Холоднеча. Старі майстри Томас Бернгард Поліція вилучала його книжки, міністри оголошували його душевнохворим, критики пророкували його творам швидке забуття… Томас Бернгард (1931–1989) – enfant terrible австрійського суспільства другої половини XX століття, «голос правди», «мізантроп», «альпійський Беккет». Він дозволяв собі говорити все, що думав, і так, як вважав за потрібне. «Холоднеча» (1963), перший роман, відразу приніс письменникові визнання. Це багатопланова розповідь про людські страждання, про достоїнство особистості, про тяжке існування людини у просторі, де панує холод самотності та відчуженості. Прозова комедія «Старі майстри» (1985) «розважає» читача дошкульною критикою держави, її інституцій, а також доскіпливим перечитуванням канону, на якому побудовано західну культурно-освітню традицію. Мова Бернгарда близька до музикальних структур, а твори читаються на одному подиху, ще нікого не залишивши байдужим. Томас Бернгард Холоднеча, Старі майстри Передмова Пророк із талантом коміка Бернгардові виповнилося тридцять шість, коли 1967 року з'явилася перша збірка його оповідань. До книжки з непретензійною назвою «Проза» ввійшло сім творів, поміж них шедевр короткої прози письменника – оповідання «Шапка». Широка палітра і престижність часописів, у яких публікувалася більшість цих текстів перед тим, як побачили світ окремим виданням, свідчать про зацікавлення творчістю цього автора, що не згасає досі. Не забарилися й відгуки. Як скромно зазначав у розмові з журналісткою Крістою Фляйшманн сам винуватець: «На брак газетного простору нарікати не доводиться». Позаду були навчання в «Моцартеумі», журналістська діяльність (1952–1955) у зальцбурзькій «Демократичній газеті» («Demokratisches Volksblatt») й інших періодичних виданнях, в яких Бернгард публікував судові репортажі, подорожні нотатки, рецензії на книжки, вистави, фільми. Протягом 1957–1959 років побачили світ чотири поетичні збірки письменника, роман «Холоднеча», перший і поряд з автобіографічною пенталогією та «комедією» «Старі майстри» найбільш поціновуваний твір письменника, та оповідання «Амрас» – твори про «тотальну безвихідь буття» (Ґ. Блеккер). На час появи «Прози» Томас Бернгард устиг стати лауреатом двох літературних премій. Того самого року, що й оповідання, з'явився роман «Божевілля», який, на думку критиків, виявився слабшим за попередню «Холоднечу», що її український читач уперше отримує в перекладі рідною мовою. Наступного року в Лінці відбулася прем'єра балету «Амрас» (лібрето написав Ганс Рохельт, а музику – Антон Веберн). Бернгардове шукання себе, що невіддільне від творчих пошуків, можливо, не таке розмаїте, як в інших австрійських і німецьких письменників. Короткочасна задіяність помічником садівника і так само короткочасна спроба себе в купецькому ремеслі – два окремішні епізоди ранньої біографії поета, в яких, одначе, буде продовження, на перший погляд цілком, а назагал не таке вже і несподіване. Проте найпалкіше Бернгард шукав себе в мистецтві: актор, співак, журналіст, поет, драматург, прозаїк. Попереду були романи, включно з автобіографічною пенталогією, дюжина театральних п'єс, театральні прем'єри, нові вшанування, які Бернгард використовував, щоби безкомпромісним чином демаскувати політичний та літературний бомонд, узвичаєності, облуду й лукавство; скандали, викликані його заявами і художніми текстами, що потрясали повоєнне австрійське суспільство до самих основ; кінець кінцем, арешт книжки. «Проза» побудована за характерним для Бернгарда принципом, коли наратор, ведучи оповідь, зазвичай переповідає слова одного чи кількох інших оповідачів. Скільки б фігур не з'являлося, скільки б діалогів не велося, усі вони проходять через наративне сито одного-єдиного протагоніста. В цій тотальності, як і належить згідно з діалектикою життя, закладена її ж, тотальності, руйнація. Бо врешті-решт оповідач – це тільки рупор інших героїв і, безперечно, самого письменника. Розчинення – основна тема, страх розчинення – лейтмотив Бернгардової творчості. Залагодити конфлікт між внутрішнім і зовнішнім світами означає нав'язати розмову, а якраз на це Бернгардові герої нездатні. Обранці самотини, вони жахаються спокою, аби через хвилю стрімголов тікати від товариства, громади, соціуму. «Найчіткіше самобутність і якість Бернгардового оповідного мистецтва видно на прикладі «Шапки», яку я без зволікань назвав би шедевром сучасної німецької прози», – відгукувався невдовзі після появи книжки німецький критик Марсель Райх-Раніцкі. Перед нами розгортається небуденна історія. Оповідач, утомлений «численними інститутами Центральної Європи, що спеціалізуються на хворих людських головах», оселяється на певний час у будинку свого брата, дослідника мутацій, який вирушив у лекційне турне університетами Північної Америки, про що наукові вісники цілої Європи повідомляють з «майже застрашливим ентузіазмом». Будинок, що його брат оповідача успадкував від нещодавно померлої дружини (історії з нерухомістю – ще одна прикметна риса творів письменника), став єдиним пристанком непевної екзистенції оповідача. «Шапка» – оповідання одного героя. Постать брата – опора, на якій тримається конструкція тексту. Не можна не помітити іронії в назві професії і в називанні діяльності інститутів, від яких так утомився протагоніст. Досить було оповідачеві перебратися до братового будинку в усамітненні мальовничої місцевості, як він ожив: «…будинок був для мене такою новацією, що я віджив; моє тіло повернулося до життя, мій мозок знову спромігся на вже забуту, для здорової людини либонь сміховинну, проте для мене, хворого, далебі втішну акробатику». Герой втомлюється тоді, коли світ вислизає з тотальності його умоглядного контролю, і відновлює спокій, коли «світ знову вдається уявити звичкою». Надто прозорий, бо натяк на Артура Шопенгауера, який у творчості Бернгарда посідає не останнє місце. Для відновлення світу як картини у власній уяві герої Бернгарда вдаються до членування, виокремлення часток з великих субстанцій. Хтось назве це шляхетно аналізом, хтось – дріб'язковістю. У Бернгарда – це спосіб оповіді і єдина можливість існування його героїв, ба навіть виправдання їхньої екзистенції: divido, ergo sum як звідна формула «cogito, ergo sum» і «divide et impera». А назагал – криза оповідальності, наративу як мовленнєвого вияву кризи універсальної картини світу, що розпадається в безперервному процесі партикуляризації. Попередники і сучасники Бернгарда шукали вихід у ненаративних мовленнєвих техніках, Бернгард рухався в протилежному від оповідної традиції напрямку, створивши антинаратив. Природне і неприродне – одна з улюблених Бернгардових антиномій. «Упродовж тривалого часу сновигав я так межи щастям (родинним!) і лихом (державним!), межи природою і неприродністю, ціле моє дитинство зводилося до такого ходіння туди-сюди. На такому снуванні я і зростав. Одначе в цій диявольській грі гору взяла не природа, а неприродність, школа попідруч із державою, а не рідне обійстя»,[1 - Томас Бернгард. Старі майстри. Елізабет II. – Івано-Франківськ, 1999. – С 34.] – звіряється протагоніст «комедії» «Старі майстри», підважуючи окцидентальну мистецьку традицію. Антиномійність – принцип існування світу, в якому оселені Бернгардові герої. Вже самі назви творів промовляють за себе: «Чи це комедія? Чи це трагедія?», «Ймовірне, неймовірне» (саме таку назву мала на початку збірка понад сотню прозових нарисів Томаса Бернгарда «Імітатор голосів»), «Комедія» як підзаголовок роману «Старі майстри» і «Катма комедії» як підзаголовок п'єси «Елізабет II», і таких референцій можна знайти значно більше. Вигадливий стиліст Бернгард уміє втягти в антиномійність явища різної вагової категорії або реалії, які б нам ніколи не спало на думку протиставляти. В оповіданні «Шапка» – це три напрями, між якими вибирає протагоніст. Ілюзіоніст Томас Бернгард створює видимість альтернативи, хоча насправді її немає. Можливість повернутися до свого природного стану не дає протагоністові ні сподіваного спокою, ні інтелектуальної наснаги. Мозок відмовляється підкорятися волі, а з настанням темряви запопадає страх. Яуреґґ, Венґ, Хур, Паршален, Бурґау, але також Зальцбург та Інсбрук – усі ці міста та містечка, більшість яких невтаємниченому читачеві мало що скажуть, – топоси безнадії. Передусім крихітні містечка навіюють на героїв нестерпну скруху. Містечкові історії Бернгарда – оповіді про безвихідь. Завершуються вони якщо не божевіллям, самогубством чи вбивством, то бодай поглибленням екзистенційної кризи. Страхи, що терзають героя, підводять його до порога, за яким провалля. Проте перейматися цим варто лише до певної міри, інакше ми не помітимо іронії, схованої в божевільницькій «кармі»: висококваліфіковані лікарі, за власним висловом оповідача, напророкували йому близьке божевілля: «…тепер ось уже три роки чекаю, коли збожеволію, але збожеволіти все ще не збожеволів». По суті, оповідаються дві історії: про перебування в братовому будинку на березі озера Атерзее і про шапку. Перша – історія душевного і духовного стану оповідача, друга – його невдалих взаємин із зовнішнім світом. Змінивши маршрут, оповідач знаходить на шляху загублену кимось шапку, яку відразу приміряє собі на голову. Повернувшись додому, він хоче її заховати – у кімнаті, у коридорі, взагалі будь-де, але ніде немає їй місця, аж зрештою він знову нап'ялює її собі на чуприну. Після тривалих вагань і зведених до рангу філософії роздумів сумлінний оповідач вирушає на пошуки власника, а читачі – до суті історії: куди бідолаха не потикається, скрізь його вважають якщо не диваком, то пройдисвітом і затраскують перед самим носом двері. Ця історія нагадує сумнувату казку. Шапка – метафора нездоланності людської самотності загалом і самотності митця в суспільстві. Митець розіп'ятий між власним покликанням, своєю інакшістю і підсвідомим бажанням бути таким, як усі: «Вкотре, хоч вельми спритно, проте з жахом віддавшись на поталу хворобі і хворобливості, я думав, що його робити з собою, і я сів і взявся писати. Пишучи, я весь час думав: ось закінчу писання і зготую їсти, щось трохи попоїсти, думав я, нарешті знову щось тепле, і позаяк мені під час писання стало нестерпно холодно, я вдяг шапку. Всі вони мають такі шапки, думав я, продовжуючи писати, писати, писати…». Бернгардові твори – варіації на задану тему, що неодмінно та сама, і навіть її розгортання, її тон і стилістика вкрай подібні. Здається, що можна замінити пасажі одного тексту пасажами з іншого, і заміни ми не помітимо. Це поширюється не тільки на прозу і п'єси Томаса Бернгарда, а й на його інтерв'ю, в яких він часто-густо викладає саме ті погляди і саме так, як у своїх творах. Це означає, що письменник Томас Бернгард солідарний зі своїми персонажами, як, утім, вони зі своїм автором. Марсель Райх-Раніцкі пише про «мало не абсолютну замінність»: «Хай він у своєму епічному універсумі виводить молодих чи літніх людей, князя чи студента, маляра чи правника – усі вони висловлюють схожі, якщо не однакові, погляди. Вони Бернгардові рупори, що легко довести, адже саме ці погляди подибуємо в його публіцистичних та есеїстичних працях».[2 - Marcel Reich-Ranicki M. Thomas Bernhard. Aufsätze und Reden… S. 28–29.] Водночас творчість Бернгарда – аж ніяк не тупцювання на місці, а творча еволюція. У пізніх творах розгортання знайомої нам теми людської самотності й екзистенційної поразки рафіноване в своїй досконалості: «Світ, про який розповідають його романи й повісті, стає дедалі складнішим, набуває багатоступеневості та безособовості».[3 - Затонський Д. Томас Бернгард. У: Феномен австрійської літератури. Вікно в світ. Вип. 1. – Київ, 1998. – С. 180.] Хворобливість – не тимчасове явище, а визначальна риса, характеристика душевного стану протагоністів. Усіх їх об'єднує недовіра до людей, жодний з них не мав друга, зате за кожним стоїть темне дитинство. Всіх їх мучить безсоння і візії самогубства. Всі вони прагнуть розмови і від неї сахаються, балансуючи між бажанням і неможливістю. Твори Томаса Бернгарда відкривають порожнечу змісту – людської екзистенції взагалі і її соціального виміру зокрема. Австрійський національний письменник (Heimatdichter), шаленець від літератури, похмурий поет і гіркий пророк, невтомний оспівувач недуги і розкладу, занепаду і загибелі, майстер на манівцях, поет смерті, програмний аутсайдер, невиліковний жахітник, неприторенець, упертий самітник, веселий трагік, макабричний гуморист, усміхнений бунтівник, вовк-одинак, консервативний анархіст, харизматик, майстер перебільшення, фанатик істини, націонал-нігіліст, автор для германістів – це лише частина характеристик, отриманих Бернгардом, який разом з Петером Гандке й Інґеборґ Бахманн належить до найвідоміших австрійських письменників середини та другої половини XX ст. Згідно з Ренатою Гьорлецедер, Фрітцом Мюльбеком та Андреасом Новаком, тільки своя, «домашня» преса присвятила письменникові 2257 публікацій за період від 1963 по серпень 1992 року, тоді як німецькомовні ЗМІ загалом – 7882 публікації (рецензії, критика на вистави, анонси, інтерв'ю тощо). Пік медійної уваги до Бернгарда припадає на 1988–1990 роки, в час напередодні і після появи останньої, найконтроверсійнішої п'єси «Площа героїв», прем'єра якої відбулася за лічені місяці до смерті письменника. Ці самі емпіричні студії показують, що в серпні-грудні 1988 року тільки в бульварній «Neue Kronen Zeitung» з'явилося понад двадцять п'ять публікацій у зв'язку з «Площею героїв». Найчастіше, однак, згадує Бернгарда реномований, ліберально-консервативний щоденник «Die Presse». Луїджі Реїтані повідомляє про сум'яття, яке викликала поява італійського Бернгарда в шістдесятих-сімдесятих роках, зруйнувавши кліше «новореалістичних» італійських аспірацій щодо німецькомовних літератур, що виникли під впливом рецепції Гайнріха Бьолля, Ґюнтера Ґрасса і Мартіна Вальзера.[4 - Luigi Reitani. Wenn die Metaphysik zur Politik wird. Zur Bernhard-Rezeption in Italien, in: Wolfram Bayer… S. 303.] Намагання вбудувати тексти Бернгарда в чинні дискурси започаткували традицію блукання манівцями хибного сприйняття. Якщо в Італії Бернгарда поквапилися зарахувати до неоавангарду, то в Іспанії його досі вважають реалістом. Один з найавторитетніших дослідників творчості Бернгарда австрійський літературознавець і багаторічний директор Літературного архіву при Національній бібліотеці у Відні Венделін Шмідт-Денґлер (1942–2008) пише про неможливість осягнення письменника звичними літературознавчими мірками.[5 - Wendelin Schmidt-Dengler. Die Tragödien sind die Komödien oder Die Unbelangbarkeit Thomas Bernhards durch die Literaturwissenschaft, in: Wolfram Bayer… S. 15.] Народився майбутній письменник 9 лютого 1931 року в голландському містечку Геерлен, куди його мати втекла від лихої слави покритки – консервативно-рустикальна атмосфера її австрійської батьківщини суттєво відрізнялася від ліберальніших Нідерландів. Батька, теслю Алоїса Цуккерштеттера, який утікатиме від батьківства, а згодом накладе на себе руки, Бернгард побачить дорослим на фотографії – його приголомшить разюча подібність. Дитинство маленький Томас Ніклас проведе навперемінно в Австрії та Баварії, у домівці діда по маминій лінії, «селянського письменника» Йоганнеса Фроймбіхлера, прив'язаність до якого пронесе крізь життя і віддзеркалюватиме у творах. Доведеться йому, одначе, сьорбнути лиха в націонал-соціалістичному, відтак католицькому інтернаті, де через ніч зміняться символи, але незмінним залишиться ненависний дух поневолення. У дитинстві та юності – джерела Бернгардової одночасної радикальності та неоднозначності, що запобігатиме надмірному вшануванню, перетворенню фрагмента мовлення на абсолютну істину. Істина, за Бернгардом, ситуативна, завжди конкретна й індивідуальна, істина приватна і тільки в своїй приватності може претендувати на несхибність. Істина істинна тільки в цьому контексті, у цих обставинах, у цей момент мовлення. Автор уникає питання межі між істиною приватною й істиною приватизованою. Якщо молодший сучасник Бернгарда Петер Гандке деконструює, відтак, вибравши зі зламів «нектар поетичності», конструює, то Бернгард – деструктивіст, а його мовлення – деструктивне мовлення, що або повністю затягує у свій вир, або викликає несприйняття, бажання відкинути. В цьому й полягає «феномен Бернгарда», а не в багатоповерхових реченнях, побудованих, наче музичний лад, на повторюваності і варіативності. Розв'язки конфлікту приватності і тотальності Бернгард шукає у тотальній приватності – винаході, який веде протагоністів у нікуди, а самого письменника – до суперечливої, але безумовної слави з такими зрілими текстами, як п'єси «Іммануїл Кант», «Перед відставкою», «Площа героїв» чи «романи» «Вигасання» і «Старі майстри». Разом з тим, «на початку творчості Бернгард відзначався винятковою, мало не нечуваною оригінальністю».[6 - Dimitri Zatonsky. Der sowjetische Bernhard oder die Macht der Tradition. Zur Rezeption in Rußland und in der Ukraine, in: Wolfram Bayer… S. 466–467.] Віршів це анітрохи не стосується, проте стосується Бернгардової художньої прози, насамперед роману «Холоднеча» («Frost»), написаного 1962 р. і виданого 1963 р. Таку саму назву має збірка віршів, відхилена 1961 р. зальцбурзьким видавництвом Отто Мюллера («Otto Müller Verlag»). Через рік після появи роману «Холоднеча» з'явилося оповідання «Амрас» («Amras»), flKe Бернгард ціле життя вважав найкращою своєю книжкою.[7 - Hans Holier. Thomas Bernhard, Reinbek bei Hamburg. – 1993. – S. 147.] На маргінесах творчого доробку перебувають дванадцять оповідань, що припадають на шістдесяті роки і належать, на противагу більшим за обсягом «Амрас», «Так», «Унґенах», «Ходіння», «Вздовж берега», до коротких оповідань (німецька традиція не має відповідника терміна «повість»), Є в Бернгарда і зразки щонайкоротшої прози, а саме збірка «Імітатор голосів». Оповідання «Мідленд у Стільфсі» вперше було надруковане 1969 р. – у німецькому літературному часописі «Akzente» і в зальцбурзькому збірнику «Просто жах. Моторошні оповідки» («Der gewöhnliche Schrecken. Horrorgeschichten»), що його уклав Петер Гандке. Воно дало назву книжці оповідань Томаса Бернгарда, яка з'явилася 1971 р. і до якої ввійшли також тексти «Дощовик» і «На Ортлері». Оповідання «Там, де закінчуються дерева» виникло 1967 р. і публікувалося в альманасі «Jahresring» за 1967/68 р. Воно розповідає про неможливість любові в рамкових умовах достовірного повідомлення. Схожі розмови, що не відбулися, маємо і в інших трьох оповіданнях письменника. Оповідання «Мідленд у Стільфсі» розгортає ще одну картинку життя австрійської провінції, якій так багато уваги приділяє повоєнна австрійська література: помисли, що кружляють довкола вбивства, самогубства, бажання пустити півня. Це вже навіть не межові ситуації, а дійсність поза межею, нормою, нормальністю. Містечко Стільфс – синонім Мюльбаха з оповідання «Там, де закінчуються дерева». В оповіданні «Дощовик» адвокат зовсім не переймається історією клієнта, з яким він, виявляється, двадцять років жив поруч, ходив однією вулицею, не завважуючи. Якийсь плащ-дощовик цікавить його більше, ніж людина. В оповіданні «На Ортлері» протагоністи прокладають нелегкий шлях до покинутої альпійської хатини батьків, де знаходять лише купу розкиданого каміння. В усіх цих гірських топосах безнадії розгортається одна історія – про неможливість міжлюдських взаємин, спілкування, причетності. З іншого, ніж французький екзистенціаліст Альбер Камю, боку Бернгард підбирається до болючих питань – байдужості, розриву між традиціями, поколіннями і в межах одного покоління, про абсурдність спроб осягнути життя «науковим методом», де панує механістично-фактологічний підхід, за яким ховаються людські трагедії, сімейні драми, зруйновані родинні гнізда, неподолане минуле, самотність і безнадія. В контексті Бернгардової «великої прози» оповідання шістдесятих років виглядають наче маленькі репетиції письма і тем. Коли 1975 року побачила світ перша частина автобіографічного п'ятикнижжя «Причина. Натяк» («Die Ursache. Eine Andeutung»), її автор, австрійський письменник Томас Бернгард уже встиг зажити скандальної слави. Його присутність у літературному процесі і в розмові про літературу, цій найхарактернішій експліцитній формі літературного процесу, похідний характер якої аж ніяк не означає її другорядності, маркована 1963 p., коли з'явився перший роман письменника «Холоднеча» («Frost»), Твір одразу помітила і відзначила критика, а через два роки Бернгард отримав за нього літературну премію міста Бремен. Назва роману, запозичена з так і не опублікованої свого часу книжки віршів Бернгарда, стане ключовим словом, яке уповні характеризуватиме атмосферу творчості і життя письменника і, відповідно, створить формат для літературознавчого дискурсу про неї і про нього. Роман став глибокою цезурою. Відтоді «холоднеча» – визначальний «атмосферний» стан текстів Бернгарда. Оповідання, романи чи п'єси – всюди неподільно панує епоха холоду: комунікативного (холоду міжлюдських взаємин, взаємин людини з природою, людини з «гумусом культури»), ментального (засобами художнього мовлення Бернгард полемізує з філософією Канта критичного періоду, тоді як зіставний аналіз його драми «Іммануїл Кант» переконливо доводить, що Бернгард, напрочуд добре орієнтуючись у філософській системі Канта, надавав перевагу його працям докритичного періоду. Не дивно, що діалог – лише фіговий листок, технічний засіб вуалювання насправді монологічного і навіть мономанічного мовлення протагоністів. На час появи «Причини» доробок Бернгарда налічує серію журналістських репортажів, кілька збірок віршів, романи, томики прози, п'єси, лібрето і кіносценарії. Його вшановано високими літературними преміями, за сценаріями зроблені фільми, а п'єси з успіхом ідуть на сценах німецькомовних театрів. Бернгардові 44 роки, позаду два десятиріччя літературної творчості і дванадцять років присутності в літературному процесі. Посередині цієї «присутності» письменник раптом навпростець звертається до свого дитинства та юності. Йому видається замало автобіографічних ремінісценцій у власних художніх творах, і він перетворює частину свого минулого на художній твір. П'ятикнижжя з'явилося впродовж 1975–1982 років. Зосередившись на автобіографії, Бернгард у ці роки пише й інші твори, хоча, поглянувши на його творчість, зокрема на хронологію і кількісні показники, стає зрозуміло, що в зазначений час саме автобіографія була головним завданням письменника. Книги поставали в такій послідовності: спершу «Причина. Натяк» (1975), потім «Льох. Вислизання» («Der Keller. Eine Entziehung», 1976), «Дихання. Рішення» («Der Atem. Eine Entscheidung», 1978), «Холод. Ізоляція» («Die Kälte. Eine Isolation», 1981), «Дітвак» («Ein Kind», 1982). Хронологія появи, за одним-єдиним винятком, відповідає перебігу змальованих подій. Перший том оповідає про вік від тринадцяти до п'ятнадцяти років, другий – від п'ятнадцяти до сімнадцяти, третій виводить протагоніста вісімнадцятирічним, четвертий – дев'ятнадцятирічним. Том, який написано насамкінець, змальовує вік від восьми до тринадцяти років і мав би відкривати пенталогію, а він її завершує. Зі скрути, що виникає в мить перетворення матерії життя в матерію літератури, виростає концептуальна настанова: те, про що, здавалося б, можна було оповісти без розривів, бодай без тих, яких годі уникнути, бо так улаштована пам'ять, Бернгард свідомо розриває, наче прагне віддзеркалити, як функціонує пригадування, на рівні композиції всього п'ятикнижжя. Поряд із цим, таке розташування частин має ще один вимір: те, що промовляє якнайбезпосередніше, найважче опрацювати, але воно найважливіше. Мовляв, ось вона, прелюдія до всього, про що я вам (і собі) розповів. Бернгард шукає такого письма, яке б повноцінно відображало специфіку спогадування. Пенталогія – блискучий приклад уміння обходитися з субстанцією пам'яті, розв'язувати таку пікантну для мемуаристики дилему правди і вигадки, яка свого часу неабияк хвилювала метра німецького письменства Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, «старого майстра», про якого згадує й Бернгард. Порівняння з іншими текстами (техніка письма, художні засоби, мовленнєві структури) дозволяє схарактеризувати пенталогію як нефікційний автобіографічний роман. Бернгард неодноразово наголошує на фрагментарному характері. Імпліцитно це виявляється в структурі кожної книжки і, про що вже мовилося, пенталогії загалом, експліцитно – у висловлюваннях, вплетених у канву оповіді. В третій за часом виникнення книжці пенталогії «Дихання. Рішення» Бернгард пише в характерному для його текстотворення й вочевидь запозиченому з музики та католицької літургії стилі варіативного повтору: «Тут повідомлені уламки, з яких, варто читачеві запрагнути, можна завиграшки скласти цілість. Не більше. Уламки мого дитинства та юності, не більше». «Завиграшки скласти цілість» означає скласти не лише з фрагментів, а й з прогалин, порожніх місць між вербалізованими фрагментами, з напрочуд красномовних недомов і замовчувань. Написане Бернгард називає нотатками: «…ці нотатки слід занотувати зараз, не пізніше, а саме цієї миті, коли я маю можливість безперешкодно перенестися в стан дитинства та юності, передусім навчання в Зальцбурзі, з усією необхідною для такого розповідання-натякання непідкупністю й одвертою повинністю, сказати цієї миті про те, що слід, сказати натяками, мушу використати цю можливість, аби допомогти тодішній правді, дійсності і фактажності спромогтися на слово, бодай у натяках, бо дуже вже легко улягти спокусі огарнювання і неприпущенного послаблювання…» (Т. Бернгард. «Причина»). Вже в цій цитаті маємо дилему компромісу і безкомпромісності. Компроміс випливає з визнання неможливості реанімувати в мові один до одного те, що було колись у житті, безкомпромісність стосується відмови «фотографа» від ретушування «портрета минулого». Щоб не програти пам'яті в боротьбі проти огарнювання минулого, до чого пам'ять людини явно схильна, Бернгард пропонує техніку письма натяками, якнайбільше суголосну фрагментаризованому наративу, який єдиний відповідає особливостям функціонування пам'яті. Щоб наголосити на ній, письменник виводить її в підзаголовок книжки «Причина. Натяк», першої частини пенталогії. Так само, як важливо було з'ясувати, чому «Дітвак» написано після всіх інших автобіографічних книжок, важливо підкреслити, що «Причина. Натяк» – частина пенталогії, яку було написано й опубліковано першою. Це означає, що Бернгард уже на початку праці над автобіографічним п'ятикнижжям чітко задекларував і свій намір, і техніку письма, а також пояснив, чому мовитиме натяками, а наратив матиме фрагментарний характер: «Напруга між «причиною» і «натяком», між неодмінною претензією на істину й одночасним розумінням неуникності фрагментарного характеру цілого задуму від самого початку вирізняє автобіографію Бернгарда».[8 - Martin Huber. Möglichkeitsfetzen von Erinnerung. Zur Rezeption von Thomas Bernhards autobiographischer Pentalogie, in: Bayer, Wolfram (Hg.). Kontinent Bernhard. Zur Thomas-Bernhard-Rezeption in Europa, Wien: Böhlau, 1995. – S. 51.] Мовлення натяками Бернгард випрацював спеціально для пенталоги. В інших творах використані інші техніки, які відомий віденський германіст, «міністр закордонних справ» австрійської літератури у час, коли двох її представників було вшановано найпочеснішою відзнакою за художні досягнення – Нобелівською премією (Еліаса Канетті – 1981 року, Ельфріде Єлінек – 2004 року), Венделін Шмідт-Денґлер звів до парадоксального спільного знаменника: «…автентичне дезавуюється через завуальовування».[9 - Wendelin Schmidt-D engler. Verschleierte Authentizität. Zu Thomas Bernhards «Der Stimmenimitator», in: Schmidt-Dengler, Wendelin. Der Übertreibungskünstler. Studien zu Thomas Bernhard. Wien, 1986. – S. 60.] Цей знаменник спільний і для пенталогії, хоча варто наголосити, що завуальовування, яке має на увазі дослідник, – цілком інакше, ніж те, що притаманне австрійській, і не лише, пам'яті (огарнювання, витискання і забування неприємного, конфліктного). Воно – спільний знаменник різних технік письма Бернгарда, проте щодо пенталогії доцільніше говорити про «мовлення натяками». Водночас мовлення натяками і дезавуювання через завуальовування – не ноу-хау Бернгарда. Так, сучасник Бернгарда, німецькомовний поет з Буковини Пауль Целян, характеризуючи своє поетичне мовлення, пише в одному з листів про «затінювання змісту заради оголення нюансу істини». Адже поезія Целяна не інше, як його біографія, проте така біографія, в якій завуальовування пішло незрівнянно далі, ніж у пенталогії Бернгарда, і сягнуло такого рівня, що його вірші стали автобіографічними кодами, які без додаткових знань і дару співпереживання годі відчитати. Врешті, мовлення натяками – техніка імпресіоністичного малярства. Суть полягає не в пунктуванні простору, а у віднайденні оптимальної відстані, на якій крапки й мазки фокусуються в об'єкти. Так само функціонує пам'ять, щоправда, навспак. Прокладання дистанції назад (пригадування) являє цілість у множинності фрагментів. «Я можу тільки натякати», – каже оповідач у книжці «Причина. Натяк» і майже дослівно повторює цю думку в інших частинах п'ятикнижжя, так що зголошення до техніки письма стає одним з лейтмотивів наративу. Обрання саме такого способу мовлення (натяками) і саме такого компонування мовлення (фрагментами) прямцем пов'язане з проблемою правди і вигадки, істини й домислу, фікції й факту. Вже per definitionem мемуаристика, навіть така специфічна, вбрана в літературно-художні шати, як у Бернгарда, ставить під сумнів чи принаймні увідноснює цю проблему, яка стала «диктатом Ґете» в літературі – не так через метра німецького письменства, як унаслідок рецепції його «Поезії й правди», «мемуаристики» теж, тільки по-іншому специфічної, як і автобіографічне п'ятикнижжя його «прямого» літературного нащадка Бернгарда. Щоправда, ім'я Ґете зринає в творчості письменника рідко, він сам позиціонує себе радше спадкоємцем Монтеня й Паскаля. Це, до речі, видно і в пенталогії. З одного боку, цитати з Мішеля Монтеня і Блеза Паскаля стають епіграфами окремих книжок (відповідно «Льох» («Усе перебуває в довільному й невпинному русі, без оруди і без мети») і «Дихання» («Позаяк людям не до снаги подолати смерть, злидні, невігластво, вони, аби почуватися щасливими, домовилися про таке не згадувати»)). З іншого – вони важливі постаті в творчості Бернгарда – не того Бернгарда, якому вісім-дев'ятнадцять років, а того дорослого, закостюмованого в оповідача, а воднораз і автора. Бернгард періоду пенталогії – шанувальник західних філософів, критичний поціновувач конструктів «чистого» розуму, який розмірковує, створюючи розмисли-наративи, і якому забезпечена оптимальна температура мислення. Цьому Бернгардові до вподоби рефлексії про світ і людину à la Монтень, Паскаль, Кант, Декарт і трохи соромно за наївність Адальберта Штіфтера, якому Бернгард неабияк зобов'язаний технічно. Уподобання Бернгарда періоду, в який він є протагоністом автобіографічного п'ятикнижжя, – це Верлен, Тракль, Достоєвський («Демони»), Проте вже тоді, в той юний вік, стверджує оповідач пенталогії, «література, крім «Демонів», була не по мені», й уже тоді відбулося перше знайомство з Монтенем, Паскалем і Пеґї, «філософами, які мене супроводжуватимуть згодом і будуть для мене незмінно важливими». Висловлюючись про власну ідентичність, безпосередньо (в інтерв'ю) чи опосередковано (в художніх творах), письменник Томас Бернгард шукатиме самоототожнень не в історії австрійської чи – ширше – окцидентальних літератур, а насамперед в історії західної філософії. Рекурсії у вигляді епіграфів-цитат є складовою частиною фрагментарування. Вводячи їх у текст на правах епіграфів, Бернгард називає їхніх авторів і, називаючи, створює систему стосунків, в яких він почувається затишно і які, складені з іншими фрагментами в оповідь, в'єднують цей фрагментарний автобіографічний наратив у тяглість культури. Для Бернгарда це не жонглювання (хизування), а екзистенційна настанова, обґрунтована самою автобіографічною пенталогією. Порожнеча палати вмирущих (на відміну від палати номер шість, яка фігурує в його текстах, щоправда, називається Steinhof – австрійський топос «душевної недуги»), в якій протагоніст опиняється в мить повноліття, – достатній аргумент для вжиття радикальних заходів з власного порятунку. Глибоко розчарований безпорадністю медицини герой вдається до шокової терапії, яка, не забезпечивши фізичного одужання, продовжила – це ми вже знаємо не з автобіографії, а з біографії письменника – його життя на сорок років і дарувала йому міжнародне визнання. Слушної миті протагоніст (тут усі три «я» знову зливаються докупи) усвідомлює, що існує тільки одна панацея – писання, порятунок – у в'єднаності в мережу культури. Тільки активне перебування в її силовому полі гарантує життя (життя Бернгард виразно відрізняв від животіння). В автобіографічній пенталогїї письменник відтворює шлях до культури і спрагу культури – хай то музика, малярство чи письменство. Мемуарам і автобіографіям притаманний інтерпретативний характер. Їм залежить не на фактах, а на баченні фактів. Автобіографії – самоінтерпретації. «Я», яке оповідає, моделює своє бачення себе самого на певному відтинку минулого часу і маніпулює нашим баченням його на тому самому відтинку часу. Мета такого моделювання спрямована назад, на «я», яке оповідає, а через нього на автора спогадів, своєї біографії. Через маніпулювання нашим баченням «я» на відтинку минулого часу, «я», яке оповідає, кшталтує наше бачення себе сьогоднішнього. Усвідомлюючи, що самоінтерпретація завше викликатиме скепсис, підозру в маніпулюванні читачем, Бернгард убезпечує себе, охоче визнаючи неможливість установлення істини: «Істину, гадається мені, знає лише той, кого вона стосується; варто йому захотіти її повідомити, він автоматично стає брехуном. Будь-яке повідомлення – не що інше, як фальшування і сфальшованість, тобто всі дотеперішні повідомлення – фальшування і сфальшованість. Прагнення істини, як і кожне інше прагнення, – найкоротший шлях до фальшування і сфальшованості реалій» і «Що тут змальовано, це правда й усе-таки не правда, бо не може бути правдою» (Т. Бернгард. «Льох»). Мовлення натяками починає звучати іронічно після ухвали крайового суду Зальцбурга про вилучення певних місць із книжки «Причина. Натяк», а саме з розділу «Дядечко Франц», в якому (дядечкові) себе впізнав один зальцбурзький духівник. Після вилучень воно стає ще більше мовленням натяками і деформує весь розділ книжки, так що багатообіцяюча назва «Дядечко Франц» вводить в оману: від дядечка Франца, власне, майже нічого не залишається, зате атмосфера! Тим дошкульніше окошуються на ньому інвективи проти гімназії, адже промовчане у відповідному контексті б'є болючіше, ніж ословлене. Тож і залишається цей розділ павутиною натяків, в яку впіймалася велика муха причини. Розірваність наративу дозволяє «витягувати» ті чи інші важливі для оповідача місця, що блискуче ілюструють дві легенди: екзистенційна (про велосипедиста) і культурна (про садівника). Фрагментарний характер композиції робить їх автономними і ключовими, а водночас такими, які синкретично вплетені в оповідну канву. Легенда про садівника виявляє разючу непропорційність між змістом і обсягом. Не охоплюючи навіть сторінки, вона має значення, яке годі переоцінити. Завершуючи перший розділ книжки «Причина. Натяк», вона оповідає про те, як протагоніст, після того як наприкінці війни в розбомбованому Зальцбурзі перестав функціонувати інтернат, найнявся помічником на садівничу фірму Шлехта і Вайнінґера. Біограф Бернгарда Ганс Гьоллер спростовує факт, що Бернгард там працював, хоча така фірма й існувала. Тим цікавішою і символічнішою стає легенда. Протагоніст-садівник – метафора, що виконує дві функції: компенсаторну й інтегративну. Компенсаторна функція метафори стає зрозумілою на тлі раніше змальованих подій. «Я», яке мало хіба тільки травматичний досвід, шукає віддушину – втікає в сад власної фантазії. Травмоване «я» дарує собі мить раю в час пекла. Це – «Цілунок» Густава Клімта, щоправда, темно-безоднє і клаптик раю відпорціоновані по-іншому: більше першого й обмаль другого. В наступній після «Причини» частині пенталогії «Льох» у зв'язку з садом болгарина, що його протагоніст щоразу минав, прошкуючи на роботу в продуктову крамницю, читаємо: «Садівник – то було б щось для мене; якби бомби не помотлошили садівництво Шлехта і Вайнінґера, в якому я так багато навчився, днесь я був би, мабуть, садівником» і «Праця садівника – одна з найкращих для голови і для тіла, вона дозволяє якнайприроднішим чином позбутися меланхолії і нудьги, а меланхолія і нудьга – найхарактерніші риси єства людини» (Т. Бернгард. «Льох»). Інтегративна функція стає зрозумілою у зв'язку з метафорою саду в літературі й мистецтві і «літературою саду» – згадаймо бодай того самого Адальберта Штіфтера. Обираючи просторово слушніший відповідник, згадаймо бодай про сад, в якому виростав Тракль, і про сад у творчості поета. Таким чином, як і славетними іменами під епіграфами, оповідач вводить протагоніста (тобто себе самого і, зрештою, Бернгарда) в простір культури. На відміну від абсолютно знехтуваної легенди про садівника, без легенди про велосипедиста не обходиться жодне дослідження пенталогії й автобіографічних мотивів в інших творах письменника, як-от роман «Холоднеча», а також жодна його біографія. Навіть збірники праць про творчість Бернгарда, в яких не йдеться про пенталогію, залюбки беруть на обкладинку світлину з дорослим Бернгардом на велосипеді. Легенда про велосипедиста займає третину першої книжки пенталогії. З погляду оповідженого часу, вона відкриває п'ятикнижжя як таке. Восьмирічний протагоніст, осідлавши без дозволу велосипед свого вітчима і ніколи перед тим не їздивши, вирушає в неблизьку мандрівку до своєї зальцбурзької тітки. Не досягши мети подорожі (обірвався ланцюг, і велосипедист злетів у рівчак), протагоніст досягає іншої мети: утвердження власного «я». Однак парадигматичність цієї легенди полягає не в акті самоствердження, а в її символічному характері. Вона – ніби стисла схема цілого наративу і ключ до образного світу й решти творів письменника. Зрештою, фрагментарність відображає пошматований характер часу, про який оповідь, – часу наприкінці Другої світової війни, який оповідач називає «найтемнішим і з усіх поглядів найстражденнішим». Фрагментарність часу виявлялася не лише в змінах загального плану, а й дуже конкретних, відчутних і дотичних до життя протагоніста. Навіть неперервна картина міста стає раптом уривчастою: самі розриви і вряди-годи моторошні клапті, залишки славетної архітектури: «…в собор улучила так звана повітряна міна, і його баня похрясла в неф; ми саме вчасно прийшли на площу Резиденції: гігантська хмара пилу стояла над жахливо розтельбушеним храмом, і там, де була баня, зяяла глибока діра і вже з рогу вулиць ми бачили великі, почасти брутально здерті розписи на склепінні; осяяні призахідним сонцем, вони стриміли в чисту блакить неба, наче велетенній головній будівлі міського подолу було завдано страхітливої кривавої рани» (Т. Бернгард. «Причина»), Бернгард мовби збирає ці уламки, з черепків спогадів склеює розбитий глек дитинства та юності, до того ж так віртуозно, що ми бачимо його, і сам він тримається як цілість, незважаючи на те, що не всі черепки вкладено. Це наче сумна і комічна гра з читачем: силою уяви «склеїти» в пам'яті, наприклад, панораму міста, в якій більше прогалин, ніж уцілілостей. Хай там як, вони вціліли в пам'яті сучасників Бернгарда, а для юного читача Бернгарда їх тримає матеріалізована колективна пам'ять. Бернгард витримує фрагмент на рівні концепції пенталогії, на рівні будови кожної книжки, на рівні, як бачимо, фрагментарності предметів зображення, а також «натяк» як техніку письма, наративну модальність, виходячи в драматургії з такого способу оповіді в пряму мову. Пізні шістдесяті залишили про себе звістку по обидва боки тодішньої «залізної завіси»: радянські танки на вулицях Праги, яких, усупереч картинкам лубкової пропаганди, ніхто не вітав і не засипав квітами, і французькі студенти в стінах Одеону (Театр де Франс), які на залізній завісі – кожний театр має таку пожежну завісу, що в позавиставний час відділяє сцену від глядацької зали, – пишуть щось на кшталт «Мистецтво – лайно». По один бік – кінець дуже відносної лібералізації, для якої вигадано гарну метафору «відлига», а разом з нею прощавай флірт офіціозу з мистецтвом, по інший – протест проти реставрації, який врешті-решт спромігся створити гідну альтернативу, яку дуже умовно можна назвати другою хвилею європейського авангарду. Поміж ідей, які висував студентський рух, відкидання мистецтва і літератури як однієї з форм мистецтва посідало важливе місце. Інвектива, як було уточнено згодом, стосувалася не мистецтва загалом, а буржуазного, або, щоб уникнути небажаних конотацій, бюргерського, тобто міщанського мистецтва, завше нібито ледачого на творчі пошуки і новаторство (хоча насправді все було навпаки). Позаяк тоді, здається, іншого мистецтва не культивувалося, а появу на вітринах книжок, наприклад, такого представника «групи 47», як Гайнріх Белль, зустрічали з недовірою, то протест молодого покоління поширювався все-таки на мистецтво поготів, тим більше, що найвагоміший закид – то закид мистецтву в неспромозі щось змінити. В найрадикальніших проявах робився висновок про його люксусність і непотрібність. Проте склалося так, що, поряд з незаперечними соціальними досягненнями, іншим найважливішим здобутком протестних шістдесятих стало саме мистецтво і зокрема молода література, епізодично активно підтримана тими чи іншими представниками «групи 47». Важливим аспектом студентського руху був молодіжний театральний рух, який отримав свою німецьку Мекку – театральний фестиваль у місті Ерлянґен. Новий, демократичний театр обстоювали Петер Штайн, Люк Бонді, Кляус Пайманн, у майбутньому – провідні режисери німецькомовних сцен, якнайбезпосередніше причетні до створення нового театрального канону. Такими були стосунки режисера Кляуса Пайманна і письменника Томаса Бернгарда. Квінтесенцією їхньої співпраці – постановки п'єс Бернгарда на сценах німецьких, згодом також австрійських театрів були подіями театрального життя німецькомовного світу – стали з боку Пайманна альбом «Комедія Австрія. Тринадцять років у Бурґтеатрі», а з боку Бернгарда короткі драми «Кляус Пайманн покидає Бохум і вирушає на посаду директора Бурґтеатру у Відень», «Кляус Пайманн купує штани, і ми йдемо їсти» та «Кляус Пайманн і Герман Байль на Зульцвізе», знані як «драмолетки про Кляуса Пайманна». Найбільший і, можливо, найвагоміший спектр молодої німецькомовної літератури склали австрійські автори, зокрема представники міст Відень і Ґрац. Якусь – навіть не німецьку, а тільки німецькомовну – південну провінцію (місто Ґрац, адміністративний центр федерального краю Штирія) починають називати «закутком геніїв». У цьому місті з іще німецькою мовою спілкування, але вже з італійською невимушеністю і запахом dolce vita, діють літературно-мистецькі інституції, новації 50-х – поч. 70-х років: «Forum Stadtpark» («Форум Штадтпарк»), «Grazer Autorenversammlung» (Асоціація письменників Ґраца, що хутко перебереться до столиці), фестиваль авангарду «Steirischer Herbst» («Штирійська осінь») з тепер уже сорокарічною історією, часопис «Manuskripte» («Рукописи»), Всі вони існують досі і – за браком юних талантів – згадують про славне літературне минуле, про те, «Wie die Grazer auszogen, die Literatur zu erobern» («Про ґрацьку авантюру – завоювати літературу»). Переживає бум молодий театр. На хвилі альтернативи двадцятисемирічний письменник-драматург Вольфґанґ Бауер стає поп-зіркою, «magic Wolfi». П'ятдесят німецькомовних театрів поставили його п'єсу «Magic Afternoon» (низка текстів Бауера має англійські назви), яка тематизує проблему творчої поразки і дія якої відбувається в середовищі молодіжної гашишно-ледівської суб(поп)культури. Цілком можливо, що рясні вкраплення англійської і використання діалектів чи соціолектів означали спробу втекти від нормативного мовлення (Bühnendeutsch), яке панувало насамперед на театральних сценах «від Флензбурґа до Больцано». Петер Турріні пише свою першу і найуспішнішу п'єсу «Полювання на щурів», яка існує в двох варіантах: діалектному (1967) і нормативно-німецькому (1971). Провокація полягала не тільки в роздяганні дійових осіб, і навіть не в стрілянні в публіку, ідентифіковану зі щурами, і не в загибелі персонажів, помилково сприйнятих іншими дійовими особами за щурів, а насамперед у послідовній демонстративній відмові від атрибутів суспільства необмеженого споживання – це і є філософія і левова частка дії п'єси. «Агресивна шокова драматургія» Петера Турріні і Вольфґанґа Бауера швидко, однак, перестала цікавити публіку. Інший австрієць, Петер Гандке, дається чути скандальним виступом на прінстонській зустрічі «групи 47» і п'єсою «Облаювання публіки» (1965), зверненою до глядачів. Вона відкриває цикл п'єс для проказування (Sprechstücke). Гандке звертається до глядачів: «Ви мармизи» або «Ви шмаркачі» і т. д., і навіть якщо це не шокувало так, як драматургійні «страшилки» Бауера чи Турріні, то все одно тоді це ще була несподіванка. Згодом Гандке відходить від прямого провокування, надавши перевагу іншим технікам і світоглядним моделям, які назагал можна окреслити поняттям «модерна ізотерика».[10 - Otto F. Riewoldt. Magic Wolfi oder «They never come back». In: Text + Kritik. Wolfgang Bauer. Heft 59, München, 1978. – S. 43.] Конрад Баєр, учасник Віденської групи, до якої входили також Ганс Крістіан Артманн, Ґергард Рюм, Освальд Вінер, а пізніше приєднався Фрідріх Ахляйтнер, створює п'єсу на двох гравців «Боксери» (1971), що базувалася на невідповідності мовленнєвого й акціонального планів. Кричуща розбіжність боксерського поєдинку і виголошуваних реплік, що їх автор запозичив із мовних підручників і формул увічливості, вся гротесковість цього словесно-фізичного дійства мали як показати відчуження між мовцем і мовленим, так і оголити бездумність й псевдокомунікативність розмови, яку взагалі годі такою вважати. Важко визначити, наскільки можна говорити про авторський намір вкотре розкритикувати звичну асиметрію між словом і ділом, а наскільки про гру з елементами абсурду, про конфлікт між стереотипною моделлю соціальної поведінки людини і тим, що вона обходить мовчанкою чи мислить про себе. Молода драматургія прагла спровокувати і приголомшити, порушуючи табу і влаштовуючи скандали. Цій меті підпорядковувалися теми і художні засоби, які вона використовувала. Література збагатилася новою актуальною проблематикою, дискурс розширився завдяки новим середовищам і новій правді мистецької метаморфози, коли йшлося про зображення традиційних суспільних сцен і прошарків. Дає про себе чути новий психологізм письма з одного боку і мовний скепсис та деконструкція мовлення – з іншого. Зрозуміло, що скандал був тоді і є, зрештою, зараз найдієвішим способом входження в літературу, одначе справжнє значення молодого письменства і зокрема драматургії полягало в суттєвому розширенні тематичної, стилістичної і лексичної операбельності літератури. Австрійський письменник Томас Бернгард також привернув увагу скандалом, опублікувавши 1955 року в зальцбурзькому часописі «Die Furche» («Борозна») провокативну рецензію на репертуар зальцбурзького крайового театру «Зальцбург чекає на виставу», в якій звинуватив театр у бракові смаку і поступовому перетворенні на «ярмарок дилетантизму».[11 - Jens Dittmar (Hrsg.). Sehr gescherte Reaktion. Leserbrief-Schlachten um Thomas Bernhard, Wien. – 1993. – S. 11.] Перша п'єса письменника «Свято для Бориса» з'явилася 1970 року в спеціалізованому журналі «Theater heute» («Театр сьогодні») й окремим виданням, проте виникла вона на три роки раніше. Через два роки після опублікування п'єсу, що мала спочатку називатися «Учта», було відзначено премією Франца Ґрільпарцера, яку від 1875 року присуджує Австрійська академія наук за найкращий текст для театру, написаний упродовж останніх трьох років. Перебування осторонь від мистецьких рухів, акцій і літературних угруповань може скласти враження про відірваність Бернгарда від соціального і культурного контексту доби. Насправді тексти Бернгарда виростають із цілком конкретних обставин місця і часу. Подекуди навіть бракує дистанції, покликаної розмежовувати правду життя і її мистецьке тлумачення, Dichtung і Wahrheit. Варто поглянути на число позивачів, які впізнавали себе, і на кількість судових процесів аж до примусового вилучання певних пасажів, як уже згаданого з роману «Причина», першої за часом написання частини автобіографічної пенталогії, після того як зальцбурзький парафіяльний священик Франц Везенауер упізнав себе в одному з героїв (ця метушня так і ввійшла в історію під назвою «Дядечко Франц»[12 - Там само, S. 61–66.]), чи арешт книжки, як це трапилося з романом «Лісорубка», коли приголомшена громадськість поглинала телекадри, на яких представники поліції виносили книжки Томаса Бернгарда з книгарні (афера подружжя Лямперсберґ). Дошкульної критики зазнають також трошки молодші колеги письменника, infantes terribles буремних шістдесятих, зазнають саме тоді, коли, на думку Бернгарда, вони зіслизають в опортунізм. Мова про історію святкування 60-ліття федерального канцлера Австрії Бруно Крайскі. Ще перед тим, як тижневик «Profil» замовив Бернгардові рецензію на ювілейний альбом з текстами Ґергарда Рота і Петера Турріні, письменник пише про «самовдоволеного державного клоуна» – і це не деінде, а в реномованій німецькій газеті «Die Zeit»[13 - Там само, S. 107.] («Час») (звичайно, тут доцільно враховувати також різні політичні уподобання різних медій). Рецензія на альбом, як і кожна інша звістка Томаса Бернгарда про себе, досягла максимального ефекту: коментарі публічних діячів і читацькі листи «за» і «проти» не забарилися. Таким чином, і цей ювілей не обійшовся без посильної участі Бернгарда, а Петерові Турріні, автору колись скандальних п'єс «Полювання на щурів» (1967), «Поросячі баталії» (1971), «Дітогубство» (1972), вкупі з романістом Ґергардом Ротом, апостолом ескапізму, перепало за «опортунізм», «безхарактерність», «слабкодухість». Бернгард, який не проминав жодної нагоди відгукнутися на великі і малі тривоги часу, беззастережно вимагає від колег по перу не піддаватися спокусі сісти в офіційний човен, хай яким би зручним і «своїм» він не здавався. Залишається, звичайно, нез'ясованим чи, можливо, нез'ясовним питання про те, наскільки послідовно сам Бернгард дотримується принципу безкомпромісності мистецтва, який сповідує і якого сподівається від інших. Напівдетективні історії про його «членство в партії», «глибоко схований партійний квиток», а також незліченні відзнаки, зокрема і насамперед від австрійської держави, дають добру поживу для роздумів. Плин часу поступово знімає закорінений у реаліях буднів пласт сприйняття, коли твори письменника ототожнювалися з його життєвою поставою, і дозволяє уважніше зосередитися на написаному, безвідносно до проблеми прототипажності і непорозумінь, пов'язаних з приватною позицією (численні «читацькі листи» в німецькомовну пресу) і скандалами навколо публічних виступів (скажімо, з нагоди вручення Державної премії з літератури, коли письменник, відмовившись від такого поширеного огидного розшаркування, розкритикував ущент премієдавців). Плин часу супроводжується навіть спробами перекваліфікувати листи, виступи, заповіт на артефакти, створюючи – у зв'язку з заповітом – колізію на межі юриспруденції і красного письменства. На відміну від своїх колег, Томас Бернгард виводить на сцену типове великосвітське і великопанське середовище або принаймні середовище з претензією на великосвітськість. Щоправда, змальовує він його в нетиповому ракурсі. Як і колеги-письменники, Бернгард порушує проблему митця і мистецтва. Класичний характер Бернгарда – самітник із виразним мізантропійним центром світоглядного силового поля. Він обдарований критичним вівісекційним розумом: такий собі приватний критик мистецтва і цивілізації, оглядач відділу культури газети «Таймз», автор трактатів про музику і/або театр, актор або літератор, у крайньому разі – кенігсберзький філософ Іммануїл Кант. Він, класичний протагоніст, коливається між «Сорбонною і комедією» (ці слова французького енциклопедиста і письменника Дені Дідро Бернгард узяв епіграфом до п'єси «Сила звички»). Профіль класичного бернгардівського протагоніста виразнішатиме і збагачуватиметься нюансами від прози до прози і від п'єси до п'єси. Говорячи про місце драматургії Бернгарда в його літературній творчості, доведеться затриматися на питанні співвідношення прози і драми. Бернгардова проза тільки почасти виявляє відповідні формальні ознаки. Візьмімо «Старі майстри», «Племінник Вітґенштайна», «Бетон» – моновистави у прозовій обгортці. Успішні інсценізації двох перших творів – пряме підтвердження. Сам Бернгард класифікує «Старі майстри» як комедію, виносячи свою класифікацію в підзаголовок. Навіть якщо Бернгард прагне таким чином релятивувати сказане, це не означає, що «комедія» не має нічого спільного з відповідним жанровим підпорядкуванням. У названих творах письменник не утруднює себе експлікуванням формальної структури театрального тексту з авторськими ремарками. Одночасно не варто ототожнювати прозу і драматургію письменника. Така підміна теж недоречна. Радше можна вести мову про плинність межі між бернгардівським романом і драмою. Романи залишаються романами, їхню легітимацію слід шукати в оповідній формі. Оповідач у першій особі розгортає цілу історію, точніше свою версію (про існування альтернативної версії багатосторінкової безподієвості залишається тільки здогадуватися), і прикладів такої прози досить. Близькість прози і драматургії Томаса Бернгарда зумовлена світоглядною основою. Барокове уявлення про світ як про театр, де точиться безглузде дійство, вписує Бернгарда в австрійську традицію. В багатьох текстах мовиться про театр і театральність. Іноді театральність як світовідчуття і театральність як категорія літератури виявляють таку ізоморфність, що розокремити їх було б украй складно. На потребу при тлумаченні драматургії Томаса Бернгарда розрізняти мотив «театр» у творчості письменника і театральні п'єси звертає увагу Жан-Марі Вінклер. У першій п'єсі Томас Бернгард працює з театральними кліше, що стали такими передусім завдяки театру абсурду. Бернгард використовує інвалідний візок на сцені і рольову гру персонажів. Усі дійові особи, за винятком служниці Йоганни і чотирьох представників обслуги, яких згадано в переліку дійових осіб на початку і в авторській ремарці в кінці п'єси, – інваліди. Суть рольової гри найкраще простежується на прикладі образу Доброї, протагоністки п'єси. Добра – так називається її роль, яку вона взяла на себе на період учти, влаштованої, як видно з назви, для Бориса, інваліда і її (другого) чоловіка. Роль, як знаємо, не обов'язково відповідає характерові. У «Святі для Бориса» роль «Доброї» суперечить її вдачі. Ця суперечність призводить врешті-решт до трагічної кінцівки: Борисової смерті. Використані кліше – технічні прийоми, до яких вдається письменник, щоб сказати про головне: про фатальну неповноцінність духовного і душевного життя, про самотність і непоміченість у спільноті, яку об'єднує не що інше, як метафора-субститут «фізична вада», про те, що кожний перебуває в скруті і зрештою сам на сам із собою, і жодна персоніфікація абсолютного добра, жодна роль не врятує саме тому, що це завжди лише роль, амплуа, від якого можна будь-якої миті відмовитися, в якому почуваєшся зручніше або незатишніше, яке можна виконувати довго і збіса добре, однак воно завжди залишатиметься маскою, а не обличчям. Борис – жертва «доброти». Його дитинячі пручання проти Доброї заздалегідь приречені на поразку. Добра, увійшовши в роль, навіть не зауважує смерті Бориса, для якого і влаштоване свято. Розв'язку варто запам'ятати бодай тому, що це одна з двох можливих розв'язок Бернгардових п'єс: або така, або ніяка. «Ніяку» розв'язку, супроводжувану тотальним виснаженням протагоністів, маємо, наприклад, у п'єсах «Невіглас і божевільний» (вона «ніяка» навіть незважаючи на перекидання келихів і пляшок на столі – завершальний акорд), «Сила звички» (незважаючи на конфлікт між приборкувачем звірів і директором цирку Карібальді, який, очевидно, повторюється щоразу на кожному новому місці), «Удосконалювач світу», цій чудовій субверсивній пародії (в особі удосконалювача світу Бернгард блискуче пародіює своїх власних героїв, особливо митців, приватних філософів, науковців – усіх оцих анахоретів своєї прози), «Тиша над верховинами» (незважаючи на іронічне відлуння завершальних аплодисментів). «Така» розв'язка має два варіанти: 1) смерть протагоніста («природна» смерть Бориса у п'єсі «Свято для Бориса», смерть генерала і «смерть» лісу (ліс – також персонаж!) у п'єсі «Мисливці», смерть комічного актора Мінетті у п'єсі «Мінетті», смерть президента суду і старого нациста Рудольфа Геллера у п'єсі «Перед відставкою»); 2) смерть групи дійових осіб (включно зі статистичними ролями) внаслідок «локального катаклізму», який насправді є не чим іншим, як пародією на «deus ex machina» (обвал балкона із салонним товариством, яке вийшло вітати британську королеву Єлизавету II у п'єсі «Єлизавета II»), У п'єсах з «ніякою» розв'язкою Томас Бернгард фактично заводить протагоністів своєї прози у глухий кут. П'єси увідноснюють прозу, а образи персонажів п'єс – образи фігур прози. У п'єсі «Свято для Бориса» письменник ще не визрів до бурлескно-пародійної «ніякості», яку дозволить собі вже в наступній п'єсі «Невіглас і божевільний», що з'явилася через чотири роки і була створена на замовлення організаторів міжнародного театрального фестивалю. Не завершити п'єсу «Свято для Бориса» означало б також, що рушниця, існування якої ми відчуваємо «спинним мозком» упродовж усього дійства, не вистрілила. Драматург дотримується правил гри, і рушниця вистрілює: НАЙСТАРШИЙ ІНВАЛІД Борисе Інвалід термосить Бориса Всі дивляться на Бориса ЙОГАННА раптом Він мертвий кричить Він мертвий до Доброї Він мертвий Борис мертвий Кінець Бориса – не кінець твору. Справжній кінець п'єси ховається в підсумковій авторській ремарці. Не встигла влягтися луна від пострілу, як Добра, опинившись наодинці з мерцем Борисом, «вибухає жахливущим сміхом». Після цих трьох слів автор ставить останню крапку. Вже у цій першій п'єсі автор працює з повторами, переліченнями і наростаннями, що разом з протиставами зустрічаються також у його прозі. На противагу до прози, ці засоби в драматургії виявляються дієвішими і наочнішими. Форма п'єси дозволяє експлікувати ритміку синтаксичних структур. Вона охоплює і слова дійових осіб, і авторські ремарки, які на сцені, звичайно, зникають. Очевидно, що Бернгард писав свої п'єси одночасно і для театру (окремі створено на замовлення), і для читання. Адже ритмічні повтори авторських ремарок, скажімо, в п'єсі «Іммануїл Кант» прямцем сприяють підсумковому ефекту укомічнення й абсурдизації. Ритмічний період складається із синтагм, увиразнених графічно. Така синтагма може складатися як з речення, часто у формі твердження, безпідставна безапеляційність якого прямує до абсурду, відтак не позбавлена іронії й комічності, так і з однієї непредикативної і нереченнєтвірної лексеми, яка, втім, несе основний наголос: Всі страйкують Нараз усі страйкують Все страйкує Все Ритмічність словесних структур, які створює Томас Бернгард, підпорядкована принципу музикальності. На таких засобах, як повтор і наростання, тримаються шедеври європейської музичної класики. За мовленнєвими структурами дійових осіб проглядається більша близькість письменника до опери, ніж до прози. Адже починав Бернгард-драматург у пору, коли ще писав вірші, з лібрето. Взимку 1957/58 року з'являються «Троянди. П'ять пасажів для балету, голосів і оркестру», а невдовзі «Голови. Лібрето для опери». На музику обидва тексти поклав австрійський композитор Ґергард Лямперсберґ. Прем'єра останньої відбулася 22 липня 1960 року в каринтійському містечку Маріа-Зааль, в камерній атмосфері, з відбірною публікою. Щоправда, на прем'єру власною особою прибув «фантастичний поет на всіх язиках» (Йоахім Рідль) Ганс Крістіан Артманн зі своєю шведською подругою, щойно привезеною зі Скандинавії. Камерність – не лише ознака атмосфери, в якій відбувалася перша прем'єра, а й характеристика п'єс письменника. Більшість п'єс – камерні: як за умовами, так і за характером гри. Шедевром бернгардівської камерності можна вважати п'єсу «Мисливці», про яку письменник Карл Цуккмайєр, який свого часу склав літературну протекцію Бернгардовому дідові Йоганнесові Фроймбіхлеру, а згодом самому Бернгардові, висловлюється так: «Найдужче мене зворушила п'єса «Мисливці», в якій він досягає щільності стріндберґівської камерної гри». Опера, як і театр поготів, не зникають, коли Бернгард після десятирічної перерви, покинувши жанр лібрето, розгортає драматургійну сторінку творчості, а переходить у нову категорію: зберігається її сутність, однак характерні риси надійно завуальовуються. Присутня також оперетковість як спершу модерна, згодом постмодерна мутація барокового світовідчуття. У примітці, що її автор додає до п'єси «Мисливці», читаємо: «Актори, виконавці ролей, одягнені, за винятком генерала в генеральському мундирі і письменника, під мисливців». П'єса складається з трьох частин, остання – «коротка частина». Можна уявити, як тексти п'єс Томаса Бернгарда перетворюються на лібрето (це не буде відступом назад), як якийсь сучасний композитор Лямперсберґ пише музику, як пасажі стають аріями, як арії звучать голосами тенорів, альтів і сопрано, іноді фальцетів, – це було б абсолютною реалізацією того, чого прагнув Бернгард. У своїх белетризованих спогадах швейцарський письменник Франц Бені, порівнюючи Бернгарда з Гемінґвеєм, пише: «Десь три романи Гемінґвеєві не вдалися, але його слід пошанувати за те, що він бодай щось спробував, замість того щоб повторюватися. З цього погляду Томас Бернгард ніколи нічого не пробував, усі свої книжки він писав за схемою, якою володів».[14 - Franz Boni. Route 66. In: manuskripte 155. – Graz, 2002. – S. 58.] Але: «З часом Бернгард послаблює рольові зразки, які в перших його п'єсах ще такі непорушні. На зміну схематичній апології смертельно хворих приходить диференційованіший персонал; зміна коаліцій удинамічнює інтеракції».[15 - Christian Klug. Thomas Bernhards Theaterstücke. – Stuttgart, 1991. – S.11.] Важливий момент драматургії Бернгарда – персонажі відсутності і водночас очікування. Figura absens, або figura sperata, тримає не тільки каркас багатосторінкової вербальної конструкції, а й нас, читачів, адже, зрештою, ми виявляємося такими самими роззявами, як і виведене на кін товариство. Крім фігури британської королеви в п'єсі «Єлизавета II», на яку всі чекають, таким є окреслення айсберга у п'єсі «Іммануїл Кант». Щоб побачити британську королеву, в салоні пана Герренштайна збирається строкате великосвітське товариство. Наприкінці Єлизавета II таки з'являється, проте драматург залишає її поза сценічним простором, куди виводить і саме товариство. Сирени пожежної звістують, що пан Герренштайн позбувся остогидлого товариства якщо не назавжди, то принаймні надовго. Подібно і в п'єсі «Іммануїл Кант». Глядачі разом із пасажирами міжконтинентального лайнера найвищого класу «Преторія» (оце назва!) чекають на силует айсберга, введеного у словесну павутину п'єси згадуванням про «Титанік», і, відтак, на відповідну кінцівку. Проте все завершується набагато бурлескніше: замість заворожливого силуету айсберга на американському березі з'являються постаті санітарів психіатричної клініки. Герої Бернгарда, переважно митці чи бодай наближені до мистецтва критичні уми, не вірять, що мистецтво врятує світ. З їхніх реплік, переважно у формі великих тирад, виростає картина скепсису, починаючи від екзистенційного розчарування, через мовний скепсис й аж до демістифікації мистецтва. Водночас драматургія Бернгарда пропонує ілюзію виходу, сховану в пародії. В драмах Бернгарда виброджує вино нової традиції між австрійською затишністю, що породила феномен Зиґмунда Фройда, а на ідеалізаційному рівні втілилася в образі «Felix Austria», і пошуками театру абсурду – амальгама, покликана гідно витримати нелегку і суперечливу ситуацію постмодерну. Виводячи на кін персонажів, які мають цілком реальних прототипів, Бернгард учить розмежовувати реальну людину з тим чи іншим прізвищем із реального життя і дійову особу п'єси. Бо коли актор Бернгард Мінетті грає актора Мінетті в п'єсі Томаса Бернгарда «Мінетті», то як ніде інде стає відчутною межа між дійсністю і її мистецьким опрацюванням. Коли у зв'язку з постановкою п'єси «Площа героїв» на сцені віденського Бурґтеатру (режисер Кляус Пайманн) спалахнув найгучніший і, здається, останній у житті письменника скандал, ніхто за пристрастями якось не помітив, що на площі Героїв (така справді існує в історичному центрі австрійської столиці), де досі розігрувався один і той самий спектакль під умовною назвою «Маса і влада», раптом запанувала самотність, взята у зашморг примарами нещодавнього минулого. Можливо, це найважливіше послання драматурга Томаса Бернгарда. Стосунки Томаса Бернгарда з театром почалися задовго до того, як він став письменником. Вони відлічуються не спробою стати актором – у 1955–1957 роках Бернгард вивчав акторське ремесло в зальцбурзькому «Моцартеумі», відвідуючи також заняття з музики, режисури і мистецтва декорації. Вони датуються навіть не публікацією дошкульної рецензії в газеті «Die Furche» від 3 грудня 1955 р. з назвою «Зальцбург чекає на виставу», яка поклала початок традиції судових тяганий довкола текстів письменника, а значно раніше, навчанням в інтернаті і слуханням літургії – саме в літургії шукають джерела Бернгардового мономанічного мовлення. Уявімо бароковий Зальцбург і розкішну традицію австрійського театру (Раймунд, Ґрільпарцер, Нестрой, Анценґрубер), в якій полівимірний бароковий театр посів центральне місце, а барокова театральна традиція тягнеться у XX сторіччя, через модерн у постмодерн. На противагу до класицизму, бароко однаково щиро шанувало і «верх», і «низ», даючи зразки несподіваних амальгам. Це все успадкував Бернгард, в якого від комічного до трагічного і навпаки один крок, і крок цей він сміливо робить. Одне з ранніх оповідань Бернгарда називається «Чи це комедія? Чи це трагедія?», і Бернгард у своїй творчості охоче дає відповідь: це і комедія, і трагедія – залежно від ракурсу. Людина Бернгарда – це не homo faber, homo viator чи homo ridens, це людина трагікомічна. Для розуміння творчості письменника, у тому числі для сценічних інтерпретацій його п'єс – це під ставовий момент. Він унеможливлює однозначне тлумачення бернгардівських характерів. Протагоністи Бернгарда викликають сміх і сум'яття, роздратування і розуміння, заперечення і сприйняття. Якщо в трагікомічній суспензії раннього Бернгарда-прозаїка і Бернгарда-драматурга більше трагізму, то згодом Бернгард знаходить ідеальне співвідношення обох складників. Театр присутній у творчості письменника трояко: той, про який говорять (тема); той, який виконується (п'єси), і той, який фікціоналізується (актори-персонажі versus реальні актори). До розмови про театр Бернгард повертається упродовж усієї творчості і використовує різні жанри, в яких себе спробував. Крім рецензій, це theatrum mundi y віршах, а також розмови про театр у прозі і п'єсах. В оповіданні «Чи це комедія? Чи це трагедія?» маємо типове для Бернгарда обігрування альтернатив. Оповідач каже про свій намір піти в театр, тоді як він уже багато тижнів у театр не ходив. Оповідь присвячена з'ясовуванню стосунків оповідача з театром. Поряд з протиставою «оповідач – театр» йдеться про дві інші взаємопов'язані альтернативи: «театр – наука» і «театр – патологія». Ще не встиг оповідач задекларувати свій намір, як відразу з'являється сумнів: можливо, варто відмовитися? Оповідач – медик-науковець, який вирішив написати дослідження про театр. Те, що медик береться за дослідження про театр, не може не викликати відповідних асоціацій. Вісім тижнів оповідач не відвідував театру, добре знаючи, чому: «Я зневажаю театр, я ненавиджу акторів, театр – ница невихованість, невихована ницість». Словесний випад проти театру покликаний відвернути новий похід: «Адже ти добре знаєш, що театр – свинство, казав я собі». Самовідваджування зазнають фіаско, й оповідач, одягнувшись, виходить на вулицю. «Добре пишемо про те, що ненавидимо», – міркує оповідач про своє театрознавче дослідження, йдучи в театр із заздалегідь придбаним квитком у кишені і знаючи, що, написавши дослідження, він його не опублікує, а спалить, не бачачи в ньому жодного сенсу. Робити щось, знаючи, що немає сенсу, – важливий чинник філософії бернгардівських героїв, і це надає його творчості певного екзистенціалістського присмаку. У Бернгарда ми не знайдемо moralité. Моралізує не письменник Томас Бернгард і не життя на сторінках його текстів, як у великих класиків. Моралізуємо ми, читачі текстів і глядачі вистав за текстами Бернгарда, – за умови, звичайно, що ми витримаємо потужний негативний тиск і не кинемо книжки чи не втечемо з вистави, облаявши автора шаленцем. Утім, певний гарт ми вже отримали завдяки Беккетові і Йонеско, а ще раніше завдяки несамовитому Брехтові. Наприкінці твору Бернгард може сказати: «Вистава була жахлива», як це каже Реґер у «Старих майстрах», ми можемо побачити тіло президента на катафалку і почути патетичне оголошення офіцера: «Доступ до тіла відкрито», як у п'єсі «Президент», або почути, як за кулісами обвалюється балкон, не витримавши заможних роззяв, що прийшли подивитися на приїзд британської королеви, що живе досі, тоді як автор давно помер, у п'єсі «Єлизавета II», побачимо статую Свободи, а відтак санітарів і лікарів нью-йоркської божевільні, які зустрічають Канта у п'єсі «Іммануїл Кант», побачимо нікому не потрібного колись славетного актора Мінетті, закоцюблого на лаві в п'єсі «Мінетті», – що б ми не побачили і не почули, ми наприкінці, як і на початку, стоятимемо перед тим самим питанням: «Чи це комедія? Чи це трагедія?» Оповідач оповідання «Чи це комедія? Чи це трагедія?» подає назви розділів свого дослідження: «Актори», «Актори в акторах», «Актори в акторах акторів», «Сценічні ляпсуси» і, нарешті, останній: «Отже, що таке театр?» Як бачимо, оповідач прагне поєднати театральне світовідчуття і театр як феномен культури і як культурну інституцію. З думками про театр оповідач дійшов до парку, де, сівши на лаві, спостерігав, «хто і як іде в театр». З одного боку, оповідача влаштовує не заходити в театр, з іншого боку, дорогий квиток кличе всередину. Оповідач розтирає квиток між великим і вказівним пальцями правої руки – розтирає, як сам каже, театр. Він так і не наважується ввійти туди, де вже, очевидно, почалася вистава; натомість розвертається і йде в протилежному від театру напрямку до центру міста. На шляху з парку оповідач зустрічає чоловіка, який теж колись ходив у театр, а тепер обходиться спогляданням театральної метушні. Одна оповідь переходить в іншу. Оповідь оповідача переходить в оповідь незнайомця, який, властиво, теж оповідач, тільки вже своєї історії. Це улюблена техніка Бернгарда, доведена до досконалості в «Старих майстрах»: є оповідач, який оповідає і переповідає оповіді інших оповідачів. Закінчується оповідання цілком несподіваною протиставою трагедії, яка розігрується в реальному житті, і комедії, яку в цей час ставлять у театрі. Оповідь незнайомця – увертюра до оповіді оповідача. Адже незнайомець теж починав із розчарування і роздратування театром. Відмова від мистецтва веде до трагедії. Невже мистецтво врятує світ? Вибір інший: «злочин» – «театр». Ми мусимо ходити в театр і брати участь у дійстві, яке називаємо мистецтвом, інакше скруха, а за нею інстинкти візьмуть гору. Бернгард – гідний спадкоємець віденського культурного модерну з його прагненням ошляхетнити інстинкти через мистецтво. Мажорною нотою завершується комедія «Старі майстри»: «Вистава була жахлива».[16 - Томас Бернгард. Старі майстри. Комедія // Томас Бернгард. Старі майстри. Комедія. Елізабет II. Катма комедії. – Івано-Франківськ, 1999. – С 141.] У контексті кінцівки твору це негативне оцінкове твердження набуває виразно позитивного забарвлення, а маніфест «відкликання європейської традиції мистецтва» (В. Шмідт-Денґлер) отримує жартівливе звучання. У п'єсі «Мінетті. Портрет митця на старості», чудовій сюжетній антитезі до новели Томаса Манна «Смерть у Венеції», самотній актор Мінетті приїжджає, щоб виконати на запрошення свою коронну роль, яку колись не раз із успіхом виконував. Однак його ніхто не зустрічає, і врешті-решт він помирає на лаві біля готельчика. Сніг вкриває його холонуче тіло. Актор Мінетті приїхав, щоб зіграти останню роль, яку грає кожна людина, – вмирання. На прем'єрі вистави за цією п'єсою актор Бернгард Мінетті грав актора Мінетті, прототипом якого був. Бернгард бавиться в доволі карколомну гру, в якій Мінетті не дорівнює Мінетті, навіть якщо це й був реверанс письменника на адресу улюбленого актора. У коротких драмах, або, як їх називає сам автор, – драмолетках, про Кляуса Пайманна Бернгард пародіює внутрішньотеатральну кухню, привідхиляючи запинало над тим, як робиться театр і чим живуть люди, які його роблять. В одній із цих драмолеток Бернгард виводить на сцену свого двійника, п'єсового персонажа Бернгарда. Має свого протагоніста й Іммануїл Кант із п'єси «Іммануїл Кант», щоправда, не актора, а філософа. Кант їде в Америку прочитати лекцію і вилікуватися від глаукоми: «Я дам Америці розум, Америка дасть мені світло», – каже Кант. Ще Кант каже: «Неможливо говорити про розум / посеред океану».[17 - Томас Бернгард. Іммануїл Кант / Іммануїл Кант та інші п'єси. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 104.] Чому Канта, цього розумника, цей канон і органон європейської філософії, зустрічають працівники нью-йоркської божевільні? Звичайно, тому, що справжній Кант жив не в п'єсовому часі, а на сто п'ятдесят років раніше і ніколи нікуди не вирушав, тим паче в Америку. Але ще й тому, – здається, це найважливіше, – що Кант танцює. П'єса «Іммануїл Кант», створена на замовлення Вюртемберзького державного театру, з'явилася тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого року і стала проміжним підсумком драматургійної діяльності її автора. В той час як міжконтинентальний лайнер найвищого класу «Преторія» з фундатором новоєвропейського критицизму на борту, тричі просурмивши на прощання, покинув порт неіснуючого міста Кенігсберг, вийшов із Ґданської затоки і, розбивши хвилі Балтійського і Північного морів, а також найстійкіший міф про філософа («Кант ніколи не покидав Кенігсберг»), вдало пролавірувавши між Мальмьо і Копенгагеном, Дувром і Кале, проминувши мюзикловий Шербур, опинився у відкритому океані і – вітер вест-норд-вест, повний вперед – був десь уже, можливо, на сорок п'ятому градусі північної широти і тридцять першому градусі західної довготи, п'єсовий корабель письменника Томаса Бернгарда саме перетнув екватор. Між тисяча дев'ятсот шістдесят сьомим і вісімдесят дев'ятим роками австрійський поет, прозаїк і драматург Томас Бернгард написав вісімнадцять п'єс. Поміж них – «Невіглас і божевільний», «Сила звички», «Президент», «Перед відставкою», «Зовнішність оманлива», «Просто складно», «Німецька трапеза». П'єси Томаса Бернгарда не покидають театральних сцен і мають не меншу популярність, ніж його «тотальна» проза. За кількістю інсценізацій п'єси драматурга займають міцне перше місце в німецькомовному світі. Жодного іншого сучасного автора не ставили так багато і так активно. Жодні інші постановки не провокували таких гучних скандалів, як прем'єри Бернгарда. Драматургія Бернгарда – це постійне фронтальне зіштовхування мистецтва і міщанства, п'єси і політики, це неодмінна проблематизація теми «свобода мистецтва», це неодмінне загострення, схоже на загострення латентної хвороби, це радикальний консерватизм – я б сказав навіть аристократизм – приватних обставин і публічних стосунків з одного боку і радикальна ритмізація синтаксичних структур – з іншого. П'єси Бернгарда, недооцінені літературо-і театрознавством, зрештою, як і весь Бернгард, увійшли в канон сучасного австрійського і німецького театру. Чому письменника, якому пророкували літературну смерть, що згідно з одними, оптимістичнішими, прогнозами мала настати через десять років, а згідно з іншими, песимістичнішими, безпосередньо після його фізичного відходу, перекладають різними мовами й прославляють? Чому тексти Бернгарда, до найнезначущіших деталей закорінені в локальних реаліях, видають у Нью-Йорку і Лондоні, Нью-Джерсі й Чикаґо, Парижі й Афінах, Тель-Авіві й Мілані, Токіо й Амстердамі, Осло і Лісабоні, Москві і Белграді, Стокгольмі й Стамбулі, Празі і Будапешті? Чому театри знову і знову пропонують нові сценічні прочитання його творів? Чому виникає установа «Міжнародне товариство Томаса Бернгарда», яка в преамбулі зараховує вірші, оповідання, романи і п'єси свого патрона до найвидатніших письменницьких досягнень XX сторіччя? Чому, врешті, ті, котрі потрапляли в тенета досконалої інвективної стилістики автора, присуджували йому літературні премії і бойкотували, а потім ходили на його п'єси? Чому його тексти вважає своїм культурним надбанням країна, яку він не втомлювався нищівно критикувати, як і всякі вияви підлабузництва, слабохарактерності, аферизму? Чому його вшановує місто, яке він називав жахливим, а його мешканців – найбруднішими в Європі? Чому його охоче ставлять театри республіки, яку він називав суцільною комедією? Ще й усупереч заповіту, де вписано буквально таке: «На весь період чинності авторського права категорично забороняю друкувати, ставити і виголошувати в будь-якій формі мої твори в кордонах Австрійської держави, хай би як ця держава себе називала. Виразно наголошую, що з цією державою не хочу мати нічого спільного і застерігаю проти кожного втручання, а також проти спроб наближення Австрійської держави до моєї особи і моєї праці…» Восени тисяча дев'ятсот вісімдесят восьмого року Відень готувався відсвяткувати ювілей своєї найбільшої неоперної сцени. На замовлення директора Бурґтеатру Кляуса Пайманна драматург Томас Бернгард написав п'єсу «Площа героїв», довкола якої вибухнув останній у житті письменника скандал, втягнувши весь тогочасний австрійський політикум, громаду міста, країни, місцеву і міжнародну пресу. За попередньою згодою, до самого показу зміст п'єси мав залишатися таємницею. Прем'єру планували на чотирнадцяте жовтня. Цього дня рівно сто років тому тодішній цісарсько-королівський Гофбурґтеатр показав свою першу виставу. Проте найпровокативніші пасажі п'єси Томаса Бернгарда, вирвані з контексту, потрапили на сторінки преси раніше, ніж планувалося. Далі – гола хроніка: Червень 1988 – директор віденського Бурґтеатру Кляус Пайманн презентує репертуар нового театрального сезону, в якому прем'єра п'єси Томаса Бернгарда «Площа героїв». 14 вересня – протестуючи проти п'єси, троє акторів покидають театр. Прем'єра переноситься з жовтня на листопад. 19 вересня – преса друкує уривки твору. 7 жовтня – газети повідомляють про скандальну виставу, що готується. 9 жовтня – віце-канцлер республіки і голова Народної партії Алоїс Мок вимагає зняти п'єсу з репертуару: «Якби я був відповідальним міністром, я не допустив би, аби подібне потрапляло в репертуар». 10 жовтня – федеральний президент Курт Вальдгайм: «Ця п'єса – груба образа австрійського народу». Соціал-демократичний бургомістр Відня висловлюється про «параноїдальне самовиставляння людини, яка за ціле життя так і не впоралася з собою», маючи на увазі письменника. Єдиний, хто з-поміж офіціозу має хоробрість заперечити, – тодішній міністр освіти: «Свобода мистецтва – моя найвища заповідь». Реакція Бернгарда: «Так, моя п'єса жахлива. Одначе п'єса, що діється зараз навколо моєї п'єси, не менш жахлива». 11 жовтня – товариство літераторів висловлює солідарність із письменником Томасом Бернгардом і директором театру Кляусом Пайманном. 12 жовтня – голова Партії свободи Йорґ Гайдер закликає прогнати «паразита» Паqманна з Відня, віце-канцлер пропонує розірвати контракт з директором Бурґтеатру. Радниця з питань культури міської управи Відня Урсула Пастерк застерігає, що міжнародна спільнота не зрозуміє заборони п'єси. 13 жовтня – речник з питань культури і голова віденського осередку Народної партії закликає публіку бойкотувати виставу, а міністра освіти – піти у відставку. 14 жовтня – газети повідомляють, що, розлючений нападами на п'єсу, Томас Бернгард загострює окремі місця тексту. 16 жовтня – провідні австрійські літератори розповсюджують заяву про безумовну підтримку письменника Томаса Бернгарда і режисера Кляуса Паqманна. 18 жовтня – газети закликають до демонстрації на тему: «Скільки свободи потрібно мистецтву?». 28 жовтня – журнал «БАСТА» друкує результати опитування громадськості: 60 відсотків громадян вимагають прогнати режисера. У Відні цього ж вимагають 78 відсотків опитаних. 31 жовтня – газети друкують нові результати опитувань: 55 відсотків опитаних віком до 29 років висловлюються за прем'єру, віком понад 50 років – тільки 5 відсотків. П'ятниця, 4 листопада – за чотири години до початку вистави книгарні розпочинають продаж тексту п'єси. Кляус Пайманн ще десять років залишатиметься директором віденського Бурґтеатру. Коли 29 червня 1970 року в Німецькому театрі Гамбурга режисер Пайманн давав прем'єру першої п'єси Томаса Бернгарда «Свято для Бориса», її автора вже знали як цікавого прозаїка і трохи менше як поета і журналіста. Після вдалих оповідних спроб (роман «Холоднеча»), після блискучого оповідання «Шапка», шедевра австрійської повоєнної малої прози, Томас Бернгард нарешті підшукав форму для свого ритмізованого мовлення. Розгорнувши будь-яку п'єсу Бернгарда, ми неодмінно звернемо увагу насамперед на розташування тексту на сторінці. П'єси Бернгарда написані рядками, які дужче нагадують рядки вірша, ніж прози. Почавши писати п'єси, Бернгард не перестав писати прози. Такі значущі романи, як «Бетон», «Старі майстри», «Стирання», і такий скандальний роман, як «Лісорубка», з'явилися вже у вісімдесятих роках. Утім, трохи бажання постмодерної гри і відчуття тексту – і романи Бернгарда можуть перетворитися на п'єсу на максимум кількох акторів, що особливо зручно для сучасної сцени. Недаремно «Старі майстри», хрестоматійний «прозовий» текст письменника, має підзаголовок «Комедія». Недаремно інсценізація цього та інших «прозових» текстів мали успіх, а віденська інсценізація «Старих майстрів», в якій режисер відчув і відобразив спорідненість Томаса Бернгарда з театром абсурду, здобулася особливої уваги. В канон сучасного німецького, а згодом і австрійського театру п'єси Томаса Бернгарда увійшли насамперед завдяки Кляусові Пайманну. Пайманн належав до покоління німців, чиє становлення відбувалося у формі протесту проти реставраційних чеснот ери Конрада Аденауера і філософії німецького економічного дива. Частиною потужного студентського руху, який охопив цілу Західну Німеччину, був студентський театральний рух – рух за новий театр. Саме студентський театральний рух – вважає Пайманн – поклав початок широкому студентському рухові під лівими і ліво-радикальними гаслами. Студентський театральний рух виник у відповідь на той стан, в якому перебувало театральне життя країни, стан, який, за аналогією з тепер уже позаминулим сторіччям, називали бідермаєром. Історичний бідермаєр охоплює добу після наполеонівських війн і до початку революційних рухів в Європі. Бідермаєр утвердився як стиль культури буржуазного побуту, затишку і стабільності, відтак бідермаєром називали споглядальне жанрове малярство, а також літературу, далеку від суспільних тривог і політики, оспівувачку консервативних міщанських вартостей. Отож основні риси бідермаєра: ідилійність, аполітичність, світоглядний мінімалізм, побутовізм, консерватизм. Саме консерватизмові і мінімалізмові офіційного театру опонував молодий театральний рух, об'єднуючи експериментальні, переважно студентські театральні трупи з усіх куточків республіки. (Naturgemäß. Природно. Молодь, якщо вона не розчавлена, – це завжди максималізм. Молодь – це завжди максималізм, доки вона не розчавлена.) Патріс Шеро, майбутній метр європейської режисури, брав у ньому діяльну участь. Студентський театральний рух підтримували Ґюнтер Ґрасс і Ганс Маґнус Енценсберґер, молоді авторитети протестного покоління. Провідною акцією театрального руху став щорічний театральний фестиваль в Ерлянґені, студентському місті на баварському півдні країни, поблизу Нюрнберга, батьківщини іншого Бернгардового героя, ренесансного маляра, графіка, сницара Альбрехта Дюрера, нациста Дюрера, як його називає Томас Бернгард у романі «Старі майстри» (не варто гадати, що ярлики Бернгарда – абсолютний серйоз, але й не варто думати, що вони задля голої розваги). Метром вважали Бертольта Брехта, який, повернувшись зі Сполучених Штатів і не прижившись в Австрії, осів у Берліні, зрозуміло, в його східному секторі, як евфемістично називали радянську зону окупації. Одного прекрасного ранку Брехт зі своїм дітищем, театром «Берлінер Ансамбль» (через не цілих півсторіччя керівником цього театру після завершення свого вісімнадцятирічного перебування у Відні на посаді директора Бурґтеатру стане Кляус Пайманн), опинився за муром, що увійшов в історію «холодної війни» як Берлінська стіна – винахідники цього дива упродовж десятиріч вітали один одного з блискучою операцією, доки на початку дев'яностих мур не розпродали за безцінь. Брехт за Берлінською стіною – неабияке сум'яття для молодого руху: ставити чи бойкотувати? Даючи нове прочитання німецької класики і Вільяма Шекспіра, Пайманн першим інсценізував п'єси сучасних австрійських авторів – Петера Гандке і Томаса Бернгарда. Бернгард і його молодший сучасник Гандке почали писати для театру приблизно одночасно – перша п'єса Гандке «Облаювання публіки» і перша п'єса Бернгарда «Свято для Бориса». Обидвоє пишуть про неповноту людської екзистенції. Гандке надає особливу увагу мові і традиціям австрійського мовного критицизму і скептицизму, Бернгард – абсурдності життя, яка виникає з невідповідності духовно-інтелектуальних прагнень і чинних обставин місця й часу. Втім, Бернгард теж продовжує австрійську мовно-рефлективну традицію – не лише тому, що пише про племінника Людвіґа Вітґенштайна, такого собі enfant terrible Пауля, багатія і банкрота, розтринькувача виняткового інтелекту. До речі, саме Паулеві Вітґенштайну, протагоністові Бернгардового тексту «Племінник Вітґенштайна», належить фраза «Гроші або мистецтво, ось у чому питання!», яка знову і знову набуває особливої актуальності. Йому приписують також інший вислів – «Про що не можна мовчати, про те слід говорити», парафразу вже не на Шекспіра, а на свого славетного родича: «Про що не можна говорити, про те слід мовчати». Паулева парафраза – одна з можливих відповідей на частину запитань, поставлених у цьому есе. Тож що це, зрештою, за американська подорож Канта, яка загрожує розбити найстійкіші міфи про життя мислителя і серед них – «Кант ніколи не покидав Кенігсберг»? Що це за таке постмодерне переписування біографії? Що це за такі фамільярні стосунки між Кантом і Ляйбніцом, який вирушив у монадну подорож за вісім років до народження Канта? Що це за Кант, який, пливучи читати лекцію в Колумбійський університет, один з найавторитетніших навчальних закладів Америки, везе із собою Фрідріха, найвдячнішого і найпам'ятливішого слухача: homo sapiens vs. psittacus erithacus? Що то за такий Кант, який розмовляє про нашого земляка Юзефа Теодора Конрада Наленча Коженьовського, видатного англійського письменника Джозефа Конрада? І що це за такий апартеїдний корабель найвищого класу «Преторія», подорож якого розбуркує наш читацький невроз, вміло підсилений за допомогою вербального силуету «Титаніка» (Бернгард полюбляє такі фігури відсутності й очікування – згадаймо британську королеву у п'єсі «Єлизавета II»), – ми ввесь час чекаємо на айсберг, який так і не з'являється. У контексті останньої п'єси Бернгарда напрошується запитання: «То хто ж вони, герої?» В австрійській історії, матеріалізованій у вигляді постаментів на історичній площі Героїв, були ерцгерцог Карл і принц Ойґен (Євген) Савойський. Перший був генерал-губернатором австрійських Нідерландів, командувачем австрійських військ у Південній Німеччині, Північній Італії і Швайцарії, президентом Двірської військової ради, реформатором війська, ініціатором скасування пожиттєвої військової служби і, нарешті, найвидатнішим письменником-баталістом XIX ст. Маючи чин генералісимуса, переміг Наполеона у битві під Асперном, уперше продемонструвавши вразливість наполеонівської армії, проте невдовзі зазнав поразки від Наполеона під Ваґрамом. Звільнений цісарем, оселився в маєтку під Баденом. Після Віденського конгресу став губернатором фортеці Майнц. Другий жив сторіччям раніше й був одним з найславетніших полководців дому Габсбурґів, президентом Двірської військової ради, генерал-губернатором Мілана, дипломатом, «мудрим радником трьох цісарів і видатним переможцем над ворогами Австрії», як повідомляє напис на пам'ятнику; відтак будівничим, колекціонером і меценатом. Пишаючись франко-італійським походженням, віддано служив австрійським цісарям. Умів мобілізувати вояків і сам вів їх у бій. Мав тринадцять поранень. За звитяжними фасадами ховаються дві різні й напрочуд насичені приватні біографії. Карлові, епілептикові, випало гідне Шекспірових драм кохання, шлюб з обраницею серця принцесою Генрієттою й нетривалі втіхи палкого кохання: тридцяти двох років дружина померла, заразившись скарлатиною від дітей. Єдина протестантка в католицькому домі Габсбурґів, принцеса Генрієтта похована в родинному гробів ці Капуцинів: «Якщо вона живою була поміж нас, то нехай буде й мертвою». Принцові Ойґенові ще за життя присвячували вірші. Зазвичай вірші присвячують закохані юнаки. Іноді, всупереч кліше, юнки. «Марс без Венери» – найвідоміший вірш, присвячений принцові Ойґену. Ойґена вважали гомосексуалістом. Приватне життя без жінок і шлюбу чи то породило, чи зміцнило цю версію. Майно принц заповів своїй небозі Анні-Вікторії, яка більшість статків продала з аукціону. Чи це всі герої? Ні, не всі. Були ще імператор Франц Иосиф І, господар, і цар Микола II, гість. Були святкування і скорботні процесії, військові паради і свято тіла Господнього, міжнародна зустріч молоді 1929 року і маніфестація з нагоди першої робітничої олімпіади 1931 року, радіотрансляція футбольного матчу між Англією та Австрією, що відбувався в Лондоні, «тракторна демонстрація» селян і приземлення гвинтокрила на ювілей аероклубу, віче з нагоди вступу в Європейський Союз і другий візит Івана Павла II. Чи це все? Ні. Було ще 15 березня 1938 року. Були маси. І було їх багато. І була вікопомна промова, якій передували «народницьке віче» націонал-соціалістів і їхнє ж антиклерикальне віче, а також убивство винахідника «станової держави», канцлера Енґельберта Дольфуса. Виголошував промову Адольф Гітлер – аферист, який, провалившись свого часу на вступі до Мистецької академії, повернувся до Відня фюрером і переможцем. Переможцем, як ерцгерцог Карл і принц Ойґен. Розширювачем Австрії. Або навпаки. Це «навпаки» в підручниках історії називається «аншлюсом», примусовим приєднанням. Відбувся аншлюс з намови Германа Ґерінґа, який радо підігравав фюрерові. Хто був незгідний, міг утекти. Хто не встиг, опинявся в лабетах таємної поліції (гестапо) й концентраційних таборах. 1988 року аншлюсові виповнилося п'ятдесят літ. Томасові Бернгардові – п'ятдесят сім. Залишався не цілий рік до смерті, яка супроводжувала письменника від дев'ятнадцятирічного віку, коли захворів на Morbus Boeck. Адольф Гітлер теж був письменником, який написав одну книжку – «Майн Кампф», себто «Моя боротьба», і кілька нюрнберзьких законів. Адольф Гітлер здобув визнання, якого йому бракувало. Щоправда, не як письменник і вже аж ніяк не як маляр. Що було б, якби Гітлер не провалився під час вступу до академії? На це питання пробує відповісти сучасний французький письменник Ерик-Еманюель Шмітт. Томас Бернгард спробував відповісти на те, що було без «якби». Кращу назву годі вигадати. Площа Героїв, гробівець Капуцинів… Такі назви вже звучать, наче взяті з художніх творів. Тож в основу «Площі героїв» лягла… площа Героїв. Дія п'єси відсилає до епізоду історії, що відбувалася на площі. Перша і третя дії оселені в помешканні, вікна якого виходять на означений майдан. Друга дія відбувається в Народному саду, який прилягає і продовжує площу Героїв. Хоча, може, й навпаки: площа Героїв продовжує Народний сад. У Народному саду на лаві сидить професор Роберт Шустер в оточенні своїх небог – Анни та Ольги. Бесідують вони про речі великі і малі, фундаментальні і швидкоплинні. Про дорогу, яка зруйнує сад. Сад, який посідає таке значуще місце в австрійському лексиконі символів, та і європейському загалом. Хіба не відсилає, відчуваючи загрозу, нехай яблуневий – адже це нюанси, – сад до «Вишневого саду» Антона Чехова, а Анна до його-таки «Анни на шиї»? Вони вертаються з похорону професора Йозефа Шустера. Раптом ім'я покійного, до якого всякчас апелює п'єса, так що він стає її головним героєм, і похорон, під знаком якого розгортається дія, відсилають до іншого похорону, описаного в іншому творі. Тоді ховали погруддя цісаря Франца Иосифа і «мовби вдруге ховали монархію». Геть субверсивно, так що її було б важко поставити на карб, зовсім не так очевидно, як у новелі Йозефа Рота, туга за Дунайською монархією утворює найглибший під спід дійства, на який накладається решта нашарувань. А що, коли Гітлер тужив не тільки за академією, а й за втраченою імперією, спробувавши відреставрувати її у цей вельми дивний спосіб, збільшивши Австрію коштом її приєднання до Німеччини? Помноживши австрійську мрію на німецькі амбіції? Ототожнивши свій комплекс меншовартості з «карликовістю» держави, в якій народився, коли вона ще була багатонаціональною монархією, де процвітали мистецтва, звучали різні мови, а понад усіма – німецька? Прикметно, що чимало австрійських авторів навіть у другій половині XX ст. не можуть пробачити своїй батьківщині її «карликовості». «Площа героїв» – Бернгардів внесок у дискусію, що не завершена й досі. За гострою політичною спрямованістю, яка поляризує світ на чорне і біле (у Бернгарда радше чорне, ніж біле), за безкомпромісністю в доборі слів для формулювання таврувальних речень, за неймовірним галасом, зчиненим довкола п'єси ще перед тим, як відбулася її прем'єра, за колажами з охопленим загравою Бурґ-театром на титульній сторінці консервативно-бульварної Neue Kronen Zeitung губиться її інший вимір, а також композиційна віртуозність, з якою вона виписана. «Площа героїв» побудована на накладанні двох вимірів. Вона мов палімпсест, одначе такий, на якому ті знаки, що нагорі, лише лягають й аж ніяк не уневажнюють знаків, які на споді. На споді ж – типова родинна історія, маленький соціальний організм зі своїми сподіваннями і страхами, геніальностями і недолугостями, безкомпромісностями і безпорадностями, тираніями і стражданнями, втіхами і плітками, правдами і лукавствами. Його розшарпує незрівнянно більший, потужніший і невблаганний суспільний організм, руйнуючи долі і переписуючи біографії. Пишучи їх по-іншому, ніж якими вони могли б бути. Пишучи такими, як є. Сила «Площі героїв» і найкращого, що є у творчості Бернгарда, – не у спокусливих інвективах, що їх вкладено в уста персонажів, а в безжальній конфронтації політики і приватності, публічного й особистого, мистецтва і його сприйняття індивідом. Бернгард продовжує традиції великих майстрів на кшталт Льва Толстого чи Федора Достоєвського, змальовуючи, як світськість нещадно розбивається об політику і, поглинена та спотворена нею, втягується в дискурс тотальності, відтак тоталітарності. Бернгард – прискіпливий дослідник метаморфози сучасного йому повоєнного австрійського суспільства: як націонал-соціалістичний освітній заклад через ніч стає католицьким інтернатом («Дітвак»), а вчорашній націонал-соціаліст – соціал-демократичним функціонером («Площа героїв»). У Бернгарда Добра несе погибель («Свято для Бориса»), а есесівець, згадуючи про «добрі старі часи», одягає сховану в шафі уніформу («Обід по-німецьки»). Згас Томас Бернгард 12 лютого 1989 року після багаторічної тяжкої легеневої недуги. Проте не вщухають дискусії довкола його творчості. Письменником цікавляться, як двадцять, тридцять і п'ятдесят років тому. Його твори читають, інсценізують, обговорюють. Тимофій Гаврилів Холоднеча[18 - Опублікований 1963 р. в німецькому видавництві Insel Verlag роман «Холоднеча» здобув широкий розголос і схвальні відгуки. Цей твір вважають подією в австрійському письменстві. «Холоднеча» – один з найвідоміших, найуспішніших текстів письменника. Мороз, студінь, холод – центральний мотив творчості Т. Бернгарда, опрацьований у його романах, п'єсах та автобіографічному п'ятикнижжі. Напередодні появи твору молодий автор уклав книжку віршів із такою самою назвою, проте її було відхилено.] Роман «Що кажуть про мене люди? – запитав він. -Кажуть, ідіот? А що їм казати?» День перший Практика у шпиталі[19 - Практика у шпиталі… – запалення легенів, яке перейшло в затяжну недугу, що протривала все життя, змусило Бернгарда провести чимало часу в австрійських лічницях.] – це не лише споглядання складних операцій на кишківнику, розрізання очеревини, крайове видалення легені й відрізання ніг, практикантові доводиться не тільки закривати очі небіжчикам і витягувати на світ Божий немовляток. Практикуватись у лікарні – це не просто кидати через плече в емальовану балію відкраяні руки-ноги, цілі або кавалками. Та й тупцювання за спинами головлікаря, асистентів і асистентів асистентів і дрібцювання за ними під час обходів ще не досить. І до самого підтасовування елементарних фактів справа теж не зводиться, як от коли плетеш щось на кшталт: «Увесь бруд просто розчиниться у вашій крові, і ви знову зіпнетеся на ноги», як і сотня інших облудних прийомів, до пари зжаяложеній фразі: «Все буде добре!», коли ясно, що цьому вже не бувати. Це не тільки стажерство, коли йдеться про розтин тканин і зашивання, перев'язування судин і спокушання власного терпцю. Практику слід вимірювати і позафізичними речами й можливостями. Отримана мною припорука спостерігати за малярем Штраухом змушує мене з'ясовувати саме такі позафізичні факти й можливості. Досліджувати щось недосліджуване. Розкривати це до крайньої межі людських можливостей. Як розкривають змову. І може ж бути, що позафізичне – тут я маю на увазі не душу, а те позафізичне без душі, про яку я не можу сказати, чи існує вона, проте схильний думати, що таки існує, – це тисячолітня гіпотеза, що містить у собі тисячолітню істину. Цілком імовірно, що все позафізичне, позбавлене клітин, – це те, з чого виникає все суще, а не навпаки й не лише одне з одного. День другий Я відїхав першим потягом, о пів на п'яту: той увігнався просто у скелі. Праворуч і ліворуч панувала пітьма. Коли сідав у вагон, мене пробирав мороз. Згодом я мало-помалу зігрівся. Навколо гомоніли робітники, що верталися з нічної зміни. Вони нараз прихилили мене до себе. Жінки й чоловіки, молоді й старі, але всі однаково знесилені у горнилі безсонної ночі, згорблені під її тягарем од голів до грудей, од калиток до п'ят. Чоловіки в сірих шапчинах, жінки в червоних хустках. Ноги замотані у якесь лахміття з грубої шерсті – єдина можливість лишити з носом холоднечу. Я миттю здогадався, що це снігоприбирачі, які підсіли в Зульцау. Було тепло, мов у коров'ячому животі: повітря, здавалося, безупинно нагніталося помпами серцевих м’язів, а ті ж таки людські тіла його всмоктували. Можна ні про що не думати! Я оперся спиною на стінку. А що цілу ніч не спав, то мене швидко зморив сон. Прокинувшись, я знову побачив кривавий слід, який зміївся по мокрій підлозі вагона нерівною смугою, немов зображення затиснутої скелями річки на географічній мапі. Слід зникав десь між вікном і рамою під стоп-краном. Це була кров розчавленого птаха, тільце якого зчавила віконна рама: несподівано підстрибнувши, вона майже перерізала бідолашку навпіл. Ймовірно, пташину пристукнуло кілька днів тому, і так щільно, що зовні навіть не підвівало. Провідник, який протупотів вагоном з обов'язку своєї безрадісної служби, не кинув на пернатого небіжчика й оком. А проте він, певно, вже бачив його раніше. Я це зрозумів. Несподівано трапилася нагода послухати бувальщину – історію колійного сторожа, що задихнувся в хугу. Закінчувалася вона словами: «Йому все було до лампочки!» Чи через мою зовнішність, мою внутрішню суть, яка вийшла наяв на клаптику простору, на який можна метнути оком, або ж через флюїди моїх думок, які наполегливо працювали над майбутнім завданням, але ніхто до мене не підсів, хоча кожне вільне місце у вагоні ставало раз у раз омріяною здобиччю. Потяг зі скрипінням проповз річковою долиною. Подумки я вже побував удома. І подався далі якимось великим містом, яке колись перетнув. Потім помітив порошинки на лівому рукаві і спробував струсити їх правою рукою. Робітники повитягали ножі і заходилися різати хліб. Вони пхали в себе цілі партики та ще й набивали роти кавалками ковбаси і м'яса, якимсь кришивом, яке не їли б за жодним столом. Такі харчі можна уминати тільки на коліні. Всі цідили крижане пиво і не мали сил посміятися над собою, і то коли здавалися собі смішними. Втома їхня була така велика, що вони і не поривалися застебнути ширіньки або витерти губи. Мені здалося, що, переступивши поріг домівки, всі миттю попадають на свої ліжка. А о п'ятій вечора, коли всі інші впораються з роботою, вони знову стануть до неї. Потяг гримотів і мчав униз, як і річка уздовж колій. Темрява щодалі густішала. Кімната виявилася такою ж маленькою і незатишною, як і моя практикантська комірка в Шварцаху.[20 - Ярмаркова комуна у федеральній землі Зальцбург (тут і далі примітки перекладача).] Там мало не над вухом нестерпно клекотіла річка, тут було нестерпно тихо. На моє прохання хазяйка зняла гардини (така вже моя натура: терпіти не можу гардин у кімнатах, вони мене відлякують). Від хазяйки мене верне. З тим-таки присмаком, як у дитинстві, коли я блював біля розкритих воріт різниці. Якби вона була мертва, то мені – зараз – не було б гидко (анатомовані тіла ніколи не нагадують мені живих), але ж вона жива і живе у затхлому, прадавньому запаху кухні у заїзді. Мабуть, мені випало чимось упасти їй в око, вона сама притягнула вгору мою валізу і запропонувала приносити мені вранці сніданок. Проти своїх правил. У них так не ведеться. «У нас тільки пан мальовник сам по собі», – сказала вона. Як-не-як завсідник, з привілеями. А хазяям «більше збитку, ніж зиску». Спитала як я потрапив до її заїзду. «Припадком», – відказав я. Мовляв, мені хотілося швидше відпочити і знову додому, де на мене чекає купа роботи. Вона виказала розуміння. Я назвав своє прізвище і віддав паспорт. Досі я не бачив нікого, крім хазяйки, хоча в готелі неабияк галасували. Кожного разу, коли приходив час їсти, а я робив це в своїй кімнаті. Я запитав хазяйку про маляра, і жінка сказала, що він у лісі. «Він майже увесь час пропадає в лісі, – докинула вона, – до вечері не вернеться». Хазяйка спитала, чи знаю я «пана живописця». «Ні», – кинув я. Стоячи вже в дверях, вона, здавалося, безмовно про щось питала, як може питати чоловіка жінка, блискаючи очима. Я був заскочений зненацька. Помилка виключена. Її пропозицію я відкинув мовчки, ледь здолавши напад нудоти. Венґ – місце, найпохмуріше з усіх, які коли-небудь потрапляли мені на очі. Куди похмуріше, ніж можна було виснувати з асистентового опису. Доктор Штраух говорив про це натяками, як натякають на небезпечний відтинок шляху, що його належить пройти другові. Все, про що казав асистент, складалося з натяків. Незриме мотуззя, яким він мене чимраз міцніше приторочував до покладеного на мене доручення, викликало поміж нами майже нестерпну напругу, та й аргументи він забивав у мене, мов якісь цвяхи – у мозок. А проте, він вирішив не забивати мені баки й обмежився чіткими настановами. Місцевість і справді наганяє на мене страх, ще більше лякає саме селище, де живуть карликуваті горбані, ще й – так і хочеться докинути – мішком намахані. Пересічно метр сорок заввишки, тиняються вони між потрісканими стінами і якимись містками, народжені в якомусь чаді. Ці коротуни здаються типовими аборигенами цієї-таки долини. Венґ розташований високо в горах, однак, як на те, примудрився розлягтися на дні ущелини. Про те, щоб перебратися через стрімчаки, годі й думати. Хіба що дорога внизу кудись таки виведе. З огляду на цю потворність краєвид має свою вдачу, а отже переважає мальовничі краєвиди, в яких вдачі – катма. Тутешні всі вирізняються пропитими, стонченими до верхнього «до» дитячими голосками, що їх вони стромляють у вухо першому-ліпшому мандрівникові. Шпигають. Шпигають мов тіні, мушу уточнити, бо досі бачив лише тіні людей, примар, які животіють у злиднях і якійсь несамовитій нетерплячці. І ці голоси, що кусались у тіні, попервах збивали мене з пантелику, чимраз розбурхуючи. Хай там що, а на свої відчуття я дивився тверезими очима, тож вони мене не роз’їдали. Власне, все мене задовбувало, бо йшлося про щось украй незручне. Крім того, я тягнув фіброву валізу, вміст якої гуркотів, увесь час змішуючись. Шлях знизу, від залізничної станції, де жевріло якесь промисло і будувалася велика електростанція, вгору, до Венґа,[21 - Венґ – поширена назва сіл і містечок на території Баварії й Австрії. Письменник узяв за основу оточене скелями село в долині річки Енне на північно-східному боці австрійських Альп.] можна було здолати тільки на своїх двох. П'ять крутих кілометрів, єдина дорога, в усякому разі – в цю пору року. На кожному кроці заливається, виє собачня. Можу собі уявити, як їдуть мізками люди, що, як і я, піднімаються до Венґа і товчуться в ньому самому, якщо їх не відволікає праця, або забава, або яке-небудь інше заняття з тією ж метою, на кшталт якогось непотребства, або богомілля, або пияцтва, або ж усього цього воднораз. Що тягне людину, таку, як живописець Штраух, у такі місця і в таку пору, в місця, які, мабуть, увесь час ріжуть йому око? Моя місія – цілком таємна, і на мене її спеціально, розмірковано, з ефектом несподіваності звірили в останню хвилину. Не сумніваюся, що асистентові вже давно спадало на думку відрядити мене, щоб я пильнував його брата. Чому саме мене? Чому не когось іншого з-поміж таких само, як я, практикантів? Може, тому, що я частенько чіплявся до нього з важкими запитаннями, а інші – ні? Він якнайсуворіше мені наказав не давати маляреві анінайменшого приводу підозрювати мене, буцімто я якимсь чином пов'язаний з його братом, хірургом Штраухом. Тому мені, якщо запитають, треба відповідати, що я, мовляв, вивчаю право, аби лишень не згадувати медицину. Асистент узяв на себе дорожні витрати і добові. Він видав мені суму, що здавалася йому кругленькою. Він вимагав від мене точності спостережень, та й годі. Повної картини того, як його брат поводиться, як він відбуває своє буденне життя. Звіту про його звички, наміри, зауваження й міркування, про ходу, про манеру жестикулювати, розпалюватися, «відштовхувати людей». Про те, як він користується ціпком. «Допильнуйте, яку функцію виконує ціпок у нього в руці, найпильніше допильнуйте». Хірург не бачив маляра двадцять років. Останні дванадцять вони навіть не листуються. Маляр відверто зве їхні взаємини розбратом. «А проте, я як лікар роблю спробу», – мовив асистент. Для цього йому потрібна моя допомога. З моїх спостережень він мав би більшу вигоду, ніж з усього іншого, до чого він уже вдавався. «Мій брат, – повідомив він, – як і я, досі парубкує. Він, так би мовити, мудрий як соломонові патинки, але страх який непутящий. Переслідуваний гріхами, соромом, побожним ідеалізмом, чужими й власними докорами, інстанціями… Мій брат – з тих, кого звуть мандрьохами, тобто істота, гнана страхом. Паливода. Людиноненависник». Це завдання – приватна ініціатива асистента і є частиною моєї шварцахської практики. Вперше в житті спостереження стало мені за працю. Я хотів був прихопити із собою книгу Кольтца про патологію головного мозку, що ділиться на «підвищення функціональної активності» (симптоми роздратування) й «ослаблення функцій» (параліч) мозку, та якось забув про неї. Натомість я взяв із собою книгу Генрі Джеймса,[22 - Генрі Джеймс (1843–1916) – американський письменник, напрочуд популярний у 40 – 50-х pp. XX ст.] що відволікала мене від занять ще у Шварцаху. О четвертій я вийшов з готелю. Я був спокійний, коли мене несподівано різко пройняло – і не тільки до кісток – якесь моторошне занепокоєння. Таке відчуття, наче я, ніби гамівну сорочку, вдягнув на себе цю кімнату, а тепер її конче треба зняти. Я кинувся назад, униз стежкою, попрямував до обідньої зали. На мої викрики ніхто не відповів, і я знову вийшов. Спіткнувся об якийсь крижаний горбок, але миттю випростався й обрав собі ціль – пеньок, що стирчить метрів за двадцять п'ять. Перед ним я зупинився. Навколо з-під снігу стирчали самі пеньки, наче покришені кулями. До мене раптом дійшло, що я проспав, сидячи на ліжку, години дві з гаком. У моїй утомі були винні дорога й нове оточення. Фен, теплий вітер, – майнуло мені в голові. Раптом я уздрів, як з переліска, що починався щонайбільше метрів за сто від мене, вивалюється фігура: поза сумнівом, маляр Штраух. Я міг розгледіти лише голову й корпус, ноги ховалися за кучугурою. У вічі впадав чорний капелюх. Немов знехотя, з натугою, як мені здалося, маляр пересувався від пенька до пенька. Він опирався на палицю, якою водночас сам себе підганяв, викликаючи асоціації з перегоном худоби, але при цьому був і погоничем, і ціпком, і забійною худобою. Проте це враження миттєво поступилося практичному питанню: як би швидше і спритніше підійти? Як я йому відрекомендуюся? Просто підійти й про що-небудь запитати? Може, це і є перевірений, хай і примітивний, спосіб, яким користується будь-хто, хто хоче напитати дорогу або визначитися з часом? Так? Ні? Так? Так і сяк? Так. Я наважився піти навперейми. «Я саме шукаю готель», – мовив я. І все вийшло чудово. Він обдивився мене з голови до ніг: моя несподівана поява радше лякала, ніж викликала до мене довіру, – і повів мене за собою. Він сказав, що живе у заїзді постійно, а взагалі зупинятися у Венґу можна тільки тоді, коли ти кохаєшся в ексцентриці, або з дурного розуму. Шукати тут відпочинку? «Ви про той заїзд?» Тут, мовляв, і молодих очей не потрібно, аби побачити, яка це дурня. «Це в тутешніх місцях?!» Перейнятися такою абсурдною ідеєю може хіба що якийсь бевзь. «Або кандидат у самогубці». Він розпитував, що я за птиця, чого навчаюся (маю ж я ще «чогось» навчатись!). Я відповів так, немов інше мені ніколи й не снилось: «Правознавства». Це його влаштувало. «Спокійно йдіть уперед, я людина літня», – сказав він. Вигляд його – от що в якісь миті так лякало мене. Я навіть зіщулився при нашій першій зустрічі: таким безпорадним він здавався. «Якщо підете туди, куди я показую палицею, то потрапите в долину, де годинами можна гуляти собі безбоязно, – сказав він. – Та й переживати, що вас хтось побачить, не випадає. З вами нічого не станеться: все вимерло до решти. Ні корисних копалин, ані озимини, нічогісінько. Ви знайдете якісь сліди тієї чи іншої доби: каміння, залишки стін, якісь знаки, а чого – хто його зна. Якийсь особливий, таємничий зв'язок із сонцем. Стовбури беріз. Розвалена церква. Кістяки. Сліди сміливішої дичини. П'ять-шість днів самотності. Безмовності, – розводився він. – Природа не знає людського ярма. Подекуди шумлять водоспади. Це як мандрівка в еру, гідну долюдського існування». Вечори тут падають як сніг на голову, наче їх закликає котрийсь із громових перекотів. Ніби з чийогось наказу спадає гігантська чавунна завіса, віддаляючи одну половину світу від іншої. Вдихнеш удень, видихнеш уночі. Бліді тьмяні барви гаснуть зовсім. Мерхне все. Без усякого переходу. А якщо не стає холодніше, то це робить свою справу фен. Атмосфера щонайменше стискає серцевий м'яз, якщо не паралізує його. Лікарняні стіни багато чого могли б виповісти про ці повітряні напливи: пацієнти, що мали, здається, ось-ось одужати, – медицина сповна в них вклалась, аж зажевріла надія, – непритомніють, і жодна навіть тисячу разів перевірена теорія не здатна підняти їх на ноги. Закупорка вен унаслідок впливу атмосфери. Вдалині, ген-ген, загадкове скупчення хмар. Собаки хтозна-чому ганяють один за одним по дворах і вулицях, кидаються на людей. Річки видихають гнилий сопух, що його назбирали потоки. Гори з рельєфом мозкових півкуль, до яких можна сягнути рукою, при яскравому світлі, удень, такі виразні, а вночі взагалі невловимі. Приїжджі раптом розв'язують язика на перехрестях доріг, запитують, відповідають на питання, які їм ніхто не ставить. Враження таке, наче всі як стій кинулись одне одному в обійми: потворне насмілюється наблизитися до прекрасного, і навпаки, тендітне – до грубого. Годинники кидають краплі часу на цвинтар і приступки дахів. Смерть спритно вповзає в життя. Навіть дітям ні з того ні з сього паморочиться в голові. Вони не кричать, але їх тягне до пасажирського потяга. У готелях і на станціях поблизу водоспадів нав'язуються стосунки, а тоді мить – і обертаються в ніщо; зав'язується дружба, що не встигла зародитися, інтимне «ти», з якого вимучувано мало не вбивчу пристрасть, незабаром задихається в якомусь дрібному паскудстві. Венґ лежить у ямі, виритій за мільйони років льодовиковими брилами. Узбіччя доріг підбивають на розпусту. День третій «Я не маляр, – мовив він сьогодні. – Я був щонайбільше малярем». Між ним і мною виникла якась напруга, що когось переповнювала, а в когось таїлася на дні. Ми бродили лісом. Мовчки. Поки ми йшли, тільки пухкий сніг, налипаючи на ноги кілограмовими грудками, щось говорив незрозуміло, але без угаву. Нечутними, але мислимими словами, наче вони були, а начебто й ні. Він хоче, щоб я завжди йшов попереду. Він боїться мене. Адже з оповідок і досвіду він знає: молоді хлопці нападають ззаду, чистять до нитки. Фізіономія – здебільшого лише маска, за якою ховається вбивця й грабіжник. Душа, ця «всеосяжна субстанція всіх законів», як її схильні характеризувати, щойно повірять у неї, йде пробоєм, а розум – суміш недовіри, страху й підозрілості – суне слідом, у пастку не лізе. Даремно я наголошую на тому, що ходжу у цих місцях мов із зав'язаними очима, – він раз у раз пропускає мене вперед. Команди «ліворуч» або «праворуч», які звучать з його уст, кладуть край моєму припущенню, буцімто в думках він забіг хтозна-куди. Його накази я виконую цілком наосліп і похапцем. Дивно було, що я не бачив жодного вогника, на який можна було б орієнтуватися. Мене наче несло кудись – і в думках теж, – і рівновага чекала скрізь і водночас ніде. Що б я робив, якби опинився тут сам? Спаде ж таке на думку! Маляр тягся за мною, наче прив'язаний до моїх нервів трал. Здавалося, він постійно щось міркує за моєю спиною, робить якісь свої висновки. Тоді знову засапався і зажадав, щоб я зупинився. «Цією дорогою, – сказав він, – я ходжу щодня вже не один десяток років. Я міг би пройти тут із зав'язаними очима». Мені кортіло побільше дізнатись, яким-то побитом він опинився у Венґу. «Це все моя хвороба, та й ще дещо», – відповів він. Докладнішої інформації я й не очікував. Я спробував якнайпереконливіше описати йому своє життя кількома словами, пересипаючи проблиски світла сумовитими барвами, розповів, як я став таким, яким є, не зізнаючись, хто тепер я насправді, причому – з відвертістю, що здивувала мене самого. А проте, йому було байдуже. Його цікавив тільки він сам. «Якби ви дізналися, скільки я маю років календарного віку, то злякалися б, – зауважив він. – Ви, найпевніше, гадаєте, що перед вами якийсь стариган, молоді на такі висновки проворні. Вас би це до живого дійняло». Здавалося, на його обличчя лягла ще одна тінь безвихідності. «Природа – штука жорстока, – правив він далі, – та найбільше це стосується найпрекрасніших, найдивовижніших з-поміж обраних нею талантів. Вона розтоптує їх, і оком не змигне». Він був невисокої думки про свою матір, батька ставив ще нижче, а до брата й сестри з роками збайдужів, так само, як вони, на його думку, завжди плювали на нього. Втім, у його вустах це все звучить так, що не залишається сумнівів у тому, як сильно любив він батьків, сестру й брата. Як щиро він до них прихиляється! «Все довкола мене чимраз хмурнішало», – сказав він. Я намалював йому картину зі свого дитинства. А він мені на те: «Дитинство у всіх однакове. Хіба що одні бачать його в буденному світлі, інші – у м'якому, а треті – у диявольському». У заїзді, як мені здається, його зустрічають з удаваною повагою. А за спиною роблять гримаси. «їхні неподобства – ні для кого не секрет. Вони тхнуть хтивістю. Неважко відчути, про що вони думають, що намишляють, яке непотребство вічно нуртує в них у душі, у душі цих людей. Їхні ліжка стоять акурат під вікном або ближче до дверей, або йдеться навіть не про ліжка, а про те паскудство, яке на них виношується… Чоловік сприймає свою дружину як кавалок тверденького м'ясця, та дружина віддає чоловікові тими ж грішми, і всі дивляться одне на одного як на безмозке бидло. Все це можна було б визнати одним грандіозним злочином. Примітив – власність загальна. Одні пристають на умовляння, інші самі все знають з природи… штани для них затісні, спідниці їх дратують. Вечори розтягуються… Дзуськи! Туди-сюди, сюди-туди, туди-сюди. Тільки щоб не змерзнути… Язики прикушують, інше пнеться назовні. А ранок, бува, так пригорне, що й не втямиш, де – верх, де – низ. Хіть – ось що всіх убиває. Хіть – хвороба, з натури вбивча. Рано чи пізно вона спустошить навіть найглибші закутки душі… вона перетворює одне на інше, штовхає від доброго до злого, з дороги на узбіччя, з високостей у прірву. Як це безбожно, коли всьому передує руїна… моральність стає аморальною – така собі модель будь-якого занепаду й загибелі на Землі. Двоєдушність природи, можна сказати. Тутешні робітники, які крутяться як муха в окропі, – казав він, – живуть тільки хіттю, як і більшість людей, як усі люди… живуть у чимраз гостріших божевільних позвах із соромом і часом, які кінчаються лише їхньою смертю, а результат протилежний – руйнування. Час їх лупцює, а шлях їхній вимощено лише розпустою. Одним це вдається притлумити, якось замаскувати, іншим – не надто. Спритнішим тільки це й важить, і то коли все даремно. Проте все завжди дарма. Всі вони знають лише життя статеве, а це – не життя». Він запитав, чи довго я перебуду у Венґу. Я сказав, що незабаром доведеться їхати додому: треба підготуватися до певних весняних іспитів. «Оскільки ви вивчаєте право, то й за місцем вам, звісно, далеко ходити не доведеться. Правника завжди й усюди візьмуть. Он мій небіж теж був правником, але поїхав мізками через гори паперів, отак і кинув службу. Десь у Штайнгофі[23 - Лікарня для душевнохворих у Відні, збудована 1907 року за проектом Отто Ваґнера.] спочив навіки. Чули про такий?» Я відповів, що маю уявлення про цей заклад. «Тоді вам не потрібно розказувати, чим скінчив мій небіж». Із самого початку я був налаштований на важкий, але не на безнадійний випадок. «Сила характеру, що веде до смерті» – ця фраза, що спала мені на думку, з давно прочитаної книги викликала думки про маляра Штрауха, які склалися в мене ближче до вечора: як вийшло, що його цікавить тільки самогубство? Чи може самогубство, щось на зразок прихованої пристрасті, так підточувати людину, як вона сама того хоче? Самогубство. Що це? Самозгладжування. По праву або всупереч. По якому праву? Чому ні? Всі мої думки намагалися зійтися в одній точці, у відповіді на питання про дозвіл самогубства. Відповіді я не знаходив. Ніде. Люди-бо – це не відповідь, не можуть нею бути, як усі живі, так і мертві. Накладаючи на себе руки, я знищую те, до створення чого не причетний. Це мені доручено? Доручено ким? Коли? Чи був я свідомий тієї миті, коли це коїлося? Ні. Але голос, який не можна заглушити, говорить мені, що самогубство – гріх. Гріх? Просто гріх? Смертний гріх? Просто смертний гріх? Те, що руйнує все, – говорить голос. Усе? А що таке «усе»? Для старого й уві сні, і наяву самогубство – це пароль. Він душиться, закладаючи цеглою одне вікно за іншим. Незабаром геть замурує. А потім, коли йому в очах погасне світло, позаяк він ніколи уже не зітхне, його переконаність сягне вершка: він-бо мертвий. Мені здається, наче на мене лягає тінь близької мені думки – його думки, його самогубства. «Інший мозок – це наче якась держава, – мовив маляр. – А що як раптом виникає анархія?» Я стирчав у його кімнаті, очікуючи, коли він надягне черевики. «Великі й маленькі рвачі поміж тих, хто снує думки», як і люди, часто вступають у спілки, щоб з години на годину їх розірвати. Але шанс «бути зрозумілим і бажання бути зрозумілим – омана. Заснована на всіх заблудах розділеного на дві статі людства». Протилежності наче за одну ніч, яка триває вічно, запосідають день, який діє лише для годиться. «Кольори, якщо хочете знати, – це все. А отже, й тіні. Протилежності мають неабиякий кольоровий сенс». Це значною мірою нагадує сукні: їх купують, аби кілька разів одягти, а тоді зняти. Щоб більше не надягати, у кращому разі продають, але не роздаровують, а найчастіше запихають у шафу. Вони перекочовують на горище або в підвал. «Увечері можна дивитися крізь пальці на ранок, – казав він, – а проте, ранок – штука завжди неймовірна». Досвіду, у точному значенні, не існує, «а отже, жодного збалансованого результату!». Звісно, існують певні можливості не давати собі по носі грати і не бути приреченим. «У мене, втім, цих можливостей зроду не було». Те, що так багато важить у твоєму житті, в одну мить втрачає всю свою цінність. «Зусилля тягне за собою розчарування», – кинув він. Як блискуче діється одне, так жорстоко – інше, ще жорстокіш, аніж колись. «У кожному разі видершись нагору, виявляєш, що жодного вершка не існує. Коли я був такий юний, як оце ви, то давно звик до думки, що нема заради чого лізти зі шкури. І це пекло мені серце. Наразі знову лякає. У цьому страху втратив я будь-які орієнтири». Він назвав свій стан «експедиціями в прадавні нетрі самотнього буття. Я немов змушений бігти крізь тисячоріччя через те, що якісь дві-три миті загрожують моїй спині своїми дрючками», – говорив чоловік. Йому весь час доводилося годувати злидні, і жар його руками позагрібали, цього він не уник, не міг уникнути. «Я ще вкладав свій капітал у людей, а вже знав, що вони мене водять за ніс, давно знав, що вони замишляють мене вбити». І потім, він теж спирався тільки на самого себе, «як туляться до дерева, нехай і порохнявого, а проте дерева», а розуму й серця в нього наче й нема, вони відсунуті кудись на задній план. Є в селі люди, які ніколи не бували за межами долини. Приміром, рознощиця хліба, яка тягла свою лямку з чотирьох років і без єдиної перерви до цього дня, тобто до своїх сімдесяти. Або молочник. Обоє вони й тепер знають залізницю тільки збоку. І сестра рознощиці, і паламар. Понгау[24 - Курортна місцевість на південний захід від Зальцбурга.] для них – за тридев'ять земель, як для когось темний ліс під назвою «Африка». Те ж саме – чоботар. Вони залишаються там, де годуються з народження, інший світ їх не цікавить. Або ж бояться зробити крок назовні. «Один приятель дав мені адресу готелю», – мовив я. Як сплелася ця неправда? Дуже просто. Наче брехати – легко, як дурному з гори збігти. І брехати далі й далі. «Люблю опинятися в нових місцях або ж на лоні незнайомої природи, – пояснював я, – тому ні на йоту не вагався». – «Тутешнє повітря жахливе своїм складом, – сказав маляр. – Ні з того ні з сього виникають ситуації, що обмежують свободу рухів». Його цікавило, чому я вибрав саме цей заїзд, а не якийсь інший, кращий, їх же тут чимало, навіть пансіони є. «У долині теж, щоправда, розраховані вони більше на транзитників, кому хіба раз переночувати». Все це ідея мого приятеля, збрехав я. Озброєний кількома адресами, я, мовляв, і завіявся сюди. «А якихось халеп дорогою ви часом не мали?» – запитав він. Нічого такого я пригадати не міг. «Бачите, – сказав він, – коли я вирушаю в дорогу, завжди що-небудь трапляється». І, вертаючись до розмови про село й готель, додав: «Тут треба мати яке-небудь чтиво або щось на зразок роботи. Ви нічого не захопили із собою?» «Книгу Генрі Джеймса», – зізнався я. «Генрі Джеймса? А я навмисно залишив книги вдома. Хоча дещо таки привіз. Власне, нічого, крім мого Паскаля». Весь цей час він жодного разу не глянув на мене, ішов зігнувшись у три погибелі. «Бо я себе замкнув, як замикають крамницю, коли йде останній покупець». І потім: «Тут вам залишається просто спостерігати, а ці спостереження відразу перетворюються на кригу, на відразу до самого себе. Якщо вас це цікавить – воля ваша, там, де є люди, можна й поназирати. Найпростіше – за тим, що вони роблять, точніше, чого не роблять, себто чим себе вбивають. Тут немає нічого такого, перед чим варто зняти капелюха». Все тут гидотне й дороге. «Мені до душі те, що вас верне від хазяйки, – сказав він. – Так воно і має бути». Від коментарів він утримався. Не знати жалю, давати волю тільки відразі і йти до своєї цілі, що часто-густо, як він висловився, служить абсолютною окрасою, що вінчає розум. «Вона чудовисько, – сказав він про хазяйку. – Тут ви познайомитеся з цілою купою монстрів. У першу чергу там, де живете». Чи вмію я критично порівнювати характери, чи маю цю «цілком неінтелігентну здатність, якою наділено одиниць»? У проміжок між двома характерами вмонтувати третій і так далі? Особисто йому це допомагає бавити час. «Тепер, щоправда, уже ні. Вам гарантовано можливість прокидатися серед ночі. Боятися не треба. Ну, схопиться на ноги хто-небудь із хазяйчиних кнуриків, не надто знайомий із правилами готельного побуту. Ну, загримить місцевий гицель, здається, хворий на курячу сліпоту. Переломи кісток і звихнення досі не заважали йому скакати в ліжко до хазяйки». Вона прихильна до всіх, крім нього, маляра. Приміром, раз на чотири-п'ять днів вона міняє постояльцям простирадла, всім, тільки не йому. Вона недоливає йому вина, а якщо хто-небудь запитає її про нього, вона добряче помісить його у болоті. Але доказів у нього нема, тому він не може притягти її до відповідальності. Я дозволив собі засумніватись у тому, що хазяйка йому гидить. «Проте це так, – сказав він, – за її описами я просто якийсь шолудивий пес. Уже говорить, що я відливаю просто в ліжку. За моєю спиною вона стукає у лоб пальцем, ніби хоче сказати, що я прибитий ще на цвіту. І забуває: існує така штука, як дзеркало. Більшість людей забуває про це». Молоко подає розведене. «І не тільки мені». А про те, що вона варить конину й собачатину, шкода й мови. «Кілька років тому вона сказала своїм дітям, що я їм дітей. Відтоді діти розбігаються, вгледівши мене». Вона постійно читає адресовані йому листівки й навіть листи, розкриваючи їх над кухонною парою й не пропускаючи жодного рядка. «Вона в курсі моїх справ, про які я їй ніколи не розповідав». Нині йому, зрештою, ніхто нічого не шле. «Цьому покладено край». І докинув: «Я вже не кажу про те, що вона здирає з мене за все разів у два-три більше, гадаючи, що в мене хіба пташиного молока нема. Так усі тут думають. Навіть священик живе з цією заблудою й давно намагається витягнути з мене пожертви. Невже я схожий на людину, в якої водяться гроші? На заможного?» – «Сільські певні, що в будь-кого, хто приїхав з міста, є повна калитка, з якої можна тягти гроші. Так вони думають, перш за все, коли бачать когось із людей освічених». – «Хіба я схожий на освіченого? Господарка записує на мій рахунок те, чим я й не користувався. Чого немає й не було. Так ще набридає проханнями заплатити за якогось безробітного, який тиждень у неї квартирував. Само собою, я не відмовляю з порога. Але мені варто твердо сказати «ні». Чому я цього не роблю? У неї весь розрахунок базується на обмані. Вона обманює всіх. Навіть своїх дітей». Для когось обман може служити підгоном. «І просто стимулом», – сказав маляр. «Коли я вперше з'явився у Венґу, їй не було й шістнадцяти. Я знаю, що вона підслуховує біля замкової шпарини. Варто раптово розкрити двері, вона й розігнутися не встигне. Але я остерігаюся робити це». Пере вона аби з рук. У стопках рушників жучки гніздяться, трапляються навіть хробаки. А великий пиріг з дріжджової опари, так званий завиванець, вона пече в ніч із п'ятниці на суботу, у компанії двох субчиків, «безсоромно видавлюючи з них усі соки. Гицелю невтямки, що на поверх нижче вона трусить своїми персами, брудно милуючись з одним із постояльців». Вона не пропускає мимо вух жодного кулінарного рецепта. «Вона небезпечна і водночас низька, а ще спосібна до кухарства». У комірчині й на горищі серед їстівних припасів: мішків з борошном і цукром, пучків цибулі, короваїв, куп картоплі й яблук – можна знайти речові докази її розпусності, приміром, чоловічі спідні, що дісталися молі й пацюкам. «Вельми цікава колекція таких брудних доказів розкидана по всій долівці й унизу, і нагорі. Надто до шмиги хазяйці час від часу перераховувати свої експонати й згадувати їхніх колишніх власників. Із ключами від своїх скарбниць, нижньої й верхньої, вона не розлучається вже не перший рік, носить їх на грудях, і жодна душа на світі, крім мене, поняття не має, які комори вона може відімкнути цими ключами». Старечою слиною бризкають із вуст маляра Штрауха фрази. Знову я його побачив тільки за вечерею. Я вже сидів у вітальні й зауважував жваву трапезу. Маляр навернувся на очі хазяйці зовсім пізно, вже після восьмої, у їдальні зосталися самі завсідники-п'янички. Повітря помітно важчало від міцного духу поту, пива й робочого одягу. З'явившись у дверях, маляр високо підніс голову й обвів очима приміщення. Побачивши мене, він рушив до мене й умостився навпроти. Хазяйці він кинув, що підігріте вариво не їстиме. Хай принесе ліверного паштету з обсмаженою картоплею. Від супу Штраух відмовився. Він мовив, що цілими днями їсти не хочеться, але сьогодні зголоднів. «Я змерз, тож-бо». Щоправда, надворі не холодно, навпаки. «Фен, знаєте. Я, бачите, вистудився зсередини. Замерзають ізсередини». Їсть він не як тварина, не як роботяги, без первісної серйозності. Що б він не з’їв, усе бере на кпини. Ліверний паштет для нього – «шматок мертвяка». З цими словами він очікувально глянув на мене. Але попри його очікування я не скривився. Мені-бо весь час доводиться розчленовувати трупи, це будь-яку відразу притлумить. Маляр це і в голову собі не клав. «Усе, що їсть людина, – кавалки мертвечини», – сказав Штраух. Я бачив, наскільки він розчарований. Якесь дитяче розчарування залишило на його обличчі вираз болісної непевності. Відтак він заговорив зі мною про цінність і мізерність людської натури. «Те скотиняче, – розводився він, – що дрімає в людині, що його ми асоціюємо з пазурами й копитами, ладне ось-ось стрибнути і вп'ястися на перший знак, – це і є те саме скотиняче, що ми відчуваємо, перетинаючи вулицю, як сотні інших людей навколо нас, розумієте…» Він пожував і мовив у задумі: «Оце не знаю, що я хотів сказати, швидше за все, щось зле, я так думаю. Часто від того, що ти збирався сказати, залишається саме таке відчуття: хотілося вилити жовч». День четвертий «Люди всього-на-всього приходять на готовеньке, – казав він, – і все кидають, але ж це все, кожна штука, все, що швидко попадає під руку, – ціла праісторія. Що старішаєш, то менше чіпляєшся за зв'язки, які вже пізнано, вивчено, прибрано. Стіл, корова, небо, струмок, камінь і дерево – усе вдовж і вшир вивчено. Все лише механічно вживається. Предмети, ціла симфонія винаходів, цілком незбагненна… йдеться вже не про варіації, поглиблення, відтінки. Усім подавай лише великі зв'язки. А як вдивляться в архітектуру всесвіту, відкривають у ній тільки загальну орнаментику простору, та й по всьому. Гру найтонших співвідношень, грандіозних повторів – тут приходить думка про вічне своє безсилля. З віком мислення стає механізмом тортур через слабкий доторк. Жодної заслуги. Я кажу «дерево», а бачу густий ліс. Я кажу «річка», а перед очима – всі річки відразу. Я кажу «дім», а бачу море будинків, міську забудову. Кину просто «сніг», а це – цілі океани. Зрештою, думка розпускає все. Високе мистецтво полягає в тому, щоб осягнути розумом і велике, і мале, щоб завжди мислити у всіх масштабах одночасно…». Непевність – ось що, за його словами, штовхає людей на подвиги, непевні люди, створені, по суті, як невдалі створіння, можуть усе. Героїв народжує непевність. Інакше кажучи, тривога, страх, розпач. «Що вже тут говорити про художню творчість». Править зовсім не впевненість, а недоумство, недолугість – щось ординарне, а не екстра. Цими міркуваннями він поділився за обідом. Смажену яловичину він відправив назад, на кухню, хоча сам її замовив, і віддав перевагу вудженині. Господарка взяла тарілку з печенею й зникла. За столом тільки ми удвох, тим часом як людей у їдальні повно. Здається, більше нікуди. Уже розставляють стільці, принесені з кухні. Вздовж вікон ставлять і видовжують метрів на два великі лави. Нарешті, багато хто просто вмощується на підлозі, на дошки між перекинутими барилами. П'ятниця. Потім, коли вже зовсім нікуди приткнутися, починають підходити до нашого стола. Першими – гицель і інженер, потім робітники пхають маляра. Господарка, поставивши перед ним тарілку з вудженим м'ясом, зловтішно спостерігає, як старого просто-таки чавлять. Вона знову викривляється за його спиною, за моєю – теж, адже вважає, що я рию яму на нього. Звідси підозріле до мене ставлення. Вона ставить між нами знак рівності. А що він любить її як собака бука, то я теж змушений її ненавидіти. Гицель – високий чорнявий чоловік. Інженер – на голову нижчий, русявий, балакучий, зовсім не схожий на гицеля. «Роботи затягуються», – каже інженер, маючи на увазі мостобудівні роботи як частину проекту будівництва електростанції, розгорнутого внизу, у долині. Виявляється, зараз для заливання бетону найневідповідніша часина, але роботи все одно треба доводити до кінця. «Від переробу жодного зиску», – зауважує інженер. Він, так би мовити, не в тім'я битий. Робітникам спуску не дає. Висловлюється тією ж мовою, що й вони. П'є, як вони. Вміє круто розібратися з ними, як чинили б і вони на його місці. Перекриваючи гамір, він гукає кожного на ім'я. Слідом за іменем іде розпорядження щодо завтрашньої роботи. Схоже, у голові в нього вміщується все: фінансові відомості, вивезення ґрунту, вертикалі й горизонталі мостових ферм, техніка безпеки і таке інше. Він смалить сигарету за сигаретою і, трусячись од сміху, налягає черевцем на стільницю. З гицеля слова не витягнеш. Здається, інженер якимось дивом вгамовує чудовисько. Робітники його поважають. Перед ними він не прикидається. «Рейки в паз», – вирікає він, і всі, крім мене й маляра, знають, що це значить. Маляр підводиться й, не попрощавшись зі мною, зникає. А мені однаково. Можу ще посидіти й людей послухати. Наше житло, за словами маляра, – з розряду таких готелів, у двері яких стукають, тільки якщо більше ніде переночувати, заради одного-єдиного нічлігу. Його він завжди приваблював. Ні, не цноти принаджували його, а недоліки. Нерозривність із воєнним часом, коли цей готель служив пристановищем йому із сестрою. Він знову й знову занурював у злидні й випробування голодом. У примітивність. У невибагливість. «Я знаю навіть найтихіше шурхотіння цього будинку», – сказав маляр. Він міг би в темряві намацати давно знайомі нерівності на стіні, що її він знає до найменших, нерозглядних віспин. «Я пожив у кожній із кімнат, – мовив він. – Колись я міг навіть купити цей готель. Тоді і в кишені бряжчало. Проте тут би все скінчилося». Сюди він приїхав, коли йому все набридло. «Ці стіни могли б багато що виповісти. Кожна кімната пам'ятає яку-небудь неймовірну подію. У цей будинок теж увірвалася війна. Взяти хоча б кімнату, де ви мешкаєте…» Він сказав: «З моїм настроєм краще б промовчати. Йдеться про якесь рішення, що його людина ухвалила в цій кімнаті. Рішення нікому не зрозуміле. Суперечне релігії». Способи можуть одрізнятись, але джерело всього – прадавня мудрість. І наскільки консервативний найчастіше хід думок, настільки революційні наслідки. Буває, що в дім упирається холоднеча, коли хтось забуде зачинити вікно, і все в ньому аж корчиться від холоду. «Навіть мрії. Все перетворюється на холод. Фантазії, сни, все». Ще жодного разу в цьому готелі не відвідала його яка-небудь «піднесена» думка. Втім, такі думки з натури йому далекі, аморальне вже саме бажання поринати в них. Він навіть жене їх. «Характер думок, на які прагне пристати людина, визначає вона сама». Дивно, «як відштовхує від себе нерідко те, чому довіряєшся». Життя в готелі «пропонує на будь-який смак грандіозні знущання», що їх він навіть дошукується. Завдавати собі болю – у цьому він вправлявся ще дитиною. «Так я вперше випробував себе. Це наче я запхнув руку у вогонь». З плином часу він розвинув це до вершин божевілля. «Готель із кожною своєю щілиною – головний свідок моїх почуттів, моїх станів. „Це я", – говорить тут усе моїм голосом, – і нема вже жодної чесноти, жодної наївності, хіба що кровозмішення понад будь-яку уяву». «Мій час сплив, як проходить час, якого не бажаєш. Так, я ніколи не бажав свого часу. Хвороба – то наслідок відсутності інтересу до свого часу, браку інтересу, безробіття, невдоволеності. Хвороба причепилася, коли вже нічого не залишилося… мої дослідження зайшли в глухий кут, я раптом збагнув: ні, цю стіну мені не здолати! Залишалось одне – шукати шлях, на який я ще не ступав… Ночі були безсонними, грузлими, хмурими… іноді я підхоплювався, і мені поступово відкривалася вся фальш навигадуваного, усе знецінювалося, вибудовувалося в якийсь ланцюжок, у логічний ряд, розумієте, ставало безглуздим і безцільним… І до мене дійшло, що навколишній світ не хоче, щоб його пояснювали». День п'ятий «Сім'я, батьки, все на світі, за що я міг би триматися і завжди намагався триматися, – давним-давно все це потонуло в мороці, розчинилось у темряві, або я сам відбіг од усього світу, щез у мороці. Точно не знаю. У всякому разі, я рано залишився сам, а може, був самотній завжди. Самотність цікавила мене, відколи я себе пам'ятаю. І саме поняття самотності. Якоїсь самодостатності. Спочатку я уявити собі не міг, як можна завше бути на самоті, весь час. Це не вкладалося мені в голові, я не міг забрати собі в голову і викинути не міг». Він мовив: «Я постійно повертався до цього. Тут безпорадний, там неприкаяний. Прокидався я тут, а не там, де мені варто було б прокидатися згідно з моєю натурою. Дитинство і юність були так само сповнені страшної самотності, як і роки старості. Наче природі дано право весь час затискати мене, напирати на мене, залазити мені всередину, відділяти мене від усього, зіштовхувати з усім, але завжди кладучи межу. Зрозумійте мою думку: у вухах гуде від закидів, якими сам себе обкладаєш. Думати, що це пісня з чиїхось нот або ж музична імпровізація, було б помилкою: це не що інше, як самотність. Це як у птахів у лісі або як з морськими хвилями, що б'ються об коліна. Я ніколи не вмів допомогти собі, а тепер уже тим більше. Вражаюче. Хіба ні? Люди, по-моєму, лише вдають, що не самотні, і якраз тому, що самотні завжди. Варто лише подивитись, як вони розчиняються у своїх спільнотах, а може, саме це доводить, що всілякі спілки, об'єднання, релігії, міста і створені задля нескінченної самотності? Бачите, завжди одні і ті ж таки думки. Неприродні, хай і так. Пересичені зв'язком. Можливо, абсурдні. Можливо, дилетантські. Коли з самотністю уживається якась практична самостійність, – правив він, – та нехай уже, але в мене не було ні найменшої самостійності. Я не знав, як мені бути. З тим, що належиться кожному: впливом, оточенням, власним «я», що з ним мені не випадало дати собі раду. Із тим, що, виявляється, було в мені завжди. Ось так. Розумієте?!» Він говорив: «Люди, що плодять нову людину, беруть на себе непомірну відповідальність. Усе нездійсненне. Безнадійне. Це великий злочин – зроджувати на світ людину, знаючи, що вона буде нещасна. Бодай раз. Нещастя на одну мить – це нещастя назавжди. Плодити самотність тому, що не хочеш бути самотнім, – злочинно». Він казав: «Природний інстинкт злочинний, і посилатися на нього – звичайнісінька відмовка, як усе, чим тішаться люди». Він повернувся обличчям у бік села, що бовваніло внизу. «Люди тут – суцільна переводня, – сказав він. – Присадкуваті як печериці. Немовлятам затикають роти «горілчаним кляпом», щоб не репетували. Повно виродків. Атрофія мозку[25 - Атрофія мозку – Т. Бернгард і його фігури перебувають під впливом картезіанства. Гасло «Мислю, отже, існую» набуває в письменника екзистенційного й одночасно іронічного забарвлення.] – річ звичайна. Тут немає улюблених дітей, тільки куча. Влітку вони страждають від сонячних ударів, адже тонка ряднинка не захищає від сонця, яке часто пече нещадно. Взимку дітлахи замерзають, за їхніми словами, не встигнувши дійти до школи. Алкоголь витіснив молоко. Голоси у всіх високі, хрипкі. Більшість – каліки з народження. На дітей усі позаходили по п'яну. У людей здебільшого кримінальні задмухи. Серед молоді високий відсоток таких, хто живе за дротом. Тяжкі побої, просто розпуста і розпуста щодо самої природи – це звичайна річ. Знущання з дітей, вбивства – така хроніка недільних подій… Худобі живеться краще. Тут радіють з того, що опоросилася свиня, а не з народження дитини. Шкільна освіта – на найнижчому рівні, а вчителі – лукаве і, як завжди, зневажуване плем'я. Люди мруть від виразки шлунка. Сухоти наганяють на них таку солодку нудьгу, з якої вони вже не виходять. Селянські діти безнадійно нидіють у робочій масі. Я ще не зустрічав у цих місцях жодного красеня. І при цьому ніхто нічогісінько не знає про цих людей, про те, що з ними діється, іноді просто відвертають носа, щойно розмова торкається їхнього ремества, побуту, знущань, розвитку. Відвертають носа, та й годі». Сам він провів раннє дитинство у діда з бабусею, ріс, як горох при дорозі. Тримали його в шорах, особливо в зимовий час. Цілими днями доводилося сидіти тихо й смиренно і зубрити граматику. Коли він пішов до школи, то знав більше за вчителя. Класна кімната цієї сільської школи в одному з тихих куточків Нижньої Австрії[26 - Нижня (Долішня) Австрія – один із дев'яти федеральних країв з адміністративним центром Санкт-Пельтен.] «досі ані крапельки не змінилася». Нещодавно забандюрилося йому туди з’їздити. Той самий запах, сказав він, який остогид йому ще в дитячі роки, – запах нагромадженої вугільної смоли, відходка, збіжжя й підгнилих яблук. Тепер він вдихав його як аромат розкішного весняного дня. Він часто змушував себе уявити цей запах, раптово, де прийдеться. Майже завжди це вдавалося. Подібно до того, як майстрові ні з того ні з сього щастить зробити шедевр. Усе його дитинство виткане із запахів, вони зливаються, складаючи дитинство. Воно не вмерло, не обірвалося досі. А ще воно складається з гри слів і гри в м'яч, зі страху перед комахами-паразитами, дикими тваринами, темними завулками, бурхливими потоками, голодом, майбутнім. Хлопчиком бачив він і повзучу нечисть, і голод, і диких тварин, і бурхливі річки. І майбутнє, і огиду. Війна спомогла йому побачити те, чого ніколи не бачили люди, які не знали війни. Життя у великому місті постійно змінювалося сільським, адже вдачу дід мав непосидючу, як і він сам. Бабуся розумна, велична і недосяжна для простолюдинів. Дід брав із собою внука в нові місця, в балачки, в дорожню темряву. «Вони були властолюбиві», – мовив маляр. Їхня смерть – найбільша з його утрат. Батьки клопоталися ним мало, куди менше, ніж братом, старшим од нього на рік, з яким вони пов'язували всі надії на все, чого не очікували від нього самого: влаштоване майбутнє, одне слово, майбуття. Братові завжди діставалося більше любові і кишенькових грошей. У чому розчаровував їх він, маляр, його брат-річняк не розчаровував ніколи. Із сестрою його пов'язував занадто слабкий зв'язок, щоб він міг зберегтися надовго. Пізніше вони знову зайшли в зв'язок, і простягнувся той через океан, листи йшли з Європи до Мексики, з Мексики до Європи, пробувано з взаємної приязні начаклувати любов, якусь потребу одне в одному, можливо, це навіть вдавалося. «Вона писала мені двічі-тричі на рік, як і я їй», – сказав він. Від самотності звідкись із глибини виникало безліч думок, які дедалі хмурнішали. Зі смертю діда і бабусі залягла «тьма, кінця якій уже не буде». Потім помер і батько, за рік у слід йому ступила мати. У той час як старший пробивав собі дорогу, піднімаючись по щаблях кар'єри, дедалі перетворюючись на справжнього хірурга, молодший чимраз глибше поринав у світ своїх думок. Ні тут, ні там виходу вже не було. То тут, то там він опинявся на межі руйнування. Зовні він не давав ознаки, на людях з'являвся завжди добре одягненим. А вдома, у своїй кімнаті, вічний мученик нічниць, з головою заглиблювався у свою кепську реальність, у науки, у роздуми про мистецтво і в злидні. У міру зубожіння він дедалі більше замикався. Його «художні потуги» були не такі як треба. Він і сам дуже ясно бачив, що все, навіть у муках ним народжене, аж ніяк не нагадувало те, перед чим у подиві завмирають, ще ж надто – те, що може викликати захоплені відгуки. День у день перед очима стояло те, що з нього ж і виходило. Все розсипалося. Попри це, щасливі випадковості, «чистої води непорозуміння» дарували йому якісь дотації чиєїсь щирості, тобто завше щось перепадало на хліб щоденний. Звідки? «Часом сюди залітали екскурсанти, мов подих весни», який підхоплював його в котресь із придунайських містечок, у село деінде у Вальдфіртелі,[27 - Регіон на північному заході Нижньої Австрії.] абикуди аж за угорський кордон, де йому б цілого життя не вистачило, щоб «надивитися на цю рівнину меланхолії». Але найстрашнішим у його дитинстві був той день, коли скінчили дні дід з бабою. Він опинився в такій самоті, що часто вмощувався на кам'яну сходинку якогось чужого ґанку і думав, що помре з туги. Він цілими днями бродив від двору до двору, обзивався до людей, які вважали його за божевільного, за нахабу і невігласа, показуючи йому потилицю. У селі для нього мало що змінилося: поля і луки він часом не бачив цілими днями, бо сльози застилали весь білий світ. Його ганяли з місця на місце і платили за його утримання. Або ж то тут, то там залишалися за нього винні, що було куди гірше. Він шукав друзів, але не знайшов жодної душі. Бувало, думалось: а ось і друг, але згодом він розумів, що жорстоко помилився, і, наляканий, тікав од свого розчарування в самого себе. У ще більше замішання, у бажання покінчити з усім разом, у ще страшнішу непевність. До того ж руйнівна, зваблива сила пробудженої плоті, жадібна цікавість до забороненого плоду, хвороби, з якими доводилося давати собі раду, підточували його. Настільки ж інакше жилося братові й сестрі, їм довелося рости в батьківській домівці, «довелося переказитися там». Через те, що все у нього йшло шкереберть, він проґавив нагоду завершити навчання, і йому нічого не залишалося, як вступити на службу в якусь контору, звідки лише після грандіозного скандалу вдалося піти в Академію мистецтв. Йому давали стипендію, він витримав іспити з усіх обов'язкових предметів. «Але з мене нічого не вийшло», – пробубонів він. Юність виявилася ще гіршою. Ймовірно, він більше спілкувався з однолітками, із спорідненими душами, «але якось досить механічно». Дитинство та юність далися йому нелегко. Вони значною мірою нагадують мені мої власні. Я теж ріс у печалі, але такої гіркоти не знав. І тим не менше дитинство і юність були для нього тим єдиним, «з чим ще важко розлучитися». Він зізнався сьогодні, що спалив усі написані власною рукою картини. «Я змушений був розлучитися з усім, що завжди било мені у вічі, доводячи, що я – нікчема». Вони нищили його, як невпинно кровоточать виразки, й укорочували язика. «Я вирішив справу без зволікань. Одного разу мені стало ясно, що з мене нічого не вийде. Але, як і будь-хто, я не хотів у це вірити, відтягував визнання страшної істини на роки. Потім однієї чудової днини, напередодні відїзду, вона навалилася на мене всією вагою». «Був час, коли я не зміг би ось так, стрімголов, поставити на собі хрест». Він зупинився, набрав у легені повітря і сказав: «Я міг би дозволити собі добрий гумор. Чом би й ні? Від нудьги не страждаю. Немає страху. Нема болю. Нічого, що отруювало б життя. Наче я став раптом іншим. І тут знову те ж саме: знову біль і досада. У тому-то й штука, що я – це я. Ось я перед вами з усім своїм життям!.. А я ніколи не був розкутим! Ніколи! Нічим не тішився! Не був ні на йоту, що називається, щасливим. Через вічний потяг до незвичайного, оригінального, екстравагантного, до унікального і недосяжного. Через те, що цей потяг і те, що зветься душевні муки, зіпсували для мене все на світі. Все розірване на клапті, мов аркуш паперу! Мій страх обсмоктано, розчленовано, роздроблено, розкладено на якісь деталі, він не низького льоту. Я безперестанку перевіряю себе, так, саме так! Я весь час біжу собі навздогін! Можете собі уявити, як це – розкривати самого себе, як розкривають книгу, і натрапляти лише на друкарські помилки, одну по одній, а помилок на кожній сторінці – аж в очах рябіє. І, попри ці сотні, тисячі помилок, усе по-митецькомуі… Можна говорити про сюїту майстерних п'єс!.. Муки підносяться і стихають і стають стражданнями людськими! Я скрізь натикаюся на мури, що обступили мене з усіх боків. Мене вже просто вмуровано! Але хай там як, а я часто ховався за своїм сміхом! Знаєте, що я зараз чую? Я чую звинувачення на адресу великих ідей, якийсь жахливий трибунал зібрано, щоб їх засудити, я чую, як поволі починається судилище над усіма великими думками. Їх хапають одну по одній і кидають до в'язниці. Великі ідеї засудять на страшні покарання, я знаю! Я чую це! Великі думки до в'язниці! Чимало їх тікає, проте їх ловлять, і карають, і спроваджують до карних закладів! Довічне, чуєте, довічне ув'язнення – це найм'якіше покарання, на яке засуджуються великі думки. У них немає захисників! Немає навіть вошивого безкоштовного заступничка! Я чую лише, як накриває їх мокрим рядном прокурор! Я чую, як поліцаї дубасять великі думки кийками! Поліція завжди нападала на великі думки! Вона запроторювала їх до в'язниці! Скоро пересаджають усі великі думки! Жодної не залишиться на волі! Слухайте! Дивіться! Всім великим думкам постинали голови! Чуєте?!» Маляр сказав, щоб я йшов уперед, я йду вперед, а він жене мене своїм дрючком у низовину. Сталося так, що цього разу я зустрів його на підході до модринового лісу, а не у виярку, як домовлялися, і, наблизившись до лісу кроків на двадцять-тридцять, я вже передбачав, як старий вискочить з-за дерев і витягне руку з ціпком, немов бажаючи перепинити мені дорогу. Вийшовши із села, я відразу завів бозна-яких мелодій, чергуючи їх на свій розсуд, на що він сказав: «Ви, я бачу, співати мастак! Чому ж ви співаєте тільки на самоті? При мені ви ніколи не співали. У вас непоганий голос, вухо пестить». Я зніяковів і не знав, що відповісти. Він узяв мене під руку і, важко дихаючи, повів до лісу. «Продовжуйте ж, не треба соромитися. Голос у вас, справді, гарний». Але я так і не заспівав. Навіть якби й захотів, мені вже не до снаги було вичавити бодай одненьку ноту. Він пояснив, що вирішив чекати мене поблизу лісу, «оскільки у вибалку напевно дуже холодно». Рухалися ми порівняно швидко. Однак він, мабуть, уже втомився і щохвилини зупинявся. «Фантазія – вираз безладдя, – сказав він, – не інакше. В упорядкованому світі фантазія неможлива, лад не терпить фантазії, навіть не знає її. Дорогою сюди я питав себе: що таке фантазія? Я переконаний, що фантазія – щось на кшталт хвороби. Але підхопити її – не підхопиш, адже хвороба ця завжди з тобою. Хвороба, яка винна у всьому, насамперед – у смішному і злісному. Ви розумієте суть фантазії? Я задавав собі питання: що таке фантазія? – і одночасно: чи можна збагнути фантазію? Але фантазію збагнути не можна». Він зачепив ціпком гілку, і на нас посипався сніг. Мені довелося обтрушуватись. «А чи можна собі уявити людину, яка не знає нічого? – спитав він. – Людину, яка ніколи нічого не знала?» Була п'ята, коли ми спустилися до станції. Народу там назбиралося більше, ніж зазвичай, і маляр вирішив крізь натовп попрямувати навпростець у ресторанчик. Він вистромив уперед руку, і люди сахалися при вигляді його ціпка. Я йшов у двох метрах позаду. У ресторані він вибрав спочатку місце в самому кутку, звідки можна було спостерігати за платформою і помічати, як потяги приїздять і відїздять, але йому здалося, що там дуже холодно: «Страх як тягне!» І ми пересіли ближче до печі. Ми перехилили по дві чарки сливовиці, а потім шпортались у газетах, розкладених на лотку. Затарившись газетами (які я зазвичай читав після нього, забираючи їх у свою кімнату, щоб пробігти від букви до букви), ми вирішили повернутися в готель по змозі до сьомої. Біля входу, коли я збивав сніг з черевиків, він сказав: «Фантазія – це смерть людини… Сьогодні я бачив сон. Не знаю вже, як визначити місце дії, але відбувалося це серед якогось давно знайомого ландшафту. А де я його бачив, уже не пам'ятаю. Сон особливий, не з тих безнадійних, що їх я звичайно бачу. Краєвид, в який він мене переніс на якісь секунди, був то зеленим, то сірим, то чорним, як воронове крило. Жоден колір не відповідав предметові, як на людську мірку. Небо, наприклад, виявилося зеленим, сніг – чорним, дерева – синіми… луки біліли, мов сніг… Це нагадало мені деякі сучасні полотна, написані олією, хоча їхні автори не настільки неухильно додержуються цих принципів, ні, вони не дотримуються такої точності, як у моєму сні… одне з моїх точних сновидінь, за логікою колориту. І як усе чітко окреслено… дерева підносяться ген-ген у неозорі високості, трава стужавіла так, що, коли по ній пробігає вітер, вступає цілий оркестр, гримить музика – музика всіх епох відразу. І я – бац! – опиняюся поміж усього цього, я сидів на якійсь галявині. Ще одна дивина: люди зливалися з кольором краєвиду. Я був одного кольору з галявиною, потім з небом, потім з деревами і, нарешті, з горами. І водночас я був розфарбований в усі кольори. Мій сміх викликав у цьому ландшафті найбільшу сенсацію, не знаю чому. Цей досить неправильний краєвид був, знаєте, сповнений такої жвавості, якої я ще не бачив. Можливо, це був якийсь людський краєвид. Зараз ви мене запитаєте: який вигляд у ньому мали люди? Людей, які, як і я, прибрали барви оточення, можна було розпізнати тільки по голосах, так само вони знаходили і мене. Які різні голоси, знали б ви, які тонкі нюанси лежали між ними! І раптом сталося щось жахливе: голова в мене ні з того ні з сього роздулася, причому аж так, що все довкола майже потьмарилось, а люди заверещали як на пуп, так жалібнісінько, як мені ще не доводилося чути. Лементування – до шмиги всьому оточенню. Не второпаю, в чому тут річ. Моя голова так розбухла й обважніла, що покотилася з пагорба, на якому я стояв, білими луками, по чорному снігу – всі пори року зійшлися в цьому пейзажі! – і змітала сині дерева і багатьох людей. Я чув це. І раптом я помітив, що позаду все вимерло. Моя величезна голова лежала посеред мертвого царства. У пітьмі. І лежала в цій пітьмі, поки я не прокинувся. Чому у цього сну такий страшний кінець? – запитував я себе». Маляр видобув з лівої кишені піджака свого Паскаля і переклав його у праву. «Це жахливо», – сказав він. Ми вирішили заглянути до ґуральника. Спочатку дорога йшла через усю балку, потім – лісом, в якому я ще не бував. Мій супутник раз у раз зупинявся й вигукував: «Дивіться! Дивіться! Природа мовчить! Бачите?» Він плентався, нахиливши корпус уперед. Як той самий горбань, якого я колись бачив у Флорідсдорфі-на-Шпіці.[28 - 21-й округ Відня.] Наші ступні перетворилися на снігові гирі. Він увесь час зупинявся і ділився спостереженнями: «Природа упокорилася! Бачите! Природа мовчить!» Атож, вона мовчить. «Вона не завмирає, вона нерухома, вона не завмирає… Розумієте?!» Думки, міркував він, рухаються одночасно вгору і вниз. Він давав роз'яснення, вказуючи на звірині сліди: «Дивіться-но, олень! А ось заєць! Бачите? А це козуля! Дивіться ж! Ба! Лисиця! А це що? Невже вовки?» Він часто провалювався в сніг і стидався щоразу, коли мені доводилося витягати його за ціпок. «Як жахливо», – говорив він при цьому. Перераховував сузір'я: «Кассіопея, Ведмедиця, Волосожар». Він то зникав, то знову з'являвся. Коли я відставав, він наказував мені йти вперед. «Ями і горби, – примовляв він, – горби і ями». Стовбури дерев були для нього примарами «великих суддів». Він сказав: «Вони ухвалюють страшні вироки! Ці страшні вироки!» Ґуральник був неодмінним пунктом його програми. Це пояснювалося побоюванням, що тому більше не протягнути і року, «все думаєш, до зими не доживе, а як не прийду, він тут і вродився». Про ґуральника він говорив, що це найбільший мовчун за його пам'яті. З нього і справді слова не витягнеш. Маляр увесь час рвався вперед, хоча сам був винен у тому, що ми так повільно просувались. Аж ось ми вперлись у будинок ґуральника. У ньому, мов у печері, мешкав він з двома своїми дочками. «Він гнобить їх і боїться, що вони його кинуть, а вони бояться його. А що, коли вони зістаряться, а ще й заміж не вийшли…» Батько не спускає з них очей і знай собі командує: «Сала! Хліба! Супу! Молока!» А більше за весь день слова не скаже. А вони йому покірні, як покірні неповнолітні. «Коли власних дочок бачити не може, замикає їх на горищі, де їм доводиться прясти льон. Як спрядуть – можуть спуститися. Але не раніше». В обох руки закуто, за його словами, у кайдани, невидимі, проте незламні. Маляр постукав у двері, і на порозі з'явився чоловік, сухий і довгий, здоровило здоровилом. Сказавши: «Так» і більше не вимовивши ні слова, він повів нас у будинок. Дочки присунули два стільці, кинулися в комору і повернулися із салом і горілкою. Накрили на стіл. Ми взялися їсти і пити з ґуральником. Тільки-но посуд порожнів, господар командував: «Сала», або «Хліба», або «Горілки», – і дочки прожогом мчали в комору. Ми просиділи години зо дві. Піднялися, і вже біля самого порога господар сказав нам: «Так», – і замкнув за нами двері. На вечерю ми були в готелі. «Чуєте, – сказав раптом маляр під кінець прогулянки. – Чуєте, як дзявкають собаки!» Ми зупинилися. «Їх не видно, але чути. Ця собачня мене лякає. Втім, «лякає» – не те слово, вона вбиває людину. Ці пси вбивають усе. Виття! Дзявкання! Верещання! Чуєте?! – сказав він. – Нас оточує собачий світ!» День шостий «Улітку вам доведеться тут відбиватися від міріад комарів, їх вивергає болітце. Ви отямитися не встигнете, як вас доведуть до божевілля і заженуть у глиб лісу, але вони переслідуватимуть навіть уві сні, ці рої. Ви забігаєте, проте виходу, зрозуміло, не знайдете. У мене щоразу все тіло покривається сверблячими виразками. Це, нехай буде вам відомо, бич Божий для моєї сестри, через солодкуватий запах комарі мало не зжерли її. Після перших же укусів ви зариєтесь у ліжко і цим тільки підсилите свої безмовні муки… прокидаєтесь уранці, а ви вже постаріли на кілька років. Тіло горітиме від комариної отрути… пробудившись від жахливого безчуття, ви зрозумієте: прийшов час комарів. Не думайте, що я перебираю через край. Я взагалі, як ви вже помітили, не схильний до перебільшень. Але остерігайтеся їздити сюди в комарину годину… Більше вже вас сюди не потягне… а люди в цей час, будьте певні, зустрінуть вас так, ніби з них шкіра здерта; до них не підступишся. Я і сам у цей час, як кажуть, не знаю, де приткнутись, і починаю шукати притулку. До того ж настає спека, повне безлюддя, просто-таки як після мору. Від комарів небо темніє. Напевно, все це через те, що річки зміліли, – зауважив він, – а ґрунт болотніє». Сьогодні він одягнув червоний оксамитовий піджак, свій «богемний жакет». Він уперше одягнувся так, як одягаються малярі, з дуринкою! Ще на світ не благословилось, а він уже маячив за вікном і притулився головою до шибки, коли я сидів у їдальні. Сповістив про себе стуком у віконну раму. Велика, дедалі жовтіша пляма. З будинку він вийшов, як з'ясувалося, ще о пів на п'яту, маючи намір «застати духів померлих». «Просто жах», – сказав він, підійшовши до мене. Хазяйка завчасно зняла для нього дверний засув «за п'ятишилінгову монету», яку, однак, не хотіла брати. Він сказав: «Річку чутно навіть нагорі. Жодної машини. Нічого. Пташиних голосів, зрозуміло, теж. Нічого. Все ніби вмерзло в крижаний панцир». Він занурився б у «приблизно схожий світ». Він погрожував ціпком почварам зі снігу та льоду. Розпластавши руки і ноги, він заривався в біле снігове покривало. «Як дитя». Лягав і завмирав так надовго, що здавалось, ось-ось замерзне. «Холоднеча всесильна», – казав він. Він сів, сказавши: «Найнезбагненніше для мене – це те, що я снідаю». Ранні пташки могли б захоплюватися безжально чудовим морозом, йдучи подалі від будинку. «Здогад про те, що мороз над усім панує, аж ніяк не лякає». Раннім пташкам світ відкривається в своїй дивовижній ясності й істині. «Безжальний світ холоднечі» наступає на них і підгортає під себе. А якщо вони виспалися, світ видається їм «убезпеченим од божевілля». Зараз він зніме свій богемний піджак, сказав він; одягнув його він лише для того, щоб «витерпіти муку» як данину раннього ранку. «По відношенню до світу це був, звичайно, прогріх, – сказав він. – Адже я вчинив так, ніби я той-таки, яким був колись. Тепер я інший, все одно що людина, яка народилася на тисячу років пізніше. Мабуть, так. Після всіх помилок». Хазяйка принесла каву і молоко, а перед молодим гостем, який сидів у іншому кутку, наклала «цілу гору харчів», як висловився маляр. «Велике цабе, здається мені. Чого він тут шукає? Можливо, це родич інженера. Можливо». Хазяйка подала гостеві залізничний розклад, той погортав і запитав, чи не краще скористатися найкоротшим шляхом, щоб потрапити на станцію. Краще. Але взимку неможливо. Хлопець встав, розрахувався і пішов. «Мій артистичний піджак, – сказав маляр, – матеріалізована руїна. Знімаючи його, я звільняюся від цієї руїни». Сьогодні, за його словами, він одягнув його востаннє. Я раптом згадав, що сьогодні мені виповнюється двадцять три роки. Ніхто, жодна душа ні гадки про це. Може, хтось і подумав, але ніхто не знає, де я. Крім асистента, ніхто не знає про моє місцезнаходження. «Є якийсь больовий центр, з нього виходить усе, – сказав він. – Цей центр болю – у центрі самої природи. Природа будується на багатьох центрах, але головним чином на больовому. Він, як і інші центри природи, спирається на біль надміру, він стоїть, можна сказати, на монументальному болі. Знаєте, – сказав маляр, – я й спробував би розігнутися, але для мене це неможливо. Я надто горблюсь. Хіба не так? Даруйте мені, що я так горблюся. Напевно, вигляд у мене жалюгідний. Вам і уявити неймовірно мого болю. Біль і мука в мені нанизуються одне на одне, руки і ноги опираються, як можуть, але дедалі більше стають невинними жертвами. Та ще цей сирий сніг, ці неймовірні маси снігу! Часом мені до снаги нести власну голову. А яка надсада: десять звичайних чоловіків не зможуть підняти мою голову, якщо їх не вишколено. Ви тільки уявіть собі: я витрачаю силу десятьох спеціально навчених атлетів, щоб тримати голову. Якби я міг розвинути цю силу для себе! Бачите, я марную свою силу без жодного сенсу, бо це безглуздя – тримати піднятою таку голову, як моя. Якби бодай соту частку цієї сили я міг вкласти в самого себе, так, щоб від цього було більше користі… Я поставив би правила і всі досягнення думки з ніг на голову. Я досягнув би всієї слави духовного світу. Сотої частки! І я став би чимось на кшталт другого творця! Люди не змогли б мені заперечити! Я б миттю повернув назад тисячоліття і змусив би текти в інший, кращий бік. Однак нині мої сили зосереджені на моїй голові, на її болю, і все безглуздо. Ця голова, доповім вам, нездала. В її серцевині палає безпорадна земна куля, і все заповнено розщепленими суголосами!» «Спогад породжує хворобу. Спливає якесь слово, що малює міські квартали. Страхітлива архітектура. Внутрішній погляд упирається в людські збіговиська, спроби зближення з ними безглузді! День згас». Дев'яносто вісім чоловік із ста, на його думку, страждають нав'язливими ідеями, з якими засинають і прокидаються. «Кожен норовить перейти вбрід прірву якоїсь ідеї, одні занурюються по шию, інші з головою, поки морок не вдарить їм в очі повною безнадійністю. Поліцейські буцегарні з пообідньою тишею, з хропінням і випарами від тіл в'язнів… Одному лізе в голову те ж таки, що й іншому: людське місиво дорожньої катастрофи, яка сталася чи то кілька тижнів, чи то кілька років тому. Сівозміну провадять тут, не відаючи ні про сторони світу, ані про інтенсивність світлопоглинання: ліси, луки, дороги, ринкові площі, що рвуться на частини з волі фантазії, вирують річки, розбиті греблями, ремісники орудують довгими ножами в мізках голоти». Є воістину старезні мрії, так звана «юриспруденція простих людей». Закон, який говорить, що все повторюється і водночас є неповторюваним. Нескінченне перелопачування, повне розсипання всіх понять. Радість тягне до себе радість, вада – ваду, показуха – показуху, кохання – кохання. «Те, що з'єднує мене із самим собою, – від мене найдалі», і «час – аж ніяк не засіб займатися ним», і «я – жертва власних теорій і водночас їхній володар». Він ставить собі питання, що означають спогади, ці клапті разючих вражень, яких уже не зрозуміти. Спогад тупцює на місці і безупинно, нескінченно цитує сам себе точно так само, як і відкидається, ще не ставши спогадом. Немов на сцені, люди тримають дистанцію. Ухиляються на перший погляд, завжди на одному й тому ж клаптику площини. Його рідний куток швидше за все – за ширмою нескінченності. І що ж? Звук слабшатиме, а з ним, нарешті, і зорове враження «від того, від чого треба відводити погляд, слабшатиме повільно, нескінченно. З роками залишається одна порожнеча». Часом спливає з потоку якась картина, прикметна і так багато забарвлена, як те, що доводить до відчаю. Минуле: дитинство, юність, біль, що давно помер чи не помер, дрібок весни, дрібок зими, щось із літа – якого? Щось, що було наймиліше. Сплетіння рінистих доріжок і великих доріг, могили родичів і коханих, чоловіки, що несуть жінку в труні і затуляють увесь білий світ, візники за навантаженням бочок, службовці пивоварні, працівники сирниці, зламана гілка на дереві біля батьківського будинку: страх, який веде в море. Збіг випадковостей робить хворим те, що допіру було здоровим, воно невичерпне. «Все на Землі є лише самовтілення». Хтось невпинно трудиться над тим, щоб таку фантастичну істоту, як людина, зміцнити в її здібностях. Спогад – лише вільна пристрасть. «Інакше він губить усе, руйнує навіть найтвердіше в людині». Божевілля, радість, задоволення, упертість і неуцтво, віра і безвір'я – щоразу до ваших послуг. «Це єдина з утіх, які відводять смерть». Зайти в стосунки зі спогадом як з людиною, з якою часом розлучаєшся, щоб потім знову і знову із ще більшою приязню і готовністю прийняти її у своєму будинку, значить, дедалі більше йти на користь і спогаду, і людині. Спогаду передує певний план, який залишився нездійсненим. Таких планів чимало. Спогад ретроспективний, він дивиться в минуле зі своїх сторожових вишок, він ладен подавати милостиню, але ніколи не готовий до цього. Він спонукає до сюрпризів на день народження, до підробки документів. Він часто перетворює похорон на чимраз тихішу скорботну пообідню церемонію. Він вдає глухого, яким може бути світ, і нерідко озивається з такою трагічною різкістю, немов це улюблений брат допитується про речі, пов'язані з улюбленою сестрою. Він на очах перетворюється на найтоншу сполучну тканину між теорією і почуттям людини, якогось характеру і приходить, «очевидячки, завжди вчасно». Жодної брехні. Навіть розважливості. Нічого головного. Жодного аскетизму. Глибоко повіривши в його можливості, людина ходить по землі, німа й глуха до всього, що не випливає зі спогаду. Це «вічне творення думки й однакової печалі», і не тільки заради самого себе, але заради «щоденної неясності і щоденної данини вічному розпачу». «Сьогодні мені так болить, – сказав він, – що кроку не ступити. Не крок, а суцільна мука. Ні, тільки-но уявіть: величезна голова і кволі, всохлі ноженята… яким доводиться терпіти такий тягар. Нагорі ця величезна голова, а десь внизу слабкі ламкі ноги, що весь час гасають. Уявіть собі, що ваша голова наповнена рідиною, киплячою водою, яка раптом застигає, мов розтоплене оливо, і цідиться крізь усі дірки вашого черепа. У мене зараз таке відчуття, що в цій голові вже нема жодного місця, жодного простору. Тільки біль. Тільки темрява. За вашими словами я ще можу якось орієнтуватися, на звук ваших кроків. Я знаю, що коли-небудь моя голова розкриється. Я допускаю різні варіанти різних фіналів, – мовив маляр. – Якщо дотягну до природного кінця. Втім, я не доведу справу до природного кінця. Самогубство – першооснова природи, найтвердіше з натури, найміцніше, ніщо… Будь-який розвиток обмежений процесом пізнання: цілі покоління нудяться в залі попереднього розгляду… Біль у моїй голові на межі нестерпності, що її не збагнути науці… стеж за самим собою, тоді зрозумієш, які муки можеш витримати: на шляху крайньої бездушності і надчутливості, у муках простуючи по щаблях болю… спека вимірюється тисячами градусів… я несу свою голову, а в ній перевертаються горизонти. Якби я тільки зумів зробити вам натяк, який більше ніж натяк… я обмежуюся чаклунськими здібностями віку; так я можу йти в ногу зі своєю мукою. Ось ці кілочки, – сказав маляр, – кожен я міг би вбити собі в мозок! Ноги теж болять, суглоби. Все. Немає жодної клітини, в якій не сидів би біль. Вам, мабуть, здається, що я великий облудник! Ви уявити собі не можете, як це: все раптом набрякає, і розбухає, і функціонує надміру. Все тим же второваним шляхом. Це зводить мене з розуму, – сказав він. – А ще добровільно прийняті муки примусу, які я сам собі додаю. Через неспритність і через розрахунок. З незнавки і через всевідання. Замерзати, чи що, через те, що не можеш вдатися до цього прийому?… Тоді в голову лізуть усі ці незліченні недороблені речі: вони пов'язані з поїздками, з діловими інтересами, з релігійними, непідконтрольними вивертами. Ви ж розумієте, все піддається діленню! Так само, як і все неподільне. А біль, ніби підхльоснутий, увесь час робить скажені стрибки. Витончується в своїх жахливих трюках, накидається, як хижак. Ви чуєте? Чуєте?» – питав маляр. І я почув собак. День сьомий Гицель зустрів маляра у видолинку. Той сидів навпочіпки. Присів на якесь кореневище. Але маляр навіть не глянув на гицеля, коли той його минав. Гицелеві стало моторошно, і він повернув назад і заговорив зі старим. «Я б'юся над однією проблемою», – нібито сказав той. Відтак гицель знову розвернувся і залишив його в спокої. Тут маляр одним своїм словом знову зупинив його, словом «зимно». «Я перепробував усе, – нібито сказав він гицелеві, – але всі спроби марні». Гицель присів поруч і заходився його умовляти. Йому треба було б підвестися, сходити до заїзду і замовити у хазяйки гарячого чаю. А від застуди, яка вже напевно розігралася, краще за все кілька чарок сливовиці. У того навіть сльози на очі навернулися, коли гицель сказав: «Ну, пане маляре, годі вам впадати у розпач». Довелося протуркотіти старому всі вуха, поки він не зрозумів, що сидіти тут безглуздо, тільки себе мучити. Той нібито відповів: «Це ні до чого не приведе», – і підвівся. Потім вони піднімалися вибалком до модринового лісу. «Він радше повз, ніж йшов», – розповідав гицель. Довелося буквально тягнути старого за ціпок до самого заїзду. «Я завжди знав, що з ним щось негаразд». Гицель вимовив це доброзичливим тоном, настільки благодушно, що при цьому проявилося неабияке почуття. «Це вже самогубство якесь», – нібито сказав гицель маляреві. Він ще в той його приїзд зауважив, що старий не такий, як колись, бо «любив посушити зуби, особливо із сестричкою, коли пізньої осені заїздив сюди ненадовго». Раніше він не був таким відлюдьком, не цурався всього на світі. Навпаки. Тулився до всіх, намагався бути таким само, як сільські, одним із тутешніх. Ходив з ними по корчмах і багатьох міг заткнути за пояс. На Водохреще завжди гуляв разом з усіма. Але ніколи не напивався так, щоб доводилося тягнути його додому, як деяких. «Трощив він, маляр, кров'янку тільки так, з дорогою душею», – сказав гицель. Був він і в Ґольдеґґу на погулянках із грою кьорлінґ,[29 - Побутовий варіант спортивної гри, що практикується взимку на крижаній доріжці.] разом навідувалися в пивничку, де «відкривали дівчат, як закурені шухляди у комоді». Він завжди здавався йому «задумливим, але привітним». А ось у вибалку просто-таки налякав. У готелі гицель сказав господині, щоб вона напхала більше дров у грубку маляреві. Його, мовляв, треба звідусіль прогріти. Йому, гицелю, здається, що коли б він не надибав маляра, той так би і сидів далі і живим би його більше не побачили. Замерзають-бо зазвичай замислившись. Людина навіть не помічає. Засне і вже не прокинеться. Маляреві, з усього видно, не позаздриш. «Про якусь проблему говорив. Не знаю, що це за проблема». Він, гицель, завжди добре з ним ладнав. А фронтові історії, які гицель розповідав, старий завжди любив слухати. У нього боліли ноги. Цей біль міг перешкодити йому ходити пішки так, як він звик, як збирався й надалі. «Ймовірно, існує якийсь таємничий зв'язок між моїм головним болем і цим болем у ногах», – сказав він. Відомо ж, що між різними речами існує якийсь зв'язок. «Нехай навіть такий загадковий. А отже, і між частинами тіла, як однорідними, так і різнорідними». Але у нього голова абсолютно особливим чином пов'язана з лівою ногою. Біль у нозі, який раптово дає про себе знати вранці, – родич його головного болю. «Мені здається, це один і той-таки біль». У двох різних, неабияк віддалених одна від одної частинах організму, на його думку, можна відчувати «один і той-таки біль». Так само як і певного роду біль душі (він раз у раз обороняв це слово – «душа») відчувається в певних тілесних сферах. І фізичний біль у душі теж! Зараз його сильно турбує ліва нога. (Йдеться про елементарну капшуковицю, тобто запалення капсули на внутрішній стороні під щиколоткою.) На сходах, коли було ще темно, він показав мені свою пухлину. Ґулю завбільшки з качине яйце. «Цей наростень не страшний, еге ж? – спитав він. – Цілісіньку ніч хвороба голови нищить ногу. Просто неймовірно». Ось уже не один десяток років він цілісінький день ходить пішки. «Тож річ не в тому, що я раптом перетрудив ногу. Річ тут взагалі не в нозі. Недуга виходить від голови, з мозку». Пухлина свідчить про те, що хвороба поширюється вже на все тіло. «Скоро я весь покриюся такими ось ґулями», – сказав він. А я на перший погляд зрозумів, що це випадок звичайнісінької капшуковиці після вчорашнього прискореного маршу через видолинок, і сказав, що нічим серйозним пухлина йому не загрожує, вона не має нічого спільного з болем у мозку і ніяк не пов'язана з головою. З погляду медицини. У мене у самого спухла одного разу така ж штука. Тут я мало не зрадив себе. Одним спеціальним виразом, який крутився у мене на язиці, ще трохи – і я постав би перед ним студентом-медиком, що завзято намагався приховувати від нього з першого дня. Але все обійшлось, і я відбувся словами: «Такі ґулі з'являються на кожному кроці». Проте він мені не вірив. «Ви говорите так, щоб не розчавити мене, не розтрощити остаточно, – сказав він. – Чому б не глянути правді у вічі? Моя пухлина криє небезпеку. Та ви й самі це бачите. Моя пухлина. Хіба ні?» – «Днів за два вона зникне так само швидко, як і з'явилася», – відказав я. «Ви брешете, як мій брат-медик». Він вимовив це не без відтінку відрази, що промайнула в його очах. Вони зблиснули, мов холодні камінці, вкрай злостиво. «Не розумію, навіщо ви брешете. У вас на обличчі так багато неправди. Більше, ніж я помічав досі». Він простромив мене очима і рушив уперед, нагадуючи розбудженого од вічного сну грізного вчителя. «На вигляд це чумна жовниця», – сказав маляр. Він обмацав пухлину і запропонував мені зробити те ж саме, тобто обмацати ґулю. Я легенько натиснув на неї, як раніше на сотні інших, не завжди настільки безневинних. Він ніколи не бачив чумної жовниці, подумав я. Нічого, анічогісінько спільного його пухлина з чумною жовницею не мала. Втім, я не сказав ані слова. Йому залишалося тільки підтягти і закріпити панчоху. Шкіра місцями абсолютно жіночого типу, зазначив я про себе. На нозі, на обличчі і на шиї. Вона здалася мені нездоровою, сам не знаю чому. Якийсь білястий відтінок, радше, дивне посіріння. Підшкірна клітковина просто-таки просвічується. Де-не-де в ній видно зяяння. Жовті плями, по краях – посиніння. Його шкіра нагадала мені кірку перестиглих гарбузів, залишених у полі. Це вже тління. «Коли брати до уваги силу, – сказав він, – болі в нозі не порівняти з моїм головним болем. Однак вони одного походження. При такому захворюванні не допоможе ніщо. Обидва цих болі, головний та в ногах, складають невблаганну недугу». Не можу сказати, що моє рішення вивчати медицину ґрунтувалося на якомусь глибокодумному спізнанні; ні, чого немає, того немає, радше, мені взагалі нічого не спадало на думку щодо навчання, яке могло б давати мені втіху, на рішення вплинув, властиво, випадок – моя зустріч з доктором Марвецом, який досі думає, що коли-небудь я переберу на себе його практику. Я і сьогодні не можу сказати, а може, не зможу ніколи, що мене тішить студіювання медицини, що сама медицина дає мені радість. Однак задкувати вже не можна (та й куди б я, цікаво, подався?), бо я зумів як слід витримати іспити. Не скажу, що я особливо старався, ні, все, щиро кажучи, відбувалось як уві сні. На іспити зголошувався завжди без підготовки, і чим менше щось тямив, тим краще складав іспити, а деякі – навіть на «відмінно». Тепер на мене чекали куди важчі, але і це буде напевно для мене просто. Чому? Не знаю. Я ніколи не боявся жодних іспитів. А клінічна практика у Шварцаху для мене – суцільна втіха. Хоча б тому, що вдалося потоваришувати з деким із колег. У мене таке відчуття, що я потрібен їм. З доктором Штраухом ми розуміємо один одного з півслова. Він охоче залишив би мене при собі. Він сподівається обійняти посаду головного лікаря, коли той вийде на пенсію. За два роки. І перетягнути мене. Ніколи не роздумував я і про те, чи вивчають медицину, прагнучи допомогти ближнім, чи ще чогось. Чудово, слів немає, коли вдається операція, коли те, чим ти лікуєш людину, справді йде їй на користь. Це щось означає. У них у всіх підвищується тонус, коли їм що-небудь вдається. Тоді асистента можна і в кафе побачити. Мій брат каже, що вивчати медицину мене спонукав брак фантазії. Не виключено. Але що ж все-таки? Справа на кшталт тієї, що її доручили мені, – спостерігати за малярем Штраухом і бути об'єктом його впливу, – як вона стосується мене? І як я підходжу під неї? Можливо, це щонайбільше курйоз: пхатися на край світу до чоловіка, якого не знаєш і якого хіба що уявляєш, з яким вештаєшся по окрузі, щоб послухати, що він говорить, побачити, що робить, з'ясувати, що думає і замишляє? Асистент характеризував його цілком ясно, але поверхово. І якби мені зараз довелося викласти своє судження про цю людину, я не знав би, що й сказати. Це було б безглуздо. І що я взагалі скажу, коли мене запитають? Про те, щоб писати асистентові, годі й думати. Я завжди відчував безпорадність, коли доходило до листування, тож не спромігся й зараз. Навчання так швидко занурило мене в медицину, що я і сам цього не помітив. Про мене кажуть, що я «здорово просуваюсь». Батьки радіють, що я вилюднюю. Але я не знаю, що з мене вийде. Лікар? Подумати страшно. Вже в сутінках я кругами ходив по станції, і мене занесло трохи далі, до одноповерхової барачної будівлі з вивіскою: «Готель для поїздових бригад». За вікном я побачив оголених до пояса чоловіків, які схилилися над брудним жолобом мийки, бачив, як витиралися вони сірими рушниками, а тоді витріщалися в люстро, голились, як у самих кальсонах умощувалися по своїх ліжках і наминали свою вечерю. На стінах – чорні кашкети залізничників. Двері обвішано гронами шинелей, курток, сумок, з яких вилазять якісь папери. Блищали ножі, врізалися в короваї, повсюди стирчали пивні пляшки, відбиваючись у люстрі над мийкою. Я походжав туди-сюди, аби не привернути чиєїсь уваги, але, поминаючи світлий квадрат вікна, щоразу зазирав усередину. Що було б, подумалося мені, якби ти став одним із них, стояв би ось так само перед дзеркалом, перекидався з ними їхніми ж словами, якби вони не помітили, що ти – це ти, адже ти такий само? А що було б, якби ти пішов шляхом, який здається тобі саме твоїм? Якби я був не я, був би я таким же? Ось куди можуть завести подібні думки. Пройшовши між двома вантажними складами аж до станційної межі, повернувся назад. Я рахував колеса, мені уявилось, як мене розчавлять два буфери і як мені присвятять кілька рядків аж на споді передостанньої сторінки нашої газети, де друкують повідомлення про події зі смертельним наслідком, які не мають жодних шансів привернути чиюсь увагу. Потім знову, йдучи вздовж барака, побачив тих самих чоловіків, вони вже лежали на першому ярусі нехитрих споруд, які бувають ще хіба що в казармах. Зимові, з подвійними рамами вікна зачинені наглухо. Не замерзати ж. А он стоїть будильник, який о четвертій вибухне істеричною треллю. І зарояться тіла, і руки квапливо потягнуться за одяганками. Адже холод ще посилився, і час уже шастати по складах і перевіряти, чи скрізь позакривано насадки регенераторів. Ось уже і перші школярі сіли в головний вагон, заспані і лякливі, бо ж не знають, що очікує на них у школі. На станцію я спустився сам-один; якщо налягти на ноги, мені потрібно на це хвилин п'ятнадцять-двадцять, та й годі. Я обіцяв маляреві принести газету, але кіоск уже закрився. До того ж це був день, коли потягів курсує мало, а в той час, коли я опинився внизу, не пройшло жодного, якщо не брати до уваги товарняків, що з гуркотом пролітали мимо. Навпроти залізничних бараків круто підноситься скеля, стирчать ялини, ялиці, животіє чагарник, але в темряві цього не видно. Річка біснується і приголомшує своїм шумом усю округу. З утиснутих у смужку берега будинків долинає сміх, потім якась суперечка, однак і вона, немов не наважуючись перерости в скандал, дедалі стихала, аж зовсім вщухла. Вікна гасли одне по одному, і нарешті світло лишилося тільки в єдиному; я розгледів у ньому літнього чоловіка, що сидів за столом, ось він підніс свою татуйовану руку, щоб вимкнути світло. Мене обсипало холодом, і я прожогом рвонув через міст і далі нагору, до готелю. «Тут кожен камінь для мене – особлива людська історія, – каже маляр. – Знайте, що я бранець цих місць. Усе, кожен запах тут – шлейф якого-небудь злочину, наруги, війни, чиїхось мерзенних підступів. Навіть якщо все вкрито снігами. Сотні й тисячі гнійників, які безперервно зріють. Голоси, які безперестану кричать. Можете вважати себе щасливим від того, що ви такий юний і, по суті, не маєте досвіду. Ви почали мислити, коли скінчилася війна. Ви нічого не знаєте про війну. Ви не знаєте нічого. А ці люди, що стоять на найнижчій сходинці, часто – на найнижчій сходинці характеру, ці люди, всі як один, – свідки великих злочинів. Я вже не кажу про те, що погляд розбивається об ці скелі. Ця долина – погибельне місце для будь-якої душі». А згодом: «Бачите, я дратую. Це завше вирізняло мою натуру. Я дратую вас, як вічно дратував усіх. Вам це завдає болю. Я знаю, нерідко ви задихаєтеся від моєї уїдливості… Тут у мене виникає уявлення про розпад усього живого, міцного, я відчуваю запах розпаду всіх уявлень і законів… І тут-таки, зауважте, спілкування з людьми… з м'ясником, зі священиком, із жандармом, з учителем, із цим у шерстяній шапчині… із цим типовим молоканом, який вічно жує свою словесну кашу, із цим бридким меланхоліком… У всіх у них – свої комплекси. Це можна пов'язати з раннім прокиданням у мокрому ліжку, з малюнком на шпалерах у дитячій, де дитина вперше розплющує очі. Все це залякані умочки, їх тут повно. Учитель наводить мене на спогад про часи власного позаштатного учительства, і від цього мене нудить. Остигання почуттів, так, з роками все дедалі стрімкіше стирається, обсипаються всі мережива, піддаючись дедалі грубішій мові, поступаючись розуму… А ці воєнні враження, знаєте, все, про що б не розповідали ці люди, все зводиться до балачок про війну…» Все «охоплено жахом». «Життя відступає, а смерть насувається, як гора, чорна, крута, нездоланна». Він міг би навіть домогтися великої слави, не сходити з уст людських, але його це не обходило. «У мене вистачило б таланту для світової слави», – говорить він. «Люди часто примудряються грюкнути своїм крихітним даром так, що заживають слави. Вишукано! Галас! Грандіозний галас! Не більше! Я ж залишився вірним собі, я вмів розпізнавати галас, великий галас, і не уславився. Якщо вже ми завели про це розмову: війна є невикорінний спадок. Війна – воістину третя стать. Розумієте?!» Йому треба було якнайшвидше спуститися до вокзалу за газетами. «Ці запахи, – сказав він, – запахи людиноподібних людей. А знаєте, запах гниття, бурлакування і так званого великого світу, запах зайд, які приїздять, і відчаю тих, хто змушений їхати, запах тих, кому зірватися з місця все одно, що дурному з гори збігти, завжди приваблював мене». Якийсь відтинок шляху ми йшли удвох із жандармом. Він тут же забалакав до мене. Мовляв, тягнеш-тягнеш службове ярмо, а кінця не видно. І взагалі ніяких змін. Підвищення по службі обіцяє, звичайно, і платню трохи більшу, а проте нічого, власне, не міняється. Спершу він хотів учитися. Батьки відправили його до неповної середньої школи, потім – два роки гімназії, звідти його забрали додому: батько злякався, що там він отупіє. «Моя гімназія стала йому поперек горла», – говорить він. Учнівство у столяра замість латинської пишномовності, замість грецьких вокабул – верстат і рубанок. Це було справжнє горе. Відтоді все пішло шкереберть. Відколи за ним грюкнули двері гімназії і він зрозумів, що більше ніколи не повернеться сюди. І ось: «Мені вже перекрито шлях у краще життя». Повна безнадія. Був один сірий, нескінченний, гнітючий день, і він ламав собі голову самогубством ген-ген на горі над містом, звідки хотілося кинутися вниз. Однак довелося-таки йти на оглядини до столярної майстра. Вже наступного дня довелося йому влізти в спецівку, щоб чотири роки не знімати її. Якщо раніше в очах рябіло від латинських вокабул, і за Тітом Лівієм, Горацієм, Овідієм[30 - Tim Лівій (59 до н. є. – 17 н. є.) – римський історик, автор «Історії від заснування міста»; Квінт Горацій Флакк (65 до н. є. – 8 до н. є.) – римський поет авґустинської доби; Публій Овідій Назон (43 до н. є. – 17 н. є.) – римський поет, автор «Метаморфоз».] він світа Божого не бачив, то тепер він чманів од стружки, тирси і запотиличників майстра. А проте, він витримав іспит на підмайстра і залишився ще на рік. Потім, прочитавши оголошення в газеті, що запрошувало до жандармерії, він кинув столярне ремесло, «тільки щоб одкинутися від усього», і пішов служити. Його миттю вбрано в однострій, а вранці він прокинувся у великій казармі разом із тридцятьма двома іншими новобранцями, у яких були ті ж плани, що й у нього. По завершенні всіх обов'язкових випробувань він зголосився служити у високогірній місцевості. Спочатку подався до Ґолінґа,[31 - Ґолїнґ-на-Зальцаху – ярмаркова комуна в Австрії, у федеральній землі Зальцбург.] згодом перевівся до Венґа. Рік тому він став наступником сорокарічного жандарма, що помер від зараження крові. «Подряпався оленячою кісткою». Йому б медицину вивчати. Діло достоту для нього. Вчитися на лікаря. Я сам здивувався цій думці. Вона блискавкою майнула у мене в голові. Навіть у скронях застукало. «Медицину б вивчати», – сказав я. «Так, вивчати медицину», – підтвердив жандарм. У нього на плечі висів карабін, абсолютно новенький, і знай собі виразно порипував ремінь. А як бути жандармом? «Увесь час одне й те саме», – відповів він. «Скрізь одне і те ж», – сказав я. «Ну, ні», – заперечив жандарм. Раніше він думав, що на цій службі не засумуєш: увесь час якісь операції, затримання, вивідування. «Це, звичайно, є. Але завжди одне й те саме». Натомість життя, ймовірно, здорове, припустив я. «Звісно, здорове», – сказав він. А проте, воно не позбавлене розмаїття, подумав я, згадавши про бійки на будмайданчику, у корчмах. На думку спало вбивство, вчинене господарем нашого готелю, але про це я не хотів згадувати. «У місто б перебратися», – сказав він. «Атож, місто», – поспівчував я. У місті цілком інші можливості. Там кояться такі справи, про які в селі і поняття зеленого не мають. Тут також трапляються серйозні злочини, але куди масштабніші, цікавіші, «кучерявіші» – тільки в місті. «Але жандармерія таки не поліція, – сказав він, – так що доведеться димочадіти під небом у селі». «Так», – сказав я. Сьогодні, коли я повертався з модринового лісу, листоноша передав мені листи для господині. Три листи, один із них – від її чоловіка. Я відразу подумав про господаря, щойно глянув на почерк на конверті. І не помилився. Забираючи пошту, хазяйка сказала: «Господи, це ж від нього!» І засунула всі три листи – два інших були, мабуть, якимись рахунками – в кишеню фартуха. Під час обіду з її розмови з гицелем, який допомагав їй розливати пиво, я зрозумів, що вона справді отримала листа від чоловіка. Той просив прислати трохи грошей на харчі, бо в тюрмах з годівлею стало зовсім кепсько: щойно газети заголосили про те, що арештантам живеться мало не краще за всіх, одразу ж позакручували гайки з режимом. Гроші нехай шле на ім'я одного чиновника тюремної адміністрації, а вже той розпоряджатиметься ними за його, господаря, дорученням. Я сидів просто біля стойки і чув кожне слово. Гицель сказав, що хазяйці слід «негайно» виконати бажання чоловіка, і назвав суму, про яку, ймовірно, йшлося в листі, але хазяйка заявила, що нічого надсилати не збирається. І з якого це дива він, гицель, надумав їй указувати. Це вже її діло, посилати чи ні. Гицель заперечив: як же не посилати, інакше і бути не може. Крім того, коли хазяїн повернеться, підуть чутки про те, що вона нічого не послала чоловікові, хоча гроші, якими вона розпоряджається, «хазяїнові», все тут – його власність. У такій ситуації не слід чоловіка забувати. Вона довго упиралася, відбиваючись від наполегливих докорів навіть свого коханця, гицеля, але врешті-решт поступилася, хоча суму назвала набагато нижчу за ту, на яку розраховував господар. Вона обурилася, заявивши, що своєю неприборканістю чоловік довів її «до краю відчаю», та йому ніколи не було діла до неї і дочок. А тепер він їй потрібний, як болячки в лоб, щоб йому ще й гроші в тюрягу слати… Іншим взагалі нічого не шлють. Тюрма на те і тюрма, щоб поголодувати і дійти разуму. Попрацюй-но, на хлібі і воді сидячи, та поміркуй гарненько. «Але він зміниться, як рак свисне», – сказала хазяйка. І вийшла вона за нього тільки тому, що вже дитину носила, тільки через це. Заїзду вона тоді навіть не бачила. «Тільки через дитину», – повторила вона. Гицель дратувався. Щоразу, коли вона поверталася з порожніми келихами, він обсипав її новими закидами. Господар, мовляв, був для неї опорою, до того ж у нього завжди були свої «позитивні сторони». Та й те сказати, чи не на її наполягання – «у всякому разі, вона цього хотіла» – його взагалі арештовано, засуджено і нині він томиться у в'язниці. Ніхто ж анітрохи не сумнівався, що це був нещасний випадок, жертвою якого став убитий хазяїном відвідувач. Вона сама підкинула жандармам думку, що рани на голові гість – працівник з будівництва електростанції – дістав не внаслідок падіння, а то йому затопив пивним кухлем її чоловік. Що хазяїн зробив це, обороняючись, як точно встановлено судом, то дали йому лише два роки. «Його взагалі могли б не саджати, – сказав гицель, – він і зараз би тут крутився, як завжди». Хазяйка роззлостилась: «І це говориш ти? Я ж бо тільки через тебе на нього вказала». На це гицель нічого не відповів. «Бо хотіла виперти його з дому, бо ми обоє хотіли викинути його з дому». Гицель стояв на тому, що вона все одно дала маху зі своїм доносом. Сільські і взагалі всі тутешні налаштовані проти хазяйки, всі тут достеменно знають, що вона побігла заявляти в жандармерію. До того часу убитий пролежав у могилі вже не один тиждень. Усі давно забули про той злочин. Доки небіжчика за її намовою не викопали і ретельно не оглянули, а потім проти хазяїна розпочали «великий процес». Якби не було однозначно доведено, що він діяв лише в межах самооборони – а в судах часто правди не дошукаєшся, радше навпаки! – сидіти б господареві довічно. Невже у неї совість не зворухнеться? – напосідав гицель. Хазяйка сказала, що навіть відповідати йому не хоче. Їй нічого виправдовуватися. У кожному разі все зроблено по справедливості. «Все вийшло по справедливості», – сказала вона. А тепер що? – заперечував гицель. Не хоче навіть відгукнутися на прохання чоловіка, хоча вона й завинила перед ним, і послати якусь копійчину, щоб він міг поїсти по-людськи? «Ну добре, – погодилася хазяйка, – пошлю я йому грошей». Гицель зажадав, щоб вона тут же їх виклала, він особисто відправить їх. Вона сказала, що гаманець у ящику під шинквасом. На очах у господині гицель витягнув кілька папірців, уклав їх у конверт і відразу написав адресу. У трактирній суєті й у хмарі тютюнового диму і кухонного чаду обоє досі мене не помічали. Вибравши зручний момент, я встав і пересів до маляра, який вмостився біля вікна. «А як, власне, справи у хазяїна?» – запитав я. Недовго думаючи, маляр відповів: «Одне слово – бідолаха. Ця історія з убивством остаточно його підкосила. Одна лише хазяйка винна в його біді. Коли він звільниться і повернеться до заїзду, станеться щось жахливе. Само собою, хазяйка боїться цього». Так, вона боїться. Гицель за сумісництвом ще й гробар. Точно так само, як він зариває собак, а ще пропащих свиней і корів, він і людей ховає у сиру землю. Щойно гицель розлучився з військовим одностроєм, вони запропонували йому, громада запропонувала, два трудових терени, на які не знаходилося охочих. Що він нічого не вмів, то нагода випала найкраща. У лісоруби він після війни вже не пішов, на целюлозну фабрику його теж не тягнуло, для залізниці він був уже застарий, від пошти просто відмахнувся, інших можливостей не було. Йому вистачало вільного часу, і майже завжди він перебував на свіжому повітрі. Раз на два тижні він їздить у місто і, на відміну від усіх місцевих, хоч з якогось боку бачить світ, якого інші не знають. Він копає могили. Йому належить прибирати зів'ялі вінки, і час від часу він підробляє тим, що продає селянам цвинтарний компост. Риючись у землі, він часто знаходить прикраси, які нібито забирає з собою в місто для продажу. Взимку і влітку на ньому однакове вбрання – шкіряна куртка і шкіряні штани, стягнуті шнурівками над щиколотками. Під час похорону він має стояти осторонь, біля церковної стіни, і чекати, коли скінчиться церемонія. Як тільки останні її учасники відійдуть від могили, він береться за роботу, швидко закопує яму, а коли земля осяде, опоряджає могилу як слід, насипає зверху чорної землі і нарізає дерен, викладаючи акуратний горбок. За ці горбки він отримує зазвичай цілі кошики м'яса та масла й весь тиждень – дармові яйця, які продає хазяйці, чи то пак вона віднімає їхню вартість із постояльного, що його він сплачує їй в кінці місяця. На цвинтарі він може гнути карк годинами, переміщуючись разом із шматками дерну, ватерпасом, пучками вузьких рейок, які принатурив до вимірювання. Те, що в могилі, яку пропонується викопувати завглибшки два метри двадцять, йому завжди доводиться стояти по коліна у воді, він не приховує. Йому не вірять, поки самі не побачать. Глиниста земля впереміш із галькою йому вже давно байдужа. О дев'ятій він сідає навпочіпки і випиває пляшку пива. О п'ятій, спускаючись із цвинтаря, бо ж за чверть п'ята має замикати там трупарню, він бадьоро насвистує. Всі люблять слухати його байки, навіть ті, що їх він вигадує на ходу. До вже не раз розказаного він доточує щось новеньке і видає щось таке, чого від нього не чекали. «Гицель і копач в одній особі – це вам птиця непроста, з нею не можна, як з іншими-іншими», – каже він. У його заплічному мішку нерідко знаходиться місце розчавленому потягом собаці, крім того, він витягує з мішка просто всякий непотріб, підібраний деінде на горищі, на кшталт знайдених учора дерев'яних різьблених янголят, яких він ставить посеред столу, щоб випити на їхню честь. Коли я ходив за теплою водою, хазяйка стояла на кухні. Вона чистила картоплю, а поруч метушилися обидві доньки з ополониками в руках, вони ж бігали до комори за дровами або чистили щітками щось із одягу. Хазяйці схотілося дати мені на час зимове пальто свого чоловіка. «Ви ж увесь час мерзнете в своєму дощовику, певно, мороз до кісток пробирає». Я сказав, що не розлучаюся з вовняною тужуркою і мені не холодно. «Це ви просто так кажете», – заперечила хазяйка. «Мені не холодно», – повторив я. «Коли блукаєте з малярем?» – «Так, коли блукаю з ним». Вона відправила дочок у льох. «І надовго ви до нас?» Я відповів, що сам не знаю. Взагалі-то, зауважила вона, у неї завжди всі кімнати зайняті. «Тільки не в нинішньому році. Люди не люблять шуму. А від цих, з будівництва, вже дуже багато шуму». Однак на постійних мешканцях не розживешся. «Тут, знаєте, вдесятеро не заправиш… Гостям треба щось подати, і щоб не здалося занадто мало, і щоб смачніше… Зате від робочих виручка непогана». Вона змусила мене сісти. Просто штовхнула у фотель. «Якби ж то заїзд стояв де-небудь в іншому місці, – зітхнула вона. – А не в цій ямі!» Чищення картоплі нагадало мені про дідівську хату з її повсякчас прочиненими дверима, про її запах, про скрадливих кицьок, про молоко, яке іноді збігало, про ходики, що знай цокали. «Студенту теж нелегко доводиться», – мовила вона. Кудись у простір. Ненароком. Одного разу вона була в столиці і прикупила собі кілька одяганок. «І потішилася, що знову опинилася в потязі». І ще: «А тепер не відмовилася б пожити в місті, не конче в столиці, просто в місті». У неї ноги селянки, ноги прибиральниці, ноги пралі. Гладкі, пухкі й набряклі. Опалення номерів нині подорожчало удвічі. «А м'ясо – втричі», – кинула вона. Потім сказала щось таке, що змінило напрям моїх думок, перенісши мене на якесь озеро, в якийсь ліс, у будинок на рівнинній місцевості. Клопоти що взимку, що влітку – однакові. Вона подумує про те, щоб дати лад будинку, все відремонтувати, заново пофарбувати стіни у всіх кімнатах, замінити старомодні речі. «Шафи для одягу, наприклад, я зовсім приберу, – сказала вона. – У залі поставлю нові столи, і повішу нові фіранки, і оновлю східці, вікна повинні бути дуже великими, я зроблю так, щоб вистачало світла». Я налив у глечик теплої води. «А мій коханий сіном напханий, – сказала хазяйка, – знати нічого про це не хоче. Коли привіється, все і без нього буде готове. Коли завітає…» Те, як вона це сказала, те, як вона це вимовила, не виходило у мене з голови: «Коли привіється…» Коли привозять пиво, хазяйка стає біля дверей і пасе очима водіїв. «Одного разу хто-небудь із цих хлопців опиниться у мене в ліжку», – так, очевидячки, вона думає. Пиво привозять о третій, але ще до полудня вона збуджується, метушиться, снує туди-сюди, перебирає білизну в шафах, плутає ложки і виделки, що часто кінчається пересварами за обідом. Дітей змушує стирчати перед будинком і виглядати, чи не приїхали, бува, пивовози. Але ті завжди пунктуальні і раніше третьої не з'являються. «Гляньте-но, чи немає пивовозів!» – командує хазяйка. Вона відкриває вікно на кухні, щоб вистромити голову, але нічого не бачить: пагорб закриває вид дороги, по якій мають везти пиво. Їй це давно відомо, і все ж вона неодмінно вистромлюється. Коли її питають, чому вона така схвильована, хазяйка відповідає: «З чого це ви взяли? Я анітрохи не схвильована!» Об одинадцятій вона вже знімає всі засуви на вхідних дверях і залишає їх відкритими, прив'язавши до великого гака на стіні; у неї для цього існує і петля на шнурі, залишається тільки накинути. «Нехай провітриться! – каже вона. – У хаті хоч сокиру вішай!» Як тільки підвозять пиво, вона мчить вниз і дає вказівки, скільки ящиків і бочок заносити в будинок. І хай не грюкають, у неї є хворі і дратівливі постояльці. Вона спостерігає, як чоловіки тягають ящики і котять бочки. На вантажниках товсті лиснючі шкіряні фартухи від шиї до гомілок і зелені шапочки, а робочі куртки навіть узимку не застебнуті на верхні ґудзики. Вона наказує поставити першу бочку в стійку і підвести шланг, і тут-таки на столі, як гриби, виростають перші келихи – три, чотири, вісім, дев'ять – з капелюшками білої піни. Вона подає їх водіям, на стіл яких вирушають також ковбаса, хліб і масло. Вона підсідає до хлопців і починає розпитувати: «Що ж воно скоїлося там, унизу?» Вони розповідають те, що їм відомо про якийсь нещасний випадок, про чиїсь хрестини, про бійку на зборах комуністів, про якогось мерчука, про пліт на річці, «такий здоровенний, що під мостом не пройшов», про те, що по гірських дорогах їздити дедалі важче, поки як слід не розгребуть сніг. «Але ніхто цим не займається», – кажуть вони. Вони наїдаються донесхочу, виходять із готелю і зникають на своїй вантажівці. А вона бачить тільки одного з цих міцних хлопців, спершись на раму відкритого вікна. «їм би лише хи-хи та ха-ха!» – говорить вона, повертаючись до зали. Хазяйка, за словами маляра, – зразок такого роду людей, які не докладають жодних зусиль, щоб щось із себе зробити, бо вона не вилазить за межі буденщини, що з часом дає вкрай огидні плоди, а для цього не потрібно жодних зусиль, потрібно лише плисти самотока, як усі. Часом вона уявляється йому, маляреві, просто біля ліжка, виникає як образ, ніби випливає з підсвідомості, чи то сон, чи то реальність, як щось нестерпне, а тому відбирає спокій. Коли йому не спиться; коли він чує шум «знизу», із зали; нерідко посеред дороги; у лісі – надто різко щодо хазяйки і його самого. Цей образ став його таємним супротивником, як і образи інших людей – тих, що колись перейшли йому дорогу і давно забули його і той момент, коли належали йому. В дійсності вона така ж самотня, як і тисячі їй подібних. Можливо, вона навіть має певні таланти, як і тисячі інших. І тисячі повертаються в його бік, коли до нього повертається вона, настільки ж незграбно, з таким самим лицемірством і в тому ж таки всеосяжному страху, який постійно завдає ударів її жадібності. Вона наділена здібностями, які могли б піднести її на неймовірні висоти, але задушені в зародку, вона живе задля тілесних відчуттів, задля гри в хованки, яку веде сама з собою, у темряві, утвореній ситістю й убогими істинами, які можна перерахувати по пальцях. Хазяйка знає, що робить, а проте не відає, що творить. «Спідку вивернуто у ній кожним боком навиворіт… У неї сильна воля, але сама вона не сильна, через ницість натури». Він говорив так, ніби викидав описаний предмет, наче збувався мотлоху. Щоб більше в очі не впадав. «її знання засноване на ницій самоомані, що її ніяк не назвеш духовною. Це як у кішок і собак. Тільки слабкіше. Залежність». Потім він коротко розповів про випадок, коли став свідком виманювання грошей: гицель випрошував у хазяйки велику суму. «За будинком. Спочатку у вбиральні, потім на дворі, під деревом». Шилінгів чотириста чи п'ятсот. «Це були великі купюри. Тисячні я виключаю, найпевніше – сотенні. Він тут же сунув їх у кишеню штанів, як тільки я з'явився». Хазяйка нібито сказала: «Можеш не віддавати, чоловік про це не знає». Гицель поцікавився, коли того випустять. «Як на мене, то краще б узагалі не повертався, мені він не потрібен», – свідчив її коментар. Скільки ночей вони провели в одному ліжку. «Без жодної пристрасті, – сказав маляр, – лише через безсоромність». Вона, а не він править за ту рушійну силу, яка жене їх уторованою колією. «Бездумно, сліпо, як роблять такі, як вона, жінки». Вона вже й сподіватися не могла, що її чоловік опиниться за ґратами. Той остогид їй за рік після весілля, коли їй було сімнадцять. Відтоді жінка й обманює його. Робить це вона завжди відверто, наскільки взагалі можна бути відвертим, адже вона нічого не приховує. «Найсильнішою її зброєю завжди було те, що вона нічого не приховувала, та й розмаїтості їй не бракувало», – сказав маляр. «Вона просто зробила крок у бік від сільської площі. Прямуйте до злочину, – сказав маляр. – Ледь свінуло, знову подалася нагору, аніскільки не втомлена, навпаки, посвіжіла. Я не раз спостерігав її при цьому. Часу в мене було повно, вставав я о третій, виходив з будинку і розпочинав свої довгі обходи. Побачив її, сховався. У цих місцях легко сховатися. Коли вона поверталася, чоловіка часто-густо ще не було вдома. Це її цілком влаштовувало, бо ж вона могла виспатися. Напевно вони вже не один рік додержувалися умови – не питати вранці одне в одного, що хто робив, хто куди ходив. Діти знали все». Маляр зауважив: «Щоб запакувати чоловіка у тюрму, вона навіть їздила в С, у прокуратуру. У чоловіка були всі шанси уникнути покарання. Вночі того ж таки дня, коли його забрали жандарми, вона пустила до себе гицеля. Той уже чекав свого часу, сидячи на дереві. Бувало й так, що шкуродер пропадав на якийсь час. Тоді в будинку запановувала крижана тиша». Хазяйка начебто посилала дітей у село за гицелем. Якщо поверталися без нього, мати годувала їх штурханцями. «Стусани і ляпаси», – пояснив маляр. Утім, хазяйка – «істота, яка дозволяє себе бити, ховається, а потім з'являється, наче й не було нічого». В останні роки з малярем не було нікого, крім його економки. Вона задовольняла і його «фізичні потреби», які всі інші безнастанно «безсоромно використовують», проте він уже майже не підтримує з ними стосунків. «Вона про це ні сном ні духом», – сказав він. Для економки ця жінка досить інтелігентна, добре одягається і йде на першу ж вимогу, умовляти не треба. Однак, на відміну від більшості інших економок, яких він знає, у ньому вона завжди бачила тільки господаря. Два дні на тиждень належали їй. Він сприймав це як певне обмеження. Вона почувалася самотньою. Просто не знала, що їй робити зі своїм часом. Він платив їй більше, ніж заведено, й іноді купував квитки на який-небудь розважальний захід, за що вона розплачувалася особливою ретельністю при пранні і прасуванні і неабиякою старанністю на кухні. Родом вона із села, а економки, які виросли в селі, завжди найкращі. Вона ходила до нього недовго, років два-три; раніше він не міг дозволити собі наймати хатню робітницю. Зараз вона у своїх батьків у T. Повернулася до них першого ж дня після того, як він її звільнив. «Особа років сорока п'яти», – сказав він. Мистецтво догоджати і люб'язно випроваджувати гостей опанувала, як кращі математики свою науку. «Але я майже не приймав гостей!» За якихось три дні вона вивчила його смаки, «все, чого моя душа забажає». Він розв'язав їй руки. «Вона навела лад у моєму жахливому бедламі», – сказав він. Тямила «у питаннях художницького побуту», все розуміла. «А що не мала поняття про мистецтво, від неї я почув найточніші судження». Вміла «і взуття чистити, і фіранки безшумно засмикувати, і з поважним виглядом пахкала сигарою, як роблять метри від мистецтва, що хибують на манію величі… Коли вона була зі мною, я зрозумів, що значить бути багатим. Зрозумів раптом, що таке достаток і свобода пересування». Те, про що їй і судити-то не личило, вона висловлювала переконливіше, влучніше і приємніше, ніж йому коли-небудь доводилося чути, «їй хотілося, щоб скрізь стояли квіти, на кожному вільному місці, але я забороняв». – «Не слід зводити все до чистоти», – втовкмачував він їй. Вона прислухалася до цього. Вона відчиняла йому і зачиняла за ним двері. Витирала куряву з книг і зі стін, не викликаючи в нього протесту. Відносила на пошту його листи. Щось купувала. Ходила за нього по всіх казенних установах. Вона повідомляла йому новини, про які він без неї і не дізнався б. «Вона робила мені компреси і не втомлювалася тисячу разів усім торочити, що я кудись поїхав, хоча я лежав у своїй кімнаті». Він сказав: «Багатство дає не менше ясності, ніж бідність». Вранці однієї днини, дізнавшись про свою смертельну хворобу, він позамикав геть усе, а наостанок замкнув двері за хатньою робітницею. «Вона втирала сльози, – згадував він. – Тепер я вже не повернуся. Для мене це все одно, що старий мотлох підбирати. Я не можу повернутися, навіть якби хотів: у мене все позаду». Він сказав: «Насправді у мене ніколи нікого не було, крім моєї економки. Я давно помер для всіх, окрім неї». У дітей – воші, у дорослих – трипер, пранці, інколи всю нервову систему вигризають. «Люди тут не ходять до лікаря, – обурювався маляр. – їх важко переконати, що лікар – така ж необхідна істота, як і собака. Люди, що живуть інстинктом, стають проти втручання. Природно». Буря часто ламає дерева і вбиває людей, які опиняються під ними. «Бо ж ніхто не захищений. Ніколи. Ніде». Смерть наздоганяє уві сні, у полі, на луках. Люди гинуть в інтервалі між «глибокодумною» і «піднесеною» розмовами. «Повертаються в початковий стан». Найчастіше вони шукають місце «смертного усамітнення», де їх нелегко було б знайти. «За межами людського співжиття». Тварини теж йдуть далеко, далі від інших, коли відчувають, що ось-ось випустять дух. «Люди тут як тварини… Мертві уламки чужого життя» часто падали до його ніг. Це його лякає. Деінде на просіці, на мосту, в глибині лісу, «де пітьма затягує петлю». Він часто, за його словами, зупиняється й озирається, думаючи, що його хтось гукає ззаду (у мене теж буває таке відчуття), але нічого не бачить. Він досліджує чагарник, і воду, і каміння, і життя у воді, «яке може бути таким само жорстоким, як і глибина». Як тільки він не ходить лісом: заклавши руки за спину або засунувши в кишені, пригинаючи руками голову, щоб захистити її. Він нерідко налягає на ноги, щоб наздогнати власну голову, уповільнює крок, знову кидається вперед. Він балакає з стовбурами дерев «як з членами якоїсь позаземної академії, подібно до дітей, яким здається, що вони раптом залишилися самі в хаотичній зловісній стихії». Його винахідливість дозволяє досягти «разючих словесних конструкцій, які межують із глибокодумністю», – їх він знаходить у лісі, на полях, на луках, під снігом. У вибалку, наприклад, йому спали на думку такі вислови, як магістр світозневажання або механік-законоїд. Ця пристрасть прокинулася колись в один з літніх місяців і відтоді не згасає, утаювача людської волі він якось занурив у пробиту каблуком чобота дірку в крижаному покриві болітця. «Над нами панує щось таке, що, мабуть, не має з нами нічого спільного», що часто безцеремонно впирається в його життя. Над цим можна сміятися. Проте воно таїть таку небезпеку, що «в цьому можна і згинути». Він завжди був проти «верховних сил», поки вони «не щезали» для нього. «Десь має початись і заколот». Його заколоти вже ніде не починаються. Тут і там він стрічає людей, яким здається: у тебе надзвичайний капітал, незчисленний капітал, у мене такого ніколи не було! Він зізнався: «Доводиться годинами вгамовувати серцебиття, що його в такій ситуації можна порівняти з барабанними дрібушками. І ніщо від цього надовго не захистить». Тут люди не мають капіталу, а якщо він і є, то нема сил використати його, навпаки, «вони його циндрять». Саме тут, «де все, що під силу зробити людині, стає неможливим». Тут потворність лізе у всі щілини «сексуального безриб'я». Вся місцевість «підточена їхніми хворобами». Це якась долина, де гниль розмовляє «мовою глухонімих»; те, що в інших краях ховається, маскується до останньої хвилини, тут безсоромно випинається, «сухотами тут мало не пишаються. Їх виставляють напоказ цілком безсоромно, так, що чути якимось гнилим листям». «Є діти, – говорив маляр, – яким до школи три години ходу з гори. А нерідко, перш ніж вийти з дому – о четвертій ранку, – вони мусять ще й на кухні підмогти. Дванадцятирічним доводиться годувати і доїти корів, а інакше кому ж? Мати або померла, або лежить хвора, брат ще малий, а батько у в'язниці за шинкові борги. Запасшись партикою чорного хліба, плентають вони у лютий мороз униз. Прогрес обійшов ці місця стороною, так. Зненацька налітають урагани, і кричи не кричи – ніхто не почує. Сільських шкіл набудували багато, понаставляли по долині, а дорога до них така тортура, що не варто тягнутися, щоб тупіти за партою. У вибалку вже трапляються групи з двох-трьох підлітків, міцно збиті маленькі зграї тих, для кого усе вже занадто пізно. Діти тут передчасно подорослішали. Мухами годовані. Ноги вигнуті колесом. Голови з ознаками водянки. Дівчатка бліді і хирляві, всі мучаться нагноєннями через проколоті для сережок вуха. Хлопчики білясті, рукаті, з пласким лобом». Схопитися, втекти і знову принишкнути, сидячи на місці, – ось, власне, до чого зводилося його дитинство. Помешкання, з яких не вивітрився дух мерців. Ліжка, що при першому дотику видихають запах небіжчиків. Те чи інше слово, яке пишномовно прокочувалося по коридорах, приміром, «у жодному разі» або «школа», «смерть» і «поховання». Його роками переслідували ці слова, терзали, «доводили до страшного стану». І потім знову не сходили з язиків, як пісня у своєму жахливому круговороті: слово «поховання», відірвавшись від цвинтаря і від усіх цвинтарів одразу, сягало ген-ген, доскакувало нескінченності, того уявлення, що його люди пов'язують з нескінченністю. «Моє уявлення про нескінченність не змінилося, відколи я був трирічною дитиною. Навіть ще раніше. Воно починається там, де очі вже безсилі. Де все закінчується. І вже ніколи не почнеться». Дитинство прийшло до нього «як людина, що принесла в будинок старі оповіді, страшніші, ніж можна помислити, ніж можна відчути, ніж можна витримати, і ті, яких ти ніколи не чув, тому що чуєш завжди. Не чув ще ніколи». Для нього дитинство почалося на лівому боці вулиці, а потім стрімко понеслося вгору. «Відтоді я весь час думав про падіння. Про здатність до падіння, мені хотілося впасти, і вабили всілякі спроби в цьому напрямку… але дозволити собі таку спробу зась. Це в корені невірно». Тітки своїми гидкими довгими руками тягли його в покійницькі, високо піднімали над позолоченим парапетом, щоб він міг зазирнути в саму труну. Вони пхали йому в долоньку квіти для небіжчиків, і малому доводилося постійно нюхати їх і раз у раз чути: «Золота була людина! А на вигляд – не надивишся! Глянь-но, як вона одягнена в мить прощання! Дивись же! Дивись!». «Вони» безцеремонно «занурювали його» в море «гниття». А в потягах у нього у вухах стояло слово «вперед». Довгими ночами він любив припасти до шпарини у прочинених дверях до спальні діда й бабці, де ще горіло світло, де ще щось розповідали, де ще читали. Він захоплювався їхнім сном в одному ліжку. «Сплять разом, як овечки» – так він це відчував. Вони немов спліталися струменями дихання. Зорі займаються над колосистою нивою. Над озером. Над річкою. Над лісом. Перекочуються через пагорб. Свіжий вітер доносить пташині трелі. Вечори – у комишах і в мовчанні, яке він наповнював своїми першими молитвами. Кінське іржання розриває темряву. П'яні гуляки, візники, кажани наганяють страху. Три мертвих однокласники край дороги. Перекинутий човен, до якого не зміг допнутися потопельник. Крики про допомогу. Голови сиру, такі величезні, що можуть розчавити. Надгробки заходяться гратися, перекидаючись датами народжень і смертей. Мертві черепи поблискують на сонці. Відчиняються і зачиняються двері. У будинках священиків сідають за стіл. На кухнях куховарять. На бійнях забивають. У пекарнях печуть. У шевських шиють. У школах вчать – при відкритих вікнах, від чого стає моторошно. Строкаті фізіономії процесій. В охрещених немовлят вигляд якихось недоумків. Єпископа зустрічають загальним вітальним репетуванням. Насип рябіє кашкетами залізничників, викликаючи сміх чоловіків, на яких, окрім робочих штанів, нема нічого. Потяги. Вогні потягів. Жуки і хробаки. Духова музика. Потім велетенські люди на величезних вулицях: залізничний ешелон, від якого дрижить земля. Мисливці беруть його з собою. Він перераховує впольованих рябчиків, сарн, завалених оленів. Лані, благородні олені, спробуй розрізни! Велика дичина. Дрібна дичина. Сніг, він засипав усе. Бажання у вісім, бажання в тринадцять. Розчарування, що зрошують наволочки. Потоками сліз безсилля перед незбагненним. Уся немилосердність світу, що наскочила на нього з шестирічного віку. Міста, що зляться на своїх відкривачів. «Дитинство завжди дріботить поруч, мов якийсь песик, який був колись веселим супутником, а нині вимагає особливого догляду, і його треба напихати сотнями ліків, аби він потихеньку не випустив дух». Шлях біжить уздовж річок і не минає ущелин. Вечір, якщо йому підказати, сконструює найдорожчу і найхитромудрішу брехню. Втім, не вбереже від болю й обурення. Затаєні кішки чорними думками перебіжать комусь дорогу. Мене, як і маляра, кропива затягувала на миті в якусь диявольську розпусту. І я теж кришив страх дробом малини, брусниці. Зграя ворон, блискавично знявшись, відкривала лик смерті. Дощ набухав вологою і відчаєм. Радість змотується на веретено з віночків щавлю. «Сніг угортав землю, немов дитину». Ні закоханості, ні нечупарності, ані жертви. «У класних кімнатах в'язався ланцюг простих думок, чимраз видовжуючись». Потім міські крамниці із запахом м'яса. Причілки і стіни, і нічого, крім причілків і стін, поки знову не відкривався вихід у поля, часто вкрай несподівано, і так з днини на другу. Коли знову починалися луки; жовті, зелені, брунатні ниви; чорні ліси. Дитинство: з дерев сиплеться садовина, такої розкоші не знає жодна інша пора! Таємниця його дитинства полягала, за його словами, у ньому самому. Він ріс, як трава, серед коней, курей, молока і меду. Потім його знову виривали з цього первозданного стану, приковували до якихось цілей, яких він не бачив. Його планували. Тисячократно множачи можливості, які всихали до одного зарюмсаного вечора. До трьох-чотирьох реальних варіантів. Уже незмінних. До трьох-чотирьох законів. Схем. «Як рано можна сконструювати неприязнь. Дитина ще в безсловесному стані прагне осягти все. Але нічого не осягає». Адже діти набагато глибші, ніж дорослі. «Сповільнювачі історії, не обтяжені совістю. Вони обсмикують історію. Натхненники поразок. Щонайрішучіші». Ще не навчившись орудувати носовичком, дитина вже становить смертельну загрозу всьому сущому. Маляра – як і мене – часто приголомшує удар при якомусь відчутті, що його пережито в дитинстві, – беззвітному відчутті, викликаному якимось запахом або кольором. «Це мить страшної самотності». Він отримав «найгірше виховання, позірно найгірше». Та перевага, що про нього не дбали, виявилась, як з'ясувалося пізніше, «жорстокою помилкою». По суті, про нього з самого початку і думати не думали. «А бездумно нікого не виховаєш. Якщо і дбали, то про мої черевики. Але не про душу. Про мій шлунок. Але не про дух. Згодом, але занадто рано, коли мені було тринадцять, навіть і не про шлунок, а тільки про черевики». Тут я подумав про те, яке мені дали виховання, порівняно з тим, що його здобув маляр. Чи було у мене виховання? Чи тільки підростання? Дичавіння? Як дичавіють норовливі рослини в саду, зарослому бур'янами? Я завжди був залишений на самого себе. Турбота? Підбадьорливі слова? На якому світі? Коли це було? З чотирнадцяти років доводилося за все платити самому. За все! Навіть за духовний розвиток. За все, що можна помацати. Однак мене це не жахало так, як маляра. Мені не велося так кепсько. Я інший. Не такий зворушений. На відміну від нього, мені не властива вічна збуреність і роздратованість. Він часто запитував себе: «Як мені вибратися з мороку? З головою, оповитою мороком, міцно загрузнувши в ньому, я завжди намагався звільнитися від нього. Від симптому, так, отупіння… Морок досягає міри стверділого безумства. До двадцятого, тридцятого, тридцять п'ятого року життя. Потім ще нещадніше. Я намагався вибратися. Це видається мені важливим. Указати вам на це, на цю думку… Я за найпростіші пояснення: вигин річки, нехай буде вам відомо, нагадує вигин людського хребта, це блискучі, мерехтливі, з полиском нескінченного, частини людського хребта, що збігає за обрій, – ось що це… За певних умов морок у власній голові – а морок буває лише у власній голові – достатньо знищити мороком у власній голові. Зауважте: морок – завжди морок власної заткнутої, відтятої голови. Із власного мороку людей тягне в морок загальний, знову і знову, нехай буде вам відомо… Так само як і мене, притуленого колись до батьківського дому, мене, напівроздягненого, потягло в морок. Як зараз: угорнутий вітром велосипед, двійко танцюючих школярів. Запах родзинок. Усе просякнуте тупістю, що зводить фундаменти. Вирізана з газети фізіономія нашого вчителя математики, який пригощав нас досягненнями Вольтера.[32 - Вольтер (Марі Франсуа Аруе, 1694–1778) – французький філософ і письменник.] Силуети Гомера[33 - Гомер – давньогрецький поет, якому приписують авторство «Іліади» та «Одіссеї», жив у VIII ст. до Р. X.]… вламуються в мій мозок, у морок. Причини та образи без усякого зв'язку, уявлення про час і підґрунтя цих уявлень. Пробоїни, зроблені ними. На незліченні питання віку немає відповіді. Загальне озлоблення вчиняється з убивчою точністю: собака качається по траві. Це може бути і кротом або собакою, навіть грудкою бруду, на яку падає підозра в бажанні існувати… люди тут танцюють над прірвою, в якій цілісінький день розбиваються їхні болі і болі цих болів». Він розтлумачував мені, як заходив у стосунки і розривав їх. Про складнощі викладу він не думав. Мистецтво оповідача – прерогатива інших натур. Не його. Він говорив про те, як планував і здійснював поїздки або планував і не здійснював. Як пізнав пристрасть і насолоду заради насолоди, як і те й інше саме по собі доскакували висот, для інших недоступних, заборонених. Він опанував мистецтво падінь, щоденних універсальних, археособистісних поразок. Він часто звинувачував себе у брехні і зброю непідкупності та точності орієнтації в реальних речах обертав проти самого себе. Анітрохи не вагаючись, можна це сказати. Півтони видавалися йому занадто дріб'язковим явищем, щоб узяти їх у свій арсенал. Океани здавалися йому похмурим божевіллям, яке встановлює межу, глузує з нескінченності. Гірські масиви виблискували дедалі яскравіше. Прірви чорніли так зловісно, що проймало морозом. Його повітря часто здригалося від перекотів далекого грому. Часом різко висвічувалися контури південних вапнякових гір. Удар блискавки оглушає весь білий світ. Часом міста збігалися на хистке морське узбережжя. Такі поняття, як «гордовитість» і «неприкаяність», «суворість» і «вбивча самотність» складалися з руху рук, цілком поза його свідомістю. Спогади, які можуть бути такими ж ясними, як повітря відкритого вічності серпневого дня, будили в ньому неабияку активність духу і вражаючу здатність до світопізнання. Історія наскрізь просвічувала його, а він те ж саме робив з історією, і співзвуччя правило ними. Зусилля розуму з погляду ясності годі було порівняти з його відчуттями, прозоріші за які, напевно, і уявити собі неможливо. Йому змалку вкладено в мізки поняття неба і пекла і світу, що лежить між ними. Але це завжди були тільки миті, які, як йому здається, залітають у душу кожній людині й однієї чудової днини, як по команді, десь пропадають. Він остерігався силового впливу на «руйнівників» своїх відчуттів. Він проклинав їх, і перемога була за ними. На землі лежало те, від чого очікував він вічного спасіння. Біля його ніг розляглося «царство можливостей, недоторканне для будь-якої провини». Він говорив про те, як навчився обходитися з людьми і з камінням, як з новонародженим і як з древнім. Про те, як з'ясував для себе, що таке бездумне і що породжує бездумність, самотність, відмирання. Про те, як зумів поєднати в собі майбутнє, сьогодення і минуле і розвивав цю гру, аж урешті йому часто-густо зраджують очі. Про те, як шляхом лише розрахунку навчився вимикати тіло і навіть дух, задавав йому такий напрямок, який ставав на мить постійним «єдиним напрямком», відчуттям, яке тривало, можливо, лише долі секунди. Про те, як наважився жити виключно серед мертвих, вислужених, зниклих, скасованих, скинутих. Немов у нескінченному тунелі, життя його спливало в непроглядній темряві. І в холоднечі. Він згадував юність: шалена, вона, проте, як йому наразі здається, завмерла. Трафаретний малюнок у його кімнаті за ніч дедалі більше перетворювався на якесь пекло, в якому потвори розігрували страшні сцени. Це навалювалося на нього ближче до світанку. І було всього лише моментом, коли через утому й відразу до всього і до себе самого він устигав прикорхнути. Не засинав. Ні. Насувались якісь пики з докорами, шарпаючи мозок. Покидьки людства. Голоси звучали дедалі ясніше. Але безглуздо. «А це ж було лише орнаментальне убозтво, примітивні зображення кактусів. Ймовірно, я кожну ніч закликаю страшне. Тут і повсюди. Тільки так я можу пояснити це наслання, що находить щоночі. Вся кімната поцяткована цими мерзотами, ви ж знаєте, тут вони псують малюнком навіть стелі. Я змушений час від часу вставати. І перевіряти, чи замкнено двері. Одного разу мене вже налякали. Відтоді все стало ще страшніше». Фантастичні образи наскакують на маляра «ззаду», коли він намагається лежати долілиць, аби не бачити трафаретного малюнка. Він говорив це, коли ми сиділи внизу, в залі. Довкола нас було порожньо. Хазяйка пішла в село замовляти пиво для заїзду. Учора, чи то пак нині вночі, пиво скінчилося, бо тут гула така пиятика, що не залишилося ні краплі, виметено все, що лежало у скринях, в ящиках і стояло на полицях. Зметено все. Аж до шматка хліба. До третьої ночі будинок здригався від чоловічого реготу. Якщо ми зберемося вийти з дому, ключ від вхідних дверей слід покласти на ліве підвіконня зовні, сунувши його за віконницю. Ушпарив мороз. Вікна зранку були непрозорі, паморозь їх побілила. На шибках вималювалися квіти й обличчя. «Личини руйнувань», – як назвав це маляр. Визирнути на вулицю зась. Сотні брудних келихів, кухлів і порожніх пляшок ледве вміщалися на шинквасі. На дверях і на стінах висіли якісь шмотки, що їх позабували робітники. Злиденні. У кишенях – м'яті купюри, носовички, світлини та гребінці, у чому ми з малярем переконались, обнишпоривши одяг. Запах гулянки – з якої нагоди пили, невідомо – ще стояв у залі, у всьому будинку, не знаходячи виходу назовні. Через холод провітрювати ніхто не насмілювався. Безладдя на кухні вражало своєю грандіозністю. І раптом задзвеніли шибки, стіни здригнулися від «удару в обличчя атмосфері» – від вибуху, що прогримів унизу, в долині. «Вони пробивають велику свердловину в горі, – сказав маляр. – Роблять друге водосховище». Там, унизу, за його словами, розгорнулося таке гігантське будівництво, що в голові не вкладається, «як це можливо». Інженер наводив йому дані, цифри, терміни. «Неймовірно, – сказав маляр, – більше тисячі робітників. Копошаться внизу, наче мурахи». А взагалі з цим будівництвом опосередковано пов'язані десятки, навіть сотні тисяч, які на неї працюють. «Рахунок інвестицій іде на мільярди». Держава вміє порадити зі своїми джерелами, знайти застосування своїй науці. Це ж «престижно». Однак там, унизу, і не тільки там, заварилася така каша, після якої усе буде «перевернуто догори дриґом». Техніка щомиті обганяє сама себе. «Ходімо, – заквапився він, – треба прогулятися. Либонь, є на що подивитися». Ми вийшли з будинку. Але нічого видно не було, тільки перед очима, мов за сигналом, почала ще сильніше густіти сіра імла. «Сьогодні зі свого місця у вибалку я хочу поглянути на похорон, – обронив він, – вони ховають власника крамниці з дрібним крамом». День восьмий Сьогодні я розчищав лопатою доріжку від заїзду до битого шляху. Хазяйка називала мене «милим паном», а побачивши, що я трохи застоявся, коли вирішив перепочити, винесла мені дві склянки сливовиці. «З вашого вигляду не скажеш, що ви такий дужак», – зауважила вона. Я відповів, що звик до фізичної роботи, що обставини давали мені таку можливість. Пояснив, що між заняттями змушений постійно трудитися фізично, щоб не зїхати з глузду. «Вже скільки років не було такого снігу», – сказала вона. І вказала рукою на південь, у бік гір, сповитих, однак, хмарами. Потім сходила в будинок і принесла канапку з вуджениною. «Хто працює, повинен і їсти», – сказала вона. Мовляв, вона дуже тішиться, що я прибираю сніг, у самої руки не доходять. «Було б соромно». Побачивши, як з дому виходить маляр, вона покинула мене і, обійшовши його, сховалася в будинку. Судячи з усього, вона не хотіла потрапляти йому на очі. Таке було враження. У голові не вкладається, що я стільки розгріб за такий короткий час, здивувався маляр. Виявляється, він увесь час спостерігав за мною з вікна. «Якби за це не взялися ви, нікому б і на думку на спало розчистити доріжку». Минула ніч стала для нього винятком: він виспався, кинув маляр, ставши у мене за спиною, що було мені неприємно. «Спав винятково. Я спав, отже, мене не носило кімнатою!» За ранковими болями він може вирахувати вечірні та нічні. «Попереду страшний вечір, страшна ніч. Але це напевно триватиме вже недовго». У столиці колись, десятки років тому, він був у снігоприбиральному загоні. «Уявіть собі, три шилінги вісімдесят за годину роботи при карбідному ліхтарі[34 - Карбідний ліхтар – лампа, де джерелом світла служить відкрите полум'я струменя спалюваного ацетилену, що, в свою чергу, виникає внаслідок хімічної реакції карбіду кальцію з водою.]». Моя метушня зі снігом змусила його згадати гіркі часи. «Ті самі часи, коли я був радше мертвим, аніж живим. Найчастіше я буквально стояв на межі», – сказав він. «А проте, які ж то все-таки були прекрасні часи в порівнянні з нинішніми… які я відбуваю, щоб завершити смертю». Я майже не чув його. У нього прокинулося бажання посидіти по обіді в кав'ярні. «Складете компанію? На станцію? Є свіжі тижневики». Він розповів, як одного разу зазнав такого відчуття, ніби прийшов до себе в образі іншого. «Вам знайоме таке відчуття? – запитав він. – Коли я підійшов до себе, захотілося, звичайно, потиснути собі руку, але я її раптом відсмикнув. І знав чому». Тим часом я дочистив доріжку до кінця і поніс лопату в будинок. Маляр чекав на мене біля ґанку. Коли я повернувся, він сказав: «Молодий бере в руки лопату і живе. А старий?» У когось життя минає немов у лісі, де весь час зустрічаєш вказівні стовпчики і межові знаки, поки вони раптом не пропадають кудись. І лісі не видно кінця, а від голоду позбавляє тільки смерть. І шлях завжди йде через окремі просторові переміжки, і поглядові не дано вирватися за їхні межі. «За певних умов навіть всесвіт затісний». Але позначити шляхи туди, де він, маляр, перебуває зараз, для людини, яка їх не знає, поки ще не знає, – на це він уже не пристане. «Я оперую своїми поняттями, які виторгував у хаотичного, цілком витягнув із самого себе». Тут треба знати, що означає у нього «озлоблення», що є для нього «принципове», що таке «світло» і «тінь» і «злидні взагалі». Цього ніхто не знає. Тим не менше, можна якось відчути, куди він прямує. Від чого страждає. Мабуть, навіть більше, ніж припускається. «Цього знати не треба». Тут він знову-таки має на увазі щось інше, ніж зазвичай думають. «Знайте, знання відводить від знання!» Його дратують люди в уніформі. «Я ненавиджу поліцію, жандармерію, армію, навіть пожежників». Усе це викликає в ньому нав'язливі уявлення сексуального характеру, яких він волів би за краще не мати. Він не хоче більше знати ні залізничників, ані військових. Офіцери йому стоять кісткою в горлі. Не в останню чергу через свою нелюдяність, яку вони «до того ж штучно в собі плекають». Але вони відштовхують його так само брутально, як і притягують. «Так, вони і притягують мене. Я вже говорив вам чому. Якісь проблеми, які розвіюються в запаху, що готує образ». І ще: «Жінки якщо і зваблювали мене у відповідному віці, у тих самих властивих їм зв'язках, то зваблювали радше завдяки своїй неприсутності: немолоді, вони були радше потворні». Його взагалі давно вже збуджує все відсутнє, тягне з якоюсь дитячою розпусною пристрастю. Але він ніколи і ні в чому не міг себе самого пояснити. «Ясність – це щось надлюдське». Він шукає і пропагує простоту, ненавидячи її: йому завжди кортіло з неї виламатися. Переконаність, з якою він відстоює спокій, аж ніяк не сильніша за його переконаність у необхідності неспокою, чому так – він не зміг би пояснити. Якщо він щось постановляв, то одночасно – ухвалював рішення ще й інше. А проте, він завжди залишається самим собою. Він чітко відрізнений у своїх точно окреслених поглядах. «Що це? Безумство?» – запитує він, допіру змалювавши мені, як стоїть справа з кімнатою в будинку, що йому нема ні кінця ні краю. «Недовершеність, завжди руйнується те, де і з допомогою чого я прагну піднятися». Щоб залишити позаду ту п'ядь землі, що під ногами, він іде, він безупинно рухається, байдуже, де і як, «але я не сходжу з клаптика, який під ногами». Це закон природи… спати і мислити, а все, що лежить між цими двома станами, вклинилося, втиснулося між ними, – це відхилення від самого себе. Але від себе не відхилитися жодними хитрощами. «Зрозуміло, все, що я кажу, нудне, бо це щось заздалегідь вивірене, усталене, до того ж елементарне. Місце, де приходить думка про сміховинність усього, завжди з тобою: варто виглянути у вікно, зазирнути в самого себе. Та куди завгодно. Раз у житті кожному вдається великий кидок – закинути все на світі!» «Всі, кого я знаю, на одне лице. І всередині у них все однаково, якої б масті вони не були. У всіх сидить одне й те саме. Мене верне від цього. Коли я їх відпускаю, кажу: "Розійдись!" Залишається запах, від якого білий світ чорніє». Люди, за його словами, спочатку незадоволені, пізніше беззахисні, ведені тупістю, яка штовхає їх у колію професії і жене по ній, а вони носяться з власними переконаннями, обмежені в швидкості і в тривалості життя. «Що сільська дівка, що президент концерну». Що почуття і розум блокуються, то годі говорити про окрему особистість. «Який сенс у тому, що кращі місця займають найспритніші, а не найрозумніші? Як можна застрахуватися, коли йдеться про мільйони? Про мільйони перспектив на майбутнє? Традиції? Педантизм? Безглуздості?» Нас випереджає репутація, яка вбиває нас. «Чимало ідей стають потворними новоутвореннями, що їх не викорінити за ціле життя», – сказав він. Ідеї часто дивували когось через роки, але того, хто ними володіє, рано чи пізно робили смішним. Ідеї приходять до нас з якогось світу, який, тим не менше, ніколи не покидають. Вони завжди в ньому перебувають, у царстві мрій. «Бо ж не існує такої ідеї, яка зникла б безвісти, яку можна начисто стерти. Ідея реальна, і так триватиме». Нині він розмірковував про біль. «Але ж болю не існує зовсім. Біль – це необхідна гра уяви». Біль – це не біль, як, припустимо, корова є корова. «Слово "біль" спрямовує увагу почуття на почуття. Біль – якийсь надлишок. Але уявне – реальність». Тому біль і існує, і ні. «Але болю не існує, – сказав він. – Як не існує щастя, його немає. На болю полягає якась архітектура». Всі думки, образи незумисні, як-от поняття: хімія, фізика, геометрія. «Ці поняття треба знати, щоб знати щось. Щоб усе знати». З філософією ж не просунутися ні на крок. «Не існує нічого прогресивного, але філософії у марності прогресу нема рівних. Прогрес – нісенітниця. Щось неможливе». Спостереження математика мають основоположний зміст. «О, так, – сказав він, – усе в математиці – дитяча гра, бо в ній усе є». Але як від усякої дитячої гри, можна загинути й від математики. Коли ти раптом – бо ж переступив межу – вже не розумієш жартів, уже не розумієш світ, тобто нічого не розумієш. Все є уявлення про біль. «Собака може важити приблизно стільки ж, скільки і чоловік, проте він ніколи не жив, розумієте?!» Він сказав мені, що однієї чудової днини я переступлю поріг і вступлю до парку, величезного, нескінченного, до галереї красот і майстерних вигадок. Флора і музика чергуються в його лоні з дивовижною математичною логікою і, благотворним чином впливаючи на слух, наблизять мене до вищих уявлень про витонченість, але пройтися по цьому парку, тобто використовувати його, я не зможу, адже він складається з тисяч маленьких і навіть крихітних квадратних, прямокутних і круглих острівців, дерниць, які існують настільки самі для себе, що той острівець, на якому я стою, мені вже не покинути. «І такі між ними рясні і глибокі води, що потрапити з одного острівця на інший неможливо. У тому уявленні, яке у мене в голові». На тому клаптику, де, сам не знаючи як, опинився, де, сам не знаєш ким або чим, розбуджений, де ти змушений залишатися, – на цьому клаптику тобі судилося й загинути, померти від голоду і спраги. «Жагуче бажання пройти через увесь парк вбиває». Я виявив його за копицею, він сидів, скорчившись, на якійсь дошці. Було вже темно, і він сказав, що чув, як я йду від баюри. «Вашу ходу я визначаю безпомилково». Такі люди, як він, очі в яких найчастіше закриті – «це теж приготування до смерті», – мають, за його ж словами, виключно тренований слух. «Ви були ще далеко, а я вже чув вас. Ви поволі увійшли в зону мого поганого настрою. А ви знаєте, що ви ходите не так, як ходить якийсь юнак?» Мене, звичайно, як він зауважив, спантеличило те, що я зустрів його тут, за копицею. Він, мовляв, взагалі давно настачає мені свої дивацтва. «Хіба все, що я роблю, не виглядає однією суцільною дивиною? Я присів тут тому, що не міг більше стояти. А все – ваш Глянсовий пресинг», – він зі смаком, як мені здалося, вимовив ці слова і повторив їх кілька разів майже без пауз, підвівши на мене очі, ніби виглядаючи з лисячої нори. «Ваш Глянсовий пресинг закінчився невдачею. Моя пухлина як була, так і залишилася. Я мав рацію. Тут "щось страшне". Тепер я взагалі не можу ходити. Ви ж переглянули своє твердження, що це "нешкідлива штука"?» І він знову почав просторікувати про свою хворобу, яка «просто-таки на філософський лад» пов'язує голову і ногу. По суті цим стверджується якась «священна наука». Він сказав, що йшов модриновим лісом, а відтак попрямував до болітця: тут-бо можна йти тільки двома шляхами, «або тим, або іншим», і хотів, власне, спуститися до вокзалу, щоб затаритися газетами і «злякатися кочового світу. Газети для мене – єдина розвага. Те, чого мені вже не можуть дати люди, те, чим для мене ніколи не була природа, тепер означають газети. Різноманітність, поперечина». У газетах він знаходить підтвердження багатьох своїх теорій. Газети – це, по суті, весь світ у кожному номері, який він розкриває. «Світ – це не світ, це ніщо». Щодня газета змушує його дискутувати із самим собою. «Газети, коли брати до уваги нудоту, що її вони викликають у багатьох, не без підстави і з повним правом можуть вважатися єдиними великими утішниками людини». Газети для нього – те, чим ніколи не були ні брат, ні сестра, ні батько, ні мати. «Чим ніколи не був для мене світ. Найчастіше я не мав нічого, крім газети, цілими днями, тижнями, роками – тільки газета, яка говорила мені, що все на світі ще існує, все, розумієте, все навколо мене і в мені, все, що я вважав мертвим». На схилі, під великою липою, де найсильніше гудуть телеграфні дроти, за декілька кроків від опори лінії електропередач, йому стало млосно, і він повернув назад: «Річ у нозі». Він змушений був тягнути її, мов багатопудову гирю. «Здавалося, вона ось-ось відірветься». Спочатку він намагався дістатися заїзду найкоротшим шляхом, але тут зовсім вибився із сил, як йому здалося. Сяк-так доплентався до копиці, де сподівався також сховатися од вітру. «А спина зігрілася, сіно таки!» Моє наближення, «кришений шурхіт» відірвав його від думки про сестру, «вельми сумної думки». «Мені приємно, що ви прийшли. Це ви випадково чи побачили мене?» Випадково, сказав я. «Тільки-но я присів, біль у нозі потроху почав стихати. Поповз угору, ближче до мозку». Він увесь час ремствує на болі в нозі, які «найчастіше починаються, посилюються, сваволять, коли слабшає головний біль». Він іде за моєю порадою тримати ногу в такому положенні, щоб ступня знаходилася вище, підкладати вночі під неї подушку, але «як бачите, це не допомагає. Навпаки. Пухлина значно збільшилася. Здається, ніби вона висмоктує всі соки тіла. Це те ж саме відчуття, яке у мене завжди пов'язане з мозком». Пухлина справді збільшилася. Від того, що він весь час ходить. Можливо, вона стала навіть удвічі більшою, ніж раніше, коли я бачив її востаннє. Але була безбарвна. Кісточки вже не видно. «Найкраще – не трудити ногу. Менше ходити», – порадив я. «Ви думаєте, так просто можна справитися з цією страшною хворобою?» – «За кілька днів усе минеться, – сказав я, – пухлина зникне». – «Осьде, на руці, бачите, прокльовується нова», – поскаржився він. І показав мені місце біля ліктя, де нібито позначається пухлина, але я нічого розгледіти не міг. Я обмацав руку – жодних ознак аномалії. «Далебі, ви бачите, як це сигналізує про своє наближення. Ви не тямите у хворобах». Його голова набита «невимовними комбінаціями». Образи, які живуть у ньому, як і в будь-якій людині, раптом перевертаються, розриваються «буквально на клапті. Але я, знаєте, змирився з тим, що наскрізь, суціль хворий. Скручений хворобою. Ця хвороба, як мені здається, незаразна. Коли я виявив її, я відчув, що вона невиліковна», – повторив він і замовк. Ми йшли, як завжди: я – попереду, він – за мною, спочатку – в село, потім – до заїзду. «Невиліковну хворобу людина розпізнає відразу. Однак найчастіше вона це таїть. Вона починається зовсім не так, як виліковна». У його крові стільки отруйних речовин, що ними «можна було б перетравити півміста». Ця отрута постійно накопичується десь під шкірою, де знаходить собі зручну нішу. «Звідси і пухлина на нозі, – мовив він. – Подібно до корабельних уламків на мілководді річок, вони осідають уздовж берегів моїх артерій і вен. Тільки смерть може покласти край усім болям. Смерть – звільнення від усього, в першу чергу – від мене самого». Між ним і смертю вже не залишилося відкритих питань. «Договір, який я уклав зі смертю, максимально вигідний для обох сторін і цілком бездоганний». Дай сільським жити, як їм хочеться, вони прожеруть і проп'ють власне життя. Моторошно і боязно за їхні бідні щелепи і за їхні утроби, ось і зараз страх бере, коли сивушна жуйка у них мало не з вух лізе. Хазяйка нацьковує їх на тельбухи, на варену яловичину, на кухлі пива, як нацьковують собак на щось підозріле. Прямо-таки нацьковує. Його, маляра, просто верне від харчів і оковитої, на які накидаються інженер з гицелем. Вони сиділи і співали, а тепер, коли ми увійшли, просто ревуть. Інженер паплюжить церкву, гицель городить щось про чумного бика, який нібито підняв на роги і зжер якихось людей у селі. Не від хорошого життя, нарікав гицель, і він учора подався у вибалок і тіньовим боком гори дістався до здохлого собаки. Багатьом уже й власну скотину не до снаги закопати. Вони сунуть йому дрібняки і розпитують про все на світі. Звідки, мовляв, взялося те та се. Чому вийшло так, а не отак. І який з цього вихід, нічого вони не знають. «Так, містика», – єдине, що може сказати на це гицель. А ще – «містичність», а п'яний як чіп інженер кричить: «Схоласти!» – і ламає руками кістку. Хазяйка не встигає підносити пиво, вона відважно прокладає собі шлях, копаючи чиїсь ноги під столом, але все марно, її не помічають, хоча деякі розуміють її по-своєму. Це ті, для яких стусан – умовний знак, який закликає не забувати хазяйську постіль, вони точно тлумачать його. Хазяйка пітніє, підборіддя лисніє, як глянсувата оболонка ковбаси, якою вона тицяє жандармові в сукно уніформи так, що той задкує до стіни, скоса поглядаючи на свій живіт. «Ні, ні! – кидає інженер. – Нічого подібного!» Уже він уміє орудувати гранітом і незадоволеними. «Але я рукам волю не даю. Мені це ні до чого. Ні, ні!» Потім у готелі піднімається такий ґвалт, що не розібрати ні слова. Хазяйські дочки перепурхують з одних чоловічих колін на інші. «Запах просто нудотний», – каже маляр, але йому, мабуть, уже не встати з-за столу. «Я тільки хочу ще випити», – заявляє він. «Свято часто настає несподівано!» – мовить інженер. На людей зі становищем оздоблюються ті, хто стоїть нижче, а хто знає, кому що належить, на небі й останньому голодранцю місце знайдеться. «Це вже точно, – підхоплює гицель. – На небо завжди є якась плацкарта». Інженер, який мало не парує від спеки, говорить, що іноді він здається собі вершником, котрий намагається доскочити до мети без коня, «так можна, повиснувши в повітрі, ще якийсь час летіти вперед, але варто тобі в повітрі задуматись, як гепнешся на землю, і все розлітається порохом». Потім, коли вже позбирали тарілки, вони заспівали «Під Мантуєю у кайданах…»,[35 - Тірольський національний гімн: в його основі – вірш Юліуса Мозена (1831), що описує страту національного героя Андреаса Гофера, схопленого французами. Музику до нього написано Леопольдом Кнебельсберґером. 1948 року офіційно визнаний гімном краю.] від їхнього ревіння стіни тремтять. Маляр, пробираючись крізь це ревище, йде до себе, нагору. Але шум почав стихати тільки близько другої години ночі. До цього ж доводиться терпіти оглушливу веселість та бридоту людську і страшенну безвихідь, що дошкуляє всім. День дев'ятий «Ви чули, як орала ця п'янота? Вже за північ. Ви теж чули? – допитувався він. – Я всю ніч очей не стулив. Ходив з кутка в куток. Навіть вікно відкрив, щоб заходило повітря, це жахливе, холодне повітря. Але все марно. Зібрався вже йти скаржитися, але це безглуздо. Усюди тупа глухота. Що мене найбільше обурює, то це невпинне грюкання дверима. Мов без кінця по голові – бах, бах! Немає нічого страшнішого, ніж жити в будинку, де весь час відчиняють і зачиняють двері. Це роблять абсолютно механічно. Це властивість неповноцінних людей. Самі того не помічаючи, мимохідь, ці дверні «довбодятли» можуть навіть убити. У мене весь день зіпсований, якщо хтось гримне дверима. А тут це роблять завжди. Уявіть собі, що вам доводиться жити в будинку, де знай грюкають двері! Де це річ звичайна! Тут ви приречені…» Він сказав: «Ви подивіться на ці маленькі черевики, на ці крихітні шкаралупки!» І штрикнув палицею в носок черевика. І я подивився на його черевики. «Голова надулась так, що я не бачу черевиків. У мене напрочуд маленькі черевики і тонесенькі ноги. Напрочуд маленькі, напрочуд крихітні черевики! Як же цим ногам з такою головою? Як я її собі уявляю? Я ж своїм виглядом нагадую якусь величезну комаху. Голова – це такий тягар, що тримати його так, щоб пильнувати поставу, забракло б сил навіть дюжині здорованів… однак ноги, ці тонкі, як соломинки, ноги якось справляються. Тепер вечорами я завжди приймаю ножні ванни. Це допомагає. Голова нічого не бачить. Суцільне сіре марево. І жовте. Потім барви зливаються, і більше я не бачу нічого, крім болю». Коли він ударяється головою об дерево, йому здається, що він налетів на чиюсь велетенську руку. «Чуєте? У мою голову вмонтована дискова пила. Її шум може вкінець доконати мене. В голові – вічні затори з дощок. Чи то в глибині, чи то десь позаду, не можу точно сказати… потім знову цей водоспад, який віднімає останні сили. Ваш голос доходить до мене з глухої далечини, немов пробиваючись крізь стіну. Зрозуміло, я розумію, що ви йдете поруч. Але враження таке, що це «поруч» дуже далеко від мене. Адже я чую вас. Ви мнете ногами сніг так само, як і я. Ви тягнете мене за собою. Ви змушуєте йти за вами. Це примус, атож… Юність, по суті, взагалі не знає болю», – докинув він згодом. Ми опинилися між церквою і селом. Часом не було видно ні тієї, ні іншого, бо долиною сунула величезна гряда туману. «Юність майже безжурна. Ні пригніченості. Ні безнадії. Але все це невірно, що я сказав. В юності все набагато гірше, вона ще гнітючіша. Безнадійна. Змучена болем. Насправді юність недосяжна. Нікому в неї не увійти. У справжню юність. У справжнє дитинство. У нього жодній душі не вступити. Хіба не так? Мені почистити пальто? Як ви гадаєте? – запитав він. – Мені здається, ви говорите дуже тихо. Ми забрели на заболочену ділянку, хай буде вам відомо. Влітку ми б уже загинули. Але те, що влітку засмоктало б, наразі замерзло». Ми підійшли до копиці й сіли на лавку, на якій він горбився вчора. «Від природи я, може, з тих, кому додають слово "ідеальний"». Щойно він передихнув, ми тим-таки шляхом вирушили назад, але потім звернули, щоб скоріше потрапити в готель. «Коли піднімемося до мене, можете дещо для себе вибрати. Що-небудь. Якусь річ. Я хотів би сьогодні зробити вам подарунок. Річ у тому, що ви не нападаєте на мене. Всі інші нападають». «Що кажуть про мене люди? – запитав він. – Кажуть, ідіот? А що їм казати?» Він хотів отримати відповідь. «Я дію на нерви, це так. Моя голова завжди дратувала їх. До того ж зараз, у цьому хворобливому стані, випирають такі якості, які раніше розпливалися. Чи не пробилися до голови. І дійсно, при такій хворобі нічого вже не приховати. Нічого. Дивіться, ось я, власне, весь перед вами. Як є. Не більше і не менше! У своїх гамашах [36 - Особливі в'язані або зшиті з щільного товстого матеріалу панчохи, іноді на ґудзиках, що їх вдягають на черевики.] я більш ніж смішний людям. Ще й тому, що мій ціпок сприймають як тростину чепуруна. Прірва непрохідна». А відтак: «З одного боку, мені не хочеться бути самому, з іншого – все мені гидке. Бридке все. Воно ззовні налягає на мене і втискається в мене – неприязнь і неможливість. Яка вже там комунікація. Ні. Лигатися? Ні. З інженером? З гицелем? З хазяйкою? Зі священиком? З кимось із них? Ні. Колись це було можливо. Тепер я дуже далекий від цього. Але, зрозуміло, досі не полишаю спроб. Щоб не загинути. Чи тому, що хочу загинути». Він завів було мову про натураліста, який у ньому пропав. «Але я геть нездалий, глибоко нездалий». Неординарність багатьох визначається лише якоюсь родзинкою. «А я ніхто». Вже не один день готель стоїть порожнем. З постояльців залишилися тільки ми з малярем. У дообідні години панує мертвий штиль. «Наш склеп», – зронив сьогодні маляр. Він підняв ціпок, вказуючи на щось, чого я не бачив, і повторив: «Наш гробівець». Потім він рушив в обхід готелю і зник у сутінках, які оповили дерево. Йому вперше захотілося чомусь побути на самоті. Мені випала добра нагода теж усамітнитися у своїй кімнаті. Перш за все я подумав про лист додому, в якому збирався описати все: своє завдання, життя на новому місці, маляра. В голові вже склались якісь деталі. Але потім, перенісши на папір три-чотири фрази, я кинув лист у грубку. Я взявся за свого Генрі Джеймса і сьорбав пиво зі склянки, що її приніс знизу. «Лікар – помічник людства», – спало мені на думку, і цей афоризм дурним чином сплутав і пересварив усі мої думки. Помічник людства… Допомога і людство, яка велика між ними дистанція. Мені в голові не вкладається, щоб я міг комусь допомогти. Як лікар… Лікар? Я і лікування? Вся проблема прибрала форми якогось відчуття: ніби я тільки що прокинувся після сну і маю, сам не знаю чому, прийняти рішення, як мені бути з білим халатом, в який я вбрався. «Помічник людства» так дряпнув мені мозок, що вперше за багато днів я відчув головний біль. У голові – натуральна каша. Зачитатися Генрі Джеймсом у такому стані я, звичайно, не міг. Я склав книжку, натягнув піджак, підкинув у піч важке поліно і вийшов з готелю, взявши курс на село. Мені вистачило менше чверті години, щоб дійти до цвинтаря, де я припускав зустріти гицеля. З яким би я задоволенням розговорився з ним, витягнув би з нього одну з його байок. Але на цвинтарі гицеля не виявилося. Кілька місцевих жінок з букетами паперових квітів проїхали в каплицю. Загриміли дзиґарі на башті, і тієї ж миті шматок льоду з церковної покрівлі впав просто біля моїх ніг. Я злякано завмер. Ще б крок – і… і мені пригадалось, як одного разу, років п'ятнадцять тому, поряд зі мною просвистіла здоровенна бурулька, вона зачепила мені рукав і одним вихором падіння збила мене з ніг. Я злякався так надовго, що якийсь час не міг зімкнути ночами очей і тижнями щоночі пудив у ліжко. Зажурившись, що не пощастило зустрітися з гицелем, я почав ходити вздовж дитячих могил. Але незабаром це фланірування здалося мені дурним заняттям, я розвернувся і пішов до найближчої кнайпи на сільському майдані. Я сів у куточку, звідки міг добре спостерігати за сільськими хлопцями, що грали в карти в кутку навпроти, випив кілька кухлів пива і, вже неабияк сп'янівши, підвівся з-за столу. По дорозі не раз звалювався у канаву, вилазив, безглуздо сміявся і все ніяк не міг дійти до готелю. Там точилася балачка. Інженер говорив, що будівництво електростанції ведеться за проектом, найграндіознішим з усіх, що коли-небудь були здійснені. Вже зараз сюди приїздять експерти з усього світу, щоб подивитися, як це робиться. «Наша держава може дозволити собі такий проект?» – запитав маляр. «О, так, – відповів інженер, – у нас багата держава. Якби вона тільки завжди вкладала гроші в такі великі й корисні проекти, що дивують увесь світ. Але левова частка грошей пускається на вітер!» Що не рік, мільярди зникають безслідно. Як двічі по два зрозуміло, де шукати гроші. Де ж, як не в міністерствах, на підвідомчих їм фабриках і державних підприємствах, де так кепсько поставлено справу, що немає ніякого сенсу вкладати в них гроші. Всі ці виробництва збиткові і вимагають великих витрат, які доводиться покривати за рахунок платників податків. «Але найбільше грошей викидають на представництво», – сказав інженер. А маляр додав: «У жодній країні, крім нашої, для обслуговування міністра не виділяють два десятки автомобілів. Куди все це нас заведе?» – «Туди, куди завело», – кинув гицель. «Атож, – згодився маляр. – Ми зубожіли». – «Зубожіли», – прорипів гицель. Інженер, який виставив усій компанії літр вина, тим часом правив далі: «Електростанція даватиме енергію в усі країни Європи. Дилетанту взагалі не зрозуміти, що значить побудувати таку штуку, як електростанція. Я й сам знаю це лише в загальних рисах і маю інформацію, власне кажучи, тільки щодо певних ділянок і етапів. Адже у кожного – своє чітко окреслене коло завдань. Справжні творці – вчені, що склали проект. Я лише виконавець, та й то прив'язаний до невеликого відтинка. Якщо вдуматися в те, що один кубометр коштує щонайменше з ціле село – і не маленьке, – можна уявити собі, які потрібні інвестиції. Та й то уяви не вистачить». Маляр мовив: «Але це псує ландшафт. Що більше буде таких електростанцій – а я, далебі, не сперечаюся, що вони необхідні, що користь від них неймовірно велика, що нічого кориснішого в нас і побудувати не можна, – то стрімкіше сходить нанівець краса природи. Зараз ця долина і без того потворна, її вже й зіпсувати зась, бо про це подбала сама природа, каліцтва тут не так впадають в очі, але в мальовничих місцях – а наша країна здебільшого з таких і складається – краса ландшафтів сильно страждає від таких будівель. Уже півкраїни спотворено ними. Там, де раніше луки рясніли квітами, де були пишні ниви і чудові ліси, зараз – суцільні нагромадження бетону. Невдовзі вся земля покриється цим панциром, і ось-ось настане час, коли навіть не знайдеш місцину, де нерви могли б відпочити від електростанцій або хоча б телеграфних щогл». – «Атож, – погодився гицель. – Що правда, то правда». – «Великі річки теж спотворюються, – сказав маляр, – оскільки там, де вони так красиво між чудових берегів несли свої води, їх перекривають греблями і спотворюють огидними спорудами. Річ не в тому, що мені не подобається сьогочасна архітектура, навпаки, але такі споруди, як електростанції, завжди потворні. У нас їх уже тисячі». Інженер сказав: «Чому ж нам не використовувати енергію, яка сама тече в руки! У всіх країнах будують стільки електростанцій, скільки можливо. Електрика – головне багатство». Та й електростанції не такі вже потворні, як стверджує маляр. А що будують їх без всяких архітектурних викрутасів, то вони зазвичай природно вписуються в ландшафт, ніби самою природою поставлені. «У багатьох місцях виникають греблі, озера, від яких краєвид тільки виграє, – сказав інженер. – Убогі села в одну ніч зникають під водою, те ж саме – з болотами й усілякими облогами». Маляр заперечує: «Але греблі раз у раз прориває, і тоді вода розмиває родючі мирні доли, і гинуть сотні людей, про що постійно пишеться». – «Так, – сказав інженер. – Що правда, то правда». – «І люди не знають, як їм бути з цією постійною загрозою. Бо ж проти прориву дамби нічого не вдієш, пане інженер, чи не так?» – «Авжеж, нічого не вдієш», – погодився інженер, зауваживши, однак, що греблі прориває вряди-годи. До того ж причина цього в якихось впливах природних чинників, які лежать за межами людського розуміння… «Ось бачите, – перебиває його маляр. – Бачите!» – «Але до проривів, – повторює інженер, – доходить нечасто, а втрати – я маю на увазі людські жертви – здебільшого такі мізерні, що їх можна не брати до уваги…» – «Як не брати до уваги? – обурюється маляр. – Чи ж справді не брати до уваги?» – «Так, – каже інженер, – це справді можна не брати до уваги, віддаючи належне колосальним перевагам електростанцій». – «Ах, колосальним перевагам! І ви вважаєте, що загибель сотень тисяч і однієї-єдиної людини не одне й те саме?» – «А хіба не так?» – дивується інженер. «От тобі й маєш: хіба не так?!» Трохи подумавши, інженер відповідає: «Небезпека для життя чигає на людей скрізь. Люди і гинуть усюди. І менше всього – з вини електростанцій. Робітники гинуть, це правда. Але робітники гинуть скрізь, на кожному будмайданчику. Якби у нас не було вже побудованих електростанцій, дарма що будувалися вони в непростих умовах, ми з вами жили б у бідній країні». Проте, попри всі негаразди, будь-кому ясно, що у нас – добробут. «Що більше буде електростанцій, то щасливіше житимемо ми в своїй країні». На це пристали всі. Промовчав тільки маляр, він лише сказав: «Звісно… електростанції». «Інженер був у міжгір’ї, – проскрипів маляр. – Якби знаття, що він туди відправиться, я б приєднався до нього. Він довіз би мене на своїй машині до И. Востаннє я був у міжгір’ї десять років тому. Тамтешній водоспад, хай буде вам відомо, гуркотить як грім. Так от, інженер мало не до смерті замерз у міжгір’ї. Запитав би у мене, я б сказав, що треба вдягти, якщо вже зібрався в ущелину! «Адже це штука – побувати там!» – сказав я йому, а він мені на це: «А кабани!» – «Кабани? – перепитую. – Кабани? Невже ви вірите у байки про кабанів?» – «Байки?» – щиро дивується він. «Звісно, байки!» Це ж звичайнісінька байка, небилиця. Кожному, хто вирушає в ущелину, до вашого відома, шкуродер розповідає байку про те, що там мешкають кабани, які нападають на людей! Усе, що стосується кабанів, – чиста вигадка! Байка! А інженер: «Я їх чув». – «Що чули? – питаю. – Кабанів?» – «Так, кабанів». – «Кабанів? Ви не могли чути те, чого там зроду не водилося. В ущелині нема жодного кабана!» А інженер: «Отож, ви гадаєте, гицель обдурив мене?» – «Так, – кажу, – Гицель бреше кожному, хто збирається в міжгір'я». – «Але ж були кабани», – як смола приставав інженер. «Ну, кабани, то кабани, – кажу. – Хіба що дурень не відрізнить кабана, скажімо, від оленя або лисиці. Це були достоту олені й лисиці». – «Ні, кабани», – торочив інженер. Я розвернувся і пішов геть. «Якщо хочете знати, – сказав маляр, – у цих місцях уже стільки століть ніхто ніяких кабанів не бачив. Тут, у горах, інша річ. Рівнина, там-то вони часто навіть лютують, пожирають трупи і пруть у двері будинків, лякаючи людей у постелях. Але тут ніяких кабанів». Інженеру я сказав: «Ви б наділи хутряну шапку, а на ноги – гамаші». Він погодився, бо розумів. Він вірив у байку про кабанів. Ми пройшли повз ставок. Маляр сказав: «Тут люди зникають безслідно, не спливаючи. Потопельників уже не знаходять. Я міг би перерахувати вам багато таких випадків, коли людей як лиз злизав. Спочатку пропала помічниця м'ясника. Безслідно. Ще ввечері її бачили, вона спати лягала. А вранці як крізь землю провалилася. Раз і назавжди. Якщо таке можливо, хіба це не жах? Хіба ні? Хіба це не кошмар, коли людина зникає? І від неї не залишається нічого, крім скриньки з одягом, пари взуття і молитовника? І потім, навіть за десять років, про неї ні слуху ні духу?» Я залишаюся у вітальні, бо люди зігрівають мене. Нагорі, у моїй кімнаті, – холод собачий. Вогонь згас, а розпалювати заново не хочеться. У теплій кімнаті мені навіть не спиться. Славна чавунна грубка, яка є у мене в кімнаті, швидко розжарюється, але незабаром остигає. Так само стоїть справа і з кімнатою. У вітальні я пристаю до гравців, коли вони п'ють горілку і ріжуться в карти. Я сідаю в їхнє тепле коло, якщо впевнений, що маляр сюди вже не прийде. Йому б не сподобалося, що я з ними в одній компанії. Може, йому просто сказати про це? Чому я мовчу? Не треба перед ним стояти на задніх лапках. Щоправда, інколи він сам засиджується з гравцями, розпитує інженера про що-небудь, пов'язане з будівництвом, або просить гицеля уточнити дещо в його оповідках про війну. «Це було в Полтаві?» – цікавиться він, аби перевірити правдивість свідчень гицеля. «Ні, – відказує той, – в Одесі». І, беручи до уваги, що Одеса вже фігурувала кілька днів тому в тій чи іншій історії, в тому чи тому зв'язку, маляр доходить думки, що байка заснована на реальних фактах. Такі питання – пастки, які любить ставити маляр. Якби гицель відповів: «Так, у Полтаві», – це означало б, що він грішить проти істини. Або ж маляр дражниться: «А проте, ця дівчина залишилася йому вірною, еге ж?» Мені часто доводиться приносити йому з кухні нагрівач для пива. Але він так довго тримає його в кухлі, що пиво вже в рот не візьмеш, тоді він каже: «Це пити неможливо», – і відсуває кухоль. Він замовляє один за одним і не випиває жодного ковтка. Коли він іде, все дістається інженеру, або гицелю, чи ще комусь, хто є поруч. Іноді, вирішивши прогулятися, він прихоплює свого Паскаля, витягне його раптом із кишені, розкриє на якій-небудь сторінці і вигукне: «Ось вона, велика думка!» – вдаючи, що вчитується в текст, потім кине погляд на мене і знову засуне книгу в кишеню. «Блез Паскаль народився 1623 року. Геній!» – вимовляє він кінець кінцем. Часом моє неспання триває до другої ночі. Нарешті в залі залишаються інженер і гицель та ще хазяйка. І я сиджу з ними. Ось на столі з'являються карти, ось вони розходяться по руках. Хазяйка записує хід гри. На стіні цокають дзиґарі. За вікном усе щулиться від холоду. «Ще півроку тому я тримала собаку, вівчарку», – каже хазяйка, глянувши в бік вікна і не побачивши нічого, крім страху. Довкола – присмерки, очам боляче дивитися на світ, коли вже перевалить за північ. Нагорі, у своїй кімнаті, я здаюся собі неймовірно самотнім, не знаючи чому. Зігрітися не можу годинами. «Ось я стою перед деревом», – кажу я, але навіть не знаю, що це таке, дерево. Що це? Та й будь переді мною людина, я не скажу, що це таке. Нічого я не знаю. Щось вертикальне, холодне, а крім того, темне. «А ви знаєте?» – запитую. «Я? – дивується гицель. – Чого я повинен знати?» – «Ну, ось ви дивитеся вгору, там чорно, це хмари. Адже так? А потім ви йдете додому в добре протоплену кімнату. Там сидять люди. А хтось залишається на цвинтарі. Ви знаєте, що це?» – «Як що? Люди», – каже він. «Так, люди». І раптом стає холодно, мене морозить, мені вже пора додому, маляр чекає мене. Я обіцяв йому скоріше повернутися, він доручив мені роздобути в селі ремінці для взуття. І ось я у шевця, ось і ремінці. Я вийшов і став на сільському майдані. «Так, ось воно як», – сказав я собі. І тут же докинув: «Ремінці». Потім одним махом піднімаюся на цвинтар, щоб ще про дещо розпитати гицеля. Як я опинився нагорі, сам не пам'ятаю, я зовсім забув, про що хотів запитати гицеля. Той стоїть в акурат на тому ж таки місці, де я його бачив кілька хвилин тому в своїй уяві, можна сказати, уві сні. І одягнений він так само, як мені уявлялося. Він вилазить з недоритої могили, я засовую в кишеню ремінці. «Я хотів у вас щось запитати, але вже не пам'ятаю що, – кажу. – Вже встиг забути». – «Мене?» – вимовляє він і знову спускається в могилу. Я бачу тільки його голову, роблю крок і бачу спину. «Могила», – кажу я. «Як це?» – не розуміє він. «Це ж могила, не інакше? Глибока могила». – «Ну, могила, а що?» – «Ви знаєте, чого вона така глибока?» – мовлю я. Люди якийсь час блукають по світу, який, на їхню думку, цілком надається до цього – хто говорить це? – А тоді провалюються в таку ось могилу. Кому прийшло в голову вигулювати людей у цьому світі або на тому майданчику, що так називається, з тим щоб зарити їх потім у могилу, в свою могилу? «Ось старе дерево», – кажу я гицелю. «Так, – відповідає він, – старе дерево». І за якусь хвилю я так само кажу про якусь людину, не усвідомлюючи, що говорю те ж саме: «Воно вже старе, еге ж?» – «Атож, – підтверджує гицель, – уже старий!» Ще питання: «Як там у будинку священика? Холодно?» – «Так, – мовить він, – дуже холодно, справді холодно». – «А що в місті? Народу аж кишить, правда ж?» – «Так, багато народу», – говорить він. «А яка завтра буде погода? Можна сподіватися?» – «Сподіватися? Так, – відповідає він. – Можна сподіватися». – «А якого дідька рити могилу сьогодні, якщо похорон тільки післязавтра?» – «Якого дідька? Так післязавтра ж похорон, – каже він. – Післязавтра, ближче до вечора». – «Але ж, мабуть, холодно там, унизу?» – «Атож, мабуть, унизу холодно». Хто що про це знає? Я запитав гицеля, чи не збирається він назад тим же шляхом, що і я. Так, він піде тим же шляхом. Що, цікаво, він носить у мішку за плечима? – подумав я. У село ми пішли короткою дорогою. Мені б черевики міцніші! Гицель говорить: «У війну тут чого-чого, а кримінальщини вистачало. Навіть після війни, коли я вже повернувся, тут через ровер або шматок хліба людям шиї ламали. Самі подумайте: французи випустили ув'язнених, і вони наповнили весь край, і всюди почалися смертовбивства через сяку-таку ковдру або стару шкапу. А потім убивали з помсти! – сказав гицель. – Вам маляр нічого про це не розповідав? Адже він у війну і після жив із сестрою у Венґу. Тоді селяни не надто з ними панькалися». Так, деколи маляреві доводилося ночувати на горищі у заїзді, «всі кімнати були зайняті солдатами». Господаря, до речі сказати, вони заарештували, поставили до стінки і хотіли вже розстріляти «хтозна-чому. Але в останній момент передумали, не вбили». Целюлозна фабрика в роки війни «працювала тільки на армію». Літаки все намагалися розбомбити її, але або розбивались об гірські вершини, або через погану видимість летіли геть. Йому, гицелю, як учорашньому вояці, доводилося тижнями ховатися у повітках для сіна. «День, цілісінький день спав у хлібах. Хліба тоді стояли високі. Їв сирий буряк і жував зерно, – розповідав він. – У долині було тихо як у вусі». Але місцями ще пострілювали. Потяги не ходили. Нічого не було. «Мости пішли під воду». На залізничному полотні – завали з каміння від вибухів на скельних схилах. «Перед будинками вартових понаставляли». І того ж таки дня, як їх зняли, він виповз із жита і пішов у село. Він розжився на старі штани і старий піджак, зняв військову форму й убрався в цей мотлох. Потім об'явився у бургомістра в управі, де всі були раді живій душі. Був потрібен могильник. «Я миттю отримав роботу». Гицелем він став за тиждень, коли місцеві виявили в модриновому лісі близько двох сотень застрелених коней, від яких уже багато днів ішов моторошний сморід, але ніхто не знав точно, звідки тхне, вітер дув з протилежного боку, а інакше тут не витримали б такого смороду. «Мені довелося гарувати днями і ночами. Розтягувати в різні боки убитих солдатів і вбитих коней. Коней ми просто спалювали. Розпалили велике багаття, – сказав гицель. – Солдатів ховали штабелями. Чоловік сто хлопців, приїхали на цих конях казна-звідки. Ніхто цього не знає, і нікому невідомо, хто їх убив. Припускають, що французькі кулемети попрацювали… Так, так думають». Коли я прощався з ним на майдані, він сказав: «Усе трупами пропахло». І я подався на пошту. День десятий Сьогодні вночі мені вперше наснився Штраух. Після цього сну або навіть під час нього я раптом усвідомив, що давно вже на загал не бачив жодних снів, у будь-якому разі, не можу пригадати жодного за останній час, але це, безсумнівно, пояснюється однією з «відвабливих од смерті помилок», адже «людей, які не знають сновидінь», не існує, ночі – це сни, не що інше, як сни, які, однак, не можна бачити, навіть якщо вони якось відчуваються, навіть якщо це сприйняття відбувається за умови відключення свідомості. Отже, мені вперше наснився Штраух. Я опинився в клініці якогось великого міста, в будівлі, що поєднала в собі всі клініки, які я коли-небудь знав ізсередини. Я мав уже статус лікаря, як мені втовкмачували звідусіль, коли я пересувався в просторі цієї величезної лікарні. Тепер я – «авторитетний фахівець», «знаменитий доктор», «світило» – нашіптували мені, розступаючись, люди. Слово «світило» долинало звідусіль, з усіх кутків, усе гуло й тремтіло на його шляху і слідом за ним, а часом воно чулося в уточненому варіанті – «медичне світило», відбувалася болісна наскрізна самоінфільтрація в це поняття, я біг і водночас не міг бігти, бо ж знав, що «світила не бігають по кімнатах». Я не стримував себе, але був стримуваний: я йшов через величезну палату, де мене чекали юрби схилених переді мною пацієнтів, які так гротескно торкалися лобами підлоги, що я не міг бачити їхніх облич, а бачив лише вузькі, худі і широкі, гладкі спини, я бачив ці спини і передні лапи цих людей і, як не дивно, знав усіх на ймення, деяких навіть гукнув, і це була мука – слухати, як ті, хто виокремився з маси, викладають історії своїх хвороб, по суті, лише за допомогою зміни моторошних гримас. За мною тягнулася ціла процесія лікарів, серед них був асистент; кілька інших знайомих облич, загальновизнаних знаменитостей, які колись екзаменували мене і ще екзаменуватимуть, теж затесалися в це остовпіле від страшного напруження лікарське воїнство. Немов «засуджені на медичну анонімність», усі вони зазирали мені в рота, миттєво реагуючи на все, що, як їм здавалося, я хотів висловити. Я сказав: «Іноді природний збіг обставин накладає заборону на життя!» (я зумів точно відтворити в пам'яті цю фразу). Реакція на мої слова була така: вони почали відмовляти пацієнтам, яких начебто обурило моє судження, будь-яких розумових здібностей, зводили їх ні на що; тих, хто не подався, вони заходилися видаляти, зробили незримими, невидимими для мене, і все білохалатне сонмище вибухнуло при цьому диким реготом. Я сказав: «Життя забороняє окреме життя!» На це вони взялися погрожувати пацієнтам страшною карою, якщо ті раптом надумають висловитися з приводу моєї другої фрази, самі ж лікарі дедалі більше заходилися реготом. Коли він став нестерпний, я сховався в іншій кімнаті, опинившись у білокахельному приміщенні, схожому на різницю, цілком порожньому, куди медичний почет дозволив мені увійти без поводирів. Але я відчував, що він прилип до дверей, які зачинилися за мною. Потім я несподівано побачив у центрі операційний стіл, він був порожній. І раптом я зауважив пристебнутого до нього Штрауха. Ні з того ні з сього переді мною з'явився набір підготовлених до операції інструментів, який плавав у повітрі і просився в руки. Штраух у своїх путах нерухомо лежав на операційному столі, який обертався, описуючи дугу щонайбільше з півкола. Жах полягав у тому, що стіл безнастанно рухався, і, щойно я підійшов до нього, він подався в бік, я зрозумів, що не зможу працювати на цьому столі. «Ні!» – закричав я, але персонал, який причаївся за дверима, відповів громовим реготом. Пролунали крики: «Оперуйте! Ну ж бо!» – і знову загримів сміх. У цьому шумі я знову і знову розрізняв голос асистента: «Ріжте! Чого ви чекаєте! Ріжте, нарешті! Ви мусите різати! Невже не зрозуміло, що ви мусите різати? Ви за все завдячуєте моєму братові!» Тут я почав оперувати. Я вже не пам'ятаю, що це були за відчуття, одночасно я виконував кілька операцій: на селезінці, на нирках, на легенях, на серці, на мозку, і все це на столі, що рухався невпинно й безладно. І раптом я побачив, що тіло, яке, як мені здавалось, я так безпомилково прооперував, просто-таки покришене. Організм уже нічим не нагадував організм. Це було купа м'яса, яке я методично, бездоганно, але цілком безтямно порізав, а потім настільки ж бездоганно, але в стані безумства зшивав по шматках. Під час цих операцій, виконаних якнайсуворіше згідно з методичними приписами, мене обсипало реготом лікарів, які юрмилися за дверима і, мабуть, стежили за всім, що я робив в операційній, кожен дотик скальпеля до тканини супроводжувався виверганням глузливого професійного всезнайства. Нарешті вони вирішили, що операція закінчилась і мала успіх, тоді як сам я вважав, що «лише покраяв і порізав усе, до чого торкався мій скальпель, і абсолютно неправильно скроїв і знову зшив». Усі вони ринули в операційну залу і почали кричати про те, що мене можна привітати з великим досягненням, найбільшим внеском у хірургічне мистецтво, вони тріумфували і підхопили мене на руки, і кожен намагався потиснути, поцілувати мені руку, вони аж скаженіли у своєму захопленні. Мене підняли під саму стелю, і з висоти я дивився вниз на горбок абсолютно розтерзаного м'яса, яке, здавалося, смикається від електрошоку, корчиться в судомах, я дивився на потворно розчленовану плоть, з якої поштовхами виривається кров, ціле море крові. І в ній поволі тонуло все: люди в халатах і всі речі, навіть крики асистента – ці страшні фрази, що захлиналися в потоках крові його брата: «Не бійся, операція пройшла вдало! Я брат твій, брате! Не бійся, операція пройшла вдало!..» Коли я прокинувся, мені довелося відкрити вікно і підставити голову під крижаний вітер. Було таке відчуття, що я ось-ось задихнусь. Але на небі сяяв місяць, а зірки здалися мені вогнями рятівного берега. У лікарів із цього сну, яких я почасти знав, але, як виявилося, не знав взагалі, були дитячі голоси. Щоб уявити це, потрібні деякі зусилля: лікарі у віці від дев'ятнадцяти до сімдесяти років – у когось солідне черевце, у всіх округлі, набряклі обличчя в медичних ковпаках, – усі вони кричали й сміялися голосами три-чотирирічних дітей або тринадцяти-чотирнадцятирічних підлітків! У БОГАДІЛЬНІ «Я б усе-таки хотів, щоб ви бодай єдиний раз навідалися зі мною до богадільні, – мовив маляр. – Можливо, це незле, коли йдеться про таку людину, як ви, ще не обтяжену досвідом. Погодьтеся, я маю слушність. Еге ж? Є сенс заглянути бодай раз в один з найпохмуріших куточків людської убогості, у це скупчення буркотливої старечої немочі. Не думаю, що це жахне вас так, що я схоплюся за голову і заголошу: ах, не варто було мені тягнути із собою хлопчину, лицем до лиця зводити його з гідроцефалією, з алкоголіками, зі скуреними до гангрени кінцівок інвалідами, з тупістю пенсіонерського католицизму. Старість просто ненаситна, – кинув маляр. – Старі – нахлібники за столом диявола, баби – спустошительки небесного вимені! І все це – без вимушеного самозахисту! А цей запах, – поморщився маляр, – коли входите в богадільню, вам не зрозуміти: чи то він іде від гнилих яблук, чи то – з почорнілих легень дріб'язкового торговця. Ви силкуєтеся затамувати подих. Не дихати всім тим, що, без тіні сорому, з'являється перед вами. Але гнилизна миттю заповнює ваші груди. І ви раптом відчуваєте, що не маєте сили видихнути її, вам уже не видихнути нечисть, застарілість, сморід жахливої непотрібності, цей гнітючий застояний запах гниття. Ось так, – сказав маляр. – Я візьму вас із собою. Я поведу вас. Ви шанобливо уклонитеся старшій сестрі. Розповісте їй якісь історії з вашого життя, а одну доведеться, згнітивши серце, вислухати вам. Вас шарпатимуть. Старі – мародери щодо молодих. Старість – мародерство. Старість набиває черево юністю. Ось приходжу я в богадільню, сідаю, мені несуть хліб, молоко, та ще пригощають горілкою, але я кажу, що не хочу горілки, ні-ні, ніякої горілки, нізащо, кажу і впираюся, як норовистий кінь, але вони таки наливають мені чарку, я кажу, що взагалі не п'ю, в рот не беру, і старша сестра переливає горілку назад у пляшку. Я знаю, що вона чекає від мене грошей, усі вони, всі сільські, хочуть від мене грошей, чекають чогось, усі вони вважають мене дурнем, по суті, навіть упевнені в цьому, у моїй безмірній дурості, бо я підгодовував їх усіх, роками усіх підгодовував – порадами, пропозиціями, сприянням, допомогою, грошима, так-так, грошима теж, скільки грошей я всадив у цю брудну дірку… Так от, я ускакую по саме нікуди, – сказав маляр, – я відмовляюся від горілки і слухаю, як мені бідкаються, мені твердять, що я маю надати допомогу, «геть крихітну допомогу», за яку «Господь щедро віддячить» (який ще там Господь?), я все це вислуховую і спостерігаю, як старша сестра тисне на педаль швейної машини, вона смикає ногою і притискає замизкану чоловічу сорочку пальцями до грудей і ще якесь ганчір'я, я дивлюся на її обличчя, на набряклі руки, на відрослі брудні нігті, дивлюся на те, що увінчане білосніжним ковпаком, і думаю: ось він, вечір у богадільні, точнісінько такий само, як сто і п'ятсот років тому, година, коли хором плямкають, хором шиють, хором набивають собі роти, хором бурмочуть молитви, хором брешуть, хором сплять, хором смердять. Ось він, вечір, який ніхто не силкується бодай якось оновити, до якого всім байдуже, це вечір гидкого мотлоху, заметеного світом в убогий куточок, – провадив маляр. – І уявіть собі, просидівши годину, я зголошуюся надати допомогу одному старому, бондарю, до вашого відома, старому бондарю з білосніжною сивиною, у шкіряних штанях і грубововняній синтетичній куртці з глухим коміром, у льняній сорочці і з хутряною наліпкою на голові; я обіцяю старшій сестрі викупити календар св. Северина[37 - Св. Северин (бл. 410–482) – пізньоантичний святий і місіонер, проповідував на території сучасної Австрії, вважається її покровителем.] – один із найогидніших фабрикатів клерикального недоумства, і тут помічаю, що на лаві біля стіни лежить людина, зовсім нерухомо, з цим самим календарем на грудях, уявіть собі. Лава стоїть позаду сестри, і я починаю думати, що людина мертва. Швидше за все мертвий. Я гублюся в здогадах, хоча мертвий старий, за моїми уявленнями, має виглядати саме так, але чому ж я раніше його не помітив, витягнуте на лаві тіло з тонкими неживими ногами, що немов ідуть у пащу вічності. Але не може ж тут лежати небіжчик! Не тут же! Не зараз! У напівтемряві я його довго не помічав ще й тому, що моєю увагою цілком заволоділа старша сестра, заморочила мені голову цим Северинським календарем. «Наш календар, наш Северинський календар так би придався в Конго біднякам, придався в Конго біднякам…» Я ловлю себе на тому, що слухаю це вже цілісіньку годину, пориваюся скочити, підійти до небіжчика і раптом бачу, що той засовався, він раптом підніс руку і пересунув календар із живота на груди, до самого підборіддя, щоб взятися за читання. Так, значить, це не покійник! Але він же схожий на небіжчика, думаю я, такі зовні тільки мерці, це справжній небіжчик! Я бачу, як він ворушить пальцями, перегортає календар, упивається в нього очима, але ж тіло зовсім нерухоме. Ні, думаю, це мрець! І тут чую його подих, перший подих цього «небіжчика». Я злякався, головним чином за себе злякався: як же я досі не помічав його? Сестра ні словом не обмовилася, що в кімнаті є ще хтось. У напівтемряві я не міг розгледіти його. І раптом, по цілій годині, я побачив тіло, голову, ноги, можливо, тому, що в цьому кутку мало-помалу, але явно ставало світліше, а можливо, просто очі в якусь мить звикли до темряви (знаєте, як буває, очі нічого не бачать, і раптом людина ніби прозріває). І ось мої очі бачать цю людину, мої очі бачать цього небіжчика. Він лежав як дерев'яна колода. І ця колода дихала, милиця дихала і перегортала календар. Тут я сказав сестрі: «Тут хтось лежить». Жодної реакції. Вона пришила рукав, який тільки що відпорола. «Тут людина лежить», – мало не по складах кажу їй. Вона, не поглянувши на мене: «Так, людина». Я хотів сказати: «Він лежить як дитина», – але сказав: «Ця людина лежить у вас за спиною, як собака. Що він тут робить?» Людина не чує мене, це я відразу зрозумів, отож я міг, не соромлячись, говорити про нього із сестрою. «Він читає календар, – кажу, – хоч тут мало світла, майже темно». – «Так, – мовила вона, – він читає Северинський календар». Тут я не міг утриматися від сміху, я просто розреготався, перш за все тому, що вважав його за небіжчика, весь час думав, що це бездиханне тіло. «Я, – кажу, – вважав його за небіжчика». Мене так трусило від сміху, що довелося встати. Я почав ходити кімнатою. «За небіжчика! – кричав я. – За небіжчика!» І раптом мені стало страшно, повірте, я злякався цього лиця у пітьмі, схожого на відображення в брудній калюжі. «Ця людина читає поночі», – сказав я, на що хазяйка відповіла: «Він знає все-все, що написано в календарі. Він його вивчив на зубок». Вона навіть голови не піднесла і далі строчила на машинці. «Він боїться залишатися без мене, – пояснила вона. – Без мене він лементує і може весь будинок збаламутити. А коли він зі мною, все спокійно, і сам він спокійний. Тепер уже недовго чекати залишилося, скоро вже відійде». Вона сказала: «Врешті-решт виросте розпещеною, розбалуваною». Вона хотіла, щоб я ще й оплатив кілька метрів фланелі старому на сорочку, але я сказав, що маю подумати, поміркувати над цим. Мені здалося безсоромністю, що хтось пристає до мене ще й з фланеллю. Потім, не відриваючись від шиття, вона, уявіть, розповіла мені про свої дитячі роки. Про це я завжди любив слухати. Батька її, до вашого відома, розчавив трактор, брат, помічник єгеря, пустив собі кулю в лоб, коли життя остогидло. Коли задовбала буденщина. Сама сестра – балакуча, опухле від водянки лице, – сказав маляр. – Але я мав перейти до головного: сидів я там, сидів і вирішив було вже попрощатись, аж раптом страшний шум буквально підкинув мене. Старий звалився з лави на підлогу, він був мертвий. Сестра закрила йому очі і попросила мене допомогти спровадити старого на колишнє місце. Що я і зробив з тремтінням. Я ж вдихаю запах мертвого тіла, подумав я, і розпрощався. Цілу дорогу мене не залишало це відчуття: легені наповнені трупним смородом. Адже я не помилився спочатку: старий був мертвий, до мого приходу вже був мертвий. Можливо, ті рухи, які я бачив, були лишень грою фантазії, старий був мертвий, не інакше, весь той час, коли старша сестра лагодила його піджак і сорочку, адже це його піджак і сорочку вона прострочувала із сердитим виразом обличчя, з лютим виразом. А старий крякнув задовго до того, як я увійшов до кімнати. Про це можна говорити з повною впевненістю». Маляр відступив на крок і почав щось креслити на снігу ціпком. Незабаром я зрозумів, що це схема інтер'єра кімнати старшої сестри. «Ось це – лава, на якій лежав небіжчик, якого не помічав цілу годину, хоча до нього можна було ціпком дотягнутися. Ось швейна машина, а це – сестра, шафа, комод, а тут, дивіться, сидів я. Ось звідси я проїхав до дверей і ввійшов у кімнату, тут я привітався із сестрою, і вона відразу завела розмову про допомогу в придбанні календаря. Я знав, що не відмовлю їй, але хотів потягнути час. Я думав, що в кімнаті нас тільки двоє – хто міг припустити, що там є ще хтось? Але у мене було дивне відчуття, я не можу його описати. У якийсь момент стало світліше, і я побачив контур лежачої фігури. «Як собака», – сказав я сестрі. Вона навіть повторила: «Як собака». Те, що старий нічого не чує, змусило мене розреготатись. Ось тут, дивіться, – сказав маляр, малюючи коло між лавою і машиною, – тут лежав небіжчик, коли ми почали піднімати його на лаву. Я зобразив вам усе це в щонайменше дивному вигляді і поверхово, але я розповів вам про цей випадок лише тому, що він, нехай навіть далеко не бездоганно, передає картину таємничої неосудності світу. В один із найближчих днів ми йдемо в богадільню. Хлопець повинен бачити, що значить страждати і марніти, гнити живцем». Ми швидко рушили до будинку. Маляр раптом просто дременув од мене. З неймовірною для старого прудкістю. «Постривайте ж!» – крикнув я йому. Але він не чув мене. Він пропав з очей, сховавшись в одній із численних улоговин. День одинадцятий Таким людям, як хазяйка, невідомі почуття шанування і благоговіння. У церкву вона ходить лише тому, що не хоче бути білою вороною. Тому, що інакше їй не жити в однорідному середовищі тих, хто вбив собі в голову, що всім належиться ходити до церкви. Жалюгідна доля судилася потопельникові, який потонув у товщі сільських. Вони незворушно спостерігають за тим, як борсається їхня жертва, як заплескують її хвилі, ніби в світі немає нічого природнішого: нехай собі гине зла людина, туди цій приблуді і дорога. Тому, кому хоч кіл на голові теши, а він слухати нічого не хоче. Тому, хто з самого початку став для них чужим, а отже, не гідним жити одним життям з ними. «Хазяйка – чужинка», – сказав маляр. Вона завжди була тут чужою для всіх, адже батько її – родом з інших країв, з іншої долини, ближчої до Тіролю.[38 - Тіроль – федеральний край в Австрії з адміністративним центром Інсбрук.] Така людина, як вона, для них все одно що шкідлива комаха. Вони-бо – справжні сільські. А сільські тут досі верховодять, хоча їх уже суттєво потіснили. Хоча пролетаріат уже домагається тих прав, якими був обділений ще три-чотири роки тому. Пролетаріат – це всі ті, хто за три десятиліття заповнив округу і кого поглинули целюлозна фабрика, залізниця, а тепер і будівництво електростанції. «Ще й досі зазвичай ідуть процесії на свято тіла Христового і на Вшестя, – зауважив маляр, – але чи надовго? Католицизм колишню силу втратив. Принаймні тут. Комунізм набуває великого розмаху. За кілька років він заполонить тут усе. І тоді селянство стане мрією. Мрією, що веде в нікуди». Він сказав: «А хазяйка ходить до церкви тому, що все ще залежить від селян. І на зібрання комуністів ходить теж мимоволі». Без неї заїзд давно перейшов би в інші руки, бо ж «її чоловік – п'яниця і пропиває більше, ніж збирає виторгу, якщо дружина не спинить його». Не просихаючи від спиртного, він веде життя «посняділої замореної жаби, яка час від часу судорожно дриґає лапками». Він часто валявся в саду, розкинувши руки, з відкритим ротом і заведеними під лоба очима, мов мрець, що набрався пива й горілки. Часто наймав візника, щоб дістатися додому, своїми ногами йому було не дійти. А оскільки він знає, що вона все тримає в своїх руках, що від неї все залежить і в її владі взяти і без жодної поблажливості обірвати ниточку, за яку він тримається, то хазяїн уже не виставляє її за поріг. Навпаки, дозволяє їй усе. Швидше, він навіть боїться, що вона пошле його до дідька. Але будинок належить йому, і це утримує її від найжорстокішого наміру: вигнати його раз і назавжди. У нього вистачало хитрості – бо ж він не дурень – увесь час ухилятися і не переписувати майно на її ім'я, чого вона від нього не раз наполегливо вимагала, він відмовився навіть частину володіння – ділянку в низині і навколо заїзду – нотаріально переоформити на неї. Тому, напевно, вона й приречена була з ним водитися. Найчастіше його притягає із шинків на тіньовій стороні, де він пив у борг. Раз на три тижні вона обходила всіх шинкарів, у яких він набирався, й розплачувалася. Вона заклинала господарів, тобто конкурентів, більше нічого йому не давати. Але вони плювати на це хотіли. Адже кожен із них радий був би з часом позбутися іншого. Вони навіть заохочували його. І коли він повернеться з в'язниці, все піде по-старому. Часто, сплачуючи його борги, вона чула про інших «курочок», які з ним їли й пили та «не скупилися на дещо інше», але вона від цього вже оговталась і відшкодовувала збиток по-своєму. Її батько був дорожнім робітником і після смерті не залишив їй нічого, крім рахунків за похорон. У чотирнадцять років вона пішла працювати скотаркою у великій селянській садибі. Вона завжди мала роботящу вдачу, саме цим вона в свій час і сподобалася господареві, і він узяв її в заїзд. Маляр належить до числа людей, які все доводять до текучого стану. Все, до чого вони доторкнуться, починає плавитися. Характер, найтвердіша структура. «Мене не можна побачити, бо нічого бачити, – сказав він. – Принципи, що штовхають вперед тисячоліття». І ще: «Будь-яка діяльність передбачає іншу, будь-який характер – інший характер, глибокодумність – безглуздя, і навпаки, і в одному ланцюжку». Сніданок для нього – «надміру церемоніальний акт. Вся забава починається, коли я беру в руку ложку. Вся нісенітниця. Шматок цукру зазіхає на мене. Хліб. Молоко. Це якась катастрофа. Так кожен день починається з підступних солодощів». Він згорбився на стільці, занадто низькому, як на нього. Тим не менш наді мною він підноситься. Дивиться згори вниз, свердлить мене поглядом. «Нехай невдячність сходить на власних дріжджах, – говорить він, – на якісь речі варто звертати увагу, лише коли ти впевнений, що це страшні речі. Факти накладаються один на одного, тобто нагромаджується щось страшне, тільки от занадто швидко стаєш маленькою істоткою, яка тягне стільницю на себе, як підказує голівка згори». Розум такий величезний, що «може обернутися лише крахом», черговим крахом. «Такі два мої уявлення про самого себе, які, наче два собаки, біжать поруч і брешуть дорогою на все». Навмисне руйнування заради спрощення погляду. Він шепоче і слухає, як це струшує скелі. «Існує зобов'язання, що його накладає глибина власної безодні», – говорить маляр. Він зіщулюється, і лише по тому, з якою брутальністю він відсуває стілець і просто встає з-за столу, можна розгледіти і зрозуміти його стан. І говорить: «До чого ж жахливо тут, усередині!» Немов під ярмом довічної несправедливості, він страждає під владою самого себе, свого механізму розпаду. «Майже суціль самі негаразди, – каже він, – а усунути їх не можна». Опозиція, тотальна опозиція, прикметна ознака юності, відступає. Сили вичерпуються. Все концентрується на тому, щоб залишити позаду свій час… Це не має нічого спільного з рівнем інтелекту. В цілому люди, що стоять на нижчому щаблі розвитку, легше справляються з навколишнім світом. Мало-помалу починаєш помічати: світ і твоє оточення – суцільний розлад, катастрофічні негаразди. Загалом, бовдури, які цього не помічають, зустрічаються рідко. Ближні? Ну, це просто професія така. Котра година? Пів на п'яту? Наковтатися перед сном свіжого повітря – це теж свята омана. Ось розумне спостереження: «Товсте, кругле обличчя господині, що відскочила від інженера. Так, інженер, – говорить він. – А знаєте, холоднеча спотворює всіх чоловіків. Холоднеча і жінки вбивають чоловіків. Зрання він працює над кресленнями і якось не божеволіє. Тепер усі навколо нього порозсідалися. Усім цим чоловікам, які повсідалися, треба платити: раптове посилення морозу обходиться в сотні тисяч! І жодного натяку на відлигу! Що ж до мене, то мені до душі холодні, кусючі зимові дні». Вельми прикметно, як він вибудовує зв'язок між заїздом і одним загубленим у каринтійських горах заїздом, а також якоюсь балериною, яка один-єдиний раз з'явилася на сцені і яку він вважає «природним талантом, але вельми небезпечною». А одного продавця овочів, який ударив його по голові, запідозривши у крадіжці помідорів, порівнює з Наполеоном III [39 - Шарль Луї Наполеон Бонапарт (1808–1873) – останній французький імператор (1852–1870), а також президент республіки (1848–1852). Небіж Наполеона І.]. Мені здається, що, розповідаючи про лісоруба, котрий помер на його очах, він думає про велику трагедію чотирьохсот гірників, які загинули, надихавшись газу на копальні. А потім – незмінно про самого себе. Порив вітру притиснув його до стіни, і йому, як він запевняє, пригадався один знаменитий акробат. «З неймовірною швидкістю він зробив чотири сальто між двома кінськими спинами». Вимовляючи слово «Лондон», він бачить окраїни Будапешта. Пониззя Дунаю прямцем переносить у верхів'я Рейну. Одну дельту міняє на іншу. «Насправді, таке моє відчуття кольору, – говорить він. – При цьому певну роль відіграють комбінації запахів». Я жваво собі уявляю, як він, тридцятирічний, проходить велелюдними площами і плює на свою мертву, зваблювану манією величі столицю. На провінціалізм і дилетантство, так само як і на «грандіозне» недоторканне. Його презирливе ставлення до міста ґрунтується не на недорозумі: він сам із великого міста. Описавши поглядом дугу в кілька миль, він бачить, як якась загублена думка по довгому часі повертається на круги своя. «Вбивство смакує як мед», – його часто охоплювало таке відчуття. Уста говорять про технології паперового виробництва, а руки нишпорять у кишенях піджака. Картини миготять перед ним швидше, ніж того хоче голова. «Всі дороги обриваються в моєму мозку», – говорить він. Неосяжну систему підходів і значень він перетворює на якусь круговерть думок, в якій намагається впорядкувати жахливий хаос історії. «Вже не один десяток років я потерпаю від найсильнішого напруження уваги. Знаєте, що це означає?» Якщо він говорить про трагедію, то тінь цієї трагедії не зачіпає його обличчя. Коли це було? «Я винайшов нотну грамоту свого страху». Що ж до тих трьох, якими він одночасно є, то він не знає: який тут, а який там, в який момент і в якій точці. «Бутинапоготові не означає хотіти зла». Все болісно пов'язане зі страшним і в'язне в ньому, «і невинне націлене також на всі ті завдання, що і руйнівне. Чи не так?» Він сказав, що йшов через вибалок. Спочатку він, «насилу напружуючи свої підірвані сили», рухався вгору по глибокому снігу. «Гілля просто кидалося мені в обличчя, як дикі звірі, уявіть собі!» Але потім він навіть перейшов на швидкий крок, немов утікаючи від недуги. «Я вже майже не міг зупинитися. Голова цілком підпорядкувала мене собі. Розумієте?!» Сутінки втягнули його у вибалок. «Мені б тримати шлях прямо, до копиці і далі. Так ні ж, я пішов у вибалок, який починається якраз там, де мені вчора навернулися на очі парафіяни. Це були люди, яких я ще не бачив, вони з'явилися з тіньової сторони, як мені здається. Люди з того часу, який належить більш ніж до тисячолітнього минулого. Ці величезні люди крокували так, ніби все лише обтікає їх, залишаючись за кормою. Вони минають світ, який видається їм занадто дрібним і зіпсутим. Вони поминають пізніше буття, мабуть, отримавши колись попередження про нього. Вони нагадали мені оленів: такі грандіозні і величні були вони в своїй несподіваній появі. Я кинувся у вибалок, я гадав: тут мене відвідають інші ідеї, – сказав маляр. – Вибалок грів надію на те, що мої думки повернуть на інше. Я хотів усе спрямувати в інше русло, все, що весь день засмучувало мене, засмучувало своєю неприступністю, як миті дитинства, до яких не повернутися, бо ж з них уже не вийдеш». Але його чекало розчарування, на середині вибалка його захопив раптовий снігопад. Тоді він присів на пень, «трухлявий такий пеньочок, на якому вирішив пересидіти негоду». Але як можна перечекати снігопад? Та й до чого? Переконавши себе в безглуздості цієї затії, він тут-таки схопився і так рачкував, доки не виліз із вибалка. «Накарачки, як дикий звір, що вічно живе у темряві, не вилазить із мороку». Вибратися вдалося порівняно швидко. «З дитячих років мене тиснуло страхом уявлення про всілякі яруги, – сказав він. – Сидячи на пеньку, я відчув, що неминуче засну, загину. Розумієте?» Це почуття тим не менш приємно обволікає. Воно опанувало його, і він його підтримував, так що воно чимраз увиразнювалося. «Чарівна знемога, – сказав він. – Ніби можеш нарешті заснути після страшного напруження. Ніби великі міста, якими тебе ганяють, як зацькованого, кудись відступають, а пазуристі лапи хижаків втягуються в глиб клітин». Як будь-хто засинає, як сонний звір, він вибирав зручну для сну позу. І тут у голові спалахнула думка про безглуздість перечікування снігопаду. Він встав і стрімголов рушив геть, спочатку рвучко, потім чимраз повільніше, видряпуючись дедалі вище, грудьми розсовуючи сніг. «Адже він міг би стати моєю могилою». Він подумав, що забув свій піджак унизу, і ще раз спустився в залу. Я бачив, як він туди направляється, але чомусь не зважився запитати, для чого він знову вийшов з кімнати після того, як попрощався до ранку. Я міг би запитати: «Вам щось знадобилося? Ви щось шукаєте? Що саме?» Він уже був унизу. «Мій піджак, певно, висить у залі», – сказав він. Я пішов до зали і заходився шукати піджак, але не міг знайти. Я питав хазяйку та інших, але ніхто нічого про його піджак не знав. Маляр стояв у дверях і спостерігав за мною. У мене було таке відчуття, що він увесь час мене квапив, ганяв з місця на місце, змушував мене нагинатися до самої долівки, лізти нагору, до балки між стіною і піччю, звідки було добре видно всю залу. Піджака я не знаходив. Зала була повна-повнісінька. Кілька людей теж включилися в пошуки. Я бачив безліч нових облич. Можна подумати, що тут зібралася вся бригада з будівництва. Сила-силенна народу! Мені здавалося, ніби я плаваю в океані імли, ніби з якихось напівзгнилих заростей на мене витріщаються чиїсь очі. Як в доісторичному лісі. Я обнишпорив стіни, але піджака не знайшов. Мені хотілося попрацювати ґрунтовно, і я ще раз оглянув підлогу. Піджак мов крізь землю провалився. Навіть хазяйка гнулася в дугу. «Немає тут ніякого піджака», – сказала вона. Я не залишив без уваги навіть робочий одяг, розвішаний на стінах. Коли ж вийшов у коридор, де очікував побачити маляра, його там не виявилося. Може, він піднявся в свою кімнату? Ні, так швидко йому не здолати сходи. «Пане Штраух!» – крикнув я. Відповіді не було. І тут я помітив, що вхідні двері нещільно причинено. Маляр сидів зовні на лаві. «Я ігнорую холод», – сказав він і ще глибше запроторив себе в піджак, який раптом взявся казна-звідки. «Звідки?» Він повісив його на вхідні двері, коли повернувся з прогулянки, і забув про це. «А ви весь цей час шукали мій піджак?» Буває ж так, повісиш куди-небудь або засунеш, а потім забуваєш і почуваєшся вкрай незручно. «Я розмірковую про те, що буде, якщо все прибере чорного кольору, – сказав він. – Якщо не залишиться жодного іншого, крім чорного». Потім він мені називав багато із зірок, які обліпили небосхил і якими давно вже не випадало милуватися. День дванадцятий Попереднього ранку він здивував мене повідомленням, що пухлину на нозі як лиз злизав. «Скільки не дивися, нічого не побачиш, вона пішла вглиб, щоб вилізти деінде. Самі побачите». Що він стояв у мене під дверима, то я попросив його увійти в кімнату. «Якщо вас не лякає, що старий отруїть вам повітря», – зауважив він на ходу. Він підійшов до вікна і виглянув на вулицю. «У вас з вікна той самий вид, що й у мене, кімната з видом на морок! Вас це не засмучує? Всі ці дні? Такі, як ви, роками, десятиліттями перебувають на волосинку від зневіри. І раптом провалюються в неї. Шкереберть летять». Він присів на моє ліжко. «Юристи вносять плутанину в історію людства, – сказав він. – Юрист – інструмент диявола. Як правило, диявольськи тупий суб'єкт, який бере до уваги ще дурніших і розрахунок яких завжди виправдовується». Він знову понишпорив у кишенях. «Адже юриспруденція навіть породжує злочини, така істина. Без юриспруденції не було б злочинів. Вам це відомо? Це хоч і незрозуміло, але факт». Він тицьнув своїм ціпком у мій піджак, який висів на спинці фотеля, підчепив його і підняв у повітря. «Юність – це краса, – кинув він, – і завжди і скрізь залишається нею і нестиме свіжість». З цими словами він дав спокій моєму піджаку. «В юності немає ідеалів, але немає і мазохістських фантазій, які приходять згодом. Тоді вони, зрозуміло, смертоносні». Однак йому ще до снаги уявити собі, що значить бути молодим. «З роками це уявлення стає дедалі яснішим, – сказав він. – Якщо не все придушене зарозумілістю, усе вже не так заплутано, не так вдовбано в голову. Коли все так само ясно, як тінь на межі зі світлом, жорстка, німа». Багатьох помилок він припустився лише тому, що був молодим. «Молодість – помилка. Помилка ж старості – це бачити помилки молодості». Можливо, що людина в самому розквіті юності втрачає свою юність, сказав він і запитав: «Ви вірите в Христа?» Що, як він пояснив, рівноцінно питанню: ви вірите, що завтра буде ще холодніше? Він має на думці, сказав він, прогулятися до станції. «Спочатку по тіньовому схилу, потім – за газетами, тоді – в кав'ярню. Дайте-но подумати. Чи не відвідати нам будинок священика? Може, зайти в богадільню? Ні, не варто. У всякому разі, ви йдете зі мною. Еге ж?» Він довго слухав мою розповідь про батьківську домівку. Про те, як я не раз ходив з друзями в гори на озеро, про мої поїздки в різні міста і про те, як на Різдво я читав усім домашнім – батькові й матері, братові та сестрі – уривки зі Святого Письма. Це, здається, навело його на сумні думки. Я розповідав про дерева у нас в саду, посаджені нашими руками, про шафи, де ми зберігали свої перші скарби, свічки, і одяг, і ялинові шишки тієї холодної зими, яка, проте, всім нам запам'яталася щасливою. Про те, як ми постійно листуємось і турбуємось одне про одного, що в нас є будинки, двері яких завжди для нас відкриті, так само як тільки для нас існують свої ліси, бережки, схили для катання на санях. У теплих кімнатах нас чекають застелені ліжка, книги. Я говорив про улюблену нашу музику, яка вечорами збирала нас у тісне коло. Про те, як грози раптом руйнують усе, що задумано і створено для вічності і всім до вподоби. Він вислухав, жодного разу не перебивши, маленьку повість про мої блукання й метання, де йшлося про повні вжитки в сенсі захищеності і спілкування, так само як і про цілковиту самоту, про невпевненість у собі, про наївну довірливість, про спалахи обурення і про розбіжності з людьми, про раптові зупинки й повернення, про страх і докори, про кохання і муки, про ілюзії і протверезіння очевидністю, коли хмари застилали небо і від густого снігопаду марнів увесь білий світ, коли люди змінювали ставлення одне до одного, коли печаль обривала низку безтурботних днів і сповільнювався плин життя, коли ти, непомітно для себе, розучився жити і знайшов те, що було одного разу втрачено, коли затишшя раптово змінювалося занепокоєнням, а отже, скромність – грубістю, як би не хотілося дати усьому лад, а люди проходили одне повз одного, не пізнаючи самих себе, відгороджувалися мовчанням або черговими виразами скорботи, коли ночі ущерблялися марним неспанням, а тисячі важливих днів йшли на відсипання. Усе це завдало йому глибокого суму, але без тіні гіркоти. «Я слухаю», – сказав він під кінець цього ранку, коли я і собі, і йому, такому в той час мовчазному, раз у раз кидав: ось як це було! «Я чую своє власне життя. Я бачу його і знаю, що все було так і не інакше. Ви показуєте моє життя в своєму, яке було іншим за моє». І потім: «Звичайно, все бачиться у світлі помилкових передумов». Я спробував зробити опис моєї кімнати у себе вдома. Змусив себе відновити в пам'яті весь інтер'єр і всю атмосферу, подумки рухаючись уздовж стін, із кутка в куток, і пригадати всі звуки і шерехи, які в певний час проникали, просочувалися ззовні. Почав від дверей, з їхньою глибокою, мов сталактитова печера, замковою шпариною, знову повернув навспак, йдучи вздовж швів і підносячи очі вище, на куток, де завжди збирається пилюка, вона мокріє, потім висихає, утворюючи тверду масу, зцементовану мушиними виділеннями. Потім – далі: уздовж і по верхах, потім – різко вниз, до підлоги, ковзаючи поглядом по килиму, візерунку, арабескових контурах баштових віконець, зубцях сходинок; добрався до храму і до моря, що незворушно дрімало під палючим сонцем. Крізь отвір для ключа я потрапив у шафу, ледь не задихнувшись від запаху напханого туди літнього одягу і намагаючись у темряві і майже безповітряному просторі знайти вихід у кімнату, і, нарешті, пересунувся до вікна. Потім затримався поглядом на картині з гарним містом, яке тонуло в осінній розкоші, у буйних бронзових фарбах: схил гори, по якому спускаються подорожні, повертаючись у річкову долину. Я обводив поглядом позолочену раму, від одного різьбленого сердечка в куті до іншого. Портрет діда, портрет бабусі. Братів лист, що закриває третину мисливської сцени, на якій мисливець з волинкою, роздувши щоки, закликає до танцю декілька маленьких фігурок. Гравюра на міді з видом старого замку в якомусь рівнинному краї. Далі – стіл, ліжко, крісло, мостини, тріщини на зовнішній стіні. І все об'єднано загальним зв'язком. Гравюра, наприклад, – із замком, замок – з озером, озеро – з пагорбами, пагорби – з горами, гори – з простертим за ними морем, море – з людьми, а їхнє вбрання – з літнім вечором, з річковою свіжістю, в яку поринає наш човен, коли час непомітно вже перевалює далеко за північ. Або портрет діда, якимись нитками пов'язаний з кімнатою в пивниці, з якимсь самогубцем, з рибалкою, що витягає з очерету щуку. Я сказав: «З кожного предмета, кожної ланки складається уявлення про весь ланцюг, про все. Чи не є це доказ усього?» Штраух не відповів. Тут до мене дійшло, що він узагалі не слухав мене, що його зовсім не цікавило те, що я думав і що намагався висловити. А слова його були такі: «Яка хиба, що я столуюся в залі, що хазяйка не приносить їжу в мою кімнату. Могла б приносити нагору. Посилати когось із дітей. Сидіти в залі для мене – суцільна тортура. Але ж я сам шукаю те, що мене дратує. Від усіх цих випарів, – пояснив він, – мене нудить. До нудоти доводить усе, чим тхне від робітників. Але це і притягує мене. Атож, справді. Прийдеш раніше – їсти ще не наготовлено, спізнишся – нічого вже не залишилося. Немовби під час їжі у них відростають хоботи і величезні лапи з кігтями, – сказав він. – Ті готелі, що внизу, мають куди солідніший прибуток, велетенський зиск беруть ці готелі. Вгору відправляється все, від чого я вернув носа внизу. Ті, хто там сильно заборгував, і очей туди не показують. З якихось причин там, унизу, готують у величезних казанах. На найдешевших жирах і олії. Інша річ – наша хазяйка! Хоча і вона в цьому, як кажуть, не без гріха, адже я вже натякав вам, що вона хімічить із кониною і собачатиною. Мені завжди були огидні людські збіговиська». «Вранці, коли я чистив черевики – їх тут чистять як-небудь, а треба ще й ганчірочкою випуцувати, – я бачив, як хазяйка лушпарила старшу дочку. До мене раптом долинули звуки, що супроводжують якусь розправу. Очевидно, хазяйка вдарила дочку по голові якимось твердим предметом, я бачив, як дівчинка із закривавленою головою кинулася вниз по стежині. Під каштаном вона впала, обхопивши голову обома руками. Ймовірно, загостювала вночі у залізничників, у долині. Пізніше на снігу я виявив сліди крові, коли згодом вийшов з будинку і вирушив униз, адже мені вже було несила залишатися в своїй кімнаті. Люта лайка била прямо по шибках. Мати і дочка йшли вже в бік пошти, але я все бачив навіч. Я підскочив до вікна. Це була брудна сцена. Швидше за все, дівчинка переспала із сином стрілочника. «Курва!» – почув я. «Курва!» Хазяйка, напевно, думала, що я вже пішов. Інакше не дала б собі попуску в такий ганебний спосіб. Дівчинка скорчилась від болю під каштаном. їй немає і чотирнадцяти. Певно, він їй сподобався, син стрілочника, високий такий хлопець. Працює на целюлозній фабриці. До заїзду приходить, тільки коли нема хазяйки. Останнім часом я його тут уже не бачу. А в той раз, коли гицель з інженером співали пісні, він тут був, міцний смаглявий чолов'яга. Ви напевно його бачили. Вже опівдні заговорили про те, що дівчинка залишила домівку і виїхала. Нібито сіла в один потяг зі своїм коханцем. На мене все це справило жахливе враження, надто – безпорадність дівчинки. Хазяйка лупила її кочергою. Кочергою, можете собі уявити? Вона з нею розправилася, наче справжнісінький різник». Унизу, на будмайданчику, мені згадався той час, коли в синіх робочих штанях я цокав обцасами по великих мостах. Повітря було свіже, а шум ще не прокинувся. Ранок, перехопившись через гори, зазирав у будинки, де люди розлучалися до вечора. Чоловіки похапцем ковтали каву, а хліб, на який їм дружини встигли щось намазати, часто дожовували вже на вулиці або взагалі нічого не їли і впрягалися в будівельні роботи натщесерце. З першим же помахом лопати голодний підсос шлунка миттєво заглушувався. У двадцять років я був міцніший за інших і взагалі не знав, що таке втома. Велика бетономішалка й екскаватор з написом «Zwettler-Bau A.G.» здіймалися над усіма нами, хто стояв у котловані. Надворі була холодна осінь, але незабаром ми поскидали із себе весь одяг, крім штанів. А в обідні години побрели вулицею в садок під шинком. Мені раптом спало на думку, що в той час я зовсім не думав якось змінити своє життя. Жити, як і жив, здавалося мені цілком природним. У родині я чув розповіді про людей, які починали будівельниками-висотниками, а закінчували в придорожніх рівчаках. І це ще були не найгірші. Цілими тижнями я почувався на цій роботі так комфортно, що забув про навчання. Але іспити я склав. Це було як уві сні. Не знаю чому. Напевно, мені щастило. Світ поза будмайданчиком здавався мені божевільним, а на людей, які не спускалися в котлован, я дивився зі співчуттям. Вечори не затягувалися так безбожно, сон не змушував себе чекати, для мене не було нічого розумнішого й природнішого, ніж миттєво заритися в постіль. Я навіть не витрушував купу робочого одягу, залишаючи його в рюкзаку, і миттю засинав мертвим сном до половини п'ятої ранку. Вечори накочувалися запахом річки, що струмував крізь кущі трактирного саду. Тут у компанії двох-трьох роботяг я тягнув пиво, перехиляючи частенько по чотири або п'ять кухлів, і все це без зайвих, але не без добрих слів. Ні з ким більше не доводилось мені так славно поговорити, як із цими людьми з будівництва. Вони не говорили, звідки тут з'явились і що у них за плани. Які вже там плани. Хіба сам я щось планував? Іноді перекидалися ім'ям якоїсь покидухи з дитиною, іноді згадувався чийсь брат. Що тут, що там – обжитий куточок землі, де прокидаються і засинають люди; я нишпорив поглядом по кухнях і сінях, по гаражах і вигрібних ямах, по будках колійних обхідників. Потім я працював другим водієм в одній фірмі, яка торгує залізом. Тут уже став зовсім мовчуном. І коли ми, двоє чи троє з однієї команди, зупинялися на великому мосту над широкою рікою і дивилися на її води, я думав не про країни, не про континенти. Кораблі пливли вниз, у Чорне море, через Залізну браму,[40 - Залізна брама – перевал у Синьцзян-Уйгурському автономному районі Китаю, мав історично стратегічне значення.] через столиці, і я був щасливий. Але одного разу щось у мені зламалось, і я вбив собі в голову щось, навіть не цілком для мене переконливе, за що і поплатився, засудивши себе у жовтні щоразу сідати на студентську лаву. По суті, я став нещасливим, але чи надовго вберіг би мене від цього будмайданчик? Хтозна… Про те, що мене завжди тягне до якихось пересічних людей, я сказав сьогодні маляреві. Тягне туди, де раз у раз миготять кирки і лопати над траншеєю, в якій кипить робота. Звідки летять грудки землі та каміння. А хто їх кидає? Та невідомо хто. Там, на будмайданчику електростанції, вони о дев'ятій стають колом, запалюють цигарки, випивають по пляшці пива і на пальцях показують, скільки днів залишилося до відпустки. І що з цим робити? Поїхати кудись подалі? А де взяти грошей? А якщо і є гроші, то куди? Та й чи не занадто клопітно? Вони залишаються вдома і просто довше грають вечорами в карти, бо завтра не треба вставати з раннього ранку, ходять у кіно, пишуть листи, що цілий рік чекають своєї години: лист братові, лист сестрі, матері. Вони балансують над розбурханою річкою, і те, що виробляють на верхотурі, – воістину фігури вищого пілотажу, трюки на межі життя і смерті, між прогонів будованого моста. З половини сьомої до половини п'ятої. Дев'ять годин, одна – на те, щоб перекусити й відлежатися. Іноді вони голосно перегукуються, намагаючись докричатися один до одного, так голосно, ніби йдеться про речі виняткової важливості, а не про який-небудь трос, який треба підтягти. Але кричать вони всі тріснутими голосами. Стріла розгортається то в одну, то в іншу сторону, і зубастий ківш на дротяних канатах глибоко вгризається в землю. А потім будівельників обдає градом земляних грудок. Пневматичний бур звів би, напевно, їх з розуму років двадцять тому, принаймні деяких, але тепер це нікому вже не загрожує. Від залізничної станції відправляються вантажівки і то з'являються серед горбів, то знову зникають і раптом під’їжджають до самого краю ущелини, і кузови їхні заповнені людьми. Вони дедалі глибше засовують власні голови в одну й ту ж саму петлю. Більшість із них ніколи не займалися нічим, окрім навантаження і розвантаження, нічим, крім забивання паль, коли доводиться стояти у воді, не вилазячи з Гумових чобіт. А те, що вони, мовляв, до цього звичні, – чергова фраза, якою відмахуються ті, кому ніколи не доводилося перевертати вантажі й забивати палі, стоячи у воді. По команді з берега змовкає свист пневматичних молотків. Тут можна піднятися на острівець ґрунту, збитися в коло і взятися за кого-небудь із товаришів, розпитати його про дещо, не вимовляючи при цьому ні слова і не чекаючи будь-яких слів у відповідь. Коли на тебе дивляться, треба стежити за тим, щоб по тобі нічого не було видно, інакше тебе запідозрять у думках про щось таке, про що тут, власне, тільки й можна думати. У що насправді втягуються ці люди, квапливо натягаючи свої роби, які при сході сонця синіють скрізь, куди не глянь: на землі, на гілках, на частоколі встромлених у ґрунт лопат? Вся долина здригається від гуркоту відбійних молотків і бурів. Потім вони знову розламують вибухами гору, в яку вмуровують електростанцію, і тугі струмені повітря шмагають скелі. Сьогодні піднімали на санях двох бідолах, які зірвалися в ущелину. Це були приїжджі, які надумали перебути вихідні у високогірній хатині. Не встигнувши навіть дійти до льодовика, вони впали з обриву. Якимось дивом вони вціліли і всю ніч, силкуючись не замерзнути, ховалися під поваленою ялиною. Однак до ранку вони так знесилилися, що лише старшому з них – це були два студенти – вдалося доповзти до житла в долині, щоб покликати на допомогу. Коли чоловіки, спочатку нібито впираючись і не кваплячись виручати студента, який залишився в горах, бо скалічив ногу і не міг пересуватися, піднялися до урвища і спустилися в ущелину, вони знайшли молодика, що лежав непритомний, у струмку. Тільки завдяки тому, що після того, як хлопчина опинився у воді, рятувальників не довелося чекати довго, бідолаху вдалося повернути до життя. Дивно й те, що студенти так мало постраждали при падінні, не розбилися об кам'янисті прискалки, на яких багато хто попрощався з цим світом. Інженер, який спостерігав за тим, як обох витягали з тіснини, говорить, що місцевим слід було б дати їм чортів, скільки можна возитися з горе-альпіністами, які нічого толком не знають, не мають необхідного спорядження, блудять і зриваються зі скель, а тому від них одна морока і неспокій. Залишити б їх у горах, хай лежать, як лежали, кажуть місцеві. З якого дива їхнім чоловікам ризикувати життям заради якихось «міських піжонів»? Не надто весело в будь-яку погоду пертися в гори, де замерзнути якнайпростіше, та ще в негоду під самий снігопад лізти. Міським невтямки, чим загрожує буря, що розігралася високо в горах. Їм і не снилася така величезна сила, коли дерева з корінням вириває і аж скелі тремтять. Не знають вони і про лавини. І про холоднечу. І про темряву, яка в одну мить заливає всі гори і долини, і не знаєш, куди крок ступити. «Їх тут щороку сотні гинуть, в ущелинах, – сказав інженер. – Ущелина – місце небезпечне, якщо не знаєш, куди можна сунутися, а куди не можна». І донині трупи з перемеленими кістками на прискалках лежать, а витягнути годі – ніяк не підступишся. «Не зрозуміти навіть, що тягне цих городян у гори, що за дурощі находять». Обидва студенти, за його словами, зупинилися в заїзді біля вокзалу. Їм приготували теплі ліжка і дали добрячої нагінки. Інженер постарався, щоб їх примусили оплатити всі витрати, пов'язані з подією. «Мабуть, вони вирішили накласти на себе руки, – сказав він, – там нагорі, у хатині». Про таке багато чого могли б розповісти і в Шварцаху, скільки там було трагічних випадків з туристами, скільки пацієнтів з переломами різної складності, які можуть викликати параліч ділянок головного мозку. Можна навіть пригадати випадки, коли ми не встигали вчасно прибути до водоспаду чи до будинку дорожнього робітника, тобто до того місця, де тіла просто укладали на землю, прикривши парусиною або всього лише пакувальним папером, а потім чекали, коли асистент випише свідоцтво про смерть. Невже все це щонайбільше ефектна авантюра, на яку городяни йдуть заради того, щоб на рік уперед справити враження на своїх сумнівних приятелів і знайомих та ще в газетах майнути? Це жене їх на дво– або тритисячники? Та й що, власне, вважати скелелазінням? Яка різниця, видряпався я на трьохсотметрову кручу чи взяв усі три тисячі? А різниця в тому, що друге небезпечніше, що в одному випадку це запаморочливий трюк, а в іншому – не вельми. З тим, як гинуть молоді люди, коли їх накриває в горах раптова темрява, мені доводилося стикатися не раз. І чого ж вони досягли? Того, що ми стоїмо над ними з перев'язувальним матеріалом, а священик знову кудись подівся. Трапляється так, що ми веземо їх до лікарні, у машині я сідаю в головах біля нош з якимось хлопцем чи дівчиною, яка навіть не підозрює, що більше вже ворухнутися не зможе, що лежатиме нерухомо до кінця своїх днів, і тримаю її за руку, і говорю якусь явну брехню. Може бути, ще й докидаю: «Все буде добре!» Або: «Все пройде!» – це здасться мені жахливим уже потім, коли я ляжу в ліжко. Тоді мені чується стоголосе, тисячоголосе: «Ні, ні!» Ампутувати ноги молодій людині, водієві вантажівки, – цього розумом не збагнути! Або рознощиці газет, або студенту, який мріяв доїхати до Індії! Те, що вони стрімголов летять на лижах униз і розбиваються об дерева, стало звичайною справою. Майже всі палати заповнені покаліченими туристами. Нічого не скажеш: самі винні, нічого було, так би мовити, перти на рожен! Але їх просто несе на самі кручі, на голі скелі. Цілі групи школярів з учителями замерзають у горах, такі випадки теж у порядку речей. А запитаєш, чого ради знадобилось обморожувати ногу і доводити справу до ампутації, скажуть, щона спір або просто з бажання покрасуватися ризикованим вчинком, ось і роблять його тут, у горах, часто не зумівши навіть наблизитися до вершини. Якось до нас у лікарню привезли хлопчину, який чотири дні простирчав у міжгірї, де лежали три мертві сарни. І лише за кілька тижнів, коли його вже переправили вниз, він захворів і поступово став втрачати пам'ять. День тринадцятий «Досить почути якесь ім'я, щоб тут же відгородитися бронею. Так, комусь привиджується якась людина, і на цій людині вже поставлено хрест. Вона вже не зможе заявити про свої бажання, їй уже не вилізти з ями, в яку ми її заштовхали. Як би вона потім не виставлялася перед нами, ми сприймаємо це як нахабну саморекламу нелюбого нам суб'єкта, чогось елементарно неапетитного. Ось і я, – сказав маляр, – негайно ж з огидою сахався, варто було мені уявити собі інженера, і тут-таки через люк відправляв його в яму. Ще коли я тільки почув його ім'я вперше, мене мало не знудило. З уявленням про ім'я у мене відразу якимось жахливим чином зв'язалося уявлення про особистість, і я розумію, що не помилився, зіткнувшись з ним віч-на-віч. Ніколи не помилишся, коли, пожувавши і виплюнувши якесь ім'я, бачиш людину, яка йому відповідає». Якщо ж людину бачиш, перш ніж дізнаєшся про те, як її звуть, то ім'я завжди буде їй до ладу. «Для того щоб дізнатися, що за людина перед тобою, здебільшого досить дізнатися лише її ім'я, вже повірте». В іменах міститься все, що необхідно знати. Найчастіше ті імена, які дратують, утворюють якийсь зв'язок з людиною. «Людина, що відповідає своєму імені, ніколи його не підведе. Є імена, від яких при першій згадці верне сильніше, ніж від найсильнішого блювотного. Так трапляється, коли один називає тобі ім'я одного зі своїх друзів, з якими ти ще не знайомий. Ви ще не спостерігали нічого схожого? Імена ліплять людей». Я якось зовсім забув, для чого стирчу в цій дірі. Забув, що мав би збирати спостереження. До мене це раптово доходить десь у модриновому лісі, коли я помічаю в маляра якусь чудноту, посеред дороги або в залі, коли він раптом робить великий ковток молока, зовсім як здорова людина, у чому, щоправда, незабаром розкаюється. Це доходить до мене, коли я забрідаю у нетрі думок, які своїми витоками сягають маляра, коли я абсолютно відволікаюся від самого себе, віддаляючись у зону чужої свідомості. І я знаю, що мені не додуматися ні до чого іншого, крім речей, які я просто бачу. Щось таке я спробував пояснити асистентові в моєму сьогоднішньому листі. Знаю я і те, який тут морок, навіть у сонячні дні. Якого болю завдає мені деколи слово, яке я вимовляю. Яке чую від інших. Буває і таке. Я самотньо бреду селом і хапаюся за судження про людей, так воно і є. А в небі, яке межує «з нічим», не так. Отже, я – в пеклі і маю, власне, мовчати. Маляр каже, що це все так незрозуміло, бо людяно, а світ нелюдяний, значить, зрозумілий і глибокопечальний. Він не розриває це слово. Саме «глибокопечальний», і так само це вимовляється для мене, його слово має ввійти в душі всіх людей. Краса таїть у собі небезпеку так само, як тьма – «розкутість пристрастей». Часом я просто йду на ту сторону, до копиці сіна, і уявляю собі, як він там сидить і видаляє мене за межі буття просто одним тільки поглядом. І я знову згадую про свою місію. Власне кажучи, мені б не завадило скласти схему, щось на кшталт таблички, і з її допомогою дати лад усьому, що стосується цієї справи; щовечора переміщати якісь величини згори вниз, якісь – знизу вгору, щоб занадто високе видавалося занадто низьким, і навпаки. Але ж це, напевно, всього лише видива, просто видива, які навіть систематизувати можна. Але чому система неможлива? У тому, що стосується моїх спостережень за малярем. Хіба я спостерігаю за ним? Я просто дивлюся на нього. Хіба не спостерігаю, дивлячись на нього? Адже не можу ж я дивитися, не спостерігаючи. А що буде потім? З досить безпорадним виглядом я з'явлюся перед ясні асистентські очі і нічого путнього сказати не зможу. Він собі думає, що через якийсь час я повернусь у Шварцах і викладу йому цілу купуспостережень: бачите, яка вимальовується картина! Ось що він говорив! Я спостерігав за всіма правилами! Помилки виключені! Я не передбачав такого сумного розкладу, але це так! Розумієте?… Ні, я вже точно не зможу і кілька слів зв'язати. Хоча все ясно, як божий день. І ще який ясний день! І тоді все. І тоді запанує мовчання, все зайде у безвихідь. І наскільки інша вийде картина, якщо я вичитуватиму її зі своїх нотаток. Бо в записаному немає правди. Жоден запис не передає істину. Ні на що не може претендувати. Навіть на точність, навіть якщо все фіксується при бездоганному знанні предмета, з відчуттям повної ясності завдання. У кращому випадку картина буде менш спотвореною. А проте, спотвореною. Якоюсь іншою. Тож, неістинною. Я відкрив двері в його кімнату і застав маляра, що закопався в газети. Я побачив – а він сидів позаду ліжка перед картиною з пейзажем, який мені досі не вдалося витлумачити, це було брунатне полотно з чорними плямами, які можна було б вважати будинками, але з таким же успіхом і деревами, – я побачив лише газету, але газета закривала його. Не відриваючись від читання і навіть не глянувши на мене, він змусив мене опуститись у фотель, до якого я встиг дійти. «Я читаю цікаву статтю про шахиншахський[41 - Шахиншах – буквально: цар над царями, титул правителів Ірану з часів Сасанідів.] палац у Персії, – сказав він. – Ви знаєте, ці люди, мабуть, мали стільки грошей, скільки нам не під силу навіть уявити. До речі, я прочитав повідомлення про зустріч міністрів закордонних справ Росії і Франції. Ситуація більш ніж дивна. Ви, власне, цікавитеся політикою?» – «Так», – підтвердив я, як щось само собою зрозуміле для молодої людини. «А я от уже зовсім не цікавлюся, – сказав він, – цими, по суті кажучи, політичними махінаціями. Але був час – не такий уже давній, – коли я, мов голодний, накидався на будь-яку інформацію політичного плану. Адже, що не кажи, політика – єдино цікаве в людській історії. Політика дає всьому конкретне наповнення духу. Так, так! Тепер я, як ви знаєте, живу анахоретом і стежу за всім лише час від часу. Але про нараду дипломатів вам неодмінно треба прочитати. І ще, якщо у вас є бажання, я б порекомендував вам, оскільки ви ще молоді і повинні вбирати все, статтю про шахиншахський палац. Ви ж знаєте історію "павичевого трону"?[42 - Павичевий трон – трон Великих Моголів, створений для імператора Шаха Джахана в XVII столітті. За описами кількох європейців, це був найрозкішніший трон у світі. Він стояв у залі для авдієнцій в імператорському палаці в Делі, і піддані наближалися до нього срібними східцями. Сучасники розповідали, що виготовлений трон був із золота, а позаду нього здіймалися два павичевих хвости.]» – «Так», – відказав я. «Тут про неї коротко розповідається». Газети, на його думку, – найбільше з чудес світу, вони всезнаючі, і тільки завдяки їм світ і всесвіт справді живі для людини, уявлення про універсум не згасає лише завдяки газеті. «Ви все ще не взяли у мене останні номери. Може, захопите?» У кімнаті було майже темно і так душно, що насилу дихалось. Я вирішив тут же піти. «Зрозуміло, треба вміти їх читати, газети, – міркував маляр. – їх не можна ковтати наспіх і не можна сприймати надто серйозно, але все ж треба бачити в них диво». Досі він ще не показав мені свого обличчя. «Диво в тому, що клаптик паперу несе інформацію про все на світі, і ти стаєш причетним, якщо завгодно, при цьому не роблячи жодного кроку, може, навіть не встаючи з ліжка! Чи це не диво? – вигукнув він. – Бруд, у якому зазвичай дорікають газети, – це бруд людський, а не газетний. Розумієте?! Газети роблять добру справу, показуючи в своєму дзеркалі людину такою, якою вона є насправді, тобто огидною!» Іноді, а отже завжди і всюди, через газети можна розгледіти навіть «красу і велич людини. Читання газети – це, як мовиться, мистецтво, оволодіння яким є наипрекрасніше з мистецтв, до вашого відома». Тут він опустив газету на коліна, але тим не менше я так і не побачив його, оскільки в кімнаті вже запала темрява. Про те, як він чотири місяці поспіль длубався над полотном, щоб виробити начерк, він розповів мені сьогодні. Потім, за чотири місяці, він спалив полотно. «Непогана вийшла картина. Але рука мені не вдалася». На відміну від інших малярів, вимушених працювати в світлих приміщеннях, він міг писати тільки у зовсім темних. «Треба, щоб було зовсім темно, тоді я можу працювати. Тільки в повній темряві. Щоб і маленький промінчик не пробивався. Проте тепер уже я не пишу зовсім». Перш ніж приступити до роботи над новим полотном, він цілими днями тинявся по місту, переходячи з кав'ярні до кав'ярні, з району в район, частенько годинами їздив в електричках або на трамваях, катався від кільця до кільця в автобусах, здійснював по місту цілі піші походи без піджака, мішався з натовпом робочого і базарного люду, перехоплював деінде на розі канапку з м'ясом, і знову сидів у кав'ярні, і знову кудись ішов уздовж довгих сірих парканів промислових звалищ, по віадуках, через дитячі майданчики, завертаючи в молочні і сквери. «Нерідко я робив привал у якомусь туалеті, там я переодягався. Я переодягався три-чотири рази на день. Завжди носив у портфелі три комплекти, щоб можна було перевдягтися». У передвечірні години він тулився по вокзалах, розглядаючи людей, потяги. «Вокзали, надто старі, потворні, щедро живили мене враженнями, ще з дитинства». Під кінець він входив у кабіну ліфта і піднімався у свою майстерню, прямо в морок. Адже під час роботи він бачив своє полотно, тільки коли було темно. Перш ніж почати, він відключав дверний дзвінок, замикав усе, що мало замки і двері, і знімав із себе все, крім сорочки. «Картина виникала сама собою з волі мого мистецтва», – сказав він. Цілими днями він не лягав у постіль, обходячись двома великими кріслами, між якими раз у раз тинявся. Не знав, ніч чи день за вікном, не міг сказати, яке сьогодні число. Осінь надворі чи весна, зима чи літо. Коли йому здавалося, що картина готова, він розкривав гардини, та так різко, що світло засліплювало його і він нічого не бачив. «Тільки коли очі поступово звикали до світла, мені ставало ясно, що нічого не вийшло, – сказав він. – Що це знову був лише підступ до чогось такого, що обійшлося зі мною як із собакою, що в підсумку – ніщо, ніщо, ніщо, ніщо». Всі ці полотна він засовував кудись за перегородку, звідки друзі – «друзі»? – час від часу витягували одне-друге, щоб відправити власникові салону, віддати на фотозйомку, на суд критики. «Мої картини завжди мали хороші відгуки, тільки не з мого боку, – зауважив він. – По суті, ніхто їх і не критикував, а сьогодні люди, які мають справу з мистецтвом, беззубі, як ніколи. Напевно, мене дратувала беззубість критиків, може, тому я і не став хорошим живописцем?» «Знаєте, – сказав Штраух, – усе це мистецтво-випускання, ця богемогамія, ця загальна художня нудотворчість – усе це, до вашого відома, завжди відштовхувало мене; ці купчасті напливи найнижчого інстинкту самоублагання і заздрість… Заздрість збиває малярів у зграю, тільки заздрість, нічого, крім заздрості, всі заздрять усім і у всьому… Я якось уже говорив про це, я міг би сказати: малярі, артисти – це діти мінливості, едемської безсоромності, це пестуни розпусти; всі ці малярі, письменники, музиканти – вселенські рекрути солодійства, наймерзенніші конвульсанти, виразкові плями, гноєтечі. Я б сказав: малярі – це великі нудотворці нашого часу, вони завжди були великими, найбільшими блювотостимуляторами… Хіба це не орди блазнів, покидьків суспільства. Весь інферналізм безсумлінності мені завжди відкривався у зв'язку з думками про мистецтво… але я не хочу більше цих думок, таких протиприродних думок, я не хочу більше мати справи з малярами і мистецтвом, атож, з мистецтвом – великим мерчуком, наиграндіознішим з усіх викиднів… Зрозумійте: я хочу вирватися з течії цього мерзотного запаху… З цього смороду. Я завжди кажу собі це і думав завжди, думав про себе, звернути з цієї стежки, зі стежки марної брехні, яка все псує, все перемелює, зі стежки цього безсоромного паразитства…» Він сказав: «Малярі – однояйцеві близнюки лицемірства, двійнята ницості, санкціонованої експлуатації, найграндіознішої на світі. Малярі, як я переконався, всі до одного паскудники й хвальки, та й годі…» У крамниці я раптом збагнув, що знову почалися шкільні заняття. Все похмуре приміщення було наповнене дітьми, що купували зошити, книги й олівці, а дорослі вибирали для своїх першачків пера, чорнило, папір для малювання; вони бурчали і жартували, вивалюючи на прилавок повні жмені монет. Дівча в чорній сукні, донька господині магазину, не встигало рахувати монети, які сипалися на неї, монети, які хлопці збирали, напевно, весь рік. «А ще олівець!» – «Ще одне перо!» – «Ще таке саме!» – «Ні, не в лінійку!» – «Тільки не синього, червоного дайте!» Мені потрібен був олівець, і я заходився протискуватися до прилавка, але потім вирішив, що можна і в черзі постояти. Як густо перемішалися в цьому тісному, майже темному приміщенні ніжні і важкі запахи, випаровування дитячих і недитячих тіл! У самій глибині – крихітне віконце, крізь яке видно сніг. Я забрав свій олівець і вийшов на свіже повітря. Тут я зустрів гицеля, він тягнув за собою коров'ячу шкуру. Її, сказав він, подарував йому м'ясник, гицель дотягне її додому, віддасть продубити, а потім постеле перед ліжком. Коров'яча шкура – напрочуд теплий килимок біля ліжка, пояснив він. Уранці він був на будівництві, де, як домовилися, зустрівся з інженером. Той його скрізь поводив. Вони зайшли в їдальню і заморили черв'ячка. «Там ще дешевше, ніжу готелі». Він поцікавився, чи не здається мені, що маляр трохи не сповна розуму. «Ні, – відказав я. – Такий само чоловік, як і інші». Може, воно, звичайно, і так, але йому, гицелю, він здається божевільним. Щось із ним не те, відколи знову тут з'явився. «Ніби у Відні з ним нещастя якесь сталося», – сказав гицель. «Так, – погодився я, – він дивакуватий, але не так щоб занадто». Вчора він бачив маляра в церкві, той сидів на першій лаві і знай хитав головою. Гицель постарався не впадати йому в очі, щоб і далі за ним спостерігати. Маляр раптом підводиться, підскакує до вівтаря і трусить кулаком перед дароносицею. «Потім вийшов із церкви – і вниз, до ставка». Ще гицель докинув: «А в лощині теж був як безтямний». Я не став більше затримувати володаря коров'ячої шкури, що залишала на снігу криваві плями різної величини, і попрямував до булочника розміняти сотенну, щоб розплатитися за пиво, випите мною за останні дні. На вулиці я здибав маляра, на ньому був «червоний артистичний жакет». «Хочу сьогодні ще раз налякати себе. Налякати себе і весь світ, – сказав він. – У цьому червоному вбранні я здаюся собі найбільшим блазнем усіх часів. І люди мені вірять. Ходімо, інакше спізнимося на вечерю». Увечері, коли маляр уже пішов, гицель з хазяйкою заспівали пісень. Шкуродер ревів мов якийсь бик: Линву крізь кишки Тягне дідько в'яло, Хто її ковтнув, Запливає салом… І ще він співав: Ранок, полудень, вечір… Що скаже на це ніч? Що скаже темна ніч? Ще під час вечері маляр раптом стривожився: «Прислухайтесь! Чуєте?» У страшному шумі ковбасопоїдання і пиворізання він вимовив: «Чуєте? Собаки». Я їх не почув. Але він не відступався і так, щоб цього не помітили наші сусіди по столу: інженер, шкуродер, хазяйка і жандарм, що підсів до них, шепнув мені: «Чуєте? Собаки! Ви тільки прислухайтесь: собачий гавкіт». З цими словами він підвівся і пішов до себе. Коли я пішов за ним і зупинився поблизу сіней, крізь відкриті, наполовину вмерзлі в сніг двері заїзду до мене долинуло протяжне собаче завивання. І гавкіт. Нескінченне виття, в яке врізався гавкіт. Там, попереду, вили і гавкали, а за спиною реготали, ригали і лупили по столу картами. Попереду собаки, позаду – клієнти заїзду. Сьогодні мені не заснути. День чотирнадцятий Він, асистент, очевидячки вважає мене абсолютно придатною фігурою, щоб таке завдання, як стеження за малярем Штраухом, я зміг виконати без шкоди для себе. Без шкоди! «Кому може зашкодити спостереження за людиною, яка мордується?» – мовив він. Отож, йому ясно, що його брат страждає. Але як він страждає, йому невідомо. Страждання маляра понад його, асистента, розуміння й уяву. Наскільки глибоко страждає маляр? Чи можна виміряти глибину чийогось страждання? І коли воно досягає критичної глибини? Асистент відрядив мене, будучи впевненим, що я здатний протистояти небезпечним для мене впливам. Так, звісно, слід уникати впливу людей, з якими маєш справу, змушений мати, не можна залишати ніяких лазівок. Справлятися з ними часто так нелегко. Якщо бути напоготові, їх не можна не помітити, небезпеку виявляєш і зустрічаєш у всеозброєнні. У товаристві маляра я, природно, зазнаю поганого впливу весь час. Але я вмію розпізнавати ті впливи і розрізняти, де вони починаються і де з них є пуття, а де немає, бо погані впливи можуть бути і цілющими. Можливо, знайомство з малярем впливатиме на мене згодом, у майбутньому. Не зараз. Подібно до того, як впливи, що їх я зазнав у дитинстві, позначаються на мені тільки тепер. Враження восьми-дев'ятирічної дитини неждано-негадано перетворюють тридцятирічного чоловіка. Це як якась пігментна речовина, що з часом забарвлює воду глибокого виру. Хіба не так? У маляра є за що вчепитися, ще й як. Він не з тих, хто абсолютно замкнувся в собі. До нього можна знайти безліч підступів, але тільки зовсім не там, де шукаєш, де їх думаєш виявити. «У мене суворе сумління», – каже він. Що він має на увазі? І що в нього на думці, коли він промовляє: «Дійсність ніколи не знаходить співчуття»? І все це говориться про себе, не для чужих вух і начебто без жодного зв'язку з тим, що він сказав раніше і скаже потім, я і справді не розумію, про що він. Кращі ідеї і справді відвідують його під час прогулянок. На свіжому повітрі. У заїзді або в якихось інших стінах він абсолютно заглиблюється в себе, з ним можна просидіти годину й довше і не добитися жодного слова. Однак здатність мовчати і слухати, навіть коли всі навколо мовчать, дано мені від народження. У нас вдома тиша западала нерідко на кілька днів, порушувало її хіба що якесь питання щодо тарілки, або олівця, або якої-небудь книги. Зараз мені вже не так важко ходити настільки повільно, наскільки це влаштовує маляра. Адже взагалі я звик бігати, звик до швидкої зміни вражень і не відразу навчився довго топтатися на одному місці, розсиджуватися, відпочивати. Для мене маляр – велика проблема, з якою треба впоратися. Певне завдання. А для нього? Що це за мова така, мова маляра Штрауха? Як мені бути з уламками його думок? Те, що спочатку здавалося мені розірваним, нескладним, має свій «воістину жахливий зв'язок». У цілому це вкрай жахлива словесна трансфузія в світ, у людство, «безцеремонний тиск на слабоумство», щоб поговорити з ним самому, «гідна відтворення перманентна інтонаційна основа». Як це нотувати? Що брати на замітку? Якою мірою схематизувати, систематизувати? Ці теревені обрушуються на мене каменепадом. Він раз у раз обриває свої міркування вибуховими розрядами сміховинності, яка «все знову відкриває в собі і в світі». Мова Штрауха – щось на зразок мови серцевого м'яза, проклята мова, що звучить врозріз із мозковим ритмом. Це ритмічне самоприниження під «тріснутим склепінням власного глибинного слуху». Його поняття, прийоми виказують принципове співзвуччя собачому гавкоту, на який він із самого початку спрямував мою увагу і яким мене «розвіював на пил». І чи мова це взагалі? Так, це подвійне дно мови, пекло і рай мови, це бунтівне буйство річок, «димуваті словоніздрі всіх мізків, зневірених у безмежній безсоромності». Іноді він читає вголос якийсь вірш, тут-таки рве його на шматки, прив'язує це до якоїсь «електростанції» і говорить про «переведення на казармении стан ідейного світу безсловесного коріння, що потребує виховання», за його висловом. «Світ – це світ новобранців, їх треба вишикувати в лави, навчити стріляти і зупинятися». Він вириває із себе слова, наче витягаючи їх з трясовини. І при цьому шмагає до крові самого себе. За його свідченням, війна залишила страшні сліди по всій долині. «Ще й сьогодні натрапляєш на черепні кістки або цілі скелети, лише присипані глицею», – каже маляр. У лісових урочищах, поблизу ущелини, за озером та й у модриновому лісі розсіяні полки вмирали від голоду. «Врешті-решт їх добивала холоднеча. Декому, але дуже небагатьом, вдалося врятуватись, інші були занадто слабкі, щоб дістатися до найближчого з сіл. Але про вбивство солдати і не думали». Вбивство було ремеслом «темного наброду зі Сходу». Та й арештанти з прилеглої в'язниці неабияк пополювали, і багатьох зниклих, які втекли і не повернулися, знаходили потім усюди у кущах і серед каміння. «Скільки разів під час збору брусниці хто-не-будь із дітлахів здійме, бувало, крик, підбіжить до матері й потягне її в зарості образків. А там знаходять людину, оголений труп, з якого кілька років тому вони зірвали одяг. Голод робить людину звіром». У кінці війни ліси були захаращені військовою технікою: танки, розвідувальні панцерники, гармати, мотоцикли, автомобілі на кожному кроці стирчали між стовбурами. «Деякі вибухали, варто було тільки доторкнутись. У танках часто знаходили трупи солдатів, що сплелися на підлозі в один клубок, з розірваними легенями. Ті, хто відкривав люки, робили страшні відкриття, – розповідав він. – Потроху набиралися відваги, почали розколупувати техніку і заходилися ховати мертвих солдатів, тут-таки на місці присипали їх землею, на цвинтарі перевозити не хотіли, дуже вони були їм чужі. Трупи розсипалися при першому ж дотику, час і повітря зробили свою справу. В ямах діти знаходили вибухонебезпечні фаустпатрони, які розносили їх на клапті, ви тільки уявіть собі кавалки дитячих тіл на деревах. Можна було побачити, як чоловіків у розквіті сил розчавили колеса гармат. У лощині були розкидані тіла гренадерів з вирваними язиками, з запханими у рот прутнями. На деревах, куди не глянь, – шматки здірявленого обмундирування, з драговини стирчали закам'янілі руки і ноги. Спливли роки, поки місцеві не привели ліси до ладу, та й у всіх тутешніх краях теж цим зайнялися. Спочатку в ліс ходили тільки з тим, аби пошукати в танках чогось їстівного, розжитися всілякими корисними речами, кажуть, навіть перешивали дещо з обмундирування і носили цей одяг роками. А потім уже почали ходити в ліс, щоб, як мовиться, прикрити мерців або те, що від них залишилося, пошкрябати навколо граблями і лопатами, аби стерти сліди. Але сліди війни ще не стерті, – сказав маляр. – Цю війну ніколи не забудуть. Людям не уникнути зустрічей з її мітками, куди б вони не йшли». «Знаєте, що мені сказав сьогодні маляр Штраух?» – цим питанням, в якому не було нічого запитального, приголомшила мене сьогодні хазяйка, коли, постукавши у двері, увійшла в мою кімнату, щоб привести в порядок ліжко. Вона стала підкидати до стелі подушку. Пухову ковдру витрусила біля відкритого вікна. «Думаєте, що?» – сказала вона, упоравшись з постіллю і перейшовши до умивальника і глечиків з водою. Потім налила воду в склянку на столі. Вона навмисне затягувала прибирання, щоб урешті викласти мені, що ж таке маляр Штраух, «лежачи в ліжку, як мати спородила, хоча було вже дев'ять!», сказав їй сьогодні. «А сказав він, що, чого доброго, здивує мене, коли на цій-таки постелі і скопититься». Вона, звичайно, посміялася і вирішила, що маляр з нею жартує. Але потім з обличчя зрозуміла, що він це серйозно. «Мені, ясна річ, не хотілося б небіжчика в будинку». Хазяйка вийшла з кімнати, але тут же повернулася: «Забула про вікно». Вона зачинила вікно і встала біля дверей з таким виглядом, ніби чекала від мене роз'яснень. «І треба ж таке устругнути, людей такими справами лякати, – бідкалася вона. – Він взагалі нині чудний якийсь. Що з ним? Не знаєте?» Я відповів, що не знаю, уявлення не маю. У маляра свої проблеми. Але які саме, не знаю. «Його наче підмінили. А мені було б, їй-бо, шкода, якби він навіть просто захворів», – сказала вона. Потім вона пішла вже по-справжньому, я чув, як унизу, біля входу, вона кличе доньку. Пізніше я спустився, щоб зробити невеликий моціон, бодай навколо заїзду, оскільки відчував, що, не ковтнувши свіжого повітря, не зможу заснути. Мене охопила несподівана втома, і я збирався прилягти на годинку, щоб потім, якщо маляр покличе мене, з'явитися до нього не таким вареним. Так от, спустившись по сходах, я спочатку зазирнув на кухню під тим приводом, що мені неодмінно треба випити склянку води (тут вона свіжіша). Тут я знову побачив хазяйку. З верхнього одягу на ній тільки спідниця, в яку, почувши мої кроки, вона заходилася похапцем заправляти нижню сорочку. І, наповнюючи склянку водою з криниці, шахтного колодязя, який зазвичай можна побачити лише на селянському подвірї і який, утім, навряд чи ще є на якійсь кухні, я запитав: «Він говорив про самогубство?» – «Самогубство? – здивувалася вона. – Ні, про це не говорив. Ото вигадав! Це вже далі нікуди. Він тільки сказав, що одного ранку я побачу його мертвим у його ліжку. Напевно, у нього передчуття таке, що його шляк трафить. Він завжди боявся удару». – «Боявся удару?» – «Невже в моєму будинку руки на себе накладе? Жартує, напевно», – сказала вона, і мені стало ясно, що він аж ніяк не жартував, а зробив лише звичну для моїх вух мало не щоденну заяву. Я випив свою воду і вийшов на прогулянку. Піднімаючись до церкви, він весь час зупинявся і давав мені зрозуміти, що він людина стара, а я можу спокійно рухатися далі. «Це мене ніяк не обтяжить. Навпаки». Після того як він повторив це разів чотири, якщо не більше, а останній раз – у наказовому тоні, я просто залишив його десь на півдорозі біля гігантського пня, що правив за межовий знак, і майже бігом, з максимальною для мене швидкістю, рушив угору. Я впивався митями несподіваної свободи, як собака, спущений з повідка. Нагорі я вибрав собі таке місце, звідки, недосяжний для його погляду, міг чудово бачити, як він піднімається вгору. Відпочивав він частіше, як мені здалося, ніж учора, коли ми з ним зробили ту ж саму прогулянку і коли він поставив мені таке питання: «Що ви, власне, за людина? Не можу знайти вам поличку в своїй голові. Скажіть, що у вас на думці? Як ви умудрилися зустрітися і зійтися зі мною? Разом тинятись околицями? Ви бодай трохи відпочили тут? Певна річ, усе загадкове інтригує. Ви для мене – загадка, хоча влаштовані цілком натурально і зовсім просто!» Дивлячись на нього, я зрозумів, що досить легкого пориву вітру, щоб він покотився вниз. Зупинившись у черговий раз, він заходився креслити на снігу знаки, що мають відношення, як я від нього дізнався, до якоїсь індійської премудрості, мені вони були незрозумілі. Деякі з них наводили на думку про тварин, наприклад про корову, про свиню, інші нагадували обриси храмів, річкові закрути. Були і круги, й інші геометричні фігури. Впродовж усього підйому я чув, як він розмовляє сам із собою. Скидаючись на генерала, який звертається до уявного війська, яке для нього – реальність на всі часи. Та й вигляд у нього був такий, ніби він схилився над мапою генерального штабу, на якій усе до найменших подробиць підвладне його волі. Він і джерґотів на іноземних мовах, вимовляв якісь азіатські слова, у повітрі так і миготіли цілі словесні гірлянди. Вся ця картина, центром якої був він сам, нагадала мені полотно, яке я бачив колись у віденському Музеї історії мистецтв, пам'ятаю навіть залу, де воно висіло. Це був річковий пейзаж Брейгеля Старшого, де люди намагаються вимолити у смерті годинку-другу на розваги й отримують дозвіл, але за це вони повинні розплачуватися нескінченними муками в пеклі. Чорнота обрубка дерева, його гілляччя переходило в чорноту піджака маляра, зливаючись із чорним кольором його штанів і ціпка, перегукуючись із чорним контуром гірських вершин. Коли він наблизився до мене на відстань кількох кроків і стояв уже на одній з останніх сходинок, які ведуть просто до церковних дверей, я злякався його. Я уявив, як він підбирається до мене ззаду і лупить мене ціпком по голові. Але, побачивши його обличчя, я позбувся цієї мани. Хоча, судячи з обличчя, він був на це здатний. «Якщо є бажання, можемо зайти до церкви», – сказав він. І тут же передумав: «Ні, ступайте самі. Я почекаю вас на волі». Я увійшов до церкви і сів на лаву, з якої було добре видно вівтар. Я взяв молитовник, який лежав поруч. Погортав його і зупинився на псалмі: «Asperges me, Domine, hyssopo, et mundabor: lavabis me, et super nivem dealbabor. Miserere me, Deus, secundum magnam misericordiam tuam. Gloria Patri!»[43 - «Очисти ісопом мене, і буду я чистий, обмий Ти мене, і я стану біліший від снігу. Дай почути мені втіху й радість, і радітимуть кості, що Ти покрушив!» (Лат.) (Пс. 50. Пер. І. Огієнка.)] І далі: «Me extraverunt peccatores, ut perderent me: testimonia tua, Domine intellexi: omnis consummationis vidi finem: latum mandatum tuum nimis. Beati immaculati in via: qui ambulant in lege Domini. Gloria Patri!»[44 - «Чекають безбожні забити мене, а я про свідоцтва Твої розважаю. Я бачив кінець усього досконалого, але Твоя заповідь вельми широка! Як я кохаю Закона Твого, цілий день він розмова моя!» (Лат.) (Пс. 118. Пер. І. Огієнка.)] Увесь уривок я прочитав ще раз. І ще раз. І ще. Але для мене це було нестерпно, у мене не виникало при цьому взагалі жодного уявлення, довелося підвестись і вийти з церкви. Ступаючи до виходу м'якою килимовою доріжкою, я бачив страшенно огидні ангельські лики, і що ближче я підходив до них, то жорсткіших рис вони прибирали. Коли я опинився за порогом, маляра вже не було. Він тим часом доволікся до каплиці для прощання з покійними, яка була прибудована до іншої сторони церкви. Звідти, стоячи в глибокому снігу, він прокричав мені: «Стійте, де стоїте, інакше вам буде страшно!» Я не розумів, чого мені боятися. Потім зметикував, що в каплицю час від часу заносять небіжчиків. «Там мрець лежить», – сказав він і, витягнувши шию, зачепив об підвіконня капелюхом, через що він зїхав на потилицю. «Загримований труп. Часто-густо як нашмінкують труп, аж сиплеться». Він задавав собі питання: який дідько його взагалі смикнув тягнутися в каплицю? «Цікавістю це не назвеш». У готель ми повернулися пізно, годині о першій ночі. Маляр Штраух був менший за хірурга Штрауха. Маляр Штраух – той самий випадок, коли молотком і зубилом, тесаком і пилкою, кліщами і скальпелем нічого путнього не виліпиш. Тут потрібні хитрощі тоншої науки, чуття, витончене за безліч безсонних ночей. Адже йдеться про помилку, що десятиліттями викуповується у смерті, із завдатком і на-виплат. Так чи ні? Йдеться про війну цілого розвитку, який не є розвитком, про підсумковий стан субстанції. Про результат руху, який не є рухом. Про органіку, яка не є органічною. Про вихідний пункт, який не є таким. Не може ним бути. Про невиліковну хворобу. Він постійно відчуває небезпеку. Цілком очевидно, що він відчуває постійну загрозу. Він завжди пильнує, так само як і, на його думку, світ, його навколишній. Але що в такому разі є організм? Що тоді протистоїть одне одному? Дух і плоть? Дух за винятком плоті? Тіло без душі? Що саме? Під оболонкою? Над оболонкою? В її підкладці? Боязка вмируща доля? Що це? Але ж є цілком невідомі хвороби. Вони були завжди і ніколи не зникнуть. Одну можна вилікувати за ніч, інша за одну ніч стає невиліковною. Йде одна, приходить інша. Звідки? У який спосіб? Де причини, а де симптоми? Маляр сказав: «Священик – тяжко хвора людина. Вчора до повернення в готель я балакав з ним. Він знову чіплявся до мене, щоб я дав грошей. Для богадільні. І для ризниці, уявіть собі. Він занадто добре знає, якої я думки про церкву. Він любить пройтися по свіжому снігу. Влітку сидить край свого ставу і за два тижні примудряється не виловити жодної рибки. Церква тримає свою духовну рать у покорі. Церква тут – щось на кшталт доморослої поезії. Священика можна побачити і на дереві, і в погребі, і на картопляному полі. Він возиться з дітьми. Його сміх вирізняється якимось диявольським ритмом. Він боїться будь-якої церемоніальності, а над усе – єпископа. Це, знаєте, поетично. Якщо почуєте де-небудь чоловічий плач, будьте впевнені: це священик. До речі, у нього чудова бібліотека. З амвона він говорити не мастак. Він такий легкодухий, що його може не на жарт налякати навіть птах, але якщо треба, він і серед ночі, в непроглядній пітьмі, з одним ліхтариком і без паламаря вирушить до вмирущого. Нерідко – абикуди на крутизну, де одні скелі і лід, у віддалені селянські оселі». «Ці деревні масиви, – сказав маляр, – ці незліченні запаси дорогоцінного лісу гинуть тут, нагорі. Тисячі, сотні тисяч стовбурів. Їх пожирає целюлозна фабрика. Там, у долині, вони тільки на це й годяться. Вся ця місцевість була не чим іншим, як диким чудовим буянням флори… Ходімо, я покажу вам породи з тутешніх, на які є неабиякий попит… тут вам і ялина звичайна, picea excelsa, вона на першому місці, потім ідуть сосна, ялина біла, модрина, подекуди зустрічається європейський кедр. Ходімо, я поясню вам деякі деталі щодо квіткових дерев, так званих покритонасінних. І хвойних, голонасінних…» На самому початку ще є щось, але вже і тут виявляється прагнення якнайшвидше розвинути біль, відносини двох юних істот, які раптово або поступово, але і в такому випадку з початковою раптовістю, зблизились одне з одним, – міркував маляр. «Воно таке чудове і таке безцінне, поки його ще немає», – сказав він. Молодості «вдається виверт на якусь мить обдурити світ» і підтримувати днями і ночами ілюзію щастя. А я подумав про С. і вирішив негайно ж написати їй листа, і тут-таки мені перехотілось, і я спробував думати про щось інше, не про неї, але не вийшло і не виходило, поки ми були за селом, поки йшли далі, не вдавалося мені це ні в модриновому лісі, ні в лощині, ані в заїзді. Я запитував себе: що це було? Хіба це не давно минуло? Як це все сталось? Як і чому обірвалося? Спочатку без неї не минало й дня, потім майже жодної ночі, потім усе розпалося, як розпадалося завжди, розтеклося в двох напрямках, позначених двома різними людьми. Чи є до чого повертатись? Я часто прокидався серед ночі, наляканий цією думкою. І я ловив слід, який обривався раптом де-небудь у глушині, біля річки, біля якогось вогню. Я без кінця задавався питанням: що приводить людину в такий стан, який неминуче робить нещасливими дві юні натури? Я ще дуже молодий! Так, усе пройшло. Були тоді й останні зустрічі, випитування, допитування – і який нещадний кінець! Якщо я напишу знову, вона вирішить, що все можна почати заново. Але почати вже не можна, зась. «Це неправда», – сказав маляр. Я зрозумів, що він мав на увазі: брехня, яка спирається на іншу брехню і шукає притулку в третій – в іншій людині. Я про такий притулок уже тижнями і думати не думав. Я відійшов від цієї думки, як відходять від справ з твердим рішенням більше до них не повертатися. І слава Богу. Маляр сказав: «Тоді це нагадує дві гори, розділені бурхливою річкою». Я раптом спіймав себе на тому, що непомітно розспівався, почав наспівувати, ще відколи ми підходили до кукурудзяного поля. Співом я хотів заглушити свої думки. Але думки не йдуть за наказом, їх так просто не випровадити. Навпаки: вони ще впертіше полізуть у голову, і обернуться докорами, і наллються злістю. І якщо вплутатися в цей руйнівний процес, можна впасти без сил, прямо на ходу, куди б ти не подався, де б не шукав прихистку. Маляр сказав: «Найкрасивіші квіти зрізають щонайперше, і розумним садівникам залишається лише розводити руками». Він дедалі більше затягував мене у вир похмурих думок, які нарешті – хай яким божевіллям усе це здавалося, – чимраз вужчою петлею, в яку я застромив свою голову, допомогли мені відірватися від нього. Не сказавши ні слова, я помчав уперед, щоб дочекатися його біля копиці. Я вибачився перед ним. Він і бровою не моргнув. По дорозі, між модриновим лісом і стогом, де буцімто знайшли зниклого собаку м'ясника, «скарлюченого і задубілого на стежині», маляр указував мені на різні дерева, що утворюють місцями невеликі гайки або живуть своїм самотнім життям. «Ось дивіться, ялина звичайна, picea excelsa, знатна рідня тієї ялиці, що зветься червоною ялиною і помилково іменується також шляхетною. Ялиця біла…» Він ступив до огорожі і сказав: «А ось, зверніть увагу, дуб… Це кам'яний дуб, а це звичайний… Найчастіше дуб росте більше двохсот років. Його німецьке ім'я, Eiche, бере свій початок у староіндійському «igya», що означає щось на кшталт шанування, поклоніння. Тут ви зустрінете також ясень та вільху, і навіть клен. А там, унизу, бачите: тис, той самий, що про нього я вам розповідав у день вашого приїзду. Це царствений релікт прадавніх часів…» Коли ми йшли вздовж модринового лісу і мені здавалося, що я йду за власними, ще вчора прокладеними слідами, він зауважив: «Тут ми стикаємося з демонічним спокоєм, маємо справу з феноменом, яким поки ще занадто мало займалася наука». Справді, навколо стояла мертва тиша, знизу не долинало жодного шуму, зазвичай супутнього роботам. Ні звуку. «Світ, як і раніше, носиться з примітивним романтичним уявленням про цю тишу. Цей спокій я все життя сприймав як хворобу виснаженої природи, як страшенно роззявлену безодню душі. Ця тиша мерзотна навіть природі». Не можна, звичайно, розраховувати на повну обізнаність, але мені здається, його дуже пригнічує те, що для нього немає листів. «Ніхто не знає, де мене носить, – от і не пишуть. Але я навіть не хочу, щоб мені хтось писав, – сказав він. – Якщо я нікому не пишу, ніхто не знає, де я. Думаю, що ніколи не напишу жодного листа». Власне, він у такому стані, що і не здатний на це. Коли сідає записати дещо для себе в свої «забрехущі зошити», які він став вести кілька років тому, у хвилини, «коли поринаєш у свої думки», у нього так посилюється головний біль, що він змушений кидати перо, не доводити думку до кінця, закривати зошит і лягати в ліжко. Він і справді не хоче нікому писати. Все для нього настільки безповоротно, що він не хоче нічого реанімувати, «жодного обличчя, нічого, зовсім нічого». Останнім часом йому часто здається, що він живе під водою, а потім знову вмерзає в світ, розірваний і безладний. «Кричати не можна, навіть рот відкрити неможливо». Все проходить, і ніщо не зникає, «як ніби час зупинився». А який буде результат («має ж бути якийсь вихід»), я не знаю. А він може виявитися найгіршим, це я знаю з досвіду. У диво я не вірю, принаймні тепер. Я можу собі уявити, що він уб'є себе. Але пройде певний час, перш ніж він зробить це. Можливо, він чекатиме на весну, а потім на літо і наступну зиму і ще почекає. У нього завжди одне перехоплює інше. Але десятиліттями це тривати не може, для нього не може. Навіть роками, оскільки він смертельно хворий і скоро, так чи інакше, помре. Це закладено у нього в підсвідомості, навіть якщо зовсім стерто у верхніх шарах мозкової речовини. До речі, брат його діда, помічник єгеря, наклав на себе руки. Ніби тому, що «не міг більше бачити людські страждання». Його знайшли в лісі. Він пустив собі кулю в рот. Якщо з'ясовувати мотиви, то у будь-якої людини можуть бути всі мислимі причини. Але як стверджує асистент, його брат був із самого початку «схильний до самогубства». Раптом він знову заводить розмову про хворобу, «перед якою абсолютно відступає уява». Ночами він докопується до її коренів, але у вирішальний момент усе знову стирається. Лише біль залишається, «біль, через пік якого неможливо перехопитися… Спочатку, – сказав маляр, – мене вводили в оману щодо якогось способу лікування моєї голови, якогось методу. Але мені раптом довелося зазирнути за лаштунки лікарського ремесла: вони нічого не знають і навіть нічого не знаходять! Я відкидав будь-які методи. Лікарська братія – всього-на-всього збіговисько шарлатанів, ви вже повірте! Ремісники, і тільки! Зрозуміло, лікарі не можуть так просто говорити хворим в обличчя, що вони вмирають… що медицина лише спосіб поверхового заспокоєння тіла і душі…» Він сказав: «Тримати голову вище? Я і тримав, і опускав зовсім низько. Біль виникав, коли йому заманеться, хвороба творила все, що їй завгодно, але вона ще така нова, що біль, уявіть собі, можна відстежувати до найдрібніших коливань і відтінків, усю цю болючу механіку! Однак не будемо про хвороби, хвороба розв'язує як грубі, так і тонкі язики… Хочеться знати, чи страждає хтось так само глибоко, як і ти сам… тоді мова заходить і про співчуття. Розповідають про катастрофічний стан самої медицини, про смертельні випадки, про безсилля лікарів, про жорстокі операції, про пластичні експерименти, про скандальні невдачі і так далі…» «Буде бажання, можна відправитися вниз, у кондитерську, – сказав він. – А ви знаєте, що у кондитера сухоти? Тут на кожному кроці рознощики цієї зарази. Навіть донька кондитера хворіє на сухоти, певно, це якось пов'язано зі стоками целюлозної фабрики, з кіптявою, яку за десятки років понавивергали паротяги, з поганою їжею, якою тут перебивалися. Майже у всіх тутешніх діряві легені; повітрогруддя і пневмоперитонеум[45 - Повітрогруддя, чи пневмоторакс, – скупчення повітря в плевральній порожнині і підвищення тиску в ній. Пневмоперитонеум – заповнення газом порожнини очеревини.] – звичайна річ. Бацили розїдають їм груди, голову, руки і ноги. У всіх якась виразка на туберкульозному ґрунті. Долина сумно відома розмахом цієї хвороби. Тут ви знайдете всі її форми: туберкульоз шкіри, туберкульоз мозку, кишківника. Багато випадків запалення мозкової оболонки, від якого помирають відразу. Робітники захворюють на туберкульоз від бруду, в якому змушені колупатися. Селяни заражаються від собак і молока, в якому повно бацил. Велика частина населення вражена швидкоплинними сухотами». Крім цього, він зазначив, що «ефект застосування медикаментів, наприклад стрептоміцину, дорівнює нулю. Чи знаєте ви, що гицель хворий на сухоти, що хазяйка теж сухотниця? Що її діти вже тричі побували в лікарні? А проте, сухоти аж ніяк не вважаються фатальною недугою. Кажуть, їх можна вилікувати. Але це – довід фармацевтичної індустрії, насправді сухоти нині так само невиліковні, як і у всі часи. Навіть ті, хто пройшов вакцинацію, підхоплюють болячку. Найчастіше самі тяжкохворі мають такий здоровий вигляд, що подумаєш: їх ніяка хвороба не бере. Рожевощокі обличчя ніяк не наводять на думку про розїдені легені. Постійно натикаєшся на людей, які пережили припікання або розчавлення діафрагмального нерва. Але дуже багатьом життя занапастили невдалі пластичні операції». Ми не йдемо в кондитерську, ми тут же повертаємо додому. СОБАЧИЙ ГАВКІТ «Я міг би сказати, що це відбувається у вишині, – міркував маляр, – і в глибині, по черзі: високо вгорі і в самому низу, на всіх схилах, ви чуєте, голова вганяється у сніголід, йде безперервне руйнування залізними клинами повітря, залізом вітру, мусите знати. Тут усе перетворюється на жмути, у сміття, і це доводиться вдихати, вдихати через слухові проходи, поки не здурієш, поки набряклі вушні раковини не знищать твій мозок і твоє обличчя, уявіть собі, знищать з безмежною наївністю волі до руйнування. Слухайте, замріть і послухайте: гавкають! Це годі викорінити, це можна лише відтіснити, відтерти, кинути всі сили мозку проти цього дзявкоту, брехання, моторошного виття, можна перекинути його, але тим жахливіший він буде, коли знову здійметься, це пригнічує плоть, душу і плоть, це, як червива маса, окублюється в будь-якому просторі, заповнює все, до вашого відома, окублюється всюди – у немислимих жирових зморшках історії, всесвіту, у найтвердішому покладовинні четвертинного періоду… Це ж безглуздість, – сказав маляр, – ховатися в собачому гавкоті, все одно тебе знайдуть, і тоді в тебе уп'ється страх – мені страшно. Так, я відчуваю цей страх, я всюди чую: страх і знову страх, і я чую цей страх, і вже один тільки цей переслідує, як привид, комплекс страху знівечить мене, доведе до божевілля, не тільки моя хвороба, ні, зрозумійте, не тільки хвороба, але ця хвороба укупі з цим комплексом страху… Чуєте?!. Як гавкіт шикує свої лави, як дотримується інтервалів, як б'ють бичі собачого гавкоту, чуєте собачу дивовижну моторність, собачу надрозпуку, пекельну неволю, яка мстить, не може не мстити своїм сумовитим засновникам, має помститися мені, вам і всім теж, усім безмежним, жахливим, а по суті, обкраяним привидам, цим людським обрубкам, пекельним уламкам небесної височини і небесним скалкам пекла, мстити каторжанському нещастю всіх рознощиків трагедій… Чуєте, ось вони, рознощики трагедій, цей упертий пучок зміїних жал, який уникає відповідей. Чуєте: страх яка мерзенна республіка рад всемогутнього недоумства, чуєте: самопроголошене парламентське лицемірство… Це собаки, це собачий гавкіт, це смерть у всіх своїх диких проявах, смерть у всій своїй хворобливості, у смороді професійної злочинності, смерть, цей камінь на шиї всякого відчаю, бацилоносій жахливої нескінченності, смерть історії, смерть бідності, це, чуєте ви, – смерть, якої я не бажаю, якої ніхто не бажає, вже ніхто, це вона, смерть, собачий гавкіт, чуєте, це невблаганне утоплення розуму, відмова всіх зажеврілих здогадок від своїх свідчень, чуєте: це божевільне гепання всіх м'яких шарів пам'яті на бетонну бруківку, на бетонну бруківку великого, піднесеного безумства людини… Послухайте, що я думаю про собачий гавкіт, я намагаюся тим самим досліджувати вдачу пекельних випарів, прорив кордонів між геологічними епохами: кембрійського періоду, силурійського, кам'яновугільного, пермського і тріасу, юрського, жахливого третинного і четвертинного при неймовірно безглуздій непоступливості потужних алювіальних покладів, які й досі лізуть з-під землі… Послухайте, я входжу в цей гавкіт, заповзаю в нього і вибиваю йому зуби, я підкоряю його грозовим зарядом своєї нерозсудливості, розриваю його думку, розбиваю його брехливу пропаганду з усіма її хитрощами… Послухайте, зупиніться і послухайте, як скипає кривава піна на собачих язиках. Слухайте ж собак, слухайте, слухайте…» Ми були в такому місці, звідки можна було заглянути в глиб ущелини. «До вовків, – пояснив маляр. – Звідси можете каменем кинути погляд у всю вовчу премудрість». Він зовсім знесилився. Я чув собак. Чув гавкіт і дзявкання. Я сам був абсолютно виснажений. Маляреві теревені перекинули мене, немов камінням завалили. «Аж раптом я уздрів, як він лежить, розчавлений, посеред дороги, просто перед собою, під собою», – сказав одного разу маляр. Я моментально зводив його теревені до логічного порядку. І завжди був приголомшений, варто було мені лише натиснути на кнопку слухового механізму, і балаканина захльостувала мене. Але я дуже втомився, цілком знемігся. «Чуєте?! – сказав маляр. – Це гавкіт кінця світу. Це, безсумнівно, кінець світу власною персоною, цей гавкіт. Якою суворістю це відбивається на людських обличчях, у людських гримасах думки, у гримасах розуму, при повному виключенні всього смішного». Він сказав: «Мені страшно. Ходімо в готель. Не можу більше чути цього дзявкання». Собаки ніколи ще не гавкали настільки невпинно протягом усього дня і попередньої ночі. «Що міг би звіщати цей гавкіт? – задумливо мовив маляр. – Що б ми там собі не думали, скільки б ми не знали – це справжній кінець світу». Вираз «кінець світу» він прокотив «по лотку язика» як найбільшу коштовність і повільно, як «особливий гріх проти смаку», протягнув це слово «по лотку язика». Потім ми йшли мовчки. У вибалку він сказав: «Ганьба! Хіба ви не бачите, що написано там, угорі, у самій височині, яку ми улесливо іменуємо небесним лоном? Там написано: "Ганьба!"». Перш ніж усамітнитися у своїй кімнаті, «не для того щоб поспати, а в повній тиші жаху повити про себе, повити всередину себе», він сказав: «Як, проте, все розклочилося, як усе розповзлося, як підірвані всі основи, як розпалися всі закріпи, не залишилося нічого, зовсім уже нічого, ви бачите, як з релігій, і з антирелігій, і з розтягнутих на століття сміховинно всіх боговчень нічого не вийшло, ви самі бачите, що віри, як і безвір'я, більше не існує, немає і науки, нинішньої науки, ви бачите: як камінь спотикання, залежала закуска тисячоліть, усе вирвала з корінням, усе вивітрила, усе кинула на вітер, тепер усе – лише повітря… Чуєте, все навколо – це всього лише повітря, всі поняття, всі опори, все – саме лиш повітря…» І він докинув: «Заморожене повітря, нічого крім…» День п'ятнадцятий «Неміч, – сказав маляр, – у селі немічне все. Велика помилка думати, що сільський люд наділений якимись особливо здоровими рисами. Сільські! Де ж пак! Сільські – недолюди сьогоднішнього світу! Нижчі істоти. Село взагалі зійшло на пси, деградувало, деградувало значно глибше, ніж місто. Остання війна довела сільських до занепаду! Зсередини і ззовні. Це вже просто людський мотлох, шваль сільська! Та й були хіба вони коли-небудь хорошими селянами, скажіть на милість? Чи було воно вже таке безгрішне, сільське населення? Спадковий зв'язок із землею, земля-годувальниця – думаєте, таке коли-небудь було? Ні, був лише поширений міф! Лажа! Лажа, кажу вам! Чуєте: лажа! Сільські, можливо, стриманіші, але в цьому і полягає їхня непроглядна дрімучість, неотесаність, убозтво! Цей кондовий, грубий менталітет, коли простодушність і підлість вступають у сварливий безглуздий шлюб, спустошуючи все!.. Від сільського люду не доводиться чекати нічого путнього! Села – обшари розгнузданої тупості! Сільська побожність – не більше ніж тупість! І зауважте, я кажу про загальну пошесть! Мене від села просто з душі верне! Я ні за що вважаю і вважаю селянство, і так далі. Ви можете дотримуватися іншої думки. По-моєму, село не має майбутнього. Все сільське населення взагалі! Село – вже не дійна корова, але досі – заповідник грубості і недоумства, розпусти і чванства, віроломства і смертовбивства та неухильного вимирання! Це вже навіть не монополія безтурботності! Нема, як я бачу, глибшої омани, ніж міф про споконвічний сільський лад і про необхідність робити звідси повчальні висновки, та ще філософського плану, міф про те, що в селі бодай трохи краще, ніж у місті! Зовсім навпаки! Там, де закінчується глухомань, де світ – лобове зіткнення, ось де гаразди, ось де достаток. Тут же ним і не пахне. У цю долину йому шлях закритий. Тут для нього занадто тісно, і занадто брудно, і занадто бридко. Скелі заступають йому шлях. Добробут заблукав би тут однієї темної ночі. Він доходить лише до передгірїв. А тут його чекає темна яма. Тут тільки робота, злидні, та й годі. Всі стежки ведуть у петлю і в річку. Деруть горлянку профспілки. Розводяться партії. А все залишається як і раніше. У сорок років сільські чоловіки – вже руїни. На краю могили. Варто до них трохи придивитися, прислухатися, і стане ясно, що вони готові просто стрибнути вниз, із кручі. Вони лізуть у петлю в коморах, у будівельних бараках при електростанції, у мийних цехах целюлозної фабрики. Сама думка про це, якщо хочете знати, часто губить поліжниць. Електричні дроти доводять їх до божевілля, а вода в річці реве, як різана скотина». Взимку з природних причин найважче вести роботи на будмайданчику, розповідає інженер. Ми сидимо внизу, у світлиці, і маляр вдає, ніби йому надзвичайно цікаво те, що говорить інженер. У маляра сильні головні болі, але він намагається всіляко це приховати, п'є разом з усіма вино і деколи робить якийсь рух рукою, ніби хоче переконатися, що Паскаль, якого він носить у кишені піджака, досі на місці. «А коли насуваються морози, з бетоном взагалі працювати не можна, – править своєї далі інженер. – Але зайнятися є чим: зараз ми якраз укладаємо мостову опору. Це небезпечно». Маляр запитує: «А не холодно поблизу води? У мене мороз поза шкіру, коли я просто дивлюсь на неї, а як можна цілий день стояти над водою, та ще й команди подавати». – «Річ не в холоді. Головне – щоб у тебе не запаморочилася голова. Якщо попливе в очах, отямитися не встигнеш, як полетиш у воду». – «Там, напевно, глибоко?» – запитує маляр. «У тому місці річка неглибока, – говорить інженер, – але скажена. Навіть якщо ти хороший плавець і силою не обділений, як усі наші, навряд чи зумієш виплисти, тебе так підхопить, що вмить віднесе до старої греблі, а там – неминуча смерть». – «Он як, – каже маляр, – але там є ще й стара гребля. Її не знесуть, коли закінчать електростанцію?» – «Знесуть. До того ж вона ось-ось розвалиться». – «Природно, а скільки людей під вашою орудою?» – запитує маляр. «Дві сотні, – відказує інженер, – але практично завжди менше, у когось вихідний, хтось хворіє. В середньому на будівництві чоловік сто вісімдесят». – «Сто вісімдесят! – дивується маляр. – Цифра таки чималенька». – «Перш за все треба зметикувати, як краще їх використовувати. Де вони в найпотрібніший момент найпотрібніші. Тут, звичайно, доводиться поламати голову. Але на це у мене ніч. Вночі у мене в голові вибудовується все, що повинно бути зроблено наступного дня». – «А ви записуєте свої міркування?» – питає маляр. «Ні, нічого не записую. У мене все в голові. А в авто, коли вранці їду вниз, упорядковую те, що надумав уночі. Часто доручаю тим, хто вечеряє у заїзді, передати мої розпорядження далі. Так я обходжуся без зайвої біганини по будмайданчику. Не так легко буває добратися від бригади до бригади. Вони працюють на великій відстані одна від одної. Одна бригада, наприклад, працює на мосту, інша на розвантаженні і навантаженні за кілька сотень метрів, біля дороги, третя внизу, біля каскаду». Маляр запитує: «Де ж вони обідають?» – «У їдальні. Там обідають усі, крім якихось одиниць, які не зайняті на роботі. Ті піднімаються в гору, щоб пообідати в заїзді, де краще годують». – «У їдальні, звичайно, дешевше, ніж тут?» – цікавиться маляр. «Дешевше, але не так смачно». – «А як на Різдво? Всі вони розїжджаються по домівках?» – «Додому їдуть одиниці. У більшості і дому немає. У їдальні влаштували Різдвяне свято. Я теж там був». – «А надбавку до свята керівництво підприємства їм виплачує?» – «Так», – відповідає інженер. «І ця надбавка адекватна?» Інженер каже, що відносно висока, «будівельні фірми не трясуться над копійкою, коли йдеться про винагороду до свят». А взагалі робітники і так пристойно заробляють. Підсобному робітникові там, на майданчику, його три тисячі шилінгів гарантовано. «Стільки не має жоден із вчителів середньої школи, – говорить маляр. – Звичайно, роботу підсобника там, унизу, не порівняти з роботою вчителя». – «Ясна річ». Гицель говорить: «У них ще й понаднормові, і заробіток доходить аж до чотирьох тисяч або і того вище». – «Понаднормові – це добре, – каже інженер, – але з ними робочим прямий шлях у могилу». Бо ж не секрет, що вони підхоплюють легеневі хвороби, нерідко ламаються відразу, а потім тижнями лежать у лікарні. «Начальство теж косо дивиться на перебір з наднормовими. Доводиться платити за тижні і місяці стаціонарного лікування». Але, якщо врахувати, як вони викладаються там, унизу, «про переплату не може бути й мови». Крім того, у них і потреби серйозні, їм треба і поїсти добре, і випити не зашкодить після роботи, щоб не впасти у відчай. «Найлегше холостякакм, вони молодші і міцніші, можуть дещо і відкласти про запас. Часто, попрацювавши кілька років по коліно в багнюці, вони знаходять собі інше заняття, трапляється, відкривають свою справу, якщо дещо тямлять у цьому». Між іншим, колись і він погарував по коліно в багнюці. Замолоду він змушений був заробляти підсобником собі на навчання, і йому, так само як мені самому, все це не чуже, він по собі знає, що значить місити ногами рідоту і колупатися в котловані, щоб, дай Боже, видати на-гора свої вісім кубів ґрунту за день і не позбутися роботи, знову опинившись на вулиці. «Все це мені знайоме, на цих справах у мене рука набита, а вони це примічають, від чого у мене і відносини з ними з усіма хороші». З жодним іншим інженером на будмайданчику вони не вміють так прекрасно ладити. На нього можна в разі чого покластися, якщо треба, наприклад, що-небудь пробити для них у начальства. «Коли потепліє, – говорить він, – ми багато чого надолужимо». – «Тут вам дуже добре платять, – зауважує маляр. – Наскільки я знаю, інженери-будівельники серед фахівців мають найвищу зарплатню на всю країну». – «Так, – відказує інженер, – воно-то так, але я міг би ще в Індію поїхати, там мені платили б більше. Однак в Індію я не поїхав, хоча пропозиція заманлива». Я раптом подумав про людський вир у столиці, де між дванадцятою і пів на другу вся чиста публіка здійснює променад по Ґрабен і Кертнерштрасе[46 - Центральні вулиці австрійської столиці, які мають історичне значення.] і демонструє себе, наче у вітрині кілометрової довжини, і я глянув на все це очима великого торговця, очима фабрикантші, дружини правника і сотнею інших очей, наприклад директора рахункової палати або пані зеленярки, яка з Нашмаркт поквапилася сюди, нагору, щоб бачити все навіч. Я уявив собі, як сам я, із зошитами і книжками під пахвою, змішуюся з натовпом і на кожному кроці чую обривки якоїсь розмови, то на вильоті, то на самому початку, іноді ловлю просто лайливі вигуки або сердиті репліки. І мене обвіває несподівано свіжий вітер, яким повіяло, як мені здається, з найближчих гір і пагорбів просто у вуличні коридори, і я не знаю, куди податися в цю обідню пору. Всі друзі кудись поділися, зникли за стінами своїх будинків, засіли в їдальнях, де зустрічаються зі своїми дівчатами і родичами з провінцій, а ти, один-однісінький, ламаєш голову, чому б його віддати перевагу: просто плисти разом зі словесним потоком цікавих або чванькуватих перехожих чи ж посидіти в якомусь парку, яких так багато у столиці (один одного кращий); і я вирішую пристати на другий намір і вже звертаю за Альбертіну,[47 - Альбертіна – розташований у палаці ерцгерцога Альбрехта в центрі Відня музей, у якому зберігається збірка оригінальних рисунків (понад 26 тис.) і гравюр (бл. 600 тис), починаючи з XV ст. і до сучасності. Пам'ятник ерцгерцогові Альбрехту (1817–1895), що стоїть перед галереєю, увічнює засновника, одного з найбагатших людей Австро-Угорщини.] минаю терасу з пам'ятником фельдмаршалу Альбрехту і опиняюся на зеленому острівці, де днями безперервно співають птахи, а діти грають у квача. Тут сидять секретарки, жують свої канапки, сюди заходять перепочити молочниці і який-небудь доктор філософії, що теж не знаходить більш підходящого куточка і, розташувавшись на кам'яній стопі статуї або на терасі сходів, уминає приготовану ще зранку, дбайливо загорнену скибочку полядвиці. Духмяніє жасмин, і відгонить вареними яйцями, і лише іноді ідилія порушується шелестінням мітли, якою один із незліченних двірників жене оберемки листя з одного кінця парку в інший. Ясне око годинника каже мені, що до наступної лекції залишається ще дві години. Книги лягають на верхню сходинку сходів, що ведуть до переобтяженого химерною патетикою грецькому храму муз, а все моє тіло блаженно витягується у промінні сонця, яке, здається, ось-ось скисне. Скоро і жовтень підійде до кінця, і парк залишиться без єдиного листочка і без жодної душі. Скоро перші сніжинки впадуть на плечі, і на зміну літнім туфлям прийдуть черевики. Але навіть взимку на Кертнерштрассе так кипить життя, що і при тридцятиградусному морозі стає майже жарко. А Ґрабен до Різдва іскриться вогнями, і люди піднімають келихи і радіють, що народилися на світ. Часом кине в холод, це коли стоїш серед людей у повній самоті, а потім згадаєш про свою надійну постіль, і відразу на душі полегшає. Сьогодні, сидячи біля вікна, я подумав про те, що непогано перейнятися своїм майбутнім. Принаймні – найближчим. Помізкувати про те, що буде зі мною, коли закінчиться практика в Шварцаху. З чим я піду на іспити? Я не відчував, що набрався достатніх знань, щоб взагалі тримати іспити. Але тут мені все одно не вдалося б до них підготуватися. Не вистачило б часу. Адже я цілком перебуваю під впливом маляра, я маю супроводжувати його, маю і не можу нічого іншого; навіть якби він не завжди запрошував мене, я б ходив за ним як прив'язаний. Усі прогулянки на один лад. Це навіть не прогулянки – просто піші пересування крізь снігопад, крізь вітер і ліс, крізь холоднечу. Іноді я залишаюся сам-один. Це коли він усамітнюється у себе, щоб доповзти до ліжка («тільки не думайте, що сплю!»). І ще коли під час прогулянки він ні з того ні з сього, відсилає мене в готель, як було позавчора. Він зводить на мене очі, тицяє в мене ціпком і каже: «Ідіть до заїзду. Зараз мені треба побути на самоті». І я йду, але негайно знову до нього повертаюся в думках, які заполонив він, та й годі. Я маю написати додому, повідомити хоча б тутешню адресу, щоб рідні, коли про мене вже два тижні ні слуху ні духу, – правда, вони напевно навели довідки в клініці, – знали, що зі мною сталося. Але їх спантеличило б моє повідомлення про те, що я стирчу тут заради спостереження за якоюсь людиною. Спостереження? Вести за кимось спостереження – цього вони просто не зрозуміли б. Як це так: спостерігати за людиною? Та я і сам цього не знаю. За братом асистента? Так. А навіщо? Тому що він тяжко хворий? Хворіє на смертельну недугу? Яку ніхто навіть діагностувати не може? Що це? Захворювання мозку? Нервовий розлад? Мається на увазі людина, яку слід вважати ненормальною? І як тобі його викопали? З ініціативи асистента? І зі схвалення головлікаря? Якогось знаного фахівця? Наразили на таку небезпеку? Молодика? Який сам собі не дасть ради? Приставили до маляра, в якого плутанина в голові? В якого все життя плутанина? В якого все не як у людей? Адже це може страшним відлунням відбитися на нашому синові, нашому братові, нашому племіннику. Так, значить, краще не писати їм. Зрештою, що таке два тижні? Часто я не давав про себе знати і довше. Місяцями. Я їх навіть привчив до того, що звалююсь як сніг на голову, а тоді раз – і зникаю, ні слуху ні духу! І, вважаючи, що я десь у шпиталі, де, як їм відомо, я непогано влаштувався, вони аж ніяк не перейматимуться відсутністю листів від мене. Моє майбутнє мов той лісовий струмок, який знають за численними точними описами, та й годі. А ліс нескінченний і похмурий, саме таким він виглядає в мимовільних, абсолютно дитячих уявленнях, які тут же зміщуються в зону темряви і більше не покидають її. Майбутнє мчить уперед. А проте, перед дверима пригальмовує. Увійти в них? Як? Чим треба озброїтися, щоб пройти через ці двері, які ведуть у бездонну пітьму? Я приїду додому, і замкнуся в своїй кімнаті, і розберу себе по кісточках, доберуся до самих нутрощів. Це буде холодний, нещадний аналіз. Вікна будуть закриті, можливо, за ними навіть сипатиме сніг, усе повинно відступити від мене, за обіднім столом мене не побачать, навіть до сніданку не спускатимусь; мене кликатимуть, а я не відгукуватимусь. Потім щовечірня прогулянка по лісу вздовж струмка, повз млини, перепочинок на лавці, звідки відкривається широка панорама місцевості. Потім можна і в поїздку вирушати. Знову кімната в гуртожитку, в яку жодному промінчику сонця не пробитися. Я сам готую собі їжу, я дивлюся на годинник, я лягаю і не можу заснути, я виходжу на вулицю, повертаюся і знову відкриваю свої книги. А практика? Що ще вона може мені дати? Як довго мені ще залишатися в Шварцаху? А якщо асистент буде незадоволений? Що коли він подумає: ет, краще б уже я доручив це комусь іншому, не цьому. Чи отримуватиму я знову п'ять сотень шилінгів, як у попередні роки? Де ж мені тепер відсидітися якийсь час? Чи знає про все це старша сестра? Ну, зрозуміло. Я ж неприсутній, вона зазначає це щоразу, коли роздають їжу. Зараз пригадується тужлива атмосфера в ординаторській. Там стоїть радіоприймач, який уже кілька років не працює. Годинник цокає справно, але час показує неправильно. З ваз стирчать давно зів'ялі квіти, з яких сиплеться суха потерть. Довгий стіл накритий сірою цератою, і вона прибита до нього цвяхами. На стінах висять картини, що зображують сцени із сільського життя, – творіння якогось академічного маляра. Книги, які ніхто не розкривав десятиліттями. За столом я бачу головного лікаря, асистента, асистента асистента, травмохірурга, лікарку з педіатричного відділення. А в одному ряду зі мною бачу двох інших практикантів, доктора з Греції, щойно прийнятого терапевта. Вони мовчки їдять і час від часу малюють на цераті якісь знаки: складні переломи передпліччя, положення ембріона, а сестра-подавальниця стирає їх, коли всі йдуть. Я блукаю довгими хідниками, знову втрачаю орієнтацію внизу, де всі двері виявляються раптом замкненими, і незрозуміло, як можна увійти або вийти, я гепаю в двері, і мені вже здається, що я на всю ніч замкнений у цьому міждверному просторі. Я чую чиїсь кроки і знову грюкаю кулаками в двері, і вони відчиняються, і я бачу на порозі сестру, яка каже: «Пане доктор, як ви сюди потрапили?» Може, я недочув? Невже я й справді «пан доктор»? А потім я намагаюся порівняти двох пацієнтів, які хворіють на одну й ту саму недугу і по-різному на неї реагують. Один із них помирає, інший же залишається жити, ніби йому ніщо й не загрожувало. А в обох одна і та ж хвороба. Про це я читаю при тьмяному світлі в книзі Кольтца, що описує захворювання головного мозку, але хворобу маляра, яка відноситься до патології мозку – як же інакше? – Кольтц не згадує. А це новітнє дослідження одного з провідних вчених. Свіже надходження з Америки. А потім я йду в церкву; мені потрібно зробити лише кілька кроків, адже церква прибудована до лікарні, чи лікарня – до церкви, точно не знаю, обидві пережили безліч поколінь, в обох однаково товсті стіни й однаково холодні, бо кам'яні. Потім я переходжу через міст, всідаюся за столик у кав'ярні і читаю газету. А пізніше, вже серед ночі, я прокидаюся, почувши над вухом: «Для вас, пане доктор, безсумнівно цікавий випадок. Перелом шийних хребців і параліч». Я напинаю на плечі білий халат і спускаюся слідом за сестрою, ми йдемо довгими коридорами до операційної зали. Там напоготові нас чекає асистент, кілька рухів – і він робить перший надріз. «І це називається світло», – каже він, і операція починається. Вона триває, напевно, до ранку, але йти на сніданок в ординаторську ще рано. Треба ще попрацювати, комусь підняти узголів'я, комусь загіпсувати ногу, тут впорснути камфори, там зайнятися переливанням крові. Неймовірні речі роблять сестри з духовних. Спати йдуть не раніше одинадцятої, а о п'ятій уже повертаються з церкви, звідки о пів на п'яту лунає їхній спів. Усюди – білі тюльпани їхніх крилатих чіпців, розцвітають там, де панує морок безнадії, де все так безрадісно, порожньо, зловісно. Родичі тих, хто помер уночі, туляться між ліфтом і ванною, тримаючи в руках останні пожитки брата або сестри. Родичів одразу відправляють у цвинтарну адміністрацію. Сміх молоденьких санітарок розвіює всю скорботність ситуації. Що покаже моє майбутнє? Що чекає мене тут? Завтра! Післязавтра! Я не хочу думати про майбутнє. Про те, що буде. Майбутнє? Яке там майбутнє? Я взагалі не хочу думати. Лист асистентові я мерщій відніс на пошту. Поштова начальниця, гицелева родичка, повернулась до мене спиною і щось занотувала у товстій книзі. «Маляр… – сказала вона, проштемпелювавши мій лист, – маляр давно вже не приходить». Раніше мало не щодня отримував гори пошти, листоноша просто-таки надривався. А тепер порожньо. Жодного листа за ті тижні, що маляр пробув тут. «На вигляд він поганенький», – сказала вона. «Так, – підтвердив я, – він же хворий». – «Хворий? – перепитала вона. – Що ж у нього за хвороба?» – «Не знаю точно». – «Важка?» – «Так, – відказав я, – якась тяжка хвороба». – «Але чому немає ніякої пошти?» Я сказав, що це не має жодного відношення до хвороби. Вона начебто пробурмотіла щось про те, що хворій людині листи більше потрібні, ніж здоровій. Здоровий-то вже якось обійдеться, здається, зауважила вона. Я сказав, що нічого не знаю про поштові інтереси маляра. Хоча, звичайно, звернув увагу, що він не отримує пошти. Але продовжувати розмову з поштмейстершою мені не хотілося, і я вийшов. На вулиці я подумав, що покоївку маляра, далебі, лякає відсутність будь-яких відомостей про його теперішнє життя. І про його місцеперебування. Я швидко перетнув майдан і збіг кладовищенськими сходами. Нагорі я побачив гицеля, наполовину прихованого купою виритої землі. Я сказав, що йду з пошти. І подивувався надзвичайній тиші сьогоднішнього дня. З чого б це? «Так тихо ніколи ще не було», – зауважив я. «Атож, – погодився гицель. – Сьогодні зовсім тихо. Ні вітерця». – «Так, – сказав я, і тут мене надало спитати: – А господар… як дійшло до вбивства? Як стався цей нещасний випадок?» – «Тобто вбивство?» – уточнив він. «Так, убивство. Убитий, що то за один?» – «Що то за один?» З'ясувалося, що той кілька тижнів харчувався в готелі, але щовечора бешкетував і часом уже о третій ранку вимагав випивки. Господар одного разу відмовив. Роботяга орудував кулаком, а господар – пивним кухлем. «Звичайна справа, – міркував гицель. – Обидва потім підіймалися і часто сідали за один стіл, міцно випивали і ставали кращими друзями. А того разу, видно, перебір вийшов». – «Але ж спочатку ніхто й не думав, що це з чиєїсь вини?» – «Так, – відказав гицель. – Спочатку так». – «Як же це виявилося?» – «Авжеж, – сказав гицель. – Як виявилося?» Він знову взявся за лопату і заходився копати. Я попрямував до дитячих могил і став вдивлятися в обличчя на світлинах. Якісь молочні обличчя, подумав я, брезклі. Мертві обличчя. Так, наче це були жертви хижих звірів. Повертаючись, я знову потурбував гицеля, і він перестав махати лопатою. «Хіба не дивно, що нині так тихо?» – сказав я. «Так, – відповів він, – часто буває до того тихо, що чути, як серце б'ється». Я перейшов униз, до будинку священика, і, взявши напрям до модринового лісу, залишив село далеко позаду. Немає нічого безмовного, немає німих речей. Усе невпинно волає про свій біль. «Он, бачите, гори – грандіозні свідки грандіозного болю», – мовив маляр. Він рушив у бік гори. «Люди завжди кажуть: гора впирається в небо, ніколи не скажуть: гора впирається в пекло. Чому так?» Він кидає: «Все є пекло. Небо і земля, земля і небо суть пекло. Розумієте? Тут одне пекло, що нагорі, що внизу! І природно, ніщо ні в що не впирається. Немає жодної межі». Раптовий порив теплого вітру – і на тіньовій стороні проступили зазвичай непомітні деталі пейзажу. «Вам зрозуміло, що все складається тільки з тіней? Дивіться, сарни! Бачите? – Він потягнув мене на себе. – Ви ж бачите!» Але я нічого не бачив. «Ця гора давно вже справляє на мене враження гігантського катафалка. Вдивіться!» Гора справді мала обриси катафалка. «У літню пору я годинами сиджу тут і вивчаю все це, – сказав він. – Гадаєте, я роблю якісь висновки? Ні. Просто споглядаю все. Тому воно мене не вбиває». Тепер він крокував попереду. «Смерть не любить, щоб нею займалися. Ходімо. Проходьте вперед. Тому я завжди зайнятий смертю». Він запитав, чи не холодно мені, чи не мерзну я. Я не мерз. «При теплому вітрі все виглядає безглуздо. Все сказане – нісенітниця, нехай буде вам відомо. Релігії, до вашого відома, глибоко помиляються, не визнаючи цього. Християнство – нісенітниця. Так, як християнство. Творений молитвами світ – це така штука, яка все подає в хибному світлі, все пускає внівець. Це і є світи молитов! Така істина». Але людина любить жити за помилковими законами і приставати на хибні враження, «які згинають її в три погибелі, змушують носом землю рити. І ось настає мить відмови від усього уявного. Відмова від аморальності, від моральності, від слабкості і протистояння слабкості, відмова від усього. І тоді все проясняється. У моєму житті були такі похмурі випадки, які з часом відучували говорити вголос і від яких глухне і раптом помирає те, що було, що ще є в мені і чого ніколи вже не буде. Нерідко я намагався наблизитися до істини, до цього уявлення про істину, нехай навіть тільки мовчанням. Поклавшись на ніщо. Це мені не вдавалося. Далі цих спроб я не пішов. Нас розділяв цілий океан – моя нездатність, як кажуть, з'єднатися з нею серцями. І точно так само, як не вдалося мені досягти взаємності з істиною, мені не вдавалося в житті нічого, крім умирання. Я ніколи не хотів помирати, проте нічого іншого й не домагався з такою жорстокою завзятістю. Щоб усе навколишнє померло в мені, а я помер під впливом навколишнього середовища, і щоб на цьому все скінчилося, як ніби ніколи й не існувало. Ніч ще темніша, ніж уявлення про ночі, а день – лише похмуре нестерпне безцарів'я». Йому захотілося додому. Ми пішли вздовж вибалка. «Жандарм теж спить з хазяйкою, – сказав він. – У мене є деякі спостереження. Вони вкладаються в мою концепцію. Встаю я зранку, йду до вікна і бачу жандарма, чую суперечку, що, власне, мене й розбудила. Чую сварку між господинею і жандармом. Спочатку я подумав, що жандарм при виконанні. А раптом хазяйка викликала його у якійсь справі. Але побачивши, як він одягнений, я зрозумів, що він провів з нею ніч. Його мундир навіть не був застебнутий як слід. З карабіном через плече він пішов у село. Я ще раніше помітив, що його відносини з господинею стали досить напруженими. І не помилився. Розхристаний вигляд і вся поведінка жандарма доводять, що цієї ночі вони всерйоз не порозумілися. Я прокидаюся від найменшого шелесту. Тому мені вдається помічати більше, ніж іншим. Швидше, це навіть неприємно. Підтвердилася моя підозра: коли гицеля нема, його місце займає жандарм. Дивна сила вибирає і зводить людей для співжиття. Здавалося б, вони повинні відштовхувати одне одного, аж ні, їх тягне спаруватися. А жандарм ще геть молодий. Молодший за вас». Уже біля самого заїзду він сказав: «Я було вирішив запросити вас до себе, але передумав. Мені хотілося б відкласти цю справу на завтра». Він відчинив двері і підштовхнув мене ціпком до зали, де сиділо повно народу. Була вже дванадцята. «Стіни тут з пустотами. Навіть тихий стук озивається по всьому будинку до самого фундаменту», – попереджав він. У двохстах метрах звідси шумить струмок, тому заїзд, на його думку, піддається рівномірному, і від того тим більше небезпечному струсу. «У моїй кімнаті все осипається, – сказав маляр. – Трафаретні трояндочки на стінах перетинають тріщини, які повзуть згори донизу, від самої стелі до підлоги. Великі плями вогкості. Торкнешся рукою – і мороз проймає. Восени будівлі завдає шкоди навіть дзвін коров'ячих дзвіночків. Або, приміром, цебрики на кухні, коли їх кидають один об одного, так ніби грім гримить. Чи то ще буває, коли бочки в будинок закочують. Шашіль працює вдень і вночі. Але мені все це любо. Це мене не лякає. Навпаки. Часто я думаю: тут я вдома». Для маляра все сягає страшних меж. «Часом нові дірки в стінах доходять аж до землі, чути, як деревна потерть струмує, – стверджує він. – А як ослабнуть морози, закрекчуть віконні рами та мостини, наче їм треба видихнути». Внизу, через підвал, проходить тріщина, що її залишив землетрус. Тоді на стінах підстрибували годинник і картини. Лампочки лопалися. Довелося підлогу перестилати. Теслярам і каменярам роботи вистачило днів на п'ять. Венґ, за словами маляра, розташований на східному кордоні сейсмічної зони, яка тягнеться з півдня аж до північних альпійських відрогів. У священика в підвалі будинку можна побачити розколоту надвоє скельну брилу. «Ось як може труснути», – мовив маляр. Скеля тріснула, а будинок цілісінький, стіни як стояли, так і стоять. Відтоді про «розколоту скелю» в будинку священика розповідають усілякі байки. «У кожному куточку є своє місцеве диво. А знаєте, одного разу я виявив на горищі двох висохлих дроздів, буквально вм'ятих один в одного. Пару чорних дроздів. Уже закам'янілих. А здавалося, що їхній спів досі лунає в повітрі». Літо тут «тепле і просякнуте страхом». Зима – «холодна і страшна». Був випадок, коли кущ бузини раптом зламав тильну сторону будинку. «Одним ривком, серед ночі. Ніби чиясь рука все на п'ядь зрушила… Одного разу, в кінці жовтня, у мене було відчуття, що пташині голоси, які всю весну і все літо дзвеніли в повітрі, вмерзли в нього. І так ось чекали на порятунок. На перші дні відлиги… Заїзд часто відкидає загадково-глибокодумні тіні. Та й сама яма, в якій він стоїть, – справжня приманка для лозоходців і шукачів скарбів». Є багато причин того, чого маляр треться у Венґу. Досить раптового пориву вітру якого-небудь несприятливого напрямку, щоб Штрауха закинуло в ці місця. Але заїзд почав уже розчаровувати його. Він говорить, що «заїзд розчарує навіть найневибагливішого клієнта». Це кут, «який може звузити буття». Йому нерідко здається, що це цвинтар, як Сан-Мікеле у Венеції [48 - На острові Сан-Мікеле у Венеції розташовано цвинтар, у якому з 1807 року ховають венеційців. На кладовищі три частини: католицька, православна і протестантська.], «де небіжчики лежать суплаш… Вам не спадало на думку, що люди живуть на кладовищах? Що великі міста – це великі кладовища? Маленькі – менші кладовища? А села – цвинтарі? Що ліжка – труни? Білизна – саван? Що все є уготування до смерті? Все наше життя – одвічна репетиція прощання з тілом і поховання?» Йому невтямки, як зародилася ідея побудувати готель у цьому згубному місці. «Де ніколи нічого не жевріло». У батька нашого хазяїна була ділянка – ось ця западина, що дісталася, по суті, даром. Він отримав її як виграш у суперечці. Ніхто вже не знає, про що йшлося в суперечці. За будівельний матеріал правили шпали, що залишилися після будівництва залізниці. Стара цегла, що її насилу десь виколупали самі ж господарі. «Цемент, який вони крали зі складів целюлозної фабрики». Збудовано заїзд за чотири роки. А за три роки після того, як в’їхали, помер головний будівельник. «Чи не вічна це історія: людина вмирає, коли будинок її зведено? Або ще до цього? Але завжди в момент завершення або трохи раніше». За залізничні шпали хазяйка не могла розплатитися років десять. «З виплатами в казну можна не поспішати, – прокоментував маляр. – Стіни такі, що хоч усі думки підслуховуй». Нечисту совість. Знизу догори і згори донизу. «Час від часу хазяйка вихлюпує цілі цебра бруду. Так само як і залишки обжерливості з нагоди забою худоби на Пасху і на Різдво… Раз на п'ятнадцять років розмальовують стіни… Трафаретний малюнок кочує з кімнати в кімнату». Електрику підвели тільки перед самою війною. «Ще одна причина, яка мене тут утримує, – це запах із різниці, що вічно стоїть над селом». У цій хмарі він пересувається з туго затягнутим поясом, наче скрутивши себе джгутом. «Мої методи перевершують мої сили». Є тисячі прикладів мук, починаючи вже з моменту пробудження, приклад тисячократної нестерпності: «Безплідний вогкий ґрунт, на якому стоїть заїзд… Усі мислимі недуги клубочаться у випарах цього ґрунту. Тут і двожильний зачахне, стане калікою всередині і зовні». Крім усього іншого, йому не раз доводилося трудитися і позаштатним учителем. Він викладав у різних школах першого ступеня. «Це був час суцільних змов проти мене». Оскільки, як відомо, вчителів катастрофічно не вистачає, у нього завжди була можливість час від часу підшукувати місце вчителя. Дивно, що при цьому його жодного разу не змушували складати іспит, «ані однісінький». Відразу ж після того як він заявив про своє бажання попрацювати позаштатним учителем, його прийняли на службу. «Охлялий від голоду, я хотів лише приміряти на себе це тягло в тій самій школі, повз яку проходив щодня. За мене тут же вхопилися і мало не заштовхнули в класну кімнату, не знаючи про мене зовсім нічого. Але я сказав їм, що навіть не подавав клопотання щодо отримання місця. Тут вони ненадовго відступилися. Розумієте, яка справа? Тоді був страшний перебір учнів, а вчителів обмаль: їх було раз-два, та й край. Я сам подав заяву компетентному чиновникові магістрату, в раду зі шкільної освіти. Тут же при мені він провернув усю бюрократичну процедуру. Взагалі, йому належало показати мій папір іншим чиновникам, перш ніж направляти його у вищу інстанцію. Але той з копита учвал сам побіг з нею до начальника, і той її миттю завізував. Цього ж дня я знову з'явився до школи, і справу було вирішено остаточно. Мені виділили класну кімнату в підвалі будівлі, де навчалися при електричному світлі. Щороку я міняв кілька шкіл. Часом повертався до вільного життя. Поки міг собі це дозволити. Поки не змушений був зв'язатися з людьми мистецтва. Проте до цього я знову стукав у двері школи. Тут іноді доводилося поклопотатися моєму братові, який завжди мав особливі зв'язки з особливо важливими чинами. Він дбав про мене, хоча я ніколи не просив його про це. Я навіть не розповідав йому про своє вчителювання. Але, як відомо, слухом земля повниться… Кроку не можна ступити, щоб навколо тебе не засвербіли язики, щоб не привернути до себе публічного інтересу. Він надто пекучий, коли ти боїшся стати предметом загального огляду». Правду сказати, він навіть не вмів поводитися з дітьми, цілком нездатний до найпростішого педагогічного ремесла. «Але все це анітрохи не хвилювало шкільне начальство. Щоразу мене брали, не ставлячи запитань. Єдине, про що запитували: чи влаштовує мене зарплатня, яку мені дадуть, якщо я залишуся? Діти на мені хіба що верхи не їздили… Трагедія була в тому, що діти підминали мене з першого ж кроку. Хоча й боялися мене. Це, безумовно, річ неприємна в стосунках між учителем і учнями, – сказав він. – Діти – це чудовиська… І, як чудовиська, сильні і жорстокі». Хоч якось утихомирити їх вдалося лише тому, що з самого початку він кілька разів дав їм зрозуміти, наскільки може бути непередбачуваний. «Я навіть бив їх. Але це завдавало мені страждань. Починався такий глибокий біль, що я боявся за самого себе». Шлях зі школи додому був «вимощений страхом». Попри все, вчителювання виявилося найкращим виходом. Позбавило від животіння на підступах до живопису. «Я завжди ненавидів усіх людей мистецтва». Але всі закиди на адресу навколишнього світу завжди оберталися для нього самозакидами. «Сам винен. Страждаєш від того, у чому винен сам. Можна з усім покінчити. А не хочеш покінчити, тоді страждай. Страшно страждай. Страждання переривається лише тоді, коли обривається все», – сказав він. Під час уроків, «які міг би вести будь-хто, кому до снаги рахувати хоча б до п'ятдесяти і без помилок вимовляти і писати пропозиції на кшталт: «Я виходжу з дому з батьком, а повертаюся сам», «Моя мати любить мене» або «Вдень світло, а вночі темно», – під час цих уроків я читав свого Паскаля. Для вас це не порожній звук! Навіть тоді я не читав нічого, крім Паскаля!» Прикметна обставина: він завжди працював тільки в старих, застарілих шкільних будівлях, де добряча половина приміщень стояла з позабиваними дверима. «Вже одна моя манера говорити мала б відлякати чиновників та інстанції, стати перешкодою на шляху до будь-якого викладання». Але переоцінювати принадність нештатного вчительства теж не можна. По суті, це було для нього мучеництвом, «яке я тим не менш терпляче переносив, адже все інше виявилося б ще гіршим». Батьки часто скаржилися директорам. «Скаржилися з приводу. І начальству часто не залишалося нічого іншого, як звільняти мене. Клопотатися про переведення. І мене переводили». Років за два він знову потрапляв у ту школу, яку добре знав, де трудився «десяток непритомностей тому». «Однак мене використовували лише як заміну захворілих вчителів». «Прав у позаштатника жодних, – говорив він. – Заробляють вони лише дві третини від суми зарплатні, призначуваної кадровим». Існує навіть профспілка позаштатних учителів. Але він ніколи до неї не вступав, бо все життя цурався всяких спілок, об'єднань, товариств, асоціацій тощо. «Все це настільки огидно моєму єству, що якби я переступив цей поріг, то зрадив би собі самому. Профспілка не раз намагалася примусити мене до вступу. Хоч я і чисто випадково опинився нештатним учителем… Можете собі уявити: одного разу вони підстерегли мене на вулиці. Мені погрожували». Але не знали, яка в ньому прокидається сила, коли на карту ставиться сповідуваний ним принцип. «Крім профспілки було ще й «об'єднання нештатних учителів», яке спиралося на ініціативу самих нештатників. Збиралися вони щосуботи. Начебто приймали якісь рішення. Що за рішення? Поняття не маю. Можливо – як виступати проти профспілки. У рамках своєї профспілки воювати з іншими профспілками. З високим начальством у системі шкільної освіти. З державою. Зі своїми ворогами. Із тими, хто риє їм яму». Існує нібито ще якийсь фонд «нештатних викладачів», з якого йдуть гроші на підтримку їхніх вдів і сиріт. «Проти такої підтримки я нічого не маю… Але навіть якби ця організація клопоталася про казна-які блага, я ніколи не вступив би до неї». Його заздалегідь пересмикує від огиди, коли з поштової скриньки визирає газета під назвою «Позаштатний учитель». «Двічі на місяць вони присилають цю газету, не спитавши, хочеш ти її читати чи ні. Але я ніколи за неї не платив. І не замовляв жодного разу. І взагалі не читав». Учням – «усі вони були на одне обличчя» – його незмінно представляли як «тимчасового працівника». «Це було для мене психологічним ляпасом…» Перше, що він говорив, входячи в клас, повторювалося з дня у день: «Провітрити кімнату! Відкрити вікна! Всі навстіж! Повітря має бути свіжим! Швидко! Відкрити вікна!» Потім він змушував учнів називати свої імена та прізвища. Не зрозумівши якесь з імен, він наказував вимовляти його «виразно» і писати на дошці. «Але в більшості своїй вони і це не могли написати». У першому півріччі він завжди починав з перших класів. «Хіба що раз – в одному з других. Але це погано позначилося на здоров’ї». Доручати йому піклуватися про першачків було безвідповідальною практикою шкільного начальства, бо «перший вчитель відіграє в житті кожної людини важливішу роль, аніж усі наступні». Насправді ж класні кімнати і вчителів біля дошки він ненавидів над усе в світі… «Робити треба саме те, що наганяє на тебе холод, бути треба саме тим, від чого тебе завжди вернуло». Найбезпечніші години його педагогічної каторги наступали тоді, коли він водив своїх учнів в який-небудь парк. «Нам пропонувалося раз на тиждень ходити з ними в парк і розповідати про все, що там виростає: про квіти, дерева, чагарники; забивати дитячі голови інформацією про батьківщину тієї чи іншої рослини. Але від мене вони жодного разу не почули жодної назви квітки чи дерева. І про походження я їм нічого не говорив. Жодної квіточки, жодного дерева. Бо я рішучий супротивник освіти дітей з погляду флори і природи взагалі. Що більше знаєш про природу, то менше знаєш її, то меншу цінність вона для тебе має. А допитливим, які допитувалися в мене, як називається та чи інша рослина і звідки її до нас завезено, та при цьому ще й щось невдоволено варнякали, я просто затикав роти». Щоразу він сідав на паркову лавку і поринав у читання свого Паскаля, а дітям дозволяв робити все, що їм заманеться. «Мені доводилося лише стежити за тим, щоб хто-небудь не зламав собі шию. Або не загубився». Літні місяці були найприємніші. «Я навіть з певною втіхою ходив з учнями купатися… У ту пору я багато читав Мопассана, По і Штіфтера.[49 - Ґі де Мопассан (1850–1893) – французький письменник; Едґар Аллан По (1809–1849) – американський письменник; Адальберт Штіфтер (1805–1868) – австрійський письменник, маляр, інспектор народних шкіл.] Якщо учні поводилися дуже шумно, я прижучував їх лютим поглядом. Погрожував покаранням. Більшості, проте, вистачало і погляду. Вони боялися мене, хоча і, так би мовити, сідали мені на шию. В основному це були розпещені діти, і я вибивав з них цей пил. Принаймні намагався вибити. Але за той короткий час, який я проводив у школі, мало чого вдавалося досягти… треба взагалі міняти докорінно всю шкільну систему. Ставити з голови на ноги. Чи відомо вам, що вся школятина застаріла у нас, як ніде у світі? Неподобство неперевершене! Такі убогі, запущені наші шкільні будівлі, так прогнила у нас система народної освіти. Подумати страшно, чим вона для нас обернеться!» Батьківські скарги, що не залишали у спокої директорів, стосувалися насамперед «непристойних поглядів», які він, згідно зі звинуваченнями незадоволених батьків, «змушував приймати своїх учнів, мов якісь ліки». Під «непристойним не малося на увазі, однак, нічого аморального. Непристойне для цих людей – усе, що їм не до вподоби». Йому дорікали за те, що занадто багато чого пояснює школярам. «Потім почали вже звинувачувати в тому, що пояснював я занадто мало». Він ніколи не був проти дитячих пустощів на уроках. «Тим не менше при мені вони майже не дуріли. У перших класах народної школи учні, як правило, ще забитіші, ніж їхні вчителі. Значна частина перебуває не на уроці, а в кошмарі своїх страхів… Школи – це кам'яні резервуари страху. Навіть для мене, дорослої людини. Страх перед цими казенними будинками, як і взагалі страх перед школою, – найгірший вид страху з усіх існуючих. Він губить більшість людей. Якщо і не в дитячому віці, то пізніше. Від шкільного страху можна померти і в шістдесят років». Коли він влаштовувався на роботу позаштатником, йому здавалося, що він виривається із самотності, з якою вже просто не міг дати собі ради. «Але в оточенні школярів я був ще самотніший… Думка про самогубство прив'язалася одного разу просто посеред уроку. Добре пам'ятаю, в якій класній кімнаті і за яких умов. І учнів чітко пам'ятаю. Як позаштатник, я користувався тією перевагою, що кожного п'ятнадцятого числа зарплату мені виплачували в будь-якому разі. Але це був, звичайно, кошмар – тягнути лямку позаштатного вчителя». Хазяйка зараз накладає на його опухлу ногу витяжні мазеві компреси. Я стільки його умовляв, що він дозволяє їй це робити. «Компрес має бути максимально гарячим і з півсантиметра завтовшки», – сказав я хазяйці. «Можна подумати, що ви на цьому знаєтеся», – відказала вона. Маляр тільки посміювався. Він погодився на ці процедури, аби від мене відкараскатися. «Вперше в житті я дозволяю диригувати собою такому молодикові і за його намовою заходжуся біля цілком безглуздої справи». Він говорив про це зі сміхом. Я вперше побачив, як він сміється. Адже, здавалося, ця людина розучилася сміятися за багато років. За десятиліття. Людина, яку ніколи «нічим не можна розсмішити». А тепер ось сміється, подумав я, вряди-годи. Сміх напружував його. Він був йому так само незвичний, як іншому свіжий шов на животі. «Що ви з мене робите?» Я стояв біля його ліжка і дивився, як хазяйка намазує брунатною маззю полотняний клапоть. У спритності їй не відмовиш. Вона піднімає його ногу і припліскує до неї компрес. Потім перебинтовує ступню. «Не дуже туго», – попереджаю я. «Ну не комедія це?» – каже маляр. Хазяйка: «А тепер вам треба полежати, пане Штраух!» Маляр питає у неї, що сьогодні до столу. «Я це не їстиму!» – заявляє він, почувши відповідь. Я оглядаю його кімнату, але в ній так темно, що майже нічого не видно. Щойно хазяйка пішла, як він підкреслено голосно видихає. Його кімната більша за мою. І значно похмуріша. Це через гардини, які він запнув. У себе я в перший же день велів взагалі їх прибрати. «У мене гардини завжди запнуті… Якщо є бажання, можете взяти з собою мою книгу. Візьміть мого Паскаля!» Я відповідаю, що мене ще чекає мій Генрі Джеймс. «Ах так, ваш Генрі Джеймс». Він лежить, як у труні. «Вас цікавлять вірші?» – запитує він. «Власне, ні». – «Мені нецікаво все навигадуване», – кидає він. Десь цокають дзиґарі. Я шукаю їх очима, але побачити не можу. Мабуть, вони в його шафі цокають. Запах умивальника. Піч палає, але тепла замало. «Мене вічно морозить, – скаржиться він. – Що робить біль таким нестерпним? Що є біль, крім болю?» У кімнаті так тихо, що його дихання, здається, здатне висадити кімнату в повітря. Схилившись до його обличчя, що жовтіє у сутінках і вже нічого не виражає, я сказав: «На добраніч!» – і пішов до себе. День шістнадцятий Я неодмінно хочу записати, що нині вночі Штраух бачив сон, – «такий сон, – сказав він, – який не має анічогісінько спільного з усіма моїми снами. Це було, мушу вам сказати, видіння надбіди, видіння кінця, неминучого кінця. Мені привидівся колір, проте не це відрізняє сьогоднішній сон від усіх інших, мої сни, якщо хочете знати, починаються певним кольоровим акцентом, основним тоном, одним із двох, трьох, чотирьох – невже чотирьох? – основних тонів. Потім йде саморозгортання сну, нескінченно спрямованого до парної гри всіх тонів з усіма тонами, до того стану, коли всі фарби рівносильні за своїм значенням, коли все ще безбарвне, хоч при затемненні, хоч при яскравому висвічуванні, безбарвне, беззвучне, і раптом, наростаючи, перетворюється на легкий шум, у відособлений лінійний шум, а потім звуки наливаються силою в міру ослаблення фарб. І раптом цей сон, у чому його принципова відмінність від усіх інших, стає тільки потоком звуків, щоб не сказати музикою, що в цьому разі недоречно, зовсім помилково, обманно. Це був шум, який не має, здавалося, ні початку, ані кінця, і цей шурхіт втілювався в щось страх яке гонорово-інфернальне, я не можу це висловити, мені не дається формулювання, мусите зрозуміти, навіть у корчовій напрузі післяпомності я не можу підібрати словесного вираження; шерех, потім страшний шум, такий страшний, що я вже нічого не чув у просторі, просторі без кінця і без краю, одному із безлічі безмежних просторів (видіння, що постійно загрожує знищити мене!). У цьому просторі, де чорне і біле прибрали раптом однаково тваринного вигляду, спотворені амузикально-небесною силою, у цьому просторі заревли, як худоба, двоє поліціянтів, вони погойдувалися в повітрі, не маючи опори, погойдувалися, утворюючи раптом трійцю, вони не парили, а саме погойдувалися, наче на нитках, скоряючись пальцям вселенського, фантастичного, безсоромного лялькаря, у безсоромній, фантастичній, вселенській кумедійщині нескінченності». До вечора піднялася завірюха, я бачив, як хвилі хуртовини б'ють у шибку. Якщо спочатку за вікном потемніло, негода тільки насувалася, то потім, коли здійнялася хуртовина і заметіль зі всією силою обрушилася на заїзд, стало раптом зовсім ясно, все навколо занесло білим снігом. Я розгорнув газету і заходився читати про людей, які чогось вимагали, про людей, які щось знали, і про тих, які нічого не вимагали і не знали, про затонулі міста, про небесні тіла, що рухаються вже не так далеко від нас. Хазяйка була вдома, обидві доньки сліпали над домашнім завданням на кухні. Гицель у цей час, напевно, робить свій обхід, а інженер подає свої команди над бистриною річки. Священик сидить у себе в садибі, різник – у темряві своєї різниці. Швець великим пальцем розгладжує шов. Учитель запинає фіранки і відчуває страх. Вони всі бояться. Мені згадався Шварцах. Я раптом пересуваюся в операційну залу. Одну за одною піднімаю мертві голови. Спускаюся на ліфті в підвал за парою милиць і піднімаюся знову на четвертий поверх, де їх чекає один із хворих. Я думаю про матір. Вона дивуватиметься: чому ж він не пише? Всі вони питатимуть себе про це. Не можу я нікому писати. Навіть асистентові! Я знову дивлюся у вікно і нічого не бачу. Така божевільна хуртовина. Потім чую голоси біля входу в заїзд. Це перші відвідувачі з робітників, вони обтрушують і збивають сніг із чобіт, та так, що аж будинок тремтить. Але спускатися до вечері ще рано. По голосах, що долинають знизу, я можу скласти уявлення про тих, кому вони належать, я бачу обличчя, деякі уявляються неясно, за голосами я не бачу людей. Я читаю Генрі Джеймса і навіть не розумію, про що, власне, прочитав, пам'ятається, якісь жінки йшли за труною, якийсь потяг, місто в руїнах, усе це десь в Англії. Шум, який супроводжує появу відвідувачів, переливається в залу. Вона робиться якоюсь ватною. Відчиняються і гримають двері. Потім щось глухо гримить, напевно, бочки закочують. Бадьорий чоловічий регіт – кілька чоловіків миються на кухні, а хазяйка тримає над ними глечик з водою і подає рушник. Завірюха не вщухає. Я піднімаюся і йду вниз. У коридорі я зустрічаю маляра. Щойно він вийшов із села, як його заскочила завірюха. Раптом він наче осліп, заметіль немов обплела його своїми білими клаптями, «сніжними клаптями!.. Під час заметілі в мене були такі думки, не думки, а підступи до думок, ходи в якомусь таємничому просторі, у зазвичай закритому для мене ландшафті… Суцільно закриті двері, уявіть собі. Я вже й стукав, і кричав, і, нарешті, заходився бити руками і ногами. Ці картини та пов'язані з ними факти і ця неприкаяність…» Він був дуже схвильований. Він говорив: «Якесь приниження, до вашого відома. Я навіть не можу второпати; істина, здатність її побачити дається так важко, що людині не до снаги побачити… все залишається мішаниною якихось уламків, натяків, все мислення з однієї лише неосвітної ясності… впертої своїм оком на ніщо. Який жахливий матеріал! Які жахливі пропорції! Ця недостойна людини орієнтація… все лихо людське здалося мені дедалі переконливішим поняттям! Завірюха – геть цілком акція смерті… Але що є хуртовина? Як вона вершиться? Заколот, з якого складається це диво… увесь мій опис є не що інше, як якийсь дитячий страх перед надзвичайним дійством…» Інженер натрапив на маляра, коли той лежав на дорозі, посадив його в машину і привіз у заїзд. «Без інженера я згинув би у цьому бурані», – сказав він. Жандарм досяг того віку, коли змужнілість раптом заволодіває усім організмом безроздільно, а юність тихо, наче навшпиньки, віддаляється. «Яке гарне обличчя, – каже маляр, – як довго воно ще буде таким гарним? Чи зглянеться на нього загальний життєвий поступ? Ні, якась звірина стихія разом підімне і це обличчя і завдасть своїх відмітин, спочатку злегка, потім дедалі різкіше і безсоромніше. Врешті-решт ми відвернемося від цього лиця, не витримуючи його вигляду, і шукатимемо нове, ще не спотворене, прекрасне. І милуватимемося ним, поки воно не стане жертвою тієї ж ерозії, що згубила і перше. Так буває з усіма старими обличчями. До речі, у жандарма спостерігається чимало ознак, які я помітив, дивлячись на вас. Але це напевно молодість, просто молодість». І потім: «У вашому віці я вже багато чого побачив і, тією чи іншою мірою, завжди від усього ізолювався. У двадцять три роки я відчував утому від усього на світі. Вам це почуття невідоме, думається мені. Ви ще ні від чого не віддалялися, ні від чого остаточно. Та й жандарм теж. Про такий збіг обставин я і говорю зараз, про якийсь бар'єр, перешкоду, об яку розбивається неприборканість… про той поворот у житті, про який я вже одного разу розповідав… коли все розлазиться, знаєте, коли голос стає раптом пропитим, а сеча, без твоєї волі, зволожує штани… Жандарм, між іншим, такий же мовчазний, як і ви. І це було завжди. Як стають жандармами? Із незнання, не маючи поняття, що це значить? Як стають поліціянтами? Як стають тим, що викликає неприязнь? Людьми в однострої? Як? Просто нацуплюючи його на себе? Мерзенну оболонку? Спочатку, напевно, неохоче, потім уже, звикнувши, із запалом, нарешті, з почуттям непорушної буденщини, з почуттям співпричетності. Чому? Готельний люд, до речі кажучи, отрута для жандарма. Але він давно вже отруєний. Закинуті книги, закинуто все, що не потрібно на жандармській службі. Брудні особистості постійно намагаються закаляти своїм багном інших, на те вони і брудні, і рано чи пізно їм це вдається, у чому ми переконуємося із жахливою ясністю. Так само, як тепер я ходжу з вами, раніше – торік і навіть цього року, за тижні до вас – я бродив по своїх доріжках із жандармом, але зараз він зовсім замкнувся, навіть у заїзд навідується вряди-годи, вночі, і я знаю, з якою метою, але побачиш його, тільки коли він виходить зі своєї схованки, його помічають після того, як він когось налякає. Він, мені здається, давно здався». Він тлумачив мені, як пам'ять з нестримної радості перемикається на меланхолію, як ранок перетворюється на полудень, полудень – на надвечір'я, а надвечір'я – у вечір. Як відбувається повернення, яке було втечею. Як через зневагу або від безсилля виникає мука, гірка печаль, навіть розпач. «Що ж тоді вважати небезпечним?» – запитує він. Чи можливо повернути це собі на користь? Що повернути? Чоловік може спостерігати за жінками, які досі в щасливому захваті, у захваті від себе і коханої людини з головою занурюються в жалюгідне першопочування вагітності. В їхніх голосах раптом чується якийсь надлом, серце заходиться, хочеться спокою. Тепер від твердості характеру не залишається і сліду… коли вже нічого не залишається. Невдоволення обертається страшним болем. Сомнамбулічна впевненість переходить у недоброзичливість, у відкриту ворожість, у нехтування життям, в умертвіння. Радісне сходження на гірську вершину закінчується спуском просто в шинок і головою, розбитою в бійці, якась вдала репліка, із захопленням прийнята слухачами, неждано-негадано призводить до сварки. Такий уже механізм, який правує думкою і людиною. Захват переходить у прискіпливість, характер швидко і без церемоній – у безхарактерність. Мрійливість перетворюється на споганення мрії, вірші – на дерев'яні цвяхи, якими будь-де катують живе тіло. Він знає, як з моралі виникає печаль, а з первозданної невинності – брехня. Знає, як мільйони чутливих центрів просякають ницим інстинктом, який руйнує все. «Ніхто ж поняття не має про суть миті, адже все, так би мовити, зіщулюється в одній миті, у миті вмирає все». Він пояснював мені, як повітря послаблює один колір і надає нестерпної інтенсивності іншому. Як тіні втручаються в усе. «У діда з бабцею вдома, – сказав він, – куди заглядало і де годинами затримувалося щастя, як непроханий, але приємний гість, не можна було не дивуватися з того, як раптово, без жодного переходу, запановував якийсь вбивчий настрій, який перетворював на кригу і врешті-решт стирав у пам'яті навіть усе те, з чого він складався: прогулянки по лісу, ковзання саней по замерзлому озеру, читання вголос, кришталево чисту воду. Як ніби починає орудувати чиясь рука, а на це нема ради». Немов за загальним правилом, коли всі злочини і нещасні випадки стають наслідками великого щастя. «Наслідками нерозважливості, яка може бути такою прекрасною, що здатна гори рухати. Це можна порівняти з вітром, який в одну мить оголяє дерево. Зі свавіллям морської стихії. Незбагненним чином усі вони прагнуть нескінченного щастя, – сказав він. – Однак усе має мінливу цінність». Орнаменти, якими годинами милуються в недільні дні, стають раптом потворними наростами, люди – тваринами, і навпаки, хоч біжи, куди очі дивляться. Синє перетворюється на чорне, чорне – на синє. Верх стає низом. Подібно до того, як одна вулиця непомітно переходить в іншу, і ніхто не знає, де саме. «Людині не дано знати вирішальної години». Все тече, як річки, що їм з природи судилося нести завжди однаково повні або однаково мізерні води. Під час заметілі в сусідній громаді спалахнула пожежа, що перетворила на попелище велике селянське обійстя. Це кілометрів за вісім-дев'ять од Венґа. Багато хто побіг туди, коли хуртовина ще вирувала: всім цікаво глянути на пожежу. Люди покидали все і ні про що, крім пожежі, говорити не могли. Маляр, з яким я зіштовхнувся внизу, біля входу, сказав: «Ви бачили гицеля? Він вдерся, як божевільний. Пожежа вихопилася, ніби від якоїсь іскри в електропроводці («вихопилася» – висловився маляр). Ви помітили, як гицель приніс свою новину? Він влетів, як вісник у грецькій драмі. Цілком у народному дусі, – коментував він, – розпалювати один одного, коли є можливість поохкати, як всесильна ця пристрасть. Гицель і хазяйка – прекрасні приклади того, як блискавично ширяться чутки. Зауважте, на одному кінці людина-передавач, а на іншому – приймач у спідниці, натура, готова будь-якої миті сплеснути руками, для якої світ не милий без сенсацій. Тільки завдяки господині все сказане гицелем набуває масштабності й ваги, тут уже вона бере на себе роль гицеля, а за нею – інші, треті, дивись, і всі вже понесли цю новину на язиках». Пожежа коштувала життя сотням свиней. Чоловіки з пов'язками на обличчях намагалися врятувати збожеволілих тварин, але свині тікали назад, у вогонь; згоріли і корови, і качки, вся пташня. Все було пожерте або задушене вогнем. Пожежникам годі було його загасити, бо вода у всіх колодязях замерзла, навіть струмки вкрилися кригою. Сильний вітер за якісь секунди всією своєю потужністю роздмухав величезне полум'я, яке тут же збивалося лавиною снігопаду. За словами маляра, це була грандіозна заграва, за якою вони всі спостерігали. Щоправда, звідси, із заїзду, нічого не було видно. Звідси взагалі нічого не побачити. Яма є яма. «Страшний був вогонь. Із Венґа прибула пожежна команда. Ви не чули, як вона під’їздила?» Я не чув. «У заїзді ніхто нічого не чув. Він просто-таки непроникний. Усе його обминає. А там кругом сухе дерево, сіно, уявляєте, величезний охоплений полум'ям куб, який раптом разом розвалюється на частини. Шланги без води, пожежне начальство – ні в сих ні в тих, команда розгортає шланги, а води немає… Звідки їй узятися? В голові не вкладається, але люди нічого не могли вдіяти. А яке було видовище, коли завалилися крокви! Та ще в розпал хуртовини! Одного разу я бачив таке в одному баварському селі, я вийшов на вулицю і за сніжною завісою нічого не міг розгледіти, тільки б, думаю, не задихнутись, і тут навколо моєї голови закрутилися іскри, їх ставало дедалі більше, на мене сипалися не лише білі, але й червоні пластівці, і з такою ж густотою. І я побіг, я біг і біг у тому напрямку, звідки, як мені здавалося, валили червоні пластівці… Ліворуч на пагорбі я крізь пелену снігопаду побачив полум'я, горіла кроквяна ферма. Погляд упирався в якийсь палаючий обрій, я побіг йому назустріч. Можливо, я і думав про порятунок, але мене захопило ігрове дійство, щоб у вухах гуло й п'яти обпалювало! Як потім з'ясувалося, я першим виявив пожежу. На мене валами накочувалася спека. Ще за сотню кроків я почув дзенькіт, скрип, тріск, крики, тут забігали якісь люди, вони то з'являлися, то зникали з вогню і за вогнем. Тільки уявіть-но, година вже пізня. Люди посхоплювалися з ліжок і забігали в нижній білизні по снігу, це були живі смолоскипи, вони кидалися в сніг, кругом просто шипіло, ніби свічки в сніг тицяють, ви тільки подумайте, і тут упав дах. Спочатку він навіть начебто піднісся, щоб із жахливим тріском розламатися на частини. У цей шум вливалося ревіння худоби, яка не могла вирватися назовні, бо від неймовірного вертикального тиску перекосило і заклинило двері та ворота. Все це розігралося в дуже короткий час, за якісь двадцять хвилин пожежа зробила свою справу. Пожежники хай і не побоялися поткнутися у вогонь, людей вони витягали вже напівмертвими або мертвими. Чисто випадково, через те, що я припізнився з поверненням додому, я і став свідком пожежі. Із будинку, в якому я жив, я б нічого не побачив, він, як і цей заїзд, стояв у низині. Як потім дізналися, у вогні задихнулися господар і його дружина. І ще три-чотири людини з числа працівників. Кілька наймитів із сильними опіками потрапили до лікарні і змушені були пролежати там цілі місяці, а один, як я дізнався, провів роки. Зрозуміло, це були вже загублені життя. Як тільки сюди влетів шкуродер, я відразу ж згадав ту пожежу, її мені вже ніколи не забути. Тоді, як і зараз, пішли розмови про підпал. Нині теж бідний люд потягнувся на попелище, щоб набити свої мішки шматками горілої свинини і яловичини та спеченими тушками птиці. Тут же, на місці, ще й забивають худобу, якій не вижити. Знаєте, палену худобину може привласнити кожен. Беруть усе, що нагодиться під руку. Є люди, які тільки й чекають, коли спалахне пожежа, і відразу вирушають за поживою, деякі навіть на машинах, аби хапонути якомога більше. На місце прибувають з різницькими сокирами, з ломиками і тесаками і кришать усе поспіль. Надзвичайний це спектакль, пожежа! Пожежа – жахливий спектакль!» О десятій я ще сидів у зальчиках, оскільки шкуродер ніяк не міг наговоритися, він щораз знову починав розповідати про пожежу і при цьому весь час пропускав взятки, які міг би брати, бо у нього на руках були король і туз. Прийшов інженер, який повернувся з танців, і тут з'ясувалося, що причина пожежі – підпал. Уже прямо на місці почалися допити. Задіяна група поліцейських і суддівських, які не збираються переривати роботу навіть уночі. Велика сума страхування, що набрала чинності лише відучора, – можна сказати, незаперечний доказ, що садибу підпалив сам хазяїн. День сімнадцятий Так, підпал. Але вчинив його не сам хазяїн, як гадали всі, а його наймит, який був упевнений, що страхування за згоріле майно ще не належиться, і вирішив помститися хазяїнові. За що – теж відомо: подейкують про «зв'язки» між селянином і наймитом, про які пронюхала хазяйка (вона, втім, загинула на пожежі). Таким чином, хазяїнові виплатять досить солідну суму. Її він ніби збирається вкласти у фабричне виробництво десь в одній із тірольських долин і не збирається більше повертатися до селянського життя. Дружину знайшли за згорілим будинком, її вбило опорним трямом. Швидше за все, як можна припустити, вона ще раз забігла в дім, аби винести дитину, тоді як та виявилася спритнішою за неї і встигла сама вихопитися з кімнати; коли ж мати, що її навіть вогонь не зачепив, вискочила з дому, на її голову звалився трям. У темряві на вбиту не раз наступали, не помічаючи її, думали, що вона в будинку, серед уламків, або в хліві, біля худоби, яка вже обвуглилася і перетворилася на темно-бурі горби, що нагадували злитки чавунного литва, з яких стирчали роги та ноги, – усе це жахливо смерділо, так що чути було, як я зараз пригадую, навіть поблизу заїзду. Нашому жандармові довелося орудувати прикладом, відганяючи чужинців, які збіглися виключно з метою мародерства, а декому з надто впертих дісталося і по голові. Прибув якийсь лікар, але з'явився він запізно. Вдалося врятувати трактор, на якому господар устиг виїхати з охопленої полум'ям будівлі. Наша хазяйка збиралася на похорон селянки, вона знає всіх місцевих. «Велика була садиба», – зітхала вона. Ще дитиною вона підпрацьовувала там разом із сестрою. «Ціле літо». Хлопця, що спалив двір, тепер шукають скрізь. Жандарм зі службового обов'язку вдосвіта з'явився в готель – навести довідки. Але чоловіка, схожого за описом на оголошеного в розшук, за словами господині, в її домі ніколи не було. Палій родом з Каринтії, звідки, як сказала хазяйка, «лізе всіляка сволота», а в садибу він прийшов лише глибокої осені. Припускають, що він подався в рідні краї, але й інших варіантів виключати не слід. У той нещасливий день у нього, мабуть, був вихідний, і він відповідним чином причепурився, залишаючи будинок. Потім, уже під час пожежі, господар нібито зміркував, що той прихопив і свою валізку. Здебільшого подібні типи, скоївши злочин, переховуються у родичів або знайомих, де їх і затримують. Подивимося, де його накриють, повторювали всі, якщо взагалі накриють. Але таких завжди знаходять уже через кілька днів або й за кілька годин. Далеко їм не втекти, коштів для цього немає. Та й сміливості не вистачає. Зазвичай вони ховаються в копицях чи, припустимо, в будинку дорожнього робітника, і їх, напівголодних або ледь живих від голоду, витягають на світ божий. Якби садиба згоріла бодай на день раніше, господар не отримав би ані копійки. А так йому виплатять величезну суму. Палій, далебі, помилився, на один день помилився у розрахунках. «Ви знаєте, – сказав художник, – уся країна, як видно, кишить злочинцями. Вбивцями і паліями». «Душно сьогодні, – поскаржився маляр. – У повітрі й досі пахне пожежею. Чи немає у вас бажання розім'ятися і подивитися, як це виглядає. Особисто у мене такого бажання немає. Були б ще сани, але де їх взяти. Занадто обтяжлива витівка». Він пообідав на кухні богадільні і поговорив зі старшою сестрою і куховарками. «З картопляних лушпайок вони готують супи», – сказав він. Через село проїжджали цигани, і в богадільні їх нагодували гарячою їжею. «Вони приїхали в однокінній кибитці. Табір їхній зупинився внизу, біля станції. Кочують із Хорватії. Сестра дала їм усім хліба і подарувала якийсь медальйон. Цигани – залишки, недобитки світу, який верне від себе самого. Вони поривалися заспівати, але сестра цього не любить, і вони так і не заспівали, а затарилися хлібом і поїхали…» Він правив далі: «Потім іду через село. А погода, як каже вчитель, ідіотична. Зараз усюди вмирають немовлята. Вже мимоволі забивають худобу. Я весь час чую наказові окрики різника. Дерев'яні черевики раз у раз стукотять до чану з кров'ю. Від кишок, які він видирає з телячих туш, в очах міниться. Цей теплий солодкавий дух! Вони досі забивають, не бажаючи відстрілювати, як уже скрізь роблять. Один тримає теля за вуха і за хвіст, інший б'є палицею по голові. Вам напевно знайомий цей звук, коли тварина від смертельного удару валиться на долівку різниці. Гори раптом підступають так близько, що, здається, їх відчуваєш мізками. По всьому селу розкидані клапті шерсті, обривки шкур. Я кажу сільським, що це треба прибрати, поприсипати калюжі крові снігом, але вони нічого й знати не хочуть. У селі всі дороги завжди залиті кров'ю. Я прийшов до м'ясника і сказав, щоб він змусив свого підручного прибрати купи шерсті, вимести сніг перед бійнею, засипати криваві плями, сказав, що не піду, поки він не вимете все і не знищить сліди. Різник каже, що завтра в сусідній громаді буде свято обжерливості на пам'ять про загиблу селянку, з цієї нагоди він теж отримав замовлення. Ось чому з ранку він зайнявся своєю різаниною. До вечора треба впоратися. В сусідню громаду вони мають відправити цілий віз м'яса». Ми підійшли до того місця, де несподівано розкривається ущелина. Маляреві хотілося неодмінно заглянути сюди. Я процитував одну фразу з мого Генрі Джеймса, і він дав їй дивовижне тлумачення – незрозумілій, не зрозумілій мною фразі, через яку я цілу ніч не склепив очей (мушу зізнатися, ще ніколи в житті я не відчував такого занепокоєння, я вийшов з кімнати, спустився в залу і вискочив з будинку в холодний морок, у «могильний холод»; я побіг у вибалок, а виходячи з дому, накинув піджак прямо на нижню сорочку, натягнув штани і відразу ж кинувся в темний простір, у «підсвідомості темряви», але я не міг зрозуміти самого себе, не міг нічого записати, нічого зрозумілого); а коли маляр інтерпретував фразу Генрі Джеймса і перед нами зяяв просмик – майже затягнуте глибоким снігом гирло ущелини, він зупинився і мені наказав зупинитися у нього за спиною. Він не обертався, хоча почав говорити зі мною. «Дивіться, – сказав він, – це дерево випинається і говорить те, що я доручив йому сказати колись, доручив оголосити якийсь вірш, незрозумілий, який переверне світ догори дриґом, так званий богопротивний вірш. Розумієте?! Це дерево виступає ліворуч, а хмара випливає праворуч, хмара, хай вона і має якнайніжніший голос. Я бачу себе творцем цього вечірнього дійства, цієї трагедії! Цієї комедії! І вслухайтеся: музика вступає, безпомилково вибравши момент. Музика згладжує різнобій моїх і всіх сущих слів. Чуєте, всі інструменти творять її досконалість, трагедія, комедія, всі інструменти, всі голоси, всі обертони і унтертони. Музика – єдина володарка подвійного дна смерті, єдина володарка подвійної муки, єдина володарка подвійної терпимості… Музика, чуєте… мова наближається до музики, мова вже безсила обманювати музику, вона має наблизитися до музики, мова – це єдина слабкість, мова природи, як і мова темряви природи, як і мова темряви розставання… Чуєте, я був у цій музиці, я є в цій музиці, я виходжу з цієї мови, я – в цій мирній поезії надвечір'я… Ви бачите мій театр? Ви бачите театр боязкості? Театр залежності Бога? Якого Бога?» Він обернувся і сказав: «Бог – це суцільне велике замішання! Дивовижне замішання сузір’їв. Але, – продовжував він, приклавши на вуста палець, – краще про це помовчимо. Я хочу, щоб усе сказало дерево, щоб усе сказав струмок, щоб небо все сказало до кінця, щоб пекло опанувало науку своїх вогняних пристрастей, я прагну цих вогненних пристрастей, хай буде вам відомо, я закликаю ці тіні, щоб вони вбивали… умертвляли все. Я співчуваю цій трагедії, цій комедії, у мені немає ні найменшого жалю до цієї трагедії, комедії, до цієї лише мною вигаданої кометрагедії, до цих лише мною придуманих тіней, до цих мук тіней, до цих тінемук, до цієї нескінченної скорботи…» Він сказав: «Такий спектакль – породження жарту, божественного сміхотворства, таке дійство, до вашого відома, – не що інше, як регіт… Ви тільки вслухайтеся: світ піднімається зі своєї тісної темряви в повітря, як і саме повітря, як і вологе повітря, як гра повітряних потоків… Так, – сказав Штраух, – а тепер я аплодую, просто плескаю в долоні, плескаю в долоні і впираюся головою в самий пуп всесвіту, і все було лише привидом, усе було лише привидом примари, примарою тіні. Розумієте?! Примарою тіні». Ми йдемо в село. Він говорить: «Іноді голову заповнює втома, як розмита театральна вистава, як щось нескінченно музично-демонічне, і руйнує мене. Це руйнує мене на шляху до безсилля бути самим собою, на шляху на найтоншого, найтерплячішого спокою моєї пам'яті, мого запустілого серця». Він сказав: «Для мене достатньо просто сказати: «дерево», «ліс», «скеля», «повітря», «земля», а для вас, для оточення, цього недостатньо. Куди простіше взяти й створити собі якусь травму, спектакль, комедію, хробакоподібний відросток комедії… Інший раз природа скручує кому-небудь в'язи, природа без простоти, і тоді очі відкриваються на цю безмежну складність жахливої природи. І тоді, на завершення, все стає незрозумілим, незбагненнішим, аніж будь-коли. Я міг би просто сказати: «Дерево виступає», і більше нічого. Я міг би просто сказати: «Повітря запам'ятовує», та й годі. Ходімо. Час рушати, не будемо більше боятися». «Вторгнення людини в ліс порушує природну рівновагу, – продовжував він, коли ми зупинились на узліссі модринового лісу, там, де з обриву видно річку, навпроти «катафалка». – Якщо ці людські набіги ще сотню-другу років вирізнятимуться хижацьким інтересом, тільки й залишаться ці моторошні картини вмирущого лісу, що їх ми бачимо повсюди». Він сказав: «Цей ландшафт, як би він не надокучив, дедалі спотворюється. Він потворний і сповнений загрози, він рясніє зловісними уламками, що застрягли в пам'яті. Він терзає людину, цей ландшафт з його темними провалами, дикими зграями, зі щораз більше найбубнявілим там, унизу, де тягнуть жили з робітників. Неозора підступність межигір’їв, ущелин, скуйовджених схилів, обідраного чагарнику, тріснутих стовбурів. Усе дивиться вороже. І нагло. Крім того, все тут вічно просякнуте целюлозним смородом. Улітку птахи безладно метаються з боку в бік. Та ще ці похмурі скелі: здається, ось-ось задихнешся. Ніде холоднеча не лютує так, як тут, ніде немає такої нестерпної спеки. Невідступна думка про те, що все це смерть, так і знайте, все це царство мороку, жахливий абсолют… смерть – поза сумнівами, явище нескінченності, найплідніший момент… Надія може чіплятися тільки за смерть, тільки за майбутнє». І ще: «Що можна сказати про натовп, який не розуміє смерті? Про цю масу, яка ставиться до неї з безглуздою ворожістю? Ці табуни завжди перед очима і тикають у самих себе, у свої табуйовані зони…» Він попрямував у модриновий ліс і наказав мені пройти вперед. «Я часто спостерігав за тим, як кінні поліціянти розганяють і б'ють натовп, повторюється одна й та сама картина: кийки і приклади падають на беззахисні голови. Бачив, як натовп розростається до маси, як обдає жахом, а потім раптом доходить до насильства. Як він, уже приборканий кіннотниками, раптом знову налягає на поліцію, а поліція знову накидається на юрбу. Розумієте?… Маса – феномен, феномен людської безлічі, який завжди цікавив мене. Маса діє на людину своїм хворобливим тяжінням, спокушає бажанням належати їй, злитися з нею за всяку ціну, якщо хочете знати… бридко бути в ній, бридко бути поза нею. Що одне – мерзота, що – інше… Але люди – завжди натовп, маса. Кожна окрема людина є натовп, маса, навіть той, хто сидить високо в скелях, ніколи з них не спускаючись, об'якорившись на високостях. Однак він людина натовпу, частка людської маси, хай буде вам відомо… Це щось жахливе – бути в складі маси! Усвідомлювати, що ти її частина». Він сказав: «Ходімо на ковзанку, подивимось, як грають у крижані кулі. У місцевих три пристрасті: кьорлінґ, розпуста і карти. Ви зрозуміли вчора, на що йшла гра? Ви замерзли. Вам би шарфа теплішого. Невже у вас немає справжнього товстого шерстяного шарфа?» Його понесло до купи хмизу, і звідти він зробив мені знак, щоб я підійшов ближче. «Дивіться!» – сказав він, піднімаючи гілляччя. Я побачив чотири чи п'ять косулячих туш, що змерзлися в одну брилу, з якої скляно блищали очі. «У таких-от куренях вони завжди шукають порятунку і завжди знаходять смерть при такому морозі, як нині», – сказав маляр. А мені згадався той час, коли по весні я знаходив у лісах безліч мертвих косуль і стягував їх на купу, щоб потім ми з братом могли зарити їх у землю. Часто їх обгризали лисиці, і від косуль залишалися самі голови і скелети. Сьогодні знову прийшов лист від хазяїна. Ймовірно, він підтверджував отримання грошей, які послала йому хазяйка на вимогу гицеля, свого коханця. Я весь час тягався з цим листом по окрузі, і в мене постійно крутилася думка: що, коли я його розпечатаю і прочитаю? Але це було б злочинним кроком. І я відмовився від таких помислів. Рука хазяїна змусила мене замислитися про його особистість і його життя. Я відчував, що все, що нуртує у його душі, завжди обертається щораз новим нещастям. І я міг уявити, як його дедалі глибше затягує у печаль і безвихідь, тягне, як човен із зовсім знесиленим гребцем туди, де стромовина обривається у прірву. Спочатку мені здавалося незбагненним, з якого це дива гицель заступився за хазяїна, буквально змусивши хазяйку поступитися бажанням чоловіка, і чому він, як мені було відомо, завжди клопочеться за господаря, хай і спить з його дружиною. Тепер я неначе знаю це, хоча і не можу висловити. Я весь час чую розмови про те, як добре, либонь, живеться в'язням, але не може ж бути їм настільки добре, щоб вони не відчували свою неволю як найбільше нещастя і не відчували через це страшні страждання, де б, і за якої б причини, і за яких би обставин їх не засадили за ґрати… У цій руці проступає саме горе, що ясно з першого погляду… Я весь час поглядав на цю пару рядків і топтався біля сінного сараю. Знову у хазяїна якесь прохання? – намагався вгадати я. Про що він міг писати хазяйці? Напевно він не знає, що вона про нього думає, як паплюжить його і яку веде проти нього війну, якщо навіть не брати до уваги подружню зраду, що йому вже відомо. Не підозрює він і про існування гицеля. Страшна доля. У мене розгулялися нерви, і я вирушив на цвинтар шукати могилу робітника, якого вбив господар. Далеко не відразу натрапив я на занесений снігом горбок. Із нього стирчить хрест. Але ім'я не вказано. Жодного напису. Такий уже, видно, порядок, подумав я. Я стояв біля могили і ладен був розплакатися. Та я й справді плакав. Я плакав! А потім швидко рушив до церкви, але в її вихолодженому просторі і безглуздому спокої я ніяк не міг заспокоїтися і знову пішов на цвинтар. Навколо нього – ламана лінія дахів, димки над ними. На серці у мене коти шкребли. Тут я побачив гицеля, який з киркою і лопатою рухався від будинку священика і, обходячи могили, наближався до мене. Напевно, він помітив мене ще здалеку. Йому було цікаво, що я міг тут забути; у такий час на кладовищі зазвичай нікого не зустрінеш. Нічого, сказав я, нічого. Я був явно не в собі. Не міг навіть запитати у нього, чи правда, що під цим горбком спочиває робітник. «Ні, – сказав я, – мені тут справді нічого не треба». Від нього, звичайно, не сховалася моя розгубленість. Я справді не знав, на яку ногу ступити. Потім, затиснувши в руці лист, я помчав до заїзду і віддав його хазяйці. Я застав її на кухні, вона складала на купу на креденці гору продуктів: сало і ковбасу, яблука і каву. Час від часу вона підходила до плити або вискакувала в залу, їй щоразу здавалося, що до цієї купи на столі можна ще щось додати. Наприклад, синій паперовий мішок із цукром. Я нудився на кухні, чекаючи на теплу воду, хазяйка спеціально для мене підігрівала її на плиті. Потім вона на якийсь час пішла в свою кімнату, повернулася вже із жмутом теплих шерстяних шкарпеток у руці, які належали її чоловіку, а тепер лягли на стіл поруч із продуктами. «Ваша вода ось-ось закипить», – сказала вона. Я міг спостерігати, як вона укладає продукти у велику коробку. «Ви гицеля бачили?» – запитала вона. «Ні», – відповів я. «Обіцяв зайти і віднести все на пошту». Вона загорнула коробку великим аркушем пакувального паперу і міцно перев'язала старою білизняною мотузкою. «Це сьогодні ж має бути на пошті, – сказала вона. – Справа термінова». На плиті у великих каструлях варився обід. Вона побовтала ополоником спочатку в одній, потім у другій каструлі. Підкинула в плиту здоровенне поліно. «Якщо сьогодні потрапить на пошту, – прикидала вона, – то ще може встигнути на поштові сани. За посилку, певно, гнуть як за рідного батька?» – «Ні, – відповів я, – це недорого». Поштмейстерша була колись їй подружкою, навіть у готелі харчувалася роками. «Однак через чоловіків розбили глека», – сказала хазяйка. Колишня подруга розлучилася зі своїм листоношею, а п'ять років тому вийшла за робітника з целюлозної фабрики. Та, видко, невдало. «Я б ні за що за нього не пішла!» Тут з'явився гицель з мішком за спиною. Добре, сказав він, що посилка готова, він саме збирається на пошту. «Більше я йому послати не можу», – сказала вона. Він і так, мовляв, здивується такій великій передачі. «Меншої коробки не знайшлося, – додала вона. – Я йому навіть теплі шкарпетки поклала». Вона сходила в комору і повернулася із салом, яке тут-таки нарізала і поклала на кусень хліба. Це належало з’їсти шкуродерові. Він швидко впорався з бутербродом. Мені вона сказала: «Ваша вода вже точно нагрілася». А я зовсім забув про воду. Я взяв глечик і пішов у свою кімнату. Я збагнув, що в листі господар, швидше за все, просив прислати йому продуктів. І теплі шкарпетки. І що появі на світ божий цієї посилки, безсумнівно, передувала ще одна суперечка між хазяйкою і гицелем. Той вирушив на пошту, і можна було помітити, що ноша у нього нелегка. День вісімнадцятий «Я міг би драїти носок черевика до дірок, розумієте? Міг би. Але я не хочу. Сили є, але я цього не роблю. Це було б лише безглуздим марнуванням сил». Ми йдемо далі. Він говорить: «Увесь світ зводиться до безглуздого марнування сил. Тепер я чекаю кінця, якщо хочете знати! Як ви чекаєте свого кінця. Як усі чекають свого кінця. Тільки ви не знаєте, що чекаєте, чекаєте того, чого я чекав завжди, – кінця!» Він нагадує церковного півчого, якому раптом знадобилося послати звук, направити фразу в глиб нефа. «Мій відхід звільнить мене! Мене і мою особистість! Усе те, що існує лише завдяки мені!» Луна кожної фрази немов від церковних стін відскакує. «Це ж щось неймовірне!» І потім: «Неясно все, аморфно! Я і не прагну як-небудь точно виразити себе. Що значить точно? Можу собі уявити, наскільки важко з усіх цих зв'язків, упущень, гріхів бездіяльності, куп справ, зобов'язань, обвинувальних вироків… Ні, цього я не бажаю! Я вже нічого не бажаю. Нічого. І ні від кого!.. Таку ситуацію, як у мене зараз, не уявить собі ніхто. Зрозуміло, я теж не знаю нічого. Це так. Я набридаю вам… у вашому житті теж усе непросто, я знаю, але все ж набагато простіше, ніж у моєму. Спочатку вам даються всі можливості. Нарешті, вас так багато захоплює. Найбуденніше! Ви навіть розгортаєте спектр абсолютно дивовижних здібностей, як це роблять скрізь і всюди, більш-менш вдало, часто грубо, потім дедалі боязкіше, як дама, яку ніхто не запрошує на танець. Усе вдається легко, голова повниться всілякими задумами, картинами чужодальніх країв. Загалом, виникає відчуття, що все доступно і все по плечу! Здається, ти – в центрі циркового кола, де тобі, ущедреному талантом і любов'ю, під силу, якщо знадобиться, виконати всі ролі циркового репертуару: виконати всі трюки, навіть запаморочливі, і зробити чаклунські фокуси, нехай навіть самі найвульгарніші. Ти без вагань кидаєшся танцювати на линві, підскакуючи до самого купола, де вже повітря не вистачає… ти ладен сідлати будь-якого коня, готовий сунути голову в пащу хижому звіру, що видає за твоїм велінням грізний рик… готовий крутити неймовірні сальто… сипати сміховинними жартами… І все це тобі дарма, до того ж ти ще й директор… і ніхто тебе в цьому не переконає… директор цирку, одним словом, тебе ніщо не обмежує, адже ти не знаєш ніяких перепон. Це безмежність і це фатальна переконаність підсвідомості в тому, що ти володієш усіма здібностями всіх сущих явищ… поки одного разу не прийде перша ідея, а потім друга, третя, четверта… ідея за ідеєю… нарешті, сотні, тисячі, сила-силенна ідей: а тут тобі і художники, газетярі, тюремні наглядачі і тюремні в'язні, поліціянти, філософи… порядок спадкування, корова, хвіст, міністр, директор – розумієте?… – Аж поки нарешті не переконаєшся, що не переконаний ні в чому… такі от справи… Бо врешті-решт залишаються лише стани характеру за відсутності самого характеру… як швидко все сходить нанівець, наприклад депрофесіоналізований стан, доля неука, божевільного, загальмованого, врешті-решт, недоумкуватого, по милості громадської думки… І все лише не що інше, як думки, – сказав він, – усе не глибше, але і не менш глибоко, ніж найбільша помилка». Буття, за його словами, привчене до водоспадів, але деколи воно не помічає цього факту і дає себе захопити. «Однак це завжди буття», – сказав маляр. Багато років тому він побував у Венґу вдвох із сестрою, «хоча і проти її волі, вона ненавиділа цю місцевість. Під час війни». Усе більше й більше долина ставала криївкою для них обох. «На відміну від мене тодішнього, тепер я беззахисний. Дитина сестри, яку «там, за церковною стіною», зробив їй учень колодязного муляра, померла незабаром після цілком вдалих пологів. «Ніхто не знає, від чого вона раптом померла». Ця обставина, та ще при тому, що сестра нічого не мала проти народження дитини – вона бачила в цьому щасливий випадок, що дозволяє зайти в тяж без особливих клопотів, так би мовити, за одну ніч – розумієте? – з нічого, – цю обставину вона не подужала. Після зачаття вона постала переді мною з такою радістю на обличчі, якої я за нею ніколи раніше не помічав. І раптом у моїй сестрі з'явилося щось схоже на вічно стримувані пустощі. За столом. При наших зустрічах під час прогулянок. Ближче до вечора. Це було помітно по тому, як вона казала: «На добраніч». Згодом батько її дитини через передчасне змужніння потрапив до в'язниці. Пустившись берега у плані зґвалтування, він уже не міг виплутатися. Родом він був з Ґольдеґґа. На той час йому і шістнадцяти не виповнилося. Але міцний був хлопець, як і всі тутешні. Усім їм море по коліно, трощать усе, що під руку попадеться. В один теплий весняний день сестра, як часто бувало, простувала через цвинтар. За перевалами гриміла війна. Виправний заклад стрів його з розкритими обіймами, – дріб дерев'яних черевиків у Ґарстенській в'язниці[50 - Ґарстен – містечко у Верхній (Горішній) Австрії, де розташована одна з найбільших в'язниць країни.] звучав для нього як маршова музика. У мене є його світлина. З роками я дізнався про нього чимало цікавого, зокрема те, що його стараннями на світ з'явилося ще п'ятеро. Всі вони гасають десь тут, поповнивши собою орави селянських дітей. Або живуть у робочих бараках. Хто теє знає. Часом природі дай тільки спробувати свою силу на двох різностатевих істотах, які й самі не знають, як і що їх звело – якесь раптове, під'юджуване погодою грубе насильство, що для своїх цілей оглушає розум і душу і всі уявлення. Найчастіше це лише укол скотинячої проникливості». Він ще раз повернувся до років свого позаштатного вчителювання. «У всьому моєму житті вчителів я ненавидів над усе. Вчителів, які завжди здавалися мені нелюдами дисциплінарного ідіотизму, що доходить до стійки «струнко!» і вічного холодку під фланеллю спідніх. Небезпечним посміховиськом, і ще, до вашого відома, з воістину неперевершеною претензійністю. У цьому їм рівних немає. Вчительське животіння викликало в мені таке почуття огиди, що я справді відвертався від ближніх, які ставали вчителями і якийсь час існували поруч зі мною. І раптом я сам ні з того ні з сього стаю позаштатним учителем. Та ще й самохіть! Тільки-но уявіть, до яких крайнощів я мав дійти. Але я таки вибрався з цієї ганьби… Вчителі – це залізні вудила цілого покоління. І самі можете бачити: найбільше нещастя виходить від учителів. Війна і несправедливість. Зрозуміло, я не був нормальним учителем, тобто вчителем, якому належить нормальна платня. Я взагалі не був учителем у строгому розумінні. Я лише при нагоді працював позаштатником. І навіть ухилявся від цього жаху». Позаштатним учителем він став так само, як інші – та й він сам до цього – стають підсобними робітниками, він навіть не бачить особливої різниці між позаштатним учителем і підсобним робітником. Різниця одна: підсобник, загалом, завжди працює на свіжому повітрі, вчитель – завжди в задусі. Учитель підносить числа і цифри, підсобник підносить бадді з водою і мішки з цементом до бетономішалки. Позаштатнику доводиться пильнувати, щоб не загриміти зі своєї нештатної кафедри, а робітникові – щоб не звалитися з четвертого чи п'ятого поверху. Позаштатник такий нещасний, що кадрові вчителі відводять очі, коли він проходить повз них. Вони стоять у коридорі і, заклавши за спину руки і розсунувши лікті, утворюють такий щільний ряд, що позаштатнику в нього не протиснутися. Якщо у нього виникає якесь питання, він змушений звертатися до директора, бо від учителів відповіді він не дочекається. «Якщо мені доведеться поїхати, – говорять вчителі, розлучаючись з учнями, – прийде позаштатник». Вони не кажуть: «Прийде вчитель». І збиткуються над ним як завгодно. Наприклад, позаштатникові забороняється носити світлу вчительську шинель. Хіба що дозволяється надягати нарукавники. Я, природно, ніколи і не вдягнув би вчительську шинель. Та й нарукавники… Не отримує позаштатник і надбавку за вищу освіту». Він не знав, куди йому подітися в перервах між уроками, бо вчителі «впритул його не бачили». «Проти такої побутової дискримінації намагається виступити профспілка позаштатних учителів. Але що більше від неї дзвону, то гірше самим позаштатникам. Оскільки профспілка штатних набагато впливовіша». Сьогодні я вчетверте відписав асистентові, хоча на попередні три листи відповіді не отримав. Я проводив порівняння між малярем Штраухом і хірургом Штраухом. Зовні і за своєю внутрішньою суттю вони виражають два абсолютно протилежних типи світовідчуття. Це світ і антисвіт. Таку ж відмінність я бачу між його братом і собою. Тут повна інакшість, у кожному разі – свій матеріал. Хірург, мабуть, із числа любимчиків успіху, він не знає відчаю або просто тримає його на дистанції. А якщо і підпускає до себе, то хіба що в безболісній формі. Можливо, його турбує життя брата. Але тільки з відчуття нечистого сумління. Йому невідоме тремтіння. У нього є справа, якій він цілком віддається, і день і ніч – хірургічна практика, яка навіть принесла йому славу місцевого значення. Це не сприяє глибинним роздумам про те, як почуваються люди, які, по суті, не мають професії і тому майже завжди переймаються самими собою. В операційній не до роздумів, тут треба тільки діяти. Потім іде поглинання їжі, сон, у кращому випадку – переключення уваги на що-небудь стороннє. Навряд чи дозволена розвага, якесь розмаїття. Ні найменшого навіженства. А отже, жодної печалі. Жодних болісних спогадів. Жодних жінок. Можливо, футбольний тоталізатор. Ну, теніс у дворі зі страху перед ознаками ожиріння, від яких уже не позбавитися. На листи немає часу. Ніякого читання, крім спеціальної літератури, на зразок монографій «Про симптоматику тканинного розпаду на внутрішній поверхні передньої шкурки» або «Онкологічні дослідження в Америці». Лінія оборони від заздрісників, наслідувачів і захоплених. Дискусії про саркоми, легеневі захворювання, атрофію м'язів, спазми, жилозатулення, гнійні вогнища. Вино. Перешіптування із сестрами з духовних. Оклики і команди, адресовані операційним сестрам і практикантам, зшивання мертвих тіл, винесення небіжчиків, яких «щоб руками, руками обмили!». Смертельним здається те, що не повинно б бути смертельним. Здається частіше, ніж думають. Поза лікарнею. За її стіни не просочується нічого, що може мати згубні наслідки. Він, асистент, знає, як розмовляти з людьми: з головним лікарем, з тим і з тим, з пацієнтами. Він легко переходить на «ти», але не варто надавати цьому великої ваги. Його хвалять за тверду руку, віддають йому належне й учасники операцій. Він спритніший у розсіченні тканин, ніж у їх зшиванні. Він сміливий. Він діє рішуче, коли інші зволікають. Якщо хтось помирає, асистента вже не цікавить, з якої причини. Любитель полювання, він неприязно ставиться до всього проміжного, до мистецтва. Те, чим займався брат, він нутром ненавидів. Академізм знайшов у ньому благодатний ґрунт. Естетику він ненавидить, як і мрійливість. Можна подумати, що він ніколи не страждав. З лікарні він виходить з виглядом гордовитого атлета. У неділю ходить до церкви. Вірує не більше, ніж наказано, на всяк випадок. Комуністи виявляють до нього увагу, бо ж він ніколи не сміявся над комуністами. Йому закидають «показові операції», про що може тільки мріяти будь-який зрілий лікар. Про нього в один голос говорять як про хірурга, для якого і терапія – не китайська грамота. Під час операції він, як магніт, притягує до себе інструменти. Головлікар уже готовий поступитися йому своїм місцем. Зі мною він ввічливо розшаркується. Чого б це? Але, з іншого боку, його володіння скальпелем здається вищим артистизмом. Не просто майстерністю. Історії хвороб він забирає в свою кімнату, де й о другій годині ночі горить світло. О сьомій він уже на ногах. Його наближення вгадують по звуку. Зачувши кроки в коридорі. Він навіть на ходу кидає зауваження типу: «Фантазія в квадраті пояснювати…», «Безпричинні крики» або «Занадто часто я чую слово "м'якість"». Він не захоплюється. Він не псує гри, оскільки в іграх участі не бере. Може бути, це гірський масив? Для мене – так. Територія, яку не бачила ще жодна людина, безлюдний простір. Прихований план, який весь перед очима. Хірург. Індивід здатний. А маляр, брат його, індивід нездалий. Коли він зняв капелюха, я розгледів у нього на голові велике садно. Він сказав, що вночі заблудився в будинку і гепнувся головою об трям. «Я повз по підлозі, сам не знаючи куди. Коли спробував підвестися, зачепився головою за трям». Мені, за його словами, і не уявити, якою була для нього минула ніч. Страх «повного божевілля» вигнав його з кімнати, «вкінець зневіреного, між другою і третьою ночі». Сяк-так одягнувшись, він спочатку спустився сходами, дістався до кухні, потім – до зали, де намагався знайти якесь питво. «Але вона все позамикала». Що почали часто зникати пляшки з пивом і виноградною брагою, то хазяйка тримає тепер усе під замком. Виявляється, за його даними, одного разу мужики навіть відкрили і наполовину спорожнили цілу бочку. «Я нічого не знайшов. Ні в кухні, ні в залі». Він згадав про льох, але дорогою його зупинила думка про те, що вона і льох завжди замикає. «Ви ж знаєте, ключі від льоху вона вічно з собою тягає». Він рушив назад і втратив раптом орієнтацію. «Не наважився навіть світло увімкнути. Інакше розбудив би всіх. Світло я не запалив… Напевно, не раз рачкував по колу». Рана на голові мордувала дедалі більше. Він відчув раптом, як по руці стікає тепла рідина, вбрання теж було у крові. «Навіть на підлозі залишався слід… Вранці я першим піднявся на ноги, о п'ятій спустився вниз і витер криваві плями у всіх приміщеннях. Навіть двері були замазані. І стіни». Як він знову піднявся до себе, на другий поверх, йому вже й не згадати. «Я тут же впав на ліжко, як тільки до нього добрався. Але, на щастя, прокинувся до п'ятої і зміг усе довести до ума. Уявляєте, хазяйка виявила б сліди крові!.. Потім я пішов нагору вмитися. Позаяк я вперше повалився на постіль, не знімаючи одягу, – просто був заслабкий, щоб роздягнутися, – вся постіль була перемазана кров'ю. І не дивно. Я обмив рану холодною водою, і стало легше. Біль стих. Уже не так палило». Цієї ночі його знову охопило таке почуття, що він повинен сховатися «від чогось страшного». Він підійшов до вікна, відсунув фіранки і виглянув на вулицю. «Здавалося, мене запхнули в акваріум, в якому замерзла вода. Все в ньому вмерзло в кригу. Дерева. Кущі. Все вмерзло в білястий лід, все вирізнялося такою прозорістю, що я міг бачити скелі. Варто було бодай ворухнутися, наприклад, зітхнути, все починало стрибати, тисячею, десятками тисяч зрушень пересмикувало цю брилу льоду, на яку перетворилася земля». Його жахнуло це видовище. «Я змушений був відвернутися, настільки це заворожувало… Я пішов до умивальника, змочив рушник у тазику з водою і обмотав ним голову. Коли повернувся до вікна, видіння зникло. Жодної криги. Жодної задубілості. І раптом усе заворушилося, ожило. І це було куди жахливіше». Він сів на ліжко і, щоб просто відволіктися від усього, що бачив, спробував думати про щось радісне. «Про яку-небудь прекрасну мить, про неповторно прекрасну мить. Але нічого не виходило. Хоча б майнув у пам'яті бодай один світлий образ! Але нічого не пригадую, не вдалося мені перенестися. Я міг лише хапати ротом повітря», – сказав він. До ранку рана у нього затягнулась. Я помітив її, коли він сів снідати. Рана його гоїлася, як у здорового. Закрилася, ніби зашита невидимими нитками. Цілу ніч він розмірковував про себе самого і дійшов найрізноманітніших, «зрозуміло, невтішних» висновків. Адже на себе можна подивитися з різних боків. Можна – ззовні. Можна – зсередини, «з самої глибини». Під різними кутами, а таких безліч. І вид відкривається просто убогий. І в той же час страхітливий. Людина хробаком звивається у всіх люстрах, в які доводиться дивитися. Ґуля на голові, що вже починала спадати, наводила його на роздуми про недуги людські. Про хвороби тілесні й нетілесні. «Звідки беруться хвороби? – запитував він. – Чи виникають вони взагалі? Чи закладено їх у нас із самого почину? Звідки ж вони з'являються, якщо не сидять у нас самих? Коли можна говорити, що вони зримі? А коли – що невидимі? Коли? У чому? Там, де вони раптом прориваються? Що значить «із самого почину»? З чого це відраховувати?» Він сказав, що перетнув смугу кукурудзяного поля. «У мене було таке відчуття, ніби моя рана електрикою заряджена. Я роздумував про зв'язок усіх болів. Цілу дорогу ламав над цим голову. Але потім раптом втратив інтерес до цієї думки, бо крім мого бажання мені відкривалися страшні безодні, вони дедалі глибшали. І знову я зрозумів, як безглуздо віддаватися потоку думок в надії не згинути в ньому, як у нескінченному тунелі. Не задихнутися в ньому». «Таке відчуття, що раптом усюди розчиняються двері, – сказав він. – На мене сунуть люди і примари людей, уся наладь лізе. Я без кінця відбиваю натиск загарбників. Обривки спогадів про той час, коли я щоразу вдавався до спроб, які зводилися нанівець такими ж, але іншого роду, інтенсивнішими, спробами. Сьогодні я не раз замислювався про свій живопис. Подумки пройшовся по виставках. Перегорнув у пам'яті каталоги. Мене провідали друзі. Посиділи зі мною годинку-другу. Раптом уявилася моя майстерня. Повернулися з небуття якісь словеса. І раптово – нісенітниці, настільки привабливі, головним чином для жінок, які сиділи в моїх кріслах і ловили кожне слово. У сутінках – якісь юнаки в облипчастих брюках. Старі, які намагалися за гроші придбати повагу, купити мистецтво. Світ простий. Я бачив свої вікна, з яких лізла нудота людей, що не знають, куди себе подіти і звідки вони взялися. Пориви до тисяч ідеалів застрявали у віконних палітурках разом з клаптиком сигаретного диму. Роками копичилась у мене огида до цих вечорів. До задимлених ранкових зір. До цих ночей, які розтягнулися між вечірніми і ранковими зорями, як розбита паралічем філософська розпуста, як плоть, що треться одна об одну. Я встрявав у минулі розмови, все розліталося потертю, зникало, як дим. Я ніколи не наважувався втручатися в хід подій. Юність прийшла, щоб поскандалити зі старістю. Старість – щоб поскандалити з юністю. Все обрушилося на мене, як смерч, який залишає по собі безнадію. Я побачив раптом деталь пейзажу, написаного мною позаминулого літа: зелень, яка бере гору над блакиттю. Потужно бере гору. Все здалося мені подобою коней, які знову здичавіли після багатьох років домашньої неволі. І потім – якась рука, яка не хотіла вписуватися в буття, хоча врешті-решт змушена була жити. Все якось дуже по-спіритичному, розумієте? Із запахом кави і сентиментальністю, що виходила від уявлень про келих вина. Все остогидло, навіть сон. «Шедевр!» – гриміло довкола, а картина жила миті. Всього кілька митей. Розумієте? Річковий краєвид, руїни, місто мучеників. Крізь одну славу проступила інша, відкрившись очам, які бачили ясніше, ніж це йшло їм на пожиток. І облудно, тому що недосяжне можна було гнути напрочуд легко. Розвінчаний героїзм. Розумієте? Снобізм, мимоволі зведений з брехнею. Найнікчемніший зі смертних здатний на рішення, що зазвичай приймають королі. Я зібрав навколо себе ціле покоління експропріаторів, представлене трьома, чотирма, п'ятьма особинами, які, подібно до мене, рвалися до незмірного, а зірвалися в злидні своїх почуттів. Із Римом поводились, як з гальбою пива, осушуваною одним ковтком. Із уявленням про славу пов'язували неміцність навколишнього світу, величину чужих, викривлено вирощених рослин за стінами заввишки з будинок пов'язували так, щоб можна було не бачити, як лускали задуми дістати рукою до зірок. І раптом пішли люди, пішло мистецтво, з мене, з моєї майстерні, зникло все, дозволивши мені спокійно йти своєю дорогою, нехай навіть лічені миті, за які я зробив не більше двадцяти кроків, зате для себе самого. Без жаху». День дев'ятнадцятий «У молодості й старості властивості одні й ті самі, – мовив маляр, – а от реакція на них у молодості й старості цілком різна. Бачте, юності за її властивості ніхто і не думає нарікати, а от старості дістається. Юнак може брехати, і йому за це в'язи не скрутять, але коли бреше старий, йому готові скрутити шию. Молодого не засудять на безрік, а старого засуджують назавжди. Коли хлопець косоокий, то він може зберегти свій шарм, а косоокий старий справляє відразливе враження. У молодого, за загальним переконанням, є надія, що коли-небудь він позбудеться косоокості, старому такою надією тішитися не дано. Ні. Це неможливо. Молодий з викривленою стопою викликає у нас співчуття, але не огиду, а клишоногий старий – тільки огиду. Молодий з відстовбурченими вухами змушує нас розсміятися, а дивлячись на старого клаповуха, ми думаємо: як же це страховисько все життя прожило з отакими вухами? Юнак чи дівчина в інвалідному візку може зворушити до сліз. Старий в інвалідному візку навіює почуття безнадійності. Молодий і беззубий – це іноді навіть цікаво, беззубий старий – просто огидний. Юність має всі переваги перед старістю і може чинити так, як їй захочеться. Її дурість нас не відштовхує, її безсоромність майже природна. Старість не може дозволити собі виявити власну дурість без ризику нажити ґулі, а безсоромність старості, як нам відомо, найогидніший з образів ганьби. Дивлячись на молодого, кажуть: не біда, все ще виправиться! Дивлячись на старого: горбатого хіба могила виправить! Насправді ж властивості юності і властивості старості суть одне й те саме». Коли він був позаштатним учителем, то, щоб уникнути туги і самотності, розробив якусь методу, що виявилася досить ефективною. «Я почав, – сказав він, – приймати снодійні пігулки і мало-помалу збільшував дозу. Але врешті-решт вони перестали діяти взагалі. Я міг поглинати їх у будь-якій кількості і при цьому не змикати ночами очей. Я ковтав таку прірву таблеток, що, здавалося б, мені загрожувала вірна смерть. Але вони завжди виходили з блювотою. Після цього я цілими днями не міг зосередитися навіть на найдріб'язковішій думці, і ця порожнеча в голові була також виною тому, що я надовго заганяв себе в абсолютно нестерпний стан… Треба не проґавити свій термін, тобто не прожити довше, ніж ти здатен, – мовив він. – Життя – це процес, який ти неодмінно програєш, що б ти не робив і ким би ти не був. Це вже вирішено ще до народження людини. Першій людині судилося те ж саме, що і нам. Опір веде до ще глибшого розпачу. І розвіятися вже неможливо. З чотирнадцяти років неможливо. Вже після першої жінки. Ви мене розумієте? Грози – єдина розвага, а блискавки – єдина поезія… Якщо тебе ув'язнено, в опрічній камері ув'язнено, – правив він далі, – то дедалі більше осягаєш самого себе». Питання, що їх ти ставиш сам собі, можуть рано чи пізно вбити. «Але вже мертвого, до вашого відома». Яке вже тут йому «кадило». Залишається лише лежати на тюремній підлозі поруч з кістками, розметаними минулими тисячоліттями. Землі вже немає. «Прийоми брехні», – сказав він. Кожне питання, яке ставиш собі, – укол у мозок, така ж ін'єкція дріб'язковими, як і маніпулювання знанням. «Будь-яке питання – поразка». Будь-яке питання – спустошення. Неприйняття. Питання – змарнований час. А час, насичений питаннями, «такий безглуздий, що валиться все… Ось подивіться, – знову заговорив він, – там, унизу, зовсім чорно. Вночі мені наснилося, що робітники піднялися на гору і заполонили всю місцевість: і заїзд, і все навколо. Вони наповзали тисячами й десятками тисяч і розтоптували все, що не входило в цю орду, або ж усе задихалося в її чорноті. А тепер ще це безвітря. Прислухайтеся!» З нами привітався господар м'ясної крамниці, ми кивнули у відповідь. Будівлі у Венґу налягали одна на одну, немов пригнічені скелею. «Раніше, – сказав маляр, – я нічого не тямив у людських недугах. Біль взагалі здавався мені чимось випадковим, якщо хочете знати! І раптом я надовго злигався з недугою». Він запитав: «Сьогодні в карти гратимете? Гицель – хороший гравець. І інженер теж. Усі вони – хороші гравці. Не можу зрозуміти, чому я завжди неприязно ставився до карт». Він пробурмотів щось про тупість, яка заволоділа горами і долами. І потім: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім'я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Амінь. І так теж можна», – сказав він. Я мав зайти за малярем до священика, до якого той завітав. «Ви просто зателефонуйте в двері, – пояснював він мені мою задачу, – і чекайте, я відразу спущуся». Він не сказав, що я можу ввійти в будинок. До священика він часом зазирав, щоб поговорити «про чорну кішку, бо ні про що інше з ним говорити неможливо. Але вино у нього таке чудове, що я завжди відгукуюся на запрошення», – не забув зазначити маляр. І я через цвинтар попрямував до будинку священика. Дорогою я читав імена на могилах дітей, батьки зазвичай фотографували померлу дитину і фотографію прикріплювали до надгробків. Однак нерідко траплялися безіменні могили, і нічого не вказувало на те, що тут опочиває дитина. Мене здивувало, що на доріжці, яка стелилася поміж дитячих могил і вела до великої купи компосту, нема ані однісінького сліду. Жодна людина, принаймні вже давно, до цих могил не приходила. Не побачив я і ні єдиної свічки, які у нас в Л. неодмінно ставляться на могили дітей і майже завжди запалені. Біля дверей будинку я смикнув за дзвоник. Довго чекати не довелося: на другому поверсі відкрилося вікно, і, відступивши на крок, я побачив у ньому обличчя молодої худорлявої жінки. Кухарка священика, подумав я. І тут же за дверима почулися кроки: люди спускалися по сходах. Я почув, як маляр прощається зі священиком. Штраух обіцяв незабаром зайти знову і ще раз дякував за каву. Потім двері відчинилися, і він з'явився на порозі. Маляр узяв мене під руку і потягнув униз уздовж стіни, на галявинку, де виднілося кілька ясенів. Священик розповів йому про великі переміни, що нібито відбувалися в «жахливому апараті церкви», і про стрімкий злет нового Папи. «Проте існування церкви, – зауважив маляр, – якою б вона не була, зрозуміло, нічим не виправдане. У кожному разі у вигляді церкви». Потім він поскаржився на «страшні головні болі, що почалися ще в будинку священика, тепер вони розігруються чимраз раніше і стають дедалі сильнішими». Кухарка, за його словами, – коханка сажотруса, але священику – він її брат – служить так вірно і вміло, що він без неї і кроку ступити не зміг би. «Священик – син селянина з Лунґау,[51 - Лунґay – географічний регіон на сході австрійського федерального краю Зальцбург.] – зронив маляр, – і на диво безпорадний у практичному житті». Його наївність імпонує митцеві, він, «безумовно, людина хороша, хоча і, як мовиться, нетяма в найпростіших справах». Що вже тут говорити про його стосунки з єпископом, у резиденції якого його аж ніяк не шанують. Однак у справах церковних священик має свою позицію. А маляра він навіть не намагається долучити до чогось такого, в чому сам не переконаний остаточно. Дорогою до заїзду ми раптом зустрілися з групою робітників з будівництва. Безмовно наблизившись до нас, вони привіталися, оскільки ми знали один одного. «Бачите, – сказав маляр, коли ми розминулися з ними, – ці люди на правильному шляху, це правильні люди». Він дивився їм услід, коли ті зникали за кущами бузини. «А он там, на протилежному схилі, буде друге підземне водосховище. – Він змусив мене обернутися до тіньової сторони. – Можна точно визначити загальний контур. Дорога, яка там бовваніє, прокладена на замовлення Міністерства енергетики; для селян, садиби яких опинилися поруч, ця дорога стала справжнім подарунком. Їм довелося заплатити якийсь чисто символічний внесок, цим сільським багатіям. Просто сміховинну суму, яка до того ж наполовину відшкодовується Міністерством сільського господарства. Раніше до цих садиб вів лише розбитий гірський путівець, починався він унизу, біля станції. Бачите, в цьому місці річка загачена і щосили експлуатується, електростанція, як ви розумієте, має бути і підводною спорудою, і частково вганятися в скелю. За три з половиною роки будівництва тут загинуло вісімнадцять чоловік, кого краном убило, хто потонув, кого завалило, кого розчавили колесами вантажівки. І це, якщо вдуматися, ще не занадто висока ціна! Технічні труднощі очевидні, ви ж бачите: сама місцевість опирається промисловому будівництву!» Працювати там, внизу, – значить повільно мертвіти. «На практиці все набагато страшніше. Люди приречені на довічну втому і не здатні ні до чого вищого. Та й яке там вище! Цей мурашник безцеремонно використовується лише як жахливий транспортер бруду в інтересах мільярдного проекту». «Постає питання: чи люди ці замучені істоти, – говорив маляр, – які часто без п'яти дванадцята плетуться наверх, похилі, в яку-небудь хатину, або в їдальню, або в заїзд. Усе тут просякнуте запахом робочих тіл, від будівництва теж ідуть випари, і від целюлозної фабрики, вони зливаються в загальний сморід. А на фабриці, хай буде вам відомо, технологічні прийоми не змінювалися десятиліттями. І цехи ті ж самі. Вікна високі, але крізь них нічого не видно: сантиметровий шар бруду. А гуркіт машин відбиває будь-яку охоту дивитися у вікно, та й куди дивитися? У чорноту? У холодну чорноту? Спочатку будівельники намагалися переманити робітників із фабрики. Спорудили якийсь агітаційний балаган, обіцяли аванси. Але навряд чи хто дав себе вмовити, адже будівництво – річ тимчасова, рік-другий, і йому кінець, а про кінець фабрики говорити не доводиться. Принаймні, найближчим часом. Целюлозна фабрика для них – просто-таки твердиня надійності. До того ж може бути так, що будівництво стане ще й одним із серйозних джерел робочої сили для фабрики. Майже всі вони там, унизу, комуністи. Для комунізму тут – благодатний ґрунт. Тут, у високогірній долині, де вже ні в що не вірять. Ці місця – віхоть соломи для комуністичного трута. Адже комунізм, якщо ви ще не знаєте, – найближче майбутнє всього людства. Комунізм заволодіє і найзабитішим падолом цього світу. Навіть найпотаємнішим куточком останніх мізків, які протестують проти нього. Комунізм – це те, що розцвітає на бруді і на смороді, на жахливих контрастах. Комунізм гряде – як би вони не опиналися! І за всім цим – Москва і її невсипуще око, Москва завжди напоготові, і меж для неї не існує». Потім він сказав: «І при цьому ж ідеться про первісно прахристиянську долину. Але скажіть мені чесно, у чому закорінений сучасний католицизм, християнство взагалі? Де вони?» Ми стояли з ним посеред сільського майдану. «А ви були коли-небудь щасливі? Ви знали, що таке щастя? І чи траплялося вам бувати в такій ситуації, з якої ви вже й не сподівалися вибратися?» – І одразу заткнув мені рота: «Я не хочу чути відповіді на своє питання». Зустрівшись з гицелем, який забазікався із шевцем у дверях одного з будинків, ми повернулися до садиби священика, а потім, минувши сад богадільні, знову опинилися на майдані. «Вам чути, як я ночами відкриваю вікно? – запитав маляр. – Я часто встаю і відкриваю вікно. Ходжу з кутка в куток. Але це мене не заспокоює. Спочатку здається, ось-ось задихнуся, але коли в кімнату заповзає холод, голова ще більше важчає. Все сподіваєшся, що холодне повітря пустить тебе в рух, як, завівши пружину, змушуєш йти годинник. Однак це всього лише ілюзія. Тепер дедалі важче даються зусилля і виверти знову запустити свої коліщата. Прямо як з годинниковим механізмом. Нехай це і примітивне порівняння, але я за те, щоб у мові спиратися на наипримітивніші аналогії, триматися за найпростіші кілочки… Нічниці – для вас напевно порожній звук. У всякому разі, на нічниці ви не нарікаєте. Мене тепер мучить усе, як іншого мордує річка, в яку він дивиться, але стрибнути не наважується. Огидні зчеплення у всьому, що пов'язано з людьми і їх минулим. Я взагалі не бачу нічого вдалого». І потім, уже поблизу модринового лісу: «Всі чекають? Всі, як і я, чекають чогось такого, що все змінить, усе розірве, усе припинить? Перенісши в якусь іншу сферу або загнавши вглиб?» Тут нам навернувся на очі листоноша, він крокував із заїзду і, вітаючи нас, торкнувся рукою кашкета. Не видавши при цьому жодного звуку. Коли він був уже досить далеко, маляр сказав: «У нього, як і у більшості місцевих, якась собача хода, собачі манери. Він ненавидить свою дружину. Ненавидить своїх дітей. П'є. Прогулює робочі дні. Людина – ідеальне пекло для людства. І все для людей – феноменальний резон бути такими, які є». Ми пройшли повз копиці і швидко спустилися до заїзду. Вночі це обрушилося на нього, немов греблю прорвавши, навалилося, щоб помучити всмак; у ньому прокинулося, здавалося б, уже майже зотліле: війна, лихо, ненависть. Приборкати печаль розумом не вийшло. Відбитися вдалося тільки під ранок. Відчуття безглуздості будь-якої дії, будь-якої гри уяви, думки з настанням сутінків просочується в кожну клітину і зникає зі світанком, щоб до часу зачаїтися. «Вдень приходить черга інших болів. За мною закріплений брат-лікар. Ви це знаєте. Але який сенс? Там, де з'являється лікар, багато що приречене». Він знову заговорив про головний біль. У ранньому дитинстві у нього був одного разу головний біль, один-єдиний раз, раптовий, «страшний біль десь у лобі» прокинувся, коли він був на узліссі. А потім жодного разу за десятки років, аж до початку цієї хвороби. Але «в нашій сім’ї головний біль багатьох звів у могилу, я знаю. Це похмуре безумство, яке, не даючи передиху, безсловесно розмелює слова, – сказав він. – Часто біль буває навіть чимось на взірець зобов'язання». І ще: «Але і всупереч моїй волі він може досягати своєї мети. Він свого не упустить». Біль треба сприймати як «примарне бачення якогось моста, не знаючи, куди він веде». Він знову згадав про поїздку на санках, яку ми влаштували вчора, спустившись до самої станції. Через те, що він спочатку ніяк не міг вирішити, сісти йому спереду чи ззаду, наша поїздка затягнулася на чверть години. Ця санна прогулянка оживила в моїй пам'яті деякі моменти раннього дитинства – картини зимової природи. Я виразно пригадав слід саней, його відтінки, глибину, ширину і те, що я відчував, на нього дивлячись. Я спритно проходив усі повороти і вигини дороги. «Тихіше!» – не раз лунало майже у вухо. Він упирався головою мені в спину, міцно обхопивши мене обома руками. До кінця спуску він аж спітнів. Ми заходили в різні крамниці, щось купували, базікали з продавцями. Потім на його прохання я подався за чимось в аптеку. Він чекав мене на вокзалі, нав'ючений стосом газет. Бургомістр на своїх санях доправив нас назад, до Венґа. На станції ж маляра, як мені здалося, охопило сильне занепокоєння, щось на кшталт раптового припливу відрази. «Ці люди, які не знають, куди себе подіти», – бурмотів він, а вокзал назвав «тугими вузлами божевілля, лабораторіями для вивчення брутальності». Що ж до майже десятка газет, які він притискав рукою до тулуба, він кинув: «Мене насамперед цікавлять нові ідеї. Меншою мірою – те, чим розбурханий світ. Це забувається вже наступного ранку. Інша річ – нові ідеї, те, що зримо з'явиться завтра, майбутнє». Самотньо стоячи біля віконечка вокзальної каси, він скидався на людину, для якої все на світі – щонайбільше швидкоплинна дитяча гра зі смертельним фіналом. Ілюзія. Він скидався на істоту, сконструйовану з обривків слів і сумбуру фраз. Інженер каже, що із завтрашнього дня працювати їм доведеться ночами, інакше в термін не вкластися. Майже всі готові записатися в нічну. За нічні години і платитимуть утричі. А сьогодні встановили прожектори для освітлення будмайданчика. Керівництво, звичайно ж, передбачає, що жителі прибережних будинків скаржитимуться на шум, яким супроводжується робота. Але на їхні скарги ніхто не зважатиме, «питання узгоджене з адміністрацією бургомістра[52 - Бургомістр – так в Австрії і Німеччині називають виборних керівників міських громад.]». Зрозуміло, будівельний кран вночі чутно куди більше, ніж удень. Вночі будь-який шум діє сильніше. Тепер, коли забивають палі, хоч вуха затикай. Але якщо відмовитися від нічної зміни, справа затягнеться ще на рік. А це було б ганьбою для керівництва, фірмам же, які беруть участь у будівництві, завдало б незліченних фінансових збитків. Як не дивно, профспілка не має нічого проти нічних змін. Інженер вважає, що вона мовчить лише тому, що сама має долю в доходах однієї з фірм-учасниць. Не опирається вона і роботі у недільні й святкові дні, а другій зміні по п'ятницях – і поготів. «Зараз працюють у безперервному циклі, – повідомив інженер. – Я вже давно не сплю. У кращому випадку приляжу перепочити». Ніяк не затихнуть суперечки між різними відділами в керівництві підприємства. Там великі розбіжності в питанні, яким фірмам давати замовлення. Політичні міркування і тут на першому місці. Нерідко задовольняються деталями низької якості тільки тому, що фірма, яка їх поставляє, ближче в політичному плані до найсильнішого угруповання в керівництві, ніж фірма, яка поставляє кращу продукцію. Ще одне упущення, за словами інженера, в тому, що вчасно не подумали про будівництво декількох бараків для дружин і дітей робітників. «Тому їм часто доводиться тягнутися сюди за десятки кілометрів на поїзді, а вдосвіта їхати назад». Це впливає на працездатність. Ті, хто живе не на території будівництва, будуть явно слабші. А підприємству вони обходяться дорожче ще й тим, що керівництво оплачує їм залізничний проїзд. У нічну зміну їх не пошлеш. Про роботу по неділях і в свята теж думати нічого. «Але якби вони жили на території, то працювали б і вночі, і у вихідні». Він, інженер, хоч сьогодні поставив би кілька бараків для дружин і дітей. Це ж у кінцевому підсумку окупиться. Крім того, одружені менше тягатимуться з місцевими дівками і матронами, менше буде клопотів. Адже як воно нерідко буває: зайде такий-от батько сімейства з приїжджих роботяг у вокзальний ресторан «перехилити кухоль пива», а увіллє в себе чотири-п'ять і вже не подумає додому їхати, а підхопить якусь дівку із залізниці і завалиться з нею без затій десь на сіннику або на лежбище в який-небудь заїзд на відшибі. Так вони проваляються три-чотири ночі і, поки не натішаться, додому не їдуть. А потім заявляються їхні законні і йдуть скаржитися до начальства, а начальству-то нічогісінько не відомо. «Якби побудували сімейні бараки, нічого б цього не було, – сказав інженер. – У всякому разі, всі ці неподобства звелися б до мінімуму». Зовсім уникнути їх, звичайно, не вдасться, п'яні ексцеси є завжди і всюди, де переважають примітивні відносини. «Де багато робітників, там і стонадцять дітей», – говорить інженер. Першу стрічну бабу чи дівицю вони нагороджують дитиною. «Про що ж вони думають, про що думають після роботи?» Гицель посміхається й одним ковтком спустошує півкухля. «У моїй конторі вже влаштовувалися сцени, такі скандали, що ніхто не повірить, якщо розповісти», – говорить інженер. У жінок абсолютно хибне уявлення про своїх чоловіків, їм хоч заміж не виходь. Жінку можна вибрати, чоловіка – ні. Нічна зміна триває із шостої вечора до п'ятої ранку. О дев'ятій вечора і о другій ночі вони переривають роботу, щоб перекусити. А йому, інженеру, і вдень, і вночі доводиться бути на ногах. «Хоч у мене хороші майстри і виконроби, хороші муляри і бетонники, все одно за ними треба добре пильнувати». Розпорошуватися він не любить. Ось недавно дружині одного робітника прийшов час народжувати, так він особисто завчасно відвіз її на своїй машині в лікарню. «Такою увагою і завойовуєш симпатії», – говорить він. Гицель запитує, наскільки глибоко належить увігнатися в річку. «Метрів на двадцять», – вважає інженер. А чи всі вже рейки повкладано, бо без них, як з'ясувалося, не обійтися? «Так», – відповідає інженер. Вони вибухом відкололи від скелі двадцять тисяч кубометрів породи, щоб прокласти колію. «Що не було передбачено первісним кошторисом, – пояснює він. – Одне це потягне на кілька мільйонів». Непередбачені витрати виникають при будь-якому будівництві. «На стадії проектування, як правило, треба збільшувати суму вдвічі, – каже інженер. – Багато хто помиляється, йде на самообман і хапає шилом патоки». Скільки споруд у нас не добудовано і приречено на поступове руйнування. «Приватна фірма повинна мати в резерві принаймні вдвічі більше, ніж закладено в первісному кошторисі, щоб не провалити справу. Тільки держава може будувати, що хоче і як хоче, і доведе справу до кінця, бо в держави і гроші, і сила-силенна доходів». Між мною і малярем лягає смуга якоїсь сутінкової неясності. Те, що він говорить, можна уподібнити до косих струменів віддаленого дощу, скупчення хмар над невідомою даллю, що кидають тінь на всі навколишні землі. Він говорить: «Близькість якої людини народжує бажання поглибити її аж так, що врешті вона для тебе вже зникає. З людьми це, мабуть, так». Потім він переходить до розмови про вчорашню прогулянку, коли йому спало на думку, що Місяць не так далеко від Землі, як розум від серця. «Людина завжди рухається в просторі власного серця, спочатку це так прекрасно, а тому так нестерпно згодом і так страшно на все впливає». Початок є кінець – у цій фразі для нього міститься загальне поняття, «стіл – це ще й вікно, а вікно – це ще і жінка біля вікна, струмок – це і гори, що відбиваються у його воді, місто – це і повітря над ним». У цьому самозавихренні «і пропадає людина… Де ж вихід?» Відповіді немає. Він вдихає, і йому робиться зле. Маляр каже: «Вони просто знищать себе своїми ідеями. Поглядами». І згодом: «Спочатку я думав запросити вас до себе в кімнату і про дещо поговорити. Я дуже втомився. Юність агресивна по відношенню до старості, яка втягує голову. Давно вже втягнула. Ні на хвилину немає порятунку від індивідів, які ненавидять усе духовне. Мені ціле життя доводилося боронитися. Перш за все – від жінок. Це, однак, лише риска, підведена під гігантською декорацією думок, які мене цікавлять: стережіться жінок, але перш за все – жіночого начала у вас самих, воно спить і бачить, як би вас знищити. Вже один лише шлях до комфортного життя, який вибирають чоловіки, потреба в теплі, яку вони відчувають, тяга до брязкальця – усе це вороже чоловікові. Жінка і жіноче начало взагалі змушують чоловіка опуститися до анти-чоловічих відчуттів. Я міг би засипати вас життєвими прикладами, вказавши на видатних чоловіків, яких цілком занапастили їхні дружини. Це все особистості, найвищою мірою обдаровані, найбільшого масштабу. Жіноча природа властиво таїть у собі зраду. Вона створена для підкопів і мінування. Це отрута для чоловічого духу, для духу взагалі, для чоловічої суті. Коли все зводиться до того, щоб розібратичоловіка на частини і не дати їм знову скластися… З наукового погляду жінка втілює в собі наругу над чоловіком… Закляті вороги думки… Вони забороняють чоловікам навіть газети читати… Тільки б не думали… Жінка – знаряддя руйнування і не здатна до дружніх почуттів… Зачинальниця шлюбів і дітей, вони не брешуть тільки під час пологів… Жінки надаються тільки для ліжка. Жінка нічого не тямить у грі. Вона – знаряддя диявола і винуватиця трагедії чоловічого племені». Вночі через те, що я не міг заснути, через настирливі думки про самого себе мені довелося встати; я підійшов до вікна подивитися, що робиться там, на вулиці. Але нічого не побачив. Залишатися в кімнаті було мені над силу, я швиденько одягнувся, замкнув за собою двері і спустився на перший поверх. У передпокої горіло слабке світло. Я збирався побродити біля будинку і трохи пройтися по дорозі. Колись, ще дитиною, я часто вставав серед ночі, щоб пуститися бігцем стежиною через перелісок, і мені було страшно. Але я сам добивався цього стану. Ось і тепер щось схоже. «Може, в модриновий ліс?» – подумав я. Але, наблизившись до вхідних дверей, я побачив, що вони навіть не замкнені, клямку не накинуто, і тут я помітив смужку світла, що падала із зали на протилежну стіну: в залі запалили світло, можливо, тому, що почули мої кроки. Але я поняття не мав, хто в цей час міг опинитися в залі. І хоч я не знав точно, котра година, час був такий пізній, що, на мою гадку, всі в будинку давно спали. Спочатку я не хотів іти в залу, але змусив себе зробити це і відчинив двері. В кутку, біля стойки, там, де я любив сидіти сам, я побачив за столиком гицеля і хазяйку. Здавалося, вони гаряче щось обговорювали, але вони явно обдурювали мене і хвилину тому перебували в горизонтальному положенні, що можна було зрозуміти перш за все по їхньому вбранню, по їхніх зім'ятих і блідих обличчях. На столі стояли бокали з недопитим пивом, були розкидані шматки хліба. На столі ж виявились і черевики гицеля. Він роздягнув її і влігся з нею на лаву, здогадався я. Волосся на голові господині розпатлане, жодного натяку на зачіску. Це одразу кинулось у вічі. Я вирішив тут же ретируватися, проте гицель запропонував посидіти з ними. Вони допіру говорили про стосунки в будинку, збрехав він і, скинувши зі столу черевики на підлогу, засунув у них ноги, а хазяйка знову присіла і приклалася до одного з пивних кухлів. Часом лягати не хочеться, сказав гицель, уночі за розмовою можуть спасти цінні думки, та й розмова по ночах краще клеїться. «Може, пивка?» – запитав він, і я підсів до них. У зальчиках було прохолодно, мене раптом кинуло в холод. Гицель устав, підійшов до крана і до країв наповнив мій келих. Він поставив його переді мною і знову сів. Хазяйка надумала продавати заїзд, повідомив він, а її чоловік, який, як я напевно чув від маляра, сидить у в'язниці, проти продажу. Хазяйка збирається поїхати геть із цих місць, де її, головним чином через чоловіка, не злюбили. Дітям тут теж несолодко. Вона готова хоч завтра піти звідси, тільки б не бачити більше заїзду. Не кажучи вже про те, що хазяїн проти і завжди буде проти продажу, збути такий заїзд «штука цілком неймовірна», мовив гицель, та й покупця знайти важко. Тут і спокуситися нема на що, а стан будинку не такий, як слід. «А вже про місце розташування я взагалі мовчу, – докинув гицель. – Хазяйка в першу чергу думає про майбутнє дітей, їй здається, що тут, у Венґу, їм нічого хорошого не світить. А найбільше вона боїться, що чоловік після звільнення напевно візьметься за старе, за колишнє безпуття, яке перервали проти його волі». Він нібито пише, що його відпустять через кілька місяців «за добру поведінку», і тоді вже він «наведе порядок» у заїзді. Взагалі, зітхнув гицель, велике нещастя випало цій родині, де ніхто не розуміє ближнього. Хазяйці такий чоловік не потрібен зовсім. Через нього вона зовсім пропаде. Вона за останній час відправила йому не одну передачу, а він навіть не подякував, як годиться. «Але не гріх же допомогти всіма покинутій людині, яка вважається злочинцем. Хіба я не маю слушність?» – міркував гицель. Так, відповів я, такій людині треба допомогти, незалежно від того, що вона вчинила, ким би її не вважали, що б не було у неї на совісті і як би вона, з волі обставин, не вчинила з іншою людиною. В'язням завжди треба допомагати. Не пальцем у них тикати, а допомагати. А спосіб завжди можна знайти. Ось хазяйка йому навіть теплі шкарпетки послала. А «вже хазяйка його знає, вона боїться, що, повернувшись додому, він їй таке влаштує, прикінчить її, – мовив гицель, – до того ж йому відомо, що вона донесла на нього і в тюрму його спровадила». А заїзд можна буде закривати, щойно завершиться будівництво електростанції і робітників, які тут їли й пили, як вітром звіє. Місцеві заїзд обходять. Раніше тут навіть весільні бенкети влаштовували і на поминках гуляли, як і в інших готелях, але все це – справа минула. Жоден селянин уже носа не потикає, навіть хлопці сюди не йдуть, хоч їх, як відомо, не обходять «такі справи». «Як тільки покінчать з будівництвом, ми і з заїздом покінчимо», – заявила господиня. Але хазяїн їхати не хоче. «Тут же тільки його батьківщина», – сказала вона. А їй узагалі хочеться полишити готельну справу і, може, навіть до міста перебратися. Вже вона там як-небудь вигарбується. Роботу завжди знайти можна, якщо шукати не лінуватися. Зараз роботи на всіх вистачає, такого ще не було. У долині вона не прижилася. Сюди подалася згнітивши серце і лише тому, що була вже на останніх днях. Насправді це було далеко від правди, але звучало цілком переконливо, і я весь час уважно слухав хазяйку. Гицель додав: «У місті жінці можна знайти легку роботу і взагалі не надриватися. Наприклад, на якій-небудь фабриці. На кшталт нашої, целюлозної, там жінки зовсім «не викладаються», а гроші отримують хороші. І діткам на кашку вистачає». Крім того, дочки у неї вже великі, можна сказати, встають на ноги, і ось-ось, здається, не одна, так друга заміж вийде. Все і без хазяїна влаштувати просто. І тут вимовила фразу, яка обдала холодом. У господині вирвалися слова: «От би його більше не було». Гицель спробував відвернути її від страшних думок і сказав: «На целюлозній фабриці запровадили преміальну систему». Запитав, чи не чув я про це. Але, зрозумівши, що я не горю бажанням підтримувати розмову на цю тему, глибокодумно зауважив: «Будь-якій жінці тяжко довелося б із чоловіком, у якого такі нахили, як у її старого». Так, нелегко, погоджуюся я. Хазяйка встала, пішла на кухню і повернулася з окостом, свіжоспеченим і ще теплим. «Я його одразу наріжу, – сказала вона. – Є привід». Вона взялася за справу і запропонувала нам досхочу пригощатися. «Найкраще він смакує з родзинками», – зауважила вона. Після вечері вона з ніг валилася від утоми, а після миття посуду присіла і тут же заснула, але ненадовго, хвилин на п'ятнадцять, дочки розбудили. З ними вона пішла у двір подивитися на сніговика, якого вони зліпили. Сніговик її налякав, і вона миттю повернулася в будинок. «Діти навіть не зрозуміли, чого я злякалася, але це якийсь страшний сніговик. Діти самі не знають, що зліпили». Потім раптом знову почалися клопоти, приніс нечистий декількох робочих, і прийшли вони вже п'яні, а пива видули «більше, ніж у черево лізло». Звідкись узявся жандарм і вигнав їх, але потім заявилися інші, кілька нетутешніх, уже після півночі, й останнього вдалося «виставити» тільки о першій. І тут вона раптом відчула себе такою бадьорою, якою давно вже не бувала. І тоді вони, хазяйка і гицель, вирішили взагалі не лягати, а просидіти до самого ранку в залі. «Так, – сказав я, – часто в цьому є неабиякий сенс – не поспати ніч». І я встав, а вони сказали, що посидять тут до ранку, як і було вирішено. Я піднявся до себе і моментально заснув. День двадцятий О шостій, за звичаєм, я встав з ліжка і почав розтоплювати піч. Тріски я завжди заготовляв вечорами, перед сном. У кімнаті ще темнувато, але для вмивання світла вистачає. Холодна вода дуже освіжає мене, і я б залюбки відправився на прогулянку: у село і назад, або вгору до церкви і назад, або хоча б до модринового лісу. Але тоді я розбудив би весь будинок. Хазяйка мені цього не спустила б. І ось я сиджу біля вікна і дивлюсь у простір, але не бачу нічого, крім стовбура і снігу, а на снігу – нічого, крім слідів косуль, собак і курей. Я читаю книгу, свого Генрі Джеймса, який дає мені прекрасну можливість відволіктися. Потім, коли приходить час снідати, я спускаюся в залу і чекаю на маляра, щоб йому не довелося снідати на самоті. Ранками я страшно голодний. Хазяйка носиться, як очманіла, і жене дочок у школу. Після них будинок покидають інженер і гицель, кімнати яких містяться на другому поверсі. Нерідко близько восьмої з'являються ще якісь постояльці, яких я не бачив увечері; після сніданку вони продовжать свій шлях далі, – це торговці, бродяги, якісь засмикані суб'єкти, що хочуть відіспатися під цим дахом. Здебільшого вони погано одягнені, одягнені в якісь дешеві подоби костюмів, у них змерзлі через брак рукавичок руки, на ногах зазвичай якісь вутлі черевики, але розплачуються вони, як правило, великими купюрами, а на сніданок замовляють те, чого я ніколи не міг собі дозволити: уплітають яйця і копченості, навіть келих вина перекидають, попри таку ранню годину. Вони дістають з кишень газети, відкидаються на спинки стільців і вдають, що в курсі всього на світі. Іноді бачу тут навіть жінок, як було, наприклад, учора. Це родички місцевих селян, у будинках яких їм не знайшлося місця для ночівлі, бо на всіх не вистачає ліжок. Але в заїзді ці жінки не снідають, а спозарана натщесерце поспішають у село, де їм дадуть попоїсти. Вийшовши із заїзду, ми з малярем вирушаємо в село, купуємо всяку всячину, тупцюємо на площі, вирішуючи, куди піти до, а куди – після обіду. «Може, піднімемося до церкви?» – пропоную я. «До церкви? – дивується маляр. – Ми ж учора там були». – «Тоді в модриновий ліс». – «У модриновий ліс? – перепитує він. – Ми ж учора там були». – «У такому разі у вибалок. Або просто зараз на станцію?» – «Гаразд, ходімо до станції, – говорить маляр. – Це єдине місце, куди є сенс іти, оскільки там продаються газети. Якщо взагалі є таке місце, куди є сенс йти, якщо взагалі в чомусь є сенс. А чи є?» Потім ми стоїмо перед вітриною шевської майстерні і дивуємося: до чого ж дешево доводиться шевцеві продавати взуття. «Але це все не дуже якісний товар, – говорить Штраух. – Бачите, це навіть не шкіра». Потім ми перетинаємо майдан і заглядаємо в правління громади, де з малярем люб'язно вітаються. «Тут усі мене знають, – бурмоче він. – А їхня люб'язність пояснюється тим, що вони завжди чекають від мене грошових пожертвувань. Але більше нічого не отримають. Хіба що для священика зроблю виняток, а громаді – ні гроша. Вони навіть лавок нових не ставлять, старі розвалилися, а громада і не чухається». Потім ми пройшли між двома найстарішими будівлями – школою і будинком м'ясника, а внизу перед нами простягалася долина. «Дивіться, – сказав він, – ось вам велика мерзота. Погляньте на ці казенні будинки залізничників! Бачите: електростанція! А он – целюлозна фабрика! Внизу бігають люди, як стривожені комахи! Дивіться: он будинок лікаря! Будинок архітектора! Пивоварня! Станція! Дивіться!» Він помітно втомився. Несподіване запитання: «Чи не знаєте, що сьогодні на обід? Невже не знаєте?» І ще він сказав: «Бачили б ви, як років десять тому я хвацько брав ці підйоми. Скік туди! Стриб сюди! Бачите: он там плямочка біліє, на самому верху. Це каплиця. Цю каплицю я раніше сам-один минав дорогою до самого Гохкьоніґа, аж до потужного гірського масиву, якого звідси не видно. Але із садиби винокура в ясний день можна розгледіти зубці на гребені цього вапнякового чудовиська». Обідаємо ми разом. Потім маляр іде прилягти, а я читаю Генрі Джеймса. Часто буває так, що я прочитую цілі сторінки і не можу згадати, про що тільки-но прочитав. Тоді я повертаюся на кілька сторінок назад і переконуюся, наскільки прекрасне прочитане. Це про людей, які нещасливі. Я закриваю книгу, йду до вікна і роблю записи, записую в зошит усе, що приходить у голову і як Бог на душу покладе. Потім я чую внизу кроки і голос маляра, який виходить зі своєї кімнати і кличе мене. Я спускаюся, і незабаром ми вже на шляху до модринового лісу, до церкви чи навіть заглиблюємося у вибалок. Маляр говорить, а я слухаю. З його промов я розумію хіба що якусь дещицю, найчастіше він говорить занадто тихо, я погано сприймаю його думки ще й тому, що вони здаються мені незв'язними, а з іншого боку, я занадто дурний, щоб зрозуміти його. Як розуміти, наприклад, таку фразу: «Земля може бути ясною, я відчуваю себе наче між її наріжними пунктами, без оглядки на самого себе. Розумієте?!» Він часто зупиняється, бо сказане виснажує його сили. Він раз у раз про щось запитує. Наприклад: «Як ви відчуваєте нудьгу? Що ви думаєте про державу? У чому відмінність між мною і вами? У розмірах? Ви довго тут пробудете? Між нами є відмінність? Ви вірите в диво математики? Що жене вас, коли ви йдете в свою кімнату? А сад при будинку ваших батьків великий? Що там росте? Як там, у ваших рідних краях, холодно? Що там поробляють вечорами? Ваш батько читає що-небудь? Як ви додумалися суперечити мені? Я ж знаю, що ви не хотіли суперечити! За склянку молока ви платите ті ж гроші, що і я? Вас не дивує, що господиня не поцікавилася у вас, де я був учора? Як часто, по-вашому, я навідуюся у Венґ? Це ваш батько сказав? Вам подобаються великі міста? Ця книга? Ваша сестра, кажете? Не в театр? А земля, вважаєте, так і залишиться невідкритою? Ви відчуваєте страх? Ні? Так? Людство? Ідея?» ІСТОРІЯ З МЕРТВИМ ЛІСОРУБОМ Він сказав: «Ця моторошна історія, знаєте, я хотів розповісти вам про це вчора, але вас уже не було. Історія з мерцем. Ось уявіть: я вибираю найкоротший шлях, якийсь час бадьоро крокую. Причому в доброму гуморі. Йду вздовж якоїсь огорожі, спираючись на неї рукою. Підходжу до дерева і бачу: стоять люди, кілька чоловік, вони озираються на мене, тут і я обертаюся. Може, тому, що вони озирнулися на мене. Але мені здалося дивним, що я не помітив, як вони мене поминули. Де ж ми розминулися? А ми не могли розминутися. Інакше як вони опинилися там, де я їх побачив, коли озирнувся? Розумієте? Певно, я пройшов повз них машинально або в глибокій задумі. Це були приїжджі. Як мені здалося, без жодної одежі для подорожі по тутешній місцевості. Цими крутими доріжками. Ймовірно, їх звідкись сюди занесло, туристичний похід. Можливо, навіть з міста. Піджаки на них мали міський вигляд. Вони трималися так, ніби хотіли підкреслити свою «освіченість», таке склалося у мене враження. В усякому разі, мене здивувала їх поява тут, а потім я задумався над тим, як мені продовжити шлях: вибалком чи по дорозі? Ні, сказав я собі, назад не поверну, а виберу найкоротший шлях, чи то пак уздовж модринового лісу до річки. Жваво чимчикую далі і з тилу виходжу до станції. Я ж збирався зайти в кав'ярню. Але спочатку, думаю, треба купити на вокзалі газети. Темніє. Я йду до мосту і тут зустрічаю цю людину у високих чоботях, одного з тих, знаєте, лісорубів-візників, чи як їх там, які о цій порі мигтять усюди, у високих глянсуватих чоботях, чорних шкіряних шапчинах, у вовняних рукавицях і з батогами, якими ці типи так страшно клацають на кожному кроці. Уявляєте собі отакого чолов'ягу в стьобаних штанях з кіньми і саньми, навантаженими ялиновими стовбурами. Тиждень вони волочать їх униз, уздовж лісових струмків, якісь – перевозять на залізничну станцію або на лісопилку, в сусіднє село. Дивлюся я на нього, а в голові – ті самі думки, які я вам тут намітав, а він мене питає: «Котра година?» – «Пів на п'яту», – кажу. Роздивляюся впритул: обличчя молоде, але вже пожмакане, бліде, покусане холодом. Питаю, звідки він і чий? Виявляється, із села на тіньовій стороні. «А-а, – кажу. – 3 тіньової…» – І йду далі, моментально забувши про нього, як забувають про випадкового зустрічного, аж тут раптом, не встиг я міст перейти, чую якесь шурхотіння, яке не можу навіть точно описати, загалом, якийсь неясний шум. Я відразу повернув назад і пішов на нього – і побачив цю людину, з якою щойно розмовляв, цього молодого візника: він лежав під полозами саней, він ще ворушив руками, ноги вже не рухалися. Помер прямо на очах. Збіглися люди зі сторони селища залізничників, від станції, знизу, незабаром біля саней ціла юрба зібралася. Я нахилився до нього і переконався, що він справді мертвий. Уже за кольором обличчя видно: жовте, з чорнотою, смертельно-неживе. На дорозі я побачив калюжу крові. Люди хотіли зрушити сани, але я не дав їм цього зробити, адже в такій ситуації вже нічого змінити не можна. «Назад!» – крикнув я і погрозив ціпком. Коні були незворушно спокійні. Я побачив високі чоботи з глянсуватими халявами, над мерцем погойдувався ліхтар. Ви тільки уявіть: з цією людиною я щойно розмовляв… «пів на п'яту…» З'явився лікар. Небіжчика доставили в селище і поклали біля стіни одного з будинків. Потім внесли в будинок. Хтось пішов за саньми, щоб пригнати їх у селище. На мосту навколо кривавої плями ще довго юрмилися люди, хоча ставало все холодніше. Над річкою, самі розумієте, на мосту… Коли я топав назад зі своїм чтивом під пахвою, люди досі стояли біля багряної колії. Так уже сталося: він послизнувся, і його переїхало полозами, йому розчавило грудну клітку. Я вже не міг звільнитися від цього запаху, запаху смерті. І можете собі уявити, коли я знову виходив з модринового лісу – а була година восьма вже або пів на дев'яту, щосили світив місяць уповні, – я знову побачив тих людей, яких зустрів раніше, коли спускався до станції. І на тому ж самому місці. Здавалося, вони спеціально мене чекають. Їх трохи колотило від холоду, і вони при цьому тихенько посміювалися, коли я глянув на них. Мені стало моторошно. Тим більше після цього випадку на мосту. Довелося зробити великий гак, щоб не зіткнутися з цими типами. Це були страшні люди, повірте. Одягнені по-міському і знай собі сміються». О третій уже почало сутеніти. Темрява поглинає схід, щириться і накриває все навколо. Світ стає майже чорним. У вибалку маляр часто змінює ходу, йде мовби підстрибуючи. Я помічаю за ним якісь собачі звички. Він, наприклад, повертає голову таким само штибом, що й великі собаки, коли господар подає команду зупинитися. Двічі мені вдавалося самому дати собі раду зі своїм дозвіллям у другій половині дня, я ходив у село, потім спускався до станції, до території целюлозної фабрики. У темряві я намагався зрізати шлях, але не виходило, мені доводилося повертатися і рухатися по дорозі. Побачивши перші вогники, я навіть зрадів, це було село. На шляху до готелю мені стало страшно. Не знаю чому. Не знати звідки, на дорозі з'явилися якісь люди, ми зустрілися, але вони не промовили жодного слова. Вчора, в цей самий час, коли я теж бродив сам, оскільки маляр залишився у себе в кімнаті («Хочу спробувати що-небудь записати!»), я зустрів хазяйку. Ми разом дійшли до копиці. Про маляра вона сказала, що «раніше він одягався елегантніше». Вона поцікавилася, чи не помічаю я чого-небудь дивного в «маляра Штрауха». «Ні, – відповів я, – він не здається мені дивним. З якої речі?» Нічого не сказавши на це, вона попрямувала до селянського двору, де брала молоко. Вечеря триває недовго, тут треба наминати за обидві щоки, щоб їжа не охолола. І ще тому, що господині на кухні потрібні тарілки, виделки та інше, вона хоче скоріше розправитися з миттям посуду. За вечерею голова в мене зайнята всім тим, з чого складався минулий день. Крім того, я розмірковую над тим, що ж мені відписати асистентові. Але важчого завдання для мене не знайти. У всякому разі, я не можу викласти все, як мені хотілося б, у голові виходить так, на папері – зовсім інакше. На папері все наче мертвіє. Я біжу наверх, у свою кімнату, і беруся писати, проте незабаром мені починає здаватися, що записом я вбиваю все, що хотів сказати. Від цього нічого вже не залишається. «Смертельні хвороби ведуть до того, що їх носії самі віддаються їм. Я завжди це помічав, – сказав маляр, – та й наукові праці з медицини доводять це. Смертельно хворий, точніше кажучи хворий смертник, втягується в свою хворобу спочатку з подивом, потім – з покірністю. Смертельна недуга вселяє хворому думку, що він сам собі цілий світ. Цій ілюзії піддаються всі смертельно хворі і живуть уже в цій омані, в уявному світі своєї хвороби, а не в світі реальності». Уявний світ смертельної недуги і світ реальності суть антагоністичні поняття. Хворий не довіряє реальному світові, його світові, але поринає в уявний світ своєї хвороби. Смертельні хвороби «суть ритмічні втіхи релігії. Люди входять у них, як у сад, небачений, незнайомий. І раптом ви розумієте, що йдеться про затяжні невиліковні хвороби, про так зване звикання до відчуття смертельної недуги, – і раптом, відразу – ось вона, смерть. Смертельні недуги – це якийсь екзотичний пейзаж. Наступальна операція, вистромлення зсередини глибинного егоїзму». Він сказав: «Тут теж є свої химерні долини, а в цих долинах – панські домівки і замки. А як тільки увійдеш у ці будинки і замки, відразу бачиш – це той самий світ, за межами якого нічого не хочеться і не можна більше бажати. Ви повинні уявити собі все це зовсім мимоволі, як, знаєте, найглибшу дійсність. Двері розчиняються, за ними люди в розкішних шатах, фігури на тронах, мовби вирізані з фантастичної картини, фігури, які, якщо до них наблизитися з бажання помацати своїми руками, раптово оживають. А як зачуєш їхні мови, не залишається сумнівів: такого голосу ти ще ніколи не чув, як і мов, якими вони говорять, що ти ніколи нічого не тямив ні в мистецтві слухати, ні в мистецтві говорити, що тобі взагалі невідоме було істинне слово. Тому і сам нічого не говориш, тільки дивишся і слухаєш: усе так складно пов'язане, жодної помилки або неточності, випадковість і всяке зло абсолютно виключені. Простота обіймає все, як ясне небо осяває все, про що думаєш. Ні грана фантастичного, хоча все породжене фантазією. Відчуття блаженства, як чогось зовсім простого, тепло людське, в якому немає і натяку на який-небудь злочин. Ні нотки сварливості і безглуздість. Нескінченність милосердя. Тверезий розум, і первозданна природність понять, і сама душа. Доброта облич, наче зліплених навіки. Повітря теж пронизане ясною думкою, і «мій Бог Всевишній» – словесне вираження здатності. Сполучення слів, почуття поступово приводять до вищого пункту, до стану артистичного подиву. Тут закони не знають насильства. Розум і характер людини в прекрасному злитті. Логіка покладена на музику. Старість раптом знову знаходить красу, а юність – щось на кшталт передгір'я. Істина спочиває у своїй незбагненності». День двадцять перший Його фрази – помахи весел, якими він штовхав би себе вперед, якби не така потужна течія. Іноді він затинається, раптово замовкає, ніби бажаючи запевнити себе, що ситуація, в якій він перебуває, справді поступається місцем іншій, яка ступає їй у слід. «Нічим не можна диригувати». Майбутнє і давно минуле пов'язані в нього одним канатом і часто в одній-єдиній фразі. Він з тих людей, в яких думка думку побиває без перепочинку. Йому раптом увижається море, а в морі скеля, величезний уламок, руїни величезного міста, завершення незбагненної, давно минулої історії. Смерть плете сітку. Фарби, які є не що інше, як розростання дикого м'яса, оглушають його почасти філософським робом… Набуття і вбирання крайнощів для того, щоб їх виплюнути назад… Сполучення зловісних підводних образів. Часто звучить слово «стягатися». Слова «істинний», «помилковий» і «нереальний». «Хлібні колоски» в певні моменти означають «вся наша історія гараздів». Це його очі, це вони говорять, це вони вибудовують його думку, демонструючи іншим очам то буйство, то спокій, щоб викликати чуже занепокоєння. Маляр, думається мені, такий самотній, що ніхто на світі ніколи не зрозуміє його. Він не вкладається ні в один тип. Він завжди відштовхується лише від самого себе і відштовхує від себе все, він до пересичення використав усі можливості. Споглядати його – значить споглядати тисячоліття. «Гори – це, знаєте, такі підсилювачі, за допомогою яких можна передбачати далеке». Або «нелюдяно людяне». Він здатний дратувати людей, навіть коли їх немає. Приборкувати лють там, де немає жодної люті. «Чи не тварина це говорить? Хіба я тут не повзуча нечисть?» Усе спрямовано на поступальний розвиток розпаду. Все вказує на жадібне до простих істин дитинство, яке було рано покалічене, на якийсь «ображений нервовий центр», на органічну плодоносну двозначність безумства. Я зустрів маляра в компанії жандарма. Коли я сказав, що не проти пройтися вибалком, а маляр виявив бажання приєднатися, жандарм відкланявся. Через кукурудзяне поле він побрів до майданчика з крижаними кулями, на якому грали діти. Маляру він розповів, що вночі в трактирі у Ваґнера сталася бійка між місцевими та яточниками. Ці приїжджі неабияк погуляли і не побажали розплачуватися, спробували втекти через задні двері, проте піти непоміченими їм не вдалося, і врешті-решт їх скрутили. Жандарм, який випадково опинився в трактирі, налякав їх стволом, і вони здалися владі. Один з яточників утік, подавшись до вибалка. Другого зуміли нагнати внизу, біля ставка. У рукопашній декільком сільським хлопцям розбили голови, сам жандарм отримав копняка в живіт і скаржиться на сильні болі. Зараз злочинці сидять у громадській буцегарні, і на них очікує суд. За звинуваченням у несплаті за рахунком і неодноразовому нанесенні тяжких тілесних ушкоджень. Шевця довелося сьогодні вранці відправити до шпиталю. Його так уперіщили кулаком, що він звалився, втративши свідомість. Лікар, який прибув у село з долини для надання першої допомоги, констатував сильний струс мозку, перелом основи черепа та пошкодження хребта, але параліч молодому шевцеві начебто не загрожує. Все почалося з танців і пісенного ревіння, сказав маляр. Раптово зала помітно спорожніла. І сільським залишалося тільки зміркувати, «куди справа хилиться». Вони кинулися в усі двері, щоб перепинити шлях яточникам. «У тих внизу, біля станції, стоять машини», – розповідав маляр. Жандармерія опечатала їх і конфіскувала. Негідники збиралися в Каринтію, звідки сюди і прибули. Експонати на їхніх виставках – жінки і тварини з різними каліцтвами. Корови з шістьма ногами або двома хвостами, такі народжуються суціль і поруч. «Це завжди притягує людей, – сказав маляр. – Жінка з двома носами! Ви тільки уявіть!» Зараз тварин і жінок доводиться годувати, бо яточники, сидячи за ґратами, про це подбати не можуть. А поруч з машинами необхідно підтримувати вогонь, щоб живі експонати не замерзли. Машини суворо охороняються, є побоювання, що той, хто втік, може ними скористатися і разом з ними зникнути з цих місць. Яточники з самого початку не збиралися платити за гулянку, коли в трактир прийшли. Спершу-то вони вихвалялися «пачками» грошей, якими нібито у них у всіх кишені набиті. А деяким сільським навіть здалося, що вони бачили у чужаків купюри. Але у жандарма вони ще раніше, як він сказав, викликали підозру, і не просто підозру, з якою зазвичай ставляться до всіляких гастролерів, заїжджих артистів і до іншої такої братії. Він увесь час спостерігав за ними, а в шинку, коли ті співали й танцювали, очей з них не зводив, але вживати заходів не вважав за потрібне. Інша річ, коли вони змилися із зали. «Добре ще, – вважає жандарм, – що сільські за ножі не схопилися. А то була б дика різня». Обійшлося тільки кулачним побоїщем. Поножовщина найчастіше закінчувалася смертовбивством. «Кожен із сільських хлопців бодай раз вплутувався в різанину. Але цього разу вони якимось дивом не скористалися своїми ножами. Може, вирішили, що впораються з гастролерами і голіруч». Загалом-то, це їм навіть удалося. «Корчмар, звісно, зазнав збитків, – сказав маляр. – Яточники аж ніяк не соромилися, досхочу попоїли і досхочу попили та ще й пригощали направо і наліво». Господарю хотілося б відсудити собі машини, хоч вони «лише слабка втіха» за таких збитків, але в жандармерії не думають, що він їх отримає. Він вважає, що якщо заб'є тварин, то своє візьме. Машини він міг би пристосувати тільки для перевезення сіна, колоди на них возити не можна, для цього вони заслабкі. Жандарм вважає, що машини і те, що в них усередині, відійде державі. Питання в тому, що робити з трьома каліками жіночої статі. Швидше за все, завтра їх відправлять назад, до Каринтії. Треба ж було такому статися, що саме зараз, коли стільки поховань, вийшла така історія з гастролерами! Жандарм говорить, що підгодовують їх у нашому заїзді. Вони скандалять і бешкетують так, що на всю округу чутно. Діти знаходять у цьому забаву і, стоячи на сільському майдані, дражнять заарештованих. «Завтра їх переведуть в ізолятор земельного суду», – сказав маляр. Одному з них жандарм зумів одягти наручники, інших довелося зв'язати білизняними мотузками. У селі страшна ажитація. Всі вікна раптом засвітилися, і з них «повисовувалися роззяви». У село відрядили другого жандарма, нижчого чину. «Тепер вони сплять удвох у тамбурі, перед камерою, – сказав маляр, – хоча про сон вони, звичайно, і не мріють, бо заарештовані безперестанку грюкають у двері». Вже неабияк заглибившись у вибалок, ми вирішили повернути назад. Маляр сказав, що цілу ніч його мордував біль. «І варто мені спробувати якось пом'якшити мій біль, завжди стає ще гірше. Але не скажу, що нестерпно, – пояснив він, – адже нестерпне – це, мабуть, смерть, а смерть не є нестерпна. Розумієте?» ІСТОРІЯ З ВОЛОЦЮГОЮ У модриновому лісі він зустрів волоцюгу. Спочатку він подумав: чи це часом не втікач-гастролер? Але з ним волоцюга не мав нічого спільного. Нічогісінько. Маляр злякався, бо ж волоцюгу він взагалі не розгледів, він об нього перечепився. «Наче труп, лежить посеред дороги», – каже маляр. Замерз, певно, до смерті, подумав він і відскочив. По одягу він визначив, що це людина з інших країв. Як же його сюди занесло? «Смугасті брюки, які, знаєте, люблять носити циркові артисти». Маляр вирішив, що людина мертва, тож спробував ціпком змінити його позу, перевернути його, щоб побачити обличчя, «він-бо лежав ниць. Завжди хочеться перш за все побачити обличчя», – сказав маляр. Але тільки-но він доторкнувся до нього своєю палицею, як «мрець» видав крик і підскочив. Щось на кшталт: «Ах!» – і потім такі слова: «Я тільки вдав із себе мертвяка, я хотів лише подивитися, як реагуватиме людина, виявивши когось у лісі, хто посеред зими розпластався на дорозі, та ще животом униз, як мертвий». З цими словами волоцюга встав на ноги і розправив штани. «Якщо ви думаєте, що я втікач-яточник, то глибоко помиляєтеся, я не маю з ним нічого спільного. Тому лякатися мене не треба. Ось вам моя рука!» Він простягнув маляреві руку і відрекомендувався. «Він назвав таке складне ім'я, що я його не зміг би повторити, – сказав Штраух. – Потім він застебнув піджак, йому явно тісний. Чепуристий, але геть опущений суб'єкт. Адже все це могло бути і пасткою, Бог знає, що тут могло б критися». Жартувати – так не жартують, зауважив маляр, вдавати з себе мертвого – надто дешевий жарт, на такі витівки здатні тільки підлітки, які вирішили полякати батьків. «А уявляєте, якби мене від хвилювання шляк трафив!» – сказав він волоцюзі. «Тоді я просто чкурнув би звідси», – нібито відповів той. Грець може побити будь-кого. «Так, безсумнівно». – «Нікого б тоді і не винили». – «Звичайно, ні», – відказав маляр. Крім того, на дорозі повно слідів, і нічого навіть намагатися їх розплутувати! «Зрозуміло. Може, у вас сутужно з грошима? – нібито сказав маляр. – У такому разі маю повідомити вам, що в мене в самого ні копійки. Я людина бідна і перебиваюся з хліба на воду». – «Ах, що ви! – вигукнув бродяга. – Грошей у мене вистачає». Його здивувало, що маляр вважає його за грабіжника. Чи часом не через ці циркові штани? «Та ні ж, – сказав маляр. – Я сам певною мірою артист». Дивно, як мало знають людей ті, кому приписують глибоке знання людей, зауважив у відповідь волоцюга. Крім того, маляр цілком йому несимпатичний. «Коли я почув, що хтось іде, я ліг на дорогу. Це був лише експеримент». – «Експеримент», – повторив за ним маляр. «Так, експеримент. До речі, скінчився він точно так, як я і припускав. Я вслухався в кожний ваш крок, ступаєте ви так, ніби у вас на ногах оленячі ратиці, – зауважив волоцюга. – Мені відкрився зовсім фантастичний образ, коли я почув ваше наближення. Абсолютно фантастичний образ!» Говорив він з дещо північним акцентом, на думку спадає Гольштайн або Гамбург. «От, думаю, олень іде до мене з візитом, – продовжував волоцюга і докинув: – Це треба розглядати як поезію, та й годі». Маляр: «Розумію». Він поцікавився у нового знайомця щодо його професії. «Я власник летючого театру», – відповів той. «У цьому вбранні, яке зараз на вас, ви виглядаєте так, ніби з'явилися прямо з якогось водевілю», – сказав маляр. «Тут ви не такі вже й далекі від істини, – кинув волоцюга. – У цьому костюмі я триста разів виступав на підмостках Франкфурта-на-Майні. Поки мені не набридло і я не втік. Спробуйте-но зіграти триста разів одну й ту саму роль в одній і тій самій п'єсі, та ще в нуднуватій, у дусі Бернарда Шоу, і при цьому не з’їхати з глузду». Перед малярем, безсумнівно, стояла людина, для якого жарт може бути хлібом насущним. «О, так, я теж так вважаю, я завжди жив блазнюванням». «Ну, а як ви думаєте жити далі? Адже зараз, як я можу припустити, у вас немає певних занять, ви тинялися без діла. Що ж буде далі?» – «Цим питанням я ніколи не переймався», – відказав волоцюга. Бо ж він, волоцюга, – директор театру, директор так званого летючого театру, бездітний, та й взагалі не так уже важко жити «ось так, просто сьогоднішнім днем». Але це ж якась «екзальтація», висловився щодо цього маляр. У чоловіка такого, як він (волоцюга), складу на лобі написано: «Свобода, розхристаність, пустощі!» «У свого татуся я навчився деяких штучок, – нібито відповів волоцюга, – які завжди всім подобаються. Наприклад, такий трюк, як "пропади, моя голівонька"». Він міг би його продемонструвати, «якщо це цікавить пана», і маляра це зацікавило, тож волоцюга зробив так, що голова в нього справді пропала. «У цієї людини залишилося на плечах тільки горло. Я кажу щиру правду. Вам усе це може здатися неймовірним, але це так само вірно, як те, що я стою тут перед вами. Взагалі несподівана з'ява волоцюги… І, уявляєте, вся ця сцена посеред лісу, там, де ми завжди звертаємо вниз, у вибалок…» Умить голова волоцюги знову опинилася на колишньому місці. «Але це всього лише просто трюк «пропади, моя голівонька», – мовив волоцюга, – важче буде пограти власними ногами як м'ячами». Маляр, звичайно, виявив бажання подивитися і на цей фокус. «Тут і справді ноги бродяги злетіли в повітря, і він заходився підкидати їх, присівши на землю, так, ніби це не ноги, а м'ячі, дитячі м'ячики». Під час гри він сказав: «Якщо вам страшно, я негайно припиню». Маляра аж кинуло в холод, але він відповів: «Ні, ні, мені не страшно». Він, як кажуть, сам не свій дивився цю виставу. «Я ніколи ще не бачив таких довершених фокусів». – «Мені вже набридло це заняття», – сказав волоцюга і покинув грати. «Як він примудрився себе обезголовити, мені так само неясно, як і мана з ногами, – зізнався маляр. – Може, вас осяє розгадка? Звичайно, за цим, як і за всім подібним, криється якийсь підступ!» Увесь Париж нібито лежав біля його ніг, і зараз лежав би, якби волоцюга тільки захотів, але він не хоче бачити Париж біля своїх ніг. «Це мені набридає». У Лондоні він нібито побував навіть на одному з прийомів у королеви, що його дали саме в його честь. Якщо пан захоче, він міг би повідомити йому адресу свого летючого театру. «Театрик малий, але вкрай цінний, – мовив волоцюга, – і може показати своє мистецтво скрізь, де того побажають». Він цінніший за всі інші театри. Це, можна сказати, найцінніший театр у світі. Проте одної красної днини йому, волоцюзі, набридли фокуси, «трюки теж приїдаються», і він звернувся до чистого, істинного мистецтва, у природі якого немає жодного трюкацтва. Пану напевно цікаво буде знати, що важче – демонструвати трюки, подібні до тих, які він допіру бачив і які, безсумнівно, перевершують усі трюки на світі, чи ж творити театральне дійство, тобто чисте мистецтво, що не потребує жодних фокусів. Скажімо, «втілити образ короля Ліра[53 - Король Лір – персонаж трагедії «Король Лір» англійського драматурга Вільяма Шекспіра (1564–1616).]». І те й інше однаково важко, кожне по-своєму, але по суті мистецтво сцени значно прекрасніше за виконання трюків. Особисто йому театральна гра дає значно більшу втіху, і тому він якимись дивами створив свій летючий театр «із порожнечі», як він висловився. «Це теж, звичайно, був своєрідний трюк, фокус», – сказав волоцюга. Театральна гра поєднується з високодуховною сферою, тоді як трюкацтво не пов'язане навіть з духовною. Трюк є трюк. «Але, зрозуміло, вся справа завжди тільки в глядачах». І тут він нібито зазначив: «Глядачі, котрі спостерігають за моїми трюками, мені, проте, в тисячу разів миліші за мою театральну публіку». Річ у тому, що ті, кому він показує трюки, відразу ж усвідомлюють, що їх дивують, а глядачі його театральних вистав – ніколи. «Театральна публіка завжди розчаровувала, а, так би мовити, циркова – жодного разу». Проте йому більше подобається грати в театрі, хоча він радше годиться в трюкачі. «Театральні глядачі точно так само не здатні зробити себе щасливими, як і інші, – сказав він. – Любителі подивитися на трюки завжди такі, які вони є. Театральні глядачі – ніколи, вони такі, якими їм не варто було б, не хотілося б бути, не такі, як є… трюкоглядачі не бувають такі дурні, щоб не помічати, які вони дурні, а театральні завжди дурніші. Однак актори здебільшого такі дурні, що не помічають, яка дурна публіка. Оскільки в цілому актори ще дурніші за публіку. Але публіка завжди страшенно дурна». Маляр поцікавився, чому ж у такому разі бродяга більше не займається трюками. «Трюки самі по собі не дають втіхи, – відповів той, – а театральна гра сама по собі може давати». Втім, він і сам не знає, чому тепер він охочіше «грає», ніж «демонструє трюки». На даний момент він не займається ні тим, ані цим. «Але я знову пророблятиму свої трюки! – вигукнув він. – І Париж знову лежатиме біля моїх ніг». Потім він запитав у маляра, як спуститися до станції найкоротшим шляхом. «Ідіть цим вибалком, – відповів маляр і запитав: – Але мені хотілося б знати, в якому віці артиста трюки самі по собі вже не тішать?» Без довгих роздумів бродяга відповів: «Це у всіх трюкачів по-різному. Часто буває, що комусь вони стають нецікавими ще до того, як він їх опанує». Маляр виявив готовність провести волоцюгу на спуску у вибалок. «Я тут кожен горбок знаю, – сказав він. – Оступитися й зламати ногу тут завиграшки. Ходімо!» Перш ніж попрощатися, маляр поставив ще одне питання: «А чого це ви надумали зіграти зі мною цей злий жарт?» – «Злий? – нібито здивувався волоцюга. – Ви маєте на увазі те, що я вдав із себе мертвого? Це у мене пристрасть така: вдавати мертвого. Пристрасть, та й годі». Потім він раптово зник. «Він був якийсь летючий, просто-таки як істинний трюкач, – сказав маляр. – Таку людину, як цей, який видає себе за власника «якогось летючого театру», я ще не зустрічав за все життя. Чи ви думаєте, я вигадав цю історію?» Я так не думав, я йому вірив. День двадцять другий Вночі я зробив страшне відкриття, котре підтверджувало те, що маляр лише припускав. У будинку давно вже все стихло, коли я почув під вікном шум, який ненароком підняв гицель. У кімнаті, що поруч з моєю, оселився один постоялець, що мав, правда, звичай пропадати з самого ранку. Я подумав, що зараз він, мабуть, теж розбуджений з ласки гицеля, бо я зрозумів по звуку через стіни, що сусід встав з ліжка. Але потім у його кімнаті знову стало тихо. Я підійшов до вікна і справді побачив гицеля. Господиня відчинила йому вікно і допомагала видертися на підвіконня спальні. Мішок, кинутий спочатку на купу снігу, він підхопив сильним рухом руки, вже забравшись у кімнату. Я чомусь подумав, що його рюкзак набитий мертвечиною. Думка про те, що в ньому могло бути падло, не давала мені спокою, і я вирішив спуститися, підійти до дверей хазяйської спальні і послухати, що відбувається всередині. Я розсудив, що з розмови господині з гицелем зумію збагнути, чи варто мені хвилюватися, чи можна відкинути свої підозри. Чим це мене так заінтригувало, я і сам не знаю. У тому, що гицель майже завжди носить в наплічнику мертвих тварин, немає нічого незвичайного, таке вже в нього ремесло. Я вдягнув штани і жилет і пішов униз. Мені доводилося дотримуватися обережності. Маляр спав. Сусід за стінкою теж спав. Спали всі. Мені й справді вдалося підслухати розмову гицеля з господинею. Йшлося про якусь людину, що перестріла гицеля на перехресті доріг, про чоловіка, якого колись добре знали він і вона. Ця людина попросила у гицеля скількись грошей у борг, нібито для того, щоб виїхати потягом туди, звідки він родом, когось там навідати. Всі свої гроші він пропив. Гицель трапився саме вчасно. «Прямо серед ночі», – сказала хазяйка. «Напевно, був у верхнього шинкаря», – припустив гицель. Я злякався, що двері можуть відчинитися і мене виявлять. Тут я почув слова господині: «Значить, знову в наших місцях вештається!» На що гицель відповів: «Ну, сюди-то він більше не заявиться». Гроші, що їх він позичив у гицеля, вишле поштою. «Нічого він не вишле! – заперечила хазяйка. – Як рак свисне. Що він у селі забув?» Мало що, міркував гицель, спаде чоловікові на думку, коли він серед ночі рветься в місця, з якими був якось пов'язаний раніше. «Це він у всьому винен, – сказала хазяйка, – це він його злочинцем зробив». «Його» означало чоловіка. «Він ще в школі його зі шляху збивав. Мені на очі він навернутися не посміє». Потім вона раптом запитала, чи приніс гицель те, що збирався. «Так», – відповів той, і я виразно розчув, як він вивалив на підлогу мертвечину. «До чого хороша собачка», – сказала господиня. Тут я здригнувся від жаху. «Я її випатраю просто зараз», – вирішила вона. Потім я почув, як обоє вирушили на кухню. Я негайно ж пішов до своєї кімнати. Але заснути не зміг. Тепер я знаю, що вона готує із собачого м'яса, думав я. Маляр мав слушність. Так воно і є. А вранці мене взяв сумнів: що, коли весь цей кошмар із собачою тушею мені наснився? Та ні ж. Я пережив усе це наяву. Мене нудило при думці про моє нічне відкриття, але водночас я вирішив нікому не розповідати про історію, яка мені все ще здавалася сном. Якби я поділився цією новиною з малярем, це ще більше заохотило б його. Не варто йому говорити і про те, що мене взагалі розбудив гицель, який галасував у мене під вікном, що я вставав і підходив до вікна. Якби я описав йому весь хід нічних подій, то все, що мені довелося почути, підтвердило б для нього дуже багато чого, не тільки його припущення, що хазяйка давно вже варить собачатину і конину. Гицель раз у раз приносить їй мертвих тварин. Можливо, навіть забитих під час епідемії свиней. Давно мені не було так бридко. У всякому разі, надалі я уважніше придивлятимуся до м'ясних страв, які готує хазяйка. До фаршу я просто не доторкнуся, не буду їсти ковбаси, нічого м'ясного. Великі скиби м'яса, які вона вивалює на тарілки, можуть зійти і за свинину, і за яловичину, і за телятину одночасно. Скажи я комусь про свої спостереження, то дійшло б до цілковитої катастрофи. Не виключено, що хазяйка платить йому за м'ясо, яке він тягає у своєму мішку, якісь невеликі гроші, а може, і навіть швидше за все, не дає йому ні гроша. Отже, вона обзавелася коханцем і постачальником м'яса в одній особі, м'яса, дешевше за яке годі й уявити. Маляр давно примітив, що вона закуповує у м'ясника підозріло мало м'яса. От де заковика. Ні, з малярем я своєю інформацією нізащо не поділюся. Озираючись на події цієї ночі, я сам собі здаюся якимось іншим. Я це прокинувся вночі від шуму, який, здавалося, не провіщав нічого страшного? Чи, може, я натягував штани і спускався вниз? Або підслуховував розмову біля дверей господині? Врешті-решт, ішов на ризик, відважитися на який може тільки божевільний? Я-бо й справді боявся, що мене спіймають за таким заняттям. Я знаю, що таке можливе уві сні, може приснитися навіть психічно нормальній людині – уві сні все трапляється, – але це не було сном. Всю першу половину дня я не міг притлумити хвилювання, і маляр помітив це. І на шляху в село, і на цвинтарі мене вибила з колії не історія з волоцюгою, не «вся ця катавасія безмежної ексцентрики», ні, це були лише незначні приводи для емоційного збудження, все пояснювалося лише моїми нічними переживаннями, мене трясло від собачої кухні господині. За обідом я ні до чого не доторкнувся. Випив лише кухоль пива, і маляр запитав, чи не хворий я. «Ні, – відповів я, – не хворий». «Дедалі глибше занурюєшся, змішуєшся з низотою, – сказав маляр, – занурюєшся все глибше, ще глибше, ніж ця низота. Скажу вам чисту правду: від витонченого в людях мене завжди вернуло, я повинен стягувати із себе цю шкіру, я не дозволяю собі стикатися з цим. Протягом усього життя я часом тонув у простонародному брудному світі. Я завжди відчував себе його частиною. Так завжди ж і залишався внизу. І цей низовий світ, нехай буде вам відомо, аж ніяк не низький, не брудний, у всякому разі – не такий низький і брудний, як інший світ. Звідси і моя залюбленість у бідноту, у знехтуваних, якщо хочете знати. Адже коли я був бідний, я був ще й людиною, якій здавалося, що вона чогось варта, навіть якщо я жив у бруді і сам був брудним… Але це я говорю тільки сам собі…» Ще він сказав: «Уявіть собі дерево, від якого ще чекають плодів, а все закінчується розчаруванням, оскільки дерево вже не дає плодів». Майже все життя зводиться до такого розчарування. «Куди не глянь – усюди дерева, вже не здатні плодоносити». Рід людський є щось безплідне, «єдино безплідне на світі. Ні на що не придатне. Його не можна переробити. Ним не можна харчуватися. Він не може служити сировиною для чогось, окрім самого себе». Сам він, маляр, песиміст, щось смішне, але ще страшніше. А коли думаєш так, стає ще смішніше. «Мозок говорить щось, і решта організму говорить щось, – міркує маляр, – а в результаті завжди відбувається те, чого не хочуть ні мозок, ані організм». Він вирвався із себе самого, вийшов у світ і, пройшовши через усе, увійшов до самого себе. «Все це міститься в мені самому, наскільки я знаю, це глибше, ніж світ». Виверт, який дозволяє відключати себе з моменту пробудження до відходу до сну, часто вдавався йому. «Занадто багато пієтету спочатку, занадто багато ненависті й відрази згодом. Спочатку невситима пристрасть пізнавати міста, потім таке ж невгамовне бажання забути всі ці міста. Як щурів лопатою, змести людей з вулиць. Надлишок спілкування з людьми вбивав мене». Виняткові інтереси: «Вишукування, ілюзії вишукувань, ілюзії приятельства, а потім позбавлення від ілюзій вишукувань, від вишукувань, від ілюзій приятельства, від приятельства». Роками все це було не чим іншим, як «вистежуванням страждання». За лічені секунди – глобальне розчарування навіки. У перманентному стані омани людина – всього лише арена самого себе. Раніше він, як м'ячиком, грав заворожливими словами, спершу словом «творіння», потім – «хімія», «сарказм», потім – «інстинкт», «живопис», нарешті – «вбивство». Руйнування людини – мрія дитинства. І в ній міститься все. Батько і мати – підтвердження нещасливого, несамовитого і дії інстинкту, почуття, диявола, що вже не піддається виправленню. «Крім того, взимку біль випадає снігом, якщо хочете знати». Співочі птахи – боленосії. «У слабкого немає закону, який його захищав би». Хазяйка здивувалася тому, як багато народу зібралося на похорон селянки, яку під час пожежі, що знищила будинок, убило трямом. Звідусіль, із найвіддаленіших долин приїхали родичі та знайомі і просто цікаві. Похоронна процесія виявилася такою довгою, що їй не вистачило місця на майдані цвинтаря. Під час відспівування багатьом довелося стояти зовні, на сходах до цвинтаря і перед входом до церкви. Стільки букетів і вінків господиня в житті не бачила. Насамперед вона поцікавилася щодо вдівця, хотілося подивитися на нього тепер, коли все вляглося, і обмінятися парою слів з людиною, у якої вона була колись за робітницю. «Він став куди солідніший, аніж раніше», – сказала вона. Та тільки навколо нього товпилося стільки рідних, що їй довелося відступити. Однак її запросили на поминки, які влаштували в трьох готелях разом: в одному така прірва народу не помістилася б. Стіл був дуже хороший, ще ні на одних поминках вона так не наїдалася. Оркестр, тільки-но відігравши біля могили похоронний марш, почав грати бадьорішу музику на майдані, де «від людей було аж чорно». На цвинтарі нібито навіть усі могили потоптали, всім хотілося пробитися до самої покійниці і подивитися в яму, але, крім гробових дощок, ніхто нічого не побачив. «Цвинтар у С. разів у три, принаймні, більше, ніж у Венґу», – повідомила вона. З Венґа, ясна річ, теж багато на похороні було, в основному «заможні». Спершу вона соромилася, бо замість чорного вбрання на ній було сіре пальто, але потім і думати про це забула. «На мені одній тільки не було чорного пальта». Коли опустили труну, почали бухати з ракетниць, наче на Новий рік. Священик і бургомістр виголошували промови, але вона не зрозуміла ні слова. Дочки пробилися до могили крізь публіку в чорному і затесалися в натовп родичів, через що не встигли вийти з кладовища, от і кидали на неї злі погляди. На поминках пригощалися до п'ятої ранку, поки все не підчистили і не спорожнили. Але вона об одинадцятій уже вирушила додому. «Я теж була п'яненька», – сказала вона. Гицель довіз її на своїх санях. Я і сам чув, як він вивантажував її з саней і як вона намагалася утримати його біля себе, але він пішов. Учора ввечері вона ще сходила на станцію за букетиком паперових квітів, які кинула на могилу небіжчиці, коли вже нікого не було. Найбільше її цікавило частування, оскільки господарі трактирів готують здебільшого за її рецептами. Тамтешній священик танцював і не скупився на нескромні зауваження, вона навіть здивувалася, як таке міг допустити священик, «пан духовного звання». «Люди не можуть без палиці, – сказав Штраух. – Без кийка судового виконавця». Він порадив мені надіти черевики міцніші, йому бачити боляче мене в цьому взутті, яке я вдягаю день у день, у «цих предметах розкоші». Але міцніших у мене не було. У мене взагалі всього дві пари взуття: черевики з високими халявами для зими, які я ношу тут, і пара літніх туфель, які не закривають щиколоток і які я залишив удома. «Тут усе завжди трапляється раптом, без попередження, – сказав маляр. – Раптом холодає так, що ось-ось заморозиш чільну пазуху. Тут усе відбувається ривками і поштовхами». Він має на увазі не недавній снігопад, а лютий мороз. По кожній речі, по кожній рослині, по всьому навколо він може визначити, як назріває мороз. «Холоднеча неймовірна. Це видно по деревах, по камінню. Це вчувається в ревінні худоби». І одного разу замерзне все і «все буде мертве. Весь світ, як він є. Навіть повітря застигне разом з усіма сніжинками». Колись, багато років тому, він вийшов з якогось готелю, це було в Тіролі, куди його часом також тягнуло – «до чистого неба», як він казав, – і його ціпок устромився раптом у замерзлу свиню. Він хотів її підстьобнути, але палиця застрягла в ній, неначе свиня складалася із снігу. Коли він витягнув палицю, мерзла плоть дивно заскрипіла, і йому стало зле. «Холоднеча пожере все, – сказав маляр. – Дерева, людей, худобу і те, що всередині дерев, людей, худоби. Потім кров, навіть при бурхливому кровотоці. Людину можна розламати, як шматок зачерствілого хліба». Він запитав: «Ви звернули увагу, що люди тут, у селі, не носять пальт, навіть у такий холод? Принаймні, в цих місцях? На рівнині носять, а тут – ні. У передгір’ї – так, а тут – ні. Чоловіки піднімають коміри піджаків, жінки з гірських селищ спускаються тільки в жакетах і спідницях. Навіть у тридцятиградусний мороз». Холоднеча збиває людей в купу, як тварин у хліві, збирає навколо миски з їжею або за читанням книги. «Холоднеча – хитрий стан природи», – сказав маляр. Школярі найчастіше доходять тільки до скельних відрогів і відразу повертають назад, боячись, що дорогою можуть замерзнути. Школи часто закривають через холоди. Люди вмирають з відкритим ротом, не встигнувши доказати розпочату фразу. З криком про допомогу. Зірки при цьому блищать, як капелюшки цвяхів, якими прибите небо. «І саме повітря розгойдує дзвін розуму, він б'є, мов стріляють з гармати». А чи траплялося мені коли-небудь обморожуватися? – поцікавився він. «Є багато мічених морозом чоловіків». – «Hi», – відповів я. «На війні, нехай буде вам відомо, люди зовсім відморожували ноги й вуха. Думками, які завжди пов'язують людину з одним і тим самим краєм, чи завдяки стану, який упродовж тисячоліть гріє людину, або хоча б прекрасним спогадом можна викликати теплоту в самому собі, навіть справжній жар, але лише до такої міри, що в кінці кінців усе закінчується невдачею. Солдатам, що палали в душі тугою за батьківщиною під час зимового відступу з Росії, це почуття не допомогло». Він сказав: «У такі холодні дні я сиджу на своєму ліжку і намагаюся зглибити істини в щетинистому візерунку на шибках, який утворюється навколо явищ зі сфери мистецтва, можливо, з царства природи, із вселенського відчаю, виникаючи як мана і пригнічуючи; я намагаюся усвідомити істини, які, думається мені, сотнями тисяч і мільйонами криються в нашому житті і являють собою не тільки слабкі знаки якогось світу, що міститься під нашим, якогось універсуму, непізнаваного в нас». Потім він заговорив, коли перед нами з'явився обрубок дерева, що стирчав із ставка: «Всі ведуть життя посмертних масок. Кожен її бодай раз зривав, хто справді жив, але вони-то не живуть, це, так би мовити, лише життя гіпсової маски». Нині немає справжніх людей, є тільки посмертні маски справжніх людей. Усе на світі так жахливо тому, що відбувається жахлива «розумова деформація», яка, виходячи від нас, продовжується в мізках ближніх. «Удаване життя – уявність, уже не здатна до справжнього життя. Міста давно мертві, і гори давно мертві. І скотина, і птиця, і навіть вода і все, що в ній мешкає, давно мертве. Відображення наших посмертних масок. Маскарад мерців», – виснував він. І не на жарт збентежився, коли я сказав, що не вірю в «маскарад мерців». «Так, юність не вірить, – заперечив він. – А весь світ не що інше, як маскарад мерців». Саме внаслідок його розвитку та розвитку поза світом. «Вплив зірок, без сумніву, – небесних тіл». Він пояснив: «Те, що я вам кажу, є дологічна, рефлектувальна зарозумілість». Що це значить? «Це не можна сприймати дотиком, можна осмислити, це є щось уявне, так само як і щось дійсне в нашому традиційному уявленні, – це зовсім не те, чим можна «оперувати», навіть для Паскаля, для Декарта.[54 - Блез Паскаль (1623–1662) – французький філософ, письменник, фізик, математик; Рене Декарт (1596–1650) – французький філософ, фізик, фізіолог, математик, фундатор аналітичної геометрії.] Це позамежно для людей. Позамежно для свиней. Якби неймовірне могло розгорнутися в голові, куди б ми прийшли, – говорив він. – Незрозуміле – це саме життя. Нічого крім. Іноді це доходить до людей як образ, ніби хмара птахів, що злетіли в небо, щоб усе вкрити млою. Незрозуміле – це диво. Незбагненний світ – світ чудес, зрозумілий – хіба що чудесний». Крок до знання є крок від чудесного. «Однак дослідний принцип стверджує зворотне, як, утім, всяке дослідження завжди стверджує протилежне висновкам усіх інших досліджень». І тут знову-таки все не так просто. Тим не менш «наука бреше, такий її принцип, і вона руйнує, провокуючи манію величності, чудесне. Наука прагне, на певному своєму перегоні, знову вирватися із самої себе. Це підганяє її. Заради цього її варто підтримувати». Людина не повинна бути перешкодою науці, коли вона йде вперед, виламуючись із самої себе, щоб повернутися до людей. Він сказав: «А потім, коли наука досягне своєї мети, посмертні маски знову стануть людьми». «Влітку в трактирних садках часто з'являються люди, за якими видно, що кожен вважає себе пупом землі. Вони відразу ж вбирають у себе очі. Йдуть до столика, який стоїть у найхолоднішому куточку (зараз, у таку холоднечу, хочеться сказати «біля самої грубки»!). І, як іноді буває, зарезервований для них. Що за зрушення в мозку породжують уявлення, що ти – центр всесвіту? Прокльовуються і стираються мільйони таких «пупів»! Такий світ. Так влаштовано все. Звичайне і виняткове сидять за одним столом, п'ють пиво і з великим апетитом поїдають яйця. Грають у шахи чи в карти. Кожна окрема буденність і будь-яка окрема винятковість – це і є світ. Але що таке звичайне? Що – виняткове? У літню спеку (як і в зимову холоднечу) люди розпущені, бо безпорадні. Вони тягнуть за мотузки, які за інші кінці тягне світ: «Мій світ». Там вони поміщають його, а це значить, що тут – знову-таки себе. Ось їм і здається, що вони живуть з гордо піднятою головою, ось і вважають себе центром світобудови. «Я помру, і світ помре», – так вони мислять». Йому, маляреві, люди видаються «чимось на кшталт причин збочення», що межує з «несповідимим, але тільки межує». Картина, яку можна спостерігати в літніх садках, дозволяє розгадати найдурніші людські виверти. Дозволяє «з'явитися в їхній світ, з'явитися в світ. Тактика? Яка вже тут тактика, коли ординарність тримає голову як вінценосна особа! Брутальність пре, як першопричина будь-якої лагідності, як щось славетне, найрафінованіше, найнеповторніше. Думка про кухоль пива веде до грандіозних переоцінок, самопіднесення: світ-бо – це я! Він починається там, де починаюся я. І на мені ж кінчається. Він так само поганий, як і я. І так само хороший. Він не може бути кращим за мене, бо він – це я. Не інакше. Він залюбки п'є, залюбки їсть. Він не знає ні аза, ні буки, бо ні аза, ні буки не знаю я. Бути знаменитим? Та ні. Занадто багато знати, тобто знати більше, ніж я, йому не прислужиться, бо я б тоді захворів. А яка від цього радість? Зосередитися на яловичині, на ростбіфі – ось і весь світ. Людина досягає успіху лише настільки, наскільки впевнена, що досягає успіху світ. Її загибель – це загибель світу. Світова катастрофа – її катастрофа. У трактирних садочках світ зводиться до голоду і спраги світу. До голоду і спраги кожного відвідувача. Єдиного і неповторного. «Пива, будь ласка», – означає: світ хоче пива. Він перехиляє кухоль, а згодом знову відчуває спрагу». Жінки – як великі річки, їх не переплисти, ніч часто озивається криками потопельників. «Подружнє життя, нехай буде вам відомо, незаслужена мука до кінця шлюбу. Коли стани обох особистостей вкрай болюче вганяються один в одного, наче гірські породи. Коли чорне раптом перестає чорніти, а дитина – вже не подарунок долі. Все обертається на протилежне. Бідність, знаєте, показує вже цілком інакше, багатство перетворюється на ілюзію, передуючи новій страшній омані». Водичка, в яку обоє дивилися, незабаром їм нічого не говорить. І він, і вона знемагають од чисел і цифр. Голова, спухла від ганьби і туги, – ось що таке шлюб для чоловіка і жінки. «Входять у церкву, а виходять з борделя. Насправді, є дзеркала, в яких видно все, аж до найжорстокішої істини, до смертної миті». І все це негласно обумовлений хід подій. Чому? їх раптом відвідують сни наяву. Припущення стають гіркою правдою. Удари, отримані у сні, раптом болем віддаються в потилиці. Пам'ять звернена до подорожей, до повернення в самотність, яка зовсім і не була самотністю. У центр великого міста раптово вривається вітер, який давно вважався безвісти зниклим. Однак починають трясти дерево, а вже не збити плодів, які так перезріли. Собака кидається за великою кісткою, і в когось настає гірке пробудження. Там, на риштованнях, примостився муляр, тут стоїть якийсь залізничник і дивиться на годинник, а он нагорі хтось ступає по даху з віконним склом у руках… Роботяги з ременями меблевих вантажників легко, либонь, орудують шафами та столами, думає хтось, а сам нещасний, як жодна людина на світі. А світ далеко-далеко від свого власного театру, що його він кинув віроломно, як жорстокосерда мати, що втекла слідом за коханцем. Штраух сказав: «Правда видирає людину з коренем, як божевільний садівник – качани капусти, кидаючи їх на грядці. Це зарозумілість. Он чоловік іде поруч із дружиною там, на тому кутку, де заводи і шахти, які його годують, тягне за руку дитину в нескінченному своєму нещасті. І напевно йому часто спадає на думку сумна притча про те, що тисячами людей користуються, як носовичками, а потім викидають геть. І в голові крутяться слова: «додано», «вирахувано», «звалено», «задавлено». А жінка бачить, якщо ще в змозі бачити, лише замордоване обличчя. І рубці на обличчі доньки. Про це, якщо хочете, шкода й мови. Крокувати – то вже разом, щоб разом упасти, чи то пак разом поставити на житті хрест. «Тоді вже й з дитиною». А він думає, що це всього лише спроба – лягти під колеса. На насипу. Всього кілька кроків. Так-так. Але груба дійсність завжди вривається в усе. Те, що так безтурботно мерехтить над дахами – може, це тепле повітря, – це знову ж таки тільки початок кінця. І скрипуче дерево, зловісне, як його чорнота. Проте все йде своєю чергою. Ніхто нічого не говорить. Від цього ще паскудніше. Дитину вже покладено у ліжко, і тут знову обдає страхом. І той, хто лежить у ліжку не сам, думає, що все до жаху зле – приміром, зграйка іскор над обличчям сусіда, – може бути насправді. А якщо і не так, то все одно боляче». ТУДИ Й НАЗАД Я б сказав, що весь сьогоднішній день стоптаний туди й назад. Ми вийшли з модринового лісу і тримали курс на село, а звідти – на інший бік, на великий ліс. Я йшов попереду, маляр – за мною; мене весь час не полишало відчуття, що він ось-ось кинеться, наскочить на мене ззаду. Не знаю, з чого я це взяв, але свого страху (насправді це були думки про страх) нічим не видав. Час від часу до мене долинало якесь слово, кинуте малярем, але зрозуміти я нічого не міг, як і не міг відповідати, коли він намагався щось запитати, бо маляр не говорив, а бурмотів собі під ніс. Він збив мене: «Стійте на місці, коли я вас питаю про щось!» Я зупинився. «Підійдіть!» – наказав він. І раптом я виявив (уловивши інтонацію, відчувши відразу: тільки я маю змогу це виявити) його схожість з братом, з асистентом. Він сказав: «Повітря – єдино істинна совість. Вам зрозуміло?» Я відповів: «Ні, незрозуміло». «Повітря, кажу, – єдино істинне знання!» – повторив він. Я як і раніше не міг зрозуміти, але кивав головою. Він сказав: «Жест повітря, зрозумійте ж, великий жест повітря. Великий холодний піт снів – ось що таке повітря». Я назвав це великою, по суті, думкою. Як на мене, це навіть – поезія думки, я сприймаю це як граничну можливість усього, на що здатна пам'ять багатьох і багатьох, як одну з цих вищих можливостей. «Поезія – ніщо, – відказав він. – Поезія, як ви її розумієте, ніщо. Поезія, як її розуміє світ, як її розуміє товстошкірий читач, ніщо. Так, ніщо! Поезія ж, яку визнаю я, – це дещо, дещо цілком інше. Якби ви мали на увазі цю поезію, ви мали б рацію. Тоді я не міг би не обняти вас! Не міг би, у мене була б можливість обійняти вас!» Я запитав: «А що таке ваша поезія?» – «Моя поезія – це не моя поезія. Але якщо ви маєте на увазі мою поезію, то мушу зізнатися, що не можу пояснити її. Бачте, моя поезія, та, що є єдина поезія, а отже, і єдино істинне, точно так само, як єдино істинне є єдино істинне знання, яке я визнаю за повітрям, яке я вловлюю з повітря, яке є повітрям, – ця моя поезія відкривається тільки в серцевині її думки, що цілком їй належить. Ця поезія миттєва. А тому її немає. Вона – моя поезія». – «Так, – підтвердив я, – це ваша поезія». Я взагалі не розумів його. «Ходімо, – сказав він. – Холодно. Холоднеча вгризається в мозок, до самого центру. Знали б ви, як вона вже проїла мені мізки. Ненажерлива бестія, холоднеча, їй подавай кров'яну клітковину, яка потрібна мозкові, все, з чого виникає все, може виникнути… Бачте, мозок, череп з мозком є неймовірна неосудність, якщо це дилетантизм, то смертельний дилетантизм, ось що я хочу сказати. Сили втрачають міру за мірою, холоднеча вгризається в них, у людські сили, у верховну мускульну силу розуму. Це подорож холоднечі, що розтягнулася на мільярди років і тупо експлуатує все на світі, а холоднеча вдирається в мій мозок, це злом, вчинений морозом… Нині, – сказав він, – уже не існує поняття «таємний», його більше немає, є лише велике холододосаждання. Я бачу холод, я можу позначити його словами на папері, визначити його, він убиває мене…» У селі він прикипів очима до різниці. Він сказав: «Холоднеча – одна з великих антиістин, найвеличніша з усіх, отже, вона суть усі істини, разом узяті. Істина – завжди процес умертвіння, нехай буде вам відомо. Істина – скинення, сходження. Істина – завжди прірва. Неістина – схо… верх, тільки неістина аж ніяк не смерть, точно так само, як істина є смерть, тільки неістинність не означає прірву, однак неістина не є антиістина, постарайтеся зрозуміти: великі недуги не виникають, великі недуги вражаючим чином сидять у нас протягом мільйонів років…» Заглядаючи у відкриті ворота різниці, він сказав: «Ось перед вами навіч щось розірване, розрубане. Але це, безсумнівно, ще і крик, звичайно ж, крик! Прислухайтеся, і ви ще почуєте крик. Ви досі чуєте крик, хоча його джерело вже мертве, давно розрізане, порубане, розчленоване. Голосові зв'язки перерізані, а крик ще лунає! Неймовірний феномен – встановити, що голосові зв'язки вже розірвано, перерубано, порізано на шматочки, а крик ще лунає. Що він звучить завжди. Навіть якщо всі голосові зв'язки перерізано й перерубано, вони давно мертві, всі голосові зв'язки у світі, всі голосові зв'язки всіх світів, до втрати самого поняття, голосові зв'язки всіх істот, крик залишається, завжди ще звучить. Крик не можна ні розрубати, ні розрізати, крик – єдино вічне, єдино безмежне, єдино незламне, єдино нескінченне… Можна створити вчення про людей і тварин, і про людські погляди, і про велике невисловлене, вчення про великі протоколи пам'яті грандіозного буття – і це вчення нам підкажуть різниці! Учнів треба вести не в теплі класи шкіл, а перш за все – на різниці. Якщо я і очікую чогось від науки про світ і від кривавого його буття, я пов'язую свої очікування з різницею. Наші вчителі мають проводити уроки в наших різницях. Не читати по книжках, а забивати, рубати, різати знаряддями забою… Навчати читання треба, тицяючи пальцем у паруючі кишки, а не в даремні рядки… Слово «нектар» давно вже слід замінити словом «кров»… Вдумайтеся, – сказав маляр, – різниця – єдиний шкільний кабінет основ філософії. Різниця – класна кімната та лекційна зала у повному розумінні. Єдина мудрість – мудрість різниці! Єдині письмена – письмена тельбухів і крові! Єдина істина – забійна істина! Антиістина, істина і неістинне, усе це разом, як нечувану науку різниці, я хочу накинути людям, новим і тим, кого спокушає роль лідера. Знання, яким дорожить світ, не є знання, що його відкриває різниця, тим-то воно безпідставне. Різниця створює радикальну філософію глибокої ґрунтовності». Ми вже ступили на територію бойні. «Ходімо ж, – сказав маляр, – запах крові входить у мене, як небувале, запах крові – єдино ідентичне. Ходімо, інакше мені доведеться виключити можливість нового духовного розвитку з моєї мислячої тілесності, а на це в мене не вистачить сил». Тепер він ішов розмашистим кроком і при цьому говорив: «Тварина проливає кров для людини і знає це. А людина заради тварини не проливає ні краплі й навіть не знає цього. Людина – не зовсім тварина, а тварина могла б бути цілком людиною. Розумієте, що я маю на увазі? Одне не рахується з іншим, одне напрочуд темне й сліпе в порівнянні з іншим. Немає нічого для іншого. Ніщо не гасить інше День двадцять третій «Заїзд мені нестерпний, якщо хочете знати, – сказав він. – Але інстинктивне бажання змушує мене підставляти йому шию, як і всьому, що озброюється проти мене. Де смердить гниллю, я не можу вдосталь надихатися. Мені хочеться довше вдихати людський запах. Розумієте?» Він завжди намагався встановити контакт зі своїм оточенням, з тим, що «вкрай варте огиди». Триматися ближче до того, що йому ненависне, з давніх пір було його устремлінням – «подібно до собачки нишпорити серед стовбурів людських ніг, абсолютно безглуздо, віддаючись лише своїм враженням». Його і гамселили завжди, як собачку. «Це так, – правив він далі. – Вічно тонути серед усіх, але не йти на дно. Там, де люди, не обійтися без випарів хоті!» Він завжди казав собі: «Я ще швидко ухилюся від фатального удару, від смертовбивства, від самогубства. Це зводить мене з розуму». Дзенькіт ложок, якими робітники сьорбають юшку, звучить для нього як «неясний, віддалений дзвін дзвонів, позбавлений будь-якого сенсу». Входячи до заїзду, він відчуває огиду. Але потім знову підносить голову, «витягуючи себе за волосся, щоб тіло, як океанський корабель, могло борознити пустельні води людства. Я, немов спортсмен, наражаюся на тортури, – говорить він. – Я поселяюся серед стін із плоті, які гріють мене. Нестерпне обертається благом для тіла». Тоді йому здається, що вдалося бути таким самим, як інші, однак це примарне відчуття. Він гадає, що залишається непоміченим, але тим-то стає серед них ще чужоріднішим тілом. «Накинули оком на те, як буйно вони кришать хліб, який плаває в їхніх тарілках з юшкою? Не випадково це нагадує мені картину кінця світу. Велике, знаєте, бачення виростає з маленького спостереження». «Усюди-бо вам докучають, – сказав маляр. – Ви можете бігти, куди хочете. Як ніби у всіх іншого й діла немає, як тільки мучити людину занудством. Інстинкт, який запалює все, мов лісова пожежа. І звернений проти тебе одного. Не встигнеш прокинутись, як тобі починають набридати. А адже це справжній жах. Відкриваєш шафу – і знову від нудьги хоч на стінку лізь. Умивання, одягання – це ж тягар. Обов'язок умиватися! Обов'язок одягатися! Обов'язок снідати! Варто вийти на вулицю, і ви беззахисні перед найбільшою владою настирливої докуки. Опиратися марно. Як не махай кулаками, все даремно. Удари, яких ти завдаєш, повертаються тобі ж сильнішими у стократ. А що таке вулиці? Звивисті ходи занепокоєння. То в гору, то з гірки. А площі? Вогнища нудьги. І все це в вас, а не десь там, у стороні, до вашого відома! І все спрямовано до однієї безглуздої мети! І вам уже не вхопитися ні за яку соломинку. Все життя, що складається з криків про допомогу, – це нестримний потік думок, який часто перетинають щасливі люди, майстрові, чи знаєте, прості тітки з господарчими сумками! Обзаведення дітьми – для них нав'язлива ідея! Жіноча спрага зачаття? Нудота пре з такою силою, що не залишається нічого іншого, як тільки закрити голову руками. Немає жодного захисту для людини. Питання лише все ускладнюють. У крайньому разі за допомогою питань можна відстрочити якесь покарання, але уникнути його не можна. Благовидні, чесні обличчя виявляються раптом пастками, весняні ландшафти стають зонами зачумлених. Дивишся, наковтався стільки отрути, що вже не виборсатись. І жодних, знаєте, ліків, уже нема за що зачепитися, ні «мистецтво», ні «одержимість», ніщо не допомагає. Нічниці могли б стати пом'якшувальною обставиною, якби не межували з недоумством. Бачите, я просто думаю: що, якби я був тим-то і тим-то, а це пригнічує мене. Обтяжливо бачити заїзд. Бачити себе. Бачити вас. Те, що у мене тут якась роль. Усе це пригнічує. Але стусани – не тільки винахід усього зовнішнього світу. Ні. А темрява – найчастіше щось пишно-церемоніальне, процесії хворої краси перетинають її, карколомна зарозумілість… Я страждаю просто від непересічності, нехай будевам відомо. Від збурень природи, від абсолютно чужих мені законів. Я завжди програю». «І потім, це чергування абсолютної неповороткості зі сповзанням і врешті-решт – провалом мого процесу в цілком бездонний простір, який відкривається лише божевільним… Попри це, маю сказати, що я ніколи не скаржився, не скаржився… навіть безвихідні ситуації я вмів розтрощувати наполегливими спробами відображення… Часом мені навіть вдавалося виходити із цих станів, повертаючись до здорового. Тепер я вже не вірю в таке рішення: воно б просто відповіло мені смертельним ударом у спину. Заїзд похмурий, і люди сновигають тут у страшному, шаленому чаду, занурені в морок, але вся притичина, знаєте, у тому, що вони не можуть померти, коли зовні – ще непроглядніший стан. Тим часом, коли в заїзді все спить, зусібіч напирає ворожість. Я переконаний, що річ тут аж ніяк не у впливах зовнішнього світу. Мене жахає думка про те, що я, можливо, заражаю вас, знаєте, моєю хворобою, і не менш страшно відчуваю, як ви мені потрібні… і що я наче майстер людинопідкорення, і тому завжди вмів украй обмежувати себе… зробіть ласку, скажіть, що ви про мене думаєте, скажіть правду і не залишайте мене у напрочуд смішному становищі… Ви можете йти іншими шляхами, я ж не хочу заволодівати вами, мені б не хотілося морочити вас… Біль, якщо хочете знати, біль у голові так тягне вниз, що вуха ось-ось до колін відвиснуть». «Трагедія» не завжди трагічна і сприймається не завжди трагічно, «хоча завжди залишається трагедією». Жодна трагедія не змусить світ хвилюватися. Ніщо не є трагічне. Смішне наймогутніше. В орбіті смішного існують «трагедії, в які тебе штовхають без будь-якого джерела світла, як у темну шахту». Відчай через дрібниці. «Наче б є справді страшне». Він упустив свого ціпка, і я кинувся його піднімати. «У кожному разі все приймає свої прикмети. Мороз, наприклад, для когось – обморожені вуха, а для когось – південне містечко… Нарешті, мороз може означати і загибель цілої імперії, як ми знаємо». На його думку, практичніше було б носити обмотки, і він каже: «Чому люди відмовилися від обмоток? Такого роду гамаші ніде і не купиш. А робити на замовлення вимагає багато часу, грошей і нервових витрат». Окрім того, всяке придбання для нього – така проблема, що врешті-решт він перестав взагалі що-небудь купувати. «Просто жахливо, що в трагедіях логічно доводиться знову й знову шукати неймовірні трагедії». Він запитує: «Що є стан страху? Чи означає це такий стан, коли людина стикається з тим, що вона напевно знає або чого напевно не знає і тому боїться?» Слово «неймовірний» звучить у нього зовсім глухо. Іноді я чую за своєю спиною слово «хирявий». «Неймовірне горе. Хіба це не є неймовірне щастя? Неймовірна уразливість зв'язків, які склалися в мозку?…» Людина перебуває в «своєму факті». І: «Але ж існують тільки судові виконавці і ті, хто їх боїться і не бажав би бути ніким, крім як судовими виконавцями…» І ще: «Небо вкрилося б сиротами, якби знало щось, про що ми нічого не знаємо. Жуть? Це дедалі густіший вечорами морок між скелями». А коли він ще й зупиняється і вибухає реготом, усе справді виглядає моторошно; коли він, от як сьогодні, раптом тицьнувши мені в спину ціпком, сказав: «Ідіть у низину. Ідіть же!» І тут я із вдячністю глянув на вогні вікон заїзду, які виявилися щонайбільше кроків за десять від мене. Завтра ховатимуть візника, який потрапив під полози власних саней. Хазяйка отримала від його родини сповіщення. Тут завжди сповіщають про смерть особливими листками, які прибивають до дверей будинків. Часто, коли йдеться про поховання місцевих, такі листки можна побачити на дверях усіх будинків, а останніми днями з'явилися похоронні сповіщення у зв'язку із загибеллю на пожежі селянки і зачавленого лісоруба. Це цілий аркуш паперу, обрамлений чорною лінією сантиметрової ширини. У тексті повідомляється: коли небіжчик народився і коли помер; хто його батьки і кого з близьких він залишив на цій землі; де його поховають і де буде відслужено заупокійну месу. Вказано також професію покійного. Всіх родичів названо повними іменами. Труну з тілом хлопця ще кілька днів тому встановили для прощання в будинку батьків покійного, на тіньовій стороні. Господиня, ледве розвинулося, вже зібралася в дорогу і через вибалок перейшла на той бік, щоб потужити над покійником при батьках. Нещасний був заручений, за три тижні він і його наречена збиралися зіграти весілля. Все вже було готове. Крім похорону, через який доводиться тепер поспішати і займатися незвичною справою. Наречена не відходить від ліжка судженого, з колін не встає. Повсякчас молиться. На їжу і дивитися не хоче. Хазяйка говорила з батьками. «Який був здоровий і молодий», – говорить вона. Батьки покійного запропонували їй залишитися пообідати, але їй треба було обернутися вже до десятої і зайнятися готуванням. З рота небіжчика багато крові вилилося, говорить вона. «У куточках рота запеклося і побуріло». Може, не побивалися б так, «якби він не був єдиним сином, який лежить тепер бездиханний у своїй кімнаті під саваном матері, що його вона сама для себе приготувала і своїми руками вигаптувала». «Коли вмирає єдина дитина, батьки теж умирають», – передала вона слова матері. Він, як мало хто з однолітків, був веселим і «грамотним». Навіть книжки читав, яких ніхто більше і не читає, а наречена – перша красуня. Батько не велів йому ще раз на лісосіку їхати, але не зміг утримати. Тепер мучить себе докорами. «Треба було стояти на своєму», – говорив батько. Двадцять два роки було хлопцеві. Коли вмирає людина, молодша за тебе, стає страшно. Чому? За що? Вони всі роздумували, в якій труні ховати сина: у білій чи в чорній, вибрали чорну. Якось раптом. На столі залишили посуд, з якого він міг би їсти, якби повернувся тоді додому живим. Хазяйка вважає, що «завтра на похороні, напевно, не буде так багато народу, як на похороні селянки». День двадцять четвертий На похороні молодого візника теж було чимало народу. Хазяйці дісталося місце, так би мовити, у першому ряду, впродовж усієї церемонії вона стояла біля відкритої могили і плакала. «Завжди плачу, коли йду ховати», – говорить вона. Труну з візником несли четверо його колишніх однокласників. Священик сказав щось про «коротке, але богоугодне життя». Наречена стояла між обома батьками, теж уся в чорному. Процесія рушила навколо могили, кожен змахував над нею кропилом, тільки маляр і я залишалися на певній віддалі, біля цвинтарної стіни. Не чекаючи зустрічі з родичами, ми покинули цвинтар, спустилися передніми сходами на сільський майдан і скромно стали осторонь. Оркестр заграв марш, і все було, як зазвичай буває на сільських похоронах, які обходяться без скорботної тиші. Ще під час поховання з вікон і дверей найближчого заїзду долинав брязкіт посуду, приготовленого для поминок. З бочок вибивалися корки. Під ножами диміла свіжокопчена шинка. Я подумав про те, що й у нас у Л. похорони проходять таким само робом. Можливо, ще помпезніше, бо народ більш заможний. І тут я раптом задумався про останній шлях якого-небудь бідолахи, про те, як ховають когось із богадільні, з будмайданчика, із залізничного барака. Того, хто «не з наших». Таке я теж спостерігав, а якби й ні, то міг би собі уявити. Тут обходиться без жодного шуму і без віддрукованих сповіщень, бо на це немає грошей, нашвидкуруч мажуть морилкою труну з дешевої деревини і тут-таки, над перенесеним з ліжка небіжчиком, прибивають останню дошку. Нікому й на думку не спадає, що, можливо, варто попрощатися з тілом. Та й де? У богадільні? В убогому житлі залізничника? В їдальні електростанції? У конторі целюлозної фабрики? Ні, швидше б забити труну. Який там священик, його й сповістити не встигають, а часто і не згадують про нього зовсім. До чого? Гицель копає яму завглибшки два метри двадцять, згідно з інструкцією, і о сьомій ранку, не зібравши й жменьки людей, навіть із тих, кому робити нічого, гицель і паламар тягнуть труну до ями, опускають і швиденько закопують. І робочий знизу, з долини, може бути впевнений, що жоден собака на його похорон не прийде. Інша річ, якщо він загине за всіма правилами – як жертва нещасного випадку на виробництві, тоді його проведе частина колективу, якісь слова скаже інженер, а якби він помер своєю смертю, не на робочій ділянці, ніхто й не поворухнеться. Дружина і та вдома залишиться з огляду на холодну погоду та болячки дітей. Та й навіщо взагалі комусь тягнутися на цвинтар? «Нівроку похорон, – сказав маляр по дорозі додому. – Дивна річ, адже я був тим, хто обмінявся з візником останніми словами. Жодна душа про це не знає». Мене морозило. Під час похорону я знову раптом подумав про ту людину, яку гицель зустрів на перехресті, можливо, це була розстань, де біля модринового лісу починається дорога до річки. Мені він уявлявся людиною, яка перебуває в такому ж становищі, як і хазяїн. Мабуть, він теж знає, що таке небо у великі ґратки. З дитинства покинутий усіма, можливо, сирота, якого принижують успішні учні, карають учителі, у хвіст і в гриву ганяють солідні ремісники і, нарешті, вважають за дурника господарі. Неясно, в яких стосунках з ним перебуває хазяйка. Напевно вона його добре знає. Судячи з того, як вона реагувала на слова гицеля, логічно припустити, що вона його навіть «любила». Хіба не говорив гицель про якийсь «акт помсти», який стане злим фатумом для цієї людини, що наче з-під землі виросла? Він позичив йому грошей лише тому, що, цілком імовірно, мова йшла про якусь роботу, на яку той влаштувався. Про роботу на ливарному заводі нагорі, біля залізниці, в тридцяти кілометрах звідси. Його убоге вбрання впало гицелеві у вічі. З однієї з реплік я міг зробити висновок, що ця людина не одружена. Сотні разів у своєму житті він змінював місце роботи. У війну, після вогнепального поранення, на рік був прикутий до лікарняного ліжка. «Знову він у наших місцях вештається», – сказала тоді господиня, і ще: «Він його злочинцем зробив». Це серйозне звинувачення. На цвинтарі, де все почорніло від траурного одягу людей, які відтіснили нас із малярем до стіни, я побачив людину з тих, що «стукають у всі двері і завжди залишаються за порогом», а як понапиваються вщент, їх просто спихають з дороги, наче дохлих кротів. Я міг би задати маляреві питання: чи немає якоїсь четвертої особи на додачу до трикутника – хазяїн, хазяйка та гицель? Він, напевно, сказав би, що це і є головна фігура у всіх перипетіях, на які до гробової дошки приречена вся четвірка. Ні, не хочу я заходити в цю розмову. А може, маляр і не знає нічого про те, хто «в усьому винен» і не повинен «на очі навертатися». Маляр погнав мене до виходу і своїм ціпком виштовхнув на сільський майдан. «Я саме думаю про одну фразу Паскаля, – сказав він, – про такі слова: "Наша натура – рух, повний спокій означає смерть"». Ця фраза, додав він, «цілком бентежить» його. Коли люди, що брали участь у похороні, спустилися з цвинтаря, маляреві захотілося затриматися на майдані. Йому закортіло послухати пару музичних штучок, які збирався зіграти оркестр. Було холодно, і нам довелося притупувати, щоб не відморозити ноги. «Власне, це прекрасний звичай – проводжати покійника з музикою – спровадити його, гарненько випивши і закусивши». Оркестр грав, а повітря розривали постріли ракетниць. Мені несподівано згадався гицель із собачим трупом у рюкзаку. Та й я поводився тієї дивної ночі щонайменше дивно. Цілими днями я намагався пояснити цю поведінку. Мене охопило тоді неймовірне хвилювання. Зараз мені його важко навіть собі уявити. Все вже минуло, але я знаю, що все це так і було, і почуття огиди не залишало мене, варто було мені подумати про стіл у заїзді. Вранці в повітрі і справді пахло собачою шкурою. Знаючи, що хазяйка вирушила на цвинтар, я навідався на кухню і в комірчину, яка, як це не дивно, виявилася незамкненою, але не знайшов нічого. Все було акуратно прибрано і сяяло чистотою, чого давно вже не спостерігалося. Мабуть, подумав я, м'ясо та шкуру вона тримає в підвалі. А підвал вона замкнула. Ключ від нього, як стверджує маляр, вона носить на тілі. Думка про те, чим може бути завалений підвал, викликала у мене новий напад відрази. Тут мене покликав маляр, і ми, як завжди, рушили до села, в напрямку цвинтаря, я попереду, він ззаду. Звідусіль на дорозі до цвинтаря стікалися люди. Суціль селяни. Я знову звернув увагу на те, що на чоловіках не було пальт. Тільки костюми або піджаки і брюки з різних грубошерстних тканин. Нас обігнали сани, до краю набиті людьми. Я подумав про те, яку гру веде господиня з гицелем, а яку – він з нею. Я запитав маляра: «А скільки років гицелеві?» Я не міг визначити його вік. «Чоловік у розквіті віку», – відповів маляр. «У розквіті віку», – повторив я і тут же запитав, що це означає – «у розквіті віку? Який це вік? Коли він настає? Гицелеві років сорок?» – запитував я. «Цілком можливо, що й сорок, – відказав маляр. – А чому вас, власне, цікавить гицель?» Я і сам не знав, чому мені спало на думку поцікавитися віком шкуродера. «Так, вплило раптом у голову», – відповів я. «Як дивно, що я був останнім, хто говорив з візником, – сказав він. – Обличчя в хлопця звичайнісіньке, а скільки народу прийшло на похорон. Його високі чоботи так і виблискували, бо ліхтар виявився прямо над ним. Адже на той час давно вже стемніло». Під час похорону я не раз пригадував шум падіння мертвого собаки, кинутого на підлогу хазяйчиної спальні. Дорогою додому він знову завів розмову про державу й уряд, про нейтралітет. Маляра роздратувало якесь моє безглузде висловлювання. Держава, за його словами, – така, якою її зобразив Платон, а в іншому випадку ні про яку державу і мови бути не може. «Держави не існує. Держава – фікція. Держави ніколи не було». Що ж до нашої держави, то, не кажучи вже про те, що вона ніяка не держава («вже не держава!»), це щось настільки ж сміховинне, як і «маленький верескливий макака-резус у великому зоологічному саду, де весь інтерес притягують до себе, природно, лише красиві, пещені екземпляри леопардів, і тигрів, і левів – звірі-ревуни! Тільки ревіння можна сприймати серйозно, а верещання смішне! Повагу викликає лише потужне ревіння! Верещання осоромлюється перед ревінням! Велике ревіння перекриває жалюгідне вищання! Глава нашої держави – «голова спілки споживачів», наш канцлер – «сутенер з блошиного ринку». Наш народ вибирає між різниками з різниць, бляхарями, пихатими нікчемами в рясах, між мародерами й унтер-мародерами. Демократія, «наша демократія» є найбільше ошуканство! Наша країна лежить у Європи в шлунку, неперетравлювана, як «кульгава нога, що її сама Європа ковтнула з недомислу». Навіть «наш танець мертвий, наші танці й наші наспіви мертві! Все – підробка! Все – сухозлотиця! Все обернулося смішними спустошливими дурощами! Національне у нас – наш національний сором! Це, знаєте, вереск, такий нікчемний у порівнянні з риком, у порівнянні з великим риком! Усе – один лише вереск! Усе сміховинне, загальне, загальнонебезпечне вищання! Недоумкувате блазнювання і манія величності стали партнерами, які передзявкуються і, уявіть собі, рука в руку витанцьовують прямо до прірви, це нерозлучні партнери у верещанні, трелі недоумства, нехай буде вам відомо, фіоритури огидного виску!» Все навколо – якийсь варварський кітч. «Так, держава сама недоумкувата, а народ жалюгідний. У нас смішна держава. До того ж усе це ще й високомузикальне. Міщанська розпуста… для мене це занадто бридко: верхній жировий шар і загальне дедалі вище отупіння населення… ми перебуваємо на стадії абсолютного розкладу. Наша держава, – зауважив він, – це кубло двозначності, бордель Європи, з чудовою світовою репутацією». Все, в чому полягало його нещастя, відкрилося йому зовсім раптово, «в той день, якщо хочете знати, дату якого я міг би вам точно назвати, як і описати людей, з якими тоді спілкувався; це були городяни, жителі великого міста, намертво прикуті до того, що вони зробили своїм світом у життєвому просторі якої-небудь фабрики чи в успішній антикварній крамниці в центрі міста, або збиті докупи навколо якогось винаходу, на якому вони заробили купу грошей; або ж це були просто щасливі люди, знати не знали, чому і звідки привалило щастя, їх це не обходило, їм навіть на думку не спадало ставити собі таке питання, з ними я поступово вступав у багаторічне спілкування, яке підточувало, страшно стомлювало і відштовхувало мене. Цілі ночі проводив я в їхньому товаристві, переглядав гори фотографій; переді мною навиворіт виверталися чужі мізки, розсипалися брудні жарти, і я змушений був сміятися і сміявся, пив, і знову сміявся, і засинав, часто-густо на підлозі, а потім знову й знову доводилося мені надаремне поминати ім'я мистецтва; та я був такий нікчемний, що це, здавалося, притягувало їх, це убозтво в мені, що виражається всім моїм виглядом, воно притягувало їх, і вони брали мене з собою, тягали по різних місцях і хотіли раз і назавжди зростити мене з їхнім життям. І це тривало аж до того моменту, до того самого дня, коли я зрозумів, що маю обрубати кінці і вже не повертати назад, повернення уже неможливе, і я просто поставив крапку і почав свій шлях, далеко від їхнього світу, який не сходився з моїм, лежав в іншій площині, я хотів жити далі у своїй, щогодини переконуючись у тому, що ніде не знаходжу своєї стихії, ні там, звідки я втік безповоротно, ні там, до чого прибивався, і ні там, куди мене чомусь тягнуло, штовхало; так я, подібно до втікача-каторжника, не розбираючи дороги і плутаючи сліди, і втік, тільки б не потрапити до рук переслідувачів…» Це й було його нещастям – не мати ніде прихистку, «взагалі вже нічого не мати». «Уявіть собі, – сказав він, – ви раптом виходите з дому і йдете по вулицях, від однієї нісенітниці до іншої, по вулицях, які суціль чорні, чорні, і чорні люди пливуть у своєму темному потоці і швидко, такі ж безпорадні, як і ви, проходять повз вас… Ви стоїте на якому-небудь майдані, і все чорно, все раптом меркне всередині і ззовні, звідки не поглянеш – чорно і наче сколочено і незрозуміло, чим сколочено, зруйновано все… Може, ви й побачите деінде впізнаваний предмет, але все зламане, і розірване, і розбите; ви вперше обіпретесь на свій ціпок, що його досі використовували лише як кийок, відбиваючись від людей і собак, а тепер спираєтесь на нього і пливете, мов по олив'яній лаві, а всюди видно тільки одне – нова чорнота… люди не знають, чи то це початок весни, чи то кінець… на вас насуваються літери вивісок, вони стягуються до всіх кутків і повстають проти вас, вони зібралися в страшний кулак, як якась революція, і руйнують у вас усе, до чого з надією на допомогу звернені живі душі і живі тварини, коли ви у ще більш безнадійному стані намагаєтеся доп'ясти кращого… ви бачите людей і кличете їх, анітрохи не соромлячись, ви лякаєте їх у цій атмосфері, що її постійно порушують усі вітри… ви застебнули свій піджак на всі ґудзики, і все на вас застебнуте, а в голові – страх, ви боїтеся розбити, з розмаху налетіти на все, що буде на шляху… на ці сумочки і палиці, на ці завали із сумочок і палиць. Ви думаєте, що спустилися зверху, а інші піднялися із самого низу, і в своїй відразі не можете допомогти собі… ці маси людей, що тіснять спрямованими тільки вперед ривками годинникових стрілок… Ви шукаєте прихистку на парковій лаві, але тут уже сидять розумніші, які ще вранці позахоплювали всі лави, і втупилися в читання величезних книг, і змітають канапки з величезних листів обгорткового паперу… і вам відкривається все убозтво державних чиновників, уся ницість соціальної опіки людей похилого віку… і ви затискаєте голову власними колінами і намагаєтеся не загинути і чуєте, як корчиться світ у вашому головному болі, у фантастичних судомах, у страшному насильстві повітря… У вашій кімнаті вам загрожують обривки ваших спогадів, тут – ці птахи, ця неймовірна, налита неймовірною силою чорнота, цей неймовірно позамежний стан, хай буде вам відомо, цей синтез світовідкинутості й світобожевілля, куди вас штовхають, як нетяму, – у цей стан, який гальмує всі мислимі людські процеси… Поліцейські та візки з овочами – усе пре прямо на вас, ніби силкується стерти з лиця землі… глас народу… це я ще дитиною відчував, як згубний процес у мозку… того самого народу, який затемнив мені слухові проходи… для всіх цих вражень; до вашого відома, я щоразу, торкаючись ціпком землі, пробиваю собі дірку в голові, усе, немов екстатичним вибухом ритму, засуджується на нескінченні муки в дні, коли дме фен…» Тепер з язика не сходить слово «самогубство». Воно в кожній фразі. Відставленим великим пальцем, у якому міститься вся його тілесна сила, він мне все навколо, мне самого себе, подібно до того, як з патетичною виразністю тиснуть пальцем жучка, виявленого на меблях. «Я вже не можу ні до чого прикластися, – говорить він. – Мені залишається лише моя буденщина. Світова рутина. Блювотний спазм від обридлої буденщини». Ґрунт під ногами, який у нього «завжди вибивали. Мої пробудження так само буденні, як занурення в сон. Навіть сновидіння. А мені б інші, не буденні сни. Страшні сни, які я іноді бачу, це страшні сни мого дитинства. Який страх, коли в них змушений занурюватися старий. Хоч би трохи задоволення. Завжди лише новий крок до вищого подиву і цілковита, повірте мені, самотність. Тут, ліворуч од мене, ви, а в правій руці – ціпок. Ось дві опори, які ще підтримують мене. Ви не гніваєтеся на мене? Я вже й не знаю того, уявіть собі, що було спочатку моєї концепцією… І на додачу ця нездатність усього іншого світу до власного судження… запевне невміння ладнати з талантом… Людина цілком складається лише з контраргументів щодо самої себе. Еге ж?… Я щосили намагаюся зрозуміти самого себе і, уявіть, знаю, що це вдається дедалі менше і менше, і так було завжди. Елементарне виснаження мозкової і м'язової сили. А все, що я бачу, є лише слабка тінь моєї власної істоти, що розтинає деколи потужний потік чужих думок», – говорив Штраух. Я думаю, легше заштопати рвану кишку, ніж вести ці спостереження. Я б міг прочитати все від початку до кінця, але тоді мені стало б просто страшно. Як звучить у нього це «все чорно»! Ніби все, що б він не говорив і не робив, призначене не комусь іншому, а лише йому самому, ніби він з початку впевнений, що у всіх інших позатикані вуха. Це видно навіть по тому, як він протирає черевики ганчірочкою, яку завжди носить у кишені, як намагається все на світі довести за допомогою свого Паскаля, знаючи, що нічого довести не можна. «Ніщо не обіцяє нічого хорошого». Тут нас зустрічає запах напівтушкованого м'яса в залі готелю. Можна плисти на одному плоту з людьми, однією купою з ними, днювати і ночувати пліч-о-пліч цілі роки і ні на дюйм не зблизитися з ними, не знаючи їх зовсім… Морок, в якому тонеш, іноді, мабуть, рівноцінний тому мороку, який згодом, коли всьому прийде кінець, каменем затвердіє в нас самих. Наша кров закам'яніє, немов прожилки в мармурі. Тиша і спокій отруять своєю чумою всі простори, вдень і вночі всюди розгорнуться «смертельні жнива тиші». Штраух каже, що не здивувався б, побачивши себе в один прекрасний день зовсім іншою людиною. «Встановивши, що хворобливий задум, який природа пов'язувала зі мною, проскочив повз ціль. Адже можна ж таке уявити». Йому було заманулося поговорити про одну щасливу мить своєї юності, проте він тут же підвів риску зауваженням: «Але струмки, які освіжали нас, хіба не породжує їх негода?» Стуляючи очі перед сном, люди впираються поглядом у баранчики морських хвиль «абсолютно безпричинно, несвідомо, ще не уві сні. Юність – послання до самого себе. Те, що настає потім, не має значення, технологічна фаза, не більше». Але скаржитися на це знову-таки убозтво. А убозтво породжує старість. Старість і є жалюгідне убозтво. «У всякому разі – не заслуга і аж ніяк не тріумф». Не дивно прокинутися на смужці землі, складеній з усіх твоїх колишніх смужок, яких «дедалі більше і більше». В останні дні перебування в столиці він ходив по конторах, щоб ознайомитися з відповідними реєстраційними записами. «Я хотів багато чого виправити, – сказав він, – але мене не приймали, навіть виставляли. До якоїсь купи чисел хочеться все ж прикріпити своє життя», – зауважив він. Так і кидає людину з дощових потоків просто в море, безцільно і безглуздо. Я пригадав, чого я вибрав практику в Шварцаху. На цю думку навів мене Гонзіґ. У прозекторській. Лікарня як лікарня, говорив він, не найменша, не найбільша. Можливостей хоч відбавляй. Є головлікар. Є асистент та інші лікарі, є медсестри-черниці. Все це поблизу залізничного вузла, біля перетину декількох шосейних доріг. Чимало нещасних випадків. Операції на легенях зажили неабиякої популярності. Лікарня завжди переповнена, що взимку, що влітку. В околицях можна займатися спортом: ковзани і лижі. Народ у лікарні хороший як у професійному, так і просто в людському розумінні. Безкоштовне харчування, тиха кімната. Саме містечко – ні розуму, ні серцю, затиснуте скелями, як і всі високогірні селища. Розташоване воно біля витоків річки, яка робить крутий поворот і мчить на північ, де ще не так похмуро, як серед скель. Я думаю про Шварцах. Що він собою являє? Приватні котеджики, прибуткові будинки, церква. І лікарня. Дві перукарні конкурують між собою. Територію розрізає водоспад. Як і у Венґу, купа вагітних жінок. А робітників мало, оскільки немає ніякої промисловості. Але залізничників ніяк не менше. Поштові службовці. Що не день – змагання залізничників: з боротьби, зі стрільби, зі стрибків з трампліна, з плавання. Старовинна народна забава під назвою «перхтенлауф», «хоровод примар»: моторошні маски з рогами і косицями, зі сплющеними носами і зсунутими вухами, викришеними зубами, порізаними язиками – усе це спадає їхніми носіями – лісорубами, різниками, молодими скотарями – на глядачів; старих вони штурханами збивають з ніг, дітей луплять чим попало і можуть не боятися суду, бо все це – багатовіковий звичай. Рясні грозові зливи і, як їх наслідок, зсуви постійно змінюють характер ландшафту. У будинках – та сама нудьга, що й у всіх інших. Куди не глянь – чоловіки у чорних, наглухо застебнутих піджаках пліткують стоячи, сидячи, дивлячись на водоспад, вони раз у раз лають своїх дружин за неотесаність. Ранній ранок – час «диких» робітників. Буяння горлянок таке оглушливе, що доводиться закривати вікна… Бувають зальотні театрики. Повітря перезволожене, діти – рахітичні, всі страждають на плеврит, у всіх хворі бронхи. Вода тут з нез'ясованих причин таїть у собі небезпеку багатьох захворювань. Зате молоко завжди свіже і жирне, бо ж доправляється просто з гірських пасовищ. День двадцять п'ятий КРАДІЇ ХУДОБИ «…Ось я і зробив неймовірне відкриття, – сказав маляр, – одне з тих, що можуть убити на місці. Тільки-но уявіть собі, моя знемога досягла в ці дні найвищої точки, я постійно ризикував зламати собі шию, я судорожно стискав зуби, коли в голові було одне – втопитися, я відчував себе жахливо безпорадним, я навіть кричав, рвав на собі рукав. Бачите!» – Він показав мені свій рукав, і я переконався, що він справді розірваний, більш того, був вирваний цілий жмут матерії. Він прискорив крок, щоб хазяйка швидше залатала йому дірку шматком іншої тканини. «Яким-небудь із цих ковдряних матеріалів, які так поширені тут, у селі». І раптом він схопив мене за рукав і штовхнув у якусь яму, яку я не встиг помітити; сніг був глибокий, я стояв по коліна в снігу на дні, як я вже зрозумів, дренажної канави, куди я, обважнівши, потягнув за собою і маляра. «У мене в черевиках хлюпає холодна вода», – сказав маляр, коли ми видерлися «з напівзанурення». Уявіть собі, застигне людина в такому ось положенні, і за хвилину-другу вона вже мерзлий труп, і смерть піднімається знизу вгору, така нещадно безпомилкова тактика надхолоднечі, це не передати словами, це жахливо. Але безглуздий казус не завадив йому забути про своє неймовірне відкриття. Я намагався його відвернути: прогулянка була вже зірвана, треба було скоріше повертатись і «до того, як холод всадить в нас нову хворобу», як висловився Штраух, прибути в заїзд, де напевно вже натопили печі, і маляр сказав: «Хазяйка при нагоді піддурює мене і починає топити за п'ять хвилин до мого приходу, а це порушення договору, що його я уклав з хазяйкою, це підкоп під мене. Хоч топити вона завжди починає, коли очікує мого повернення, та в моєму помешканні немає тепла, у моїй кімнаті взагалі немає тепла, її треба безперервно опалювати, у будинку всі кімнати холодні, розумієте, холодні, ці жахливі холодні до людини кімнати». Однак зараз його хвилювало не це, він знову вчепився в мене. «Я говорив про неймовірне відкриття, – згадав він. – Вийшовши з вибалка, я раптом уздрів, що струмок червоний. Я подумав: нічого собі феномен, загадка природи! Але тут таки розгледів: це ж кров! Я подумав: кров, Боже мій, це ж кров! Я очам своїм не повірив, але весь струмок був наповнений кров'ю! Здавалося б, це моментально мало б підштовхнути мене бігти вгору по струмку, зірватися з місця, природна спонука і навіть щось на кшталт почуття обов'язку, бо те, що я побачив, було, безсумнівно, породженням злочину – я відразу зрозумів, – злочину щодо людини, й мої очі і нерви терзав «кровоток напрочуд стрімкого ритму», і я хотів побігти вгору по струмку, але ви знаєте, як це буває, я впав у миттєве болісне заціпеніння: як це, точно знати і навіть бачити, та, бачити навіч, як відбувається злочин, і, може бути, геть поруч, за сто кроків від мене (далеко це відбуватися не могло), повінь крові, якщо хочете (видовище, гідне пензля і пера), щось неймовірне, кривавий струмок у снігових берегах, покреслених чорним гіллям, цим дикоростучим паліччям… Але це було лише миттєвим враженням, тривало якісь секунди. Мені кортіло закричати. Я навіть не скрикнув. Зі спробою рушити вгору по струмку не пощастило, адже я боровся з таким жахливим уявленням про нездоланності, що сам зробив із себе посміховисько, мені здається, вам напевно знайомий цей стан: коли хочеш почати шлях і не можеш зробити ні кроку, мозок подає сигнал, мозок бичем диктує свою волю тілу, а тіло – неприступний бастіон, який відбиває будь-які команди… Але мене раптом осяяло – я зробив кілька кроків назад, до вибалка, а далі поповз, уявіть собі, поповз на животі в бік струмка й опинився, напевно, метрів на сто вище того місця, де я зробив своє відкриття, озираюся на самого себе і бачу: звір! Якесь чудовисько! Я побачив своє хвостато-ластоподібне приниження! Мені довелося сповзти вниз, щоб піднятись і через чагарник продертися до струмка. І ось, щоб здійснити те, про що я тільки що вам сказав, я доп'яв неймовірного припливу сил. Уявивши, що тут, трохи вище, звідки б'є ця нещасна, така чудова у своїй яскравості кров, відбувається злочин, я наповнився такою надлюдською міццю, яка мені ніколи і не снилася. Тут, – сказав маляр, – я раптом почув якийсь шум, звук явно не природного походження, як ніби клацнули ножем, потім свист удару, падіння. Я встромився в сніг і спробував розігріти, розтерти плечі поворотами голови, які я вам уже колись описував. Усе безрезультатно. Повносило працює тільки слух. Я почув шерех якогось осипання, шум каміння, що котиться по галечниках, почув, як рвуться величезні стебла образків. А коли я відчув, що за мною спостерігають, шум почав стихати. Нарешті я почув три чи чотири ляпанці по воді, три чи чотири рази хтось перетнув струмок. Я тут-таки подумав про чоловіків, які заробляють собі на життя рибним браконьєрством, і, хоч це було абсурдно в таку пору, я все ж вирішив: таки вони – і виповз зі свого укриття. Мені було приємно знайти підтвердження того, що моє відкриття має під собою реальний ґрунт, що відчуття кольору не підвело мене, що цей кривавий потік був не тільки кровотоком мого мозку, не тільки радикальною поразкою фантастичної групової змови у круговерті моїх думок, що побачене мною на цій ділянці струмка – не якась вибаглива галюцинація, навіть не просто комбінація людських уявлень, але факт, такий само, як блискавка, що її удар за ударом ґвалтує грім; те, що я побачив, коли виповз на берег, було смішно до жаху: голови, хвости, маслаки скелетів – усе, що залишилося від корів. М'якоттю і теплом свіжої убоїни досі пахло в повітрі, контрастом між холодом і нічим і між теплом і нічим; блювотні викиди жаху на білому полотні снігу; неповторна картина: прокляттям небес і пекла розїдена, розшарпана і пошматована анатомія розчоловічення. Як мовиться, усього лише образне уявлення, а позаду, на іншому березі, вже ніби за межами досяжності – винуватці злочину, що, втікаючи, безперервно працюють ногами». «Крадії худоби», – сказав я. «Це була звичайна сволота, що промишляє крадіжками корів, мужики і баби, можливо, із сусідньої громади. Між клаптями м'яса і плямами крові, між кістками, хрящами і тельбухами на снігу закарбувалися сліди, серед яких можна було розрізнити чоловічі й жіночі. Там валялася хустка, я прибрав її. «Речовий доказ», – сказав маляр. Ми йшли, у мене промокли ноги і взяло з-поза спини, ми поспішали в заїзд, який не могли розгледіти, бо туман розмив раптом усе, «крім примітивних тілесних контурів світу». Маляр сказав: «Я хочу назвати цю картину «Різанина», ця картина увібрала в себе все пережите в момент споглядання, яке для неї було потрібно. Було чітко видно сліди втечі різників. Сліди гнаної худоби. Видно було затьмарення світил, як видно підле смертоносне плебейство. Було видно слово «беззахисність», тут, на землі, на снігу, цей підлий таємний шифр, до вашого відома, а на небі ясно проступало слово «мерзенність». Дивна річ: коли в обрубках плоті ще жевріло життя, мене зацікавив процес смертельного задубіння, яке тут відбувається в мільйонах варіантів. Я нагнувся і вмочив долоню в кров і змішав її зі снігом. Я кидав червоні сніжки! Червоні сніжки кидав. Знайте ж, червоні! Спочатку я розважливо вирішив не відкривати бодай одне з тих великих очей, які чомусь були закриті всі до єдиного, я не наважувався побачити ці великі смиренні очі корови. Я утримувався до того моменту, поки не впорався зі спокусою розтанути від жалості, яку будь-яка скотина має до людини, і я відкрив коров'ячі очі, один із цих величезних, зупинених, застиглих, знекровлених світів. Крадії, – сказав маляр, – діяли за точно розрахованим планом. Усе сталося в такому місці, яке навряд чи хто ще бачив, окрім мене, в одному з недоступних куточків, можливо, в найнедоступнішому. Крадії худоби, мабуть, добре знали місцевість. Я досі не заявляв про те, свідком чого став. Треба б, звичайно, сходити до жандарма і поставити його до відома. Ймовірно, про цю подію вже знають. Адже, як я згодом виявив, у вибалку теж було багато крові. Через вибалок ходить жандарм. І прочани ходять до церкви вибалком. Напевно, всі вони бачили кров. А в одному місці, до вашого відома, кривавий слід йде вбік, до місця злочину. Злодії десь були озброєні всім набором забійних інструментів. Я ж чув клацання складного ножа, удари молота, кийки, звук пилки, що раптом обірвався. Мене теж почули. Перекидали м'ясо в мішки. Кинулися до струмка. Перейшли його і легко опинилися на тому березі, в лісі, у безпеці. Я зовсім нічого не зміг би зробити. У моєму стані, людина в такому стані, як у мене, у подібних випадках нічого вдіяти не може. Вона просто тікає, виносить ноги, подалі від крові і шерехів злодіяння. Не знати чому – місце злочину не тільки вабило мене, тягнуло мене до себе природним магнітом жаху, воно мало наді мною владу. Я повз, як уже казав, по-тваринному. Розумієте, мене було попущено цій картині. Теплуватий запах шкуродерства стояв, як під скляним ковпаком, – правив далі маляр. – А потім ця безмовність, в якій я задихнувся б, якби не розтер обличчя снігом. Тут розчленували трьох-чотирьох корів, подумав я, трьох-чотирьох, щонайменше. Я знайшов три хвости, три хвости знайшов. І ще три голови до них. Але ж мало бути чотири, здавалося мені. Все це було незрозуміло, мені в голові крутилися саме чотири корови. Маленька теляча голова лежала в кущах, уже занурена у воду, голова кровоточила. Отже, три корови й одне теля, тому і три хвости». У заїзді маляр показав мені хустку, знайдену на місці злочину. Ми вже підійшли до дверей, коли він у темряві, що настала сьогодні незабаром після полудня, витягнув з кишені пальта якусь закривавлену ганчірку і простягнув її мені. Я тримав її, піднісши до світла, що падає від вхідних дверей через скляний проріз, і побачив, що це хустка. «Страшний речовий доказ, – сказав маляр, – чи не так? Легко уявити, що йдеться про людські жертви. Але це, я думаю, було б навіть не так моторошно, бо ж при цьому не можна було б сміятися, труситися від реготу. А я при вигляді настільки жахливо розтерзаних тварин вибухнув сміхом, диким реготом. Знаєте, що це означає? Страшне повинне мати свій сміх!» Ми увійшли до заїзду, а потім пройшли на кухню, де стягли із себе пальта і піджаки, але перш за все – взуття. Зняли і брюки, і, нарешті, оскільки на цьому наполягла хазяйка, а художник, здається, зовсім не опирався, – навіть кальсони. Хазяйка має залатати йому рукав, акуратно вшити новий шматок, сказав маляр. Ми стали обличчям до стіни, а хазяйка пішла нагору, щоб принести з наших кімнат чисті сухі кальсони, шкарпетки і штани. Тепло, що йшло від печі у нас за спинами, знову вдихнуло в мене життя. «Зараз вона (хазяйка) скористається нагодою, щоб нашвидку затопити в мене грубку, – припустив маляр, – адже вона, як я вам уже казав, і не думала топити. Її налякало те, що ми вже вдома. Вона дуже просто перехитрила мене. Треба ж мені було мати дурість танцювати під її дудку і роздягатися на кухні, виставляти себе перед нею в смішному вигляді. Ну чи не смішно напівголим стояти біля стіни. Ви не помічаєте, що це смішне, цілком ідіотський стан, ніби тебе для забави поставили до стінки. Це ж кара!» – скрикнув маляр. Він загорнувся в пальто, прикривши нижню частину тулуба й ноги, і сказав: «Про випадок з коровами нікому ні слова, тримайте це при собі, як тримаю я. Необдумано оприлюднене свідоцтво, та ще в такому смердючому випадку, скінчиться неймовірною гидотою суворої судової туфти. Моя хата скраю. Прошу вас, більше про це ні слова. Жодній душі. Жодного натяку». Потім він докинув: «Зараз час темних душогубств, усе житло оглушене тупістю снігопаду. Всяка наволоч скручує замки з воріт хлівів і піднімає кийками худобу. Нічне повітря посічене палицями, що б'ють по ногах і крижах. Переодягнувшись, він примостився в передпокої і заходився мені читати щось з свого Паскаля. Завжди йдеться «про повне нещастя, – прокоментував він, я не зрозумів, що він мав на увазі. – Завжди про одне-єдине хуліганство». Він сказав: «Обчислити те, що вбиває». І ще: «Смерть ганьбить усе». Він поїде, щоб зійти з потяга в якому-небудь місті ідей, він перерве поїздку, у нього така мета, яка «не терпить прибуття, не може допустити прибуття». Я пішов у свою кімнату і сказав самому собі, але так, щоб це прозвучало голосно і, відскочивши від стін, обрушилося на мене: «Я більше цього не витримаю!» Я приліг, погортав Генрі Джеймса, жодного разу не подумавши про цього автора. Підвівся. Походив по кімнаті. Знову ліг. Я відчув відразу до безсоромності однієї фрази, яка впадала в очі на сторінці відкритої посередині книги. Я кинув книжку на підлогу. Як усе тхне, подумав я. Все раптом стало лише смородом, навіть саме швидкоплинне уявлення, навіть те уявлення, що сягає за обрій. Нічого, крім смороду. Я спустився вниз і сів за резервний стіл. Усі їли з великим апетитом, навіть маляр так енергійно працював щелепами, що мені стало огидно. Я взагалі не міг нічого їсти, навіть до юшки не доторкнувся. Маляр пішов геть, а я тим часом уже стояв посеред кухні і несподівано вплутався в дебати, які, мабуть, уже давно хазяйка вела з гицелем. Йшлося про багатих людей, про мисливські товариства. Вони здійснюють свої набіги три-чотири рази на рік, і спускають собак, і стріляють звірам у лопатки, а потім у лісі часто знаходять благородного вигляду пряжки, і пояси, і клапани для вух, і непарні гамаші. Часом панове (маляр говорив: вельможі) заволодівали цією «найбруднішою глушиною». Хто такі багаті? – міркували вони. І не знаходили відповіді. Все зводилося до того, що вони мимоволі мають ненавидіти багатство, щоб із самого початку не бути відлученими від нього. Тут мені пригадалася фраза, яку вчора сформулював маляр: «Бідність може тільки витріщатися на багатство, та й годі». Гицеля мисливці наймали часто. Всілякі там старовинні, древні роди збираються «час від часу з виглядом гордих божевільних, щоб калічити природу». Учора ввечері маляр назвав полювання «божественним розумом з тривіальними людськими прикметами». У гицеля я поцікавився: «А ви побували на полюванні в ущелині?» Як на гицеля, ущелина – особливо улюблене урочище для мисливців, воно здавна славиться вовчим виттям. Я згадав свої щасливі мисливські вилазки. З дитинства я вдосталь скуштував полювання і на великого, і на дрібного звіра. «Полювання – єдина форма відносин між світовими державами: між звіром і людиною, людиною і звіром, людиною і людиною, звіром і звіром, і жодної зловтіхи», – сказав колись мій батько. Щоб уникнути зустрічі з малярем, я спробував якнайтихіше прослизнути до своєї кімнати. Однак він уже почув мене і негайним покликом: «Зайдіть!», який прозвучав як суворий наказ, втягнув мене в свою кімнату. Я опинився в цілковитій темряві. «Ви відчуваєте ці стіни? – запитав маляр. – Бути приреченим на замерзання в таких стінах – катастрофічне божевілля. Сідайте!» Він пхнув мене в один із фотелів. «По суті, все безсловесне, – сказав він, – так само безсловесне, як і огидне, таке ж безсловесне, як і запаморочене аргументацією». Він хотів, щоб я залишався при ньому. Я це відчував. Ніби натягав на мене своє пальто і намагався щільно застебнути всі гачки і ґудзики на вічні часи. Це все, чим від нього віяло. Але в цій болісній ситуації він вимовив: «Ідіть! Ідіть же! Я хочу, щоб ви пішли!» І він почав відтісняти мене до дверей. «Це непрощенна помилка – зважати на людей. Велика помилка зважати на кого-небудь. Я завжди припускався цієї помилки. Завжди припускався цієї жахливої помилки, я завжди зважав на людей!» – примовляв він. Мені вже було несила, і я побіг униз і вискочив з будинку. На свіжому повітрі я швидко отямився. У мене було таке відчуття, що маляр, цей самий Штраух, ця людина, підгорнув мене під себе. «Так, так», – торочив я собі і швидко рушив у бік цвинтаря. І після другого «Так, так» заквапився назад. Цілу дорогу я не міг думати ні про що інше й взагалі нічого не бачив, усі думки зводилися до одного: маляр схилив мене під свою владу. Він затягнув мене в свої образи, у світ своїх уявлень. Мене, звичайнісінького свого безсилого спостерігача. Я раптом відчув себе в катівні. Але і це уявлення було з числа уявлень майстра. Я – вже не я. Ні, ні, це вже не я. Мене розпирало від люті. Його попихання мною досягло раптом броньової твердості, об яку я безпорадно бився головою. Ось і це порівняння, ця перехняблена думка і все, що я думаю, бачу, говорю і вже засуджую, – хіба все це не Штраухова робота? Після обіду я спробував заснути, не вдалось. Я зловив себе на тому, що покірно дотримуюся формул і поглядів Штрауха, його «патологістики» й «абсурдистики». Я почув власні промови, що їх безупинно шматував його довгий язик. І лише в сутінках, коли наші піші походи підходили до кінця, я міг знову одіпхнутися від Штрауха. Як від згубного берега. Чи не дурня все це? Не знаю. Безглуздо те, що я зараз пишу, адже пишу я пізно вночі, в «безмежному невігластві темряви». Про крадіїв худоби і коров'ячу різанину всі, звісно, встигли дізнатися, і гицелеві довелося вирушити до струмка, щоб набити мішки тим, що залишилося від корів, і доставити це добро додому. Він скористався саньми бургомістра, я міг би поїхати з ним, але врешті-решт передумав, та я нічого б і не побачив, позаяк сніг уже встиг усе замести. Він відламав від голів роги і привіз їх разом з хвостами. І описав усе зовсім інакше, ніж Штраух, однак те, що він сказав, підтверджувало судження обох щодо цієї справи. Люди були збуджені, останнім часом частенько викрадали корів і забивали де-небудь біля проточної води. «Швидше за все, це були три корови й одне теля», – розмірковував маляр унизу, у світлиці. Дивлячись на нього, гицель запитав, звідки він це знає. Адже крім нього, гицеля, про це ніхто нічого не знає. «Це лише припущення, – відказав маляр, – усього лише припущення». І тут же зміркував: «А хіба ви не знайшли там шість рогів, три хвости і чотири голови?» – «Воно-то так», – погодився гицель, але він нікому про це не розповідав і про кількість не говорив. «Мабуть, усе ж розповіли», – відповів маляр. Гицель здивувався. До самої ночі точилися розмови про крадіїв худоби. Маляр ще раз розповів мені всю історію, але зараз, коли я почув її вдруге, вона подіяла на мене відразливим чином і, можна сказати, відштовхнула в кращий бік. Мене буквально нудило, було таке відчуття, що маляр смакує цю історію, котра напрочуд приємно лоскоче його просто з огляду на викликані нею моторошні, темні, мов безодня, відчуття. Хазяйка негайно зварила хвости, вже за обідом усі без найменшої огиди сьорбали юшку. І я теж. Гицель сказав, що буквально закидав собак свіжими кістками. Всі сміялися з приводу юшки, за яку «нам треба дякувати злодіям»! Від сміху у них падали ложки з рук. Але тим не менше все було зїдено. Маляр їв і мовчав. З таким виглядом, ніби він приховує якусь велику таємницю. Зрозуміло, про всю цю історію він знав більше за інших. Але від свого рішення не відступав. Він нікому не сказав, що чув метушню злодіїв, а може, і про те, як застав їх у ту мить, коли вони зникали в лісі. «Чорне безладне мигтіння втечі і грубе перетягування мішків на той берег», – говорив він минулого разу. Він не цілком упевнений, що це враження має реальне підґрунтя, що це не фантазія. «Тут не одна лише фантазія», – сказав він. Останнім часом трапилося багато випадків подібної крадіжки худоби. Але тільки ні єдиного сліду «цієї сволоти» ніде не виявлено. «Тепер шукай вітру в полі», – говорили за столом. «Ще б пак, – сказав маляр, – сніг замітає всі сліди. Злодії на сніг і розраховують. Сніг вкриває їхні злочини». Інженер, який підійшов тим часом до столу, повідомив, що ближче до полудня йому вдалося зробити спостереження, яке могло б вивести на злодіїв. «Сліди», – сказав він. Потім, години дві по тому, сліди зникли. Вже опівдні «не було ні найменшої зачіпки». День двадцять шостий «Цілу ніч я пролежав у своїй кімнаті, на підлозі, якщо хочете знати. Інший, напевно, здійняв би крик, почав би стукати, щоб привернути увагу. Якби знизу не тягнуло таким холодом, – сказав маляр, – знизу йде страшний холод. Я замерзаю, бо голова витягає з тіла все. Зовсім навіть не холодно, а я мерзну. Чим я не вкриваюся, все одно мерзну. А голова знову роздимається, здувається, все це розгорнулося в якийсь напівсон: величезна голова дихала і мало не розчавила мені груди. Стегна були такі холодні, що я обмацував їх, побоюючись, що вони вже змертвіли, і гомілки, і ступні, якими я, до вашого відома, повсякчас ворушив, щоб розігрітися… На цей раз цього не сталося, і взагалі немає такої методи, яка допомогла б зігріти мене… «Чекати ранку?» – запитав я себе і заплющив очі. Але вже одне це змикання повік означає болісну вівісекцію всього мого єства. І різке зусилля розплющити очі теж! Я розплющую очі повільніше, ніж хто-небудь, і заплющую їх так само повільно. Очі, рот і вуха у мене однаково чутливі; вони такі великі і тому завдають мені страшного болю. Велика гомілкова кістка і ключиця обтягнуті зовсім тонкою шкірою. Нервам нема за що зачепитися. Години спливають чимраз повільніше, перебути ніч дедалі важче. Та й свого Паскаля я вже не можу читати. Жодного слова. Ні букви. Невдовзі вичерпається весь запас думок про те, як можна здолати ніч. Незабаром, не кажучи вже про голову, на тілі не залишиться жодної точки, яка при натискуванні не відгукувалася б неймовірним болем. Що б я не робив, до головного болю додаються й ті болі, які я відчуваю, коли ставлю абикуди ногу, коли чіпаю що-небудь рукою, незалежно від того, з чим і де я стикаюся, це мука, це такий біль. До того ж рій думок б'ється об внутрішні стінки черепа; щоразу здається, що голова ось-ось розлетиться на друзки, варто мені тільки перейти від одного способу до іншого. Ці невпинні поштовхи думок доведуть мене до божевілля. Ви, певно, думаєте, що ніхто не здатний до такого самовладання. Будь-який предмет, потрапивши мені на очі, завдає мені болю. Кожна барва, що її я не можу не бачити. Будь-який спогад, несподіване і випадкове, все, все. Я вже не можу дивитися в корінь, у причину якої-небудь речі, бо це миттю знищило б або звело б мене з розуму, так що все мені здасться цілковитим навіженством, а сам я стану клятою тварюкою. Розумієте?! Я вже перебрав міри…» «У мене виникає відчуття, – сказав маляр, – що моя голова – це моє тіло, і навпаки. Вночі, знаєте, я якось по-особливому, боязко загрібаю повітря ногами… ніби ця голова наповнена отруйними газами, і, як про велику полегкість, мрію про те, як хто-небудь встромить шило мені в голову… тоді б виявилося, що голова моя складається з твердої речовини, вона розламалася б… Я страх як боюся наткнутися на щось тверде, якийсь гострий предмет, це смішно… ніби у мене над лівим оком нависла величезна пухлина. Мої ніздрі, ці величезні лійки, що їх можна порівняти з повітровсмоктувальними щілинами доісторичних тварин. Я відчуваю: мій ніс складається із сили-силенної ссалець, які втягують повітря. У кожне з цих ссалець я можу заглибитися, в них може проникнути моя дослідницька натура… легені, хай буде вам відомо, працюють уже аж ніяк не інстинктивно, я весь час боюся, що вони розірвуться. Легені – єдина частина організму, яка не завдає мені жодного болю. І мене це лякає, уявіть собі: одна з їхніх камер раптом не витримає цього тиску – і тут ланцюгова реакція… таке знання внутрішніх процесів мого організму… Я можу вдатися в стан кожного мого органа і відчути його… кожен орган для мене – ґрунтовно вивірене поняття, давно вже усталений біль… І щось неймовірне… Печінка, селезінка, нирка, ця потрійна мука, розумієте… до того ж ще й мука мого головного болю, яку я вам уже описав. Мука головна і мука тілесна, до вашого відома, взаємно непоступливі, на те, нехай буде вам відомо, й існує цілий підземний світ мук, мука духу і мука душі, що десь панує… я міг би розкласти свою голову на мільйони фрагментів і вивчити її закони: цей механізм знищення! Цю мальовничу долину мого болю, без горизонтів, нехай буде вам відомо, без усякої дотиковості, без непритомної немочі…» Він сказав: «Я чіпляюся за людей, які виношують щось певне, муку духу». І потім: «Кращі задатки, кращі передумови – все береться порохнявою, усе, до вашого відома, що суперечить абсолютній безмовності. А в вас я виявляю воістину неабиякі риси характеру… та й слухати ви вмієте. Що ж до мене, то моя твердість майже безмежна. І річ тут не в плачі і сміху, як багато хто гадає. Ні. Зрозуміло, ваш вік загрожує великою небезпекою: здатністю зробити із себе все і, врешті-решт, нічого не зробити… Бо ж ви, як і всі люди, не знаєте своєї години. Ніхто не знає, коли настане його час, саме так!.. Ніхто не знає, де починається крутий спуск або крутий підйом… де пускаєшся життям самопас і коли воно перетворюється на животіння. Більшість людей з тридцяти років гроблять себе в сексуальності. Потім вони вже приймачі їжі, та й годі. Якась дивовижна мудрість деколи відкривається мені, коли ви висловлюєтеся, вищий сенс, кристалик ясності, філософський злет, який укорінює все у вищому вимірі. А це і є смертельний злет». «Можливо, це шерех снігопаду або звук падіння птаха на бруківку, є сила-силенна можливостей розпізнати, що це… А часто лише запах тисячоліть, раптово вловлений вдихом… Однак у вас напевно виникає перед очима картина, вже забута за десятки років. Ось ви бачите дерево, ви бачите вікно, але ви не бачите насправді ні дерева, ні вікна, а бачите якесь місто і якусь країну, і річку, і людину, яка прокидається, в'яне, простягає вам руку, вдаряє по руці… Хіба не так? Це питання, які завжди цікавили мене. Звуки: мого ціпка, що впирається в сніг, голос священика, або коли гицель завдає собі на плечі власний рюкзак… Вивчати ці питання можна вічно, розвивати їх до страшної міри нелюдяності, до непристойності, навіть, якщо хочете знати, робити з них щось релігійне і все, що супротивне релігії… Релігія. Дивіться: моє дерево, мій ціпок, мої легені, моє серце, моя мовчазність, моя настороженість, моє каліцтво… Прогрес посилює тотальну манію величі, прогрес у моєму мозку, де можливий прогрес, а можливий він тільки там, де ніщо не прогресує, до вашого відома… Можливо, це те, що утримало мене від крайнощів! Найяскравіша ознака моєї натури – нехтування власною особою. Вам це може здатися дивним, відштовхуючим, але це так. Причини і наслідки у мене тотожні за змістом. Наука, знаєте, щось цілком для мене чуже, я все життя відбивався від неї, коли ж ні, мою натуру вжито б на зле… Звичайно, моя наскрізь сентиментальна пристрасть до й досі виразних картин мого минулого ставить мене в невигідне становище. І є ще щось – зловтіха! Про те, що минуле складається тільки із зловтіхи, варто поміркувати, це заслуговує на кардинальне дослідження. Хапаєшся за порожнечу і не бачиш цілі… А вона є?» Він каже: «Голова раптом відтіснила до стіни людей, які були в залі, і тих, що сиділи за особливим столом, усіх, гицеля, жандарма, інженера, всіх, хазяйку та її дочок. У сні. Голова моя виросла нараз, вона стала більшою за простір зали і вичавила все. Такий потужний смертельний удар у всіх напрямках, який сягав найдрібніших нерівностей. Ефект жахливий. А проте, голові забракло сил висадити заїзд у повітря. По обличчю стікав сік людей, яких моя голова знищувала, перетворювала на криваву кашу гігантським стрибком свого зростання. Речі і люди стали невиразні в цьому місиві. Почуття людей і речей теж. Почуття теж! У мене потемніло в очах. Сльози мішалися з кривавою кашею, я не міг і пальцем поворухнути. У кутку зали, між вікном і стойкою, знайшовся притулок моєму маленькому тілу, але й воно було страшно скоцюрблене. Мені було не зітхнути. А цей солодкуватий присмак на губах! Я намагався опиратися напливу цього місива, не пускати його в себе, але це не вдавалось. І хоча язик ще був при силі виштовхувати це, але смак пробивався. Я не міг дихати. Вуха приплюснуто до самої стелі, уявіть собі, я нічого не чув. Усе відбулося з такою блискавичною раптовістю, що я не встиг нікого попередити – ні вас, ні інженера, ні хазяйку, ні гицеля. Для мене це було найбільшим нещастям. Я плакав, бо повбивав усіх. Череп силкувався висадити заїзд у повітря, боячись, що його задушать. Голова могла легко розпирати стіни, але це не відкривало доступу повітрю. Не було ані однісінької щілинки, стіни розтягувалися, наче ґумові. Я з розуму сходив. І раптом голова зморщилася до колишніх розмірів, а розчавлені люди і речі, вся ця каша, уявіть собі, твердими сплющеними листами попадали на підлогу… І раптом ці пластини знову перетворилися на людей. Усі сиділи на своїх місцях, пили, їли, замовляли страви, розраховувалися, а хазяйські дочки, уявіть собі, любісінько скакали через лавки. Я прокинувся з відчуттям страшної втоми і зрозумів, що скинув із себе ковдру. Я встав і знову приліг і щільно загорнувся. Однак між неспанням і сном я знову зробив напрочуд цікаве, хоча й хворобливе, відкриття: в моїй кімнаті стояла хазяйка, вона намагалася порозганяти чорну зграю птахів, які обліпили дерево, що стояло посеред моєї кімнати. Вона сплеснула у долоні, зграя метнулась, і наразі все померкло. Я встав і вирішив зробити холодну ванну для ніг. Мені й справді полегшало. У всякому разі, жодних видінь більше не було. Мабуть, так, адже я тихо сидів на ліжку і гортав свого Паскаля. Мабуть». РОЗДУМИ ПРО ВИСОТУ ГЛИБИНУ Й ОБСТАВИНИ «Маю вам сказати, – сказав маляр, – що будь-який подальший крок задумується зовсім інакше, що подальший крок цілком інакше здійснюється, це ті ж самі чесноти і ті ж самі питання, ті ж рознімання уваги, ті ж враження, ті ж причини, але страх які відмінні наслідки… Тільки мені важко вам пояснити, я міг би заговорити з деревом, із силуетом, так-так, я балакаю до силуету, до розтягнутого до безумства поняття, але ви людина, стан якої чутливий до будь-якого звуку. Я міг би вказати вам, що, залучаючи таке поняття, як «безкровні ландшафти», його просто вирощують і надувають на кшталт повітряної кулі, гігантської кулі, вживаючи нечувану силу легенів, видихом усього неймовірного універсуму, і тоді з'являється можливість руху і за межами тіньової сторони світу наших уявлень… Я не уникаю зіткнення з неймовірного ступеня холодом, яке сприймається мисленням як щось істинне і гостре, як щось у найвищому розумінні жалюгідне і смішне… Те, що я сказав, – вельми хибний кружний шлях найпідступнішого руйнування людини, ні, ви послухайте: я здійснюю тут «переохолодження пам'яті», що її насмілююся назвати просто «позапідставною», я б сказав, я відволікаюся, заглиблюючись у самого себе з тим, щоб самого себе залишити в спокої. Хотілося б сказати: мій мозок відсторонює мене від родинних відносин зі світом, забирає мене від мене самого, відводить від підступності винаходів, які уможливили моє згасання… У непроглядній пітьмі переконує тільки незрозумілість. Розумієте? Я хотів би віддати вас під владу якогось чарівного порівняння, як кидають в океан собаку, як кидають птицю в глибоке підземелля, як залишають людину наодинці з її пам'яттю, щоб ви знали: це не висота, це не глибина, що висота і глибина – смішні дрібниці порівняно з обставинами, що катастрофічне – забава в порівнянні з милосердним… але заради цих своїх ідей мені доведеться швидко зникнути, згоріти заради цих понять, мене ніколи не полишала думка про спалення, необхідність спалити себе завжди була моєю таємною славою, таємним вузлом обставин цієї слави… Коли я припиняв умирання, я завжди вважав, роблячи це, що вчиню велику плутанину… коли я кінчав з усіма своїми ідеями… Розумієте?… Я лаштуюся в дорогу й обманюю світ, я напхом набиваю валізи й обманюю світ… Я змінюю тисячу потягів і обманюю світ… Я відвертаю його увагу від того місця, куди приїжджаю. Адже кінець – щонайбільше нудота, що її викликає просто протрухла людина… І вже якщо навіть кінець терпить крах, мені доводиться зносити це безмірно тупе, підступно обставлене застереженнями злягання, цю муку, яку лиха доля відпущеного мені існування перетворює на якусь диявольську, точно націлену змову. Я зовсім не думаю про смерть, – сказав маляр, – я зовсім не думаю про славу… я зовсім не думаю про розпусту, про розпусту розпаду». СКЕЛЯСТА УЩЕЛИНА «Таке відчуття, що мозок раптом виявляється всього лише машиною, що він ще раз акуратно всотує все, що в нього вбивали чи цькували раніше годинами, днями, навіть тижнями; яке-небудь слово урухомлює, скидає цілу лавину вивірених слів, цілі квартали словесних конструкцій і не допускає, не може допустити ні найменшого винятку. Ніби карликовий диктатор, невидимий і неприступний для людей, смикає за важелі жахливого механізму, і він змушує все рухатись і крутитись у страшному наростанні шуму, з яким нічого не можна вдіяти…» Він правив далі: «Спробуйте уявити собі ущелину в скелях, розцяцьковану найкращими фарбами всесвіту, насамперед аквареллю, відтінками живої плоті, ущелину, куди входить людина, за наказом входить. Ви можете, якщо захочете, дати їй у руки валізу, надіти на неї капелюх, ви можете одягнути її у вузьке вбрання відповідно до ваших відчуттів практичної необхідності, до вашої внутрішньої добромисності, бо такі ж і мрії, супротилежні моєму уявленню, що його я вам зараз накидаю, – якийсь чоловік з чимось фантастичним за спиною, з вантажем розчарування у своєму товаристві, геть далекому від усіх суспільних верств; усе спрямовано лише до однієї мети: погубити людину, штовхнувши її до свого кінця, розчавити її жахливою пам'яттю, цим поняттям, яке заслуговує на найкраще застосування, позбавити її здатності і до зростання, і до применшення… Цю людину ви разом зі мною, хто запропонував її для вас і для себе, штовхаєте в ущелину, ви кричите на неї, обсипаєте її ляпасами, спрощуєте, уявляєте чимось на кшталт шуму дерев, уламків скель, зубовного скреготу страху, щоб зуміти приєднатися до неї; ви уособлюєте переляк і поступово позбавляєте її страху, підводячи до того, що було колись заповітом померлих… Людина відчуває близьке сконання, проте вже не пручається… через неможливість відчути в істині біль. Вона заколисана вашими вивертами… Таким чином, ми з вами зараз відправили цю людину по дорозі до пекла, сотворили і відправили в пекло, дату можна позначити як сьомий день творіння… останній, доконечний день творіння… Ну ж бо уявіть, що існує ще лише повітря, все інше в цій людині – всього-на-всього смішна екстравагантність, якесь почуття, що абияк плететься за її змізернілим мозком… Ця людина ще може мати якісь точки опори у світі, що її заполонив; матір і батька, наприклад, різні міста і заняття наукою, досвід ремесла, абсолютно примітивний канібалізм тварини, недорозвиненого мозку, що його ми схильні вважати обранцем усіх наук… мені спало на думку одне ім'я, жалюгідне, абсолютно прісне, так зване Ритуальне ім'я, що ширяє над місцем останнього спочинку, над своєю цементною могилою… ви його вгадали? Ви вгадали цю жахливу гримасу найстрашнішого? Я бачу, що своїм повчанням, яке складає четверту частину мого єства (чверть припадає на ідею повчання, чверть – на ідею відрази, чверть – на ідею тлінності і ще одна чверть – на ідею нічого-вже-і-нічого-більше)… своїм повчанням я розбудив у вас пристрасть до протиріччя, і це цілком відповідає моєму устремлінню і збігається з устремлінням вигаданої мною фігури, яку ми можемо назвати вчителем, я знаходжу, що вчителі – кращі з вигаданих фігур, вчитель – не що інше, як вигадана фігура… Отже, цей учитель заглиблюється в ущелину і досягає своєї мети: потрапляє в будівлю школи. Але що це таке? Будинок, в якому вчать чогось, чого ніхто ще не знає, ще не може знати… я не хотів би надто розводитись, я скажу: вчитель здає собі справу з того, що вже ніщо не піддається вивченню, що все потонуло в невігластві, все досягло свого кінця і перебуває на початку, і так далі. Він розпаковує речі, звільняючи від них валізу. Ви бачите цю картину?» Я відказав: «Атож, я бачу цю картину…» – «Зафіксуйте її: вчитель розпаковує свою валізу, він переконується в тому, що в школі холодно. Він затоплює піч. Розставляє свої книги. Він входить до класної кімнати, він раптом дізнається імена дітей, яких вчитиме – ви подумали про дітей? – Бачите, він уже знає, як звуть дітей, яких вчитиме. Він говорить собі: добре б, зараз мої книги ожили у мене в голові! Ви врахували таку можливість? Бачите: вчитель думає про минуле, він може думати тільки про минуле, бо тільки в минулому і може думати. У людях взагалі нема нічого надзвичайного, – сказав маляр. – Мозок думає про якісь прориви, атаки, які збирається вчинити, але атаки мозку – щось неможливе. Інша річ – плоть: тут суцільна наступальність, в якій відмовлено мозку… Що сказали б ви на такі слова: вчителя відряджено в ущелину, щоб він віддав кінці… відкрито, зрозуміло, без будь-яких там глибокодумних міркувань, у порядку образливого покарання. Попри те, що він знає, куди його завело, чув, що значить опинитися в ущелині, він досі думає про свої уроки, про можливість учити: адже я вчитель, ймовірно, міркує він… Ви ще бачите цього вчителя? У тому стані, в який я його майстерно загнав? У його безвихідність, яку я знаю досконало, бо я – антипод безвиході? Отже, ви бачите його – полярність на шляху між двома поштовхами тваринного буття… Я не ставлю собі запитання: що можна було б зробити з цим учителем? Уже не ставлю… Оскільки надворі зима, то я з приємним відчуттям упевненості можу дати волю снігопаду, священному снігу священної зими, вкрити ним землю, навалитися на школу, забити всі ущелини, я відчуваю в собі бажання застосувати тонку тактику змору, відняти у цього вчителя всі сили, зупинити в ньому кров, довести його мозок до точки замерзання, заморозити його… Якщо ви ще перебуваєте там, де вчитель возиться зі своєю валізою… якщо ви все ще бачите його біля печі… на дорозі до мисливського будиночка, а я ось ще перед початком великої холоднечі дозволив собі уявити будинок якогось священика з усіма причиндалами земного самоублагання… Бачите: тепер учитель замкнувся в своїй згубній фантазії, хід думки повільно заганяє його в самого себе, в ідею «нескінченного снігу»… Мабуть, слід остерігатися називати такий розвиток подій «історією», – сказав маляр. – Бачите: зараз я в самій гущавині снігопаду, в рівномірному струмі снігу… навколишній світ, наше поняття навколишнього світу стає м'яким, ватним тією мірою, якою змушений вживати демонічні риси… якась диявольська тиша позбавляє мозок права на зосередженість, підштовхуючи до вищих досягнень, до неповторності всіх відчуттів… Однак я дуже добре знаю: коли б ви, як і я, мали змогу здійснювати якісь дії відносно вчителя, ви вчинили б зовсім інакше, ви вписали б його в ідилічну добротливість, у буденний хід життя, у коливання юних пружних фібр, у понівечені пороки, у спотворені уявлення про кінець і відхід, як це бачиться юності, а не у великі вади, не у великі печалі, не у великі уявлення про кінець і відхід, якими вони відкриваються старості… ви закупорили б учителя в своїй ницій брехні, ви змусили б його, скажімо так, просто жити! А я не змушую вчителя жити, я не маю права примушувати його до цього, мій вчитель не житиме, він ніколи не жив, він не може жити, мені неприємне життя вчителя, воно неприйнятне для мене: я маю вбити його, змусити померти страшною смертю, другою смертю, бо для мене вчитель мертвий уже давно… І ось я чую, як шелестить снігопад і тріщать дерева… насувається льодовиковий період, подрібнюється людський смуток… тепер переді мною постає неймовірна декорація смертельних кристалів, в яку повинен увійти вчитель. Я бачу, як його істота досі зворушливим чином опирається знищенню, як його голова відбивається від ордера на арешт, підписаного смертю… як у нього раптом відмовляють ноги; як у цій людині відмовляє все, як цей учитель згасає, вмирає… вчитель мертвий… Тепер дивіться, – сказав маляр, – я заново створюю свій світ: я повернувся в перший день творіння, в другий, в уявлення про всі потрібні дні творіння… вчитель розчинився в повітрі моїх страхітливих станів, вчитель випарувався в безмовній покірності, в "безликості"». Маляр упав жертвою диких чар інтелектуального жаху, якогось неприборканого, тваринного інтелектуалізму… «Ви стежите, – запитав він, – за сценографією, що її я спробував зримо розгорнути перед вами, зуміли зглибити її, не упустивши найдрібніших деталей?» Я не відповів. «Бачите, – сказав він, – тільки імпровізаціями, тільки великими відкриттями малого, найдрібнішого і наймізернішого жаху може ще кохатись мозок, серцевина думки… гриміти своєю власною силою… творити для себе первозданний світ, первісний світ, льодовиковий період, могутній кам'яний вік підпорядкування… Виходячи з якогось нікчемного, дрібненького, одиничного випадку, відштовхуєшся від нікчемного суб'єкта, який раптом скоряється вашій волі… Від уявлення про осквернення, від обґрунтованості осквернення самим оскверненням… свою жертву кидаєш на місці, її замітає снігом, прирікаючи на тління і розпад, як гниючу тварину, з якою не побоявся одного разу сплутати самого себе… Ви розумієте? Життя – це чиста, найясніша, найпохмуріша, найкришталевіша безнадія… Є лише один шлях – через сніг і кригу, в людський відчай, туди, куди слід йти, зламавши подружню вірність розуму». Щоб уникнути неясностей у цьому «непроглядному жаху», просто не допустити їх для себе і для того, хто це читає, виключити раз і назавжди, я хотів би вказати на зачин усієї цієї імпровізації, чи то пак з обережності ще раз повернутися до першої фрази відтвореного мною «нещасливого розгулу думки», який, як мені здається, я просто витягнув з маляра, з безсоромністю його власного вибагливого мозку, а саме до слів: «Мозок раптом виявляється щонайбільше машиною…» Я був настільки виснажений, що мусив якнайшвидше лягти в ліжко, не в силах записати жодного слова, навіть сьогодні не можу, хоча в мене начебто достатньо причин продовжувати, безперервно фіксувати слова, і «ідеї», і «роз'єми уваги»… Я так утомився, я напрочуд утомився… МОЇ ЛИСТИ АСИСТЕНТОВІ ШТРАУХУ Перший лист Шановний пане асистент! Мені справді вдалося систематично вглядатися в проблематику існування Вашого брата, не без певної безцеремонності і дрібки нещирості, що лякали мене самого: в ці перші дні я досить легко зумів домогтися зближення з ним, а взагалі вийшло так, що він сам нав'язав мені своє товариство; дозволю собі розглядати це як особливу удачу, бо ж Ви боялися, що з огляду на неабияку відлюдькуватість Вашого брата я, можливо, не зможу навіть підступитися до нього. Таким чином, на чималий свій подив, я опинився раптом віч-на-віч з людиною, з якої, можна сказати, без перешкод витягую історію його хвороби. Тут я маю відразу попередити, що вся ситуація, з якою я зіткнувся в Венґу, в тому, що стосується Вашого брата і його оточення, що не приймає, як мені здається, маляра, і не відринутого ним, справляє на мене якийсь на диво гіпнотичний вплив, з яким я, однак, справляюся. Витримувати наказану мені лінію ясного, раціонального розуміння речей у дорученій Вами сфері діяльності (я відчуваю себе зв'язаним угодою, пам'ятаючи про нашу останню бесіду у Шварцаху) видається мені можливим, а в подальшому – і цілком природним. Тут я хотів би підкреслити, що у всьому дотримуюся наших угод щодо моїх дій у Венґу, тому, сподіваюся, враження, ніби я приступив до завдання виходячи з помилкових передумов, не виникне. Із самого початку я намагався виключити всі медичні параметри даного випадку, свідомо обмежившись, так би мовити, природним, індивідуально-особистісним «поведінковим комплексом» Вашого брата, зумовленим природою його особистості. Мені здається, я вже знайшов свій науковий (не з погляду медичної науки!) метод дослідження, якийсь шлях виявлення істини, шлях супутніх, взаємопроникних і пов'язаних одна з одною можливостей безпосереднього сприйняття, що подає надію на корисні результати. Єдина трудність полягає в наступному: Ваш брат цілком поглинає весь мій час, і в моєму розпорядженні залишається (а це навіть з натяжкою не назвеш достатнім) тільки ніч, щоб робити свої замітки і, як передбачалося, фіксувати всю палітру внутрішнього світу і його зовнішні прояви, вивіряти це своїми враженнями в різних, нехай навіть вузьких, ракурсах, розглядати під усіма «гострими і тупими кутами», щоб хоч якоюсь мірою відповідати перспективі цього незмінно двоїстого погляду на цікавий для нас випадок, щоб, так би мовити, на документальній основі розібратися в особистості Вашого брата, як мені видається, неймовірно лабільній, часом «неосудній». Осмислити цей воістину феноменологічний, звалений на себе крах, уявити цей крах у вигляді якоїсь впорядкованої системи, а всередині самого порядку – в опозиції до цього порядку. Отже, ночами я записую те, що зауважую вдень. Мені здається, у випадку з Вашим братом насправді йдеться про поняття фантастичної людини безодні, що захопило мене лише зараз. Моя думка через призму цього поняття прямує до його мети. Питання в тому, наскільки глибоко можна проникнути в нерозмірність Вашого брата. Виходить так, що Ви можете від мене очікувати щонайбільше грубого абрису лише поверхневої структури цієї особистості, щонайбільше обмеженого (навіть при найсумліннішому підході) фосфоресційних реакцій цієї структури, так само як і глибших (швидше за все, занурених у морок) потоків і протитоків (змін), якщо брати до уваги передусім лапідарний матеріал візуального плану – допоміжну інформацію, яку я збираюся потім, на основі зроблених мною записів, передати Вам. Допоміжну інформацію про неймовірно лабільну дефіцитарність стану, який слід охарактеризувати як стан повної омани і як такий, на мій погляд, що вже не піддається жодному трансферу. Те, що Ви доручили мені (які б мотиви в основі цього не лежали), я можу розглядати як знак особливої прихильності, як (тепер це для мене очевидно) важливий етап мого дедалі активнішого освоєння власне медицини і навіть усього мого розвитку. Наскільки можу судити, це завдання з багатьох причин має для мене непересічне значення. Але було б, безсумнівно, помилкою вже зараз виставляти себе перед Вами таким собі вдячним практикантом, коли ще не вирішено жодного завдання, коли не зроблено навіть першого кроку в якийсь бік. І моя місія не досягла ще навіть першої хоч трохи важливої стадії реалізації. Не чекайте від мене, всупереч моїм обіцянкам, регулярних кореспонденцій з Венґа. Другий лист Шановний пане асистент! Ви вчили мене, що таке шокотерапія і що значить зіштовхнути безумство з божевіллям аж до страхітливої пограничної риси обох понять. Мушу сказати: те, що доводиться терпіти тут Вашому братові, і є якийсь інший, можливий, не дисгармонійний різновид шокотерапії, про яку Ви якось мигцем згадали; вона не має нічого спільного з технікою, вона – всього лише залежний стан контрстраждання душевно хворої особи, проти якої постійно виступає її сумнівний, озлоблений на людей візаві. «Це може бути і людина, – сказали Ви якось, – на схилку тисячоліть». Якби наведена фраза не належала Вам, я б подумав, що це – продукт розумової діяльності Вашого брата, з якого раз у раз вискакують подібні висновки. Цією шокотерапією є Венґ, який втілює один із видів терапії, охарактеризованої Вами настільки ж сумлінно, наскільки і розпливчасто як диявольська терапія, націлена на лікування взагалі і менш за все на лікування як душевний чи фізичний розвиток, на лікування психосоматичного розвитку, це й описана в книзі Кольтца «терапія спрямованого всередину вибухового знищення». Венґ – це щось на кшталт шоку. Для Вашого брата це, зрозуміло, якась структура стану зі своєю нещадною над методикою, яка розкладає мозок і яку Ви самі колись, в один з вечорів у Вас у кімнаті, позначили як «розпад льодовикових відкладень в окремій людині». Як на мене, йдеться про хворобу, що з невідповідною безсовісністю – щодо всього – компенсується поверненням у свого найлютішого збудника (що з'явився з певної рухомої в своїх кордонах маси матеріалу спадковості), про хворобу, яка вже не може відокремитися від збудження, від його суті і побутування. Чи можу я говорити про якусь внутрішню патологію порядку спадкування?. Я дедалі більше переконуюся, що вже не маю взагалі жодної позиції, оскільки не хотілося б усе зводити до «енергії позицій». Згадайте Ваше власне висловлювання на нашій єдиній спільній прогулянці цього року: «Ні з того ні з сього у зв'язки всередині хворої крові не випадає втрутитися». Ваш брат, думається мені, перебуває в такому стані, ніби збився з маршруту (навіть з усіх відразу) саме тепер, коли вирішальну роль грало б знання забутого напрямку. «Моя голова могла б бути там, куди у мене вже не тягнуться жодні зв'язки», – сказав він сьогодні. Мушу зауважити, що я можу піднестися до вищої міри несамостійної точності, якщо, от як зараз, треба наочно показати якесь виділюване ним фактотворення, яке, як мені здається, «застрягло на місці». Зараз у мене час відкритого доступу до Вашого брата. Але тривалий день відкритих дверей уже виснажує мене, і я, здається, відчув раптом, що нездатен до загаданого Вами у всіх випадках прямолінійного просування, і взагалі до якої-небудь акції мозку, що в даний момент заскнів, по-моєму, в «тривіальній безпозиційності». Можливо, Ви не повірите, але деколи я відчуваю себе зануреним у точно такий же містицизм, як і у Вашого брата, у цей «аніскільки і ніяк не повчальний містицизм донаукового мислення, що не має будь-якої інтелектуальної ясності». Мене збуджує констатація того факту, як несподівано відкривається мені – так зі мною завжди – ще недавно до непристойності темний для мене світ Ваших понять. Ніби треба лише скинути із себе, минути те, що заважає ясності думки; тепер, однак, я мушу сказати – медичної думки, бо у Вас медичне мислення на відміну від Вашого брата, його мислення, як він сам висловлюється, «є аморальне міжпросторове мислення без власної функції». Втім, демонічне і звичайне у Вашого брата йде, по суті, однією дорогою до своєї мети, все «по-тваринячому нелюдяно громадиться», як каже Ваш брат, на шляху до смерті. Але все це вельми далеке від схем доказовості, тупої прямолінійності, які тільки й варто цінувати, як Ви завжди говорите. Ніщо не обтяжує Вашого брата більше, ніж відсутність контакту з Вами. Було б спрощенням говорити тут про якийсь братський комплекс, у діагональній контрарності щодо батьківського комплексу, що його нині наскрізь вивчено. Сьогодні можу вже повідомити про одне відкриття: складається враження, що Ваш брат страждає від того, що йому чуються якісь репліки, «ціле військо реплік», які «безперервно вносять безлад в одержиму логікою мозкову речовину». Мої думки, навіть моє відчуття, цілком засноване на думках, переконують у тому, що цей бажаний для Вас стан речей, мабуть, вривається в загальний стан Вашого брата, але було б помилкою говорити про будь-який висновок, мушу зізнатися, що і перше-ліпше моє припущення моментально обертається нісенітницею, майже помітно відчувається як сам по собі безмежно ворожий людині, самовпевнений продукт розпаду. Все тут-таки дробиться на деталі. Я прагну ясності, але бачу, що ніяк не упоратися з цим мисленням, ба навіть більше: припущення, які я роблю, опановують мене. Проте сподіваюся, що, проаналізувавши свої враження, згодом, коли прийде час, зможу Вам прислужитися. Можливо, я просто уважний стенограф, який стоїть на купині брехні й обману (у царині буденного: адже я удаю із себе студента-правознавця) і варварського плазування, слухняно-підневільний стенограф. Навіть так: усе збуджує мою думку, як і в цьому особливому випадку. Барви, запахи, ступінь холоду – ця дедалі сильніша, всепроникна холоднеча, яка заохочує неймовірне розширення понять, має тут величезне, дедалі грандіозніше значення. Я змушений просто заборонити собі захоплюватися деталями, докучати Вам окремими похідними цієї цікавої в кліматологічному плані (от уже справді «розпад льодовикових відкладень в окремій людині») кліматологічної і клінічної сукупності. І я не дозволю собі листовно списувати у деталях різні страшні аспекти правосвідомості щодо моєї функції як спостерігача. У можливість зміни Вашої позиції щодо, зокрема, того, що Ваш брат людина пропаща, я не вірю. Я не вірю в нормалізацію (зцілення), свідчу, що його стан погіршується навіч. Третій лист Шановний пане асистент! Ваш брат фактично живе в постійній омані, гадаючи, буцімто він існує в декількох життях одночасно, так само як і в жахливій для нього самого омані, що на нього тиснуть ці різні одночасні, готові до зовсім і завжди непередбачуваного взаємопереходу існування, що їх сам він розглядає як «немислимий матеріал своїх інцидентів». Він говорить про якусь «кару Божу хроматичного самоприниження» і про «філософію накрученого пташиного перспективізму нечистого мислення». Звідси він наче природним чином виводить магнетичну природу своєї схильності, свого розвитку, своєї безплідності. Ця безплідність, що її він розуміє як вирок негідних людини основних прав, є те, що дає йому здатність до життя і настільки ж обґрунтовано – до смерті. За моїми спостереженнями, Ваш брат, «попри постійний опір, розуміється» в принципі лише з двох визначальних сфер життя: з політичної і того, що Ви називаєте «ілюзією обставин». Ці два життя протікають абсолютно розріджено через загальну геометрію твердих, неухильних рішень і з такою ж природністю – через незмінно рухливий внутрішній простір, який Ви охарактеризували як «всеохопне в своїх зв'язках ніщо». Тут в особі Вашого брата я маю один із великих прикладів цього уявлення, згідно з яким політична людина є мрія, а той, хто мріє спрощено, – дещо політичне, обидва ж вони – у відносинах вічної взаємної підзвітності. Ви самі колись сказали, що подумуєте про твір під назвою «Людина замріяна і людина політична». На своєму браті Ви могли б найпрекраснішим і неспростовним чином перевірити власний погляд на одне з таких явищ; Ваш твір виник би як дзеркальний образ відчуття, яке вже в силу задуму видається досконалістю, так, це абсолютно. Мені здається, що таке взаємовідношення між ілюзорним і політичним у людині, що для мене повчальним прикладом втілено у Вашому браті, яскраво позначає чоловіче начало, чоловіче у всіх статевих проявах, позначає його з дивовижною загальнозрозумілістю. Мрія такої людини не розбирає ні дня, ані ночі, не знає нічого політичного, так само як і політичне в такій людині не знає ні дня, ані ночі і нічого мрійливого. І все це поза всякими межами, встановлення меж тут ніколи навіть не передбачалося. Подібно до того як і те й інше – ілюзія і політика – існують в такій людині самі по собі й утворюють єдине ціле, найтаємничішим чином створюється їхня рівновага, і притому абсолютно людська рівновага. Тут я міг би сказати, що людину, яка рівною мірою є політичною і замріяною, ми можемо вважати такою, що найближче стоїть до досконалості, тільки вона, з огляду на свою природу, має цуратися прокрустово-го ложа всякої класифікації, опиратися ранжиру, адже інакше це була б прояснена людина! А проте, «хворобу розпаду» в цій «божественній двоєдиності», яка може знаменувати собою момент найбільшого людського злету (нехай навіть без початку і кінця), є не тільки суворим прояснювальним партнером, але знов і знов із потреби чиниться об'єктом усіх цих переваг крок, рівносильний залпу «всіх руйнувань відразу». Ваш брат – справді об'єкт усіх згубних катастроф. Ще раз повернуся до того, в чому тільки я вбачаю можливості такої людини, як Ваш брат, а саме, до політичного і до візіонерського (до мрії) в ньому самому: політичне в даному разі може бути фактом у його повсякденному житті, так само як і його візіонерством (його мрією), я назвав би це ніччю його екзистенції, а мрійливе, відповідно, – його днем; визначив би як день і ніч його сутності, але без меж між ними, отже, – як його ніч без дня і його день без ночі. Але що є людина політична? Що означає мрійливий, який мріє ? Адже, можливо, у Вашому браті і з ним стало те, що мені хочеться назвати смертельним затишшям, накопиченням стрімкої сили нечуваного людського руйнування. Ми разом здійснюємо довгі прогулянки з лісу в ліс, із вибалка у вибалок. Холоднеча не прощає нерухомості при тривалому перебуванні на свіжому повітрі, не допускає навіть думки, навіть у думках зупинитися, ми з ним миттєво замерзли б при цій думці, загинули б при такому ході думок, як гинуть звірі, коли зі страху піддаються спокусі зупинитися в такий страшний мороз. Надходить якась «жахлива спокуса віддатися холоднечі». Я цитую зараз Вашого брата з безпристрасністю перепідпорядкування йому репортера, що «з такою мукою» намагається пов'язати «рядки світової пам'яті». Сьогодні Ваш брат сказав: «Мій мозок складено». Треба ж так висловитися. Подумати тільки, він сказав: «Весь мій мозок заверстано». Вас він згадав лише одного разу, один-єдиний раз; тут проступила одна з чорних крапок його мороку, в який він, ймовірно, часом «неусвідомлено виплакується». Він гадає, що має завдячувати Вашій сестрі, яка живе в Мехіко, за дивний брак будь-якого зв'язку. Він з тих людей, які вперто не бажають висловити хоча б щось і постійно змушені висловлювати все, з тих, що перекривають потоки власних думок, але завжди безглуздо і по-дурному; виливаються в самогубних промовах; по-справжньому ненавидять себе, оскільки світ їхніх почуттів мимоволі розуміється як інцест, який найлютішим чином щодня роздирає їх на шматки. Мені хочеться сказати: почуйте свого брата. Четвертий лист Шановний пане асистент! Серед надстрахів є якийсь панівний – варто було б сказати – звичайнісінький страх, який гнітить Вашого брата, постійно витісняючи його з одного стану та доводячи до іншого, дедалі грубіше (грубіше по відношенню маляра). Люди обходять його. Я теж намагаюся зараз цуратися, знемагаючи від втоми, від такої втоми, яку я й описати Вам не беруся, я уникаю зустрічей з ним і не можу не зустрічатись. Я ж здався на його владу. Даруйте! Він просто впихає мене в свою тлінність у формі фраз, як встромляють слайди в діапроектор, який потім на екранах моєї (і його) свідомості сам відтворює всі ці жахи. Зрозуміло, Ви хочете більше знати про свого брата, а я хочу спробувати зберегти свої сили. Чи відомо Вам що-небудь про східні мови, на яких він балакає? Про його «азіатську жилку»? Про його позаштатне вчителювання? Це великі, абсолютно самостійні, нікому не відомі території його воістину ламаної екзистенції. Ще в дитинстві він зазнавав нападок. І якраз з Вашого боку. Ви що-небудь знаєте про це? Він у всьому протиставлений Вам, і ще більше від того, що Би його брат, і водночас не є ним. Він живе в якомусь «незрозумілому світі понять». Ціпок у його руці справді багато для нього важить. Я дуже далекий від побудови будь-якої системи, однак хочу звернути Вашу увагу на той факт, що навіть тепер він не позбувся свого дитячого страху від затріскування за його спиною дверей. За його словами, він страждає також за «покоління приречених на безсоння»! Думка щоразу веде його на цвинтарі, «тягне на кладовища». Ви розумієте?! Цікаво й інше: його ставлення до музики, його відраза до держави, до поліції, до ранжиру. Його жахлива пристрасть перетворювати питання на спотворену відповідь. Невідчепна думка «про моторошні дорожні пригоди», «про сховані за стінами сімейні катастрофи», які залишилися в далекому минулому. Крім того, пристрасть до цирку, до естрадних ревю, до всього недолугого. Він говорить про своє «блазнівське царство». Ви ніколи не пробували підступитися до свого брата? За допомогою якихось хитрощів? Оскільки Ви лікар, я думаю, контакт з ним був би для Вас тим більше важливий. Чи ж я не даремно боюся, що Ви взагалі ніколи не мали контакту зі своїм братом? Адже весь день він відпочиває від ночі, і навпаки. Він завжди тягає з собою «думки». Я думав, що зумію вберегтися від впливу Вашого брата. Тепер же відчуваю, що й мене вразила його недуга, ця неухильно прогресуюча хвороба. Ваш брат похмурніє тією мірою, в якій меркне світ, меркне все навколо і всередині. Світ – це «послідовне ослаблення світла», – говорить він. А сьогодні ввечері: «Все в мені пересохло, все в мені як зовсім обміліле русло, як знекровлена артерія». Що поняття божевілля для мене неясне, воно для мене неясне, хай я і звик до нього, то я не можу сказати, що Ваш брат божевільний. Він не божевільний! Божевільний? Ні, теж ні. «Перекличка зі смертю», за його словами, ось що створює шум у його мозку. Сьогодні я побачив його голим-голісіньким, він сидів на ліжку і вивчав своє тіло. Ви подумаєте, що я легковажу власні обов'язки, бо так давно не писав Вам. Ви можете припустити, що використовую Ваші гроші, щоб влаштувати собі тут відпочинок! Насправді ж я став раптом сприймати це завдання як страшне покарання, водночас покарання і повчання. Факт той, що я просяк думками Вашого брата. Його закидами на адресу всього на світі. Не хворий я, ще не хворий по його милості, але сповнений сміхотворності. Він показує мені «каліцтва земної поверхні, зумовлені каліцтвами універсуму». Для мене теж усе раптом потьмарилося. Ви маєте пробачити мені, цей лист продиктовано безглуздям, за яке я не відповідаю. Пізно. Але я хотів би попросити Вас подумати про «дитячу брехню», яку Ви завжди поширювали про свого брата. Про «брехню», якою Ви все Ваше дитинство і всю Вашу юність поливали брата. Не впевнений, що моя місія тут не обірветься після закінчення тринадцяти-чотирнадцяти днів. Позаяк Ви не відповіли на жодну з моїх реляцій, то припускаю, що, хай навіть у Вас є привід бути просто незадоволеним мною, Ви не побажали нічого змінювати в наявному стані, не хочете, щоб я негайно повернувся. Це було б і безглуздо, і безцільно. Зрозуміло, я розраховую на належне продовження моєї практики в Шварцаху… П'ятий лист Шановний пане асистент! Усе медичне – темний ліс, де похмурі всі шляхи, зараз я зі своєю «беззахисною головою» бреду лабіринтом нашої науки, що її я назвав би, мабуть, найбагатшою на славу поміж усіх наук, яка наводить жах на всі науки відразу, котрі, на відміну від нашої, суть щось уявно наукове, хоча і наша – лише підступ до науки. Я не можу її уявити як сукупність знань, виходячи з можливостей нашого мислення, її можна лише відчути, і то лише у всіх її передбачуваних змінах. Медична наука – це, ймовірно, тісно пов'язаний із забобонами ланцюжок темних місць, це відважно пробиті свердловини, можливо, у давно поховану геометрію світу. При цьому все, що складається з клітин, плотське, нижчі форми циркуляції нестійкої органіки дедалі більше втрачають своє значення, напевно, перед єдино природним, суголосним самій природі – перед мороком, який не має меж. Наша наука – така наука, з якої все виходить, повинно виходити, і все, нехай навіть вищого філософського рангу, має в ній і від неї все. Користуючись висловом Вашого брата, до якого я відчуваю чимраз більшу вдячність, в якійсь спорідненості з ним, заснованій на фантастичності гідних зворотного перетворення роздумів, стверджую: «Наука про хвороби – найпоетичніша з усіх наук». Не хотілося б пропускати нагоду записати для Вас кілька, як мені здається, цілком неперевершених фраз Вашого брата. Звичайно, я дію абсолютно безсистемно. Це для мене неможливо. Це певна стадія, яку проходжу і я теж. У числі іншого Ваш брат сьогодні сказав: «Трагедія пов'язана з усіма трагедіями взагалі». І потім: «Будь-яка цінність нічого не важить, зла доля нікчемності в нікчемності власного, так само як і розведеного з власним, світу». Ці слова він вимовив, опритомнівши після довгого непритомного забуття, я застав його, коли він лежав у своїй кімнаті і спершу, як Ви, певно, уявляєте, похолов від жаху, подумавши про миттєвий параліч серця. Він сказав: «Усе майже чорне». Він нібито рухається «через азотний чад первісного пекла». Увечері я від нього почув: «Земля, світ – усе налилося кров'ю». Це незвично. За його словами, він завжди вів існування, яке, лежачи «як нижче, так і вище за всі екзистенції, не доскочило свого екзистенційного мінімуму». Авжеж, якби відразу раптом з'ясувати, що таке органи. Але, можливо, у Вас уже склалося в голові, оформився висновок про те, що здається в мені невиліковно запущеним. Можливо, операція? Наша наука знає це, але діє по-іншому, за «страшним принципом», що спирається на міркування: «Усюди сама позірність!» Якби я міг коли-небудь підібратися до «забрехущих книжок» Вашого брата. Ви знаєте про існування таких книжок, в які він записує все, що цікавить його роками, десятиліттями? Я можу відзначати тут лише опорні моменти, але і це раптом здається мені чимось на кшталт сумного божевілля. Ми з ним затіяли сьогодні гру: кому з нас обох вдасться довести свого партнера до сліз? (У цю гру, як я тепер знаю, Ви часто грали зі своїм братом.) Ваш брат програв. Шостий лист Шановний пане асистент! Самогубство закладено в материнській утробі, як одного разу виснували Ви. Воно починає відбуватися в момент народження самогубця. Все прожите Вашим братом до цієї пори життя було таким «свавільством самогубства». Гонитвою за знищенням усього, з чого складається ця людина. Повертаючись до цієї вихідної субстанції, до цього «оглушливого загального стану», він зараз раз у раз говорить ще й про «способи самогубства», про конкретний прийом, який, як ми розуміємо, приведе його до фіналу після розтягнутої на ціле життя муки розвитку. Сміливість думки про те, що самогубство кожної окремої людини є не що інше, як підготовка до нього, що сягає в глибину тисячоліть, заперечувати не можна. Ваш брат (тепер він уже майже не знає сну!) називає материнське начало не інакше як самознищенням. Для нього зачаття людини (що накладає на саму себе найбільшу кару розуму) – це рішення батька (в першу чергу) і матері (у другу) привести на світ свій продукт, свою дитину, ніби викликаючи процес перманентного самогубства, це раптове випереджальне почуття, яке пророкує, буцімто «нове самогубство вже здійснилося». День двадцять сьомий «Якийсь диявольський страх, уявіть собі, завжди утримував мене від самогубства. Крім того, з глибинного мороку напливали всілякі роздуми, взагалі відбувалося спілкування із самим собою, в мені вельми виразно відбивалася якась норма. Переконання моєї людської натури, цей жахливий стан розвитку розуму і мого внутрішнього світу… Авжеж, я завжди вмів відступитися від самогубства, від усіх цих незліченних випадків безмежного розчарування, ексцесів, злочинів, спадкових нахилів, цих непосильних для людини складнощів… До вашого відома, я, як і всі люди, ціле життя спілкувався майже завжди тільки із самим собою в цьому дивному незручному світі, де немає ніяких законів… немає навіть можливості як слід розгледіти його… я був занадто небайдужий, якщо хочете знати, я завжди був людиною рішень, протиріч, страху…» Матеріал спостережень за Штраухом (у моїй пам'яті) розрісся неймовірно. Дещо я записав, коли була змога. Я міг би прислати звіт. Але спосіб, в який пояснюють стан тварини, до людини не застосуєш. Моє завдання – щось на взірець навчального посібника. Для маляра Штрауха від моєї місії напевно не буде жодного зиску. Чому? Асистент Штраух, ймовірно, мене розпитуватиме. Я зумію навести йому деякі фрази і наочно зобразити ходу маляра. Тепер я можу сказати, чому Штраух приїхав до Венґа. Чому він розлучився з Віднем. Чому попалив свої картини. Чому він ненавидить. Чому йде в ліси. Не спить. Я знаю чому! Я можу передати, що і як він говорить і чому його носить на хвилях між божевіллям і неприязню; що він відчуває, зустрічаючи хазяйку і зауваживши гицеля з наплічником. Чому, на кого і на що він плює. Я знаю, чого він весь час нудиться, знаю, що за людина маляр Штраух, ця повсякчас переслідувана людина, яка вважає себе за марне створіння, колишній живописець, узи якого з братом і сестрою та іншими людьми існують лише на папері і який насправді завжди був один як палець, страх який самотній, так що це неможливо собі уявити навіть за допомогою мого звіту. Це випадає порівняти із самотністю мухи, що взимку опинилася в міській квартирі, де проти неї повстають усі розбурхані мешканці, поки не розмажуть її по стіні, бо почуваються жертвами настирливості цієї мухи, її найжорстокіших атак. Вони збігаються докупи і мовчки вирішують доконати цю муху, цього звіра, як висловлюються вони у войовничому захваті, – це чудовисько! – яке отруює повітря і святковий вечір, вони навіть не відають, що це за істота і що твориться в ній, хай навіть це лише звичайнісінька зимова муха у великому місті. Я спостерігав за малярем Штраухом, підглядав за ним, я брехав йому, як вимагало моє завдання, і збивав його з розуму своїми питаннями, а ще більше – своїм мовчанням, завдаючи часом ударів просто в голову, в потилицю – найвразливіше його місце. Я обтяжував його своєю молодістю. Дратував своїми планами. Своєю боязкістю. Своїм невмінням. Своєю примхливістю. Я веду мову про смерть, не знаючи, що таке смерть, що є життя, що є все це… все, що я роблю, я роблю в невіданні, так, і я обтяжую його, гублячи і його, і себе теж. Гублячи? Нарешті сьогодні я спробував навіть описати найрізноманітніші способи самогубства, чим зовсім його засмутив. «Знайте ж, самогубство – це моя натура», – говорить він. Він мостить ціпком повітря, наче чудовисько, яке перестало бути таким, він лупцює повітря, в якому вже немає жодних небес, навіть пекла нема. Повітря, що його розтинає ціпок маляра, – це повітря, та й годі, і, як мені стало ясно, навіть не одна зі стихій. «Настає день, коли приходиш додому і розумієш: відтепер треба за все платити, і з цього моменту стаєш старим і мертвим. Одної красної днини закінчується все, хоча життя може, напевно, тривати, скільки йому захочеться. Вмираєш раз і назавжди, і вся краса, все, що є і чим може бути щастя, багатство, – все на світі пішло від тебе безповоротно». Маляр каже це як би про себе, не мені. На сільському майдані, куди ми прийшли, аж ніяк про це не думаючи, бо ж просто кружляли по дорогах, цілком поринувши в свої думки, він сказав: «Який же це жах, собачий гавкіт! Я все життя ненавидів його. І завжди боявся, що мене вкусить скажений собака і я помру від сказу. Вже дорога в школу була наскрізь обґвалтованим манівцем! У мене серце стискалося в судомі, уявіть собі. Собаки накидаються на людину і страшним ударом лап перекидають її. Господарі нацьковують своїх псів на людей, які нічого не зробили ні їм, ні їхнім собакам. Вас можуть страшно покусати! Ось накинеться розлючена туша, і це може скінчитися вашою загибеллю! Доги… – мовив маляр, – доги-різники і ярчуки! Лай! Кроку не ступити! Ненавиджу собак! У моєї сестри, до вашого відома, собака із заїзду вирвав одного разу шматок стегна. А хазяїн навіть не вибачився. Хоч би злякався!.. Уп'ється в тебе така ось тварюка, і всі твої зусилля марні! Нерідко вони відривають кишені пальт! Наскакують ззаду на старих глухуватих людей, а в них потім, можливо, за кілька днів трапляється серцевий напад. Коли я приходжу сюди, собаки біжать мені назустріч, і мені доводиться кілька разів махати ціпком, щоб вони залишили нарешті мене в спокої. Без ціпка мені тут не жити!» Коли поминули цвинтар, він зауважив: «Селянський похорон – якийсь ритуал. Небіжчика обмивають, загортають у льняне полотно, кладуть на поміст для прощання, знову роздягають і вбирають у недільний стрій». У ногах його промовляють відповідні молитви, що переходять зі століття в століття. Моляться почергово брати і сестри покійного, потім батьки, потім батьки батьків, діти, онуки. Або ж інші родичі. Вони співають скорботні пісні із середньовічним текстом, якого ніхто з них не розуміє. На латині. По всьому будинку розвішуються портрети небіжчика. Його манатки збирають, сортують і надписують ім'ям того, хто повинен їх отримати. Вони просять небіжчика, щоб він заступився за них на небесах, куди він, за їхніми уявленнями, підбився. Вони ставлять йому запитання й отримують від нього відповіді. Вони кроплять його святою водою «і вимовляють його ім'я як заклинання». Все це промайнуло у мене в голові: яточники, ексцентричний бродяга з його «летючим театром», труп собаки, похоронні процесії, вчинки хазяйки, чоловік якої, нидіючи деінде у в'язниці, мов на прив'язі, і мимоволі гнучи спину заради якихось бебехів і миски баланди, ніколи не звикне до дерев'яних черевиків і ряднини, а на солом'яному матраці і в наручниках на зап'ястях, можливо, знайде для себе притулок. Хто теє зна. Все, що промайнуло в голові, було невіддільне від відчуття холоднечі, і це мало не звело мене з розуму. Тягнувся божевільний ранок, шматований музикою духового оркестру, я чманів од пива, копченостей і недільних строїв з їхнім дивним людським запахом. Згадалася минула ніч. Подумалося про те, як усе далеко одне від одного, про те, що все нереальне, а проте, існує як щось звичне і незначне. День сьогодні випав холодний, як ніколи, і я написав у лікарню, щоб мені вислали моє зимове пальто, коли ж ні, то я задубну від холоду. І книгу Кольтца, бо я не збирався виїздити. Тепер мені не виїхати. Знову ті ж таки дороги, все це стискається, звивається, як мотузка, і підстьобує думки. Ось на моєму столі розпочатий лист моєму братові і мій Генрі Джеймс, якого я невдовзі дочитаю до кінця. Надворі, мабуть, стало ще холодніше. Час від часу холоднішає так само стрімко, як і сутеніє. Коли я чую, як маляр, засапаний, піднімається до себе, мені стає моторошно. Зараз мені слід братися за справу, викладати якісь думки про нього. Адже треба було складати звіт. Мені було неясно, скільки йому років. Як він ходить і що означає його хода? Як він встає, як сідає? Що і як говорить?! А я? Як ставлюся до нього я тепер? Перш за все я ошуканець. Учора він простромив мене очима і запитав: «Юриспруденція, кажете, еге ж?» – «Так, – кинув я, – юриспруденція». І тут запанувала мовчанка. Долина лежала темна і наче відштовхувала повітря. Потім посипав сніг. Тоді затріщали постріли з боку лісу на тіньовій стороні, але те, що доносилося крім пострілів, коли я на самоті брів до заїзду, не моглобути ревом оленя. «Світ стискається в моєму серці», – сказав маляр. Це записано? І чи не безсердечно фіксувати такі дикості, що їх я записую зараз? Вимушена необхідність. І, можливо, все це лише тому, що мене примушують. Що це? Балачки, які я справляю з малярем? Навряд чи. Якісь вузлові пункти? У всьому риса хворобливості, про що говорив його брат, «а проте, є страшна дистанція». З чиєї вини? Але тепер я так непогано знаю найважливіші фрагменти його життя. Однак нічим їм не зараджу. Забагато снігу лежить поміж нами. У пам'яті промайнула картина: він сидить на ліжку і розглядає своє тіло. Що йому бачиться? Хвороба, з якою «він, утім, по різні боки»? Страшно було слухати, як він учора розмовляв із залізничником. Страшно було бачити, як він завжди визнавав слушність іншого, який зовсім нічого не розумів, нічого не міг зрозуміти. І як він тепер визнає слушність за всіма. Всі його слова – визнання слушності. А насправді він завжди безпорадний. Кожен вік розділений цілими верстами зі світом, який тиранить його в своїх інтересах. Іноді на нього, маляра, навалюються стани давніх літ, викликані якимось запахом, який пов'язаний, наприклад, з кавовим полуднем у будинку бабусі або з сокорінням курей десь на великому дідівському подвір’ї. Часом він вчуває запахи кондитерської у великому місті, де сиділи якісь дійсно нетутешні дами. «Миті буття трирічного створіння повертаються до людини тридцятирічної». Тепер вона бачить їх з іншої ситуації іншого жаху. Її остуджують дерева на котрійсь алеї, яка асоціюється з домашніми завданнями другого класу народної школи. З відвідинами церкви, що у дитинстві відгонили певним відрізком часу і необхідністю вилізати з ліжка, лягати спати і розв'язувати арифметичні завдання. Чари, навіювані ладаном, «хвалою Господу» і дерев'яними мадоннами, що їх виточив на замовлення панотця місцевий токар. У пору навчання, що означало – ходити вчитися і вчитися заперечувати. У пору ревних вечірніх молитов. І потім: «Допустимо, у заїзді прозвучить якесь слово, – мовив маляр, – і воно зробить мене таким, як двадцять років тому». І ще: «Людина ніколи не буває однаковою». Миті минулого, первісні відчуття, забуті і відновлені на тому місці, де їх обірвано: в лісі, у церкві, у шкільному дворі. Місто й село чергувалися для нього за примхою батьків і діда з бабусею, а з примхи політики поневіряється в цьому світі і він, і його думка, варто тільки назад оглянутись. «Усе розмокло, – говорить він, – я міг їсти навіть там, де все було забльовано і самого тягнуло блювати, і я ж міг здобути собі таких манер, що здивувалися б і принцеси». Він грав як найнижчі, так і найвищі ролі. «Я завжди був генієм перевтілення». Він, «як ніхто, опанував мистецтво не виділятися. Врочиста хода і вишуканий стіл були для мене такою ж звичною справою, як жувати канапку в обгортковому папері». Однак це не тільки гра: «Я до самого шпику був людиною, якій доводиться їсти із проолієного обгорткового паперу, але і такою, яка вміє куштувати добірно, а проте, більше тією, якій доводиться мати справу з їжею в обгортковому папері…» Дитинство: школи і лікарні, розмови про професію, які закінчувалися тільки одним – розпачем батьків і діда з бабусею. Вічна сіпанина, пов'язана з опікою, на яку його роковано. Припинення допомоги саме в той момент, коли йому, «як ніколи», були потрібні гроші! Влаштування на роботу, одна спроба за іншою. «Я брався за будь-яку, найбруднішу, роботу». Спроби проскочити туди-сюди, вступити у вищий навчальний заклад, в один, у другий, у третій. Усюди – невдача. Тижні постільного задубіння. Вештання вулицями й голод, який віднімає здатність прийняти якесь рішення. Брат і сестра закрилися в своєму «таємничому світі». Смерть дідуся, бабусі, смерть батьків. Повернення. Фабрика, що стала зашморгом для будь-яких думок. «Я частенько встаю посеред ночі, – сказав маляр, – ви ж знаєте, я не сплю. Уявіть собі цю голову. Якщо я вже вибрався з ліжка, я починаю обмацувати руки, потім ноги, повільно рухаю ними, що дуже важко, бо ж я не відразу досягаю рівноваги. Саме через цю ось голову, якщо хочете знати, варто мені тільки підвестись, і виникають проблеми з рівновагою, мені доводиться уникати різких рухів, коли я встаю з ліжка. Я стою зовсім роздягнений, прислухаюся, напружую слух: зовні начебто жодного руху, в заїзді теж, наче все людство вимерло. Птахи, десь, певно, сидять на гілках, ці чорні зимові птахи, але вони навіть не ворухнуться. Підійдеш до вікна, визирнеш, вигадавши часинку, а на деревах птахи: товсті черевця, їм уже не заспівати. Не знаю, що за порода, але це завжди одні й ті самі птахи. Я намагаюся кілька разів пройтися по кімнаті, так, щоб голова не розвалювалася від болю, викликаного зусиллям при ходьбі. Знаєте, як воно бути людиною, якій вкрай боляче дихати і ходити одночасно? Я обережно сідаю за стіл і починаю писати замітки, замітки про все, що мене цікавить. Та ба, далі третього або четвертого слова справа не йде… зрозуміло, страшно, коли хочеш щось записати… і раптом ця думка, яка допіру була в голові і здавалася цілком переконливою і цінною, десь вивітрюється. Знаєте, ночі для мене – справжні тортури, я коротаю їх, вивчаючи своє тіло: сідаю собі перед дзеркалом і розглядаю себе. Не весь же час цікавитися великорозумними питаннями. Тому я зараз часто влаштовую тривалі сеанси простого тілоспоглядання. Це єдина втіха, що її я маю; вона пом'якшує біль, буча в голові влягається, жар і збудження вже не наростають. Я перехоплююся через ніч, через жахливий відчай, якщо хочете знати, написаний на стінах, подряпаних моїми нігтями. Бачите, – сказав маляр, – у мене зламані нігті. Голова стугонить таким неймовірним болем, що я і описати не можу». Повернувшись до Шварцаху, я прочитав у газеті «Демократішес Фольксблатт»:[55 - Demokratisches Volksblatt – народний демократичний вісник: австрійська газета, заснована 1945 р., в якій публікувався Бернгард. Сьогоднішня назва – Salzburger Tagblatt.] «На території Венґської сільської громади минулого четверга пропав безвісти чоловік без певного заняття, якийсь Ґ. Штраух із В. Через обложний снігопад довелося перервати пошукові заходи, в яких брали участь і представники жандармерії». Увечері того ж дня я закінчив свою практику в Шварцаху і поїхав до столиці, де навчаюся далі. Старі майстри[56 - Комедія «Старі майстри» – найоригінальніший твір Т Бернгарда, в ньому поєднуються композиційно-формальні ознаки прози і внутрішня сила драматичного мистецтва. Відвідини героями вистави «Розбите горня» за Г. Кляйстом стають приводом для прискіпливої екскурсії історією європейської культури Нового часу. Твір належить до пізнього доробку, його видано 1985 p., a згодом інсценізовано.] Комедія Кара відповідає переступу: вкрасти бажання жити, приректи на найвищу міру відрази до життя.     К'єркеґор Хоча з Реґером ми мали зустрітися в Музеї історії мистецтва [57 - Музей історії мистецтва – віденський музей, що складається з репрезентативної картинної галереї, єгипетсько-орієнтальної збірки, збірки пластики та художнього промислу, монетного кабінету, колекції старих музичних інструментів, античної збірки, колекції зброї та ефеського музею.]о пів на дванадцяту, я був там акурат на годину раніше, аби, що мені давненько кортить, поспостерігати за ним з котрогось непомітного закутка, пише Атцбахер. Оскільки весь час до полудня він просиджує у залі Бордоне перед картиною Тінторетто[58 - Якопо Тінторетто (1518–1594) – італійський маляр, представник венеційської школи.]Сивий бородань, на лаві, обтягненій оксамитом, на якій він учора, розтлумачивши мені спочатку так звану Буремну сонату [59 - Соната для фортепіано Л. ван Бетговена.], заходився зі своєю лекцією про Мистецтво фут, від Баха до Шумана[60 - «Мистецтво фуґи» – музичний твір німецького пізньо-барокового композитора Йоганна Себастьяна Баха (1685–1750); Роберт Шуман (1810–1856) – німецький композитор, представник романтизму в музиці.]ідалі, як сам каже, проте насправді розводився більше про Моцарта,[61 - Йоганн Вольфґанґ Амадей Моцарт (1756–1791) – найвідоміший австрійський композитор.] ніж про Баха, то мені довелося розміститися у так званій залі Себастяно і всупереч власному смаку заприятелювати з Тіціаном;[62 - Тиціано Вечелліо (1476/77 – 1576) – італійський маляр, представник венеційської школи.] тепер я міг спостерігати за Реґером, який розташувався перед Сивим бороданем Тінторетто, отож я міг спостерігати, дарма що навстоячки, так навіть краще, ніж сидьма, найпаче коли спостерігаєш за людьми, я ціле життя спостерігаю навстоячки, а це ефективніше, ніж сидьма; зазираючи із зали Себастяно до зали Бордоне, я скількимога напружував зір і міг без жодних перепон, так що навіть спинка лави не заважала, бачити з лівого боку профіль Реґера, який учора, геть розбитий буревієм попередньої ночі, так і не скинув свого чорного капелюха; тож мій намір бодай раз спокійно постежити за Реґером здійснився. Позаяк Реґер (у зимовому пальті), опершись на затиснену коліньми ковіньку, був, здавалося, весь у Сивому бородані, то я й не боявся, що він заскочить мене за моїм заняттям. Доглядачеві зали Іррзіґлерові (Єньові!), з яким Реґера єднає понад тридцятирічне знайомство і з яким я сам теж ось уже двадцять з гаком років мало не запанібрата, я дав зрозуміти, що хочу спокійно поспостерігати за Реґером, і тоді Іррзіґлер, з'являючись щоразу з мірністю годинникового пристрою, поводився так, наче мене взагалі немає, ні мене, ні Реґера, хоча інших відвідувачів, яких цього безкоштовного суботнього дня поприходило на диво мало, невідступно пас своїм пильним оком. Погляд Іррзіґлера дошкуляв кожному, хто його не знав. Так дивляться доглядачі всіх музеїв, аби застрахати відвідувачів, нагороджених казна-якими нечеснотами; його звичка несподівано та нечутно виринати з-за рогу хай там якої зали осоружна кожному, хто його не знає; у свому сірому, неоковирно, але, либонь, на віки вічні скроєному однострої з великими чорними ґудзиками, що сидить на його хирявій плоті, як на опудалі, у свому, з такої самої матерії вшитому кашкеті на голові він нагадував наглядача рідних буцегарень більше, ніж оберігача мистецького скарбу на державній службі. Іррзіґлер, відколи я його знаю, був незмінно білий, як стіна, хоча слабувати не слабував, і Реґер десятиріччями називав його державним мерцем, який тридцять п'ять років справляє службу в Музеї історії мистецтва. Реґер, який тридцять шість з лишком років вчащає до Музею історії мистецтва, знає Іррзіґлера від першого дня його служби і навіть приятелює з ним. Потрібно було оце невеличкого хабаря, аби назавжди забезпечити собі місце в залі Бордоне, сказав якось Реґер. Стосунки Реґера з Іррзіґлером, що тривають понад тридцять років, давно стали звичкою. Варто Реґерові, що не раз трапляється, захотіти побути перед Сивим бороданем Тінторетто насамоті, як Іррзіґлер зараз же закриває залу Бордоне, ба навіть не панькаючись випроваджує бідолашних відвідувачів із зали Бордоне, бо так забаглося Реґерові. Іррзіґлер вчився на теслю в Бруці-на-Ляйті, але кинув теслярство раніше, ніж устиг вибитися в підмайстри, і подався на поліцая. У поліції Іррзіґлера визнали фізично непридатним. Його вуйко, мамин брат, який тягнув лямку доглядача Музею історії мистецтва від тисяча дев'ятсот двадцять четвертого року, виклопотав йому там місце, за песі гроші, але певне, як полюбляє приказувати Іррзіґлер. Та й у поліцію Іррзіґлера потягло лише тому, аби раз і назавжди вирішити проблему вбрання. Ціле життя шурхати у той самий стрій, не викладаючи за нього ламаного шеляга, бо дає держава, здавалося йому ідеальним варіантом, так само вважав вуйко, який запхав його в Музей історії мистецтва, і з висоти цього ідеалу байдуже, служити в поліції чи в музеї; в поліції краще платять, але й службу в Музеї історії мистецтва не порівняти з поліційною, відповідальнішої і водночас легшої служби, ніж у Музеї історії мистецтва йому, Іррзіґлерові, годі уявити. В поліції щодня важиш власною головою, розмірковує Іррзіґлер, чого не скажеш про Музей історії мистецтва. Що ж до рутинности, то звольте не перейматися, йому вона до вподоби. За день він находжує сорок-п'ятдесят кілометрів, а це корисніше для здоров'я, ніж, скажімо, протирати, доки життя, штани в поліції. Краще стежити за музейними відвідувачами, ніж за простими смертними, бо відвідувачі музеїв – люди вищі, не позбавлені почуття прекрасного. Йому й самому вдалося виробити це почуття прекрасного. Зробити екскурсію Музеєм історії мистецтва? Прошу дуже! Ну; може, не цілим музеєм, але бодай картинною галереєю, втім, переконує він, це зайве. Люди мали в носі різні казання, править він своєї. Рік зароком музейні гіди верзуть те саме, купу всіляких дурниць, як вважає пан Реґер, звертається до мене Іррзіґлер. Історики від мистецтва витрушують на відвідувачів сім мішків гречаної вовни, розумує Іррзіґлер, який повизуджував якщо не всі, то принаймні чимало Реґерових фраз. Іррзіґлер – щось на кшталт Реґерового рупора, майже все, що каже Іррзіґлер, пішло від Реґера, ось уже тридцять з гаком років Іррзіґлер переповідає те, що сказав Реґер. Якщо добре вслухатися, можна почути, як з Іррзіґлера промовляє Реґер. Слухаючи гідів, ми чуємо чортибатька-що, нерви не витримують цієї бридні мистецтвознавців, каже Іррзіґлер, а до нього те саме казав Реґер. Усі ці полотна неповторні, але жоднене досконале, повторює Іррзіґлер услід за Реґером. Люди ходять у музеї, бо їм удовбують, буцімто цивілізована людина має туди ходити, і аж ніяк не тому, що їм це дійсно цікаво, їм жахливо нудно, принаймні для дев'ятдесяти відсотків людства – це згаяний час, слово за словом Іррзіґлер цитує Реґера. У нього, Іррзіґлера, було важке дитинство, хвора на пістряк мати, яка відійшла сорокашестирічною, батько, який справно скакав у гречку й ніколи не просихав. Та й Брук-на-Ляйті [63 - Нижньоавстрійське місто в долині річки Ляйта зі старовинним ранньоготичним замком. Бурґенлянд – австрійський федеральний край з адміністративним центром Айзенштадт.] такий же поганющий, як і всі інші бурґенляндські містечка. Хто може, їде геть звідти, каже Іррзіґлер, але таких на пальцях перелічиш, всі інші приречені ціле життя топтати бурґенляндський ряст, а це не менш жахливо, аніж довічне ув'язнення у Штайні-на-Дунаї.[64 - Штайн-на-Дунаї – частина нижньоавстрійського міста Креме.] Бурґенляндці – в'язні, править своєї Іррзіґлер, їхній край – суцільна в'язниця. Вони самі себе задурюють, мовляв, мають чудову батьківщину, проте насправді Бурґенлянд нудний та гидкий. Узимку бурґенляндцям дошкуляє сніг, улітку – комарі. А навесні і восени бурґенляндці брьохаються у свому власному багні. Ніде в Європі немає більше такої вбогої та замурзаної землі, каже Іррзіґлер. Віденці постійно забивають баки бурґенляндцям, буцімто їхній край бурґенляндський найчарівніший, бо віденці донестями закохані в бурґенляндський бруд і в бурґенляндську дурість, бо для них цей бурґенляндський бруд і ця бурґенляндська дурість, бачте, романтика, бо вони на свій віденський лад справжнісінькі збоченці. Крім пана Гайдна, як каже пан Реґер, Бурґенлянд не дав світові нікого, повторює Іррзіґлер. Я з Бурґенлянду означає те саме, що я з буцегарні Австрії. Або з божевільні Австрії, каже Іррзіґлер. Бурґенляндці вирушають до Відня, наче до церкви, каже він. Найзаповітніше бажання кожного бурґенляндця – найнятися до віденської поліції, зізнався він нещодавно, мені не поталанило, бо був заслабий, фізично заслабий. Та лихо не біда, теперка я доглядач Музею історії мистецтва, нічим не гірший державний службовець. Щовечора, о шостій, продовжував він, я беру на замок не злодюг, а мистецькі скарби, Рубенса, Беллотто.[65 - Пітер Пауель Рубенс (1577–1640) – фламандський маляр, творив на біблійні, міфологічні та алегоричні мотиви. Бернардео (Каналетто) Белотто (1721–1780) – італійський маляр, творив у дусі просвітницького раціоналізму.] Його вуйкові, який відразу після Першої світової війни доскочив місця в Музеї історії мистецтва, заздрила вся родина. Щокількаріч навідуючи його в Музеї історії мистецтва, якоїсь суботи чи неділі, коли вхід вільний, вони гуськували за ним, повні послуху, від зали до зали з полотнами великих майстрів і не могли зрушити очей з його уніформи. Безперечно, вуйко невдовзі вибився у старші доглядачі і відтоді носив мосяжеву зірку на вилозі уніформи, згадував Іррзіґлер. Якби він оце знову влаштував родинну екскурсію, пошана і подив запопали б їх так, що вони б ні бельмеса не второпали з його розповіді. Невдячна справа пояснювати їм Веронезе, якось днями звірився Іррзіґлер. Діти моєї сестри лупили очі на мої хромові мешти, казав Іррзіґлер, моя сестра наче в землю вросла перед Рені,[66 - Ґвідо Рені (1557–1642) – італійський маляр, майстер світла і тіні.] ні перед ким іншим, як перед цим найсірішим з усіх виставлених тут митців. Реґер ненавидить Рені, тож Іррзіґлер також ненавидить Рені. У запам'ятовуванні Реґерових фраз Іррзіґлер досяг значної майстерності, здається, він навіть вимовляє їх майже бездоганним Реґеровим тоном. Моя сестра навідує мене, а не музей, каже Іррзіґлер. Для моєї сестри мистецтво – китайська грамота. Зате її діти не можуть надивуватися ходьма від зали до зали. Перед Веласкесом[67 - Дієґо Родріґес де Сільва-і-Веласкес (1599–1660) – іспанський маляр, портретист двірського бароко, визначний кольорист.] вони прикипають до землі і ні руш з місця, казав Іррзіґлер. Одного разу пан Реґер запросив мене із сім'єю до Пратера, розповідав Іррзіґлер, високогідний пан Реґер суботнього вечора запросив. Коли ще жила його дружина, додав Іррзіґлер. Я стояв і спостерігав за Реґером, який досі, як то кажуть, споглядав Сивого Бороданя Тінторетто, а з-перед очей не зникав Іррзіґлер, якого зараз у залі не було; отак і стирчав я тут, подумки ні-ні та й повертаючись до розмови з Іррзіґлером, що відбувалася минулого тижня; тоді він, хоча в залі Бордоне його не було, виринав перед очима і я бачив одночасно і його, і Реґера, який нерухомо сидів на лаві, обтягненій оксамитом, і аж ніяк не міг мене запримітити. Іррзіґлер казав, що відмалечку мріяв про службу у віденській поліції і жодного разу не прагнув якогось іншого ремесла. Коли йому, двадцятитрьохрічному, в Росауерській казармі[68 - Росауерська казарма, розташована в IX районі Відня, була побудована в другій половині XIX ст. «для захисту проти внутрішніх ворогів».] написали фізично непридатний, для нього цілий світ розлетівся в порох. Зі стану жахливої безвиході йому допоміг виборсатися вуйко, виклопотавши місце доглядача в Музеї історії мистецтва. До Відня він, Іррзіґлер, приїхав з обдертою торбою, чотири тижні мешкав у вуйка, а тоді перебрався у комірчину на Мьолькербастай.[69 - Вулиця в центрі Відня з бастіоном, що прилягає до монастирського подвір'я.] Там він прожив дванадцять років. Спочатку він навіть краєчком ока не встигав оглянути Відень, рано-вранці квапився у Музей історії мистецтва, на сьому, повертався додому увечері, по шостій, його обід усі ці роки складався лише з канапки з ковбасою або сиром і склянки води з крана, а їсти йому доводилося в маленькій роздягальні позаду громадської Гардероби. Бурґенляндці найневибагливіші, я сам замолоду не раз працював з бурґенляндцями на будовах, ночував у бараках і знаю, які вони невибагливі, їм досить найнеобхіднішого, до кінця місяця їм удається заощадити вісімдесят і більше відсотків заробітку. Дивлячись, ба навіть пильно спостерігаючи за Реґером, так пильно, як ніколи, я бачив водночас Іррзіґлера, ось він розмовляє зі мною у залі Баттоні,[70 - Помпео Баттоні (1708–1787) – італійський маляр, творив під впливом Рафаеля й античного мистецтва.] я уважно слухаю, рівно тиждень тому. Чоловік котроїсь його прабабці походив з Тіролю, звідти й прізвище Іррзіґлер. У нього було дві сестри, молодша аж десь у шістдесятих подалася з якимось пекарчуком до Америки, там спряла на тонку від скрухи тридцяти п'яти літ. Трьох братів має, всі й зараз у Бурґенлянді гарують. Двоє з них пробували, як і він, податися до Відня на поліцаїв, проте марно. А при музеї необхідна бодай крихта інтелігентності. Від Реґера він багато чого навчився. Дехто вважає Реґера божевільним, адже як інакше назвати людину, яка десятки років що другого дня, крім понеділка, йде в картинну галерею Музею історії мистецтва, але він так не вважає, пан Реґер розумний, освічений чоловік, каже Іррзіґлер. Так, погодився я, пан Реґер не тільки розумний та освічений, а ще й відомий чоловік, як-не-як, у Ляйпциґу й Відні здобував музичну освіту, критичні статті про музику в Таймз [71 - «Таймз» – провідна англійська газета зі щоденним культурно-інформаційним додатком.]надсилав; і далі для Таймз пише, докинув я. Не якийсь там писака, наголосив я, і ніякий не базіка, а справжній музикознавець, поважна і видатна особистість. Реґера годі порівнювати з усіма цими перодряпами від музики, які своїми фельетончиками, своєю нікчемною базграниною ретельно засипають тутешні часописи. Реґер правдивий філософ, мовив я до Іррзіґлера, філософ у справжньому розумінні цього слова. Тридцять з гаком років Реґер надсилає критичні статті до Таймз, свої маленькі музико-філософські твори, які колись обов'язково з'являться окремим виданням. Перебування в Музеї історії мистецтва дає змогу Реґерові писати для Таймз так, як він пише, сказав я до Іррзіґлера, байдуже, зрозуміє він чи ні, можливо, він справді нічого не второпав, міркував я, принаймні, так мені дотепер видається. Ніхто в Австрії, за винятком, можливо, кількох людей, не знає, що Реґер готує музичну критику для Таймз, казав я Іррзіґлерові. Реґера можна було б назвати приватним мислителем, провадив я, звертаючись до Іррзіґлера, хоча звертатися до Іррзіґлера невибачна дурість. У Музеї історії мистецтва Реґер знаходить те, що не знайде ніде, казав я Іррзіґлерові, все важливе, все корисне для його розуму і праці. Хоча люди вважають Реґера божевільним, одначе це не так, продовжував я, тут у Відні і в Австрії загалом Реґером нехтують, нарікав я Іррзіґлерові, зате в Лондоні, в Англії, ба аж у Сполучених Штатах знають, хто такий Реґер і чого він вартий. Не забувайте також ідеальну температуру вісімнадцять градусів Цельсія, що тут, у Музеї історії мистецтва, незмінна цілоріч, вкотре звернувся я до Іррзіґлера, який тільки те й робив, що махав головою. Реґера високо цінують у музичних колах, казав я учора Іррзіґлерові, зате тут, на батьківщині, хоч би хто тобі вусом моргнув, геть навпаки, тут, удома, Реґера, який давно вже заткнув усіх їх за пояс, залишив далеко позаду всю цю осоружну провінційну скнарість, ненавидять, ні більше, ні менше, ненавидять у рідній матінці Австрії, казав я Іррзіґлерові. Геніїв, як-от Реґера, тут ненавидять, казав я Іррзіґлерові незауважки, що Іррзіґлер не розуміє, про що я; геніїв, як-от Реґера, тут ненавидять, байдуже, чи варто його насправді мати за генія, чи ні; втім, генієм науки, ба навіть людським генієм, його можна називати без жодних вагань, думав я. Геній та Австрія несумісні. В Австрії лише посередність здобувається на слово, тільки її, людину недалеку, брехливу і провінційну тут поважають. Генія, ба просто непересічну особистість тут рано чи пізно уколошкають тихою сапою, ницо й ганебно, казав я Іррзіґлерові. Тільки такі люди, як Реґер, а їх неважко перелічити на пальцях, здатні витримати у цій жахітливій країні наругу й ненависть, приниження і нехтування, загальний зловорожий підступ, який панує тут, в Австрії, на кожному кроці, тільки такі люди, як Реґер, зі шляхетним характером і гострим та непідкупним розумом. Хоча пан Реґер крутить з директоркою музею, якщо не помиляюся, взаємний роман, хоча він знає цю директорку дуже добре, оповідав я Іррзіґлерові, йому би й у сні не наснилося прохати її про щось для себе чи для музею. Саме коли пан Реґер збирався повідомити дирекції, цебто директорці, в якому жалюгідному стані лави в залах, можливо навіть спонукати її замінити обшивку, саме тоді всі лави обтягли новою тканиною; і, як-не-як, зі смаком, визнав я. Сумніваюся, казав я Іррзіґлерові, чи дирекція Музею історії мистецтва знає, що пан Реґер тридцять з гаком років щодругого дня відвідує музей, аби приміститися на лаві в залі Бордоне, дуже і дуже сумніваюся. Інакше б не оминули цієї теми; проте, наскільки мені відомо, директорка немає жодного уявлення, позаяк Реґер жодного разу і словом не обмовився і позаяк Ви, пане Іррзіґлер, вічно мовчали, адже пан Реґер заказав, і Ви не прохопилися жодним словом про те, що він ось уже тридцять з гаком років щодругого дня, крім понеділка, буває в Музеї історії мистецтва. Мовчання – Ваша велика сила, казав я тоді Іррзіґлерові, думав я розглядки Реґера, втупленого в Сивого Бороданя Тінторетто, на якого зі свого боку знову дивився Іррзіґлер. Реґер незвичайна людина, а до незвичайних людей слід ставитися обережно, розтлумачував я Іррзіґлерові напередодні. Годі припустити, аби ми з Реґером два дні поспіль ішли в музей, казав я вчора Іррзіґлерові, а вже сьогодні, бо саме так забаглося Реґерові, навідався знову; що принесло сюди Реґера зараз, сказати важко, але я сподівався незабаром з'ясувати. Іррзіґлер теж украй здивувався, побачивши мене днесь, адже я щойно вчора втовкмачував йому, що бути не може, аби я два дні поспіль пішов у Музей історії мистецтва, зрештою, так само, як і Реґер. А тепер ми обидвоє, Реґер і я, знову в Музеї історії мистецтва, хоча не раніше, як учора, тут були. Це, напевне, неабияк спантеличило Іррзіґлера, міркував я. Зрозуміло, можна помилитися і вже наступного дня знову потрапити до Музею історії мистецтва, виправдовувався я, однак, думав я, схибити міг або лише Реґер, або тільки я, але ж не ми з Реґером. Реґер достатньо виразно попрохав мене напередодні, завітайте-но завтра сюди, досі чую, як Реґер проказує своє запрошення. Звичайно, Іррзіґлер цього не чув, а тому й здивувався, що ми з Реґером сьогодні знову в музеї. Якби Реґер учора не попрохав прийти сюди, я б нізащо не подався тепер у Музей історії мистецтва, хіба аж наступного тижня, бо на відміну від Реґера, який і справді десятками років щодругого дня справно буває в Музеї історії мистецтва, про мене такого не скажеш, я ходжу під добрий настрій. Якщо й заманеться побачити Реґера, не конче йти в Музей історії мистецтва, можна відвідати Амбасадор [72 - …можна відвідати «Амбасадор»… – йдеться про готель у центрі австрійської столиці.], в якому він буває щоразу, відвідавши Музей історії мистецтва. В Амбасадорі Реґера можна зустріти щодня. В Амбасадорі у нього своє затишне місце в кутку біля віконечка, за столом, що стоїть упритул до жидівського столу, що перед мадярським столом, що за арабським столом, якщо брати від Реґерового столу у напрямку до вхідних дверей. Мені більше подобається ходити в Амбасадор, аніж до Музею історії мистецтва, але якщо катма терпцю чекати, доки Реґер з'явиться в Амбасадорі, я йду десь так об одинадцятій в Музей історії мистецтва назустріч йому, мому душпастиреві. До полудня Реґер пропадає в Музеї історії мистецтва, пополудні – в Амбасадорі, десь о пів на одинадцяту він іде в Музей історії мистецтва, пів до третьої – в Амбасадор. Зранку він надає перевагу вісімнадцятиградусній температурі в Музеї історії мистецтва, після обіду почувається значно краще у теплому Амбасадорі з його незмінною температурою двадцять три градуси. Пополудні я не так охоче і не так посилено віддаюся розумовим вправам, каже Реґер, а тому обираю Амбасадор. Музей історії мистецтва – це, мовляв, духовний інкубатор, Амбасадор – глуздочисний пристрій. У Музеї історії мистецтва я почуваюся, так би мовити, кинутим напризволяще, в Амбасадорі – захищеним. Така противага музей – Амбасадор вкрай необхідна моєму розуму, покиненість з одного боку, турботливість з іншого, атмосфера Музею історії мистецтва з одного боку, атмосфера Амбасадора з іншого, покиненість з одного, захищеність з іншого, любий Атцбахере; таємниця мого мислення полягає в тому, що першу половину дня я в Музеї історії мистецтва, другу – в Амбасадорі. А що може бути протилежніше, як не Музей історії мистецтва, власне кажучи, картинна галерея Музею історії мистецтва, і Амбасадор. Музей історії мистецтва такий самий духовний хліб, як і Амбасадор, продовжував він. Добротність моїх статей для Таймз, на яку я працюю ось уже тридцять чотири роки, пов'язана з почерговими відвідинами Музею історії мистецтва й Амбасадора, Музею історії мистецтва що другого дообіддя, Амбасадора щопополудня. Ця звичка допомогла мені оговтатися після смерті дружини. Любий Атцбахере, без цієї звички я давно вже віддав би Богові душу, зізнався напередодні Реґер. Кожна людина, аби вижити, виробляє подібну звичку, казав він. Хай найбезглуздіша на світі, але без неї гаплик. Здається, Реґер трохи збадьорився, голос вирівнявся, став знову таким, як до смерті дружини. Щоправда, він твердить, начебто подолав так звану мертву точку, хай там як, а страждатиме він від покиненості, доки житиме. Час від часу його переслідувало, як виявилося, оманливе передчуття, буцімто він перший покине дружину, буцімто він помре раніше, ніж вона, а вона відійшла настільки несподівано, що ще кілька днів до її смерті він був твердо переконаний, що вона його переживе; вона була здоровою, я – хворим, з думками і вірою в це тягли ми свою лямку, казав він. Жодна людина не могла похвалитися таким міцним здоров'ям, як моя дружина, вона вела здоровий спосіб життя, тоді як мене постійно обсідали болячки, і не було просвітку, крім смерті, казав він. Вона пашіла здоров'ям, була майбутнім, я вічно нездужав, був минулим, казав він. Йому б і в найгіршому сні не наснилося, що одного дня доведеться залишитися без дружини, самому, як палець, ні, про таке він не думав. Якщо вже й написано їй умерти раніше, то я піду відразу за нею, відразу, так мені видавалося. А тепер йому треба як вийти з омани, що вона помре після нього, так і відкараскатися від нав'язливої думки, начебто він, варто їй відійти раніше, вкоротить собі віку, про що він подумував ще за її життя. Вона для мене все, я це добре знав, а тому не міг уявити існування без неї, ось так, любий Атцбахере, казав він. Як бачите, я таки виплутався з цієї халепи, в яку може потрапити будь-яка людина, з халепи, яка цю людину гнітить і принижує, я звільнився від цієї слабкості, від цієї легкодухості, я не помер, не наклав на себе рук по її смерті, навпаки, почуваюся, здається, краще (учора казав він це!), іноді схоже на те, що я зараз міцний, як ніколи. Мені життя незрівнянно дорожче, ніж колись, так-так, моя любов до життя непогамовна, казав він учора. Самому невтямки, адже живу тепер повнокровніше, ніж коли-будь до її смерті. Безперечно, рік знадобився, аби очуматися, проте зараз мене ніщо вже не стримує. Водночас мені страшенно муляє, що така тямуща людина, як моя дружина, забрала з собою всі ті колосальні знання, що я їх їй дав, всі ті колосальні знання, і це жахливо, стократ жахливіша однак її смерть, казав він. Ми вкладаємо, ми впихаємо все, що маємо, у таких людей, а вони нас покидають, ідуть від нас у засвіти, навіки. А те, що не дали, що не зуміли передбачити смерть цієї людини? Жодної миті я не думав про смерть дружини, так, ніби їй казано вічно жити, так я сприймав її без найменшої думки про смерть, так, ніби її життя, сповнене моїх знань, триватиме вічно, вічність, продовжував він. Навдивовижу приголомшлива смерть, казав він. Ми гадаємо, що людина житиме вічно, яке безглуздя! Якби знаття, що вона помре мені, я б діяв цілком по-іншому, я не відав, що вона піде від мене, піде раніше за мене, та й утяв невігласки січки, так, ніби їй казане вічне життя, насправді ж вона не була створена для вічності, зрештою, як і всі ми. Кохаючи людину так палко, як я свою дружину, ми гадаємо, вона житиме завжди, цілу вічність. Ще ніколи сидьма на лаві у залі Бордоне він не забував скинути капелюха, і це мене непокоїло, як і його запрошення прийти сьогодні в музей, непокоїло, бо виглядало вельми дивним, принаймні, так мені видається і зараз, забути скинути капелюх, хіба не дивно? Таких дивовиж останнім часом побільшало. А ось і Іррзіґлер увійшов до зали Бордоне, навпрошки до Реґера, ось він йому щось шепоче на вухо і знову зникає. Повідомлення, здавалося, не справило належного враження, Реґер далі непорушно сидів на лаві. Проте мені стало цікаво, що міг сказати Реґерові Іррзіґлер. Утім, я відразу забув, і мене вже не турбувало, що міг сказати Реґерові Іррзіґлер, я далі спостерігав за Реґером і спостережки чув, як він говорить до мене: люди ходять у Музей історії мистецтва, бо так належить і квит, вони навіть їдуть з Іспанії та Португалії до Відня, аби потрапити в Музей історії мистецтва, а потім ходити гоголем в себе в Іспанії чи Португалії, хизуватися, мовляв, були ми в Музеї історії мистецтва. Смішно! Адже Музей історії мистецтва навіть не Прадо[73 - Мусео дель Прадо – національна картинна галерея в Мадриді, столиці Іспанії.] і не музей в Лісабоні, до них йому далеко. В Музеї історії мистецтва навіть Ґойї чи Ель Греко[74 - Франсіско Хосе де Ґойя-і-Люсьентес (1746–1828) – іспанський маляр і графік; Ель Греко (Доменіко Теотокопулі, 1541–1614) – іспанський маляр, автор полотен на міфологічні і релігійні мотиви.] немає. Я бачив Реґера, спостерігав за ним, а думки поверталися до вчорашньої розмови. В Музеї історії мистецтва навіть Ґойї чи Ель Греко немає. Звичайно, можна й без Ель Греко, як на те пішло, не такий вже він великий, не такий уже першорядний маляр, казав Реґер, але не мати Ґойї; для такого музею, як Музей історії мистецтва, це вкрай згубно. Відсутність Ґойї, пояснював він, характерна для Габсбурґів, бо, як Вам, напевно, відомо, вони не зналися на мистецтві, розумілися, щоправда, на музиці, але аж ніяк не на мистецтві. Слухали Бетговена, проте ніколи не бачили Ґойї. Ґойї вони не хотіли. Бетговенові вони попускали його блазнювання, бо музика видавалася їм достатньо абстрактною, але для Ґойї вхід до Австрії був ясновельможно заказаний. Звісно, Габсбурґів[75 - Габсбурги – династія австрійських володарів, чиє панування завершилося 1918 р. з проголошенням в Австрії Першої республіки] зраджували непевні католицькі уподобання, так властиві цьому музею. Музей історії мистецтва відображає сумнівні естетичні уподобання Габсбурґів, пієтичні, осоружні. Про що тільки ми не розводимося з випадковими людьми, до яких нам насправді немає діла, казав він, тільки тому, що потребуємо слухачів. Слухачів нам і рупора. Ціле життя те й робимо, що мріємо про ідеальний рупор, одначе знайти його годі, бо ідеального рупора просто не існує. Маємо Іррзіґлера і чомусь безперервно шукаємо Іррзіґлера, ідеального Іррзіґлера. Маленька людина стає нашим рупором, але ми шукаємо новий рупор, шукаємо іншу, створену для нашого рупора людину, казав він. Після смерті дружини у мене залишився бодай Іррзіґлер, додав він. Іррзіґлер був викапаним бурґенляндським телепнем, доки не познайомився зі мною. Нам бракує телепня, який став би нашим рупором. Бурґенляндський телепень, як жоден інший, годиться на таку роль, казав Реґер. Зрозумійте мене правильно, я ціную Іррзіґлера, для мене він зараз, наче хліб мій щоденний, ось уже котрий десяток років не можу обійтися без нього, тільки з такого телепня, як Іррзіґлер, вдається зробити рупор, казав Реґер напередодні. Ми тягнемо його, так би мовити, за людські жили; таким чином, тягнучи його за людські жили, ми останнього телепня перетворюємо на людину, робимо собі з нього рупор, нашпиговуємо його власними думками, на жаль, попервах геть нещадно, бурґенляндського телепня, такого собі Іррзіґлера, обертаємо на бурґенляндську людину. Іррзіґлер, доки не звела його доля зі мною, не мав жодного уявлення ні про музику, ні про мистецтво, взагалі жодного уявлення. Зате тепер Іррзіґлер перевершив усю цю розпатякливу братію від мистецтва, яка щодня збігається сюди забивати людські голови своєю пришелепкуватою бриднею, Іррзіґлер як раз та два заткнув за пояс усіх оцих дурноляпів від мистецтва, які щодня своїм верзяканням псують життя сотням школярів, зігнаним сюди цілими класами, історики від мистецтва, ось хто нищить мистецтво, казав Реґер. Історики від мистецтва базікають про мистецтво доти, доки не забазікають до білої гарячки, історики мистецтва забазікують мистецтво до коників. Господи, міркував я не раз сидьма на лаві в той час, коли історики від мистецтва гнали проз мене безпомічні табунці, жаль бере за людей, з яких історики від мистецтва заповзято витрушують саме мистецтво, викорінюють назавжди, казав Реґер. Те, чим займаються історики від мистецтва, – останнє паскудство, баляндрасних істориків від мистецтва, а всі вони донеможлива баляндрасні, слід турити втришия і не озиратися, гнати великим батогом слід істориків від мистецтва зі світу мистецтва, бо історики від мистецтва нищать мистецтво, ми повинні врятувати мистецтво від руйнівників. Слухма, як історики від мистецтва гнуть бандигу, нам робиться зле, вів Реґер, слухма істориків від мистецтвами стаємо свідками знищення мистецтва верзяканням, бачимо, як од верзякання мистецтво нітиться, чахне і гине. Тисячі, десятки тисяч істориків від мистецтва неприторенні убійники мистецтва, слухма історика від мистецтва ми стаємо спільниками знищення мистецтва, де з'являється історик від мистецтва, там нищиться саме мистецтво, і це очевидно. Ще нічого в житті я не ненавидів так люто, як істориків від мистецтва, казав Реґер. Слухма, як Іррзіґлер силкується витлумачити якомусь невігласові котресь із полотен, я відчуваю невимовну втіху, казав Реґер, адже він жодного разу не впадає в пустомельство, він не пустомеля, він скромний просвітник і репортер, який залишає картину перед глядачем, а не спотворює її своїм базіканням, і це все моя наука, що тривала упродовж десятиріч, наука пояснювати твори мистецтва спогляданням. Кожним словом Іррзіґлер завдячує мені, додав Реґер по хвилі, свого в нього катма, але найкраще з моєї голови, що він подужав затямити, ні-ні та й придасться. Так зване образотворче мистецтво вкрай потрібне музикознавцеві, як-от мені, казав Реґер, чим більше я зосереджуюся на музиці, чим більше полонений нею, тим ретельніше вивчаю образотворче мистецтво; і навпаки, гадаю, що для маляра немає нічого кориснішого, ніж з головою поринати в музику, власне, хочу сказати, що для людини, яка поклала ціле життя займатися малярством, неабияк придадуться музичні студії. Образотворче мистецтво чудово доповнює музику, а музика – образотворче мистецтво, казав він. Годі уявити музикознавця, який би не вивчав так зване образотворче мистецтво, особливо малярство. Я розуміюся на музиці саме тому, що одночасно з не меншим захопленням і наполегливістю віддаюся малярству. Недурно я ось уже тридцять з гаком років учащаю до Музею історії мистецтва. Інші йдуть з самого ранку на пиво, вижлуктують по три, по чотири гальби, а я вже тут, сиджу і розглядаю Тінторетто. Божевільний, гадаєте Ви. Та вже ж інакше не можу. Для когось вижлуктувати зранку по три, по чотири гальби пива в шинку – найулюбленіша і найстаріша звичка, а мене вабить у Музей історії мистецтва. Хтось приймає об одинадцятій ванну, аби дотягти до вечора, я йду в музей. Якщо під боком виявиться раптом такий собі Іррзіґлер, нам поталанило, казав Реґер. Відмалку я ненавидів музеї, за вдачею я справжнісінький музеєненависник, саме тому я, мабуть, і ходжу сюди тридцять з лишком років, виявляючи цілковиту поблажливість до цього духовного парадоксу. Як Ви, либонь, здогадуєтеся, до зали Бордоне мене вабить не тому, що там Бордоне, аж ніяк не тому, що там Тінторетто, хоча Сивого бороданя я вважаю одним із найкращих полотен, які коли-небудь творилися, я йду сюди, бо тут стоїть лава, бо тут ідеальне повітря для мого єства, так-так, саме ідеальна температура спонукає мене збувати час у залі Бордоне, може, ще Іррзіґлер, бо тільки тут я надибав ідеального Іррзіґлера. Я б ніколи не зміг витримати, скажімо, поруч з Веласкесом, не кажучи про Ріґо чи Ляжільєра, яких я стараюся оминати десятою дорогою. Тут, у залі Бордоне мені найлегше зосередитися, а якщо іноді заманеться почитати на лаві, наприклад, свого улюбленого Монтеня чи не менш улюбленого Паскаля або ще улюбленішого Вольтера, як бачите, серед моїх найулюбленіших письменників самі французи, жодного німця, то мені тут ніщо не заважатиме. Зала Бордоне – моя міркувальня й читальня водночас. Забагнеться склянки води, Іррзіґлер як стій тут, мені навіть не потрібно підводитися. Буває, люди дивуються, бачки, як я сиджу тут на лаві, гортаю Вольтера і попиваю воду з-під крана, дивуються, хитають головами, здається, вони мають мене за оглашенного, якому особливим рішенням на державному рівні попускається блазнювання. Вдома я вже роками нічого не читаю, зате тут перечитав, мабуть, не одну сотню книг, втім, це аж ніяк не означає, що всі ці книги я прочитав, я ще в житті не прочитав жодної книги, моє читання нагадує радше вправне гортання, тож можна сказати, що я належу до тих людей, які охочіше гортають, аніж читають, які можуть перегорнути десятки, а то й сотні сторінок, перш ніж серйозно візьмуться бодай за одну; але якщо вже візьмуться, то вичитають так сумлінно, як ніхто інший. Я радше гортач, а не читач, аби Ви знали, гортання мені таке ж миле, як і читання, за своє життя я перегорнув у мільйони разів більше, ніж перечитав, відчуваючи від гортання стільки втіхи й духовної насолоди, як від читання. Що не кажіть, але ми свої три сторінки з чотирьохсот читаємо тисячократ ретельніше, ніж пересічний читач, який не годний прочитати жодної сторінки належно, казав Реґер. Краще читати дванадцять сторінок старанно, проникати, як то кажуть, в найпотаємніші глибини, ніж цілу книжку одним духом, подібно до пересічного читача, який насамкінець знає так мало, як пасажир літака про краєвиди, над якими пролітає. Він навіть обрисів не завважує. Тепер люди читають, ніби за ними хтось женеться, читають усе, а не знають нічого. Я беруся за книгу і поринаю в неї з головою так, наче досліджую невідомий край, природу, суспільний лад, суходіл, якщо хочете, намагаюся проникнути туди повністю, а не напівдуж, намагаюся обстежити кожний закуток, аби потім з усією даною мені ретельністю відтворити цілість. Хто читає все, не розуміє нічого, вважав він. Нащо читати всього Ґьоте, Канта чи Шопенгауера; достатньо кількох сторінок Вертера, кількох сторінок Кревних душ, і ми знаємо про обидві книжки значно більше, ніж перечитавши їх уздовж і впоперек і зіпсувавши собі всю насолоду. Безперечно, таке радикальне самообмеження вимагає такої відваги і таких розумових зусиль, на які мало хто здатний; читач скидається на м'ясожера, псуючи, як і той, шлунок і здоров'я загалом, мізки й усе своє духовне існування. Будь-яке філософське дослідження ми зрозуміємо краще, якщо не поглинемо відразу все повністю, а видзьобнемо дрібну зернину, що допоможе вшолопати цілість, якщо поталанить. Найбільше насолоди можна вичавити із фрагментів, найвищої насолоди в житті можна досягти, розглядаючи саме життя фрагментарно, може, нам відкриється його потворність, може, довершеність. Щойно тоді, коли нам пощастить подрібнити на фрагменти те, що досі було цілим, викінченим, довершеним, коли ми опісля поринемо в читання, щойно тоді зазнаємо найвищої насолоди. Аби зносити нашу добу, її слід розбити на окремі відтинки, казав він. Цілості та довершеності нам не витримати. Всі ці полотна в Музеї історії мистецтва – жах та й годі. Аби з ними бодай сяк-так звикнутися, я вишукую так звані незаперечні хиби, досягаючи мети поділом творів мистецтва на фрагменти, втаємничував він. Довершеність не лише загрожує нам повсякчасним знищенням, а й нищить нас щомиті; все, що висить тут на стінах і вважається шедеврами, нищить нас, мовив він. Я переконаний, що довершеного, цілого не було й нема заводу, і щоразу, коли з будь-якого довершеного полотна, якими рябіє тут навколо, по тривалих пошуках незаперечної хиби, того місця, де маляр, який створив цей шедевр, дав хука, я таки примудрявся зробити фрагмент, то відчував, що просунувся ще на крок. На кожній із цих картин, так званих шедеврів, я знаходив і відкривав незаперечну хибу, поразку митця. Ось уже, як Ви здогадуєтеся, тридцять з гаком років проваджу я цю паскудну рахубу. Насправді жодний із цих всесвітньо відомих шедеврів, хай там чиїх, безглуздо вважати цілим і довершеним. Це мене заспокоює, казав він. Це мене неабияк утішає. Щойно усвідомлення відсутності цілого й завершеного уможливлює подальше існування. Цілості та довершеності нам не витримати. Нам, бачте, треба аж у Рим їхати, аби переконатися, що церква Петра – таке собі одоробало, а вівтар Берніні – сама примітивність, казав він. Нам треба аж стати перед папою, аби на власні очі побачити, що він така сама безпорадно-гротескна людина, як і всі інші; щойно тоді нам відлягає від серця. Ми слухаємо не наслухаємося невдач Баха, слухаємо не наслухаємося невдач Бетговена, ба навіть Моцартових невдач слухма не наслухаємося. Не інакше ми змушені чинити з так званими великими філософами, хай навіть улюбленими, продовжував він. Паскаль нам насправді подобається не тому, що довершений, а тому, що геть безпомічний, як і Монтень зі своїм пожиттєвим борсанням, чи Вольтер. Філософія і вся духовна наука близька нам саме тому, що вкрай безпорадна. Лише недосконалі, хаотичні, невгараздні книжки здатні нас полонити. І так завжди, казав Реґер, навіть до людини ми особливо прихильні лише тому, що вона безпорадна і несамодостатня, хаотична і недосконала. Так то воно так, кажу я, але ж Ель Греко руки не годен був як слід намалювати! – я, кажу, не проти, однак Веронезе обличчя людського відтворити не потрафив. Усе, що я Вам сьогодні розповів про фугу, запевняв він напередодні, жодний композитор, хай найславетніший, не створив довершеної фуги, так-так, навіть Бах, який був утіленням спокою та композиційної чіткості. Немає жодної досконалої картини і жодної досконалої книжки і жодного досконалого музичного твору, казав Реґер, це незаперечна істина, і саме вона дає право на існування такій макітрі, як-от моя, яка ціле життя була нічим іншим, як товчею сумнівів. Всяка голова має шукати, шукати хиб, людських вад, поразок. Людська голова аж тоді справді людська, коли шукає прогріхів людства. Людська голова не людська, якщо їй не кортить покопирсатися в помилках людства, казав Реґер. Добра голова те й робить, що нишпорить, де людські вади, золота голова їх знаходить, ну а геніальна голівонька не тільки нишпорить і знаходить, а й указує на помічені недоліки, вказує і показує усіма доступними засобами. Власне, тут справджується крилатий вислів: хто шукає, подибує, що його так часто і легковажно проказують. Якщо поміж сотень так званих шедеврів цього музею пошукати прогріхів, їх неважко знайти, казав Реґер. У цьому музеї немає жодного бездоганного твору, кажу я. Може, це смішно, провадив він, може, це Вас налякає, одначе мене це неабияк утішає. От де причина моїх тридцятизгакомрічних відвідин Музею історії мистецтва, а не, скажімо, Музею історії природи напроти. Він і далі сидів у гарному капелюсі на лаві, непорушно, і було ясно, що він уже давно розглядає не Сивого бороданя, а щось цілком інше ген за Сивим бороданем, не Тінторетто, а щось аж там, потойбіч музейних стін, тоді коли я розглядки Реґера купно із Сивим бороданем насправді бачив учорашнього Реґера, який тлумачив мені мистецтво фуґи. Мені не раз доводилося чути, як він розводиться про фугу, тож учора я не мав палкого бажання його вислуховувати знову, втім, одним вухом я таки чув і деколи ставало страх як цікаво, коли він, приміром, оповідав про спроби Шумана, хоча подумки я перебував деінде. Я бачив Реґера, який сидів на лаві перед Сивим бороданем і водночас з-перед очей не йшов той інший Реґер, що вкотре, сповнений пієтету, силкувався донести до мене мистецтво фуґи; я чув його слова, проте навперемінки з ними переді мною зринало моє далеке дитинство, долинали його голоси, голоси моїх братів і сестер, голос моєї матінки, голоси моїх дідуся та бабусі на селі. Дитиною мені було добре на селі, але щасливішим я бував у місті, мені й досі у місті незрівнянно краще, ніж на селі. Так само мистецтво дарувало значно більше втіхи, ніж природа, природа завжди навіювала неспокій, а мистецтво дарувало затишок. Уже дитиною, відданою під опіку діда й бабці по мамі, дитиною, мушу визнати, щасливою, у так званому світі мистецтва я почувався затишніше, ніж на природі, яка то викликала подив, то наводила жах, і так аж досі, жодна мить на природі не замінить домівки, чого не скажеш про світ мистецтва, найпаче ж про музику. Скільки моєї пам'яті, нічого іншого не любив я дужче, ніж музику, розмірковував я, дивлячись крізь Реґера, крізь музейні стіни, туди, де ген удалині жевріло моє дитинство. Мені завжди дорогі ці мандри у давно минуле, куди я поринаю з головою і звідки висотую все щомога, прагнучи подумки, аби воно ніколи не згасло. А Реґер, яким було його дитинство? – запитував я і нічого путнього відповісти не міг, адже варто заговорити про дитинство, як Реґера запопадає дивна недорікуватість. А Іррзіґлер? Про дитинство він розповідає вкрай неохоче та й зазирати туди любить не надто. Під обід людей у музеї більшає, останнім часом з'явилося чимало відвідувачів зі східноєвропейських країн, багато днів поспіль доводилося бачити групи із Грузії під орудою російськомовного ґіда, який гнав їх із зали до зали, гнав – саме те слово, що треба, бо ці групи не йдуть, а трюхикають, зацьковані, байдужі, важко втомлені від вражень, вже отриманих у Відні. Десь тиждень тому я мав нагоду поспостерігати за одним чоловіком з Тифліса, якому заприндибилося, бачте, прокласти довгий музейний шлях самотужки; маляр, як виявилося; усе розпитував мене про Ґейнсборо: я б залюбки показав йому, де Ґейнсборо. Зрештою, ми й не стямилися, як його група опинилася надворі, він підступив до мене розпитати про готель Вандль, де зупинилася його група. Півгодини він простирчав перед Околицями Саффолка, геть забувши про існування своєї групи, авжеж, він уперше в Центральній Европі та ще й уперше бачить Ґейнсборо в оригіналі. Ґейнсборо – мета його подорожі, проказав він на диво доброю німецькою, перш ніж попрощатися і піти з музею. Я хотів було допомогти йому розшукати готель Вандль, але він відмовився. Молодий маляр, якому десь так тридцятка, вирушає з Тифліса до Відня, оглядає Околиці Саффолка Ґейнсборо і зізнається, що побачити Околиці Саффолка Ґейнсборо – ні багато ні мало вершина подорожі. Ця обставина не покидала мене до самісінького вечора. Як йому малюється там у Тифлісі? – переймався я, аж доки врешті не відкараскався від цієї чіпкої та нісенітної думки. Останнім часом у музеї буває більше італійців, аніж французів, більше англійців, аніж американців. Італійці зі своєю уродженою помкою до мистецтва тримаються так, наче їх ще в колисці у святая святих утаємничили. Зате французи швендяють собі, хоч би що, а англійці вдають, буцім усі розуми поїли. Росіяни ніяк не начудуються. Поляки знай приндяться. Німці від зали до зали Музею історії мистецтв ходять, утупившись у каталог і майже не завважуючи розвішаних навкруги оригіналів, вони просто влазять у каталог і оговтуються аж тоді, коли перед очима остання сторінка і вони вже надворі. Австрійці, насамперед віденці, до ревних відвідувачів музею не належать, якщо, звичайно, не брати до уваги тисячі школярів, які рік у рік змушені оббивати пороги музею. Вчителі та вчительки водять сюди цілі класи, піддаючи дітей свому згубному впливу, притлумлюючи найменшу чутливість до мистецтва і його творців своїм баранізмом. Самі тупі, вони притуплюють у школярів, яких їм довірили, почуття не лише до мистецтва; влаштовані ними для невинних жертв музейні відвідини стають для кожного учня останніми, і завдячувати слід не комусь, а їм, їхній глупоті і – як вислід – їхньому недоладному базіканню. Учням варто бодай раз побувати в Музеї історії мистецтва з учителем, як на їхній любові до мистецтва можна ставити великий хрест. Перші відвідини перетворюються на останні. Такими відвідинами вчителі вбивають будь-який інтерес до мистецтва, і це щира правда. Вчителі псують учнів, так, так, це й дурному відомо, а австрійські вчителі – так ті живцем топлять. Попервах кожна молода людина відкрита до світу, тож, звісно, і до мистецтва також, але вчителі знай роблять свою чорну справу; австрійські вчителі, що в масі своїй останні штурпаки, і досі беруть на глум тугу школярів за мистецтвом, узагалі за будь-чим мистецьким, що насампочатку так захоплює і полонить молодь. Учителі – послідущі міщухи, які інстинктивно псують учням насолоду від мистецтва, зводячи все мистецьке до гнітючого тупого дилетантизму, перетворюючи мистецтво й усе мистецьке загалом на осоружне тирликання і не менш осоружне примітивне втовкмачування, що не може не відштовхувати. Від самого початку вчителі обіцяють прилучити учнів до мистецтва. Обіцянка – цяцянка. Насправді учителі не знають, що таке мистецтво, вони не під-, а виводять дітей від мистецтва, роблячи із мистецтва огидне, дешеве й бездумне ремісництво, що не може не жахати дітей. Годі знайти щось невибагливіше, ніж мистецький смак учителя. Вже від початкової школи вчителі псують почуття прекрасного, вичавлюють з учнів останню його крапелину, замість того аби намагатися пояснити мистецтво, особливо ж музику, пояснити і прихилити дітей. Проте вчителі не тільки псують і нищать усе, що стосується мистецтва, вони отруюють саме життя, хоч насправді мали би навчати як жити, відкривати таємниці життя, показувати його невичерпні можливості; аж ні, вони отруюють його, роблять усе, аби його раз і назавжди умертвити. Більшість наших учителів – жалюгідні істотки, для яких сенс існування полягає, мабуть, у тому, аби понаставляти тенет, де можна так заплутатися, що життя немиле стане. До вчителювання пнуться хіба що сльозливі та збочені недоумки з низів. Учителі – посіпаки держави, і там, де держава, як, наприклад, нинішня австрійська, просякнута бездуховністю й аморальністю, там, де держава плекає бевзюватість і безпардонність, вкидає у небезпечний хаос, вчителі, природно, теж духовно й душевно убогі і бевзюваті і безпардонні. У цій католицькій державі чортма мистецького смаку, тож і вчителі його не мають і мати не повинні, ось що засмучує. Вчителі вчать, що таке ця католицька держава і що вона їм нав'язує: обмеженість і брутальність, ницість і мерзенство, зіпсутість і хаос. Від таких учителів годі чекати чогось іншого, крім облуди католицької держави і католицької державної влади, міркував я споглядки Реґера, а крізь Реґера купно із Сивим бороданем Тінторетто своє відгомоніле дитинство. Адже і в мене було цих навчителів, хоч греблю гати, жахливих і безсоромних, то на селі, то у місті, й усі ці повчателі, хай там де і як, тягли в один гуж, доки не зруйнували мене дощенту, на довгі літа, думалося мені. Вони і мені, і моєму поколінню дали відчути всі моторошні принади держави і світу, нею зіпсованого та знищеного, вони й мені не дарували нічого, крім гидот держави і світу, нею забрьоханого. Вони і мені, подібно до сучасної молоді, не прищепили нічого, крім нерозуміння, неспромоги, глупоти і бездуховності. І мені мої вчителі не передали нічого, крім власної неспромоги, думав я. Вони і мене не привчили ні до чого іншого, крім хаосу. Вони і в мені на десятиріччя вперед задушили все, що колись жило в мені, що сприяло розвою розумових здібностей і народженню любові до світу, і мене не оминула лиха доля, всі ці повчателі, потворні, пришелепкуваті, звироднілі, їхні уявлення про людину і людський світ були донеможлива жалюгідними, де там – найнайжалюгіднішими, приписаними самою державою, бо ламати і нівечити вдачу молодої людини їй ой як на руку, і до мене доклалися ці вчителі зі своїми збоченськими прибамбасами, змушуючи визуджувати безглуздий шістнадцятистрофник Шіллера – жахливішої кари не вигадаєш, і мені випало мати цих учителів, чия людинозневага була метою строполичення учнів, цих наповчателів, цих сантиментально-патетичних гаспидів з піднесеним указівним пальцем на державній службі. І мені вділила доля цих дурноголових поплигачів, які кілька разів на тиждень обсікали мені ліщиновими різками пучки до крові і тягали за вуха, що від сліз аж у горлі стискало, та так і досі не відпустило. Тепер учителі не лупцюють ліщиновими різками по пальцях, не тягають за вуха, але духовнішими вони від того не стали, досить глянути на них, як вони з учнями сунуть попри так званих Старих майстрів у музеї, аби впізнати їх, тих самих, думаю я, що і в мене, тих самих, що поплюндрували моє життя, що так і не дали мені вигарбатися з руїни. Так має бути, так є, співають своєї вчителі, нетерпимі до найменшого непослуху, як нетерпима до найменшого непослуху католицька держава, вони не залишають учням нічого, жодного натяку на власне я, ані гич. Цих учнів напихають державним сміттям, як гусаків кукурудзою, напихають доти, доки голова не лусне. Держава вважає, що всі діти – це діти держави, діє відповідно до цього і століттями поширює згубний вплив. Буцім держава народжує дітей, тільки державні діти з'являються на світ, переконана вона. Немає вільної дитини, кожна дитина належить державі, і держава може робити з нею все, що хоче, держава приводить дітей на світ, а матерів лишень так задурюють, буцімто саме вони плодять дітей, насправді діти вигулькують із державної утроби. Сотні тисяч дітей з'являються щорічно з державного черева, ось як належить мислити. Державні діти вилазять з державного нутра, відвідують державні школи, за них беруться державні вчителі. Держава витурює своїх дітей у державу, так-так, уштовхує в державу, аби вже ніколи не відпустити. Куди не глянь, самі державні діти, державні учні, державні робітники, державні службовці, державні діячі, державні мерці – ось правда-матінка. Звичайної тобі людини зі свічкою вдень не вишукаєш, залишилися тільки державні люди, а де ще ні-ні та й стрінуть якого посполитого, відразу зацькують до смерти і/або сподіють державну істоту. Моє дитинство було, пригадується, і гарним, і жахливим одночасно; якщо з бабусею та дідусем я міг поводитися природно, то в школі мусив по-державному і тільки по-державному, коло бабусі з дідусем я був звичайним, у школі – державним, півдня був нормальним, півдня – державним, півдня пополудні почувався вільним, відтак щасливим, півдня перед полуднем доводилося бути державною, а тому вкрай нещасною людиною. Якщо пополудні я був найщасливішим на світі, то дополудня – найбезталаннішим. Чимало літ поспіль я був то як-найщасливішою, то щонайбезталаннішою людиною. В садибі моїх дідуся та бабусі мені жилося, як у Бога за дверима, у школі, що примістилася в долинному містечку неподалік, мені було вкрай зле. Йти згори до містечка означало спускатися в пекло (державне!), вибиратися нагору до рідного обійстя – прямувати до щастя. Йти під гору означало наближатися до природи, до щастя, йти вниз, де знаходилася школа, – віддалятися і від природи, і від щастя. Удосвіта я чалапав назустріч кривді, ополудні, або відразу пообіді, вертався до щастя. Кожна школа – це державна школа, де штампують державних істот, себто, державних прислужників. Йти до школи означало лізти в державне ярмо, а позаяк держава нищить людину, то й доводилося піддаватися постійному нищенню. Упродовж тривалого часу сновигав я так межи щастям (родинним!) і лихом (державним!), межи природою і неприродністю, ціле моє дитинство зводилося до такого ходіння туди-сюди. На такому снуванні я і зростав. Одначе в цій диявольській грі гору взяла не природа, а неприродність, школа попідруч із державою, а не рідне обійстя. Держава, зрештою, як і всі інші, загнала мене в себе самого, зробила податливим, перетворила на державну істоту, на регламентовану і реєстровану, і треновану, і вище-освітню, і збочену, і затуркану істоту, яка нічим не різниться від інших. Приглядаючись до людей, ми бачимо самих державних істот, державних службовців, як їх вельми дотепно називають, ми не зустрінемо звичайнісінької собі людини, бо навколо самі державні істоти, службовці, які до самої домовини служать не наслужаться державі, відтак усьому, що неприродне. Розглядки людей ми бачимо самих лише вкрай неприродних державних істот, що стали жертвами державного безуму. Придивляючись до людей ми бачимо істот, відданих на поталу державі й державній службі, бачимо жертв держави. Людство, яке нам дано бачити, – це державне їдло, що ним начиняють дедалі пажерливішу державну пельку. Сучасне людство – не що інше, як державне людство, котре давно вже позбулося власної ідентичності, розмірковував я. Сучасне людство – це радше державне антилюдство, констатував я. Мені здається, що сучасна людина – не що інше, як державна істота, сиріч, людина знищена, втім, іншу людину годі собі тепер уявити. Мені видається, що природної людини вже не воскресити. Від споглядання мільйоноголового сонмища державних людей у великих містах голова іде обертом, зрештою, як і від споглядання самої держави. Ми ще не прокинулись, а нам уже голова паморочиться від нашої держави, варто на вулицю вийти, як відразу дух забиває від державопідданців, що населяють цю державу. Людство нагадує велетенну державу, і варто нам прочуняти, варто здихатися власного лукавства, як відразу голова кругом. Подібно до будь-якої іншої людини, я живу у державі, від якої мене нудить, коли прокидаюся. Вчителі, які до нас приставлені, навчають людей державології з усіма її лячними знадами, з усіма її побрехеньками, але боронь Боже обмовитися, що це її суть. Ось уже не одне сторіччя вчителі беруть учнів у державні обценьки, крутять і туди, і сюди, доки не розчавлять. Виконуючи волю держави, вчителі женуть своїх учнів у музеї, аби своєю прителепкуватістю раз і назавжди відбити потяг до мистецтва. Стривай-но, спохоплююся я, адже й ці картини на стінах інакше, як державним мистецтвом, не назвеш. Коли Реґер говорить про мистецтво, інакше, ніж державне мистецтво, його не називає, а коли говорить про Старих майстрів, то називає їх неодмінно старими державними майстрами. Адже мистецтво, розвішане тут навколо, – не що інше, як державне мистецтво, принаймні, якщо мати на увазі скарби картинної галереї в Музеї історії мистецтва. Все, що Ви тут бачите, – полотна державних малярів. Католицьке державне мистецтво і квит. Самі лише лики і жодного тобі лиця, полюбляє казати Реґер. Самі лише глави і жодної голови. Як не приглядайся, видно лише лицьовий бік і не видно зворотного, видно облуду, та годі добачити правду. Адже всі ці малярі – то брехливі державні художники, які ретельно виконували забаганки замовників; що вже Рембрандт, а й той не виняток, казав Реґер. Погляньте-но на Веласкеса – державне мистецтво і квит, а Лотто, Джотто нічим не кращі від цього пранациста Дюрера, який усю природу до муру поставив, цього моторошного Дюрера, як часто повторює Реґер, бо зненавидом ненавидить його, цього нюрнберзького сницарчука. Усі полотна, що висять на цих стінах, Реґер називає мистецтвом на державне замовлення, навіть Сивого бороданя. Так звані Старі майстри вірою і правдою служили державі чи церкві, що, зрештою, все одно служили цісареві чи папі, герцогові чи архієпископу. Так званий вільний митець не менш одвічна утопія, ніж так звана вільна людина, не раз казав Реґер. На мій погляд, митці, так звані славетні митці, провадив Реґер, останні нахаби, стократ нахабніші, ніж політики. Митці – жахливі брехуни, ще брехливіші, ніж політики, іншими словами, діячі мистецтва нахабніші, ніж діячі держави, немовби знову чую голос Реґера. Все оце мистецтво звернене до можно-й усіляких інших владців, а не до світу, любив казати Реґер, ось у чому його ницість. Бідацтво, а не мистецтво, ще й зараз споглядки Реґера із зали Себастяно чую його слова, мовлені напередодні. Нащо ці мальовидла, якщо довкруги жива природа? вкотре сказав учора Реґер. Найнезвичайніший витвір мистецтва і той свідчить про жалюгідність і приреченість спроб наслідувати, ба мавпувати природу, казав він. Бо що намальоване Рембрандтом лице його матері проти справдешнього обличчя моєї? ніяк не вгавав він. Бо що придунайські луки, якими можна йти і чудуватися, супроти намальованих? казав він. Годі стріти щось осоружніше, казав він учора, ніж мальоване панство. Самі тобі зацні лики і квит, казав він. Постерегти, кажуть люди, закарбувати, воно так, але ж постерігають і закарбовують знай тобі попа в решеті, брехню і блуд, тож і нащадкам залишаються брехня та блуд: брехня і блуд у книжках із доробку так званих великих письменників, брехня і блуд на картинах, почеплених тут. Той, хто висить на стіні – аж ніяк не той, кого зобразив маляр, казав останнього разу Реґер. Той, хто висить на стіні – аж ніяк не той, хто жив насправді, казав він. Звичайно, казав він, Ви скажете, таке бачення митця, котрий створив полотно, слушне, хоча від кожної риси обличчя віє нещирістю, це ніщо інше, як католицьке державне бачення митця, погляньте-но на ці полотна навколо, все, що тут висить, – не що інше як католицьке державне мистецтво. А так звані Старі майстри, варто взяти їх гамузом, сиріч їхні шедеври, тільки те й робили, що возили попа в решеті запродавки католицькій державі, отже, католицькому смаку, правив своєї Реґер. Таким чином, перед нами вкрай гнітюча історія католицького мистецтва, вкрай гнітюча історія католицького малярства, що його тягло то на небо, то до пекла, аби не на землі, казав він. Художники ніколи не малювали те, що за серце бере, а те, що гроші та славу дає, казав він. Художники, всі ці Старі майстри, від яких мене вивертало і вивертає, казав він, служили хай там якому дідичу, аби не собі і не людству. Вони споконвіку зображали ними самими вилабузнений світ, ненатлі до набитого капшука та до слави, їхніми пензлями рухали гроші чи слава, або і гроші, і слава вкупі. В Европі вони завжди малювали оце католицькому Богу в руки й на голову, казав він, католицькому Богу та його католицьким божкам. Кожний, хай який там геніальний штрих цих так званих Старих майстрів – брехня, казав він. Обцяцьковувачами світу охрестив він учора цих ненависних малярчуків, якими, скільки його злиденного життя, не переставав захоплюватися. Облудні посіпаки європейських католицьких володарів – ось хто ці Старі майстри, а кожна цятка, залишена ними на полотнах, мій любий Атцбахере, певне цьому підтвердження. Безперечно, Вам не залишається нічого іншого, як запевняти, що це вершина малярського мистецтва, казав він учора, та не забувайте при цій оказії згадати, бодай подумки, бодай задля себе самого, що це паскудне мистецтво, що паскудність цього мистецтва полягає власне в його релігійності, ось що жахливо. Постирчали б Ви, як я позавчора, з годинку перед Мантеньєю, Вам неодмінно закортіло б зірвати його зі стіни, бо Вам відкривається враз велично мальована ницість. Або якщо Вам доводилося стояти перед Біліверті чи Кампаньиолою. Адже всі ці люди гарували, аби вижити, аби потрапити на небо, а не до пекла, якого вони боялися, мов чорт ладану; бо хоч і були їхні голови не половою набиті, та от характери далебі шкутильгали. Взагалі всі художники мають не те що недобру, а просто-таки кепську вдачу, відтак кепські смаки, казав Реґер напередодні, Ви не знайдете жодного значного митця чи, скажімо, так званого Старого майстра, котрий зміг би похвалитися добрим характером і добрим смаком, а під добрим характером я розумію лише непідкупність. Всім оцим старим художникам, Старим майстрам, бракувало щирості, через той брак їхнє мистецтво мені осоружне, казав Реґер. Я їх надто добре розумію, аби не відкидати. Мені гидке все, що вони понастворювали, що висить тут навколо, часто міркую собі, казав він учора, і заразом десятки років вивчаю їх, і нема тому кінця ні краю. Найнестерпніше, казав він мені вчора, що ці Старі майстри давно вже у печінки в’їлися, а я їх і досі вивчаю. Вони гидосвітні та й квит, казав він учора. Старі майстри, бо саме так їх називають ось уже котре сторіччя, витримують хіба неприскіпливий погляд, варто приглянутися ближче, як вони маліють, аби врешті, якщо тільки ми вглядалися в них якнайдетальніше і протягом якнайтривалішого часу, розлетітися на порох, аби спорохнявіти і залишити по собі лише нудкий присмак. Найчудовіший і найвизначніший витвір мистецтва осідає врешті-решт у нашій голові велетенним згустком брехні та мерзенства, наче добрячий шмат непережованого м'яса в шлунку. Ми приголомшені доти, доки кишки не починають рватися зо сміху. Викрійте вільну часину, придивіться пильніше до Ґьоте, почитайте уважніше і відважніше, ніж досі, і Вам відкриється вся недолугість прочитаного, байдуже, з якого боку Ви вхопитеся, варто лише заглибитися в цю лектуру, і Вас у скорім часі візьме такий сміх, що найдотепніше і те виявиться вкрай неоковирним. Стережіться, адже варто тільки зосередитися, як все, що Ви прочитали, тут-таки полетить шкереберть. Байдуже, що Вам підвернеться, цурайтеся проникати в шедеври, казав він, бо і найулюбленіше зробиться немилим. Не розглядайте надто довго картин, не читайте надто вдумливо книжок, не слухайте надто уважливо музики, а то поруйнуєте все, навіть найпрекрасніше і найкорисніше на світі. Читайте, що до вподоби, та не проникайте непомірно глибоко, слухайте, що миле, та не дайте себе поглинути, спозирайте, що тішить око, та не забувайтеся. Я завжди розглядав подивки, завжди слухав поглинки, завжди читав поїдки, чи бодай намагався вислухати все до останнього звуку, вичитати все до останньої літери, видивитися все до найнепомітнішої цятки, аж доки не зіпсув ціле образотворче мистецтво і всю музику й усю літературу, казав він напередодні. Цілий світ звів я таким робом нанівець, геть усе. Роками отак я псував життя собі і, що найприкріше, своїй дружині. Роками, казав він, я тримався лише на псуванні і завдяки йому. Зате тепер добре знаю: хочеш і далі топтати ряст, цурайся читати поїдки, слухати поглинки, дивитися роздивки. Вміти читати, слухати й споглядати не надто ретельно – справжнє мистецтво, казав він, яким я, втім, ще достатньо не володію, бо така моя доля, в усе проникати й усе витримувати, радше моя недоля, якщо Ваша ласка. Така вже вдача, все розкладати на полички, до найменшої дрібки, казав він. Зрештою, Старі майстри малювали не для таких, як я, славетні композитори творили музику, а славетні письменники писали прецінь не для мене, жодного разу ніхто з них, певне, і на гадці не мав малювати, компонувати чи писати для мене, казав він. Мистецтво не створене для тотального споглядання, тотального слухання і тотального читання, казав він. Оце ось мистецтво призначалося для найнікчемнішої частини людства, для звичайних, нормальних, так би мовити, святих та божих. Велике мистецтво! Як швидко маліє воно під моїм поглядом, хай би тричі відоме, що з того, коли ламаного шеляга не варте. Колись я подорожував, казав він, аби, значиться, побачити велику архітектуру, певна річ, спочатку Італія, потім Греція, Іспанія – що з того, коли кожна лінія маєстатичних соборів волає про непорадність спроб протиставити небу щось на кшталт іншого неба, і від собору до собору це інше небо ставало щораз то мальовничішим, від храму до храму зростала велич, казав він, аби насамкінець спалахнути жахливою недоладністю. Звісна річ, я побував у найславетніших музеях, не лише європейських, вивчав тамтешні скарби, вивчав, повірте, доволі-таки ревно, аби невзабар переконатися, що всі ці музеї бережуть не що інше, а мальовану безпомічність, мальовану нікчемність, мальоване фіяско, бережуть аж ніяк не ласий кусень світу, адже все, що в цих музеях, невдале і недоладне, казав він учора, байдуже, куди зазирнете, придивіться уважніше, повивчайте трохи, і вся невдатність та недоладність так і попре. Господи Боже, Прадо, казав він, найкращий музей світу, Бог свідок, самі Старі майстри, а щоразу сидьма в Ріці, що напроти, за чаєм я розумію, наскільки багато там невдатного, недосконалого, вкрай сміховинного і, даруйте, дилетантського. З декотрих митців у слушний час, себто, як мода постукає, роздують таке вже, що на цілий світ видно; аж раптом з'являється незамакітрена голова і впинається гострим розумом у це, на цілий світ роздуте одоробало, і воно миттю лускає – нема, лунь ухопив, казав він. Веласкес, Рембрандт, Джорджоне, Бах, Гендель, Моцарт, Ґьоте, Паскаль, Вольтер, казав він, саме такими роздутими одоробалами і є. Сей Штіфтер, казав він учора, якого сам я непомалу шанував, який попервах здався мені кимось вищим за посередність, виявився за ближчого знайомства таким же нікудишнім письменником, як Брукнер композитором. У Штіфтера жахливий стиль, що не витримує жодної критики граматиста; Брукнер теж недалеко втік зі своїм хаотично-нестямним, релігійно-дітвацьким нотним похміллям, що до самої старості так і не викурилося. Десятки років цінував я Штіфтера без особливого заглиблення в його твори, доки рік тому не взявся до справи ретельніше. Взявся і очам не повірив. Такої неграмотної і кострубатої німецької, чи, якщо Ваша воля, австрійської, я в житті не чув. Це при тому, що кажуть, буцім би його проза краснописна й чітка. Одне кажеться, інше в'яжеться. Такої плутаної прози, як у Штіфтера, пошукати треба, образи недолугі, думки ще недолугіші, і дивним дивом дивуєшся, як то так цей примітивний провінціал, цей шкільний радця з Верхньої Австрії викликає захоплення теперішніх письменників, молодих, завважте, письменників, а не якихось там нікому не знаних перодряпів. Я певний, Штіфтера ніхто з них серйозно не читав, хоча це не заважало підносити його до небес, можливо, вони чули про Штіфтера, та ніколи не тримали в руках його творів. Коли торік я таки впорав Штіфтера, цього великого майстра прози, адже саме так його титулують, мені мало сором очі не виїв: як можна було захоплюватися, як можна було любити цього незграбного писаку. Мені випало читати Штіфтера замолоду, тож і збереглися приємні враження, адже тоді мені дванадцятий минало, згодом шістнадцятий, вік, принаймні щодо мене, аж ніяк не сприяв критичному баченню. Відтоді я до Штіфтера не вертався. Штіфтер жахливий пустомеля, в якого все не до цуги, його проза неугавна балаканина, а стиль кострубатий і, що найприкріше, вкрай недбалий, та й, аби вже доїхати кінця, зануднішого і брехливішого автора в цілій німецькій літературі хотів би, то не знайдеш. Штіфтерова проза, про яку кажуть, буцімто вона ясна та гарна, насправді геть розбовкана, безпомічна і безвідповідальна, просякнута дрібноміщанською перечуленістю і дрібноміщанською непорадністю, не дивно, що не встигнеш зазирнути у Вітіко чи до Прадідусевої течки, як шлунок так і зводить. Уже з перших рядків Прадідусевої течки видно всю неоковирність, розбовканість, слізливість і ніякість цієї густо пересипаної невидними й очевидними помилками прози, що її зі шкури пнуться видати за шедевр, але який то шедевр, справжнісінький тобі дрібноміщанський дешевр із Лінца. Правду кажучи, годі уявити, аби із такої глухої провінції, як Лінц, де від Кеплерових часів усе аж до неба волає про затурканість, де в опері не вміють співати, а в театрі грати, де малярі нездатні малювати, а письменники писати, гульк та й геній, за якого видають Штіфтера. Штіфтер не геній, Штіфтер філістер, котрий живе не поворухнеться, пише, наче колодою, цей обиватель шкільницької справи, не годний урадити собі з мовою, де вже там шедеври, казав Реґер. Загалом Штіфтер далеко не найдужче моє розчаровання, незважаючи на неоковирність щочетвертого, якщо не щотретього його речення, недоладність щодругого чи бодай щотретього його образу, а його дух, принаймні на письмі, не вищий від середнього рівня. Штіфтер, повірте, один із найсіріших письменників, що коли-будь бралися за перо, один із щонайанти– й один із як-найнепоетичніших одночасно. Втім, це не завадило читачам і літературознавцям повестися на нього. А що добродій на старість учинив самозгубу, його пересічності не вивищує. Я не знаю жодного іншого письменника, котрий був би таким поверховим і неоковирним та ще й обмеженим, як Штіфтер, але таким відомим. Антон Брукнер теж далеко не втік, казав Реґер, богобійний по саме нікуди, схибнений на католицизмі, він із Верхньої Австрії подався у міцні обійми цісаря й Бога. І Брукнера не назвеш генієм. Його музика вимушена і така ж заплутана і така ж недоладна, як проза Штіфтера. Якщо теперечки Штіфтер, коли на те пішло, приваблює самих германістів, то Брукнер і досі зворушує простих смертних до сліз. Брукнерова поліфонія завоювала світ, але не буде перебільшенням сказати, що дешева сентиментальність попідруч із нещирою помпезністю святкують в особі Брукнера свій тріюмф. Брукнер настільки ж недбалий композитор, наскільки Штіфтер недбалий письменник, вони обидвоє родом із цього верхньоавстрійського недбальства. Обидвоє продукували так зване свято-божне й поспільнонебезпечне мистецтво, казав Реґер. Зате Кеплер – парубок перша кляса, казав Реґер напередодні, певна річ, адже походив не з Верхньої Австрії, а з Вюртемберга; зрештою, Адальберт Штіфтер і Антон Брукнер продукували не що інше, а літературно-музичне сміття. Хто цінує Баха і Моцарта вкупі з Генделем і Гайдном, казав, він, мусить, очевидячки, відкидати людей штибу Брукнера, не конче зневажати, але бодай відкидати. Шанувальники Ґьоте і Кляйста, й Новаліса, й Шопенгауера мають відкидати Штіфтера, не зараз таки зневажати, але бодай відкидати. Хто любить Ґьоте, не може одночасно любити Штіфтера, Ґьоте завжди справно тяг свій гуж, а Штіфтер ніколи не був дуж. Гидка сама думка, казав Реґер учора, що Штіфтера могли боятися, подумаєш, велике цабе від шкільництва, сам писав, як курка лапою, спробував би хтось із його школярів набазґрати подібне. Якби хтось із Штіфтерових учнів узяв та й підклав йому писану ним самим сторінку, вона, чого гріха таїти, вмент би почервоніла, казав він. Якби ми взялися читати Штіфтера з червоним писалом, швидко би втомилися креслити, казав Реґер. Адже тут генієм і не пахне, казав він, тут мордувалося перо послідущого партача. Якщо коли й існувала безкрила, безбарвна і беззмістовна література, то Штіфтер її хресний тато. Штіфтеровій писанині до мистецтва, як куцому до зайця, а все, про що він розводиться, вкрай нещире. Недарма Штіфтера залюбки читають чиновницькі жінки й удовиці, яких нудьга їсть у їхніх помешканнях, які раді щонайшвидше відпозіхати кожний новий день, казав він, а ще медсестри на дозвіллі та черниці в монастирях. Мисляча людина Штіфтера не читатиме. Я певний, всі ці шанувальники, які так високо, так моторошно високо підносять Штіфтера, насправді не мають про нього ані найменшого уявлення. Наші сьогоднішні письменники, всі без винятку, не можуть назахоплюватися Штіфтером, кроку не ступлять без нього, буцімто він бог сучасного письменства. Або ці люди дурні та забиті і ні гич не тямлять у літературі, або вони, що найімовірніше, ніколи й не нюхали Штіфтера, казав він. Тож про Штіфтера з Брукнером я слухати не бажаю, принаймні, що стосується мистецтва і мого розуміння мистецтва. Попсуйпроза один, казав він, і горе-музика інший. Бідолашна Верхня Австрія, що так свято вірить, буцім спородила двійко найбільших геніїв, тоді як насправді сповила двох перебендь, літературного та музичного. Коли на католицьких нічних шафках австрійських вчительок та черниць мені раптом уявляється Штіфтер, такий собі образок поряд із гребенем і манікюрними ножицями, коли я подумаю, як державні мужі вмиваються слізьми, слухаючи Брукнерових симфоній, мене починає вивертати, казав він. Мистецтво – велич і осоруга водночас. Втім, якщо ми не помежуємо мистецтво на просто високе і найвище, казав він, то остаточно заплутаємося. Навіть знавки, що всяке мистецтво прямує до непорадності і сміховинності і аж на смітник історії, як, зрештою, будь-що інше, нам нічого кращого не залишається, а лише мало не сліпо вірити у високе і найвище мистецтво, казав він. Ми знаємо, що насправді воно кострубате і безталанне, але варто застановитися над цим, як пропадемо ні за цапову душу, і ще одне: сьогодні чимало письменників покликається на Штіфтера. Але ж покликаються вони на повного дилетанта, який усе життя те й робив, що глумився з природи. Нечуване збиткування з природи належить Штіфтерові на карб, казав Реґер учора. Провісництва йому забаглося, цьому сліпакові, казав Реґер. Штіфтер – сама запопадливість, святе тюхтійство, а його проза – темне селюцтво, ось що його проза. Штіфтер славиться своїми краєвидами. Проте нічого незграбнішого, нічого одноманітнішого, ніж Штіфтерова природа, ба самої такої природи, як на Штіфтеровому рахманному папері, бачити не доводилось, казав Реґер. Штіфтер – справжнісінький водотовчій, він умудряється перекапустити навіть те, що насправді живе та гарне. Нема нічого, на що б Штіфтер не нап'яв свого дрібноміщанського кунтуша, в якому очманіти можна, ось де правда. Та ж він дерева не потрафить описати, птахи співочої, ріки шумливої, ось де правда. Прагнучи відтворити, він насправді спотворює, прагнучи натерти до блиску, ще безнадійніше зашмаровує, ось де правда. Природа у Штіфтера сіра, люди убогодушні та слабкодухі. Не те що сам нічого не знає, а й вигадати недужий, а всі його описи – адже на більше він не здатний – украй наївні. Він з гопкомпанїї кепських малярчуків, котрі трясця відає як доскочили слави, котрих і тут поначеплювали достатньо, чого лише Дюрер вартий, не кажучи вже про сотні злиденних мальовань, орамлення яких цінніші, ніж вони самі, якими ніяк не начудуються, хоча чудувальники самі не доберуть чому, достоту, як не перестають чудуватися Штіфтером невтямки чому. Найзагадковішою залишається слава Штіфтера, казав Реґер, бо його література аж ніяк не загадкова. Усіх, кого називають славетними, ми поступово підточуємо, руйнуємо, цих великих художників, великих композиторів, великих письменників, бо їхня велич заважає нам жити, бо наше око протинає їх наскрізь, казав він. Утім, Штіфтера великим не назвеш, тож і протинати немає що. Штіфтер – приклад митця, якого вшановують упродовж десятиріч, якого люблять, якого хочуть любити і вшановувати, тоді як великим його не назвеш. Відтак коли збагаємо, що велич нашого обранця нічого не варта, що вона ніколи і не була величчю, хіба самонавіяною величчю, насправді ж малістю, ба ницістю, нас починає їсти гризота одурених. Настає розплата за незрячість і легкодумність, що їх ми роками, десятиріччями, а то й ціле життя не годні позбутися, що спонукають шанувати і любити, жодного разу так і не поставивши на пробу. Поставивши Штіфтера на пробу, скажімо, тридцять чи бодай п'ятнадцять-двадцять років тому, я б уник цього припізнілого розчарування. Гріх казати, буцім той і той – сила та й по всьому, митців слід знову і знову ставити на пробу, бо тільки так, повірте, розвивається мистецтвознавство купно з нашими мистецькими смаками. Єдино Штіфтерові листи варті уваги, все інше – непотріб. Одначе літературознавство ще довго носитиметься зі Штіфтером, адже воно глузду відбігло на таких ідолах, як Адальберт Штіфтер, котрі, якщо й не увійдуть до золотої скарбниці, то принаймні довгенько ще постачатимуть нашим літературознавцям хліб насущний, іноді я пробував давати різним людям, тямущим і не надто, зрячим і не дуже, щось зі Штіфтера, чи то Кольорове каміння, чи Кондора, чи Бріґітту, чи, власне, Прадідусеву течку, а згодом питав, чи сподобалося прочитане, вимагав ки одвертої відповіді. Всі ці люди, від яких я домігся правдивої відповіді, зізналися, що їм не сподобалося, що вони вкрай розчаровані, що нічого нового так і не довідалися і лише дивуються, як людина, котра пише такі безголові речі та ще й негодна нічого до пуття сказати, може мати славу великого письменника. Ця приключка мене довго ще потішала, казав він, адже вона і була моєю так званою пробою на Штіфтера. Іноді я питаю людей, чи їм справді подобається Тіціан, приміром, Черешнева мадонна. Жодному з опитаних картина не подобалася, а дивки брали лише тому, що така славетна, одначе ніхто не міг докумекати чому. Втім, я не маю наміру порівнювати Штіфтера з Тіціаном, адже це абсурд, казав Реґер. Літературознавці не те що закохалися, а просто-таки втелющилися у Штіфтера. Мені здається, що літературознавці не з тими мірками беруться за Штіфтера. Вони пишуть про Штіфтера, як про жодного іншого тогочасного письменника, а коли поглянути, що вони пишуть, складається враження, або вони Штіфтера зовсім не читали або читали вкрай побіжно. Природа зараз у великій моді, казав учора Реґер, відтак і Штіфтер у великій моді. Найменша дрібниця, пов'язана з природою, зараз у найбільшій моді, казав Реґер напередодні, тож і Штіфтер зараз у великій, у найвищій моді. Ліс зараз у великій моді, гірські бурчаки у великій моді, тож і Штіфтер у великій моді. Нудьга роздирає від Штіфтера, цього великого модника, казав Реґер. Загалом, сантиментальність нині, що найжахливіше, у великій моді, як, зрештою, будь-який кіч; від середини сімдесятих і дотепер сантиментальність з кічем у великій моді, що в літературі, що в малярстві, що в музиці. Ніколи ще не писали стільки сантиментального кічу, як за теперішніх вісімдесятих, ніколи ще не малювали так кепсько і сантиментально, а композитори, то ті наче змагаються, хто кого борше заткне за пояс кічу й сантиментальності, відвідайте театр і Ви побачите суспільно шкідливий сантиментальний кіч, хай Вас не вводить в оману хамство і дикість вистав, бо ж і вони не що інше, а ница та безжурна сантиментальність. Відвідайте виставки, і Вам відкриються якнаймерзенніший кіч і щонайогидніша сантиментальність. Відвідайте концертні зали, Ви і там нічого, крім кічу й сантиментальності, не почуєте. Сучасні книжки аж стогнуть від кічу й сантиментальності, не дивно, чому Штіфтер раптом у моді. Штіфтер – справжнісінький кічмайстер, казав Реґер. На котрій сторінці Ви 6 не розгорнули Штіфтера, всюди так багато кічу, що вистачить не на одне покоління спраглих черниць і медсестер, казав він. Брукнер насправді теж і сантиментальний, і невправний, така собі тупа монументально-оркестральна сірка з вух. Молоді і наймолодші письменники, які пишуть сьогодні, пишуть здебільшого пустопорожній кіч, дописуються у своїх книжках до сентиментальних чортиків, тому й не дивно, що Штіфтер їх запопав. Штіфтер, який засмітив красне письменство горами пустопорожнього кічу, який укоїв бездарну самозгубу, тепер у великій моді, казав Реґер. Анітрохи не дивно, що в час, коли слова ліс і вимирання лісу вбилися в моду, коли поняття ліс найуживаніше і найзловживаніше, Штіфтерове Високолісся продається нарозкуп, як ніколи досі. Сучасну людину особливо сильно тягне до природи, а позаяк усі певні, буцім би Штіфтер зображав природу, то і пнуться в його обійми. Проте Штіфтер ніколи не зображав природи, радше ображав. Небачена глупість виряджає сотні тисяч людей на прощу до Штіфтера, кидає їх навколішки перед кожною його книжкою, наче перед вівтарем. Такий горе-ентузіязм викликає огиду, казав Реґер, непереборну відразу, аби врешті-решт виставити на посміховисько всю недолугість чи, принаймні, убозтво хай там якої величі, казав він. Штіфтер завжди нагадував мені Гайдеґґера, цього вайлуватого націонал-соціалістичного шароварника. Якщо Штіфтер найнахабнішим робом спаскудив красне письменство, то шварцвальдський філософ Гайдеґґер зіпсував філософію, Штіфтер і Гайдеґґер, кожний на свій лад, безнадійно понівечили літературу і філософію. Гайдеґґер, за яким бігало воєнне і повоєнне покоління, закидаючи його своїми дурноверхими та прише-лепкуватими дисертаціями, який наче зараз оце сидить на шварцвальдській лаві біля жінки, яка у збоченському насланні в'яже не нав'яже йому зимових шкарпеток із власноруч настриженої вовни Гайдегґерових овець. Інакшим Гайдеґґера годі уявити, ніж на домашній лаві шварцвальдської хижі, коло жінки, яка ціле життя тримала його біля спідниці, яка всі його шкарпетки вив'язала, всі чепачки вигачкувала. хліб пекла і білизну ткала, сандалі і ті зшевцювала. Гайдеґґер був таким самим кічолобим, як і Штіфтер, але ще кумеднішим, аніж Штіфтер, адже Штіфтер як-не-як – постать трагічна на противагу до Гайдеґґера, котрий завжди був не більше, ніж смішним, таким самим дрібноміщанським, як Штіфтер, таким самим самозакоханим, таким собі приальпійським слабомислом, як мені видається, саме враз для німецької філософської кулеші. Адже на нього роками накидалися, наче з голодного краю, як на жодного іншого, доки не позабивали свої германістичні та філософські шлунки. Вигляд Гайдеґґера нічого спільного з високою духовністю не мав, це була пересічна людина, катма фантазії та чуйності, яка те й робила, що товкла воду в пранімецькій ступі, казав Реґер, така собі священна корова, що пережовувала пожоване, паслася на німецькій філософії і ще десятиріччями губила кокетливі ланяки по всьому Шварцвальду. Назвіть Гайдеґґера, казав Реґер, аферистом від філософії, який замакітрив ціле покоління німецьких науковців, і Ви не помилитеся. Гайдеґґер – ганебний епізод історії німецької філософії, казав напередодні Реґер, до нього і досі причетні всі німецькі науковці. Досьогодні Гайдеґґера остаточно розчумати не вдалося, священна корова знай засвітила ребрами, але молока наразі всім вистачає. Гайдеґґер у перекошланих шароварах перед горе-хижею в Тодтнауберзі залишається для мене речовим доказом, згадкою про філістера від філософії, з чорною шварцвальдівкою на тімї, в якому збродила німецька неміч, казав Реґер. До старості ми перепробуємо всі ці згубні моди, всі ці згубні мистецькі і філософські і споживацькі моди. Гайдеґґер – приклад філософської моди, якою свого часу цілу Німеччину перелихоманило, доки не стала з лемеша швайка. Гайдеґґер – шарлатан від філософії, який нацуплене спродує, ношене і переношене, думане і передумане, і нічого власного. З великих чужих думок Гайдеґґер заповзято сукав малі власні, ось де правда. Все велике Гайдеґґер зменшив настільки, що його можна було зміряти німецькою міркою, розумієте, німецькою міркою, казав Реґер. Гайдеґґер – філістер німецької філософії, який нап'яв на неї нічний чепачок, що його і сам носив за кожної нагоди. Гайдеґґер – підкаблучний і чепачковий герой німецької філософії і квит. Ще Штіфтер не стане на гадці, як за ним Гайдеґґер вигулькує, і навпаки, казав учора Реґер. Не випадково, казав Реґер, що за Гайдеґґером так само, як і за Штіфтером, умлівали і продовжують умлівати насамперед зсудомлені жіночки, ті самі запопадливі черниці та запопадливі медсестри, що упадали за Штіфтером, упадають за Гайдеґґером. Гайдеґґер – і тепер улюблений філософ німецького жіноцтва. Жіночий філософ – ось хто Гайдеґґер, філософ, який як ніхто здатний гамувати апетити німецької любомудрості – обідня страва зараз таки з пательні. Не встигнете потрапити до дрібноміщанського чи дрібношляхетського середовища, як Вам ще перед закускою піднесуть Гайдеґґера, не встигнете скинути пальта, як Вам запропонують кусник Гайдеґґера, не встигнете сісти, як наче з-під землі виросте ґаздиня з, так би мовити, гайдеґґерівкою на срібній таці. Гайдеґґер – добре зрихтована німецька філософія, якою можна частувати завжди і всюди, казав Реґер, у кожному ґаздівстві. Не знаю жодного звироднілішого філософа, ніж Гайдеґґер сьогодні, казав Реґер. Гайдеґґер – пропаща душа філософії. Ще десять років тому його вважали великим мислителем, зате тепер він, так би мовити, тиняється по псевдоінтелектуальних ґаздівствах і псевдоінтелектуальних товариствах додавки до їхньої вродженої облудності свою штучну. Як і Штіфтер, Гайдеґґер – пісна кулеша для німецької пересічності, яка, зрозуміло, легко перетравлюється. Повірте, з духовністю в Гайдеґґера спільного не більше, ніж у Штіфтера з поетичністю, обидвоє фунта клоччя не варті, хоча Штіфтера я ціную таки вище, ніж Гайдеґґера, ніколи мені не милого, завжди осоружного – і не тільки через нічний чепачок і самоткані підштанники над уласно-руч розпаленою грубою в засніженому Тодтнауберзі, не тільки через уласноруч вирізану шварцвальдівську ковіньку, власноруч витесану шварцвальдівську філософію. Мене відштовхувала кожна найнезначніша дрібничка у цій трагікомічній людині, варто було лише про неї подумати, і вона викликала огиду; мені вистачало одного рядка, аби відчути оскому, казав Реґер. Гайдеґґер – справжнісінький шарлатан, який знає напустити дурману на когось, аби самому преспокійно пектися на тодтнауберзькому сонці. Коли зважити, що навіть наймудріші кебети не встояли проти Гайдеґґера, що навіть моя найкраща знайома захистилася на Гайдеґґерові, причому бралася за справу вельми серйозно, стає не по собі, казав Реґер. А це нічого немає без причини – найсмішніше, казав Реґер. Одначе німці не від того, аби поманіритися, казав Реґер, вони це ой як люблять, це одна з їхніх найхарактерніших рис. Втім, вони ще не такі страшні, як австрійці. Мені доводилось бачити світлини Гайдеґґерового фотографа, талановитої жінки, казав він, на них Гайдеґґер виглядає, немов огрядний штабний офіцерище, колись я Вам їх покажу: як Гайдеґґер встає з ліжка, вкладається до ліжка, спить, прокидається, натягає підштанники, запихає ноги в шкарпетки, вихиляє винця, виходить із хижі, дивиться за обрій, витісує костур, скидає каптурик, тримає каптурик у руках, розчепірює ноги, підводить голову, ну-рить голову, кладе свою правицю у жінчину лівицю, а жінка свою лівицю в його правицю, походжає перед ґанком, навколо хижі, підступає до хижі, відходить від неї, читає, їсть, сьорбає юшку, відкраює кусень (уласноруч спеченого) хліба, відкриває (власноруч написану) книжку, закриває (власноруч написану) книжку, пригинається, випростується і так далі, перелічував Реґер. Збожеволіти можна. Ваґнеріанці і ті нестерпні, а що вже казати про гайдегґеріанців, казав Реґер. Звісно, Гайдеґґера годі порівнювати з Ваґнером, який справді був генієм, на якого, як на жодного іншого, справедливо поширити поняття геній, тоді коли Гайдеґґер вище філософської посередності не вигарбався. Гайдеґґер – найрозпещеніший філософ цього сторіччя, але й найнезначущіший. До Гайдеґґера приходять передусім ті, хто плутає філософію з кулінарією, хто має філософію за смажене, печене і варене, що аж ніяк не суперечить німецьким смакам. Тодтнауберґ – Гайдеґґерів осідок, там він красувався напоказ, наче священна корова. Навіть відомий і поважаний видавець одного північнонімецького часопису вклякав перед ним святобливо роззявки рота, так ніби сподівався від Гайдеґґера, що тронував на лаві, осяяний призахідним сонцем, такої собі духовної проскури. Всі ці люди відвідували Тодтнауберґ, аби побачити Гайдеґґера, насправді ж виставитися на посміховисько, казав Реґер. Вони йшли, так би мовити, на філософську прощу, на священну гору Гайдеґґера і вклякали перед ідолом. А що ідол – тотальна духовна нікчема, їм, сіромахам, було не розкумекати. Вони навіть не здогадувалися, казав Реґер. Історія з Гайдеґґером кидає світло на німецький культ філософії. Німці завжди чіпляються за подібних на себе, казав Реґер, тупих і темних. Найжахливіше, що ми родаки, – зі Штіфтером з маминого, з Гайдеґґером – з татового боку, лихо та й годі, казав учора Реґер. Навіть із Брукнером ми родичі, щоправда, як то кажуть, нашому тинові двоюрідний пліт. Але я не дурень зрікатися такої кревності, не останній йолоп, казав Реґер, хоча така кревність – мала втіха, то лише мої батьки з нею носилися і моя родина. Мої предки, хай там з якої верхньоавстрійської, австрійської чи німецької гілки, казав він, були крамарями, промисловцями, як-от мій батько, давніше, природно, селянами, радше з Богемії, аніж з інших країв, радше з Передальп'я, ніж з Альп, з суттєвою жидівською домішкою. Серед моїх предків можна стріти і архієпископа, і подвійного вбивцю. Ні, сказав я собі, годі досліджувати родовід, бо, чого доброго, таке вишпортаєш, що й приступитись страшно. Люди бабраються у своїх родоводах, порпають і перепорпують родинну гноївку, доки не розчаруються і не зневіряться, доки за печінки не візьме, казав він. До таких перепорпувачів я ніколи не належав – бракувало хисту, але як не один, то другий пращур ні-ні та й ставав поперек шляху, від предків не заховаєшся в кущі, вони встають з домовини, хочемо ми того, чи ні. Якщо розібратися, я – вельми цікава суміш, так би мовити, усього по дрібці. Втім, я ладний відмовитися від таких знань, якби не старість, що сама їх призбирує, казав він. Найдужче мені до вподоби тесляренко, який тисяча вісімсот сорок восьмого року навчився читати в Каттаро, гордо повідомивши про це батькам, казав він. Цей столяренко по мамі служив гармашем у фортеці Каттаро, теперішньому Которі, в мене зберігся лист, що його він, вісімнадцятирічний і сповнений життєвої снаги, надіслав батькам із Котора до Лінца і на якому чиновник цісарської пошти зазначив: сумнівного змісту. Ми гідні наших попередників, казав Реґер, ми успадкували все від них і трохи власного на додачу. Я незмінно відчував солодкий жах бути родичем Штіфтера, доки не втямив, що Штіфтер ніколи не був тим славетним письменником чи пак поетом, яким він мені ціле життя видавався. Про наше з Гайдеґґером кревняцтво я теж чував, адже як могли мої батьки таке приховати. Зі Штіфтером ми родичі, з Гайдеґґером родичі, і з Брукнером теж, мої батьки не проминали принагідно це підкреслювати, а мені завжди ставало незручно. Варто натякнути, що ти Штіфтерів родич, і люди відчувають щось невимовне – якщо не в усій, то принаймні у Верхній Австрії, це майже сказати, що ти родич цісаря Франца-Йосифа; але бути родичем Штіфтера і Гайдеґґера одночасно – від такого не тільки австрійцеві, а й німцеві мови забракне. А якщо слушної миті докинути, мовляв, ти ще і Брукнерів родич, казав Реґер, то людському здивованню не буде меж. Мати родичем поета – незвично, мати родичами поета і відомого філософа – диво дивне, мати родичами поета, відомого філософа та ще й Антона Брукнера – просто незбагненно. Батьки цього не забували і, безперечно, не зле гріли руки. Потрібно було лише вміти вчасно згадати: йшлося про вигоди у Верхній Австрії, поминали Штіфтера, перед яким жодний верхній австрієць не встоїть, проблеми у Відні – прошу дуже, ось Вам Антон Брукнер, казав Реґер. Виникали труднощі в Лінці, Вельсі чи Ефердінґені – прикликали Штіфтера; не ладилося у Відні – називали ім'я Брукнера, а подорожуючи Німеччиною, сотні разів на день згадували Гайдеґґера, мовляв, Гайдеґґер – близький родич; насправді Гайдеґґер хоч і був родичем, але доволі таки далеким. От зі Штіфтером ми дуже близькі родичі, з Брукнером теж відносно близькі, казав напередодні Реґер. Одначе про те, що до кола наших кревних належить подвійний убивця, який одну половину життя пробув у Штайні-на-Дунаї, а другу – в Ґарстені-під-Штайром, себто у двох найбільших австрійських буцегарнях, воліли не згадувати, хоча мали би. Сам я ніколи не соромився сказати, що мій родич відсидів у Штайні і Ґарстені, хоча нічого моторошнішого для австрійця не вигадаєш, навпаки, я наголошував на цьому частіше, ніж треба, що, звичайно, легко потрактувати, як ваду мого характеру, казав Реґер. Я ніколи не приховував свого запалення легенів, казав він, ніколи в житті я не боявся різних вад і хиб. Штіфтер, Гайдеґґер, Брукнер, подвійний убивця, який відсидів своє у Штайні і під Штайром – всі вони мої родичі, я казав про це навіть тоді, коли мене не питали, казав учора Реґер. Мусимо вдовольнятися такими родичами, як є, казав Реґер. Ця кревність пульсує в наших жилах, казав він, вона наша. Реґер полюбляє туман і темряву, сахається світла, відтак учащає до Музею історії мистецтва, до Амбасадора, адже в Музеї історії мистецтва така ж стума, як і в Амбасадорі, дополудня він у Музеї історії мистецтва насолоджується ідеальною температурою вісімнадцять градусів Цельсія, а в Амбасадорі ідеальною післяполудневою температурою двадцять три градуси Цельсія, не кажучи вже про багато інших сприятливих речей, що і там, і там чекають на нього, що, як він висловлюється, мають певну вартість. У Музеї історії мистецтва панують такі ж сутінки, як і в Амбасадорі, а йому саме цього і треба, адже він не любить яскравого сонячного світла. Він уникає сонця, нічого іншого він не уникає так, як сонця. Як Вам відомо, я ненавиджу сонце, ненавиджу понад усе на світі, каже він. Йому до душі тумани, коли спадають тумани, він із самісінького ранку виходить надвір, ба навіть прогулюється, чого він ніколи не робить, позаяк насправді ненавидить прогулянки. Ненавиджу прогулянки, каже він, мені вони видаються геть недоречними. Проходжаючись туди-сюди, я думаю лишень про те, що прогулянки мені осоружні, причому не збігає жодної іншої думки, відтак не можу зрозуміти людей, яким під час прогулянок приємно забивати голову всілякими думками, які взагалі ладні думати про хай там що, але не про марність і непотрібність прогулянок, каже він. Найприємніше проходжатися власними кімнатами, каже він, тоді спадають найцікавіші думки. Я годинами можу вистоювати біля вікна споглядки вуличну метушню, ця звичка у мене ще від дитинства. Я позираю на вулицю, спостерігаю за людьми і запитую себе, хто вони, ці люди, яка сила рухає ними там унизу, веде їх невідь-куди – ось що мене турбує. Майже завжди мене приваблювали люди і тільки люди, природа сама по собі мене ніколи не цікавила, вся моя увага зосереджувалася на людях, я, так би мовити, їхній пристрасний прихильник, казав він, не людства загалом, а людей як таких. Скільки пам'ятаю, мене завжди цікавили люди, казав він, саме тому, що насправді відтручували, ніхто не приваблював так, як люди, проте ніхто так не відтручував. Я ненавиджу людей, і заразом саме вони тримають мене на світі. Повертаючись після концерту домів, я ще годинами, буває, простоюю біля вікна споглядки нічну вулицю і людей на ній. Ці спостереження мене наснажують. Я стою біля вікна, дивлюся вниз, і думки самі навідують мене. Аж десь коло другої, замість вкладатися спати, казав він, я сідаю до столу і беруся за писання. Щойно коло третьої засинаю, але вже о пів на восьму встаю. В моєму віці цього цілком вистачає, іноді сон триває не довше трьох-чотирьох годин, і цього досить. Кожна людина має свого годувальника, казав він облудливо, мене ж утримує Таймз. Добре мати годувальника, а ще краще мати таємного годувальника, Таймз – моя таємна годувальниця, казав він напередодні. Я слідкую за нею не один рік, хоча насправді не бачу. Учора він казав, буцім би ще в дитинстві для нього всі двері були відкриті, але в жодні він не захотів увійти. Ніщо не змушувало його самотужки заробляти на хліб, адже залишився чималенький батьківський спадок, який і дозволяв йому безперешкодно віддаватися власним ідеям, уподобанням, нахилам. Природа до них від самого початку не належала, навпаки, природи він уникав, де тільки міг, штука його манила, все штучне, всеньке штучне, казав він учора. Малярство його давно розчарувало, від самого початку він уважав його бездуховним. Він читав поїдом, читав багато, але йому ніколи не збігало на думку писати самому, та він би ніколи і не наважився. Музику теж любив, музика давала те, що не давали малярство і література. Я не з музик, мої батьки були далекими і від музики, і від мистецтва загалом. Щойно після їхньої смерті я зміг беззастережно віддатися мистецтву, моєму першому уподобанню. Щойно смерть батьків розчистила шлях моїх бажань, і я став вільний робити, що заманеться, міг безжурно займатися тим, що досі заборонялось. Мій батько був далекий від музики, казав він, зате музичнішої людини, ніж моя матінка, варто було пошукати, втім, її чоловік невдовзі видухопелив із неї всю музичність. Мої батьки – жахливе подружжя, казав він, вони тишком-нишком ладні були роздерти одне одного, та розлучитися не могли. Власність і гроші тримали їх укупі, ось де правда. У нас на стінах висіло багато гарних картин, казав він, але на них ніхто не звертав уваги, тисячі книжок припадали порохами на полицях, але їх десятиріччями ніхто навіть до рук не брав, а у вітальні стояв бьозендорферівський рояль, до якого ніхто, мабуть, так і не доторкнувся. Якби хтось взяв і злютував його покришку, мої б так і не помітили, казав він. Мої батьки мали вуха, та нічого не чули, мали очі, та нічого не бачили, очевидно, мали серце, але воно мовчало. Серед цього холоду я зростав, казав він. Дитинство було повне зневіри. Батьки мене не любили, я віддячував тим самим. Вони не простили моєї появи на світ, вони не могли мені цього ніколи подарувати. Якщо десь існує пекло, казав він, то насамперед у мому дитинстві, моє дитинство – суцільне пекло. Можливо, кожне дитинство – пекло, так воно і є, справжнісіньке пекло, байдуже яке саме. Люди охоче розводяться про те, яке гарне їхнє дитинство, їхнє пекло. Люди завжди все перекручують, люди завжди спотворюють власне дитинство. Вони запевняють, буцімто мали щасливе дитинство, насправді ж не вилазили з пекла. З роками людям легше кажеться про щасливе дитинство, хай і було воно звичайнісіньким пеклом. До пекла не потрапляють, у пеклі перебувають, казав він, бо пекло – то дитинство. Чого мені коштувало вигарбатися з цього пекла! казав він напередодні. Доки було життя батьків, доти мого пекла. Мої батьки на кожному кроці те й робили, що зацитькували мене, казав він. Вони так наді мною тряслися, що мало живцем у землю не втрясли, казав він. Батькам належало померти, аби я зміг жити, коли батьки померли, я ожив. Кого що, а мене до життя повернула музика, казав він учора. Однак я не хотів і не міг стати митцем, ані творцем, ані ремісником, а найменше композитором, хіба що критиком. Я завжди був критичним митцем, казав він, тож ним і залишуся. Від самого дитинства в мені жив критичний митець, обставини його спородили. Я митець, критичний митець, а будь-який критичний митець – людина, певна річ, творча, відтак кожний справжній митець – людина критична і творча, казав він. А уявіть собі творця і виконавця в одній особі, та ще й для Таймз, казав він. Свої короткі повідомлення для Таймз я вважаю художніми творами і гадаю, що поєдную в собі при цьому талант маляра, музики і письменника. На саму лише думку, що в мені живуть маляр, музика і письменник, які утрьох творять для Таймз, аж душа співає. Я не тільки маляр, як інші малярі, не тільки музика, як інші музики, не тільки письменник, як інші письменники, я, аби Ви знали, маляр, музика і письменник в одній парсуні. І це моє найвище щастя, казав він, митець усіх мистецтв та й квит. Можливо, справжній критичний митець знає робити свою справу, свідомий свого істинного покликання, незалежно від того, якому саме мистецтву присвячується. Це переконання ось уже понад тридцять років гріє душу, казав він, хоча за вдачею належу радше до нетяг. Адже мисляча людина одвіку бідувала, казав він напередодні. Проте навіть такій безталанній людині ні-ні та й усміхнеться доля, казав він, ні-ні та й дасться нагода, що називається, гандри бити. Дитинство – темний льох, до якого вкидають батьки і з якого інакше як самотужки не вибратися. Людям рідко вдається визволитися з цього льоху, що зветься дитинством, переважно вони гибіють там ціле своє отруєне життя. Більшість людей навісніє неспроможки вивільнитися з льоху дитинства. Без надлюдських зусиль звідти не вирватися. Якщо ми вчасно не вигарбаємося з льоху дитинства, з цього темного льоху, то вже ніщо не зарадить, казав він. Смерть батьків, остаточна смерть, остаточна і нескасовна, – ось єдиний шанс вибратися з цього темного льоху дитинства, казав він. Краще б батьки уже відразу запхали мене до сейфа, поруч з прикрасами і цінними паперами, казав він. Мав я горопашливих батьків, які доки життя страждали від власного горопаства, казав він. На всіх картинах, що їх я успадкував після батьків, саме горопаство. Майже всі діти – від горопашних батьків, а знавки це, батьки стають ще горопашнішими. Горопаство і розчаровання аж волає із їхніх облич, Вам не знайти жодного щасливця, Ви можете годинами ходити Віднем – нічого, крім горопаства і розчаровання, не здибаєте. На селі не краще, на селянських обличчях – таке ж горопаство і розчаровання. Мої батьки спородили мене, а побачивши, що спородили, взялися за голову і потім ще довго не могли отямитися. Неспроможки запхати мене до сейфа, вони заштовхали мене до темного льоху дитинства, з якого я до їхньої смерті так і не вивільнився. Батьки і у вус не дують, плодячи дітей, а коли бачать, що наробили, дістають ляка, тож і не диво зустрічати на кожному кроці переляканих батьків. Зробити дитину, дарувати життя і подібні лукаві слова не можуть приховати гіркої правди і голого страху. Плодять лихо, тож і не тихо. Природа не раз шила батьків у дурні, обдаровуючи дітьми, яким приходилося скніти по темних льохах дитинства, казав він. Люди без сорому казка запевняють, нібито мали щасливе дитинство, та таке вже щасливе, хоч на край світу тікай – і тікали, ледве живі та теплі, може, саме тому, що свого часу вигарбалися з льоху, тепер так завзято переконують, буцім би мали щасливе дитинство. Втекти від дитинства і означає вирятуватися з пекла. А згодом кажуть: тому і тому випало щасливе дитинство, так наче виправдовують батьків, насправді фунта клоччя не вартих, казав він. Розводитися про щасливе дитинство, а відтак і про добрих батьків – суспільний злочин, казав він. Ми шкодуємо батьків, замість того аби неперестанно звинувачувати в переступі зачаття, казав він напередодні. Тридцять п'ять років тримали вони мене в льоху дитинства, казав він. Тридцять п'ять років вони мене утискували як тільки могли, катували жахливими методами. Я навіть чути про них не хочу, вони на найменшу увагу не заслуговують, казав він. Вони двічі скоїли злочин супроти мене, тяжкий злочин: вони мене спородили, а потім утискували, вони, не питаючи мене, мене спородили, а коли спородили, почали гнобити, спочатку вони скоїли злочин зачаття, а потім злочин поневолення. Вони втрутили мене у темний льох дитинства з безцеремонністю, на яку тільки здатні. У мене, як Вам відомо, була сестра, яка рано вмерла, казав він, яка тільки коштом смерті здихалася батьків, до неї ставилися так само брутально, як і до мене, вони пригнічували нас своєю, бачте, розчарованістю, сестра довго не витримала, одного квітневого дня вона раптом спекалася їх, геть несподівано, так можуть лише підлітки, а їй було дев'ятнадцять, так би мовити, нагла смерть, аби Ви знали, мати тим часом готувалася на другому поверсі до батькових уродин, метлялася наче сама не своя, аби, боронь Боже, чогось не зіпсувати, шмигляла з банками й склянками, і обрусами, і тістечками, глузду можна було відбігти з цими її приготуваннями, що скоро світ почалися, не встиг батько з дому вийти, як мати відразу заметушилася, доводячи себе і все навколо до істерики, ми з сестрою тільки й бігали у погріб і з погреба, до сіней і з сіней, туди-назад, туди-назад під страхом зробити щось не так, по цілій хаті носилися ми взад і вперед з нагоди уродин, і я мов зараз пригадую, що весь час думав, чи то батькові п'ятдесят вісім чи, може, п'ятдесят дев'ять стукнуло; отак я бігав з кімнати до кімнати і думав, чи то батькові п'ятдесят вісім чи все-таки п'ятдесят дев'ять чи, може, взагалі шістдесят, одначе невдовзі вияснилося: п'ятдесят дев'ять, казав Реґер. Мені належало повідчиняти навстіж вікна і всюди добре провітрити, і хоча від раннього дитинства я ненавидів протяги, таки довелось за материним велінням порозчахувати всі вікна, що аж вітер гуляв по хаті, казав він, доводилось робити те, що я ненавидів, а найдужче я ненавидів, коли потрібно було відчиняти вікна і спускати вітри з ланцюгів, казав він, але що я міг удіяти проти батьківських наказів, усі батьківські накази я негайно виконував, я б нізащо не наважився легковажити батьківськими наказами, байдуже, йшли вони від ненька чи від неньки, виконання батьківських наказів я довів до нечуваного автоматизму, казав Реґер, з єдиною метою: не накликати батьківської кари, я наче вогню боявся батьківської кари, цих жахливих, нелюдських тортур, страх перед якими змушував виконувати хай там який батьківський наказ, казав він, навіть найбезглуздіший і той я як стій виконував, візьмімо хоча б це відчиняння вікон у день уродин нашого батечка, цю гулянину протягів. Мати святкувала всі наші уродини, жодні уродини не залишались поза увагою, я, самі розумієте, ненавидів їх, о як я ненавидів усі ці урочистості, мені дотепер осоружна всяка патетика, немає огиднішого видовища, ніж свято і святощі, я лютий ворог таких церемоній, казав він, від раннього дитинства я не любив святкувати і святенникувати, насамперед уродини, хай там чиї, найдужче однак батьківські; мені завжди було невтямки, з якого доброго дива люди люблять відзначати свої і не свої уродини, до того ж на тлі злиденності їхнього існування загалом, радше б належало справляти поминки замість уродин, так би мовити, хвилиною мовчання спогадувати переступ, учинений нам нашими призвідцями, таке мені більше до вподоби, не те що бучні святкування, казав він. Уродини батька святкувалися з усією бриднющою помпою, з ненависними гостями за столами, що вгиналися від наїдків, з дурними тостами за здоров'я винуватця, з подарунками, що йому дарували. Немає гіршого, ніж бенкети, де люди мов пави, де повно лукавства і підлабузництва, казав він. Мому батькові стукнуло п'ятдесят дев'ять, коли померла сестра, казав Реґер. Стійма на другому поверху в намаганні заховатись від неприємного протягу, я спостерігав, як матір, тіпана передсвятковою лихоманкою, гасала від однієї кімнати до іншої, то з вазою, що належала до святкової обстави, то з цукерничкою, яку слід було переставити на інший стіл, то з обрусом туди, то з обрусом сюди, з книжкою туди, з книжкою сюди, з квітами туди, з квітами сюди, аж раптом нагорі почувся глухий удар, казав Реґер. Мати так і прикипіла до землі, сама не своя, ні жива, ні мертва, казав Реґер. Сталося щось жахливе, це було однаково ясно і моїй матері, і мені. Я вискочив у сіни, сестра була мертва. Хай там що, а наглій смерті позаздрити можна. Нам неабияк пощастило б, якби нас спіткала нагла смерть, казав він. Ми б воліли померти швидко і безболісно, насправді ж доводиться помучитися, казав учора Реґер, аби по хвилі додати: добре, що хоч дружина не довго промучилася, принаймні не роки, як це часто буває, казав він, а лише кілька тижнів. Ніщо не замінить близької людини, яка відійшла. Окарикатурення – своєрідний метод, казав він учора, пригадував я споглядки Реґера, за яким вигулькнув Іррзіґлер, зазирнувши на мить до зали Себастяно, але мене не помітивши. Отож я спостерігав за Реґером, а той все ще дивився на Сивого бороданя Тінторетто. Аби Вас не розчавила його велич, окарикатурте саме полотно, казав він, аби витримати відому людину, так звану видатну особистість, окарикатурте її. Навіть найславетніше полотно слід окарикатурити, аби витримати, казав він, батьків, зверхників – всіх мус окарикатурювати. Що довше споглядатимете автопортрети Рембрандта, то дужче скидатимуться вони на карикатуру, а перегодя взагалі набриднуть. Хочете трохи подерти лаха, прочитайте Канта – але вдумливо, збіса вдумливо, казав він. Кожний оригінал – насправді звичайнісінька підробка, казав він, гадаю, Ви розумієте, про що я. Безперечно, на світі, чи то пак у природі, стріваються речі, яких ми не годні взяти на кпин, одначе немає такого мистецтва, з якого не можна би було добряче поглузувати, всякого можна підняти на глум, варто лише захотіти або відчути нагальну потребу, казав він. Коли ми дужі брати на сміх, а це не завжди вдається, то нас запопадає така скруха, що аж коти на серці шкребуть, казав він. Немає мистецтва, якого б не можна було взяти на глум, казав він, примружиш одне око – небачена велич, примружиш інше – сміх та й годі. Так і людина: глянеш – гріх не розреготатися, втім, на більше ми не здатні, більше ні на що ми не здатні. Майже всі люди насправді смішні і майже всі твори мистецтва насправді смішні, і свій сміх узагалі найкраще залишити при собі. Люди не вміють окарикатурювати, вони найменшу дрібницю розглядають з найбільшим респектом, казав він, їм і на гадку не спадає поіронізувати. Вони йдуть на авдієнцію до Папи, ставляться до Папи і до авдієнції вкрай святобливо, і так ціле життя; смішно, адже історія папства – суцільна карикатура, казав він. Ніхто не заперечує величі Святого Петра, казав він, але з якого дива? Зайдіть-но всередину, звільніться від сотень тисяч католицьких побрехеньок, і Вам відкриється вся недолугість Святого Петра. Підіть-но на авдієнцію, повиглядайте-но Папу, він ще не з'явиться, як Вас сміх здушить, бо він і справді вартий сміху у свому білотканому балахоні, зрештою, як увесь Ватикан; куди не глянь, сміх та й годі; варто лише відкинути сантиментальні католицькі побрехеньки, католицьку історіографічну ретельність, казав Реґер. Знаєте, католицький Папа – наче недоладно нарум'янена мандрівна лялька під куленепробивним склочіпком у почті нарум'янених і недоладних архіляльок, фе. Поспілкуйтеся з котримось із наших останніх скривджених королів, з котримось із наших тупомармизих комуністичних лідерів – луснути можна зо сміху. Побувайте на новорічному бенкеті нашого балакучого, здатного наплести сім мішків гречаної вовни та чотири копи державної гречки федерального президента, і Вас знудить від сміху. Склеп капуцинів, Гофбурґ, що за посміховисько, казав він. Підіть до Мальтійської церкви, погляньте на мальтійців, на ці чорні мальтійські балахони, з-над яких дурні бубони світять, і Ви спізнаєте всю недоладність ситуації. Послухайте доповідь католицького кардинала, відвідайте університетську інавгурацію – сміх та й годі. Скільки око сягає, все у цій країні не до цуги, казав Реґер. Навіть ранок доводиться починати реготом, мій любий Атцбахере, ось вона, правда. Покрутіться на присудженні премій, Атцбахере, – сама жалюгідність; що патетичніше, то жалюгідніше, казав Реґер, карикатура, карикатура, та й по всьому. Скажімо, Ви маєте доброго приятеля, проте ні сіло, ні впало він домагається почесного професора, титулує себе професором, замовляє бланки з тисненням професор, відряджає дружину до м'ясарні, де м'ясар звертається до неї не інакше як пані професорова, не змушуючи її чекати так довго, як інших, чиї чоловіки професури не доскочили. Сміх та й годі, казав він. Чи ти ба, казав він, золоті сходи, золоті крісла, золоті лави в Гофбурзі – і самі псевдодемократичні ідіоти на них. Ви прогулюєтеся Каринтійською, а навколо лише недолугість: недолугі люди і так далі, Ви вештаєтеся Віднем, зазираєте в кожний закутень, і нараз увесь Відень починає викликати сміх: всі люди, які йдуть Вам назустріч – взагалі все на шляху викликає сміх, адже Ви живете в донезмоги смішному і зіпсутому світі, казав він. Увесь світ слід негайно окарикатурити. З притаманною Вам рішучістю Ви окарикатурюєте світ, казав він, з усією належною силою духу, бо лише так можна вижити, казав він, бо підкорити можна лише те, що врешті-решт виявляється смішним. Окарикатуривши світ і життя на ньому, ми відчуваємо полегшу, так наче камінь з душі спав, казав він. Стан подиву згубний для нас, ми не витримаємо його, якщо вчасно не роззуємо очі, казав він. Мене ніщо ніколи не могло здивувати, дивування не для мене, див не існує, тож і дивуватися нічому, тож і не дивно, що мене нудить від людей, котрі неперестанно дивуються, ба тетеріють з подиву. Йдуть до церкви і не надивуються, йдуть у музей і ніяк не надивуються. Йдуть на концерт і там також дивуються – от халепа. Здоровий глузд не задуриш: він бере до уваги, складає шану, респектує, і по всьому, казав він. Здається, буцім до церков і музеїв люди приходять з наплечниками, повними подиву, тому, певне, і гнуться в три погибелі відвідавки церкви та музеї, казав він. Ще не доводилось бачити, аби до церкви чи музею людина зайшла нормально, аби у Кноссосі чи Аґрідженто, цих пунктах призначення численних дивоглядних подорожей, трималася спокійно. Кожна людська подорож – це подорож за дивами, казав він. Подив засліплює, казав учора Реґер, подив чманить. Люди, пустившись у забрід подиву, невилазно там хряснуть і хиріють. Більшість людей ціле життя ходить зачучверена неспроможки вийти з подиву. А дивуватись насправді нічому, казав Реґер напередодні, нічому. Позаяк шанувати та цінувати нелегко, люди дивуються, казав Реґер. Дивуватися легше, ніж шанувати та цінувати, дивування – властивість дурня, казав він. Лише дурень дивується, мудрий поважає, цінує, розуміє, але не дивується – ось як. Утім, ані поважати, ні цінувати, ні розуміти людина бездуховна не зможе, а саме духовності страх як бракує, отак і мандрують люди то до пірамід, то до сицилійських колон, то до перських храмів, де своє бескебеття закоськують подивом, казав він. Неугавне дивування свідчить про недоумкуватість, казав учора Реґер, більшість людей так ніколи і не виходить зі стану перманентної пришелепкуватості. В цьому стані вони переступають поріг Музею історії мистецтва, казав він. Люди тирять свій подив із собою, замість того, аби набратися духу і залишити його в гардеробі, як залишають одяг. Тож і доводиться насилу волочитися від зали до зали, стогнучи з подиву, казав Реґер, подивишся – аж шлунок зводить. Одначе не вбийте собі в голову, мовляв, тільки неосвічені дивуються, навпаки, ніхто не дивується так несказанно, як ті, кого вважають освіченими, немає мерзеннішого видовища, ніж дивування так званих освічених. Неосвічений дивується, бо задурний, аби не дивуватися, натомість освічений дивується, бо надто зіпсутий, аби не дивуватися, казав Реґер. Цілком природно, що неотеса дивується, проте катма гіршого паскудства, ніж здивовання культурника, казав Реґер. Наприклад, Бетговен: жертва вічної депресії, державний митець, державний композитор, люди шаліють від нього, але спробуйте глянути пильніше на цю жалюгідну з'яву, і Ви побачите її недоладність, кумедну безпомічність. Слухма Бетговена ми чуємо гуркіт титанів, слухма камерну музику вловлюємо дубоголові марші. Слухма Бетговена ми чуємо радше грюкіт, ніж музику, туполобу екзерцицію нот, казав Реґер. Слухма Бетговена, скажімо, його Героїчну, слухма, додам, вельми уважно, я впадаю у такий собі філософсько-математичний стан, в якому перебуваю досить тривалий час, казав Реґер, доки зненацька не побачу творця Героїчної, доки в голові не поперевертається, адже в Бетговена і справді все марширує, я насолоджуюся Героїчною, цією дійсно філософською музикою, цією щирісінькою філософсько-математичною музикою, казав Реґер, і ось наче лизень злизав усе, бо, бачте, філармоніки грають Бетговена й у вус не дують, а я чую самі лише невдачі, чую і бачу, розумієте, казав Реґер. Тоді я не витримую Бетговена, як не витримую наших товсто– і тонкопузих розтриспівувачів Зимової подорожі, адже немає жалюгіднішого видовища, ніж виконавець пісень у фраку, який, опершись на рояль, виводить Ворона, – і сміх, і гріх, готова карикатура, казав Реґер, кращої з свічкою вдень не вишукаєш, аніж такий-от виспівувач пісень та арій у фраку край рояля. Якою надзвичайною видається Шубертова музика, доки не бачиш її виконання, її дурних як чіп та ще й марнославних інтерпретаторів, але спробуй їх не побачити сидьма в концертному залі, спробуй не відчути гіркоти і безглуздя цієї слухової та зорової катастрофи. Спробуй ушолопати, казав Реґер, хто з них недолугіший і недоладніший, чи то гравець на роялі, чи співак біля рояля, насправді все залежить від духовного стану, в якому ми саме перебуваємо. Звичайно, те, що ми бачимо, коли виконується музика, смішне, карикатурне, відтак прикре, казав він. Співак смішний і прикрий, виводить, як йому заманеться, байдуже, тенор чи бас, усі співачки неодмінно смішні та прикрі, вбираються і співають, як тільки їм забагнеться, казав Реґер. Смичкар чи щипкар – один біс, казав Реґер. Опасистий смердюх Бах за органом собору Св. Томи і той смішний, гидкий і недоладний, про це навіть сперечатися не варто. Гай-гай, усі митці, хай найвідоміші і, так би мовити, найславетніші, насправді смішні та невправні. Тосканіні, Фуртвенґлер, один замалий, інший завеликий, обидва однаково недоладні. Відвідайте театр – Вас знудить від сміховинності, прикрості й гидосвіття. Послухайте, що і як виголошують люди, і Вам зле стане. Декламують класику – зле, щось із народного життя – так само зле. Всі ці класичні і сучасні так звані високі та низькі драми – не що інше, а справжнісінький театральний мотлох, казав він. Цілий світ тепер смішний, прикрий і недоладний, ось де правда, Іррзіґлер підступив до Реґера і знову прошепотів йому щось у вухо. Реґер підвівся, озирнувся і вийшов із зали Бордоне. Я глянув на годинник, було двадцять по одинадцятій. Пунктуальність змусила мене прибути в музей ще о пів на одинадцяту, бо Реґер нічого не домагався дужче, ніж пунктуальності, зрештою я й сам нічого не домагався дужче, ніж пунктуальності, в обходженні з людьми для мене нічого не важило більше, ніж пунктуальність. Я шаную людей пунктуальних і зневажаю вічних запізньох. Пунктуальність – наша з Реґером чи не найхарактерніша риса, домовився з людиною – прийди справді вчасно, Реґер теж неухильно дотримується цього золотого правила, вже не раз він виголошував мені цілі доповіді про пунктуальність, пунктуальність і надійність; пунктуальність і надійність прикрашають людину, казав, бувало, Реґер. Я, значиться, ніколи не запізнююсь, ненавиджу невчасність, задорога розкіш. Реґер – найпунктуальніша людина, яку я знаю. Жодного разу в житті він не запізнився, принаймні жодного разу з власної вини, як сам каже, я теж ніколи не запізнювався, принаймні відколи став дорослим, якщо не враховувати тих кількох разів, коли мою пунктуальність порушило чуже капарство, страх як ненавиджу запізньох, з ними мені не по дорозі, з ними мені не до чиньби, з ними самі збитки. Непунктуальність – архінедбальство, що я його відкидаю і зневажаю, що несе занепад і горе. Непунктуальність – хвороба, якою мощений шлях сараки, котрий вічно запізнюється, на той світ, сказав якось Реґер. Реґер підвівся і вийшов із зали Бордоне, саме коли група літніх чоловіків, росіян, як мені відразу вдалося встановити, під орудою, що мені теж відразу пощастило з'ясувати, перекладачки-українки, товкма вступила до зали Бордоне, та так, що аж відтиснула мене в кут. Що за люди, пруть до зали, відпихають іншу людину і навіть не вибачаться, міркував я, тоді як мене успішно припирали до стіни. Тож Реґер покинув залу Бордоне, після того як Іррзіґлер прошепотів йому щось на вухо і одночасно з улізанням і шикуванням російської групи, причому таким улізанням і шикуванням, що мені за найдужчого бажання годі було із зали Себастяно зазирнути до зали Бордоне крізь щільно загороджений прохід. Я дивився на спини російської групи переді мною і чув, як перекладачка-українка зі шкіри пнулася в незатихному розбалакуванні, властивому всім гідам Музею історії мистецтва, цьому мистецькому розбалакуванні про ніщо, бганому в голови російських жертв. Ось перед Вами вуста, казала вона, а ось тут, не вгавала вона, Ви бачите широко відстовбурчені вуха, а тут, погляньте, який ніжний рожевий рум'янець на янголовій щічці, а он там на задньому плані видніється горизонт, так наче без її недоречних примовлянь все це годі побачити самому на полотнах Тінторетто. Музейні поводатарі гадають, буцімто їм всучили дурнів, останніх дурнів, а вони, бачте, мудрагелики великі; чом же пояснюють тоді лише те, що і без них добре видно, що, відтак, не потребує жадних пояснень, але вони мелють і мелють і немає їхньому пустомельству ні кінця, ні краю. Музейні гіди нагадують мені такі собі пустомолотарки, що пустомолотять доти, доки остання всучена їм жертва не покине музею, і так рік у рік, і нема на те ради. Музейні гіди – самозакохані фанфарони без мистецької тямки, які вміють хіба що забазікувати мистецтво до чортиків. Музейні гіди цілий рік знай возять попа в решеті, відстьобуючи незлі грошенята. Російська група відтрутила мене в кут, показавши свої російські спини, себто важкі російські шуби з їдким нафталіновим дуфтом, адже, аби потрапити до картинної галереї музею, їм, очевидячки, зараз таки від автобуса довелось протрюхикати під густою мжичкою добрий кавалок шляху. Понеже мене десятиріччями катрупить ядуха, і щоразу, навіть надворі, здається, буцім настав мій кінець, то й не диво, що від перебування поблизу російської групи особливої насолоди я не зазнав, навпаки, припертий до стінки в залі Бордоне, змушений був удихати просякле нафталіном повітря, надто важке для моїх слабих легенів. У Музеї історії мистецтва мені і так бракне кисню, що вже казати про сьогоднішню тисняву, зчинену російською групою. Поводатарка-українка зверталася до своїх підопічних так званою московецькою російською, я майже все розумів, утім, її німецька вимова, варто було їй заговорити, дерла вухо, а від того, як вона проказала слова янгольська голівонька, аж мулько стало. Напочатку годі було сказати, чи прибула перекладачка купно з групою прямцем із Росії, чи, може, належить вона до тих переселенців, котрих до Відня прибило повоєнними вітрами, котрі дотепер зїжджаються до Відня, до тих високоштелігентних російських переселенок-жидівок, котрі віддавна, перебуваючи в тіні, задавали тон, що йшло віденському товариству завше на користь. Ці російські переселенки-жидівки творять інтелектуальний цвіт віденського духовного життя, вони і досі його творили, без них віденське суспільне життя зробилося б нецікавим. Певна річ, коли ці люди, підбехтувані манією величі, прагнуть запосісти всіх і вся, роздратовання не уникнути, втім, наша перекладачка, знати, не такого штибу, про який мова, якщо взагалі переселенка, напевне, вона з групою таки прибула до Відня безпосередньо з Росії, те, як звучала її російська у спілкуванні з групою, суперечить припущенню, буцімто вона російська переселенка, навпаки, наштовхує на гадку, що вона прибула з Росії та ще й сьогодні, принаймні, така думка виникла, коли я побачив її убрання, її чоботи – жодної західної нитки, правдоподібно, це була комуністка з історико-мистецьким вишколом, міркував я оглядки її з голови до ніг, щойно з'являлася, так би мовити, нагода. Російські переселенки до Відня, про яких уже мовилося, одягаються по-західному, можливо, не зовсім, як правдиві західняки, а таки по-західному. Ні, перекладачка не з російських переселенців, думав я, вона десь опівночі перетнула купно з російською групою кордон і, мабуть, виспатися не встигла, зрештою, як і ціла довірена їй російська група, тож до музею вони потрапили мало не відразу з брудного автобуса, гадав я, принаймні на те скидається. Тепер, коли російська група повністю загородила прохід, я навіть краєм ока не міг побачити лави у залі Бордоне, обтягненої оксамитом, себто не міг побачити, чи Реґера все ще немає, чи він устиг повернутися. Зала Себастяно, де я мав честь бути припертим до стінки російською групою, не кимось, а таки цими людьми, від яких тхло часником, лайном і вільгістю, думалося мені. Я ніколи не любив людських збіговиськ, я обминав їх десятою дорогою, на жодному зібранні мене було не побачити, так люто я ненавидів масу, як, зрештою, і Реґер, немає нічого осоружнішого, ніж маса, натовп, часто здається, що маса, наразі уявна, ось-ось розчавить мене. Ще дитиною я сахався від неї, маси, ненавидів натовп, великі зборища, збіговиська ницості, безголів'я і блуду. Тією ж мірою, якою мали б любити ближнього, думав я, ми ненавидимо натовп. Звичайно, це аж ніяк не перша російська група, що стрілася мені в Музеї історії мистецтва, що так би мовити, накинулася на мене і приперла до стіни, останнім часом російських груп у Музеї історії мистецтва суттєво побільшало, скидається на те, що їхнє число переважило італійців. Росіяни й італійці пересуваються в Музеї історії мистецтва групами, зате англійці походжають акурат одинцем, французи теж надають перевагу опрічності. Бувають дні, коли російські й італійські поводатарі та поводатарки мовби змагаються, хто кого перекричить, перетворюючи Музей історії мистецтва на шарварок. Таке діється переважно в суботу, саме того дня, коли ні Реґер, ні я очей не показуємо в музеї, а наші нинішні суботні відвідини радше виняток із правила, який тільки взайве перевпевнив нас, що ходити до Музею історії мистецтва в суботу не варто, хоча в суботу, як і в неділю, вхід вільний. Волію радше заплатити двадцять шилінгів за вхідний квиток, казав якось Реґер, аніж витримувати дикунські навали туристичних груп. Немає гіршого лиха, ніж музейні туристи, немає нещаднішої кари Божої, ніж групи відвідувачів музеїв, казав, було, Реґер. Адже хіба не кара Божа, нехай навіть, так би мовити, самонакликана, коли домовляєшся не на котрийсь інший день, а саме на суботу – і це, завважте, не десь, а в Музеї історії мистецтва, міркував я і питав себе нащо? і не міг до пуття сказати. Я б не проти довідатися, що то Іррзіґлер ось уже вдруге шепоче Реґерові на вухо, принаймні першого разу Реґер хоч би вусом моргнув, а зараз відразу підвівся з насидженого місця на лаві у залі Бордоне і рушив геть, Іррзіґлер жодної нагоди не промине, аби не впімнутися про особливу довіру – як зворушливо звучать ці його слова, як щораз дужче розчулює їхнє неперестанне повторювання, Іррзіґлер ледь помітно вклоняється, коли приходить Реґер, і жодного разу, коли бачить мене, Іррзіґлер тричі отримував від Реґера позику на облаштування свого помешкання, досі так і не розрахувавшись. А ще Реґер часто дарував йому добротні лахи, чудові речі з найдобірнішого сукна, що їх більше не носив, полюбляючи примовляти, все, що я ношу, – з Гебридів. Утім, Іррзіґлерові ніколи носити ці розкішні дарунки, позаяк щодня, крім понеділка, він, одягнений в уніформу, ретельно справляє службу в Музеї історії мистецтва, та й у понеділок метляється дома лише в слюсарській робі, бо до понеділка назбирується купа домашніх справ. А латвить він усе сам. Фарбує сам, теслярує сам, цвяхує і свердлить і навіть лютарює сам. Вісімдесят відсотків австрійців ходять на дозвіллі в робах, запевняє Реґер, і в неділю, і на свято, більшість австрійців, чи неділя, чи свято, метушиться по хаті, не скидаючи роб, і фарбує, і цвяхує, і злютовує. Насправді дозвілля для австрійців – то найдорожчий робочий час, каже Реґер. Австрійці не розуміють, що таке дозвілля, відтак гарують у три поти. Тижнями протирають стільці і вистоюють стояка, каже Реґер, а настане неділя чи свято, то не вилазять з роби, дають лад домашньому господарству: фарбують свої чотири стіни, цвяхують на даху чи миють авто, Іррзіґлер – типовий австрієць, каже Реґер, всі бурґенляндці – типові австрійці. Бурґенляндець щонайвище раз на тиждень убирається на дві-три години у свій вихідний костюм, аби піти до церкви, а поза тим не вилазить з робочого обладунку, каже Реґер, і так ціле життя. Будень – бурґенляндець у робі, неділя чи свято – бурґенляндець натягає вихідний костюм до церкви, аби проспівати Богові пісеньку і знову, і то щонайхутчіше, перебратися у звичну робу. Спить бурґенляндець мало. Сучасне індустріальне суспільство не зуміло вигнати з бурґенляндця селянського духу, дарма що бурґенляндець аж ніяк не перше десятиріччя працює на фабриці – селянин селянином, був ним і залишиться, казав Реґер. Іррзіґлер теж ось не перший рік у Відні, та видно пана по халявах, казав Реґер. До речі, селянинові завжди пасувала уніформа, казав Реґер. Селянин або зостався селянином або шурхнув у який-небудь стрій, і так споконвіку, казав Реґер. Що не бурґенляндець, то або селянин, або служака, а якщо ні те, ні те, то відразу можна хрест ставити, казав Реґер. Здавна селяни ладні були за першої-ліпшої нагоди зректися свого селя-нинства, ускочивши в уніформу, казав Реґер. Іррзіґлерові, за його власним зізнанням, неабияк поталанило, бо місце державного доглядача Музею історії мистецтва надається що-кількарічно і не частіше, себто коли попередній доглядач іде на пенсію чи вмирає. Бурґенляндців охоче беруть на музейну службу, чому? – йому, Іррзіґлерові відповісти важко, але факт є факт: мало не всі музейні доглядачі з Бурґенлянду. Може, припустив якось Іррзіґлер, впливає чесність бурґенляндців, а може, приписувана їм тупість і невибагливість. Чи, мовляв, донині збережена праведна вдача? Бачки, що діється в поліції, він тішиться, що його звідти відфутболили. Якось він обмовився, що поклав був собі, давно це трапилося, піти в монастир, адже і там забезпечують одягом, тим паче що тепер, як ніколи, шукають поповнення, проте його, челядника без духовного сану, варто було лише потрапити в монастир, постійно використовували б, як він висловився, зверхники, священики, котрі влаштовують собі солодке життя за монастирськими мурами на кошт смиренних челядників. Йому б там довелось хіба що колоти дрова та годувати свині, влітку полоти капусту на жаркому сонці, а взимку розгрібати сніг на монастирському дідинці, казав він. Я не бажав збільшити число таких сіромах, як монастирські челядники, сказав якось Іррзіґлер. Хоча батьки воліли би бачити його в монастирі, я міг запросто туди вступити, казав він, адже на нього вже чекали в Тіролі. Бути челядником – та вже краще сидіти в'язнем у буцегарні, казав Іррзіґлер. Ченцям добре ведеться, продовжував він, зате челядників інакше, ніж рабами, не назвеш. Челядники досі нидіють у середньовічному монастирському рабстві, їм перепадає хіба що на горіхи купно з недоїдками. Він не мав ані найменшого бажання, як каже Реґер, гнути карк задля харцизяк-теологів, зневажників Бога, котрі однак сидять по монастирях, наче в Бога за дверима, він вчасно зумів відрубати ні. Якось, коли дружина вже на ладан дихала, Реґер подався з Іррзіґлерами до Пратера. До дітей він, Реґер, ставився надто гороїжно, незможки витримувати їх довше від найкоротшої миті, не кажучи про робочий процес, – тоді поготів, Іррзіґлери радо відгукнулися на запрошення відвідати Пратер – ото вже була пригода! Ось уже тривалий час його, Реґера, як він сам висловився, мовби переслідує відчуття вини супроти Іррзіґлера, адже в Музеї історії мистецтва я претендую на те, що мені насправді аж ніяк не належить, я годинами просиджую на лавіу залі Бордоне, казав Реґер, міркую, розмірковую, навіть книжки та часописи гортаю сидьма у залі Бордоне на лаві, призначеній для нормальних відвідувачів, а не для мене та щей упродовж тридцяти з гаком років, не вгавав Реґер. Я вимагаю від Іррзіґлера дозволу щодругого дня вмощуватися на лаві у залі Бордоне, звісно, не маючи якогось там виняткового права, бо кожній людині може захотітися перепочити на цій самій лаві, але не кожна зможе, коли місце постійно зайняте, коли я і на гадці не маю його звільняти, казав Реґер. Лава у залі Бордоне – мало не найважливіша передумова для мого розумування, вкотре прорік учора Реґер, незрівнянно важливіша, ніж Амбасадор, де також не бракне ідеального місця для розмірковування – хай там що, але лава у залі Бордоне виявилася найпридатнішою, на лаві у залі Бордоне мені думається набагато краще, ніж в Амбасадорі, де я теж думаю, адже думати я не перестаю ніколи, казав Реґер, адже Ви знаєте, я думаю неперестанно, навіть уві сні, одначе найінтенсивніше таки на лаві у залі Бордоне, відтак йду і сідаю саме на цю лаву. Щодругого дня до моїх послуг лава у залі Бордоне, казав Реґер, звісно, не щодня, інакше годі витримати, адже якби я щодня висиджував на лаві у залі Бордоне, то я би врешті-решт занапастив найдорожче, а найдорожче для мене – мислення, я мислю, відтак живу, я живу, відтак мислю, казав Реґер, тож і просиджую щоразу на лаві у залі Бордоне бодай три-чотири годинки, а це означає, що лава у залі Бордоне на три-чотири, якщо не на цілих п'ять годин, цілком і повністю переходить у моє розпорядження, всім іншим – зась. Для втомлених музейних відвідувачів, котрих до зали Бордоне ледве ноги вносять, котрі тільки й озираються, де б перепочити, моя присутність нічого втішного не віщує, але що можу вдіяти, коли ні світ, ні зоря, ще до пуття не прочунявши, починаю думки снувати, прагнучи якнайхуткіше опинитися на лаві у залі Бордоне, інакше розпачу не уникнути; якби, не доведи Господи, на лаві у залі Бордоне вільного місця не виявилося, я б не пережив відчаю, казав Реґер. Упродовж тридцяти з гаком років Іррзіґлер те й робить, що пильнує, аби лава у залі Бордоне залишалася вільною, для мене вільною, казав Реґер, лише один-єдиний раз, увійшовши до зали Бордоне, я побачив, що лава зайнята, якийсь англієць у шароварах наче приріс до неї і хоч ти лусни – навіть не подумував устати, байдуже, що Іррзіґлер вже і так просив, і так угинався – а що я вже його переконував, та все наче горохом на стіну, англієць знай собі вусом не моргнув, скаржився Реґер, так і сидів сиднем на лаві у залі Бордоне нехтувки мене вкупі з Іррзіґлером. Він прибув до Відня зараз таки з Англії, точніше з Уельсу, аби відвідати Музей історії мистецтва, прибув задля Сивого бороданя Тінто-ретто, проказав англієць з Уельсу, оповідав Реґер, і він не розуміє, з якого то доброго дива повинен звільняти лаву, призначену для музейних відвідувачів, які, бачте, цікавляться саме Сивим бороданем Тінторетто. Довго вмовляв я англійця, аж він узагалі перестав звертати на мене увагу, його більше не обходило, що там я теркотів намагавки переконати його, наскільки важливе для мене це місце на лаві у залі Бордоне, наскільки значуще для мене це місце у залі Бордоне; Іррзіґлер заходився пояснювати англійцеві, вбраному, між іншим, у добротну шотландську куртку, продовжував Реґер, що лава на якій він оце сидить, зарезервована спеціально для мене – звичайно, насправді такого і знаку бути не могло, бо лав у Музеї історії мистецтва ніхто ніколи не резервує, відтак пояснення Іррзіґлера суперечили дійсності, але він так і сказав: лава зарезервована; проте англієць справно пропускав повз вуха і те, що торочив Іррзіґлер, і те, що теркотів я про своє місце на лаві у залі Бордоне, залишивши нас і далі водити пугою по воді, тоді як сам час від часу щось записував до нотатничка, очевидно, про Сивого бороданя. Втім, подумав я, казав Реґер, англієць з Уельсу не така вже й пісна парсуна, тож я вирішив, аніж марно сікатися з ним навстоячки про лаву зали Бордоне, значущість якої я, видати, йому ніколи так і не втовкмачу, краще сяду поруч на лаві, отак просто візьму і сяду, не без ґречності, ясна річ, примощуся біля англійця з Уельсу, вирішив я, тож як вирішив, так і сів собі. Англієць з Уельсу відсунувся на кілька сантиметрів управо, а я примостився ліворуч. Мені ще не доводилося сидіти, що називається, удвох на лаві у залі Бордоне, сьогодні вперше. Іррзіґлер, вочевидь, неабияк утішився, коли я, сівши на лаву, згладив ситуацію, тож непомітно вислизнув, варто було дати знак, а я залишився сидіти поруч з англійцем з Уельсу розглядки, як і він, Сивого бороданя. Вас справді цікавить цей Сивий бородань? – запитав я англійця і по хвилі отримав відповідь у вигляді легкого кивка його англійської макітри. Безглузде питання, подумав я, шкодуючи, що його поставив, казав Реґер, недоречнішого питання хотів би, то не вигадаєш, тож я поклав собі прикусити язик і мовчати, доки англієць не встане і не забереться геть. Одначе англієць і на гадці не мав вставати і йти геть, навпаки, добув із кишені товстувату, опалітурену чорною шкірою книжицю і поринув у читання; отак і сидів, позирки то у книжку, то на Сивого бороданя, тим часом до мене долинули пахощі Аква брава, парфумів, мені аж ніяк не огидних. Понеже англієць користується Аква брава, йому не відмовиш у вишуканому смаку. Люди, котрим до вподоби Аква брава, мають усі добрий смак, відтак англієць, та ще й з Уельсу, напахчений Аква брава, не може не розраховувати на мою прихильність, казав Реґер. Коли-не-коли вигулькував Іррзіґлер, аби подивитися, чи англієць ще не пішов, казав Реґер, але англійцеві таке і на гадку не спадало, він то поринав у книжку, опалітурену чорною шкірою, то надовго втуплювався у Сивого бороданя, і скидалося на те, що він не покине зали Бордоне, не насидівши добрячого сидня. Якщо англійці за щось беруться, то з такою ретельністю, що аж ну, зрештою, як і німці, особливо коли йдеться про мистецтво, казав Реґер, скільки віку, ретельнішого поціновувача мистецтва, ніж сьогоднішній англієць, бачити не доводилось. Безперечно, поруч зі мною сидить один із так званих знавців мистецтва, а знавців мистецтва, думалося мені, оповідав Реґер, я завжди ненавидів; зате тепер ось сиджу саме біля такого знавця, не без дрібки симпатії, викликаної не так Аква брава чи добротним шотландським убранням, як якимись незнаними глибинними порухами, продовжував Реґер. Одне слово, провадив Реґер, англієць добрих півгодини, якщо не довше, читав опалітурену чорною шкірою книжицю, а потім не менш довго розглядав Сивого бороданя Тінторетто, тож і просидів поруч зі мною на лаві в залі Бордоне принаймні цілу годину; відтак несподівано підвівся, обернувся до мене і запитав, що шукаю в цій залі я, адже мало коли трапляється, аби хтось у такій залі, як зала Бордоне, затримався довше, ніж на цілу годину, сидьма на вкрай незручній лаві та ще й вибалушки на Сивого бороданя. Мене це, звісно, чманьма ошелешило, казав Реґер, і я не відразу здобувся на відповідь. Так, потвердив я, я й сам не знаю, що мене сюди привело, сказав я англійцеві з Уельсу, бо нічого кращого на гадку так і не спало. Англієць збентежився і поглянув на мене так, наче вважав останнім телепнем. Бордоне, мовив англієць, – дріб'язок, Тінторетто – сила. З лівої кишені штанів англієць дістав хустинку і переклав до правої. Типовий вияв розгубленості, майнуло подумки, а позаяк англієць, до якого я просякся раптовою приязню, сховавши опалітурену чорною шкірою книжицю і нотатник, зібрався йти, я попросив його на хвильку залишитися і скласти мені товариство, він мене цікавить, сказав я без сорому казка, від нього віє певним чаром, сказав я йому, оповідав мені Реґер. Отак я уперше в житті познайомився з англійцем з Уельсу, до якого відчув щиру симпатію, казав Реґер, загалом особливою моєю прихильністю англійці не користуються, зрештою, як не користуються французи, не користуються поляки, росіяни теж не користуються, не кажучи вже про скандинавів, завжди мені осоружних. Симпатичний англієць – кумедія та й годі, міркував я, сідаючи на лаву після того, як, услід за англійцем, і собі довелося підвестися. Мене розбирала цікавість, чи англієць справді завітав до Музею історії мистецтва лише через Сивого бороданя, пояснив Реґер, тож я і запитав його, чи це дійсно одна-єдина причина, на що англієць згідно кивнув. Він говорив англійською, я замилувано слухав, аж раптом він перейшов на німецьку, досить таки кострубату німецьку, цю скострубачену англійцями німецьку, якою вони спілкуються, впевнені у своїх знаннях, насправді вельми далеких від досконалости, казав Реґер, можливо, англієць поклав удосконалити свою німецьку, тому і перейшов з англійської на німецьку – чому б ні, на чужині як ніде інде пристало розмовляти чужинською, якщо тільки ти не заплішений дурень, тож англієць пояснив кострубатою німецькою, що до Австрії та Відня приїхав справді винятково задля Сивого бороданя, не задля Тінторетто, казав він, оповідав Реґер, а таки задля Сивого бороданя, музей його нітрохи не цікавить, аніскілечки, музеї виїденого яйця не варті, він ненавидить музеї, а ходив туди проти волі, до віденського Музею історії мистецтва навідався, аби виштудіювати Сивого бороданя, бо в нього удома висить такий самий Сивий бородань над каміном спальні в Уельсі, достеменно той самий Сивий бородань, казав англієць, оповідав Реґер. Мені доводилося чути, сказав англієць, оповідав Реґер, ніби у віденському Музеї історії мистецтва висить такий самий Сивий бородань, як і в моїй уельській спальні, ця чутка не давала мені спокою, доки не привела врешті-решт до Відня. Два роки не покидала мене в моїй уельській спальні велика тривога – ану ж у віденському Музеї історії мистецтва висить такий самий Сивий бородань Тінторетто, що й у мене, тож я не міг не приїхати до Відня. Як собі хочете, казав англієць, оповідав мені Реґер, такісінького Сивого бороданя Тінторетто, як у моїй спальні, Ви бачите тут. Власним очам не повірив, сказав англієць, зрозуміло, англійською, а коли переконався, що це такий самий Сивий бородань, що й у мене в спальні, то, ясна річ, не на жарт перелякався. Проте свій переляк Вам удалося незле приховати, сказав я англійцеві, оповідав мені Реґер. Англійці зроду-віку знали тримати себе в руках, мовив я до англійця з Уельсу, навіть за найдужчого хвилювання вони зберігають тверезий спокій, казав я англійцеві, оповідав мені Реґер. Весь час я те й робив, що порівнював Тінтореттового Сивого бороданя з моєї уельської спальні з Тінтореттовим Сивим бороданем у цій залі, сказав англієць витягайки з кишені своєї куртки опалітурену чорною шкірою книжицю, аби показати світлину власного Тінторетто. А й справді, мовив я до англійця, Тінторетто з книжки крапля в краплю схожий із цим, що тут на стіні. Бачте, і Ви так гадаєте! сказав англієць з Уельсу. Ці полотна схожі до найменшої деталі, сказав я, Тінтореттів Сивий бородань з Вашої книжки нічим не відрізняється від цього, що на стіні. Якщо Ви вдастеся до якнайприскіпливішого зіставлення, то на свій жах і подив змушені будете визнати абсолютну схожість обидвох бороданів, сказав я, оповідав мені Реґер. Але англійцевої стурбованості і знаку не було видно, казав Реґер, якби я побачив, що картина у залі Бордоне на всі сто тотожна картині з моєї спальні, сумніваюся, чи вгонобив би залишитися незворушним, казав Реґер, англієць заглядав то до опалітуреної чорною шкірою книжиці, де на цілу сторінку, так би мовити, живими фарбами красувалася світлина із зображенням Сивого бороданя Тінторетто – того, що висів у його уельській спальні, то на Сивого бороданя, приписаного до зали Бордоне. Два роки тому один мій небіж побував у Відні, а позаяк не мав наміру ходити щодня на концерти, то якогось вівторка вибрався, хоча особливою втіхою не палав, до Музею історії мистецтва, сказав англієць, оповідав Реґер, один із моїх численних небожів, котрі щороку вирушають у великі мандри Европою, Америкою чи Азією, і нехай собі, аж раптом один з них бачить на стіні Музею історії мистецтва Сивого бороданя Тінторетто, приїжджає до мене, вкрай збентежений, і розповідає, мовляв, бачив у Музеїісторії мистецтва мого Тінторетто. Я, звичайно, не повірив і взяв небожа на глум, сказав англієць, оповідав Реґер, бо думав, що то лихий жарт, один із тих лихих жартів, якими мене ласі ошелешувати мої небожі, зазнаючи неабиякої втіхи. Мій Тінторетто у віденському Музеї історії мистецтва? здивувався я намагавки запевнити небожа, що це якесь наслання та й квит, і взагалі найкраще, якщо він негайно виб'є подібну бридню з голови. Одначе небіж правив своєї, мовляв, на власні очі бачив мого Тінторетто у віденському Музеї історії мистецтва. Хай там як, а почуте робило свою чорну справу, казав англієць, оповідав Реґер, доки мій спокій біс не злизав. Небожа лихий поплутав, гадав я неспроможки відігнати сумні думки. Господи, казав англієць, Вам і не снилося, наскільки дорогий мені цей Тінторетто, спадок по бабці з маминого боку, моїй так званій тітоньці з Глазго, заповіджений мені, казав англієць, оповідав Реґер. Картина висить у спальні, зараз таки над моїм ліжком – абсолютна безпека, щоправда освітлення – ні Богові свічка, ні чортові кочерга, казав англієць, оповідав Реґер. В Англії щодня викрадають тисячі Старих майстрів, казав англієць, оповідав Реґер, Англія просто кишить організованими групами, викрадачами Старих майстрів, насамперед італійців, нам аж ніяк не байдужих. Я не мистецтвознавець, шановний, казав англієць, оповідав Реґер, у мистецтві ні гич не тямлю, проте такий шедевр цінувати вмію. Я давно міг би його продати, якби яка нагальна потреба, досі її чортма, казав англієць, оповідав Реґер, хоча вже завтра може настати мить, коли я буду змушений розлучитися з Сивим бороданем. Я маю не тільки Сивого бороданя Тінторетто, я володію не одною дюжиною італійців, усіх цих Лотто, Креспі, Строцці, Джордано, Бассано – майстри, славетности котрих під сумнів не поставиш. І всі вони від тітоньки з Глазго, казав англієць, оповідав Реґер. Мене б ніколи не затягло до Відня, якби не підозра, ану ж небіж мав рацію і мій Тінторетто справді висить у віденському Музеї історії мистецтва, Відень мене ніколи не приваблював, до того ж я далекий від кола музикознавців і навіть музиколюбів, казав англієць, оповідав Реґер, не існує спокуси, що вгонобила б заманути мене до Австрії, якби тільки не ця підозра. Тепер ось сиджу і бачу на стіні Музею історії мистецтва чисто тобі мого Тінторетто. Погляньте-но самі, адже Сивий бородань на світлині з моєї уельської спальні належить тому самому пензлеві того самого Тінторетто, що й на стіні Музею історії мистецтва, казав англієць, оповідав Реґер, на підтвердження англієць ще раз тицьнув мені під ніс свою опалітурену чорною шкірою книжицю. Здається, це не те що така сама, а абсолютно та сама картина, казав англієць, оповідав Реґер. Англієць підвівся, підступив до Сивого бороданя впритул і на якусь мить наче заціпенів. Я пас очима англійця й одночасно ніяк не міг надивуватися, бо зроду не зустрічав людини такої залізної витримки, казав Реґер, я спостерігав за англійцем з Уельсу і міркував: якби я довідався, що в Музеї історії мистецтва висить точнісінько така сама картина, як над ліжком моєї уельської спальні, то давно би вже глузду відбіг. Я дивився, як англієць наближається до Сивого бороданя, як втуплюється в картину, безперечно, сидьма за його спиною, виразу обличчя я розгледіти хотів би, то не міг, казав мені Реґер, але я твердо знав, хоча і дивився спозадгузь, що англієць уп'явся на Сивого бороданя, далебі не без крихти розгубленості. Англієць довго не обертався, а коли обернувся, був білий, мов крейда, оповідав Реґер. Нечасто доводилося бачити такі обличчя, казав Реґер, англійські поготів. До того як англієць підвівся і прикипів до Сивого бороданя, його цера зберігала звичний чинбарняний колір англійської цери, проте зараз від неї залишилася сама блідість, змальовував Реґер англійця. Розгубленість тут аж ніяк не найвлучніше слово, оповідав Реґер про англійця, Іррзіґлер бачив цілу сцену, казав Реґер, стояв собі в тому кутку, де починаються полотна Веронезе, і дивився, казав Реґер. Англієць знову повернувся на лаву, якої я ні на мить не покидав, і процідив, мовляв, це справді та сама картина, тобто та, що висить над ліжком його уельської спальні, і та, що ось тут на стіні зали Бордоне в Музеї історії мистецтва. Він зупинився в готелі Імперіал, нараяному небожем, казав англієць, оповідав Реґер. Я ненавиджу розкіш, хоча іноді не від того, аби порозкошувати. Він завжди зупиняється в найкращих готелях, казав англієць, оповідав Реґер, – у Відні в Імперіалі, в Мадриді в Рітці, на Таорміні в Тімео, авжеж не деінде. Втім, у мандри я вирушаю вкрай неохоче, щокілька років і не частіше, та й то здебільшого не для власної втіхи, казав англієць, оповідав Реґер. Цілком зрозуміло, що котресь із полотен Тінторетто – підробка, сказав нарешті англієць, оповідав Реґер, або це ось у Музеї історії мистецтва, або те, що над ліжком моєї уельської спальні. Адже ж мусить одне з них бути підробкою, вичавив англієць і аж подався назад, мало не навприріст до спинки лави; відтак знову випростався – видно, небіж таки мав рацію. Зразу я і слухати його не хотів, кляв на чім світ стоїть – гадав, буцім він, як завше, дуба смаленого править, а правити смаленого дуба він гай-гай як любив; до речі, він був моїм першим мазуном, хоча печінки їв аж за вухами лящало. Мій пестун. Найприкріший з-поміж усіх небог та небожів, але пестун. Цього разу він не схибив, сказав англієць, Тінторетто тут і Тінторетто в Уельсі абсолютно тотожні. Два Тінторетто, підсумував англієць, і знову наче вріс у лаву, аби за хвилю стрепенутися. Один із них несправжній, сказав він, і мене, зрозуміло, непокоїть, котрий саме – мій чи ось цей. Можливо, підробка тут, на стіні Музею історії мистецтва, а не в мене, я майже певний цього, особливо з огляду на пильність тітки з Глазго. Ще фарби як слід не висохли, а Сивий бородань Тінторетто вже примандрував до Англії, спочатку в родину герцога Кентського, згодом до моєї тітки в Глазго. До речі, теперішній герцог Кентський одружений з австрійкою, сподіваюся, Вам це відомо, раптом укинув англієць, оповідав Реґер, мовби хотів відволіктися, втім, лише для того, аби відразу додати, буцім несправжній саме тутешній Тінторетто, сиріч Сивий бородань на стіні Музею історії мистецтва. Комар носа не підточить, проказав англієць. Скоро я таки довідаюся, котрий із Сивих бороданів Тінторетто справжній, а котрий підробка, казав англієць, оповідав Реґер, хоча не відкидаю можливости, що обидва справжні, себто мальовані пензлем Тінторетто. Лише такому неперевершеному майстрові, як Тінторетто, до снаги начаклувати ще одне полотно, причому не тільки цілком таке ж, а й цілком те ж. Що не кажіть, а це вже сенсація, підсумував англієць, оповідав Реґер, і вийшов із зали Бордоне. На прощання він скупо процідив good bye, і мені, й Іррзіґлерові, котрий був свідком усієї сцени, оповідав Реґер. Чим придибенція закінчилася, не відаю, казав Реґер, мене це аніскілечки не цікавило. В кожному разі саме англієць, казав Реґер, сидів на лаві в залі Бордоне, коли нагодився я. Сидів собі та й сидні справляв. Ось уже тридцять з гаком років Реґер ніяк не може розлучитися з місцем на лаві зали Бордоне, мовляв, мислити нормально, сиріч відповідно до своєї кебети, годен тільки сидьма на лаві у залі Бордоне. В Амбасадорі мені думається незле, вкотре повторював Реґер, одначе на лаві зали Бордоне в Музеї історії мистецтва – куди краще; якщо в Амбасадорі з філософськими міркуваннями доволі кепсько, то на лаві у залі Бордоне від них просто відгону немає. В Амбасадорі навідуються звичні думки: про буденне, про наше життя-буття – усяк їх знає, зате на лаві у залі Бордоне тебе заполонює незвичайне, непересічне. Приміром, в Амбасадорі Буремну сонату ніколи не вдасться пояснити так вичерпно, а доповідь про мистецтво фуги виголосити так усепроникно й усеохопно, як на лаві зали Бордоне, і причина єдина – в Амбасадорі відсутні належні умови, переконаний Реґер. Сидьма на лаві у залі Бордоне можна не те що легко поринати в хай там які заплутані мірковання, а й ретельно вивчати їх, крутити на всі боки і робити врешті-решт далебі цікавущі висновки, чого не скажеш про Амбасадор. Безперечно, Амбасадор має власні переваги, яких у Музеї історії мистецтва хотів би, не надибаєш, казав Реґер, а кльозет в Амбасадорі – диво дивне-предивнеє, особливо після останнього ремонту, особливо – та Ви й без мене добре знаєте – порівняно з іншими віденськими нужниками, занехаяними аж так, що жодна європейська метрополія не позаздрить; адже нечасто стрінеш нужник, де тобі не вивертатиме кишок і де не потрібно, доки ти там, міцьма стискати ніздрі й очі; віденські кльозети – ґвалт, від якого немає рятунку, навіть потойбіч Балканів таких не запопасти, казав Реґер. Про культуру віденських нужників можна забути, казав він, віденські нужники – ганебне видовище, не десь, а в найславетніших столичних готелях кльозети такі, що хоч плач, хоч скач, віденські нужники належать до найбруднющіших, жодному іншому містові таке б і в найгіршому сні не приверзлося, а зливання води тут – вершина водограйного мистецтва, казав він. Відень, подейкують, приваблює своєю оперою, проте незрівнянно дужче він відштовхує – відштовхує не чимось, а тими ж таки щонайгидосвітнішими нужниками. Про культуру віденських та й загалом австрійських кльозетів краще не згадувати, ніде інде в цілому світі Ви не сподобитеся таких бруднющих і смердючих виходків, казав Реґер. Відвідини віденського кльозету перетворюються на жахливу катастрофу, якщо Ви не акробат, Вам неодмінно судилося заталяпатися і просмердітися, аби опісля ще не один тиждень вичищатися й вивітрюватися. Неохайність, казав Реґер, – найхарактерніша риса віденців, брудніших столичних мешканців пошукай, не знайдеш, відомо ж бо, що найзанечищеніші помешкання – віденські, віденські помешкання набагато занечищеніші, ніж віденські виходки. Віденці знай плачуться, мовляв, на Балканах бруд на бруді сидить і брудом поганяє, що ні крок, то подібні нарікання, аж невбалушки, що у Відні стократ брудніше, ніж на Балканах, казав Реґер. Переступивши поріг віденського помешкання, Ви отетерієте від бруду. Звичайно, існують винятки, але правило каже, що віденські помешкання – найзанехаяніші помешкання в цілому світі. Не раз міркую, а що ж думають чужинці, коли їм доводиться засвідчити пошанування віденському панові Едзьові, які думки в них рояться, в них, котрі, як не є, звикли до кращих кльозетів, а тепер ось змушені скористатися найбруднішим кльозетом Европи. Люди йдуть, аби незагайки справити скромну потребу, а вертають з отетерілими очима від того, що коїться в пісуарі. По всіх громадських закутках цей гидкий сморід, чи на вокзалі притисне, чи в метро до пана Едзя закортить – один дідько, Ви неодмінно потрапите до котрогось із найбрудніших нужників Европи. А віденські кав'ярні поготів – в убиральнях бруду стільки, що втопитися можна, казав Реґер. З одного боку дудма роздутий культ ласощів, з іншого – спертьма спертий дух нужників, казав він. Після відвідин переважної більшості кльозетів відчуття таке, гейби останнього разу їх вичищали ще за цісаря Химки. З одного боку власники кав'ярень бережуть свої вироби від найменшого подмуху, від чого ласощі тільки виграють, проте з іншого – ті ж таки власники анітрохи не переймаються станом своїх убиралень. Горе тому, казав Реґер, кому в хай там котрій із цих доволі славетних кав'ярень припече до кльозету раніше, ніж він угонобить спожити замовлені ласощі; коли такий невдаха вискочить з міазматичних обіймів пана Едзя, то його навіть найзапаморочливіша лагомина не спокусить. Віденські ресторації теж не пасуть задніх, навпаки, – це еталони європейського бруду. Обруси добряче запацяні, але варто Вам звернути увагу кельнера на плями і запротестувати, мовляв, Ви не збираєтеся сидіти за таким уздовж і впоперек заталяпаним столом, і Вам не уникнути недоброзичливого погляду Вашого досі покірного слуги, котрий якщо і замінить обрус, то надто вже неохоче. Проте не дивуйтеся, якщо в першій-ліпшій корчмі обруса на столі Ви взагалі не побачите, а Ваші наполегливі прохання бодай повитирати бруд у вигляді таких собі липких калюж із пива та недоїдків викличуть цілу зливу пришелепкуватого варнякання, казав Реґер. Кльозетне й обрусне питання у Відні так і не вирішені, оповідав Реґер. У будь-якій метрополії світу, а мені довелося обмандрувати чи не всі поспіль, причому не так, знаєте, галопом-наскоком, а, що називається, із задоволенням та не без моралі, чистий обрус стелять на стіл ще до Вашої бажаної появи. Зате у Відні ні чистий обрус, ні бодай чиста столівка до неодмінних атрибутів гостинності аж ніяк не належать. Нужники від обрусів недалеко відбігли, брудніших, аніж віденські, не те що в Европі, а в цілому світі пошукай, не знайдеш. Кажете, вишукані страви – що з того, ану ж Вам до або після трапези припече і Ви підете в убиральню, до пана Едзя, котрий тільки й чатує, аби притьма скрутити Ваші ніжні кишечки, казав він. Віденцям, як і решті австрійців, бракує кльозетної культури, їхні вбиральні хочеться оминати десятою дорогою, не вгавав Реґер. Слава неперевершеної віденської кухні, насамперед, віденських ласощів, меркне супроти неслави віденських убиралень. В Амбасадорі теж до кльозета краще було не потикатися. Проте одного чудового дня дирекція Амбасадора отямилася і збудувала новий, надзвичайно вдалий, продуманий до найдрібніших деталей – не лише архітектурних, а й санітарно-соціологічних. Що не кажи, а віденці таки найзамурзаніші мешканці Европи, науково доведено, що віденець протягом тижня використовує не більше одного брусочка мила, так само, як науково доведено, що труси він міняє раз на тиждень, а сорочки найвище двічі, а всі віденці, нагамуз узяті, стелять свіжу білизну хіба що раз на місяць, казав Реґер. Шкарпетки або колготки середньостатистичний віденець носить дванадцять днів поспіль, казав Реґер. Не диво, що милярам і текстильникам найскрутніше доводиться саме у Відні і в Австрії загалом, казав Реґер. Натомість парфуми найнижчих гатунків продаються нарозкуп, казав Реґер, здалеку чути їдкий запах усіляких фіялок, гвоздичок, конвалій, самшиту. Цілком логічно споглядки зовнішній бруд віденців припустити існування бруду внутрішнього, казав Реґер, справді, в душі віденці не менш брудні, ніж зовні, а можливо, провадив Реґер, я кажу можливо, себто не достеменно, поквапливо додав він, всередині віденці незрівнянно брудніші, ніж зовні. Майже не підлягає сумніву, що внутрішня забрудненість віденців перевершує бруд зовнішній. Проте розводитися далі не маю ані найменшого бажання, сказав несподівано Реґер, хай краще соціологи досліджують, пощо відбирати чужий хліб. Я твердо переконаний, що за результатами їхніх досліджень віденців таки довелося б залічити до найбрудніших мешканців цілої Европи, гадав Реґер. Яка втіха, що в Амбасадорі новий нужник, казав він, ще б у Музеї історії мистецтва такий облаштували! Позаяк сивина не веде до юності, то й у Музеї історії мистецтва доводиться дедалі частіше відвідувати тамтешню вбиральню, казав Реґер, умови одначе такі кепські, що відвідини перетворюються на суцільну шарпанину нервів, адже вбиральня Музею історії мистецтва не витримує жодної критики. Вбиральня Музичної спілки теж не витримує жодної критики. Якось я не втримався і в котрійсь зі своїх критичних статей для Таймз пожартував, мовляв, убиральня Музичної спілки, найархішому з усіх віденських музичних архіхрамів годиться хіба що курам на сміх і мені холодного поту коштує переступити її поріг, поріг славетної спілки зі скандальним нужником, казав Реґер, удома я сім раз зміряю, перш ніж піти до Музичної спілки, бо в моєму віці та ще й із моїми нирками доводиться принаймні двічі протягом одного концерту бігати до пана Едзя. Але я знову і знову ходив до Музичної спілки, на Моцарта і Бетговена, на Бартока і Веберна, щоразу долаючи страх перед тамтешнім кльозетом. Якою неперевершеною має бути музика, виконувана у спілці, казав Реґер, якщо я йду туди і знаю, що принаймні двічі змушений буду бігати до пана Едзя. Мистецтво невблаганне, кажу я собі щоразу, йдучи до спілчанської вбиральні, казав Реґер. Із заплющеними очима і, якщо можливо, затисненим носом я якомога швидше справляю свою скромну потребу, казав він, адже це справжнє мистецтво, колись опановане і поступово доведене до найвищої досконалості. До бруду віденських нужників і вбиралень, найгірших в цілому світі, за винятком хіба країн, що розвиваються, слід додати відсутність найпримітивнішої санітарії – водозабезпечення, чи то води взагалі не подають, чи вона просто не зливається, чи то її ніколи ані не подають, ані не зливають, і жодна відповідальна душа місяцями навіть вусом не зморгне, що там твориться, в їхніх нужниках і вбиральнях, казав Реґер. Напевно, цей жахливий стан віденських нужників і вбиралень поліпшиться лише тоді, коли місто чи держава – одна сатана – ухвалить якнайсуворіші кльозетно-вбиральні закони, такі невблаганно суворі, що готельєрам, корчмарям і кав'ярникам не залишиться нічого іншого, ніж тримати свої нужники та вбиральні в абсолютній чистоті. Інакше готельєри, корчмарі і кав'ярники за холодну воду не візьмуться і кльозетно-вбиральне паскудство триватиме вічно; покласти край здатне тільки місто або держава, примусивши власників навести лад у кльозетах і вбиральнях. Відень – місто музики, писав я колись на шпальтах Таймз, а також найбруднющіших нужників і вбиралень. У Лондоні це знає допіру кожний, зате у Відні й у вус не дують, мабуть, віденці Таймз не читають, їм вистачає якнайпримітивніших і щонайгидосвітніших газеток, розрахованих на забивання і без того достатньо забитих баків, то й не диво, що саме вони далебі ідеально відображають збочений душевно-духовний стан віденців. Російська група пішла, лава у залі Бордоне спорожніла. Мені ще випало побачити, як Реґер, котрому Іррзіґлер щось нашепотів на вухо, підвівся і покинув залу, в чорному капелюсі на голові, якого за весь час так і не скинув. Добігало о пів на дванадцяту. Російська група перемістилася до так званої зали Веронезе, українська перекладачка розводилася тепер про Веронезе, плела ті самі нісенітниці, що про Бордоне і Тінторетто, правила ті самі нікому не потрібні теревені, тим самим тоном і тим самим неприємним голосом, що, втім, відрізнявся від звичайного неприємного жіночо-російського, від якого нас грець хапає, висока тональність і нестерпна рубленість її голосу наче гострим ножем краяла моє вухо. Чутливість мого слуху не дозволяє витримувати насамперед жахливих жіночих голосів, супроводжуваних брутальною рубленістю. Мені було невтямки, куди зник Іррзіґлер, хоча згідно з приписами йому належало щокількахвильно заглядати до зали Бордоне, я не міг дібрати, як то вони удвох, він із Реґером, могли ще коли вийти із зали і досі не повернутися. Позаяк ми з Реґером домовилися зустрітися о пів на дванадцяту саме тут, у залі Бордоне, і позаяк Реґер належав до найпунктуальніших і найнадійніших з усіх знайомих мені людей, то Реґер неодмінно повернеться до зали, аби рівне о пів на дванадцяту постати перед моїми очима, міркував я, власне, не встиг я про це подумати, як Реґер з'явився у залі, аби, пильно роззирнувшись, знову і цього разу вже остаточно вмоститися на улюбленій лаві; я, як то кажуть, провістив його повернення, варто мені було відчути, що він ось-ось знову вирине, і я відразу позадкував у найглухіший куток сусідньої зали Себастяно, у той самий куток, куди мене перед хвилею ґвалтовно відтрутила несамовита російська група і звідки я тепер міг безперешкодно спостерігати за Реґером, цим запозирливим Реґером, міркувалося мені, який тільки знає, що пускати блимки, чи, бува, немає на овиді якої завади, та ж він ціле своє життя страждав на манію переслідування, яка не раз однак ставала йому в пригоді без найменшої небезпеки для інших. Тож Реґер знову насиджував сидні на лаві у залі Бордоне споглядки Сивого бороданя Тінторетто. Акурат о пів на дванадцяту Реґер блискавично вихопив годинник з кишені глипки на циферблат і не інакше як о пів на дванадцяту я покинув свій тимчасовий сховок у кутку зали Себастяно і зараз же став перед його очима. Жах та й годі, ці російські групи, промовив Реґер, жах та й годі: Я ненавиджу російські групи, додав він. Недбалим порухом Реґер запропонував мені місце поруч на лаві, можете спокійнісінько сідати, сказав він. Я шаную кожну пунктуальну людину, провадив він. Більшість людей вельми і вельми далекі від пунктуальності, мене це шокує. Але Ви завжди з'являлися вчасно, казав він, і в цьому Ваша значна перевага. Ох, сказав він перегодя, якби Ви знали, яка моторошна ніч мені судилася, я випив таблеток удвічі більше, ніж належить, та й це не зарадило. Мені знову ввижалася дружина, мені знову верзлися кошмари, від яких я вже ніколи так і не оговтаюся, і я думав про Вас, як Ви змінилися останніми роками. Аж дивно, як Ви змінилися, повторив він. Назагал Ви ведете химерний триб життя, користуєтеся більшою чи меншою незалежністю, якщо, звісно, враховувати той незаперечний факт, що повністю незалежних людей і знаку на світі немає. Якби в мене не було Амбасадора, я б не впорав своїх пополуднів. Останнім часом туди внадилась гурма арабів, невзабар Амбасадор перетвориться на арабський готель, хоча досі він уважався жидівським, жидівським та угорським, передусім однак готелем угорських жидів, що упродовж десятиріч надавало йому особливої привабливості, перські гендлярі килимами, що торгують в Амбасадорі, і ті мені ніколи не набридали. Та чи не здається Вам, що перебування в Амбасадорі небавом зробиться небезпечним, хіба не слід чекати, що першої-ліпшої хвилі ні-ні та й вибухне бомба, особливо якщо уявити, що будинок кишить ізраїльськими жидами та єгипетськими арабами. Господи Боже, казав він, один дідько, куди вгиричу, аби вмент. До полудня в Музеї історії мистецтва, пополудні в Амбасадорі, а ополудні в Асторії чи Брістолі, за приємною трапезою, зізнався Реґер, чом би й ні. На зарібки в Таймз не порозкошуєш, лукавив він, Таймз ледве забезпечує мене сяким-таким кишеньковим дріб'язком. Справи кепські, акції постійно знецінюються, а життя в Австрії що не день дорожче. Втім, я підрахував, якщо раптом не вибухне так звана Третя світова війна, заощаджень моїх вистачить, аби принаймні зо два десятки років жити – не журитися та ще й доленькою хвалитися. Мала втіха, коли тебе скрута своїм очкуром підперізує. Ви типовий приватний учений, Атцбахере, несподівано промовив до мене Реґер, так, Ви взірець приватного вченого, мало того – взірець приватної людини поготів, Ви геть вибиваєтеся з колії сьогодення, казав Реґер. Днесь, гарбаючись знову осточортілими сходами нагору до зали Бордоне, я думав про Вас, про те, яка Ви щиро-типова приватна людина, можливо, єдина, котру я знаю, а приватних людей я знаю таки чимало, проте саме Ви і ніхто інший утілюєте типовість, справжність цього дивовижного штибу. Що Вам не урвався терпець десятиріччя при десятиріччі невтомно працювати над однісіньким твором, не опублікувавши жодної сторіночки. Я б далебі не потрафив. Я не можу бодай раз на місяць не спізнати насолоди появи нової праці, казав він, це моя звичка, моя невхорканна потреба, і я співаю осанну Таймз, котра любо потурає моїй звичці та ще й ретельно сплачує гонорари. Писання дарує невимовну втіху, казав він, такі собі коротюсінькі нариси про мистецтво, завдовжки у щонайвище дві сторінки, а це приблизно три з половиною шпальти в Таймз, казав він. Вам що, жодного разу так і не закортіло видати якогось бодай невеличкого фрагмента Вашої праці? запитав він, якогось хай незначного кавалка, Ваші розповіді викликають відчуття непересічності Вашого твору, важко, однак, не погодитися, що найзапаморочливішої насолоди можна звідати, рішуче відмовившись від будь-якої спокуси оприлюднення, рішуче і навідруб, казав він. Проте настане час, коли Вам занепереливиться почути відгуки на Вашу працю, продовжував він, і Ви видасте якщо не цілий твір, то бодай частину. Я – вроджений оприлюднювач, Ви – вроджений знеприлюднювач. Можливо, Ви купно зі своїм опусом, себто Ви у власному опусі, а Ваш власний опус завдяки Вам, якщо так вільно висловлюватися, приречені на неопублікування, адже Ви, напевне, неабияк потерпаєте від марудної праці, якій ні кінця, ні краю не видно та ще й дорога у видавництво силопихом заказана, ось де під лемешем камінь, думається мені, Вам просто страшно, навіть самому собі страшно зізнатися, як нестерпно караєтеся Ви неспроможки зважитися на опублікування. Я б не знав, де приткнутися, якби мої письменницькі праці вилежувалися в шухлядах. Авжеж, Ваша праця не моя. Проте я не знаю жодного письменника, жодної людини, котра би не прагла колись та й видати написане, котру б не цікавила реакція читача, не знаю, як Вам, а мені це на руку ковінька, зізнався Реґер, хоча я неодноразово намагався переконати себе, буцім мені і за вухом не свербить, хто і що там про мене базікає, хоча насправді ой як свербить, звичайно, я лукавлю, коли запевняю, мовляв, мені байдуже, що там про мене кажуть, хоча насправді мені далеко не байдуже, небайдуже і квит, казав він. Мені кортить знати думки людей про мою писанину, не вгавав він, знати все, що про мене кажуть, знати усупереч хапливим запереченням, буцім мені однаково, що про мене цвенькають, буцім мені не цікаво, що про мене галайкають, буцім від людського просторікування мені ні зимно, ні тепло, – хай там як, але я тільки те й роблю, що потаймиру прагну сторонніх відгуків, це найнепереборніше з усіх моїх жадань, казав він. Я лукавлю, коли переконую, буцім громадська думка мене не обходить, буцім мої читачі мене не обходять, я лукавлю, коли запевняю, мовляв, мені геть таки байдуже, що думають про мою писанину, мовляв, я ніколи не читаю, що про мене пишуть, кажучи все це, я лукавлю, причому далеко не в найбезневинніший спосіб, картав він себе, адже насправді місця собі не приберу, доки не довідаюся всього, що кажуть, і не перечитаю всього, що пишуть про мою працю, лихе воно чи схвальне, і нема на те ради. Звичайно, йдеться насамперед про оцінку фахівців з Таймз, котрі не надто щедрі на хвалу, оповідав Реґер, Вас, до речі, теж мало би турбувати, що говорять і пишуть про Вас, великого мудрувальника, властиво, не так про Вас, як про Ваші мудрования, ніяк не доберу, чим Ви керуєтеся відмовки публікувати бодай невеличкий шмат, окремий розділ Вашого писання, невже Вас анітрохи не хвилює думка загалу, так би мовити, компетентного загалу, хоча, слід визнати, компетентного загалу не існує, не існує самої компетентності, та й не існувало ніколи, не існувало і не заіснує; невже Вас не пригнічує писати, писати і думати, думати і нотувати надумане, і все наче у прірву, без найменшого відлуння? питав він. Гадаю, на такій затятості Ви чимало тратите, казав він, можливо, навіть найважливіше. Ви вже не перше десятиріччя пишете, пишете, як самі наголошуєте, тільки і тільки для себе, глузду відбігти можна, та жодна притямна душа не скаже, що пише винятково для себе, а скаже – злукавить, і кому, як не нам з Вами краще знати, що, відколи світ стоїть, нема і не було нікого лукавішого понад писаку, ні лукавішого, ні марнославнішого, казав Реґер. Якби Ви знали, що за моторошна ніч мені випала, я всякчас прокидався від жахливої судоми, що коцюрбила тіло від шпиньок і литок аж до легень, судоми, викликаної дією на серце приписаних мені зневоднювальних пігулок. Чортівня й квит, казав Реґер. Щоночі одне і те ж, здається, ось-ось візьме сон, аж раптом знову корчі, знову клятуще метляння взад-вперед по кімнаті. Так і тиняюся щоночі, неприторенний, з кутка в куток, задрімаю – наповзають нові страховиддя, про які я передше згадував. З'являється дружина, і хоч кричи рятуйте. Відколи вона померла, я не можу скараскатися цих марень, від яких серце поночі крається. Повірте, мене майже ніколи не покидає думка, чи не краще було б зі смертю дружини і собі піти в засвіти. Цього страхопудства собі повік не пробачу. Мені остогидли неугавні хворобливі побивання, але що вдієш, казав він. Бодай один людський концерт у спілці, нарікав він, аж ні, зимовий репертуар просто жахливий, пропонують старе й негодяще, ті самі концерти за творами Моцарта, Брамса, Бетговена, від яких нудити починає, ті самі цикли вечорів на музику Моцарта, Брамса, Бетговена, які вже давно проїлися. А в Опері процвітає дилетантство. Якби Опера була бодай трохи цікавішою, аж ні, наразі нічого привабливого, нездалі п'єси, погані співаки, нездарна оркестра. А філармоніки! Донедавна їх можна було слухати і не переставати, казав він, одначе тепер вони остаточно скотилися на пси, виродившись у таку собі цигик-оркестру. Хто б міг подумати! Пішов оце минулого тижня на Зимову подорож у виконанні ляйпцизького басиста, імені його не називаю, Вам воно і так нічого не скаже, адже теоретичною музикою Ви, здається, не бавитесь, і добре робите, казав він, басист – аж вуха дере. Щоразу один і той самий Ворон, казав він, годі на місці всидіти. З такою концертою гріх на люди показуватися, тільки даремно свіжу сорочку попсув. З таким паскудством я до Таймз і не пхаюся, казав він. Малер, Малер, Малер, правив своєї Реґер, кінця-краю немає. Але ж, даруйте, мода на Малера давно минула, і слава Богу, казав Реґер, Малер – найроздутіший композитор сторіччя. Малер був бездоганним капельмайстером, однак доволі таки посереднім композитором, що характерно для всіх добрих капельмайстерів, Гіндеміта, наприклад, Клемперера. Мода на Малера викликала в мене огиду, подумати тільки, цілий світ глузду відбіг, дурість, несосвітенна дурість. Чи знаєте Ви, що могила моєї дружини, куди мене також колись покладуть, казав він, знаходиться відразу біля могили Малера? Атож, на цвинтарі немає ніякого значення, де лежиш, біля Малера, то й біля Малера – мені від цього, повірте, ні холодно, ні тепло. Можливо, Пісня про землю у виконанні Катлін Фер'є, казав Реґер, все інше я відкидаю – ламаного шеляга не варте, жодної критики не витримує. Супроти нього Вебери видається справжнісіньким генієм, не кажучи вже про Шьонберга чи Берга. Що не кажіть, Малер – суцільне непорозуміння. Малер – типовий композитор модерну, крик моди, набагато гірший за Брукнера, хоч і до пари йому власним несмаком. О цій порі року Відень не здатний запропонувати духовно спраглій людині нічого, та й людині, котра цікавиться музикою, теж, на жаль, небагато, казав він. Але чужинці, прибулі до міста, хутко умиротворюються – відвідають Оперу, байдуже, що їм піднесуть, а хоч би й масляні вишкварки, побувають на моторошних цигик-концертах, поплескають в долоні, хоч відбивну смаж, протрюхикають, як самі бачите, лабіринтами Музею історії природи чи Музею історії мистецтва – один дідько. Культурницька пожадливість цивілізованої людини безмежна, збоченство, що прокльовується звідтіль, розповзлося невгаразд білим світом. Звичайно, Відень – культурна столиця, казав Реґер, хоча там культури скоро і знаку не лишиться, одного дня за віденською культурою тільки пес гавкне, але розводитися про неї не перестануть. Відень завжди вважатимуть культурною столицею, і що менше культури зоставатиметься, то затятіше про неї плескатимуть. Небавом культури у місті справді не стане, казав він. Уряди, що невпинно вироджуються, наші кревні, дедалі пришелепкуватіші австрійські уряди не сьогодні-завтра заженуть культуру в шуршу – не вибереться, казав Реґер. Антикультурницькі настрої беруть поволеньки тут, в Австрії, гору, щорік то дужче, доки не загулюкають країну в непрочманну затурканість. Однак до такої ганьби мені вже не дожити, чей, Вам судилося, хтозна, хтозна, казав Реґер, Вам, але не мені, бо я вже такий старий, що остаточного занепаду і справжнього знекультурнення Австрії хотів, не побачу. Небавом світильник культури згасне, спімнете колись моє слово, тупість, що давно вже тут на коні, незабаром витопче недотлілі жарини з багаття культури. Морок поглине Австрію, казав Реґер. Бийте на сполох, хоч лоба побийте, а Вас не почують, а якщо і почують, то матимуть за дурня. Що варті мої спроби змалювати в Таймз недалеке майбутнє Австрії? Торби січки, казав Реґер, фунта клоччя не варті. Шкода, що не доведеться побачити австрійців, як вони тупцяють у непросвітку. Ви питатимете, з якого доброго дива прибандюрилася мені наша зустріч, якої нетечі було запрошувати Вас сюди. Не кваптеся. Поясню трохи згодом. Себто не годен накумекати, як до такого пояснення підступитися. Не годен, і квит. Думаю, думаю, але ніяк не надумаю. Вже кілька годин сушу голову, та все марно. Іррзіґлер свідок, казав Реґер, вже кілька годин сиджу на лаві роздумки про те, як Вам найкраще пояснити, нащо я Вас сьогодні знову запросив до Музею історії мистецтва. Стривайте, стривайте, казав Реґер, хай сам спершу дочовпаю. Ми коїмо переступ нездатки розтлумачити мотивів, казав Реґер. Стривайте, нехай заспокоюся, казав Реґер, Іррзіґлерові я вже зумів пояснити, проте Вам наразі не готовий, казав він, що за наслання. До речі, мої вчорашні міркування про так звану Буремну сонату небезпідставні, я впевнений, що все сказане мною вчора про Буремну сонату відповідає дійсності, втім, це, вочевидь, мої клопоти, і Вас вони обходять мало. Буває, заторкаєш ту чи іншу тему, бо нею цікавишся, і цікавишся, видати, більше, ніж твій співрозмовник, котрому ти пнешся будь-що нав'язати її всупереч нормам людської поштивості. Учора я накинув Вам власні погляди на так звану Буремну сонату, нема ради. У зв'язку з підготовкою доповіді про мистецтво фуґи, провадив Реґер, я звернувся також до Буремної сонати, вчора мене ніби прорвало і Ви стали жертвою моїх музикознавчих екзерцицій, Ви частенько ставали жертвою моїх музикознавчих екзерцицій, бо катма іншої придатної особи, інколи я думаю, Би нагодилися саме враз, щоб я робив без такого слухача! казав Реґер. Напередодні я докучав Вам Буремною сонатою, невідомо, чим набридатиму позавтра, казав він, у голові роїться незліч музикознавчих тем, до яких я б негайно взявся; одначе мені бракує слухача, так би мовити, жертви, для моїх музикознавчих просторікувань, казав він, адже мої неугавні розмови на музикознавчі теми інакше як музикознавчим просторікуванням не назвеш. Кожний має свій пундик, черствий, але пундик, казав він, мій пундик – музикознавство. Музикознавчі просторікування невідступно супроводжують моє музикознавче життя, авжеж, саме музикознавче, а не яке інше – іншим його годі уявити, так як годі уявити Ваше життя без філософії, що тут незрозумілого. Звичайно, днесь я можу сказати, що сьогодні все те, що я розповідав про Буремну сонату вчора, виїденого яйця не варте, так як не варті будь-які наші теревені, хоча правити теревені ми вміємо досить таки переконливо, казав Реґер. Найповажніше казання виявляється насамкінець звичайнісіньким пустомельством, зрештою, правити теревені – не переступ, головне переконливість, переконливість аж до щонайнеприсіканнішої безапеляційності, казав він. Макітра мислить, а млин меле, казав Реґер, ми не вгамуємося, доки не скажемо все, що прагнемо, а коли ні, то вдушогубимося мовчанням. Людство чманьма згинуло б, якби упродовж історії не звільнялося від думок своїх маловартих, всяка людина, приречена на мовчання, в'яне, тож і людство не годне постійно мовчати, бо всохне, дарма що сказане купи не держиться, людина плете банелюки, людство плете банелюки, людина плела банелюки, людство плело банелюки і нема ради. У нас то на вербі груші, то язик на гаплик, ми в усьому схильні до надміру, казав він, цікавість нашого життя полягає в нагоді безмежного вдосконалювання такого любого нам баляндрасництва. Буремна соната – річ не аж-аж, казав Реґер, прискіпливіший аналіз оголює її другорядний характер, її незначущість. Принадність Буремної сонати слід шукати не в її величі, а в тому, що вона – ласий шмат для дискусії. Бетговен – монотонний горе-композитор, постать, перед котрою я не обов'язково скидаю капелюх. Однак я не від того, аби побавитися його Буремною сонатою, – хто відмовиться від утіхи, завдяки Буремній сонаті самого Бетговена можна на світ ясний вивести, розкривши його суть, його геніальність, його пересічність, змежувавши йому межі. А згадав я Буремну сонату лише тому, аби краще і зрозуміліше витлумачити мистецтво фуґи, покликання на Сонату увиразнює мої мірковання, казав Реґер. Загалом я цураюся гучних назв на кшталт Буремна соната чи Героїчна чи Незавершена, чи Під гул литавр – мені такі знахідки вкрай осоружні. А чого варті такі перли, як Химородник Півночі, крім щонайглибшої відрази, не вгавав Реґер. Власне, відсутність теоретичного зацікавлення музикою робить Вас ідеальним об'єктом моїх словесних екзерцицій, казав Реґер. Слухма уважно, Ви ніколи не перечите, казав він, Ви попускаєте говорити далі, а саме цього я й прагну, байдуже, який пожиток, Ваша тактовність покликана солодити мою гірку, повірте, мало коли приємну музичну екзистенцію. Мої думки занапащають і спустошують, казав він, водночас мене занапащає і спустошує відсутність страху перед ними. Я покладався на Вашу точність і не помилився, казав він, від Вас я нічого, крім точності, і не сподіваюся, а точність, Ви, безперечно, знаєте, я ціную понад усе, де люди, туди належить пунктуальність, відтак надійність, казав він. Рівно о пів на дванадцяту – і Ви тут, мов цізорик. Жодної кориснішої людини у мене й заводу немає, наголосив він. Можливо, я ще досі топчу ряст саме завдяки Вам. Авжеж, згадувати про таке не слід, спохопився Реґер, згадувати про таке – справжнісіньке нахабство, нахабство і квит, додав Реґер, але я вже казав, що без Вас свого подальшого життя не уявляю, я дійсно більше нікого не маю. А чи знаєте Ви хоча б, як Вас любила моя дружина? Жодним словом вона Вам про це не обмовилась, проте мені, бувало, звірялася. У Вас голова не зациндрена, ось що найважливіше, сказав Реґер. Ви індивідуаліст, і Ваш індивідуалізм Вам удавалося берегти, тож пильнуйтеся, доки життя, казав Реґер. Бо я, на жаль, збочив од нього в мистецтво, сказав він. Я дочекався найслушнішої миті, а коли вона настала, негайно скористався нею, аби притьмом чкурнути у світ мистецтва, властиво, музики, казав він. Так, як ось інші рятуються у так зване образотворче мистецтво чи акторське ремесло, казав він. Ці люди, котрих укупі зі мною не гріх наректи зразковими анахоретами, щойно постане нагода, чимдуж утікають з ненависного світу в мистецтво, позаяк саме воно знаходиться потойбіч ненависного світу. Я дременув у музику, казав він, тільки й бачили. Мав добру нагоду, якої чортма іншим людям. Ви гайнули у філософію і красне письменство, казав Реґер, хоча насправді Ви ані не філософ, ні не письменник, факт, заразом і цікавий, і прикрий, адже філософом Вас хотів би, не назвеш, письменником також, бо, як на філософа, Вам бракує найхарактернішої ознаки філософа, а як на письменника, Вам бракує найхарактернішої ознаки письменника, втім, для мене Ви залишаєтеся письменником-філософом, позаяк Ваша філософія не філософія, а Ваше письменництво не письменництво, повторив він. Зрештою, письменник, котрий не видається, не письменник. Напевне, Ви дістали публікаційного ляка, казав Реґер, і тепер видавацька травма перешкоджає Вам друкуватися. Вчора в Амбасадорі на Вас була ладно скроєна цигейкова шуба, привезена, готовий закластися, з Польщі, укинув він несподівано, авжеж, відповів я, маєте слушність, шуба направду з Польщі, адже я, Ви це чудово знаєте, мовив я до Реґера, неодноразово бував у Польщі, одній з моїх двох найулюбленіших країн, мені подобаються Польща і Португалія, можливо, Польща дужче, ніж Португалія, за моїх останніх відвідин Кракова, років вісім-дев'ять тому, я і придбав собі цю шубу, власне, побував аж під російським кордоном, аби її купити, бо лише на польсько-російському кордоні пропонували цигейкові шуби такого крою. Атож, казав Реґер, чимала втіха бодай іноді стріти добре вбрану людину, найпаче за такої негоди, коли в голові макітриться і на серці мулько. Тепер навіть у цьому знікчемнілому Відні вряди-годи можна натрапити на вбрану зі смаком і ретельно доглянуту людину, роками із мешканців столиці звисало саме руб'я, жахливий ширпотреб. Дарма що одяг віднедавна трохи порозмаїтішав, казав він, шляхетних людей обмаль, хоч день вивештайтеся цим звироднілим містом, казав він, самі понурі обличчя і потворні лахи, ніби Ви маєте справу з якимись одоробалами. Мене завше гнітив несмак і монотонність віденців. Я гадав, буцім монотонність і несмак панують лише в Німеччині, аж ні, віденці, виявляється, не менш монотонні й нужденні. Останнім часом картина поволі міняється, люди почали виглядати краще, вбираються індивідуальніше, казав він, приміром, Ви у цигейковій шубі, як не є, показніший, казав Реґер. Нечасто стрінеш гарно вбрану й інтелігентну людину, казав він. Раніше я голову у рамена втягував проходом цією знікчемнілою столицею незможки витримувати масової потворності навколо, цих людських потоків не до складу і не до ладу, що рухалися назустріч, вкидаючи в скруху. Ці міріади жертв промисловості, від яких, варто було ніс за поріг вистромити, забивало подих, казав він. І не лишень у так званих пролетарських районах, а й у так званій центральній частині міста від жертв масової індустріалізації відгону не було, атож, насамперед у центральній частині міста, казав він. Відтак ситуація змінюється, щоразу більше людей зважуються вбиратися індивідуальніше, казав він. Молодь, хай далі незугарна, відчутно построкатішала, враження таке, буцім би війна закінчилася не перед сорока роками, а щойно зараз, буцім би щойно вчора, вів Реґер, минулася травма, що так сірила і знеприваблювала людей. Знаєте самі, казав він, у цьому зпсявілому Відні гідно вбрану людину можна побачити, так би мовити, на турецьке свято. Втім, будь-якій зміні на краще гріх не тішитися, сказав він, і раптово додав: єдино Гулд спромігся виконати Буремну сонату на, нівроку, належному рівні, він і жоден інший. Всі інші виконували її неприпущенно кепсько. Адже сама соната доволі неоковирна, казав Реґер, як і багато інших речей, написаних Бетговеном. Моцарт і той не уник несмаку, насамперед у своїх невибагливих операх, де шпарке і штивне ні-ні та й переплітаються якнаиосоружнішим чином. Горличка тут, горличка там, казалець тут, казалець там, правив своєї Реґер, оце Вам і весь Моцарт. Моцартова музика рясніє спідничками й споднями, казав він. А державний композитор Бетговен, як видно на прикладі Буремної сонати, – поважний аж сміх бере. Та чи не загонимось на слизьке з таким нашим убивчим критиканством, казав Реґер. Поважність і несмак – ось дві найхарактерніші риси так званої цивілізованої людини, котру за останні сторіччя-тисячоріччя спотворили до невпізнаття, казав він. Людина вбилась у несмак, мистецтво вбилось у несмак, казав він, і нема на те ради. Повернення з Лондона до Відня стало для нього, котрий в Лондоні почувається краще, ніж у Відні, справжнім шоком. Проте в Лондоні я б не залишився, хоч би золоті гори обіцяли, здоров'я не дає, назирці ходить жахлива недуга, ладна всякчас перерости у смертельну хворобу, казав Реґер. У Лондоні мені велося добре, чого не скажеш про Відень, макітра раювала, думки – і то найкращі – пливли плавма, казав він. З Лондоном пов'язані мої найкращі спогади, казав він. У Лондоні було повно різних нагод, яких у Відні завжди бракувало, казав він. По смерті батьків я враз гаразд повернувся до Відня, в це сіре, притлумлене війною, підтятокриле місто, де з жаху попервах знай тільки сахався навсібіч, казав він. І саме тієї миті, коли життя, здавалося, загнало мене в глухий кут, я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, казав він. Дружина врятувала мене, досі я цурався жіноцтва, десятою дорогою оминав, душею і тілом, як то кажуть, ненавидів – аж ні сіло, ні впало з'являється жінка і рятма рятує мене. І знаєте, де ми здибалися? запитав він, невже я Вам не розповідав? дивувався він, а я пригадував, як він не раз змальовував мені обставини свого знайомства, однак я промовчав, і він повів далі, з дружиною я запізнався в Музеї історії мистецтва, і знаєте, де саме? запитав він, і я подумав, авжеж знаю де, а він сказав, тут, у залі Бордоне, на цій ось лаві, він пімнув про це так, ніби геть чисто забув, що вже усоте заводить мову, як він, бачте, стрів свою дружину на лаві зали Бордоне, проте я вдав, гейби жодного слова ніколи не чув. День був похмурий, оповідав він, їла скруха, на той час, відколи набрид Декарт купно з іншими французькими мислителями, мене неабияк цікавив Шопенгауер, тож я сидів тут на лаві і цивав над котримсь Шопенгауеровим реченням, достеменно не відаю, яким саме, казав він. Зненацька поруч умостилася якась завадна пані й ані руш. Я дав знак Іррзіґлерові, проте Іррзіґлер не відразу учовпав, що воно й до чого, нездатки випровадити жінку, котра і собі мало не цілу годину справляла сидні розглядки Сивого бороданя Тінторетто, казав Реґер, годину, якщо не довше. Невже Вам до вподоби цей Сивий бородань? не витримав я, оповідав Реґер, але з відповіддю вона квапилася не надто. Щойно перегодом жінка відрубала таке навдивовижу зворушливе ні, до тодішнього ні такого ні чути мені ще не доводилося, казав Реґер. Тобто, Сивий бородань Тінторетто Вам нітрохи не до вподоби? перепитав я жінку. Ні, аніскілечки, відповіла жінка. Зав'язалася розмова про мистецтво, особливо малярство, про Старих майстрів, казав Реґер, переривати її не хотілося, мене цікавив не так зміст розмови, як її перебіг. Насамкінець, зваживши всі за і проти, я вирішив запросити цю чужу жінку на обід до Асторії, вона радо погодилася, а вже невдовзі ми побралися. Згодом виявилося, що посагу в неї хоч лопатою греби – низка крамниць у центрі міста, будинки на-винайм на Зінґерштрасе та Шпіґельґассе, один то аж на самому Кольмаркті, звірявся він. Про інше годі й казати. Отак несподівано моєю дружиною зробилася інтелігентна заможна космополітка, оповідав Реґер, мене врятували її культура і статки, мене врятувала вона сама, причому тоді, коли я, що називається, дійшов до краю, взяла і врятувала, казав він. Як бачите, Музей історії мистецтва відіграв неабияку роль у мому житті. Можливо, саме вдячність веде мене щодругого дня в Музей історії мистецтва, сказав він навсмішки, даруйте, я пожартував. А чи відомо Вам, що в одному з будинків моєї дружини, у так званому будинку на Пммельштрасе в Ґрінцінґу стояв сейф, у який легкома могли увійти кількоро людей вкупі? поспитав він. У цьому сейфі зберігалися найвартісніші Страдіварі, Ґварнері, Маджіні, казав Реґер. А що вже інших! Війну моя дружина, зрештою, як і я, пересиділа в Лондоні, залишається тільки дивуватися, чому ми тоді ніде не перетнулися, адже моя дружина оберталася в тому самому лондонському товаристві, що і я. Роками ми ходили нарізно, казав Реґер. Утім, ще до нашого одруження вона подарувала низку своїх полотен Музею історії мистецтва, оповідав Реґер, поміж іншими – одне далебі цінне, бо таки збіса гарно намальоване Фуріні, котрого Ви можете здибати тепер в оточенні Чіґолі й Емполі, тих самих Чіґолі й Емполі, що ламаного шеляга не варті. Проте після весілля робити такі дарунки дружина перестала, казав він, я спромігся їй утовкмачити, що від картин відмовлятися не слід та й узагалі робити дарунки – справжнісінька гидь і дурість, казав він. Розважте-но: перед тим, як ми побралися, моя дружина володіла бідермаєрною панорамою Відня пензля, здається, Ґауерманна, проте одного чудового дня полотно з її легкої руки опинилося в небоги. Коли через рік вона не так з цікавості здійснити прохід Музеєм історії Відня, як з метою стринькати вільну часину між трапезами, подалася в Музей історії Відня, де, як на мене, нудьгою змарудитися можна, то побачила там – хто б сподівався? – Ґауерманна, котрого недавно власноруч піднесла своїй небозі. Її мало грець не вхопив. Вона подалася прямцем до дирекції, де й довідалася, що не минуло й кількох тижнів, а може, днів, відколи їй, моїй майбутній дружині, заприндибилося вготувати несподіванку своїй небозі, як та ні думано, ні гадано продала картину Музею історії Відня за двісті тисяч. Немає гіршої дурості, ніж робити подарунки, казав Реґер. Я це хутко вшелепав своїй дружині, і на дарунках було раз назавжди поставлено великий хрест. Ми ладні найдорожче з душі вийняти, аби приємно здивувати ближнього, котрий, не зморгнувши вусом, візьме і здихається нашого приносу за грубі гроші, казав Реґер. Робити дарунки – вкрай згубна звичка, зсукана з нечистого сумління упереміш з повсюдним страхом самотності, казав Реґер, прикра вада, дарунків не цінують, навпаки, хланять нових, більше і більше, аж доки через власну зажерливість не зненавидять свого добродійника, казав він. Я ніколи не робив подарунків, казав він, і як стій відмовлявся, коли дарували мені, ціле життя я боявся всіляких ласкавоприносин. А чи знаєте, що в нашому знайомстві Ір-рзіґлерові належала далеко не остання роль? Як виявилося згодом, саме Іррзіґлер запропонував моїй дружині, коли та, мов з хреста знята, прихилилася було до стіни у залі Себастяно, перейти до зали Бордоне, де можна затишно відпочити сидьма на зручній лаві, мало того, Іррзіґлер уласноніж провів її до самої лави, де вона і вмостилася на його пораду, казав Реґер. Якби Іррзіґлер не привів її до зали Бордоне, то ми, напевно, так і не стрілися б, казав Реґер. Адже Ви знаєте, що я далекий від віри у випадковість, казав він. З цього погляду Іррзіґлер – наш шлюботворець, казав Реґер. Тривалий час нам з дружиною і на гадку не спадало, що Іррзіґлер міг бути творцем нашого шлюбу, доки одного разу ми не взялися ясувати обставини нашої першої зустрічі. Якось Іррзіґлер прохопився, мовляв, ще там, у залі Себастяно, довго пас очима мою майбутню дружину, позаяк його увагу привернула доволі таки дивна поведінка відвідувачки, йому здалося, буцім вона лаштується сфотографувати котресь полотно, що суворо заборонено, буцім вона у своїй безрозмірній торбі, з якими вештатися музеєм заказано, ховає фотоапарат, ось що йому прихимерилося першої миті, то вже опісля він ушолопав, що жінка просто тяжко зморилася. Відвідувачі музеїв мають непомірні забаганки – пнуться оглянути все, тож ходять і ловлять витрішки, доки ноги від переситу мистецтвом не підломляться. Те саме спіткало і мою половину, котру Іррзіґлер попідруч відпровадив до зали Бордоне, виявивши, як ми дійшли згодом, максимум ґречності, казав Реґер. Дилетант від мистецтва пхається до музею, аби грець від переситу вхопив, казав Реґер. Утім, надійної рецепти користування музеєм не існує. Знавець навідується до музею, аби потішити око однією-єдиною картиною, однією-єдиною статуєю, одним-єдиним об'єктом, мудрував Реґер, він вирушає в музей, аби всолодитися одним-єдиним Веронезе, одним-єдиним Веласкесом, усолодитися і не тільки, казав Реґер. Проте мене нудить від цих знавців, казав Реґер, котрі чимчикують прямцем до обраної картини і вивчають її прискіпливо мало не нароздіж, відтак вицофовуються здоровенькі – ненавиджу, казав Реґер. І навпаки, з душі верне, коли бачу новака, який заспіль усе поглинає, чи не ціле європейське малярство протягом одного передобіддя, таких тут щодня хоч греблю гати. Моя дружина того дня, коли я з нею познайомився, гризлася, метляючись центром міста, нездатки вирішити, чи то їй придбати пальто фірми Браун, чи костюм фірми Кніце, аж доки насамкінець взагалі не відмовилася від покупки пальта від Брауна чи костюма від Кніце, а пішла до Музею історії мистецтва, де була колись один-єдиний раз, ще малою дитиною, яку батько, великий шанувальник мистецтва, тяг за руку від зали до зали, Іррзіґлер пишається роллю нашого шлюботворця, казав Реґер. Ану ж Іррзіґлер взяв би та й привів якусь цілком іншу жінку, вряди-годи думається мені, цілком іншу жінку, повторив Реґер, англійку чи французку, в голові не вкладається, казав він. Забуті світом, ми сидимо на лаві, наче живовтілення скрухи і безнадії, казав Реґер, нам під бік садять невідому жінку, з якою ми беремо рятівний шлюб. Мільйони подружжів започатковуються на лавах, казав Реґер, таким собі щонайбуденнішим робом, заїждженішого годі видибати, і саме цій тривіальній обставині завдячую я своє існування, бо не познайомся з дружиною, я б не зміг жити далі, сьогодні це ясно як божий день. Роками гонобив я вкоськати нестямну розпуку на лаві зали Бордоне, аж раптом рятма врятувався. Тож Іррзіґлерові я зобов'язаний акурат усім, без Іррзіґлера мене б уже давно і сліду не стало, казав Реґер тієї миті, коли Іррзіґлер саме зазирав із зали Себастяно до зали Бордоне. Ополудні Музей історії мистецтва порожніє, ось і зараз людей суттєво поменшало, а в так званій італійській частині ми залишилися самі. Іррзіґлер ступив півкроку із зали Себастяно до зали Бордоне, ніби хотів дати Реґерові нагоду висловити бажання, проте той не бажав нічого, тож Іррзіґлер миттю позадкував до зали Себастяно – він справді рухався назадгузь. Іррзіґлер ближчий йому, аніж будь-хто з родичів, вважав Реґер, з цією людиною мене єднає щось значно вагоміше, ніж з кревняками, додав він. Нам всякчас удавалося берегти рівновагу в наших стосунках, казав Реґер, десятиріччя ми втримували золоту рівновагу, Іррзіґлер відчуває мою невдавану турботливість, хоча не завжди достеменно відає, з якого доброго дива мене теж не покидає відчуття захищеності, випромінюване Іррзіґлером, мені теж, звичайно, невтямки, з якого то доброго дива, казав Реґер. Ми перебуваємо в ідеальних стосунках, казав Реґер, це стовідсоткова взаємоповага на чемній віддалі, казав він. Зрозуміло, Іррзіґлер про мене ні гич не відає, мовив зараз Реґер, і було б вкрай недоречно розводитися перед ним про себе, адже саме тому, що він нічого не знає про мене, нам удається чудово ладити, саме тому, що я також про нього ні сном, ні духом не відаю, ми бездоганно ладимо – дід за дугу, а він уже на возі, казав Реґер, всі мої знання про Іррзіґлера зводяться до кількох марничок, зрештою, як і його про мене. В людину, з котрою ми прагнемо мати добрі стосунки, не варто проникати глибше, ніж нам удалося, інакше ми до цурки зруйнуємо наші добрі стосунки, казав Реґер. Першу скрипку в наших стосунках грає Іррзіґлер, а я вже хіба танцюю під неї, варто Іррзіґлерові сказати, пане Реґер, відсьогодні сідати на цю лаву Вам невільно, і я нічого не вдію, оповідав Реґер, адже хто таке бачив – тридцять з гаком років ходити в Музей історії мистецтва і справляти сидні на тій самій лаві тієї самої зали Бордоне. Сумніваюся, аби Іррзіґлер бодай раз упродовж цих тридцяти з гаком років доповів керівництву про нечуваний факт моїх тридцятизгакомрічних відвідин Музею історії мистецтва із щодругоденним узурпуванням тієї самої лави в тій самій музейній залі, знавки його я переконаний, що на таке він далебі не здатен, не здатен і квит. Люди охочі запроторювати таких, як я, до божевільні, себто в Штайнгоф, варто їм почути, що якийсь там дивак упродовж тридцяти з гаком років приходить у Музей історії мистецтва, аби попосидіти на лаві зали Бордоне. Для психіатрів я справжня знахідка, казав Реґер. Аби потрапити до божевільні, аж ніяк не конче щодругого дня упродовж тридцяти з гаком років протирати сподні на лаві в залі Бордоне споглядки Сивого бороданя Тінторетто, цілком достатньо влягати своїй звичці якихось два-три тижні поспіль, а я власкавлюю її нівроку ось уже тридцять з гаком років, казав Реґер. Навіть побравшись, я не відмовився від неї, навпаки, моя звичка навідуватися щодругого дня до Музею історії мистецтва і справляти сидні на лаві зали Бордоне після нашого одруження тільки розбуркалася. Для психіатрів я справжня, що називається, знахідка і знада, проте радше бабак свисне, ніж ця знахідка і знада дасться в їхні загребущі руки. У божевільнях нидіють тисячі людей, котрі, так би мовити, впіймали глюка, причому далеко не такого придзиґльованого, як я, казав Реґер. У божевільнях тримають людей, котрим один-єдиний раз варто було не піднести руки, коли вимагалося, казав Реґер, котрим варто було один-єдиний раз збовкнути біле замість чорне, казав Реґер, в голові не вкладається. Я не божевільний, я людина звички, людина незвичної звички, незвичність якої власне і полягає у щодругоденному тридцятизгакомрічному вшануванні лави в залі Бордоне, що в Музеї історії мистецтва. Дружина ставилася до моєї звички небайдуже – спочатку сахалася, згодом заповажала, останнім часом, коли я її перепитував, вона неодмінно відказувала, яка мила звичка ходити вдвох у Музей історії мистецтва до нашого славного Сивого бороданя і сидіти на нашій улюбленій лаві, казав Реґер. Гадаю, Музей історії мистецтва – єдине місце втечі, дароване мені, казав Реґер, я мушу йти до Старих майстрів, інакше не життя, до цих так званих Старих майстрів, давно мені осоружних, адже насправді ніхто й ніщо не зосоружніло мені настільки, як так звані Старі майстри з цього музею, Старі майстри поготів, всі Старі майстри, хай там як би вони не називалися, хай там як би вони не малювали, казав Реґер, заразом саме вони тримають мене на світі. Отак прошкую містом і думаю, що воно не до витримання, що не тільки воно одно не до витримання, а й увесь світ, усі люди не до витримання, бо весь світ і все людство змоторошніло аж так, що невдовзі їх годі буде витерпіти, принаймні, такі, як я, не здужають. Для таких тверезоглуздників і сантиментальників, як я, ні в світі, ні серед людей місця скоро не залишиться, ось де правда, Атцбахере. Я не знаходжу ні в цьому світі, ні серед цих людей нічого близького, казав він, весь світ змакоцвітів і все людство також змакоцвітіло. Сьогоднішній світ і нинішнє людство сягли того рівня глупства, якого мені не вгонобити, казав він, в такому світі місця мені катма, серед таких людей нічого шукати, казав Реґер. Світ і людство пустилися на пси, не вгавав Реґер, світ і людство зниціло і збрутальніло, що далі нікуди, що я дня більше не витримую в цьому світі і серед таких людей. Такого звиродніння найвинозорішим світочам думки й тим би не приверзлося, казав Реґер, ні Шопенгауерові, ні Ніцше, ні Монтеневі, казав Реґер, а щодо наших медовустих піїт, то вся гидь і ницість, передбачувані і приписувані ними світу та людству, нігтя із палюха теперішньої доби не варті. В Достоєвського, одного із найвинозоріших наших винозорців, майбутнє скидається на жалюгідну ідилію, як на жалюгідну ідилію скидається майбутнє Дідро, чорне пекло Достоєвського – мало не рай порівняно з тим, в якому ми караємося днесь і від якого аж мурашки за плечима бігають, всі численні пекла, передбачені і змальовані Дідро – мало не свято порівняно з тим одним, куди вкинено нас. Перший провістив і змалював абсолютне пекло під російським і східносвітським оглядом украй непевно, зрештою, як і його західносвітський антидумець та антиписака Дідро, казав Реґер. Світ і людство скотилися до такого пекла, яке досі ані світові, ані людству не снилося, ось де правда, казав Реґер. Намислене славетними мислителями і написане знаменитими письменниками скидається на благеньку ідилію, казав Реґер, усі гамузом, дарма що гадали, буцім би зазирнули до пекельного казана, зобразили не що інше, а благеньку ідилію, що супроти пекла, яким никаємо і в якому варимося ми, виглядає справжнісінькою щонайідилійнішою ідилією, казав Реґер. Сьогодення кишить всілякою ницістю і зловорожістю, брехнею і підступом, казав Реґер, таким мерзенним і безсоромним, як нині, людство ще далебі не бувало. На що не глянь, де не поткнися, всюди брехня і підступ, кривда і підлабузництво, хамство і підкуп, ми вбрьохуємося в абсолютне лайно, куди не глянь, куди не поткнися, брехня на брехні їде і лакизництвом поганяє. Варто вийти на вулицю, варто зважитися показати носа, і на тебе кидма накинеться брехня і бруд, підлота і підшивайство, не вгавав Реґер. Йдучи надвір, ми йдемо в лайно, казав він, в лайно і страмнючість. Ми цурпекаємо, мовляв, чортма іншої такої забріханої і забрьоханої країни, як ця, але варто визирнути за державний пліт, і ми побачимо ті ж брехню і блуд, гузнолизтво і гороїзтво, що правлять всесвітній бал. У нас препаскудний уряд – пошукай, не знайдеш, препаскудний, лукавий, ниций та ще й дурний, як чіп, нарікаємо ми і маємо цілковиту слушність, все, що ми думаємо і кажемо, а кажемо ми все, що думаємо, – свята правда, каламбурив Реґер, але варто нам визирнути за державний пліт цієї паскудної, брехливої, гузнолизної і дурнуватої країни, і ми побачимо, що інші країни в дурисвітстві, скаконазадньолапстві і пришелепкуватості також не пасуть задніх, казав Реґер. Та ці інші країни нас мало обходять, казав Реґер, тільки наша країна нам небайдужа, тож і цілує нас обухом по голові, та так палко, що ми вже давно геть тяму втратили від життя в країні, з якої аж пре урядовий вуйкізм, ницість, лакизтво і хронічне безкебеття. Ми, люди думні, щодня на власній шкурі звідуємо гузнолизтво й брехливість і ницість урядовання попідруч із дубоглавієм, яких світ не бачив, казав Реґер, а ще ми гадаємо, буцім не здатні що-небудь змінити, ось що найжахливіше – гадка, буцім ні гич не вгонобимо змінити, буцім приречені непритямно балушитися, як уряд день у день брехливішає і нахабніє, і ницішає і лакизіє, і нам доведеться ще довгенько отетеріло глипати на це невпинне змиршавіння уряду. Втім, не лишень уряд світить брехнею, підступом і ницістю, парламент теж далеко не втік, казав Реґер, навпаки, іноді здається, що парламент куди лукавіший і брехливіший, ніж уряд, а що вже казати про ганебність і кривосудність правосуддя у цій країні, а преса, а культура, а – одне слово, все, до чого не візьмись; у цій країні вже не одне десятиріччя панують брехня, гузнолизтво, кривда і ницість, казав Реґер. Насправді країна дійшла до Сидора, казав Реґер, небавом від її змісту й призначення й духу пшик зробиться. І що не крок, то остобісіле верзякання про демократію! Варто надвір поткнутися, правив своєї Реґер, і Вам зараз же доведеться стулити очі, заткати вуха й закласти носа, аби грець не вхопив у цій таки поспільнонебезпечній державі, казав Реґер. Очам не ймеш віри, вухам також не ймеш віри, казав він, переживайки невблаганну руїну цієї вхорканої країни, цієї корумпованої держави, цього затурканого люду, хоч ляж і плач. А люд у цій країні і цій державі пальцем не поворухне, аби щось змінити, казав Реґер, мабуть, саме це і гнітить найдужче. Звісно, народ бачить і відчуває щоденне звиродніння держави, але й за холодну воду не візьметься. Політики – кати, кати хай там якої країни чи держави, казав Реґер, упродовж сторіч політики знай катують країни та держави, і ніхто їм не боронить. А нам, австрійцям, судилися щонайнеприторенніші і якнайзаплішеніші кати-політики, казав Реґер. На чолі нашої держави стоять кати-політики, в нашому парламенті сидять кати-політики, не вгавав він, ось де правда. Кожний канцлер, кожний міністр – кат держави і країни, казав Реґер, йде кат-канцлер, приходить канцлер-кат, йде кат-міністр, приходить міністр-кат, і нема на те ради. Народ – закатована політиками маса, казав Реґер, але народ цього не бачить, щоправда, відчуває, але таки не бачить, ось де трагедія, казав Реґер, ось що найжахливіше. Політики – кати держави і країни, казав Реґер, причому катують, доки їхньої влади, катують без крихти сорому, а правосуддя руками й ногами підтримує їхнє злочинне катування. Безперечно, кожний народ і кожне суспільство заслуговує саме на таку державу, яку має – купно з катами-політиками, міркував Реґер. Що за гидющі і безкебетні державодерці, що за гидющі і шелихвості демокради, казав він. Політики заполонили всю Австрію, мовив по хвилі Реґер, кати держави поналізали в усі австрійські шпарини. Політична ситуація в цій країні наразі така безвихідна, що через неї нічниці хутко нажити можна – якби ж то лише політична. Варто Вам, крий Боже, вхалепити в лабети правосуддя, і Ви побачите, яка корупція, яка ницість там буйма буяє, а що вже всіляких порушень судочинства – тижня не мине, аби не віддали на дорозслідження якої-небудь справи через грубе порушення судочинства зі скасуванням першого вироку, значний відсоток винесених останніми роками цим шелихвостим правосуддям вироків належить до так званих політичних кривоприсудів, казав Реґер. Нинішня Австрія – це не тільки вкрай звиродніла і диявольська держава, а й звиродніле і диявольське правосуддя, казав Реґер. Австрійському правосуддю вже давно ні на йоту не варто вірити, воно чинить політично згубно й аж ніяк не незалежно, як то годилося б. Розбалакувати про незалежне австрійське правосуддя – це все одно, що пускати блахмана правді у вічі, казав Реґер. Нинішнє австрійське правосуддя оплутане політикою, тож про яку незалежність мова? Нинішнє австрійське правосуддя перетворилося на поспільнонебезпечне заполітизоване дійство, провадив Реґер, повірте, я добре знаю, що кажу, казав він. Правосуддя попідруч із політикою витинають сьогодні такого Гриця, що аж-аж, казав Реґер, гляньте-но уважніше на це католицько-націонал-соціалістичне кривосуддя, помізкуйте-но, казав Реґер. Не лише в Европі, а й в усьому світі пошукай, не знайдеш країни з таким астрономічним відсотком так званих порушень судочинства, хоч у зашморг лізь. Варто Вам ухалепити в лабети правосуддя, а мені, як Ви знаєте, вельми таланить, і Ви як стій ушолопаєте, що австрійське правосуддя – небезпечний католицько-націонал-соціалістичний млин, руханий далеко не правом, як належить, а кривом, тож і панує там суцільний хаос, хаотичнішого, корумпованішого, поспільнонебезпечнішого правосуддя, ніж австрійське, вдень зі свічкою ніде в Європі не випобачиш, казав Реґер, не випадкове глупство, а ниці політичні наміри урядують теперішнім католицько-націонал-соціалістичним кривосуддям, казав Реґер. Бути притягненим до австрійського суду означає бути відданим на поталу вкрай хаотичному католицько-націонал-соціалістичному правосуддю, що вмент перекине істину догори дриґом, казав Реґер. Австрійське правосуддя – то не лише свавілля, а й підступний народомлин, казав Реґер, де жорна абсурду на порох розмелюють право. А щодо культури в цій країні, казав Реґер, то на саму згадку шлунок вивертає. Старе мистецтво висмоктане, виснажене й випродане і вже давно не варте нашої уваги, Вам це незгірш за мене відомо, а що стосується так званого сучасного мистецтва, то воно, мовлено, фунта клоччя не варте. Сучасне австрійське мистецтво таке маловартісне, що нашого сорому, і того не гідне, казав Реґер. Упродовж десятиріч австрійські митці гейби на поглум непотріб усілякий партолять, здатний хіба що смітник прикрасити. Малярі малюють непотріб, композитори компонують непотріб, письменники пишуть непотріб, казав він. Проте найгірший непотріб продукують скульптори і сподоб-ляються за це найвищого визнання, казав Реґер, і нема на те ради. Нинішні австрійські композитори – справжнісінькі дрібноміщанські цигик-ідіоти, котрі спороджують у концертних залах такі купи гною, що аж до неба смердить. Австрійським перошкрябам я б узагалі порадив не рипатися – хіба втнеш щось путнє без царя в голові. Нинішні австрійські перодряпи писати як слід не вміють, тож і вибріхують свої осоружно-сантиментальні епігонські срібняки, казав Реґер, пишуть, байдуже де, саме лайно – штирійське чи зальцбурзьке, чи каринтійське, чи бурґенляндське, чи нижньоавстрійське, чи верхньоавстрійське і тірольське, й форарльберзьке лайно, щедро нашуфльовуючи ним книжкові обкладинки, казав Реґер. Вони сидять у віденських комуналках, в каринтійських халупах чи штирійських задвірках і продукують лайно, справжнісіньке безлике, смердюче, безголове і бездуховне графоманське лайно, казав Реґер, з якого не своїм голосом волає до неба патетична бридня цих людців, казав Реґер. Їхні, даруйте, книжки – справжнісіньке лайно, що скупчилося за ті два-три покоління, котрих не навчили ні писати, ні думати, тож і не диво, що пишуть вони гори нікому не потрібного, бездуховного, тупого і хуторянського лайна, казав Реґер. Усі без винятку опуси цих огидних державопідтакувальників – плагіат без сорому казка, не вгавав Реґер, кожний рядок поцуплений, кожне слово украдене. Упродовж десятиріч ці люди плодять беззмістовну літературу, що пишеться на догоду і на догоду ж видається, казав Реґер. Вони виклацують несосвітенну дурість, загрібаючи найпрестижніші премії, казав Реґер. Штіфтер – талант, казав Реґер, талант, якщо порівняти його з сучасними австрійськими телепнями, що тільки пера псувати спритні. Псевдомудрунство і хуторянство, що вбилися в моду, – ось звідки лайно цих людців, казав Реґер, адже власною думкою в них ніколи й не пахло. Місце книжкам цих людей не в книгарнях, а на смітнику, казав Реґер. Місце всього сучасного австрійського мистецтва на великому смітнику. Адже в Опері грають лайно, в Музичному товаристві грають лайно, а що вже варті шедеври брутальних, по-пролетарському ницих ґвалтівників з різцями, котрі сміють називати себе скульпторами – яйця виїденого не варті. Жах і розпач бере – півсторіччя самі посередності, казав Реґер. Ще б нічого, якби Австрія була божевільнею, але ж це чиста тобі маразмарня, казав він. Старцям нічого сказати, а молодим поготів, ось де правда. Звісна річ, усі ці митці живуть, неначе в Бога за дверима, ремствував він. Їх нашпиковують стипендіями і преміями, всілякими званнями – почесний доктор тут, почесний доктор там, безчесний доктор тут, безчесний доктор там, садять то біля одного міністра, то біля іншого, сьогодні поруч із федеральним канцлером, завтра вкупі з президентом парламенту, сьогодні в соціалістичний санаторій-профілакторій, завтра в католицький робітничий пансіонат, завжди в повній параді, урочисто та дефілядно. Сучасні митці поросли брехнею не лишень у творах, а й у повсякденному житті, казав Реґер. На зміну брехливій праці стає брехливе життя, від їхньої писанини відгонить брехнею, їхнє життя також повне брехні, казав Реґер. А ще влаштовують так звані літературні подорожі, їздять уздовж і впоперек цілою Німеччиною, Австрією та Швейцарією, не проминають жодної найглухішої діри, де обциндрюють публіку своїм лайном, за що їм красно дякують і напихають кишені марками, шилінгами та франками, казав Реґер. Катма гидкішого і ненависнішого видовища, ніж літературний вечір, казав Реґер, одначе всі ці люди без сорому казка пнуться зі своїм лайном. Насправді нікого не цікавить, що там понавибазгрували ці люди, проте вони й далі вирушають на літературне полювання, де читають, не начитаються, виступають, не навиступаються, лижуть халяви кожному дебілові з міської управи, кожному йолопові з комунального керівництва, кожному задрипаному літературному критикові, казав Реґер. Від Флензбурґа до Больцано смердить їхнє лайно, яким вони безсоромно-нахабно закидують слухачів. Катма осоружнішого видовища, ніж так званий літературний вечір, казав Реґер, бридота й годі – сідати і театралити власне лайно, адже нічого іншого, крім лайна, ці люди запропонувати не годні. Доки молоді, ще нічого, казав Реґер, проте з віком, особливо під і за п'ятдесят їхні розумовання починають нагадувати сон рябої кобили. Та власне саме літні перодряпи читають найчастіше, казав Реґер, мало не в кожному хліву, лізуть на поміст, сідають до столу і беруться швиргати навсібіч поетичне лайно чи бевзювату старечу прозу, казав Реґер. Хоч би вставні щелепи й перетворювали брехливі слова на невиразне шамотіння, вони далі знай пнуться, мов дяк до амвона, читма шарлатанську бридню, правив своєї Реґер. Годі витримати співака, який виспівує пісні, а що вже казати про шкрябопера, який, позичивши очей у сірка, накидає публіці свої дешеври, міркував Реґер. Письменник, ласий допастися до громадської трибуни і нашамкотіти чи нашваркотіти купу опортуністичного лайна, нехай хоч у франкфуртівській церкві Св. Павла, – жалюгідний гаплик-комедіянт, казав Реґер. У нас кишма кишить такими гаплик-комедіянтами, казав Реґер. У Німеччині, Австрії і Швейцарії кишма кишить такими опортуністичними гаплик-комедіянтами, казав Реґер. Атож, казав він, куди не глянь – тнуть до гапликів, аж скруха бере. А проти такої всепоглинної скрухи я й намагаюся боронитися. Мені вже вісімдесят два, і я руками й ногами відмахуюся від усепоглинної скрухи, казав Реґер. У цьому світі та ще й за цієї доби, казав він, де немає нічого неможливого, невдовзі можливого і знаку не стане. З'явився Іррзіґлер, Реґер кивнув йому, наче хотів сказати, мовляв, тобі, брате, легше, після чого Іррзіґлер знову щез. Реґер опирався на затиснену межи коліньми ковіньку: зважте-но, Атцбахере, яке марнолюбство потрібне, аби скомпонувати найдовшу симфонію в історії світової музики. Жодній іншій людині, крім Малера, таке б і на гадку не спало. Подейкують, буцімто Малер – останній славетний австрійський композитор, сміх та й годі. Людина, котра при повній тямі змушує п'ятдесят оркестрантів цигикати лише для того, аби переплюнути Вагнера, не може не заслуговувати на кпи. Малер зацигикав австрійську музику в домовину, казав Реґер. Непотріб, здатний викликати хіба що масову гістерію, такий собі Клімт від музики, казав він. Шіле вартий більшої уваги. Сьогодні найслабкіша Клімтова картина і та коштує мільйони фунтів, казав Реґер, глузду відбігти можна. Шіле трохи кращий, проте до досконалості йому далеко. Було кількоро малярів, годних заткнути його за пояс, з них єдино Кокошка справді славетний, справді, як то кажуть, довершений. Утім, слід визнати, що ми не маємо зеленого поняття про те, де взяти мірку, яку не гріх би було прикласти до малярства. Так званого славетного малярства в Музеї історії мистецтва хоч греблю гати, казав Реґер, проте з часом його велич невпинно маліє, воно вже не таке славетне, ми вже знаємо його, мов облуплену вівцю. Що уважніше приглядаєшся, то невтримніше тане його велич, казав Реґер. Тож ніколи нічого не варто вивчати надто ретельно. Але й не вивчати ми не можемо, адже в цьому наша втіха – мильні бульбашки тріскають і залишається пшик, ми, нівроку, мало не з усього втрафили зробити пшик. Абиякий рядок Ґьоте ми вивчаємо доти, доки він тратить привабливість, невпинно і неповерненко, хоча насампочатку полоняв нас дивовижною красою, яка завдяки нам в'яньма зів'яла. Все, до чого ми беремося надміру ретельно, тратить привабливість. Розклад і розлад – ось які ази нам утовкмачують, казав Реґер, якби знаття, що оволодіваючи ними замолоду, я накликав майбутнє лихо. Шекспір і той розлітається вдрузки під нашим пильним аналізом, речення починають дратувати, ще драма нерозпочалася, а персонажі збиваються в порох, аж доки ціле твориво хап не вхопить, казав він. Насолода поволі гіркне – і в мистецтві, і в житті, і немає тут жодного дива, бо з часом наївності, а з нею глупоти невблаганно меншає. Відтак ми перетворюємося на похнюплених невдах, казав Реґер. Сьогодні мені не до шмиги ні Ґьоте, ні Моцарт, ні Леонардо, ні Джотто, бракує відповідних обставин для читання, слухання та споглядання. Наступного тижня я знову трапезуватиму з Іррзіґлером в Асторії, казав Реґер, доки жила моя дружина, ми з нею бодай тричі на рік запрошували Іррзіґлера до Асторії, почуття обов'язку кличе продовжувати цю історію з Асторіею, казав він. Гріх безоглядно використовувати людей, пасує бодай іноді засвідчувати прихильність. Тож і запрошую Іррзіґлера до Асторії. Я міг би частіше навідуватися з його родиною до Пратера, одначе це не про мене, іррзіґлерчуки обсідають, мов та саранча, і немає на них ради, казав він. А сам Пратер – бодай не згадувати, даруйте, але всі ці поналигувані хлопи і бабеги перед стрільбними будами зі своїми дешевими віцами – дурне аж носом баньки дме. Серед них і сам собі огиднієш, ладний крізь землю провалитися. Теперішній Пратер мало нагадує Пратер мого дитинства, де дим коромислом; теперішній Пратер – збіговисько пересічностей, збіговисько буцегарників. Теперішній Пратер відгонить пивом і переступом, днесь там окошилася брутальність і вбогоглуздя ницого знахабнілого віденства. Дня не мине, аби газети не вижвакули бодай одного нового зарізяцтва й кількох свіжих ґвалтунків. Коли я був дитиною, відвідини Пратера означали свято, увінчане навесні цвітом бузку і каштанів. Днесь там смердить аж до неба пролетарська збоченість. Теперішній Пратер, колись найчарівніше місце розваг і веселощів, виродився у нице вульгарне стовпище. Якби Пратер і досі зберігся таким, як за мого дитинства, я б охоче навідувався туди з Іррзіґлерами, а так волію не йти, мені б це задорого обійшлося; варто побувати з Іррзіґлерами у Пратері, і на кілька тижнів настрій зіпсутий. Ще моя матінка зі своїми батьками каретила до Пратера, аби погасати центральною алеєю в легкій єдвабній сукні. Та це історія, казав Реґер, минулина. Сьогодні можете радіти, якщо в Пратері не отримаєте кулі в спину, ножаки в серце чи бодай гаманця не домацаєтеся. Сьогодення невилазно похрясло в брутальності. З мене досить однієї прогулянки в Пратер нагамузки з іррзіґлерчуками, казав Реґер, вдруге налигачем не затягнеш. Вони обсідають, мов та саранча, і знай цвірінькають – то до кімнати страху з ними їдь, то на каруселі кружляй. Якось мене аж знудило, казав Реґер. Не маю нічого проти Іррзіґлерових дітисьок, казав Реґер, але з мене буде. З самим Іррзіґлером ще туди-сюди, але з цілою сімейкою вже ні туди і ні сюди. З Іррзіґлером в Асторії в кутку за моїм столом глядьма на порожню Майзедерґассе – гаразд, але з Іррзіґлеровою сімейкою до Пратера – дзуськи. Змушений вдаватися щоразу до нових хитрощів, аби заощадити необхідність волочитися з Іррзіґлерами до Пратера. Відвідати Пратер з Іррзіґлерами – однаково, що побувати у пеклі. Та й голос пані Іррзіґлер не для мого вуха. Очевидячки, іррзіґлерчуки голосочками вдалися в матінку – лишенько, коли ці голосочки зміцніють, казав він. Такий урівноважений чоловік, як Іррзіґлер і така неврівноважена дружина, як Іррзіґлерова, та ще й такі галасливі діти, як іррзіґлерчуки. Якось Іррзіґлер запропонував поїхати з ними на село, зовсім поруч. Я, зрозуміло, відмовився від такої прогулянки зовсім поруч, що я тільки не понавигадував, аби гірка оминула. Уявіть собі, ото ходимо ми, аж раптом іррзіґлерчукам кортить поспівати. Я б не витримав, жах бере на одну гадку, що доведеться прогулюватися навколишніми лісами з цією сімейкою, спереду Іррзіґлерова, ззаду Іррзіґлер, а обабіч, мабуть таки висьма в мене на руках, іррзіґлерчуки. А ще, чого доброго, зажадають, аби я підспівував. Простий люд горнеться до природи, прагне обширу, в мене такого прагнення ніколи не виникало, казав Реґер. Годі уявити жахливішу картину, ніж прогулянка з Іррзіґлерами околицями Відня з принагідним відвіданням ресторації. Мене вивертає на саму гадку, що вони на моїх очах уминатимуть смажені шніцелі і жлуктатимуть вино чи пиво, чи яблучний сік моїм коштом. Бувати з Іррзіґлером в Асторії – залюбки, не маю нічого проти, тричі на рік посидіти з Іррзіґлером в Асторії за склянкою вина – ще туди-сюди, казав Реґер, все інше – ні туди, ані сюди. Пратер не до витримання, околиці Відня також не до витримання. Якби в Іррзіґлерові жевріла бодай іскринка музичності, казав Реґер, я б охоче водив його на концерти, ба навіть дарував би свої квитки рецензента, та, знати, лісовий вуйко вуха відтовк, тож і слухання музики для Іррзіґлера чиста кара Божа. Якась інша глуха тетеря візьме та й піде до Музичної спілки, всядеться ото на другому чи третьому ряді, буцім слухає П'яту Бетговенову, насправді ж насолоджується власним марнославством; Іррзіґлер виняток, він завжди відмовлявся іти до Музичної спілки, демонструючи абсолютну відвертість: не люблю музики, пане Реґер, казав Реґер. Ось уже три роки Іррзіґлери чекають на мою згоду піти з ними до Пратера, казав Реґер, я відкасуюся, мовляв, голова болить чи шию скрутило, чи роботи непочатий край, чи листів цілий ворох лежить, і щоразу самому аж гидко на такі побрехеньки. Адже Іррзіґлер добре шолопить, чому мені не кортить з його сім'єю до Пратера, я, звісно, не втаємничував, але клепок йому не позичати, казав Реґер. В Асторії вія неодмінно замовляє тафельшпіц, бо і я його замовляю. Він вичікує, доки я не замовлю тафельшпіц, відтак замовляє його собі, казав Реґер. Зате я п'ю мінеральну воду, а він келих вина. В Асторії тафельшпіц не завжди найвищої якості, проте я схильний споживати його саме в Асторії, а не деінде. Іррзіґлер ніколи не квапиться, і це мене неабияк дивує. Тафельшпіц я смакую аж так довго, що мені починає здаватися, нібито їм я його значно повільніше, ніж Іррзіґлер, утім, як би я не зволікав, Іррзіґлер все одно утре носа. Любий Іррзіґлере, сказав я останнього разу в Асторії, я перед Вами в боргу, в невилазному боргу, він, природно, ні гич не вглупав. По смерті дружини я залишився один як палець, гурма людей і жодної рідної душі та й кому я потрібний в такому жахливому стані. Півроку я цурався людей, уникаючи їхніх прикрих розпитів, люди – без сорому казка – вимотають усі кишки з тебе, а свого знай доскочать; мені це не до шмиги, тож і приятелюю лише з Іррзіґлером. Майже рік, відколи не стало дружини, я не ходив до Музею історії мистецтва і щойно півроку тому зважився піти туди знову, відтак спочатку навідувався не щодругого дня, як передше, а раз на тиждень. Однак поступово все налагодилося, і зараз я перший гість Музею історії мистецтва. Іррзіґлер не ліз з чобітьми в душу, і ми потоваришували, казав Реґер. Щоразу вагаюся – запросити Іррзіґлера в Асторію чи в Імперіал, хай там як, але обов'язково до найфешенебельнішої ресторації, в Імперіалі він чується не в своїй тарілці, зате в Асторїі краще, люксусовість а-ля комар носа не підточить – не для людей штибу нашого Іррзіґлера, казав Реґер. Асторія куди скромніша. Таким робом я намагаюся скласти дяку Іррзіґлерові, свому щирому приятелеві, казав Реґер. Іррзіґлер вміє слухати, слухати і не докучати. Якщо приємнішої людини, ніж Іррзіґлер, пошукай не знайдеш, то прикрішої родини, ніж Іррзіґлерова, не шукай, не знайдеш, і де це Іррзіґлер вишпортав таку жінку – скрекоче, ніби сорока, а перевалюється, мов та качка, – ніяк не доберу. Ми кажемо – яке їхало, таке здибало, а що казати про людей, котрі нітрохи не схожі, запитував Реґер. Жінка з таким гістеричним голосом і такою лантухуватою ходою і такий чоловік, як Іррзіґлер, врівноважений і поштивий. А іррзіґлерчуки, звичайно ж, удалися у свою мамцю, зате від татка жодної ціхи не вспадкували. Яке коріння, таке й насіння, мудрував Реґер. А іррзіґлерчуки одного коріння, казав Реґер, батьки свято певні, що мають янголів, батьки завжди певні, що мають янголів. Мені не до жартів на саму гадку, що стане з іррзіґлерчуків, коли вб'ються в пір'я, казав Реґер, бачки іррзіґлерчуків, я бачу вже зараз людей не те що пересічних, а таки архіпересічних та ще й у найкращому разі принаймні з дворушною вдачею. Дурне поріддя – то перше, що збігає на думку, казав Реґер, і єдине, що відвертає від цього сімейства. Чудовий чоловік, характерник і галантник вкупі, а така невдатна родина. Втім, нічого дивного, казав Реґер. Австрійці, опортуністи зроду-віку, – жалюгідні страхопудики, казав Реґер, їхнє життя складається із запобігання та забування. Не було ще такої політичної гиді, якої б вони за тиждень назабув не забули, і переступу – хай найнечуванішого – теж. Мало того, австрійців інакше, як переступоховами, не назвеш, казав Реґер, адже вони майстри ховати переступи, найпідлотніші також, бо вони, мовлено, опортуністичні страхопуди зроду-віку. Десятиріччями наші міністри знай коять нелюдські переступи, а опортуністичні страхопудики їх захищають. Десятиріччями наші міністри знай плетуть смаленого дуба, а наші страхопудики ані пари з уст. Дивом дивним дивуєшся, якщо ні-ні та поженуть одного-другого харцизяку міністра до дідька лисого, казав Реґер, та діло не штука, якби перед тим йому довго і нудно не закидали всіх його волоссядибкових переступів, про які, до речі, вже через тиждень ні сном, ні духом не відають, бо, бачте, назабув забули. Дрібного злодюжку все правосуддя гуджма атюкає, доки не заатюкає до буцегарні, зате міністрів-хапуг, що мільйони, ба мільярди понагарбували, в найкращому разі на пенсію хвицнуть – плавайте здоровенькі мухами в меді, й на тому край, не вгавав Реґер. Диво дивне-предивне, мовив по хвилі Реґер, ось нещодавно одного потурили – то й що, не встигли під три чорти послати і в газетах обжвакувати, мовляв, сякий-такий ще й паскудний хапокниш, наші мільйоники прикишенив, лапайте злодія, до суду його – і враз гаразд забули, газети забули, відтак і ціла громада забула. Міністр, якого слід було негайно притягти до суду і запроторити до буцегарні, смію твердити, на довічне ув'язнення, сидить собі на своїй віллі на Лисій горі і у вус не дує, а лише до свого ласого кусня прикладається, й ніхто ані слова не писне. На міністерській пенсії він чується, немов у Бога за дверима, і коли одного дня пуститься духу, йому конче влаштують державну поховальну церемонію, на довершення якої спорудять пам'ятник на центральному цвинтарі, казав Реґер, поруч з покійними колегами-міністрами, такими ж переступниками, що й він. Австрієць – опортуністичний страхопуд зроду-віку, життя котрого складається із ревного запобігання та забування жахливого переступництва міністрів нагамузки з усіма іншими урядовцями, казав Реґер. Аби перебиватися з хліба на квас, австрієць протягом цілого життя змушений запобігати перед мерзотниками і крадіями, вдаючи, гейби ні сном, ні духом не знає про їхні щонайнечуваніші паскудства й переступи, ось де правда, казав Реґер. Газети знають лише констатувати, накидатися, роздувати, проте ще смаленим не запахне, а вони вже опортуністично відхрещуються, доки назабув не забудуть. Напочатку газети цькують і цвьохкають, а потім цикають, цмокають і цяцькають – і зацяцькують, найжахливіші переступи і ті зацяцькують, казав Реґер. Сьогодні обкидають болотом міністра, котрий іде у відставку, винуватять у найнечуваніших переступах, докопують, доки не доконають, принукують федерального канцлера негайно звільнити сараку міністра, а завтра, ще атрамент під указом про звільнення не висохне, а вже назабув забули – і самого міністра, й усі його провини та переступи, яких він таки чимало накоїв, казав Реґер. Австрійські політики зробили з австрійського правосуддя податливу матерію, казав Реґер, ось де правда, все інше – вигадки. Мало того, що уряд всіляко приховує аферу, то ще й газети зі шкури лізуть, аби, боронь Боже, від урядового гурту не відбитися, – ось де притичина, казав Реґер. Проте Вам, австрійцеві, роками не дають спокою, адже дня не минає без політичного скандалу і політичного свинства, розмах яких не тримається в жодних тверезих межах, казав Реґер. Про що б я не думав, політичні скандали так глибоко вїлися в мізки. хоч лусни, і туди круть, і туди верть – усюди політичні скандали, казав Реґер, як би я не намагався відволіктися, політичні скандали беруть своє, казав Реґер. Варто розгорнути газету – політичний скандал, новий день – новий скандал з обов'язковими героями від політики цієї спотвореної до невпізнання держави, котрі надуживають владою і братаються з криміналом. Варто розгорнути газету, і Вам починає здаватися, гейби живете у державі, де політичне неподобство і політичне переступництво стали характерною ознакою повсякдення. Попервах я переконував себе, мовляв, навіщо дратуватися, адже вся ця держава фунта клоччя не варта, одначе легко сказати, важко лузати, а ще важче у цій жахливій державі не дратуватися; варто зазирнути до ранішньої газети, і кров одразу попсута паскудствами і переступами наших політиків. Одразу виникає враження, що наші політики – вроджені буцегарники і негідники, казав Реґер. Тепер на саму гадку про читання ранкових газет лунь хапає, а колись я б ні за які гроші від цієї насолоди не відмовився. Тепер якщо і беру до рук газету, то лише пополудні, бо варто читачеві зазирнути до газети вранці, і його кишки відразу на цілий день і аж до наступного світанку навскрут скрутить, казав Реґер, бо новий день підносить новий, ще брудніший скандал, нове, ще огидніше свинство, правив своєї Реґер. У цій країні читач ласий до скандалів, нічого, крім скандалів, він не читає, на перших трьох сторінках жвакуються скандали політичні, на наступних – всі інші, вздовж і впоперек самі скандали, австрійські газети вміють писати лише про скандали і свинства, на інше вони не здатні. Рівень австрійських газет нічого втішного не віщує, і в цьому, мабуть, найбільший скандал, казав Реґер, на світі чортма ниціших, паскудніших і осоружніших газет, ніж австрійські, але паскудство та нікчемність австрійських газет породжені паскудством та нікчемністю австрійського суспільства і насамперед політичного австрійського суспільства. Ще ніколи у цій країні не існувало такого жалюгідного і нужденного австрійського суспільства попідруч із такою стонегідною і злиденною державою, казав Реґер, проте ніхто навіть вусом не зморгне, за вухом, і тим не пошкробається, казав Реґер. Австрієць ковтав усе, що б там йому не підсували, хай би наймерзеннішу гидь нагамуз із найплюгавішим лайдацтвом, хай би щонайгидосвітніше паскудство підсували, казав Реґер. З австрійця революціонер, як із цапа музика, австрієць цурається правдоньки, австрієць упродовж сторіч із брехнею не розлучається, казав Реґер, австрієць пошлюбився з брехнею, з усіма брехнями пошлюбився, казав Реґер, найпаче і найпередше однак з брехнею державною. Отак і тягне австрієць в один гуж із державною брехнею, казав Реґер, аж бридко глянути. Так званий поштивий австрієць насправді не хто інший, як підступний опортуністичний наставник, беручкий наставляти свої опортуністичні тенета, так званий поштивий австрієць насправді майстер щонайпаскуднішого паскудства, вража личина якого ховає щонайпідступніші, як-найбезсоромніші й абинайгидосвітніші наміри, що власне і кроять із нього плюгавця-шевлюгу, казав Реґер. Якщо давніше я належав до фанатичних прибічників читання газет, казав Реґер, то нинька, коли вони мені зосоружніли, я їх майже не гортаю, бо шпальти рясніють самими скандалами. Втім, які газети, таке й суспільство, ними змальовуване, казав Реґер. Хоч рік напрошук шукайте, а жодного натяку на духовність у жодній з цих задрипаних газеток сліду не стрінете, казав Реґер. Та що це я Вам торочу, Вам, хто достатньо добре знайомий з австріяччиною, казав Реґер. Удосвіта ще пробуркатися не встиг, а думки знай довкола недавнього міністерського скандалу снуються, і годі їх з голови вибити, і в цьому трагедія моєї голови, що з неї годі міністерські скандали вибити, казав Реґер, насамперед політичні скандали, що міцьма вїдаються в мозок, і власне в цьому трагедія. Я кладу вибити з голови всі ці скандали та неподобства – куди ж пак, вони ще міцніше вїдаються в мозок. Певна річ, нагода подискутувати з Вами про всі ці політичні скандали та неподобства неабияк заспокоює, щоранку я втішаюся на саму згадку про існування Амбасадора, де можна побалакати – не лише про скандали та неподобства, а й про речі інші, збадьорливіші, наприклад, музику, казав Реґер. Доки бажання розмовляти про Буремну сонату чи мистецтво фуґи, доти й життя, казав Реґер. Музика всякчас рятує, рятує відчуття, що музика мене ніколи не покидала і що днесь вона звучить так само жваво, як і колись. Музика очищає від бруду і лайна, казав він, щоранку музика повертає нам здатність мислити та відчувати, прокидає людину, ось що найголовніше, казав він. Авжеж, не вгавав Реґер, ми проклинаємо музику, іноді нам здається, нібито без неї можна легко обійтися, тоді ми заперечуємо її вартість, як заперечуємо вартість так званих Старих майстрів розглядки їхні полотна, з віком враження їхньої недоцільності й неоковирності посилюється, вони постають перед нами жалюгідними невдахами, котрі намагалися вхопитися за соломинку мистецтва, і попри те якось не помічаємо, що саме проклята й облаяна соломинка такого осоружного й остобісого мистецтва рятує нашого брата, казав Реґер. На кожного австрійця торба лиха та мішок біди, казав Реґер, і кожний австрієць це добре знає, і саме в цьому полягає причина австрійського горопаства і слабкодухості, бо понад всі інші австрійські вади найвище випинається австрійська слабкодухість. Але саме через неї австрієць робиться значно цікавіший, ніж абихто інший, казав Реґер. Австрієць дійсно найцікавіша особистість з-поміж усіх інших європейців, адже він має все, що мають інші європейці, та ще й слабкодухість на додачу. Хіба не феноменально мати від народження все те, що мають інші, та ще й власну слабкодухість на додачу? Якщо ми ціле життя простирчали в Австрії, нам не побачити австрійця таким, який він насправді, проте якщо ми, скажімо, повертаємося після тривалої відсутності, як, наприклад, я оце щойно з Лондона, до Австрії, нам гейби полуда з очей спадає, а коли полуда спала, вже не ошукаєшся. Австрієць – геніальний окозамилювач і мильнооперник поготів, казав Реґер, моторний до мильного ремесла, він силкується подати себе інакшим, ніж є насправді, і в цьому щонайхарактерніша з усіх його характерних рис. Цілий світ любить австрійця, принаймні дотепер любив, цілий світ, так би мовити, глузду відбіг на бідолашному австрійцеві, бо, бачте, австрієць – найцікавіша європейська людина, дарма що найнебезпечніша. Цілком імовірно, що австрієць – найнебезпечніша людина взагалі, небезпечніша за німців, небезпечніша за всіх інших європейців, нагамуз узятих, хай там як, але вдачі найнебезпечнішої політичної людини в нього не відбереш, вона самою історією доведена, вона, що раз по раз накликала лихо на Европу, а часто і на цілий світ. Хай би яким цікавущим і неповторним не видавався австрієць, насправді підступний нацист чи затурканий католик, його на гарматний постріл зась підпускати до політичного керма, казав Реґер, бо австрієць за кермом неодмінно постернує в безодню. Знову нічниці, знову розворохоб-лення думками про політичні скандали, хоч плач, хоч скач, додав Реґер. Леле, міркувалося мені, коли ще чорти навкулачки не билися, ось здибаєшся з Атцбахером у Музеї історії мистецтва з наміром зробити йому пропозицію знавки, що пропозиція вкрай нісенітна і що все одно її зробиш. Смішно, якби не грішно, казав Реґер. Два місяці по смерті дружини Реґер не покидав помешкання на Зінґерштрасе, і ще півроку тримався осторонь від людей. Ці півроку йому прислуговувала ординарна і жахлива покоївка, протягом цього часу він жодного разу не навідався до Музею історії мистецтва, хоча упродовж десятиріч щодругого дня справно бував там із дружиною, думалося мені. Покоївка готувала їсти, прала білизну, власне і не готувала, і не прала, а, що називається, партолила та капарила, часто приказував Реґер, втім, зійти на пси не дала. Адже людина, котру спіткала раптова самотність, може хутко зійти на пси, казав Реґер, місяцями мені доводилося їсти саму манну кашу, продовжував Реґер, позаяк мої попсовані зуби виявилися геть непридатними для м'яса, і не тільки для м'яса, а й для овочів. Помешкання на Зінґерштрасе оніміло і спорожніло, оповідав Реґер ще тоді, коли ми з ним стрілися в Амбасадорі невдовзі по смерті його дружини і він, змарнілий та підупалий, майже весь час мовчав, опершись на ковіньку, з непозащіпуваними на гаплички черевиками, в кальсонах, що визирали з-під штанів. З утратою найближчої людини життя губить сенс, казав він тоді в Амбасадорі, але життя триває, накласти руки нам заважає легкодухість, зараз таки над свіжою могилою ми обіцяємо, що невзабар підемо вслід, минає півроку, а ми далі топчемо ряст собі на пострах, казав Реґер в Амбасадорі. Вісімдесят років було його дружині, одначе вона обов'язково прожила б понад сотню, якби не послизнулася. В її смерті винні місто Відень, австрійська держава і католицька церква, закидав тоді Реґер, якби місто потурбувалося, аби посипали піском доріжку до Музею історії мистецтва, моя б дружина не впала, і якби працівники музею, що належить державі, негайно, а не через півгодини, викликали «швидку», її б відвезли раніше, а не через годину, до лікарні Братів милосердя, і якби хірурги в лікарні Братів милосердя, що належить католицькій церкві, не спартачили операцію, все було б гаразд, оповідав тоді Реґер сидьма зі мною в Амбасадорі. Місто Відень вкупі з австрійською державою вкупі з католицькою церквою несуть відповідальність за смерть моєї дружини, казав Реґер в Амбасадорі, думав я сидьма поруч із Реґером на лаві в залі Бордоне, пригадував я собі. Місто Відень навіть за вухом не пошкробається, аби щось зарадити, коли надворі ожеледь, працівникам Музею історії мистецтва замало одного прохання, аби викликати «швидку», а хірургам лікарні Братів милосердя руки не з того місця повиростали, аби врятувати мою дружину, а не прирікати її на смерть, казав Реґер в Амбасадорі. Ми втрачаємо людину, котру любили понад усіх інших, через недбальство міста Відня купно з недбальством австрійської держави купно з несумлінністю католицької церкви, казав Реґер в Амбасадорі. Ми втрачаємо найважливішу людину, бо, бачте, місто вкупі з державою попідруч із церквою не відають, що таке сумління і дбайливість, казав Реґер в Амбасадорі. Помирає людина, з котрою ми майже сорок років жили, не тужили, сповнені порозуміння, шаноби і взаємного кохання, помирає, бо місто вкупі з державою вкупі з церквою не здатне виконувати своїх обов'язків належним чином, казав Реґер тоді в Амбасадорі. Єдина близька нам людина вмирає через неприпущенне нехлюйство, ремствував він того дня в Амбасадорі. Як не є, а нас покидає, може, єдина близька нам людина, бо містові купно з державою нагамуз із церквою бракує клепки, насамперед клепки відповідальності, казав Реґер в Амбасадорі. Нас ґвалтовно розлучають з людиною, котрій ми завдячуємо в принципі все, самозреченість котрої гідна подиву і подяки, казав Реґер в Амбасадорі. Відсутність іншої людини в нашому помешканні заскочує нас неймовірною скрухою, адже вона, ця людина, упродовж десятиріч скрашувала наше життя, аж раптом покидає нас, бо місто спільно з державою спільно з католицькою церквою коїть переступ безвідповідальності, наче зараз чую слова Реґера, мовлені тоді в Амбасадорі. Раптом ми опиняємося над свіжою могилою людини, без котрої ми не могли б уявити свого життя, казав Реґер в Амбасадорі, пригадується мені. Місто Відень купно з австрійською державою купно з католицькою церквою винні в тому, що я залишився один, як палець, і приречений самувати аж до скону, казав Реґер тоді в Амбасадорі. Людина, котра ніколи не скаржилася на брак здоров'я і вирізнялася предвсякими чеснотами інтелігентної жінки, найпаче ж лагідністю, ніде інде не стріваною, раптом лягає в могилу з тієї єдиної причини, що місто Відень не годне посипати доріжку до Музею історії мистецтва, що Музей історії мистецтва, приналежний державі, не може вчасно викликати «швидкої», що хірурги з лікарні Братів милосердя не вміють прооперувати, казав Реґер тоді в Амбасадорі. Моя дружина мов з гори бігти прожила б сотню з гаком років, якби не місто Відень, нездатне доріжки посипати, казав Реґер тоді в Амбасадорі. Вона б ще нині жила, не тужила, якби Музей історії мистецтва спромігся вчасно викликати «швидку», а хірурги з лікарні Братів милосердя не спартачили операції. Після того, що сталося, мені не слід би було носа потикати до Музею історії мистецтва, казав Реґер тоді, коли через сім місяців по смерті дружини таки завітав туди знову. Тепер доріжку до Музею історії мистецтва посипають, тепер, коли моя дружина пішла у засвіти, казав Реґер. Який лукавий підкусив везти мою дружину в лікарню Братів милосердя, саме в цю лікарню, про яку доброго слова хотів би, то не почуєш, казав Реґер. Мені осоружна кожна лікарня, в назві якої фігурує слово милосердя, казав Реґер. Жодне інше слово не зазнавало такого нахабного надужиття, як слово милосердя, казав Реґер. Немилосердніших лікарень, аніж лікарні милосердя, пошукай, не знайдеш, казав Реґер, здебільшого там панує несмак і загребущість, помножені на нице і підле святенництво, казав Реґер тоді в Амбасадорі. Амбасадор – справжня втіха, що залишилася, казав Реґер тоді в Амбасадорі, тихий куток, до якого я звик за минулі десятиріччя, існує дві місцини, куди я прагну, коли на душі маркітно, казав Реґер тоді в Амбасадорі, тихий куток в Амбасадорі та лава в Музеї історії мистецтва. Але тихий куток тут в Амбасадорі, і той не врятує, коли Ви один, як палець, казав Реґер тоді в Амбасадорі. Знали б Ви, як я любив пропадати тут із дружиною, не те що тепер – сидиш собі одним один, одним один, мій любий Атцбахере, казав Реґер тоді в Амбасадорі, те саме в Музеї історії мистецтва – сидьма на лаві зали Бордоне відчуваєш тихе жахіття самотності, особливо дошкульне, коли пригадуєш, що упродовж десятиріч під боком була дружина. Йдучи Віднем, я не можу не винуватити місто в смерті моєї дружини, не можу не винуватити австрійську державу в смерті моєї дружини і, нарешті, не можу не винуватити католицьку церкву в смерті моєї дружини, куди б не ступив, тільки про це й думок, казав Реґер. Стосовно мене скоєно страхітливий переступ, справжнісіньке тобі комунально-державно-католицько-церковне зарізяцтво, проти якого годі щось вдіяти, а це не може не допікати до живих печінок, казав Реґер. Зі смертю моєї дружини, казав Реґер тоді в Амбасадорі, помер і я. Мені здається, що я мрець, мрець, котрому ввереджено жити. Це мене неабияк турбує, казав Реґер тоді в Амбасадорі. Помешкання спорожніло і наче вимерло, знай повторював Реґер сидьма в Амбасадорі. За двадцять років я лише раз гостював у Реґера на Зінґерштрасе в помешканні з дюжиною кімнат, розташованому в будинку початку сторіччя, що сьогодні, по смерті його дружини, належить Реґерові. Умебльоване її родиною, теперішнє Реґерове помешкання на Зінґерштрасе – яскравий приклад так званого модерну, увиразнений порозвішуваними на стінах Клімтами, Шіле, Ґерстлями і Кокошками, полотнами, непомалу шанованими моєю дружиною, якось сказав Реґер, і вкрай осоружними мені. Кожна кімната цього Реґерового помешкання на Зінґерштрасе перетворена славетним словацьким дереварем початку сторіччя на справжнісінький шедевр мистецтва, гадаю, у Відні катма іншого такого помешкання, де б словацьке сницарство сягло подібної тотальної довершеності і подиву гідної досконалості, Атцбахере. Сам Реґер, що він неодноразово підкреслював, відкидає модерн, ненавидить його, бо весь модерн однієї торби січки, і тієї не вартий, що, втім, аж ніяк не заважало насолоджуватися вигодами жінчиного помешкання на Зінґерштрасе, його ідеальною просторовою пропорційністю, передусім однак розміром робітні, але понеже, мовлено, модерн він навіть мистецтвом не вважає, то цінує винятково комфорт помешкання, що завше видавалося йому ідеальним для нас обидвох, проте аж ніяк не інтер'єр. Коли я вперше відвідав Реґера, а зустрічав він мене сам, позаяк дружина поїхала до Праги, то зміг оглянути ціле помешкання, тут розкошує Ваш покірний слуга, казав він тоді, погляньте-но на ці кімнати, незле, чи не так, хоча потворні і незграбні меблі трохи не в моєму смаку. Ще б пак, адже це смак моєї дружини, а не мій, казав тоді Реґер, варто придивитися до картин навколо, знай повторював він, це, мабуть, Шіле, а це, мабуть, Клімт, а це, мабуть, Кокошка. Малярство початку сторіччя – жахливий несмак, до якого не лежить ні моя душа, ні мої думки, казав він, але яким не переставала спокушатися моя дружина, я не кажу захоплюватися, а саме спокушатися, казав тоді Реґер. Насамперед Шіле, Клімтом то не аж-аж, ще, либонь, Кокошкою, але не Герстлем, коментував він. Можливо, Льоосом, можливо, Гоффманном, казав він, коли я здивовано вигукував – та це ж стіл рук Адольфа Льооса, та то ж крісло, сконструйоване Йозефом Гоффманном. Знаєте, мовив Реґер, речі, що ні сіло, ні впало вбиваються в моду, а Льоос з Гоффманном щойно вбилися в моду, мене завжди відштовхують, і нічого дивного в тому, що вони мене відштовхують. А Шіле з Клімтом, дарма що ремісники, нинька – останній крик моди, власне тому і один, і другий викликають відразу. Сучасні люди слухають переважно Веберна, Шьонберґа, Берґа купно з їхніми епігонами, можливо, ще Малера, що не може не відсахувати. Крик моди завжди рвав мені вуха. Можливо, я страждаю так званим мистецьким егоїзмом, суть якого полягає в намаганні стати необмеженим дідичем на фільварку мистецтва з претензією неподільного володіння, скажімо, Шопенгауером, Паскалем, Новалісом чи таким любим мені Гоголем, з усвідомленням, мовляв, я і ніхто пріч мене не має жодного права на ці мистецькі явища, на ці геніальні мистецькі одоробала, я і ніхто пріч мене не сміє гострити зуби на Мікеланджело, Ренуара чи Ґойю, казав він, нестерпна сама думка, що хтось пріч мене володіє і насолоджується витворами цих митців, цих геніїв, на саму гадку, що хтось пріч мене втішається Яначеком чи Мартіну чи Шопенгауером чи Декартом, мене аж циганський піт проймає, я жадаю бути абсолютним володарем, це, безперечно, нечуване зухвальство, казав тоді Реґер. Я власник, казав тоді Реґер у себе вдома. Я ладний вірити, буцімто Ґойя малював тільки для мене, Гоголь і Ґьоте тільки для мене писали, а Бах тільки для мене компонував. Розуміючи, що це велика омана і ще більше нахабство, я почуваюся вкрай нещасним, чого і слід було сподіватися, казав тоді Реґер. Усвідомлюючи, що це безглуздя, пояснював тоді Реґер, я все одно читма книжку відчуваю і мислю, нібито написана вона лише для мене, розглядки полотно – начебто намальоване воно лише для мене, слухма музичну композицію – буцім би складена вона лише для мене. Зрозуміло, що такий спосіб читання, розглядання і слухання остаточно збиває з пантелику, даруючи, щоправда, море насолоди, казав Реґер. Ось на цьому кріслі, Реґер, пригадую, показав на так зване потворне крісло Льооса, спроектоване і виготовлене в Брюсселі, тридцять років тому я втаємничував дружину в мистецтво фуґи. Потворне крісло Льооса досі стоїть на тому ж місці. А там он, на потворній лаві Льооса, де Реґер запропонував мені присісти, на цій жахливій лаві Льооса під вікном, що виходить на Зінґерштрасе, я цілий рік читав дружині Вілянда, Вілянда, котрого німецька література не зуміла гідно вшанувати, Вілянда, котрого Ґьоте за мерзотного Шіллерового спомагацтва вижив із Ваймара, оповідав Реґер; минув рік, і дружина знала Вілянда наче свої п'ять пучок, за один-єдиний рік! казав, мов зараз чую, Реґер. А он там, на неоковирному і незручному ослоні Льооса – кажуть, що його також сконструював нестерпний патетик Льоос – дружина прочитала мені протягом шістдесят шостого та шістдесят сьомого років межи першою і другою годиною ночі всенького Канта. Виняткових зусиль забрали мені перші спроби ввести дружину у світ літератури, філософії та музики, казав тоді Реґер. Адже ясно, мов Божий день, що про літературу без філософії, філософію без музики, літературу без музики і навпаки годі думати, казав Реґер, потрібен був не один рік, аби дружина це вшолопала, казав Реґер тоді у себе на Зінґерштрасе. А починав я на порожньому місці, дарма що відповідно до свого стану вона здобула чудову освіту. Відразу після нашого знайомства я гадав, буцім жити з нею хотів би, то не зможу, але, як бачите, таки зміг, казав Реґер, позаяк дружина зуміла підкоритися, в чому я вбачаю причину нашого щасливого подружнього життя, бо наше подружнє життя, як не є, а таки щасливе було. Жінкам на штиб моєї тільки ази даються не з медом, проте небавом наука починає йти, як із маслом, казав Реґер. На цьому незручному неоковирному льоосівському ослоні моїй дружині, так би мовити, зблиснуло світло філософії, казав Реґер тоді у себе вдома на Зінґерштрасе. Роками ми блукаємо манівцями в намаганні просвітити людину, аж доки врешті не набачимо правильний шлях, завдяки якому процес суттєво пришвидшується, жінка починає виявляти неабияку тямущість, що не завадило б мені поглиблювати її знання далеко не одне десятиріччя, казав Реґер тоді у себе вдома на Зінґерштрасе. Ми беремо жінку, невідь нащо, принаймні не лише задля того, аби потерпати від її властиво жіночого господарювання, казав Реґер тоді у себе вдома на Зінґерштрасе, ми беремо її, прагнучи ознайомити з правдивими життєвими вартостями, показати, яким може бути життя на засадах духовності. Звісна річ, варто стерегтися надто ретельних утовкмачувань, якими я попервах захопився, упіймавши врешті облизня і збагнувши, що квапитися не слід, казав Реґер тоді у себе вдома на Зінґерштрасе. Все, що було таким любим моїй дружині, заки ми побралися, стало після моїх просвітницьких зусиль нелюбим, крім так званого модерну, цієї огидної псевдомистецької гістерїї, цього бриднющого лихоблуду без жодного знаку найпримітивнішого смаку; тут найштудерніші мої потуги, й ті були приречені на прикрий неуспіх. Але мені вдалося бодай викурити з неї дешеву літературу і нездалу музику, казав Реґер, мало того, мені поталанило заприязнити її з найвагомішими сторінками світової філософії Жінка – істота вкрай непоступлива, казав Реґер тоді у себе вдома на Зінґерштрасе, ми їй стрижене, а вона нам голене. А скільки несусвітенних подорожей здійснила моя вперта половина ще до нашого шлюбу, казав тоді Реґер, як нелегко їй було відмовлятися згодом від нових марномандрів, адже її, як і більшість сучасних жінок, не оминув шал подорожей, сьогодні туди, завтра кудись інде, це їхнє гасло, дарма що насправді нічого нового вони і не довідуються, і не бачать, привозячи домів тільки порожній гаманець. Після нашого одруження мандри припинилися, казав Реґер, якщо не враховувати духовних мандрів, в які ми з нею вирушали удвох, поринаючи в Шопенгауера, Ніцше, Декарта, Монтеня, Паскаля – мандрів, що тривали роками, казав Реґер. Ось тут, казав Реґер тоді у себе вдома на Зінґерштрасе, вмощуючись у крісло, жахливе крісло, змайстроване Отто Вагнером, в цьому жахливому кріслі, змайстрованому Отто Вагнером, дружина зізналася мені, що ні гич не вкумекала Шляєрмахера, якого я тлумачив їй упродовж цілого року. Лемехуватість, виявлена нею під час студіювання, гасила мій запал, доки раптом Шляєрмахер не зосоружнів мені аж так, що я цілком байдуже вислухав її заяву про невшолопність його праць, поставивши на славетному філософові великий хрест; найкраще спокійно відкласти такого невшолопного філософа, яким видався Шляєрмахер, набік, і, що називається, рухатися далі. Я зараз же напосівся на Гердера, що дарувало нам обидвом приємний відпочинок, казав Реґер тоді в себе вдома на Зінґерштрасе. По смерті дружини я думав було вибратися з нашого помешкання, проте поступово від свого наміру відмовився, бо не той уже вік. Переселення – не про мене, казав Реґер. Мені б і двох кімнат вистачило, але незможки перебратися з одного помешкання до іншого я змушений давати собі раду з дюжиною покоїв на Зінґерштрасе. Кожна річ нагадує мені про дружину, казав Реґер, куди не глянь, усюди вона, навстоячки, сидьма, проходом з одного покою до іншого, аж серце ятриться і крається, казав Реґер. Тоді, коли я вперше гостював на Зінґерштрасе і коли ще жила його дружина, він мовив до мене позирки вниз на Зінґерштрасе, знаєте, Атцбахере, мені робиться лячно на саму гадку, що одного чудового дня можу залишитися без дружини, що вона може вмерти, покинути мене напризволяще, повірте, більшого лиха хотів би, то не накличеш. Проте чується вона добре, достатньо добре, аби мене пережити, казав тоді Реґер. Кому близька якась людина, той уникатиме думок про її смерть, гнатиме й сахатиметься їх, казав тоді Реґер. Коли мені довелося вдруге переступити поріг його помешкання на Зінґерштрасе, властиво, аби забрати том Спінози, що його пристарав він мені за помірну ціну, причому не в офіційній книгарні, а в спритного гендляра, він владним жестом показав мені на перше-ліпше крісло, що виявилося ще одним потворним кріслом Льооса, мовляв, сідайте, тоді як сам прослизнув до бібліотеки, аби за хвилю виринути з томом Новаліса в руці. Ви не проти послухати дещо з Новаліса, звернувся він до мене стійма над потворним кріслом Льооса, в яке сам мене змусив сісти і навсидячки слухати годинне читання окремих пасажів. Новаліс сподобався мені відразу, сказав він, закриваючи книжку після годинного читання, і додав: тепер також подобається. Новаліс належить до митців, яких я любив великою і неослабною любов'ю, а їх на пальцях перелічити можна. З часом вони набридають, аж доки не розчарують остаточно, оголивши власну нісенітність, беззмістовність, незначущість і, врешті-решт, цілковиту непридатність, чого не скажеш про Новаліса. Отакої! – полюбити поета, котрий не від того, аби помудрувати, полюбити назавше, полюбити великою і неослабною любов'ю, казав тоді Реґер. Всі філософи колись та й відживають своє, всі, тільки не Новаліс, казав тоді Реґер. Відтак мене дивує відсутність бодай незначного зацікавлення ним з боку моєї дружини, бодай мінімальної переваги супроти інших, що вже там казати про повагу, з якою ставлюся до нього я. Завдяки моїй науці дружина почала шанувати багатьох, але не Новаліса, хоча саме з Новаліса вона мала б чималий пожиток. Попервах вона відмовлялася ходити зі мною в Музей історії мистецтва, сказав оце Реґер, так би мовити, руками і ногами пручалася, доки нарешті не далася вхоркати, відтоді ми стали ходити удвох, і я переконаний, якби пережила вона мене, а не я її, то навідувалася б до Музею історії мистецтва без мене, зрештою, як тепер я, сама, без мене. Реґер знову дивився на Сивого бороданя й оповідав: через сорок років після закінчення війни австрійське суспільство знову пустилося на пси, жах та й годі. Такий чудовий край, казав Реґер, і така незглибна моральна трясовина, дивувався він, такий чудовий край і таке брутальне, підступне і саможерне суспільство, і найприкріше те, що тобі, обухом по голові власкавленому, годі щось вдіяти проти цієї катастрофи, казав Реґер. Розглядки Сивого бороданя він казав: щодругого дня я буваю на жінчиній могилі, якщо не йду до Музею історії мистецтва, то відвідую жінчину могилу, півгодини стою та так нічого й не відчуваю. Чи не диво – так часто думати про дружину і не відчувати нічого над її могилою. Ото стою стовпом і бодай би щось ворухнулося. Аж на зворотному шляху вкотре спізнаю тихий жах самотності. Йду на її могилу і гадаю побути поруч із нею, проте над самою могилою катма жодного відчуття і жодної слушної думки. Тоді виполюю бур'ян, що встиг прорости, дивлюся долі, а в голові і на серці пустка. Щодругоденні відвідини жінчиної могили вбилися в звичку, адже й мені лягти тут у землю судилося, казав Реґер. На згадку про моторошні обставини її похорону, казав він, мені досі кишки навскрут крутить. Друкарня ніяк не могла вгараздити некролог, який я замовив, – то шрифт загрубий, то затонкий, то ком забагато, то замало, казав він, щоразу, варто було глянути на сигнальний видрук, в очах рябіло від помилок. Коли терпець остаточно урвався, я сказав друкареві, чей он зразок під носом, невже так важко надрукувати кілька нещасних слів як годиться, на що він відповів, мовляв, він сам добре знає, як друкувати некрологи, не я, цур йому та пек, – він знає, як набирати текст, не я, хай йому грець, – він знає, де яку кому ставити, – не я. Одначе я не відступився, доки не одержав такого некролога, який замовив; довелося, щоправда, аж п'ять разів бігати в друкарню, казав Реґер, аби домогтися належного некролога. Друкарі – вперте кодло, вхоплять шилом патоки, а скажуть – меду наїлися. Друкарів краще не зачіпати, казав Реґер, інакше реп'яхами вчепляться, очі видеруть, а свого знай доправлять. Проте не на таківського напали, казав Реґер. В некролозі стояло одне-єдине речення, казав Реґер, де сповіщалися місце і час жінчиної смерті, і через це одне-єдине речення довелося аж п'ять разів бігати в друкарню та сікатися з друкарями. Моя дружина не хотіла некролога, і хоча ми з нею дійшли згоди, я таки зважився надрукувати, казав Реґер, втім, жодного некролога я не відіслав, бо тієї миті, коли я зібрався їх розіслати, мені раптом відкрилася абсурдність власного наміру. Я дав лише коротюсіньке речення в газету, мовляв, моя дружина померла, казав Реґер. Варто комусь із родичів померти, і люди влаштовують щонайпомпезнішу метушню, якої я намагався уникати, прагнучи максимальної простоти, казав Реґер; досі не певний, що вчинив правильно, ні-ні та й беру свої дії під сумнів, ба майже щодня по смерті дружини улягаю дужчим чи стерпнішим ваганням, що поступово мене руйнують. Зі спадком жодних проблем не було, позаяк дружина зробила мене, так би мовити, універсальним спадкоємцем, зрештою, я теж назвав її у свому заповіті універсальною спадкоємицею. Така смерть, хай на які б дрібні шматки не рвала нам серце, ховає чимало смішного, казав Реґер. Нема біди, де б не спали гаразди, казав Реґер. Насправді похорон моєї дружини був не лише скромним, а й гнітючим, казав Реґер. Ми прагнемо максимальної простоти, казав Реґер, мінімального велелюддя, а в дійсності накликаємо нестерпну гнітючість. Жодної музики, жодних промов, вирішуємо ми, переконані в слушності наших мірковань, як і в тому, що так нам легше буде витримати, аж ні, нас поглинає справжній безум розпачу, казав Реґер. Сім-вісім людей і квит, тільки якнайближчих, щонайближчих і жодної живої душі понад них, кажемо ми, та легко кажеться, мудровно в'яжеться – супроти цих якнайближчих, без квітів, без нічого, немилосердної скрухи нам не уникнути. Ми плентаємося вслід за домовиною, охоплені розпачем, і раптом, як оком моргнути, все вговтано, сорока п'яти хвилин не минуло, а всьому край, проте нам видається, ніби спливла ціла вічність, казав Реґер. Я приходжу на жінчину могилу – катма жодних відчуттів. Удома дня не збігає, аби на серці миші не зашкребли, казав він, тим неймовірніше, що над могилою жодних схожих відчуттів, узагалі жодних відчуттів. Стою, скубу бур'ян незграбними посмиками рук, даючи волю хворобливій нервовій тіпанці, дивлюся на сусідні могили, одна одної потворніші, казав Реґер. На цвинтарях людський несмак відразу напоказ. На нашій могилі пріч бур'яну не знайдете нічого, імен, то й тих не знайдете, казав Реґер, така наша з дружиною воля. Жодних написів, геть нічого. Каменярі беруться псувати цвинтарі, а так звані образотворчі митці їх успішно допсовують, казав Реґер. З могили моєї дружини розгортається чудовий вигляд на Ґрінцінґ і на Лису гору, що позаду. Та й уділ на Дунай також. Могила лежить досить високо, і панорама Відня, простертого ген унизу, – мов на долоні. Байдуже, зрозуміло, де тебе ховатимуть, втім, коли ти власник певної могили на весь час існування цвинтаря, як-от ми з дружиною, гріх бути похованим деінде. Байдуже, де ховатимуть, аби не на головному цвинтарі, упімнеться, було, дружина, казав Реґер, я теж волів би спочити абиде, лишень не на головному цвинтарі, хоча, зрештою, мені дійсно однаково, де гнити. Мій леобенський небіж, єдиний родак, який залишився, казав Реґер, знає, що я нізащо не бажаю покоїтися на головному цвинтарі, а волію дотлівати у своїй власній могилі, своїй законній власності на весь час існування цвинтаря, казав Реґер, утім, може статися не так, як гадається – ануж дам дуба за три чи більше сотень кілометрів від Відня, тоді, безперечно, ховати випадає там таки, в радіусі трьохсот кілометрів – у Відні, далі – там, де спряв на тонку, втовкмачував я леобенському небожеві; мою волю він виконає, адже, як не є, а таки спадкоємець, казав Реґер. Розглядки Сивого бороданя Реґер продовжував: рік тому, незадовго до жінчиної смерті, я любив годинку-другу пошвендяти Віднем, проте останнім часом, на жаль, не тягне. Смерть дружини мене добряче знесилила. Та й Відень не той, що колись. Узимку тішить думка, мовляв, навесні полегшає, навесні сподіваюся, що порятує літо, влітку прагну осені, а восени зими жду – не діждуся, отак і перебиваюся з однієї пори на іншу. Проте така моя вдача накликає лихо за лихом, а вдачі хотів би, то не скараскаєшся, чом не милуватися зимою, адже зима – твоя, чом не милуватися весною, адже весна – твоя, чом же не милуватися літом, адже літо – також твоє, чом не милуватися осінню, адже осінь – і вона твоя. Аж ні, кожну невдачу, спричинену власною вдачею, я без сорому казка приписую порі року, в якій доводиться жити, ось у чому халепа. Я не належу до людей, здатних насолоджуватися сучасністю, я з когорти тих небагатьох сіромах, які, ображені сьогоденням, обожнюють минуле, ось де правда, казав Реґер, теперішність сповнена кривд і зухвальства, беручких унещаснювати. Нема біди, щоб не вийшли гаразди, казав Реґер, я навчився бачити сучасність такою, яка вона насправді, а насправді вона не конче внещаснює, так само як минулина усупереч найрожевішим сподіванням не справджує приписуваної їй ролі ущасливлювачки. Втім, нема гаразду, щоб не вийшло на біду, – скільки вже тих лікарів знав, а жодному б не довірився, кожна надія на лікаря оберталася насамкінець невтішним розчаруванням, казав Реґер. Я виснажився так, аж здається – ще мить, і більше не витримаю. Коли я вимовляю зараз тебе шляк трафить, то дійсно відчуваю, що ось-ось шляк трафить, дарма що правлю це уже всоте, якщо не втисячне, казав Реґер, мене самого непомалу дратує, коли з'являється відчуття, гейби зараз тебе шляк трафить, а він ніяк не трафляє, казав Реґер. Ви, очевидно, вже не раз ставали свідком моїх прогнозованих шлякотрафлянь, що так і не відбувалися, але повірте – я не торочу, бо мені так хочеться, я справді відчуваю, що ось-ось шляк трафить. Нездужає моє тіло, ледве-ледве дихає, казав Реґер. Якби мені та й доброго лікаря, проте доброго лікаря чорт зі свічкою не знайде. Були тут на Зінґерштрасе чотири лікарі на всяку хворість навсусідки з двома терапевтами, але всі шістко одного виїденого яйця не варті. Зір упав так, що скоро одвірка не побачу, а добрих окулістів катма. Втім, оминати десятою дорогою лікарську братію мене спонукає ще й побоювання, ану ж підтвердяться мої здогади, що я давно вже стою однією ногою в могилі. Я смертельно хворий, казав я, бувало, дружині, як стій упевнений, що переставлюся швидше за неї, аж раптом обставини складаються так, що вона помирає переді мною; ціле життя я боявся лікарів. Добрий лікар – найкраща знахідка, казав Реґер, але покажіть мені його, того доброго лікаря, коли навколо самі шкуродери і шарлатани, казав він, варто впасти в оману, мовляв, нарешті ми відшукали доброго лікаря, як невзабар виявляється, що він або застарий, або замолодий, або петрає в сучасній медицині, але не має досвіду, або має купу досвіду, але ні гич не петрає в сучасній медицині, і хоч плач тобі, хоч скач, казав Реґер. Людина потребує лікаря до тіла і до душі, але спробуй-но його відшукати, ціле життя людина знай придивляється, сподіваючись на доброго лікаря до тіла і на такого ж доброго лікаря до душі, одначе всі її спроби приречені на неуспіх, ось де правда. Знали б Ви, що відповіли мені коновали з лікарні Братів милосердя, поставлені перед фактом, який незаперечно свідчив про їхню вину у смерті моєї дружини, – вони відповіли, мовляв, її час збіг, і це банальне речення мені довелося почути не лише від того, котрий уласноруч спартачив операцію, а й від усіх інших, даруйте на слові, ескулапів з лікарні Братів милосердя, котрі, мов заведені, торочили стандартне час збіг, час збіг, час збіг, правили своєї так незворушно, ніби йшлося про звичний результат їхньої праці, а не прикру помилку, казав Реґер. Маючи лікаря, на якого не гріх покластися і професійний нагляд якого дарує відчуття захищеності, казав Реґер, ми могли би спокійно доживати віку, але біда в тому, що такого лікаря ми не маємо. Та й шукати його небагато сенсу, особливо якщо тобі байдуже, коли щербата постукає, я хоч зараз ладний її належно стріти, проте, як і кожна людина, волів би розлучитися з життям щонайшвидше і якнайбезболісніше. Моя дружина лише кілька днів відмучилася, казав Реґер, кілька днів відмучилася і ще кілька днів пролежала в комі, казав Реґер. Люди чепурять своїх мерців, зате я обмежився шматком свіжотканого полотна, казав Реґер. Пан з міської управи, відповідальний за траурні церемонії, свою справу впорав блискуче. Добре, коли займатися похованням випадає самому, адже тоді незмога сидіти домів і чекати, доки не ґиґнеш з розпуки. Вісім день шмигляв я містом, від однієї установи до іншої, вкотре сьорбнувши бюрократичної юшки з пекельного державного казана, оповідав Реґер. Установи, пороги яких нам доводиться оббивати з наміром залагодити похоронні формальності, лежать урозпорош, і потрібен тиждень, аби зібрати всі папери, необхідні для отримання дозволу на поховання. Я втомився товкмачити, що не бажаю ніякого похоронного цирку, на що вони невшолопно перезиралися, бо, бачте, решта люду прагне щонайгучнішої помпи. Скільки здоров'я зїли домагання скромного похорону без жодного похоронного цирку, казав Реґер. Тільки пан з верінзької управи один зрозумів, що скромний похорон аж ніяк не означає дешевого похорону, як видавалося іншим, котрі гадали, буцім я вимагаю дешевого похорону, кажучи скромний похорон, і тільки пан з верінзької управи відразу доглупав, що я наполягаю на скромній траурній церемонії, саме на скромній, а не на дешевій. Аж невіриться, якими нетямущими бувають люди на відповідальних посадах, казав Реґер. Мене не покидали сумніви, чи здужаю не те що пережити, а бодай якось перебитися теперішньої зими, мовив він зараз. Адже не секрет, що цілий рік мене мучила депресія з нечисленними кволими проблисками – концертами й образками для Таймз; відколи померла дружина, я втратив цікавість до всього, що діється навколо, збайдужів до людей, збайдужів до Вас, бачте, навіть з Вами тривалий час не праглося жодної зустрічі, казав Реґер. Я майже не читав і не виходив з дому, хіба що на концерти, які, до речі, сьогоріч шеляга ламаного не варті, що, зрозуміло, відображалося в моїх статтях для Таймз. Іноді запитую себе, з якого доброго дива хочеться писати для Таймз ще й тепер з Відня, де музичне життя пустилося на щонайшолудивіші пси, де ні в Концертній залі, ні в Музичній спілці не почуєш нічого гідного уваги, де віденські концерти давно втратили неповторність, де все, що можна почути, вже виконувалося в Гамбурзі чи Цюріху чи Дінкельсбюлі, казав Реґер. Справа не у відсутності писацького запалу, а в тому, що теперішні віденські концерти торби січки не варті. Час, коли я був палким прихильником концертів, здається, неповерненко минув, казав він, мене ще зворушує музика, але не концерти, я вкрай неохоче вибираюся до Концертної зали чи Музичної спілки, оскільки йти пішки вже не про мене, таксівками я не користуюся, а трамваї на Зінґерштрасе їздять не в тому керунку. Публіка, яка останніми роками вчащає до Концертної зали та Музичної спілки, остаточно спровінційніла й змакоцвітіла, що вже там казати про справжнє фахове зацікавлення. Часи, коли співак над співаками Джордж Лондон виконував Дон Жуана в Опері, а різницька донька Ліпп – Королеву ночі, назавжди минулися, як минулися часи, коли шістдесятирічний Менугін диригував у Концертній залі, а п'ятдесятирічний Караян – в Музичній спілці. Нинька там правлять бал пересічності. Найповажаніші, найкращі, найідеальніші, найкомпетентніші посивіли та знекомпетентніли, казав Реґер. Сьогоднішнє покоління вже не ставить до музики тих високих вимог, що існували п'ятнадцять-двадцять років тому. Адже сучасна техніка перетворила слухання музики на повсякденну банальність. Слухання музики перестало бути святом, тепер щокроку чути музику, куди б Ви не поткнулися, лунає музика, Ви майже присилувані слухати музику, що гримить і в крамницях, і в поліклініках, і на вулиці, днесь хотів би, то не втечеш від неї, звивався б, то не здихаєшся, сучасна доба править музичного вихиляса, жах та й годі, казав Реґер. Сьогодні панує тотальна музика, від північного до південного бігуна, в місті та на селі, на морі й у пустелі – музика без кінця і без краю, казав Реґер. День у день людей надухопелюють музикою, доки не надухопелять до абсолютного несмаку. Тож про які блискучі концерти може бути мова сьогодні, коли неординарне вординарилося, коли в цілому світі знай торочать про неординарну музику, а де щохвилини торочать про неординарність, то, звісна річ, нею там і не пахне, тим кумеднішими видаються претензії купки заплішених віртуозів на неординарність, якої катма саме тому, що на неї в них духу бракне. Музика заполонила світ, казав Реґер, на першому обдертому розі виконується неординарна, ба навіть фантастична музика, примушуючи закладати вуха, аби наздур не здуріти. Сучасна людина, прічна інших турбот, допалася до хворобливого музичного споживацтва, казав Реґер, розкрученого музичною індустрією, що зашорила людство, аби в тісний загнати кут; днесь модно розводитися про сміття і про хемію, що завдають непоправної шкоди, але музика завдає куди непоправнішої шкоди, ніж сміття і хемія, нагамуз узяті, від неї самі збитки, абисьте знали. Спочатку музична індустрія руйнує барабанні перетинки, а потім, зрозуміло, й саму людину, ось де правда, казав Реґер. Ось вони, знищені музичною індустрією люди, казав Реґер, ось вони, легіони жертв музичної індустрії, наслані отруювати землю музичним смородом, любий Атцбахере, музична індустрія занапастила чимало горопах, і, що дуже ймовірно, занапастить врешті-решт цілісіньке людство – купно з хемією та сміттям, бодай і не казати. Музична індустрія – людиновбивця, музична індустрія – властивий кат людства, на якому, варто бузувірові ще трохи поприкладатися, невзабар можна ставити хрест, любий Атцбахере, непокоївся Реґер. Людині з тонким слухом скоро хоч на вулицю не показуйся; куди не поткнешся, хай то кав'ярня чи ресторація, чи крамниця, всюди Вас приневолюють слухати музику, сідаєте в потяг чи на літак, а музика назирці. Музика без кінця і краю – найбрутальніша проба, на яку вимушене сучасне людство, казав Реґер. Зранку до ночі людину начиняють Моцартом і Бетговеном, Бахом і Генделем, казав Реґер, куди не підіть, на Вас чигає та сама музична тортура. Тож дивом дивним дивуюся, що в Музеї історії мистецтва не реве музика, адже тільки її і бракувало! Після похорону я на шість тижнів замкнувся у себе на Зінґерштрасе, покоївки, і тієї не пускав, казав Реґер. Відразу після похорону він пішов до найближчого храму, де поставив свічку невтямки навіщо, але найчудернацькіше те, що із храму він подався навпрошки до церкви Стефана, де поставив іще одну свічку, знову ж таки невтямки нащо. Запаливши свічку в церкві Стефана, він поплентався Вольцайле вділ з наміром накласти на себе руки. Втім, жодного уявлення, як чиниться самогубство, в мене не було, тож і намір накласти на себе руки довелося попервах вибити з голови, пояснював мені Реґер. Переді мною став вибір – днями, якщо не тижнями, вештатися містом, чи замкнутися на всі замки, казав Реґер, я, вибрав останнє. Після похорону він не бажав бачити нікого і довго відмовлявся від їжі, пив саму воду, проте жодна людина таких екзекуцій довше трьох-чотирьох днів не витримає, і справді, не минуло кількох днів, а вже ребра було знати, а одного ранку забракло сили підвестися, це стало сигналом, оповідав мені Реґер, і я знову почав їсти, а ще продовжив займатися Шопенгауером, саме Шопенгауером ми з дружиною і займалися, доки вона раптом не послизнулася і не зламала так звану стегнову шийку, задумливо проказав Реґер. За шість тижнів схимництва я лише кілька разів розмовляв по телефону з моїм економом і читав Шопенгауера, що, напевно, й урятувало, казав Реґер, хоча я не цілком певний, чи взагалі варто було рятуватися, може, не варто було рятуватися, може, слід було таки накласти на себе руки. Проте необхідність оббивати пороги відповідальних установ у зв'язку з полагодженням похоронних формальностей не залишила мені часу на самогубство. Якщо ми не накладемо на себе руки негайно, то вже не зважимося на це ніколи, ось де моторошна правда, казав він. Ми жадаємо власної смерті услід за смертю найближчої людини, але не вмираємо, замишляємо накласти на себе руки, але замислу не здійснюємо, казав Реґер. Дивним чином упродовж цих шести тижнів мене жодного разу не спокусила музика, я незчувся, як рояль укрився порохами, хоча думка заграти щось із Ладно темперованого роялю насправді з'являлася, одначе я її заразтаки відкидав, тож і твердити, буцімто протягом цих шести тижнів мене порятувала саме музика, немає анінаименших підстав, позаяк порятував мене Шопенгауер, щоразу кілька речень із Шопенгауера – ось мої ліки, казав Реґер. Ніцше не спромігся, а Шопенгауер здужав. Я вмощувався на ліжку, читав кілька речень із Шопенгауера, думав про читане, потім читав наступну порцію і знову поринав у роздуми, казав Реґер. По чотирьох днях пиття води і читання Шопенгауера я нарешті зїв кусник хліба, та такого твердого, що відкраювати довелося різницьким ножакою. Я сів біля вікна, що виходило на Зінґерштрасе, на потворну лаву Льооса, і дивився на вулицю. Уявіть собі хуртовину наприкінці травня, казав він. Я сахався людей. Я позирав на них з висоти вікна, на їхню метушню внизу на Зінґерштрасе з торбами і клунками, і мене починало нудити. Я не хотів повертатися до них, до цих людей не хотів, а інших чортма, казав Реґер. Оглядки людей на Зінґерштрасе я збагнув, що інших, аніж ті, котрі мотляються внизу, не існує. Я дивився вділ на Зінґерштрасе, сповнений ненависті до перехожих і небажання знову опинитися серед них, казав Реґер. Зась повертатися в ці нікчемність і вбозтво, казав я собі, оповідав Реґер. Я совав шухлядами секретерів, видобуваючи світлини, нотатки та листи моєї дружини, розкладав їх на столі і довго вглядався у них, любий Атцбахере, вглядався і – аби не розминутися з правдою – плакав. Сльози текли і текли, і здавалося, що десятиріччями закушуваний плач узявся вихлюпнутися до останньої набіглої крапелини, казав Реґер. Я сидів, а сльози текли і текли, і текли, і текли, і годі щось було вдіяти, та й діяти не хотілося, казав Реґер. Давно вже не доводилось плакати, від дитинства не доводилося, аж раптом сльози знову пирснули, і стримувати їх більше не праглося, казав мені Реґер в Амбасадорі. Я не маю чого приховувати ані замовчувати, казав він, у мої вісімдесят два роки в мене чортма таємниць та секретів, казав Реґер, тож пощо замовчувати гіркі ридання, яким сам дав волю, гіркі ридання, що кільканадцять днів поспіль не знали вщуху, казав Реґер. Неприторенець, я сидів і гортав листи, надіслані мені дружиною в різні періоди нашого подружнього життя, перечитував її нотатки і гірко плакав. Адже упродовж десятиріч ми звикаємо до людини, упродовж десятиріч горнемося до неї і любимо її, як жодну іншу живу істоту, зростаємося з нею, а втративши, гадаємо, що втратили геть усе. Найвище я ставив музику, переконаний, мовляв, ось вона, моя найсолодша втіха, іноді перекидався на філософію і торочив собі – ось воно, найкрасніше з усіх красних письменств, а ще, бувало, співав осанну мистецтву загалом, доки лихо не навчило, що немає дорожчого понад кохану людину. А скільки кривди ми заподіяли їй, тій єдиній коханій людині, казав Реґер, скільки тисяч, ба міріадів келихів болю піднесли їй, котру кохали так палко, як жодного іншого, на які тортури прирекли її, кого кохали понад усе на світі, казав Реґер. Варто цій щонай-коханішій людині померти, і ми зазнаємо якнайтяжчих докорів сумління, казав Реґер, якнайсерцекраяльніших докорів сумління, що переслідуватимуть нас, доки одного дня не заженуть у домовину, казав Реґер. Книжки та фоліанти, назбирані протягом життя і розміщені тут, на Зінґерштрасе, на цих полицях згори додолу, виїденого яйця не варті – втрата близької людини оголює їхню сміховинність. Нам здається, буцім здужаємо вхопитися за Шекспіра чи Канта, чи хай там ще кого – аж ні, вони, світочі, котрих ми так шанували протягом нашого з Вами життя, кидають нас напризволяще саме тоді, коли ми їх найдужче потребуємо, казав Реґер, ми не знаходимо в них ні прихистку, ні рятунку, мало того, вони чужіють і осоружніють, а їхні великі та славетні писання вже не здатні розчулити, казав Реґер. Гадаючи, ніби на так званих великих і славетних можна покластися завжди, відтак і найвирішальнішої миті, життєво найвирішальнішої миті, ми припускаємося фатальної помилки, бо саме життєво найвирішальнішої миті великі і славетні – невмирущі, як їх ще називають, – зраджують, бо саме життєво найвирішальнішої миті ми навіть серед них опиняємося одні, мов палець, у найжахливішому розумінні, яке тільки можна увібгати в це порівняння, казав Реґер. Шопенгауер – ось хто єдиний не вивів мене на свинське полуднє, а допоміг вигарбатися з екзистенційної халепи, казав мені Реґер в Амбасадорі. Якщо всі інші нагамуз із Ґьоте, Шекспіром і Кантом викликали огиду, то на Шопенгауера можна було опертися, найскрутнішої години я брав Шопенгауера і гортав собі на втіху сидьма на лаві біля вікна, що виходило на Зінґерштрасе, отак і врятувався, бо незчувся, як голос життя заглушив шамкіт смерті, що знай манила піти услід за дружиною, – я вистояв, вижив, чуєте, Атцбахере, казав Реґер в Амбасадорі. Безперечно, з Шопенгауером я міг сподіватися на успіх лише тому, що втяв якнайлайдацькішим робом зужити його для досягнення власної мети, казав Реґер, приготувавши рятівний медикамент, на ролю якого він насправді годиться не більше над усіх інших, допіру згаданих. Ціле життя ми ходимо, засліплені великими світочами, так званими Старими майстрами, не вгавав Реґер, доки врешті не оговтаємося, а оговтуємося тоді, коли вони тьмяніють незможки зігріти нас лихої години. Ми оточуємося славетними світочами та Старими майстрами сподівки, гейби вони придадуться скрутної хвилини, коли стане руба питання життя і смерті, а це не що інше, як справжнісінький ґвалт і фатальна злуда. Ми захаращуємо славетними світочами та Старими майстрами свої духовні сейфи, аби чорного дня скористатися ними; але відкривши їх, бачимо пустку, ось де правда, ми стоїмо перед порожніми духовними сейфами, ошукані, окрадені, непритямні, казав Реґер. Людина ціле життя гребе, не нагребеться – аж гульк, ув обидві жмені вхопить, казав Реґер, – кривим шилом та й духовної патоки. То чи варто збирати її, коли скористатися годі, казав Реґер. Лише підступним трюком вдалося вхоркати Шопенгауера для своєї єдиної мети – вижити, казав Реґер. Раптом, опинившись насамоті серед тисяч, ба десятків тисяч книжок, неспроможних допомогти, ви нарешті збагаєте, що таке порожнеча, жахлива тотальна порожнеча, казав Реґер. З утратою близької людини Ви втрачаєте все, хоч плачте, хоч скачте, навколо Вас утворюється порожнеча, Ви туди – порожнеча, Ви сюди – порожнеча, одна суцільна порожнеча і квит, казав Реґер. Прозріваючи, Ви починаєте розуміти, що не славетні світочі і не Старі майстри тримали Вас у житті, а лише та людина, котру Ви так нестямно кохали. Відтоді Ви живете в цьому свому прозрінні і з цим своїм прозрінням, приречені на самотність, з якої не вирятує ніхто, казав Реґер. Відтак Ви закриваєтеся у помешканні, віддані на поталу розпуці, казав Реґер, щодня дужчій, щотижня нестримнішій, казав Реґер. І нараз Ви її долаєте, встаєте і долаєте, збираєте останню міць і долаєте її, Вашу чорну скруху, оповідав Реґер, тож і я раптом підвівся з лави край вікна, що виходить на Зінґерштрасе, підвівся і вийшов зі скрухи – навпрошки по Зінґерштрасе вділ, казав Реґер, у глиб міста; я підвівся з лави край вікна, що виходить на Зінґерштрасе, вийшов з помешкання і подався в напрямку центральної частини міста з твердим наміром спробувати ще один-єдиний раз і востаннє вижити, казав Реґер. Виходом із помешкання, що на Зінґерштрасе, я поклав зробити останню спробу вижити і з цим рішенням ступив до центральної частини міста, казав Реґер. І переміг – можливо, з лави край вікна, що виходить на Зінґерштрасе, я підвівся і, вийшовши на вулицю, попрямував до центру щонайвирішальнішої миті, можливо, іншої такої і не було б, казав Реґер. Звичайно, повернувшись домів, мені довелося скуштувати якщо не березової, то таки кашки, бо однією спробою аж ніяк не обійшлося, потрібно було кількасот спроб, аби вижити, я їх затято повторював, знову і знову підводився з лави край вікна, що виходить на Зінґерштрасе, і вирушав до міста, вирушав межи люди і таки вирятувався, казав Реґер. Безперечно, годі втямити, на добре це чи на зле, зараз однак ідеться про інше, казав Реґер. Спочатку ми хочемо йти услід за померлим, перегодя не хочемо, відтак хочемо знову, казав Реґер, у цьому пеклі я варюся вже понад рік. З одного боку ми ненавидимо людей, а з іншого – прагнемо їхньої спільноти, адже лише поруч із людьми і серед людей існує шанс вижити і не сказитися. Самотина – погані ліки, казав Реґер, нам здається, буцім дамо собі раду самі, нам здається, що покиненість – ніяке не лихо, ми переконуємо себе, мовляв, усе буде гаразд, оповідав Реґер, хоча насправді все невгаразд. Ми заперечуємо необхідність людської присутності, гадаючи, ніби зможемо впоратися без жодної людини обіч, мало того, ми втовкмачуємо собі, начебто шанс на порятунок з'явиться аж тоді, коли ми залишимося наодинці з собою, а що насправді? – насправді бодай і не казати. Без людини ми не маємо жодного шансу на успіх, казав Реґер, хоч від ніг до голови обкладися славетними світочами і Старими майстрами, а людини вони не замінять, казав Реґер, настає час, коли ні славетні світочі, ні Старі майстри нам не розрада, коли ми бачимо, що славетні світочі кіпно зі Старими майстрами не тільки зреклися нас, а й поглумилися щонайницішим глумом, коли ми збагаємо, що наші взаємини зі славетними світочами і Старими майстрами скидалися на взаємини собаки і палиці. Попервах, мовлено, він сидів на хлібі та воді у свому зінґерштрасівському помешканні, щойно восьмого чи дев'ятого дня спожив трохи консервованого м'яса, розігрівши його в себе на кухні, розм'якшив жменю чорносливу, аби дати до вареної локші, після якої його остаточно знудило. Восьмого чи дев'ятого дня він нарешті знову прикликав покоївку, аби зараз таки відіслати по харч до готелю Королівського напроти. Мов який пес, сидів я і жував, казав Реґер. Згідно з укладеною домовленістю готель Королівський віхтував його, сиріч, від кінця травня покоївка, яку ми завжди кликали Зірка, хоча називалася вона Роза! казав Реґер, щодня в акурат для цієї оказії придбаних алюмінієвих мисках приносила зупку і ще якусь страву. Я оплачував дві порції, оповідав мені Реґер в Амбасадорі, півпорції зїдав сам, а півтори уминала покоївка, казав Реґер. Готельні страви я споживав украй неохоче, казав Реґер, але що його було робити – їсти мусив, бо без їди ні туди і ні сюди, казав Реґер, проте вже на саму появу покоївки, з якою ми, звісна річ, трапезували за одним столом, мене вивертало, покоївку я любив, як собака редьку, наймав її не я, моя жінка наймала її, казав Реґер, цю тупу і брехливу парсуну, казав Реґер, з якою ми дійсно їли разом, я півпорції, а вона півтори. Без покоївок ми похрясли б у бруді, казав Реґер в Амбасадорі, втім, це не заважає нам їх недолюблювати. Ми залежні від покоївок, і нема на те ради, казав Реґер. Я її до Королівського, а їй те і на руку ковінька – приносила, бачте, страви, що смакували їй, що їх вона замовляла для себе, а не для мене і не на мій смак. А найдужче їй смакує свинина, тож і приносила страви зі свинини, тоді як я їм лише яловичину, проте мене вона не питає, казав Реґер. Зроду-віку я їв тільки яловичину, зате покоївки часто-густо ласі саме до свинини. Ще не встигла дружина лягти в могилу, ще не встигли її поховати, казав Реґер, а покоївка без сорому казка впімнулася, мовляв, моя дружина заповіла їй те і те, казав Реґер, хоча мені відомо, що жінка про смерть ніколи не думала, тож і про заповіти й відписування ніколи ні з ким ніяких балачок не вела, навіть зі мною не обговорювала, що вже там покоївка. Це не завадило покоївці відразу після похорону приплентатися до мене і зазіхати на лахи, шкарбани, начиння, тканини тощо, що, за її словами, їй заповіла небіжчиця. Покоївки не в тім'я биті, казав Реґер в Амбасадорі. Позичать очей у сірка і правлять своєї. Люди ладні день і ніч хвалити покоївок, дарма що сучасні покоївки доброго слова не варті, сучасні покоївки – поріддя ледаче і пажерливе, однак люди, котрі це незгірш за мене бачать, лукавлять, мовляв, покоївки гідні хвали, лукавлять, бо перебувають в залежності, казав Реґер в Амбасадорі. Моя дружина ніколи й на гадці не мала щось комусь заповідати, бо ще за два дні до смерті ні сном, ні духом не знала, що вмре, тож як вона могла щось заповідати покоївці? казав Реґер. Коли покоївка звернула мою увагу на речі, які їй нібито обіцяла моя дружина, першої хвилі я подумав, чи не плете вона, бува, сухого дуба, ще люди із цвинтаря не розійшлися, а вона вже підскочила до мене, мовляв, моя дружина заповідала їй те і те. Не вірячи і не бажаючи вірити у людську підступність, ми схильні брати всіх і кожного в оборону, доки на власному досвіді не переконаємося, що їхня ницість стократ перевершує вигадки найхворобливішої уяви. Стійма над сві-жозасипаною могилою покоївка кілька разів проказала слово пательня, оповідав Реґер, зважте, Ви стоїте над могилою найріднішої людини, а Вам у вухо торочать слово пательня. Тижнями отак ходила вона круг мене, мов сорока навколо кістки, зі своєю безсоромною брехнею, бачте, моя дружина обіцяла їй мало не золоті гори. Проте я, зрозуміло, і вухом не повів. Аж через три місяці після жінчиної смерті я дозволив покоївці вибрати щось із лахів, що їх я збирався роздати небогам моєї дружини, а також із начиння, що покоївка собі вподобала. А вона до того торгу й пішки! обурювався Реґер, псявіра оберемками всяку одіж в заздалегідь наготовлені центнерові міхи пхала, хапала і пхала, доки міхи не затріщали – ото вже дала собі волю. Я стояв, вилупивши очі на цю катавасію. Мов навіжена, метлялася вона помешканням, згрібаючи все, що згрібалося. Нарешті п'ять центнерових міхів і три чималенькі валізи, до яких були ввібгані речі, що не помістилися в міхи, спаковано. З'явилася її донька й удвох вони заходилися виносити враз гаразд удбане майно на Зінґерштрасе, де вже чекала вантажівка. Коли міхи й валізи опинилися внизу, покоївка вернулася сортувати начиння, складаючи відібране на підлозі і навіть задля чемності не питаючись, чи я раптом не проти. Отой і той баняк вона залишає мені, примовляла вона без сорому казка, в'яжучи баняки просиленими через їхні вуха мотузками докупи, інакше годі було ці піраміди наниз доправити. Непорушно стояв я і спостерігав, як покоївка з донькою, як вони парою, гейби навіжені, виволочували рештки здобичі на вулицю. Покоївкової доньки моя дружина ніколи й не бачила, казав Реґер, якби вона бодай раз протягом тих років, коли покоївка справляла службу в нашому домі, її таки вздріла, то не на жарт ужахнулася б, казав Реґер. Наша прихильність, наша поблажливість до людини вилазить нам боком, казав Реґер в Амбасадорі. Приключка з покоївкою та її донькою відкрили мені, якою незглибною може бути людська нікчемність, казав Реґер. Так звані нижчі класи щодо підступності, драпіжництва й ошуканства насправді нітрохи не нижчі, ніж так звані вищі класи. Це одна з найхарактерніших і заразом найганебніших ознак нашого часу, коли навперебивки торочать про добрість так званих нижчих і так званих пригноблених класів на противагу до несправедливості класів упривілейованих – паскуднішої брехні мені особисто чути не доводилося, казав Реґер. Всі люди однаково ниці, однаково підступні й однаково брехливі, казав Реґер. Так звана покоївка сьогодні нітрохи не краща за так званих панів, радше навпаки, казав Реґер, адже саме сучасна покоївка вбилась у панське пір'я. Так звані безвладні доскочили влади, а не навпаки, казав Реґер в Амбасадорі. Тепер, коли він сидів розглядки Сивого бороданя, мені вкотре пригадувалися його слова, звернені до мене в Амбасадорі, буцім нинішній світ став догори дриґом, тож і не диво, що тепер усе навпаки. Я ще стояв над свіжою могилою, а покоївка вже напосілася, мовляв, моя дружина пообіцяла їй зелене зимове пальто, яке вона придбала колись у Бадґастайні. Отакої! – взяла і заповіла цю гарну дорогу річ, вигукнув зворохоблений Реґер. Ці людці користаються з ситуації і гріха не бояться, начебто й небагаті на розум, вони зрештою все на свій лад обернуть, живцем облуплять, а свого вгоноблять. Вони завдають нам невідшкодовних збитків, виявляючи в брудних буденних оборудках більше спритності, казав Реґер. Загравання з народом – мерзенна капость, казав Реґер, якої не цураються, наприклад, політики, охочі запобігти щонайдужчої ласки. Наші ідеалістичні уявлення доволі скоро виявляються сном рябої кобили, мовив Реґер і додав: нам слід навчитися гідно зустрічати старість, бо немає огиднішого видовища, ніж підшивання старця до молоді, любий Атцбахере, і продовжив: сучасна людина борсається у власній безпомічності, сучасна людина зробилася геть безпорадною і вкрай незахищеною, ще перед десятьма роками люди почувалися затишніше, але вже сьогодні віддані на тотальну поталу, казав Реґер в Амбасадорі. Ніде сховатися, жодного прихистку, хоч пробі волай, казав Реґер, усе, мов на долоні; сиріч, тепер нікуди втекти, люди всюди, де б вони не перебували, зацьковані, заатюкані, загуджані – і жодного сховку, жодної діри, куди можна було б утиснутися, хіба тільки смерть, казав Реґер, без хисту світ знезахиснів, і нема на те ради. Адже саме в цьому незахищеному світі, а не деінде, нам і далі топтати ряст, Атцбахаре, хочемо того чи ні,ми цілком і повністю віддані на поталу незатишному світові, а намагання довести протилежне – блуд і брехня, якою нам добряче вже голову натуркали і в якій політики й політичні розпатякувані, як то кажуть, муху зїли, не вгавав Реґер. Сучасний світ – сама незатишність, в сучасному світі катма прихистку, жодна людина не знайде прихистку в сучасному світі, казав Реґер в Амбасадорі. Зараз Реґер дивився на Сивого бороданя й оповідав: зі смертю дружини я не тільки сьорбнув лиха, а й удихнув свободу. Жінчина смерть звільнила мене, казав він, кажучи звільнила, я маю на увазі звільнила повністю, до останньої крапелини, до останньої крихти, якщо Ви, звичайно, розумієте чи бодай здогадуєтеся, що і до чого. Я перестав виглядати смерть – сама навідається, скільки б про неї не думав, а з'явиться тоді, коли їй заманеться, тож пощо собі голову сушити. Смерть коханої людини найміцніші пута і ті враз ламає, казав оце Реґер. Відчуття цілковитої свободи супроводжує моє теперішнє життя. Потреба боронитися відпала, хай там що на мене чигає, мені однаково й квит, казав Реґер. Розглядки Сивого бороданя він продовжував: Сивого бороданя я завжди любив, Тінторетто я не любив ніколи, а от Сивого бороданя Тінторетто – завжди. Тридцять з гаком років роздивляюся я цю картину, а вона мені досі не набридла, жодної іншої картини я не втрапив би розглядати аж тридцять з гаком років. Старі майстри хутко втомлюють, варто нам придивитися пильніше, варто розкласти їх на окремі деталі, варто, що називається, зробити їх беззахисним об'єктом нашого критичного глузду, і нашому розчарованню немає меж. Жодний із так званих Старих майстрів не витримує критики, казав оце Реґер. Леонардо, Мікеланджело, Тіціан розпливаються під нашим гострим поглядом, хай там якими б геніальними їх не вважали, насправді вони залишаються горопахами, котрі хапалися за соломинку мистецтва намагавки порятуватися. Втім, Ґойя – таки міцненький горішок, казав Реґер, але і він світить дірами малозначущості, а зарадити нам, то й поготів не здатен. Ніщо в Музеї історії мистецтва, де, до речі, не стрінете жодного Ґойї, казав оце Реґер, не може нам зарадити найвирішальнішої миті нашої екзистенції, не може і край. Всі ці полотна, варто їх ретельно вивчити, мають чимало ґанджів, рано чи пізно нам відкривається їхня недоладність, навіть у найдосконаліших і найславетніших полотнах ми врешті-решт знаходимо якусь хибу, трохи наполегливості, і незаперечна хиба відшукана, полотно розчленоване, ми розчаровані – отак наші надміру високі вимоги вилазять нам боком, казав Реґер. Мистецтво загалом не що інше, як спроба вижити, і це слід пам'ятати, спроба, здатна розчулити навіть наш глузд, спроба дати раду світові і його моторошним принадам, спроба, до рецепти успіху якої належить не одна пучка брехні та лукавства, гузнолизтва та наївності, казав Реґер. З цих полотен волає д'горі брехня та лукавство, гузнолизтво та наївність, якщо забрати геніальні мистецькі фіґлі, не залишиться нічого. З усіх цих полотен волає абсолютна людська неспромога впоратися з собою і нав-кіллям, в якому довелося жити. Всі ці полотна виражають її, цю з одного боку осоромливу, а з іншого боку ошелешливу і до смерті зворушливу людську безпомічність, казав Реґер. Тридцять з гаком років Сивий бородань витримував тортури, яким піддавав його мій глузд і моя чуттєвість, казав Реґер, тож і не диво, що для мене він найдорожчий скарб, виставлений тут у Музеї історії мистецтва. Тридцять з гаком років тому інтуїція привела мене до зали Бордоне і підказала сісти на обтягнену оксамитом лаву, акурат напроти Сивого бороданя. Так звані Старі майстри – справжнісінькі невдахи, кожний із них приречений був упіймати свого облизня, ретельний відвідувач зуміє відшукати на їхніх полотнах шлях, яким вони йшли до краху і який прозирає з найтендітніших ліній їхнього пензля, казав Реґер, з найдрібніших, найнепомітніших деталей. Не кажучи вже про те, що геніальність цих так званих Старих майстрів стосується щонайвище якоїсь одної деталі, жоден із них не створив стовідсотково геніальної картини, засвідчивши таким робом свою неспромогу; кожний зазнавав поразки або на підборідді, або на коліні, або на очах, казав Реґер. Проте більшість сідала маком на руках, в Музеї історії мистецтва Ви не здибаєте жодної картини з геніально чи бодай вправно намальованою рукою, самі неоковирні цурпалки, мов на поглум, казав Реґер, погляньте-но на всі ці славетні портрети. Жодному з них не пощастило намалювати бодай одне справді досконале підборіддя, бодай одне справді досконале коліно. Ель Греко не годний був руки намалювати, Ель Грекові руки скидаються на брудну скручену шмату, казав оце Реґер, утім, Ель Греко в Музеї історії мистецтва немає. А Ґойя, якого в Музеї історії мистецтва також катма, страх як боявся намалювати бодай одну виразну руку, щодо рук, створених Ґойя, то жодної належної руки він не залишив, він, цей жахітливо-моторошний Ґойя, якого я ставлю над усіма іншими малярами, що коли-небудь жили на світі, казав Реґер. Крім того, вельми неприємно усвідомлювати, що, відвідуючи Музей історії мистецтва, ми насправді йдемо дивитися на державне мистецтво, на вороже духові габсбурзько-католицьке державне мистецтво. Отак і шкандибаю до Музею історії мистецтва з думкою, що там немає жодного Ґойї! Відсутність Ель Греко мені і моїм мистецьким уподобанням не вадить, але не мати Ґойї – то вже занадто, казав Реґер. Приклавши світове мірило, казав Реґер, ми побачимо, що всупереч своїй репутації віденський Музей історії мистецтва аж ніяк не належить до числа найкращих, адже в ньому Ґойї, славетного неперевершеного Ґойї немає. Мало того, Музей історії мистецтва відображає мистецькі смаки Габсбурґів, тих Габсбурґів, котрі, принаймні щодо малярства, показали всю осоружність і католицьку бездуховність, на яку лише були здатні. До малярства вони горнулися не дужче, ніж до літератури, бо і малярство, і літературу вважали небезпечними видами мистецтва на противагу до музики, яка не могла зашкодити і яка саме через їхню католицько-габсбурзьку бездуховність змогла мов та квіточка зацвісти, як мені одного разу довелося прочитати в так званій книжці про мистецтво. Габсбурзька брехливість, габсбурзька дурноверхість, габсбурзьке марновірство – ось що висить на стінах Музею історії мистецтва, казав Реґер. Кожне полотно, кожний пейзаж аж світить інфантильним католицьким марновірством Габсбурґів. Найвидатніші, найпретензійніші полотна і ті не уникли жалюгідного церковного фарисейства. Усе, виставлене напоказ у Музеї історії мистецтва, аж світить дешевим католицьким блудом, якого навіть Джотто не оминув, казав Реґер. Ще б пак! ці паскудні венеційці намагалися кожною намальованою лабою вчепитися за передальпійське небо. В цілому Музеї історії мистецтва Ви не стрінете жодного нормального обличчя, всюди самі католицькі лики. Спробуйте протягом тривалішого часу зосередитися на нібито вдало виведеному обличчі, і Вам оголиться вся його католицькість, казав Реґер. Навіть трава на цих полотнах росте зкатолицька, навіть зупа в голландських полумисках парує католицькістю, казав оце Реґер. Католицизм без сорому казка та й годі, казав Реґер. А вчащати сюди до Музею історії мистецтва упродовж тридцяти шести років мене спокушала ідеальна температура у вісімнадцять градусів, найсприятливіша не тільки для розвішаних тут полотен, а й для моєї шкіри і передусім для моєї голови, казав Реґер. Прискіпливість вивчення творів мистецтва за самогубною методою набуває на старість певної рафінованості, казав оце Реґер. Якщо тільки не вбитися в рутину, казав він, а керуватися атюкальним принципом, своєрідним невигойним мистецьким божевіллям, можна досягти неабиякого успіху. Безперечно, любий Атцбахере, ми перебуваємо майже в зеніті нашої хаотичної і дешевої доби, мовив він і по хвилі продовжив: ціла Австрія – не що інше, як суцільний Музей історії мистецтва, і не якогось там, а достеменно католицько-націонал-соціалістичного. Демократичне фарисейство, казав Реґер. Сьогоднішня Австрія, ця жалюгідна карликова держава, яка лишень кирпу гнути вміє, дарма що за сорок років, минулих після так званої Другої світової війни, зійшла на щонайшолудивіші пси, – то купа хаотичного гною; ця жалюгідна карликова держава, де мислення атрофувалося і де ось уже півсотні літ панує огидне державно-політичне недоумство попідруч із державницькою глупотою, казав Реґер. Звироднілий брутальний світ, казав він. Застарий, аби сподобатися щербатій, казав він, я надто старий, аби піти і не повернутися, Атцбахере, вісімдесят два роки, вісімдесят та ще й два! Уроджений самітник! Тепер уже не вибратися з пастки, Атцбахере. Куди не глянь у цій сучасній країні, нічого пріч вигрібної ями, повної сміховиння, казав Реґер. Катастрофічне масове навіженство, казав він. Усі покумилися з депресією, казав він, ми з угорцями відкриваємо європейський парад самогубців. Колись я подумував перебратися до Швайцарії, але там іще гірше. Якби Ви знали, як я люблю рідну землю, казав Реґер, і якою чорною ненавистю ненавиджу сучасну державу; з цією державою я не хочу мати надалі нічого спільного, я не хочу, аби мене щодня вивертало. Люди, котрі сьогодні лабузяться біля державного корита, вкрай бездуховні і примітивні, ця збанкрутіла держава перетворилася на велетенний смітник щонайнікчемніших мармиз, казав він. Ми впевнені, гейби всі розуми поїли, і якщо вдуматися, то таки справді поїли, ось де кумедія, втім, питання, що його робити, вертає нас до трагедії, любий Атцбахере. З'явився Іррзіґлер із Таймз для Реґера, по яку йому не треба було далеко ходити, адже зараз таки через дорогу від Музею історії мистецтва стоїть газетний кіоск. Реґер узяв Таймз, підвівся і подався геть із зали Бордоне, енергійнішими, ніж завше, як мені принаймні видалося, кроками, головними сходами надвір, а я услід за ним. Перед вульгарним пам'ятником Марії-Терезі він зупинився і сказав, що я, мабуть, дуже здивований тим, що він досі так і не назвав мені властивої причини, чому вже сьогодні йому знову забаглося зустрітися зі мною в Музеї історії мистецтва. Я вухам не повірив, коли він повідомив, що придбав два квитки з найкращими місцями в партері на Розбите горня, а властива причина, чому він мене сьогодні знову запросив до Музею історії мистецтва, полягає в його намірі запропонувати мені подивитися разом з ним Розбите горня в Бурґтеатрі. Ви знаєте, що я вже десятиріччя не відвідував Бурґтеатру і нічого дужче над Бурґтеатр не зневажаю, нічого дужче над Драматичне мистецтво загалом, казав він, але вчора вирішив піти до Бурґтеатру на Розбите горня. Любий Атцбахере, мовив Реґер, сам не доберу, як мені могла стрілити в голову ідея піти сьогодні з Вами, саме сьогодні і саме з Вами до Бурґтеатру, де ставитимуть Розбите горня. Вважайте, що то глузд за розум завернув, казав Реґер, мені вже три чисниці до смерті; я дійсно подумав, чому б нам не піти днесь у Бурґтеатр, зрештою, Розбите горня – найкраща німецька комедія, а Бурґтеатр – перший кін світу. Три години я не знав, як вистарати Вашу згоду на спільний перегляд Розбитого горняти, сам би я до Бурґтеатру і носа не поткнув, казав оце Реґер, пише Атцбахер, три пекельні години я сушив голову, як Вам повідомити, що купив два квитки на Розбите горня, один собі, другий Вам, адже десятиріччями я невпинно товкмачив, що Бурґтеатр – найнездарніший кін світу, аж ні сіло, ні впало спонукаю Вас супроводити мене на Розбите горня не десь, а таки в Бурґтеатр – поведінка, якої навіть Іррзіґлер не розуміє. Візьміть осьо квиток, сказав він, і складіть мені сьогодні увечері компанію, скуштуйте навпіл зі мною цього знадливого божевілля, любий Атцбахере, мовив Реґер, пише Атцбахер. Авжеж, сказав я до Реґера, пише Атцбахер, якщо Ваша воля, і Реґер відповів, так, моя воля, і простяг квиток. Того вечора я й справді ходив з Реґером до Бурґтеатру на Розбите горня, пише Атцбахер. Вистава була жахлива. Коментарі Томас Бернгард (1931–1989) – найрезонансніший австрійський письменник другої половини XX ст. Його вірші, оповідання, романи, п'єси змальовують ситуацію людини в пост-тоталітарному просторі, де панує холод самотності та відчуженості, брехні і пристосуванства. Бернгард – нищівний критик «австрійської душі», одвічних людських вад. Властива письменникові іронія пом'якшує трагедійний потенціал письма, додаючи йому комізму. Попри спроби «приватизувати» й «одомашнити», письменник перебуває понад політичними партіями, що сегментують суспільство, а своє художнє завдання вбачає у порятунку людини в обставинах, що роблять її безпорадною і жалюгідною. Окремим виданням твори Т. Бернгарда український читач отримав наприкінці 90-х років XX ст. Тоді побачила світ дилогія – «Старі майстри. Комедія» і «Єлизавета II. Катма комедії». 2002 року івано-франківським видавництвом «Лілея-НВ» було видано ще одну книжку письменника, до якої ввійшли хрестоматійна драма «Іммануїл Кант» та три короткі п'єси, відомі як «драмолетки про Кляуса Пайманна»: «Кляус Пайманн покидає Бохум і вирушає на посаду директора Бурґтеатру у Відень», «Кляус Пайманн купує штани, і ми йдемо їсти» та «Кляус Пайманн і Герман Байль на Зульцвізе», де прототипами персонажів стали інтендант найважливішої австрійської сцени – колишнього ціcapсько-королівського двірського, а тепер міського музично-драматичного Бурґтеатру Кляус Пайманн, режисер цього ж театру Герман Байль і сам письменник. Нарешті, 2008 p. y львівському видавництві «ВНТЛ-Класика» третім томом серії «Австрійська п'єса XIX–XX ст.» побачила світ «Площа героїв», найскандальніша, найбезкомпромісніша п'єса Бернгарда. Нове видання в серії «Бібліотека світової літератури» пропонує увазі читача неперевершену комедію «Старі майстри» і славетний дебютний роман письменника «Холоднеча», що в українському перекладі публікується вперше. Галерея старих майстрів Барток – Бела Віктор Янош Барток (1881–1945) – угорський композитор і піаніст, збирач угорських, румунських, словацьких, сербських, хорватських, українських, болгарських, турецьких і північно-африканських народних пісень. Бассано – родина італійських малярів. Берґ – Альбан Берґ (1885–1935) – австрійський композитор, представник віденської школи. Берніні – Джованні Лоренцо (1598–1680) – італійський архітектор, скульптор, декоратор і маляр; брав участь у формуванні обличчя барокового Риму. Бетговен – Людвіґ ван Бетговен (1770–1827) – німецький композитор, піаніст, диригент, представник віденської класичної школи. Біліверті – Джованні Біліверті (1576–1644) – італійський маляр, автор полотен на історичні та релігійні теми. Бордоне – Наріс Паскалін Бордоне (1500–1571) – представник італійського «чінквеченто», віртуозний кольорист. Брамс – Иоганнес Брамс (1833–1897) – німецький композитор, піаніст, диригент; у центрі його творчості перебувала камерна музика. Захоплювався німецьким та угорським фольклором. Брукнер – Антон Брукнер (1824–1896) – австрійський композитор, піаніст, педагог, автор численних симфоній. Бьозендорфер – прізвище віденських фабрикантів. Іґнац Бьозендорфер (1796–1859) – засновник віденської фабрики клавішних інструментів; ЛюдвиґБьозендорфер (1835–1919) – його син, меценат, яскравий представник музичного життя австрійської столиці. Ватер – Отто Ватер (1841–1918) – віденський архітектор і теоретик мистецтва. Ватер – Ріхард Вільгельм Ватер (1813–1883) – німецький композитор, драматург, диригент, автор оперної тетралогії «Перстень нібелунгів». Веберн – Антон Веберн (1883–1945) – австрійський композитор і диригент, представник нової віденської школи. Веронезе – Паоло Веронезе (1528–1588) – італійський маляр доби Пізнього Відродження. Віланд – Крістоф Мартін Віланд (1733–1813) – німецький письменник-просвітник, перекладач Горація та Лукіана. Вольф – Гуґо Вольф (1860–1903) – австрійський композитор, теоретик музики, представник пізнього романтизму. Гайдеґґер – Мартін Гайдеґґер (1889–1976) – німецький філософ, творець фундаментальної онтології, автор досліджень про «Буття і час», «Вступ до метафізики», «Ніцше». Гайдн – Франц Йозеф Гайдн (1732–1809) – австрійський композитор, представник віденської класичної школи. Геґель – Георх Вільгельм Фрідріх Геґель (1770–1831) – німецький філософ, автор «Феноменології духу», «Логіки», «Філософії права». Гендель – Георх Фрідріх Гендель (1685–1759) – німецький композитор, представник Просвітництва в музиці. Гердер – Йоганн Ґотфрід Гердер (1744–1803) – німецький мислитель, теолог, письменник. Гіндеміт – Пауль Гіндеміт (1895–1963) – німецький композитор, диригент, концертмейстер. Горовіц – Володимир Горовіц (1904–1989) – американський композитор родом з України, виконавець творів Ф. Ліста, П. Чайковського, С Рахманінова. Гоффманн – Йозеф Гоффманн (1870–1956) – австрійський архітектор, творець оригінальних ужиткових предметів. Ґауерманни – родина австрійських малярів. Якоб Ґауерманн (1773–1843) – пейзажист і побутовіст, ілюстратор тритомного альбому «Малярські подорожі Австрією», батько Карла і Фрідріха; Карл Ґауерманн (1804–1829) – австрійський аквареліст, малював засніжені гори; Фрідріх Ґауерманн (1807–1862) – австрійський пейзажист і анімаліст, попередник старовіденської школи. Ґварнері – Джузеппе Антоніо Ґварнері (1698–1744) – італійський майстер-скрипаль. Ґейнсборо – Томас Ґейнсборо (1727–1788) – англійський маляр і графік, портретист королівської родини. Ґерстль – Ріхард Ґерстль (1883–1908) – австрійський портретист і пейзажист, представник експресіонізму в малярстві. Ґулд – Ґленн Герберт Ґулд (1932–1982) – канадський піаніст, виконавець творів Й. С. Баха і Л. ван Бетговена. Ґете – Йоганн Вольфґанґ Ґете (1749–1832) – німецький письменник, мислитель, науковець, автор трагедії «Фауст». Джордано – Лука Джордано (бл. 1632–1705) – італійський маляр доби бароко, автор п'яти тисяч полотен. Джорджоне – Джорджо Барбареллі да Кастельфранко (1478–1510) – італійський маляр, представник Високого Відродження. Джотто – Джотто ді Бондоне (бл. 1266–1337) – італійський маляр, скульптор, архітектор. Дідро – Дені Дідро (1713–1784) – французький філософ-енциклопедист, представник Просвітництва. Достоєвський – Федір Достоєвський (1821–1881) – російський письменник, майстер психологічної прози. Дюрер – Альбрехт Дюрер (1471–1528) – німецький маляр, графік, теоретик мистецтва доби Відродження. Емполі – Якопо Клименті Емполі (1551–1640) – італійський маляр, у своїй творчості вийшов за рамки поширеного тоді маньєризму. Кампаньйола Джуліо Кампаньйола (1482 – після 1515) – італійський сницар, автор гравюр на міді. Кант – Іммануїл Кант (1724–1804) – німецький філософ, учений, батько німецької класичної філософії, засновник критицизму. Караян – Герберт Караян (1908–1989) – австрійський диригент. Кеплер – Йоганнес Кеплер (1571–1630) – німецький астроном і математик. К'єркеґор – Серен К'єркеґор (1813–1855) – данський філософ і теолог, попередник екзистенціалізму. Клемперер – Отто Клемперер (1885–1973) – німецький диригент і композитор. Клімт – Ґустав Клімт (1862–1918) – австрійський маляр і графік, діяч віденської сецесії. Кляйст – Гайнріх фон Клейст (1777 – 1811) – німецький письменник, автор п'єс та оповідань. Кокошка – Оскар Кокошка (1886–1980) – австрійський маляр, графік, літератор. Креспі – Джузеппе Марія Креспі (1665–1747) – італійський маляр, чільний представник болонської школи. Леонардо да Вінчі (1452–1519) – італійський маляр, скульптор, архітектор, інженер, представник доби Високого Відродження. Ліпп, Більма (нар. 1925 р.) – австрійська співачка (сопрано), виступала у Віденському оперному театрі. Лондон – Джордж Бернстайн (1919–1985) – канадський співак (бас-баритон) російського походження. Лотто – Лоренцо Лотто (бл. 1480–1556) – італійський маляр, вів мандрівне життя. Оздоблював Ватиканський палац у Римі. Ляжільер – Школа Лажільер (1656–1746) – французький маляр-портретист, професор і канцлер Французької академії. Льоос – Адольф Льоос (1870–1933) – австрійський архітектор, теоретик і критик. Маджіні – Джованні Паоло Маджіні (1580 – після 1630) – італійський майстер-скрипар. Малер – Ґустав Малер (1860–1911) – австрійський композитор і диригент. Мантенья – Андреа Мантенья (1431–1506) – італійський маляр, представник Раннього Відродження. Мартіну – Богуслав Мартіну (1890–1959) – чеський композитор, у своїй музиці переосмилював барокові форми. Менугін – Єгуді Менугін (1916–1999) – американський скрипаль, виконавець творів Й. С. Баха. Мікеланджело – Мікеланджело Буонаротті (1475–1564) – італійський скульптор, маляр, архітектор, поет, представник Високого і Пізнього Відродження. Монтень – Мішель Ейкем Монтень (1533–1592) – французький правник, політик, письменник, мислитель. Ніцше – Фрідріх Ніцше (1844–1900) – німецький філософ. Новаліс – Ґеорґ Філіпп Фрідріх Гарденберґ (1772–1801) – німецький письменник, представник раннього романтизму. Рембрандт – Гарменс ван Рейн Рембрандт (1606–1669) – нідерландський маляр, майстер світла і тіні. Ренуар – П'єр Оґюст Ренуар (1841–1919) – французький маляр-імпресіоніст, графік, скульптор. Ріґо – Біацинт Ріґо (1659–1743) – французький маляр каталанського походження, портретист французького королівського двору. Спіноза – Бенедикт (Барух) Спіноза (1632–1677) – нідерландський філософ, вигнаний з єврейської громади за «жахливе псевдовчення». Страдіварі – Антоніо Страдіварі (1644–1737) – італійський майстер-скрипар, автор трьох тисяч музичних інструментів. Строцці – Бернардео Строцці (1581–1644) – італійський маляр, поєднав різні форми і стилі. Тосканіні – ApmypoТосканіні (1867–1957) – італійський скрипаль і диригент. Флобер – Ґюстав Флобер (1821–1880) – французький письменник, автор романів «Мадам Боварі», «Саламбо», «Виховання почуттів». Франц Йосиф І (1830–1916) – австрійський цісар, представник династії Габсбурґів. Фуріні – Франческо Фуріні (1600–1646) – італійський маляр, священик; творив на міфологічні і релігійні мотиви. Фуртвенґлер – Ґустав Фуртвенґлер (1886–1954) – німецький диригент і композитор. Чіґолі – Лодовіко Чіґолі (1559–1613) – італійський маляр і архітектор, засновник флоренційського бароко в малярстві. Шіле – Еґон Шіле (1890–1918) – австрійський маляр, графік, представник віденського експресіонізму. Шіллер – Йоганн Шіллер (1759–1796) – німецький поет, драматург, прозаїк, теоретик мистецтва. Шляєрмахер – Фрідріх Шляєрмахер (1768–1834) – німецький теолог і філософ, творець філософії споглядального мислення. Шопен – Фрідерік Шопен (1810–1849) – польський композитор, піаніст, батько польської національної музичної класики. Шопенгауер – Артур Шопенгауер (1788–1860) – німецький філософ, афорист. Шуберт – Франц Шуберт (1797–1828) – австрійський композитор, представник музичного романтизму. Шьонберґ – Арнольд Шьонберґ (1874–1951) – австрійський композитор, педагог, диригент, маляр, представник нової віденської школи. Яначек – Леош Яначек (1854–1928) – чеський композитор, засновник органної школи в місті Брно. Географія старих майстрів «Бріґітта» – оповідання Адальберта Штіфтера. «Вітіко» – роман у трьох томах Адальберта Штіфтера. «Драматичне мистецтво» («Про драматичне мистецтво та літературу») – лекції німецького романтика Авґуста Шлеґеля, прочитані 1808 p. y Відні. «Жінка без тіні» – опера в трьох діях Ріхарда Штрауса. «Cosifantutte» – опера в двох діях В. А. Моцарта. «Околиці Саффолка» – картина Т. Ґейнсборо, створена близько 1750 р. Флензбурґ – портове німецьке місто на кордоні з Данією. «Черешнева мадонна» – картина Вечелліо Тиціана, створена бл. 1516–1518 рр. Тимофій Гаврилів notes Примечания 1 Томас Бернгард. Старі майстри. Елізабет II. – Івано-Франківськ, 1999. – С 34. 2 Marcel Reich-Ranicki M. Thomas Bernhard. Aufsätze und Reden… S. 28–29. 3 Затонський Д. Томас Бернгард. У: Феномен австрійської літератури. Вікно в світ. Вип. 1. – Київ, 1998. – С. 180. 4 Luigi Reitani. Wenn die Metaphysik zur Politik wird. Zur Bernhard-Rezeption in Italien, in: Wolfram Bayer… S. 303. 5 Wendelin Schmidt-Dengler. Die Tragödien sind die Komödien oder Die Unbelangbarkeit Thomas Bernhards durch die Literaturwissenschaft, in: Wolfram Bayer… S. 15. 6 Dimitri Zatonsky. Der sowjetische Bernhard oder die Macht der Tradition. Zur Rezeption in Rußland und in der Ukraine, in: Wolfram Bayer… S. 466–467. 7 Hans Holier. Thomas Bernhard, Reinbek bei Hamburg. – 1993. – S. 147. 8 Martin Huber. Möglichkeitsfetzen von Erinnerung. Zur Rezeption von Thomas Bernhards autobiographischer Pentalogie, in: Bayer, Wolfram (Hg.). Kontinent Bernhard. Zur Thomas-Bernhard-Rezeption in Europa, Wien: Böhlau, 1995. – S. 51. 9 Wendelin Schmidt-D engler. Verschleierte Authentizität. Zu Thomas Bernhards «Der Stimmenimitator», in: Schmidt-Dengler, Wendelin. Der Übertreibungskünstler. Studien zu Thomas Bernhard. Wien, 1986. – S. 60. 10 Otto F. Riewoldt. Magic Wolfi oder «They never come back». In: Text + Kritik. Wolfgang Bauer. Heft 59, München, 1978. – S. 43. 11 Jens Dittmar (Hrsg.). Sehr gescherte Reaktion. Leserbrief-Schlachten um Thomas Bernhard, Wien. – 1993. – S. 11. 12 Там само, S. 61–66. 13 Там само, S. 107. 14 Franz Boni. Route 66. In: manuskripte 155. – Graz, 2002. – S. 58. 15 Christian Klug. Thomas Bernhards Theaterstücke. – Stuttgart, 1991. – S.11. 16 Томас Бернгард. Старі майстри. Комедія // Томас Бернгард. Старі майстри. Комедія. Елізабет II. Катма комедії. – Івано-Франківськ, 1999. – С 141. 17 Томас Бернгард. Іммануїл Кант / Іммануїл Кант та інші п'єси. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 104. 18 Опублікований 1963 р. в німецькому видавництві Insel Verlag роман «Холоднеча» здобув широкий розголос і схвальні відгуки. Цей твір вважають подією в австрійському письменстві. «Холоднеча» – один з найвідоміших, найуспішніших текстів письменника. Мороз, студінь, холод – центральний мотив творчості Т. Бернгарда, опрацьований у його романах, п'єсах та автобіографічному п'ятикнижжі. Напередодні появи твору молодий автор уклав книжку віршів із такою самою назвою, проте її було відхилено. 19 Практика у шпиталі… – запалення легенів, яке перейшло в затяжну недугу, що протривала все життя, змусило Бернгарда провести чимало часу в австрійських лічницях. 20 Ярмаркова комуна у федеральній землі Зальцбург (тут і далі примітки перекладача). 21 Венґ – поширена назва сіл і містечок на території Баварії й Австрії. Письменник узяв за основу оточене скелями село в долині річки Енне на північно-східному боці австрійських Альп. 22 Генрі Джеймс (1843–1916) – американський письменник, напрочуд популярний у 40 – 50-х pp. XX ст. 23 Лікарня для душевнохворих у Відні, збудована 1907 року за проектом Отто Ваґнера. 24 Курортна місцевість на південний захід від Зальцбурга. 25 Атрофія мозку – Т. Бернгард і його фігури перебувають під впливом картезіанства. Гасло «Мислю, отже, існую» набуває в письменника екзистенційного й одночасно іронічного забарвлення. 26 Нижня (Долішня) Австрія – один із дев'яти федеральних країв з адміністративним центром Санкт-Пельтен. 27 Регіон на північному заході Нижньої Австрії. 28 21-й округ Відня. 29 Побутовий варіант спортивної гри, що практикується взимку на крижаній доріжці. 30 Tim Лівій (59 до н. є. – 17 н. є.) – римський історик, автор «Історії від заснування міста»; Квінт Горацій Флакк (65 до н. є. – 8 до н. є.) – римський поет авґустинської доби; Публій Овідій Назон (43 до н. є. – 17 н. є.) – римський поет, автор «Метаморфоз». 31 Ґолїнґ-на-Зальцаху – ярмаркова комуна в Австрії, у федеральній землі Зальцбург. 32 Вольтер (Марі Франсуа Аруе, 1694–1778) – французький філософ і письменник. 33 Гомер – давньогрецький поет, якому приписують авторство «Іліади» та «Одіссеї», жив у VIII ст. до Р. X. 34 Карбідний ліхтар – лампа, де джерелом світла служить відкрите полум'я струменя спалюваного ацетилену, що, в свою чергу, виникає внаслідок хімічної реакції карбіду кальцію з водою. 35 Тірольський національний гімн: в його основі – вірш Юліуса Мозена (1831), що описує страту національного героя Андреаса Гофера, схопленого французами. Музику до нього написано Леопольдом Кнебельсберґером. 1948 року офіційно визнаний гімном краю. 36 Особливі в'язані або зшиті з щільного товстого матеріалу панчохи, іноді на ґудзиках, що їх вдягають на черевики. 37 Св. Северин (бл. 410–482) – пізньоантичний святий і місіонер, проповідував на території сучасної Австрії, вважається її покровителем. 38 Тіроль – федеральний край в Австрії з адміністративним центром Інсбрук. 39 Шарль Луї Наполеон Бонапарт (1808–1873) – останній французький імператор (1852–1870), а також президент республіки (1848–1852). Небіж Наполеона І. 40 Залізна брама – перевал у Синьцзян-Уйгурському автономному районі Китаю, мав історично стратегічне значення. 41 Шахиншах – буквально: цар над царями, титул правителів Ірану з часів Сасанідів. 42 Павичевий трон – трон Великих Моголів, створений для імператора Шаха Джахана в XVII столітті. За описами кількох європейців, це був найрозкішніший трон у світі. Він стояв у залі для авдієнцій в імператорському палаці в Делі, і піддані наближалися до нього срібними східцями. Сучасники розповідали, що виготовлений трон був із золота, а позаду нього здіймалися два павичевих хвости. 43 «Очисти ісопом мене, і буду я чистий, обмий Ти мене, і я стану біліший від снігу. Дай почути мені втіху й радість, і радітимуть кості, що Ти покрушив!» (Лат.) (Пс. 50. Пер. І. Огієнка.) 44 «Чекають безбожні забити мене, а я про свідоцтва Твої розважаю. Я бачив кінець усього досконалого, але Твоя заповідь вельми широка! Як я кохаю Закона Твого, цілий день він розмова моя!» (Лат.) (Пс. 118. Пер. І. Огієнка.) 45 Повітрогруддя, чи пневмоторакс, – скупчення повітря в плевральній порожнині і підвищення тиску в ній. Пневмоперитонеум – заповнення газом порожнини очеревини. 46 Центральні вулиці австрійської столиці, які мають історичне значення. 47 Альбертіна – розташований у палаці ерцгерцога Альбрехта в центрі Відня музей, у якому зберігається збірка оригінальних рисунків (понад 26 тис.) і гравюр (бл. 600 тис), починаючи з XV ст. і до сучасності. Пам'ятник ерцгерцогові Альбрехту (1817–1895), що стоїть перед галереєю, увічнює засновника, одного з найбагатших людей Австро-Угорщини. 48 На острові Сан-Мікеле у Венеції розташовано цвинтар, у якому з 1807 року ховають венеційців. На кладовищі три частини: католицька, православна і протестантська. 49 Ґі де Мопассан (1850–1893) – французький письменник; Едґар Аллан По (1809–1849) – американський письменник; Адальберт Штіфтер (1805–1868) – австрійський письменник, маляр, інспектор народних шкіл. 50 Ґарстен – містечко у Верхній (Горішній) Австрії, де розташована одна з найбільших в'язниць країни. 51 Лунґay – географічний регіон на сході австрійського федерального краю Зальцбург. 52 Бургомістр – так в Австрії і Німеччині називають виборних керівників міських громад. 53 Король Лір – персонаж трагедії «Король Лір» англійського драматурга Вільяма Шекспіра (1564–1616). 54 Блез Паскаль (1623–1662) – французький філософ, письменник, фізик, математик; Рене Декарт (1596–1650) – французький філософ, фізик, фізіолог, математик, фундатор аналітичної геометрії. 55 Demokratisches Volksblatt – народний демократичний вісник: австрійська газета, заснована 1945 р., в якій публікувався Бернгард. Сьогоднішня назва – Salzburger Tagblatt. 56 Комедія «Старі майстри» – найоригінальніший твір Т Бернгарда, в ньому поєднуються композиційно-формальні ознаки прози і внутрішня сила драматичного мистецтва. Відвідини героями вистави «Розбите горня» за Г. Кляйстом стають приводом для прискіпливої екскурсії історією європейської культури Нового часу. Твір належить до пізнього доробку, його видано 1985 p., a згодом інсценізовано. 57 Музей історії мистецтва – віденський музей, що складається з репрезентативної картинної галереї, єгипетсько-орієнтальної збірки, збірки пластики та художнього промислу, монетного кабінету, колекції старих музичних інструментів, античної збірки, колекції зброї та ефеського музею. 58 Якопо Тінторетто (1518–1594) – італійський маляр, представник венеційської школи. 59 Соната для фортепіано Л. ван Бетговена. 60 «Мистецтво фуґи» – музичний твір німецького пізньо-барокового композитора Йоганна Себастьяна Баха (1685–1750); Роберт Шуман (1810–1856) – німецький композитор, представник романтизму в музиці. 61 Йоганн Вольфґанґ Амадей Моцарт (1756–1791) – найвідоміший австрійський композитор. 62 Тиціано Вечелліо (1476/77 – 1576) – італійський маляр, представник венеційської школи. 63 Нижньоавстрійське місто в долині річки Ляйта зі старовинним ранньоготичним замком. Бурґенлянд – австрійський федеральний край з адміністративним центром Айзенштадт. 64 Штайн-на-Дунаї – частина нижньоавстрійського міста Креме. 65 Пітер Пауель Рубенс (1577–1640) – фламандський маляр, творив на біблійні, міфологічні та алегоричні мотиви. Бернардео (Каналетто) Белотто (1721–1780) – італійський маляр, творив у дусі просвітницького раціоналізму. 66 Ґвідо Рені (1557–1642) – італійський маляр, майстер світла і тіні. 67 Дієґо Родріґес де Сільва-і-Веласкес (1599–1660) – іспанський маляр, портретист двірського бароко, визначний кольорист. 68 Росауерська казарма, розташована в IX районі Відня, була побудована в другій половині XIX ст. «для захисту проти внутрішніх ворогів». 69 Вулиця в центрі Відня з бастіоном, що прилягає до монастирського подвір'я. 70 Помпео Баттоні (1708–1787) – італійський маляр, творив під впливом Рафаеля й античного мистецтва. 71 «Таймз» – провідна англійська газета зі щоденним культурно-інформаційним додатком. 72 …можна відвідати «Амбасадор»… – йдеться про готель у центрі австрійської столиці. 73 Мусео дель Прадо – національна картинна галерея в Мадриді, столиці Іспанії. 74 Франсіско Хосе де Ґойя-і-Люсьентес (1746–1828) – іспанський маляр і графік; Ель Греко (Доменіко Теотокопулі, 1541–1614) – іспанський маляр, автор полотен на міфологічні і релігійні мотиви. 75 Габсбурги – династія австрійських володарів, чиє панування завершилося 1918 р. з проголошенням в Австрії Першої республіки