Анна Киiвська – королева Францii Валентин Чемерис Історiя Украiни в романах Новий роман В. Чемериса присвячений доньцi Ярослава Мудрого, красунi Аннi, першiй королевi Францii. Вона подарувала Генрiху І не тiльки спадкоемця корони – Фiлiппа, а й значною мiрою змiнила хiд французькоi iсторii. Смiлива, розумна та освiчена королева поступово стае спiвправителькою Генрiха. Їi пiдписи стоять поруч з пiдписами короля на важливих державних указах. Владна i мудра, вона розумiла свою роль в управлiннi краiною. Францiя стала ii державою, а французи назавжди запам’ятали ii як королеву Францii – Анну Киiвську. Але чи була щаслива ця жiнка i де вона закiнчила свiй земний шлях, про це не знае нiхто… Валентин Чемерис Анна Киiвська – королева Францii У Ярослава Мудрого, сина Володимира i Рогнеди, як у казкового короля, були три дочки, три вродливi i гордi принцеси Ярославни: старша Анастасiя стала угорською королевою, середульша Єлизавета – норвезькою, а потiм датською, а найменша, Анна, стала французькою королевою.     (Про Анну Ярославну i сiе сказання) «У давньоруському письменствi жiнкам не пощастило. Якщо лiтописи та iншi лiтературнi пам’ятки час вiд часу згадують про синiв та онукiв князiв, то iхнi дочки й внучки залишилися замовчаними. Зрозумiло, що годi й сподiватися вiд давньоруських джерел якихось звiсток про жiнок з народу. Чому? А тому, що в XII–XIII ст. книжники волiли писати лише про вартi уваги справи: вiйни та походи, мiжкнязiвськi стосунки, церемоннi подii. Для родинного життя у лiтописах та iнших джерелах мiсця не було. Тому iсторики майже нiчого не знають про життя жiноцтва Киiвськоi Русi».     (М. Ф. Котляр. «Історiя Украiни в особах. Давньоруська держава») Сказання перше. Свати з чужоземелля «Вийти замiж за iноземця, та й до всього ж – за парижанина, та ще (увага!) – за короля! Сучасним шлюбним агентствам важко й уявити бiльш вигiдну партiю для киянки. А ось у серединi XI столiття переiзд iз Киева до Парижа на постiйне мiсце проживання можна порiвняти хiба що з переiздом до провiнцiйного Житомира. Адже за розмiрами i впливовiстю Францiя тодi була схожа на герцогство, а ii столиця за розмiрами в кiлька разiв поступалася перед Киевом».     (Зi статтi) І всього лише 3 години 20 хвилин Прикметним слiвцем «Жуляни» називаеться мiсцевiсть на пiвденнiй околицi (правда, колись вона була околицею) Киева. Сьогоднi це майже центр, принаймнi неподалiк нього. Це лiтописна Желань, вiдома ще з часiв Киiвськоi Русi. Згодом Жуляни були власнiстю Софiйського монастиря. Нинi Жулянами називаеться промисловий район украiнськоi столицi, що разом iз селищами Гатним, Пироговим та Чапаевкою складають житловий масив столицi з населенням близько 100 тисяч чоловiк. У Жулянах – один iз трьох аеропортiв Киева. І це всього лише за 6 км вiд центру мiста. Як кажуть, i вдома, i в гостях. І лiтаки 14 авiакомпанiй, наших i мiжнародних, приземляються у Жулянах. Багато з них я iнодi зустрiчаю i проводжаю. Правда, очима, поглядом. Рiч у тiм, що я мешкаю в Киевi неподалiк Жулян, бiля станцii метро «Святошино», i до аеропорту вiд мого будинку якихось двадцять хвилин на таксi. А для погляду це – миттевiсть. Здебiльшого дивлюсь на посадку авiалайнерiв вечорами та вночi, коли, бувае, працюю. Узимку в Киевi рано починае смеркати – о п’ятiй вечора за вiкном уже западае пiтьма. Моя квартира виходить вiкнами на схiд, якраз у бiк аеропорту Жуляни, i менi з вiкон добре видно, як горить-сяе гiрлянда золотисто-жовтих вогнiв на початку злiтно-посадочноi смуги (таку ж гiрлянду вогнiв видно в кiнцi смуги). І в чорнотi неба видно вогнi авiалайнерiв, якi, зайшовши на глiсаду[1 - Глiсада (франц. буквально – ковзання) – траекторiя зниження авiацiйного лiтального апарата.], – це десь 4 км вiд аеропорту – знижуючись, прямують на посадку й уздовж низки жовтавих вогнiв зникають – iхне приземлення менi не видно з-за дерев, як i самоi смуги. Тож я часто вечорами спостерiгаю з вiкна свого кабiнетика (13-й поверх), як, сяючи яскравими вогнями, черговий лiтак, звiдкiлясь прилетiвши, йде на посадку й невдовзi зникае за деревами, зi сходу i з заходу. Довжина злiтно-посадочноi смуги – 2310 м, ширина 43 м. З центру мiста до Жулян ходить тролейбус № 22 за маршрутом «Вулиця Ольжича – Жуляни», ще, здаеться, тролейбус № 9 i пiд таким номером – маршрутне таксi. З 2009 року аеропорт працюе цiлодобово, а пiсля реконструкцii смуги може приймати важкi лiтаки, як-от «Боiнг-737» та «Аеробус». І мае статус мiжнародного. Його термiнал «А» пропускае 320 пасажирiв на годину. Жуляни перебувають у комунальнiй власностi Киева. «Мiй» аеропорт приймае лiтаки з багатьох мiст Украiни, Росii, з рiзних кiнцiв колишнього СРСР та з Європи. Я допiзна, а часом i до пiвночi, працюю в своему маленькому кабiнетику. Квартирка в мене крихiтна, двокiмнатна, мiсця для кабiнету в нiй не викроiлось, тож довелося для нього пристосувати еркер – напiвкруглий засклений виступ у стiнi будинку. Іншими словами – балкон, утеплений i переобладнаний. Довжина мого кабiнетика-еркера – 4 м, ширина – 2 м 70 см. Є маленька нiша глибиною аж у 13 см. Частина мого робочого столика входить у цю нiшу, за ним я й сиджу. А за мною, спина до спини – сидить моя дружина перед екраном комп’ютера – у нашому кабiнетику на двох ще й комп’ютер вмiщуеться та книжкова полиця, i неширока шафочка зi словниками, довiдковою лiтературою, всiлякими книгами, ще й крихiтний диванчик. І два стiльцi. Отак ми (тiсно, зате тепло) працюемо в цьому заскленому та утепленому еркерi, що слугуе нам за спiльний кабiнет. І коли я працюю вечорами в своему еркерi-кабiнетику на 13-му поверсi, у темному напiвкруглому вiкнi бачу знайоме жовте сяйво, що спалахуе щовечора i сяе до ранку – вогнi злiтно-посадочноi смуги аеропорту Жуляни. І я в пiтьмi вiкна бачу, як сяе бiлими вогнями пасажирський лiтак, який iде на зниження. Звiдки той лiтак (бувае, що прилiтають i о дванадцятiй ночi, о другiй чи третiй за пiвнiч): з Братислави, Барселони, Будапешта, Вiльнюса, Дортмунда, Лондона, Мiлана, Софii та й зi своiх украiнських мiст чи… А може, з Парижа? І менi здаеться, що ось той лiтак, котрий вже вийшов на глiсаду i знижуеться до жовтих вогнiв смуги – а нiч яка чорна, яка чорна! – неодмiнно прилетiв iз Парижа. Як спогад про неi, Анну Ярославну, королеву Францii, киянку нашу. Ось-ось i я полечу до Парижа, до Анни, про яку оце пишу роман. Та й скiльки там путi-дороги: до аеропорту Жуляни хвилин двадцять на таксi. А потiм – авiалайнером до Парижа… І скiльки там до французькоi столицi лету пiднебесного – якихось 3 години 20 хвилин. Колись мало не рiк Анна наземними шляхами добиралася до Парижа, столицi свого королiвства. Правда, вiдстанi звiдтодi скоротилися, а земна куля немов поменшала, i тепер до Парижа всього лише 3 години 20 хвилин. Попiд небесами, на крилах швидкiсного лайнера. До Анни Ярославни… І ти вже в Парижi… «Здрастуй, Анничко-землячко! Як тобi у Францii живеться?» Народжена мiж 1024 i 1032 роками у градi Кия «…Я народилася багато столiть тому i була дочкою киiвського князя Ярослава Мудрого. Власне, однiею з його доньок, найменшою. Про мене iсторики сьогоднi пишуть десь приблизно так: «Майбутня королева Францii в дитинствi була схожа на янгола. Золотавi кучерi, милий пустотливо-бешкетний погляд робили ii зовнiшнiсть неповторною». Меrsi». Процитуемо джерела далi: батько виховував дочок як амазонок, тож Анна з дитинства впевнено трималася в сiдлi, фехтувала не згiрш за братiв, не пропускала жодного сезону полювання (у Киiвськiй Русi – лови), вiдзначалася впертiстю i силою характеру. Росла вона в часи процвiтання Русi. Киiв, за прикладом Константинополя, був прикрашений Золотими ворiтьми i незрiвнянним Софiйським собором. Ярослав, представник нового поколiння грамотних, освiчених християн, зiбрав багату бiблiотеку давньоруських i грецьких книг. Анна була блискуче освiчена, володiла грецькою i латиною. Час спливав, юна княжна приваблювала погляди багатьох чоловiкiв не лише своею вродою (хоча i вродою теж) i стрункiстю стану, але й блискучим розумом, смiливiстю i рiшучiстю. Ярослав Мудрий задумався у пошуках достойноi пари для своеi дочки… «…І не дивно, що зовсiм юною, ледве я з пiддiвки благословилась на дiвчину, як мене вiддали замiж за короля франкiв Генрiха I. Всi казали, що я таки справдi була красунею, знала кiлька мов i на подив усiм чудово i вправно гарцювала на бойовому конi. І це я, вiдома у Францii, як «Anne regine» – «регiна Анна», себто королева. А яка дiвчина тодi не мрiяла стати королевою, як не мрiе нею стати й у вашi часи? А я – стала. А вже коли мiй син був королем, я ставила свiй пiдпис поруч з його пiдписом: «Anne, m?re Philippe Reges» – Анна, мати короля Фiлiппа. Будучи королевою, я стала ще й прабабцею… 30 французьких королiв! Ось, мабуть, i всi точнi вiдомостi про мене, якi дiйшли з далекого минулого, що сховалося за тисячолiттям. Я порушила сакральну заповiдь монархiв: королева, ставши удовою, не може вдруге виходити замiж. Це, як у вас кажуть, нонсенс! І тим бiльше закохуватися – як закохуеться проста жiнка. А я закохалася – Господи, я тодi так багла жiночого щастя! – i замiж вийшла. І за це я покарана, i нiхто не знае, де я подiлася пiсля смертi другого чоловiка, коли вже була не королевою, а – графинею де Крепi де Валуа… Не збереглася навiть моя могила. Бiльше того, нiкому сьогоднi все ще не знано, в якiй краiнi я знайшла свiй вiчний спочивок: у Францii чи на моiй батькiвщинi, у Киевi золотоверхому. Але все одно я була – Anne reginа. Анна Ярославна, княжна Киiвська, королева Францii. Такою була i такою залишуся на вiки. Правда, один з авторiв написав про мене – здаеться, француз, – що я таки повернулася на свою батькiвщину, в Киiвську Русь. Хоча до кiнцевоi мети своеi я (якщо вiрити автору тоi оповiдi про мене) не дiсталася – буцiмто в дорозi тяжко захворiла i померла, але вже на землi моеi любоi Русi. Згiдно з моiм заповiтом, мене нiбито поховали за язичницьким обрядом: поклали мое тiло на плiт, пiдпалили i пустили по водi… У вiчнiсть… Але так це було насправдi чи нi – хто тепер достеменно повiдае? То що вам ще про себе розказати, коли про мене бiльше нiчого невiдомо, навiть менi самiй – Аннi регiнi, королевi Францii родом iз Киева. Недарма ж я для них завжди була i залишилась, як “Aннет де Киiв…”» Таiна життя i смертi Анни Ярославни, вiдомоi з iсторичних джерел, як Анна Киiвська, Анна Руська, Анна регiна (королева Анна) i навiть як Анна Руда (волосся ii вiдливало золотом, було стиглого пшеничного кольору), попри всi зусилля дослiдникiв, зокрема й iсторикiв та науковцiв, як i ранiше, все ще залишаеться загадкою, цiкавою i незбагненною, не тiльки украiнськоi чи французькоi, а й свiтовоi iсторii. Анна – наймолодша донька Ярослава Мудрого – чи не хрестоматiйна постать в iсторii Киiвськоi Русi, а бач… В ii iсторичному портретi досi багато що залишаеться невiдомим, його покривають бiлi плями – вiд народження й до смертi… У сяйвi надновоi зiрки Це було чи не тисячу лiт тому, коли на планетi Земля до роду людського прийшло одинадцяте (XI) столiття, що мало тривати з 1001 по 1100 рiк за григорiанським календарем. Із найважливiших його подiй можна згадати таке: 4 липня 1054 року китайськi та арабськi астрономи зареестрували спалах надновоi зiрки, залишки якоi нинi вiдомi пiд назвою Крабоподiбна туманнiсть. Галактична туманнiсть, результат вибуху надновоi зiрки, що з’явилася у сузiр’i Тельця. Розширюеться зi швидкiстю 1100 км/сек. Вiддаль до неi – 5500 свiтлових рокiв. У центрi Крабоподiбноi туманностi мiститься пульсар – нейтронна зiрка… А ось iз низки найважливiших подiй, що трапилися на Русi, першiй Русi слов’янського свiту, названiй Киiвською, варто згадати такi: – 1015–1019. Боротьба за великокнязiвський престол пiсля смертi Володимира мiж його синами Святополком i Ярославом. Перемога Ярослава. – 1017–1037. Спорудження бiля Киева укрiплень, будiвництво Золотих ворiт, увiнчаних надбрамною Благовiщенською церквою, i Софiйською собору – пiсля перемоги Ярослава над печенiгами. – 1019. Вперше складено збiрник найдавнiших правових норм – «Правда Ярослава». – 1019–1054. Епоха великого князя Киiвського Ярослава Мудрого. – 1031. Похiд Ярослава i Мстислава проти Польщi та повернення червенських мiст. – 1036. Смерть Мстислава. Ярослав Мудрий стае одноосiбним правителем Русi. – 1040. Останнiй збройний конфлiкт мiж Руссю i Вiзантiею. – 1097. Зiбрання князiв у Любечi, на якому прийнято постанову «кождо да держить отчину свою». – Перша половина ХІ столiття. Переклад у Киевi «Хронiки» вiзантiйського iсторiографа IX ст. Георгiя Амартола (грец. «грiшник»), в якiй викладенi подii всесвiтньоi iсторii вiд створення свiту до 842 року. – Засновано Видубецький чоловiчий монастир. – Залишаеться додати: 1024 рiк – народження наймолодшоi дочки Ярослава Мудрого Анни, майбутньоi королеви Францii. (Офiцiйнi та iсторичнi джерела дату визначають трохи обережнiше – мiж 1024 i 1032 роками – точнiших даних iсторiя не зберегла. Як i даних про мiсце народження Анни Ярославни…) Серед ста великих династiй свiту – вiд найдавнiших часiв i до наших днiв, – Рюриковичi на 23 мiсцi. Це вони зумiли iз грязi у князi… Пардон, iз варязьких князiв (а де й з ватажкiв розбiйницьких дружин) пробитися в государi всiя Русi. І це будучи для оноi Русi чужинцями (тодi казали – варягами, i це було рiвнозначно назвi «чужинець», «розбiйник», «прийшлий найманець»). А бач, Руссю правили на протязi семи столiть. Що тут говорити, хоч i варяги, прийшлi чужинцi з розбiйницькими замашками, а не в тiм’я битi виявились. Варто наголосити, що великi князi киiвськi, московськi та руськi царi, були нащадками (тiею чи iншою мiрою спорiдненостi) Рюриковичiв. Багато Рюриковичiв, якi асимiлювалися з русичами i вже були наче й чистими русичами, займали керiвнi посади в адмiнiстративному, судовому та военному управлiннi. На все тiй же Русi, а потiм i в Росii. Загалом же дослiдники знають бiльше 10 000 iхнiх потомкiв. Так-так, саме прадавнього Рюрика – не то князя, не то отамана дружини, що промишляла розбоем. На Русь вiн колись прибув буцiмто на прохання деяких слов’янських племен: мовляв, приходь до нас, будеш князем у Новгородi, бо в нас своi чи не всi мiж собою перегиркались, i ладу-порядку немае… Рюрик не гордий – прийшов. І став княжити в Новгородi з 862 року. І започаткував династiю Рюриковичiв. Першим його спадкоемцем вже в Киевi став Ігор Рюрикович, син того варяга на прiзвисько Старий. Загалом вiн правив Руссю 32 роки. І ще б княжив, так став жертвою власноi недалекоглядностi: при спробi повторно зiбрати данину з древлян був ними жорстоко покараний (як той вовк, що внадився до овець): жадiбного князя прив’язали до верхiвок двох нагнутих дерев, а потiм iх вiдпустили. Випроставшись з великою силою, вони й розiрвали навпiл тiло бiдолахи. Син його Святослав теж помер не у власнiй постелi i не своею смертю. Вродився невгамовним, любителем походiв у чужоземелля. Правда, встиг зробити й дещо добре для Киiвськоi Русi. Об’еднав племена схiдних слов’ян в едину централiзовану державу, розгромив Хозарський каганат, якому деякi слов’янськi племена платили данину. Успiшними були i його походи на Волзьку Булгарiю, в Болгарiю та Вiзантiю. Вiдзначався чеснiстю, що в тi часи було великою рiдкiстю. Перш нiж вирушити проти когось походом, застерiгав: «Іду на ви». А загинув в останньому походi – у битвi з печенiгами. Їхнiй князь Куря вiдрубав Святославу голову, зробив з його черепа чашу i пив з неi, хизуючись своею перемогою над славетним руським князем. Молодший його син Володимир в юностi був затятим язичником, вельми мстивим i жорстоким воiном. Та й навiть братовбивцею. А ще запам’ятався, як любострасний, похiтливо-хтивий i ласолюбний – у нього було сiм тiльки офiцiйних дружин (з деякими вiн жив одночасно, як кажуть, позмiнно). І буцiмто мав ще аж 300 наложниць! Але й для Русi зробив напродив багато такого, що держава за правлiння цього нащадка Рюриковича стала ще могутнiшою. Вiн був прозваний Святим та Рiвноапостольним, коли увiв на Русi християнство. Саме вiн зупинив напади печенiгiв на Русь, на ii кордонах будував мiста й фортецi. А ще поширював знання, вчив русичiв, як-то кажуть, уму-розуму. А якi бенкети вiн влаштовував! (На Русi iх споконвiку називали «пирами».) Вельми щедрим був. Тож недарма його ще звали й Великим. І це вже народ його прозвав Володимир Красне (Гарне) Сонечко. Син його – теж Рюрикович, Ярослав Мудрий, об’еднав мало не всi давньоруськi землi. Анна, як дочка його, теж була з Рюриковичiв[2 - З усiх Рюриковичiв найбiльшоi слави зажив цар Іван IV; названий Грозним. Вiщуни ще при його народженнi пророкували: цей хлопець стане государем, але государем-мучителем. І як у воду дивилися. Вдався i надто пiдозрiливим та жорстоким. Коли завiв стражу-опричину, то царство його покрив терор: винуватих i безвинних обезголовлювали, вiшали, спалювали на багаттях живцем, з живих людей здирали шкiру, четвертували iх, садили на палю…І при всьому цьому цар ще встигав керувати царством i раз по раз женився – здаеться, сiм разiв. Цькуючи iнших, сам гигнув, як зацькований звiр. На трон забрався синок його, Федiр Іванович, душевно хвора людина. Чи, як на Русi казали – блаженний. Помер, не залишивши спадкоемцiв та заповiту. З ним i припинила iснування династiя Рюриковичiв-царiв.] – по батьковiй лiнii. І дуже пишалася далеким предком своiм i батьком рiдним. «В лiто 6545 (1037) заклав Ярослав город великий Киiв, а бiля нього Золотi ворота…» Тут i починаються загадки, нерозгаданi й досi. Власне, другий рiзнобiй у бiографii Анни Ярославни (перший – приблизний рiк народження): за одними даними майбутня королева Францii з’явилася на свiт бiлий у Новгородi, коли батько Ярослав (тодi ще просто Ярослав, без додавання – Мудрий) там княжив, за iншими – в Киевi, коли вже там Ярослав «сiв на столi отчiм». Але, природно, в Новгородi й Киевi вона одночасно не могла народитися. Та й бiльшiсть дослiдникiв переконливо доводять: Анна Ярославна народилася в Киевi, де й минули ii (це вже точно) дитинство i юнiсть. Отож вона була киянкою. І за мiсцем народження, i за мiсцем проживання – поки ii не забрали до Францii. А киянка – це… У всi часи, у всi вiки-столiття – це бiльше, значно, значно бiльше, анiж просто мешканка Киева. Такою вiд Бога киянкою i була Анна Ярославна. Травень 1050 року: весiльний кортеж з дочкою Ярослава Мудрого прибув до Парижа. Анна була вражена: тодiшнiй Париж – маленьке мiстечко, глухе, усiма забуте, десь на околицi Європи, з брудними вуличками, з тiснявою. Скаржилась батьковi в далекий, але вiд того ще рiднiший Киiв: «У яку варварську краiну ти мене послав…» Пiсля святкового, завжди прекрасного i завжди осяйного Киева, Анна довго не могла звикнути до Богом забутого Парижа – бiдного, нужденного i надто брудного та занехаяного, у якого, здавалося, тодi не було анi найменших перспектив хоч коли-небудь стати знаною свiтовi однiею з прекрасних европейських столиць… Каштани, каштани, каштани, Софii i Лаври хрести. Кияни, кияни, кияни, Ви – сестри моi i брати. Я з вами в дощi, снiгопади У черзi за щастям стою… Це пiсня на слова Ю. Рибчинського з пiсенника «Бiлий свiт на калинi» (видання 1995 року). А здаеться, що вiдлуння пiснi цiеi могло лунати в Киевi i в часи Ярослава Мудрого у 978—1054 роках, а отже, i за дитинства та юностi Анни, якiй судитиметься стати королевою Францii. «Спасибi» скажу своiй долi, Що в чорнiй пустелi ночей Я сотнi разiв божеволiв, Вiд ваших, киянки, очей…[3 - Чи не в цiм був переконаний i король Францii Генрiх I, коли послав до Киева свое високоповажне посольство iз завданням будь-що висватати йому киiвську княжну, одну з найкращих у свiтi жiнок.] Не лише бiльше нiж 1000 рокiв тому – якщо брати епоху Ярослава Мудрого, – линули подiбнi пiснi, вони були i ранiше, тож i ранiше iх спiвали i за часiв легендарного Кия, за Аскольда, Олега, Ігоря, Ольги, за Святослава, Володимира, за Ярослава i звiдтодi й понинi пiсня про рiдну землю буде, покiль буде Киiв. А Киiв вiчно буде. Тому рiдна пiсня була улюбленою i для Анни Ярославни, бадьорила i пiднiмала iй настрiй у далекiй Францii. І там Анна Ярославна (просто Анничка з Киева), на свiй лад наспiвувала б, як клялась: І де б не була за кордоном, Я знаю, що завжди вернусь Додому, додому, додому — В святу мою Киiвську Русь. І я теж, бувало, де б не був, у яких чужоземеллях, а як задумаюсь, згадуючи батькiвщину свою, тихо наспiвую, наче клятву рiдному краю даю: Я знаю, що завжди вернусь Додому, додому, додому — В святу мою Киiвську Русь… А дiм наш, а отча хата кожного з нас в Украiнi нинiшнiй – i завтрашнiй теж – це вона – Киiвська Русь. Або ще – Давня Русь (найдавнiша, першопочаткова), себто науково-iсторична назва держави схiдних слов’ян, що iснувала з кiнця IX до початку 40-х рокiв XIII ст. У давньоруських джерелах Киiвська Русь iнодi називалася просто Руссю або Руською землею… Тож i Анну, яка прибула до Францii з Киiвськоi Русi чи просто з Руськоi землi, величали часом Анна Киiвська, а часом Анна Руська (зовсiм не тому, що буцiмто вона прибула, як дехто у Францii плутав, та й нинi все ще плутае… з Росii, якоi, звiсно, тодi i в зародку ще не було). У 1982 роцi Украiна святкувала 1500-лiття Киева, своеi столицi i свого найголовнiшого мiста. Хоча, за археологiчними розкопками, поселення на територii Киiвщини iснували 15 000—25 000 рокiв тому, з часiв неолiту та бронзового вiку, але мiське населення з’явилося пiзнiше, десь у VI ст., коли окремi мiськi поселення злилися в едине. За легендою Киiв заснований трьома братами – Кием, Щеком i Хоривом та iхньою сестрою Либiддю. За «Повiстю временних лiт» Нестора-лiтописця, чорноризця Феодосiевого монастиря Печерського, звiдки пiшла Руська земля i хто в нiй найперший став княжити. І були три брати. Одному iм’я Кий, А другому – Щек, А третьому – Хорив, І сестра iхня – Либiдь. І сидiв Кий на горi, де нинi узвiз Борчiв, А Щек сидiв на горi, що й нинi зветься Щекавиця, А Хорив – на третiй горi, вiд нього ж прозивалася Хоревиця. В iм’я брата свого старшого заклали городок І назвали його Киiв. І був коло города лiс І бiр великий, І були (вони) мисливцi на звiрiв І тямущi та мудрi були, І називалися поляни, І вiд них же поляни-кияни i до сьогоднi… Є ще одна гiпотеза про походження назви Киiв. Мiсто буцiмто так назване тому, що його першими жителями були робiтники (кияни), якi обслуговували переправу через Днiпро. Вона являла собою дерев’яний настил на стовпах (киях), забитих у дно. Вiдкриймо ще «Повiсть временних лiт»: «Іншi, не знаючи, кажуть, що Кий був перевiзником; бо бiля Киева був перевiз тодi з того боку Днiпра, тому й говорили: «на перевiз на Киiв», а коли б Кий був перевiзником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своему; i ходив вiн до царя, якого – не знаю, але тiльки знаю те, як переказують, що велику честь мав вiд царя, якого – не знаю i при якому приходив царi. Ідучи назад, прийшов [Кий] до Дунаю, i вподобав мiсце, i поставив городок малий, i хотiв сiсти з родом своiм, i не дали йому тi, що жили поблизу, ще й донинi називають дунайцi городище Киевець. Кий же прийшов у свiй город Киiв, тут скiнчив життя свое, i брат його Щек i Хорив, i сестра iхня Либiдь – тут померли». З 882 року, коли Киiв захопив новгородський князь Олег i проголосив: «се буде мати городам Руським», i Кий став княжити в Киевi, а ще – Олег, Ігор, Ольга, Святослав, Володимир, доки син його Ярослав не збудував у градi Кия свiй Киiв, що в iсторii отримав назву мiсто Ярослава. Це частина давнього Киева, яка була зведена на Старокиiвськiй горi пiд час княжiння Ярослава Мудрого. Як свiдчить лiтопис, будiвництво мiста Ярослава справдi датуеться 1037 роком. «У лiто 6545 [1037] заклав Ярослав город великий Киiв, а бiля нього Золотi ворота. Заклав i церкву митрополичу на честь святоi Софii, премудростi Божоi, i потiм на Золотих воротах кам’яну церкву святоi Богородицi Благовiщення. Цей же премудрий князь Ярослав для того поставив церкву Благовiщення на Золотих воротах, щоб завжди приносити тому городу радiсть святим Благовiщенням Господнiм i молитвою святоi Богородицi й архангела Гавриiла. Пiсля цього [заснував] монастир Святого Георгiя i Святоi Ірини. І при цьому почала вiра християнська множитися на Русi i поширюватися. І чорноризцi почали множитися, i з’явилися монастирi. І любив Ярослав церковнi статути, i попiв любив дуже, особливо ж любив чорноризцiв…» Мiсто Ярослава зайняло площу бiльш як 60 га, було оточене ровом з водою глибиною 12 м i високим валом довжиною 3,5 км, шириною знизу – 30 м, загальною висотою з дерев’яним частоколом – до 16 м. Головними воротами були Золотi. Кордон мiста Ярослава вiд Золотих ворiт проходив теперiшньою вулицею Ярославiв вал до Львiвськоi площi (там були Львiвськi ворота). З протилежного боку вiд Золотих ворiт вал тягнувся до сучасного Майдану Незалежностi. В районi цiеi площi знаходилися Лядськi ворота. Вал пiднiмався сучасною вулицею Костельною, проходив по Володимирськiй гiрцi i бiля теперiшньоi Михайлiвськоi площi з’еднувався з валами мiста Володимира. В центрi мiста Ярослава був Софiйський собор, а поруч з ним згодом звели Ірининський та Георгiiвський монастирi, княжий палац та iншi споруди. Ідея побудови новоi частини мiста виникла у великого киiвського князя Ярослава Мудрого пiсля нищiвноi поразки, завданоi ним пiд стiнами Киева печенiзькiй ордi. У 6544 (1036) роцi лiтописець писатиме: «И побегоша печенези разно, и не ведяхуся, камо бежати… а прок их побегоша и до сего дня». Зразком для будiвництва мiста Ярослава був вибраний Константинополь – столиця Вiзантii. Небачене до того на Русi мiсто Ярослава у градi Кия виросло як з води. І слава про нього, оспiвана в лiтописах i легендах, слава про велич i красу великого двору Ярослава рознеслася навiть за межi Киiвськоi Русi. Сам князь поселився не в кам’яному, а в дерев’яному палацi, що складався з три- та чотириповерхових клiтей. «Красний княжий палац» мав багато переходiв, оздоблених рiзьбою, i вiд iнших будiвель вiдрiзнявся «красним» (красивим) ганком у три яруси. Княжий терем дiлився на кiлька частин: житлову, окремо чоловiчу i жiночу, залу для виходiв, бенкетiв i прийомiв заморських гостей, невелику сiмейну капличку. У гридницi перебувала особиста охорона князя, що складалася з отрокiв – гриднiв. Навколо палацу тяглися великi i малi комори, княжа конюшня, клiтi для малоi дружини, що цiлодобово охороняла весь палац, а також скромнiшi помешкання для холопiв, якi обслуговували князя i його рiд. А найперше – сiмейство. Стiни княжого палацу щедро були прикрашенi свiтильниками та зброею, зi схiдного боку – незмiнний вiвтар. Застiлля завжди починалося з молитви, що ii виголошував або священик, або старший у роду – тобто сам великий князь. Другий i третiй поверхи були традицiйно житловими – iз свiтлицями i «дiвичником». Із дерев’яних будiвель княжий палац був найвищим у мiстi, якщо не рахувати бань ближнiх церков та соборiв. На той час загальна площа Киева часiв його найвищого розквiту становила приблизно 400 га. Кiлькiсть киян тодi сягала бiльше 65 тисяч. Для середньовiчного европейського мiста це була значна кiлькiсть городян. Столиця Киiвськоi Русi часiв Ярослава Мудрого упевнено суперничала з провiдними у тi часи мiстами свiту. Наприклад, Париж, який у середньовiчнiй Європi вважався найбiльш населеним мiстом, мав десь близько ста тисяч мешканцiв, але поступався Киеву розмiрами, красою та кiлькiстю храмiв i палацiв. Киянки, киянки, киянки – найкращi у свiтi жiнки… В iсторii Киiвськоi Русi i давньоi Украiни лише небагато жiнок (це при тому, що жiнок на Русi-Украiнi, знатних i простолюдинок, але незвичайних i чарiвних, було та й було!) стали знаними i популярними. Передовсiм княгиня Ольга, в хрещеннi Олена (рiк смертi 969-й) правила Киiвською Руссю пiсля загибелi чоловiка князя Ігоря Рюриковича з 945 до приблизно 957 року. Перша з руських правителiв прийняла християнство ще до хрещення Русi (перша руська княгиня, канонiзована Руською православною церквою). Ярославна (просто Ярославна, княжна, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла, повне ii iм’я – Єфросинiя Ярославна), дружина князя Ігоря Святославича, героiня «Слова о полку Ігоревiм», де iй присвячено всього лише двадцять iз 504 рядкiв «Слова…», але вона стала знаменитою i безсмертною на вiки (автор присвятив iй роман-есе «Ярославна», Фолiо, 2011). Роксолана (Лiсовська), 1506–1558 (це вже часи Русi-Украiни) дочка священика Гаврила Лiсовського iз Рогатина, невеликого мiстечка на територii Івано-Франкiвськоi областi, наложниця, а потiм дружина (i султанша) султана Сулеймана Пишного, мати султана Селiма II. Була вельми рiшучою, жорстокою i часом безжалiсною. Так, наприклад, щоби всадовити на трон свого сина, вона наказала таемно вбити старшого сина Сулеймана I – Мустафу (вiд iншоi дружини), хоча саме вiн мав успадкувати трон. Четверта з найбiльш вiдомих – Анна Ярославна, котрiй судилося стати королевою Францii. Але ж на цьому список колись популярних i добре знаних жiнок Киiвськоi Русi i пiзнiших часiв не вичерпуеться. Згадаймо хоча б старшу сестру Анни – Анастасiю Ярославну. Народжена в Киевi, у родинi великого князя, вона у 1046 роцi стала жоною короля Угорщини Андрiя I. Пiсля смертi чоловiка в 1061 роцi Анастасiя з тринадцятилiтнiм сином Шаламоном змушена була втiкати до Германii, бо остерiгалась переслiдувань з боку короля Бели I, який захопив престол. Доля змилостивилась до втiкачки i не пiдтримала жорстокого Белу I: в 1063 роцi Шаламон повернув собi престол i став угорським королем. Наступнi одинадцять рокiв Анастасii Ярославни минули при дворi свого сина. Подальша ii доля невiдома. З iм’ям Анастасii пов’язують заснування двох православних монастирiв в Угорщинi – у Вишеградi i Тормовi. Пам’ять про Анастасiю Ярославну з Киiвськоi Русi, яка бiльше вiдома в Угорщинi пiд iм’ям Агмунди, зберiгаеться в цiй краiнi й дотепер. На озерi Балатон уцiлiла королiвська усипальниця, у якiй, як гадають, були похованi король Андрiй I i його дружина, киiвська княжна Анастасiя Ярославна. Увiйшли до iсторii не тiльки дочки, а й онуки великого князя Ярослава Володимировича Мудрого. Одна з них Янка (Анка) Всеволодiвна (1055–1113) зберегла про себе пам’ять як засновниця та iгуменя першого на Русi жiночого монастиря i школи для дiвчаток. Янка Всеволодiвна була дочкою великого князя Киiвського Всеволода Ярославича вiд його першого шлюбу з вiзантiйською принцесою Марiею. У Переяславi, де вона народилася, минули ii дитячi роки – там ii дiд Ярослав Мудрий заснував стiл для свого третього сина Всеволода Ярославича. Разом зi старшим братом Володимиром Мономахом Янка виховувалася в атмосферi книг i високих духовних iнтересiв. З дитинства княжну навчали слов’янськоi грамоти, грецькоi мови, фiлософii, риторики, iсторii та Священного Писання. Ще в юностi вона була заручена з вiзантiйським царевичем Дукою Старшим, але… Шлюб, що ось-ось мав вiдбутися, так i не вiдбувся (як результат двiрських iнтриг i боротьби за владу) – царевича насильно постригли в ченцi. Перебуваючи у Вiзантii, Янка ознайомилась з жiночими монастирями, тамтешньою освiтою для жiнок. Повернувшись на батькiвщину, переконувала батька i руського митрополита вiдкрити перший жiночий монастир на Русi. Задум ii здiйснився року 1076-го, коли Всеволод Ярославич став великим князем. Живучи в Киевi, Янка втiлила в життя свiй задум. Їi iдею пiдтримав брат Володимир Мономах. Вклад Янки Всеволодiвни у вiтчизняну культуру такий великий, що про це повiдомляли руськi лiтописи, зокрема Лаврентiiвський та Іпатiiвський. Року 1086-го в Киевi було засновано жiночий Андрiiвський монастир, iгуменею якого стала Янка Всеволодiвна. При монастирi вона вiдкрила першу вiдому на Русi школу для дiвчаток. В «Історii Росiйськiй» Татищев наводить фрагмент iз лiтопису: «Собравши молодых девиц, обучала их писанию, тако ж ремеслам, пению, швению и иным полезным им занятиям. Да от юности навыкнут разумети закон Божий и трудолюбие, а любострастие в юности воздержанием умертвлять». У 1089 роцi пiсля смертi митрополита Іоанна II Продрома Янка Всеволодiвна самостiйно «правила посольство» до Вiзантii за новим владикою для Руськоi церкви. Всеволод Ярославич був упевнений: дочцi можна доручити цю непросту дипломатичну мiсiю, позаяк вона не раз бувала у Вiзантii, вiльно володiла грецькою мовою, добре знала константинопольський клiр i зналася у церковно-полiтичних питаннях. Померла Янка Всеволодiвна у 1113 роцi i була похована у заснованому нею Андрiiвському монастирi Киева. Ще одна онука великого князя Ярослава Мудрого, Євпраксiя Всеволодiвна, дочка великого князя Киiвського Всеволода Ярославича вiд другого шлюбу з половецькою княжною, у 1082 роцi була засватана за маркграфа Пiвнiчноi Саксонii Генрiха Штаденського Довгого. У вiцi дванадцяти рокiв княжна з великим посагом була вiдправлена до Германii, три роки жила там у жiночому монастирi, де вчила латинську та нiмецьку мови, оволодiвала книжними знаннями, набувала знання придворного етикету. Перед весiллям перейшла в католицизм i отримала нове iм’я – Адельгейда. У вiцi п’ятнадцяти рокiв обвiнчалася з Генрiхом Штаденським, але той через рiк помер. Євпраксiя-Адельгейда, молода i вродлива удова, стала дружиною iмператора Германii Генрiха IV. Правда, шлюб iхнiй тривав недовго: у 1090 роцi, розлучившись (причиною тому була полiтика та боротьба Генрiха з Римом), Євпраксiя переiхала до iталiйського мiста Верони i мешкала там пiд охороною у Веронському замку. В кiнцi того ж року в неi народився син-первiсток, але через два роки вiн помер. Через рiк на бiк римського папи перейшов син Генрiха IV вiд першого шлюбу Конрад. Невдовзi його коронують у Мiланi як короля Італii. Захопившись дружиною свого батька Євпраксiею, вiн органiзовуе iй втечу iз замку i взагалi з Верони. Конрад зустрiне ii як iмператрицю. Згодом вона подасть скаргу до церковного собору на чоловiка-iмператора та його жорстоке поводження з нею. Собор засудив Генрiха IV, вiдсторонив його вiд престолу, i вiн помре у вигнаннi. Євпраксiя два роки мешкала при дворi Конрада, потiм переiхала до Угорщини, до родичiв своеi тiтки, угорськоi королеви Анастасii Ярославни. 1057 року вона повернулася до Киева, постриглась в черницi Андрiiвського монастиря, настоятелькою якого була ii зведена сестра Янка Всеволодiвна. Поховано Євпраксiю в Киево-Печерському монастирi, над могилою поставлена капличка. Трагiчнiй долi руськоi красунi Євпраксii, яка була iмператрицею Германii, присвяченi iталiйськi та германськi хронiки, iсторичнi працi i навiть романи та поеми. Добродея – дочка Мстислава Володимировича, сина Володимира Мономаха, в святому хрещеннi – Євпраксiя. Добродея-Євпраксiя з раннiх лiт вивчала слов’янську грамоту, грецьку мову, фiлософiю i «лiкарську премудрiсть», до якоi виявляла особливу зацiкавленiсть. Вона любила збирати рiзнi трави та корiння, «вiдала цiлющий смисл рослин». Року 1119-го вiзантiйський iмператор Іоанн II Комнiн офiцiйно висватав Добродею за свого старшого сина i спiвправителя Олексiя Комнiна. Оскiльки i жених, i наречена були ще юними (iм тiльки-но виповнилося по тринадцять рокiв), шлюб вiдклали на два роки. По веснi 1122 року вiдбувся урочистий шлюб i коронацiя Олексiя Комнiна та Добродеi. Пiд час коронацii iй дали iм’я Зоя, яке в перекладi з грецькоi означае «життя». Молодi жили дружно, але дiтей у них чомусь довго не було. Чоловiк слабував на здоров’я, i Добродея-Зоя вiдновила у Вiзантii своi заняття медициною в товариствi грецьких вчених та медикiв. Згодом вона народить дочку, але син-спадкоемець, такий бажаний у монархiв, так i не з’явився. Року 1142-го пiд час походу проти туркiв Олексiй Комнiн захворiв на пропасницю i в походi помер. Імператором Вiзантii став його родич Мануiл Комнiн. Добродея-Зоя, навiть втративши титул iмператрицi, жила при вiзантiйському дворi разом з дочкою, а пiзнiше – iз зятем та двома онуками. До кiнця життя не знiмала траур по коханому чоловiку, лiкувала хворих. Своi чималi медичнi знання i багатолiтнiй лiкарський досвiд Добродея Мстиславна узагальнила в написаному нею трактатi «Мазi». Праця ii збереглася в бiблiотецi Медичi у Флоренцii. Померла Добродея-Зоя в Константинополi, похована в iмператорськiй усипальницi роду Комнiнiв, поруч з могилою чоловiка. Першою руською святою стала преподобна Єфросинiя Полоцька, в миру – Предслава Святославна. Народилася вона в Полоцьку i була дочкою полоцького князя Святослава i княгинi Софii. Надiлена була незвичайною вродою, тож до неi сватались молодi князi, але всiм вона вiдмовляла i потай перебралася до монастиря, де постриглась пiд iм’ям Єфросинii. Заснувала жiночий Єфросинiвський Спасо-Преображенський монастир у Полоцьку i стала його iгуменею. Там вона переписувала книги, щоб заснувати бiблiотеку для школи, яку мрiяла вiдкрити. В монастирi збирала «младых девиц», у тому числi й своiх молодших сестер Градиславу (в хрещеннi Євдокiю) i Звениславу (в хрещеннi Євпраксiю) i навчала iх грамоти та рукодiлля. Коли киiвський князь Мстислав Володимирович зiслав батька Єфросинii до Вiзантii, взяла на себе всю повноту влади по керуванню Полоцьким князiвством. (Знайденi свинцевi печатки iз зображенням монахинi-княжни Єфросинii.) У 1150 роцi Єфросинiя замовила хрест, що його подарувала собору. Пiвметровий хрест Єфросинii Полоцькоi був цiнним витвором мистецтва. Вiн був окований золотими пластинами, прикрашений емалями, коштовним камiнням i перлами. Цей хрест був викрадений у 1941 роцi нiмецько-фашистськими загарбниками. Крiм Спасо-Преображенського собору, Єфросинiя збудувала другу кам’яну церкву на честь Пресвятоi Богородицi i заснувала при нiй чоловiчий монастир. Року 1173-го пiд час паломництва до Константинополя та Єрусалима Єфросинiя захворiла i нагло померла. Тiло ii поховали в Палестинi. У 1187 роцi канонiзована. На той час (iй уже поклонялися як святiй) преподобна Єфросинiя була перенесена на Русь, до Киева, де ii мощi знаходяться i нинi в печерах Киево-Печерського монастиря. Марiя Михайлiвна народилася (1213) в Чернiговi у родинi князя Михайла Всеволодовича Чернiгiвського i княгинi Феофанii. Старша ii сестра пiзнiше стане однiею з найвiдомiших в православнiй церквi святою – Єфросинiею Суздальською. Марiя так само, як i ii сестри, навчалася вдома «премудростям многим» i була «сведуща» в книгах фiлософа Аристотеля i Платона, поетiв Вергiлiя i Гомера, медикiв Галена та Ескулапа. Року 1227-го чотирнадцятилiтню Марiю вибрав собi за жiнку рано осиротiлий сiмнадцятилiтнiй ростовський князь Василько Костянтинович, який об’iхав до цього в пошуках нареченоi чи не всю Русь. Вiнчалися в Чернiговi. Невдовзi молодi прибули до Ростова Великого. У 1231 роцi у них народився син Борис, а згодом i син Глiб. У 1238 роцi в битвi з татаро-монгольськими ордами на рiчцi Сiте Василько Костянтинович загинув. Ставши удовою i опiкункою семилiтнього сина Бориса, князя ростовського, Марiя Михайлiвна заснувала монастир Спаса-на-Пiсках бiля озера Неро, який у народi називався як «Княгинин монастир». Там за ii вказiвкою та участю було продовжено руське лiтописання (що до того припинилося в iнших мiстах), складено звiд Ростовського лiтопису. У ньому детально описуеться похiд на Калку, в якому брав участь майбутнiй чоловiк Марii, та висловлюеться радiсть, що князь Василько тодi вцiлiв. Лiтопис княгинi Марii описуе найважливiшi подii мирного сiмейного життя: урочистостi з приводу народження сина-первiстка Бориса, весiлля брата Василька i синiв великого князя Владимирського Георгiя Всеволодовича, рiдного дядька Василька. Детально описуються й похорон самого Василька в Ростовi, i всенародна жалоба по «закатившейся светоносной звезде»… У 1246 роцi княгиню Марiю Михайлiвну спiткало нове горе: разом з боярином Федором в Ордi мучеником загинув ii батько, князь чернiгiвський Михайло Всеволодович, на очах у його онука Бориса, котрий супроводжував дiда. Повернувшись до Ростова, Борис розповiв матерi про тяжку смерть дiда. Невдовзi за участю Марii Михайлiвни було складено коротке «Сказание» про Михайла Чернiгiвського i його боярина Федора, що схвилювало всю Русь. Тож завдяки письменницькому таланту княгинi Марii iмена ii батька i чоловiка стали символами патрiотизму, мужностi руських князiв i воiнiв. Марiя Михайлiвна померла року 1272-го i похована в ростовському монастирi Спаса-на-Пiсках. Звiдтодi, як не стало Марii, систематичнi записи ростовського лiтописця й урвалися. Ходили чутки, що Генрiх i двiчi сватався до Анни Ярославни Про перших трьох – княгиню Ольгу, Ярославну, теж княгиню, i султаншу Роксолану з турецьким iм’ям Хуррем, ми, здаеться, знаемо найбiльше. А ось про четверту знамениту жiнку Русi Киiвськоi, чий вклад у Європу i бiльший, i значнiший, ми багато чого й досi не вiдаемо, а багато чого, мабуть, назавжди сховане од нас пiд завiсою тайни-потайни, з ii колоритного життя i загадковоi смертi… Отож мова пiде про неi, про Анну Ярославну, або ще Анну Киiвську, дочку Ярослава Мудрого вiд його шлюбу з Інгiгердою Шведською, i дружину французького короля Генрiха I Капета. Анна народилася в той перiод (як уже зазначалося, мiж 1024 i 1032 роками), коли мiжнародний престиж Русi був надзвичайно високий, тож багато правителiв Європи вважали за честь порiднитися з великокнязiвським домом Киева. Молодi роки Аннички були свiтлими i радiсними, коли вона широко вiдкритими оченятами вбирала в себе свiт. Киiв процвiтав, ii батьки любили одне одного (це дiти вiдчувають i завжди радi цьому) i були зразковим подружжям, яке кохалося в дiтях, тож iхнi чада зростали в сяйвi батькiвськоi любовi – наче квiти пiд лагiдним сонечком. Русь тодi переживала пiднесення. Киiв розширювався, там i там з’являлися чудовi будiвлi, столиця Русi була просторою, свiтлою, чистою i мальовничо гарною – у малиновому дзвонi церков i соборiв. Киiв був знаний у свiтi – могутнiй, багатий, славний i сильний. До двору володаря прибували посольства з усiх куточкiв Європи – вiд Вiзантii до Скандинавii. Їi життя (принаймнi бiльша частина його) i сьогоднi залишаеться загадкою i тайною. Попри всi зусилля дослiдникiв – украiнських, росiйських i в першу чергу французьких. А подарував життя Аннi Ярославнi i бiлий свiт заодно – Киiв, що став ii початком i ii вiчнiстю, княжий Киiв на берегах Днiпра, званого в Украiнi Славутичем, звiдки вона ще дiвчиною вирушала не просто в Європу – в iсторiю. Їi батьки були зразковим подружжям, i вона буде зразковою дружиною французькому королю. На кiнець 30-х рокiв XI ст. володiння великого киiвського князя, а, отже, й Русi-Украiни, простяглися вiд Фiнськоi затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морiв, вiд Карпат i Нижнього Дунаю до Середньоi Волги й верхiв’iв Пiвнiчноi Двiни, перевершуючи розмiрами решту християнських держав. За кiлькiстю населення Русь-Украiна у Європi тодi поступалася лише Схiднiй (Вiзантiйськiй) i Захiднiй (Священнiй Римськiй) iмперiям. Печенiги, вщент розбитi Ярославом у 1017 роцi пiд Киевом i через два роки на Альтi, бiльше не чiпали Русi. Племена Схiдноi Прибалтики (в межах сучасних Литви, Латвii та Естонii) визнавали себе данниками Русi. З Польщею було укладено почесний для Киева мир, а зi скандинавськими краiнами, Чехiею та Угорщиною Ярослав пiдтримував традицiйно дружнi стосунки – Анна Ярославна виiхала до Францii, як дочка могутнього i мудрого володаря. Ярослав i справдi був мудрим i все знав, що тодi творилося в Європi, i чого був вартий той чи той король тамтешнiй. І про Францiю Ярослав, звичайно ж, знав. Але велич Францii, здавалося, залишалася в минулому. Тепер це було невеличке королiвство, та й те сусiди рвали на шмаття. А бiдний король безуспiшно намагався не лише втримати свое убоге королiвство, а й розширити його, та не мав для цього достатньоi сили. Його васали були сильнiшi, тож постiйно гризлися мiж собою та проти короля свого виступали. На сусiднi держави Францiя нездатна була хоч якось вплинути – тут аби самiй утриматись. Ярослав Мудрий тодi накинув оком на Германiю – варта уваги. Далеко Францii до Германii. От за кого можна було б вiддати його доню. Але… Виявилося, що германський iмператор Генрiх, хоч i був ще удiвцем, але, казали, назнав собi якусь там принцесу i вже буцiмто посватався до неi – дiло, як кажуть, було зроблене. Жаль, спiзнився Ярослав. А тут надiйшов лист вiд французького короля з проханням вiддати за нього молодшу. Ярослав подумав-подумав i рукою махнув: ет, породичаемося з французами! Ходили чутки, що Генрiх І двiчi сватався до Анни Ярославни, але за першого разу йому вiдмовили (як-то на Русi та Украiнi кажуть – отримав гарбуза), а за другим отримав згоду великого киiвського князя. Прогавивши германця, бiльш знаного i сильнiшого, Ярослав Мудрий погодився на француза. Сьогоднi вiн слабкий, але, дивись, завтра на ноги стане. І дав згоду на весiлля своеi улюбленицi з французьким королем. З давнiх-давен сватання на Русi-Украiнi було справою значною i складалося з попереднiх оглядин та заручин, коли старости вели неквапливу розмову з батьками нареченоi, потiм (якщо доходили згоди) – обмiнювалися хлiбом, далi – перев’язували нареченого хусткою, а старостiв пов’язували рушниками. А вже за тим готували весiльний коровай, вiнки та iншi весiльнi атрибути: свiчки, весiльне деревце-гiльце, розплiтали молодiй косу. А потiм було вiнчання, обмiн дарунками мiж двома родинами. І все це супроводжувалося гучним бенкетом, пiснями, танцями тощо. І вже весiльний поiзд з молодою вирушав до будинку молодого, i там тривало весiлля – ще гучнiше, з жартами та пiснями. Молодих посипали житом та пшеницею, горiхами, насiнням, цукерками – на знак достатку, родючостi ниви, «плодючостi» молодоi. Обох освячували хлiбом, обливали водою i що тiльки з ними не витворяли! А потiм з’еднували молодим руки, зв’язували iх рушником, аби вони отак разом, плiч-о-плiч iшли життям. Вiнок з бiлого воску чи квiтiв, який був широко розповсюджений у стародавнiх слов’ян, символiзував молодiсть i незайманiсть. Фата – головний убiр, легке покривало з серпанку чи мережива, що вiльно опускалося до пояса, довга ошатна сукня символiзувала сором’язливiсть та чистоту… Чи я в батька не кохана була?.. …Ірина, як називав Ярослав свою дружину, шведську княгиню Інгiгерду, вислухала князя про приiзд сватiв (думка дочки нiкого не цiкавила, як вирiшать батьки – так i буде). Розбудила дочку – був раннiй ранок, а юна Анничка любила до сходу сонечка понiжитись в постелi. Дочка спершу нiчого не збагнула, лиш невдоволено перепитала: – Ти чому мене розбудила так рано? Чи на Киiв знову напали печенiги? – Якi печенiги? Не згадуй всуе цих грабiжникiв – цур iм, пек! Твiй батько, а наш князь, так iх вiдколошкав, що вони й носа виткнути зi своiх степiв бояться. А розбудила тебе тому, що в твоему життi, донечко моя, назрiвае важлива подiя… Анничка, не дослухавши, позiхнула, i голiвка ii впала на подушку. – Отакоi! Гостi вже в Киевi, з далеких краiв прибули, а вона… спати… Вставай! Вiдiспала ти свое. – Та що таке лучилося? – Посли приiхали… – У Киiв до батька мого завжди посли приiздять, i це не привiд, аби я вставала так рано. Не до мене вони приiхали. – Не до тебе, але за тобою, дiвко. Анничка мало не прожогом схопилася. – Свати? – Атож. Вставай, та будемо тебе наряджати i сватам показувати. Засмутилась весела й досi безжурна Анничка, печаллю дiвочою запечалилась, тихо-тихо заспiвала: Чи я в батька не дитина була, Чи я в батька не кохана була? Взяли ж мене замiж дали І свiт менi зав’язали — Така доля моя! Гiрка доля моя! Спiвали тодi так усi дiвчата на Русi, яких вiддавали за нелюбiв: Чи не було рiченьки утопитися, Чи не було кращого полюбитися? Були рiчки – повсихали, Були кращi – повмирали — Така доля моя! Гiрка доля моя! – Отакоi! – не йняла вiри матiнка i з печаллю та любов’ю на донечку свою дивилася. – Їi замiж за короля вiддають, а вона… побиваеться! – Що з того, що за короля, як за нелюба? – Королi беруть дiвчат не для любовi, а щоб королевами iх зробити. Радiй, доню. Любов з часом минеться, а королевою не кожна стае… Над Киевом опускалося тихе осяйне надвечiр’я, i в промiннi сонця, що сiдало десь за Днiпром, золотом спалахнули банi церков i соборiв. Анничка того вечора стрибала, як кiзонька, i волосся на ii голiвцi вiдливало золотом. – Моя ти златовласка… – посмiхаючись шепотiла мати. А дочка безтурботно наспiвувала: О ля-ля, о ля-ля, Видають за короля. Стану йому любкою, Любкою-голубкою… О ля-ля, о ля-ля, Замiж йду за короля, Королевою стану сама — Хоч би не зiйти з ума! А тодi зненацька розплакалась, ткнулась личком у плече матерi i нiяк не могла заспокоiтись. А мати Ірина, втiшаючи дочку, ласкаво казала: – Така твоя доля, доню моя, королевою маеш стати. – І чомусь плакала, але сльози ii були свiтлими – як кришталь… Анничка то плакала, то крiзь сльози посмiхалася, спiвала нiби безжурно, а виходило чомусь журно-журно: «Ой ти, дiвчино зарученая, Чого ж ти ходиш засмученая?» «Ой ходжу, ходжу засмученая, Що не за тебе зарученая!» «Ой ти, дiвчино, словами блудиш, Сама не знаеш, кого ти любиш!» «Ой знаю, знаю, кого кохаю, Тiльки не знаю, з ким жити маю!..» І не було в неi коханого, а iй здавалося, що був. Був, був… І присягався «бути моiм чоловiком, а я – його дружиною». Ось тiльки як його звати (а так кортiло дiзнатися) – не вiдала. І про свое майбутне хотiлося наперед почути. Хоча яке майбутне у княжоi дочки – вiдомо: в iм’я змiцнення мiждержавних (чи ще якихось там вiдносин) вiддадуть – часом i за старого князя з чужоземелля, i – живи та змiцнюй тi мiждержавнi (чи ще якi там) вiдносини. А чи любиш ти його, чи вiн тобi хоч подобаеться, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба. А там… Злюбиться. А не злюбиться – i так вiк проживеш. Одне слово, династичнi шлюби. То чи не все одно, кого тобi виберуть? Ет, виходить, не все. Хотiлося дiзнатися, як його хоч звати-величати. З дiвчатками-подружками Анничка пiд Новий рiк ворожила. Перекидала через ворота чобiток: куди, у який край носком впаде, туди й вiддадуть. А ще хотiлося дiзнатися iм’я судженого. З цiею метою дiвчата виходили на вулицю i в першого стрiчного запитували його iм’я. Яких тiльки iмен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тiм ворожiннi пiд Новий рiк! Часом у нiч ту, як виходили на ворожiння, гули-вили над Киевом заметiлi, свiту бiлого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?.. Яких тiльки iмен вона тодi не почула! А iменi Генрiха серед них нi вiд кого не чула. Та й не дивно – не слов’янське iм’я, чуже, з чужого краю… А тодi згадала: ой, таке ж було лiт зо п’ять тому з ii старшою сестрою Єлизаветою, Лисаветкою ii любою. Теж як почала дiвувати, з подружками ворожила, щоби дiзнатися, а яке ж iм’я буде в ii судженого? Яких тiльки iмен iй при тiм ворожiннi в новорiчну нiч не називали, а iменi Гарольда серед них не було. Чуже воно для русичiв, а бач… За Гарольда Єлизаветонька[4 - Єлизавета Ярославна пiсля загибелi свого чоловiка, короля Норвегii Гарольда Суворого пiд час його походу на Англiю, року 1067-го вдруге вийде замiж за короля Данii Свена Естрiдсена.] пiшла, з волi батьковоi вiддалась. У чужу Норвегiю, як в iнший свiт. Плакала, як з батьками прощалася, з сестрами-братами, i з Киевом теж: «Ой, Киеве мiй, граде золотоверхий, не побачу я бiльше тебе!» Анничка теж плакала, як прощалася з сестричкою, яку над усе любила. А через рiк Єлизавета, Лiзонька незабутня з далекоi Норвегii, з нарочитим гiнцем звiстку про себе прислала: «Сестро моя, – Анничцi писала, – я така щаслива, що за Гарольда пiшла i в його Норвегiю, що вже й моею стала, перебралась. Коли тебе, сестричко, батько наш буде вiддавати в чужий край за якого-небудь принца, не знаного нi тобi, нi Русi нашiй, – не плач i не побивайся. З любим i чужа земля стане тобi рiдною. А як ще й дiток йому народиш, то й узагалi… Ми ж Ярославни! І батечко наш Ярослав Мудрий. Куди не вiддасть, там i твоя отча земля буде, i станеш ти королевою – як от я стала…» І що ж? Коханий, якого й не було насправдi, зрадив ii. Нещира була присяга твоя, Тепер не мiй ти, а я не твоя!.. Бо я сама тее зазнала, Коли невiрного вiрно кохала… Кого любила, той – за дверима, Кого не знала – мужем назвала! – Люди кажуть, – матiнка свое гнула, – назвалася грибом – лiзь у кошiль. Виросла, на порi стала, дiвко, йди за того, за кого вiддають. Хоч у Францiю, хоч iще кудись… Та й королевою ти станеш, чого ж сумувати? Не кожнiй так щастить. А тобi щастячко як з Божих небес упало. – А мене ви запитали, чи хочу я йти замiж? – Ох, дочко, нас, жiнок, про це нiхто не питае. А батьки й поготiв. Як батько вирiшить, так i буде. Не ти перша, не ти остання. Колись i за мною у Швецiю до батька мого, короля, прибули свати з незнаноi менi Русi вiд князя Ярослава Мудрого, i мене теж нiхто не питав, чи згодна я за нього йти, чи нi… Вiддали. І забрали мене, повезли в далеку i незнану менi Русь… І що? Звикла, злюбилася… З батьком твоiм ще й щаслива. Наче я зроду-вiку в Киевi й жила. Навiть i забула про свою Швецiю. Батькiвщина для жiнки там, де ii родина, дiти, чоловiк… І ти поiдеш у Хранкське князiвство… Щоби воно стало згодом твоею новою батькiвщиною. – Яке-яке князiвство? – Та чи тобi, зрештою, не все iдно? Як приiдеш – розберешся. Маеш розiбратися. Бо королевою у них будеш. Вставай-вставай, батько звелiв тебе нарядити й на очi сватiв привести… Заберуть вони тебе iз собою в свое королiвство. А там тебе зустрiне король, i ти скажеш йому, як я свого часу казала твоему батьковi, коли дiсталася Киева: «Государю, я прибула…» Ти чуеш мене, доню? – Чую, ненько, чую. – Що ти маеш сказати, як прибудеш до тоi Францii? «Государю, я прибула… – почала Анничка чистою французькою («Sir, je shis arrivee…»), що ii встигла вивчити за довгу дорогу вiд Киева до Парижа. – Государю, – повторила, – я прибула з далеких краiв, щоб зробити ваше життя щасливим! Завбачаючи у вас однi лише неперевершенi достоiнства, я обiцяю вам любов i вiрнiсть, але i сама чекаю од вас доброти, любовi i вiрностi!» – …Я обiцяю вам свою любов i свою вiрнiсть, – повторила вона, самовiддано дивлячись у його збудженi карi очi, що так i засвiтилися радiстю. – І свою вiрнiсть… – ще раз повторила княжна. – У вас, русiв, таких жiнок називають… називають, – пригадав вiн, – вi-iрнянками? Так йому розповiдали про слов’янок, що вiрнiсть у них – одна з найвищих моральних чеснот, що опоетизована народною творчiстю. Слово «вiрнiсть» однокорiнне з такими словами, як «вiра», «вiрний», «вiрна», i найпевнiше розкривае свою суть у поеднаннi «вiрна подруга», «вiрна дружина», «служити вiрою i правдою»… Так вiрних дружин у слов’ян та русiв споконвiку називали i називають – «вiрнянками». Бiльшого визнання для жiнки годi й шукати. Виходячи замiж, дiвчина напередоднi весiлля виплiтала ритуальний вiнок i просила своiх подруг: Вийте, дiвоньки, собi й менi, Собi звийте з рути-м’яти, Менi звийте з барвiночка… Зелений барвiнок для слов’ян споконвiку – символ тривалого i вiрного кохання… – Так, ваша величносте, вiрних жiнок у нас називають вiрнянками, – вторила княжна, i тiеi ж митi в ii руках, бозна-як, з’явився зелений вiночок з барвiнку. Ще мить, i вiн уже був на ii золотавiй голiвцi. – Вi-iрняночка, – захоплено прошепотiв Генрiх. – Ти моя вiрняночка… Пiсля паузи, з гiднiстю: – Я, Анна Ярославна, сказала все. Вiн вiдповiв, злегка вклонившись: – Я, Генрiх Перший, все почув. Тодi вона вперше побачила свого судженого… Ой, леле! Цей товстий, похмурий та понурий чоловiк – ii суджений? Дожилася! Чи варто було з Киева в таку далину-глушину забиратися, щоб побачити судженого, який iй рiшуче не сподобався?! «Але це за першого разу та на перший позiр, – заспокоiла себе, – а я приiхала до його Францii не на день – на все життя. І в мене ще буде час його полюбити… Чи бодай звикнути до нього. До речi, як його звати? Здаеться, Генрiх… Що ж – Генрiх, то й Генрiх. Головне, що вiн король, а я бiля нього стану королевою. І його Францiя стане моею батькiвщиною. І я теж про неi з гордiстю казатиму: моя Францiя…» Як i всi дiти Ярослава, Анничка теж зростала, оточена i захищена любов’ю батька, гарно вчилася, тож i не дивно, що вона (дiвчина, про таке й не мрiяли в тодiшнiй Європi!) здобула чудову, як на тi часи, освiту, виросла гiнкою та гарненькою, наче молода тополенька, i батьки й незчулися, як вона й на порi стала… Як то у нас кажуть про юнака чи дiвчину в розквiтi сил, себто на виданнi (це як про дiвчину). З хвилюванням i якоюсь невиразною, але трепетною надiею чекала щовесни Ярила – бога весняного Сонця у давнiх слов’ян, весняних робiт, а головне – це як для молодi – бога любовi й пристрастi. Тож так хотiлося хутчiй дiзнатися, а що ж воно таке – пристрасна любов, що ii кожному мае принести Ярило? Чекала-виглядала Ярила й Анничка – як на порi вже стала. Чекала, бо ось-ось Ярило мав змiнити ii дiвочу долю. Мiсяцем Ярила був ярець (травень). А уособлював його молодий парубок, хвацький, голiнний i вабний – у бiлiй полотнянiй одежi, зазвичай босонiж. Щоправда, здебiльшого з’являвся на бiлому конi… «Ярило, Ярило, – виспiвували дiвоньки, – принеси нам хутчiй кохання i пристрасть жагучу та рвiйну…» Тодi слово «яр» означало «гарячий», «палкий», «ясний», «блискучий та осяйний»… А весну називали «ярою», зерно – «ярицею»… А здебiльшого Ярило уявлявся (Анничцi здавалося, що вона його таким бачила) у бiлiй киреi з вiнком з макiв i хмелю на головi. Тодi, ще в давньому Киевi, про Ярила легенда ходила: «Земля прокидаеться, одягаеться в розкiшну одiж з квiтiв i зеленi – все навколо оживае – лiси, поля, дiброви… І починае тодi Ярило ночами ходити. Де вiн ступне – ярина виросте, як подивиться на поле – квiти зацвiтуть, гляне в лiс – пташки защебечуть. І ходить Ярило по темних лiсах, селах, хуторах. І по градах Русi ходить, у Киiв приходить… Торкнеться увi снi молодого хлопця – кров закипить, дiвчину зачепить – як iскра спалахне. І виходять хлопцi й дiвчата на Ярилове поле хороводи водить та пiсень спiвати. Не зоглядяться, як зорi погаснуть, як мiсяць сховаеться, i на травах засяють сльозинки-росинки…» А молодим дiвчатам i хлопцям Ярило кохання дарував – незвичайне, палке… І всi бiгли до Ярила за тим коханням. І Анничка бiгла i вiрила, що й у неi буде таке кохання, подароване Ярилом… Зупинка була за женихами. Але для княжоi дочки, для князiвни вродливоi та славноi, та ще дочки такого знаного в Європi князя, як Ярослав Мудрий – та ще iз самого Киева! – не проблема. У своiй тритомнiй iсторii Францii з найдавнiших часiв до 1588 року Ф. Мезере так пише про тi подii (переклад iз старофранцузькоi) i про Анну зокрема: «Генрiх не мав нi дiтей, нi дружини. Вiн, розумiючи, що в нього немолодий уже вiк – а було йому 39 – подiляв стурбованiсть своеi свити, яка вимагала вiд нього спадкоемця для королiвства. До нього дiйшли чутки про спокусливу княжну, гiдну завоювати серце великого монарха. То була Анна, дочка Ярослава, прозваного Мудрим, князя Русi (що називаеться нашими сучасниками, це ж треба отаке – Московiею!). Наснажившись вiд розповiдей про ii приваби, вiн послав у 1044 роцi епископа де Мо з великим i помпезним посольством iз пропозицiею своеi руки…[5 - Інше джерело, так звана «Реймська глоса», датуе посольство 1048 роком i вказуе, що на чолi мiсii стояв епiскоп шалонський Роже.]» Онук короля Гуго Капета, син короля Роберта II, король Генрiх I Жив-був у Францii Генрiх Перший, який правив у 1031–1061 роках. Походив вiн iз французькоi королiвськоi династii Капетингiв, що були при владi у Францii у 987—1328 роках. Засновником династii вважаеться Гуго Капет. Найважливiшими ii представниками були: Фiлiпп II Август, Людовик II Святий, Фiлiпп IV Красивий. Як наголошують iсторики, всi Капетинги вiдзначалися релiгiйнiстю, хоч часто i встрявали в конфлiкти з папою римським, за що неодноразово бували вiдлученими вiд церкви. Причиною конфлiктiв ставали як боротьба за владу, так i численнi повторнi шлюби королiв Францii. Майже всi Капетинги приходили до влади в молодому або зовсiм юному вiцi i майже всi помирали вiд рiзних заразних хвороб: моровицi, чуми, дизентерii. Король Францii з роду Капетингiв Генрiх ще за життя батька отримав титул герцога Бургундського i був оголошений спадкоемцем престолу. Але одразу зайняти престол йому не вдалося – по смертi батька-короля почався такий розбрат i смута, така розруха аж до заколоту включно, що йому, спадкоемцю престолу, довелося утверджувати своi – законнi! – права з допомогою зброi. Причиною всiх роздорiв навколо трону, власне, iх органiзатором, була королева Констанцiя, яка по смертi чоловiка-короля виступила проти сина, як проти чужака в ii сiмействi… У 1003 роцi батько Генрiха, король Роберт II, розлучився зi своею другою дружиною Бертою Бургундською. Перший шлюб був укладений проти його волi за наполяганням батька Гуго Капета, ослухатися якого Роберт не мiг. Не послухаеш батька – втратиш трон. Дружина була набагато старшою за Роберта i мала вигляд ще старший за своi i так немолодi лiта. Роберт жив з нею лише з принуки – батько наполягав – i тiльки й вичiкував зручноi митi, щоб позбутися нелюбоi дружини. Невдовзi зручна нагода трапилася – у 996 роцi негадано помер його батько Гуго Капет, i син, не дiждавшись, доки батьковi ноги охолонуть, поспiшно розлучився з нелюбою дружиною та чимдуж кинувся одружуватися з коханкою (теж Бертою), гарною, звабною молодичкою (здаеться, до того вона встигла скiлькись там разiв побувати замужем, але скiльки – дiло темне). За всiма ознаками (а головне – вiн ii кохав) мав зажити з Бертою просто-таки щасливо. До всього ж красунечка Берта була заможною, впливовою, тож завдяки ii знайомствам i багатству Роберт i сам збагатився i до всього ж здобув та приеднав до свого маленького тодi королiвства чимало багатих i немалих володiнь. Жити б та жити – в любовi i злагодi, вмiло й тактовно використовуючи знайомства впливовоi Берти та розширюючи своi володiння, але… На нещастя, кохана Берта виявилася… його родичкою… І родичкою такою близькою, що шлюб був заборонений канонiчними правилами. А Папа Римський Григорiй V був суворим i безкомпромiсним, вiн затято дотримувався букви законiв, тому оголосив iхнiй шлюб недiйсним. Одним, як-то кажуть, розчерком пера. Папу Римського пiдтримали французькi священики – «попи», як iх презирливо називав Роберт-король, чим дуже ображав святих отцiв. Назрiвав конфлiкт. Але, будучи вiд природи не войовничим, а лагiдним, схильним до компромiсiв, король спершу заходився вмовляти святих отцiв. («Святошi! – подумки лаявся. – Самi тримають служниць для утiх, хоч це iм i заборонено, а менi… З королевою забороняють жити. І це менi, королю!..») Рим застерiг Роберта-короля: якщо вiн не послухаеться – буде вiдлучений вiд церкви. З усiма сумними наслiдками, що звiдси витiкають. Зрештою, Роберту була поставлена умова: або вiн розлучаеться з Бертою, позаяк вона е йому родичкою, або… Король не схотiв далi й слухати. Вiн палко кохав Берту. І навiдрiз вiдмовився розлучатись з дружиною, сприйнявши вимогу папи як його примху. Папа залишився на своему – найшла коса на камiнь. У 998 роцi король Роберт був вiдлучений вiд церкви. Але й вiдлучення вiд церкви не подiяло на короля – так вiн кохав Берту. І ще довго жив з нею i захищав ii вiд папи i французького духовенства. Навiть i тодi, коли на нього наклали церковне каяття. Тiльки вагiтнiсть дружини похитнула його вiдданiсть. На переконання короля, Берта не могла вiд нього зачати у тi днi, вiд яких почалася ii вагiтнiсть, адже вiн тодi був у походi i з дружиною не спав. Ота пiдозра похитнула iхню сiмейну злагоду. На той час папою вже був Сильвестр II, вiн i анулював шлюб короля. Роберт II нарештi розлучився з Бертою, звинувативши ii у невiрностi, i невдовзi одружився втрете – на Констанцii, дочцi графа Провансу Гiйома I Визволителя – такий пишний титул тесть сам собi присвоiв. Констанцiя… Як свiдчили сучасники, вона була горда, владолюбна i скупа, як Роберт – набожний, добрий i щедрий. Констанцiя намагалася одразу ж загнуздати короля та пiдкорити його собi – Роберт став на дибки. Вони були такими рiзними, що король навiть почав було думати, як iз нею розлучитися. За свiдченням iсторикiв, мiж ними склалися «кепськi вiдносини», i король, хоча й вiдзначався благочестям, якийсь час вiдкрито жив з двома дружинами – з Констанцiею i в той же час заникував до Берти. І навiть намагався розлучитися з Констанцiею i знову зiйтися з Бертою, зраду якiй на той час вибачив. З цiею метою вiн напосiдав на папу, намагаючись отримати вiд нього дозвiл на розлучення з Констанцiею i другий дозвiл на повторне одруження з Бертою. Пiдливала масла в огонь i Констанцiя. Вона вiдкрито суперечила королю, намагаючись пiдкорити його i правити королiвством, до всього ж, Капетинги не визнавали ii за свою. У iхньому роду вона була i залишалася чужою, ii поведiнка, як i оточення, дратували Капетингiв. Їi не любили при дворi через iнтриги та жорстокiсть. Король раз по раз оголошував про розрив з нею та про повернення до Берти, яку вiн не переставав кохати i щодня хотiв бачити бiля себе. І ось в силу цього двiр роздiлився на два табори: однi пiдтримували Констанцiю, iншi – Берту. Верх брали при дворi то тi, то тi – миром мiж ними й не пахло. До всього ж, схильна до амбiцiйностi та iнтриг Констанцiя постiйно нацьковувала власних чад проти батька. Зрештою, Роберт самоусунувся вiд родини – воювати i далi з дружиною у нього вже не було анi сил, анi бажання. Констанцiя нарештi захопила при дворi всю владу, i бiльше нiхто не смiв iй перечити. Двох старших синiв – Гуго Магнуса i Генрiха, якi стали на бiк батька, вона просто вигнала геть, позбавила iх будь-якого утримання – королевичi змушенi були вести життя бродячих лицарiв. Гуго невдовзi загинув – у сутичцi з такими ж мандрiвними волоцюгами, як i сам, – а Генрiх, повернувшись додому, примирився з батьком (та вiн з ним i не конфлiктував), i той призначив його своiм спадкоемцем. 14 травня 1027 року Генрiх був коронований у Реймсi – як спадкоемець короля. «Генрiх нiколи не буде королем!» – заявила Констанцiя. Вона мрiяла передати престол найменшому синовi Роберту, який ходив у неi в любимчиках. Але король затявся на своему: моiм спадкоемцем буде лише Генрiх! Констанцiя теж свое гнула: нi, королем буде тiльки Роберт! Хоча обидва вони – i Роберт, i Генрiх, – були ii синами, та любила Констанцiя чомусь лише одного – Роберта. І все робила, аби вiн згодом став королем. Чим би воно закiнчилося, невiдомо, аж тут негадано помирае король Роберт II. Дивно, не скаржився на здоров’я, не хворiв, i раптом вiдправився в кращий свiт. Чи не другого дня пiсля похорону короля Констанцiя заявила: новим королем буде лише ii молодший син Роберт. Коли iй заперечили, що спадкоемцем затверджений i коронований ii син, але не Роберт, а Генрiх, королева почала дiяти. Досить швидко вона налаштувала проти Генрiха найвпливовiших вельмож королiвства. І зокрема, графа Шампанського, котрий i органiзував проти Генрiха збройну змову. У першiй же сутичцi Генрiх був розбитий, рятуючись, десь i зник. Пiзнiше виявиться, що вiн утiк пiд захист герцога Нормандського, свого давнього прихильника. Герцог прийняв втiкача з пошаною, назвав королем Францii, i, щоб всадовити його на трон, вiдiбраний Констанцiею («Ну й матiнка, – хитав головою герцог, – рiдного сина позбавляе корони – це ж треба!»), зiбрав вiйсько i подався з вигнаним королем до Парижа, де й всадовив його на трон. Так Генрiх нарештi став королем. А молодший брат Роберт, улюбленець Констанцii, змушений був вiдмовитись вiд претензiй на престол, а пiсля того, як вiн у якостi компенсацii отримав у свое володiння Бургундiю, то й зовсiм заспокоiвся, ставши там родоначальником герцогського роду. Констанцiя чи не в iстерiю впала, не визнаючи Генрiха королем (наче вiн був iй чужим, а не рiдним сином). Оскiльки вона не вгамовувалася («Як з цепу зiрвалася», – казали про неi при дворi), король змушений був вiдправити матiр до замку Мельон, що на рiчцi Сенi, пiвденнiше Парижа, де 25 липня 1032 року й урветься ii невгамовне життя. Король Генрiх розпорядився поховати нелюбу матiр з почестями в абатствi Сен-Денi, поруч з могилою ii чоловiка, короля Роберта II. Генрiх I нарештi став володарем Францii. Але радощiв вiд того було мало. На кiлька днiв. А тодi короля Генрiха полонив неспокiй, обсiли невеселi думи. В той час королiвська влада у Францii була ще геть слабкою. Особливо вона ослабла вiд iнтриг матерi Генрiха Констанцii та ще полiтики нормандських герцогiв, яким Генрiх змушений був робити поступки, i досить-таки значнi – аби втриматися бiля влади. Та й не було такого року, коли б Генрiху не доводилося виймати меча i йти походом проти деяких васалiв, тож чи не все життя його минуло в безконечних походах та штурмах тiеi чи тiеi фортецi. І хоч вiн був хоробрим воякою, вiдважним i невтомним, але успiх не завжди навiдувався до нього. А тому королiвська влада i при ньому продовжувала й далi слабшати – як казатимуть, втратила свiй попереднiй блиск. Особливо жорстоких ударiв нанiс йому нормандський герцог Вiльгельм – майбутнiй король Англii Вiльгельм Завойовник. Вiн двiчi розгромив Генрiха – у 1054-му i в 1058 роках, i Генрiх ледве-ледве тодi вцiлiв на тронi. Особисте життя його теж не складалося. Спершу вiн сватався до Матильди, дочки iмператора Священноi Римськоi iмперii Конрада II, але шлюб так i не вiдбувся – через негадану i передчасну смерть нареченоi в 1034 роцi. Через десять рокiв Генрiх нарештi таки ожениться, теж на Матильдi, тiльки вже дочцi маркграфа Фризii, але й друга Матильда, хоч i стала його дружиною, швидко залишила цей свiт через рiк пiд час пологiв. Щось там пiшло не так, Матильдi зробили кесарiв розтин, як потiм з’ясуеться, невдало: i породiлля, i дитина померли. Францiя була тодi невеличким королiвством Їй-бо, це було якесь прокляття! Те, що обтяжуе, мучить, завдае клопотiв та лиха. Прокляття, кимось на нього наслане. Бо знову треба йому шукати дружину. Втрете! Хiба вiн тричi проклятий, що вкотре мае шукати собi подругу-дружину, яка б стала королевою i нарештi народила йому спадкоемця? Король без спадкоемця – справдi прокляття. Кому вiн королiвство свое передасть, хто продовжить його справу? Але робити було нiчого. Пiсля наглоi смертi Матильди мав знову зайнятися пошуками новоi дружини. Генрiх у своему королiвствi не знав спокою. Майже все його владарювання минало в спробах хоч якось змiцнити пiдупалий престиж свого маленького королiвства. Був вiн по сутi королем Парижа та Орлеана, а сама Францiя тодi була подiлена на розрiзненi, ворогуючi мiж собою феодальнi володiння. Це сьогоднi Францiя – одна з провiдних европейських держав – в адмiнiстративному вiдношеннi подiляеться на 96 департаментiв, що створенi на територii iсторичних провiнцiй i 5 заморських департаментiв (Гваделупа, Гвiана, Мартинiка, Реюньйон, Сен-П’ер i Мiкелон), також до складу Францii входять заморськi територii – Нова Каледонiя, Французька Полiнезiя та iншi; територiя – 551 тисяча квадратних кiлометрiв, населення – 54,3 млн чоловiк, а Париж – мало не европейська Мекка для всiх бажаючих потрапити до Францii. Їх iз кожним роком зростае й зростае, а тодi було X–XI столiття… У першому тисячолiттi до н. е. територiя Францii була населена кельтами (римляни називали iх галлами, звiдси назва всiеi краiни – Галлiя). Згодом Галлiю завоював Стародавнiй Рим, який утворив на ii територii ряд провiнцiй. У III–VI ст. н. е. Галлiю завоювали германськi племена (вестготи, бургунди, франки). Вони створили на територii Галлii ряд «варварських» держав, найбiльшою з яких на середину VI ст. була Франкська держава. У 843 роцi ii подiлили на три частини, що поклало початок утворенню трьох самостiйних держав: Францiя (назва з X столiття), Германiя та Італiя. Першу королiвську династiю Каролiнгiв у Францii 987 року змiнила династiя Капетингiв. Номiнально едине королiвство подiлялося на численнi феодальнi володiння. Виникла заснована на поземельних вiдносинах феодальна iерархiя з характерною для неi системою васалiтету. Почало оформлятися лицарство, виникли духовно-лицарськi ордени. Вiльнi селяни (вiлани) поступово перетворилися на крiпакiв (сервiв). З X ст. почали виникати новi i вiдроджуватися старi (римськi) мiста як центри ремесел i торгiвлi. Починаючи з XII ст. у Францii вiдбувався процес об’еднання незалежних феодальних володiнь в едину державу i поступового посилення королiвськоi влади. Пiсля завоювання Римом кельтськоi краiни Галлii почалася романiзацiя ii населення, виникла галло-римська народнiсть. У IX ст. у результатi змiшання галло-римськоi народностi з германськими племенами – вестготами, бургундами, франками – сформувалися новi пiвнiчно-французька i провансальська народностi – назва «французи» походить вiд назви германського племенi франкiв. Згодом племена консолiдувалися в едину нацiю, хоча етнiчно-географiчнi вiдмiнностi мiж рiзними групами, особливо мiж населенням Пiвнiчноi i Пiвденноi Францii, зберiгаються до нашого часу. А тодi у X та XI столiттi – Францiя була невеличким королiвством, i територiя його – це землi навколо Парижа, що мали спiльну назву Іль-де-Франс, з мiстами (крiм Парижа) Санлiс, Версай, Мельйон, Мо, Етамп та iншi. До володiнь французьких королiв тодi ще належала Орлеанська провiнцiя з мiстом Орлеан. А навколо простягалися могутнi васальнi князiвства i графства, що хоч i були номiнально залежнi вiд французького короля, а насправдi ж були майже повнiстю незалежними, вели свою самостiйну полiтику й нi-нi, та й воювали проти короля. Та й до всього ж Бретань, Нормандiя, Шампань, Бургундiя, Прованс та iншi удiльнi князiвства в деякi епохи були куди сильнiшими за саму Францiю, i французькi королi мали од них постiйний головний бiль. Часом просто не вiдали, що iм робити з непокiрними, але могутнiми васалами, якi не завжди й визнавали французького короля та дивувалися: а чому це ми повиннi йому коритися, а не вiн нам?.. Було проти кого боротися – була б сила. І Генрiх боровся. То проти свого молодшого брата Роберта i матерi, мадам Констанцii, якi все намагалися вiдчикрижити в нього Бургундiю i вiдтяли, сякi-такi, хоч нiби й рiдня; то проти графiв Валуа, якi постiйно намагалися вирватися з-пiд влади короля; то проти германського iмператора Генрiха III за володiння Лотарингiею; то навiть проти нормандського Робера, який був начебто його союзником – единим, мiж iншим, – а й той вiдтяв у нього Вексен! То ламай голову: де, врештi-решт, знайти собi вiрну королеву. А як би було добре i славно, коли б вiн, повертаючись пiсля усiляких сутичок або й зi справжньоi вiйни, знав, що на баштi королiвського замку його виглядае дружина. Не якась там коханка – iх у нього навiть перебiр, – а дружина. І дiти. І серед них – його спадкоемець. Але щоб були законнi дiти, треба було спершу оженитись. Отож спробуй iще знайти пiдходящу. То в казках до принца злiтаються принцеси, а в життi… Хоча принцес у королiвствах, великих i малих, було досить, але от халепа— всi вони доводились йому якоюсь рiднею. А церква уперто забороняла шлюби мiж родичами. Що таке ступiнь родичання? По прямiй лiнii, по боковiй? Рiдня, зрештою. Тi, кого ми називаемо-величаемо родичами i без яких людинi на планетi Земля так незатишно й самотньо? На Русi родичами вважалися до семиюрiдних включно, а наприклад, десятиюрiднi iронiчно називалися «десята вода на киселi». Та й узагалi, правильнiше буде не семиюрiднi, а «до 7-го колiна», тобто по 7-й ступiнь родичання включно. А ступiнь родичання рахуеться за кiлькiстю народжень. 1—2 – чоловiк i дружина. Перший ступiнь – батько й син, батько й дочка, мати й син, мати й дочка. Другий ступiнь – дiд i онуки, бабця i онуки. Третiй ступiнь (рiднi) – прадiд i правнуки, дядько i племiнник, тiтка i племiнниця. Четвертий ступiнь – двоюрiднi сестри i брати, двоюрiднiй дiд, внучатi племiнники, двоюрiдна бабця i внучатi племiнницi. П’ятий ступiнь – двоюрiдний дядько i двоюрiднi небожi. Шостий ступiнь – троюрiднi сестри i брати. А потiм iдуть свекор i невiстка, тесть i зять, свекруха i невiстка. Це перший ряд рiднi шостого ступеня. Другий: невiстка i зовиця, зять i шурин, зять i своячениця, дiвер i невiстка. Третiй: свояки, невiстки… Таким робом виходить, що 7-й ступiнь спорiдненостi – це троюрiдний дядько або небiж. (Дворянству, мiж iншим, треба було знати родослiвну до 12-го колiна, тобто по 7-й ступiнь спорiдненостi – аж до шестиюрiдних братiв.) Аж пiсля всього цього йшов сьомий ступiнь спорiдненостi та рiднi. І лише за ним королям дозволялося брати собi дiвицю для одруження… З iнтернет-видання: «При цьому йшли в рахунок не тiльки всi кревнi родичi, але й свояки по жiнцi, що були трактованi нарiвнi з кревними родичами. Це створило такий стан, що вельможi, якi майже всi були вже спорiдненi мiж собою, не знали, де шукати собi жiнок. Заборона подружжя до сьомого ступеня була однiею з найбiльших турбот одинадцятого й дванадцятого сторiч i спричинювала чимало поважних клопотiв багатьом володарям i вельможам. Пiд прикриттям перевiрки чинностi королiвських подруж папи безперервно втручалися в дочаснi справи королiв i цим викликали безнастанний соцiальний розгардiяш. Ця обставина була однiею з найзагрозливiших небезпек, особливо для нових династiй i для молодих нацiональностей, що в цьому часi кристалiзувалися. Згаданий уже вище Роберт, син Гуго, може слугувати найкращим прикладом жертви свого часу. Розiйшовшись з першою своею жiнкою, оженився вдруге зi своею кузиною четвертого ступеня Бертою, донькою провансальського короля. Це викликало страшенний гнiв Церкви, й папа Григорiй V оголосив бiдному королевi анатему в 996 роцi. Можна уявити собi долю бiдолахи! Та Роберт не пiддавався й упродовж шiстьох рокiв боровся, як мiг, проти Церкви, але, ймовiрно, переслiдувань не витримав. Мусив розiйтися зi своею другою дружиною й пiдкоритися всемогутньому папi. З цiеi нерiвноi боротьби вiн вийшов зганьблений, упокорений, втративши всю повагу, що така потрiбна була йому для укрiплення свого молодого королiвства. Оженився втрете з Констанцiею, донькою арлезiанського графа Гiйома, з якою мав сина Генрiха, що пiзнiше одружився з нашою Анною Ярославною. Король Роберт, виснажений непосильною боротьбою, прибитий ганьбою й зневагою, помер 20 липня 1031 року в Меленi, залишаючи королiвський престол своему синовi Генрiховi. Свiдок ганьби, упокорення й усiх нещасть, що напосiлись на батька, новий король був готовий, як нiхто iнший, усiляко пiдкоритися всiм вимогам Церкви. Тим-то, коли в 1044 роцi померла його перша дружина Матильда, донька нiмецького цiсаря Генрiха II, не залишивши по собi нiякого спадкоемця мужеськоi статi, внук Гуго Капета довго вагався, перш нiж одружитись. Труднiсть знайти жiнку, що не була б спорiднена з ним до забороненого ступеня, збiльшилася ще й його першим подружжям, яке закривало йому доступ до родин усiх нiмецьких володарiв, бо, як уже сказано, Церква трактувала шлюб нарiвнi з кревним посвояченням. Таким чином усi дiвчата – родички до сьомого колiна його небiжчицi-жiнки – були йому забороненi. Шукаючи впродовж довгих рокiв способу узгодити свiй респект до канонiчних вимог iз гарячим бажанням утвердити молоду капетинзьку династiю бiльш плiдним подружжям, як було перше, Генрiх прочув про молоду князiвну, батько якоi княжив геть аж на другому кiнцi Європи, за межами Вiзантiйськоi iмперii. Вiддаль цiеi, маловiдомоi на Заходi, краiни й ii вiдокремленiсть вiд решти Європи, здавалося, давали Генрiховi повну запоруку, що донька цього суверена не могла мати з ним нiякого – нi безпосереднього, нi посереднього спорiднення. Отож вiн був певен, що шлюб з цiею обраницею не лише не зможе наразити його на страшнi громи Церкви, а навпаки, звiльнить його вiд небажаного втручання духовенства в його справи. Цiею вродливою принцесою була Анна Ярославна, донька князя Ярослава Мудрого. Про поганi наслiдки вiд «близького схрещення» Так, усе почалося iз заборони на шлюби мiж родичами аж до сьомого колiна. Ця заборона надто ускладнила життя королiв у XI–XII ст. Особливо Генрiху I, який року 1045-го тiльки й був занятий, як здавалося, вiчним запитанням, на яке не було вiдповiдi: де знайти собi супутницю життя, себто королеву? До всього ж, сiмейне життя короля складалося не зовсiм вдало. Як уже мовилося, в двадцять п’ять рокiв вiн був заручений з дочкою нiмецького iмператора Конрада II, але юна принцеса, до речi, гарна, – яка не хворiла i вiдзначалась рожевими щiчками й вiдмiнним, як здавалося, здоров’ям, негадано помирае – навiть не встигнувши й познайомитися з нареченим. Пiсля невдалого женихання Генрiху було не до особистого життя – з одного походу в iнший – воював з васальними, але могутнiми князьками, вигравав, програвав, приеднував iх до свого крихiтного князiвства, що через столiття стане могутньою славною Францiею. Аж через десять рокiв, нарештi використавши перепочинок мiж походами, кинувся шукати собi суджену. Вдруге все склалося мовби вдало, Генрiх навiть одружився з небогою iмператора Германii Генрiха III. Але не встиг прожити з нею й рiк, не встиг i близькiстю насолодитись (ах, яка вона була зваблива, теж, до речi, Матильда) як дружина вiзьми й помри. Король довго сумував за втраченою дружиною i все дошукувався вiдповiдi на запитання: чому це йому так не щастить iз створенням власноi родини? Перед ким вiн нагрiшив? Чи це Господь йому посилае випробування? До речi, за словами лiтописцiв, того року до Францii прийшла надзвичайно квiтуча i тепла, якась осяйна i лагiдна весна, але й вона не збадьорила короля-удiвця. У вдiвствi вiн побув щось близько двох рокiв – знову походи, нескiнченнi чвари та непорозумiння з могутнiми васалами. Мав коханок? Мав… коханцiв. Але це – не те… Потрiбна була королева, бо який же король без королеви? А королевою Францii може стати лише законна дружина – таку, законну, i шукав король. Шукав-шукав i… І не знаходив. Правда, не яку-небудь шукав, а достойну. І так збiгло два роки. Вже й вiру втратив, що колись знайде достойну супружницю, яка стане королевою Францii. А втрачаючи вiру в успiх задуманоi справи, король невiдомо кому скаржився: хоч ти до Туреччини iдь шукати собi кохану дружину!.. А все чому? В Європi було багато достойних – i вродою, i статками, i родом (таких Генрiх назнав близько десяти), але… Але закон не дозволяв йому одружуватися. Закон, що його встановила Церква. У тi часи королi одружувалися не так заради любовi й створення родини, як для того, аби збiльшити своi володiння, тож i брали в дружини близьких родичок, не задумуючись про поганi наслiдки – вiд такого «близького схрещення», простiше, кровозмiшання, вже почали народжуватися недалекi, розумово вiдсталi чада королiв, а часом i дебiли… Першою забила тривогу Церква – папа й заборонив шлюби мiж родичами. Та королi чи герцоги намагалися обiйти заборону, хитрували, щось там пiдтасовували, i тодi папа, розсердившись, одним розчерком пера заборонив шлюби мiж родичами аж до сьомого ступеня спорiдненостi, назвавши iх кровозмiшувальними. Ось тут i почалися клопоти в королiв, якi багли одружитися. Бiдолахи, вони майже всi були родичами, а тому створити подружню пару пiсля закону стало вельми складно, якщо взагалi можливо. (Для деяких монархiв i просто неможливо, бо всi вони вже по кiлька разiв були мiж собою родичами i могли приводити на свiт лише потомство недоумкiв.) Генрiх спершу було сподiвався на Германiю, але й там його родичiв виявилося чимало. Останнiй шлюб Генрiха був визнаний Церквою шлюбом мiж родичами, тож усi родичi померлоi королеви доводилися i йому родичами до сьомого ступеня спорiдненостi, а, отже, вiн жодну з них не мiг взяти собi в дружини, аби не порушити закон папи. – Мабуть, треба вiдрядити посланцiв у всi бодай найвiддаленiшi краiни, аби дiзнатися, чи немае там гiдноi нареченоi? І Церкву теж можна зрозумiти. Власне, ii тривогу. Королi, бажаючи збiльшити своi володiння, одружувалися в основному зi своiми кузинами – двоюрiдними, троюрiдними, чотириюрiдними сестрами, племiнницями, тiтоньками… А про поганi наслiдки для потомства тодi не знали, отож не переймалися цим – у майбутне – а якi там будуть королi? – не заглядали. Жили сьогоденням. Чи не це стало причиною виродження династii Каролiнгiв? Нащадкiв Карла Великого як тiльки не називали: Покiрний, Лисий, Заiка, Простуватий… Усi королi, так чи так, а були пов’язанi родинними зв’язками… Тож куди податися, як усюди – родичi королiв? А на простолюдинках королям не годиться (не в казцi, а в життi) женитися. І тут якось (як ми вже згадували) Генрiху розповiли… Далеченько вiд Францii е така славна i сильна краiна – Русь. Себто Киiвська Русь. Живуть там русичi або слов’яни. Столиця Русi – мiсто Киiв. Славний-преславний. А править у ньому князь – теж славний-преславний, Ярослав Мудрий. Кажуть, що у нього е дочки… Якi? О-о, на весь свiт славнi – i вродою, i розумом… Особливо молодша, на ймення Анна. «Втiлення мудростi i краси». Вона славна не тiльки на Русi, а й у всьому християнському свiтi… І вибiр короля Францii (тодi ще й не Францii, а маленького французького королiвства) зупинився на Аннi Ярославнi, дочцi Ярослава Мудрого з незнаноi Киiвськоi Русi, якiй i випала честь продовжити королiвську владу Капетингiв… Це iй, Анничцi з Киева, довелося… Так нiби дiвчину силомiць, проти волi ii, королевою зробили. А так-таки й було. Дiвчата ii вiку (та й молодi жiнки теж) тiльки й мрiють про такий статус, а про неi iсторики писали: i довелося iй стати королевою Францii. Коли батько ii Ярослав Володимирович вирiшив змiцнити зв’язки ще й iз Францiею та задовiльнити прохання короля Генрiха I – Анна була не старша за сучасну студенточку. Один з авторiв, який писав про неi, зауважуе: вельми можливо, вона була тодi закохана в якого-небудь Добринюшку, мрiяла спiвати на хорах Софiйського собору, а довелося… А що значить бути королевою? Нi, нi, це не тiльки розкiшне вбрання, захопленi погляди залицяльникiв – реальнiсть трохи iнша. Бути королевою – це постiйно виявляти високу самовiдданiсть та дисциплiну. Що з того, що королева на другому мiсцi, себто вона «за» чоловiком, мовби не при дiлах, але ж вона при тилах його королiвства! І в неi цiлий сонм обов’язкiв, турбот про вибiр чоловiка, про його сили перед боем, i в його звiтуваннi перед Богом. Та й до всього ж, дочка великого киiвського князя – це посадова особа. Треба – значить треба. Себто у Францiю iхати. Прощавай назавжди, киiвський Добриня! – не судилося, мушу народжувати чужому королю спадкоемцiв. Прощавай i ти, Софiе Киiвська, i ти, золотоверхий Киеве мiй! (Мiй – адже я була i навiки залишуся киянкою.) Трохи було аж засмутилася (правда, виду не подавала), що саме iй батько таку долю вибрав: у якусь там Францiю на край свiту посилае. Та у Киевi про ту Францiю нiхто й знати не знае. Чули, що е таке королiвство – маленьке та слабеньке. Не Германiя, не Норвегiя, не Скандинавiя. Не Вiзантiя, зрештою. Закуток Європи, але… Мусить iхати. Така батькiвська воля, i такий у неi обов’язок. Треба змiцнювати мiждержавнi зв’язки Киiвськоi Русi, тож годиться й Францiя. Та й не Киiв набиваеться – сам король Францii просить ii руки. Отак i поiхали. У Францiю – то й у Францiю. Свати iз Францii. Багатi дари Ярославу Мудрому Посли короля Францii, овдовiлого Генрiха I вирушили до Киева по веснi 1048 року, в квiтнi мiсяцi. Королiвськi свати просувалися повiльно. Крiм послiв, якi iхали верхи, хто на мулах (переважно духовнi особи), хто на конях (лицарi) – обоз складали численнi повозки з припасами (шлях-бо передбачався довгий, наче на iнший кiнець свiту) та вози з багатьма дарами. Наприклад, в якостi дарункiв Ярославу Мудрому везли дорогi бойовi мечi, заморськi сукна, коштовнi срiбнi чашi – французький сват багнув вразити щедрiстю свого киiвського свата. На човнах, розкiшних i пишно прикрашених – щоб всi знали, хто пливе та iде – не хто-небудь, а гостi самого короля франкiв! Де та Францiя? – питали. Дивувались ображенi, що ти диви, якiсь там… ммм… аборигени не знають, де Францiя, – вiдповiдали: там, де треба… Отож на човнах спустилися до Дунаю (спершу ж треба було ще й до нього з Францii дiстатися), потiм на конях пройшли через Прагу i Кракiв. Шлях це, правда, не найближчий. Та дорога вважалася i зручною, i завжди багатолюдною. А отже, й безпечною, хоча безпечних мiсць у тi часи майже нiде не було. Але тiею дорогою йшли торговi каравани зi сходу на захiд, тож хоч якась безпека там була. Та й каравани завжди супроводжували добре озброенi вершники. Посольство очолював шалонський епископ Роже iз знатного роду графiв намюрських. Це був вельми кмiтливий молодий чоловiк. Ще в юностi вiн вирiшив, ким йому бути: графом або священиком. Вибрав сутану i не прогадав. Тут його кар’ера творилася успiшнiше. Неабиякий розум, знатне походження, беручкий до всього зух, – все це допомогло йому успiшно вести будь-яке дiло, за яке вiн брався. Та й дипломатом вдався неабияким, тож його не раз використовував – i щораз успiшно, – король Францii, посилаючи Роже то до Рима, то в Нормандiю, то до германського iмператора. І визначну та iсторичну мiсiю – висватати йому дружину, – король доручив саме йому, священику Роже, який взявся за нове доручення короля, як-то кажуть, обiруч, розумiючи, що в разi успiшного його виконання вiн увiйде в iсторiю. Що так i станеться. Крiм Роже, старшими в посольствi ще були епископ Готье Совейр та мiнiстр Гасселiн де Шалпiньяк. Вiдправляючи 1048 року послiв у далекий i незнаний Киiв, де жила з батьком i двома сестрами незамiжня княжна Анна Ярославна, вродлива та розумна, Генрiх I Капетинг не поскупився i посольство спорядив препишне. Послам же було доручено, як-то кажуть, будь-що отримати згоду на шлюб дочки киiвського володаря з Генрiхом, адже навiть до Францii «дiйшла слава про чари принцеси Анни, дочки Георгiя (Ярослава)». Король велiв передати, що вiн «зачарований оповiдями про ii досконалiсть». Анна була вродлива, жвава, та ще й отримала вiдмiнну, як на тi часи освiту – «прилежна книгам» – у домi свого батька. Отож iще раз. У квiтнi 1048 року в розпал весняного буйства французьке посольство з дорогими дарами вiдправилося до Киева. Париж залишили на свiтанку, коли над Сеною стояв туман, а в повiтрi ще вiдчувалася нiчна свiжiсть, як пiд колесами й пiдковами проторохтiв настил фортечного мосту, а паризький сморiд змiнився свiжiстю весняного ранку. У прибережжi Сени весело перегукувалося i щебетало птаство. Але рiдко на якiй дорозi не було розбiйникiв. Та ще на такiй довгiй – вiд Парижа до Киева. Тому на глухих франкських шляхах посольство захищав сеньйор Гослен де Шонi, вiн був вродженим рицарем, а для захисту посольства мав пiд своею орудою загiн хоробрих воiнiв. Загалом же посольство складалося з чималоi кавалькади возiв, великих i малих, з провiантом i численними дарами великому киiвському князевi, про якого неабияка слава ходила у Європi. Та й Украiна часiв Ярослава Мудрого, звана Киiвською Руссю, на противагу маленькому французькому королiвству, була тодi знаною в Європi державою, могутньою iмперiею чималих розмiрiв, об’еднана мiцною центральною владою великого киiвського князя, зокрема Ярослава Мудрого. Це його французький iсторик Рамбо порiвнюе з Карлом Великим, королем, а потiм iмператором з 800 року Франкськоi держави, який внаслiдок численних воен проти лангобардiв, саксiв, арабiв, аварiв, слов’ян створив величезну iмперiю, до якоi входили територii теперiшньоi Францii, захiдноi та пiвденноi Нiмеччини, пiвнiчноi i середньоi Італii, Швейцарii, Бельгii, Голландii, Австрii та пiвнiчно-схiдноi Іспанii. Тодi ж вiн i дiстав вiд Папи Римського Льва III титул iмператора… Киiвська Русь Ярослава Мудрого (його також називали Великим, але назва Мудрий перемогла) була й справдi величезною i могутньою державою, вона простягалася вiд Бiлого на пiвночi до Чорного на пiвднi морiв, вiд Вiсли на заходi й до Уральських гiр на сходi – таку державу Ярослав успадкував вiд свого батька, великого князя Володимира, який у 988 роцi змiцнив ii введенням християнства та високоi вiзантiйськоi культури i всi тi величезнi простори зцементував у единий монолiт i вивiв руську (себто украiнську) нацiю на передовi позицii тодiшнього цивiлiзованого свiту. Названий iсторiею Мудрим (не завойовником, наприклад), Ярослав не лише змiцнив державу, отриману вiд батька у спадок, а й розбудував ii, зводив новi мiста, поширював серед народу науку й освiту, закладав школи й бiблiотеки, церкви. Упорядкував тодiшне внутрiшне життя украiнськоi держави збiрником законiв «Руська Правда», там зiбрано все найкраще з досягнень культури й цивiлiзацii тодiшньоi Украiни, що ii, як уже мовилося, прийнято було за той перiод називати Киiвською Руссю. З iнтернет-видання: «Для украiнського читача напевно буде цiкавим почути французьку думку про украiнську державу Ярослава Мудрого. З цiею метою наведемо свiдчення одного французького iсторика кiнця XIX сторiччя. Ось що пише вiн: «Зрештою, не слiд применшувати силу й багатство Росii – або принаймнi великого князiвства, якого головою й серцем був Киiв – в епосi, про який йде мова. Адже, хоча в наших нацiональних анналах не знаходимо до того часу нiяких звiсток про неi, було б глибокою помилкою думати, що ця держава була ще напiвварварською краiною, подiленою мiж незалежними й ворожими племенами, якi показуе нам iсторiя аж до VIII сторiччя. Навпаки, пiд впливом генiального володаря Рюрика i його спадкоемцiв пiвденна Росiя здобула собi передове мiсце на Сходi. В часи Ярослава князiвство, столицею якого був Киiв, було вже бiльш просторою й, може, навiть, бiльш могутньою монархiею, нiж королiвська Францiя. Їi народи дiстали вiд грекiв начала цивiлiзацii; багато разiв ходили вони переможними походами аж до ворiт Константинополя й збагачувалися военною здобиччю у Вiзантii, яку примушували укладати мир. Коли ж не воювали з Вiзантiею за власний рахунок, то наймали за добрi грошi ii iмператорам найманцiв, а якщо не знаходили нагоди воювати з нею чи проти неi, то займалися вигiдною торгiвлею з ii багатими купцями. Сам Киiв був мiсцем зустрiчi для голландських, мадярських, нiмецьких i скандинавських купцiв, що мали в цьому мiстi своi окремi дiльницi. Грецькi митцi велично прикрашали палаци Киева й 400 його церков. Сучасний захiдний лiтописець, Адам з Бреми, називав Киiв «суперником Константинополя й славою грецького християнського свiту». Якщо Францiя початку XI столiття мала вищi iдеали, численнiшi вогнища цивiлiзацii й, здавалося, йшла швидше дорогою матерiального й морального поступу, то все-таки вона без ганьби для себе могла взяти собi королеву з Росii, i це тим бiльше, що ця королева мала принести для свого чоловiка, як це, без сумнiву, мусiло статися, величезне вiно в добрих золотих монетах, кованих у Вiзантii». Шкода тiльки, що французькi iсторики, розповiдаючи про княжну Анну Ярославну з Киiвськоi Русi, пишуть, що французи взяли королеву… з Росii. Гм… Анну Ярославну французи взяли таки з Киiвськоi Русi, а не з Росii, бо Росiйська централiзована держава (а, отже, й назва Росiя) виникне лише на початку XVI столiття, за князювання Василiя III[6 - Василiй III (1479–1533) – великий князь Московський з 1505 року, син Івана III Васильовича i Софii Палеолог. Боровся за централiзацiю росiйськоi держави.]… Себто на чотириста-п’ятсот рокiв пiзнiше, анiж жив i княжив у Киевi Ярослав Мудрий. Епохальне вiдкриття iсторика Мезере, або Як украiнцi Францii вiдвойовують у москалiв киянку Анну Ярославну [7 - Москаль – перша (первiсна) назва росiян в Украiнi.] Французькi iсторики, хоча би й згадуваний тут Ф. де Мезере, ще в XVIII столiттi усерйоз писав, що князь Ярослав Мудрий (увага!) король Росii – нi бiльше нi менше. Тiеi Росii (додавав далi грамотiй Мезере), що «нинi Московiя». Епохальне вiдкриття! Чи це, зрештою, передання сивоi (i – додамо, малограмотноi) давнини? Далебi не тiльки сивоi (i малограмотноi) давнини. Щоби переконатися в цьому, досить звернутися до сучасного росiйського iсторика Пушкарьовоi, котра у своiй книзi «Женщины Древней Руси» (1989) посилаеться на згадуваного Мезере i цитуе, як вiн писав про Анну та ii батька, киiвського князя Ярослава Мудрого, i як про те подае сама Пушкарьова: «Наиболее известна романтичная судьба Анны Ярославны. В середине XI в. король Франции Генрих I овдовел. Он был немолод, с трудом удерживал бразды правления и надеялся на укрепление престижа страны через матримониальную связь с сильным государством. Французский историк Ф. де Мезере на основании свидетельств хронистов писал в XVII в., что до Генриха дошла слава о прелестях принцессы, именно Анны, дочери Георгия (Ярослава Мудрого), короля России, ныне Московии, и он был очарован рассказом о ее совершенствах». Французькому iсторику, який жив у XVII ст. i не дуже розбирався (сказати б точнiше: зовсiм не розбирався) у термiнах Киiвська Русь – Московiя – Росiя, ще якось можна вибачити його дрiмуче невiгластво, але аж нiяк не сучасному – сподiваемось, освiченому i загалом грамотному – iсторику, хоча б тiй же Пушкарьовiй, яка у 1989 роцi не лише не спростувала дрiмучу вигадку француза щодо того, що Ярослав Мудрий буцiмто був «королем Росii, яка нинi Московiя», а й навiть пiдтвердила ii у своiй працi, що руський князь (маеться на увазi Киiвська Русь) Ярослав Мудрий е король – чи князь – Росii, яка «нинi Московiя». А фокус криеться в тому, що мало не всi сучаснi росiйськi iсторики (iмперське мислення!) вважають всiх князiв Киiвськоi Русi… Ким би ви думали? Так-так, князями Росii та Московii! А Киiвську Русь – таким собi удiлом Московii[8 - Правда, в Украiнi i сьогоднi не перевелися – не серед украiнцiв, серед «хохлiв» (от уже невмируще плем’я!) самодiяльнi iсторики, якi вперто «доводять», що перша Русь, мовляв, була на рiчцi Волхов зi «столицею» Ладога, а це сьогоднi (увага!) Ленiнградська область Росii. Хоч у тамтешнiх краях були розбiйницькi гнiзда скандинавiв, якi нiякого вiдношення до Русi не мали i згодом щезли.]. Росiйський (архiвiдомий!) iсторик Карамзiн у своiй багатотомнiй «Истории Государства Российского» створив дiевий мiф з неприкритим шовiнiстично-iмперським нальотом i душком про те, що Киiвська Русь, виявляеться, зовсiм не праукраiнська держава, а насправдi е першою росiйською державою (в цьому його пiдтримувала i пiдтримуе не лише переважна бiльшiсть росiйських iсторикiв, доводячи, що Русь (Киiвська) i Росiя (Московська) – це одне й те саме, росiйське), а й узагалi всi панiвнi кола iмперii Романових. Сам Карамзiн не визнавав нi украiнцiв, нi бiлорусiв окремими народами. Його iдеологiчний iмперсько-шовiнiстичний мiф панував офiцiйно до кiнця iмперii, але й сьогоднi вiн у нашоi сусiдки пiвнiчноi на правах «священноi корови». Саме iснування украiнцiв, як окремого народу, окремоi нацii, Росiею завжди заперечувалося. Звiдси й горезвiсне: «Никакого малороссийского языка нет и быть не может». Навiть Украiнська радянська енциклопедiя (офiцiоз тодiшнiй), видана за комунiстичного режиму, коли особливо закручували iдеологiчнi гайки, i яким в Украiнi керувала тодi Москва (принаймнi тримала пiд цiлодобовим контролем), так от, навiть така енциклопедiя змушена була чорним по бiлому надрукувати, що Карамзiн Микола Михайлович, росiйський письменник, публiцист, iсторик «виправдовував великодержавну полiтику царизму щодо Украiни»; що проти його «реакцiйноi концепцii» виступали «представники прогресивного табору». (Це змушений був робити навiть вiдомий шевченконенависник Вiссарiон Белiнський!) І така людина, як Карамзiн, називала себе iсториком i письменником, хоч насправдi вiн був вiдвертим i навiть не замаскованим прислужником царизму. До речi, свою «Историю…» Карамзiн вiрнопiддано присвятив «Государю императору (тодiшньому. – В. Ч.) Александру Павловичу, самодержавцу всея России», а передмову розпочав пiдлещувальним зворотом: «Всемилостивейший Государь!..» Перша згадка про Московiю – нi-нi, не про Московську Русь iде мова, i не про столицю Росii, а лише про однойменне сiльце, хутiрець якийсь там, що належав до володiнь князя Юрiя Долгорукого, датуеться 1147 роком. Ще й у XII–XIII ст. сiльце Москва (Москов – як у тодiшнiй вимовi) перебувало в складi Володимиро-Суздальського князiвства i лише з другоi половини XIII ст. воно нарештi стане центром удiльного князiвства. А виявляеться, якщо вiрити французу Мезере та росiянцi Пушкарьовiй, – ще у 1050 роцi киiвський князь Ярослав Мудрий був королем Москви – чи то пак, Московського князiвства, а заодно й королем (це ще одне вiдкриття Мезере) Росii, яких тодi i в згадцi не було. У росiйських писемних джерелах назва «Росiя» iснуе з кiнця – нi-нi, не з середини XI столiття, коли жив i княжив у Киевi Ярослав Мудрий, – XV столiття. Бо за Ярослава Мудрого не лише Росii, а й навiть такого термiна не iснувало. Тiльки починаючи з XV столiття – себто через чотири столiття пiсля того, як жив Ярослав Мудрий, вiн вигулькнув. Але ще двiстi рокiв (аж до кiнця XVII ст.) вона називалася i Руссю, i Руською землею та Московською державою, i лише з 1721 року Росiею названа вся Росiйська iмперiя. Тож як Ярослав Мудрий мiг бути князем Росii та Московii у 1050 роцi, та ще княжачи у Киевi? А суть у тому, що для французьких iсторикiв термiни Русь, руський асоцiюються виключно з термiном Росiя. Їм лiньки заглянути до iсторii та ii джерел – i це при тому, що вони називаються iсториками. Тож i пишуть: якщо Русь, то це… Так-так, Росiя. Але й росiйськi iсторики не вiдступають вiд них i теж уперто пишуть, що Анна Ярославна була з Росii. Чи принаймнi з Московii. Потiшаючи так своi iмперськi сверблячки. У сьогоднiшньому Парижi (як загалом i у Францii) живе чимало украiнцiв[9 - У Францii понад 90 % населення становлять французи, але там живуть також ельзасцi, бретонцi, iталiйцi, португальцi, iспанцi, корсиканцi, каталонцi, баски, араби, валлонцi, росiяни, поляки, евреi, вiрмени, греки, украiнцi та iншi.], якi, хоч i офранцузилися на своiй новiй батькiвщинi, але бiльшiсть iз них ще пам’ятае, якого вони роду-племенi. (У французькому вiйську лише пiд час Тридцятилiтньоi вiйни воювали 2500 украiнських козакiв). У Францii – з осiдком у Парижi – дiе громадська органiзацiя «Украiнська нацiональна еднiсть у Францii», яка видае «Бiблiотеку самоосвiти» (украiнською мовою). У 1952 роцi в цiй бiблiотецi вийшла праця Мирослава Небелюка «Анна Ярославна, украiнська княжна на королiвському престолi Францii в XІ сторiччi». (Editions S. C. I. P. Paris – Lion). Вiдкриваеться вона таким звертанням: «Передаючи в руки читачiв цей скромний нарис, хотiли б ми попередити iх, що наша книжечка не е вислiдом спецiяльних студiй i розшукiв. У нiякому разi не претендуе вона на якусь вичерпну наукову працю. Це наскрiзь популярний нарис, зроблений на основi доступних французьких джерел з виключною метою дати украiнськiй читацькiй громадi головнiшi вiдомостi про життя й особу визначноi землячки, що тисячу рокiв тому зв’язала iсторiю украiнського народу з iсторiею французiв. Нiде правди дiти, постать Анни Ярославни не надто вiдома широкому украiнському загаловi. Короткi й принагiднi газетнi статтi не могли дати виразного й тривалого образу княжни. Вченi студii про неi, помiщенi в суто наукових журналах, як Записки НТШ, не могли дiйти до найширших кiл украiнськоi громади. Це саме й було однiею з причин, що спонукали нас написати цю книжечку. Дальшим поштовхом була ще й та обставина, що живемо в краiнi, в якiй колись наша землячка стояла на самому вершку соцiального й нацiонально-державного життя, як ii королева, i в якiй сьогоднi ми знайшли притулок i опiку. Хто ж, врештi, як не ми, украiнцi у Францii, повиннi в першу чергу поiнтересуватися Анною Ярославною, ближче пiзнати ii й ужити всiх доступних засобiв, щоб вiдвоювати ii вiд москалiв принаймнi в очах французького свiту? Свiдомi немалих недолiкiв у нашiй книжечцi, ми все-таки гаряче поручаемо ii увазi наших землякiв, бо, якщо не помиляемося, це буде перша украiнська книжка, присвячена в цiлому Аннi Ярославнi, уродженцi славноi золотоверхоi украiнськоi столицi». Детальнiше про це автор пише у першiй главi своеi працi: «Украiнку, Анну Ярославну, королеву Францii, на глум iсторичнiй правдi уважають французи московською княжною. Цю, болючу для украiнцiв i образливу для тiней нашоi визначноi землячки, неправду повторяють без скрупулiв всi визначнi французькi iсторики. Нею годують французьку шкiльну дiтвору всi пiдручники iсторii й таким чином закрiплюють у французькому народi фальшиве переконання, що киiвська княжна Анна Ярославна була московкою. У свiдомостi французького народу, як i в пiдручниках iсторii, украiнська княжна називаеться не iнакше, як «Анн де Рюссi». Преса зi свого боку вперто й послiдовно зв’язуе Анну Ярославну з московською монархiею й з москалями. Правда, е й рiдкi винятки. Є навiть декiлька книг про Украiну, написаних авторами-французами, в яких завжди Анна Ярославна фiгуруе як украiнська княжна. На жаль, книги цих, мало вiдомих широкому французькому загаловi авторiв, здебiльша публiцистiв, а не фахових iсторикiв, не доходять до маси французькоi публiки й не можуть мати такого впливу, як мае школа. Ця ж остання у Францii не визнае ще нi Украiни, як вiдрубноi нацiональноi одиницi, нi тим бiльше украiнського народу з власною iсторiею…» …На кiнець наведемо ще один уривок, особливо цiкавий для украiнського читача своiм, що так скажемо, «i Боговi свiчка й чортовi огарок». Цитата взята з книжечки-монографii про мiсто Санлiс, призначеноi для вжитку туристiв i виданоi не ранiше 1949 року. Описуючи панораму Санлiса з вежi мiсцевоi катедри, автор каже: «Ще далi налiво, 500 метрiв вiд катедри, дзвiниця старовинного абатства Святого Вiкентiя Сарагоського з Еспанii, збудованого в 1060 роцi росiйською Анною, украiнкою, донькою Ярослава Великого (?), жiнкою Генрiха І, внука Гуго Капета». Як бачимо, «росiйську» Анну названо украiнкою. Цей дивогляд можна пояснити такими причинами: вихований у французькiй школi й начитаний в офiцiйнiй французькiй iсторiографii, автор не мiг зректися освяченоi непохитним авторитетом офiцiйних iсторикiв назви «Анн де Рюссi». З другого ж боку, численнi украiнськi вiдвiдувачi Санлiса й абатства Св. Вiкентiя своiм настирливим наголошуванням украiнського походження Анни й повсякчасними протестами проти називання ii росiянкою захитали авторову певнiсть i примусили його додати слово – украiнка. Це теж свого роду поступ. Але цi вiдокремленi випадки – крапля в океанi – в нiчому не послаблюють уже вище висловленого твердження, що для широкого французького загалу Анна Ярославна залишаеться таки московкою. Змiнити основне цього погляду не вдасться легко й скоро, бо йде тут не лише про саму особу Анни, але про довгi сторiччя iсторii украiнськоi княжоi держави, що в захiднiй iсторичнiй науцi творить iнтегральну частину росiйськоi iсторii. Поки що нашим обов’язком, в першу чергу обов’язком украiнцiв у Францii i зокрема щодо Анни Ярославни, е використати всi нагоди, всi можливостi в усiх шарах французькоi суспiльностi, щоб довести украiнське походження нашоi княжни й тим самим вiдкрити очi культурного свiту на страшну московську облуду, жертвою якоi вiд сторiч упав украiнський народ, як вiд недавна такою самою жертвою стануться великi технiчнi, медичнi i т. д. винаходи генiiв захiднього свiту. Династичнi шлюби, або Як Ярослав Мудрий став «тестем Європи» Посватавшись до Анни, княжни з Киева, французький король користувався чисто полiтичними мiркуваннями. В ту далеку епоху за Киiвською Руссю утвердився авторитет могутньоi европейськоi держави, з якою рахувалися i перед якою навiть запобiгали, шукаючи ii прихильностi й покровительства. Тож чимало iноземних володарiв вважали для себе за честь порiднитися з Ярославом Мудрим. І таких було чимало, тож великий князь навiть мiг собi дозволити вибирати з претендентiв на руку його дочок кращих iз кращих. Женихiв для них пiдбирав i справдi достойних. І дочки його були гiднi кращих претендентiв на iхнi серця. Королю Генрiху чимало розповiдали – просто прогули вуха, – що далеко-далеко в слов’янських краях живе молода, красива, освiчена i розумна принцеса. Це – особливо освiта Анни – навiть заiнтригувало Генрiха, який, як i iншi «просвещенные монархи» тiеi епохи, був неписьменним. Киiвська Русь була «ведома и слышима» у всiх краях землi, а Киiв називали «суперником Риму i Константинополя», «прелестью мира», «северным Римом». Чимало европейських государiв багли породичатися з киiвським двором i особливо iз знаменитим i славним у тодiшнiх свiтах великим киiвським князем Ярославом Мудрим. Спершу княжичу не таланило – вiн народився калiкою i до якогось там часу взагалi не мiг ходити. А вже коли, переборовши хворобу, звiвся на ноги, то звiдтодi i все життя ходив накульгуючи. Кульгав таки вiдчутно. Тож чи не тому не вiдчував якогось там потягу до вiйськовоi справи, а бiльше покладався (а це – своерiдна мудрiсть) на дипломатiю, анiж на зброю. Неохоче iздив верхи (не любив верховоi iзди, не кажучи про коней), а бiльше читав, вивчав iноземнi мови, писав та перекладав. А ще, як свiдчить польський хронiст Анонiм Галл, князь полюбляв рибалити i частенько з рибальським причандаллям накульгуючи поспiшав до озера чи й до Днiпра. Сидячи на березi, залюбки думав, мiркував, тож зростав фiлософом-любомудром. А коли повертався додому з уловом, бодай то була й дрiбненька плотвичка чи бубирi-йоржi, радощам його не було меж, i вiн себе почував найщасливiшим. Коли ж везло, й вивуджував велику рибу, особливо коропа, то хоч i кульгавим був, а додому з риболовлi поспiшав, як на крилах… З офiцiйноi бiографii князя Ярослава Мудрого: Великий князь Киiвський Ярослав найважливiшим своiм завданням вважав збереження цiлiсностi держави. Саме тому основними засадами його внутрiшньоi полiтики стали боротьба з мiсцевими автономiями та абсолютна влада киiвського князя. У зовнiшнiй полiтицi головною метою було вiдновлення та змiцнення старих кордонiв на заходi, а також пiдтримка дружнiх та союзницьких вiдносин iз сусiднiми краiнами. Не останне мiсце посiдала й боротьба з кочовиками. Ярослав продовжив справу свого батька, розбудовуючи «Змiевi вали»: 1032 р. «поча ставити городи по Роси», створюючи нову захисну лiнiю проти печенiгiв. А 1036 р. вiн нарештi поклав край печенiзькiй загрозi, розгромивши iхнi орди пiд Киевом i примусивши назавжди вiдiйти вiд кордонiв Русi. «Була сiча жорстока, i ледве надвечiр узяв гору Ярослав. І побiгли печенiги в рiзнi боки, i не знали куди бити», – розповiдае лiтописець. Подальше князювання Ярослава позначилося загальним пiднесенням краiни: зростали численнi мiста, пiдтримувалися сталi зв’язки з провiдними краiнами Центральноi та Захiдноi Європи, Скандинавiею, Вiзантiею, краiнами Сходу, поширювалося християнство та змiцнювалися його позицii. Русь досягла рiвня единого територiально-полiтичного та правового органiзму. За Ярослава розгортаеться й активне церковне i цивiльне будiвництво в Киевi, розмах якого вiдповiдав мiжнародному престижу держави i значенню ii столицi. Значно збiльшилася територiя мiста, було зведено могутнi обороннi споруди. Новий киiвський центр майже усемеро перевищив за площею старий. Значне будiвництво розгорнулося й в iнших мiстах. У Новгородi та Полоцьку за зразком Киева споруджуються Софiйськi собори, у Чернiговi – величний Спасо-Преображенський собор. Всi храми оздоблюються мозаiками та фресками, рiзьбленням, iконами. Справжнiми шедеврами давньоруського декоративно-прикладного мистецтва стають предмети церковного начиння. З iм’ям Ярослава Мудрого пов’язаний i значний злет давньоруськоi культури й наукових знань. Князь дбае про освiту i лiтописання, про переклад давньоруською мовою та переписування необхiдних книжок. Звичайно, бiльшiсть лiтератури була церковною, богослужебною, але поширювалися й книжки для свiтського читання, у тому числi трактати з iсторii, фiлософii, права, юридичних наук. Зусиллями князя створюеться бiблiотека при Софiйському соборi, де дбайливо зберiгалися не лише книжки, а й важливi державнi документи. Кожна книжка являла собою неабияку цiннiсть. Текст писали на пергаментi, оклади оздоблювали дорогоцiнним камiнням, емаллю, золотом i срiблом. На жаль, Ярославове книгозiбрання не дiйшло до наших днiв. Можливо, книжки загинули пiд час монголо-татарськоi навали 1240 року, а може, просто були роздiленi мiж кiлькома монастирськими бiблiотеками. З Софiею Киiвською пов’язаний i новий етап розвитку киiвського лiтописання. Статтi цього перiоду мiстять не лише розповiдь про iсторичнi подii, а й пiдсумок дiяльностi Ярослава Мудрого. Про пiднесення авторитету Русi свiдчили також династичнi зв’язки ii зверхникiв. Киiвська правляча династiя пiдтримувала родиннi вiдносини з бiльшiстю феодальних краiн Європи. Кожен шлюб знаменував собою полiтичну угоду, мирнi та союзницькi стосунки з конкретною краiною. Так, дочки Ярослава Мудрого стали королевами Францii, Угорщини i Норвегii; сестра князя Добронега була видана за польського князя Казимира; син Святослав одружився з дочкою саксонського графа Леопольда Одою, Ізяслав – з родичкою iмператора Генрiха III Гертрудою, а Всеволод – з дочкою вiзантiйського iмператора Анастасiею. Взагалi, династичнi шлюби стали одним з елементiв його зовнiшньоi полiтики. Ознакою престижу й могутностi династii в тi часи вважалась готовнiсть iнших ведучих династiй вступати з нею в шлюбнi зв’язки. Тож i не дивно, що Ярослава Мудрого iсторики часто називали «тестем Європи». Перед кончиною Ярослав заповiдав киiвський престол старшому з синiв, Ізяславу, не стомлюючись наказував дiтям: «Любiте одне одного… Якщо будете жити в любовi мiж собою, то Бог буде з вами. Вiн пiдкорить вам всiх ворогiв, i будете жити в злагодi, якщо ж станете ненавидiти одне одного, сваритися, то i самi загинете, i погубите землю батькiв i дiдiв, яку вони здобули трудом своiм великим». «Зiронько ти моя, Ярославна!..» Точноi дати – рiк i день мiсяця, чи хоча б принаймнi рiк появи в цей свiт Аннички, яка через роки здобуде горде iм’я Анна Ярославна, – не вiдомо. Жаль, але «Повiсть временних лiт» майже нiчого не повiдомляе про народження княжих дочок – а це ж такi подii! А тому точна дата народження Анни Ярославни досi невiдома. (А раптом вона ще якось вирине на свiт бiлий – дива i сьогоднi, в наш рацiональний час, можливi.) Однi дослiдники схиляються, що це, вочевидь, 1028 рiк, мiж народженням синiв Святослава i Всеволода. Другi – на чотири роки роблять Анну старiше, вважаючи роком ii народження 1024-й. Третi таким роком оголошують 1032-й. Французькi ж дослiдники вважають, що iй було 22 роки (як для незамiжньоi дiвчини – вiк на той час чималий), коли вона приiхала до Францii i стала тамтешньою i на вiки королевою Анною Киiвською чи Анною Руською (малося на увазi, що родом вона була з Киiвськоi Русi). Французький дослiдник граф Ке де Сент-Емур у своiй працi «Анна Русинська, королева Францii i графиня Валюа», що ii свого часу переклав І. Франко (видана у Львовi року 1909-го) запевняв: на час прибуття до Францii Аннi Ярославнi було аж 25 рокiв. Але це вже з розряду, власне, бездоказових фантазiй, – про якi кажуть: «аж занадто». Вже в нашi роки в Софiйському соборi пiд шаром фарби виявили зображення – ще ж такi чудовi, мистецтво високого рiвня! – дочок Ярослава Мудрого i iхньоi матерi Ірини. Портрети, вочевидь, були написанi мiж 1037 i 1050 роками, себто тодi, коли Ярославна ще жила в батьковому теремi пiд ласкавим сяйвом очей матерi, котра завжди такою любов’ю обдаровувала своiх дiтей, що iх Господь щедро посилав Іринi. Дитинство Аннички минули поблизу Софiйського собору, де знаходився княжий двiр, що його лiтописцi називали «Великим Ярославовим двором». Або – Красним. Із двоповерховим князiвським палацом i храмом Богородицi. Всi споруди мали переходи, що з’еднували iх мiж собою – довгi, лункi, трохи аж лячнi, але загадково таемничi, й Анничка любила ними бiгати i смiятися – дитячий смiх так лунко розлiтався пiд склепiнням тих переходiв. Їi дитинство припало на бурхливi полiтичнi та культурнi подii, що змiнювали одна одну. Крiм пишних бенкетiв i полювань, церковних вiдправ – це було характерним для стародавнього свiту, – у Киевi Ярослава буяло й громадське та просвiтницьке життя. Вiдкривалися школи, засновувались бiблiотеки, а переписування i переклад книг було значною державною справою. А якi вечори вiдбувалися при дворi князя, на яких виступали поети, музиканти i неодмiнно – розвесело-мудрi скоморохи! Анничка й зростала в тiй культурнiй атмосферi держави, що була на той час наймогутнiшою i найрозвиненiшою у свiтi. Прискiпливо пiдiбранi вчителi – кращi з кращих – навчали князiвну грамотi, iсторii, iноземним мовам, спiву, вчили правил етикету. Навiть малювати вчили! Тож документи свiдчать: Анничка мала добре вироблене письмо, не виключено, що вона цим, як-то кажуть, набивала руку. Якщо хлопчики в тi часи недовго залишалися пiд материнським наглядом – майбутнi воiни, ними займалися чоловiки, – то дiвчата жили з матiр’ю на жiночiй половинi двору доти, доки iх не видавали замiж. Ось так при матерi зростала й Анничка – в атмосферi поваги до батькiв i шанування церковних канонiв. Отже, на той час вона отримала найкращу освiту. На довершення до всього, княжна мала знати «назубок» придворний церемонiал та правила етикету, вмiти вести домашне господарство, прясти, шити i вишивати. Князiвни повиннi були вiльно поводитися з кiньми i добре iздити верхи та володiти зброею. Їi, Анничку-дiвчинку, кмiтливу, з бiса гарненьку, i зобразив разом з батьками, братами i сестрами давньоруський художник на фресцi Софii Киiвськоi. Вона зодягнена в довгу вiзантiйську одiж, прикрашену шиттям та коштовним камiнням, на головi – поверх розпущеного «золотого» волосся, – хутряна шапочка. Постать, на жаль, невелика, бiльшiсть дослiдникiв вважае, що портрет на фресцi позбавлений конкретних рис, але, на нашу думку, це не так. Щось невловне, незбагненне, чим так вражала Анна все життя, таки присутне на фресцi… Маленькою Анничка не просто ходила, а рухалась пiдбiгом-пiдстрибом, весело i щось тiльки iй вiдоме, безжурно наспiвуючи – голос змалечку мала просто чудовий. До всiх була привiтна i рiвна, доброзичлива й щедра на доброту – Ярослав Мудрий невтомно вчив дiтей жити в мирi i любовi мiж собою. Усi три дочки Ярослава Мудрого носили горде батькове ймення Ярославни i всi три були гiднi його. Коли норвезький принц Гарольд (пiзнiше король Норвегii) вирушив у далекi краiни, щоб здобути славу подвигами своiми, а вже потiм посвататись до Єлизавети Ярославни, то ось як ту сцену зобразив О. К. Толстой: Гарольд в боевое садится седло, Покинул он Киев державный, Вздыхает дорогою он тяжело: «Звезда ты моя, Ярославна!..» І ось, швидко чи неквапом – французьке посольство нарештi прибуло до Киева, здолавши вiдстань у 3000 (три тисячi!) км. Перед Золотими ворiтьми столицi давньоi Русi воно зупинилося, як пишуть iсторики, з «почуттям подиву й захоплення». Брат Анни, Всеволод Ярославич, зустрiв перед Золотими воротами французiв i вiтав iх вишуканою латиною. І вже пишне французьке посольство iде вулицями Киева, iде неспiшно, бо вражене побаченим – посли тiльки крутять головами навсiбiч. Їдуть пiд бемкання дзвонiв кiлькасот киiвських церков i храмiв. І посли вiд самих парадних ворiт дивувалися тим церквам, золотим баням, пишним кам’яним палацам та хоромам бояр, а назустрiч iм повiльно виростала громада Софii Киiвськоi… У Святiй Софii прибульцiв з далекоi Францii чекав урочисто-пишний прийом. Посли й там крутили головами, враженi фресками, сяйвом мозаiк, що вкривали стiни i склепiння. Пiднявшись схiдцями великоi круглоi башти, посли опинилися нагорi, де iх зустрiла княжа родина. І врочисто пролунали слова: – Генрiх I Капетинг, король Францii, просить у великого князя Киiвського руку його дочки Анни… Адже навiть до Францii дiйшла слава про чари принцеси, себто Анни… Король велiв передати, що вiн «зачарований розповiдями про ii досконалiсть». Сказання друге. Сподiваюсь, що саме Ви – король?.. І от до церкви повели І руки iм перев’язали, Навкруг престолу обвели І iх навiчно обвiнчали.     Ст. Руданський Спадкоемця трону може народити лише королева. Скiльки шлюбiв у роду людському? Все свое дотеперiшне життя я був певний (та й досi певний i завжди буду певний): шлюб (родинний союз, спiвжиття чоловiка й жiнки за взаемною згодою) бувае лише один. Той шлюб, коли… Процитую письменника: «Стояла тополя уся в серпанку, струнка i тремтяча, як наречена, що йде до шлюбу». Гм… Це тополя, а що вже бувае з нареченою, яка йде до шлюбу – зайве й говорити. Бо шлюб е шлюб. На все життя – хоч дехто й по кiлька разiв шлюбиться, але ж кожен раз – iз любовi. Неодмiнно! А виявляеться, шлюбiв у роду людському багато. Скажiмо: Тимчасовий шлюб. Тривалiсть його визначаеться згодою сторiн, про що й зазначаеться у шлюбнiй угодi. Як тiльки строк, який за угодою був укладений, закiнчуеться, шлюб та iншi правовi вiдносини мiж подружжям вважаються такими, що припинилися. Цивiльний шлюб – оформлений у вiдповiдних органах державноi влади без участi церкви. (В Украiнi – едино можливий вид шлюбу, на який поширюеться цивiльне право.) Також цивiльним шлюбом («громадянським») помилково називають спiвжиття двох. Церковний шлюб. У багатьох краiнах мае юридичну силу, в деяких е единою легальною формою шлюбу. В православ’i, протестантизмi i в католицизмi укладення шлюбу е одним iз таiнств – вiнчанням. Мезальянс – шлюб мiж особами нерiвного стану. Морганатичний шлюб – рiзновид мезальянсу, в результатi якого особа нижчого стану не пiдвищуе його. Гостьовий шлюб – зареестрований належним способом шлюб, за яким подружжя не веде спiльне господарство, а живе кожне окремо. Фактичний шлюб – незареестрований, у деяких краiнах це – «сожительство». Часто термiнологiчно його називають «цивiльним» – вiдносини мiж партнерами не оформленi в установленому законом порядку. Але права дiтей, народжених у такому шлюбi, не вiдрiзняються вiд прав дiтей, народжених поза шлюбом. Шлюб з розрахунку – такий союз встановлюеться заради особистоi вигоди чи якихось iнших стратегiчних цiлей – любов’ю тут i «не пахне». Фiктивний шлюб – може укладатися з рiзних причин: отримання громадянства, полiтичного притулку, житла, спадку, отримання пенсii та iншi корисливi цiлi. Шлюб з принуки, коли одна або обидвi сторони одружилися без його чи ii згоди або й супроти неi. Шлюб «по зальоту» – силуваний шлюб за наявностi незапланованоi вагiтностi. Компенсацiйний шлюб – традицiйна практика шлюбiв з принуки – для вирiшення мiжплемiнних чвар. Шлюб за домовленiстю – практика, коли хтось, крiм самоi пари, робить вибiр жениха чи нареченоi, iгноруючи сам процес знайомства, зближення. Полiгамiя – одночасне перебування чоловiка у шлюбi з кiлькома жiнками. В шарiатi кiлькiсть жiнок обмежена – не бiльше чотирьох. Полiандрiя – одночасне перебування жiнки в шлюбi з кiлькома чоловiками, зустрiчаеться рiдко. Наприклад, у народiв Тибету, Гавайських островiв. Груповий шлюб – iсторично первинна форма шлюбу, за яким у шлюбнi вiдносини вступають роди людей, а не окремi люди. Шлюб iз любовi… Нарештi, нарештi – шлюб з любовi! Взаемнiй. Уявляете? «Ось iз нього, iз шлюбу з любовi, i треба було автору починати! – вигукне тут котрийсь нетерплячий читач. – Адже це – найголовнiший шлюб з-помiж людства. Усi iншi – то таке… Бо без шлюбу з любовi (як i без любовi) й людства не було б…» Так-то воно так, але трохи… й не так. Без любовi в роду людському рееструеться шлюбiв не менше, як по любовi – парадокс! Десятки тому е, були i будуть – причин. От i в нашому випадку, в iсторii нашiй, шлюб вiдбувся без любовi. Церковний, мiж iншим. Та i яка любов, як молодi до самого вiнчання в соборi Реймса не лише не бачили одне одного (вiн ii, вона його) – а й жили в рiзних краiнах, за тисячi кiлометрiв одне вiд одного! Францiя – Париж, Киiвська Русь – Киiв. Яка вже тут любов, коли мiж ними – тисячi кiлометрiв! Яка вже тут любов, коли Анничка до приiзду королiвських сватiв до Киева навiть чути не чула про якогось там Генрiха І, на той час короля овдовiлого. Бiльше того – вона не чула не лише про iснування якогось там Генрiха, а й навiть про його краiну, про якусь там бiдну, затуркану Францiю на околицi свiту. Любовi не було. Була домовленiсть. Себто шлюб по домовленостi. Або ще – з розрахунку. Що одне й те саме. Та й Анничка не йшла замiж зi своеi волi: ii, не питаючи згоди, видав у якусь там Францiю за якогось там Генрiха батько, князь Ярослав Мудрий. А дочка завжди мала пiдкорятися волi батькiв. У руслi своеi мiжнародноi полiтики – родичання з монархiчними дворами Європи для змiцнення свого престижу, держави своеi й авторитету в Європi. На той час князь Ярослав Мудрий породичався чи не з усiма дворами монархiчноi Європи. І вiд того авторитет його i держави, яку вiн очолював, тiльки зрiс. Та й Генрiх I вибрав Анну з далекого, але славного i знаного в Європi Киева – яку до того знати не знав, – з чисто полiтичних мiркувань: породичатися з могутнiм владарем Киiвськоi Русi. До всього ж, як ми вже згадували, йому потрiбен був спадкоемець трону, що його могла народити лише королева – вродлива, здорова, плодюча. (Як тодi казали – з плодючоi раси. Такою i вважалася Анна.) Плодюча раса… Принагiдно. «Я не один рiк живу у Францii, – дiлилася своiми спогадами й роздумами одна росiянка, яка вийшла замiж «у Париж», за француза, зрозумiло, i коли в якiйсь газетi зайшла мова про мiжнацiональнi шлюби, вiдгукнулась зi своiми роздумами, – i можу впевнено сказати, що така незвичайна популярнiсть мiжнацiональних шлюбiв пояснюеться перш за все тим, що при виборi нареченоi багатi французи, як правило, шукають здорову жiнку, продовжувачку роду, династii. І в цьому слов’янськi нареченi не мають собi рiвних серед представниць слабкоi статi iнших нацiональностей». Бо вони – вихованi, вродливi, розумнi. Здебiльшого з чудовою освiтою, про яку може тiльки мрiяти француженка. «Вони легкi в побутi, – додае далi жiнка, яка «вийшла замiж у Париж», – хатнi, слухнянi. Французiв захоплюють iхня кмiтливiсть i невибагливiсть. А знамените росiйське «авось» милi французькi чоловiки хронiчно iдентифiкують iз загадковою «росiйською душею», а наше лiричне розумiння життя: «наповнiть життя радощами, закутайтесь нiжнiстю, зiгрiйтесь любов’ю, щастям зодягнiться…» – сприймаються ними, як якесь чарiвництво… Французи i росiяни настiльки рiзнi, що це, як не дивно, i притягуе нас одне до одного. Французи люблять наших жiнок. Чому? А тому, що вони доброзичливi, довiрливi, романтичнi, часто здатнi iдеалiзувати свого партнера. До всього ж французам досить зручно жити з iноземкою. Якщо вона не сподобаеться – ii запросто можна вигнати з дому. Закон у Францii захищае тiльки француженок. Часто нашi милi й наiвнi дами навiть не здогадуються, що може чекати iх на чужинi. У Францii немае закону (як у Америцi, наприклад), що зобов’язуе чоловiка перед весiллям декларувати, чи вiн мае або мав проблеми з полiцiею, лiкувався в психiатричнiй лiкарнi тощо. Це назавжди залишаеться мiстичною таiною особистого життя кожного громадянина Францii. Часто нашi дiвчата потрапляють в ситуацii, де iхньому життю загрожуе небезпека. Їх чекають знущання з боку чоловiка, побоi… Одна. В незнайомiй краiнi. Без звичних з дитинства друзiв… На чужинi внутрiшнi муки подвоюються ще й тим, що треба вивчити мову, звикнути до нових порядкiв укладу життя в емiграцii. Звичайно, любов здатна творити чудеса, i кожна жiнка мае право жити i вiдчувати себе щасливою… А коли виникнуть дрiбнi розбiжностi та суперечностi i проблеми в змiшаному шлюбi, то як тодi даються взнаки вiдмiннiсть культури, виховання, моралi, нацiональнi особливостi – все те, що називаеться нацiональним характером i стилем поведiнки. І далi росiянка, яка «вийшла замiж у Париж», додае: «Я добре почуваюсь усюди i в будь-якiй краiнi, якщо людина, яку я люблю, поруч». Виходить, головне в мiжнацiональних шлюбах – як, мiж iншим, i в нацiональних, – це… Так-так, любов. Коли той, кого кохаеш, поруч. Тодi все гаразд. Це було iстиною i тисячу рокiв тому, е iстиною сьогоднi i буде iстиною назавжди. А любов… Любов Генрiха Капета тодi не цiкавила. Принаймнi до жiнок. Якщо вiрити iсторичним свiдченням, Генрiха бiльше цiкавило товариство молодих, гарненьких пажiв, анiж, як то слiд було сподiватися, молодих жiнок. Вiн iх i уникав, вiддаючи перевагу хлопчикам… Гм… І лише потреба мати законного спадкоемця змусила його одружитися – офiцiйно! – з дiвчиною, коронувати ii як королеву – все мало бути, як уже мовилося, законно, – i «замовити» iй спадкоемця. Адже лише спадкоемець, зачатий Генрiхом I i народжений вiд його законноi дружини-королеви, мiг мати право по смертi батька зайняти його трон. Тiльки це й змусило (та й свита при королевi на цьому наполягала) Генрiха I звернути увагу на представниць прекрасноi половини роду людського. Врештi-решт, вiн, посватавшись до дочки киiвського князя Ярослава Мудрого, посилено почав удавати з себе закоханого в Анну, та наголошувати, що всi тi чутки-плiтки, що про нього поширюють його недруги, – брехня, тодi ж як насправдi його ваблять жiнки. І нiчого тут незвичайного чи рiдкiсного навiть у тi часи (не кажучи вже про пiзнiшi) не було. Історiя знае подiбнi приклади. Ось хоча б один iз них. Сестра останньоi iмператрицi Росii Олександри Федорiвни – Єлизавета Федорiвна, народилася у родинi нiмецького аристократа (як i Олександра Федорiвна), великого герцога Людвiга IV Гессен-Дармштадтського, у двадцять рокiв була видана замiж за великого князя Сергiя Олександровича, брата росiйського iмператора Олександра III. Спершу Єлизавета була навiть задоволена, що ii обранець – великий князь – вельми стриманий у поводженнi з нею, своею нареченою, не поривався швидше залишитися з нею наодинцi, не кидав на неi похiтливих поглядiв i взагалi нiби й уваги на неi та на ii жiночi принади не звертав. Гм… Жених спершу здавався iй якщо не холоднуватим, то – стриманим та добре вихованим. Що ж, це дуже добре. Але швидко виявиться, що рiч зовсiм не в цьому. Перед самим шлюбом великий князь, затiявши з нею, як зi своею нареченою, вiдверту бесiду, раптом заявив: вiн дав обiтницю (чорнi дуги брiв нареченоi злетiли вгору – кому? Перед ким?) невинностi… Чи то пак, непорочностi. Себто – нiякого грiха… «Виявляеться, любов – грiх? – вкрай була вражена наречена. – З якого це часу взагалi, а в подружжя зокрема?» Але уточнювати не стала. Якщо наречений проти того, що бувае мiж чоловiком та жiнкою в постелi, то… що ж… Так тому й бути. Сама не розумiючи, чому, погодилась на пропозицiю нареченого, i молодята уклали мiж собою неписану угоду («по взаимном согласии»): iхнiй шлюб буде духовним, позаяк вони житимуть у ньому, як брат i сестра… Трохи незвично, але Єлизавета, яка завжди в усьому вiдзначалася стриманiстю i духовне завжди ставила вище фiзичного, погодилась, а тому, ставши чоловiком i дружиною, вони спали в рiзних спальнях… Ди-ви-на!.. Лише пiзнiше Єлизавета дiзнаеться (це ii як громом приголомшило), що чоловiк ii, великий князь, насправдi – великий любитель «того, що вiдбуваеться в постелi», тiльки… Тiльки волiе мати iнтим iз… чоловiками! Великий князь, себто ii чоловiк, виявляеться, був… педерастом. Сирiч, «голубим». (Чи як нинi збоченцi в Європi придумали «благородне» слiвце – гей.) Отож жiнки його геть не цiкавили, а вабили лише чоловiки – таке вiн мав збочення i почувався при цьому, попри громадське засудження такоi «любовi», ще буцiмто й уповнi щасливим. Єлизавета (як би на ii мiсцi вчинила iнша), дiзнавшись про такий нахил чоловiка, не здiйняла гвалт, не кинулася розлучатися iз збоченцем; велика княгиня вирiшила прийняти це як кару за грiхи (якi?), бо ii шлюб – це хрест Божий, i його треба нести покiрно й терпляче i не ремствувати – така воля небес. Недарма ж вона пiзнiше буде зарахована до лику святих. Дiзнавшись про такi порочнi нахили чоловiка, iгнорована ним як жiнка, Єлизавета i далi жила з чоловiком (а втiм, це було радше не подружне життя, а всього лише пiд одним дахом), хоч ii глибоко ранив чоловiк своею «любов’ю» до собi подiбних. І як жiнка Єлизавета намагалась не звертати на це уваги аж до 1905 року, коли одного дня Сергiя Олександровича, бодай i номiнального ii чоловiка, не рознесе на шматки бомба терориста Івана Каляева… Замiж удруге, обпiкшись, вона не буде виходити, погамуе свою жiночнiсть, i звiдтодi у неi прокинеться любов до ближнiх. Аннi Ярославнi повезло-поталанило бiльше. Генрiх I Капет, король Францii, який захоплювався до того лише «хлопчиками-пажами» (iх пiдбирали для нього неодмiнно лише юних i гарненьких, утаемничуючи, правда, порочне захоплення свого повелителя, хоч таких епатажiв утаемничити неможливо од всевидячих придворних), все ж змушений був навернутися до жiнки, себто до Анни Ярославни. І негадано захопився Анною, вiдкривши для себе всiм вiдому iстину: виявляеться, тiльки з жiнками! – бувае справжня iнтимна любов, що ii нi з чим не можна порiвняти. Отож прожив iз нею як iз дружиною, хоч i недовго – рання смерть короля тут стала на завадi, – але ж таки кохаючи (бодай i по-своему) дочку Ярослава Мудрого. А пiсля того, як вона подарувала йому спадкоемця трону, i поготiв дякував силам небесним, що послали йому таку незвичайну жiнку, яка принесла йому стiльки щастя! Якось в однiй з iнтернетських оповiдок про Анну Ярославну (а iх там з’являеться чимало, зустрiчаються серед них i вельми змiстовнi й цiкавi) випало менi прочитати й дещо фантастичне з ii життя у Францii. Виходить, «шлюб Анни виявився нещасливим, i вона втекла вiд чоловiка до графа Рауля II Валуа. Королiвська влада у Францii перебувала в станi занепаду, i король Генрiх I не мiг повернути дружину». Так i написано. Як-то кажуть у таких випадках, хоч стiй, хоч падай. Утекла королева Анна вiд короля Генрiха до графа Валуа. Це вже нi на який копил не лiзе, i ще бурхливiшоi фантазii годi й придумати. Автор цього вражаючого фентезi щось десь читав, щось десь чув, але, як у тiй iронiчнiй приповiдцi: чув дзвiн, та не знае, де вiн. Анна й справдi стала дружиною графа Рауля де Валуа, але ж не втiкала до нього, а пiшла за нього. Коли стала удовою – по смертi свого першого чоловiка, опинившись в самотинi, у статусi удови. З Генрiхом I вона прожила хоч i недовго, але з вiдчуттям (скажiмо так обережно) – повноти шлюбу. І таки народила двох синiв йому. Хоча… Не все було так просто й однозначно в ii замiжжi. Вiдлуння тих складнощiв i сьогоднi не затихае. Сучаснi iсторики дещо скептично оцiнюють замiжжя Анни Ярославни. Ось хоча б так: «Подружне життя Анни, як це часто бувало, коли шлюби укладалися з державних мiркувань, склалося нещасливо. Лiтнiй Генрiх не викликав у неi нi любовi, нi поваги. Слабкий i нерiшучий правитель виявився нездатним приборкати бунтiвливих васалiв. Як же не схожий вiн був на батька Анни, – всевладного й розумного великого князя Ярослава!..» І т. д. у цьому ж дусi. Це так, але… І не зовсiм так. (На перший погляд, це те, що лежить на поверхнi.) А якщо глибше… Анна справдi розчарувалася у своему судженому. Хоч його величнiсть i король, а… Не таким вона уявляла свого судженого, та ще й короля. Генрiх виявився немолодим, не зовсiм привабливий зовнi… Анна ж була молодою та гарною, такого ж багла супутника життя. До всього ж вiн i справдi якийсь… м-м… млявий, нерiшучий. Як-то кажуть, нi ри нi м’ясо. Гм… Але до Францii пiсля сватання королiвського посольства Анна iхала з вiрою, що, попри все, буде вiдданою дружиною його величностi, зразковою королевою Францii, доброю матiр’ю майбутнiх дiтей. Свое розчарування королем сховала глибоко в собi, пригнiтила його, i скiльки жила з Генрiхом, стiльки й була йому вiрною, зразковою королевою i матiр’ю його дiтей. Шанувала Францiю, яка стала iй другою батькiвщиною. І Генрiх не мiг iй жодним словом дорiкнути, навпаки, був радий i щасливий, що саме йому послана долею така незвичайна жiнка, як киiвська принцеса. Правда, на самому початку ii загалом тихого i спокiйного шлюбу (з «любим Анрi», як вона його називала i називала щиро, коли ще не закiнчився iхнiй медовий мiсяць), була в ii душi й гiрчинка. Це коли вона дiзналась, що король Генрiх до неi захоплювався (нi-нi, не жiнками, що було б не дивно), а… Хлопчиками-пажами. І взагалi – молодими чоловiками. І те захоплення – стидке й бридке – називалося одним негарним словом, що його вона i повторити не хотiла – цур йому, пек! Анна ще в Киевi чула, що десь там, у незнанiй iй тодi Європi, е такi чоловiки, якi любляться з… чоловiками. (Жiнки, коли про це розказували, плювалися.) Скiльки в свiтi бiлому дiвчат та жiнок, звабливо-чарiвних, а тут… Анна тодi не захотiла бiльше слухати (у собак злучка, i то краща, як у тих збоченцiв) про таких… Тодi вона й гадки не мала, що саме такий чоловiк iй i трапиться. Думала, що грець ii схопить, як почула те. Проплакавши нiч, вирiшила не впадати бiльше в розпач, а поборотися своiми жiночими звабами-чарами за Генрiха, довести йому, що справжня любов у чоловiка може бути лише з дружиною. (Заразившись ще в юностi мужолозтвом, Генрiх просто боявся пiсля того жiнок i всього того, що з ними у чоловiкiв бувае.) Чи вона постаралася, чи Генрiх ще не встиг загрузнути в своiм мужолозтвi, але пiсля першоi ночi, проведеноi з Анною, вранцi, стомлений, але захоплено-щасливий, вигукував: – Ти мене врятувала, Аннет! Сьогоднi я, люблячись з тобою, зробив найбiльше свое вiдкриття в теперiшньому моему життi: любов бувае в чоловiка лише з жiнкою, а любов з жiнкою для чоловiка – то е найбiльшим щастям, посланим йому самими небесами. Анна вiдчула себе врятованою. Бiльше вони до цiеi теми не поверталися i жили в злагодi i… І навiть в любовi. І в щирих почуттях. Тiльки iнодi Генрiх, пiсля iхньоi бурхливо проведеноi ночi, казав: – Тепер я розумiю, чому Господь послав Адамовi не ще одного Адама, а Єву. У часи Ярослава Мудрого лiтаки до Парижа не лiтали Париж… Сьогоднi мiльйони туристiв удень i вночi дефiлюють паризькими вулицями. Столиця Францii належить до тих мiст свiту, якi найбiльше вiдвiдують. Туристи й дiловi люди. Творцi. З Украiни прямi перельоти Киiв – Париж здiйснюе МАУ – мiжнароднi авiалiнii Украiни. Цiна квиткiв у авiакасах становить 3500–4000 гривень. Час перельоту – 3 години 20 хвилин. У Парижi – два мiжнароднi аеропорти: Шарль де Голль i Орлi. Шарль де Голль входить в десятку найбiльших аеропортiв свiту щодо пасажиропотоку. Щоденно вiн обслуговуе бiльше 1400 рейсiв рiзних авiакомпанiй. Пасажири мiжнародних рейсiв прибувають у перший термiнал аеропорту Шарль де Голль. Митний догляд здiйснюеться вибiрково. Аеропорт Шарль де Голль розташований за 25 км вiд Парижа. Дiстатися до столицi можна або громадським транспортом, або таксi, вартiсть проiзду – 50 евро. Париж пропонуе широкий вибiр готелiв на будь-який смак i гаманець. Пересування мiстом? Нема проблем. У Парижi досить розвинута транспортна iнфраструктура. Крiм громадського транспорту, досить популярний там (не повiрите!) велосипед. У Парижi зосереджено значне зiбрання культурних скарбiв Європи. Символ столицi Францii – Ейфелева вежа, яку з дня вiдкриття вже вiдвiдало 200 мiльйонiв чоловiк. У Парижi також знаходиться знаменитий музей. Себто Лувр. Щорiчно вiн приймае бiльше 8 мiльйонiв вiдвiдувачiв. Певна рiч, у часи Ярослава Мудрого лiтаки до Парижа не лiтали, не було також i бажаючих вiдвiдати якийсь там Париж, що на тi часи був трохи кращим за глухе село на околицi Європи. Замiсть 3 годин 20 хвилин сьогоднiшнiх (за 3500–4000 гривень) – до Парижа тодi можна було дiстатися лише наземним шляхом. І займало це мало не рiк безперервних мандрiв. Анна прощалася з Киевом назавжди. Поклонилася всiм мiським святиням, оббiгала всi закутки батькового палацу, де виросла, пiднялася на башту Святоi Софii i, востанне оглянувши Киiв, попрощалася з ним, обiйшла собор, пустила сльозу бiля Золотих ворiт… Розумiла: бiльше рiдного Киева вона вже за свое життя не побачить – надто далека Францiя, наче на iншому краю свiту. Тож шлях туди простилався неблизький – через Кракiв, Прагу, Регенсбург. Їi буде супроводжувати батькова дружина – дороги у тi часи були небезпечними. Почалося збирання. Анна отримала багате вiно, попрощалася з батьком-матiр’ю, з родичами, з киянами та Киевом i вирушила до чужоi Францii, яка мала iй стати рiдною. На прощання, як i годиться, Ярослав Мудрий дав дочцi батькiвськi настанови: – Доню моя. Ти знаеш, що люди мене називають Мудрим – спасибi iм. Може, вони й не помиляються. Як кажуть, людям завжди виднiше, хто е хто. Так от. Спробую тобi, Анничко моя, дати премудру (як удасться) порадоньку. – Слухаю, батьку. Твоя порада буде менi рятунком у життi. – Ненька моя Рогнеда в дiвоцтвi була княжною полоцькою, а в замiжжi – киiвською. Твоя бабця Анна Романiвна в дiвоцтвi була принцесою вiзантiйською, а в замiжжi – княгинею киiвською. На честь ii тебе й названо, Анничко. Тож слухай. Анна Романiвна з далеких краiв прибула до Киева i тут знайшла свою другу отчизну. Ти, дочко моя, княжна киiвська, з Киева iдеш в чужий край, щоби там знайти свою нову батькiвщину. Але й у Францii, ставши iхньою королевою, не забувай, дочко моя, якого ти роду-племенi, що ти – княгиня киiвська. Ви всi, i Рогнеда, i Анна Романiвна, i ти, Анна Ярославна, – княгинi киiвськi. Були, е i будете ними завжди. Твого дiда, а мого отця, Володимира Святославича, величали… – Красним Сонечком Русi! – вигукнула Анна. – Красним Сонечком Русi, – повторив Ярослав. – Тож i ви, моi рiднi – теж краснi сонечка Русi. Красно сяйте, княгинi нашi. Од вас i нам буде красно жити. Бо як же небовi бути без красного сонечка, як нам жити без вас, княгинi нашi, сонечка краснi нашi? Тож не забувай у Францii, чия ти онука – Володимира Великого, а дочка Ярослава, котрого називають Мудрим. І Киiв наш не забувай, i Русь нашу славну i красну не забувай. Як не забувай, що ти до руського народу належиш. Ти мене чуеш, дочко моя? – Чую, батьку, i в чужих краях буду я руського народу, якою колись удалась. – От i славно, от i добре, дочко моя, донечко моя красна. На тiм вони й попрощалися. Як час покаже – назавжди. Принаймнi в цьому свiтi. Французьке королiвське посольство здолало за маршрутом Париж – Киiв 3000 (три тисячi) кiлометрiв. Тепер мало подолати iх – все тi ж 3000 кiлометрiв, – але вже за маршрутом Киiв – Париж. Дорога передбачалася довгою, попереду посольство, що його очолювали епископ Готье та мiнiстр двору Гасселiн де Шалiньяк, чекала невiдомiсть. А вона може бути доброю i ворожою – як поталанить. Шлях за маршрутом Киiв – Париж спецiально для Анни, щоб не стомлювати наречену, вибрали хоч трохи коротший, хоча насправдi i вiн був таким же довгим, трудним i небезпечним, як i всi iншi: Гнезно, Кракiв, Прага, а вже вiд чеськоi столицi поворот на Естергол. Звiдти до самого Регенсбурга треба було пливти Дунаем у човнах, а потiм через Вермс i Майнц вже лежала пряма сухопутна дорога до далекого (скiльки не iдь, а вiн все одно залишаеться далеко й далеко) Парижа. За вiдсутностi нинiшньоi авiацii й справдi далеко, наче на кiнець свiту. Ну й Європа! Не iнакше, як у чорта на куличках! Хоча Киiв – це теж Європа, але… Далеко, надто далеко вибрав великий князь Киiвський Ярослав Мудрий жениха для своеi дочки. Щоб не витрачати задарма часу в дорозi, Анничка пiд керiвництвом епископа Роже, вихiдця з роду графiв Намюрських, вчила французьку мову. Вона з дитинства, як i всi дiти Ярослава, знала кiлька мов, особливо добре латину, тодi офiцiйну мову Європи, тож вивчити ще й французьку – а дорога довга, – для неi не становило труднощiв[10 - Французька мова належить до романськоi групи iндоевропейськоi сiм’i мов. На територii Францii розрiзняють основнi дiалекти: франсiйський, нормандський, валлонський, пiкардiйський, лотаринзький, бургундський та iн. Лiтературна французька мова почала формуватися з XIV столiття на основi франсiйського дiалекту. Французька мова – результат еволюцii латинськоi мови (точнiше – народноi латини) на територii Галлii, завойованоi римлянами в I ст. до н. е. Історiю французькоi мови подiляють на перiоди: галло-романський, старофранцузький, середньофранцузький, ранньофранцузький, новофранцузький, класичний новофранцузький, сучасний. У XVI столiттi формуеться нацiональна французька мова. Алфавiт – на основi латинського. З XVII–XVIII ст. французька мова почала використовуватися як мiжнародна.]. Дiставшись Парижа, княжна вже вiльно володiтиме мовою своеi другоi батькiвщини. Швидко чи нi, а лише по веснi 1049 року французи побачили кортеж, на чолi якого iхала золотоволоса красуня, киiвська княжна Анна Ярославна. «З косою кольору спiлого жита» – чи не тому ii у Францii ще називатимуть Анною Рудою. З любов’ю називатимуть, захоплюючись ii вродою. Якщо у блондинок бiляве волосся, у русих – свiтло-пшеничне, з жовтуватим або сiруватим вiдтiнком, брюнетки чорноволосi, шатенки – темно-русi, то рудi – завжди червонувато-жовтуватi, i iхнi шевелюри (вiд фр. chevelure – волосся, звичайно ж, на головi в людини) вiдливають золотистою теплотою i ваблять зiр ще чимось – гарним, незбагненним. Правда, руде волосся часом ставало причиною забобонiв. Наприклад, у кельтськiй мiфологii вiдьми найчастiше зображувалися саме з рудим волоссям, отож в европейськiй культурi рудий колiр волосся в жiнок довгий час асоцiювався з вiдьмами. Щоправда, яскраво-рудий колiр волосся у жiнок ще й досi асоцiюеться… з екстравагантним характером. Або з чимось таемничим чи мiстичним. (Якийсь час у Європi навiть побутувала думка, що в рудих вiдсутня… душа.) Слово про рудих У роду людському рудоволосих зовсiм небагато, за рiзними статистичними даними – вiд 1 до 10 вiдсоткiв населення планети Земля. Це унiкальнi люди i, мабуть, тому вони зазнають – чи зазнавали в минулому, – страждань. Наприклад, у Давньому Єгиптi iх приносили в жертву богу Сонця. А коли в Європi в часи Середньовiччя лютувало полювання на вiдьом, рудоволосих жiнок у першу чергу звинувачували в чаклунствi i спалювали iх на вогнищах. Ба, навiть росiйський iмператор Петро I своiм «височайшим указом» заборонив рудоволосим займати державнi пости й виступати свiдками в судi… У часи Середньовiччя вважалося, що руда дитина народжуеться у жiнки, яка мала iнтимнi стосунки в критичнi днi. У тi лихi часи будь-яку жiнку могли спалити на багаттi iнквiзицii, i нiхто ii не наважився б навiть порятувати – бо руда вважалася вiдьмою. Аби не привертати до себе увагу, рудоволосi намагалися селитися подалi вiд людей, а це вважалося прямою ознакою, що рудi – чаклунки i слуги диявола, тож iх природа й помiтила кольором волосся. Якщо загалом на тисячу рудих людей у свiтi трапляеться 1–3 вiдсотка чи десь 20 «екземплярiв» на тисячу iнших, то Шотландiя мае найбiльшу пропорцiю рудих – iх там 13 вiдсоткiв. На другому мiсцi Ірландiя – 10 вiдсоткiв, а в США рудих – близько 12 мiльйонiв. Мало не шiсть вiдсоткiв усього населення цiеi краiни. А взагалi рудих треба берегти, адже численнiсть iх рiзко скорочуеться, бо збiльшуеться кiлькiсть змiшаних шлюбiв. Тож генетики пiдрахували: «люди Сонця» ризикують вимерти в найближчi кiлька столiть. Аби порятувати iх, у США навiть створили Мiжнародний союз рудих. За його даними, руде волосся мали Нерон, Галiлео Галiлей, Христофор Колумб, Фрiдрiх Барбаросса, Кромвель, Вiльгельм Завойовник, Антонiо Вiвальдi, Леонардо да Вiнчi, Вiнсент Ван Гог, Фрiдрiх Шиллер, Сара Бернар, Джордж Вашингтон… А ще Єлена Троянська, та, що стала причиною Троянськоi вiйни. Окрiм того, цар Давид, Афродiта, Наполеон Бонапарт, Марк Твен, Вiнстон Черчилль i багато-багато iнших, не менш видатних… Шкода, але в багатьох краiнах до рудих ставляться iз забобонами, крiм хiба що Британii, Шотландii та Ірландii, де вони, навпаки, користуються неабиякою повагою (вважаеться, що це нащадки кельтiв, корiнного населення цих краiн). Хоча деякi спецiалiсти iдуть ще далi i вважають, що руде волосся було успадковане аж вiд неандертальцiв. Справдi, куди вже далi. А тому вважаеться, що вiк гена, який вiдповiдае за руде волосся, свiтлiшу шкiру та веснянки – вiд 50 до 100 тисяч рокiв! Правда, зустрiчаються й прихильники теорii, що рудi прилетiли на планету Земля з якихось iнших краiв Всесвiту, Або з паралельного свiту вигулькнули. Чи не тому, мовляв, багато рудих якiсь… м-м… не такi, як iншi гомо сапiенс. Серед рудих, наприклад, бiльше зустрiчаеться людей з екстрасенсорними здiбностями, вони можуть вiщувати майбутне i навiть впливати на погоду. Бо знаються з нечистою силою, а насправдi – iз собi подiбними пришельцями з iнших свiтiв. А загалом, рудоволосi, себто тi, у яких волосся мае золотавий колiр – це гарнi люди – особливо жiнки. Вони в першу чергу, недарма ж iх так гарно називали (називають) – дiти Сонця. Такою вродливицею, рiдкiсною серед людей – i не тiльки за кольором волосся та радiсно-веселими веснянками, i була Анна Ярославна. Принаймнi всi, хто знав королеву Францii, так були переконанi i так вважали, називаючи ii не iнакше, як жiнкою Сонця. Такою незвичайною жiнкою Сонця – а не тiльки французького короля Генрiха Капета – i була дочка Ярослава Мудрого, незрiвнянна Анна Ярославна, чие пишне волосся i справдi горiло на сонцi i вiдливало золотом – навiть i в похмуру погоду. І всi, хто дивився на королеву, посмiхалися й добрiли душею… Тож, виходить, i справдi рудих треба берегти. Особливо жiнок. У першу чергу жiнок. Анна Ярославна було злегка рудуватою, хоча, швидше, золотоволосою, тож справдi здавалася незвичайною (та, зрештою, вона й була такою), а вiдтак – якоюсь загадково-мiстичною, не вiд свiту цього. Себто дехто вважав, що у дочки Ярослава Мудрого дещо е таке… м-м… i справдi мовби чаклунське. В незвичайному значеннi цього слова, адже справжня жiнка (i це давно i мiцно вкоренилося у свiдомостi чоловiкiв) хоч трохи, а повинна бути чаклункою. Недарма ж чоловiки часто кажуть, казали i казатимуть про коханих: «Моя ж ти вiдьмочка!..» І додаватимуть (захоплено): «Вiдьма, але – моя!» Спливали в безвiсть мiсяцi – один, другий, третiй… п’ятий… Мiсяць за мiсяцем, минаючи мiста i села Європи, рухався кортеж Анни Ярославни. Позаду вже залишилися польськi й чеськi землi, Франконськi гори, вiдголубiв Дунай i теж залишився десь там позаду, наче в iншому свiтi, а кортеж все рухаеться й рухаеться. Вперед i вперед… Боже, як далеко вiд Киева та Францiя! Коли вже вони до неi доiдуть? Та чи й доiдуть? Так, чого доброго, й рiк у дорозi мине. Анничка за довгу дорогу вже встигла пристойно оволодiти французькою мовою, а Францii все немае й немае. І раптом якогось дня, теплого i сонячного, вона вигулькнула на обрii – чужа, незнайома, загадкова Францiя. Чутки, що до Францii iде королева, випереджали кортеж, люди виходили до дороги – подивитися, яка вона, королева iхня, принцеса з далекоi i незнаноi iм Русi. З цiкавiстю придивлялася до них i Анна. Усi вони в полотняних сорочках i вузьких, теж полотняних, штанях, взутi в черевики на дерев’янiй пiдошвi. І всi у вовняних панчохах. Анну застерегли: його королiвська величнiсть Генрiх I Капет, володар, святiйший король Францii в супроводi лицарiв, слуг, духiвництва виiхав iй назустрiч… Цiкаво, який вiн, король i ii завтрашнiй чоловiк? В уявi Анни вже вималювався його образ – звичайно, це високий, стрункий i вродливий юнак, молодик, смiливий воiн. Про те, що ii шлюб – це всього лише полiтичний крок ii батька, думати не хотiла. Вона хотiла кохати i бути коханою. І звичайно ж, щасливою дружиною i матiр’ю майбутнiх дiтей – королю Францii дуже потрiбний спадкоемець. Ідучи назустрiч Аннi, Генрiх теж гадав – не без тривоги: а яка ж вона, руська принцеса, його завтрашня дружина i королева? Йому досi так i не випадало займатися жiнками та коханням – не було коли. Майже тридцять рокiв свого царювання вiн провiв у боротьбi з непокiрними феодалами. Називав-величав себе государем Божою милiстю, мав гучнi титули, куди входили назви земель, власники яких i не збиралися визнавати його за короля. По-справжньому Генрiх володiв лише невеликим доменом Іль-де-Франс, який межував iз Бургундiею, Аквiтанiею, Фландрiею, Шампанню, що були в декiлька разiв бiльшi за королiвську землю. Король до них i не потикався – не мав достатнiх сил, тож остерiгався приниження. Крiм свого домену, iншими землями вiн володiв суто формально, iх ще треба було завойовувати, приеднувати i творити з них Францiю… Невеселi роздуми короля урвали вигуки слуг: – Їде!.. Попереду принцеса Анна! Генрiх рвучко пiдвiв голову: попереду обозу, що неквапом рипiв-скрипiв колесами, в супроводi епископiв i служникiв верхи наближалася Анна Ярославна. Вона явно схвильована. Не iнакше, як вiд того, що ось-ось побачить свого красеня-короля… І миттеве розчарування. Їй вклонився невисокий на зрiст, дещо товстуватий сорокарiчний похмурий чоловiк iз рiденькою борiдкою. Леле! Оце i е король? І немолодий вiн, i не красень. Правда, нагледiвши Анну, принцесу свою, яку вiн зiбрався коронувати на королеву, Генрiх миттево посмiхнувся – як-то кажуть у таких випадках – вiд вуха до вуха. Посмiшка виявилась йому до лиця, вiн враз наче помолодiв i погарнiшав – та й принцеса з Киева, як глянув на неi, йому ураз сподобалась. Не могла не сподобатись – вродливою була. Їхньою слов’янською вродою. Виявляеться, слов’янки просто-таки прекраснi. Їй-бо, коли б його величнiсть знав пiсню «Слов’янська врода» Г. Татарченка та В. Крищенка (якби вона iснувала в його часи) то, зустрiчаючи Анну Ярославну з далекоi i тодi не знаноi йому Слов’янii-Русi-Украiни, зачарований ii вродою, неодмiнно б заспiвав… Згадувану пiсню «Слов’янська врода» – чи бодай намугикував би ii про себе, коли милувався Анничкою: Я тебе стрiчаю ранком, — Слово котиться в розмову, Дорога моя слов’янко… І ще б наспiвував, радий, що не прогадав, сватаючись до дочки великого киiвського князя Ярослава Мудрого: З тебе писано iкони… Хоч мiнлива наша мода, Та не згубиться нiколи Чарiвна слов’янська врода. І виспiвував би звiдтодi, радий, що саме йому дiсталася така незвичайна красуня з далекоi Слов’янii: Слов’яночко, слов’янко – ну як тебе назвати? Для мене в твому iменi вiддзвонюе кришталь. Слов’яночко, слов’янко – моя дружина й мати, Весни моеi усмiшка i осенi печаль… «Мiсто коронацiй», регiон Шампань Видно було, що красуня хвилюеться i вiд того ще кращою стае. Це добре, дуже добре. До всього ж, на вигляд вона здорова. Це теж добре. Здорового спадкоемця йому народить, майбутнього короля Францii. З усiх бокiв виходить добре. Попереду вже виднiлися стiни Реймса, де, як ii застерегли, мае вiдбутися шлюб i коронацiя. З мiста вже бiжать назустрiч принцесi з Киева городяни, вигуками схвалення вiтають Анну. Їi вiтае, здаеться, весь Реймс… Реймс, Реймс… Де вiн, у якому кiнцi його королiвства той загадковий Реймс? Краiна Францiя. Регiон – Шампань-Арденни. Департамент Марна. Площа – 47,02 квадратних кiлометри. Щiльнiсть – 3934 людини на квадратний кiлометр. Етнохоронiм – реймсець, реймсцi. Отже: Реймс (Reims) – мiсто i комуна на пiвнiчному сходi Францii, розташований в департаментi Марна в регiонi Шампань-Арденни. На 2009 рiк нараховував 184 984 чоловiки. Реймс е дванадцятим за численнiстю мiстом у Францii i найгустонаселенiшим мiстом у всьому регiонi Шампань-Арденни, не будучи при цьому префектурою департаменту (столицею е мiсто Шалон-ан-Шампань). Реймс називають «мiстом коронацiй», або «мiстом королiв», де упродовж бiльше десяти столiть коронувалося багато королiв Францii, починаючи з Людовика I Благочестивого у 816 роцi – до Карла X у 1825-му. Реймс включений у нацiональний список французьких мiст мистецтв та iсторii. Хоча, якщо вже бути точним, то це в першу чергу – iсторична область (регiон) на пiвнiчному сходi Францii, головне ii мiсто… Отже, Реймс. Мiж дев’ятим i десятим столiттям на територii Шампанi виникло графство, що через двiйко столiть буде приеднане до королiвського домену[11 - Домен (з французькоi та латини – володiння):1) Земельнi володiння Римськоi держави, перш за все – iмператорськi;2) у Захiднiй Європi за Середньовiччя – частина феодального помiстя, на якiй феодал вiв власне господарство, використовуючи залежних селян;3) королiвський домен – спадкове земельне володiння короля.]. У 1790 роцi Шампань подiлили на кiлька департаментiв. А ще Шампань (чим ця область i знаменита у свiтi) це… Так-так, його величнiсть – Шампанське. Ігристе виноградне вино, насичене вуглекислим газом у процесi вторинного бродiння (шампанiзацii) в герметично закритих пляшках чи емкостях або резервуарах. Назва цiеi королеви (короля?) вин, звичайно ж, вiд назви французького регiону Шампань. Справжнiм шампанським вважаеться тiльки шампанське, виготовлене в провiнцii Шампань – ось так. Усi iншi шампанськi вина вважаються несправжнiми, себто пiдробкою. Хоча допускаеться до використання у виробництво сiм рiзних сортiв винограду, але шампанське виготовляють лише з трьох: шардоне, пiно нуар i пiно менье. Вина з регiону Шампань були вiдомi ще до Середньовiччя. Існували церковнi виноградники, i монахи виготовляли вино для використання в таiнствi причастя. Оскiльки коронацii французьких королiв традицiйно вiдбувалися в Реймсi, то шампанське вино було частиною коронацiйних урочистостей. Королi вельми цiнували неiгристi свiтлi вина i посилали iх на знак поваги iншим европейським монархам. А ось iгристе шампанське за легендою винайшов французький монах-бенедиктинець абатства Отвiльер П’ер Периньйон. Вiн зробив багато удосконалень у виготовленнi цього напою, зокрема вiдкрив секрет купажу, поеднання сокiв рiзних сортiв винограду, i розливав вина в пляшки iз затичками з кори коркового дуба. Сучасну пляшку придумав аптекар Франсуа iз Шалона. Багато удосконалень зробив винороб Ламбер. Завдяки йому з’явився брют – сухе шампанське вино, що стало найпопулярнiшим у свiтi. Пiсля всiх удосконалень у 1700 роцi нарештi з’явилося справжне iгристе шампанське. От що таке мiсто Реймс у французькiй провiнцii Шампань. Християнство тут започаткувалося в серединi III столiття, а перший християнський собор був споруджений в XVII столiттi. Ще ж через сто рокiв з’явилася перша церква епископату. Реймс приваблюе iноземних торговцiв своiми чотирма ярмарками. На територii мiста знаходиться велика кiлькiсть iсторичних пам’яток. Зокрема, й Реймський собор, на башти якого в 1999 роцi пiднялося понад 13 548 туристiв, був споруджений у XIII столiттi, i теж був мiсцем коронацii багатьох королiв Францii. А неподалiк знаменитого собору можна побачити панно, на якому викарбуванi iмена всiх французьких монархiв, якi коронувалися в цьому мiстi. І серед них – iм’я королеви Анни Ярославни, яку 19 травня 1051 року разом з ii чоловiком Генрiхом I коронував архiепископ реймський Гi де Шатiльйон. Тодi ж на голову Анни Ярославни буде покладена корона французьких королiв. «Існуе переказ, – додають iсторики, – що Анна, вiдстоюючи православ’я, вiдмовилась присягати на латинськiй Бiблii, а принесла клятву на привезеному з собою слов’янському Євангелii. Згодом воно буде назване «реймським». Євангелiе збереглося i в наступнi роки, на ньому складали присягу останнi французькi королi династii Валуа – Людовики XIII i XIV, Карл IX i Генрiх III. Правда, пiд впливом обставин (простiше: на чиему возi iдеш, здавна казали на Русi, того й пiснi спiвай) королева католицькоi Францii, як вважалося, неодмiнно мае бути католичкою (бо як же iнакше?) – Анна прийме католицтво. І в цьому вона теж виявить мудрiсть та завбачливiсть. І як французька королева, i як мати майбутнього короля Францii Фiлiппа Першого, аби полегшити йому сходження на трон та утвердитись на ньому на всiх законних правах. Чому Анна i Генрiх коронувалися не в Парижi, а в одному з мiст? Вiдповiдь: бо Париж тодi був доволi скромним мiстом на невеличкому острiвцi Сени. Анна не побачила в ньому нi краси, нi бодай якоiсь величi, притаманноi головному мiсту держави, хоч Париж на той час iз скромноi резиденцii каролiнзьких королiв уже перетворився на головне мiсто краiни, що у муках себе утверджувала, й отримав статус столицi. Але до ii рiдного Киева, величного граду на берегах Днiпра, Парижу тодi ще було далеко. Отож… Одного травневого дня 1051 року вiд Рiздва Христового дорогою, що вела до французького мiста Реймса, неспiшно рухався караван повозок i вершникiв. Селяни, якi працювали на полях, що лежали побiля дороги, з цiкавiстю роздивлялися тих, хто проiздив. Це були свiтловолосi, високого зросту люди, вбранi (на французький погляд) досить дивно. Вони дивилися на дiвчину i при цьому намагалися триматися якомога ближче до неi. Дiвчина сидiла на високiй золотаво-рудiй лошицi. Вiдразу видно було, що це не тiльки iхня панi, але й спiвплемiнниця, бо вона теж була золотоволоса i свiтлоока, iз прямим носом i широко розплющеними очима. Довгi коси дiвчини, перевитi червоними i синiми стрiчками, були майже такого ж кольору, як грива лошицi. Селянам не дано було знати, що коли скандинавськi скальди оспiвували цю красуню в своiх пiснях, то називали дiвчину за колiр ii волосся Рудою. Вона була в дивнiй, без рукавiв, синiй сукнi, а пiд ним – тонка сорочка з пишними довгими рукавами. Маленька кругла шапочка з хутряною облямiвкою гарно сидiла на ii гордiй голiвцi. Все це виглядало багато i розкiшно, хоча, мiж iншим, нi в кого не виникало сумнiвiв, що таким довгим обозом, пiд такою сильною охороною можуть мандрувати тiльки дуже багатi пани. – Та це ж киiвську наречену везуть нашому королю! – раптом з подивом вигукнув хтось. – Король наш знову надумав женитись! Генрiх очiкував наречену з далекоi Русi з хвилюванням i в той же час iз тривогою, що не полишала його всi тi днi. Посватався вiн до невiдомоi йому принцеси Анни заочно, тож весь час питав себе: чи не буде вiн про це шкодувати? Раптом принцеса Анна виявиться не такою, якою вiн ii уявив? Але всi сумнiви зникли, як тiльки вiн побачив Анну. Їi врода й елегантна грацiйнiсть перевершили всi його очiкування. І сталося диво: вiн закохався в Анну з першого погляду. Тому й погнав коня учвал, як тiльки побачив ii на шляху до Реймса. Вивчивши за довгу дорогу французьку мову, Анна вже пiдготувала тi слова, з якими вона звернеться до короля Францii: «Государю! Я прибула з далеких краiн, щоби зробити ваше життя щасливим. Бачачи в вас однi лише неперевершенi достоiнства, я обiцяю вам любов i вiрнiсть, але й сама чекаю од вас доброти, любовi та вiрностi…» – Ми вже пiд’iздимо до Реймса, – сказав епископ Роже, який iхав поруч. – Звiдси до Парижа рукою подати. Король напевне вже приготувався вас зустрiчати, принцесо Анно. Тим часом попереду на узвишшi вигулькнула група вершникiв i чимдуж понеслася iм назустрiч. – Мати Божа! Це, здаеться… – почав було епископ i осiкся. Аби краще роздивитися вершникiв, впершись у стремена, пiдвiвся на своему мулi (епископи, згiдно з саном, могли пересуватися лише на тваринах, якi не мали здатностi до продовження роду). – Та це ж… Ісусе! Та попереду кавалькади – король! Його величнiсть Генрiх I, король франкiв! Ось вiн, вершник у червоному плащi на бiлому конi, зовсiм близько. – Принцесо, попереду король! – вигукнув епископ до Анни. – Його величнiсть особисто вирiшив зустрiти свою королеву! Анна трохи розгубилася, але швидко оволодiла собою i раптом пустила учвал лошицю. Мчала навстрiч бiлому коневi, на якому сидiв вершник у червоному плащi. Вiн теж погнав свого коня учвал. Ще мить, i iхнi конi зустрiлися. Вершник i вершниця пильно вдивлялися одне в одного – iхнi конi теж нiби вдивлялися одне в одного. І навiть потяглися одне до одного губами. – Вiзьмемо приклад з наших коней, – вигукнув король i тiеi ж митi, хитнувшись наперед, обхопив Анну рукою за стан i, пiднявши ii над конем, потягнув принцесу до себе, притис до грудей i впився губами в ii губи. Все вiдбулося так швидко, що Анна й отямитись не встигла – так ii ще нiхто й нiколи не цiлував. Так ось що таке, виявляеться, поцiлунок… І наступноi митi вона злякалася: а раптом це не король? А раптом це хтось iз свити, яка виiхала ii зустрiти, а вона… Вона навiть вiдповiла на його поцiлунок, перший чоловiчий поцiлунок у своему життi. (Встигла про себе вiдзначити: а вiд поцiлунку того аж голова пiшла обертом…) По збуджених карих очах короля, що захоплено блищали, зрозумiла, що й вiн так дума… А якщо це не король? – Я сподiваюсь, що саме ви – король? – з деяким острахом запитала вона, вiдкинувшись назад i переводячи подих пiсля запального поцiлунку. Вiн глянув на ii вологi, припухлi губи i вiдповiв, думаючи тiльки про те, що вiднинi може цiлувати цi свiжi губи стiльки, скiльки йому заманеться. – Так, моя красунечко. Я – король. «Цi слова були першими, якими обмiнялися при зустрiчi король Францii Генрiх I i його наречена, яка тiльки-но прибула з Киева, – руська княжна Анна Ярославна». Так хтось iз авторiв писатиме про iхню щонайпершу зустрiч (здаеться, Олена Арсеньева, «Прекрасна слов’янка Анна Ярославна i король Генрiх I Французький»). О, як весiлля те спiвало й танцювало… – Король… Король… Анна в долонi сплеснула i вигукнула дзвiнко, з якоюсь дитячою радiстю: – О-ля-ля, о-ля-ля! Я свого зустрiла короля!.. – А що таке… о-ля-ля? – з подивом перепитав король. – А те, ваша величносте, що я зустрiла свого короля! І смiялась усе так само по-дитячому дзвiнко, радiсно i безтурботно: – О-ля-ля, о-ля-ля! Я зустрiла короля! Дивлячись на неi, Генрiх, досi похмурий, почав свiтлiшати на виду. А заодно нiби ставав молодшим. Схоже, молодiв вiд усмiшки. – О-ля-ля! – повторював вiн i щиро засмiявся. – Я радий, моя люба, що ти нарештi зустрiла свого короля. А я зустрiв – свою королеву. Зиркаючи одне на одного, вони смiялися так безжурно, що навколо них теж усi почали посмiхатися, вигукуючи: – О-ля-ля! Ми вiтаем короля!.. У ту мить король навiть видався Анничцi гарним i таким молодим, таким… Ось так вони зустрiлися – неподалiк Реймса. Поцiлувавши свою чарiвну наречену, Генрiх велiв iхати не до столицi свого королiвства, як то слiд було чекати, а до мiстечка Реймс, що було неподалiк Парижа. Мiстечко розчарувало Анну, i вона не могла навiть приховати свого розчарування. Реймс вразив ii тiснотою i брудом, але, як iй сказали, саме в Реймсi, в церквi Святого Хреста, вiдбудеться iхне вiнчання. З давнiх-давен у Реймсi вiнчалися на царство французькi королi, а ось шлюбна церемонiя з iноземною принцесою тут буде здiйснена вперше. Вже було готове весiльне вбрання для нареченоi – диво рукодiльного мистецтва вишневого кольору, прикрашене зеленими лiлiями – символом французьких королiв, й оторочене бiлоснiжними руськими горностаями, а також шовковi черевички, голубi, обсипанi перлами, на нiжки нареченоi… …А вже потiм хор виконав вiдповiдний псалом, священик з кадилом у руцi повiв молодих зi свiчками до аналоя, i вони стали на рушник – як то споконвiку вiнчалися у Слов’янii-Русi-Украiнi. І вже священик запитуе: чи згоднi жених i наречена одружитися за обопiльною волею, що стане iхньою долею?.. І вже тодi починаеться вiнчання. Зачитуються молитви. І пiд лунким склепiнням реймського собору Святого Хреста лунали святi для такого обряду слова: – Вiнчаеться раб божий Генрiх в iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа… – Вiнчаеться раба божа Анна в iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа… І тричi було запитано молодих, чи вони по згодi й любовi вступають в шлюбний союз, i тричi була отримана ствердна вiдповiдь. І молода наречена (ба, вже королева Францii!) в чарiвному весiльному вбраннi зробилася ще вродливiшою, i король не мiг нею нарадуватися… Саме в цей момент таемно з неба сходить на молодих божественна благодать, яка освячуе iхнiй шлюбний союз… А вже тодi молодим, якi стоять пiд вiнцем, голосно зачитуються уривки з апостольського «Послання до ефесян» – про обов’язок жiнки коритися чоловiковi, «бо чоловiк – голова жiнки, як i Христос – Голова Церкви». І пiдносять молодим срiбний келих – у ньому червоне вино, змiшане з водою. Священик тричi дае пити його жениху i нареченiй. Срiбний келих – то знак неподiльного еднання подружжя. А коли молодi вип’ють келишок, священик поеднае iхнi руки, покрие кiнцем епитрахилi, вiзьме за руки i тричi обведе iх навколо аналою пiд хоровий спiв величальних пiсень. Тричi обвiвши молодих навколо аналоя, священик вiзьме з рук дружбiв спочатку вiнець жениха, потiм нареченоi, i прочитае молитву. Вважаеться, що то заклинання, щоб Господь благословив iх. Пiсля цього молодят пiдвели до амвона тут виголосили «Многолiття». Потiм, як хор проспiвав його, священик наказав молодим привселюдно поцiлуватися. Анна Ярославна отямилася на власному весiллi лише тодi, як теплi вологi губи молодого припали до ii губ, а отямившись, пристрасно (iй починало подобатися цiлування) вiдповiла на його поцiлунок. І всi присутнi, соромливо опустивши голови, тихо чекали, доки король цiлувався зi своею нареченою, яка в ту мить уже стала королевою його королiвства пiд назвою Французьке… Присягу наречена мала приносити на Бiблii, але Бiблiя виявилась латинською. Анна забажала приносити присягу на слов’янському Євангелii, що його привезла з собою. Генрiх не перечив – вiн теж присягнув на Євангелii своеi дружини. А вже потiм молодi пiдписали, як i водиться, шлюбний контракт: Анна Ярославна неспiшно й акуратно вивела свое iм’я – «королева Анна», а король замiсть пiдпису поставив традицiйний хрестик – з причини своеi неписьменностi. Бенкет на п’ятсот персон вiдбувся в залi архiепископського палацу. Тривав вiн цiлий тиждень. Заздалегiдь для бенкету реймським городянам наказали доставити на архiепископське подвiр’я вiсiмдесят бикiв, двiстi сорок баранiв, чотириста двадцять п’ять телят, сiмдесят свиней, вiсiмсот зайцiв та кролiв, вiсiмсот каплунiв, тисячу вiсiмсот гусей, понад десять тисяч курей i сорок тисяч яець… Весiльний бенкет удався на славу, адже, крiм перелiченого, ще ж були дiжки з осетриною, привезенi з пiвдня краiни, чотири тисячi ракiв, сотнi кiлець сиру… Правителi мiста замовили триста бочок вина, i все пiшло, як за розкладом. І пилося, i iлося всмак. З ранку й до вечора десятки кращих кондитерiв, зiбранi з усiеi Францii, споруджували солодкi фортецi з мигдалевого тiста, розмальованого барвниками в нацiональнi кольори Францii. (Як делiкатес на столi виставили тридцять одне сетье (одне сетье – 0,5 лiтра) гiрчицi – без неi м’ясо так не смакуе, як iз нею. Ще потiм розказуватимуть, що бiлошвейки перед бенкетом усю нiч не розгинали спини, пiдрублюючи скатертини, на якi пiшло близько двох тисяч шестисот лiктiв гарного коштовного полотна, об яке сп’янiлi гостi – дами i кавалери, – не криючись витирали маснi руки. Це було пишне королiвське весiлля, на якому високоповажнi гостi усмак пили та iли i в перервi мiж цими дiйствами дружно вiтали молодих. А в моiй пам’ятi спливла пiсня про iнше весiлля, що десь там, у нашому сьогоденнi, польовим путiвцем iшло: Як же те весiлля танцювало! Й крила це весiлля вдаль несли. Наче щедрому весiллю – мiсця мало, Й неба було мало, i землi… Ось промчали трiйки вмить крилато, І весняний подих йшов од них. Крокував я поруч – нежонатий, Шкодував, що це не я – жених… «…Погравшись, ляжемо спатоньки…» Камердинер, вбраний у лiврею з золотими позументами, стримуючи позiхи (старався те робити непомiтно, хоч доводилось навiть рота прикривати), роздягнувши його величнiсть, надягнув на нього довгу лляну сорочку, i король, чалапаючи босими ногами, зайшов до святая святих свого палацу, – королiвськоi спочивальнi. – А ось i я, твiй король! О, моя королево… – Ах, ваша величносте… – Сподiваюсь, моя королева з нетерпiнням i любов’ю чекае свого короля? Вiн стояв перед нею, виставивши наперед рiденьку борiдку, вбраний у довгу, до п’ят, сорочку, що була перев’язана на животi якоюсь кольоровою биндою, й пiдслiпувато мружився. Анничка – теж у сорочечцi, – трохи розгублено до нього посмiхалася, намагаючись оволодiти собою. – Та це ж я, твiй король! – вже нетерпляче вигукнув владика Францii. – Чому королева не кидаеться до мене з обiймами, повними любовi? Анничка руками сплеснула. – О ля-ля, я свого стрiчаю короля! – Королево моя, ти знаеш, чим ми в цiй пишнiй опочивальнi зараз будемо займатися – як Бог дасть сили? – Тим, чим займаеться кожне подружжя… – Правильно, – король, будучи старшим за Анну (за вiком у батьки iй годився), намагався говорити з нею, як iз малим дiвчам – це йому подобалось. – Моя королева правильно сказала: повiнчанi в соборi Святого Хреста, ми е подружжя. А коли ми подружжя, то знаеш ти, люба моя, чим ми зараз при свiтлi свiчок будемо займатися? Тим бiльше, менi потрiбен спадкоемець мого трону. – Знаю, знаю, ваша величносте. Ми будемо… будемо гратися в ладки-ладусi… – Гратися? – здивувався король. – О, менi подобаеться, що я буду гратися зi своею королевою. Тiльки що се таке… ла-адки… ла-ладусi? – А ми, ваша величносте, сядемо на ложi ладком-ладочком i будемо ладкати, в долонi одне одного ляскати. І спiвати: «Ой, ладо-ладусi, ой, ладо-ладоньки, погравшись, ляжемо спатоньки…» – Це у вас, на Русi, молодi так… граються? Я готовий. О, я теж хочу так гратися з моею королевою. І вони почали гратися, всiвшись одне перед одним на ложi – ляскали одне одного в долонi, вигукуючи (король старанно повторював за королевою слова чужоi йому мови): – Ой, ладо-ладусi, ой, ладо-ладоньки, погравшись, полягаемо спатоньки. – Менi подобаються такi… такi ладусi! – вигукував король. – Тепер я вiрю, що в мене буде спадкоемець. Таки буде!.. Але скажи, що таке ваше «ладо» означае? – У нас, у русичiв, Ладо – це бог радощiв, веселостi та любовi. А ще у нас так називають коханого чи кохану: ладо мое… – Ладо мое… – повторив король. – Я буду тебе завжди так називати: мое ладо. І його величнiсть укотре впевнився за той вечiр, що з таким руським богом любовi у них неодмiнно буде – буде! – спадкоемець… О, яким вiн був досi слiпцем!.. – О, моя ти… моя ти ладо… – Ладо, Ладо, дi-дi Ладо, – ляскаючи в долонi його величностi, спiвала Анничка. – Ладо, Ладо, дi-дi Ладо, – ляскаючи в долоньки королеви, радо вигукував король. Щоби з ними завжди був Ладо – бог любовi, молодий та веселий. І буде, буде в нього спадкоемець: бо кому ж вiн, пiшовши в кращий свiт, передасть свiй трон? Щоби спадкоемець i пiсля нього творив державу франкiв. Ой, Ладо, Ладо, дi-дi Ладо… Слуги та служки короля, прислухаючись до спiвiв, що линули зi спочивальнi, дивувалися: що се за принцеса з Киева така, що з нею король весело i радiсно на подружнiм ложi спiвае?.. Мабуть, i справдi в короля скоро-скоро з’явиться маленький спадкоемець трону… У яку варварську краiну ти, батьку, мене послав… У бiографii Анни Ярославни, здаеться, немае жодноi точноi, документально пiдтвердженоi дати – все приблизно. І щодо життя, i щодо смертi. І це при тiм, що встановленням точних дат у бiографii киiвськоi князiвни, а потiм княгинi Францii, займалися авторитетнi французькi дослiдники. Але й вони врештi-решт, розвели руками: точних дат не вдалося встановити, iх узагалi немае в бiографii княгинi Францii Анни Ярославни… Невiдомий нi рiк народження Анни (в дослiдженнях iснуе кiлька «точних» дат), нi день та рiк приiзду до Киева французiв, щоби посватати дочку Ярослава Мудрого, нi коли вона приiхала до Парижа з Киева, нi… Невiдома навiть точна дата вiнчання Анни з Генрiхом у реймському соборi Святого Хреста. Теж – або-або… У рiзних наукових працях називаються рiзнi дати цiеi доленосноi подii в життi Анни та Генрiха: або 14 травня 1049 року, або 19 травня, але вже 1051 року… Але так чи iнак, а золота корона вже покладена на голову Анни Ярославни, i вона з тiеi митi, що сяйнула в реймському соборi Святого Хреста, стала княгинею Францii. І що з того, що з усiх перелiчених видiв весiль з-помiж людей весiлля в Реймсi року 1049-го (чи 1051-го) не було весiллям iз любовi, яким мае бути – бажано! – кожен обряд одруження. Що з того, що весiлля Генрiха I та Анни Ярославни було з розряду весiль по домовленостi, що з того… Це з-помiж простолюду (як у нас iз вами, добродii та чарiвнi добродiйки) одружуються завдяки отому прекрасному почуттю, а королям нiколи перейматися ще й якоюсь там любов’ю. Вони зайнятi монархiчними клопотами. Зрештою, королю потрiбна королева. Для виконання державних заходiв, i не яка-небудь, а знатного роду, бажано монархiчного, яка мае народити його величностi спадкоемцiв – майбутнього короля, князя, царя, iмператора. Одне слово, спадкоемця престолу. Тож до чого тут любов? Інша рiч – розрахунок. Державний, ясна рiч. А в нашому випадку любов усе ж таки (хоч одружився й король) була. Хоча лише з одного боку. Це правда, що король Францii Генрiх I сватався до дочки Ярослава Мудрого з розрахунку, та як побачив Анну по ii приiздi до Францii, так i закохався. Може, й не по вуха, але теж добряче. І з першого разу – i таке бувае. Як бачимо, навiть серед королiв. Що ж до Анни, то, побачивши свого судженого, вона не закохалася. Нi з першого, нi з другого, нi з третього, нi з будь-якого погляду. Тож без цього святого почуття i вiддалася французькому королю. Бо – «так треба було». Змiцнення зв’язкiв та вiдносин мiж Киевом i Парижем. А йдучи хоч i без любовi замiж (чи й не новина!) заприсяглася, що короля, якого вона не любила, неодмiнно шануватиме. І буде йому вiрною дружиною i королевою. А, як ми знаемо, подiбна клятва, дана собi самiй, – одна з наймiцнiших. Тож Анна Ярославна, ставши королевою Францii, все свое подружне життя з нелюбим королем (а втiм, вона швидко звикла до нього, а звичка – це ж нiби друга натура, принаймнi ii замiнник), була йому вiрною. А що ще треба чоловiковi в подружньому життi? Любов та вiрнiсть дружини. Або – за вiдсутностi першого чинника – бодай вiрнiсть. І навiть – пiд кiнець iхнього подружнього життя, що виявиться не таким уже й довгим, – iй здавалося, що вона вже любить чоловiка-короля. Чи вiдчула до нього якесь iнше, але схоже почуття, а на безриб’i, як вiдомо, i рак риба. У перший рiк перебування в королiвствi Анну хвилювало iнше. Вона нiяк не могла звикнути до Францii, писала про це батьковi, Ярославу Мудрому. Це ж добре, що чоловiк не мiг прочитати ii листiв. І не тiльки тому, що Анна писала чужою мовою, якоi вiн не знав, Генрiх узагалi не вмiв нi читати, нi писати – як уже згадувалось, хрестиком розписувався. Що й казати, першi ii враження вiд Францii були безрадiсними. Про це i йдеться в драмi «Ярослав Мудрий» Іван Антонович Кочерга, знаний (смiливо можна сказати – видатний) драматург Украiни, народився на Чернiгiвщинi (1881 рiк). Закiнчив Киiвський унiверситет, протягом двадцяти рокiв мешкав у Житомирi, виступаючи зрiдка як лiтературний критик, можна б сказати, шукав себе. І знайшов. Головним його жанром виявиться драматургiя, де вiн заявить про себе як про зрiлого майстра. Історичнi драми, соцiальна комедiя, драма-феерiя, драматичнi поеми, водевiлi, оперети. Історичнiй тематицi Іван Антонович присвятив комедiю «Фея гiркого мигдалю», драму «Алмазне жорно», драматичну поему «Свiччине весiлля» (1926–1930). Переiхавши до Киева, редагував журнал «Театр», а в роки Великоi Вiтчизняноi вiйни – газету «Лiтература i мистецтво». Ось тодi вiн i створив патрiотичну драму-поему «Ярослав Мудрий», що стала одним з найвидатнiших творiв украiнськоi драматургii… Досить вiдчутно передав колорит тих далеких часiв Ярослава Мудрого – за п’есу був удостоений Державноi премii СРСР. Написана пiд час вiйни, вона з успiхом iшла в театрах Радянського Союзу. Русь тих часiв, звiдки прибула до Францii Анна Ярославна, була квiтучим краем, краем високоi культури. Недарма ж скандинави називали ii Гардариком – «краiною мiст». Париж XI столiття в порiвняннi зi стольним градом Киевом був i справдi невеликим мiстечком. Приiхавши до Парижа, Анна не виявила в ньому краси, хоч Париж того часу iз скромноi резиденцii каролiнзьких королiв уже перетворився в головне мiсто краiни i навiть отримав статус столицi – але не тiльки… Як писала Анна батьковi в Киiв, Париж i справдi був похмурий i некрасивий, тож i скаржилась в листах, що потрапила в село, де немае палацiв i соборiв, якими так багатий Киiв. В оцiнцi Парижа Анна не була упередженою i, що головне, не помилялася. Париж у тi часи був невеликим, хоч уже й мав гучне iм’я. Спочатку назва цього мiста, точнiше, селища, була iншою: Lutecia Parisioram, Лютецiя Парiзiорум, себто Водяне житло паризiiв. Розташовувалось воно на островi Сiте в самому центрi Сени, що називалася у тi столiття Секваною, на латинський лад. А паризii були одним з кельтських племен, якi в давнi часи населяли територiю Європи. (Тепер пам’ять про них збереглася хiба що в назвi французькоi столицi.) З 358 року в усiх писемних джерелах назва Лютецii почала писатися по-iншому: Civitas Parisiorum – Мiсто паризiiв, потiм ще простiше – Parisia, Паризiя, Paris – Париж. Як пiднятися на башти королiвського замку в Парижi, видно було все невелике тодiшне мiсто. Внизу тече Сена, по ii зеленкуватiй водi снують човни рибалок та купцiв-торгiвцiв. Ген – гора Мученикiв. На низькому правому березi – передмiстя, що доходять до руiн абатства Святого Мартина. Нижче – млини. А далi вулиця Святого Мартина переходила в давню римську дорогу й зникала за обрiем… Париж тих часiв був невеликим, тiсним i таки достоту брудним. Справдi похмурим i непривабливим у порiвняннi з сонячним, просторим Киевом, з його красивими соборами i церквами. Із листiв Анни ми дiзнаемось сьогоднi, що захiдна Європа тих часiв – це було велике, глухе i безпросвiтне поселення, околиця свiту. Вважаеться, що полiтика римськоi гiлки християнськоi церкви привела до повноi деградацii населення Європи, перiод з 500–600 до 1000–1100 рокiв у Європi нинi iсторики називають «Темними вiками». «Темнi вiки» – це iсторiографiчний термiн, що означае перiод европейськоi iсторii з VI по X столiття. Але в один день чи мiсяць та рiк темнi вiки не закiнчилися, вони тривали ще й в XI столiттi. Характерною ознакою того часу називають вiдставання захiдного регiону вiд Вiзантii, мусульманського свiту i Китаю. (Правда, нинi в захiднiй iсторiографii широко використовуеться термiн Ранне Середньовiччя.) То що це таке – темнi вiки (в росiйськiй i деяких iнших iсторiографiях термiн практично невiдомий)? Королева Анна розмовляла, як уже згадувалося, кiлькома мовами – латинь, грецька, руська, знала церковнослов’янську. Але тут постае запитання: як вона могла спiлкуватися з неграмотними французами, якi цих мов тодi не знали? Вiдповiдь: королева Анна знала ще й французьку. Хоча вже, якщо бути точним, то французькоi тодi не було, оскiльки европейськi мови почали розвиватися лише пiсля епохи «Темних вiкiв». Королева Анна у Францii спiлкувалася готською мовою, що у Францii була предтечею французькоi, а до того мешканцi Європи розмовляли й на рiзних дiалектах. Зокрема, й на дiалектi франкiв, що його загалом уже прийнято називати французькою мовою. Анна Ярославна прибула з мiста на Днiпрi, що для всiх народiв Європи було легендарним мiстом, про яке тодi розповiдали мiфи кельтiв, германцiв, скандинавiв. І в очах тамтешнiх мешканцiв Анна з ii трьома, а по сутi – чотирма мовами, була королевою, що прибула з легендарних краiв. Недарма ж Римський Папа Микола II, подивований полiтичними здiбностями Анни Киiвськоi, писав iй у листi: «Чутки про вашi доброчинностi, чарiвна дiво, дiйшли до наших вух, i з великою радiстю чуемо ми, що ви виконуете в цiй досить-таки християнськiй державi своi королiвськi обов’язки з похвальною рвiйнiстю i чудовим розумом». Тодiшнiй Париж був досить похмурим мiстом. Королiвський палац з потужними стiнами та вузькими вiконницями, схожими на бiйницi, теж справив на неi гнiтюче враження. Анна звикла до краси стольного града Киева, у якому в тi часи нараховувалося близько чотирьохсот церков, до освiчених спiвбесiдникiв. Вона прибула з великоi за обширом краiни, тож Париж початку XI столiття в порiвняннi з Киевом мав вигляд затрапезного провiнцiйного мiстечка. Але iй судилося самою долею стати королевою в краiнi, де всi, починаючи з короля, були всуцiль неграмотними. Мiсто було обнесене стiнами – десь кам’яними, бiльше – дерев’яними i забудоване високими та вузькими будинками, серед яких лише де-не-де сiрi церковки виднiлися. Париж зовсiм-зовсiм не був схожий на ii рiдний Киiв – привiльний, сонячний! Трудно i непросто звикала Анна Киiвська до Парижа, де вона вже була королевою. Скiльки не дивилася з башти на Париж, а перед внутрiшнiм зором бачила рiдний Киiв на березi могутнього Днiпра. Русь тодi була краем квiтучим, краем високоi культури. І Париж XI столiття – а в Європi ще тривали «Темнi вiки» – був у порiвняннi з Киевом справдi маленьким мiстечком. Тим мiстечком, про яке вона занепалим голосом говорить у драмi І. Кочерги «Ярослав Мудрий», що в Парижi будинки похмурi, холоднi i темнi, нема там нi крамниць, нi кравцiв путящих, нема у французького народу нi хлiба доброго, нi меду, нi осетрини, нi млинцiв, нi наших солодких кавунiв… Але треба було жити – у тiм Парижi, у тiм королiвствi, королевою якого вона вже стала, увiнчана золотою короною в реймському соборi Святого Хреста, i французи, спасибi iм, таки визнали ii за свою королеву. Головна задача (як би ми сьогоднi сказали) перед Анною з Киева постала вiдразу ж пiсля вiнчання в 1051 роцi з королем Францii Генрiхом I. Їй треба було якомога швидше народити законного спадкоемця престолу! Королю вже було 43 роки, вiк на той час доволi шановний, а корону Францii, на випадок чого, залишати було зовсiм нiкому. І тiльки з Анною Киiвською у нього з’явилися дiти. А ними королева Анна Ярославна вже була мiцно прив’язана до Францii. Життя ii минало в основному в турботах про дiтей. Король Генрiх постiйно десь був у походах: безпека королiвства вимагала його невпинноi уваги. Зовнi все нiби було добре. Де б королева не з’являлася (особливо в церквах, напiвтемних i скромних, куди iм до киiвських церков!), люди радiсно вiтали ii криками, в надii-сподiванцi, що вона буде не така, як iншi, краща i добрiша. Але, попри все, життя Анни в Парижi було млявим i безпросвiтним, повнiстю позбавленим барв i свiтлих тонiв. Чоловiка вона бачила рiдко i ще рiдше залишалася з ним наодинцi. За столом, пiд час поiздок по королiвських володiннях, ловах, в королiвськiй радi, у якiй королева брала участь нарiвнi з Генрiхом, завжди i в будь-яку хвилину були чужi люди. Навiть у королiвськiй спальнi раз по раз з’являлися то сенешаль (вищий двiрський чиновник, який завiдував внутрiшнiм розпорядком), то гонець з яким-небудь термiновим донесенням, то старий псар з повiдомленням про хворобу любоi суки короля… А перед тим, як лягти в подружне лiжко, Генрiх довго сидiв перед запаленим камiном – босий, в однiй сорочцi, i ворушачи залiзною кочергою вугiлля, розказував (як iх нудно було слухати, одне й те саме) королевi про своi проблеми, i Анна ловила себе на почуттi, що iй стае шкода цього немолодого, вже хворого чоловiка з хриплим, завше простудженим голосом, якого вороги затискували з усiх бокiв, як вовки одинокого пса бiля вiвчарнi. Проблем у Генрiха й справдi було багато. Як у таких випадках кажуть: не до жiнки, адже доводилося раз по раз хапатися за меча, згукувати свое не таке вже велике вiйсько i мчати на бiй зi своiми непокiрними васалами. Чужих ворогiв тодi у Францii начебто не було, але своi дозоляли гiрше чужих. Тож i не дивно, що все життя короля слабкого ще французького королiвства минало в походах i штурмах тих чи тих фортець. Кажуть, що вiн був хоробрим воiном, але успiх не завжди до нього навiдувався. Королiвська влада при ньому слабла, особливо жорстоких ударiв йому завдавав герцог Вiльгельм Нормандський (майбутнiй Вiльгельм Завойовник, король Англii), який двiчi розгромив його. Завдавав неспокою i молодший брат Роберт, який правив у Бургундii. До всього ж, при ньому були зграi придворних, якi, наче та сарана, все пожирали, i королю треба було постiйно думати про те, де i чим поповнити запаси продовольства. А ще майже щоденно доводилось розбирати судовi справи, провiряти звiти нечесних на руку чиновникiв, вiдвiдувати монастирi… В таких умовах Анна досить швидко стала i помiчницею чоловiка, i його спiвправителькою. Їi допомогу в управлiннi королiвством Генрiх цiнував високо. «Зi згоди дружини моеi Анни» …Досi немае в iсторикiв i, очевидно, вже й не буде однозначноi вiдповiдi на запитання: чи юна королева прийняла католицизм, чи у Францii лишалася православною християнкою, якою була до свого замiжжя? Деякi iсторики доводять: так, прийняла, адже без цього був би неможливим ii шлюб з французьким монархом. Іншi ж дотримуються протилежноi думки: навряд щоб Генрiх I вимагав вiд дружини зректися православ’я, адже це могло погiршити стосунки мiж Киевом i Парижем. Хоч на час царювання Анни й почалося у Францii деяке економiчне пожвавлення, але життя королеви було непростим, переповненим тривогами. Сiмейного щастя не вiдчувала, як i любовi чоловiка. З простоi причини, що ii, любовi, вже й не було. Захоплення швидко скiнчилося. Чоловiк уже був немолодим, у тому вiцi, коли любовний шал згасае, та й до всього шлюб iз Анною вiн узяв не так iз любовi, як iз суто державних iнтересiв. Генрiх був зайнятий безконечними сутичками з непокiрними васалами, вдень i вночi думав про головне свое завдання як короля – подальше возз’еднання земель франкiв, експансiю на схiд i, звичайно ж, подальше нарощування королiвських земель – надто куцим у нього було королiвство. Не збiльшиш його, не змiцниш – може розпастися. Отож Аннi ще довго-довго пiсля приiзду ii до Парижа Францiя здавалася чужиною безпросвiтною. Їй, киянцi, яка виросла у високоосвiченiй православнiй краiнi, в умовах слов’янськоi культури, нелегко було пристосуватися до умов життя французькоi знатi тих часiв. Францiя була роздрiбненою державою. Влада короля не поширювалась на всю краiну. Йому належали невеликi володiння з мiстами Париж на Сенi та Орлеан на Луарi. Але король не був повним хазяiном навiть у своiх володiннях, адже на його землях войовничими, здебiльшого ворожими фортецями здiймалися замки непокiрних васалiв. Господарi iх безкарно займалися в краiнi розбоем. Навiть король наважувався на проiзд з одного свого мiста в iнше тiльки в оточеннi добре озброеного почту. Пiд самим Парижем один такий васал-розбiйник збудував замок i хапав людей, якi проiздили мимо, та застосовуючи тортури, вимагав у них грошi. У короля – на вiдмiну вiд його васалiв – не було нi постiйного вiйська, нi чиновникiв, йому доводилось за все це боротися. І в таких умовах змiцнювати свое королiвство, якому в майбутньому судитиметься стати Францiею. Чи обiтниця подiяла, чи всьому свiй час пiдiйшов, а тiльки королева Анна у своему не такому й довгому замiжжi народила трьох синiв. Перший, Фiлiпп (1052–1108), прозваний Добрим, пiзнiше стане королем Францii. На честь його народження мати збудуе монастир Святого Вiкентiя в Санлiсi. Потiм вона народить ще двох синiв: Роберта (1055–1060), який помер ще в дитинствi, i Гуго (1057–1102), який стане графом Вермандуа i прославиться в перших Хрестових походах. Королева Анна навчила своiх дiтей грамоти, мовам, арифметицi та iсторii. На вiдмiну вiд батька, майбутнiй король Францii Фiлiпп I став освiченим монархом свого часу[12 - Ім’я Фiлiпп нинi сприймаеться як захiдноевропейське, хоч насправдi воно греко-вiзантiйське i в часи Анни Ярославни не було поширеним у Захiднiй Європi. Але згодом, дякуючи популярностi Фiлiппа I в народi, його iм’я стало вельми вiдомим. Його носили ще п’ять французьких королiв, воно стало фамiльним i в iнших европейських династiях. Існуе iнша версiя – досить переконлива: iм’я Фiлiпп (аналог украiнського iменi Пилип, Пилипко) походить з Грецii i означае той, який любить коней.В украiнськiй мовi варiанту iменi Фiлiпп узагалi не iснуе.]. Обидва вони – i Фiлiпп I, i Гуго Великий упродовж всього життя зберiгали не лише глибоку повагу, а й любов до матерi-королеви. Сини були ii утiхою i любов’ю. Дивлячись на них, хотiлося жити i радуватися життю. Батько на синiв особливоi уваги не звертав. Король майже нiколи не бував у Парижi, як завжди, з однiеi сутички кидався в iншу, Анна сама виховувала дiтей. I все ж, якщо звернутися до iсторичних документiв, Генрiх рахувався з думкою дружини: на багатьох державних актах та грамотах, що дарують пiльги чи жалують вотчини монастирям i соборам, можна прочитати: «Із згоди дружини моеi Анни». «У присутностi королеви Анни». Так на жалуванiй грамотi суассонському абатству е ii власноручний пiдпис кирилицею: «Анна регiна» – «Анна королева». (У Францii Анна мала друге iм’я – Агнеса, i воно теж часто зустрiчаеться на документах.) Анна була кмiтливою та розумною i, що головне, смiливою та рiшучою, тож поступово i мовби непомiтно стала спiвправителькою Генрiха І часто й сама, як короля не було в Парижi, пiдписувала тi чи тi документи, ставила печатку, i вони у Францii мали силу закону. Анна з дiтьми жила при дворi, який перiодично – з тих чи тих причин розташовувався в рiзних мiстах. Крiм Парижа Анна жила в Санлiсi, Суассонi, Лiонi та в Орлеанi, де займалася не лише вихованням дiтей, а й за вiдсутностi чоловiка вирiшувала – не без успiху, – i багато державних питань. Попри все, подружне життя – хоч у ньому й не було по сутi любовi, яка бувае мiж чоловiком та жiнкою, все трималося на повазi й сiмейних узах. І так, здавалося, буде завжди, як довгим-предовгим буде iхне подружне життя. Адже вони – король i королева. А це бiльше, анiж просто подружжя. Це бiльше, нiж навiть любов. Бо у них – королiвство. Яке треба розширювати i змiцнювати. І творити з нього державу пiд назвою Францiя. Щоб вона в майбутньому стала великою, могутньою, знатною i славною. Щоб багатьом, навiть не французам, хотiлося б у нiй жити. Не мiфiчними блаженними, а просто… просто щасливими. Щоб столиця ii Париж стала найзнаменитiшою столицею Європи. Про це вони не раз говорили, як зрiдка залишалися наодинцi. І це буде. Так вони вiрили. Король i королева. Але щоб мрii збулися, потрiбно багато i тяжко працювати. А ще потрiбен час. А часу у них уже не було. Зокрема в короля – днi його перебування на цьому свiтi вже виявилися вичерпаними. Генрiх I негадано, щоб не сказати раптово, помер 4 серпня 1060 року у Вiтрi-о-Льеж, коло Орлеана. В розпалi приготування до вiйни з англiйським королем Вiльгельмом Завойовником. Буцiмто вiд цирозу – хронiчне захворювання печiнки, що вражае ще й нирки (сьогоднi це зветься нефроцироз) та легенi – пневмоцироз. Врятувати його величнiсть, та ще в тих умовах, у тiм життi, що вiн його вiв, кидаючись з одного походу в iнший, i на тому рiвнi медицини, що тодi був – неможливо було. Як, мiж iншим, i сьогоднi. Жив та був бiля Киева триголовий Змiй, званий Гориничем Старi люди ще й нинi пам’ятають, що колись, давним-давно, не за нашоi, як кажуть, пам’ятi, може, й тисячу лiт тому бiля Киева був собi триголовий змiй, або ще дракон, званий Гориничем… Хоча це так мовиться – триголовий, тодi ж як скiльки в нього насправдi було голiв – хто знае. У такого порiддя може бути i три, i шiсть, i дев’ять, i навiть дванадцять голiв. Може, вiн таки зроду-вiку звався Гориничем, бо горе усiм нiс, може, якимось Змiуланом чи Тугарином – цiеi нечистоi сили на Русi завжди було предосить. Особливо бiля Киева. Жив вiн десь над рiкою – коли бiля Киева, то ясно, що над Днiпром, там у нього печера була, де вiн ховав скарби незлiченнi (навiть сам iх не мiг порахувати) та ще викрадену царiвну – «руський полон»; там же у нього виростало його змiiне потомство – щоби на Русi Гориничi багатоголовi не переводилися. Ще кажуть, у нього десь i постiйне житло було – залiзна хата на дванадцяти дубах, що пiдвiшена за дванадцять кованих ланцюгiв. З’являвся Змiй Горинич незмiнно в супроводi шуму-гаму, коли «дождь дождит», «гром гремит», а з нiздрiв його полум’я шугае, з вух дим валуе, мiднi кiгтi на лапах блищать… Так iй, ще малiй Анничцi, до всього цiкавенькiй, няня баяла. Лякала крилатим багатоголовим драконом (ба, у нього ще вiсiм чи скiльки там хвостiв, неодмiнно залiзних, було), як Анничка маленькою пустувала-вередувала, не слухаючи бабцi, чи коли не хотiла спати, прохаючи розказати «щось iй страшненьке-страшелезне перед сном»… От няня, добра та ласкава, й страхала непослуху Змiем Гориничем: не будеш, мовляв, спатоньки, прилетить та змiюка i схопить тебе кiгтями мiдними. Вона любить хапати дiток, якi вередують i не бажають спатоньки, а хочуть iще бавитись… Хутчiй, дитино, заплющуй оченята, бо ось-ось та змiюка триголова з шумом-громом прилетить… А коли спатимеш – дракон той покрутиться-покрутиться, та й полетить, несолоно сьорбавши, – дiток, якi сплять, вони не чiпають… Анничка боялася Горинича, тож мiцно-мiцно заплющувала оченята i хутко засинала, а Змiй Горинич все одно прилiтав до неi – у сон. І погрожував схопити ii своiми пазурами мiдними (вони так лячно в нього блищали!) – як не буде слухатися, а буде вередувати. «Буду, буду слухатися! – злякано запевняла Анничка. – І спатоньки буду, тiлько геть од мене лети, змiюко триголова!» І дiвча вiрило: бiля Киева i справдi в печерi над Днiпром живе змiй. Бо як же Киiв золотоверхий може без Змiя Горинича бути? Був – пiдтверджуе й автор. Про це навiть i в книгах колись писали. Ось хоча б у книзi «Украiнськi перекази», що ii зiбрав академiк Михайло Вознюк (вона вперше була видана у 1944 роцi у Краковi, а потiм репринтно вiдновлена у Львовi, року 1993-го). Там, як кажуть, чорним по бiлому було написано: «колись у Киевi був якийсь князь…» Так i няня завжди починала, а Анничка ii ображено перебивала: – Не якийсь князь, бабулечко, а мiй татусь… Ярослав Мудрий, щоб ти знала. – Дак я ж про це й балакаю, дитинко моя, – не губилася стара. – Був колись у Киевi князь, та не якийсь, а сам Ярослав Мудрий, наш князь, а твiй, дитинко, батечко добрий та ласкавий… А ще в тiй книзi чорним по бiлому написано: «І був коло Киева змiй, i кожного разу посилали йому…» – Кияни? – жахалася Анничка. – Ага, як ти кажеш, кияни. Так ось вони йому кожного разу посилали данину: давали або молодого парубка, або дiвчину. От прийшла пора вже i до дочки самого князя… Анничка зiщулювалася. – Це вiн що – захотiв, аби мене йому вiддали? Я ж бо дочка князя! – зiщулившись, зi слiзками вигукувала. – Ага, забажала та змiюка взяти, яко данину, княжу донечку. І тебе забере, як не будеш слухатися… – А татусь мене захистить! – зухвало вигукуе дiвчинка. – У нього стiльки вiрних витязiв, та й сам вiн може зi змiем поборотися! Вiн нiзащо не вiддасть мене Гориничу! Вiрила батьковi, не пiдозрюючи, що мине скiлькись там часу, i батечко рiдний сам вiддасть ii у далеку Францiю… – Як не будеш слухняною, дiвчинко, змiй тебе забере, – гнула свое стара. – Та й у переданнях сказано: послав князь свою дочку в дань змiевi… Отакечки. А що князь мав робити? Живу данину давали городяни, то й князевi треба давати… В Аннички серденько завмирае i кудись не стрiпнувшись провалюеться – страшно… За людськими переданнями i справдi батько-князь вiддав киiвському змiевi свою дочку. А що коли це про ii батечка – Ярослава Мудрого? Тож, як виросте вона, вiддасть не когось, а ii, Анничку, змiевi? – Вiддав… – далi мережить свою розповiдь старенька. – А дочка була така хороша, що й сказати не можна. Як от ти, дитино моя. Змiй ii й полюбив, дочку княжу. – Не хочу, не хочу! – кричить Анничка не своiм голосом. – Що ти не хочеш, дитино моя? – Щоб мене змiй полюбив! – А вiн тебе й питати не буде – полюбить, i квит. Кого хоче, того й любить. А полюбивши, забере тебе до себе в печеру над Днiпром, в якiй вiн руський полон тримае, i будеш з ним щаслива. Бо вiн – башковитий. Голiв у нього, люди кажуть, три, а коли й шiсть чи дев’ять. Як добрим бувае, то три голови в нього. Задумавшись, стара сама з собою не погоджуеться. – Що це я кажу тобi: змiй добрий? Та де це бачено доброго змiя? Де це чувано про доброго змiя?! Тож i голiв, як вiн лютуе, в нього бувае i шiсть, i дев’ять, i ще бiльше… …Вже у Францii, коли iнодi iй снилася батькiвщина, Русь, назавжди нею втрачена, святий Киiв золотоверхий iз малиновим передзвоном церков та соборiв, так ось тодi незмiнно у сни ii вiн i прилiтав, киiвський Змiй Горинич… Летить, вогнем-полум’ям з нiздрiв та з пащек пашить, а крилами змахне – сонце меркне, за тими крилами зникае… «А де тут Анничка з Киева, князя нашого донечка? – гримить. – Ану сюди ii, дочку Ярослава Мудрого! Не давав вiн менi ii у Киевi, тепер у Францii вiзьму ii, пазурами своiми мiдними схоплю…» Король Генрiх своiх лицарiв пiдняв, вони й вiдiгнали змiя од Парижа. «Гаразд, – погрозив змiй. – Живи поки що в чужiй землi – далась вона тобi! Але затям – я все одно тебе заберу, як короля не стане. Моею будеш, так i передай королю». Дихнув полум’ям з дев’яти своiх пащек, громом загримiв, i в небi тiльки й бачили його. Тiеi ж митi Анна й прокинулась – у Францii, в постелi короля, котрий мирно сопiв поруч… Мабуть, кращi, як у неi, сни дивився. Анна Ярославна, все ще вражена дивним сном, довго не могла заснути – перед внутрiшнiм зором, як заплющувала очi, сяяв на сонцi золотоверхий Киiв, а над ним у небi лiтав чорною блискавкою Змiй Горинич i погрожував ii забрати… А тiльки поринала в короткий тривожний сон, Змiй Горинич з небесноi вишини кричав до неi: – А з королем своiм… – Не тiльки моiм, а й Францii теж, – вставила вона гордо. – Все одно з королем тобi недовго жити зосталося. – Що ти… речеш, зла змiюко?! Тiпун тобi на язик! Я з королем прожила всього лише вiсiм рокiв, дев’ятий ледь-ледь почала… – От вiн, дев’ятий, i буде останнiм. А потiм… Потiм ти довго будеш щаслива… – Що ти знову речеш, зла змiюко? Як це я без короля буду щаслива? – Будеш! Не зiйшовся ж свiт клином на твоему королевi. А вже потiм я прилечу за тобою, i всi моi голови будуть радуватися тобi… Тiеi ж митi три голови Змiя Горинича посмiхнулися iй. Анничка з ляку й проснулась. Поруч на широчезному королiвському ложi з позолоченими бильцями спав король… Помацала, щоб заспокоiтись, але вiдчула там холодну порожнечу… То це iй лише здавалося, що король поруч. Помацала ще – порожньо. Так i е, Генрiх поiхав на чергову вiйну зi своiми непокiрними васалами, якi не хотiли йому коритися, розхитуючи i без того немiцне королiвство. І коли вiн повернеться – невiдомо. Та чи й повернеться взагалi? І недобрi передчуття раптом заполонили Анну. Та й Змiй Горинич напророчив, що король не повернеться… Той Змiй Горинич, який прилiтав до неi у сни iз далекого, вже напiвзабутого ii рiдного золотоверхого Киева. Лежала в напiвтемрявi спочивальнi на широчезнiм i такiм пустельнiм королiвському ложi, лежала самотня, неприкаяна – невже пророцтво Змiя Горинича збудеться? Гнала вiд себе вiдчай. Який Змiй Горинич з Киева? Що йому треба, як вона давно вже не киянка, а парижанка… І немае у Францii киiвського Змiя Горинича – у них тут i нечисть своя, тутешня. …Жив-був бiля Киева Змiй Горинич, дракон з багатьма головами. Кiгтi в нього мiднi, хвости залiзнi, з пащек огонь вергае… А втiм, чому був? Чому в минулiм часi про безсмертного, як Кощiй, Змiя Горинича? Вiн i зараз там е, бо як же Киiв золотоверхий може без Змiя Горинича бути? Старi люди ще й досi його пам’ятають. «Жив, – кажуть, – тисячу лiт тому бiля Киева Змiй Горинич, жив i нинi живе – нiчого з ним не лучилося i нiчого з ним не лучиться… І все так само над соборами Киева, над Софiею пливе малиновий передзвiн i чорною тiнню над Киевом… Ба-ба, вже й над Францiею шукае вiн – Змiй Горинич, – несучи iй жахну звiстку… На той час Анна з дiтьми була в Санлiсi, i до неi дiйшла трагiчна звiстка, чомусь iз запiзненням. Хоч вона вiдразу ж вирушила на похорон чоловiка, але не встигла – прибула вже на могилу. Генриха поховали, а дружина його, королева Анна, стала удовою. Я прилетiв за тобою, дочко Ярослава Мудрого. Тепер ти удова i вже вiльна Тiеi ж ночi, першоi ночi, як Анна повернулася од ранньоi могили короля Генрiха (свiжоi, земля ще не вляглася) – повернулася вже удовою, i – стомлена, з вiдчаем склепила повiки – хотiлося пошвидше провалитися в сон, аби забутися, як невiдь-звiдки вигулькнув увi снi Змiй Горинич, цього разу – з трьома головами, певно, в нього був добрий настрiй. – Ти знову прилетiв у мiй сон, змiюко крилатий? – увi снi нашорошилась Анна. – Ти хто такий? – Хiба по менi не видно? Я – Змiй Горинич. Таким уже тисячу лiт е i сподiваюсь, ще буду стiльки ж – поки Русь стоятиме. – Що ти Змiй Горинич – по тобi бачу. Я питаю, хто ти такий? Дух Русi? Їi таемна язичницька сила? – Поки буде Русь – доти буду i я! – гордовито вигукнув вiн. – Бо як же Русь буде без мене, Змiя Горинича? Без Кощiя, котрий безсмертний, без вiдьом i Вiя, без Вовкулаки i Водяника, без Скарбника, без Куця i Упиря, без Чарiвника й без Чугайстра? А найперше – без мене, крилатого Змiя Горинича? Як же Русь може бути без них? А вона е. Бо й ми завжди були, е i завжди будемо – як передання Русi, якi нiколи не вичерпувались i нiколи не скiнчаться. – Ти зело мудрий. – Бо в мене голова не одна. Коли три, а коли й бiльше. І всi вони – зело мудрi. А ще у мене крила летючi… Отож збирайся! – Ти знову за свое? Не даеш спокою навiть увi снi. – Я прилетiв за тобою, дочко Ярослава Мудрого. Тепер ти удова i вже вiльна. Я за тобою прилетiв з Русi. Увi снi, щоби мене тут нiхто не бачив. Можеш повертатися на Русь свою. Я в пазурах оцих мiдних пiд крилами широкими перенесу тебе до Киева. Хутчiш збирайся! – Але я все одно королева Францii, хоч i удова. Та й син мiй, Фiлiпп, тепер король. А я при ньому – королева-мати i регентша, поки не пiдросте… Нi-нi, повертай, Змiю Гориничу, на Русь. А я вже тут лишуся, при синовi своему. Та й Францiя вже стала i моею Францiею. Іди геть з мого сну, Змiю, котрий Горинич, – нема менi на Русь вороття. Нема-ае… І прокинулась… У спальнi блимала свiчка, по кутках темних ховались «дiди». І Змiя Горинича нiде не було. Може, вiн у казку свою повернувся… «Так воно й краще, – мовила сама до себе, i власний голос видався iй якимось не ii, чужим. – Як я можу залишити Францiю, коли вона вже стала моею новою батькiвщиною?» І заплакала… Так iй у ту мить захотiлося додому, так захотiлося… Хоч одним оком глянути на золотоверхий Киiв – до батька-матерi тiлом припасти. Так захотiлося, що аж серце завмирало – був би оце зараз тут Змiй Горинич – полетiла би з ним хоч на край свiту, на Русь ii милу… Навiть у пазурах його мiдних… Пошкодувала, що прокинулася, що не послухала Змiя Горинича. Вiн, хоч i з казки, але Русь для неi – вся казка. Казка, яка нiколи не скiнчиться… І тихо-тихо заспiвала (пiсня наче сама полилася з ii устоньок): Чи я в лузi не калина була, Чи я в лузi не червона була? Взяли ж мене, поламали І в пучечки пов’язали — Така доля моя! Спiвала мовою батька, що ii вже почала забувати, спiвала, забувшись, де вона i що з нею: Чи я в батька не дитина була, Чи я в батька не кохана була? Взяли ж мене замiж дали… «І свiт менi зав’язали…» Сказання трете …А зустрiлись тiльки восени Йшло до нас кохання iз весни, А зустрiлись – тiльки восени. Вже й надii майже не було, А воно до нас таки прийшло.     (Із пiснi) І, мiж iншим, iз сучасноi. А бач, наче з iсторii любовi, що зненацька спалахнула мiж двома немолодими людьми у французькому мiстечку Санлiсi тисячу (вже, здаеться, з гаком) лiт тому. Так вирiшили небеса І що з того, що тисячу лiт тому? Хiба у них не так було, як у героiв пiснi? У них теж тодi надii не було на кохання, адже iхнiй поiзд, як би ми сьогоднi сказали, вже пiшов. А воно, кохання, бач, таки прийшло. Пристрасне й запальне, як у юностi приходить. Хай i восени життя iхнього, але ж прийшло-прилетiло i, спалахнувши, полонило так, що вони заради свого почуття багато чим тодi пожертвували. Хоч до того надii й справдi у них вже не було – особливо у нього. Та й у неi теж. Не було, поки вона була дружиною iншого, та ще й короля. І ось… Смерть прийшла до його величностi i вони – щасливi. Хоч i не багли загибелi короля. Воiстину, як-то кажуть, не було б щастя… Так нещастя помогло. Їхньому щастю. Бодай i пiд осiнь життя, але кохання таки прийшло. Прийшло тисячу лiт тому. Хоча… Яка рiзниця – тисячу лiт тому чи сьогоднi? Адже кохання завжди однаково приходить – до кого по веснi, до кого восени, а до кого вже й узимку… Почуття глибокоi сердечноi прихильностi… Спробуй-но без нього прожити. Але – треба було чекати. Хоч тисячу лiт тому, хоч сьогоднi, хоч завтра-позавтра, хоч у близькому чи далекому майбуттi. Сподiваемось, кохання нiколи не полишало рiд людський i нiколи його не полишить, бо як же йому, роду людському, без кохання? Але вона заздалегiдь – ще в першому своему замiжжi знала, – що до неi ось-ось прийде воно. Почуття всеперемагаючоi любовi. Знала про це, живучи з чоловiком без любовi, знала, що любов до неi прийде з iншим, знала, хоч i не вiрила ворожцi, яка славилась на весь Париж (слава ii була якась моторошна), що всi ii пророкування-вiщування неодмiнно збувалися – це й лякало. Коли хороше вiщування – це одне, а коли раптом лихе? Тож не всi наважувалися до неi звертатися, а вона зважилась. – Як лучиться смертонька у твоему сiмействi, а вона неодмiнно лучиться, так i станеш ти щасливою пташечкою, голубко моя. І прийде до тебе велика любов… І всю тебе полонить, i ти будеш тодi найщасливiша – хоч i пiзно. Але в щастi краще бути, хоч i пiзно, щасливою, анiж нiколи… Смерть ближнього принесе тобi… – Нi-нi! – злякано запротестувала вона. – Цiною смертi ближнього я не бажаю! – Так уже вирiшено… – Де? – У неi аж подих перехопило. – На небесах, моя пташко… Згодом вона впевниться: любов послана iй таки небесами. На землi такоi любовi немае, була певна. Як i його iй теж послали небеса. Ім’я йому – Рауль. Граф Рауль де Валуа. Вiн був пристрасно закоханий в Анну – любов з першого погляду, але за життя ii чоловiка, короля Генрiха, змушений був тримати своi почуття при собi i нiчим, жодним порухом не видавати, що вiн закохався в королеву. Чекав… Чого? Невже вiн вiдчував, що треба, набравшись терпiння, чекати й чекати, король ось-ось вирушить у свiт предкiв, i тодi королева стане його… І вiн чекав, набравшись терпiння – хоча за вдачею був нетерплячий, – i кожен день того чекання йому здавався нескiнченним… А вони так повiльно спливали – днi, мiсяцi, роки… І вiн мусив терпляче чекати свого зоряного часу – бо як же iнакше? Їi королеву, чекав, хоч i мав дружину. Але не любив, як i Анна не любила свого короля, хоч i жила з ним. Але душi вже рвались одна до одноi, i вiн чекав, коли ж нарештi вони будуть разом… Вони не боялися любити… І чим тiльки люди не забавлялися i не забавляються! Це пiдмiтив ще Котляревський: «Тут всi по волi забавлялись, / Пили, iграли, женихались…» Правда, не кожне женихання – iстина вiдома у вiках, – закiнчуеться весiллям, але кохання в декого бувае просто-таки вражаюче! Хоч i без щасливого кiнця, але все одно стае надбанням iсторii. Бо така любов – не просто любов, а мистецтво любовi. І що з того, що про любов-закоханiсть i справдi, як спiваеться, немало створено пiсень, що з того? Що з того, як все одно кожне намагаеться створити – i створюе! – ще одну. Але вже свою пiсню – про любов. А вона – кожен певен – найзначнiша i найнезвичайнiша. Себто СПРАВЖНЯ. І вона не тiльки для ii творцiв найзначнiша, часом вона стае такою i для оточення. Навiть для самоi iсторii. І таких незвичайних (най-най-най…) iсторiй кохань знаете скiльки набереться? Книжка пiд назвою «100 великих историй любови» 2006 року вийшла у Москвi. «Героi цiеi книжки не боялися любити, – це з передмови до видання. – Вони не тiкали вiд почуття, що було високим, вiддаючи перевагу спокiйному i розмiреному життю. Вогонь пристрастей, який спалював до тла, вiдкривав тим, хто пройшов через нього, iнший свiт, який iнодi називають iстинним раем. Крiзь сльози i бiль, гiркоту i нестерпнi муки, хвилини вiдчаю i тугу велику люди знову i знову йшли на багаття богинi любовi Афродiти, щоб спiзнати те, до чого вони були приреченi Небом…» І душi тих, кому випало, пiднiмалися до прекрасних i ще незвiданих вершин кохання… Автори книжки зiзнаються, що iм хотiлося розповiсти про любов прекрасну i величну, а часом – низьку i пiдлу. Про ту любов, що кожного разу перевертае звичний свiт: частiше тiльки для двох, рiдше – для великоi маси людства… Це любов людей рiзних нацiональностей i вельми вiдомих у свiтовiй iсторii – лiтератори i поети, композитори, спiваки, музиканти, полiтичнi дiячi, королi, актори… Серед них, як зазначаеться в передмовi, – росiяни i французи, iталiйцi й англiйцi, iранцi, поляки, украiнцi, iндуси. Люди рiзних вiросповiдань – православнi i мусульмани, католики i протестанти. А об’еднуе iх одне – любов. Вони любили пристрасно i самовiддано, любов визначила iхнi долi, ламала характери, перевертала життя… У назвi кожноi розповiдi, зазначають видавцi книги, – попереду стоiть iм’я жiнки, а за нею – чоловiка. І це зроблено не лише з поваги до жiнки. Такою назвою автори багли пiдкреслити наступне: при читаннi iсторiй звернiть увагу, що в бiльшостi з них саме жiнцi належить iнiцiатива, саме жiнка виявляеться рухомою силою любовi, як i взагалi – подii. Позитивноi чи негативноi – не суть важливо. І частiше всього в пiдсумку саме жiнка виявляеться жертвою любовi. У книжцi й справдi розповiдаеться сто дивовижних iсторiй про незвичайне кохання. Це – iсторii великоi любовi. Правда, список героiв цих iсторiй запропонований авторами видання. Тут вiдчуваеться деякий суб’ективiзм, адже iншi автори могли б якось i по-iншому укласти той список iсторiй незвичайноi любовi, але в основному вiн би не дуже вiдрiзнявся вiд того, що вмiщений у книжцi «100 великих iсторiй любовi» В цьому зiзнаються й автори книжки. «Безперечно, в свiтовiй iсторii можна знайти ще немало дивовижних i красивих iсторiй любовi. Автори розповiли про тi, що iм здалися найбiльш яскравими, якi вiдобразили глибинну суть рiзних проявiв любовi. В основному, це широко вiдомi iсторii, але напевне багато читачiв дiзнаються щось нове, саме для них цiкаве i важливе. А хто й запропонуе iншi iсторii про iншi такi ж незвичайнi випадки любовi. У згадуванiй книжцi вмiщено «100 великих iсторiй любовi». Про «почуття глибокоi сердечноi прихильностi», про кохання, як у Лесi Украiнки: «Ізольдо! Ох, Ізольдо! Прийми любов мою!» Чи як у Франка: «Я теж люблю – / Палка, важка, нерадiсна моя любов! / Вона, мов слабiсть десь яка, / Ввiйшла менi вже в кiсть i в кров». Цариця Савська i цар Соломон, Сапфо й Алкей, Клеопатра VII i Юлiй Цезар, цариця Тамара i Шота Руставелi, Беатрiче i Данте… А ще Анна Австрiйська i кардинал Рiшелье, Крiстiна Шведська i Карл-Густав, Емма Гамiльтон i Горацiо Нельсон, Полiна Боргезе i Нiкколо П/*аганiнi, Жорж Санд i Фредерiк Шопен… А ще – Евелiна Ганська й Оноре де Бальзак, Анна Ахматова й Амедео Модiльянi, Едiт Пiаф i Марсель Сердан, а ще… Сто iсторiй – щасливих i трагiчних. І кожна – це поема, незбагненна i часом трагiчна, звичайна i неймовiрна, щаслива i смертельно небезпечна – про любов, що робить нас людьми… Звичайно, незбагненна любов, як творiння мистецтва, не могла вкластися у такi вузькi рамки, як 100 iсторiй. Їх, iсторiй великоi любовi, значно i значно бiльше на планетi Земля. Жаль, що серед цього визначного списку жiноцтва, що подарувало iх обранцям велику любов, чомусь немае Анни Ярославни. І немае незбагненно-вiдданоi любовi до графа Рауля, який, захопившись удовою короля Генрiха I[13 - Не плутати з Генрiхом I, теж королем (мав прiзвисько Птахолов), але – Нiмеччини, з 919 року. Засновник Саксонськоi династii.], за свiдченнями, викрав ii, молоду удову, коли вона поiхала в Санлiський лiс на лови, привiз ii до свого замку i був таким щасливим, як бувае чоловiк, коли нарештi зустрiне свою едину в свiтi жiнку i спiзнае з нею ту любов, що увiйде в iсторiю… Хорошii гостi у мене… Генрiха I поховали в абатствi Сен-Денi, що багато рокiв було в особистому володiннi королiвськоi сiм’i. Пiсля смертi короля Анна з дiтьми переiхала з Парижа (вона його нiколи не любила – тiсний i брудний, тож мешкала в ньому як iз примусу) до старовинного мiста Санлiса, що в сорока з гаком кiлометрах вiд столицi, i поселилася в замку. Вона часто ще й за життя чоловiка бувала в тих краях, i Генрiх охоче туди iздив. Анна ж просто полюбила ту мiсцевiсть, що вабила ii своею розкiшною, мальовничою природою, прадавнiми лiсами (Анна любила полювання i традицiйнi на Русi лови), такими ж, як i бiля Вишгорода, розкiшними луками з озерцями, на яких галасувало птаство. Лiтописець згодом писатиме: королева Анна любила Санлiс, «як за чудове повiтря, що його з насолодою вдихала, так i за приемну веселiсть полювань, вiд яких вона завжди отримувала задоволення». Там вона заснувала жiночий монастир i церкву Святого Вiнсента (на ii портику при реконструкцii в XVII столiттi було зображення руськоi княжни в повний зрiст, з моделлю збудованого нею храму в руцi i написом «Анна Руська, королева Францii, спорудила цей собор у 1060 роцi»). Нiде у Францii Аннi так гарно не жилося, як у Санлiсi. Анна влаштовувала свiтськi прийоми, якi приваблювали багато гостей. Вельможi з навколишнiх замкiв навiдувались до неi на поклiн i чудово там провадили час. Як пiзнiше згадуватиме вiконт де Ке Сен-Емур, «вiддавали iй належне не лише як королевi, але як i жiнцi». І багато хто з гостей закохувався у володарку санлiського замку, але вона з усiма була однаково рiвна i привiтна. І рада-радiсiнька була гостям. І безжурно з ними веселилась, i радiсть ii була свiтлою. Як i печаль, коли гостi, нагулявшись, залишали замок королеви, i вона знову залишалася самотньою удовою. І приходив тодi до неi смуток, що незмiнно завершувався журбою-печаллю… Ходила, накинувши шаль на плечi, в спорожнiлiй залi i тихо намугикувала (слуги-французи не могли збагнути, що королева спiвае, бо спiвала вона своею рiдною мовою): Зеленее жито, зелене, Хорошii гостi у мене… Гостi й справдi в неi завжди були привiтнi, ось тiльки отой смуток i печаль приходили за марно прожитими роками, i вона, спiваючи прадавню пiсню своеi батькiвщини, тихо плакала. Не так за померлим чоловiком, як за долею своею, за молодими лiтами, що, гаразд не розквiтнувши, вже почали згасати, за вдiвством своiм негаданим – i де воно взялося… Удiвонька двiр замiтае, А сусiда удови питае: «Удiвонько, серце мое! Чи любиш ти вiрно мене?» «Якби тебе не любила, То б до тебе не ходила, А я тебе вiрно люблю І за тебе замiж iду. Я не хочу бути удовою, Щоб не знатися з бiдою, Хочу мати щастя, Отака я, Настя!..» Вона ще нiкого тодi не любила, але так праглося любовi… Коли ночами не спала, лежала й у пiтьмi до чогось iз надiею прислухалась i вiдчувала, як у нiй починае вирувати снага. Вона ще хотiла жити, а живучи – любити. Бо яке то життя без любовi? А ще часом хотiлося все кинути до дiдька! Повернутися додому, до отчого Киева златоглавого над Днiпром… Схоплювалась i серед ночi при кволому свiтлi свiчок починала квапно збиратися… Але швидко й спохоплювалася, i руки опускалися. Куди вона поiде, адже Генрiх помираючи довiрив iй Францiю? Куди вона поiде, як ii домiвка тепер тут? І сина Пилипка, короля малолiтнього, треба ставити на ноги, бо хто ж його поставить, як не вона? А гостi… Рятуючись вiд самоти, вона знов тихо наспiвувала: Зеленее жито, зелене… Хорошii гостi у мене… Шлюб Анни з Генрiхом тривав бiльше восьми рокiв. За заповiтом короля Анна була призначена опiкункою спадкоемця престолу, малолiтнього Фiлiппа. Але за французькими законами тих часiв Анна, залишаючись королевою i формально ставши опiкункою, насправдi опiкунства не отримала. Опiкуном – знову ж за законами того часу, – мiг бути тiльки чоловiк, ним i став шурин Генрiха I – брат його першоi дружини граф фландрський Бодуен. І все ж, будучи хоч i неофiцiйною опiкункою, Анна разом з Фiлiппом пiдписувала документи, правда, додаючи при цьому: «Мати короля». Їi первiсток, восьмирiчний Фiлiпп, був проголошений королем ще за життя свого батька, 23 травня 1059 року. Тому Бодуен, шурин Генрiха I, i був призначений регентом короля. На день смертi батька малолiтньому королю виповнилося дев’ять рочкiв. Програвши битву при Сент-Обенi, Генрiх нарештi збагнув: його королiвство, що носило горде ймення Французьке, насправдi е королiвством на пiску. Чи, власне, замок, споруджений на пiску. Програвши Вiльгельму Завойовнику битву, вiдчувши силу суперника, Генрiх став у ньому пiдозрювати – не без пiдстав, – щонайпершого ворога, як казав у близькому колi однодумцiв, «лютого вовка», який, аби захопити королiвство, нi перед чим не зупиниться. Щоб законно закрiпити права своiх спадкоемцiв на французький престол, за рiк до своеi смертi Генрiх коронував у Реймсi спадкового принца Фiлiппа. Ще добре не усвiдомлюючи, зляканий хлопчик (та вже король!), збиваючись, як спотикаючись, повторював слiдом за архiепископом священний текст присяги: «Я, король Францii, зобов’язуюсь пам’ятати («А якщо забуду?» – подумки терзався малолiтнiй хлоп’як), що трьома королiвськими доброчинностями е благочестя, справедливiсть i милосердя… Клянусь не вiддаватися в благополуччi гординi, з терпiнням зносити незгоди, приймати iжу тiльки в години, вказанi звичаем для трапези…» – i так далi, в тому ж дусi словесами, що iх Фiлiпп ще не всi й розумiв… Та ось нарештi (уф! аж спiтнiв!) клятва скiнчилася – нудна i довга, архiепископ почав здiйснювати обряд миропомазання: торкнувся золотою голкою, на кiнчику якоi було трохи мира, чола маленького короля, потiм грудей, а тодi правоi i лiвоi руки… Розчулена королева витирала свiтлi сльозинки… Король чомусь був задумливо-зосереджений, наче щось уперто думав свое, тяжке й недобре. Вiн нiколи не скаржився на здоров’я – не гоже це робити королю, – а воно щороку гiршало й гiршало. Сподiвався, що ось-ось все нарештi налагодиться. Не налагодилось. Через рiк пiсля коронацii Фiлiппа, пiд час походу в Нормандiю проти Вiльгельма, Генрiх занемiг так, що вже не мiг нi ходити, нi верхи iхати – злiг. І бiльше не пiднявся. На 52 роцi життя. І не бойова рана звалила його з нiг та урвала життя – загострилася давня хвороба печiнки, а погiршила ii чергова поразка пiд Варавiлем (вiд клятого – вовк! Лютий вовк!) Вiльгельма Завойовника[14 - Вiльгельм I Завойовник (1027 або 1028–1087) – англiйський король з 1066 року. Будучи герцогом Нормандii (з 1035-го), пiсля смертi англосаксонського короля Едуарда Сповiдника оголосив себе його спадкоемцем. 1066 року в бою пiд Гастiнгсом розбив армiю англосаксонського короля Гарольда й став англiйським королем. Конфiскував землi англосаксонськоi знатi на користь нормандських феодалiв. У 1086 роцi за його наказом було проведено земельний перепис, за яким частину вiльних селян було перетворено на крiпакiв.]. Лишившись удовою з малим сином-королем (дитина ще зовсiм!), у всьому королiвствi одна-однiсiнька, не знала, з чого починати i як далi жити i Францiею керувати. Тож шукала в тi днi якщо й не рятунку (де ти його знайдеш, коли самотня i беззахисна), то бодай пiдтримки у владик сусiднiх держав. Один iз таких ii листiв зберiгся: «Вiд Анни Ярославни Едуарду. Государю Едуарде, зичу тобi благоденств Господнiх i всiй твоiй родинi, звертаюсь до тебе з печальною звiсткою, яку, можливо, ти вже й чекав пiсля тих поразок, що iх потерпiв мiй чоловiк у Нормандii вiд Вiльгельма. Чоловiк мiй Генрiх помер, залишивши мене удовою з малолiтнiм сином Фiлiппом, i немае у мене iншого захисту, крiм Бога. Вiльгельм буйний i дивиться в бiк протоки, за якою лежить твоя краiна, клянеться, що обiцяв ти йому престол Лондонський. Але i в iнший бiк, наш, дивиться, i буйства його я вельми остерiгаюсь: свавiльний вiн i жадiбний, i владолюбний надмiру. Прошу молитися за душу покiйного мого мужа, государя Генрiха, про безпеку спадкоемця престолу Францii Фiлiппа i про приборкання буйства Вiльгельма, сина Роберта Диявола. Знай, що й покiйний мiй муж шанував тебе, i я шаную тебе вельми за мудрiсть твою, благочестя, здоровий розум i тверезий, i вiдрадно, що в такий смутний час, як наш, е на землi мудрий i благочестивий государ, здатний розсудити вiрно i праведно будь-яке дiло. Зичу благословення, i хай продовжить Господь твоi днi. Анна regina»[15 - Лист написано до англосаксонського короля Едуарда Сповiдника, який з причини раптовоi смертi не встиг вiдповiсти Аннi Ярославнi, як i допомогти iй, а його спадкоемець Гарольд був розбитий Вiльгельмом, який i став королем Англii. Лист Анни вiн, захопивши Лондон, прочитав, знайшовши його в архiвi Едуарда, i навiть погрожував захопити Париж, а саму Анну Ярославну зробити своею служницею, але щось йому стало на завадi – Анна тодi врятувалася.]. Повернувшись з похорону та перебравшись до Санлiса, Анна вирiшила, що життя продовжуеться, а отже, жити треба. Навiть у статусi вдови. І ставити на ноги завтрашнього короля Францii, сина ii Фiлiппа. Таке кмiтливе хлоп’я, до всього беручке, всiм цiкавиться – Анна залюбки навчала його премудростям, якi сама знала… Санлiс тодi, хоч i була королевою, анi на день не залишала. Роки, здавалося, йшли iй на користь. Вона не постарiла – навiть погарнiшала. І почувалась не Анною, а швидше – Анничкою. Не ходила, а пурхала, наче в неi крильця були за плечима. Вбрана в елегантне лiлове вбрання (у тi часи – траур французьких королiв), зиркала в коштовне венецiанське люстро (дарунок короля до дня вiнчання) – дивилась i не впiзнавала себе. Вона таки й справдi помолодшала. І дивно було: печаль i сльози, страх i вiдчай (як вона буде сама, без мужа на королiвствi?) зовсiм не затьмарили ii рожевих щiчок, ясностi погляду, а пишно-яскравi кучерi наче квiтли-розквiтали на ii голiвцi. Волосся в неi було все таке ж золотаво-осяйне – анi сивинки. Вiдчувала: тоскне слово «удова» аж нiяк до неi не тулиться. Виконувала своi обов’язки з опiкунства над малим королем Фiлiппом. Цi обов’язки дiлив з нею родич покiйного чоловiка i його друг Бодуен, авторитетний i могутнiй сеньйор. Його авторитет був настiльки великим, що маленькому королю Фiлiппу без вагань присягнули й iншi вельможi. Нiхто не смiв i рота розкрити, щоб оспорити заповiт Генрiха. У турботах про державу та ii маленького короля й минали роки. Син виростав iз дитячого, а тодi з пiдлiткового вiку, непомiтно якось став королем. Уже перед вельможами не губився i за ii спину, як ранiше, не ховався… Все було добре, i Анна тiльки квiтла. Виявляеться, це ж так чудово – мати такого сина-юнака i вже короля, бути багатою, вродливою i… вiльною. Почувалася, як у юностi, в Киевi. Та й вiк – тридцять п’ять рокiв, – хiба це вiк? Траур по Генрiху давно скiнчився (ще ранiше вiн скiнчився в ii душi, любовi у неi до покiйного чоловiка вже не було – був обов’язок), то чого ж тепер сумувати-печалитись? Тепер королева могла постiйно приймати в своему замку в Санлiсi гостей, з якими iй було приемно i добре. Навколишнi сеньйори мало не наввипередки мчали до Санлiса. І до всiх королева Анна ставилась однаково ласкаво й привiтно. І раптом… З’явився один – не такий, як iншi… І вона його вiдразу ж видiлила з тлуму гостей. Звали його Рауль. I заради Анни вiн був готовий на все …Десь приблизно через рiк по смертi чоловiка Анна знову вийшла замiж. Негадано. Про це пишуть всi бiографи Анни (факт у ii життi – друге замiжжя – вельми промовистий i колоритний), iсторики, автори хронiк про тi часи. Деякi з легким вiдтiнком несхвальностi. Чи й осуду. Неначе iснуе (чи колись iснував) закон, що забороняе вдовам по смертi чоловiка вдруге виходити замiж. Це особиста справа. (Правда, за народною традицiею – не ранiше, як через рiк по смертi чоловiка – «щоб ноги його встигли охолонути».) Чи будь-коли, якщо сприятливо складуться обставини i знайдеться (може, навiть i випадково) достойний претендент на ii руку i серце; той, з ким вина доживе вiку, бо самотнiй жiнцi зле поневiрятись у цьому свiтi. Як писатиме Шевченко: Якби з ким сiсти хлiба з’iсти, Промовить слово, то воно б Хоч i як-небудь на сiм свiтi, А все б таки якось жилось. І далi мало не крик: …Нi. Треба одружитись Хоча б на чортовiй сестрi! Бо доведеться одурiть В самотинi… Правда, цi рядки будуть написанi через 800 рокiв по тому, як у далекiй Францii Анна Ярославна опиниться в самотинi, але думала вона тодi i почувалася саме так, як напише про те Поет (люди завжди – люди, i iм, притаманнi однi й тi самi слабкостi). Чи, як спiваеться в пiснi: «Хай i хлiб з водою, аби, серце, з тобою». З цих мiркувань – щоб не одурiти в самотинi, та ще й з любовi, що раптом спалахнула в ii все ще тодi молодому серцi, Анна й вийшла вдруге замiж… І зазнае ще за життя осуду, а дехто й вiдверто ii ганитиме та гудитиме. Але мали рацiю й тi, хто ii тодi засуджував. Притичина в тому, що сама вона була королевою. А королева (за тодiшнiми законами) на випадок смертi чоловiка-короля не мала права вдруге виходити замiж, а мусила до скону лiт своiх залишатися королевою-удовою. Бо, вийшовши вдруге замiж, втрачала свiй титул королеви. І все, що з ним пов’язане… Не кажучи про авторитет та повагу пiдданих… Але з нею це лучиться десь через рiк по смертi короля, коли влiтку 1061 року Анна буде викрадена на полюваннi в санлiському лiсi (викрадення вiдбудеться з ii згоди) одруженим графом, до якого вона «вiдчувала виключну прихильнiсть» i який привезе ii до себе в замок, попередньо вигнавши звiдти свою дружину та уклавши з Анною таемний шлюб… І хто б мiг передбачити такий поворот у ii долi? Вона – не могла. І не думала заздалегiдь, i не гадала. І нiякого передчуття не було. Вже й змирилась зi своею долею. Не стало чоловiка i, здалося, життя ii скiнчилося, а далi… Далi буде просто доживання вiку. Але щось у ii серцi не погоджувалося, хтось у ii ествi неначе протестував: що ти кажеш! Яке… доживання? Ти ж iще така молода i ще прагнеш любовi, бо в першому замiжжi не спiзнала ii… В оте друге замiжжя Анна кинулась, як сторч головою у воду. Такою щасливою Анну Ярославну в Санлiсi ще не бачили. Вона вся аж свiтилася радiстю. Звали його, як уже мовилося, Рауль. Граф Рауль де Валуа. Ще повнiше: граф Рауль Великий де Валуа де Крепi… (І ще в нього були якiсь прiзвища з часткою «де» – всiх вона не запам’ятала.) Завдяки першому шлюбу вiн отримав графства Бар-сюр-Об i Вiтрi-ан-Пертуа. І мiг назви цих графств додавати до свого прiзвища, перед кожним вставляючи частку «де» – звучить! Народжений 1010 року. На час його одруження з Анною йому виповнилося пiввiку його невгамовного життя. До Анни вiн був двiчi одружений. Перша дружина, графиня Адель, народила йому п’ятеро дiтей. Пiсля смертi Аделi (1053), одружився з дочкою графа Шампанi Елеонорою Брабантською, дiтей у другому шлюбi не було. Постiйно займався розширенням територii свого графства, будучи войовничим, не задумуючись нападав на своiх сусiдiв i навiть захоплював у них фортецi, замки й цiлi мiста. Як пишуть iсторики, славився военною доблестю та багатством, був смiливим, кмiтливим i грiзним военачальником, лiдером i незрiвнянним тактиком. Використовував вроджене почуття загарбника, завжди з успiхом штурмував фортецi, якi вiн вважав такими, що мали належати йому. Ще писали: мiсто, оточене Раулем, це завжди захоплене мiсто. (Наприклад, вiн розорив графство Верден, а його столицю спалив тiльки тому, що епископ Вердена вiдмовився виплатити певну суму вiдкупного.) Це вiн, войовничий i жорстокий, маючи добре вiйсько, мав би посiсти мiсце герцога Нормандського Вiльгельма (з яким теж не мирився i якось було навiть побив), так от, вiн мав би – за своiм характером та войовничiстю – напасти на Англiю та сiсти ii королем, але… Замiсть Англii, що ii по смертi тамтешнього короля взяв герцог Нормандський, його давнiй суперник по захопленню чужих мiст та фортець, себто Вiльгельм, Рауль не залишився в накладi. Доки Вiльгельм брав Англiю, Рауль узяв королеву Анну, яку з дня ii появи у Францii кохав i про яку тiльки й мрiяв… «Англiя – се таке, – казав. – Я бiльше отримав – королеву Анну. І тепер вона моя люба дружина, а той, Вiльгельм, нехай тiшиться Англiею…» Нiхто йому не наважувався суперечити, а чинити опiр було справою безнадiйною. І при всьому цьому граф Рауль був вiрним васалом короля, захищав королiвську владу, якщо iй загрожували, тож став для краiни надiйним захисником. Незважаючи на свою агресивну войовничiсть та пiдступнiсть i надто велику жорстокiсть (коли було не по його чи хто з ним не погоджувався, суперечив йому, – залишав пiсля себе руiни та попiл), це був загалом поставний чоловiк – високий, на вигляд значно молодший за своi лiта, гарний на вроду, i жiнки – якщо вiн звертав на них увагу, – не могли встояти перед ним… Не встояла й Анна Ярославна… І запишуть iсторики до своiх анналiв: на той час Аннi було тридцять п’ять, i ii врода мала неабиякий успiх… Всi гостi захоплено закохувалися в неi. Але один з них, як iй здалося, старався оволодiти ii увагою наполегливiше за iнших. І Анна вiддала йому перевагу. Саме Раулю. Вiн володiв багатьма титулами: граф де Крепi, де Валуа, дю Вексен, д’Ам’ен, де Бар-сюр-Об, де Вiтрi, де Перон i де Мондiдье… Так-так, це був один з наймогутнiших вельмож Францii, i вiн зовсiм не хвастав, коли запевняв, що йому не страшнi нi королiвськi армii, нi римське та будь-яке iнше духiвництво. Тiльки сама собi Анна могла зiзнатися: у Санлiсi вона збирае стiльки гостей лише для того, щоб серед тiеi юрми побачити його. І чим вiн ii полонив – вона й сама не могла збагнути. Та й хто збагне почуття, що сколихнули ii душу? Свiт нiби яснiшим став i ширшим, коли вiн з’явився у Санлiсi серед ii гостей. І iй, удовi, здавалося, що осiнь ii життя скiнчилася. Осiнь тодi буяла в Санлiсi (у природи своi непорушнi закони), а в ii душi буяла весна, i вона вiдчувала за плечима крила. О, боги, невже це… любов? Та любов, що робить жiнку крилатою? Вiн був i вдатний з себе, рiшучий та вiдважний, i титулований. Граф Рауль походив по боковiй гiлцi вiд самого Карла Великого, себто належав не просто до колишньоi королiвськоi династii Каролiнгiв, – до тих васалiв, якi могли запросто виступити проти свого сеньйора. Ще iсторики писатимуть: i здавалося б, зараз, коли на тронi ще недосвiдчений юнак пiд опiкунством слабкоi жiнки, саме час для зухвалого графа половити рибку в мутнiй водi, вирвати собi ще деякi привiлеi. Хоча б зменшити розмiр королiвськоi данини на володiння де Крепi. Чи й заколот пiдняти. Граф усе мiг i на все мав i силу, i засоби, але… Граф цього не мiг зробити й iншим цього робити нiколи б не дозволив. Заради Анни був готовий на все. Єдине, чого вiн боявся, так це того, що Анна не зверне на нього увагу i залишиться до нього байдужою. Але вiн був щасливий, адже бачив: Анна звертае на нього увагу, Анна не байдужа до нього… Вважаеться, що однiею з причин вiдмови Анни вiд регентства була пристрасна любов ii до графа Рауля з роду де Крепi. Можна сказати, що найбiльшу популярнiсть графу де Крепi де Валуа принiс шлюб у 1062 роцi з удовою короля Генрiха I Капета Анною Ярославною, великою княгинею Киiвською i королевою Францii, яка стала йому третьою дружиною. Рауль не побоявся вiдлучення вiд церкви i рiзних чуток при дворi. До всього ж йому, щоб одружитися з королевою, довелося розлучитися зi своею дружиною. Заради Анни граф Рауль на все був згоден i на все йшов – щастя з’явилося йому в образi Анни Ярославни… Вiн мав дружину i був самотнiм. Бо любовi чомусь не було. І вiн, змирившись з самотою, збирався так i вiку доживати. Аж тут Анна. По смертi короля – теж самотня. І граф Рауль чи не вперше вiдчув себе щасливим – вiд однiеi лише думки, що поруч iз його замком у Санлiсi, в королiвському замку, – Анна… Досi вiн завойовував фортецi i брав мiста. Тепер вiн мав пiдкорити королеву-вдову. І граф ринувся завойовувати свое щастя… І граф Рауль де Валуа де крепi був проклятий i вiдлучений вiд церкви… Поселившись у Санлiсi, в досить лiсистiй мiсцевостi, Анна, навiть будучи в статусi королеви-вдови, любила займатися полюванням – звикла до звiриних ловiв у себе на батькiвщинi. Французька романiстка, яка старанно збирала матерiали про Анну в архiвах Киева, Новгорода, Володимира, Парижа i написала роман «Анна Киiвська», свiдчить: «Щодня по кiлька годин Анна не злазила з коня, залишаючи далеко позаду своiх дам», теж, ясна рiч, вправних вершниць. Давньоруська Дiана, французька королева «за досить короткий час… полонила рицарiв i зброеносцiв своiм умiнням запускати сокола чи цькувати оленя… Гостi ii готовi були вiддати життя за один погляд королеви i вбити (навiть так!) кожного, хто зважиться ii образити». Як писатимуть дослiдники, «не треба забувати, що Анна Ярославна овдовiла молодою. Коли помер ii чоловiк, вона мала тiльки тридцять п’ять рокiв i була, як свiдчить лiтописець, надзвичайноi краси i вроди. З-помiж вельмож, що дуже часто вiдвiдували Санлiс, був i Рауль III Великий, граф де-Крепi i де Валуа, дю Вексен, д’Ам’ен, де Бар-сюр-Об, де Вiтрi, де Перон i де Мондiдье. Цей принц, нащадок Карла Великого, був, як каже iсторик його роду, «одним з наймогутнiших i найбiльш деспотичних васалiв, яких тiльки Францiя коли-небудь мала…» Вiн «визнавав тiльки ту, бiльшу понад його власну силу й владу, що могла послужити йому для виконання його власних намiрiв i проектiв» i «не боявся нi короля, нi гнiву Церкви…». Граф Рауль де Крепi жив неподалiк Санлiса – його замок Мондiдье було видно з собору Святого Фрамбурга. Феодальнi володiння графа були бiльшими за домен французьких королiв, i все ж Рауль був васалом. Але таким, з яким король чи не все свое життя боровся. Здебiльшого безуспiшно. Граф був наполегливим i, якщо чогось багнув, неодмiнно досягав свого. В Анну вiн закохався ще тодi, коли вона прибула до Францii i стала дружиною Генрiха, але до пори до часу утаемничував своi почуття. Та тiльки вона стала (на безмежне щастя Рауля) вдовою, закоханий граф вирiшив вiдкритися. Якось влiтку 1062 року на полюваннi граф негадано згрiб Анну в обiйми i мiцно поцiлував ii у вуста. Принагiдно згадаемо про першу на Русi княгиню-християнку Ольгу. Про ii раннiй перiод життя мало що знано. Та й те позначене розбiжностями. Невiдомо точно, де й коли вона народилася, з якоi родини походила i чи була вона князiвського роду. Найпоширенiша думка: Ольга народилася близько 890 року у мiстi Псковi, в землях кривичiв. «Повiсть временних лiт» стверджуе: Олег привiз Ігоревi наречену з Плескова (пiвнiчна дiалектна форма назви Псков), «була вона мудрою та кмiтливою, вiд неi народився син Святослав». Оскiльки ж iм’я Ольга (Хельга) начебто вказуе на скандинавське походження княгинi, то звiдси – традицiя вважати ii шведкою, дочкою одного з дружинникiв Рюрика, що був намiсником у Псковi. Існуе ще одна гiпотеза: буцiмто Ольга – болгарська царiвна, а ii рiдне мiсто Плесков ототожнюють з болгарською столицею Плiска… А ось у церковних «Житiях Ольги» розповiдаються народнi легенди, що Ольга за походженням – звичайна сiльська дiвчина з села Вибутино. Якось у псковських лiсах вона випадково зустрiла княжича Ігоря, котрий був у тих краях на полюваннi, перевезла його човном на iнший берег рiчки. Ігор, вражений ii вродою та розумом, одружився з тiею дiвчиною, хоч вона, мовляв, i була простого роду. Лучилося це року 903-го, i проста дiвчина Ольга, дочка перевiзника, стала княгинею Киiвськоi Русi. Вiдзначалася гострим розумом, невтомною енергiею, широтою поглядiв та несхибною волею. Як християнка «уславилась добрими дiлами». Знищувала язичницькi капища та будувала християнськi церкви. У «Пам’ятi i похвалi» Якова Мнiха ось, що пишуть про це: «І потом требища бесовская сокруша i нача жити о Христе Ісусе, возлюбивши Бога…» Померла велика княгиня на 77 роцi життя 11 липня 969 року, заповiвши перед смертю «не творити над нею тризни» (язичницький ритуал). Поховальний обряд було здiйснено священиком за християнським звичаем. Де саме ii поховали – невiдомо, очевидно, в однiй iз християнських церков, збудованих нею. Згодом онук ii князь Володимир перенiс останки своеi бабцi-княгинi до Десятинноi церкви, де ii й було поховано в кам’яному саркофазi. Княгиня Ольга була прапрабабцею Анни Ярославни, яка, в свою чергу, була праправнучкою княгинi Ольги – по батьковiй лiнii. Анничка ще в дитинствi любила слухати розповiдi про свою знамениту прапрабабцю i княгиню Давньоi Русi, просту-простiсiньку селянську дiвчину iз Пскова. І завжди слухала iз захопленням – княгиня Ольга була для неi взiрцем, для чого треба приходити в цей свiт. Особливо Анничцi подобалися розповiдi про те, що Ольга не була за походженням з княжого роду, а була простого роду-племенi (дочка перевiзника), а бач… Княгинею стала. Та ще й якою! І навiть мудрою правителькою, яка рiшуче порвала з язичництвом i прийняла нового бога – Ісуса Христа. В ii родинi, родинi Ярослава Мудрого, часто при нагодi переповiдали рiзнi цiкавi билицi про Ольгу – вони захоплювали Анничку в дитинствi, коли вона була дiвчатком, i в дорослому життi, як уже стала королевою Францii. Тодi вона iнодi сама переповiдала тi билицi, почутi нею ще вiд батька. А переповiдаючи (дещо додаючи од себе), наголошувала, якою вона була славною княгинею i скiльки для Русi доброго зробила, як мудро Руссю правила, хоч i була простого роду… Дочка перевiзника на якiйсь там рiчцi (може, й на Волховi) бiля града Пскова… Батько перевозив своiм човном подорожнiх через рiчку, з того й жили. Ще дiвчиною – а вона вдалася мiцненькою, – допомагала батьковi перевозити подорожнiх, тож змалку навчилася веслувати, i човен ii слухався. А якось до рiчки, вигулькнувши з лiсiв-борiв дрiмучих, примчав полювальник, молодий i гарний. Як потiм виявиться, то був син самого князя Рюрика. Хвацько примчав i нетерпляче загорлав: – Гей, перевiзнику, ану жени сюди свое корито! Маю на той берег дiстатися… Заплачу щедро. Тiльки хутко, хутко!.. А перевiзник того разу десь забарився, а в човнi сидiла, стрункими нiжками бовтаючись у водi, його донька Ольга. – Як чекати мого батька не маеш часу, – каже, блискаючи зубами, – то сiдай, молодику нетерплячий, я тебе перевезу… – Ти-и? – А чого? – аж образилась дiвчина. – Я з батьком вже друге лiто подорожан переправляю на той берег. Чи з того на цей. – Ти ж дiвча ще, а вже – перевiзниця? – Батьковi пiдсобляю, – коротко пояснила дiвчина. – Сiдай, та й попливемо! Тобi треба, – хутко будеш на тiм березi. Молодик скочив до човна, дiвчина за весла взялася, i попливли. Веслувала дiвчина завзято – молодик не мiг нею намилуватись. Ач, як веслуе! Човен мовби й не пливе, а над водою лине… І молодик той (така легенда чи билиця?) незчувся, як i захопився тим дiвчам. – Я – княжич Ігор! – вигукнув уже на тiм березi. – А як тебе звати-величати? – Величати мене ще немае за що, – одказуе дiвчина. – А звати Ольгою. – Послухай, Ольго. Ти менi… люба… – Так уж й люба! – дзвiнко засмiялася. – Коли ж ти встиг? – А поки ти мене перевозила з того берега на цей. Кажу, ти менi люба. Хочу взяти тебе за дружину. – Спробуй, – мружилась, i в очах ii вабних було повно сонця, смiшинок i ще чогось такого, що так його схвилювало. – Може, я ще й не дамся! Менi треба батьковi допомагати! – А я… я… – молодик вже запалився. – Вiзьму тебе i… викраду! Ось так! Викраду! І заберу тебе до Киева, до града нашого стольного. І будеш ти княгинею – моею i Русi нашоi… Дикий мед твоiх губ… Вставна новела Мабуть-таки, щось е мiж берегами рiчки, що про них i в пiснях спiваеться. Особливо той загадковий i незбагненний берег. Берег любовi в далекiм туманi, А допливеш – коли тiльки удвох, А допливеш – коли спiльне бажання… Берег любовi та хвилi тривог… Бо на тому березi, як в iншiй пiснi спiваеться, живе вона, Марiчка. У хатi, що сховалась у зелений бiр… І вже герой клянеться, що прокладе на той берег, до серця коханоi, кладку… Коли у нашi часи згадати Киiвську Русь, княжича Ігоря Рюриковича, що, зустрiвши мiж двома берегами свое щастя в образi дочки перевiзника Ольги, мабуть, вiн неодмiнно б заспiвав, пливучи з нею вiд одного берега до другого, пiсню. Як-от «Береги», що ii виконуе О. Малинiн. Берега, берега. Берег этот и тот. Между ними – река моей жизни. Между ними река моей жизни течет, От рожденья течет и до тризны. Там, на том берегу, что течет по судьбе, Свое сердце тебе я оставил. Свое сердце навек я оставил тебе, Там, куда не найти переправы. І звичайно ж: А на том берегу – незабудки цветут, А на том берегу – звезд весенний салют. А на том берегу мой костер не погас, А на том берегу было все в первый раз. В первый раз я любил и от счастья был глух. В первый раз пригубил дикий мед твоих губ. А на том берегу, там, на том берегу, Было то, что забыть никогда не смогу. І на всi часи – що тодi, тисячу з гаком лiт тому, що тепер, що завтра-позавтра i взагалi на всi вiки прийдешнi, кожен з нас, хто колись жив чи завтра житиме, вперше пригубивши дикий мед з коханих вуст, нiколи того не забуде… Билицю про свою прапрабабцю Ольгу Анна Ярославна розповiла i графу Раулю, коли вони розважалися полюванням у лiсах бiля Санлiса. Графовi оповiдка страшенно сподобалась. – І що? І що? Що? – вигукував вiн, не зводячи з королеви захопленого погляду живих променистих очей (що граф у неi закоханий, вона вже вiдчувала i це iй подобалось i хотiлося, щоби вiн нiколи не зводив з неi своiх променисто-захоплених очей). – Княжич Ігор тодi викрав дочку перевiзника? Викрав? Викрав?? – Та викрав! Викрав!!! – захоплено вигукувала Анна. – Викрав, бо то була його доля, дочка перевiзника. Тож i викрав. Правда, перед цим вiн запитав ii, чи не буде вона проти, якщо вiн… якщо викраде ii? – Запитав? І що вона вiдповiла? – граф, здаеться, вже мiсця собi не знаходив, так збудився. – Що-що, що вiдповiла Ольга княжичу Ігоревi на його… е-е… пропозицiю викрасти ii? – А що може вiдповiсти дiвчина тому, хто iй сподобався? Згодою. – Отже, вiн викрав Ольгу? З ii згоди? – Атож. Викрав. І вони побралися, i Ольга стала княгинею. Ще й Руссю потiм керувала. Мудрою виявилась. Граф Рауль раптом кинувся до неi – вiн усе робив рвiйно-зухвало, наче зненацька, – кинувся i… О боги, вiн пiдхопив ii, королеву-вдову, на руки. – Я теж тебе викраду, кохана моя! Вiзьму приклад з того Ігоря-молодика. Викраду! Зараз же. Негайно! І в замок свiй тебе вiдвезу на конi швидкому. Ти не будеш проти, га? Якщо я тебе викраду? Замiсть вiдповiдi вона, у нього на руках, заплющила очi i, обхопивши його за плечi руками, ще тiснiше до нього пригорнулась… – Усе, все, все! Я тебе викрав, люба Анно! – кричав граф i бiгцем понiс ii до свого коня, посадив ii на свого гнiдого, вигукуючи: – О боги! Я викрав Анну, викрав з ii згоди! А все, що я захоплюю, – фортецi, мiста чи жiнок, – назад я вже нiколи не повертаю… Анна не перечила, i граф, ошалiвши вiд щастя, цiлував ii ще i ще… – Але ж у тебе е дружина… – посмутнiла королева. – Вiднинi моя едина дружина – це ти, мое щастя! Усе в цiй любовi було красивим i навiть легендарним. Так-так, iснуе легенда, згiдно з якою граф Рауль викрав Анну пiд час полювання. Королева (як шепотiлися у Санлiсi й Парижi) навiть не чинила опору – вона дуже хотiла, аби граф викрав ii. Щоб пустити чутку, буцiмто ii, королеву, присилували вийти замiж. Але викрадення було (як усi знали) зi згоди королеви. Ухопивши Анну на полюваннi, граф всадовив ii до себе на коня – на очах усього почту королеви, щось задерикувато-радiсно вигукнув i помчав до свого замку… З iнтернет-видання: «Чи принесло радiсть Аннi життя в Санлiсi? На це запитання важко вiдповiсти однозначно. По сусiдству з Санлiсом знаходився замок могутнього феодала графа Рауля Крепi де Валуа, нащадка грiзного Карла Великого i пiзнiше одного iз засновникiв династii Валуа, що почала правити краiною у 1328 роцi. Граф жив iз другою дружиною Елеонорою, мав двох синiв i двох доньок вiд першоi, яка померла 1053 року. Побачивши свою королеву Анну пiд час одного з королiвських бенкетiв, вельможа закохався в Ярославну. За життя кузена, короля Генрiха І, Крепi, граф Валуа, стримував своi почуття. Пiсля смертi Генрiха вiн перший роздiлив з Анною ii горе. Не проминав жодноi нагоди, аби якомога частiше бувати в королеви, часом давав дiловi поради, допомагаючи в управлiннi краiною. В основному, поради зводилися до того, що треба ослабити позицii непокiрних пiдлеглих, якi, користуючись малолiтством короля, намагалися провадити свою полiтику: не платити в державну скарбницю податкiв, не поставляти солдатiв для служби в королiвському вiйську, не з’являтися на королiвськi ради, де вирiшувалися державнi справи. Герцог Аквiтанський, наприклад, заявив графовi Фландрii Бодуену V, який пiсля вiд’iзду Анни до Санлiса виконував обов’язки регента, що не хоче бути васалом пiдлiтка-короля, нехай пiдросте, мовляв, тодi побачимо. Хтозна, чи не так само поводився б Рауль Крепi де Валуа, якби не кохання до Анни? У Санлiсi граф усе настирливiше упадав бiля молодоi вдови i в один iз вiзитiв освiдчився. А що ж Анна, яка добре знала: сусiд офiцiйно не розлучений?.. Можливо, вона також кохала – чим же iще пояснити ii згоду на шлюб? А може, страшний привид самотностi лякав королеву своiм холодом, який вона з кожним роком вiдчувала все дужче? Старший син вiдiйшов од неi, середульший помер, восьмирiчний Гуго як мiг зарадити матерi? Хотiла була забрати його з собою до Санлiса, але за наказом Фiлiппа Гуго не пустили з нею: Фiлiпп заявив матерi, що буде краще, коли брат знаходитиметься бiля нього. Отже, попереду самотнiсть, бо рiднi брати i сестри, сонячний Киiв – ой як далеко… Напередоднi весiлля граф надав колишнiй дружинi Елеонорi, яку вигнав з дому, запiдозривши зраду, невеликий маеток на пiвднi Францii, а слугам наказав не пускати ii до замку… З великими труднощами Елеонора дiсталася Рима, щоб поскаржитися папi на колишнього чоловiка. За наказом папи Олександра II (це коштувало жiнцi, мабуть, не одну сотню дукатiв) через архiепископа реймського графовi де Валуа було направлено листа. З цим посланням архiепископ прибув до замку Крепi i чекав кiлька днiв, поки господар повернеться з полювання. Де Валуа був здивований, побачивши таких гостей, а прочитавши листа вiд папи, ошаленiв i розтоптав пергамент чоботиськами. В посланнi папа писав: «Ваша поведiнка, сеньйоре, стосовно вашоi цнотливоi дружини не гiдна не лише високого звання графа Крепi де Валуа, а й християнина. Людськi й церковнi закони засуджують вас! Бiйтеся порушити iх. Я наказую пiдкоритися вищим наказам моiм як первосвященика, в противному разi ми змушенi будемо вжити проти вас церковних канонiв i вiдлучити вас вiд Христовоi святоi Церкви». Граф вiдказав архiепископу, що Рим не мае права втручатися в його особисте життя, вiдповiдi на листа не буде, а посланець папи нехай забираеться геть… Граф Рауль Крепi де Валуа був проклятий i вiдлучений вiд церкви; хоча це мало його турбувало. Бенкети, полювання, розваги, урочистi обiди цiкавили сеньйора бiльше за кару Божу». А потiм молодi обвiнчалися в церквi Святого Вiкентiя. Та i як би кюре не обвiнчав самого графа Рауля, церковного попечителя, за чиi щедрi внески iснував i сам приход, та й кюре мав за що жити, i жив непогано – на пожертвування графа. – Святий отче, – без будь-якого вступу велiв йому граф. – Негайно, цiеi ж митi, повiнчайте нас! З ним була королева Анна, i це насторожило кюре. – Сеньйоре, що ви кажете i що чують моi вуха? – розгубився священик. – Як вас повiнчати, коли ви… ви одруженi? Смiю нагадати, з графинею?.. – З ким я зараз перебуваю у шлюбi – я, отче, i без вас добре знаю. – То як я вас можу повiнчати ще з однiею жiнкою, шановний сеньйоре? – Це вже ваша справа, як. Вiнчайте, отче, й швидше! – пiдвищив голос граф. – А щодо… щодо згадуваноi вами графинi, моеi теперiшньоi дружини, то я завтра ж почну з нею шлюборозлучний процес. – Тож як завершиться шлюборозлучний процес, шановний сеньйоре, тодi й можна запровадити вiнчання з цiею жiнкою, себто з цiею панi, що бiля вас. – Чека-ати?! – гримнув граф i брилою навис над маленьким священиком. – Ти знаеш, святий отче, що згоду на розлучення дае тiльки папа римський? А його згоди чекають роками! А я i дня не можу прожити без цiеi жiнки, – пригорнув до себе Анну, що розгублено клiпала повiками. – Я помру, якщо вона сьогоднi не стане моею! – Тодi хоч Бога побiйтеся, сеньйоре. – Кого менi боятися – моя справа! А тобi раджу побоятися не Бога, а мене. Бог далеко, а я завжди близько. Граф мав рацiю: Бог i справдi далеко, а сеньйор близько. – Прошу до вiвтаря, – заметушився кюре. – Сподiваюсь, вiнчання буде за взаемною згодою? – Саме так, отче, – вiдповiла за графа Анна. – За взаемною… І додала через мить: – Із любовi. Ми з графом кохаемось i хочемо бути разом. Завжди разом. Стiльки лiт, скiльки iх вдiлить нам Господь. Священик чи то iз спiвчуття до закоханих, чи зi страху (граф Рауль у Францii був одним з наймогутнiших) спiшно iх повiнчав. І це при тiм, що граф Рауль де Крепi де Валуа був одруженим. І почалося iхне щастя (виявляеться, воно таки е у свiтi закоханих – щастя!), те щастя, яке здавалося iм безмежним i таким, якого вони досi не спiзнавали – Анна у шлюбi з його величнiстю, граф у шлюбi зi своею графинею. В обох серця були переповненi досi не знаними iм почуттями i, звичайно ж, тьохкали чи не соловейками. Правда, тодi закоханi не вiдали того, що вiдають (завдяки науцi) сьогоднiшнi вченi. Ось, наприклад, iталiйськi вченi з якогось там унiверситету довели, що кохання зароджуеться зовсiм не в серцi, як вiками (ба, тисячолiттями!) ми були впевненi, а в мозку. Тi невгамовнi вченi виявили пiд черепною коробкою людини аж 12 дiлянок мозку, якi активiзуються саме тодi, коли вона закохана. Вони працюють дуже злагоджено, i це позитивно впливае на роботу мозку загалом. А завдяки активiзацii кори головного мозку людина iнакше сприймае свiт – у яскравiших кольорах, у позитивних емоцiях. Активiзуеться не лише сприйняття, а й пiзнавальнi процеси, пам’ять, увага, уява. Недарма ж у цей перiод багато хто раптом починае писати вiршi, малювати, щось створювати, винаходити. Покращуеться стан нервовоi системи, пiдсилюеться iмунiтет, витривалiсть. Але закоханiсть та зрiле кохання е дуже рiзними процесами за своею бiохiмiчною природою. Закоханiсть – це вибух гормонiв, посилено починаеться вироблення дофамiну (гормону задоволення), адреналiну (збудження усiх ресурсiв органiзму). У цей час закоханi вiдчувають залежнiсть одне вiд одного (як ото формуеться залежнiсть вiд наркотикiв, спиртного тощо). Закоханi уже не можуть жити одне без одного й хвилини i – молодiють, молодiють… У зрiлому коханнi починають дiяти iншi гормони, зокрема, окситоцин (його ще називають гормоном прихильностi). Без нього неможливе створення родини, адже вiн викликае почуття вдоволеностi та спокою в присутностi коханоi людини. У таких пар тi ж ученi виявили високий рiвень серотонiну – гормону врiвноваженого благополуччя, гармонii, себто щастя. Що й здаеться закоханим неймовiрним i таким, якого бiльше нiде у свiтi немае, тiльки у них. Ось такими закоханими й були тодi граф Рауль i екс-королева Францii Анна. Але зовсiм iншоi думки був папа римський, який вiдлучив графа Рауля вiд церкви. На той час це була не просто кара, а найстрашнiша кара, адже вважалося, що вiдлучений вiд церкви неодмiнно потрапить до пекла. Вiдлучення будь-якого правителя, бодай i сильного та впливового, було вельми тяжкою i навiть небезпечною карою, що ii витримували лише люди вiдважнi, з сильним характером. Вiд людини, що вiдлучалася вiд церкви, вiдверталися друзi й родичi, ii мiг безкарно вбити хто завгодно. Це навiть вважалося подвигом. Але граф Рауль належав до людей, якi не боялися нi чорта, нi тим бiльше папських погроз. У нього були своi закони i норми моралi. Вiн дiяв так, як вважав за потрiбне, тож i не дивно, що вiдлучений вiд церкви, пiдданий прокляттю й страшнiй карi, граф Рауль преспокiйно жив собi з Анною, насолоджуючись любов’ю та щастям. Вiн був таким могутнiм владарем, що нiхто не наважувався навiть словом йому дорiкнути. На кшталт того, що, мовляв, тебе вiдлучено вiд церкви i ти поза законом… Але граф навiть перед перспективою опинитися в пеклi не вiдступився вiд Анни. – Пекло буде тодi, – казав, – коли я втрачу Анну. А поки вона зi мною – я в раю! Такого ж переконання була й Анна: з Раулем ii чекае рай, без нього життя перетвориться на пекло. – А я вибираю рай, – сказала i захоплено-закохано подивилася на графа. Законнiй своiй половинi граф заявив прямо i безапеляцiйно: – Ідiть геть, мадам! – Але – чому? – була вражена дружина. – Та хоча б тому, що… Ви мене зраджуете! – вигукнув Рауль перше, що йому спало на думку – iнших доказiв не придумав. Знав, що це неправда, що дружина його нiколи не зраджувала, але затято повторював: – Ідiть геть, мадам! Ви мене зрадили! Бiдна графиня, яка була зразком подружньоi вiрностi, розплакалась гiркими сльозами i другого дня, забравши необхiднi речi, перебралася в монастир. Граф був на вершинi щастя. Вiн нарештi позбувся нелюбоi дружини, а Анна… Анна, посмiхаючись, тулилась до нього i так нiжно-нiжно зазирала йому в очi. Граф привiз королеву в Крепi-ан-Валуа, де iх, як уже мовилося, i обвiнчав священик. І тут сталося негадане. Викрадення королеви i ii таемний шлюб зчинили у Францii неабиякий скандал. Поряднi люди обурювалися, звинувачуючи королеву в подружнiй невiрностi – всього лише через два роки вийшла вдруге замiж! Пiсля смертi короля! Хiба вона не знае, що за законами Францii королева на випадок смертi короля не мае права вдруге виходити замiж, а до кiнця життя свого залишатися удовою? Бо iнакше втратить статус королеви. А вона… Побiгла за iншого замiж! Втратила совiсть i честь! А Рауль… Рауля, казали, треба негайно позбавити причастя. І так далi, в тому ж дусi. Анна своiм другим замiжжям завдала таки клопоту, гiрше – почала втрачати повагу й пошану французiв. Але навiть це ii не зупинило. Анна була кохана, вона кохала, а все iнше… Все iнше – пропадай! Медовий мiсяць минув у неймовiрному для них щастi. На прокляття Рима, на осуд спiвгромадян закоханi не звертали уваги. Головне – вони разом i щасливi… Поклялися нiколи-нiколи не розлучатися, i слова свого дотримали. Завжди були разом, любили мандрувати, а на осудливi погляди не звертали уваги. Вони заслужили право на любов. Особливо Анна. Пожертвувала заради любовi усiм. З королеви стала просто графинею, переступила через усi заборони. Жiноче щастя для неi було вагомiшим, анiж титул королеви. Та й граф Рауль де Крепi був достойним чоловiком, i Анна нiколи не пошкодувала про те, що вчинила. Зрештою, чоловiка, короля Францii вона не зраджувала – боже борони! Вона не так вихована, – навiть не кохаючи його, була йому вiрною. І не ii провина, що вiн передчасно пiшов iз цього свiту – все у волi небес. Якщо вона полюбила Рауля, значить, так угодно небесам. Та й кожна жiнка приходить у цей свiт для щастя. І вона не виняток… Рауля, коли вiн ii покохав, не зупинило навiть прокляття Рима та вiдлучення вiд церкви – нiщо й нiколи не зупинить i ii почуття до нього. Але невблаганно настане той день: 8 вересня 1074 року Дванадцять рокiв ii життя з Раулем промайнули як один день – сонячний, безхмарний i неймовiрно переповнений. Здавалось, йому не було i нiколи не буде кiнця. І що з того, що Рим велiв Раулю i Аннi жити окремо одне вiд одного? А вони жили в обiймах одне одного! Інодi iй здавалося, що обiйми Рауля – це останнiй прихисток у ii життi. Мабуть, воно так i було… Цього не знав кюре, який iх вiнчав, але це знала вона. І за те, що вiдбувалося з нею в обiймах Рауля, коли вони ночами шалено вiддавалися любовi, – вона ладна була навiть душу закласти. Живучи в замку Рауля i вже будучи всього лише графинею, Анна зберiгала добрi стосунки з сином-королем, бувало, що й супроводжувала його в поiздках по краiнi – навiть iнодi разом зi своiм новим чоловiком, якого вже почав визнавати i син ii Фiлiпп. Як уже згадувалося, пiд багатьма документами i хартiями тих рокiв поруч з iменем сина-короля значиться i ii iм’я. Зрештою все почало налагоджуватися. Рим, збагнувши, що заборонити графу Раулю любити королеву Анну не може, пустив усе на самоплив. Почали звикати до повторного замiжжя Анни й французи, розумiючи: любов можна вбити, але не можна ii комусь заборонити. Що з того, що Анна вже не королева, а просто графиня? Любов для неi виявилася бiльшим щастям, анiж титул королеви. Жiнки навiть заздрити почали Аннi – оце так любов! Дружина Рауля, пишучи скаргу на зрадливого чоловiка, а заодно й на Анну, але палаючи до суперницi ненавистю, хоч як не дивно, все ж правдиво написала, що «королева Анна – найвродливiша серед жiнок Францii». А тому, мовляв, i не дивно, що вона обплутала ii чоловiка чарами, i вiн потрапив у ii сильце… Мабуть, воно так i було – зачарувала Анна такого непокiрного i войовничого, яким був Рауль. Але, як час покаже, недовго тривало iхне щастя. Мрячноi осiнньоi ночi 1074 року негадано скiнчив своi днi граф Рауль де Крепi де Валуа, i Анна овдовiла вдруге. Все змiнилося в ii життi. Зi смертю того, кого вона так любила, життя ii наче враз зупинилося. Все вiдбувалося, як у туманi. Стояла на колiнах бiля домовини чоловiка, молилась за упокiй його душi, а в самоi на душi була пустка, глуха порожнеча. Та ще безпросвiтна туга… Хоч життя й утратило для неi сенс, та все ж треба було якось доживати вiку. Ось тiльки не хотiлося жити з синами Рауля, якi дещо неприхильно до неi ставились. Гадала в тi днi: куди iй пiти, де знайти в свiтi цьому прихисток? І якось невдовзi по смертi Рауль приснився iй – такий же, як i був за життя рвiйний, гарний. Сказав iй з легким усмiхом: – Я чекаю тебе, моя люба графине… Аж тут – де не вiзьмись, увi снi з’явився… король Генрiх. – Анна – не графиня! Анна – королева, i вона повернеться до мене! «Що за дивний сон, – прокинувшись, стривожено думала Анна. – Обое вони мене немов чекають… Але до кого менi повертатися? До Генрiха королевою чи до Рауля – графинею?» Ще подумала i вирiшила: мабуть, треба доживати вiку з сином Фiлiппом – у статусi матерi-королеви. У вереснi 1074 року Анна повернулася до Парижа. Король Фiлiпп зустрiв ii з усiма почестями, якi належали згiдно з церемонiалом королевi-матерi. В ii вiдання надали праве крило королiвського палацу, видiлили штат прислуги. Рауль III Великий, граф де Крепi де Валуа де Вiтрi д’Ам’ен дю Вексен де Перон де Шомон де Мондiдье, сеньйор Бар-сюр-Об, скiнчив своi днi 8 вересня 1074 року в Мондiдье. Спадкоемцем його став молодший син Симон, граф де Мант д’Ам’ен де Валуа де Мондiдье де Бар-сюр-Об де Вiтрi i дю Вексен. Граф Рауль де Крепi де Валуа знайде свiй вiчний спочивок у церквi Сен-П’еру мiстечку Мондiдье провiнцii Пiкардiя, де його гробниця знаходиться й понинi. Нащадки роду Крепi Валуа досi живуть у Англii. У Францii рiд iхнiй припинив iснування ще в 1213 роцi – за вiдсутнiстю спадкоемцiв. Анна жила, ледве переживши смерть свого коханого, – як вона витримала, не померла слiдом за коханим? Сонячний i безмежно щасливий день ii життя з Раулем, довгий-довгий, i здавалось, безконечний день, змiнився сутiнками. Барви зблякли, прийшло горе, а в душi ii була пiтьма. Рауль помер у 1074 роцi, Аннi тодi було десь пiд п’ятдесят. Жити б ще та жити, але життя вже скiнчилося – лишилася вiчна нiч забуття. Їi тримали в цьому свiтi сини, вона була iм потрiбна. Син Фiлiпп як король виявився несамостiйним. Історики свiдчать, що вiн навiть не здатен був вершити державнi справи, хоч уже був одружений, мав сина, який згодом стане королем Людовиком VI Товстим. Вiн мiг керувати Францiею лише завдяки пiдтримцi матерi. Тож не дивно, що на багатьох документах тих часiв з’являеться i ii пiдпис – як матерi короля. Останнiй – пiд 1075 роком. Знову в ii неспокiйнi, уривчасто-тривожнi сни (тривожнi, бо не знала й не вiдала, як далi жити) чорним смутком-печаллю почав прилiтати Змiй Горинич з далекоi, вже нею напiвзабутоi Русi… Манив-кликав ii додому-додомоньку, у Киiвську Русь. – Ти вже вiльна, дочко Ярослава Мудрого i Русi Киiвськоi, можеш повертатися. У пазурах своiх мiдних, пiд крилами своiми чорними та широкими, я тебе попiд небесами до Киева принесу… – Але ж я вже… я вже француженка… – Змiевi Гориничу чи сама собi казала. – І нинiшне мое життя тут, у Францii. А минуле мое життя там i залишилося. За роками, за далями туманними… Воно там живе, життя мое минуле. А нинiшне мое життя, осiнь його – тут, у Францii. Бо я вже давно не Анничка, якою була колись у Киевi, а Аннет iз Киева. Анна Киiвська чи Анна Руська – мати короля. Тож повертатися вже пiзно. – Додому нiколи повертатися не пiзно… – Дiм мiй тепер тут. А на Русi, у Киевi золотоверхому, вже нiкого з моiх немае – нi батька-матерi[16 - Інгiгерда (у хрещеннi Ірина), дочка шведського короля Олафа, дружина Ярослава Мудрого i мати Анни Ярославни та ii сестер i братiв, померла 1051 року. Мiсце поховання ii чи не тисячу рокiв було невiдомим. Вважалося – але це здогадно, – що упокоiлась вона в Софiйському соборi Киева. Ярослав Мудрий скiнчить своi днi у Вишгородi, а спочинок знайде в Софiйському соборi, в Киевi. Мармуровий саркофаг з прахом Ярослава Мудрого, прикрашений рiзьбленням та деревиною, буде встановлений у схiднiй частинi собору.У 1936–1939 роках пiд час дослiджень саркофага вченi виявили в ньому чоловiчий i жiночий скелети. За даними анатоморентгенологiчних дослiджень та за даними лiтопису було встановлено: чоловiчий скелет належить Ярославу Мудрому, а жiночий – його дружинi Іринi (Інгiгердi). За черепом князя Ярослава Мудрого скульптор-антрополог М. Герасимов вiдтворив скульптурний портрет великого князя Киiвського (експонуеться у соборi).], нi сестер, нi братiв. – Але е твоя Киiвська Русь. Нинi вона зветься Украiною. А Киiв такий же гарний над Днiпром, як i колись… – Он як? То ти з майбутнього? – Можна i так сказати. Я ж-бо вiчний. Яким був у часи твого дитинства, такий i сьогоднi, таким i завтра-позавтра буду. І як спiваеться в пiснi, я теж повернусь… У Киiвську Русь. Вона замислено повторила: – Додому, додому… В святу мою Киiвську Русь… …Дехто з дослiдникiв стверджуе: Анна таки повернулася у Киiвську Русь. Тому, мовляв, i могили ii немае у Францii, i нiхто нiчого не вiдае про ii кончину. Десь коваль кував. Може, й щастя комусь… Коли, бувало, заходила мова про щастя людське, що, мовляв, воно таке, та як його знайти, про що замислюються не одне столiття люди, Анничка iнодi згадувала молодого синка коваля, що з ним вона дiвчиною якось познайомилася на ворожiннях, що iх пiд новорiччя влаштовували в Киевi хлопцi та дiвчата. Гарний був той парубiйко, хоч молодий, а вже дебелий, як витязь. Мабуть, вiд молота важенного, що ним вiн разом iз батьком у кузнi клепав. Той парубiйко навiть залицявся до неi. – Виходь за мене… Хоч ти й князiвна, а я – коваленко. От i будемо пара. Я не знаю, чого тебе батько твiй, князь наш, навчив, а мiй ковалювати мене так навчив! Усе, що хочеш, склепаю. Молот е, ковадло е – бери й клепай. Зi мною не пропадеш. І вона, дочка великого киiвського князя (на ворожiннi усi були рiвнi), смiялась i легенько його передражнювала: – Я – князiвна, а ти – коваленко! – смiялась дзвiнко, хлопцi та дiвчата бiля неi теж реготали. – Оце пара! – Виходь, виходь за мене! – не вловив вiн у ii смiховинках легкоi глузливостi. – Я для тебе ось цими руками щастя скую. І будеш ти зi мною найщасливiшою у свiтi. – Овва! То ти можеш навiть щастя скувати? – Атож. Батько навчив. Тож ми, ковалi, завжди самi собi щастя куемо. А можемо й таким кралям, як ти, скувати. Виходь за мене, i будеш, як вареник з сиром у маслi купатись… …Гай-гай, коли ж то було? Мало не вiчнiсть тому… У днi суму й печалi-журби за Раулем, опинившись як у розбитому човнi, що вже набирав води, думала вона iнодi, усiма покинута й забута: а що ж воно таке, щастя? І чи е воно взагалi у свiтi бiлому, чи це мана? Обiцянка-цяцянка, придумана людьми, аби вони хоч надiю мали, i iм вiд того буде трохи легше. Ну вийшла б вона замiж за отого гарного коваленка, який обiцяв iй скувати щастя. Може б, i горя не знала? Збудували б вони хатку бiля Днiпра, i коваленко ковалював би собi та й ковалював, клепав би залiзо над Днiпром та й клепав. А вона?.. Була би з ним щаслива? Вiн же на всi руки майстер, обiцяв скувати щастя, то й скував би… І замiжня була б, i вдома. І не треба було б до далекоi Францii iхати… Засинаючи, вчувалося, наче десь нiби клепле коваль… Далеко-далеко… Мабуть, щастя хтось кував. Але вже не iй, iншiй… Прокинувшись у холоднiй постелi (чомусь уже не могла ii зiгрiти своiм теплом, як ранiше, за молодих лiт), самотня i всiма забута (зокрема й синами), згадувала далеке свое дитинство i ранне дiвоцтво в батьковому градi, во Киевi… – Ти князiвна, а я – коваленко, виходь за мене, я тобi щастя скую… Згадувала, i сльозинки з-пiд опущених вiй скочувалися iй на щоки… А може, то й було ii щастям – жити з тим коваленком?.. Прислухаючись, згадувала крiзь сторожку дрiмоту: У моему снi Десь куе коваль. Ой, жаль, жаль — Куе щастя не менi. Ой жаль, жаль — Куе щастя не менi… Чому ж французькi ковалi так i не викували iй, королевi своiй, щастя? Хто тепер скаже… А за вiкнами замку шумить i шумить пралiсами Санлiс. Та десь пiсня вчуваеться – може, у Францii, а може, й на Русi. І мовби про них з Раулем складена: Йшло до нас кохання iз весни, А зустрiлись тiльки восени. Вже й надii майже не було, А воно й до нас таки прийшло. І навiки пiшло… Епiлог. П’ятдесят один кiлометр на пiвнiчний схiд вiд Парижа… У Санлiсi знаходиться рiдкiсна статуя, створена у XVIII столiттi. Це едине, що збереглося до наших днiв, скульптурне зображення королеви Анни на весь зрiст. Слова, написанi на постаментi, якнайкраще говорять про ii мiсце в iсторii: «Anne de Kiev – reine de France» («Анна iз Киева – королева Францii»). В однiй руцi вона тримае скiпетр як ознаку королiвськоi влади, в другiй – мiнiатюрний собор Святого Вiнсента, збудований нею. Це два символи ii життя: влада i милосердя. Анну Ярославну вважають прабабцею тридцяти монархiв. Сходячи на престол, Анна Ярославна присягалась на вiрнiсть Францii на тому Євангелii, яке вона привезла з собою iз Киева.     (Із хронiки) Санлiс (фр. Senlis) – мiсто в Пiкардii, департамент Уаза, 51 км на пiвнiчний схiд вiд Парижа. Розташований у лiсистiй мiсцевостi на рiчцi Нонетт – притока Уази. Населення – 17,2 тисячi мешканцiв (1999).     (Із довiдника) Коли часом заходить мова про дружину якого-небудь монарха (князя, короля, царя, iмператора), котра залишила в iсторii незвичайний слiд, то вiдразу ж зринае в пам’ятi iм’я дружини нiдерландського короля Вiллема II, яка водночас була королевою Нiдерландiв i великою герцогинею Люксембурга в роки 1840–1849. Бо вона – дочка росiйського iмператора Павла I[17 - Павло I – росiйський iмператор з 1796 року, вбитий у 1801-му внаслiдок двiрськоi змови.], Анна Павлiвна. Звернiмо увагу на це жiноче iм’я: Анна Павлiвна. На перший погляд – що ж тут незвичайного? Звичайне жiноче iм’я. В Украiнi, правда, iснуе його аналог – суто украiнське жiноче iм’я Ганна. Є i його лагiдний варiант – Анничка. Анна (Ханна) – бiблейське iм’я (чоловiчий варiант iменi – Ханан). У перекладi – «прихильнiсть, ласка». Це може означати як прихильнiсть з боку Бога, так i прихильнiсть людей. Існуе також в Індii як чоловiче iм’я. І в Древньому Римi. Ім’я Анна носили бiблiйнi персонажi i християнськi святi. (Мати Дiви Марii – свята Анна). Анна Всеволодiвна – преподобна киiвська княжна, сестра князя Володимира Мономаха. Анна Вiзантiйська – перша цариця на Русi, дружина киiвського князя Володимира Хрестителя, рiдна сестра вiзантiйського iмператора Василiя II. Анна Іоаннiвна – росiйська iмператриця. Двi Анни – Павлiвна i Ярославна – королеви: перша – Нiдерландського королiвства, друга – Францii. Народилася Анна Павлiвна в Петербурзi року 1795-го, була шостою дочкою своiх батькiв (iмператора Павла I та Марii Федорiвни), що iх чомусь не обрадувало. Надто багато дочок. Їi бабця Катерина II зiтхнула, як дiзналася про народження ще однiеi онуки, сказавши при цьому: «Забагато дiвок, ще й усiх замiж треба вiддавати…» Шоста дiвчинка Павла I була названа на честь своеi прабабцi, росiйськоi цесарiвни Анни Петрiвни. Аннi ще не виповнилося й п’ятнадцяти, як ii руки негадано попрохав Наполеон I (так-так, саме Наполеон Бонапарт), який, ще не маючи достатньоi сили та фiнансовоi пiдтримки, забажав з цiею метою породичатися з росiйським iмператорським домом. Руки ii попросив через свого посла. За свiдченням того ж посла, месье Коленкура, Анна була висока на зрiст (навiть дещо зависока, як на свiй вiк), розвинута бiльше, «чем обыкновенно бывает в этой стране». У неi прекраснi очi, нiжне личко, завжди люб’язна, вельми приемноi зовнiшностi, хоч i не красуня, але погляд – сповнений доброти; вдачi спокiйноi, тихоi i вельми скромна. Що ще треба чоловiковi? Та про таку дружину чоловiки, якоi б вони нацiональностi не були, тiльки й мрiють. А тут ще й дочка володаря могутньоi iмперii. Шоста дочка Павла I умiе триматися (сповiщав посол месье Коленкур), як i належить принцесi, тактовна i впевнена, що так необхiдно при дворi. Себто ще й умiе себе подати у вигiдному свiтлi. Отак доповiдав французький посол месье Коленкур Наполеону, але… Але Наполеон, хоч i захопився донькою росiйського iмператора i вже був готовий до весiлля, негадано отримав… вiдмову. Чемну, правда. (Мати Анни, iмператриця Марiя Федорiвна, вбачала в Наполеонi такого собi вискочня i взагалi – «исчадие революции».) Замiж Анну Павлiвну вже у вiцi 20 рокiв, коли вона розквiтла уповнi, вiддали за нiдерландського спадкоемця престолу, принца Оранського Вiльгельма (Вiллема) II Фредерiка Георга Людовика, який згодом стане королем Нiдерландiв пiд iм’ям Вiллема II i великим герцогом Люксембурзьким з 1840 року. Голландцi – основне населення королiвства Нiдерландiв. Сформувалася народнiсть в XIV–XV ст. у результатi змiшування германських племен фризiв, саксiв, батавiв, франкiв, кельтiв. Голландцi – iх у королiвствi понад 96 вiдсоткiв, – говорять нiдерландською мовою[18 - Нiдерландська мова (або ще голландська мова) мае два територiальних варiанти – голландський (поширений у Нiдерландах, Суринамi, на Антильських островах) i фламандський – поширений у Бельгii.]. Ставши дружиною нiдерландського принца (який у свою чергу став нiдерландським королем), а заодно й королевою Нiдерландiв, Анна Павлiвна швидко оволодiла мовою свого чоловiка-короля, вивчила iсторiю Нiдерландiв, особливо тамтешню лiтературу, багато трудилася, створюючи навчально-виховнi заклади для дiтей з бiдних сiмей. Пiд ii патронажем було створено 50 притулкiв для сирiт та дiтей з багатодiтних бiдних родин. Згодом королева Анна Павлiвна заснувала (своiм особистим коштом) шпиталь та iнвалiдний будинок. Овдовiвши у 1849 роцi, Анна Павлiвна доживала вiку в Гаазi, де й займалася благодiйництвом (чим i заслужила непересiчну вдячнiсть голландцiв, що вже називали ii матiр’ю). Похована у церквi Ньiвекерк у мiстi Делфтi. Ще за життя Анни Павлiвни мiсто в Нiдерландах у провiнцii Пiвнiчна Голландiя було назване на ii честь, себто на честь дружини короля Вiллема II (голландцям дуже подобалося ii iм’я та побатьковi)… Так-так, саме мiсто… Анна-Павлiвна. Уявляете? Община, як i польдер, де вона розташована, теж мае назву Анна-Павлiвна. Общинна рада Анни-Павлiвни нараховуе 15 депутатiв. І такi, виходить, бувають мiста – з жiночим iм’ям. А загалом – це вельми симпатична й колоритна назва нiдерландського мiста й общини – Анна-Павлiвна[19 - Дещо схоже в назвах населених пунктiв спостерiгаеться в Украiнi. Згадаймо мiсто та область, що носять iм’я конкретноi людини – Івано-Франкiвськ.Або селище Михайло-Коцюбинське на Чернiгiвщинi.Було й мiсто Карло-Лiбкнехтiвськ (i не вимовиш натщесерце), на Донеччинi, назване на честь «дiяча нiмецького революцiйного руху». Перейменоване у 1990 роцi на Соледар (там добувають сiль).З цiеi ж категорii було в Украiнi (Донеччина) й мiсто Карло-Марксове…Але все це переважно чоловiчi iмена, жiнки ж чомусь в Украiнi не удостоiлись такоi честi.]. Хоч iм’я французькоi королеви Анни Ярославни, на вiдмiну вiд ii тезки, нiдерландськоi королеви, i не було присвоене жодному французькому мiсту, але Санлiс – це таки ii мiсто, мiсто Анни Ярославни, родом iз Киева, королеви Францii i матерi французького короля Фiлiппа. Якось ми летiли з Киева до Парижа. Власне, до аеропорту Шарль де Голль, а до самого Парижа залишалося ще 25 км шляху. Хтось iз членiв нашоi невеликоi делегацii раптом запропонував: – А давайте, братове, спершу заiдемо до Анни! – Себто Ярославни? – Атож, до нашоi знаменитоi… – Так-так, до знаменитоi i чарiвноi землячки. І ми, делегацiя киян (прилетiли до Парижа кожен у своiх справах, перезнайомилися вже в лiтаку), не змовляючись, спершу заiхали до Санлiса, в гостi до знаменитоi землячки, тим бiльше, що це майже поруч з аеропортом. Вважаеться, що вiдразу пiсля коронацii (чи десь невдовзi пiсля неi), щойно коронована Анна Ярославна, iгноруючи Париж, столицю королiвства, перебралася зi своiм двором до Санлiса й поселилася в тамтешньому королiвському замку[20 - За другими даними – пiсля народження сина Фiлiппа, а третi свiдчать пiсля смертi короля i свого мужа Генрiха I – така непевнiсть у датуваннi – своерiдна особливiсть ii бiографii – вiд народження й до смертi. І навiть ще й пiсля неi…]. З усiх французьких мiст, включно з Парижем, Аннi Ярославнi найбiльше подобався лише Санлiс. Може, тому, що нагадував пейзажi Вишгорода, де минуло ii безжурне дитинство? Вдень i вночi, мимо аеропорту Шарль де Голль мчать i зникають у далинi потоки машин. Справдi, мчать, як скаженi. Автотрасу перетинають широкi переходи, якими вирулюють на злiтно-посадочну смугу величезнi повiтрянi лайнери. Тож тим, хто iде автомобiлем, здаеться, що лiтаки разом iз машинами теж мчать по трасi. У тиху i ясну погоду, якщо подивитися вiд аеропорту Шарль де Голль в мiнливу далину, можна побачити огром собору, що тремтить i переливаеться в тiй далинi – як у примарному свiтi. То вже Санлiс, улюблене французьке мiсто Анни Киiвськоi. Закладене римлянами ще перед народженням Христа, мiсто простягаеться мiж двома рiчками Нонетт i Онет, на берегах яких наче намальованi млини та воднi фабрики. Двi тисячi рокiв тому мiсто вже буде столицею так званих сильванектiв (лiсовикiв), мешканцiв довколишнiх лiсiв. Згодом у Санлiсi почали владарювати королi Францii, зокрема каролiнзькоi династii. Кажуть, що останнiй з Каролiнгiв, Луi V (985 р.), помер у Санлiсi, упавши з коня на полюваннi в тамтешнiх лiсах. Санлiс вважаеться колискою Іль-де-Франс i всiеi капетинзькоi династii, адже в королiвському замку мiста збори вельмож пiд орудою архiепископа Реймса вибрали у 987 роцi Гуго Капета королем Францii. Першi Капетинги, Роберт IV, Генрiх I, Анна Ярославна, Фiлiпп I, три Луi (VI, VII i Святий) та Фiлiпп-Август понабудовували в Санлiсi чимало церков i монастирiв. У давнiй хронiцi з початку XIV сторiччя е про Санлiс такi рядки, писанi тодiшнiм професором паризького унiверситету Жаном де Жанденом: «Посеред високих дерев, настiльки рiдких, що дозволяють бачити небо, пiд якими можна збирати суницi, ожину й горiшки, стоiть мiсто; гарнi сади, заквiтчанi луки, помiж якими пливуть потiчки чистоi джерельноi води, вiддiляють будинки вiд лiсу; вино там прекрасне, риби досхочу; мешканцi невибагливi, живляться молоком, маслом i сиром, не вживають заправлюваних соусiв. Будинки там не з гiпсу, але з каменю, твердого й мiцного; пивницi глибокi й прохолоднi; мiсто бруковане, чисте, без болота, без протягiв. Лише одна прикрiсть: жаби зчиняють там такий вереск, що не дають спати добрим людям, котрi живуть над берегами Нонетти». І вiд XIV сторiччя Санлiс не змiнився. Такi ж лiси довкола, а також сади й луки, крутi й вузенькi вулички з камiнними будинками, як i колись. Тiльки виноградники зникли, й даремно шукати тепер у глибоких санлiських винницях вино, яким так захоплювався старовинний лiтописець… Сьогоднi Санлiс – невелике окружне мiсто, тихе i спокiйне, чисте й мальовниче. А в тi часи (чи не тисячу лiт тому) тут була типова середньовiчна фортеця з невеликим поселенням бiля неi, оточена багатими на дичину лiсами. Дрiмучими, але все одно гарними i по-своему привабливими. Санлiс – це ще й музей пiд вiдкритим небом майже двотисячолiтньоi iсторii Францii. Там можна побачити рештки оборонних мурiв i арен, збудованих ще римськими легiонами Юлiя Цезаря, середньовiчнi церкви й монастирi – у всiй, як кажуть, старовиннiй красi й величi. Правда, вiд старовинного королiвського замку Каролiнгiв та Капетингiв, що колись був збудований на пiдвалинах ще римських часiв, залишилися тiльки руiни, як i всюди, – час i тут невблаганний. З iсторичних дослiджень Давнiй рукопис свiдчить, що Анна Ярославна дуже любила перебувати в Санлiсi «як задля свiжого повiтря, яким там дихаеться, так i задля приемноi розваги полювання, якому вона вiддавалася з особливою насолодою». Не диво, що Анна вибрала саме це мiсто, щоб у ньому виконати нарештi обiтницю, дану колись Боговi, i збудувати манастир. Тепер, коли вже була вiльна й уповнi розпоряджала своiм власним маетком, як i спадщиною по чоловiковi, вона вирiшила негайно приступити до будови того манастиря. Була тодi у Санлiсi невелика каплиця, «знищена вiд старостi й обернена в руiну», – як розказуе старовинна хронiка, – присвячена колись святому Вiкентiевi. Довкола каплицi простягалася простора сiножать, звана Сiножаттю Короля, яка утворювала окремий домен, залежний безпосередньо вiд суверена. Закладаючи свое абатство на цьому клаптику землi за дозволом свого сина, короля Фiлiппа I, Анна цим самим звiльнила його вiд усякоi залежностi вiд будь-якоi цивiльноi влади. Вiдповiдна грамота, дана манастиревi Анною у 1060 роцi, була затверджена Фiлiппом I не ранiше 1071 року, бо тiльки в цьому роцi оженився молодий король iз голландською Бертою, яка фiгуруе теж у цiй грамотi. Королева Анна, що, як уже сказано, жила в Санлiсi зi своiми дiтьми, приспiшувала працю при будовi, як могла. Таким чином будову манастиря закiнчено доволi скоро, бо вже 29 жовтня 1065 року вiдбулося врочисте посвячення його церкви. «Ця церква, – розказуе лiтописець, – була збудована у формi хреста з високою вежею, щоб у нiй завiсити дзвони, – з одного боку, а з другого, саме з пiвденного боку, побудовано манастир, господарськi будинки й помешкання, потрiбнi для Божих служителiв, яких вона хотiла тут поселити». На святих патронiв для церкви вибрано Святу Трiйцю, Богородицю i святого Іоанна Хрестителя, народженого вiд староi матерi, яка називалася Анною, як i побожна фундаторка. З усiх цих iмен тiльки iм’я св. Вiкентiя, теж колишнього патрона малоi каплицi, залишилося едине в ужитку на означення назви манастиря. Завдяки Божiй добротi й опiцi прегарна церква, збудована щедрiстю вдови Генрiха І, нашоi землячки Анни Ярославни, щасливо пройшла через довгих дев’ять сторiч i стоiть до сьогоднi. Їi елегантна вежа-дзвiниця, що пiдноситься високо пiд небо, нагадуе рiдким украiнським вiдвiдувачам Санлiса пам’ять вродливоi й побожноi землячки, що з-над берегiв Днiпра, з золотоверхого Киева приiхала сюди в чужу краiну володiти над далеким i невiдомим народом. По викiнченнi манастиря Анна покликала до нього ченцiв чину Cв. Августина, й так сформоване абатство Св. Вiкентiя проiснувало аж до вибуху Великоi революцii, коли його було скасовано. До самого кiнця iснування абатства спогад про Анну Ярославну, фундаторку й добродiйку манастиря, був живий у серцях ченцiв Св. Вiкентiя. Кожного року в день смертi свiтлоi фундаторки, що припадав через вiсiм днiв пiсля свята Св. Августина, вони служили врочисту заупокiйну службу-тризну в память Анни. А щоб бiднi могли також користати зi свята, справлюваного на згадку про добру королеву, iгумен манастиря запрошував завжди на обiд тринадцять старих жiнок-удiв. Отож Санлiс знаходиться зовсiм недалеко вiд столичного аеропорту Францii. І коли ви, прилетiвши в аеропорт, пiсля всiх формальностей вийдете на зупинку таксi, та використовуючи свiй рiденький запас французьких слiв (а бiльше на мигах) будете пояснювати, куди вам, таксист, мсье Мiшель (чи мсье Жан), блиснувши бiлками очей, весело усмiхнеться: – О-о, земляки прибули! – вигукне щонайщирiшою украiнською мовою. – Із Киева? Як вiн там? Стоiть на горах над Днiпром? А ви, панове, прибули до нашоi королеви Анни? О ля-ля! Не дивуйтесь. Не ви однi до неi, доньки Ярослава Мудрого, в гостi. Земляки з Украiни свою Анну не забувають… Поiхали! З вiтерцем пiдкину. Та й скiльки тоi iзди? А я у Францii вже не один рiк таксую. Навiть по-тутешньому балакати умiю. Їзди тут – раз-два! І буде вам Санлiс iз Анною Ярославною. Тiльки не поскупiться на полтину. Чи то пак, на евро… І ось уже таксi петляе вузькими вуличками без жодного деревця (може, тому, що навколо Санлiса i так надмiру дерев). Охайна i затишна ринкова площа, оточена чепурними будинками, верхнi поверхи яких пiдтримують товстелезнi кам’янi стовпи з арками. Усе тут, як i було в часи Середньовiччя. – Санлiс! – аж якось урочисто вигукуе таксист пан Мiшель (чи може Жак або Жан, а швидше всього – Хведiр). – Ось i собор перед вами. Уявляйте, що вийшла назустрiч сама Анна Киiвська… Привiт Киеву! Здачi у мене – нiц. – Знаю-знаю: не поскупись полтиною… – А за евро, як-то кажуть: мерсi боку!.. Виходите ви й справдi бiля чималого собору iз рiзьбленими порталами, що iх обсiли та побiлили голуби всюдисущi. Рушили роззираючись. Крок-другий – i ви вже в абатствi Сен-Венсен (про нього згодом), де й справдi всi пам’ятають нашу Анну, називаючи ii не iнакше, як Киiвською. Із вражень украiнських туристiв, якi побували в Санлiсi Скiльки там проiхати на пiвнiчний захiд вiд Парижа, i вже довкола – широкi поля, безмежнi лiси i зеленi пастiвники – i де це воно все там вмiщаеться, ще й вiдчуття простору лишаеться… Тихi лiсовi затоки наче вiдображають характер людей, що живуть у тих краях (край той – Пiкардiя), iхне життя спокiйне й розмiрене – нема куди спiшити, але й позаду плентатись теж не слiд, отож живуть у золотiй серединi. Тут – батькiвщина готичноi архiтектури, про це свiдчать i шiсть кафедральних соборiв – гордiсть Санлiса. Мiсто Санлiс (що на рiчцi Нонетт), як вважаеться, було засноване в VII ст. до нашоi ери. Фортечнi стiни часiв галло-романського перiоду оточують мiсто з мальовничими маленькими вуличками i руiнами старовинного королiвського замку в центрi. Як i деякi iншi мiста Францii, Санлiс названий на честь одного з племен галлiв, що мешкало тут в античнi часи. Це саме тут, у санлiському лiсi, року 987-го впав iз коня i розбився насмерть останнiй король iз Каролiнгiв – переломив спину й розбив черепа (це ж треба так упасти!). А вважався ж його величнiсть чудовим наiзником – бездiтний Людовик V. Тодi ж у Санлiсi зiбралася рада королiвських васалiв, i вже нарекла новим королем Гуго Капета. Абата Гуго прозвали Капетом, бо вiн носив плаща свiтського священика, який називався «капа». Так закiнчилася королiвська династiя Каролiнгiв[21 - Каролiнги (сiмейство Карла Великого) – королiвська (з 751 р.) та iмператорська (з 800 р.) династiя у Францii, точнiше у Франкськiй державi, названа на iм’я ii найвiдомiшого представника – Карла Великого. Каролiнги правили на територii Італii, Германii, Францii. Засновником цього роду був Пiпiн Короткий.Пiсля смертi Людовика IV урвалося правлiння Каролiнгiв у Германii, ще ранiше – у 905 роцi – Каролiнги втратили Італiю, i в 911-му вони правили тiльки Францiею, але й ця краiна здобула нових правителiв, Капетингiв, у 987 роцi.] i започаткувалася нова – Капетингiв, нащадки якоi правитимуть Францiею упродовж кiлькох столiть, а Санлiс став частиною королiвського домену, коли Капетинги зiйшли на трон. (Чоловiк Анни Ярославни Генрiх I теж був з цього роду i вважався онуком засновника роду Гуго). У соборi Санлiськоi Богоматерi е видатна пам’ятка старовини, зразок французькоi готики XIII ст. – меморiальна дошка на честь 500-лiття перебування тут Жанни д’Арк: «15 серпня 1429 року отримала перемогу над англiйською армiею герцога Бедфордського на Санлiськiй рiвнинi, з 23 по 25 квiтня. Вона поверталася сюди ще в квiтнi 1430 р.». У центрi мiста збереглися дiлянки середньовiчних укрiплень, церквиць тих часiв, ренесанснi будiвлi. Але для украiнських туристiв (як, мiж iншим, i для росiйських теж) – iнтерес викликае абатство Сен-Венсан (Святого Вiкентiя), засноване в 1060 роцi Анною, дочкою Ярослава Мудрого. В архiвах Францii збереглися державнi акти, на яких накреслено: «Із згоди дружини моеi Анни», «В присутностi королеви Анни». Зустрiчаються й написи слов’янською: «Анна регiна» – королева Анна. Мабуть, у Європi тих часiв жiнки з такими здiбностями були рiдкiстю – не iнакше. Старовинне мiсто не здалося нам похмурим, потворним та бридким, як у часи Анни Ярославни. Адже вона писала з Парижа до батька у Киiв: «Тут житла похмурi, церкви негарнi, а норови жахливi». Багато води звiдтодi стекло… Сьогоднi Санлiс – чистеньке, чепурне мiстечко, i ми залюбки прогулялися мимо невеликого ринку, мiського вокзалу i були зачарованi – попри навiть вузенькi вулички – його красою, акуратнiстю i спокоем… Ще iз вражень украiнських туристiв, якi в рiзний час вiдвiдували Санлiс Санлiс – це чарiвна казка Х – ХІІ ст., яка застигла в будiвлях того часу. Важко уявити, що собор Х ст. може функцiонувати в нашi днi, а в будiвлях ХІІІ—ХV ст. ще й досi мешкають люди. Центральний епископський собор – це дивовижний ансамбль. О, Санлiс! Цей райський куточок був однiею з резиденцiй королiв Францii. За тих часiв вiн потопав у лiсах, повних дичини, та був найпопулярнiшим мiсцем королiвського полювання, чи, як казали на Русi, ловiв. Санлiс став для королеви Анни рiдним мiстом. Тут минули ii роки як королеви Францii. Небагато мiст, таких, як Санлiс, збереглися до нашого часу. Майже в первозданному виглядi вiн залишив нащадкам свою архiтектуру. Та головне – цi архiтектурнi пам’ятки з сивоi давнини е нiмими свiдками життевого шляху нашоi пращурки Анни Ярославни, яка е пращуром майже всiх королiвських династiй Європи: Капетингiв, Валуа, Бурбонiв та 4-го Орлеанського дому, з 1830 року – королiвського. Абатство Святого Вiнсента – центральна частина мiста. Здалеку видно чималу споруду – готичний собор, бiля якого знаходиться ще одна церквиця, менша розмiрами. Йдемо вузенькою вуличкою, з будiвлями, на яких виднiються таблички з написами: XI, XII та iншi столiття, i виходимо на простору площу. Ось громаддя собору вже поруч. Химери дивляться на нас iз височини споруди, кричать птахи, вони тут гнiздяться. Лiворуч – ще один собор, трохи менший. Побудований у 995 роцi коштом королеви Аделаiди, доньки засновника королiвськоi династii Капетингiв Гуго Капета, це единий собор з часiв королеви Анни. У ньому – аж не вiриться, що ми стоiмо бiля такого собору! – наша Анна, королева Францii, молилася та брала участь в церковному служiннi. Сходинки, що ведуть до собору, витертi пiдошвами нiг тисяч паломникiв i безжалiсним часом. Це тут королева Анна дала обiтницю Богу, що при народженнi нащадка королiвського престолу побудуе монастир. І збудувала, коли народила сина Фiлiппа у 1054 роцi, майбутнього короля Францii, – на мiсцi староi, напiвзруйнованоi каплички Святого Вiнсента. Збудувала вже по смертi чоловiка – Генрiх І усi кошти королiвськоi скарбницi витрачав на безконечнi вiйни i на будiвництво монастиря не давав жодного су. Саме там, в однiй iз нiш – статуя королеви Анни. В цьому абатствi Анна довгий час мешкала, тут знаходилась ii бiблiотека… «Ми дивилися на споруди, якi дихали iсторiею, i рiзнi почуття володiли нами. Не все вiчне, та пам’ять про людей, якi будували iсторiю людства, – завжди з нами. Гордiсть за предкiв, спадкоемцями яких е наш багатостраждальний украiнський народ, що його багато разiв робили спробу знищити «старшi брати» – хотiли, та не змогли; народ, iсторiю якого переписували, поливаючи брудом та наклепами; народ, який збагатив культуру не тiльки Росii, а й багатьох краiн свiту – цей народ незнищенний». Дуже нас втiшили слова однiеi француженки, коли ми вирiшили вiдвiдати сучасний пам’ятник королевi Аннi, вiдкритий у Санлiсi. Запитали тамтешню жiнку: – Як потрапити до пам’ятника королевi Аннi? Француженка, трохи подумавши, перепитала: – Анн де Кiев? На наш стверджувальний кивок довела нас аж до парку, де його встановлено. Чесно кажучи, ми не очiкували побачити такий монумент нашiй улюбленицi. Його встановлено за 7 рокiв (2005) до нашого вiдвiдування Санлiса. На вiдкриттi пам’ятника королеви Анни були присутнi Президент Францii Жак Ширак, Президент Украiни Вiктор Ющенко i представники королiвського дому – граф Робер Паризький, його оточення i Шарль Фiлiпп Орлеанський. Дивлячись на статую королеви Анни, вражаешся далекогляднiстю бачення iдеi самого пам’ятника та майстернiстю його втiлення в бронзi. Не надто висока статуя (десь близько 2,5 метра) вiдтворюе образ жiнки особливоi, дивовижноi краси. Слава про красу принцеси Анни з далекоi Гардарики дiйшла до вдiвця Генрiха І, про це свiдчать аннали iсторii. І ось перед нами постала ця гордовита, волелюбна постать. Але гордiсть, притаманну зазвичай королевi, не треба плутати з пихатiстю. Історiя свiдчить про щиру, доброзичливу та розумну жiнку, здатну на самопожертву заради родини та краiни. Королевi Аннi, як свiдчить часопис, були притаманнi сердечнi материнськi почуття, якi, особливо на тi часи, не були характернi для високородних можновладцiв. Мабуть, Господь простягнув свою десницю над нею, нашою принцесою Анною, улюбленою донькою великого князя Киiвського – Ярослава Мудрого. «Життева оповiдь твориться, додаючи кожен день по сторiнцi, та е життя, яке визначаеться долею заздалегiдь. Воно – як коло, рiвне зусiбiч, i до нього нiчого додати, але саме йому бути передвiсником майбутнього, дарувати нове життя, сповнене нечуваною енергiею, ширити мир та злагоду в серцях майбутнiх поколiнь, поеднуючи iх в одне цiле. Таких людей небагато, але вони назавжди в серцях i пам’ятi народiв, та й у цiлому – людства. В наших серцях це наш предок i донька свого народу в однiй особi – Анна Ярославна – королева французька» (Едуард Лощинський). Генрiх симпатизував Санлiсу та його мешканцям, адже саме тут колись була запропонована корона Францii предку його, Гуго Капету. Санлiс був надiйно захищеним мiстечком з п’ятьма високими фортечними баштами, що розташувався трохи обiч проiжджоi дороги, у чудовому лiсi. Колись там були римськi володiння, i звiдтодi збереглися руiни храмiв та арена. Хоча вiд них там залишилися лише камiння та мармуровi плити часiв римлян, що щедро використовувались для будiвництва нового королiвського замку та монастирiв. У Санлiсi з благословення королеви, на ii пожертвування i навiть за ii участi (вона поклала в пiдмурiвок камiнь, – як колись, будуючи храми та монастирi, робив ii батько) був збудований жiночий монастир Святого Вiнсента – саме на тiм мiсцi, де колись стояла стара капличка Святого Вiнсента Сарагоського, що вже на той час розвалилася. Монастир був вельми чималою спорудою, яка зводилась бiльше десяти рокiв, а перед його входом була встановлена статуя засновницi. Коли у 1053 роцi в Анни народився син Фiлiпп, то на честь цiеi подii вона збудувала в Санлiсi церкву святого Вiнсента, а пiзнiше тут було створене однойменне абатство. Нинi в ньому розташовуеться школа. А на порталi церкви i сьогоднi вабить зiр витончена й елегантна фiгура жiнки на повен зрiст. В однiй руцi вона тримае мiнiатюрну конструкцiю собору, а в другiй – лiлiю, символ королiвськоi влади. Коли в Санлiс приiздять земляки Анни з далекого Киева, то в першу чергу пiдходять до ii скульптури. – Здрастуй, Анно, землячко наша чарiвна! Вiдгукнися!.. Починаючи з 1076 року життя Анни Ярославни, як i ii передчасна кончина, оповитi таемницею. Повернувшись пiсля смертi графа Валуа до королiвського двору, Анна Ярославна ще брала деяку участь у справах короля – сина свого. Доказом цього е ii пiдпис 1075 року на документi, яким Фiлiпп пiдтвердив грамоту, видану на користь монастиря Нотр-Дам. Але швидко становище ii при королiвському дворi змiнилося. Вона перестала пiдписуватися, як було ранiше, Regina (королева), а тiльки Signum Annae matris Philippi Regis (пiдпис Анни, матерi короля Фiлiппа). Виходить, що вона таки втратила свiй статус королеви через ii романтичний, але, як вважаеться, незаконний шлюб iз графом Валуа. Звiдтодi Фiлiпп представляв Анну лише як свою матiр, але вже не королеву. Згаданий пiдпис за 1075 рiк е останнiм слiдом Анни Ярославни в старовинних французьких актах, документах i хронiках тодiшнього часу – можливо, саме тодi вона й покинула королiвський двiр свого сина? Існуе кiлька версiй про ii подальшу долю. Згiдно з однiею, королева повернулася до Киева, де й доживала вiку в монастирi. Але бiльшiсть дослiдникiв вважае, що Анна Киiвська, як ii називають у Францii, доживала свiй вiк i була похована таки десь у Францii. Правда, на ii статуi в монастирi Святого Вiнсента викарбуванi слова, якi стверджують: Анна повернулась на землю своiх предкiв. Але… навряд. На той час ii батька Ярослава Мудрого вже давно не було на свiтi. Анна, опинившись у Францii, спочатку втратила з ним зв’язок – причиною тому була вiдстань. А потiм втратила i його самого – великого князя Киiвського не стане 20 лютого 1054 року (вона ще тодi житиме з Генрiхом, якому, правда, через шiсть рокiв випаде залишити цей свiт). Вона й про смерть батька (адже дуже довго з Киева йшли вiстi до Францii) дiзнаеться чи не через рiк. Вiн помер у своiй резиденцii пiд Киевом, у Вишгородi. Добре, що був не самотнiм, з ним був його улюблений син Всеволод, вiн i перевезе тiло батька з Вишгорода у Киiв i разом з братами та онуками поховае його в мармуровому саркофазi в Софiйському соборi. Той мармуровий саркофаг буде копiею тих двох мармурових саркофагiв, що в них (тiльки в Десятиннiй церквi) ранiше поховають великого князя Володимира i мачуху – Анну Романiвну Вiзантiйську, принцесу i царицю, а на Русi – велику княгиню Киiвську. То що iй було шукати в краiнi, яку вона так давно покинула? Без батька рiдний Киiв уже почав iй здаватися далеким i навiть зчужiлим. Ярославу Мудрому (справдi мудрому!) таки не поталанило з синами. Старшого його сина, спадкоемця престолу Володимира, не стане у 1052 роцi. (Лише два роки протримаеться батько без свого улюбленця.) Старшим серед Ярославових синiв став Ізяслав. Батько бiльше прихилявся до освiченого i врiвноваженого Всеволода, але, остерiгаючись братовбивчих воен за престол, Русь заповiв перед смертю трьом синам, наставляючи iх жити в братерськiй любовi та визнавати старшого Ізяслава, якому передав Киiв та Новгород. Святослав отримав Чернiгiвську землю i Тмутаракань, а Всеволод – Переяславську й Ростово-Суздальськi землi. Двом молодшим синам Ярослава – В’ячеславу та Ігорю – дiсталися Волинь i Смоленська земля. У Полоцьку залишався племiнник Брячислав Ізяславич, а Прикарпаття переходило внуковi Ростиславу, синовi померлого Володимира Ярославича. Це вже була роздрiбненiсть великоi держави. Подiляючи Русь мiж синами, онуками та племiнником, Ярослав Мудрий виявився не на рiвнi своеi мудростi. Великим князем Русi залишався старший, Ізяслав, якому належав Киiв. Брати його молодшi, сини i племiнники мали виступати в ролi намiсникiв окремих земель-князiвств. Натомiсть вони почали виступати проти старшого брата свого, суверена Русi. Отож сини Ярослава не втримали батькiвський спадок. Киiвську Русь терзали жорстокi чвари. А ще ж i вiйни з половцями. Нi, вважають провiднi iсторики, – Анна не могла повернутися в краiну, що на той час стала iй вже чужою. Але, попри все, чiткоi вiдповiдi на запитання, як i де Анна Ярославна закiнчила своi днi, все ще немае. Як пише один iз дослiдникiв, «образ Анни нiби розчинився в повiтрi, на березi прозороi рiчки Нонетт, яка струменiе неподалiк Санлiса по камiнцях; чи десь по дорозi в Данiю, де ще могла у тi роки жити ii сестра Єлизавета, чи навiть у самому Киевi, про який королева не могла забути за все свое французьке життя… Але, перегортаючи сторiнки руських лiтописiв, латинських хронiк, зримо бачиш цей образ – вiзантiйську принцесу в оксамитовiй, опушенiй хутром мономашцi, у вбраннi багатоi патрицiанки, але з руською посмiшкою i з руською душею…» Року 1884-го журнал «Киевская старина» видрукував портрет Анни Ярославни, що довгий час належав професоровi Петербурзькоi академii мистецтв Бассену. На гравюрi напис росiйською мовою: «Анна Ярославна – королева Франции, родилась в Киеве, скончалась вблизи Парижа». Вочевидь, ця лiтографiя зроблена в Парижi – можливо, то копiя з видання XVII ст. «Життя французьких королiв» iсторика Мезере. На лiтографii Анна мае зачiску та вбрання за модою XVII столiття, а корону на головi – XI столiття. Зображення Ярославни обрамлено вiнком з троянд (символ жiночоi досконалостi). На дузi королiвського герба напис: «Оплакую його смерть i свое життя». На гербi зображено похиле дерево, перед ним – горлицю, що символiзуе сум, з другого боку – кущ лiлiй, символ чистоти. За ким журилася Ярославна – за Генрiхом І, за графом Валуа чи за рiдним батьком? А може, за батькiвщиною? Є ще одна версiя стосовно останнiх днiв життя Анни Ярославни. У 1988 роцi у Францii вийшов iсторичний роман Режiн Дефорж, котрий викликав значний iнтерес у читачiв i став мало не бестселером. Якщо вiрити дослiдженням Дефорж, королева Анна користувалася повагою i пiдтримкою багатьох впливових аристократiв, зокрема знаменитого короля Англii Вiльгельма I Завойовника. Вiн був серед тих знатних осiб, якi були присутнi при вiдплиттi Анни на батькiвщину, в Киiвську Русь. Із згоди свого сина Анна залишила Францiю i вирушила… Але чомусь до… Новгорода (за сюжетом роману). Нiхто не знае, що спонукало ii до цього. Але iй не судилося дiстатися до Новгорода, в дорозi вона тяжко занедужала i померла вже на новгородськiй землi. Згiдно iз заповiтом Анни Ярославни, ii нiбито поховали за язичницьким обрядом – поклали тiло на плiт, пiдпалили i пустили за водою – на поталу хвилям та вогню… Але це в романi, а роман – рiч художня, фантазiйна. А як у реальному життi? Подальша доля Анни Ярославни i досi залишаеться невiдомою. Як невiдомi нi рiк ii смертi, нi мiсце поховання. Бiльшiсть радянських iсторикiв вважали, що Анна на батькiвщину не поверталася, а завершила свое життя у Францii. Свого часу в СРСР було знято фiльм «Ярославна – королева Францii»; у ньому розповiдаеться, як Анна виiхала до Францii, i – нi слова про те, що вона повернулася до Киева. Є й напiвфантастична версiя, що ii дотримуеться дослiдник Д. Кулинич: вона повернулася до Киева, але, потрапивши там у мiжусобицю, що ii затiяли сини Ярослава, знову повернулася до Францii. Це при тiм, що подорож королеви Європою в XI столiттi не могла бути такою собi веселою прогулянкою. В тi часи повсюди клекотiли вiйни, розбiйники пiдстерiгали мандрiвникiв, зрештою, й хижих звiрiв було повно. А така подорож, як правило, тривала мiсяцями. Дивно, адже французькi джерела тих часiв, у XI столiттi, не могли не зафiксувати смерть такоi особи, як королева Анна. Певний час вона була й королевою-регентшею i пiдписувала всi державнi документи за малолiтнього сина. То невже у Францii iсторики обiйшли б ii смерть мовчанням i не залишили потомкам слiдiв ii могили? Один з украiнських дослiдникiв ставив у Францii питання: – Невже немае нiяких свiдчень того, що Анна Ярославна померла у Францii? – Немае, – вiдповiдали йому. – Ми таких свiдчень не знаемо. Правда, у Санлiсi на ii статуi викарбуванi слова: «Анна повернулася на землю своiх предкiв», але… Статуя була споруджена при реконструкцii костьолу i значно пiзнiше кончини Анни Ярославни. Ще дехто вважае, що Анна Ярославна у 1082 роцi, коли мандрувала Європою, то сподiвалась на зустрiч з братом Ізяславом – вигнаний з Киева пiд час мiжусобиць, вiн десь у Європi тодi перебував… Невiдомо, чи знайшла вона Ізяслава в Європi (Європа все ж таки велика) – як невiдомо, чи вона взагалi вирушала коли-небудь у мандри Європою. Мабуть, ми вже нiколи не дiзнаемось, як закiнчився земний шлях жiнки, яка для нас була Анною Ярославною, а для французiв – королевою Анною Киiвською… І вони все ще вiрять своiй спiввiтчизницi, романiстцi Режiн Дефорж, яка у своiй книжцi «Пiд небом Новгорода» написала (перед цим добряче подумавши: «І що б його ще таке утнути про Анну Киiвську, щоб роман узяв читачiв за живе?..»), що Анна Киiвська по смертi графа Рауля залишила Францiю i вирушила буцiмто до далекого (i невiдомо для чого iй потрiбного) Новгорода… Колись Новгород – центр iльменських слов’ян, – був другим значним центром Киiвськоi Русi (з кiнця X ст.). А загалом був столицею Новгородськоi феодальноi республiки. З 1478 року – захоплений Росiйською iмперiею. Колись у Новгородi князював – ще зовсiм молодим – батько Анни, князь Ярослав – Мудрим вiн стане пiзнiше i вже в Киевi, де й Анна народиться. У тi давнi часи спалювання померлих у човнi (помiст, чи то пак плiт у романi француженки) – це був звичай поховання, що практикувався у слов’ян. З вогнем, вважали, душi померлих швидше дiставалися до омрiяного за життя небесного раю… Якщо на церемонiях похорон знатних вiкiнгiв поховальнi багаття споруджувалися на драккарах, то у слов’ян – на поховальних човнах або плотах. Про звичай кремацii – так це сьогоднi називаеться, – у схiдних слов’ян згадуеться у «Повiстi временних лiт»: «А радимичи, и вятичи, и северо… <…> И аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь, и посемъ творяху кладу велику, и възложать на кладу мертв?ца и съжигаху, и посемъ, събравше кости, вложаху въ <…> ссудъ малъ и поставляху на столп? на путехъ, иже творять вятичи и нын?. Си же обычаи творяху и кривичи и прочии погании, не в?дуще закона Божиа, но творяху сами себ? законъ». За словами киiвського лiтописця, слов’яни «живяху каждо родом своим и на своих местех, владеющие кождо родом своим». Тому й збереглися у них i в пiзнiшi пiсля Анни Ярославни часи (зберiгалися де-де ще й пiсля прийняття християнства сiмейно-родовi культи у виглядi пошанування предкiв, первiснi звичаi, пов’язанi з поховальним культом на водi… Зокрема, окрiм поховання у землi, збереглася й кремацiя, коли померлих спалювали в човнi, що його пускали вниз по рiчцi… Видовисько вражало. Що ж до поховання у такий спосiб тiла Анни Ярославни на плоту, як подано це в романi «Пiд небом Новгорода», то… Красиво сфантазовано письменницею – нiчого не скажеш. Романтично i навiть… Навiть аж за душу бере. От тiльки Анна Ярославна, будучи на той час iстинною християнкою, навряд чи могла б узяти на себе такий грiх – забажати, аби ii по смертi поховали за язичницьким обрядом… Як свiдчать археологи, по всiй територii розселення давнiх слов’ян виросло за вiки багато курганiв i могильникiв – останнiй притулок рабiв i царiв, воiнiв i кметiв-сiячiв, вiщунiв-волхвiв. Однi з них померли своею смертю, iншi загинули, нападаючи чи захищаючись. Ховали iх теж по-рiзному: або тiло небiжчика спалювали, або ховали у землi. Але над тими й тими насипали кургани, ховали небiжчикiв в убраннi, з особистими речами, що мали знадобитися в потойбiчному життi. Якщо небiжчик був знатним – убивали коня, рабiв чи полонених (навiть дружину), клали коштовнi речi. Все мало знадобитися небiжчику в пiдземному царствi блаженноi краiни – вирiю (раю), осередку вiчного свiту, куди перебиралася людина по завершеннi земного шляху. Тодi вважалося: зi смертю життя не закiнчуеться, а лише переходить в iнше iснування, i небiжчик прилучаеться до сонму предкiв. Щодо обряду спалення, поховання у човнi iснувало в раннiй перiод слов’янства. Так ховали в основному представникiв князiвського роду, очевидно запозичивши цей обряд у пiвнiчних сусiдiв. Човен був рiччю, необхiдною для життя небiжчику в загробному життi, а тому там мало бути все, з чим вiн розлучився в цьому свiтi. Човен для спалення виготовляли з колоди, випробовували на плаву, потiм витягували його з води i ставили на дерев’яний помiст, який пiдтримували чотири соснових чи березових стовпи. Над човном зводили шатро (зруб) iз лавою, покритою дорогими тканинами (бувало, що й грецькою паволокою). На те ложе клали небiжчика в дорогому вбраннi, а бiля нього ставили мiцнi меди, клали квiти, а далi неодмiнно залишали iжу. А ще – зброю, жертовних коней, бикiв, собаку, пiвня i курку. Усе це мало служити небiжчику в потойбiчному життi. Траплялися й тяжкi ритуали, коли спалювалася дiвчина, яка добровiльно погоджувалася на це – ii напували такими напоями, що вона вже бачила блаженний свiт i своiх родичiв у ньому, господаря та його слуг. Поховальним обрядом вiдала старезна волхвиня, яку називали «ангел смертi». Дiвчину, споряджену в розкiшний одяг i вбрану в рiзнi прикраси, душили або кололи ножем. Опiсля запалювали пiд настилом заготовлений хмиз. Величезне вогнище охоплювало човен, шатро, небiжчика, труп дiвчини, жертовних тварин та речi. Потiм на цьому мiсцi насипали височезний курган, ставили дерев’яний стовп з iменами небiжчика та руського князя. Інодi ж човен – якщо поховання було простiшим (без жертв i дорогих речей), пiдпаливши, пускали за водою i вiн, охоплений вогнем, плив – до нового життя небiжчика в iншому, кращому свiтi. Вiрили в незвичайну силу вогню (в цьому культi поеднувалося i вогнепоклонство, i культ води). Вогонь на землi (домашне вогнище), як i на небi (сонце) були для слов’ян священними, бо зiгрiвали землю i людину. Вогонь, як джерело свiтла, очищав небiжчика вiд грiхiв, а поглинаючи його в своему полум’i, вiдкривав йому браму в потойбiчне царство i вiчний спокiй. Витримавши таке очищення, небiжчик у своiй подорожi до вирiю (раю) ставав недосяжним для злих сил. Спалення за тогочасними вiруваннями було найвищим виявом пошани. Слов’яни вiрили: тiльки у човнi, на якому душi перепливли водяний простiр i досягли вiчноi оселi, швидше дiстануться туди, куди ранiше пiшли предки, де також жило сонце, себто вiдпочивало, завершивши свiй денний шлях. У щоденному русi Сонця небозводом люди вбачали вiдбиток життя живоi iстоти, подiбно до свого власного. Сонце народжуеться (схiд), поступово старiе i вмирае (захiд). Смерть людини уподiбнювалася до щоденного iснування сонця. Завершивши свiй шлях на заходi, сонце вмирало. Мiсце, де воно щезало, уявлялося оселею, що чекае людину пiсля смертi. Туди вiдiйшли ранiше душi предкiв i там вони мають нове життя. Тож обов’язок живих – допомогти тим, хто вмер, швидше переселитися в блаженну краiну – а для цього човен i вогонь годяться найкраще за iншi способи подорожi у вирiй. Та ще не забували небiжчику покласти перед тим, як його охопить вогонь, «карбовану монету» – як плату перевiзнику через вогняну рiчку. У смертi бачився початок нового життя. І народжувалося воно у спопеляючому вогнi. Оскiльки все, що в ньому згорить, неодмiнно вiдродиться у вирii, у краiнi блаженнiй – отже, слава ВОГНЮ! I все ж загадка-таемниця залишаеться: так досi й невiдомо, коли, де i за яких обставин урвався життевий шлях Анни Киiвськоi, королеви Францii. Сiмнадцяти лiт вiд роду москвичка Юлiя Друнiна пiшла в 1941-му добровольцем на фронт. Перша ii поетична збiрка, що вийшла вже по вiйнi, так i називалася: «В солдатськiй шинелi». Вона була вiдважною фронтовичкою – ця тендiтна дiвчина, тож основна тема ii поезii патрiотизм радянських людей на вiйнi… Значно пiзнiше звернулася поетеса-фронтовичка до теми кохання. Року 1973-го видала збiрку поезiй «Не бувае кохання нещасливого». Гм… Така була певна цього поетеса-фронтовичка, яка на фронтi ходила разом з солдатами в штикову атаку, дiвчина рiшуча, вiдважна, мужня, яка з будь-яких житейських ситуацiй умiла знаходити вихiд. Так принаймнi здавалося. Тож i любовi нещасливоi для неi, здавалось, не iснувало. Це коли коханий був поруч, i вона була з ним, як за надiйним кам’яним муром. Ты – рядом, и все прекрасно: И дождь, и холодный ветер. Спасибо тебе, мой ясный, За то, что ты есть на свете. А коли його забрала передчасна смерть, i вона, вже постарiвши, опинилася одна-однiсiнька в розбурханому житейському морi, то боролася з вiдчаем, що охопив ii, як могла. Але сили вже були не тi, з якими поетеса колись iшла на фронт. Там вона i не в такi перипетii потрапляла i вистояла, а тут… Поборовшись якийсь час з вiдчаем i самотою, вже немолода й надломлена Юлiя не змогла пережити втрати коханого (вона була тодi секретарем Спiлки письменникiв СРСР, народним депутатом СРСР). Зачинившись у гаражi, завела мотор своеi старенькоi легковички й отруiлася вихлопними газами… Свiй вчинок так пояснила в передсмертнiй записцi: «Почему ухожу? По-моему, оставаться в этом ужасном, передравшемся, созданном для дельцов с железными локтями мире такому несовершенному существу, как я, можно, только имея крепкий личный тыл». А все тому, що життя ii пiсля смертi чоловiка втратило будь-який смисл. Свiт на ii очах перевернувся, i бiльше не було крила, щоб сховатися пiд ним вiд катастрофи. Тил (одне iз значень цього термiна) – територiя, розташована оддалiк вiд лiнii фронту… А життя – це завжди вiйна (хоч часом i невидима – невидимий фронт) з поперемiнним успiхом, з життевими негараздами, пертурбацiями, пригодами, часом злими, а часом i фронтовi атаки… І якщо у тебе е тил – з негараздами ще можна боротися успiшно. А якщо тил втрачений… …Щось подiбне свого часу спiткало й Анну Ярославну. Із втратою надiйноi коханоi людини Анна втратила i те надiйне крило, що захищало ii вiд житейських бур та небезпек. А втративши тил, втратила вiру в подальший сенс життя. І свiт перевернувся, вiра й бажання жити залишили ii, бо не знала, як iз втратою коханого далi жити… Якого любила над усе, i та любов, що прийшла до неi восени життя ii, так ii зiгрiвала… І тримала на плаву в розбурханому житейському морi… І вчорашня королева далi жити без коханого вже не могла. Та й не бачила в тому сенсу. Желя (чи – Жля) – богиня туги й жалю, вiсниця мертвих у давнiх слов’ян, предкiв Анни з роду Ярослава Мудрого, iз Киева золотоверхого. У неi блiде обличчя, довге чорне волосся i бездоннi, але завжди печальнi очi. Гарна неземною вродою, журливо-сумна Желя разом зi своею сестрою Карною лiтае над полем борнi i сповiщае, кому «погибоша быть…». А пiсля битви, схиливши голову й обiйнявши руками колiна, сестри оплакують мертвих, хоч змiнити вже нiчого не можуть… Зазвичай загиблих спалювали, i Желя розсипала iхнiй попiл. І куди вона його несла, того iз живих нiхто не знав. Тож нiхто не знае i вже, мабуть, нiхто й не дiзнаеться, коли Желя забрала королеву Анну i куди вiднесла ii прах – крiм самоi Желi, це нiкому з живих не дано знати. Одначе пошуки ii слiдiв у цьому свiтi тривають. «…Залишаеться вiдкритим питання, куди подiлася Анна Ярославна пiсля вiдходу з королiвського двору й що з нею сталося опiсля. З уваги на цiлковитий брак яких-небудь документiв ледве чи буде колись можливiсть вiдповiсти з усiею певнiстю на це питання. Поки що залишаються тiльки бiльш або менш правдоподiбнi здогади й гiпотези, що на основi рiзних аналогiй, подiбностей i мiркувань намагаються, принаймнi приблизно, вiдтворити останнi роки життя нашоi високонародженоi землячки й усталити, чи радше вiдкрити, мiсце ii вiчного спочивку… І все ще вiримо, що бодай колись буде знайдена вiдповiдь на здаеться вiчне запитання: куди подiлася, де подiлася, зникла, щезла Анна Киiвська, королева Францii?» (З одного iсторичного дослiдження) Анна Ярославна, до того добре вiдома у Францii – королева ж, мати короля! – наче в один день пропала, зникла, щезла. І – безслiдно. Принаймнi до сьогоднi. Це ж треба! Хай i тисячу лiт тому пропала, щезла, зникла, але ж королева держави, не якась нiкому не вiдома простолюдинка, i раптом… Анi слiду в iсторii, анi знаку про ii загадкове зникнення. ПРОПАДАТИ – загублюватись, втрачатися через недбалiсть, недогляд тощо. Бути вiдсутнiм – це за Тлумачним словником. «Пропав безвiсти»… «Пропав, як дим (iз комина)». Так кажуть в Украiнi, коли хтось безслiдно зникае. Прислiв’я до нашоi теми: пропадати – знемагати вiд нудьги, журби (переважно вiд виниклоi самотностi або iз нецiкавим чи обтяжливим оточенням). Кохаючи, побиватися за кимось… ЗНИКАТИ (ЗНИКНУТИ) – перестати iснувати, бути в наявностi. Вмирати, гинути. Зникнути зi свiту. Загубитися, пропасти… Невiдомо де, коли i куди… ЩЕЗАТИ – те саме, що зникати. Без слiду. Губитися, пропадати невiдомо куди. Щезати на вiки вiчнi. Все це слова одного значення. Люди мають здатнiсть – скажемо так, – пропадати, зникати, щезати. Часто й назавжди. Без слiду. Без видимих мовби на те причин. Статистика свiдчить (а факти, як вiдомо, рiч уперта): щорiчно на Землi пропадае безслiдно близько двох мiльйонiв людей. Переважна бiльшiсть таких зникнень пояснюеться досить природними причинами: убивства, нещаснi випадки або стихiйнi лиха. Правда, iнодi люди зникають за власним бажанням. Але все ж бiльша частина випадкiв у звичайнi рамки не вкладаеться. Згiдно з офiцiйними даними, щорiчно в США пропадае бiльше мiльйона людей. Причому протягом останнiх десятилiть цей сумний показник постiйно збiльшуеться… У нас теж iснуе спецiальна статистика, цифри якоi викликають подив i жах: тiльки за минулий рiк у нашiй краiнi пропало бiльше 120 тисяч людей! Невелику частину зниклих iнодi потiм знаходять (рiдше живими, частiше – мертвими). Але багатьох з них так i не знаходять, вони зникають назавжди. Їхне зникнення так i залишаеться загадкою, що змушуе декого вiрити в сатанинськi сили, в НЛО i тому подiбне. У Росii пропадають приблизно 100 людей на день. Себто 36 з половиною тисяч на рiк. За статистикою чоловiки пропадають частiше, анiж жiнки. Серед них багато бiзнесменiв, власникiв дорогих машин. За останнi 10 рокiв (за даними МВС) у результатi квартирних афер загинули чи пропали безвiсти 30 тисяч чоловiк. Багато пропадае дiтей… Отож виникае запитання: що робити, коли пропала близька людина? Головне – нi секунди не баритися, а звертатися негайно до бюро нещасних випадкiв. Через три доби подати заяву до мiлiцii. Бажано надати фотографiю зниклого, детально описати його зовнiшнiсть, знати групу кровi та особливi прикмети… Гм… А що робити, якщо тисячу лiт тому у Францii пропала королева, яку (власне, ii слiдiв) так досi й не знайдено? Де, коли i як вона пропала, зникла, щезла i де упокоiлась навiки? «Інодi люди зникають за власним бажанням…» Людина – суспiльна iстота. (У спецлiтературi пiдкреслюеться: «Сутнiсть людини розкриваеться в ii дiалектичнiй взаемодii iз суспiльством. Формування людини як особи можливе лише в суспiльствi, тому суттеву характеристику людини становить сукупнiсть суспiльних вiдносин…» – i т. д., i т. п. Аж до посилання на К. Маркса, мовляв, тiльки в суспiльствi людина може розвинути свою справжню природу… – І так далi. Безперечно, лише в суспiльствi та у взаемозв’язках з ним людина залишаеться людиною). Отже, повторимо усiм вiдому iстину: людина – суспiльна iстота. Вона не може iснувати без товариства собi подiбних. І спiлкуватися iз ними вона мае по кiлька годин на добу – окрiм сну. Без суспiльства людина – це просто… Як Робiнзон Крузо на безлюдному островi. Правда, до того, як потрапити на той острiв, Крузо виховувався межи людьми i завдяки йому став тим, ким i став: людиною. (Хоча Дефо, створюючи свого Крузо Робiнзона, дещо й облагородив його, адже вiн навiть за 28 рокiв перебування в самотинi на тiм островi не втратив нiчого людського. Селкiрк, який був прообразом Робiнзона Крузо, живучи на своему пустельному островi, з роками навiть почав було й мову забувати. Бо нi з ким було йому спiлкуватися на тiм островi. Ще б трохи – й перетворився на тварину (еволюцiя розвитку, тiльки навпаки)). Себто людина повинна щодень i все життя спiлкуватися з людьми, тiльки тодi ii знатимуть i пам’ятатимуть. Без суспiльства вона не може жити. І в той же час нiчого немае легшого й простiшого для людини, як випасти iз суспiльства. А що з воза впало (запевняе вiдоме прислiв’я), те пропало. У нашому прикладi людина, випавши iз суспiльства, просто губиться (пропадае, зникае, щезае) i живучи серед людей, перестае бути людиною. Часом на неi просто не звертають уваги. Хоча б тi ж таки пенсiонери. Особливо мiськi, якi якогось дня, вийшовши на заслужений вiдпочинок, – стають нiкому не потрiбними, опинившись у ситуацii, про яку кажуть: мавр зробив свое (себто вiдробив, як у нашому прикладi), мавр може пiти… Чи то пак – зникнути, щезнути, пропасти… І залишаеться таким непотрiбним, усiма забутим, щоб у чотирьох стiнах отупiло сидiти, або те ж саме робити на лавочцi перед пiд’iздом. І чим довше такий викинутий з активного життя залишатиметься самотнiм, тим швидше його забудуть. Та так забудуть, що нiхто потiм i не згадае, що був колись i такий… Згодом його поховають, але мине небагато часу, i вже нiхто й не пам’ятатиме (та ще за вiдсутностi рiднi чи неуваги дiтей) про нього, та як i коли вiн помер i де похований. (Скажiмо, де ви бачили в наш час таких друзiв, якi б не забували пенсiонерiв?.. Мiф!) Не виключено, що про Анну Ярославну не збереглося нiяких даних про ii життя пiсля полудня вiку, про дату смертi та мiсце поховання тiльки тому, що вона ще ранiше випала з суспiльства i втратила з ним контактi, спiлкування. Спершу вона офiцiйно втратила титул королеви, викликавши певнi пересуди своiм другим замiжжям, а пiсля негаданоi смертi ще i графа Рауля i зовсiм опинилася в ситуацii риби, викинутоi на берег. По смертi графа Анна Ярославна змушена була залишити графський замок, де вона була графинею, i повернутися до Парижа, до сина-короля Фiлiппа, улюбленця свого. Але спiльноi мови з сином-королем так i не знайшла, як i з його двором. Син зберiгав у стосунках з матiр’ю дипломатичну коректнiсть, та й по тому. Анна Ярославна при дворi сина – i це вона, мати-королева! – залишалася самотньою i нiкому не потрiбною. Вирiшила повернутися до Санлiса, де швидко й назавжди випала з суспiльства. І – як результат – нi рiдних, нi друзiв, нi просто добрих знайомих… Нi взагалi людей, яким би вона була ще потрiбна. Сини ii – король Фiлiпп i граф Гуго – теж про рiдну матiр забули. Сьогоднi це не дивина, що дiти забувають своiх батькiв, байдужi i неуважнi до тих, хто iх породив. Сьогоднi цим нiкого не здивуеш, сьогоднi це вельми поширене явище. А тисячу лiт тому?.. І тисячу лiт тому було те саме – людська порода не швидко змiнюеться. Та ще в кращий бiк. Сини короля Генрiха, як уже мовилося, забули про свою неньку рiдненьку, яка, на вiдмiну вiд iхнього батька, тодi ще була живою. Хоч i втратила на той час все, що до того мала. Як i вiру в життя. І в його подальший смисл. І це вона – королева Францii! Сини, як це тодi водилося та й тепер водиться, були зайнятi своiми справами, своiм життям – старший Фiлiпп троном та змiцненням королiвськоi влади, яка тодi, нiде правди дiти, була ще слабенькою, менший Гуго – Хрестовими походами. Де вже iм було дбати про рiдну матiр! Хоч зовнi все було нiби гаразд: сини були чемно-ввiчливi з матiр’ю (правда, вiд iхньоi чемноi ввiчливостi мати аж мерзла) та й те про людське око. Суспiльство забуло ii ще живою. Крiм слуг, вона бiльше нi з ким не спiлкувалася, i гостей вельможних у неi вже не було. Вельможнi гостi втратили до графинi-вдови будь-який iнтерес. Не при владi ж вона, то й для чого вона iм? Як, мiж iншим, i вони iй. Вже не королева Францii i навiть не мати короля, якщо покинула його двiр у Парижi на островi Сiтi i перебралася в санлiську глушину. І Анна Ярославна, вчора ще у всiх на виду i всiм потрiбна, коли вона мала сотнi друзiв i тисячi тих, хто багнув ii уваги, опинилася в самотинi i забуттi. Нiби вона до того й не жила. Може, мав рацiю iсторик М. Ф. Котляр: «Анна померла у Францii й була там похована. За довгi роки життя на чужинi вона втратила зв’язок iз батькiвщиною, про неi там забули. Князiвську родину роздирали усобицi, брати невпинно воювали один з одним. Нiкому не було дiла до далекоi королеви-вдови. Можливо, саме тому не згадав про неi жодний давньоруський лiтописець…» Їi почали забувати i забули ще за ii життя в санлiськiй глушинi. Поховали королеву слуги, але й вони швидко забули про свою панi – нащо вона iм, мертва. Творцi хронiк теж ii забули i не згадували бiльше у своiх писаннях. Час летить швидко, i наступнi поколiння вже не пам’ятали королеву Анну. Так закiнчила життя Анна Ярославна. А чутки про те, що вона буцiмто перед смертю повернулася на свою батькiвщину, на Русь Киiвську, – всього лише чутки. Подiбна подорож наприкiнцi життя була iй вже не пiд силу. Та й сенсу в нiй вже не було. Ось тiльки хто скаже: де? Десь, певно, в Санлiсi, що його вона так любила за життя. Але де саме – це вже таемниця, яка, схоже нiким не буде розгадана. Забуту ще за життя, пiсля смертi не воскресиш. Хоча… Нинi Францiя, нiби схаменувшись, нiби вiдчуваючи перед нею свою провину, пишаеться нею, своею королевою. Ось тiльки нiхто не вiдае у Францii, де вона знайшла свiй вiчний спочивок. Францiя i сьогоднiшня спадкоемиця Киiвськоi Русi Украiна спохопилися i заходилися гарячково гадати: де подiлася одинока, усiма забута ще наприкiнцi життя королева? Ранiше треба було турбуватися – столiття та й столiття тому… А тепер… Що тепер? Самотнiсть – i не на пустельному островi, а серед людей, – це як бездонне море. Воно поглинае всiх забутих та самотнiх. Але тим, хто когось забув, це так не минеться. Тож не забуваймо вiдомоi iстини: якщо ми когось забули, то хтось забуде нас – все в цьому свiтi повертаеться, i за все треба платити. …Буцiмто (але це з розряду мiфiв чи легенд, а може, й мiстики): Інодi мiсячноi ночi, як мешканцi Санлiса, наморившись щоденними клопотами, засинають, наче провалюються в сон, вулицями мiстечка ходить жiнка в коронi на вогнистiй, аж золотiй, головi. І чого вона ходить, що вона шукае – того нiхто не знае. Вранцi жiнки шепочуться мiж собою: «Знову вночi бачили Аннет iз Киева. Мабуть, шукае людей, якi ii колись забули. А забувши, загубили ii… А тепер бiдкаються, що не вiдають, де вона подiлася, Анна Киiвська, королева наша…» І трохи всiм стае моторошно. Та ще як згадати: якщо ти когось забув – тебе теж неодмiнно забудуть… Не доведи, Господи, щезнути з планети Земля, зникнути, пропасти, нiби ти нiколи й не жив… Існуе версiя, що Анна померла у 1089 роцi, бо саме того року у церкву Святого Квентiна були принесенi багатi дари для молитов за упокiй душi померлоi королеви. Де ii могила – досi невiдомо. Іншi джерела свiдчать, що Анна похована в церквi Вiльорського абатства, неподалiк мiста Етамп у Францii. Але цi данi недостовiрнi i викликають у дослiдникiв сумнiви. У XVII столiттi якийсь чернець (його iменi iсторiя не зберегла) абатства[22 - Абатство – католицький монастир на чолi з абатом (з лат. «батько»), настоятелем, або абатисою (у жiночому монастирi). Також назва духовноi особи, зокрема у Францii.] Вiлльс буцiмто вiдшукав втрачену на той час (на сьогоднi – теж) могилу, i був щиро й радiсно впевнений, «не чию-небудь, а самоi королеви Анни». Гробниця над могилою нiбито була прикрашена гербом з улюбленими квiтами Анни Киiвськоi – лiлiями… Ах, як вона любила лiлii! Вони радували не тiльки Киiвську Русь i мiсто ii славне – град Кия, – а й усю землю, на якiй росте близько 4000 видiв (понад 250 родiв), поширених всюди. В Украiнi (i ще ранiше в Киiвськiй Русi, звiдки вони прийшли до нас в Украiну) – близько 150 видiв (32 роди). Серед них е харчовi (виявляеться, всiм вiдомi цибуля та часник теж лiлii, хоча й смачнi, особливо iз салом), технiчнi – новозеландський льон, юка та iншi, лiсова, бiла, тигрова, алое та iншi, декоративнi – лiлiя, тюльпан, пiзноцвiтнi, гiацинт та iн. Вона любила просто лiлii, бiлi, тигровi, пiзноцвiтнi… І так любила, що й на своему гербi попрохала iх зобразити. Але так i не могла змиритися, що цибуля й часник, що iх вона через гiркоту (любила все тiльки солодке) й рiзкий запах терпiти не могла, це теж з роду ii улюблених лiлейних. «Ось так, – бувало казала ще малою, чим дивувала дорослих i навiть батька свого Ярослава Мудрого, – зовнi людина, нiби гарна лiлiя, а придивишся, а перед тобою… пхе! – цибуля. Чи й часник». Батько куточками вуст посмiхався. – Яка ти… розумаха, дочко, – казав не без задоволення. – Така розумна та доросла, що вже тебе й замiж пора той… вiддавати. За якого-небудь принца чи короля. Але не забувай: лiлii – для душi, а для тiла цибуля з часником – саме раз. Та i яка без них трапеза, та ще iз салом? Так от, гробниця, знайдена невiдомим монахом, була прикрашена гербом з лiлiями, улюбленими квiтами Анни-королеви. А ще на гербi були зображенi вiдчиненi фортечнi ворота, увiнчанi короною… Багато хто з дослiдникiв певний: фортечнi ворота на гербi – це киiвськi Золотi ворота – головна урочиста брама мiста за часiв Киiвськоi Русi. Споруджена 1037 року пiд час будiвництва оборонноi системи мiста Ярослава Мудрого. Названа за аналогiею з константинопольською брамою. Золота брама Киева – велика прямокутна кам’яна вежа з арковим проiздом. Над склепiнням проiзноi частини була невелика Благовiщенська церква. Над воротами, що закривали проiзну арку, був деревний бойовий помiст. Обабiч до стiн примикали обороннi вали. Збудована з великоформатноi цегли – плiнфи. Чия гробниця у Францii могла бути прикрашена фортечними воротами – золотоi брами Киева? Тiльки королеви Анни Киiвськоi, адже родом вона була з Киiвськоi Русi, iз славного-преславного Киева. Напис латиною переконував, що там поховано «Агнес». Деякi дослiдники схильнi погодитись, що саме там i поховано королеву, адже iмена Анна й Агнес часто сприймались як iдентичнi. Але церква, де знайшли надгробок, з’явилася у 1220 роцi, набагато пiзнiше пiсля смертi Анни. Виходить, що монах вiдшукав поховання якоiсь iншоi жiнки. Але до чого тут киiвськi Золотi ворота? І знову тупик… Царственi потомки Ярослава Мудрого За дев’ять рокiв замiжжя в Анни Ярославни народилося четверо дiтей – трое синiв i дочка. Виходить, королева протягом свого недовгого замiжжя чи не постiйно була вагiтною. Тож французи були переконанi, а сам король в першу чергу: слов’янки таки й справдi здоровi й плодючi жiнки. Це Генрiха тiшило, що саме йому дiсталася така жiнка. І королева з неi вийшла та, що треба, допомагае чоловiку в керуваннi державою i дiтей встигае народжувати одне за одним. Правда, в деяких iсторичних джерелах блукае – нiчим звiдти його не витуриш, – припущення: «Кiлька рокiв у Анни не було дiтей. І тодi вона згадала звичай рiдноi краiни i звернулася до заступника французiв святого Вiкентiя. Королева дала обiтницю, що спорудить на честь цього святого монастир, якщо вiн ощасливить ii народженням сина. І тiльки пiсля цього Анна народила довгоочiкуваного сина, якому дала грецьке iм’я Фiлiпп…» Гм… Вельми проста (чи не школярська) арифметика переконуе нас, що все тут зовсiм-зовсiм не так. І дiйсностi, звичайно ж, не вiдповiдае. Анна справдi спорудила монастир Святого Вiкентiя, отже, виходить, просила-таки сина? Просити, може, й просила, але… Замiж Анна Ярославна вийшла за французького короля Генрiха I у 1051 роцi, а вже в 1052-му народила свого первiстка, майбутнього короля Фiлiппа І. То на чому ж базуеться твердження, що в Анни «довго не було дiтей»? Пiсля Фiлiппа в Анни народилося ще двое синiв: Роберт i Гуго Великий та дочка Емма. Фiлiпп I – король Францii з 1060 року. Представник династii Капетингiв. Правнук засновника династii Капетингiв Гуго Капета. За традицiею був коронований ще за життя батька в дитячому вiцi у 1059 роцi. Пiсля смертi батька у 1060-му Фiлiпп без будь-яких утруднень був визнаний королем… Це непокоiло Анну, i вона в одному з листiв писала: «Чоловiк мiй Генрiх вiд тяжких своiх трудiв i мiжусобиць, що його печалили, помер нинi i вiддав свiй дух Богу. Хай заспокоiть Господь його душу i збереже нас, нинi сущих, в благостi своiй. Звертаюся до тебе, о пане мiй, з проханням прислухатись до слiв моiх i виявити нам, якi залишилися сиротами, покровительство, дати нам захист i мудру раду – адже без сумнiву, славi твоiй послугуе i справа ця i плоди ii. Син мiй i спадкоемець престолу Францii Фiлiпп у молодих лiтах залишився без батька. По закону – король, а за лiтами ще дитя». Як прийнято в таких випадках казати: свiт не без добрих людей. Малолiтнiй король Францii на тронi вцiлiв. Опiкуном його був граф фландрський Бодуен V. Правда, вiн помер, коли Фiлiппу ледве п’ятнадцять виповнилося. Тодi ж юний король зважився стати на чолi вiйська, щоб втрутитись у внутрiшнi справи Фландрii, i зазнав нищiвноi поразки в 1071 роцi. Звiдтодi (урок пiшов йому на користь), бiльше не затiвав великих походiв. Васали справно платили йому данину, i Фiлiпп був задоволений, i королiвська казна була не порожньою. Правда, року 1094-го Фiлiпп потрапив пiд iнтердикт (одна з форм середньовiчного церковного покарання в католицизмi) i був вiдлучений папою Григорiем VII вiд церкви за те, що без причин розлучився зi своею першою дружиною Бертою Голландською i одружився з Бертрадою де Монфор, графинею Анжуйською. Десять рокiв вiн прожив пiд тiею карою, званою iнтердиктом, аж доки у 1104 роцi не розкаявся. Обiцяв i клявся припинити зносини з Бертрадою, був прощений, але й далi жив iз нею. Через те вiн не мiг взяти участь у Першому хрестовому походi. За Фiлiппа королiвська влада мiцно утвердилась в Іль-де-Франс. Вiд першоi дружини мав четверо синiв i дочку, вiд другоi теж мав четверо дiтей, хоч вони й вважалися незаконнонародженими. Помер у 1108 роцi, побувши королем Францii замало не пiввiку. Був вiн товстим i лiнивим тюхтiем. Але, для об’ективностi сказати, як i всi товстуни-лiнивцi, вдався незлобивим, а добрим та щирим. Над усе любив дiтей – власне, не так дiтей, як сам процес. Другий син Генрiха I та Анни Ярославни Роберт нiким не став. Не встиг. Життя його урвалося в неповнi дев’ять рокiв i вiн назавжди залишився для батькiв дитиною. Ще немовлям, мiсяцiв зо два вiд роду, Роберта впустила нянька – молода неуважна дiвка. Чим вона думала i про що, як брала немовля на руки, – невiдомо. Немовля, випавши з ii дебелих рук (рукава кофти у неi були закачанi по лiктi, i сама вона була схожа на дядька), стукнулось голiвкою при падiннi об мiцну пiдлогу… На губах у Роберта вмить заполум’янiла кров, але маля вцiлiло (як покаже час) на неповнi дев’ять рокiв. Генрiх у праведному гнiвi велiв вiдтяти неуважнiй няньцi голову, та Анна по добротi своiй душевнiй порятувала няньку. Мало не на колiнах ублагала пощадити «дурну, хоч i добру дiвку». – Того, що трапилося, не змiнити, а брати грiх на душу я не хочу… Благаю тебе, мiй любий Анрi (так вона називала Генрiха). Господь вчить нас прощати. Простимо няньку. Вона кару понесла й без нас. На небесах, як не на землi, за все буде вiдповiдати. Та й загалом вона добра, хоч i неуважна… Генрiх махнув рукою. – Гаразд! Нехай буде по-твоему, королево. Слава богу, синок живий зостався. Але якщо з ним щось трапиться лихе – я няньку i на тiм свiтi знайду. Нянька сама собi вкоротить вiку. Через дев’ять рокiв, як урветься маленьке життя Роберта. Анна чи не найбiльше його любила – з усiх своiх дiтей. Роберт у неi вдався – його рудувате, аж вогняне волоссячко на голiвцi вiдливало золотом – як у мами. Але… Не жив бiдний, а хворiв. Вiдставав у розвитку вiд дiтей свого вiку, майже не говорив. Лише агуськав сам до себе, та iнодi, як голуб’я, щось туркотiв… Анна плакала ночами – щоб нiхто не бачив ii слiз. Нi лiкарi, яких навiть з Германii привозили, нi знахарi не зарадили. Роберта не стане в дев’ять рокiв. Анна утiшала себе й чоловiка: Роберт – дитя безгрiшне, а тому вiн у раю бавиться, там, де праведники живуть… Нам, додавала, треба теж не грiшити, щоб по кончинi заслужити рай небесний – там i зустрiнемо нашого синочка дорогого, так рано втраченого… Вiрила тому, що казала, i плакала – так шкода було того рiдного рудуваточубого хлоп’яти… Третiм народився син Гуго (потiм здобуде собi титул Великий Капетинг). Був одним з очiльникiв Першого хрестового походу, брав участь у битвах. У 1101 роцi знову подасться у хрестовий похiд, що стане для нього нещасливим. У Каппадокii хрестоносцi будуть розбитi, а вождь iхнiй Гуго Великий отримае тяжке поранення, вiд якого й помре. Цей знатний хрестоносець був жонатим на внучцi другого чоловiка своеi матерi Анни Ярославни – Рауля де Валуа де Крепi… Себто свого вiтчима. Гуго стане спадкоемцем могутнього графства Валуа свого вiтчима, але скористатися ним не встигне… Про едину дочку Анни Ярославни Емму (свята Едiгна) майже нiчого не вiдомо, хоч вона й прожила довге (по тих часах) життя – 54 роки. Про неi бiльше вiдомо легенд, анiж фактiв. Проте бiльшiсть дослiдникiв вважають: Анна таки народила дочку, що ii батько-монарх у 1074 роцi буцiмто хотiв було насильно вiддати замiж за нелюба… Як ото на Русi-Украiнi споконвiку казали: «Краще полин iсти, нiж з нелюбом за стiл сiсти». Але з ним дiвчинi не лише за стiл треба було сiдати (це ще пiвбiди), а й у спiльну постiль лягати… Так про нелюба вiдгукувалися i у Францii. Тож i не дивно, що принцеса Емма, як батько-король зiбрався було ii за нелюба видати (з якихось своiх полiтичних мiркувань) – втекла з Парижа. Буцiмто хотiла дiстатися материноi батькiвщини, золотоверхого Киева, про який стiльки вiд неньки наслухалася, i там сховатися вiд батька-короля, але… Зумiла дiстатися лише до околиць Мюнхена та й осiла в баварському селi Пух, де вчила дiтей, лiкувала хворих i все життя свое вiддала турботi за ближнiх. Це не лишилося непомiченим. Десь у XVI–XVII ст. католицька церква проголосила онуку Ярослава Мудрого блаженною. В тi часи це було великою шаною i нагородою за труди праведнi на благо ближнього… У словниках (хоча б i украiнських) можна прочитати тлумачення термiна «блаженство» – «дуже щасливо». Пригадуеться знамените: «Де згода в сiмействi, де мир i тишина, щасливi там люди, блаженна сторона». Або: «Блаженний – пройнятий щастям, радiстю; який виражае щастя, радiсть». Звiдси блаженство – «велике щастя, велика насолода i раювання». Науково-атеiстичний словник до термiна «блаженство» дае посилання: див. щастя. А щастя – це стан глибокого задоволення, що вiдчувае людина за життя, наповненого великим змiстом, при досягненнi заповiтних бажань та значних цiлей. Але… «Незадоволення людей життям в умовах експлуататорського суспiльства, а разом з тим i нездатнiсть людей на певному iсторичному етапi перебороти цi умови, знаходить викривлене розумiння щастя… Релiгiя закликае всiх трудящих i пригнiчених людей вiдвернутися вiд земного життя i шукати вище щастя – так зване блаженство. У вiрi, в «стяжаннi небесних радощiв» (за буддизмом – у досягненнi нiрвани). Вiчне блаженство релiгiя обiцяе людям пiсля iх смертi: в раю, на небi». Про це i в Нагiрнiй проповiдi Христа, що увiйшла в Євангелiе вiд Матфея i вiд Луки. Там наголошуеться: блаженними християнство вважае «вбогих духом», «плачущих», «кротких»… «Блаженнi вбогi духом, бо iм належить царство небесне» – слова Христа, наведенi у згадуваних Євангелiях. Висуваючи поняття блаженства, релiгiя протиставляе його поняттю щастя, як вище нижчому. У схiднороманськiй мiфологii це – блажини, рахмани, праведний народ. Мiсце iх проживання – на тому свiтi та ще у пустелi або на мiфiчнiй рiчцi Самбатiон. Вони дуже маленькi зростом, у них немае будинкiв, живуть вони в тiнi дерев, окремо вiд дружин, з якими зустрiчаються лише раз на рiк; ходять голими, харчуються плодами, днi iх минають в постах та в молитвах – вони вiдмолюють грiхи людей. За iншими «твердженнями», блажини проживають у селах i мiстах, що з рiзних причин пiшли пiд землю… Недарма ж серед простого люду поширенi переконання, що блаженнi – це не вiд свiту цього, а тому iх (з iхнiм дивним щастям) – треба просто жалiти. Як невилiковно хворих. Емма-Едiгна пiд кiнець життя здiйснила паломництво до Єрусалима, повернулася в село Пух, що пiд Мюнхеном, де й померла року 1109-го. Пiсля смертi була оголошена святою. Останки дочки короля Францii i киiвськоi княгинi Анни Ярославни нiбито досi покояться в тiм селi, пiд вiвтарем сiльськоi церквицi, яка вже давно дихае на ладан, але все ще якось тримаеться на свiтi бiлому. Онук Рудольф (Рауль) I на прiзвисько Хоробрий (1085–1152) – син Гуго Великого, як i батько, теж був хрестоносцем. Онука Елiзабет (або Ізабелла) де Вермандуа – теж дочка Гуго Великого (1081–1131) е предком всiх королiв Шотландii, починаючи з Малкольма IV i наступних монархiв Великобританii аж до нашого часу. У двох шлюбах народила 13 дiтей, причому ii дочка Ада де Варенн, завдяки шлюбу якоi з Генрiхом Шотландським i виникла спорiдненiсть з королiвськими домами Великобританii. Вважаеться, що вона проторила шлях своеi киiвськоi бабусi Анни. Видана замiж у 14–15 рокiв за багатого й могутнього нормандця Роберта де Бомона, соратника Вiльгельма Завойовника, не з любовi (чоловiк був старшим за неi на 33 роки) пiсля 22 рокiв шлюбу з ним i народження 8 дiтей зрадила свого чоловiка з iншим знатним англонормандським аристократом. Як свiдчать лiтописцi, перший чоловiк, дiзнавшись про зраду, «помер вiд приниження» (правда, в 70 з чимось рокiв – вiк на тi часи вельми-вельми!), а щасливi коханцi пiсля його смертi узаконились шлюбом i народили ще п’ятеро дiток. Правнук Гуго де Валуа (онук Гуго Великого) згодом буде проголошений святим. По смертi свого батька Гуго (його единий син) стане спадкоемцем всiх його родових володiнь – Вермандуа та iнших, – але в 1160 роцi добровiльно вiдмовиться вiд усiх своiх земель i титулiв, прийме постриг у ченцi пiд iм’ям Фелiкс i стане пустельником – з доброго, як кажуть, дива. Року 1198-го разом з iншим таким ченцем-пустельником заснуе орден Св. Трiйцi (тринiтарiiв), головним завданням якого буде звiльнення (через викуп) християнських полоненикiв з мусульманськоi неволi. Року 1677-го Фелiкс де Валуа буде зарахований до сонму святих католицькоi церкви. День пам’ятi Св. Фелiкса де Валуа – 20 листопада. Правнучка Елеонора де Вермандуа народилася пiсля смертi свого батька Рауля Одноокого. Правнучка Анни Ярославни цiкава тим, що п’ять разiв виходила замiж, залишаючись при цьому бездiтною (через це рiд Вермандуа повнiстю урвався). Їi старший брат Гуго пiде у монастир, другий брат Рауль помре у 1163 роцi вiд прокази, не залишивши пiсля себе дiтей. Елеонора, як остання представниця роду, хай хоч i по жiночiй лiнii, успадкувала родовi землi та титули. І сучасники, i потiм iсторики звернуть увагу, що першi три ii чоловiки (iз п’яти) повмирали якось надто швидко пiсля весiлля. Зокрема й Годфрi Геннегауський, граф ван Остревант, за якого ii видали замiж всього лише… …у вiцi десь 8–9 рочкiв. Гм… …Нареченiй могло бути 14 рокiв, 10 i навiть 5! Видавати замiж дiвчину-пiдлiтка незаконно, але в деяких краiнах таке дiйство все ще вiдбуваеться, хоч i стае часто причиною тяжких наслiдкiв. У вiдсталих краiнах Азii ще й сьогоднi переважна бiльшiсть дiвчат виходять замiж до 18 рокiв, а 5—20 вiдсоткiв – до 12. Чоловiками таких дiвчаток у деяких краiнах можуть стати i юнаки, i вдiвцi середнiх лiт. (В Афганiстанi 55-лiтнiй Саiд Мохаммед був одружений з 8-лiтньою Рошан Касем.) В Єменi, як писали газети, в лiкарню була доставлена дiвчинка через чотири днi пiсля весiлля. У результатi статевого акту у неi були розiрванi внутрiшнi органи. Дiвчинка померла вiд втрати кровi. Їй було всього лише 13 рочкiв. На захист своеi правоти традицiоналiсти закликають релiгiю i наводять хадiс (висловлювання пророка Мухаммеда), який гласить: щасливий той батько, який видав свою дочку замiж до того, як у неi з’явилася перша менструацiя… І маленькi дiвчатка, самi ще дiти, змушенi народжувати. Один лiкар-педiатр розповiдав: медсестри змушенi пояснювати, що таке дiтонародження дiвчаткам, у яких вже почалися родовi перейми. Питають таку породiллю: «Чи знаеш ти, що з тобою вiдбуваеться? Чи вiдомо тобi, що всерединi тебе виросла дитина?» У 2008 роцi газети багатьох краiн писали про Нуджуд Алi, еменську дiвчинку дев’яти рокiв. Це був рiдкiсний випадок: дiвчинка сама знайшла дорогу до мiського суду, прохаючи розлучити ii з чоловiком, якому було за тридцять i за якого ii видав рiдний батько. Їй пощастило врятуватися, суд розлучив iх, i рiшення в залi суду овацiями вiтало багато людей. Дiвчинку запросили до США, де вийшла книга «Я – Нуджуд, менi десять рокiв, i я розлучена». Це не просто рiдкiсна, а й неймовiрна iсторiя для багатьох краiн Азii, де батьки вiддають замiж дiвчаток менше десяти рокiв вiд роду за чоловiкiв втричi старших. Але, хоч незначнi, та зрушення бувають. Слiдом за Нуджуд на розлучення подала ii спiвплемiнниця – 9-лiтня Арва Абду. В Саудiвськiй Аравii розлучення домоглася ще одна дiвчинка – 8-лiтня дружина дорослого чоловiка. Але не всiм так щастить, як еменськiй Нуджуд. У вiдсталих краiнах замiжнiх дiвчаток програють, по-звiрячому б’ють i вбивають за найменшу провину чи непокору. А здебiльшого вони самi, не витримавши знущань, накладають на себе руки, вибираючи для цього такий спосiб, як самоспалення. А почалося це тисячу з гаком лiт тому, як видно на прикладi Елеонори (1152–1213), тривае й нинi, у XXI столiттi… Але повернiмось до правнучки Генрiха I та Анни Ярославни, Елеонори де Вермандуа, яку так рано, коли вона ще й десяти рокiв не досягла, почали видавати замiж. Але дiвчина вдалася вiд природи мiцною i витримала раннi замiжжя з дорослими чоловiками. І не лише витримала, а в якихось 12 рокiв вже стала удовою. Вперше. Вдруге – у 16, втрете – у вiцi 20 рокiв. І тiльки з четвертим чоловiком Елеонора прожила разом приблизно 31 рiк, овдовiвши вже у вiцi 56 рокiв. Була свого часу однiею з найбагатших жiнок. Все мала i могла б нарештi заспокоiтись, але… Не могла побороти звичку знову i знову виходити замiж. І виходила. Чоловiки ii помирали, а вона, витерши скупу сльозу, невдовзi знову затiвала весiлля. П’ятий ii чоловiк, Етьен II де Сансер, був значно молодший за неi i единий, хто пережив свою дружину. А коли останнiй чоловiк поховав Елеонору у 1213 роцi, король Фiлiпп II Август остаточно приеднав до своiх володiнь графства, що iй належали, – Вермандуа i Валуа, адже не залишилося нiяких спадкоемцiв, навiть по жiночiй лiнii… За князювання (справдi великого) Ярослава Мудрого Русь зайняла провiдне мiсце в системi европейських держав, а ii зв’язки з латинським Заходом були вже тодi досить тiсними. Однiею з гарантiй цього були мiждинастичнi шлюби. Так, наприклад, Ярослав Мудрий висватав синовi Ізяславу дочку польського короля Мешка II, сину Святославу – дочку нiмецького короля Леопольда фон Штаде. А молодший з трьох Ярославичiв, Всеволод, оженився на родичцi iмператора Костянтина Мономаха. Старша дочка Ярослава Анастасiя, як уже мовилося, стала угорською королевою, Єлизавета – норвезькою, а потiм датською королевою. Вважаеться, що вiнцем матримонiальних успiхiв киiвського дому був шлюб дочки Всеволода Ярославича Єфросинii з германським iмператором Генрiхом V. Правда, вiн був недовгим. Пiсля галасливого шлюборозлучного процесу Єфросинiя повернулася до Киева. Брат ii Володимир Мономах одружився з принцесою у вигнаннi Гiтою. Батько ii Харальд II був останнiм представником англосаксонськоi королiвськоi династii. Нормандський герцог Вiльгельм Завойовник розгромив англосаксiв. Харальд загинув, а його дочка Гiта сховалася в Данii, звiдки ii й привезли до Киева – все ще злякану i вiд того ще вродливiшу. Володимир Мономах був вiд неi без ума. Вже тодi Рюриковичi шанувалися в Європi, особливо в династичних зв’язках християнських держав XI – початку XII ст. А це наочно свiдчить про те, що Русь вже тодi була рiвним у соцiальному i полiтичному вiдношеннях партнером в единому культурному i полiтичному просторi Європи. Багато синiв i дочок Рюриковичiв канонiзованi Украiнською православною церквою. Правда, бiльшiсть – це благовiрнi князi, якi багато зробили для змiцнення християнства. Є серед Рюриковичiв i мученики за Христа, i святi страстотерпцi – Борис i Глiб, Михайло Чернiгiвський, Василько Костянтинович, Роман Ольгович. Багатьом Рюриковичам поставленi в наших мiстах свiтськi пам’ятники – Хрестителю Володимиру в Киевi над Днiпром, Олександру над Невою, Ярославу – бiля Золотих ворiт, майже всiм державним очiльникам iз сiмейства Рюриковичiв – хоча б на площi дитинця у Великому Новгородi, преподобному Миколi Святошi бiля Святошинськоi райдержадмiнiстрацii Киева. Серед численних нащадкiв сина короля Генрiха та Анни Ярославни, короля Францii Фiлiппа i його першоi дружини Берти Голландськоi (а отже, i самого Ярослава Мудрого) упродовж наступних столiть в Європi дiяли герцог Бурбон, Людовик I Кульгавий. Перший був прямим потомком Анни Ярославни у восьмому поколiннi i Ярослава Мудрого в шiстнадцятому. Шотландськi й англiйськi Стюарти через дочку короля Францii Карла VI Катерину Валуа теж були нащадками Ярослава Мудрого. Король Якiв V через свою матiр Маргариту Тюдор був потомком Анни Ярославни в п’ятнадцятому i потомком Ярослава Мудрого в шiстнадцятому поколiннях. А сама Катерина Валуа була потомком Анни Ярославни в одинадцятому i Ярослава Мудрого – у дванадцятому поколiннях. Граф Карл Валуа (1270–1325) був потомком Анни Ярославни в сьомому колiнi, а три останнiх королi Францii iз династii Валуа – Рюриковичi – теж були потомками Анни Ярославни вже в шiстнадцятому поколiннi. Одна з прародительок Миколи II (це вже Росiя), себто принцеса Шарлотта Гогенцоллерн (в православ’i – Олександра Федорiвна, дружина iмператора Миколи I) – дочка прусського короля Фрiдрiха Вiльгельма III. Серед iхнiх предкiв – королi Великобританii та Ірландii. Виходить, останнiй самодержець всеросiйський теж Рюрикович – потомок Ярослава Мудрого в двадцять восьмому поколiннi, шiстнадцять поколiнь вiд Олександра III до Катерини Валуа i дванадцять поколiнь вiд Катерини до Ярослава Мудрого. Знаменита королева шотландцiв Марiя Стюарт – теж iз потомкiв Анни Ярославни. Росiйська iмператриця Олександра Федорiвна належала до потомкiв Ярослава Мудрого. В родоводi Миколи II та Олександри Федорiвни е ще одна спiльна лiнiя, яка пов’язуе iх з Ярославом Мудрим – через англiйського короля Едуарда II Плантагенета i французького короля Людовика IX Капета. Мати Миколи II, iмператриця Марiя Федорiвна, датська принцеса Дагмар, – теж належала до потомкiв Ярослава Мудрого. Загалом родовiд Миколи II нараховуе три лiнii, що зв’язують його з великим князем Киiвським Ярославом Володимировичем, а звiдси i з самим Рюриком. Великобританiя сьогоднiшня. Нинiшня королева Єлизавета II Олександра Мерi Вiндзор (р. н. 1926), ii дiти й онуки теж належать до потомкiв Ярослава Мудрого i Анни Ярославни, а отже, вони теж Рюриковичi. Королева е потомком Ярослава Мудрого в тридцятому поколiннi. І в сучаснiй Норвегii теж, виявляеться, править далекий нащадок Ярослава Мудрого – король Харальд V (1937 р. н.) Вiн е потомком великого князя Киiвського Ярослава Володимировича в тридцять першому поколiннi. Іспанiя. Нинiшнiй монарх дон Хуан Карлос I де Бурбон (1938 р. н.), син графа Барселонського, теж Рюрикович. Чи, як один iсторик писав iз захопленням: «Наш». Отож, виходить просто-таки мальовнича i вражаюча картина: як i англiйська королева, i норвезький король, вiн, його дiти й онуки – нащадки Ярослава Мудрого, а отже, й Анни Ярославни. І все ж, i все ж таки… «Вiдомостi про життя нашоi княжни, що була королевою Францii, е доволi скупi й при цьому суперечливi. Зокрема молодi роки Анни, проведенi на батькiвщинi в Украiнi, а далi роки пiсля смертi ii другого чоловiка, проведенi у Францii, залишаються й, здасться, залишаться назавжди цiлковитою таемницею. Нерозв’язаним питанням залишаються ii останнi роки життя, ii смерть i мiсце вiчного спочинку. Не маемо нiчого, крiм сухих даних старих документiв, що могло б нам дати ясний образ ii постатi як королеви Францii, й зокрема нема нiяких вiдомостей про ii зв’язки з рiдним краем, з батьком i всiма рiдними. Важко ж допустити, щоб, живучи такий довгий час поза межами батькiвщини, Анна не бажала мати новин з краiни, в якiй прожила 25 рокiв свого дитячого й молодечого життя, й не iнтересувалася життям i подiями на батькiвщинi. Якiсь зв’язки з Украiною мусiли бути, хоч би мiнiмальнi, й навiть всупереч великiй вiдстанi i тодiшнiм трудним засобам комунiкацii. Але слiди про них пропали навiки, присипанi довгими сторiччями забуття. Єдиним, що залишило тривкий i видний до сьогоднi слiд життя й побуту Анни Ярославни у Францii, е збудований нею монастир з величною церквою Святого Вiкентiя в старовинному французькому мiстi Санлiсi. Невблаганний час, що в безупинному походi вперед немилосердо нищить усе на своему шляху, не встиг змести з лиця землi цiеi дорогоi кожному украiнцевi пам’ятки. Струнка елегантна дзвiниця, що пнеться до неба, нiмi кам’янi мури, посивiлi вiд старостi, залишилися донинi живими свiдками небуденноi подii. Вони свiдчать усiею силою своеi наявностi, що дев’ятсот рокiв тому на королiвському престолi Францii сидiла украiнка Анна Ярославна, що приiхала сюди з далекоi украiнськоi столицi – золотоверхого Киева. Та, на жаль, мури Божоi святинi, здвигненi побожнiстю й щедрiстю украiнськоi княжни, стоять сиротою в чужiй землi. Хоч i багато украiнцiв живе в гостиннiй i привiтнiй Францii, та мало хто з них навiдуеться до Санлiса, щоб у старовиннiй церквi абатства Святого Вiкентiя схилити чоло перед пам’яттю визначноi землячки. Украiнцi забули свою княжну й залишили ii пам’ять на поталу москалям. Так, наче б мало ще було московськоi наруги над украiнськими святощами в самiй Украiнi. Навiть тут, у Францii, своею байдужнiстю чи легкодушнiстю дозволяють украiнцi москалям красти наше минуле, обкрадати славу нашоi батькiвщини, зневажати пам’ять украiнськоi княжни, бо ж москалi називають ii московкою. Кожного року, принаймнi перед останньою вiйною, органiзували московськi емiгранти в мiстi Санлiсi бiльш чи менш урочистi манiфестацii в пам’ять Анни Ярославни, прив’язуючи ii iм’я до московського народу, щоб таким чином затiснювати вузли приязнi з французьким народом нашим украiнським коштом. І чому тодi дивуватися чи обурюватися, що французи дивляться на Анну Ярославну не iнакше як на московку? Вiдколи живуть украiнцi у Францii, то ще й нi разу досi не спромоглися вони засвiдчити украiнськостi украiнськоi княжни. Сором палить обличчя, коли подумати про це. Але ще не пiзно. Ще можна дуже багато зробити. Слiд би украiнським культурно-освiтнiм централям Парижа в порозумiннi з украiнськими церковними чинниками й пiд iх патронатом органiзувати кожного року украiнську релiгiйно-нацiональну масову манiфестацiю в Санлiсi в пам’ять Анни Ярославни. Датою такоi манiфестацii може бути хоч би й дата посвячення церкви Св. Вiкентiя. Ми певнi, що такi щорiчнi масовi всеукраiнськi манiфестацii були б не тiльки яскравим виявом нашого пiетизму до нашоi княжни, але й у великiй мiрi вплинули б на французьку громадську думку й показали б французам, що iхня королева не московка, але украiнка. Крiм цього, кожний свiдомий украiнець повинен уважати своiм обов’язком принаймнi один раз вiдвiдати Санлiс i церкву Св. Вiкентiя; в якiй витае душа Анни Ярославни». (Мирослав Небелюк «Анна Ярославна», Париж, 1952) Песимiзм украiнця з Парижа пана Мирослава щодо байдужостi землякiв до украiнських святинь, зокрема й святинь Анни Ярославни у Францii, здаеться, почав вже змiнюватись на краще. «Мури Божоi святинi, здвигненi побожнiстю й щедрiстю украiнськоi княжни, стоять сиротою в чужiй землi…» Це було сумним фактом донедавна, бо святиня, створена Анною Ярославною, i справдi стояла сиротою i тихо, але невблаганно руйнувалася. Анна Ярославна заснувала церкву й монастир Св. Вiнсента – це так. Збереглася грамота – хартiя Анни про заснування в 1060 роцi монастиря Сан-Версан, у якiй вона зазначила, що будiвництво велося на ii особистi кошти, подарованi iй Генрiхом в день весiлля, i зобов’язувала ченцiв молитися за грiхи Генрiха, Анни i Фiлiппа. З тих давнiх часiв збереглася й невелика капличка, збудована в XI столiттi. Через кiлька столiть бiля ii дверей встановили скульптуру Анни з написом: «Анна Киiвська, королева французька, засновниця собору в 1060 роцi». Слава богу, святиня Анни Ярославни сиротою вже, здаеться, не стоiть. Пан Мирослав писав свою працю «Анна Ярославна» бiльш як пiввiку тому, у далекому вже 1952 роцi, а звiдтодi збiгло шiстдесят рокiв, почав вiдлiк сьомий десяток. І ось вони, оптимiстичнi змiни щодо святинь, залишених Анною Ярославною в Санлiсi й покинутих на поталу часу. Року 2013-го, як повiдомила преса Украiни, святиня Анни Ярославни, що столiттями саморуйнувалася, усiма забута, нарештi вже не стоiть сиротою: «Украiнська епархiя святого Володимира в Парижi придбала церкву в Санлiсi, засновану дочкою Ярослава Мудрого – королевою Францii Анною Киiвською в 1060 роцi. З листопада (маеться на увазi 2013 року) церква буде функцiонувати як храм УГКЦ (Украiнськоi греко-католицькоi церкви[23 - Украiнська греко-католицька церква утворена в 1677 роцi. Ще ранiше, 8 жовтня 1596 року, вiдбулася Берестейська унiя – на церковному соборi у Брестi. Православнi церкви Украiни i Бiлорусi пiдписали угоду про визнання зверхностi Папи Римського при одночасному збереженнi православного обряду. Так з’явилися вiряни греко-католики.Львiвська епархiя, як уже мовилося, була створена в 1677 роцi як епархiя в результатi прийняття Галицькоi православноi епархii до Берестейськоi унii, у 1807-му пiдвищена до рангу архiепархii i згодом встановлена як столиця митрополii.У 1946 роцi в результатi iнсценованого радянською владою «Львiвського собору» була поставлена поза законом, архiепископ Йосиф Слiпий мав резиденцiю у Римi. Пiсля здобуття Украiною незалежностi дiяльнiсть архiепархii була у 1991 роцi вiдновлена. А в наступнi роки були створенi новi епархii.Кафедральним собором УГКЦ е собор Святого Юри у Львовi.]), а при нiй розпочне свою роботу культурний центр Анни Ярославни. Єпископ паризькоi епархii Борис (Гудзяк) вiдзначив, що церква буде носити iм’я страстотерпцiв Бориса i Глiба, рiдних дядькiв Анни. Храм був куплений за 203 тисячi евро на пожертви наших спiввiтчизникiв не тiльки в Украiнi, але й у Францii, Англii, США i Канадi. На ремонт будiвлi треба близько 1,5 мiльйона доларiв, адже вона вже близько ста рокiв не функцiонувала як храм, а була в приватнiй власностi. «Будiвля буде роздiлена на двi частини – каплицю i культурний центр, останнiй буде представляти Украiну в контекстi европейськоi iсторii i культури», – пiдкреслив епископ. Мине 86 рокiв пiсля смертi королеви Анни, i в Парижi на островi Сiтi, де в королiвському палацi юна Анна жила пiсля прибуття до Францii й одруження з королем Генрiхом I Капетом, почали споруджувати без перебiльшень грандiозний собор, що отримае назву «собор Паризькоi Богоматерi». Будiвництво, що триватиме майже два столiття, буде завершене у 1257 роцi. Собор споруджено на мiсцi римського язичницького храму, в стилi ранньоi французькоi готики, вiн стане архiтектурним зразком для багатьох церков Францii. У 1330 роцi вперше буде вiдкритий для вiруючих храм на островi Сiтi. Нотр-Дам мав затьмарити своею величчю i красою все, що було збудовано до того часу в Європi. Звiдтодi Нотр-Дам, собор Паризькоi Богоматерi, був i залишаеться географiчним i духовним «серцем» Парижа. (Вважаеться, що на тому мiсцi на островi Сiтi пiсля язичницького храму довгий час стояла ще й християнська церква – базилiка Святого Стефана, що змiнив у свою чергу галло-римський храм Юпiтера.) Нотр-Дам де Парi – головний собор Францii, у якому яскраво вираженi риси готики, хоча в ньому видно i романський стиль попередньоi епохи. Довжина храму – 130 метрiв, основна споруда доповнена двома 69-метровими дзвiницями. Фасад храму – титанiчний труд декiлькох сотень майстрiв. Портал Богоматерi вводить людей до собору. Статуi святих i монархiв, що оберiгають вхiд, створюють майстерну скульптурну композицiю. 28 статуй бiблiйних царiв пильно вдивляються з висоти на паломникiв, що збираються на площi… Існуе легенда, що на одному з вiтражiв собору Нотр-Дам зображена Анна Ярославна, королева Францii. Правда, серед багатства скульптурних прикрас мало хто може знайти той вiтраж… Але з висоти собору Паризькоi Богоматерi киiвська княжна оберiгае Париж вже не одне столiття. А разом з Парижем – i всю Францiю. Бо вона – ii королева. Єдина. Іншоi такоi у Францii не було. «Ярославна – королева Францii»… Це фiльм радянського режисера Ігоря Масленникова. Історiя замiжжя Анни Ярославни. Фiльм вийшов на екрани Радянського Союзу у 1978 роцi. Картина знята за мотивами роману росiйського письменника в емiграцii, автора вiдомих iсторичних романiв про Римську iмперiю, Вiзантiю та Киiвську Русь, – Антонiна Ладинського. Режисер картини Ігор Федорович Масленников вiдомий своiми фiльмами «Шерлок Холмс i доктор Ватсон», «Пригоди Шерлока Холмса i доктора Ватсона», «Зимова вишня», з 1967 року – режисер кiностудii «Ленфiльм». Там же було знято й «Ярославну – королеву Францii» за участю польських кiнематографiстiв творчого об’еднання «Кадр» (мiсто Лодзь). Як свого часу зазначала критика, в основi фiльму – iсторiя реальна, хоч i схожа на казку. На початку XI ст. до золотоглавого Киева прибувае посольство з Францii – сватати Анну, молодшу дочку киiвського князя Ярослава Мудрого. Як розповiдае стрiчка, поiздка Анни до свого незнайомого жениха Генрiха I, що розтяглася на цiлих два роки (це деяке перебiльшення), повна несподiваних зустрiчей, авантюрних пригод, смiшних i трагiчних подiй. У фiльмi знiмалися вiдомi радянськi i польськi актори. Як зазначала критика, глядач тепло сприйняв фiльм «Ярославна – королева Францii». Цитували один iз вiдгукiв: «Менi фiльм дуже сподобався, можна сказати, вiн – один з моiх улюблених. І подобаеться саме оригiнальним i небанальним трактуванням. Свiжiстю вiд нього якоюсь вiе, образи людськi, яскравi, напруженi. Сприймаеш не як iлюстрацiю до iсторичних подiй, а саме як iсторiю людську… Це деяка варiацiя, фантазiя авторiв на тему «як би це могло бути»… Єдине, що трохи шкода коси Ярославни, схоже, автори принесли ii в жертву якимось своiм не дуже зрозумiлим уявленням про цей предмет жiночоi краси. Невже так воно й було в Давнiй Русi?» І хоч ця картина, на вiдмiну вiд iнших фiльмiв режисера Ігоря Масленникова, не була вiдзначена призами кiнофестивалiв, але для багатьох глядачiв вона стала улюбленою. Бiльшiсть з них уперше з цього фiльму вiдкрили для себе цю незвичайну жiнку, Анну Киiвську, дочку Ярослава Мудрого, королеву Францii… Лiворуч вiд Христа Вседержителя Час невблаганно бiжить, його рiка не знае спину. Ось уже до 1000-лiття вiд дня народження королеви Францii Анни Ярославни випущено орден Королеви Анни, дочки великого киiвського князя Ярослава Мудрого. Своiм розумом, освiченiстю, духовнiстю i красою Анна Ярославна викликала щире захоплення й шану тодiшньоi Європи, вона гiдно представляла на далекiй чужинi свою батькiвщину – Киiвську Русь. На 48-променевiй опуклiй зiрцi ордена, де променi умовно символiзують кiлькiсть життево активних лiт королеви, в окремому овалi вмiщено ii барельеф. Його обвивають лавровий вiнок i стрiчки. У нижнiй частинi ордена – логотип пiдпису королеви старослов’янськими буквами «АННА королева», у верхнiй – напис французькою мовою: «Ma mori na pas errete ma de» – «Моя смерть не зупинила мое життя». Ця композицiя увiнчана короною, прикрашеною штучними брильянтами, покрита золотом найвищоi проби й обрамлена перехрещеними стрiчками в нацiональних кольорах Украiни i Францii. Правобiч вiд центра – геральдичний герб Ярослава Мудрого, злiва – щит французьких королiв з лiлiями… Колись Ленiн (так-так, саме той) прорiк (як на вiки застовпив – у процесi постiйноi i жорстокоi боротьби з Богом), що «релiгiя – опiум для народу». Ось так. Опiум (або ще – опiй) – висушений молочний сiк з недозрiлих макiвок, який е сильним наркотиком; використовуеться в медицинi як болезаспокiйливий i снотворний засiб. У переносному значеннi – те, що притупляе розум, свiдомiсть, заважае правильному сприйманню дiйсностi. У 1930-х роках у розпалi всезагальноi боротьби з цим «опiумом» сталiнський режим хотiв було знищити навiть Софiйський собор – величну архiтектурну пам’ятку, як споруду для того самого «опiуму», себто релiгii. Все йшло до того, i загроза, що нависла тодi над Софiею, була жахливо-реальною: знищили ж ленiнцi, «борцi з опiумом для народу», без жалю iнше диво архiтектури, культури й душi Киiвськоi Русi – Михайлiвський золотоверхий собор, що його (слава тобi, Господи,) вiдновили вже в незалежнiй Украiнi. А тодi, у 1935 роцi, буцiмто французький письменник свiтового рiвня Ромен Роллан зустрiвся в Москвi зi Сталiним i захистив собор (документальних свiдчень не залишилося). Начебто вiн заявив рiшуче: Софiю не можна руйнувати! Хоча б тому, що собор збудований батьком французькоi королеви – Ярославом Мудрим… Існуе й така версiя: посол Францii в СРСР навiть погрожував розiрвати дипломатичнi стосунки з СРСР на знак протесту проти планiв руйнацii Софiйського собору… Може, це й легенда, але собор таки вцiлiв i стоiть i сьогоднi (епоха боротьби з «опiумом для народу», слава богу, щезла в пiтьмi iсторii) i стоятиме вiки та вiки, а з мозаiки його все так само дивиться (неначе в нашi душi) – вона, Анна, юна донька Ярослава Мудрого. Софiйський собор щедро прикрашений мозаiками (це крiм орнаментiв та живопису, що його збереглося близько трьох тисяч квадратних метрiв) – спочатку iх було 640 м , збереглося 260 м . Центром композицii е зображення Христа Вседержителя в головному куполi (дiаметр – 4,1 м). У центральнiй абсидi – Богоматiр Оранта (висота 5,45 м), пiд нею – багатофiгурна композицiя «Євхаристiя» та зображення отцiв церкви. У пiдкупольному лункому й величному просторi – груповий портрет родини будiвничого собору Ярослава Мудрого. Це головна свiтська композицiя Софii, написана на трьох стiнах центрального нефа, напроти головного вiвтаря – парадний вихiд князя, його жони Ірини, дочок – майбутнiх королев Францii, Норвегii та Угорщини – i синiв, якi стали вiдомими полiтичними дiячами Давньоруськоi держави другоi половини XI столiття. Сам Ярослав зображений з макетом закладеноi ним Софii Киiвськоi, що його тримае в руцi. Вiд цiеi великоi композицii частково вцiлiли тiльки портрети синiв i дочок князя, якi йдуть до Христа. Лiворуч вiд Христа – княгиня Ірина з дочками (Ярослав Мудрий з синами розташований праворуч). Третьою пiсля матерi – вона. Анна. На нiй – яке в неi дiвоче, наiвне i щире личко! – поверх розпущеного волосся хутряна кругла шапочка. Зодягнена дiвчина (ще ж дiвчатко) в довгу вiзантiйську сукню, оздоблену шитвом та дорогим камiнням. Постать маленька, i не виключено, що зображення не мае портретноi схожостi. Але це вона – Анничка. Це вона – Анна Ярославна з Киева, яка на грамотi, що надав син-король Фiлiпп Суассонському абатству, замiсть того, щоб поставити, як було прийнято, замiсть свого пiдпису хрестик (його часто ставив писар), виписала свое iм’я – титул рiдною мовою та слов’янськими буквами: «Анна регiна – Анна королева». І лунае в Санлiсi з уст наших схвильованих спiввiтчизникiв: Здрастуй, Анничко, донько Ярослава Мудрого, наша землячко! Завжди наша, хоч i була королевою Францii. Завжди наша, бо з Киева, тому й Анна Киiвська. Завжди наша, бо з Киiвськоi Русi, тому й Анна Руська. Онука Володимира Великого, що був Красним Сонцем Русi, i княгинi Рогнеди – матерi Ярослава Мудрого. Вона належить Францii, як ii королева, i Украiнi-Русi, як ii дочка, тiй Украiнi-Русi, де — Гей, на видноколi Клени i тополi, Там вишнева нiч згора. Там, в прозорiй тишi, Квiтень вiршi пише, Травень на сопiлцi гра. Там дитинства весни, Райдуг перевесла, Там початок всiх шляхiв. Там мене спiвати Вчила рiдна мати, Бути щедрим батько вчив. Яблунева, солов’iна В моiм серцi Украiна, В моiм серцi – сонячний Днiпро… Киiв – Париж – Санлiс – Киiв 2014 р. Примітки 1 Глiсада (франц. буквально – ковзання) – траекторiя зниження авiацiйного лiтального апарата. 2 З усiх Рюриковичiв найбiльшоi слави зажив цар Іван IV; названий Грозним. Вiщуни ще при його народженнi пророкували: цей хлопець стане государем, але государем-мучителем. І як у воду дивилися. Вдався i надто пiдозрiливим та жорстоким. Коли завiв стражу-опричину, то царство його покрив терор: винуватих i безвинних обезголовлювали, вiшали, спалювали на багаттях живцем, з живих людей здирали шкiру, четвертували iх, садили на палю… І при всьому цьому цар ще встигав керувати царством i раз по раз женився – здаеться, сiм разiв. Цькуючи iнших, сам гигнув, як зацькований звiр. На трон забрався синок його, Федiр Іванович, душевно хвора людина. Чи, як на Русi казали – блаженний. Помер, не залишивши спадкоемцiв та заповiту. З ним i припинила iснування династiя Рюриковичiв-царiв. 3 Чи не в цiм був переконаний i король Францii Генрiх I, коли послав до Киева свое високоповажне посольство iз завданням будь-що висватати йому киiвську княжну, одну з найкращих у свiтi жiнок. 4 Єлизавета Ярославна пiсля загибелi свого чоловiка, короля Норвегii Гарольда Суворого пiд час його походу на Англiю, року 1067-го вдруге вийде замiж за короля Данii Свена Естрiдсена. 5 Інше джерело, так звана «Реймська глоса», датуе посольство 1048 роком i вказуе, що на чолi мiсii стояв епiскоп шалонський Роже. 6 Василiй III (1479–1533) – великий князь Московський з 1505 року, син Івана III Васильовича i Софii Палеолог. Боровся за централiзацiю росiйськоi держави. 7 Москаль – перша (первiсна) назва росiян в Украiнi. 8 Правда, в Украiнi i сьогоднi не перевелися – не серед украiнцiв, серед «хохлiв» (от уже невмируще плем’я!) самодiяльнi iсторики, якi вперто «доводять», що перша Русь, мовляв, була на рiчцi Волхов зi «столицею» Ладога, а це сьогоднi (увага!) Ленiнградська область Росii. Хоч у тамтешнiх краях були розбiйницькi гнiзда скандинавiв, якi нiякого вiдношення до Русi не мали i згодом щезли. 9 У Францii понад 90 % населення становлять французи, але там живуть також ельзасцi, бретонцi, iталiйцi, португальцi, iспанцi, корсиканцi, каталонцi, баски, араби, валлонцi, росiяни, поляки, евреi, вiрмени, греки, украiнцi та iншi. 10 Французька мова належить до романськоi групи iндоевропейськоi сiм’i мов. На територii Францii розрiзняють основнi дiалекти: франсiйський, нормандський, валлонський, пiкардiйський, лотаринзький, бургундський та iн. Лiтературна французька мова почала формуватися з XIV столiття на основi франсiйського дiалекту. Французька мова – результат еволюцii латинськоi мови (точнiше – народноi латини) на територii Галлii, завойованоi римлянами в I ст. до н. е. Історiю французькоi мови подiляють на перiоди: галло-романський, старофранцузький, середньофранцузький, ранньофранцузький, новофранцузький, класичний новофранцузький, сучасний. У XVI столiттi формуеться нацiональна французька мова. Алфавiт – на основi латинського. З XVII–XVIII ст. французька мова почала використовуватися як мiжнародна. 11 Домен (з французькоi та латини – володiння): 1) Земельнi володiння Римськоi держави, перш за все – iмператорськi; 2) у Захiднiй Європi за Середньовiччя – частина феодального помiстя, на якiй феодал вiв власне господарство, використовуючи залежних селян; 3) королiвський домен – спадкове земельне володiння короля. 12 Ім’я Фiлiпп нинi сприймаеться як захiдноевропейське, хоч насправдi воно греко-вiзантiйське i в часи Анни Ярославни не було поширеним у Захiднiй Європi. Але згодом, дякуючи популярностi Фiлiппа I в народi, його iм’я стало вельми вiдомим. Його носили ще п’ять французьких королiв, воно стало фамiльним i в iнших европейських династiях. Існуе iнша версiя – досить переконлива: iм’я Фiлiпп (аналог украiнського iменi Пилип, Пилипко) походить з Грецii i означае той, який любить коней. В украiнськiй мовi варiанту iменi Фiлiпп узагалi не iснуе. 13 Не плутати з Генрiхом I, теж королем (мав прiзвисько Птахолов), але – Нiмеччини, з 919 року. Засновник Саксонськоi династii. 14 Вiльгельм I Завойовник (1027 або 1028–1087) – англiйський король з 1066 року. Будучи герцогом Нормандii (з 1035-го), пiсля смертi англосаксонського короля Едуарда Сповiдника оголосив себе його спадкоемцем. 1066 року в бою пiд Гастiнгсом розбив армiю англосаксонського короля Гарольда й став англiйським королем. Конфiскував землi англосаксонськоi знатi на користь нормандських феодалiв. У 1086 роцi за його наказом було проведено земельний перепис, за яким частину вiльних селян було перетворено на крiпакiв. 15 Лист написано до англосаксонського короля Едуарда Сповiдника, який з причини раптовоi смертi не встиг вiдповiсти Аннi Ярославнi, як i допомогти iй, а його спадкоемець Гарольд був розбитий Вiльгельмом, який i став королем Англii. Лист Анни вiн, захопивши Лондон, прочитав, знайшовши його в архiвi Едуарда, i навiть погрожував захопити Париж, а саму Анну Ярославну зробити своею служницею, але щось йому стало на завадi – Анна тодi врятувалася. 16 Інгiгерда (у хрещеннi Ірина), дочка шведського короля Олафа, дружина Ярослава Мудрого i мати Анни Ярославни та ii сестер i братiв, померла 1051 року. Мiсце поховання ii чи не тисячу рокiв було невiдомим. Вважалося – але це здогадно, – що упокоiлась вона в Софiйському соборi Киева. Ярослав Мудрий скiнчить своi днi у Вишгородi, а спочинок знайде в Софiйському соборi, в Киевi. Мармуровий саркофаг з прахом Ярослава Мудрого, прикрашений рiзьбленням та деревиною, буде встановлений у схiднiй частинi собору. У 1936–1939 роках пiд час дослiджень саркофага вченi виявили в ньому чоловiчий i жiночий скелети. За даними анатоморентгенологiчних дослiджень та за даними лiтопису було встановлено: чоловiчий скелет належить Ярославу Мудрому, а жiночий – його дружинi Іринi (Інгiгердi). За черепом князя Ярослава Мудрого скульптор-антрополог М. Герасимов вiдтворив скульптурний портрет великого князя Киiвського (експонуеться у соборi). 17 Павло I – росiйський iмператор з 1796 року, вбитий у 1801-му внаслiдок двiрськоi змови. 18 Нiдерландська мова (або ще голландська мова) мае два територiальних варiанти – голландський (поширений у Нiдерландах, Суринамi, на Антильських островах) i фламандський – поширений у Бельгii. 19 Дещо схоже в назвах населених пунктiв спостерiгаеться в Украiнi. Згадаймо мiсто та область, що носять iм’я конкретноi людини – Івано-Франкiвськ. Або селище Михайло-Коцюбинське на Чернiгiвщинi. Було й мiсто Карло-Лiбкнехтiвськ (i не вимовиш натщесерце), на Донеччинi, назване на честь «дiяча нiмецького революцiйного руху». Перейменоване у 1990 роцi на Соледар (там добувають сiль). З цiеi ж категорii було в Украiнi (Донеччина) й мiсто Карло-Марксове… Але все це переважно чоловiчi iмена, жiнки ж чомусь в Украiнi не удостоiлись такоi честi. 20 За другими даними – пiсля народження сина Фiлiппа, а третi свiдчать пiсля смертi короля i свого мужа Генрiха I – така непевнiсть у датуваннi – своерiдна особливiсть ii бiографii – вiд народження й до смертi. І навiть ще й пiсля неi… 21 Каролiнги (сiмейство Карла Великого) – королiвська (з 751 р.) та iмператорська (з 800 р.) династiя у Францii, точнiше у Франкськiй державi, названа на iм’я ii найвiдомiшого представника – Карла Великого. Каролiнги правили на територii Італii, Германii, Францii. Засновником цього роду був Пiпiн Короткий. Пiсля смертi Людовика IV урвалося правлiння Каролiнгiв у Германii, ще ранiше – у 905 роцi – Каролiнги втратили Італiю, i в 911-му вони правили тiльки Францiею, але й ця краiна здобула нових правителiв, Капетингiв, у 987 роцi. 22 Абатство – католицький монастир на чолi з абатом (з лат. «батько»), настоятелем, або абатисою (у жiночому монастирi). Також назва духовноi особи, зокрема у Францii. 23 Украiнська греко-католицька церква утворена в 1677 роцi. Ще ранiше, 8 жовтня 1596 року, вiдбулася Берестейська унiя – на церковному соборi у Брестi. Православнi церкви Украiни i Бiлорусi пiдписали угоду про визнання зверхностi Папи Римського при одночасному збереженнi православного обряду. Так з’явилися вiряни греко-католики. Львiвська епархiя, як уже мовилося, була створена в 1677 роцi як епархiя в результатi прийняття Галицькоi православноi епархii до Берестейськоi унii, у 1807-му пiдвищена до рангу архiепархii i згодом встановлена як столиця митрополii. У 1946 роцi в результатi iнсценованого радянською владою «Львiвського собору» була поставлена поза законом, архiепископ Йосиф Слiпий мав резиденцiю у Римi. Пiсля здобуття Украiною незалежностi дiяльнiсть архiепархii була у 1991 роцi вiдновлена. А в наступнi роки були створенi новi епархii. Кафедральним собором УГКЦ е собор Святого Юри у Львовi.