Пітьма вогнища не розпалює...

Цей роман вирізняється з-поміж інших творів Олеся Бердника нелінійністю оповіді, наявністю багатьох непов’язаних сюжетних ліній, чіткою присутністю особистості автора. Напевно цей твір можна назвати постмодерністським, що, можливо, рятує український літературний постмодернізм від ототожнення з молодіжною літературою та підносить його до дорослого рівня Умберто Еко. Хоча сумнівно, щоб постмодернізм взагалі потребував якогось порятунку, як і те, що Бердник потребує віднесення до постмодерністів. За формою роман «Пітьма вогнища не розпалює» можна порівняти з «Землею мертвих доріг» (The Place of Dead Roads) видатного постмодерніста Вільяма Берроуза — та ж нелінійність, багатосюжетність та роздуми над матерією часу та природою світосприйняття. За формою, але аж ніяк не за змістом, бо там, де у Берроуза гомосексуалізм, наркоманія та вбивства, у Бердника — високі почуття, героїзм та прагнення до Надлюдини. Втім, якщо дати волю фантазії, можна провести паралелі і по змісту другої частини (книги) роману, «Воскресіння Люцифера», та іншої книги Берроуза, «Міста червоної ночі» (Cities of Red Night) з того ж циклу, де також присутній персонаж-детектив, об’єкт пошуку якого загубився невідомо де у часі та просторі, а також є передане автором стійке відчуття нечіткості та хиткості реальності. Але знову ж таки, порівняння Олеся Бердника з Вільямом Берроузом можна вважати непристойним і образливим для першого, чого ні в якому разі не слід добиватись.

Більше тут: http://hkhm.blogspot.com/2012/11/oles-berdnyk-pitma-vohnyshcha-ne.html