Павло Бондаренко

Тінь Люцифера

Трилер
-----------------------


УДК    821.161.2-312.4 ББК    84.4 УКР6-44 Б 81
       БОНДАРЕНКО Павло Б 81     Тінь Люцифера: Роман. — К.: Джерела М, 2004. — 266 с.
I8ВN 966-7831-72-8
   Людьми керують емоції. І одна з найсильніших -старх. Страх перед обставинами, перед людьми, перед майбутнім. Але найбільше люди бояться невідомого. Того, що чатує за рогом, того, що стоїть за спиною.
   Ви впевнені, що ви у безпеці? Тоді озирніться навкруги. Нічого не помічаєте? Отож. А ВОНО вас бачить завжди. ВОНО полює на вас. ВОНО прийде за вами. ВОНО лише чекає свого часу. І цей час невдовзі настане.
   Як врятуватися від страху? Це знає Павло Бондаренко. Читайте його трилер «Тінь Люцифера». І тіште себе думкою, що все буде гаразд.
ББК 84.4 УКР6-44
© П. Бондаренко, 2004
© ТОВ «Джерела М»,
художнє оформлення,
оригінал-макет, виключна
I8ВN 966-7831-72-8	ліцензія на видання, 2004

   Українські територіальні води, 4 милі на південь від Одеси, 9 листопада 20... року. 3.45.
   Осінь. Над морем стояла темна, непроглядна ніч, яка буває лише в листопаді. Похмура і втомлена. Стара...
   Берег був зовсім поруч, але його настільки щільно огортало запинало, зіткане з дощу та вітру, що, як не вдивляйся, жодного вогника не побачиш на тілі величезного міста, яке, мов бездомний пес, розляглося на холодному непривітному березі.
   Світло в рубці було погашене, і нерухомі постаті матросів, які схилилися над приладами, здавалися частиною масивного, безладно напханого у крихітне приміщення обладнання. Заколисувало розмірене гудіння двигунів.
   Зінченко потягнувся, позіхнув і глянув на скупо освітлене приладами обличчя стернового, який стояв до нього впівоберта.
— Володю, коли що — я поруч, вийду покурю. Матрос кивнув:
— Добре, товаришу лейтенант.
   Зінченко вийняв сигарету, підняв комір бушлата, зіщулився і, на ходу прикурюючи, вийшов на палубу.
   Ніч сердито хлюпала у сторожовик тугими хвилями дощу, немов хотіла змити невеличкий кораблик, який заважав їй допивати останні краплі накопиченого літом тепла і фліртувати з холодними непоступливими хвилями.
   
   Лейтенант глибоко затягнувся, подивився на чорне, запнуте хмарами небо і, тамуючи позіхання, пересмикнув плечима. Мабуть, треба-таки кидати палити. Не варта сигарета того, аби виходити з тепла в сиру темряву. А в рубці командир, який сам не курив, диміти суворо заборонив.
   Звідкись зверху впала крапля й загасила сигарету. Зінчен-ко чортихнувся, повагавшись, витяг іншу. Нічого, скоро кінець вахти, можна буде відігрітися й трохи поспати.
   Він зітхнув, подумавши про те, що ще не менше року його, як наймолодшого офіцера, призначатимуть на важку й нудну вахту.
   Запалити він не встиг. Відчинилися двері рубки, і в слабо освітленому отворі з'явилася постать вахтового матроса.
—	Товаришу лейтенант...
   Зінченко тихо вилаявся, запхав «Оптиму» назад до пачки і, балансуючи на слизькій палубі, поплентався в рубку.
   — Що трапилося? — буркнув він, струшуючи із шапки густі краплі. — Війна почалася, чи що? Покурити не даєте.
   — Н-не знаю... — В голосі матроса відчувалася розгубленість. — Щось з'явилося на локаторі хвилину тому. Не можу визначити, що.
— Ану...
   Сергій якийсь час пильно вдивлявся в екран, поки, зрештою, не переконався, що, як і підлеглий, потрапив у глухий кут.
   У досвідченого матроса досвіду більше. Він, на відміну від Сергія, знайомого лише з основами роботи з цим приладом, спеціаліст.
   Утім, і в лейтенанта вистачило знань зрозуміти, що позначка на локаторі аж ніяк не відповідає ні судну, ні літаку, хоча, судячи з показань приладу, ціль якраз була повітряною.
— Гм...
   — П'ять кабельтових, — доповів матрос, схилившись над його плечем.
— Бачу.
   Зінченко чортихнувся — треба будити командира серед ночі, іншого виходу не було: статут є статут.
Він підняв слухавку внутрішнього зв'язку.
   За кілька секунд сонний голос командира сторожовика не-задоволено буркнув:
   
— Ну...
   — Товаришу капітан-лейтенант, це Зінченко. Тут у нас локатор показує щось дивне.
— Дивне?
— Ну, незрозуміле.
— Судно?
— Ні, і не літак.
   — Ну, на щось же це схоже? Чи, може, інопланетяни прилетіли? —роздратовано прогарчав командир.
   — Я не знаю. Схоже на грозовий фронт, електрики в тій штуці — хоч відбавляй.
   — То на біса мене будити через грозу? Не перший день служиш, упораєшся.
   Зінченко відчув, як у нього запалахкотіли вуха, й скоса зиркнув на матросів, наче вони могли чути капітана.
   —	Вікторе Миколайовичу... Яка ж це гроза, коли у неї
фронт лише метрів сто.
   На іншому кінці помовчали. Потім почулося стримане позіхання.
— Добре, зараз прийду. Далеко воно?
— П'ять кабельтових.
— Угу.
   Зінченко поклав слухавку й повернувся до приладів. Ціль йшла трохи мористіше від сторожовика і повільно наближалася до берега. Судячи з усього, незабаром її шлях та курс корабля повинні були перетнутися.
Лейтенант визирнув у ілюмінатор. Нічого.
   Хвилин за п'ять до рубки піднявся капітан. Лейтенант задоволено відзначив про себе, що начальник не витрачав час навіть на вмивання. Отже, визнав ситуацію якщо й не загрозливою, то принаймні досить непевною.
   — Ось... — Зінченко кивнув на екран. — Спочатку воно було за п'ять кабельтових, а тепер наблизилося на чотири. Іде майже паралельним курсом, швидкість вісім — десять вузлів.
— Бачу, — процідив капітан-лейтенант, — бачу...
   Несподівано ожила рація. Крізь тріск електричних розрядів було чути слабкий, наче обгорнутий ватою голос, який наполегливо повторював:
   
— «Прибій-18», «Прибій-18», відповідай «Бескиду». Командир підняв слухавку.
— На зв'язку «Прибій-18».
— Що там у вас...
   Новий, ще сильніший шум перешкод заглушив закінчення фрази. Потім перешкоди послабшали, і Зінченко почув останні слова:
— ...дозріла відмітка.
    — Розбираємося, — коротко відповів командир. — Будьте на зв'язку.
—	Що за перешкоди, «Прибій-18»? Вас погано приймаємо, на...
Капітан-лейтенант поморщився від суцільної тріскотні,
якою вибухнув ефір, і збавив гучність.
    —	Розбираємося, — знову сказав він, дочекавшись на роз
рив у перешкодах. — Дайте нам десять хвилин. До зв'язку,
«Бескиде».
—	...зв'язку, — долинуло крізь тріскотіння.
   Командир вилаявся й вимкнув радіостанцію, хоча робити це категорично заборонялося.
   —	Лише їх нам не вистачало, — роздратовано пробуркотів
він. — Сидять собі на березі, в теплі, в затишку, навіть не хи
тає. А тут вилазь під дощ хтозна навіщо.
Він знову глянув на екран.
   —	Ні, це не гроза. Що б це могло бути?.. На кульову блис
кавку схоже. Здоровенна така кульова блискавка...
   Зінченко здивовано подивився на командира й із сумнівом похитав головою, не розуміючи, серйозно каже капітан-лейтенант чи це в нього жарти такі? Кульова блискавка над морем? Нісенітниця, звідки їй тут узятися?
— Візуально нічого не спостерігалося?
— Га?
   — Очима, очима не дивився? — нетерпляче перепитав командир.
— Та ні. Лише з рубки.
   — Ну, ходімо подивимося, — в тон лейтенантові промовив командир і, виходячи з рубки, ще раз глянув на екран.
   Судячи з позначки, об'єкт був уже менш ніж у кабельтовому від сторожовика й наближався.
   
—	Чорт, він же щойно був... Він що, стрибнув до нас?
Капітан-лейтенант потер підборіддя.
   — Схоже, саме до нас на побачення він і поспішає. Володю, про всяк випадок візьми на два румби ліворуч.
— Так, товаришу капітан-лейтенант.
   Стерновий кинув на офіцерів допитливий погляд і ледь помітно хитнув головою.
    Ніч зустріла їх цілими пригорщами холодного колючого дощу. Стогнали хвилі.
    Зінченко відвернувся від різких подувів вітру, який, здавалося, посилювався, і почув, як виматюкався капітан, що ледь було не простягнувся на мокрій палубі.
   —	Гарна погода, якраз для приємних зустрічей. Що ж це та
ке, га? Раптом дійсно інопланетяни?
   Він вийшов за надбудову, на секунду зупинився, а потім, не відриваючи погляду від чогось, що було просто перед ним, відсторонився, даючи дорогу вахтовому.
—	Ось вона... воно...
   Зінченко теж відразу побачив ЦЕ. Тьмяна куля метрів чотири в діаметрі, яка слабо світилася, пливла неподалік від сторожовика і з кожною секундою наближалася.
   Він хотів сказати про це командирові, наче той без нього не бачив, і з подивом відчув, як горло видало лише якийсь хрипкий звук. Горло, яке раптом пересохло...
—	Що за... — каркнув капітан-лейтенант і замовк.
Зінченко відчув, як стислося і раптом упало кудись вниз
серце, застукало швидко-швидко, вхолосту...
Та це ж... це ж страх!
   Він відчув, як несподіваний підсвідомий страх скував тіло, посилюючись із кожною миттю, наче ЦЕ живило його.
   Спочатку воно йшло досить високо, потім плавно, ледь помітно ковзнуло вниз, наче сторожовик притягував його магнітом. Сорок метрів... Тридцять...
   Воно наближалося, а погляд і далі не міг сфокусуватися на ньому. Обриси незнайомця ховалися за розмитою імлою, на яку ЦЕ перетворювало нічний морок.
   Думки плуталися, і Зінченко із жахом зрозумів, що з кожною миттю їх стає дедалі менше, натомість вливається страх,
   
тваринний страх, який випірнув звідкись із ночі, можливо, навіть із цієї сяючої мли. Ось він уже клубочиться в горлі, примусивши його пискнути надривно й жалібно.
   У ЦЬОМУ не було нічого такого, що свідчило б про загрозу. Навпаки, тепле м'яке світло, що спускалося до людей, заспокоювало, навіть заколисувало, але вони знали, що це обман.
   Не змовляючись, обидва кинулися назад до рубки, наче сподівалися, що тонка перетинка зі скла й сталі захистить їх від жаху, який насувався з чорного неба.
   Зінченко послизнувся, впав, встигнувши зауважити, як командир ховається за дверима, залишаючи його сам на сам зі страхом. Сергій чув, як у спину дихає щось крижане, чорне... Хотілося забитися кудись у куток і сидіти тихо-тихо...
    Коли він, наче загнана тварина, рачки всунувся в рубку, капітан із блідим перекошеним обличчям кричав у слухавку:
—	«Бескид», я... я...
«Він забув свій позивний», — подумав Зінченко.
—	Це... Це наближається, воно зупиняється... воно...
Капітан-лейтенант каркнув ще щось нерозбірливе й замок.
На білих, мов крейда, щоках під порожніми від жаху очима позначилися чіткі й глибокі зморшки. Мов у мерця.
   Сергій цього вже не бачив, так само, як не бачив і неживого обличчя матроса, котрий усе ще стискав непотрібний штурвал. Перед лейтенантом був лише жах. І всередині в нього був лише жах, чорний, безкінечніший за Всесвіт, більший за Бога.
Він мав право тут бути. Він тут хазяїн.
   Скоцюрблений під панеллю управління, Зінченко вдихав огидний сморід власного тіла і бачив, бачив ЦЕ, наче був поза кораблем.
   Він бачив кулю й білясті м'які, мов туман, мацаки, які неквапно потяглися до сторожовика, охопили його безпомічне тіло, закрутили в невидимому вирі чужої реальності. Ось серпанок, що гостро пахнув смертю, заповз до рубки, до відсіків, у трюми; ось він увіп'явся у вирячені очі людей, висотуючи обличчя, змушуючи їх чорніти, як чорніє папір у полум'ї каміна.
   А потім він почув крик. Свій крик. І волання товаришів. Він кричав, тому що зрозумів... Уже на краю смерті, дізнав-
   
шись нарешті, ЧИМ є ця куля, він зрозумів: перед ним щось страшніше за смерть.
   Ще мить, і його кинуло в чорний коридор, по якому він полетів крізь час і чужі мертві душі, багато з яких ніколи й не жили, крізь гострі пазурі моторошних безтілесних чудовиськ, які живляться страхом, у безодню, що розкрилася під ним.
   Він зрозумів, що безодня — це не безодня, а куля — не куля, що у ЦЬОГО нема назви.
   Воно було породжене Злом, що існувало від створення світу й весь цей час чекало на його смерть. І на смерть Сергія Зінчен-ка. Чекало, аби стерв'ятником накинутися на теплий ще труп.
   Але само воно Злом уже не було. Воно просто існувало — і все.
   А ще за мить він дізнався й про те, для чого породжене воно. І знання, отримані ціною смерті, були жахливими. Він завив би, як скажений пес, який гризе власне тіло, якби не був мертвим.
— «Прибій-18», «Прибій-18*>1 — надривалася рація.
   Сторожовик.^ темний, немов порожній горіх, хитався на важкій лінивій хвилі холодного моря, яке раптом заспокоїлося.
   Боязкий вітер, що випадково зазирнув у відчинені двері рубки, ронив скупі сльози на чорні обличчя мерців.
   Київ, засідання Ради національної безпеки, 9 листопада 20... року. 16.15.
   У просторому з високими стрілчастими вікнами залі засідань панувала важка, мов осінні сутінки, мовчанка. Сутінки були й за вікном — останній подих дня, що вмирав.
— Це Зло,.. Зло... Зло...
   Вони й досі чули ці слова, досі чули волання людей, які вмирали, і наче насправді бачили їхні спотворені жахом обличчя.
   Недавно й у них були такі ж обличчя, обличчя битих-пере-битих життям та кар'єрою приголомшених людей, які усвідомили, що зіткнулися з чимось, що знаходиться поза межами людського розуміння й логіки.
   
   Обличчя президента, мов маска, бліде. Про що він думав, що відчував зараз?
   М'яко стелеться сигаретний дим, всотується в розкішну оббивку крісел, у ліплення на стелі, в людей...
   Аномалія... Ніхто зараз не міг пояснити, що трапилося, але всі були впевнені, що зовсім поруч — щось таке, що виходить за межі розумного пояснення. Щось таке, що, можливо, навіть не належить цьому світові.
   І річ не в тому, що дивним чином було втрачено сторожовик берегової охорони, а годину потому — два гелікоптери, які переслідували цю... Аномалію. Річ у записах радіопереговорів із загиблими моряками та льотчиками. Людина так кричати не може. Вона не може кричати ТАКЕ.
   Президент зітхнув, прибрав руку з очей і обвів поглядом людей, котрі сиділи за довгим столом, — постійних членів Ради й чиновників та вчених, яких запросили на цю нараду.
   Він переводив погляд з одного обличчя на інше, вдивлявся, немов хотів прочитати їхні думки.
   Ніхто не дивився на нього. Микола Литвинчук, високий сухий чоловік у масивних окулярах із роговою оправою на великому носі, голова адміністрації президента, механічно черкав щось у записничку, наче гостро заточеним олівцем хотів видовбати звідти безладні каракулі.
   Міністр оборони, генерал Шевченко, дивлячись у лише йому відому точку на стіні, курив, глибоко затягуючись десятою, мабуть, за останні півгодини сигаретою. Його одутле, з мішками під очима обличчя не відбивало ніяких думок.
   Два Володимири, Костянтинів і Цвіркун, давні приятелі й суперники, один із яких обіймав посаду керівника СБУ, а другий — начальника Управління розвідки Генерального штабу, час від часу поглядали один на одного. Мабуть, намагалися визначити, що відомо фірмі-конкуренту про останні події.
   Запрошений на засідання академік Лиховид намагався взагалі ні на кого не дивитися, бути непомітним. Він почувався незатишно серед вищих державних сановників, котрі, до того ж, зібралися тут не на фуршет чи роздачу нагород.
   Президент повільно провів рукою по блідому обличчю, залишаючи на ньому червоні смуги від пальців, що свідчило про
   
велике хвилювання. Відкинувшись у кріслі, він на секунду заплющив очі й тихо запитав:
   —	Хтось може сказати щось конкретне про те, що трапило
ся?
Мовчанка.
— Район падіння гелікоптерів оточили?
   — Звичайно, — пожвавішав міністр оборони, — відразу ж. І війська, і підрозділи МНС.
— Нікого туди не пускати, особливо пресу.
— Піднімуть галас...
   —	Нехай піднімають, не вперше. Не вистачало нам ще
паніки. Збери брифінг, нехай їм «згодують» якусь казочку.
   Замислено покрутивши в руці олівця, президент, ні на кого не дивлячись, додав:
   — І ось що... Усіх, хто хоч щось знає про цей випадок, від прикордонників до останнього сержанта з аеродромного обслуговування, — під охорону, щоб не плескали язиками.
   — Чи ж варто, Леоніде Дмитровичу? — засумнівався Шевченко. — Однак чутки підуть. А там і писаки ґвалт піднімуть: чому, мовляв, усіх причетних до інциденту ізолювали? Чи не повторюється щось на кшталт Чорнобиля? От тоді й почнеться паніка...
   — Чутки ні до чого не причепиш, — буркнув президент, — а який редактор дозволить друкувати неперевірену інформацію? Якщо твої люди виразно пояснять їм наслідки...
   Було видно, що президент уже отямився від перших вражень і знову натяг віжки, які було провисли.
—	А наука що скаже? Міркування якісь є?
Лиховид підвівся, відкашлявся й невпевнено мовив:
    — Ну-у... надто мало часу було для того, аби визначитися. Коли б не розвідка, ми так би нічого й не знали. Нещодавно ми отримали деяку інформацію з аналітичного відділу СБУ. Вона ще не до кінця опрацьована, проте деякі важливі моменти, я вважаю, з'ясувати вдалося.
— То чому ж ви мовчали? Ану...
    Леонід Дмитрович скоса зиркнув на Костянтинова і встиг помітити ледь вловиму посмішку, що промайнула на обличчі шефа СБУ, який був задоволений можливістю відзначитися пе-
   
ред президентом, тим паче в присутності свого головного конкурента.
   Тим часом академік підійшов до мапи, що висіла на спеціальному стенді. На ній було позначено шлях атмосферної Аномалії. Товста червона лінія вже піднялася вище Котовська й от-от повинна була виповзти за межі Одеської області. Щопівгодини в кабінеті з'являвся технічний співробітник Ради безпеки й робив на мапі необхідні позначки.
   — Спостереження за Аномалією не припиняються ні на секунду. Ми контролюємо її рух як із землі, так і з повітря — там постійно патрулюють гелікоптери Міністерства оборони та МИС.
   — Не контролюєте! — різко перебив його президент. — Не контролюєте, а супроводжуєте. Погодьтеся, це не одне і те ж.
У кабінеті зависла тиша.
—	Продовжуйте, прошу вас, — кивнув президент.
Лиховид перевів подих, розгублено глянув на Костянтинова
і тремтячим голосом почав доповідати:
   —	Поки що... поки що дослідження нічого не дали. Єдине,
що ми знаємо напевне, це те, що вона небезпечна і для людей, і
для техніки, ціною... дуже великою ціною... — Учений замовк,
дістав хустинку й непевним рухом витер спітніле чоло. — Ми
поки що остерігаємося зондувати Аномалію безпілотними апа
ратами, але вважаємо цілком установленим, що вона здатна
поглинати енергію, до того ж енергію будь-якого виду.
Костянтинів кивнув.
   — Ми також установили, — продовжував академік, — що Аномалія рухається певним курсом, на який не впливають переміщення повітряних мас. Вона йде зі швидкістю вісім — десять вузлів уздовж тридцятого меридіана, точніше, п'ятдесят кілометрів на схід від нього, на різній висоті. Причини змін висоти поки що не встановлено. Підозрюємо, що це якось пов'язане з реакцією Аномалії на енергетичний потенціал об'єктів, які трапляються на її шляху.
   — Тобто, — поміркувавши, сказав президент, — ми можемо утримувати її на великій висоті, вимикаючи енергію на її маршруті?
Лиховид схилив голову.

   — Ми можемо спробувати це зробити... Адже можливості Аномалії практично невідомі. Крім того, електроенергія — це лише один її вид, потенційна енергія вуглеводневого палива, вибухових речовин, сонячна енергія, нарешті, психічна й біологічна енергія самої людини... — Академік розвів руками, зітхнув і втомлено додав: — Принаймні, знаючи, як рухається Аномалія, ми можемо евакуювати населення цих районів...
   — Цікаво, звідки така впевненість?— пробурмотів міністр оборони, ні до кого конкретно не звертаючись. — Це може бути й випадковістю. Розряджені акумулятори сторожовика ще нічого не доводять.
Президент зморщився.
   — Олександре Володимировичу, не заважайте. Продовжуйте, прошу вас, — кивнув він Лиховидові.
   — Ми теж сумнівалися, — сказав той,— але подивіться. Згідно з отриманою із СБУ інформацією, в турецьких містах Анталія та Ескішехір чотири й три дні тому відповідно трапилися інциденти, схожі на наш випадок. В Анталії це був витік на високовольтній лінії електромереж. Поки здогадалися відключити лінію, за півгодини невідомо куди пішло сто п'ятдесят тисяч кіловат. Спеціалісти не виявили жодних збоїв чи поломок апаратури, не було ніяких аварій. Після вмикання ЛЕП продовжувала працювати в звичайному режимі, причину витоку так і не знайшли. В Ескішехірі вибухнула невелика електропідстанція, ймовірно, через перевантаження. І знову виявлено витік електроенергії, цього разу — сто тисяч кіловат. Уже були й людські жертви — загинуло два чергових електрики. Спеціалісти, які прибули на місце аварії, знайшли їхні тіла в службових приміщеннях. Один забився під стіл, а другий лежав біля вікна з порізаними руками. Судячи з виразу їхніх облич, в останню хвилину вони пережили сильний переляк. Жах.
   У кабінеті стало тихо. Важко клубочився сигаретний дим, утворюючи дивні різноманітні фігури, які таїли незрозумілу загрозу. Президент відчув, як спітніли його долоні, й механічного провів ними по полірованій поверхні столу. У тиші пролунало неприємне скрипіння.
—	Далі, — тихо сказав він.

   Лиховид пройшов до столу, взяв із теки кілька машинописних аркушів, подав їх президентові і повернувся до мапи.
    — Це матеріали турецької преси, — пояснив він. — Із них ми й отримали викладену інформацію. Зверніть увагу: і в Ескішехірі, і в Анталії свідки помітили в небі невелику пляму світла, схожу на світло схованого в хмарах місяця. При цьому в людей, які перебували поблизу Аномалії, виникав непереборний страх. Іноді це відчуття супроводжувалося хвилями холоду, що насувався невідомо звідки й згодом так само раптово зникав. За нашою версією, вона, звичайно, зліплена нашвидкуруч... Так от, за нашою версією атмосферна Аномалія може бути об'єктом, котрий якимось чином всотує з навколишнього середовища й акумулює енергію. Вона буквально висмоктує об'єкти, які трапляються на її шляху, в тому числі й людей... В загальних рисах це щось на кшталт величезної ємності конденсатора і, судячи з турецької інформації, наші гелікоптери для неї — так, закуска на один зуб.
   —	Літаючий конденсатор? — фиркнув хтось із присутніх.
— Дурня!
   Академік смикнув головою, в його голосі прозвучало погано приховане роздратування.
   — Це не дурня, а версія. Поки що найбільш прийнятна. Якщо у вас є ліпша — висловіть її. Зрозумійте, у нас щодо цього немає, практично немає інформації. Ми навіть не можемо спрогнозувати, як поведеться далі Аномалія: чи поступово розпадеться, зникне так само раптово, як з'явилася, чи ростиме й далі, доки однієї чудової миті не станеться викиду енергії, який розтрощить півкраїни. Ви уявляєте собі, що таке одномо-ментний викид навіть тих двохсотп'ятдесяти тисяч кіловат, які вона «вкрала» у Туреччині?
— Цікаво... — тихо пробуркотів Цвіркун, — цікаво...
    Він кілька секунд дивився на мапу, про щось розмірковуючи, а потім запитав:
    —	Якщо Аномалія «висмоктує», як ви казали, будь-яку
енергію, в тому числі й потенційну, як це було з акумулятора
ми та паливними баками сторожовика, тоді чому цього не
відбувається з деревами? З рослинністю? З тваринами, на
решті, адже не було виявлено жодного мертвого зайця, жодно-
    
го птаха. Далі. Якщо Аномалія здатна поглинати сонячну енергію, тоді чому вона взагалі спостерігається? На її місці повинна б бути чорна пляма, яма, адже світло...
   Начальник військової розвідки похитав головою і посміхнувся куточками вуст, помітивши як, спохмурнів Лиховид.
   —	Виходить, Аномалія не настільки вже й здатна перетрав
лювати все підряд, як ви це змальовуєте? Що скажете?
Лиховид розвів руками і чесно визнав:
   —	Не знаю. Може бути тисяча причин. Можливо, вона й ви
бирає, можливо, поглинання енергії відбувається не постійно,
а періодично, за якимсь графіком... Не знаю.
   Він запхав зібгану хустину до кишені, подивився просто у вічі президенту й твердо додав:
   — Упевнений я лише в одному. Те, із чим ми зіткнулися, — щось особливе. Можливо, воно навіть не належить нашому світові. Не зустрічалося таке раніше. Ані сто, ані тисячу років тому, повірте мені.
   — Отже, воно небезпечне? — запитав президент по паузі. — Я маю на увазі в глобальному масштабі.
   — Так, — тихо підтвердив академік, — воно дуже небезпечне.
   — І це не може бути зброя чи, скажімо, літальний апарат невідомої конструкції?
Лиховид стенув плечима.
    — Ось тут я можу впевнено сказати, що такою технікою в найближчі сто років не володітиме жодна держава. Абсолютно ніхто.
— А це означає...
   — А це означає, що атмосферна Аномалія не є витвором людини, та й природним явищем, у звичайному розумінні цього слова, теж навряд чи. Ви ж чули записи. Це щось... щось інше.
—	Інопланетяни? — підняв брови Шевченко.
Лиховид зробив непевний жест:
   —	Ми її відсканували, там немає великих твердих часток.
Можливо, лише пил... Спектральний аналіз не показав нічого,
що суттєво відрізнялося б від звичайного складу атмосфери.
Таке враження, що це — чиста енергія, котра якимсь чином
   
просто висить у повітрі. Якщо це прибульці, то найекзотичніші з усіх, змальованих у фантастичних романах.
   Присутні перезирнулися, коли Лиховид наголосив слово «фантастичних». Академік не вірив у версію про прибульців.
   — Господи, містика якась, — пробурмотів президент. — Що ж нам робити? Що?
   — Поки що спостерігати. І ні в якому разі не зачіпати її, принаймні доки Аномалія не перейде до активних агресивних дій.
— Леоніде Дмитровичу... дозвольте?
   Похмурий Костянтинів важко підвівся з місця й підійшов до мапи.
   —	Думаю, роль спостерігачів нам не підходить. Не той ви
падок. Подивіться...
   Він вийняв «паркер» і продовжив червону лінію на мапі. Паралельно до тридцятого меридіана. Немов довга гостра швайка, лінія встромилася в Київ.
   Київ. Вулиця Володимирська, резиденція Головного управління СБУ, 9 листопада 20... року. 21.00.
   Костянтинів зітхнув, відклав папери, потер скроні і, відкинувшись у кріслі, заплющив очі. Незважаючи на гіпертонію, генерал не вживав ліків і не міг відмовити собі в каві, хоча б розчинній. Не дивно, що наприкінці дня в нього починала боліти голова.
   Він підвівся з-за столу, підійшов до шафи й націдив у бокал зо два ковтки коньяку. Повагавшись, усе ж налив з електричного чайника, що стояв на тумбочці, холодної води й кинув у горнятко дві щедрі ложки «галки».
«Зараз би поспати... Годинки зо три».
   Учора Володимир Сергійович затримався на роботі й виїхав додому вже по опівночі: як завжди, після свята пролетаріату, що його традиційно організовували комуністи, було багато роботи, а вже о пів на п'яту його розбудили через катастрофу над Одесою.
   Він сьорбнув коньяку, зробив два великі ковтки кави й знову взявся за папери.
   
   Аномалія, Аномалія... Президент розпорядився всі інші справи передати заступникам і працювати лише над нею. От Костянтинів і працював. Але, крім регулярних відомостей про просування таємничого об'єкта на північ, ніякої суттєвої інформації після засідання Ради національної безпеки Костян-тинову не надходило.
   Академік Лиховид зі своїми людьми і вченими інших галузей науки виїхав на місце, проте нічого нового від нього теж поки що не було.
   «Чорт, невже доведеться евакуювати Київ? Але ж не встигнеш, не встигнеш...»
   Інформаційна хвиля вже пішла. На журнальному столику росла купа газет, від авторитетних «Фактів», «Комсомолки» та «Дзеркала тижня» до «жовтих» бульварних листків.
   Найгірше, що матеріали, левова частка яких складалася з чуток та здогадок, уже пішла в Інтернет. Ймовірно, завтра з'являться публікації в закордонній пресі, і кілька відповідних відомств потраплять під приціл іноземних журналістів.
   Свої, після відповідної «обробки», що її провели з редакторами і власниками видань співробітники СБУ та адміністрації президента, поки що поводилися обережно, а от ті...
   Костянтинів зітхнув. Прес-служба СБУ працює щосили, складаючи казки для прес-конференцій та брифінгів. Але як довго можна буде приховувати дійсний стан речей, тим більше, що ця чортова штукенція, схоже, дійсно націлилася на Київ...
Від невеселих роздумів його відірвав телефонний дзвінок.
— Слухаю.
   — Володимире Сергійовичу, добридень. Черниченко турбує.
— Здоров, Олеже Вікторовичу.
   Костянтинів зморщився. Тільки його зараз бракувало. Знову настирному нардепові щось знадобилося? Чергова скарга? Колись вони разом училися в університеті, жили в одній кімнаті в гуртожитку. Тепер приятель використовував зв'язки із шефом СБУ для зміцнення свого становища як політика.
   Щоправда, й Олег, Костянтинів це визнавав, надавав йому допомогу.
   
   Черниченко не витрачав час на традиційні питання про здоров'я, а відразу взяв «бика за роги».
   —	Слухай, тут така справа... Я хочу звести тебе з однією
людиною. У неї є інформація, яка тебе напевне зацікавить.
   У голосі депутата відчувалася якась напруга, неначе він вимовляв фрази через силу. Хвилюється?
   — Йдеться про ті події, які трапилися сьогодні вранці біля нашого узбережжя. Тобі відомо, про що я?
— Так, — насторожено відповів Костянтинів.
   «Невже витік? Звідки Черниченкові відомо, де все почалося? І що йому відомо взагалі?»
   Генерал якусь мить гарячково розмірковував. Якщо Олег щось знає... Загалом, він був порядною людиною як на політика, і, якщо він знає достатньо, можна попросити його не розголошувати цю інформацію. Принаймні днів зо два-три. Але... він політик, а це означає, що в нього можуть бути свої інтереси.
   — Ця людина хотіла б зустрітися, — знову якимсь дивним голосом мовив Черниченко.
   — Добре. А ти... знаєш, про що він хоче повідомити? Не хотілося б даремно витрачати час, — обережно закинув вудку генерал.
   — Ні, я цього не знаю, — відповів Олег Вікторович. — Він просто попросив.
   Нічого собі! Якийсь тип «просто попросив» одного з лідерів парламентської фракції, і той «просто» зголосився звести його із шефом СБУ!
   Щось тут було не так. Досвідчений Костянтинів, який понад два десятки років пропрацював у специфічних структурах, усім єством відчув, що навколо нього нагромаджується щось дивне й небезпечне.
   І раніше ситуація була аж ніяк не ідеальною, проте це його робота, а зараз... Зараз Володимир Сергійович відчував, що в небезпеці він сам. Ще гіршим було те, що ця небезпека поки що не з'ясована, непевна, він ніяк не міг визначити, звідки саме її очікувати.
Від недобрих передчуттів занило внизу живота.
   —	Я зустрінуся з ним, — тихо мовив Костянтинів, — завт
ра, об одинадцятій. На чиє ім'я виписати перепустку?
   
   — Ця людина не прийде до вашої... організації. Він воліє зустрітися з вами віч-на-віч, увечері, без свідків.
— Гаразд, нехай буде так, — погодився генерал.
   Він поклав слухавку і довго дивився перед собою на стіну навпроти, катаючи між долонями порожній келих. Запах небезпеки ставав усе відчутнішим...
Київ, Європейська площа, 10 листопада 20... року. 22.30.
   Величезне місто сонно вовтузилося, вкладаючись спати. Площа була майже порожньою, лише зрідка тротуарами, скупо освітленими тьмяними ліхтарями, пробігали кияни, поспішаючи додому, та час від часу поодинокі машини проїжджали повз жовті прямокутники вікон — у темних вулицях ще довго вчувався шурхіт шин.
   Мжичив дощ. Крихітні краплі, мов бісер, усівали скло авто, переплітаючись у холодний хаотичний візерунок.
   Костянтинів, нетерпляче потираючи кермо, вже вкотре оглянув абсолютно порожню вулицю. Порожню, якщо не брати до уваги його «мерседес» та дві іномарки, із яких охорона контролювала всі підходи до машини шефа.
   —	Ну, і де ваша людина? — знову запитав Костянтинів. —
Скільки ще чекати?
Черниченко, який сидів поруч із ним, лише стенув плечима.
— Це не моя людина, я знайомий з ним лише два дні і...
   — І все ж наполіг на тому, щоб я з ним зустрівся,— перебив його Костянтинів.
   — Може, він злякався твоїх охоронців? Була ж умова, щоб без сторонніх.
   — Вони — не сторонні. Навряд чи хтось, збираючись на зустріч зі мною, серйозно вважав би, що я приїду сам. На мою думку, йшлося не про оперативників...
   Костянтинів кинув погляд на пряму, напружену, якусь дерев'яну постать депутата і з сумнівом похитав головою. Якийсь він скутий, немов говорить і рухається під прицілом снайпера...
—	Ось він, — сіпнувся Черниченко.

   Костянтинів і сам уже побачив невисокого чоловіка в темному плащі, з кейсом у руці, котрий підходив із боку Олек-сандрівського костьолу.
—	Сашко...
   Охоронець вийшов із машини і, залишивши дверцята відчиненими, поспішив назустріч незнайомцю. Вони обмінялися двома-трьома фразами, оперативник попросив відкрити кейс, пересвідчився, що в ньому немає нічого небезпечного, і повів чоловіка до «мерседеса».
—	Прошу вас, сідайте.
   Легким, майже невловимим рухом, який виглядав так, наче він допомагає незнайомцю сісти в авто, опер обмацав його, а потім улаштувався поруч із ним на задньому сидінні.
   Костянтинів побачив перед собою одягненого в дорогий плащ чоловіка років п'ятдесяти з приємними рисами обличчя. Зачесане назад русяве, із сивиною волосся відкривало високий лоб, який робив незнайомця схожим на професора провінційного університету.
   «Тільки от професор навряд чи шукатиме зустрічі з головою СБУ та ще й наполягатиме на такій таємності»,— подумав Костянтинів.
   Генерал лише коротко кивнув, коли Черниченко відрекомендував його прибулому, й питально подивився на того.
   —	Штепа Микола Михайлович, — відрекомендувався той у
свою чергу.
   «Ого! — подумав Костянтинів, почувши в голосі незнайомця виразний іноземний акцент, — цікаво...»
   Схоже, він усе-таки недаремно погодився на цю незвичайну зустріч, хоча спочатку пропозиція Черниченка, м'яко кажучи, не викликала у генерала захоплення. Тим більше, що через цю чортову Аномалію у відомстві Костянтиніва панував повний безлад, втім, як і в інших подібних службах.
   Головним аргументом було те, що незнайомець пропонував співробітництво щодо Аномалії.
   А Черниченко? Яку роль відведено йому? Які стосунки в нього зі Штепою? Як іноземець зі слов'янським прізвищем вийшов на народного депутата, людину, котра відігравала не останню роль в українському політичному істеблішменті, і як змусив допомагати собі?
   
   «Що це? Каверзи іноземних спецслужб? Яких? А може, це напівсхиблений уфолог-аматор із кількома мільйонами на банківських рахунках? Ні, не схоже...»
   Думки вихором проносилися в голові Костянтиніва. Він ніяк не міг вирішити, як поводитися з цією людиною. Уперше за багато років перед генералом сидів співрозмовник, про якого голові всемогутнього СВУ нічого не було відомо.
   Аби виграти кілька секунд для роздумів, Костянтинів витягнув сигарету, пом'яв її між пальцями і неквапно прикурив.
—	Ви іноземець? — нарешті запитав він.
Людина, яка відрекомендувалася Штепою, схилила голову.
   —	Англієць російського походження. Або, якщо ваша лас
ка, українського. До революції мої предки жили в Катерино
славській губернії.
Костянтинів кивнув.
—	Я вас слухаю.
Той повагався, скосився на Черниченка й охоронцям
—	Ми могли б поговорити наодинці?
— Узагалі-то, це проти правил... Костянтинів замислився й погодився:
— Гаразд. Олеже Вікторовичу, можна попросити вас... Черниченко мовчки відчинив дверцята.

   — Сашко, проведи Олега Вікторовича до іншої машини, — наказав Костянтинів.
— Але, товаришу генерал...
— Виконуй,— обірвав той охоронця.
Коли вони залишилися вдвох, Костянтинів повторив:
   — Слухаю вас. Сподіваюся, справа важлива, коли ви наполягли на нічній зустрічі серед міста та ще виперли з моєї машини народного депутата. Я так зрозумів, що це якось пов'язано з учорашнім, м-м... з учорашньою пригодою?
— Так, пов'язано.
   Штепа помовчав, немов зважував останні «за» і «проти», потім тихо запитав:
— Вам відомо, що це таке?
   — Ні, не відомо, — не приховував Володимир Сергійович.— А вам?
— Так, я знаю, що це,— сказав Штепа просто.
— 
— Поділитеся?
   — Для цього я тут. Але передусім я хотів би, щоб ви сказали, чи можливе спілкування з вами не неофіційному рівні... Чи ви тут лише як керівник спецслужби?
   Костянтинів аж сторопів. Бесіда з самого початку повернула на інше.
   —	Я не хотів би фігурувати в цій справі офіційно,— пояснив
Штепа.— Сподіваюся, пізніше вам стане зрозуміло, чому. Та й
вам це вигідніше, повірте.
   — Поки що ніякої офіційної справи нема, — обережно відповів Костянтинів.
   — Чи можна сподіватися на вашу участь саме на такому рівні?
Володимир Сергійович подумав і знехотя кивнув:
—	У вас є така можливість. Дивлячись що ви пропонуєте.
—	Я пропоную співпрацю. Співпрацю дуже небезпечну.
Незнайомець сказав це так, що генерал відчув, як по шкірі
побігли мурашки.  Чомусь лунко-лунко закалатало серце,  а внизу живота знову занило.
   — Ви добре знайомі з Черниченком?— спитав він, аби виграти трохи часу.
— Два дні.
— Тоді, як вам...
   — У мене не було ані часу, ані можливості, щоб когось переконувати, і не можна було звертатися до вас, як звичайно. Довелося шукати обхідні шляхи. Знаючи, що Олег Вікторович ваш добрий знайомий, я, каюся, просто примусив його...
— Яким чином?
— Я загіпнотизував його.
   Сказати, що Костянтинів був приголомшений, означало нічого не сказати. Він мовчки потягнувся за сигаретами, закурив і, не витримавши, пробурмотів:
— Ви сповна розуму?
   — Іншого виходу не було,— зітхнув Штепа.— Повірте, такий метод я використовую дуже рідко. Вам це не загрожує, даю слово. Треба ж було якось на вас виходити. Через кілька годин, прокинувшись, він забуде про мене, як і про організацію нашої з вами зустрічі. Повірте, це було необхідно.
   — 
   І Костянтинів повірив. Щось підказувало йому, що ця дивна людина зараз абсолютно відверта.
—	Гаразд... І що ж далі?
Штепа оцінююче подивився на нього й запитав:
— Скажіть, ви вірите у Бога? Генерал здвигнув плечима.
— Знаєте, якось...
— А Сатана, по-вашому, існує?
   У Костянтиніва пересохло в роті. Це не був подив. Це не був переляк. Він не міг би сказати, що відчув зараз, але це було не вельми приємним.
   —	Не вважайте мене божевільним, якщо я скажу вам, що
Сатана існує. Насправді він набагато ближче, ніж ви ду
маєте,— продовжував Штепа.
Відчуття нереальності того, що відбувалося, зростало. Штепа нахилився вперед, клацнув замками кейса і попросив:
—	Увімкніть світло.
Генерал намацав кнопку, і в салоні тьмяно загорівся плафон.
—	Ось, дивіться.
   Штепа розгорнув складений у кілька разів великий аркуш цупкого паперу, який виявився мапою. Володимир Сергійович побачив товсту, мабуть, нанесену фломастером лінію, один кінець якої впирався в дельту Нілу, а другий — в Одесу. Далі вона перетворювалася на пунктир, що перетинав усю східну Європу з півдня на північ.
   Ланцюжок чорних крапок проходив через Київ, зачіпав територію Білорусі, далі через Росію, східніше Новгорода й Петербурга, піднімався до Кольського півострова, де губився серед безлічі північних озер.
— Тут позначено маршрут, за яким іде Тінь Арімана.
— Що?— хрипко перепитав генерал.
   — Вибачте...— Штепа зам'явся, підшукуючи слова,— ви знайомі з основами окультизму?
   Костянтинів лише стенув плечима. Дійсність ставала дедалі більше схожою на сон. Або марення тяжкохворого.
   —	Аріман — давнє зороастрійське божество, в нас воно відо
ме під іменем Сатани, Люцифера. Але я все ж волію називати
його так.
   
— Ви... ви дійсно божевільний,— пробурмотів Костянтинів.
— А як називаєте це ви?
— Га?
   Костянтинів не відразу сприйняв суть питання, реальність оберталася величезним чортовим колесом, паморочила голову. І він сам обертався разом із нею, величезною й жахливою, мов чужа галактика.
«Ні, він — не божевільний. Божевільний — я».
   —	Ми називаємо це атмосферною Аномалією,— почув Воло
димир Сергійович свій голос.
  . — Аномалія... — Штепа ледь помітно всміхнувся.— Ну що ж, нехай буде Аномалія.
   Він провів по мапі пальцем, мов хотів стерти схожу на товсту чорну гадюку лінію.
   —	Я знав... Так, я знав, що Аномалія з'явиться, тому
відслідковував її з самого початку, з тієї хвилини, коли вона
народилася. Мені відомо про неї набагато більше, ніж вам, і...
нічого не відомо.
   Костянтинів навмання загасив сигарету об панель приладів і поліз за другою. Пальці його тремтіли.
   —	Це народилося за тисячі кілометрів звідси. Століття й
століття побудовані давніми єгиптянами піраміди накопичували
чорну сатанинську енергію: лють і злобу, страх і ненависть,
підступність і зраду — ось її джерела. Ідеальні акумулятори псі-
енергії, ці колосальні пірамідальні споруди дотепер зберігали
свою жахливу здобич. До того часу, коли народиться Антихрист.
   Штепа глянув на Володимира Сергійовича, помовчав, даючи йому час осмислити сказане, і продовжував, дивлячись перед собою:
   —	Коли почнеться Армагедон і Господнє військо зійдеться в
битві з ордами Сатани і скине його на Землю, буде дано йому во
лодарювати над нею сорок два місяці. Але перед цим повинен
з'явитися Антихрист. Так написано в Біблії.
   Штепа замовк, витер краплі поту, що виступили на чолі, й попросив:
—	Дайте закурити.
   Коли він брав із простягнутої генералом пачки сигарету, той побачив, що пальці Миколи Михайловича теж тремтять.
   
   — Божевілля якесь,— пробурмотів Костянтинів,— кінець світу.
— Абсолютно точно, — кинув Штепа.
   Він глибоко затягнувся, закашлявся і, наче вибачаючись, пояснив:
—	Узагалі-то, я не палю...
   Він покрутив сигарету, мовчки зробив дві чи три затяжки й зітхнув:
   —	Це дійсно може бути кінцем світу. Річ у тому, що Анти
христ — істота із плоті й крові, так само, як Ісус. Сатана в усь
ому намагається копіювати Бога, наслідує його діяння, за що
навіть отримав зневажливе прізвисько «Велика мавпа». Анти
христ народиться від повії у вказаний зірками час на вівтарі
Сатани. У Біблії сказано: «...і робить великі знамення, так, що
й вогонь посилає з неба на землю перед людьми». А ще сказано:
«Він діє перед ним з усією владою першого звіра. Але плоть
слабка, і навіть Антихрист не може зрівнятися силою з Люци-
фером. Для цього той і дарує Антихристові силу, рівну своїй,
сатанинську, чорну енергію». Тепер вам зрозуміло, що таке ця
Аномалія? Кому й навіщо вона призначена?
   Костянтинів мовчав, не в змозі відвести погляд. Він не мав сил дивитися в очі людині, яка сиділа навпроти. Йому було страшно. Страшно тому, що він раптом зрозумів: те, про що каже Штепа, — правда. Нереальна, фантастична, моторошна.
   —	Я, саме я маю зупинити це, тому що... Тому що на мені —
прокляття. Тому що колись мій предок, не відаючи, що робить,
зробив так, що все це стало можливим.
   Сигарета, що жевріла між пальцями Миколи Михайловича, пекла, та він не відчував болю.
   —	Є мізерний шанс зупинити Люцифера. Він... Ще не час
для нього, ще не відбулося все, що було сказано в Біблії. Сата
на, так би мовити, зайшов із чорного ходу, через людей, які
зрадили Бога й забажали стати біля підніжжя трону Люцифе
ра. І мій... мій предок... Він надто пізно зрозумів, що був зна
ряддям у руках апологетів Сатани.
Штепа помовчав і ледь чутно сказав:
   —	Я — чаклун, Володимире Сергійовичу, чаклун у третьо
му поколінні. І дід, і батько мій були чаклунами. Чорними чак-
   
лунами. Ми пожертвували душами, аби виправити давню провину. Я повинен зупинити Тінь Люцифера, не дати їй доповзти до вівтаря Сатани, не дозволити їй віддати енергію Антихристові.
   Костянтинів переривчасто зітхнув, відчуваючи, як до горла підкочується нудота. Зараз він почувався дійсно божевільним, відчув, як ніч повільно висмоктує з нього залишки здорового глузду й реальність довкола нього. Шипить, бризкає чорною отрутою.
   Ось воно як... Та що він розраховував почути? Невже в нього за весь цей час не виникали думки про потойбічне походження Аномалії? Невже не блиснуло хоча б раз слизьке, холодне і смертельно небезпечне, мов кобра, що приготувалася до кидка: «ВОНО — ЗВІДТИ. ВОНО НЕ НАЛЕЖИТЬ НАШОМУ СВІТОВІ»?
І він сказав:
   —	Я вам вірю, Миколо Михайловичу. Не повинен, не маю
права вірити, але... Не знаю чому, але я вам вірю. За ці два дні
я наслухався такого, що, здається, нічому не подивуюся. Я не
посаджу вас у психушку, Миколо Михайловичу.
Він замовк, стиснув кулаки й повільно мовив:
   — Задля того, аби зрозуміти й зупинити це, я не лише з чаклуном, я із самим Сатаною в орлянку зіграю.
   — Зупинити це — моя справа. Ніхто, жодна спецслужба тут не допоможе, ви вже не ображайтеся. Але ви будете знати все. Я обіцяю, що не приховаю нічого з минулого і не приховуватиму нічого з того, що відбудеться в майбутньому.
   Було вже далеко за північ. Штепа зачекав, доки генерал зробить кілька дзвінків і скасує свої плани, а потім відправить на одній зі службових машин додому Черниченка. Розмова мала бути довгою.
   —	Це дуже, дуже давня і страшна історія, — почав нарешті
Микола Михайлович, дивлячись на краплі дощу, що барабани
ли по склу.— Можна сказати, що все почалося з мого діда...
   
Москва, Кремль, 21 липня 1926 року. 23.00.
   Ніч. Жарка, задушлива московська ніч уляглася над змореними спекою скверами та парками, над розігрітою бруківкою старих вулиць, над сонними будинками.
   Чорна машина з урядовими номерами тінню промчала порожньою площею, крізь непомітну браму в'їхала до Кремля, перетнула скупо освітлене подвір'я й зупинилася біля входу до масивної будівлі, яка чорніла довгими рядами вікон. Лише в трьох чи чотирьох із них горіло світло, і це робило будинок ще похмурішим.
   Двигун ще не встиг замовкнути, як із тіні випірнув невисокий здоровань.
—	Товариш Барченко? Ходімо зі мною, товариші.
   Безлюдними коридорами він провів прибулих на другий поверх. М'яка килимова доріжка поглинала кроки. Здавалося, що це сама ніч обгорнула будівлю, прикрила від зовнішнього світу, створивши тут свій, особливий світ. Навіть стукіт друкарської машинки за дверима, яку вони проминули, лунав глухо, наче в пух.
   За хвилину гості були вже в просторій, оздобленій горіховими панелями приймальні. Співробітник, який супроводжував їх, вийшов і, крім прибулих, у приміщенні залишилися тільки секретар та огрядний, уже літній чоловік у напіввійськовому френчі.
—	Сідайте, будь ласка, я доповім.
   Секретар сидів за столом, а літній, постукавши, зник за дверима кабінету.
   Сашко акуратно вмостився на стільці й почав роздивлятися приймальню, намагаючись запам'ятати найменші дрібниці. Навряд чи колись йому ще пощастить тут побувати.
   У свої двадцять п'ять він устиг повоювати, вже кілька років працював у спецвідділі ВГНУ і за коротке життя побачив багато. Але побувати в Кремлі... Від самої думки про те, хто чекає на них там, за дверима, ставало жарко.
   Він відірвав погляд від великого годинника, що стояв на підлозі, й потайки глянув на супутників.
   Антон Губський, теж, як і Сашко, розвідник, хвилювався — нервово покусував вузькі сухі губи. Під густою південною засмагою був помітний гарячковий рум'янець.
   
   Гліб Бокій був спокійний. Начальник спецвідділу ВГПУ сидів, склавши руки на колінах, і ледь помітно посміхався.
   А по обличчю Якова Блюмкіна, посіченого шрамами, як завжди непроникного, нічого не можливо було прочитати.
   Сашко знову скоса глянув на Блюмкіна, справжнє ім'я якого він дізнався зовсім недавно. Той залишався для нього таким же таємничим, як і під час першого знайомства.
   Це було десять місяців тому. Губського і Штепу заслали до гімалайської експедиції Миколи Реріха, і вони тиждень за тижнем пленталися в каравані, доки нарешті, вже в горах, до експедиції не приєднався дивний чоловік, перевдягнений тибетським ламою.
   Казали, що він — емісар Далай-Лами, надісланий ним для зв'язку з експедицією, що саме він має провести її повз пікети англійців, які активно проникали на цю територію. Але дуже вже підозріло поводився цей «лама».
   Експедиція просувалася все далі й далі в гори, за цей час «лама» кілька разів зникав і з'являвся так само несподівано, як і вперше. У Сашка та Антона склалося враження, що саме він — керівник експедиції, принаймні Реріх дуже до нього прислухався.
   А якось увечері «лама» підійшов до Антона і назвав пароль. Тієї ж ночі вони пішли з табору, щоб ніколи більше туди не повернутися.
   Два дні шпигуни дерлися на високий перевал, де їх зустрів мовчазний азіат, з вигляду справжній лама, котрий і провів їх до крихітного, загубленого серед гір монастиря.
А потім... Потім була зустріч із цим...
   Пізніше, чим далі відходили в минуле події, тим більше те, що там відбувалося, ставало схожим на сон.
   Як назвати те, що вони бачили/ Примарні чорні тіні бурмотіли, бурмотіли, бурмотіли, розмовляючи з їхнім командиром та ламою-провідником. Такі чорні, що на них було боляче дивитися. І голоси їхні були чорні-чорні. Жодна людина так говорити не могла.
   Сашко тоді так нічого й не зрозумів. Жодного слова. Він не знав, що було в тій дерев'яній скриньці, яку отримав від Тіней Володимирів. Так тоді називали Блюмкіна.
   
   Блюмкін... І Сашко, і його товариші із захопленням слухали розповіді про супершпигуна, що були більше схожі на легенди. Майстер рукопашного бою, блискучий поліглот, він був природженим розвідником.
   У вісімнадцятому есер Блюмкін за завданням свого ЦК здійснив зухвалий атентат на німецького посла Мірбаха, що ледь не призвело до зриву мирних переговорів у Брест-Литовсь-кому. Пізніше, перейшовши до більшовиків, він виконував найскладніші й найделікатніші доручення Троцького, Дзер-жинського, а пізніше й Сталіна.
   У двадцятому він координував діяльність більшовицької агентури і підривну роботу в Україні, дивом вирвався з петлюрівської катівні і був нагороджений іменною зброєю.
   У двадцять першому організував компартію Ірану, де вивчив перську мову й отримав кілька свіжих шрамів. Він не знав невдач.
   Укотре Сашко з цікавістю поглянув на чорну скриньку в руках Блюмкіна. Той ніколи не залишав її без нагляду, навіть спав, поклавши під подушку, а іноді й замість неї.
   Цікаво, що в ній? Кожного разу, коли Сашко дивився на всіяну кабалістичними знаками скриньку, в ньому народжувалося дивне, неприємне відчуття, яке супроводжувалося головним болем.
   Наче скалічений, рахітичний страх, що не знає, як йому вирости у нормальний, людський, ворушиться в грудях.
   Сашко відвів погляд. Якщо дивитися на неї довше, починало здаватися, що світ навколо згортається, темніє, невблаганно насувається, щоб поглинути.
   Та все ж-таки... Що там? Сашко був переконаний, що й сам Блюмкін цього не знає. Якось Штепа випадково почув, як той казав Бокію, що не зміг відкрити її.
   Будь-яка річ, яка призначалася Сталіну, спочатку проходила через його охорону, ретельно перевірялася. А скринька... Сталін зажадав її категорично.
   Подарунок медіумів Шамбали повинен потрапити лише до рук володаря великої імперії і відкриється лише йому.
Думки Олександра перервала поява літнього у френчі.
— Прошу вас, проходьте.

   Встаючи, Штепа глянув на годинник. Вони просиділи в приймальні майже сорок хвилин. Цікаво, чому так довго?
   Кабінет, до якого вони ввійшли, не справив би на нього такого враження, якби Сашко не знав, що це — апартаменти Самого. Просторий, з великими вікнами, прикритими важкими зеленими портьєрами, з масивними, ще дореволюційними меблями.
   Письмовий стіл із білим грибом лампи добре гармоніював з дубовою шафою, в якій тіснилося кілька десятків книжок. Над столом висів великий портрет Леніна. Кілька стільців, шкіряне крісло та диван, та ще столик у дальньому кутку — ото й усе вмеблювання. Майже весь паркет було вистелено м'яким, з довгим ворсом однотонним зеленим килимом.
   Усе це промайнуло перед очима за якусь мить, бо вся увага Сашка була звернена на людину, яка сиділа за столом. Сталін.
   — Добридень, товариші,— гортанно, із сильним грузинським акцентом заговорив він і плавним рухом указав на стільці біля стіни. — Сідайте, будь ласка.
   Оглухлий від власного дихання та ударів серця, які, здавалося, було чутно далеко за межами кабінету, Сашко вмостився на краєчку стільця.
   Сталін... Він був зовсім не таким, яким його зображували на плакатах та газетних фото. Низькорослий, миршавий, ліва рука погано рухалася. Нездорового кольору обличчя подзьобане віспою. Сашко був розчарований і навіть вражений.
   Зовнішність цієї людини аж ніяк не пасувала уявленням про харизматичного лідера величезної країни й партії.
   Сталін детально розпитував Блюмкіна про Китай та Тибет, про стан доріг і мостів, про ставлення місцевих мешканців до англійської присутності на кордонах Тибету. Було помітно, що він добре вивчив цю проблему й вільно оперує датами, іменами та історичними подіями.
   Штепа погано слухав і запитання Сталіна, й відповіді Блюмкіна. Думки плуталися. Чи то через хвилювання, чи через щось інше Сашко ніяк не міг зосередитися. Двічі чи тричі Сталін звертався до Сашка з якимись запитаннями, і кожного разу він відповідав суперечливо, плутано, запізнювався з відповіддю. Не набагато, але запізнювався.
   
   Відчувалася якась неприродність у цій бесіді, силуваність, немов тут про щось недоговорювали, намагалися обійти щось важливе, що і є справжньою причиною їхнього виклику в цей кабінет.
   Раптом Штепа вловив думку, яка до цього вислизала, і зрозумів, звідки це відчуття неприродності.
   Навіщо їх запросили сюди? Усіх трьох? Власне, і Сашко, й Антон Губський тут були зайвими. Що вони могли знати такого, чого б не знав Блюмкін?
   Немов щось відкрилося Сашкові, мов полуда спала з його очей, і він зрозумів, що насправді потрібно Сталіну.
Скринька!
    Сашко зрозумів, на якій тонкій волосинці зараз висять їхні з Антоном життя. Вони присутні в кабінеті лише тому, що Сталін ще не вирішив остаточно: прибрати їх як непотрібних свідків чи залишити про всяк випадок. Раптом ще знадобляться для подібної місії. Він оцінює їх.
   Сашко не встиг продумати до кінця цю думку, не встиг навіть злякатися як слід, коли Сталін поставив це питання:
—	Ну, а як там щодо вашої таємничої Шамбали? Знайшли її?
   Сашко проковтнув клубок, який стояв у горлі. Він зрозумів, що іронія Сталіна була награною, що насправді його менш за все цікавлять мости та дороги, йому не потрібні зараз відомості про гірські перевали. Насправді йому була потрібна лише скринька.
   — Ні, товаришу Сталін, не знайшли,— долинув до Сашка далекий голос Блюмкіна,— точніше, ми там не були. Але нам вдалося встановити контакт із мешканцями цієї напівмістич-ної країни.
— Отже...
   —	Все як у легендах: залишки давньої цивілізації, яка
зберігалася після потопу, країна медіумів, чарівників та про
видців.
   Сашко, вмліваючи від жахливого передчуття, побачив, як Блюмкін передає Сталінові скриньку.
Ось воно!
   Серце вже не стукотіло — скажено тіпалося, судорожно проштовхуючи в жили щедро розведену жахом кров. Штепа
   
повільно відвів погляд і обережно витер липкі, спітнілі долоні об штани.
   Ніщо в світі не змусило б його тепер подивитися туди знову. Не на скриньку. Якусь мить тому, коли Сталін вийшов з-за столу і наблизився до них, Сашко побачив його очі.
   Темні, з жовтими більмами, страшні очі Сталіна притягували, заворожували, так само, як і скринька. Це не були очі людини.
Невже вони нічого не помічають?
   А може, це він сам зійшов з розуму? Сашко відчув, як важко ворухнулося Зло. Тут. Десь тут...
   Він раптом зрозумів: якщо Сталін зараз заговорить до нього, звернеться з будь-яким питанням, він не витримає і з воланням кинеться геть. З цього кабінету, з цього міста і з цього життя.
   Він відчув, як його тіло дрібно тремтить. А потім зауважив велику краплю поту, що стікала по скроні Антона. Отже, він теж знає!
   Подарунок Сатани знайшов свого адресата. Скринька призначалася Сталіну так само, як Сталін був призначений для скриньки.
Голосно клацнуло, прокотилося луною в кабінеті.
Скринька відчинилася.
Відчинилася!!!
   І він побачив великий огранений камінь, який поблискував на тлі чорного шовку, що встеляв скриньку зсередини.
   —	Яка краса!— вихопилося в Блюмкіна.— Яка краса, това
ришу Сталін!
   Той не відповів. Здається, він узагалі нічого не чув. Сталін мовчки дивився на камінь, і обличчя його було схоже на маску. Нерухомі, моторошні очі...
Секунда... Хвилина... Рік...
   Нарешті, не відводячи погляду від каменя, Сталін ледь помітно кивнув:
—	Спасибі... Ви вільні. До побачення...
   Сашко не пам'ятав, як опинився в приймальні. Він немовби залишив у тому кабінеті душу. Частину душі...
    Боліло... Десь там, далеко. Він знав про біль, але скалічена душа його ще нічого не відчувала.
   
   Бокій виходив з кабінету останнім. Коли він обережно зачинив за собою двері, Сашко побачив його очі. В них теж щось було. Бркій теж зрозумів Сталіна.
   А що ж далі? Хто з них знайде в собі сили чесно визнати, не перед іншими, ні — перед собою, що вони привезли сюди Зло? І що людина, яка залишилася в кабінеті, говорила з цим Злом?
Та й де з цієї хвилини людина і де зло?
   Київ, резиденція Головного управління СБУ, 11 листопада 20... року. 14.07.
   Сашко запізнювався. Не чекаючи, доки брама відчиниться до кінця, він заїхав у двір, сяк-так припаркував авто, влетів до будівлі і, кивнувши черговому, який добре його знав, не затримуючись, побіг на другий поверх.
   Генерал Костянтинів сам ніколи нікуди не запізнювався і не вибачав цього підлеглим. За п'ятихвилинне запізнення будь-хто з його офіцерів міг не лише догану отримати, а й поплатитися кар'єрою, на довгі роки заробивши тавро нехлюя.
   Не встиг Івченко ввійти до приймальної, як дорученець Ко-стянтиніва, Володя Скрипник, прошипів з-за свого столу:
—	Де тебе носить, шеф уже двічі про тебе питав!
   —	Та це все трикляті пробки. Спочатку в оперативно-
технічному відділені затримали, а потім на Хрещатику ледь в
аварію не влетів, хвилин двадцять у заторі простирчав.
   Він роздягнувся, кинув куртку просто на стілець і мимохідь глянув у дзеркало.
— Що він там, дуже лютий?
— Та поки що не дуже.
— То скажи, що я вже тут. Скрипник натиснув кнопку селектора.
— Володимире Сергійовичу, він приїхав.
   З динаміка почулося коротке ревіння. Скрипник вимкнув зв'язок і з сумнівом похитав головою:
— Іди давай, здається, на тебе чекає добряча прочуханка.
— А, не вперше.
— 
—	Щасти.
   Вони знали один одного давно, ще зі служби в «Групі-2», якою керував Костянтинів до свого призначення головою СВУ. Коли генерал опинився в будинку на Володимирській, то, звичайно ж, забрав до себе й офіцерів, яким довіряв.
   Якщо Скрипник зараз офіційно був його офіцером з особливих доручень, одночасно виконуючи функції секретаря, охоронця й референта, то службовий статус Івченка визначити було набагато складніше.
   Він вважався співробітником Дев'ятого управління, але жодного дня не займався нудною справою «охорони тіл» державних мужів, практично безвідлучно перебуваючи при шефові СБУ.
   Ніхто з оточення генерала не міг сказати, чим займається цей невисокий, кремезний, років тридцяти хлопець. Давній його приятель, Скрипник, можливо, й здогадувався, але волів мовчати. У цій конторі чим менше говориш, тим краще.
Сашко зачинив за собою важкі двері й зупинився на порозі.
—	Дозвольте, пане генерал?
   Костянтинів нетерпляче кивнув, зірвав з носа окуляри і кинув на стос недочитаних паперів.
—	Сідай, давай розповідай. Усе готове?
   Про запізнення шеф не згадав жодним словом, що дуже подивувало Олександра.
   — Так, Володимире Сергійовичу, практично все. Документи з в'їздними візами техуправління виготовило, квитки замовлено. Завтра вранці першим рейсом вилітаємо.
   — Добре. А що, цей Штепа таки наполягає на тому, аби діяти під своїм справжнім ім'ям?
— Так. І жодні докази не діють.
   Генерал підвівся з-за столу, порухом руки зупинив Івченка, який теж хотів було підвестися, й замислено пройшовся кабінетом.
—	Дивно... Дивна він людина, чи не так?
Не чекаючи на відповідь підлеглого, генерал продовжував:
   —	Штепа боїться нападу з боку якоїсь третьої сили, наполя
гає на максимальній таємниці наших із ним стосунків і водно
час не хоче дотримуватися елементарних заходів безпеки.
Щось тут не сходиться.
   
   —	Дідько їх знає... цих чаклунів. А можливо, він дійсно бо
жевільний, з розряду тих геніїв, котрі вдень створюють шедев
ри, а вночі від рожевих крокодилів рятуються.
   —	За ним учора був «хвіст», Сашко. Недостатньо про
фесійний, але цілком ефективний.
— Хто? — нашорошився Івченко.
   — Поки що не знаємо. Працюємо. Група абсолютно автономна, схоже, інформацію передають телефоном або через треті руки.
   Сашко кивнув. Дещо прояснювалося. Почерк невідомих, які стежили за Штепою, був характерний для підпільних терористичних організацій. «П'ятірки», «трійки», максимально ізольовані одна від одної, — давня тактика підпільників.
—	Може, це якась «підстава», Володимире Сергійовичу?
Той похмуро подивився на Івченка й пробурмотів:
   —	Ні, Сашко, ні... У тому-то й річ, що я йому вірю. Ти ж
чув його розповідь учора. Невже ти вважаєш, що якась «кон
тора», намагаючись нас підставити, не знайшла нічого кра
щого, ніж придумати таку божевільну історію? Тут щось
інше. Інше...
Сашко зітхнув.
   Найгірше те, що й сам він дійшов такого самого висновку. Спочатку, коли там, на площі, його запросили до машини і він почув розповідь Штепи, Сашкові здалося, що перед ним — звичайнісінький шизофренік. Як ще можна було ставитися до речей, яким місце хіба що в кіносценаріях а-ля Хічкок.
   Але ж і Аномалія — теж явище з розряду фантастичних трилерів, що, як на здоровий глузд,пояснити неможливо.
   Нехай Штепа й був божевільним, проте він із точністю до кілометра визначив, де пройде Аномалія, попередив про те, що Київ вона не зачепить, а також застеріг від спроби обстріляти її зенітними ракетами. А були ж такі плани, були...
   І хоча вчені Академії наук разом з аналітиками спецслужб дійшли таких само висновків, але ж Штепа знав це раніше...
   —	Ти мав можливість спілкуватися з ним довше, ніж я.
Як гадаєш, йому потрібно від нас ще щось, окрім фізичного
захисту?
Івченко гмикнув:

   — Чорти його знають... Здається, він справді нічого від мене не приховує... що стосується теперішніх подій. Одначе про власні плани на майбутнє мовчить.
   — Тобто ти так і не зміг з'ясувати, де і що конкретно він збирається робити?
   — Усе те саме: Польський півострів, точного місця не називає. Твердить одне: Аномалія, мовляв, це породження сил Зла і лише він має сили, щоб зупинити її.
Івченко помовчав, а потім тихо пробурмотів:
   — Знаєте, про що я подумав, Володимире Сергійовичу?... Схоже на те, що він боїться не нас. Він не довіряє нам усієї інформації тому, що боїться витоку.
— Щось конкретне?
   — Н-ні... не знаю. Сьогодні вранці я запитав у нього, чому він не звернувся до росіян, адже якщо Аномалія йде на їхню територію, то зручніше було б працювати з ними. Знаєте, що відповів цей тип? Росіяни небезпечні. У вищому ешелоні їхньої влади багато масонів. У Києві вони теж є, але їхні позиції значно слабші, й у нас буде певний резерв у часі.
— Масони... Масони...
Костянтинів потер чоло, присів за стіл і взяв сигарету.
   —	Масони... Якщо те, що нам відомо про Аномалію, правда,
тобто якщо те, що нам про неї повідомили, правда, то виходить,
що... Ох ти, чорт...
   Він запалив, зробив кілька глибоких затяжок і, примружившись, подивився крізь дим на Сашка.
—	Що тобі відомо про масонів?
Той стенув плечима.
   — У межах популярної літератури. Я з ними не перетинався.
   — А ми свого часу їх розробляли. Згадай, як Штепа називає Аномалію?
— А що тут згадувати — Тінь Арімана, Тінь Люцифера.
   — Правильно. А тобі відомо, що більшість масонських лож у своїй ідеології базуються на світогляді та філософії са-таністів? Часто-густо масони та сатаністи — це одне й те ж. Треба подивитися, що у нас є про них в архівах, та я й так можу дещо про них сказати. На Заході служби займаються ма-
   — 
сонськими ложами дуже активно, там такі зав'язки в політиці та економіці, що... У нас теж НКВС, а потім Комітет не заради забавок ними цікавилися. От тільки цікавість та здохла, а може... а може, їй допомогли здохнути.
Костянтинів підвівся і швидко заходив із кутка в куток.
   —	Отже, ось кого він боїться... Ось чому він виходив на мене
з такою обережністю. Лише дурень у такій ситуації буде діяти
відкрито, а він не дурень...
   Генерал кинув недопалок у попільничку, зупинився навпроти Івченка й, нахилившись через стіл, уважно подивився йому в вічі.
   —	Сашко, ти розумієш, у що ми вскочили? Якщо це вийде
за межі мого кабінету, якщо про це стане відомо ще комусь, я
за наші з тобою шкури й ламаного шеляга не дам.
   Сашко кивнув, відчуваючи, як сорочка неприємно липне до змоклої раптом спини. Він був не просто офіцером СБУ, він працював в елітній «Групі-2», а її співробітники вміли не лише стріляти та трощити кістки, вони були також добрими аналітиками, інтелектуалами. Інших там просто не тримали.
   Він спіймав себе на думці, що десь у глибині його свідомості визрівав такий же висновок, який зробив і Костянтинів. Лише величезний цейтнот та завантаженість завадили продумати все до кінця. Але, можливо, він і не хотів цього...
   Минали хвилина за хвилиною. Тиша в кабінеті ставала все гнітючішою й загрозливішою. Костянтинів відійшов до вікна і невідривно дивився на якусь точку в небі. Про що він думає? Яке рішення прийме?
   Є речі, в які навіть керівникові могутньої спецслужби лізти зась. Смертельно небезпечно. А Івченкові, судячи з усього, доведеться не лише торкнутися цієї небезпеки, а й випити цю отруту...
   Можна, звичайно, послати Штепу під три чорти. Можна навіть прибрати його від гріха подалі, зрештою, це буде не перший труп в історії спецслужб. Один влучний постріл, і все. Але...
   У тому-то й річ, що проблема залишиться. Залишиться ця проклята Аномалія. Нехай вона й піде до росіян, нехай вона паплюжитиме їхню землю, але з цього світу, з цієї реальності вона нікуди не подінеться.
   
   І Костянтинів, і Івченко, і ще два-три десятки людей у різних конторах знали, що Аномалія — це загроза планетарного масштабу, просто так від неї не відмахнутися.
   Від жаху, котрий два дні тому наповнив життя, від того, що голосами конаючих льотчиків та моряків волало з магнітофонних бобін, не сховатися за чужою смертю.
   А на інших терезах — їхні власні життя та смерті. Ось такий вибір.
   Костянтинів повернувся, і в його очах Сашко зауважив відлуння своїх думок.
   — Сашко, я не маю права наказувати. Я не маю права навіть просити тебе про те, на що ти повинен будеш піти. Але обидва ми знаємо, що іншого виходу нема.
— Так, нема, — тихо погодився Івченко.
   — Ми навіть нікого не можемо просити про допомогу, тому що невідомо, де може бути ворог.
   Генерал хотів ще щось додати, але затнувся й пошепки ви-матюкався.
   Сашко подумав, що Костянтинів, мабуть, зараз у ще складнішому становищі, ніж підлеглий. Зрештою, Івченко гратиме на добре знайомому полі: самотній оперативник у максимально агресивному середовищі, де остерігатися доводиться всіх і кожного. У нього не буде помічників, однак це принаймні убезпечить його від можливої зради.
   А от генерал опиниться відразу між кількох вогнів. Це ма-сони й ті, хто стоїть за ними. Це купка «доброзичливців» у піраміді української влади, ладних зжерти конкурента за першої ж його помилки. Це, зрештою, російська розвідка, яка, подібно до інших контор, не любить, коли на її території і без її відома третя сторона робить свої справи.
   І, що найнеприємніше, нема гарантії, що сам Штепа не є частиною якоїсь хитрої комбінації однієї із західних спецслужб. Чи тієї ж таки російської...
   Генерал дістав із шухляди аркуш паперу і поклав перед Сашком.
—	Ти знаєш, що писати.
   Це теж було одним із правил у їхніх іграх. Кожного разу перед операцією з сумнівними наслідками оперативник подавав
   
рапорт про звільнення. Якщо Івченка буде затримано й встановлено його належність до СБУ, Костянтинів зможе дезавуювати підлеглого, звільнивши заднім числом, і таким чином, хоча б частково, виведе з-під удару саму службу.
   — От тільки насторожує мене те, що Штепа відмовився від зміни своїх даних, — повторив генерал. — Таке враження, що за ним спостерігають з-за кордону й чаклун боїться зникнути з поля зору цих спостерігачів, потрапивши під наш «ковпак».
   — Або в нього бездоганна репутація та відкриті візи і до нас, і до росіян. Принаймні він має свою легенду, доволі непогану. Як кажуть, дешево й сердито. За його планом, ми залишаємося практично на тих самих ролях, що й зараз: він — іноземний турист, збочений на екзотиці російської Півночі, а я — його охоронець, оскільки багатий нероба боїться викрадення російською мафією. Вважаю, це прийнятно.

— А дівчина, та, що з ним? Сашко напружився.
— Наталі? Вона його перекладачка й секретар.

   — А чи не може вона бути наглядачем, якого приставили до чаклуна ті, хто надіслав його сюди? — засумнівався Костянтинів.
   — Важко сказати... Принаймні я нічого такого не помітив. Звичайна молода приваблива жінка. Правда, самі розумієте, спілкувалися ми мало.
Сашко на секунду замислився і вже впевненіше сказав:
   —	Та ні, не схоже. Проскакують у її розмові слівця,
дрібні деталі в поведінці, з яких можна судити, що вона до
сить поверхово знайома з нашими реаліями. Агенту таке не
властиве.
Костянтинів уважно глянув на Сашка і пробурмотів:
—	Ох, вважай, не помилися.
Той знітився, зрозумівши натяк.
   — Володимире Сергійовичу... Я не перший день у розвідці, таке відчуваєш... Я спостерігав за нею непомітно. Як вона дивиться новини по телебаченню, як реагує на наші особливості... Ні, не схоже на те, що її до мене підводять.
   — А як у неї з чаклуном? Чи не думаєш, що стосунками секретарки тут не обходиться?
   — 
   Сашкові чомусь це питання не сподобалося. Він лише похмуро знизав плечима, не відповівши.
   —	Гаразд, можливо, ти й маєш рацію, — замислено пробур
мотів генерал, — поживемо — побачимо. Але будь максималь
но обережний з ними. Що з документами?
—	Готуються. Техніки обіцяють до вечора закінчити.
Костянтинів кивнув.
   —	Годині о шостій заїду до вас, завезу документи та зброю.
А як тобі Наталі як жінка? — раптом запитав генерал.
   Сашко, який вважав, що це питання вичерпано, не знав, що відповісти.
 ? Якщо чесно, не сподівався зустріти в товаристві чаклуна чарівну молоду дівчину. Коли вони зі Штепою напередодні вночі приїхали до готелю, аби забрати речі та переселитися на конспіративну квартиру СБУ, Сашко не міг повірити, що дівчина приїхала разом із чаклуном. Вона була настільки чужою тут, у цій атмосфері недовіри, страху та небезпеки, яка насувалася з кожною секундою...
   Сашка вразила не молодість супутниці чаклуна, а те, що вона зважилася жити й працювати поруч із цією людиною. Сашкові дівчина сподобалася.
Івченко признався: •
   —	Знаєте, Наталі мені симпатична. На відміну від шефа, во
на... ну, жива, чи що. А Штепа... Я ніяк не можу перебороти ан
типатію до нього. Не можу сказати, чому він мені не подо
бається, можливо, це через його, гм, діяльність... Зовні він — са
ма доброзичливість. Прекрасний співрозмовник, ерудований,
добре ставиться до Наталі, це відразу помітно. Але ось тут, —
Сашко торкнувся грудей, — щось протестує проти того, аби він
був поруч. Власне, це не роздратування чи неприязнь, а наче лег
ка гидливість, мов зі змією: придивишся, почнеш оцінювати — і
захоплюєшся її грацією та красою. Водночас не можеш позбути
ся відрази. І річ не в небезпеці, яка від неї виходить...
Івченко затнувся на півслові, помовчав і махнув рукою.
   —	Гаразд, розфілософствувався тут. Я лише хотів, щоб ви
знали про моє ставлення до цього типа.
   Помітив чи ні Костянтинів, що Сашко мимоволі перевів розмову з дівчини на чаклуна, але виду не подав.
   
   — Я від нього теж не в захваті, — сказав він. — Коли б можна було працювати лише з тими, хто нам подобається... У тебе все?
   — Так. — Сашко підвівся. — Дозвольте йти? їх не можна надовго залишати без нагляду, навіть на конспіративній квартирі.
— Чому? — зацікавлено глянув на нього Костянтинів.
   — Якщо ви маєте на увазі, що чаклун може вийти з кимсь на контакт поза нашою увагою, то навряд чи, — відповів Сашко. — Я ж не дитина, перевірив. У них нема засобів зв'язку, а вийти з квартири так, щоб їх не помітили наші люди, вони не можуть. Я боюся тієї... третьої сили.
— «Хвіст» учора відрубали, — зауважив Костянтинів.
— Та все ж...
   — Гаразд, — кивнув Володимир Сергійович, — можеш іти. Скажи Скрипникові, нехай зайде.
   Київ, вулиця Старовокзальна, конспіративна квартира СБУ, 11 листопада 20... року. 18.00.
   Сашко поклав слухавку на апарат, подивився на годинник, мимохідь глянув на монітор телекамери, яку було виведено на сходи під'їзду, і пішов на кухню.
Наталі варила каву.
—	Питимеш?
   —	Давай, — погодився Сашко, сідаючи на широке
підвіконня.
   Вона зняла турку з плити, налила запашний напій у крихітні філіжанки, дістала з шафи баночку з цукром.
— Тобі з вершками чи чорну?
— Чорну.
   Сашко замилувався плавними рухами дівчини, її темним хвилястим волоссям, зібраним у пухнастий хвіст, гнучкою фігурою, яку не могла приховати навіть мішкувата, майже по коліна, вовняна сорочка. Наталі помітила його погляд. Губ дівчини торкнулася усмішка.
—	А йому? — кивнув Івченко в бік кімнати.

—	Микола Михайлович не п'є каву.
   Сашко взяв із її рук горнятко, ковтнув чудово звареної кави й виглянув у вікно.
   У дворі, який тьмяно освітлювався єдиною стоватною лампочкою, біля сміттєвих баків лінькувато копирсалися два бомжі, а в кутку, просто на капоті «Жигулів», розклала нехитру закуску трійця чоловіків, типових роботяг. Розмахуючи руками, вони про щось сперечалися.
   Час від часу котрийсь із них наливав у пластикові стакан-чики із пляшки, яка стояла тут-таки, серед недоїдків хліба та ковбаси.
   Сашко знав, що з вікна однієї з квартир розташованого навпроти й трохи навскоси будинку за їхнім подвір'ям та під'їздом теж спостерігають оперативники СБУ.
   —	Кого ти там побачив? — Наталі через Сашкове плече ви
зирнула у вікно.
   —	Костянтинів телефонував, скоро повинен бути тут.
Виїхав хвилин десять тому. Що там Штепа робить?
— Він у своїй кімнаті, працює. Сашко криво посміхнувся.
— Ага, працює...
   Він помовчав, сьорбаючи каву. Дівчина теж мовчала. Сашко збентежився, наче щось зробив не так.
— Про що ти думаєш? — запитала Наталі.
— Га? Та так, ні про що.
   Він зустрівся з дівчиною поглядом і несподівано для себе видихнув:
   —	Наталко, можна тебе спитати? Тільки між нами і без об
раз, добре?
Дівчина опустила очі й ледь помітно смикнула плечима.
— Питай...
   — Скажи, як ти можеш з ним... працювати? Як ти можеш добровільно бути поруч із цією людиною? Я, як не намагаюсь, як не примушую себе, нічого не можу зробити. Щось у цьому Штепі є відразливе...
   Щоки дівчини зарожевіли. Можливо, вона очікувала почути від Сашка щось інше...
—	Ну що ти, Микола Михайлович чудова, порядна людина.

   —	Ну, те, що він порядна, ніхто не заперечує. А ось щодо то
го, що чудова...
   Сашко пожалкував, що затіяв цю розмову. Нічого не вийде, не можна було казати їй цього. Невідомо, що між ними. Сашко може відвернути від себе не лише чаклуна, а й дівчину.
   Проте й зупинитися він уже не міг, немов якийсь чортик смикав за язика.
   — Річ не в тому, що він чаклун. Зрозумій мене правильно, Наталочко. У своєму житті я зустрічав безліч людей — від президентів до індіанських жерців з Південної Америки. Тут інше... Мене не полишає відчуття, що його доброзичливість — лише маска, роль, яку Штепа грає неприродно й фальшиво. Мені здається, що він надто вже старається виглядати звичайним. А який він насправді? Оце, мабуть, мені в ньому й неприємне. Його дволикість.
   — Але, можливо, інше його обличчя теж не схоже на обличчя монстра, — усміхнулася Наталі. — Можливо, воно просто інше?.. Ти ж цього не знаєш?
— Отож-бо, що не знаю, — зітхнув Сашко. — А ти?
   — Я... Я з ним — скільки себе пам'ятаю. Він узяв мене з дитячого притулку, виховував, піклувався про мене. Так, я знаю його.
   Сашко кивнув, примирливо всміхнувся й поставив порожнє горнятко на стіл.
—	Дякую, чудова кава.
   Він повернувся до вікна і, вдивляючись у темряву, тихо мовив:
— Пробач, не треба було мені...
— Ні, ти зробив добре.
   Наталі підійшла, поклала руку на його долоню, і Сашко відчув, як тремтять її пальці. Він глянув на неї й зустрівся з теплим і трохи сумним поглядом.
   — Ми маємо знати, як ставимося одне до одного. Нехай це будуть гіркі знання, зате не залишиться ілюзій.
— Ти не так мене зрозуміла, Наталко, я не...
   —	Я все розумію, повір,— перебила його дівчина,— ро
зумію й ціную твою відвертість. І Микола Михайлович
оцінить, ти лише поговори з ним.
   
   —	Ні, ти що, сказати таке людині, з якою, можливо, дове
деться йти під кулі... Я й так...
   Сашко затнувся, замовк, відчуваючи брак слів, щоб пояснити їй свій стан. Як професіонал, він не мав права давати свободу емоціям — ані симпатії, ані неприязні.
   Невже він не зможе пояснити це дівчині, невже вона не зрозуміє? Сашкові здалося дуже важливим, щоб вона знала...
   —	Я не маю права працювати з людиною, яку... Ну, це пси
хологія: охоронець, який неприхильно ставиться до клієнта,
підсвідомо бажає йому зла. Склалася така ситуація, що відмо
витися від завдання я не можу, мене ніким замінити.
Наталі всміхнулася.
   —	Нічого, все гаразд. Коли б ти дійсно бажав нам зла, то цієї
розмови не відбулося б.
   —	Я й сам не знаю, як усе вийшло, просто... просто я
довіряю тобі. Можливо, це й смішно, адже я знайомий з тобою
лише кілька годин, але... Іноді мені здається, що ми знаємо од
не одного багато років, лише зустрілися після великої перерви,
і тепер нам потрібно згадати...
   Наталі хотіла щось відповісти, проте в двері квартири обережно постукали.
—	Чорт, я зовсім забув! Це генерал.
Івченко пішов відчиняти, лаючи себе останніми словами.
   «Що з тобою діється? Розплакався, мов панночка, розпустився. Який же ти після цього «опер»?
   І раптом на півдорозі він почув чийсь м'який, трохи втомлений голос:
   «У тобі зараз говорила людина. Все правильно, в тій жахливій реальності, в яку ти потрапив, не дуже й важливо, наскільки ти гарний професіонал. Значно важливіше, щоб ти залишився людиною».
   Хто говорив це? Бог? Сатана? Здається, голос був схожий на голос Миколи Михайловича...
   У двері знову постукали, вже сильніше. Івченко струсонув головою. Божевілля якесь...
   Подивившись на монітор, Івченко переконався, що це дійсно Костянтинів, і відчинив двері. Генерал увійшов, а двоє охоронців, які його супроводжували, залишилися за дверима.
   
—	Ну, що тут у вас? — запитав Костянтинів, роздягаючись.
—	Поки що все нормально, Володимире Сергійовичу.
Мабуть, у голосі Івченка щось було, бо Костянтинів здиво
вано глянув на нього, нічого, втім, не сказавши.
   У великій кімнаті їх зустрів Штепа. Микола Михайлович був одягнений у чорні штани та светр, на якому виблискував масивний золотий медальйон у формі перевернутої пентаграми.
   —	Доброго вечора, Володимире Сергійовичу, — привітав
він генерала. — Сідайте, будь ласка. Знайомтеся, це — Наталі,
вона в мене і за компаньйонку, і за секретаря. Вона моя довіре
на особа й у курсі всіх моїх справ.
   —	Каву, Володимире Сергійовичу? — запропонувала
дівчина.
—	Дякую, не відмовлюся.
   Костянтинів сів у одне з двох крісел, що стояли перед журнальним столиком, а в інше опустився Штепа. Сашко розташувався на дивані.
— Як Тінь Арімана, пройшла Київ?
   — Так, — відповів Костянтинів, — за інформацією на чотирнадцяту п'ятдесят п'ять, вона була в сімдесяти кілометрах північніше Києва.
— Усе гаразд?
   — Більш-менш, дякую за пораду. Адже наші військові збиралися запустити в неї кілька ракет типу С-300. Аномалія розбила сільську АТС, яку не встигли вимкнути, й зупинила кілька насосних станцій на Дніпрі та Десні. До речі, вам, мабуть, буде цікаво, в нафтосховищі, яке трапилося на її шляху, повністю розклалося вісімсот тонн бензину. Паливо перетворилося на якусь токсичну гидоту, котра вмить роз'їла п'ятде-сятиміліметровий метал танків. Зараз там працюють підрозділи МНС та вчені. Цікаво, на які сюрпризи вона ще здатна?
— На будь-які, — коротко кинув Штепа.
— Ну й гаразд. Людських жертв нема, й на тому спасибі.
   — Швидше всього, й ті, що були, — звичайна випадковість. Тінь захопила їх, так би мовити, за компанію. Навіть екстрасенс, я вже не кажу про звичайну людину, — надто мала здобич
   — 
для цього монстра. Думаю, якщо на її шляху трапиться людина, вона навіть її не помітить, хоча сам ставити такий експеримент не візьмуся. До речі, я вам пропонував «погодувати» її. Не пробували?
   —	Звичайно, ми спробували все можливе, в тому числі й це.
Спеціальні маневрові групи виставляли на шляху Аномалії
акумулятори великої ємності. Одначе вона зжерла енергію ли
ше двадцяти трьох відсотків із них, та ще спустошила ван
тажівку, яку залишили військові. Нам так і не вдалося вираху
вати алгоритм, за яким вона поглинає енергію. Схоже, ви маєте
рацію й тут: вона «харчується» за якимось своїм графіком. При
Цьому спостерігається цікавий ефект: після того як Аномалія
отримує чергову порцію енергії, швидкість її пересування зни
жується. І це, за розрахунками спеціалістів, залежить від
кількості «харчів».
—	Де вона зараз?
Костянтинів зиркнув на годинник.
   —	Якщо нічого не трапилося, то вона от-от повинна зали
шити межі України, — відповів він і чомусь відвів погляд.
Сашко знав чому. Відчув нещирість генерала й Штепа.
— Ви припинили «годувати» її. Чому? Костянтинів не відповів.
— Ви вирішили якомога швидше спровадити її з країни...
   —	Вона росте... — Голос Костянтиніва здригнувся. — її
діаметр уже перевищив шість метрів і далі збільшується. Спос
терігаються й нові властивості Аномалії, яких не було раніше,
наприклад, зниження температури повітря в радіусі півтора —
два кілометри. І чим нижче вона опускається, тим більше зни
жується температура. Ми... Я не маю права ризикувати своїми
громадянами.
—	Ви не казали мені про це.
Микола Михайлович зазирнув Івченкові у вічі.
—	Чому ти не розповів про це, Сашко? Адже ти знав, чи не так?
Сам не знаючи чому, Сашко раптом образився. Наче шко
ляр, якому вчитель зробив незаслужене зауваження.
   Він знав, що докори Штепи справедливі, і, здається, саме оця його правота дратувала найбільше. Можливо, Сашкові був потрібен привід для нового спалаху неприязні?
   
   — Ви теж не розповідаєте мені всього, — рвучко кинув він. — Ви, наприклад, досі не повідомили, куди й коли ми відправляємося. Чи ви хочете отримувати інформацію, нічого не даючи натомість?
   — Майоре! — брутально перебив його Костянтинів, — вам не здається, що це надто круто?
   Сашко й сам знав, що тільки-но цей спалах минеться, він пожалкує про сказане. Він уже жалкував. І ще — він не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Не хлопчисько вже, професійний розвідник, навчений тримати емоції в кулаці, а язика за зубами.
   Якщо Штепа й образився, то виду не подав. Він гмикнув, похитав головою і з усмішкою промовив:
   — І не дам. Не тому, що не довіряю вам. Зрозумійте, надто вже багато навколо людей, які хотіли б нам завадити.
— Масони, наприклад, — вставив Костянтинів.
   Микола Михайлович кинув на нього швидкий погляд, помовчав і знову всміхнувся.
   —	І масони теж. Але не в них справа. От ви, керівник
таємної служби, невже ви нічого не зробили б, якщо б відбуло
ся щось подібне до катастрофи над Чорним морем, нехай навіть
і не у вашій країні, не в сусідній, а десь на іншому боці матери
ка? Я не хочу, щоб хтось свідомо чи несвідомо завадив мені. По
годьтеся, якщо, не дай Бог, звичайно, Сашу захоплять, однако
во хто, і вичавлять з нього все, що він знає, це буде катастро
фою. Нехай уже краще...
   Він не доказав, проте всі й так зрозуміли, що мав на думці чаклун.
   —	Це жорстоко, звичайно. Але ми з вами, панове, граємо в
гру, ставки в якій настільки високі, наскільки це тільки мож
ливо.
   Зависла ніякова мовчанка. Сашко фізично відчував напруження, що виникло між присутніми. Воно, звичайно, й раніше було, однак десь глибоко. Та варто було таким несхожим один на одного партнерам трохи відкритися, як воно вискочило назовні, мов чортик зі скриньки.
   Вірити й довіряти... Слова з однаковим коренем і настільки різні за сенсом.
   
   А Наталі? Зараз, у цю хвилину, Сашко не міг довіряти і їй. Хотів і не міг. Вона йому подобалася, це правда, проте чиєсь гидотне шепотіння вже долинало:
«А раптом у неї таке завдання... сподобатися?»
   Немов відчувши, що він зараз про неї думає, до кімнати ввійшла Наталі. Вона поставила на столик тацю з цукерницею, печивом та горнятками з кавою й присіла поруч із Сашком.
   Івченко потайки зиркнув на неї, і його битва із самим собою поновилася.
   «Неможливо, щоб вона... А раптом? Ти ж про неї нічого не знаєш!..»
   «Не знаю, але відчуваю, що вона не грає, не буває таких гарних акторів».
   Та ну його до дідька! Кого вони обдурюють? Сидять, удають, що обговорюють звичайні справи, а насправді...
   Аномалія — ось у чому причина. Тінь Люцифера, душа демона. Енергія зла, вихлюпнута в наше життя моторошними кам'яними велетнями, котрі тисячоліттями накопичували стогони людей, які вмирали в кам'яницях інквізиції, зраду вождями цілих армій і народів, чорний дим Освенціму та брехню політиканів...
   Як можна залишитися людиною поряд із цим? Усіх, хто лиш торкнувся її, Аномалія, це моторошне чудовисько потойбічного світу, переробляє за своїми стандартами, втискає в душі іншу, до жаху раціональну логіку, збочені принципи, в яких, здається, вже нема місця людському теплу.
   Сашко здригнувся, відчувши на собі погляди Костянтиніва, Штепи та Наталі. Він не почув, як секунду тому до нього звернувся генерал.
— Сашко, ти не відповів.
— Пробачте.
   Він спіймав якийсь дивний вираз в очах чаклуна. Напевне, той зрозумів стан співрозмовника.
   —	Давайте відверто, — сказав Штепа, як здалося Сашкові,
лише для того, аби відволікти від нього увагу Костянтиніва. —
Як би наша акція не закінчилася, ви отримаєте всю інфор
мацію, яка в мене є. Але не раніше. В одному з лондонських
банків зберігаються матеріали, які було зібрано моїм дідом,
   
батьком та мною. Я віддам їх вам... пізніше. Якщо зі мною щось станеться, їх вам надішле мій адвокат. А зараз дозвольте мені робити те, що я вважаю за потрібне. У свою чергу від вас я вимагаю максимальної відвертості. Нічого, жодна дрібниця не повинна від мене приховуватися. Домовилися? Трохи подумавши, Костянтинів погодився.
   —	Але я не знаю, що вам зараз ще сказати. Зрештою, все,
що на сьогодні мені відомо, я вам повідомив. Можу лише ска
зати, що Рада національної безпеки вирішила поінформувати
про те, що ми дізналися, спостерігаючи Аномалію, Росію та
Білорусь.
Штепа кивнув.
—	Це ваше право. Але про нас — жодного слова.
   —	Це зрозуміло. Тепер, коли непорозуміння між нами,
сподіваюся, зникли, поговоримо про деталі.
   Костянтинів відкрив кейс, витяг звідти пакунок із документами й поклав перед Сашком.
   —	Твій паспорт, водійське посвідчення та посвідчення
приватного детектива охорони російської філії агенції
«Пінкертон». Воно дійсне і в нас, і в росіян. На території
Білорусі — ні.
Івченко кивнув.
— Добре. Швидко спрацювали.
   — Так, тепер дозвіл на носіння зброї. Пістолет придбано в магазині цілком законно, на митниці ніяких проблем бути не повинно. Ось це, — Костянтинів поклав на стіл цупкий ламінований аркуш із логотипом всесвітньо відомої агенції, — копія угоди на охорону пана Штепи Миколи Михайловича.
   — А це безпечно? — Чаклун указав на документ. — Раптом перевірять?
   —	«Пінкертони» не надають інформації ані про своїх
співробітників, ані щодо клієнтів — ФСБ про це знає. Та й ко
му спаде на гадку вас перевіряти?
   Генерал покопирсався в кейсі й виклав на стіл «браунінг», запасну обойму та супутниковий телефон.
   —	Це твоє спорядження, Сашко. Сигнал із телефону кодо
ваний, однак раджу користуватися ним лише у крайньому
разі.
   
—	Знаю, — пробурмотів Івченко, засовуючи пістолет у ко-
буру-
   —	Ну і, нарешті, квитки на літак. Виліт завтра, о десятій
двадцять дві. Рейс Київ — Санкт-Петербург, перший клас. Це
вам, Миколо Михайловичу.
   Нарешті генерал витягнув товстого конверта й поклав його передІвченком.
   — Тут десять тисяч доларів. Це з «дев'ятки», звітів про видатки не потрібно. Та все ж, Сашко, обережніше з грошима, ми не такі багаті.
   — Не треба, Володимире Сергійовичу, — зупинив його Ште-па, — з грошима у мене проблем нема.
   — Зате у мого співробітника є. — заперечив Костянтинів. — Беріть, доки дають.
   Сашко механічно запхав конверт у кишеню. Він усе ще почувався ні в сих, ні в тих, не полишало відчуття, що все навколо — несправжнє, підробка, сон, настільки глибокий, що його неможливо відрізнити від реальності.
   Те, що Костянтинів розлучився з такою сумою, свідчило, що він вірив Штепі і робив на нього серйозну ставку. Та чи ж зіграє вона? І яку роль у цій грі відведено Сашкові? Тут не вгадаєш, залишається лише пливти за течією й остерігатися, аби не наштовхнутися на підводний камінь. На такій бистрині навіть не помітиш, як підеш на дно...
Москва, Кремль, 22 липня 1926 року. 3.00.
   На сході повільно займалася зоря, щедро розбавляючи ранковою прохолодою м'яке тепло московської ночі. Місто ще додивлялося останні сни, спокійно влігшись на низьких річкових берегах, поклавши голову на підмосковні ліси та зрідка зітхаючи, втомлено й розслаблено.
   Кремль теж спав. Уже давно розійшлися, роз'їхалися чиновники, секретарі, кур'єри, що підлаштовувалися під Хазяїна, який звик працювати ночами. У величезному будинку залишилися лише охоронці та чергові, що дрімали за своїми столами.
   
   Сталін ледь дочекався, коли нарешті зможе залишитися на самоті й випадковий телефонний дзвінок не потурбує його, не завадить спілкуванню з каменем.
   Йосип Віссаріонович крадькома підійшов до дверей. Прислухався. У приймальні було тихо, напевне, секретар, який не мав права залишати робоче місце, доки не піде спати Хазяїн, задрімав на м'якому стільці.
   Обережно, аби не клацнув замок, Сталін замкнув двері і навшпиньках пішов до крісла — серце калатало, мов божевільне.
   «Наче підліток, що скрадається в спальню батьків», — промайнула думка.
   Зрештою, зачинятися було зовсім не обов'язково, бо однак без дозволу Сталіна сюди ніхто не входить. Та він був обережною людиною, і ця обережність допомагала йому триматися на хисткій верхівці. Боротьба за владу лише розгорталася, і генсе-ка, який не набрав ще повної сили, запросто могла знищити найменша помилка.
   Він влаштувався в кріслі. Довго, кілька безкінечних хвилин сидів із заплющеними очима, намагаючись приборкати тремтіння в руках. Страх чи нетерпіння?..
   Нарешті він наважився взяти скриньку в руки. Пальці, які раптом ослабли, ніяк не могли впоратися із замком. Страх, це таки страх...
   Лише з третьої спроби йому вдалося відкрити чорну скриньку. Затамувавши подих, Сталін повільно підніс її до очей, вдивляючись у прозорий камінь.
   Спочатку він бачив лише ретельно огранений, надзвичайної чистоти кристал. Діамант? Але ж чи бувають діаманти такого розміру? Сталін на таких речах не знався.
   Можливо, це гірський кришталь... Принаймні Коба раніше нічого подібного не бачив. І не відчував...
   Камінь випромінював тепло, таке незнайоме і таке жадане. Сталін вдивлявся в бездоганну чистоту каменя й ні про що не думав. Не міг він зараз думати. Йому було гарно й спокійно, як ніколи.
   Він обережно зітхнув і заплющив очі. Та камінь... Камінь не дозволив зробити цього надовго. Він притягував. Він лякав,
   
лякав до щему в грудях, і водночас, Йосип не міг у це повірити, камінь був... рідним.
   Ріднішим за будь-яку людську істоту. Ріднішим, ніж він сам для себе.
   І раптом невловимо, Коба не відразу це й помітив, у камені щось змінилося. Кристал уже не був таким прозорим, у ньому розливалася жовтизна, яку людське око ледь могло розрізнити.
   Поступово вона густішала, проти волі просочувалася у свідомість. Йосип побачив, як предмети навколо нього розпливаються, втрачають обриси. Предмети цього світу.
А замість них проступали інші.
   Йосип знав, уже знав, що зараз побачить. Звідки взялося воно, це знання? Звідки прийшло воно? З якої нори виповзло?
   А хіба зміг би він сказати, звідки знав, що експедиція до Шамбали має відбутися за будь-яку ціну? Що для нього нема нічого важливішого за це? Хіба він не знав, що саме для нього шпигуни привезуть цей камінь?
   Десь там, у глибинах його душі, до часу ховалося це знання. Знало його друге «я», про існування якого Йосип досі й не підозрював. Його головне «я». Його страшне «я». І воно прокидалося...
   За якусь мить перед ним промайнули розмиті примарні образи. Майбутнє...
   Якому світові належать забризкані кров'ю, небачені досі танки, що вриваються на палаючі вулиці європейських міст; смолоскипи над безкінечними чорними лавами; безмовне бидло на сибірських лісоповалах?
   Якому світові належать вони, божевільні від болю очі тисяч і тисяч людей? І темні плями на щедро всипаних тирсою підлогах розстрільних камер?
   Лише мить — і нема вже цих примар, наче ніколи й не було...
   Він здригнувся, коли зрозумів, що обриси предметів, які проступали перед ним і з кожною хвилиною ставали все чіткішими, належать іншій реальності. І ледь не закричав, відчувши, як його свідомість, ще наполовину людська, розгойдується між двома світами. Наче на величезній, з гігантською амплітудою гойдалці.
   
   Від цього захоплювало подих. Йосип відчув, як щось дбайливо, проте міцно стискає серце, яке щеміло від страху та передчуття прийдешньої насолоди.
   Ось вже нове видиво стало чіткішим за звичну реальність, в якій він прожив сорок п'ять років. Яка тепер танула, танула, танула...
А може... може, саме цей світ для нього рідний?
   Йосип повільно простяг руку, аби торкнутися дивного, ніколи раніше не баченого, проте знайомого предмета, який саме пропливав повз нього, але вона, обважнівши, безвільно впала.
   Новий світ був... Він був чорним. Не за кольором, ні. Але як людськими словами змалювати образи реальності, в якій нічого людського не було?
   І найголовніше: в цьому світі володарювала інша, ворожа людині енергія. Чорна енергія. Енергія Зла.
   Зло... Йосип відчув, як у нього вливається могутня хвиля, яка давала такі безмежні сили, про які не міг і мріяти жоден смертний.
   На якусь мить він засумнівався, позадкував, боягузливо намагаючись сховатися від цієї хвилі, проте вона вже накочувалася, хлюпнула в нього всією своєю вагою й понесла, понесла в неймовірне, майже безмежне щастя.
   Зло? Та хто сказав, що це — Зло?! Це для них — Зло, а для нього... Він — Сталін. Серце зі сталі. Душа зі сталі.
   Він вищий за благенькі людські принципи, адже знає, що нема абсолютного Зла, так само, як нема абсолютного Добра. Насправді все відносне. Смерть людини — це зло для нього та його близьких, а для могильних хробаків — життєва необхідність, і тому злом аж ніяк бути не може. Грабіжник, який відбирає в перехожого гаманець, робить йому зле, але для себе...
Жорстоко?
Ісус казав: «Пов'яжи свою шию істиною та милістю...»
   Дурниця яка. Навіщо Йосипу милість? Кого йому милувати? А істина — ось вона, поруч, уже чути її кроки. Розмірений, важкий поступ чиєїсь могутньої аури, навіть крихти якої живлять енергією цілі світи. Вона була... Вона була злою і... прекрасною.
   
   І коли аура цієї невідомої поки що, однак такої близької й бажаної істоти торкнулася Йосипа, він відчув, як душу його, в потворності якої він боявся признатися навіть самому собі, огорнуло солодке цілюще запинало.
Істина...
   Гостра, наче оргазм, насолода пронизала все його єство, змусивши грішне тіло затріпотіти в болючих конвульсіях щастя.
   Він уже зрозумів, що прийшов його світ, світ, який був утрачений і знайдений сьогодні знову. Тепер уже назавжди.
   Ніч повільно відступала на захід, сором'язливо оголюючи рожеве тіло заспаного неба. Зірки ще висіли над землею, а вона вже сонно ворушилася, готуючись зустріти перші промені нового дня.
   Та світанок зовсім не похитнув морок, який володарював у кабінеті. Тьмяне світло єдиної лампи, що горіла на столі, теж зневірилося побороти його і втомлено опало на податливий ворс килима.
   Морок ще був повновладним господарем у щілинах між важкими шафами та в кутках. Морок майже ховав людину, яка потопала в глибокому шкіряному кріслі.
   На сухій, мов пергамент, шкірі щік Сталіна проступив дивний тьмяний рум'янець. Зморшки на обличчі майже зникли, спотворивши його нападом фальшивої молодості. Груди Йосипа зрідка здіймалися в ледь вловимому, дуже глибокому подихові.
   Сталін не спав. Нерухомий погляд темних, із величезними зіницями очей було спрямовано кудись вдалечінь, немов стін навколо й не було.
   А може, це дійсно так. Адже дивився він у інший світ, абсолютно не схожий на той, ворожий, в якому доводилося існувати його тілу.
   Як шкода, що отямившись, Йосип не зможе пригадати все видиво, а лише якісь сірі, мов стара кінохроніка, клапті. Та ще ЙОГО...
   Істота, з якою Йосип зустрівся в новій реальності, була така ж справжня, матеріальна, як і він сам. Коба запам'ятає кожен рух, кожне слово, кожну рису прекрасного у своїй мудрості обличчя.
   
   І ніколи вже не забуде він перші слова, що їх вимовив володар Антисвіту. Потім, через місяць, через рік, усе частіше й частіше вони розмовлятимуть на різні теми. Друккарга стане його порадником у боротьбі за владу і в управлінні країною. Він навчить Йосипа розуміти потойбіччя краще, ніж той розумів свій світ.
   Друккарга познайомить його з іншими даймонами Антисвіту. Та найважливішими його словами, які зробили Йосипа щасливими, були:
— Брате мій, вітаю тебе в безмежній величі твого духу!
   Білорусь, тридцять кілометрів південніше Кричава, 11 листопада 20... року. 13.00.
   Тьмяна шестиметрова куля повільно пливла на висоті півкілометра від землі майже точно на північ. Ані уривчастий зустрічний вітер, ані ріденькі сірі хмарки, котрі час від часу поглинали кулю, не могли збити її з курсу, яким вона, здавалося, йшла свідомо.
   Лобачов, не відриваючись від бінокля, спостерігав, як Аномалія повільно і невідворотно наближається до міста. Збільшена двадцятикратною оптикою куля здавалася важкою, перенасиченою невідомістю та загрозою. Живою...
   Генерал мимоволі пересмикнув плечима, відганяючи несподіване й неприємне тремтіння. Його не полишало відчуття, що із цього теплого бруднуватого світла на нього дивиться, оцінюючи і, можливо, націлюючись для удару, хтось ворожий і моторошний.
   Якщо чесно, Лобачов із більшим задоволенням плюнув би на цю Аномалію, нехай собі летить далі, он що накоїла в сусідів, однак... Накази не обговорюються, а в президентській адміністрації вважали, що ця гидота — справа рук натовців, які чи то нову зброю випробовували, чи то вирішили провести «чергову провокацію» проти «антидемократичного режиму».
   Лобачов криво всміхнувся. Як послухати білоруське телебачення, то американцям більше й робити нічого, лише нові каверзи проти нашого президента організовувати...
   
   Було відомо генералу й про попередження, яке надійшло з України. Знав, що Київ застерігає від застосування проти літаючого монстра методів активного впливу, але...
   Ймовірно, комітетники наплели «бацькаві» про необхідність за будь-яку ціну захопити Аномалію — відпрацьовують свої чималі оклади. Хтозна, може, й вийде змайструвати з цього ще один показовий судовий процес.
   Олег Васильович зітхнув. Ех, тільки не бути б крайнім. З тих, у Мінську, що взяти... Он росіяни теж радять не поспішати, та наших розумників хіба проймеш... Політика, хай їй трясця.
   — Товаришу генерал, до міста двадцять п'ять кілометрів, — пролунав напружений голос штабного офіцера, який примостився в кутку командно-штабної машини за пультом зв'язку.
— Знаю, бачу... — процідив крізь зуби Лобачов.
   Він опустив бінокль і скосив погляд праворуч, на похмурого суб'єкта в цивільному, який відтіснив назад офіцерів із генеральського штабу. Наглядач...
   Генерал подумки матюкнувся. Чорт, коли б не ці типи з КДБ, він, мабуть, зробив би так, як йому радили, — просто супроводжував би Аномалію до кордону, вимикаючи на Ні шляху всі енергомісткі об'єкти.
   Нехай там що кажуть про тупоголових військових, однак Лобачов не мав жодного бажання наступати на ті ж граблі, що й сусіди. На жаль, від нього зараз нічого не залежало.
   Он там, трохи осторонь, припаркувалися кілька автобусів, набитих вченими із «закритих» інститутів. Мріють накласти лапу на те, що залишиться від Аномалії.
   —	Двадцять кілометріві На спроби перехоплення ціль не ре
агує! — знову пролунав голос помічника.
«Нащо ж так кричати?»
Лобачов буркнув щось брутальне і підніс до очей бінокль.
   І праворуч, і ліворуч, і далеко попереду Аномалії висіли бойові гелікоптери. Час від часу над лісом пролітали хижі тіла надзвукових перехоплювачів. Полювання відбувалося за всіма правилами.
   Позаду нетерпляче заворушився тип у цивільному. Олег Васильович майже фізично відчував важкий підозрілий погляд на спині. За Аномалією цей молодик майже не спостерігав.
   
   Лобачов гмикнув. Цікаво, чим усе це закінчиться? Він знав, що зараз у Києві активно працює резидентура КДБ та військової розвідки, намагаючись з'ясувати міру причетності до цього дивного явища свого південного сусіди, котрий, на думку Мінська, надто вже глибоко втягнувся в амури з НАТО.
   А в Україні, в свою чергу, багато хто теж сумнівається в природному походженні Аномалії, але, на відміну від білорусів, підозріло косують у бік Кремля.
Наче збожеволіли всі.
   — Олеже Васильовичу, вісімнадцять кілометрів. Час приймати рішення.
— Знаю, — знову буркнув генерал.
За його знаком офіцер подав йому мікрофон.
   — «Вулкан-54», «Вулкан-58», я — «Вулкан-51», — передчуваючи щось недобре, заговорив він. — Починайте. Як зрозуміли?
— «Вулкан-58» на зв'язку, вас зрозумів.
— «Вулкан-54», прийняв, п'ятдесят перший.
   Лобачов, уже впевнений, що робить помилку, спостерігав, як гелікоптери відійшли вбік, звільняючи сектор двом «Мі-24».
   Плямисті витягнуті тіла, за які ці «вертушки» й отримали прізвисько «Крокодил», промайнули над деревами, пологою гіркою шугонули вгору, вийшовши на одну висоту з Аномалією. Та пливла тепер на висоті чотириста метрів.
   —	«Вулкан-'бі», вийшли на бойову! — прохрипіла рація
крізь перешкоди.
Лобачов озирнувся на цивільного й тихо кинув:
—	Можна...
   «Вертушки» зависли, прицілюючись. Напруга в пересувному КП досягла апогею. Ефір уже не змовкав, розриваючись безліччю голосів.
   Немов зв'язані невидимою ниткою, «Мі-24» наблизилися до Аномалії ще трохи і метрів з восьмисот відкрили вогонь.
   Бити з такої відстані самонавідними ракетами — це все одно, що стріляти в людину із дробовика впритул. Могутні заряди розривають ціль на.шматки.
   
   До блідої кулі потяглися тонкі пасма диму, і лише одна з ракет розминулася з ціллю, розірвавшись над верхівками дерев. Решта влучили, огорнувши Аномалію білими хмарками розривів.
   —	Вісім прямих влучень! — У голосі спостерігача прохопи
лася неприхована радість.
   Лобачов напружено вдивлявся у те, що відбувалося над лісом. Дим не розсіювався. Поступово темніючи, він лише повільно розповзався, повністю сховавши Аномалію. Здавалося, сірі пластівці стають щільнішими, наливаються загрозою та силою.
   Серце зайшлося. Генерал уже бачив, що в небі нема й сліду від падіння збитої цілі. Не було жодних уламків.
   І ще Олег Васильович ніяк не міг зрозуміти, чому він відчуває якусь незавершеність. Не вистачало чогось обов'язкового, важливого, такого непомітного у звичайних умовах. Генерал, як не намагався, не міг зрозуміти, що ж це.
—	Товаришу генерал! Товаришу генерал!
   Він здригнувся, немов отямившись від забуття, й повільно витер спітніле обличчя.
    І раптом зрозумів, що наляканий. Зараз, у цю секунду злякався. І не Аномалії.
   Злякався, що його нерішучість буде сприйнято... як боягузтво. Ось цей тип у цивільному...
—	Повторна атака! — почув він свій охриплий, чужий голос.
Потім, зрозумівши помилку, поспішив скасувати наказ:
екіпажі гелікоптерів не могли стріляти, оскільки не бачили цілі. Схоже, настав час перехоплювачів.
   «СУ-29» вийдуть на атаку за бортовими радіолокаційними системами, «електрики «в цій штуці — аж занадто. А ракети, що наводяться по електронному променю, знайдуть ціль і без візуального контакту.
   Гелікоптери відійшли вбік, і відразу ж з півдня з'явилися дві стрімкі машини, які, знижуючись, наближалися до Аномалії. Перехоплювачі практично з бриючого польоту випустили по цілі чотири ракети і, набираючи висоту, шугонули вгору.
   Аномалія вдруге вкрилася білими хмарами вибухів. За кілька секунд усі побачили, як бліда куля повільно, наче проти волі, пішла донизу.
   
—	Вона падає! — вигукнув хтось із офіцерів.
   Не відриваючи погляду від Аномалії, котра опускалася просто на гострі верхівки сосен, Олег Васильович полегшено розтиснув побілілі від напруги кулаки. За його спиною радісно й збуджено перегукувалися військові.
І раптом...
   —	О, Господи! — видихнув Лобачов за соту частку секунди
до того, як це відбулося.
   Літаки, що були вже метрів на чотириста вище за Аномалію, завмерли, зупинені якоюсь невидимою силою, повільно перевернулися через крило і впали у некерований штопор.
   Гамір радіоефіру перекрив моторошний крик. І замовк. Рація вибухнула громом перешкод, які заглушили відчайдушні різноголосі волання.
   Лобачов видав майже тваринне мукання, непевним поглядом спостерігаючи, як слідом за літаками, один за одним, падають гелікоптери, зникають за краєм лісу, нечутно, мов тіні.
   «Там не було спалахів!» — промайнула гарячкова думка, зовсім, здається, зайва в цьому божевіллі.
Зайва?!
   Вони повинні, повинні бути! Спалахи від розривів ракет та звуки... А коли їх нема, то це означає...
   Неслухняна рука проти його волі потягла з голови «афганку». Генерал, сам не розуміючи, що робить, позадкував від того, що діялося за тонкими стінами автомашини, наштовхнувся на когось спиною і побачив біле обличчя людини в цивільному, очі, в котрих не було й тіні думок. Лише страх.
   Страх цей не був схожий на страх Лобачова. Цей тип боявся не того, що вони тут наробили, не смерті, яка ходила від однієї розбитої машини до другої. Він боявся лише за себе.
Рука потяглася за пістолетом. Убити... Убити!!
   Кого? Не має значення. Його... Себе... Так, себе, свій жах, свої страхіття.
   Рука торкнулася кобури і впала. Який сенс, якщо й на тому світі йому не забути коротких моторошних криків, у яких сконцентрувався весь жах смерті, чорне ніщо, котре страхітливим тягарем падало на землю. На беззахисну землю...
   
   То там, то тут її вже стьобали ліниві, мов гади, що обжерлися, блискавки. Щосекунди частіше. Усе міцніше.
   Куля, так само тьмяна, але вже вдвічі більша, висіла над самою землею, неквапом наближаючись до безпорадно збитих докупи машин, автобусів, бронетранспортерів.
   Олег Васильович бачив, як на сотні метрів, довкола сосни вкриваються неприродно щільною памороззю, як край просіки перетворюється на суцільну сніжно-крижану стіну, як землю сковує жахливий холод, висмоктуючи з неї останні краплі сил. Холод...
   Лобачов раптом відчув, зрозумів, що Аномалія вже не мертва, що в ній прокинувся хтось. Або щось... Відчув його голод...
   Він почув свій крик. Голос, який зривався на фальцет і віддавав наказ водієві, благаючи його: «Назад!!!»
Та хіба той, сидячи в кабіні, міг почути?
   Світ здригнувся. Ні, це рушила, позадкувала машина, почала незграбно розвертатися, намагаючись втекти.
   Тепер Олег Васильович бачив інші машини, котрих досі не було видно за стінами КШМ. Межа білого була вже в тридцяти метрах від крайніх із них і швидко жерла відстань, що залишалася, а вони задкували. Надто повільно.
   Ось один із бронетранспортерів за мить вкрився памороззю, за ним, майже відразу, ще один, потім автобус...
   Натужно відчинилися білі двері «Ікаруса», на скуту холодом землю впала людина. І залишилася лежати. Нерухомо...
   Аномалія наближалася. Здавалося, величезна куля заступила все небо, вона вже не світилася тією рівномірною розмитою жовтизною. Тепер вона здавалася жорсткою, матеріальною, важкою...
   Олег Васильович уловив щось схоже на слабке пульсування, яке притягувало погляд, заворожувало, дурманило... І в такт цьому пульсуванню десь шамотіло запопадливе нерозбірливе шепотіння.
Хтось плакав.
Комітетник...
   «Тепер ти боїшся так само, як я...» — промайнула божевільна думка. І зникла.
   
   Десять метрів. Холоднеча давно вже проникла в машину, малювала на стінах білі візерунки, вкривала вікна не памороззю — тонкими крижаними голочками. Це було дуже гарно...
   Не розуміючи, що робить, мабуть, спрацював інстинкт самозбереження, генерал вискочив з авто, впав долілиць і завмер, боячись підвести голову.
   Секунда. Друга. Олег Васильович уже чув, як до нього впевнено, по- господарському, йде смерть. От-от вона наступить на скоцюрблені пальці, що вп'ялися в жорсткий іній.
Гостро запахло озоном. Мов у дитинстві під час грози.
«Ну, що ж ти?..»
Здається, він сказав це вголос.
   Підвів голову. Аномалія була в двадцяти метрах над землею — величезна, невблаганна. Налитий світлом монстр пропливав над нерухомими машинами, повільно відходив до лісу, обмацуючи людські тіла, що траплялися на шляху, — мертві тіла, котрі вже нічого не могли йому дати.
Відходив?!
   Обпечені морозом, сповнені напівзамерзлих сліз очі майже нічого не бачили, але... Так, вона віддалялася, поступово піднімаючись над лісом, йшла на північ. Туди, де було місто. Туди, де було тепло...
   Олег Васильович сів, обхопив руками коліна і відсутнім поглядом спостерігав, як віддаляється його смерть.
   Чому його пожаліли Не помітили? Не прийняли? Погидували?
   Олег Васильович не відразу відчув, як у душу, в майже порожню свідомість повільно заповзає щось нове, таке ж чуже, як і чудовисько, що віддалялося.
   А разом із ним з'явився біль, який, змішуючись із залишками жаху та відчаю, породжував напіврозбиті видіння.
   І палали заводи, вибухали станції та ТЕЦ, безтямно витріщалися в ніч темні, без єдиного вогника вулиці. І тіла, тіла, тіла...
Людські тіла, по яких важко крокувало Зло.

   Київ, вулиця Старовокзальна, конспіративна квартира СБУ, 12 листопада 20... року. 8.30.
   Снідали мовчки. Штепа був похмурий, за весь ранок не промовив і десятка фраз. Раз чи двічі, коли до нього зверталася Наталі, чаклун відповідав невлад і навіть не виправлявся.
   Сашко й сам був приголомшений тим, що побачив учора по телебаченню. Сі-ен-ен, яке майже цілодобово транслювало все, що відбувалося навколо Аномалії, давало досить повну інформацію, аби можна було судити про масштаби трагедії.
   Одначе чаклун, як здалося Сашкові, був пригнічений не цим. Точніше, не лише цим. Сашко вирішив для себе, що Кричавська катастрофа для Штепи була подією абсолютно іншого рівня, ніж для решти людей, свідченням чогось набагато страшнішого.
   Ще мовчазніший і замисленіший, ніж звичайно, Штепа, здавалося, зовсім не відреагував на дзвінок Костянтиніва, котрий сумлінно поінформував їх із Сашком про події в Білорусі, додавши багато подробиць, не відомих поза колом посвячених.
   Поклавши слухавку, Штепа буркнув лише одне слово: «Ідіоти», — після чого знову надовго замовк.
   Звичайно ж, Микола Михайлович мав на увазі білоруських військових, і цього разу Івченко був із ним солідарний. Хтозна, як тепер усе повернеться, коли Аномалія, схоже, « прокинулася ».
   Кілька разів Сашко хотів поговорити про це зі Штепою, однак утримувався, розуміючи, що ситуація для цього не надто сприятлива.
   Наталі теж притихла. Вона, здавалося, ніяк не відреагува-ла на Сашкові спроби пофліртувати, можливо, навіть, не помітила їх. Не відштовхнула, та й потому.
   Зараз, поряд із цими людьми, Сашко почувався незатишно, наче вони дійсно дізналися про щось таке, що одразу ж і невловимо для ока перенесло їх в інший, чужий і незрозумілий для звичайної людини світ.
   Наталі... Сашко глянув на дівчину, потім на Штепу і відчув, що червоніє. Він не бажав собі зізнаватися, гнав цю думку, однак та вперто поверталася.
   «Адже ти зрозумів, звідки твоя неприязнь до Штепи. Ти закохався й ревнуєш до нього Наталі. Не професійна, а звичай-
   
на чоловіча зацікавленість турбувала тебе з перших хвилин знайомства з дівчиною і чаклуном: які між ними стосунки?»
   Сашко знав, що то була правда. Іноземний турист і перекладачка. Бачив, бачив Сашко, що між цими людьми щось більше за прості ділові стосунки. Набагато більше, хоча вони й приховують це.
   Він згадав, як проганяв її вчора, цю думку, але нічого не міг із нею вдіяти: «Де спатиме Наталі? Чи не прослизне до її кімнати Штепа?»
   І ще одна, яка породила несміливу надію: «Сьогодні вона спала сама...»
   Він похмуро колупав холодну яєчню, намагаючись перебороти себе, відкинути ці думки. Вони були заборонені. Сашко не мав на них права.
   Він відсунув тарілку, ледь не одним ковтком випив каву і, подякувавши Наталі за сніданок, вийшов з-за столу.
   — Піду зателефоную, — пробурмотів він, ні на кого не дивлячись.
   Штепа провів його замисленим поглядом, ледь помітно, самими куточками вуст усміхнувся, допиваючи молоко.
   Не встиг Івченко вийти з кімнати, як до квартири подзвонили. Різко, вимогливо. Потім ще.
   Це були чужі. Сашко ні на кого не чекав, та й колеги не дзвонили б, а просто постукали — це був один з умовних сигналів.
   Сашко вискочив до передпокою, перечепився за стілець і похапцем увімкнув відеомонітор.
   На екрані виник опецькуватий чолов'яга у формі капітана міліції, який нетерпляче переступав із ноги на ногу. Однією рукою він тягнувся до дзвінка, а іншою притискав до себе дерматинову теку.
   Він був не сам. Ті, що прийшли з ним, причаїлися обабіч дверей, дуже вміло ховаючись від спостереження через вічко. А про добре замаскований ширококутний об'єктив вони, звісно ж, не знали.
   Івченко кілька секунд розглядав міцних молодиків, які притислися до стіни. Ще один бовванів нижче на східцях. П'ятеро... І це, мабуть, не всі.
   
   Вони були невловимо схожі, позначені відбитком однаковості, що виказувало досвідченому поглядові їхню причетність до певної структури.
   Опери? Нісенітниця. У двох із них зброї Сашко не бачив, у руці одного був ПМ, ще один тримав напоготові «берету», а той, що на східцях, був озброєний короткоствольним револьвером. Ясна річ, оперативників ніхто так різнокаліберно не споряджатиме.
Прокол, панове, прокол...
— Хто там? — нахилився Штепа над плечем Сашка.
— Тс-с-с... Відійдіть.
Сашко на секунду замислився й кивнув Наталі:
— Поговори з ними, поки я...
— Про що? — злякано зашепотіла дівчина.
— Ну, придумай щось, спитай, хто там, потягни час.
   Він смикнув із вішалки наплічну кобуру, поспіхом начепив на себе, накинув куртку.
   Наталі тим часом нахилилася до дверей і тремтячим голосом запитала:
— Хто там?
   — Дільничний, — пролунала відповідь, — відчиніть, будь ласка.
—	Зараз, зачекайте, чоловіка покличу.
Сашко пошепки наказав:
   —	Збирайте речі, швидко. Тільки-но покличу, не втрачайте
й миті і, заради Бога, виконуйте всі мої команди чітко. Це ду
же погані гості.
   Слідом за чаклуном та дівчиною Сашко кинувся до своєї кімнати, розіпхав по кишенях гроші, документи, супутнико-вий телефон та зброю, що її привіз генерал.
До квартири знову подзвонили.
   Івченко копнув під ліжко приготовану до від'їзду сумку й вибіг у передпокій. Одного погляду на монітор було досить, аби зрозуміти, що часу в них уже нема.
   Незнайомці перегрупувалися для атаки на квартиру, двоє вовтузилися біля замкової шпарини. Броньовані двері, звичайно, витримають удар автоматної кулі, але професіонали якраз не стрілятимуть. Спецзасіб «Ключ» вирве з них замок, мов скабку, на це й розрахований.
   
   Саша висмикнув із кобури «форт», підхопив із полиці в передпокої ще один, перевірив обойми і швидко накрутив на стволи глушники. «Берета» поки що лежала в кобурі.
   Зрештою, можна було б зателефонувати — цих соколів пов'язали б тихо й без проблем. Це могли б зробити навіть ті оперативники, котрі чергували поруч із будинком, але...
   Надто вже багато цих «але». Генерал недвозначно наказав не світити гостей, навіть перед своїми. По-друге, допомога могла й не встигнути. А по-третє... Невідомо, як усе складається насправді. Пройшли ж якось вони непомічені. Може статися так, що Сашко лише даремно витрачатиме дорогоцінні секунди, викликаючи допомогу.
   Незважаючи на чисельну перевагу супротивника, Івченко мав тактичні вигоди, оскільки, хоча б частково, знав розташування його сил. Звичайно, є й інші, але це буде потім...
   Він ще раз глянув на монітор, глибоко зітхнув, немов перед кидком у воду, неквапом відчинив замки й несподіваним сильним ударом ноги розчахнув двері, вистрибнувши на сходи.
   «Дільничний» перелякано відсахнувся. Розхитуючи на місці шалений за амплітудою «маятник», Сашко крутнувся, стріляючи з обох рук. Грюкіт дверей, що вдарилися об стіну, заглушив тихі звуки пострілів, голови одного й другого незнайомців наче вибухнули самі по собі,— дев'ятиміліметрова куля на такій відстані — страшна річ.
   Третій усе ж устиг вистрілити. Його куля збурила повітря сантиметрів за десять від Сашкового стегна, вдарилася в протилежну стіну і з огидним виском полетіла кудись вниз, відбившись від залізобетонної плити.
   Наступної миті удар випущеної впритул кулі кинув стрільця на мертве тіло четвертого напарника, із розірваної шиї котрого хлюпав моторошний фонтанчик крові.
   Усе відбулося в лічені секунди, товстун у формі встиг лише вирячити білі від жаху очі. Промайнуло бліде, одутле обличчя, яке швидко вкривалося дрібними краплями поту. Сашко щосили вдарив по ньому руків'ям пістолета.
У квартирі щось з хряскотом упало.
   — За мною, швидко! — крикнув Івченко, і на сходи одразу ж вискочив чаклун, а за ним — Наталі.
   
   — Не туди, вгору,— зупинив Сашко Штепу, який було кинувся до виходу з під'їзду.
   Сам він, відштовхнувши чаклуна, м'яко, мов кішка, рвонув сходами.
   Знизу долинав якийсь гамір, але тупотіння людей, що поспіхом підіймаються сходами, не було. Мабуть, там ще не встигли розібратися, що сталося.
   А от нагорі Сашко майже відразу побачив двох із «кипарисами». Потужно озброїлися хлопчики, проти автоматів його «форти» ніяк не потягнуть. До того ж Івченко був не сам, треба було захищати цивільних, а це дуже важко, може, й неможливо без напарника — пробиватися нагору й одночасно контролювати тили.
   Крок за кроком він піднімався сходами, лише на мить вискакуючи з-за перил, так, щоб супротивники не встигли вистрілити. Натиснувши на спусковий гачок, він одразу повертався під захист бетону, не затримуючись навіть для того, аби подивитися, влучив чи ні.
   Він уже «прорахував» супротивника і зрозумів, що перед ним — непогані профі. Та все ж вони поступалися йому в навичках ведення бою на обмеженому просторі. Сашка навчали працювати в будинках, а їх — ні... За таких умов Івченко — мов риба у воді.
   У тих, нагорі, в запасі було лише три марші, і цей запас потроху танув. Вони повільно відступали, сподіваючись на допомогу знизу. Власне, правильно сподівалися, їхні напарники зобов'язані були вдарити з тилу.
   Однак хлопці, котрі піднімалися слідом за групою Івченка, не дуже й поспішали: видовище трупів, нагромаджених перед квартирою, не сприяє піднесенню бойового запалу.
   Нарешті нападники опинилися в тісному закутку біля виходу на горище і миттю перетворилися на здобич.
   Сашка вони не бачили, тепер тільки й могли що тримати під прицілом вихід зі сходів, безперервно краючи стіну короткими чергами, аби не дати Івченкові висунутися.
   Він опустився навколішки, натиснув на кнопки, і напівпорожні обойми вислизнули йому під ноги. Швидко вставивши нові, Сашко виставив руки з-за рогу і блискавично розрядив
   
пістолети. Дві обойми. По дванадцять набоїв у кожній. Щільність вогню була настільки висока, що в супротивників не залишалося жодних шансів. Ще не закінчивши стріляти, він крізь сухий ляскіт пострілів та звук куль, які впиналися в стіни, почув, як падають тіла.
—	За мною!
   Він зарядив чергові обойми, вискочив до дверей, що вели на горище, відіпхнув тіла, котрі ще тіпалися в конвульсіях, і однім ударом вибив непомітний болт, який утримував двері.
—	Пірнайте!
   Дівчина зупинилася, не маючи сили переступити через труп, і відразу отримала відчутний поштовх у спину.
—	Не дивися на нього!
   Піднімаючи цілі хмари ядучого пилу, вони промчали горищем, повернули за ріг, у павутинні Сашко відшукав потрібні двері, через які вони вибралися в під'їзд. Він розташовувався в іншому боці схожого на літеру «П» будинку, тому нападники вже не могли їх бачити.
—	Швидше, внизу машина.
 Вони вискочили надвір.  Сашко допоміг чаклунові перелізти через невисокий хиткий паркан, і всі троє опинилися в похмурому колодязі прохідного двору. Навкруги було тихо. Поки що.
—	Давайте он до того авто.
   На ходу дістаючи ключі, Івченко підбіг до старенької коричневої «шістки» з виїденими іржею аж до дірок боками, яку було припарковано так, аби відразу виїхати на вулицю.
   Двигун завівся з півоберта, Сашко дав газу, і машина, пору-шаючи всі існуючі правила, вилетіла з двору.
   Злякано сахнувся до стіни випадковий перехожий, рятуючись від «Жигулів», що мчали тротуаром. Івченко встиг помітити, як водій сірої «дев'ятки», яка стояла неподалік, нахилився до приборної панелі й підніс до вуст невеличку чорну коробочку рації.
   Усе правильно, це — свої, хлопці з прикриття, які, маючи чіткі інструкції, дочекалися, доки їхній колега вирветься з бу-динку-пастки, використавши одну з відпрацьованих схем відходу. Тепер наставав їхній час.
   
   Зараз почнеться найцікавіше для тих, що залишилися в тому під'їзді.
   Коли коричневе авто зникло за рогом, почала працювати група захоплення.
   Сашко проїхав кілька сотень метрів вулицею Пестеля і вже на нормальній швидкості звернув на Жилянську: поруч було управління ДАІ, ще не вистачало, аби їх зупинив якийсь надміру пильний інспектор, розбирайся з ним.
   «Хвоста» начебто не було. У групі прикриття дилетантів не тримали. Якби оперативники помітили щось підозріле, вони неодмінно заблокували б переслідувачів.
   Він звернув на Повітрофлотський проспект. Тут, як завше, дорога була забита машинами, а зараз це було дуже недоречно, оскільки помітити спостереження практично неможливо. За стадіоном Івченко звернув на іншу, тихішу вулицю.
Проїхавши поворот, він зупинився. Слідом ніхто не їхав.
—	Ну от, здається, відірвалися.
   Він подивився на годинник, дістав телефон і набрав номер Костянтиніва.
—	Слухаю, — майже одразу відповів той.
   Шеф був стривожений. Ще б пак, є від чого. Головною загрозою для операції був навіть не напад. Стало зрозуміло, що в управлінні є витік інформації, бойовики не вийшли б на них так швидко.
— Це я, Володимире Сергійовичу.
— Я зрозумів... Слава Богу... Де ви? А, так...
— Хто то були?
   — Дідько їх знає.— У голосі генерала відчувалася злість.— Окрім тих, що ти поклав, у під'їзді було ще двоє. Та ще двоє — в машинах, на підстраховці. Узяти майже нікого не пощастило: як тільки вони зрозуміли, що втекти не вдасться, наклали на себе руки. Захопили лише одного і то тому, що його було тяжко поранено, зараз він у реанімації, в комі. Отже, сам розумієш, інформації практично ніякої. Єдине, що можна зараз сказати, то це те, що всі вони — іноземні громадяни і, що цікаво, професіонали.
   — Це я й сам бачив, — гмикнув Сашко.— Не чеченська ж це мафія?
   — 
   —	Звичайно, ні, скоріше, турки або араби. Я схиляюся до
першого варіанта. Наш... об'єкт і через них пройшов, тому
цілком могли взятися за цю проблему впритул.
   Сашко присвиснув. Оце дійсно надзвичайна подія. Щоб на суверенній території так брутально й зухвало діяла іноземна розвідка...
Отже, або ставки дуже високі, або...
   Усе може бути зовсім не так, як вони з Костянтиновим собі уявляють. Навіть напевно не так.
— Як вони могли на вас вийти? — знову обізвався генерал.
— Не знаю.
— Ти ніде не міг засвітитися?
— Я — ні, — із наголосом на першому слові відповів Івченко.
— Ти гадаєш...
   —	Звичайно, це може бути й збігом, однак мені так не
здається. Надто вже швидко після вашого візиту на квартиру
вони з'явилися.
— Може, телефон?
— Його перевіряли перш ніж передати мені.
   — Перевіряли, — похмуро погодився Костянтинів і тихо ви-матюкався.
   Сашко всміхнувся. Шеф лютився сам на себе — кому подобається, що провал стався з твоєї вини.
   Утім, провина генерала була мінімальна. За певних можливостей вистежити можна будь-кого, і ніякий професіоналізм не допоможе. Річ у іншому: з усього того можна було робити висновок, що з «контори» витікала інформація, і то витікала з найближчого оточення Костянтиніва.
   — Що збираєшся робити далі? — по нетривалій мовчанці поцікавився генерал.
   — Не скажу. Доки не знайдете, звідки «тече», діятиму самостійно. На зв'язок вийду лише в критичній ситуації. В мене є прохання...
— Кажи.
   —	Необхідно провести відволікальну операцію на рейсі,
яким ми мали вилетіти. Я розумію, що часу обмаль і знайти
схожих на нас людей складно, проте це дуже б нам допомогло.
Встигнете?
   
   — Гаразд, — поміркувавши, згодився Костянтинів,— зробимо. А ти поговори з нашим, гм, другом, можливо, йому щось відомо про цих типів, недаремно ж він просив охорону.
— Добре, якщо щось буде — зателефоную.
   — Ех, жаль, ти прибив дільничного до смерті... Не міг легше вдарити?
— Він дійсно мент?
   — Ага. У тих, що нападали, знайшли «ксиви» співробітників карного розшуку, до речі, дуже непогано зроблені. Мабуть, притисли його авторитетом солідного відомства.
— Так, жаль, звичайно.
— Та що вже там...
   Сашко посидів кілька хвилин, замислено спостерігаючи за перехожими, які пробігали повз машину.
   Усе це подобалося йому менше й менше. Схоже, вони потрапили в пастку, з якої буде дуже важко вибратися. Якщо діють профі, вони перекриють усі можливі шляхи відступу.
—	Гаразд, поїхали.
   Він завів авто, знову виїхав на Повітрофлотський проспект і з чверть години крутився вулицями Солом'янки та Кучмино-го Яру, перевіряючись.
   Пересвідчившись у відсутності небезпеки, Івченко вивів машину на Червонозоряний проспект, і незабаром вони опинилися на околиці Києва. Сашко прилаштувався за величезним ваговозом «Івеко», який неквапно рухався по шосе, і повернувся до чаклуна, котрий сидів поруч.
— Ну, розповідайте, в яку гидоту ви нас утягли?
— Ви маєте на увазі...
   — Так, я маю на увазі хлопців, які намагалися зробити з мене решето. І з вас теж, завважте.
Штепа знизав плечима.
   —	Я вам казав, зараз ми цікавимо багатьох. Але я не думаю,
що вони намагалися вбити мене. Вас — можливо, але я цікавлю їх
живим. Кожна гра має свої правила, і за правилами тієї, в яку
граємо ми, моя загибель вкрай небажана. Смерть такого сильного
чаклуна, вибачте за нескромність, призведе до величезного вики
ду енергії, а моє біополе налаштоване на Тінь Люцифера. Ніхто не
знає, як вона діятиме, отримавши заряд, котрий за якістю аж ніяк
   
не відповідає тому, чим вона звикла живитися. Ні, вони просто намагатимуться мене затримати або, якщо пощастить, захопити. Цього буде досить. Аномалія безперешкодно зробить свою справу.
   —	А якщо їм це не відомо? Чому ви такі впевнені, що на нас
напали ті, хто має таку ж інформацію про Аномалію, що й ви?
Чаклун спохмурнів.
— Знаю... Вважайте, що це інтуїція.
   — Якщо ви такий сильний маг, навіщо вам я? Захищалися б самі.
   — Я можу це зробити, — серйозно відповів Штепа, — але зрозумійте, магічні прийоми — це надзвичайні заходи. Як вам пояснити... Всесвіт сповнений особливою субстанцією, чи полем, якщо хочете, яка, маючи велетенський енергопотенціал, водночас нейтральна. Вона немовби прагне до рівноваги. Назвіть це потенційною енергією Всесвіту. Древні називали її ефіром, тож і ми притримуватимемося цієї назви. Чаклуни черпають свої сили з ефіру, без його енергетики магія неможлива. Будь-який чаклунський прийом неминуче викликає збурення в цьому енергетичному полі, і з потенційної енергія ефіру навколо чаклуна перетворюється на кінетичну.	*
Штепа невесело всміхнувся й додав:
   — На жаль чи на щастя, у світі магії діють такі ж закони, як і в звичайному, фізичному світі. Дія дорівнює протидії. Будь-яке зусилля, спрямоване проти ворогів, спричинить зворотну реакцію ефіру, але на порядок сильнішу.
   — Маячня якась, — пробурмотів Івченко, проте одразу ж похопився:
— Вибачте, це я не про те, що ви сказали, я просто не можу...
   — Нічого страшного, я розумію тебе, — заспокоїв Сашка чаклун. — Я, можливо, сказав зараз незвичайні речі, але ти, якщо щиро, з ними вже давно знайомий. Це — закон карми. Це — християнські заповіді. Добро повертається до людини добром, а зло — злом. Вилікувати, скажімо, я ще можу, в цьому небезпеки практично нема. Та як, скажи, захищатися від нападу, не спричинивши тому, хто нападає, зла?
   — Я розумію... Тоді виходить, що чаклування взагалі неможливе.
   — 
   — Чому ж... треба лише перекидати енергію з об'єкта на об'єкт, але то довга і марудна справа.
— Я розумію...
   — Крім того, вони теж мають магів, і не з останніх. А будь-який чаклун, якщо захоче, може встановити моє місцеперебування з точністю до кілометра, якщо я вдамся до чаклування. За тими ж збуреннями в інформаційно-енергетичному полі.
   Івченко лише кивнув. Чорт, треба було б поговорити про це раніше, тоді, напевне, й підозрілості поменшало б. Зараз, принаймні, хоча б одне питання з'ясувалося.
  • Він прислухався до себе, намагаючись зрозуміти, чи стало йому легше, чи не змінилося його ставлення до цієї дивної й страшної людини. Нічого... Порожньо...
   Сашко відчув, що неприязнь, агресія непомітно відійшли. Недовіра, можливо, й залишилася. Проте це була недовіра опе-ративника-професіонала. Антипатія теж, мабуть, збереглася, але навряд чи хтось зі смертних зміг би сказати, що йому подобається така людина.
   У глибині душі Сашко усвідомлював, що його думка про Штепу змінилася не зараз, а тоді, коли він зрозумів, що між чаклуном та Наталі нічого нема.
   Сашко глянув у дзеркало і зустрівся з веселим, теплим поглядом дівчини. Він зрозумів, що вона відчула, як він змінився. І вона була йому вдячна.
   —	Сашко, — мов здалеку долинув голос Штепи. — А що ка
же Володимир Сергійович? Вони знають, хто на нас напав?
Сашко коротко розповів про розмову із шефом.
   —	Потім ми відволіклися, і ви так і не сказали, хто б це міг
бути, — завершив Івченко свою розповідь.
   Штепа довго мовчав, супився, про щось розмірковуючи, і нарешті запитав:
—	А ти коли-небудь чув про асасинів?

   Москва, спортивний зал «Динамо», 18 грудня 1928 року. 10.30.
—	Хаджіме!
   Штепа зробив кілька швидких плавних кроків і опинився навпроти свого старого друга Антона Губського. На якийсь час обидва завмерли в бойовій стійці, немов усотували напругу, яка заполонила новенький, лише для обраних зал; напругу, яка буває лише перед гострою сутичкою, і за секунду вже кружляли по татамі в стрімких, відпрацьованих багаторічними тренуваннями рухах.
   І Сашко, і Антон добре знали техніку ведення бою один одного, тому обійшлося без розвідки. Удари, аби не травмуватися, лише позначали, зате захвати, підсікання, кидки йшли один за одним.
   Обманний рух. Блок. Випад. Супротивник невловимим рухом прослизнув за спину Штепі і спробував узяти його руку в «замок», але Сашко, не розвертаючись, швидко опустився на коліно і, використавши контрприйом, кинув його через плече.
   Антон миттю перекотився, скочив і рвучко пішов убік, не даючи позначити завершальний удар. Сашко не встиг повернутися в стійку і ледь не попався на контратаку, в останню мить заблокувавши підсікання.
   Наступні кілька секунд вони кружляли один біля одного, уважно спостерігаючи за супротивником, вишукуючи слабкі місця в захисті й знову зійшлися в каскаді жорстких, на межі дозволеного прийомів, покотилися по татамі, сплітаючись у тугий клубок рук та ніг.
   Сашко відчув різкий біль у руці, яку вивертали, застогнав, щосили намагаючись втриматися, не дати Антонові провести прийом до кінця. Ця боротьба тривала якихось дві-три секунди, а потім, захопившись атакою, Губський пропустив контрприйом.
   Сашко відчув, як Антон вигинається, намагаючись вийти з його залізного захвату, і знав, що йому те не вдасться.
   До роздягальні йшли, обійнявшись, втомлені, спітнілі, задоволені. Сашко жартома штовхнув друга в плече:
   —	Втрачаєш форму, Антоне, втрачаєш. Раніше ти мене
клав, і навіть без особливих проблем. Ти хоч тренуєшся чи на
таланті виїздиш?
   
   Той лише хмикнув, витер обличчя рушником і похитав головою:
   — Дитинство скінчилося, Санько, скінчилося давно. Нащо нам ці іграшки: джіу-джитсу, карате, стрільбища... Що й кому ми прагнемо довести? Санько, такі, як ми, державу не побудують, це здатні зробити лише сірі нудні типчики, що стали короткозорими від сидіння за папірцями. А ми — так, витратний матеріал, інструменти і, якщо хочеш, уже релікти.
   Штепа зустрівся з Антоновим поглядом і відвернувся, нічого не сказавши. Вони не бачилися майже півтора року, і за цей час друг змінився. Дуже змінився. Він згас. Уже не було того вогню, що кидав їх у люту, без жодних компромісів боротьбу.
«Невже і я такий?»
   Звичайно, в останні роки багато хто не те щоб розчарувався, а втомився жити на межі людських можливостей. Прагнули якщо не спокою, то принаймні більш-менш упорядкованого життя, коли не треба щогодини очікувати на те, що тебе висмикнуть і кинуть на службу в якусь глухомань, боротися з бандитами чи будувати черговий металургійний гігант.
   Іноді й Сашко ловив себе на думці, що йому набридло життя, коли все своє майно доводилося тягати у валізі, ночувати в робочому кабінеті чи в потягах, обідати в брудних, запльованих їдальнях.
   НЕП... Мало хто розумів її суть, мало хто міг би впевнено сказати, що революція не вмерла, не відступила. Вона лише посоліднішала, стала дорослішою.
   Сашко був певен, що причини переміни його друга в іншому. Звідки ця впевненість? Він не знав. І, якщо чесно, волів би не знати.
   Вони вийшли зі спортзалу й рушили вздовж розцяцькованої вивісками приватних магазинів та перукарень вулиці, обмінюючись порожніми фразами. Розмова, як це буває між людьми хоч і близькими, але які не бачилися тривалий час, не клеїлася.
   Тьмяне зимове сонце гралося в чепурних вітринах неп-манівських аптек, стрибало по вищербленій бруківці, зрідка потрапляючи на вицвілий кумач гасел та великі заголовки театральних афіш.
   
   Як і десять, і п'ятнадцять років тому, місто жило своїм раціональним, одноманітним життям, яке не здатні були сколихнути вже не такі часті мітинги чи комсомольські демонстрації.
   Міщанство перемагало: товсті, задоволені пики будочників, крамарів, розфарбовані дівиці, пихаті інженери та лікарі — їм не було жодного діла ані до амбіцій більшовиків, ані до світової буржуазії, ані до Леніна з Троцьким.
   «Дарма, — подумав Сашко, переступаючи калюжу з крихким льодом, — добре сміється той, хто сміється останнім».
   І відразу зрозумів, що фальшивить, обдурюючи самого себе. А де правда? Може, її треба шукати всередині свого «я»? Справжню правду...
   Антон зупинився біля ресторану, відкриту терасу котрого було огороджено різьбленими дерев'яними перилами. Справжній витвір мистецтва. Цікаво, скільки ж майстер здер за них з непмана?
   Сашко спохмурнів, подумавши, що ще кілька років тому таке не спало б йому на гадку.
   —	От подивися і скажи, — звернувся Антон, немов угадав
ши його думки, — чому цей пронирливий власник ресторану,
весь сенс життя якого в накопиченні, витрачається на таку
красу, а в державних рестораціях навіть двері як слід вимити
не можуть? Як не намагаємося, як не б'ємося, а відчуття госпо
даря прищепити не можемо!
Антон сплюнув.
— Зайдемо?
   — Та ну, до тих шкуродерів... Останню сорочку знімуть, — скривився Сашко. — Ненавиджу їх.
   — Я теж, — посміхнувся Губський, — але випити по п'ять крапель за зустріч було б зовсім непогано. Ходімо, гроші є, навіть більше ніж потрібно, не було де витрачати.
   До зали не заходили, розташувалися на абсолютно порожній о цій порі року терасі — добре, що морозу не було.
   Меткий офіціант обслужив їх за лічені хвилини. Приніс горілку в пузатій карафі, два кухлі пива, немудрящу, але тривну закуску.
   
— Ти що, — покосився Сашко на пиво, — змішувати...
   — Не хочеш — не пий, — стенув плечима Антон, наповнюючи чарки. — Я запиваю лише пивом. На відміну від інших, на мене ця суміш так не діє.
   Він підніс чарку на рівень очей і крізь неї подивився на Сашка:
—	Ну, давай за зустріч.
   Хвацько перехиливши чарку, він підчепив виделкою маринований гриб, закусив і запитально глянув на друга.
—	А ти чому не п'єш? Давай.
   Сашко зітхнув, випив, скривившись, і швидко запив горілку зельтерською.
   — Не навчився ще пити? — поспівчував Антон і, криво посміхнувшись, несподівано видихнув: — А от я п'ю. І добре, що п'ю...
— Антоне...
— Не треба, Санько.
   Він покрутив порожню чарку, повільно підсунув її до карафи, хмикнув якійсь своїй думці і знову налив.
— Ну і як ти живеш? Після... цього?
— Після чого?
Антон зазирнув Сашкові у вічі, примружився.
   —	Облиш, усе ти чудово розумієш. Ти ж зрозумів, що ми
тоді привезли... Йому. Адже зрозумів?
   Він швидко випив, зробив кілька швидких жадібних ковтків пива, зморщився.
   —	Мовчиш... Я... я ж знаю тебе. Я знаю, що ти постарався
забути це. Вдалося? Ну що ж, теж вихід.
   Штепа, не дивлячись на друга, потягнувся до своєї чарки. Коли пив, відчував, як горілка ллється по підборіддю — пальці не слухалися, зрадливо тремтіли.
   Так, він боявся. Боявся Антона, боявся, що він затіє цю розмову, боявся воскресити демона, якого з такими труднощами поховав у найпотаємнішому куточку душі і який, незважаючи ні на що, час від часу намагався вибратися на світ Божий. Тоді Сашкові снилися жахи.
   А Антонові, певне, не вдалося приборкати свого демона. Труїв його алкоголем.
   
   Губський, мабуть, помітив той страх і більше не чіпав цю тему. Він мовчки налив сам собі, випив і тихо запитав:
— Тобі не хочеться знати, де я був?
— Та однак не скажеш.
   — Таємність, — скривився Антон, — ну її під три чорти, ту таємність. Ми з тобою бозна-коли зав'язли в цьому лайні, ми обидва мічені, тому маєш право знати. Ти зрозумієш, коли дізнаєшся...
   Він говорив, не підводячи погляду, не помічаючи, що безтямно колупає виделкою білосніжну скатертину, залишаючи на ній свіжі плями соняшникової олії.
   —	А ще я хочу розповісти це, аби ти не думав, буцімто вже
виліз з того лайна, — у голосі Антона бриніла злість, — не думав,
що все скінчилося. Щоб не відвертався, намагаючись забути.
   Він замовк, непевним рухом поправив скатертину й підвів на Сашка жалюгідний, змучений погляд.
—	Давай вип'ємо.
   Цього разу Сашко не заперечував, хоча друг уже добре захмелів. Сам хлюпнув собі й Антонові, перший підняв чарку.
   Антон випив повільно, наче смакував гірку рідину, кинув до рота шматочок хліба і, подивившись на спорожнілу карафу, дав знак офіціантові. Той швидко, наче тримав її за пазухою, замінив порожню посудину на нову.
   Штепа лише зітхнув. Колись від такої кількості випитого він уже давно хитався б на стільці, а зараз почувався абсолютно тверезим. До огидного тверезим...
   — Я був у експедиції, — повільно розповідав Губський, — знову в експедиції... Тільки цього разу досліджували російську Північ. Є на Кольському півострові таке озеро... Варченко був там ще у двадцять першому, спробував дістатися на острів Роговий, та з цього вийшов пшик.
— Варченко керував експедицією?
— Він...
    Антон відкинувся на стільці, заплющив очі й хвилину сидів мовчки. Потім нахилився і втупив у Сашка почервонілі, з іскоркою божевілля очі.
   —	А Варченко теж зрозумів... Чуєш, він теж зрозумів його.
Зрозумів, хто сидить у Кремлі.
   
—	Ш-ш-ш... — зашипів Штепа, озираючись, — Ти що?!
   —	Злякався? — Антон хрипко розсміявся. — Не бійся,
гірше вже не буде. Уже... Може, ми з тобою вже давно померли,
га?
«Та він дійсно божевільний!» — промайнула думка. Сашко відсунувся від цього страшного погляду.
—	Не бійся, — повторив Антон уже спокійніше.
Навколо не було ані душі. Лише у дальньому кутку тераси
на перевернутому ящику від шампанського примостився офіціант, димів цигаркою, розглядаючи панянок, що проходили повз ресторан.
 '   — Там цікаве, розумієш, явище виявилося, — невлад продовжував Антон.
    Штепа навіть не одразу зрозумів, що той повернувся до розповіді про експедицію.
   —	Місцеві називають це явище мерячінням. Розповідають,
що його начебто насилають на людей шамани як помсту за
якісь образи, що їм завдали. Не можна сказати, що то невідо
ме захворювання... Хоча, звичайно, воно зовсім і не є хворо
бою... Про цю заразу ще наприкінці минулого століття повідо
мляли купці. То тут, то там по всій російський Півночі спала
хували осередки таємничої хвороби. Уночі, раптово, без види
мої причини місцеві жителі впадають у стан близький до тран
су. Вони починають кричати й співати на різних мовах, яких
до цього взагалі не знали. їхні тіла втрачають рухливість, не
мов дерев'яніють, декотрих б'є щось подібне до епілепсії. У та
кому стані вони абсолютно керовані й виконують будь-які,
навіть самогубні для них команди.
Губський ковтнув пива і пересмикнув плечима.
   —	Моторошне видовище... Смикаються, співають, бурмо
чуть щось, і це передається від людини до людини, так що за
якісь півгодини ціле село перетворюється на юрбу безпорадних
істот.
   Він жадібно допив пиво, витер рота рукавом, нахилився майже до самісінького Сашкового обличчя і гаряче зашепотів:
   —	Та біс із ним, мерячінням тим. Зрештою, ми хоча й не
розкрили його механізм, проте з'ясували, що то лише побічний
ефект значно дивніших,  страшніших і масштабніших про-
   
цесів, що там відбуваються. І шамани, природно, не мають до них жодного відношення.
   Він замовк, дочекався, доки офіціант, докуривши, пройшов повз них до залу і зашепотів:
   — Ще під час минулої експедиції Барченко знайшов дорогу. Стародавню дорогу, вимощену кругляками. Вона тягнеться від південного узбережжя Ловоозера до сусіднього з ним Сейдозера. Загалом близько півтора кілометра. Бозна скільки тисяч років тій дорозі, ймовірно вона давніша за єгипетські піраміди.
   — Цього не може бути, — не витримав Штепа. — Не могла вона так довго зберігатися.
   Антон лише всміхнувся. Він похитав головою, подивився на товариша, мов на немовля, й зауважив:
— А що з нею станеться... там?
— Ну... не знаю... Але ж час...
   — Це не я визначив, я ж не вчений, це Барченко й Штриг-ман, археолог, він загинув потім. І взагалі, ти слухаєш?!
— Слухаю.
   — Ну от, пройшли ми цією дорогою аж до Сейдозера. Вона закінчувалася круглим кам'янистим майданчиком, теж явно штучним. З нього добре видно величезну, метрів тридцяти заввишки фігуру людини, вирізьблену в скелі на протилежному березі озера. Компас на цьому місці мов із глузду з'їхав. Спробували працювати рамкою — таке враження, що там енергії стільки, що вистачило б Пітер цілу зиму опалювати. Геомагнітні та психоенергетичні процеси там унікальні.
— Психоенергетичні? — перепитав Сашко. — Але як?..
   — Неймовірно, правда? Дійсно, як? Людей там нема, а псі-енергія — колосальна. Я не вчений, так, опер при науці, так само, як і ти. Але скажу тобі, що й нашим спецам відомо про цей феномен приблизно стільки ж, а можливо, й менше. Принаймні вони не влітали в нього, як я, мов у відчинений каналізаційний люк. Отже, все вказувало на те, що ми опинилися в зоні дії невідомих паранормальних явищ. Давнє капище. От лише якому богу чи богам його присвячено, ми так і не дізналися. Для місцевих племен такі складні, розгалужені, великі за площею культові споруди не властиві. Хтось припустив, що це можуть
   — 
бути залишки гіперборейської цивілізації. Допотопне, прокляте Богом людство.
Штепа кивнув.
   — Отже, рушили далі, в напрямку на наскальне зображення. Поступово дорога почала зникати у розсипах щебеню, що поросли карликовими березами, доки її не стало взагалі. Я йшов попереду, в авангарді розвідгрупи. Карабін напоготові — і страх. Знаєш, я від самого початку, ледь експедиція наблизилася до того майданчика, відчув той страх. Те ж, що й раніше... Таке саме відчуття неминучого зла, і це відчуття посилювалося в міру того, як ми просувалися вперед.
   Увійшли до довгої вузької ущелини, яка потопала у важкому, майже непроникному для слабкого північного сонця, мороці. В кінці ущелини височіла гігантська споруда чи... статуя, щось схоже на восьмигранну колону. Санько, в мене буквально підкосилися ноги. Грубе, нерівно обтесане каміння заморожувало все навколо. Від нього виходила така ж страшна нелюдська енергія, що й із тієї скриньки, яку ми... Величезна, абсолютно чужа, абсолютно зла, вона виповзла з чорного каміння, підкралася до мене, обняла, і я відчув, як тепло залишає мої ноги, тіло. Від землі піднімалася туга безформна імла. Я вже майже нічого не тямив. Перед очима попливли фіалкові кола, страх дихнув мені в обличчя, відстрибнув, відбився від чорних стін ущелини і повернувся вже величезним крижаним жахом, який змусив зупинитися серце. Позаду хтось закричав. Люди хапалися за голови, падали від страшного, нестерпного болю, двоє чи троє, смикаючись, щось бурмотіли незнайомою мовою. Скелі здригнулися й попливли, наче імла поступово їх роз'їдала. Надто пізно я зрозумів, що втрачаю свідомість, що останні краплі життя йдуть із мене, всотуючись у тверде холодне каміння. Останнє, що я побачив, — грубі абриси схожих на піраміди брил на виході з ущелини. Вони спалахнули, заграли мертвим фіалковим світлом. Світло стекло на скелі, на землю, шугонуло в небо, поступово темніючи, заполонило весь світ і стало зовсім чорним... Отямився я вже на відкритому місці. Кожен м'яз, кожну клітинку змученого тіла розривав нестерпний біль, перед очима стрибали сині «мухи». Але вони вже не були того от-
   
руйно-фіолетового кольору, як хвилину раніше. Крім мене, в авангарді групи йшли ще двоє. Я був найближчим до основних сил експедиції, тому Барченко, який кинувся на допомогу, витягнув саме мене. Виніс на собі. Решта так і залишилися лежати там назавжди, з висохлими, почорнілими обличчями, спотвореними жахом. Добре ще, Барченко вчасно зорієнтувався й заборонив іншим йти разом із ним, бо тоді смертей було б набагато більше, і без того в основній групі серйозно постраждали кілька людей. Його самого захистив шолом. Той, якого він винайшов для дослідів із психокінезу. Розповідали, що ним стікали цілі язики фіалкового полум'я. Наче спирт горів...
   Антон зітхнув і покрутив головою. Штепа побачив, що очі в нього мокрі. П'яні сльози? Чи...
   Він опустив погляд. На підлозі зблискували дрібні гострі скалки, на які розбилася його чарка. Прозорі холодні камінці... Коли ж він її впустив?
   —	Санько, — почув він хрипкий шепіт товариша, — чому
ми служимо? Кому ми служимо? Невже істина — в потаємних
лабораторіях спецвідділу ВГПУ? Невже правда — в горах Тибе
ту і північних сопках?
   Штепа мовчав. Він боровся з тим, що, незважаючи на всі його намагання, так і залишилося з ним. Він не думав про це, він заборонив собі про це згадувати — і це йому вдавалося. І ось з'ясувалося, що всі його потуги — лише самообман.
Сашко не впізнав свій висохлий, фальшивий голос:
   —	Ми з тобою, Антоне, не людині служимо, а Батьківщині.
Країні, яка була до нас із тобою, буде і після нас і навіть... після
нього.
Губський реготнув:
   — Ти ж не віриш у те, що кажеш. Ти ж не тупоголовий фанатик із зіркою в лобі та револьвером у руці. Ти, слава Богу, ще не став називати нашого дорогоцінного вождя генієм і батьком рідним. Але ж холуї вже роблять, роблять з нього Бога. Він сам робить із себе божество.
— Замовкни! — зашипів Сашко. — Ти... ти...
   — А то що буде? — єхидно поцікавився Антон. — Здаси мене? Чи морду наб'єш? Давай, тільки тоді й собі самому бий.
   — 
   Він замовк на півслові, похапливо покопирсався в кишенях, тремтячими пальцями розкрив портсигар, прикурив і вилив у свою чарку залишки горілки.
   — Припини пити! Досить! Подивися на себе, подивися, на що ти перетворився!
— Ми! Ми перетворилися, Санько!
   Губський уже майже кричав, перехожі почали звертати на них увагу.
   —	Думаєш, я п'яний? Ні-і-і... — похитав він пальцем. — Коли
я напиваюся, то, на превелике своє щастя, перестаю про це думати.
   Він нахилився вперед, сперся ліктями об стіл і пильно глянув Сашкові у вічі.
   —	Невже тобі все ще вдається дурити себе? Невже ти ще не мо
жеш, як я, поклястися в тім, що ми привезли з того відрядження
Зло, яке знищить і країну, і народ, не кажучи вже про нас із то
бою? Подивися, воно вже прибрало всіх, майже всіх, хто створю
вав партію чи організовував переворот у жовтні. Ми будемо...
скоро ми воюватимемо один з одним, ось побачиш. Зараз лише
Соловки, а скоро вся країна сяде... Країна в'язнів і тюремників...
   Його мова ставала дедалі плутанішою й незрозумілішою. Губський швидко й безнадійно п'янів.
   — Розповісти тобі одну історію? Вона й нас торкається. Чув, Бехтерев помер? Видатний психіатр помер у готелі від серцевого нападу на другий день після того, як оглядав цього... Знаєш, який діагноз він поставив?
— Ти цього теж не можеш знати, — пробурмотів Штепа.
   — А от і знаю! Приятель один з особистої охорони товариша Сталіна з п'яних очей розплескав. Параноя у нашого батька й годувальника. Манія величі й манія переслідування. Вони, виявляється, одна без одної не ходять. От і довелося професора... того... нейтралізувати, полюбляв він вранці чайку з тістечком випити.
   Сашко не здивувався. Можливо, в цьому була винна горілка? Ані переляку, ані відрази, ані обурення він зараз не відчував. Паморочилося в голові. М'язи стали невагомими і погано слухалися.
   «Я п'яний... Так, я п'яний», — з полегшенням та приреченістю подумав він.
   
   А пам'ять, зрадниця-пам'ять розпластала перед ним ту, річної давнини, сцену: короткопалі, порослі рудим волоссячком руки, що стискали скриньку, порожній нерухомий погляд на сірому, наче глиняна маска, обличчі...
   Думки плуталися. Чийсь невблаганний голос доводив Сашкові те, про що він і так знав, те, що хотів сказати йому Губсь-кий: Бехтерев, мабуть, мав рацію. Але лише з погляду науки. Адже він не знав, що Йосип Джугашвілі навряд чи навіть наполовину був людиною. Хто може сказати, що є параноя у тих світах, з якими він зріднився, частиною яких став?
Хто назве Зло нормальним?
   Київська область, автомагістраль Київ — Одеса, 12 листопада 20... року. 11.00.
   Втікачі вже давно вибралися за межі міста, їхнє авто неквапливо просувалося все далі на південь, нічим, не вирізняючись із сотень забризканих талою водою та брудним мокрим снігом машин.
   Івченко не поспішав, зараз це було ні до чого. Він майже невідривно дивився на дорогу, механічно керуючи автомобілем, а вся його увага була зосереджена на розповіді чаклуна.
   — Асасинами називають членів релігійного ордену, який було створено ще у 1190 році фанатиком-шиїтом Хасаном. У Європі ця людина була більше відома як Старий з гір. То був надзвичайно могутній таємний союз убивць. Хасан формував армію відданих, ладних померти на першу його вимогу фанатиків, використовуючи для цього гіпноз, найпростіші магічні прийоми, споював адептів наркотичнім зіллям і таке інше. То була настільки могутня організація, що Старий з гір міг у своїх інтересах скидати або садовити на престоли султанів та емірів. Могутніх правителів величезних імперій убивали просто у власних ліжках. Отрута й кинджал, інтриги, підкуп чи клятвовідступ-ництво... Для асасинів не існувало заборонених прийомів.
— Єзуїти якісь... — пробурмотів Сашко.
   — Так... Але ті, на відміну від асасинів, були знаряддям церкви і, загалом, перебували під її контролем, а Старий з гір...
   — 
Зрештою, вони натрапили на монголів, які тільки-но з'явилися в межах Середньої Азії. Асасини вирішили, що їх не влаштовує монгольський хан Гулагу і підіслали до нього вбивць. Але тут вони прорахувалися. Ханська охорона виявилася значно ефективнішою, ніж служби безпеки близькосхідних сатрапів. Кілерів зарізали, а потім асасини вповні випробували на собі лють та жорстокість нових володарів Азії. Штепа посміхнувся й невесело промовив:
   — Уперше жорстокість супротивників перевищила їхню власну. Протягом кількох місяців припинили існування сорок фортець, які належали асасинам. Бойовиків витягали з усіх шпарин, куди вони позабивалися, мов таргани, і різали просто на вулицях. Не допомагало нічого: ані слізні покаяння, ані клятви іменем Аллаха, ані цілування ханських чобіт. З того часу союз поступово занепав і вже не міг серйозно впливати на глобальну політику в тому регіоні. Однак його залишки, нечисленні, проте добре законспіровані й організовані, збереглися й до сьогодні. Асасини інфільтровані в різноманітні релігійні організації Сходу, переважно радикального спрямування. Можна не сумніватися в тому, що за більшістю терактів, які скоюють ісламісти, стоять саме асасини. Ледь не основна їхня діяльність на теперішній час — убивства, крадіжки, наркоторгівля, викрадення на замовлення. А тепер, схоже, їх найняли проти нас. Вони небезпечні, мов гадюки.
— Ви маєте якісь міркування щодо того, хто їх найняв?
   — Якби то була якась конкретна людина... Чи конкретна організація... Біда, Сашко, в тому, що їх багато. Сатаністи, ма-сони, сектанти...
— Але ж асасини — мусульмани?
   — То й що, — знизав плечима Штепа. — Сатана в усіх один. Імена в нього різні.
    Починався дощ. З розкислого неба зривалися дрібні холодні краплі, шмагали залишки листя на сонних принишклих деревах і зникали в мертвій напівгнилій траві. Дощ врізався в лобове скло машини, яка мчала по шосе, розбивався на ледь помітний пил і, звихрений у каламутний шлейф, довго тягнувся слідом, немов боявся відстати.
    
   —	І багато їх? — перервав мовчанку, яка затяглася,
Івченко.
   — Хтозна... Десять... Двадцять... Сотня... Стільки, скільки вони вважатимуть за потрібне. І, напевне, асасинами їхні сили не обмежуються.
   — Зрозуміло... — протягнув Сашко, — зрозуміло... Принаймні, тепер ясно, як вони змогли на вас вийти. У Києві сорок три готелі. Якщо мати достатню кількість людей та дещицю грошей, перевірити їх усі за дві години зовсім не складно.
— А потім? — запитала Наталі.
   — А гіотім вони сіли на хвіст Миколі Михайловичу, аби відстежити його зв'язки, і встановили, куди ми вас перевезли з готелю.
   — Але ж нас везли вночі, вулиці були порожні, невже ваші люди не помітили б спостереження?
   — Розумничка, добре метикуєш. Ймовірно, вони встановили контакт Миколи Михайловича з Костянтинівим. А вже конспіративну квартиру вирахували через нього. В усякому разі, напад трапився майже одразу після його візиту.
   — Господи, що ж то за спецслужба, керівника якої можна вистежити, наче дрібного злодюжку?
— Наталі... — докірливо мовив Штепа.
   — Усе гаразд, я не образився, це оперативні нюанси. Якщо за тобою вештаються не десяток людей з двома автомобілями, а в п'ять-шість разів більше, то, яким би професіоналом ти не був, виявити стеження шансів практично нема.
Обабіч дороги замиготіли будинки.
— Ну ось, майже приїхали.
   — Куди? — здивувалася дівчина. — Адже ми повинні сьогодні відлітати.
Сашко розсміявся.
   —	Опам'яталася... Аеропорт зовсім по інший бік. Ні, сьо
годні ми нікуди не полетимо. Можливо...
   Він вчасно стримався. Ні до чого їм знати, що з «контори» можливий витік. Це не додасть супутникам ані настрою, ані оптимізму.
   —	У нас мало часу. — Штепа був явно незадоволений. —
Ми маємо бути на місці в крайньому разі сімнадцятого. Зали-
   
шилося п'ять днів, а ми не просунулися до мети ані на кілометр.
   — Якщо надто поспішатимемо, то не дістанемося туди взагалі. Гадаєте, вони не перекрили вокзали та аеропорти?
— То що ж робити?
— Перечекаємо до завтра, а я тим часом щось придумаю.
   — То куди ж ми все-таки їдемо? — знову поцікавилася Наталі.
— Я везу вас на дачу.
— Дача? Що то таке? — не зрозуміла вона.
— Так у нас називають заміський будинок.
•    — Ти маєш заміський будинок? Отже, ти заможна людина? Сашко посміхнувся:
   —	Ну, у нас він дещо відрізняється від того, що під цим ро
зуміють у вас. Цей будинок побудував ще мій батько.
   Івченко ввімкнув лівий поворот і звернув з траси на другорядну дорогу.
   —	Ми проїхали Віту-Поштову. За кілька кілометрів буде
Круглик, ну а за ним — Кременище. Там дуже гарні місця,
принаймні мені подобаються. Хоча буваю я тут дуже рідко, ос
таннього разу, здається, минулої осені.
   Чим далі від автостради, тим гіршою ставала дорога. Сашко ледь встигав об'їжджати великі вибоїни, налиті талою водою.
   —	Ніяк не можу звикнути до ваших доріг, — поскаржилася
Наталі.
Сашко підморгнув у дзеркало:
   —	Так, можна сказати, що це — наша головна ознака. У нас
є шанс загрібати грубі гроші на екстремальному туризмі. Ну, і
на виставках дурнів, куди ж без них.
Усі розсміялися.
   —	Але ж це, здається, про росіян, — зауважив Штепа
посміюючись.
—	З ким поведешся...
   Сашко зупинився біля невеличкої, яскраво пофарбованої крамнички.
   — Зачекайте в машині, треба ж харчів купити, а то в мене там навіть запліснявілого сухаря не знайдеш.
— Можна, я з тобою піду? — попросила Наталі.
— 
—	Та будь ласка.
   Поки дівчина з цікавістю розглядала вітрини сільської крамниці, Сашко купив ковбаси, хліба, консервів. Подумавши, додав ще півкіло копченого сала й пляшку «Перцівки».
   — Сьогодні я почастую вас нашими національними продуктами — салом і перцевою настоянкою.
   — Я не п'ю горілку, — зморщилася Наталі. — Я взагалі не п'ю.
   — Я теж, — усміхнувся Сашко, — але сьогодні, здається, зовсім не завадить випити по п'ятдесят грамів. Стрес потрібно знімати.
   — Ти намагатимешся мене споїти? — лукаво зиркнула дівчина.
   — Як ви могли таке подумати, міс? — образився Івченко, — горілка, фі... Для цього я завжди використовую лише шампанське.
Так, жартуючи, вони вийшли з крамниці.
—	От чорт, лише цього нам не вистачало.
   Біля їхніх «Жигулів» стояв розмальований у канаркові кольори «УАЗик». За кермом сидів сержант, а поруч із машиною стояли ще троє міліціонерів, з яких двоє були в цивільному, мабуть, оперативники.
   Штепа з машини не вийшов. Прочинивши дверцята, він неголосно перемовлявся з одним із «цивільних», який тримав паспорт Миколи Михайловича.
   —	Здоров, хлопці. — Сашко підійшов до машини, ще не
вирішивши, як йому вчинити.
   Зрештою, посвідчення працівника СБУ показати ніколи не пізно, краще поки що просто поговорити, може, це звичайна випадковість. Усе-таки село, будь-яке стороннє авто впадає у вічі, от вони й зачепилися.
—	О, Сашко, привіт!
   Міліціонер у формі капітана озирнувся, і Івченко впізнав Андрія Півня, місцевого дільничного.
— Давно не бачилися. На дачу?
— Ага. — Сашко потис йому руку.
— Твої гості? — кивнув Півень на машину.
— Так.
— 
—	Іноземці?
Сашко відповів багатозначним поглядом і здвигнув плечима:
—	Знаєш, як воно у нас буває...
   Півень посміхнувся, нахилився Сашкові до вуха і прошепотів:
   —	Дівчина нічого, гарна. А старого шкарбуна йавіщо було
тягти?
Він повернувся до своїх:
— Відбій, мужики, це свої.
   — А чого це ви на людей кидаєтеся? — поцікавився Івчен-ко. — Щось трапилося?
   — А, — махнув рукою Півень, — операція «Перехоплення», сто чортів йому в пельку. Тут, у районі Василькова, АЗС недавно побудували, із тих, що Сургутська нафтова компанія понатикала по області. Так учора якісь розумники електрот-рансформатор, що її живить, підірвали. Свідки кажуть, начебто світлі «Жигулі» якісь крутилася. За інших обставин «на хуліганку» все списали б, але ж це — бензиновий бізнес... Іноземні інвестиції, щоб їм ні дна, ні покришки. На генерала тиснуть власники компанії, він — на нас.
   — Зрозуміло... І, як завжди, жодних зачіпок, — усміхнувся Івченко.
Дільничний вилаявся:
   — Зачіпки... Самі винні. Завезли на АЗС шість тонн бензину навпіл з водою і за добу розпродали. Ти уявляєш, скільки машин накрилося? Спочатку вони всім власникам компенсації виплачували, а потім... вибірково, залежно від марки машини, розумієш? В результаті зараз по області — мінімум дві тисячі ображених і потенційно причетних до вибуху автовласників. От тобі й усі мафіозні приколи.
— Андрію, маю до тебе прохання.
— Особисте чи... по роботі? — витягнув шию дільничний.
— Особисте, зараз я не на службі.
— Давай.
   —	Якщо цікавитиметься хтось, однаково — твої, мої чи
«цивільні», — мене тут нема й не було. Я у відпустці, а в нашій
з тобою службі сам знаєш як: не втік кудись — на другий день
вже шукають. Але мені шепнеш.
   
   — Зробимо. До речі, в гості заїдеш? Цього року непогане вино вийшло, молоде. Якщо, звичайно, буде час, — підморгнув він знову, натякаючи на присутність Наталі.
— Добре.
   — Це не нас шукають? — запитав Штепа, коли вони від'їхали від крамниці.
— Ні, звичайна ментівська робота.
   — Аз ким ти розмовляв? — поцікавилася Наталі, — такий приємний молодик. Твій знайомий?
Сашко пояснив, хто такий Півень.
    Це як? — не зрозуміла дівчина. — Це наче шериф в Америці?
—	Шериф і є, — розсміявся Сашко.
   —	Виявляється, ми ще багато чого не знаємо про твою
країну, хоча й усе життя вивчали її, готувалися...
—	У книжках пишуть не про все і не про всіх.
   Нарешті вони під'їхали до просторого будинку з мансардою, який стояв трохи осторонь від кількох інших, теж дачних будиночків. Садибу оточував старий, давно не фарбований дерев'яний паркан, за яким виднілися верхівки дерев, котрі давно вже потребували розчищення.
—	Ну от ми й на місці.
   Сашко відчинив ворота, загнав машину в двір і піднявся на ґанок. Раптом обличчя його посерйознішало.
—	Оп-па... Здається, тут хтось побував.
   Він штовхнув незамкнені двері, уважно оглянув зламаний замок.
   — Сашо, це... вони? — Дівчина притислася йому до плеча, тривожно озираючись навколо.
   — Ні, напевне, ні. Вони б відкрили акуратно, аби не насторожити нас. Та я взагалі дуже сумніваюся, що нашим супротивникам відомо про цю схованку. Ні, це звичайні дачні крадії.
   Вони ввійшли до просторої вітальні, Івченко ввімкнув світло і був здивований, що лампочка засвітилася.
   —	Ти диви, навіть лампочки не викрутили. Гаразд, про
ходьте.
   Доки гості призвичаювалися, Сашко швидко оглянув будинок. Зникли переважно незначні дрібниці: настільна лампа,
   
алюмінієвий посуд, дерев'яна, «зонівської» роботи хлібниця та забутий на столі аудіоплеєр, від якого залишилася лише припала пилом картонна коробочка.
   Добре ще, що найцінніші речі — старенький, ще ламповий телевізор і невеличкий холодильник — Сашко завбачливо замкнув у коморі.
Утім, незвані гості зараз хвилювали його найменше.
   — Мене зараз турбує те, — сказав Сашко, коли вони після невеличкого прибирання сіли перехопити, — що людям, які на нас полюють, відомо, що вас прикриває моя «контора» і навіть про конкретну людину в ній, яка нам допомагає, я маю на увазі Костянтиніва. Якщо чесно, волів би, аби нас прикривав хто-не-будь рангом нижчий, зате невідомий переслідувачам.
   — Вони не підуть на те, щоб прибрати генерала, — заперечив Штепа.
   —	Я так не казав. Хоча, якщо бути цинічним, це не
найгірший варіант.
— Сашо... — голос дівчини затремтів, — як ти можеш...
   — Я розмірковую як оперативник. Костянтинів дуже ризикує, устрявши в таку авантюру. В разі успіху, він, звичайно, отримає величезні дивіденди, проте тепер він може опинитися в дуже скрутному становищі. Президент не любить, коли його підлеглі в нього за спиною прокручують щось серйозне. А справа, погодьтеся, дуже непроста, загрожує міжнародним скандалом, якщо нас виловлять на території Росії... І, будьте певні, коли запахне смаленим, Костянтинів відмовиться від вас, а від мене й поготів. Добре ще, якщо не здасть сусідній контррозвідці чи цим вашим асасинам.
— Він дійсно може це зробити? — тихо запитала Наталі.
— Гадаю, саме так він і вчинить.
   — Мені здалося, він зрозумів... з чим ми маємо справу, повірив мені, що коли ми програємо, то люди...
   — Костянтинів — передусім чиновник, який займає дуже привабливе для багатьох крісло, а вже в другу чергу — людина. Коли не в третю, — перебив Штепу Сашко.
Той відвернувся.
— Вибачте, не стримався, — винувато буркнув Івченко.
— Нічого. Мені просто жаль...
— 
   Микола Михайлович не доказав, зітхнув і механічно поколупав виделкою в тарілці.
   —	Я лише хочу, аби між нами не було недомовленостей, — ска
зав Сашко. — Зрозумійте, Миколо Михайловичу, по-іншому про
сто не може бути. Варто лише тим тварюкам «злити» інформацію
щодо причетності Костянтиніва до операції його недоброзичлив
цям або хоча б адміністрації президента, і все... Володимир
Сергійович уже нічим не зможе нам допомогти, навіть якби дуже
того хотів. За великим рахунком, він зараз висить на волосинці.
   Сашко не хотів ділитися своїми побоюваннями стосовно того, що генерал і сам, коли це буде йому вигідно, може організувати відповідний витік. Про це не хотілося думати, все-таки Івченко пропрацював з ним не один рік... Та життя є життя, і не брати до уваги такий варіант він не мав права.
   Власне, якоїсь особливої вигоди для Костянтиніва у «здачі» Івченка та його супутників Сашко, як не намагався, прорахувати не зміг, тому надія залишалася.
   — І що ж нам тепер робити? — так само тихо, немов роздумував уголос, запитав Штепа.
   — Є кілька варіантів, я їх аналізую. В будь-якому разі, подобається вам це чи ні, до завтра ми сидітимемо тут. Нехай вони побігають, пошукають нас, витратять енергію. У такій справі важлива кожна година. З часом азарт та напруження перших годин неодмінно спадають, накопичується втома, і тоді нам легше буде проскочити.
Штепа замислено кивнув:
—	Гаразд, сподіватимемося, що ти чиниш правильно.
Сашко відсунув кухоль із залишками розчинної кави і гля
нув на годинник.
   — Миколо Михайловичу, ви могли б обійтися без мене хвилин шістдесят?
— Куди ти зібрався? — стривожилася Наталі.
   — Якщо хочеш, ходімо зі мною, покажу тобі українське село. Пройдемося до пошти, я зателефоную.
— Але ж ти маєш супутниковий телефон!
   —	З нього телефонувати не можна, — терпляче пояснив
Івченко. — Ви ж не хочете, аби за годину навколо швендяли ти
пи з відстовбурченими кишенями.
   
Штепа кивнув.
— Ідіть, якщо потрібно. Костянтиніву хочеш дзвонити?
   — Ні, поки що зарано. Є один варіант. У Жулянах базується приватна авіакомпанія, в якій можна замовити чартерний рейс на Москву. Це коштуватиме недешево, але ви казали, що гроші маєте. З нашого боку це, звичайно, велике нахабство, на те й розраховую.
   Допомагаючи Наталі прибирати зі столу, Сашко розвивав свою ідею:
   — Російські візи отримаємо в Києві, на це піде години півтори, якщо знати, як те робиться. Це зекономить нам час, у Москві буде менше шансів засвітитися.
   — Чи навпаки, коли приземлимося, нас уже зустрічатимуть, — скептично хмикнув Штепа. — Не подобається мені все це.
   — Гадаєте, мені подобається? Запропонуйте щось краще. Можна, звичайно, потягом або машиною, однак... По-перше, це час, по-друге, доведеться перетинати Білорусь, з її збоче-ним на шпигуноманії КДБ. І по-третє, нема жодної гарантії, що наші переслідувачі не взяли під контроль вокзали й потихеньку не підключили своїх людей у міліції, або не посадять своїх бойовиків в усі потяги, які йдуть у тому напрямку, або...
   — Добре-добре, — перебив його Штепа, — зрештою, ти — оперативник. Роби так, як вважаєш за потрібне.
   Сашкові здалося, що Микола Михайлович образився. Та Наталі все ж відпустив.
   — А ти йому сподобався, — сказала дівчина, коли вони вийшли за хвіртку. — Зазвичай він намагається триматися від людей якомога далі, нікому не допомагає і не має друзів.
— А звідки ти знаєш, що я йому подобаюся?
Наталі взяла його під руку, притислася й усміхнулася:
— Тому що він відправив мене з тобою.
— Відправив?
   — Авжеж. Він намагається, аби поряд із тобою весь час був хтось із нас, аби ти перебував під захистом.
— Захистом? — усміхнувся Івченко.
   Він допоміг дівчині перестрибнути через калюжу й іронічно мовив:
   
— Оце номер, охоронець, якого охороняють. І хто — жінка!
— Мається на увазі магічний захист. Від несподіванки Івченко аж зупинився.
— Ти... теж?! Дівчина розсміялася:

   — Звичайно ж, ні. Я не відьма, просто він мене добре відчуває. Якщо мені загрожуватиме небезпека, Микола Михайлович дізнається й допоможе.
— Як?
   — Ну, в нього багато способів. Якщо дуже необхідно, він може майже миттєво опинитися в будь-якому місці планети.
— Ти серйозно? — не повірив Сашко.
   — Абсолютно. Щоправда, наслідки можуть бути не передбачувані. Ну, він же тобі пояснював.
— Так, я пам'ятаю, — замислено сказав Сашко.
— А що, тобі хотілося б, щоб я виявилася відьмою?
   Він побачив в очах дівчини бісиків і промовчав, не знаючи, як відреагувати на це питання.
   Якусь хвилину йшли мовчки, старанно обходячи калюжі. Наталі розглядала наїжачені від сирості хати, узбіччя, порослі бур'яном, струнку будівлю щойно побіленої церкви на високому пагорбі.
   — Я от подумала, — сказала вона раптом, — у нас бізнесмен може замовити приватний літак і до маршруту внести кілька місць, куди він, можливо, полетить, адже ніколи достеменно не відомо, куди тебе закинуть справи...
   — Ти пропонуєш те саме зробити й нам? Можна спробувати, можна... Це ускладнить завдання для наших переслідувачів. Ах ти ж моя розумничко...
   — Дрібниці, — відмахнулася вона, хоча було видно, що похвала дівчині приємна. — Ти не додумався до цього тому, що не живеш у Європі.
— Однаково молодець.
Сашко помовчав і несподівано для себе самого сказав:
   —	Знаєш, що дивно, Наталочко... Я раптом зрозумів, що
почав ставитися до вас, як до звичайних людей. Чи майже по
чав... А я ж думав: ніколи не звикну до думки, що поряд зі
мною справжнісінький чаклун.
   
   Він ішов, замислено торкаючись долонею мокрих гілок вишняку, який ріс біля стежки. Потім зітхнув, узяв дівчину за руку, стис, переплів із нею пальці.
   — Мені... мені однаково, хто ти. Тобто... не зовсім, звичайно, але я вірю тобі. Вірю...
Росія, Смоленськ, 12 листопада 20... року. 23.30.
   Злякано тремтіла, притискаючись до землі, ніч. Чорним звіром, дворовим псом сахалася, підібгавши хвоста, надривного виття дизельних двигунів, стогону гелікоптерів та гострих, мов леза стилетів, прожекторів.
   Ніч боялася. Боялася не людей. Вона боялася чудовиська, якого раніше не бачила, якого не знала й не розуміла. Чудовиська, якому не було місця в цьому світі і якому до цього світу зовсім не було діла.
   Ліс відступав перед тим, що було схоже на згусток брудного жовтого туману. Чорний моноліт повільно відсувався, шарпаючи небо нерівними, рваними краями. Дерева, земля одягалися в грубий щільний іній, тріщали від небаченого холоду й со-сни-велетні, підломившись у колінах, падали перед монстром долілиць.
   Ніч скавуліла. Ніч тиснулася до ніг людей. Вона шукала захисту в тих, кого зовсім недавно ненавиділа і вважала слабаками. І не знаходила.
   Люди й самі з безпорадним жахом дивилися, як важко і невідворотно Аномалія наближається до міста, перестрибує річечки, болота та озера, перетворюючи їх на промерзлі до самого дна крижані плями, вбиває, не зважаючи на смертельні зойки й стогони.
   Смоленськ горів. Над обрієм спухали криваво-жовті відблиски, гасячи бліді зірки, ліниво облизували жовтий череп місяця.
   Горіли склади й нафтосховища, житлові будинки й магазини. Десь пожежі запалювала паніка, яка кидалася містом, десь вогонь породжували аварії, а десь його випускали мародери, котрі грабували місто, яке доживало останні хвилини...
   
   Усі шляхи на північ від Смоленська забиті. Люди рятувалися на машинах або йшли пішки. Йшли, часто озираючись назад, немов могли бачити звідси жах, який переслідував їх серед ночі. Несли на руках дітей і ту дещицю, яку змогли взяти із житла, залишеного назавжди.
   Зойки, плач, прокльони, автомобільні сигнали... Час від часу в цей ґвалт впліталися автоматні черги та одиночні постріли: армія й міліція все ще намагалася зупинити мародерів і бандитів.
   Раптово над містом шугонуло лунке ревіння сирен. Тисячі людей, які не встигли покинути місто, заметушилися вулицями. Хтось вискакував із машин, які застрягли в пробках, і біг геть, перекидаючи на асфальт таких же нещасних, спотикалися через тих, що впали, падали самі й відчайдушно намагалися встати, наштовхуючись на нових утікачів; хтось, втративши надію пробитися крізь людський вир, протягував військовим дітей, благаючи врятувати хоча б їх; хтось, напившись до нестями, просто сидів у підворітті, тупо дивлячись на людську кашу, вже не тямлячи, що відбувається. Найщасливіші...
   Сирени не змовкали, і це означало, що Аномалія ввійшла в місто. Південна його окраїна раптом поринула в темряву, наче хтось величезний опустив чорну завісу. Темрява була матеріальною, відчутною на дотик. І чужою.
   А потім люди почули гуркіт. Протяжний густий гук накрив місто, змусивши мимоволі пригнутися, відвернутися від страшного видовища катастрофи, що насувалася. Не витримали й обрушилися конструкції багатоповерхових будівель, які стали крихкими, мов скло, від страшного холоду, що впав на місто.
   Гук повільно повз уперед, ховаючи під собою тисячі й тисячі тих, хто не встиг чи не схотів евакуюватися; важко ворушився, мов небачений досі велетенський звір, який вишукував нову й нову поживу.
   Повз заціпенілі в очікуванні смерті будинки, крізь хаотичну мішанину з металу та людських тіл, натужно ревучи моторами, пройшла колона вантажівок з емблемами МНС. Ущерть набиті «Урали» йшли впритул за танком, який жбурляв із до-
   
роги покинуті легковики, а все нові й нові нещасні стрибали до них, чіпляючись за борти й тенти в останній спробі вирватися з пастки, на яку перетворилося палаюче місто.
   Солдати на дахах вантажівок та на бронетранспортерах, які охороняли колону, відбивалися прикладами...
   Низько-низько над вулицею пролетів гелікоптер, а вслід йому посилали благання та прокльони.
   Місто вмирало. Місто корчилося в агонії. Корчилися в агонії людські долі. А сирена все ревла й ревла, замість дзвонів оплакуючи померлих.
   А потім, коли останній бронетранспортер зник за поворотом, звідкись збоку на вулицю вийшла дивна процесія з півтора десятка людей. Попереду, з великим хрестом у руках, повільно й урочисто крокував священик. Одна із стареньких, які йшли за ним, обережно несла ікону, дбайливо притискаючи до себе, наче хотіла захистити. А може, хотіла, аби ікона захистила її.
   І раптом сирени замовкли. Крізь крики, стогони та прокляття, крізь гул будинків, які розсипалися, крізь скрегіт автомобілів, які наштовхувалися один на одного, якимсь дивом пробився слабкий тремтячий тенорок священика. Молитва перемагала страх, долала гарчання звіра, який поселився в місті, жила, незважаючи ні на що.
   Збожеволілі люди не чули її, не помічали священика, збивали з ніг стареньких, але молитва не вмовкала. Підтримуючи священика своїми слабкими голосами, жінки вперто піднімалися і йшли, далі й далі.
   Вони крокували назустріч темряві й холоду, з погаслими, без жодної іскри,надії очима, а слідом за ними тихо опадали на бруківку слова псалмів, які втратили останні сили...
   Київ, вулиця Володимирська, головне управління Служби безпеки України, 13 листопада 20... року. 9.00.
   Щойно закінчилася селекторна нарада. Костянтинів викликав Скрипника.
   — Принеси останні матеріали, що ми їх отримали з Академії наук. До десятої мене ні для кого нема.
   
— Слухаюся, Володимире Сергійовичу. Дорученець тихо зачинив за собою двері.
— І кави побільше! — крикнув услід йому генерал.
   Він закурив, замислено пройшовся по кабінету і зупинився біля вікна, спостерігаючи, як за склом неквапливо кружляють великі пухнасті сніжинки.
   Уночі підморозило. Білий, ще не спаплюжений міським брудом пух лежав на газонах і клумбах, мов парашутики кульбаб проносився над асфальтом.
   Костянтинів зітхнув. Так не хотілося повертатися за стіл... Треба було ще раз продивитися відеозапис Сі-ен-ен зі Смоленська, кадри, від яких волосся ворушилося на голові, а потім читати матеріали, подані вченими, і думати, думати...
   Він глянув на годинник. Івченко обіцяв зателефонувати о десятій, аби нарешті повідомити, що збирається робити. Схоже, шефові він не дуже довіряє.
   Генерал усміхнувся. Нонсенс, голова могутньої служби практично повністю залежить від якогось там майора.
   Володимир Сергійович підозрював, що Івченко намагатиметься якомога швидше вискочити з країни і вискочити так, аби про це не знала «контора». От лише як? Потяг? Машина? Навряд чи. Сашко — чудовий професіонал, і йому відомо, що найвразливіший він якраз у дорозі. Отже, йому треба якомога більше скоротити час перебування в ній. Усе-таки літак...
   Костянтинів замислено потягнувся до телефону, але тут у двері постукали, і до кабінету з текою під пахвою й тацею в руці ввійшов Скрипник.
— А дозволу питати не потрібно? — буркнув генерал.
— Вибачте, пане генерал, я стукав.
— Гаразд, давай, що там у тебе.
   Він відставив філіжанку, швидко переглянув покладену до теки довідку, зморщився.
   —	Можливо... Ймовірно... Добре їм живеться, цим ака
демікам. Цікаво, що було-б, якби я хоч раз на доповіді у прези
дента сказав «ймовірно»?
Він закрив теку і несподівано запитав:
   —	Слухай, Володю, скажи, якби тобі треба було потихеньку
проскочити до сусідньої країни, що б ти робив?
   
   — До якої країни? Одна справа — до Штатів, а інша — до Молдови...
— До Росії.
   — Та потягом, звісно, в тому потоці пасажирів, який щодень їздить залізницею, вирахувати когось важко, хіба що випадково.
   —	А коли на тебе полювання йде, до того ж відразу з
кількох боків? І наші структури, і міліція, і військові, і банди
ти звичайно. І наші й їхні.
Скрипник, практично не замислюючись, відповів:
   —	Ну то й що? Приміськими. Жодна структура не зможе пе
рекрити всі маршрути. Це, звичайно, довше ніж літаком чи ма
шиною, зате набагато безпечніше.
Костянтинів усміхнувся, сьорбнув кави і пробурмотів:
— Ну, дизелями він не поїде...
— Хто? — не зрозумів Скрипник.
   — Та так... Ну, а якщо приміськими потягами для мене надто довго?
Скрипник хмикнув:
   —	Були б гроші. В будь-якій «Сільгоспхімії» за пару сотень
«зелених» можна найняти «кукурузника», і за годину він виса
дить мене де-небудь серед російських полів.
Костянтинів кивнув.
—	Я так і думав. Спасибі, Володю, можеш іти.
   Дорученець вийшов, а генерал знову потягнувся до телефону. Та не встиг він зняти слухавку, як пролунав м'який сигнал іншого апарата.
   Івченко? Ранувато. Хоча, крім нього, по цьому телефону, номер якого відомий далеко не всім навіть у центральному апараті СБУ, дзвонити начебто нікому.
— Слухаю.
   — Володимир Сергійович? — Голос на іншому кінці дроту був Костянтиніву незнайомим.
— Так. Хто це?

— Ми не знайомі. Однак маємо спільних знайомих. Невидимий співрозмовник помовчав і повторив:
— Так, спільних знайомих. Серце зайшлося. Ось воно!
— 
Десь під діафрагмою виникла гидка ниюча грудка.
   —	Володимире Сергійовичу, нам стало відомо, зовсім випад
ково, що до одного з керівників українських силових структур
звернувся такий собі... іноземець. Дуже дивна людина, я б
навіть сказав, з відвертими ознаками шизофренії. Нам би не
хотілося, аби вона спричиняла незручності різним... людям. Ви
розумієте?
   — Так... — Костянтинів почув у своєму голосі зрадливу хрипоту.
   — Чудово. Вибачте, що доводиться вас турбувати, але ж ідеться про державні інтереси. Адже це дуже небезпечно, коли перші керівники її... відомств використовують службове становище в особистих інтересах, чи не так?
   Костянтинів промимрив щось незрозуміле і гарячково витер спітніле обличчя.
   —	Нам би хотілося знати, — запопадливо продовжував го
лос, — чи ви вживатимете відповідних заходів, а чи нам звер
нутися за іншою адресою?
Мовчанка.
— Володимире Сергійовичу?
— Ми... вживатимемо відповідних заходів.
   — Добре. З російським ФСБ ми вже зв'язалися. Однак коли до них звертаються анонімні доброзичливці — це одне, а коли голова СБУ інформує стратегічного партнера про те, що на його територію проникли іноземці в супроводі українського розвідни-ка-перекинчика, як там його звуть... — то вже зовсім інше.
   За хвилину Костянтинів поклав слухавку на апарат, уривчасто зітхнув, намагаючись приборкати дрож у колінах, що по-зрад-ницьки ослабли, і лише зараз помітив, що майже всю розмову простояв.
   Він упав у крісло й хвилину сидів, безтямно перебираючи папери. Сонячний промінь обережно ковзнув по столу, торкнувся руки, немов хотів заспокоїти, підбадьорити.
   Костянтинів натужно ковтнув, відчуваючи, як висохлий язик дряпає піднебіння, механічно потягнувся до пляшки з мінералкою.
   Здається, це кінець. Добре ще, якщо пощастить відбутися відставкою. Якщо росіяни піднімуть галас...
   
   Кинути до дідька Івченка з цим придурком-англійцем? Та чи допоможе цей хід?
   Так... у лиху годину підвернувся цей Штепа... Здається, це кінець. Кінець...
   Він покосував на телефон. Чорт, треба було б засікти, звідки телефонували. Хоча... Там же не хлопчаки були, напевне, якийсь автомат у підземці, здається, він чув характерний шум...
   Володимир Сергійович підвівся, дошкандибав до бару і, наливши в бокал щедру порцію коньяку, випив трьома великими ковтками. Міцний напій пройшов, мов вода, — Костянтинів не відчув ані смаку, ані запаху.
Що робити? Що ж робити?!
   Він ледь розтиснув побілілі пальці, поставив бокал на край стола і потягнувся до телефону. Відсмикнув руку, наче обпікся, вилаявся, пробігся до вікна і назад.
   Сволота... Сволота... Як вони його... І нічого ж не вдієш. Спіймали... Спіймали... Але ж звідки вони дізналися?
   Він знову потягнувся до пляшки, вилаявся і рішуче натиснув на кнопку селектора.
   —	Слухаю, пане генерал, — пролунав у слухавці голос
Скрипника.
   —	От що, — глухо мовив Костянтинів, — дай-но мені закри
ту лінію з Москвою... Номер?
   Він покопирсався в пам'яті й назвав кілька цифр. Під лунке калатання серця слухав довгі гудки, ледь не задихаючись від хвилювання.
Сволота... Ні, ми ще поборемося...
   Володимир Сергійович відчув, як у ньому поступово народжується рішення.
Ми ще поборемося...
Він міцніше притис слухавку до вуха.
Нарешті на іншому кінці лінії відповіли.
   —	Павловичу, привіт, Костянтинів говорить. — Генерал
відкашлявся. — Тут ось яка справа...
   За півгодини по тому генерал Костянтинів, допаливши останню сигарету з пачки, викликав Скрипника.
   —	От що, Володю... Зателефонуй-но до адміністрації прези
дента, попроси термінового прийому, негайно.
   
   Коли Скрипник вийшов, генерал знову ввімкнув відеоза-пис, терпляче додивився його до кінця, а потім, діставши із шухляди офіційний бланк головного управління СБУ, взявся за складання рапорту на ім'я президента.
   Київська область, село Кременище, 13 листопада 20... року. 00.35.
   Сашко прокинувся від дикого, тваринного жаху, який скував тіло. Страшно було навіть дихати, повітря проходило до легенів крихітними жорсткими шматочками, застрягаючи десь на півдорозі, дряпаючи серце, яке панічно, шалено калатало, ладне розірватися будь-якої миті.
   Здавалося, нічна темрява перетворилася на щільний саван, що огорнув, обплутав тіло, яке спливало холодним потом. І саван цей створив той, хто стояв поруч із Сашковим ліжком. Те, що стояло поруч...
   Проти власної волі Сашко розплющив очі. Жах наказав зробити це.
У горлі схлипнув і заклекотів крик.
   Івченко побачив чіткий, мов вирізаний з металу, силует, який прихилився до одвірка. Зовні він виглядав, як звичайна чоловіча постать, трохи заширока в плечах, але ж Сашко знав, що нічого людського в ньому не було.
   Абсолютна, крижана чорнота його різала погляд, вабила, і Сашко відчув, як легко його тіло піднялося над ліжком.
   Повільно, ледь помітно, але щомиті швидше, його потягло до чорної постаті. Сашко хотів закричати — і не зміг. Жоден м'яз не слухався мозку, знесиленого нерівною боротьбою із жахом, та й саме тіло вже ледь жевріло, потопаючи в раптовій байдужості.
   Стало тепло й спокійно. Сашкове «я» розділилося, одна його частина так само знемагала від нелюдського страху, а інша... Інша вже тягнулася, тягнулася до чорної постаті.
   Він раптом зрозумів, що ця потвора біля дверей насправді липка, мов смола, що варто лише торкнутися її, і все... Смерть. Ні, щось набагато гірше за смерть. Існування...
   
Постать зробила крок. Потім відстрибнула назад. Ні, це лише мерехтіння чорноти, яке гіпнотизує, заколисує, вабить... Крок.
   —	Ні-і-і... — почув він чийсь хрипкий, уривчастий стогін і
ледь здатен був зрозуміти, що він — його власний.
   А потім у кімнаті прошелестів нерозбірливий, ледь чутний шепіт. Він то стихав, то ставав гучнішим, то подрібнювався, розпадаючись на кілька голосів. Чорних голосів, від яких волосся ворушилося на голові.
Крок.
   І ось, коли Сашко вже був готовий померти, коли серце, яке втомилося боротися, почало зупинятися, а свідомість вже майже торкнулася чорного силуету, в кімнаті з'явилася ще одна постать. Така ж чорна, така ж страшна.
   І Сашко почув голос Штепи. Чіткі, рубані, незрозумілі фрази забивали слизький шепіт чорної постаті, рвали павутиння апатії та страху, яке вона сплела.
«Та це ж латина!»
   Монстр ворухнувся, якось дивно поплив, втрачаючи обриси, а потім повернувся до свого первісного вигляду.
   Чаклун ступив уперед, підняв із грудей свій амулет-пента-граму і голосно промовив:
   —	Іменем великого і пресвітлого Люцифера, творця світів
та істот, що їх населяють; того, хто вийшов зі світла і сам є
світло; того, хто породжує мудрість і сам є мудрість.
   Тепер чаклун говорив англійською, і Сашко розумів майже все, хоча думки ще кружляли в дикому, за гранню реальності вирі, перепліталися, наче уривки вицвілих стрічок.
   Чудовисько вже зовсім втратило людські обриси. Час від часу чорна тінь повільно, наче нехотя, викидала в бік Сашка товсті кінцівки, які слабо ворушилися, проте дотягтися не могли.
   Штепа знову перейшов на латину. Голос його став ще гучнішим, ще жорсткішим.
   Тінь раптом заверещала тонким голосом, який викликав липку нудоту й опала, розкинувшись на підлозі.
   Чаклун наступав, креслячи в повітрі складні візерунки. На мить здалося, що за його пальцями тягнеться слабке фіалкове сяйво.
   
   Монстр жалібно завив і зник зовсім, всотавшись у підлогу, залишився ледь помітний нудотний сморід, що повільно танув у теплому повітрі.
   Івченко отямився, сидячи на ліжку. В кімнаті горіло яскраве світло, поруч сиділа Наталі й тримала Сашка за руку. Трохи віддалік Штепа прихилився до стіни, в тому самому місці, де стояло чудовисько, немов принюхувався до чогось, і тихо бурмотів собі під ніс — схоже, лаявся.
   —	Що... то... було? — почув Сашко свій слабкий, надтрісну
тий голос.
—	Нічого, Сашуню, все гаразд... Тепер усе буде добре.
Наталі прихилила Сашкову голову собі до плеча і лагідно
провела долонею по волоссю.
—	Усе позаду...
   Сашко відчув біль і опустив погляд. Його пальці вп'ялися в простирадло, з-під нігтів сочилася кров, залишаючи на тканині бурі в електричному світлі плями.
   Нарешті Штепа повернувся до Сашка, підсунув до ліжка стільця, присів і винувато сказав:
   —	Я повинен був передбачити. Це був найбільш передбачу
ваний крок з їхнього боку, а я... Я за всіма цими подіями про
сто забув про такий варіант.
   Сашко мовчав. Він не мав сили ані говорити, ані ставити елементарні запитання. Його зараз майже нічого не цікавило. Очі заплющувалися.
Чаклун помітив його стан.
   —	На твоєму місці я поки що не поспішав би засинати, —
попередив він.
   Івченко не відповів. У голові паморочилося, тіло переповнювала тепла м'яка неміч. Він стулив повіки й одразу ж поринув у сон.
   Ні, то був не сон. Його кинуло за край реальності, і Сашко полетів у безбарвну німу безодню, безпорадно хапаючись за брудне розсіяне світло.
   Страх повернувся. Чим глибше падав Сашко, тим більшим ставав страх, доки нарешті не виріс у панічний жах.
   Далеко внизу Івченко побачив чорну пляму, яка швидко наближалася, набирала форми, доки не перетворилася на величезного нетопира.
   
   Він шугонув угору, затуливши світло, навис над Сашком, і той побачив, як повільно розплющилися червоні, повні крові очі, зазирнули просто в душу...
   Він скрикнув, забився в руках у Наталі, не чуючи її заспокійливих слів, і затих лише після того, як Штепа поклав йому на чоло долоню.
   — Я ж тобі казав, поки що не можна спати. Ми вигнали Зло з нашої реальності, але воно все ще готове повернутися вві сні, коли твоя душа торкається потойбічного світу.
   — Господи... — Сашко глитнув, — як усе це... Це що, Сатана був?
   —	Ш-ш-ш... Ти що, не можна згадувати його ім'я, тим
більше вночі, коли ще не затягнулася щілина між нашою та
їхньою реальністю, через яку він проходив.
—	Та хто «він»?
   Думки плуталися. Накочувалася нудота, м'язи, які щеміли від нещодавньої напруги, смикали дрібні судоми.
   Сашкові зараз не дуже хотілося говорити на цю тему, не хотілося взагалі ні про що говорити. Але він відчував, що коли пройде трохи часу, він, можливо, не знайде в собі сили, аби ще раз зазирнути в цю безодню. Рани треба лікувати доки вони свіжі.
   — То був звичайний демон, і не найсильніший, — пояснив Штепа.
   — Нічого... собі... — хрипко розсміявся Івченко. — Ви так спокійно про це кажете?
Той здвигнув плечима.
   — Приєднавшись до нас, ти вдерся до світу, в якому діють інші закони й інші реалії. Звикай.
— Прокляття...
   —	Загалом, сама по собі поява демонів не така вже й
рідкість. Але вони рідко знаходять жертву без допомоги... гм,
спільників темних сил. Зазвичай їм допомагають відьми, чак
луни, чорні знахарі. Демони вселяються в людину і висмокту
ють її, паразитуючи на енергетиці. Йому не вдалося тобою заво
лодіти. В принципі, цього й не повинно було статися, все ж та
ки поруч із тобою чаклун. Нехай я забув запобігти цьому, од
нак як певний бар'єр послужила моя особиста аура.
   
— Я йшов до нього мов заворожений.
   — Насправді ті нікуди не йшов, — посміхнувся Штепа, — це лише ілюзія.
— Галюцинація? — здивувався Івченко.
— Ні, ілюзія.
— Яка різниця.
— Приблизно така ж, як між фокусником і гіпнотизером.
— Не зрозумів.
   — Галюцинація — поняття суб'єктивне, — пояснив Микола Михайлович, — це продукт діяльності мозку, не завжди здорового чи, скажімо, такого, що перебуває під впливом наркотиків, алкоголю чи ліків. А ось ілюзія нав'язується людині ззовні. Вона може бути зовсім тверезою, здоровою і все ж сприйматиме створену сторонніми силами псевдореальність і братиме в ній участь.
   Івченко зморщив чоло, намагаючись вникнути у те, що казав чаклун. Це було важко. Сашко все ще боровся з нудотою, боліла голова, а перед очима раз по раз миготіли сині «мухи».
   Штепа бачив його стан, але продовжував говорити, мабуть, просто аби відволікти Сашка і не дати йому знову заснути.
   — Фокус апріорі об'єктивний, ілюзіоніст може демонструвати його і порожній залі, а гіпнотизеру необхідний об'єкт прикладання його мистецтва.
— Я зрозумів...
   — Загалом, галюцинація зашкодити не може. Тут коли й страждає щось, то лише психіка. А от фокус... Хоча ілюзіоніст і видобуває вогонь у дуже хитромудрий спосіб, усе ж це справжній вогонь, і пече він по-справжньому..
— Я... Здається, я розумію.
   — Микола Михайлович хотів пояснити, наскільки це небезпечно, — сказала Наталі.
Сашка пересмикнуло.
—	Ну це вже мені відомо... по собі.
   —	Вони обов'язково спробують ще. А я ж вибудував
магічний захист за всіма правилами. Не спеціально проти де
мона, загальну, та все ж... — замислено мовив Штепа. — Отже,
їм відоме твоє ім'я. Лише так вони могли вивести демона про
сто на тебе і подолати бар'єр... Можливо, вони мають якісь твої
   
особисті речі, які є носіями частини біополя людини. По них неважко налаштуватися і на саме біополе, де б ти не був.
   Івченко кивнув. Отже, він мав рацію: в «конторі» витік. Погано. Ані чаклун, ані дівчина не підозрюють, наскільки це погано. Схоже, їх обклали з усіх боків. А якщо на боці тих, хто проти них грає, і Костянтинів...
   Сашко заплющив очі. Довкола, повільно обертаючись, клу-бочилася чорнота — те, чиє холодне дихання він сьогодні відчув на собі: демони, слуги й воїни Сатани. Страшні й незбагненні мешканці бездонних глибин Великого Мороку.
   Потойбіччя, Хаос, Вселенська Ентропія... У цього багато імен.
Чаклун подивився на годинник.
— Пора.
— Що? — не зрозумів Івченко.
   — Час темних сил закінчується, скоро ранок. Тепер ти можеш заснути, а поки спатимеш, я ліквідую «пробій» у твоєму енергетичному полі.
Він підбадьорливо поплескав Сашка по плечу.
—	Не переймайся, будеш мов новенький.
   Штепа відвів Наталі вбік і, лукаво всміхаючись, щось зашепотів їй на вушко.
   Коли він вийшов, дівчина сіла поруч із Сашком і обережно поклала його голову собі на коліна.
— А тепер спробуй заснути. Все буде гаразд.
— Що він тобі сказав?
— А ти що, ревнуєш? — усміхнулася вона.
— Ні, але...
   Сашко не доказав. Хіба не однаково, що там придумав Штепа. Зараз це зовсім не важливо. Він знову відчув легку нудоту й заплющив очі.
   У голові паморочилося. Здавалося, його розгойдує на величезній невидимій гойдалці, а навкруги шугає щось...
   Та ані страху, ані недавніх видінь не було. Лише втома. І ще прохолодна долонька на розпашілому чолі.
   Несподівано Сашко відчув себе щасливим. Це було так йому необхідно... Він усміхнувся і наступної миті поринув у глибокий, без сновидінь сон.
   
Київ, Марийський палац, 13 листопада 20... року. 11.10.
—	І що тепер робити?
   Питання президента були риторичним, тому Костянтинів розсудливо промовчав: не варто зайвий раз дратувати і без того розлюченого хазяїна кабінету.
— Що нам загрожує? — знову запитав резидент.
   — Ну... — Костянтинів повагався, — якщо їх візьме ФСБ, можуть інкримінувати шпигунство, але не думаю, що в нас виникнуть дипломатичні ускладнення. Так, на рівні газетних пліток. Я вже розпорядився звільнити нашого співробітника заднім числом, його рапорт без дати в мене є. Гадаю, було б добре, якби виявилося, що він уже рік у нас не працює.
   — Однак неприємно, — пробурмотів президент. — Мені варто було б тебе звільнити, Володимире Сергійовичу.
   Костянтинів напружився, однак не заперечував і не виправдовувався. За роки служби він добре вивчив характер президента. Якщо той мав намір відправити когось у відставку, то казав це відразу і вже нічого з тим, хто завинив, не обговорював. Поки що Костянтинів на своїй посаді утримався.
   — Крім того, Леоніде Дмитровичу, я повідомив про можливість появи Івченка та іноземців у Росії її відповідні служби, неофіційно, звичайно.
— Канал надійний?
   — Цілком. Інформація пішла моєму давньому приятелеві з ГРУ, ми ще за часів Союзу горілку разом пили.
— Йому відомо про їхню місію?
   — У загальних рисах. Я лише сказав, що це пов'язано з Аномалією. Признатися, цей Штепа і нас тримав на голодному інформаційному пайку.
   — А що, він дійсно чаклун? — наче між іншим поцікавився президент.
   Промовлено це було недбало, та Костянтинів, досвідчений апаратник, помітив напруження в його голосі.
—	Так він каже, — знизав плечима генерал.
   І відразу ж пожалкував про таку нечітку відповідь. Ні, тут треба бути відвертим до кінця, він і так висить на волосинці.
   —	Є в ньому щось таке... нелюдське, — по паузі додав Воло
димир Сергійович.
   
—	Нелюдське...
   Президент немов пробував на смак це слово. І цей смак йому не сподобався.
   —	Ну гаразд, візьмуть їх грушники, а що далі? У чому наша
вигода? Чи не поспішили ми?
   Костянтинів мовчав, шарпаючи браслет від годинника. Сказати президентові, що його змусили на такий крок, що цього візиту не було б, якби не ранковий дзвінок, він не міг. Генерал був змушений повідомити про витік інформації зі свого відомства — за інших обставин нізащо не зробив би цього.
—	Ну ви даєте!
   Президент, здавалося, на секунду розгубився, навіть задихнувся від обурення:
— І ви так спокійно про це говорите?!
— Чому спокійно, ми шукаємо канал витоку.
   — І як довго шукатимете? — єхидно поцікавився Леонід Дмитрович.
   — Це звичайна практика, «кроти» завжди були, є й будуть, доки існують секретні служби. Добре, що нам відомо про витік. Отже, маємо певні переваги.
   — Дивись, Володю, дограєшся, — попередив президент, і Костянтинів зрозумів, що той поки що на його боці.
Пролунав м'який сигнал телефонного дзвінка.
—	Вибачте.
Генерал дістав супутниковий телефон.
—	Слухаю.
   —	Це я, Володимире Сергійовичу, — почув він голос
Івченка.
Генерал скинув оком на президента.
— Це твоя людина? — запитав той. Костянтинів кивнув.
— Говори, говори...
— Сашко, нарешті!
   Костянтинів здивувався, почувши у своєму голосі такі нотки. Незважаючи ні на що, він був радий чути Івченка.
— Куди ти зник?
— Та так... Ви переконалися, що у нас десь «тече»?
— Так, — неохоче погодився генерал.
— 
— Я теж. До того ж дуже неприємним способом.
— Що трапилося?
— Довго розповідати.
— Де ти зараз?
Івченко помовчав, але все ж відповів:
— Прямуємо за кордон.
— Чартер?
— Вирахували, — хмикнув Івченко, — ну гаразд.
   А Костянтинів тим часом напружено думав: попередити Сашка чи нехай усе залишається як було? Будь-який професіонал зрозуміє: Сашкові відомо, що він «під ковпаком». Отже, росіяни можуть запідозрити Костянтинова в подвійній грі.
   Генерал скосив око на президента, який уважно прислухався до розмови, хоча, звичайно, чути Івченка не міг.
   Костянтинів не дуже й радів, що в нього є карт-бланш. Варто Івченкові помилитися... Ні, нехай усе залишається так, як є.
   — Ти там обережніше, Сашко, не лізь напролом, — попрохав Володимир Сергійович і сам відчув, наскільки фальшиво це прозвучало.
   — А що мені залишається? Схоже, тепер шанси у нас невеликі. А мені потрібно це зробити. Все змінилося, Володимире Сергійовичу...
— Що змінилося, Сашко?
— Усе...
   У голосі оперативника бриніли нотки, яких раніше генерал не зауважував. Ніколи... Невже він відчув фальш? Хлопець — не дурень і розуміє, що може настати такий час, коли він стане непотрібний.
Генерал повільно видихнув.
— Я можу чимось допомогти?
— Навряд.
— Контакти? Адреси?
   —	Ні. Я... власне, зателефонував, аби попередити: на
зв'язок більше не вийду, принаймні до кінця операції.
— Якщо ти про той витік...
   — І про нього теж. Але не тільки. Розумієте, сталося таке, що перетворило цю операцію на мою особисту справу.
   — 
   І Костянтинів зрозумів. Зрозумів, що помилявся. Не загроза провалу так змінила Івченка, зрештою, він професіонал. І не напад таємничих арабів, — цей хлопець бачив і не таке. Аномалія...
   — Це... вона? Ти дізнався про неї щось? — спитав Костянтинів, відчуваючи, що боїться почути відповідь.
   — Так, дізнався... Все, сказане Миколою Михайловичем, — правда...
  Костянтинів доклав телефон до кишені, не питаючи дозволу, налив собі з карафи, яка стояла на столі, довго-довго цідив прохолодну воду, що пахла осіннім джерелом. ?   — Ну? — нетерпляче запитав Президент.
Костянтинів помовчав, потім зітхнув і похитав головою:
   —	Не знаю... Він фактично відверто сказав, що не довіряє
мені і з нами не працюватиме. Йому щось відомо про Ано
малію.
Костянтинів затнувся.
»Чорт! — подумав він. — Схоже, ми дійсно поквапилися».
   Якщо Івченко отримав якісь відомості про того літаючого монстра, виходить, він, генерал Костянтинів, власноруч передав їх іншій спецслужбі.
   Генерал не мав жодних ілюзій щодо намірів свого російського приятеля поділитися здобутою інформацією. Як кажуть, дружба — дружбою... Росіяни витиснуть зі Штепи з Івченком усе, до останньої краплі...
   З президентом він, звичайно, своїми міркуваннями не ділився і, коли той спитав про подальші плани, коротко відповів: «Чекати».
   Та все ж, як поведеться Говоров? Із Костянтиновим його пов'язувала багаторічна дружба, наскільки вона, звичайно, можлива між керівником СБУ та генералом російської військової розвідки. На цю дружбу Володимир Сергійович і сподівався.
   Головне, аби Івченко не потрапив до лап комітетників. Тоді вже точно кінець.
   Цю останню думку Костянтинів і висловив президентові. Той довго мовчав, про щось розмірковуючи, доки нарешті не погодився:
   
   — Гаразд, сподіватимемося на краще. Зрештою, Володю, ми з тобою постійно забуваємо, що на кону не проста операція, а... Аномалія.
   — Я пам'ятаю про це завжди, — похмуро буркнув Костянтинів.
   Росія, шосе Санкт-Петербург — Петрозаводськ, 13 листопада 20... року. 18.40.
   З кожною годиною Сашкові ставало все гірше. Він так і не отямився від нічного жаху. Важку, мов відлиту з чавуну, голову розколював нестерпний біль, мляве тіло то кидало в жар, то трусило, мов у лихоманці. Раз по раз рот наливався солоною слиною, до горла підкочувалася нудота, і тоді Сашко зупиняв таксі й вивалювався в придорожню канаву.
   Вранці, коли вони їхали в аеропорт — Сашко уклав там угоду на оренду літака, — було ще більш-менш терпимо, заважали лише слабкість у ногах та легке запаморочення. А вже під час польоту стало зрозуміло, що він серйозно хворий.
   Літак підрулив до термінала, який приймав чартерні рейси, Сашко зі супутниками швидко й без ускладнень пройшли митний контроль і, не затримуючись у майже порожній залі, швидко від'їхали, взявши таксі.
   Вони змінювали машини практично в кожному місті, які траплялися на шляху, — так за ними важче стежити.
   Зараз Івченко сів уже не поруч із водієм, а на заднє сидіння. Дерева за вікнами автомобіля зливалися в розмиту сіру стіну, посилюючи запаморочення. Боліли очі, і Сашко відкинувся на спинку сидіння, стуляючи повіки. Наталі витерла з його чола великі краплі поту.
   — Нічого, — важко дихаючи, пробурмотів він, — нічого... Якщо не затримали в аеропорту, отже, прорвемося. Вони, напевне, не встигли нас засікти, не вистачило часу. Інакше вокзали та летовища було б уже перекрито, а митників проінформовано про нашу появу.
   — А може, нас ніхто й не переслідує? — з надією запитала Наталі. — Якщо ми відірвалися від них у Києві...
   — 
—	Я б на це не розраховував.
Сашка пересмикнуло. Він ледь чутно простогнав:
   —	Погано, ой як погано, в такому стані я й себе не зможу за
хистити.
   Штепа озирнувся, зустрівся з його поглядом і силувано посміхнувся:
— Нічого, тримайся, все буде о'кей.
— Що зі мною, Миколо Михайловичу? Я хворий чи...
   — Та що ти, скоро все минеться, це реакція на те, що трапилося вночі.
— І це теж?
   Сашко показав йому руки з посинілими, набряклими пальцями, між якими з'явилося дивне висипання — дрібні, завбільшки з пшоняне зернятко напівпрозорі бульбашки, тверді на дотик.
   —	Не свербить, не болить, навпаки, я їх узагалі не відчу
ваю, — поскаржився Сашко. — Навіть не помітив, коли вони
з'явилися.
Штепа промовчав.
— Може б, його в лікарню? — запропонував таксист.
   — Не треба, я сам, — відповів чаклун, — от лише до місця дістанемося.
   Сашко знову відкинувся на сидінні. Час від часу перед очима починали миготіти зелені кола. Нудота не минала.
   Він зітхнув. Хотілося спати, але заплющити очі хоча б на хвилину було страшно. Він напевне знав, що нічний жах десь поруч, він лише причаївся, ладний будь-якої миті вистрибнути із засідки і вчепитися у знесилену жертву.
   Раптом він напружився. Здалося, на дорозі позаду їхньої машини знову зблиснуло світло далеких фар.
   —	Знову він, — хрипко пробурмотів Івченко, — подивися,
сонечко, там позаду темна «дев'ятка» йде. Давно вже...
Наталі озирнулася на трасу й заперечно похитала головою.
   — Ні, Сашко, тобі здалося, нічого схожого. Там узагалі нема машин, лише кілька хвилин тому нас обігнав мікроавтобус, і все.
   — Так, — підтвердив таксист, — це не дуже завантажена траса.
   — 
— Там була «дев'ятка», — вперто повторив Сашко.
   — У такій темряві за десять метрів нічого не побачиш, тим більше що фари засліплюють, — буркнув водій.
   Сашко відчув на собі пильний погляд Штепи, але коли сам подивився на нього, чаклун негайно відвернувся.
   — У нього температура, — почув він глухий, наче дівчина була за невидимою стіною, голос Наталі.
— Висока?
— Поки що не дуже, але він, схоже, марить.
   — Послухайте, — водій повернувся до Штепи, — я не у великому захваті від того, що везу пасажира, який казна на що хворий.
— Доведеться.
— Я вас висаджу. Дідько з нею, з платою.
— Вези, я тобі сказав! — ревонув Штепа.
   У його голосі пролунали дивні, дзвінкі, жахні ноти, які вдарили по свідомості Івченка навіть крізь туман напівзабуття.
   Таксист замовк на півслові, втупився в дорогу і, здається, зовсім втративши цікавість до того, що відбувалося в салоні, задерев'янілими пальцями крутив баранку.
«Він... його...»
   Думки плуталися. Ну й чорт із ними. Сашко вже давно боровся з важкою втомою, яка змінювалася апатією, і нарешті вирішив підкоритися їй.
   Нехай чаклун приймає рішення за нього, нехай і думає за нього. Адже ж бачить, в якому стані його охоронець. І спокійний, це відразу відчувається. Як це сприймати?
   На мить Сашкові стало страшно. Його покинули й зрадили всі: Костянтинів, рідна служба, Штепі та дівчині він так само байдужий. Використали й викинули, мов презерватив. Використали й викинули...
   Він застогнав. Десь у глибині свідомості щось шепотіло: «Це не твої думки, тебе обманюють».
   —	Погано, — ніби крізь сон почув він Штепу. — Це я винен,
проґавив, хоча мав відразу зрозуміти, що це...
   Чаклун не доказав. Машина, вийшовши з крутого повороту, раптом різко крутнулась до узбіччя, вийшла з-під контролю і, підминаючи чагарник, застрибала по грудках.
   
   Злякано закричала Наталі. Промайнуло бліде, спотворене жахом обличчя таксиста. Сашко, погано розуміючи, що робить, з останніх сил вибрався з машини і кинувся геть. Спрацювали, мабуть, рефлекси, а не свідомість.
   Чиїсь міцні, вмілі руки перехопили його за кілька кроків від машини. Сашко копнув ногою, влучив, отримав удар по потилиці і наступної миті вже лежав безпорадний, притиснутий до землі із заломленими руками.
Пістолет так і залишився в кобурі.
   «І добре», — подумав він мляво, спостерігаючи, як з чагарнику та машин, що підлетіли до їхнього «Опеля», вибігають люди. Надто багато людей...
   Він не встиг нікого розгледіти, заважали головний біль та «мухи» в очах, до того ж надто швидко все відбулося. Хто б не були ці люди, спрацювали вони чудово.
   Перш ніж йому на голову накинули щільний полотняний мішок, Сашко встиг побачити білу «Газель», яка стала поперек дороги, той самий мікроавтобус, який обігнав їх кілька хвилин тому.
«Чорт...»
   Його вправно підхопили попід скуті за спиною руки, без зайвих церемоній заштовхали в машину, судячи зі звуку двигуна, «Волгу», по боках втиснулася пара габаритних молодиків, і авто рвонуло вперед.
—	Сиди й не дихай, — попередив молодий голос.
   Уся операція захоплення тривала менше хвилини. Переляку не було. Не було ані прикрості, ані приреченості людини, яка програла. Всі сили Івченко витрачав на боротьбу з нудотою.
«А Наталі? — спалахнула раптом думка. — Де Наталі?»
   —	Послухайте, — через силу прохрипів він і відразу ж отри
мав по ліктю руків'ям пістолета. Нестерпний біль змусив скор
читися.
—	Я ж сказав не смикатися, — ревонув той самий голос.
Але Сашко вже його не чув. Його буквально розірвав напад
блювоти.
—	Чорт, це що таке?!
   На нього посипався цілий град ударів, які супроводжували відбірні матюки.


   Голова розколювалася від болю. Темрява вибухала жовтими жагучими протуберанцями, котрі ось-ось повинні були спопелити пошматоване болем та побоями тіло.
І раптом усе скінчилося.
   — ...сказано припинити! — мов крізь вату долинув голос іншої людини, яка сиділа попереду.
— Поводьтеся спокійно, і все буде гаразд.
   Останню репліку було адресовано полоненому. Сашко вирішив підкоритися. Однак якщо не захочуть, йому нічого не скажуть, лише гірше буде.
—	Треба змінити машину, тут тепер не дуже приємно.
Почулося клацання вимикача.
   «Ого! — промайнула думка. — Працювали в режимі радіомовчання. І це дійсно професіонали, причому професіонали з державної « контори ».
   Власне, приводом для веселощів цей факт навряд чи був — співробітники державних служб можуть бути жорстокішими й безжальнішими, ніж будь-які бандити, а держава, яка стоїть за їхньою спиною, робить їх ще сильнішими й небезпечнішими.
   Проте в їхньому середовищі існували неписані правила поведінки із супротивником. Використовуючи їх, можна гратися, торгуватися, вишукуючи шанс на порятунок. Це не якісь там бритоголові «відморозки», котрі поспішають вибити з полоненого все і будь-якими способами. Держава, як правило, нікуди не поспішає.
—	«Гіацинт-4», це «Айстра», дайте інший транспорт,
їхня «Волга» відразу плавно зупинилася, Сашка вивели з
машини й потягли в іншу, яку було припарковано кроків за десять. Теж «Волгу».
   А позаду неї, Івченко це чітко чув, працювали двигуни ще двох. Отже, вони йдуть колоною, а це підкріплює версію щодо силовиків. У будь-якому іншому випадку полонених заховали б і перевезли таємно.
Сашка штовхнули в салон, і кавалькада рушила.
   їхали довго. Годину, дві... Сашко нічого не бачив, тож швидко втратив відчуття часу. Викрадачі більшу частину шляху   мовчали,   лише   зрідка   обмінюючись   одноманітними
   
репліками, з яких нічого не можна було зрозуміти. Залишалося сидіти й чекати неминучого.
   Поступово головний біль ущух, залишилася лише важкість у потилиці, яка час від часу проривалася в скроні тупими рівномірними ударами.
    Дуже хотілося пити. Сухий шорсткий язик, здавалося, заполонив увесь рот і заважав навіть більше, ніж біль у розбитих кінцівках. Але попрохати води Сашко все ж не наважився.
   Нарешті «Волга» після кількох поворотів зупинилася. Ззовні прогриміли металеві ворота, що відчинялися, авто плавно гойднулося й почало опускатися вниз. Знову ворота, цього разу вони відчинилися майже беззвучно, долинав лише гул електромоторів.
—	Виходимо, — скомандував молодий голос.
   Вони були в доволі просторому приміщенні, кроки лунко відбивалися від високої стелі та бетонних стін.
— Уперед.
   — Зніміть наручники, — попрохав Сашко, — рук уже не відчуваю.
— Потерпиш дві хвилини.
   Його довго вели сходами та переходами, Івченко нарахував із дюжину поворотів, і нарешті заштовхнули до якогось кабінету.
   Те, що то був саме кабінет, а не камера, Сашко зрозумів, коли його всадовили на м'який стілець. Отже, його припущення правильне, зараз буде перший допит. Зазвичай він буває гранично жорстким, об'єкта намагаються «зламати» в перші ж хвилини.
   З Івченком навряд чи так вдіють, їм відомо, що він — професіонал, а з ними така штука не проходить. Ось тут і з'явиться шанс з'ясувати, хто ці люди і що їм відомо про нього та його супутників.
   Мішок зняли, і Сашко зажмурився від світла настільної лампи.
   Нічого схожого на кабінет для допитів. Простора кімната з дерев'яними панелями, двотумбовий масивний, мабуть, ще радянського виробництва, стіл, на якому, крім лампи, стояло кілька телефонів та дерев'яна різьблена скляночка з ідеально загостреними олівцями.
   
   До цього столу літерою «Т» було приставлено інший, довгий, з кількома стільцями по обидва боки. Одного не вистачало, мабуть, на нього і всадовили Сашка.
   Поруч із письмовим столом стояв ще один, з комп'ютером, селекторним телефоном і факсом. Умеблювання завершувала велика книжкова шафа біля дальньої стіни та портрет над столом. Вікон у кабінеті не було.
   За столом сидів міцний круглолиций чоловік років п'ятдесяти в строгому темно-сірому костюмі і з неприхованою цікавістю розглядав Сашка.
   —	Ну, здоровенькі були, Івченку, — із посмішкою мовив
він і кивнув комусь за Сашковою спиною. — Зніміть «брасле
ти».
   Сашко хвилину масирував затерплі руки. Кисті спухли й посиніли чи то від недостатнього притоку крові, чи то від хвороби. Пухирці збільшилися, налилися каламутною рідиною, розповзлися по руках. Тепер ними були всіяні і зап'ястки, висип заповз під рукави куртки, з'явився на долонях. Кілька пухирців лопнуло, їх уміст перемішався з брудом. Болю так само не було, наче тканини омертвіли.
   Незнайомець вийняв із шухляди пачку сигарет, приєднав до неї зіпівську запальничку і підсунув усе це на край столу.
— Паліть.
— Я не палю, і вам це відомо, — змучено посміхнувся Івченко.
   — Невідомо, — спокійно відповів незнайомець. — На жаль, у нас не настільки вичерпна інформація про вас, Олександре.
—	Отже мене «здали», — ствердно промовив той.
Чоловік схилив голову.
   —	Інформація щодо вас прийшла від... Утім, про це трохи
згодом. Як ви гадаєте, куди ви потрапили?
   Сашко вирішив підтримати бесіду, зараз це було в його інтересах.
— Що тут гадати, — буркнув він, — у ГРУ, звичайно.
   — Чому саме військова розвідка? — блискавично відреагу-вав господар кабінету.
Івченко посміхнувся.
   —	Ви дуже чітко спрацювали. Зовнішнє спостереження бу
ло встановлено за вищим ґатунком, комітетники так не працю-
   
ють. Не тому, що в них погані люди, просто в їхньої «наружки» недостатньо практики, до того ж їх служба нечисленна. Вони, як правило, проводять довготермінові комбінації, а зовнішнє спостереження підключають на останніх етапах, та й то не завжди. У міліцейської «наружки» практики хоч відбавляй, але вони майже не користуються «Волгами». До того ж і в ментів, і в комітетників у кабінеті висів би портрет Дзержинсь-кого або Путіна, а не генерала Голікова. Ну і, нарешті, позивні у вас не міліцейські і не феесбешні.
   — Ну що ж, усе правильно, — посміхнувся незнайомець, — хоча щодо портрета... Власне, це не мій кабінет, я тут у гостях.
— Зрозуміло...
   —	Я — генерал-лейтенант Павло Павлович Говоров,
співробітник ГРУ та давній приятель твого шефа.
—	Зрозуміло... — пробурмотів Івченко.
   Те, що сказав генерал, давало багато приводів для роздумів. «Приятель,» як сказав він, мабуть, натякає на те, що діє неофіційно, за власною ініціативою, принаймні поки що.
   —	Ти — профі, Сашко, — сказав Говоров, — тому, сподіва
юся, не відмовишся допомогти нам у дечому розібратися,
оскільки вже влип. Зі свого боку, обіцяю, що ані про тебе, ані
про твоїх супутників ніхто, крім мене та моїх людей, не
дізнається. Коли все скінчиться, ви будете вільні.
   Івченко замислено кивнув і потер скроні. Знову заболіла голова, нудота повернулася, перекочуючись десь у глибині живота. Схоже, напади хвороби почастішали й ставали все тривалішими.
—	Ну, що скажеш? — поцікавився генерал.
   Сашко знав, що слова свого Говоров дотримає. Не тому, що приятель Костянтиніва, а тому, що зараз, нічого не знаючи про Тінь Люцифера, всі спецслужби у цейтноті, і Говоров теж. Тому він зацікавлений у добровільній і щирій співпраці. Уклавши із захопленими угоду, дотримуватиметься її, це — неписане правило розвідки.
— Вас цікавить Аномалія, — промовив нарешті Івченко.
   — А що ж іще, вона, рідненька. Знаєш, що вона зробила зі Смоленськом? Ця Аномалія, чим би вона не була, вже давно пе-
   — 
рестала бути проблемою лише Росії чи лише України. Схоже, вона торкається всіх на цій планеті. Тут така свистопляска йде...
   Сашко похмуро кивнув і скривився. Рот поступово наповнювався солоною слиною, немов нагадування про Аномалію спричинило в його змученому організмі реакцію відторгнення.
   —	Лікаря, — простогнав він, — мені потрібен лікар, мене
зараз знову знудить.
Генерал заклопотано кивнув і розпорядився:
—	Максе, поклич Гаспаряна.
   За хвилину в кабінеті з'явився високий сухорлявий азербайджанець з металевим кейсом у руці.
—	Подивися, що з ним.
Генерал не на жарт стривожився.
   Лікар довго вовтузився з Івченком, відтягнув повіки, заглянув у рот, обдивився руки, із заклопотаним виглядом зміряв тиск, після чого знову зайнявся руками. Пухирці під його обережними дотиками з ледь чутним тріском лускалися, залишаючи дрібні, неприємні на вигляд виразки.
—	Ну, що там?
   Гаспарян випростався, стягнув із рук завбачливо одягнені медичні рукавички і похмуро хитнув головою.
   — Точно сказати поки що важко, товаришу генерал... Я особисто з таким не зустрічався. У нього температура і дуже низький артеріальний тиск. Можливо, це алергія, вона може проявитися по-різному, а може статися, що це якась інфекція.
— Це серйозно?
— Будь-яке захворювання серйозне.
—	А попрацювати з ним можна?
Лікар знизав плечима:
   — Це залежить від того, як він почуватиметься. Я б не радив. Якщо це інфекція... Я, мабуть, зроблю йому ін'єкцію антибіотиків. Як ви їх переносите? — спитав він Сашка, — Алергії не було?
— Ні... — Івченко ледь розліпив сухі вуста.
   Він був наляканий. Дуже наляканий. Тіло поступово переставало підкорятися. Сашко його майже не відчував, наче хтось перерізав нервові закінчення. Його трусило.
   
   Лікар оголив його руку, вставив у ін'єкційний пістолет ампулу і схилився над Сашком. Але не встиг він натиснути на спуск, як невідома сила буквально підкинула Івченка над стільцем. Він врізався головою в підборіддя лікаря і впав на підлогу. Горло видало тонкий писк — усе, на що були здатні легені, які раптово відмовилися приймати повітря.
   М'язами пробігла судома, знову й знову. А потім вони стиснулися в тугі грудки, вигнувши тіло дугою. З грудей вихопилося чуже, зовсім дике ревіння.
   Генерал вискочив з-за столу і кинувся на допомогу лікарю й кремезному світловолосому оперативникові, якого він називав Максом. Вони ледь могли втрьох утримувати тіло, що билося в конвульсіях.
   —	Це епілептичний напад, — крикнув лікар, тримаючи
хворого за ноги.
   Сашкові чомусь здалося конче необхідним сказати, що це ревіння — не його, що кричить хтось інший, однак язик не слухався. Сашко неначе мчав у божевільному авто і не знав, як його зупинити.
—	Спокійно! Спокійно!
   Лікар усе ж примудрився дотягнутися до ін'єкційного пістолета, який лежав на підлозі, і, приставивши до Сашкової руки, натиснув на спуск. Потім ще раз і ще.
   —	Чорт, антибіотики не допомагають! — прохрипів він. —
Треба транквілізаторів!
   Він спробував було схопити валізку, але Сашкові конвульсії не дали цього зробити.
   —	Суки! Ідіть геть! Залиште його! Геть, він мій! — прогарчав
раптом хтось всередині Сашка.
   Він дивився на обличчя, які стрибали перед ним, на стелю, на стіни і відчував, як поволі божеволіє.
   Сашка охопив жах. Тваринний, крижаний жах, з яким неможливо було боротися.
   Він відчував, як тріщать м'язи, як скоцюрблені пальці притиснутих до підлоги рук дряпають жорсткий ворс килима, як безладно молотять повітря ноги, котрі вирвалися з чіпких обіймів Гаспаряна...
   
   Відчув? Але ж секунду тому він узагалі нічого не відчував!
   Чи то подіяли ліки, чи то напад минувся сам по собі, однак Сашкове тіло поступово розслабилося, перестало битися й труситися, лежало купою зібганої брудної білизни.
—	Слава Богу, здається, все, — видихнув лікар.
   Він відпустив Сашкові ноги, покопирсався в кейсі і зарядив пістолет новою ампулою.
   — Усе ж я зроблю йому ін'єкцію заспокійливого, нехай поспить. І я б вам радив, пане генерал, днів на два залишити його під моїм наглядом.
   — Ми не маємо двох днів, — заперечив Говоров, витираючи обличчя хусткою, — ми не маємо навіть двох годин.
— У такому стані від нього мало користі.
   Лікар приставив пістолета до Сашкової руки та так і завмер. Завмерли й генерал з Максом, ошелешено дивлячись на двері, що раптово відчинилися.
   Росія, Підмосков'я, урядова дачна резиденція «Кунцево-1», 12 квітня 1931 року. 2.40.
   Цього разу йому вдалося перейти у стан «хохха» майже одразу і без допомоги каменя. Притамоване світло лампи ще більш потьмяніло, предмети навколо Йосипа знайомо розплилися, втратили обриси, пропускаючи його в Антисвіт.
   Звідкись долинали нерозбірливі голоси, бурмотіння, віддалені стогони. Довкола, наскільки вистачало погляду, повільно пропливали, танули, знову виринали з темряви, переплітаючись одна з одною, пожираючи одна одну й народжуючись одна з одної, примарні тіні без форм. Мешканці дивного й захоплюючого світу.
   «Де ти?» — подумки покликав Йосип, і відразу одна з тіней, припинивши свій плавний танок, ущільнилася, потемнішала, набираючи вигляду людської постаті без обличчя. Кобі ніколи не вдавалося побачити очі співрозмовника, завжди то була лише чорна, туга, як ніч, тінь.
   — Вітаю тебе, брате мій, у безкінечній величі твого духу, — промовила тінь звичне привітання. — Ти кликав мене?
   
— Так, — пробурмотів Йосип, — кликав...
— Навіщо? Тобі знову потрібна порада?
   Йосип відчув, як невидимий погляд Великого Ігви Ан-тисвіту Друккарги впивається в його обличчя, оцінює, читаючи його думки та почуття. Ніколи ще Кобі не вдавалося приховати від свого моторошного генія справжні наміри. Вдавалося обманювати всіх: соратників по партії, іноземних дипломатів, друзів, ворогів, дружину, дітей, але цю істоту...
   —	Ти розгублений... — прошелестіло в кімнаті. — Розгуб
лений і наляканий. Ти намагаєшся кохати дружину, перей
маєшся тим, що вона тебе не розуміє, і боїшся... Хочеш... і
боїшся її втратити...
   Демон говорив, говорив, і Кобі ставало дедалі страшніше. Ця істота знала про нього все! Ця істота була вже частиною його самого!
   — Ти боїшся втратити владу, яку здобув із такими труднощами. Ти спробував підкорити селян і дістав відсіч. І побачив, що твоє володарювання над народом насправді — ілюзія, яка може розвіятися в будь-яку мить. Ти використовуєш людей, маніпулюєш ними і щомиті боїшся удару ножем, пострілу чи порції отрути за обідом. Я розумію тебе. І я допоможу тобі...
   — Я... мені страшно. Я нікому не вірю, у мене нема друзів, нема близьких. Для мільйонів людей я — майже Бог, якого обожнюють і вважають непомильним. А я їм не вірю. Народ... Народ не може щиро любити правителя. Я це відчуваю. Я знаю...
   — Любов... Але ж ти знаєш, що то фікція. Навіть Бог, ти чуєш, навіть Бог надає перевагу не любові, а страху. Коли б він любив людей, хіба б він змусив їх так страждати? Хіба б не створив їх більш досконалими, могутнішими за себе самого, якби щиро їх любив? Але він воліє, аби його боялися. І він правий. Зроби так, щоб тебе любили, але ще більше — боялися. Нехай вони знають: Сталін мудрий, величний і людяний, однак він ще й жорстокий. Справедливий, але й безжальний. Я допоможу тобі. Тільки тоді твій народ буде тобі відданий, коли зрозуміє, що слухняність і покора несуть благо, а сумніви й неприязнь — голод і смерть. Коли ти доб'єшся цього, зможеш завоювати цілий світ і стати Великим Ігвою своєї реальності. Я допоможу тобі. Я тобі допоможу...
   — 
   Повернувшись, Коба ще довго не міг угамувати дрож, яка трясла його тіло. Великі краплі поту котилися зморшкуватими щоками, капали на комір тонкої полотняної сорочки, збігали вздовж хребта. Плата за страх...
   Йосип смертельно боявся Друккарги, ненавидів його самого і його поради, проте обійтися без них уже не міг. Зав'яз...
   Адже він розумів, що таке Антисвіт, що таке Друккарга чи, скажімо, Жругр. Демони...
   У Йосипа все ж-таки була духовна освіта, та й дурнем себе не вважав. Варто лише дозволити породженням темряви говорити, варто лише почати їх слухати, і все... Душа навічно прикипить до чорного зла, яке точиться з того боку.
   Ані Сатана, ані його підручні нічого не можуть вдіяти з людиною без її згоди. А Коба прагнув влади. Влади за будь-яку Ціну.
   Іноді, дуже рідко, щоправда, Йосипу снилися його жертви. Бехтерєв, Фрунзе, Ленін... Скільки їх, вбитих, зраджених, обманутих у вічній гонитві, яка не має фінішу, в гонитві за владою... Скільки ще буде...
   Йосип згадав старого масона-астролога, якого колись тримав біля себе задля втіхи. Яке в нього було ім'я?.. Він напружив пам'ять, та згадати так і не зміг, хоча обличчя старого стояло перед очима. Дивно... У Йосипа завжди була чудова пам'ять.
   Він важко підвівся, підійшов до шафи і, намацавши невидимий важіль, відкрив потаємну скриньку, в якій тримав найважливіші папери та речі.
   Пальці торкнулися чорної скриньки і відразу відсмикнулися. Ні...
   Замість скриньки він узяв пожовклий листок звичайного учнівського зошита, відійшов до столу, підніс до світла, вдивляючись у вицвілі акуратні рядки. Гороскоп, який, на біду Сталіну й самому собі, склав старий астролог.
   «При його народженні Сонце було в останньому градусі Стрільця, на переході до знаку Козерога, що свідчить про потаємність і загадковість такої людини. На час народження Сонце також проходило тропік зимового сонцестояння. Перебування світила у точці замерзання пророчить, що на дух цієї люди-
   
ни чекають дуже серйозні випробовування. Можна навіть сказати, що від народження цієї людини приходить тимчасовий наступ сил мороку на сили світла.
   Народження під знаком Стрільця означає, що це — напівлюдина, поєднання тваринної, інстинктивної, та космічної природи, підсвідомості та надсвідомості, здатність до трансмутації духу.
   У такій людині поєднано риси духовного лідера цілого народу й водночас його ката, кривавого тирана.
   Злий Нептун означає відсутність у такої людини віри в людей, підозрілість, байдужість і, як результат, постійну самотність. Смерть цієї людини буде важкою, страшною і наглою. Вона помре в повній самотності, без друзів та людей, яких вона б любила. І ті, хто вихваляв та боявся його, плюнуть на мертве тіло...»
   Сталін гірко посміхнувся. Остання фраза й коштувала старому життя. Йосип пробачив би цьому блазню все: похмуре пророкування, моторошну характеристику, пробачив би навіть абсолютну відвертість і відсутність страху, які були більше схожі на зухвалість. Але приниження — ніколи.
   Коба згадав, як після смерті Фрунзе старий приїхав до нього на дачу і благав відмовитися від влади. «Ви занапастите свій народ і себе, ви не можете, не маєте права володарювати», — казав він.
   Старий дурень, ідеаліст, що вижив із розуму, вважаючи, що коли йому потурають, якщо йому дозволяють говорити правду, то буде дозволено промовити й таке...
   Для нього, напевне, все, що він написав, так і залишилося похмурим пророцтвом, голосом зірок, не більше. Він так і не зрозумів, що завдяки астрології зазирнув за маску й побачив справжнього Сталіна.
   «...Дев'ятий день місяця, в який народжено цю людину, вважається одним із найпохмуріших та найстрашніших місячних днів. Його образ — кажан, або нетопир, є одним із символів Сатани...»
   Астролог не зрозумів головного: це — не проста випадковість. Сталін не міг народитися іншого дня. Астрологічна карта не просто пояснювала Йосипів характер. Вона розкривала його. Старий ідіот так і не усвідомив, що напророкував.
   
   Йосип раптом хіхікнув і рішуче розірвав папірець. Досить химер. Досить дурити себе й свою долю, яку і так уже давно, ще до його народження, визначено.
   Нехай демонам відомі найпотаємніші його думки, головне, вони невідомі людям. Ані Зінов'єву, ані Ворошилову, ані Троцькому. Не знає їх і той маніяк Шикльгрубер, якого вони з Друккаргою та Жругром готують на роль стінобитного знаряддя, здатного розтрощити Європу і кинути до ніг тріумфального переможця.
   А демони... Вони залежні від Сталіна так само, як він залежить від них. Якщо не більше. Ігва Друккарга чи не єдиною умовою надання допомоги Сталінові поставив вимогу віднайти на Близькому Сході Парфянський вівтар і переправити його в давнє капище гіперборейців. Йосип наводив довідки — цей вівтар має й іншу назву: вівтар Сатани.
   Даремно демон прохопився. Тепер Сталін має козир, тепер у нього є предмет торгівлі. І тому Друккарзі нічого не залишиться, як поступитися.
   Неважливо, з чиїх рук Коба отримає владу над світом. Нехай навіть з лап Сатани. Страшно? Звичайно. Але на Йосипові і без того стільки гріхів, що шлях до Царства небесного йому давно закритий. Якщо воно є, те царство.
   На мить ворухнулася слабка, придушена пристрастями та звабами думка про те, що все не так просто й однозначно, як це бачиться Йосипові, що його обдурюють, що не можна безкарно грати в рулетку із самим Сатаною.
Але Коба волів не дослухатися до цієї думки...
   Росія, Петрозаводськ, вулиця Ломоносова, конспіративна квартира ГРУ, 13 листопада 20... року. 22.30.
   Лікар приставив пістолет до Сашкової руки та так і завмер, ошелешено дивлячись на двері, що раптово відчинилися.
   На порозі з'явилися двоє міцних хлопців у цивільному, а слідом за ними ввійшли Штепа й Наталі. В руках у чаклуна була його незмінна сумка.
— Що таке? Хто наказав привести їх сюди?

   Генерал, який сидів біля Сашка спиною до дверей і дивився зараз на Штепу через плече, не помітив того, що вже бачив лікар: непорушні погляди та механічно-непевні рухи оператив-ників. Обидва були в гіпнотичному трансі.
   — Вибачте, пане генерал, — промовив Штепа, важко дихаючи й витираючи піт із чола, — у мене не було іншого виходу. Якщо Олександру не надати термінову допомогу, він помре. Він став об'єктом магічного нападу.
— Що за маячня?
   — Це не маячня. Чи ви щойно не тримали його втрьох, щоб він не розбив собі голову у нападі падучої? Зволікати не можна, дорога кожна хвилина. А потім можете продовжити допит, уже зі мною — я відповім на всі ваші питання.
Говоров замислився.
   —	Гаразд, — за мить погодився він, — нехай буде по-вашо
му. Максе...
   Світловолосий прибрав пістолет, під прицілом якого тримав Штепу, відсторонився, пропускаючи його до кабінету, а потім, за знаком Говорова, допоміг чаклунові посадити Івченка на стілець.
   Сашко вже майже нічого не розумів, усе було наче вві сні. Миготіли обличчя Наталі, Говорова, Штепи, потім знову Говорова... Щоразу перед очима виникали розмиті тіні, які хаотично стрибали, кидаючись на Сашка. І ще той шепіт... Постійний недобрий шепіт, котрий то затихав, то ставав гучнішим, з якого можна було розібрати страшне: «Помреш... помреш... помреш...»
   —	Прив'яжіть його, — скомандував Штепа, просто на
підлозі розкриваючи свою сумку. — Ні, наручники не годять
ся, потрібна мотузка. Гарненько примотайте його до спинки й
сидіння. Ось так, добре...
   — Людей моїх приведіть до тями, — похмуро попросив Говоров, спостерігаючи за маніпуляціями чаклуна, який розкладав на столі якісь корені, вузлики, пакунки...
— Ох, так...,
   Штепа повернувся до завмерлих оперів і клацнув пальцями. Ті стріпонулися й ошелешено витріщилися на Говорова, не розуміючи, що відбувається.
   
   — Вийдіть у коридор, — наказав генерал. — Максе, ти теж. Хоча ні, ти залишайся.
— Тільки не заважайте.
   Штепа акуратно поклав перед собою товстий фоліант у грубій чорній палітурці з тисненої шкіри, витяг із сумки важку на вигляд срібну чашу, поставив поряд із книгою і по вінця наповнив водою з карафи.
   —	Погано, крові нема... — пробурмотів він, ні до кого не
звертаючись. — Та нічого, обійдемося.
   Дбайливо розгорнувши полотняний пакунок, чаклун дістав із нього два ножі з білим та чорним руків'ям, які лягли по обидва боки чаші.
   Насамкінець на столі з'явився якийсь бридкий, зморщений предмет, у якому Говоров із огидою впізнав висушену людську
руку.
— Ну це вже...
— Ш-ш-ш... — прошипів чаклун.
   Генерал підкорився, мовчки спостерігаючи, як Штепа нанизує на пальці муміфікованої руки крихітні чорні свічечки.
—	Вимкніть світло.
   Не чекаючи на команду шефа, Макс клацнув вимикачем настільної лампи. Настала абсолютна темрява, яка, втім, відразу відсунулася. Це примарним світлом загорілися свічки на чаклунському підсвічнику.
   А Штепа вже бурмотів заклинання латиною, час від часу зазираючи в книгу й проводячи руками над крихітними холодними вогниками.
   Сашко сидів, туго зв'язаний скотчем так, що не міг навіть поворухнутися. Якимось чином, ледь чаклун почав читати заклинання, до Івченка повернулося сприйняття дійсності, світ знову став чітким і реальним.
   Розум, із подивом відзначив про себе Сашко, сприймав те, що відбувалося, зовсім спокійно, наче то була повсякденна, знайома справа.
   І ще Сашко ніяк не міг відкараскатися від враження, що якась його частина перебуває поза ним, у цій кімнаті, невидима й невідчутна. І теж спостерігає. І за Штепою, і за генералом, і за самим Івченком.
   
   Бурмотіння Штепи ставало дедалі голоснішим і голоснішим. Сашко відчув, як слова ворушать задушливе повітря кімнати, здіймають вітер, невловимий на дотик, вітер, від якого починало морозити.
   Та частина Сашка, яка зараз жила окремо від нього, заметушилася, шукаючи укриття, забилася в куток, кліпаючи звідти крихітними злими жаринами жовтих очиць.
   Чаклун повільно взяв ножа з чорним руків'ям, опустив його у воду раз, другий, третій, потім цим-таки ножем накреслив у повітрі горизонтальну вісімку. Наступний знак був уже іншим, швидким, складним, око не встигло його сприйняти.
—	Тобі, котре живить усе живе, повітря...
Заклинання лунали одне за одним:
   —	Тобі, котрий зігріває все живе, вогонь... Тобі, котра дає
силу, вода...
   Відклавши ніж, Штепа закрив книгу й опустив руки на її палітурку.
   —	Ім'ям того, хто повстав, ім'ям того, хто несе світло, ім'ям
пресвітлого ангела Люцифера, я, чаклун Внутрішнього Кола
Чорних Ієрархій, людина, справжнє ім'я якої відомо лише то
му, хто несе світло живим і мертвим, я закликаю істот темних
світів, душі померлих та неживих, що живуть, підкорятися
мені!
   Хоча чаклун давно вже не говорив латиною, але заклинання промовляв настільки швидко, майже захлинаючись, що свідомість не встигала за складним переплетінням дивних і страшних фраз.
   Сашко й не намагався їх розібрати. Він із переляком та жахом відчув, як усередині нього прокидається щось... чи хтось...
   Горло стиснула крижана грудка, заважаючи видати хоча б звук. У тіло, яке раптом напружилося до судоми, врізався скотч.
   Чаклун уже був поруч з Івченком. Він наблизив до його очей свої і повільно запитав:
— Ти тут?
— Так...
— 
   Сашко нічого не казав. Він не хотів відповідати. Він не міг відповідати. Його вустами говорив хтось інший. Івченко із жахом зрозумів, що його тіло йому не підкоряється, що перед чаклуном сидить не він...
— Ти мене чуєш?
— Так...
— Чому ти тут?
— Мене... надіслали...
   Низький бас того, хто відповідав чаклунові, розхитував повітря, збиваючи його в тугі брижі, шмагав стіни, які раптом стали ненадійними.
   Промайнули бліді обличчя Говорова й Макса, котрі, втиснувшись у свої стільці, даремно намагалися бути непомітними. Жах знаходив їх.
— Хто ти? Назви своє ім'я.
   — Ти — не священик, ти не можеш мені наказувати! — заперечив голос.
   — Я — посвячений, я маю право володарювати над істотами твого світу, і тобі це відомо. Ім'я!
У відповідь голос проревів щось нерозбірливе.
— Тебе послала людина?
— Так... Мене викликав... один із вас.
   — Отже, я маю право вимагати, аби ти підкорявся й мені. Якщо, звичайно, угоду між вами не було підтверджено самим Люцифером.
— Ні, не було, — неохоче визнав голос.
— Ти сам у цьому тілі?
Голос щось пробурмотів, зовсім тихо.
— Не чую! Ти сам?
— Так...
— Я вимагаю, щоб ти його залишив.
   — А хіба ти екзорцист? — єхидно поцікавився голос. — Чи, може, ти висвятився на священика, чаклуне?
— Не блазнюй, — розсердився Штепа.
— А то що буде? Татусеві поскаржишся?
   Чаклун схопив зі столу ніж і спрямував його кінчик в обличчя Івченкові. Лезо загорілося холодним блакитним світлом.
   
—	Що це? Я питаю, що це?!
   —	Атам. Великий Атам, якого подарував Баал-Зебуб
магістрові ордену франкмасонів.
— Тобі відомо про його силу?
— Так...
— Ти зобов'язаний підкорятися його владі!
— Так, — понуро погодився голос.
— Отже, хто покликав тебе, хто наказав зайняти це тіло?
   — Я не можу назвати його ім'я, бо він один із посвячених Внутрішнього Кола.
Чаклун, пробурмотівши прокляття, зітхнув.
   —	Нічого не вийде. Хотів дізнатися, хто за цим стоїть. Ні,
не вийде.
   Він знову звернувся до того, хто розмовляв Сашковим голосом.
— Я наказую тобі покинути це тіло.
   — Ти... не можеш... не можеш мене змусити, адже ти чорний чаклун, це суперечить звичаям.
— Я тобі наказую!
— Люцифер прокляне тебе, чаклуне.
— Це мої проблеми. Я чекаю.
   Івченко відчув, як усередині нього, не в тілі, ні — у свідомості, в душі, в тому, що й називається людським «я», щось заворушилося, бридке й страшне.
    — Не виганяй мене, — заскімлив демон Сашковим голосом, — тут так тепло й затишно, в ньому стільки пристрастей та гріхів... стільки доброї їжі...
   —	Іменем великого Баал-Зебуба, який дарував людям
клинок сей. — Чаклун спрямував вістря Атама просто Івчен-
кові в очі, і воно спалахнуло блідим блакитним полум'ям. —
Вийди!
   У кабінеті наче хтось величезний і невидимий ляснув у долоні, здійнявся тугий вихор. Над головами людей пронеслося щось... чорне. Зі страшним тріском розкололися лампочки в люстрі та настільній лампі.
   Хтось тоненько й пронизливо заверещав Сашковим голосом, тіло хлопця здійнялося над стільцем, напружилося в неймовірних зусиллях. Скотч, який утримував його правицю,
   
розірвався, залишилася жалюгідна смужка біля зап'ястка, але й вона, розітнувши шкіру, глибоко вп'ялася в зведені судомою м'язи, от-от готова розірватися.
   —	Тримайте його! — хрипко вигукнув Штепа, не віднімаючи
ножа від Сашкового обличчя. — Тримайте, а то він повернеться!
   Макс кинувся до стільця, притиснув руку Івченка, яка було звільнилася, і, скривившись від напруження, почав примотувати її скотчем.
Холодне полум'я з клинка повільно потекло Сашкові у вічі.
   — Ай, не треба, не треба! — тонко заволав він. — Я піду! Я ж сказав, що піду!
   — Брешеш! — прошипів чаклун. — Брешеш! Поклянися іменем великого Баал-Зебуба піти й ніколи більше не повертатися в це тіло!
—	Клянуся... Клянуся іменем Баал-Зебуба...
Штепа відступив крок назад.
   Сашко відчув, як у ньому знову хтось важко поворухнувся і, роздираючи нутрощі, поліз назовні.
   Біль був неймовірний. Крижаний. Спустошливий. Кімната закрутилася навколо нього в божевільному танку. Здавалося, саме нічне небо опускається на кабінет усією своєю мільйонно-тонною тушею.
   Знову пролунав страшний, нелюдський зойк. Але цього разу то був уже зойк самого Сашка.
   А за мить все скінчилося. Тіло його ослабло, обвисло в лахмітті пошматованих пут, і Сашко нарешті відчув, що знову може дихати. Сам.
   Штепа знеможено впав на стілець, заплющив очі і хрипко видихнув:
—	Усе...
   Івченко заплакав. Не було сил говорити і не було сил радіти. Всередині все було забруднене, спаскуджене паразитом, який там гніздився. Залишилося навіть огидне кубло, яке він скрутив. Сашко відчував його, як відчувають пухлину хворі на рак.
   Він знав, що все вже позаду, і не міг у це повірити. Ридання струшували його змучене тіло, він ненавидів себе за цю слабкість, проте вдіяти нічого не міг.
   
—	Увімкніть світло, — тихо попросив Штепа.
   Мов здаля, до Сашка долинув тремтячий голос Говорова, який наказував принести нові лампочки, а потім його вуст торкнувся край металевої чаші.
—	Пий, — над ним схилилася Наталі, — пий.
Миле, рідне обличчя...
   Він зажмурився, намагаючись вгамувати сльози, витер мокрі щоки і ковтнув теплого пряного напою, який відразу легкою хвилею ринув у тіло, розчиняв, вимивав липкі залишки бруду та жаху.
 Спалахнуло світло. Різке, земне. ? Штепа важко підвівся, човгаючи, підійшов до столу, загасив свої моторошні свічки і почав збирати речі. Його руки трусилися.
   —	Це... перша моя битва з таким супротивником, — про
бурмотів він, — думав... нічого не вийде. А він відчував мій
страх та невпевненість... Ніяк не бажав підкорятися.
   Він опустив сумку на підлогу і витер втомлене мокре обличчя.
   —	Я страшенно боявся, — повторив чаклун, — а він відчував
це. Вони завжди відчувають страх та слабкість... Не хотів іти.
Наталі подала чашу і йому, але Штепа відмахнувся.
—	Дайте випити чогось... справжнього.
   Усе ще блідий, Говоров прошкандибав до шафи, дістав напівпорожню пляшку коньяку і, розхлюпуючи, налив усім по півсклянки.
—	Йому не можна...
   Штепа взяв свою, випив трьома великими ковтками і простягнув порожню посудину генералові.
—	Ще.
Той відкинув порожню пляшку в куток.
—	Максе, нехай принесуть нову.
   Наталі знову простягнула Сашкові чашу. Івченко, знаючи вже, який ефект дає напій, не відмовлявся й випив до дна погано проціжений холодний відвар, відчуваючи на язиці розпарені травинки.
   Макс, незграбно присівши біля стільця, зрізав залишки скотча.
—	Ну от, ви все бачили, — сказав Штепа генералові.

— Бачив... То було... жахливо.
   — Це ніщо порівняно з тим, що чекає на людей, якщо мені не вдасться зупинити Антихриста.
   — Ви знаєте, я не вірив... Костянтинів натякав на те, що ви... Ну скажіть, як людина при здоровому глузді може повірити в таке?
— А Тінь Люцифера, вона що, галюцинація? Мара?
—	Ви про Аномалію? Наші вчені досі губляться в здогадах.
Генерал вийняв зі столу паку газет.
   —	Ось, гляньте, всюди: Аномалія, Аномалія, Аномалія...
Це вже світова проблема. Вам відомо, що вона зробила зі Смо
ленськом? Місто знищене вщент, і люди... їх не встигли еваку
ювати, тому що монстр раптово «стрибнув» вперед. Якщо
раніше він висмоктував тепло з оточуючого середовища, то за
раз його вже не цікавлять ні електрика, ні інші енергоносії. За
раз Аномалія полює на людей.
Штепа, насупившись, кивнув.
   —	Так, Тінь Арімана переходить на якісно інший рівень.
Вона вже не потребує підживлення, вона починає відчувати,
вона тягнеться до того, хто на неї чекає.
   Чаклун помовчав, замислено покрутив склянку і повільно промовив:
   — Гадаю, якби люди, що трапляються на шляху Аномалії, не боялися б, то вона пройшла б, навіть не помітивши їх. Страх, злоба, ненависть... Душі людські вихлюпують таку кількість емоцій, що Тінь Люцифера не в змозі відмовитися від такого подарунка, вона завжди тягтиметься до такого. Не буде людей — не буде жертв. Евакуюйте всіх, хто може опинитися на її шляху, навіть військових.
— А що, коли вона змінить маршрут?
— Не змінить. Вона йде до озера.
— Куди?
   — Невже Костянтинів не передав інформацію, яку отримав від мене? Адже я казав, що Аномалія прямує до Кольського півострова.
   — Передав, — погодився Говоров, — але зрозумійте, ми ж не могли з ним спілкуватися довго. Володя дав мені основне... Можливо, про дещо промовчав.
   — 
Говоров затнувся і, хмурячись, криво посміхнувся.
   — Наші люди у ФСБ повідомили, що українці передали їм матеріали по Аномалії. Але досі військове відомство їх не отримало, мабуть, зіграли роль старе суперництво та ревнощі, чорти б їх ухопили...
— Гадаю, річ тут не лише у суперництві, — зазначив Штепа.
   — Ви натякаєте на свідомий саботаж? Дурниці... Який їм сенс?
   — Адже КДБ не що інше, як таємна політична поліція? — Штепа зробив наголос на слові «політична».
— ФСБ, — поправив його генерал, — зараз — ФСБ. То й що?
   — А те, що практично всі фінансові й політичні структури профільтровано агентурою таємних масонських організацій. І не лише у вашій країні. Я — посвячений Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій, зрештою, всі нитки контролю за масонськими орденами та ложами сходяться до нас, тому мені дещо про це відомо. З військовою розвідкою складніше, до вас не так просто просунути людину за протекцією, для вас важливіші особисті риси працівника.
   — Мені теж це відомо, — буркнув генерал, — і наша служба, і безліч інших по всьому світу використовують масонську мережу в своїх інтересах.
Штепа криво посміхнувся.
   —	Свята наївність... Це вони вас використовують. Як у
айкідо: треба поступитися, аби супротивник упав. Отож, як і
кожна політична структура, ФСБ напхана масонською агенту
рою, як свідомою, так і тими, кого використовують опосередко
вано. Це, до речі, стосується і СБУ, але там складніше,
оскільки на початку дев'яностих років мережа зазнала знач
них втрат.
   — У нас масони не мають сили, — не надто впевнено заперечив генерал, — їх ще у двадцяті-тридцяті роки повибивали.
   — Не всіх. Просто вони були добре замасковані. Посудіть, наскільки вони добре укріпилися в державних інституціях, якщо їм сприяв сам Сталін.
— А ми?
   — Армія? Ну, тут, як я вже сказав, усе складніше. Армія взагалі й армійська розвідка зокрема не настільки замкнуті ка-
   — 
стові системи, як КДБ, з'являється надто багато людей, яких важко контролювати, до того ж втрати підчас операцій вищі... Ну, не мені вам пояснювати, та й у нас мало часу. Зміни в поведінці Аномалії свідчать про те, що вона незабаром може збільшити швидкість. Схоже, я помилявся, насправді вона може бути біля вівтаря не вісімнадцятого, а на добу раніше.
   Він на хвильку замислився, а потім, наче зважившись, сказав:
   —	Гаразд, я розповім вам усе. Ви повинні зрозуміти, що за
тримувати нас тут не можна.
Зустрівшись поглядом з Івченком, чаклун спохмурнів. ?— Так, а його треба терміново покласти спати, в нього закінчуються сили.
— Я не засну, — видавив Сашко, — не засну...
— Ще як заснеш. І спатимеш, як немовля, обіцяю тобі.
— Я залишуся.
   — Ти можеш упасти, бо живеш на останніх краплях нервової енергії.
— Я залишуся, — вперто мовив Івченко.
   Йому дійсно хотілося спати, голова стала зовсім порожньою, і свідомість майже не сприймала дійсність, щоразу втрачаючи сенс розмови чаклуна з генералом. Але Сашко навіть не думав про те, щоб зараз піти.
   Він щосили стиснув пальці дівчини, і вона ледь не застогнала від болю.
— Я залишуся.
— Гаразд, — повагавшись, згодився Штепа. — Залишайся.
   Він попросив у Говорова ще коньяку та кави, дочекався, коли перед ним поставили велику філіжанку з ароматним напоєм і почав говорити.
   Він розповідав практично те саме, що колись Костянтино-ву, те, що вже було відоме Сашкові. Але після того, що з ним трапилося, Івченко сприймав усе зовсім інакше.
   Здивування й недовіри не було. Не було скепсису. Були лише біль і страх. Біль і страх...
   
Москва, Кремль, 31 грудня 1931 року. 23.25.
«Чому, чому вона зробила це?» — катував себе Йосип.
   Він підійшов до вікна і довго дивився, як за м'якою, невагомою завісою снігопаду мерехтіли далекі вогні московських вікон. Тисячі вогнів.
   Дивно, чому вони досі не сплять? Йосип звик працювати до глибокої ночі чи навіть до ранку, але вони... Адже деяким вставати о п'ятій, аби встигнути на інший кінець міста на ранкову зміну.
«Та сьогодні ж новорічна ніч!»
   Він посміхнувся. Зовсім забув. Раніше, і до революції, і якийсь час потому, для Коби то було справжнє свято. Родинне. Йосип, Надя, її брат сиділи за столом у теплому світлі свічок, яке гралося з ялинковими прикрасами. Пили гарне вино, вели неквапливу бесіду, згадуючи минуле, спільних друзів. І ніколи не говорили про справи.
    Тепер у нього нема родини. Світлана, його улюблениця, надто молода та зайнята собою, Вася, втім, теж, з ними не поговориш. Яків... Йосип ніколи не любив і не був близький зі старшим сином, можливо, тому, що той нагадував йому свою матір, першу дружину Коби.
»Чому вона це зробила?»
   Досі Йосип не міг отямитися від її самогубства. Спочатку був у шоці. Адже він її любив. І Надя, Коба те знав, теж любила його.
   Як вона могла? Як вона могла залишити його сам на сам із ворогами? Всюди, всюди вороги, нема на кого покластися. Виявилося, що вона теж ворог.
   — Вона зрадила тебе, — сказав якось Друккарга, — вона не схотіла розділити з тобою відповідальність за долю країни і твого народу.
— Вона не політик.
   — Вона — твоя дружина, половина єдиного цілого. Своєю смертю вона не тільки залишила тебе самотнім, не тільки дала зайвий козир твоїм недругам, а й відібрала у тебе частину тебе самого.
— Чому ти не попередив мене?
   Друккарга мовчав. Він ніколи не відповідав на це питання. Не відповідав, як не відповідав і інший демон, з яким спілкувався Йосип, — Жругр.
   
   Коба хотів, аби вони відповіли. Нехай навіть сказали б, що не попередили тому, що Йосип не питав, однак йому здавалося, що стало б легше.
   Та це бажання виникало рідко. Тому що Йосип боявся відповіді. Зважившись на це, Надя залишила записку, яку було адресовано особисто йому. Йосип нікому не показував її, тому що в ній були слова... з яких стало зрозуміло: Надя здогадувалася, хто насправді радник чоловіка, звідки він бере свою міць, яка дозволяла йому перемагати в титанічній боротьбі за владу.
   «Ти перетворився на знаряддя, слухняне знаряддя в руках Зла», — писала Надя.
   І ще: «За все треба платити. Зрештою, за все треба платити. Я вирішила заплатити, доки мій рахунок не став надто великим».
Він скреготнув зубами.
«Дурепа, вона так нічого й не зрозуміла. Нічого».
   Йосип спалив цю записку, знищив відразу після похорон. Надто небезпечно було тримати її в себе, навіть у схованці.
   Ніколи не піде він на могилу дружини. Адже вона його зрадила.
   Йосип відвернувся від вікна, безшумно ступаючи по м'якому килиму, пройшовся від стіни до стіни. Пальці механічно набивали люльку.
«За все треба платити...»
   Ця фраза назавжди врізалася в його пам'ять, не стерти її, не забути...
   Йому стало страшно. До крижаного ознобу. Так страшно, що відмовили ноги. Люлька безгучно впала на килим, розсипаючи погано прим'яті крихти тютюну.
   Здавалося, за спиною стоїть хтось чи щось, і варто Йосипу озирнутися, як це щось стрибне в нього й розірве зсередини, перетворивши на волаючого божевільного з чорними непорушними зіницями.
   Притиснувшись спиною до дерев'яних панелей стіни, він зацьковано озирався, немов хотів побачити причину страху, хоча напевне знав, що її тут нема. Нема в цьому світі.
   Він не бажав це визнавати, відмовлявся навіть думати про це, проте все частіше й частіше повертався до думки, якій не було місця в його свідомості, в його душі:
   
   «Ти зненавидів її за правду. Зненавидів тому, що вона розгледіла твоє справжнє обличчя. І ще тому, що вона напророчила тобі розплату».
   Йосип знав, що диявол завжди обдурює тих, хто ризикнув із ним зв'язатися. Які б хитрощі не використовувала людина, які б умови не ставила, цар брехні завжди знайде спосіб ошукати.
   О, він неодмінно виконає свої обіцянки. Він завжди дотримується свого слова. Але дотримується так, що людина неодмінно пошиється в дурні.
   «Вони ж використовують тебе, — промайнула думка, котру Йосип щоденно, щохвилини заганяв на самісіньке дно душі. — І Жругр, і Друккарга використовують тебе, і буде саме так, як хочуть вони, а не ти».
   Він не давав своєму другому «я» говорити, душив його, гнав геть, та отруйне насіння, котре посіяло те, що звичайні люди називають сумлінням, проростало й проростало, і Коба не встигав його виривати.
   І тоді йому снилися сни... І ні-ні, а промайне думка, що колись йому навіть і на гадку не спало б заморити голодом найактивнішу, найпідприємливішу частину свого народу, аби решта підкорилася.
   Саме його геніальні радники з потойбічного світу підкинули ідею використати Гітлера в ролі ката Європи, Нерона, який безумством своїм прокладає шлях справжньому володареві світу — Йосипові Віссаріоновичу Сталіну.
   Це буде пізніше, набагато пізніше, але обов'язково буде. І хитка ще влада зміцниться настільки, що найсильніші європейські країни будуть із завмиранням серця слухати кожне його слово.
   Задля досягнення цієї мети Йосип піде на все. Ні, він не банальний властолюбець, його мета — велична, могутня держава — імперія. І він — імператор.
   А його дурепа-дружина не змогла ні зрозуміти, ні прийняти цього. Жаль.
   Парадоксально, але чим далі, тим частіше Йосип думав про те, що він перетворюється на лиходія. І чим далі, тим важче було прогнати ці думки.
   
   Сумління... З Кобою такі штуки не проходять. Сумління... Що може бути важливішим, кращим за безмежну владу над мільйонами життів?
«Але ж чому, чому демони не попередили про Надю?»
   Годинник пробив північ. Початок нового дня. Початок нового року. Мільйони родин у всьому світі сидять зараз за святковим столом, і дзвенить кришталь бокалів, у яких піниться шампанське.
   Йосип розпалив люльку, затягнувся й закашлявся, вдавившись димом, що здався йому задушливо-гидким.
   Чортихнувшись, він загрюкав люлькою об край столу, вибиваючи попіл просто на бездоганно чисту поліровану поверхню.
«Що з тобою?»
   Він не зміг відповісти на це питання. І не знав напевне, хто запитував.
   Розмірено стукотів годинник у кутку, і так само одноманітно горіли вогні величезного, одягненого у святковий одяг міста.
   Сам того не очікуючи, Йосип поривчасто ступив до вікна й опустив портьєру.
«Невже ти заздриш їм?»
   Яким тоном було задане це питання? Сарказм? Подив? Жалість? Зневага?
   Коба щосили заплющив повіки і провів долонею по обличчю, яке раптом втратило пружність, стало втомленим, старим...
   Повагавшись, підійшов до шафи, витягнув зі схованки скриньку з каменем, котру завжди возив із собою, не поклада-ючись на охорону та сейфи з хитромудрим захистом.
   Довго дивився в прозорі, бездонні глибини каменя, аж поки нарешті земна реальність навколо нього не почала розчинятися, поступаючись місцем новому світові, котрий заспокоював, надавав сили і впевненості, звільняв від непотрібних жалюгідних химер.
   Перш ніж Йосип побачив розпливчасті, мінливі тіні мешканців Антисвіту, він ще встиг подумати про те, що добре б було скасувати Новий рік. Зробити перше січня робочим днем, і нехай тоді святкують. Хто схоче...
   
   Росія, Петрозаводськ, вулиця Ломоносова, конспіративна квартира ГРУ, 14 листопада 20... року. 19.00.
   Сашко нашорошився, прислухаючись. Поблизу глухо гухнуло, за товстими стінами невеликої, без вікон кімнати, в яку його помістили, цей звук було ледь чути.
   Минуло кілька секунд, проте він більше нічого не почув. Сашко вже вирішив, що йому здалося. Замок масивних дверей клацнув, і на порозі виріс похмурий охоронець.
—	Виходь, швидко. Речі візьми.
   Вони вийшли в коридор, де в компанії ще двох мовчазних суб'єктів стояли Наталі та Штепа.
—	Ходімо.
   Швидко, майже бігом, вони пройшли коридором, звернули за ріг, проминули ще один поворот і опинилися перед оббитими дерматином дверми.
   Помітно нервуючи, охоронець відчинив їх і вштовхнув полонених до просторої, майже без меблів кімнати.
— Сидіть тут, за вами прийдуть. Двері зачинилися.
— Щось трапилося. Я чула якісь звуки...
   Дівчина підбігла до забраного металевими ґратами вікна і визирнула-, втім, нічого там, крім порожнього двору, не побачивши.
—	Щось не так...
І тут Івченко почув сухий ляскіт уже в самій будівлі.
—	Це вибух!
Він кинувся до дверей, прислухався.
   Раптом під його рукою вони прочинилися, клацнувши язичком замка, який не ввійшов у паз.
—	Ого!
   Він визирнув у коридор, який виявився зовсім порожнім. Звідкись здаля долинали притамовані звуки, крики, тупотіння.
   Пролунав вибух, ще один, моторошно завила смертельно поранена людина.
Сашко роздумував лише секунду.
—	Це штурмовики. За мною!
Він вискочив із кімнати, тягнучи за собою Наталі.

   — Стійте, може, це пастка! — крикнув Штепа. — їм нічого не варто вбити нас при спробі втечі.
   — Ні, це напад, — нетерпляче кинув Івченко. — У камері я чув, як спрацював ВПП.
— Що?
   —	Відмикальний піротехнічний пристрій, замки ним
відкривають.
— Але ж пострілів не чути!
   — Використовують прилади безгучної стрільби, — пояснив Сашко. — Нема коли розмовляти, давайте вперед.
   Він швидко, проте обережно рушив коридором. Штепа з дівчиною йшли слідом.
   Проминули двері кімнати, в якій тримали Сашка. Мабуть, звідси він уже зуміє знайти вихід.
   По інший бік, значно ближче, пролунав пронизливий, повний страху та ненависті крик «Алла акбар!», після якого відразу десь вибухнуло.
   Полонені кинулися навтьоки, Штепа на ходу шепотів якісь заклинання, схоже, знову латиною.
   Очевидно, у нападників щось не вийшло. Чи то забарилися, прориваючись до будівлі, чи то співробітники ГРУ були готові до нападу, але швидко й безшумно захопити його невідомим не вдалося.
   Чергового разу повернувши за ріг, Івченко вискочив просто на оперативника, котрий стояв до них спиною. Сашко вдарив його по потилиці, відкинув на стіну, підібрав «стєчкін» із глушником, який випав у оперативника з руки.
—	Отак краще.
   У кінці коридору, ставши на коліно, по невидимому противнику вів вогонь один із оперативників, котрого Сашко вже знав у обличчя — той відводив його сьогодні вдень на розмову до генерала.
   Незважаючи на те, що грушник стояв упівоберта до втікачів, жодної уваги на них він не звернув, чи, скоріше, не помітив. Певне, справи були кепські.
   За найближчим поворотом Івченко вже чув шипіння глушників. Судячи зі звуку, то були ізраїльські штурмові автомати.
—	Сюди...

   Гвинтовими сходами вони спустилися на перший поверх, Сашко не одразу знайшов потрібні двері, через які вони потрапили на сходи, що вели на нульовий рівень. Десь тут повинен бути гараж, Сашко добре пам'ятав, що поруч з душовими, куди його вчора водили, працювали автомобільні двигуни.
   Це була чистої води авантюра — бігати по незнайомій будівлі, ризикуючи нарватися на кулю, проте досвідчений опер знав, що такі ось «контори» ніколи не бувають надто великі. Логіка підказувала, що звідси повинен бути вихід і до гаража, і до приміщень технічного персоналу.
   Сашко відчинив одні двері, другі й нарешті за третіми побачив те, на що очікував: «Волгу» та дві «шістки», які стояли в просторому боксі.
— Допоможіть.
   Івченко підбіг до воріт, хвилину прислухався. З того боку не долинало жодного звуку. Втім, це не означало, що там нема засідки — будинок штурмували явно не дилетанти.
   За допомогою чаклуна Сашко відсунув стулку воріт і, тримаючи зброю напоготові, гнучким рухом вислизнув назовні.
   Те, що відбулося далі, вклалося в кілька секунд. Івченко відразу зіткнувся з двома одягненими у чорні комбінезони незнайомцями. Вони не очікували на таке нахабство — один негайно отримав пістолетом в обличчя й полетів у темряву.
   Другий встиг захопити Сашкову руку з пістолетом, але Івченко рухався, а його супротивник стояв. Нічого не варто було вивести його з рівноваги, провести контрприйом, відкинувши вбік. Наступної миті основа долоні Івченка врізалася в перенісся нападника, ввігнавши йому в мозок уламки потрощених кісток.
   Сашко швидко озирнувся й зрозумів, що їм дуже пощастило. Вони опинилися в крихітному «пеналі» між двома брамами. Зовнішня зараз відчинена, а на в'їзді заклякла світла «Волга», всіяна дірками від куль.
   Мабуть, в'їздні ворота були одним із об'єктів нападу невідомих. Дочекавшись, коли брама відчиниться, пропускаючи машину, вони ввірвалися всередину, розстріляли і «Волгу», й охоронця в скляній будці, а потім через неї вдерлися до будівлі.
   
   Якби нападники залишили тут ще хоча б двох, шансів у Івченка не було б.
   Сашко повагався. На вулиці, звичайно ж, залишалися кілька бойовиків, які прикривали напад. Питання полягало лише в тому, скільки їх і де вони знаходяться.
   Оскільки обійшлося без галасу, можливість вирватися в Івченка та його супутників була.
   — Не відставайте, — коротко кинув він і, притискаючись до стіни, вискочив на вулицю.
   Так, це була звичайна міська вулиця. Метрів за тридцять мелькали спини перехожих. А на балконі будинку навпроти жеврів крихітний вогник сигарети. Нікого не стурбувало те, що відбувалося в будинку, а можливо, ніхто нічого й не чув.
   Усе це Сашко побачив і оцінив у проміжку між ударами шаленіючого серця. Набагато цікавішою для нього була темна іномарка, яка притислася до узбіччя навпроти.
   Двома гігантськими стрибками Сашко підскочив до авто так, щоб тим, хто сиділи в ньому, було незручно стріляти.
   У відчиненому вікні з'явилася рука з пістолетом, на ствол якого накручено глушник.
   Але оскільки Сашко наближався ззаду й майже впритул до авто, водієві, щоб відкрити вогонь, треба було повернутися на сидінні, що забрало в нього дорогоцінний час. А наступної секунди «стечкін» виплюнув по іномарці кілька куль. Віялом.
   Останній постріл був у колесо, після чого Сашко, підштовхуючи дівчину та чаклуна, кинувся геть.
   З-за рогу, мабуть, з головного,входу до «контори» ГРУ, вискочило кілька людей.
   Сашко огризнувся чотирма пострілами, на забуваючи рахувати набої. Позаду пролунав стогін, і переслідувачі вирішили відступити: заховатися на вулиці було ніде, а зі спини їх освітлював вуличний ліхтар, перетворюючи на чудові мішені.
   Три-чотири кулі все ж просвистіли поруч із утікачами. Одна відбилася від асфальту зовсім недалеко від Івченка.
   Ще кілька кроків, і вони опинилися за рогом. Від будівлі, яку штурмували, долинуло виття міліцейських сирен і майже одразу — короткі черги АКСУ.
   
— Що далі? — важко дихаючи, запитав Штепа.
— Далі — втікаємо. Рвемо кігті.
   Івченко кинувся через дорогу, намагаючись знайти прохід між п'ятиповерховими «хрущовками», які стояли впритул одна до одної. Супутники не відставали, хоча, судячи з хрипкого дихання Штепи, йому було непереливки.
   Раптом позаду коротко проспівав автомобільний гудок, зблиснуло світло фар. Хтось махав їм рукою з вікна машини. Сашко затулив собою супутників і підняв пістолет.
—	Не стріляй, це я!
   Макс зупинив «УАЗика», і вони, не змовляючись, стрибнули всередину.
—	Утекли? Чудово.
   Оперативний рвучко натиснув на газ, і машина, заверещавши покришками, помчала вулицею.
   Вони важко дихали, не в змозі промовити хоча б слово. Сашка тіпала запізніла дрож. Страх.
—	Х-хух, я думав — усе...
   Позаду прогримів сильний вибух, і над дахами здійнялася заграва пожежі.
   —	Ну от і все, кінець «конторі». — Макс сплюнув. — Яка
сволота наважилася? Ми ж із дна морського дістанемо, повис
микуємо все, що можна!
   Наталі нервово засміялася. Вона весь час поводилася чудово, а зараз, судячи з блідого, із темними провалами очей обличчя та безтямних метушливих рухів, була на межі істерики.
   —	Пощастило... — пробурмотів Штепа, — що вони забули
зачинити двері, а то б...
   Івченко глянув на Макса, зустрівся з його поглядом і кивнув. Усе правильно, ніяка то не випадковість.
   Те, що їх, тільки-но почалася катавасія, зібрали всіх разом, та ще з речами; те, що прибрали охорону і «забули» зачинити двері, означало лише одне. Говоров повірив Штепі, повірив Івченкові і в останню хвилину організував утечу, зухвалу, авантюрну, яка в дев'яти випадках із десяти приречена на провал.
   Відкрито допомогти Івченкові генерал не міг, він підставив би себе перед начальством, а втеча... Сашко припускав, що, як-
   
би не напад на «контору», Говоров однаково знайшов би спосіб організувати звільнення Штепи та його помічників.
І Макс з машиною опинився на цій вулиці не випадково...
   Сашко мовчки простягнув Максові долоню, і той так само мовчки її потис.
— Дякую, — по паузі сказав Сашко.
— Нема за що.
— А пістолет...
   — До речі, — похопився Макс, — дай-но його сюди, все-таки казенна зброя.
Подивився номер, гмикнув:
— Еге, отже, Ромі не пощастило... Ти хоч не сильно його?
   — Переживе. Невідомо, що було б, якби я не «погладив» його по тім'ячку. Може, лежав би зараз, нафарширований свинцем.
Помітивши здивований погляд Наталі, Сашко посміхнувся:
   —	А ти що думала, сонечко, грушні «вовкодави» так просто
повертаються до ворога спиною й ні за що ні про що дозволяють
лупити себе по голові?
Вуста дівчини затремтіли.
   — Я вже нічого не розумію... перестрілки... гонитва, арешти, втечі... Можна ж було просто залишити нам зброю?
   — Ага, й «стукачі» доповіли б куди слід, що генерал Говоров де попало залишає «стєчкіни».
    Сашко повернувся до Макса, якийсь час вони дивилися один на одного, потім Івченко сказав:
— Ну то що, напарнику, працюємо?
— Працюємо.
   Попереду, на перехресті, з'явилися жовті «Жигулі» із синіми блимавками, з яких вискочили озброєні люди в броне-жилетах.
—	Оп-па... Менти. Чорт, не встигли проскочити. Та дарма.
   Макс зупинив «УАЗика», покопирсався у внутрішній кишені й прикріпив до лобового скла листок із широкою діагональною смужкою.
—	До наших спецперепусток їм зась. Сидіть спокійно.
Машина рушила, наближаючись до патруля. Здоровань у
камуфляжі вийшов на середину дороги і, перетинаючи їм шлях, владно підніс жезл. Макс пригальмував.

   —	Старший лейтенант Семенов, — відрекомендувався
міліціонер, — операція «Перехоплення». Будь ласка, вийдіть з
машини, приготуйте документи. Машину — до огляду.
   Його напарники доволі грамотно розосередилися біля свого авто, готові будь-якої миті прикрити товариша.
   Макс мовчки кивнув на скло. Міліціонер посвітив ліхтариком, придивився і зручніше перехопив автомат.
   — Це — перепустка на автомашину, а нас цікавлять пасажири. Ви людина військова, повинні розуміти, в місті стрілянина.
   — Ти що, лейтенанте, читати не вмієш? Це тобі не вошива виконкомівська «тачка», це — армія!
— Документи!
   За знаком лейтенанта його напарники рушили вздовж вулиці, блокуючи «УАЗик».
   Макс упівголоса виматюкався, непомітно передав Сашкові відібраного перед цим «стєчкіна», витяг із-під сонцезахисного щитка пластикову картку і відчинив дверцята.
   —	А спецталон державної інспекції безпеки дорожнього
руху вас не влаштує?
   Міліціонер узяв талон, якусь хвильку прискіпливо розглядав документ, який забороняв огляд машини, пасажирів та вантажу, проте заперечити щодо виданого рідним УВС папірця не міг.
   — Гаразд, проїхали. Показали б відразу, жодних питань не виникло б.
   — Дякую, лейтенанте. А що за стрілянина. Не скажеш? Бандитські розбірки чи...
   — Дідько його знає, — роздратовано буркнув міліціонер, — начебто теракт. Орієнтировку дали на чеченів, вони там якусь державну контору розгромили, чи то ФСБ, чи то прокуратуру. Самим достеменно невідомо.
—	Зрозуміло... Ну, щасти.
Машина рушила.
   —	Погано, — пробурмотів Макс, коли вони трохи від'їхали.
— Схоже на те,- що наших усіх поклали, хоча це неймовірно.
Менти приїхали, покрутилися, але ніякої більш-менш точної
інформації не отримали — не було   від кого. Документів наші
   
при собі не мали, а до сейфів міліція не залізе, не дадуть. Менти припускають, що то чечени, однак це малоймовірно — не мають вони такої потуги. Ні, це — суперпрофі. І з'явилися вони по ваші душі. А найгірше, вони точно знали, де вас шукати. Звідки?
— Ви ж нас «вирахували», — зауважив Івченко.
   — Ми мали наводку, а виявили вас, точніше, ваш літак, за допомогою армійських РЛС. Таких можливостей не має більше ніхто.
   — Це все через нас із Сашком, — подав голос Штепа, — Тільки-но я почав обряд екзорцизму, їхній чаклун знайшов нас, відчувши заворушення в ефірі. Ми вже близько до мети, вони, мабуть, перекрили ключові напрямки і надіслали для штурму найближчу групу.
   — Перекрити, це так, — погодився Макс, — а стосовно найближчої групи... Повторюю, працювали професіонали.
— Асасини поганих не тримають.
— А, це ті, про яких ви згадували в розмові з генералом...
—	Можливо, вони використовують іноземні спецслужби.
Макс спохмурнів і похитав головою.
   — Усе одно не розумію. Адже не з бригадою бритоголових мають справу, повинні ж усвідомлювати, що ми за своїх горлянку перегриземо, навіть з того світу дістанемо.
   — Розуміють, але ставки нині такі, що ніхто не замислюється про майбутнє. Його просто не буде, якщо їм удасться... Якщо Антихрист народиться. Вважайте, що проти нас діють смертники.
— Чудово.
   Росіянин довго й смачно виматюкався, похопився й вибачився перед дівчиною:
   —	Нерви здають. Якось незвично діяти в себе вдома, наче в
якомусь грьобаному Афганістані, набитому моджахедами.
   Тим часом машина дісталася околиці міста, щасливо проминула ще один пост, цього разу стаціонарний, і вискочила біля недавно збудованих котеджів, за якими громадилася темна маса тайги.
—	А куди ми їдемо? — поцікавилася Наталі.
   Макс промовчав, витягнув чергову сигарету, прикурив і замислено мовив:
   
   — Цікаво, коли їх тут уже мов собак нерізаних, що ж робиться біля того вашого Ловоозера, чи як там його... Сейд-озера?
   — Нічого, — спокійно відповів Штепа. — Там їх нема. У тих місцях можуть перебувати лише особливі люди. Мабуть, посвячені з Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій уже там. З невеликою охороною, захищеною магічними амулетами, — звичайна людина там довго не витримає. Тут уже інші правила гри, жорстокі, страшні, дивні. Багато хто їх не розуміє, багатьом вони лише заважають, не лише нам, а й їм. Проте всі мусять грати за цими правилами. Це наче сценарій драми, режисер якої...
 .   Він не доказав, однак усі й так зрозуміли, кого Микола Михайлович має на увазі.
   — Ви сказали, що звичайна людина там не виживе, а як же місцеві мешканці? Ми вчора отримали інформацію щодо того району. Нам неодмінно стало б відомо про, гм, підвищену статистику смертності в будь-якій місцевості.
   — На те вони й місцеві. Вони там народилися, живуть у тій енергетиці. Питання в тому, яка частина від людини в них залишилася. Я не знаю.
— А ми? Хто захистить нас?
Чаклун лише сумно всміхнувся й не відповів...
   Росія, автомагістраль Санкт-Петербург — Петрозаводськ — Мурманськ, 14 листопада 20... року. 21.00.
   «УАЗик» нарешті вискочив за межі міста і в'їхав на довгий міст над чорними водами Онезького озера.
— Схоже, ти знаєш, куди їдеш, — відзначив Сашко.
— До Кондопоги, — коротко відповів Макс.
   Відчувши, що відповідь нікого не задовольнила, він по паузі додав:
   —	Там можна переночувати в моєї знайомої. Адреса не
«засвічена» навіть перед нашими, тому будемо там у повній
безпеці. А завтра вранці я займуся організацією нашої достав
ки за Полярне коло.
—	А чому ми маємо вам довіряти?

   —	А у вас нема вибору, Миколо Михайловичу, —
посміхнувся Макс. — Дивні ви люди... Кілька годин тому вмов
ляли мого начальника допомогти, а тепер раптом пильними
стали. Не забувайте, що ви на території Росії, куди проникну
ли за фальшивими документами, з невідомою метою.
— Ми мусимо допомагати один одному.
— Отож. Ви коли-небудь були в цих краях?
— Ні.
— А ти?
Сашко невиразно здвигнув плечима.
   —	Ага, — гмикнув Макс. — Тоді подумайте ось над чим.
Карелія — країна лісів та озер. Тут майже нема людей, мож
на проїхати сотні кілометрів і не зустріти жодної машини,
жодного села. До Кольського півострова веде одна більш-
менш нормальна автомагістраль, і її буде надійно перекрито.
По-перше, цих місць досягла Аномалія, а ви навіть не може
те уявити, що навколо неї зараз діється. Лише вчених з усьо
го світу з'їхалися сотні, а скільки шпигунів маскується під
учених... Скоро по трасі без спеціального дозволу не пропус
катимуть нікого, а в нас його нема. До того ж ті, хто полює на
вас, не дилетанти, обов'язково переріжуть дорогу. Як
відрізнити справжній армійський заслін від перевдягнених
бойовиків?
   Макс дістав із-за сонцезахисного щитка нову пачку сигарет, прикурив, випустив тугу цівку диму у відчинене вікно й додав:
   — Ну і полярна ніч, звичайно. Вона вже є повновладною господаркою в тих місцях. Приємного мало.
   — А ти маєш якісь варіанти, — не спитав, скоріше, ствердно мовив Сашко.
   — Завтра я організую «вертушку». В цій країні лісів та боліт легше обійтися без автотранспорту, ніж без літака чи гелікоптера. В будь-якому містечку, якщо є гроші, можна найняти «вертушку». А я навідаюся до військових. Моє посвідчення, що його видав генерал, щось-таки та й значить. Завтра ввечері будемо в Мурманську, а звідти до Ловоозера — зовсім недалеко, за тамтешніми мірками, звичайно. «Вирахувати» нас зможуть по тому ж вертольоту, однак на це піде безліч часу, а до того в Мурманську й слід наш прохолоне.
   — 
   — Справедливо, — погодився Івченко. — Слухай, так ти місцевий чи з команди Говорова?
   — З команди. І місцевий, — усміхнувся Макс. — Не треба мене провіряти, майоре, мовляв, звідки в цього типа тут знайомі. Колись я тут працював, тому генерал і включив мене у свою групу. А Ірина... Ми з нею навіть одружитися хотіли, та, на її щастя, все розладналося — який із мене сім'янин... Тож не треба мене ловити, — знову всміхнувся Макс, — захочу обдурити — не помітиш. Утім, так само, якби ти хотів обдурити мене.
    Машина на той час вирвалася з чіпких лабет тайги, залізнично-автомобільним мостом перетнула широку ріку й опинилася на вулицях чи то селища, чи то невеличкого містечка.
—	Кондопога.
   Макс звернув із центральної вулиці на вузький проспект, котрий простягався до протилежної окраїни містечка, й попередив:
   —	Тільки жодних розмов про справу при Ірині. Я, звичай
но, довіряю їй, проте не настільки. Для неї ми — геологи,
міжнародна експедиція.
Він повернувся до Наталі й підморгнув:
—	Можете шпарити англійською, міс.
    Незабаром авто зупинилося біля великого півтораповерхо-вого дерев'яного будинку. Світла в жодному з вікон не було.
— Дома нікого нема.
   — Вітальня з іншого боку, — пояснив Макс і натиснув на клаксон.
   — А звідки ти знаєш, що вона не вийшла заміж чи не виїхала? — спитала Наталі.
   — Ну, а як ти думаєш? Росія, звичайно, не Англія і не Швейцарія поки що. Але таке чудо техніки, як телефон, у нас є.
Дівчина розсміялася.
   Макс посигналив ще раз, і майже одразу в будинку загорілося світло.
—	Максиме!
   Висока білява жінка років двадцяти п'яти збігла з ґанку і кинулася на шию Максові.
   
— Як добре!
— Гостей приймаєш?
— Питаєш!
   Доки Ірина та Наталі накривали на стіл, Макс вийшов на ґанок, зателефонував по своєму мобільному, а потім викликав Сашка.
—	Пішли побалакаєм.
   Закуривши, росіянин довго дивився в морозне небо, а потім тихо сказав:
— З генералом нещастя.
— Убито?
   — У важкому стані, відправили «вертушкою» до Москви, невідомо, чи виживе. Ось так... Чоловік Афган пройшов, Абхазію, Чечню, а тут якась сволота...
— Встановили, хто то були?
   — Зв'язок паршивий. До того ж, крім генерала, з кимсь ще спілкуватися небезпечно, сам розумієш... Адже Говоров самостійно працював, на свій страх і ризик, командування про операцію знало лише в загальних рисах, не знаю вже, чому. Мабуть, так було вигідно...
— Та не тягни ти.
   — Оце й дивно... — Макс викинув недопалок і відразу дістав нову сигарету. — То була команда. Феесбешна «Альфа» і ще якісь араби, причому підготовані ненабагато гірше за наших спецназівців. Отож, шість трупів із їхнього боку і дев'ять — з нашого...
— А що з арабами?
   — Я не все зрозумів, а може, мені не все сказали. Стовідсотково — це не чеченський слід. І не афганський. Наші хлопці, двоє чудом залишилися живими, кажуть, що то якась нова сила.
— Асасини...
— Що?

— Нічого, потім поясню. Ну і що ти про все це думаєш? Макс вилаявся.
— Ми у великій дупі, Сашко. Комітетники — це серйозно.
— Як гадаєш, знайдуть?
   —	Авжеж. Особливо коли знати, де шукати. А їм, схоже,
це відомо.
   
— Плани змінюються?
   — Ні, звичайно, — здивувався Макс, — з чого б це? «Вертушку» я дістану. Долетимо до Мурманська і швидко зникнемо. Вони зреагують, проте часу, аби перехопити нас, у них не вистачить, зуб даю. Інше питання, як назад вибиратимемося?
   — Знаєш, як у д'Артаньяна: «Можу вас заспокоїти, панове, назад повернуться не всі».

— Оце... перспектива... Вийшла Ірина.
— До столу. Максе, годі гостей димом труїти. Той викинув недокурену сигарету.
— Усе, ходімо. При ній — жодного слова.
   Вечеря була надзвичайною. Чудові пельмені, які роблять лише на російській Півночі, мариновані гриби, копчена риба. Жінки пили наливку, а для чоловіків Ірина поставила на стіл семисотграмову пляшку «Московської».
Уперше в житті Наталі спробувала журавлину.
— Ну, як? — пошепки запитав її Сашко.
— Кисла, — скривилася дівчина.
   —	Ну, давайте по останній. — Максим розлив залишки
горілки.
—	Давайте вип'ємо за успіх нашої безнадійної справи.
   —	Ти вже за це пив, — усміхнулася Ірина, — чи вона
настільки безнадійна, що ніякої горілки не вистачить?
—	Майже вгадала.
Макс спохмурнів, а тоді знову взявся за чарку.
— Поїхали.
   — Добра горілка. — Микола Михайлович відсунув порожню чарку і всміхнувся. — Ніколи не думав, що її можна пити такими порціями й при цьому отримувати задоволення.
   — А, так, у вас же її п'ють лише в коктейлях. Там більше води, ніж алкоголю.
   — По-різному в нас її п'ють, Ірино, по-різному. А я, схоже, зрозумів головний секрет російської горілки.
— Який? — В очах Макса застрибали веселі бісики.
—	Гарна й багата закуска.
За столом гримнув сміх.

   —	От-от, — підтримав Штепу Сашко, — і, до речі, це секрет
не лише російської горілки.
Макс зморщився:
   — Терпіти не можу вашої «Перцівки». До речі, купили тут недавно, не пам'ятаю вже, якого заводу. Так нас надурили: написано — три перці, а у пляшці виявилося лише два. Махлюють.
— Можливо, — згодився Івченко.
   Він хотів ще щось сказати, та раптом закашлявся і голосно зареготав.
— Ти чого, Сашко? — не зрозуміла Ірина.
   — Ой, не можу... — витирав сльози Івченко, — три перці... три... ух, ну ви даєте...
   Він хотів щось пояснити, але новий напад реготу обірвав його на півслові.
   — Так, Сашкові більше не наливати! — вигукнув Максим, прибираючи зі столу порожню чарку.
— Ох...
Сашко нарешті заспокоївся і, намагаючись віддихатися, сказав:
   —	На етикетці було написано не «Три перці», а «З перцем».
Російською — «С перцем».
Сміялися вже усі.
   —	Ну так і писали б уже російською, — не вгавав Макс. —
Гаразд, нехай у вас, але ж це експорт до Росії, хто тут вашу «мо
ву» розуміє?
   —	Ну, це ж наша горілка. До речі, в нас є не лише
«Перцівка». Союзвіктанівська, «Немирів», тернопільська «То
втри». А «Луга-Нова» — «Житня» чи «Мускатна»? Це моя
улюблена фірма. Я колись привіз «Білу Королеву» друзям до
Росії, відтоді жодної іншої не визнають.
   —	Як мало ми один про одного знаємо, — тихо мовила Іри
на, — після цього роз'єднання... Я от можу судити про ваше
життя лише з телевізійних новин, а вони в нас...
Вона махнула рукою.
— А ти коли-небудь була в Україні? — запитав Сашко.
— Ні.
   — То я тебе запрошую. Коли закінчиться все це... ця експедиція, приїздіть з Максом. Будь-яка горілка до ваших послуг. Ну, й наше знамените сало звичайно.
   — 
   —	Слухай, — сказав раптом Макс, — ну навіщо ми
розбіглися? Он Європа об'єднується, а ми...
— Ох, Баринов, не починай, — зморщилася Ірина.
— Ну серйозно, скажи мені, кому покращало? Івченко іронічно примружився.
— А ти що, імперіаліст?
   Сашко ніколи не був ура-патріотом, але це чомусь його зачепило.
   —	Вибач, якщо я тебе образив, — знітився Макс, — я не
хотів. Не думай, що я поділяю точку зору тих психів-жири-
новців, я, скоріше, належу до тих, хто змирився з існуючим
становищем, уже змирився. Та все ж... Що заважає створити
міждержавний союз за типом європейського? Яка могутня
структура була б.
—	Є СНД.
Макс скривився.
   —	СНД — дурня собача, його було створено за царя Гороха і
з єдиною метою — утримати колишні республіки СРСР у сфері
впливу Росії, затвердити її гегемонію на пострадянському про
сторі. СНД у такому вигляді безнадійно застарів.
   —	От ти сам і відповів на своє питання. Яка вигода,
скажімо, Україні вступати до нього, якщо до ради СНД більше
половини депутатів делеговано Росією? Виходить, жоден за
кон, який невигідний вам, не може бути прийнятий. І якщо
знадобиться Кремлю відправити наших хлопців на чеченську
війну...
— Та все я розумію...
   — Ой, хлопці, не годі вам? — махнула рукою Ірина. — Як зійдуться, так одразу: «Хохли... москалі...» Пийте краще горілку. Я так думаю: живіть ви, як хочете, а ми житимемо, як ми хочемо. А пельменями я вас завжди нагодую.
   — Мудра жінка сказала своє слово, — засміявся Макс. — Ходімо, Сашко, покуримо.
   Вони вийшли надвір. З високого чистого неба переморгувалися безсмертні зірки, величезний, майже повний місяць пронизував білими променями кришталеве від морозу повітря, граючись свіжим снігом.
—	Скоро повний місяць...

Сашко підняв голову й довго дивився в нічне небо.
— Штепа казав — це важливо.
— Ти йому довіряєш?
— Настільки, наскільки це можливо.
— Як і мені, до речі.
   — Вибачай, Максе, ти гарний хлопець, але правила гри не нами придумано. Хоча я особисто хотів би їх переглянути. Чесно.
   — Отож... Мабуть, не вийде, надто ми вже звиклися зі старими.
Макс відкинув недопалок, присипав його снігом і зітхнув:
—	Гаразд, ходімо пити чай і спати — завтра важкий день.
Коли вони повернулися, Штепи у вітальні вже не було.
Дівчата, притихнувши, дивилися новини.
   Величезну кулю було видно за багато кілометрів — вона тьмяно світилася і важко повзла над самісінькими верхівками дерев. Моторошне, сюрреалістичне видовище.
   Аномалія змінилася. Вона вже не катувала землю жахливим холодом, тепер сама земля, здається, перетворилася на пекло. Вона прогиналася, розходилася, ніби тепла плоть під натиском гострого скальпеля. Дерева, скалічені, покручені, змінені до невпізнанності страшною демонічною силою, змішувалися з землею. Важко дихали парою вивернуті навиворіт болота.
   — Вона вже у Ленінградській області, — тихо сказала Наталі. — Тільки-но показували невеличке містечко, не пам'ятаю, як...
— Лодейне Поле, — вставила Ірина.
— Так... Моторошне видовище.
   Диктор щось белькотів про ультразвукові випромінювачі, зенітні ракети, французьких фізиків... На екрані з'являлися то гелікоптери, які машкарою висіли навколо Аномалії, то спотворена земля, то розгублені чоловіки в камуфляжі.
Сашко відвернувся.
— Вимкніть.
— Чому? — запротестувала Ірина. — Треба ж знати...
— Вимкніть!
— 
   Йому стало... не страшно, ні. Гидко. Наче заворушилося, дало про себе знати те, що залишила в душі чужа, моторошна істота, яка ще недавно була там.
   І ще злість та відраза до людей, які були поруч. Навіть до Наталі. Усього на коротку мить. Потім минулося.
   —	Давайте-но спати, — буркнув Макс, — уже північ ми
нула.
Ірина підвелася.
   —	Ходімо, Наталочко, я постелю тобі в гостьовій кімнаті. А
Сашко, якщо не заперечує, спатиме тут.
Івченко зустрівся з поглядом Наталі і швидко відвів очі.
—	Ні, чому б я заперечував.
   Макс з Іриною усамітнилися в її кімнаті, Наталі пішла, а Сашко, влігшись на диван, дивився, як «Спартак» намагається зрівняти рахунок у матчі з «Баварією».
   Проте думками він був не тут. Йому до нестями хотілося зараз тихенько постукати до Наталі, обнімати, цілувати таємничий аромат її волосся, очі, вуста...
   І він знав, що не зробить цього. Він поводився, як боязкий підліток, відчував, що дівчина теж тягнеться до нього, і чомусь не міг зробити перший крок.
   А вона, мабуть, не хотіла. Чи боялася. Інакше не пішла б до себе перед тим, як залишили вітальню Макс та Ірина.
   Сашко відчував у Наталі щось таке... Воно вабило його й одночасно лякало.
   «Баварія» забила другого м'яча, але «Спартак» майже відразу відповів своїм голом. Коментатор вигукував азартні фрази, ковтаючи закінчення слів.
   «Якого дідька, — думав Сашко зі злістю, — чим усі вони займаються, коли поруч коїться... таке?!»
   Потім заспокоївся. Власне, для людей життя триває. Адже вони не знають того, що відоме Сашкові чи Максу. А він змінився... Дуже змінився після того, як Штепа розкрив йому та Говорову таємницю Аномалії.
   І раптом Сашко сів на дивані. До кімнати тихо, нерішуче ввійшла Наталі.
   Відчуваючи, як кудись глибоко-глибоко падає серце, Сашко ледь чутно прошепотів її ім'я.
   
— Вибач, що завадила, але мені треба сказати тобі...
— Наталочко...
   Він простягнув руку і пригорнув до себе. Поцілунок вийшов немов сам по собі, проти їхньої волі. Лише один поцілунок, раптовий і бажаний, поцілунок, який так багато означав для них обох.
   Бездонні очі, здатні ввібрати в себе всього його, розчинити, злитися з ним у єдине ціле... Шалений стукіт серця під пружною груддю... Усього лише мить.
   Потім вона м'яко, однак рішуче відсторонилася. Немов відірвала частину його самого.
   Важко дихаючи, Наталі сіла поруч, механічно натягуючи на коліна футболку, яка служила їй нічною сорочкою.
   — Не треба було... Сашко, нічим гарним це не закінчиться. Я... Мені важко це говорити, але так, як ми з тобою хочемо, не вийде. Не може вийти...
   — Я не знаю, чого хочу. Тобто... знаю, напевне, але боюся промовити це вголос, боюся сказати навіть самому собі.
Він помовчав, зітхнув і рішуче подивився Наталці в очі.
   — Ні, я маю тобі сказати... я... кохаю тебе. Це нелогічно, неправильно, та й уся наша історія нелогічна.
— Чому ж неправильно? — прошепотіла дівчина.
—	Не знаю... Не можу сказати, але я це відчуваю.
Запала ніякова тиша. Кожен із них хотів і боявся промови
ти наступну фразу.
Нарешті дівчина сказала:
   —	Сашко, ти маєш це знати... Якщо б ми зустрілися в
інший час, за інших обставин, усе було б інакше. Я... У мене ще
нікого не було. Нікого. І... давай зачекаємо, доки все
закінчиться. Так потрібно, повір.
   Сашко кивнув. Слова дівчини погано доходили до свідомості, а коли він зрозумів їх сенс, спалахнув.
— Так ти... Господи, він тримає тебе для своїх цілей?!
   — Дурнику... — ласкаво глянула дівчина. — Невже ти цього не знаєш? Адже це є в легендах і міфах, у всіх магічних книгах...
   — Ти для нього — інструмент, річ... — уперто бурмотів Сашко. — Негідник...
   — 
   — Сашко, припини, а то я ображуся. Ти... нічого не знаєш ані про мене, ані про нього. Коли дізнаєшся, то будеш ставитися до цього інакше, обіцяю тобі.
— То скажи.
Вона похитала головою.
   — Не можу. Але дуже тебе прошу, пообіцяй, що віритимеш нам. Вірити Миколі Михайловичу. І довіряти.
— Не знаю...
   Вона підвелася, присіла перед ним навпочіпки, довго дивилася в очі, потім обхопила руками шию і невміло поцілувала.
   — Усе буде добре, Сашко. У кожного з нас у цій битві своя роль, і ми зобов'язані зіграти її до кінця. До кінця, чуєш мене?
— А потім?
   Вона загадково всміхнулася і раптом, зовсім як дівчисько, показавши язика, втекла до своєї кімнати.
   Харків, площа Грудневого повстання, 9, 28 березня 1933 року. 19.00.
   Сашко постукав в обшарпані, з облупленою червоною фарбою двері й за кілька секунд побачив на порозі Антона Губсько-го.
—	Сашко, чортяка, привіт, яким вітром?!
   Антон кинувся його обіймати. Повіяло свіжим запахом горілки.
— Ну, проходь, проходь.
— А мені можна?
   За-за спини Штепи з'явився Блюмкін. Губський ошелешено завмер, розгублено ворушачи губами, однак відступив у глиб квартири й неохоче запросив:
— Звичайно, заходьте, Якове...
   — По батькові та на «ви» зовсім ні до чого, — перебив його Блюмкін, — чи ти мене вже в діди записав?
   — А ми до тебе спеціально з Москви приїхали, — сказав Сашко, роздягаючись- — Потяг пізно прийшов, ми до вас, в управління, там сказали, що ти вже пішов додому. Гарно живеш,
   — 
чекісте, о сьомій вечора вже відпочиваєш. Ми цілодобово працюємо.
   — Та це лише сьогодні. Три дні у відрядженні, з машини не вилазив. — Губський спохмурнів, скривився і з неприхованою злістю мовив:
— Робота... щоб її... Ненавиджу.
— Чому так?
   Сашко добре бачив, що настрій Антона при згадці про роботу впав. Відзначив про себе нові зморшки біля очей, довкола рота, нездоровий колір обличчя. Певне, та криза, яка погнала Губського з Москви, з гарної посади, не минула. Антон пив...
   —	Ну, проходьте, проходьте до кімнати. Я зараз щось пере
кусити організую.
   Він пішов на кухню, а Сашко з Блюмкіним — в єдину кімнату його вбогого житла. Усе вмеблювання складалося з шафи ще дореволюційної роботи, ліжка з панцирною сіткою, кількох стільців, які притулилися до обшарпаного письмового столу, на якому Антон, здається, ще й їв.Обстановку доповнювали книжкова полиця та вицвіла репродукція «Трьох богатирів» на стіні.
   — А ти непогано живеш, — крикнув Сашко Антонові, — у нас навіть відповідальні працівники в комуналках скніють, а в тебе — окрема квартира.
   — У нас — інша справа, — буркнув Губський, з'являючись на порозі, — вільних квартир зараз — хоч греблю гати. Люди мруть, мов мухи восени, навіть у містах.
   Він поставив на стіл тарілки, розклав розігріту картоплю, поставив миску з нарізаним товстими кавалками пайковим оселедцем і поклав кілька шматків чорного хліба.
   Після цього приніс із кухні склянки, пляшку горілки й нарізану цибулю.
—	Більше нічого нема, вибачте, зате маю гарний чай.
Випили за зустріч. Розмова блукала по колу і не клеїлася.
Антон   відчував   себе   ніяково,   мабуть,   через   присутність Блюмкіна, хоча Яків увесь час мовчав.
   — Ну, а ми спеціально до тебе приїхали, серйозно, — сказав нарешті Сашко, коли вони випили по третій.
— Навіть так?
— 
—	Ти ж брав участь у експедиції на Ловоозеро?
-Ну...
   — Бокій із Марченком у липні планують ще одну. До того капища, яке було знайдено біля Сейдозера. Це ж поруч. Цього разу всі члени експедиції будуть мати поліпшені шоломи Бар-ченка, тож маємо надію, що все буде нормально.
   — А тебе послали, аби вмовити мене, — криво посміхнувся Губський.
   Він налив у склянки, відламав шматочок хліба і, не чекаючи на співрозмовників, випив свою. Довго нюхав скоринку, не підводячи погляду, потім тихо мовив:
— Ні, хлопці, я — пас.
— Антоне...
— Сашко!
   Він рвучко підвів голову, пильно подивився на друга й несподівано гірко кинув:
   —	Невже ти не бачиш, на що я перетворився? Мене вже й тут
співробітники цураються. Через оце, — кивнув він на пляшку. —
І правильно роблять.
   Він вилив у склянки рештки горілки, випив і, кривлячись, сказав:
   —	Річ навіть не в тому, що я майже алкоголік і що мені
навіть у цій дірі давно вже не доручають нічого серйозного. А в
тому, що я вже не вірю... Ні в що не вірю, розумієш? Тому й пи
ячу.
   Він важко підвівся, похитуючись, вийшов до кухні, забряжчав там чимось.
   — Усе зрозуміло, — презирливо фиркнув Блюмкін і встав. — Поїхали.
   — Зачекай, — зупинив його Штепа, — та зачекай ти! Не бачиш, що в нього на душі? Так, він зламався, але ж витягати його звідси треба, а то він зовсім...
   Повернувся Губський. Поставив на стіл почату пляшку самогону.
— Антоне, досить, — спробував його зупинити Сашко.
   — Йди ти під три чорти, — буркнув той. — Ти прийшов до мене в гості, я хочу тебе пригостити. Чи ми з тобою вже не друзі?
   — 
—	Пригостити? Цим? — скривився Блюмкін.
   Антон наче й не чув його. Підійшов до Сашка, трусонув за плече.
— Може, востаннє, га?
— Що ти таке кажеш...
   Штепа відвів погляд від почервонілих очей друга, механічно взяв простягнуту склянку, випив, пересмикнувшись від нудотного смороду самогону з цукрового буряка.
   —	Ви надто пізно приїхали, хлопці, — прошепотів Антон і
раптом заплакав. — Надто пізно.
   Таким Штепа його ще не бачив. Він розгублено дивився на стіл, стидаючись Антона і власної безпорадності, не знаючи, що робити і що сказати.
   Блюмкін підвівся, взяв зі столу пляшку, недбало відкинув у куток і, ступивши до Губського, заліпив йому ляпас.
   —	Ану заспокойся! Баба! Ганчірка, твою мать! Як тебе ще
зовсім не вигнали, не розумію? Ти ж один із нас, на кого ж іще
сподіватися, коли не на нас із тобою!
   Антон похитав головою, сів, спершись ліктями об стіл, сховав обличчя в долонях і несподівано спокійним голосом сказав:
   —	Ідея... Партія... Де та партія... Одні, ті, що ще при силі,
гризуться за владу, інші давно вже поховалися по норах і носа
не витикають, а треті... Пам'ятаєте, Блюмкіне, ви колись роз
повідали про суперечку Леніна з Плехановим? Що тоді сказав
Георгій Валентинович? «За п'ять років диктатура пролетаріату
перетвориться на диктатуру партії, а через десять — на дикта
туру однієї особи». Ви тоді розповідали й сміялися. І ми
сміялися разом із вами: «Який дурень цей Плеханов».
   Блюмкін нахилився вперед, майже торкаючись грудьми столу навис над Антоном і зазирнув йому в обличчя.
— Так ти що, проти Сталіна?
   — Ні, — тихо відповів той, — не проти... Проти я був ще рік тому, а тепер... А тепер я просто байдужа до всього людина, що спивається. Байдужа майже до всього... Іноді мене мучить совість. Адже то ми привели його до влади, в тому числі й ми. Та не дивіться ви так на мене!
   — Антоне, давай краще просто відпочинемо, потім поговоримо.
   — 
   — Зачекайте, дайте сказати хоча б раз. Набридло мовчати, хоч зараз скажу.
— Антоне...
   — Сашко, помовч. Ти краще скажи, задля чого було все те городити в сімнадцятому, якщо зараз лише по моїй Харківській губернії за півроку померло від голоду кілька десятків тисяч людей? Ми ж за них боролися, задля них, а не задля себе і не задля Сталіна.
— У країні неврожай, Антоне.
Губський іронічно глянув на Якова й посміхнувся:
   — Ти хоч сам віриш у те, що кажеш? Ми лише цього року вивезли за кордон десять мільйонів тонн збіжжя.
   — Нехай так, але ж нам треба піднімати країну, промисловість. На ті гроші купують технології, обладнання, запрошують спеціалістів для промисловості. Якщо не створимо важку індустрію, нас просто розчавлять. Ну ти ж не маленький, повинен розуміти.
   — Хлопці, — п'яно реготнув Антон, — ми з вами чекісти, а не писаки партійні, котрі пописують статті про райське життя в колгоспах, не висовуючи носа з Москви. Ми ж знаємо, що голодують лише ті райони, які більше від усіх опиралися створенню колгоспів: Україна, Кубань, Сибір... І розкуркулюємо там більше. Це війна, війна проти власного народу, як у двадцятому, в Тамбові. Однак тоді йшла громадянська, і я ще міг зрозуміти Троцького та Леніна, а зараз...
   — Антоне, припини. — Штепа сам почав гарячкувати. — Кому ти прагнеш щось довести? Ми ламаємо все: старі економічні стосунки, ідеологію, спосіб мислення. Це величезний соціальний експеримент, а ти хотів, аби без крові, насилля, сліз, помилок? Так, є й збочення, деякі наші дурні лоби об підлогу розбивають, мало їх саджаємо, чи що?
   Сашко замовк, спіймавши здивований погляд Блюмкіна. На душі було капосно, бо він розумів логіку й правоту Губсько-го, лише не бажав, боявся це визнати. Слова, що він їх щойно вимовив, брудні, нещирі, цинічні, залишили на совісті липкий неприємний наліт.
   Сашко не знав, що робити й що говорити. Вочевидь, і Антон, і Сашко помиляються й водночас обидва мають рацію, що
   
все заплуталося в одному велетенському, байдужому до людських доль злі, яке однаково легко й з апетитом зжерло б і їх з Антоном, і Блюмкіна, і Сталіна...
У кімнаті стояв задушливий сморід самогону.
Сашко мовчав. Мовчав і Блюмкін.
   — А чи не хотіли б ви подивитися на одне село? — раптом запропонував Губський. — Завтра я виїжджаю на інспекцію пересувних міліційних постів, подивимося, що робиться по той їх бік. Кожному з нас треба на це подивитися...
   Село Марківка Харківської області, 29 березня 1933 року. 11.30.
   Мрячило. Брудне небо, що нависло над селом, наскрізь промочило прілу солому та слизький тес дахів, хиткі тини з лахміттям кори, рвані витинанки високого, у зріст людини бур'яну попід стінами скоцюрблених від холодних голок дощу хат.
   Тиша. Дощ і тиша. Дивне відчуття, яке постійно вислизало від Сашка; щось було у цій тиші, щось неприродне, що перетворювало її на дикий моторошний фарс.
   — Нікого живого не залишилося. — Антон немов почув його думки. — Тихо, наче в морзі.
   — А люди? — Штепа обвів поглядом порожню вулицю, каламутні, мов очі мерців, вікна хат, іржавий замок на дверях правління колгоспу, біля якого вони зараз стояли.
   — Та вони... — почав було Губський і раптом замовк, прислухаючись.
   Штепа й сам почув схлипи роякислого чорнозему під чиїмись кроками. Нерівномірні, саме схлипи — протяжні й надривні.
«П'яний», — промайнула безглузда думка.
Він аж відсахнувся, коли з-за рогу з'явилася людина.
Людина?
   Невеличкого зросту дитина здавалася ще меншою через величезне, порване, з чужого плеча пальто до п'ят. З коміра росла схожа на брудну квітку реп'яха голова зі скуйовдженим, не
   
знати якого кольору волоссям та спухлим синюшним обличчям. Важкі мішки прикривали загноєні щілини очей.
   — Здрастуйте, дяді, — пискнула істотка, повільно висмикнула з багна роздуту босу ногу й обережно, мов ступала по гвіздках, рушила до машини.
— А ви до нас у гості?
   Якусь мить хлопчина з тупою надією звиклої до всього істоти роздивлявся їх, потім у його очах повільно загорілася несмілива надія.
   —	Ви не хліба нам привезли? Ви, напевне, з міста? Началь
ство...
   Сашко промовчав, а Антон обережно поклав долоню на тендітне плече і спитав:
— Як тебе звуть?
   — Мишко, — шморгнувши носом, відповів хлопчик. — А коли ви голову шукаєте, так його нема, помер із місяць тому. А председательша аж біля церкви живе, ходімо, я проведу.
Вони повільно рушили вулицею.
— А батьки твої де?
   — Татко за хлібом подалися ще торік, а мама взимку померли.
— Так ти що, сам? — подав голос Блюмкін.
   — Ні, з сестрою. Вона вже велика. Раніше в колгоспі працювала, а тепер у хаті сидить, бо ноги віднялися. Я її годую, сама вона жабок не може ловити.
— Жабок?
   — Ага. Я там на болоті жаб убиваю, так ми й годуємося. Узимку важче було, — зітхнув хлопчик, — жаб не було, і хробаків теж.
— Яких хробаків? — прошепотів Штепа.
   — А дощових. Тільки ще холодно, їх мало, а коли дощі пішли, то вони взагалі зникли, а то у гної біля ферми їх багато було.
   Сашко відчув, як у грудях виникла туга грудка, що тупим болем довбала хребет. Нереально. Сон. Збочений спектакль, який поставив режисер-маніяк.
   «Господи, чи я збожеволів? Такого не може бути, людина не здатна такого ані вигадати, ані уявити...»
   
   — Дядю, — смикнув хлопчина Блюмкіна за рукав, — а у вас нема рушниці?
— А тобі... навіщо? — ховаючи погляд, спитав той.
   — Так каменюкою коли в ту жабу влучиш. Та й руки, — він розтиснув перламутрово-сині кулачки, — не беруть. А так я б набив багато-багато, сам наївся б, сестру нагодував і тітці Марії дав би. Так нема рушниці?
Не дочекавшись відповіді, він зітхнув і похитав головою.
   —	Жаль. Я написав листа товаришеві Сталіну, аби він ви
слав мені рушницю, та листа не встиг відіслати, бо тітка Васи-
лина, поштарка, померла.
   Штепа раптом зустрівся поглядом із почервонілими Анто-новими очима, і той прошепотів так, щоб дитина, захоплена розповіддю про життя-буття, не почула:
   —	Ну як, Сашко? Гарний перелом на селі? Я от, скільки не
їжджу, звикнути ніяк не можу. Після такого відрядження спа
ти не можу, навіть горілка не допомагає. Що ж ми накоїли, га?
   Штепа не відповів. У свідомості гуркотіли, шипіли уривки думок, фраз, слів. Слова, слова, слова. Які вони важкі...
   — «Біля ферми їх багато... Рушниці нема?... А ви, мабуть, із міста?..»
— А тут тітка Одарка живе.
   Хлопчик зупинився біля скособоченої, колись побіленої, а зараз брудно-сірого кольору мазанки.
— Тільки вона дурна, в неї донька померла.
— Зайдемо?
Вони увійшли до темної, з низькою стелею хати.
   Унизу живота в Сашка нило, а клубок у грудях розплився глевкою нудотою, відізвавшись на знайомий млосно-солодкий запах гниття.
    У тьмяному світлі, що ледь пробивалося крізь крихітне віконце, ніяк не можна було розрізнити, хто то ворушиться в дальньому кутку єдиної в хаті кімнати. Темна безформна фігура... Тихе бурмотіння... Зітхання...
   Жінка сиділа на широкій лаві й повільно похитувалася в такт рухам руки, яка намертво вчепилася в колиску. Нерухомий погляд далеко-далеко...
—	Люлі-люлі...

   У колисці — тільце дитини місяців десяти, не більше. Вона вже давно була мертвою, а мати, схилившись над трупним смородом, колисала її, час від часу дбайливо вибираючи хробаків з очниць, рота, моторошних слизьких ганчірок, які колись були пелюшками.
   Побачивши людей, що ввійшли, вона швидко схилилася над колискою, прикрила згорбленою спиною дитину і заспівала голосніше, немов хотіла цим надривним криком-піснею виштовхнути, викинути непроханих гостей зі свого крихітного світу.
—	Люлі-люлі...
   ...Вони крокували вулицею безтямно, мов автомати. Мозок тупо закляк, знесилений тяжкою брудною роботою. Сон-жах тривав, але він уже не лякав — вимкнулися, наче спрацював якийсь запобіжник, емоції. Ні, не те. Вони пішли, загнали самі себе на самісіньке дно душі, важко хлюпалися там, невиразні. Але вони були, були...
   Дощ ущух. І лише рвучкий вітер розбишацькими наскоками шарпав плащі, хвилював воду в темних калюжах і скрипів скособоченою хвірткою:
—	Люлі-люлі...
   Чи це його, Сашкове, серце болісними поштовхами витискало кров у жили, що стрімко дряхліли.
—	Люлі-люлі...
   Може, якби він заплакав, то йому полегшало б. Але він не міг. Очі були сухі. Нехай вони будуть прокляті, ці очі!
   —	От скоро й до председательші дійдемо, — важко дихаю
чи, подав голос забутий хлопчина, коли вони дісталися церкви.
— Он її хата.
   Але Штепа дивився не на хату. Під рідким гнилим парканом церковної огорожі, серед пом'ятого, зламаного бур'яну лежала жінка. Мертва.
   А дівчинка була жива. Вона сиділа біля тіла матері, і вітер грався її скуйовдженим липким волоссям, яке вибивалося з-під драної хустки.
   Дівчинка повільно повернула до них голову. Нерухоме, вкрите чиряками обличчя здригнулося, ворухнулися розпухлі вуста.
   
—	Дядю... Хлібця...
«Хлібця... Хлібця...»
   І Штепа не витримав. Він упав перед нею навколішки в багнюку, похапливо вириваючи з кишень усе, що там було, поки не дістав пом'яту, напіврозталу, ще з московського життя цукерку.
   —	Не треба, Сашко, даремно, — долинув до нього голос
Губського чи Блюмкіна.
   Дівчинка повільно піднесла цукерку до очей, подивилася крізь неї і запхала до рота. З-під розхитаних зубів, яким уже несила було щось розкусити, бризнула темна, вперемішку з гноєм кров.
   А дівчинка так і сиділа нерухомо, із цукеркою в роті та застиглим маскою-обличчям. По підборіддю стікала темна цівка й губилася серед лахміття...
   Вони знову сиділи в квартирі Губського й пили горілку. Майже не розмовляли. Майже не дивилися один на одного, наче були ледь знайомі.
   Лише коли спорожніла третя пляшка, Сашко відчув, як крижана лапа, що вп'ялася в серце, послабила хватку. Алкоголь зробив свою справу.
   — Слухай, Антоне, а як же солдати... Ну, ті, що стоять у загороджувальних загонах? Скільки ж можна витримувати... Таке?
   — А їм горілку дають, — посміхнувся Губський, — і годують від пуза. А ще «стукачів» утричі більше від звичайного тримають. Трибунали просто на місці судять, на місці й вирок виконується.
   Він налив чергову порцію, запхав порожню пляшку під стіл, провів поглядом, шукаючи хоч якусь закуску, та останній шматок хліба вони поділили ще коли пили ту пляшку, то ж Ан-тон запив горілку водою з крана.
—	Ось так і живемо...
   Він нахилився до Блюмкіна, дихнув йому в обличчя сумішшю цибулі й перегару, і запитав:
—	Ось тепер скажи, що коїться в країні? Що з нами коїться?
Блюмкін посміхнувся.
   —	У тобі, Антоне, грають залишки твого інтелігентського
походження, яке більшість із нас давно вже витравила.
   
   Побачивши, що Антон хоче заперечити, Блюмкін жестом зупинив його й тихо промовив:
   —	Ще не так давно в Європі спалахували страшні епідемії
чуми, які забирали життя половини населення. Ліків не було.
Чи відомо тобі, як із ними боролися? Міста оточували війська,
котрі мали наказ розстрілювати кожного, хто намагатиметься
звідти вирватися, всіх, без розбору. Міста, в яких хвороба ще
не з'явилася, зачиняли свої брами і нікого не пускали, не допо
магали ні вмовляння, ні благання. Зараз відбувається щось
подібне. Ми просто знищуємо чуму опозиції, активної чи при
хованої.
  •   — Нехай дев'ять десятих населення Росії загине, зате решта житиме за комунізму... — пробурмотів Губський.
   —	Це, між іншим, слова Леніна. Чи ти й проти Леніна теж?
— іронічно поцікавився Блюмкін.
Антон промовчав.
   —	Це, друже мій, лише для недолугих інтелігентиків
страшно. Але, скажу тобі, для величезної більшості нашого на
роду те життя, яким він жив, — страшніше за смерть, врахуй
це, коли бовкатимеш про мораль та етику в політиці. І вона, ця
величезна більшість, погоджується жертвувати в ім'я того,
щоб їхні діти жили в іншому суспільстві з іншими можливос
тями. До речі, чим меншим буде спротив, тим більшим відсо
ток тих, хто доживе до комунізму, Подумай про це.
—	Ми говоримо різними мовами...
Яків стенув плечима, підвівся і, похитуючись, вийшов.
   Губський якийсь час сидів, безтямно втупившись у підлогу і, здавалося, не дихав. Побілілі пальці щосили стискали склянку. Нарешті він підвів на Сашка змучений погляд і тихо сказав:
   — Сашко, про одне лише прошу. Коли за тобою прийдуть... Не плентайся за ними, мов на бійню, прихопи хоча б парочку їх із собою. То вже не люди... То монстри. То влада монстрів. Людожерів.
— Антоне...
   — А я, мабуть, не зможу, — не слухаючи Сашка, продовжував Губський, — я мертвий після того відрядження на північ. Ні, раніше, коли ми повернулися з Гімалаїв. Я вже тоді здогадувався щодо нього. А зараз...
   — 
   Він не доказав і лише безнадійно махнув рукою. І від того, що він хотів сказати, Сашка обдало крижаним дрожем. Защеміло серце так, наче воно відчувало біду. Та Сашко знав, що цього разу воно помилялося. Біда прийшла вже давно...
   Росія, Кольський півострів, 150 кілометрів північніше Рев-ди, 15 листопада 20... року. 20.10.
   До Оленегорська вони дісталися без перешкод. Баринов дійсно дуже швидко вирішив питання щодо гелікоптера, і вже в другій половині дня військовий МІ-8 приземлився на околиці невеличкого заполярного містечка.
   Після цього Макс ненадовго зник. Де був, він так і не сказав, але повернувся із двома важезними сумками, вщент набитими їжею і, щонайголовніше, зброєю, набоями та багато чим іншим, що здатне вибухати, підслуховувати чи приймати радіосигнали.
   — Звідки барахло? — спитав Івченко, розглядаючи компактний і дуже ефективний у ближньому бою «кипарис».
   — Зі складу, звичайно, — в тон йому відповів Баринов. — Армія ще на щось здатна.
— А не похопляться?
   — Ха! Це ось, — він поляскав по цівці автомата, — ні за якими списками не проходить. Це — наше. А карт-бланш Говорова — закон для підлеглих, у тому числі й тутешніх.
   — Господи, хто ж він є, твій Говоров, якщо перед ним тремтить половина армійців Росії?
   Баринов лише посміхнувся багатозначно, вибрав із купи зброї «стєчкіна», зарядив і засунув до кобури.
   —	Не люблю цих новомодних штукенцій, інша справа гар
на стара машинка.
— Хлопці, доведеться все це залишити, — втрутився чаклун. Макс сторопів.
— Як це «залишити»? А чим воюватимемо? Кулаками?
   —	Ви не розумієте... Там такий район, така напруга енерге
тичних полів, що будь-яка кров... Я не знаю, що станеться, як
що через насильство проллється хоча б крапля крові.
   
   —	Це що виходить, ми просто будемо йти вперед і ніхто не
насмілиться нас зупинити? Але ж ви самі казали, що за нами
буде запекле полювання, до самого кінця.
Штепа похитав головою.
   — Усе не так просто... Ймовірно, нас намагатимуться зупинити, затримати, взяти в полон зрештою... Але кров... Кров — носій людської душі, проливати її — великий гріх.
   — То нам палицями битися, чи що? — єхидно поцікавився Варинов. — Мені однаково, та несолідно якось...
— Ви спеціалісти, ви й думайте, що вони можуть зробити.
   — І все-таки зброю ми залишимо, про всяк випадок. Нехай, як ви кажете, тут особливі правила гри, але відчуває моя, гм... відчуваю я, що знайдуться охочі їх порушити.
   Макс заховав автомат під куртку, наглухо застібнув її і додав:
   —	Це, знаєте, як у виставі: якщо є рушниця, вона обов'яз
ково вистрелить.
   Івченко з Бариновим планували взяти до Ревди таксі, а вже звідти зовсім недалеко. На їхній подив, жоден із місцевих халдеїв їхати не захотів. Не справили враження навіть кілька сто-доларових банкнот, які вийняв із портмоне Сашко.
   Вони довго не могли домогтися в таксистів пояснення такої дивної поведінки, поки нарешті один із них, сивий, уже в літах чоловічок із широким обличчям, не сказав довірливо:
   —	Ніхто туди не поїде, навіть вертольотчики туди не літа
ють, після того як дві «вертушки» розбилися в тих краях. Лю
ди теж там зникають. І місцеві, і прийшлі. Більше — прийшлі.
   Він похмуро глянув на банкноту, що її протягнув йому Макс, і заперечно похитав головою:
   —	Не треба. І ось ще... Кажуть... — він перейшов на шепіт,
— кажуть, що там, біля Сейдозера, нечисть з'явилася. Знову
хвороба ця... як її... Ну, не пам'ятаю, ще мій дід про неї роз
повідав. Тож, хлопці, я вам не раджу...
Таксист не доказав, махнув рукою і відійшов.
   Довелося шукати машину. По доволі тривалих пошуках їм пощастило знайти старенький, але цілком придатний для подорожі в умовах полярної ночі «УАЗик». Власник погодився продати його за півтори тисячі доларів.
   
   Від Оленегорська до Ревди — кілометрів зі сто, але довелося кружляти ґрунтівками, переважно розбитими лісовозами та бензозаправниками.
   Сашко ще раз оцінив передбачливість Баринова — іноді навіть «УАЗику» доводилося щосили гребти колію заблокованими колесами, аби вирватися з чергової ями чи заносу.
   У цих краях уже панувала полярна ніч. Тридцятиградусний мороз стискав у чіпких обіймах зарості карликових беріз, річки та озера і навіть сніг, який півметровим шаром покривав землю, що не встигла відігрітися за коротке полярне літо.
   Зірок не було. Майже все небо палало полярним сяйвом, і це було одночасно чудовим і грізним, гнітючим видовищем.
   — Ніколи не думала, що воно... ось таке, — тихо мовила Наталі, притискаючись до Сашкового плеча. — Воно зовсім не таке, як на фото.
   — Зазвичай воно не таке, — зауважив Макс, перемикаючи передачу. — Щось надто воно розгорілося, Я такого ще не бачив.
   — Це Аномалія, — буркнув Штепа. — Вона вже близько і, мабуть, провокує в атмосфері магнітні заворушення.
   Сашко подивився на його бліде, змарніле обличчя, вкрите крапельками поту.
— Вам зле, Миколо Михайловичу?
   — Тисне... Невже ви не відчуваєте, як у повітрі сконцентрувалося щось, як стало важче дихати... Задушливо...
   Івченко похитав головою. Поки що нічого подібного він не відчував. Було, правда... Але то, скоріше, почуття тривожності, наче десь поряд причаїлася небезпека. І джерелом цієї небезпеки були люди.
   —	Нічого, звикну, — пробурмотів Штепа, ні до кого не звер
таючись.
—	Ти там поглядай, Максе, — попередив Івченко.
-Угу...
   Машина подолала горбатий дерев'яний міст, перекинутий через крихітну річечку, виїхала на перехрестя і притулилася до узбіччя.
—	Так...
Варинов увімкнув світло і розгорнув мапу.

   —	Судячи з усього, ми — на фінішній прямій, Якщо за кар
тою, то ця дорога виходить просто на Ревду, тут кілометрів
тридцять, навіть менше.
Сашко глянув на годинник.
   — Цікаво, готель там є? Ночувати в машині в такий мороз — приємного мало.
   — Жодних готелів, — перебив його Штепа, — ночуватимемо лише в церкві, зараз це найбезпечніше місце. Ми в'їжджаємо на територію Сатани, хлопці, тому прошу підкорятися мені беззаперечно.
   Івченко спохмурнів. У темряві, підсвічені сполохами полярного сяйва, обличчя супутників втрачали живі риси й нагадували античні маски". І за цими масками ховався страх, так само, як і за його власною.
   Страх був ще немічним, його важко було визначити. Чи боялися вони того, що чекало на них попереду, а чи самих себе?
«Ми теж перетворюємося на монстрів...»
   Сашко відігнав від себе ці думки. Він замислено подивився на рівну, мов стіл, місцевість, скуйовджену невисоким кривим чагарником, який місцями розступався навколо крихітних озер, що промерзли до самого дна, і тихо, ніби в самого себе, запитав:
   — Цікаво, чому їх занесло саме сюди? Невже не можна було сховати той чортовий вівтар десь ближче?
   — Це особливе місце, — відповів чаклун, — колись у цих місцях простягалася могутня держава гіперборейців. Саме залишки їхнього капища колись знайшов товариш мого діда...
   — Я чув про них, щоправда, небагато. Цивілізація велетнів, яка суперничала з рештою людства і врешті-решт загинула.
   — Це не так. З людьми у них ніякого суперництва не було й бути не могло. Чи може суперничати людина, скажімо, з амебами? їхніми ворогами були атланти. Обидві цивілізації використовували досягнення науки та магії. Сучасні археологічні розкопки отримали унікальну інформацію щодо їхньої культури. Гіперборейці, наприклад, мали літальні апарати типу дирижаблів та літаків, у них були чотириколісні екіпажі з механічними приводами. Про це свідчать наскальні малюнки, яким уже кілька тисяч років. А ось щодо їхніх магічних мож-
   — 
ливостей... Про них ми можемо лише здогадуватися. Принаймні Атлантиду було знищено саме за допомогою магії. А атланти ж були далеко не дітьми, потаємні знання давніх єгиптян — лише жалюгідні залишки могутньої магічної науки атлантів.
— А вівтар?
   — Вівтар... Вівтар Сатани — це окрема історія, довга й кривава. Коли-небудь...
Штепа замовк і напружився, Немов до чогось дослухався.
— Що?
— Тихо...
   Він повільно повернув голову спочатку в один бік, потім у другий.
—	Попереду щось є.
   Очі його зблиснули. Чаклун схопив Макса за руку, той, підкоряючись безгучному наказові, зупинив машину й вимкнув фари.
   Минула хвилина, друга. І попереду, і з боків стояла майже непроглядна темрява. Ані звуку, ані руху.
   —	Це... не люди, — хрипко прошепотів Микола Михайло
вич, — Згусток негативної енергії. Навіть не згусток, у цих
місцях нею просякнуте все. Або ми в'їхали на територію з абсо
лютною домінантою Зла, або...
   Договорити він не встиг. Темрява, зовсім поруч із машиною, раптом спалахнула дрібними злими вогнями. Баринов із криком відчинив дверцята й пірнув у сніг. Закричала Наталі.
   Автоматна черга пробила стрічку отворів у лобовому склі, майже під самим дахом, обдавши всіх гострими друзками, потім поряд із машиною піднялися високі снігові фонтанчики.
   «Надто високо», — полегшено подумав Сашко, виштовхуючи з салону Наталі.
   Постріли звучали один за одним, машину підкидало. Хтось скрикнув.
   —	Миколо Михайловичу, з машини! — загорлав Сашко, ви
риваючи з-під сидіння «кипарис».
   Придорожній чагарник з усіх боків безгучно спалахував уривчастими вогниками пострілів. Сашко відповів з однієї ру-
   
ки, не влучив, та зараз важливішим було забратися якнайдалі від «УАЗика».
   З іншого боку дороги лунали скупі, прицільні черги Бари-нова.
«Живий. Добре».
   —	Лежи й не підводь голови! — прокричав Сашко на вухо
дівчині й відкотився вбік.
   Штепа з машини так і не вийшов. Здавалося, «УАЗик» от-от розсиплеться від десятків куль, що влучали в нього, — довкола стояла справжня снігова віхола.
   Люто лаючись, Сашко надсилав у темряву чергу за чергою, однак Штепі нічим допомогти не міг — вогонь нападників був зосереджений саме на машині.
   Він зловив у приціл спалах ліворуч від дороги, плавно потяг спуск, надсилаючи туди дві кулі, і майже відразу дав ще одну коротку чергу. Більше звідти не стріляли.
   Рвучкий кидок ліворуч. Знову постріл. Він діяв мов автомат, майже не думаючи. Лише підсвідомо відзначав, що стрілянина з боку супротивника стає дедалі рідшою.
   Раптом праворуч, майже на межі прицільної відстані стрільби з «кипариса», із чагарнику підвівся темний силует, завмер, і одразу ж від нього в бік авто прокреслив трасу заряд портативного гранатомета.
   Сашко застогнав, безсило стискаючи кулаки. Граната влучила в «УАЗик», та, замість того, аби вибухнути, автомобіль огорнувся примарною фіалковою млою, котра жадібно ввібрала в себе всю енергію вибуху.
   А наступної миті із сяючої сфери вдарив яскравий промінь, що аж різав очі, потягся до людини з «мухою», охопив її рваними протуберанцями фіалкового світла і відразу згас.
   Заскочений побаченим, Івченко проґавив ворога, який невідомо звідки з'явився кроків за десять. Якби не Макс, Сашко отримав би кулю.
Більше не стріляли.
   —	Хух, здається, відбилися, — важко прохрипів Баринов,
падаючи поряд із Сашком у сніг. — Треба перевірити, може, за
лишився хто.
   
   — Треба, — слабким голосом погодився Івченко і невлад запитав:
— Що то було?
   — Де? А-а. Чорти його знають. Піди подивися, що там із вашим чаклуном. Ну, а я тут... підчищу. Ні до чого «хвости» залишати.
   Усе ще остерігаючись пострілу з придорожнього чагарнику, Сашко пробрався до машини і, затамувавши подих, відчинив дверцята з боку водія.
   Штепа так само сидів на своєму місці, зронивши руки на коліна. Сашко довго дивився на його нерухоме мертве обличчя, відчуваючи, як десь глибоко всередині народжується переляк. Справжній переляк.
   Тиша, щільна, після стрілянини майже відчутна на дотик, тиснула на вуха. І в цій тиші глухими поштовхами пульсувала одна й та ж відчайдушна думка:
«Усе... усе... усе...»
   Він відчув, як під стиснутими до судоми зубами кришиться емаль, і не міг розтиснути щелепи. Накочувалася спустошлива, безмежна байдужість.
«Усе...»
   І раптом... Раптом чаклун поворухнувся. Сашко вловив ледь чутний стогін, а наступної миті Штепа повільно, із зусиллям розплющив очі.
   Він якось механічно повернув голову, якийсь час дивився на Сашка так, наче вперше його бачив, і нарешті проскрипів англійською:
   —	Не встиг вискочити... У ногу влучили... Довелося... дове
лося захищатися по-своєму.
   Івченко обдивився порешечену машину, і його аж пересмикнуло.
—	Ото так...
З боку чагарів вдарив постріл зі «стєчкіна», потім ще один.
— Фініта ля комедіа! — прогорланив Макс, наближаючись. Штепа незграбно поворухнувся, скрикнувши від болю.
— Допоможи.
   Сашко оббіг навколо машини, відчинив дверцята й схилився над пораненим.
   
— Куди влучило?
— Нога...
   На штанині вище коліна Миколи Михайловича розпливалася темна пляма. Сашко обмацав його ногу, швидко подивився, чи нема інших ран і підбадьорливо посміхнувся:
   —	Гаразд, пройшло навиліт, поранення не дуже серйозне,
скоро загоїться. Давайте допоможу вийти з машини.
   Спираючись на Сашка, чаклун виліз із салону, похитнувся, ледь не поваливши й Івченка. Той підтримав обважніле тіло, обережно опустив на сніг.
— Зараз перев'яжемо. Наталі, подай там у сумці пакет. Дівчина не відповіла.
— Наталі!!!
   Сашко раптом уторопав, що могла означати її мовчанка. Господи, від самого початку перестрілки він її не бачив!
   З голови вилетіли всі думки про Штепу та його поранення. Ковзаючи, Івченко кинувся в темряву.
—	Наталочко!
   Він рвонув до плями, що темніла за кілька метрів від машини, і ледь не впав, наштовхнувшись на труп бойовика.
—	Наталі!
Ніч байдужо поглинула його відчайдушний крик.
—	Сашко, сюди!
   У голосі чаклуна було щось таке, що, незважаючи на весь його відчай, змусило Сашка повернутися.
   Микола Михайлович лежав на тому самому місці, де його залишив Івченко. Чаклун, спираючись на лікоть, дивився кудись у темряву і, здавалося, до чогось прислухався. Ніч ховала його обличчя.
Від «УАЗика» з ліхтариком у руці відійшов Баринов.
   —	Циліндри розбито. Доведеться взяти їхню машину, там,
метрів через сто, «рейнджровер» сховано, нам...
   Він не договорив. Сашкові здалося, що ніч навкруги здригнулася, втратила обриси. Це тривало лише мить, і одразу ж позад нього, від краю дороги, в повітря здійнялося щось пружне і... важке.
   Коротко простогнало повітря — і все стихло. Сашко озирнувся. Нічого.
—	Сашко!

    Йому здалося, що Штепа дивиться саме туди, куди тільки-но дивився він сам.
— Сашко, нам треба втікати.
— Наталі зникла.
— Треба втікати, Сашко, — ховаючи погляд, повторив чаклун.
— Але ж вона...
   — Я що сказав! — вигукнув чаклун і додав таке, що мурашки побігли по шкірі:
— Смерть іде.
— Що... Що таке?..
   Це було безглуздо, неможливо, але Сашко раптом відчув, навіть не відчув — лише на коротку мить промайнула чужа, страшна думка:
«З нею трапилося щось набагато гірше за...» Звідкись долинув дивний низький звук. Він то посилювався, то майже стихав, поступово наближаючись. Здавалося, із темряви до них хтось ішов... щось ішло...
—	Сашко, Макс...
Штепа, похитуючись, підвівся, спробував іти, знову впав.
—	Треба йти... Це... це...
   Макс підхопив чаклуна під руку, допоміг підвестися і штовхнув Івченка.
—	Чого став?
   Звук був уже зовсім поруч. Від розгонистого низького гудіння дрібно затремтіла земля. Сашко побачив, як зовсім низько, над самими верхівками карликових беріз, в їхній бік повзла груба чорна маса, розтікаючись уздовж дороги наскільки вистачало погляду.
   Навіть здалеку відчувався її холод. Неземний, не з цього світу холод.
   Вони спотикалися, задихалися від снігової мли, піднятої вітром, що народився в надрах тієї маси, а чорне Щось повільно, але невідворотно насувалося.
   — Та допоможи ж мені, інакше не встигнемо! — прохрипів Баринов, майже тягнучи на собі Штепу.
   — Це — темрява... Це реакція темряви на пролиту кров, — бурмотів чаклун, — розплата... Я ж казав, тут не можна вбивати. І вони теж знали... Навіщо ж вони... Господи...
   — 
   Він заскреготав зубами чи то від болю, чи то від гніву та страху.
   —	Потім, потім обурюватиметеся, зараз нема коли. — Макс
зручніше перехопив його руку.
   Моторошна маса наближалася, до неї залишалася якась сотня метрів. Уже було видно короткі сині іскри, що ледь вловимо спалахували й одразу ж згасали у важкому безформному Щось, яке було дуже схоже на стіну щільного, відчутного на дотик туману. І ця стіна коливалася...
   А ще запах... Пахло... Так, тепер Сашко знав, як насправді пахне смерть.
— Сюди... Вже недалеко, тримайтеся... Попереду з'явився величезний «рейнджровер».
— Швидше.
   Баринов допоміг завантажити знесиленого чаклуна, стрибнув за кермо і, озираючись на Щось, яке наближалося, повернув ключ запалювання.
   Холодний двигун невдоволено рикнув, чхнув раз, другий і замовк.
—	Диявол!
   Баринов люто повернув ключ, двигун повільно, неохоче заворушився і нарешті завівся. Макс увімкнув передачу, додав газу, машина стрибнула вперед і знову заглухла.
   Баринов загарчав, проклинаючи і Бога й чорта. Чорне підійшло впритул, уже потяглися до машини слабенькі ще, окремі мацаки. І тут Сашко побачив у цій імлі, що здавалася ще щільнішою у світлі фар, тіла. Тіла тих, що тільки-но на них нападали.
   Ось одне, коливаючись і кружляючи, мов у повільній водяній воронці, поринуло у в'язку і, здавалося, напівживу масу, на мить випірнуло, наче намагалося вирватися, втекти від неминучого, і знову пішло в Ніщо. Назавжди.
   Шепіт. М'який, ледь чутний, оманливий шепіт шелестів, підкрадаючись до машини, -похитуючись на своїх жадібних хвилях, манив, обіцяючи забуття...
   «Рейнджровер» рвонувся, обдираючи боки об чіпкі лапи чагарнику. Він утікав. Але не від небезпеки, а... до неї!
—	Що ти робиш?!

   Сашко, не пам'ятаючи себе від страху, раптом щосили заліпив Максові у вухо, той аж ударився головою об стійку.
—	Що... блін!!!
   Він крутонув баранку. Авто, ледь не перевертаючись, круто розвернулося, розорюючи тугий сніг і відбиваючись могутніми колесами від рухливих чорних потоків, і рвонуло геть від моторошної чорної стіни.
   Баринов струсонув головою, відганяючи залишки навіювання, злобно вишкірився у вікно й погрозив кулаком:
— Я тебе, тварюко!..
   — Швидше, швидше... — забурмотів Штепа, — воно може наздогнати.
   Вітер уже ревів. Машина мчала у сніговій віхолі, намагаючись обігнути монстра і вискочити на дорогу раніше, ніж її накриє чорна пливка смерть. Натужно ревів двигун, колеса, зчеплені диференціалом, розпорювали сніг майже до самої землі, кидаючи у мацаки, що тяглися за машиною, гострі білі грудки.
   І раптом усе скінчилося. У світлі фар промайнула вільна від чудовиська дорога, машина стрімко вилетіла на колію, пішла юзом.
—	Дарма, тепер ми вискочимо...
   Матюкаючись крізь зціплені зуби, Макс учепився в кермо, намагаючись повернути величезне авто на дорогу, і врешті-решт йому це вдалося.
   Набираючи швидкість, «рейнджровер» віддалявся від страшного місця, на якому люди та нелюди влаштували засідку на його нових власників.
   Росія, Кольський півострів, 20 кілометрів південніше Рев-ди, 15 листопада 20... року. 22.00.
   З усіх боків машину стискала ніч, і здавалося, що джип мчить вузьким тунелем, прорубаним фарами у чорній нерівній скелі. Час від часу авто чіплялося за її шорсткі боки, коли колеса потрапляли в щедро розкидані по дорозі ями, і машину кидало від узбіччя до узбіччя.
   
   Сашко все ще не міг оговтатися від зникнення Наталі. Кілька разів, незважаючи на очевидну дурницю, якою був цей вчинок, він вимагав зупинити машину й отримував брутальну відсіч Макса.
   Миколі Михайловичу стало зовсім погано. Прикривши повіки, він лежав на задньому сидінні, зрідка стогнучи. До Сашка долинало його важке, з хрипами дихання. Навіть у темряві було помітно, який чаклун блідий.
   — Дивно, — пробурчав Макс, — таке враження, що він втратив забагато крові, а поранення навіть на середнє не тягне.
   — Не рана, — розліпив губи чаклун, — я витратив надто багато енергії на захист... Треба відновлюватися... Треба їхати...
— А Наталі? — скипів Івченко. — Як же Наталі?
   — Він забрав... Ховався... я... я не зміг... проґавив. Надто щільною була негативна енергія. Не побачив...
— Хто? Про кого ви?
   — Він використав їх... Вони лише відволікали... Йому було відомо, що я зможу їх відчути, і підставив нам, а сам напав... несподівано. Тепер Наталі в них. Добре... Це добре... Клята тварюка зробила помилку, забравши її. Добре...
— Він марить, — зрозумів Сашко.
Штепа увіп'яв у його плече сильні жорсткі пальці.
   — Це чаклун... То був один із чорних магів Внутрішнього Кола... Організував засідку і викрав її, знає, що я можу використати її як посилювач. А не знає того, що... Вони поплатяться...
   — Чорт. — Макс знову ледь вирівняв машину на повороті і похитав головою. — Треба терміново знайти, де переночувати. Будь де.
   — Ні, — пробурмотів чаклун, — скоро буде село Зеленодол. Там священик... До нього. Лише в церкві можна почуватися в безпеці від чорних магів...
   Він відкинувся на спинку сидіння й заплющив очі. Голова звісилася, руки впали на коліна.
—	Стій! Зупинися! З ним щось не те!
   Макс загальмував. Сашко перегнувся через підголівник, прислухався, ловлячи дихання Штепи, потім почав шукати сонну артерію.
   
—	Не може бути, — розпачливо бурмотів він, — не може...
Кілька довгих миттєвостей він сидів, намагаючись зібрати
ся з думками, і раптом зрозумів.
Сашко розреготався, істерично, давлячись повітрям:
— Та він же спить... Він спить! Баринов вийняв із кишені фляжку.
— На, ковтни. Щось ти зовсім здав.

   — Та пішов ти! — розлютився Сашко. — Теж мені супермен! Подивився б я на тебе...
— Не втрачай глузду.
— Та добре було б, але не виходить.
   Коньяк полився в шлунок, мов вода. Сашко навіть не помітив, як посудина спорожніла. Він із жалем покрутив флягу в руці й відкинув у глиб салону.
— Якби знав, де її шукати, пішки пішов би.
   — Але ти цього не знаєш, тому заспокойся. Придумаємо щось. Тобі не здається, що нашому чарівникові щось відомо? Зачекаємо.

— Ага, чекати... — Сашко відвернувся. Макс увімкнув передачу й рушив.
— До речі, тобі відомо, хто влаштував на нас полювання?
— Комітетники? — байдуже запитав Івченко.
   —	Точно. І знову «Альфа», я цих хлопців за версту впізнаю.
Чи у них більше нікого нема, чи наш супротивник просто не
контролює всю структуру, хоча, якщо помислити, то це одне й
теж...
Він усміхнувся.
   —	Вони набагато впевненіше почуваються в містах чи в са
лоні літака. Не вихваляючись, скажу — в польових умовах
спецназівець ГРУ дасть їм сто очок фори. Що ми й зробили.
—	Я — не спецназівець ГРУ, — мляво заперечив Івченко.
Після випитого Сашко вже не тремтів, тіло стало ватним,
м'яким...
   —	Ти теж молодець, — запевнив його Макс, — трьох по
клав. З нас із тобою вийшла чудова команда.
— І Штепа одного... — навіщось сказав Сашко. Макс затнувся.
— Так, я бачив.
\

Попереду замиготіли вогні.
— Чаклун казав, повинно бути село, — нагадав Сашко.
— Угу. І, судячи з мапи, досить велике.
   — Воно не може бути великим, — раптом слабким голосом заперечив Штепа.
Він крекнув, зручніше вмостив ногу і додав:
— Шукайте церкву.
   — Та зрозумів я, зрозумів, — буркнув Баринов, — знайдемо, нікуди не дінеться.
   Микола Михайлович мав рацію. Село, що розкинулося на березі Сейдозера, колись справді було велике, до півтисячі дворів. А тепер добру половину будинків було покинуто, а частину зруйновано. У вікнах багатьох із тих, які, здавалося, мали хазяїв, світло не горіло, і Сашко підозрював, що їх теж покинуто, можливо, зовсім недавно.
   — І де тут церква? — Баринов вдивлявся в абсолютно безлюдні вулиці.
— Вона є, — сказав Микола Михайлович, — є.
   Розмовляли впівголоса, наче при покійнику. Сашка не полишало відчуття якогось тиску, наче над головою було підвішено багатотонний тягар, який міг щохвилини обірватися.
   Якоїсь миті він відчув щось нелюдське, ірраціональне, що всоталося навіть у повітря цих місць. Не можна було пояснити, не можна було визначити, в чому воно, але воно було, це нелюдське.
   Чиясь чорна аура важко накрила й село, й озеро, й ліси навколо нього. Йде Тінь Люцифера...
   Ні, не так. Не так. Якесь сьоме відчуття підказувало, що це з'явилося тут набагато раніше, ніж світ дізнався про Аномалію. І воно зростало...
   Тепер він розумів, чому чаклун так рветься до церкви. Довго витримати це людина не зможе, її зімне, підкорить собі, а потім, висмоктавши, повільно вб'є сконцентроване тут зло.
   —	Страшно, так? — почув він шепіт Штепи, від якого пере
смикнуло й Макса. — Ласкаво запрошуємо до пекла, приблиз
но так воно й виглядає.
   Церкву вони знайшли на самісінькому краю села. Власне, то був невеликий дерев'яний храм, скособочений від часу. По-
   
руч із ним рівним електричним світлом горіли вікна будинку, в якому мешкав священик.
Макс здивовано прицмокнув язиком:
   —	Треба ж, зовсім не сподівався зустріти в Богом забутому
місці такі прикмети цивілізації, як електрика. Так, Миколо
Михайловичу, — посміхнувся він, побачивши на обличчі чак
луна подив, — це вам не Англія, не Європа. У таких ось
північних чи сибірських селах не те що світла, часто-густо й
хліба не бачать.
   Він посигналив раз, удруге. За високим частоколом загавкав собака.
    За хвилину на подвір'ї загорілося світло, деренчливий старечий голос прикрикнув на псів і запитав:
— Хто там?
— Іване Андрійовичу, це Штепа, я вам писав.
— Зачекайте, приберу собак, — відповів старий по паузі.
   Штепі ставало гірше. Нашвидку перев'язана рана кровоточила, його била пропасниця. Здається, починалася гарячка. Івченко з Бариновим внесли його до будинку на руках.
   —	Обережніше, тут високі східці, — священик ішов попере
ду, показуючи дорогу.
   У просторій світлиці було тепло й затишно. В оздобленій кахлями печі потріскували дрова, м'яко світився плафон під стелею. Посеред кімнати стояв масивний стіл із чотирма стільцями, а біля стіни — диван у кольоровому чохлі, на який і поклали Штепу.
   —	Не можна нині ночами їздити, — бурмотів священик, до
помагаючи Сашкові роздягати Миколу Михайловича, — нині
багато всілякої нечисті з'явилося, і людей, і... Не проти ночі
будь згадані.
   Господарю будинку було вже під сімдесят. Ріденька сивувата борідка робила його ще старішим, пальці покрутив артрит. Але рухався він напрочуд швидко. Вибіг до сусідньої кімнати, приніс подушку, підклав під голову пораненому, подав горнятко з водою.
   До кімнати ввійшла невисока повна жінка років на п'ять молодша за чоловіка. Побачивши Штепу, тихенько заголосила, зникла за дверима і за хвилину з'явилася з чистими рушниками, бинтами, коробкою з ліками.
   
— Господи, як це з вами сталося...
   — Нічого, — проскрипів Микола Михайлович, — не треба медикаментів. Завтра буду мов новий. Мені б окрему кімнату та пару літрів окропу, трави запарити.
   — Катю, закип'яти воду, — розпорядився отець Іван, — на стіл потім щось збери, гості з дороги.

— Я не буду, — відмовився чаклун, — а молодь нагодуйте. Іван Андрійович кивнув.
— Обов'язково. Помовчавши, він сказав:

   — А ви мали рацію — вони з'явилися. Два дні тому приїхали шестеро. А вчора ще дівок якихось із собою привезли. Вони у Тетяни Рибалихи живуть та у Сашка Рудого. Ніколи б не подумав, що то може бути правдою, ну, чаклуни тобто, капище, жертвоприношення.
— Але ж ви священик.
   — Так то воно так, але... Священик теж людина. І, як будь-яка людина, боїться Сатани. Увесь час здається, що він десь далеко, що й ти, і люди, які поряд із тобою, — надто дрібні фігури для нього, а виходить...
   —	Ви б провели мене до кімнати, — попрохав Штепа, —
мені потрібно лікуватися, час минає. Якщо не заперечуєте, за
втра побалакаємо, гаразд? Мені треба багато чого встигнути, а
надворі вже ніч.
— Авжеж, звичайно, ходімте.
— Сашко, ти теж іди зі мною.
   Старий провів їх до невеликої кімнатки на дальньому боці будинку.
   —	Тут донька жила, доки не поїхала до Пітера навчатися,
та так там і залишилася. Зараз рідко приїздить.
   В охайній спальні стояло широке дерев'яне ліжко, трюмо з букетиком штучних квітів у скляній вазі, шифоньєр зі світлої деревини та вузенька книжкова шафочка в кутку. Все було чистеньке, доглянуте, ліжко акуратно застелене, на ньому, за давньою сільською традицією, височіла піраміда подушок. Верхні, найменші, були вишиті чудовими візерунками з квітів та півнів.
—	Хто це у вас рукодільничає?

   — А, це Катя, вона ж з України. її родину вивезли на Північ, коли їй було лише чотири роки.
— Хто вивіз? А, так, — похопився Сашко, — зрозуміло.
   — Ну, розташовуйтесь. А я принесу води, мабуть, уже закипіла.
Священик вийшов.
   Сашко допоміг Миколі Михайловичу зняти светра, штани, оглянув набряклу кров'ю пов'язку. Рана виглядала капосно, починався сепсис.
   —	Нічого страшного, завтра як огірочок буду, — заспокоїв
його Штепа. — Подай-но мою сумку.
   Покопирсавшись у ній, чаклун дістав зошит у товстій коленкоровій палітурці, кілька пакетиків із травами, скляночку з якоюсь рідиною.
— Що йому відомо? — запитав Сашко.
   — Ти про Івана Андрійовича? Ну, він знає, що у давньому язичницькому капищі на березі Сейдозера відбудеться шабаш сатаністів, на який вони з'їжджаються з усіх усюд, що будуть людські жертвоприношення. І про Тінь Люцифера йому теж відомо. Знає про те, що вона... Чим вона є насправді.
   — Ну ви й... — образився Івченко, — нам із Максом майже нічого не кажете, а тут... людині, яку навіть не бачили ніколи.
   — Мені потрібен союзник у цих місцях, — проворкотів чаклун, — не просто союзник, а саме священик. Річ у тому, що є певний тип людей, яким нема ходу в храм Божий. Зараз ми за п'ять кроків від церкви, на освяченій землі, і благодатна енергія храму захищає нас від нечисті, яку на нас можуть нацькувати. Ти ще не забув, як це буває?
Сашко здригнувся.
—	Забудеш тут...
   Він помовчав, розмірковуючи, як краще почати розмову про те, що ані на хвилину не давало спокою, та чаклун сам сказав:
   — За Наталі не турбуйся. Сподіваюся, що з нею нічого не трапиться і скоро ви зустрінетеся.
— Ви казали, що вам відомо, де вона.
   — Я такого не казав. Я знаю, в кого вона, хто її викрав. Та засідка... Там були не лише спецназівці, за сутичкою епос-
   — 
терігала ще одна... людина. Дочекавшись слушної нагоди, вона нанесла удар, як вважає, для мене смертельний.
— А насправді?
— Побачимо, — коротко відповів чаклун.
   Щось у тоні, яким говорив Штепа, Сашкові не сподобалося. Той начебто зовсім не був засмучений зникненням дівчини, скоріше навіть задоволений, хоча намагався цього не виказувати.
   — Я не розумію... Я готовій поклястися, що поруч із нами нікого не було. Наталі зникла просто в мене з-під носа.
   — То був один із чорних магів, які входять до Внутрішнього Кила. Сильніших за них нема нікого. Кажуть, деякі з них живуть не одну сотню років, щоправда, я таких не зустрічав. Такий чаклун здатен перевтілюватися практично в будь-який предмет: у туман, вітер... Здатен перетворити на звичайнісіньку хмарку будь-яку людину. Ти гадаєш, перетворення людей на ведмедів чи жаб лише казки? Зрештою, людське тіло — лише набір хімічних елементів, зчеплених у певній послідовності.
— А ви? Ви теж це вмієте?
—	Я теж маг Внутрішнього Кола, але не з найсильніших.
Він помовчав, перекладаючи з місця на місце пакуночки.
   — Я гадаю, напад організовано саме задля того, аби відвернути мою увагу, щоб він міг підібратися непоміченим і викрасти дівчину. І я попався.
— Вона настільки для вас важлива? Чому?
   —	Ти щось чув про весталок? — питанням на питання
відповів чаклун.
   —	Звичайно, давньоримські жриці. Наскільки я пам'ятаю,
там було щось пов'язано з природними випарами печер у Дель-
фах, вдихаючи які, дівчата поринали в наркотичний транс і
пророкували.
Штепа похитав головою.
   —	Випари... Це все теорії сучасних розумників-вчених. На
справді такі діви існували й у інших народів — при тих-таки
єгипетських жерцях чи друїдах, наприклад, і були провідника
ми, посилювачами магічної енергії, чимось на кшталт резона
торів, вибач, якщо це звучить цинічно. З нею моя магічна сила
збільшується на порядок, і їм про це відомо.
   
— Тому її й викрали...
   — Вони чомусь переконані, що таким чином обеззброїли мене.
—	А це не так?
Чаклун спохмурнів.
   — Не знаю... Мабуть, вони вважають, що я, використовуючи чаклунство, можу їм завадити. Не знаю... Можливо, вони мають рацію.
— А у вас інший план? — здогадався Івченко.
   Чаклун якусь мить розглядав Сашка, немов оцінював, повагався й запитав:
   —	Скажи, ви з Максом можете дізнатися, де сатаністи хова
ють дівчат, яких привезли з собою? Але непомітно.
Івченко кивнув.
— Гадаю, так. Ми вміємо це робити.
   — Було б краще, якби це зробив Макс, його, можливо, ще не знають в обличчя.
Сашко глянув на чаклуна.
— Ви хочете викрасти дівчат? Навіщо? Обміняти їх на...
   — Навряд чи вони підуть на такий обмін, — зморщився Штепа. — Ні, у мене інші плани. Не хвилюйся, я переконаний, що ти ще побачиш Наталі, обіцяю.
— Я готовий на все, аби її повернути, — сказав Сашко.
   — Я тобі вірю. Та поки що ми не зможемо цього зробити, нам не відомо, де вона, можу лише сказати, що її обов'язково привезуть до капища. Тож сподіватимемося на краще.
У двері постукали. Увійшов священик із великим чайником.
— Ось окріп.
   — Добре, поставте на стіл. І ще мені потрібні дві-три посудини, аби заварити трави.
— Зараз принесу.
   Іван Андрійович вийшов. Штепа втомлено відкинувся на подушки, стулив повіки й облизав сухі вуста.
   —	От що, Сашко, ти йди. Повечеряйте, випийте горілки й
лягайте спати. Завтра вам знадобляться сили. Я розумію, що ти
переживаєш, та все ж спробуй заснути. Йди.
   Вечеряли мовчки. Катерина Павлівна приготувала смаженину, пригостила їх чудовою мускатною настоянкою. Сашко
   
пив горілку, мов на поминках, без тостів, не цокаючись, чарку за чаркою і ніяк не міг сп'яніти.
   Макс не заважав. Лише коли вони прикінчили одну карафу й господиня принесла другу, запитав:
— Може, вистачить?
   — Відчепися, — брутально обірвав його Сашко. — Хочу напитися хоча б сьогодні.
   Кольоровий «Соні» в кутку показував нічні новини, присвячені Аномалії. Втім, ця тема зараз була головною на всіх телеканалах і в усіх газетах світу.
   Над землею повзла чорно-фіалкова хмара, важка, щільна, в її'глибині безперервно спалахували гострі сині блискавиці. Навіть на телеекрані вона виглядала велетенською, могутньою й чужою. Безмежно чужою.
   Сашко відвернувся, відсунув недопиту чарку й несподівано для себе самого попрохав:
— Дай цигарку.
— Ти ж не куриш.
— Так, закортіло...
   Він узяв із пачки, що її простягнув Макс, цигарку, відсунув стілець і, похитуючись, вийшов надвір.
   Було вже далеко по опівночі. Село спало, розкинувшись у важкому, сповненому жахів сні, зрідка схлипувало притамова- ' ним собачим гавкотінням або здригалася від нічного морозу, який робив зірки холодними й блискучими,  мов начищені шапки латунних гвіздків.
   Сашко присів на сходах, щільніше загорнувся в куртку і довго безтямно вдивлявся в темряву. Голова гуділа, як з похмілля. Хотілося спати, проте хлопець боявся заплющити очі. Боявся побачити перед собою її погляд, сповнений жаху, відчаю й безпорадності.
   Вона ні в чому Сашка не звинувачувала. Але цей погляд... Він був страшніший за будь-які докори.
Грюкнули двері. Хтось сів поруч.
—	Ти забув сірники.
   Макс черкнув запальничкою, підніс миготливого вогника до пом'ятої цигарки й прикурив сам.
   —	Дякую. — Сашко закашлявся, невміло затягнувся ще раз
і викинув цигарку в сніг.
   
— Усе буде гаразд, — тихо сказав Макс.
— Гаразд? Уже ніколи нічого не буде гаразд.
— Ми її знайдемо. Я тобі обіцяю, що ми її знайдемо... Сашко мляво кивнув.
— Можливо. А можливо, й ні.
— Не смій здаватися.
   —	Пішов ти... — Сашко нервово хруснув пальцями. — Ти
не уявляєш, як це сидіти, пити горілку, їсти, а вона там...
•*- Я тебе розумію.
   — Ні дідька ти не розумієш! — заволав Сашко, підхоплюючись. — Я — сволота, розумієш, сволота! І Штепа — сволота остання. Як ми могли? Як ми могли втягнути її в це?! Гаразд, ми з тобою дорослі чоловіки, професіонали... Хоча який я після цього... професіонал. А вона? Якщо ми не можемо спати ночами, бо жахи сняться, то що переживає вона?
— Сашко...
— Відчепися!
   Він відійшов, прихилився до холодної стіни й заплющив очі.
   — Ти не уявляєш, що я відчуваю. Адже їй не просто смерть загрожує, а дещо в сто крат гірше.
— Я уявляю, — сказав Макс, — уявляю...
   Тепер його голос лунав пригнічено, слова не давалися, застрягали в горлі, чіплялися...
   —	її теж звали Наталкою... Вона була снайпером у моїй
групі, чудовим снайпером. Чотири роки тому, в Таджикистані,
ми пішли на караван, була інформація, що піде караван зі
зброєю. От тільки нас не попередили, що попереду основного
каравану піде липовий. Перший ми розгромили вщент, звичай
но, він виявився підставним. Довелося відходити — той район
контролювала таджицька опозиція. Нас намагалися перехопи
ти, був бій, її поранили...
   Запанувала тиша. Макс схопив пригорщу снігу, скатав сніжку і кілька разів провів нею по розпашілому обличчю.
   —	Із пораненим на руках ми б не вийшли, полягли б усі, —
тихо продовжив Макс. — Інструкції щодо таких випадків одно
значні: пораненого добити. Та я не зміг. А наказати іншим...
Це було б не лише вбивством, а й зрадою. Ми залишили її біля
   
каменів, дали кілька гранат, набої й пішли. Більше я Наталку не бачив. Лише вві сні...
   Він зітхнув, провів підталою сніжкою по вустах і пробурмотів:
   —	Чотири роки минуло, а заплющу очі — й бачу її... Ро
зумієш, у її погляді не було ні приреченості, ні страху, ні доко
ру. Лише любов. Вона дивилася на мене, на те, як я йду геть, і
кохала до останнього. А я її кинув. Ось так...
   Сашко повернувся на сходи, сів поруч із Максом і обидва довго мовчали, думаючи кожен про своє. Згадуючи кожен своє.
   —	Пробач, — мовив Сашко нарешті, — я — егоїстична сво-
лота. Пробач.
— Я допоможу тобі знайти її, — пробурмотів Макс. Помовчав і глухо додав:
—	Може, хоч частина гріха з мене зніметься...
   Він закурив, спалив сигарету кількома глибокими затяжками і загасив недопалок об сходинку.
—	Гаразд, пішли спати, мені вранці на розвідки йти.
Господарі вже давно пішли, залишивши стіл неприбраним —
для гостей. Світло в кімнаті не горіло, але телевізор працював. Сашко ввімкнув світло й попрямував до телевізора, щоб вимкнути, однак, побачивши те, що відбувалося на екрані, завмер, відчуваючи, як мороз пробігає по шкірі.
   Йшло пряме включення Сі-ен-ен. Коментатор говорив англійською, Баринов заходився було перекладати, але Сашко його зупинив:
—	Не треба, Максе, тут усі чудово розуміють англійську...
   Росія, Карелія, 20 кілометрів на північний захід від Ідеті. 16 листопада 20... року. 1.10.
   Ще годину тому це була хмара — страшна й загрозлива, проте для людського ока — лише хмара.
   Тепер вона зникла, поступово трансформувалася в потворний чорний корж, нижній край якого горів безперервним фіалковим світлом.
   
   Це було що завгодно, проте не об'єкт, котрий могла б змалювати людська мова.
   Стогнала земля й вигиналася, намагаючись уникнути нестерпних дотиків чудовиська, яке насувалося на ліси й озера, дороги, міста й села.
   Воно повзло за кілька десятків метрів від поверхні землі, по-хазяйськи, повільно, абсолютно впевнене у власній безкарності, тягнулося до неї сплутаними біло-синіми жмутами блискавок, котрі, як корені небаченого досі паразита, втикалися в землю, намагаючись витягти, висотати з її великого безпорадного тіла всі соки, життя...
   Та то був обман. Тінь Люцифера вже більше не потребувала енергії, вона досить наситилася, вона прокидалася, і єдиною її метою тепер було лише руйнування, лише вбивство.
   Нитки не досягали землі, обривалися, гасли, ледь не торкаючись її нерівними краями, які ворушилися, мов живі...
   Люди дивилися на катастрофу, яка сама себе освітлювала брудно-фіалковими сполохами, і нічого не могли вдіяти. Техніка була занадто слабкою, аби спробувати хоча б затримати Аномалію. Вченим було відомо про неї надто мало, вони не розуміли її, та й не могли зрозуміти. І лише безсило плакали, спостерігаючи, як чудовисько нівечило реальність, змінюючи її за своїм смаком.
   Ось корені-блискавки дряпнули поодиноку красуню-со-сну, кинулися до неї з усіх боків, на мить огорнули наче коконом. А коли промені розсіялися, на місці дерева стояло щось моторошне, потворне, зелено-буре, з брудними смолистими напливами, які утворювали неприродний малюнок.
   Це щось заволало, потяглося вслід монстру. І померло. Опливло, перетворилося на в'язку бурштинову масу, яка розтікалася в пласку калюжу.
   А монстр уже врізався у великий ліс, і знову дерева кричали, кричали, кричали...
   І все живе, що потрапляло під дію Аномалії, змінювалося, зовнішньо й внутрішньо, ставало чужим, ворожим.
   
   І вмирало, втративши зв'язок із тим, що дало йому життя, а потім зрадливо покинуло напризволяще під чужим небом.
   Стогнала земля. Вигиналася, прагнула й не могла втекти від своєї долі. Слабо опиралася й не вміла, не знала, як захиститися.
   Над обрієм піднімалася туга мінлива віхола, яка запинала десятки й сотні людських машин, котрі, мов мошва, крутилися навколо Аномалії.
   Віхола коливалася, мерехтіла. Надто швидко, надто непе-редбачувано, аби око встигло помітити в цьому русі якийсь лад. Але він був. Чужий, нелюдський лад.
То частина іншого світу прийшла на землю.
   І шугали в імлі, у просторі, який метушився між корінням-нитками, напівматеріальні ефемерні потвори. Моторошні. Народжувалися й одразу ж вмирали. Чи, може, падали в землю, мов насіння, спати до часу. До того часу, вже недалекого, коли Тінь Люцифера розбудить справжню силу. Справжню темряву.
   Стогнала земля. Спаплюжена, зґвалтована. Плакала від власної ганьби та безсилля. Надсилала прокльони чудовиську, яке повзало по її тілу. І людям, що її зрадили.
   А вони... Чи міг хтось із тих, хто дивився на це крізь броньоване скло спецмашин, в ілюмінатори літаків та гелікоптерів, на екранах телевізорів чи службових моніторів спецзв'язку, назвати себе людиною? Скільки від людини в них залишилося?
   Бурмотіли телекоментатори, давилися словами, що втратили значення й зміст. Чим більше слів, тим менше змісту. Здавалося, вони от-от вдавляться блювотиною знавіснілих, нікому не потрібних фраз.
Люди...
Що ж ви наробили, люди?
Люди...
Люди?
   Аномалія йшла все далі на північ, полишаючи за собою чорну, мертву землю. Ані травини, ані гілочки. По-дурному витріщилися в нічне небо каламутні очі озер.
   
   По чорній, всіяній гранітними валунами поверхні вітер гнав невагомий попіл. Усе, що залишилося від життя.
   Аномалія насувалася на озеро. І величезне, майже безкрає карельське озеро завмерло, зіщулилося, мов безпорадна дитина, затуляючись руками від чорного жаху.
І ніщо не могло захистити його від неминучого...
   Москва, вулиця Карла Лібкнехта, 12а, 18 травня 1933 року. 1.30.
    Його розбудив гучний, вимогливий стукіт у двері. Сашко ввімкнув світло, сонно мружачись, подивився на старенький годинник у кутку і відразу все зрозумів.
   Вони завжди приходять уночі, мов злочинці. Вони і є злочинці, котрі крадуть людську волю, людські життя. Он там, на сходах, стоять вони, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, люди, впевнені в своїй правоті й силі.
   Вони спокійні, для них таке вже давно перетворилося на повсякденність, мов для селянина сапання бур'яну, який забиває акуратно посаджені грядки.
«НКВС, вас заарештовано, збирайтеся».
   Короткий, але ретельний обшук, тупіт кількох пар ніг сходами, виття автомобільного двигуна, яке відлунює в нічних вулицях, змушуючи обивателя втискатися в теплі ліжка, затримувати дихання в марних зусиллях не помічати цього звуку.
   Сашко визирнув у вікно. Так і є, біля під'їзду стояло темне авто. Навкруги нікого, лише на місці водія миготів вогник цигарки.
   У двері знову постукали. Відчуваючи, як дерев'яніють ноги, як дрібно тремтять руки, Сашко пішов відчиняти.
   Думок не було взагалі. Сашко діяв мов автомат, навіть переляку, обов'язкового, неодмінного при такому, не було.
   І лише крихітна, рахітична думка билася в порожньому черепі:
«Ось воно... Ось воно...»
А потім ще одна, дурна:
«За що?»

   Вони ввійшли. Троє впевнених у собі хлопців, які виспалися вдень і гарно повечеряли, в однакових елегантних мундирах. З однаковими обличчями. З однаковими думками. Повсякденність.
«Вас заарештовано, збирайтеся».
   Сашко відчув, як дзвінка порожнеча в голові наростає, охоплюючи все -єство, виривається за межі його «я».
   Невже раніше він не уявляв, як усе буде? Не припускав можливості такого кінця? Знав же, знав, як це буває. Та все ж...
   Дуже важко пережити страшну мить відторгнення. Коли ти вже не є частиною цієї системи, коли ці хлопці у формі — не твої товариші по службі, а представники держави, для якої ти віднині — ворог, покидьок, сміття...
   Заціпенівши, Сашко дивився, як до квартири заходить ще один, старший, з вищим званням, обличчя якого здалося знайомим. Його підлеглі починають обшук житла. Слухав, як старший говорить буденно, байдуже:
   — Обшукайте його, а то ще пустить собі кулю в лоб, як його дружок.
   Голос долинав звідкись здалеку, майже не сприймався, проте одне-єдине слово змусило свідомість прокинутися, вийти із заціпеніння, прислухатися. І... зрозуміти, що йдеться про Антона.
   Антон... Ось хто його підставив! Сволота, це через нього, ал-каша проклятого. Добовкався-таки своїм поганим язиком!
   Нічого, Сашко поговорить з ким треба, пояснить, там розберуться. Розберуться...
   Думки плуталися. Загнані в тісну смердючу клітку, тіснилися, стрибали одна на одну безладно й безпорадно.
   Ні, це кінець. Нікому нічого не пояснити, не розповісти. Йому не пробачать. І він не пробачить. Кому? Своєму товаришеві. Колишньому. Товаришеві, який знищив його, потягнув за собою в підвали Луб'янки.
Хоча ні, вони казали, начебто Антон...
   Брутальні руки нишпорять по тілу, безцеремонно штовхають, смикають. Виймають книги із шафи, кидають їх на підлогу, під м'які чоботи, що порипують. Руки...
   
   Сашко стежив за цими досвідченими, байдужими руками і бачив у них... Бачив щось чуже, нелюдське навіть.
   Руки мацали, перебирали його речі... Руки мацали його долю, мов товари на базарному прилавку. Так досвідчені руки господині перебирають зелень, визначаючи, яка годиться на салат, а яка — на суп. Хіба вона може припустити, що петрушка та морква здатні думати й переживати? Що вони теж мають душу?
   А інші руки, позбавлені нігтів, вкриті виразками, роздуті водянкою, були більше схожі на людські, ніж ці... Хлопчина той був людиною, а вони... Як же його звали, хлопчину з вимираючого села?
 Чомусь Сашкові зараз було життєво необхідно згадати його ім'я, наче від того залежало все. Але йому ніяк не вдавалося це. • «Як же ми могли ось так із власним народом? Що ж ми наробили?»
   Антон мертвий. А його голос живий. І Сашко знав, що хоче сказати йому той голос.
   «Це — кара. Жоден злочин не може залишитися безкарним. Навіть якщо пощастило уникнути людського суду, тебе покарає Бог. Час твоєї розплати настав, а в тих, що за тобою прийшли, він ще попереду. І державу цю покарають, увесь народ покарають. Обов'язково».
   Цей голос розвіював заціпеніння, пробуджував емоції, змушував думати, дивитися. І приймати рішення. Сашко знову ставав самим собою.
   Вони його називають злочинцем? Вони? Спалахнула й згасла злість, згасда лють. Мов сірники. А Сашко залишився. Залишився людиною.
   Права нога м'яко пішла вбік, провернулася на носку, і Саш-кове тіло слухняно лягло в знайомий до автоматизму кут атаки, викинувши одночасно з ударом короткий, мов постріл, нищівний крик.
   Голова старшого енкаведиста врізається в стіну, залишає на шпалерах яскравий кривавий слід і, прокресливши темну смугу, вслід за вже мертвим тілом сповзає донизу.
   Та Сашко цього не бачить. Нема часу дивитися, нехай дивляться ті, інші. Нехай дивляться й жахаються, нехай відчу-
   
ють, як дихнули могильним холодом їхні останні секунди, що так несподівано закінчилися. І, можливо, покаються. Хоча б хтось із них...
   Сашко рухався швидко, як сама смерть. І так само безшумно. Лише звуки ударів, тріск кісток, що ламаються, хрипи та стогони помираючих. І все. Скінчено.
   Не встигши навіть задихатися, Сашко зупинився серед кімнати, дивлячись на безформні тіла тих, хто ще недавно вважав себе господарем свого і його життів. Тепер це були просто тіла, які смикалися в агонії, які виявилися такими слабкими. Недавно й Сашко був таким. Вважав себе сильним, а насправді...
   Усередині нього хтось засміявся. Задоволено. Підбадьорливо.
   І прийшла радість. Він живий, а ці... Так вам і треба, так вам і треба...
   Сашко сплюнув. Лежіть. Холоньте. Це вам не з переляканими до смерті міщанами та розчавленими страхом чинушами справу мати. Я — інший. Не ваш.
   Мабуть, тому, хто сидить у Кремлі, це сподобалося б. Сашко бачив це в його очах тоді. Він теж не збирав би тремтячими руками вузлика із білизною, не скиглив би: «За що?»
   Штепа раптом завмер. А чи не він, моторошна людина з жовтими очима, сміявся всередині нього? Може, те, що сталося, означає, що Сашко, поклавши людські життя біля трону жовтоокого, став його братом?
   Він відчув себе на межі божевілля. І нічний візит чекістів тут зовсім ні до чого. Ні, все набагато страшніше: вбивши, Сашко відчинив ворота злу, яке зараз повільно заповзало в його душу. А як викинути його звідти, Сашко не знав...
   Штепа задерев'янілими ногами ступив до книжкової шафи, витяг закладений поміж томиками зошит і поклав його до кишені. Зошит, якого два дні тому отримав від Антона поштою. Нещасний друг, що спивався, спробував змалювати, дошукатися, ким насправді є товариш Сталін, які сили причаїлися в чорній скриньці з Гімалаїв і що Антон зустрів серед озер та гранітних валунів Кольського півострова, до чого торкнувся під крики товаришів, що вмирали.
   
   Два дні тому, отримавши зошита, Сашко, ледь пробігши очима перші сторінки, відклав його подалі і вже більше не брав до рук. Тоді то було понад його сили. Понад сили того Штепи. Сьогодні, йдучи з квартири, Олександр Штепа забирав її як найцінніше своє майно. Тому що повірив. Віднині Сашко вірив у існування Сатани. І знав, що Сатана повинен перемогти, тому що так напророчено, тому що він дуже сильний. Сильний сотнями мільйонів людей у тисячах міст і сіл, їхніми гріхами та підлістю.
А Бог... Де він, Бог? Чи потрібні йому такі люди?
   Сашко, не поспішаючи, зачинив квартиру, кинув ключа на килимок перед дверима й спустився в під'їзд.
   Авто стояло на тому самому місці, двигун працював. Люди, які вламувалися посеред ночі до жител співвітчизників, ніколи не вимикали мотори своїх «воронків». Бензину не економили: Сатана нічого не жалів для дітей своїх.
   Водій, мабуть, задрімав за кермом і зауважив Сашка лише тоді, коли той відчинив дверцята.
   Віднині Сашко нікого не жалів. У тій війні, що він її оголосив, моралі й жалю місця не було, що б там не бубоніла стара карга на ім'я Совість.
   Машина стрімко побігла геть, залишивши на бруківці тіло водія зі зламаною шиєю.
   ...Півтора місяця потому людина з гвинтівкою та напівпорожнім речмішком за плечима перейшла вбрід Аракс і ледь помітною стежкою, про яку було відомо лише місцевим мешканцям, котрі майже поголовно займалися контрабандою, розмашистим кроком рушила в глиб Ірану.
   На ріку, яка відділяла його від колишньої Батьківщини, подорожній жодного разу не озирнувся...
   Росія, Польський півострів, 15 кілометрів на південь від Ревди, село Зеленодол, 16 листопада 20... року. 11.00.
   Сашко прокинувся пізно. Тріщала голова, в роті стояв гидкий присмак, як завжди буває з похмілля. Цілу ніч його мучили жахи, Сашко часто прокидався, вставав пити воду і вже
   
спокійніше заснув лише під ранок, коли стрілки годинника показували опів на п'яту.
   Сашко підвівся з дивана, на який учора впав, не роздягаючись, і побачив перед собою на столі велику склянку морсу.
   На столі давно прибрали, в печі потріскували дрова. У світлиці зараз горіла лише настільна лампа, — господарі не хотіли турбувати гостя.
   Увійшов священик, обережно поклав біля печі поліна. Побачивши, що Сашко вже не спить, Іван Андрійович усміхнувся.
— Доброго ранку. Івченко глянув на годинник.
— Нічого собі... Скоріше, доброго дня.
   Він устав, відпив кілька ковтків кислуватого напою і запитав:
—	А Макс де?
   —	Він ще о дев'ятій подався до села в справах, а Микола
Михайлович у себе. Він теж недавно прокинувся, вже поснідав.
Здається, він почувається набагато краще. А ти хочеш їсти?
Сашко заперечно похитав головою.
— Умитися б. Чорт, хіба можна так напиватися.
— Нічого, іноді можна й навіть потрібно.
   Івченко взяв рушника, зубну щітку й поплентався до ванної. Було ніяково за вчорашній зрив. Тим більше, що через це Сашко не зміг піти разом із напарником.
   Поки він умивався, Катерина Павлівна приготувала сніданок. На Сашка очікувала смажена риба, овочі та почата пляшка тієї ж-таки настоянки, від якої Сашко навідріз відмовився.
   — Правильно, — всміхнувся Іван Андрійович, — я теж ніколи не похмеляюся. Кажуть, це перший крок до алкоголізму.
— Тільки не кажіть, що п'єте горілку, — гмикнув Сашко.
   — А чому ні? Священик теж людина, На весіллі чи на хрестинах не гріх дві-три чарчини хильнути.
   — А в піст? — пролунав хитрий голос Штепи, який непомітно ввійшов до кімнати.

— О, Миколо Михайловичу, доброго ранку.
— Як почуваєшся?
— 
— Голова розколюється. Я вчора...
— І правильно зробив.
   Микола Михайлович присів за стіл, налив собі півсклянки морсу і задоволено випив.
—	З вами, я бачу, все гаразд, — констатував Івченко.
Штепа й справді виглядав якщо й не зовсім здоровим, то,
принаймні, помітно посвіжілим і відпочилим. Він усе ще накульгував, але пересувався досить впевнено. Яких методів він не застосовував би, вони переважили ті, якими користувалася традиційна медицина.
   —	Загалом, себе лікувати набагато важче, — сказав Микола
Михайлович, допиваючи морс, — постійно щось заважає.
Він поставив склянку й весело запитав:
—	То як щодо посту, отче?
—	А що піст, горілка ж — не скоромне.
Вони засміялися.
   — А коли серйозно, то страшна не горілка, а наслідки від її вживання. Одному вино на користь йде, а другого на тварину перетворює. Ви б нашим селом увечері пройшлися, надивилися б... Майже суцільне пияцтво. Усяке й раніше було, але останнім часом без побоїщ дня не минає. А бійки які: б'ють один одного тим, що під руку потрапить, навіть лежачих... До напівсмерті. Це хвороба якась, зараза.
   — Це не зараза, — тихо мовив Штепа, — це Тінь Люцифера. І це місце. Прокляте місце. Гарних людей воно робить поганими, а поганих... Воно спустошує людину, перетворює її на тупу істоту, яка живе інстинктами, а потім убиває... Довго тут люди не виживуть, Якщо ми не знищимо Тінь, у всьому світі буде так само. Якщо звідси можна ще втекти, то тоді тікати буде нікуди.
Чаклун помовчав, зітхнув.
   — Та Бог із ним, з усім цим. Гарний ранок, гарний день, нема чого псувати собі настрій. Якщо не заперечуєте, я теж з'їв би чогось. Голодний, наче й не снідав.
   — Та звичайно ж, пригощайтеся. — Священик підвівся. — Зараз принесу.
   Тим часом Сашко похмуро глянув на годинник, похитав головою і стурбовано глянув у вікно.
—	Коли пішов Макс?

   — Дев'ятої ще не було, — відповів отець Іван, ставлячи на стіл тарілку з рибою. — А що таке?
   — Три з половиною години минуло, часу достатньо, не мега-поліс якийсь, тут усім про всіх відомо. Час би вже й повернутися.
— Нічого з ним не трапиться.
—	Сподіватимемося.    .
Загавкали собаки.
О, про вовка промовка, а вовк і тут.
   За хвилину до хати вперся Баринов, добре підпилий, з величезним синцем під оком.
  —	О, Господи, що трапилося? — занепокоївся священик.
.   — Нічого смертельно небезпечного для мого здоров'я.
Макс упав на диван, потер синця й усміхнувся:
   — Гарний тут у вас магазинчик, отче Іване. Там хоча б на хвилину припиняється пиятика?
— Хто це тебе?
   — А, місцеві. їм, виявляється, не подобаються чужинці. Один чоловічок зовсім непоганий у рукопашному бою, дуже, я б сказав, непоганий.
   — Блін, — пробурмотів Івченко, — нам ще халепи з місцевими не вистачало.
   — Жодних халеп. Побили один одному морди, потім розпили мирову. Той хлопець, як з'ясувалося, в Афгані воював, ми з ним добряче посиділи. Після цього. — Макс знову торкнувся синця.
   — Це Льоха Коротков, — кивнув Іван Андрійович, — Він прапорщиком у Рязанській дивізії служив, доки не списали через контузію, а може, й через пиятику. Він, звичайно, побитися завжди готовий, але якщо з ким випив — вважай, ви приятелі. До наступної пиятики...
— А як із нашою проблемою? — нетерпеливився Івченко.
   —	Нормальок. Спільне чаркування — найкращий спосіб
здобуття необхідної інформації. Ну, можливо, крім спецме-
тодів.
—	Добре. Ви нас вибачите, Іване Андрійовичу?
   Вони пішли до кімнати Штепи, чаклун сів на ліжко й питально глянув на Макса:
   
-Ну?
   —	Усе так, як казав священик. їх приблизно дванадцятеро і
завтра чекають на когось ще, на когось важливого. Живуть дво
ма групами. Перша — в будинку місцевої самогонниці Тетяни.
Шістдесят років, а все Тетяна. Друга — в того рудого Сашка,
про якого Іван Андрійович розповідав. Про нього ніякої більш-
менш важливої інформації не отримано, чоловік як чоловік.
Мешкає сам у великому будинку, мабуть, вони йому просто
сплачують за проживання. Дівчат тримають і там, і там — по
двоє. Хто вони — невідомо, надвір їх не випускають і, судячи з
усього, серйозно стережуть.
— Треба було дізнатися, де Наталі, — не витримав Сашко. Макс розвів руками.
— Я не чарівник.
— Не треба, — похитав головою Штепа, — її тут нема.
— Звідки це вам відомо?
   —	Відомо. Той, хто її викрав, ще не прибув, а він, напевно,
тримає Наталі коло себе. Саме на нього, мабуть, і чекають зав
тра. А нашою метою буде одна з дівчат, які зараз тут, з адепта
ми.
Макс здивовано гмикнув.
— Навіщо? Вони настільки важливі для вас?
   — Це жертви, Максиме. Тінь Люцифера вже близько, я відчуваю. Пам'ятаєте, я розповідав, що Антихрист має народитися від повії на вівтарі Сатани, а батько зла дасть йому свою міць, енергію темних сил. Річ у тому, що новонароджений, ким би він не був, — усього лиш дитина й можливості його... А Тінь Люцифера — зосередження таких сил, які здатні знищити половину планети. Тут і вступає в дію магія, і людська, і гіперборейська, і сатанинська. Баби-повитухи приймуть пологи, а потім дадуть немовляті випити зілля, яке буде замішане на крові матері та незайманих дівчат, котрі символізують чотири релігії єдинобожжя: православну, католицьку, іслам та іудейську. Важливо те, що їх викрали з родин віруючих, але самі вони виховувалися без віри. їх вигодовували, мов тварин, вони навіть розмовляти не вміють, зовсім чисті, мов аркуш паперу.
— Суки... — пробурмотів Макс, не витримавши.
— 
   — Лише випивши зілля, Антихрист буде здатен отримати енергію Тіні. Якщо нам пощастить завадити обряду ініціації, Антихрист буде змушений забратися назад, у без-часся, до пори.
   — Усе так просто? — здивувався Сашко. — Досить викрасти дівчат?
   — Викрасти чи вбити, якщо доведеться, тут уже не доводиться вибирати. Гадаю, їм буде дуже важко за час, що залишився, знайти заміну, якщо взагалі можливо. Але вбивство — то крайній захід. Пам'ятаєте, як відреагував ефір на смерть бойовиків? Я досі дивуюся, чому та реакція була відносно слабкою, певно, тому, що першими напали вони...
   — І все ж, — засумнівався Івченко, — невже доля світу залежить від такого дріб'язку? Щось тут не так.
— Це не дріб'язок.
   — Ну, можливо, я не так висловився... Будь-яка серйозна схема має страхувальні ланцюги, запасні варіанти, а тут...
   — Страхувальні варіанти... — пробурмотів чаклун. — Ти спочатку дістань тих дівчат. Запевняю тебе, з цим завданням не впорається цілий загін вашого спецназу. За кожною з них адепти Внутрішнього Кола закріпили демона-охоронця, а здолати їх — це тобі не чарку горілки хильнути.
   Сашко стенув плечима, але промовчав. Він усе ще був переконаний, що тут щось не те або чаклун не каже їм усього, що йому відомо.
—	Тепер твоя черга, Максе.
   Той стисло, проте детально розповів про те, що з'ясував відносно розташування сил супротивника. Перед тим як відвідати магазин, він ще добру годину сумлінно прасував животом сніг, роздивляючись у бінокль будинки.
   —	На мій погляд, без стрілянини зробити це неможливо, —
зробив він висновок. — Хіба що...
Макс замовк.
— Ну?
   — Ні, це неможливо. Потрібно принаймні п'ятеро людей, ну, нехай, враховуючи нижчий клас бойовиків, троє. А хтось ще повинен прикривати штурмову групу, поки вона діятиме в приміщеннях, а потім відходити зі здобиччю. Увірватися туди —
   — 
половина справи і навіть не найскладніша, особливо за наявності спецзасобів. А от нестача людей...
—	А якщо я піду з вами? — запропонував Штепа.
Сашко навіть не одразу знайшов слова,  аби  пояснити
наївному дилетантові авантюрність його пропозиції.
   —	Ви більше будете тягарем, аніж допоможете, — відповів
він.
Помовчавши, додав:
   —	Якби ви змогли прикрити нас тим полем, яким захища
лися самі, коли...
Чаклун зітхнув.
   — На жаль, це неможливо. Ви ж не хочете, щоб сила знесла до дідька все село? Тут таке напруження ефірних полів, що найпростіше заклинання викличе цілу бурю.
— Ну, тоді не знаю.
   — Зачекайте, а коли так. — Макс клацнув пальцями. — Ми із Сашком підемо в будинок, а ви, Миколо Михайловичу, прикриватимете нас, але звідси, з будинку священика. І втрутитеся лише тоді, коли іншого виходу не буде. Скажімо, побачивши зелену ракету. Гаразд?
Штепа завагався.
— Я, звичайно, зможу, але ефір...
   — Нічого, це все ж таки шанс. Зрештою, ми ж не збираємося обов'язково вскочити в халепу. Що скажеш, Сашко?
Івченко замислився.
— Ризик, звичайно, дуже великий...
   — Ха, не більше десяти відсотків. Скільки їх там може бути, п'ятеро чи шестеро. А такого нахабства вони від нас точно не чекають. Однак іншого виходу в нас нема.
— Нема, — згодився Штепа.
   — Залишається проблема демонів. Як я розумію, у вас є план щодо їхньої нейтралізації.
   — Демони не поруч із дівчатами, вони в них усередині, запам'ятайте це. Доки все гаразд, вони сплять, інакше не можна, — довкола дівчат постійно крутяться люди: охоронці, прислуга, випадкові зустрічні. Та варто з'явитися найменшій загрозі, як вони прокидаються. І тоді їх не зупинити. їх можна розбудити заклинаннями, а можна... Запам'ятайте, Боже вас збав, за-
   — 
говорити з дівчиною чи просто зустрітися з нею поглядом. Кляп у рот, мотузку на руки і втікайте, інакше... Я дам вам амулети, вони утримуватимуть демонів у стані сплячки, щоправда, недовго — ви матимете хвилин двадцять-двадцять п'ять. За цей час ви повинні встигнути доставити її сюди.
   Чаклун пройшовся кімнатою, згадуючи, чи все вони передбачили, потім втомлено всміхнувся й зітхнув:
—	Сподіватимемося, що в нас усе вийде...
   Величезний старий будинок стояв у глибині садиби, оточений високим парканом із загострених кілків, які мали в діаметрі не менше двадцяти сантиметрів. Було ще не дуже пізно, і майже в усіх вікнах світилося..
   Сашко незадоволено супився. Добре б було напасти після опівночі, а ще краще — під ранок. Але... Треба було враховувати й варіант провалу першої спроби. Хоча, звичайно, хто ж їм дозволить повторити такий фокус двічі. І так уся надія на нахабство.
—	Дай-но ще раз подивлюся, — попросив Макс.
   Сашко віддав йому невеличке фото молоденької дівчини років шістнадцяти, яку їм вручив чаклун. Прикривши світлину відворотом куртки, Макс посвітив крихітним ліхтариком, вдивляючись.
   — Цікаво, — вкотре пробурмотів він, — чому йому потрібна саме ця дівчина? І чому він упевнений, що вона саме в цьому будинку?
— Спитай про щось інше. Чаклун, він і є чаклун.
— Щось він темнить...
   — Він же був одним із них. Він мені пояснював, та я так і не зрозумів їхні містичні штучки.
— Угу, і ти йому віриш...
   — Ясно, що в нього є якийсь план, який він поки що не розкриває. Гаразд, нехай, я вже примирився. Наталку б лише повернути.
— Лише б він нас не підставив.
— Досить язиком молоти. Пішли?
   Макс раптом швидким, сором'язливим порухом перехрестився й видихнув:
—	Працюємо.

   Вони вискочили з-за напівзруйнованої повітки, за якою ховалися, і обережно, страхуючи один одного, рушили вздовж паркана.
   Дійшовши до наміченого місця, Сашко пригнувся. Макс м'яко підстрибнув, опинився в нього на плечах і висунувся над кілками огорожі.
   На подвір'ї нікого не було. Лише два величезних пси, ревонувши коротким хрипким гавкотом, кинулися до огорожі, та одразу ж замовкли, отримавши по короткій черзі з автомата просто в роззявлені пащі. їхній вереск заглушило шипіння обладнаної глушником зброї. Зрештою, про вбивство собак, здається, не йшлося.
   Макс стрибнув на той бік і кинувся до дверей на випадок, якщо комусь із мешканців закортить визирнути надвір.
   Нікого. Крізь каламутне скло долинали багатоголосі співи. Сашкові з Максом пощастило: судячи з голосів, мешканці будинку були вже добре напідпитку, а застілля наближалося до свого екватора.
   Макс перебіг до брами, відчинив хвіртку і повернувся на ґанок. До нього відразу ж приєднався Івченко.
   Двері були відчинені. Макс беззвучно прослизнув усередину і... ніс до носа зіткнувся з величезним, майже двометрового зросту чолов'ягою, котрий якраз намацував калоші.
   Здоровань так і не встиг нічого втямити. Макс ударив його в живіт, позбавивши можливості дихати, не те що волати, а наступної миті кулак гримнув сатаністові по потилиці, відіславши любителя покурити на свіжому повітрі у світ мрій на добру годину.
   — Працюємо, — знову прошепотів Макс, виймаючи з кишені газову гранату.
   У кімнаті, перебиваючи один одного, разом заговорили четверо чи п'ятеро людей. Голоси ставали дедалі голоснішими, їхні власники ще не сварилися, однак сперечалися досить емоційно.
   Баринов прочинив двері, кинув усередину гранату і знову зачинив. Пролунав сухий ляскіт, ґвалт, кашель, стукіт тіл, що падали. Мало минути тридцять секунд, перш ніж газ, приспавши людей, нейтралізується.
   
   Час спливав неймовірно повільно. Макс, припавши до дверей, ретельно відраховував секунди, прислухаючись до того, що відбувалося в кімнаті.
   Нарешті він кивнув, розчахнув двері й пірнув усередину. Слідом за ним зі зброєю напоготові рушив Сашко.
   За щедро накритим столом, зронивши буйні голови просто в закуски, міцним сном спали четверо кремезних чолов'яг від тридцяти до сорока років. Ще двійко в живописних позах розташувалися на підлозі. У кімнаті стояв гидкий сморід блювотиння.
— Буває, — буркнув Макс, даючи сигнал Івченкові.
   Вони швидко оглянули кухню, комору, ванну з туалетом і, нікого не виявивши, рушили в глиб будинку, відразу опинившись у темному коридорі. Двері по обох його боках були зачинені.
   Сашко повернув ручку найближчої. Замкнено. Чорт, погано. Звичайно, відкрити її за допомогою спецзасобу «Ключ» неважко, але гуркіт зарядів підніме на ноги всіх у сусідніх кімнатах.
   Якийсь час вони з Бариновим спілкувалися за допомогою жестів, вирішуючи, що робити. Макс пропонував підривати одночасно всі двері, а потім швидко дослідити кімнати.
   їхні вагання припинила поява в коридорі одягненого в білий балахон голомозого бородатого діда років сімдесяти з масивним золотим медальйоном на грудях. Він вийшов з освітленої кімнати, тож не відразу помітив незнайомців. А коли прийшов до тями, було вже пізно.
   Макс без роздумів ударив кулаком у роззявлений рот, що вже готовий був вихлюпнути крик. Старого буквально підкинуло в повітря і вдарило об стіну. Пролунав глухий стукіт, наче впала колода, дідуган сповз на підлогу, балахон задерся, відкривши Сашковому погляду старенькі, обвислі на колінах спортивні штани.
   Макс указав на двері, з яких вийшов старий. Вони безгучно ковзнули до смужки світла, і Сашко вже збирався зазирнути всередину, але якесь шосте відчуття змусило його озирнутися.
   Витягши перед собою руки, до них коридором плив старий. Саме плив, бо його ноги ковзали у кількох сантиметрах від підлоги. Сашкові було добре видно босі, з товстими жовтими нігтями на старечих пальцях ступні.
   
   Волосся заворушилося в Сашка на голові: очі старого горіли холодним зеленим вогнем. Пальці рук здригалися, якось дивно притягуючи заніміле раптом тіло.
   Івченко відчув, як його м'язи тремтять, їх понесло назустріч старому, назустріч смерті...
   Палець марно смикав курок. Пострілу не було. У скуйовдженій бороді страшного діда промайнула зневажлива посмішка. Ще трохи — і кістляві пальці торкнуться Сашкових грудей. І тоді — смерть.
   Сашко хотів закричати і не зміг — жоден м'яз більше не належав йому. Час неначе зупинився, сконцентрувавшись у палаючому зеленим погляді.
   І тут Івченко, немов в уповільненому кіно, побачив, як по підлозі назустріч чаклуну пострибала чорна з ґулями куля.
   Сашко не встиг зрозуміти, що відбувається, не встиг нічого подумати, а підсвідомість наказала заплющити очі.
   І відразу, навіть крізь щільно зімкнуті повіки, їх різонуло сліпуче сяйво, а барабанні перетинки ледь не розірвав шалений гуркіт.
Світлозвукова граната!
   Він прийшов до тями, сидячи на підлозі. Перед очима плавали вогняні «зайчики», аголовагула, мов дзвін, по якому вдарили кувалдою.
   Та старому було набагато гірше. Він сидів, прихилившись до стіни, і, судячи з широко роззявленого рота, кричав. З його очей, з крихітними зіницями, текли рясні сльози, від примарного зеленого світла в них не залишилося й сліду.
   Старий кричав, кричав, а його довгі пазурі-пальці судомно шкребли килимову доріжку.
   Івченко спробував підвестися, проте ноги не слухалися. Він напружився, скреготнув зубами, відганяючи світлові плями, що миготіли перед очима, і повільно-повільно відштовхнув від себе таку величезну, таку важку землю. Ноги його тремтіли, однак тримали.
   Макс був уже в кімнаті. Справжній професіонал, він добре знав можливості тренованого оперативника на кшталт Сашка й був певен, що той, переборовши дію шокової гранати, приєднається до нього.
   
   У кімнаті, крім двох дівчат, які злякано зіщулилися на зібганих простирадлах, був ще чоловік років сорока, теж у білому вбранні, але без медальйона. Зараз він лежав на підлозі без свідомості, а поруч із його неприродно вивернутою рукою валявся добрячий дрючок.
   Макс якраз закінчував зв'язувати одну з дівчат. Кинувши її долілиць, він вправно обплутував її руки скотчем, рот нещасної вже був заклеєний.
   Побачивши Сашка, Баринов щось уривисто сказав йому, проте одразу ж, зрозумівши, що той його не чує, жестами показав, що від нього треба.
   Сашко дошкандибав до ліжка, нахилився і, хитнувшись, закинув дівчину собі на плече. Усе правильно, в такому стані носильник з нього ще вийде, а ось боєць — ніякий.
   Дівчина виявилася на подив легкою, шкіра та кістки, тому за кілька секунд, звикнувши до ноші, Сашко міг доволі впевнено пересуватися.
   Поки що їм щастило. Порівняно легко вдалося нейтралізувати якщо не всіх, то більшість мешканців будинку, одразу знайти кімнату, де тримали полонянок. Коли б не той старий... Але й тут, можна сказати, їм усміхнулася фортуна. Івченко прийняв на себе магічну атаку чаклуна, а Макс зміг вивести його з гри. Пощастило...
   Баринов вислизнув у коридор, швидко роздивився й показав Сашкові ще одну світлозвукову іграшку, затиснуту в ку-лаці.
   Івченко кивнув і, отримавши знак, що все чисто, рушив за напарником.
   Дідуган сидів майже в тій самій позі, тільки тепер його руки не шкребли підлогу, а стискали голову. Ага, «Полум'я» — це тобі не магічні фокуси. Двигун реактивного літака, що злітає, реве з силою сто двадцять децибелів, а під час вибуху гранати шокової дії звукова хвиля дорівнює ста сорока. А ще спалах, який за яскравістю не поступається сонцю...
   Отже, чаклуну можна гарантувати щонайменше півгодини веселого життя.
   Вони були вже в кінці коридору, коли з віддаленої кімнати до нього поткнулися дві мегери пенсійного віку. Макс відразу
   
змахнув рукою — і коридором застрибав ще один чорний м'ячик.
   «Даремно, — мляво подумав Сашко, ховаючись за ріг, — ці можуть і не витримати о.
Він раптом засміявся.
— Ти чого? — зиркнув на Сашка Баринов.
— Цікаво, хто тепер пологи прийматиме?
— Які пологи? А-а...
   Надворі їх зустрів двадцятиградусний мороз, свіже прозоре повітря та ніч. Ніч, яка страждала на черговий напад полярного сяйва, котре робило предмети розмитими, напівреальними.
   І все ж це було рідним, знайомим порівняно з важкою, чужою атмосферою будинку, з повітрям, яким дихали люди, що були в його стінах.
   У селі здійнявся шквал собачого гавкоту. Ще б пак, гранати, мабуть, було чути за добрий десяток кілометрів. А це означає, що сатаністи, які мешкають в іншому будинку, напевне, переполохалися і вже поспішають на допомогу своїм. А може, й ні. їм не відомо, що відбувається, і потикатися надвір навмання буде страшнувато. На їхньому місці Сашко, наприклад, міг би припустити, що ті вибухи — маневр на відволікання уваги.
   У будь-якому разі, поки що на вулиці нікого не було, а це означало добру фору в часі.
—	Давай ходуі
   Ковзаючи на втоптаних стежках, Сашко поніс дівчину до церкви. Позаду, прикриваючи його, йшов Макс.
   Поспішали, хоча ходи тут було хвилин сім-десять. Вони пам'ятали про демона. Іноді Сашкові здавалося, що дівчина... Відчуття було швидкоплинним і непевним, воно пройшло так само швидко, як і виникло, проте воно було...
Штепа чекав на них біля брами.
—	Слава Богу, вдалося...
   Баринов узявся допомагати вкрай знесиленому Сашкові. Якою б легкою не була ноша, пронести її кілька сотень метрів — завдання не з простих.
   —	Не туди, — зупинив їх чаклун, коли вони попрямували
до будинку, — Несіть у храм, тут демона ми не втримаємо.
   
   Вони протиснулися через бічну хвіртку до церкви і побачили на паперті священика, який, на подив Івченка, був одягнений так, наче збирався правити службу.
   — Знаєте, — тихо пробурмотів він, — якось раніше ніколи не займався е-е-е... екзорцизмом. Я навіть приблизно не уявляю, як це робиться.
   — Та все ви знаєте, — перебив його чаклун, нервово озираючись на село. — «Отче наш» знаєте? Основні молитви знаєте? Ну а храм Божий вам допоможе.
   Позад них, над дахами будинків, раптом спалахнуло зеленим. Примарлива заграва здійнялася, здавалося, до самого ?неба, і відразу пролунав глухий гул, наче перекочували важке.
— Господи, що це? Штепа повернувся до Макса:
— Вони що, застосували магію? Той кивнув:
— Було діло.
— Я нічого не відчув. Щось... Щось не так. Він мотнув головою:
— Вони зовсім утратили глузд. Ефір же їх зжере...
   Він відійшов до дівчини, дістав із кишені дзеркальце, на секунду нахилився над нею й коротко кинув, спохмурнівши:
   — Заносьте її, в нас мало часу. Ні, не розв'язуйте, раптом демон устигне раніше.
   — Не було ж ніякого демона, — здивовано промовив Макс. — Ми нічого не помітили.
   Штепа жестом покликав його до себе, і в його руці знову з'явилося дзеркало. Івченко зі священиком теж підійшли.
   Чаклун підніс дзеркальце до обличчя полонянки, пропонуючи їм подивитися. Торкаючись один одного головами, вони зазирнули в крихітний прямокутничок.
   Спочатку Сашко не побачив нічого, крім завуальованих темрявою, доволі приємних рис обличчя, темних зляканих очей та тремтячих вуст, та раптом...
   Він навіть зажмурився, сподіваючись, що це — гра уяви. Обличчя дівчини дивним чином почало двоїтися, наче під її власним ховалося ще одне, справжнє. А той, інший...
   
   Ні, не зміг би Сашко передати словами свої відчуття, головним з яких був навіть не страх, а відраза. Легка гидливість, змішана з чимось ще, чимось незнайомим...
Однак жодної загрози він не відчував.
   —	Якби ви вловили її прямий погляд чи заговорили б до неї,
то дівчина відразу зникла б, а на її місці опинилася б істота,
чию тінь ми щойно бачили. І демон не пішов би доти, доки не
вбив би вас, а дівчину не повернув назад.
Микола Михайлович відвернувся, його руки тремтіли.
— Не баріться, треба починати.
— А ви?
— Я... Я тут залишуся. До церкви мені не можна.
   Ледь Сашко з Максом перетягли дівчину через поріг, як її досі обм'якле тіло ніби вибухнуло. Вона пручалася так, наче боролася за власне життя. Навіть зв'язану, її неможливо було втримати.
   Макс упав, підвівся, хапаючись за ноги полонянки, які скажено молотили повітря, і знову опинився на підлозі, отримавши сильний удар у груди.
   —	Швидше! Це демон! — закричав знадвору Штепа. —
Швидше, довго вона так не витримає, серце розірветься.
   З горла дівчини вирвалося моторошне виття, її тіло вигнулося дугою, майже достаючи головою до п'ят, а на вустах проступила густа жовтава піна.
   —	Не дивіться їй у вічі! Не розмовляйте з нею, — кричав
чаклун. — І, заради усього святого, поспішайте. Демон не може
бути на освяченій землі, а зараз він і дівчина — одне ціле. Ще
хвилина — і вона помре!
   Священик, ламаючи сірники, намагався запалити свічку перед іконою Божої Матері, але та ніяк не хотіла горіти.
   В обличчя Сашкові щось бризнуло. Він машинально витерся й побачив на долоні кров. Скотч, яким було зв'язано дівчину, розрізав її шкіру, мов бритва.
   Нарешті вдалося підтягнути її до вівтаря. Блідий священик, плутаючись, читав «Отче наш», і вогник свічки зрадниць-ки висвічував вираз жаху на його обличчі.
    Звіряче ревіння, що виривалося з грудей дівчини, змінилося добірною лайкою. Хрипкий бас крив і священика, і чаклуна,
   
і Макса із Сашком такими словами, яких не почуєш навіть серед останніх покидьків. Дівчина на мить завмерла, а потім, наче зібравшись із силами, знову забилася в конвульсіях. Проте на цей раз, як здалося Івченкові, опір нещасної був уже не таким сильним. Принаймні тепер вони з Максом тримали її без особливих труднощів.
   Священик закінчив одну молитву і відразу почав нову. В його руці з'явилося причастя. Дівчина відвернулася, та Макс силоміць повернув її голову назад, і Іван Андрійович заштовхав причастя до її пересохлого рота.
   Дівчина виплюнула крихітний шматочок, наче він обпалив їй язика, і заплакала, бурмочучи щось богохульне вже зовсім тихо.
   Отець Іван був наполегливим. Перехрестивши дівчину, він знову, за допомогою Макса, поклав причастя їй до рота. І хоча вона майже одразу знову його виплюнула, було помітно, що священику поступово вдається перемагати страшного паразита, котрий оселився в її тілі.
   Полонянка продовжувала лаятися, плакала, однак пручалася вже не так заповзято.
   Чи то отець Іван не був щирий, стверджуючи, що не вміє виганяти демонів, чи то інтуїтивно йому вдалося знайти необхідний обряд і молитви, проте поступово дівчина затихала. її дихання ставало рівним, м'язи вже не розривали мимовільні судоми, і Сашко з Максом нарешті змогли перевести подих.
   Нарешті дівчина смикнулася востаннє, неголосно скрикнула і розслабилася. З її носа тонкою цівкою потекла чорна кров.
—	Невже... все?
Сашко приклав палець до її сонної артерії.
—	Ні, жива.
   У тиші, яка настала, він раптом почув її рівне спокійне дихання.
— Та вона спить! — здивовано вигукнув Баринов.
   — Точно, — полегшено видихнув отець Іван і перехрестився. — Слава Богу.
Демон пішов.

   Росія, Кольський півострів, 15 кілометрів на південь від Ревди, село Зеленодол, 17 листопада 20... року. 10.00.
   Вранці біля будинку священика з'явилися непрохані гості. Сашко поклав до кишені пістолет, кивнув Баринову і попрямував до хвіртки.
   З ріденької «денної» темряви до нього рушили дві постаті, що їх було погано видно в мороці.
   —	Ти Івченко, чи що? — грубувато поцікавився кремезний
тип, одягнений у камуфляжну куртку-«афганку».
-Ну...
   Сашко з цікавістю розглядав не його, а іншого чоловіка, котрий поки що стояв кроків за п'ять позаду бойовика.
   На вигляд йому було трохи більше п'ятдесяти. Кругле добродушне обличчя облямовувала коротка «хеменгуеївська» борода. Незнайомець був одягнений у добротний кожух із телячої шкіри й дорогу пижикову шапку.
— Поговорити треба, — сказав хлопець, ховаючи очі.
— Чому саме зі мною?
— Ну... ти ж тут головний.
— Хто тобі сказав? Я лише охоронець.
   — Не мороч голови, майоре, — роздратовано кинув здоровань, — нам усе про тебе відомо, тому не треба нам локшину на вуха вішати.
—І Ну й вирази в тебе, шановний, — усміхнувся Івченко.
—і Які є.
— Угу, відповідно до кількості мізків.
   Сашко відверто збиткувався, провокуючи громила. Він розумів, що цей хлопець — пішак, «шістка», й хотів подивитися, що буде, якщо його вивести із себе, можливо, про щось і бовкне.
Утрутився літній.
— Андрію, відійди.
— А чого він...
— Відійди, — наполіг літній.
   Громило злісно лупнув очима на Івченка й неохоче підкорився.
   Літній наблизився, якусь хвилину розглядав Сашка, немов оцінював, збираючись купувати, і нарешті посміхнувся.
   
   —	Вибачте мого,», помічника, — недоліки виховання. Йому
б тільки кулаками махати.
Сашко здвигнув плечима.
   — Однак він не брехав, коли казав, що нам про вас усе відомо, Олександре, — продовжував літній. — Наприклад, ми знаємо, що ваші керівники вирішили від вас відмовитися. Так, про всяк випадок. Наказ щодо вашого звільнення підписаний ще рік тому, якщо судити з дати під підписом генерала Костян-тинова.
— То й що? — Івченко був спокійний.
— Ні, нічого.
   Літній посміхнувся, навіщось подивився на небо і неквапливо продовжував:
   —	Вашого начальника злякав витік інформації із святая-
святих. Зараз він зайнятий пошуками зрадника й з наших ігор
виведений, що й вимагалося. І щонайголовніше, ми примусили
його вийти на президента. Тепер він сто разів подумає, перш
ніж вам допомагати.
   Старий раптом задоволено реготнув і, сяючи очицями, з удавано-іронічним співчуттям повідомив:
   —	Бідолаха-генерал навіть не підозрює, що зрадник — він
сам. Нам коштувало великих зусиль встановити однобічний
псі-контакт, але тепер за необхідності ми можемо знімати
інформацію просто з його свідомості, в тому числі й цілком
таємну. Ми ось де його тримаємо. — Старий показав жилавий
кулак.
   Сашкові стало гидко. Гидко дивитися на пещене обличчя, схоже на інтелігента-лихваря, в якого з-під його добродушного погляду щоразу просвічується жорсткий вовчий проблиск.
   — Ви прийшли, аби зловтішатися? Мене це мало хвилює, повірте. їдьте краще до Костянтиніва, він вас уважно вислухає.
— Та знаю я...
   —	Цікаво, — в'їдливо сказав Сашко. — А що, коли я
зв'яжуся з генералом та й розповім йому все? Гадаю, Штепа
здатен розібратися, як ви підчепили Костянтиніва і як йому
допомогти.
   —	Та годі вам, — розсміявся літній, — це я так, між іншим
розповів, аби ви уявляли собі наші реальні можливості. Але,
   
між іншим, зв'язатися вам буде складно, бо ваш телефон СБУ відключило, невже не знаєте?
   Напевне якесь збентеження все ж промайнуло на Сашко-вому обличчі, бо сатаніст поблажливо посміхнувся. Ледь-ледь, куточками вуст, але так, щоб Сашко цю посмішку помітив.
   «Цікаво, — подумав Івченко, — а про Макса вони знають? Хто він і звідки? Навряд, інакше цей тип не втримався б від того, аби не ляпнути своїм поганим язиком. До того ж вони знайшли б можливість підставити Макса його начальству. Ні, Бари-нов для них — темна конячка. Це добре».
   —	Я прийшов до вас зовсім для іншого, — сатаніст змінив
тон, у його голосі пролунала запопадливість. — Я хотів би пого
ворити про нашу е-е-е... знайому.
   Серце тенькнуло. Ось воно. Сашко підозрював, навіть напевно знав, для чого прийшли ці люди, і чекав на цю розмову. Чекав і боявся її.
   Він внутрішньо напружився, намагаючись не зрадити себе. Ніяк не можна було показувати свої страх і хвилювання. А він боявся за Наталі, боявся до крижаного ознобу.
-Ну?
—	Як ви розумієте, дівчина в наших руках.
Старий допитливо глянув Івченкові в обличчя й запитав:
— Ви нічого .не хочете мені сказати?
— Ну? — одноманітно повторив Сашко.
   — Не робіть вигляд, що нічого не відбувається, адже нам обом відомо, як усе є насправді.
— Припустимо, — кивнув Сашко, — і чого ж ви хочете?
— Домовитися.
— А хіба є про що?
— Не іронізуйте, це вам не личить.
   — Ви вважаєте, що у вас це вийде? — примружився Івченко. — Гадаю, між нами не може бути жодної розмови.
— Ну чому ж, — заперечив літній.
   Він замовк, копирсаючи сніг носком черевика, потім підвів голову й рвучко запитав:
—	Ви хочете отримати свою кохану назад?
Сашко відвів погляд.

   — Звичайно, хочете, і мені про це відомо, — кинув сатаніст. — І це цілком можливо, повірте мені.
— Вам? Повірити?
   Сашко вдавано розсміявся. І раптом йому стало абсолютно байдуже, як він виглядає перед цим типом, що виражають його обличчя, погляд, жести. Йому було байдуже все. Окрім Наталі.
   — Ну гаразд, — повільно мовив він, — що ж я повинен для цього зробити?
— А хто вам сказав, що ви маєте щось робити?
— Не вважайте мене за ідіота.
   — Та що ви, я й не думав. Що ви скажете, якщо ми повернемо вам дівчину в обмін на ваше слово негайно поїхати звідси. Будь-куди. Звичайно, разом із нею. Жодних перешкод. Я також обіцяю не переслідувати вас. Не тому, що я такий добрий, моя віра виключає такі категорії, просто ви нам нецікаві.
   Сашко мимоволі облизнув сухі вуста. Він зрозумів, що сатаніст не бреше. Успіх сам йшов йому до рук.
   Успіх? Ці люди благодійністю не займаються, просто Сашко їм заважає, і вони вирішили укласти з ним угоду.
— Забирайте дівчину і їдьте звідси. Удвох.
— А Штепа?
Сатаніст скорчив гримасу:
   —	А Штепа нехай залишається, якщо хоче. Він із нашого
кола. Він викрав інформацію, котра не належить нікому з нас
особисто, і тепер... пішов проти тих, хто вважав його своїм бра
том. Це страшна людина, Сашко, в нього нема моральних
принципів, він нікого не пожаліє. Ви його просто не знаєте.
—	А у вас? У вас є моральні принципи?
Збити старого було неможливо.
   —	І у мене їх нема. Але я, на відміну від нього, цього й не
приховую. Ось так...
Він нахилився до Сашка й сказав:
   —	Нехай Штепа залишається, якщо хоче. Це — наша з ним
справа, наша гра, а ви... Ви ж, коли розібратися, звичайний
найманець, такий, як десятки тих, кого тримаємо під рукою ми.
   Голос літнього був неспішний, впевнений. Він огортав, заколисував, переконував...
   
   —	За великим рахунком, Штепі ви більше не потрібні. Він
дістався місця, а тут прибрати його ми не можемо, про це вам
відомо. А вас же, власне, й наймали охоронцем, тому, вважай
те, вашу місію виконано.
   Сашко похитав головою. Це був обман, але розгадати, в чому він, Сашко не міг. Цей старий був із ним відвертий і водночас обдурював.
   Ясно, що сатаністам потрібно вивести його з гри, прибрати за будь-яку ціну. Але навіщо? Чому він настільки важливий? А може, річ зовсім не в ньому?
   Наталі? Однак її можна вивезти силоміць. І, крім того, при Штепі залишиться Макс Баринов. Як бути з ним? Чи у са-таністів є план і відносно Макса?
Є від чого запаморочитися голові...
   Може, дійсно кинути все до дідька? Як-небудь впораються і без нього, а він... врятує Наталі.
   —	Вирішуйте швидше, Олександре. Тінь Люцифера вже по
руч, скоро тут усе перекриють внутрішні війська, і тоді з цього
району навіть миша не прошмигне.
   Сашко мовчав. У душі щеміло. Десь там, глибоко. Там, де колись гніздився монстр, що його вигнали з цього світу.
— То що ви вирішили?
— Я не зроблю цього.
   — Дурня! — фиркнув літній. — Дурня! Від такого не відмовляються. Це безглуздо.
   — Знаєте що! — В Сашкові прокинулася злість. — Я вам сказав, що не зроблю цього. Для вас я навіть пальцем не поворухну!
   — Двісті тисяч, — тихо мовив літній. — Двісті тисяч неоподаткованих доларів у будь-якому банку будь-якої країни. Ти отримаєш кредитну картку негайно. Відмовишся — і ми покінчимо з дівчиною. Клянуся.
   Сашко відвернувся. Плутано метушилися думки. Він повинен, повинен врятувати Наталі, він не пробачить собі, якщо вона загине. Але чи пробачить вона зраду?
Господи, що ж робити? Що робити?
А чи потрібно щось робити взагалі?
Чи не прислухатися до того, що каже йому серце?

   От лише інший голос, такий сильний, владний голос суперечить серцю...
Він почув свій хрипкий, чужий голос:
— Гаразд, я подумаю...
   — Думай, часу тобі — до шістнадцятої нуль-нуль. І ще. Пам'ятай про дівчину. Вона мене цікавить лише остільки-оскільки, сам розумієш. Не дай Бог... Хлопці у нас люблять розважатися...
   Вони пішли, а Сашко ще довго стояв, безтямно дивлячись на небо, пофарбоване ріденькими спалахами північного сяйва.
Прийшов до тями від того, що хтось кликав його.
   Микола Михайлович підійшов, постояв мовчки, потім зітхнув і поклав руку Сашкові на плече.
—	Купували?
Івченко невпевнено здвигнув плечима й скинув його руку.
— Що ти вирішив?  '
   — Гроші обіцяв, — розліпив вуста Сашко, — багато грошей. Обіцяв Наталі повернути. Бреше, мабуть.
   — Ні, не бреше, — тихо заперечив Штепа. — Погодишся, і вони виконають усі обіцянки, вони не розмінюються на дріб'язки.
   — Ви так спокійно про це кажете... Наче вам байдуже, залишуся я чи вийду з гри.
   — Мені не байдуже. Але кожна людина має право на вибір. Я не маю права тримати тебе чи нав'язувати свою волю. Як вирішиш, так і буде. Вирішиш піти — я зрозумію. І радітиму за Наталі. Можливо, попрошу тебе зробити дещо там... Дещо важливе. Ну, а якщо вирішиш залишитися...
— Але ж Аномалія...
   — Доведеться діяти самому, зрештою, є ще Макс. Звичайно, буде важче, але... Тримати тебе я не буду. Можливо, так навіть краще.
   — Дякую, — всміхнувся Сашко, — самі штовхаєте мене до зради. А як я дивитимуся в очі Наталі, ви подумали? Як я житиму після цього?
Він відвернувся.
   —	Досить каратися, — глухо промовив він по паузі. —
Ходімо краще до хати.
   
   Штепа наздогнав його вже на ґанку, взяв під лікоть, притримав.
   —	Одне можу сказати напевне: її обов'язково приведуть до
вівтаря. І для того, щоб тиснути на нас, і...
Він не доказав, та й без того все було очевидно.
—	Обіцяю, я зроблю все, щоб врятувати її.
— І які шанси? Чаклун зітхнув.
— Хтозна, хтозна... Це залежатиме від багатьох обставин. Майже весь час, що залишився до четвертої години, Сашко
провів мов уві сні. Він забився в куток, зіщулився в кріслі й або безтямно дийився на екран телевізора, нічого не бачачи й не слухаючи, або просто сидів, відкинувшись на спину й заплющивши очі. Робив вигляд, що дрімає.
   Одного разу до нього підсів Макс, однак Штепа на нього шикнув, Варинов вийшов і більше в кімнаті не з'являвся. Навіть господарі будинку поводилися незвично тихо й непомітно, хоча, звичайно, їм ніхто нічого не розповідав.
   Сашко злився й на них, і на себе, й на решту світу, такого непростого й ворожого.
   Десь у душі Сашко вже прийняв рішення і знав, що просто тягне час, аби оголосити його самому собі. Рішення, яке його лякало.
   Воно було неправильним. Воно було злочинним. Сашко знав, що до кінця своїх днів жалкуватиме про нього, проте інше виявилося б набагато гіршим. Набагато...
   Він зітхнув, потер налиті втомою повіки й глянув на годинник. За чверть четверта. Біля старої пошти крокує сюди-туди літній чоловік із борідкою. Чи, може, хтось, кого він надіслав замість себе.
   На екрані стрибали, стріляли, билися... Чи то браві американські хлопці в Іраку, чи ти не менш браві російські — в Чечні доводили свою перевагу й невразливість. Іноді навіть щось говорили...
Сашко знову побачив її очі. її обличчя...
Подивився на годинник.
Три хвилини на п'яту.
Він важко підвівся й вимкнув телевізор.

   Росія, Підмосков'я, урядова дача «Кунцево-1», 1 березня 1953 року. 23.55.
   Цього разу він не відчув довгоочікуваного й звичного припливу енергії, як це завжди бувало під час контактів з Ан-тисвітом. Ця енергія давала сили, допомагала останніми роками, незважаючи на вік, жити й працювати навіть інтенсивніше, ніж багато хто з молодих.
   Сталін напівлежав на дивані, його широко розплющені очі дивилися в інший світ, як це бувало десятки й сотні разів у минулому. Тіло скувало знайоме заціпеніння, свідомість була свіжою й ясною, але Йосип відразу зрозумів, що цього разу щось було не так.
   На його виклик прийшов не Друккарга, а всього лише Жругр.
   — Я не кликав тебе, — пробурмотів Йосип замість привітання.
   — Великий Ігва не зміг прийти, — відповів демон, і в його голосі пролунали нотки суму.
— Раніше він завжди приходив.
— Часи змінилися.
   Демон російської великодержавності... Йосип довго вдивлявся в обличчя мешканця Антисвіту, що невловимо змінювалося, на істоту, з якою, так само, як із Друккаргою, спілкувався всі ці роки й відчув, як тривога, яка причаїлася глибоко в грудях, проривається назовні, перетворюючись на переляк.
— Що... Що таке? Чому ви...
   — Вибач, мій дорогий друже, — схилив голову демон, — ми змушені припинити нашу співпрацю, пробач.
   Йосип навіть не одразу зрозумів, про що йдеться, а коли до нього дійшов сенс слів Жругра...
   Переляк змінився розгубленістю, розгубленість — злістю, а злість — образою.
   — Але... Як же так? Ви ж... ви ж обіцяли, ви давали клятву!
   — Мені дуже жаль, Йосипе, але... Це рішення Великого Ігви Друккарги. Коли б це залежало лише від мене...
Жругр помовчав, зітхнув і співчутливо мовив:

   —	Зрозумій, мій друже, Великий Ігва теж не вільний у
своїх рішеннях та вчинках, це політика... Скажу вам по секре
ту, він досі має до вас симпатію, але... У нього вимагають по
ступитися вами.
—	Поступитися?! — гортанно вигукнув Йосип. — Ах ви ж...
   Сталін відчув, як темна хвиля ринула йому в голову, перетворюючись на сліпу лють, нищачи залишки логіки й здорового глузду, що траплялося з ним украй рідко.
   —	Вимагають?! Хто?! Хто може вимагати у володаря цілого
світу? Навіть у мене ніхто не насмілюється «вимагати» — ні
американці, ні англійці! У Великого Ігви вимагають!
   Йосип почув чийсь істеричний регіт і лише за мить зрозумів, що то сміється він сам.
   Жругр, якщо й образився, то вигляду не подав. Він лише розвів руками, чи що там у нього замість рук, і сказав:
—	Я не можу назвати тобі... розповісти тобі всього, пробач.
—	І він послав тебе сказати мені...
Мовчанка.
   Йосип раптом зрозумів, що його просто обдурили. Ці істоти використали його задля досягнення якоїсь своєї мети в його світі, а тепер, коли необхідність у помічниках відпала, просто викидають його, наче річ, яка відслугувала своє.
   Він розлютився. Зараз Йосип був ладен стрибнути на цю тварюку, вчепитися їй у горлянку й душити, душити...
   Але зробити цього він, звичайно ж, не міг. їх розділяли сторіччя, можливо, тисячоліття і багато-багато мільйонів миль. їхні світи були поруч, можливо, навіть один в одному і водночас безкінечно далеко один від одного. Ось тому й знадобився Йосип демонам.
   «Ти теж... — прошепотіло щось. Можливо, це Жругр послав йому цю думку: — Ти теж намагався використати мешканців анти людства, використовував... Без їхньої допомоги, без їхніх порад та участі, без тієї енергії, що її вони тобі давали, хіба зміг би ти перемогти? Ти навіть прагнув їх підкорити, інакше навіщо тобі та скринька, котру ти здобув від медіумів Шамбали? »
   Велика стареча сльоза повільно поповзла по його щоці. Йосип ніяк не міг зрозуміти, за що ж його так. Хіба не виконував
   
він усі прохання чи побажання, а часто й вимоги Друккарги чи Жругра? Хіба змогли б вони досягти тут, на Землі, того, чого досягли, якби не Коба?
   І раптом Йосип немов з усього розгону наштовхнувся на стіну. Він зрозумів, усвідомив, хоч раніше ніколи над цим не замислювався, що насправді йому нічого не відомо про мету цих істот у його власному світі. Зовсім нічого.
   Яка іронія долі! Півжиття Сталін користувався методами своїх потаємних геніїв, змушуючи сотні й тисячі людей наосліп виконувати свою волю, і навіть не підозрював, що він сам — виконавець чужої. Вважав себе вільним, а насправді його вивели в невеличкий тир і поставили перед заздалегідь вивішеними мішенями.
— Будь ласка... — прошепотіли його бліді губи.
   — Мені дуже шкода, — повторив Жругр, — але ти більше не цікавий для Великого Ігви Антисвіту.
   Зображення чужого світу почало темніти, розпливатися, і голос Жругра танув серед березневих зірок, залишаючи образу й відчай.
   «Куди? Чому?! Я не дозволяв іти, ти не можеш!» — хотілося заволати Йосипу, але слова застрягли в горлянці.
   Він зрозумів, що сталося найстрашніше — демони покинули його назавжди. Тепер Коба, хвора сімдесятитрьохрічна людина, без родичів та друзів, яких давно знищив, залишився сам на сам зі світом, котрий був для нього чужим.
   Він зрозумів, що попереду — лише смерть, що не буде ніякої влади над людством, якої він прагнув усі ці роки, переступаючи через мільйони трупів.
   —	Будьте ви прокляті, — шепотів Йосип, повертаючись до
реальності.
   У вікна бив косий березневий дощ, розчиняючи в талій воді останні купки брудного снігу. Тихо скрипіли старі дерева в садку.
   Ніч плакала. Вона любила Йосипа, вона ховала його, його думки, його плани. Вона допомагала йому, як могла. А тепер і вона була безсила.
—	Таж ні!
   Коба підвівся і, човгаючи, поплентався до схованки, в якій тримав скриньку з каменем.
   
—	Ми ще подивимося хто кого. Я змушу вас...
   Остання надія — чорна різьблена скринька, могутній талісман, за допомогою якого древній народ не просто спілкувався з потойбіччям, а володарював над демонами. Не просив, а примушував їх виконувати накази, створювати й убивати так, що, зрештою, вся цивілізація магів та медіумів зникла в жахливому катаклізмі.
   Володіючи скринькою, Йосип так і не зміг розгадати таємницю каменя. Він лише вмів використовувати його для переходу в стан хохха, для встановлення контакту з Ан-тисвітом, однак навчитися володарювати за його допомогою потойбічними силами...
   Іноді йому здавалося, що він ось-ось намацає, віднайде принцип контролю над каменем, проте кожного разу знання вислизало, і могутні сили так і залишалися заручниками талісману.
   —	Я зумію, я зможу... — бурмотів Йосип, — я зрозумію її,
зрозумію...
   Він вилив у склянку півпляшки «Боржомі», випив великими жадібними ковтками і витер сльози, що виступили.
—	Ось так...
   Ключ слухняно ковзнув у потаємну щілину, відкриваючи панель, за якою було сховано дверцята невеликого броньованого сейфа.
—	Ось так...
   Під лункі поштовхи крові в скронях він почав набирати код. Пальці і все тіло погано слухалися, залишені без енергетичного підживлення Антисвіту. Вперше Сталін почувався старим.
   Шум у скронях наростав, пінився, перетворюючись на тугий ниючий біль, котрий, немов металевим обручем, раптом стис голову трохи вище від брів.
—	Швидше, швидше, — мов у лихоманці шепотів Йосип.
   Він раптом з радістю відчув, що цього разу зможе. Ненависть та відчай додавали йому сили. Так, він зможе підкорити собі камінь, розгадати його силу. О, він ще повернеться до Друккарги. Не рабом, а володарем...
   Біль наростав, засліплюючи й розриваючи голову. І тут Йосип з якимось безнадійним відчаєм зрозумів: не встигнути.
   
Не встигнути, це дійсно кінець...
   Світ раптом став нереальним, мов уві сні, хитнувся й поплив. Коба охнув, змахнув руками, шукаючи опору, перевертаючи щось зі столика.
   Дійсність вибухнула коротким болісним шумом у скронях, спалахнула білим, кидаючи Сталіна на підлогу.
   —	О, Господи... — встиг подумати він, перш ніж у нього
ввірвалася щільна, нереально матеріальна чорнота...
   Коли вранці стривожені довгою мовчанкою Хазяїна охоронці вибили двері кабінету, вони знайшли його на підлозі біля розкритого бюро. Поряд валялися склянка та порожня пляшка з-під мінеральної води.
   Сталін був ще живий, проте рухатися й говорити не міг. Іноді він ледь помітно ворушився, намагаючись спертися на руку, але зів'ялі м'язи, що їх скувала раптова хвороба, не слухалися.
   Цілих півгодини ніхто не наважувався торкнутися грізного володаря. Довго не могли знайти лікаря.
   Нарешті нашвидку одягнений лікар прибіг, і Сталіна перенесли на диван, поклавши під голову подушку.
   Він страшно крутив очима, силився щось сказати, але виходило лише нерозбірливе мукання.
   Молоденький охоронець випадково зустрівся поглядом із колишнім господарем величезної імперії і поспіхом відвернувся — така жагуча ненависть, чорний жах і нелюдський відчай горіли в очах старого.
   Розстібнули френч. У кімнаті зібралися вже ледь не всі мешканці дачі, примчали навіть Ворошилов і Берія.
—	Ну, що? — допитувалися вони. — Що?
Чулися притамовані схлипи — хтось із присутніх плакав.
   Лікар кілька болісних хвилин чаклував над тілом, зітхав, ховаючи очі, проте його тремтячі руки були красномовніші за будь-які слова.
Нарешті він розігнувся й приречено прошепотів:
—	Це інсульт.

   Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди, узбережжя Сейдозера, 18 листопада 20... року. 20.30.
   У темряві йти було важко. Раз по раз доводилося обходити величезні, більше схожі на скелі гранітні валуни, які бозна-скільки тисячоліть тому приніс сюди льодовик. Ще важче було долати розсипи гострого, мов бритва, щебеню.
   Кроків за двадцять від подорожніх миготіли якісь блакитні вогники, однак, щойно Івченко зі Штепою наближалися, вони згасали. Сашко ніяк не міг утямити, що то воно таке, доки нарешті не зрозумів, що то світяться верхівки кам'яних валунів.
   — Я теж не знаю, що то за світло, — визнав чаклун, перелазячи через черговий завал. — Ймовірно, побічний ефект від негативної енергії, яка зібралася в районі капища. А коли ми підходимо ближче, її нейтралізує мій захист. Без неї ти б уже давно верещав від болю, тому більше ніж на п'ять кроків від мене не відходь.
   — Жаль, Макса нема, — пробурмотів Івченко, озираючись на понурі чорні скелі, — він нам не завадив би.
   — Я не зміг би захистити вас обох, — пояснив чаклун, — та й дівчину хтось повинен охороняти, не забув?
   Він зупинився, придивився до чогось попереду і скомандував:
—	Сюди.
   Таке враження, що Штепа колись вже тут ходив. Він упевнено орієнтувався в цьому камінному хаосі.
   — У цих місцях побували кілька експедицій, — пошепки розповідав він. — Але до самого капища жодна з них так і не дісталася, я маю на увазі наукові експедиції. А от загін спецвідділу НКВС там побував, і неодноразово. Ні, мабуть, це відомство тоді вже мало назву МДБ.
— А чому ви впевнені, що ми теж дістанемося?
   — Дістанемося... Треба лише знати як. Звичайна людина в цих місцях не виживе й хвилини. Тут така енергетика, що потрібен або спеціальний магічний захист, або техніка.
— А чекісти як дісталися, вони що, мали чаклунів?
   — Ні, — відповів Штепа, хапаючись, аби не впасти, за виступ на камені. — Вони якраз мали техніку. Спеціальні шоломи та інструкції Барченка. Створював він їх для експериментів
   — 
щодо передачі думок на відстань, а вони стали у пригоді для іншого...
   Чаклун вилаявся, перечепившись через гілку якогось північного чагарнику, що ховалася між камінням, крекчучи, потер забите місце і пробурмотів:
   —	Ще добре, що зі смертю Сталіна всю систему стосунків із
демонами потойбічного світу було втрачено, за винятком, зви
чайно, сатаністів. Цей маніяк не довіряв нікому, навіть собі...
Якщо хтось із наступних партійних бонз і вклонявся Люцифе-
ру, то це був лише обряд, справжнє призначення капища забу
те, а інформацію заховано в одному з тайників, де Сталін три
мав особливо важливі документи з особистого архіву. Але він
усе-таки встиг зробити те, що хотіли від нього демони Ан-
тисвіту — перетягнув вівтар Сатани у капище. Хоча я дуже
сумніваюся щодо того, чи відкрило потойбіччя таємницю
вівтаря навіть Йосипові.
   Далеко позаду зринув неясний гук, мов у прорвану запруду пішла вода. Штепа з Івченком озирнулися. Над обрієм здіймалася рідка розсіяна заграва.
— Це вона?
— Так, це Тінь... Скоро буде тут.
—	А що то за звук?
Микола Михайлович гмикнув.
   —	Не знаю. Сумніваюся, що то сама Тінь, можливо, люди
намагаються її зупинити. Тобі не здається, що то гелікоптери?
Сашко прислухався.
—	Можливо.
Вони обійшли чергову скелю і зупинилися.
   Попереду, слабко освітлена далекою загравою, лежала вимощена кругляком дорога, яка йшла до схожих на конуси сопок, що темніли неподалік. Інколи вона зовсім зникала під камінними завалами та лишаями, інколи на ній зяяли залиті водою ями, але, без сумніву, то була давня, можливо, найдавніша дорога.
—	Ну ось, ми вже майже на місці.
   Сашко відчув, як на грудях та руках стягується «гусяча шкіра».
—	Страшно?

Сашко кивнув.
—	Тримайся. І пам'ятай: ні в якому разі не відходь.
Чаклун відвернувся й глухо пробурмотів:
   —	Мої сили теж не безмежні. А там — лише зло і нічого,
крім зла.
   Дорога кривуляла між валунами, ріденьким чагарником, крихітними, більше схожими на ями озерами та промерзлими до самісінького дна болотами, що розляглися серед неглибоких котловин.
   Верхівки валунів сяяли примарним фіалковим світлом, проте воно, здавалося, ще більше згущувало непроглядну темряву й робило пейзаж ще зловіснішим, ніж він був.
   Доводилося йти майже навпомацки, ліхтарики Сашко зі Штепою вмикати остерігалися. Здавалося, вони йдуть цілу вічність, а чорні туші сопок так і не наблизилися. Минуло двадцять хвилин відтоді, як вони ступили на цю дорогу.
   Тиша стояла настільки щільна, що, коли зупинитися, починало здаватися, що на цілій планеті, крім них, не залишилося жодної живої істоти. Гул із боку Аномалії якось непомітно вщух, і навіть вітер, здавалося, помер назавжди.
   Раптом дорога круто повернула й пірнула вниз. Подорожні опинилися в глибокій котловині, стіни якої, здіймаючись майже вертикально, закривали півнеба.
   Конуси сопок опинилися зовсім поруч. Вони були всередині котловини, закриваючи протилежний її бік, а їхні верхівки стриміли над краями цієї природної западини.
   Абриси сопок були настільки чіткі, що здавалося, буцімто кам'яних велетів вирізано з паперу під шаблон та наліплено на стіну, освітлену ледь помітним зеленкувато-жовтавим світлом.
   Освітлену? Сашко зауважив, що навколо сопок дійсно розсіяно мінливе сяйво. Минуло не менше хвилини, перш ніж він зрозумів, що то світяться самі сопки.
   —	Ніякі то не сопки, — немов почувши його думки, пояс
нив чаклун. — То енергосистема капища, штучні споруди,
щось на зразок накопичувачів енергії. Ану, на що вони схожі?
Сашко силувано посміхнувся:
   —	Ви хочете сказати, що вони схожі на єгипетські
піраміди?
   
   —	Я не хочу сказати, а так воно є. Підійдемо ближче, поба
чиш. І принцип дії в них той самий. І ще скажу: підходити до
них не можна, це — смерть.
   Вони обережно рушили далі, і Сашко відчув, як із кожним кроком сяйво міцнішає, наближається, охоплює їх із боків, як із кожним кроком стає важче дихати, немов у повітрі не вистачало кисню.
   Попереду праворуч щось забіліло. Івченко напружився і вже зробив був крок у той бік, однак Штепа ревонув:
—	Назад!
Сашко відсахнувся.
   —	Жити набридло? Забув, про що я казав? Лише відійди, і
з тобою буде те саме, що й з тим бідолашним оленем. Невже не
відчуваєш?
   Сашко відчував. Щось клубочилося довкола, повзло, жило між камінням, невидиме й смертельно небезпечне. Ні, не так. У тім-то й річ, що не жило. Але й мертвим воно не було.
   Поступово сяйво щільнішало. Можна було вже розрізнити предмети кроків за двадцять-тридцять.
   — А тепер тихо, — прошепотів Штепа, зупиняючись і хапаючи Сашка за рукав. — Ми прийшли.
— Куди?
   — Бачиш он той камінь, схожий на розколотий горіх? За ним — капище.
   Сашко подивився туди, звідки в нічне небо піднімався добре помітний стовп зеленкувато-жовтавого світла. За каменем угадувалася велика низина, залита сяйвом, мов туманом.
   В якусь мить він відчув, як до нього всередину заповзає щось липке. Відчуття, яке важко передати. Не страх, не хвилювання, не злість. Суміш усіх цих відчуттів та багатьох, багатьох інших, чорних, негативних, які зазвичай людина прагне сховати подалі. Навіть від самого себе.
   До горла підкотилася нудота, породила запаморочення, зробила ноги ватяними, не здатними навіть на найменше зусилля. Здавалося, піраміди довкола почали рухатися, накочуватися всією своєю масою. Івченко ледь тримався на ногах.
—	Нічого, потерпи, скоро полегшає.

   Микола Михайлович дістав з-за пазухи шкіряний мішечок на довгій шворці.
— Одягни на шию.
— Що це? — Сашко помацав м'яку кульку.
   —	Обережніше, не роздави. Це талісман, відьомський
оберіг, який захищає від чорної енергії чарів. Повісь під одяг і
стеж, аби він постійно був на животі.
   Поки Івченко засовував оберіг під светра, чаклун сидів, притулившись до каменя, і до чогось дослухався. Обличчя його було настільки зосередженим та відсутнім, що Сашкові на мить здалося — перед ним зовсім не знайома людина.
Хвилин через п'ять Штепа вийшов із трансу і пробурмотів:
— Четверо.
— Що «четверо?» — не зрозумів Сашко.
— Четверо охоронців біля вівтаря.
— І що робитимемо? Адже прибрати їх не можна?
— Не можна. Зробимо інакше.
    Вони підійшли ближче, чаклун зупинив супутника й прошепотів:
—	Тепер тихо, вони зовсім поруч.
   Чаклун підкрався до купи каміння, що затуляла низину, й обережно визирнув. Злившись з валунами, він уважно роздивився простір перед собою, потім відповз назад, важко підвівся й задоволено сказав:
   —	Так, четверо. Зібралися разом і щось жують. Усі — в шо
ломах Барченка.
Він гмикнув і журливо похитав головою:
— Як можна їсти тут?
— Я подивлюся?
   — Не варто. Посидь тут, за хвилину вони спатимуть. Це добре, що вони всі разом зібралися, легше буде з ними впоратися.
   Чаклун запхав руку під куртку і витягнув невелику пошарпану книжечку.
   —	Якби я бачив їхні очі, було б легше. Відійди на кілька
кроків, мені потрібно зосередитися.
   Минула хвилина, друга. Чаклун, стуливши повіки, шепотів якісь заклинання, зрідка заглядаючи в книжечку.
   
   Сяйво, що виходило від Аномалії, вже не просто освітлювало обрій на півдні, воно зросло, перетворившись на справжню зелену заграву. Воно тягнулося до місця, де зараз були Сашко зі Штепою. Скоро воно буде тут. Скоро...
   Сашко мерзлякувато зіщулився і раптом усвідомив, що й справді стало холодніше. Заклинання сколихнули енергію, яка стояла між скелями, темними протягами, що дихали кригою, вона стікалася до чаклуна, проходила крізь нього, формуючись у щось незнайоме й одночасно, Сашко знав це, саме в те, що було потрібне Штепі.
   Немов граючись з невидимими нитками, чаклун спрямував це щось у той бік, де були охоронці.
   Сашко уявив себе на їхньому місці, уявив, як це заповзає в нього, й гидливо пересмикнув плечима.
   —	Усе, — через якийсь час пробурмотів чаклун, — вони
сплять. Ходімо.
   Ледь стримуючи хвилювання та страх, що прокидався, Сашко попрямував за ним. Вони вийшли на край низини й зупинилися.
—	Ось він, вівтар Сатани...
   Сашко ошелешено дивився на те, що відкрилося його поглядові, не вірячи власним очам.
— Та це ж... Воно схоже на...
   — На мавзолей Леніна? Так. Тільки це не мавзолей, воно набагато страшніше й небезпечніше за гранітний склеп.
— Незбагненно...
   Сашко із захопленням та страхом розглядав величезну, набагато більшу за розмірами, ніж знаменита гробниця, споруду.
   Вона була точною копією мавзолею, квадратна, в основі сягала майже сорок метрів, а у висоту — двадцять. Грубо обтесані камені було покладено настільки щільно, що вівтар здавався монолітом.
   — Це і є знаменитий Парфянський вівтар. Колись він стояв у храмі Зевса, який знаходився на північному заході Малої Азії. Вже у християнські часи вівтар використовували в своїх обрядах із людськими жертвоприношеннями прихильники Сатани. Тоді ж він і отримав свою моторошну назву.
— А як він з'явився тут?
— 
   —	Свого часу Гітлер, котрий теж захоплювався окультиз
мом, наказав привезти його до Німеччини. Німецькі археологи
знайшли вівтар і під посиленою охороною відправили до рейху,
де він і зберігався в одному з музеїв до сорок четвертого року.
Ходять легенди, начебто Адольф любив відпочивати біля ньо
го. Під час радянського наступу вівтар зник. І ось він тут.
Сашко все ще розглядав кам'яного велета.
— Як же його сюди доправили? Ані ріки, ані дороги...
   — Про це ми вже ніколи не дізнаємося. Мабуть, ті, хто це зробили, лежать десь неподалік під мохом. А їхніх катів прибрали в іншому місці в інший спосіб. Сталін умів замітати сліди.
   Чорна туша вівтаря викликала не страх — трепет. І ще Сашко знав, що, коли торкнеться його, вівтар уб'є. Вб'є й кине у неминуче й бездонне зло.
   Він насилу ковтнув. Горло пересохло, заважало дихати й говорити. Сашко схопив жменю снігу і вкинув у рот, проте відразу ж виплюнув: волога була гіркою, мов жовч.
   —	Не роби цього, — попередив Штепа, — постарайся навіть
не торкатися тут ні до чого. Тут усе настільки просякнуте
енергією зла, що тебе може просто «висмоктати», навіть не за
уважиш, як це станеться.
   Сашко гидливо труснув рукою, відкидаючи геть грудку снігу, яка сочилася талою водою, і витер долоню об штани.
—	Іди сюди.
   Метрів за п'ятнадцять від вівтаря плавними уступами піднімалося невеличке підвищення з пласкою верхівкою. Микола Михайлович та Сашко залізли нагору, чаклун витяг одне зі своїх магічних лез і окреслив велике коло, всередині якого вони й опинилися.
— Навіщо це?
   — Скоро тут будуть сатаністи. — Чаклун викреслював лезом кабалістичні знаки навколо лінії. — Я зроблю так, що вони нас не побачать.
— Шапка-невидимка?
   — Щось на зразок. За лінію не виходь. І взагалі, намагайся не робити зайвих рухів. їм відомо, що ми маємо прийти, вони не знають лише, коли, для цього й охоронців залишили. Сюди ж приведуть і дівчат. Я переконаний, що Наталі буде з ними.
   — 
   Сашко здригнувся. Це було неймовірно, однак він зовсім забув про дівчину! Якби Штепа не згадав про неї...
Івченко щосили стиснув кулаки.
   Навіть страшно помислити, що вона опиниться тут, серед тих страшних людей. Навіть просто бути поряд із ворожим, сповненим злої енергії камінням, відчувати, як рухаються, сплітаються навколо тебе безформні, повні ворожості й агресії тіні, було нестерпно.
   «Цікаво, — думав Сашко, спрямувавши погляд на валун-піраміду, який світився мінливою зеленкуватою енергією, — наскільки мене вистачить? Чи, може, я вже божевільний?»
   Він намацав флягу, яку поклав йому до кишені Макс. Позбавлений смаку коньяк потік у шлунок, мов тепла вода, викликавши неприємну нудоту.
   Івченко зажмурився й мотнув головою, проштовхуючи застряглу десь біля серця грудку.
   Коньяк допоміг. Принаймні вже не хотілося вити від жаху та відрази.
   Чаклун сидів, спершись спиною об валун і заплющивши очі, й щось шепотів. Сашко бачив, як ворушилися його вуста. Невже молився?
   Він глянув на вівтар, на чорний прямокутник входу біля основи величезної кам'яної брили, який було добре видно.
   —	Ми що, так і сидітимемо тут? — запитав Івченко, із
сумнівом міряючи поглядом відстань до входу в піраміду.
Штепа розплющив очі.
— Га?
   — Якщо вони ввійдуть всередину й виставлять біля входу охорону, пробитися вслід за ними ми не зможемо.
   — Ні, вони туди не підуть. Туди не можна. Нікому не можна. Там — уже територія Сатани. А обряд відбуватиметься на верхівці вівтаря. Бачиш он той майданчик?
   Так, звідси добре було видно пласку верхівку вівтаря з невеликим підвищенням у центрі.
— Ви все знаєте...
— Не забувай, я — один із них. Був донедавна.
— І що ж трапилося?
Микола Михайлович знизав плечима:

   — Нічого. Мій дід після того, як пішов за кордон, став збирати матеріали... на цю тему. І невдовзі з'ясував, що існує глибоко законспірована організація, товариство Чорних магів, які готують пришестя Антихриста. Кілька сотень, а може, й тисяч років вони слугували Люциферові тут, на Землі, робили все для вкорінення зла. Мій дід дізнався про існування таємного ордену Внутрішнього Кола в ієрархії посвячених, до якого входили найсильніші чаклуни. Сам він не зміг проникнути в нього, але мій батько вже був одним із вищих у ієрархії посвячених, так само, як і я.
— Як це йому вдалося?
   — Це довга історія. Ти про все дізнаєшся пізніше. Я залишив усі документи, всі відомості, які вдалося накопичити. Скажу лише, що мій дід вивчав таємні науки протягом сорока років. Його знання успадкував батько, а від нього — я.
   — Я не про це. Не ходили ж вони вулицями з оголошенням на грудях «Хочу до сатаністів».
Штепа усміхнувся.
   — Ну, тут якраз усе просто. Треба лише знати, де шукати. Можна вийти на сатаністів, але це шлях обхідний, більшість з їхніх гутів — жалюгідні романтики й збоченці, любителі гострих відчуттів. А ось масони — інша річ. Практично всі ложі так чи інак контролюються Внутрішнім Колом.
— Дивіться...
   Охоронці заворушилися, встали і, мов нічого й не було, розійшлися по своїх місцях. Певне, вони так і не зрозуміли, що з ними трапилося.
   — А нічого не буде? Я маю на увазі те, що ви зробили з ними. Адже ви казали, що чаклувати не можна.
   — А, — безтурботно махнув рукою Штепа, — тут — можна. Я використав енергію самого капища, тож нічого не трапиться.
Він прислухався й підняв руку.
—	Тихо... Здається, йдуть.
   Тепер і Сашко чув низький монотонний гул чи бурмотіння, яке поступово наближалося, посилювалося, проштовхуючись поміж пірамідами.
   І ось з-за вівтаря з'явилася процесія дивно й різноманітно одягнених людей. Звуки, які Сашко сприйняв за гул, насправді були молитвою, що її співали сатаністи.
   
   Від цього вібруючого на низьких нотах звуку гидко занило внизу живота. Сашко ковтнув тягучу солону слину й стиснув руків'я ножа, якого, виходячи з дому, потайки від Штепи, заткнув за пояса.
   Попереду натовпу йшли три старці, однаково бородаті, в однакових просторих білих балахонах, з важкими золотими медальйонами на грудях. Лише в одного з них у руках був довгий різьблений посох.
   Як не вдивлявся Івченко, але чаклуна, якого вони з Максом зустріли під час нападу на сатаністів, так і не побачив. Мабуть, зіткнення з оперативниками, а потім із розлюченим енергетичним полем для нього не минулося.
   А ось баби, під ноги яких Макс кидав «Полум'я», були. Сашко усміхнувся: живучими виявилися старенькі.
   Чаклуни в білому зупинилися біля входу до вівтаря. За ними стали інші посвячені в білих плащах, які здавалися зеленкуватими в сяйві Аномалії, що наближалася.
   Один із старих, той, що із жезлом, щось гортанно вигукнув, натовп заспівав голосніше, і від цих звуків піраміда вівтаря раптом почала вібрувати, ніби осяялась зсередини.
   — Це Великий магістр, — прошепотів Штепа, — той, що з посохом влади.
— Ех, пристукнути б його...
— Тихіше.
— Вони ж нас не бачать.
— Не бачать, проте можуть почути. їм відомо, що ми тут.
— Чому ж вони спочатку не спробують нас знайти?
   — Навіщо? Я поки що безсилий. Я не можу зупинити пологи, не можу стати до бою з Великим магістром, він для цього надто сильний. В його розпорядженні весь потенціал капища й вівтаря, до того ж йому допомагатиме Антихрист. Навіть в утробі, ще не народившись, він на порядок сильніший за всіх чаклунів разом узятих.
— То він може нас виявити.
— А оце вже не в його силах, — таємниче посміхнувся Штепа.
— І що ви робитимете?
   — Тихо... Чекатиму. Лише невеличкий період часу, відразу після народження, поки він ще не випив напій ініціації, Антихрист вразливий. А тепер не заважай.
   — 
   З-поза вівтаря з'являлися все нові й нові люди, їх було вже понад тридцять: кілька відьом у строкатому одязі, обвішаному безліччю амулетів та стрічок, охоронці з довгими палицями, послушники Внутрішнього Кола, які з цікавістю озиралися навкруги.
   І раптом Сашко ледь не скрикнув: на майданчик перед вівтарем вивели чотирьох дівчат, в одній з яких він упізнав Наталі.
— Он вона, — гаряче зашепотів Сашко.
— Тихо, бачу.
— Треба щось робити!
— Зарано. Ти краще туди поглянь.
   Микола Михайлович показав на завішені ноші, які несли кілька міцних чоловіків.
— Що це?
— Побачиш.
   Носильники зупинилися біля Великого магістра, опустили паланкін на землю, і всі присутні, крім охоронців, які оточили вівтар, опустилися на коліна, схиливши голови перед кремезною жінкою, яка була всередині.
   Коли вона за допомогою двох відьом вийшла, Сашко побачив, що ця повнота — ілюзія, викликана примарним освітленням. Насправді жінка була вагітна.
Великий магістр тріумфально здійняв посох.
   —	Вітаю тебе, о мати того, хто сповістить нам про пришестя
величного духа світла, чиє дихання створює й руйнує світи,
чий погляд жахливий і прекрасний, чий дух могутній і без
смертний! Того, хто знищить брехню і дволикість розіп'ятого,
хто відкриє людині її справжню сутність і призначення. Вітаю
тебе, о, незрівнянна Маріє!
Він знову вклонився, відступив, і жінка, важко перевалюючись, у супроводі старих приречено рушила до вівтаря. «Цікаво, як її туди підніматимуть?»
—	Там є сходи, їх звідси не видно, — пояснив Штепа.
Сашко перевів погляд на Наталі, котра разом із рештою
дівчат стояла біля підніжжя вівтаря. Зелено-жовте сяйво Тіні, яка наближалася, грало на їхніх обличчях, перетворюючи на маски, по яких не можна було прочитати жодних почуттів.

—	Уже скоро... — прошепотів чаклун.
   Заграва залила півнеба. Було видно й саму Тінь, — блідо-жовті, схожі на грозові хмари маси, що виходили з-за обрію. В якусь мить, неначе прорвало невидиму перепону, в небі пролунав глухий важкий рокіт, який перекочувався, неквапливо наближаючись до капища.
   — Миколо Михайловичу, там забагато охоронців, — прошепотів Івченко, дивлячись на вівтар, — ми не впораємося. А якщо Наталі переведуть нагору, то й поготів.
   — Вона поки що залишиться внизу, а там... а там подивимося.
   Штепа говорив спокійно, наче йому був відомий увесь сценарій дійства від початку до кінця. А може, сам цей сценарій і писав...
   У цю мить на верхівці вівтаря з'явилася постать Великого магістра, а слідом за ним на майданчик вийшли два послушники та три відьми, які вивели вагітну жінку.
   — Дивися уважно, — прошепотів чаклун, стискаючи Саш-кову руку. — Дивись і запам'ятовуй. Зараз почнеться. До речі, кожна з цих приємних дам, які зараз нагорі, та й, мабуть, послушники за своєю магічною силою не поступаються мені. А вже сам магістр...
— Тоді як же ви...
   Закінчити Сашко не встиг. Долоня Штепи опинилася в нього на голові. Крижана долоня.
   Івченко смикнувся, проте холод уже зробив свою справу, розплився по тілу, проникаючи в м'язи, заморожуючи кров у жилах, уповільнюючи думки...
   —	Пробач, Сашко, — почув він мов уві сні, — пробач, але
інакше я не можу. Пробач...
   Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди, узбережжя Сейдозера, 18 листопада 20... року. 23.45.
Жінка народжувала.
    її оголене, з потворно здутим животом, який ворушився, тіло, прив'язане до кам'яного підвищення поміж сатаністів,
   
що заклопотано метушилися, звивалося від болю; здіймалося, наче пнулося до жовтавого неба, яке кипіло, мов під час грози, коротко спалахуючи синіми блискавицями.
   Там збиралося із силами, накопичувалося, готове впасти на землю всепоглинаючим невидимим вогнем, який ніс муки, Зло. Жах, від якого нема порятунку.
Жінка народжувала.
   Коло неї метушилися відьми, Великий магістр із посохом в одній руці й чашею в іншій, закинувши голову, вигукував латиною заклинання, у відповідь на яку рокіт у небі поступово переростав у ревіння. Хмари густішали, набирали якихось впорядкованих, повних моторошної гармонії форм, тремтіли. І тремтіння це передавалося і вівтарю, і каменям-пірамідам навколо нього, і звичайним грубим брилам. Краплі темної сили, які гостро й відразливо пахли, проступали на їх боках.
   Сашко все це бачив, чув, однак поворухнутися не міг. Важко було навіть дихати. Замкнені в черепі думки прагнули руху й натикалися на товсту непроникну стіну. Сашко не міг надіслати своєму катові, який спокійно спостерігав за тим, що відбувалося на вівтарі, ненависний, сповнений прокляття погляд.
Жінка народжувала.
   Зойки її потопали, в'язнули в тужливих заклинаннях, які спліталися в безкінечний і безладний візерунок, у гудінні грози, яка наближалася, забиваючи тонке комарине дзижчання гелікоптерів.
   Спів чаклуна в білому ставав голоснішим, тепер уже було чути не лише окремі слова, а й цілі куплети. З чорного каміння виповзало Зло, сідало перед вівтарем і, зачаївши подих, слухало заклик до вшанування, раділо благій звістці про народження нового світу.
   Так, народження. Великий магістр раптом увірвав спів, рвучко озирнувся на породіллю й тріумфально здійняв руки, опускаючись на коліна перед криваво-рожевим шматком плоті, який простягала йому відьма.
   — О, великий Антихристе, вітаю тебе з приходом у твій світ, у світ твого всемогутнього батька! — вигукнув Великий магістр чомусь англійською.
   
   Щось було не так, не вистачало чогось важливого. Уповільнені думки Івченка не могли зрозуміти, чого саме, і водночас він добре знав, що з дитиною не все гаразд.
   Крику! Немовля не кричало, не плакало. Воно мовчки крутило головою, розглядаючи людей і небо, насичене злою й такою рідною для нього силою.
   Очей дитини на такий відстані видно не було, проте Івченко готовий був заприсягтися, що він цілком розумний, оцінюючий, владний.
І був радий, що не бачить того погляду.
   Сашко намагався побороти заціпеніння, підкорити собі м'язи, викинути холод, який засів усередині, аби ввігнати ножа в спину зрадникові, а потім кинутися до вівтаря, вбиваючи направо й наліво, сіючи паніку й жах, вгризаючись зубами в чужі страшні обличчя, й, можливо, загинути, аби тільки не дивитися на це безпорадно й тупо, знесилюючись від жаху.
   — Дивися, — шепотів йому на вухо Штепа, — дивися туди й запам'ятовуй. Гарненько запам'ятовуй, на все життя. Ось що це таке. Вчися це ненавидіти, вчися справжньої ненависті...
   Грізні важкі хмари висіли вже просто над вівтарем. Вони клубочилися очікуванням, пнулися до того, хто вдивлявся з рук баби-повитухи в очі зірок, прихованих за цими хмарами. Зірок чужого світу, чужого Всесвіту.
   Великий магістр гортанно вигукнув, здійняв руки до низького плинного неба, і воно, грізно бурмочучи, потягнулося до верхівки вівтаря, ще нерішуче, повільно, огортаючи її напівпрозорим туманом.
   Земля здригнулася. Десь у її глибинах народився вітер,
здійнявся, вирвався на волю, пронісся над самою поверхнею,
змусивши каміння стогнати.	*
   Сашко був готовий закричати. Він заволав би від чорного крижаного жаху, який несла із собою буря, коли б міг поворухнути вустами.
   Скелі прокинулися, випустили із себе чорні потворні тіні. Увесь жах дитячих страхів та нічних кошмарів.
   Важко застогнала земля, намагаючись відвернутися від гарячого дихання Зла, що схилилося над нею.
   
Тінь Люцифера	239
   —	Час! — вигукнув Великий магістр, даючи знак помічни
кам, які стояли внизу.
   Охоронці підхопили дівчат попід руки й повільно повели нагору. Наталі йшла, низько опустивши голову, не роззираючись, і, здавалося, майже не розуміла, де знаходиться і що з нею відбувається.
   Невелика групка скоро дісталася верхівки вівтаря і приєдналася до Великого магістра. На майданчику стало тісно. Люди скупчилися разом, прикриваючи обличчя від рвучкого вітру й напружено вдивляючись у небо.
   Сашкові здалося, що з хмар просто на верхівку спускається щільна яскрава куля, яка ховалася за чорною завісою.
   Жінка ще лежала, прив'язана до кам'яного підвищення. Новонародженого поклали на його верхівку, просто на голе каміння.
   Сашко з якимсь тупим подивом помітив, що пуповину досі не перерізано, і вона тягнеться до оголеного тіла матері, обвиває її, душить у безжальних обіймах, відбираючи останні крихти сил.
   «Яка довга...» — мляво подумав Сашко, спостерігаючи, як Великий магістр нахиляється над жінкою, що вмирала.
   І раптом старий, схопившись за пуповину, щосили смикнув її, мов кущ бур'яну. Страшний зойк жінки здійнявся в небо, відбився від скель, від каміння, від сердець людей, які байдуже дивилися на те, що відбувалося, і згас, загубившись серед фіалкових спалахів, які зароджувалися в хмарах.
   Великий магістр вихопив із зморщок балахона ніж, кілька разів махнув лезом, що тьмяно виблискувало на тлі сяйва, і тіло мертвої матері, яка так і не торкнулася свого страшного дитяти, впало на один із уступів піраміди. Послушники, які там стояли, підхопили його, розкачали й кинули до підніжжя вівтаря.
   —	О велика мати, возрадуйся величі того, хто прийшов у
цей світ через лоно твоє! — прокричав зверху старий, кидаючи
вслід їй закривавлену грудку.
   Темрява вила й реготала. Вило й реготало чорне ніщо, яке ховалося в казані Аномалії, що ревіла, нуртуючи, вихлюпуючи жовту піну жаху.
   
   Сашко хотів заплющити очі, щоб не збожеволіти, але не зміг. Проклятий чаклун відібрав у нього навіть це, позбавив здатності рухатися й дихати самостійно, цілком підкорив собі, своїм брудним думкам і меті. Лише серце, нікому не підвладне серце, шалено билося об ребра, ладне розірватися від горя й жаху.
   Великий магістр підняв над головою бронзову чашу, в якій важко колихався густий темний узвар, розбавлений кров'ю нещасної породіллі.
   Чаклун обережно поставив чашу на каміння біля своїх ніг і, задерши голову, заволав:
   —	Великий отче наш і володарю, великий і пресвітлий анге
ле Люцифере, що дає життя кожній з тварей підмісячного світу
і забирає її; ти, той, що летить на крилах вітрів, породжених то
бою; ти, той, що кидає води небес та висушує моря; ти, той, що
створює часи й пронизує простір духом своїм, будь благословен
ний!
   Світ сколихнувся. Казан Аномалії, який клубочився злом та силою, відповів на цей поклик, заклекотів, хмари спінилися, повільно витягаючись у величезний, до самих зірок смерч, на кінці котрого, як крапля розтопленого металу, висіла важка сяюча куля.
   Скільки це тривало? Кілька секунд? Кілька років? Звідкись із чужого світу раптом випірнув крихітний на тлі тіні літак.
   Сашко хотів закричати, застерегти, проте змушений був лише дивитися, як смерч, повільно крутячись, викинув блискав-ку-мацака і схопив літак. Свист реактивного двигуна затих, однак сталева машкара не впала, а, задерши носа, натужно ввійшла в брудно-жовту стіну і зникла.
Бризнула кров.
Бризнула кров!
Бризнула кров!!!
   Великий магістр стояв навколішках, притискаючи до скривавленого балахона дівчину, з горла якої до чаші стікала гаряча кров. Його люті, майже безумні очі втупилися в Антихриста, а побілілі вуста бурмотіли одні й ті ж слова:
—	В ім'я отця і сина... В і'мя отця і сина... В ім'я отця...

   На такій відстані, в ревінні вітру та навислого над вівтарем монстра, Івченко не міг його чути. Великого магістра не могли чути навіть ті, хто стояв поруч.
   Проте Сашко чув! І Штепа чув, Івченко це знав, він відчував чаклуна, відчував своєю ненавистю, як собака відчуває свого споконвічного ворога й родича — вовка.
—	В ім'я отця і сина!
   Ніж у руці старого сатаніста заіскрився, загорівся ледь помітним блакитним полум'ям. Він владно змахнув ним, і послушники кинули до його ніг ще одне дівоче тіло. Живе тіло, що здригалося від невідворотного. Юне.
   Помах ножа. Легко, мов шматочок сиру, лезо ріже тонку беззахисну шию, врізається у хребці. Сашко чує хряскіт, чує, як булькає, хлюпає в чашу кров.
—	В ім'я отця і сина...
   Чергова дівчина опиняється перед скривавленою потворою з палаючим поглядом.
—	Наталі!!!
   Сашкові здалося, що його крик чує Всесвіт. Чує Сатана. Чує Бог.
   Бог... Бог? Чому ж... чому ж тоді він не врятує її? Чому він не відгукнеться на цей заклик? Чому навіть вона не чує цього крику, чому слухняно стає навколішки, чому не чує, адже Сашко кричить серцем?!
— Дивися, Сашко, дивися, — шепоче Штепа...
— В ім'я отця і сина... — шепоче сатаніст. Що ж робити? Як її врятувати? Господи...
   Івченко раптом усвідомлює, що Штепа від. самого початку знав, чим усе закінчиться, що саме цього він і прагнув!
   І раптом Сашкові вдалося неможливе. Це наче підняти саму Землю, наче взяти на себе всі людські страждання. Йому все ж вдається заплющити очі. Не дивитися, не бачити, як там...
   Лише кілька секунд. Сатанинська сила знову змусила повіки піднятися, знову прирекла його на муку споглядання.
   Довкола Великого магістра лежали чотири дівочих тіла. Камінням розповзалася темна калюжа, підбираючись до його ніг, однак старий цього не помічав.
   
   Однією рукою він підніс над головою чашу, а іншою — ножа, який палав фіалково.
«Агам, — промайнула думка, — він називається Атам».
   Ще мить, і чаша, так само, як і ніж, спалахнула, шугонула до Аномалії фіолетовими протуберанцями.
   А Тінь Люцифера вже опустилася майже до самого вівтаря, перша блискавка вдарила в його підніжжя, а потім кам'яне громаддя охопив клубок сяючих гадів, уступами потік сіро-блакитний туман, у якому замиготіли тіні монстрів, що народжувалися.
   —	Випий, о великий, силу отця твого і володарюй віднині
над думками й душами людей, які населяють світ твій, доки не
прийде час величного царства Люцифера!
   Послушники дбайливо зняли немовля з підвищення, стали навколішки перед Великим магістром. Той теж опустився на коліна і підніс чашу до вуст Антихриста.
   Сашковим тілом пробігла дрож, підняла волосся, зафарбовуючи його набіло.
   Небесами прокотився сміх. Сміх і задоволене вуркотіння звіра, що ховався по той бік безчасся. Звір був щасливий, наче сам хлебтав із чаші страшне питво.
   Верескнули й зареготали десятки тіней у сірому тумані. Радісно застрибали. Славили нового пророка, славили великий кінець.
   Сашко плакав. Господи, коли б він тільки міг рухатися! Коли б він міг убити себе, Господи!
І тут...
   Він не зрозумів, що трапилося. У центрі Землі народилося глухе гарчання, яке ставало дедалі голоснішим, дедалі лютішим. Каміння затрусилося. Затрусився вівтар. І прокотилося по всьому світу виття, переросло в ревіння, вереск і стихло...
   Кричало немовля. Кричало, мов від болю. Наступної миті воно підняло голову, подивилося палаючими очима в обличчя Великого магістра, змусивши того відсахнутися, затулитися ліктями. Чаша, дзенькнувши, полетіла в безодню.
   —	Ідіот!!! — заревло немовля. — Ідіот, ти все зіпсував! Це не
та кров!!!
   
   Обличчя Антихриста почало змінюватися. Загорілися зеленим очі, шкіра зібгалася, за якусь мить перетворивши його на маленького старця, а потім крихітне тільце спалахнуло й зникло, залишивши на камінні лютий, повзучий шепіт:
—	Будь ти проклятий, Великий магістре Кром!..
   Кілька секунд приголомшений старий сидів, заціпеніло втупившись перед собою, потім його обличчям пробіг переляк, який змінився жахом, розумінням і, нарешті, ненавистю.
   —	ШтепаІ Боллайн!!! — заверещав він, зриваючи голос. —
Боллайн! Я знаю, що ти тут, клятий перевертень! Виходь, ти...
ти...
   Величезна блискавка вдарила в землю зовсім поруч із вівтарем, розбивши на крихти брилу заввишки в людський зріст. Над котловиною ревонув страшний грім.
   —	Боллайн, радій, мерзенний зраднику, що вкусив нас зне
нацька! Радій, ти занапастив усіх нас, ти, підла тварюко, що
плює на закони та клятви!
   Вітер зростав. Ревіння Тіні-смерчу було страшним. Вели чезна струнка воронка почала розпадатися, перетворюючись на безформну хмару, просякнуту енергією, що вийшла на волю.
   Перші її жмути, щойно перетворені Тінню на силу, нікому вже не потрібну, вдарили по капищу, в розкидані низиною піраміди, розносячи їх на друзки, розкидаючи на багато миль кам'яні скалки. Ще й ще.
   Одна з блискавок ударила у вівтар, змела з нього людей, мов пил, рознесла їх на частки, спопелила, задушивши зойки в самому зародку. Однак старий залишився.
—	Боллайн!! — знову заволав він.
   У його крику було стільки болю й муки, що Сашкове серце, яке, здавалося, вже перетворилося на камінь, зайшлося в екстазі радощів. Болісні й солодкі сльози бризнули з очей, хоча Сашко й не знав, та й не міг знати, чому так радіє.
   Горе пішло. Втрату вже не повернеш, не виблагаєш. Та доля дарувала відплату. Господь почув його серце...
   Зовсім поруч з Івченком у каміння вдарила блискавка. Гострі уламки стьобнули скелі, проте захист, що його створив Штепа, подолати не змогли. Уся котловина диміла, земля кипіла, мов по вівтарю вела вогонь артилерійська батарея.
   
   Давнє капище помирало, незаслужено покаране за гріхи й зраду людей, які й не створювали його.
До Сашка долинув сміх. Він повільно повернув голову і...
   Повернув?! Так! Такії Він міг рухатися! Господи, він міг рухатися, отже, міг і...
   Сміявся Штепа. Реготав зневажливо, зловтішно, тріумфуючи. Тріумф цей був замішаний на безмежному болю, і це робило його сміх ще страшнішим.
   Сашко потягнувся до чаклуна, хотів схопити його, вчепитися в горлянку, проте в цю мить Штепа вийшов із магічного кола.
—	А ти гадав, чому я не з'являюся, Кроме?
   Штепа зневажливо сплюнув, змахнув рукою, викинув силу, якою, мов пушинку, віджбурнув кам'яну брилу, що падала зверху, і в'їдливо запитав:
   —	Що, не сподобалася твоєму вилупкові християнська
кров?
Великий магістр заревів. Штепа ще раз сплюнув і посміхнувся:
—	Так, це зробив я, магістре. Я тріумфую й плюю на тебе!
   Росія, Підмосков'я, урядова дача «Кунцево-1», 2 березня 1953 року.
   Він лежав на широкому дивані, прикритий пледом, маленький, якийсь відразу висохлий, беззахисний, жалюгідний.
   Він розумів, що вмирає, і люди, які юрмилися біля його постелі, заходили й виходили з кімнати, вовтузилися з інструментами або впівголоса віддавали розпорядження, що їх раніше віддавав він, теж це розуміли.
   Сталін умирав. Свідомість усе сприймала, він усе розумів, однак ні поворухнутися, ні сказати хоча б слово не міг.
   Бліді, розгублені обличчя Хрущова й Булганіна. Похмуре, стурбоване — Ворошилова. Сумне — Молотова...
   Вуста Берії кривилися в ледь помітній посмішці, за якою ховалися зневага, нетерпіння й хвилювання. Йосип хотів би побачити його очі, він прочитав би по них усе, проте вони боягузливо ховалися за тьмяними скельцями пенсне.
   
Сволота...
   Лаврентій спіймав на собі цей погляд, страшний, сповнений безсилої злості, заметушився й, щось буркнувши собі під носа, вибіг із кімнати.
   Важко... Важко... Нікого поряд. Жодної близької людини. Де вони? Де? Світлана ще не приїхала? Ні, не видно, І Надюші нема... Хоча вона ж...
Усі його покинули, всі зрадили. Обдурили...
І демони не приходять. Вони теж більше не приходять.
   Лише смерть близько. З кожною хвилиною все ближче. Єдина, кому він справді цікавій.
   Господи, як болить серце. Жахний біль розливається по грудях, свинцем перетікає в спину, в лівий лікоть. Дивно, тіла Йосип не відчуває, а біль... Чи це вже заповзла в нього смерть?
   Кімната хитнулася, попливла, так само як перед зустріччю з істотами потойбіччя. На мить крізь паніку прохопилося безглузде «А раптом», та одразу ж згасло, потонуло в яскравому спалаху, що розірвав голову.
   Метушилися лікарі. Професор розігнувся, із сумнівом похитав головою й потягнувся за шприцом.
«Яка сутула в нього спина...»
   Він раптом зрозумів, що дивиться на кімнату звідкись зверху. І на себе теж, на своє мертве тіло. Таке потворне, відразливе тіло.
«І як я міг раніше бути в ньому? Навіщо воно мені?»
   Він відчув надзвичайну легкість і радість. Йосипу було зараз гарно, вперше за багато років.
   Він подивився, як метушаться біля його тіла лікарі, гмикнув про себе й скептично подумав:
«Ну-ну, давайте-давайте... А мені вже час...»
   Йосип знав, що там, нагорі, на нього чекає інший світ, який дарує вічне життя, світ, який не зрівняти з цим, спокій, відчуття, яке не порівняти з жодною владою на землі. Йому треба нагору.
   Йосип піднявся до самої стелі, дивуючись, як йому вдається так природно й легко літати. Мов у дитячих сновидіннях.
   І раптом він наштовхнувся на невидиму пружну перепону, яка відділяла кімнату від решти світу. Перепона прогиналася,
   
вислизала з його пальців, тонка, неміцна, наче Йосип раптом опинився всередині повітряної кульки.
   Спочатку, лише здивований, він штовхнув цю перепону, потім ще раз, уже сильніше, але вона не підкорялася.
   Він знав, що йому треба розірвати її, що лише так він зможе потрапити туди, Йосип шматував її, ламаючи нігті, плачучи від болю й безсилля, шматував і знав, що в нього нічого не вийде.
   А потім Йосип відчув, як його сутність наливається неприємною, непереборною вагою. Його потягло вниз, він не хотів, він прагнув до прозорого бар'єра, але замість того опускався, опускався...
   Кімната зникла. Він опинився серед рухливої чорноти, і в цій чорноті було щось знайоме. Йосип не міг утямити, що саме він упізнавав.
   Чорнота охопила його, сповила, полишивши можливості рухатися й дихати, просочилася всередину, лизнувши багровими відблисками, які пробилися не знати звідки.
   Йосип закричав — він опускався вниз. Моторошна, повна жаху безодня вже не була чорною, вона розливалася малиновим жаром, який був холодний, але обпалював душу. Він знав, він зрозумів, що це...
Страх... Ненависть... Безумство...
   Проти всього цього Йосип відчув себе піщинкою, крихітним шматочком кварцу під владою чорних вітрів. І не було порятунку, нізвідки чекати на допомогу. Нема від кого...
   На мить перед ним промайнуло обличчя, яке колись було рідним. Забуте обличчя. Забуте ім'я. Обличчя жінки, яка, як він думав, зрадила його.
Надя...
   Він заплакав би, якщо б міг. Багато років тому Йосип повинен був визнати, що її вчинок — не зрада. Що вона добровільно віддала за нього життя, як багато-багато інших, але, на відміну від них, вона розуміла, хто він насправді, на що перетворився. І спробувала зупинити в єдино можливий для неї спосіб.
Надя!
   її обличчя почало віддалятися. Йосип потягнувся слідом, він не знав, як це зробити, але він хотів зупинити її, затримати, залишитися з нею.
   
І раптом обличчя Наді перетворилося на інше.
   Лише зараз Йосип побачив, наскільки чужим було обличчя демона, з яким він спілкувався всі ці довгі роки. І вперше Йосип не захотів його бачити.
   Демон посміхнувся. Зблиснули гострі білі ікла. В його очах Йосип побачив свою долю, перед ним нескінченною стрічкою пролягло все його майбутнє. Вічне майбутнє.
   Він заверещав, однак горло, наче воно йому вже не належало, оніміло.
Друккарга зареготав.
   — Вітаю тебе, брате мій, і ласкаво просимо в мій світ. Тепер це й твій дім, рабе мій.
   Темрява випірнула з багрової прірви, хижо плямкнула, схопила Йосипа і потягла вниз.
   І не було порятунку. І не було думок. І відчуттів не було ніяких, крім жаху. І не було людини на ім'я Йосип Джу-гашвілі.
А хто був?
Може, Друккарга це скаже?
   Росія, Кольський півострів, 25 кілометрів на південь від Ревди, узбережжя Сейдозера. 0.45.
   Чаклуни шмагали один одного тугими бичами невидимої енергії. Ревло небо. Буря била капище тисячокілометровими блискавками, кам'яні уламки злітали в шаленіюче небо, грудки полум'я спопеляючим дощем падали на землю, розривали скелі, вихлюпували воду з озера, перетворюючи її на пару.
   Вівтар хитався від ударів сили, що вийшла з-під контролю, здавалося, ще трохи — й він розвалиться, поховавши під собою Великого магістра Крома.
   Сашка захищала прозора сфера, створена Штепою, а от він сам... На майстра Внутрішнього Кола Боллайна падав град каміння, але ніякої шкоди не завдавав.
   Сашко побачив, як Великого магістра раптом відірвало від верхівки вівтаря, розвернуло й кинуло вниз. Штепа переможно скрикнув.
   
   Проте старий якимсь дивом устиг-таки зачепитися за край майданчика, уповільнив падіння й опинився на нижньому уступі.
   Штепа ухилився від каменя, який просвистів повз нього, а коли випрямився, Кром так само стояв на вершині вівтаря, а в його руках горіла зелена куля.
   Сашко, ніби заворожений, спостерігав за поєдинком магів. Ненависть кипіла в обох, і було очевидно, що вони загинуть, знищивши один одного. Загинуть обидва, але останнім — той, чия ненависть виявиться сильнішою.
   Від кулі, що її тримав Великий магістр, до Штепи потягнувся товстий жмут вогню, охопив його тремтячими зелено-жовтими язиками. Штепа глухо застогнав, розвів руки, намагаючись відвести вогонь.
   Великий магістр шугав у повітрі, абсолютно не звертаючи уваги на шалені пориви вітру, його обличчя спотворила напруга, але він накидав на ворога нові й нові щупальця полум'я.
   Штепа спробував розірвати енергетичні пута, його м'язи жахливо напружилися, тіло трусилося, мов у лихоманці, поступово підкоряючись страшному тискові.
   Сашко зрозумів, що Штепі не впоратися. Чаклун був приречений.
   Землю трусило безперервно. Здавалося, її затоплює зеленим вогнем, який спопеляє все живе. Зверху падали величезні брили, підкинуті догори страхітливою енергією, яку вихлюпувала приречена Аномалія.
   Сашко скрикнув й інстинктивно відсахнувся, коли одна з брил, прокресливши в повітрі вогняну дугу, впала просто на нього і завмерла, наштовхнувшись на захист. Похитнувшись, камінь повільно сповз набік.
   Івченко перевів подих. Як довго створена чаклуном сфера здатна опиратися пеклу, що біснувалося навколо?
   Штепа впав навколішки. Сашко бачив, що сили зовсім скоро полишать чаклуна. Він повільно повернувся до Івченка. Спотворені неймовірним зусиллям вуста тремтіли, намагаючись щось сказати.
Страшна мука спалахнула в його очах...
   А Тінь Люцифера вибухнула, ринула на землю велетенськими язиками полум'я. І земля застогнала, скорчилася від нестерпного болю, благаючи про пощаду. Та пощади не було.
   
   Вогняні вихори шматували її, роздирали поверхню озера, що вже просто кипіла, випалювали все живе і на землі, і під землею, і у воді. На десятки кілометрів навкруги не залишалася нічого, крім чорного, випаленого страшним жаром каміння.
   Небесний вогонь ринув на вівтар, обірвавши передсмертний крик Великого магістра, який, захоплений знищенням свого ворога, надто пізно помітив небезпеку й не встиг захиститися.
   Сашко побачив, як спалахує, розчиняється в жовто-зелених протуберанцях тіло моторошного старця, а наступної миті вершина вівтаря була вже порожня.
   Тіло Штепи, звільнене зі смертельних обіймів невидимої енергії, відлетіло назад, майже до Сашкових ніг, і той, навіть не усвідомлюючи, що робить, кинувся на допомогу.
    Івченко задихнувся, не в змозі спіймати спеченими губами хоча б ковток повітря. За межами магічного кола не було нічого, крім жаху й смерті. Вони схопили його, закрутили в стрімкому вирі й кинули в безодню, що гриміла чорнотою.
   Він опам'ятався, лежачи біля того самого каменя, який впав на сферу, що його прикривала.
   Зараз її вже не було. Поруч з Івченком на стоптаний напіврозтоплений сніг, кружляючи в розжареному повітрі, падали великі пластівці сажі.
Сніг?
   Але ж у цьому пеклі не могло зберегтися нічого, крім мертвого гарячого каміння!
   Усе ще погано тямлячи, Сашко піднявся на лікті, скривившись від болю — гострий камінь врізався в його бік.
   Він лежав на крихітному клаптику землі, яку не зачепило сатанинською енергією — мабуть, Аномалія зникла раніше, ніж було знищено захист.
   Сашко почув хрипке, з надривом дихання і побачив Штепу. Чаклун лежав без свідомості, майже торкаючись Сашкових ніг.
   Похитуючись, Івченко підвівся на коліна, підповз до чаклуна, обмацав, мов сліпець, спотворене тіло.
   Йому знадобилося кілька секунд, аби пересвідчитися, що зі Штепою справи кепські. Мабуть, уже наприкінці катастрофи  йому в  груди  влучив  камінь,  строщивши  грудину  й
   
увішавши уламки в легені. На губах чаклуна з'явилася рожева піна.
   Але навіть якби й не було того каменя, шансів у Миколи Михайловича однак не було. Сашко впізнав характерну чорноту, що її залишала Тінь Люцифера на обличчях своїх жертв. Використавши всю свою енергію на боротьбу з Великим магістром, від Аномалії Штепа захиститися вже не зміг...
   Щось ворухнулося в Сашковій душі. Не жаль, не сум — щось інше, отруйне. Штепа був Сашковим ворогом.
Івченко відсунувся.
   О, Господи! Він згадав! Змучена, напівжива від втоми свідомість нарешті опам'яталася, і Сашко зрозумів, що коїлося в його душі.
Наталі!
   Ось що пекло душу! Хвиля ненависті заполонила хлопця. Задихаючись, він схопив Штепу, струсонув і, шалено вдивляючись в його каламутні від болю очі, заволав:
   —	Ти! Ти вбив її! Не та кістлява потвора, а ти! Ти навмисне
дозволив убити її!
   Його лють була безмежною. Сашко навіть не усвідомлював, що ненависть поборола в ньому любов — він зовсім забув про Наталі, жадаючи лише вбити людину, яка занапастила його життя.
Штепа застогнав.
—	У кишені... візьми...
Звідкись з-за обрію долинуло тонке дзижчання двигунів. Сашко  гидливо  відштовхнув  Штепу  й  витер  руки  об куртку.
   —	Здихай і будь проклятий. Нічого мені від тебе не
потрібно, нехай вони згниють, твої папери.
—	Дурень... нічого не зрозумів... вона... вона... лист...
   Штепа закашлявся — з його горла, булькаючи, пішла чорна кров. Сашко не витримав, кинувся до нього, але, не встигнувши навіть доторкнутися, зрозумів: усе.
   У голові паморочилося. Сашко відчув, що втрачає свідомість. Уже майже нічого не бачачи, Івченко обмацав кишені чаклуна й витягнув зім'ятий конверт.
   Гудіння гелікоптерів наближалося. Не мине десяти хвилин, як на землю, обпалену злом, висадиться десант, а слідом підуть
   
десятки машин, всюдиходів, бронетранспортерів. І не сховатися від них, не втекти.
   Сашко подивився на конверт. Він не мав жодних ілюзій щодо своєї долі, знаючи, що його візьмуть і спробують витрусити все до останнього слова, до останньої думки. І конверта він більше, звичайно, не побачить.
   Ламаючи нігті, залишаючи на камені криваві сліди, Сашко з останніх сил рив землю, потім підважив величезний валун і запхав паперовий прямокутничок під брилу, замаскувавши сліди.
   От і все. Залишалося чекати. Колись Сашко повернеться сюди, повернеться й забере того проклятого конверта.
   Через кілька хвилин над котловиною завис «МІ-24» із цілим арсеналом на зовнішній підвісці. Вихор чорного попелу, мов жива істота, шугонув у повітря, спробував атакувати сталеву машину, зв'язати могутні лопаті, які рубали змучене Аномалією небо, проте швидко розсіявся.
   —	Там, внизу, не рухатися! Дочекайтеся рятувальної групи! —
пролунав посилений динаміками голос.
   —	Дочекаюся... — прошепотів Сашко і втратив
свідомість.
ЕПІЛОГ
   Він довго стояв перед входом у неглибоку, майже повністю вкриту дрібним щебенем котло'вину, в якій колись височів вівтар Сатани.
   Тепер його не було. Вівтар уцілів у вогняному вихорі Аномалії, і його вивезли, сховали люди у військовій формі. Хто-зна, де він вилізе на світ Божий наступного разу. Добре, якщо в музеї.
   Про трагедію, яка тут розігралася понад два роки тому, свідчили лише напіврозбиті, обпалені страшним вогнем валуни та чорні плями, які не встигли зарости убогою північною рослинністю.
   Сашко зітхнув. Більше двох років знадобилося йому, щоб вирватися з чіпких лап чужих і своїх спецслужб, сховатися, зникнути з їхнього поля зору.
   
   Він і зараз не був певен, що не «під ковпаком» у якоїсь з розвідок. Хоча... Вони ж отримали всі обіцяні Штепою папери, всі, до єдиного листочка. Крім конверта. Він — не для них. Адже повинен Сашко дізнатися, чому Штепа так учинив з ним і з Наталі... Повинна ж бути причина...
   Сашко рушив уперед і зупинився. Невже зараз усе скінчиться? Нескінченні дні, що він їх провів у слідчих камерах, в палатах психіатричних лікарень, знову в камерах... Допити, допити, допити... Лисячі мордочки репортерів, що чатували надворі... І недовіра... Недовіра...
   Він укотре глянув на сіре небо, на сніг, який злежався за зиму, озирнувся назад, на самотню постать на гребені ближньої сопки.
   Макс підбадьорливо помахав Сашкові рукою, та залишився на місці. Як він сказав, це Сашкова справа. Ніхто не має права йому заважати.
   Сашко глибоко зітхнув, наче перед стрибком у воду, і рішуче ступив на ідеально рівний, майже без снігу майданчик, посеред якого колись стояв вівтар.
   Камінь був на місці. Сашко неквапливо обійшов його і, взявшись за гострий край, спробував зрушити з місця.
   Брила, прикута до землі морозом і власною вагою, ніяк не хотіла підкорятися. Сашко добряче попрацював, перш ніж йому вдалося хоча б поворухнути її. Навіть дивно, як він упорався з такою вагою тоді.
   Він озирнувся в той бік, де залишився Баринов. Покликати? Сашко завагався, а потім приступив до валуна з подвоєною енергією.
   Нарешті край каменя піднявся настільки, що під нього можна було просунути руку.
   Ось він. Сашко тримав конверт зі щільного паперу, в лівому нижньому кутку якого чітко проступила темна пляма. Кров...
   Руки тремтіли. Сашко акуратно поклав конверт на сніг, перевів подих. Дивно, здається, він боїться... Але ж тут нічого нема, не відчувається навіть краплини зла, тієї сили, якою була сповнена ця земля два роки тому.
   З конверта випав маленький блискучий ключик, дзенькнув об каміння. Сашко підняв його, довго розглядав пластмасовий брелок із номером і логотипом банку.
   
   Лист був невеликий — записка з десятка рядків машинопису. Рівні стандартні літери, які не свідчили ані про характер, ані про настрій того, хто писав.
Зібравшись з духом, Івченко почав читати.
   «Пробач мені, Сашко, — мов наяву, почув він тихий спокійний голос Миколи Михайловича, — пробач, що у фатальний час доля звела нас на одному шляху.
   Ти ненавидиш мене і маєш на це право, адже я скалічив твоє життя, позбавивши коханої дівчини.
   Я не маю наміру виправдовуватися, однак хочу, щоб ти зрозумів — смерть Наталі не була марною. Так, я навмисне підставив її під жертовний ніж, усе це було сплановане заздалегідь. Я переконав Великого магістра та його людей у тому, що тримаю нехрещену дівчину заради магічних ритуалів, і, коли ви з Мак-сом викрали ту, кого сатаністи намічали в жертви, Кром вирішив замінити її Наталі.
   Моя провокація вдалася. Антихрист випив крові хрещеної й змушений був забратися.
   Я мусив, зобов'язаний був пожертвувати своєю і її душею за той безмежний гріх, який скоїв мій предок.
   Проклятий до сьомого коліна той, хто відступив від Бога і став на бік темряви. Скоюючи малий гріх, ти стаєш на шлях до великого. Намагаючись виправити те, що було скоєно за його участю, мій дід змушений був перейти на бік темряви й відмовитися від Христа. Багато накоїв він лиха, коли був чорним магом, багато скоїв зла я, йдучи до Внутрішнього Кола.
   Сьогодні все скінчиться. Наш рід повністю загине. Напі рід загине не на сьомому — на третьому поколінні. Онука повністю сплатить борги діда й батька. Так, Наталі — моя донька. Нехай простить мене Господь за ту жертву. Добре, що вона про це нічого не знала. Бідолашна дівчинка...
   Перш ніж ти проклянеш мене, благаю: подивися матеріали, які зберігаються в банківському сейфі. Адже ще є десь камінь медіумів і вівтар уцілів... Вони можуть завдати багато горя. Знайди камінь, не задля себе прошу, як пам'ять про доньку.
   І ще прошу тебе, Сашко, зрозумій мої вчинки. Не пробачити, ні, нема пробачення для монстра, який прирік на таке власну кров, але спробуй зрозуміти, це дуже важливо...»
   
   Вітер тріпав сиве волосся нестарого ще чоловіка, який стояв навколішки серед засніженої котловини, грався листком паперу в опущеній руці.
   Вологий сніг промочив одяг, та чоловік не звертав уваги ані на нього, ані на вітер, ані на друга, який повільно йшов до котловини.
Він намагався зрозуміти...
І