| Опис: |
Роботу над повістю Бальзак розпочинає влітку 1834 р. Її початок було опубліковано в березні 1836 р. в газеті «Кронік де Парі» під назвою «Провінційне суперництво». Восени 1838 р. газета «Констітюсьйонель» завершила публікацію повісті. 1839 р. твір вийшов окремим виданням. Назва «Музей старожитностей» з'явилася 1844 р., коли Бальзак включив повість до 3 тому «Людської комедії» в розділ «Сцени провінційного життя».
В перших варіантах текст було поділено на окремі розділи, назви яких підкреслювали провідні сюжетні ситуації: «Два салони», «Згубне виховання», «Дебют Віктюрнієна» тощо. Остаточна редакція поділу на розділи вже не має.
«Музей старожитностей» свідчить про дальший поступ автора «Людської комедії» на шляху реалізму, про збагачення його художнього методу. Відчуваються в повісті і зміни в світогляді художника, породжені остаточним розчаруванням у Липневій монархії. Нові погляди Бальзака на природу буржуазних відносин призводять до зростання антибуржуазних тенденцій у його творчості.
Головним конфліктом твору є протистояння аристократії, яка втрачає свої останні позиції, і буржуазії, що поривається вгору. Цей конфлікт, власне, зумовлював і реальне суспільно-політичне життя тогочасної Франції. Повість суттєво відрізняється від багатьох попередніх творів письменника, наприклад, від «Справи про опіку», над якою Бальзак працював майже одночасно з «Музеєм старожитностей», хоча між цими двома творами є й певна спорідненість. Як і маркіз д'Егріньйон з «Музею старожитностей», маркіз д'Еспар зі «Справи про опіку» є благородним, вірним кодексу честі аристократом. Трохи схожий на відданого нотаря Шенеля і слідчий Попіно, який намагається допомогти маркізові д'Еспару. Спільною є також тема буржуазного правосуддя, як, до речі, й сам образ слідчого Камюзо.
Подібність ситуацій, однак, ще більше відтінює відмінність між творами. Конфлікт уже не полягає в зіткненні самотнього непересічного героя з аморальним і жорстоким світом («Полковник Шабер», «Справа про опіку» тощо). Ворогування д'Егріньйонів і дю Круазьє втрачає особистий характер, сприймається як боротьба двох протилежних життєвих і соціальних принципів. Композиція ускладнюється, на кін виходять численні персонажі. Водночас головні герої стають пересічніші. Це стосується насамперед дю Круазьє та його прибічників. Образ ворога д'Егріньйонів позбавлений будь-якої величі, дю Круазьє керується тільки жалюгідною жадобою помсти та непогамовним бажанням наблизитись до аристократії.
Ознаки величі зберігають лише старий д'Егріньйон та його сестра Арманда. Вірний своїм переконанням, маркіз відмовляється засвоїти закони нового буржуазного суспільства, залишаючись живим утіленням ідеальних чеснот французької аристократії. Заперечення часу, проте, небезпечне для героя. Виводячи себе за межі дійсності, маркіз обертається на експонат «Музею старожитностей». Він майже не бере участі в розвитку дії, так і не довідується про підступність дю Круазьє та Віктюрнієнову провину.
Бальзак далекий від ідеалізації старого аристократа. У «Справі про опіку» письменник свідомо звеличував д'Еспара, створюючи узагальнений портрет бездоганного французького аристократа. Д'Еспар активно діє, втручається в життя. Натомість маркіз д'Егріньйон існує в світі абстракцій. Його велич нагадує довершеність статуї, якій довіку судилося стояти у безживній музейній залі. Про нове ставлення письменника до типу шляхетного аристократа свідчить і наявність у повісті авторської іронії, яка стає вкрай уїдлива при зображенні аристократичного салону д'Егріньйонів. Показуючи, що оточення маркіза не має майбутнього, Бальзак підкреслює штучність, навіть фантасмагоричність його існування. Донкіхотський опір старого аристократа заздалегідь приречений на поразку.
Безповоротність занепаду аристократії невблаганно висвітлює історія молодого д'Егріньйона. З образом Віктюрнієна до повісті входить одна з наскрізних тем «Людської комедії» — тема молодої людини. Бальзак створив численні її варіації, які, проте, найчастіше зводяться до зображення того, як суспільство розбещує героя, сприяє розвиткові найгірших рис його вдачі. Не становить винятку й нащадок д'Егріньйонів. І тут виникає парадокс. Саме згубне виховання, отримане Віктюрнієном у домі батька-аристократа, позбавляє юнака сили відкинути моральні закони того буржуазного суспільства, існування якого відчайдушно заперечує старий маркіз. Згадаймо інших молодих героїв Бальзака: і Ежен Растіньяк, і Люсьєн Шардон сподіваються спочатку досягти своєї мети працею і талантом. Інакше складається доля Віктюрнієна. Наділений від природи багатьма чеснотами, син д'Егріньйонів ще з народження був призначений лише для однієї ролі — нащадка славетного роду.
Тема виховання — одна з провідних у повісті, і твір через це нагадує просвітительську прозу XVIII ст., приміром, роман С. Річардсона «Клариса Гарлоу», який Бальзак згадує майже в кожному творі. Хибне виховання розбестило Віктюрнієна не менш, ніж Ловеласа. Надмірне обожнювання обернуло його на егоїста, людину, нездатну опиратися своїм забаганкам. Віктюрнієн не встоює перед спокусами столиці і зразу приймає філософію особистої вигоди. Він охоче наслідує своїх «наставників», що завершують його виховання. До речі, саме герцогиня де Мофріньєз і світський франт Анрі де Марсе належать до тих персонажів повісті, які найчастіше з'являються на сторінках «Людської комедії».
Є в історії Віктюрнієна ще один цікавий нюанс. Зображуючи молоду людину, те, як вона зрікається своїх переконань, Бальзак майже завжди звертав пильну увагу на мотиви того зречення. З Віктюрнієном усе не так. Молодий маркіз лише переконаний у своїй аристократичній винятковості і намагається утвердити притаманний йому агресивний егоїзм у паризьких салонах. Тільки брак сильної волі не дає йому досягти успіху. Герой робить безчесні вчинки і сам стає жертвою підступності дю Круазьє. Остаточний результат еволюції Віктюрнієна досить тривіальний. Одруження з багатою племінницею дю Круазьє допомагає герою пристосуватися, до нового суспільства.
Особливе місце в системі дійових осіб займає нотар Шенель, образ якого дає нагоду розглянути проблему позитивного героя у Бальзака. Для письменника вона не нова. Автор «Людської комедії» не раз обстоював потребу створювати поряд із «реальними» персонажами образи, що мали стати втіленням людських чеснот. Таку думку висловлено і в передмові до «Музею старожитностей». Теоретичні міркування підтверджує художня практика. Героїв такого типу ми бачимо в різних творах Бальзака. Це й водоноша Буржа з «Меси безвірника», солдат Верньйо з «Полковника Шабера», слідчий Попіно зі «Справи про опіку» тощо. Проте образ Шенеля має свою специфіку. Передусім зросла його вага в розвитку дії. Колишній управитель маєтку д'Егріньйонів далекий від рабського обожнювання свого пана. На відміну від старого маркіза, він відчуває плинність часу, розуміє, що живе в нову добу, початком якої стали події 1789-1794 рр. Старий нотар не мріє про повернення до минулого. Його відданість майже втратила політичне забарвлення. Герой жертвує свій статок Віктюрнієнові не задля самого принципу вірності панові: адже в такому разі Шенель став би ще одним експонатом «Музею старожитностей». Самотній нотар ставиться до молодого маркіза як до сина, дім д'Егріньйонів давно замінив йому родину, якої в нього не було. Рятуючи юнака, Шенель удається навіть до підступів. Образ героя, позбувшись ідеальності, стає глибшим, психологічно переконливішим.
Повість сюжетно пов'язана з іншими творами Бальзака. Ім'я маркіза д'Егріньйона зустрічається в романі «Шуани». Про одруження дю Круазьє (він же дю Бук'є) мова йде в «Старій панні». Найдовшу історію серед головних героїв «Музею старожитностей» має Віктюрнієн. Про паризьке життя молодого аристократа згадується в «Кузині Бетті», «Урсулі Міруетт», «Беатрисі», «Таємницях княгині Кадіньян».
|
