© Мацуо Б.
© М.Лукаш (переклад з японської), 1990
Джерело: Від Бокаччо до Аполлінера. К.:Дніпро,1990
Електронний текст: Бібліотека "Джерело" (ukrlib.com), 2004
ПАСМО ВОЛОССЯ ОД НЕБІЖЧИЦІ-МАМИ
"Рік кінчивсь, а мандри ні..."
На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.
Як шумить-гуде банан,
як у кадуб капа дощ,-
чую цілу ніч.
Холод, ніч, нудьга...
Чути плюскоти весла
десь од берега.
Оттакий я єсть:
глянь на росяні дзвонки -
то й сніданок весь.
Пущу коня вбрід -
полегесеньку впишусь
в літній краєвид.
На старім ставку
жаба в воду плюснула -
чули ви таку?
Гедзь на будяку:
ти стривай, не клюй його,
горобейчику!
Степу рівнява -
ніде оку зачепитись.
Жайворон співа.
Я заріс, як щіть.
А худий який, блідий!
Весняні дощі...
Видиться мені:
плаче з місяцем стара
в гірській глушині.
Вже й по маю - ах!
Птахи плачуть, а у риб
сльози на очах.
Трава-мурава...
Узялася сном-марою
слава бойова.
Тиша, мир і лад.
Десь там тоне межи скель
цвіркотня цикад.
Осінь із дощем...
Навіть мавпа лісова
вкрилась би плащем.
Зсохнеться ось-ось,
як узимку на шнурку
димлений лосось.
Окуні морські
зуби щирять із полиць:
в лавці холодно...
Крук - немилий птах,
але як милує зір
в ранішніх снігах!
Рушу, й раптом - хить!
Ухоплюсь за колосок...
це розлуки мить.
Чистий водоспад...
3 ярих сосен глиця в воду
падає улад.
Побравши ціпки,
зійшлись діди сивочолі
усі на гробки.
Хризантеми пах...
У кумирнях з прадавен
темні лики Будд.
Довгий, довгий шлях -
і ніхто не йде навстріч,
лиш осіння ніч...
Чом так постáрів
я цеї осені?
Птиці, хмари.
Осінь-праосінь...
Як там живе сусіда?
Не знаю зовсім.
В мандрах я знеміг.
Полем паленим шуга
сон мій - чи юга?
Десять літ тут жив.
Едо! Я іду. Прощай!
Ти - мій рідний край.
Мавпа зойкне - співчуття...
А як плаче в непогідь
кинуте дитя?
Цілував би - жаль:
од моїх пекучих сліз
іней піде в тань...
Рік кінчивсь, а мандри ні:
далі в стоптаних сандалях,
в зношенім брилі...
Жаль на серце впав:
при дорозі рожі цвіт
кінь мій общипав...
Я, метеличок,
собі крильця обірву:
на, цвіти, мачок!
Мандрівник - і все:
це тепер моє ім'я.
Йде осінній дощ.
Берег високий.
Потішив мені душу
самотній сокіл.
Із далеких літ
скільки всього нагадав
цей вишневий цвіт!
Тяжка година!
До нічлігу ледь добрів -
цвіте гордина!
Квіття горове
шелевіє-шелестить...
Водоспад реве.
Зозулі рóзспів
в передсвітанні тоне.
Далекий острів.
Чужина чужа -
знов мандрую у світи...
Мжить осіння мжа.
В мандрах десь і вмру...
Вітер в душу наганя
холод і журу.
Кулюсь на коні:
тінь моя коцюрбиться
мовчки по землі.
Журавель знеміг,
на холодне поле впав...
Мандрівця нічліг.
Сакура стара -
невже справді зацвіла?
Спогад, ніби дим...
Ніч шляхи мела:
скільки снігу там зосталось
після помела!
Виходжу з Кінчý,
мов із мушлі той м'якун.
Осінь наскінчу.
Он рибалка-птах:
любо глянуть, як пірна,
але й сумно - ах!
Білий лотос-цвіт:
не цурається багна,
із якого зріс.
Червень на порі.
Хмари-тучі залягли
на Бурли-горі.
Стань, мандрівцю, глянь:
попід тином оно-но
сірики цвітуть!
Чи весна прийшла,
чи старий минувся рік?
Святоблива ніч.
© Aerius, 2004