Сюньове Сульбакен. Весiльний марш Бйорнстьерне Бйорнсон Істини Бйорнстьерне Бйорнсон (1832–1910) – норвезький письменник i поет, лауреат Нобелiвськоi премii з лiтератури 1903 р., автор тексту норвезького нацiонального гiмну. Його повiсть з життя селян «Сюньове Сульбакен» (1857) знаменувала початок нового етапу розвитку не тiльки норвезькоi лiтератури, а й усього суспiльства. Це зворушлива розповiдь про норвезьких Ромео та Джульетту, якi долають усi перешкоди i залишаються разом. Життю селян присвячена i повiсть «Весiльний марш» (1873), в якiй письменник змальовуе норвезьких селян як людей, надiлених творчим даром, надзвичайно чуйних i щирих. Бйорнстьерне Бйорнсон Сюньове Сульбакен Весiльний марш Повiстi Сюньове Сульбакен Роздiл перший Посеред розлогих долин Норвегii височiють пагорби, якi вiд ранку до вечора зусiбiч осявае своiм промiнням сонце. Люди, що мешкають ближче до пiднiжжя гiр i рiдше бачать сонце, називають такi пагорби Сульбакен – Сонячне узвишшя. Дiвчинка, про яку тут пiде мова, мешкала саме на такому узвишшi, i хутiр теж називався Сульбакен. Снiг залягав там пiзно восени, а танув найранiше – напровеснi. Господарi хутора були гаугiанцями[* - Гаугiанцi – прибiчники Г. Н. Гауге (1771–1824), керiвника релiгiйного руху в Норвегii кiнця XVIII – початку XIX ст.], iх прозивали «читцями», бо вони читали Бiблiю запопадливiше, нiж iншi. Чоловiк називався Гутторм, а дружина – Карен. Їхнiй син-первiсток помер, тож вони три роки й ногою не ступали на схiдну половину церкви, де хрестили дiтей. Згодом у них народилася донечка, яку вони хотiли наректи на пам’ять про сина Сюверта схожим iменем, тож доню охрестили Сюньов, бiльш спiвзвучного iменi не знайшлося. Але мати називала дiвчинку Сюньове, бо, доки та була малою, додавала завжди до iменi «моя» – «Сюньове моя», iй здавалося, так легше вимовляти. Як дiвчинка вже пiдросла, усi кликали ii, як мати, – Сюньове. Навколишнi мешканцi мали одностайну думку, що, скiльки сягае людська пам’ять, не було ще в iхнiй парохii такого милого дiвчати, як Сюньове iз Сульбакена. Ще зовсiм крихiткою батьки брали ii щонедiлi з собою до церкви, хоч дiвчинка ще й не розумiла нiчого з проповiдi, iй здавалося, нiби священик водно лае Бента-Острожника, який завжди сидiв пiд самою казальницею. Але батько наполягав на тому, щоб дiвчинка ходила з ними, мовляв, хай звикае. Мати також погоджувалася з ним, додаючи: «Невiдомо, як за нею наглянуть удома, доки ми в церквi». Якщо в господарствi чахнуло якесь ягня, козеня чи порося або занедужувала корова, худiбку вiдразу дарували Сюньове, i тварина миттю оклигувала. Так запевняла матiр. Батько не надто йняв тому вiри, але чи не байдуже, кому належить маржинка, лиш би дужа була. На iншому боцi долини, бiля самого пiднiжжя високих гiр, лежав хутiр Гранлiен – Смерековий схил, названий так через те, що з усiх бокiв його оточував дрiмучий смерековий лiс, чи не найбiльший в усiй околицi. Прадiд нинiшнього господаря хутора воював i якийсь час перебував у Гольштайнi, який взяли в облогу росiяни. З тiеi вiйськовоi виправи вiн привiз у своему ранцi чимало дивовижного чужинецького насiння та й посадив навколо хати. Проте з часом рослини вигинули, лише зi смерекових шишок, що випадково затесалися до насiння, вирiс густий смерековий лiс, сховавши у своiй сутiнi присадибнi будiвлi. Прадiда звали Турбйорном на честь дiда; його найстаршого сина – Семуном, на честь батька. Так i повелося споконвiку, що господарi хутора називалися то Турбйорнами, то Семунами. Однак подейкували, що в Гранлiенi господарям таланило теж навперемiну i не тому, хто звався Турбйорном. Коли в нинiшнього господаря, Семуна, народився первiсток, вiн довго вагався, але не посмiв переступити родинноi традицii, тож назвав сина Турбйорном. З голови йому не йшла думка, чи не можна так виховати хлопця, щоб оминути долю, пророковану людським поголосом. Семун не мав цiлковитоi певностi, однак йому здавалося, нiби вiн помiчае у хлопчиська першi ознаки непокiрноi вдачi. «Це треба викорiнювати…» – сказав вiн матерi. Коли Турбйорновi виповнилося три роки, батько, бувало, сiдав з рiзкою бiля нього й змушував скласти на мiсце розкиданi цурпалки, пiдняти пожбурене горня або погладити кота, якого малий скубнув спересердя. Коли на батька таке находило, матiр завжди виходила з хати. Семуна дивувало, що старшим ставав хлопець, то важче було тримати його в шорах, незважаючи на суворе батькiвське виховання. Вiн рано засадив його до книжки, брав з собою на поле, щоб завжди мати шибеника перед очима. На материних плечах лежав догляд за господарством та меншими дiтьми; приголубити синочка й застерегти не робити збиткiв вона могла тiльки зранку, одягаючи малого. Та ще в недiлю або на свята, коли родина збиралася разом, вступалася за нього перед батьком. Турбйорн, який завжди дiставав позавуш лише за те, що читав б i а як аб, а не як ба, i за те, що намагався вiдшмагати малу Інгрiд, як шмагав його самого батько, думав собi не раз: «Чого ж мене завжди карають, а меншим усе дозволено?» Перебуваючи цiлими днями при батьковi й не вiдважуючись з ним на розмову, Турбйорн став маломовним, зате багато думав. Та якось, коли вони перевертали сiно, йому таки вихопилося з уст: – Чому на Сульбакенi сiно вже висушили й погромадили, а тут воно ще вогке? – Бо у них бiльше сонця, нiж у нас… Тодi хлопчик вперше помiтив, що сонячна розкiш, у якiй купався Сульбакен i якою вiн так тiшився, призначалася iншим, а не йому. Вiдтодi вiн частiше позирав на Сонячне узвишшя. – Не сиди склавши руки i не витрiщайся, – штурхав його батько. – Тут i малому, i великому треба гарувати до сьомого поту, аби було що покласти до рота. Коли Турбйорновi виповнилося сiм чи вiсiм рокiв, Семун узяв до господарки наймита. Наймит називався Аслак i, незважаючи на свiй юний вiк, встиг набачитися свiту. Того вечора, коли Аслак з’явився на хуторi, Турбйорн уже спав. Наступного ранку хлопчина сидiв за книжкою, раптом хтось з нечуваним грюкотом вiдчинив ногою дверi, i до хати з величезним оберемком дров увiйшов наймит. Вiн гепнув дрова додолу так, аж цурпалки розлетiлися навсiбiч, й застрибав, струшуючи з себе снiг. Пiдстрибуючи, Аслак примовляв: – Але й студено, як казала тролиха, вгрузнувши по пояс у кригу. Батька не було в хатi, мати мовчки змела з долiвки снiг i винесла за порiг. – На що витрiщився? – запитав Аслак у Турбйорна. – Нi на що, – злякано вiдповiв той. – Бачив пiвня на останнiй сторiнцi своеi книжки? – Так. – А бачив, як до нього курки злiтаються, лишень згорнеш книжку? – Нi. – То подививсь! Малий слухняно зробив як велено. – Ото телепень! – буркнув наймит. Та вiд тiеi митi нiхто не мав такоi влади над Турбйорном, як Аслак. – Нiчого ти не знаеш, – якось сказав Аслак до малого, що, як завжди, не вiдходив вiд наймита нi на крок. – Знаю, геть усе аж до четвертоi глави, – заперечив Турбйорн. – Пхе! Ти ж навiть не знаеш про троля, який протанцював з дiвчиною до сходу сонця, а тодi луснув, мов теля, яке обпилося квасного молока. Ще нiколи в життi Турбйорновi не доводилося чути стiльки мудростi нараз. – А де це було? – поцiкавився вiн. – Як це – де? Звiсно, на Сульбакенi… Турбйорн аж очi вибалушив. – А чув про чоловiка, який продався чортовi за пару старих чобiт? Вiд зачудування хлопцевi мову вiдняло. – Гадаеш собi, де це було? Ге… Теж на Сульбакенi. Бач, он там, унизу, де потiчок тече… Ой лишенько, поганi справи з твоею християнською наукою, – вiв Аслак далi. – Про Карi Луб’яну Спiдницю теж, мабуть, не чув? Нi, нiчого такого вiн не чув. Хоч як швидко працював Аслак, рот йому не замикався. Наймит розповiдав i про Карi Луб’яну Спiдницю, i про млинок, що меле сiль на днi морському, i про чорта в дерев’яних шкарбанах, i про троля, якому защемило бороду в пеньку, про сiмох зелених русалок, якi повищипували волосся на ногах у Пера Мисливця, а той спав i нiяк не мiг прокинутися, – усе те вiдбувалося на Сульбакенi. – Що це, на Бога, дiеться з хлопцем? – стривожилася наступного дня матiр. – Вiд самого свiтання клячить на лавi й не зводить очей з Сульбакена… – Так, нинi вiн зайнятий, – мовив батько, який собi при недiлi вилежувався вiдпочиваючи. – Люди кажуть, нiби вiн посватався до Сюньове Сульбакен, – озвався Аслак i додав: – Та люди багато чого базiкають… Турбйорн не розумiв до пуття, про що мова, однак почервонiв мов буряк. Коли Аслак покепкував з його нiяковостi, хлопчик зсунувся з лави, взяв до рук катехiзис i заходився читати. – Ага, втiшайся словом Божим, – хмикнув Аслак, – бо не бачити тобi Сюньове як своiх вух… Минуло кiлька днiв. Турбйорн, гадаючи, що недiльна розмова вже забулася, стиха, бо трохи бентежився, запитав у матерi: – Хто така Сюньове Сульбакен? – Маленька дiвчинка, яка колись стане господинею Сульбакена. – І вона мае луб’яну спiдницю? Мама вражено глянула на сина. – Що це ти вигадав? Турбйорн вiдчув, що бовкнув дурницю, i замовк. – Гарнiшоi дитини ще свiт не бачив, – додала матiр. – Такою вродою обдарував ii Господь за нiжну й ласкаву вдачу та за стараннiсть до науки. Так Турбйорновi вдалося вивiдати дещо про Сюньове Сульбакен. Одного дня Семун працював у полi з Аслаком, а повернувшись увечерi додому, сказав синовi: – Щоб я тебе бiльше не бачив з тим наймитом! А що Турбйорн на його слова й вухом не повiв, за якийсь час додав: – Побачу тебе з ним ще раз, начувайся! Вiдтодi хлопчик терся бiля Аслака, коли не бачив батько. Та якось Семун застав обох за балачкою, дав синовi березовоi кашi й замкнув у хатi. Тепер, щоб поговорити з наймитом, доводилося чекати нагоди, як батька не буде вдома. Однiеi недiлi – батько саме був у церквi – Турбйорн наробив бешкету. Вони з Аслаком кидалися снiжками. – Досить, – заскиглив малий. – Менi боляче! Кидаймо краще в щось iнше… Аслак одразу пристав на пропозицiю. Спершу вони жбурляли снiговими кульками в струнку смерiчку бiля комори, потiм – у ворота комори, а тодi – у вiкно. – Не в саму шибку цiлься, а в лиштву, – порадив Аслак. Однак Турбйорн таки поцiлив у шибку й зблiд. – Пусте, хто про це довiдаеться? – заспокоiв Аслак. – Прицiлюйся лiпше. І знову посипалася шибка. – Не хочу бiльше жбурляти! Тiеi митi з хати вийшла найстарша з його сестер, мала Інгрiд. – У неi кидай! – пiд’юджував хлопчину Аслак. Турбйорн, не вагаючись, пожбурив снiгом у сестру. Дiвчинка розплакалася, з хати на плач вийшла матiр i звелiла вгомонитися. – Жбурляй, жбурляй! – шепотiв на вухо Аслак. Турбйорн уже розiйшовся – не спинити. – Ти геть з глузду з’iхав! – крикнула матiр i кинулася до сина, намагаючись його упiймати. Та де там! Турбйорн утiкав, вона наздоганяла – так i гонили подвiр’ям; Аслак реготав, матiр погрожувала всiма карами на свiтi. Нарештi таки схопила хлопчиська в снiговiй кучугурi й вже занесла, було, руку, щоб добряче вiдлупцювати неслуха, як той огризнувся: – А я все одно битимуся! Тут усi б’ються! Матiр, вражена, опустила руки, глянула малому в вiчi. – Знаю, хто тебе цього навчив! – мовила вона, мовчки взяла сина за руку й повела до хати. Вдома матiр також нi словом не озивалася до Турбйорна, зате була лагiдна з меншими дiтьми, раз у раз казала iм, що скоро повернеться з церкви татко. У хатi ставало щось надто гаряче. Аслак попросився провiдати якогось родича. Мати не суперечила. Та коли Аслак пiшов, Турбйорн наче аж зростом змалiв. Йому нестерпно розболiвся живiт, а долонi так спiтнiли, що позалишалися мокрi слiди на сторiнках книжки. Хоч би тiльки мама нiчого не розповiла батьковi! Але попросити ii про це малий не вiдважувався. Йому паморочилося в головi, паволокою застилало очi. Невблаганно цокав годинник: цок-цок, цок-цок! Турбйорн не мiг всидiти на мiсцi, його вабило до вiкна – подивитися на Сульбакен. Лише вiн единий височiв, як завжди, заснiжений, огорнений спокоем, виблискуючи, мов перлина, на сонцi; будиночок на його схилi усмiхався усiма шибками, цiлими й неушкодженими, звiсно. З димаря клубочився, весело витанцьовуючи, дим. Там, ясна рiч, також готували обiд для родини, яка ось-ось мала повернутися з церкви. Сюньове, напевно, виглядала батька, не боячись жодноi прочуханки, не те, що вiн. Турбйорн не знав, чого вчепитися. Охоплений нараз безмежною нiжнiстю до молодших сестричок, вiн навiть вiддав Інгрiд блискучого гудзика, що йому подарував Аслак. Мала обiйняла брата за шию, а вiн пригорнув ii до себе. – Моя люба крихiтко Інгрiд, ти не гнiваешся на мене? – Нi, Турбйорне! Можеш жбурляти в мене снiгом скiльки тобi заманеться! Раптом з сiней долинуло гупання – хтось обтрушував з себе снiг. То прийшов батько! Настрiй вiн мав добрий та лагiдний, але це було ще гiрше. – То що? – мовив батько, роззираючись навкруги. Турбйорн принишк, дивуючись, як це годинник не зiрвався зi стiни. Мати поставила обiд на стiл. – То як тут вам велося? – знову запитав батько, сiдаючи до столу й беручи до рук ложку. Турбйорн не зводив з матерi погляду, а в очах бринiли сльози. – Та-а-а, – мовила мама, щось занадто протяжно, видно було, хоче iще щось додати. – Я вiдпустила Аслака на день. «Зараз почнеться», – подумав Турбйорн i ще запопадливiше заходився бавити Інгрiд, нiби нiщо на свiтi його не обходило. Так довго батько ще зроду не обiдав, хлопчик лiчив кожен шматок, коли ж дiйшов до четвертого, закортiло йому пересвiдчитися, скiльки разiв доведеться загинати пальцi мiж четвертим та п’ятим шматком, i збився з рахунку. Нарештi батько пiдвiвся з-за столу й вийшов надвiр. «Шибки, шибки!» – задзвенiло Турбйорновi у вухах, i вiн кинув оком, чи цiлi тi, що в хатi. Цiлi, на щастя, усi до единоi… Услiд за батьком надвiр вийшла й матiр. Турбйорн посадив малу Інгрiд собi на колiна i сказав до неi так нiжно, аж дiвча вражено глянуло на нього: – Пограймося в «золоту королеву на лужку», хочеш? Сестричцi дуже хотiлося. Турбйорн заспiвав, а самому ноги тремтiли зi страху: Маленька квiтко, Польова чiчко, Послухай! Як схочеш бути милою моею, Розкiшного плаща тобi подарую Із золота й оксамиту, У перлах i самоцвiтах Лала-ла-тра-ла-ла, А сонце сяе доокола… Інгрiд вiдповiдала: Золота королево, Перлиста королево, Послухай! Не хочу бути милою твоею, Розкiшного плаща менi не даруй Із золота й оксамиту, У перлах i самоцвiтах, Лала-ла-тра-ла-ла, А сонце сяе доокола… Дiти так розбавилися, що й не помiтили, як до хати повернувся батько й гостро зиркнув на сина. Турбйорн мiцнiше притулив до себе сестричку i, як не дивно, не впав зi стiльця. Батько мовчки вiдвернувся. Минуло з пiвгодини, а вiн i далi мовчав. Турбйорн готовий уже був зрадiти, але не смiв вiрити, що все йому так легко минеться. Малий не знав, що й думати, коли батько сам допомiг йому роздягнутися до сну; його навiть знову почало лихоманити вiд ляку. Натомiсть батько скуйовдив йому чуба й погладив по щоцi. Хлопчик уже й не пам’ятав, коли таке траплялося востанне. Йому стало тепло й затишно на серцi та в усьому тiлi, страх миттю розтанув, як крига на сонцi. Сам не тямив, як дiстався лiжка, а що свою радiсть не мiг вихлюпнути спiвом чи галайканням, то склав руки на грудях й тихесенько проказав «Отче наш», шiсть разiв з початку до кiнця i шiсть разiв з кiнця до початку. Уже засинаючи, Турбйорн збагнув, що на всьому Божому свiтi немае для нього людини, дорожчоi за батька. Наступного ранку хлопчина прокинувся у страху, що його таки покарають; хотiв закричати, але не змiг. Розплющивши очi, вiн зрозумiв, на свое превелике полегшення, що все йому тiльки наснилося, i ще зрозумiв, що покара таки чекае, але iншого – Аслака. Турбйорн добре знав, чого сподiватися, коли батько мiряв кроками кiмнату. Кремезний, невисокого зросту чоловiк раз у раз зиркав з-пiд кошлатих брiв на Аслака; той, певно, теж вiдчував, що ось-ось гримне грiм. Наймит сидiв на днищi великоi бочки, то баламкаючи в повiтрi ногами, то пiдгинаючи iх пiд себе. Сидiв, запхавши, як завжди, руки до кишень i зсунувши трохи кашкета на потилицю; густе темне волосся вибивалося жмутками з-пiд дашка. Наймит ще бiльше заламував своi завжди скривленi вуста i, нахиливши трохи набiк голову, косував на Семуна поглядом з-пiд напiвзаплющених повiк. – Та-ак, вашому хлопцевi таки бракуе клепки, – мовив вiн. – Та гiрше те, що коня вашого наполохав троль… Семун зупинився посеред хати. – Ах ти ж бiсове порiддя! – гаркнув господар так, аж стiни здригнулися, Аслак ще бiльше приплющив очi. Семун знову заходився мiряти кроками хату. Аслак якийсь час сидiв тихо, а тодi озвався, випробовуючи, яке враження справлять його слова цього разу: – Правду кажу, вашому коневi пороблено! – Аякже, пороблено! – Семун навiть кроку не сповiльнив. – Та кiнь лiсу боiться! Ти, мерзеннику, повалив дерево просто йому перед носом, тож його тепер помiж дерева й волоком не затягнеш! Аслак якийсь час мовчки слухав, а тодi знову своеi почав гнути: – О, вiра – то велика сила! Вiрте собi як хочете, але дуже сумнiваюся, що це допоможе коневi одужати. Про всяке Аслак вiдсунувся трохи далi й затулив обличчя рукою. Семун й справдi пiдступив до нього, тихо, але грiзно сказав: – Ти, мерзото, ти… – Семуне! – почувся вiд печi застережливий голос Інгебйорг, вона зацитькувала найменше дитя, яке з переляку збиралося на плач. Спершу затихло дитинча, а тодi й Семун вмовк, лише пiднiс свого доволi маленького, як на кремезну постать, кулака Аслаковi до носа i, ледь стримуючись, щоб не вдарити, обпiк наймита поглядом. І знову заходив ту-ди й сюди, час до часу кидаючи на Аслака оком. Хлопець сидiв блiдий мов полотно, та все ж посмiювався тiею половиною обличчя, що була обернена до Турбйорна; iнший бiк, обернений до Семуна, нiби зацiпенiв. – Господи, дай нам терпiння! – озвався вiн за хвильку, миттю наставивши лiктя, як для захисту. Семун нараз спинився, тупнув ногою, аж бочка пiд Аслаком задвигтiла, i рикнув на весь голос: – Не смiй згадувати iм’я Господне надаремно, ти, лайдаку! Інгебйорг з немовлям пiдвелася, перехопила руку чоловiка. Вiн не глянув на неi, однак руку опустив. Жiнка знову сiла, а Семун заходив по хатi. Нiхто й словом не озивався. Минуло ще трохи часу, i Аслак знову завiвся: – Ага, для Всевишнього у Гранлiенi роботи – непочатий край! – Семуне, Семуне! – зашепотiла Інгебйорг. Але чоловiк ii вже не чув, кинувся на Аслака, схопив його за ногу, яку той виставив наперед в оборонi, iншою вчепився за комiр, пiдняв у повiтрi й так гримнув ним у зачиненi дверi, аж трiски посипалися, i Аслак вилетiв у сiни. І Інгебйорг, i Турбйорн, i всi дiти здiйняли галас, благаючи батька не чiпати Аслака. Такий гармидер стояв, хоч з хати втiкай. Семун кинувся услiд, навiть дверей добре не зачинив за собою, а вiдкинувши уламки набiк, знову схопив наймита, винiс його з сiней на подвiр’я i з розмаху гепнув ним додолу. Помiтивши, що там, де впав Аслак, забагато снiгу, аби той мiг потовкти собi боки, Семун став йому колiном на груди й заiхав кулаком в обличчя, а тодi втрете пiдняв хлопця у повiтря, вiдволiк на тверде, як вовк волочить роздертого пса, i, притиснувши колiном, молотив кулаками куди попало. Не знати, чим би то все скiнчилося, якби до чоловiка не кинулася жiнка з немовлям на руках. – Схаменися, чоловiче! Не наклич бiди до хати! – скрикнула вона. Інгебйорг сидiла в хатi, Турбйорн одягався, батько знову мiряв кроками долiвку, час до часу попиваючи води, але рука йому так тремтiла, що вода вихлюпувалася з горнятка на пiдлогу. Аслак не показувався, Інгебйорг поривалася вийти за ним, глянути, що там дiеться. – Сиди! – звелiв Семун, нiби й не до неi звертаючись. І дружина не посмiла ослухатися. Минуло ще трохи часу, господар сам вийшов надвiр i довго не повертався. Турбйорн втупився у книжку, навiть очей не пiдводив, хоча нi слова не мiг второпати з прочитаного. Уже десь перед самим полуднем у хатi запанував звичний спокiй, хоча всiх не полишало вiдчуття, наче вони щойно зазнали чужоi навали. Турбйорн урештi зважився вийти на подвiр’я, i перший, кого вiн зустрiв, був Аслак, який пакував своi статки на санки. Але ж на його, Турбйорновi, санки! Хлопчина витрiщився на наймита, бо вигляд той мав моторошний: кров запеклася на обличчi й на одязi, вiн кашляв i часто хапався за груди. Якусь мить Аслак мовчки дивився на Турбйорна, а тодi крикнув: – Очi моi б тебе не бачили! Осiдлав санки i шугонув униз. – Дивись, де шукатимеш своi санки! – зареготав вiн, ще раз обернувся, показав малому язика, i тiльки за ним загуло. А наступного тижня до них на обiйстя завiтав ленсман. Батько час до часу вiдлучався з хутора, матiр плакала, потiм i вона кудись ходила. – Що сталося, мамо? – тривожився Турбйорн. – А, то все Аслак… Одного дня вони застали малу Інгрiд, як вона спiвала пiсеньку: Свiте ясний, свiте Божий! Ох, втомився я – не можу! Дiвча геть вiд рук вiдбилось, Бахур берега пустився, Все гримить горшками мати, Й лае ледацюгу тата, Мудрий в хатi один кiт, Їсть сметану на обiд. Батьки кинулися випитувати дитину, де вона тiеi пiснi навчилася. Вiд Турбйорна, вiд кого ж iще! Хлопчина перелякався i зiзнався, що почув ii вiд Аслака. Малому пригрозили, якщо знову спiватиме такi коломийки або вчитиме спiвати меншу сестру, бука йому не минути. Якось батьки почули, як Інгрiд лаеться. Покликали Турбйорна. Батько мав рiшучий намiр негайно покарати неслуха, але хлопчик так просився i обiцяв надалi бути чемним, що й цього разу йому минулося. У недiлю батько сказав: – Нинi не бешкетуватимеш удома, а пiдеш зi мною до церкви. Роздiл другий Церква в життi селянина мае особливу нiшу: це – святе мiсце, оточене урочистою цвинтарною суворiстю, з трепетною святковiстю служби Божоi пiд ii склепiнням. Церква – едина будiвля у долинi, яку селянин вбирае у розкiшнi шати, а тому йому здаеться, нiби навiть ii шпиль стримить вище, анiж насправдi. Ясного недiльного ранку передзвiн дзвонiв супроводжуе селянина всю дорогу до храму, i вiн поштиво знiмае шапку перед ними, мовби дякуючи за вiтання. Мiж ними iснуе якийсь таемничий глибинний зв’язок. Ще дитиною селянин не раз стояв при вiдчинених дверях, прислухаючись до бамкання дзвонiв, а внизу, дорогою, тягнулися вервечкою парохiяни до церкви. Батько приеднувався до гурту; його ж не брали, бо був ще надто малим. У душi дитини важкий могутнiй передзвiн, що годину чи й двi линув помiж горами, будив розмаiтi образи, завжди пов’язанi з чистим новим одягом, з причепуреним жiноцтвом, з начищеними до полиску, в сяючiй збруi кiньми. Коли ж однiеi недiлi дзвони задзвонили, що й на його вулицю прийшло свято, i вiн у новiсiнькiй, хоч i трохи завеликiй одежинi, статечно ступаючи поруч з батьком, уперше вирушив до церкви, яку радiсть вони звiстили свiтовi! Нiби розчиняли всi дверi нарозтвiр, щоб вiн змiг побачити все що душi заманеться. А коли повертатиметься додому з важкою iще головою, розколисаною спiвами, службою Божою, Божим словом, пропливуть перед очима досi небаченi образи: iконостас, святковi строi, ошатнi люди, i передзвiн збере докупи, немов пiд склепiнням, усi його враження i освятить маленьку церкву, навiки поселивши ii у селянському серцi. Ставши пiдлiтком, доведеться йому вирушати з худобою на гiрськi пасовиська, та якось гожого росяного недiльного ранку, коли вiн сидiтиме на каменi, наглядаючи за отарою, що пасеться на схилi, i почуе церковнi дзвони, якi заглушатимуть дзеленькiт дзвоникiв на полонинi, стане йому тоскно на душi. Те урочисте бамкання навiе йому з долини милi, легкi, вабливi спомини, нагадае про приемнi балачки пiд церквою зi знайомими, радiсть, що можна бути помiж людьми; про смачний обiд удома, про батька, мати, братiв та сестер, про веселi забави на лузi недiльного надвечiр’я… Бiдолашне серденько збунтуеться у грудях. Бо нiчого з того тут немае – лише вiдгомiн церковних дзвонiв! А тодi хлопчина враз стрепенеться, пригадае собi уривок якогось псалма та й заспiвае, склавши руки й задивившись на долину. А тодi, проказавши ще й молитву, помчить, радiсний, угору схилом, сурмлячи в пастуший рiжок, аж луна розлягатиметься горами. Тут, у тихих гiрських долинах, люди рiзного вiку вимальовують собi власний образ церкви, йдуть на свою розмову з нею. Багато що, зрештою, може стати помiж людьми й церквою, але не iснуе нiчого вищого понад неi. Вона зрiла й довершена для дитини, яка йде до першого причастя; юнаковi, який уже зробив свiй життевий вибiр, помахуе пальцем – напiвпогрозливо-напiвзастережливо; вона могутня захисниця для зламаного горем; щира й лагiдна – для струдженого старця. Сюди приносять хрестити немовлят, а, як вiдомо, немае обряду урочистiшого, нiж цей. Тому не можна змальовувати норвезьких селян, порядних чи непорядних, поза iхнiм зв’язком iз церквою. Турбйорн уже наперед тiшився вiдвiдинами церкви, тiшився, що побачить стiльки нового й цiкавого; очi йому розбiгалися вiд барвистого натовпу перед церковцею; усерединi вiн насолоджувався майже вiдчутною на дотик тишею, яка огорнула все i всiх перед початком служби Божоi. Зачарований, вiн забув схилити голову, коли читали молитву, але, побачивши сотнi похилених голiв вiрян, i собi зробив так само. Забринiв спiв – усi навколо нього нараз заспiвали псалом, хлопчиковi з несподiванки наче морозом сипонуло поза шкiру. Турбйорн сидiв, поринувши в задуму, й здригнувся, немов зi сну, коли дверцята iхньоi лави вiдчинилися i якийсь чоловiк сiв поряд. Псалом закiнчився, батько привiтався за руку з сусiдом i поцiкавився: – Як вам ведеться на Сульбакенi? Турбйорн пiдвiв очi та, хоч як придивлявся до чужого дядька, нiчого чаклунського в ньому не добачив. То був дужий бiлявий чоловiк, добродушний, з великими блакитними очима й високим чолом. Вiн усмiхався, коли до нього зверталися, в усьому погоджувався з Семуном, але сам був маломовний. – Онде сидить Сюньове, бачиш? – мовив батько, нахилившись до Турбйорна, взяв його на колiна й показав на жiночу половину церкви. Там, на лавi, стояла на колiнах маленька дiвчинка в капелюшку з червоними стрiчками, з-пiд якого вибивалося золотаве волосся, вона була ще бiлявiшою за батька – такоi бiлявки хлопчик ще нiколи не бачив. Сюньове визирала з-поза спинки передньоi лави й усмiхалася йому. Турбйорн довго не мiг вiдвести вiд неi погляду, вiн нiчого навколо не бачив, окрiм ii бiлих зубок. В однiй руцi дiвчинка тримала блискучий псалтир, а в iншiй – складений червоно-жовтий шовковий носовичок i розважалася, хльоскаючи носовичком по молитовнику. Що довше вiн видивлявся на неi, то приязнiше вона усмiхалася. Турбйорновi закортiло стати на лаву колiньми так, як вона. Дiвчинка кивнула йому головою. Якийсь час вiн серйозно дивився на неi, а тодi й собi кивнув. Мала засмiялася i знову кивнула. Турбйорн теж кивнув у вiдповiдь, i ще, й ще раз, але дiвча бiльше не вiдповiдало, лише за якийсь час, як вiн уже й забув кивати, Сюньове знову кивнула головою. – І я хочу дивитися! – почулося позаду Турбйорна, хтось потягнув його за ногу на пiдлогу, аж вiн ледь не впав. Нахабою виявився вайлуватий хлопчак, який тепер завзято пхався на його мiсце. Вiн теж мав бiляву, однак непокiрну чуприну й кирпатого носа. Аслак навчив Турбйорна, як давати вiдсiч усiлякiй хамулi в церквi, а чи в школi, тож вiн ущипнув малого за зад, аж той мало не скрикнув, миттю злiз з лави й вхопив Турбйорна за обидва вуха. Турбйорн також останнiх не пас, учепився зухвальцевi в чуба, повалив долi й пiдiм’яв пiд себе. Той, мовчки сопучи, вкусив Турбйорна за литку. Турбйорн, вiдсмикнувши ногу, притиснув напасника обличчям до пiдлоги. Зненацька хтось ухопив його самого за комiр i пiдняв угору, наче мiшок з соломою. То був батько. Посадивши сина собi на колiна, вiн так стиснув малому руку, аж у нозi занило, i прошепотiв йому на вухо: – Якби це було не в церквi, ти б уже дiстав вiд мене бука! Турбйорн згадав про Сюньове, глянув на жiночу половину: дiвчинка ще клячала на лавi, але мала такий розгублений, збентежений вигляд, аж хлопчик почав здогадуватися, що поводився вiн справдi негiдно. По-мiтивши його погляд, Сюньове злiзла з лави i бiльше не показувалася. Наперед вiвтаря виступив паламар, за ним – священик. Турбйорн заворожено слухав i дивився на дiйство. Потiм паламар i священик вийшли й знову з’явилися, а вiн сидiв на батькових колiнах i думав, чи покажеться Сюньове iще? Той курдупель, що стягнув його з лави, сидiв вiддалiк на ослiнчику, й щоразу, як тiльки хотiв пiдвестися, дiставав тлумака в плечi вiд старого, що куняв собi, але справно прокидався вiд найменшого поруху опецька. «Чому ж вона не дивиться сюди?» – думав Турбйорн. Кожна червона стрiчка, майнувши поблизу, нагадувала йому про Сюньове; кожен образ на стiнах староi церкви був схожий на неi, а може, навiть трохи поступався iй красою. О, вона таки визирнула! Та побачивши, що вiн дивиться на неi, споважнiла й знову сховалася. Утрете вийшли перед вiвтар паламар зi священиком, задзвонили дзвони, усi попiдводилися з лав. Батько знову заговорив з бiлявим чоловiком, вони разом рушили на iншу половину церкви – жiнки вже також попiдводилися зi своiх мiсць. Першою в прохiд вийшла свiтловолоса жiнка з такою ж усмiшкою, як у чоловiка, але трохи стриманiшою. Вона була зовсiм маленького зросту, блiда на обличчi й вела за руку Сюньове. Турбйорн одразу подався до дiвчинки, але вона швидко заховалася вiд нього за материну спiдницю. – Не чiпай мене! – Вiн, мабуть, уперше в церквi, – мовила жiнка, поклавши руку йому на плече. – Уперше, – пiдтвердив Семун. – Тому й вiдразу побився… Турбйорн засоромлено звiв очi на жiнку, потiм глянув на Сюньове – дiвча видалося йому ще суворiшим, нiж дорослi. Усi вийшли з церкви: старшi, бесiдуючи мiж собою, Турбйорн плiвся за Сюньове; щоразу, як вiн надто близько пiдходив до неi, вона тiснiше горнулася до матерi. Зухвалого опецька нiде не було видно. Дорослi стали на морiжку перед церквою на довшу розмову. Турбйорн почув, як кiлька разiв згадували Аслака, i, злякавшись, що мова зайде й про його нечемнiсть, вiдiйшов про всяк випадок подалi. – Нiчого тобi тут слухати, – мовила матiр до Сюньове. – Вiдiйди собi вбiк, сонечко… Чуеш, що кажу! Сюньове неохоче вiдiйшла. Турбйорн пiдступив ближче, не зводячи з неi очей, вона також не вiдводила погляду. Отак стояли вони доволi довго й дивилися одне на одного. – Фе! – нарештi озвалася дiвчинка. – Чому так кажеш? – запитав Турбйорн. – Фе! – повторила мала. – І не сором тобi? – А що я такого зробив? – Побився у церквi пiд час вiдправи… Фе! – Коли ж то було! Дiвчинка спантеличено замовкла, а тодi озвалася знову: – То це ти Турбйорн Гранлiен? – Я… А ти Сюньове Сульбакен? – Так… Менi завжди казали, що ти дуже чемний. – Це неправда. Я найгiрший з-помiж дiтей удома… – Такого я ще не чула! – сплеснула в долоньки Сюньове. – Мамо, мамо! Вiн каже… – Помовчи i йди геть звiдси! – долинуло з гурту дорослих. Сюньове зупинилася на пiвдорозi до матерi, а тодi повернулася й спроквола пiдiйшла до Турбйорна. – Це менi всi вуха протуркотiли, яка ти чемна й слухняна, – сказав Турбйорн. – Та-а, хiба iнодi, коли за книжкою сиджу, – вiдповiла Сюньове. – Чи то правда, що у вас там, на Сульбакенi, тролi, вiдьми та усяка чортiвня водиться? – запитав Турбйорн, узявши руки в боки, виставивши одну ногу, а iншою пiдпираючись, як це робив Аслак. – Мамо, мамо! Знаеш, що вiн каже? Вiн каже, що… – Дай менi спокiй! І не пiдходь, доки не покличу! – урвала дiвчинку матiр. Сюньове знову неохоче повернулася до Турбйорна, запхавши до рота кiнчика хусточки й смикаючи його зубами. – А правда, що щоночi у вас на Сульбакенi виграють бiсiвськi музики? – Неправда! – Ще скажи, нiби нiколи не бачила троля! – Не бачила. – Богом присягаеш? – Фе, не можна такого казати… – Пусте! Можна, – вiдказав Турбйорн i плюнув крiзь зуби, щоб задемонструвати Сюньове, як вправно вiн умiе це робити. – Гай, гай, потрапиш за таке до пекла! – Гадаеш? – у голосi Турбйорна почулося вагання, бо вiн завжди думав, що за такi слова загрожуе йому щонайбiльше прочуханка, але ж батько стояв далеко. – А хто у вас там, на горi, найсильнiший? – запитав знову, зсунувши шапку набакир. – Не знаю. – У нас – батько. Вiн таки дужий, що нам’яв боки Аслаковi. А Аслак, повiр, не зi слабакiв! – Он як! – Якось Аслак пiдняв над собою коня. – Коня?! – Свята правда! Вiн сам менi розказував. Тепер уже й Сюньове не мала сумнiвiв, лише поцiкавилася: – Хто такий Аслак? – Та один лайдак. Йому так перепало вiд батька, як ще нiкому в свiтi… – То на вашому хуторi б’ються? – Бувае iнодi… А у вас хiба нi? – Нiколи! – То що ж ви там робите? – Мама готуе iсти, плете й шие. Карi теж, але не так вправно, як мама, бо лiнива. Рандi доглядае корiв, батько з братами працюють у полi, бувае, i в хатi пораються… Як на Турбйорна, то було вичерпне пояснення. – Щовечора ми читаемо i спiваемо, – вела далi Сюньове. – У недiлю також. – Всi разом? – Так. – Нудно, мабуть… – Нудно? Мамо, вiн каже… – завела, було, Сюньове, але враз урвала себе на пiвсловi, згадавши, що мати заборонила заважати розмовi дорослих. – Я маю цiлу отару овець, – похвалилася дiвчинка. – Справдi? – Ага, трое окотяться взимку, а одна, мабуть, приведе вiдразу двох ягнят. – То ти маеш власних овець? – Ще й корiв i свиней… А ти хiба нi? – Нi. – Приходь до мене, я подарую тобi одне ягня, а воно тобi згодом приведе цiлу купу… – запропонувала Сюньове. – Як би то було гарно! – мрiйно мовив Турбйорн. Якийсь час дiти помовчали, потiм малий запитав: – А Інгрiд можеш дати ягня? – Якiй Інгрiд? – Ти не знаеш Інгрiд? Маленькоi Інгрiд? Нi, Сюньове не знала Інгрiд. – Вона молодша вiд тебе? – Звiсно, молодша. Десь така, як ти… – То вiзьми i ii з собою. – Добре, я залюбки вiзьму з собою сестричку. – Тобi – ягня, а iй дiстанеться порося. Турбйорн згодився, що то розумне рiшення. Потiм вони ще трохи погомонiли про спiльних знайомих, хоч таких виявилося небагато. Батьки вже наговорилися, тож треба було рушати додому. Вночi Турбйорновi наснився Сульбакен, нiби пасуться на пагорбi лише бiлi ягнята, а маленька бiлява дiвчинка з червоними стрiчками у волоссi гуляе помiж ними. Турбйорн та Інгрiд уже не могли дочекатися, коли ж iм дозволять туди пiти. Вони стiльки нафантазували ягнят та поросят, що вже собi й раду дати з ними не могли. І нетерпеливилися – чому iх не вiдпускають у гостi. – Хто казав, що вас там чекають? Лише тому, що маленьке дiвча запросило? – запитувала мама. – Де таке чувано? – Ага, почекай-но наступноi недiлi, сама побачиш, – буркотiв Турбйорн. Прийшла недiля. – Ти такий хвалько, брехун та ще й лайливець, що тобi дозволять до мене прийти, аж як знову станеш чемним, – сповiстила Сюньове Турбйорновi новину пiсля вiдправи. – Хто так сказав? – Моя мама. Інгрiд з нетерпiнням чекала братового повернення з церкви. Вiн переповiв сестричцi та матерi розмову з Сюньове. – Ось бачиш! – вигукнула мама. Інгрiд мовчала. Але вiдтепер обидвi пильнували за кожним його словом, i за лайкою, i за похвальбою. Якось брат з сестрою навiть почубилися, з’ясовуючи, лайливий чи нi вислiв «пса вартий», а потiм Турбйорн увесь день повторював: «Пса вартий, пса вартий!» Увечерi це почув батько. – Ось я тобi зараз покажу, хто пса вартий! – крикнув вiн i так вдарив малого, аж той простягнувся на долiвцi. Турбйорновi стало дуже соромно, що так зганьбився перед сестричкою, але за якийсь час вона сама пiдiйшла до нього й заспокiйливо погладила. Аж за два мiсяцi дiтям пощастило побувати на Сульбакенi. Згодом Сюньове прийшла до них на гостину, потiм Інгрiд з Турбйорном провiдали ii знову. Так вони учащали одне до одного в гостi, доки й виросли. Турбйорн та Сюньове змагалися мiж собою у здобуваннi науки – разом ходили до школи. Згодом хлопчик перерiс свою товаришку; парох навiть сам почав навчати здiбного пiдлiтка. Зате Інгрiд наука давалася важко, i вони обое допомагали iй. Інгрiд i Сюньове стали такими нерозлучними, що люди називали iх «курiпочками», обидвi були бiлявками й усюди з’являлися удвох. Сюньове, бувало, гнiвалася на Турбйорна за його схильнiсть до бiйки, а Інгрiд завжди встрявала помiж, примирювала iх, i вони знову ставали добрими друзями. Та якщо до вух матерi Сюньове доходили чутки про бiйку, йому на тиждень, а то й на два заказано було дорогу до господи на Сульбакенi. Однак нiхто не смiв зiзнатися у цьому Семуновi. «Вiн надто суворо поводиться з хлопцем», – казала його дружина й накладала на всiх обiтницю мовчання. Трiйко дiтей виросли, стали гарними та вродливими – кожний по-своему. Сюньове вигналася висока й струнка, мала золотавi кучерi, нiжне осяйне личко зi спокiйними блакитними очима. Розмовляючи, вона завжди усмiхалася. Люди казали: благословенний той, кого вона осявала своею усмiшкою. Інгрiд була нижчою на зрiст i трохи пухкiшою, з iще бiлявiшим, анiж у товаришки, волоссям, м’якими рисами дрiбного округлого обличчя. Турбйорн був середнього зросту, гарноi статури, чорнявий, з темно-синiми очима на гостро висiченому обличчi й доволi кремезний. Інодi, роззлостившись, полюбляв хвалитися, що вченiший за самого шкiльного вчителя i нiкого не боiться в усiй долинi… окрiм хiба батька, додавав подумки, але вголос про те нiколи не зiзнавався. Турбйорн хотiв скорiш пройти конфiрмацiю, але з того нiчого не вийшло. – Не конфiрмований, ти ще хлопчисько, шмаркач, i менi легше тримати тебе в шорах! – сказав, наче вiдрiзав, батько. Отож так сталося, що вiн, Інгрiд i Сюньове пiшли до першого причастя разом. Сюньове також довелося довго чекати цiеi подii: iй виповнилося п’ятнадцять рокiв, йшов шiстнадцятий. – Людина нiколи не бувае достатньо готовою до складання Божоi обiтницi, – часто казала ii мати, а батько, Гутторм Сульбакен, з нею погоджувався. Справа з конфiрмацiею так затягнулася, що до Сюньове вже й свататися почали: один – син мiсцевого достойника, а iнший – син заможного сусiда. – То надто рано! Вона ще й до першого причастя не ходила! – вiдшивала матiр женихiв. – Треба вести доньку до причастя! – вирiшив якось батько. Але Сюньове про це нiчого не знала. На плебанii, у домi священика, жiноцтво дуже любило Сюньове, ii часто кликали погомонiти. Інгрiд i Турбйорна не запрошували. – Що, ти там зайвий? Ой дивись, украдуть ii тобi з-перед носа! – шпигнув якось Турбйорна один з хлопчакiв i миттю гепнувся долi з пiдбитим оком. Вiдтодi повелося серед сiльських бешкетникiв дражнити його Сюньове, а вiн вiд того скаженiв. Врештi дiйшло до великого бойовиська в лiску неподалiк плебанii. Про мiсце з’ясування стосункiв було домовлено заздалегiдь, супротивникiв невпинно бiльшало: Турбйорн опинився сам на сам з цiлою навалою. Дiвчата вже давно пiшли додому, тож нiкому було iх розбороняти. Турбйорновi ставало непереливки. Бiйка розпалювалася не на жарт, хлопець нiзащо не хотiв програвати, то й гамселив на всi боки, як попало, про що потiм ще довго свiдчили синцi вiд його кулакiв. Миттю поповзли чутки, невдовзi вже вся долина гудiла про бiйку Турбйорна через Сюньове. Наступноi недiлi Турбйорн вiдмовився iти до церкви. А ще за день вiн не пiшов на науку до пароха, прикинувшись хворим. Інгрiд пiшла сама. – Що переказувала Сюньове? – запитав хлопець, коли сестра повернулася. – Нiчого. Згодом таки довелося пiти до пароха на заняття, Турбйорновi здавалося, що всi тiльки те й роблять, що витрiщаються на нього та пiдсмiюються. Сюньове прийшла того дня пiзнiше, а потiм довго сидiла в покоях панотця. Хлопець побоювався прочуханки вiд священика, однак дуже швидко збагнув, що в цiлому селi нiчого не знають про бiйку тiльки двое: парох i його батько. Таке було йому на руку, але ось як порозумiтися з Сюньове, вiн не знав. Уперше йому не хотiлося просити про допомогу в цiй справi сестричку. Пiсля заняття з катехiзису Сюньове знову зникла в покоях священика. Доки на подвiр’i ще юрмилися учнi, Турбйорн чекав, але всi порозходилися, довелося i йому йти геть. Інгрiд уже давно подалася додому. Наступного дня Сюньове прийшла на науку першою i гуляла садком з однiею iз доньок пароха та якимсь молодим паничем. Панянка викопувала квiти, давала iх Сюньове, панич допомагав, а Турбйорн стояв з рештою учнiв за плотом i прислухався. Дiвчина так голосно пояснювала, як треба садити квiти, що чутно було кожне слово. Сюньове обiцяла ретельно виконати всi настанови. – Сама ти не зумiеш, – озвався чужак. Турбйорн запам’ятав його слова. Коли Сюньове знову повернулася до гурту, ii оточили ще бiльшою увагою, анiж зазвичай, але вона попростувала до Інгрiд, радо привiталася з нею i повела за собою на луку. Там вони повсiдалися докупки на траву, завiвши жваву розмову, бо вже давно не випадала iм нагода набалакатися. Турбйорн залишився стояти посеред гурту, милуючись пишними заморськими квiтами Сюньове. Того дня Сюньове подалася додому разом з усiма. – Може, я понесу тобi квiти? – запропонував Турбйорн. – Неси, – ласкаво погодилася дiвчинка, не пiдводячи, однак, на нього очей. Узяла за руку Інгрiд, i вони рушили попереду. Бiля самого Сульбакена Сюньове зупинилася, попрощалася з Інгрiд. – Далi я вже сама понесу квiти, – мовила вона, беручи кошика, якого Турбйорн поставив у траву. Дорогою до Сульбакена хлопчина мiркував, як би то запропонувати Сюньове свою допомогу – посадити тi квiти з нею удвох, але не зважився й рота розтулити, надто вже квапилася вона додому. Увесь день його не полишала думка: «Таки треба було допомогти iй з тими квiтками…» – Про що ви розмовляли? – запитав вiн Інгрiд. – Нi про що… Коли всi полягали спати, Турбйорн тихенько одягнувся i вийшов надвiр. Була гарна нiч, тепла й тиха; небо запаволочилося тонким мереживом блакитно-сiрих хмар, а там, де мереживо прорвалось, здавалося, хтось, наче у вiкно, пiдглядав з темноi синяви, що ж дiеться на землi. Навколо анi душi, тiльки в травi сюрчали коники-стрибунцi; час до часу озивалася праворуч вiд дороги перепiлка, iй вiдповiдала iнша з лiвого узбiччя; спiв перекочувався травами то туди, то сюди, i видавалося Турбйорновi, нiби його супроводжуе велика спiвоча свита, хоч вiн нiкого й не бачив у темрявi. Лiс, наче сине море туману, стелився схилами, i що вище, то темнiшим вiн ставав. З гущавини долинало токування тетеревiв, iнодi – пронизливий крик сови; водоспад спiвав свою одвiчну пiсню, гучнiше, нiж будь-коли, бо все притихло, дослухаючись до неi. Турбйорн глянув угору, на Сульбакен, i рушив далi. Вiн звернув убiк вiд звичних стежок, притьмом видряпався на узвишшя i невдовзi опинився у крихiтному квiтнику Сюньове, пiд самим вiкном кiмнатки на пiддашшi, де вона спала. Хлопець сторожко прислухався, роззирнувся навсiбiч, але навколо панувала тиша. Понишпоривши у пошуках якогось реманенту, вiн знайшов, як i сподiвався, лопату й граблi. Одну грядку Сюньове почала копати, але довела до пуття лише маленький клаптик, посадила там двi квiтки. Хотiла, певно, подивитися, який вони матимуть вигляд. «Втомилася, мабуть, бiдолашна, i покинула грядку… – подумав Турбйорн. – Це робота для чоловiка!» Хлопець вiдразу взявся до справи, спати зовсiм не хотiлося, навпаки, йому здавалося, що нiколи iще йому так легко не працювалось. Вiн пригадав поради доньки пароха, як садити квiти, пригадав, як тi квiтки росли в садку на плебанii, i зробив усе як треба. Минула нiч, а вiн i не помiтив, працював, майже не вiдпочиваючи, скопав усю грядку, посадив усi квiти, кiлька разiв пересаджував iх, щоб було гарнiше. Інодi позирав на вiкно на пiддашшi, чи нiхто його не бачить. Але нiкого не було видно, навiть пес нiде не гавкнув. Тиша панувала, аж запiяв пiвень, а за ним защебетало лiсове птаство, вiтаючи свiт з «добрим ранком». Чепурячи квiтника, Турбйорн згадав собi байки Аслака, як вiн малим хлопчаком вiрив у те, нiби на Сульбакенi водяться тролi та домовики. Турбйорн знову звiв очi на вiкно й усмiхнувся – ото здивуеться, прокинувшись, Сюньове. Уже нiвроку розвиднилося, птахи здiйняли немилосердний гармидер, тож Турбйорн перескочив через плiт i заквапився додому. Нiхто й не довiдаеться, що то вiн уночi посадив квiти в садочку Сюньове на Сульбакенi. Роздiл третiй Невдовзi долиною рознеслися розмаiтi чутки, але нiхто не мiг нiчого сказати напевне. Вiд дня першого причастя Турбйорна нiколи бiльше не бачили на Сульбакенi, i це невимовно дивувало люд. А ось Інгрiд навiдувалася туди часто, удвох iз Сюньове вони не раз ходили на прохiд до лiсу. – Не затримуйся надовго! – гукала мати навздогiн доньцi. – Добре, мамо, – вiдповiдала Сюньове i поверталася додому аж надвечiр. Знову з’явилися обидва женихи. – Їй самiй обирати, – сказала мати, батько з нею погоджувався. Сюньове ж, коли ii запитали, дала обом вiдкоша. Потiм сваталися й iншi, але нiхто не чув, щоб котрийсь повернувся з Сульбакена щасливцем. Якогось дня мама з донькою мили кадки з-пiд молока, i мама поцiкавилася, чи донька мае когось на оцi. Це було так несподiвано, що Сюньове зашарiлася по самi вуха. – Ти комусь уже пообiцяла свою руку й серце? – допитувалася мати, прискiпливо дивлячись доньцi в очi. – Нi, – поквапилася вiдповiсти Сюньове. Бiльше до тiеi розмови вони не поверталися. Сюньове була найбажанiшою нареченою на всю околицю. Їi проводжали замрiяними поглядами, коли йшла до церкви чи поверталася звiдти, бо, окрiм дому, бувала тiльки там. Батьки Сюньове були гаугiанцями, тому вона нiколи не ходила на танцi чи iншi забави. У церквi Турбйорн завжди сiдав навпроти ii лави, але нiхто не бачив iх за розмовою. Все ж помiж людьми ширилися пiдозри, мовляв, Сюньове й Турбйорна еднають сердечнi узи, а що поводилися вони не так, як iншi молодi закоханi пари, то це породжувало плiтки. Турбйорна в околицi не любили. Вiн i сам це вiдчував, тому, сходячись з iншими парубками на танцях чи на весiллях, поводився задерикувато, не раз i в бiйку встрявав. Та з часом усе вляглося, надто багато охочих до бiйки спiзнали на собi мiць його кулакiв. Тож Турбйорн швидко звик до думки, що нiхто не посмiе стати йому впоперек дороги. – Тепер ти вже можеш жити на свiй розсуд i покладатися на своi руки, – мовив якось Семун. – Тiльки ж пам’ятай, що моi, мабуть, поки що таки сильнiшi… Вiдзолотiла осiнь, минула зима, прийшла весна, а люди ще нiчого до пуття не знали. Стiльки чуток витало в повiтрi про постiйнi вiдмови Сюньове женихам, що тi, врештi, перестали свататися. Інгрiд нi на крок не вiдходила вiд товаришки. Цього лiта вони обидвi збиралися в гори пасти маржину, бо родина Сюньове купила частку полонини на Гранлiенi. З гори долинав спiв Турбйорна, вiн лагодив для дiвчат колиби та кошари. Одного разу, коли день хилився до вечора, Турбйорн, закiнчивши своi справи, сiв собi пiд деревом та й пустив думки плином – йому не йшли з голови чутки, що ширилися долиною. Вiн лiг горiлиць у червоно-брунатний верес, заклавши руки пiд голову й задивившись в осяйне блакитне склепiння неба над густими кронами дерев. Зелене листя й глиця смерек вигойдувалися на його тлi тремтливими хвилями, а темне гiлля вимальовувало дивовижнi вiзерунки. Небо визирало тiльки там, де вiтер вiдхиляв листя, а там, де крони не переплiталися, блакить рвучко плинула широким звивистим рiчковим плесом. Невпинний рух угорi звернув Турбйорновi думки в iнший бiк… …Берiзка тисячею очок усмiхалася до смереки, настовбурчена всiма голочками сосна поглядала на них з мовчазною зверхнiстю: надто вже багато вискочок з’явилося з повiвом весняного тепла, пнулися догори й лоскотали iй носа молодим листям. – Де ви були взимку? – бурчала сосна, обмахуючись гiллям i пiтнiючи живицею вiд немилосердноi спеки. – Це просто нечувано! Так далеко на пiвночi й так спекотно… Пхе! Неподалiк височiла понад лiсом стара сивочола сосна; опустивши вiти майже прямовисно донизу, вона могла добряче смикнути за чуба зухвалого клена, аж тому колiнця вiд страху пiдгиналися. Люди обрубували гiлляччя кремезноi сосни щораз вище, аж доки iй це надокучило, i вона стрiмко вигналася вгору, налякавши своею потугою тендiтну смерiчку поряд. – Чи ви забули про зимовi хурделицi? – запитала смерiчка. – Забула?! Як я могла про них забути! – обурилася сосна i так ляснула бiдолаху пiвнiчним вiтром позавуш, аж та ледь не впала. Могутня сосна мiцно впиралася велетенськими ступнями в грунт, ii пальцi випиналися назовнi за шiсть лiктiв вiд стовбура, i була вона при землi товстiшою за найтовстiшу вербу, про що якось верба повiдала хмелевi, який закохано обiймав ii за стан. Кошлата сосна усвiдомлювала свою велич i, виганяючись новим гiллям у височiнь, глузувала з людей: – Спробуйте тепер мене обчiмхати, якщо потрафите! – Нi, iм не стане моцi тебе обчiмхати! – мовив якось орел, зробив ласку соснi – сiв на ii гiлля, склав крила й заходився зчищувати з пiр’я рештки засохлоi кровi якогось бiдолашного ягняти. – Гадаю, я попрошу свою королеву звити тут гнiздо, – сказав вiн. – Їй треба знести кiлька яець, – додав тихiше, глянув на своi голi ноги й застидався: певно, спали йому на гадку солодкi спомини про раннi веснянi днi, коли все навколо шаленiе вiд перших теплих сонячних променiв. Та вiдразу стрепенувся, пильно глянув з-пiд кошлатих брiв у бiк чорного громаддя скель, чи не кружляе там знесилена важкою ношею у своему лонi його королева, i злетiв у повiтря. Сосна бачила, як ширяе у небеснiй блакитi нарiвнi з найвищими гiрськими кряжами орлина пара, радячись своiми хатнiми клопотами. Стару сосну все ж огортав легкий неспокiй: хоч як пишалася вона собою, не було б iй рiвноi у цiлому лiсi, якби змогла колисати на своiх вiтах королiвське подружжя. Нараз орел з орлицею шугонули вниз – просто до неi, i мовчки заходилися зносити хмиз. Сосна ще бiльше розпростала вiти, вiдтiсняючи сусiдок, бо хто б тепер посмiв iй суперечити. А лiс зашелестiв, загомонiв, побачивши, якоi честi зазнала могутня сосна. Неподалiк над озерцем, милуючись своiм вiддзеркаленням у плесi, росла тендiтна берiзка; вона гадала, що мае право сподiватися трiшки любовi вiд трясогузка, який полюбляв подрiмати по обiдi в затiнку ii вiт. Вона огортала його пахощами, принаджувала своiми клейкими листочками мошкару, щоб йому зручнiше було ii хапати, а в розпал спеки згорнула з гiлля та свiжого листя затишну зелену альтанку, щоб йому було прохолоднiше. Зваблений стараннями берiзки, трясогузок уже замислився, чи не оселитися йому тут на все лiто. Та ось бiда! Довелось втiкати вiд орлиного сусiдства на старiй соснi свiт за очi. Вiн проспiвав берiзцi на прощання зворушливу пiсеньку, але дуже тихенько, щоб не почув орел, – тiльки його й бачили. Не лiпше повелося i дрiбним горобчикам у вiльшаних хащах. Вони так безсоромно грiховодили, що дрiзд, котрий замешкав на ясенi, нiколи не мiг вчасно заснути, гнiвався i лаяв галасливе птаство. Поважний дятел по сусiдству, споглядаючи те, так реготав, ледь не беркицьнувся з гiлляки. Та ось з’явились на соснi орли! І дрiзд, i горобцi, i дятел – усе, що вмiло лiтати, – змушенi були шукати притулку в iншому мiсцi. Дрiзд на лету кляв горобцiв i зарiкався ще хоч раз сусiдувати з ними. І хоч як приязно свiтило сонце, лiс осамотiв i посмутнiв, тiльки й мiг пишатися старою могутньою сосною, але пиха та була мiзерною. Лiс лякливо пригинався щоразу, коли налiтав пiвнiчний вiтер, а сосна стримувала його натиск крислатим гiллям; орел кружляв понад нею, статечний i незворушний, наче то не шквал бiснувався, а нiжний легiт роздмухував ледь чутнi пахощi живицi. А як тiшилися сосни-посестри! Не замислюючись, однак, над тим, що жоднiй з них не судилося цього року колисати пташинi гнiздечка на своiх вiтах. – Забирайтеся геть! – бундючилися вони. – Ми – вельможна родина, майже родичi королiвськi! – Про що це ти замислився? – запитала, усмiхаючись, Інгрiд. Вона вийшла з густих чагарiв, розгортаючи руками гiлля. – Та чого тiльки не наверзеться! – пiдхопився Турбйорн, уперто вiдводячи погляд вiд сестри й дивлячись на лiс. – Надто вже багато плiткують про мене в долинi! – додав вiн, обтрушуючи глицю. – Чому ти завжди переймаешся чужими плiтками? – І сам не знаю… Та досi нiколи не говорили про те, чого я й намiру не мав робити… – Недобре кажеш! – Може, й так, але то правда. Інгрiд сiла в траву, Турбйорн стояв поруч, задивившись удалину. – Я легко мiг би стати таким, яким мене бажають бачити iншi, та лiпше дали б менi спокiй! – У цьому е, зрештою, i твоя вина. – Можливо, але й тi, iншi, не без вини… Я вже казав i ще раз скажу: хай би дали менi спокiй! – майже крикнув Турбйорн, звiвши очi угору, на орла. – Турбйорне! – злякано прошепотiла Інгрiд. Хлопець обернувся до сестри i всмiхнувся. – Усе гаразд! Кажу ж, чого тiльки не нароiться в головi! Ти бачилася нинi з Сюньове? – Так, вона вже вибралася на полонину. – Сьогоднi? – Так. – Із сульбакенською чередою? – Так. – Тра-ля-ля… До лiсу сонце зазирае, Трулялля… Де ти, серденько мое? Трампарам, трампарам… Птаха стрепенулася спросоння, — Що дiеться? – Завтра ми теж виганяемо нашу череду на полонину, – озвалася Інгрiд, прагнучи вiдволiкти брата вiд тяжких думок. – Я пожену! – сказав Турбйорн. – Нi, тато сам хотiв… – Он як! – буркнув Турбйорн i замовк. – Вiн питав сьогоднi про тебе, – знову озвалася Інгрiд. – Справдi? Турбйорн вiдрiзав ножиком гiллячку й заходився зiстругувати з неi кору. – Ти мав би частiше розмовляти з батьком, – докiрливо мовила сестра. – Вiн тебе дуже любить… – Може, й твоя правда. – Батько часто заводить про тебе мову, коли тебе нема вдома. – Зате й слова вiд нього не дочекаешся, коли я е… – У тому твоя вина. – Може, й так… – Не кажи так, Турбйорне! – Інгрiд посмутнiла. – Сам знаеш, у чому причина. – То в чому? – Я тобi маю про це розповiдати? – Та байдуже… Ти знаеш, що я знаю… – Звiсно: надто багато розмахуеш кулаками, а батько цього не любить. – Ага, досi ще мене за ручку б тримав! – Коли в бiйку встряеш… – То хай собi безкарно говорять селом, що на язик спливе? – Нi, але ж можна й поступитися, не завжди пiритися пiвнем! Он батько завжди так робив i став поважаним чоловiком. – Може, його не так дiймали за живе… Інгрiд трохи помовчала, а тодi, оглянувшись, повела далi: – Мабуть, не варто повертатися до цього знову, але… не потикайся туди, де збираються твоi недруги! – Го-го, саме туди й поткнуся! Інакше я не Турбйорн Гранлiен! Хлопець обстругав з гiллячки кору i розрiзав ii навпiл. Інгрiд сидiла коло брата, довго дивилася на нього, а тодi нерiшуче запитала: – Пiдеш у недiлю до Нургауга? – Пiду. Дiвчина знову замовкла, потiм, не дивлячись на брата, озвалася знову: – Знаеш, що вiн приiхав до сестри на весiлля? – Знаю. Інгрiд пiдвела погляд. – Ох, Турбйорне, Турбйорне, – зiтхнула вона. – Гадаеш, це дае тепер йому бiльше права ставати мiж мною та iншими? – Вiн не стае… Принаймнi не бiльше, нiж цього хоче та, iнша. – Нiхто не знае, чого хочуть iншi… – Ти знаеш! – Сама вона про це нiчого не каже… – Як можеш так казати! – скрикнула Інгрiд, несхвально глянувши на брата, пiдвелася, озирнулась. Турбйорн викинув свою гiллячку, встромив ножа в чохла й повернувся до сестри. – Послухай, менi часом це так набридае. Поголос йде не лише про мене, ii теж зачiпае, бо все вiдбуваеться нiби потай. Хоча яка там потайнiсть, я ж навiть на Сульбакенi не буваю! Вона каже, що ii батьки мене й бачити не хочуть. Менi заказано до неi ходити, як iншi хлопцi ходять до своiх дiвчат, бо вона – свята! Отак! – Турбйорне! – занепокоено гукнула його сестра, але вiн наче й не чув. – Батько й словом не бажае заступитися за мене. Каже: як заслужиш, буде твоею. Плiтки, лише плiтки! А з iншого боку, нiчого взамiн за ту муку! Я навiть не знаю, чи й справдi вона… Інгрiд кинулася до Турбйорна, затуляючи йому рота долонею й озираючись назад. Хащi знову розгорнула чиясь рука, iз заросляку з’явилася висока струнка дiвчина з палахкотливим, мов ружа, рум’янцем. То була Сюньове. – Добрий вечiр! – привiталася вона. Інгрiд глянула на Турбйорна, нiби хотiла сказати: «Ось бачиш!» Турбйорн вiдповiв iй поглядом: «Краще б ти того не робила!» Нiхто не дивився на Сюньове. – Може, дозволите примоститися бiля вас на хвильку? Я так набiгалася за день… – озвалася дiвчина й сiла в траву. Турбйорн зиркнув на те мiсце, де вона сiдала, нiби хотiв переконатися, чи не росяна там трава. Інгрiд задивилася униз, нiби до чогось приглядалася у Гранлiенi. – Ой, лишенько! – раптом вигукнула вона. – Краса вiдв’язалася i забрела в поле на свiжу оранку! Ото дурна корова! Ще й Марунька за нею… Несила вже того терпiти! Найвища пора виганяти худобу в гори! Інгрiд чимдуж побiгла униз схилом, навiть не попрощалася. Сюньове також пiдхопилася на рiвнi ноги. – Ти вже йдеш? – запитав Турбйорн. – Менi час… – вiдповiла Сюньове, однак не рушила з мiсця. – Могла б ще трохи побути… – мовив хлопець, не пiдводячи на неi очей. – Іншим разом, – ледь чутно злетiло з ii уст. – Іншого разу можна ще довго чекати… Сюньове глянула на Турбйорна, той також дивився iй просто у вiчi. Минуло доволi часу, перш нiж вони знову заговорили. – Сiдай, – запропонував хлопець трохи нiяково. – Нi… – похитала головою Сюньове й далi стояла. Турбйорн вiдчув, як у ньому здiймаеться спротив, та раптом вона зробила щось зовсiм несподiване: ступила до нього крок, нахилилася, зазирнула йому в очi й запитала, усмiхнувшись: – Ти сердишся на мене? – В ii очах бринiли сльози. – Нi, не серджуся, – вiдповiв Турбйорн, почервонiвши по самi вуха. Вiн простягнув руку, однак Сюньове того не помiтила, бо сльози застилали iй зiр. Рука опала. – То ти все чула? – спромiгся вiн урештi на слово. – Чула, – Сюньове глянула на нього й засмiялася, а сльози зацебенiли ще ряснiше. Турбйорн геть розгубився, не знав, що дiяти i що казати. – Може, я був надто рiзким… – зiрвалося йому з уст. Але то ще м’яко було сказано. Сюньове вiдвела очi й повернулася боком. – Не тобi судити про те, чого не знаеш, – озвалася вона здушеним голосом, вiд якого Турбйорновi похололо на серцi. Вiн почувався безпорадним, наче малий хлопчисько, тож бовкнув перше, що спало на думку: – Вибач менi, будь ласка. Сюньове вибухла нараз плачем. Бачити ii ридання було понад його сили, Турбйорн пiдiйшов до дiвчини, обiйняв за стан, прихилився до ii плеча. – Чи ти також кохаеш мене, Сюньове? – Так, – схлипнула вона. – Але щасливою не почуваешся? Сюньове мовчала. – Чому не бачу щастя у твоiх очах? – не вiдступався Турбйорн. Дiвчина заплакала ще гiркiше, поривалася вирватись з хлопцевих обiймiв. – Сюньове! – Турбйорн мiцнiше пригорнув ii до себе. Сюньове притулилася до нього ридма ридаючи. – Нам треба поговорити, – мовив Турбйорн, допомiг iй сiсти у верес i сам сiв поруч. Дiвчина витерла очi, спробувала усмiхнутися, але намарно. Турбйорн взяв ii за руку й, зазираючи в обличчя, запитав: – Чому менi невiльно приходити на Сульбакен, кохана? Сюньове мовчала. – Ти нiколи не просила про це батькiв? Знову мовчання. – Але чому?! – допитувався Турбйорн, притягаючи ii за руку ближче до себе. – Я не смiла… – ледве чутно вiдповiла дiвчина. Турбйорн спохмурнiв, схилився до колiн, обхопивши голову руками. – Так я нiколи не потраплю на Сульбакен… Замiсть вiдповiдi Сюньове мовчки смикала верес. – Так… я, мабуть, чимало накоiв такого… чого не треба було… Але ти могла би бути до мене поблажливiшою… Я не такий вже поганий… – Турбйорн затнувся на мить, а тодi повiв далi: – До того ж я ще дуже молодий… Лише двадцять лiт минуло… Я… – йому важко було добирати слова. – Однак людина, яка по-справжньому кохае мене… мала би… Турбйорн замовк. – Не кажи так, – приглушеним голосом озвалася Сюньове. – Ти не знаеш, як я… Навiть Інгрiд не наважуюся розповiсти… – Сюньове затремтiла вiд плачу, – … яку… муку… я терплю! Турбйорн схопив Сюньове в обiйми й щосили притиснув до себе. – Поговори з батьками, – прошепотiв вiн. – І все налагодиться, ось побачиш! – Буде так, як ти хочеш. – Я хочу? А ти? Сюньове повернулася до нього й обвила його шию руками. – Якби ж то ти кохав мене так, як я тебе! – заговорила гаряче, намагаючись усмiхнутися крiзь сльози. – Хiба ж я тебе не кохаю? – мовив стиха, нiжно Турбйорн. – О нi, ти не дослухаешся до моiх слiв! Добре знаеш, що може звести нас докупи, i нiчого для цього не робиш! Чому?! – тепер слова прорвалися потоком: – Господи милосердний! Ти навiть не уявляеш, як чекаю я того дня, коли зможу привести тебе на Сульбакен! Але менi завжди доводиться чути про якiсь твоi непотребнi витiвки. І вiд кого? Вiд власних батькiв! Турбйорна враз немов блискавкою уразило. Вiн так виразно уявив собi, як Сюньове тужить на Сульбакенi, палко сподiваючись тiеi митi, коли зможе припровадити його до своiх батькiв, а вiн позбавляе ii такоi нагоди. – Чому ти ранiше не казала менi про це, Сюньове? – Та як не казала! – Мабуть, не так казала… Сюньове замислилася, тереблячи свого фартушка. – Може, я не насмiлювалася… Те, що дiвчина, можливо, боiться його, так схвилювало Турбйорна, що вiн уперше в життi поцiлував ii. У Сюньове, спантеличенiй поцiлунком, миттю висохли сльози; вона розгубилася, то несмiливо усмiхалася, вiдводила очi, то знову дивилася на коханого i нарештi засмiялася. Обое мовчали, лише сплелися руками, не наважуючись на мiцнiший потиск. Урештi Сюньове висмикнула свою долоньку, витерла очi й личко вiд слiз, пригладила волосся, що трохи скуйовдилося. Турбйорн сидiв, задивившись на неi, думаючи свою думу: «Вона сором’язливiша за iнших дiвчат у долинi й хоче, щоб до неi ставилися iнакше, тож хай буде ii воля…» Вiн провiв ii до полонини – дорога була зовсiм близька. Турбйорновi кортiло взяти ii за руку, та щось найшло на нього, вiн навiть не наважувався торкнутися дiвчини. Одне те, що йому дозволено йти поруч, видавалося дивом… Прощаючись, вiн сказав: – Тепер уже нескоро почуеш про мене лихi слова… Удома Турбйорн застав батька за роботою, той носив мiшки зi збiжжям вiд комори до млина. Сусiди з усiеi околицi мололи свое збiжжя на Гранлiенi, коли мiлiли iхнi потiчки. Гранлiенський потiк нiколи не пересихав. Мiхiв назбиралося чимало, деякi були дуже великими, а деякi – велетенськими. Жiнки неподалiк над водою викручували випрану бiлизну. Турбйорн пiдiйшов до батька, ухопився за один мiшок. – Може, допомогти? – Сам впораюся, – вiдповiв Семун, рвучко завдав собi мiха на спину й понiс до млина. – Тут iх вистачить на обох, – буркнув Турбйорн, узявся за два, пiдставив плечi, пiдпер лiктями i понiс. Дорогою вiн перестрiв батька. Семун глянув на сина, але нiчого не сказав. Повертаючись до комори, Турбйорн знову зустрiв батька з двома iще бiльшими мiхами на спинi. Тепер хлопець узяв одного невеличкого мiшка. Семун, минаючи сина, окинув його поглядом, ще довшим, нiж перед тим. Потiм обое таки зiйшлися водночас пiд коморою. – Тут приходили з Нургауга, – сказав Семун. – Просили тебе на весiлля… Інгрiд вiдiрвалася вiд прання, благально глянула на брата. У поглядi матерi теж прозирало благання. – Он як, – сухо вiдiзвався Турбйорн i висадив цього разу собi на плечi два найбiльшi з-посеред купи мiхи. – Пiдеш? – понуро запитав Семун. – Нi! Роздiл четвертий З Гранлiенськоi полонини гарно було видно всю околицю, насамперед Сульбакен, обрамлений строкатим лiсом; далi виднiлися iншi хутiрцi, оточенi звiдусiль гаями, тому зеленi морiжки з хатами посерединi видавалися клаптиками землi обiтованоi, вiдвойованоi у дикоi природи. Чотирнадцять хуторiв можна було налiчити, споглядаючи долину з полонини; Гранлiен тонув у лiсовiй гущавинi, з-помiж дерев визирали тiльки дахи будiвель, та й то коли стояти на самому чубку кичери. Дiвчата, дарма, що не розгледiти добре самого хутора, часто дивилися на дим, який клубочився з димарiв. – Мама саме готуе обiд, – мовила Інгрiд. – Печеню iз засоленого м’яса з салом. – О, чуеш, вже гукають чоловiкiв до столу, – озвалася Сюньове. – Цiкаво, де вони сьогоднi працюють? Дiвчата спостерiгали за цiвкою диму, яка спершу жваво й весело вихоплювалася у пронизане лагiдним сонцем повiтря, та невдовзi уповiльнювала свiй розгiн, розiмлiвала, щоб спроквола полинути широкою смугою понад лiсом, потроху розсмоктуючись до ледь помiтного серпанку, а потiм i зовсiм зникнути. Так само й дiвочi думки зринали в головi, неквапно вилися горами й долами. Нинi вони снували навколо Нургауга. Весiлля вiдгуляли позавчора, але забава зазвичай тривала ще тиждень по тому, тож на полонину й досi долинали звуки пострiлiв й окремi вигуки найгорлатiших парубкiв. – Он як веселяться, – з жалем сказала Інгрiд. – А я iм не заздрю, – мовила Сюньове, беручись до рукодiлля. – Хотiлось би й менi з ними розважитись… Інгрiд сидiла навпочiпки, спостерiгаючи за тим, що вiдбувалося на подвiр’i Нургауга. Гостi тинялися помiж будинками, юрмилися пiд коморою, певно, там стояв стiл з наiдками; деякi пари трималися окремiшньо, нiжно воркуючи. – Не розумiю, чого тебе так вабить туди, – буркнула Сюньове. – Й сама не знаю, – стенула плечима Інгрiд, не мiняючи пози. – Потанцювати кортить… – додала вона. Сюньове промовчала. – Ти нiколи не танцювала? – запитала Інгрiд. – Нiколи. – Гадаеш, танцювати – то грiх? – Хтозна… Інгрiд бiльше не розпитувала, згадавши, що гаугiанцям танцювати заборонено, i не смiючи поцiкавитись, як ставляться до цього батьки Сюньове. Але ii думки водно крутилися довкола танцiв, тож вона, зрештою, не витерпiла: – Кращого танцюриста, нiж Турбйорн, не знайти на всю околицю… – Вiрю, – за якусь мить зронила Сюньове. – Тобi варто побачити, як вiн танцюе! – вигукнула Інгрiд, обернувшись до товаришки. – Нi, не хочу, – квапливо заперечила Сюньове. Інгрiд вражено замовкла, а Сюньове схилилася над плетивом, рахуючи вiчка. Та вже за мить опустила рукодiлля на колiна й, задивившись удалину, мовила: – Такою щасливою, як нинi, я вже давно не була… – Чом це? – здивувалася Інгрiд. – Та… бо вiн не танцюе зараз у Нургаугiв. Інгрiд сидiла, поринувши в задуму. – Там, напевно, дiвчата так i вились би коло нього… – озвалася за якийсь час. Сюньове вже було розтулила рота, аби щось сказати, однак промовчала, витягнула дротика й обернула плетиво iншим боком. – Турбйорновi аж жижки трясуться, так кортить потанцювати. Я його добре знаю! – вигукнула Інгрiд i враз похопилася, що бовкнула зайве, глянула на Сюньове, яка схилилася над плетивом, зашарiвшись наче мак. Інгрiд миттю згадала кожне слово з розмови, сплеснула руками, впала навколiшки перед товаришкою i зазирнула iй у вiчi. Але Сюньове незворушно плела собi далi. Тодi Інгрiд розсмiялася: – Ти вже кiлька днiв щось вiд мене приховуеш! – Про що це ти? – знiчено глянула на неi Сюньове. – Ти гнiваешся не тому, що Турбйорновi подобаеться танцювати… – личко Інгрiд сяяло усмiхом. Сюньове вперто мовчала. Тодi Інгрiд обняла ii за шию i прошепотiла до вуха: – Ти гнiваешся, бо вiн не з тобою танцюе, а з iншими… – Що ти плетеш! – обурено вигукнула Сюньове, вивернулася з обiймiв i скочила на рiвнi ноги. Інгрiд теж пiдвелася з вересу, рушила за товаришкою. – Шкода, що ти не вмiеш танцювати, Сюньове! – смiялася вона. – Дуже шкода! Ходiмо, я тебе навчу! – Інгрiд охопила дiвчину за стан. – Чого ти вiд мене хочеш? – опиралася Сюньове. – Навчити тебе танцювати, аби не сумувала, що вiн танцюе з чужими дiвками. Тепер уже й Сюньове засмiялася, хоча й вимушено. – Ще хтось побачить, – мовила вона. – Дай, Боже, тобi здоров’я за такi слова, хоча дурне кажеш! – вигукнула Інгрiд, замугикала собi пiд нiс i закружляла Сюньове в такт мелодii. – Нi… нi… я не вмiю… – Сама щойно казала, що давно не була такою щасливою. Ну ж бо! – Не знаю, чи зумiю… – Ось спробуй, i сама побачиш, що це зовсiм неважко! – Тобi годi всидiти на мiсцi, Інгрiд! – Так казав кiт до горобця, що нiяк не хотiв датися йому до лап… Ходiмо! – Та менi б i самiй хотiлося, але… – Уяви собi, я – Турбйорн, а ти – його молода дружина, яка не потерпить, аби вiн танцював з кимсь iншим, окрiм неi. – Але… Інгрiд не слухала заперечень, наспiвувала мелодiю. – Але… – i далi впиралася Сюньове. Однак танцювала! То був «стрибаний» танок норвезьких горян, схожий на «польку». Інгрiд у ролi кавалера вела великими кроками, розмашисто загортаючи руками, а Сюньове дрiботiла, скромно потупивши очi. Інгрiд спiвала: За березу лис сховався — серед вересу. Заець бiгти заповзявся — вересом. В яснiм небi сонце сяе — понад вересом. При березi лис регоче — серед вересу. Заець весело стрибае — ген-ген вересом. В серцi жваво радiсть грае. Гов! Так шалено не стрибай — через верес. При березi лис чатуе — серед вересу. Зайця вiн умить вполюе — помiж вересом. Що це?! Чи зi мною Бог танцюе — серед вересу? – Ось бачиш, як легко навчитися? – тiшилася Інгрiд, коли вони стали вiдсапатися. Сюньове смiялася. – Менi бiльше кортiло б навчитися вальсувати, – сказала вона. – А хто нам боронить? Можемо й повальсувати, – вiдразу погодилася Інгрiд i заходилася показувати, як треба ставити ноги. – Вальс не так легко опанувати… – Пусте, треба тiльки дотримуватися такту, – вiдповiла Сюньове. Вони почали танцювати. Інгрiд спiвала, Сюньове пiдспiвувала. Спершу вони тiльки мугикали, а потiм розспiвалися на повен голос. Нараз Інгрiд зупинилася, вiдступила крок вiд товаришки й сплеснула руками. – Але ж ти вмiеш вальсувати! – вигукнула вона вражено. – Цить! Мовчи! Про це анi слова! – i Сюньове знову вхопила Інгрiд за руку, тягнучи до вальсу. – Нi, скажи, де ти навчилася? – Траляля, траляля, – кружляла Сюньове. Інгрiд пiддалася пориву, шалено закружляла у вальсi, спiваючи: Глянь: сонце танцюе високо в горах! Танцюй i ти, любий, поки видко в долах! Глянь: до моря порогами рiчка стрибае! Скачи й ти, мiй шаленцю, – всiх край свiту чекае! Глянь, як вiтром березу гне! Не пустуй, бо й тебе смерть не мине! Хруснуло щось? Глянь… – Хто навчив тебе таких дивних спiвiв? – запитала Сюньове, спиняючись у танцi. – Вiд Турбйорна почула… Й сама до пуття не знаю, що спiваю. – Це пiснi Бента-Острожника, я iх знаю. – Справдi? – стетерiла Інгрiд. Вона примовкла, задивившись удалину. І раптом помiтила когось унизу, на дорозi. – Хтось iде вiд Гранлiена, звертае на битий шлях, – озвалася Інгрiд. Сюньове теж глянула в той бiк. – То вiн? – Так, Турбйорн. До мiста iде… То справдi був Турбйорн, i iхав вiн до мiста. Дорога неблизька, вiз важко наладований, iхав вiн курною дорогою поволi, перевальцем. Шлях добре було видно з вершини кичери. Почувши галайкання з полонини, хлопець вiдразу здогадався, хто там гукае, вилiз на воза й загукав у вiдповiдь, аж луна розляглася горами. Потiм згори долинули звуки рiжка. Турбйорн сiв та й заслухався. Коли рiжок змовк, хлопець знову звiвся на ноги, загалайкав до дiвчат. Так тривало доволi довго, i радiсть переповнювала Турбйорна. Вiн милувався Сульбакеном, i йому здавалося, що нiколи ще сонце не осявало так щедро узвишшя. Задивившись на хутiр, вiн геть забув про коня, а той брiв куди заманеться. Нараз Турбйорна добряче трусонуло: то кiнь шарпнувся убiк i, схарапуджений, помчав нургаузькими луками, яким пролягав гостинець. Вiд рвучкого посмику воза занесло, дишло переламалося навпiл. Турбйорн став у возi на рiвнi ноги й натягнув вiжки. То був нелегкий змаг мiж ним та конем: кiнь поривався рвонути зi стрiмкого узбiччя, а Турбйорн щосили намагався його стримати, так туго натягнув вiжки, аж коняка стала дибки. Хлопець прожогом зiстрибнув з воза i, доки кiнь не встиг отямитися, обмотав вiжками стовбур дерева. Кiнь став. Частина вантажу розсипалася, дишло зламалося, кiнь стояв i тремтiв усiм тiлом. Турбйорн пiдiйшов до нього, взяв його за вудила, лагiдно примовляючи, потiм вiдвернув вiд стрiмчака на той випадок, якби коневi знову закортiло зiрватися з мiсця галопом. Тварина була такою нажаханою, що не могла встояти на мiсцi; хлопцевi довелося пiдбiгати за ним, провадячи його назад до битого шляху, минаючи по дорозi розсипане добро, побитi горщики iз зiпсутим товаром. Досi Турбйорн думав лише про небезпеку, а потiм, усвiдомивши, якоi шкоди завдано, розлютився. Про подальшу мандрiвку до мiста не могло вже бути й мови, i лють вiд того зануртувала iще сильнiше. На дорозi кiнь знову схарапудився, намагаючись зiрватися з прив’язi. Отодi Турбйорн уже не стримався, дав волю гнiву. Лiвою рукою стиснув за вудила, а правою заходився лупцювати коня батогом. Кiнь ошалiв, бив його переднiми копитами в груди, однак Турбйорн тримав його навiддалi й шмагав iще завзятiше, з усiеi сили, грубим держаком батога. – Я тебе провчу, бiсова худобино! – примовляв вiн, сиплячи ударами. Кiнь виривався, iржав, пiна з рота клаптями спадала Турбйорновi на руку, а вiн знетямлено лупцював i лупцював. – Скуштуеш мого кулака! – кричав хлопець i бив. – Ось! Маеш! Я навчу тебе, як слухатися! То було вперше i востанне, щоб знав, клята скотино! – i бив далi. Вони кружляли по колу, кiнь уже не опирався, лише дрижав i, нахиливши голову, злякано косував оком на занесений батiг. Раптом Турбйорна охопив сором, вiн опустив руку. Тiеi ж митi хлопець помiтив чоловiка, який сидiв край узбiччя, пiдпершись лiктями, i смiявся з нього. Турбйорн не тямив, що на нього найшло, в очах немов почорнiло; не вiдпускаючи коня, вiн кинувся з батогом на зухвальця. – Я тобi зараз покажу, як зуби з мене шкiрити! – рикнув вiн i луснув батогом, але тiльки ледь зачепив чоловiка, бо той, верескнувши, прожогом скотився у канаву. Ставши рачки, чоловiк повернув голову, вилаявся i скривив уста, безгучно смiючись. Турбйорн завмер, упiзнавши насмiшника. То, звiсно ж, був Аслак. Не знати й чого, Турбйорновi похололо на душi. – То це ти налякав мого коня аж двiчi? – запитав вiн. – Я собi тут мирно спав, – вiдповiв Аслак, трохи звiвшись на руках. – А ти розбудив мене, коли довiв свого коня до шалу. – Це ти довiв його до шалу. Тебе всi тварини бояться… – Турбйорн погладив коня: з того градом котився пiт. – Видаеться менi, що зараз вiн бiльше боiться тебе, нiж мене. Так я жодного коня не катував, – мовив Аслак, ставши в канавi навколiшки. – Стули пельку! – пригрозив йому батогом Турбйорн. Аслак звiвся на рiвнi ноги й вилiз з канави. – Овва! То це менi стулити пельку? Нi… Куди це ти зiбрався, що так поспiшаеш? – догiдливим голосом запитав вiн i пiдiйшов ближче, заточуючись, бо був п’яний. – Нинi поспiшати вже, видно, нiкуди, – вiдповiв Турбйорн, випрягаючи коня. – Ой, як шкода, – Аслак пiдступив ще ближче i зняв капелюха. – Боже милий, як же ти вирiс i погарнiв, вiдколи я бачив тебе востанне! Аслак ледве тримався на ногах. Запхавши руки в кишенi, вiн спостерiгав за марними зусиллями Турбйорна виплутати з упряжi коня. Самому хлопцевi було не впоратись, але вiн не мiг пересилити себе й попросити допомоги у колишнього наймита. Надто вже вiдразливий вигляд мав Аслак: одяг виваляний у багнюцi канави, масне волосся стирчало з-пiд старого засмальцьованого капелюха; обличчя, хоч i доволi пiзнаване, спотворював кривий усмiх; очi ще бiльше запливли, тож йому доводилося закидати голову, дивлячись на когось; губа при тому вiдвисала, а рот роззявлявся; обличчя стало обвисле, тiло здерев’янiло. Аслак спився не на жарт. Шляхи Аслака й Турбйорна перетиналися не раз i ранiше, але колишнiй наймит удавав, нiби не впiзнае хлопця. Торгуючи дрiбним крамом, Аслак ходив селами, не минав жодноi забави, спiвав там пiсеньок, яких знав без лiку, розповiдав усiлякi жарти, а за те йому наливали чарчину. Побував i на весiллi в Нургаугiв, але – як довiдався згодом Турбйорн – зворохобив, за своею давньою звичкою, гостей на бiйку, тому крадькома вшився звiдти, побоюючись, що й сам потрапить пiд чиюсь гарячу руку. – Прив’яжи коня до воза, – порадив Аслак. – Так чи iнак, сам не даси собi ради. Доведеться йти до Нургаугiв по допомогу… Турбйорн уже також думав про це, однак йти до сусiдiв йому не хотiлося. – Там весiлля, багато люду… – Де багато люду, там i допомога, – вiдповiв Аслак. Турбйорн вагався, але ж на поламаному возi далеко не заiдеш. Вихiд один – попросити помочi в Нургаугiв. Хлопець мiцно прив’язав коня та й подався на хутiр. Аслак поплiвся за ним. Турбйорн озирнувся. – У якому гарному супроводi я повертаюся на весiлля! – засмiявся Аслак. Турбйорн промовчав, однак пришвидшив крок. Аслак iшов, спiваючи якусь пiсеньку. – Де ти так квапишся? – озвався за якийсь час Аслак. – Нiкуди Нургауги вiд тебе не дiнуться… – додав згодом. Турбйорн мовчав, наче води в рот набрав. Ось долинула музика – на хуторi танцювали. З вiдчинених вiкон великого двоповерхового будинку визирали люди. На подвiр’i теж з’юрмилися гостi, висловлюючи здогади, хто це до них iде. Зрештою, Турбйорна впiзнали, а тодi зауважили й коня унизу, i розкидане довкiл воза добро. Музики стихли, танцюристи висипали з хати надвiр, щойно прибульцi ступили на обiйстя. – Приймайте нежданих гостей! – вигукнув Аслак, пiдходячи до гурту на подвiр’i, ховаючись, однак, поза спиною Турбйорна. Сина господаря Гранлiена зустрiли приязно, обступили колом. – Хай живуть молодi, добре пиво на столi, гарнi дiвки у танку, вдатнi музики в кутку! – галакав Аслак, затiсуючись усередину гурту весiльних гостей. Хтось смiявся з нього, хтось супився, а один сказав: – Той лайдак Аслак завжди в доброму гуморi! Турбйорн зустрiв знайомих i розповiв про свою пригоду. Самого його, звiсно, не вiдпустили, послали по коня та воза когось з челядi. Наречений, колишнiй шкiльний товариш Турбйорна, запросив його скуштувати пива, i вони обидва подалися до господи. Комусь, здебiльшого дiвчатам, кортiло й далi танцювати, хтось забажав короткоi перерви, щоб поiсти-попити, а заразом послухати Аслаковi небилицi, якщо вже його знову занесло на весiлля. – Але добирай слова обережнiше, нiж минулого разу, – застерiг його хтось iз гурту. Турбйорн поцiкавився, де ж решта гостей. – О, тут нещодавно бiйка зав’язалася, тож дехто подався зализувати рани, iншi рiжуться у карти в стодолi, хтось сидить бiля Кнута Нургауга… Турбйорн не питав, де сам Кнут Нургауг. Батько молодого, лiтнiй чоловiк, смалив люльку й жлуктив пиво. – Ну ж бо, Аслаку, розкажи щось нам на потiху, – озвався старий. – Є ще охочi послухати? – запитав Аслак, осiдлавши ослона вiддалiк столу, за яким сидiли решта гостей. – Звiсно! Я хочу почути твоi байки, – вiдгукнувся молодий, простягаючи йому чарку горiлки. – Може, ще хтось мене попросить? – набивав собi цiну Аслак. – Я попрошу, – мовила молода жiнка, що сидiла на лавi осторонь вiд усiх, i налила Аслаковi келих вина. То була наречена, ще зовсiм юна, мала, може, двадцять лiт, русокоса, худорлява, з великими очима й суворо закроеною складкою навколо вуст. – Менi подобаються твоi розповiдi, – додала вона. Молодий гостро зиркнув на дружину, а старий звiв очi на сина. – Так, на вашому хуторi завжди полюбляли слухати моi теревенi, – вдоволено мовив Аслак. – Честь вам i хвала! – вигукнув вiн, перехиляючи чарку, яку йому подав один з дружбiв. – То вже розповiдай! – загукали нетерплячi гостi. – Про каргу-жебрачку Сiгрiд! – крикнув один. – Нi, то нiкчемна оповiдка! – залунали голоси, здебiльшого жiноцтва. – Про битву пiд Лiером! – попросив Свенд, музика, який на бубнi грав. – Та нi, лiпше щось веселе! – озвався високий юнак у самiй сорочцi, що стояв, прихилившись до стiни. Правою рукою вiн нишком теребив волосся дiвчат, якi сидiли на лавi перед ним. Дiвчата вiдмахувалися, але з мiсця не вставали. – Розповiм щось на власний розсуд, – мовив Аслак. – А щоб тебе чорти вхопили! – буркнув лiтнiй чоловiк, що лежав упоперек лiжка й курив. Одна його нога звисала, а iншою вiн завзято копав жупана, перевiшеного через побiчницю лiжка. – Не чiпай мого жупана! – гукнув хлопець з-пiд стiни. – А ти не чiпай моiх доньок! – вiдрiзав старий. Дiвчата пiдвелися з лави. – Розповiм, що сам захочу, – уперся Аслак. – Горiлка язик розв’язуе… – додав вiн i плеснув у долонi. – Дзуськи! Розповiдатимеш, що ми захочемо! – рявкнув чоловiк на лiжку. – Наша горiлка, ми й замовляемо… – Що б то мало б означати? – вибалушив очi Аслак. – А те… Хто свиню вiдгодовував, той ii i рiзати буде! – старий незворушно гойдав собi ногою. Аслак знову приплющив очi, схилив голову на груди й мовчав. Його намагалися розговорити, але вiн наче й не чув. – Ото горiлка зморила чоловiка, – знову озвався з лiжка старий. Аслак розлiпив очi й криво усмiхнувся. – Що ж, хочете веселу оповiдку, буде вам весела… – сказав вiн. – Ще такоi зроду не чули! – додав вiн за хвильку i безгучно засмiявся, широко роззявивши рота. – А вiн нiвроку заводний сьогоднi! – озвався батько молодого. – А то нiчого не коштуе! – вiдповiв Аслак. – Ну ж бо, налийте ще по единiй, на коня… – попросив вiн, простягаючи руку. Йому налили. Вiн поволi вихилив чарчину, закинув голову, цмулячи останню краплю, ковтнув i обернувся до старого на лiжку: – Тепер я ваша свиня, вiддаю вам себе на заклання! – i знову безгучно зареготав, обхопив руками колiно й, похитуючись з боку на бiк, почав: – Якось жила собi в однiй долинi дiвчина. Байдуже, що то була за долина, i байдуже, як називалася дiвчина. Досить сказати, що дiвчина була гарною i припала до вподоби господаревi хутора, у якого вона служила. Вiн iй добре платив, ой як добре платив… Вона отримала бiльше, нiж треба… т-с-с… дитину, ось так! Казали люди, що вiд нього. Але вiн до того не признавався, бо був одружений. Дiвчина теж мовчала, бо була гордою, дуже гордою, бiдолашна… При хрещеннi збрехала, хто батько. Вона прирекла сина на поневiряння вже тим, що його народила. Байдуже, у брехнi чи в правдi дитину хрестили. Їй дозволили оселитися пiд хутором, а це, звiсно, не могло сподобатися дружинi господаря. Доста було дiвчинi з’явитися на обiйстi, жiнка плювала iй услiд. А коли хлопчик приходив бавитися з ii дiтьми, казала гнати байстрюка геть, мовляв, на лiпше вiн не заслуговуе. Господиня хутора день i нiч напосiдала на чоловiка, щоб той прогнав покритку. Вiн опирався ii намовам, доки чувся чоловiком, а потiм запив, i в хатi почала заправляти дружина. Вiдтодi для дiвчини настала лиха година, вiд року до року жилося iй щораз гiрше. Бувало, ледь не помирала з голоду разом зi своiм хлоп’ям, яке не хотiло розлучатися з мати’ю. Минув рiк, потiм ще один… Так збiгло вiсiм рокiв, аж таки довелося бiдачцi забиратися геть. І вона забралася, але перед тим спалахнув хутiр ясним полум’ям, у якому згорiв сам господар, бо був п’яний. Господинi з дiтьми пощастило врятуватися, i вона казала кожному стрiчному, що це покритка пустила iй червоного пiвня. Може, й правда… А може, й нi… Дивним було хлопченя тоi дiвчини. Вiсiм рокiв вiн бачив, як матiр ледве зводить кiнцi з кiнцями, i знав, чия то вина, бо вона часто розповiдала йому, не таячись, про свое життя, коли вiн розпитував ii, чому вона плаче. Так було й напередоднi iхнього вiд’iзду, пiсля тiеi розмови хлопчик на цiлу нiч зник з хати. А ii… посадили до цюпи, на довiчне ув’язнення, бо сама зiзналася сiльському писаревi, що пустила з димом хутiр. Хлопчик зостався сам, люди пiдгодовували його, жалiючи малого за те, що мае таку лиху мати. Потiм вiн перебрався до iншого села, у вiддаленому повiтi, i там люди вже не були до нього такими прихильними, бо нiчого не знали про його погану мати, а вiн iм, здаеться, й не розповiдав… Востанне, коли я його бачив, вiн був п’яний, кажуть люди, налягае на горiлку… Чи то правда, не скажу, але, мiж нами кажучи, то найкращий для нього вихiд. Повiрте менi на слово, то мерзенний, зiпсутий хлопець. Вiн ненавидить людей, надто тих, якi добре ставляться однi до одних, а найдужче тих, якi добре ставляться до нього самого. Йому б хотiлося, щоб iншi були схожими на нього, хоча зiзнаеться у цьому лише сп’яну. І тодi плаче, аж сльози горохом котяться, плаче, аж заходиться, i сам не знае чого. Бо чого б то йому плакати? Анi шилiнга нi в кого не вкрав, не накапостив нiкому, як багато хто iнший… Чого плакати? І все ж плаче, ридае ридма… Якщо колись побачите його сльози, не вiрте iм. Вiн плаче, тiльки напившись до чортикiв, не тямить себе тодi… Нараз Аслак вибухнув плачем, хитнувся i впав навзнак з ослона. Невдовзi хлипання стихло, Аслак захропiв. – Ото набрався як свиня, – погордливо буркнув чоловiк на лiжку. – Завжди так плаче, як нажлуктиться… Доки не засне. – Бридка оповiдка, – пирхнули дiвчата, пiдвелися i подалися геть з хати. – Щоразу, як сам собi обирае, що розповiдати, отаке виходить… – озвався якийсь старий чоловiк вiд дверей i пiдвiвся зi свого мiсця. – Лише Бог знае, чого люди хочуть його слухати, – додав вiн i глянув на молоду. Роздiл п’ятий Однi гостi порозходилися хто куди, iншi шукали музику, щоб танцювати далi, але музика заснув, зморений, у кутку сiней. Знайшлися такi, що заступилися за нього, просили не будити. – Пiсля того як його товариша, Ларса, побили на квасне ябко, Уле грае сам ось уже понад добу, – казали вони. На хутiр привели Турбйорнового коня, принесли розсипаний крам, бо хлопець, незважаючи на всi вмовляння, хотiв повертатися додому i край. Найбiльше переконував його залишитися сам молодий. – Не така вже велика для мене радiсть це весiлля, як може видаватися, – мовив вiн. Турбйорна спантеличили тi слова, але вiн i далi наполягав, мовляв, йому треба повернутися додому ще до заходу сонця. Побачивши, що Турбйорна не вламати, гостi розпорошилися по всьому обiйстi. Люду хоч i багато було, однак на хуторi панувала незвична тиша – на весiлля зовсiм не схоже. Турбйорновi бракувало скiпки для кiнськоi упряжi, i вiн подався на пошуки. На подвiр’i нiчого гiдного не знайшлося, тож вiн попрямував до дровiтнi. Хлопець поволi переступив порiг, поринувши в задуму, бо з голови йому не йшли слова молодого. Тут вiн знайшов те, що йому треба, але, майже не усвiдомлюючи, що робить, не квапився йти геть, сiв пiд стiною, витягнув ножа, аби застругати скiпочку. Нараз з-за тонкоi стiни, що вiддiляла дровiтню вiд шопи для возiв, долинув стогiн. Турбйорн прислухався. – Це… ти? – простогнав хтось. Чоловiк говорив з натугою, голос йому уривався вiд болю. Потiм почувся плач, плакала жiнка. – А навiщо ти сюди прийшов? – запитала вона крiзь сльози. – На чийому ж весiллi менi було грати, як не на твоему? – вiдповiв чоловiк. Певно, там лежить Ларс, музика, здогадався Турбйорн. Ларс був поставний, вродливий парубок. Його старенька мати винаймала халупу пiд хутором. А iнший голос належав, видно, молодiй! – Чому ти нiчого нiколи не казав? – запитала жiнка приглушено, гамуючи хвилювання. – Гадав, слова мiж нами зайвi! На якусь мить залягла тиша, а тодi знову озвався жiночий голос: – Ти ж знав, що вiн сватаеться… – Сподiвався, що зумiеш дати вiдкоша… Тепер чулося тiльки схлипування, а тодi знову зойк: – Чому ти нiчого менi не сказав?! – Чи ж то багато важили б слова сина староi Бiрти до дочки господаря Нургауга? – озвався за якусь мить Ларс; вiн важко дихав i час до часу стогнав. Жiнка мовчала, урештi прошепотiла: – Ми ж зустрiчалися не один рiк… – Ти була такою неприступною… Я не наважувався поговорити з тобою вiдверто. – А я так чекала цього! Щоразу, як ми зустрiчалися, сподiвалася, що ось нинi… Менi вже навiть почало здаватися, нiби нав’язуюся тобi. А тодi подумала, що я тобi байдужа… Знов усе стихло. Турбйорн не чув нi слiв, нi схлипiв, анi навiть важкого дихання Ларса. Вiн подумав про молодого, доброго, порядного чоловiка, i йому стало його шкода. – Боюся, небагато щастя зазнае вiн зi мною, а вiн же… – озвалася молода. – А вiн добра людина, – докiнчив замiсть неi Ларс. Нараз вiн неспокiйно завовтузився, йому нестерпно болiли груди. Їй теж завдавали болю його страждання. – Тобi, мабуть, дуже важко… Але якби не дiйшло до тiеi суперечки, ми б так нiколи й не з’ясували помiж собою… Я це збагнула щойно тодi, як ти ув’язався у бiйку з Кнутом. – Я не годен бiльше носити цього в собi, – зiтхнув Ларс, а за хвилю додав: – Кнут – лиха людина. – Так, вiн недобрий, – погодилася молода, Кнутова сестра. Якийсь час обое мовчали, а тодi Ларс мовив: – Не знаю, чи стану я ще коли-небудь на ноги, але менi тепер про це байдуже. – Коли тобi зле, менi ще гiрше, – i жiнка вибухла риданням. – Ти вже йдеш? – запитав парубок. – Мушу… О Боженьку милий, яке ж то життя чекае на мене! – Не плач, – заспокоював ii Ларс. – Господь милосердний, скоро вкоротить моi муки, i, ось побачиш, тобi також стане легше жити на свiтi… – Ісусе Христе, що ж ти таке кажеш! – скрикнула молода здушеним голосом. Турбйорновi навiть здалося, що вона заламуе руки. Вiн подумав, що вона встала й пiшла або ж замовкла, не в силi спромогтися на слово, бо надовго запала тиша. Зрештою, Турбйорн, ще трохи вичекавши, вийшов з дровiтнi. – Що зайшло мiж Ларсом-музикою та Кнутом Нургаугом? – запитав вiн першого стрiчного. – Ха! Помiж ними? Та… – протягло сказав Пернаймит i наморщив чоло, нiби хотiв щось заховати у складках зморщок. – Привiд був якийсь мiзерний. Кнут лише запитав Ларса, чи весело його скрипцi на цьому весiллi. Тiеi митi повз них пройшла молода, дивлячись в iнший бiк, та, почувши iм’я Ларса, обернулася. У великих почервонiлих очах прозирала тривога, однак вираз ii обличчя був холодний, такий холодний, аж крижаний, i це нiяк не в’язалося з тими словами, якi вiн щойно вiд неi почув. Турбйорн ще глибше замислився. У глибинi подвiр’я на нього чекав кiнь. Хлопець закрiпив скiпкою упряж i роззирнувся навколо за молодим, хотiв попрощатися. Того нiде не було видно, а Турбйорн ще й рад був уникнути зустрiчi з ним пiсля того, що почув. Хлопець сiв на воза, готовий рушати, аж раптом злiва, вiд стодоли, почувся галас та сварка. Зi стодоли висипав цiлий гурт людей, високий чоловiк крокував попереду, вигукуючи: – Де вiн? Заховався? Де вiн, я питаю! – Там! Там! – вiдгукнувся хтось. – Не пускайте його туди! – чулися голоси iнших. – То добром не скiнчиться! – Це – Кнут? – запитав Турбйорн малого хлопчака, яки стояв бiля його воза. – Так, – вiдповiв малий. – Вiн напився, а як нап’еться, завжди лiзе битися. Турбйорн уже сидiв на завантаженому возi й цвьохнув батогом на коня. – Е нi, стiй, друзяко! – почувся позаду голос. Хлопець натягнув вiжки, а що кiнь не спинився, то вiн пустив його йти собi. – Ха, то ти в штани наклав, Турбйорне Гранлiене? Кнут був уже ближче. Турбйорн стримав коня, але не озирнувся. – Злазь i випий з нами! – заволав хтось iз гурту. Турбйорн обернувся. – Дякую, але менi час додому, – сказав вiн. Гостi наполягали, Турбйорн вiдмовлявся, а навколо воза тим часом зiбралася чимала юрба. Кнут став перед конем, спершу погладив, потiв узяв за вуздечку, щоб повернути його голову до себе. Парубчак вiн був високий, зi свiтлим неслухняним волоссям, кирпатим носом, широким ротом, товстими губами; молочно-блакитнi очi мали зухвалий вигляд – зовсiм не схожий на свою сестру, хiба що трохи закроем уст та вiдкритим чолом, щоправда, вужчим, нiж ii. Одне слово, усi ii нiжнi риси були у нього значно грубiшими. – Що хочеш за свою шкапину? – запитав Кнут. – Я коня не продаю, – буркнув Турбйорн. – Ти що, гадаеш, я не маю чим заплатити? – Не знаю, що ти маеш, а що – нi… – Сумнiваешся? Не раджу менi пискувати… Парубок, який перед тим у хатi пiдпирав стiну й зачiпався до дiвчат, сказав до свого сусiда: – Щось цього разу Кнутовi бракуе рiшучостi… Кнут почув. – Кому? Менi бракуе рiшучостi?! – рявкнув вiн. Юрба обростала новими зiваками. – З дороги! Пусти коня! – крикнув Турбйорн i ляснув батогом, готовий рушити. – Це менi ти велиш забиратися з дороги? – ехидно поцiкавився Кнут. – Я казав до коня, менi треба iхати, – вiдповiв Турбйорн, але коня не вiдвернув. – Що, на мене поiдеш? – не вiдступався Кнут. – То вiдiйди набiк! Кiнь задер голову, iнакше вперся би Кнутовi просто в груди. Кнут схопив його за вуздечку, i тварина, яка добре запам’ятала цей рух, пов’язаний з жорстоким побиттям, затремтiла. Турбйорна шпигнув жаль, що так скривдив свого коня, i водночас охопив гнiв на Кнута. Спересердя вiн зiрвався на ноги й цвьохнув батогом у того над головою. – Битися хочеш?! – рикнув Кнут, пiдступаючи ближче. Турбйорн зiскочив з воза. – Ти недобрий чоловiк, – процiдив вiн крiзь зуби, побiлiвши мов полотно, i передав вiжки парубковi-залицяльниковi, що готовий був стати в пригодi. Лiтнiй чоловiк, що теж був серед гостей, коли Аслак оповiдав своi байки, пiдiйшов до Турбйорна, смикнув його за рукав. – Семун Гранлiен надто поважаний чоловiк, аби його син чубився з такими забiяками, як Кнут, – мовив вiн. Гнiв Турбйорна трохи улiгся, але Кнут i далi верещав: – Це я – забiяка? Чим я гiрший за нього? І мiй батько не гiрший за його батька! Ходи-но сюди! Недобре, що люди в селi досi не знають, хто з нас двох сильнiший! – пiрився вiн, знiмаючи з шиi хустку. – Скоро довiдаються! – вiдповiв Турбйорн. Тут озвався чоловiк, який перед тим валявся на лiжку: – Вони, як два коти, – спершу мусять розпалити себе! Турбйорн почув, але промовчав. Хтось з гурту розсмiявся, iншi нарiкали, що на цьому весiллi забагато колотнечi, обурювалися, що напосiдають на стороннього чоловiка, який хоче собi спокiйно податися додому. Турбйорн озирнувся за конем, вiн таки не облишив намiру забратися звiдти геть. – За ким озираешся? – насмiшкувато поцiкавився Кнут. – Сюньове звiдси далеко… – Що вона тебе обходить? – Такi побожнi й тихi мене не обходять… Може, то вона позбавила тебе вiдваги? Це вже було занадто для Турбйорна. Гостi помiтили, як вiн оглядаеться у пошуках зручного мiсця. Дехто зi старших намагався розборонити забiяк, мовляв, Кнут уже достатньо лиха накоiв. – Вiн нiчого менi не заподiе… – заспокоiв гостей Турбйорн, i всi замовкли. – Хай натовчуть собi пики, диви, й примиряться, – почулися поодинокi голоси. – Надто вже довго дивилися вони один на одного вовком… – Еге ж, – озвався один з гурту, – i той, i той рвуться верховодити в селi. Побачимо, хто з них лiпший… – Чи хто бачив такого собi Турбйорна Гранлiена? – глузливо кинув Кнут. – Начебто був тут десь недавно… – Ось де я, дивись! – вiдповiв Турбйорн, i тiеi ж митi Кнут дiстав такого удару в праве вухо, аж заточився на юрбу. Навколо запанувала глуха тиша. Кнут пiдвiвся i, не мовлячи нi слова, кинувся на супротивника. Зав’язалася бiйка навкулачки, кожний намагався влучити у найвразливiше мiсце, але цього разу зiйшлися рiвнi суперники, якi вмiли тримати одне одного на безпечнiй вiддалi. Турбйорн бив часто, люди казали, що його кулак важчий. – Нарештi Кнут знайшов собi гiдного супротивника, – мовив той, що тримав Турбйорнового коня. – Розступiться, дайте iм мiсце! Жiнки вiдiйшли набiк, а одна пiднялася на сходи, аби лiпше бачити, що вiдбуваеться. То була молода. Турбйорн побачив ii краем ока й на мить втратив пильнiсть, а тодi, помiтивши раптом ножа в руцi Кнута, згадав ii слова про лихий братiв норов i влучним ударом вибив нападниковi зброю, аж тому занiмiла рука. – Ой, але ж i б’еш ти! – верескнув Кнут. – Справдi? – недобре усмiхнувся Турбйорн i кинувся на нього. Кнутовi важко було вiдбиватися однiею рукою. Турбйорн пiдняв його та й понiс, але ще довго нiяк не мiг повалити додолу. Кiлька разiв гупнув ним до землi так, що iнший на його мiсцi давно б уже просив пощади, але Кнут був мiцним горiшком. Турбйорн наступав, хапав його за барки, пiдносив i кидав об землю, гостi розступалися перед ними. Так вони обiйшли все подвiр’я, доки опинилися пiд сходами. Там хлопець знову пiдняв Кнута в повiтря i гепнув ним до кам’яноi плити, аж загуло, а йому самому вiд напруги пiдломилися колiна. Кнут завмер, важко застогнав i закотив очi. Турбйорн пiдвiвся, озирнувся навколо, погляд його впав на молоду, яка непорушно стояла на сходах, не зводячи з них очей. – Пiдклади йому щось пiд голову, – мовила вона, повернулася i пiшла до хати. Двi лiтнi жiнки проходили повз них подвiр’ям. Одна сказала до iншоi: – О Господи, знову хтось лежить! Хто ж цього разу? – Кнут Нургауг, – вiдповiв котрийсь з гостей. – О, то, може, вiдтепер поменшае побоiщ, – сказала iнша. – Могли б до чого iншого прикласти свою силу! – Твоя правда, Рандi, – пiдхопила перша. – Хай би дав iм Бог розуму забути про взаемнi образи й взятися до поважнiших справ. Тi слова запали Турбйорновi в душу. Вiн мовчки стояв, дивлячись на людей, якi метушилися навколо Кнута. Хтось звертався до нього, але вiн не вiдповiдав, вiдвернувся, глибоко задумавшись. Сюньове, зринувши в думках, змусила хлопця вiдчути нестерпний сором. Вiн мiркував, як пояснити iй усе. Не так легко покiнчити з забiяцтвом, як йому гадалося. Раптом позаду почувся крик: – Бережися, Турбйорне! Та не встиг вiн обернутися, як хтось схопив його ззаду за плечi, i вiн упав долiлиць. Його пронизав гострий бiль, але де саме болiло, збагнути не мiг. Турбйорн чув навколо себе голоси, якi то наближалися, то вiддалялися i нiби несли його, а може, й справдi його несли, однак вiн не був того певний. Так тривало нескiнченно довго, хлопцевi поперемiнно ставало холодно й гаряче, нараз вiн почувся легким, мов пушок, – дмухнеш, i полетить. О, збагнув Турбйорн, то дерева несли його, вiд верхiвки до верхiвки, щораз вище i вище схилом, далi ще вище – на полонину, а тодi на найвищий скелястий шпиль. Там стояла Сюньове. Вона схилилася над ним, плакала i питала, чому вiн нiчого iй не казав… Крiзь гiркi сльози дорiкала йому, вiн бо ж бачив, як Кнут Нургауг водно переходив iй дорогу, то ж не мала iншого виходу, мусила обрати його… Сюньове нiжно гладила йому бiк, i пiд ii долонею ставало тепло, а сорочка в тому мiсцi змокрiла вiд слiз. Не знати й звiдки взявся Аслак, сидiв навпочiпки на велетенськiй шпичакуватiй камiннiй брилi, пiдпалював крони дерев навколо себе; полум’я палало й гуготiло, розсипаючи обпалене вiття. Аслак реготав, роззявивши рота, i примовляв, що то, мовляв, не вiн палiй, а його мати! Семун, його батько, високо пiдкидав мiшки з зерном, так високо, що вони зачiпалися за хмари. Зерно висипалося з мiхiв, стелячись туманом, i Турбйорновi було дивно, як це воно могло так заслонити паволокою усе небо. Коли Турбйорн глянув униз на батька, той видався йому зовсiм крихiтним, й що раз, то бiльше малiв, уже й не видко, та водно кидав угору мiшки – вище i вище, примовляючи при тому: – Роби, як я! Ген понад хмарами виднiлася церква, на ii вежi стояла ясноволоса господиня Сульбакена, махаючи червоною хустинкою. У руцi вона тримала псалтир i казала до нього: – Сюди тобi зась, доки не забудеш про бiйки та лайку… Придивившись пильнiше, Турбйорн побачив, що то не церква, а Сульбакенська садиба виблискуе сонцем у безлiчi вiкон, та так яскраво, що йому болять очi, аж довелося iх мiцно зажмурити… – Обережнiше! Обережнiше, Семуне! – почув Турбйорн, наче з важкоi дрiмоти прокинувшись вiд того, що його несуть. Повiв очима навколо себе – вiн був удома, у Гранлiенi. У печi палав вогонь, бiля нього, плачучи, стояла мати. Батько саме пiднiмав його, пiдсунувши пiд спину руки, щоб перенести до iншоi свiтлицi, але нараз обережно опустив сина. – У ньому ще теплiе життя, – промовив вiн тремтячим голосом, обернувшись до дружини. – Господи, допоможи, вiн розплющив очi! – скрикнула вона. – Турбйорне, Турбйорне, любий мiй хлопчику! Що вони з тобою зробили? Мати схилилася над ним, гладила його по щоцi, гарячi сльози скрапували йому на обличчя. Семун витер рукавом очi, м’яко вiдсторонив дружину. – Лiпше вiдразу перенести його, – сказав вiн, пiдклав одну руку пiд плечi, а iншу пiд спину. – Притримай голову, мамо. Вiн надто слабий, щоб самому ii тримати… Матiр рушила попереду, притримуючи синову голову. Семун намагався ступати у крок разом з нею. Турбйорна поклали на лiжко в маленькiй бiчнiй свiтличцi. Зручно примостивши сина на подушцi й накривши його ковдрою, Семун запитав, чи вже поiхав челядник з двору. – Нi, ще на подвiр’i! Онде! – мати показала рукою за вiкно. – Якщо впораешся за годину, дiстанеш подвiйну рiчну платню! – гукнув Семун, вихилившись надвiр. – Жени коня щодуху! Батько знову повернувся до лiжка з недужим. Турбйорн дивився на нього великими ясними очима. Батько теж не зводив з сина погляду, його очi заслало паволокою слiз. – Я знав, що цим скiнчиться, – зронив вiн ледь чутно й вийшов зi свiтлицi. Мати сидiла на ослiнчику в ногах лiжка й мовчала, лише стиха плакала. Турбйорн хотiв щось сказати, але йому забракло сили, проте не вiдводив погляду вiд матерi. Вона ще нiколи не бачила, щоб синовi очi так блищали, не помiчала ранiше, якi вони в нього гарнi, i сприйняла це за лихий знак. – Господи милосердний, змилуйся над нами! – урештi вихопилося зiтхання з ii уст. – Я знаю, батько не переживе твоеi смертi… Турбйорн лежав непорушно, тiльки очима впивався у ii обличчя. Його погляд пронизував мати, i вона зашепотiла за нього «Отче наш». Жiнка ревно молилася, боячись, що синовi вже недовго залишилось жити на цiм свiтi, й думала про те, як усi його любили, а тепер, мов на бiду, нiкого з решти дiтей нема вдома. Вона послала челядника з сумною звiсткою на полонину, звелiла Інгрiд та ii молодшому братовi повертатися на хутiр, а сама знову сiла бiля лiжка. Турбйорн i далi не зводив з матерi очей, його погляд нiжно промовляв до неi, вiдвертав вiд смутних думок. Інгеборг вiдчула, як ii душу огортае побожна благодать, вона потягнулася по Бiблiю. – Я трохи почитаю, може, й тобi легше стане, – мовила вона. Окулярiв пiд руками не знайшлося, тож матiр розгорнула Бiблiю на тих роздiлах, якi ще змалку знала майже напам’ять, а саме на Євангелii вiд Йоанна. Вона не була певна, чи Турбйорн чуе ii, бо вiн лежав непорушний, лише нiжно дивився на неi. Та вона все одно читала – якщо не для нього, то для себе… Невдовзi з’явилася Інгрiд, щоб змiнити мати. Турбйорн на ту мить уже заснув. Дiвчина плакала без упину; ще як залилася слiзьми на полонинi, то й досi плакала. Їй з думок не йшла Сюньове, яка нiчого не знала про те, що трапилося. Приiхав лiкар, оглянув Турбйорна – хлопця ударили ножем у бiк, а ще добряче побили. Лiкар нiчого не сказав, i нiхто не наважився його розпитувати. Семун увiйшов з ним до свiтлицi недужого, стояв поряд, нi на мить не зводячи погляду з лiкаревого обличчя, потiм вийшов услiд за ним з хати, допомiг йому сiсти в бричку, поштиво скинув шапку, коли доктор сказав, що навiдаеться наступного дня, а тодi обернувся до дружини, яка теж вийшла на порiг, i сказав: – Коли цей чоловiк мовчить, чекай бiди… Уста Семуновi затремтiли, вiн рвучко вiдвернувся i побрiв навмання у поле. Нiхто не знав, куди вiн подався. Семун не прийшов додому анi ввечерi, нi вночi, аж уранцi повернувся, чорний мов хмара, нiхто й пiдступитися до нього не смiв. Вiн сам запитав: – То що? – Уночi спав, – вiдповiла Інгрiд, – але вiн такий слабий, що навiть руки не здужае пiднести. Батько хотiв увiйти до сина, та перед самими дверима роздумав. Лiкар навiдувався щодня, багато днiв поспiль. Турбйорн уже мiг розмовляти, але рухатися йому заборонили. Мама, Інгрiд i молодший брат на змiну сидiли коло нього, а найчастiше – Інгрiд. Вiн жодного разу нi про що iх не запитував, а вони не розпитували його. Батько до нього навiть не заходив. Було видно, що недужий це помiтив. Щоразу, як вiдчинялися дверi, Турбйорн насторожувався, мабуть, чекав його. Зрештою, Інгрiд запитала, чи не хотiв би вiн побачити ще когось. – Та… йому, мабуть, байдуже до мене, – вiдповiв хлопець. Тi слова переказали Семуновi, вiн лише промовчав, а коли наступного разу прийшов лiкар, удома його не було. Повертаючись пiсля вiдвiдин хворого, лiкар зустрiв Семуна доволi далеко вiд хутора. Чоловiк сидiв при курнiй дорозi, чекаючи на нього. Привiтавшись, Семун поцiкавився здоров’ям сина. – Його дуже скалiчили, – стримано вiдповiв лiкар. – Вiн стане знову на ноги? – запитав Семун, поправляючи кiнську упряж. – Дякую, з упряжжю усе гаразд, – буркнув лiкар. – Попруга попустила, – знiчено пояснив Семун. На якусь мить запала мовчанка, лiкар пильно приглядався до Семуна, але той не помiчав його погляду, запопадливо пораючись бiля збруi. – Ви питали мене, чи вiн стане на ноги? Стане! – озвався лiкар. Семун кинув на нього погляд. – Житиме? – Ось уже кiлька днiв його життю нiчого не загрожуе, – запевнив доктор. Зi щоки Семуна скотилася сльоза. Вiн намагався непомiтно витерти ii, але сльози набiгали знову й знову. – Менi соромно за цi сльози, але я дуже люблю свого сина, – схлипнув вiн. – Вiрите, докторе, кращого хлопця немае в усiй парохii. – То чому ж ранiше не розпитували про його здоров’я? – лiкар був зворушений. – Боявся почути, що йому не оклигати, – зiзнався Семун. Плач душив його, вiн не мiг погамувати слiз. – А ще дружина з донькою… Вони весь час сподiвалися, що я запитаю, як йому… а я не мiг… Лiкар його не квапив, дав оговтатися. Зрештою, Семун опанував себе i глянув лiкаревi в вiчi. – Здоров’я повернеться до нього? – запитав вiн зненацька. – Певною мiрою, – вiдповiв лiкар. – Важко казати напевно. Пiсля тих слiв Семун заспокоiвся i замислився. – Певною мiрою… – пробурмотiв вiн. Господар Гранлiена мовчки стояв, потупивши голову. Лiкар не хотiв порушувати його задуму. Щось було в тому чоловiковi, що стримувало його порив спiвчуття. Раптом Семун пiдвiв голову. – Дякую за добрi слова, – сказав вiн, потиснув лiкаревi руку й подався назад до хутора. Інгрiд тим часом сидiла бiля недужого. – Якщо чуешся на силi, то я розповiм тобi трохи про батька, – мовила вона. – Розповiдай. – Того першого вечора, коли тут був лiкар, батько забрався з хати, нiхто не знав, де вiн. А вiн подався до Нургаугiв на весiлля. Коли з’явився там, гостi стерпли. Батько сiв до столу, випив за здоров’я молодих, наче й захмелiв трохи, як потiм оповiдав молодий, i лише пiсля застiлля почав розпитувати про бiйку. Йому все до дрiбниць розказали. Надiйшов Кнут. Батько хотiв, щоб саме вiн пояснив, що мiж вами зайшло; повiв Кнута до того мiсця, де ви билися; решта гостей потягнулися за ними. Кнут розповiв, як ти на нього накинувся, ударив по руцi, аж та занiмiла, ото й усе. А що вiн бiльше нi до чого признаватися не хотiв, батько пiдвiвся i грiзно запитав: – А може, насправдi все було отак? Схопив його за груди, пiдняв угору й гепнув ним до кам’яноi плити, де ще не висохла твоя кров. Батько притиснув його лiвою рукою, а правою витягнув ножа. Кнут зблiд мов полотно, але навiть не боронився. Гостi похололи. Казали, що батько заплакав, проте нiчого не заподiяв Кнутовi, знову поставив його на ноги, а за мить удруге кинув долi. – Важко менi вiдпускати тебе живого й неушкодженого, – мовив вiн, притискаючи Кнута до землi й не зводячи з нього погляду. Неподалiк проходили подвiр’ям двi лiтнi жiнки, одна з них сказала: – Не забувай про своiх дiтей, Семуне Гранлiене! Пiсля тих слiв, кажуть, батько вiдпустив Кнута, i вже за мить його не було на хуторi. Кнут тихцем забрався з весiлля i бiльше там не показувався. Тiльки Інгрiд встигла довести до кiнця свою розповiдь, як дверi до свiтлички прочинилися i на порозi показався батько. Дiвчина вiдразу вийшла. Про що розмовляли батько з сином, так нiхто й не довiдався. Матерi, яка пiдслуховувала пiд дверима, здалося, начеб iшлося про те, чи одужае Турбйорн i наскiльки повернуться до нього його колишнi сили. Але цiлковитою певностi вона не мала, заходити ж до сина, доки там був ii чоловiк, не хотiла. Коли Семун вийшов зi свiтлицi, обличчя його злагiднiло, а очi були почервонiлi. – Син нам залишиться, – мовив вiн до дружини, проходячи повз неi. – Але сам лише Господь знае, чи повернеться до нього здоров’я… Коли Інгрiд знову прослизнула до брата, вiн вклав iй у долоню маленьку цидулку й спокiйно, тихо сказав: – Передаси Сюньове, як побачиш ii наступного разу… Прочитавши листа, Інгрiд вiдвернулася i заплакала, бо там було таке: Вельмишановна панно Сюньове Гуттормсдоттер Сульбакен! Коли ти прочитаеш цi рядки, мiж нами все вже буде скiнчено. Бо я не той, хто тобi судився. Хай Господь береже нас обох!     Турбйорн Семунсен Гранлiен. Роздiл шостий Уже наступного дня пiсля весiлля Сюньове довiдалася, що Турбйорн був у Нургаугiв. Звiстку на полонину принiс його молодший брат, але Інгрiд перехопила його ще перед тим, як мав вийти з дому, i навчила, що мае казати. Тому Сюньове довiдалася тiльки про те, що Турбйорновi перевернувся вiз, тож вiн мусив удатися по допомогу до Нургаугiв. Там вiн зчепився з Кнутом, той його легко поранив ножем, тож тепер вiдлежуеться в лiжку. Ото й усе. Ця не зовсiм правдива звiстка радше розсердила Сюньове, анiж засмутила. Що бiльше вона думала, то гiркiше ставало iй на душi. Марними були його обiцянки: вiчно вiн влiзе кудись та так, що ii батьки знову на нього нарiкатимуть. Але дiвчинi й на думку не спадало, що це могло би iх розлучити. Чутки в гори майже не доходили, тож Сюньове ще довго не знала, як усе було насправдi. Невiдомiсть гнiтила ii, Інгрiд не з’являлася на полонинi – мабуть, таки щось сталося. Не чутно було звичних спiвiв Сюньове вечорами, коли череда поверталася до загороди, уночi вона погано спала, iй бракувало Інгрiд. Вiд недоспаних ночей та хвилювань Сюньове швидко втомлювалася за роботою, та й на душi легше не ставало. Вона поралася по господарству, шурувала кадки i дзбанки, ставила молоко на квасне й готувала сир, але руки не слухалися ii, праця бiльше не приносила радостi. Навiть молодший брат Турбйорна та ще один хлопець, найнятий для помочi, запiдозрили, що мiж нею та Турбйорном не все так просто, а пiдозри дали поживу для усiляких домислiв. На восьмий день, вiдколи Інгрiд покликали з полонини додому, десь по обiдi, Сюньове стало так важко на душi, як ще нiколи досi. Стiльки часу минуло, а вона не мала жодноi вiстки з долини. Сюньове покинула свою роботу, сiла собi на горбику, з якого видно далеко навкруги. Той краевид нiби зближував ii з людьми, якi мешкали в долах, бо самотина гнiтила дiвчину. Доки вона сидiла, звiдкiлясь пiдкралася дрiмота. Сюньове опустила голову на руки, i ii миттю зморив сон. Надворi припiкало сонце, i вiд спеки сон був тривожний. …Нiби вона на Сульбакенi, у своiй свiтличцi на пiддашшi, де зазвичай спить. З садка долинають духмянi пахощi, але не тi, до яких вона звикла, а наче вересу. «Де ж тут узявся верес?» – подумала вона й вихилилася через вiдчинене вiкно надвiр. У садку стояв Турбйорн, садив вiхтики вересу. – Агов, хлопче, навiщо ти це робиш? – запитала вона його. – О, цi заморськi квiти не приймуться, – вiдповiв Турбйорн, далi пораючись у садку. Сюньове стало шкода квiтiв, вона попросила, щоб хлопець принiс iх iй нагору, до свiтлицi. – Залюбки, – Турбйорн позбирав висмиканi квiти й принiс iй, але тепер вона сидiла чомусь не в свiтлицi на пiддашшi, бо вiн одразу пiдiйшов до неi. Тiеi ж митi звiдкiлясь взялася ii матiр. – На Бога! Ти впускаеш до себе отого лайдака з Гранлiена! – вигукнула вона, рiшуче стаючи Турбйорновi на шляху. Турбйорн поривався до Сюньове, вiдпихав ii мати, а та впиралася – ледь до бiйки не доходило. – Мамо, мамо, вiн лише квiти хотiв менi принести, – розплакалася Сюньове. – Менi байдуже, що вiн хотiв, – не вiдступала матiр i лупила Турбйорна куди попало. Сюньове огорнув нестямний страх: вона любила обох, не знала, за кого заступатися, i нiкому з них не бажала поразки. – Вважайте на моi квiти! – гукнула вона. Проте матiр з Турбйорном не слухали ii, билися iще затятiше. Квiти розсипалися долiвкою, матiр топталася по них, i Турбйорн – теж. Сюньове плакала. Турбйорн, вiд тiеi митi як розсипав квiти, раптом почав ставати потворним, аж вiдразливим; його тiло, навiть обличчя, швидко обростало хутром, очi стали злими, вiн впинався довгими кiгтями у мати Сюньове. – Бережися, мамо! Хiба не бачиш, це не Турбйорн? Обережно! – скрикнула Сюньове, пориваючись бiгти матерi на допомогу, але ноги наче приросли до землi. Зненацька хтось ii покликав, потiм ще раз. Турбйорн i матiр вiдразу кудись зникли, нiби й не було iх. Знову почувся оклик. – Я тут! – вiдгукнулася Сюньове i прокинулася… – Сюньове! – знову загукав хтось. – Я тут! – вiдповiла дiвчина й глянула угору на схил. – Де ти? – запитував голос. «То, певно, мама кличе», – подумала Сюньове, пiдвелася i рушила до колиби. Матiр стояла з важким кошиком в однiй руцi, iншою заслоняючись вiд сонця, i дивилася на доньку. – Чому ти спиш на голiй землi? – дорiкнула мама. – Я так зморилася, що лягла на хвильку. Незчулася, як заснула, – виправдовувалась Сюньове. – Необачно так робити, дитино… Ось я принесла тобi смачненького. Спекла вчора батьковi на дорогу. Вiн далеко зiбрався… Сюньове вiдчувала, що мати не тому прийшла на полонину, аби ii почастувати смаколиками. Недаремно ж вона iй наснилася. Карен – так звали мати Сюньове – була, як уже мовилося, невеличкою на зрiст i худорлявою, мала бiляве волосся i блакитнi жвавi очi. Розмовляючи, вона ледь усмiхалася, але тiльки в бесiдi з чужими людьми. З вiком риси ii обличчя трохи загострилися; вертка, мов вивiрка, вона всюди встигала, робота кипiла в ii руках. Сюньове подякувала матерi за гостинцi, зняла з кошика покришку й зазирнула досередини. – Потiм зазиратимеш… Я ось бачу, що горнцi твоi ще не митi, а про це, люба дитино, треба подбати звечора, доки спати ляжеш, – перевела на iнше матiр. – Та то лише сьогоднi так склалося… – Ходiмо, допоможу тобi, якщо вже я тут, – мовила Карен, закасавши спiдницю. – Ти маеш призвичаiтись до охайностi, байдуже, пильную я тебе чи нi. Карен рушила до молочарнi, Сюньове поволi поплелася за нею. Там вони помили посуд, мама прискiпливо перевiрила начиння молочарнi – скрiзь було наведено лад, i це ii втiшило; вона сипала порадами, повимiтала всi закутки, так i час минув, година або й двi. Пораючись, Карен розповiдала доньцi, як iм ведеться удома, скiльки додалося клопотiв, збираючи батька в дорогу, потiм запитала, чи не забувае Сюньове читати Слово Боже перед сном. – Про це негоже забувати, – напучувала вона доньку, – бо наступного дня робота не буде споритися… Закiнчивши прибирання, жiнки сiли собi пiд молочарнею чекати худобу з пашi. Матiр поцiкавилася, чи не збираеться Інгрiд невдовзi знову на полонину. Сюньове знала про це не бiльше за матiр. – Отаке-то бувае з людьми, – мовила Карен, i Сюньове зрозумiла, що мати не Інгрiд мае на увазi. Вона б i хотiла перевести розмову на iнше, однак не наважилася. – Того, хто не живе з Богом у серцi, бiда перестрiвае там, де нiхто й не сподiваеться… Сюньове мовчала. – Я завжди казала, з того хлопця пуття не буде, – вела далi матiр. – Де ж то бачено, так поводитися? Фе! Матiр i донька сидiли навпочiпки, споглядаючи долину, але уникали дивитися одна на одну. – Що про нього чути, не знаеш? – запитала матiр, коротко глянувши на Сюньове. – Нi, не знаю. – Дуже там зле… Сюньове вiдчула, як щось стиснулося iй у грудях. – Що з ним?! – Дiстав ножа в бiк, а ще його дуже побито… Кров шугонула Сюньове в обличчя, i вона миттю вiдвернулася, щоб того не помiтила мати. – Вiн виживе? – запитала дiвчина з напускним спокоем, однак мати помiтила, як важко здiймаються вiд хвилювання доньчинi груди. – Виживе, хлопець мiцний… Сюньове запiдозрила, що мати чогось не договорюе, усе насправдi набагато гiрше. – Вiн лежить? – допитувалася вона. – Звiсно, лежить… Бiдолашнi батьки, такi гарнi люди… І виховували хлопця добре, Боговi нема за що iм дорiкнути. Вiд страху за Турбйорна Сюньове млiло серце, вона ледве могла опанувати себе. Розпитувати не смiла, а матiр, вочевидь, зовсiм не мала намiру розповiдати про те, що знае. – Добре, що нiяка дiвчина не пов’язала себе з ним зобов’язаннями, – вела мати далi. – Господь усе бачить. Нема так зле, щоб на добре не вийшло… Сюньове запаморочилося в головi, вона ледь не впала з каменя, на якому сидiла. – Я завжди казала батьковi: «Хай Бог нас боронить, маемо едину доньку, то мусимо про неi подбати!» Твiй тато – порядна людина, хоча трохи зам’який. Але добре вже те, що шукае поради там, де можна ii знайти, – у словi Божому. Сюньове з нiжнiстю згадала, яким добрим та лагiдним завжди був тато до неi, i сльози бризнули iй з очей, вже не могла бiльше стримуватися – заридала вголос. – Чому плачеш, доню? – стривожилася матiр, намагаючись зазирнути iй в обличчя. – Згадався тато, i щось менi так… – Сюньове аж заходилася плачем. – Що з тобою, люба моя дитино? – Й сама не знаю… щось таке найшло на мене… Може, татовi щось приключилося в дорозi… – схлипувала дiвчина. – Та що це ти собi навигадувала? – обурилася мати. – Не такий вже й далекий шлях до мiста… Що могло б з ним статися на рiвнiй дорозi? – А з тим… iншим… згадай, хiба не на рiвнiй дорозi трапилося? – мовила крiзь плач Сюньове. – А-а, з тим… Але ж твiй батько не гасае, мов шаленець. З Божим заступництвом вiн повернеться живий та здоровий! Гiркi ридання доньки змусили Карен замислитися. – У життi всяке бувае, – раптом озвалася вона. – Не раз так тяжко, хоч гинь… Але завжди е потiха, що могло бути й гiрше. – Слабка потiха, – схлипнула Сюньове ще розпачливiше. Матiр не знайшла в собi вiдваги виповiсти доньцi все, що думае, тому тiльки сказала: – Отець Наш Всевишнiй часто керуе справами людськими у видимий спосiб, то й цього разу так буде… Вона пiдвелася, бо з-за пагорба долинуло мукання череди, дзеленькали дзвоники, перегукувалися хлопчики-пастушки, ситi вайлуватi корови поволi сходили на полонину. Матiр покликала з собою доньку вийти назустрiч чередi. Сюньове неохоче встала, спроквола рушила за матiр’ю. Карен Сульбакен не терпiлося привiтатись зi своею маржиною. Корови пiдходили одна за одною, упiзнавали господиню, радiсно мукали. Карен жодну не оминула увагою: гладила iх, лагiдно промовляла до кожноi i тiшилася, як добре усi доглянутi. – О так, – мовила вона, – Бог дбае про тих, хто Його не забувае… Вона допомогла Сюньове загнати череду до загороди, бо донька того дня зовсiм спала з сил. Не дорiкала iй, помогла подоiти корiв, хоча то й затримало ii на полонинi довше, анiж собi планувала. Процiдивши молоко, матiр зiбралася рушати удiл. Сюньове попросилася провести ii трохи. – Та нi, доню, ти сьогоднi натомилася, лiпше ляж вiдпочинь, – заперечила мати, взяла порожнього кошика, обняла дiвчину i, пильно дивлячись iй у вiчi, мовила: – Я скоро знову прийду подивитися, як ти собi тут даеш раду. Тримайся родини i не думай про iнших… Не встигла матiр зникнути з очей, Сюньове заходилася метикувати, як би то iй скорiше добути вiстi з Гранлiена. Покликала братика Турбйорна, щоб послати його на хутiр, але коли той прийшов, не посмiла довiритися йому, тiльки й сказала: «Нi, нiчого, пусте…» Надумала пiти туди сама, бо мусила знати, що вiдбуваеться. Шкода, що Інгрiд не передала iй жодноi вiсточки. Нiч була свiтлою, та й дорога до хутора недалека, дiйде… Доки вона отак сидiла, роздумуючи, iй пригадалося усе, що казала мати, i сльози знову пiдступили до очей. Але часу плакати не було, тож вона запнулася хустиною i пiшла бiчною стежкою, щоб ii не помiтили хлопчаки. Що далi Сюньове вiдходила вiд колиби, то бiльше квапилася, а тодi й кинулася бiгти, аж камiнцi порснули з-пiд нiг i покотилися униз схилом, нагнавши на неi переполоху. Хоч дiвчина знала, що то, котячись, торохтить камiння, все ж iй здавалося, нiби хтось зачаiвся поблизу. Вона зупинилася i прислухалась. Та нi, нiчого. Сюньове кинулася бiгти iще швидше. Перестрибуючи з каменя на камiнь, вона зрушила якусь брилу, що одним кiнцем стирчала на стежину. Брила гойднулася i з несамовитим гуркотом покотилася iй з-пiд нiг у хащi. Сюньове похолола зi страху, але ще бiльше вона перелякалася, коли виразно побачила нижче на стежинi тiнь, що пiдвелася з землi. Спершу дiвчина подумала, що то якась дика звiрина, i завмерла, затамувавши подих. Тiнь також не ворушилася. – Агов! – почулося звiдти. То була ii матiр! Сюньове шаснула в хащi й заховалася. Добру хвилю вона вичiкувала, чи впiзнала ii мама, чи пiде на ii голос, але та, видно, не впiзнала. Сюньове ще трохи постояла, даючи матерi час вiдiйти ген далi, а тодi поволi, майже скрадаючись, рушила й сама. Невдовзi мiж деревами з’явилися хати. Їй знову стало тоскно на душi; що ближче вона пiдходила до хутора, то бiльшим тягарем лягав туск на серце. Навколо панувала тиша, реманент прихилений до стiни, дрова порубанi й охайно складенi, сокира – у пеньку. Сюньове прослизнула до дверей хати, зупинилася i знову прислухалась – нiде анi шелесне. Вона вагалася, чи варто iй пiднiматися на пiддашшя до Інгрiд; згадала, як колись, кiлька рокiв тому, мабуть, такоi ж ночi пiд вiкна Сульбакена прокрався Турбйорн, щоб посадити ii квiти. Сюньове швиденько скинула черевички й подалася сходами нагору. Інгрiд дуже злякалася, коли, прокинувшись, побачила, хто ii розбудив. – Як вiн почуваеться? – прошепотiла Сюньове. Прийшовши до тями зi сну, Інгрiд згадала, що й до чого, спробувала ухилитися вiд вiдповiдi, потягнулася за вбранням, але Сюньове, не даючи iй пiдвестися, рiшуче сiла на край лiжка й повторила свое запитання. – Уже лiпше, – пошепки вiдповiла Інгрiд. – Я скоро прийду до тебе на полонину… – Люба Інгрiд, нiчого вiд мене не приховуй, – заблагала Сюньове. – Гiршого, нiж я собi понамислювала, годi й уявити. Інгрiд ще намагалася якось викрутитися, але страх Сюньове був таким безмiрним, що марно було йому опиратися. Пошепки запитання i вiдповiдi – теж пошепки. Глибока тиша навколо надавала тiй розмовi напошепки ще бiльшоi ваги. То була урочиста висока мить, коли не страшно дивитися у вiчi навiть найстрашнiшiй правдi. Дiвчата дiйшли згоди, що не такою вже великою була вина Турбйорна цього разу, можна з чистою душею поспiвчувати йому. Обидвi тихо плакали, Сюньове насилу стримувала голосне ридання. Вона сидiла, скоцюрбившись, на краю лiжка, i сльози лились iй без упину. Інгрiд намагалася розрадити товаришку спогадами про те, скiльки радостi вони зазнали утрьох, але, як то часто бувае, веселi спомини лише додавали розпуки. – Питав про мене? – прошепотiла Сюньове. – Вiн майже не розмовляе, – вiдповiла Інгрiд. Вона раптом згадала про цидулку i аж стерпла. – Вiн не може говорити? – Важко сказати… бiльше думае. – А читае? – Матiр йому читае. Вiдколи братовi стало трохи краще, вона робить це щодня. – І що вiн каже на те? – Та кажу ж – нiчого! Просто лежить з розплющеними очима. – У мальованiй свiтлицi? – Так. – Головою до вiкна? – Так. Якусь хвилю обидвi мовчали, першою озвалася Інгрiд: – Святоiванський вiтрячок, який ти йому колись подарувала, досi висить на вiкнi й обертаеться вiд вiтру. – Так, тепер менi вже байдуже, – несподiвано сказала Сюньове з притиском. – Хай там що буде далi, жодна сила на свiтi не змусить мене вiдмовитися вiд нього. Інгрiд стислося серце. – Лiкар не мае певностi, чи повернеться до нього здоров’я… Ледве стримуючи плач, Сюньове пiдвела голову, мовчки глянула на товаришку й знову схилилася, поринувши в задуму. Останнi сльозинки поволi скотилися по щоках – бiльше вона не плакала, сидiла непорушно, згорнувши руки i, здавалось, тiеi митi вирiшувала свою долю. Раптом Сюньове пiдхопилася з усмiшкою на устах, схилилася над Інгрiд, мiцно ii поцiлувала. – Якщо йому не судилося одужати, я доглядатиму його. Час поговорити менi з батьками! Їi слова глибоко зворушили Інгрiд, не встигла вона й рота розтулити, як вiдчула мiцний потиск руки. – Бувай, Інгрiд! Треба вертатися на полонину, – попрощалася Сюньове й майже бiгцем кинулася до дверей. – Ось тут цидулка… – прошепотiла Інгрiд iй услiд. – Цидулка? – перепитала Сюньове. Інгрiд встала з лiжка, знайшла клаптик паперу з посланням i вiддала подрузi. Запихаючи папiрець iй в пазуху, iншою рукою вона обiйняла Сюньове за шию i поцiлувала; Сюньове вiдчула ii гарячi сльози на своiй щоцi. Інгрiд лагiдно випхала ii за дверi й замкнулася зсередини, бо бачити, що буде далi, коли Сюньове прочитае цидулку, було понад ii сили. Сюньове в самих лише панчохах обережно ступала сходами. Зайнята своiми думками, вона й не помiтила, як щось зачепила пiд ногами. Налякана гуркотом, дiвчина вискочила з хати, схопила на порозi черевички й кинулася бiгти повз господарськi будiвлi, через поле до ворiт. Там озулася i рушила в гори, щораз пришвидшуючи крок i мугикаючи щось у такт ходi. Кров стугонiла iй у скронях вiд утоми, тож вона сiла перепочити. А тодi згадала про цидулку… Наступного ранку хлопцi-пастушки прокинулися вiд гавкоту сторожового пса, у загородi мукали недоенi корови – час уже випускати iх на пашу, а Сюньове не було. Доки хлопцi, збагнувши, що дiвчина не ночувала на полонинi, тупцювали, розгубленi й безпораднi, з’явилася Сюньове. Вона була блiда i мовчазна. Не кажучи нi слова, подалася готувати снiдання для пастушкiв, спакувала iм перекуску на весь день, потiм допомогла подоiти корiв. Туман ще стелився пагорбами, виблискував росою рудо-червоний килим вересу, повiтря дихало прохолодою, а гавкiт собаки розлягався луною далеко навколо. Череду випустили на пашу; корови з муканням одна по однiй виходили iз загороди, пастуший пес не давав iм розбрестися, збирав докупи в череду, доки всi не вийшли з загороди, а тодi погнав череду в гори. Понад плаями дзеленькали дзвоники, гавкав пес, аж вуха закладало, хлопчаки змагалися, хто голоснiше галайкне. Сюньове обернулася спиною до того життерадiсного гомону, зiйшла трохи нижче, до мiсця, де вони удвох з Інгрiд полюбляли сидiти. Вона не плакала, дивилася замислено удалечiнь, а гомiн тим часом вiддалявся i що далi, то бiльше зливався з гомоном природи. Спершу Сюньове мугикала щось собi стиха, потiм голоснiше, а тодi дзвiнкий високий голос понiс у гори спiв. Слова самi складалися у пiсню на мотив тiеi, яку почула ще в дитинствi: Пригадую усе, що було в нас, З тих пiр, як дiтьми бавились у лiсi, Гадала я, що буде так весь час, Аж поки срiбло забринить в волоссi. Гадала я – дитяча наша гра Ще довго-довго потривае І поведе туди, де Сонячна гора І церква, що колись нас повiнчае. Чекала я довго тебе вечорами, Як за гаем ховалося сонце, Але гори суворi обертались тiнями, А коханий не йшов i не стукав в вiконце. Чекаю я, надiя не згасае, Що милий у пiтьмi дорогу знайде. Свiтла запалюючи, нiч спадае, Знов сонце зiйде, знову зайде. Виглядати тебе вже прогледiла очi, Вже втомилося серце чекати Повсякчас: в яснi днi й темнi ночi — Ох, як тяжко коханого ждати! З тобою в парi втiхи я жадаю, Од вiвтаря плiч-о-плiч йти життям; З дня в день, iз ночi в нiч чекаю Тебе, коханий, – твого вороття. Я повсякчас на Бога уповаю І знаю, Вiн не лишить нас: Хоча шляхи i врiзнобiч блукають, Я вiрю: зустрiчi настане час! І попри все я певнiсть маю: Той, в чию славу храм стоiть на горi, Нас iз тобою навiк поеднае, Бути в радостi разом i разом у горi. Роздiл сьомий Минув час. Якось Гуторм Сульбакен та Карен сидiли у великiй свiтлицi на Сонячному Узвишшi й читали вголос одне одному з нових книжок, куплених у мiстi. Була недiля, тож зранку вони ходили до церкви. На зворотнiй дорозi обiйшли свiй лан, щоб подивитися, як ростуть посiви, й розважити, якi ниви наступного року засiвати, а яких не чiпати, щоб земля вiдпочила. Подружжя поволi мандрувало вiд одного поля до iншого, тiшачись, як розрослося за роки iхне господарство. – Лише Бог знае, чи доглянутою буде ця земелька, коли нас не стане, – мовила Карен. Гуторм промовчав, натомiсть покликав ii додому почитати в тишi та спокоi, мовляв, лише книжки здатнi вiдволiкти людину вiд сумних думок. Вони прочитали на пробу кiлька сторiнок, i Карен зауважила, що колись писали лiпше. – Усе це лише повторення того, що вже написано, – сказала вона. – Є у твоiх словах зерно правди… – погодився Гуторм. – Сьогоднi в церквi Семун сказав менi, що дiти також е повторенням батькiв. – Еге ж, щось ви довго сьогоднi iз Семуном балакали… – Семун – порядний чоловiк. – Однак боюсь, занадто мало вiн шануе нашого Господа Спасителя… Гуторм змовчав. – Куди це подiлася Сюньове? – запитала мати. – У своiй кiмнатцi на пiддашшi, – вiдповiв батько. – Ти з нею розмовляв… як у неi на душi? – Сумна… – Не варто залишати ii наодинцi з собою. Ти б з нею побув… – Вона не сама. Карен якусь мить помовчала. – Хто до неi навiдався? – Інгрiд Гранлiен. – А я гадала, вона ще на полонинi. – Сьогоднi вдома. Прийшла вiдпустити мати до церкви. – Давно ii там не було видно… – Нелегко iй тепер… – Усiм нелегко, але хто шануе Бога, знайде час, щоб до нього прийти. Гуторм нiчого на те не вiдповiв. – На вiдправу прийшли всi з Гранлiена, окрiм Інгрiд. – Хотiли, мабуть, усiм гуртом супроводжувати Турбйорна до церкви. Це ж хлопець уперше з’явився на людях пiсля того побиття. – Вигляд вiн мав недужий. – А чого iще можна було сподiватися? Я й так дивуюся, що став на ноги. – Тяжко вiн поплатився за свою нерозсудливiсть. Гуторм помовчав трохи, дивлячись поперед себе, а тодi зауважив: – Хлопець iще надто молодий… – Це не виправдання. На нього нiколи не можна буде покластися у життi. Гуторм сидiв, опершись лiктями на стiл, вертiв у руках книжку, потiм розгорнув ii i, вдаючи, начеб читае, стиха зронив: – Є певнiсть, що вiн цiлком одужае. Карен теж взяла до рук книжку. – Це добре, – мовила вона. – Хай би Господь допомiг йому спам’ятатися, бо вiн справдi добрий хлопець. Обое якийсь час мовчки читали, а за якусь мить, перегортаючи сторiнку, знову озвався Гуторм: – За всю вiдправу вiн на неi навiть не глянув… – Я теж це помiтила. Не зрушив з мiсця, доки Сюньове не вийшла з церкви. – Гадаеш, вiн ii забуде? – ще за хвилю мовчанки запитав чоловiк. – Так було б найлiпше… Гуторм читав, Карен гортала сторiнки. – Не подобаеться менi, що Інгрiд так надовго засiла там, – урвала мовчання Карен. – Сюньове не мае товариства, окрiм неi. – Мае нас… Гуторм глянув на дружину: – Не варто бути надто суворими до неi. Карен вiдповiла не зразу: – Я нiколи не забороняла доньцi товаришувати з Інгрiд. Чоловiк згорнув книжку, пiдвiвся з-за столу й визирнув у вiкно: – О, Інгрiд щойно пiшла. Почувши це, Карен миттю пiдхопилася з мiсця i вийшла зi свiтлицi. Гуторм ще довго стояв бiля вiкна, а потiм заходився мiряти кроками кiмнату. Невдовзi повернулася дружина. – Усе, як я й думала, – сказала вона. – Сюньове плакала, та, коли я увiйшла, вдала, нiби шукае щось у комодi. Нi, таки недобре, що Інгрiд сюди ходить, – додала вона, похитавши головою, i заходилася коло вечерi. Пораючись, Карен часто виходила надвiр. Якоiсь митi, коли ii не було, увiйшла Сюньове, похнюплена, з почервонiлими вiд плачу очима; пройшла повз батька, зазирнувши йому в обличчя, сiла до столу, взяла книжку, але читала недовго. Потiм пiдiйшла до матерi й запропонувала свою допомогу в готуваннi вечерi. – Що ж, допоможи, – згодилася Карен. – Праця – добрий лiк вiд усього на свiтi… Сюньове збирала вечерю на стiл, що стояв пiд вiкном. Батько, який досi ходив туди й сюди свiтлицею, пiдiйшов до неi, визирнув надвiр. – Ячмiнь полiг пiсля дощiв, але, сподiваюсь, ще пiднiметься, – озвався вiн. Сюньове стала поряд i теж визирнула у вiкно. Батько повернувся до доньки, але наважився тiльки легенько погладити ii волосся, бо Карен саме була у свiтлицi, а тодi знову заходив туди й сюди кiмнатою. Вечеряли у повнiй тишi. Того дня мати проказала молитву аж двiчi – до i пiсля вечерi, а потiм ще й запропонувала почитати Бiблiю i поспiвати псалми. – Слово Боже приносить мир i спокiй у дiм, – мовила Карен, пильно дивлячись у вiчi Сюньове, аж та розгублено потупилася. – А тепер розповiм вам одну бувальщину, – повела вона далi. – Кожне слово в нiй правда й може послужити доброю наукою… …Коли я була малою, на хуторi Гауг жила одна дiвчина. Була вона онукою ленсмана, старого й мудрого чоловiка. Узяв вiн ii до себе ще дитиною, щоб тiшила його на схилi вiку, навчав ii, звiсно, слова Божого й добрих звичаiв. Дiвчина була кмiтливою i дуже охочою до науки, тож невдовзi залишила нас, учениць, далеко позаду. Пригадую, так нiби це було вчора. У своi п’ятнадцять лiт вона вмiла писати, рахувати, опанувала всi шкiльнi пiдручники i знала напам’ять двадцять п’ять глав Бiблii. Волiла радше посидiти над книжкою, анiж пiти на танцi, тому ii рiдко бачили на забавах. Полюбляла читати у дiдовiй кiмнатцi на пiддашшi, заставленiй полицями з книжками. Бувало, як ми приходили до неi, вона була мов не вiд свiту цього, витала думками невiдомо й де. А ми казали заздрiсно: «Нам би хоч половину того розуму, що в Карен Гауг!» Карен мала стати спадкоемицею старого ленсмана, тож чимало гойних парубкiв домагалися ii руки, щоб роздiлити той спадок. Але вона всiм вiдмовляла. На той час повернувся додому зi священицькоi науки син пароха. Не надто велося йому там з тою наукою, бо бiльше мав схильнiсть до розгульного життя, анiж до навчання, згодом ще й до пиятики вдався. «Будь обачною! – застерiгав старий ленсман. – Я часто мав справу з усiляким панством i з власного досвiду знаю, що хлопець з селянськоi родини бiльшого вартуе за будь-якого родовитого парубка». Карен неухильно дослухалася до дiдових слiв, тож, зустрiчаючись iз сином пароха, завжди вступалася йому з дороги, а той iй проходу не давав. З часом вона вже й помiж люди не могла вийти, щоб не зустрiти його. – Вiдчепися! – гнiвалася Карен. – Надарма час гайнуеш… Та хлопець i далi ходив за нею тiнню, аж урештi мусила погодитися його вислухати. Хлопець був гарний, нема де правди дiти, та коли вiн сказав, що жити без неi не може, вона злякалася i ще ретельнiше почала його уникати. Вiн вештався навколо ii обiйстя, але Карен не виходила; тупцював уночi пiд вiкнами, проте вона жодного разу не визирнула; вiн погрожував укоротити собi вiку, та Карен не зважала. Тодi вiн знову почав зазирати до чарки. – Бережися, це диявол тебе спокушае, – тривожився дiд. Якось син пароха прокрався до кiмнати Карен – нiхто не знае, як йому це вдалося. – Я тебе зараз уб’ю! – пригрозив вiн. – Убивай, якщо тобi вiд цього стане легше, – спокiйно вiдповiла Карен. Хлопець заплакав i сказав, що тiльки iй пiд силу зробити з нього порядну людину. – Утримайся вiд пиятики хоч би пiвроку, – звелiла Карен. І вiн не пиячив пiвроку. – Тепер менi вiриш? – запитував вiн. – Зможу сказати лише тодi, як забудеш на пiвроку про забави та розгульне життя! І цього разу вiн дотримав слова. – А тепер вiриш? – Повiрю хiба тодi, як закiнчиш свою науку… Хлопець пообiцяв i це, а за рiк повернувся до села висвяченим священиком. Прийшов до неi в рясi, у бiлому священицькому комiрцi. – Вiриш тепер? – запитав уже вкотре. – Хотiлось би ще послухати хоч кiлька твоiх проповiдей. Вiн виголосив у церквi вишукану проповiдь, як i належиться справжньому пароховi. Розповiв про власну безпутнiсть, про те, як легко ii подолати, варто лише захотiти, i про незвичайну силу слова Божого… А тодi знову пiшов до Карен. – Так, я вiрю, що ти ступив на шлях iстинний, – мовила Карен. – Але тепер я зiзнаюся, що вже три роки заручена з Андерсом Гаугеном, моiм двоюрiдним братом, i наступноi недiлi ти оголосиш про це в церквi… На цьому мати урвала розповiдь. Сюньове слухала ii спершу неуважно, але за якийсь час почала ловити кожне слово. – І це все? – запитала вона сполошено. – Не зовсiм… – вiдповiла мама. Гуторм глянув на дружину, та вона знiчено вiдвела погляд. Якийсь час жiнка мовчала в задумi, водячи пальцем до стiльницi, а тодi сказала: – Може, це й не все, але що було далi, немае жодного значення. – Що ж було далi? – допитувалася Сюньове, обернувшись до батька, який, видно, теж знав цю iсторiю. – Та бач, мама добре каже: решта значення не мае… – неохоче вiдповiв батько. – Що сталося з тим сином пароха? – не вiдступалася Сюньове. – У тiм-то й рiч… – почав було батько, але, глянувши на дружину, яка сидiла, прихилившись до стiни й дивилася на обох, замовк. – Вiн дуже страждав? – тихо запитала Сюньове. – На чому розповiдь скiнчилася, на тому й зостанеться… – рiшуче вiдрiзала мама й пiдвелася. За нею пiдвiвся батько, а тодi й Сюньове. Роздiл восьмий Минуло кiлька тижнiв. Однiеi недiлi, рано-вранцi, увесь хутiр Сульбакен разом з челяддю вибрався до церкви. То був день першого причастя, який того року випав трохи ранiше, анiж зазвичай. За такоi нагоди всi хати замикалися, щоб кожен змiг пiти на святкову вiдправу. Нiкому не хотiлося iхати, вирiшили пройтися пiшки, бо днина заповiдалася погожою, хоча ранок i був доволi холодним та вiтряним. Дорога в’юнилася долиною, минаючи хутiр Гранлiен, там повертала праворуч, а вже звiдти залишалося якихось чверть милi до церкви. Збiжжя майже всюди вже зiбрали, i воно стояло пов’язане в снопи; череди зiгнали з полонин у доли, корови паслися на межах; деякi ниви зеленiли озимими посiвами, а деякi, де грунти були бiднiшi, просвiчували сiризною. Навколо розпаношилася осiнь, убравши в яскравi шати лiс: берiзки вже скинули листя, осика жовто трiпотiла, а горобина стояла хоч i з пожухлими листочками, зате яскрiла червоними китицями ягiд. Кiлька днiв не вщухав дощ, тож придорожнi чагарi, зазвичай запилюженi, виблискували вимитою свiжiстю. Скелястi кряжi гiр, оголенi невблаганною осiнню, прибрали понурого вигляду i наче ще грiзнiше нависали над долиною. Зате гiрськi струмочки, якi влiтку лише стиха жебонiли, виказуючи свою присутнiсть, тепер напучнявiли, сповнилися потугою i з голосним рокотанням, закипаючи шумовинням, мчали вдiл. Найгрiзнiше рокотав Гранлiенський водоспад, надто там, де потiк спадав в iзвори й де скелi розступалися перед ним, не хотiли бiльше йому товаришити. Вiн з гуркотом бився об камiнне ложе, аж гори двигтiли, карав скелi за iхне вiдступництво, бухаючи круговертями просто iм в обличчя. Якась надто цiкава вiльшина сповзла над урвище, ризикуючи зiрватися униз i захлинаючись вiд води, на яку водоспад нинi не скупився. Турбйорн, його батьки, братчик, сестра та челядники саме минали водоспад, зупинились i замилувалися бурхливим потоком. Турбйорн уже видужав i, як i ранiше, нарiвнi з батьком давав лад господарцi. Вiд часу одужання хлопця батько з сином нi на хвилю не розлучалися, ось i тепер також. – Здаеться, услiд за нами йде вся родина iз Сульбакена, – озвався батько. Турбйорн не озирався, а матiр додала: – Мабуть, вони… я недобачаю… Таки так, вони… Чи то Гранлiени пришвидшили крок, чи Сульбакени, навпаки, уповiльнили, але вiдстань мiж ними щораз збiльшувалася, вже й важко було розгледiти, хто то. Видно, пiд церквою буде тiсно, бо довга сiльська дорога була запруджена людьми, вони простували вервечкою, – хто пiшо, хто кiнно, а хто на возi. Добре вiдгодованi за лiто й одвиклi вiд юрмища конi полошилися та iржали: iзда ставала не надто безпечною, зате дуже жвавою. Що ближче вони пiдходили до церкви, то бiльше тлумилися конi: новоприбулi вiталися голосним iржанням з уже прив’язаними, а тi натягали вiжки, перебирали ногами й ставали дибки. Собаки з усiеi долини, що цiлий тиждень просидiли на припонi й лише перегавкувались та роз’юшували однi одних на вiдстанi, тепер збiглися докупи й зчепилися у затятому герцi – де попарно, а де зграями. Куди оком не кинь, усюди чубилися собаки. Парохiяни тихо стояли пiд муром церкви та попiд хатами на протилежному боцi вулицi, пошепки вели розмови, несмiливо оглядали однi одних. Вулиця, що вела повз мур, була неширокою, а хати на iншому боцi тiсно стояли рядочком; жiнки зазвичай ставали пiд муром, чоловiки ж гуртувалися попiд хатами. І лише згодом, як минало трохи часу, наважувалися пiдходити ближче. За неписаними сiльськими правилами, газди, забачивши здаля знайомих, вдавали, нiби не знаються – до слушноi митi. А як годi було виминути одне одного, поспiхом вiталися, скупо, вiдводячи погляд, i квапилися до свого гурту. Коли надiйшли Гранлiени, гомiн зовсiм стих. Семун був знайомий з небагатьма, тож квапно пройшов крiзь шерегу людей, а його дружина й донька стали вiдразу бiля перших жiнок та там i зосталися. Перед початком вiдправи чоловiкам доводилося розшукувати свое жiноцтво, щоб разом зайти до церкви. Нараз надлетiли одна за одною три брички i, не сповiльнюючи швидкостi, ледь не вломилися у людський натовп. Семун i Турбйорн, якi мало не потрапили пiд копита, водночас озирнулися. У першiй бричцi сидiв Кнут Нургауг i якийсь старушок, у другiй – сестра Кнута з чоловiком, а в третiй – господарi хутора. Батько з сином переглянулися: обличчя Семуна залишилося незворушним, а Турбйорн зблiд мов полотно. Обое одночасно вiдвернулися i побачили перед собою Сульбакенiв, якi саме зупинилися привiтатись з Інгебйорг та Інгрiд. Розмова урвалася, бо брички роздiлили iх, i вони, ошелешенi, ще довго дивилися iм услiд. Прийшовши нарештi до тями, сусiди спробували вiднайти обiрвану нитку розмови, але тiеi митi зустрiлися поглядом з Семуном i Турбйорном. Гуторм Сульбакен вiдвiв очi, зате його дружина пильно дивилася на Турбйорна. Сюньове вiдчула на собi погляд хлопця, прожогом обернулася до Інгрiд, взяла товаришку за руку, наче привiтатися хотiла, хоча щойно вже вiталася. Геть усi навколо – i знайомi, i челядь – спостерiгали за обома родинами, тож Семун рiшуче ступив наперед i, не дивлячись у вiчi, потиснув руку Гутормовi. – Доброго дня, сусiде! – І вам того ж бажаю! Потiм Семун так само привiтався з його дружиною. Та коротко вiдповiла, теж не пiдводячи очей. Турбйорн, вiтаючись, ступав услiд за батьком. Наступною була Сюньове, вона так заворожено дивилася на Семуна, аж забула, що треба вiдповiсти. За батьком пiдiйшов до Сюньове Турбйорн, обое мовчали, якось в’яло, потупивши очi, подали одне одному руку, не в силi зрушити з мiсця. – Господь благословив нас сьогоднi погожою дниною, – порушила мовчанку Карен Сульбакен, переводячи погляд то на доньку, то на сусiдського парубка. – Так, цей вiтер розжене хмари, – вiдповiв Семун. – Добре для збiжжя, бо досi стоiть у снопах, мусить висохнути, – озвалася Інгебйорг Гранлiен, обтрушуючи з Семунового каптана невидиму пилюку. – Господь подарував нам добрий урожай, та хтозна, чи вдасться його звезти пiд дах… – вела далi Карен, водно позираючи на Сюньове й Турбйорна, якi досi стояли, наче громом прибитi. – Усе залежить вiд того, скiльки буде робочих рук, – зауважив Семун, стаючи так, щоб заслонити вiд неi закоханих. – Я собi вже думав: якби кiлька хуторiв доклали зусилля гуртом, то справа пiшла б жвавiше… – Але ж кожен хоче використати погожi днi, щоб упоратися зi своiм урожаем, – не погодилася iз Семуном Карен, ступаючи крок убiк. – Звiсно, – пiдтакнула Інгебйорг i стала поруч з чоловiком, знову сховавши молодих вiд ii цiкавих поглядiв. – Але на деяких нивах збiжжя швидше достигае, нiж на iнших. Сульбакен часто випереджае нас майже на два тижнi… – Нема мови, ми радо допоможемо, – пiдiйшов ближче Гуторм. Карен швидко глипнула на нього. – Хiба якiсь обставини стануть на завадi, – квапливо додав вiн. – І таке бувае, – пiдхопила Карен, вона тупцювала на мiсцi, то в один бiк крок зробить, то в iнший, але так i не змогла хоч щось побачити з-поза спин подружжя Гранлiенiв. – О так, – не стримав осмiху Семун, дивлячись на ii марнi зусилля, – перешкоди часто трапляються нам на шляху. – Маете рацiю, – кивнув Гуторм. – Не все людинi пiдвладне, – втрутилася його дружина. – Всемогутнiй лише сам Господь, i все залежить тiльки вiд нього. – Гадаю, Вiн не вважатиме за грiх, якщо ми навзаем допоможемо одне одному… – Та нi, – змушений був погодитися Гуторм. – Який же то грiх! – i суворо зиркнув на дружину. Карен миттю перевела розмову на iнше. – Сьогоднi дуже людно в церквi, – мовила вона. – Приемно бачити, що люди тягнуться до храму Божого. А що нiхто не захотiв пiдтримати цю тему, то вiдповiв Гуторм: – Менi здаеться, люди стали побожнiшими. За моiх молодих лiт такого тлуму в церквi не було. – Та й самого люду побiльшало, – таки озвався Семун. – Хоч нашi парохiяни й ходять до церкви, та переважно за звичкою, – докинула Карен. – Хiба молодь, – i собi вставила слово Інгебйорг. – Молодь хоче десь зустрiчатися, – пiдтримав дружину Семун. – А ви чули, наш священик мае намiр змiнити парохiю, – удруге перевела розмову на iнше Карен. – Як шкода, – зiтхнула Інгебйорг. – Вiн хрестив i приводив до першого причастя усiх моiх дiтей. – А ти б ще, мабуть, хотiла, щоб вiн iх i повiнчав, – усмiхнувся Семун, жуючи скiпку, пiдiбрану по дорозi. – Певно, десь зараз розпочнеться служба Божа, – сказала Карен, заглядаючи поверх голiв, чи вже вiдчинилися дверi до церкви. – Еге ж, – знову усмiхнувся Семун. – Щось тут припiкати починае… – Ходiмо досередини, доню! – гукнула Карен. Сюньове, що досi розмовляла з Турбйорном, здригнулася вiд того оклику й обернулася. – Може, почекаемо, доки задзвонять, – озвалася Інгрiд, скоса глянувши на товаришку. – А тодi разом зайдемо, – додала ii матiр. Сюньове розгубилася. – Почекай трохи, – обернувся до неi Семун i сказав загадково: – Скоро дзвони задзвонять… для тебе… Сюньове зашарiлася мов мак, Карен кинула на Семуна невдоволений погляд, але той лише усмiхався iй. – Усе буде, як того забажае Всевишнiй. Хiба не ти це сама щойно казала? – мовив вiн i першим рушив до церкви. Решта – за ним. Бiля входу зчинилася тиснява, бо дверi, як з’ясувалося, були ще замкненi. Коли вони пiдiйшли ближче, щоб розпитати, у чому рiч, церкву вiдчинили, i вся громада посунула досередини. Однi пробивалися вперед, iнших вiдпихали, хто йшов родиною, тих натовп роздiлив. Пiд стiною розмовляли двое чоловiкiв; один високий i кремезний з русявою непокiрною чуприною та плескатим носом- то був Кнут Нургауг. Побачивши Гранлiенiв, вiн урвав розмову на пiвсловi, знiтився, але з мiсця не зрушив. Семун проминув його, гостро глянувши на парубка, той очей не вiдвiв, хоча й не зумiв приховати замiшання. За Семуном iшла Сюньове. Не сподiваючись зустрiчi вiч-на-вiч з Кнутом, вона зблiдла мов полотно. Кнут потупив погляд, вiдштовхнувся вiд стiни, щоб обiйти ii, вже й кiлька крокiв ступив, коли дорогу йому заступили четверо: Гуторм, його дружина, Інгрiд i Турбйорн. Й сам не тямлячи, що робить вiд розгубленостi, Кнут рушив просто до них i опинився впритул перед Турбйорном. Хотiв було обiйти його, але люди напирали й стиснули його з усiх бокiв. Було це на папертi. Сюньове зупинилася на порозi церкви, Семун – на кiлька крокiв далi, а що стояли вони вище за решту людей, то добре бачили, що вiдбуваеться перед входом. Сюньове, забувши про все на свiтi, не зводила погляду з Турбйорна. Завмерли в очiкуваннi, що ж буде далi, й обидвi родини. Турбйорн вiдчув навислу в повiтрi напругу й стояв наче цвяхом прибитий. Кнут збагнув, що треба щось робити, мовчки простягнув руку, нiби для привiтання; Турбйорн теж простягнув руку, але не подав. – Дякую за… – почав Кнут, але вмить похопився, що таке вiтання недоречне в цiй ситуацii, i вiдступив крок назад. Турбйорн пiдвiв голову й зустрiвся поглядом з Сюньове, побiлiлою наче снiг. Вiн рiшуче пiдступив до Кнута, мiцно потиснув йому руку i голосно, щоб чули найближчi, сказав: – Здоров будь, Кнуте! Що було, те загуло… Буде нам обом наука. Кнут вiд несподiванки аж нiби гикнув, поривався щось сказати, але слова застрягали йому в горлi. Турбйорн бiльше не мав, що казати, мовчки стояв, вертячи в руках псалтир. Нараз книжка вислизнула йому з рук. Кнут нахилився по неi водночас з Турбйорном. – Дякую, – мовив Турбйорн, а що Кнут знiчено уникав його погляду, вирiшив дати йому спокiй i зайшов до церкви. За ним увiйшли обидвi родини. Сiвши на лаву, Турбйорн глянув на жiночу половину й зустрiвся поглядом з мати’ю, яка нiжно йому всмiхалася. Карен Сульбакен теж перехопила його погляд – видно, вичiкувала, доки вiн гляне в ii бiк, – i тричi приязно кивнула йому. А що Турбйорн мав геть спантеличений вираз обличчя, вона знову тричi кивнула, усмiхаючись iще прихильнiше. – Я не помилився, знав, що так зробиш, – прошепотiв йому на вухо батько. Вони прослухали вступну молитву, проспiвали псалом, а коли дiти пiдвелися з лави до причастя, Семун знову нахилися до сина. – Навряд чи Кнут схаменеться, горбатого могила виправить. Добре, що мiж нашими хуторами вiддаль неблизька. Почалася урочиста вiдправа, священик вийшов до вiвтаря, дiти заспiвали дзвiнкими голосами. Одностайний дитячий спiв завжди зворушуе людську душу, а надто тих, хто ще й сам не забув свого першого причастя. Та ще глибше зворушення охопило громаду, коли запала побожна тиша, i священик, який правив у цiй церковцi й провадив обряд першого причастя, настановляючи юнь на шлях праведний, уже понад двадцять лiт, розпочав проповiдь. Коли вiн звертався до батькiв, щоб тi молилися за своiх нащадкiв, дiти теж захлипали. Турбйорн, якому ще зовсiм недавно загрожувала якщо не смерть, то довiчне калiцтво, теж плакав. Сльози мимоволi лилися йому з очей, коли дiти урочисто складали обiтницю Боговi, щиро вiрячи, що зумiють ii дотримати. Вiн жодного разу не глянув у бiк жiночих лав, але одразу пiсля вiдправи пiдiйшов до Інгрiд, щось прошепотiв iй, потiм квапно протиснувся до виходу й зник. Хто його бачив, казав, нiби подався вiн навпростець iзворами, а не битим шляхом. Однак нiхто того напевно не знав. Семун розшукував його помiж людьми, але покинув пошуки, помiтивши, що Інгрiд також зникла. Потiм вiн знайшов у натовпi Сульбакенiв; тi також загубили свою Сюньове, нипали церковним подвiр’ям, розпитували людей, але нiхто не бачив iхньоi доньки. Довелося обом родинам повертатися додому нарiзно, без дiтей. Сюньове та Інгрiд залишили далеко позаду святковий люд. – Я вже майже каюся, що пристала на твою пропозицiю, – мовила Сюньове. – Усе буде гаразд, батько ж знае про це, – заспокоювала ii товаришка. – Твiй батько знае, але ж не мiй… – Хтозна, – загадково зронила Інгрiд – i бiльше нi пари з уст. – Ось тут ми маемо зачекати, – сказала вона за якийсь час, коли дiвчата проминули великий закрут дороги й увiйшли до густого лiсу. – Вiн ще не скоро надiйде, йому далеко обходити, – мовила Сюньове. – А я вже тут! – Турбйорн пiдвiвся з-за велетенськоi брили. Вiн ретельно обдумав кожне слово, яке iй скаже, а казати було що. Нинi все мало би пiти гладко, бо батько пiдтримував його, принаймнi так йому здалося пiсля того, що трапилося бiля церкви. До того ж вiн усе лiто марив Сюньове, то зараз стане йому бiльше, нiж досi, вiдваги на розмову з нею. – Ходiмо лiсовою дорогою, – запропонував вiн. – Вона коротша… Дiвчата мовчки рушили за ним. Турбйорновi нетерпеливилося розпочати розмову, але не ось так одразу. Спершу вiн вiдклав ii до тiеi митi, як вони вийдуть на чубок пагорба, потiм – доки минуть лiсове болото. Ось уже й болото позаду, а хлопець нiяк не вiдважувався сказати перше слово. Вирiшив про себе, що неодмiнно заговорить, як вони увiйдуть до лiсу. Інгрiд, помiтивши, що розмова не клеiться, сповiльнила ходу, щораз бiльше вiдстаючи вiд Турбйорна з Сюньове, аж урештi майже згубилася iм з очей. Сюньове вдала, наче й не помiтила вiдсутностi товаришки, вона раз у раз нахилялася, зриваючи ягоди, що росли на узбiччi стежки. «Та що ж це менi сьогоднi немов зацiпило!» – подумки сердився Турбйорн i таки переламав свою нiяковiсть. – Гарна вгодилася нинi днина, – озвався вiн. – І справдi гарна, – вiдповiла Сюньове. Знову якийсь час вони йшли мовчки, дiвчина збирала ягоди, а вiн крокував поруч. – Дякую, що погодилась пiти зi мною… – знову почав Турбйорн. На це Сюньове нiчого не сказала. – Цього року випало довге лiто… Сюньове й далi мовчала. «На ходу розмови не вийде», – подумав Турбйорн. – Зачекаймо на Інгрiд, – запропонував вiн. – Гаразд, – погодилася Сюньове. На тому мiсцi, де вони зупинилися, ягоди не росли, не було за чим нагинатися – Турбйорн це вiдразу помiтив, але Сюньове знайшла собi iнше заняття: зiрвала травинку й заходилася нанизувати на неi ягiдки. – Сьогоднi менi яскраво пригадався день нашого першого причастя, – знову заговорив Турбйорн. – О, я теж добре його пам’ятаю, – пiдхопила Сюньове. – Вiдтодi багато чого змiнилося, – а що дiвчина промовчала, Турбйорн повiв далi: – Пiшло не так, як сподiвалося… Сюньове, схиливши набiк голову, старанно нанизувала ягiдки. Турбйорн став так, щоб бачити ii обличчя, але дiвчина, помiтивши це, знову вiдвернулася. Нараз Турбйорновi стало страшно, що вiн нiчого так i не зумiе пояснити iй. – Сюньове, ти ж теж мала менi щось сказати… Дiвчина пiдвела очi й засмiялася: – Що я мала сказати? До Турбйорна враз повернулася вiдвага, вiн хотiв було обiйняти ii за стан, але, пiдiйшовши до дiвчини, раптом злякався i лише тихо запитав: – Інгрiд розмовляла з тобою, правда? – Розмовляла… – То ти знаеш, про що я хотiв говорити? Сюньове мовчала. – То ти дещо знаеш… – повторив Турбйорн i пiдступив ще ближче. – Ти також дещо знаеш, – мовила Сюньове. Їi обличчя вiн не бачив. – Знаю. Турбйорн хотiв узяти ii за руку, але вона ухилилася. – Бiда та й годi, – зiтхнув вiн. – Бiля тебе я втрачаю усю свою мужнiсть… Турбйорн не бачив, усмiхнулася вона чи нi на його слова, тож не знав, як повестися далi. – Гаразд, – мовив з притиском, хоча в голосi й не було твердостi. – Скажи, що зробила з моею цидулкою! Сюньове мовчки вiдвернулася. Турбйорн поклав iй руку на плече i, нахилившись, прошепотiв до вуха: – Кажи! – Спалила… Вiн рвучко обернув дiвчину до себе, але, помiтивши сльози в ii очах, безвольно опустив руки. «Ото лихо з дiвкою! Ледь що – i вже плаче!» – подумав вiн. – Навiщо ти ii писав? – ледве чутно запитала Сюньове. – Інгрiд мала тобi сказати навiщо. – Сказала, звiсно… Але це було так… жорстоко… – Того хотiв батько. – І все ж… – Вiн боявся, що я на все життя залишуся прикутим до лiжка. Казав, що сам пiклуватиметься про мене… Внизу, бiля пiднiжжя пагорба, з’явилася Інгрiд. Вони теж одразу рушили з мiсця. – Я гадав, що втратив тебе навiки, i кохав iще несамовитiше, – сказав Турбйорн. – Найкраще випробування для почуттiв – самотнiсть, – стиха мовила Сюньове. – Твоя правда, тодi пiзнаемо, хто мае над нами найвищу владу, – урочисто промовив хлопець, впевнено ступаючи поруч з нею. Сюньове вже не нагиналася по ягоди, ховаючи вiд коханого обличчя. – Частуйся, – простягнула вона йому травинку з нанизаними ягiдками. – Дякую, – вiн затримав у долонях нiжну дiвочу руку. – То мiж нами все залишиться так, як колись? – Так, – прошепотiла дiвчина ледь чутно i вiдвернула голiвку. Вони простували далi удвох. Доки Сюньове мовчала, Турбйорн не наважувався нi торкнутися ii, анi заговорити до неi. Вiн вiдчував неймовiрну легкiсть в усьому тiлi, в очах мерехтiло, а в головi паморочилося вiд щастя. Коли вони вийшли на узвишшя, з якого добре було видно Сульбакен, Турбйорновi здалося, нiби вiн усе свое життя прожив там; його вабило туди, мов до рiдноi домiвки. «Пiду туди разом з нею, – подумки вирiшив вiн, милуючись Сульбакеном i з кожним кроком сповнюючись упевненiстю в собi. – Батько менi допоможе. Я бiльше не витримаю розлуки. Ми мусимо бути разом!» Турбйорн пришвидшував крок, а свiт навколо променився радiстю. «Так, саме сьогоднi! Анi хвилини бiльше не зволiкатиму», – думав вiн. Почувався таким сильним, що й не знав, де ту силу подiти. – Куди так бiжиш вiд мене? – почувся зненацька позаду тихий голосок Сюньове. Вона не встигала за ним i, знеможена, зупинилась вiддихатися. Турбйорн засоромився, повернувся iй назустрiч з простягнутими руками. «Ось зараз закружляю ii в повiтрi!» – майнула йому думка, та, пiдiйшовши ближче, не вiдважився того зробити. – Я надто швидко йду? – Ой, надто швидко! – вiдповiла Сюньове. Стежка добiгала до путiвця. Інгрiд, якоi й видко не було, раптом порiвнялася з ними. – Далi вам не можна удвох, – мовила вона. Турбйорн з несподiванки аж закляк – як, уже? Слова Інгрiд теж захопили Сюньове зненацька. – Я так багато хотiв тобi сказати, – прошепотiв Турбйорн. Сюньове мимоволi усмiхнулася. – Що ж, iншого разу, – мовив вiн i взяв ii за руку. Дiвчина дивилася на нього ясним, сповненим кохання поглядом, i вiд нього йому теплiло на душi. «Я пiду з нею, зараз же!» – майнуло йому в думцi. Сюньове обережно вивiльнила руку, попрощалася з Інгрiд i поволi рушила стежкою униз, до дороги. Турбйорн не зрушив з мiсця… Брат з сестрою попростували через лiс додому. – То що, наговорилися? – поцiкавилась Інгрiд. – Нi, дорога була надто короткою, – вiдповiв Турбйорн i приквапив крок, щоб уникнути розпитувань сестри. – Що скажете? – запитав Семун, пiдвiвши голову вiд тарiлки, коли дiти увiйшли до кухнi. Турбйорн промовчав, рушив до лави пiд протилежною стiною, щоб покласти знятий на ходу каптан. Позад нього з лукавою усмiшкою на устах ступала Інгрiд. Семун знову взяв до рук ложку, поглядаючи скоса на сина, який вдавав дуже заклопотаного, хмикнув i заходився далi обiдати. – Сiдай до столу, – мовив вiн. – Обiд вистигне… – Дякую, я не голодний, – вiдповiв Турбйорн, та все ж сiв. – Он як! – знову хмикнув Семун, не перестаючи iсти, а за хвильку озвався: – Щось ви швидко нинi чкурнули з-пiд церкви. – Треба було з деким поговорити… – вiдповiв син, схилившись над столом. – Поговорив? – Важко сказати… Й сам не знаю… – Отакоi! – здивувався Семун, не вiдриваючись вiд тарiлки. Пообiдавши, вiн встав з-за столу, пiдiйшов до вiкна, постояв трохи, визираючи надвiр, а тодi обернувся i сказав: – Треба, сину, глянути, що у нас вродило… Турбйорн теж пiдвiвся. – Е нi, одягнися теплiше, – порадив батько. Турбйорн мав на собi лише сорочку, тож накинув поверх стару свитку, що висiла на стiнi над ним. – Хiба не бачиш, як ошатно я вбрався, – дорiкнув Семун. Турбйорн теж перевдягнувся, i вони вийшли з хати. Батько попереду, син – за ним. Вони зiйшли на дорогу. – Нам до села? – запитав Турбйорн. – Нi, пiдемо глянемо на пшеницю. Щойно вони вийшли на дорогу, над’iхав, повiльно котячись, вiз. – То Нургауги, – уважно приглянувся Семун. – Молодята з хутора, – додав Турбйорн. Порiвнявшись з чоловiками з Гранлiена, вiз зупинився. – Яка розкiшна жiнка, ота Марiт Нургауг, – прошепотiв Семун до сина, не в силi вiдвести очей вiд красунi. Жiнка сидiла, трохи вiдхилившись, на лавицi; однiею хусткою вiльно покрила голову, а iншу накинула на плечi. Вона незворушно дивилася на батька й сина, гарно окреслене обличчя немов застигло. Їi чоловiк був дуже блiдий i змарнiлий, риси обличчя ще бiльше обм’якли, як то бувае у людей, яких точить якась потаемна гризота. – Вийшли глянути на збiжжя? – запитав молодий. – Та так… – вiдповiв Семун. – Добрий урожай цього року! – Добрий… Могло бути й гiрше… – Щось ви пiзно iдете, – озвався Турбйорн. – Треба було з усiма попрощатися, – мовив чоловiк. – Попрощатися? – здивувався Семун. – Кудись вiд’iжджаете? – То я iду, – пояснив чоловiк. – Далеко? – Далеко… – Як далеко? – До Америки. – До Америки! – вражено вигукнули в один голос батько з сином. – Таж ви щойно одружилися… Чоловiк усмiхнувся: – «Певне, доведеться менi трохи тут затриматися через лапу», – сказав лис, потрапивши до пастки. Марiт зиркнула на нього, потiм – на Гранлiенiв i навiть бровою не повела, лише легкий рум’янець залив ii обличчя. – Дружина теж, мабуть, поiде? – запитав Семун. – Де там, удома зостаеться… – Кажуть, в Америцi легко розбагатiти, – втрутився Турбйорн, вiдчувши, що час перевести розмову на iнше. – Та кажуть… – зiтхнув молодий. – Але ж Нургауг – небiдний хутiр, – знову озвався Семун. – Нам там затiсно… – скрушно мовив чоловiк. Марiт знову зиркнула на нього, а вiн додав: – Як не один, то iнший стае комусь поперек дороги… – Тодi бувай! Щасливоi дороги! – Семун потиснув чоловiковi руку. – Хай Бог тобi допомагае знайти те, що шукаеш… Турбйорн глянув своему шкiльному товаришевi пильно в очi. – Я хотiв би згодом ще з тобою поговорити, – мовив вiн. – Добре, коли маеш з ким поговорити, – вiдповiв чоловiк, шкрябаючи батогом днище воза. – Приходь до нас, – раптом озвалася Марiт, i Семун з Турбйорном водночас вражено звели на неi очi: вони вже й забули, який м’який у неi голос. Конi рушили, вiз спроквола покотився далi, здiймаючи за собою куряву, яка золотавилася у променях надвечiрнього сонця. Барвиста шовкова хустка молодоi дружини рiзала очi на тлi темноi свитки ii чоловiка. Ось вiз викотився на пагорбок i зник з овиду. Батько й син довго йшли мовчки. – Боюся, нескоро вiн звiдти повернеться, – нарештi урвав мовчанку Турбйорн. – А може, так i лiпше, – мовив Семун. – Хто не зумiв знайти щастя удома, мусить шукати його деiнде… Обое знову замовкли. – Агов, таж ми проминули наш пшеничний лан! – похопився Турбйорн. – Завернемо на нього на зворотнiй дорозi, – спокiйно мовив Семун. Не спиняючись, батько з сином йшли собi далi. Турбйорн не хотiв допитуватися, куди вони прошкують насправдi – гранлiенськi лани зосталися далеко позаду. Роздiл дев’ятий Коли Сюньове, задихавшись вiд швидкоi ходи, з зарум’яненими щiчками переступила порiг хати, батьки вже пообiдали. – Де ж ти була, доню? – запитала мама. – Трохи вiдстала з Інгрiд… – вiдповiла Сюньове, знiмаючи хустину. Батько вiдвернувся до шафи, нiби вибираючи якусь книжку. – Про що можна було так довго говорити? – дивувалася мама. – Та так, нi про що… – Лiпше було триматися родини, – дорiкнула Карен, пiдвелася й подала доньцi обiд. Сюньове сiла до столу, матiр – навпроти неi. – Тiльки з Інгрiд розмовляла чи, може, ще з кимсь? – допитувалася Карен. – Там багато було знайомих… – скупо вiдповiдала Сюньове. – Дитинi треба спiлкуватися з людьми, – озвався вiд шафи Гуторм. – Звiсно, треба, – трохи пом’якшила тон Карен, – але й батькiв мусить шанувати… Цього разу нiхто ii не пiдтримав. – Гарно було нинi в церквi, – знову завела Карен. – Радiсно бачити стiльки молодi в храмi Господньому… – Вiдразу згадуеться, як свою дитину вели до першого причастя, – пiдхопив Гуторм. – Твоя правда, – зiтхнула Карен. – Якби ж то наперед знати, як складеться у них життя… Запала тиша. – Ми маемо за що дякувати Боговi, – озвався нарештi батько пiсля довгоi мовчанки. – Вiн зберiг нам нашу едину дитину. Карен, не пiдводячи голови, водила пальцем по стiльницi. – Вона наша найбiльша втiха, – мовила тихо i додала ще тихiше: – Добра й поштива… Розмова знову надовго урвалася. – Так, маемо вiд неi саму лише радiсть, – порушив мовчання Гуторм. – Хай Господь даруе iй щастя! – додав зворушено. В очах Карен забринiла сльоза й скрапнула на стiльницю, жiнка поспiхом стерла ii пальцем. – Чому ти нiчого не iси? – запитав за якийсь час батько, глянувши на Сюньове. – Я не голодна, – вiдповiла дiвчина. – Але ти навiть не торкнулася обiду, – похопилася Карен. – Дорога ж була неблизькою… – Не хочеться iсти, – сказала Сюньове, скубаючи край хустки. – Їж, дитинко, – вмовляв батько. – Не можу, – раптом розплакалася Сюньове. – Чого ж ти плачеш, сонечко мое? – Сама не знаю, – хлипала дiвчина. – Вона така в нас тонкосльоза, – зiтхнула Карен. Гуторм пiдiйшов до вiкна. – Онде простують до нас двое чоловiкiв, – мовив вiн. – До нас? Такоi пiзньоi пори? – здивувалася Карен, теж пiдходячи до вiкна. Обое довго дивилися униз, на стежину, що провадила до iхнього обiйстя. – Хто б це мiг бути? – знову запитала вона, але вiдповiдi, здавалось, нi вiд кого не чекала. – Не знаю, – буркнув Гуторм. Обое не зводили погляду з нежданих гостей. – Не можу розгледiти до пуття, – мовила Карен. – Я – теж. – То, певно, таки вони, – за якусь хвильку озвалася Карен, приглядаючись уважнiше. – Вони… – пiдтвердив Гуторм. Чоловiки пiдходили щораз ближче. Старший зупинився, озирнувся назад; молодший теж озирнувся, а тодi обое рушили далi. – Може, хоч здогадуешся, що iх привело до нас? – запитала Карен, i знову в ii голосi не було запитальноi iнтонацii. – Де там… Не знаю, – вiдповiв ii чоловiк. Карен враз заметушилася, прибрала зайве зi столу. – Накинь хустину, дитинко, – мовила до Сюньове. – До нас гостi йдуть… Щойно вона це сказала, дверi вiдчинилися, i до господи увiйшов Семун, за ним – Турбйорн. – Благослови, Господи, вашу хату! – привiтався Семун, спиняючись бiля дверей. Потiм вiн поволi пiдiйшов до кожного з господарiв, подаючи руку. Так само й Турбйорн. Наостанок батько з сином пiдступили до Сюньове, яка забилася у куток, розгублено мнучи хустку й не знаючи, пов’язуватися нею чи нi, а може, й зовсiм не усвiдомлюючи, що три-мае ii у руках. – Сiдайте, будь ласка, – припрошувала Карен. – Дякуемо, хоч ми й не натомилися. Вiд нашого хутора до вас – два кроки… – мовив Семун, сiдаючи. Турбйорн сiв поруч. – Щось ми вас нинi загубили, повертаючись з церкви, – заговорила першою Карен. – Ми теж роззиралися за вами, – мовив Семун. – Воно й не дивно, стiльки люду нинi було, – докинув i собi Гуторм. – Дуже багато люду, – погодився Семун. – Така гарна днина випала… – Ми щойно саме про це розмовляли, – пiдхопила Карен. – Такi дивнi почуття збуджуе урочистiсть першого причастя, надто коли ти сам батько, – мовив Гуторм. Карен тим часом пересiла на лаву. – Ваша правда, – погодився Семун. – Змушуе замислитися про долю власних дiтей. Саме тому й прийшли ми до вас пiдвечiр, – додав вiн, поважно окинув поглядом свiтлицю, поклав пережований тютюн до мiдноi табакерки i взяв собi свiжого. Карен, Гуторм i Турбйорн знiчено вiдводили очi, не знаючи, на чому зачепитися поглядом. – Я вирiшив привести сюди Турбйорна, – повагом вiв Семун далi, – бо сам вiн, мабуть, ще нескоро вiдважився б… А навiть якби вiдважився, то я не знаю, чи зумiв би все до пуття витлумачити, – додав вiн i зиркнув крадькома на Сюньове. Та вiдчула на собi його погляд. – Тож справа виглядае так, що мiй син серцем прикипiв до Сюньове ще вiдтодi, як хлопець стае парубком i здатний усвiдомлювати своi почуття. Та й Сюньове, як менi видаеться, кохае Турбйорна. То чи не лiпше було б поеднати iхнi долi? Не був я прихильником iхнього одруження у тi часи, коли бачив, що син не вмiе тримати себе в шорах, не кажучи вже про iнших. Але тепер, гадаю, я можу за нього поручитися. Якщо не я, то вона напевно, бо мае над ним найбiльшу владу… То, може, одружимо iх, що на це скажете? Квапитися, звiсно, нема куди, але й не бачу, навiщо зволiкати. Ви, Гуторме, чоловiк заможний, я статкiв маю менше, а спадкоемцiв бiльше, та, гадаю, все можна владнати… То кажiть свое слово! Сюньове запитаю останньою, бо, здаеться, знаю ii вiдповiдь. Доки промовляв Семун, Гуторм сидiв, зсутулившись, на лавi, поперемiнно перекладав руки одна на одну, кiлька разiв, глибоко переводячи дух, поривався пiдвестися i лише за четвертим чи п’ятим разом таки здужав випростати спину, погладив колiно, зиркнув на дружину, ковзнув поглядом по доньцi. Сюньове немов застигла, сидiла, не ворухнувшись, заховавши вiд усiх обличчя. – Що ж, пропозицiя гарна, – мовила замислено Карен, водячи пальцем по столi. – Як на мене, годиться подякувати вам та й пристати на неi, – у голосi Гуторма вчувалася велика полегша, наче камiнь йому спав з душi. Вiн перевiв погляд з дружини на Семуна, той сидiв, прихилившись до стiни, сплiвши на грудях руки. – Сюньове – наша едина дитина, – вела далi Карен. – Нам треба подумати… – Ваше право… – наче погодився Семун. – Але що вам стоiть на завадi вiдповiсти вже, як казав ведмiдь, коли просив газду вiддати йому корову… – Чому ж, можемо вже дати вiдповiдь, – Гуторм глянув на дружину. – Єдину осторогу викликае буйна вдача Турбйорна, – озвалася Карен, не пiдводячи голови. – Вiн уже не той, що ранiше. Так менi принаймнi здаеться… – боронив Турбйорна Гуторм. – Ти ж сама це казала сьогоднi. Подружжя довго, може з хвилину, мiрялося поглядами. – Якби ж то ми могли покластися на нього, – ще вагалася Карен. – Я вже казав i ще раз кажу, – знову взяв слово Семун. – Кiнь не зiб’еться з дороги, якщо ним правитиме вправна рука. Мае вона над ним незвичайну владу. У цьому я пересвiдчився ще тодi, як Турбйорн лежав прикутий до лiжка, i невiдомо було, зведеться вiн на ноги чи нi. – Не ставай на завадi ii щастю, – мовив Гуторм до дружини. – Ти сама добре знаеш, чого вона прагне, а ми живемо лише заради неi… Уперше за весь час Сюньове пiдвела голову й вдячно глянула на батька. – О так, – озвалася Карен пiсля затяжного мовчання, сильнiше притискаючи пальцем до стiльницi. – Якщо я й опиралася так довго, то лише задля iхнього ж добра. У душi я не така сувора, як моi слова… – Карен усмiхнулася крiзь сльози. Гуторм рвучко пiдвiвся i пiдiйшов до доньки. – Дякувати Боговi, сталося те, чого я вiддавна прагнув найдужче в свiтi. – Я завжди знав, що рано чи пiзно буде саме так, – мовив Семун i також пiдвiвся з лави й пiдiйшов до Сюньове. – Нiщо не розлучить тих, кому судилося бути разом… – А ти що скажеш на це, донечко? – запитала Карен i теж стала бiля Сюньове. Дiвчина сидiла в кутку, усi обступили ii, за винятком Турбйорна – вiдколи вiн переступив порiг Сульбакена, ще жодного разу навiть не ворухнувся. – Пiдведися, доню, – прошепотiла матiр. Сюньове встала з лави, усмiхнулася, а тодi вiдвернулася i заплакала. – Хай береже тебе Господь, вiднинi й довiку, – матiр обiйняла доньку, вони обидвi стояли й плакали. Чоловiки вiдiйшли вбiк. – Пiдiйди до нього, – хлипаючи, мовила Карен й легенько пiдштовхнула Сюньове до Турбйорна. Сюньове зрушила з мiсця i спинилася, не могла й кроку далi ступити. Турбйорн пiдхопився з лави, пiдбiг до неi, схопив за руку та так i завмер в розгубленостi, не знаючи, що робити далi, аж доки дiвчина боязко вивiльнила свою долоньку. Отак стояли вони непорушно одне бiля одного. Дверi нечутно прочинилися, у шпарку просунулася чиясь голова. – Сюньове вдома? – несмiло запитав голос. То була Інгрiд Гранлiен. – Удома… Заходь! – гукнув батько. Інгрiд вагалася. – Заходь, заходь, тут все гаразд, – пiдбадьорив Семун. Усi обернулися до неi. – Я не сама, – зам’ялася Інгрiд. – Хто ще з тобою? – поцiкавився Гуторм. – Мама… – Хай заходить! – одностайно вигукнули всi четверо. Господиня Сульбакена рушила до дверей, решта радiсно перезирнулися. – Заходь, мамо! – почувся за дверима голос Інгрiд. До свiтлицi ввiйшла Інгебйорг Гранлiен у святковому бiлому чiпцi. – Я здогадалася, куди пiшли моi чоловiки, хоч Семун i словом не обмовився, – мовила Інгебйорг. – Ми з Інгрiд не витримали й теж прийшли… – Усе так, як ти собi того бажала, – сказав Семун до дружини, вiдступаючи набiк, щоб вона змогла пiдiйти ближче. – Хай Бог благословить тебе, дитино, за те, що ти його причарувала, – мовила жiнка, обiймаючи Сюньове й гладячи ii голiвку. – Ти була наполегливою, ти вистояла, перемогла, – вона нiжно гладила Сюньове по щоках, витираючи iй сльози, й сама плакала. – Доброго хлопця береш собi за мужа, тепер я за нього спокiйна, – додала вона, знову пригортаючи до себе дiвчину. – Жiнки хоч i носа з кухнi не потикають, а знають бiльше за нас, – усмiхнувся Семун. Зворушення потроху вляглося, сльози висохли. Господиня Сульбакена заметушилася, накриваючи на стiл вечерю, i попросила Інгрiд iй допомогти, бо Сюньове, мовляв, нi нащо нинi не годиться. Обидвi заходилися готувати пишну кашу на солодкiй сметанцi. Чоловiки завели розмову про нинiшнiй урожай та всiлякi господарськi справи. Турбйорн сiв до вiкна, Сюньове пiдсiла до нього, обiйняла рукою за плечi. – На що ти задивився? – запитала вона пошепки. Турбйорн довго мовчки милувався дiвчиною, а тодi сказав: – На Гранлiен… Так незвично дивитися на нього iз Сульбакена… Весiльний марш У вiсiмнадцятому столiттi в однiй з розлогих гiрських долин Норвегii жив собi один музика, iсторiя про якого згодом навiть стала легендою. Йому приписували чимало мелодiй, деякi з них, як каже поголос, вiн пiдслухав у пiдземних духiв, одну – вiд самого диявола, а iншу уклав, щоб урятувати свое життя. Рiзне оповiдали… І лише одним маршем вiн прославився найбiльше. Історiя створення того маршу не закiнчилася з земним життям музики, навпаки, розпочалася щойно пiсля його смертi. Музика Уле Гауген, бiдняк з бiднякiв, мешкав високо в горах i мав доньку Аслауг, яка успадкувала по ньому неабиякий розум i музичнi здiбностi. Не те щоб вона вправно грала на музичних iнструментах, але була приязною в розмовi, легкою в ходi й танцi, мала веселу вдачу та властивий ii родовi м’який голос. На той час повернувся з далеких мандрiв один юнак, наймолодший син заможного господаря старого хутора Тiнгвольд. Два його старшi брати потонули пiд час повенi, i тепер вiн мав успадкувати хутiр. Парубок побачив Аслауг на одному пишному весiллi й одразу закохався. У тi часи сватання багатого сина з великого давнього роду до дiвчини з бiдного стану, як Аслауг, було справою нечуваною. Але хлопчина у довгих мандрах набачився свiту i сказав батькам, що зумiе сам собi дати раду на чужинi, якщо не доб’еться вдома того, чого прагне; готовий навiть вiдмовитися вiд спадку. Всi навколо застерiгали його, що легковажнiсть, зневаження роду й батькiвськоi землi так йому не минеться. А ще подейкували, що то Уле Гауген наслав чари не без допомоги бiсiвських сил. Доки мiж парубком та його батьками точилася запекла суперечка, Уле походжав собi в чудовому гуморi. Коли ж хлопцевi таки пощастило переламати супротив батька з мати’ю, Уле Гауген оголосив усiм, що уклав для молодих весiльний марш, який довiку пам’ятатимуть у роду Тiнгвольдiв. – Але хай Бог змилуеться над тiею невiстою, – додавав вiн, – яку пiд звуки його маршу поведуть до вiвтаря не так радiсно, як доньку злидаря з Гаугена! Люди пiдозрювали в цьому вплив лихих сил. Так каже легенда. Але бiльше, нiж легенда, пiдтверджуе це дiйснiсть, бо й досi в тiй долинi чимало мешканцiв мають обдарування до музики i спiвiв, що вже й казати про минулi часи. Музичнi традицii нiколи не забувалися, час до часу з’являвся хтось, хто плекав iх i збагачував. Уле Гауген посiдав у тому перелiку не останне мiсце. За легендою, весiльний марш Уле Гаугена був найрадiснiшим з-помiж усiх, якi доводилося чути людям. Молода пара, яку вiн супроводжував до вiвтаря, яку ним вiтали по вiнчанню й зустрiчали вдома пiсля церкви, була найщасливiшою на свiтi. І хоча господарям хутора Тiнгвольд завжди добре велося, а вiдтодi повелося ще лiпше, легенда стверджуе, що саме першiй парi належить честь започаткувати щасливий рiд на вiки вiчнi. Однак перейдiмо вiд легенди до правди, бо на Уле Гаугенi закiнчуеться сага й починаеться реальна iсторiя. Вона розповiдае, що весiльний марш став родинним оберегом, а не просто спадком, яким послуговуються лише час до часу. Його спiвали в Тiнгвольдi за кожноi нагоди, мугикали пiд нiс, насвистували, трубили в рiжок, награвали i в свiтлицi, i в стодолi, на полi й у лiсi; пiд звуки маршу колисали й гойдали на руках свою едину доньку молодi батьки, нянька та решта челядникiв; перше, чого навчилося дитя, сп’явшись на ноги, був весiльний марш. Дiвчинку назвали Астрiд. Увесь рiд Тiнгвольдiв був спiвочим; маленька дiвчинка, жвава та весела змалечку, швидко навчилася вiртуозно виспiвувати марш – трiумфальну пiсню своiх батькiв, гiмн роду. Тож нi для кого не стало дивом, що, подорослiшавши, Астрiд сама захотiла обрати собi нареченого. Можливо, розповiдi про численних женихiв Астрiд i були перебiльшенням. Правда це чи нi, але дiвчинi минуло двадцять три роки, а ii ще нiхто не засватав. Аж ось одного дня з’ясувалася причина ii затяжного дiвоцтва! Багато рокiв тому матiр Астрiд пiдiбрала на узбiччi сiльськоi дороги мале замурзане циганча. Насправдi хлопчик циганом не був, але всi його так називали, насамперед сама Аслауг. Коли до вух матерi дiйшло, що Астрiд i той хлопчисько геть стратили розум – заручилися собi в горах i вiдтодi виспiвували одне одному весiльного марша (Астрiд, стоячи на даху комори, а циганчук – на полонинi), гармидер зчинився небачений. Парубка вигнали з хутора. Виявилося, що нiхто так суворо не боронив «честi» роду, як колишня злидарка. Батько мимоволi згадав пророцтво, яким йому погрожували, коли вiн сам свого часу порушив родову традицiю. Якщо вже пiдбирати наречених на курному узбiччi, то чим усе закiнчиться? Геть усi мешканцi долини теж так вважали. Циганчук – називався вiн Кнутом- гендлярував, торгував худобою i добре був знаний на всю околицю. Вiн перший поставив торгiвлю маржиною на широку ногу, став пiонером у цiй справi, сприяв вигiдним для селян цiнам, тож навiть дехто з дрiбних господарiв змiг трохи розбагатiти. Попри те Кнут полюбляв пиятики й легко вв’язувався у бiйки, чим прославився бiльше, нiж своiм гендлярським хистом; люди тiльки про те й говорили, не знаючи за ним ще й iнших заслуг. Коли Астрiд виповнилося двадцять три роки, ситуацiя з ii замiжжям загострилася до краю. Або маетностi Тiнгвольдiв мали перейти до непрямих спадкоемцiв, або Кнут мав стати членом iхньоi родини. Через власну непокору батькам, коли самi одружувалися, батьки Астрiд утратили будь-який моральний вплив на доньку, а той вплив, ой як би тепер придався. Отож Астрiд домоглася свого. Одного дня вродливий життерадiсний Кнут повiз ii з велелюдною свитою до церкви. Родовий весiльний марш, генiальний дiдiв витвiр, гримiв понад процесiею, а молодята грайливо пiдспiвували й невимовно тiшилися. Люди дивувалися, що й батьки молодоi начеб щасливi – вони ж так довго й затято опиралися цьому весiллю. Пiсля весiлля на хуторi заправляв Кнут, старi жили при молодих. Щоправда, люди сумнiвалися, чи дадуть собi Кнут i Астрiд раду з величезною господаркою, бо хутiр був чи не найбiльший в околицi й дуже запущений. Кнут почав з того, що потроiв робочу силу, запровадив новi методи господарювання, вклавши в те шаленi кошти. Йому пророкували банкрутство. Однак Циганчук, як його далi називали, нiколи не втрачав оптимiзму, i той оптимiзм заражав Астрiд. Колись тендiтна й тиха дiвчина, вона розповнiла i стала дебелою жiнкою. Батьки тiшилися. Люди збагнули секрет Кнута: вiн принiс у свое господарство те, чого досi тут не знали, – оборотний капiтал. Досвiду набрався по свiтах, а ще мав талант до всiляких оборудок з товаром та грошима, умiв подбати, щоб найманi робiтники добре жили й охоче працювали. За дванадцять рокiв Тiнгвольд годi було впiзнати. З’явилися новi будiвлi, кiлькiсть челядi потроiлася, i потроiлася ii платня, а сам Кнут красувався у довгому каптанi, смалив люльку й перехиляв вечорами чарчину грогу з капiтаном, парохом чи вiйтом. Астрiд захоплювалася чоловiком, вважала його наймудрiшою i найтовариськiшою людиною в усьому свiтi. Вона всiм розповiдала, що замолоду Кнут любив пиячити та влазити в бiйки тiльки тому, щоб про нього заговорили i щоб вона його «здогадувалася», бо «був такий непередбачуваний»! Жiнка слухалася чоловiка в усьому, окрiм того, що стосувалося одягу та ii узвичаень; любила носити народнi строi та дотримувалася давнiх традицiй. Кнут не перечив, погоджувався з тим, щоб кожен жив, як йому лiпше, тож мiж подружжям панувала цiлковита злагода. Кнут жив, як йому подобалося, Астрiд його пiдтримувала. Одягався вiн непоказно, бо надто мудрий був, щоб демонструвати своi статки й розкошувати на широку ногу. Подейкували, що картярством i завдяки вигiдним зв’язкам з партнерами у грi вiн заробляв бiльше, анiж мiг витратити. Але то, мабуть, були плiтки. Подружжя мало кiлька дiтей, та iхня доля, окрiм найстаршого сина, нас поки не цiкавить. Ендрiдовi судилося успадкувати хутiр i помножити його славу. Вiн був вродливим парубком, як усi нащадки цього роду, однак розумом не надто вдався. Як посмiювалися люди, мав того розуму дрiбку, так собi, «для щоденного вжитку». Таке часто бувае з дiтьми непересiчних батькiв. Батько рано помiтив той гандж i прагнув компенсувати брак розуму щонайкращим вишколом сина. Дiтям найняли домашнього вчителя, потiм Ендрiда вiддали до однiеi з рiльничих шкiл, якi тодi були популярними й давали доволi якiсний рiвень освiти; по закiнченнi школи хлопця послали вчитися до мiста. Ендрiд повернувся додому тихим юнаком, не надто просвiтленим наукою; та й мiських звичок набрався менше, нiж можна було сподiватися i нiж очiкував батько. Не надавався старший син до освiти. На цього хлопця накинули оком i капiтан, i парох, яким Бог послав цiлу купу доньок, а тому оточували Кнута запобiгливою увагою. Однак вони дуже помилялися, бо Кнут не допускав i думки про одруження сина з якоюсь убогою доцею чи то капiтана, а чи пароха, яка не мала щонайменшого уявлення, як господарювати на величезному маетку, тож навiть не завдавав собi клопоту застерегти сина вiд необачного кроку. Це було зайвим, бо Ендрiд не згiрш за батька розумiв, що iхнiй рiд мусить i надалi процвiтати, а тому потребуе притоку кровi з роду не менш давнього та багатого. На нещастя, Ендрiд був незграбним i безпорадним залицяльником, люди почали ставитися до нього з осторогою. Може, та нерiшучiсть i не надто б завадила йому, однак пiшов поголос, що парубок нашукуе собi вiдповiдну партiю, а таких женихiв батьки дiвчат на виданнi стороняться. Ендрiд i сам невдовзi помiтив стримане до себе ставлення. Хоч розумом вiн i не вдався, зате мав чудово розвинену iнтуiцiю. Вiн вiдчував, що мiська одежина й «циганська наука», як це називалося, не полiпшили його становища. А що хлопець у глибинi душi був добрим i шляхетним, образа вiд незаслуженоi зневаги поступово призвела до того, що вiн перестав одягатися по-мiському, знову перейшов на мiсцеву говiрку й почав працювати на неозорих маетках батька як звичайний челядник. Батько все збагнув ще скорiше за сина i попросив мати нiчого не допитуватися, удавати, нiби все е так, як мае бути. Батьки бiльше не заводили мови з сином про женячку, нiхто й натяком не дав йому зрозумiти, що помiтив змiни в його поведiнцi. Навпаки, Кнут щораз охочiше дiлився з сином своiми планами про розширення хутора, удосконалення методiв господарювання. Зрештою, настав час, коли батько повнiстю передав оруду маетком до рук сина. І жодного разу про це не пошкодував. Отак парубкував Ендрiд, аж доки йому виповнився тридцять один рiк, примножив батьковi статки, набрався досвiду i певностi в собi. Але за весь цей час вiн не зробив жодноi спроби ближче познайомитися хоч би з якоюсь дiвчиною анi в рiдному селi, анi поза його околицями. Батьки вже почали не на жарт турбуватися, чи не назавжди вибив собi син з голови будь-якi думки про одруження. Та даремно вони боялися. На сусiдньому хуторi мешкала доволi заможна родина, яка належала до одного з найвизначнiших родiв тiеi мiсцевостi й уже ранiше не раз родичалася з родом Тiнгвольдiв. Вони мали доньку; Ендрiд добре ii знав, ще як вона була дитиною, i, мабуть, потай уже давно прикипiв до неi серцем, бо за пiвроку пiсля першого причастя дiвчини посватався до неi. Їй було сiмнадцять, а йому – тридцять один. Рандi – так звали дiвчину – спершу не знала, що й вiдповiсти Ендрiдовi, пiшла на пораду до батькiв, але тi сказали, що iй самiй треба вирiшувати. Вони вважали Ендрiда за гiдного чоловiка; що ж до маеткiв, то багатшого мужа годi й шукати. Звiсно, рiзниця вiку велика; невiдомо, чи вона, така юна, дасть собi раду з великою господаркою, чи зумiе вжитися з чужою родиною, тому свою долю мае вирiшити сама. Рандi розумiла, батьки сподiваються вiд неi радше ствердноi вiдповiдi, анiж вiдмови, але iй було лячно. Тож вона пiшла до матерi Ендрiда, до якоi завжди ставилася прихильно. Дiвчина гадала, хто, як не мати, мае знати про намiри сина, але зi здивуванням побачила: та нi про що не здогадувалася. Астрiд дуже зрадiла й заходилася намовляти Рандi вийти замiж за Ендрiда. – Я тобi допомагатиму, – обiцяла вона. – Батько не хоче анi копiйчини, йому своiх грошей вистарчае. Не хоче, щоб дiти чекали його смертi, тому роздiлить спадок одразу пiсля весiлля, а потiм i та крихта, яку ми залишимо собi на прожиток, також вiдiйде вам пiсля нашоi смертi. Бачиш, ми не стоятимемо вам на завадi… Рандi знала, що Астрiд i Кнут добрi люди. – А Ендрiд – хлопець лагiдний i розсудливий, – додала Астрiд. То була правда, Рандi вже добре пiзнала ii сина i не боялася жодноi прикростi вiд нього. А ось у собi самiй вона не мала певностi… За кiлька днiв справу залагодили. Ендрiд радiв, батьки тiшилися. Родина Рандi користувалася пошанiвком серед людей, дiвчина була гарною та розумною, чи не найбажанiшою нареченою на всю околицю. Свати домовилися справити весiлля перед жнивами, бо чого ж довго зволiкати. Але люди невтаемниченi сприйняли цю новину по-своему, шепотiли позаочi, що дiвчина «продалася». Дiвча було таке юне, що навряд чи й тямило до пуття, що таке замiжжя. То не iнакше, як пiдступи хитрого Кнута, то вiн пiдганяв сина до женячки, не чекаючи, доки невiста дозрiе. Дещо з тих плiток доходило й до вух Рандi, але Ендрiд був таким покiрним i нiжним, у всьому iй догоджав, що дiвчина не наважувалася порвати з ним, хоча ii почуття трохи й охололи. Батьки теж знали, як iх паплюжать селом, але вдавали, нiби нiчого не сталося. Весiлля мало бути пишним, може, ще й тому, щоб заткнути пельки плiткарям. Та й Рандi було це на руку. Запросили, звiсно, найближчих приятелiв Кнута, капiтана, пароха й вiйта разом з iхнiми великими родинами, вони ж мали супроводжувати молодих до церкви. А що свита була такою панською, Кнут не хотiв музик. Грати дорогою до храму – це так старомодно i по-простацькому… Однак Астрiд наполягала, щоб родинний весiльний марш неодмiнно супроводжував молоду пару до церкви, а потiм – з церкви додому. Їм марш подарував стiльки щастя у життi, що грiх було б не заграти його на весiллi найдорожчих дiтей. Кнут не надто знався на поезii та iнших романтичних дурницях, тож махнув рукою i дозволив дружинi вчинити, як тiй того заманеться. Астрiд часу не гаяла, дала знати сватам, щоб замовили музик, настав бо час повернути давнiй марш iз забуття, бо останне поколiння ii роду жило й трудилося без музики та спiвiв. Весiлля припало на сльотливий осiннiй день. Випровадивши весiльну свиту з обiйстя, музики змушенi були сховати своi скрипки вiд дощу, вийняли iх знову аж недалеко вiд церкви, коли вже чутно було святковий передзвiн. Та й то малий хлопчина мусив стояти на возi позаду скулених вiд холоду музикантiв, тримаючи над ними парасолю. За такоi негоди весiльний марш звучав якось жалiбно, а свита брела похнюплено й геть невесело. Наречений у шкiряному каптанi, з капелюхом мiж колiнами сидiв на лавицi брички, натягнувши на голову каптура. Вiн тримав парасолю над нареченою, яка, сповита у незлiченну кiлькiсть хусток, щоб захистити шлюбний стрiй вiд сльоти, бiльше була схожа на копицю сiна, нiж на молоду. Отак плелися вони бричка за бричкою, з чоловiкiв крапотiло, жiнки позамотувалися в хустини. Весiльна валка скидалася скорiш на дивний зачаклований обоз з навалених жужмом шкiр та хусток, з-помiж яких годi було розгледiти хоч одне знайоме обличчя. Пiд церквою зiбралася велетенська юрба охочих подивитися на багату весiльну свиту. Поява перших гостей викликала стриманий смiх, а що бiльше iх прибувало, то голоснiше смiялися навколо, ледь не реготали. Бiля великого будинку, де гостi мали зiйти з бричок i причепуритися перед вiнчанням, стояв мандрiвний лахмiтник, веселун Аслак. Щоб лiпше бачити, вiн вилiз на пiдводу з сiном, яку вiдтягли в куток подвiр’я, пiд накриття. Тiеi митi, як наречену зсаджували з брички, вiн голосно розреготався: – Хай мене дiдько вхопить, якщо старий Уле Гауген хоч на грiш мае нинi втiху вiд свого маршу! Юрба засмiялася, бiльшiсть, проте, потайки, видаючи своею поведiнкою, що насправдi всi думають, але намагаються приховати. Коли з нареченоi познiмали хустки, стало видно, що вона бiла мов полотно. Рандi намагалася усмiхатись крiзь сльози, плач душив ii, зрештою, вона вибухнула риданням i, ридаючи, сказала, що нiзащо не пiде до церкви! Зчинився переполох, молоду квапно вiдвели до бiчноi кiмнатки й поклали на лiжко; вона так заходилася плачем, аж усi перелякалися. Розгубленi батьки стояли бiля неi, а вона благала iх не змушувати ii йти до вiнця. Батьки погодилися, мовляв, ii воля, хай робить, як пiдказуе iй серце. І раптом вона помiтила Ендрiда. Ще нiколи iй не доводилося бачити такого нещасного, безпорадного у своему розпачi чоловiка. Їi несподiваний вибух плачу вiдкрив йому всю правду. Поряд з Ендрiдом стояла його мати, Астрiд. Їi обличчя мов закам’янiло, вона мовчки вдивлялася в очi Рандi, а сльози нестримно цебенiли по щоках. Рандi, судомно хлипаючи пiсля плачу, пiдвелася на лiктях. Якусь хвилю незмигно дивилася кудись поперед себе, а тодi промовила: – Нi, я таки пiду до церкви… Рандi знову вiдкинулася на подушку, ще якийсь час гiрко хлипала, потiм пiдвелася з лiжка i рiшуче сказала, що бiльше не хоче нiякоi музики. Батьки вчинили ii волю. Музикам вiдмовили, але коли весiльна свита вийшла надвiр, без музики лiпше не стало. То був сумний прохiд молодоi пари до вiвтаря. Дощ дав змогу обом ховати обличчя вiд цiкавих очей, аж доки вони переступили порiг церкви. Проте iм здавалося, наче вони йдуть крiзь стрiй шпiцрутенiв. Та й гостi, виставленi на посмiховисько, почувалися не лiпше. Славний музикант Уле Гауген був похований неподалiк папертi. Вся громада, не змовляючись, доглядала його могилу. Коли старий надгробок пiдгнив, хтось з родини замiнив його новим. Угорi надгробок мав оздобу у виглядi кола, так колись розпорядився сам Уле. Могила була на сонячному мiсцi, там буяли польовi квiти. Кожен, хто хоч раз, простуючи до церкви, спинявся бiля могили, знав чи вiд знайомих, а чи з чуток про одного вченого чоловiка, який за державнi кошти збирав у цiй долинi та навколишнiх горах лiкарськi рослини й квiти. Той вчений знайшов на могилi такi унiкальнi екземпляри, якi на милi навкруги нiде бiльше не росли. Вiдтодi селяни, що здебiльшого й уваги не звертали на всiляке зело, називаючи його «бур’яном», почали ставитися з повагою до тих трав, ба навiть милуватися ними, бо квiти справдi були дуже гарними. Та коли молода пара проходила повз могилу, Ендрiд, який тримав наречену за руку, помiтив, як ii мов пересмикнуло; Рандi на мить здалося, нiби старий Уле примарою встав з домовини. Вона знову розплакалася i так, плачучи, увiйшла до церкви, плачучи сiла на лаву. Скiльки сягае людська пам’ять, ще жодна наречена так не входила до цiеi церкви. Дiвчина вiдчувала, вiд цiеi митi вже нiхто не матиме й крихти сумнiву: вона таки «продалася». Вiд пекучого сорому, що накликала таку ганьбу на своiх батькiв, Рандi на хвилю мов закам’янiла, i сльози пересохли на очах. Уже перед вiвтарем якесь слово пароха нараз вивело ii з зацiпенiння; iй вмить пригадалося усе, через що вона пройшла того дня, i така розпука на неi найшла – вiдтепер вона не зможе дивитися людям у вiчi, принаймнi батькам. Безмежний туск не полишав Рандi решту дня, вона не могла пересилити себе й сiсти до весiльного столу. А коли умовляннями та погрозами таки змусили ii зiйти ввечерi до гостей, вона всiм зiпсувала настрiй. Довелося знову класти наречену до лiжка. Весiлля, яке мало тривати кiлька днiв, закiнчилося того ж вечора. «Наречена занедужала», таким було пояснення. Нiхто, звiсно, у хворобу не вiрив, але то була чиста правда. Рандi занедужала, i здоров’я до неi бiльше не повернулося. Тож не дивно, що iхнiй первiсток народився кволим i хворобливим, та це, ясна рiч, не поменшило батькiвськоi любовi. І Рандi, i Ендрiд розумiли, що саме вони спричинилися до страждань дитини. Їх нiхто й нiщо не цiкавило, окрiм дитинчати; вони навiть до церкви не ходили, уникали людей. Два роки Бог дарував iм ту потiху, а тодi позбавив i ii. Першою думкою, коли молодi батьки трохи отямилися вiд горя, було те, що вони, мабуть, надмiрно любили свое дитя, тому й втратили його. Тож коли на свiт з’явилося друге, боялися надто лелiяти його; опiкувалися ним менше, анiж першим. Дитина, спершу також слабовита, потроху змiцнiла, стала веселою i щебетливою. Нова радiсть оселилася у батькiвських серцях, не могли бiльше опиратися своiй любовi до маленяти. Коли дитинчатi виповнилося два роки, Бог забрав i його. Бувають люди, наче мiченi горем i бiдою, хоча, здавалось би, найменше того заслужили. Та саме вони найщирiше проносять крiзь життя вiру й жертовнiсть душi. Рандi й Ендрiд здавна були дуже побожними, а тепер то й зовсiм вiддалися пiд Божу ласку. Життя на хуторi пiсля того, як молодi побралися, вiд самого початку спливало тихо, тепер же там панувала достоту церковна тиша, немов перед початком вiдправи. Робота йшла своiм трибом, а вони, маючи вiльну хвилинку, молилися удвох чи поринали у спомини про дорогих серцю небiжчикiв. Нiчого не змiнилося у iхньому ритмi життя i тодi, як Рандi народила донечку. Двое перших померлих дiток були хлопчиками, третя дитина була не надто бажаною ще й через те, що дiвчинка. До того ж батьки не знали, скiльки судилося прожити цiй дитинi. Однак здоров’я мами i щасливi для неi два роки, доки жило друге хлоп’я, пiшли дiвчинцi на користь ще в материнському лонi. Невдовзi стало видно: дiвча росте жваве й веселе, ще й дуже схоже вродою на мати. Знову спокуса любов’ю закралася у iхнi душi, але ще не минули заклятi два роки. А коли минули, Рандi й Ендрiд не наважувалися повiрити, що Бог милував iх. Двое старих батькiв молодоi пари жили вiдлюдно, бо несприйняття молодими радостi й брак жаги до життя вiдштовхували iнших. До того ж Кнут був дуже свiтською людиною, жвавою, товариською, i не мiг подовгу витримувати жалоби вдома чи раз у раз вiдвiдувати спiльнi молiння. Тому вiн переселився на маленький хутiрець, який залишив собi пiсля розподiлу майна й досi здавав в оренду; почав господарювати, облаштував усе так, як йому було мило, i в усьому догоджав своiй коханiй Астрiд. Дружина, хоч тужила за Тiнгвольдом, пiшла за ним, й тiшилися вони життям замiсть проливати сльози вкупi з сином i невiсткою. Одного дня Астрiд пiшла провiдати дiтей i побачила, що маленька Мiльдрiд повнiстю полишена сама на себе, мати навiть уникала торкатися дитини. Зауважила, що й син, увiйшовши до хати, дивиться на свое едине дитя понуро, поводиться з ним стримано, нiби боiться вiдпустити на волю своi почуття. Астрiд тодi промовчала, а повернувшись додому, розповiла Кнутовi, як усе погано в Тiнгвольдi, переконуючи чоловiка, що iхне мiсце там, на хуторi, бо дитина мусить мати когось, хто б ii любив. Шкода, щоб таке гарне, добре дiвча змарнувалося. Кнут не опирався гарячим умовлянням Астрiд обое зiбрали свое манаття i повернулися до Тiнгвольда. Мiльдрiд перейшла пiд опiку дiдуся з бабусею, а старi навчали молодих батькiв, як треба любити свою дитину. Коли дiвчинцi виповнилося п’ять рокiв, знайшлася у Рандi та Ендрiда ще одна донечка, яку назвали Берет. Вiдтодi Мiльдрiд ще бiльше часу була з Астрiд та Кнутом. Згорьованi батьки знову повiрили у можливiсть щастя! Спричинилася до цього ще й змiна ставлення до них iнших людей. Пiсля смертi другоi дитини люди бачили iх завжди заплаканими, хоча нiхто й нiколи не помiчав, щоб вони плакали, обое таiлися зi своiм горем. Наймити i челядь не розбiглися тiльки тому, що iх вабило тихе й мирне, у злагодi з Богом життя в Тiнгвольдi. Молодих господарiв тут любили i шанували; вони й самi це вiдчували. Минав час, до них почали вчащати гостi, родичi, знайомi, хоча самi вони нiкуди не ходили. Рандi й Ендрiд востанне були в церквi, ще як вiнчалися! Церковнi ритуали влаштовували собi вдома. Але як народилася друга дiвчинка, захотiли охрестити ii за звичаем i вперше наважилися пiти до церкви. Вiдвiдали могили своiх хлопчикiв, мовчки постояли бiля могили Уле Гаугена. Усi, хто стрiчався на шляху, виказували iм пошанiвок. Але молодi й надалi жили усамiтнено, побожна тиша огортала iхню домiвку. Якось у бабусi маленька Мiльдрiд заспiвала весiльного марша. Стара Астрiд випросталася, вiдiрвавшись вiд роботи, наче громом уражена, й запитала малу, де вона навчилася тiеi пiснi. – Вiд вас, бабусю, – вiдповiла дитина. Старий Кнут, почувши це, голосно зареготав. Вiн добре знав, що Астрiд полюбляе мугикати марш собi пiд нiс, коли зайнята рукодiллям. Обое попросили внучку нiколи не спiвати весiльного марша у присутностi батькiв. Звiсно, дитина поцiкавилася, чому, але вiдповiдi не дочекалася. Одного разу Мiльдрiд почула, як увечерi, рубаючи дрова, наспiвував заборонену пiсню новий пастушок, i вiдразу розповiла бабусi. Астрiд також чула тi спiви. – Вiн тут надовго не затримаеться, – сказала вона. Наступного дня хлопчину звiльнили. Нiхто не пояснив йому причини звiльнення, заплатили й попрощалися. Чудасii навколо тiеi пiснi так заiнтригували Мiльдрiд, що Астрiд мусила розповiсти малiй iсторiю весiльного маршу. Восьмилiтня дiвчинка все чудово зрозумiла, а що збагнула не вiдразу, додумалася згодом. Історiя маршу так вплинула на ii дитяче життя, як нiщо iнше, i сформувало ii ставлення до рiдних батькiв. Дiти змалку тонко вiдчувають все, що вiдбуваеться навколо, i надiленi спiвчуттям до нещасних. Мiльдрiд розумiла, що в батькiв треба поводитися тихо. Це iй давалося неважко, бо тато з мамою були такими лагiдними, завжди розмовляли стишеними голосами, розповiдаючи про великого приятеля всiх дiтей, який мешкае на небi, i вiд того дивнi чари оповивали хату. Історiя весiльного маршу допомогла iй збагнути горе, якого зазнали батьки. Гiрких споминiв вона нiколи не заторкувала, натомiсть оточувала батькiв зворушливою, щирою любов’ю в усьому, що роздiляла з ними; була такою ж лагiдною, побожною, правдивою i працьовитою. Берет тим часом пiдростала, i Мiльдрiд передавала iй те, чого сама навчилася. Жiноче покликання виховувати менших розвиваеться у дiвчаток ще змалку. Зате в дiдуся з бабусею життя вирувало. Тут спiвали, танцювали, грали, розповiдали всiлякi оповiдки. Тож, пiдростаючи, сестрички дiлили свiй час мiж любими, лагiдними, побожними батьками й веселими, спраглими життя дiдусем з бабусею. І нiхто не чувся скривдженим. Часто тато з мамою самi заохочували доньок пiти розважитися до старих, а дiдусь з бабусею вiдсилали iх додому, наказуючи бути чемними дiвчатками. Коли дiвчинка у 12–16 рокiв бере на себе вiдповiдальнiсть за молодшу на п’ять рокiв сестричку i робить ii своею повiрницею, то, звiсно, завойовуе ii безмежну любов та прихильнiсть. А з iншого боку, молодша сестра, з огляду на такi стосунки, набагато швидше дорослiшае. Сама ж Мiльдрiд навчилася попри сестричку бути великодушною, спiвчутливою i поблажливою, чим дуже тiшила батькiв i дiдуся з бабусею. Нема що бiльше оповiдати про дитинство Мiльдрiд. Та ось iй виповнилося п’ятнадцять. Старий Кнут помер, його смерть була несподiваною i легкою. Ще вчора вiн жартував, а нинi лежить на столi, зiбраний в останню дорогу. Вiдтодi единою втiхою Астрiд була Мiльдрiд, коли та сидiла бiля ii нiг на ослiнчику, який став уже iй замаленьким, i слухала оповiдi бабусi про дiда, або ж вони удвох спiвали весiльного марша. Пiд ту мелодiю у пам’ятi Астрiд зринали спогади про Кнута, його гарне, вольове обличчя, темне волосся; вона бачила його, як гнав худобу на полонину, як пастушив, награючи на сопiлцi весiльного марша; згадувала, як iхала поруч з ним до церкви вiнчатися… У споминах вiн нiби повертався до неi, веселий i щасливий! В уявi Мiльдрiд марш збуджував зовсiм iншi образи й думки. Спiваючи бабусi, вона раз у раз запитувала себе: «А чи гратимуть колись весiльного марша i менi?» Вiд тiеi митi вона вже не мала спокою. Весiльний марш став для неi уособленням тихого, променистого щастя. У його звуках iй увижалася осяйна корона нареченоi, вiн наче був перепусткою у безконечне свiтле майбуття. Ось Мiльдрiд виповнилося шiстнадцять. «Чи поiду i я колись вiнчатися, а менi гратимуть весiльного марша? Тато й мама супроводжуватимуть мене… юрба не насмiхатиметься… там, де гiрко плакала мама, я вийду з брички щасливою нареченою, ми пройдемо повз квiтучу могилу Уле Гаугена, станемо перед вiвтарем, умиротворенi тихою втiхою… Скiльки радостi я принесла б тим мамi з татом!» Це вперше Мiльдрiд не довiрила своiх думок Берет. Згодом таемниць вiд сестри стало бiльше. Берет, якiй саме виповнилося дванадцять рокiв, помiтила, як старша сестричка щораз частiше полишае ii на самотi, але не вiдразу зрозумiла, що та ii уникае, що хтось iнший посягнув на ii мiсце повiрницi. То була iхня кревна сестра, щойно заручена вiсiмнадцятилiтня Інга, яка мешкала по сусiдству. Спостерiгаючи, як дiвчата простують, обiйнявшись, як це часто бувае мiж подругами, у поле чи лiс, шепочуться i смiються, Берет ховалася у травi, ридаючи вiд ревнощiв. Мiльдрiд мала йти до першого причастя, тож почала вiдвiдувати заняття катехiзису. Там вона познайомилася з ровесниками, декого з ближчих друзiв навiть запрошувала в недiлю до себе на гостину. Вони гуляли полями або ж сидiли в бабусинiй свiтлицi. Тiнгвольд вiддавна був для молодi вiдлюдним i загадковим мiсцем, куди дуже кортiло потрапити, але допускали туди лише чемних i вихованих дiвчаток. Нема що таiти, тихий i стриманий характер Мiльдрiд не всiх приваблював. Час до часу спiвочi поколiння змiнюються не спiвочими i навпаки. Тодi неодмiнно з’являються талановитi спiваки. У тi часи молодь любила спiвати, й було це не випадково. Дивним може видатися хiба те, що прославився знову парубiйко з роду Гаугенiв. У народi, у якому колись, хай навiть сотнi лiт тому, кожен чоловiк i кожна жiнка висловлювали своi почуття, те, що найдужче наболiло й дiткнуло душу, у пiснi; у народi, який сам складав пiснi, спiв нiколи не вмовкне, i якщо не в одному, то в iншому мiсцi вiдродиться знову й полине понад просторами. Однак у цьому селi, про яке йде мова, пiсня звучала споконвiку й нiколи не змовкала. Недарма Уле Гауген народився саме тут. Його талант успадкував онук. Син Уле був набагато молодшим за доньку, яка свого часу вiддалася у Тiнгвольд i вже одруженою жiнкою тримала молодшого брата до Христа. Гнаний у життi розмаiтими перипетiями долi, син Уле вже в дуже похилому вiцi осiв на гiрському хутiрцi, який залишив йому батько, i – як не дивно – аж тодi оженився. Вiн мав багато дiтей, серед них сина Ганса. Ганс, вочевидь, успадкував дiдiв талант, та не так до гри на скрипцi (хоча був добрим музикою), як до спiву давнiх пiсень i компонування власних. Самотина сприяла розвитковi його таланту. Хлопця мало хто знав, ба, його навiть мало хто бачив, бо хоч i жив вiн помiж людей, але на вiдлюддi. Рiч у тiм, що його батько був мисливцем i ще змалку навчав малих синiв ладувати рушницю i цiлитися. Найбiльше тiшився старий, коли синочки, вполювавши свою першу дичину, змогли власним заробiтком вiдшкодувати витрати на порох та набоi. Тiльки того вiн i встиг навчити дiтей. Їхня матiр померла невдовзi пiсля нього, дiтям довелося самим давати собi раду, i вони впоралися. Хлопцi ходили на полювання, дiвчата ж поралися в хатi, доглядали невеликий надiл бiля пiднiжжя гiр. Їхня поява в долинi ставала справжньою подiею, бо сходили вони лише зрiдка, узимку дорогу так замiтало снiгом, що важко було пробитися. Хуторяни ходили до села за крайньоi потреби, хiба щоб продати чи здати для подальшого фрахту дичину. Хлопцi часто супроводжували мандрiвникiв у горах. Їхнiй хутiр лежав найвище й славився надзвичайно чистим гiрським повiтрям, яке лiпше за будь-якi вiдомi досi лiки зцiлювало людей, хворих на сухоти чи нервовi розлади. Тому щороку в них лiтували як не мiськi мешканцi, то подорожнi з-за кордону. Брати добудували ще кiлька кiмнат для пожильцiв, але мiсця все одно бракувало. Бiдна, навiть злиденна родина швидко доросла до великих статкiв. Спiлкування з чужинцями дало свое, вони навiть трохи навчилися чужих мов. За кiлька рокiв Ганс вiдкупив у своiх братiв та сестер хутiр, вiдтодi вся господарка належала йому. На той час Гансовi виповнилося 28 рокiв. Нога молодоi паростi Гаугенiв жодного разу не ступала на обiйстя Тiнгвольда. Рандi та Ендрiд не зачиняли перед ними дверей, однак дали зрозумiти, що анi вони самi, анi будь-яке нагадування про весiльний марш дiда у Тiнгвольдi небажанi. Якось старий Гауген, бiдний далекий родич Тiнгвольдiв, випадково про те довiдався, тож Ганс заборонив братам i сестрам навiть носа туди потикати. Але доньки Рандi та Ендрiда дуже любили спiви, iх страшенно вабило до Ганса, i iм було соромно за таке погiрдливе ставлення батькiв до родини. Нi про кого на хуторi стiльки не говорилося, як про Ганса, тiнгвольдськi дiвчата тiльки про нього й шепотiлися. У тi чудовi, розспiванi, веселi часи сiмнадцятирiчна Мiльдрiд пiшла до першого причастя. Якийсь час до причастя i ще якийсь пiсля нього все було тихо й спокiйно, але навеснi, чи радше на початку лiта, Мiльдрiд, як i всiх конфiрмованих дiвчат ii вiку вислали з худобою на полонину. Як вона радiла! Їi улюблена товаришка, кревна сестра Інга, лiтувала на сусiднiй полонинi. Берет мала допомагати в горах Мiльдрiд i тiшилася тим не менш за сестру. Берет була зачарована незнаним iй досi свiтом, а старшу сестру натомiсть огортав якийсь дивний неспокiй. Звiсно, вона мала багато роботи бiля худоби та в молочарнi, але коли випадала вiльна хвилина, вона не знала, куди себе подiти. Інодi Мiльдрiд провiдувала Інгу, вислуховувала розповiдi про ii коханого, але бували днi, коли iй зовсiм не хотiлося iти в гостi на сусiдню полонину. Якщо Інга сама приходила до неi, Мiльдрiд була радiсною i прихильною, нiби винагороджувала товаришку за свою мимовiльну байдужiсть, однак дуже скоро iй знову ставало нудно в товариствi подруги. З Берет вона розмовляла нечасто, вiдбувалася здебiльшого короткими вiдповiдями, на кшталт «так» i «нi». Не раз, женучи з пастушками череду на пашу, дiвчинка гiрко плакала вiд кривди. Мiльдрiд вiдчувала, що ii звичний свiт розсипаеться на шматки, але не знала, як знову злiпити його докупи. Якось вона сидiла поблизу кам’яноi огорожi пасовиська. Кiлька кiз обхитрували пастушкiв, вiдбилися вiд отари, i тепер дiвчина мусила iх пильнувати. То було зранку одного теплого дня. Мiльдрiд сидiла в затiнку скелi, порослоi чагарником i берiзками. Вона зняла з себе кацавейку й узялася до плетiння, чекаючи на Інгу. Позад неi зашелестiло. «Мабуть, то вона», – подумала Мiльдрiд, пiдводячи голову. Однак чагарi щось занадто трiщали, як на тендiтне дiвча. Мiльдрiд, пополотнiвши вiд страху, пiдхопилася на ноги й побачила щось волохате: з-пiд кудлiв поблискували очi – ведмiдь! Хотiла закричати, але немов зацiпенiла; хотiла кинутися навтьоки, але ноги вросли в землю. Ведмiдь виявився кремезним широкоплечим чоловiком у хутрянiй шапцi й з рушницею в руках. Вiн зупинився в хащах, не зводячи з Мiльдрiд очей; гострий погляд його вiдразу зм’як, вiн зробив ще кiлька крокiв, перестрибнув камiняччя й опинився просто перед дiвчиною. Щось торкнулося ii ноги, вона тихо зойкнула – то був собака, якого вона ранiше не помiтила. – Уфф! Я думала, то ведмiдь ломиться хащами, тому й злякалася… – перевела подих Мiльдрiд, насилу усмiхнувшись. – Не дуже й помилилася, – мовив чоловiк i, зумисне поволi розтягуючи слова, додав: – Ми з Квасом саме йдемо його слiдом, але слiд загубився. Якщо я теж маю покровителем якогось примарного звiра, то це – неодмiнно ведмiдь. А треба сказати, що в Норвегii iснуе повiр’я, нiби кожна людина мае свого невидимого покровителя й захисника в особi якогось звiра, що е виразником ii характеру. Мисливець усмiхнувся. Мiльдрiд пильно дивилася на нього. Хто цей чоловiк? Високий, кряжистий; вираз очей так швидко мiнявся, що вона не могла зачепитися за них поглядом. До того ж вiн стояв надто близько, немов з-пiд землi вигулькнув зi своею рушницею i собакою. Їй дуже хотiлося йому сказати: «Забирайся геть!» Натомiсть вона вiдступила на крок i запитала: – Хто ти? Мiльдрiд злякалася-таки не на жарт. – Ганс Гауген, – вiдповiв незнайомець доволi байдуже, бо саме помiтив, що його пес знову взяв слiд ведмедя. Ганс рвучко обернувся, щоб попрощатися, та так i завмер з несподiванки: дiвчина стояла перед ним червона мов буряк – щоки, шия, груди паленiли, наче вогнем. – Отакоi! – вражено промовив чоловiк. Мiльдрiд не знала, куди iй сховатися, чи втекти, чи вiдвернутися, чи просто впасти на землю. – А ти хто? – поцiкавився Ганс. Дiвчина знову спалахнула рум’янцем. Бо, довiдавшись, хто вона, вiн довiдаеться геть усе. – То хто ти? – запитав Ганс ще раз так, нiби це було найзвичайнiсiньке запитання на свiтi, на яке зовсiм просто вiдповiсти. Мiльдрiд не могла довше опиратися i, хоч який пекучий сором вiдчувала за себе i своiх батькiв, що знехтували родиною, мусила вiдповiсти. – Мiльдрiд Тiнгвольд, – прошепотiла вона й вибухнула плачем. Що правда, то правда… Ганс навряд чи став би з доброi волi на прихильну розмову з Тiнгвольдами. Але те, що трапилося щойно, не вписувалося у жоднi рамки. Вiн вражено витрiщився на дiвчину. У пам’ятi зринув спогад, як ii мати гiрко ридала в церквi, йдучи до вiвтаря. Може, плаксивiсть – iхня родинна риса? Вiн квапився. – Вибач, що я налякав тебе! – мовив Ганс i подався за собакою, спритно дряпаючись стрiмким схилом догори. Коли Мiльдрiд нарештi наважилася пiдвести очi, чоловiк уже добрався до вершини гори, обернувся i глянув на неi. Те тривало лише мить, по iнший бiк гребеня загавкав собака, Ганс схопив рушницю, кинувся на гавкiт i зник з очей. Мiльдрiд дивилася туди, де вiн щойно стояв. Несподiваний звук пострiлу змусив ii здригнутися. Невже ведмiдь? І весь час був так близько вiд неi? Вона подерлася нагору за чужаком, стала на гребенi, де вiн нещодавно стояв, затiняючи долонею очi вiд сонця. Так воно i е: Ганс сидiв навпочiпки в кущах, схилившись над величезною ведмежою тушею. Не довго думаючи, дiвчина збiгла до нього. Ганс усмiхнувся до неi i розповiв своiм тихим м’яким голосом, як сталося, що вiн загубив слiд звiра, хоч той був так близько; чому собака не занюхав запаху ведмедя, аж доки не вискочив на нього. Мiльдрiд заворожено слухала, вже й забувши про своi безглуздi сльози. Ганс вийняв ножа, хотiв, не гаючись, оббiлувати тушу. О тiй порi року м’ясо не мало жодноi вартостi. Парубок мав намiр м’ясо прикопати, а забрати тiльки шкуру, тож взявся до роботи. Мiльдрiд йому допомагала, потiм побiгла до колиби, принесла звiдти сокиру й лопату. І хоч дiвчина боялася ведмедя, i смердiв вiн нестерпно, вона не втекла, допомагала, аж доки Ганс не закiнчив справи. Тим часом настав полудень. Ганс напросився до Мiльдрiд на обiд. Вiн помився сам, вимив ведмежу шкуру, що було не так вже й просто, а тодi сiв у колибi чекати обiду, бо дiвчина, на свiй сором, ще його не зготувала. Розповiдав якiсь небилицi, легко й весело, але дуже тихим голосом, як зазвичай розмовляють люди, якi живуть самотньо. Мiльдрiд вiдповiдала коротко. Потiм, коли вже вони сидiли за столом, вона, дивлячись на нього, не могла анi шматка проковтнути, анi на слово здобутися. Раз у раз западала мовчанка. Пообiдавши, Ганс набив люльку тютюном i прикурив. Розмова не клеiлася, парубок пiдвiвся. – Маю ще далеку дорогу додому, – мовив вiн i, простягаючи руку на прощання, запитав: – Ти завжди сидиш там, де я тебе нинi застав? Ганс затримав долоню дiвчини на якусь хвилю, нiби чекаючи вiдповiдi, а вона вiд нiяковостi навiть очей не смiла пiдняти, вiдчула потиск його руки, почула, як подякував за смачний обiд, а коли опанувала себе, вiн з ведмежою шкурою на плечi, з рушницею у руках та собакою був уже далеко – простував вересовою полониною. Його постать вимальовувалася на тлi неба, бо гори височiли збоку, не затуляючи виднокола; мiцнi ноги швидко й легко несли його вдалину. Мiльдрiд вийшла на порiг колиби i довго дивилася йому вслiд, аж доки вiн зник з очей. Нараз дiвчина зауважила, що серце шалено бухае iй у грудях, аж притисла його руками, щоб не вистрибнуло. Мiльдрiд лягла в траву, поклавши голову на руки. Перед очима однi за одними зринали образи всього, що сталося з нею за день. Ось Ганс виринув з чагарiв; ось стоiть просто перед нею, широкоплечий, з мiнливим поглядом очей; вiдчула його вищiсть над собою, сором за пережитий страх i нiкчемнi сльози; ось вона на вершинi гори пiд яскравим промiнням сонця, чуе пострiл, потiм бачить себе на колiнах поряд з ним, допомагае бiлувати ведмедя, ловить кожне його слово, а м’який тихий голос знову пронизуе ii серденько, той голос долинае то вiд ослона, на якому вiн сидiв, доки вона готувала обiд, то вiд столу, за якими вони сидiли удвох. Мiльдрiд вiдчувала, що не смiе подивитися йому в очi, вiдчувала, що й сама якоiсь митi змусила його нiяковiти, бо вiн ставав щораз маломовнiшим, а потiм зовсiм замовк. Вона пригадала собi, як вiн тримав ii за руку; вiдчувала потиск мiцноi долонi – солодкий щем пронизав усе ii тiло. Ось вiн простуе вересовою полониною, iде, iде… …Чи повернеться iще? Вона поводилася… так жахливо! Вiн дуже сподобався iй: сильний, вродливий, поставний, i яке, мабуть, жалюгiдне враження справила на нього вона! Так, жалюгiдне! Вiд першого зойку з перестраху перед його собакою до ганебного рюмсання, вiд незграбноi помочi в бiлуваннi ведмедя до невчасно зготованого обiду! А ще iй немов зацiпило, коли вiн про щось запитував, дивлячись на неi… Надто коли наостанок поцiкавився, чи завжди вона сидить пiд скелею, проте Мiльдрiд не заперечила, промовчала, а вона ж не щодня нiжиться там у затiнку! Вiн мiг витлумачити ii мовчазнiсть як благання повернутися i переконатись самому. А ii безпораднiсть? Їi вiн теж мiг подумати собi зовсiм не так, як воно е насправдi! Який сором! Дiвчина вся горiла, особливо ii личко, яке вона ховала в травi. Згадки не давали iй спокою, знову й знову зринали перед очима хвилини iхньоi зустрiчi, його неперевершенiсть i ii нiкчемнiсть; знову гаряча хвиля сорому заливала ii ество. Так Мiльдрiд лежала в травi, аж задзеленькотiли здаля дзвiночки – з пашi поверталася череда. Дiвчина миттю зiрвалася на рiвнi ноги й схопилася до роботи. Берет одразу помiтила: щось не те дiеться з сестрою, бо Мiльдрiд запитувала й вiдповiдала якось недоладно, метушилася, усе падало iй з рук. Берет раз у раз пильно придивлялася до неi, намагаючись достерегти причини дивноi поведiнки. Коли ж настав час вечеряти i Мiльдрiд вiдмовилася, мовляв, не голодна, й сiла на призьбу перед колибою, у Берет ледь що вуха не настовбурчилися, як у сторожовоi собаки. Дiвчинка поiла, роздягнулася i лягла. Сестри спали на однiй прiчi. Мiльдрiд не лягала, тож стурбована Берет раз по раз тихенько вислизала надвiр, подивитися, чи сестра ще сидить надворi, чи сама… Та сидiла самотньо. Минула година, минула друга, уже й пiвнiч давно минула – Мiльдрiд не поверталася. Берет не спала, але вдала, нiби спить, коли старша сестра крадьки увiйшла досередини. Хоч як тихо намагалася вона поводитись, Берет таки почула ii важке зiтхання, а коли Мiльдрiд лягла поруч i проказала вечiрню молитву, Берет розчула розпачливе благання: «Поможи менi, Господи, поможи!» У чому Бог повинен iй допомогти, подумала мала. Берет не могла заснути. Мiльдрiд переверталася з боку на бiк, але сон i до неi не йшов, зрештою, вона рiшуче вiдкинула лiжника, заклала руки пiд голову й втупилася поглядом у темряву. Що було далi, Берет не чула, бо таки заснула, а коли прокинулася наступного ранку, Мiльдрiд не було в постелi. Мала мов обпечена зiстрибнула з прiчi: сонце пiдбилося уже височенько, а за чередою i слiд простиг. Берет похапцем з’iла приготований для неi снiданок, вийшла надвiр i застала Мiльдрiд при роботi. Який втомлений вигляд вона мала! Берет сказала на свое виправдання, що миттю наздожене череду. Мiльдрiд промовчала, але у ii поглядi прозирнула вдячнiсть. Берет ще трохи покрутилася i побiгла навздогiн чередi. Мiльдрiд з полегшенням роззирнулася навколо: нарештi знову сама! Вона поспiхом наготувала кадки на молоко – решта почекае до вечора; вмилася, причесалася, побiгла до колиби перебратися, узяла плетиво й поквапилася до скелi. Новий день не сповнив ii новими силами, бо вона майже не спала й майже нiчого не iла цiлу добу. Перебувала наче в якомусь напiвснi, iй здавалося, що прийти до тями зможе тiльки на тому мiсцi, де все вчора вiдбулося. Не встигла Мiльдрiд сiсти пiд скелею, як ii обпекла думка: ану ж вiн прийде, застане ii тут i що тодi подумае?.. Вона мимоволi пiдхопилася. Тiеi митi дiвчина побачила на вершечку скелi його собаку. Пес дивився на неi, потiм зiстрибнув униз i, метляючи хвостом, пiдiйшов ближче. Їй на мить завмерло серце. А там! Там стояв з рушницею в руцi Ганс, осяяний сонцем, як i вчора! Сьогоднi вiн надiйшов з iншого боку. Парубок усмiхнувся до дiвчини, якусь мить стояв нерiшуче, а тодi збiг униз й опинився просто перед нею. Мiльдрiд, тихо скрикнувши, сiла в траву. Пропри всi зусилля, вона не могла вiднайти в собi сили, щоб встати, плетиво випало iй з рук. Парубок не озвався нi словом. Дiвчина вiдвернулася, але вiдчула, що вiн лiг у траву iй до нiг, не зводячи з неi очей; з iншого боку вмостився пес, не зводячи очей з господаря. Мiльдрiд, хоч i вiдвернулася, однак вiдчувала на собi його погляд, iй було соромно, що вiн бачить ii палахкотливий рум’янець, ii потупленi очi, ii обличчя. Ганс схвильовано дихав, Мiльдрiд здавалося, нiби вона вiдчувае той вiддих на своiй руцi, однак не смiла навiть ворухнутися. Вона боялася, що вiн до неi заговорить, але й мовчання ii лякало. Вiн, напевно, здогадався, чому вона тут, i невимовний сором охопив дiвчину. Не треба було йому приходити! Навiщо тут сидить! Раптом вiн взяв у руки ii долоню, потiм iншу, мiцно стиснув. Вона хотiла ухилитися, але Ганс лагiдно притягнув ii до себе. Мiльдрiд зiсковзнула на траву поруч з ним, ii голова лягла Гансовi на груди. Вона вiдчувала, як вiн пестить ii волосся, але не зважувалася пiдвести очей. Їi обпiкав сором за те, як негоже вона поводиться, i нараз дiвчина вибухнула плачем. – Плач, плач, – примовляв Ганс, його голос тремтiв. – А я смiятимуся… Бо те, що нас натрапило, гiдне й смiху, i плачу! Ганс пошепки розповiдав iй, як учора, коли вiн йшов вiд неi геть, йому здавалося, нiби вiн, навпаки, з кожним кроком наближаеться до неi. Це вiдчуття було таким яскравим, що заполонило його цiлком. Удома все валилося йому з рук. Довелося навiть нiмцевi-постояльцевi самому давати собi раду, Ганс натомiсть подався в гори. Пiвночi волочився горами, на свiтаннi вернувся додому поснiдати i знову забрався з хати. Йому двадцять вiсiм рокiв, давно не хлопчик… Звiдкись вiн знав у душi: або ця дiвчина належатиме йому, або йому не жити. Його вабило на те мiсце пiд скелею, хоча й не мав певностi, що застане ii там. Як не застане, то хоч посидить на самотi. Побачивши ii, спершу злякався, а потiм збагнув, що iй так само тоскно на душi, як i йому, i вiдразу вирiшив спробувати щастя… Тепер вiн знае, що й вона подiляе його почуття, тому… тому… Вiн пiдняв ii голову, вона бiльше не плакала. Його очi так дивовижно сяяли, що вона заворожено задивилася у iхню глибiнь, нараз зашарiлася i схилила голову. Ганс знову заговорив тихим, нiжним голосом. Сонце зачепилося за верхiвки дерев, що росли на схилi, берiзки шелестiли вiд повiву вiтерцю, щебетання птахiв зливалося з дзюркотом струмка в камiнному ложi неподалiк. Хтозна, скiльки часу просидiли вони отак одне бiля одного. Їх сполохав пес. Вiн час до часу пiдводився, блукав десь поблизу, але щоразу повертався, лягаючи поряд, а тепер раптом з гавкотом кинувся униз схилом. Мiльдрiд i Ганс пiдхопилися, завмерли, наслухаючи, проте нiде нiчого не було чутно. Вони глянули одне на одного. Раптом Ганс взяв ii на руки. Нiхто з дитинства не носив ii на руках; вона вiд цього немов ще бiльше знесилiла. Вiн був ii оборонцем, ii майбуттям, ii щастям навiки – вона мала послухатися голосу свого серця. Слова помiж них були зайвими. Вiн ii три-мав, i вона його тримала… Ганс понiс ii туди, де вони сидiли перед тим, сiв у траву, обережно посадив ii коло себе. Мiльдрiд ще бiльше похилила голову, щоб вiн не мiг зазирнути iй у вiчi. Ганс саме хотiв обернути ii голiвку до себе, аж просто перед ними пролунав здивований вигук: – Мiльдрiд! То була Інга, вона прийшла за собакою. Мiльдрiд зiрвалася на ноги, якусь коротку мить дивилася на товаришку, а потiм пiдiйшла, обiйняла ii за шию й поклала голову на плече. Інга оповила подругу рукою за стан. – Хто це? – прошепотiла вона. Мiльдрiд вiдчула, як дiвчина затремтiла, але сама навiть не ворухнулася. Інга ж бо знала, хто це, була знайома з Гансом, але не йняла вiри власним очам. Ганс пiдiйшов ближче. – Я гадав, ти мене знаеш, – мовив вiн спокiйно. – Я Ганс Гауген. Вiд звуку його голосу Мiльдрiд стрепенулася. Ганс простягнув руку, вона пiдiйшла й подала йому свою, а тодi глянула на товаришку, засоромлена й щаслива водночас. Ганс пiдняв рушницю, попрощався з дiвчатами, шепнувши мимохiдь на вушко Мiльдрiд: – Я скоро знову прийду… Дiвчата провели його до краю полонини i довго дивилися услiд, доки вiн зник з очей. Мiльдрiд притулилася до Інги, а та вiдчула, що розпитувати про щось зараз зайве. І нiби на пiдтвердження ii здогаду, Мiльдрiд схилила голову товаришцi на плече й промовила: – Нiчого мене не питай… Я не зумiю тобi вiдповiсти… Дiвчата постояли так якусь хвилю, потiм рушили до колиби. Нараз Мiльдрiд згадала, що нинi ще й за холодну воду не бралася, кинулася до роботи. Інга стала iй до помочi. Дiвчата майже не розмовляли, хiба перекинулися кiлькома словами про те, що стосувалося роботи. Мiльдрiд поставила на стiл обiд, сама ж ледь торкнулася iжi, хоча iй нездоланно хотiлося i iсти, i спати. Інга не затрималася на полонинi, пообiдала та й подалася до себе, бачила, що товаришцi треба побути наодинцi. Коли Інга пiшла, Мiльдрiд лягла трохи подрiмати. Їй кортiло ще раз перебрати подумки подii того ранку, пригадати все, що казав Ганс, i що вона йому вiдповiдала. Лишенько, та вона ж i слова з себе не видушила! За весь час жодного слова! Мiльдрiд аж пiдвелася на лежаку. Не мiг вiн цього не зауважити! І що вiн тепер собi про неi подумае? Що вона якесь безвольне, сонне створiння? Так вона скоро йому надокучить! Мабуть, вiн навiть не встигне далеко вiдiйти, як i йому спаде на думку те саме. Сон зняло мов рукою. Мiльдрiд, як i вчора, вийшла надвiр, сiла перед колибою. За свое юне життя Мiльдрiд звикла зважати на поведiнку, на кожне мовлене слово, бо зростала в оточеннi, де без цього не прожити. А тому не розгледiла у своiх вчинках за останнi два днi анi такту, анi розсудливостi, анi пристойностi. Нiчого подiбного вона нiколи не вичитувала з книжок i не бачила серед близьких. Мiльдрiд дивилася на свiт очима селянськоi дитини, а звичаi селян найсуворiшi з-помiж усiх. Поряднiсть – це вмiння приховувати почуття, пристойнiсть – це стриманiсть у iх виявах. А вона що вчинила? Вона, яка завжди дотримувалася звичаiв, за що й здобула повагу вiд усiх, пiддалася чарам чоловiка, якого знала заледве два днi! Та вiн перший зневажатиме ii! Тому-то Мiльдрiд не посмiла й словом обмовитися навiть такiй близькiй товаришцi, як Інга. Берет прибiгла, щойно з-за гребеня гори почулося теленькання дзвоникiв перших корiв – череда поверталася з пасовиська, i застала старшу сестру геть знетямлену. Вона вперто стояла перед нею, доки Мiльдрiд таки пiдвела голову й глянула на неi. Обличчя заплакане, в очах – розпач. Та дiвчина враз змiнилася, коли побачила Берет, – мала ледь могла встояти на мiсцi вiд неймовiрного збудження. – Що з тобою? – вигукнула стурбовано. – Нiчого! – вiдповiла Берет, так вiдверто розглядаючи Мiльдрiд, що та аж вiдвела очi й пiдвелася, щоб братися до роботи. Зустрiлися вони аж за вечерею. Пастушки повмощувалися за столом, сестри сидiли навпроти одна одноi, а що Мiльдрiд ложка не йшла до рота, то дiвчина мандрувала поглядом вiд одного обличчя до iншого, особливо прискiпливо приглядалася до Берет, яка нiяк не могла наiстися. Мала не просто iла, вона поглинала вечерю, наче голодний собака. – Ти що, нiчого сьогоднi не iла? – запитала Мiльдрiд. – Нi. – То ти не пасла череди з пастушками? – знову поцiкавилася за якийсь час старша сестра. – Нi, – одностайно вiдповiли Берет i обое пастушат. У присутностi хлопчакiв Мiльдрiд бiльше нi про що не розпитувала. Знову слабкiсть духу завадила iй допитатися правди. Сором за власну нерiшучiсть додався до докорiв сумлiння, якi раз у раз терзали ii душу. Так промучилася вона, сидячи перед колибою, увесь вечiр i всю нiч. У променях багряного надвечiр’я, у сивих сутiнках лiтньоi ночi не було спокою душi Мiльдрiд, i сну не було. Бiдолашнiй дитинi ще нiколи не доводилося зазнавати розпачу. Як ревно вона молилася! Наче заспокоювалася на мить, а тодi круговерть думок починалася знову; дiвчина проказувала знайомi ще змалку молитви й зверталася до Бога власними словами. Зрештою, знеможена до краю, таки лягла. Вона прикликала на допомогу всю свою мужнiсть, але сили вже полишили ii, тiльки й могла водно повторювати то тихiше, то з притлумленим зойком: – Допоможи менi, Боженьку! Боже, Боже, порятуй мене! У нiй боролися суперечливi почуття. Що iй робити, забути Ганса чи нi? Раптом Мiльдрiд скрикнула з перестраху. Берет рвучко стала на колiна, схилившись над нею. – Хто вiн? – прошепотiла дiвчинка, ii очi й личко гарячково палали, уривчастий вiддих зраджував хвилювання. Мiльдрiд, змучена душею i тiлом, ледь стримуючи плач, не спромоглася на вiдповiдь. – Хто вiн? – наполягала Берет, нахилившись ще нижче над сестрою. – Даремно криешся! Я стежила за вами весь день! Мiльдрiд затулилася вiд неi руками, але Берет розняла руки. – Кажи, хто вiн! – прикрикнула мала, дивлячись сестрi просто в очi. – О, Берет, Берет, прошу тебе! – заблагала Мiльдрiд. – Хiба я не була тобi вiд самого малку доброю сестрою? Чому ти жорстока зi мною, коли менi так зле? Берет вiдпустила руки Мiльдрiд, стривожена ii слiзьми, але не заспокоiлася, усе ii ество палало, вона важко дихала i, здавалося, ось-ось лусне. – То Ганс Гауген? Запала бездиханна тиша. – Так, – нарештi прошепотiла Мiльдрiд, плачучи й затуляючись руками. Берет знову вiдхилила iй руки, хотiла бачити очi сестри. – Чому ти менi про це нiчого не сказала? – Їi голос тремтiв вiд збудження. – Берет, я учора вперше його побачила! Побачила i пропала! Оце й мучить мене так, хоч вмирай! – Учора? Нiколи ранiше його не бачила? – скрикнула Берет, не ймучи вiри ii словам. – Нiколи в життi! Уявляеш, який сором, Берет! Раптом Берет кинулася на шию сестрi, палко ii розцiлувала. – Солоденька моя Мiльдрiд! Та це ж чудово! – прошепотiла вона, сяючи втiхою. – Боже, як це чудово! – повторила мала, знову цiлуючи сестру. – Я нiкому не скажу! Мовчатиму як пень! Берет притулила Мiльдрiд до себе, але нараз пiдхопилася на рiвнi ноги. – Чи, може, ти боiшся, що я не мовчатиму? – спохмурнiла Берет. – Я мала б не мовчати, пiсля того як ти повелася зi мною. Чому ти вiддалилася вiд мене? Чому замiнила мене на Інгу? Скiльки я наплакалася! Якби ж ти знала, Мiльдрiд, як я тебе люблю! – схлипнула Берет i заховала личко на грудях у сестри. Мiльдрiд обiймала малу, обцiловувала й запевняла, мовляв, якось не замислювалася про те, що, можливо, кривдить сестру; нiколи бiльше не вiдштовхне дiвчинки вiд себе, вiдтепер лише iй, добрiй та надiйнiй, довiрятиме своi таемницi. Мiльдрiд гладила молодшу сестричку, лагiдно промовляючи до неi. – Який вiн гарний, Мiльдрiд! – раптом вигукнула Берет. – Як вiн тебе знайшов? Коли ви вперше зустрiлися? Що вiн казав? Розкажи, як усе було! Те, з чим лише кiлька годин тому Мiльдрiд, здавалося, не зможе подiлитися з жодною людиною на свiтi, вона до найменших подробиць розповiла сестричцi. Час до часу Берет уривала розповiдь, гаряче пригортаючись до Мiльдрiд. Вiд такого щирого сприйняття Мiльдрiд проймалася ще бiльшою довiрою i розповiдала, розповiдала… Вони плакали i смiялися, геть забувши про сон, аж iх застало ранiшне сонце. Одна лежала, спершись на лiкоть, захоплена оповiддю власноi пригоди, iнша стояла перед нею на колiнах з напiврозтуленим ротиком й блискучими вiд захвату очима. Дiвчата разом встали, разом попоралися на господарствi, щось перехопили на снiданок i причепурилися – разом готувалися до зустрiчi з Гансом. Вiн ось-ось мав прийти! Вбранi, мов на свято, сестрички вмостилися на звичному мiсцi, пiд скелею. Берет показала свою учорашню схованку; пес Ганса кiлька разiв навiдував ii там, а потiм вертався до господаря. Дiвчата навперемiну оповiдали одна однiй про свое потаемне. Днина випала погожа, хоч з-за гiр i випливали поодинокi хмаринки. Розмовляючи, вони забули про час. Ганс уже давно мав з’явитися, а його все не було. Сестри далi вели розмову, то забуваючи про Ганса, то раптом згадуючи його. Берет кiлька разiв вибiгала на чубок гори подивитися, чи не йде, але парубка не було видно. Обидвi вже й тривожитися почали, а Мiльдрiд раптом так розхвилювалася, аж налякала Берет. Мала заходилася заспокоювати старшу сестру, мовляв, Ганс не е сам собi господарем; он його нiмець-постоялець змушений уже два днi сам собi давати раду, рибалити, полювати й готувати iжу; три днi навiть для терплячого нiмця забагато… Мiльдрiд розумiла, що Берет мае рацiю, однак не могла погамувати тривоги. Щоб вiдволiкти сестру, Берет звернула балачку на iнше. – Як гадаеш, що на це скажуть тато з мамою? – запитала вона й одразу пошкодувала за свою необачнiсть. Мiльдрiд пополотнiла, онiмiло глянула на сестричку. – Невже таке нiколи не спадало тобi на думку? – Чому ж, спадало… Але думалося про батькiв якось вiддалено, нiби часу ще вдосталь… Страх, що подумае про неi Ганс Гауген, сором перед власною слабкiстю i незграбнiстю так заполонили iй голову, що все iнше нiби вiдiйшло в тiнь. Та нараз усе змiнилося. Примара батькiвського гнiву загрозливо нависла над нею. Берет знову кинулася втiшати Мiльдрiд, мовляв, побачивши його, батьки змiнять гнiв на милiсть, бо ж не бажають кривди рiднiй донi, яка завжди була iм утiхою; та й бабуся стане на ii боцi; жодна людина лихого слова не скаже про Ганса Гаугена, вiн i сам зумiе за себе постояти. Слова сестри пролiтали Мiльдрiд повз вуха, думками вона витала деiнде. Щоб добре все обмiркувати, вона вiдiслала Берет готувати обiд. Дiвча неохоче побрело до колиби, раз у раз озираючись. Чи варто вже негайно про все розповiсти татовi з мамою? Ось що ii турбувало. У виснаженому неймовiрною напругою останнiх днiв мозку це запитання розбухло до розмiрiв велетенськоi гори. Мiльдрiд вiдчувала, якщо прийме Ганса сьогоднi, то вчинить грiх. Не посмiе ж бо вона заручитися з ним без згоди батькiв. Але сталося те, що сталося, тому треба все розказати батькам. Дiвчинi вiдразу стало легше на душi, вона пiдвелася, ii очi сяяли: вона прийняла правильне рiшення. Якщо Ганс появиться знову, вона вiдразу пiде на розмову до тата й мами. – Правда ж? – запитала уголос саму себе, i iй здалося, нiби чийсь голос вiдповiв ствердно, хоча нiкого навкруги не було. Мiльдрiд побiгла до колиби повiдомити новину Берет, але Берет нiде не було, нi в колибi, нi в кошарi. – Берет! Берет! – гукала вона. Їй звiдусiль вiдповiдало вiдлуння, але не Берет. Намарно Мiльдрiд шукала сестру по всiх закапелках. Дiвчина й так була вже знеможена, а тут ще й переляк додався, вона бачила перед собою великi очi Берет, i ii запитання сполохом лунало в вухах: «Як гадаеш, що на це скажуть тато з мамою?» Невже Берет подалася до батькiв поперед неi? Було б схоже на сестрицю! Могла зопалу забажати потiшити сестру, усе залагодити з батьками потай вiд неi. Мабуть, так i зробила! Але з розповiдi Берет батьки можуть усе неправильно витлумачити… І Мiльдрiд, не довго думаючи, звернула на стежку, що вела в долину. Їi гнав неспокiй, вона раз у раз пришвидшувала крок, навiть не помiчаючи того. Вiд утоми iй шумiло в головi, стискало груди, збивався вiддих. Треба було хоч трохи перепочити. Вона сiла обiч стежки, потiм лягла, пiдклавши руку пiд голову, нестямилася, як заснула. Два днi i двi ночi Мiльдрiд майже не спала i не iла; не знала, чим це може вилитися для домашньоi дитини, яка завжди вчасно харчувалася й досхочу спала пiд батькiвською опiкою… Насправдi ж Берет не до батькiв подалася, а до Ганса Гаугена! Іти iй було далеко, здебiльшого незнайомими стежками, спершу краем лiсу, потiм, вище, скелястим плато, де водилася дика звiрина i навiть час до часу вигулькувала на ii шляху. Берет не вiдступила, йшла далi, бо конче мала привести Ганса, iнакше Мiльдрiд пропаде. Берет не впiзнавала своеi старшоi сестри! Берет простувала весело i бадьоро, сестрине кохання нiби несло ii на крилах. Вона не знала нiкого шляхетнiшого на свiтi за Ганса Гаугена, а Мiльдрiд заслужила собi на найшляхетнiшого! Не дивина, що Мiльдрiд стратила голову, так само як i вiн. Якщо батьки не приймуть вибору доньки, то хай нарiкають на себе… Закоханi мусять досягти свого, як це свого часу зробили дiд i прадiд. Вiд радостi Берет насвистувала весiльного марша. Мелодiя переможно линула понад каменистою пустелею i розсотувалася десь у захмареному пiднебессi. Вiд надмiру почуттiв дiвчинка спинилася i на все горло вигукнула: «Ура!» З того мiсця, де вона стояла, видно було найвищий i найвiддаленiший край села. Далеко позаду залишилося узлiсся, поросла вереском полонина, тут же, скiльки око сягало, простягалося скелясте плато, нiби морськi хвилi нараз скаменiли. А сама вона мовби линула у повiтрi вдалину. Берет знала, що треба йти в керунку заснiженого гiрського кряжу, на бiлу вершину, що височiла просто перед нею, – десь там мае стояти хатина Ганса. Вона вiдчувала: мета вже недалеко. Щоб краще зорiентуватися, дiвчинка вилiзла на велетенську голу брилу й побачила внизу озеро. Чи то над озером стоiть хатина, а чи скеля, важко було роздивитися, але домiвка Ганса мала бути десь там. Таки там, бо ось з-за мису виплив човен, у ньому веслували двое чоловiкiв. Напевно, Ганс i його нiмець! Берет побiгла вниз схилом. Те, що здавалося близьким, виявилося насправдi дуже далеким. Берет бiгла, бiгла… Скоро вона зустрiнеться з Гансом Гаугеном! Це додавало iй сили. Ганс разом з нiмцем безтурботно рибалив у човнi i навiть не здогадувався, яку збурив бурю. Досi його нiколи не дiймали хвилювання чи тривога. Тепер струни душi бринiли, виливаючись у пiсню на мелодiю весiльного маршу. Великим поетом вiн, звiсно, не був, але вiршi йому вдавалися: про весiльну свиту, про молоду, у приспiвi ж iшлося про незвичайну зустрiч у лiсi. Ганс мугикав, рибалив i тiшився довколишнiм свiтом. Нiмець не заважав йому, теж собi рибалив. Зненацька з берега до них долинуло галайкання. Ганс i бородатий нiмець водночас пiдвели голови й побачили дiвчинку, яка махала iм руками. Вони перекинулася мiж собою кiлькома слова й повеслували до берега. Ганс вистрибнув на сухе, прив’язав човна. Чоловiки взяли рушницi, одяг, улов та вудки; нiмець вiдразу подався до хатини, а Ганс зi своею ношею рушив до Берет, яка стояла вiддалiк на каменi. – Ти хто така? – запитав парубок. – Берет, сестра Мiльдрiд. Ганс почервонiв, Берет теж зашарiлася. – Щось сталося? – нараз стривожився Ганс i миттю зблiд. – Нi! Просто тобi треба пiти до неi! Їй нестерпно самiй! – випалила дiвчинка. Ганс якийсь час мовчки дивився на неi, тодi повернувся i рушив до хатини. Нiмець перед хаткою розвiшував рибацьке начиння. Ганс приеднався до нього, вони про щось розмовляли. У хатi розривалися вiд гавкоту двое собак. Ганс з нiмцем увiйшли досередини. Не встигли вони вiдчинити дверей, як собаки вирвалися надвiр, однак господар владним окриком загнав iх назад. Усе стихло. Ганс довго не виходив. Нарештi з’явився на порозi в iншому одязi, з рушницею в руках, поруч вiрний пес. Нiмець вийшов за ним. Вони подали одне одному руки, нiби прощалися надовго. Ганс рушив до Берет. – Умiеш швидко ходити? – запитав вiн. – Ясна рiч, умiю! Парубок крокував розмашисто, Берет пiдбiгала за ним, пес бiг попереду. Досi Ганс навiть не сумнiвався, що Мiльдрiд така ж весела й щаслива, як вiн сам, але поява Берет i ii слова вiдкрили йому очi. Звичайно ж Мiльдрiд непокоiлася через батькiв! Звiсно, дiвчину налякало кохання, яке так навально захопило ii, впало зненацька, мов снiг на голову. Тепер Ганс багато чого зрозумiв, дивувався сам з себе, що не збагнув цього вiдразу. І пришвидшував крок… Для нього зустрiч з Мiльдрiд, несподiваний спалах почуттiв теж був наче снiгова лавина. Що вже казати про дитину, тиху, вразливу, яка завжди жила пiд крилом батькiв i яку нараз виштовхнули з теплого затишку домiвки пiд буревiй? І вiн знову пришвидшував крок… Пiд час тiеi шаленоi гонитви горами й долами Берет намагалася не вiдставати вiд Ганса, трималася поряд, раз у раз зазираючи йому в обличчя. Інодi краем ока вiн помiчав ii захопливий погляд, палахкотливi щоки, однак думки про Мiльдрiд настiльки заполонили його, що вiн бачив дiвчинку нiби крiзь марево, а потiм i зовсiм перестав ii помiчати. Похопившись, Ганс озирнувся. Берет далеко вiдстала, та все ж трималася з останнiх сил. Надто гордою була, щоб сказати, що не витримуе такого скаженого темпу. Ганс зупинився почекати на неi. Нарештi дiвчинка добiгла до нього, у ii очах стояли сльози. – Я надто швидко йду? – запитав Ганс, простягаючи малiй руку. Берет, хапаючи ротом повiтря, не могла здобутися на слово. – Посидьмо трохи. Ходи сюди! – вiн притягнув дiвча ближче до себе й посадив поряд. Берет ще бiльше почервонiла, хоча ii щоки й до того палали багрянцем; сидiла, не смiючи пiдняти на нього очi, i важко сапала. – Я дуже хочу пити! – нарештi зумiла вона видушити з себе. Вони пiдвелися з трави, Ганс роззирнувся довкола. Але у тiй мiсцинi потiчка поблизу не було. – Доведеться потерпiти, доки дiстанемося до води, – пожалiв малу Ганс. – Тобi, розпаленiй, зараз пити не варто… Вiн знову опустився у траву, Берет сiла навпроти на камiнь. – Я весь час бiгла, – мовила вона на свое виправдання i додала: – До того ж не обiдала… І майже не спала вночi… Однак Гансовi було не до спiвчуття, вiн аж скинувся вiд здогаду: – То й Мiльдрiд нiчого не iла й не спала вночi? – Мiльдрiд i минулоi ночi не спала, а коли iла, я й не пригадаю… Ганс пiдвiвся. – Зможеш iти далi? – Мабуть, зможу. Ганс допомiг дiвчинцi встати, i гонитва поновилася. Однак минуло небагато часу, як Берет знову почала втрачати сили. Тодi Ганс зняв з себе каптана, вiддав iй, сам пiдхопив малу на руки i понiс. Спершу вона протестувала, але вiн понiс ii так легко, що вона притихла; трималася за його комiр, бо нiзащо на свiтi не посмiла б обiйняти за шию. За якийсь час Берет вирiшила, що вже достатньо вiдпочила й може йти сама. Ганс опустив ii на землю, перевiсив каптан через рушницю, i вони рушили далi. Спинилися аж бiля струмка, трохи вiдпочили, перш нiж Ганс дозволив Берет напитися. Нарештi вона втамувала спрагу й пiдвелася. Усмiхнувшись, Ганс промовив: – А ти гарна дiвчинка… Коли Ганс i Берет дiсталися полонини, уже вечорiло. Вони марно шукали Мiльдрiд бiля колиби i пiд скелею, лише вiдлуння вiдносило iхнi вигуки вдалину. Ганс помiтив, як собака щось винюхуе у травi. Обое стривожилися, пiдбiгли ближче й побачили хустину Мiльдрiд. Ганс звелiв Квасовi шукати. Той узяв слiд, а вони кинулися за ним. Собака вiв iх через гребiнь гори в бiк Тiнгвольда. Невже Мiльдрiд подалася додому? Берет розповiла Гансовi, як iй мимоволi вихопилося необачне запитання про ставлення батькiв до того, що сталося. – Так я й думав, – мовив Ганс. Берет розплакалася. – Іти нам за нею чи нi? – вагався Ганс. – Іти! Іти! – схвильовано вигукнула Берет. Але спершу треба було завернути на сусiдню полонину й попросити тамтешнiх господарiв припильнувати тiнгвольдську череду, як та повернеться з пашi. Доки вони отак радилися, що робити, простуючи за Квасом, пес раптом зупинився, весело метляючи хвостом. Берет з Гансом пiдбiгли i побачили Мiльдрiд! Дiвчина лежала обличчям у вересi, пiдклавши руку пiд голову. Вони тихо пiдiйшли ближче, пес облизав iй руку й щоку. Мiльдрiд потягнулася, перевернулася на спину, але не прокинулася. – Хай поспить! А ти тим часом зустрiнь череду – я вже чую дзвоники, – прошепотiв Ганс. Коли Берет пiдхопилася бiгти, ще додав: – Як будеш вертатися, прихопи з собою щось поiсти. Ганс сiв вiддалiк, змусив собаку лягти поряд i звелiв не гавкати на пташок чи дрiбну звiрину. Навколо панувала тиша, навiть дрiбне птаство замовкло; гори й скелi сiрими силуетами вимальовувалися на тлi захмареного неба. Ганс то сидiв, то лежав, не вiдпускаючи вiд себе собаку. Вiн уже обмiркував, про що вони умовляться, коли Мiльдрiд прокинеться. Майбутне видавалося безхмарним. Ганс умиротворено лежав горiлиць, задивившись у небо. Вiн знав, що iхня зустрiч була дивом, сам Господь хоче, аби вони йшли життям удвох. Вiн насвистував стиха весiльний марш, тиха радiсть оповивала його душу. Берет прийшла, коли минула восьма, принесла вечерю. Мiльдрiд ще спала. Дiвчинка поставила кошика i теж сiла трохи вiддалiк закоханих, милуючись ними. Минула ще година. Берет часто вставала i проходжувалася, щоб i ii не зморив сон. Нарештi Мiльдрiд прокинулася. Спершу повернулася на один бiк, потiм – на iнший, розплющила очi, сiла й безтямно глянула на Ганса та сестру. Спросоння дiвчина не могла зрозумiти, де вона i що вiдбуваеться, доки не пiдвiвся Ганс й не пiдiйшов, усмiхаючись, до неi. І вона простягнула до нього руки… Вiн сiв коло неi. – Ось ти й поспала, Мiльдрiд! – Поспала… – І зголоднiла! – Зголоднiла… Пiдiйшла Берет з кошиком. Мiльдрiд переводила погляд то на Ганса з Берет, то на кошика. – Довго я спала? – запитала вона. – Ой довго! Глянь на сонце, уже десь дев’ята. Аж тепер вона почала вловлювати сенс того, що вiдбувалося. – А ви довго тут сидите? – Та нi… Ти iж! Мiльдрiд узялася до вечерi. – Ти в долину зiбралася? – тихо запитав Ганс, нахилившись ближче. – Так, – прошепотiла Мiльдрiд, зашарiвшись. – Завтра, коли добре виспишся, ми пiдемо туди удвох. Мiльдрiд вражено глянула на нього, потiм вдячно усмiхнулася, нiчого не вiдповiла, зате трохи ожила й заходилася розпитувати Берет, куди та запропастилася серед дня. Берет сказала, що ходила за Гансом, а вже решту розповiв вiн сам. Мiльдрiд iла й слухала, видно було, як вона поступово знову стае колишньою, милою i веселою. Їй приемно було чути, як пес знайшов ii, облизав обличчя, а вона й не прокинулася. Квас сидiв бiля неi, жадiбно проводжаючи поглядом кожний шматочок, який вона клала до рота, довелося Мiльдрiд подiлитися з ним вечерею. Потiм вони утрьох подалися на полонину. Берет одразу пiшла спати. Ганс i Мiльдрiд сiли на порозi колиби. Надворi сiялася дрiбна мжичка, але дах колиби нависав над усiею призьбою, тож дощ не був закоханим завадою. Густий туман облягав хатину, а вони сидiли, мов у зачарованому колi. Вечiр був радше мрячний, а не ясний. Ганс i Мiльдрiд вели розмову притишеними голосами, кожне мовлене слово еднало iх щораз тiснiше. Це вперше iм випало по-справжньому бесiдувати. Вiн просив у неi вибачення за свою нездогадливiсть, бо не одразу збагнув, що вона вiдрiзняеться вiд нього, що мае батькiв, з якими мусить радитися. Вона зiзналася у своiх страхах: вiд митi iхньоi зустрiчi вона була сама не своя, навiть забула про iснування батька з мати’ю. Мiльдрiд багато чого мала розповiсти Гансовi, але щось ii ще стримувало. Зате незмiрне щастя промовляло ii устами, промовляло у кожному вiддиху. Тiеi митi зароджувалося еднання iхнiх душ i сердець; те, що зазвичай передуе першим обiймам. А в них усе сталося навпаки… Темрява додавала смiливостi, Мiльдрiд вiдважилася запитати про те, що найбiльше ii мучило. Тихi й легкi, мов пух, слова спадали з уст i поверталися устами iншого. Обережно добираючи слова, Мiльдрiд таки запитала Ганса, чи не видалася йому дивною ii поведiнка. Та нi, запевнив вiн ii, жодного разу… А вiн не помiтив, що вчора за весь час, доки вони були разом, вона не промовила жодного слова? Нi, не помiтив… А йому не здалося (Мiльдрiд довго вагалася, перш нiж запитати, зрештою, потупивши очi й ледь не пошепки, таки наважилася), що вона надто швидко пiддалася його чарам? Нi, вiн просто тiшився несподiваному щастю! А ii безпричиннi сльози першоi зустрiчi? Що вiн тодi подумав про неi? Спершу не зрозумiв, чому плакала, а потiм усе стало на своi мiсця. Вiн радий, що вона така, якою е… Усi сумнiви розвiялися пiсля розмови з Гансом. Мiльдрiд почувалася такою щасливою, що iй конче треба було побути на самотi зi своiм щастям. Ганс нiби вiдгадав ii потаемне прагнення, пiдвiвся, побажав iй на добранiч, кивнув, прощаючись, i подався до клунi, де мав заночувати. Мiльдрiд ускочила до хатини, швиденько роздягнулася i вже в лiжку склала руки до молитви. Як вона ревно дякувала Боговi! Дякувала за Ганса, за його кохання, за його шляхетнiсть, за його вроду, аж доки iй забракло слiв. А тодi подякувала Господовi за все-усе, навiть за душевний бiль, якого зазнала за цi два днi, бо без того болю щастя ii не було б таким безмiрним! Ще дякувала за таку доречну нагоду бути на полонинi без батькiвськоi опiки й просила в Бога помочi на завтра, коли пiде з Гансом до батькiв. Потiм ii думки знову повернулися до Ганса. Вона дякувала й дякувала без утоми! Наступного ранку Мiльдрiд вийшла надвiр (Берет ще спала) i застала Ганса на подвiр’i. Вiн лаяв собаку. Квас без дозволу погнався за курiпкою, а тепер пiдлещувався до господаря, замолював свою провину. Побачивши Мiльдрiд, Ганс вiдпустив пса. Той щасливо застрибав навколо обох, радiсно гавкаючи, – вiтався з добрим ранком, немов вiдчував iхне щастя. Ганс допомiг Мiльдрiд i пастушкам залагодити ранiшнi хатнi справи, а коли нарештi сiли снiдати, устала й Берет. Щоразу, як Ганс кидав на дiвчинку погляд, вона червонiла по самi вуха, а коли Мiльдрiд, розмовляючи пiсля снiданку з Гансом, бавилася його ланцюжком вiд годинника, Берет утекла з колиби. Уже надiйшов iм час збиратися у долину, а ii все не було. – Послухай, Мiльдрiд, – заговорив Ганс, як вони вже трохи вiдiйшли: вiн порiвнявся з дiвчиною i сповiльнив крок. – Я ще вчора думав про це сказати, але не сказав… – голос його звучав майже суворо, Мiльдрiд стривожено глянула на коханого. – Я просив би тебе… якщо Бог захоче поеднати нас… пiсля весiлля стати господинею у моему домi… Мiльдрiд зашарiлася. – Не знаю, що тато з мамою скажуть на це… – завагалася вона. Якийсь час Ганс мовчав, перш нiж вiдповiсти. – Я гадаю, слово мае бути за тобою, коли йдеться… про наше щастя. Уперше його слова збентежили Мiльдрiд. Вона промовчала. Ганс не квапив дiвчини, та, зрештою, додав iще тихiше: – Я б хотiв, щоб ми пожили самi, для себе… звикли одне до одного… Тепер Мiльдрiд уже лiпше розумiла, що Ганс мав на увазi, однак мовчала. Парубок також замовк, поволi йшов поряд, не дивлячись на неi. Мiльдрiд почувалася розгубленою i якоюсь скутою. Нараз зупинилася, пильно глянула йому в вiчi. – Гансе! Ганс мимоволi зблiд i теж зупинився, ковзнув по нiй поглядом, знiяковiло вертячи в руках рушницю. – Ти не хочеш перебиратися до Гаугена? – запитав глухо. – Хочу! – поквапилася вiдповiсти Мiльдрiд, спокiйно й рiшуче дивлячись на Ганса. Легкий рум’янець торкнувся парубкових щiк, вiн переклав рушницю з однiеi руки в iншу, взяв долоню Мiльдрiд у своi долонi й мiцно стиснув, прошепотiвши: – Дякую! Вони рушили далi. Усi думки Мiльдрiд зараз снували навколо того, що ж скажуть мама з татом; думки не давали спокою, переповняли ii, аж вона не витримала: – Ти не знаеш моiх батькiв… – Нi, не знаю, – вiдповiв Ганс за якусь хвилю мовчання. – Але якщо пiдеш за мене до Гаугена, я матиму час iх лiпше пiзнати… – Вони такi добрi… – додала Мiльдрiд. – Усi так кажуть, – погодився Ганс, однак у його голосi промайнув холодок. Не даючи Мiльдрiд прийти до слова, вiн почав розповiдати про свою домiвку, братiв та сестер, про iхню працьовитiсть, вiрнiсть i веселу вдачу: про чорнi злиднi, з яких вони вихрапалися важкою працею; про подорожнiх, яким облаштовували вiдпочинок i з того заробляли собi на прожиття; про те, як поступово розбудовувався iхнiй хутiрець, а надто про новий дiм, у якому вони замешкають, де вона стане повноправною господинею, де iй усi допомагатимуть, на руках носитимуть, а вiн насамперед! Ганс мимоволi пришвидшував крок, оповiдав захопливо, запально, забувся так, що й не помiтив, як узяв Мiльдрiд за руку – так вони йшли далi. На дiвчину справила враження його любов до своеi домiвки, прихильнiсть до родини, якоi вона не знала, а все ж незнайоме, як вiдомо, притягуе. Однак до ii почуттiв домiшувалися докори сумлiння, нiби вона чинила несправедливо в стосунку до своiх добрих, щирих батькiв. – Гансе! – урвала вона його оповiдь. – Моi мама й тато лiтнi вже люди, немало настраждалися, тепер i iм потрiбна допомога… Вони все життя важко гарували, щоб… – Мiльдрiд замовкла на пiвсловi. Ганс пiшов повiльнiше, усмiхнувся до неi. – Хочеш сказати, що саме ти маеш стати спадкоемицею Тiнгвольда? Мiльдрiд знову зашарiлася i не вiдповiла. – Що ж, – мовив Ганс. – На все свiй час… Якщо твоi батьки захочуть, аби ми iх заступили, то хай самi про це попросять. Хоч Ганс говорив приязно й лагiдно, дiвчина дуже добре вiдчула, що криеться за його словами. Вона змалку вмiла тонко вiдчувати чужi настроi та думки, лiпше навiть, нiж власнi, тому промовчала. За якийсь час перед ними внизу з’явилися будiвлi Тiнгвольда. Мiльдрiд глянула на Ганса: дивись, мовляв, яка краса! Розлогi зеленi полонини в обрамленнi лiсiв; хати, збудованi солiдно, не на одне поколiння господарiв, оповитi прозорим серпанком сонячного сяйва, мiцно трималися схилу, немов пишалися собою. Нижче вiд хутора ложем широкоi долини звивалася бурхлива рiчка, закипаючи шумовинням на порогах. По той i по цей бiк долини ряснiли сусiднi хутори, та жодний, анi жоден не мiг зрiвнятися розкiшшю та пишнiстю з Тiнгвольдом, жодний не мав такого шляхетного вигляду, не вабив затишком i водночас вiдкритiстю навсiбiч. Коли Мiльдрiд побачила зачарування Ганса тiею картиною, серце ii пройнялося втiхою. – Так! – мовив Ганс, вiдповiдаючи на ii нiме запитання. – Твоя правда, Тiнгвольд – надзвичайно гарна садиба, важко знайти гарнiшу… – вiн усмiхнувся i схилився до Мiльдрiд. – Та я кохаю тебе бiльше, нiж Тiнгвольд, i сподiваюся, ти теж кохаеш мене дужче за Тiнгвольд! Вiн сiв у траву, вона примостилася поряд. Ганс так променiв щастям, аж Мiльдрiд не зоставалося нiчого iншого, як промовчати на тi слова. – Я тобi щось заспiваю, – прошепотiв Ганс. – Нiколи не чула, як ти спiваеш, – радiсно стрепенулася Мiльдрiд. – Звiсно, не чула… Але не чекай вiд мого спiву чогось надзвичайного! Я спiваю так, як менi пiдказують моi почування, серце й душа… І вiн заспiвав про те, як невiсту везуть пiд вiнець, на мелодiю родинного весiльного маршу. Ганс спiвав дуже тихенько, але така урочистiсть, таке невимовне щастя бринiло в його голосi, яких Мiльдрiд ще зроду не чула! Унизу перед нею розкинувся рiдний хутiр, звiдти повезуть ii пiд вiнець, далi мостом через рiчку на iнший бiк, а там – церква на узвишшi, замережана березовим гайком; навколо неi – хата попри хату – розсипалося село. Через мрячний день картина в ii уявi не яскрiла барвами, але дуже гармонiювала з ii нинiшнiм станом душi. Скiльки разiв вона фантазувала, придумувала свое весiлля, тiльки ж не знала ще нареченого… Слова й мелодiя пiснi заворожували ii, нiжний тихий голос дотикався глибин ii душi; очi наповнилися слiзьми, але Мiльдрiд не плакала. Їi рука лежала на його руцi, вона дивилася то на Ганса, то переводила погляд на рiдне обiйстя, а коли з димаря заструменiв димок, Мiльдрiд здогадалася – удома почали готувати обiд. Ганс доспiвав пiсню i теж задивився на дим. Тепер вони простували вниз схилом через березовий гай. Гансовi доводилося стримувати пса, щоб той не здiйняв гавкоту. Серце Мiльдрiд забилося швидше. Обое умовилися, що далi, до хати, Мiльдрiд пiде сама, а Ганс чекатиме поблизу. Переносячи дiвчину через калюжу, Ганс вiдчув, як спiтнiли iй долонi. – Не думай про те, що саме ти скажеш, – прошепотiв вiн iй на вухо. – Кажи так, як слова ляжуть. Мiльдрiд не озвалася нi словом, навiть не глянула на парубка. Вони вийшли з лiсу – тут росли старi могутнi сосни. Ганс пошепки розповiдав Мiльдрiд про сватання ii прадiда до його тiтки Аслауг, давнi дивовижнi iсторii, якi дiвчина, хоч i слухала упiввуха, додавали iй вiдваги. Вони вийшли з лiсу на простори ланiв та лук. Тут уже й Ганс замовк. Мiльдрiд пiдвела на нього очi, i стiльки страху було в тих очах, аж Гансовi стало недобре й забракло слiв для розради. Вони разом зiйшли майже до самого обiйстя. Густi чагарники навколо садиби ховали iх вiд стороннiх очей. Далi Мiльдрiд мусила йти сама. Ганс тихенько свиснув собацi, i це стало для дiвчини знаком, що тут iм треба розлучитися. Вона спинилися, розгублена й безпорадна, мало не в розпачi. – Я молитимуся за тебе, Мiльдрiд! – прошепотiв Ганс. – І вiдразу прийду, як тiльки спотребиться! Мiльдрiд ледь кивнула, але якось розсiяно, бо думки й очi нараз втратили яснiсть… Вийшовши з кущiв, Мiльдрiд насамперед зазирнула у вiкно свiтлицi, радше кажучи, прозирнула свiтлицю наскрiзь, бо ii вiкна виходили на два боки – на лiс i на село. Ганс примостився пiд найближчим до будинку кущем, пес лiг поряд. Вiн теж добре бачив, що робиться у свiтлицi, але там нiкого не було. Мiльдрiд востанне озирнулася, вiн пiдбадьорливо кивнув iй. Дiвчина обiйшла стодолу й завернула на подвiр’я. Тут нiчого не змiнилося: звичний порядок i звична тиша. Кiлька курок щось дзьобали на помостi, який вiв на горище стодоли. Пiд коморою стояли прихиленi до стiни сушарки з сiном- ото й усi змiни. Спершу вона хотiла завернути до бабусиноi хатчини, щоб вiдтягнути мить зустрiчi з батьками, але побачила бiля дровiтнi батька, той насаджував сокиру на держака. Батько був одягнений у плетений светр з пiдтяжками поверх. Вiн стояв з непокритою головою, тонке довге волосся ворушив вiтерець, який не знати звiдки й узявся, прилетiв десь з долини. Батько був здоровий i мiцний на вигляд, весело щось майстрував, робота в його руках спорилася. Вiн не помiтив доньки, так тихо вона ступала кам’яними плитами подвiр’я. – Добридень! – тихо привiталася Мiльдрiд. Якусь мить батько зачудовано видивлявся на неi. – Ти звiдки тут взялася, доню? – запитав вiн i вiдразу додав: – Щось трапилося? – Та нi, – Мiльдрiд зашарiлася. Батько пильно вдивлявся iй в обличчя, а вона не смiла пiдвести очi. – Що ж, ходiмо до мами, – мовив старий, вiдкладаючи набiк сокиру. Дорогою до господи вiн розпитував доньку про справи на полонинi, про те i се, що стосувалося полонинськоi господарки, i вiд втiшних вiдповiдей трохи заспокоiвся. «Зараз Ганс побачить, як ми заходимо досередини», – подумала Мiльдрiд, коли вони з батьком опинилися у просвiтi мiж стодолою та коморою по iнший бiк подвiр’я. Увiйшовши до хати, батько вiдчинив дверi до кухнi й гукнув через порiг: – Ходи-но сюди, мамусю! Мiльдрiд прийшла з полонини! – Що сталося, люба дитинко? – долинуло з кухнi. – Нiчого, мамо, – вiдповiла Мiльдрiд з-поза батьковоi спини. Дiвчина увiйшла до кухнi, де мати сидiла перед плитою, чистила картоплю й складала до ринки. Мама, так само як перед тим батько, уважно глянула на доньку. Мiльдрiд знову зачервонiлася. Рандi вiдставила набiк миски, пiдвелася, щось гукнула в дверi, якi вели на задне подвiр’я, потiм повернулася, зняла фартуха, i вони всi разом подалися до свiтлицi. Мiльдрiд добре знала своiх батькiв i знала, що означають отi приготування до розмови, – тато з мамою щось запiдозрили й насторожилися. Їй i перше бракувало вiдваги, а тепер куди й подiлася. Батько сiв на чолi стола, бiля крайнього вiкна, що дивилося шибками на село. Мама сiла ближче до кухнi, Мiльдрiд – навпроти батькiв. Ганс мiг бачити ii i батька, Рандi не потрапляла в поле його зору. Мама розпитувала про маржину й полонинську господарку, Мiльдрiд розповiла те саме, що й батьковi, тiльки докладнiше, бо й мама докладнiше випитувала. Попри те, що обидвi сторони тягнули розмову, старанно обходячи головне, тема скоро вичерпалася. Запала мовчанка, батьки вичiкувально дивилися на доньку. Мiльдрiд, уникаючи iхнього погляду, завела iншу балачку, розпитувала, що нового сталося у селi за ii вiдсутностi. Але й цю тему годi було розтягувати до безконечностi, за столом знову запала тиша. Мiльдрiд розгублено гладила рукою лаву – питати вже не було про що. – Ти була в бабусi? – поцiкавилася мама. – Нi, не була, – вiдповiла Мiльдрiд, визнаючи тим, що прийшла з полонини саме до батькiв, тiльки до них мала справу. – Я мушу щось вам сказати, – нарештi спромоглася вона на слово, то червонiючи, то блiднучи й потупивши очi. Батьки стривожено перезирнулися. Мiльдрiд пiдвела голову. Благальний, ледь не розпачливий погляд налякав Рандi. – Що з тобою, дитинко? – Я заручена… Мiльдрiд похилила голову й розридалася. Нiби грiм ударив посеред хати! Зблiдлi, приголомшенi батьки мовчки глянули одне на одного. Виважена, тиха Мiльдрiд, за слухнянiсть i лагiдну вдачу якоi вони не раз дякували Боговi, наважилася, не порадившись з батьками, нiчого iм не сказавши, зробити найважливiший крок у своему життi, який визначить не лише ii майбутне, але майбуття ii батькiв. Мiльдрiд миттю вiдчула думки мами й тата, нiби побачила iх перед очима, i вiд страху пересохли сльози. – З ким заручена, доню? – лагiдно запитав тато. – З Гансом Гаугеном, – прошепотiла Мiльдрiд. Ім’я Гаугенiв не згадувалося уголос у цiй хатi понад двадцять рокiв. Тут вважалося, що вiд Гаугенiв тiльки лиха й можна сподiватися. Мiльдрiд i цього разу вiдчитала думки батькiв i, мов закам’янiвши, чекала свого присуду. – Нi я, нi твоя мама не знаемо цього чоловiка, – так само лагiдно й тихо мовив батько. – І навiть подумати собi не могли, що ти його знаеш… – Та я його теж не знала! – випалила Мiльдрiд. Ендрiд та Рандi вiд несподiванки аж мову втратили. – То як усе сталося? – запитала мама. – Я й сама не знаю… – пробурмотiла тихо Мiльдрiд. – Але ж, люба доню, не можна зопалу отак робити! – дорiкнула мама. Мiльдрiд мовчала. – Ми гадали, що можемо на тебе покластися, – ласкаво додав тато. Мiльдрiд далi мовчала. – То як таки все сталося? – наполягала мама. – Ти ж мусиш це знати… – Не знаю, – прошепотiла Мiльдрiд, мiцно тримаючись руками за край лави. – Я тiльки знаю, що не могла опиратися. Не могла i все… – Господь з тобою, дитино! Що на тебе найшло? Мiльдрiд не вiдповiла. – Чому ж не порадилася з нами, доню? – втрутився тато, прагнучи погамувати надмiрну запальнiсть дружини. Рандi вiдчула це i заговорила спокiйнiше: – Ти знаеш, як самотньо ми завжди жили, знаеш, як любимо вас, наших дiтей. Тепер можемо зiзнатися, що тебе завжди любили найдужче… Мiльдрiд уже не могла собi мiсця знайти вiд неспокою. – Ми й не гадали собi, що ти ось так нас покинеш, – знову озвався батько. Хоч тато й говорив тихо та лагiдно, слова вiд цього ранили не менше. – Я не хочу вас покидати, – затинаючись, промовила Мiльдрiд. – Не кажи так, – голос тата посуворiшав, – бо ти вже нас покинула… Дiвчина вiдчувала, що це правда i водночас неправда, вона геть заплуталася у своiх почуттях. – Що з того, що ми любили своiх дiтей, навчали iх любовi до Господа, якщо вже перше випробування… – Рандi не докiнчила речення, пожалiвши доньку. Мiльдрiд нараз наче прорвало, вона швидко заговорила, захлинаючись слiзьми: – Я не хочу вас покидати… Не хочу завдавати вам болю… Просто я не могла… не могла iнакше… Дiвчина впала головою на стiл ридма ридаючи. Батьки мовчали, не мали серця бiльше iй дорiкати. Так могло б потривати довго, якби Ганс, який спостерiгав за всiм, не вирiшив, що настав час утрутитися. Гостре око мисливця не пiдвело його, вiн побачив, як Мiльдрiд, розплакавшись, похилилася на стiл, зiрвався на рiвнi ноги, i вже за мить у сiнях почулися його кроки. Вiн постукав, усi трое здивовано пiдвели голови, але нiхто не запросив увiйти. Мiльдрiд випросталася, усе ще почервонiла вiд плачу. Дверi вiдчинилися. На порозi з рушницею у руцi й з собакою стояв Ганс, блiдий, але спокiйний. Доки вiн зачиняв за собою дверi, пес, радiсно метляючи хвостом, пiдбiг до Мiльдрiд. Ганс був такий схвильований, що й не помiтив, як Квас ув’язався за ним. – Добрий день! – привiтався вiн. Мiльдрiд глянула на Ганса, глибоко зiтхнула вiд полегшення й знову опустилася на лаву. Їi страх, докори сумлiння – усе нараз зникло, мовби й не було. Вона таки мала рацiю, мала… А тепер хай дiеться Божа воля!.. Нiхто не вiдповiв на його привiтання, нiхто не запросив до господи. – Я Ганс Гауген, – мовив вiн тихо, зняв рушницю, поставив ii на долiвку, притримуючи рукою. Рандi й Ендрiд раз у раз ошелешено переглядалися. Ганс заговорив знову, i видно було, як важко даються йому слова: – Я прийшов сюди разом з Мiльдрiд, бо, якщо вона й зробила щось не так, то з моеi вини… Мовчання надто затягувалося, треба було щось казати, тож першим озвався батько: – Усе сталося без нашого вiдома, а Мiльдрiд не годна пояснити, як до такого дiйшло… – І я нiчим не допоможу, – мовив Ганс. – Я теж не знаю, як… Я вже давно не шмаркатий хлопчисько, менi двадцять вiсiм, – повiв вiн далi. – Для мене також стало несподiванкою, що я, якого досi не цiкавили дiвчата, раптом утратив голову. Вiд тiеi митi, як побачив ii, тiльки про неi i думаю. Якби Мiльдрiд вiдмовила менi, не знаю, що було б зi мною. Пропав би… Щира простота, з якою вiн говорив, справила добре враження. Мiльдрiд ледь не пiдскочила вiд радостi, вiдчувши, що тепер усе може постати зовсiм в iншому свiтлi. Увiйшовши, Ганс не зняв шапки, бо в цiй мiсцевостi не було заведено знiмати шапку, щойно переступивши порiг. Та доки говорив, мимохiдь стягнув ii з голови й почепив на цiвку рушницi, прикривши згори долонею. Гансова ввiчливiсть мимоволi збудила в господарiв прихильнiсть до нього. – Мiльдрiд ще дуже юна, ми не сподiвалися вiд неi такого… вчинку, – мовила Рандi. – Ваша правда, юна, зате я набагато старший. Мое господарство не надто велике, iй не доведеться важко працювати. Та й допомогти буде кому… Батьки перезирнулися мiж собою, глянули спершу на доньку, потiм на Ганса. – Ти хочеш забрати ii до Гаугена? – недовiрливо, ледь не глузливо запитав батько. – Так, – кивнув головою Ганс. – На вашi маетки я не посягаю… На тих словах його щiк торкнувся рум’янець, Мiльдрiд також почервонiла. Якби Тiнгвольд запався пiд землю, Рандi й Ендрiд здивувалися б менше. Їм аж мову вiдiбрало на думку, що хтось мiг би погордувати таким багатством. Мiльдрiд змовчала, отже, погоджувалася з Гансом. Скидалося на те, що молодi все вже вирiшили без батькiв, по сутi, знехтували ними, i це старих ображало. – А ще казала, що не хочеш нас покидати!.. – з гiрким докором кинула матiр, i докiр влучив. Але Ганс поквапився на допомогу. – Покинути вас? Кожна дитина, чи то син, а чи донька, одружуючись, покидае батькiв, – вiн усмiхнувся i приязно додав: – Гауген не так уже й далеко звiдси. За якихось три чвертi милi… Слова словами, але думки прокладали собi власний шлях. Хай там що, батьки почувалися покинутими, ба, зрадженими, рiшенням молодих. Звiсно, вони чудово знали, що Гауген став доволi заможним хутором. Мандрiвники, зупиняючись там для розваги й вiдпочинку, далеко рознесли його славу; про хутiр навiть у газетах писали. Однак Гауген – це Гауген! Рандi та Ендрiд не могли змиритися з тим, що Мiльдрiд, iхня улюблена дитина, повернеться туди, звiдки пiшов увесь iхнiй рiд. То вже занадто! Хтось iнший на iхньому мiсцi мiг би розгнiватися, але вони звикли тихо й спокiйно вiдсторонюватися вiд того, що справляло iм прикрiсть. Батько з мати’ю мовчки порозумiлися мiж собою поглядом, i батько м’яко мовив: – Усе звалилося якось нараз, ми ще не готовi дати вiдповiдь… – Нi, не готовi, – пiдхопила матiр. – Ми не сподiвалися почути таку приголомшливу новину, та ще й так пiднесену… – Це правда, Мiльдрiд мала б спершу порадитися з вами, – озвався Ганс, трохи помовчавши, перш нiж вiдповiсти. – Але хiба ми виннi, що все вiдбулося так блискавично. Ми й отямитися не встигли, а вже було запiзно про щось радитися. Тому вирiшили не вiдкладати, одразу пiшли до вас на розмову… Не судiть нас надто суворо! Пiсля цих слiв, виважених i щирих, годi було щось закинути закоханим. Ендрiд давно вже зауважив, що йому не пiд силу змагатися з Гансом, а що не мав досить впевненостi в собi, то прагнув якнайшвидше звiльнитися вiд цього клопоту. – Ми тебе зовсiм не знаемо, – сказав вiн, глянувши на дружину. – Нам треба подумати… – Так було б найлiпше, – пiдтримала чоловiка Рандi. – Треба знати людину, якiй вiддаемо свое дитя… Мiльдрiд вiдчула скривджений тон у материному голосi й благально глянула на Ганса. – Ваша правда, – нiби згодився Ганс, обертаючи рукою рушницю. – Хоча не думаю, що е хтось на всю нашу околицю, вiдомiший за мене. Чи, може, ви чули про мене недобрий поголос? – запитав вiн, пильно глянувши господарям у вiчi. Мiльдрiд стало незручно за батькiв, а вони теж вiдчули, що зайшли надто далеко, то навперебiй почали виправдовуватися: – Нi, жодного лихого слова нiхто про тебе не сказав… – Ми справдi нiчого про тебе не знаемо, нiколи не цiкавилися твоею родиною… – додала Рандi. Вона не мала жодного злого умислу, мовлячи тi слова, i лише як вони зiрвалися з ii уст, жiнка усвiдомила, що ляпнула дурницю. Пiдтвердженням стали докiрливi погляди чоловiка й доньки. Вiдповiдi довелося чекати довгенько. – Не наша вина в тiм, – нарештi озвався Ганс, – що в Тiнгвольдi нiколи не цiкавилися Гаугенами. Ми ж були донедавна злидарями… І стiльки гiркоi образи прозвучало в тих словах, що всiх дiткнули до глибини душi! Однак нiколи досi нi матерi, анi батьковi Мiльдрiд, якi все життя плекали власне горе, не спадало на гадку, що вони занедбали родинний обов’язок у стосунку до Гаугенiв. Нiколи досi вони не думали про те, що вбогi родичi нiчим iм не завинили. Рандi й Ендрiд знiяковiли, засоромлено опустили очi. Ганс говорив спокiйно, хоча слова жiнки могли б його роздратувати. Подружжя зрозумiло, що перед ними стоiть порядний чоловiк, треба пом’якшити ситуацiю. – Не будемо квапитися, – примирливо мовив Ендрiд. – Може, пообiдаеш з нами, то й поговоримо. – Сiдай ближче до столу, – запросила Рандi. Ганс вiдставив набiк рушницю з почепленою на неi шапкою, сiв поряд з Мiльдрiд, а та миттю пiдхопилася, i сама не знала, чому. Рандi пiдхопилася, мовляв, iй треба подивитися, що дiеться на кухнi. Ендрiд пiдвiвся, щоб податися за нею, але Мiльдрiд нiзащо не хотiла залишатися наодинцi з Гансом, доки ще не мала на це згоди батькiв, i вибiгла надвiр. Ендрiд з Гансом бачили, як вона простуе подвiр’ям до бабусиноi хатини. Не випадало якось господаревi залишити гостя самого, вiн повернувся i знову сiв до столу. Чоловiки розмовляли про всiлякi буденнi речi, насамперед про полювання, про облаштування лiтнiх хатин у горах, про заробiтки i таке iнше, потiм розмова перейшла на мандрiвникiв, господарство в Гаугенi. З почутого Ендрiд зрозумiв, що Гауген процвiтае. Накриваючи стiл до обiду, Рандi чула уривки з тих розмов. Перша скутiсть минула, старi вже не соромилися докладнiше розпитувати Ганса. Повз iхню увагу не пройшло сповнене гiдностi поводження Ганса за столом. Вiн сидiв пiд стiною, навпроти Мiльдрiд та ii матерi, батько – на чiльному мiсцi. Челядь уже пообiдала в кухнi. Зазвичай до столу сiдали робiтники разом з господарями, але сьогоднi старi ще не хотiли iх знайомити з Гансом. За обiдом Мiльдрiд час до часу – коли Ганс усмiхався – вiдчувала на собi погляд матерi. Ганс був з тих людей, що звично мають суворий вираз обличчя, який миттю тане вiд променистоi усмiшки. Дiвчина помiчала кожну дрiбничку, яка справляла добре враження на батькiв, нiби складаючи iх докупи, однак впевненостi це iй не додавало. Пiсля обiду, коли iй вже стало несила терпiти напругу, Мiльдрiд знову подалася до бабусi. Ендрiд показував Гансовi господарку, але водив парубка так потайно, щоб той нiкому не потрапив на очi – нi челядi, анi бабусi. Згодом вони знову сiли у великiй свiтлицi, Рандi вже попоралася у кухнi й приедналася до чоловiкiв. Розмова ставала щораз невимушенiшою, воно й не дивно. За якийсь час Рандi таки вiдважилася запитати Ганса, як то все у них з Мiльдрiд склалося, бо ж Мiльдрiд не допитаешся. Можливо, Рандi керувала звичайна жiноча цiкавiсть, але Гансовi те було лише на руку. Вiн не розповiв про iхню першу зустрiч – не мiг, зате охоче й детально переповiв подii учорашнього дня, про Берет i шалену гонитву почерез гори й доли, бо Мiльдрiд сидiла на полонинi сама, охоплена сум’яттям- що ж вона скаже батькам; про те, як вiднайшов ii, коли вона дорогою до Тiнгвольда, втомлена душею i тiлом, покинута й нещасна, заснула при стежцi. Старi в усьому, у кожному вчинку й помислi, впiзнавали свою любу дитину i вiдчували докори сумлiння за свою надмiрну суворiсть. Розповiдаючи про Мiльдрiд, Ганс, сам того не вiдаючи, розповiдав i про себе. Його кохання до дiвчини промовляло в кожному словi, сповнюючи серця батькiв радiстю. Зрештою, i вiн це вiдчув i зрадiв. Старi, якi не звикли до такоi невимушеностi, до такого шаленого вияву емоцiй, й самi почувалися щасливими. – Здаеться менi, – усмiхаючись мовила Рандi, – що ви вже наготувалися на весiлля, навiть нас не питаючи? Батько теж усмiхнувся, щоб пiдбадьорити Ганса до вiдповiдi. І той вiдповiв… промугикавши перший куплет весiльного маршу. Глянувши випадково на Рандi, Ганс помiтив, як вона миттево зблiдла; вiдчув, що десь вiн схибив. Це ж треба бути таким безголовим, щоб наспiвати весiльного марша! Та ще й кому i коли! Ендрiд боязко глянув на дружину, а та щораз бiльше нервувала, урештi не змогла всидiти в хатi й кинулася надвiр. – Я, мабуть, зробив щось не те, – спохмурнiв Ганс i пiдвiвся, щоб наздогнати Рандi, перепросити ii, але передумав, знову сiв на лаву, бо ж нiчого поганого не мав на думцi. – Ти ж не знав… – не одразу вiдповiв Ендрiд. – Може, ви поясните iй… – Ганс настiльки пройнявся довiрою до цього чоловiка, що посмiв просити про таке. – Нi, я ii знаю… Хай побуде сама. Ганс, який ще хвилину тому тiшився майже досягнутою метою, впав у такий розпач, що його годi було заспокоiти, як не старався Ендрiд. Виручив пес. Квас пiдiйшов до столу, й Ендрiд вхопився за рятiвну ниточку: заговорив про собак, розповiв про пса, якого колись мав i любив понад усе, як це часто бувае iз самотнiми людьми. Рандi вийшла надвiр i сiла на кам’янiй призьбi. Несподiваний вчинок доньки та ще заспiваний Гансом весiльний марш збурили вихор гiрких споминiв. Вона не вiддавалася, як ii доня, за коханого чоловiка, i ганьба, якоi зазнала, йдучи пiд вiнець, була iй заслуженою карою. Сором, горе вiд втрати дiтей, довгi роки страждань i боротьби за свое щастя – усе згадалося нараз. Отож усi молитви й благання, якими вона намагалася пом’якшити свiй бiль, були даремними? Як могло таке статися, як вона допустила до цього? Вона заново переживала глузування юрби пiд час свого фальшивого весiлля. Гiркi докори краяли серце за те, що не зумiла тодi притлумити сльози, а тепер не вмiла погамувати навали спогадiв; за те, що кинула тiнь на порядне iм’я батькiв, зруйнувала душевними стражданнями здоров’я i тим погубила власних дiтей. Удавала побожнiсть, якоi насправдi нiколи не вiдчувала, – тепер вона це добре знала. І ось до чого це призвело! Вона почувалася такою нiкчемною, ницою, що навiть не наважувалася звернутися до Бога. Розчарувалася у собi й розчарувала Його! Але чому ця гидь, яка потай завжди облягала ii душу, прокинулася саме тепер? Невже вона заздрила Мiльдрiд? Рiднiй доньцi? Нi, не може такого бути! Раптом ii трохи наче вiдпустило. А що, як донька спокутуе ii грiхи? Яка благословенна думка! Хiба не можуть дiти спокутувати грiхи батькiв? Звiсно, можуть, бо ж вони наш витвiр, а правдивiсть та щирiсть, закладенi в характерi Мiльдрiд, це i ii заслуга. Вона мусить розкаятися i з вдячнiстю допомогти своiй дитинi. Не помiтила, як знову почала молитися, упокорена перед Господом, збагнувши, яка слабка людина без його опори. Помилуй мене, Господи! Благала так, як благають про помилування життя. Вона вiдчула – вiд цiеi митi настане нове життя! Вiднинi вона прощена, вiднинi iй даровано душевний спокiй! Рандi пiдвелася i зовсiм iншими очима глянула на довколишнiй свiт. З глибокого зворушення сльози котилися iй по щоках, а душу огорнула благодать. Одвiчний ii бiль вiдпустив ii… Вiн уже й ранiше iнодi вiдпускав, але нiколи так, як сьогоднi. Сьогоднi вона його перемогла! Сьогоднi вона вiдродилася, порвалися пута, якi ii зв’язували, i кожною часточкою свого ества жiнка вiдчувала, що вiдтепер вона вiльна. Вiльна душею i тiлом! Якщо Рандi й вiдчувала вдячнiсть ще до когось, окрiм Бога, то до доньки. А цiна ii вдячностi – щастя рiдноi дитини. Рандi увiйшла до сiней бабусиноi хатини, проте нiхто не вийшов, не впiзнав ii крокiв. Вона взялася за клямку нiби не своею рукою, вiдчинила дверi й покликала доньку: – Мiльдрiд, ходи сюди! Мiльдрiд i бабуся переглянулися, бо на порозi стояла не та мати, яку вони знали. – Що сталося? – сполошилася дiвчина. Рандi потягнула ii за руку в сiни, зачинила за ними дверi, а тодi мiцно обiйняла Мiльдрiд i заридала. Жiнка нестримно плакала й пригортала доню до себе, Мiльдрiд, зворушена несподiваним виявом маминоi любовi, i собi тулилася до неi. – Хай Господь винагородить тебе за все i благословить, дитино! – прошепотiла мама. Двое чоловiкiв у свiтлицi бачили, як подвiр’ям квапно, ледь не бiгцем, простують мама й донька, тримаючись за руки, i iм закралися невиразнi пiдозри. Дверi вiдчинилися, жiнки зайшли досередини. Замiсть того, щоб пiдвести Мiльдрiд до нареченого чи щось сказати обом чоловiкам, вона знову схопила доньку в обiйми й гаряче прошепотiла: «Хай Господь винагородить тебе i благословить!» Згодом усi четверо сидiли в бабусинiй хатинi. Стара тiшилася. Вiд молодих служниць вона давно знала, хто такий Ганс Гауген, i вiрила, що поеднання Ганса з Мiльдрiд принесе душевний мир та спокiй у життя ii сина й невiстки. Стара веселунка навiть не приховувала, як подобаеться iй обранець онуки! Вони до вечора просидiли в бабусинiй оселi й закiнчили день молитвою та читанням псалма, який починався словами: «Господь побував у нашiй домiвцi…». Далi я розповiм лише про два днi з життя цих родин, та й то лише про кiлька хвилин. Насамперед – весiлля молодоi пари. Інга, товаришка Мiльдрiд, сама вже замiжня, прийшла наряджати молоду. Дiйство вiдбувалося у коморi. Добули на свiт Божий величезну скриню з родинним весiльним срiблом, розмаiтими прикрасами: короною, паском, намистом, брошками, перснями. Ключ вiд скринi зберiгався у бабусi, вона сама вiдчинила скриню, а Берет була при нiй у ролi ад’ютанта. Мiльдрiд уже стояла у весiльному строi. Бабуся з Берет ще минулого тижня усе почистили й привели до ладу, а тепер урочисто виймали зi скринi важкi осяйнi прикраси. Кожну прикрасу примiряли зокрема. Берет тримала перед нареченою люстро. Облачаючи Мiльдрiд, стара розповiдала, скiльки поколiнь ii роду одягали родинне срiбло на свое весiлля, та найщасливiшою з-помiж усiх була ii мати, Аслауг Гауген. Раптом знадвору долинула мелодiя весiльного маршу. Усi, хто був у коморi, завмерли прислухаючись, а тодi гуртом кинулися до дверей глянути, що ж вiдбуваеться. Виявилося, що то Ендрiд, батько нареченоi, побачивши здаля валку молодого з сестрами та братами, вирiшив зустрiти його родинним весiльним маршем. Вiн попросив музик пiдiграти йому, а сам став перед порогом комори зi срiбним жбаном, по вiнця наповненим пивом. До нього приедналися решта домочадцiв. Ганс та його брати й сестри в’iхали двома пiдводами на подвiр’я i дуже зрадiли тому, як iх зустрiчають. А вже за годину весiльний марш загримiв на повну потугу: з хати парами виходили родичi й гостi, щоб сiдати в брички та пiдводи й iхати до церкви. Першими вийшли молодi, за ними – батьки нареченоi, далi – бабуся з Берет i Гансовi сестри з братами. Зрiдка, але бувае, що все сприяе людинi якоiсь важливоi митi, навiть природа. У день весiлля Мiльдрiд та Ганса яскраво свiтило весняне сонечко. Бiля церкви юрмилося стiльки люду, що навiть старцi не пригадували такого тлуму. Кожен у селi знав iсторiю цiеi родини i як з нею пов’язаний весiльний марш. Урочиста мелодiя гримiла над радiсною громадою, витала над головами щасливих наречених та весiльноi свити. А що думки усiх об’еднувалися в одному ключi, то й священик вибрав для вiнчання вiдповiдний текст, у якому йшлося про те, що дiти е вiнцем нашого життя i сяють нам на славу, винагороджуючи нас за нашi зусилля i за нашу працю. Виходячи з церкви, Ганс зупинився на порозi, щось сказав, але наречена, запаморочена неземним щастям, не почула, що саме, лише здогадалася. Вiн хотiв, щоб вони разом пройшли повз могилу Уле Гаугена, убрану пишними квiтами. Нареченi так повели за собою свиту, аби пройти повз самiсiнький надгробок в узголiв’i могили. Батьки йшли за ними… Іншою важливою подiею, про яку конче мушу оповiсти, були першi вiдвiдини Ендрiдом й Рандi доньчиноi господи в ролi дiдуся й бабусi. Ганс таки наполiг, щоб молода дружина перебралася жити до Гаугена, хоча мусив пообiцяти заопiкуватися Тiнгвольдом, коли батьки Мiльдрiд не зможуть чи не захочуть бiльше дбати про господарку й коли стара бабуся помре. Нас пiд час цих вiдвiдин цiкавить лише одне. Пiсля гарного прийняття i доброго почастунку Рандi сидiла, тримаючи на колiнах свое онучатко й щось йому мугикала. То був весiльний марш! Мiльдрiд ледь не сплеснула руками вiд здивування, але вмить похопилася i притихла. Ганс припрошував тестя перехилити ще чарчину, але той вiдмовився. Усi були враженi й лише перезирнулися мiж собою… notes * Гаугiанцi – прибiчники Г. Н. Гауге (1771–1824), керiвника релiгiйного руху в Норвегii кiнця XVIII – початку XIX ст.