КАРЛОС КАСТАНЕДА ПОДОРОЖ В ІКСТЛАН Непрофесійний переклад з англійської здійснив Армен А. З пропозиціями, коментарями, запитаннями та претензіями :) звертайтесь за адресою saint_ar@mail.ru ВСТУП В суботу, 22 травня 1971 року, я вирушив у мексиканський штат Сонора, щоб зустрітися з доном Хуаном Матусом – індіанським відун, якого знав з 1961 року. Я гадав, що цей мій візит нічим не відрізнятиметься від багатьох інших наших зустрічей протягом останніх десяти років мого навчання у нього. Однак події, які трапилися в той день і протягом декількох наступних днів, дуже вплинули на мене, так що я був змушений завершити своє навчання у дона Хуана. З мого боку це була не тимчасова примха, але виважене рішення. Я вже розповідав про своє учнівство у двох попередніх книгах: «Вченні дона Хуана» та «Окремій реальності». В них я робив наступне основоположне припущення: ключовим моментом у навчанні відунству були стани незвичайної реальності, викликані вживанням психотропних рослин. Дон Хуан був експертом у використанні трьох таких рослин: Datura inoxia, або дурману; Lofihophora williamsii, відомої як пейот; та галюциногенних грибів з роду Psilocybe. Під дією цих психотропних рослин моє сприйняття світу було вражаючим і дивним але, в той же час, дуже виразним, тому я був змушений припустити, що їх вживання є єдиним способом зрозуміти те, чому дон Хуан намагався мене навчити. Але це припущення виявилося помилковим. З метою уникнення подальших непорозумінь стосовно моєї з доном Хуаном роботи, я хотів би пояснити деякі моменти нашого з ним спілкування. До цього часу я не робив спроб розглядати особистість дона Хуана з точки зору культурного середовища, в якому він жив. Те, що він вважав себе індіанцем Які, не означає, що відунські знання, якими він володів, були відомі або практикувалися індіанцями Які в цілому. Протягом мого навчання всі наші розмови велися іспанською мовою, і тільки завдяки його досконалому володінню цією мовою я мав змогу повністю осягнути складні пояснення його системи вірувань. Я використовую термін «відунство» для визначення цієї системи, а самого дона Хуана називаю «відуном», тому що він сам використовував саме ці категорії. Оскільки я мав змогу записувати більшість наших розмов на початку мого учнівства і практично все, про що ми говорили з доном Хуаном, під час пізніших стадій навчання, у мене накопичилась значна кількість польових нотаток. Для того, щоб зробити ці записи зручним для читання і зберегти при цьому драматичну єдність вчення дона Хуана, я мусив їх відредагувати. Матеріал, який я видалив, на мою думку, не стосується тих тем, які я намагався висвітлити в своїх роботах. Працюючи з доном Хуаном, я ставився до нього, як до відуна, і моєю головною метою було отримання доступу до його знань. Для того, щоб пояснити останнє твердження, я повинен спочатку дати визначення основній передумові відунства, як її розумів дон Хуан. Він казав, що для відуна світ нашого повсякденного життя не є чимось реальним і заздалегідь визначеним. Для відуна будь-яка знайома нам реальність – це лише опис. Щоб довести цю думку, дон Хуан ціною неймовірних зусиль спромігся сформувати в мені глибоке переконання стосовно того, що те, що я мислю як світ, є лише описом світу. Описом, який мені нав’язують з моменту мого народження. Дон Хуан пояснив, що кожен, хто контактує з дитиною, є її вчителем. Він безперервно навчає її опису світу, до того самого моменту, поки дитина не почне сприймати реальність саме так, як її описують дорослі. Дон Хуан вважав, що ніхто з нас не пам’ятає цей зловісний момент, оскільки просто не має необхідної точки відліку. Однак, саме в цю мить людина стає членом соціуму. Вона вже володіє описом світу, а її членство стає повним, коли вона починає робити всі необхідні перцептивні інтерпретації, які відповідають цьому опису і ще більше закріплюють його. Таким чином, для дона Хуана реальність нашого повсякденного життя була нескінченним потоком перцептивних інтерпретацій, які ми, як члени відповідного соціуму, використовуємо для сприйняття будь-чого. Ідея потоку перцептивних інтерпретацій підтверджується тим фактом, що вони плинуть безперешкодно і практично ніколи не ставляться під сумнів. Насправді, ми настільки впевнені в реальності нашого світу, що сприймаємо думку про можливість існування інших систем інтерпретацій – описів – як щось фантастичне. На щастя, дона Хуана зовсім не цікавило, чи сприймаю я цю думку серйозно, чи ні, – він завжди продовжував свої пояснення, не зважаючи на мої опір, зневіру та нездатність зрозуміти те, про що він говорить. Як людина, яка вчить мене відунству, він намагався розкрити мені свої погляди на світ вже під час нашої першої зустрічі. Мої труднощі з розумінням його концепцій та настанов були пов’язані з тим, що елементи його опису світу відрізнялися від моїх і були несумісні з ними. Дон Хуан стверджував, що він вчить мене, як «бачити», а не просто «дивитися», і що «зупинка світу» – це перший крок до «бачення». Роками я ставився до ідеї «зупинки світу» як до таємничої метафори, яка насправді нічого не значила. І тільки в кінці свого навчання, під час однієї з наших розмов, я зрозумів її величезне значення як одного з головних елементів знання дона Хуана. Одного разу ми з доном Хуаном невимушено спілкувалися не різні теми. Я розповів йому про одного мого товариша і проблему, яка виникла у нього з його малим дев’ятирічним сином. Дитина жила останні чотири роки зі своєю матір’ю, а коли почала жити з моїм товаришем, то він зрозумів, що просто не здатен з нею впоратися. Хлопчик погано вчився, йому не вистачало зосередженості, і він нічим не цікавився. Він постійно влаштовував істерики, поводив себе агресивно і тікав з дому. – У твого товариша дійсно виникла проблема, – сказав дон Хуан, сміючись. Я хотів продовжити розповідати про всі ті жахливі речі, які виробляв хлопчик, однак він перебив мене. – Не треба більше нічого говорити про бідолашну дитину, – сказав він. – Ми не повинні засуджувати поведінку цього хлопчика з будь-якої точки зору. Його тон був різким і суровим, але потім він посміхнувся. – Що ж робити моєму товаришу? – запитав я. – Найгірше, що він може робити в цій ситуації, це примушувати хлопця підкоритися, – відповів дон Хуан. – Що ти маєш на увазі? – Твій товариш не повинен бити хлопця або кричати на нього, якщо той не поводиться належним чином. – Але як він навчить свого сина поводитися, якщо не буде з ним суворим? – Він повинен зробити так, щоб хтось інший відлупцював його. – Але він не дозволить, щоб будь-хто інший доторкнувся до його дитини! – відмовив я, здивований його порадою. Дону Хуану моя реакція видалася смішною. – Твій товариш – не воїн, – сказав він. – Воїн знає, що найгірше, що може зробити людина, це відкрито протиставити себе іншій людині. – А що робить воїн, доне Хуане? – Воїн діє стратегічно, – відповів він. – Я все рівно не розумію, що ти маєш на увазі. – Я говорю про те, що якщо б твій товариш був воїном, він би допоміг своїй дитині зупинити світ. – Яким чином він може це зробити? – Для цього йому потрібна особиста сила. Він повинен буди відуном. – Але він не відун. – Тоді він повинен використати звичайні засоби, щоб допомогти синові змінити його уявлення про світ. Це не зупинка світу, але спрацює так само. Я попросив дона Хуана роз’яснити мені це детальніше. – На місці твого товариша, – сказав він. – я б почав з того, що найняв когось побити хлопчика. Я б пішов у міські нетрища і найняв найогиднішого покидька, якого б зміг знайти. – Щоб налякати хлопця? – Не просто налякати, дурню. Хлопчину треба зупинити, а його батько зі своїми ляпасами цього зробити не може. Якщо ти хочеш зупинити іншу людину, ти повинен залишатися поза колом людей, які здійснюють безпосередній тиск. Таким чином, ти матимеш змогу спрямовувати цей тиск. На перший погляд, ця ідея видавалася безглуздою, але зацікавила мене. Дон Хуан поклав підборіддя на свою ліву долоню, а ліктем оперся на дерев’яний ящик, який слугував йому столом. Його очі були закриті, але очні яблука рухалися. Мені здалося, що він дивиться на мене крізь повіки, і ця думка мене злякала. – Доне Хуане, що ще повинен зробити мій товариш? – запитав я. – Скажи йому, щоб він пішов у міські нетрі та відшукав найпотворнішого негідника, якого зможе знайти, – відповів він. – І нехай він знайде молодого, щоб в ньому ще лишалась хоч якась сила. Далі дон Хуан пояснив мені дивну стратегію, якою б мав скористатися мій товариш. Він повинен був сховати чоловіка з нетрів там, куди він збирається піти зі своїм сином. Потім, одразу після будь-якого прояву небажаної поведінки з боку дитини, за умовним знаком мого товариша той мав вистрибнути зі своєї схованки і відлупцювати малого так, щоб той світу божого не побачив. – Після покарання, твій друг повинен в будь-який спосіб допомогти синові відновити впевненість у собі, – сказав дон Хуан. А потім додав: – Якщо твій товариш проведе таку операцію три-чотири рази, то можу тобі гарантувати, що дитина змінить своє ставлення до всього. Його син змінить своє уявлення про світ. – Але що, якщо переляк пошкодить психіку малого? – Переляк не може нашкодити нікому. Духу людини шкодить те, що у неї постійно сидить хтось на спині, лупцює її і говорить, що робити. – Коли хлопчик стане більш-менш стриманим, – продовжив дон Хуан, – скажи своєму товаришу зробити ще дещо. Він повинен якимось чином показати синові мертву дитину – можливо, у лікарні або в морзі. Він також має дозволити йому доторкнутися до трупа лівою рукою в будь-якому місці, окрім живота. Якщо хлопчик це зробить, то світ більше ніколи не буде для нього таким, як раніше – він практично відродиться. Раптом я зрозумів, що протягом багатьох років нашого з доном Хуаном спілкування він застосовував на мені, хіба що іншому масштабі, ту саму тактику, яку рекомендував для мого друга. Я запитав його про це. Він відповів, що весь цей час він намагався навчити мене, як «зупиняти світ». – Але до цього часу ти так і не спромігся цього зробити, – сказав він, посміхаючись. – З тобою нічого не працює, тому що ти занадто впертий. Якщо б ти не був таким впертим, ти б вже зупинив світ за допомогою будь-якої з технік, яких я тебе вчив. – Яких саме технік, доне Хуане? – Все, що я говорив тобі робити, було технікою зупинки світу. Через декілька місяців після цієї розмови дон Хуан нарешті досяг своєї мети – він навчив мене зупиняти світ. Ця визначна в моєму житті подія змусила мене ретельно переглянути власне ставлення до нашої з доном Хуаном десятирічної роботи. Стало очевидно, що моє початкове припущення про важливу роль психотропних рослин у його вченні було помилковим. Вони зовсім не були обов’язковою частиною відунського опису світу; їх вживання було необхідне для того, щоб, так би мовити, закріпити в мені частини цього опису, які я не здатен був осягнути якимось іншим шляхом. Моє небажання відмовитись від загальноприйнятого погляду на світ залишало мене практично сліпим і глухим відносно цілей дона Хуана. Саме це призвело до необхідності використання психотропних рослин. Переглянувши всі свої польові нотатки, я впевнився, що дон Хуан від самого початку навчав мене відунському баченню реальності, зокрема, розповідаючи про «техніки для зупинки світу». Я не використовував ці записи в своїх попередніх роботах, оскільки вони не стосувалися вживання психотропних рослин. Однак, враховуючи значення описаних в них технік для розуміння вчення дона Хуана в цілому, вони були використані для написання перших сімнадцяти глав цієї книги. В останніх трьох главах розповідається про події, в результаті яких мені вдалося «зупинити світ». У підсумку я можу сказати, що, починаючи своє навчання, я не здогадувався про існування іншої реальності, заснованої на відунському описі світу. Дон Хуан, як відун і вчитель, навчив мене цьому опису. Протягом десяти років він розгортав його переді мною, додаючи і висвітлюючи нові, все більш складні аспекти відунського бачення реальності, аж доки я не прийняв його остаточно. Моє учнівство завершилось, коли я настільки повно і досконало засвоїв новий для мене відунський опис світу, що навчився за власним бажанням сприймати оточуючу реальність саме з позицій цього опису, тобто, так би мовити, отримав членство в клубі відунського світосприйняття. Дон Хуан стверджував, що перш ніж навчитися «баченню» людина повинна «зупинити світ». «Зупинкою світу», очевидно, можна назвати досягнення та збереження певних станів свідомості, в яких знайома нам реальність змінюється внаслідок того, що потік інтерпретацій, який зазвичай рухається безперешкодно, зупиняється, тому що зустрічається з новими, невідомими та невластивими йому обставинами життя. В моєму випадку новою обставиною, яка спинила потік інтерпретацій, став відунський опис світу. Головною передумовою для «зупинки світу», згідно слів дона Хуана, була настільки повна переконаність людини в новому описі світу, щоб вона мала змогу порівняти його зі старим і, таким чином, остаточно відмовитися від властивого всім нам догматичного небажання ставити під сумнів звичну реальність оточуючого світу. «Бачення» було наступним кроком після «зупинки світу». «Бачення», згідно слів дона Хуана, можна охарактеризувати як «реакцію на перцептивні запити світу поза описом, який ми звикли називати реальністю». Я переконаний, що наведені вище поняття можна зрозуміти лише з точки зору опису світу, якому вони належать. А оскільки дон Хуан від самої першої нашої зустрічі почав розкривати цей опис переді мною, то лише його вчення можна вважати достовірним джерелом інформації про нього. Отже, нехай слова дона Хуана говорять самі за себе. ЧАСТИНА ПЕРША ЗУПИНКА СВІТУ ПІДТВЕРДЖЕННЯ З ОТОЧУЮЧОГО СВІТУ – Наскільки мені відомо, Ви дуже багато знаєте про рослини, пане, – промовив я до старого індіанця, який сидів переді мною. Мій друг тільки-но нас познайомив і одразу зник. Ми відрекомендувалися один одному, і старий сказав, що його звуть Хуан Матус. – Це твій друг тобі сказав? – запитав він. – Так, – відповів я. – Я збираю рослини, або точніше: вони дозволяють мені збирати себе. Ми знаходилися в залі очікування автобусної станції в Арізоні. Я запитав його дуже офіційною іспанською, чи дозволить він поставити йому декілька запитань. Я сказав «Чи дозволить пан («caballero») поставити йому декілька запитань?» Слово «Сaballero», яке походить від іспанського «сaballо» – кінь, означає вершника або дворянина на коні. Він подивися на мене пронизливо. – Я вершник без коня, – відповів він з широкою посмішкою. А потім додав: – Я ж сказав тобі, що мене звуть Хуан Матус. Його посмішка мені сподобалась. Я подумав, що він з тих людей, які цінують відвертість, тому вирішив прямо викласти йому своє прохання. Я сказав, що цікавлюся збиранням та вивченням медичних рослин, особливо галюциногенного кактуса пейота, який я довго вивчав в Лос-Анжелеському університеті. Мені самому мої слова видавалися цілком серйозними та вартими довіри. Старий повільно захитав головую, і я, підбадьорений його мовчанням, додав, що без сумніву для нас обох буде корисно зустрітися якось і поговорити про пейот. Він підняв голову і подивився мені прямо в очі. Це був грізний погляд. Він не був загрозливим або жахаючим – це був погляд, який пройшов крізь мене. Я занімів, і не здатен був більше промовити жодного слова. Однак, старий залишив мені надію, сказавши, що, можливо, я зможу зустрітися з ним одного дня у нього вдома. З точки зору мого особистого досвіду, мені вкрай складно оцінити той вплив, який здійснив на мене цей погляд дона Хуана. Коли я почав вивчати антропологію і познайомився з доном Хуаном, я вже був експертом у тому, що називається «крутитися серед людей». Я поїхав з дому багато років тому, і в моєму розумінні це значило, що я був здатен подбати про себе. Коли я зустрічав опір, то завжди міг задобрити іншу людину, піти на поступки, вступити в суперечку чи розсердитися, або, якщо нічого іншого не залишалося, почати скиглити та жалітися. Коротше кажучи, я завжди знав, що робити в будь-якій ситуації, і до цього часу ніколи в моєму житті жодній людині не вдавалося зупинити мене так швидко і остаточно, як це зробив в той день дон Хуан. Справа навіть не в тому, що я занімів. В моєму житті траплялися випадки, коли я не міг відповісти нічого своєму опонентові через повагу до нього, однак в такі моменти я продовжував сердитися в своїх думках. Але під поглядом дона Хуана я занімів настільки, що навіть не міг зв’язно міркувати. Отже, я був заінтригований цим дивовижним поглядом і вирішив обов’язково відшукати старого. Протягом наступних шести місяців після нашої першої зустрічі я прочитав всі доступні мені роботи про використання пейоту американськими індіанцями, особливо про культ пейоту у індіанців Великих Рівнин. І коли я відчув, що готовий, я вирушив в Арізону. Субота, 17 грудня 1960 року Після довгих і недешевих розпитувань серед місцевих індіанців я нарешті знайшов будинок дона Хуана. На початку другої половини дня я під’їхав до будинку і припаркував машину. Дон Хуан сидів на дерев’яній кліті з-під молока. Він, здається, впізнав мене і привітався як тільки я вийшов з машини. Ми обмінялися необхідними люб’язностями, а потім я відверто зізнався, що збрехав йому під час нашої першої зустрічі: я хизувався своїми знаннями про пейот, хоча насправді нічого про це не знав. Він уважно подивися на мене. Його погляд був дуже добрим. Я сказав йому, що останні шість місяців готувався до нашої зустрічі, читаючи наукові праці про пейот, тому зараз дійсно знаю набагато більше. Він засміявся. Очевидно, щось видалося йому смішним в моїх словах. Він сміявся наді мною, і я зніяковів і відчув себе трохи ображеним. Мабуть, він помітив моє напруження і сказав, що хоча у мене й були найкращі наміри, насправді не існувало ніякого способу підготуватися для нашої зустрічі. Я замислився, чи буде доречним запитати у нього про прихований сенс його висловлювання, але нічого не сказав. Дон Хуан, здається, помітив мої вагання, і пояснив свою думку. Він сказав, що мої слова нагадали йому історію про короля, який колись давно переслідував та вбивав представників одного народу. Ці люди нічим не відрізнялися від своїх гнобителів, окрім того, що особливим чином вимовляли деякі слова – саме це їх і виказувало. Король зробив застави на дорогах і кожну людину, яка проходила повз, королівський чиновник просив вимовити ключове слово. Ті, хто вимовляв його так само, як король, залишалися жити, а всіх інших одразу ж катували. Суть історії полягала в тому, що один молодий чоловік вирішив підготуватися до випробування і навчився вимовляти ключове слово так, як це подобалося королю. Дон Хуан сказав, широко посміхаючись, що хлопцеві фактично знадобилося «щість місяців», щоб довести свою вимову до досконалості. І ось настав день великого випробування: молодий чоловік, повністю впевнений у собі, підійшов до застави і став чекати на королівського чиновника. Тут дон Хуан театрально перервав свою розповідь і подивився на мене. Його пауза була запланованою заздалегідь і видалася мені трохи банальною, але я вирішив підтримати його гру. Тим більше, що я вже чув подібну історію раніше. В ній йшлося про німців та євреїв, зокрема про те, що євреїв визначали по їх особливій вимові деяких слів. В цій історії службовець забув ключове слово і попросив головного героя сказати інше, дуже схоже на перше, але яке хлопець не навчився вимовляти правильно. Здавалось, дон Хуан чекає, коли я запитаю його, що сталося далі. – Що ж сталося з молодим чоловіком далі? – запитав я якомога наївніше. – Хлопець був насправді дуже хитрим, – сказав дон Хуан. – Він зрозумів, що чиновник забув ключове слово, і, перш ніж той встиг сказати щось ще, зізнався йому, що готувався шість місяців. Він замовк і глянув на мене з пустотливим блиском в очах. Цього разу він мене спіймав. Зізнання молодого чоловіка було новим елементом історії, і я вже не знав, чим вона закінчиться. – І що трапилось далі? – поцікавився я. – Хлопця вбили на місці, звичайно! – відповів він і зареготав. Мені дуже сподобалося те, як дону Хуану вдалося захопити мій інтерес, і ще більше – те, як він пов’язав цю історію зі мною. Здавалось, він взагалі вигадав її виключно для того, щоб поглузувати з мене, витончено та артистично, тому я засміявся разом з ним. Потім я сказав йому, що, не зважаючи на мої дурні виправдання, мене дійсно дуже цікавить вивченням рослин. – Я дуже люблю ходити, – несподівано заявив він. Я подумав, що він навмисно змінює тему нашої розмови, щоб уникнути відповіді, але не захотів дратувати його своєю наполегливістю. Він запитав, чи не бажаю я піти з ним у невеличку прогулянку по пустелі, і я відповів, що з величезним задоволенням приєднаюся до нього. – Але це не пікнік, – додав він попереджувальним тоном. Я знову сказав, що дуже хочу з ним працювати, що мене цікавить будь-яка інформація стосовно використання цілющих рослин, і що я хочу заплатити йому за його час та зусилля. – Ти працюватимеш на мене, а я платитиму тобі за це. – Скільки ти будеш мені платити? – запитав він Я помітив нотку жадібності в його голосі. – Скільки ти вважаєш за необхідне, – відповів я. – Плати мені за мій час… своїм часом, – сказав він. Я подумав, що він дуже своєрідний старий, і сказав йому, що не розумію, що він має на увазі. Він пояснив, що оскільки про рослини нема чого розповідати, то брати з мене гроші було б для нього неприйнятним. Раптом дон Хуан глянув на мене пронизливо. – Що ти там робиш у себе в кишені, – запитав він насуплено. – Ти що, граєшся зі своєю цюцюркою? Він мав на увазі рухи, які я робив, записуючи нашу розмову у своєму блокноті, який був схований у величезному кармані моєї вітрівки. Коли я пояснив йому це, він щиро розсміявся. Я сказав, що не хотів турбувати його своїм записами. – Якщо хочеш записувати – записуй, – сказав він. – Мені це не заважає. Ми ходили по пустелі до самої темряви. Він не показував мені ніяких рослин і нічого про них не розповідав. Ми зупинилися на хвилину відпочити біля великих кущів. – Рослини – дуже цікаві створіння, – сказав дон Хуан, не дивлячись на мене. – Вони живі і можуть відчувати. Як тільки він це промовив, сильний порив вітру затряс пустельний чапараль навколо нас, і кущі зашелестіли листям. – Ти чув? – запитав він, прикладаючи праву руку до вуха. – Вітер і листя погоджуються зі мною. Я засміявся. Мій друг, який нас познайомив, попереджав мене про ексцентричність цього старого. Я подумав, що «погодження з боку листя» було одним з його дивацтв. Ми ще деякий час блукали по пустелі, але дон Хуан не показував мені ніяких рослин і не збирав їх, він просто рухався крізь кущі, легенько їх торкаючись. Потім він вирішив зробити привал, сів на камінь і сказав мені відпочити і огледітися навколо. Я хотів з ним поговорити, тому знову попросив його, щоб він розповів мені хоч щось про рослини, особливо про пейот, і наполіг, щоб він погодився взяти гроші за свої послуги. – Тобі не потрібно мені платити, – відповів він. – Можеш запитувати мене, про що хочеш. Я розповім тобі, що знаю, а потім скажу, що з цим робити. Дон Хуан запитав, чи згоден я на таку форму співробітництва. Я був у захваті. А потім він додав загадково: – Про рослини, мабуть, нема чому вчитися, тому що про них нема чого сказати. Я не зрозумів його слів. – Про що ти говориш? – запитав я. Він повторив своє висловлювання тричі, і одразу після цього місцевість навколо нас здригнулася від гуркоту реактивного літака, який пронісся низько над пустелею. – Ось! Світ тільки що погодився зі мною, – заявив він, прикладаючи руку до вуха. Він був дуже кумедним, а його сміх був заразним. – Ти з Арізони, доне Хуане? – запитав я, намагаючись зробити так, щоб наша розмова стосувалася його роботи як інформатора. Він подивився на мене і ствердно кивнув. Його очі здалися мені стомленими – його зіниці були закочені вгору. – А де саме в цій місцевості ти народився? Він знову нічого не відповів, але кивнув головою, так що це міг бути або ствердний жест, або нервове похитування людини, яка над чимось замислилася. – А звідки ти сам? – запитав він. – З Південної Америки, – відповів я. – Вона велика. Ти приїхав з неї усієї? Його пронизливий погляд був прикутий до мене. Я почав був розповідати про обставини мого народження, але він мене перебив. – Ми схожі в цьому плані, – сказав він. – Я живу тут, але насправді я Які із Сонори. – Справді? А я ось приїхав з… Він не дав мені закінчити. – Знаю, знаю. Ти той, хто ти є, і звідти, звідки ти є, так само, як я – Які із Сонори. Його очі блищали, його сміх був хвилюючим – у мене з’явилося незрозуміле почуття провини, наче мене спіймали не брехні, наче дон Хуан знав дещо, що я хотів приховати. Мій неспокій посилювався, і він, помітивши це, підвівся і запропонував повечеряти в ресторані у місті. Прогулянка до його будинку та поїздка за кермом дещо заспокоїли мене, але мені не вдалося розслабитися повністю. Я відчував небезпеку, хоча й не міг пояснити, з чим вона пов’язана. Я хотів замовити дону Хуану пиво в ресторані, але він сказав, що не п’є алкоголь, навіть пиво. Я йому не повірив і засміявся про себе – мій друг розповідав, що «у старого більшість часу не всі вдома». Але мені було все рівно, чи правда це, чи ні – дон Хуан подобався мені, в його особистості було щось дуже заспокійливе. Він, мабуть, помітив на моєму обличчі здивування, тому почав пояснювати, що пив, коли був молодим, але одного дня просто це покинув. – Дуже часто люди навіть і не підозрюють, що можуть викинути зі свого життя все що завгодно, ось так, – він клацнув пальцями. – Ти вважаєш, що людина може так просто кинути курити або пити? – запитав я. – Звичайно! – відповів він впевнено. – Куріння та алкоголь – ніщо, якщо ми хочемо їх покинути. В цю мить в кавоварці гучно забулькотіла вода. – Бачиш! – вигукнув дон Хуан з блиском в очах. – Окріп згоден зі мною. І через декілька секунд додав: – Людина може отримувати погодження від всього оточуючого. Саме в цю мить кавоварка забулькотіла ще гучніше. Він подивився на неї, кивнув головою і дуже м’яко сказав: «Дякую», а потім зареготав. Я зніяковів. Його регіт був занадто гучним, але він мені сподобався. Так закінчилася наша перша зустріч. Коли ми вийшли з ресторану, він попрощався зі мною. Я сказав, що мушу відвідати деяких друзів і хочу зустрітися з ним знову наприкінці тижня. – Коли ти будеш вдома, – запитав я. Він уважно подивився на мене. – Я буду вдома, коли ти приїдеш. – Але я не знаю точно, коли я зможу приїхати. – Тоді просто приїжджай і ні про що не хвилюйся. – А якщо тебе не буде вдома? – Я буду, – він посміхнувся і пішов геть. Я наздогнав його і запитав, чи можна мені наступного разу взяти фотоапарат, щоб сфотографувати його і його будинок. – Про це не може бути й мови, – відповів він похмуро. – А як щодо магнітофону? Ти ж не будеш проти? – Боюсь, це також неможливо. Це мене роздратувало; я почав сердитися і сказав, що не бачу розумних пояснень для його відмови. Дон Хуан заперечно похитав головою. – Забудь про це, – сказав він із силою. – І якщо хочеш знову мене побачити – більше ніколи про це не згадуй. Я спробував останній слабкий аргумент, і сказав, що фотографії та аудіозаписи були потрібні мені для моєї роботи. Він відповів, що є лише одна річ, яка нам потрібна для всього, що ми робимо. Він назвав її «духом». – Без духу людина не здатна ні на що – сказав він. – А в тебе його немає. Хвилюйся за це, а не за свої фотографії. – Що ти… Він перервав мене рухом руки. Потім зробив декілька кроків назад і подивився на мене. – Обов’язково повертайся, – промовив він заспокійливо і помахав рукою. СТИРАННЯ ОСОБИСТОЇ ІСТОРІЇ Четвер, 22 грудня 1960 року Дон Хуан сидів на підлозі біля дверей до свого будинку, притулившись спиною до стіни. Він перевернув стару дерев’яну кліть з-під молока і запропонував мені сісти та почуватися як вдома. Я хотів подарувати йому сигарети – я привіз їх цілий блок. Він сказав, що не курить, але подарунок прийняв. Ми поговорили трохи про те, як холодно в пустелі вночі, та про інші звичайні речі. Я запитав його, чи не порушую я його звичний розпорядок дня. Він глянув на мене дещо похмуро і відповів, що у нього немає ніяких розпорядків, і що я можу залишатися з ним до вечора, якщо бажаю. Я підготував деякі генеалогічні таблиці, які збирався заповнити з його допомогою. Я також виписав з етнографічної літератури довгий перелік культурних особливостей, які, як вважалося, були властиві індіанцям цієї місцевості. Я хотів пройтися з доном Хуаном по всьому переліку і відмітити ті поняття, які були йому знайомі. Я почав з таблиць спорідненості. – Як ти називав свого батька, доне Хуане? – запитав я. – Я називав його татусем, – сказав він із серйозним виразом обличчя. Я відчув деяке роздратування від його відповіді, але продовжив далі, гадаючи, що він не зрозумів мого запитання. Я показав йому таблицю, і пояснив, що одна клітинка була для батька, а друга – для матері. Як приклад я навів декілька виразів, які використовуються в англійській та іспанській мовах для звернення до батьків. А потім подумав, що, можливо, мені варто почати з матері. – Як ти називав свою матір? – запитав я. – Я називав її матусею, – відповів він наївним тоном. – Я маю на увазі, які інші слова ти використовував, коли звертався до матері або батька. Як ти їх називав? – терпляче допитувався я, намагаючись залишатися ввічливим. Дон Хуан почухав голову і подивися на мене з дурним виразом обличчя. – От дідько, – сказав він. – Тут ти мене спіймав. Ану, дай подумати. Через мить він здається згадав щось, і я приготувався записувати. – Що ж – почав він, немовби поринувши у глибокі роздуми, – як ще я називав своїх батьків? Я називав їх «Агов, татусю!», «Агов матусю!». Я засміявся проти своєї волі. Ці вирази були дійсно комічними, і в той момент я не міг зрозуміти, чи був він хитрим старим дідом, який глузує з мене, чи справжнім дурником. Зібравши все своє терпіння, я сказав дону Хуану, що питання, які я йому ставлю, дуже серйозні, і для моєї роботи дуже важливо заповнити всі ці таблиці. Я спробував пояснити йому ідею родоводу та особистої історії. – Як звали твоїх батьків? – запитав я його. Дон Хуан подивився на мене ясним добрим поглядом. – Не витрачай свій час на це лайно, – сказав він м’яко, але з несподіваною силою. Я занімів. Мені здалося, що хтось інший промовив ці слова замість нього. Секунду назад він був буркотливим придуркуватим індіанцем, що чухає собі потилицю, а вже наступної миті ми помінялися ролями: це я був дурнем, а він дивився на мене своїм невимовним поглядом, в якому не було ані зарозумілості, ані ненависті, ані зневаги чи презирства – лише доброта, ясність і проникливість. – У мене немає особистої історії, – сказав дон Хуан після довгої мовчанки. – Одного дня я з’ясував, що особиста історія мені більше не потрібна, тому покинув її, так само, як кинув пити. Я не зрозумів його останніх слів. Я зніяковів і відчув себе у небезпеці, а потім нагадав дону Хуану його обіцянку, що я можу ставити йому будь-які запитання. Він запевнив мене, що так і є. – У мене немає більше особистої історії, – повторив він своє твердження і подивився на мене пронизливо. – Одного дня, коли я перестав відчувати потребу в ній, я її покинув. Я уважно дивився на нього, намагаючись зрозуміти приховане значення його слів. – Як людина може покинути свою особисту історію? – запитав я з викликом. – Для початку, вона повинна цього бажати, – сказав дон Хуан. – А потім поступово і обережно відрізати її, шматочок за шматочком. – Але звідки у людини може виникнути таке бажання?! – закричав я. Я завжди відчував надзвичайно міцний, нерозривний зв’язок з моєю особистою історією. Моя сім’я мала дуже глибокі корені, і я був впевнений, що саме завдяки цьому в моєму життя є сенс. – Думаю, тобі варто пояснити мені, що саме ти маєш на увазі під поняттям відкидання особистої історії, – сказав я. – Покінчити з нею – ось що я маю на увазі, – відповів він різко. Я продовжував наполягати, що не зрозумів його твердження. – Ось, наприклад, ти, доне Хуане, – сказав я. – Ти – Які, і ти нічого не можеш з цим вдіяти. – Я? – відповів він, посміхаючись. – Звідки ти знаєш? – Дійсно! Я не можу знати цього напевне. Але важливо те, що ти це знаєш, і саме це робить цю історію особисто твоєю. Я вважав свій аргумент непереборним. – Те, що я знаю, що я Які, не робить це частиною моєї особистої історії. – заперечив він. – Цей факт стає частиною особистої історії тільки тоді, коли ще хтось, окрім мене, знає про нього. А я можу тебе запевнити: ніхто ніколи не буде знати напевне, чи я Які, чи ні. Я незграбно все записав і подивився на дона Хуана. Я ніяк не міг зрозуміти, що він собою являє, і перебирав в голові свої враження про нього: той таємничий, невимовний погляд, яким він подивився на мене під час нашої першої зустрічі; симпатія, яку викликали його слова про те, що він отримує погодження від усього навколо; його дошкульний гумор і спритність; вираз відвертої нетямущості на його обличчі, коли я запитував його про батьків, і несподівана сила його зауважень, які буквально збивають мене з ніг. – Ти не знаєш, хто я є, чи не так? – промовив дон Хуан, наче читаючи мої думки. – Ти ніколи не знатимеш, що я собою являю, тому що у мене немає особистої історії. Він запитав, чи є у мене батько. Я відповів, що є. Він сказав, що мій батько є прикладом того, про що він говорить, і попросив мене пригадати, що мій батько про мене думав. – Твій батько все про тебе знає, – сказав дон Хуан. – Він давно з’ясував для себе, що ти собою являєш. Він знає, хто ти, і що ти робиш, і в світі немає сили, яка б змусила його змінити думку про тебе. Дон Хуан додав, що кожна людина, яка мене знає, вже склала про мене власну думку, і кожний мій наступний вчинок цю думку лише підкріплює. – Хіба ти не розумієш? – заявив він драматичним тоном. – Ти змушений оновлювати свою особисту історію, розповідаючи своїм батькам, рідним і друзям про все, що ти робиш. З іншого боку, коли ти позбавляєшся особистої історії, тобі більше не потрібно нікому нічого пояснювати. Ніхто не може розсердитися на твої вчинки або розчаруватися в тобі. І, що найважливіше, ніхто не сковує тебе своїми думками. Нарешті я зрозумів його думку. Фактично, я знав це й сам, але ніколи не розглядав можливість застосувати цю ідею в своєму повсякденному житті. Концепція відмови від особистої історії дійсно була дуже привабливою, принаймні на інтелектуальному рівні, хоча й асоціювалася у мене із самотністю, яку я знаходив загрозливою та неприємною. Я хотів поділитися своїми думками з доном Хуаном, але не став. Було щось безглузде в ситуації, яка склалася: я почувався посміховиськом, намагаючись вступити в філософський диспут зі старим індіанцем, якому вочевидь не вистачало «інтелектуальної витонченості» студента університету. Якимось чином ми знову відхилилися від теми генеалогії, яку я з самого початку мав намір з ним обговорювати. – Я не розумію, чому ми розмовляємо про це, доне Хуане, коли все, що мені було потрібно, це декілька імен в моїх таблицях. – Все дуже просто, – сказав він. – Ми зараз розмовляємо про це, тому що я сказав, що ставити людині запитання про її минуле – це ідіотизм. Він говорив твердо, і я відчув, що немає ніякої можливості змусити його думати інакше. Тому я змінив тактику. – Відмова від особистої історії – це те, що роблять індіанці Які? – запитав я. – Це те, що роблю я, – відповів дон Хуан. – Де ти цьому навчився? – Я навчився цьому протягом свого життя. – Твій батько вчив тебе цьому? – Ні. Скажімо так: я навчився цьому сам, а зараз розповідаю цю таємницю тобі, щоб ти не пішов сьогодні з пустими руками. Останні слова він промовив драматичним шепотом. Його театральність розвеселила мене – я мав визнати, що в цьому він був неперевершеним. Мені спало на думку, що я спілкуюся з природженим актором. – Запиши те, що я сказав, – заявив він зверхньо. – Чому б ні? Здається, ти почуваєш себе більш розкуто, коли пишеш. Я глянув на дона Хуана, і він, напевне, помітив розгубленість в моїх очах. Він ляснув себе по стегнах і весело засміявся. – Дуже важливо стерти всю свою особисту історію, – почав він повільно, даючи мені змогу записати його слова, – для того, щоб звільнитися від обтяжуючих думок інших людей. Я не міг повірити, що він насправді таке сказав. Дон Хуан помітив, що я остаточно заплутався, і одразу ж цим скористався. – Ось ти, наприклад, – продовжив він. – Ти ніяк не можеш зрозуміти, що я собою являю, тому що я стер свою особисту історію. Я помаленьку, крок за крок, напустив навколо себе туман, і тепер жодна людина не знає, хто я є, і чим займаюсь. – Але ж ти сам знаєш, хто ти? – заперечив я. – Можеш бути впевненим, що… ні! – заявив він і впав на підлогу, сміючись над моїм здивованим виглядом. Пауза, яку він зробив перед останнім словом, змусила мене повірити в його позитивну відповідь на моє запитання. Але його підступний виверт збив мене з пантелику – він видався мені загрозливим, і я насправді почав боятися. – Це та маленька таємниця, якою я збираюся сьогодні з тобою поділитися, – сказав дон Хуан тихим голосом. – Ніхто не знає, хто я, і що я роблю. Навіть я сам. Він глянув в мою сторону скоса, але його погляд був спрямований крізь мене, в простір за моїм правим плечем. Він сидів зі схрещеними ногами та прямою спиною, але виглядав при цьому повністю розслабленим. В ту мить він здався мені втіленням люті, справжнім індіанським вождем, «червоношкірим воїном» з розповідей про Дикий Захід, які я читав у дитинстві. Я поринув у романтичний настрій і раптом відчув всю підступність свого подвійного ставлення до дона Хуана: з одного боку він мені дуже подобався, а з другого – лякав до смерті. Він деякий час не зводив з мене очей. – Як я можу знати, хто я, якщо я – все це? – промовив він, обводячи рукою все навколо. А потім посміхнувся: – Ти повинен поступово створити туман навколо себе, стерти все, так, щоб про тебе нічого не можна було сказати напевне. Твоя проблема зараз полягає в тому, що ти занадто реальний; і всі твої прагнення, і твої настрої також занадто реальні. Припини вважати, що тобі все давно відомо; почни стирати самого себе. – Але навіщо? – запитав я з непокорою. Я раптом усвідомив, що він повчає мене, як себе поводити. Я ніколи терпіти не міг, коли хтось намагався вчити мене, що робити, тому одразу займав захисну позицію, навіть за найменшого натяку на подібне ставлення до себе. – Ти говорив, що хочеш вчитися знанням про рослини, – сказав дон Хуан спокійно. – Ти сподіваєшся зробити це, не доклавши ніяких зусиль? Чим ми, по-твоєму, займаємося? Ми домовились, що ти ставитимеш запитання, а я відповідатиму на них те, що знаю. Якщо тобі це не подобається – нам більше нема про що говорити. Його відвертість стурбувала мене, і я з прикрістю був змушений визнати, що він правий. – Давай зробимо так, – продовжив він. – Якщо вже ти хочеш вчитися знанням про рослини, хоча про них дійсно нема чого сказати, ти повинен, поміж іншим, стерти свою особисту історію. – Як мені це зробити? – запитав я. – Почни з простих речей. Наприклад, не розповідай нікому, чим ти насправді займаєшся. Потім тобі потрібно буде позбутися всіх, хто тебе добре знає. Таким чином ти створиш туман навколо себе. – Але це абсурд, – запротестував я. – Чому люди не повинні нічого про мене знати? Що в цьому поганого? – Погано те, що як тільки вони пізнають тебе ближче, ти стаєш для них кимось наперед визначеним і передбачуваним, і з тієї миті ти вже не здатен вирватися з полону їх думок. Особисто я віддаю перевагу повній свободі, яку дарує нам наша невідомість. Ніхто не може нічого сказати про мене з непохитною впевненістю, як це можуть сказати про тебе. – Але поводитись так, означало б брехати. – Мені немає діла до правди чи брехні, – відмовив він жорстко. – Брехня стає брехнею тільки якщо ти маєш особисту історію. Я сказав, що мені не подобається навмисно створювати таємничий настрій навколо себе та вводити людей в оману. Він відповів, що я і так постійно ввожу в оману кого заманеться. Дон Хуан зачепив болюче питання. Я навіть не попросив його пояснити, що він мав на увазі під тим, що я постійно ввожу людей в оману, і чому він зробив такий висновок. Натомість, я одразу почав захищатися і сказав, що мені боляче думати, що мої рідні і друзі вважають мене ненадійним, хоча насправді я не сказав жодного слова неправди за все своє життя. – Ти завжди знав, як брехати, – відповів на це дон Хуан, – але не знав, навіщо. Тепер знаєш. Я почав сперечатися: – Хіба ти не розумієш, що мені набридло, що люди вважають мене ненадійним? – Але ж ти таким і є, – сказав він впевнено. – Та щоб вам всім повилазило, я не такий! –закричав я. Мої хвилювання і роздратованість викликали у нього черговий напад сміху. В ту мить я всією душею зневажав старого за цю його самовпевненість. Але, на жаль, він був правим щодо мене. Згодом я заспокоївся, і дон Хуан продовжив говорити. – Коли у тебе немає особистої історії, жодне слово з того, що ти говориш, не може бути брехнею. Ти маєш клопіт, бо змушений розповідати кожному все про себе і свої справи, але в той же час ти намагаєшся зберегти свіжість і новизну спілкування. Тому, коли твоя розповідь перестає бути цікавою і хвилюючою, ти починаєш брехати, просто щоб підтримати розмову. Я був вражений розмахом нашої бесіди. Я записав якомога детальніше всі подробиці нашого обміну думками, зосереджуючи увагу на тому, що говорив дон Хуан, і уникаючи розмірковувань про значення його слів або моє до них ставлення. – Відтепер, – сказав він, – ти можеш розповідати людям про все, що забажаєш, але ти ніколи не повинен говорити їм, як саме ти це зробив. – Але я не вмію зберігати таємниці! – залементував я. – Така поведінка для мене неприйнятна. – Тоді змінися! – відмовив він із шаленим блиском в очах. Дон Хуан був схожий на дивну дику тварину. І в той же час він був дуже уважним до своїх слів і думок. Моє занепокоєння поступилося місцем розгубленості. – Ти маєш зрозуміти, – сказав він, – що у нас є лише дві альтернативи: ми або ставимося до речей як до незаперечних фактів, або ні. Обираючи перше, нас в решті решт поглинає нудьга та втома від світу та самих себе. Якщо ж ми віддаємо перевагу другому варіанту і стираємо особисту історію, то нам вдається створити туман навколо себе – дуже хвилюючий і загадковий стан, в якому ніхто, навіть ми самі, не знаємо, за яким кущем ховається заєць. Я заперечив, що стирання особистої історії здатне лише підсилити у людини почуття незахищеності. – Коли нічого не відомо напевне, ми постійно залишаємося напоготові, навшпиньках, – відповів на це дон Хуан. – Набагато цікавіше не знати, за яким кущем ховається заєць, ніж поводити себе так, наче ти знаєш. Він більше не сказав ані слова; ми сиділи у повній тиші близько години. Я не знав, про що ще його можна запитати. Нарешті він підвівся і попросив підвезти його до найближчого сусіднього містечка. Я не знаю чому, але наша розмова виснажила мене. Я відчував сонливість. Дон Хуан попросив мене зупинитися і сказав, що якщо я хочу розслабитись, то маю залізти на пласку верхівку пагорба на узбіччі дороги і полежати на ньому долілиць головою на схід. Він підганяв мене зробити так, як він сказав. Я не хотів з ним сперечатися, почуваючись занадто втомленим для розмов, тому виконав його вказівку. Я проспав лише дві або три хвилини, але цього було достатньо, щоб поновити мою енергію. Ми приїхали в центр міста, де він попросив його висадити. – Повертайся, – сказав він, виходячи з машини. – Обов’язково повертайся. ПОЗБАВИТИСЯ ВІД ПОЧУТТЯ ВЛАСНОЇ ВАЖЛИВОСТІ Я мав можливість обговорити два мої попередні візити до дона Хуана з другом, який нас познайомив. Він сказав, що я гаю час. Вислухавши мої детальні звіти про наші з доном Хуаном розмови, мій друг висловив думку, що я романтизую старого дурного селюка. Але я зовсім не був схильним романтизувати цього дивакуватого діда. Я був переконаний, що його жорстка критика, спрямована в мій бік, дуже негативно вплинула на моє ставлення до нього. Однак, я був змушений визнати, що вона завжди була доречною, чітко окресленою і справедливою до останнього слова. Суть дилеми, яка мучила мене, полягала в небажанні визнавати, що дон Хуан здатен зруйнувати будь-яке моє уявлення про світ, з одного боку, і в усвідомленні того, що він зовсім не схожий на «божевільного», як це стверджував мій друг – з іншого. Я відчував необхідність зустрітися з доном Хуаном ще раз, щоб вирішити це питання остаточно. Середа, 28 грудня 1960 року Як тільки я приїхав, ми одразу вирушили на прогулянку в пустельний чапараль. Дон Хуан, здавалось, чекав на мене і навіть не глянув на продукти, які я йому купив. Ми йшли декілька годин. Він не збирав і не показував мені ніяких рослин, але розповів про «правильний спосіб ходи». Він сказав, що мій звичний спосіб ходи дуже виснажливий, і що я повинен злегка підгинати пальці, коли йду, тому що це допомагає зосередити мою увагу на дорозі й на оточуючих предметах. Він зазначив також, що я ніколи не повинен нічого носити в руках, а користуватися, в разі необхідності, рюкзаком або наплічною сумкою. Дон Хуан був впевнений, що, тримаючи під час ходи руки так, як він пояснив, людина ставала витривалішою й уважнішою. Я не бачив сенсу сперечатися, тому підігнув пальці, так як він хотів. Але не відчув змін, про які він говорив. На прогулянку ми вийшли вранці, і тільки близько полудня сіли відпочити. Я спітнів і хотів був напитися води зі своєї фляги, але дон Хуан зупинив мене, і сказав, що краще зробити лише один ковток. Він зірвав декілька листків з невеличкого жовтуватого кущика і почав жувати їх. А потім дав мені декілька таких самих листків і сказав, що це листя просто чудове, і що якщо я буду жувати його дуже повільно, спрага зникне. Листя не втамувало спрагу, але й не викликало ніяких неприємних відчуттів. Дон Хуан, здається, прочитав мої думки, і пояснив, що я не відчув переваг «правильного способу ходи» і чудових властивостей листя, тому що я молодий і сильний, а моє тіло нічого не помітило, тому що воно трохи тупувате. Він засміявся. У мене не було настрою сміятися разом з ним, і це розвеселило його ще більше. Він виправився, і сказав, що моє тіло не те, щоб тупувате, а, скоріше, дрімаюче. В цю мить прямо над нами пролетіла, каркаючи, величезна ворона. Я здригнувся від несподіванки, а потім засміявся над своїм переляком. Ситуація дійсно здалася мені кумедною, але, на мій подив, дон Хуан різко смикнув мене за руку і наказав замовкнути. Вираз обличчя у нього був дуже серйозний. – Це не жарти, – промовив він суворо, наче я мав розуміти, про що він говорить. Я попросив його пояснити, чому він так жорстко поставився до мого сміху над вороною, коли сам нещодавно сміявся з кавової машини. – Те, що ти бачив, було не просто вороною! – заявив він. – Але я бачив саме ворону, – наполягав я. – Нічого ти не бачив, дурню, – грубо відмовив він. Його грубість була невиправданою. Я сказав, що не люблю гнівати людей, і що, можливо, було б краще, щоб я пішов, якщо вже у нього немає настрою для розмови. Після моїх слів він зареготав так, наче я був клоуном – його поведінка дратувала мене неймовірно. – Ти дуже жорстокий, – спокійно промовив він. – І сприймаєш себе занадто серйозно. – А ти хіба робиш не те саме? – запитав я. – Ти не сприймав себе серйозно, коли розсердився на мене? Дон Хуан відповів, що сердитися на мене було останньою річчю, яку він збирався робити. А потім подивився на мене пронизливим поглядом. – Те, що ти бачив, не було погодженням від світу, – сказав він. – Ворона, яка летить або каркає, – це не підтвердження, це – знак! – Знак чого? – Дуже важливий знак стосовно тебе, – промовив він загадковим тоном. В цю саму мить вітер зірвав засохлу гілку з куща і кинув її нам під ноги. – А ось це – погодження, – вигукнув він з сяючими очима і зареготав. Мені здалося, що він навмисне дражнить мене, на ходу вигадуючи правила своєю дивацької гри таким чином, щоб йому дозволено було сміятися, а мені – ні. Я піддався своєму роздратуванню і виклав дону Хуану все, що про нього думаю. Але, судячи з усього, мої слова його зовсім не зачепили і не образили. Він засміявся наді мною, і я відчув себе повністю розбитим. Я подумав, що він навмисно принижує мене, і вирішив, що з мене досить «польової роботи». Я підвівся і заявив, що нам треба починати рухатися назад до його будинку, тому що мені час повертатися до Лос-Анджелесу. – Сядь! – наказав він мені жорстко. – Ображаєшся, як старенька бабуся. Ти не можеш піти зараз, тому що ми ще не закінчили. Я ненавидів його. Його зарозумілість змушувала мене трястися від роздратування. Він почав наспівувати дурнувату мексиканську народну пісеньку, імітуючи якогось популярного співака. Деякі склади він витягував, а інші, навпаки, скорочував так, що його виконання виявилося дуже кумедним. В решті решт я не стримався і засміявся. – Ось бачиш, ти смієшся над дурнуватою пісенькою, – сказав він. – Але артист, який співає її, і люди, які платять гроші за те, щоб його послухати, ставляться до цієї пісні цілком серйозно. – До чого ти ведеш? – запитав я. Я подумав, що за допомогою цього прикладу дон Хуан порівнює моє несерйозне ставлення до ворони і до пісеньки. Але він знову виявився хитрішим і сказав, що я схожий на співака і його слухачів, які вважають неймовірно серйозними речі, за які ніхто в здорову глузді й ламаного шага не дасть. Потім він повторив все, що розповідав мені про «вивчення рослин», звертаючи особливу увага на те, що якщо я справді хочу чомусь навчитися, то повинен радикально змінити свій повсякденний спосіб життя. Моє роздратування стало таким сильним, що мені коштувало величезних зусиль навіть просто продовжувати писати. – Ти ставишся до себе занадто серйозно, – почав він повільно. – Ти вважаєш себе до біса важливим. Припини це! Ти почуваєш себе достобіса важливим, тому й починаєш дратуватися через найменшу дрібницю. Ти такий до дідька важливий, що не можеш спокійно жити, якщо речі навколо виявляються не такими, як ти думав. Ти, мабуть, вважаєш, що маєш характер? Маячня! Ти слабкий і зарозумілий. Я спробував виправдатися, але він був незламним. Він зазначив, що протягом свого життя я не спромігся довести жодної справи до кінця – і все це через почуття невиправданої важливості, з яким я ставився до своєї особистості. Я був приголомшений впевненістю, з якою дон Хуан все це говорив. Але його слова були правдою, тому я був не тільки розгніваний, але відчував загрозу з його боку. – Почуття власної важливості – ще одна річ, якої треба позбутися, так само, як і особистої історії, – проголосив він. Мені зовсім не хотілося з ним сперечатися. Перевага була на боці дона Хуана: він поки що не збирався повертатися додому, а я не знав зворотнього шляху. Тому змушений був залишатися з ним. Раптом він почав рухати головою, немовби обнюхуючи повітря навколо себе, а потім легенько і ритмічно захитав нею. Здавалось, він перебував у стані надзвичайної пильності. Він глянув на мене із здивуванням і зацікавленістю – його очі бігали по моєму тілу з голови до п’ят, наче він шукав на мені щось особливе. Потім він несподівано підвівся і почав швидко йти. Я кинувся за ним. Близько години він зберігав дуже жвавий темп. Нарешті він зупинився біля кам’янистого пагорба і ми мовчки сіли на землю. Прогулянка повністю мене виснажила, хоча мій настрій покращився – це видалося мені дивним. Коли ми починали йти, я був неймовірно злий на дона Хуана, але зараз я почувався піднесено. – Дивно, але я почуваю себе дуже добре, – сказав я. Десь неподалік закаркала ворона. Він підняв палець біля правого вуха і посміхнувся. – Це був знак, – промовив він. Маленький камінець покотився з пагорба і з тріском упав в чапараль. Дон Хуан голосно засміявся і вказав у тому напрямку. – А це було погодження. Він запитав мене, чи готовий я продовжити розмову про почуття власної важливості. Я засміявся: я вже зовсім не гнівався на нього і навіть не міг зрозуміти, як я міг взагалі на нього розсердитися. – Не можу зрозуміти, що зі мною відбувається, – сказав я. – Я був розлюченим, а зараз абсолютно спокійний. – Світ навколо нас – дуже загадкове місце, – відмовив він. – Він не розкриває свої таємниці так легко. Мені подобалися його таємничі зауваження. Вони приваблювали мене своєю загадковістю, і я не міг зрозуміти, чи в них був якийсь прихований сенс, чи дон Хуан просто валяв дурня. – Якщо ти коли-небудь знов опинишся в пустелі, – сказав він, – тримайся подалі від тієї скелі, де ми сьогодні зупинялися. Уникай її, як чуми. – Чому? В чому справа? – Зараз не час це пояснювати, – відповів він. – Зараз нас турбує твоє почуття власної важливості. Доки ти вважаєш самого себе найважливішою річчю на землі, ти не здатен по-справжньому цінувати оточуючий світ. Ти наче кінь, взятий у шори, – не бачиш нічого, окрім себе. Якусь мить він уважно дивився на мене. – Я збираюся поговорити з моїм маленьким другом, – сказав він, вказуючи на невеличку рослину. Він став перед нею на коліна і почав пестити її і розмовляти з нею. Спочатку я не розумів, що він говорить, але потім він почав говорити іспанською. Деякий час дон Хуан говорив якісь ласкаві дурниці, а потім підвівся. – Не важливо, що саме ти говориш рослині, – сказав він. – Ти можеш навіть вигадувати свої слова. Важливо, щоб ти відчував до неї симпатію і поводився, як з рівною. Він пояснив, що збирач рослин повинен кожного разу вибачатися перед рослинами за те, що він їх зриває, і запевняти їх, що одного дня його власне тіло стане їм їжею. – Отже, ми з рослинами рівні, – підсумував він. – Ані ми, ані вони не є більш або менш важливими. – Давай, поговори з рослинкою, – підбивав мене дон Хуан. – Розкажи їй, що ти більше не почуваєш себе важливим. Мене вистачило лише на те, щоб стати перед рослиною на коліна, але я не міг змусити себе з нею говорити. Я почувався дурнем, тому засміявся. Однак я не гнівався. Дон Хуан похлопав мене по спині і сказав, що я принаймні стримався і не почав нервувати. – Відтепер розмовляй з маленькими рослинами, – додав він. – Розмовляй з ними, доки остаточно не позбавишся почуття власної важливості, доки не зможеш це робити в присутності інших людей. А тепер іди на ті пагорби і потренуйся самостійно. Я запитав, чи можу я розмовляти з рослинами мовчки, у своїх думках. Він засміявся, і легенько вдарив мене по голові: – Ні! Ти повинен промовляти до них голосно і чітко, якщо хочеш, щоб вони тобі відповіли. Я пішов туди, куди він мені сказав, сміючись про себе над його дивацтвами. Я навіть спробував поговорити з рослинами, але почуття, що я виглядаю дурнем, було непереборне. Перечекавши деякий час, я повернувся до дона Хуана. Я був впевнений, що він знав, що я не розмовляв з рослинами. Він навіть не глянув на мене, але вказав мені сісти поряд з ним. – Слідкуй за мною уважно, – сказав він. – Я збираюся поговорити з моїм маленьким другом. Він став на коліна перед невеличкою рослинкою і почав рухатися всім тілом і корчитися, при цьому щось говорячи і сміючися. Це тримало декілька хвилин, і мені здалося, що дон Хуан збожеволів. – Ця рослинка просила мене передати тобі, що вона їстівна, – сказав він, підводячись з колін. – Вона сказала, що жменька таких рослинок дозволить тобі залишатися здоровим, і що он там їх росте дуже багато. Дон Хуан вказав на галявину на схилі пагорба на відстані близько двохсот ярдів від нас. – Пішли, подивимось, – запропонував він. Мене розсмішила його вистава. Я був впевнений, що ми знайдемо там те, що шукаємо, адже дон Хуан був знавцем цієї місцевості, і знав, де ростуть їстівні і цілющі рослини. Поки ми йшли до галявини, він сказав, щоб я звернув увагу на цю рослину, оскільки її можна було вживати в їжу і вона мала цілющі властивості. Я запитав у нього, напівжартома, чи це йому розповіла йому тільки що сама рослинка. Він зупинився, подивився на мене із зневірою в погляді, і почав хитати головою. – Агов, – вигукнув він, сміючись, – твоя розумність робить тебе ще дурнішим, ніж я думав: як рослинка могла розповісти мені те, що я і так знаю все життя? Потім він став пояснювати, що йому давно відомі всі корисні властивості цього виду рослин, а рослинка лише розповіла йому про галявину на тому місці, куди ми йдемо, і була не проти, щоб він розповів про це мені. На схилі пагорбу дійсно росло багато таких самих рослин. Я хотів був розсміятися, але не встиг: дон Хуан сказав мені, щоб я подякував рослинам. Я почувався дуже незручно і не міг примусити себе зробити це. Він доброзичливо посміхнувся і зробив чергове таємниче зауваження. Він повторив його три або чотири рази, щоб краще донести до мене свою думку: – Світ навколо нас – це таємниця; і людина в ньому – не гірша і не краща за будь-що інше. Якщо маленька рослинка була з нами доброю, ми повинні подякувати їй, інакше вона може не дозволити нам піти. Від його погляду я відчув озноб, тому швидко нахилився до рослин і голосно промовив: «Дякую!» Дон Хуан тихенько засміявся. Ми гуляли ще близько години, а потім почали рухатися до його будинку. В якийсь момент я відстав від нього, і він зупинився, щоб мене почекати. Він перевів, чи тримаю я пальці підігнутими, як він мене вчив. Я не тримав. Наказовим тоном він сказав мені, що завжди, коли я з ним, я повинен вивчати і копіювати його манеру рухатися, або ж взагалі не приходити. – Я не можу постійно чекати не тебе, наче ти дитина, – заявив він обуреним тоном. Я був збентежений і здивований тим, що така стара людина була набагато спритнішою за мене. Я вважав себе сильним і атлетичним, але дон Хуан змушений був чекати на мене під час ходи. Я підігнув пальці, як він хотів, і, на моє здивування, більше не відставав від нього. Мені здавалося, що руки самі тягнуть мене вперед. Я був у піднесеному настрої і почувався щасливим, блукаючи по пустелі з дивним старим індіанцем. Я декілька разів запитав у нього, чи покаже він мені пейот. Він подивися на мене і не промовив ні слова. СМЕРТЬ – ПОРАДНИК Середа, 25 січня 1961 року – Ти коли-небудь будеш розповідати мені про пейот, доне Хуане? – запитав я. Він, як і раніше, нічого не відповів, і подивився на мене як на божевільного. Я намагався вже декілька разів підняти цю тему в наших розмовах, і кожного разу він насуплювався і хитав головою, не підтримуючи або відхиляючи цим жестом мою пропозицію, а зображаючи відчай і зневіру у моїй здатності щось зрозуміти. Раптом дон Хуан підвівся. Ми сиділи на землі перед його будинком. Ледь помітним кивком голови він вказав мені йти за ним. Ми заглибились в пустельний чапараль і рушили у південному напрямку. Поки ми йшли, він декілька разів нагадував мені про те, що я маю усвідомити непотрібність почуття власної важливості та особистої історії. – Твої друзі, – сказав він, несподівано повернувшись до мене, – ті, які вже довго тебе знають – ти повинен покинути їх якомога швидше. Я подумав, що він божевільний, і його наполегливість в цьому питанні – безглузда. Але я нічого не сказав. Він подивився на мене і почав сміятися. Після довгого переходу ми зробили зупинку. Я вже збирався сісти і відпочити, але дон Хуан сказав мені піти і поговорити голосно і чітко з групою рослин, яка знаходилася у двадцяти ярдах від нас. Я відчував скутість і якусь розумову загальмованість. Його прохання видавалися мені занадто химерними, і я сказав, що я не можу розмовляти з рослинами, тому що почуваю себе безглуздо. Він лише зауважив на це, що моє почуття власної важливості просто неосяжне, але потім, здається, раптово передумав, і сказав, що мені більше не потрібно намагатися розмовляти з рослинами до тих пір, доки я не навчуся робити це легко і природно. – Ти хочеш вчитися знанню про рослини, але не хочеш працювати в цьому напрямку, – сказав дон Хуан осудливо. – Чим ти хочеш займатися? Я пояснив йому, що мені потрібна достовірна інформація про використання індіанцями рослин. Тому я й попросив його бути моїм інформатором, і навіть запропонував заплатити за його час і клопіт. – Тобі треба було взяти гроші, – сказав я. – Так було б краще для кожного з нас. Я міг би тебе запитувати про що завгодно, тому що ти б на мене працював і я б тобі за це платив. Що ти про це думаєш? Він глянув на мене презирливо і видав своїм ротом непристойний звук, змусивши свою нижню губу і язик вібрувати, видихаючи із силою повітря. – Ось що я про це думаю, – відповів він і почав істерично реготати над виразом крайнього здивування на моєму обличчі. Очевидно, що дон Хуан був не тією людиною, яку я міг легко здолати. Не дивлячись на його вік, він був дуже енергійним та неймовірно сильним. Знайомлячись з ним, я був впевнений, що такий старий дід буде для мене чудовим інформатором. Старі люди, на моє глибоке переконання, ставали найкращими інформаторами, тому що були вже занадто слабкі для будь-чого, окрім балачок. Але дон Хуан зовсім не підходив на цю роль – я відчував, що він некерований та небезпечний. Мій друг, який нас познайомив, виявився правим: дон Хуан був дивакуватим старим індіанцем. І хоча більшість часу він не був схожий на людину, що вижила з розуму, як це стверджував мій товариш, для себе я вирішив, що він просто божевільний. В мені знову прокинулися старі сумніви і побоювання стосовно доцільності мого спілкування з ним, які, здавалось, я вже давно переборов. Однак, я пам’ятав, як легко після нашої першої зустрічі я вирішив для себе відшукати дона Хуана знову. Мені закралася в голову ідея, що, можливо, я сам був трохи божевільним, оскільки мені подобалася його компанія. Крім того, його думка про те, що моє почуття власної важливості є вадою, яку треба перемогти, дійсно на мене вплинула. Але всі ці роздуми та умовиводи ставали неважливими, як тільки я стикався з його химерною поведінкою в реальному житті: я одразу починав відчувати страх, і мені хотілося піти. Я сказав, що ми з ним такі різні, що просто не здатні поладнати один з одним. – Один з нас повинен змінитися, – відповів дон Хуан, дивлячись в землю. – І ти знаєш, хто саме. Він почав наспівувати мексиканську народну пісеньку, а потім несподівано підняв голову і подивився на мене. В його очах палала лють. Я хотів відвести свій погляд або замружитись, але, на мій величезний подив, я не міг припинити дивитися йому в очі. Він попросив мене сказати, що я побачив в його очах. Я відповів, що нічого не побачив, але він наполягав, щоб я сказав, що саме змусили мене відчути його очі. Я спробував пояснити, що його погляд викликав у мене лише збентеження і дискомфорт. Але дон Хуан не відступав. Він продовжував дивитися на мене. В його очах не було загрози або підлості; це був загадковий, але неприємний і пильний погляд. Він запита, чи не нагадую я йому птаха. – Птаха? – вигукнув я здивовано. Він тихенько засміявся, наче дитина, і відвів очі. – Так, – тихо відповів він, – птаха. Одного дуже особливого птаха. Дон Хуан знову скував мене своїми очима і наказав згадувати. Він додав з надзвичайною впевненістю, що він знає, що я вже бачив такий погляд раніше. Я подумав, що дон Хуан навмисне чіпляється до мене кожного разу, коли ми з ним розмовляємо, хоча я не даю жодного приводу для цього. Тому я почав, у свою чергу, дивитися йому в очі з демонстративною непокорою. Замість того, щоб розсердитися, він засміявся, а потім плеснув себе по стегнах і закричав так, наче він мчить на дикому коні. Але згодом він посерйознішав і сказав, що дуже важливо, щоб я припинив чинити йому опір і згадав того особливого птаха, про якого він говорить. – Дивись мені в очі, – додав він. В його погляді палала шалена лють. Його очі дійсно нагадали мені дещо, але я не був впевнений, що саме. Я на хвильку задумався над цим, а потім зрозумів: справа була не в формі його очей або голови, але в холодній жорстокості його погляду, який нагадав мені погляд сокола. В той момент, коли я це збагнув, у мене запаморочилося в голові, і мені здалося, що я бачу риси сокола замість обличчя дона Хуана. Видіння тривало лише мить, і я був занадто засмученим, щоб спробувати розгледіти в ньому щось більше. Дуже стривоженим тоном я сказав дону Хуану, що можу присягнутися, що бачив риси сокола на його обличчі. У нього зчинився черговий напад сміху. Я знав, як блищать очі соколів. Я полював на них, коли був малим хлопцем, і, на думку мого діда, мені це непогано вдавалося. У нього була ферма леггорнських курей, і соколи були загрозою для його бізнесу. Полювання на них було справою не тільки корисною, але й «правильною». І лише зараз я згадав, що шалена лють соколиних очей переслідувала мене роками, але це було так давно в минулому, що, здається, спогади про це мали б стертися з моєї пам’яті назавжди. – Колись давно я полював на соколів, – сказав я. – Я знаю, – відповів дон Хуан так, наче йому було це достеменно відомо. В його словах було стільки впевненості, що я почав сміятися. В той момент він здавався мені посміховиськом. Він навмисно говорив так, наче справді знав, що я колись полював на соколів. Я відчув глибоку зневагу до нього. – Чому ти так розсердився? – запитав він із щирим занепокоєнням в голосі. Я не знав чому. Тоді дон Хуан продовжив своє чудернацьке випробування і попросив мене знову подивитися йому в очі і розповісти про «дуже особливого птаха», якого він мені нагадує. Я почав опиратися і сказав з презирством, що мені немає про що розповідати; і нарешті був вимушений запитати його, чому він сказав, що знає, що я колись полював на соколів. Замість відповіді він знову звернув увагу на мою поведінку і сказав, що я маю насильницьку натуру і у мене починає «йти піна з роту» від найменшого невдоволення. Я запротестував і сказав, що це неправда, оскільки завжди вважав себе людиною легкою у спілкуванні. А потім додав, що це його провина, і що я завжди втрачаю контроль внаслідок саме його непередбачуваних слів та вчинків. – Але чому ти сердишся? – запитав дон Хуан. Я спробував проаналізувати свої почуття та реакції. Мені справді не було за що на нього гніватися. Він знову сказав, щоб я поглянув йому в вічі і розповів про «дивного сокола». Тепер формулювання змінилося: раніше він говорив «дуже особливого птах», а натомість почав говорити «дивний сокіл». Така зміни певним чином вплинула на мій настрій: несподівано мені стало сумно. Він примружив очі так, що вони перетворилися на дві вузькі щілини, і дуже драматичним тоном сказав, що він «бачить» дуже дивного сокола. Дон Хуан повторив це твердження тричі так, наче він насправді бачив птаха прямо перед собою. – Ти не пам’ятаєш його? – запитав він. Я не пам’ятав нічого подібного. – А що такого дивного в цьому соколі? – Це ти мені маєш сказати, – відповів він. Я знову сказав, що не має жодного уявлення, про що він говорить, тому не можу нічого йому розповісти. – Не чини мені опір! – промовив він. – Чини опір своїй загальмованості і пригадуй. Я зробив ще одну спробу вгадати, у яку гру він зі мною грає. Мені не спадало на думку, що ті самі зусилля я міг би витрати на те, щоб спробувати пригадати. – Були часи, коли ти бачив багато птахів, – сказав дон Хуан, немовби натякаючи мені на щось. Я відповів, що коли був малим, то жив на фермі і багато полював на птахів. Він сказав, що якщо це правда, то я можу з легкістю пригадати всіх незвичайних птахів, яких я вполював. А потім подивився на мене так, наче тільки що дав мені останню підказку. – Я вполював стільки птахів, що не можу згадати взагалі нічого конкретного про них, – сказав я. – Але цей птах особливий, – промовив він майже пошепки. – Цей птах – сокіл. Я знову поринув у марні спроби з’ясувати, з якою метою дон Хуан все це робить. Чи не глузує він з мене? Чи справді говорить все це серйозно? Після довгої перерви він знову наполіг, щоб я почав пригадувати. Я відчув, що у мене немає ніякої можливості відмовитися від цієї його гри, тому все, що мені лишалося, це приєднатися до неї. – Ти говориш про сокола, на якого я полював? – запитав я. – Так, – прошепотів він із закритими очима. – То це сталося, коли я був ще малим? – Так. – Але ти казав, що бачиш сокола прямо перед собою зараз. – Бачу. – Що ти намагаєшся зі мною зробити? – Я намагаюся змусити тебе пригадати. – Заради бога! Пригадати що? – Сокола, швидкого, як світло, – промовив він, дивлячись мені в очі. Моє серце зупинилося. – А тепер подивись на мене, – сказав він. Але я не подивився. Його голос лунав до мене наче здалеку. Мене повністю поглинув один дивовижний спогад. Спогад про білого сокола! Все почалося з вибуху гніву мого діда після чергового підрахунку леггорнських курчат, яких він розводив. Їх кількість постійно меншала внаслідок незрозумілих причин. Він особисто організував невсипне спостереження, і через декілька днів ми нарешті помітили великого білого птаха, який ніс у пазурах молоде курча. Він був швидким і точно знав свій маршрут: птах блискавкою вислизнув з-поміж дерев, схопив курча і зник в отворі між двома гілками. Це трапилось так швидко, що мій дідусь майже нічого не побачив, але я добре розгледів, що це був справжній сокіл. Мій дідусь сказав, що якщо це правда, то сокіл має бути альбіносом. Ми почали полювання на білого сокола, і двічі мені здавалося, що я його дістав. Одного разу він навіть випустив з пазурів свою здобич, але все рівно зник. Він був занадто швидким для мене, а також дуже розумним: він більше ніколи не повертався на ферму мого діда. Так я б і забув про нього, якщо б мій дід не підбив мене продовжити полювання на птаха. Два місяці я вистежував сокола-альбіноса по долині, в якій ми жили. Я вивчив його звички і міг практично інтуїтивно передбачити шляхи його пересування. Однак його швидкість і те, як несподівано він з’являвся і зникав, завжди руйнувало мої плани. Я міг похизуватися лише тим, що заважав соколу вполювати здобич практично кожного разу, коли ми зустрічалися, однак мені ніяк не вдавалося вбити його. За два місяці нашого протиборства з соколом-альбіносом мені лише одного разу пощастило підібратися до нього достатньо близько. Я переслідував його цілий день і втомився. Я сів перепочити і заснув під високим евкаліптом. Несподіваний крик сокола розбудив мене. Я відкрив очі, залишаючись повністю нерухомим, і побачив білуватого птаха, який сидів на самій верхівці евкаліпта. Це був сокіл-альбінос – я нарешті вистежив його. Це мав бути складний постріл: я лежав на спині, а птах сидів на дереві спиною до мене. Я використав раптовий порив вітру, щоб підняти свою рушницю двадцять другого калібру та прицілитися. Я вирішив дочекатися, поки птах повернеться в мою сторону або спробує злетіти – тоді б я точно не схибив. Але сокіл залишався нерухомим. Щоб краще прицілитися, мені потрібно було трохи посунутися, але птах був занадто швидким, і я не міг собі це дозволити. Тому я вирішив, що найкращим варіантом буде чекати. І я чекав, довго, нескінченно довго. А потім, чи то через таке довге очікування, чи то від самотності місця, в якому ми перебували разом із соколом, я раптом відчув озноб у себе на спині, і, несподівано для самого себе, підвівся та пішов. Я навіть не озирнувся подивитися, чи полетів сокіл. Я ніколи не надавав особливого значення моєму останню вчинку із соколом-альбіносом. Однак, мене дійсно здивувало те, що я не застрелив його. Я вбивав десятки соколів до цього – на фермі, де я виріс, полювання на птахів та на іншу дичину було звичною справою. Дон Хуан дуже уважно вислухав мою розповідь про сокола-альбіноса. – Звідки ти знав про білого сокола? – запитав я, коли закінчив розповідати свою історію. – Я бачив його, – відповів він. – Де ти його бачив? – Прямо тут, перед тобою. У мене більше не було настрою сперечатися. – Що все це значить, – запитав я. Він відповів, що білий птах на кшталт того сокола був знаком, і не вбивати його було єдиним вірним рішенням. Твоя смерть дала тобі невеличке застереження, – промовив він загадковим тоном. – Вона завжди приходить як озноб. – Про що ти говориш? – запитав я знервовано. Своїми балачками про смерть він змусив мене нервувати. – Ти багато знаєш про птахів, – сказав він. – Ти їх багато вбив. Ти вмієш чекати. Ти годинами терпляче чекав – я знаю це. Я це бачу. Його слова розбурхали щось у мені. Я подумав, що найбільше мене дратує його впевненість. Мене лютили його догматичні твердження стосовно обставин мого життя, в яких я сам не до кінця був впевнений. Почуття пригнічення поглинуло мене, і я не помітив, як дон Хуан схилився наді мною, аж доки він не прошепотів мені щось на вухо. Спочатку я нічого не зрозумів, і він повторив свої слова. Він сказав мені мимохідь повернути голову і подивитися на кам’яну брилу зліва від мене. Він додав, що там сидить моя смерть і дивиться на мене, і що якщо я поверну голову, коли він мені скаже, то зможу побачити її. Він зробив мені знак очима. Я глянув ліворуч, і мені здалося я побачив, що по брилі щось промайнуло. Озноб пройшов по всьому моєму тілу, м’язи живота почали мимоволі скорочуватися і я відчув спазм. Але вже наступної миті я взяв себе в руки і подумав, що тінь на камені була лише оптичною ілюзією, яка виникла внаслідок швидкого повороту голови. – Смерть – твій довічний супутник, – дуже серйозно сказав дон Хуан. – Вона завжди ліворуч від нас, на відстані витягнутої руки. Вона дивилася на тебе, коли ти дивився на білого сокола; вона прошепотіла тобі на вухо, і ти відчув це так само, як сьогодні, – як озноб у себе на спині. Вона завжди стежила за тобою, і завжди буде стежити до того самого дня, коли вона тебе торкнеться. Він простягнув руку і легенько торкнувся мого плеча, і в той же час гучно клацнув язиком. Ефект від його дій був жахливим: у мене ледь не почав боліти живіт. – Ти – той хлопець, який вистежував здобич і терпляче чекав, так, як це робить смерть. Ти дуже добре знаєш, що смерть знаходиться зажди ліворуч від нас, так само, як ти був ліворуч від білого сокола. Слова дона Хуана викликали у мене почуття підсвідомого жаху. Моїм єдиним захистом було те, що я був змушений записувати все, що він мені говорить. – Як хтось може почувати себе важливішим за будь-що інше, якщо знає, що смерть вистежує кожного з нас? – запитав він. Я відчув, що у відповіді немає потреби. Я б нічого не зміг сказати в будь-якому випадку. Новий настрій заволодів мною повністю. – Якщо тобі вривається терпець, або ти чимось роздратований – повернися ліворуч і запитай пораду у своєї смерті, – продовжував дон Хуан. – Величезна кількість дріб’язкових турбот буде відкинута, якщо твоя смерть дасть тобі знак, або промайне тінню, чи навіть якщо ти просто відчуєш, що твій супутник поряд, спостерігає за тобою. Він знову нахилився до мене і прошепотів на вухо, що якщо я за його сигналом різко поверну голову ліворуч, то ще раз зможу побачити свою смерть на брилі. Він ледь помітно показав мені очима дивитися на камінь, але я не наважився. Я сказав, що вірю йому, і йому не потрібно розвивати цю тему далі, тому що я і так нажаханий. Він аж заревів від реготу, а потім відповів, що обговорення теми нашої смерті не буває зайвим ніколи. Я почав сперечатися, що для мене немає ніякого сенсу зациклюватися на думках про смерть, оскільки вони приносять лише відчуття дискомфорту і страху. – В тобі стільки лайна! – вигукнув дон Хуан. – Смерть – це єдиний мудрий порадник, який у нас є. Коли б ти не відчував, як це часто буває, що все складається геть погано і ти перебуваєш на межі, повернися до своєї смерті і запитай її, чи це так. І твоя смерть відповість тобі, що ти помиляєшся, і що немає нічого дійсно значущого, окрім її дотику. Твоя смерть скаже тобі: «Я ще не доторкнулася до тебе». Він закивав головою, і, здається, очікував моїх коментарів. Мені не було чого сказати. Мої думки мчали без ладу, випереджаючи одна одну. Дон Хуан наніс нищівний удар по моїй самозакоханості. Роздратування, яке він у мене викликав, дійсно було нічим у порівнянні з реальністю моєї смерті. Здавалося, він цілком усвідомлює зміну мого настрою. Йому вдалося схилити шальки терезів на свій бік. Він посміхнувся і почав наспівувати мексиканську мелодію. – Дійсно, – промовив він після довгої паузи, – Один з нас повинен змінитися, і зробити це швидко. Один з нас повинен згадати, що смерть – це мисливець, який завжди знаходиться по ліву руку. Один з нас повинен навчитися радитися зі своєю смертю і відкинути кляту дріб’язковість, яка є долею людей, які забули про те, що смерть у свій час доторкнеться до кожного. Ми сиділи в тиші більше години, а потім знову рушили і довго блукали в пустельному чапаралі. Я не запитував дона Хуана про мету нашої прогулянки, та це й не мало значення. Якимось чином він розбудив у мені старе, давно забуде відчуття – тиху радість від того, що просто блукаєш по дикій місцевості без цілі. Я попросив його ще раз показати мені те, що я помітив на брилі, чим би воно не було. – Я хочу знову побачити ту тінь, доне Хуане, – сказав я. – Ти маєш на увазі свою смерть, чи не так? – запитав він з іронією в голосі. Я неохоче погодився з його визначенням: – Так. Дозволь мені ще раз побачити свою смерть. – Потім, – відповів він. – Ти занадто зібраний зараз. – Перепрошую? Дон Хуан почав сміятись, але з якоїсь причини його сміх більше не здавався мені образливим та підступним, як раніше. Тональність, гучність і настрій цього сміху залишилися такими самими, але змінився мій настрій. З точки зору моєї неминучої смерті всі мої страхи і роздратування були нісенітницею. – Тоді давай я поговорю з рослинами, – запропонував я. Він заревів від сміху. – Ти занадто гарний зараз, – сказав він, сміючись. – Тебе кидає з однієї крайності в іншу. Немає сенсу розмовляти з рослинами, якщо ти не збираєшся дізнатися їх секрети – а для цього потрібен справді непохитний намір. Тому прибережи свої добрі прагнення. І так само немає сенсу дивитися зараз на свою смерть. Достатньо й того, що ти відчуваєш її присутність поряд із собою. ПРИЙМАТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Вівторок, квітень 1961 року Я під’їхав до будинку дона Хуана рано вранці в суботу 9 квітня. – Доброго ранку, доне Хуане, – привітався я з ним, – я радий тебе бачити. Він глянув на мене і м’яко засміявся. Він підійшов до моєї машини, коли я паркувався, і притримав двері, поки я виймав пакети з їжею, які я йому привіз. Ми підійшли до будинку і сіли біля дверей. Це був перший раз, коли я насправді був впевнений в тому, що я тут роблю. Три місяці я не міг дочекатися дня, коли я знову повернуся до своєї польової роботи. Я відчував себе так, неначе в середині мене в якийсь момент вибухнула бомба уповільненої дії, і я згадав дещо, до цієї пори від мене приховане: в моєму житті був момент, коли я діяв дуже ефективно і з надзвичайною витримкою. Перш, ніж дон Хуан встиг щось сказати, я поставив йому запитання, яке довгий час не давало мені спокою. Три місяці мене переслідував образ сокола-альбіноса. Звідки дон Хуан міг дізнатися про нього, якщо я сам абсолютного нічого не пам’ятав? Він засміявся, але нічого не відповів. Я благав його пояснити мені. – Це було ніщо, – промовив він із властивою йому впевненістю, – Будь-хто може сказати, що трохи дивний. Ти просто німий, от і все. У мене з’явилося відчуття, що він знову намагається загнати мене в куток, і мене це зовсім не влаштовувало. – Хіба можливо побачити свою смерть? – запитав я, намагаючись зберегти тематику нашої розмови. – Звичайно, – відповів він сміючись. – Вона тут, поруч з нами. – Звідки ти знаєш? – Я стара людина. З віком можна навчитися різним речам. – Я знаю багатьох старих людей, але ніхто з них не вміє бачити свою смерть. Як ти цьому навчився? – Ну, скажімо так: я знаю всі ці речі, тому що у мене немає особистої історії, і тому що я не відчуваю себе важливішим за будь-що інше, і тому що моя смерть сидить поруч зі мною тут і зараз. Він простягнув ліву руку в бік і почав ворушити пальцями, неначе пестячи щось. Я засміявся. Я знав, до чого він веде. Старий чорт збирався знову мене приголомшити, можливо, використовуючи моє почуття власної важливості. Але цього разу я не піддався на його хитрощі. Спогад про те, що колись я володів чудовою витримкою, наповнював мене дивною, незрозумілою ейфорією, яка поглинула мої почуття роздратованості та нетерплячості по відношенню до дона Хуана, залишивши натомість щире здивування усіма його діями. – Хто ти насправді? – запитав я його. Дон Хуан, здавалось, не очікував такого запитання. Він неймовірно широко розкрив свої очі, а потім змигнув ними так, як це роблять птахи: закриваючи повіки наче маленькі засувки. Він опустив їх і знову підняв, а очі залишилися сфокусованими на мені. Цей його маневр налякав мене, і я здригнувся всім тілом, а він засміявся з дитячою невимушеністю. – Для тебе я Хуан Матус, і я до твоїх послуг, – промовив він з перебільшеною ввічливістю. Тоді я поставив йому інше запитання, яке не давало мені спокою: – Що ти зробив зі мною в перший день, коли ми зустрілися? Я мав на увазі погляд, яким він на мене подивився. – Я? Нічого, – відповів він невинним тоном. Я пояснив йому, як я себе відчув, коли він дивився на мене тоді, і що стан заніміння, який спричинив його погляд, був для мене абсолютно несподіваним. Він сміявся, доки сльози не потекли по його щокам. На мене знову накотилася хвиля ворожості по відношенню до нього. Я вважав, що в той момент був таким серйозним та глибокодумним, а він був таким «індіанцем» з усіма своїми кривляннями. Очевидно, дон Хуан зрозумів мій настрій і раптом припинив сміятися. Після довгого вагання я сказав йому, що його сміх мене роздратував, тому що я дійсно намагався зрозуміти, що зі мною сталося в той день. – Тут нема чого розуміти, – відповів він безтурботно. Я нагадав йому ряд незвичайних подій, які сталися під час нашого знайомства: починаючи з загадкового погляду нашої першої зустрічі і закінчуючи спогадами про сокола-альбіноса та тінню на брилі, яку він назвав моєю смертю. – Навіщо ти все це зі мною робиш? – запитав я його. В моєму запитанні не було ніякої ворожості, я лише хотів знати, чому він займається всім цим саме зі мною. – Ти попросив мене розповісти тобі, що я знаю про рослини, – відповів він. Я помітив нотку сарказму в його голосі. У нього була така інтонація, наче він зі мною шуткує. – Але все, що ти мені до цього розповідав, ніяким чином не пов’язано з рослинами, – запротестував я. Він відповів, що для того, щоб вивчати рослини, потрібен час. Мені стало зрозуміло, що немає ніякого сенсу сперечатися з ним. Я усвідомив всю безглуздість і необґрунтованість своїх попередніх рішень, які я приймав, сидячи вдома, щодо того, що я більше ніколи не дозволю собі втратити контроль чи нервувати через дона Хуана. В реальній ситуації, як тільки він давав мені відсіч, я одразу починав через це дратуватися. Я не знав, як з ним контактувати, і це мене розлючувало. – Думай про свою смерть зараз, – несподівано сказав дон Хуан. – Вона знаходиться на відстані витягнутої руки від тебе і може доторкнутися до тебе в будь-яку мить. Тому насправді у тебе просто немає часу на всі ці нікчемні думки та настрої. Ні в кого з нас немає. – Ти хочеш знати, що я зробив з тобою під час нашої першої зустрічі? – продовжував він. – Я бачив тебе, і я бачив, що ти думав, що ти мені брешеш. Але ти не брехав… брехав не насправді. Я сказав йому, що його пояснення ще більше мене заплутали. Він відповів, що саме з цієї причини не хоче пояснювати свої вчинки, і що в поясненнях немає ніякої необхідності. А потім додав, що єдине, що рахується, це дія, вчинок, а не балачки. Він розстелив солом’яний мат і ліг на нього, підклавши під голову якийсь клунок. Він влаштувався зручніше і сказав мені, що є ще одне правило, яке я повинен виконувати, якщо хочу вчитися знанням про рослини. – Дещо було неправильно в тобі, коли я вперше тебе побачив; і це дещо залишилося в тобі зараз. Справа в тому, що ти не любиш брати на себе відповідальність за свої вчинки, – сказав він неквапливо, наче даючи мені час усвідомити його слова. – Коли ти говорив мені всі ті речі на автобусній станції, ти знав, що це все брехня. Навіщо ти брехав? Я відповів, що переді мною стояло завдання відшукати «ключового інформатора» для своєї роботи. Дон Хуан посміхнувся і почав наспівувати мексиканську мелодію. – Коли людина вирішує щось зробити, вона повинна йти до кінця, – сказав він. – Але вона повинна також приймати повну відповідальність за все, що вона робить. Незалежно від того, що саме людина збирається робити, вона має, в першу чергу, зрозуміти, навіщо їй це потрібно. З’ясувавши це, вона повинна починати діяти без жодних сумнівів та будь-якого жалю. Він роздивлявся мене. Я не знав, що йому відповісти. Нарешті, я насмілився висловити думку, яка звучала майже як протест: – Але це неможливо! Він запитав мене чому. Я відповів, що, мабуть, всі розуміють, що треба завжди діяти саме так, як він змалював, але на практиці неможливо уникнути сумнівів та жалю з приводу власних вчинків. – Звичайно можливо, – проголосив він впевнено. – Подивись на мене. Я не маю сумнівів і жалю. Все, що я роблю, я роблю абсолютно свідомо і приймаю повну відповідальність за свої дії. Навіть така звичайна річ, як наша з тобою прогулянка по пустелі, наприклад, може закінчитися моєю смертю. А оскільки моя смерть вистежує мене, то у мене не залишається часу для сумнівів і жалю. Якщо я маю померти внаслідок того, що поведу тебе на прогулянку в пустелю, значить так має бути. – Ти, з іншого боку, – продовжував дон Хуан, – відчуваєш себе безсмертним. Безсмертна людина може відмовитися від своїх рішень, ставити їх під сумнів, або жалкувати щодо їх прийняття. В світі, де смерть полює на кожного з нас, немає часу для сумнівів і жалю. У нас залишається час лише для прийняття рішень. Я почав сперечатися з ним. Я був глибоко переконаний, що така ідеалізована форма поведінки, яку він пропонував як взірець для наслідування, не має ніякого відношення до реального світу. Я розповів йому про свого батька, якому подобалось читати мені нескінченні лекції про дива здорового розуму в здоровому тілі і про те, як молоді люди повинні загартовувати себе в труднощах спортивних тренувань і змагань. Він був молодим чоловіком: коли мені було вісім років, йому було лише двадцять сім. Влітку, зазвичай, він приїздив з міста, де він викладав у школі, на ферму мого дідуся, де жив я, щоб провести зі мною принаймні один місяць. Для мене це був найжахливіший місяця. Щоб підтвердити свою точку зору стосовно неможливості уникнути сумнівів і жалю за свої дії, я навів дону Хуану приклад із життя мого батька. Одного разу, одразу після прибуття на ферму мого дідуся, батько взяв мене на довгу прогулянку, щоб ми разом мали змогу спланувати наш спільний відпочинок. Під час прогулянки він заявив, що має намір кожен день в шість годин ранку ходити плавати на річку. Увечері він заводив будильник на п’яту тридцять ранку, щоб у нас було достатньо часу зібратися, тому що рівно о шостій ми вже повинні були бути у воді. Зранку, коли будильник починав дзвонити, він вистрибував з ліжка, одягав окуляри і підходив до вікна. Я навіть запам’ятав один з подальших монологів, який він після цього промовляв: – Хм… Трохи хмарно сьогодні. Слухай, я хочу полежати ще хвилин п’ять, добре? Не більше п’яти хвилин! Мені просто треба розтягнути м’язи і остаточно прокинутися. Після цього він завжди засипав, і прокидався вже о десятій, а іноді й опівдні. Я сказав дону Хуану, що мене дратувало небажання мого батька відмовитися від своїх заздалегідь фальшивих рішень. Кожного ранку він повторював цей свій ритуал, доки одного разу я не образив його тим, що відмовився заводити будильник. – Його рішення не були фальшивими, – відповів на все це дон Хуан, стаючи на бік мого батька. – Він просто не знав, як прокинутися, от і все. – В будь-якому випадку, я завжди ставлюся з недовірою до рішень, які неможливо виконати, – проголосив я. – Добре, а яке рішення тоді було б реальним в цій ситуації? – запитав дон Хуан з сором’язливою посмішкою. – Якби мій батько зізнався собі, що він не може плавати о шостій ранку, але може це робити, наприклад, о третій годині дня. – Такі твої рішення ранять дух, – сказав він з тоном надзвичайної серйозності в голосі. Мені навіть здалося, що я почув нотку смутку в його словах. Довгий час ми мовчали. Моє роздратування зникло. Я думав про свого батька. – Він не хотів плавати о третій годині дня, невже ти не розумієш? – несподівано заговорив дон Хуан. Його зауваження змусило мене підскочити. Я сказав йому, що мій батько був слабким, так само, як і його світ неможливих рішень, які він ніколи не доводив до кінця. Я майже кричав. Дон Хуан не промовив жодного слова. Він повільно і ритмічно похитав головою. Мені стало дуже сумно. Всепоглинаюче почуття смутку завжди охоплювало мене, коли я думав про свого батька. – Ти вважаєш, що був сильнішим за нього, чи не так? – запитав він мене зневажливо. Я відповів, що так, і почав розповідати йому про всі ті емоційні потрясіння, через які змусив мене пройти мій батько, але дон Хуан мене перервав. – Він поводив себе із тобою підло? – запитав він. – Ні, – відповів я. – Він був дріб’язковим із тобою? – Ні. – Тоді, що з ним було не так? Я знову почав кричати, що мій батько був слабким, але отямився та заговорив тихіше. Я відчував себе безглуздо в якості об’єкта перехресного допиту дона Хуана. – Навіщо ти все це робиш? – запитав я. – Ми повинні були розмовляти про рослини. Я відчував себе таким пригніченим і роздратованим, як ніколи. Я сказав йому, що у нього немає відповідної кваліфікації для того, щоб робити висновки стосовно моєї поведінки, і взагалі – це не його справа. Він вибухнув утробним реготом. – Коли ти сердишся, ти завжди відчуваєш себе правим, чи не так? – запитав він і кліпнув очима як птах. Він мав рацію. У мене була звичка шукати виправдання своїм діям у гніві. – Давай припинимо говорити про мого батька? – запропонував я, вдаючи гарний настрій. – Давай поговоримо про рослини. – Ні, давай поговоримо про твого батька, – не відступав дон Хуан. – Сьогодні це наша точка відліку. Якщо ти вважаєш себе настільки сильнішим за нього, чому ти не ходив на річку о шостій ранку замість нього? Я сказав йому, що не можу повірити, що він насправді запитує мене про це. Адже я завжди вважав, що ранкове купання в річці було справою мого батька, а не моєю. – Воно стало твоєю справою також, я тільки ти погодився на цю його пропозицію, – різко зауважив дон Хуан. Я відповів, що ніколи на неї не погоджувався, і що я завжди знав, що мій батько дурить самого себе. Як ні в чому не бувало дон Хуан запитав мене, чому я не розповів про таке своє ставлення батькові. – Такі речі своєму батькові не говорять, – спробував я виправдатися. – Чому ж ні? – В нашій родині так не робилося, от і все. – В своїй родині ти робив набагато гірші речі, – заявив він звинувачувальним тоном. – Єдине, чого ти ніколи не робив, це не являв свій дух. В цих його словах була така сила, що вони продовжували лунати в моїй голові, навіть коли він вже закінчив говорити. Я був нездатен більше захищатися, тому припинив суперечку і поринув у свої записи. Однак спробував навести останнє кволе пояснення і сказав, що все своє життя змушений був мати справи з людьми, схожими на мого батька, які, так само, як він, втягували мене в свої схеми, а потім залишали у підвішеному стані. – Ти скаржишся, – сказав дон Хуан м’яко. – Ти звик скаржитися все своє життя, тому що ти не приймаєш відповідальність за свої дії. Якщо б ти поставився з повною відповідальністю до ідеї свого батька плавати щодня о шостій ранку, ти б ходив на річку, самостійно, коли так треба, або, якщо вже тобі були відомі всі його виверти, сказав би йому йти під три чорти першого ж разу, як він це запропонував. Але ти промовчав. Тому в тій ситуації ти був таким саме слабким, як і твій батько. – Приймати відповідальність за свої рішення значить, що людина готова вмерти за них. – Стій, стій, доне Хуане! – запротестував я. – Ти все перекручуєш. Але він не дав мені закінчити. Я збирався сказати йому, що використав свого батька тільки як приклад нереалістичного способу мислення, і що ніхто в здоровому глузді не захоче померти за таку ідіотську річ. – Неважливо, в чому саме полягає твоє рішення, – сказав він. – Ніщо не може бути більш або менш важливим, ніж будь-що інше. Хіба ти не розумієш? В світі, де на тебе полює смерть, немає великих або маленьких рішень. Є лише рішення, які ти приймаєш, дивлячись в очі своєї неминучої смерті. Я не знав, що відповісти. Пройшло, мабуть, більше години. Дон Хуан залишався повністю нерухомим на своєму солом’яному маті, хоча й не спав. – Навіщо ти мені все це розповідаєш, доне Хуане? – знову запитав я. – Навіщо ти робиш все це зі мною? – Ти прийшов до мене, – відповів він. – Ні, не так: ти був приведений до мене. І я зайнявся тобою. – Перепрошую? – Ти, наприклад, міг би зайнятися своїм батьком, якщо б щоранку ходив для нього плавати на річку. Але ти цього не зробив. Можливо тому, що був тоді ще дуже молодим. Я прожив довше, ніж ти. Я нічого не чекаю. В моєму житті немає поспіху, тому я можу зайнятися тобою дуже ретельно. Після обіду ми вирушили на прогулянку в пустелю. Я з легкістю зберігав темп, в якому він йшов, і не переставав дивуватися його досконалій фізичній формі. Він рухався так легко і впевнено, що поряд з ним я почувався дитиною. Ми йшли у східному напрямку. Я помітив, що він не любить розмовляти під час ходіння. Якщо я починав з ним говорити, він зупинявся, щоб відповісти мені. Через декілька годин ми піднялися на якийсь пагорб. Дон Хуан сів і жестом вказав мені сісти поряд з ним. Він проголосив із вдаваним драматизмом, що збирається розповісти мені історію. Він сказав, що колись давно в місті серед білих людей жив собі молодий бідний індіанець, у якого не були ані дому, ані рідних або друзів. Він прийшов у велике місто, щоб знайти своє щастя, але отримав натомість лише біль та приниження. Час від часу йому вдавалося, працюючи як мул, заробити декілька центів, яких ледь вистачало на шматок хліба, а іноді й доводилося красти або випрошувати їжу. Дон Хуан сказав, що одного дня цей молодий чоловік пішов на базар. Він, наче у імлі, ходив туди і сюди між торгових рядів, жадібно дивлячись на все те добро, яке було там зібране. В решті решт у своєму безпам’ятстві він перечепився через якісь кошики і впав на старого діда. Дід мав із собою чотири величезних гарбузових глека, і тільки-но присів перепочити й попоїсти. Дон Хуан посміхнувся і сказав, що старому видалось дуже дивним те, що хлопець впав на нього. Він не розсердився через те, що його потурбували, але здивувався, чому саме цей молодий індіанець так несподівано звалився на нього. Молодий чоловік, з іншого боку, розсердився і сказав діду не плутатися під ногами – його зовсім не цікавила причина такої їх зустрічі. Він не помітив, що насправді їх шляхи пересіклися. Дон Хуан жестами зобразив людину, яка йде за чимось, що перекочується. Він сказав, що дідові глеки перекинулися і котилися по вулиці. Коли молодий чоловік побачив це, то зрозумів, чим зможе заробити собі сьогодні на харчі. Він допоміг старому піднятися і наполіг на тому, щоб допомогти йому нести його тяжкі глеки. Дід сказав хлопцеві, що він повертається додому в гори, але той наполягав, що мусить пройти з ним принаймні частину шляху. Старий вирушив в бік гір і під час подорожі віддав молодому чоловікові частину харчів, які він купив на базарі. Той наївся досхочу, і, задовольнивши свій голод, почав помічати, якими тяжкими були глеки; тому й обхопив їх сильніше. Дон Хуан вилупи очі і з диявольською посмішкою сказав, що молодий чоловік запитав у діда: «Що у тебе в цих глеках?» Старий нічого не відповів, але сказав, що збирається показати йому друга, який може полегшити його страждання і дати йому мудру пораду про те, як треба жити в цьому світі. Дон Хуан махнув рука, як чарівник, і сказав, що дід покликав найкрасивішого оленя, якого молодий чоловік коли-небудь бачив. Олень був наче приручений: він підійшов до чоловіка і обійшов навколо нього. Він мерехтів і сяяв. Чоловік був зачарований і одразу зрозумів, що це Олень-дух. Тоді старий сказав хлопцеві, що якщо він хоче мати такого друга і всю його мудрість, то все, що йому потрібно зробити, це відпустити глеки. Дон Хуан посміхнувся, зображуючи вагання. Він сказав, що після такої пропозиції молодого чоловіка з новою силою почали душити його дрібні бажання. Дон Хуан примружив очі так, що вони стали маленькими і диявольськи хитрими, і знову повторив запитання молодого чоловіка: «Що у тебе в цих чотирьох величезних глеках?» Дон Хуан сказав, що старий щиро відповів, що у нього там їжа: «піноле» та вода. Він перестав розповідати свою історію і почав ходити колами. Я не знав, що він робить, але певно це було частиною розповіді. Його кружляння мабуть мало на меті зобразити роздуми молодого чоловіка. Дон Хуан сказав, що звичайно хлопець не повірив жодному слову старого. Він порахував, що якщо цей дід, який очевидно був чарівником, був готовий віддати Оленя-духа за свої глеки, то в них напевне схована така сила, яку й не можна собі уявити. Дон Хуан знову зобразив диявольську посмішку і сказав, що молодий чоловік заявив, що він хоче взяти собі глеки. Після цього він припинив свою розповідь, так що здавалося історія закінчилася. Дон Хуан мовчав, але я був впевнений, що він хоче, щоб я запитав, чи це кінець його розповіді. – І що сталося з хлопцем далі, доне Хуане? – Він взяв собі глеки, – відповів він із задоволеною посмішкою. Знову запанувала тиша. Я засміявся. Я подумав що це справжня «індіанська історія». Очі дона Хуана сяяли, коли він мені посміхався. Він здавався дуже наївним. Він м’яко засміявся і запитав мене: – Хіба тобі не цікаво, що було в глеках? – Звичайно цікаво! Я просто подумав, що це кінець твоєї розповіді. – О, ні, – сказав він з веселим блиском в очах. – Хлопець схопив свої глеки і втік, щоб відкрити їх в безпечному місці. – І що він в них знайшов? – запитав я. Дон Хуан подивився на мене. Здається, він розумів, що в голові я намагаюсь вгадати, якою буде його відповідь. Він похитав головою і тихо засміявся. – Ну, так що? – наполіг я. – В глеках нічого не було? – В них були лише їжа та вода, – відповів він. – І чоловік, в нападі гніву, розбив їх об каміння. Я сказав, що його реакція була цілком природною – будь хто на його місці зробив би те саме. Дон Хуан відповів, що молодий чоловік був дурнем, який не знав, чого він хоче. Він не знав, що таке «сила», тому він не міг сказати напевне, чи він її знайшов. Він не приймав відповідальність за свої рішення, тому його так розгнівала його помилка. Він сподівався отримати хоч щось, а натомість не отримав нічого. Дон Хуан припустив, що якщо б я був тим хлопцем і так само потурав своїм слабостям, то, без сумніву, на все життя залишився би злим і зломленим, і решту своїх днів картав би себе за те, що втратив. Потім він пояснив поведінку старого діда. Той завбачливо накормив молодого чоловіка, для того, щоб він здобув «завзяття повного шлунку». Тому хлопець, знайшовши в глеках лише їжу, розбив їх в нападі гніву. – Якщо б він повністю усвідомлював свої рішення і приймав відповідальність за них, – сказав дон Хуан, – він би взяв їжу і був би більш ніж задоволений цим. І, можливо, він би навіть зміг зрозуміти, що їжа була силою також. СТАТИ МИСЛИВЦЕМ П’ятниця, 23 червня 1961 року Як тільки я сів, то одразу закидав дона Хуана запитаннями. Він нічого не відповів і нетерплячим жестом руки попросив мене замовчати. Настрій у нього був серйозним. – Я думав про те, що ти анітрохи не змінився за той час, поки намагаєшся вчитися знанням про рослини, – сказав він звинувачувальним тоном. Він почав голосно перераховувати всі ті зміни моєї особистості, які рекомендував мені здійснити. Я сказав, що з усією серйозністю розглянув його рекомендації, і прийшов до висновку, що не зможу їх виконати, оскільки всі вони суперечать моїй сутності. Він відмовив, що просто розглянути їх недостатньо, і все, що він говорив мені, він говорив не для розваги. Я сказав, що, хоча я майже нічого не зробив у напрямку зміни свого способу життя, я все ще дуже хочу навчитися використовувати рослини. Після довгого, гнітючого мовчання я запитав прямо: – Ти вчитимеш мене знанням про пейот, доне Хуане? Він відповів, що одного мого бажання недостатньо, і що навчання знанням про пейот – тут він вперше назвав його «Мескаліто» – є дуже серйозною справою. Більше, здається, йому нічого було додати. Однак, увечері дон Хуан поставив переді мною завдання, окресливши проблему але не давши жодної підказки для її вирішення: знайти на ділянці перед його будинком, де ми завжди сиділи і розмовляли, сприятливе місце – місце, на якому я начебто почуватимуся абсолютно щасливим і сповненим сил. Протягом ночі, поки я катався по землі, намагаючись знайти таке місце, я двічі фіксував зміну забарвлення однорідно-темної поверхні досліджуваної ділянки. Це завдання виснажило мене і я заснув на одному з місць, де я помітив зміну забарвлення. Вранці дон Хуан розбудив мене і заявив, що я дуже гарно впорався із завданням: мені вдалося знайти не лише сприятливе місце, але й його протилежність – несприятливе, вороже місце, а також визначити кольори, які властиві кожному з них. Субота, 24 червня 1961 року Ми вирушили в пустельний чапараль рано вранці. Поки ми йшли, дон Хуан пояснював мені, що вміння знаходити «сприятливі» та «ворожі місця» є дуже важливим для людини, яка подорожує по дикій місцевості. Я хотів перевести розмову на тему про пейот, але він рішуче відмовився розмовляти про нього. Він попередив, що більше не хоче чути про це ані слова, і що сам вирішить, коли настане час про це говорити. Ми сіли відпочити в тіні високих кущів посеред зарослої чагарником місцевості. Пустельний чапараль навколо нас був ще не повністю засохлим. День був теплим, і мені надокучали мухи, але вони, здається, зовсім не турбували дона Хуана. Я подумав, що він просто не звертає на них уваги, але потім помітив, що вони взагалі не сідають йому на обличчя. – Іноді виникає необхідність швидко знайти сприятливе місце у дикій місцевості, – продовжив свої пояснення дон Хуан. – Або ж визначити, чи не є місце, на якому людина збирається відпочити, несприятливим для неї. Одного разу ми сіли відпочити біля якогось пагорба, і ти став дуже сердитим і роздратованим. Те місце було ворожим до тебе. Маленька ворона попереджала тебе про це, пам’ятаєш? Я згадав, що дон Хуан радив мені уникати того місця в майбутньому. Я також згадав, що дуже розсердився, тому що він заборонив мені сміятися. – Я думав, що ворона, яка пролетіла вперед, була знаком лише для мене, – сказав він. – Я не очікував, що ворони дружньо ставляться й до тебе. – Про що ти говориш? – Ворона була знаком, – продовжив він. – Якщо б ти знав щось про ворон, то уникав би того місця як чуми. Однак, ворони не завжди можуть нас попередити, тому ти повинен навчитися самостійно знаходити правильне місце для стоянки або відпочинку. Після довгої паузи дон Хуан раптом повернувся до мене і сказав, що для того, щоб найти підхоже місце для відпочинку, мені потрібно було лише звести очі. Він подивився на мене з розумінням і довірчим тоном додав, що я зробив саме це, коли катався по його ґанку, тому мені вдалося помітити різні забарвлення і знайти відповідні місця. Він дав мені зрозуміти, що дійсно вражений моїм досягненням. – Я насправді не знаю, що саме я зробив, – сказав я. – Ти звів очі, – повторив він наполегливо. – В цьому й полягає техніка. Ти повинен був так зробити, хоча сам не пам’ятаєш цього. Потім, дон Хуан пояснив мені техніку, на вдосконалення якої, за його словами, могли піти роки, і яка полягає у привчанні кожного ока дивитися на одне й те саме зображення відокремлено, незалежно одне від одного. Здатність інтерпретувати картини світу звичним способом при цьому послаблюється, що призводить до подвійного сприйняття реальності. Дон Хуан вважав, що таке подвійне сприйняття дає людині можливість помічати у навколишньому середовищі зміни, які зазвичай її очі сприйняти не здатні. Дон Хуан наполіг, щоб я сам спробував застосувати цю техніку, і запевнив мене, що вона цілком безпечна для мого зору. Він сказав, що я повинен почати з коротких швидких поглядів, які я кидатиму куточками очей, і потім продемонстрував, як це робиться. Він почав кидати надзвичайно швидкі погляди на великий кущ неподалік, нагадавши мені тих вертких тваринок, які не можуть дивитися прямо. Ми блукали близько години, і я намагався ні на чому на зосереджувати погляд. Потім дон Хуан сказав мені, щоб я почав розділяти зображення, які бачу кожним з моїх очей. Ще через годину у мене страшенно розболілась голова, і я змушений був зупинитися. – Як думаєш, ти зможеш самостійно знайти для нас підхоже місце для відпочинку? – запитав він. Я не мав жодної уяви, як таке місце визначити. Він терпляче пояснив мені, що, застосовуючи техніку коротких поглядів, можна помітити незвичні зорові образи. – Які наприклад? – запитав я. – Ну, це не зовсім зорові образи, – відповів дон Хуан. – Вони більше схожі на відчуття. Якщо ти подивишся на кущ, або на дерево, або на скелю у яких ти хочеш зупинитися, твої очі можуть допомогти тобі відчути, чи дійсно це гарне місце для відпочинку. Я знову попросив його, щоб він описав, на що ці відчуття схожі, але він або не хотів або просто не міг цього зробити. Він сказав, що я повинен спробувати вибрати місце, а потім він мені скаже, чи працюють мої очі, чи ні. В якийсь момент я помітив щось схоже на гальку, яка відбивала світло. Коли я зосереджував на ній погляд, то не бачив її, але, скануючи ділянку короткими поглядами, я фіксував слабкий відблиск. Я вказав на це місце дону Хуану. – Мені все рівно, що ти там бачиш, – сказав він. – Ти можеш бачити хоч слона. Головне, що ти відчуваєш. Я взагалі нічого не відчував. Дон Хуан подивився на мене таємничим поглядом і сказав, що хотів би зробити мені ласку і посидіти зі мною на обраному місці, але він краще розташується деінде поки я перевірятиму свій вибір. Я сів, а він розташувався в тридцяти-сорока футах осторонь і почав дивитися на мене з цікавістю. Через декілька секунд він почав голосно сміятися. Його сміх чомусь почав сильно мене дратувати – я був готовий зірватися. Дон Хуан глузував з мене, і це мене розсердило. Я почав запитувати себе, що я тут роблю. Було щось жахливе, неправильне в тому, як розгортаються мої стосунки з доном Хуаном – я відчув себе пішаком в його жорстокій грі. Несподівано дон Хуан кинувся в мій бік на повній швидкості, схопив за руку і протягнув по землі десять-дванадцять футів. Він допоміг мені піднятися а потім витер піт у себе з лоба. Я помітив, що він майже повністю виснажений. Дон Хуан похлопав мене по спині і сказав, що я обрав неправильне місце, тому він змушений був мене рятувати якомога швидше, оскільки побачив, що місце, на якому я сидів, ледь не поглинуло всі мої почуття. Я розсміявся. Те, як дон Хуан кинувся до мене, видалося мені дуже забавним. Він рухався, як молодий хлопець – він немовби хапався пальцями ніг за м’який червонуватий пустельний ґрунт, неначе збирався перестрибнути через мене. Я бачив, як він сміється наді мною, а через декілька секунд він вже тяг мене за руку по землі. Через деякий час дон Хуан знову змусив мене почати шукати підхоже місце для відпочинку. Ми йшли по пустелі, але мені взагалі нічого не вдавалося помітити або «відчути», можливо, через те, що я не міг повністю розслабитися. Однак, сердитися на дона Хуана я перестав. Нарешті він вказав на якісь скелі, де ми розташувалися для відпочинку. – Не засмучуйся, – сказав він. – Щоб добре натренувати очі, потрібно багато часу. Я нічого не відповів. Я не збирався засмучуватися через те, чого зовсім не розумів. І все ж, я був змушений визнати, що вже три рази поспіль від дня мого знайомства з доном Хуаном я ставав дуже сердитим – практично хворим від хвилювання – коли сидів на місцях, які він називав поганими. – Хитрість в тому, щоб відчувати очима, – сказав дон Хуан. – Зараз ти не знаєш, що самим треба відчувати – це твоя проблема. Але практикуючи цю техніку, ти все зрозумієш. – Можливо, тобі варто сказати мені, доне Хуане, що я повинен відчувати. – Ні, це неможливо. – Чому? – Ніхто не зможе сказати тобі, що треба відчути. Це не тепло, не світло, не сяяння, не колір – це дещо інше. – Ти можеш описати його? – Ні. Все, що я можу, це пояснити тобі техніку. Коли ти навчишся розділяти зображення і бачити окремо кожним оком, ти повинен будеш зосередити уваги на зоні між цими зображеннями. Всі зміни, варті уваги, відбуватиметься саме в цьому місці. – Які саме зміни це будуть? – Це неважливо. Важливо те, що ти відчуватимеш. Всі люди різні. Сьогодні ти помітив блиск, але це нічого не значило – тобі бракувало відчуття. Я не можу розповісти тобі, як треба відчувати. Ти повинен навчитися цьому сам. Ми деякий час відпочивали у тиші. Дон Хуан накрив обличчя капелюхом і лежав, не ворушачись – він, здається, заснув. Я поринув у свої записи, аж раптом його несподіваний рух змусив мене підскочити від переляку. Він різко сів і подивився на мене насупленим поглядом. – У тебе є схильності до полювання, – сказав він. – І саме цьому ти повинен навчатися – полюванню. Ми більше не будемо говорити про рослини. Він випнув вперед щелепу і з щирою посмішкою додав: – Хоча ми ніколи про них й не розмовляли, чи не так? І засміявся. Залишок дня ми провели блукаючи по пустелі в усіх можливих напрямках, поки дон Хуан давав мені неймовірно детальні пояснення про поведінку гримучих змій: де вони гніздяться, як пересуваються, які у них сезонні звички. Все, що він розповідав, він намагався підтвердити фактами, і, в решті решт, спіймав і вбив велику змію. Він відрізав їй голову, випатрав, зняв з неї шкіру і засмажив м’ясо на вогні. В усіх його рухах було стільки вміння і майстерності, що знаходитися поряд з ним було справжнім задоволенням. Я слухав і спостерігав за всіма його діями, наче зачарований. Вся моя уваги була прикута тільки до нього, так що весь інший світ для мене практично зник. Але спроба скуштувати приготовану доном Хуаном змію повернула мене в реальний світ. Мене почало нудити, коли я став жувати шматочок зміїного м’яса. Ця слабкість була нічим не обґрунтована, оскільки м’ясо було смачним. Але мій живіт відмовлявся мені підкорятися – мені насилу вдавалося ковтати. Я думав, що у дона Хуана буде серцевий напад від сміху. Після їжі ми зручно розташувалися для відпочинку в тіні якихось скель. Я почав працювати над своїми нотатками, і зробив висновок, що, судячи з обсягу моїх записів, дон Хуан повідомив мені вражаючи кількість інформації про гримучих змій. – Твій мисливський дух повернувся до тебе, – промовив він несподівано з серйозним виразом обличчя. – Тепер ти на гачку. – Перепрошую? Я хотів, щоб дон Хуан пояснив, що він хотів сказати своїм останнім твердження, але він лише засміявся і повторив його. – Чому це я на гачку? – вимагав я відповіді. – Мисливці завжди полюватимуть, – сказав він. – Я сам мисливець. – Ти маєш на увазі, що заробляєш собі цим на проживання? – Я полюю для того, щоб жити. Я можу жити будь-де на землі. Він обвів рукою все навколо. – Щоб бути мисливцем, треба дуже багато знати, – продовжив він свої пояснення. – Це значить, що така людина вміє дивитися на світ по-різному. Щоб бути мисливцем, ти повинен зберігати бездоганну рівновагу з усім іншим, інакше полювання перетвориться для тебе на рутинну справу. Сьогодні, наприклад, ми здобули маленьку змійку. Я повинен був вибачитися перед нею за те, що обірвав її життя так несподівано і остаточно. Я зробив те, що зробив, усвідомлюючи, що моє власне життя також буде обірване одного дня подібним чином – несподівано і остаточно. Тому, в решті решт, ми зі змією рівні. І одна з них нагодувала нас сьогодні. – Я ніколи не усвідомлював існування такого балансу, коли полював, – сказав я. – Це не правда. Ти не просто вбивав тварин – вся твоя родина харчувалася здобутою тобою дичиною. Дон Хуан сказав це так, наче знав напевне. Він був, звичайно, правий. Були часи, коли я забезпечував свою сім’ю різною дичиною. Трохи повагавшись, я запитав його: – Звідки ти це знаєш? – Є деякі речі, які я просто знаю, – відповів він. – Але я не можу сказати тобі звідки. Я розповів йому, що мої дядьки і тітоньки абсолютно серйозно називали кожного птаха, якого я приносив, «фазаном». Дон Хуан сказав, що легко може собі уявити, як вони називають горобця «маленьким фазанчиком» і дуже кумедно зобразив, як би вони його жували. Спостерігаючи за неймовірно реалістичними рухами його щелеп, я дуже яскраво собі уявив, як він пережовує маленьку пташку прямо з кісточками. – Я дійсно вважаю, що у тебе є здібності до полювання, – сказав він, уважно дивлячись на мене. – Весь цей час ми не тим займалися. Можливо, ти захочеш змінитися заради того, щоб стати мисливцем. Він нагадав, що мені вдалося без особливих зусиль з мого боку з’ясувати, що в світі існують сприятливі та несприятливі для мене місця, і, крім того, визначити особливі забарвлення, які їм властиві. – Це свідчить про те, що у тебе є схильності до полювання, – заявив дон Хуан. – Не кожен здатен знайти такі місця і, одночасно, визначити їх забарвлення. Думка про те, щоб стати мисливцем, видавалась мені дуже привабливою і романтичною, але абсурдною, оскільки полювання мене особливо не цікавило. – Воно й не повинно тебе цікавити або подобатися тобі – відповів він на моє зауваження з цього приводу. – У тебе є природна схильність до цього. Я думаю, найкращі з мисливців ніколи полювання й не любили. Вони просто вміли це гарно робити, от і все. У мене складалося враження, що дон Хуан був здатен знайти аргумент проти будь-якого мого твердження. І при цьому він запевняв мене в тому, що взагалі не любить розмовляти. – Це так само, як з полюванням – відповів він. – Мені зовсім не обов’язково любити розмови. Я просто вмію робити це добре – от і все. Його розумова спритність була дійсно вражаючою. – Мисливці повинні бути виключно зібраними людьми, – продовжив дон Хуан. – Вони практично нічого не залишають на долю випадку. Я весь цей час намагався переконати тебе, що ти повинен змінити свій спосіб життя. Поки що мені це не вдалося. Тобі просто не було за що вхопитися. Тепер все по-іншому. Я розбудив у тобі твій мисливський, і можливо завдяки цьому ти змінишся. Я заперечив йому, і сказав, що не хочу ставати мисливцем. Я нагадав йому, що на початку нашого знайомства я лише хотів отримати від нього якомога більше інформації про лікарські рослини, але він завів мене так далеко від моєї початкової мети, що я вже й не пам’ятаю, чи справді я колись хотів вчитися знанням про рослини. – Добре, – сказав дон Хуан. – Дуже добре. Якщо у тебе немає чіткого уявлення про те, чого ти хочеш, ти можеш стати більш смиренним. Давай будемо вважати так: для досягнення твоєї мети не має значення, чи навчатимешся ти полюванню, чи знанням про рослини. Ти сам це мені казав: ти зацікавлений в будь-якій інформації, яку тобі можуть дати. Правильно? Я справді говорив йому таке для того, щоб пояснити мету антропологічних досліджень і переконати стати моїм інформатором. Дон Хуан тихенько засміявся, без сумніву усвідомлюючи свій контроль на ситуацією. – Я – мисливець, – сказав він, неначе читаючи мої думки. – Я залишаю дуже мало на долю випадку. Можливо, мені варто пояснити тобі, що я теж навчався полюванню. Я не завжди жив так, як зараз. В певний момент мого життя я змушений був змінитися. Тепер я хочу допомогти змінитися тобі. Я веду тебе. І я повністю усвідомлюю те, про що говорю: дехто навчив мене всьому цьому, я не вигадував це сам. – Ти хочеш сказати, що у тебе був вчитель, доне Хуане? – Скажімо так: дехто навчив мене полювати, так само як я хочу навчити тебе цьому зараз, – сказав він і швидко змінив тему. – Я гадаю, що в давні часи полювання вважалося однією з найвизначніших справ, на які була здатна людина. Всі мисливці були дуже сильними людьми. Власне кажучи, мисливець повинен бути сильним, щоб мати змогу протистояти суворим умовам мисливського життя. Його слова мене зацікавили: чи не говорив він про часи, які передували Конкісті? Я почав його розпитувати. – Коли саме були ці часи, про які ти розповідаєш? – В давні часи. – Але коли саме були ці «давні часи»? – В давні часи – значить колись давно. А, можливо, це значить зараз, сьогодні. Яка різниця? Колись люди знали, що мисливці – найкращі з них. Зараз не всі це знають, але є достатня кількість людей, які це розуміють. Я це знаю, і колись будеш знати ти. Слідкуєш за моєю думкою? – Чи ставляться так до мисливців індіанці Які? Мене цікавить саме це. – Не всі. – А індіанці Піма? – Також не всі; але деякі з них – так. Я назвав ще декілька сусідніх племен. Я хотів підвести його до думки, що полювання було спільним вірування і практикою певної групи людей. Але він уникав прямої відповіді, тому я змінив тему. – Навіщо ти все це для мене робиш, доне Хуане? – запитав я. Він зняв свого капелюха і почухав скроні із вдаваною розгубленістю. – Я тобою займаюся, – відповів він м’яко. – Інші люди так само займалися тобою; колись ти сам почнеш займатися іншими. Давай вважати, що зараз моя черга. Одного дня я зрозумів, що якщо я хочу бути мисливцем, гідним власної здобичі, я маю змінити свій спосіб життя. Я звик постійно нити та скаржитися. У мене завжди були підстави вважати себе ошуканим. Я індіанець, а до індіанців ставились як до псів. Я нічого не міг з цим вдіяти, і все, що мені залишалося – це мій смуток. Але потім моя вдача зглянулася наді мною і дехто навчив мене полювати. І я усвідомив, що життя, яким я жив раніше, було нічого не варте… Тому я змінився. – Але я повністю задоволений своїм життям, доне Хуане. Чому я маю його змінювати? Він почав наспівувати мексиканську пісеньку, дуже тихо, а потім просто загомонів мотив, похитуючи головою в такт мелодії. – Вважаєшь, що ти і я – рівні? – запитав він різким голосом. Його питання застало мене зненацька. Я відчув своєрідне гудіння у вухах, немов би він прокричав свої останні слова, чого він насправді не робив. Однак, в його голосі був металевий відзвук, який пульсував у мене в голові. Я почухав внутрішню поверхню мого лівого вуха мізинцем лівої руки. Мої вуха почали свербіти, і я почав ритмічними нервовими посмикуваннями терти їх внутрішню поверхню мізинцями, трясучи при цьому руками. Дон Хуан із явним захопленням спостерігав за моїми рухами. – Так що?.. ми рівні? – запитав він знову. – Звичайно рівні, – сказав я. Насправді, я був досить поблажливим, відповідаючи таким чином на його запитання. У мене були дуже теплі почуття до нього, не дивлячись на те, що іноді я просто не знав, що з ним робити. Однак, не зважаючи на це, я був глибоко переконаний (хоча думку цю я ніколи б не дозволив собі висловити вголос), що я – студент університету, представник вченого світу Заходу – був вищим за індіанця. – Ні, це не так, – промовив він впевнено. – Звичайно так, – продовжував наполягати я. – Ні, – повторив він спокійно. – Ми не рівні. Я – мисливець і воїн, а ти – сутенер. Від здивування у мене відвисла щелепа – я не вірив, що дон Хуан насправді це сказав. Я випустив з рук свій нотатник і вирячився на нього, приголомшений, а потім, звичайно, розлютився. Його погляд був холодним та зібраним, і я відвів очі. Тоді він почав говорити. Він чітко промовляв слова, які впевнено і невблаганно били в саме серце. Він сказав, що я, як сутенер, паразитую на інших людях. Що я не б’юся у власних битвах, а приймаю участь у битвах інших невідомих мені людей. Що я не хочу вчитися ані полюванню, ані збиранню цілющих рослин, ані будь-чому іншому. І що його світ точних вчинків, почуттів та рішень нескінченно ефективніший за той незграбний ідіотизм, який я називаю своїм життям. Він закінчив промову, а я не міг поворухнутися. В його голосі не було ворожості або зарозумілості, але така сила і впевненість, що я більше не міг гніватись. Ми сиділи в тиші. Я почувався розгубленим і не знав, що сказати; я сподівався, що він порушить мовчання. Дон Хуан ставав все більш і більш нерухомим, доки його тіло не здобуло якості якоїсь дивної, надзвичайної жорсткості. Його силует поступово розчинявся в темряві, і, в решті решт, коли зник останній проблиск сутінків, він неначе злився з каменем, на якому сидів, і ніччю навколо. Цей його стан абсолютного спокою був настільки всеохоплюючим, що, здавалося, його більше не існує. Тільки близько опівночі я нарешті зрозумів, що він залишиться нерухомим в цій пустелі, серед цих скель, назавжди, якщо так буде потрібно. Його світ точних вчинків, почуттів та рішень насправді був набагато вищим, ніж мій. Я тихо доторкнувся до його руки і сльози потекли з моїх очей. БУТИ НЕДОСЯЖНИМ Четвер, 29 червня 1961 року Сьогодні, як і всі попередні дні протягом тижня, дон Хуан давав мені надзвичайно детальні пояснення стосовно поведінки різної дичини. Спочатку він пояснив а потім продемонстрував декілька мисливських прийомів, заснованих на так званих «вивертах куріпок». Я настільки глибоко поринув в його пояснення, що не помітив, як промайнув день. Я навіть забув пообідати, з приводу чого дон Хуан не позбавив себе задоволення поглузувати. Наприкінці дня він вполював п’ять куріпок за допомогою надзвичайно винахідливої пастки, яку він навчив мене конструювати та встановлювати. – Двох нам буде достатньо, – сказав він і відпустив трьох інших. Потім він навчив мене, як смажити куріпок. Я хотів наламати гілок з кущів і зробити з пташок печеню, як це робив мій дід: обклавши їх зеленим листям та обмазавши глиною. Але дон Хуан зауважив, що немає необхідності завдавати шкоди кущам, тим більше, що ми вже завдали шкоди куріпкам. Попоївши, ми дуже повільно рушили в бік якихось скель. Ми влаштувалися на піщаному пригорку, і я жартома помітив, що, якщо б він мені дозволив, я б зробив печеню з усіх п’яти куріпок, і вони б смакували набагато краще, ніж засмажені. – Без сумніву, – відповів він. – Але якщо б ти все це зробив, ми могли б ніколи не піти звідти цілими. – Що ти маєш на увазі? Що б могло завадити нам піти звідти? – Кущі, куріпки – все навколо могло б втрутитися і накинутися на нас. – Я ніколи не знаю напевне, чи ти говориш серйозно, доне Хуане, – сказав я. Він зобразив жест удаваного нетерпіння і прицмокнув губами: – У тебе хибне розуміння того, що значить говорити серйозно. Я багато сміюся, тому що люблю сміятись. Але все, що я роблю, серйозно до смерті, навіть якщо ти цього не розумієш. Чому світ має бути саме таким, яким ти його мислиш? Хто сказав, що твоя точка зору є єдиною вірною? – Але немає ніяких доказів, що він інший, – відповів я. Вечоріло. Я гадав, що треба починати збиратися назад, але дон Хуан, здавалося, нікуди не поспішав, тому я розслабився і насолоджувався спокоєм. Повіяв холодний вітер. Дон Хуан раптово підвівся і сказав, що нам треба піднятися на верхів’я пагорба і стати посередині вільної від рослинності галявини. – Не бійся, – додав він. – Я твій друг і не дозволю, щоб з тобою трапилося щось погане. – Про що ти говориш? – запитав я збентежено. Дон Хуан володів підступним вмінням в одну мить приводити мене зі стану повного спокою у стан справжнього переляку. – Світ стає дуже загадковим місцем в цей час доби, – відповів він. – Тому, що б ти не побачив – не бійся. – А що я маю побачити? – Поки що не знаю, – сказав він, спокійно вдивляючись в обрій на півдні. Я дивився в тому ж напрямі. Раптом дон Хуан пожвавішав і вказав лівою рукою на темну масу кущів попереду. – Ось воно, – сказав він, наче помітив щось, що несподівано з’явилося перед ним. – Що саме? – запитав я. – Ось воно, – повторив він. – Дивись! Дивись! Я не бачив нічого незвичайно перед собою, лише кущі. – Воно вже тут – промовив він дуже схвильовано. – Вже тут. В цю мить різкий порив вітру вдарив мені в обличчя і в мене почало пекти в очах. Я продовжив вдивлятися у простір попереду себе, але не міг розгледіти нічого незвичайного. – Я нічого не бачу, доне Хуане, – сказав я. – Ти тільки що його відчув, – відповів він. – Воно увійшло в твої очі і завадило тобі побачити. – Не розумію, про що ти. – Я навмисне привів тебе на верхівку цього пагорбу, – пояснив він. – Тут ми дуже помітні, і щось наближається до нас. – Але що саме? Вітер? – Це не просто вітер, – сказав він суворо. – Воно може здаватися тобі вітром, але лише тому, що вітер – це все, що ти знаєш. Я почав напружено вдивлятися в пустельну рослинність попереду. Дон Хуан постояв біля мене декілька секунд, а потім пішов в чапараль неподалік і почав ламати великі гілки з кущів. Він зламав вісім гілок і зібрав їх у пучок. Він наказав мені зробити те саме і голосно вибачитися перед рослинами за те, що я їх калічу. Коли у нас було дві в’язки гілок, він змусив мене піднятися з ними на верхів’я пагорбу і лягти на спину між двома великими каменями. Із вражаючою швидкістю дон Хуан накрив гілками з моєї в’язки все моє тіло з голови до п’ят. Потім він так само накрив себе і пошепки сказав мені, що, оскільки ми стали непомітними, то зараз я побачу, як так званий вітер вщухне. І справді, в той самий момент, на моє велике здивування, вітер вщух, як дон Хуан і прогнозував. Він перестав віяти так несподівано, що я б і не помітив переміни, якби не чекав не неї. Якусь мить вітер шурхотів листям, яке вкривало моє обличчя, а потім навколо нас запанувала тиша. Я прошепотів дону Хуану, що вітер насправді вщух, а він відповів мені пошепки, що я повинен лежати мовчки і не ворушитися, оскільки те, що я називаю вітром, насправді зовсім не вітер, а дещо, що має власну волю і здатне нас усвідомлювати. Я знервовано засміявся. Ледь чутним голосом дон Хуан звернув мою увагу на тишу навколо нас, а потім прошепотів, що він збирається піднятися, і що я маю зробити те саме, обережно відклавши гілки в бік лівою рукою. Ми підвелися одночасно. Якусь мить дон Хуан вдивлявся у простір на півдні, а потім зненацька повернувся і почав дивитися на захід. – Підступний. Дуже підступний, – пробурмотів він, вказуючи на південний захід. – Дивись! Дивись! Я вдивлявся у напрямку, який він вказав, так уважно, як тільки міг. Я намагався побачити хоча б щось незвичайне, але нічого не помічав. Точніше, я не помічав нічого такого, чого не бачив раніше: попереду були лише кущі, які ворушив легкий вітерець. – Воно тут, – промовив дон Хуан. В цю мить я відчув сильний порив вітру. Складалося враження, що він почав дути, тільки-но ми підвелися. Я не міг в це повірити; цьому мало бути якесь логічне пояснення. Дон Хуан посміхнувся і порадив мені не перенапружувати мозок, намагаючись пояснити собі це. – Давай-но знову наламаємо гілок, – сказав він. – Ненавиджу завдавати шкоду цим маленьким рослинкам, але ми повинні зупинити тебе. Він підібрав гілля, яким ми вкривалися, і присипав його землею та камінням. Потім, так само, як і попереднього разу, кожен з нас наламав по вісім нових гілок. Весь цей час вітер дув безперервно; я відчував, як він куйовдить моє волосся. Дон Хуан прошепотів, що як тільки він покриє мене гіллям, я повинен залишатися повністю нерухомим і не видавати ані звуку. Дуже швидко він накрив мене а потім себе. Ми залишалися схованими близько двадцяти хвилин, і я знову мав змогу спостерігати незвичайний феномен: протягом цього часу вітер змінився з сильного та поривчастого на легке, ледь помітне повівання. Я затамував подих і чекав на сигнал дона Хуана. У визначений момент він обережно посунув з себе гілля і підвівся. Я зробив те саме. На пагорбі панувала тиша, і лише ледь чутне шурхотіння пустельного чапараля порушувало її. Погляд дона Хуана був прикутий до темної маси кущів на півдні. – Ось воно, знову наближається! – вигукнув він. Я мимоволі підскочив від несподіванки, і ледь не втратив рівновагу. Він наказав мені владним голосом дивитися. – Але що я маю побачити? – я був у відчаї. Він сказав, що те, що я маю побачити, схоже на хмару або вихор, який перекочується над чапаралем, прокладаючи собі шлях до верхівки пагорба, на якому ми стоїмо. Я побачив, як хвиля повітря пробігає по кущам попереду мене. – Він наближається, – сказав дон Хуан мені на вухо. – Дивись, як він нас шукає. В цю мить, як і минулого разу, стійкий сильний вітер почав дути мені в обличчя. Зараз, однак, я відреагував дещо інакше: я був нажаханий. Я не помітив того, про що говорив дон Хуан, але бачив моторошну хвилю повітря, яке перекочувалася серед листя чапаралю. Я не хотів піддаватися своєму страху і свідомо почав шукати розумне пояснення всьому побаченому. Я запевняв себе, що в цій місцевості напевно існують постійні повітряні потоки, і дону Хуану, як справжньому знавцю цього регіону, було про них відомо; більше того, він був здатен спрогнозувати їх появу. Він мав просто лежати, рахувати, і чекати, доки вітер вщухне; коли ж він підводився, то просто чекав, поки вітер знову почне дути. Голос дона Хуана порушив мій внутрішній діалог. Він говорив, що нам час іти. Я закляк і не знав, що робити: я хотів залишитися щоб впевнитися, що вітер згодом вщухне. – Мені не вдалося нічого побачити, доне Хуане, – сказав я. – Але ти все ж помітив щось незвичайне. – Може, тобі варто ще раз пояснити мені, що саме я мав побачити, – наполягав я. – Я вже казав тобі, – відповів він, – щось схоже на вихор, на хмару, на імлу, на обличчя, яке обертається навколо себе. Дон Хуан зобразив своїми руками горизонтальні та вертикальні обертальні рухи. – Воно рухається у певних напрямках, – продовжував він, – перекидаючись або обертаючись навколо себе. Мисливиць повинен все це знати щоб вміти пересуватися по дикій місцевості. Я хотів пожартувати з його слів, але він так самовіддано намагався пояснити мені все це, що я не посмів. Дон Хуан глянув на мене, і я відвів очі. – Вважати, що світ є лише таким, яким ти його собі уявляєш, є тупістю, – промовив він. – Світ – це дуже загадкове місце, особливо в сутінках. Він махнув підборіддям в бік, звідки віяв вітер. – Це може переслідувати нас. Воно може зробити нас втомленими або навіть вбити. – Що саме, вітер? – В цей час доби – в сутінках – немає вітру. В цей час є тільки сила. Ми просиділи на верхівці пагорбу близько години. Весь цей час безперервно дув сильний вітер. П’ятниця, 30 червня 1961 року В середині дня, після їжі, ми розташувалися на ґанку перед будинком дона Хуана. Я сів на своє «сприятливе місце» і почав працювати над записами. Дон Хуан ліг на спину і склав руки на животі. Цілий день ми не відходили далеко від його будинку у зв’язку з «вітром». Він пояснив, що вчора ми потурбували вітер навмисно, а з цим краще не жартувати. Я навіть спав прикритий гілками. Раптовий порив вітру змусив дона Хуана підвестися одним неймовірним швидким рухом. – Чорт забирай, – промовив він. – Вітер шукає тебе. – Я на таке не куплюся, доне Хуане, – відповів я, сміючись, – навіть не сподівайся. Я не упирався, я просто не міг прийняти ідею того, що вітер володів власною волею і шукав мене, або що він був здатен вистежувати і кидатися на нас на верхів’ї пагорба. Тому я зауважив, що ідея «вітру, який володіє власною волею», є частиною дещо спрощеного уявлення про світ. – Що ж таке вітер по-твоєму? – запитав дон Хуан зухвало. Я терпляче пояснив йому, що маси теплого та холодного повітря створюють тиск різного рівня, внаслідок чого повітря рухається у вертикальному та горизонтальному напрямках. Мені знадобився деякий час для роз’яснення основ метеорології. – Ти хочеш сказати, що все, чим є вітер – це тепле та холодне повітря? – запитав він здивовано. – Боюся, що так, – відповів я, насолоджуючись про себе власним тріумфом. Дон Хуан виглядав приголомшеним. Але потім глянув на мене і почав гучно реготати. – Твоя точка зору завжди остаточна – сказав він із сарказмом в голосі. – Вона є останнім словом, чи не так? Однак, для мисливця така твоя точка зору є повним лайном. Не має значення, чи дорівнює тиск одиниці, двійці, чи десятці. Якщо б ти жив в дикій місцевості, ти б знав, що в годину сутінок вітер стає силою. Справжній мисливець знає це, і діє відповідно. – Як він діє? – Він використовує сутінки і силу, приховану у вітрі. – Як він це робить? – Якщо йому потрібно, мисливець ховається від сили, накриваючи себе гіллям і зберігаючи нерухомість, доки сутінки не минуть. Тоді сила огортає його своїм захистом. Дон Хуан зробив жест руками, неначе огортаючи щось: – Цей захист схожий на… Він намагався підібрати вірне слово, і я запропонував «кокон». – Точно, – сказав він. – Сила огортає мисливця своїм захистом неначе коконом. Він може залишатися на відкритому місці, і ані пума, ані койот, ані найменша комаха не потурбують його. Гірський лев може зупинитися під самим носом у мисливця і обнюхати його, і якщо мисливець залишатиметься нерухомим, лев не чіпатиме його – я можу тобі це гарантувати. – Якщо ж мисливець, навпаки, має намір стати помітним, – продовжував він, – все, що він має зробити, це постояти на верхівці пагорбу під час сутінок, щоб сила причепилася до нього і переслідувала всю ніч. Тому, якщо мисливець хоче цілу ніч мандрувати і залишатися бадьорим, він повинен зробити себе доступним вітру. – В цьому і полягає секрет всіх великих мисливців, – сказав він. – У вмінні ставати доступним і недоступним на різних поворотах дороги. Я не зовсім зрозумів його пояснень і попросив коротко їх повторити. Дон Хуан дуже терпляче пояснив мені знову, що він використав приклад з сутінками і вітром, щоб донести до мене ідею про надзвичайну важливість вміння правильно використовувати стан відкритості та стан прихованості у своєму житті. – Ти повинен навчитися свідомо ставати доступним або недоступним в залежності від ситуації, – сказав він. – З твої теперішнім способом життя ти мимоволі залишаєшся доступним в будь-який час. Я запротестував. У мене навпаки складалося враження, що моє життя стає все більш і більш прихованим. Він відповів, що я його не зрозумів, і що бути недоступним не значить постійно щось приховувати або зберігати все в таємниці. Це значить залишатися недосяжним. – Давай подивимось на це з іншого боку, – запропонував дон Хуан. – Немає сенсу ховатися, якщо всім відомо, що ти ховаєшся. Це дуже важливий нюанс для розуміння того, про що я говорю. Коли ти ховаєшся, то всі знають про це, а коли ні – кожен може тебе смикнути. У мене виникло відчуття загрози у зв’язку із його словами, і я зробив спробу захиститися. – Не треба нічого пояснювати, – обірвав мене дон Хуан. – В цьому немає жодної потреби. Ми всі – дурні. Кожен з нас. І ти не становиш виключення. Були часи в моєму житті, коли я робив себе доступним знову і знову, доки в мені не залишилося нічого, окрім сліз. І я жалів себе, так само я ти жалієш себе зараз. Він зміряв мене поглядом а потім глибоко зітхнув. – В ті часи, однак, я був молодшим за тебе. Але одного дня я зрозумів, що з мене досить, і змінився. Скажімо так: одного дня, навчаючись полюванню, я осягнув таємницю доступності та недоступності. Я продовжував наполягати на тому, що мені насправді не зрозуміло, що саме він має на увазі під поняттям «бути недоступним». Він використовував іспанські вирази «ponerse al alcance» та «ponerse en el medio del camino», тобто: «бути в межах досяжності» та «знаходитися посеред пожвавленого шляху». – Ти повинен забратися звідти, – пояснив він. – Відійти із середини пожвавленого шляху. Все твоє єство перебуває там, тому немає ніякого сенсу ховатися – тобі лише здаватиметься, що ти сховався. Стоячи посеред дороги, ти даєш змогу кожному бачити, як ти приходиш і йдеш. Його метафора видалась мені цікавою, але в той же час неясною і заплутаною. – Ти говориш загадками, доне Хуане, – сказав я. Він деякий час пильним поглядом дивися на мене, а потім почав наспівувати якусь мелодію. Я розправив спину і сів прямо, насторожившись. Я вже знав, що якщо дон Хуан починав наспівувати мексиканські мотиви, то він збирався мене чимось приголомшити. – Чуєш, – почав він, посміхаючись і уважно дивлячись в мене, – а що сталося з твоєю подружкою-білявкою? Тією, яка тобі насправді подобалась? Я мабуть вирячився на нього, як повний ідіот, тому що він засміявся дуже голосно. Я не знав, що відповісти. – Ти мені про неї розповідав, – сказав він заспокійливо. Але я не міг згадати, коли я розповідав йому щось про будь-кого, тим більше про цю дівчину. – Я не пам’ятаю, щоб ми говорили про це, доне Хуане, – відповів я. – Та говорили, – сказав він так, наче моє зауваження нічого не варте. Я вже був готовий розпочати з ним суперечку, але він заявив, що не має ніякого значення, звідки він дізнався про дівчину, а важливим є те, що вона мені подобалась. Мене охопила хвиля ворожості до дона Хуана за те, що він лізе мені в душу. – Не будь таким впертим, – промовив він суворо. – Зараз саме час відкинути своє почуття власної важливості. Колись у тебе була жінка, дужа дорога тобі людина, а потім одного дня ти втратив її. Я почав згадувати, коли я міг розповідати про неї дону Хуану, але мені на думку не прийшло жодної нашої розмови, під час якої це могло статися. І все ж, це було можливо. Кожного разу під час наших подорожей на автомобілі ми з доном Хуаном багато спілкувалися про різні речі. Я не пам’ятав всіх тем, яких ми торкалися, оскільки не мав можливості робити записи під час їзди. Ця думка мене дещо заспокоїла. Тому я нарешті сказав йому, що він правий: в моєму житті була дуже важлива для мене дівчина-білявка. – Чому вона зараз не з тобою? – запитав дон Хуан. – Вона пішла від мене. – Чому? – Було багато причин… – почав я. – Не так вже й багато, – перебив він мене. – Лише одна: ти зробив себе занадто доступним. Я насправді дуже хотів зрозуміти, що він має на увазі, говорячи це. Здавалось, він повністю усвідомлює ефект від своїх слів. Він стиснув губи, щоб приховати грайливу посмішку. – Всім було відомо про вас двох, – сказав він з непорушною впевненістю. – Що в цьому поганого? – Це дуже погано. Вона була прекрасною особистістю. Я відчув відразу до його звички тикати пальцем в небо, а потім стверджувати щось з такою впевненістю, наче він особисто був присутній під час події, про яку йде мова. – Але ж це правда, – сказав дон Хуан з щирою відвертістю. – Я все це бачив. Вона насправді була хорошою людиною. Я розумів, що сперечатися безглуздо, але я розсердився на нього за те, що він зачепив цю болючу для мене тему. Тому сказав, що не вважаю її такою вже й гарною особистістю, і що, на мою думку, вона була доволі слабкою. – Так само, як і ти, – відповів він спокійно. – Але це не важливо. Важливо те, що ти всюди її шукав. Це робить її дуже особливою людиною в твоєму житті, а для особливих людей ми повинні мати тільки добрі слова. Я зніяковів. Величезний смуток наринув на мене. – Що ти робиш зі мною, доне Хуане? – запитав я. – Тобі завжди вдається засмутити мене. Навіщо? – А зараз ти індульгуєш у своїй сентиментальності, – сказав він осудливо. – Який у цьому всьому сенс, доне Хуане? – не вгамовувався я. – Сенс в тому, щоб бути недосяжним, – відповів він. – Я згадав про цю білявку лише для того, щоб пояснити тобі те, що мені не вдалося пояснити за допомогою вітру. Ти втратив її, тому що залишався доступним для неї. Ти завжди був в межах її досяжності, і твоє життя було рутиною. – Ні, ти помиляєшся! – запротестував я. – Моє життя ніколи не було рутинним. – Було, і зараз таким залишається, – продовжував він впевнено. – Це не зовсім звичайна рутина, тому тобі здається, що воно не рутинне. Але запевняю тебе, це не так. Мені захотілося ще глибше поринути у свій похмурий настрій, але його очі якимось чином не давали мені спокою, і наче підштовхували кудись. – Майстерність мисливця полягає у вмінні ставати недосяжним, – сказав дон Хуан. – У випадку з тією білявкою це означало, що ти мав би стати мисливцем і зустрічатися з нею обережно, а не так, як ти це робив. Ти залишався з нею день у день, доки єдиним почуттям, яке між вами залишилося, стала нудьга. Чи не так? Я нічого не відповів. І не повинен був. Дон Хуан був правий. – Бути недосяжним означає, що ти ставишся до всього оточуючого дуже ощадливо. Ти не з’їдаєш всі пять куріпок, ти їж лише одну. Ти не калічиш рослини заради ями для запікання дичини. Ти не підставляєш себе силі вітру, якщо в цьому немає необхідності. Ти не використовуєш людей і не вичавлюєш з них все, що можна, тим більше з людей, яких ти любиш. – Але я ніколи нікого не використовував, – щиро здивувався я. Але дон Хуан продовжив стверджувати, що використовував, і саме тому дозволяю собі відверто говорити, що мені набридли люди, і я втомився від них. – Бути недоступним означає, що ти свідомо уникаєш дій, які виснажують тебе та інших, – сказав він. – Це означає, що ти не поводишся, як зневірений голодний виродок, який відчуває, що ніколи більше не буде їсти, тому зжирає всю їжу, яка в нього є, всі п’ять куріпок. Дон Хуан бив нижче пояса. Я засміявся, і це, здається, йому сподобалось. Він легенько торкнувся моєї спини. – Мисливець знає, що він ще багато разів заманить здобич у свої пастки, тому він не турбується. Турбуватися – значить мимоволі ставати доступним. В такому стані людина з відчаю починає чіплятися за все, що їй трапляється. А коли ти за щось або за когось зачепився, то ти приречений виснажити його і себе. Я сказав йому, що в моєму повсякденному житті неможливо залишатися недосяжним, оскільки для того, щоб мати змогу займатися своїми звичними справами, я повинен бути в межах досяжності кожної людини, яку я знаю. – Я вже казав тобі, що бути недосяжним не значить ховатися або щось приховувати, – спокійно відповів дон Хуан. – Це також не означає, що ти не можеш мати справ з людьми. Мисливець поводиться зі своїм світом ощадливо і делікатно, незалежно від того, чи це є звичайні речі, рослини або тварини, люди або сили. Мисливець тісно пов’язаний з усім оточуючим, і в той же час він залишається для всіх недосяжним. – Але те, що ти сказав, доне Хуане, є протиріччям, – наполягав я. – Як мисливець може бути недосяжним, якщо він знаходиться в цьому світі постійно, день у день, година за годиною? – Ти не зрозумів, – відповів він терпляче. – Мисливець недосяжний, тому що не вичавлює оточуючий світ з його форми. Він легенько торкається його, знаходячись в ньому рівно стільки, скільки потрібно, а потім хутко йде, не лишаючи й сліду. РУЙНУВАННЯ РОЗПОРЯДКУ ЖИТТЯ Неділя, 16 липня 1961 року Весь ранок ми спостерігали за якимись гризунами, схожими на товстих білок. Дон Хуан називав їх водяними щурами. Він зауважив, що вони дуже швидко тікають від будь-якого хижака, але мають жахливу звичку після того, як опиняться у безпеці, вилазити на камінь, ставати на задні лапки, роздивлятися навколо і чистити своє хутро. – У них дуже гарний зір, – сказав дон Хуан. – Ти повинен рухатися тільки тоді, коли рухаються вони, тому маєш навчитися передбачувати, коли і де вони зупиняться, щоб зупинятися самому. Я поринув у спостереження за цими тваринами. Я вистежив їх дуже багато, провівши цілий день у полі. Нарешті мені почало вдаватися передбачувати їх рухи практичного щоразу. Потім дон Хуан навчив мене майструвати пастки: він пояснив, що мисливець повинен ретельно вивчити місця гніздування і споживання їжі тварин для того, щоб мати можливість правильно їх розставити. Вночі мисливець встановлює пастки, а наступного ранку йому потрібно лише наполохати тваринок, щоб вони самі побігли в його капкани. Ми назбирали гілок і почали будувати хитромудрі мисливські пастки. Я майже закінчив майструвати свій капкан і не міг дочекатися, щоб його випробувати, аж раптом дон Хуан подивися на свій лівий зап’ясток, немовби перевіряючи час на годиннику, якого у нього ніколи не було, і сказав, що згідно його хронометра пора робити перерву на обід. Я тримав у руках довгу гілку, з якої збирався зробити обруч, обережно її загинаючи по колу. Після його слів я автоматично поклав гілку на землю разом з усім іншим моїм мисливським приладдям. Дон Хуан подивився на мене здивованим поглядом. Він зімітував тужливе виття фабричної сирени, яка сповіщає про обідню перерву. Я засміявся – його імітація заводського гудка була неперевершеною. Я рушив в його бік і помітив, що він уважно дивиться на мене. Він почав хитати голову з боку в бік. – Хай мені грець, – сказав дон Хуан. – В чому справа? – запитав я. Він знову видав довге тужливе виття фабричного гудка. – Обідня перерва скінчилася, – відповів він, – повертайся до роботи. Я не зрозумів, що він хотів цим сказати, а потім подумав, що він напевно жартує, тому що насправді у нас не було їжі. Я так захопився гризунами, що й забув, що у нас немає ніякої провізії. Я підібрав гілку і знову почав скручувати її, але через якусь мить дон Хуан знову «завив» у свій гудок. – Час повертатися додому, – сказав він. Він глянув на свій уявний годинник і підморгнув мені. – Вже шоста година, – промовив він, ніби розкриваючи мені таємницю. Я подумав, що, мабуть, йому набридло полювання і він вирішив закінчити його. Тому я відклав все в бік і почав збиратися додому. Я не дивився на нього, вважаючи, що він також збирає речі. Коли я вже був готовий йти, я нарешті глянув на дона Хуана – він сидів, схрестивши ноги, в декількох футах від мене. – Я готовий, можемо рушати, – сказав я йому. Він підвівся і виліз на скелю. Він стояв там, на висоті п’яти або шести футів, і дивився на мене, а потім приклав руки до рота і видав дуже довгий і пронизливий звук, схожий на дуже гучну заводську сирену. Він продовжував виття, обертаючись на 360 градусів навколо себе. – Що ти робиш, доне Хуане? – запитав я. Він відповів, що сигналізує всьому світові, що час збиратися додому. Я був повністю спантеличений. Я не міг зрозуміти, чи він жартує, чи остаточно втратив глузд. Я уважно дивися на нього і намагався з’ясувати, чи були його дії якимось чином пов’язані з тим, що він говорив раніше. Ми практично не розмовляли вранці, і я не пам’ятав, щоб він казав щось важливе. Дон Хуан все ще стояв на скелі. Він подивився на мене, посміхнувся і знову підморгнув – я відчув небезпеку. Дон Хуан знову приклав руки до рота і видав чергове завивання. Він сказав, що зараз восьма ранку, і мені треба починати розкладати свої речі, тому що у нас попереду цілий день. Я не міг зрозуміти, що відбувається. За якусь хвилину мій страх став таким великим, що мені захотілося втекти – дон Хуан поводив себе як божевільний. Я вже був готовий тікати, аж раптом він зіскочив зі скелі і підійшов до мене, посміхаючись. – Ти вважаєш мене божевільним, чи не так? – запитав він. Я відповів що він налякав мене до нестями своєю несподіваною поведінкою. Він сказав, що ми з ним схожі, але я не зрозумів, що він має на увазі. Мене глибоко збентежила його поведінка, яка видалася мені абсолютно божевільною. Він пояснив, що навмисне намагався налякати мене несподіваністю своєї поведінки, тому що сам я звожу його з розуму передбачуваністю своїх дій. Він зазначив, що моя звичка робити все по розпорядку є не менш божевільною, аніж його виття. Я був шокований його словами, і заявив, що у мене немає ніяких розпорядків. І додав, що насправді моє життя було повним безладдям як раз через відсутність будь-якої організованості. Дон Хуан засміявся і сказав мені сісти поруч з ним. Ситуація знову повністю змінилася – мій страх зник, як тільки він почав говорити. – Які у мене розпорядки? – запитав я. – Все, що ти робиш, ти робиш по розпорядку, перетворюючи це в рутину. – Але хіба не всі роблять так само? – Ні, не всі. Я не дію згідно розпорядку. – Що змусило тебе почати цю розмову, доне Хуане? Що я такого зробив або сказав, що ти почав так дивно поводитись? – Ти турбувався через обідню перерву. – Але я тобі нічого не говорив, звідки ти взяв, що я турбувався через це? – Ти турбуєшся через їжу щодня близько полудня, близько шостої вечора і близько восьмої години ранку, – сказав він з хитрою посмішкою. – В ці години ти турбуєшся через їжу, навіть якщо ти не голодний. Тому все, що мені знадобилося, щоб активізувати твою рутинну поведінку, це засвистіти в мій свисток. Ти натренований працювати за сигналом. Він уважно дивився на мене, очікуючи моєї репліки. Я нічого не міг сказати на свій захист. – А зараз, – продовжив він, – ти збираєшся перетворити на рутину полювання. Ти вже встановив у цій справі певний розпорядок для себе: у визначені години ти розмовляєш, їж або лягаєш спати. Мені нічого було відповісти. Звичка харчуватися у визначений час, на яку так безжалісно звернув мою увагу дон Хуан, дійсно могла б слугувати прикладом мого ставлення до будь-чого, чим я займався. В той же час, я відчував, що в моєму житті було набагато менше рутини, ніж в житті деяких моїх друзів і знайомих. – Ти вже багато знаєш про полювання, – сказав дон Хуан, – тому тобі нескладно буде зрозуміти ту річ, яка робить гарного мисливця дійсно найкращим: йому відомий розпорядок його здобичі. – Якщо ти пригадаєш, як я навчав тебе полюванню, – продовжував він, – то, можливо, зрозумієш, що я маю на увазі. Спочатку я навчив тебе, як робити і встановлювати пастки, потім ти вивчив розпорядки дичини, на яку збирався полювати, а потім ми випробували наші пастки, скориставшись розпорядком тварини. Це три основних елементи, які складають зовнішню частину мисливського вміння. Тепер я навчу тебе останній, найскладнішій частині цього мистецтва. Можливо минуть роки, перш ніж ти зможеш сказати, що зрозумів її і став мисливцем. Дон Хуан зроби паузу, даючи мені час обміркувати його слова. Він зняв капелюха і почав копіювати рухи гризунів, коли вони чистять своє хутро. Ця вистава здалася мені дуже кумедною; його кругла голова робила його схожим на одну з тих тваринок. – Бути мисливцем значить не лише вміти заганяти здобич у пастку, – промовив він. – Мисливець, вартий свого вміння, впольовує здобич не завдяки тому, що вміє розставляти пастки або знає розпорядки своєї жертви, але тому, що сам не має ніяких розпорядків. Це його головна перевага. Він зовсім не схожий на тварин, на яких полює – обмежених жорсткими розпорядками та прогнозованими хитрощами – він вільний, мінливий, непередбачуваний. Я сприйняв його слова як безпідставну ідеалізацію, оскільки не міг собі уявити життя без розпорядків. Я мав намір бути з ним максимально чесним, а не просто погоджуватися або не погоджуватися з його судженнями. Я відчував, що жодна людина не здатна діяти так, як говорить дон Хуан. – Мені байдуже, що ти відчуваєш з цього приводу, – сказав він. – Щоб стати мисливцем, ти повинен зруйнувати розпорядки свого життя. Ти добре знаєшся на полюванні – ти швидко вчився, і тепер можеш побачити, що тебе, так само як і твою здобич, легко передбачити. Я попросив його навести мені конкретні приклади того, про що він говорить. – Я говорю про полювання, – відповів він спокійно. – Оскільки я мисливець, мене цікавить те, що роблять тварини: де вони їдять, де, як і коли вони сплять, де вони влаштовують свої гнізда, як вони пересуваються. Все це – їх розпорядки, про які я тобі розповідаю для того, щоб ти мав можливість уникати їх у власному житті. Ти спостерігав за поведінкою тварин в пустелі; ти знаєш, що вони п’ють, їдять, будують свої схованки у певних місцях, залишають специфічні сліди, тому гарний мисливець може все це передбачити і спрогнозувати їх поведінку. Але й ти сам поводишся так, як ці тварини. Ти не унікальний в цьому питанні – колись давно дехто пояснив мені те саме про мою поведінку. Власне кажучи, ми всі поводимося так само, як і здобич, на яку ми полюємо, і це робить нас здобиччю для когось або чогось іншого. Тому мисливець, який все це знає, зацікавлений в тому, щоб перестати бути здобиччю самому. Розумієш, що я маю на увазі? Я продовжував наполягати, що така поведінка є неможливою в реальному житті. – Це потребує певного часу, – сказав дон Хуан. – Ти можеш почати з того, щоб не їсти щодня свій ланч о дванадцятій годині. Він подивився на мене і доброзичливо посміхнувся. Його вираз обличчя був дуже кумедним, і я засміявся. – Однак, не зважаючи на все це, існують деякі тварини, яких неможливо вистежити, – продовжував він. – Є, наприклад, деякі види оленів, з якими вдалий мисливець може зустрітися, якщо йому дуже пощастить, лише раз у житті. Дон Хуан зробив драматичну паузу і пронизливо подивився на мене. Здається, він чекав на запитання, але я не знав, що запитувати. – Як ти вважаєш, що робить їх такими унікальними і чому їх так важко знайти? – запитав він. Я повів плечима, тому що не знав відповіді. – У них немає розпорядків, – проголосив дон Хуан. – Саме це робить їх чарівними тваринами. – Олень повинен спати вночі. Хіба це не розпорядок? – запитав я. – Так, якщо він спить кожну ніч в один і той же час в одному й тому ж місці, тоді це розпорядок. Але ці магічні створіння не поводяться таким чином. Можливо, одного дня ти переконаєшся в цьому на власному досвіді. Може навіть статися, що ти до кінця життя переслідуватимеш одну з таких тварин. – Що ти хочеш цим сказати? – Ти любиш полювати. Можливо, одного дня десь в цьому світі твій шлях перетне одна з таких магічних істот, і ти захочеш піти за нею. Цих створінь дійсно варто побачити. Мені пощастило зустрітися з однією з них. В той час я був вже вправним мисливцем. Одного дня я полював в густому лісі в горах Центральної Мексики, аж раптом почув тихий посвист. Цей звук був мені незнайомий – ніколи за всі роки своїх мандрів по дикій місцевості я не чув нічого подібного. Я не міг визначити, звідки він приходить: здавалось, джерело його знаходиться в різних місцях. Мені спало на думку, що, можливо, я оточений зграєю або стадом якихось невідомих мені тварин. – Я знову почув цей нестерпний посвист, – продовжив розповідати дон Хуан. – Здавалось, він лунає звідусіль. А потім я збагнув, як мені пощастило: це напевно був поклик магічної істоти – оленя! Я знав, що чарівному оленю відомі розпорядки звичайних людей і мисливців. Насправді, дуже легко зрозуміти, що робитиме звичайна людина в такій ситуації: вона перелякається так сильно, що сама одразу перетвориться на здобич. А здобич може діяти двома шляхами: або тікати, або завмерти на місці. Якщо людина неозброєна, то, найімовірніше, вона побіжить на відкритий простір, рятуючи своє життя. Або ж підготує свою зброю і залишиться стояти або лежати на місці. Мисливець, з іншого боку, блукаючи по дикій місцевості, завжди намічає собі місця для укриття, щоб в разі необхідності одразу сховається в одному з них. Він може кинути своє пончо на землю, або повісити його на гілку, а сам причаїтися і чекати, що робитиме тварина далі. Але, зустрівшись з чарівним оленем, я нічого такого не робив. Я швидко став на голову і почав тихенько плакати. Мені довелося так довго хникати і витирати сльози, що я ледь не зомлів. Аж раптом я почув тихе дихання – хтось обнюхував моє волосся за правим вухом. Я спробував повернути голову, але не втримався і повалився на землю, а потім сів і побачив перед собою сяючи істоту, яка роздивлялась мене. Я сказав оленю, що не завдам йому шкоди, і він заговорив зі мною. Дон Хуан замовк і глянув на мене. Я мимоволі посміхнувся: мені складно було серйозно сприйняти ідею про оленя, який розмовляє. – Він заговорив зі мною, – повторив дон Хуан з хитрою посмішкою. – Олень заговорив? – Так, заговорив. Дон Хуан підвівся і підняв свою торбу з мисливським приладдям. – Він насправді заговорив? – перепитав я його здивовано. Дон Хуан зареготав. – І що ж він сказав? – запитав я напівжартома. Я думав, що він глузує з мене. Але він деякий час мовчав, наче пригадуючи дещо, а потім його очі засвітилися і він відповів: – Чарівний олень сказав: «Привіт, друже». А я відповів: «Привіт». Він запитав мене: «Чому ти плачеш?». А я сказав: «Тому що мені сумно». Тоді олень підійшов до мене впритул і промовив так само чітко, як я зараз говорю тобі: «Не сумуй». Дон Хуан подивився мені в очі – його погляд був добрим і пустотливим. Він почав голосно сміятися. Я сказав, що його розмова з оленем видається мені трохи тупуватою. – А чого ж ти чекав, – відповів він, сміючись, – я ж індіанець. Його почуття гумору було неперевершеним, і я засміявся разом з ним. – Ти не віриш, що чарівний олень розмовляв зі мною, чи не так? – запитав він. – Вибач, доне Хуане, але я не вірю в такі речі, – відповів я. – Я тебе не звинувачую, – сказав він заспокійливо. – Це дійсно дуже хитромудра штука. ОСТАННЯ БИТВА НА ЗЕМЛІ Понеділок, 24 липня 1961 року Близько третьої години дня, після чотирьох годин блукання по пустелі, дон Хуан вибрав тінисте місце для відпочинку. Як тільки ми розташувалися, то одразу почали розмову. Він заявив, що задоволений моїми успіхами в полюванні, але мені не вдалося змінити свою поведінку так, як він би цього хотів. – Недостатньо просто вміти правильно робити і встановлювати пастки, – сказав дон Хуан. – Ти повинен жити, як мисливець, щоб мати змогу найкращим чином використати всі свої можливості. На жаль, змінюватися складно, і цей процес відбувається дуже повільно. Іноді, минають роки, перш ніж людина усвідомить саму необхідність змін. Мені знадобилися роки, щоб змінитися, але, можливо, у мене просто не було схильності до полювання. Думаю, для мене найскладнішим було захотіти змінитися. Я запевнив дона Хуана, що зрозумів його точку зору. Коли він почав вчити мене полюванню, я, у свою чергу, почав проводити переоцінку своєї повсякденної поведінки. Найбільш несподіваним відкриттям для мене було те, що насправді мені подобався спосіб життя, яким він жив. Дон Хуан подобався мені як особистість. В його поведінці було щось дійсно незламне. Те, як він себе поводив, не залишало сумнівів стосовно його майстерності. В той же час, він ніколи не використовував цю свою перевагу для того, щоб щось від мене вимагати. Його зацікавленість у зміні мого способу життя мала характер безособових порад, або, так би мовити, авторитетних коментарів моїх провалів. Критика дона Хуана змушувала мене глибоко усвідомлювати кожен мій недолік, проте я все ж не розумів, яким чином його поради можуть виправити щось у мені. Я був переконаний, що, з огляду на те, чим я збирався займатися в своєму житті, запропоновані ним шляхи принесуть мені лише нещастя і труднощі та заженуть у глухий кут. Однак я навчився поважати майстерність дона Хуана, завдяки якій кожен його вчинок був сповнений краси і досконалості. – Я вирішив змінити тактику, – сказав він. Я попросив його пояснити останнє твердження, оскільки не був впевнений, чи воно стосується мене. – Гарний мисливець змінює свою тактику так часто, як йому потрібно, – відповів він. – Тобі це відомо. – До чого ти хилиш, доне Хуане? – Мисливець не тільки добре знає звички своєї здобичі, він також знає, що на цій землі є сили, які ведуть людей, тварин і все живе у світі. Він замовк. Я чекав, але він, здається, сказав все, що хотів. – Які саме сили ти маєш на увазі? – запитав я після довгої паузи – Сили, які керують нашим життям і нашою смертю. Дон Хуан знову замовк; здавалось, йому дуже складно підібрати слова: він потирав руки, хитав головою та стискав щелепи. Він двічі наказував мені мовчати, коли я намагався з’ясувати, що він хотів сказати своїм останнім таємничим твердженням. – Тобі буде складно зупинитися, – нарешті промовив він. – Я знаю, що ти впертий, але це не важливо. Чим ти впертіший, тим легше тобі буде, коли ти нарешті почнеш змінюватись. – Я роблю все можливе, – сказав я. – Ні, це не так. Ти не робиш все можливе. Ти кажеш так, тому що тобі подобається, як це звучить. Ти роками робив все можливе, але безрезультатно. Ми повинні щось зробити, щоб виправити це. Як завжди я відчув необхідність захищатися – дон Хуан, здається, взяв за правило цілити в мої найслабкіші місця. Але, розпочавши свою довгу пояснювальну промову, я згадав, що кожного разу, коли я намагався захиститися від його критики, то завжди опинявся в дурнях. Тому я замовк. Дон Хуан з цікавістю подивився на мене і засміявся. А потім сказав дуже добрим голосом, що вже розповідав мені, що всі ми – дурні, і я не є виключенням. – Ти завжди відчуваєш необхідність пояснювати свої вчинки, наче ти єдина людина землі, яка робить щось неправильно, – продовжив він. – Це прояв твого старого почуття власної важливості – воно переповнює тебе. У тебе також забагато особистої історії. В той же час, ти не приймаєш відповідальності за свої вчинки, не використовуєш смерть як порадника, і, що найгірше, ти занадто доступний. Іншими словами, твоє життя залишилося таким саме безладом, яким воно й було до нашої зустрічі. Мене знову охопили хвиля глибокого обурення і я спробував заперечити йому, але він зупинив мене змахом руки. – Людина повинна прийняти відповідальність за те, що живе в цьому дивному світі, – проголосив він. – Ми живемо в дивному світі, ти це знаєш. Я ствердно хитнув головою. – Але ми розуміємо під цим різні речі. – продовжив Дон Хуан. – Для тебе цей світ дивний завдяки своїй здатності або наганяти на тебе нудьгу, або ставити у скрутне становище. Тоді як для мене цей світ – дивовижний, жахаючий, таємничий, незбагненний. Тому я весь час намагався переконати тебе в необхідності прийняти відповідальність за те, що ти знаходишся тут, в цьому чудовому світі, в цій чудовій пустелі, в цей чудовий час. Я хотів переконати тебе, що ти повинен навчитися брати до уваги кожен свій вчинок, адже ти в цьому світі лише на короткий час, власне, занадто короткий, щоб встигнути побачити всі його дива. Я відмовив йому, що ситуація, коли світ наганяє нудьгу або ставить у скрутне становище, є загальнолюдською властивістю. – Тоді змінися, – відповів він твердо. – Якщо ти не приймеш цей виклик, ти нічим не кращий за мерця. Він попросив мене назвати якусь річ в моєму житті, яка коли-небудь володіла всіма моїми думками. Я назвав мистецтво. Я завжди хотів стати художником і багато років намагався розвиватися в цьому напрямку. У мене все ще залишалися болісні спогади про мою невдачу. – Ти ніколи не приймав відповідальність за те, що живеш в цьому незбагненному світі, – сказав він звинувачувальним тоном. – Тому ти не став художником, і, можливо, ніколи не станеш мисливцем. – Це краще, на що я здатен, доне Хуане. – Ні, ти не знаєш, на що ти здатен. – Я роблю все, що можу. – Ти знову помиляєшся. Ми можеш робити краще. Є одна проста річ, яка дійсно тобі заважає: ти думаєш, що у тебе багато часу. Він зробив паузу і подивився на мене, очікуючи моєї реакції. – Ти думаєш, що у тебе багато часу, – повторив він. – Багато часу для чого, доне Хуане? – Ти думаєш, що будеш жити вічно. – Ні, це не так. – Тоді якщо ти так не думаєш, якщо ти розумієш, що життя не триватиме вічно, чого ти чекаєш? Звідки ці вагання стосовно необхідності змінитися? – А ти ніколи не думав, доне Хуане, що я не хочу змінюватися? – Думав. У свій час я також не хотів. Але мені не подобалося моє життя – я втомився від нього, так само, як ти. Проте зараз мені не вистачає його на все, до чого я хотів би доторкнутися. Я відверто заявив, що мене лякають його наполегливі спроби свавільно змінити мій спосіб життя. Я сказав, що певною мірою поділяю його точку зору, але той факт, що він завжди виявляється господарем становища, робить цю ситуацію неприйнятною для мене. – У тебе немає часу на ці твої примхи, ти, дурню, – промовив він суворо. – Те, що ти зараз робиш, може бути твоїм останнім вчинком на землі, твоєю останньою битвою. Ніяка сила в світі не може гарантувати, що ти проживеш хоча б ще хвилину. – Я це знаю, – відповів я, стримуючи гнів. – Ні, не знаєш. Якщо б ти це знав, ти був би мисливцем. Я почав сперечатися і сказав, що усвідомлюю неминучість своєї смерті, але не бачу сенсу розмовляти або думати про неї, якщо вже я не можу нічого зробити, щоб її уникнути. Дон Хуан засміявся і відповів, що я схожий на комедіанта, який бездумно повторює завчені слова. – Якщо б це була твоя остання битва на землі, я б сказав, що ти ідіот, – промовив він спокійно. – Ти робиш свій останній вчинок на землі, перебуваючи в якомусь дурнуватому настрої. Якусь мить ми мовчали. Потік нестримних думок захопив мене. Дон Хуан був правий. – У тебе немає часу, друже, зовсім немає часу. Його немає ні в кого з нас, – сказав він. – Я згоден, доне Хуане, але… – Не треба просто погоджуватися зі мною, – перебив він. – Замість того, щоб так легко погоджуватися, краще почни діяти. Прийми виклик. Змінися. – Так просто? – Саме так. Зміни, про які я говорю, ніколи не відбуваються поступово – вони трапляються раптово. А ти не готуєшся до цієї раптової події, яка повністю тебе змінить. Його твердження здалося мене суперечливим. Я сказав дону Хуану, що, готуючись до змін, я буду поступово змінюватися. – Ти зовсім не змінився. Ось чому ти впевнений, що змінюєшся потроху. Проте, одного дня ти сам себе здивуєш – ти змінишся раптово і без будь-якого попередження. Я знаю, що так буде, тому втомлююся переконувати тебе в цьому. Я не міг підібрати слова, щоб йому відповісти, просто тому що не знав, що саме я хочу сказати. Після короткої паузи дон Хуан продовжив. – Можливо, тобі буде зрозуміліше, якщо я поясню по-іншому, – сказав він. – Я раджу тобі завжди зважати на те, що у нас немає ніяких підстав думати, що наше життя триватиме вічно. Я щойно сказав, що зміни відбудуться раптово і несподівано – так само приходить й смерть. Як ти думаєш, що ми можемо з цим вдіяти? Його питання було риторичним, але він повів бровами, показуючи, що чекає на відповідь. – Жити якомога щасливіше, – сказав я. – Правильно! А ти знаєш кого-небудь, хто живе щасливо? Спершу я хотів відповісти, що так: мені на думку спало декілька моїх знайомих, яких я міг навести в якості прикладу. Але потім зрозумів, що така моя відповідь буде просто безглуздою спробою реабілітуватися. – Ні, – сказав я. – Насправді не знаю. – А я знаю, – сказав він. – Є люди, які дуже обережно ставляться до природи своїх вчинків. Їх щастя в тому, щоб діяти з повним розумінням того, що у них немає часу. Тому кожен їх вчинок сповнений особливої сили; в їх вчинках є щось…» Дон Хуан, здається, не міг відшукати слова, щоб продовжити говорити. Він почухав свої скроні і посміхнувся. Раптом він підвівся, так, наче йому набридло розмовляти. Я попросив його закінчити те, що він почав говорити. Він сів і зморщив губи. – У вчинках є сила, – сказав. – Особливо, коли людина знає, що кожен з цих вчинків – її остання битва. Є якесь дивне почуття всепоглинаючого щастя в тому, щоб діяти з повним усвідомленням того, що це може бути твоїм останнім вчинком на землі. Я раджу тобі переглянути свій спосіб життя і в подальшому ставитися до кожного свого вчинку саме так. Я не погодився з доном Хуаном. Щастя для мене означало усвідомлення того, що мої вчинки мають невід’ємну властивість безперервності, і що я матиму можливість, за бажанням, продовжувати робити те, що я роблю зараз, особливо якщо мені це подобається. Я сказав, що не погоджуюся з ним не тому, що це моя примха, а тому що я маю глибоке переконання в тому, що кожна річ в світі, і я сам, має властивість обумовленої безперервності. Дона Хуан, здавалось, мої пояснення забавляли. Він сміявся, хитав головою, чухав своє волосся і, нарешті, коли я сказав про «обумовлену безперервність» він кинув свого капелюха на землі і почав по ньому тупотіти. Закінчилося тим, що я почав сміятися над його клоунадою. – У тебе немає часу, друже мій, – сказав він. – В цьому біда всіх людських істот. Ні в кого з нас немає достатньо часу, і твоя безперервність не має ніякого значення в цьому дивовижному, таємничому світі. Вона тільки робить тебе нерішучим, тому у твоїх вчинках немає того духу, тієї сили і переконливості, які є у вчинках людини, яка знає, що б’ється у своїй останній битві на землі. Іншими словами, твоя безперервність не може зробити тебе щасливим або могутнім. Я зізнався, що думки про смерть лякають мене, і звинуватив його в тому, що своїми розмовами про смерть він тримає мене у стані постійної нервової напруги. – Але всі ми помремо, – сказав дон Хуан. Він вказав рукою в напрямку якихось пагорбів. – Там є дещо, що чекає на мене, без сумніву; і коли-небудь я обов’язково приєднаюся до нього. Але, можливо, ти інший, і смерть взагалі не чекає тебе. Він засміявся над моїм жестом відчаю. – Я не хочу про це думати, доне Хуане. – Чому? – Це безглуздо. Якщо дещо чекає мене там, чому я повинен з цього приводу турбуватися? – Я не казав, що ти повинен турбуватися через це. – Що ж я маю тоді робити? – Скористайся своїм знанням. Сфокусуй свою увагу на зв’язку між тобою і твоєю смертю, без жалю, смутку та турботи. Зосередься на тому факті, що у тебе немає часу, і почни діяти відповідно: так, щоб кожен твій вчинок був твоєю останньою битвою на землі. Тільки в цьому випадку твої вчинки матимуть справжню силу, інакше вони завжди залишатимуться вчинками нерішучої людини. – Хіба так страшно бути нерішучою людиною? – Ні, якщо ти збираєшся жити вічно. Але якщо ти знаєш, що помреш, у тебе немає часу на нерішучість просто тому, що вона змушує чіплятися тебе за те, що існує тільки в твоїй уяві. Вона дарує тобі почуття спокою, коли справи йдуть добре, але потім таємничий жахаючий світ відкриє світ рот, щоб проковтнути тебе, як він це робить з кожним з нас, і ти розумієш, що твої вивірені шляхи зовсім не є такими. Нерішучість не дозволяє нам дослідити і реалізувати всі свої можливості як людей. – Але це неприродно, жити з постійною думку про власну смерть, доне Хуане. – Наше смерть чекає на нас, і вчинок, який ми робимо в даний момент, може бути нашою останньою битвою на землі, – сказав він дуже серйозно. – Я називаю це битвою, тому що це боротьба. Більшість людей переходять від дії до дії без будь-якої боротьби або навіть думки. Мисливець, на відміну від них, зважує кожен свій вчинок; оскільки він дуже близько знайомий зі своєю смертю, він діє усвідомлено – так, наче це його остання битва. Тільки дурень не помічає переваги такого способу дій. Мисливець ставиться до своєї останньої битви з повагою; він знає, що його останній вчинок на землі повинен бути найкращим – це приносить йому задоволення і притуплює страх. – Ти правий, – погодився я. – Просто все це дуже складно прийняти. – Минуть роки, поки ти переконаєш себе, і ще багато років – поки ти почнеш діяти відповідно. Я лише сподіваюся, що тобі вистачить часу на це, – сказав він. – Мені стає страшно, коли ти так кажеш. Дон Хуан уважно подивився на мене із серйозним виразом обличчя. – Я казав тобі, що це дуже дивний світ. Сили, які ведуть всіх людей, непередбачувані та страхітливі, але варті того, щоб бути їх свідком. Він замовчав, глянув на мене, і, здається, був на межі того, щоб щось мені відкрити. Але стримався і посміхнувся. – Є щось, що на веде? – запитав я. – Звичайно. Є сили, які нас ведуть. – Ти можеш їх описати? – Не зовсім. Хіба що назвати їх силами, духами, вітром, чи чимось в цьому роді. Я хотів розпитати його детальніше, але перш, ніж встиг щось сказати, він підвівся. Я вирячився на нього, приголомшений. Він підвівся одним єдиним рухом: його тіло просто різко випрямилося – і він вже стояв на ногах. Я все ще міркував над незвичайними здібностями дона Хуана, які були необхідні для того, щоб рухатися з такою швидкістю, коли він сухим тоном наказав мені вистежити кроля, спіймати його, вбити, зняти з нього шкіру, і до сутінків запекти м’ясо на вогні. Він подивився на небо і сказав, що часу мені має вистачити. Я одразу почав виконувати його вказівку, діючи так, як робив багато разів. Дон Хуан йшов поряд зі мною і ретельно спостерігав за кожним моїм рухом. Я був дуже спокійним і рухався обережно, тому мені не склало труднощів спіймати кролика-самця. – Тепер вбий його, – сухо сказав дон Хуан. Я сунув руку в пастку, щоб схопити кроля. Я вже тримав його за вуха і почав витягати, аж раптом мене охопило почуття неймовірного жаху. Вперше з того часу, як дон Хуан почав вчити мене полювати, я усвідомив, що він ніколи не вчив мене, як вбивати здобич. За весь той час, який ми провели в пустелі, він особисто вбив лише одного кроля, двох куріпок і одну гримучу змію. Я відпустив кроля і подивився на дона Хуана: – Я не можу його вбити. – Чому ні? – запитав він. – Я ніколи цього раніше не робив. – Але ти вбив сотні птахів та інших тварин. – Рушницею, а не голими руками. – Яка різниця? Час цього кроля сплинув. Його тон мене шокував: він був таким владним і сповненим впевненості, що у мене не лишилося сумнівів в тому, що дон Хуан дійсно знав, що час цього кроля закінчився. – Вбий його! – наказав він з люттю в очах. – Я не можу. Він закричав, що тварина має померти. Він сказав, що мандри кроля по цій прекрасній пустелі підійшли до кінця, і я не маю права ухилятися, тому що сили, або духи, які ведуть кролів, привели в мою пастку саме цю тварину як раз в останні хвилини сутінків. Хвиля бентежних думок і почуттів наринула на мене, неначе ці почуття були десь ззовні і чекали на мене. З усією ясністю, болісною для мене, я відчув трагедію кроля, який потрапив у мою пастку. В ту ж мить мій розум пригадав найбільш вирішальні моменти мого життя – багато разів я сам був на його місці. Я подивився на кроля, а він подивилася на мене. Він притулився спиною до стінки пастки і сидів так, згорнувшись, дуже тихо і нерухомо. Ми обмінялися похмурими поглядами, і той тихий відчай, який я побачив в його очах, остаточно переконав мене в тому, що я хочу зробити. – До біса все це! – промовив я голосно. – Я нікого не вбиватиму. Кріль залишиться жити. Моє емоційне збудження було таким сильним, що я почав труситися. Мої руки тремтіли, коли я спробував витягнути кроля з пастки за вуха; але він швидко рухався, і мені не вдалося його вхопити. Я спробував ще раз, і знову марно. Я був у відчаї. Мене почало нудити, тому я поспіхом штовхнув пастку ногою, щоб розламати її і звільнити кроля. Але виявилася на диво міцною і не зламалася, як я на це сподівався. Мій розпач переріс у почуття нестерпної туги. З усієї сили я тупнув правою ногою по краю клітки. Дерев’яні перегородки гучно тріснули і я витягнув кроля. Я відчув полегшення, яке в ту ж саму мить було розбите дощенту: кріль лежав, обм’яклий, у мене в руках – він був мертвий. Я не знав, що робити. Я хотів з’ясувати, яким чином він загинув. Я повернувся до дона Хуана. Він дивився на мене, і я відчув озноб у себе на спині. Я сів біля якоїсь скелі. У мене був жахливий головний біль. Дон Хуан поклав свою руку мені на голову і прошепотів на вухо, що я маю зняти з кроля шкуру і запекти його на вогні до кінця сутінків. Мене нудило. Він розмовляв зі мною дуже терпляче, наче з дитиною. Він сказав, що сили, які керують людьми та тваринами, привели саме цього кроля до мене, так само, як коли-небудь вони приведуть мене до моєї смерті. Він сказав, що смерть кроля була подарунком для мне, так само, як моя смерть буде подарунком для чогось або когось іншого. У мене запаморочилося в голові. Прості події цього дня буквально розчавили мене. Я намагався переконати себе, що це був лише кріль, але ніяк не міг позбутися відчуття нашої з ним моторошної подібності. Дон Хуан сказав, що я повинен з’їсти трохи крільчатини, принаймні шматочок, щоб закріпити все зроблене. – Я не можу цього зробити, – відмовився я знесилено. – Ми – сміття в руках цих сил, – сказав він із силою. – Тому відкинь своє почуття власної важливості і використай цей дарунок як належить. Я підняв кроля. Він був ще теплим. Дон Хуан схилився наді мною і прошепотів мені на вухо: – Твоя пастка була його останньою битвою на землі. Я ж казав тобі, що його мандри по цій чудовій пустелі підійшли до кінця. СТАТИ ДОСТУПНИМ СИЛІ Четвер, 11 серпня 1961 року Як тільки виліз з машини, то одразу почав скаржитися дону Хуану, що погано себе почуваю. – Сідай, сідай, – сказав він дуже лагідно і фактично довів мене під руку до свого ганку, а потім посміхнувся і поплескав мене по спині. Двома тижнями раніше, 4 серпня, дон Хуан, за його словами, змінив свою тактику відносно мене і дозволив мені ковтати пейот. Протягом найвищої стадії викликаних ним галюцинацій я грав із собакою, який жив в домі, де проводилася пейотна церемонія. Дон Хуан трактував мою взаємодію із собакою як дуже особливу подію. Він переконував мене, що в миті сили, одну з яких я тоді пережив, світ повсякденних речей перестає існувати і нічого не можна сприймати напевне, що собака насправді був не собакою, а втіленням Мескаліто – божественної сили, яка живе в пейоті. Наслідком мого першого досвіду вживання пейоту було почуття втоми та меланхолії, а також надзвичайно яскраві і живі нічні кошмари. – Де твоє приладдя для записів? – запитав дон Хуан, коли я сів на ганку. Я залишив нотатник в машині. Дон Хуан пішов до машини, обережно витягнув мій портфель і приніс мені. Він запитав, чи беру я зазвичай свій портфель із собою, коли ходжу пішки. Я відповів, що так. – Це божевілля, – заявив він. – Я ж казав тобі ніколи нічого не носити в руках під час ходи. Дістань собі рюкзак. Я засміявся. Думка про те, щоб носити мої записи в рюкзаку, видалася мені безглуздою. Зазвичай я носив костюм, і з рюкзаком, надягнутим на костюм трійку, мав би смішний вигляд. – Надягай піджак на рюкзак, – сказав дон Хуан. – Хай краще люди думають, що ти горбатий, ніж ти будеш калічити своє тіло, носячи все це в руках. Він наполіг, щоб я достав свій нотатник і почав записувати – з його боку це була свідома спроба заспокоїти мене. Я знову поскаржився на почуття фізичного дискомфорту та нещастя, які охопили мене. Дон Хуан засміявся і відповів, що я нарешті починаю вчитися. Потім ми довго розмовляли. Він сказав, що, дозволивши мені гратися із собою, Мескаліто вказав на мене як на «обраного», і, хоча цей знак спантеличив його, тому що я не індіанець, він збирається передати мені деяке таємниче знання. Він додав, що у нього самого був «бенефактор», який навчив його, як стати «людиною знання». У мене з’явилося передчуття, що має статися щось жахливе. Розмови про те, що я «обраний», незвичайне ставлення дона Хуана до життя разом з тим руйнівним ефектом, який справив на мене пейот – все це занурило мене у стан нестерпного занепокоєння та нерішучості. Але він не придав цьому ніякого значення і порадив мені краще думати про дивовижність того факту, що Мескаліто грав зі мною. – Ні про що більше не думай, – сказав він. – Все інше прийде до тебе само собою. Дон Хуан підвівся, погладив мене лагідно по голові і дуже м’яко сказав: – Я збираюсь вчити тебе бути воїном, так само, як я вчив тебе полювати. Однак, я повинен тебе попередити, що так само, як засвоєння навичок полювання не зробило з тебе мисливця, навчання шляху воїна не зробить тебе ним. Я відчував розчарування, мій стан фізичного дискомфорту граничив з тугою. Я поскаржився, що мене мучать нав’язливі сни та кошмари. Він, здається, замислився на мить над моїми словами, а потім знову сів. – Останнім часом у мене дуже дивні сни, – сказав я. – У тебе завжди були дивні сни, – відповів він. – Кажу тобі, цього разу вони дивніші, ніж будь-які інші сни, які я коли-небудь бачив. – Не зважай на них. Це просто сни. Як і у снах будь-якої звичайної людини в них немає сили. Тому не варто через них турбуватися і розмовляти про це. – Але вони непокоять мене. Невже не можна нічого зробити, щоб їх позбутися? – Нічого. Вони минуть самі собою, – відповів він. – Настав час тобі ставати доступним для сили, і ми почнемо з опанування сновидінням. Те, з яким тоном дон Хуан промовив слово «сновидіння», навело мене на думку, що під ним він має на увазі щось дуже особливе. Я замислився над доречним запитанням, щоб це з’ясувати, коли він знову почав говорити. – Я ніколи не розповідав тобі про сновидіння, оскільки дотепер я турбувався лише про те, щоб навчити тебе бути мисливцем, – сказав він. – Мисливця не цікавлять маніпуляції з силою, тому його сни завжди залишаються лише снами. Вони можуть бути дуже реалістичними, але вони не будуть сновидіннями. Воїн, на відміну від мисливця, прагне сили, а сновидіння є одним зі шляхів, які ведуть до неї. Таким чином, різниця між мисливцем і воїном полягає в тому, що воїн знаходиться в пошуках сили, тоді як мисливець нічого, або майже нічого, про неї не знає. Те, хто може бути воїном, а хто – лише мисливцем, вирішується не нами, а силами, які ведуть всіх людей. Ось чому твої ігри з Мескаліто були таким важливим знаком. Сили привели тебе до мене; вони привели тебе на автобусну зупинку, пам’ятаєш? Якийсь клоун підвів тебе до мене. Ідеальний знак: на тебе вказав клоун. Тому я навчив тебе, як стати мисливцем. А потім був ще один ідеальний знак, коли Мескаліто грав із тобою. Розумієш, що я маю на увазі? Його химерна логіка здалася мені дуже гнітючою і нав’язливою: я наче був втягнутий у щось невідоме і жахаюче, в дещо, на що я зовсім не погоджувався і про існування чого я не здогадувався навіть в самих диких своїх фантазіях. – І що ти пропонуєш мені робити? – запитав я. – Стати доступним для сили, опанувати свої сни, – відповів він. – Ти називаєш їх снами, тому що у тебе немає сили. Воїн, як людина, яка прагне сили, називає їх не снами, а реальністю. – Ти маєш на увазі, що він ставиться до них, як до реальності? – Ні, він не ставиться до будь-чого так, наче це щось інше. Те, що ти називаєш снами, для воїна – реальність. Ти маєш зрозуміти, що воїн – не дурень. Воїн – це бездоганний мисливець, який полює на силу. Він не сп’янілий і не божевільний, у нього немає ані часу, ані схильності блефувати, або брехати самому собі, або робити невірні рухи – ставки занадто високі для цього. На кону його підібране, позбавлене всього зайвого життя, яке він так довго підтягував і доводив до досконалості. Він не збирається його втрачати, роблячи якийсь дурний прорахунок, ставлячись до будь-чого так, наче це щось інше. Сновидіння реальне для воїна, тому що в ньому він може діяти свідомо, він може приймати рішення, обирати серед безлічі речей ті, які приведуть його до сили, і використовувати їх, тоді як в звичайному сні він не може діяти свідомо. – Доне Хуане, ти хочеш сказати, що сновидіння є реальністю? – Звичайно воно реальне. – Так само реальне, як і те, що ми робимо зараз? – Якщо вже ти хочеш порівнювати, то можна сказати, що воно навіть більш реальне. У сновидінні в тебе є сила: ти можеш змінювати речі, з’ясовувати незліченні приховані факти, контролювати будь-що. Думки, які викладав дон Хуан, завжди знаходили в мені певний відгук. Не складно було зрозуміти, чим йому подобається ідея про те, що людина здатна робити уві сні все, що завгодно, але я просто не міг сприйняти цю ідею серйозно. Різниця в нашому світосприйнятті була занадто великою. Якусь мить ми дивилось один на одного. Його твердження були божевільними, і все ж, наскільки мені було відомо, він був найбільш врівноваженою людиною, яку я коли-небудь зустрічав. Я сказав йому, що не можу повірити, що він дійсно вважає свої сни реальністю. Він тихенько засміявся, розуміючи слабкість моєї позиції, а потім встав і, не говорячи ні слова, увійшов у будинок. Довгий час я сидів, заціпенілий, аж доки дон Хуан не покликав мене з дальньої частини будинку. Він зварив трохи кукурудзяної каші і простягнув мені миску. Я запитав його про той час, коли людина не спить – я хотів знати, чи має від для нього якусь спеціальну назву. Але він мене не зрозумів, або не схотів відповідати. – Як ти називаєш це, те, що ми зараз робимо? – запитав я, маючи на увазі, що те, що ми робимо, було реальністю, на відміну від снів. – Я називаю це їжею, – відповів він, стримуючи сміх. – Я називаю це реальністю, – сказав я, – тому що той факт, що ми їмо, насправді має місце бути. – Сновидіння також має місце бути, – відмовив він, хихикаючи. – Так само як полювання, ходіння або сміх. Я не хотів сперечатися. Але й не міг, навіть докладаючи всіх можливих зусиль, прийняти цю його ідею. Дон Хуан, здавалось, був у захваті від мого стану розпачу. Як тільки ми закінчили їсти, він заявив, що ми збираємося на прогулянку, але не будемо мандрувати по пустелі, як ми робили це раніше. – Цього разу все інакше, – сказав він. – Відтепер ми відвідуватимемо місця сили – ти вчитимешся ставати доступним для сили. Я знову висловив своє занепокоєння, сказавши, що я недостатньо компетентний для такого роду діяльності. – Облиш, ти індульгуєш у своїх дурних страхах, – сказав він низьким голосом, похлопав мене по спині і доброзичливо посміхнувся. – Я намагався догодити твоєму мисливському духу. Ти любиш блукати зі мною по цій прекрасній пустелі. Тому вже пізно відмовлятися. Він рушив у пустельний чапараль і зробив знак головою, щоб я йшов за ним. Я міг би сісти в машину і поїхати, але мені справді подобалося блукати з ним по цій прекрасній пустелі. Мені подобалося відчуття, яке виникало тільки в його компанії, коли цей світ дійсно ставав для мене захоплюючим, загадковим і прекрасним. Як сказав дон Хуан, я був на гачку. Ми рухались у напрямку пагорбів на сході. Це була довга прогулянка. День був спекотливим, але я не помічав спеки, яка зазвичай була для мене нестерпною. Ми достатньо довго йшли по каньйону, коли нарешті дон Хуан зупинився і сів в тіні якихось валунів. Я достав трохи печива зі свого рюкзака, але він наказав мені поки його не їсти. Він сказав, що я повинен сісти на видному місці, і вказав на окремо розташований, практично круглий валун в десяти або п’ятнадцяти футах від нас; він допоміг мені залізти на нього. Я думав, він теж збирається сидіти на цьому камені, але він лише наполовину вліз на нього і простягнув мені декілька шматків сушеного м’яса. Дуже серйозним тоном дон Хуан пояснив, що це м’ясо сили, і що його треба жувати дуже повільно і не змішувати ні з якою іншою їжею. Після цього він повернувся у затінок і сів там, притулившись спиною до валунів – він виглядав дуже розслабленим, навіть заспаним. Дон Хуан сидів так, доки я не закінчив їсти, а потім випрямив спину і нахилив голову направо. Здається, він дуже уважно прислухався до чогось. Він два-три рази уважно подивився на мене, потім несподівано підвівся і почав сканувати поглядом оточуючи місцевість, так як це роблять мисливці. Я завмер на своєму місці і слідкував очами за його рухами. Дуже обережно він зайшов за якусь скелю, наче очікував на появу дичини. Тільки зараз я помітив, що ми розташувалися в ізольованому рукаві водного каньйону, посеред великих піщаних брил. Раптом дон Хуан вийшов з-поза скелі, за якою він був, і посміхнувся мені. Він потягнувся, позіхнув, підійшов до валуна, на якому я сидів. Я змінив свою напружену позу і розслабився. – Що сталося? – запитав я пошепки. Він прокричав, що там немає нічого, через що було б варто турбуватися. Я відчув поштовх у себе в животі. Його відповідь була абсолютно недоречною і я не міг збагнути, навіщо він кричить, якщо для цього немає конкретної причини. Я почав був злізати з брили, на якій сидів, але він крикнув мені, що я повинен ще деякий час залишатися на ній. – Що ти робиш? – запитав я його. Він сів і сховався між двох каменів у підніжжя валуна, на якому я розташувався, а потім дуже гучним голосом сказав, що просто оглядався навколо, тому що йому здалося, що він щось чув. Я запитав, чи чув він якусь велику тварину. Він приклав руки до вух і закричав, що він не нічого не чує, і я повинен кричати. Я зніяковів, але він гучним голосом спонукав мене говорити. Я закричав, що хочу знати, що відбувається, на що він прокричав у відповідь, що за скелею, за яку він заходив, насправді нічого не було. Потім він запитав, чи не помічаю я нічого дивного зі свого місця. Я сказав, що ні, і він попросив мене змалювати місцевість на південь від нас. Деякий час ми так кричали, аж поки він не зробив знак злазити. Я підійшов до нього, і він прошепотів мені на вухо, що кричати було необхідно для того, щоб показати свою присутність, адже я повинен зробити себе доступним для сили, яка мешкає в цій водяній дірі. Я огледівся, але не побачив ніякої водяної діри. Дон Хуан сказав, що ми стоїмо в ній. – Тут є вода, – прошепотів він, – а також сила. Тут мешкає дух, і нам потрібно його виманити; можливо він прийде по тебе. Я хотів розпитати його про цього духа, але він наполіг, щоб ми зберігали тишу. Він порадив мені повністю завмерти, і не дозволяти ані шурхоту, ані найменшому руху видавати нашу присутність. Йому, очевидно, було нескладно годинами залишатися повністю нерухомим, тоді як для мене це було справжньою мукою: мої ноги, плечі та шия затекли, і почала боліти спина. Все мої тіло заніміло і стало холодним. Мені стало дуже незручно залишатися нерухомим, коли дон Хуан нарешті підвівся. Точніше, він просто підскочив і простягнув мені руку, щоб допомогти встати. Розминаючи свої ноги, я почав усвідомлювати, з якою незбагненною легкістю дону Хуану вдалося підстрибнути після декількох годин нерухомості – мені знадобилося немало часу, щоб мої м’язи знову стали достатньо еластичними для ходіння. Дон Хуан попрямував назад до будинку. Він йшов дуже повільно. Мені він наказав іти слідом, зберігаючи відстань у три кроки. Він петляв навколо звичного шляху і чотири або п’ять разів перетинав його у різних напрямках. Коли ми нарешті повернулися до його будинку, вже було далеко за південь. Я спробував розпитати його про події цього дня, але він сказав, що в розмовах немає необхідності і поки що, доки ми знаходимося на місці сили, мені треба стриматися від розпитувань. Я згорав від цікавості, що саме він мав на увазі, тому спробував пошепки поставити йому запитання. Але він відповів мені з суворим поглядом, що не шуткує. Ми декілька годин сиділи на ганку, і я працював зі своїми записами. Час від часу дон Хуан давав мені шматочок сушеного м’яса. Зрештою, стало занадто темно для того, щоб писати. Я спробував обміркувати мої нові досягнення, але якась частина мене відмовлялася це робити, і я заснув. Субота, 19 серпня 1961 року Вчора вранці ми з доном Хуаном їздили в місто, щоб поснідати в ресторані. Він порадив мені не змінювати занадто різко мої харчові звички. – Твоє тіло не звикло до м’яса сили, – сказав він, – Ти захворієш, якщо не їстимеш звичної для тебе їжі. Сам він їв з великим апетитом. Коли я пожартував з цього приводу він відповів просто: – Моє тіло любить все. Близько опівдня ми знову повернулися до водяного каньйону і продовжили робити себе помітними для духа за допомогою «голосної розмови» та навмисної тиші, яка тривала годинами. Коли ми закінчили, дон Хуан, замість того, щоб вертатися додому, рушив у напрямку гір. Спочатку ми перетнули місцевість з невеличкими косогорами, а потім почали підніматися на верхів’я якихось високих пагорбів. Там дон Хуан обрав відкрите незатінене місце для відпочинку. Він сказав мені, що ми чекатимемо сутінків, а доти я повинен поводити себе якомога природніше, зокрема, запитувати його про все, що завгодно. – Я знаю що дух ховається десь там, – сказав він дуже низьким голосом. – Де? – Там, в кущах. – А який саме це дух? Він глянув на мене глузливо і відмовив: – А якими вони бувають? Ми обидва розсміялися. Я ставив йому запитання через те, що почувався знервованим. – Він з’явиться, коли почне сутеніти, – сказав дон Хуан. – Нам просто треба почекати. Я мовчав. У мене закінчилися запитання. – Зараз саме той час, коли ми повинні розмовляти, – сказав він. – Людський голос приваблює духів. Один з них ховається зараз там. Ми маємо зробити себе доступними для нього, тому продовжуй говорити. Я впав у ідіотичний стан ступору думок. Я не міг придумати, що сказати. Дон Хуан засміявся і похлопав мене по спині. – Ну що за людина, – заявив він. – Коли треба говорити, ти наче язик ковтаєш. Нужбо, поляпай губами. Він дуже кумедно зобразив, як треба ляпати губами, відкриваючи та закриваючи рот з великою швидкістю. – Відтепер про деякі речі ми будемо розмовляти лише на місцях сили, – продовжив він говорити. – Я привів тебе сюди, тому що сьогодні твоя перша спроба. Це – місце сили, тому тут ми можемо розмовляти лише про силу. – Я насправді не розумію, що таке сила, – сказав я. – Сила – це дещо, з чим має справу воїн, – відповів він. – Спочатку вона видається неймовірною, неправдоподібною витівкою – про неї навіть складно думати. Це те, що відбувається зараз з тобою. Далі сила стає серйозною справою: людина не володітиме нею, і не буде навіть до кінця усвідомлювати, що сила існує, але все ж вона знатиме, що там є дещо, чого вона раніше не помічала. Потім сила виявляє себе як щось непідвласне контролю, що несподівано приходить до людини. Я не можу сказати, як саме вона приходить, чи чим вона є насправді. Вона – ніщо, і в той же час вона являє дива прямо перед твоїми очима. Нарешті, сила – це дещо в самій людині, щось, що контролює її дії і, в той же час, підкоряється її командам. Після короткої паузи дон Хуан запитав, чи зрозумів я його пояснення. Безглуздо було відповідати, що так. Він, здається, помітив мою розгубленість і тихенько засміявся. – Я збираюся розповісти тобі прямо зараз про перший крок до сили, – сказав він, немовби диктуючи мені текст для записування. – Я збираюся навчити тебе, як налаштовувати сновидіння. Він подивився на мене і знову запитав, чи знаю я, що він має на увазі. Я не знав. Мені взагалі було складно слідкувати за його думкою. Він сказав, що «налаштувати сновидіння» значить мати чіткий і ефективний контроль над загальною ситуацією сну, який можна порівняти з тим, як ми можемо вільно обирати, що нам робити в пустелі: наприклад, підніматися на пагорб, або лишатися в тіні водяного каньйону. – Ти повинен почати з чогось дуже простого, – сказав він. Сьогодні вночі ти повинен дивитися уві сні на свої руки. Я голосно засміявся. Він запропонував мені це таким тоном, ніби просив мене зробити щось буденне. – Чому ти смієшся? – здивувався він. – Як можна дивитися на свої руки уві сні? – Дуже просто: сфокусуй на них свій погляд, ось так. Він нахилив голову і вперся у свої руки очима з відкритим ротом. Це виглядало так кумедно, що я засміявся. – Серйозно, доне Хуане, як ти хочеш, щоб я це зробив? – запитав я. – Так, як я тобі сказав, – відповів він. – Ти можеш, звичайно, дивитися на все, що завгодно: на пальці ніг, на свій живіт, на свою цюцюрку, якщо хочеш. Я запропонував тобі руки, тому що мені було найпростіше дивитися саме на них. Не думай, що я шуткую. Сновидіння настільки ж серйозне, як і видіння, або смерть, або будь-яка інша річ в цьому чарівному, загадковому світі. Думай про це, як про розвагу. Уяви, які неймовірні речі ти міг би робити. Людина, яка полює на силу, не має практично ніяких кордонів у своєму сновидінні. Я попросив його дати мені більш детальні вказівки. – Не існує ніяких вказівок, – сказав він. – Просто дивися на свої руки. – Має бути ще щось, що ти би міг мені розповісти, – наполягав я. Дон Хуан захитав головою і глянув на мене декілька разів короткими поглядами, скосивши очі. – Ми всі різні, – нарешті промовив він. – Те, що ти називаєш вказівками, буде лише викладенням того, що робив я, коли навчався. Ми з тобою не схожі, навіть приблизно. – Можливо те, що ти можеш розповісти, допоможе мені. – Тобі буде легше, якщо ти просто почнеш дивитися на свої руки. Він, здавалось, над чимось замислився і почав кивати головою. – Кожного разу, коли ти дивишся на щось у своїх снах, воно змінює форму, – сказав він після довгого мовчання. – Хитрість в тому, щоб не просто навчитися дивитися на речі уві сні, але навчитися зберігати їх вигляд незмінним. Сновидіння стає реальністю, коли людині вдається тримати все у фокусі. Тоді зникає різниця між тим, що ти робиш, коли спиш, і що ти робиш, коли не спиш. Розумієш, що я маю на увазі? Я зізнався, що, хоча я зрозумів все, що він сказав, але я не можу з цим погодитися. Я зазначив, що в цивілізованому світі є багато людей, які страждають мареннями і також не можуть відрізнити те, що відбувається в реальному світі, і те, що є витвором їх уяви. Я сказав, що такі люди, без сумніву, є психічно хворими особистостями, тому кожного разу, коли він рекомендує мені поводитися, як божевільний, я ніяковію. Вислухавши моє довге пояснення, дон Хуан поклав руки на щоки і почав голосно зітхати, комічно зображуючи відчай. – Облиш свій цивілізований світ, – сказав він, – дідько з ним! Ніхто не просить тебе поводитися, як божевільний. Я вже казав тобі: воїн повинен бути бездоганним, щоб мати справу з силами, на які він полює. Як ти можеш тоді припускати, що воїн не здатен відрізнити реальність від вигадки? З іншого боку, ти, друже мій, – той, хто начебто знає, що таке справжній світ – вмить помер би незграбною смертю, якщо б твоє життя залежало від твоєї здатності визначати, що є справжнім, а що – ні. Очевидно, мені не вдалося правильно пояснити свою точку зору. Кожного разу, коли я починав сперечатися з доном Хуаном, я просто проявляв роздратування з приводу того, що знову опинився у неприйнятному для себе становищі. – Я не намагаюся змусити тебе поводитися, як схиблена, божевільна людина, – продовжив він говорити. – Ти можеш зробити це й сам, без моєї допомоги. Але сили, які керують нами, привели тебе до мене, тому я намагався переконати тебе відмовитися від своїх дурних шляхів і навчити тебе жити сильним, чистим життям мисливця. Потім сили втрутилися знову і сказали мені, що ти повинен навчитися жити бездоганним життям воїна. Очевидно, ти на це не здатен. Але хто може знати напевне? Ми – загадкові, чарівні істоти в цьому незбагненному світі, тому хто може сказати напевне, на що ти здатен. В голосі дона Хуана був якийсь дуже глибокий смуток, і я захотів вибачитися. Але він знову почав говорити. – Тобі не обов’язково дивитися на свої руки, – сказав він. – Як я вже казав, можеш вибрати все, що завгодно. Але обери одну конкретну річ і відшукай її у своїх снах. Я запропонував тобі дивитися на руки, тому що вони завжди там будуть. Коли вони почнуть змінювати форму, тобі потрібно буде відвернутися і глянути на щось інше, а потім знов перевести погляд на них. Вдосконалення цієї техніки займає багато часу. Я так глибоко поринув у свої записи, що не помітив, як почало темніти. Сонце вже зникло за обрієм; небо було хмаристим і все навколо поглинули сутінки. Дон Хуан встав і загадково подивився на південь. – Пішли, – промовив він. – Ми повинні рухатися на південь, поки дух водяної діри не захоче нам себе показати. Ми йшли, мабуть, з півгодини. Місцевість різко змінилася і ми опинилися на безплідній рівнині. Там був великий круглий пагорб, на якому вигорів чапараль – він був схожий на лису голову. Ми пішли до нього. Я подумав, що дон Хуан збирається піднятися по його схилу, але він зупинився і завмер в позиції дуже зосередженої людини. Його тіло напружилось все разом і на якусь мить затремтіло. Але потім напруга зникла і він розслабився. Я не розумів, як він може стояти прямо, коли всі його м’язи були повністю розслабленими. В цей момент сильний порив вітру вдарив мені в обличчя. Дон Хуан повернувся в напрямку, звідки дув вітер – на захід. Він не використовував свої м’язи, щоб повернутися, принаймні, він не використовував їх так, як я б це зробив, повертаючись. Його тіло наче смикнули ззовні – наче хтось взяв, і повернув його в інший бік. Я витріщився на нього. Дон Хуан глянув на мене скоса. Вираз його обличчя був рішучим. В ньому не залишилося нічого, окрім уваги, і я дивився на нього, сповнений подиву. Я ніколи не бачив такої неймовірної концентрації. Раптом його тіло затремтіло, наче на нього плеснули холодною водою; його ще раз труснуло, і після цього він рушив вперед, ніби нічого й не трапилось. Я пішов за ним. Ми почали підійматися по східному схилу пагорба аж поки не дійшли до його середини. Дон Хуан зупинився і повернувся обличчям на захід. З того місця, де ми стояли, верхівка пагорба вже не здавалася такою округлою та рівною; біля верхів’я була печера, отвір в землі. Я уважно дивився на неї, тому що дон Хуан робив те саме. Ще один сильний порив вітру змусив мене відчути озноб на спині. Дон Хуан повернувся на південь і почав сканувати очима місцевість у тому напрямку. – Там! – прошепотів він збуджено і вказав на якусь річ на землі. Я напружено вдивлявся туди, куди він показав. На землі лежав якийсь предмет, на відстані близько двадцяти футів. Він був світло-коричневий, і коли я подивився на нього, він затремтів. Я зосередив на ньому всю свою увагу. Предмет був практично круглим, чи, може, згорнутим; власне кажучи, він був схожий на собаку, який згорнувся. – Що це? – прошепотів я дону Хуану. – Я не знаю, – відповів він пошепки, вдивляючись в предмет. – На що воно схоже? Я сказав, що воно схоже на собаку. – Занадто велике для собаки, – сказав він впевнено. Я зробив декілька кроків у напрямку предмета, але дон Хуан зупинив мене. Я знову почав уважно дивитися на предмет. Це напевно була якась тварина, яка або спала, або була мертвою. Мені майже вдалося розгледіти її голову – її вуха стирчали, як вуха вовка. На той момент я був практично повністю впевнений, що перед нами лежить згорнутий звір. Мені здалося, що це могло б бути коричневе теля. Я сказав про це пошепки дону Хуану. Він відповів, що телята мають більші розміри, крім того, у істоти стирчать вуха. Тварина знову затряслася, і я зрозумів що вона жива. Я насправді міг бачити, як вона дихає, хоча це дихання й не було ритмічним. Її подихи були більше схожі на поривчасте аритмічне тремтіння. В цю мить мене осяяло. – Ця тварина помирає, – прошепотів я дону Хуану. – Ти правий, – відповів він пошепки. – Але що це за тварина? Я ніяк не міг розгледіти її особливі риси, які б дозволили мені це з’ясувати. Дон Хуан зробив декілька кроків в її бік, і я зробив так само. Вже було доволі темно, і ми змушені були зробити ще два кроки, щоб мати змогу бачити істоту. – Обережно, – прошепотів дон Хуан мені на вухо. – Якщо ця тварина помирає, вона може стрибнути на нас, зібравши свої останні сили. Істота, чим би вона не була, здається, вже була при смерті: її дихання було уривчастим а тіло здригалося у судомах, але вона залишалася у своїй згорнутій позиції. В якусь мить жахливий спазм підкинув тварину над землею. Я почув нелюдський зойк, і звір випростав свої лапи – його пазурі були не просто моторошними, вони були огидними. Тварина повалилася на бік, а потім перекотилася на спину. Я почув жахаюче гарчання і крик дона Хуан: – Рятуйся! Саме це я й зробив. Я почав дертися на верхівку пагорба з неймовірною швидкістю та вправністю. Але на півшляху озирнувся і побачив, що дон Хуан стоїть на тому самому місці. Він махнув мені, щоб я спускався. Я побіг з гори. – Що сталося? – запитав я, ледь дихаючи. – Здається тварина померла. Ми зробили декілька обережних кроків в бік тварини. Вона лежала на спині. Коли я підійшов ближче, то ледь не закричав від переляку – істота ще остаточно не померла. Її тіло все ще тремтіло, її простягнені вверх лапи несамовито тряслися. Тварина, безперечно, робила свої останні подихи. Я вийшов трохи попереду дона Хуана; сильний поштовх посунув тіло істоти, і я зміг розгледіти її голову. Я повернувся до дона Хуана, охоплений жахом: судячи з тіла, тварина була ссавцем, але вона мала дзьоб, як у птаха. Я витріщився на неї, сповнений абсолютного жаху. Мій розум відмовлявся вірити в те, що я бачу. Я не міг промовити ані слова. Ніколи в своєму житті я не ставав свідком чогось подібного – перед моїми очами було щось незбагненне. Я хотів, щоб дон Хуан пояснив мені, що це за неймовірна істота, але зміг лише щось нерозбірливо пробуркотіти. Він дивився на мене. Я глянув на нього, потім глянув на тварину, і раптом щось всередині мене переналаштувало оточуючий світ, і я вже знав, чим була ця істота. Я підійшов до неї і підняв: це була велика гілка з куща. Вона обгоріла, і сміття, яке надув вітер, застрягло між дрібніших гілочок, роблячи її схожою на велику округлу тварину. Колір обгорілого сміття був світло-коричневий і контрастував на фоні зеленої рослинності. Я почав сміятися над своєю дурістю і схвильовано пояснювати дону Хуану, що вітер, віючи крізь цю гілку, робив її схожою на живу істоту. Я думав, що він буде задоволеним тим, як я розкрив таємницю, але він повернувся і почав підніматися на верхівку пагорбу. Я рушив за ним. Він заліз в поглиблення, яке виглядало як печера – це була не діра, а, скоріше, невелика вм'ятина у піщанику. Дон Хуан зібрав маленькі гілочки і використав їх, щоб прибрати сміття, яке накопичилося на дні поглиблення. – Треба позбутися кліщів, – пояснив він свої дії. Він зробив мені знак сідати і сказав влаштовуватися зручніше, тому що ми збираємося провести тут ніч. Я почав був говорити про гілку, але він обірвав мене. – Те, що ти зробив – зовсім не тріумф, – промовив він. – Ти змарнував чудову силу, силу, яка вдихнула життя в ту суху гілляку. Він сказав, що справжнім тріумфом для мене було б відступитися від себе і дозволити силі вести себе, аж поки весь світ не припинив би існувати. Було не схоже, щоб дон Хуан сердився на мене або був розчарований моїми діями. Він декілька разів повторив, що це був лише початок, і потрібен час, щоб навчитися поводитися з силою; а потім похлопав мене по плечу і пожартував, що ще сьогодні вранці я був людиною, яка напевне знала, що є реальністю, а що – ні. Мені стало соромно, і я почав вибачатися за свою схильність завжди бути таким впевненим у своїх поглядах. – Це неважливо, – відмовив він. – Та гілка стала справжньою живою твариною, коли сила торкнулася її. І оскільки саме сила зробила її живою, хитрість полягала в тому, щоб підтримувати це видіння, так само як в це відбувається в сновидінні. Розумієш, що я маю на увазі? Я хотів запитати ще дещо, але він змусив мене замовкнути і сказав, що я повинен цілу ніч зберігати повну тишу, але при цьому не засипати, і що він один збирається ще трохи поговорити. Дон Хуан сказав, що дух, якому знайомий його голос, може бути приборканий його звучанням і залишити нас у спокої. Він пояснив, що ідея роблення себе доступним для сили має декілька важливих аспектів. Сила є руйнівним явищем, яке легко може призвести до загибелі людини, тому з нею необхідно поводитися дуже обачливо. Ставати доступним для сили необхідно систематично, але завжди з великою обережністю. Зокрема, це можна робити шляхом демонстрації своєї присутності за допомогою голосної розмови або іншої гучної діяльності, яка обов’язково змінюється тривалою цілковитою тишею. Контрольований ґвалт і контрольована тиша є прикметами воїна. Дон Хуан сказав, що я мав би зберігати видіння помираючого монстра трохи довше. Тримаючи себе в руках, не втрачаючи розум від збудження і страху, я мав би спробувати «зупинити світ». Він додав, що коли я почав дертися по схилу, рятуючи своє життя, я був в ідеальному стані для «зупинки світу». В ту мить в мені поєдналися страх, благоговіння, сила і смерть, тому такий стан буде дуже складно повторити. Я прошепотів йому на вухо: – Що ти маєш на увазі під «зупинкою світу»? Він глянув на мене з люттю в очах, а потім відповів, що це техніка, яку практикують ті, хто полює на силу, техніка, за допомогою якої світ, яким ми його знаємо, навмисне руйнується. НАСТРІЙ ВОЇНА В четвер, 31 серпня 1961 року я під’їхав до будинку дона Хуана, але перш ніж я встиг його привітати, він просунув голову у вікно моєї машини, посміхнувся і сказав: – Нам треба далеко їхати до місця сили, а вже майже південь. Він відчинив двері, сів поряд зі мною на переднє сидіння і сказав їхати на південь приблизно сімдесят миль. Потім ми повернули на ґрунтову дорогу, яка йшла на схід, і рухалися по ній, аж поки не досягли передгірь. Я з’їхав з дороги і сховав машину в западині, яку знайшов дон Хуан і яка була достатньо глибокою для цього. Звідти ми рушили прямо до невеликих пагорбів, перетинаючи широку пустельну рівнину. Коли стало темно, дон Хуан обрав місце для ночівлі; він наказав мені зберігати повне мовчання. Наступного дня ми легко перекусили і продовжили нашу подорож у східному напрямку. Пустельний чагарник змінився на густо-зелені гірські кущі та дерева. Близько опівдня ми піднялися на гігантський виступ величезної скелі, як була схожа на кам’яну стіну. Дон Хуан сів і зробив жест, щоб я теж сідав. – Це – місце сили, – сказав він після секундної паузи. – На цьому місці багато років тому були поховані воїни. В цю мить прямо над нами пролетіла, каркаючи, ворона. Дон Хуан не відводячи очей уважно прослідкував за її польотом. Я почав роздивлятися скелю, намагаючись зрозуміти, де могли бути поховані воїни, але він штурхнув мене в плече. – Не тут, дурню, – сказав він, посміхаючись. – Там, внизу. Він показав на галявину прямо під нами, у підніжжя виступу, на сході, і сказав, що вона оточена природнім колом з кам’яних брил. З того місця, де я стояв, я бачив місцину, яка була близько ста ярдів у діаметрі й виглядала, як ідеальне коло. Галявина поросла густим чагарником, з-поміж якого стирчали брили. Якщо б дон Хуан не показав мені, я б не помітив, що вона представляє собою ідеальне коло. Він сказав, що існує багато таких місць, які розкидані по старому світу індіанців. Вони є не зовсім місцями сили, як деякі пагорби або інші нерівності рельєфу, в яких живуть духи, але, скоріше, місцями просвітлення, в яких людина може чомусь навчитися, знайти рішення своїх проблем. – Все, що потрібно – це прийти сюди, – сказав він. – Або провести ніч на цій скелі, щоб мати змогу впорядкувати свої почуття. – Ми збираємося заночувати тут? – Я про це думав. Але маленька ворона щойно сказала мені цього не робити. Я спробував розпитати його про ворону, але дон Хуан нетерпляче махнув рукою, наказуючи замовкнути. – Дивися на це коло брил, – сказав він. – Добре запам’ятай його, і одного дня ворона вкаже тобі шлях до іншого такого місця. Чим досконаліша його округлість, тим більше в ньому сили. – Кістки воїнів досі тут поховані? – запитав я. Дон Хуан глянув на мене з комічним виразом розгубленості на обличчі, а потім широко посміхнувся. – Це не кладовище, – відповів він. – Тут ніхто не похований. Я сказав, що воїни колись були тут поховані. Я мав на увазі, що вони приходили сюди, щоб поховати себе на ніч, або на декілька днів, або настільки, наскільки їм було потрібно. Тут немає кісток мертвих людей. Мене не цікавлять кладовища – в них немає ніякої сили. Хоча, в кістках воїна є сила, але ти ніколи не знайдеш їх на кладовищі. А в кістках людини знання сили ще більше, але їх практично неможливо знайти. – Хто така людина знання, доне Хуане? – Кожен воїн може стати людиною знання. Як я вже казав, воїн – це бездоганний мисливець, який полює на силу. Якщо він досягне успіху у своєму полюванні, то може стати людиною знання. – Ти хочеш сказати… Він перервав мене змахом руки, а потім підвівся і жестом наказав мені йти за ним. Він почав спускатися по крутому східному схилу виступу. На практично вертикальній поверхні була добре помітна стежка, яка вела до круглої галявини внизу. Ми повільно просувалися по цьому небезпечному шляху, і коли досягли підніжжя, дон Хуан не зупиняючись повів мене крізь густий чапараль в середину кола. Він використав декілька товстих висохлих гілок, щоб розчистити для нас місце для сидіння. Ділянка, яку він підмів, також була ідеально круглою. – Я мав намір поховати тебе тут на цілу ніч, – сказав він. – Але тепер я знаю, що поки зарано це робити. У тебе немає сили. Я поховаю тебе ненадовго. Думка, що мене збираються тримати в обмеженому просторі, змушувала мене нервувати, і я запитав, як саме він планує мене поховати. Він захихикав як дитина і почав збирати сухі гілки. Він не дозволив мені допомагати йому і сказав, що я маю сидіти і чекати. Він кинув гілки, які назбирав, в середу очищеної ділянки. Потім він наказав мені лягти головою на схід, підклав мені під голову куртку і зробив навколо мене клітку, втикаючи гілки довжиною приблизно два з половиною фути в м’який ґрунт. Гілки, які роздвоювалися на кінцях, слугували підпорками для довгих палок, які формували каркас клітки, роблячи її схожою на відкриту труну. Всю цю конструкцію він присипав дрібними гілочками та листям, накривши мене таким чином від шиї до самого низу. Назовні стирчали лише моя голова з курткою в якості подушки. Потім дон Хуан взяв товстий шмат сухої деревини і, використовуючи його як лопату, скопав навколо мене землю та накидав її на клітку. Конструкція була такою міцною і настільки щільно вкритою листям, що жодна грудка землі не потрапила всередину. Я мав змогу вільно ворушити ногами і за власним бажанням залазити або вилазити з клітки. Дон Хуан сказав, що зазвичай воїн будує клітку, а потім залазить в неї і забудовує отвір зсередини. – А як щодо тварин? – поцікавився я. – Чи не можуть вони продертися крізь ґрунт, пролізти всередину і поранити воїна? – Ні, такого не може трапитися з воїном. Це може трапитися з тобою, тому що в тебе немає сили. Воїна веде його незламна рішучість, тому він може відбити будь-яку небезпеку. Ані щур, ані змія, ані гірський лев не потурбують його. – Навіщо воїни ховають себе, доне Хуане? – Заради просвітлення і сили. Мене охопили надзвичайно приємне почуття миру та задоволення, світ в ці хвилини видавався таким безтурботним. Спокій навколо був цілковитим, але це не дратувало мене. Я не звик до такого роду тиші, тому спробував заговорити з доном Хуан, але він наказав мені замовкнути. Через деякий час спокій цього місця почав відбиватися на моєму настрої: я поринув у роздуми про своє життя і особисту історію, і мене охопили знайомі почуття смутку та жалю до себе. Я почав говорити дону Хуану, що не заслуговую бути тут, разом з ним, що його світ – сильний і чесний, тоді як сам я слабкий, і що мій дух був покалічений обставинами мого життя. Він засміявся і пригрозив, що накриє землею й мою голову, якщо я не припиню говорити такі речі. Він сказав, що я – людина, тому, як і будь яка людина, я заслуговую на радість, біль, смуток і боротьбу, які складають людське життя; але природа моїх вчинків не матиме значення, якщо я діятиму, як воїн. Дон Хуан продовжив говорити практично пошепки, пояснюючи мені, що якщо я справді вважаю свій дух скаліченим, то мені просто потрібно його зміцнити, очистити, зробити його досконалим, адже немає мети, більш вартої нашого життя, ніж ця. Не зміцнювати свій дух – це те саме, що шукати смерті, тобто взагалі нічого не шукати, адже смерть візьме кожного з нас, не зважаючи ні на що. Він деякий час мовчав, а потім додав з тоном глибокої переконаності: – Вдосконалити свій дух і стати воїном – це єдина мета, варта нас як людських істот. Його слова подіяли на мене, як каталізатор. Я відчув всю нестерпну важкість своїх минулих вчинків. Я зізнався, що для мене немає надії, і почав плакати, розповідаючи про своє життя. Я сказав, що так довго блукав по світу, що став бездушним і розучився відчувати біль і сум, за виключенням тих хвилин, коли я усвідомлював свою самотність і безпорадність. Дон Хуан нічого не відповів. Він схопив мене за пахви і витяг з клітки. Я залишився сидіти, коли він мене відпустив. Він сів поряд. Між нами виникла напружена тиша. Я думав, він дає мені час зібратися, тому достав нотатник і почав знервовано малювати в ньому якісь каракулі. – Ти почуваєшся як листок, відданий на милість вітру, чи не так? – нарешті заговорив він, уважно дивлячись на мене. Саме так я почувався. Дон Хуан, здається, розумів мої почуття. Він сказав, що мій настрій нагадав йому одну пісню, і почав тихо співати її. Його голос був дуже приємним, і слова захопили мене: Як далеко я від неба, в якому народився. Неосяжна туга заполонила мої думки. І зараз, такий самотній, такий засмучений – як листок на вітру Я хочу плакати, я хочу засміятися від почуттів. (Que lejos estoy del cielo donde he nacido. Inmensa nostalgia invade mi pensamiento. Ahora que estoy tan solo y triste cual hoja al viento, Quisiera llorar, quisiera reir de santimiento) Ми довго сиділи в тиші. Нарешті дон Хуан порушив мовчанку. – Від самого дня твого народження так чи інакше хтось постійно щось з тобою робив, – сказав він. – Саме так, – відповів я. – І вони робили це з тобою проти твоєї волі. – Вірно. – Тому зараз ти безпорадний, як листок на вітру. – Так, саме так і є. Я сказав, що обставини мого життя іноді були абсолютно руйнівними. Він уважно мене слухав, але я не міг зрозуміти, чи його співчуття щире, чи він просто погоджується зі мною із ввічливості, аж доки не помітив, що він намагається приховати посмішку. – Неважливо, як сильно тобі подобається жаліти себе – ти повинен припинити це робити, – сказав він дуже м’яко. – В житті воїна цього бути не повинно. Він засміявся і знову заспів пісню, але змінивши інтонацію деяких слів. Тепер вона звучала як жалюгідне ниття. Дон Хуан сказав, що пісня сподобалася мені тому, що у своєму житті я тільки те й робив, що шукав в усьому недоліки і жалівся через це. Я не міг йому заперечити – він був правий. І все ж я вважав, що у мене є достатньо серйозні причини почуватися, як листок на вітру. – Найскладніша річ у світі – це прийняти настрій воїна, – сказав він. – Безглуздо почуватися засмученим і скаржитися, а потім ще й виправдовуватися тим, що хтось постійно щось з нами робить. Ніхто не може зробити нічого іншому, а тим більше – воїну. Ти тут зі мною, тому що ти цього хочеш. Ти мав би прийняти повну відповідальність за свої дії, так щоб думка про те, що ти лист, відданий на волю вітру, була абсолютно неприйнятною для тебе. Дон Хуан підвівся і почав розбирати клітку. Він згріб землю туди, звідки її було взято, і обережно розкидав всі гілки по чапаралю. Потім він присипав очищене місце сміттям, роблячи його таким, яким воно було до нас. Я звернув увагу на те, з якою майстерністю він все це зробив. Він відповів, що гарний мисливець помітить, що ми тут були, яким би обережним він не був, тому що сліди людини неможливо знищити повністю. Він сів, схрестивши ноги, і сказав мені також сісти якомога зручніше, обличчям до того місця, де він мене ховав, і залишатися в цій позиції, аж поки мій смуток повністю не розвіється. – Воїн ховає себе, щоб знайти силу, а не для того, щоб рюмсати від жалю до самого себе, – сказав він. Я спробував щось пояснити, але дон Хуан відмахнувся від мене нетерплячим рухом голови. Він сказав, що змушений був витягати мене з клітки поспіхом, тому що мій настрій став нестерпним, і він почав боятися, що місце сили обурить моя м’якість і воно завдасть мені шкоди. – Жаль до себе несумісний із силою, – сказав дон Хуан. – Настрій воїна включає в себе контроль над собою і, в той же час, відмову від самого себе. – Як це можливо? – запитав я. – Як він може одночасно контролювати себе і відступитися від себе. – Це складна техніка, – відповів він. Здається, дон Хуан розмірковував, чи продовжувати нашу розмову. Двічі він був готовий щось сказати, але стримався і посміхнувся. – Ти ще не позбувся свого смутку, – сказав він. – Ти все ще почуваєшся слабким, тому немає сенсу розмовляти зараз про настрій воїна. Майже година минула у повній тиші. Потім він несподівано запитав мене про мої успіхи у навчанні техніці «сновидіння», яку він пояснював. Я практикував її дуже старанно і після колосальних зусиль досяг певного рівня контролю над своїми снами. Дон Хуан був абсолютно правий, коли радив мені ставитися до цих вправ як до розваги. Кожного дня я не міг дочекатися ночі, щоб продовжити свою практику. Я детально розповів йому про всі мої здобутки. Мені було відносно нескладно навчитися підтримувати образ своїх рук після того, як я навчився наказувати собі дивитися на них. Мої видіння, хоча й не завжди моїх власних рук, були доволі тривалими, аж поки я нарешті не втрачав контроль і не поринав у безладдя звичайного сну. Я не міг наказати собі дивитися на свої руки коли забажаю, використовуючи якесь вольове зусилля або щось в цьому роді – це ставалося само по собі. В певний момент я просто згадував, що маю подивитися на свої руки а потім на навколишні речі. Однак, були ночі, коли я не міг пригадати все це зробити. Дон Хуан, здається, був задоволений моєю розповіддю і запитав, які речі зазвичай я знаходив у своїх видіннях. Я не міг пригадати нічого конкретного і почав аналізувати кошмар, як наснився мені минулої ночі. – Ти забагато вигадуєш, – відмовив він сухо. Я сказав дону Хуану, що детально записую кожен свій сон. Коли я почав практикувати знаходження своїх рук уві сні, мої сни стали дуже реальними, а моя здатність запам’ятовувати їх так сильно зросла, що я міг пригадати навіть найдрібніші деталі. Він сказав, щоб я не гаяв час на деталі і не звертав увагу на яскравість снів, тому що це неважливо. – Звичайні сни стають дуже яскравими як тільки ти навчишся налаштовувати сновидіння, – пояснив дон Хуан. – Ці яскравість і ясність є дуже серйозною перепоною, а ти – найгірший з усіх, кого я бачив. Твоя манія найгірша – ти записуєш все, що можеш. Я був щиро переконаний, що роблю все правильно. Складання детальних звітів про свої сни допомагало мені краще зрозуміти природу видінь, яки були у мене, коли я спав. – Облиш це! – сказав він наказовим тоном. – Це ніяк не допоможе тобі, а лише буде відволікати від головної мети сновидіння – здобуття контролю та сили. Дон Хуан ліг, накрив очі капелюхом і продовжив говорити, не дивлячись на мене. – Я збираюся нагадати тобі техніку, яку ти повинен практикувати, – сказав він. – Спочатку ти маєш зосередити погляд на своїх руках, як на точці відліку. Потім переводити очі на інші предмети, але зупиняти на них свій погляд на короткі відрізки часу. Намагайся глянути на якомога більшу кількість речей. Не забувай, що, якщо твої погляди будуть короткими та швидкими, образи предметів не встигатимуть змінюватися. Потім знову переводь очі на свої руки. Кожного разу, коли ти дивишся на свої руки, ти поновлюєш силу, необхідну для сновидіння, тому перші рази не намагайся розгледіти багато речей – чотирьох буде цілком достатньо. Пізніше ти матимеш змогу розширити спектр настільки, наскільки схочеш, але як тільки образи починатимуть змінювати форму, і ти втрачатимеш контроль – ти маєш повертатися до своїх рук. Коли ти навчишся дивитися на речі у сновидінні як завгодно довго, ти будеш готовий для освоєння наступної техніки. Я збираюся навчити тебе цій техніці зараз, але очікую, що ти почнеш використовувати її, коли будеш для цього готовий. Дон Хуан мовчав близько п’ятнадцяти хвилин. Нарешті він сів і подивився на мене. – Наступним кроком в опануванні сновидіннями є подорож уві сні, – сказав він. – Так само, як ти навчився дивитися на свої руки, ти можеш навчитися примушувати себе рухатися і переміщуватися у різні місця. Спочатку ти повинен визначитися, куди саме ти хочеш потрапити: обери добре знайоме місце – свою шкільну кімнату, парк або квартиру друга – і забажай там опинитися. Це дуже складна техніка. Практикуючи її, ти виконуватимеш два завдання: ти повинен будеш наказувати собі переміщуватися у певне місце, а потім, коли опануєш цю техніку, ти навчишся контролювати точний час своєї подорожі. Записуючи ці його настанови, я відчув себе божевільним. Інструкції дона Хуана були безумними, і мені довелося б вилізти з власної шкіри, щоб мати змогу виконати їх. Мене охопила хвиля жалю до себе, і я почав вагатися. – Що ти зі мною робиш, доне Хуане? – запитав я, насправді не маючи це на увазі. Він, здається, здивувався моєму запитанню – якусь мить він уважно дивився на мене а потім посміхнувся. – Ти запитуєш мене те саме знову і знову. Я нічого з тобою не роблю. Ти робиш себе доступним силі – ти полюєш на неї, а я лише скеровую тебе в цьому. Дон Хуан нахилив голову на бік і пильно подивився на мене. Він взяв однією рукою моє підборіддя, а другу поклав на потилицю, і почав рухати мою голову вперед-назад. М’язи моєї шиї були напружені, але після такої гімнастики напруження спало. Дон Хуан швидко глянув на небо і, здається, щось в ньому розгледів. – Нам час іти, – сказав він сухо і підвівся. Ми рушили у східному напрямку аж поки не досягли долини між двох великих пагорбів, порослої невеличкими деревцями. Була майже п’ята година вечора. Дон Хуан недбало зауважив, що нам можливо доведеться заночувати на цьому місці. Він вказав в бік дерев, і сказав, що та є вода. Його тіло несподівано напружилося і він почав нюхати повітря, як це роблять тварини. Я бачив, як м’язи його живота дуже швидко скорочувалися, коли він вдихав і видихав повітря через ніс. Він сказав мені повторювати за ним і спробувати самому визначити, де знаходиться вода. Я неохоче спробував. Через п’ять-шість хвилин такого швидкого дихання у мене запаморочилося в голові, але мої ніздрі дивним чином прочистилися і справді зміг відчути запах верби. Проте, я не міг визначити, звідки він йде. Дон Хуан сказав мені відпочити декілька хвилин, а потім знову змусив дихати. Другий спроба була інтенсивнішою. Мені справді вдалося вловити запах верби, який приходив з правого боку. Ми пішли в цьому напрямку і через четверть милі натрапили на водойму зі стоячою водою. Ми обійшли її і зупинилися на невисокому рівному пригірку, навколо якого все поросло густим чапаралем. – В цьому місці повно гірських левів та інших кішок поменше, – спокійно помітив дон Хуан. Я підскочив до нього, і він засміявся. – За звичайних обставин я б ніколи сюди не приходив, – сказав він. – Але маленька ворона вказала в цьому напрямку, отже тут має бути щось особливе. – Нам справді необхідно тут залишатися, доне Хуане? – запитав я. – Так. За інших обставин я б уникав цього місця. Я почав сильно нервувати. Він наказав мені дуже уважно слухати те, що він збирається сказати. – Єдине, що можна робити в такому місці, це полювати на левів, – промовив він. – Саме цьому я збираюся тебе навчити. Існує особлива пастка для водяних щурів, які живуть поблизу водяних дір. Вони слугуватимуть приманою для лева. Стінки пастки навмисно роблять неміцними, і вздовж них закріплюють дуже гострі заточені вістря. Вони залишаються прихованими, поки пастка ціла, і не можуть зашкодити, аж доки щось не впаде на неї згори – тоді слабкі стінки клітки ламаються і вістря простромлять все, що потрапило в пастку. Я не зовсім зрозумів його опис, тому він намалював на землі схематичний малюнок і пояснив, що прутини з бокових стінок клітки закріплюються на рамі таким способом, щоб пастка завалювалася в один бік в разі виникнення вертикального тиску на неї. Вістрями слугували заточені гострі кілочки з міцної деревини, які були закріплені вздовж усієї рами. Дон Хуан сказав, що зазвичай до пастки приєднують сітку з камінням, яку вішають високо над нею. Коли гірський лев підходить до пастки, він намагається зламати її, щоб дістатися до щурів, з усієї сили вдаряючи по ній лапами. Вістря встромляються кішці в лапи, і вона підстрибує від переляку, обвалюючи собі на голову купу каміння. – Одного дня тобі може знадобитися вполювати гірського лева, – промовив дон Хуан. – У них є особливі сили. Вони дуже розумні, і єдиний спосіб їх спіймати – це обдурити їх за допомогою болю і верб’яного запаху. З вражаючою швидкістю і майстерністю він зібрав пастку і спіймав трьох щокатих схожих на білок гризунів. Він наказав мені нарвати гілок з верби на краю водойми і примусив натерти ними одяг. Сам він зробив те саме. Потім швидко і вміло він зв’язав з очерету дві сітки, набрав однією з них величезну купу бруду і водоростей з болота, піднявся з цим вантажем на пригірок і сховався там. В цей час гризуни почали дуже голосно пищати. Зі своєї схованки дон Хуан сказав мені, щоб я взяв другу сітку, набрав в неї гарну купу грязюки та водоростей і заліз на нижні гілки дерева, під яким знаходилась пастка з гризунами. Він пояснив, що не хоче нашкодити ані кішці, ані щурам, тому збирається скинути бруд на лева, якщо він підійде до клітки. Він сказав, щоб я був пильним і вдарив кішку своєю сіткою одразу після нього, для того, щоб відстрахати її. А потім додав, що я маю бути дуже обережним, щоб не впасти з дерева, і повинен сидіти так тихо, щоб практично злитися з гілками. Я не бачив, де сховався дон Хуан. Гризуни пищали дуже голосно; стало так темно, що я міг роздгледіти лише обриси оточуючих предметів. Раптом я почув зовсім близько від себе звук м’яких кроків і тихого дихання; потім почулося м’яке котяче урчання, і гризуни перестали кричати. Саме в цю мить я помітив темний масивний силует тварини прямо під деревом, на якому я сидів. Перш ніж я навіть встиг роздивитися, чи це гірський лев, тварина кинулась до пастки, але не встигла до неї підібратися – щось вдарило її і змусило відступити. Я кинув в неї свою сітку з брудом, як наказував дон Хуан, але не влучив, хоча шуму наробив багато. В ту ж мить дон Хуан видав серію пронизливих зойків, від яких у мене по спині пройшов озноб, і кішка з неймовірною спритністю стрибнула на пригірок і зникла. Дон Хуан ще декілька разів повторив свій крик, а потім наказав мені злізти з дерева, взяти клітку з гризунами, піднятися на пригірок і якомога швидше знайти його схованку. Через декілька секунд я вже стояв поряд з ним. Він наказав мені якомога достовірніше імітувати його зойки, щоб відлякувати лева, поки він розбиратиме клітку і випускатиме з неї гризунів. Я почав кричати, але мені не вдавалося досконало зімітувати зойки дона Хуан – через збудження мій голос став скрипучим. Він сказав мені, що я повинен відступитися від самого себе і кричати зі справжнім почуттям, тому що лев все ще був десь поблизу. Раптом я повністю усвідомив ситуацію, що склалася: лев був справжнім; мені вдалося видати декілька чудових пронизливих зойків. Дивлячись на мене, дон Хуан розреготатися. Він дав мені трохи часу покричати, а потім сказав, що нам треба залишати нашу схованку дуже тихо, тому що лев не дурний, і вже, мабуть, повертається до нас. – Він напевно буде переслідувати нас, – сказав Дон Хуан. – Якими б обережними ми не були, за нами все рівно залишиться слід шириною з Панамериканське шосе. Я йшов дуже близько до дона Хуана. Іноді він зупинявся на мить і прислухався. В якийсь момент він побіг в темряву, і я майнув за ним, витягнувши перед собою руки, щоб захиститися від гілок. Нарешті ми дісталися до підніжжя виступу, на якому ми раніше вже були. Дон Хуан сказав, що якщо нам вдасться піднятися на його верхівку, перш ніж це зробить лев, ми будемо у безпеці. Він пішов попереду, вказуючи мені дорогу. Ми почали дертися в темряві нагору; не знаю як, але я дуже впевнено йшов по його слідам. Коли ми були майже біля самої верхівки, я почув специфічний звіриний крик: схожий коров’яче ревіння, хіба що трохи довше і грубіше. – Вгору! Вгору! – закричав дон Хуан. У повній темряві я почав дертися на кручу – коли дон Хуан піднявся на пласку верхівку виступу, я вже сидів там, ледь переводячи подих. Він почав кататися по землі: я подумав, що йому далося в знаки напруження декількох останніх хвилин, але він сміявся над тим, як швидко я виліз нагору. Декілька годин ми сиділи у повній тиші, а потім рушили назад до моєї машини. Неділя, 3 вересня 1961 року. Коли я прокинувся, дона Хуана не було вдома. Я попрацював над своїми записами і, перш ніж він прийшов, встиг назбирати хмизу в чапаралі навколо будинку. Я їв, коли він увійшов. Він почав сміятися над моєю звичкою за будь-яких обставин їсти опівдні, але й сам пригостився моїми сандвічами. Я сказав дону Хуану, що наша пригода з гірським левом дуже мене схвилювала. Коли я пригадую її, вона видається мені нереальною, схожою на виставу, влаштовану спеціально для мене. Події змінювалися так швидко, що я навіть не встиг перелякатися. Мені вистачило часу лише на те, щоб діяти, а не розмірковувати над обставинами. Під час роботи над нотатками у мене знову виникло питання, чи справді я бачив гірського лева – спогади про суху гілку, схожу на помираючу тварину, все ще були свіжими в моїй пам’яті. – Це був гірських лев – сказав дон Хуан впевнено. – Справжня тварина із плоті і крові? – Звичайно. Я пояснив йому, що мої підозри викликані легкістю, з якою все відбувалося. Складалося враження, що лев спеціально чекав на нас саме в тому місці і був натренований робити саме так, як спланував дон Хуан. Мої скептичні зауваження не подіяли на нього. Дон Хуан залишався незворушним і почав сміятися наді мною. – Ти кумедний хлопець – сказав він. – Ти бачив і чув цю кішку. Вона була прямо під деревом, на якому ти сидів. Вона не почула твій запах і не накинулася на тебе тільки завдяки верб’яним гілкам. Запах верби перебиває будь-який інший запах, навіть для кішок, а у тебе на колінах лежав цілий оберемок таких гілок. Я пояснив, що справа не в тому, що я сумніваюся в його словах. Просто все, що сталося тієї ночі, було дуже не схоже на події мого звичайного життя. В якусь мить, працюючи над записами, у мене навіть майнула думка, що дон Хуан сам міг зіграти роль лева. Однак, я відкинув цю ідею, тому що справді бачив силует чотирилапої тварина, яка підлазила до клітки а потім стрибнула на пригірок. – Чого ти так метушишся через це? – запитав він. – Це була просто велика кішка, в тих горах, мабуть, тисячі таких. Теж мені, велика справа. Ти, як завжди, зосереджуєш увагу не на тому, на чому потрібно. Не важливо, чи це був лев, чи мої панталони. Головне – це твої почуття в той момент. За все своє життя я ніколи не спостерігав за великою дикою кішкою в диких умовах. Мене не переставав хвилювати той факт, що я був лише у декількох футах від такої тварини. Дон Хуан терпляче вислухав мій переказ нашої пригоди. – Звідки стільки благоговіння перед великою кішкою? – запитав він з підозрою. – Ти був поряд практично з усіма тваринами, які живуть в цій місцевості, але ніколи не був таким схвильованим через це. Тобі подобаються кішки? – Ні, не подобаються. – Тоді забудь про це. В будь-якому випадку, урок полягав не в тому, як полювати на левів. – А в чому ж тоді? – Маленька ворона вказали мені на особливе місце, і коли ми туди прийшли, я побачив можливість показати тобі, як діє людина, перебуваючи у настрої воїна. Все, що ти зробив минулої ночі, було зроблено в правильному настрої. Коли ти зістрибнув з дерева, щоб взяти клітку і піднятися до мене, ти контролював свої дії і, в той же час, відступився від себе. Ти не закляк від страху. І потім, біля верхівки скелі, ти рухався дуже добре, почувши крик лева. Я впевнений, що якщо ти подивишся на ту кручу при денному світлі, то не повіриш, що тобі вдалося на неї видертися. Ти зберіг певний контроль над своїми діями, і, в той же час, досяг певного рівня відчуженості. Ти не кинув все напризволяще і не обісцяв штани, але одночасно й відступився від себе і виліз на ту стіну в цілковитій темряві, хоча міг не втриматися на кручі і розбитися на смерть. Щоб вилізти на ту скелю в темряві, ти повинен був триматися за себе і, в той же час, від себе відступитися – це те, що я називаю настроєм воїна. Я сказав, що мої дії минулої ночі були результатом переляку, а не стану контролю та відчуженості. – Я знаю це, – сказав дон Хуан, посміхаючись. – І я хотів показати тобі, що, діючи у правильному настрої, ти можеш вийти далеко за межі своїх звичайних можливостей. Воїн сам робить свій настрій. Але ти не знав цього. Страх привів тебе у настрій воїна, але зараз, коли ти це знаєш, будь-що може слугувати тобі провідником у цей стан. Я хотів заперечити йому, але не знав, що саме сказати – з незрозумілих причин мене охопило почуття роздратування. – Дуже зручно завжди діяти в такому настрої, – продовжив дон Хуан, – він відсікає все зайве і залишає людину чистою. Ти почувався піднесеним, коли заліз на верхівку скелі, чи не так? Я сказав, що розумію його думку, але вважаю ідіотизмом намагатися застосовувати те, чому він мене вчить, у повсякденному житті. – Людині потрібен настрій воїна для будь-чого, що вона робить, навіть для найменшої дрібниці, – відмовив він. – Інакше вона стає потворною і слабкою. В житті без цього настрою немає сили. Подивись на себе: все ображає і засмучує тебе. Ти скиглиш і скаржишся, і вважаєш, що всі змушують тебе танцювати під свою дудку. Ти листок, відданий на милість вітру. У твоєму житті немає сили. Яке це, мабуть, огидне почуття! Воїн, з іншого боку, є мисливцем. Він враховує все – це називається контролем. Але після того, як його підрахунки зроблені, він починає діяти. Він відступається від себе – це відчуженість. Воїн ніколи не почувається листком, відданим на милість вітру: ніхто не може примусити його робити щось проти його волі, робити речі, які суперечать здоровому глузду. Воїн налаштований на виживання, і він вміє виживати найкращим з усіх можливих способів. Мені подобалася його точка зору, хоча вона й була нереалістичною, тобто видавалася мені занадто простою, щоб її можна було застосовувати в тому складному світі, в якому я жив. Він засміявся над моїми запереченнями. Але я продовжував наполягати на своєму і сказав, що настрій воїна не допоможе мені подолати почуття образи або уникнути тієї шкоди, яку можуть заподіяти мені вчинки оточуючих. Наприклад, він не врятує мене від гіпотетичної загрози фізичного знищення з боку жорстокої і злої людини, яка має владу. Дон Хуан заревів від сміху, але визнав мій приклад доречним. – Воїна можна поранити, але не образити, – сказав він. – Для воїна не може бути нічого образливого у вчинках оточуючих, доки він сам діє у правильному настрої. Минулої ночі ти не був ображений діями лева: той факт, що він переслідував нас, не розсердив тебе. Я не чув, щоб ти звинувачував його в чомусь або казав, що лев не має права йти за нами. Хоча це міг бути найжорстокіший і найзліший лев з усіх. Але ти не думав про це, коли намагався втекти від нього. Єдине, що мало значення – це вижити; і тобі це дуже добре вдалося. Якщо б ти був один, і лев спіймав тебе і роздер на шматки, тобі б ніколи не прийшло на думку скаржитися на його дії або почуватися ображеним через це. Тому настрій воїна не є якоюсь надуманою, притягнутою за вуха річчю – він потрібен кожній людині щоб прорватися через всю зайву балаканину. Я почав доводити дону Хуану, що не можна порівнювати дії лева із вчинками людини. Я розумів всі приховані мотиви, якими керуються люди, саме тому їх вчинки – свідомо зловмисні, на відміну від левових – здатні були мене образити. – Я знаю, знаю, – відповів він терпляче, – досягти настрою воїна непросто. Це ціла революція. Вважати гірського лева, водяних щурів та людей рівними – це справжня перемога духу воїна. Щоб зробити це, потрібна сила. БИТВА СИЛИ Четвер, 28 грудня 1961 року Ми вирушили у подорож рано вранці. Ми їхали на південь а потім на схід в напрямку гір. Дон Хуан взяв гарбузові глеки з їжею і водою – ми поїли в машині, перш ніж розпочати нашу пішу мандрівку. – Тримайся поряд зі мною, – сказав він. – Ця місцевість тобі незнайома, тому краще не ризикувати. Ти шукаєш силу, тому враховується все, що ти робиш. Слідкуй за вітром, особливо наприкінці дня; помічай, коли він змінює свій напрям, і ставай так, щоб я постійно захищав тебе від нього. – Що ми збираємося робити в цих горах, доне Хуане? – Ти полюєш за силою. – Я маю на увазі, чим конкретно ми займатимемося? – Полюючи за силою, неможливо нічого спланувати. Це так само, як полювати на здобич: мисливець полює на те, що йому зустрінеться. Тому він постійно мусить бути у стані готовності. Ти вже знаєш про вітер і можеш самостійно полювати за силою, яка в ньому є. Але існують й інші речі, тобі невідомі, які, так само, як вітер, стають центрами сили в певний час і в певних місцях. – Сила – дуже цікава річ, – продовжував дон Хуан. – Її неможливо вхопити і впевнитися, що вона насправді існує. Це почуття, яке виникає відносно деяких речей. Сила є особистою – вона належить конкретній людині. Мій бенефактор, наприклад, міг зробити людину смертельно хворою одним своїм поглядом, жінки втрачали розум, варто йому було лише глянути в їх бік. Однак, він не робив людей хворими кожного разу, коли дивився на них, але лише тоді, коли була задіяна його особиста сила. – Як він вирішував, кого зробити хворим? – Цього я не знаю. Він і сам цього не знав. Сила така: вона керує тобою, і, в той же час, підкорюється тобі. Мисливець за силою заманює її і накопичує, як особисте надбання. Таким чином, особиста сила воїна зростає, і може статися так, що з часом він стане людиною знання. – Як саме накопичується сила, доне Хуане? – Це також почуття, і воно залежить від характеру воїна. Мій бенефактор був людиною насильницької натури, і накопичував силу через свою жорсткість. Все, що він робив, було сильним і прямим; він залишив мені спогади про щось, що прорубується крізь речі. Тому все, що з ним відбувалося, мало такі самі риси. Я сказав, що не розумію, яким чином сила накопичується через почуття. – Цього не можна пояснити словами, – відповів дон Хуан після довгої паузи. – Ти повинен пізнати це на власному досвіді. Він підняв глеки з їжею і закріпив їх у себе на спині, а мені на шию повісив в’язку з восьми шматків сушеного м’яса. – Це їжа сили, – сказав він. – Що саме робить її їжею сили, доне Хуане? – Це м’ясо тварини, у якої була сила – оленя, незвичайного оленя, до якого мене привела моя особиста сила. Воно підтримуватиме нас тижні, або навіть місяці. Розжовуй невеличкі шматочки цього м’яса, але дуже ретельно – нехай твої тіло просякне його силою. Коли ми рушили, була майже одинадцяти година дня. Дон Хуан ще раз пояснив мені те, що я маю робити. – Слідкуй за вітром, – сказав він, - уникай його. І не дозволяй йому тебе втомити. Жуй м’ясо сили і ховайся від вітру за мною – він не нашкодить мені, ми дуже добре один одного знаємо. Він вів нас по стежці, яка прямувала прямо до високих гір. День був хмарним і збирався дощ; я міг бачити, як густі дощові хмари і туман повільно наповзали з гір на місцевість, по якій ми рухалися. Ми йшли у повній мовчанці десь до третьої години дня. Жування м’яса сили дійсно підбадьорювало, і я так глибоко поринув у спостереження за несподіваними змінами напрямку вітру, що все мої тіло, здається, відчувало їх ще до того, як вони насправді відбувалися. Було схоже на те, що я міг відчути хвилі повітря верхньою частиною грудної клітки, своїми бронхами: перед кожним наступним поривом вітру у грудях і в горлі з’являвся свербіж. Дон Хуан зупинився і огледівся навколо. Зорієнтувавшись на місцевості, він повернув направо; я помітив, що він також жує сушене м’ясо. Я почувався дуже бадьоро і зовсім не втомився, завдання слідкувати за вітром настільки мене поглинуло, що я забув про час. Ми увійшли у глибоку ущелину а потім піднялися вздовж одного зі схилів на невеличке плато, яке розташовувалося доволі високо, майже у самої верхівки величезної гори. Дон Хуан виліз на велетенську скелю на краю плато, схожу на купол, який навис над урвищем, і допоміг мені видертися на неї. Ми спробували обережно пройтися по її поверхні, але, в решті решт, я був змушений пересуватися сидячи, учепившись за скелю руками і упираючись в неї п’ятами. Я спітнів, і мені доводилося постійно витирати руки. З іншого боку скелі я розгледів дуже велику, але неглибоку печеру у самої верхівки гори, схожу на висічену в камені кімнату. Під впливом вітру і дощу в ній утворилися дві колони з піщанику, які немовби підтримували її стелю. Дон Хуан сказав, що ми збираємося розташуватися у печері, і що в ній ми почуватимемося у безпеці: вона занадто неглибока, щоб бути лігвом гірського лева або іншого хижака, занадто відкрита, щоб в ній гніздилися щури, і добре продувається вітром, отже в ній немає комах. Він засміявся і додав, що якщо вже жодна інша істота не здатна там жити, то це справді ідеальне місце для людини. Він почав лізти до печери зі спритністю гірського козла, і мені залишалося лише дивуватися його дивовижній рухливості. Лежачі на спині, я обережно сповз зі скелі, а потім спробував дістатися до печери уздовж гірського схилу. Останні декілька метрів повністю мене виснажили. Я поцікавився у дона Хуана, скільки йому років. Я вважав, що для того, щоб залізти на гору з такою спритністю, як це зробив він, людина повинна бути молодою і мати відмінну фізичну форму. – Я настільки молодий, наскільки хочу, – відповів він. – Це питання особистою сили. Якщо ти накопичуєш силу, твоє тіло стає здатним робити неймовірні речі. З іншого боку, якщо ти розсіюватимеш свою силу, то дуже швидко перетворишся на старого товстуна. Кам’яний карниз над печерою простягнувся зі сходу на захід, а відкрита її частина, схожа на балкон, була зорієнтована на південь. Я підійшов до західного краю печери, звідки відкривався чудовий краєвид. З усіх боків нас оточував дощ, схожий на прозору, примарну завісу, навислу над землею. Дон Хуан сказав, що у нас досить часу, щоб побудувати укриття, і наказав мені зібрати і принести на виступ якомога більше каміння, доки він шукатиме гілки для даху. За годину він збудував на східному краї печери стіну товщиною близько футу. Вона була два фути завширшки і висотою в три фути. Гілки дон Хуан зв’язав у в’язки і зробив з них щось на кшталт даху, закріпивши на двох довгих жердинах з розвилками на кінцях. Ще одну жердину такої самої довжини він прилаштував до самого даху, щоб вона підтримувала його з іншого боку стіни. Вся конструкція була схожа на високий стіл з трьома ніжками. Дон Хуан сів під нею, схрестивши ноги, на самому краї балкону, і сказав мені сісти поряд з ним по праву руку. Деякий час ми мовчали. Раптом дон Хуан заговорив і пошепки пояснив мені, що ми повинні поводитися так, ніби не відбувається нічого незвичайного. Я запитав, чи повинен я робити щось конкретне, і він сказав, щоб я зайнявся своїми записами і більше ні на що не звертав уваги, наче я працюю у власному кабінеті. В потрібний момент він штурхне мене, і я повинен буду подивитися туди, куди він вкаже мені очима. Дон Хуан попередив мене, що я не повинен вимовляти жодного слова, щоб я не побачив. Тільки він має право безкарно розмовляти, тому що сили цих гір знають його. Виконуючи його вказівки, я писав близько години, і повністю занурився у це завдання. Раптом дон Хуан легенько вдарив мене по руці і вказав очима на громіздку масу туману, яка сповзала з гори, на відстані близько двохсот ярдів від нас. Він ледь чутно почав шепотіти мені на вухо: – Води своїми очима по цьому туману, але не дивися на нього прямо – блимай очима і не фокусуй погляд. Коли побачиш зелену пляму на ньому, вкажи мені не неї поглядом. Я почав водити очима вздовж полоси туману, яка повільно рухалася в наш бік. Минуло, мабуть, з півгодини, і починало темніти. Туман рухався дуже повільно. В якусь мить мені здалося, що я побачив слабкий відблиск праворуч. Спочатку я подумав, що побачив крізь туман рослинність на схилі гори, але, сфокусувавши погляд на тому місці, нічого не помітив. Коли ж я знову глянув туди розсіяним поглядом, то зміг розрізнити нечітку зеленувату пляму. Я вказав на неї дону Хуану, і він подивився на неї скосивши очі. – Сфокусуй свій погляд на цій плямі, – прошепотів він мені на вухо. – Дивись на неї не блимаючи, поки не почнеш бачити. Я збирався запитати, що саме я маю побачити, але він дав мені зрозуміти поглядом, що я повинен мовчати. Я продовжив вдивлятися, і зосередився на шматку туману, який сповзав донизу наче брила твердої речовини і як раз порівнявся з тим місцем, де я помітив зелений відтінок. Коли мої очі почали втомлюватися, я примружився і спочатку побачив шматок туману, накладений на загальну масу туману, а потім помітив тонку смужку туману, схожу на місток, який поєднував гору наді мною з туманом попереду. На секунду мені навіть здалося, що я бачу прозорий потік туману, здутий вітром з верхівки гори, який тече по містку, не порушуючи його структури, наче сам міст насправді твердий. В якусь мить цей образ став таким реальним, що я міг бачити темну, затінену нижню частину містка, яка контрастували з його світлішими боками. Приголомшений, я дивився на міст, а потім раптом піднявся до його рівня, чи то він опустився нижче, на один рівень зі мною. Я побачив перед собою шлях, дуже довгий, з твердою поверхнею, вузький і без поручнів, але достатньо широкий, щоб по ньому можна було йти. Дон Хуан почав сильно трясти мене за руку, і я відчув, як моя голова гойдається туди-сюди і нестерпно сверблять очі. Я автоматично почав їх терти. Дон Хуан продовжував трясти мене, аж поки я не знову не відкрив очі. Він налив трохи води зі свого глека собі в долоні і бризнув мені в обличчя. Відчуття було дуже неприємним: вода була такою холодною, що її краплі наче обпікали мені шкіру. Я помітив, що все моє тіло дуже гаряче. Мене морозило. Дон Хуан швидко дав мені попити води і плеснув трохи мені на шию і на вуха. Я почув дуже гучний моторошний і протяжний пташиний крик. Дон Хуан якусь мить дуже уважно прислухався до нього, а потім ногою розвалив стіну з каміння і розламав дах. Гілки з даху він поховав в чагарник, а камені зі стіни один за одним розкидав навколо. Мені на вухо він прошепотів: – Випий трохи води і жуй своє сушене м’ясо. Нам не можна тут лишатися. Цей крик був не пташиним. Ми вилізли з печери і рушили на схід. За дуже короткий проміжок часу стало так темно, що у мене перед очима наче виросла завіса. Туман був схожий на примарну перешкоду, крізь яку неможливо проникнути. Я ніколи на усвідомлював, яким небезпечним може бути туман вночі, і не міг зрозуміти, як дону Хуан йде. Я тримався за його руку, наче сліпий. У мене чомусь виникло відчуття, що ми рухаємося по краю прірви. Мої ноги відмовлялися йти далі. Розумом я довіряв дону Хуану і бажав йти далі, але моє тіло відмовлялося це робити. Тому дону Хуану довелося тягти мене у повній темряві. Він, мабуть, знав цю місцевість досконало. В певному місці він зупинився і посадив мене. Я боявся відпустити його руку. Моє тіло без тіні сумніву знало, що я сиджу на схилі округлої гори, і що якщо я посунуся хоча б на дюйм праворуч, то зірвуся у прірву. Я був абсолютно впевнений, що сиджу на вигнутій поверхні: моє тіло хилило в правий бік, і я думав, що таким чином воно намагається залишитися у вертикальній позиції відносно поверхні. Тому, щоб компенсувати цей нахил, я почав якомога сильніше нахилятися ліворуч, в бік дона Хуана. Але він раптом відійшов від мене, і, втративши опору, я впав на землю. Це допомогло мені відновити почуття рівноваги. Я лежав на рівній поверхні і почав вивчати на дотик те, що мене оточує. Під собою я намацав сухе листя і гілочки. Аж раптом спалах блискавки освітив місцину, і загуркотів грім. Зліва від мене стояв дон Хуан. В декількох футах за його спиною росли величезні дерева, і було видно печеру. Він наказав мені залізти в неї. Я заповз всередину і сів, притулившись спиною до скелі. Дон Хуан нахилився до мене і прошепотів, що я повинен мовчати. Один за одним три спалахи блискавки розірвали темряву – я побачив дона Хуана, який сидів, схрестивши ноги, ліворуч від мене. Печера являла собою заглиблення, достатньо велике, щоб в ньому мали змогу розташуватися дві або три людини; здається, вона була висічена у нижній частині величезної брили. Я подумав, що з мого боку було дійсно розумно заповзти в неї, тому що якщо б я спробував у неї зайти, то розбив би голову. Світло від спалахів блискавки дозволило мені зрозуміти, яким густим був туман навколо нас. Я побачив стовбури величезних дерев, обриси яких тонули у тьмяному світінні туманної маси. Дон Хуан зашепотів, що туман і блискавка були у змові один з одним, і я маю уважно пильнувати за всім, що відбувається, тому що я був втягнутий в битву сили. В цю мить грандіозний спалах блискавки освітив все навколо, надаючи оточуючій нас місцині ще більшої фантасмагоричності. Туман був схожий на фільтр, який захопив електричний розряд і рівномірно розсіяв його; він був щільною білястою субстанцією, яка застрягла між дерев, дуже густою зверху і більш розрідженою ближче до поверхні землі, прямо навпроти мене. Я міг чітко розрізнити навколишні предмети: ми були у сосновому лісі, нас оточували дуже високі дерева. Вони були такими величезними, що я міг заприсягнутися, що це секвої, якщо б не знав, де ми насправді знаходимося. Ціла лавина блискавок охопила все навколо на декілька хвилин. З кожним спалахом я міг розгледіти оточуючі предмети ще краще. Прямо перед собою я побачив добре протоптану, не порослу травою стежку, яка вела до вільної від дерев галявина і закінчувалася там. Спалахів було так багато, що я не міг визначити, звідки вони йдуть; навколишній пейзаж був добре освітлений, і я почувався дуже розслаблено. Мої страхи і невпевненість зникли, як тільки світло розвіяло важку завісу ночі, і в довгих паузах між спалахами, сидячи в темряві, я більше не почувався розгубленим і дезорієнтованим. Дон Хуан прошепотів, що я достатньо надивився, і тепер повинен зосередитись на гуркоті грому. Раптом я зрозумів, на свій подив, що зовсім не звертав уваги на грім, хоча він був насправді страхітливим. Дон Хуан пояснив, що я повинен слідкувати за гуркотом і дивитися в тому напрямку, звідки він, на мою думку, приходив. Навала блискавок і грому більше не повторювалась, тільки подекуди спалахи яскравого світла і жахаючого гуркотіння охоплювали все навколо. Грім, здається, постійно приходив з правого боку. Туман почав підніматися і я, вже звикши до абсолютної темряви, зміг розгледіти зарості біля печери. Грім і блискавка не припинялися, і раптом весь правий бік немов відкрився для мене, і я побачив небо. Буря рухалася в напрямку праворуч від мене. В черговому спалаху блискавки я побачив у далечині по праву руку від себе гору – світло окреслило її громіздкий силует. Я побачив дерева не її верхівці – вони були схожі на охайну чорну аплікацію на фоні яскраво-білого неба. Я навіть розгледів купчасті хмари над горою. Туман навколо нас остаточно розсіявся, почав дути стійкий вітер, і я почув шелест листя на великих деревах зліва від мене. Буря вже була занадто далеко, щоб її спалахи могли освітити дерева, але їх масивні силуети ще можна було розгледіти. Тим не менше, світло блискавок дозволило мені встановити, що праворуч від мене простягнувся гірський ланцюг, а ліворуч був ліс. У мене було таке відчуття, що я дивлюся в темну долину, яку зовсім не можу розгледіти. Гірська гряда, над якою зараз вирувала буря, знаходилася на протилежному боці долини. Потім почався дощ. Я якомога щільніше прижався спиною до схилу печери. Мій капелюх добре захищав мене; я сидів, прижавши коліна до грудей, і під дощем залишалися тільки мої чоботи. Дощ йшов довго; я відчував на ногах його теплі краплини. А потім я заснув. Спів пташок розбудив мене. Я огледівся у пошуках дона Хуана. Його не було поруч. Моєю звичайною реакцією було б здивування, що він залишив мене самого, але шок від того, що я побачив навколо, приголомшив мене. Я підвівся. Мої ноги промокли, з криси мого капелюха на мене лилася вода. Я зовсім не був в печері, а знаходився під якимось густим кущем. Я був повністю розгубленим. Навколо мене була рівна місцина між двома земляними пагорбами, вкритими чагарником. Ліворуч від мене не було ніяких дерев, а праворуч – ніякої долини. Прямо переді мною, де я бачив стежку, яка йшла до лісу, був величезний кущ. Я відмовлявся вірити в те, що бачу. Невідповідність двох моїх версій реальності змусила мене похапцем шукати якесь пояснення цьому. Мені стало зрозуміло, що я, мабуть, так глибоко заснув, що дон Хуан переніс мене на спині в інше місце, не розбудивши при цьому. Я огледів місце, на якому спав. Земля на ньому було сухою, так само як і на місці поруч з моїм, на якому сидів дон Хуан. Я декілька раз покликав його, а потім, піддавшись занепокоєнню, прокричав його ім’я так голосно, як тільки зміг. Він вийшов з якихось кущів. Я одразу зрозумів, що він знає, що відбувається – його посмішка була такою пустотливою, що я сам почав посміхатися. Я не хотів гратися в його ігри і насуплено запитав, що зі мною відбувається. Якомога докладніше я розповів дону Хуану всі деталі моєї нічної галюцинації. Він слухав мене, не перебиваючи, але не зміг зберегти серйозний вираз обличчя і декілька разів починав сміятися, хоча й одразу брав себе в руки і заспокоювався. Я три чи чотири рази просив його пояснити мені, що відбувається, але він тряс головою, даючи зрозуміти, що не має ніякої гадки про це. Коли я закінчив свою розповідь, він подивився на мене і сказав: – Ти жахливо виглядаєш. Може тобі треба сходити в кущі? Він коротко реготнув і додав, що мені варто зняти одяг і розвісити його сушитися на гілках. Ясно світило сонце; на небі практично не було хмар – ранок був свіжим і вітряним. Дон Хуан сказав, що збирається піти пошукати якісь рослини, а я поки маю привести себе до ладу, поїсти і не кликати його, доки не відчує себе спокійним і сильним. Мій одяг був дійсно мокрим, тому я розташувався на сонці, щоб висохнути. Єдиним способом розслабитися були мої записи – я поїв, коли працював над ними. Через декілька годин я вже почувався спокійніше, і покликав дона Хуана. Він відгукнувся звідкись біля вершини гори і наказав зібрати глеки і підніматися до нього. Коли я його знайшов, то побачив, що він сидить на пласкій скелі. Він відкрив глеки і дістав собі трохи їжі, а мені простягнув два великих шматки м’яса. Я не знав, з чого почати: було так багато речей, про які я хотів запитати. Дон Хуан, здається, розумів, в якому я стані, і щиро розсміявся. – Як ти себе почуваєш? – запитав він жартівливо. Я не хотів нічого говорити, тому що все ще був засмучений. Він змусив мене сісти на кам’яну плиту, пояснивши, що це місце сили, на якому я зможу поновити свої сили. – Сідай, – сказав він коротко. На його обличчі не було посмішки, а погляд був пронизливим. Я автоматично сів. Дон Хуан сказав, що з мого боку дуже нерозумно контактувати з силою, перебуваючи у похмурому настрої, тому я повинен припинити це, інакше сила повернеться проти нас обох і, можливо, ми ніколи не зможемо покинути ці безлюдні пагорби живими. Після короткої паузи він звичайним тоном запитав: – Як твої справи зі сновидінням? Я розповів йому, наскільки складно мені стало віддавати собі команду дивитися на руки уві сні. На початку це відбувалося доволі легко, можливо, завдяки новизні самої концепції: я міг без проблем нагадати собі, що повинен дивитися на свої руки. Але поступово захоплення пройшло, і в деякі ночі я взагалі не міг цього зробити. – Ти повинен одягати собі на голову пов’язку, коли лягаєш спати, – сказав дон Хуан. – Пов’язка – це хитрий маневр. Я не можу тобі дати таку, тому що ти сам повинен її зробити для себе з якоїсь грубої матерії. Але ти не зможеш її зробити, поки не побачиш її в уновидінні. Розумієш, що я маю на увазі? Ти повинен зробити таку пов’язку, яку побачиш у сновидінні. І в ній повинна бути стрічка, яку проходить чітко через твою маківка і щільно до неї прилягає. Або ж це може бути тугий капелюх. Сновидіти легше, коли одягаєш собі на голову об’єкт сили. Ти можеш одягти свого звичайного капелюха, або натягнути каптур, як чернець, але ці речі лише посилять твої сни, а не сновидіння. Якусь мить він мовчав, а потім продовжив швидко розповідати, що видіння пов’язки може виникнути не лише у «сновидінні», але й під час неспання, в результаті дій, ніяк не пов’язаних з цими подіями, наприклад, під час спостереження за польотом птахів, водною течією або хмарами. – Мисливець за силою слідкує за всім, – додав він. – І все навколо розкриває йому якусь таємницю. – Але як можна бути впевненим, що тобі розкривається таємниця? – запитав я. Я гадав, що дон Хуан володіє певним методом, який дозволяє йому робити «правильні» інтерпретації. – Єдиний спосіб бути впевненим в цьому – це виконувати всі ті інструкції, які я тобі давав, починаючи з першого дня нашого знайомства, – сказав він. – Щоб мати силу, ти повинен жити з силою. Він доброзичливо посміхнувся. Жорсткість його тону кудись зникла – він навіть легенько підштовхнув мене ліктем у руку: – Їж своє м’ясо сили. Я почав жувати сушене м’ясо, аж раптом усвідомив, що, можливо, воно містить якісь психотропні речовини, які й спричинили мої галюцинації. На якусь мить я відчув полегшення. Якщо дон Хуан справді поклав щось у м’ясо, то мої видіння були цілком зрозумілими. Я запитав його, чи є в «м’ясі сили» якісь сторонні речовини. Він засміявся, але не відповів мені прямо. Я наполягав на відповіді, запевняючи його, що я не серджуся і навіть не роздратований цим, а хочу лише знайти задовільне пояснення подіям минулої ночі. Я спонукав його, вмовляв і, нарешті, благав сказати мені правду. – Ти справді з тріщиною, – сказав дон Хуан, хитаючи головою із зневірою. – У тебе є підступна схильність: ти завжди намагаєшся знайти таке пояснення, яке б задовольняло саме тебе. У м’ясі немає нічого, окрім сили. І ця сила була в м’ясі сама по собі, без мого втручання, або втручання будь-якої іншої людини. Це сушене м’ясо оленя, який був дарунком мені, так само, як зовсім нещодавно для тебе став дарунком один кріль. Ні ти, ні я не клали нічого в того кроля. Я не попросив тебе висушити його м’ясо лише тому, що у тебе ще не було достатньо сили для цього, але я вмовляв тебе з’їсти його. Через свою тупість ти з’їв зовсім небагато. – Те, що сталося з тобою минулої ночі, – продовжував він, – було не жартом. У тебе була зустріч із силою. Туман, темрява, блискавки, грім і дощ – це все було частиною великої битви сили. Тобі пощастило, як дурню – воїн віддав би все, щоб побачити таку битву. Я заявив, що те, що трапилося, не могло бути битвою силу, тому що відбувалося не насправді. – А що є справжнім? – спокійно запитав мене дон Хуан. – Те, на що ми зараз дивимося, є справжнім, – відповів я, вказуючи на все навколо нас. – Але таким саме справжнім був міст, який ти бачив минулої ночі, і дерева, і все інше. – Але якщо вони були справжніми, то де вони зараз? – Вони тут. Якщо б ти мав достатньо сили, ти міг би їх побачити. Але зараз ти не можеш цього зробити, тому що вважаєш дуже корисним для себе продовжувати сумніватися і прискіпуватися. Але в цьому немає ніякої користі, друже, ніякої. Прямо тут, зараз перед нами існують нескінченні світи всередині світів. І це не жарти: минулої ночі, якщо б я не схопив тебе за руку, ти пішов би по тому містку, хотів ти цього, чи ні. А перед цим я повинен був захищати тебе від вітру, який шукав тебе. – Що б трапилося, якщо б ти не захищав мене? – Оскільки у тебе ще мало сили, вітер зробив би так, щоб ти заблукав, або навіть вбив би тебе, зіштовхнувши у прірву. І вчорашній туман був справжнім. В цьому тумані з тобою могло б трапитися дві речі: ти міг би перейти по містку на інший бік, або впасти і розбитися на смерть. Але одна річ трапилася б напевне: якщо б я не захищав тебе, ти змушений був би піти по містку, не зважаючи ні на що. Така природа сили. Я вже казав тобі, що вона керує тобою, і, в той же час, підкорюється твоїм наказам. Минулою ночі, наприклад, сила змусила б тебе піти по містку, а потім опинилася б у твоєму розпорядженні, щоб ти мав можливість утриматися на ньому. Я зупинив тебе, тому що знав, що ти не вмієш користуватися силою, а без сили місток би просто зник. – Ти теж бачив міст, доне Хуане? – Ні, я бачив тільки силу. Вона може бути чим завгодно. Цього разу сила для тебе була містком. Я не знаю, чому це так. Ми дуже загадкові істоти. – А ти бачив коли-небудь міст в тумані? – Ні, ніколи. Але це тому, що я не такий, як ти. Я бачив інші речі. Мої битви сили зовсім не схожі на твої. – Що ти бачив, доне Хуане? Можеш мені розповісти? – Під час моєї першої битви сили я бачив в тумані своїх ворогів. У тебе немає ворогів. Ти не ненавидиш людей, а я потурав собі у своїй ненависті до них. Більше я цього не роблю – я подолав свою ненависть. Але в ті часи вона практично знищила мене. Твоя ж битва сили була витонченою. Вона не виснажувала тебе – ти сам це робиш зараз, піддаючись власним ідіотським думкам і сумнівам. Це твій спосіб потурати самому собі. Туман поводив себе із тобою бездоганно – у вас з ним є якась спорідненість. Він показав тобі дивовижний міст, і відтепер цей міст буде там, в тумані, назавжди. Він являтиме тобі себе знову і знову, аж поки одного дня ти не перетнеш його. Тому я настійно рекомендую тобі від сьогоднішнього дня втриматися від прогулянок в тумані, поки ти не будеш повністю впевненим в тому, що ти робиш. Сила – дуже дивна штука. Щоб отримати її і керувати нею, у людини повинна бути сила для початку. Однак, силу можна потрохи накопичувати, аж поки її не буде достатньо, щоб людина змогла вистояти в битві сили. – А що таке битва сили? – Те, що сталося з тобою минулої ночі, було початком битви сили. Події, які розгорталися перед тобою, містили в собі силу. Одного дня їх значення стане тобі зрозумілим – ці події сповнені значущості. – Ти можеш пояснити мені їх значення, доне Хуане? – Ні. Те, що ти бачив, є твоїм власним здобутком, яким ти не повинен ні з ким ділитися. Але події минулої ночі були лише початком, невеличкою сутичкою – справжня битва почнеться, коли ти перетнеш міст. – І що буде на іншому боці? – Тільки ти знатимеш це. І тільки ти один знатимеш, чим закінчується та стежка в лісі. Але ти отримаєш можливість з’ясувати все це, тільки коли матимеш достатньо власної сили. – Що трапляється, якщо у людини не вистачає сили? – Смерть завжди чекає на нас. Коли сила воїна вичерпується, вона просто торкається його. Тому здійснювати подорож у невідоме без сили нерозумно – ти лише знайдеш смерть. Я не слухав дона Хуана: думка про те, що сушене м’ясо могло викликати мої галюцинації, не виходила у мене з голови. – Не обтяжуй себе, намагаючись з’ясувати це, – сказав він, наче прочитавши мої думки. – Світ – це таємниця, і те, що ти бачиш перед собою в даний момент, далеко не все, що в ньому є. В світі існує багато чого іншого, настільки багато, що насправді він є нескінченним. Тому, коли ти намагаєшся з’ясувати, що відбувається, насправді ти просто намагаєшся зробити світ знайомим для себе. Ти називаєш справжнім світ, в якому ми тут і зараз знаходимося, просто тому, що він нам обом відомий. Але ти не знаєш світу сили, тому й не можеш перетворити його не щось знайоме для тебе. – Тобі відомо, що я не знаю, як тобі заперечити, – сказав я. – Але ж і мій розум не здатен цього сприйняти. Дон Хуан засміявся і легенько торкнувся моєї голови. – Ти справді божевільний, – сказав він. – Але це нормально. Я знаю, наскільки це складно, жити як воїн. Якщо б ти виконував всі мої інструкції і робив все, чому я тебе навчив, то вже зараз мав би достатньо сили, щоб перетнути міст. Достатньо сили, щоб бачити і зупинити світ. – Але чому я повинен хотіти цієї сили, доне Хуане? – Зараз ти не зможеш відповісти на це питання. Але якщо ти накопичиш достатньо сили, то вона сама знайде для тебе гарну причину. Звучить божевільно, чи не так? – А чому ти сам прагнув сили, доне Хуане? – Я був схожим на тебе: я не хотів її і не міг знайти задовільну причину, щоб її прагнути. Мене охоплювали такі ж саме сумніви, як і тебе, і я ніколи не виконував настанов, які мені давалися – принаймні, я так думав. І все ж, не зважаючи на мою тупість, мені вдалося накопичити достатньо сили, і одного дня моя особиста сила змусила світ розвалитися. – Але звідки у людини може виникнути бажання зупинити світ? – Ніхто цього не хоче, в тому то й справа. Це просто трапляється. Але коли ти нарешті дізнаєшся, що значить зупинити світ, ти усвідомлюєш, що існує причина, щоб цього прагнути. Справжнім мистецтвом воїна є вміння руйнувати світ, керуючись певною причиною, а потім відновлювати його, щоб продовжувати жити. Я сказав дону Хуану, що, напевно, я зможу зрозуміти його слова краще, якщо він наведе мені конкретний приклад такої причини. Деякий час він мовчав – здавалось, він замислився над відповіддю. – Я не можу тобі цього сказати, – промовив він. – Щоб знати це, потрібно дуже багато сили. Одного дня ти почнеш жити як воїн, навіть всупереч своєму бажанню – тоді, можливо, ти накопичиш достатньо особистої сили, щоб самому відповісти на це питання. – Я навчив тебе практично всьому, що повинен знайти воїн, щоб почати діяти в цьому світі, накопичуючи особисту силу, – продовжив дон Хуан. – Але поки що ти не можеш цього зробити, і я розумію, що повинен бути з тобою терплячішим. Я знаю напевне, що потрібно ціле життя боротьби, щоб стати кимось у світі сили. Він подивився на небо і гори. Сонце вже почало хилитися на захід і над горами швидко скупчувалися дощові хмари. Я не знав, котра година, тому що забув завести годинник. Я запитав його, чи не знає він, котра зараз година, а він почав так реготати, що скотився з плити, на якій ми сиділи, в кущі. Дон Хуан підвівся і потягнувся, позіхаючи. – Ще рано, – сказав він. – Нам треба дочекатися, поки туман збереться на верхівці гори, а потім ти повинен будеш стати один на цьому камені і подякувати туману за його прихильність. Дозволь йому спуститися і окутати тебе. Я буду поруч, раптом що. Перспектива залишитися самому в тумані чомусь вжахнула мене, але така ірраціональна реакція здалася мені безглуздою. Ти не можеш покинути ці дикі гори, не подякувавши, – сказав дон Хуан серйозним тоном. – Воїн ніколи не відвертається від сили, не висловивши вдячність за отримані від неї дари. Він ліг не спину, підклавши руки під голову, і накрив обличчя капелюхом. – Як я повинен чекати на туман? – запитав я. – Що мені треба робити? – Пиши! – промовив він з-під капелюха. – Але не закривай очей і не повертайся до туману спиною. Я спробував писати, але не міг зосередитися, тому підвівся і почав знервовано ходити туди-сюди. Дон Хуан підняв капелюха, подивився на мене із роздратуванням і наказав: – Сядь! Він сказав, що битва сили ще не закінчилася, і що я повинен навчити свій дух бути безпристрасним. Ніщо з того, що я роблю, не повинно видати моїх почуттів, хіба що я хочу назавжди залишитися в цих горах. Він сів і суворо вказав мені рукою, щоб я заспокоївся. Він сказав, що я повинен поводитися так, наче не відбувається нічого незвичайного, тому що місця сили – як те, на якому ми зараз знаходимося – мають властивість виснажувати людей, які виявляють ознаки неспокою. Знервована людина може відчути дивний, але шкідливий для неї зв’язок з таким місцем. – Такий зв’язок приковує людину до місця сили, іноді на все життя, – сказав дон Хуан. – Але місце, на якому ми зараз знаходимося, не твоє – ти не відшукав його самостійно. Тому затягни пасок і дивись не загуби штани. Його застереження подіяли на мене, як закляття: я писав декілька годин не спиняючись. Дон Хуан знову заснув, і прокинувся тільки коли до сповзаючого з верхівки гори туману залишалося на більше ста ярдів. Він підвівся і огледів місцевість. Я озирнувся однією головою, не повертаючи тіла: низини праворуч від мене були вже оповиті туманом. Ліворуч все ще було чисто, але вітер здається дув з правого боку, і туман зміщувався все далі у низини, наче намагаючись нас оточити. Дон Хуан прошепотів, що я повинен залишатися безпристрасним, стояти на місці, не закриваючи очей, і не обертатися, аж поки не буду повністю оточений туманом – тільки після цього ми зможемо розпочати спуск. Сам він сховався у підніжжя якоїсь скелі в декількох футах за мною. Тиша тих гір була чарівною і одночасно жахаючою. Легкий вітер ніс туман, і у мене виникло почуття, що той шипить у мене в вухах. Величезні шматки туману, схожі на масивні брили білуватої матерії, скочувалися донизу, в мій бік. Я відчував запах туману – їдкий і, в той же час, духмяний. А потім він поглинув мене. У мене виникло відчуття, що туман давить на мої повіки: вони стали важкими, і я захотів закрити очі. Мені було холодно. У мене задерло в горлі, і я захотів кашлянути, але не наважився. Я підняв підборіддя і витягнув шию, щоб стримати кашель, а коли подивився вгору, то мені здалося, що я можу побачити товщину полоси туману, зміряти її своїм поглядом. Мої очі почали закриватися, і я не міг подолати бажання заснути. Я почувався так, наче будь-якої миті можу впасти на землю. В цей момент дон Хуан підскочив до мене, підхопив під руки і затряс, приводячи таким чином до тями. Він зашепотів мені на вухо, що я повинен бігти вниз по схилу якомога швидше. Сам він зібрався бігти за мною, тому що не хотів бути покаліченим камінням, яке я міг зачепити на своєму шляху. Дон Хуан пояснив, що це моя битва сили, тому я – лідер, і повинен зберігати ясність розуму і відчуженість щоб безпечно вивести нас звідси. – Час настав, – сказав він голосно. – Якщо у тебе не буде настрою воїна, ми, можливо, ніколи не вийдемо з цього туману. Якусь мить я вагався, тому що не був впевнений, що зможу знайти вірний шлях з цих гір. – Біжи, кролю, біжи! – закричав дон Хуан і легенько підштовхнув мене в напрямку схилу. ОСТАННЯ СТОЯНКА ВОЇНА Неділя, 28 січня 1962 року Біля десятої години ранку дон Хуан увійшов до свого будинку – його не було від самого світанку. Я привітався з ним. Він засміявся і у веселому настрої затряс мене за руку, урочисто привітавши. – Ми збираємося у невеличку подорож, – промовив він. – Ти відвезеш нас в одне дуже особливе місце, щоб відшукати силу. Він розгорнув дві сітки для переноски речей і поставив у них по одному гарбузовому глеку з їжею; перев’язавши кожну сітку мотузкою, він простягнув одну мені. Ми неквапливо їхали на північ близько чотирьохсот миль, а потім з’їхали з Панамериканського шосе і продовжили шлях по гравійній дорозі на захід. Багато годин я не бачив жодної іншої машини. Через деякий час я вже не міг нічого розгледіти крізь лобове скло. Я відчайдушно намагався роздивитися навколишній пейзаж, але було дуже темно, а моє скло було заліплене розчавленими комахами і пилом. Я сказав дону Хуану, що ми повинні зупинитися, щоб почистити лобове скло. Він наказав мені їхати далі, навіть якщо мені доведеться повзти зі швидкістю дві милі на годину, висунувши голову з вікна, щоб бачити дорогу попереду. Він пояснив, що нам не можна зупинятися, поки ми не доїдемо до місця призначення. В певному місці він наказав мені повернути праворуч. Було так темно, і навколо було стільки пилу, що навіть передні фари не допомагали нічого розгледіти. Я дуже обережно з’їхав з дороги, переймаючись через м’який ґрунт; але земля була твердою і збитою. Близько ста ярдів я проїхав на мінімальній швидкості, виглядаючи з відкритих дверей, щоб бачити дорогу. Нарешті дон Хуан наказав зупинитися і сказав, що на цьому місці машина буде прихована за величезною скелею, так що її ніхто не зможе побачити. Я вийшов з машини і трохи пройшовся у світлі фар. Я хотів роздивитися оточуючу місцевість, тому що не мав жодного уявлення, де ми знаходимося. Але дон Хуан вимкнув фари і голосно сказав, щоб я закрив машину, тому що у нас немає часу, і ми повинні якомога швидше вирушати. Він дам мені мою сітку з глеками. Було так темно, що я спіткнувся і ледь не впустив її. Дон Хуан тихим, але серйозним тоном наказав мені сісти і почекати, поки мої очі звикнуть до темряви. Але проблема була не в моїх очах – як тільки я виліз з машини, я міг все чудово бачити. Справа була в моїй незрозумілій знервованості, через яку я поводився, як дурень. Я прагнув з’ясувати, що відбувається, тому почав розпитувати дона Хуана: – Куди ми збираємося йти? – Ми збираємося здійснити прогулянку в повній темряві в одне особливе місце, – відповів він. – Навіщо? – Щоб остаточно з’ясувати, чи здатен ти полювати на силу, чи ні. Я запитав дона Хуана, чи буде це якимось тестом, і в разі, якщо я цей тест не здам, чи погодиться він й далі спілкуватися зі мною і розповідати про своє знання. Він вислухав мене, не перериваючи, а потім сказав, що він не збирається випробовувати мене, а чекає на знак. Якщо знаку не буде, то стане ясно, що я не досяг успіху в полюванні на силу, і в такому випадку я буду вільним від будь-яких подальших повчань з його боку, вільним залишатися настільки дурним, наскільки захочу. Він також сказав, що, незалежно від результату цієї справи, він завжди залишатиметься моїм другом і буде розмовляти зі мною. Щось мені підказувало, що я зазнаю невдачі. – Знаку не буде, – сказав я напівжартома. – Я знаю це, у мене є трохи сили. Дон Хуан засміявся і легенько похлопав мене по спині: – Знак буде. Я це знаю. У мене більше сили, ніж у тебе. Його останнє зауваження здалося йому дуже кумедним: він ляснув себе по стегнам, плеснув в долоні і зареготав. Дон Хуан закріпив мою сітку у мене на спині і сказав, що я повинен йти на крок позаду нього і намагатися якомога точніше ступати в його сліди. Дуже драматичним тоном він прошепотів: – Це похід за силою, тому враховується все. Дон Хуан пояснив, що якщо я ступатиму чітко в його сліди, то зможу отримати силу, яку він розсіюватиме під час ходи. Я подивився на годинник: була одинадцята ночі. Він наказав мені стати рівно, як солдат на шикуванні, і поставив мою праву ногу вперед так, наче я тільки що зробив крок. Потім він став переді мною в такій самій позі і, перш ніж почати йти, ще раз нагадав мені, що я повинен якомога точніше ступати в його сліди: він прошепотів, щоб я не думав ні про що інше, окрім цього, і не дивився ані вперед, ані по бокам, а лише собі під ноги. На початку він взяв дуже спокійний темп – мені було нескладно ступати за ним. Ми рухалися по відносно твердому ґрунту. Перші тридцять ярдів мені без проблем вдавалося витримувати темп дона Хуана, і я ступав чітко в його сліди. Але потім я на секунду глянув в бік і вже наступної миті врізався в нього. Він тихо засміявся і запевнив мене, що я зовсім не пошкодив йому щиколотку, коли наступив на неї своїм величезним черевиком, але якщо я залишатимуся незграбою, то один з нас стане калікою до ранку. Сміючись, він додав тихим, але твердим тоном, що не має ніякого бажання калічитися через мою дурість і відсутність зосередженості, тому якщо я ще раз на нього наступлю, він змусить мене йти босоніж. – Я не зможу йти розбутим, – вигукнув я скрипучим голосом. Дон Хуан почав сміятися ще сильніше, і ми змушені були чекати, поки він заспокоїться. Він запевнив мене, що говорить цілком серйозно: ми подорожуємо за силою, тому все, що ми робимо, повинно бути бездоганним. Перспектива йти по пустелі босоніж дуже налякала мене. Дон Хуан пожартував, що моя родина, напевне, було з тих фермерів, які навіть сплять озутими. Він, звичайно, був правий. Я ніколи не ходив босоніж, тому йти по пустелі без взуття було б для мене справжнім самогубством. – Ця пустеля пронизана силою, – прошепотів дон Хуан мені на вухо. – Немає часу бути боязким. Ми знову рушили, зберігаючи спокійний темп. Через деякий час я помітив, що ми зійшли з твердого ґрунту і рухаємося по м’якому піску – ноги дона Хуана тонули в ньому і залишали глибокі сліди. Ми йшли декілька годин перш ніж зробили привал. Дон Хуан попередив мене заздалегідь, що збирається зупинитися, щоб я не врізався в нього. Ґрунт під ногами знову став твердим – здається, ми почали підніматися вгору. Дон Хуан сказав, що якщо мені потрібно в кущі, то треба зробити це зараз, тому що у нас попереду тяжкий перехід, який ми повинні будемо зробити без єдиної зупинки. Я подивився на годинник – була перша ночі. Після десяти або п’ятнадцяти хвилин відпочинку ми знову розташувалися один за одним і рушили вперед. Він був правий: це був виснажливий перехід. Мені ніколи не доводилось роботи чогось, що б вимагало такої концентрації уваги. Дон Хуан йшов так швидко, і напруження від зосередженості на кожному його кроці зросло до такого рівня, що в якийсь момент я взагалі перестав відчувати, що йду. Мої ноги неначе зникли, і мені здавалося, що я йду по повітрю, а якась сила тягне мене все далі й далі. Моя зосередженість була такою всеохоплюючою, що я не помітив поступові зміни в освітленні: я раптом почав бачити дона Хуана перед собою. Я чітко бачив куди він ступає і де залишає сліди, хоча до цього часу змушений був йти за ним ледь не навмання. В певний момент він несподівано стрибнув у бік, а я по інерції пройшов ще близько двадцяти ярдів вперед. Коли я зупинився, то відчув слабкість в ногах – вони трусилися, і я, в решті решт, впав на землю. Дон Хуан стояв наді мною і спокійно роздивлявся мене. Він зовсім не був стомленим; я ж ледь дихав і весь спітнів. Дон Хуан повернув мене рукою так, щоб я лежав головою на схід – він сказав, що це допоможе мені відновити сили. Поступово я розслабив своє ниюче тіло. Нарешті я зібрав достатньо сил, щоб піднятися. Я хотів подивитися, котра година, але дон Хуан не дозволив мені цього зробити, поклавши руку на моє зап’ястя. Він дуже обережно повернув мене обличчям на схід і сказав, що в моєму клятому годиннику немає ніякої потреби, тому що ми знаходимося в магічному часі і збираємося з’ясувати напевне, чи здатен я полювати на силу. Я огледівся навколо. Ми були на верхівці дуже великого і високого пагорба. Я збирався підійти до краю ущелини в скелі, але дон Хуан підстрибнув до мене і не дозволив цього зробити. Він суворо наказав мені залишатися на тому місці, де я впав, аж поки сонце не зійде з-поза високих гірських піків, які здіймалися над нами. Дон Хуан вказав на схід і звернув мою увагу на фронт важких темних хмар на обрії. Він сказав, що буде гарним знаком, якщо вітер здує ці хмари в бік, так щоб перші промені сонця освітили мене, поки я стою на верхівці пагорба. Він наказав мені не ворушитися, виставити праву ногу вперед так, наче я роблю крок, і дивитися на обрій, але не прямо, а розфокусувавши погляд. Мої ноги заклякли і почали боліти литки. Підтримувати цю позу було нестерпно важко – мої ноги виявилися занадто слабкими для цього. Я тримався скільки міг і ледь не падав. Коли я вже не міг контролювати тремтіння в ногах, дон Хуан відмінив своє завдання і допоміг мені сісти. Хмари не зрушили з місця, і ми не побачили, як сходить сонце. Дон Хуан лише зауважив: «Дуже погано». Я не хотів одразу його розпитувати, яке значення матиме моя невдача, але, знаючи його, я був впевнений, що він дотримуватиметься знаків й далі. Однак, того ранку знаків не було. Біль у моїх литках пройшов, і мій настрій покращився. Я почав бігти на місці, щоб трохи розігріти м’язи. Дон Хуан м’яко сказав мені збігати на сусідній пагорб, зібрати там листя особливого куща і розтерти їм ноги, щоб полегшити м'язовий біль. З того місця, де я стояв, було дуже добре видно великий пишний кущ з яскраво-зеленим соковитим листям. Я використовував листя з таких кущів раніше, але ніколи не відчував, щоб вони допомагали мені. Однак, дон Хуан стверджував, що цілюща дія насправді дружніх людині рослин настільки витончена, що її практично неможливо помітити, але вона завжди призводить до бажаних результатів. Я збіг з нашого пагорба і піднявся на сусідній. Вже на верхівці я усвідомив, наскільки сильно я був виснажений. Я тяжко дихав, і у мене крутило в животі. Щоб розслабитися, я трохи пострибав і посидів навпочіпки, а потім пішов до куща. Але не зміг його знайти. Я огледівся навколо. Місце, без сумніву, було правильним, але на цьому схилі пагорба не було нічого, хоча б приблизно схожого на рослину, яку я бачив. Місце було саме те, тому що тільки його було видно звідти, де стояв дон Хуан. Я ще раз все добре навколо роздивився і пішов на перший пагорб. Дон Хуан доброзичливо посміхнувся, коли я пояснив, що помилився. – Чому ти вважаєш це помилкою? – запитав він. – Тому що куща там точно немає. – Але ж ти бачив його, чи не так? – Мені здалося, що так. – Що ти зараз бачиш на тому місці? – Нічого. На тому місці, де я щойно бачив кущ, зараз взагалі не було ніякої рослинності. Я спробував пояснити йому, що я, швидше за все, бачив міраж, спричинений розладом зору, пов’язаним з виснаженням. Я був настільки втомленим, що мені просто почали маритися речі, які я хотів бачити, але яких насправді не було. Дон Хуан тихо засміявся і декілька секунд уважно мене роздивлявся. – Я не бачу ніякої помилки, – сказав він. – Кущ там, на тому пагорбі. Тепер була моя черга сміятися. Я уважно роздивився весь схил. В полі мого зору не було подібних рослин, тому те, що я бачив, можна було пояснити лише як галюцинацію. Дон Хуан дуже спокійно почав спускатися з пагорба і вказав мені йти за ним. Ми разом піднялися на верхівка сусіднього пагорбу і зупинилися на тому місці, де я бачив кущ. Я посміхнувся, впевнений в тому, що я маю рацію. Дон Хуан також у свою чергу тихо засміявся. – Іди на інший бік пагорба, – сказав він. – Кущ там. Я відповів, що інший бік пагорба знаходився поза полем мого зору, я не міг його бачити в той момент, тому, якщо навіть там і росте така рослина, то це нічого не значить. Дон Хуан кивком голови вказав мені йти за ним. Він обійшов верхівку пагорба по колу, замість того, щоб перетнути її навпростець, і театрально зупинився біля зеленого куща, не дивлячись на нього. Він обернувся і глянув на мене – його погляд був особливо пронизливим. – Тут навколо ростуть, мабуть, сотні таких кущів, – сказав я. Дон Хуан неквапливо спустився по схилу пагорба; я йшов за ним. Ми почали шукати такі саме кущі, але навколо не було жодного. Нам довелося пройти близько четверті милі від пагорба, аж поки ми побачили подібну рослину. Мовчки ми повернулися на верхівку першого пагорба, постояли там хвилину, а потім дон Хуан повів мене на пошуки рослини в протилежному напрямі. Ми перевірили все навколо і знайшли ще два кущі, за милю від пагорба. Вони росли разом і на фоні іншої рослинності виглядали, як пляма інтенсивного, соковитого зеленого кольору. Дон Хуан подивився на мене з дуже серйозним виразом обличчя. Я не знав, що думати. – Це дуже дивний знак, – промовив він. Ми повернулися на верхівку першого пагорба, але піднялися на неї з іншого боку, зробивши великий гак – дон Хуан хотів ще раз довести мені, що навколо росте дуже мало рослин, схожих на ту, яку я бачив; по дорозі ми не зустріли жодної. Ми сіли на верхівці, і дон Хуан, не говорячи ні слова витягнув з сіток глеки з їжею. – Ти почуватимешся краще, якщо поїси, – сказав він. Із сяючою посмішкою, не приховуючи свого задоволення, він погладив мене по голові. Я почувався розгубленим. Нові відкриття, зроблені щойно, були захоплюючими, але я був занадто стомленим і голодним, щоб мати змогу їх обміркувати. Попоївши, мені дуже захотілося спати. Дон Хуан запропонував мені використати техніку розфокусованого погляду, щоб знайти гарне місце для відпочинку на верхівці пагорба, де я бачив кущ. Я обрав місце, а він попідбирав з нього сміття, зробивши таким чином коло діаметром з мій зріст. Дуже обережно він зірвав декілька гілок з оточуючих кущів і підмів ними землю в середині кола. При цьому він не торкався гілками землі, а лише робив такі рухи, наче підмітає. Потім він зібрав все каміння в межах очищеної ділянки і ретельно розсортував їх у дві купки в центрі кола з рівною кількістю каменів в кожній. – Що ти робиш з цим камінням, доне Хуане? – запитав я. – Це не каміння, – відповів він. – Це струни. Вони триматимуть твоє місце у підвішеному стані. Він взяв менші камінці і розклав їх по окружності кола на однаковій відстані один від одного. За допомогою палки він надійно закріплював кожен камінь в землі, як справжній каменяр. Зайти в коло він мені не дозволив, але наказав ходити навколо і слідкувати за тим, що він робить. Всього він розклав вісімнадцять камінців, рухаючись по колу проти годинникової стрілки. – Тепер біжи вниз і чекай там, – сказав дон Хуан. – Я скажу тобі зверху, чи стоїш ти на підхожому місці. – Що ти збираєшся робити? – Я збираюся кидати кожну з цих струн тобі, – відповів він, вказуючи на купку з більшим камінням. – А ти повинен будеш розкласти їх на землі так само, як я це зробив тут, на тому місці, яке я тобі вкажу. – Ти повинен бути надзвичайно обережним, – продовжив дон Хуан. – Коли маєш справу з силою, вчинки повинні бути бездоганними. Помилки можуть мати смертельні наслідки. Кожен з цих каменів – це струна, струна, яка може нас вбити, якщо ми її загубимо. Тому ти не можеш дозволити собі помилитися. Тобі треба буде зосередити погляд на тому місці, куди я кидатиму камені. Будь-що може відволікти твою увагу, і тоді ти не зможеш відрізнити ці камені від інших, які розкидані навколо. Я зауважив, що було б легше, якби я позносив «струни» вниз одну за одною. Дон Хуан засміявся і заперечно захитав головою. – Це струни, – повтори він. – Я повинен їх кинути, а ти повинен їх підібрати. Щоб виконати це завдання, нам знадобилося декілька годин. Моя зосередженість була надзвичайною, і це дуже виснажувало. Кожного разу дон Хуан нагадував мені, щоб я був уважним і не забував фокусувати погляд. Його нагадування були цілком доречними: завдання підбирати конкретні камені, які, скочуючись зі схилу, зрушували з місця інші камінці, ледь не звело мене з розуму. Коли я нарешті закінчив укладати каміння по колу і піднявся на пагорб, то ледве ворушив ногами. Дон Хуан зібрав декілька невеликих гілок і вкрив ними очищену ділянку, а потім дав мені якесь листя і сказав покласти його на шкіру в районі пупка. Він сказав, що воно зігріватиме мене, так що мені не потрібно буде нічим вкриватися. Я ліг у середину кола, на м’які гілки, і одразу заснув. Прокинувся я майже надвечір. Було хмарно і дув вітер. Хмари наді мною були купчастими, але далі на захід вони ставали тонкими перистими, і подекуди крізь них пробивалося сонце. Сон поновив мої сили – я почувався сповненим енергії і щасливим. Вітер зовсім не турбував мене – мені не було холодно. Я підняв голову руками і озирнувся навколо. Пагорб був доволі високим, чого я раніше не помічав. На заходів відкривався чарівний краєвид: широка місцевість, вкрита невеликими пагорбами, яка переходила в пустелю. На сході і півночі височіли темно-бурі гірські піки, а на південь простягнувся нескінченний простір пагорбів і рівнин з далекими блакитними горами на обрії. Я сів. Дона Хуана поблизу не було. Мене раптом охопив страх, що він покинув мене тут самого, а я не знаю, як повернутися до своєї машини. Я ліг на постіль з гілок, і всі мої побоювання дивним чином зникли – я знову відчув спокій і цілковите щастя. Це почуття було мені абсолютно незнайоме: всі мої думки наче вимкнулися. Я був щасливим і здоровим. Мене заповнило дуже тихе почуття життєрадісності. Із заходу віяв м’який вітерець і обдував все моє тіло, але мені не було холодно. Я відчував його на своєму обличчі і навколо вух як ніжну хвилю теплої води, яка накочувалася на мене, відступала і накочувалася знову. Це був дивний стан, який не мав аналогів в моєму метушливому, схибленому житті. Я почав плакати, але не від смутку або жалості до себе, а від якоїсь невимовної, незрозумілої радості. Я хотів залишитися на цьому місці назавжди, і, мабуть, так би і зробив, якби не з’явився дон Хуан і не стягнув мене з нього. – Ти вже достатньо відпочив, – сказав він, змушуючи мене підвестися. Дуже спокійно він повів мене на прогулянку вздовж верхівки пагорба. Ми йшли повільно і у повній тиші. Здається, він хотів, щоб я добре роздивився все, що нас оточує: рухом очей і підборіддя він вказував мені на гори і хмари навколо. Передвечірній краєвид був приголомшуючим і пробуджував в мені почуття благоговіння і відчаю. Він нагадував краєвиди, які я бачив у дитинстві. Ми вилізли на найвищу точку на пагорбі – на верхівку великої скелі вулканічного походження – і зручно розташувалися там обличчям на південь, притулившись спинами до кам’яної стіни. Нескінченність простору на півдні була дійсно величною. – Затавруй все це у своїй пам’яті, – прошепотів дон Хуан мені на вухо. – Це місце – твоє. Сьогодні вранці ти бачив, і це був знак. Ти знайшов це місце за допомогою видіння. Знак був неочікуваним, але він був. Ти полюватимеш на силу, подобається це тобі, чи ні. Це не людське рішення – не твоє, і не моє. Власне кажучи, цей пагорб тепер твій. Тепер це твоє улюблене місце. Все, що є тут навколо відтепер знаходиться під твоєю опікою: ти повинен дбати про кожну найдрібнішу річ тут, а вона, у свою чергу, дбатиме про тебе. Я, жартуючи, перепитав його, чи справді все це належить мені. Він дуже серйозним тоном відповів, що так. Я засміявся і сказав, що його слова нагадали мені історію про те, як іспанські конкістадори, які завойовували Новий Світ, ділили захоплені землі ім’ям свого короля. Вони піднімалися на верхівку гори і проголошували власністю корони всю землю, яку вони бачили в певному напрямку. – Чудова ідея, – сказав дон Хуан. – Я збираюся віддати тобі всю землю, яку ти можеш бачити, і не тільки в одному напрямку, але й в усі боки від цього пагорба. Він підвівся і обвів простягнутою рукою все навколо. – Ця земля твоя, – промовив він. Я голосно засміявся. Він захихотів і запитав мене: – Чому ні? Чому я не можу віддати тобі цю землю? – Тому що вона тобі не належить. – Ну і що? Іспанцям вона теж не належали, але вони все рівно ділили і роздавали її. Чому ж ти не можеш заволодіти нею так само? Я роздивлявся дона Хуана, намагаючись зрозуміти, що насправді він ховає за своєю посмішкою. Він почав реготати, так що ледь не впав зі скелі. – Вся ця земля, аж доки ти можеш її розгледіти – твоя, – продовжив він, посміхаючись. – Але не для того, щоб нею користуватися, а для того, щоб її пам’ятати. Цей пагорб також належить тобі, але ним ти зможеш користуватися до кінця свого життя. Я віддаю його тобі, тому що ти знайшов його самостійно. Він твій – прийми його. Я засміявся, але дон Хуан, здається, говорив цілком серйозно – хоча він і посміхався, але поводився так, наче насправді вірив, що може подарувати мені пагорб. – Чому ні? – запитав він, немов прочитавши мої думки. – Я приймаю його, – відповів я напівжартома. Його посмішка зникла. Він глянув на мене скосивши очі. – Кожен камінь, камінчик і кущ на цьому пагорбі, особливо на його верхівці, відтепер під твоєю опікою, – промовив він. – Кожен черв’як, який живе на цьому пагорбі тепер твій друг. Ти можеш використовувати їх, а вони можуть використовувати тебе. Декілька хвилин ми зберігали мовчання. У мене було на диво мало думок. На якомусь рівні я розумів, що раптова зміна його настрою була для мене поганою прикметою, але не відчував страху та занепокоєння з цього приводу. Мені просто не хотілося більше розмовляти – слова чомусь здавалася безглуздими і недоречними. Такий стан речей був дуже дивним для мене, тому, усвідомивши незвичайність свого настрою, я почав квапливо говорити. – Але що я робитиму з цим пагорбом, доне Хуане? – Ретельно запам’ятовуй кожну його деталь. Це місце, куди ти приходитимеш у своїх сновидіннях. Тут ти зустрінешся із силами, і одного дня тобі розкриються таємниці. Ти полюєш за силою, і на цьому ми місці ти зберігатимеш свої здобутки. Але зараз ці слова нічого тобі не говорять, тому поки що не зважай на них. Ми злізли зі скелі, і він привів мене до невеликого чашоподібного поглиблення на західному боці пагорба. Ми розташувалися, щоб поїсти. Без сумніву, на цьому пагорбі було щось надзвичайно приємне для мене: їжа і відпочинок тут викликали незнайомі глибокі переживання. Промені вечірнього сонця осяювали все навколо мідно-золотими відтінками. Я повністю поринув у споглядання оточуючого пейзажу, мені навіть не хотілося думати. Дон Хуан заговорив до мене практично пошепки. Він наказав мені уважно роздивитися навколишню місцевість, запам’ятати її найменші, найдрібніші деталі, особливо вражаючий краєвид у західному напрямку. Він додав, що я повинен дивитися на сонце, не фокусуючи не ньому погляд, аж поки воно не зникне за обрієм. Останні хвилини дня, перед тим, як сонце потонуло в димці далеких сизих хмар на обрії, були дійсно захоплюючими. Здавалось, сонце підпалило землю, роздмухало її, як багаття. Я відчував червоне сяяння на своєму обличчі. – Вставай! – раптом вигукнув дон Хуан, тягнучи мене вгору. Він відстрибнув від мене і наказ мені починати бігти на місці, на якому я стояв. Я почав бігти, і відчув як моє тіло наповнюється теплом – теплом з мідним відтінком. Я відчував його на своєму піднебінні і на внутрішній поверхні очниць, верхня частина моєї голови немов запалала холодним вогнем, який випромінювало мідне сяяння. Коли сонце почало зникати за обрієм, щось всередині мене змусило мене збільшити темп. Я біг все швидше і швидше, і в якусь мить відчув себе таким легким, що, здавалось, міг би полетіти. Дон Хуан міцно схопив мене за праве зап’ястя; він стиснув мою руку, і це повернуло мені тверезість і зібраність. Я гепнувся на землю, а він сів поруч зі мною. Після декількох хвилин відпочинку він тихо підвівся, торкнувся мого плеча і жестом вказав йти за ним. Ми знову вилізли на верхівку вулканічної скелі, на якій сиділи раніше – вона захищала нас від холодного вітру. Дон Хуан почав говорити. – Це був гарний знак, – сказав він. – Як дивно! Це трапилося наприкінці дня. Ми з тобою такі різні. Ти більше нічна істота. Я ж віддаю перевагу молоду сяянню ранку. Проміні ранкового сонця шукають мене, але ховаються від тебе. З іншого боку, вечірнє сонце осяяло тебе своїм світлом, його полум’я охопило тебе, але не обпекло. Як дивно! – А чому це дивно? – Я ніколи такого не бачив. Знаки завжди приходили в години вранішнього сонця. – Чому це так? – Зараз не час про це говорити, – відповів він. – Для знання потрібна сила. Потрібно немало часу і сили, щоб навіть просто розмовляти про нього. Я спробував наполягти на своєму, але він дон Хуан різко змінив тему. Він запитав мене про мої успіхи у «сновидінні». Я почав сновидіти певні місця, наприклад, школу або помешкання деяких моїх друзів. – Ти буваєш в цих місцях вдень, або вночі? – запитав він. Години, коли я був в цих місцях під час сновидіння, зазвичай співпадали з тими годинами, коли я відвідував їх в реальності: у школі я бував в день, а в помешканнях друзів – увечері. Він порадив мені практикувати сновидіння під час денного сну і спробувати візуалізувати обране місце таким, яким воно буде в той час, коли я сновидітиму. Якщо я практикуватимуся вночі, то повинен бачити певне місце в сновидінні також вночі. Він пояснив, що сновидець повинен бачити в сновидінні певні місця саме в ту годину дня, в яку він безпосередньо сновидіння практикує. У зворотному випадку, те, що він бачитиме, буде звичайним сном, а не сновидінням. – Ти повинен обрати конкретний об’єкт, який пов’язний з тим місцем, в яке ти хочеш потрапити, і зосередити на ньому свою увагу, – продовжив свої пояснення дон Хуан. – На цьому пагорбі, наприклад, у тебе є особливий кущ, на який ти повинен дивитися, поки він не затаврується в твоїй пам’яті. Ти можеш повернутися сюди у сновидінні, просто пригадавши цей кущ, або цю скелю, на якій ми сидимо, або будь-яку іншу річ звідси. Подорожувати в сновидінні простіше, якщо ти маєш можливість зосередити увагу на місці сили, такому, як це. Але якщо ти не хочеш приходити сюди, ти можеш обрати щось інше. Можливо, школа, в яку ти ходиш, є місцем сили для тебе. Використай це: зосередь увагу на будь-якому предметі звідти а потім знайди його у сновидінні. Переводь погляд з цього предмета на свої руки, а потім знову дивись на якусь іншу річ – і так далі. Але зараз ти повинен зосередити увагу на всьому, що є на цьому пагорбі, тому що це найважливіше місце у твоєму житті. Він глянув на мене, оцінюючи ефект від своїх слів. – Це місце, де ти помреш, – промовив він спокійним тоном. Я знервовано смикнувся і змінив позу, в якій сидів. Дон Хуан посміхнувся. – Мені доведеться приходити з тобою на цей пагорб знову і знову, – сказав він. – А потім ти сам приходитимеш сюди, аж поки не просякнеш цим місцем повністю, не почнеш ним сочитися. В певний момент ти зрозумієш, що воно наповнило тебе до країв – тоді цей пагорб стане місце твого останнього танцю. – Що ти маєш на увазі під останнім танцем, доне Хуане? – Це місце твоєї останньої стоянки, – сказав він. – Ти помреш тут, незалежно від того, де ти знаходитимешся. У кожного воїна є таке місце – місце його пристрасті, просякнуте незабутніми спогадами і враженнями про яскраві, сповнені сили події, місце, де йому були явлені дива і були розкриті таємниці, місце де він зберігав свою особисту силу. Воїн зобов’язаний повертатися на це місце – наяву або у сновидінні – після кожної своєї зустрічі з силою, для того, щоб залишати її там на збереження. І ось, нарешті, одного дня, коли воїн розуміє, що його час на цій землі підійшов до кінця, і смерть торкається його лівого плеча, його дух, який завжди готовий, летить на місце своєї пристрасті, і там воїн танцює для своєї смерті. У кожного воїна є особлива поза, особливі рухи, схожі на танок, які він розвиває протягом всього життя і виконує, залучаючи свою особисту силу. Якщо у помираючого воїна небагато сили, його танок короткий; якщо ж його сила величезна, його танець дійсно вражаючий. Але, не зважаючи на те, як багато у воїна сили, смерть повинна зупинитися і бути свідком його останньої стоянки на землі – вона не може забрати воїна, який востаннє перераховує здобутки свого життя, доки він не закінчить свій танець. Від слів дона Хуана я почав тремтіти. Тиша навколо нас, сутінки, захоплюючий краєвид – все це наче навмисно було зібране тут, щоб подарувати мені вражаючу картину останнього танцю сили воїна. – Ти можеш навчити мене цьому танцю, доне Хуане, навіть якщо я не воїн? – запитав я його. – Кожен, хто полює за силою, повинен вчитися цьому танцю, – відповів він. – Однак, я не можу навчити тебе зараз. Скоро у тебе з’явиться гідний супротивник, і тоді я покажу тобі перший рух танцю сили. Ти повинен будеш поступово додавати до нього нові рухи, кожен з яких повинен бути здобутий у битві за силу. Тому, власне кажучи, поза воїна, позиція його тіла – це історія його життя, і з ростом особистої сили воїна його танок ускладнюється. – Смерть справді зупиняється, щоб подивитися на останній танець воїна? – Воїн – лише людина. Покірна людина, яка не може змінити планів своєї смерті. Але його бездоганний дух, загартований у неймовірних битвах за силу, може зупинити смерть на якусь мить, достатню, щоб воїн міг в останній раз насолодитися спогадами про свою силу. Я відчув неймовірне занепокоєння і почав говорити лише для того, щоб його розвіяти. Я запитав дона Хуана, чи знав він воїнів, які вже померли, і яким чином їх останній танець вплинув на їх смерть. – Припини це, – відмовив він сухо. – Смерть – це колосальна справа. Вона є набагато більшим, ніж подригування ногами і заклякання. – Я теж танцюватиму для своєї смерті, доне Хуане? – Звичайно. Ти полюєш на силу, навіть якщо поки що й не живеш як воїн. Сьогодні сонце подарувало тобі знак. Твої найкращі справи ти робитимеш наприкінці дня. Очевидно, що тобі не подобається молоде вранішнє світло; ранкові мандри – не для тебе. Але стигле, жовте світло вечірнього, помираючого сонця – це твоє. Ти не любиш спеку, ти насолоджуєшся загравою. Тому ти танцюватимеш для своєї смерті тут, на цьому пагорбі, наприкінці дня. І в своєму останньому танці ти розповіси їй про свою боротьбу, про битви, які ти виграв, і які програв, про радощі і здивування, які ти пережив, здобуваючи особисту силу. Твій танок розповідатиме про дива, свідком яких ти став, і таємниці, які ти відкрив, і твоя смерть сидітиме тут і дивитиметься на тебе. Помираюче сонце осяюватиме тебе, але не буде обпікати – саме так, як це було сьогодні, – і все навколо на твоєму пагорбі тремтітиме від легкого вітерцю. Завершуючи свій танок, ти подивишся на сонце, тому що більше не побачиш його ані уві сні, ані наяву, і тоді твоя смерть вкаже на південь. У нескінченність. ХОДА СИЛИ Субота, 8 квітня 1962 року – Чи є смерть особистістю, доне Хуане? – запитав я, сівши на ганку. В погляді дона Хуана майнуло здивування. В руках він тримав торбу з продуктами, які я йому привіз. Обережно поклавши її на землю він присів навпроти мене. Відчувши впевненість, я сказав йому що хочу знати, чи виступає смерть в ролі особистості, коли дивиться останній танок воїна. – А яка різниця? – запитав дон Хуан. Я пояснив, що змальовані ним образи справили не мене величезне враження, тому я хочу знати, як він до них прийшов. Звідки він знає, що все відбувається саме так. – Все дуже просто, – сказав дон Хуан. – Людина знання знає, що смерть виступає останнім свідком, тому що вона бачить. – Ти хочеш сказати, що сам був свідком останнього танцю воїна? – Ні, ніхто не може цього побачити. Ця вистава тільки для смерті. Але я бачив власну смерть, яка спостерігали за мною, і я танцював для неї так, наче вже помирав. Однак, коли я закінчив свій танок, смерть нікуди мені не вказала, і місце моєї пристрасті не затремтіло, прощаючись зі мною – мій час на землі ще не сплинув, і я не помер. Коли все це трапилося, у мене ще було мало сили – я не розумів планів моєї смерті, тому й вирішив, що помираю. – Чи мала твоя смерть риси особистості? – Ти такий кумедний. Ти вважаєш, що зможеш щось зрозуміти, ставлячи запитання. Дуже в цьому сумніваюсь. Хоча, хто може знати напевне? Смерть не схожа на особистість; вона, скоріше, як присутність. Хоча, можна сказати, що смерть – це ніщо і, в той же час, це все навколо – і те, і те буде вірним. Смерть завжди є тим, чим людина хоче її бачити. Мені, наприклад, нескладно спілкуватися з людьми, тому смерть для мене схожа на особистість. Крім того, мені подобається все таємниче, тому у моєї смерті порожні очниці – я можу дивитися крізь них. ЇЇ очі схожі на два вікна, і в той же час вони можуть рухатися. Тому я можу сказати, що смерть спостерігає своїми порожніми очима за останнім танцем воїна на цій землі. – Все це так тільки для тебе, доне Хуане, або й для інших воїнів також? – Все це так для кожного воїна, який володіє танком сили, і, в той же час, все по-іншому. Смерть є свідком останнього танцю воїна, але те, як воїн бачить свою смерть, залежить від його особистих схильностей. Вона може бути чим завгодно: птахом, світлом, людиною, кущем, камінцем, туманом або просто присутністю. Слова дона Хуана про смерть дуже мене схвилювали. Я ніяк не міг сформулювати нові запитання і навіть почав заїкатися. Він дивився на мене, посміхаючись, і вмовляв продовжувати говорити. Я запитав, чи залежить те, як воїн бачить свою смерть, від того, як його виховували – для прикладу я запропонував порівняти індіанців Юма і Які. Я гадав, що, можливо, культура визначає те, як людина бачить свою смерть. – Не має значення, кого як виховували, – відповів дон Хуан. – Будь-що, що робить людина, визначається її особистою силою; людина – ніщо інше, як загальна сума її особистої сили, і від цієї сили залежить те, як вона живе, і як помирає. – Що таке особиста сила? – Особиста сила схожа на почуття, – сказав він. – Це наче мати вдачу. Або можна назвати її настроєм. Людина набуває особисту силу незалежно від свого походження. Я вже казав тобі, що воїн – це мисливець за силою, і я вчу тебе, як цю силу вполювати і зберегти. Твоя проблема, як і проблема будь-якої іншої людини, в тому, що тебе необхідно переконати: ти повинен повірити, що особисту силу можна накопичувати і використовувати. Поки що мені цього не вдалося. Я сказав дону Хуану, що йому чудово вдалося довести свою точку зору, і зараз я переконаний, як ніколи. Він засміявся: – Я мав на увазі зовсім не таку переконаність. Дон Хуан два чи три рази легенько вдарив мене по плечу. – Вирішив пожартувати наді мною? – запитав він, посміхаючись. Я запевнив його, що говорив цілком серйозно. – Не сумніваюся, – сказав він. – Однак, бути переконаним – це значить, що ти можеш діяти самостійно. Але для цього тобі доведеться ще дуже багато зробити і докласти неймовірних зусиль. Ти тільки почав. Якусь мить дон Хуан мовчав, спокійно дивлячись перед собою. – Дуже цікаво впізнавати в тобі старого себе, – продовжив він. – Я також не хотів ступати на шлях воїна. Я вважав, що всі ці зусилля марні – якщо всі ми рано чи пізно помремо, то що зміниться від того, що я стану воїном. Я помилявся. Але зрозумів, що помиляюсь, самостійно. Коли ти так само усвідомиш свою помилку – зрозумієш, що тут дійсно існую величезна різниця – тоді ти зможеш сказати, що переконаний. Ти навчишся діяти самостійно, і, можливо, колись навіть станеш людиною знання. Я попросив його пояснити, що значить «людина знання». – Це людина, яка стійко пройшла через всі труднощі навчання, – відповів він, – і без поспіху або нерішучості якомога далі зазирнула в таємниці особистої сили. Дон Хуан спробував коротко пояснити мені цю концепцію а потім відмовився продовжувати розмову на цю тему, сказавши, що мене повинна турбувати лише думка про накопичення особистої сили. – Але я нічого не зрозумів, – запротестував я. – До чого ти ведеш? – Полювання за силою – особлива річ, – відповів він. – Спочатку це ідея, потім – налаштування, а потім – бац! Воно трапляється. – Як воно трапляється? Дон Хуан підвівся і почав потягуватися, вигинаючи спину, як кішка. Його суглоби як завжди почали хрустіти. – Вирушаємо, – сказав він. – У нас попереду довга мандрівка. – Але я хочу ще багато про що тебе розпитати. – Ми йде на місце сили, – сказав він, заходячи в будинок. – Прибережи свої запитання – можливо, ми зможе поговорити там. Я подумав, що ми поїдемо на машині, тому я встав і пішов до свого автомобіля, але дон Хуан крикнув мені з будинку, щоб я брав свою сітку з глеками. Він чекав на мене на краю пустельного чапаралю за будинком. – Нам треба поспішати, – пояснив він. Близько третьої ми досягли перших схилів західної частини гір С’єрра Мадре. День був теплим, але після опівдня вітер став холодним. Дон Хуан сів на камінь і вказав мені зробити так само. – Що ми збираємося робити тут цього разу, доне Хуане? – Ти чудово знаєш, що ми полюватимемо на силу. – Це я розумію. Але що конкретно ми робитимемо? – Ти ж знаєш, що я не маю жодного уявлення. – Що ти хочеш сказати: у тебе ніколи немає плану? – Полювання за силою – дивна справа, – відповів він. – Немає ніякої можливості спланувати її наперед – це саме захоплююче в ній. Однак воїни діє так, наче у нього є план, тому що він довіряє своїй особистій силі. Він знає напевне, що сила допоможе йому діяти найкращим чином. Я зауважив, що його твердження є дещо суперечливими: якщо у воїна вже є особиста сила, то навіщо йому продовжувати на неї полювати. Дон Хуан підняв брови і глянув на мене із вдаваною відразою. – Ти – той, хто полює за силою, – сказав він. – А я – воїн, у якого вона вже є. Ти запитав мене, чи є у мне план, і я відповів, що довіряю своїй особистій силі, яка веде мене, тому мені не потрібен план. Ми посиділи трохи у мовчанці, а потім знову рушили. Схили були крутити, видиратися на них було надзвичайно важко, і я дуже втомився. Але дон Хуан, на відміну від мене, здається, зовсім не відчував втоми. Він не поспішав і зберігав один й той самий темп. Я помітив, що він навіть не спітнів після того, як ми видряпалися на гору по величезному і практично вертикальному схилу. Коли я досяг верхівки, дон Хуан вже стояв там, чекаючи на мене. Сівши поруч з ним, я відчув, що моє серце ось-ось вистрибне з грудей. Я ліг на спину, і піт полився по моїм бровам. Дон Хуан голосно засміявся і покатав мене по землі туди-сюди декілька хвилин – це допомогло мені поновити дихання. Я сказав йому, що його фізична досконалість просто приголомшуюча. – Я весь час намагався звернути на це твою увагу, – сказав він. – Ти зовсім не старий, доне Хуане! – Звичайно ні. Я хотів, щоб ти це помітив. – Як тобі це вдається? – Я не роблю для цього нічого спеціального. Моє тіло просто почуває себе добре – от і все. Я дуже добре до нього ставлюся, тому немає причин, щоб воно хворіло або швидко втомлювалося. Секрет не в тому, що ти робиш із собою, а в тому, чого ти із собою не робиш. Я чекав на подальші пояснення. Дон Хуан, здається, розумів це. Він підвівся і посміхнувся. – Це – місце сили, – сказав він. – Знайди нам тут місце для табору. Я наполіг, щоб він продовжив розповідати про те, що саме я не повинен робити зі своїм тілом. Але владним жестом він відхилив всі мої зауваження. – Облиш ці балачки, – промовив він спокійно. – Настав час діяти заради змін. Неважливо, як довго ти шукатимеш місце для відпочинку – можливо, це триватиме цілу ніч. Неважливо, чи знайдеш ти його взагалі. Головне, що ти спробуєш його відшукати. Я відклав свій записник і встав. Дон Хуан нагадав мені, як він це вже робив нескінченну кількість разів, коли просив мене відшукати місце для відпочинку, що я повинен дивитися не фокусуючи погляд, а скосивши очі, аж поки зображення не почне розпливатися. Я почав ходити навколо, скануючи землю напівпримруженими очима. Дон Хуан йшов праворуч від мене у декількох кроках позаду. Спочатку я пройшовся по периметру верхівки пагорба і збирався розпочати рух по спіралі до центру ділянки. Але, коли я завершив обходити пагорб по колу, дон Хуан зупинив мене і сказав, що я дозволив моєму звичайному розпорядку взяти гору. Він зауважив саркастичним тоном, що розуміє мої спроби систематично дослідити всю площу ділянки, але що я роблю це таким рутинним способом, що не зможу помітити вдалого місця для відпочинку. Він також додав, що знає, де воно знаходиться, тому я не зможу його обдурити. – Що я повинен робити натомість? – запитав я. Дон Хуан змусив мене сісти. Він позривав по одному листку з декількох кущів, дав їх мені і наказав лягти на спину, послабити пасок і покласти листя на шкіру в районі пупка. Спостерігаючи за моїми діями, він сказав, щоб я притиснув листя до свого тіла обома руками і закрив очі. Дон Хуан пояснив, що для отримання належного ефекту я повинен міцно притискати листя до живота, не відкривати очей і не намагатися сісти, коли він повертатиме моє тіло в позицію сили. Він підхопив мене під праву пахву і почав крутити по колу. У мене з’явилося нездоланне бажання глянути крізь напівзакриті повіки, що він робить, але дон Хуан поклав руку мені на очі. Він наказав мені зосередитися виключно на почутті тепла, яке виходитиме з листя. Якийсь час я лежав нерухомо, а потім раптом почав відчувати тепло, яке дивним чином випромінювало листя. Спочатку я відчув його на своїх долонях, потім воно перейшло на мій живіт і згодом охопило все тіло. А через декілька хвилин я відчув жар у своїх ступнях, який буває, коли у мене піднімається температура. Я повідомив дону Хуану про свої неприємні почуття і сказав, що хочу зняти чоботи. Він сказав, що зараз допоможе мені підвестися, що я не повинен відкривати очі, поки він мені не дозволить, і що я повинен продовжувати притискати листя до живота, поки не знайду гарного місця для відпочинку. Коли я вже стояв на ногах, він прошепотів мені на вухо, щоб я відкрив очі і почав рухатися навмання, дозволивши силі листя тягнути і вести мене. Я почав безцільно блукати. Через жар у тілі я почувався дуже незручно – я був впевнений, що у мене температура, і почав міркувати, яким чином дону Хуану вдалося її викликати. Дон Хуан йшов за мною і несподівано так голосно крикнув, що мене ледь не паралізувало. Сміючись, він пояснив, що раптові гучні звуки відлякують небажаних духів. Скосивши очі, я з півгодини ходив туди-сюди. За цей час неприємний жар у моєму тілі змінився на приємне тепло. У мене з’явилося почуття легкості. І, все ж, я був розчарований: я сподівався, що спостерігатиму якийсь візуальний ефект, але на периферії мого зору не відбувалося ніяких змін: ані незвичайного забарвлення, ані блиску, ані темних плям. Зрештою, я втомився скошувати очі і відкрив їх: я стояв перед невеликим виступом з піщанику – одним з декількох кам’янистих утворень на верхівці пагорбу, більшість площі якої була вкрита ґрунтом з подекуди розкиданими по ньому маленькими кущами. Здавалось, рослинність навколо нещодавно вигоріла, а нова зелень ще не встигла з’явитися. З якоїсь незрозумілої причини виступ здався мене дуже красивим. Я деякий час стояв перед ним а потім просто сів на нього. – Добре, добре! – сказав дон Хуан, гладячи мене по спині. Потім він наказав мені обережно витягнути листки з-під одягу і покласти їх на камінь. Як тільки я зняв листя зі шкіри, то почав остигати. Я поміряв свій пульс – він був у нормі. Дон Хуан засміявся, назвав мене «доктор Карлос» і попросив перевірити його пульс також. Він пояснив, що те, що я відчував, було силою листя, і ця сила очистила мене і дозволила виконати завдання. Я запевнив дона Хуана з усією щирістю, на яку був здатен, що не зробив нічого надзвичайного: я сів на вступ, тому що втомився і тому, що мені дуже сподобався колір піщаника. Дон Хуан нічого не відповів. Він стояв в декількох футах від мене. Раптом він відстрибнув назад і, перескочивши через якісь кущі, із вражаючою спритністю підбіг до кам’яного гребня неподалік. – Що сталося? – запитав я стурбовано. – Слідкуй за тим, в якому напрямку вітер понесе твої листки, – сказав він. – Перерахуй їх швидко – вітер наближається. Візьми половину листків і знову приклади їх до живота. Я нарахував двадцять листків: десять я знову засунув собі під сорочку, а потім сильний порив вітру розкидав інші десять у західному напрямку. У мене виникло моторошне відчуття, що якась сила навмисно змела їх в зелену аморфну масу чагарнику. Дон Хуан підійшов до мене і сів поруч: ліворуч від мене обличчям на південь. Довгий час ми мовчали. Я не знав, що сказати, і був виснажений. Я хотів закрити очі, але не наважився. Дон Хуан помітив, в якому я стані, і сказав, що я можу поспати, якщо хочу. Він сказав мені покласти руки на живіт, поверх листя, і спробувати відчути, що я лежу підвішений на ліжку «зі струн», яке він робив для мене на «місці моєї пристрасті». Я закрив очі, і спогади про спокій і повноту існування, які я відчував, відпочиваючи на тому, іншому пагорбі, захопили мене. Мені захотілося з’ясувати, чи насправді я почуватимуся підвішеним, але я заснув. Дон Хуан також заснув. Він прокинувся і відкрив очі в ту саму хвилину, коли і я. Дув сильний вітер, але мені не було холодно. Листя на моєму животі зігрівало мене, як пічка – воно діяло, як свого роду нагрівач. Я почав оглядатися. Місце, яке я обрав для відпочинку, мало форму невеличкого поглиблення: в ньому можна було розташуватися, як на дивані, і опертися спиною на кам’яну стіну. Я також помітив, що дон Хуан приніс мої блокноти і підклав їх мені під голову. – Ти знайшов правильне місце, – сказав він, посміхаючись. – І все це сталося саме так, як я тобі розповідав: сила привела тебе сюди без будь-якого плану з твого боку. – Що за листя ти мені дав? – запитав я. Воно зігрівало мене не гірше, ніж шерстяний одяг або ковдра; те, що листя може випромінювати таке тепло, стало для мене вражаючим відкриттям. – Це просто листя, – відповів дон Хуан. – Ти хочеш сказати, що я можу нарвати листя з будь-яких кущів, і воно так само мене зігріє? – Ні. Ти цього зробити не зможеш. У тебе немає особистої сили. Я мав на увазі, що будь-яке листя допоможе тобі, якщо людина, яка його тобі дасть, володітиме особистою силою. Сьогодні тебе зігрівало не листя, а сила. – Твоя сила, доне Хуане? – Гадаю, ти можеш сказати, що це була моя сила, хоче це було б не зовсім вірно. Сила не належить нікому. Людина може накопичувати силу і віддавати її безпосередньо іншій людині. Справа в тому, що накопичена сила може бути використана лише для того, щоб допомогти зібрати силу іншому. Я запитав його, чи значить це, що він обмежений у використані своєї сили лише допомогою іншим людям. Дон Хуан терпляче пояснив мені, що він може використовувати свою особисту силу як йому заманеться, для будь-чого, але коли справа стосується передачі сили напряму іншій людині, то вона може бути використана виключно з метою пошуку і накопичення нової сили. – Все, що людина робить, залежить від її особистої сили, – продовжив пояснення дон Хуан. – Тому для того, хто не володіє силою, вчинки могутньої людини здаються неймовірними. Сила потрібна навіть для того, щоб збагнути, що таке сила – це те, що я весь час намагаюся тобі пояснити. Але я знаю, що ти не розумієш, і не тому, що не хочеш, а тому, що в тебе дуже мало особистої сили. – Що я повинен робити, доне Хуане? – Нічого. Продовжуй жити так, як я тебе вчу – сила сама знайде шлях. Він підвівся і зробив повний оберт навколо, уважно вдивляючись в оточуючу нас місцевість. Його тіло рухалося одночасно з його очима – зі сторони він був схожий на механічну іграшку, яка обертається навколо своєї осі одним точним неперервним рухом. Я спостерігав за ним, відкривши рота. Він посміхнувся, розуміючи моє здивування. – Сьогодні ти полюватимеш за силою в темряві дня, – сказав він, сідаючи поряд. – Перепрошую? – Сьогодні ти здійсниш подорож у ті дикі пагорби. В темряві вони перестають бути просто пагорбами. – Чим же вони стають? – Чимось іншим. Чимось, для тебе немислимим, свідком чого ти ще ніколи не був. – Що ти маєш на увазі, доне Хуане? Мене завжди лякають ці твої страшилки. Він засміявся і легенько вдарив мене по гомілці. – Світ – це таємниця, – промовив він. – І він зовсім не такий, яким ти собі його уявляєш. Декілька секунд він щось обмірковував – його голова ритмічно хиталася вгору-вниз – а потім посміхнувся і додав: – Хоча, він, зокрема, і такий, яким ти його собі уявляєш, але це ще далеко не все, що в ньому є. Далеко не все. У тебе були нагоди в цьому переконатися. І, можливо, сьогодні ти дізнаєшся щось нове. Те, як він це сказав, змусило мене затремтіти. – Що ти плануєш робити? – запитав я. – Я нічого не планує. Все вирішуватиме та сама сила, яка допомогла тобі відшукати це місце. Дон Хуан встав, і вказав на щось вдалечині. Я подумав, що він хоче, щоб я теж встав і подивився. Я спробував підскочити на ноги, але перш, ніж я встиг повністю підвестися, дон Хуан різко штовхнув мене вниз. – Я не просив тебе вставати, – сказав він суворо. А потім додав м’яким тоном: – У тебе попереду тяжка ніч, і тобі знадобиться вся особиста сила, яку ти зможеш зібрати. Залишайся на місці і зберігай сили на вечір. Дон Хуан пояснив, що ні на що не вказував, але лише впевнювався, що певні речі дійсно там є. Він додав, що все в порядку, і сказав, що я повинен сидіти тихо і робити записи, тому що у мене є ще багато часу, перш ніж темрява охопить все навколо. Його приємна посмішка змусила посміхнутися і мене. – Але що ми робитимемо, доне Хуане? Він замахав головою, вдаючи зневіру. – Пиши! – наказав він мені і повернувся до мене спиною. Мені більше нічого не залишалося. Я працював над своїми записами, аж поки не стало занадто темно, щоб писати. Весь час, поки я писав, дон Хуан незворушно сидів в одній й тій самій позі, уважно вдивляючись у далечінь на заході. Але як тільки я закінчив, він повернувся і сказав жартівливим тоном, що змусити мене замовкнути можна або за допомогою їжі, або писання, або сну. Він дістав зі своєї наплічної сумки маленький клунок і урочисто відкрив його – в ньому були шматочки висушеного м’яса. Він дав мені шматок, сам взяв інший і почав жувати його, зауваживши, що це – їжа сили, яка знадобиться сьогодні нам обом. Я був занадто голодним, щоб розмірковувати над тим, що в м’ясі можуть бути психотропні речовини. Ми їли у повній мовчанці, поки нічого не залишилося. Було вже доволі темно. Дон Хуан підвівся, потягнувся всім тілом і порадив мені зробити так само. Він пояснив, що дуже добре потягуватися всім тілом після сну, сидіння або ходіння. Я зробив, як він каже, і декілька листків, які все ще залишалися у мені під сорочкою, вислизнули через брюки. Я поцікавився, чи варто мені їх підняти, але дон Хуан сказав, що вони більше не потрібні, і я повинен дозволити їм падати, як доведеться. Потім він підійшов впритул до мене і зашепотів у праве вухо, що я повинен йти за ним на мінімальній відстані і повторювати все, що він робить. Він додав, що ми в безпеці на тому місці, на якому стоїмо, тому що, ми, так би мовити, на порозі ночі. – Це – не ніч, – промовив він, тупаючи по скелі під нами. – Ніч – там. Дон Хуан обвів рукою темряву навколо нас. Потім він перевірив, чи добре укладені глеки і мої нотатники в моїй сітці, і пояснив тихим голосом, що воїн завжди перевіряє, щоб все було в належному стані, але не тому, що планує залишитися живим після справи, за яку береться, а тому, що це є частиною його бездоганної поведінки. Замість того, щоб заспокоїти мене, його настанови змусили мене відчути, що мій кінець близько. Я ледь не плакав. Дон Хуан, здається, цілком усвідомлював ефект від своїх слів. – Довіряй своїй особистій силі, – сказав він мені на вухо. – Це все, що ми маємо в цьому загадковому світі. Дон Хуан легенько підштовхнув мене, і ми рушили. Він йшов у декількох кроках попереду, а я йшов за ним, сфокусувавши погляд на землі під ногами. Мені чомусь не хотілося дивитися по сторонам, а моя зосередженість на землі дивним чином заспокоїла, практично загіпнотизувала мене. Після короткої прогулянки дон Хуан зупинився. Він прошепотів, що абсолютна темрява вже поряд, і що він збирається побігти вперед і почати повідомляти мені про своє місцезнаходження, імітуючи крик однієї особливої маленької сови. Він нагадав мені, що я вже знаю, що його особиста імітація цього крику була скрипучою на початку, а потім ставала такою ж м’якою, як у справжньої сови, і попередив, щоб я остерігався інших совиних криків, не схожих на його. Коли дон Хуан закінчив давати інструкція, моя паніка досягла такого рівня, що я схопив його за руку і не хотів відпускати. Мені знадобилося принаймні дві або три хвилини, щоб трохи заспокоїтися і знову бути здатним вимовляти слова. Але через нервові посмикуванні в животі я не міг говорити розбірливо. Спокійним тихим голосом дон Хуан сказав, щоб я зібрався, тому що темрява, як і вітер – таємнича, невідома сила – може нашкодити мені, якщо я не буду обережним. Щоб мати з нею справу, я повинен бути абсолютно зібраним і спокійним. – Ти повинен відступитися від себе, щоб дозволити твоїй особистій силі злитися із силою ночі, – сказав він мені на вухо. Дон Хуан додав, що зараз він збирається піти вперед, і мене знову охопила паніка. – Це божевілля, – не міг вгамуватися я. Він не розсердився і не виявив ознак нетерпіння, лише тихенько засміявся і сказав мені щось не вухо, чого я не розчув. – Що ти сказав? – перепитав я голосно крізь стиснуті зуби. Дон Хуан затулив мені рот рукою і зашепотів, що воїн діє так, наче він знає, що саме робить, хоча насправді він не знає нічого. Він повторив це твердження три або чотири рази, наче хотів, щоб я добре запам’ятав його. Він сказав: «Воїн діє бездоганно, якщо він довіряє своїй особистій силі, незалежно від того, велика вона, або мала». Через кілька секунд він запитав мене, чи я в порядку. Я кивнув, і він швидко і тихо зник у темряві. Я спробував роздивитися місцевість навколо. Рослинність була дуже бідною: все, що я міг розгледіти, це темна маса кущів або невеличких дерев. Я зосередився на звуках, але не почув нічого особливого. Свист вітру приглушав всі інші звуки за винятком спорадичних пронизливих криків великих сов та щебету інших птахів. Якийсь час я стояв на місці у стані максимальної зосередженості, аж поки не почув скрипучий протяжний крик маленької сови. У мене не було сумнівів, що це дон Хуан. Крик пролунав за моєю спиною. Я повернувся і пішов в тому напрямку, просуваючись дуже повільно крізь цілковиту темряву. Я йшов близько десяти хвилин. Раптом якась темна маса вистрибнула переді мною. Я заверещав і гепнувся сідницями на землю; у мене зашуміло у вухах і перехопило дихання від переляку, тому мені довелося дихати ротом. – Підводься, – промовив дон Хуан м’яким тоном. – Я не хотів тебе налякати, просто вийшов тобі назустріч. Він сказав, що спостерігав, за тим, як я пересуваюсь у темряві, і що я нагадав йому стареньку бабусю, яка намагається навшпиньки обходити калюжі. Це порівняння, здається, дуже йому сподобалося, і він голосно засміявся, а потім продемонстрував мені особливий спосіб ходіння в темряві, який назвав «ходою сили». Він став переді мною і наказав провести руками по його спині та ногам, щоб я зрозумів, як він стоїть: його торс був трохи нахилений вперед, але сина залишалася рівною. Його коліна також були злегка підігнуті. Дон Хуан повільно пройшовся переді мною, щоб я побачив, що під час кожного кроку він підіймає коліна практично до самих грудей. А потім він побіг кудись і вернувся назад, здивувавши мене тим, як йому вдається так швидко рухатися в цілковитій темряві. – Хода сила потрібна для того, щоб бігати вночі, – прошепотів він мені на вухо. Він наполягав, щоб я спробував самостійно, я ж відповів, що напевне переламаю собі ноги, впавши в якусь ущелину або спіткнувшись об каміння. Дон Хуан дуже спокійно сказав мені, що «хода сили» була абсолютно безпечною. Я відмовив, що для мене єдиним поясненням його дій було те, що він досконало знає ці пагорби, тому може уникнути пасток на своєму шляху. Тоді він схопив мою голову і прошепотів із твердістю: – Це – ніч! І вона – сила! Він відпустив мою голову і потім додав вже м’якше, що вночі світ стає іншім, і його вміння бігати в темряві ніяким чином не пов’язане з його знанням місцевості. Він пояснив, що секрет полягає в тому, щоб дозволити своїй особистій силі текти вільно і злитися із силою ночі. А коли вже особиста сила візьме гору, схибити буде неможливо. Виключно серйозним тоном дон Хуан додав, що якщо я сумніваюсь, то мені потрібно уважніше обміркувати те, що відбувається: для люди його віку бігати вночі по цим пагорбом було б самогубством, якщо б сила ночі не вела його. – Дивися! – сказав він і швидко зник у темряві, а потім повернувся назад. Його тіло рухалося таким незвичайним способом, що я не повірив своїм очам. Декілька секунд він біг на місці переді мною: те, як він підіймає коліна, нагадало мені спринтера, який розігрівається перед стартом. Потім він наказав мені бігти за ним, але мої рухи були дуже скутими, різкими. Я весь час намагався розгледіти, куди я ступаю, але не бачив нічого перед собою. Дон Хуан вернувся і почав бігти поряд. Він зашепотів, що я повинен віддатися силі ночі і довіритися тій невеличкій особистій силі, якою володію, інакше я ніколи не зможу рухатися вільно, і пояснив, що темрява залишається для мене перепоною тому, що в усьому, що я роблю, я покладаюся на зір, і не знаю, що пересуватися можна просто дозволивши силі вести мене. Я ще декілька разів спробував без особливого успіху – мені ніяк не вдавалося відступитися від себе. Страх покалічити ноги був нездоланним. Дон Хуан наказав мені бігти на місці і спробувати відчути себе так, наче я насправді використовую «ходу сили». Потім він сказав, що побіжить вперед, а я маю чекати на його совиний крик, і зник у темряві, перш ніж я встиг щось промовити. Я бігав на місці, закриваючи час від часу очі, із нахиленим торсом і підгинаючи коліна, близько години. Моє напруження потрохи почало спадати, і я став почуватися доволі комфортно. А потім я почув совиний крик дона Хуана. Я пробіг п’ять чи шість ярдів у напрямку, звідки він лунав, намагаючись «відступитися від себе», як він мені радив. Але зіткнення з кущем в одразу поновило моє почуття небезпеки. Дон Хуан чекав на мене і поправив мою позу. Він наполіг, щоб я в першу чергу підігнув пальці на руках, а самі долоні та великі пальці залишив розігнутими. Потім він сказав, що, на його думку, я просто індульгую в почутті своєї неспроможності, тому що мені чудово відомо, що, незалежно від того, якою б темною не була ніч, я завжди добре бачив, якщо не фокусував погляд на чомусь конкретному а просто сканував землю під ногами. «Хода сили» була схожа на пошук сприятливого місця для відпочинку. Обидві практики передбачали почуття відстороненості і довіри. Виконуючи «ходу сили» людина повинна дивитися на землю прямо перед собою, тому будь-який навіть найменший погляд в бік порушував загальну гармонію рухів. Дон Хуан пояснив, що нахил торса вперед був необхідний для того, щоб очі дивилися вниз, а ноги піднімалися так високо до грудей, щоб кроки були максимально короткими і безпечними. Він попередив мене, що на початку я часто спотикатимуся, але запевнив, що з часом я навчуся бігати так само легко і безпечно, як і вдень. Декілька годин я повторював за доном Хуаном необхідні рухи і намагався увійти у настрій, який він описував. Він дуже терплячи бігав переді мною на одному місці, або ж робив невелику пробіжку в темряву і знову повертався, щоб я міг добре розгледіти, як він рухається. Він навіть змусив мене пробігти декілька ярдів самостійно. Потім він зник і покликав мене серією совиних криків. Якимось незрозумілим чином мені вдавалося рухатися з неочікуваною впевненістю. Я розумів, що свідомо не робив нічого, що б допомогло мені підтримувати це почуття – саме моє тіло, здається, усвідомлювало оточуючи речі, не думаючи про них. Наприклад, я не міг розгледіти всі нерівності скелястого рел’єфу у себе під ногами, але моєму тілу якимось чином завжди вдавалося наступати на рівну поверхню каменю, а не в тріщини, за винятком декількох випадків, коли я втрачав рівновагу через те, що відволікався. Для того, щоб мати змогу сканувати землю у себе під ногами, я повинен був бути абсолютно зосередженим. Як і попереджав дон Хуан, після будь-який найменшого погляду в бік або занадто далеко перед собою рухи збивалися. Після довгих пошуків я знайшов дона Хуана. Він сидів біля якихось темних силуетів, схожих на дерева. Він підійшов до мене і сказав, що у мене дуже добре виходить, але час закінчувати з усім цим, тому що він вже достатньо довго використовує свій совиний крик, і впевнений, що тепер його можуть почати імітувати інші. Я погодився з ним, що час зупинитися, тому що був повністю виснажений своїми спробами освоїти «ходу сили». Я розслабився і запитав його, хто може почати імітувати його крик. – Сили, союзники, духи – хто знає? – прошепотів він. Дон Хуан пояснив, що ці «істоти ночі» зазвичай видають дуже мелодійні звуки, і не можуть відтворити скрипучі людські крики або щебет птахів. Він попередив мене, що я повинен завжди зупинятися, коли чутиму такі звуки, тому що в деяких випадках мені буде необхідно правильно їх ідентифікувати. Дуже впевненим тоном він сказав, що тепер я дуже добре собі уявляю, чим є «хода сили», і для того, щоб оволодіти нею остаточно, мені потрібен лише невеликий поштовх, шанс отримати який у мене з’явиться, коли ми знову підемо в ніч. Дон Хуан похлопав мене по плечу і сказав, що готовий вирушати. – Пішли звідси, – сказав він і почав бігти. – Зачекай! Зачекай! – закричав я. – Давай будемо йти, а не бігти. Дон Хуан зупинився і зняв свого капелюха. – Дідько! – промовив він розгублено. – Ми у глухому куті. Ти ж знаєш, що я не вмію ходити вночі, я вмію тільки бігати. Якщо я буду просто йти, то переламаю собі ноги. Мені здалося, що він посміхається, говорячи це, хоча я не бачив його обличчя. Він додав дуже довірливим тоном, що він вже занадто старий, щоб ходити, а ті невеличкі знання про «ходу сили», які я сьогодні засвоїв, повинні бути використані за нагоди. – Якщо ти не скористаєшся «ходою сили», нас затопчуть, як траву, – прошепотів він мені на вухо. – Хто затопче? – Вночі є речі, які впливають на людей, – прошепотів він з такою інтонацією, від якої мене почало знобити. Дон Хуан сказав, що мені не обов’язково треба триматися біля нього, тому що він сигналізуватиме мені за допомогою чотирьох совиних криків в якому напрямку бігти. Я запропонував залишитися на цих пагорбах до ранку, а потім рушати назад. Він відмовив дуже драматичним тоном, що залишатися тут було б самогубством, бо навіть якщо нам пощастить залишитися до ранку живими, ніч поглине всю нашу особисту силу і ми станемо жертвами першої ж небезпеки дня. – Давай більше не будемо гаяти часу, – сказав він з нетерпінням. – Нам треба вибиратися звідси. Він запевнив мене, що намагатиметься бігти якомога повільніше. Його останньою настановою було те, що я не повинен промовляти ані слова, і дихати якомога тихіше, щоб не сталося. Він вказав мені, в якому напрямку ми рухатимемося, і почав бігти в нарочито повільному темпі. Я біг за ним, але як би повільно він не рухався, я все рівно відставав, тому він скоро зник у темряві попереду. Опинившись на самоті я раптом усвідомив, що мені вдається підтримувати доволі швидкий темп – це мене вразило. Я спробував деякий час зберігати швидкість свого бігу, але несподівано почув крик дона Хуана трохи праворуч від себе. Він послідовно просвистів чотири рази. Через зовсім короткий проміжок часу я знову почув його совиний крик, але цього разу далеко праворуч від себе – мені довелося розвертатися десь на сорок п’ять градусів. Я почав рухатися в новому напрямку, сподіваючись, що наступні три крики із серії дозволять мені краще зорієнтуватися. Я почув новий свист, судячи з якого дон Хуан був в тій стороні, звідки ми почали бігти. Я зупинився і прислухався. Зовсім поряд зі мною я почув дуже різкий звук: наче зіткнулися два великі камені. Я прислухався, і почув серію м’яких звуків, наче хтось тихенько стукав камінцями один об одне. Після цього пролунав ще один совиний крик, і я зрозумів, що мав на увазі дон Хуан. Він був набагато довшим і м’якішим, ніж крик справжньої сови. У мене з’явилося дивне почуття страху: м’язи мого живота почали скорочуватися, наче щось штовхало мене донизу із середини мого тіла. Я повернувся і побіг у зворотному напрямку. Вдалечині я почув слабкий крик сови, а за ним серію ще з трьох криків. Це був дон Хуан, і я побіг в тому напрямку. За моїми підрахунками він був не менше, ніж в чверті милі від мене, і я зробив висновок, що, якщо він підтримуватиме такий темп, то дуже скоро я залишуся сам серед цих пагорбів. Крім того, я не розумів, навіщо дону Хуану потрібно було бігти вперед, коли б він міг бігати навколо мене, щоб зберегти однаковий зі мною темп. Раптом я помітив, що щось рухається поряд зі мною ліворуч від мене – я міг розгледіти його на самому краю свого поля зору. Мене почала охоплювати паніка, але потім в голові виникла твереза думка, що навряд чи я б міг щось побачити в темряві. Мені захотілося глянути в той бік, але я не хотів втрачати рівновагу руху. Черговий совиний крик вивів мене зі стану задумливості. Він пролунав ліворуч від мене, але я не змінив напрямку руху, тому що це був без сумніву найм’якіший і найбільш мелодичний посвист, який мені доводилось чути. Однак, він мене не налякав – в ньому було щось зворушливе, принадливе, сумне. Раптом якась дуже рухлива темна маса промайнула прямо переді мною зліва направо. Несподіваність її появи змусила мене відірвати очі від землі і глянути вперед, через що я одразу втратив рівновагу і шумно впав у якісь кущі. Я повалився на бік і в декількох кроках ліворуч від себе знову почув мелодичний совиний посвист. Я підвівся, але не встиг почати бігти, тому що ще один крик, ще більш вимогливий і привабливий, пролунав зовсім поруч зі мною. Наче щось там, у темряві, хотіло, щоб я зупинився і слухав. Совиний крик був таким тягучим і ніжним, що всі мої страхи почали зникати. Я вже зібрався зупинитися і послухати його, якщо б у цей самий момент не почув чотири скрипучих посвисти дона Хуана. Вони пролунали неподалік, тому я підстрибнув і побіг у тому напрямку. Через секунду я знову помітив якесь мерехтіння, щось, схоже на хвилю, в темряві ліворуч від мене. Я не просто побачив це, але, скоріше, відчув, і все ж я був практично повністю впевнений, що сприймав це своїми очима. Воно рухалося швидше за мене і знову перетнуло мені шлях, змусивши втратити рівновагу. Але цього разу я не впав, і якимось дивним чином цей факт роздратував мене: я раптом почав сердитися і така неузгодженість моїх почуттів призвела до того, що я почав панікувати. Я спробував прискоритися і захотів сам крикнути по совиному, щоб дати дону Хуану зрозуміти, де я знаходжуся, але не наважився порушити його інструкції. В цю мить я помітив щось надзвичайно жахливе: ліворуч від мене, практично торкаючись мене, дійсно рухалося дещо, схоже на живу істоту. Я мимоволі підстрибнув і різко повернув праворуч – від переляку у мене перехопило дихання. Мій страх був таким всеохоплюючим, що всі мої думки зникли, і я біг в темряві так швидко, як тільки міг. Здається, я відчував свій страх тілом, але він ніяк не впливав на мої думки. Це почуття було дуже незвичайним. У повсякденному житті мої страхи завжди ґрунтувалися на певній інтелектуальній матриці і були обумовлені загрозливими соціальними ситуаціями або людьми, дії яких були небезпечними для мене. Цього разу, однак, мій страх мав нові, незнайомі мені риси – він походив з якоїсь невідомої сфери і зачіпав невідому частину мене самого. Дуже близько, трохи ліворуч від мене, пролунав совиний крик. Я не розчув особливостей його звучання, але, здається, він належав дону Хуану – він не був мелодичним. Я уповільнився. Пролунав ще один посвист, скрипучий, як крик дона Хуана, і я почав бігти швидше. Третій посвист пролунав зовсім поряд. Попереду я міг розгледіти темну масу каміння або, можливо, дерев. Я почув ще один совиний крик і вирішив, що дон Хуан чекає на мене, тому що ми вийшли з небезпечної місцевості. Я практично досяг темної маси, яку бачив попереду, аж раптом п’ятий посвист змусив мене завмерти на місці. Я почав напружено вдивлятися перед собою, але несподіваний шелест ліворуч змусив мене повернутися як раз вчасно, щоб побачити чорний предмет, темніший за все оточуюче, який котився, або плив, поряд зі мною. У мене перехопило подих, і я відскочив в сторону. Я почув клацання, наче хтось чмокає губами, а потім величезна чорна маса, похитуючись, з’явилася з темряви. Вона мала прямокутну форму, схожу двері, і була вісім-десять футів заввишки. Від несподіванки я закричав. Якусь мить мій переляк був неймовірним, але вже наступної секунди я напрочуд спокійно дивився на темну форму перед собою. Така реакція була мені незнайомою: певну частину мене з якоюсь моторошною наполегливістю тягнуло до цього чорного предмета, тоді як інша опиралася цьому. Я хотів зрозуміти, на що я дивлюсь, і, в той же час, мене поривало втекти звідти стрімголов. Я ледве розчув совині посвисти дона Хуана. Здається, вони були дуже близько і звучали якось обурено – вони були довшими і ще більш скрипучими, наче він кричав, біжучи мені назустріч. Мені нарешті вдалося взяти себе в руки, повернутися і побігти саме так, як показував дон Хуан. – Доне Хуане! – закричав я, коли знайшов його. Він затулив мені рота рукою і жестом вказав бігти за ним. Ми рухалися в дуже зручному темпі аж поки не повернулися до виступу з піщанику, який я знайшов раніше. Ми сиділи на ньому в повній тиші близько години, аж поки не почало світати. Потім ми поїли трохи їжі з наших глеків. Дон Хуан сказав, що ми повинні залишатися на цьому місці до півдня, і що ми не спатимемо, а будемо розмовляти, так, наче не трапилося нічого незвичайного. Він попросив мене пригадати в деталях все, що трапилося зі мною з того моменту, як він мене покинув. Коли я закінчив свою розповідь він довго мовчав, глибоко над чимось замислившись. – Все це не дуже добре, – нарешті промовив він. – Те, що трапилося з тобою вночі, – це дуже серйозно. Настільки серйозно, що тобі не можна більше подорожувати самому вночі. Істоти ночі не залишать тебе у спокої. – А що трапилося зі мною вночі, доне Хуане? – Ти зіштовхнувся з істотами, які існують в цьому світі і можуть впливати на людей. Тобі нічого про них невідомо, тому що ти ніколи їх раніше не зустрічав. Мабуть, буде правильніше називати їх істотами гір – вони не зовсім належать ночі. Я називаю їх істотами ночі, тому що людина може сприймати їх в темряві доволі легко. Вони тут, навколо нас, в будь-який час. Однак вдень їх сприйняти набагато складніше просто тому, що оточуючий світ нам знайомий, а те, що нам знайоме, завжди має прецедент у минулому. У темряві ж все стає однаково загадковим – зовсім мало речей залишаються дійсно нам знайомими, тому нам стає легше сприймати ці сутності вночі. – Але чи справжні вони, доне Хуане? – Звичайно! Вони настільки реальні, що зазвичай вбивають людей, особливо тих, які заблукали в дикій місцевості і не мають особистої сили. – Якщо ти знав, що вони такі небезпечні, навіщо ж залишив мене там самого? – Є тільки один спосіб навчитися – одразу братися до справи. Прості балачки про силу не приносять ніякої користі. Якщо ти хочеш дізнатися, що таке сила, і накопичувати її, ти повинен за все братися сам. Дорога до знання і сили дуже складна і довга. Можливо ти помітив, що я не дозволяв тобі ходити самому в темряві до сьогоднішньої ночі. У тебе не було достатньо сили для цього. Зараз у тебе сили достатньо, щоб вступити в гарну битву, але замало, щоб залишатися у темряві самому. – Що станеться, якщо я залишуся? – Ти помреш. Істоти ночі розчавлять тебе, як комаху. – Чи означає це, що я не можу залишатися вночі сам? – Ти можеш залишатися вночі сам у себе в ліжку, але не в горах. – А як щодо рівнин? – Я маю на увазі будь-яку дику місцевість, де навколо немає людей, особливо високо в горах. Скелі та ущелини є природними місцями проживання сутностей ночі, тому відсьогодні тобі не можна ходити в гори, принаймні поки ти не назбираєш достатньо особистої сили. – Але як мені її назбирати? – Живучи згідно моїх рекомендацій. Поступово ти закриєш всі свої слабкі місця. Тобі не потрібно через це перейматися – сила завжди знайде шлях. Ось я, наприклад: я не знав, що займаюся накопичуванням сили, коли вперше ступив на шлях воїна. Так само, як і ти, я вважав, що не роблю нічого особливого, але це було не так. Сила має властивість залишатися непомітною, коли її накопичують. Я попросив його пояснити, як він дійшов висновку, що мені небезпечно залишатися самому в темряві. – Істоти ночі рухалися ліворуч від тебе, – відповів дон Хуан. – Вони намагалися злитися з твоєю смертю. Особливо та, схожа на двері. Вона була отвором і тягнула б тебе, поки б не змусила пройти крізь себе. І це було б твоїм кінцем. Я зауважив, що я вважаю дивним той факт, що незвичайні речі трапляються зі мною, тільки коли він поряд, і що у мене складається враження, що він сам все це спеціально підлаштовує. В інші рази, коли я залишався сам вночі у дикій місцевості, зі мною не траплялося нічого особливого або вартого уваги. Я не бачив тіней і не чув дивних звуків, і мене ніколи нічого не доводило до переляку. Дон Хуан тихо засміявся і сказав, що все це свідчить про те, що у нього достатньо особистої сили щоб прикликати міріади речей собі на допомогу. Я подумав, що він, можливо, натякає на те, що у нього дійсно були якісь спільники. Але дон Хуан, мабуть, вгадав мої думки і голосно засміявся. – Не треба обтяжувати себе поясненнями, – сказав він. – Ти не розумієш того, що я тобі говорю, тому що все ще не маєш достатньо особистої сили. І все ж, зараз у тебе її більше, ніж було на початку, тому з тобою почали відбуватися дивні речі. У тебе вже були неймовірні зустрічі з силою: з туманом і блискавкою. Не має значення, чи зрозумів ти, що відбувалося з тобою тієї ночі. Важливо, що у тебе збереглися спогади про це. Одного дня, коли ти матимеш достатньо особистої сили, ти знову зустрінеш міст і все інше, що ти бачив тієї ночі. – Але для чого все це відбуватиметься зі мною знову, доне Хуане? – Я не знаю. Я – не ти. Тільки ти можеш відповісти на це питання. Ми всі різні. Ось чому я змушений був залишити тебе самого минулої ночі, хоча й знав, що це дуже небезпечно – ти повинен був випробувати себе у зустрічі з цими істотами. Совиний посвист я обрав через те, що сови є посланцями цих сутностей, і вони відкликаються на такі крики. Вони стали небезпечними для тебе не тому, що мають насильницьку природу, але тому, що ти діяв небездоганно. В тобі є щось дешеве, і я знаю, що саме: ти з мене глузуєш. Ти глузуєш з кожної людини, і, звичайно, це робить тебе в твоїх очах вищим за будь-кого або будь-що. Але ж ти сам чудово розумієш, що далі так тривати не може. Ти – лише людина, і твоє життя занадто коротке, щоб побачити всі дива і всі жахи цього неймовірного світу. Тому твоє глузування нічого не варте, воно зменшує тебе до рівня лайна. Я був обурений. Дон Хуан поставив мене на місце, як робив це десятки разів до цього. Я сердився на нього, але, як і раніше, записування нашої розмови дозволило мені залишитися безпристрасним. – Гадаю, у мене є ліки від цього, – продовжив він після довгою мовчанки. – Навіть ти погодишся зі мною, якщо пригадаєш, що трапилося вночі: ти почав бігти так швидко, як і будь-який відун, тільки коли твій супротивник став нестерпним. Ми обидва це знаємо, і мені здається, я вже знайшов гідного супротивника для тебе. – Що ти збираєшся робити, доне Хуане? Нічого не говорячи, він піднявся і потягнувся всім своїм тілом, кожним своїм м’язом. Мені він наказав зробити так само. – Ти повинен потягуватися багато разів протягом дня, – сказав він. – Чим більше, тим краще, але тільки після довгих періодів відпочинку або роботи. – Якого ще супротивника ти зібрався знайти для мене? – запитав я. – На жаль, для людини гідним супротивником може бути тільки інша людина, – відповів він. – Інші сутності не мають власної волі, тому щоб з ними зустрітися, їх доводиться виманювати. Наші ж брати – люди – нещадні. – Ми вже достатньо поговорили, – промовив він раптом і повернувся до мене. – Перш, ніж ми підемо, ти повинен зродити одну річ – найголовнішу. Я збираюся розповісти тобі дещо, що пояснить тобі, чому ти тут. Причина, через яку ти продовжуєш приїздити до мене, дужа проста: кожного разу, коли ми зустрічаємося, твоє тіло вчиться певним речам, навіть проти твого бажання. Тому воно постійно хоче повернутися до мене, щоб дізнатися щось нове. Скажімо так: твоє тіло знає, що воно помре, хоча ти про це й ніколи не думаєш. А я кажу йому, що я теж збираюся померти, але перш, ніж це трапиться, я хочу показати йому певні речі, які ти сам показати йому не можеш. Наприклад, твоєму тіло потрібен переляк – йому це подобається. Твоєму тіло потрібна темрява і вітер. Воно познайомилося з ходою сили, і не може дочекатися, щоб знову її випробувати. Йому потрібна особиста сила, воно прагне її. Тому можна сказати, що твоє тіло повертається зустрітися зі мною, тому що я його друг. Деякий час дон Хуан мовчав. Він, здається, щось обмірковував. – Я вже казав тобі, що секрет сильного тіла не в тому, що ти робиш, а в тому, чого ти не робиш, – нарешті промовив він. – Тому зараз як раз час для тебе не робити того, що ти зазвичай робиш. Поки ми не підемо, сиди тут і не роби. – Я не зовсім розумію тебе, доне Хуане. Він поклав руки на мої записи і відібрав їх у мене. Він обережно закрив сторінки мого нотатника, перетягнув його гумовою стрічкою, і зажбурнув, наче диск, у чапараль. Мені це не сподобалося, і я спробував протестувати, але він прикрив мені рота долонею. Потім він вказав на великий кущ, і наказав зосередити свою увагу не на його листі, але на тінях від його листя. Він почав пояснювати, що біг в темряві не обов’язко повинен бути викликаний страхом, а може бути цілком природною реакцією здорового тіла, яке знає, як «не робити». Він шепотів мені у праве вухо знову і знову, що «не робити те, що я знаю як робити», було ключем до сили. У випадку дерева я знав, як робити конкретну дію: одразу зосереджуватися на листі. Мене ніколи не турбували тіні від листя або простір між листками. На завершення він сказав, щоб я почав фокусувати погляд на тінях від листя спочатку на одній гілці, а потім поступово охопив все дерево, не дозволяючи при цьому очам зосереджуватися на листі, тому що перший свідомий крок до накопичення особистої сили полягав в тому, щоб дозволити тілу «не робити». Через втому або, можливо, в наслідок нервового виснаження, я настільки глибоко поринув у споглядання тіней, що коли дон Хуан підвівся, щоб вирушати, я вже міг виокремлювати темні масиви тіней практично так само ефективно, як це зазвичай відбувається з листям. Результат мене вразив, і я сказав дону Хуану, що хотів би ще трохи посидіти. Він засміявся і похлопав мене по капелюху. – Я ж казав тобі: тілу подобаються такі речі. Потім він сказав, що я повинен дозволити моїй накопиченій особистій силі допомогти відшукати мій нотатник в чагарнику, і підштовхнув мене у напрямку чапаралю. Декілька секунд я безцільно блукав в ньому, і нарешті натрапив на свій блокнот. Я подумав, що, мабуть, підсвідомо запам’ятав, в якому напрямку дон Хуан його зажбурнув. Але він пояснив це тим, що пішов прямо туди, де лежав нотатник, тому що моє тіло було просякнуте годинами «нероблення». НЕРОБЛЕННЯ Середа, 12 квітня 1962 року Після повернення дон Хуан порадив мені розпочати роботу над своїми записами, так наче нічого не трапилось, і не згадувати або навіть не думати про мій нещодавній досвід. Після дня відпочинку він сказав, що нам треба на декілька днів поїхати звідси, тому що було б бажано зберігати дистанцію між нами і тими «сутностями». Він заявив, що вони глибоко на мене вплинули, хоча я цього не помічаю, тому що моє тіло ще недостатньо чутливе. Згідно його слів, дуже скоро я серйозно захворію, якщо не поїду на своє «місце пристрасті» щоб очиститися і поновити сили. Ми вирушили ще до світанку у північному напрямку і після виснажливої поїздки і швидкого пішого переходу досягли нарешті пагорбу у другій половині дня. Дон Хуан, як він це робив раніше, присипав місце, на якому я колись спав, дрібними гілочками і листям. Потім він дав мені жменю листків, які я мав покласти собі на живіт, і наказав лягати і відпочивати. Він розчистив місце і для себе, трохи ліворуч, десь в п’яти футах від моєї голови, і також ліг. За якусь хвилину я почав відчувати дуже приємне тепло і мене охопило почуття абсолютного щастя, якогось фізичного комфорту, неначе я парю у повітрі. Я повністю погоджувався зі словами дона Хуана, що «ліжко зі струн» дозволяло мені плисти над землею. Я повідомив йому про свої неймовірні почуття, і він підтвердив серйозним тоном, що «ліжко» було зроблено саме з цією метою. – Не можу повірити, що таке можливо! – вигукнув я. Дон Хуан сприйняв моє зауваження буквально і почав мене сварити. Він сказав, що втомився від того, що я вважаю себе виключно важливою істотою і мені потрібно постійно давати все нові й нові докази того, що цей світ є непізнаним і загадковим. Я спробував йому пояснити, що це було риторичне зауваження, яке не потребує відповіді. Він відмовив, що навіть якщо це так, я міг би обрати інші слова – здається, він був серйозно роздратований моєю поведінкою. Я сів і почав вибачатися, але він засміявся і, імітуючи мою манеру говорити, запропонував декілька кумедних риторичних виразів, які б я міг використати натомість. Закінчилося тим, що я реготав над розрахованою абсурдністю деяких запропонованих ним варіантів. Він посміявся разом зі мною а потім м’яким тоном нагадав мені, що я повинен відступитися від себе і віддатися почуттю паріння. Заспокійливе почуття миру і достатку, яке виникало у мене в цьому загадковому місці, викликало назовні деякі глибоко приховані емоційні переживання. Я почав говорити про своє життя. Я зізнався, що ніколи нікого насправді не любив і не поважав, навіть самого себе, завжди відчуваючи себе людиною злою від народження, і таке своє ставлення до інших людей я приховував за завісою зухвальства і нахабства. – Дійсно, – відповів на це дон Хуан. – Ти зовсім себе не любиш. Він реготнув, і сказав, що «бачив», коли я говорив, і радить мені не жалкувати ні про що зроблене, тому що вважати чиїсь вчинки підлими, нікчемними або злими – значить надавати їм невиправданої важливості. Я нервово смикнувся, і ліжко з листя зашурхотіло піді мною. Дон Хуан сказав, що, якщо я хочу відпочити, то не повинен перемішувати листя, а маю зберігати спокій і лежати не рухаючись, як він. Він додав, що «бачив» мій настрій. Насилу підбираючи слова, він пояснив, що цей настрій схожий на каркас, в рамках якого відбувається мій мисленевий процес, і описав його, як люк, який відкривається і поглинає мене у самий несподіваний момент. Я попросив його пояснити мені цей момент більш конкретно. Дон Хуан відповів, що говорити про «бачення» конкретно неможливо. Перш ніж я встиг щось додати, він наказав мені розслабитися, але не засипати, і якомога довше залишатися у свідомому стані. Він сказав, що «ліжко зі струн» робиться виключно для того, що дозволити воїну досягти певного рівня спокою та благополуччя. Драматичним тоном дон Хуан повідомив, що мені потрібно познайомитися з почуттям благополуччя, щоб ростити і усіляко плекати його у собі. – Ти не знаєш, що значить почуватися гарно – у тебе просто ніколи не було такого досвіду, – сказав він. Я з ним не погодився, але він продовжував наполягати, що людина повинна свідомо шукати почуття благополуччя, а єдине, що вмію шукати я – це почуття розгубленості, хворобливості і збентеження. Після цих слів дон Хуан засміявся і запевнив мене, що для того, щоб зробити себе нікчемним, мені довелося дуже тяжко і наполегливо попрацювати, але, як це не дивно, я ніколи не усвідомлював, що ті ж самі зусилля я міг би витрачати на те, щоб зробити себе сильним і досконалим. – Фокус в тому, на чому ти зосереджуєшся, – сказав він. – Ми або робимо себе нікчемними, або сильними – кількість витрачених зусиль залишається однаковою. Я закрив очі, розслабився, і мене знову охопило почуття паріння – якусь мить мені здавалось, що я насправді плину крізь простір, наче листок у повітрі. Хоча почуття було надзвичайно приємним, воно нагадало мені стан запаморочення і просторової дезорієнтації, які виникають під час хвороби. Я подумав, що, можливо, з’їв щось не те, і спробував пригадати всю їжу, яку спожив протягом дня. Але це питання, здається, зовсім мене не цікавило, і я не хотів перейматися через це. – Слідкуй за тим, як змінюється сонячне світло, – сказав дон Хуан. Його голос був чистим і плинним – він здався мені схожим на теплу воду. На заході небо, осяяне чарівним сонячним світлом, було абсолютно чистим. Можливо, завдяки тому, що дон Хуан звернув мою увагу на це, але жовтувате сяяння вечірнього сонця було дійсно вражаючим. – Дозволь цьому світлу запалити тебе, – сказав дон Хуан. – Перш ніж сьогодні сяде сонце, ти повинен бути повністю зібраним і повним сил, тому що завтра, або через день, ти вчитимешся «неробленню». – А що саме я вчитимуся не робити? – Не думай про це зараз, – відповів він. – Дочекайся, доки ми опинимося у тих лавових горах. Він вказав на далекі темні загрозливо зазубрені піки на півночі. Четвер, 13 квітня 1962 року Надвечір ми досягли високогірної пустелі навколо темно-коричневих лавових гір, які зловісно височіли над оточуючою місцевістю. Сідаюче сонце понад обрієм освітлювало західні схили гір із застиглої лави, розводячи їх темний блиск сліпучим мереживом золотистого мерехтіння. Я не міг відвести очей від піків – видовище було гіпнотизуючим. Наприкінці дня можна було розгледіти схили у підніжжя гір. Навколо було дуже мало рослинності: лише кактуси і пучки високої трави. Дон Хуан зупинився і почав розкладатися: він обережно розташував свої глеки з їжею біля скелі і сказав, що ми збираємося тут заночувати. Місце, яке він обрав, височіло над оточуючим ландшафтом, і я міг бачити далеко навколо нас. День був похмурим, і сутеніло дуже швидко. Я поринув у спостереження за тим, як малинові хмари на заході поступово ставали темно-темно-сірими. Дон Хуан встав і пішов у кущі. Коли він повернувся, лавові гори перетворилися на темні силуети, які височіли у сутінках. Він сів поряд зі мною і звернув мою уваги на якусь пляму, яка, здається, було природнім утворенням на гірському схилі у північно-східному напрямку. Забарвлення цієї плями було набагато світлішим, ніж забарвлення оточуючих її ділянок скель: вона виглядала жовтуватою цяткою на фоні однорідного темно-коричневого кольору гірської гряди. Я довгий час вдивлявся в неї, але не міг зрозуміти, що це може бути. Здається, воно рухалося, або, точніше, пульсувало. Коли я скосив очі, то пляма затряслася, немовби її розгойдував вітер. – Дивись на неї прямо! – наказав дон Хуан. В якусь мить, після доволі довгого зосередженого споглядання, мені здалося, що весь гірський масив починає рухатися мені на зустріч. Я відчув посмоктування під ложечкою. Мене охопило неприємне збудження, і я підвівся. – Сядь! – гаркнув дон Хуан. Але я вже стояв. З моєї нової позиції я побачив, що жовтувата пляма знаходиться нижче на схилі гори; не відводячи від неї очей я знову сів, і пляма піднялася вище відносно гори. Якусь мить я уважно в неї вдивлявся, аж раптом побачив все у правильній перспективі: те, що я намагався розгледіти, не було частиною гірських круч – насправді це був шмат жовто-зеленої матерії, що звисав з кактусу навпроти мене. Я голосно засміявся, і повідомив дону Хуану, що це був лише оптичний обман, який створили сутінки. Він підвівся, підійшов до кактуса, на яку висіла ганчірка, зняв її, звернув і поклав у свою торбу. – Навіщо вона тобі? – запитав я. – Тому що в цьому шматку тканини є сила, – відмовив він. – В якийсь момент ти все робив правильно, і невідомо, що могло б трапитися, якби ти залишився сидіти. П’ятниця, 14 квітня 1962 року На світанку ми рушили у гори. Вони виявилися набагато далі, ніж здавалося. В середині дня ми опинилися в якомусь каньйоні, на дні якого було багато неглибоких калюж. Ми сіли відпочити в тіні навислої над нами кручі. Скелі навколо були залишками грандіозного лавового потоку – їх поверхня за мільйони років ерозії перетворилися на пористе темно-коричневе каміння, серед якого у тріщинах росли декілька стійких зеленуватих кущиків. Коли я дивився на стрімкі, практично перпендикулярні, стіни каньйону, у мене знову якось дивно засмоктало під ложечкою – вони були сотні футів заввишки, і, здається, починали зсуватися наді мною. Сонце було майже над головою – лише трохи на південному заході. – Встань, – сказав дон Хуан. Він повернув мене обличчям до сонця і наказав зосередити погляд на гірських схилах наді мною. Видовище було приголомшуючим. Неймовірна висота лавового потоку захопила мою враження – я почав уявляти грандіозність вулканічного виверження, яке могло б породити такі скелі. Я роздивлявся стіни каньйону згори донизу декілька разів, і мене захопило багатство кольорів лавового каміння – воно мало вкраплення всіх можливих відтінків. Кожен камінь був вкритий світло-сірими шматками моху або лишайнику. Я глянув праворуч над собою і побачив неймовірний візерунок відблисків сонячного світла, що відбивалось від сріблястої поверхні застиглої лави. Я роздивлявся гірські схили, які виблискували у сонячному світлі. Але сонце рухалося, і інтенсивність мерехтіння поступово зменшувалася, аж поки зовсім не зникла. Я подивився на інший бік каньйону і побачив іншу ділянку, так само охоплену витонченим мереживом з відблисків світла. Я розповів дону Хуану про свої спостереження і помітив ще одну осяяну ділянку, потім ще одну в іншому місці, і ще одну, аж поки весь каньйон не вкрили величезні сонячні плями. У мене почало паморочитися в голові. Мерехтіння нікуди не зникало, навіть коли я закривав очі. Я закрив обличчя руками і спробував заповзти у тінь під кручу, але дон Хуан міцно схопив мене за руку і наказав продовжувати дивитися на стіни каньйону і спробувати виділити плями густої темряви в середині охоплених світлом ділянок скель. Я не хотів дивитися, тому що яскраве світло сліпило мені очі. Я пояснив, що це все рівно, що дивитися крізь вікно на осяяну сонцем вулицю, а потім бачити темний силует віконної рами, накладений на будь-яке інше зображення. Дон Хуан захитав головою з боку в бік і тихо засміявся. Він відпустив мою руки і ми разом сіли під скелею. Я записував свої враження від оточуючого пейзажу, аж раптом після довгого мовчання дон Хуан почав говорити дуже серйозним тоном. – Я привів тебе сюди, щоб навчити дечому, – промовив він і зробив паузу. – Ти вчитимешся «неробленню». Ми також зможемо розмовляти про нього, тому що по-іншому ти нічого не зрозумієш. Я гадав, що ти вхопиш суть «нероблення» без моїх пояснень, але я помилився. – Я не розумію, що ти маєш на увазі, доне Хуане? – Неважливо, – відмовив він. – Я збираюся розповісти тобі про дещо, що дуже просто і, в той же час, дуже складно виконати. Ми говоритимемо про «нероблення», не дивлячись на те, що говорити про нього не має сенсу, тому що його виконує тіло. Він декілька разів уважно глянув на мене короткими поглядами і сказав, що очікує від мене повної зосередженості і уваги до того, про що він буде говорити. Я закрив свій нотатник, але, на моє здивування, він наполіг, щоб я продовжував робити записи. – Нероблення – настільки складна і могутня практика, – почав він, – що ти не повинен розмовляти про неї, доки не зупиниш світ. Тільки після цього ти зможеш вільно говорити до нього, якщо маєш такий намір. Дон Хуан озирнувся навколо і вказав на велику брилу. – Той камінь є каменем завдяки робленню, – заявив він. Ми подивилися один на одного і він посміхнувся. Я чекав на подальші пояснення, але він мовчав. В решті решт я змушений був сказати, що не зрозумів його думки. – І це роблення! – проголосив він. – Перепрошую? – І це також. – Про що ти говориш, доне Хуане? – Роблення робить той камінь каменем, а той кущ – кущем. Роблення – це те, що робить тебе тобою, а мене – мною. Я сказав йому, що його слова нічого не пояснюють. Він засміявся і почухав скроні. – В цьому якраз і проблема слів, – сказав він. – Вони все тільки заплутують. Коли хтось починає говорити про роблення, то завжди закінчує говорити про щось інше. Краще просто діяти. Візьмемо для прикладу цей камінь. Дивитися на нього – це роблення, а бачити його – нероблення. Я зізнався йому, що не бачу в його поясненнях ніякого сенсу. – Авжеж бачиш! – проголосив він. – Але ти переконаний у зворотному, тому ще це твоє роблення – саме так ти дієш по відношенню до мене і світу. Дон Хуан знову вказав на камінь. – Ти знаєш всі ті речі, які можна з цим каменем зробити, і саме це робить його каменем, – сказав він. – Я називаю це робленням. Людина знання, наприклад, розуміє, що камінь залишається каменем тільки завдяки робленню, тому якщо вона не хоче, щоб він залишався таким, все, що їй потрібно зробити, це нероблення. Слідкуєш за думкою? Я взагалі нічого не зрозумів. Він засміявся і спробував пояснити ще раз. – Світ залишається для тебе таким, яким є, тому що ти знаєш роблення, за допомогою якого ти його таким робиш! – сказав він. – Якщо б ти не знав його роблення, світ був би іншим. Дон Хуан з цікавістю роздивлявся на мене. Я перестав писати. Мені хотілося просто послухати його. Він продовжив пояснювати, що без певних «роблень» в оточуючому світі для нас не буде нічого знайомого. Він нахилився, підняв великим і вказівним пальцями своєї лівою руки маленький камінець і підніс його до мого обличчя. – Це галька, тому що тобі відоме роблення, завдяки якому це залишається галькою, – сказав він. – Про що ти говориш? – запитав я розгублено. Дон Хуан посміхався, намагаючись приховати своє захоплення від того, що відбувається. – Я не знаю, чому ти так заплутався, – сказав він. – У тебе є схильність до розмов – ти мав би бути на сьомому небі від щастя. Він подивився на мене загадковим поглядом, двічі або тричі піднявши брови, і вказав очима на камінчик, який тримав перед моїм обличчям. – Я сказав, що ти перетворюєш це на гальку, тому що знаєш відповідне роблення, – сказав він. – Тепер, для того, щоб зупинити світ, ти повинен припинити роблення. Дон Хуан, здається, чудово знав, що я все ще нічого не розумію, і замахав головою, посміхаючись. – У випадку з цим камінцем, – продовжив він свої пояснення, – роблення в першу чергу зменшує його до такого розміру. Тому, воїн, який хоче зупинити світ, збільшує цей маленький камінчик за допомогою свого нероблення. Він підвівся і поклав камінець на великий валун, а мене попросив підійти до нього. Він сказав, що я повинен почати вивчати всі дірочки і нерівності на поверхні гальки, намагаючись виокремити навіть найдрібніші деталі. Він пояснив, що, якщо я зможу роздивитися найменші елементи породи, то всі дірочки і нерівності на поверхні камінця зникнуть, і я зрозумію, що значить «нероблення». – Ця клята галька зведе тебе сьогодні з розуму, – заявив він. Вираз мого обличчя, мабуть, був дуже здивованим, тому що дон Хуан глянув на мене і зареготав. Прикидаючись розсердженим на камінець, він декілька разів вдарив її своїм капелюхом. Я почав переконувати його, щоб він дав мені детальніші пояснення, і запевнив його, що він зможе пояснити що завгодно, якщо спробує. Дон Хуан хитро глянув на мене і безпорадно замахав головою. – Звичайно я можу пояснити що завгодно, – сказав він, сміючись. – Але чи зрозумієш ти? Його натяк був мені неприємним. – Роблення змушує тебе відокремлювати цю гальку від валуна, на якому вона лежить, – продовжив він. – Якщо ти хочеш навчитися неробленню, то, скажімо, тобі потрібно поєднати їх разом. Він звернув мою увагу на невеличку тінь, яку камінчик відкидав на валун, і пояснив, що це не тінь, а клей, який з’єднує ці два об’єкта. Сказавши це, він пішов геть, повідомивши наостанок, що повернеться пізніше, щоб перевірити, як у мене справи. Я довгий час уважно розглядав гальку. Мені не вдавалося зосередитися на дрібних деталях нерівностей її поверхні, але спостерігати за маленькою тінню, яку вона відкидала на валун, стало дійсно захоплюючою справою. Дон Хуан був правий: тінь справді була схожа на клей – вона ворушилася і пересувалася, наче її дійсно вичавили з-під камінця. Коли дон Хуан повернувся, я розповів йому про свої спостереження за тінню. – Для початку непогано, – сказав він. – Воїн багато чого може дізнатися, споглядаючи тіні. Потім він порадив мені взяти гальку і десь її поховати. – Навіщо? – запитав я. – Ти довгий час на неї дивився, – пояснив він. – Тепер в ній є щось від тебе. Воїн завжди намагається вплинути на силу роблення шляхом перетворення його у нероблення. Залишити гальку лежати, тому що це просто маленький камінець, було б робленням. А ось поставитися до неї не як до простого камінчика було б неробленням. Ця галька просякнута тобою – зараз вона і є тобою – тому ти не можеш залишити її валятися на видноті, а мусиш поховати її. Але, якщо б у тебе була особиста сила, нероблення могло б перетворити цей камінець на об’єкт сили. – А я можу це зараз зробити? – Ти ще недостатньо підтягнув своє життя, щоб мати таку можливість. Якщо б ти бачив, ти б знав, що твоя важка зосередженість на цьому камені перетворила його на щось дуже непривабливе, тому краще за все було б викопати ямку і поховати його в ній, дозволивши землі поглинути всю його тяжкість. – Невже це насправді так, доне Хуане? – Відповісти «так» чи «ні» на твоє запитання було б робленням. Але оскільки ти вчишся неробленню, я повинен сказати тобі, що дійсно неважливо, чи все це правда, чи ні. Саме в цьому полягає перевага воїна перед звичайною людиною. Людину турбує питання, чи є речі істинними, чи хибними, а воїна – ні. До тих речей, які людина вважає істинними, вона ставиться одним чином, а до тих, які є хибними – іншим чином. Якщо щось є істинним, людина діє і вірить в те, що робить. Але якщо щось сприймається нею як неправда, то вона перестає діяти, або ж не вірить в те, що робить. Воїн, з іншого боку, діє в обох випадках: по відношенню до істинних речей він робить роблення, а по відношенню до хибних він практикує нероблення. Розумієш? – Ні, я взагалі нічого не зрозумів, – сказав я. Твердження дона Хуана викликали у мене войовничу реакцію. Я не бачив сенсу в тому, що він говорить, і заявив йому, що все це якась нісенітниці. Він, глузуючи, відповів, що я не володію бездоганним духом навіть в тому, що люблю робити більше за все – в розмові – і назвав мої заяви хибними і неповноцінними. – Якщо вже ти зібрався бути язиком, то будь воїном-язиком, – проголосив він і зареготав. Я був пригнічений його словами. У мене загуло у вухах, а голову охопив якийсь дуже неприємний жар – від зніяковіння я почервонів. Я підвівся, пішов у чапараль і поховав гальку. – Я подражнив тебе трохи, – сказав дон Хуан, коли я повернувся і знову сів. – І все ж я знаю, що, коли ти не говориш, ти не розумієш. Розмова – це роблення для тебе, але розмова не підходить. Тому, якщо ти хочеш зрозуміти, що я маю на увазі під неробленням, тобі потрібно буде робити одну просту вправу. І, оскільки вже ми займаємося неробленням, то неважливо, чи робитимеш ти цю вправу зараз, чи через десять років. Він наказав мені лягти на спину, а потім взяв мою праву руку і зігнув її у лікті. Мою долоню він повернув таким чином, щоб вона вказувала вперед, а потім підігнув мої пальці, наче я тримаюся за дверну ручку. Після цього дон Хуан почав переміщувати мою руку назад-вперед круговими рухами, немовби крутячи важіль, приєднаний до колеса. Він пояснив, що воїн виконує цей рух кожного разу, коли він хоче виштовхнути щось зі свого тіла, на зразок хвороби або небажаного відчуття. Суть полягала в тому, щоб штовхати і тягнути уявну силу, аж поки не відчуєш твердий, важкий об’єкт, який заважає вільному руху руки. У випадку з цією вправою, «нероблення» полягає у повторенні її, аж поки людина не почне відчувати своєю рукою важкий предмет, хоча сама вона ніколи б не повірила, що таке можливо. Я почав крутити рукою і дуже скоро вона стала холодною. У мене з’явилося відчуття якогось згущення навколо моєї руки, наче я перемішую в’язку густу рідину. Дон Хуан швидким несподіваним рухом вхопив мене за руку і зупинив вправу. Все моє тіло тряслося, схвильоване якоюсь невидимою силою. Коли я сів, він дуже уважно роздивився мене, і навіть обійшов навколо мене, перш ніж сісти назад на своє місце. – Поки що досить, – сказав він. – Ти матимеш змогу попрактикувати цю вправу пізніше, коли матимеш більше особистої сили. – Я зробив щось не так? – Ні. Але нероблення призначене лише для дуже сильних воїнів, а у тебе ще недостатньо сили, щоб мати з ним справу. Зараз ти можеш лише натягнути своєю рукою різні страхітливі речі. Тому займайся цією вправою потроху, поки твоя рука не починатиме холодніти. Якщо рука залишатиметься теплою, ти зможеш відчути нею лінії світу. Дон Хуан зробив паузу, даючи мені можливість поставити запитання про лінії світу. Але, перш ніж я встиг це зробити, він почав розповідати про нескінченну кількість ліній, які поєднують нас з усім навколо. Він сказав, що вправа «нероблення», яку він щойно мені показав, може допомогти будь-кому відчути лінію, яка виходить з руки, що рухається. Ця лінія може бути спрямована будь-куди, на будь-яку річ. Але він зазначив, що це є лише вправа, тому що лінії, створені рукою, недостатньо міцні, щоб мати якусь практичну користь у реальному житті. – Людина знання використовую лінії з інших частин свого тіла, які є дійсно міцним, – пояснив він. – Яких саме частин тіла, доне Хуане? – Найміцніші лінії виходять з середини тіла людини знання, – відповів він. – Але вона також може використовувати лінії зі своїх очей. – Ці лінії реальні? – Звичайно. – Їх можна побачити і доторкнутися до них? – Скажімо так: ти можеш відчути їх. Одним з найскладніших завдань в житті воїна є усвідомлення того, що світ – це почуття. Коли ти практикуєш нероблення, то починаєш відчувати світ – відчувати за допомогою його ліній. Дон Хуан замовк і почав уважно мене розглядати. Він підняв брови, викотив очі і моргнув, як це роблять птахи. В ту ж мить у мене виникло відчуття дискомфорту і нездужання – наче щось тиснуло мені на живіт. – Тепер зрозумів, про що я? – запитав він і відвів свої очі. Я зауважив, що мене почало нудити, і він відповів прозаїчним тоном, що знає про це, тому що він намагався за допомогою своїх очей змусити мене відчути лінії світу. Але я не міг прийняти твердження про те, що це саме він вплинув так на моє самопочуття, тому заявив відкрито про свої сумніви щодо цього. Дон Хуан не торкався до мене, – між нами не було ніякого фізичного контакту, – тому мені було дуже складно сприйняти думку про те, що це він викликав у мене нудоту. – Нероблення дуже просте і, в той же час, дуже складне, – сказав дон Хуан. – Тут справа не у розумінні, а у практичному освоєнні. Звичайно, найвищим досягненням людини знання є видіння, але його можна досягти тільки зупинивши світ за допомогою техніки нероблення. Я мимоволі посміхнувся. Мені було незрозуміло, що він має на увазі. – Коли ти щось робиш з людьми, то тебе повинно турбувати лише те, як змусити їх тіла відчути твою думку, – сказав він. – Саме це я зробив з тобою: дозволив твоєму тілу знати. Кому цікаво, чи розумієш ти щось, чи ні? – Але так не чесно, доне Хуане. Я хочу все розуміти, інакше мої візити до тебе будуть гаянням мого часу. – Гаянням твого часу! – вигукнув він, пародуючи мої останні слова. – Не будь таким пихатим. Він підвівся і сказав, що ми збираємося піднятися на верхівку лавової скелі праворуч від нас. Сходження на скелю виявилося справою неймовірно складною. Це був справжній альпінізм, ось тільки у нас не було ніяких мотузок для страховки. Дон Хуан постійно нагадував мені не дивитися вниз, і декілька разів підтримував мене всім своїм тілом, коли я починав зісковзувати зі схилу. Мені було дуже соромно через те, що дон Хуан, – людина набагато старша за мене, – змушений був допомагати мені. Я сказав йому, що перебуваю в такому жахливому фізичному стані, тому що постійно лінюся робити фізичні вправи. Він відповів, що як тільки людина досягає певного рівня особистої сили, потреба у вправах або тренуваннях відпадає, і все, що їй потрібно для бездоганного самопочуття, це практика нероблення. Видряпавшись на верхівку скелі, я одразу ліг на землю. Я почувався ледь живим. Дон Хуан поперекочував мене своєю ногою з боку на бік, як він робив це раніше. Поступово ці рухи поновили мою рівновагу, але я залишився чимось знервований. Я неначе перебував у стані очікування чогось, що повинно трапитися, і мимоволі почав вертіти головою, дивлячись по сторонам. Дон Хуан мовчки глянув в тому ж напрямку, що і я. – Тіні – це дуже цікава річ, – несподівано промовив він. – Ти мабуть помітив, як одна з них переслідує нас. – Я не помітив нічого такого, – голосно заперечив я йому. Дон Хуан сказав, що моє тіло знає про нашого переслідувача, незважаючи на вперту протидію мого розуму, і запевнив мене, що тіні часто ходять за людьми. – Це просто сила, – сказав він. – В цих горах таких повно. Вона така сама, як і та істота, яка налякала тебе нещодавно вночі. Я хотів знати, чи можу я якимось чином побачити її. Він сказав, що у денний час я можу лише відчувати її присутність. Я почав вимагати у нього пояснень, чому він називає цю річ тінню, якщо її не можна порівняти, наприклад, із тінню від кам’яної брили. Він відповів, що вони обидві є тінями, оскільки мають однакові риси. Дон Хуан вказав на продовгуватий валун прямо перед нами. – Глянь на тінь від цього валуна, – сказав він. – Ця тінь – така сама, як і валун. І, все ж, вона інша. Дивитися на валун, щоб зрозуміти, чим він є – це роблення; а дивитися з цією метою на його тінь – це нероблення. Тіні – наче двері, двері у нероблення. Людина знання, спостерігаючи за тінню іншої людини, може бачити її найприхованіші почуття. – В тінях є якийсь рух? – запитав я. – Можна сказати, що в них є рух, або ж можна сказати, що в них видно лінії світу, або що з них походять якісь відчуття. – Але як відчуття можуть походити з тіней, доне Хуане? – Вірити в те, що тінь є просто тінню – це роблення, – пояснив він. – Таке переконання дещо дурнувате. Подивись на це з іншого боку: в усьому, що існує в цьому світі, ми завжди знаходимо набагато більше, ніж здається. Отже й в тінях є дещо більше. Зрештою, тінями їх робить наше роблення. Ми довго мовчали. Я не знав, що сказати. – Вечоріє, – промовив дон Хуан, дивлячись на небо. – Ти повинен скористатися цим неперевершеним сонячним світлом для виконання ще однієї, останньої, вправи. Він підвів мене до двох брил величиною з людину, які стояли паралельно одна до одної на відстані чотирьох-п’яти футів. Дон Хуан зупинився за десять ярдів до них обличчям на захід. Він вказав мені, де я маю стати, і наказав дивитися на тіні від брил. Він пояснив, що, дивлячись на них, я повинен звести очі, як я це зазвичай роблю, коли сканую землю, шукаючи місце для відпочинку. Однак, на відміну від пошуку місця для відпочинку, коли я повинен дивитися, не фокусуючи погляд, під час споглядання тіней необхідно звести очі, але зберігати у фокусі чітку картину. Дон Хуан сказав, що таким чином можна вхопити певне почуття, яке виходить з тіней. Я зазначив, що його пояснення не зовсім зрозумілі, але він відмовив, що не існує способу описати словами те, що він має на увазі. Моя спроба виконати запропоновану вправу була невдалою: в решті решт, у мене почала боліти голова. Але дона Хуана це зовсім не турбувало. Він заліз на схожу на купол брилу і крикнув звідти, щоб я знайшов два невеликих вузьких, продовгуватих каменя. Він показав їх розмір руками. Я знайшов два уламки скелі і дав йому. Дон Хуан поставив їх у тріщини на поверхні брили на відстані футу один від одного, розташував мене перед ними обличчям на захід, і наказав робити таку саму вправу, як і з великими брилами. Цього разу все було зовсім по-іншому. Практично одразу, як я звів очі, мені вдалося побачити тіні від обох каменів так, наче вони злиті в одну. Я помітив, що якщо дивитися, не зводячи зображення з обох очей у єдине, то тінь, яка утворюється, набуває властивості надзвичайної глибини і якоїсь прозорості. Я споглядав цей образ, сповнений здивування. Я міг чітко розгледіти найменші тріщинки на кожному камінці тієї ділянки, на якій було зосереджений мій погляд, а єдина тінь була накладена на неї, наче тонка, надзвичайно прозора плівка. Я не хотів блимати очима, щоб не втрати цей примарний образ, який мені ледь вдавалося утримувати. В решті решт, у мене запекло в очах, і мені довелося моргнути, але моя здатність бачити найдрібніші деталі нікуди не зникла. Власне кажучи, після зволоження рогівок образ став ще чіткішим. У мене склалося враження, що я дивлюся з неймовірної висоти на світ, який ніколи раніше не бачив. Я міг сканувати поглядом кожний сантиметр землі в межах ділянки, на яку падала тінь, не втрачаючи при цьому гостроти сприйняття. І раптом на якусь мить я перестав думати, що дивлюся на кам’янистий ґрунт, і відчув, що падаю у світ настільки великий, що навіть не здатен собі цього уявити. Це дивовижне відчуття тривало лише секунду, і раптом все зникло. Я автоматично підняв очі і побачив дона Хуана, який стояв прямо над каменями обличчям до мене. Він затулив сонце своїм тілом. Я розповів йому про незвичайне почуття, яке я пережив, а він відповів, що змушений був перервати його, тому що «побачив», що я практично заблукав у ньому. Дон Хуан пояснив, що кожен з нас починає індульгувати, коли зустрічається з подібним відчуттям – індульгуючи в ньому, я ледь не перетворив «нероблення» у старе знайоме «роблення». Він сказав, що я повинен був утримувати образ, не піддаючись йому, тому що «роблення» схоже на свого роду занурення в те, що сприймаєш. Я запитав його, чому він не попередив мене раніше про те, що я маю робити, але він зауважив, що не міг знати наперед, чи вдасться мені злити тіні. Я зізнався дону Хуану, що тепер «нероблення» стало для мене ще більш загадковою справою. Він сказав, що я повинен бути задоволений своїми результатами, оскільки цього разу я все зробив правильно: мені вдалося розширити світ, звузивши його, і, хоча до відчуття ліній світу мені ще далеко, я зміг правильно використати тіні від каменів, щоб відкрити двері у «нероблення». Слова дона Хуана про те, що мені вдалося розширити світ звузивши його, дуже зацікавили мене. Я настільки чітко і ясно бачив найменші нерівності на поверхні пористою гірської породи в тому місці, де був зосереджений мій погляд, що сама скеля, на якій ми сиділи, перетворилася для мене у величезний, неосяжний світ. І в той же час, я дивився на невелику ділянку скелі. Коли дон Хуан затулив світло, – і я знову почав бачити, як завжди. – чіткі образи дрібних елементів поверхні почали тьмяніти, крихітні дірочки в пористій породі скелі побільшали, змінивши колір з коричневого на матово-бурий, і вся картина втратила ту сяючу прозорість, яка перетворювала скелю на величезний новий світ. Дон Хуан взяв два уламки, які створювали тіні, і обережно поклав їх у глибоку розщелину, а потім сів, схрестивши ноги, обличчям на захід на тому місці, де вони стояли. Він вказав на місце ліворуч від себе і попросив мене сісти поряд. Ми довго мовчали. Потім ми поїли, також мовчки. І вже коли сіло сонце, він раптом повернувся до мене і запитав про мої успіхи у «сновидінні». Я відповів, що на початку все було легко, але на даний момент я зовсім перестав знаходити свої руки уві снах. – Коли ти починав практикувати сновидіння, ти використовував мою особисту силу, тому тобі було легко, – сказав він. – Ти вичерпав її. Але ти не повинен припиняти спроб, аж поки у тебе не буде достатньо власної сили. Розумієш, сновидіння – це нероблення снів, тому вдосконалюючи свою практику нероблення, ти вдосконалюватимеш сновидіння. Фокус в тому, щоб продовжувати шукати свої руки, навіть якщо ти не віриш, що в цьому є якийсь сенс. Власне кажучи, як я тобі вже казав, воїн не потребує віри, тому що доки він продовжує діяти, не вірячи, він практикує нероблення. Ми подивилися один на одного. – Я більше нічого не можу додати стосовно сновидіння, – продовжив дон Хуан. – Все, щоб я не сказав, буде неробленням. Але якщо ти особисто спробуєш нероблення, ти знатимеш, що тобі робити зі сновидінням далі. І все ж, знаходження рук уві сні є поки що важливим завданням, і я впевнений, що тобі це вдасться. – Не знаю, доне Хуане. Я не вірю в себе. – Питання не у вірі. Все це – боротьба воїна. І ти продовжуватимеш битися, якщо не власними силами, то під тиском гідного супротивника, або за допомогою союзників на зразок того, який нас переслідує. Я мимоволі сіпнув правою рукою. Дон Хуан зауважив, що моє тіло знає набагато більше, ніж я можу очікувати, тому що сила, яка нас переслідує, знаходиться праворуч від мене. Тихим голосом, немовби розповідаючи таємницю, він сказав, що союзник вже двічі за сьогоднішній день підходив до мене настільки близько, що йому доводилося втручатися і зупиняти його. – Вдень тіні є дверми у нероблення, – промовив дон Хуан. – Але вночі, коли в темряві залишається дуже мало роблення, все стає тінню, включно із союзниками. Я вже розповідав тобі про це, коли вчив ході сили. Я голосно засміявся, і мій власний сміх налякав мене. – Все, чому я тебе вчив до сьогоднішнього дня, було різними аспектами нероблення, – продовжив він. – Воїн застосовує нероблення до усього в світі, і все ж, я не можу додати більше нічого до того, що я вже тобі розповів. Ти повинен дозволити власному тілу знайти шлях до сили і до почуття нероблення. Я знову знервовано розсміявся. – З твого боку безглуздо ставитися до таємниць цього світу зневажливо лише тому, що ти знаєш роблення зневаги, – сказав дон Хуан серйозним тоном. Я запевнив його, що я ні до кого і ні до чого не ставлюся зневажливо – просто дуже нервую і не знаю, що робити. – Я завжди був таким, – пояснив я. – І я хочу змінитися, але не знаю, як. Я якийсь неповноцінний. – Я знаю, що ти вважаєш себе гнилим усередині, – сказав він. – Це – твоє роблення. Для того, щоб змінити його, я пропоную тобі інше роблення. Відсьогодні, і протягом наступних восьми днів, я хочу, щоб ти брехав собі. Замість того, щоб казати собі правду: що ти потворна, гнила, неповноцінна особистість – ти говоритимеш собі зовсім протилежне, але усвідомлюватимеш, що це брехня, і у тебе немає ніякої надії. – Але в чому сенс брехати так самому собі, доне Хуане? – Це допоможе тобі зачепитися за інше роблення, і зрештою ти зможеш зрозуміти, що обидва ці роблення є хибними, несправжніми, і що ховатися за будь-яким з них немає сенсу, тому що єдиною справжньої річчю є істота в тобі, яка колись помре. Відшукати цю істоту – це нероблення самого себе. КІЛЬЦЕ СИЛИ Субота, 15 квітня 1962 року Дон Хуан зважив у руках наші глеки і прийшов до висновку, що їжі у нас залишилося мало, і настав час повертатися додому. Я зазначив, що нам знадобиться декілька днів, щоб дістатися до його будинку. Він відповів, що не збирається повертатися в Сонору – йому треба потрапити в одне прикордонне містечко, де у нього є якісь справи. Я думав, що ми почнемо спускатися з гір уздовж каньйону, але дон Хуан попрямував на північний захід, де розкинулися високогірні лавові рівнини. Десь через годину ми увійшли у глибоку ущелину, яка закінчувалася між двох практично з’єднаних один з одним піків. Між цими двома піками був похилий схил, який досягав майже самої верхівки гірської гряди – він був дивним чином схожий на увігнутий міст. Дон Хуан вказав на ділянку на поверхні схилу. – Зосередь погляд на тому місці, – сказав він. – Сонце майже у потрібній нам позиції. Він пояснив, що в середині дня сонячне світло може допомогти мені з «неробленням». Потім він наказав мені послабити ремінь й інші стягнуті елементи одягу, сісти, схрестивши ноги, і зосередити погляд на місці, яке він вказав. Стояв спекотний день. Небо було чистим, а в західному напрямку – абсолютно безхмарним. Блискуче сонячне світло відбивалося від поверхні застиглої лави. Я зосередив всю свою увагу на вказаній ділянці схилу. Після тривалого спостереження за цим місцем, я запитав дона Хуана, що саме мені потрібно там побачити. Жестом він наказав мені помовчати. Я втомився і хотів спати. Я примружив очі. Вони свербіли, і я спробував їх потерти, але мої руки спітніли, і в очах почало пекти. Я подивився на лавові піки крізь напівзакриті повіки, і раптом гори запалали. Я повідомив дону Хуану, що, коли я дивлюся, скосивши очі, то бачу всю гірську гряду у вигляді незліченної кількості переплетених волокон світла. Він сказав мені дихати якомога спокійніше, щоб зберегти видіння світлових волокон, і не вдивлятися в них, а зупинити погляд на обрії над схилом. Я зробив, як він хотів, і мені вдалося утримувати видіння нескінченного незмірного простору, вкритого павутинням світла. Дон Хуан пояснив мені дуже тихим голосом, що я повинен спробувати виокремити в загальному масиві світлових волокон темні ділянки, і, як тільки я це зроблю, треба буде відкрити очі і знайти це місце на схилі. Мені ніяк не вдавалося сприйняти зони темряви, хоча я декілька разів скошував очі і відкривав їх. Дон Хуан підійшов до мене і вказав на ділянку трохи праворуч від нас, а потім ще на одну – прямо переді мною. Я спробував змінити позицію свого тіла, вирішивши, що, можливо, я зможу сприйняти зони темряви, про які він говорить, якщо зміню кут спостереження. Але дон Хуан сіпнув мене за руку і наказав суворим тоном не рухатися і бути терплячим. Я знову скосив очі і побачив мереживо зі світових волокон. Я дивився на нього секунду, а потім розкрив очі ширше. В цю мить я почув віддалений гуркіт, схожий на звук від реактивного літака, а потім широко відкрити очима я побачив пасмо гір перед собою як неосяжне поле крихітних краплинок світла. Здавалось, що вкраплення металевої руди в лавовій поверхні гір в цей момент почали одночасно відбивати сонячне світло. Але цей блиск почав тьмяніти, аж поки не зник повністю; гори знову перетворилися на величезні темно-коричневі скелі; похолоднішало і потемнішало. Я захотів повернутися, щоб подивитися, чи не закрила сонце хмара, але дон Хуан утримав мою голову і не дозволив цього зробити. Він сказав, що, якщо я обернуся, то зможу помітити істоту з цих гір – союзника, який йшов за нами – але у мене поки що недостатньо сили, щоб витримати таке видовище. Він також зазначив, що союзник повідомив про свою присутність особливим чином: за допомогою гуркоту, який я чув. Потім дон Хуан підвівся і заявив, що ми збираємося піднятися по схилу вгору. – Куди ми прямуємо? – запитав я. Він вказав на одне з місць, які він визначив як зони темряви, і пояснив, що «нероблення» дозволило йому виокремити цю ділянку як можливий центр сили або як місце, на якому можна знайти предмети сили. Після виснажливого дряпання вгору ми нарешті дісталися туди. Декілька секунд дон Хуан стояв нерухомо в декількох кроках переді мною. Я хотів підійти ближче до нього, але він вказав мені рукою не ворушитися. Він, здається, визначав, де ми знаходимося, – його потилиця рухалася так, наче він водить очима по схилу вгору і вниз, – а потім впевнено попрямував до виступу у скелі. Дійшовши туди, він присів і почав розгрібати руками ґрунт аж поки, в решті решт, не очистив пальцями місце навколо невеличкого уламку скелі, який стирчав із землі. Він наказав мені викопати його. Як тільки я вийняв камінь з ґрунту, дон Хуан наказав мені одразу сховати його під сорочкою, тому що це предмет сили, який відтепер належатиме мені. Він сказав, що віддає мені його на зберігання, і що я повинен дбати про нього і тримати у гарному стані. Одразу після цього ми почали спускатися вздовж водного каньйону і вже через декілька годин були в пустелі у підніжжя гір. Дон Хуан йшов у десяти футах попереду мене, зберігаючи доволі комфортний темп. Ми йшли на південь, доки не почало сутеніти. Купчасті хмари на заході затуляли від нас сонце, але ми зробили зупинку, аж поки воно не зникло за обрієм. Після цього дон Хуан повів нас на південний схід. Ми піднялися на пагорб, і, коли опинилися на його верхівці, я помітив чотирьох людей, які наближалися до нас з півдня. Я подивився на дона Хуана – під час наших подорожей ми ніколи не зустрічали інших людей, тому я не знав, як треба діяти в таких випадках. Але він, здається, зовсім не переймався через це і продовжував йти, наче нічого незвичайного не відбувається. Люди також рухалися у неквапливому темпі – вони спокійно просувалися в наш бік. Коли вони підійшли ближче, я помітив, що це були чотири молодих індіанця. Вони, здається, впізнали дона Хуана. Він заговорив до них іспанською, а вони відповідали йому дуже стримано і з великою повагою. Один з них звернувся до мене. Я запитав дона Хуана пошепки, чи можна мені з ними розмовляти, і він ствердно кивнув головою. Я спробував зав’язати розмову, і вони виявилися дуже привітними і було налаштовані по-товариські, особливо той, який перший зі мною заговорив. Вони розповіли, що шукають в цих місцях кристали кварцу, і що вони вже декілька днів блукають навколо лавових гір, але поки що їм не щастить. Дон Хуан подивився навколо і вказав на скелясту ділянку в двохстах ярдах від нас. – Там гарне місце, щоб трохи відпочити, – сказав він. Він пішов в бік скель, і ми рушили за ним. Місцина, яку він обрав, була кам’янистою, і на ній не росло ніяких кущів. Ми сіли на каміння. Дон Хуан сказав, що збирається піти в чапараль і назбирати хмизу для багаття. І хотів допомогти йому, але він пошепки повідомив мені, що це буде особливе багаття для цих хоробрих молодих людей, і йому не потрібна моя допомога. Хлопці розташувалися навколо мене тісною групою – один з них притулився своєю спиною до моєї, через що я почав трохи нервувати. Коли дон Хуан повернувся із в’язкою хмизу, то похвалив їх за обережність, а мені пояснив, що молоді люди були учнями відуна, і що існує правило під час подорожей за предметами сили створювати коло, в центрі якого сидять двоє, притулившись один до одного спинами. Один з молодих людей запитав мене, чи знаходив я сам коли-небудь кристали. Я відповів, що дон Хуан ніколи не брав мене на їх пошуки. Дон Хуан розчистив місце поряд з великою брилою і почав розводити багаття. Ніхто з молодих людей не ворухнувся, щоб допомогти йому, але всі вони дуже уважно слідкував за тим, що він робить. Коли полум’я повністю охопило хмиз, він сів, притулившись спиною до брили, праворуч від багаття. Молоді люди напевно знали, що відбувається, але у мене не було ані найменшого уявлення про те, що треба робити, коли зустрічаєш учнів відуна. Я подивився на молодих людей – вони сиділи обличчями до дона Хуана в ідеальному напівколі. Дон Хуан знаходився прямо навпроти мене, а молоді люди сіли по бокам від мене: двоє – праворуч, двоє – ліворуч. Дон Хуан почав розповідати їм, що я навчався в цих лавових горах «неробленню», і що нас переслідував союзник. Такий початок розповіді видався мені занадто драматичним. І я не помилився: молоді люди змінили свої пози – кожен з них зігнув ліву ногу і сів на неї. Я не звернув увагу, як вони сиділи до цього; мабуть, так само, як і я – схрестивши ноги. Глянувши на дона Хуана, я побачив, що він також сидить на лівій нозі. Ледь помітним рухом підборіддя він вказав мені на мою позу, і я підігнув ліву ногу під себе. Дон Хуан колись розповідав мені, що таку позицію відун приймає, коли не впевнений в тому, що відбувається. Однак, для мене вона завжди була дуже стомлюючою. Я знав, що сидіти в цій позі буде для мене справжнім випробуванням. Дону Хуану, здається, було добре відомо про мої труднощі, і він стисло пояснив молодим людям, що кристали кварцу можна знайти в особливих місцях в цьому районі; після того, як їх знаходять, за допомогою спеціальних технік кристали умовляють залишити свою друзу. Тоді кристали стають одним цілим з людиною, і їх сила стає неймовірною. Дон Хуан сказав, що зазвичай кристали ростуть у друзах, і що людина, яка знаходить їх, може вибрати собі п’ять найдовших і найкрасивіших кристалів і відокремити їх від скупчення. Коли людина бере собі кристали, то гранує і полірує їх, а також загострює – вони повинні ідеально відповідати розмірам і формі пальців її правої руки. Потім дон Хуан сказав, що кристали кварцу були зброєю, яку використовує відун: їх жбурляють у ворога, щоб вони заглибилися в його тіло а потім повернулися в руку свого власника, так, наче вони ніколи її не полишали. Далі дон Хуан почав розповідати про пошуки духа, який перетворив би кристали у зброю. Він сказав, що перш за все потрібно знайти місце, де можна було б приманити духа. Таке місце повинно бути на верхівці пагорба. Його знаходять, водячи рукою з долонею, повернутою донизу, над землею, аж поки чітко не відчують рукою тепло. На цьому місці розкладають багаття. Дон Хуан пояснив, що союзника приваблює полум’я, і він повідомляє про свою присутність серією послідовних шумових ефектів. Людина, яка шукає союзника, повинна йти у напрямку, звідки лунає шум, а коли союзник з’явиться перед нею, вона повинна схопити його і притиснути до землі, щоб побороти. В цей момент необхідно доторкнутися кристалами до союзника, щоб він наповнив їх силою. Дон Хуан сказав, що в цих лавових горах є багато інших сил, які не схожі на союзників. Вони не видають ніяких звуків і з’являються у вигляді летючих тіней – у них немає взагалі ніякої сили. Він додав також, що яскраве пір’я або добре відполірований кристал кварцу можуть привернути увагу союзника, але, за великим рахунком, для цього підійде будь який предмет – головне, знайти те, що наповнить його силою. – Яка користь від гарно відполірованих кристалів, якщо ви не можете знайти дух, який передасть їм свою силу? – сказав дон Хуан. – З іншого боку, якщо у вас немає кристалів, але ви знайшли духа, то ви можете підсунути йому будь-що – хоч би й власні пісюни, якщо не придумаєте нічого кращого – щоб він до цього доторкнувся. Молоді люди почали тихенько сміятися. Найсміливіший з них – той, який першим до мене заговорив – сміявся голосніше за інших. Я помітив, що дон Хуан сів схрестивши ноги і розслабив спину. Всі молоді люди також сіли, схрестивши ноги. Я спробував непомітно змінити позу, але не зміг – в моєму правому коліні, здається, затисло нерв і звело м’яз, тому мені довелося підвестися і декілька хвилин побігати на місці. Дон Хуан зауважив жартівливим тоном, що я відвикнув стояти на колінах, оскільки всі ті роки, які я провів з ним, я жодного разу не сповідувався. Його слова дуже схвилювали молодих людей: вони почали уривчасто сміятися, дехто з них закрив обличчя руками і знервовано захихикав. – Я збираюся вам, хлопці, дещо показати, – сказав дон Хуан, коли вони перестали сміятися. Я вирішив, що він збирається показати нам деякі предмети сили зі своєї торби. Молоді люди несподівано всі разом нахилилися трохи вперед, і я подумав, що вони збираються піднятися і підійти ближче до дона Хуана. Але кожен з них підклав ліву ногу під себе, і вони знову прийняли ту загадкову позу, яка так погано впливала на мої коліна. Намагаючись рухатися якомога природніше, я підігнув ліву ногу. Виявилося, що, якщо я не сідаю повністю на ліву стопу і зберігаю коліна напівзігнутими, то вони болять не так сильно. Дон Хуан встав і зайшов за брилу, зникнувши з поля зору. Поки я розбирався зі своєю ногою, він, напевно, встиг підкинути хмизу в багаття – нові гілки почали потріскувати, і вгору здійснялися полум’яні спалахи. Видовище було захоплюючим: полум’я зросло вдвічі. Раптом дон Хуан вийшов з-за скелі і став на тому місці, де раніше сидів. Якусь мить я був приголомшений тим, що бачу: на ньому був кумедний чорний капелюх, круглий посередині і з підігнутими крисами з боків, над вухами. Мені спало на думку, що це піратський капелюх. Крім того, на ньому був одягнутий чорний сюртук з довгими фалдами, застібнутий на один єдиний сріблястий металевий ґудзик, а замість ноги був дерев’яний протез. Я засміявся про себе – у своєму піратському костюмі дон Хуан виглядав трохи дурнувато – і почав міркувати, звідки він міг узяти це кумедне вбрання тут, у пустелі. Я вирішив, що воно, напевно, було сховано за брилою. Дону Хуану не вистачало лише пов’язки на оці і папуги на плечі, щоб мати вигляд класичного пірата. Дон Хуан глянув на кожного з нас, повільно переводячи погляд з права наліво. Потім він уважно подивився в темряву за нашими спинами. Якусь мить він стояв на місці, а потім зайшов за скелю і зник. Я не звернув увагу на те, як він ходить, але, очевидно, він мав би підгинати ногу в коліні, щоб мати змогу зобразити людину з дерев’яним протезом. Коли дон Хуан повернувся і пішов за скелю, я мав би помітити його зігнуту ногу, але я був настільки зачарований його виставою, що не звернув на це ніякої уваги. Як тільки дон Хуан зайшов за скелю, полум’я одразу стало меншим. Я подумав, що його почуття часу було бездоганним: він мав би розрахувати, як довго прогоратимуть нові дрова, які він підкинув у багаття, і спланувати свою появу і вихід відповідно до цього розрахунку. Переміни, які відбувалися з полум’ям, сильно вплинули на загальний настрій групи: молоді люди виглядали помітно знервованими. Але як тільки вогонь вщух, вони одразу прийняли позицію зі схрещеними ногами. Я гадав, що дон Хуан одразу вийде з-за скелі і знову сяде навпроти нас, але його не було. Мене охопило нетерпіння, але молоді люди були абсолютно спокійними. Я не розумів, що дон Хуан хотів показати всією цією виставою. Після довгого очікування я повернувся до одного з хлопців, який сидів праворуч від мене, і тихо запитав його, чи розуміє він, навіщо дон Хуан надягнув всі ці речі – кумедного капелюха і сюртук – і прилаштував собі дерев’ну ногу. Молодий чоловік подивися на мене з виразом здивування на обличчі – здається, він був розгублений. Я повторив своє запитання, і інший хлопець, який сидів поруч з ним, почув мої слова. Вони подивилися один на одного у повній розгубленості. Я сказав, що як на мене, то дон Хуан зі своїм капелюхом, дерев’яною ногою і чорним фраком був схожий на пірата. В цю мить вже всі молоді люди оточили мене. Вони тихо посміювалися і знервовано посіпувалися – здається, вони не знали, що сказати. Нарешті найсміливіший з них заговорив до мене і сказав, що на доні Хуані не було ніякого капелюха і ніякого сюртука, і тим більше він не стояв на дерев’яній нозі – на ньому була чорна ряса з каптуром, схожа на монашу, яка доходила до самої землі. – Ні! – вигукнув інший хлопець. – Не було на ньому ніякої ряси. – Правильно, – підтвердили інші. Молодий чоловік, який говорив першим, глянув на мене з виразом повної зневіри. Я сказав їм, що нам потрібно спокійно і ретельно обговорити все, що сталося – саме цього хоче від нас дон Хуан, тому й залишив одних. Молодий чоловік який сидів з самого краю праворуч від мене сказав, що дон Хуан був одягнутий у лахміття: на ньому було подране пончо, або якийсь інший індіанський верхній одяг, і пошарпаний капелюх. В руках у нього був кошик з якимись речами, але якими саме він не бачив. Хлопець додав, що дон Хуан був схожий не на злидня, а скоріш на людину, яка повертається з дуже довгої подорожі, несучи з собою якісь дивні речі. Молодий чоловік, який бачив дона Хуана в рясі, сказав, що в руках у нього нічого не було, але його волосся було довгим і розтріпаним. Він був схожий на дикуна, який вбив ченця, надягнув його одяг, але йому так і не вдалося приховати своєї дикості. Хлопець, який сидів зліва від мене, тихенько засміявся і сказав, що все це дуже дивно. Він бачив дона Хуана одягнутим як людина, яка щойно зістрибнула зі свого коня: на ньому були шкіряні штани для катання верхи, великі шпори на чоботях, чіуауанський капелюх з конічним наголовком; в руках він тримав батіг, яким постукував по лівій долоні, і мав два автоматичні пістолети 45-го калібру. Хлопець сказав, що дон Хуан виглядав як зразковий «ранчеро». Ще один молодий чоловік, який сидів ліворуч від мене, сором’язливо засміявся і не наважився розповісти, що він бачив. Я спробував його вмовити, але іншим молодим людям, здається, було все рівно. Хлопець був занадто сором’язливим. Багаття майже згасло, коли нарешті дон Хуан вийшов із-за брили. – Нам час збиратися, – промовив він до мене. – Попрощайся з хлопцями. Не глянувши на них, він повільно пішов геть, даючи мені час попрощатися. Молоді люди обійняли мене. Полум’я вщухло і від багаття залишилося одне вугілля, яке все ще давало трохи світла. Дон Хуан, наче чорна тінь, йшов в декількох футах попереду мене, а молоді люди перетворилися на ледь видимі силуети, схожі на ряд вугільно-чорних статуй, завмерлих у темряві. Саме в цей момент я раптом усвідомив неймовірність всього, що сталося. Озноб пройшов у мене по спині. Я догнав дона Хуана, і він дуже серйозним тоном наказав мені не обертатися і не дивитися на молодих людей, тому що в цю мить вони є колом тіней. Мені наче щось надавило на живіт ззовні – неначе хтось схопив мене рукою. Я мимоволі зойкнув. Дон Хуан зашепотів, що в цій місцевості стільки сили, що мені буде зовсім нескладно застосувати «ходу сили». Ми бігли декілька годин. П’ять разів я падав. Дон Хуан голосно рахував кожний раз, коли я втрачав рівновагу. Нарешті він зупинився. – Сядь, обіприся об скелю і прикрий свій живіт руками, – прошепотів він мені на вухо. Неділя, 16 квітня 1962 року Як тільки розвиднилося, ми рушили далі. Дон Хуан привів мене до місця, де залишив свою машину. Я хотів їсти, але почувався бадьорим і добре відпочилим. Ми з’їли декілька галет і втамували спрагу мінеральною водою, яка була у мене в машині. У мене було непереборне бажання розпитати його про все, що сталося, але він приклав палець до своїх губ. В середині дня ми досягли прикордонного містечка, де він збирався покинути мене. Ми вирішили пообідати в ресторані. Заклад був пустим; ми влаштувалися за столом біля вікна, яке виходило на метушливу центральну вулицю міста, і зробили замовлення. Дон Хуан був дуже спокійний, його очі сяяли таємничим блиском. Я набрався сміливості і буквально завалив його запитанням. Більше за все я хотів, щоб він розповів мені про трюк зі своїм переодяганням. – Я показав тобі трохи свого нероблення, – промовив він, і його очі блиснули. – Але кожен з нас бачив на тобі різне вбрання, – сказав я. – Як тобі вдалося це зробити? – Все дуже просто, – відповів він. – Це були вбрання, тому що все, що ми робимо, певним чином є лише вбранням. Як я вже тобі казав: все, чим ми займаємося, є робленням. Людина знання вміє зачепитися за роблення людини і явити таким чином дивні, незрозумілі речі. Але насправді в цих немає нічого дивного – вони незрозумілі лише для людей, які знаходяться у пастці роблення. Ти і ті четверо молодих хлопців ще не знайомі з неробленням, тому всіх вас було дуже легко надурити. – Але як тобі вдалося надурити нас? – Ти все рівно нічого не зрозумієш. Немає ніякого способу тобі це пояснити. – Доне Хуане, будь ласка, спробуй. – Скажімо так: коли людина народжується, вона приносить із собою маленьке кільце сили. Це кільце практично одразу людиною задіюється. Тому кожен з нас від самого народження зачеплений, приєднаний своїм кільцем сили до всіх оточуючих. Іншими словами, наші кільця сили зачеплені за роблення світу для того, щоб ми могли створювати світ. – Наведи мені приклад, щоб я міг краще тебе зрозуміти, – попросив я його. – Наприклад, наші кільця сили – твоє і моє – в даний момент зачеплені за роблення цієї кімнати. Ми створюємо цю кімнату. Наші кільця сили в цей самий момент являють її у життя. – Чекай, чекай, – сказав я. – Ця кімната існує сама по собі. Я ніяким чином не створює її – я не маю до неї ніякого відношення. Дона Хуана, здається, зовсім не цікавили мої заперечення. Він дуже спокійно повторив, що кімната, в якій ми знаходимося, існує тут і зараз завдяки кільцям сили людей, які в ній є. – Справа в тому, що кожен з нас знайомий з робленням кімнати, тому що, так чи інакше, всі ми протягом життя багато часу проводили в кімнатах, – продовжив говорити він. – Людина знання, у свою чергу, розвиває інше кільце сили. Я б назвав його кільцем нероблення, тому що воно зачеплене за нероблення. За допомогою цього кільця, людина знання може явити інший світ. Молода офіціантка принесла наше замовлення і глянула на нас з підозрою. Дон Хуан прошепотів мені, що їй варто заплатити, щоб вона впевнилася, що у нас є гроші. – Немає нічого дивного, що вона так підозріло на тебе дивилася, – сказав він і зареготав. – У тебе жахливий вигляд. Я заплатив за наше замовлення і дав дівчині чайові. Коли вона пішла, я подивився на дона Хуана, пригадуючи, на чому ми зупинилися. Він прийшов мені на поміч: – Твоя проблема в тому, що ти поки що не розвив свого додаткового кільця сили, і твоє тіло не знайоме з неробленням. Я не зрозумів його слів. Мене турбувало одна просте запитання: я хотів знати, чи надягав він піратське вбрання, чи ні. Замість того, щоб відповісти мені, дон Хуан голосно зареготав. Я благав його пояснити мені, що відбулося вночі. – Але ж я щойно все тобі пояснив, – відмовив він. – Ти хочеш сказати, що не одягав ніякого вбрання? – запитав я. – Я лише зачепив своє кільце сили за твоє роблення, – сказав він. – Решту ти зробив сам, так само, як й інші. – Це неймовірно! – вигукнув я. – Всі ми були навчанні погоджуватися з робленням, – промовив він м’яко. – У тебе немає ані найменшого уявлення про те, яку силу несе із собою така згода. Але, на щастя, нероблення не менш могутнє і чудодійне. Я відчув неконтрольовані спазми у себе в животі. Між поясненням дона Хуана і тим, що я бачив, була безодня, яку, здається, було неможливо подолати. Не знаючи, що ще сказати, я, як завжди, почав думати, що мене надурили. Я вважав, що дон Хуан міг бути у змові з молодими людьми і міг, таким чином, розіграти мене. Я змінив тему і запитав його про чотирьох хлопців. – Ти сказав мені, що вони тіні? – запитав я – Так. – Це були союзники? – Ні, вони були учнями одного чоловіка, якого я знаю. – Чому ти сказав, що вони тіні? – Тому що в той момент їх торкнулася сила нероблення, і оскільки вони не такі дурні, як ти, то змогли стати чимось іншим – таким, чого ти не знаєш. Тому я не хотів, щоб ти на них дивився – це б тільки завдало тобі шкоди. Я не знав, що ще запитати, і більше не хотів їсти. Дон Хуан їв з величезним апетитом і, здається, був у чудовому настрої. Але я почувався пригніченим. Мене охопила несподівана втома. Я раптом зрозумів, що шлях дона Хуана є занадто важким для мене, тому сказав, що не відчуваю себе здатним стати коли-небудь відуном. – Можливо, ще одна зустріч з Мескаліто допоможе тобі, – сказав він. Я запевнив його, що це останнє, що могло б спасти мені на думку, і я навіть не розглядаю такої можливості. – З тобою повинні траплятися якісь дійсно небезпечні речі, щоб твої тіло мало змогу добре засвоїти все, чому ти навчився, – сказав він. Я зазначив, що, оскільки я не індіанець, то, мабуть, просто не здатен жити незвичайним життям відуна. – Можливо, якщо б я міг звільнитися від усіх своїх обов’язків, мені було б легше увійти у твій світ, – сказав я дону Хуану. – Або якщо б я жив із тобою в пустелі, подалі від цивілізації. Але зараз я живу в обох світах, тому не здатен ефективно діяти ні в одному, ні в іншому. Деякий час він уважно дивився на мене. – Це – твій світ, – промовив він, вказуючи на метушливу вулицю за вікном. – Ти – людина з цього світу, і саме тут знаходяться твої мисливські угіддя. Немає ніякого способу втекти від роблення світу, тому воїн перетворює свій світ на мисливські угіддя. Будучи мисливцем, воїн знає, що світ створений для того, щоб його використовували. Тому він використовує кожен його клаптик. Воїн – як пірат: без докорів сумління він бере і використовує все, що йому потрібно. Однак, він не опирається і не ображається, коли хто-небудь бере і використовує його самого. ГІДНИЙ СУПРОТИВНИК Вівторок, 11 грудня 1962 року Мої пастки були бездоганними і були розставлені у вірних місцях; я бачив кролів, білок та інших гризунів, куріпок і різних пташок, але за весь день мені не вдалося спіймати ніякої дичини. Вранці цього дня, коли ми виходили з дому, дон Хуан сказав, що сьогодні я повинен чекати на «дарунок сили» – особливу тварину, яка потрапить в мою пастку, і м’ясо якої я зможу висушити, щоб зробити з нього «їжу сили». Протягом дня дон Хуан був у задумливому настрої, він не робив ніяких зауважень і не коментував мої дії. Надвечір він нарешті заявив: – Хтось заважає твоєму полюванню. – Хто? – запитав я, щиро здивований. Він глянув на мене, посміхнувся і замахав головою, зображуючи зневіру. – Ти наче сам не знаєш, – промовив він. – Ти весь день знав, хто це. Я хотів почати сперечатися, але подумав, що в цьому немає сенсу. Я знав, що дон Хуан збирається сказати «ла Каталіна», і якщо так, то він був правий: я дійсно знав, кого він має на увазі. – Ми можемо зараз або піти до дому, – сказав він, – або ж можемо дочекатися темряви і скористатися сутінками, щоб спіймати її. Дон Хуан чекав, що я вирішу. Я хотів піти, тому почав скручувати тонку мотузку, якою користувався під час полювання. Але перш, ніж я встиг щось промовити, він різко зупинив мене прямою командою. – Сядь, – наказав він. – Піти зараз було б простим і більш тверезим рішенням, але це – особливий випадок, тому гадаю, що ми повинні лишитися. Це видовище – для тебе одного. – Що ти маєш на увазі? – Хтось заважає саме тобі, тому це – твоя особиста справа. Я знаю, хто це робить, і ти також знаєш. – Ти лякаєш мене, доне Хуане, – сказав я. – Не я, – відповів він, сміючись, – а жінка, яка вештається десь там, лякає тебе. Він замовк, чекаючи на мою реакцію. Я змушений був визнати, що все це дуже мене лякало. За місяць до цього відбулося жахаючи зіткнення між мною і відункою на ім’я «ла Каталіна». Я був змушений виступити проти неї, ризикуючи своїм життям, тому що дон Хуан сказав, що вона хоче вбити його, і сам він не в змозі стримати її натиск. Вже після нашого зіткнення з ла Каталіною дон Хуан зізнався мені, що вона ніколи не становила для нього ніякої небезпеки. Вся ця пригода була ним підлаштована, але не зі злими намірами, а для того, щоб змусити мене діяти. Мені його методи видалися дуже неетичними, і я був розлючений його вчинком. Вислуховуючи мою гнівливу тираду з цього приводу, дон Хуан почав наспівувати якусь мексиканську пісеньку. Він імітував манеру виконання естрадних співаків, і його кривляння були такими кумедними, що в решті решт я почав сміятися, як дитина. Він декілька годин розважав мене. Я навіть не здогадувався, який у нього величезний репертуар ідіотських пісень. – Дозволь тобі дещо сказати, – нарешті промовив він. – Якщо б нас не дурили, ми б ніколи не вчилися. Так само було зі мною, і буде з будь-ким іншим. Мистецтво бенефактора полягає в тому, щоб підвести нас до межі. Бенефактор може лише вказати шлях і заманити учня в пастку. Я вже дурив тебе раніше. Ти ж пам’ятаєш, як я збудив твій мисливський дух, чи не так? Ти сам говорив мені, що коли ти полюєш, то забуваєш про рослини. Ти був готовий зробити багато речей заради того, щоб стати мисливцем, речей, які б ти ніколи не зробив заради того, щоб вивчати рослини. Тепер ти повинен зробити набагато більше, щоб вижити. Він уважно подивився на мене і голосно засміявся. – Це божевілля, – сказав я. – Ми ж розумні істоти. – Ти – розумна істота, а я – ні, – відмовив він. – Звичайно розумна, – продовжував наполягати я. – Ти – один з найрозумніших людей, яких я знаю. – Нехай так! – вигукнув він. – Не будемо сперечатися. Я розумний, і що з цього? Я спробував пояснити йому, що для нас, двох розумних людей, не було ніякої необхідності вступати в цю божевільну сутичку з жінкою-відьмою. – Ти розумний, хай буде так, – сказав він із запалом. – Ти віриш, що багато чого знаєш про цей світ. Але чи насправді це так? Ти бачив лише вчинки людей; твій власний досвід обмежується лише тим, що оточуючі робили з тобою або з іншими людьми. Ти нічого не знаєш про цей таємничий, незвіданий світ. Він підвівся. Ми сіли в машину і поїхали до невеличкого мексиканського містечка неподалік. Я не питав його, що ми робитимемо. Він сказав мені припаркувати машину біля ресторану, а потім ми з ним обійшли навколо автобусної зупинки і універмагу. Дон Хуан йшов праворуч від мене і трохи попереду. Раптом я помітив, що ще хтось йде поруч зі мною з лівого боку. Але перш ніж я встиг повернути голову і подивитися, хто це, Дон Хуан зробив швидкий і несподіваний маневр: він нахилився вперед, наче піднімаючи щось з землі, а потім схопив мене під пахву, коли я ледь не перекинувся через нього. Він потягнув мене до машини і не відпускав моєї руки, навіть коли я відкривав двері. Я декілька секунд шукав ключі. Він заштовхнув мене в машину а потім сів сам. – Їдь повільно і зупинися навпроти магазину, – сказав він. Коли я зупинився, дон Хуан вказав мені підборіддям подивитися у вікно. Ла Каталіна стояла на тому самому місці, де дон Хуан підхопив мене. Я мимоволі відсахнувся. Жінка зробила декілька кроків в бік машини і зупинилася, зухвало дивлячись на нас. Я уважно роздивився її і прийшов до висновку, що вона дуже вродлива. Вона була дуже чорнявою, її тіло було масивним, але сильним і мускулистим. У неї було велике округле обличчя з високими скулами, а чорне як смола волосся було заплетене у дві довгі коси. Але найбільше мене здивувала її молодість – їй було трохи за тридцять. – Нехай вона підійде ближче, якщо хоче, – прошепотів дон Хуан. Жінка зробила три-чотири кроки до машини і зупинилася у десятих футах від неї. Ми подивилися один на одного. В цей момент я не відчував з її боку ніякої небезпеки. Я посміхнувся і помахав їй рукою. Вона тихенько засміялася і прикрила рот рукою, наче маленька сором’язлива дівчинка. Я був просто зачарований нею. Я повернувся до дона Хуана, щоб поділитися свої враженнями, але він ледь не до смерті налякав мене своїм криком. – Не повертайся спиною до цієї жінки, хай тобі! – вигукнув він. Я швидко повернувся і подивився на жінку. Вона підійшла ще ближче до машини і зараз стояла в декількох футах від моїх дверей. Вона посміхалася – її зуби були великими, білими і дуже чистими. І все ж, в її посмішці було щось моторошне – вона не була дружньою. Це була натягнута посмішка – посміхався тільки її рот. Її очі залишалися чорними і холодними і пильно дивилися на мене. Все моє тіло пройняв озноб. Дон Хуан почав ритмічно посміюватися; жінка постояла ще якусь мить, а потім повільно відступила і зникла у натовпі. Поки ми поверталися назад, дон Хуан поділився своїми міркуваннями про те, що, якщо б я не підтягнув своє життя і не почав вчитися, вона б розчавила мене як беззахисну комаху. – Вона і є тим гідним супротивником, якого я для тебе знайшов, – сказав він. Дон Хуан пояснив, що ми повинні дочекатися знаку, щоб знати, що робити із жінкою, яка втрутилася в моє полювання. – Якщо ми побачимо або почуємо ворону, то знатимемо напевно, що можемо почекати, і знатимемо, де саме, – додав він. Він повільно обернувся навколо своєї осі, вдивляючись в оточуючу місцевість. – Тут ми не чекатимемо, – сказав він пошепки. Ми рушили на схід. Було вже дуже темно, коли раптом дві ворони вилетіли з-поза якихось високих кущів і зникли за пагорбом. Дон Хуан сказав, що пагорб є нашою метою. Коли ми дійшли до пагорба, дон Хуан почав обходити його по колу і знайшов у південно-східній його частині місце у самого підніжжя. Він вимів з обраної ділянки п’яти-шести футів у діаметрі листя, гілочки та інше сміття. Я хотів допомогти йому, але він заборонив мені різким рухом руки. Він поклав палець на губи, наказуючи зберігати тишу. Коли він закінчив, то затяг мене в центр очищеної ділянки, повернув обличчям на південь – спиною до пагорба – і прошепотів у вухо, щоб я повторював його рухи. Він почав ритмічно тупати правою ногою по землі, виконуючи свого роду танок: серія складалася з семи рівномірних ударів, після яких йшло три швидких удари. Я спробував підлаштуватися під його ритм. Після декількох незграбних спроб, мені вдалося відтворити його тупотіння. – Для чого це? – прошепотів я йому на вухо. Він відповів мені, також пошепки, що я імітую тупіт зайця, і що рано чи пізно зловмисника зацікавить цей звук і він з’явиться, щоб подивитися, що відбувається. Коли я запам’ятав ритм, дон Хуана припинив тупотіти сам, але мене змусив продовжувати, допомагаючи мені рухом своєї руки. Час від часу він уважно прислуховувався, злегка нахиливши голову праворуч, намагаючись вловити звуки з чапаралю. В якийсь момент він просигналізував мені зупинитися і прийняв дуже насторожену позу, наче збирався в будь-яку мить стрибнути на невідомого, невидимого супротивника. Потім він наказав мені продовжувати тупотіння і через деякий час знову зупинив мене. Кожного разу, коли я зупинявся, він настільки зосереджено прислуховувався до оточуючих звуків, що, здається, кожна клітинка його тіла була готова вибухнути від напруження. Раптом він підстрибнув до мене і зашепотів на вухо, що сутінки зараз набрали повну силу. Я озирнувся навколо: чапараль, пагорби, скелі стали чорними масивними формами на фоні темно-синього неба, на якому вже не можна було розгледіти хмар – весь світ перетворився на скупчення силуетів, які, позбавлені чітких обрисів, зливалися в однорідну масу. Я почув віддалений моторошний крик якоїсь тварини – койота або нічного птаха. Він пролунав так несподівано, що я не звернув на нього уваги. Але тіло дона Хуана здригнулося – я відчув це, тому що він стояв поряд зі мною. – Поїхали, – прошепотів він. – Продовжуй тупотіти і будь готовий – вона тут. Від хвилювання я почав шалено стукати п’яткою. Дон Хуан наступив мені на ногу і несамовито замахав руками, вказуючи мені, щоб я розслабився і почав тупотіти ритмічно. – Так ти її налякаєш, – зашепотів він мені на вухо. – Заспокойся і тримай себе в руках. Він знову почав вказувати рукою ритм, і коли він вдруге зупинив мене, знову пролунав той самий крик. Цього разу він був схожий на крик птиці, яка пролітає на пагорбом. Дон Хуан знову наказав мені тупотіти, а коли я зупинився, то почув якесь шурхотіння ліворуч від себе. Звук був такий, наче велика тварина продирається крізь висохлий підлісок. Я подумав про ведмедів, але одразу пригадав, що в цій пустелі їх немає. Я вхопив дона Хуана за руку, а він посміхнувся і приклав палець до рота, наказуючи зберігати тишу. Я уважно вдивлявся в темряву ліворуч від мене, але він дав мені зрозуміти, щоб я цього не робив. Він декілька разів вказав кудись вгору, над моєю головою, а потім тихо, мовчки, повернув мене обличчям до пагорба. Його палець вказував на якусь точку на схилі. Я зосередив погляд на цій точці, і раптом, як у страшному сні, на мене вистрибнула чорна тінь. Я заверещав і повалився на спину. Якусь мить я бачив темний силует на фоні нічного неба, який проплив по повітрю і приземлився в кущах за нашими спинами. Я почув, як важкий предмет звалився в чагарі, а потім пролунав несамовитий розпачливий крик. Дон Хуан допоміг мені піднятися і повів крізь темряву туди, де я залишив свої пастки. Він змусив мене розібрати їх а потім розкидав їх частини в усі боки. Все це він зробив, не говорячи ні слова. Ми не розмовляли, поки поверталися до його будинку. – Що ти хочеш почути? – запитав дон Хуан, коли я черговий раз почав вмовляти його розповісти мені, що сталося. – Що то було? – запитав я. – Дідько! Ти сам чудово знаєш, хто це був, – сказав він. – Не треба прикидатися, говорячи «що це було?». Важливо, хто це був. Для себе я сформулював пояснення, яке, здається, цілком мене задовольняло. Силует, який я бачив, був дуже схожий на повітряного змія, якого хтось запустив з іншого боку пагорба, в той час як хтось інший за нашими спинами тягнув його до землі – звідси й образ предмета, який проплив у повітрі п’ятнадцять-двадцять ярдів. Дон Хуан уважно вислухав мої пояснення а потім сміявся, аж поки у нього з очей не потекли сльози. – Досить цих вигадок, – промовив він. – Давай ближче до справи: хіба це була не жінка? Я був змушений визнати, що коли я впав на спину і подивився вгору, то побачив силует жінки у довгій спідниці, яка в дуже сповільненому русі перестрибує через мене. Потім щось немовби потягнуло її темний силует, і вона на величезний швидкості перелетіла через мене і впала в кущі. Власне, саме цей рух навів мене на думку про повітряного змія. Дон Хуан відмовився далі обговорювати нашу пригоду. Наступного дня він поїхав у якихось своїх загадкових справах, а я вирішив навідатися до моїх знайомих індіанців Які з іншої громади. Середа, 12 грудня 1962 року Коли я приїхав у містечко індіанців Які, власник крамниці – мексиканець за походженням – розповів мені, що орендував у компанії зі С’юдад Обрегон програвач і двадцять платівок для фієсти, яку він збирається організувати сьогодні ввечері на честь дня Святої Діви Гваделупської. Він також розповів, що всі необхідно приготування він здійснив за допомогою Хуліо – комівояжера, який приїжджав до містечка двічі на місяць, щоб зібрати з індіанців виплати за дешевий одяг, який йому вдавалося їм продавати. Хуліо привіз програвач вранці і підключив його до генератора, який забезпечував світлом крамницю. Запевнившись, що все працює, він включив гучність на максимум, наказав власнику крамниці не чіпати ніяких кнопок і почав перебирати платівки. – Я знаю на них кожну подряпину, – сказав Хуліо власникові крамниці. – Скажи це моїй дочці, – відповів той. – Відповідальний ти, а не твоя дочка. – Все рівно. Вона ставитиме платівки. Хуліо заявив, що його не цікавить, хто безпосередньо користуватиметься програвачем, – його дочка або будь-хто інший, – відповідальним за пошкоджені платівки залишається власник крамниці. Той почав сперечатися з Хуліо. Хуліо почервонів; час від часу він повертався до великої групи індіанців Які, що зібралася перед крамницею, розводив руками і кривив обличчя у гримасі, зображуючи відчай і розчарування. В решті решт, в якості останнього аргументу на свою користь, Хуліо почав вимагати завдаток. Це призвело до чергової довгої суперечки стосовно того, що можна вважати пошкодженою платівкою. Хуліо наполягав, що за кожну пошкоджену платівку необхідно сплатити як за нову. Власник крамниці зовсім розсердився і почав збирати свій подовжувач – здається, він мав намір відключити програвач і зовсім відмовитися від проведення вечірки. Своїм клієнтам, які зібралися перед магазином, він ясно давав зрозуміти, що зробив все можливе, щоб домовитися з Хуліо. Якусь мить здавалось, що вечірка зазнала провалу, не розпочавшись. Блас, – старий індіанець, у якого я зупинився, – зробив декілька зневажливих зауважень, так, щоб всі чули, про жахливий стан речей у Які, не здатних навіть відсвяткувати своє найбільш шановане релігійне свято – День Святої Діви Гваделупської. Я хотів втрутитися і запропонувати свою допомогу, але Блас зупинив мене і пояснив, що якщо я заплачу завдаток, то власник крамниці власними руками розіб’є всі платівки. – Він гірший за всіх, – сказав Блас. – Нехай вносить завдаток. Він п’є нашу кров, тому нехай платить. Після довгої суперечки, в якій, на мій подив, всі присутні були на боці Хуліо, власник крамниці нарешті пристав на умови, прийнятні для обох сторін. Він не платив завдаток, але приймав відповідальність за програвач і платівки. Мотоцикл Хуліо підняв хмару пилу, коли він попрямував до найвіддаленіших будинків селища. Блас сказав, що Хуліо хоче встигнути навідатися до своїх клієнтів, перш ніж ті встигнуть прийти до крамниці і витратити всі свої гроші на випивку. Коли він це говорив, група індіанців вийшла з-за крамниці. Блас почав сміятися, і всі інші також. Він сказав мені, що ці індіанці були клієнтами Хуліо – вони ховалися за крамницею, чекаючи, поки він поїде. Вечірка почалась рано. Донька власника крамниці поклала платівку на програвач і поставила на неї голку. Почулися різкий скрегіт і пронизливе дзижчання, а потім голосно залунали звуки труби і гітар. Вечірка складалася з прослуховування платівок на повній гучності. Чотири молодих мексиканці танцювали з двома дочками власника крамниці і трьома іншими молодими жінками. Індіанці Які не танцювали, але із захопленням слідкували за кожним рухом танцюристів. Здається, їм було приємно просто дивитися і ковтати дешеву текілу. Я пригощав випивкою всіх, кого знав. Я хотів уникнути будь-якого почуття обурення з боку індіанців, тому ходив між ними, спілкувався і пропонував випити. Це діяло до тих пір, поки вони не помітили, що сам я не п’ю з ними. Це, здається, почало одразу всіх дратувати – вони неначе всі разом почали відчувати, що я чужинець і не належу до їх спільноти. На мене почали дивитися косо і дуже похмуро. Мексиканці, які були такі само п’яні, як і індіанці, також раптом всі разом зрозуміли, що я не танцюю. І це, здається, образило їх ще більше. Вони стали дуже агресивними – один з них вхопив мене за руку і потягнув ближче до програвача, а другий налив повну чарку текіли і змушував мене випити її одним ковтком, щоб довести, що я «мачо». Я спробував заспокоїти їх і засміявся, як ідіот, так, наче мені насправді подобалася ця ситуація. Я сказав, що хочу спочатку потанцювати, а потім випити. Один з хлопців замовив пісню. Дівчина, яка стояла за програвачем, почала шукати її серед платівок. Вона, здається, була трохи напідпитку, хоча ніхто з жінок відкрито не пив, і у неї виникли складності зі встановленням платівки на програвач. Молодий чоловік сказав, що платівка, яку вона поставила, це не твіст. Дівчина знову почала перебирати платівки, шукаючи підхожу, і всі скупчилися навколо неї, забувши про мене. Я скористався цим і побіг за крамницю, подалі від освітленої ділянки, щоб мене ніхто не бачив. Я сховався десь в тридцяти ярдах в темряві, серед якихось кущів, і почав думати, що робити далі. Я був стомлений і відчув, що час мені сідати в машину і повертатися додому. Я рушив до будинку Бласа, де стояла моя машина. Я гадав, що, якщо я їхатиму повільно, ніхто не помітить моєї втечі. Люди навколо програвача все ще вибирали платівку. В репродукторі щось пронизливо гуділо, але потім залунали звуки твісту. Я голосно засміявся, уявивши собі, як вони обернулися і побачили, що я зник. Я побачив силуети декількох людей, які рухалися мені назустріч, в бік крамниці. Вони пройшли повз мене і пробурмотіли «Buenas noches». Я впізнав їх і заговорив з ними: сказав, що вечірка була чудовою. За декілька кроків до різкого повороту дороги я зустрів ще двох людей. Їх я не впізнав, але все рівно привітався. Гуркіт з репродуктора тут, на дорозі, був практично таким саме гучним, як і перед крамницею. Ніч була темною, беззоряною, але світло з крамниці дозволяло мені непогано бачити все навколо. Будинок Бласа був вже неподалік, і я пішов швидше. Я помітив темний силует людини, яка, здавалось, сиділа навпочіпки ліворуч від мене на повороті дороги. Я подумав, що це може бути людина з вечірки, яка пішла раніше за мене. У мене склалося враження, що вона випорожнюється на узбіччі дороги. Це було дивно. Мешканці селища ходили в густі чагарі, щоб справити свої фізіологічні потреби. Тому я вирішив, що, хто б це не був, він був п’яним. Підійшовши до повороту дороги, я промовив «Buenas noches». А у відповідь почув моторошне, дике, нелюдське завивання. Волосся у мене буквально піднялося дибки. Я закляк на секунду, а потім почав йти швидше. Я глянув назад і помітив, що людина стоїть посеред дороги – це була жінка. Вона зігнулася, нахиливши торс уперед, пройшла в такій позиції декілька ярдів а потім стрибнула. Я побіг, а жінка, немов якийсь кошмарний птах, стрибала поруч, не відстаючи від мене. Коли я вже добігав до Бласового будинку, вона перетнула мій шлях, і ми ледь не торкнулися один одного. Я перемайнув через вузький сухий рівчак перед будинком і увірвався у розгойдані двері. Блас вже був удома. Його, здається, моє історія зовсім не зацікавила. – Непогано вони з тобою пожартували, – сказав він заспокійливим тоном. – Індіанці люблять подражнити іноземців. Але ця пригода так мене засмутила, що замість того, щоб наступного дня, як планувалося, їхати додому, я поїхав до дона Хуана. Дон Хуан повернувся надвечір. Не давши йому нічого сказати, я одразу розповів йому все, включно з коментарем Бласа. Дон Хуан насупився – його, здається, щось занепокоїло. – Не варто довіряти тому, що сказав тобі Блас, – сказав він серйозним тоном. – Він нічого не знає про битви між відунами. Ти мав би зрозуміти, що відбувається щось серйозне, вже коли помітив, що людина сидить ліворуч від тебе. Ти не повинен був бігти також. – А що я мав робити? Стояти там? – Саме так. Коли воїн зустрічає свого супротивника, – і цей супротивник не звичайна людина, – воїн повинен стати у свою стойку. Це єдине, що робить його невразливим. – Що ти маєш не увазі, доне Хуане? – Я кажу, що у тебе відбулася третя зустріч з твоїм гідним супротивником. Вона ходить навколо, і чекає на будь-який прояв твоєї слабкості. Цього разу їй майже вдалося дістати тебе. Мене охопила тривога і я почав звинувачувати дона Хуана в тому, що він навмисне створює без будь-якої необхідності небезпечні для мене ситуації. Я почав скаржитися, що ця його гра була занадто жорстокою. – Її можна було б вважати жорсткою, якщо б вона відбувалася зі звичайною людиною, – сказав він. – Але як тільки хтось починає жити, як воїн, він перестає бути звичайною людиною. Крім того, я знайшов тобі гідного супротивника не для того, щоб з тобою погратися, подражнити тебе або роздратувати. Гідний супротивник може пришпорити тебе: протидіючи такому супротивнику як «ла Каталіна» ти можеш навчитися користуватися всім тим, чому я тебе вчив. У тебе немає іншого вибору. Якийсь час ми мовчали. Його слова збурили в мені море думок. Потім дон Хуан попросив мене повторити якомога точніше завивання, яке я почув, коли сказав «Buenas noches». Я спробував відтворити цей крик, і закінчив тим, що ледь не налякав самого себе своїм власним чудернацьким виттям. Дону Хуану, напевно, моя інтерпретація крику видалася дуже кумедною – він сміявся практично невпинно. Після цього він попросив мене відтворити всю послідовність подій, розповісти йому про всі деталі: відстань, яку я пробіг, відстань, на якій була жінка, коли я зустрів її, відстань, на якій вона була від мене, коли я добіг до будинку, місце, з якого вона почала стрибати. – Жодна товста індіанка не здатна так стрибати, – сказав він, коли я все розповів. – Вони не здатні навіть бігати з такою швидкістю. Він змусив мене пострибати. Мені не вдавалося стрибнути більше, ніж на чотири фути за раз. Але, якщо я вірно все пам’ятав, жінка долала не менше десяти футі за один стрибок. – Ти, звичайно, розумієш, що відтепер ти повинен бути напоготові? – сказав дон Хуан дуже серйозним тоном. – Вона спробує торкнутися твого лівого плеча в мить твоєї слабкості і розгубленості. – Що ж мені робити? – Немає сенсу скаржитися, – відповів він. - Важливо, щоб від сьогодні ти почав жити стратегічно. Мені ніяк не вдавалося зосередитися на його словах. Я автоматично все записував. Після довгої мовчанки дон Хуан запитав, чи не відчуваю я болю за вухами або у потилиці. Я відповів, що ні. Він зауважив, що, якщо б у мене були неприємні відчуття в цих місцях, це б значило, що я був незграбним і «ла Каталіні» вдалося нанести мені шкоду. – Цієї ночі ти все робив незграбно, – сказав він. – Перш за все, ти пішов на вечірку, щоб просто вбити час. Наче існує зайвий час, який можна вбити! Це ослабило тебе. – Ти хочеш сказати, що мені не можна ходити на вечірки? – Ні, я не хочу такого сказати. Ти можеш ходити, куди вважаєш за потрібне, але ти повинен приймати повну відповідальність за свої дії. Воїн проживає своє життя стратегічно. Він піде на таку вечірку або зустріч, тільки якщо цього вимагає його стратегія. Це значить, що він буде зберігати контроль і зможе здійснити все, що вважає за необхідне. Дон Хуан уважно подивився на мене і посміхнувся, а потім закрив обличчя руками і тихенько засміявся. – Ти зв’язаний по руках і ногах, – сказав він. – Твій супротивник наступає тобі на п’яти, і вперше в житті ти не можеш дозволити собі діяти абияк. Цього разу ти вчитимешся зовсім новому робленню – робленню стратегії. Сприймай це так: якщо тобі вдасться пережити напади «ла Каталіни», то одного дня ти дякуватимеш їй за те, що вона змусила тебе змінити твоє роблення. – Але це жахливо! – залементував я. – А якщо я їх не переживу? – Воїн ніколи не індульгує в таких думках, – відповів він. – Коли воїн змушений взаємодіяти з іншими людьми, він використовує роблення стратегії. І в цьому робленні немає перемог або поразок, в ньому є лише дії. Я запитав дона Хуана, що саме передбачає роблення стратегії. – Воно передбачає, що ти не відданий на милість інших людей, – відповів він. – На тій вечірці, наприклад, ти був клоуном, і не тому, що ставив собі за мету бути клоуном, а тому що залишив себе на милість оточуючих. Ти від самого початку не контролював ситуацію, тому й змушений був тікати від них. – Що ж я мав робити? – Не йти туди взагалі, або ж іти заради конкретної мети. Вся ця метушня з мексиканцями ослабила тебе, і «ла Каталіна» скористалася цим. Вона сіла біля дороги і стала чекати на тебе. Твоє тіло відчувало, що щось не так, але ти все рівно заговорив з нею. Це було жахливою помилкою. Ти не повинен промовляти ані слова до свого супротивника під час таких зустрічей. Потім ти повернувся до неї спиною. Це було ще гірше. А потім почав бігти від неї – і це було найгіршим вчинком, який ти міг зробити. Вочевидь, вона – незграба. Відун, який вартий своєї сили, скосив би тебе в ту ж мить, як ти повернувся спиною і почав бігти. Тому єдиною правильною дією було б зупинитися і почати виконувати свій танок. – Про який танок ти говориш? Він сказав, що «заяче тупотіння», якому він мене навчив, було першим рухом танку. Цей танок воїн доповнює і вдосконалює все своє життя, для того, щоб виконати його під час своєї останньої стоянки на землі. В якийсь момент мій розум прояснився і у мене виникли деякі думки. З одного боку, все, що відбувалося між мною і «ла Каталіною», коли я вперше протистояв їй, дійсно мало місце. «Ла Каталіна» була справжньою, тому я не міг повністю відкинути можливість того, що вона переслідує мене. З іншого боку, я не міг зрозуміти, як вона це робить, тому у мене виникли підозри, що дон Хуан дурить мене – що це він сам якимось чином створює всі ці загадкові події, свідком яких я стаю. Дон Хуан раптом подивився на небо і сказав, що ми ще встигаємо з’їздити подивитися на відунку. Він запевнив мене, що це цілком безпечно, тому що ми лише проїдемо повз її будинок. – Ти повинен запевнитися, що вночі це був саме її силует, – сказав він. – Тоді вже не буде ніякий сумнівів, так чи інакше. У мене почали рясно пітніти руки, так що мені довелося поспіхом витирати їх рушником. Ми сіли в машину, і дон Хуан вказав, як виїхати на шосе і де звернути на широку ґрунтову дорогу. Я їхав по центру дороги: вантажівки і трактори залиши в ґрунті глибокі колії від колес, і моя машина мала занадто низьку посадку, щоб їхати по правій або лівій стороні шляху. Ми повільно просувалися в густій хмарі пилу. Гравій, яким вирівнювали дорогу, змішався під час дощів з брудом, і його шматки гучно тарабанили по днищу автомобіля. Дон Хуан сказав мені пригальмувати перед невеличким містком. На ньому сиділо чотири індіанці – вони помахали нам. Я не був впевнений, чи знаю їх. За містком дорога робила поворот. – Ось її будинок, – сказав дон Хуан пошепки і вказав очима на білу будівлю, огороджену з усіх боків високим бамбуковим парканом. Він сказав мені розвернутися, зупинитися посередині дороги і чекати, доки жінка не ризикне з’явитися і показати своє обличчя. Ми простояли так близько десяти хвилин – мені здалося, вони триватимуть вічно. Дон Хуан не промовив ні слова. Він сидів нерухомо, дивлячись на будинок. – Ось і вона, – нарешті промовив він, і його тіло здригнулося. Я побачив темний загрозливий силует жінки, яка стола в будинку і дивилася крізь розчинені навстіж двері в наш бік. В кімнаті було темно, і це лише підкреслювало чорний жіночий силует. Постоявши так декілька хвилин, жінка зробила крок вперед, вийшла з пітьми кімнати і зупинилася у дверному отворі, дивлячись на нас. Ми дивилися на неї декілька секунд, а потім дон Хуан наказав мені рушати. Я мовчав. Я міг би заприсягнутися, що це була саме та жінка, яка стрибала поруч зі мною в темряві. Десь через півгодини, коли ми виїхали на асфальтовану дорогу, дон Хуан заговорив до мене. – Ну, що ти скажеш? – запитав він. – Ти впізнав її обриси? Я довгий час вагався з відповіддю. Мене лякали наслідки того, що я скажу «так». Ретельно підбираючи слова, я відповів, що не впевнений до кінця в своїх висновках, тому що було занадто темно. Дон Хуан засміявся і лагідно попестив мене по голові – Авжеж це була вона, чи не так? – запитав він. Я не встиг нічого відповісти: він приклав пальця до рота, наказуючи мені замовкнути, і зашепотів мені на вухо, що не варто нічого говорити, і що якщо я хочу залишитися живим після нападів «ла Каталіни», я повинен навчитися використовувати все, чому він мене вчив. ЧАСТИНА ДРУГА ПОДОРОЖ В ІКСТЛАН ВІДУНСЬКЕ КІЛЬЦЕ СИЛИ У травні 1971 року я востаннє зустрівся з доном Хуаном в якості учня. Цього разу я приїхав до нього у такому саме настрої, як і всі попередні рази за десять років нашого з ним знайомства: його компанія була справжньою принадою для мене. З ним був його друг дон Хенаро, відун з індіанського племені Масатек. Я зустрічався з ними обома під час мого попереднього візиту в Мексику шість місяців тому. Я хотів запитати їх, чи залишалися вони весь цей час разом, коли дон Хенаро пояснив, що йому так подобається північна пустеля, що він повернувся як раз вчасно, щоб мати змогу зустрітися зі мною. Вони обидва засміялися, наче знали якусь таємницю. – Я приїхав саме заради тебе, – сказав дон Хенаро. – Це правда, – підтвердив його слова дон Хуан. Я нагадав дону Хенаро, що його спроби допомогти мені «зупинити світ» під час нашої минулої зустрічі мали на мене дуже згубний вплив. Цими словами я хотів дати йому зрозуміти, у дружній манері, що він мене лякає. Дон Хенаро почав нестримно сміятися, трясучись всім тілом і стукаючи ногами по землі, як маленька дитина. Дон Хуан також сміявся, уникаючи мого погляду. – Ти ж більше не збираєшся допомагати мені, доне Хенаро? – запитав я. Моє питання змусило їх обох засміятися ще сильніше. Дон Хенаро почав кататися по землі, регочучи, а потім ліг на живіт і почав плисти по підлозі. Коли я побачив, як він це робить, то зрозумів, що пропав. В цей момент моє тіло якимось чином зрозуміло, що кінець вже близько. Я не знав, кінець чого саме, але моя схильність все драматизувати і попередній досвід спілкування з доном Хенаро змусили мене повірити, що це може бути кінець мого життя. Під час нашої попередньої зустрічі дон Хенаро намагався підштовхнути мене до «зупинки світу». Його спроби були такими ексцентричними і прямолінійними, що дон Хуан був змушений втрутитися і попросити мене поїхати. Прояви сили, які демонстрував дон Хенаро, були настільки дивовижними і руйнівними, що змусили мене провести повну переоцінку власної особистості. Я повернувся додому, переглянув записи, які робив на самому початку навчання, і в мені зародилося якесь загадкове, абсолютно нове і незнайоме мені почуття, яке я почав остаточно усвідомлювати тільки зараз, коли побачив, як дон Хенаро плаває по підлозі. Це його плавання, – таке саме нечуване і дивуючи видовище, як і всі інші, які він виробляв переді мною раніше, – почалося з того, що він ліг обличчям до землі. Спочатку він так сильно сміявся, що все його тіло трусилося у конвульсіях, потім він почав махати ногами; але згодом його ноги почали рухатися одночасно з руками, якими він наче розгрібав воду, і дон Хенаро поплив по підлозі, неначе під ним була дошка з кульковими підшипниками. Він декілька разів змінював напрям руху, охоплюючи всю вільну площу перед будинком, маневруючи між мною і доном Хуаном. Дон Хенаро і раніше влаштовував переді мною клоунади, і кожного разу після них дон Хуан стверджував, що я був на межі «бачення». Моя нездатність «бачити» була обумовлена моїм наполегливим бажанням знайти всім діям дона Хенаро розумні пояснення. Цього разу я був напоготові, і коли він почав плавати, я не робив спроб зрозуміти і пояснити самому собі його дії. Я просто спостерігав, приголомшений видовищем, яке розгорталося переді мною. Дон Хенаро насправді ковзав на животі і грудній клітці. Мої очі почали скошуватися, і я продовжував дивитися на нього. Мене охопила впевненість в тому, що якщо я не робитиму спроб пояснити те, на що дивлюся, то почну «бачити», і усвідомлення цього факту викликало у мене глибоке занепокоєння. Моє тривожне передчуття було таким сильним, що я знову повернувся туди, звідки починав, заплутавшись в раціональних поясненнях. Дон Хуан, мабуть, спостерігав за мною. Він раптом штурхнув мене. Я автоматично повернувся в його бік і на мить відвів очі від дона Хенаро. Коли я знову на нього подивився, він вже стояв поряд зі мною – його голова була злегка нахилена, а підборіддя майже торкалося мого плеча. Я здригнувся від несподіванки, але не одразу: на секунду я вирячився на дона Хенаро, а потів відстрибнув назад. Вираз вдаваного здивування на його обличчі був таким кумедним, що я істерично засміявся. Проте, я розумів, що мій сміх був не зовсім звичайним. Моє тіло затряслося від нервових спазмів, які виходили з середньої частини мого живота. Дон Хенаро поклав мені руку на живіт, і конвульсивні посмикування припинилися. – Цей маленький Карлос так любить перебільшувати! – промовив він голосно вередливим тоном. А потім додав, копіюючи манери та інтонацію дона Хуана: – Хіба ти не знаєш, що воїн ніколи не сміється в такий спосіб? Його пародія на дона Хуана досконалою, і я засміявся ще дужче. Потім вони обидва кудись пішли, і їх не було години зо дві, до полудня. Коли вони повернулися, то розташувалися на майданчику перед будинком дона Хуана. Вони нічого не говорили і виглядали сонним, стомленими, якимись розсіяними. Довгий час вони сиділи нерухомо, повністю розслабленими. Рот у дона Хуана був трохи відкритий, немовби він дійсно спить, але його руки були складені на колінах і великі пальці ритмічно рухалися. Я відчув роздратування і змінив позу, в якій сидів. Після цього мене охопила заспокійлива безтурботність, і я, мабуть, заснув. Тихий сміх дона Хуана розбудив мене. Я відкрив очі – вони обидва дивилися на мене. – Коли тобі ні з ким базікати, ти спиш, – сказав дон Хуан, сміючись. – Боюсь, що так, – сказав я. Дон Хенаро ліг на спину і почав колотити ногами у повітрі. В якусь мить я подумав, що він знову збирається почати свою нервуючи клоунаду знову, але він швидко прийняв позицію зі схрещеними ногами. – Є дещо, що ти повинен знати, – сказав дон Хуан. – Я називаю це кубічним сантиметром шансу. У кожного з нас, – воїни ми, чи ні, – є кубічний сантиметр шансу, який з’являється перед очима час від часу. Різниця між воїном і звичайною людиною полягає в тому, що воїну відомо про це – отже, він завжди пильнує, перебуває у свідомому очікуванні свого кубічного сантиметру шансу, і він знає, що йому знадобиться вся його швидкість і відвага, щоб ухопити цей шанс. – Шанс, вдача, особиста сила, – як би ти це не називав, – є особливим станом речей. Це схоже на маленьку гілочку, яка з’являється перед нами і пропонує себе зірвати. Зазвичай ми занадто занурені у власні справи, чимось заклопотані, або просто дурні і ледачі, щоб зрозуміти, що це наш кубічний сантиметр вдачі. Воїн, з іншого боку, завжди готовий і зібраний, володіє достатньою енергією і кмітливістю, щоб ухопити його. – А твоє життя достатньо зібране? – запитав мене зненацька дон Хенаро. – Думаю, що так, – відповів я впевнено. – Ти вважаєш, що зможеш зірвати свій кубічний сантиметр вдачі? – запитав мене дон Хуан з недовірою в голосі. – Я вважаю, що роблю це постійно, – сказав я. – Я думаю, що ти уважно ставишся лише до речей, які тобі відомі, – сказав дон Хуан. – Можливо, я сам себе обманюю, але я вважаю, що зараз я знаю більше, ніж будь-коли раніше, – сказав я, дійсно маючи це на увазі. Дон Хенаро кивнув, погоджуючись зі мною. – Так, – сказав він, немовби говорячи сам до себе, – маленький Карлос дійсно зібраний і дуже пильний. Я відчув, що вони жартують наді мною. Я подумав, що, можливо, їх роздратувало моє твердження про мій позірний стан зібраності. – Я не хотів хвастати, – сказав я. Дон Хенаро підняв брови дугою і роздув ніздрі. Він глянув на мій нотатник і почав прикидатися, що пише. – Думаю, що Карлос більш зібраний, ніж будь-коли – сказав дон Хуан дону Хенаро. – Можливо, навіть занадто зібраний, – відрізав той. – Цілком можливо, – погодився з ним дон Хуан. Мені нічого було додати до цієї їх розмови, тому я мовчав. – Пам’ятаєш, як я заглушив твою машину? – промовив до мене дон Хуан. Його запитання було несподіваним і не стосувалося теми нашої попередньої розмови. Він мав на увазі випадок, коли мені ніяк не вдавалося завести двигун свого автомобіля, доки він не сказав, що дозволяє мені це зробити. Я зауважив, що таке неможливо забути. – Це були ніщо, – констатував дон Хуан впевнено. – Взагалі ніщо, адже так, Хенаро? – Саме так, – відмовив дон Хенаро байдуже. – Але чому? – запротестував я. – Те, що ти тоді зробив, було дійсно поза межами мого розумінням. – Ну, це не багато про що свідчить, – відмовив дон Хенаро. Вони обидва голосно засміялися, і дон Хуан поплескав мене по спині. – Хенаро може зробити щось набагато цікавіше, ніж просто змусити твою машину заглухнути, – сказав він. – Правда, Хенаро? – Правда, – відповів дон Хенаро, надувши губи як дитина. – І що ж він може зробити? – запитав я якомога безтурботніше. – Хенаро може змусити твою машину повністю зникнути! – голосно вигукнув дон Хуан. А потім додав: – Правда, Хенаро? – Правда, – відповів дон Хенаро найгучнішим людським голосом, який я коли-небудь чув. Я мимоволі підстрибнув; моє тіло здригнулося від декількох нервових спазмів. – Як це він може змусити всю мою машину зникнути? – запитав я. – Як це, Хенаро? – запитав дон Хуан. – А так, що я можу сісти в твою машину, завести двигун, і поїхати –пояснив дон Хенаро з не дуже переконливою серйозністю. – Зроби так, щоб машина зникла, Хенаро! – почав його підбивати дон Хуан жартівливим тоном. – Зроблено! – сказав дон Хенаро і глянув на мене скоса і похмуро. Він насупив свої брови так, що на них з’явилися зморшки, через що його погляд став пронизливим і дещо пустотливим. – Добре, – спокійно промовив дон Хуан, – давайте підемо і перевіримо машину. – Так! – відгукнувся дон Хенаро. – Давайте підемо і перевіримо машину. Вони підвелися, дуже повільно. Якусь мить я не знав, що я маю робити, але дон Хуан махнув мені, щоб я теж вставав. Ми почали підніматися на невеличкий пагорб перед його будинком. Вони йшли по обидва боки від мене – дон Хуан праворуч, а дон Хенаро ліворуч – і в шести-семи футах попереду, завжди залишаючись в полі мого зору. – Давайте перевіримо машину, – знову промовив дон Хенаро. Дон Хуан рухав своїми руками так, наче намотував якусь невидиму нитку. Дон Хенаро робив так само і повторював: «Давайте перевіримо машину». Вони йшли, трохи підстрибуючи, їх кроки були довшими, ніж зазвичай, а руки рухалися так, наче вони підштовхують, підганяють попереду себе якісь незримі предмети. Я ніколи раніше не бачив, щоб дон Хуан поводився по-клоунськи, і мені було трохи незручно дивитися на нього. Ми досягли верхівки і подивилися вниз, на місцину біля підніжжя пагорба в п’ятидесяти ярдах від нас, де була припаркована моя машина. Я відчув поштовх у животі. Машини не було! Я збіг з пагорба. Машини не було видно ніде навколо. Я почувався абсолютно розгубленим і дезорієнтованим. Моя машина була припаркована на цьому місці від самого ранку, коли я приїхав. З півгодини тому я ходив до неї за новою пачкою паперу для письма. Я навіть хотів залишити відкритими вікна через неймовірну спеку, але навколо було стільки москітів та інших летючих комах, що я передумав, і залишив все як є. Я знову огледів все навколо і підійшов до краю розчищеної ділянки – я відмовлявся думати, що моя машина просто зникла. Дон Хуан і дон Хенаро ходили поруч і повторювали за мною мої рухи – вдивлялися в далечінь, намагаючись розгледіти машину десь поблизу. На якусь мить мене раптом охопила ейфорія, яка одразу змінилася почуттям розгубленості і роздратування. Вони, здається, це помітили і почали ходити навколо мене, рухаючи своїми руками так, наче вони мнуть тісто. – Як ти вважаєш, що сталося з машиною, Хенаро? – запитав дон Хуан покірним тоном. – Я викрав її, – сказав дон Хенаро і зобразив з вражаючою майстерністю, як він перемикає передачі і керує автомобілем. Він зігнув коліна, прийнявши сидячу позу, і залишався в такій позиції декілька секунд, утримуючи її за рахунок сили м’язів ніг. Потім він переніс всю вагу на свою праву ногу, а ліву простягнув вперед, імітуючи натискання на педаль зчеплення. Губам він зобразив звук працюючого двигуна, і нарешті, в додаток до всього цього, він прикинувся, що наїхав на вибоїну на дорозі – його гойднуло вгору-вниз, і я неначе власними очима побачив безталанного водія, який підстрибує на сидінні, не випускаючи з рук кермо. Пантоміма дон Хенаро була вражаючою. Дон Хуан сміявся так, що не міг дихати. Я хотів приєднатися до їх веселощів, але не міг розслабитися. Я відчував загрозу і занепокоєння. Мене охопила ні з чим не зрівнянна тривога. Я наче весь горів із середини – я почав штовхати ногами маленькі камінці а закінчив тим, що вже жбурляв їх в різні боки з несвідомою, непередбачуваною люттю. Гнів, здається, прийшов ззовні і несподівано поглинув мене. Потім почуття роздратування зникло, так само загадково, як і з’явилося. Я зробив глибокий вдих і відчув себе краще. Я не наважувався дивитися на дона Хуана. Мені було ніяково через цей мій прояв гніву, і, в той же час, я хотів сміятися. Дон Хуан підійшов до мене і погладив по спині. Дон Хенаро поклав руку мені на плече. – Все добре, – сказав він, – продовжуй потурати собі. Розбий собі ніс аж до крові. А ще ти можеш взяти камінь і повибивати собі зуби. Тобі полегшає! А якщо й це не допоможе, то можеш тим самим каменем розчавити собі яйця на он тому валуні. Дон Хуан засміявся. Я сказав, що мені соромно за мою жалюгідну поведінку. Я знав, що на мене найшло. Дон Хуан сказав, що він переконаний, що я чудовою знаю, з чим пов’язана така моя поведінка, але прикидаюся, що не знаю; і саме цей акт прикидання змусив мене гніватися. Дон Хенаро був на диво спокійний; він декілька разів похлопав мене по спині. – Це трапляється з нами усіма, – сказав дон Хуан. – Що ти маєш на увазі, доне Хуане? – запитав дон Хенаро, імітуючи мій голос і кумедно зображуючи мою манеру ставити запитання. Дон Хуан почав говорити якусь нісенітницю на зразок: «Коли світ стає догори ногами, ми всі стоїмо як треба, а коли світ стає як треба, ми всі перевертаємося догори ногами. А зараз, коли і світ, і ми стоїмо як треба, нам здається, що ми висимо догори ногами…» Він продовжував і продовжував нести цю маячню, а дон Хенаро зображував, як я роблю записи. Він щось записував у невидимому нотатнику, роздуваючи ніздрі і не зводячи очей з дона Хуана. Дону Хенаро вдалося чудово передати мою звичку робити записи, не дивлячись в блокнот, щоб не порушувати природній хід розмови. Його вистава була надзвичайно кумедною. Несподівано мені стало дуже легко, я почувався щасливим. Їх сміх був дуже заспокійливим. На хвилинку я повністю розслабився і щиро засміявся. Але потім мене охопила чергова хвиля занепокоєння, розгубленості і роздратування. Я почав думати, що те, що відбувається, є неможливим; воно є немислимим, неприйнятним з логічної точки зору, з якої я звик дивитися на світ. І все ж, як суб’єкт сприйняття (perceiver) я сприймав той факт, що моєї машини не було. Мені спало на думку, – як це було завжди, коли дон Хуан демонстрував мені явища, які я не здатен був пояснити, – що мене дурять за допомогою звичайних, зрозумілих речей. У стресовій ситуації мій розум завжди несвідомо, але наполегливо будував одну й ту саму логічну конструкцію. Я почав підраховувати, скільки помічників знадобилося б дону Хуану в дону Хенаро, щоб підняти мою машину і перенести її з того місця, де я її залишив. Я був абсолютно впевнений в тому, що закрив всі двері. Ручне гальмо були підняте, зчеплення виключене а кермо заблоковане. Щоб зрушити автомобіль з місця, їм довелося б піднімати його весь. Така операція вимагала б залучення робочої сили, яку, за моїм переконанням, ніхто з них не міг би забезпечити. Можливим також був й інший варіант: хтось з їх знайомих зламав замок, завів машину без ключів, і вкрав її. Щоб зробити це, необхідно було володіти спеціальними знаннями і навичками, про які, я був впевнений, ніхто з них не має жодної уяви. Єдиним іншим можливим поясненням було те, що, можливо, вони мене загіпнотизували – їх рухи були незнайомими і дуже підозрілими, і могли викликати блокування мого мисленевого процесу. Я подумав, що якщо вони дійсно мене загіпнотизували, то я напевне знаходжуся у стані зміненої свідомості. Досвід мого спілкування з доном Хуаном свідчив про те, що у стані зміненої свідомості людина не здатна запам’ятовувати події, які з нею відбуваються. Кожного разу сприймаючи іншу, незвичну реальність, я не міг прослідкувати чітку послідовність, порядок подій. Зважаючи на це, я прийшов до висновку, що рано чи пізно має наступити момент, коли я помічу розрив у послідовності мого сприйняття. Наприклад, я дивитимуся на гору, а потім раптом усвідомлю, що дивлюся у протилежному напрямі – на долину, але при цьому не буду пам’ятати, як я повертався. Я подумав, що якщо мені вдасться помітити щось подібне, то у мене буде достатньо підстав для пояснення зникнення автомобіля гіпнотичним станом, в який вони мене ввели. Отже, мені залишалося лише одне: якомога уважніше слідкувати за всім, що відбувається. – Де моя машина? – запитав я їх обох. – Де його машина, Хенаро? – запитав дон Хуан дуже серйозним тоном. Дон Хенаро почав перевертати невеликі камінці і щось шукати під ними, збуджено пересуваючись по всій галявині, на якій я припаркував машину. Він перевертав буквально кожний камінь. Час від часу він прикидався розлюченим і жбурляв каміння в кущі. Дону Хуану, здається, ця вистава неймовірно подобалася – він тихенько посміювався і практично повністю забув про мене. Дон Хенаро вже був готовий закінчити жбурляти каміння, зображуючи вдаване розчарування, аж раптом він помітив справжню брилу – єдиний великий і важкий камінь на ділянці. Він спробував її перевернути, але вона була занадто важкою і глибоко заритою в ґрунт. Він напружувався і пихтів, аж поки весь не спітнів. Дон Хенаро сів на брилу і попросив дона Хуана допомогти йому. Дон Хуан повернувся до мене і з сяючою посмішкою сказав: – Пішли, допоможемо Хенаро. – Що він робить? – запитав я. – Він шукає твою машину, – відповів дон Хуан так, наче це були цілком очевидно. – Заради бога! Як він може знайти її під каменем? – вигукнув я. – Заради бога! А чому б ні? – відгукнувся дон Хенаро, і вони обидва зареготали. Нам ніяк не вдавалося зрушити брилу з місця, і дон Хуан запропонував піти до будинку і знайти там товсту колоду, щоб використати її як важіль. По дорозі до будинку я сказав їм, що вважаю їх дії безглуздими, і що немає ніякої необхідності робити зі мною те, що вони роблять. Дон Хенаро пронизливо подивився на мене. – Хенаро дуже скрупульозна людина, – сказав дон Хуан серйозним тоном. – Він настільки ж скрупульозний і педантичний, як і ти. Ти сам казав, що ніколи не залишиш жодного камінця не перевернутим. Він такий самий. Дон Хенаро похлопав мене по плечу і сказав, що дон Хуан абсолютно правий, і що насправді він хоче бути таким як я. Він глянув на мене, роздувши ніздрі і з божевільним блиском в очах. Дон Хуан ляснув у долоні і кинув свого капелюха на землю. Ми пошукали навколо будинку, і Хенаро знайшов довгу і достатньо товсту колоду, яка колись, напевно, слагувала балкою. Він поклав її собі на плечі, і ми знову рушили до місця, де я залишив свою машину. Ми піднімалися на пагорб і вже майже дійшли до повороту стежини, звідки було видно ділянку, аж раптом мене осяяло. Я подумав, що зможу побачити машину, якщо першим подивлюся на те місце, де вона має бути – до того, як це зроблять вони. Але коли я досяг повороту і глянув вниз, машини там не було. Дон Хуан і дон Хенаро, мабуть, зрозуміли мої наміри, і бігли за мною голосно регочучи. Зійшовши з пагорбу, вони одразу почали працювати. Декілька хвилин я спостерігав за ними. Їх дії були абсолютно незбагненними. Вони не прикидалися, що працюють; вони були повністю поглинені в роботу, намагаючись перевернути брилу, щоб знайти під нею мою машину. Для мене це було занадто, і я приєднався до них. Вони пихтіли, хрипіли і кричали, а дон Хенаро вив як койот; піт котився з них градом. Я помітив, якими вражаюче сильним були їхні тіла, особливо у дона Хуана. Поряд з ними я виглядав кволим хлопчаком. Дуже скоро я також весь спітнів. Нарешті нам вдалося перевернути валун, і дон Хенаро з хворобливою ретельністю дослідив кожний сантиметр ґрунту під ним. – Ні, її тут немає, – заявив він. Після цих слів вони обидва повалилися на землю і зареготали. Я знервовано засміявся. У дона Хуана, здається, почалися справжні конвульсії – він закрив лице руками і, лежачи на землі, здригався всім тілом від сміху. – В якому напрямку підемо зараз? – запитав дон Хенаро після довгого відпочинку. Дон Хуан вказав напрямок рухом голови. – Куди ми зібралися? – запитав я. – Шукати твою машину! – відповів дон Хуан, цього разу без посмішки. Вони стали по обидва боки від мене і ми пішли у чагарник. Ми пройшли лише декілька кроків, коли раптом дон Хенаро зупинив нас. Він навшпиньки підійшов до округлого куща в декількох кроках від нас, подивився всередину нього крізь гілки, і сказав, що машини там немає. Ми деякий час йшли, аж раптом дон Хенаро зробив жест рукою, щоб ми зберігали тишу. Він став навшпиньки, вигнув спину дугою і витягнув руки над головою, підігнувши пальці наче кігті. Там, звідки я стояв, його тіло в цій позиції нагадувало латинську літеру S. Якусь мить він стояв такій позі а потім буквально стрибнув головою вперед на довгий сук з висохлим листям. Він обережно підняв його з землі, роздивився з усіх боків і знову зауважив, що машини тут немає. Ми продовжували рухатись крізь чапараль, а дон Хенаро весь час шукав щось у кущах, залазив на невеличкі деревця пало верде і уважно роздивлявся їх крону лише для того, щоб в черговий раз заявити, що машини там немає. Тим часом я намагався якомога ретельніше запам’ятовувати все, що я бачив і з чим мав справу. Послідовність і впорядкованість мого сприйняття світу були такими самими, як зазвичай. Я торкався до скель, кущів, листя, фокусував погляд на близьких предметах і на далеких об’єктах, дивлячись по черзі то правим, то лівим оком. Але всі мої спостереження свідчили про те, що ми просто мандрували крізь чапараль, як я робив це багато разів у звичних ситуаціях. Дон Хенаро ліг на живіт, і попросив нас зробити те саме. Він поклав підборіддя на складені долоні. Дон Хуан ліг поруч з ним, і вони обидва почали роздивлятися горбовинки на ґрунті, які були схожі на крихітні пагорби. Раптом дон Хенаро широким рухом правої руки неначе ухопив щось понад самою поверхнею землі. Вони обидва швидко підвелися. Дон Хенаро тримав щось у правому кулаці; він жестом вказав нам, щоб ми підійшли і подивилися. Він почав повільно розкривати кулак, і коли він був вже наполовину відкритий, з нього вилетів якийсь великий чорний предмет. Все сталося так несподівано, і предмет був таким великим, що я відстрибнув назад і ледь не втратив рівновагу. Дон Хуан підтримав мене. – Це була не машина, – жалісним тоном поскаржився дон Хенаро. – Це була клята муха! Вибачай. Вони обидва уважно вивчали мене поглядами. Вони стояли напроти мене, але не дивилися на мене прямо, а роздивлялися кутками своїх очей. Це тривали доволі довго. – Це ж була муха, правда? – запитав мене дон Хенаро. – Думаю, що так, – відповів я. – Не думай, – сказав дон Хуан наказовим тоном. – Що ти бачив? – Я бачив, як щось розміром з ворону, вилетіло з руки, – сказав я. Мої слова цілком відповідали тому, що я бачив. Я не збирався жартувати, але вони, здається, сприйняли моє твердження як найкумеднішу річ, яку вони почули за весь день. Вони стрибали як діти і реготали, аж поки не почали задихатися. – Думаю, з Карлоса поки що достатньо, – сказав дон Хуан. Його голос був сиплим від сміху. Дон Хенаро сказав, що ми були вже близько, що йому майже вдалося знайти мою машину – він відчуває це. Дон Хуан сказав, що ми знаходимося у горбистій місцевості, і це ускладнює наші пошуки. Дон Хенаро зняв свого капелюха і прив’язав до його лямок мотузку, яку дістав зі своєї торби. Свій шерстяний пояс він прилаштував до жовтої китиці, яка звисала з крисів його капелюха. – Я роблю повітряного змія з мого капелюха, – пояснив він мені. Я подивився на те, що він робить, і подумав, що він жартує. Я завжди вважав себе знавцем повітряних зміїв. У дитинстві мені доводилося робити дуже складних повітряних зміїв, і я знав, що криси солом’яного капелюха дона Хенаро були недостатньо міцними, щоб витримати вітер. Крім того, тулія капелюха була занадто глибокою, через що повітря циркулюватиме всередині неї і не дозволить змію відірватися від землі. – Ти вважаєш, що він не полетить, чи не так? – запитав мене дон Хуан. – Я знаю, що не полетить, – сказав я. Дон Хенаро не звернув уваги на моє зауваження і закінчив прилаштовувати мотузку до свого капелюха-змія. День був вітряний. Дон Хенаро побіг з пагорба а дон Хуан тримав змія в руках. Потім дон Хенаро натягнув мотузку і клятий капелюх дійсно полетів! – Дивися, дивися на змія! – закричав мені дон Хуан. Той декілька разів пірнув вниз, але залишився висіти у повітрі. – Не зводь очей зі змія! – сказав дон Хуан дуже твердо. На декілька секунд у мене запаморочилося в голові. Дивлячись на змія, я поринув у дуже глибокий спогад – я наче перенісся у часі і сам запускав повітряного змія у вітряний день на пагорбах мого рідного містечка. На якусь мить цей спогад охопив мене всього, і я перестав усвідомлювати плин часу. Я почув, як дон Хенаро щось кричить, і побачив як змій декілька разів пірнув у повітрі вгору-вниз і впав на землю туди, де стояла моя машина. Все відбулося так швидко, що я не встиг усвідомити, що сталося. У мене паморочилося в голові, і я не міг зосередитися, а в умі залишався якийсь незрозумілий образ: чи то я бачив, як капелюх дона Хенаро перетворився на машину, чи то як він просто впав на кришу автомобіля. Мені хотілося вірити в останній варіант: що дон Хенаро показав мені за допомогою капелюха, де знаходиться машина. Власне кажучи, це не мало особливого значення, – обидва варіанти були однаково дивовижні, – але мій розум як завжди чіплявся за те, що дозволяло б йому зберігати контроль над ситуацією. – Не опирайся цьому, – почув я голос дона Хуана, і одразу відчув, як щось зсередини мене ось-ось вийде не поверхню. Неконтрольовані думки і образи заповнили мене, неначе я засипаю. Приголомшений, я дивився на машину. Вона стояла на рівній кам’янистій ділянці у ста футах від мене. Складалося так враження, наче хтось щойно її туди поставив. Я побіг до неї і почав розглядати з усіх боків. – Та щоб тебе!.. – закричав дон Хуан. – Навіщо ти вирячився на машину? Зупини світ! А потім, як уві сні, я почув його крик: – Капелюх Хенаро! Капелюх Хенаро! Я повернувся до них. Вони дивилися прямо на мене пронизливими поглядами. Я відчув біль у животі. У мене миттєво розболілася голова і я відчув себе хворим. Дон Хуан і дон Хенаро з цікавістю роздивлялися мене. Декілька хвилин я посидів біля машини, а потім, все ще погано розуміючи, що відбувається, відкрив двері і впустив дона Хенаро на заднє сидіння. Дон Хуан заліз за ним і сів поруч. Мені здалося це дивним, тому що він зазвичай сідав попереду. Ми рушили до будинку дона Хуана. Для мене все було немов уві млі, я вже більше не залишався самим собою. У мене дуже болів живіт і так сильно нудило, що я втратив останні краплини тверезого сприйняття реальності і вів машину на автоматі. Я чув, як дон Хуан і дон Хенаро на задньому сидіння сміються і хихикають як діти. Я почув, як дон Хуан запитав мене: «Ми вже під’їжджаємо?» Я спробував зорієнтуватися, де ми знаходимося, і, побачивши, що ми вже дуже близько, пробурмотів йому у відповідь: «Майже приїхали». Вони буквально завили від сміху. Вона хлопали у долоні і ляскали себе по стегнам. Коли ми під’їхали до будинку, я машинально вистрибнув з автомобіля і відкрив їм двері. Дон Хенаро виліз першим і подякував мені за найспокійнішу і найприємнішу поїздку, яку він коли-небудь здійснював. Дон Хуан сказав те саме. Я не звертав уваги на їх слова. Я закрив машину і ледь дійшов до будинку. Засипаючи, я чув їх регіт. ЗУПИНКА СВІТУ Наступного дня як тільки я проснувся, то одразу почав розпитувати дона Хуана. Він рубав дрова за будинком. Дона Хенаро ніде поблизу не було. Дон Хуан сказав, що говорити немає про що. Я зазначив, що мені вдалося залишатися безпристрасним і контролювати своє бажання все пояснити, коли дон Хенаро «плавав по підлозі». Але, стримуючи себе, я не зміг зрозуміти, що відбувається. Після зникнення моєї машини я мимоволі зациклився на пошуку логічних пояснень, але це не допомогло мені також. Я сказав дону Хуана, що моє наполегливе бажання мати пояснення для будь-чого не пов’язане з моїм свідомим вибором – я не намагаюсь навмисне бути складним. Просто це бажання настільки глибоко сидить всередині мене, що пересилює будь-які інші наміри. – Це як хвороба, – сказав я. – Хвороб не буває, – спокійно відмовив мені дон Хуан. – Є тільки індульгування. Ти потураєш собі, намагаючись все пояснити. Адже в твоєму випадку пояснення більше не потрібні. Я продовжив наполягати на тому, що здатен діяти нормально, тільки коли розумію те, що відбувається навколо. Я зауважив, що за час нашого з ним знайомства я радикальним чином змінив свою особистість, і головною умовою, яка зробила такі зміни можливими, було те, що я був здатен пояснити собі їх необхідність. Дон Хуан тихо засміявся. Довгий час він мовчав. – Ти дуже розумний, – нарешті промовив він. – Ти знову повертаєшся туди, де завжди був. Однак, цього разу все кінчено. Тобі немає куди повертатися. Я більше нічого тобі не пояснюватиму. Все, що Хенаро робив з тобою вчора, призначалося для твого тіла, отже, дозволь йому вирішувати, що є що. Дон Хуан говорив дружнім тоном, але в його словах відчувалася якась незвична відстороненість, і мене охопило нездоланне почуття самотності. Я сказав дону Хуану про свій смуток. Він посміхнувся і легенько стиснув мою долоню. – Ми всі – істоти, які помруть, – промовив він м’яко. – У нас більше немає часу для того, що ми звикли робити. Ти повинен підключити все те нероблення, якому я тебе навчив, і зупинити світ. Він знову стиснув мою долоню. Його дотик був дружнім, але твердим – він наче запевняв мене у своїх теплих почуттях і турботі, і в той же час нагадував про важливість непохитного прагнення визначеної мети. – Я казав тобі, що я займаюся тобою, – промовив дон Хуан, не випускаючи моєї руки. – Але зараз ти повинен сам піти в ті дружні гори. Він вказав підборіддям на далеке пасмо гір на південному сході і пояснив, що я повинен залишатися там, аж доки моє тіло скаже мені йти назад. Після цього я повинен повернутися до його будинку. Дон Хуан почав легенько підштовхувати мене у напрямку машини, даючи зрозуміти, що я повинен припинити балачки і якомога швидше вирушати. – Що я повинен там робити? – запитав я. Він нічого не відповідав а лише замахав головою. – Досить цього, – нарешті промовив він і вказав пальцем на південний схід. – Їдь туди, – додав він різко. Я їхав на південь а потім на схід по дорогам, які завжди використовував, коли подорожував з доном Хуаном. Я залишив машину неподалік від місця, де закінчувалася ґрунтова дорога, і рушив по знайомій стежці у напрямку високого плато. Піднявшись на плато, я зупинився, не знаючи, що робити далі, тому почав блукати по ньому, шукаючи місце для відпочинку. Раптом я помітив ліворуч від себе невеличку ділянку. Мені здалося, що хімічний склад ґрунту на ній відрізняється від оточуючого, але коли я сфокусував на ній погляд, то не помітив ніякої явної різниці. Я зупинився в декількох футах від неї і спробував «відчути», як завжди рекомендував мені робити дон Хуан. Я залишався нерухомим, мабуть, близько години. Мої думки почали поступово згасати, поки я остаточно не перестав розмовляти з собою. Потім у мене з’явилося почуття роздратування. Воно, здається, було зосереджено в моєму животі і стало гострішим, коли я повернувся в сторону ділянки. Мене наче відштовхнуло від неї, і я відчув необхідність відійти звідти. Я почав сканувати землю скошеними очима, і дуже скоро натрапив на великий плаский камінь. Я зупинився перед ним. В цьому камені не було нічого такого особливого, що могло б привабити мене – я не помітив ніяких специфічних кольорів або відблисків, і все ж, він мені подобався. У мене з’явилося почуття якоїсь фізичної задоволеності, і я сів трохи посидіти на камінь. Я безцільно блукав по високогірному плато і по оточуючим горам весь день, не знаючи, що робити і чого очікувати, і повернувся до плаского каменя, коли почало сутеніти. Я знав, що вночі я буду на цьому місці в безпеці. Наступного дня я вирушив далі на схід, вище у гори. Наприкінці дня я досяг ще більш високого плато. Мені здалося, що я вже бував на ньому раніше. Я огледівся навколо, щоб зорієнтуватися, але оточуючі гірські вершини були мені незнайомі. Ретельно обійшовши все навколо, я обрав собі місце для відпочинку на краю безплідної кам’янистої ділянки. Я почувався дуже комфортно і розслаблено, сидячи там. Я хотів дістати трохи їжі зі свого глека, але той виявився пустим. Я випив трохи води – вона була теплою і затхлою. Мені нічого іншого не залишалося, як повертатися до будинку дона Хуана, і я почав міркувати, чи варто мені вирушати прямо зараз. Я ліг на живіт і підклав руку під голову, але відчув себе незручно, тому декілька разів змінював позу, аж поки не повернувся головою на захід. Сонце було вже низько. Мої очі втомилися. Я подивився на землю і побачив великого чорного жука. Він виповз з-поза невеликого камінця, штовхаючи кульку з навозу вдвічі більшу за нього. Я довго спостерігав за ним. Комаху, здається, зовсім не турбувала моє присутність, і вона продовжувала штовхати свій тягар крізь камінці, корені і нерівності ґрунту. Наскільки я знав, жук не був здатен відчути мою присутність, але у мене з’явилася думка, що я не можу бути в цьому повністю впевненим. Ця думка викликала серію раціональних міркувань стосовно природи світу комахи і його несхожості на мій світ. Ми з жуком існували в одному й тому самому світі, але очевидно світ був різним для кожного з нас. Я поринув у споглядання за жуком і був вражений його величезною силою, яка була необхідна, щоб перекочувати кульку з гною крізь каміння та тріщини в скелі. Я дуже довго спостерігав за комахою, і в якийсь момент звернув увагу на тишу навколо мене. Лише вітер свистів у листі чапаралю. Я відірвав погляд від землі, швидким несвідомим рухом повернув голову наліво і побачив, як по скелі в декількох футах від мене майнула ледь помітна тінь. Спочатку я не звернув на це уваги, але потім усвідомив, що вона була ліворуч від мене. Я ще раз різко повернув голову, і мені вдалося чітко розгледіти тінь на скелі. За якусь мить вона сковзнула вниз, і земля засмоктала її, наче чорнильну пляму. Озноб пройшов у мене по спині. Я подумав, що смерть спостерігала за мною і за жуком. Я хотів подивитися на комаху, але вона вже кудись зникла – напевно, доповзла до своєї нірки і скинула в неї кульку з навозу. Я ліг обличчям на гладку поверхню каменю. Жук виповз із глибокої нірки в землі і зупинився в декількох дюймах від мого обличчя. Мені здалося, що він дивиться на мене, і на якусь мить я подумав, що він знає про мою присутність, можливо, так само, як я знав про присутність своєї смерті. Мене сипнуло морозом. Зрештою, ми з жуком були не таким вже й різними: смерть спостерігала, сидячі на цій скелі, за нами обома. Я відчув надзвичайне піднесення: ми з жуком були в однаковому становищі – ніхто з нас не був кращим за іншого. Наша смерть робила нас рівними. Моє піднесення і радість були такими всеохоплюючими, що я заплакав. Дон Хуан був правий. Він завжди був правий. Я жив у неймовірному загадковому світі, і, як і будь-хто інший, я був неймовірною загадковою істотою – і все ж, я був не важливішим за жука. Я почав витирати очі тильною стороною долоні і помітив людину, або щось, що нагадувало по формі людину. Воно знаходилося праворуч від мене на відстані близько п’ятидесяти ярдів. Я сів рівно і спробував роздивитися його. Сонце було практично на самому обрії, і його яскраве жовтувате світло заважало мені добре розгледіти фігуру. В цей момент я почув своєрідний гуркіт, схожий на звук від реактивного літака. Коли я зосередив на ньому увагу, гуркіт переріс нескінченне пронизливе металеве свистіння, яке згодом перетворилося у гіпнотичний і дуже мелодичний звук. Він був схожий на вібрацію електричного струму – я уявив собі, як дві наелектризовані сфери сходяться одна з одною, або як два наелектризованих металевих куба труться один об одного, аж поки, нарешті, не з’єднуються, наче під впливом магнітного поля. Я знову спробував розгледіти людину, яка, здається, ховалася від мене, але зміг побачити лише темну форму поряд з кущами. Я склав руки козирком над очима, але в цю мить освітлення змінилося і я зрозумів, що все це було оптичною ілюзією, грою тіней у листві. Я відвів очі і побачив койота, який легкою риссю біг по пустелі. Койот знаходився приблизно в тому місці, де, як мені здалося, я бачив людину. Він пробіг близько п’ятидесяти ярдів у південному напрямку а потім зупинився, повернувся, і пішов в мій бік. Я декілька разів крикнув, щоб відстрашити його, але це не подіяло. У мене з’явилися побоювання, що він може бути скаженим, тому я і вирішив взяти декілька каменів, щоб захиститися в разі нападу. Коли тварина підійшла до мене на десять-п’ятнадцять футів, я нарешті зрозумів, що вона ніяким чином не збуджена; навпаки, вона здавалася абсолютно спокійною і не боялася мене. Койот повільно підійшов і зупинився у трьох-чотирьох футах від мене. Ми подивилися один на одного, і він підійшов ще ближче. Погляд його коричневих очей був дружнім і ясним. Я сів на камінь, а койот стояв, майже торкаючись мене. Я занімів. Мені ніколи не доводилося бачити дикого койота так близько, тому єдине, що спало мені на думку в цю мить, це заговорити з ним. Я промовив до нього, як це роблять люди, розмовляючи з собаками. А потім мені раптом здалося, що койот «сказав» мені щось у відповідь. Я був абсолютно впевнений, що він щось мені відповів. Але у мене не було часу обміркувати свої почуття, тому що койот знову «заговорив». Він не те щоб промовляв слова – я не чув їх так, як чую слова, які промовляють люди – у мене було скоріше «відчуття», що він щось говорить. І це почуття не було схоже на те, що відчуває людина, коли вона спілкується зі своїми домашніми тваринами. Койот насправді щось сказав: він згенерував думку, і вона була мені повідомлена за допомогою чогось на зразок фрази. Я сказав: «Як справи, маленький койоте?». І мені здалося, що я почув, як тварина відповіла: «Добре, а як твої?» Потім койот повторив своє запитання, і я підстрибнув від несподіванки. Тварина залишилася нерухомою – її зовсім не злякали мої різкі рухи, а погляд залишився дружнім і ясним. Койот ліг на живіт, нахилив голову і запитав: «Чому ти боїшся?» Я сів обличчям до нього і почав вести найдивнішу розмову у своєму житті. Нарешті, койот запитав мене, що я роблю в цих горах, і я відповів, що прийшов сюди, щоб «зупинити світ». Він сказав «Que bueno!», і тут я зрозумів, що цей койот – двомовний. Іменники і дієслова в його фразах були англійськими, а сполучники і вигуки – іспанськими. Я подумав, що знаходжуся в присутності койота чикано. Я почав сміятися над абсурдністю цієї ситуації, і мій сміх переріс у істерику. А потім раптом весь тягар неймовірності того, що відбувається, звалився на мене, і мій розум захитався. Койот підвівся на лапи, і наші погляди зустрілися. Я невідривно дивився в його очі. Я відчував, як вони неначе штовхають мене, і раптом тварина заграла всіма кольорами веселки а потім засвітилася. Мій розум немовби знову переживав подію, яка сталася десять років назад, коли я під впливом пейоту став свідком перетворення звичайного собаки на незабутню сяючу істоту. Койот неначе викликав з моєї пам’яті цей спогад, і він наклався на форму тварини – вона стала плинною, мінливою, блискучою істотою. Її сяяння засліплювало. Я хотів прикрити очі руками, але не міг поворухнутися. Сяюча істота торкнулася якоїсь незрозумілої частини моєї сутності, і моє тіло охопило таке цілковите і невимовне почуття тепла і благополуччя, що це було схоже на вибух. Я заціпенів; однак, не відчуваючи своїх ніг або будь-якої іншої частини свого тіла, я все ж стояв прямо. Не уявляю, як довго я так простояв. Сяючий койот і пагорб, на якому я був, розтанули, у мене не було ніяких думок і почуттів – все неначе вимкнулось, і я вільно плив у просторі. Раптом я відчув поштовх у тілі, і мене огорнуло щось, що мене запалило. Я зрозумів, що на мене світить сонце. Я неясно розрізняв далеке пасмо гір на заході. Сонце практично зайшло за обрій. Я дивився прямо на нього, а потім побачив «лінії світу». Власне, простір переді мною був наповнений неймовірною кількістю сяючих білих ліній, які простягнулися в усі можливі боки і перетинали все навколо мене. В якусь мить я подумав, що, можливо, це я дивлюсь на сонячне світло крізь вії. Я моргнув. Лінії залишилися на місці, перетинаючи або накладаючись на все, що мене оточувало. Озирнувся навколо, розглядаючи новий незвичайний світ. Лінії можна було чітко розрізнити, і вони нікуди не зникали, навіть коли я не дивився на сонце. Мені здалося, що я простояв на тій вершині у стані екстазу цілу вічність, хоча пройшло лише декілька хвилин – поки сонце заходило за обрій. Але для мене це була вічність. Я відчував, як весь світ навколо і моє власне тіло були просякнуті чимось зігріваючим і заспокійливим. Я знав, що розкрив таємницю. Вона була такою простою. Мене переповнили нові, незнайомі почуття. Ніколи в житті я не переживав такої всеохоплюючої, божественної ейфорії, такого спокою, такого глибокого розуміння; і все ж мені не вдавалося пояснити цю таємницю словами, або навіть помислити її, але мої тіло її знало. Потім я чи то заснув, чи то зімлів. Коли свідомість повернулася до мене, я лежав на камені. Я підвівся. Світ став знову таким, яким був завжди. Темнішало; я вирушив назад, туди, де залишив машину. Наступного ранку, коли я приїхав, то застав дона Хуана самого в його будинку. Я запитав його про дона Хенаро, і він відповів, що той був десь недалеко, вирішував якісь справи. Я одразу почав розповідати йому про свій неймовірний новий досвід. Він слухав з явною зацікавленістю. – Ти просто зупинив світ, – промовив він, коли я закінчив свій звіт. Декілька секунд ми мовчали, а потім дон Хуан сказав, що я повинен подякувати дону Хенаро за його поміч. Здається, він був задоволений мною, що траплялося нечасто – він хлопав мене по спині і посміхався. – Але хіба це мислимо, щоб койот розмовляв? – сказав я. – Це була не розмова, – сказав дон Хуан. – А що тоді? – Твоє тіло розуміло вперше. Але ти так і не усвідомив, що, по-перше, це був не койот, а, по-друге, що це була не розмова, яку зазвичай ведуть люди між собою. – Але койот справді говорив, доне Хуане! – Ну, і хто тепер ідіот? Після стількох років навчання ти мав би розуміти все краще. Вчора ти зупинив світ і, можливо, навіть бачив. Магічна істота сказала тобі щось, і твоє тіло змогло це зрозуміти, тому що світ обрушився. – Світ був таким самим, як і зараз, доне Хуане. – Ні, не таким. Сьогодні койоти нічого тобі не говорять, і ти не бачиш ліній світу. Вчора тобі легко все це вдалося, тому що щось зупинилося в тобі. – А що саме зупинилося в мені? – Вчора в тобі зупинилося те, що люди говорили тобі про світ. Від самого нашого народження люди говорять нам, що світ такий і такий, і внаслідок цього нам залишається дивитися на нього саме так, як нам говорять. Ми подивилися один на одного. – Вчора світ став таким, яким його бачать відуни, – продовжив він. – В цьому світі койоти розмовляють, і олені також, як я колись тобі розповідав, і гримучі змії, і дерева, і всі інші живі істоти. Але я хотів навчити тебе баченню. Можливо, тепер ти розумієш, що бачення приходить лише тоді, коли людина проскакує між двома світами – світом простих людей і світом відунів. Ти зараз затиснений між ними. Ти вважаєш, що вчора з тобою розмовляв койот. Будь-який відун, який не бачить, вважав би так само. Але той, хто бачить, знає, що вважати так – значить прив’язати себе до відунського сприйняття реальності. І навпаки: не вірити в те, що койоти розмовляють – значить прив’язати себе до світу звичайних людей. – Ти маєш на увазі, доне Хуане, що ані відунський світ, ані світ звичайних людей не є реальними? – Вони обидва реальні. Вони здійснюють на тебе вплив. Ти, наприклад, міг би запитати койота про що завгодно, і він був би зобов’язаний відповісти тобі. Але справа в тому, що на койотів не можна покластися – вони хитруни і пройдисвіти. Твоя доля – не мати надійного компаньйона серед тварин. Дон Хуан пояснив, що койот може стати моїм компаньйоном на все життя, але мати товаришем койота для відуна не бажано. Він сказав, що було б ідеально, якщо б я поговорив із гримучою змією, оскільки вони стають незрівнянними компаньйонами. – На твоєму місці я б ніколи не довіряв койоту, – зауважив він. – Але ти не такий, як я. Можливо, ти навіть зможеш стати койотним відуном. – Хто такий койотний відун? – Той, хто дізнається багато речей від своїх братів-койотів. Я хотів продовжити розпитувати його, але дон Хуан зробив жест рукою, щоб я замовк. – Ти бачив лінії світу, – сказав він. – Ти бачив сяючу істоту. Зараз ти майже готовий зустрітися із союзником. Ти чув його гуркіт, схожий на звук реактивного літака. Він чекатиме на краю рівнини, рівнини, на яку я приведу тебе сам. Довгий час ми мовчали. Дон Хуан сидів, склавши руки на животі. Його великі пальці ледь помітно ворушилися. – Хенаро також піде з нами на ту рівнину. – промовив він несподівано. – Саме він допоміг тобі зупинити світ. Дон Хуан подивився на мене пронизливо. – Я ще дещо тобі скажу. – додав він, сміючись. – Зараз це вже не має значення. Хенаро нічого не робив з твоєю машиною в той день. Він просто змусив тебе дивитися на світ так, як це роблять відуни, а в їх реальності твоєї машини немає. Хенаро хотів зламати твою впевненість. Його клоунада дала твоєму тілу зрозуміти, що намагатися все пояснити – безглуздо. А коли він запустив свого змія, ти практично бачив. Ти знайшов свою машину і перебував в той момент в обох світах. Ми ледь не повмирали від реготу, тому що ти насправді думав, що везеш нас додому на машині з того місця, де ти її знайшов. – Але як йому вдалося змусити мене бачити світ очима відуна? – Я був з ним. Ми обидва знаємо той світ. Коли людина знає іншу реальність, то для того, щоб в неї увійти, їй лише потрібно задіяти те додаткове кільце сили, яке є у відунів, і про яке я тобі розповідав. Для Хенаро це раз плюнути. Шукаючи твою машину під камінням, він відволікав твою увагу, щоб ти не почав думати і дозволив своєму тілу побачити. Я сказав дону Хуану, що події останніх трьох днів практично повністю зруйнували моє бачення світу, і що протягом десяти років мого з ним знайомства в мені ще ніколи не відбувалося таких глибоких зрушень, навіть тоді, коли я вживав психотропні рослини. – Рослини сили повинні були лише допомогти тобі, – сказав дон Хуан. – Найголовніше, щоб тіло зрозуміло, що воно може бачити. Тільки тоді людина усвідомлює, що світ, на який вона дивиться щодня, є лише описом світу. Я хотів показати тобі саме це. На жаль, у тебе залишилося дуже мало часу перш ніж за тебе візьметься союзник. – А союзнику обов’язково за мене братися? – Цього неможливо уникнути. Щоб бачити, ти повинен навчитися відунському опису світу, а для цього необхідно прикликати союзника. Коли ти зробиш це, все трапиться саме собою. – Хіба ти не можеш навчити мене бачити, не викликаючи союзника? – Ні. Щоб бачити, ти повинен навчитися дивитися на світ по-іншому. А єдиним іншим способом дивитися на світ, який я знаю, є відунський. ПОДОРОЖ В ІКСТЛАН Дон Хенаро повернувся близько опівдня, і за пропозицією дона Хуана ми всі втрьох рушили в бік тих гір, де я був днем раніше. Ми піднялися по тій самій стежці, але замість того, щоб зупинитися на високогірному плато, ми продовжили підйом, аж поки не досягли вершин нижньої гряди гір. Звідти ми почали спуск у долину. Ми зупинилися для відпочинку на верхівці високого пагорбу. Дон Хенаро обрав місце, і я автоматично сів так, як завжди сідав в їх компанії – з доном Хуаном праворуч від мене і доном Хенаро ліворуч, утворюючи трикутник. Листя пустельного чапаралю витончено виблискували на сонці смарагдовими спалахами після короткого весіннього дощу. – Хенаро збирається розповісти тобі дещо, – несподівано сказав мені дон Хуан. – Він збирається розповісти тобі про свою першу зустріч з союзником. Чи не так, Хенаро? В його тоні відчувалося прохання. Дон Хенаро подивився на мене і скривив свої губи так, що вони утворили маленьку круглу дірку. Він скрутив язик у піднебіння і почав розкривати і закривати рота, наче у нього були спазми. Дон Хуан дивився на нього і голосно сміявся. Я не знав, як на це реагувати. – Що він робить? – запитав я дона Хуана. – Він курка! – відповів він. – Курка? – Дивись, дивись йому в рота. Це куряча попка, і зараз вона відкладе яєчко. Спазми рота дона Хенаро, здається, посилювалися. У нього в очах був якийсь дивний, безумний блиск. Його рот почав відкриватися – спазми неначе розширювали круглу дірочку посередині. У нього з горла долинув крякаючий звук, він склав руки на грудях, сховавши долоні всередину, а потім нахабно схаркнув на землю мокроту. – От дідько! Це було не яйце, – промовив він із занепокоєнням в очах. Його поза і вираз обличчя були такими кумедними, що я не втримався від сміху. – А тепер, коли Хенаро практично вдалося відкласти яйце, він, можливо, розповість тобі про свою першу зустріч із союзником, – наполегливо зауважив дон Хуан. – Можливо, – відмовив той незацікавленим тоном. Я почав благати його, щоб він розповів. Дон Хенаро підвівся і потягнувся руками і спиною, хрустячи суглобами. Потім він знову сів. – Я був молодим, коли я вперше схопився зі своїм союзником, – нарешті заговорив він. – Пам’ятаю, що це було одразу після опівдня. Від самого світанку я працював у полі, і повертався додому. Несподівано, з-за кущів вийшов союзник і став у мене на дорозі. Він чекав на мене і запрошував поборотися з ним. Я хотів був розвернутися і піти геть, але раптом подумав, що у мене достатньо сил, щоб схопити його. Однак, мені було страшно. У мене по спині пройшов озноб, а шия стала твердою наче дошка. До речі, це завжди свідчить про те, що ти готовий – я маю на увазі, коли у тебе заклякає шия. Дон Хенаро розстібнув сорочку і показав мені свою спину. Він напружив м’язи шиї, спини та рук – його мускулатура була у відмінному стані. Здається, спогади про зустріч з союзником активізували кожен м’яз його торсу. – В таких випадках, – зауважив він, – ти повинен слідкувати, щоб у тебе був закритий рот. – Він повернувся до дона Хуана і запитав: – Чи не так? – Так, – спокійно відповів дон Хуан. – Струс, який відчуваєш, коли хапаєш союзника, такий сильний, що можна відкусити собі язика або повибивати зуби. Тіло повинно стояти рівно, а ступнями треба міцно ухопитися за землю. Дон Хенаро встав і показав мені правильну позу: він злегка присів у колінах, його руки вільно звисали по бокам, а пальці були підігнуті. Його тіло було розслаблене, але він міцно стояв на землі. Якусь мить він залишався в цій позі, а потім, коли я вже думав, що він збирається сідати, дон Хенаро раптом зробив один дивовижний стрибок вперед, наче у нього на ногах були пружини. Цей рух був таким несподіваним, що я впав на спину, і, впавши, я чітко помітив, як він схопив якусь людину, або щось, що мало форму людини. Я сів. Дон Хенаро ще декілька секунд зберігав своїми м’язи неймовірно напруженими, а потім миттєво їх розслабив і сів на своє місце. – Карлос тільки що бачив твого союзника, – зазначив дон Хуан буденним тоном. – Але він все ще слабкий, тому впав. – Справді? – запитав мене дон Хенаро наївним тоном і роздув ніздрі. Дон Хуан запевнив його, що я «бачив». Дон Хенаро знову стрибнув вперед з такою силою, що я завалився на бік. Він виконав свій стрибок настільки швидко, що я не встиг помітити, як він встав із сидячої позиції, щоб мати змогу кинутися вперед. Вона обидва голосно засміялися, а потім дон Хенаро завив як справжній койот. – Не бійся, тобі не треба буде стрибати так, як Хенаро, щоб схопити свого союзника, – пояснив дон Хуан. – Хенаро так гарно стрибає, тому що йому вже допомагає його союзник. Тобі потрібно буде лише міцно триматися на ногах, щоб напевне витримати удар. Ти будеш стояти так, як Хенаро перед стрибком, а потім кинешся вперед, і схопиш союзника. – Спочатку він повинен буде поцілувати свій амулетик, – втрутився дон Хенаро. Дон Хуан удавано серйозним тоном сказав, що у мене немає ніяких амулетів. – А як щодо його блокнотів? – не здавався дон Хенаро. – Він повинен буде щось зробити з ними! Відкласти перед стрибком… Або, можливо, він почне бити ними союзника. – Щоб мені провалитися! – вигукнув дон Хуан, здається, щиро здивований. – Я ніколи про це не думав. Можу закластися, що це буде перший раз, коли союзника зіб’ють з ніг блокнотами. Коли дон Хуан перестав сміятися, а дон Хенаро – вити, всі ми були в дуже гарному настрої. – Що сталося після того, як ти схопив союзника, доне Хенаро? – запитав я. – Це був дійсно потужний поштовх, – сказав дон Хенаро, вагаючись. Він, здається, збирався з думками. – Я навіть ніколи не уявляв собі, що все буде саме так. – продовжив він. – Це було щось таке, щось таке… ні на що не схоже. Коли я схопив його, ми почали крутитися. Союзник вертів мене несамовито, але я його не відпустив. Ми крутилися в повітрі з такою швидкістю і силою, що я не бачив нічого – все було неначе у тумані. Нас крутило, крутило, крутило… Раптом я відчув, що знову стою на землі. Я подивився на себе. Союзник не вбив мене, я залишився цілим – залишився самим собою! Тоді я зрозумів, що мені все вдалося – я нарешті здобув собі союзника. Я стрибав наче божевільний від щастя. Що це було за відчуття! Що за відчуття! – Потім я огледівся, щоб зрозуміти, де я знаходжуся. Оточуючу місцевість я не впізнав, тому подумав, що союзник напевно проніс мене крізь повітря і кинув на землю десь дуже далека від того місце, де ми почали крутитися. Я спробував зорієнтуватися. Мені здалося, що мій будинок знаходиться у східному напрямку, отже я вирушив в той бік. Було ще рано. Наша зустріч з союзником тривала недовго. Дуже скоро я знайшов стежку і побачив групу жінок і чоловіків, які йшли мені назустріч. Це були індіанці. Мені здалося, що вони були з племені Масатек. Вони оточили мене і стали розпитувати, куди я йду. «Я йду додому, в Ікстлан», – відповів я їм. «Ти заблукав?», – запитав один з них. «Мабуть що так», – сказав я, – «а що?». «Справа в тому, що Ікстлан не там, куди ти йдеш, а в протилежному напрямку. Ми самі туди йдемо», – сказав хтось інший. «Пішли з нами!», – заговорили вони всі разом, – «У нас є їжа!». Дон Хенаро замовк і глянув на мене, немовби очікуючи моїх запитань. – Ну, і що ж трапилось далі? – запитав я. – Ти приєднався до них? – Ні, – сказав він. – Тому що вони були несправжніми. Я зрозумів це одразу, як тільки вони до мене підійшли. Було щось таке в їх голосах, в їх дружелюбності, що відштовхнуло мене від них, особливо коли вони запропонували приєднатися до них. Тому я втік. Вони звали мене назад і благали повернутися; їхні вмовляння були дуже нав’язливими, але я не піддався і втік від них. – Ким вони були? – запитав я. – Людьми, – відповів дон Хенаро коротко. – За виключенням того, що вони не були справжніми. – Вони були наче привиди, – пояснив дон Хуан, – наче фантоми. – Пройшовши ще трохи, – продовжив дон Хенаро, – я став впевненішим: я знав, що рухаюсь у вірному напрямку, що Ікстлан в тому боці. Потім я побачив двох чоловіків, які спускалися по дорозі мені назустріч. Вони також були індіанцями Масатек. У них був віслюк, навантажений хмизом. Проходячи повз мене, вони пробурмотіли: «Добрий день». «Добрий день», – відповів я, і продовжив йти далі. Вони не звернули на мене ніякої уваги і пішли далі. Я сповільнив ходу і глянув на них через плече. Вони рухалися далі, вже забувши про мене. Вони здалися мені справжніми. Я побіг за ними і закричав: «Стривайте, стривайте!». Вони зупинилися і стали по обидві сторони від віслюка, захищаючи свій вантаж. «Я заблукав в цих горах, – сказав я їм. – В якому боці Ікстлан?». Вони вказали в тому напрямку, в якому йшли. «Ти дуже далеко від Ікстлану, – сказав один з них. – Він на іншому боці тих гір. Тобі знадобиться не менше чотирьох-п’яти днів, щоб дійти туди». Після цих слів вони пішли далі. Я подумав, що це, мабуть, справжні індіанці, і попросив дозволити мені подорожувати разом з ними. Деякий час ми йшли разом, а потім один з них дістав зі свого клунку їжу і запропонував мені трохи. Я завмер на місці. В тому, як він запропонував мені їжу, було щось надзвичайно дивне. Мої тіло відчуло страх – я відскочив назад і побіг від них. Вони обидва закричали, що я помру в горах, якщо не піду з ними і почали переконувати приєднатися до них. Їх вмовляння також були дуже нав’язливими, але я побіг від них з усією силою. – Отже, я вирушив далі. Тепер я знав, що йду у правильному напрямку – Ікстлан був попереду, а ці фантоми просто намагалися збити мене зі шляху. Я зустрів ще вісьмох. Вони, напевно, знали, що моя рішучість незламна. Вони лише дивилися на мене з благанням в очах і мовчали. Однак, жінки були рішучішими і вмовляли мене; деякі з них показували мені їжу та інші товари, якими вони начебто торгували на узбіччі дороги. Я не зупинявся і не дивився на них. – У другій половині дня я вийшов у долину, яка здалася мені знайомою. Я подумав, що був вже тут раніше, і, якщо це було дісно так, то я знаходився на південь від Ікстлану. Я почав озиратися навколо у пошуках орієнтиру і помітив маленького індіанського хлопчика, який пас кіз. Йому було років сім, і одягнений він був так само, як і я в його віці. Власне, він був схожий на мене малого, коли я пас двох батьківських кіз. Я деякий час спостерігав за ним: хлопчик розмовляв сам із собою, як це робив я, і промовляв щось до своїх кіз. З того, що я знав, він був вправним козарем, уважним і обережним: він не панькався зі своїми козами, але й не був з ними жорстоким. Я вирішив його окликнути. Коли я привітався з хлопцем гучним голосом, він підстрибнув, побіг до якогось кам’яного виступу і сховався за ним. Він налякано виглядав з-поза скелі і був готовий рятуватися втечею. Хлопець мені сподобався: він був наляканий, але встиг відігнати своїх кіз подалі від моїх очей. Я довго з ним говорив: я пояснив, що заблукав, і не знаю, в якому боці знаходиться Ікстлан. Я запитав, що це за долина, і його відповідь підтвердила мої здогади. Я дуже зрадів, тому що нарешті чітко знав, куди мені йти, і здивувався силі мого союзника, який зміг перенести мене так далеко за якусь мить. Я подякував хлопчику і рушив далі. Він вийшов зі своєї схованки і погнав своїх кіз по ледь помітній стежці, яка, здається, вела ще нижче у долину. Я покликав хлопця, і він не злякався. Я пішов в його бік, і він стрибнув у кущі, коли я підійшов занадто близько. Я похвалив його за обережність і почав ставити запитання. «Куди веде ця стежка?» – запитав я. «Вниз», – відповів він. «Де ти живеш?». «Там, внизу». «Там багато будинків?». «Ні тільки один». «А де інші знаходяться?». Хлопчик вказав на інший бік долини з байдужістю, яка властива дітям його віку, і погнав своїх кіз далі по стежці. «Почекай, – промовив я до нього, – я дуже втомлений і голодний. Відведи мене до своїх батьків». «У мене немає батьків», – сказав він, і я здригнувся від цих слів. Не знаю чому, але почувши, як він їх промовив, мене охопили сумніви. Помітивши мої вагання, хлопець зупинився і повернувся до мене. «У мене вдома нікого немає, – сказав він. – Мій дядько помер, а його жінка працює в полі. Вдома повно їжі. Повно! Пішли зі мною». Мені стало сумно. Хлопчик також був привидом. Тон його голосу і завзяття, з яким він мене закликав, видали його. Привиди чекали на мене й там, але мені не було страшно. Я був все ще трохи закляклий після зустрічі із союзником – мені хотілося розсердитися на нього, або на привидів, але я чомусь не міг гніватися як завжди, тому облишив спроби це зробити. Потім мені захотілося посумувати, тому що мені сподобався цей малий, але й це мені не вдалося, і я перестав намагатися. Я раптом зрозумів, що у мене є союзник, і привиди нічого не можуть мені зробити. Я пішов по стежці за хлопчиком. Інші фантоми кидалися на мене, намагаючись змусити мене оступитися і впасти у прірву, але моя воля була сильнішою за них. Вони, напевно, це відчули, тому що згодом відстали від мене і просто продовжували стояти уздовж мого шляху. Час від час хтось з них кидався в мій бік, але я зупиняв їх своєю волею. І, в решті решт, вони всі разом перестали мені набридати. Дон Хенаро довго мовчав. Дон Хуан подивився на мене. – Що сталося далі, доне Хенаро? – запитав я. – Я продовжив свій шлях, – відповів він коротко. Здається, він закінчив свою розповідь, і йому більше не було чого додати. Я запитав його, чому те, що люди пропонували йому їжу, свідчило про те, що вони привиди. Він нічого не відповів. Я спробував ще раз і запитав його, чи було у звичаях індіанців Масатек приховувати їжу або якимось особливим чином турбуватися з цього приводу. Він відповів, що інтонація, з якою привиди промовляли до нього, їх наполегливі спроби спокусити його, те, як вони пропонували йому їжу – все це видавало їх, і він знав це, тому що його союзник допомагав йому. Він заявив, що сам ніколи не зміг би помітити всіх цих дрібних рис. – Ці привиди були союзниками, доне Хенаро? – запитав я. – Ні, вони були людьми. – Людьми? Але ж ти кажеш, що вони були привидами. – Я сказав, що вони не були більше справжніми. Після моєї зустрічі із союзником, все перестало бути справжнім. Ми деякий час мовчали. – І який же кінець у твоєї історія, доне Хенаро? – запитав я. – Кінець? – Я маю на увазі, коли і як ти нарешті дійшов до Ікстлану? Вони обидва розсміялися. – То ось як ти собі уявляєш кінець, – заговорив дон Хуан. – Тоді можна сказати так: у подорожі Хенаро не було кінця. І ніколи не буде. Хенаро і досі на своєму шляху до Ікстлану! Дон Хенаро глянув на мене – його погляд був пронизливим; а потім відвернувся і почав дивитися в далечінь на півдні. – Я ніколи не дійду до Ікстлану, – промовив він твердо, але дуже тихо, практично пошепки. – І все ж, десь в середині… в середині я відчуваю, що мені лишається до нього лише один крок. Але я ніколи не дійду. Я не зустрічаю нічого знайомого в цій подорожі, нічого, що вказало б мені шлях – все стало іншим. Дон Хуан і дон Хенаро подивилися один на одного – в їх поглядах було щось дуже сумне. – Я знаходжу лише мандрівників-привидів, – сказав він тихо. Я глянув на дон Хуан – я не розумів, що хоче сказати дон Хенаро. – На своєму шляху до Ікстлану Хенаро зустрічає лише ефемерних створінь, – пояснив дон Хуан. – Ось ти, наприклад. Ти – привид. Всі твої прагнення і почуття не належать тобі – вони чиїсь інші. Тому Хенаро й каже, що у своїй мандрах зустрічає лише привидів. Раптом я зрозумів, що подорож дона Хенаро була метафорою. – То твоя подорож несправжня, – сказав я. – Вона справжня! – заперечив дон Хенаро. – Мандрівники несправжні. Він кивнув у бік дона Хуана і сказав, підкреслюючи кожне слово: – Він – єдиний справжній. І світ справжній, тільки коли я з ним. Дон Хуан посміхнувся. – Хенаро розповідав тобі свою історію, – сказав дон Хуан, – тому що вчора ти зупинив світ. Він вважає, що ти також бачив, але ти занадто дурний, щоб це зрозуміти. Я постійно нагадую йому, що ти дещо дивний, але рано чи пізно ти почнеш бачити. В будь-якому разі, під час твоєї наступної зустрічі із союзником – якщо така відбудеться – ти повинен будеш з ним боротися і підкорити його собі. Якщо ти переживеш цю сутичку – в чому я не сумніваюся, оскільки ти сильний і живеш як воїн – ти опинишся у незнайомому місці. Як і кожна людина в такій ситуації, ти одразу почнеш шукати дорогу назад, у Лос-Анджелес. Але такої дороги не буде. Те, що ти там залишиш, буде втрачено назавжди. На той час ти вже будеш відуном, але в цьому буде мало втіхи. Для всіх нас у такі миті має значення лише єдине: що все, що ми любили і ненавиділи, чого хотіли і прагнули – все це залишилося позаду. Але почуття людські не зникають і не змінюються, тому відун починає свій шлях додому, розуміючи що він ніколи не зможе повернутися, що ніяка сила на землі, навіть його смерть, не приведе його в ті місця, до тих людей і речей, які він так любив. Ось про що хотів сказати тобі Хенаро. Слова дона Хуана подіяли на мене, як каталізатор: вся глибина історії дона Хенаро несподівано розкрилася переді мною, коли я почав проводити паралелі із власним життям. – А як щодо людей, яких я люблю? – запитав я дона Хуана. – Що станеться з ними? – Ти залишиш їх всіх позаду, – сказав він. – Але хіба не буде ніякої можливості повернути їх? Врятувати, взяти із собою? – Ні. Союзник понесе тебе, одного, у невідомі світи. – Але ж я зможу повернутися у Лос-Анджелес, хіба ні? Сісти на автобус або на літак і повернутися туди. Лос-Анджелес залишиться на місці, він нікуди не зникне, адже так? – Ну звичайно, – відповів дон Хуан, сміючись. – Так само, як і Мантека, і Темекула, і Туксон. – І Текате, – додав дон Хенаро серйозним тоном. – І П’єдрас Неграс, і Транкітас, – сказав дон Хуан, посміхаючись. Дон Хенаро додав ще декілька назв, а потім дон Хуан ще декілька – і вони почали із захопленням перераховувати найнеймовірніші і найкумедніші назви міст і містечок. – Твоє вертіння із союзником змінить твою ідею світу, – сказав дон Хуан. – Ця ідея охоплює все, тому коли вона змінюється, то змінюється й сам світ. Він нагад мені, що я колись читав йому вірша, і попросив прочитати його зараз. Він процитував декілька рядків з нього, і я пригадав, що читав йому деякі вірші Хуана Рамона Хіменеза. Той, про який говорив дон Хуан, називався «El Viaje Definitivo» - «Остаточна подорож». Я прочитав його. …І я піду. А птахи залишаться співати; і мій садок залишиться, із зеленим деревом і білим колодязем. Кожного вечора небо буде синім і безтурботним; і гратимуть, як грають зараз, дзвони на дзвіниці. Підуть з життя всі ті, хто мене любив; містечко з кожним роком ставатиме більшим; а у кутку мого квітучого біленького садку моя душа блукатиме у спогадах. (…Y yo me iré. Y se quedarán los pájaros cantando; y se quedará mi huerto, con su verde árbol, y con su pozo blanco. Todas las tardes, el cielo será azul y plácido; y tocarán, como esta tarde están tocando, las campanas del campanario. Se morirán aquellos que me amaron; y el pueblo se hará nuevo cada año; y en el rincón aquel de mi huerto florido y encalado, mi espíritu errará nostáljico…) – Це те почуття, про яке говорить Хенаро, – сказав дон Хуан. – Щоб бути відуном, потрібна пристрасть. У пристрасної людини завжди є земні прив’язаності і дорогі для неї речі; а якщо цього немає, то у неї принаймні є її шлях. Історія Хенаро саме про це. Хенаро залишив всі свої прив’язаності в Ікстлані: свій дім, людей і речі, які були йому небайдужі. У кожного з нас є таке місце. Для Хенаро це Ікстлан, для тебе буде Лос-Анджелес, для мене… Я не хотів, щоб дон Хуан говорив щось про себе. Наче прочитавши мої думки, він замовчав. Дон Хенаро зітхнув і перефразував перший рядок вірша: – І я пішов. А птахи залишилися співати. На секунду я відчув, як хвиля невимовного смутку і самотності охоплює нас трьох. Я подивився на дона Хенаро і подумав, що як у людини дійсно пристрасної у нього напевно було так багато сердечних прив’язаностей, так багато речей, які були йому небайдужі але які він залишив позаду. В ту мить мені здалося, що сила його спогадів заповнила його до країв, і він зараз заплаче. Я спішно відвів очі. Пристрасть дона Хенаро і його абсолютно самотність змусили заплакати мене. Я глянув на дона Хуана. Він дивився на мене. – Тільки воїн може вижити на шляху знання, – сказав він. – Тому що мистецтво воїна полягає у збереженні рівноваги між жахом бути людиною і чудом бути людиною. Я подивився на них двох – спочатку на одного, потім на другого. В їх поглядах сяяли спокій і чистота. Я побачив в їх очах, як хвиля всеохоплюючої ностальгії заполонила їх зсередини, і коли здається, вони вже були готові розридатися, то стримали цю хвилю і відштовхнули її. На мить я подумав, що бачу; що я бачу людську самотність як велетенську хвилю, яка нависла наді мною, і яку стримує лише невидима стіна із красивих метафор. Мій смуток був таким неосяжним, що я не стримався і обійняв їх. Дон Хенаро посміхнувся і підвівся. Дон Хуан також підвівся і поклав руку мені на плече. – Ми залишаємо тебе тут, – сказав він. – Роби все, що вважаєш за потрібне. Союзник чекатиме на тебе на краю цієї рівнини, – він вказав на темну рівнину попереду. – Якщо ти відчуваєш, що твій час ще не настав, не підганяй події – це нічого тобі не дасть. Якщо ти хочеш залишитися живим, ти повинен бути кристально чистим і абсолютно впевненим у собі. Дон Хуан пішов геть, не обертаючись, але дон Хенаро декілька разів повернувся і рухами голови та підморгуванням спонукав мене йти вперед. Я дивився на них, поки вони не зникли в далечині, а потів пішов до своєї машини і поїхав геть. Я знав, що мій час ще не настав.