На другому березі (збірник)
Богдан-Ігор Васильович Антонич


Скільки ж їх було – молодих і талановитих, поетів (Поетів!), яким би ще жити й творити, писати вірші на радість людям, але яких Бог забрав до себе рано, дуже рано. Отак і Богдан-Ігор Антонич (1907–1936)… Дві цифри і рисочка між ними – це життя, сповнене надій і поезії, але ж таке коротке. Він багато не встиг, не написав того, що збирався написати, його ім'я після смерті було забуте на довгі роки. І все ж таки справжня Поезія, незважаючи на будь-які перепони, знайде шлях до читача.

До книжки увійшли фрагменти із незакінченого роману «На другому березі», а також значна частина поетичного доробку Богдана– Ігоря Антонича.





Богдан-Ігор Антонич

На другому березі

(збірник)





На другому березі





І


Між двома берегами плила ріка.

Вітри різьбили кришталеве плесо в мерехтливі брижі, краплі дощу кололи шпильками гладку поверхню, бурі перекидали брили хвиль і каламутили непорочну прозорість води. Ріка плила невпинно, безугавно, мов час, і, мов час, танула в безбарвній долині небуття. На грані сірого обрію вливала чисті води в синє небо. її крута стрічка загиналася в кілька вузлів, холодними раменами обіймала прибережне каміння, плиткою мілиною лежала в пісковім руслі. Сотнями свердлів вертіла підземні жили старих скель, аж із твердих каменюк ставали діркуваті флейти, з яких добувала тихі, пронизливі звуки. Безконечні поцілунки мокрих уст вигладжували руби скельних відломків і придавлено шушукали на лагідних закругленнях кам'яних яблук. Шутер блищав із дна, наче потовчене скло.

Було щось вічно однакове і вічно змінне в поморщенім обличчі ріки. Якась предвічна мудрість старечого чола. Якась спокійна задума над всепроминанням. Якийсь шепіт підсвідомої стихії.

Міст лучив обидва береги. Мовби подавали вони собі долоні, котрі посередині взаємно себе хватали. Зігнений каблук, наче велетенський перстень, що його долішня половина закопана в землі. Ріка під мостом трохи приставала в розгоні й творила глибину. Прямовисні сукаті стовпи підносилися вгору з води, наче мозолисті могутні руки, щоб підперти його спіраллю. Плесо буркотіло з люті довкола стовбурів, аж захлистувалося білою піною. Наче милини в пральні, пучнявіли легкі синяві бульки. Хлюпали, прискали, стрибали, клекотіли, розбігалися, мов розсипана на вітер пригорщ борошна. Знов повертали й п'ялили в надгните тіло старих пнів гострі, колючі сніжні зуби. В літні дні вітер, мов птах крилами, стріпував з мосту тумани жовтого пороху на гладкий паркет води. Дощ мив поруччя й витирав дочиста щілини. Коли-не-коли чорніли підводи на хребті пригорбленого велета, наче галапасш гриби на кремезнім дубі. Під тягарем возів міст стогнав незадоволено, важко, майже ненависно. Скрипіли в'язання. Непрошені гості переїздили якнайскоріше й зникали в безвісті далекого шляху. Міст віддихав глибоко з пільгою й струшував із себе нові хмари курива.

В повітрі лишався тільки відгомін гуркотливих коліс, немов дуже далекий притишений стукіт у барабан.

Майже щороку повені підривали міст, але не вдалося їм його повалити від довгих літ. Тоді приходили найтяжчі хвилини в житті дідугана. Коли почув гіркий смак каламутної води, корчився з ляку, кривився, тріщав з досадою, торохтів, рипів і вбивав міцніше стовпи в річище. Подібно змагун[1 - Змагун – той, хто виступає у змаганні, спортсмен.] розставляє ноги, коли має відбити удар противника. Перехилював чоло навпроти хвиль і ждав. Як лиш стрінула на своєму шляху затор, підносила ріка височенний горб, і брудна жовта стіна наступала стопудовим тягарем на мостові підпори. Лускотня розлягалася широкою луною й зливала громовим грюкотом усю долину, мов струями рясного дощу. Міст співав свою бойову пісню. Не першу й не останню. Міст завсіди виходив переможцем. Правда, по кожній боротьбі його латали, заповняли нові щілини, бандажували рани, дротували, мов надбитий горщок. Але міст стояв. Проходили бурі, розталі, повені, а він стояв. І все однаково непереможний. І все однаково гордий.

Лівий, нижчий берег займала широка, рівна, вільна оболонь. Зелена таця, злегка перехилена до ріки. Раптово земля підносилася вгору. Наче кротовина, висаджена якимсь велетнем-кротом. Декілька городців, а за ними перші підміські вулички.

Гвоздики, георгіни, айстри, бруд, спокій і сентименталізм.

О меланхоліє малого містечка! О тишо синього неба, завішена над одноманітним щастям причикнутих, згорблених домів! О солодко-млявий запаху провінції!

Тут серця б'ють повільніше, й, мабуть, повільніше ходять годинники. Тут усе спізнюється. Тут день є заспаний і ніч невиспана.[2 - Яка це приємна річ – могти спізнюватися.] Тут сонце сонно позіхає й під тихий вечір ліниво заплющує червоне око. Тут місяць забуває адресу останньої стації своєї подорожі і не знає, кудою зарання вернути.[3 - Автор повісті забув раз адресу своєї коханої і втратив тому найкращий день А що буде, як душа по смерті забуде адресу до неба?] Вже світає, а він ще нудить світом над обрієм. Тут сон пахне сіном і стіни пахнуть сном. Тут весна є чутлива, як старосвітський роман, а дощиста осінь осоружна, мов дошкульний біль зубів. Тут вечір має колір какао,[4 - Автор у дитинстві ніколи не хотів пити какао.] а світанок барву дівочих уст. Тут життя є банальне. Як рима: сонце – віконце. Гітара, русяві коси, пропам'ятні віршики для дівчат, Овідій, м'ятові цукерки, стара бритва, латані панчохи, вельтшмерц, вишневий лікер, бажання направити світ, кминова юшка, широкі парасолі, мрійливі очі, кальоші, геніальні люди до маловажних справ, порошок на біль голови, приперчені дотепи, недіяльні товариства, минулорічні журнали мод, злегка соціалізм, фіалка в петельці, світлини пристаркуватих фільмових авторок, кишені огірки, огірчення на долю, огарки недокурених папіросок, осінній настрій, ноктюрн Шопена на розстроєному піаніно

		ті-ра-ра-ра ті-ра-ра[5 - Справжня розкіш отак стояти собі в хвилях золотого вечора при вікні (руки обов'язково в кишенях від штанів) і співати мурмурандо.]

Мав двадцять літ і чорне волосся. Чого ж більше треба до щастя?

Мав уста, повні невисловленого крику життя, а в голові, наче в вулію, вовтузився рій задумів, помислів, постанов. В чернетці свідомості записував враження жадібно, пристрасно, скоро, без застанови. Був п'яний від мрій і від своїх двадцятьох літ. Мав найбільший скарб людини – спроможність зворушення, Божий дар захоплення. Ловив хвилини в душу, жадну всепізнання. Вбивав у кожний момент дряпіжні кігті. Кожну подію бажав розтовкти, мов горіх, і добути з неї ядро. Вилускати, вирвати його. З примхливої поверхні моря дійсності хотів зібрати жменею всю мерехтливу піну. Загорнути, видерти, здобути. Для себе, тільки для себе. Сміявся білими зубами хижака.

Від спонуки до чину йшов простим шляхом. Не кружляв, не обходив, не виминав, не шукав лисячих стежок, кругойдучих доріг, крутих переходів, підземних коридорів. Біг навпростець. Перешкоди або розбивав, або перестрибував над ними. Але не волікся вигідно довкола них, ані не повзав попід ними. Усе брав дослівно. Життя розумів як життя, отже, як те, що вічно живе, росте, ворушиться. Відчував глибиною свого «я» божественну всезмінність дійсності. Кожним нервом співзвучав з мелодією оточення. Широко розплющеними очима глядів на світ. Одним поглядом хотів обняти тисячобарвність цього, що бачив. Одним напруженням вух бажав схопити в акорд різнотонність, що дзвеніла довкола. Одним віддихом старався вдихнути ошоломну запашність природи, одним дотиком випити розкіш нервів при зіткненні з речами. На кожне явище протидіяв усім єством, був наче настроєна скрипка, яка на кожний доторк відповідає доглибним відгомоном. В кожну справу вкладав себе без решти, без застережень, без задержання відступу, без конечної відстані. Коли йшов під гору, мусив вилізти на шпиль, коли впадав до води, поринав на дно. Не вмів ніколи задержатися посередині. Був справді молодим.

Одначе навала вражень оголомшувала його. Переживав кожну найзвичайнішу, найбільш буденну подію з потрійною силою відчуття, й тому надмір почувань не міг знайти собі місця в малообіймистій свідомості, розбивав рамці, розсаджував межі, виливався поза берег душі, немов свіже пиво поза край склянки. Переживань не вибирав, сприймав усі, як приносило їх життя, схоплював усі без огляду на їхню справжню вартість і корисність. Наче втомлений робітник п'є в гарячий день холодну воду, не дивлячись на те, що може собі зашкодити, наче дитина, яка жадібно ссе яблуко, не вважаючи, чи воно спіле, чи зелепуга, висмоктував ласо з кожної хвилини можливо найбільшу кількість зворушення. Не диво, що його свідомість була, немов шпихлір, в якім лежать порозкидувані без ладу одні на одних різні прилади, потрібні й зайві, важні й байдужі, нові й давні, цілі й пожовані, в якім лахміття, цундри, ганчірки, катрани, відламки ржавого заліза, вирізки прохнявих дошок, кусні потовченого скла, позагинані цвяхи, шкамаття пожовклої бляхи та всяке інше шпаргалля лежать усуміш з недавно придбаними, пожиточними, бездоганними речами. Звичайно, що уявлення, користуючися такими нерівними й різновартними засобами, не могли діяти цілком правильно. Витворювався зрозумілий розгардіяш внутрішнього життя. Безладно накопичені враження не дозволяли поневолити підземних невидимих струй душі. Його воля переносилася радніше на зовнішні справи, але не вміла загнуздати власних підшкурних гонів. Межі свідомості, передсвідомості й підсвідомості, з природи крихкі й невиразні, ставали ще більше плавкі й бгачкі, залежні від настрою, від найменших спонук хвилини й оточення. Майстерство свобідного володіння своїми гонами було йому ще чуже. Внутрішня перегать була збудована з дуже ламкого матеріалу. Бурхливі сили, котрі діяли в сутеренах душі, легко й без труднощів переходили на поверх свідомого. Душевна будівля хиталася часто від власних землетрусів.

Ви бачили сьогодні мого героя? Не стрінули його випадково на місті? Може, не доглянув вас, може, не встиг здійняти капелюха на ваше привітання, може, перейшов безбач мимо вас? А може, ви його не добачили, ідучи в коловороті своїх клопотів і турбот? Може, його не пізнали в метушні буденних журб? Він так гарно, щиро, сердешно всміхається до знайомих. Ви здвигаєте плечима, дивуєтеся, кажете, що не знаєте його. Але ж ні… Ви його, напевно, вже десь колись зустрічали. Подивіться тільки до закомір-ків своєї пам'яті, перетрусіть її підсвідомі закутки, перегляньте її таємні нетрі, а знайдете його зовсім виразний, чистий образ. А втім… хай буде. Прошу дуже.

Представляю героя моєї повісті.

Марко – таке ймення мав син судді Мартовича – це був трохи дивний юнак.

…




II


Вокзал поволі спорожнів.

Поїзд у сторону столиці від'їхав перед п'ятьма хвилинами, найближчий спішний мав переїздити аж за годину, а особовий за повні дві й чверть.

Ті, що висіли, найняли дрожки або таки піхотою по-воліклися до віддаленого більше як один кілометр містечка. Кількох брудних і пелехатих жидівських крамарів ще якийсь час коріцмалося з навантаженими скриньками й товстими чемоданами, але незабаром і вони зуміли дійти до ладу зі своїми клунками та покінчили завзятий торг з худощавим, наче тріска, візником за ціну перевозу. Обсіли бричку так густо, щоб між ним та їхні в'юки не встромив навіть голки, стара, знуждована й сухоребра, як її власник, кандиба зігнулася в чотири погибелі, луснув батіг.

Згорблений, кощавий сторож, що відбивав зужиті білети, глянув мутними байдужими очима за останнім пасажиром, сплюнув у кут і зникнув у дверях. Касир замкнув своє віконце, перейшов до сусідньої кімнати, закурив папіроску й почав сердешно позіхати. Урядовець руху поплентався до канцелярії, зняв свою червону шапку, обтер хустиною піт з чола – був жаркий духотний липневий день – впав у фотель, мов до якогось глибокого рову, відітхнув і став щось читати.

Надходив поволі вечір.

Замовк гамір. Стало важке безгоміння. Начеб небо білою ватою хмарин обкутало всі речі й відібрало їм спроможність звуку. Довгий час було так безголосно, що тиша аж лящала в ушах. Ліниві рухи грязли в безмежнім спокої повітря.

У ждальні третьої класи спав на лавці якийсь волоцюга неозначеного віку й професії. Його вайлувата постать лежала безрухо, мов сукаста колода. Дівчина з буфету ловила настирливі мухи й дивилася без думки в замурзане та поцятковане комахами вікно. Її рябе від веснянок обличчя виявляло безкраю, дошкульну нудьгу. Очі втратили ввесь блиск і були, наче два відламки звичайного, мертвого скла з якоїсь розбитої шиби. Довкола бочки з содовою водою деренчала мушва, невдоволена, що не може дібратися до спокусливого питва. Ледве чутний бренькіт дзвенів, мовби здалека, з глибини або з-під кльоші й уже на кілька кроків розпливався, танув, розвіювався в густім, наче мед, повітрі.

Навіть рекламові плакати на стінах, котрі привикли невпинно кричати, немовби притихли. Ніхто їх не слухав, тому зашарілися, примеркли, вилиняли, знизили голос. Начеб їх заціпило.

Наближався вечір повільною ходою.

Спека, дійшовши до найвищого ступеня натуги, почала незамітно меншати. Розжарений пісок на пероні став помалу холонути. Золотий диск сонця, кинений невідомими руками зі сходу на захід, долетів до своєї мети. Стояв просто над рейками, які прямували також у ту саму сторону. Далеко на заході збігалися в одну пряму лінію й, наче тонкий дріт, устромлений у небо, танули в незнанім. Сонце, завішене над рейками, подобало на полум'яну локомотиву, що їхала в далекий незбагненний світ і покидала самітний двірець, щоб завтра зарання знову до нього вернути з противної сторони, щоб по короткій ночі вогняним струменем виплинути на протилежнім кінці залізного шляху.

Блиск падав на шиби вокзалу й грав на них великими химерними плямами щирого золота. Це був останній прощальний поцілунок сонця й скла. Сонце, що від'їздило рейками до невідомої стації на заході, лишало за собою золотий сигнал свого переїзду.

Земля, обдарована, наче старий горнець, рейками, віддихала. Втягала в свої чорні, закурені вугляним димом, запорошені сажею груди свіжий холод, що його приносили на своїх раменах перші тіні. Рейки, набряклі від жари, тепер корчилися й вертали до своєї первісної постаті.

До вокзалу прийшли нові гості. Найперше старий халамидник. Двигав чималу скриньку й сапав, мов попсована машина. Пришкандибав до ждальні, скинув свій вантаж на саму середину головного стола й вийняв з кишені халата капшук із тютюном. Хустиною обтер піт з обличчя, яке мало барву мазі, що осідає на дні люльки. Вічно переляканими очима обвів довкола й посадив на лавку біля стола самого себе – людський клунок.

Пройдисвіт із кута пробудився, вирячив зіниці, розправив руки, закахикав голосно й перевернувся на другий бік. Дівчина з-за буфету стрепенулася, машинально підвела голову вгору й надула невдоволено пузате лице.

За хвилину вкотилася з гамором крізь широко відчинені двері огрядна, ставна міщанка в великім білім шалі. Гримнула своїм чемоданом об лавку, ловила неспокійно грубими устами повітря, немовби воно втікало від її губ, холодила себе кінцем шалю й зітхала могутньо повними дужими грудьми.

Стація почала оживати. Непорушність липневої спеки став розганяти вечірній легіт. З недалеких сосон добував лагідні, боязкі шумливі звуки. Підбадьорені мухи й собі завели голосніше. Гуділи передсонну шепеляву пісню. Комашиний бренькіт і сосновий шум зливалися разом в одностайний текучий гомін, що нагадував тихе дзюрчання малого потока. Вибивався понад них вищими тонами нерівномірний, невгомонний дзенькіт рейок, що тоншали під дотиком холодних долонь надходячої ночі. Брязкіт цей був схожий на легке, ніжне торгання струни ена скрипці. В міру, як тахнув бзик мушви, вилітав угору деренькіт залізного паліччя, подібно як вигук флейти вистрілює понад повільну течію оркестри.

Навкруги двірця заметушилося. Невідомо звідкіля висипався гурт залізничників. Сновигали туди й сюди, вешталися з кута в кут, тягалися по всіх усюдах. Рогаті сині шапки заглядали до ждальні, зазирали до буфету, кружляли довкола сигналового стовпа. Сині шапки вітали одна одну, здоровили себе, сміялися, перехилювалися. Синя шапка зацвіла в касовім віконці. Сині шапки випливали й щезали, підносилися й танули.

Раптово над плямами синіх шапок заблищала червона керівника руху, який з урочистою повагою розпочав свою подорож з одного кінця перону на другий. Червона шапка йшла гордо й байдужо до оточення.

Ждальня стала майже повна. Тисячний раз повторялися тут ті самі події, настрої, переживання, почування. Тисячний раз дивилася ця звичайна, невибаглива кімната на все однакову, все таку саму різношерсту юрбу, тисячний раз слухала кахльова піч завжди таких самих розмов, тисячний раз нарікали тріскотнею лавки на гнітучий тягар клунків та їхніх власників, тисячний раз дурманіли кульгаві столи від хмар тютюнового курива.

Обличчя залягла одночасно нудьга й гарячка, німе отупіння й нервове подражнення. Підсоння залізниці почало діяти. Своєрідний настрій вокзального коридору та ждалень хватав у свої кігті серця й мізки, входив з повітрям у груди, розгнуздував в’язання м’язів, пущав думки в рвучий крутіж, вирівнював світовідчування поодиноких людей, нищив окремі одиниці й творив з кількадесятьох осібняків безформну, поневолену ним, податливу, безопірну масу. Теплота тіла підносилася, живчик бив скоріше, думки ставали легкокрилі, але зате безладні. Стан менш-більш такий, який буває по сприйнятті малої частки алкоголю. Скажім, по двох чарках горілки.

Перед касою стояв довгий хвіст. Касир машинально підносив голову й без іскри заінтересування звертав мовчазний питальний погляд на добродія, що, спітнілий, розгарячений, задиханий, підкочувався з черги перед віконцем й витиснений перше, мов цитрина, тепер бовтав язиком і лепетав щось під носом. Накінець видушував з горла назву цієї своєї подорожі. Урядовець відвертався одноманітним бездушним оборотом, підходив до шафи, шукав квитка, пробивав його – все однаковими повільними, неживими рухами. Тимчасом останні в ряді різкими, неритмічними жестами висловлювали свою невгамовність і тривогу. Їхня нервова метушня відбивалася яскраво від апатичної пинявості продавця. Підтюпцем перебирали ногами на місці, крізь плече попередників зазирали неспокійно в квадратовий отвір, що в нім являлися козирок шапки та ніс. Струя дрижання переходила людьми, мов електричний струм дротом. Здавалось, що якась сила втягала поволі живий мотуз пасажирів досередини. Він скорочувався, корчився, але все-таки ввесь зникнути не міг.




III


Марко всів до поїзду.

Бгачко вискочив на східці, легко перекинув себе на поміст, струсив сніг з пушистого хутряного коміра й з рукавів, поправив пальто, відстебнув горішній ґудзик, гупнув кілька разів черевиками об підлогу, аж облетіла груба верства м'якої білої вати, що обкутувала їх з усіх сторін. Несучи перед собою свої клунки, наче щит, увійшов до середини вагона, перетиснувся вузьким коридором, знайшов незайняте місце побіч якогось лисого добродія, поклав на полицю чемодан з книжками й платтям, зсунув з рамен плащ, на якім лишилися ще рештки снігового борошна, обтріпав їх старанно, витер сніжну мазюку з крил капелюха й сів вигідно на лавці.

Була щойно четверта година пополудні, але грудневий вечір скоро розкидував свої довгі тіні. Падав сніг великими клаптями, обсипував шапки залізничників сивим пір'ям, лягав на темних хутрах пасажирів ясними плямами, обкутував залізне поруччя поплутаними сірими нитками, білив розпорошеним вапном дахи кіосків, що виглядали, наче базарні буди під широкими полотняними парасолями, борошнив м'яким сипким піском увесь перон, обвивав лляним прядивом капелюхи. Мокнули шибки окулярів, наче від сліз, холодна вогкість спливала за коміри, ноги грузли в м'якому пухові. Легкі сніжинки кружляли безшелесно, заточували обіймисті колеса та спіралі, підносилися вгору, обпадали вниз, задержувалися на коротку мить безрухо в густім від мряки повітрі, перехилялися, мов шалі-човники, то в одну, то в другу сторону, виверталися й по довгім герці тихо сідали на землю. Срібні бджоли вилітали з вулія неба й роєм укривали світ.

Під абажуром падучого снігу вокзал палахкотів лампами. Крізь снігову заслону набирало світло чудової молодшої барви. Сніжинки в світляних смугах іскрилися, наче справжні кришталі. Ліхтарні кидали розкішні жмути сріблявого блиску. Великий двірець був схожий вогнями на могутню ракету. Здавалося, що за хвилину казкові лосняві стовпи розприснуться, розіллються, хмарою іскор розвіються в чорних нетрях ночі.

Марко не прощав нічого. Вертав до рідного містечка, до батьків. Байдуже дивився на скляну гору вокзалу, на рясно освітлені будівлі, на блискучий букет різнокольорових світел.

Гудок.

Десяток долонь у шкуратяних рукавичках піднеслося вгору й лінивими рівномірними жестами давали знак прощання. Крізь заквітчані морозом шиби поїзду було видно тільки тіні замкнених усередині людей. Невиразні обриси голів, розпливчасті зачерки облич. Химерним льодовим рисункам на вікнах придавало тисячолампне світло недійсної, неземної краси.

Валківничий підніс руку:

– Від'їзд.

Останній сигнал.

В вагоні не було натовпу, але теж і не зовсім порожньо. Загалом вигідна їзда. Коли Марко розглянувся ближче по переділі, побачив, що має ще дев'ятьох товаришів подорожі. Довгий час сиділи мовчки, похнюпивши голови. Одностайний ритм смоків та коліс колихав до сну. Повільний темп заплющував очі й розледашував думки й м'язи. Рівномірний стукіт гудів глухо в ушах, втискався під череп, вбивав цвяхи до мізку, шумів беззвучно в голові. Чавунка захлистувалася гугнявим співом, ретязі хрипко скрипіли, ланцюги клацали залізними зубами, в каглі шевеліло, розігріта пара сичала в рурах, що ними розходилася по всім поїзді, наче кров жилами по тілі. Обгортало бездушне отупіння, обіймало чола слизькими долонями, обтяжало руки та ноги лінощами, хвилювало живчик, затемнювало зір. Запах окису вугля дражнив слизові оболони носа. Невпинне гойдання давало устам солодкавий, млосний смак. Одноманітна музика хватала за горло, спиняла віддих, гальмувала працю свідомості й усипляла ум.

Початок їзди залізницею звичайно впливає в цей спосіб, приводить до сонливищ, розледащіння, безтямності, бездум'я, дрімоти думок, невразливості. Нагадує це настрій, який переживаємо, викуривши більшу кількість папіросок одна по одній, безперестанку. Буває в нім своєрідна розкіш, що її справляє повна безчинність свідомого й хвилеве звільнення волі. Одначе це самопочування хутко минає. Припливає друга хвиля залізничного настрою. Назовні виявляється вона охотою до балачки, оживленням, зачіпливістю, ворушкістю. Підсоння подорожі починає розігрівати, теплота тіла під (пропуск), серце б'є живіше, кров кружає швидше.

…………………………………………………………………………………


* * *


[Їзда саньми]

Я знав дівчину.

Мала дзвінке ймення: Соня.

Але її тепер уже немає.

Це таке звичайне, буденне, а одначе цього досі не можу зрозуміти. Повторяю безліч разів, уговорюю собі безугавно, що вся ця історія така банальна, наче любовний трикутник з французького роману, й ніщо не помагає. Думаю й не можу розчовпати. З кожним днем наростає подив над нерозгаданою плутаниною цього, що називаємо дійсністю. Де знайти лік на дивність життя?

Чи ви знаєте час першої любові?

Тоді, коли римуємо: її – солов’ї та кохана – омана. Тоді, коли паленіємо при стрічі з молодими жінками, коли носимо в нагрудній кишені кілька світлин знайомих красунь. Тоді, коли пишемо ночами невислані листи до незнайомої. Тоді, коли граємо на мандоліні й ходимо на лекції танців.

Маємо обов’язково зле зав’язану, але зате багатобарвну краватку, а в неділю пополудні вкладаємо до петельки квітку. Коли це весна, фіалку або незабудку, коли осінь, очевидячки, айстру. Коли представляють нас їй, шурхаємо незручно черевиками, коли стрінемо її на вулиці, робимо широкий, півкруглий мрійливий оборот капелюхом.

Що нам лишилося з цих літ?

Терпкий запах молодості й тихий шелест запорошених книжечок віршів. І це дурне питання, узяте з трафаретної сентиментальної пісеньки.

Вони мають пам’ятники в рожевих оксамитних обгортках. Подають їх з соромливою усмішкою. Уписуємо тут віршики (очі – ночі, мрії – вії), малюємо рожу й кусень блакитного неба (найдешевіша ґудзикова фарба), а іноді додаємо грецьку цитату. Очевидячки тому, що вона грецької мови не вміє. Звичайно, треба показати в чому-небудь свою вищість. Накінець підписуємо з темпераментом доконче відвічне штамбухове: на незабудь.

Балакаємо з фаховою знайомістю про жести рук Ґрети Гарбо й про блекленд у сітківці.[6 - Сітківка – волейбол.] Вираховуємо докладно швидкість їзди на годину «Бугатті» та «Альфа-Ромео». Робимо підсумки останніх м'ячевих змагань і передбачення на майбутнє. Трудимося над такими важкими питаннями, як, наприклад, чи кращі є білявки, чи чорнявки, або в який спосіб поліпшити світ і усунути з нього злидні та горе.

Усе жде на нас. Усе існує тільки тому, щоб ми мали що направляти, поправляти, виправляти, справляти, розправляти, приправляти, доправляти, відправляти. Хочемо змінювати, відкривати, здобувати, винаходити, й з тяжкими джаганами[7 - Джаган – кирка.] йдемо розбивати замки давно відчинених дверей. Бажаємо, щоб усе було простолінійне, рівне, явне, ясне, зрозуміле, очевидне, наглядне, відкрите, мов на долоні.

Навпаки, життя заплітає нас у складний коловорот вражень та подій, веде на перехресні стежки колишнього, сучасного та прийдешнього, каже розбирати нам поплутані сліди минулого, пізнавати заслонені дороговкази теперішнього й відчитувати нечіткі знаки майбутнього. Кладе нам перед очі нерозбірну мережку, ускладнює кожне найпростіше, найзвичайніше явище, заслонює мерехтливими змінними брижами таємну тривку глибину, показує в нутрі кожної речі незбагненну загадку й лишає нас самотужки. Бунтується проти цього наша вдача, наша снага, наша кебета, наш підсвідомий гін. Ні, ми не будемо розмотувати ниток, розкутувати плетива, розплітати нерозгаданих вузлів, розв'язувати загадливих ключок, розшифровувати тайного письма. Ми гострими молодими зубами розчавимо твердий горіх загадки життя. Зашморгнуло нам життя на шию петлю таємниці, але вона не задушить нас, ми її розхристаємо нігтями, розцундримо губами, звільнимо п'ястуками. Не хочемо розкладати мережива дійсності, ми його розсіпаємо, розсмикаємо, роздеремо на дрібні торочки. Розпорпаємо пальцями глиби невідомого. Коли не можна розплутати сіті, то її потнемо на шкамаття, розтягнемо на малі мотузки, зімнемо нагамуз. Ми не будемо переговорювати з життям, тільки боротися з ним до крові, змагатися до втрати тямки, хоч би прийшло гризти яснами, хоч би прийшло штовхати чолом, колоти лобом у кам'яну безвість.

Одначе ворог утікає перед нами, грається з нами, наче блимавка з заблуканим мандрівником, або зрадливо вдаряє ззаду. Стукаємо жменями в порожнечу, вивалюємо неіснуючі двері, здобуваємо уявні фортеці, причалюємо до несправжніх пристаней, сіємо зерно на воді, різьбимо статуї з льоду, підписуємо свої прізвища на каменях, митих дощем.

Гіркий, мов хиніна, смак розчарування.

Ця хвороба появляється незавважно при переході з віку хлоп'ячого до юнацького. Приходить от так собі, з нічого, з повітря. Тоді не можемо собі знайти ніде місця, бокуємо від товаришів, відчужуємося від батьків, цураємося давнішніх розваг, не цікавлять нас дотеперішні заняття. Тоді звичайно починаємо курити й димом намагаємося заспокоїти дрижання розстроєних струн душі, утихомирити внутрішній неспокій, заглушити безосновний, безпричинний ляк. Захлистуємося куривом, кашляємо, кахикаємо, шумить від нього в голові, але зате тупіє на хвилину розгнуздана вражливість нервів. Вештаємося бездумно по кімнаті, сновигаємо без цілі вулицями, придивляємося довго на вітрини й нічого не бачимо, поштовхуємо ліктями прохожих, ходимо неправильною стороною, кружляємо тими самими хідниками, повертаємо мимохіть до тих самих місць, переходимо без потреби з одного боку на протилежний, підглядаємо ненароком, безважливо, без власної волі вуличну метушню, хоч по правді не цікавить нас, не займає нашої уваги, є зовсім і зовсім байдужа. Невміло ставимо крок, підносимо ноги невлад, що іноді заплутаються на якій-небудь розколині чи просто-таки між собою, наче дві цупкі, негнучки палиці. Ловимо ґав, витріщаємося на оточення, мовби не мали нічого кращого до роботи. Бажаємо, щоб міський гомінливий веремій задурманив нашу схвильовану свідомість, немов алкоголь. Хочемо впитися лунким, галасливим, гучним, різким, яскравим сум'яттям і забути про все, забути про самих себе, забути про своє існування. А в цьому дзвінкому гаморі, у цьому метушливому житті чуємо свою гостру окремість і неподільну самітність. Утікаємо перед хижими кігтями життя в пустелю міста. Бо справді людина найбільше самітна є в юрбі.

Коли ми на селі, волочимося нестямно полями, топчемо вигинчасті круті межі та борозни, толочимо повісма скиб, талуємо зелені вигони й облоги, талабанимо мочаковиння, грузнемо наосліп у калюжі, манджаємо навмання непрохідними чагарями, чалапаємо навпростець колючою гущею, а під вечір вертаємо додому покалічені, закривавлені, виснажені, утомлені, знесилені, обідрані, обхлюпані, замурзані, заялозені, заболочені. Шукаємо цілющого ліку природи, а може, квітки папороті, синьої пташки, того, що недосяжне, невпійманне, нездійсненне. Утеча від себе самого. І одночасно погоня за своїм «я».

Стоїмо довго, довго біля вікна, похиливши чоло на долоню, спираючись на лікті. Дивимося невидючими очима в імлисту далеч. Не думаємо ні про що, зовсім ні про що. Це говорить підсвідомість, але ми її мови не розуміємо. Чуємо дивний стукіт до дверей свідомості, але його значення не вміємо схопити. Хто стукає? Хто кличе? Навіщо?

…………………………………………………………………………………


[Прощання Ігора]

Ми стояли на коридорі вокзалу.

Від перону вливався кислий запах диму та вугілля, від подвір'я ззаду плили широким струменем свіжі пахощі бузку та жасмину, що цвів у городі побіля двірця. Із ждальні, наче з печі, виповзали густі хмари тютюнового курива, змішані з млосним випаром людського поту. Усе це вертіло терпко в носі. Хотілося пчихати, наче від сильної табаки.

Крізь брудні шиби вікон сміялася весна яблуневим квіттям, немов молода дівчина білими зубами.

Відчиненими дверми влітав із саду запашний, бадьорий вітер, але швидко перебивався крізь стухле повітря в нутрі й якнайскоріше втікав другою стороною на вільний простір. Лагідний протяг холодив гарячку спітнілих чіл.

Велика тягарова вага рипіла протяжно й хрипло, двигаючи на своїх дерев'яних плечах кучугуру клунків.

Ти був спокійний. До цього ступеня спокійний, що мене це навіть дивувало. Рухи самовпевнені, смілі, погляд звичайний, хода сильна, рішуча, на устах лагідна усмішка. Навіть сліду якогось більшого зворушення, якогось внутрішнього потрясіння. Зовнішній вигляд і поведінка зовсім такі, як перше. Мовби між нами ніщо не скоїлося, мовби між нами не стала висока стіна, не відділила нас, не відмежила, не перегородила, не розв'язала, навіть не діткнула вузлів нашої приязні. Дивилися один на одного так щиро, вільно, по-давньому, без жадного збентеження, без жадної недовіри. Мимохіть виринула радісна думка, що все ж таки наше побратимство сильніше від жінки, що заковиря долі не кинула на нього навіть найлегшої тіні.

Ми не бачилися від кількох місяців. Тоді по цій жахливій пригоді з вовками я вернув до містечка, ти лишився в себе на селі. Учора ти приїхав до мене, балакав багато на різні теми, був оживлений, говіркий, зацікавлений усім, охочий. Одначе про пережиту подію й про Соню за весь час навіть не згадав. Я розумів тебе дуже добре. Від першої хвилини зустрічі вже знав гаразд. Так треба, так конче треба. її не було, її напевне не було, її треба викреслити з нашого життя, треба вичеркнути з нашої свідомості, виключити, виділити, викинути з наших «я». Губка часу вимаже її з таблиці нашої пам'яті. Але в глибині підсвідомості підносився сильний голос бунту, та я чавив його непощадно таки в цю мить. А ти?

Сьогодні ти був, може, трохи менше балакучий, але загалом нічим не зраджував сумного чи неспокійного настрою або схвилювання. Уражала мене тільки одна маловажна подробиця, що її я ледве й завважив. Ти був зодягнений занадто поважно, сливе що й урочисто. Чому ти надяг на себе в цей весняний ранок своє найкраще чорне вбрання? Чорна краватка, що ти її досі ніколи не носив, придавала тобі безмаль жалібну подобу? Раптово став якийсь задумливий і серйозний. Проте ніщо не здавалося колотити твого спокою та рівноваги, на погляд ніщо не каламутило плеса твоєї свідомості.

Ти ждав терпеливо своєї черги перед касою. Я перекидав з нудьгою байдужим зором по розгарячених обличчях і нишпорив ним марудно по запорошених спинах. Накінець касир, жовтий з досади, наче гарбована шкура, скінчив лаяти перелякану селянку, й ти видобув з горла касового віконця для себе квиток.

Був уже крайній час.

З рипливим стукотом буферів, постогнуючи з утоми, вкотився поїзд. Сопів, наче хворий на ядуху дід. Бленда-ючи ретязями, шкандибав хвилину, мов кінь, що йому затиснено зубело, трясся, теліпався в смішних, кульгавих підстрибах, аж доки не присів. Бризнув з димаря високим водограєм курива, порснув з боків струмками пари, мов надутий пухир, що його раптом передіравлено. Виплюнув з вагонів кільканадцятьох пасажирів, щоб на їх місце прийняти нових.

В останню мить я купив на пероні від обідраного хлопця жмуток білого бузку й подав тобі. Тоді мимохіть пригадав собі, як колись у дитинстві було навпаки, як ти приносив мені до шпиталю свіжі букети, а з ними запах весни. Ти всміхнувся добряче, але знічев'я споважнів. Довго, довго тиснув мою долоню. Очі загоріли дивним вогнем і швидко погасли. Навперемішку блищали й попеліли холодом. Уста мовчали.

Наприкінці висмикнув свою руку з моєї жмені й побіг на східці вагону. Скоро, хутко, мовби тебе щось гонило, мовби тебе переслідувала якась думка. Двері обійняли тебе й заслонили.

Зарокотали колеса.

Я метнувся за поїздом, що втікав переді мною, задиханий димом.

Раптом відчинилося вікно одного вагону, вихилилася голова, а вітер доніс до мене тихі слова:

– Будь щасливий… з нею!

…………………………………………………………………………………


* * *


[Кінець Ігора]

Я не міг заснути.

Перекидався з правого боку на лівий і, навпаки, пхав долоні під подушку, витягав їх звідціля й клав на ковдрі, знову переносив їх на подушку, але це нічого не помагало. Заплющував насилу очі, старався зовсім, зовсім не думати, викинути з свідомості всі гадки, вимести їх, мов сміття, пробував рахувати: один, два, три, чотири… Але все дарма. М'яка долоня сну не лягла на моєму чолі.

Годинник стукав на стіні рівно, розмірно, ритмічно.

Одначе моє серце не дало достроїтися до його спокійного темпу.

Уява хвилювала, мов розбурхана вода. Думки, наче брижі, випливали, мерехтіли, вовтузилися, плуталися, проблискували, дрижали, яснішали, темніли й танули безслідно. Розприскувалися, мов іскри, й гасли. Але в підсвідомості родилися нові й знову вистрибали на поверхню. І знову маяли, блимали, кружляли, доки не потухли й не розплилися. Це повторялося раз у раз, раз у раз безперестанку. Якісь дивовижні примари, розвійні тіні, розпливчасте привиддя, постаті без обличчя й обличчя без обрисів, знайомі й незнані, близькі й байдужі, гостродійсні й імлисті, виразні й туманні, чітко нарисовані й безформні, мінливі, метушливі, плавкі, ворушкі, рухливі й непорушні, легкі й олив'яні, невпійманні, безбарвні, безколірні, дивно сірі, тьмяні, безмовні, безшелесні, безгомінні, мов з цього світу й мов не з нього. Відштовхував їх від себе руками та ногами, а вони падали на мене, мов листя з дерев, накривали собою, чавили, душили, пригнічували. Холодний піт бучавів на висках.

(Враження цього вечора були занадто сильні, щоб міг я тепер міцно, кріпко, безжурно спати. Це не було видиво, це справді вона. А може, таки не вона, а лише привид. Настирлива, улізлива, млосна, солодкава музика дослівно млоїла мене. Хто Соню туди завів?)

Дніло.

Темрява ночі сіріла, половіла, линяла, мов старе хутро. З однобарвної чорної площини почали виступати зразу бліді, замазані, недокладні зачерки поодиноких речей, мовби на таблиці рисував хто сивою брудною крейдою. Згодом нестійкі обриси дебелішали, хмарні, сірі плями набирали живої крові кольорів. З одностайного паперу ночі вирізували ножиці дня силуети постатей, а пензель світла клав на них теплі барви.

Довго й даремно кликаний сон не злинув на втомлені повіки й зарання. Годі. Хоч я цієї ночі майже зовсім не спав, зірвався з ліжка скорше від усіх удома. Ніяк не міг видержати в цій недоцільній шамотні з безсонням. Якийсь підсвідомий неспокій, якісь невпійманні, невиразні передчуття поставили мене на рівні ноги.

Змив себе холодною водою, здригаючись від свіжої лоскотливої розкоші, обтер грубим, Їдким рушником і поволі надягнув плаття.

За вікном клекотіла весна водограями пахощів. Спраглий вітер пив жадібно краплини рясної роси й обсушував стеблини трав та пелюстки квіток.

День підпалював понад далеким узгір'ям ватру сонця.

Ранок був такий подібний до вчорашнього, коли ти від'їхав. Твої останні слова бриніли в ушах, немов комахи.

Одначе я не радів, не відчував ніякого вдоволення, навпаки, мав дивне враження, що якась дуже важка струна мого «я» раптово тріснула, перервалася й уже більше не грає. Струна єдина, незабутня, доконечна, необхідна, нічим не замінна. Підсвідомість воркотіла глухо й грізно. Що вона знала?

…………………………………………………………………………………

Не минула година, коли замаяла на ґанку жовта шапка листаря.



«Марку!

Прости мені, що не маю сміливості сказати тобі цього просто до віч, що вживаю посередництва німого, холодного паперу, коли можу миттю побачити тебе самого, як лише тільки цього забажаю. Ти живеш побіля, тільки ріка ділить нас, але я не можу зважитися перейти мостом. Не маю відваги стиснути, як давніше бувало, твоєї долоні.

Знаю, що це буде для тебе гострий та несподіваний удар, але ти видержиш його спокійно й непохитно. Адже ж ти молодий мужчина й тобі не личило б інакше. Вірю, що не засоромиш мого поняття справжнього мужчини, не зрадиш образу, що я його витворила собі про тебе.

Не буду завивати стріли в бавовну, ані полину солодити цукром. Це для тебе зайве. Поставлю справу серйозно й руба. Пам'ятаю, ти ненавидів тих, що б'ють п'ястуком у шовкових рукавичках.

Знаєш, що нашу зимову пригоду я відпокутувала довгою хворобою. Зрештою, ви оба до мене навідувались не один раз. Тоді я багато передумала, чимало перебалакала сама з собою, переглянула й перевірила всі свої думки та почування. Відома річ. Вечори довгі, наче вічність, безсонні ночі, сестра хворих – самота, кажуть, глибше подивитися в своє нутро. Тоді бачимо такі тіні та сутінки, що ми їх перше не завважали, тоді постерігаємо такі признаки, що ми їх досі в звичайнім житті не мали часу запримітити. Тоді посилюється наш внутрішній зір. Стає гострий і хватає речі давніше невпійманні або й зовсім закриті. Серед цих непроспаних ночей я глянула крізь нове скло на наше кохання й дійшла до висновку, що вразить тебе боляче. Пригадуєш собі, що наша любов почалася при фальшивих сигналах. І правдивою хіба вона ніколи не була. Не перечу, я думала досі інакше. Був час, я щиро вірила в дійсність цього почуття. Я тоді була б глибоко здивувалася, коли б хто запевнював про що інше, я була б ще як розсердилася, коли б хто хотів захитати цю віру. Одначе тепер я дивлюся на це іншими очима. Не вмію відповісти, чи перше я оббріхувала себе, чи справді відчувала те, про що була свято переконана, а щойно згодом пізніше змінилася. Коли почування минуло так легко й без потрясінь, хіба не було воно таке доглибне, хіба не вросло своїм корінням у спідні шари душі? Знаю, мої слова для тебе жорстокі, але рубаю ними без хитання, щоб між нами не стояла брехня хвилевого настрою. Навіщо нам цієї огорожі, навіщо нам цього миру? Він на погляд ніжний, тонкий, тендітний, але спрожогу може стати дійсним кам'яним муром, справжнім тягарем. Краще бути вільними і не в'язати собі майбуття хоч шовковими, але зате поплутаними та складними вузлами. Краще спинити гру перед порогом, що за ним могла би ждати життєва відповідальність. Не обманюймо себе дітвацькими привидами, забаганками, примхами й відрухами. Це, що тільки діткнулося поверхні, а не зуміло ввійти вглиб, не може бути завдатком і засновком прийдешнього. Наше кохання не видержало спроби самоти, спроби з усіх найпевнішої й найдоцільнішої. Виявилося нетривке навіть супроти такого буденного удару. Воно вже при своєму народженні носило в собі насіння нетривалості. Час дозволив йому пустити кільці, зацвісти й відцвісти.

Не обвинувачуй свого друга. Ти сам знаєш, що він не згодився би на ролю цього третього. Я не знаю, де він. Він явно мене цурався. Так рідко його бачила, а одначе я тепер, щойно тепер зрозуміла, що тільки з ним могла стати щасливою. Одначе не підозрівай мене, що це тільки звичайна заміна предмету почувань. Був один, а коли став нудким, знайшла другого. Це було би несправедливе, кривдне спрощення складного по суті явища. Ти не надокучив мені ніколи, й я не шукала іншого. Це не пересит і бажання нового. Ми не змогли досі нашого почуття заспокоїти, не те щоб ним пересититись. Ми не мали ще часу і спромоги нудьгувати з собою, й я не замінила тебе Ігором. Хіба знаєш настільки свого друга, що не можеш мати ніяких підозрінь супроти нього. Між нами не було й немає жодного роману. Ми від цієї звісної події взимі досі не бачилися. Не говорили з собою, не обміняли одного-однісінького слова, одного-однісінького погляду, не писали до себе нічого, навіть не чули про себе ніяких вісток. Я втратила слід його існування. Одначе власне тепер, коли життя вичеркнуло його з моєї дійсності, він виринув у моїх почуваннях. Але він про це не міг і не може довідатися. Бо не тільки є несвідомі думки, але й несвідомі почуття. Я його любила в підсвідомості від самого початку, а тебе тільки як його найближчого друга, як когось, що нерозривно, нероздільно, нерозв'язно з ним сполучений, сливе як його тінь.

Знаю, що це виявлення вколе їдко, доглибно, дошкульно твою мужеську гордість і самолюбство. Але ти не є чванливий ні перед другими, ні перед собою, й проковтнеш цю гірку правду без зайвих слів ремствування. Я цілком певна, що ти не зненавидиш мене за неї й простиш мою сумну помилку. Жертвами цієї помилки стали й я, й ти.

В ці безсонні зимові ночі я освідомила собі своє справжнє почування, накінець долетів до мене його дійсний голос. Спонукою до цього була хіба довга самота, що роз'яснила мені темні нетрі мого власного «я». Сьогодні чую, що не знайду без Ігора щастя. Марку, вірю в твою шляхетність, лицарськість, накінець, у твою приязнь для нього й любов до мене. Саме тому, що мене любиш, поможеш мені відшукати його й не станеш нам на перешкоді. Ти сам розкажеш йому про мою таємницю й завернеш його до мене. Це Соня тебе просить, це її єдина й остання просьба.

Може, забагато домагаюся від тебе, але дозволяю собі на це тільки тому, що вважаю тебе справжнім мужчиною й справжнім другом. А передусім тому, що вірю в твоє велике кохання до мене. Ти напевно сповниш це. Крім своєї приязні та вдячності нічого тобі за це не дам, але хоч раз у житті побачу чин дійсної посвяти й буду горда, що маю такого приятеля. Може, не маю права жадати від тебе самовідречення, але почування не зважають на слушність і справедливість, не признають послідовності. Можливо, що твій розум осудить мене, але серце простить мені. Саме те серце, що я йому завдаю непробачну кривду. Перед сповідальницею твого кохання стане легким мій кожен непрощенний гріх.

Не буду тебе морочити марудними порадами цього роду, як: забудь, знайди собі другу, будь щасливий без мене. Не буду повторяти трюїзмів про обов'язки, задуми, постанови, про все те, що маєш виповнити й що повинно дати глузд твому життю. Це цілком непотрібне, це зовсім зайве. Найкращим дорадником кожної людини є вона сама. Гін життя кожного з нас є стократ мудріший від усіх золотих думок і признаних правд. Він поведе тебе, як і досі бувало, уперед, і вкаже тобі єдиний правильний шлях. Він стане сторожем на порозі твоєї свідомості й не допустить до неї вужа розпуки, чи навіть оси знеохочення. Без спротиву й негодування приймеш свій пай. Знайдеш спроможність перенесення сили почуття на іншу ділянку й використання її на іншому полі. Наша духова напруга не йде ніколи внівець, хоч утратить свою зовнішню основу, свою річеву спонуку. Тільки треба вміти відповідно нею покермувати й покласти в неї нову суть. Треба пересунути її до іншої дійсності.

І ось я мимохіть забрела в поради. Чую їхню трафаретність, а навіть деякий відтінок самолюбства. Щоб лише мені було гаразд, а ти поможи собі так і так. Чи, проте, не є вони правдиві?

Одначе я зовсім тебе не покину, й ти не відштовхнеш мене гнівною рукою. Залишишся моїм найкращим другом, моїм і його. Будеш нашим братом і порадником, товаришем щастя та горя, долі та недолі, успіхів та невдач. Не поталанилося тобі знайти в мені кохану, зате знайшов найщирішого приятеля. Знову відчуваю, що нехотя подаю тобі гіркий порошок у шоколаді. Але сам признай, чи ці слова не є справді щирі, чи ці запевнення не походять із серця.

Кінчу цей довгий лист з міцною вірою, що мене не розчаруєш, що виявиш себе таким, за якого тебе завжди вважала й досі вважаю. Я тепер у важких обставинах. Коли зараз не стріну Ігора й він не подасть мені помічної долоні, може скоїтися зі мною лихо.

Прощай!

    Твій друг
    Соня».

…………………………………………………………………………………

Ходив по кімнаті неспокійною, уривчастою ходою, приголомшений, під враженням щойно прочитаного листа. Думки розблискували манливими, мінливими вогниками. Щохвилини повертав настирливий, уїдливий рефрен.

…і це якраз тоді, коли саме ти постановив посвятитися для нас, коли власне від'їхав, щоб не стати нам на перешкоді.

Раптово відчинилися двері й появилася в них мати. Була бліда, а в тремтячих долонях тримала газету. Не могла видобути слів. Заїкувалася:

– Твій тов… цей, що в нас жив… твій при… твій приятель…

– Що?

– Читай!


Щоденні вісті, 15 травня 1930


ст. 5


Новинки



Самоходова катастрофа. Учора в самому середмісті на найрухливішій вулиці Центральній навпроти Народного Банку трапився знову нещасний випадок. Вантажний самохід переїхав молодого асистента хімії на нашому університеті п. Ігора Забарського, що саме переходив бульваром. Покликаний лікар Рятункової Станції ствердив негайну смерть. Шофера арештовано, але по складенні протокола випущено на волю. Як посвідчили свідки, давав він зовсім правильно остережні сигнали. Молодий учений, мабуть, їх не чув.



* * *


[По смерті Ігора]

Ігоре, чи ти згадуєш про мене там, на другому березі?

Прости мені, що смію викликувати твою таку близьку й таку далеку тінь. Прости мені, що не шаную твого великого спокою, що поважився колотити твою святу тишу.

Такі свіжі, такі недавні спомини, й одночасно такі далекі. Не маю певності, чи це не діється сьогодні, а одночасно чи це взагалі коли-небудь бувало. Ці події такі гострореальні й такі недійсні. Розвиваються саме тепер перед моїми очима, але дивлюся на них крізь закурену кіптявою шибу. Хочу вимазати, витерти кіпоть, але це мені не вдається. Події віддалюються, утічуть від мене, накри-ваються занавісою імли, розпливаються, тануть у небутті. А так ще недавно стискав ти мою долоню.

Виймаю з шухляди пожовклий вирізок з газети. Читаю, мовби вперше, мовби щойно приніс його листар, а одночасно, наче казку з дитячих літ або вирвану сторінку з сенсаційної повісті.


Щоденні вісті, 16 травня 1930


ст. 2


Загадка вченого



Трагічна смерть молодого вченого під колесами самоходу викликала чималий відгомін у нашій пресі. Ми негайно вислали нашого репортера, щоб призбирав подробиці про нещасливий випадок і про його жертву. На цьому місці подаємо інтерв'ю з відомим професором нашого університету др. Емілем Гавельським, що його асистентом та учнем був покійний. Проф. Гавельський є нашою найвизначнішою повагою в ділянці органічної хімії.



Редакція



Стіл закинений книжками й числами грубих загра-ничних природничих журналів. Шановний сивоволосий професор проходжується задумливо біля великого вікна. Приймає мене ввічливо, з сумною усмішкою. Коли довідався про ціль моїх відвідин, балачка переходить скоро на властиву тему.

– Забарський працював у мене від початку своїх вищих студій і був справді моїм найкращим учнем. Без огляду на свій молодий вік мав уже в своєму науковому надбанні сливе що й десяток менших та більших розвідок і статей. Крім цього, цікаві лабораторні досліди, переведені спільно із мною. Робив дійсно надзвичайні надії на будуче, не переборщимо, коли скажемо, що заповідався небуденно. Наймаркантнішою його прикметою було вміння лучити педантичну точність дослідника з широкими овидами мислителя. Мав не тільки основне знання в ділянці органічної хімії, але також великий засіб відомостей з усіх природничих наук, а навіть і спекулятивної філософії. Найкраще знаменує його зацікавлення, його методу й його можливості розвідка про індетермінізм у природознавстві.

Тут добрячий професор перериває, порпає в кучугурі книжок, що лежать на столі, й добуває з неї товстенні числа відомої «Zeitschrift für Naturwissenschaft». З батьківською чутливістю гладить їх, усміхається до них, перекладає, аж укінці находить бажаний номер. Розгортає дрижачими руками сторінки зшитка.

– Ця розвідка – це не була тільки інформаційна стаття про модні заграничні напрямки. Вона вміщує в собі далеко багатший зміст. Це справжня оригінальна студія.

Накінець дозволяю собі запитатися шановного розмовника, як задивляється на причину катастрофи покійного Забарського. Професор не вміє відповісти й безпорадно розкладає руки. Пригадую обставини трагічної події. Як відомо з учорашніх щоденників, шофер їхав цілком правильно й остерігав приписаними сигналами. Поліцай, що кермував тоді вуличним рухом, давав також відповідні знаки. Молодий асистент ішов, наче сліпий та глухий. Чи це об'яв славнозвісної розгубленості вчених?

Професор усміхається, тепер здіймаючи свої великі окуляри.

– Ні. Покійний не був ніколи розгублений, навпаки, був дуже вважливий, жвавий, проворний, уто-ропний, чулий на зовнішні спонуки. Умів думати, ще як умів думати, але задумливо не ходив поміж людьми. Не замикався ніколи в своєму нутрі, умів дивитися й слухати.

– Отже, самогубство?

На щире, простодушне обличчя достойного господаря лягла тінь задуми й суму.

– Не знаю. Цього дня перед полуднем був у мене. Нічим не зраджував самовбивчого наміру, нічим не виявляв лихих думок. Був зовсім спокійний, навіть оживлений і бадьорий. Довго балакали ми про останні новини в природознавчій літературі, переглядали новіжурнали. Говорив, що на днях покінчив нову розвідку й вислав її до берлінської редакції. Я зацікавився дуже цією студією. Він обіцяв мені принести на другий день відпис рукопису. Уже його ніколи не принесе. Уже ніколи… Жартував, кидав легкою рукою дотепи, оповідав якісь анекдоти про нашого знайомого, одного математика, пссссс…

Тут приємний розмовник усміхнувся хитро й добряче, але миттю споважнів. Продовжував далі, витираючи хустиною окуляри.

– Ні, ні. Нічим не об'являв понервування, внутрішнього несупокою, знеохочення, розпуки. Зрештою, не мав до неї причини. Не згадував мені ніколи про жадні невдачі або нещастя. Правда, останніми часами я довго його не бачив. Мав застудитись зимою на якійсь проїздці саньми й мусив лишитися в батьків на селі. Так писав до мене. Але це минуло безслідно, без яких-небудь наслідків. Власне, щойно вернув до столиці до своїх зайнять і обов'язків, вернув погідний, веселий і вдоволений, як звичайно. Ні, такою не може бути людина, що має за кілька годин наложити на себе руку.

– У такому разі треба погодитися, що молодий учений узяв свою загадку із собою назавжди.

– Так.

Цим словом покінчив шановний професор нашу розмову й стиснув мою долоню на прощання. Я вийшов, дякуючи щиро за цікаві інформації.

    С M.

Читаю ці слова хіба вже сотий раз і за кожним разом відслонюють для мене новий зміст. Вертаю до них, наче до улюбленої повісті або до найкращих віршів. Для звичайного читача це байдужий некролог, пересічна посмертна загадка з обов'язковими в такому випадку похвалами, переборщеними суперлятивами, робленими жалями з приводу втрати якогось там либонь багатонадійного юнака, підбарвлена для цікавості формою розмови й дрібкою буденної сенсації. Зрештою, річ досить зручно написана. Для мене слова ці мають запах здавленого, погаслого щастя й незбагненної таємниці, насовують безконечні сполучення думок, ворушать нескінченний ланцюг споминів. Дослівно хвилюють мене, наче нові враження. Відчитувані сотий раз, нічого не тратять на своїй силі, на своїй яскравості.

Ні, я ніколи не погоджуся з жорстокістю, безумством, безглуздям того, що називаємо долею. Що це є доля? Що значить це коротке, милозвучне, дзвінке слово? Гарне, кругле, ніжне, витончене, тендітне, пахуче. Ви знаєте запах слів? Говоримо: така наша доля, доля дала – доля взяла. Повторюємо тисячократ це слівце й не розуміємо його. Може, власне тому, що його так часто повторяємо. Є слова, до тієї міри зрозумілі, що аж перестаємо їх розуміти. Їх звук витончується, набирає гнучкості, вигладжується, мов камінчик у воді. Стають легкі, мов порошинки піску. Їх зміст росте, переростає первісні межі, аж накінець не може поміститися в своїй малій шкаралущі. Тоді наступає смерть слова. Звук лишається на землі, зміст відлітає. Але мертві слова кружляють далі між людьми.

Ні, Ігоре, я не розумію того, що скоїлося між нами. Слово «доля» не вияснює мені нічого, зовсім нічого. У тій довгій розмові з тобою, що вже наближається до кінця, я перейшов майже все.

…………………………………………………………………………………


* * *


[Зустріч]

Золота осінь.

Мідним листям заквітчана, спілими яблуками закосичена, червоним верховіттям вінчана, сивим павутинням залентчена, отавою замаєна, стернями обперезана, цвіркунами розсшвана.

Линуло листя з лип, кленів, дубів, осик, вільх, ясенів, буків, яворів, топіль, грабів, осокорів, беріз, в’язів, вересів, каштанів, берестів. Линуло жовте, солом’яне, помаранчове, рожеве, мосяжне, бронзове, червоне, руде, малинове, криваве, пурпурове, фіалкове, гниле, синє, чорне, сиве, срібне. Водограї барв, струмені кольорів, потоки яскравих плям і ніжних півтонів, оргія ядерних, гострих мазків і тонких начерків. Густий, ситий, теплий олій і тендітні, легенькі пастелі. Прості, великі, суттєві лінії й маніжні, штудерні,[8 - Штудерні – вишукані.] складні закарлючки. Тисячобарвна пісня осені. Спіла пісня життя. Повна, кругла, яра, соковита, наче стиглі яблука в саді. Пахуча медом у пасіках і житом у шпихлірах. Щедра, розтратна, гучна, великодушна, пишна. Пісня довершеної, досконалої повноти. Полудне. Сьомий день по праці.

Поля безлюдні, порожні. Їхній плід спочив у набряклі клуні, гумна, токи, гамазеї, а вони віддихали по важкій та томлячій дії родження. Хоч цей короткий час могли ледачо дармувати. Прийшла солодка охолода спітнілим від жари літа грудям землі. Прийшла лінива розкіш безділля втомленим, чорним долоням. Сите ледарювання при накритім столі. Вдоволення, виставність, багатство, відпочинок, сонливість. Задума, яка появляється завжди в тих, що мають багато вільного часу.

Спрожогу майнула на стерні польова миша. Котилася швидко загонами, борознами, межами, підстрибала жваво вгору, сміялася бадьоро вушками, виверталася рухливо, обнюхувала цікаво забуті колоски, гойдалася чудернацько на задніх лапках, моргала дрібними, наче порошинки, очками. Тішилася з нічого без пуття й без тямки. І, може, власне в цій безглуздій радості малої сірої миші був найбільший глузд. Найбільша мудрість життя. Знання, рівне мудрощам пожовклих пергаментів, запилених фоліантів, накопичених книгозбірень. Наче заблукана усмішка минулої весни, мерехтіла над скибами життєрадісна мордочка куцої філософки природи. Була найяскравішим протиставленням до непорушної втоми оточення й до його важкого, багатого вбрання та одночасно найкращим його доповненням. Була незавважним знаком вічної перекірливості невсипущих, невтомних сил життя, заклятого в зовнішні постаті землі.

Жовте павутиння доріг, навіяне кругойдучими вітрами. Шляхи невідомо звідкіля й невідомо докіль. Стежки таємні, наче прийдешнє. Хто пов'язав мотуззям шляхів землю з небом?

Віз плив туманами сивого курива. То виринав понад хвилі пилюки, то потопав у жовте плесо. Колеса краяли греблі пороху, немов швидкий човен бурхливі вали каламутної води. Грузли в піскове борошно, наче в хитке трясовиння.

Марко плющив очі від пилу й від соняшного блиску. Порошинки втискалися в уста, у ніс, у горло, застрягали між волоссям, налітали за комір. Виплював їх з пересер-дям, струшував з рукавів і віддихав з пільгою, коли віз добувався на коротку мить з кучерявих, густих хмар. Під повіками нестерпно пекло, й рука нехотя підносилася, щоб розтирати завіяні піском очі. Свідомість остерігала його перед цією необережністю. Отож моргав нетерпеливо й розширювалися зіниці, немов квітки на світанні. Тоді бачив широкий краєвид, облитий медом осені.

Перед ним лежали далекосяжні пожовклі поля, наїжені колючими стернями, й далечінь, заслонена високим обрієм. Перед ним лежало невідоме майбуття, закрите стіною часу. Поза ним воліклися тяжкі бовдури куряви. Слідком поза ним воліклися також і важке минуле, замкнене в чотири стіни тюрми, що її саме недавно покинув. Колишнє, наче тінь за плечима, прийдешнє, наче імла перед очима. Мряка накриває тінь, і розпливаються їхні межі. Усе стає суцільним сутінком. Минуле тане в майбутнім і затираються їхні границі. Приходить безчасова, понадчасова й позачасова хвилина. Існування в четвертому вимірі, у вимірі думки.

Марко жив тепер поза межами відчування. А може, відчував так сильно, що його чуття не мало грані. До речі кажучи, чи це не все одно? Іноді сприймаємо враження так інтенсивно, що аж стають нам байдужі. Коли спонука перевищає нашу відбірну спроможність, свідомість самозбереження заслонюється перед нею, зачиняє свої двері та вікна. Розмірно завелика сила удару викликує таку саму протидію. Тоді чуємо, але не відчуваємо. Ми є потрясені якимсь явищем і не завважуємо його, проходимо повз нього зовсім спокійно, минаємо його, наче звичайний, буденний випадок. Свідомість заздалегідь остерігає нервові проводи, загодя приготовляє їх так, що вони не переносять вражень до неї, але, навпаки, зіштовхують їх униз. Свідомість перетворює враження в такий спосіб, як вгнуте дзеркало – образи предметів.

Їхав з тюрми й не тішився з нічого. По кількох місяцях перший раз ловив очима розвійний безкрай обріїв і дивився перед себе зовсім байдуже. Легені, затхлі від гнилого, вогкого повітря, перший раз перемив свіжим вітром, переполоскав лагідним подувом піль, наче холодною водою. Одначе це не принесло йому жадної полегші. Бодай так йому здавалося. Привиклий до малого обсягу в'язничних кімнат, до їхньої вузини й стислої обмеженості, до кислої задухи непродувних казниць, п'янів від запаху просторів, від далекої синяви неба, від свободи невгамовного гону вітрів, упивався горілкою безмежжя. Голова ходила ходором, наче на гойдалці або коли вихилимося через стіну літака. Небо кружляло над чолом, мов рухома пересувна кльоша, мовби хто обертав колесо овиду. Світ ставав кератом, а Марко його віссю. Усе вихорилося, ворочалося повільним, одноманітним, одностайним крутежем. Обриси затиралися, замазувалися сивою імлою, рябі, яскраві барви зливалися в одноколірну жовтяву площину. Границя між небом а землею розвіялася, одне з одним перемішалося. Небо під захід сонця сплинуло золотим струменем, на поля лягла темно-синя, сливе фіалкова тінь. Жовті й червоні попруги, руді цятки, блакитні сутінки, голубі, сизі померки вовтузилися, клубилися, плуталися, переливалися, заходили одне на одне, танули одне в одному. Годі було розрізнити, де є небо, а де земля. А також важко пізнати, де кінчиться дійсність, а де починається уява.

Краєвид плив повз очі, уші, уста, рамена стобарвною, бурхливою рікою, розлитою повінню. П'янкий подих безкрайого простору й химерна метушня водограїв барв дурманили свідомість, наче опій, пускали в чорторий думки й притуплювали вразливість. Вертав з тюрми до рідного містечка, бачив ізнов знайомі лани, позолочені бабиним літом, і не думав зовсім ні про що, не цікавився нічим, був до всього байдужий. Замість радощів, легкості, здоров'я, свіжості відчував дивну обважнілість. Незрозуміла йому самому мертвота обгорнула голову, руки та ноги, недійсне мотуззя прив'язало його до воза, причавило невидимою скелею в садженні. Почував себе бездушною колодою, що її везуть невідомо куди й навіщо. А може, власне поверхня його свідомості була занадто схвильована й скаламучена, щоб думка й нерви могли вільно й правильно діяти. Найвища бурхливість і найвище отупіння, крайнє зворушення й крайнє безчуття межують дуже близько із собою, лежать на одній площині побіля себе.

Бо коли б не обкутала імла несвідомості вражень та думок, бачив би розкішну різку жовтня, чув би лебедину пісню природи. Соснові пахощі вітру, лоскотливий дотик гарячого піску, звіряче тепло родючої землі, ледачий відпочинок нагрітої літом життєтворної розпусниці.

Осінь розкидала навкруги сріблясті вінки павутиння, розпинала білі повісма на червонім листі каштанів, обмотувала ніжним волокном гостру кільчасту стерню, вишивала шовковою мережкою зелень трави, пряла довгі нитки на кужелі лип, заплітала ясні коси на вербах і березах, висмикувала тонкі мотузки з кучерявої пряжі, розвішувала легкі сіті над шляхами. Зоставляла тенета на людську тугу. Осінь, розспівана мідним лускотом тріскучих каштанів і шумливим шорохом падучого листя.

Але серце Марка не попало в сильце осені. Серце, збайдужніле на красу оточення. А може, власне п'яне шоломливим чадом природи. Куняв на возі, колиханий сонним гойданням.

Навпроти на шляху замайоріла тінь. Навстріч наближалася дрібна постать, закутана сутінками грядучого вечора. Ішла поволі, дуже поволі. Непевно, боязко.

Довго не завважив її. Дивився кудись у порожнечу, кудись понад крайнебо, кудись у безвість. А може, загалом нікуди не глядів, хоч очі були розплющені. Знічев'я виринула з померків перед возом, наче з-під землі. Стала віч-на-віч, осяяна червоним блиском заходу.

Зударилися із собою два тихі, пронизливі оклики.

– Соне!

– Марку!

Приспана, безвладна воля не спромоглася на зусилля, щоб задержати віз. Дві дороги розминулися повз себе, роз'їхалися в дві противні сторони. Навіть очей не звернув позад себе.

Два шляхи розійшлися назавжди.

………………………………………………………………………

Ішла далі.

Воліклася безтямно, бездушно, безцільно, приставала без причини, прискорювала нехотя ходу, звільнювала її мимохіть. Спотикалася об каміння, шпорталася в вирвах мілкого піску, плутала дерев'яні кроки. Дивилася перед себе незрячими очима, стояла довгі хвилини зовсім непорушно. Без потреби підривалася до швидкого темпу, без цілі підносила голову на небо й миттю знову хнюпилася вниз. Руки хиталися безвладними, обважнілими рухами, іноді здригалися неспокійними, короткими, уривчастими жестами. Скрутила на бічну дорогу, пізніше завернула польовою вузькою стежкою.

На обрії цвіла полум'яна рожа заходу.

З-за узгір'я виринули раптом довгі блискучі шпуги рейок, напнуті, наче тятиви велетенських луків. Сяяли спокусливим, лукавим блиском.

…………………………………………………………………



Срібна ноче, накрий абажуром тіней самітний біль людського серця!


[Перед вбивством]

Старий Шут кружляв між столом і ліжком з затисне-ними п'ястуками. Важкі, дебелі кроки дудніли глухо в низькій, убогій примерклій кімнаті. Борсався, наче зловлений і замкнений у клітці хижак. В очах маяли зловісні, похмурі блискавки.

На ліжку лежала Соня, зануривши обличчя в подушку. Плечима потрясало нервове дрижання. Хлипала тихо, безголосно, безмовно, безслізно, німо. Одну руку встромила під заголовок, друга тремтіла поверхи, мовби перебирала струни. Горнулася до подушки, обіймала її, начеб шукала в неї рятунку. її дрібне тіло щулилося, наче шмагана батогом мала тваринка.

Ляпав дощ.

Хмари курилися сувоями диму. Сумні осінні хмари, непроглядні, наче вічність.

– Простіть мені, тату!

Похмурий, одноманітний стукіт чобіт об долівку.

– Простіть мені, тату!

Грубі чоботи лупали розмірено й тупо.

В квадратах маленьких шиб сірі, брудні плями. Нічого не видно. Дощ дзеленькав стогінливо об скло.

Заялозена вуглям і маззю блуза морщилася на пригнутих додолу плечах машиніста.

– Я невинна, тату!

Затовщена, блискуча від сажі блуза розправилася гладко на плечах, напнулася, мов тятива лука.

Дощ хлюпав роздзвінно об рейки. Холодні краплини полоскали гаряче залізо, розігріте недавнім переїздом вагонів.

– Не вірите мені, тату?

Змочена дощем шапка піднеслася з голови й упала на лавку.

– Не вірите своїй доньці?

Мозолиста порепана долоня зім’яла раптово мокрий кашкет.

Дощ падав одностайно, одноманітно, монотонно, сонливо, марудно, нудко, безнадійно.

– Боюся… Чому ви…

Чорні від палива пальці зціпилися судорожно в німім, але багатомовнім жесті.

Пальці поринули глибоко в скуйовджену, густу, припорошену інеєм старості розкошлану чуприну.

Осіння чвиря, сіра й сумна, наче людська доля. Немає початку й немає кінця. Принаймні, ніхто не вміє ясно означити, коли зачинається й коли кінчиться. Бодай ніхто не завважує її меж. Приходить невідомо звідкіля. Виринає десь із-за лісів, десь від заходу або від сходу. Небо сіріє. Ясна блакить линяє, половіє, сповивається сивою імлою. День у день стає бруднішою й туманнішою. Над обрієм усміхається сумно слізна сльота. Розливається широкий струмінь розледащіння й безділля. Мляве бажання дармувати обтяжає руки й ноги. Осоружна нудьга вверчується до костей. Остогидливий смак порожнечі лоскоче млосно язик. Глуха й тупа тиша відбирає всім звукам їхню дзвінкість. Одноманітна сірина вкриває всі речі й забирає барвам їхній блиск. Загальне притуплення, причавлення лягає на наше оточення й відіймає запахам їхню гостроту й приємність. Мерзотна вогкість утискається в кожну клітину нервів, розпливається в кожній частинці крові. Люди ходять похнюплені, носять у серці невисловлену тугу й несвідомий сум. Не говорять про це між собою, й оця невисказаність мучить їх, наче важка таємниця. Загадка щоденних трагедій. Недоспівана пісня людського життя. Слітна осінь дошкульна, наче біль зубів. Така терпка, така гірка й така буденна.

Ось така негода стояла над похилою хатою машиніста, над близькими рейками й над далеким містечком. Безрадісна, немов душі тих двоє простих людей, що ними торгав німий біль.

Протяжно стугоніли міцні, повільні кроки на твердій долівці. Приплющені очі, мабуть, не бачили нічого. А може, дивилися далі туди, де недобачують відчинені. В устах тримав люльку, вже давно погаслу. Сливе що й не завважив цього. Пригорблена кремезна постать кидала велику тінь. Людина й тінь наближалися до себе й відда-лювали, зустрічалися й розходили, подавали собі долоні й розлучувалися. Іноді ставали, нахилялися до себе й виявляли собі щось страшне, щось жахливе. Людина й тінь про щось шепотіли, людина й тінь змовлялися таємно. Обличчя було кам'яно непорушне. Одна-однісінька риса не задрижала. Людина була вирізьбленою тінню, а тінь живою істотою.

– Я невинна, тату.

Шапка піднеслася раптово з лавки.

– Простіть мені, тату!

Кашкет закрив глибоко чоло, дійшов майже до очей.

Ляпав дощ.

Старий Шут луснув гостро дверми й вийшов з кімнати.


* * *


[Убивство]

Начальник станції нудьгував.

– Собача погода.

Курив сьогодні вже десяту папіроску. На сніданок проковтнув для підбадьорення дві чарочки, але все це нічого не помогло на безнадійний настрій. Ворушився, наче дерев'яний манекен.

Голомозий, підтоптаний добродій у чорному піджаку з малими, жвавими очками. Облив дешевим одеколоном залишки волосся по обидвох сторонах круглої голови й причепурив чорні тендітні вусики. Підсмикав їх з помітним удоволенням і дивився довго в кишенькове свічадо. Дотикався з приємністю до гладко обголеного обличчя, оглядав з усмішкою вставлені блискучі золоті зуби. Вийняв з нагрудної кишеньки парфумовану шовкову яскравобарвну хустинку, витер злегка імлаве дзеркало, ще раз переглянув дбайливо виплекані виски, чи бритва не залишила де якоїсь самітної волосинки. Потер мокру шкіру гладеньким галуном і сикнув, наче вжалений бджолою. З невтримною, невтаємною розкішшю обтягнув гарячу скронь тонкою верствою рожевої пудри. Обтрушував пахуче борошно поволі, ледачо, насолоджуючись кожним жестом. Ще раз повів долонею по чубі, що видатно вилисів, і позіхнув широко, щиро, сердешно. Була в цьому лінивому відрухові глибока нудьга й явне любування.

Саме покінчив десяту папіроску, жбурнув недокурок до плювачки й сягнув машинально по нову. Заклав ногу на ногу, плечі подав сонливо взад, голову перехилив на поруччя й затягався глибоко запашним димом. Чув неозначену, безіменну, незрозумілу порожнечу й дивну насолоду. Може, власне, любувався цією порожнечею. Так солодко, так любо не думати нічого, зовсім нічого. Хай осоружну працю думання заступить лоскотливе, приємне, пахуче куриво. Хай обвіє всі закутки уст, горла й грудей, хай перейде до крові й мізку. Хай розтане, хай розплинеться жилами. Як розкішно чути сонний запах диму в кожній клітині тіла! Хай там кажуть собі: зневіра, знеохота, розпука, нудьга, безпросвітна темрява, безрадісна сірина. Все ж таки варто жити, хоч би для цього запашного курива.

Бо справді, який є глузд життя. Жінки? Е-е-е-ех… Тільки клопіт. Ще дві, три ночі – хай собі. Можна видержати. Але пізніше – здригнувся ввесь від стіп до голови – бррррр… Сльози, стогони, плачі, хлипання, млості, претензії, тітки, бабусі, дядьки, батьки, чоловіки, наречені, гонорові справи, судові скарги тощо… ну, й гроші. Уже на саму згадку відчувається запах амоніяку та етеру й мерзенну вогкість сліз. Навчений досвідом, тримає тепер у шухляді дві пляшечки цих плюгавих рідин і сливе тузінь хустинок. На всякий випадок. Ану, котра прийде й стане мліти. Обережність ніколи не зашкодить. Дві, три ночі, а пізніше ще більша нудьга. Таки правду сказав філософ, що найкраща самота. Що за філософ? Що мене турбує якийсь філософ? Чи я зсунувся з глузду, щоб цікавитися філософами? Агій на них! А проте що правда, то правда. Чи не краще ось так сидіти собі й курити папіроску? Менша витрата, менший кошт, менший наклад, менше зусилля, зате більша вигода, спокій, тиша та вдоволення. Немає жалів, голосінь, нарікань, погроз. Не треба нікого рятувати, не треба нікому давати до нюхання етер. Лишається єдиний правдивий, вірний, щирий, сердешний, незрадливий, незамінний, незаступний, незабутній, непохитний, беззакидний, безхибний, безцінний приятель – дим.

Подивився в вікно.

Дощ саме ущух. Сиве, важке рядно неба висіло над розмоклим, розхляпаним подвір'ям. Сіяла ще дрібна, рідка мжичка.

– Хай собі, але погода таки погана.

Люди базікають про мене, верзуть ні те, ні це. Хай собі… Проте з мене хіба порядна людина.

Захлиснувся новою струєю нудьги. Знову позіхнув протяжно.

– Все ж таки хіба…

Хтось застукав до дверей.

– Прошу.

Відчинилися широко, й замаяла в них висока тінь Шута.

– Чого вам треба? Я сьогодні не урядую.

Тінь мигнула вздовж білої стіни.

– Знаю. Я не в урядовій справі.

Друга, нижча тінь піднеслася від вікна, ворухнулася на підлозі й наблизилася до стола.

– Ми з собою тепер не маємо вже приватних справ.

Згірдливий вимах рукою.

– Я не за жінку, я…

Відповів глумливий регіт на кріслі біля стола.

Тінь на стіні з правої пригорбилася ще більше, вигнулася в каблук.

– Я за…

Тінь на долівці здригнула.

– Чого вам треба?

Тінь на стіні посунулася кілька кроків наперед.

– Ви знаєте, чого мені треба.

– Ніколи.

– Ви напевно знаєте.

Голос дзвенів сильно, виразно, гостро.

– Але ж ні.

Мовчання.

Гнівний жест рукою на кріслі.

– Не марудьте, старий!

Знічев'я в повітрі щось перервалося, тріснула якась струна.

– Соня… Моя єдина Соня… Моя єдина потіха, надія, підпора, єдина товаришка на старість… Моє єдине щастя, осолода, радість… Моя єдина поміч… Моя мрія…

– Теретеретере, старий! Ще раз питаюся, чого вам треба?

Тінь на стіні метнулася, наче зранений в саме серце звір.

– Ви падлюка… Ви-и-и… Ви не знаєте, чого мені тре… Що ви з неї зробили?

Тінь на підлозі перехилилася набік.

– Я з неї нічого не зробив. Я з неї не хочу нічого робити. Справді не маю охоти. Я вашої доньки не знав, не знаю й не бажаю собі її пізнати. Мене ваша донька ані не гріє, ані не холодить! Хай собі! Мені до неї байдуже. Розумієте мене, старий, байдуже. Бай-ду-же. Це мої останні слова. Прощайте.

На підлозі майнула тінь простягненої руки.

– Більше не маю приємності з вами говорити. Прощайте.

Тінь на стіні випрямилася на ввесь ріст.

– Брехня…

Нетерпеливий порух тіні на долівці.

– Будьте здорові.

Тінь на стіні захиталася, мов підрізаний дуб.

– Брешеш, падлюко.

Тінь на підлозі піднеслася з крісла.

– Заспокійся, старий. Сідай собі. Відпічни трохи, відітхни. Захлистуєшся криком. Спокійно, спо-кій-но. Ну добре. Так, так… Розумієте мене: спо-кій-но.

Висока тінь перенеслася із стіни на долівку, а, навпаки, низька з підлоги – на стіну. Перша підійшла до крісла, затрималася на долівці біля його ніг, причикнула й скоротилася. Друга мерехтіла неспокійно з одного краю стіни на другий.

Голос став набряклий розпукою, благальний, покірливий, протяжний, майже м'який та ніжний.

– Моя Соня… Моя бідна Соня…

Раптово бризнув болем.

– Не грайтеся із мною, наче з котом, не грайтеся із мною в піжмурки. Ви не були батьком. Ви не знаєте. Скажіть, що буде з нею, що буде тепер…

Рухлива тінь задержалася посередині стіни. Холодний, роблений, ніяковий голос.

– Що мені до цього?

Тінь коло крісла ще більше похилилася вниз. Гарячий, пристрасний, розбільний, тремтливий тембр.

– Що вам до цього? Благаю: скінчіть, скінчіть уже раз. Не пускайте туману. Говорім щиро, зовсім щиро. Скажіть голу правду.

Низька тінь приблизилася до крісла.

– Хочете голу правду? Хай! Хі-хі-хі-хі… Покотилися шепотом слова їдкі, отруйні, гострі, зловтішні, єхидні, злорадісні, гадючі, троюдні.

– Слухай, старий, твоя донька повія.

В цю мить піднеслися дві мозолисті, жилаві долоні, намацали плюш піджака, гладку сорочку на грудях, шовкову краватку, непорочно білий, тугий комірчик…

…………………………………………………………………

В годині десятій перед полуднем чули прохожі хрипкий, здавлений крик, що добувався з кімнати начальника стації:

– Рятунку… рятун… ря…


[Поворот Шута]

Від самого ранку діялися дивні речі.

Одначе це сказано не зовсім точно. Уже вчора ввечері щось попсувалося в звичайному, довгими літами усталеному порядку, щось поплуталося в давньому сірому стаційному побуті, щось вискочило з рейок буденного ладу. Почалося такою маловажною, дрібною, непомітною подією, що ніхто був би її не завважив, коли б не той ланцюг явищ, який поволікся безперервно за нею, а котрого вона була першою ланкою. Не прикладав би до неї жадної ваги навіть сам новий начальник стації Білевський, колишній довголітній заступник покійного попередника. А проте вийшло не так, як могло здаватися в першу мить. Навпаки, сталося цілком інакше. Ота подробиця, що про неї не варто було би й призадуматися, була вихідною точкою колеса катастроф, що перекотилося понад самітним двірцем. Не бачив ще досі він таких жахливих подій, не зазнав таких доглибних потрясінь. Чи між першим звеном, а дальшими був який-небудь причиновий зв'язок, годі було вирішити. Не зумів цього й молодий керівник, моторна та второпна людина, хоч знав наскрізь таємниці свого звання, хоч відомі були йому всі скритки, усі схованки, усі закомірки вокзалу, що ним справді кермував замість свого ледачого й байдужого наставника, по котрому недавно перейняв становище. Дарма, не розчовпав загадки, хоч морочився над нею днями й ночами. Бо є такі явища, що супроти них безсила праця людської думки.

…………………………………………………………………


* * *


[Сойка перед їздою Шута]

Телеграфіст Сойка писав новий вірш. Перша строфа пішла гладко, мов по маслі:

		Хоч ваші очі, о мадам,
		пробили серце аж до дна,
		одначе вам його не дам,
		дарма.

Зате друга, мов по груді. Ніяк не могла вилупитися, вилускатися, виринути, оформитися, устійнитися, усталитися. Якісь слова дзвеніли в ушах, але даремно намагався впіймати їх, зловити думкою, перенести з сутінків незнання на ясне поле свідомості. Безуспішно пробував у неозначені туманні звуки влити виразний зміст. Навпаки, тема, що її бажав висказати, не знаходила для себе ні слів, ні мелодії. Слова та зміст були наче два знайомі прохожі, що наближаються до себе з двох протилежних сторін і минають себе обопільно, бо не бачать один одного. Після довгої надуми вирішив повторити два перші рядки, тільки з малою зміною на кінці.

		Хоч ваші очі, о мадам,
		пробили серце геть наскрізь…

Одначе тут задержався. Слова припинилися. Далі ані в зуб. Роби що хоч, не двигнеш з місця. Не штовхнеш уперед плавкого ритму. Немає слів, а коли є, не можна їх сполучити, не можна їх згорнути докупи, не можна виши-ти з них мережки, скласти суцільного речення, заплести вінка строфи. Немає римових співзвуків, що вистукували б гнучкий темп. До «мадам» легко знайти ще одну риму, хоч би «сам», «там», «брам». Гаразд. Але що зробити з другим словом, з «наскрізь». Правда, може бути «лізь» або в постаті заборони «не лізь», може бути «вісь». А то, овва. Як це пов’язати з цілістю, як помістити в вузьких рамцях останнього короткого рядка, як прилатати до трьох попередніх? Куди тут лізти, або як посадити цю мадам на колеса? А може, колесо любові, вісь любові? Отож і є метафора, що плямкай з насолоди. Але таки годі приліпити її до цієї строфи. Занадто велика й вимагає ширшої пов’язки, а на цю замало місця. Махнув рукою на знак зречення. Ні, сьогодні не піде, може, завтра, може, колись пізніше. Позіхнув, згорнув зшиток, сховав до шухляди, закурив папіроску. Дивився тупо на протилежну стіну.

Не думайте, що Сойка писав свої віршилища тільки для себе, для муз і для рябої Мані з буфету. О, ні. Його труїла вже чадна їдь слави. Правда, що вузької, обмеженої, безобрійної, дешевої, марненької, куцої, а все ж таки настільки сильної, щоб могла заразити бацилою самообману. Поки до цього дійшло, пережив не одне терпке та прикре.

Його музою була нудьга. Вона зробила з серйозного телеграфіста несерйозного поета. Нудьга, завішена над самітним вокзалом, наче дими локомотив. Нудьга, що воліклася за переїзними поїздами хмарами курива й серпанком меланхолії. Гірка, мов блекіт, і млява, мов олій.

Бридкий на обличчі, нічогий, злегка пригорблений, з мутними пивними очима, їжакуватим, твердим, кострубатим волоссям, грубими губами, безбарвною, восковою, завжди втомленою усмішкою, дерев'яними, вічно сонними рухами. Його вік годі було збагнути. Міг мати щойно двадцять літ, але міг і більше як тридцять, навіть до сорок. Зодягнений недбайливо, а одночасно з певною дешевою галантністю, з другорядною чепурністю. Вражаюча, велика, пересадно яскрава хустинка в нагрудній кишені, зім'ята сорочка, поплямлений комірчик, недібрана блискуча, але тандитна краватка.

Колесо його життя оберталося вже від перших хвилин народження довкола цього загубленого серед глухої провінції двірця. Тверді й прості рейки обплели його молодість, наче гнучкі дроти глиняний горщок. З дитячих літ нюхав кислий вугляний чмуд і віддихав порошинками диму. Тут працювали його батьки, тут залишився й він. Звідціля майже зовсім не виїздив, широкого світа, що його заслонив далекий обрій, сливе що й не знав. Про нього довідувався тільки з старосвітських перекладених з французької мови романів. Але власне він – телеграфіст Сойка – був сполучником між цим таємним світом а відокремленою стацією. Одержував щохвилини від нього депеші – дивовижні чорні знаки на довгих стрічках білого паперу. Йому навпроти вистукував на своїм приладі вісті, подібні одна до одної, стеменно такі самі, одностайні, одноманітні, наче рівний стукіт залізних буферів. Про те, що спішний до столиці спізнений на десять хвилин, що вантажний ч. 70 легко ушкоджений, що пасажирський до Н. мусив стояти п'ять хвилин довше. Про те, що міст між К. а С підмила вода, що шлях між Р. а Д. вже направили, що між Г. а Ц. знайшли на рейках підкладену каменюку, одначе її щасливо усунули. І так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком. Колесо його життя оберталося разом з цими спішними, пасажирськими, вантажними сірим, буденним ладом навкруги одної осі.

Сидів довгими днями біля свого апарату й жував в устах невисловлену безіменну тугу. Пригорблені над кріслом плечі підривала знічев'я якась невідома сила. Бажалося вибігти на перон, усісти на перший з черги який-небудь поїзд, кинути раз назавжди рідне містечко, його осоружну однобарвність, його дошкульну сірину, його остогидлу тишу, його душливий спокій, утекти від себе самого, шмигнути від свого життя, відплисти від свого минулого та сучасного, їхати в невідомому напрямі до невідомої мети без квитка, без грошей і без колишнього, їхати для Їзди самої в собі, для гону, для руху, для несподіванки, для нагоди й пригоди, у безвість, у світ заочі, перед себе, де понесе чавунка, задержатися на стації без прізвища, на стації, що її немає на мапі, висісти перед вокзалом, осяяним зорями, наче лампами, з блискучою вивіскою, що на ній надпис: Безконечність. Чолом спливав гарячий піт, очі кидали іскрами, безколірні зіниці запалювалися зеленим полум'ям. Тоді підносився з крісла та йшов до веснянкуватої дівчини з буфету, що постійно ховала окремо для нього малу пляшечку. Пив одну чарочку вишнівки. Тільки одну-однісіньку.

Іноді, коли побіля нікого не було й двірець ставав порожнім, виходив непомітно на шлях, на рейки. Оглядався з тривогою, чи його хто не підзирає, а коли не завважив нікого, ішов обережно рейками перед себе, підносив долоню понад очі, прикладав її до вуха, чи не почує, чи не догляне того поїзду, що його не зазначили в розкладі їзди. Поїзду без числа й без мети. Але безвість не відповідала, й тільки далечінь чавила його каменем мовчання. Вертав на перон і дивився з глухим ожиданиям на сигналовий стовп, чи не задзвенять сигнали з другого берега. Одначе дзвінки висіли безгомінно. Зітхаючи, волікся на своє місце. І знов мрії без назви й без змісту стукали на ґудзиках апарату.

Знов коли-інде ждав чийогось приїзду. Очевидно, вона. Така інша, як тутешні, о ні, навіть не схожа на них. Зовсім не схожа. Стократ краща – годі й рівняти. Ніжна, манлива, тендітна, струнка, легка, гнучка, рожева, роз-війна. Не раз, коли вкочувався на стацію спішний або пасажирський, тіпалося з розкішним дрижанням серце самітного телеграфіста. Липнув очима до віконної шиби. Може, неждано відчиняться двері найкращого вагона, й вирине з них вона. Зіскочить зручно із східців, перейде жваво пероном і попливе розливним кроком просто до нього. Усміхнеться чарівливо, й дзвінкозвучним голосом затягне:

– Чи це ви називаєтеся Степан Сойка?

Відповість паленіючи:

– Я.

А тоді подивиться в його очі так щиро, приязно, палко, лагідно й одночасно гаряче.

– Я вас так довго шукала.

Стане перед нею, збентежений і зачарований, не можучи висказати одного слова.

Але приїжджали поїзди з правої та з лівої сторони, витікали з них струмені людей, одначе не замаяла між ними її розпливчаста постать.

Інколи писав довгі листи. Переливав на білий байдужий папір увесь полин, що його налило до душі безпросвітне життя. Наливав гарячу кров до холодного чорнила. Складав набряклі почуваннями речення про те, що є самітний, що немає ні одного близького серця, яке б його розуміло та йому співчувало, що його життя є сіре, безбарвне, одноманітне, вилиняле, споловіле, безвигляд-не, безвідрадне, безвихідне, безнадійне, що тужить, що скучає, що нудьгує, що ожидає її, щоб приїхала, щоб узяла його із собою, вирвала з кліщів безрадісної щоденщини, повела на широкі води життя. Писав: де ти? писав: жду. У цих рядках, киданих вогнем серця на німі сторінки, був справжнім поетом, а не тоді, коли римував «мадам» і «дам». Розкладав широко адресу:



Далека Незнайома.

Місто – Казка.

Вулиця – Соняшна.

Ч.?


Обережно, полохливо, боязко, тривожно, щоб ніхто не бачив, виходив з кімнати й перекрадався, наче злодій, попід стіну. До поштової скриньки вкидав замкнену в білому конверті свою невгамовну, невтишну тугу.

Аж неждано скоїлася подія, що потрясла його життям, наче вітер деревом. Це було, либонь, перед роком. Як звичайно, як щоденно, поволі всунувся перед вокзал пасажирський з правої. Продзвонив свій ритм, покінчив акордом коліс, буферів та ланцюгів свою залізну пісню й ущух. Наче з міха поліна дров, висипалися з дверей вагонів приїзні. З-поміж юрби виринула вона. Зіскочила зручно із східців, перейшла жваво пероном і поплила розпливчастим кроком навпрямки до нього. Усміхнулася чарівливо й дзвінкозвучним голосом запитала:

– Чи це ви називаєтеся Степан Сойка?

Відповів, паленіючи:

– Я.

А тоді подивилася в його очі приязно й добряче.

– Я вас шукала.

Стояв перед нею збентежений і зачарований, не можучи висказати одного слова.

– Ми, мабуть, знайомі?

Раптом спалахнув полум'ям крові.

– О, так! Я до вас стільки вислав листів! Я про вас…

Швидко перервала:

– Ви? До мене? Листи? Не пригадую собі. Це хіба помилка?

Охолонув, прочуняв, наче би хто вилив йому на чоло відро холодної води. Мамляв незрозуміло:

– Помил…

Жваво притакнула:

– Безперечно, що помилка. Моє прізвище – Соня Шут.

Зам'явся.

– О-о-о. Справді, знайомі. Старий машиніст. Ще й як знайомі. Тільки вас не… Тільки вас так довго не було. Ви змінилися.

Засміялася, а цей сміх розлився кип'ятком у його крові.

– Змінилася? Може.

В її погляді блиснуло щось збиточне, вигадливе, шутливе. Мав почуття, що вколола його гостра голка. Знічев'я змінила тембр мови й почала безбарвним, роблено байдужим голосом:

– Ви знаєте молодого Мартовича? Гаразд. Будьте ласка, скажіть йому, що я приїхала й бажаю його якнайскоріше побачити.

Простягла розкішну, тонку, зручну долоню.

– До побачення.

Зашарівся, зменшився, прихилився вниз.

Ну так, знає його. Розуміється. Це той студент і молодий письменник, що, як кажуть, його повісті та оповідання друкують навіть там, у столиці. Пригадує собі. Відносив йому до оцінки свої вірші. Очевидно, пам'ятає добре…

З цього часу народився в ньому хтось другий. Давній Сойка лишився таким, яким був перше, яким був досі. Переживав ті самі настрої й почування, носив у серці ту саму невигойливу, незлікувальну тугу. Далі труїла його в'їдлива ржа нудьги, далі гриз болючий черв безнадійності, далі точила його шашіль сірих димів, наче миршаві дерева, що росли біля рейок. У хвилі підсвідомості вкинув образ Соні, й він став спільним mianownikiem його арифметики мрій. На дні туги та її незаспокійних дрижань лежав тепер росяний привид дівчини, й випливав негайно на поверхню при кожній нагоді, при кожному зворушенні. Деколи намагався засипати його порохом забуття, поховати в тишу незнання, заслонити занавісою безпам'яті, знов коли-інде дорожився ним, наче найбільшим скарбом, доглядав його, наче зимою ніжну квітку в глечику на вікні. Щоб не вилиняв, не помутнів, не скаламутився, не розтанув, не розвіявся. Бажав мати його завжди в повній яскравості свіжого враження, у мережці первісних гарячих барв, у музиці непритишених теплих звуків. Старався понести в серці стоколірний пейзаж кохання й не втратити з нього ні одної півтіні.

Відірвання чуття від його зовнішнього предмету прийшло нелегко. Іноді довгими літами треба вчитися важкої науки самозречення. Одначе Сойка погодився з новою поразкою таки скоріше. Правда, не раз стукало до дверей свідомості бажання щастя, нагадувало про своє право, домагалося переведення в дійсність, кричало голосно або шепотіло тихо, але пронизливо: і мені належить пай від життя. Але він знав, що цій спразі судилося завжди залишитися незаспокоєною й ненасиченою. Наложив на природний голос серця тягар думки, наче на розспівану скрипку tlumik. Закрив його перед власною свідомістю абажуром розуму. Бодай на деякі хвилини, бодай так йому здавалося.

Що тут багато балакати – куди йому до неї. Що є він? Звичайний найда, підкидьок без рідні й без хати. Безбатченко, що його знайшли на рейках, киненого під поїзд невідомою матір'ю. А може, це його збиточна, химерна доля підкинула життю на глум. Може, вона забула його через розгубленість на життєвому шляху. Мав дивне почуття, що прийшов на цей світ через якесь непорозуміння, через якийсь недогляд, через чиюсь помилку. Цього чудного враження ніяким чином не міг позбутися, не міг, хоч як хотів відігнати його від себе. Почував себе завжди жертвою якоїсь пинхви, вигадки, витівки, якогось жорстокого герцю, якогось злобного жарту. Виховали його з ласки при цьому двірці й став якимсь зайвим, але невідлучним його додатком, якоюсь непотрібною, але сталою причіпкою, якимсь залізничним реквізитом. Така людська ганчірка, загублена кимсь на шляху, знайдена на рейках і зложена до стаційного магазину. Правда, іноді бунтува-лося щось проти такого ставлення справи, будився десь під поверхнею свідомого боязкий голос спротиву: скинь геть з плечей цей камінь меланхолії, ти насолоджуєшся власним горем, ти, може, навіть починаєш любуватися своїм безнадійним життям.

Одначе дійсність ставила питання руба, не дозволя-ла хитатися, приказувала або перемогти й здобути, або відступити й виректися. Перше лежало поза кругом його спроможності. На порозі кохання спіткнувся знову розгін його життя. Накинути їй свого почування не міг хоч би з тієї смішної причини, що спізнився. Так – звичайно, дурно, буденно припізнився. Навідувало його знову чудне почуття, що не прийшов на світ у свій час, у свою пору, що народження й загалом усе життя було або прискорене, або припізнене. Здійснення мрії вбило її, здійснення ідеї зрадило її. Перше побачення предмету своєї туги принесло дошкульне розчарування. Лишилася тільки друга можливість, друга преміса. З болючим спротивом серця випив самозречення, наче склянку полину.

З цього часу став невмисним, невільним, буцімто байдужим свідком Сониної долі. Події пробігли повз нього, наче вітер повз самітне дерево. Ударило в нього, потрясли ним і полинули своїми шляхами незалежно від нього. Він перший виявив старому Шутові жахливу правду про його доньку, він був головним свідком у славнозвісному процесі. Але й тільки всього. Залишився надалі давнім телеграфістом Сойкою.

А може, це не зовсім правда. Докладніше кажучи, було тепер уже двох Сойків. Давній та новий. Обидва жили одночасно й укупі в тій самій психіці. Один об одного зачіпали так тісно, що годі їх від себе відділити, що ніяким чином не можна було їх розмежувати. Новий Сойка виринув цілком незавважно, навіть не знати коли й як. Вгамовані почування, придушений природний гін мусили знайти собі якийсь зовнішній вислів. Відповідно оточенню, залежно від рівня середовища, задзвеніли фальшивою струною. Став маломістечковим бабієм і віршоробом. Чистий та ясний образ Соні беріг у підсвідомості, а на будень замінила її ряба й повнолиця Маня з буфета чи яка-небудь інша. Одне одному зовсім не перешкоджувало, видавалося навіть таке звичайне й просте. Грав на гітарі, завертав очима, вклонявся широким жестом, човгав з розмахом черевиками, говорив до вуха масні й невибагливі дотепи, приперчені теревені, усміхався значно й підсолоджено. Лучив давню несміливість, вроджену ніжність, придбану літами задумливість з робленою самовпевненістю зводника й нещирим цинізмом. Витонченість мрійника й людини, що багато перетерпіла, з смішною й намірено нахабною, мляво солодкою й одночасно невдало брутальною поведінкою. Чутливість і вразливість самітного юнака замінилася в грубе залицяння перемовника, холодно штудерне, а проте незручне та невміле. Колишню мовчазливість і недостачу чуття для гумору з силувано неприродною веселістю та жартівливістю. Одначе всі ці мініатюрні подвиги, банальні успіхи та невдачі, несмачні, грубі, плоскі пригоди, невикористані нагоди, мляві спонуки не могли виповнити життєвої пустки. Не могли навіть задурманити, зацитькати голоду справжнього життя й вижиття, не то щоб принесли цілющий лік на нудьгу животіння.

У хвилинах сонного безділля й безнадійної порожнечі складав мозільно слово до слова в недолугі строфи, сонетив у поті чола витерті трюїзми, трафаретні, зовсім вилинялі із змісту думки вбирав у драний, давно зношений одяг, спотикався на кострубатому ритмі, наче на дорожньому камінні, склеював докупи кульгаві рими, що розліталися на всі сторони, мов сухий пісок із жмені. Настирливий вереск граматичних кінцівок, безпорадне самооблегшення труднощів, далекі, беззвучні асонанси, підфарбована, дешева, нудка, манірна, псевдочепурна, викрохмалена, тандитна еротика з третьої руки. Холодне капарство, віршоробське шевство, лощене жовтою пастою сантименту. Гліцеринові сльози, роблена пристрасть, маніжна, невдала тонкість, багатослівний, непережитий біль. Потоки беззмістових, недокровних, безбарвних слів, навіяних нудьгою. Шкрябав, мазав криві рядки й неправильні чотирикутники строф на пом'ятому, заплямленому, брудному, товстому папері й напихав ними кишені, наче хустинами до носа. Переписував дбайливо до зшитка в чорній, блискучій обгортці, заплямованого чорнилом, за-ялозеного частими дотиками пальців, з обчуханою спинкою. Ловив завзято своїх знайомих, як давніх, так і принагідних, зустрічних, щойно пізнаних.

…………………………………………………………………


* * *


[Промова адвоката]



Вже двадцять літ виступаю на цьому місці й сливе ніколи не був такий зворушений, як сьогодні. Вже двадцять літ промовляю в різних справах в обороні різних людей, і сливе ніколи не говорив з таким внутрішнім переконанням, як сьогодні.

    Марко МАРТОВИЧ




На другому березі[9 - Повість «На другому березі» входить до складу однойменного роману Антонича, написана від імені одного з головних його персонажів – Марка Мартовича (Прим. ред.)]

Лірична повість


Чи ти згадуєш про мене там, на другому березі, Ігоре?

Прости мені, що смію викликувати твою таку близьку й таку далеку тінь. Прости мені, що зважуюся взивати твого ймення, яке знайшло новий зміст у понаддійсності. Прости мені, що маю сміливість піднести віко із скрині минулого й вийняти з неї скарби спільних переживань та почувань, дорогоцінних і безвартісних, радісних і сумних, блискучих і сірих, та висипати їх прилюдно на базарі перед очі цікавої юрби. Чи не розгніваю твого безтільного привиду, коли сторінки нашого колишнього, писані гарячою кров'ю справжнього життя, виставлю в крамниці за шибою вітрини? Чи не відвернеш від мене твого уявного обличчя, коли введу чужих відвідачів у найбільш власні, особисті кутки наших «я»?

Не хочу говорити, а одначе мушу. Щось безоглядно силує мене, принукує, бажає добутися з нутра, кличе настирливо про вислів, бурхається, хвилює, переливається, розсаджує чоло й груди, розпирає свідомість. Що – не знаю. А може, ти розумієш це краще від мене?

Бачу тебе перед собою, як тоді… як тоді, останній раз… останній… зворушення плутає мову… о… як ти дивно дивився… стискав долоню… чого такі очі… останній раз… долоні… ост… чому…

Бачу тебе перед собою таким, яким прощав. Сидиш навпроти мене за столом і усміхаєшся. Між нами тільки стіл, але він жахливо широкий. Наче море. Ми по його противних краях, на двох протилежних берегах дійсності. Ми так близько й так… далеко. Подай мені руку, як тоді, при прощанні. Бачу, як її простягаєш, хочу досягти її, доторкнутися, схватити, обійняти, відчути її м'якість, силу й теплоту, розчавити в своїх долонях. Одначе дарма. Наші руки наближаються до себе, але зіткнутися не можуть. Належимо до інших світів. Сидимо на кріслах, відділені, здається, лише столом. Зриваюся із свого місця, обходжу стіл, приступаю до твого крісла, але тебе в нім вже нема. Чи ми коли стрінемося?

Справді, вже не пам'ятаю, коли ми вперше пізналися. Ти цього також уже не міг собі пригадати. Це було ще за рання нашого життя. Доки сягає моя пам'ять, відціля в ній ти. В її найтемніших закутках, де переховую спомини найраніших днів, захиляється твій дитячий образ. Трохи туманний, обкутаний імлою двох десятків літ, споловілий, мов старий гобелен, замазаний навалою пізніших вражень, пожовклий, наче світлина із старовинного альбому. Але все ж таки ношу його невпинно на порозі свідомості й стережу, мов найдорожчу пам'ятку. І буду берегти постійно.

Можна сказати, що ми виховувалися разом удвох. Хоч ти син села, а над моєю колискою підносило місто долоні димарів. Зрештою, різниця ця не мала великого значення. Щоденщина нашого містечка задержала ще багато із давнього сільського побуту.

Це було так. До сьомого року мої батьки їздили літом до вас на село. Пізніше навпаки. Тебе привезли до нас, до містечка в школу. З цього часу ми майже не розставалися. Аж тоді… на двірці… остання розлука… на все… ти так стискав мою долоню…

Знов бачу твою розвійну постать. Тепер стоїш поза моїм кріслом. Дивишся на кульгаві букви, що їх розмазую поплутаними рядками на жовтявім папері. Я все мав таке погане письмо. Ще досі чую твої слова:

– Слухай, Марку, коли ти навчишся порядно писати?

Не щезай. Остань хоч хвилину. Пам'ятаєш, як ми разом ішли перший раз до школи? Служниця вела нас за руки, одного по правій, другого по лівій. Тобі в очах блищали сльози. Не тому, що ти боявся невідомого оточення, але з цієї причини, що власне від'їхала мати до себе на село. Я нишпорив очима по боках дороги. Шукав за каштанами. Осінь у рудім капелюсі ходила по садах. Ще досі чую її вертливий запах.

Ми сиділи в одній лавці. Одного разу трапилася подія, на перший погляд маловажна, але яка мала нам пізніше кілька разів нагадуватися. Саме відбувалася наука граматики. Учителька одноманітним, плавким, безбарвним голосом сипала з уст на наші голови якісь відміни. Наче дзюрчання води в ринві. Ти попередньої ночі чомусь довго не спав і тепер, уколиханий монотонним дирканням, похилив свою чорняву голівку на мої груди та заснув. І мені починали ліпитися повіки. Знічев'я зарипів над нами понервований вигук:

– Дивіться, які чутливі любчики, як сплять собі!

Негадано виринули ці «чутливі любчики» по довгих літах.

У школі перший раз відчули ми глибоко й зрозуміли вагу національної приналежності. Половина відділу була іншої народності й дивилася на нас зашморгом. Зиркала спідлоба, мов на відмінні, різні від них створіння. Найгостріше виступала прірва в часі молитви. Коли пришилося нам говорити «отченаш», вони сливе душилися від стримуваного реготу. Тоді зазнавали ми дошкульного, в'їдливого, майже фізичного болю. Мовби хтось пхав нам голки за нігті. В голові появлялася наївна думка: навіщо люди балакають різними мовами та чому одні діти можуть сміятися з мови других?

Тоді найважнішим питанням для нас було: чому одні речі дозволені, а другі ні, чому це вільно, а цього ні, та далі чому одному те вільно, що другому заборонено?

Під час граматичних вправ станули ми перед новою загадкою, що її сполучили ми з цими питаннями в досить дивовижний спосіб. Вражало нас, чому йменники мають аж три роди; чоловічий, жіночий та ніякий. Явище мови перенесли ми негайно до ближчої ділянки й витворили собі таким робом чудну теорію про три поли. Як іменники, так і люди діляться на мужчин, жінок та дітей. Чи пригадуєш собі, як довго сперечалися ми за очеркнення основних прикмет, що відрізняють ці три роди від себе? Спершу зважали ми на вбрання, одначе, побачивши доньку власника ресторану в штанях, на коні, залишили ми цю основу поділу. Наприкінці погодилися ми, що жінки – це ті люди, котрі варять у кухні, а мужчини – це ті, котрі йдуть на війну. Трудніша була справа з нами, з дітьми. Врешті, ти дійшов до висновку, що діти це «ніякі» люди, отже, властиво, сливе не люди. Люди – це ті, що їм усе вільно, а дітям усе заборонено. Отже, ми є на те, щоб нам нічого не було вільно. Досі подивляю, як ти тоді штудерно виводив, як дотепно доказував. Бо ж хіба мусять бути такі, що їм нічого не дозволено? Коли б їх не було, не було б і тих, що їм усе вільно. Останні мусять мати свій підклад, своє підложжя, мусять знайти свої жертви, мусять знайти тих, на яких могли би випробувати свою всемогучість. Внезабарі завважили ми, що й між дітьми одним вільно більше, другим менше, що й тут нема рівності. Товаришам, котрі говорили іншою мовою, дозволяли не одне, що нам забороняли. Але цього вже не могли ми подолати нашими головами. Небавом переконалися ми, що не всіх мужчин беруть у жовніри, а безліч жінок стоїть осторонь від кухні. З цього часу станули ми безпомічно перед улізливими, настирливими питаннями.

Бачу, як усміхаєшся на згадку про ці дітвацькі турботи та міркування. Скільки разів змагалися ми непорадно й без розбору з таємницями життя, скільки разів звичайні, прості речі ставали для нас незбагненні, скільки разів стукали ми без успіху в замкнені двері невідомого, скільки разів нерозважливий, легкодумний вислів, наказ чи заборона вводили заколот у викінчену гармонію думок, чинили зайву метушню, непотрібне сум'яття в спокійнім сні ще несвідомих бажань.

Наче свіжу подію, маю в тямці, якої це памороки забив мені в голову материн приказ тримати руки поверх ковдри. Коли я запитався: «Чому?», мати відповіла: «Ти нечемний». Ми довго билися з гадками, аж укінці ти вирішив. Нечемні є ті люди, що питаються: чому? Не слід чомкати, це питання є заборонене. Цебто треба би говорити «нечомний». Пам'ятаєш, як твоя чудакувата етимологія розсмішила нас, як ми заливалися реготом і повторяли раз у раз вигаданий тобою новотвір? Одначе скільки правди було в цій злуці двох окремих слів! Чи дійсно не заборонено питання: чому? Хіба ж не є найбільш небажані ті люди, що ставлять це капосне питання? Хіба ж їх не переслідують, не проганяють, не відпекуються від них, не зарікаються їх? Хіба ж не відстрашують їх, не відмовляють, а коли вони не хочуть залишити свого анафемського запиту, не нищать їх? Кожна ідея, теорія, світогляд, наука, установа, влада, устрій, лад ні перед чим так не дрижать, нічого так не бояться, як його, як перевірки своїх основ. Це настирливе питання виринає вряди-годи в історії людства, й тоді наступають розколи, революції, занепади могутніх потуг, загибелі шанованих поглядів, переоцінка святощів, розбивання бронзових статуй. Це каторжне, осоружне питання накоїло лиха, завдало чосу, осточортіло, остогиділо, дошкулило, наконопадило, досолило, набило памороки не одній величині цього світу. Звичайне, буденне, коротке, тихе, скромне слівце: чому? Адже ж не дурно людей, що його повторяють, звуть єретиками.

Вже отетеріли пальці, вже так довго пишу. Загруз в оці спомини та міркування. Тягнуть мене за собою, наче вода топільника на дно. В кімнаті душно. Повітря тяжке й згусле. Так важко зачерпнути його грудям. Віддих прискорений та нерівний. А там, за вікном сонце, вітер, широкий простір…

– Ігоре, будь ласка, відчини вікно!..

Але ж… мій Боже… що я говорю?

Ти вже відчинив собі інше вікно… вікно на другий берег. Одночасно ти тут є, й тебе нема. Одночасно ти слухаєш моєї сповіді й належиш до іншої дійсності. Бачу виразно твою струнку постать. Пізнаю навіть цю чорну шовкову краватку, що в ній ти мене прощав останній раз. Тоді, коли від'їздив назавжди. Ця чорна краватка занепокоювала мене довго, хвилює мене ще досі, нагадується навіть у сні. Навіщо ти вбрав саме її? Власне чорну? Чи ж би це мало означати, що…

Встаю з крісла. Підходжу до вікна. За ним осінь. Золотоволоса осінь. Розхиляю віконниці. Широко. Осінь уливається струменем до кімнати.

Віддихаю глибоко. Розправляю руки. Хотів би випити жадібними устами увесь запах, розтоплений у прозорому повітрі.

Над містечком синя парасоля погідного неба. На західнім краї кілька скуйовджених хмарин. Мають барву рожеву, перехідну між жовтою а червоною. Нагадують нею кленове листя, що від осені також почервоніло. Кленове листя хмар на ясній блакиті.

Ти не любив осені. Чую, мовби це було сьогодні, як говорив ти до мене. Була це осінь перед двома роками. Чудовий вересень напередодні наших університетських студій. Ми стояли в вашім саді на селі. Ти завів балачку:

– Бачиш, Марку, листя, що паде з дерев, і айстри, що он там цвітуть?

– Очевидячки.

– А мені здається, що це не є дійсне листя й дійсні айстри.

– Якже ж?

– Маю враження, що це поетичний трафарет, що це банальний образ з якогось віршика. Наша поезія жахливо розосеніла, набрякла, напухла цією осінню, нассалася її, мов бібула[10 - Бібула – папіросний папір.] чорнила. Покажи мені в нашій літературі тако-го поета, щоб не поповнив вірша про осінь. Немає. Зів’яле листя та айстри. Айстри та зів’яле листя. Зів’ялі айстри та листя. Можна ці слова ще й інакше переставляти. Наші поети осінь до краю зсонетили, зтріолетили,[11 - Тріолет – канонічна форма вірша на вісім рядків, де повторюється перший рядок у четвертому й сьомому рядку, а другий – у восьмому (фр.).] зоктавили, зтрохеїли,[12 - Трохей – хорей, двоскладова віршова стопа з наголосом на першому складі (грец.).] запапестили, оспівали, виспівали, розспівали, переспівали. Вичавили з неї все можливе, мов з цитрини останню краплю соку.

Я реготався на ввесь рот з цієї повені слів. Ти тягнув далі:

– Скажи мені тепер, що лишилося на бідній осені. Де є ці «злототканії шати», коли їх поздирали з неї таки самі поети. Вони збаналізували пожовкле листя та айстри в такому ступені, що коли сьогодні дивлюся на них тут у саді, видається мені, що це не жива природа, а лише сентиментальна поетична сценерія. Так загарбали їх собі, засвоїли, узяли на виключну власність, що тепер не хочеться мені вірити, що зів'ялі листки та айстри – це щось більше, як тільки постійний реквізит менше або більше вдалих, менше або більше милозвучних і солодкавих віршів.

Хвилину ти мовчав, а пізніше звернувся до мене з питанням:

– Яка є ціль існування поезії, який її глузд? Навіщо її пишуть?

– Щоб учила бачити, розуміти й відчувати світ. Щоб давала вище, сублімоване його відчуття.

– Гарно. А що ж ти на те, коли поезія замість це здійсняти, навпаки, вбиває в нас спроможність відчування дійсності та справжньої, несфальшованої краси?

– Це не є поезія. Правдива поезія не фальшує природи, є незалежна від її краси. Дійсна поезія має свою й тільки свою, власну й нічим незамінну красу, є суспільною потребою, як етика чи наука, й є фізичною потребою, як, наприклад, для собаки виття до місяця, творить вищі життєві вартості, як релігія. Є світською відміною релігії.

– Ага. Поети – жерці, шамани, друїди, кобзарі, вайделоти, бояни, Діоніс. Чув, чув… Одначе не в тому річ. Чи між цими сотнями осінніх віршів немає ні за шага правдивої поезії? Адже ж підручники літератури зачисляють не один з них до так званих перлин нашої лірики. І хтозна, чи не їм, цим «перлинам», завдячуємо передусім розвіяння чару осені, а бодай принад падучого листя та айстрів. Хто верне нам по прочитанні цих десятків і сотень віршів – не говорю вже про віршища – первісну, молодечу силу захоплення, хто вилускає зерно захвату з лушпиння метафор, хто дасть нам ізнов свіжість та безпосередність чуття, коли в нашій пам'яті застрягли поетичні трюїзми хоч би з найкращих, цих «правдивих» поезій?

– Отже, кінець кінцем зайвість поезії, в недалекім майбутті її смерть. Чув, чув…

– О, ні. Тільки поети повинні зрозуміти, що їх співуче ремесло це не автомат, але жива хвиля, струя, електричний струм, що виходить із цього вищого світа й дрижить на чулих дротах душі. Смієшся, що я сам ліризую. Хай буде, яко фізик, шукаю метафори в своїй ділянці. Отже, поезії слід справді давати нам оці понадвартості, що про них ти перше балакав. Накінець, мале побажання: поети, віддайте нам осінь![13 - Автор застерігається, що його герої не вирішили питання. Перед усім треба би визначити докладніше поняття «вищих вартостей».]

Ти підійшов до грядки, що на ній цвіли розкішні білі айстри. Зірвав одну з них і майже одночасно підніс із землі пожовклий листок, що впав з недалекої яблуні, та розтер його на долоні в мілкий рудавий порошок.

– Справді, Марку, автентичні, дійсні айстри та осінні листки є кращі від цих віршів. Не можу простити поетам, що вкрали нам осінь. Вона либонь гарна, а через їхню нахабність та влізливість остобісіла мені, мов стара, марудна тітка. Як часто поети мимохіть бувають нудаками та морочилами.

– Але ж ти сам марудиш, Ігоре. Далебі, торочиш, мов скучна тітка або наче… співець айстер.

Так покінчилася наша гутірка. Ми про осінь та поезію вже більше не говорили. Одначе чи осінь – це тільки зів’яле листя та айстри? Чи осінь – це тема витиснена, мов макух, що з нього вже не можна видушити ані краплі олію? Чи взагалі можна вичерпати який-будь сюжет? Чи кожна хоч би найпростіша річ не таїть у собі стільки й таких можливостей, про яких не снилося поетам? Треба вміти дивитися на світ. Це перша заповідь майбутніх поетів. Але навіть і вони не зможуть добути з якого-небудь явища всіх явних і таємних його сторінок. Кожне покоління й кожна людина приносить на світ власні готові окуляри й бачить що інше, без огляду на те, чи річ сама собою має ці прикмети, чи ні. Чи ми загалом бачимо дійсні явища та речі, чи тільки творива власних окулярів?[14 - Пахне злегка Кантом. Мартович починає грузнути в філософію. Видно, не є вродженим повістярем.]

Осінь налита міддю по береги. Дерева й земля наче обковані мідяною бляхою. Біла зима, зелена весна, жовте літо та мідна осінь. Але три перші є щодо барви більш одноманітні. Пригляньтеся осені. Скільки тут відтінків основного кольору, скільки барвних півтонів, ніжних нюансів від літньої жовтості збіжжя аж до кривавого пурпуру, аж до темної бронзи. Скільки тут розкоші для ока. Вакханалія соковитих барв. Осінь – це малярська пора, навпаки, весна музична.

Ти не любив осені, Ігоре, але не лише з причини її банальності яко поетичного сюжету. З тобою не погоджувалася архітектура осені. Бачу твій здивований погляд. Підносиш угору збентежені повіки. Так, ти чув гаразд: архітектура осені. Усе на світі є збудоване, а кожна будівля мусить мати свій стиль. В кожній речі проявляється якась основна думка. її зовнішній вияв називають стилем. Це таємний, підсвідомий вислів цього, що складається на глузд кожної частини дійсності. Це вираз так званої душі явищ. Справді, великий Архітект Світу не творить нічого безстилевого. І природа має свою архітектоніку. Таку послідовну, про яку даремно мріють і мріяли інженери всіх часів, послідовну навіть у божественній химерності припадку, послідовну в непослідовності, єдину в змінливості та змінливу в однині. Мистецькі стилі є тільки висловом архітектури душі їхніх творців і будови середовища, що їх сприймає, й відбивають будівництво того кругу природи, який найкраще з психічним укладом мистців співдзвенить.

Чи ти коли роздумував про білу, мармурову класику зими, про досконалу гармонію простих, дорійських форм снігового вбрання? Чи ти дивувався з молодечої готики весни, коли все струнке, шпилясте, внебозривне, коли все підноситься, росте, прямує вгору? А могутній розгін ренесансу літа, пори широких, кручених, лагідних, повних, спілих форм? Вкінці з черги бароко осені – химерне, казкове, поплутане, неправильне, нерівномірне, нерівноположне, неодноманітне, багатобарвне, багато формне й багатотонне. Повінь прикрас, орнаментів, позолочення, гарячі, ситі кольори. Півтони та чвертьтони… і якась нудьга. Знеохочення, пересит вражень, наче в людей, що багато пережили. Будівництво сучасся знову вертає до простих, прямовисних, могучих постатей без орнаменто-вих витребеньків. Архітектура, майбуття, може, нагадуватиме непорочним склом дорійський мармур зими. Колесо природи й мистецтва є замкнене й обертається.

Ти не любив осені, бо твоя душа не була барокова. Недоставало підсвідомої нитки, що в'язала би твій світ з осіннім оточенням. Це була внутрішня причина цього наступу на поезію осені.

Бо справді архітектура людської душі відповідає теж головним стилям, відомим з історії будівництва. Психіка справжніх мужчин є готицька або класична. (Перші – це романтики, борці, лицарі, завзяті визнавці ідей, ворохобники, люди, невдоволені з суспільного ладу своєї епохи, творці релігій, святі, пророки, подорожники, бродяги, бандити й руїнники. Другі – це будівники, організатори, державні й громадські діячі, мистці, класики, філософи, вчені.) Зате дійсна жінка має нахил до бароко. Не диво, що в жіночій поезії переважає осінь.

Твоє «я», Ігоре, мало в своїй основі класичну простолінійність та гармонію, але з певним відхилом до готицької стрункості.

Хто зуміє бути приятелем так щиро й просто, як ти? Хто зможе любити й ненавидіти без застережень і без хитань, як ти? Хто зуміє так спокійно пожертвувати собою для друга, як ти? Хто зможе без слова скарги відійти для добра близьких осіб, як ти відійшов назавжди? Я не гідний цієї посвяти. Я та вона недостойні твоєї трагедії й твого чину. Вона… Що за жорстоке глузування долі! Як люто вона насміялася з нас. Не поталанило нам. Годі!

І це в той самий день, коли вона… А може, це був звичайний випадок? Такий, що їх бувають сотні й дають наживу газетам. Ні… Це прощання… цей стиск долонь… ця чорна краватка… Даремно хочу себе потішити.

Цей геройський чин сповнив так звичайно, природно, сіро, самозрозуміло, без великих жестів. Сумний припадок, як тисячі інших. Зайва річ багато балакати. Ти був такий спокійний тоді, коли прощав. Твоєї гармонії і безжури, здавалося, ніщо не каламутить. А може, це дійсно тільки нещасливий випадок?

Ігоре, скажи! Вияв мені цю таємницю! Чому твоя тінь така тиха та спокійна?

Нагадав цей день і знов не можу без зворушення писати. Дарма бажаю себе заспокоїти.

Такий друг, як ти, трапляється один раз у житті. Уже такого другого не знайду. Щойно від тебе я навчився, що на світі справді існує приязнь та любов. Інакше не пов-рив би. Поза тобою я її досі ще не знайшов. О, ти вмів приятелювати з товаришем і любити жінку.

У тебе все було на своєму місці. Кожний твій рух був гармонійний, ритмічний, вільний, невимушений, кожний твій усміх природний і щирий. Твоя хода була рішуча, самовпевнена, легка, гнучка, одночасно гостра й спокійна. Твоя ціла постать висловлювала справжню гармонію сильних людей. Так, ти був сильний. Ти мав стійку, витривалу непсовану волю селюха, спроможність захоплення поета, первісну простоту вихованця природи й рівновагу людини великої культури.

Але ж я дав понести себе думкам, наче віз без візника розгнузданим коням. Проте не випереджаймо подій. Хочу тобі висповідатися з усього нашого минулого й не можу пропустити більшої частини спільних дитячих днів. Вертаймо, отже, до тих літ, які були, може, й не найкращі в житті, але про котрі згадує кожний з найбільшим зворушенням, наче про недосяжне щастя. Віддаль ще не є велика й власне тому, може, не побачу всього виразно й докладно. Але ти, Ігоре, мабуть, пам’ятаєш це сам, сам переживав ти це зі мною, й тобі всього не треба описувати дрібничково, вистачить іноді натякнути й вже знатимеш, у чому річ.

Де я покінчив? Ага, народна школа… Це було так.

Ми мали тоді по дев'ять літ. Розкішний червень повівав зеленими гривами дерев. Наближався кінець науки. За два тижні ждало нас ледаче дозвілля, літнє дармування. Наша школа вибиралася на велику прогулянку. Тому, що метою був досить далекий ліс на горі, на другому березі ріки, брали участь тільки два вищі відділи. В годині восьмій ранком вийшли ми довгим походом по двох із шкільного подвір'я. Ми йшли, очевидячки, як звичайно, побіля себе. Підміські сади сміялися коралями черешень та вишень. Трухляві паркани скалили щербаті зуби почорнілих від дощів драниць. Наш похід розвивався, наче стрічка на вітрі. Стіни неба були ясно-сині, тільки на західній висів торочкуватий килим білої хмаринки. Колесо сонця качалося по мості й купало золоте проміння в срібній піні ріки. Пинявою, неспішною ходою добрели ми вниз до перевозу.

Ждали на нас два човни. Вуж походу звинувся, заметушився, скорчився в клубок на березі. Дитяча мурашня обсіла обі гапки. Перевізники закотили рукави й довгими дрюками відштовхнули нас з прибережної мілини на плесо. Човни коливалися ритмічно з боку на бік, горталися, перехилялися, аж загрузли дном у пісок другого берегу. Рій хлоп'ячих голів висипався з них, мов з коша хмара голубів.

З радісним гамором обминали ми полатані хатини заріччя, з лункими вигуками гупали по камінні, з гомінким лепетом стрибали крутими стежками, що вели під гору до близького лісу. Поле прикрите настільником молодої озимини. Цвітуча гречка бджолилася й пахнула медом. Наче іскри з ватри, підлітала комашня з заквітчаних загонів. Жуки жужчали журливо над мокрими від роси стебелинами. Під небо шугнув сполошений перепел. Кількох хлопців бігло попереду, мов зграя хортів, що вирвалися із шворки. Решта тупцювала позаду й гомоніла, наче в вулію. Ми трималися за руки й широко розплющеними очима пили далекосяжний краєвид. Малі серця товклися в грудях, мов птахи в клітці.

Коли побачила темну лісову стіну, дітвора метнулася вайлом уперед. Бадьорий гам розлягся глибоким відгомоном. Наче в відчиненій брамі, зникнула наша ватага під першими деревами.

Хто висловить безмежну радість, що розпирає малі груди дитини, яка по довгих днях у душливих міських кімнатах та шкільних залах порине в нетрі лісу?

Діти в лісі. Хочеться кричати, кричати, кричати… На ввесь рот, на ціле горло, повними грудьми. Широко, щедро, гомінко, лунко, шумно, гучно, грімко, переливно. Уга, уга! Тільки пугач на дубі відповідав: пуга, пуга, пуга… А може, це не пугач, лише відгомін. Уста повні крику, наче води. Крик застряг у гортані. Груди ширшають від розгону й вітру. Груди налиті криком молодості. Не чути тягару ніг. Немає ніг. Тіло пливе в повітрі, мов плесом ріки. Руки вихають на всі сторони, закреслюють якісь химерні спіралі. Серце хоче вистрибнути з грудей. Кинути своїм дрібним тілом, мов м'ячем, об мох. Качатися, котитися, мов колесо. Мов перекотиполе м'яким чатинням. Вивертом, беркиць, ногами догори. Обняти пень дуба з усеї сили, наче кохану людину. Пригорнутися, притулитися до нього, мов до мами. Хай галуззям нас приголубить. Хай зеленою хмарою листя закриє нас, мов пір'ям. Хай обійме нас гіллякою й піднесе понад усі дерева, понад ліс, під небо. Обдирати мох з його пня. Розкішний дотик моху. Наче вивірка, гуп, гуп… З одної вітки на другу. Гойдатися на верховітті, мов на мотузі. Гиц на землю. Ноги згиналися, мов пружина. Закрутити собою, мов дзиґа. На одній нозі. Жук, жук! Ходи, сердего, жуче! Вивірко, щоби я був тобою. Але тебе зловлю, мушу зловити. Де ти куєш, жовно? Хочу тебе бачити. Мушу тебе бачити, цвіркуне, навіщо пхаєшся за шию? Як смішно цвірінькаєш за вухом. Xi, xi, xi, xi, xi… A це що? Кучерява кучугура. Омела. Як вона вилізла на дуба? А хто цю березу побілив вапном? Листя шушукало під ногами. Шу, шу, шу… Набрати великий жмак листя, повне наруччя. Жбурнути ним перед себе. На вітер. Засипати ним тебе, Ігоре. Ха, xa, xa… Як ти смішно обтрушував себе з листя. А ти в відповідь оберемком чатиння. Просто на голову. Заплющив очі. Чатиння так лоскотало, лоскотало, лоскотало… Так приємно скоботало, мов мама попід бороду. Шишка. Хай живе шишка! Жбурнути високо, високо. Геть, геть вище дубового верхів'я. Де вона впала? Загрузла в повітрі, наче в болоті. Хі, хі, хі… В повітрі, наче в тісті. Хі, хі, хі… Щось свердлило в носі. Сміхунка, сміхунка, сміхунка… Цвігати патиком, мов батогом. Хвиськати з усеї сили. Бух, бух, бух… А то голота, ця пташня! Так утіче. О, я дістану вас. Нишком, тишком, визирцем, покрадьки, хильцем. Що там є в гнізді? Хі, хі, хі… Які кумедні ці маленькі! Як куняють собі! Дрижать, трусяться. Живі цурупалки. Хі, хі, хі… Яка гарна цяцька. Тріпочуть крильцями. І серце тріпочеться. Дерева кружляють. Довкола, довкола, довкола… Махають гіллям, наче руками. Як смішно. Ха, ха, ха… Дерева танцюють. Дуб із березою. Наче тато з тіткою. Квітки підплигують, наче метелики. Червоні, рожеві, жовті, білі, блакитні, сині… Завія квіток. Дощ листя. Зелено, зелено, зелено… На чуб, на чоло, на очі, на плечі… Зелений дощ. Цяпає за комір. Ні, ні, це не падає листя. Це я падаю. Гиц, гиц… Ноги над головою. Баламкають, мов два ціпи. Земля над головою, небо під ногами. Хвицати, мов кінь копитом. Копнути сонце, наче м'яч. Хі, хі, хі… Які дерева смішні. Ходять догори верхами. Упасти від землі на хмари. Де втече ліс? Усе перегинається. Падаю на плечі. Дерева ходором. Світ ходором. До уст поналазило моху. Так скобоче язик. Не хочеться вставати. Лежати, лежати, лежати на мохнатій подушці. Накритися ковдрою неба. Чиїсь долоні зсувають повіки докупи. Спа-а-а-ти. Гей, гей… Це ти кричиш? Ігоре? Де я? Земля підкидає мною. Кличуть, кличуть… Тут суниці. Скільки суниць. Лягай знов на мох. Відчини уста. Печені голуби будуть падати до уст. Ні, не печені голуби, тільки суниці та боровиці. Червоно й чорно. Нахиляю рукою кущ до уст. Зриваю ягоди зубами просто з билини. Пасуся, пасуся… Хі, хі, хі… Жива качалка, живий валок. Уліво, управо. Де більше ягід. Далі, далі. Укотився до баюри. Прес, прес… Витерти лице лопушинням, наче рушником. Що це горлає? Угу, угу… В трясовині рахкає, кумкає. Це жаба. Рябе мокре брязкальце. Кум, кум… Хто твій кум, пані ропухо? Прес… Не лізь на мене. До багнюки повертом. Я тобі дам чосу. Кум, кум… Я не твій кум, ані не твій дядько. Геть. О, гриби. Карлики, малюки. Добридень. Як живеться? Чому не здіймаєте переді мною капелюхів? Хто вас так причепурив? Що це? Шрр, шрр, плиг, плиг… Мабуть, зайчик. Ігоре, чуєш? Зайчик. Там з правої. Миг, миг… Куцохвостий. Xi, xi, xi… Клапоухий. Плиг, плиг… Клацає з ляку. Гиц, гиц… Понад кущі боровиць. Хватають за ноги. Плентаються, обвиваються. Беркиць. Де куций? О, вже з лівої миг, миг… Не втечеш, братіку! Ігоре, за там-тим буком. Забігаймо з двох сторін. Ой, але мене луснула якась гілляка. Чорт бери. Вперед, вперед. Бач, малини. Еге, зелепуги. Щоб лиш зайчик не чкурнув. А то шибеник дає тягу. Що? Шарнув за цим горбком. Знайдемо, знайдемо… Дерева женуть, мов навіжені. Пень за пнем навздогін. Тільки в очах мелькають. Чи це ми біжимо, чи дерева? Ми вперед, вони назадгузь. Навпростець, навмання, навскоки. Безбач, наввипередки, навзаводи. Гиц, гиц… навскоси, навпрямки, навпомацки. Темно. Віддиху! Повітря! Де куций? Де ми?

Стій! Сті-і-ій! Сті-і-і-і-і-ій! Сті-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ій!

Ні, цього описати не можна. Цієї безмежної розкоші малих дитячих існувань (душ та тіл) серед весняної гульні природи, цієї шаленої, безтямної погоні таємними нетрями бору. Мусимо стати на мить такими, як тоді, дітваками й вигукувати, як тоді, своє зелене щастя. Тільки сміх і крик висловлять те, чого не вискаже спокійна мова. Не знаю, чи я відтворив гаразд цю хвилину. Ти, мабуть, зумів би це краще. Але я чую її в крові й ти, ймовірно, носиш її в пам'яті. Я лише хотів, щоб під впливом моїх недолугих слів ти пережив її ще раз. Я вірю, що твоя тиха тінь може ще відчувати, мов жива людина. А може, навіть глибше.

Ми очуняли. Навкруги нікого. Тільки дуби похитують пелехатими чубами, тільки сосни колихають сонно гіллям, обважнілим шишками. Зайця очевидячки немає. Він уже давно дременув, куди перець росте. Давно зникнув нам з очей, поринув у сіті гущавини, заліз в якусь яму й тепер, певне, десь спокійно собі відпочивав. Але ми цього не бачили. Ми гонили вже не його, тільки свою мрію, здоганяли не сердешного клапоуха, але щось, що не має назви, щось неокреслене, неосвідомлене, лише відчуте. Ми бігли за таємницею лісу. Нас узяв у свою владу, обняв своїми раменами, одурманив небачним куривом таємний чар бору. Він тягнув нас з непереможною силою в свої нетрі, він упивав нас, немов опій, відбирав нам на мить свідомість і, наче лунатиків, гнав уперед. Ми незчулися, коли відбилися від товаришів, залишили їх за собою й потопнули, наче в хвилях ріки, в непроглядній гущині.

Ще недавно лунав хлоп'ячий гамір, котився від дерева до дерева, наповнював собою порожню глушину, наче вода виповнює русло. Тепер тихо. Почув би навіть бзик мухи. Жахлива тиша. Ми поглянули один на одного. Неспокійно перетерли очі й розплющили широко повіки. Де ми? Обопільно питали себе наші багатомовні погляди. Відповіді не було.

Ми довго дивилися довкола. Шукали цієї відповіді в природі. Безслівно питалися дерев і хмар. І одні, й другі мовчали.

Ми довго стояли непорадно. Не говорили нічого. Мовби свідомість перестала правильно діяти. Думки бурхалися безпомічно, мов птахи в клітці. Думки невиразні, неясні, неозначені кружляли на грані свідомості та підсвідомості. Ми ще не знали, ми щойно прочували небезпеку положення.

Знову ненадійно наші очі стрінулися. Раптово в одну мить ми зрозуміли грозу становища. Твої очі питалися: ми заблудили? Мої притакували. Твої неспокійно ворухнулись: де наші? Мої відповідали: ми їх загубили. Накінець блиснула одночасно в наших мізках думка: що робити?

Досі ми стояли, мов зачакловані, мов закам'янілі. Водно з гадкою: що робити? – появилася потреба руху. Ми почали ходити довкола якоїсь сосни без освідомлення цілі, навіщо це робили. Щоб тільки щось діяти. Ми шукали чогось попід сосну. Чого? Ми не знали. Очима вертіли її порепаний пень, очима підносили вгору кожну чатинку й обзирали її на всі сторони. Ноги порпали нетерпеливо хвою. Мовби під шаром чатиння була закопана відповідь на злов'їдні, настирливі питання.

Ми стрепенулися. Прийшла думка: навіщо це? Це недоцільне, – відповіла друга гадка. Що треба робити, щоб знайти загублений гурток? Щось зашепотіло до вух свідомості. Щойно тепер ми нагадали собі найпростіший, най-звичайніший у подібних випадках спосіб рятунку. Пізнання майнуло в наших головах докладно в тій самій хвилині. Мов на один приказ, ми підняли одночасним рухом чола вгору й почали гукати. Гоп, гоп, гоп, гоп… Довго, протяжно, широко. Го-о-оп, го-о-о-о-о-о-оп… Пізніше гостро, неспокійно, коротко, поспішно. Го, го, го, гоп…

Відповідав тільки відгомін. Глибокий, розтяжний, придавлений, приглушений. О-о-о-о-оп, о-о-о-о… Більш нічого. Слухали довго, чи не почуємо відзов. Дарма. Тільки шум дерев повторяє за відгомоном, ще протяжніше: о-о-о-о-о… Тоді осяйнула нам жахлива думка: ми самі. Ми перший раз у житті цілком самі, перший раз віддані тільки на власні сили серед безпросвітної глушні. Ми почули щось тепле під повіками, щось гаряче, що палило нас, наче вогонь. І знов разом, наче на таємний чийсь знак, ми вибухнули плачем. Пальці стулилися в п'ястуки й піднесли машинально до очей. Ми голосили голосно, щиро, гомінко, захлистувалися власними сльозами, давилися їх солоним смаком. Світ помутнів, очі не бачили нічого. Тільки сіль в устах, вогонь під чолом і неспокійне, невгамовне дрижання серця.

Аж полегшало. Ми глибоко відітхнули. Мовби важкий тягар зсунувся з грудей, мовби каменюка скотилася з плечей. Ми широко розправили руки. Начеб хотіли зачерпнути багато, багато повітря. А може, ми цим німим жестом кликали підсвідомо помочі. Чиєї, коли не було біля нас нікого? Хіба синього неба, що усміхалося до нас сивими хмаринами, мов мати. Моя мати теж має сиві очі.

Приплила до нас хвиля бодрості. Здавалося, що наші очі вилили ввесь засіб своїх сліз і більше з них уже не мог-ло витекти. Поволі сохли, хоч ще трохи пекли й червоніли. Світ ізнов роз’яснювався. Сосни приязно простягали до нас долоні свого галуззя, немовби хотіли заспокоїти ними наші розбурхані думки. Шуміли колискову: засни, засни, засни-и-и-и-и…








І ми справді мали тепер охоту заснути, хоч був ще ясний день. Плач зацитькав на мить наш переляк, але й утомив нас ще більше. Голова тяжіла, мов кам’яна брила, руки й ноги розледащіли. Набігли на нас сонливиці. Одначе згадка про сон привела за собою спомин дому. Знов закликало в грудях: додому, додому… Ми почали бігти безбач перед себе. Дивна річ, гін приніс нам забуття. Ми гонили, не думаючи про ніщо. Тільки обминали підсвідомо пні сосон. Біг давав сам із себе молодим тілам таку безмежну розкіш, що вона поглинула всі інші враження.

Але навкруги простягався широкий, глухий ліс. Здавався не мати кінця. Довкола все ті самі колони сосон. Рівні, прості, стрункі, задумані. М’яка, грузька хвоя вгамовувала розгін. Цей новий біг дотомив нас до краю. Ми станули.

Кудою йти? Може, власне гонимо в противну сторону. Сумнів невгомонно закрадався до свідомості. Раптом заблиснув у тямці спогад з прочитаних книжок. Як це давно пізнавали, чи хтось не наближається, чи хтось недалеко не йде або не їде. Ми обидва одночасно попадали на землю. Одне вухо приклали до чатиння, а друге заткали долонею, щоб ліпше було чути. Одначе ані не шушукнуло. Це, мабуть, хвоя заглушує, відізвалося щось під розпеченим чолом. Ми стали завзято порпати, шарити пальцями пожовклі глиці, гребти долонями, мов лопатами. Відкинувши на боки чатиння, ми слухали жадібно землі. Впивалися в неї, бажали потопнути в ній, наче в воді. Але вона мовчала, спокійна, холодна, байдужа. Перший раз розчарувала нас земля.

І знов піднесли ми очі на небо. Коли не земля, то, може, воно. Щойно тепер завважили, що непорочна блакить, яка висіла над нашими головами, утратила свою чистоту. Досі кришталевий блиск сонця незавважно помутнів. Перед хвилиною золоте кружало набрало мосяжної, злегка рудавої, темно-помаранчевої барви. Брудна мішанина, жовто-червона з перевагою густого карміну. Здавалося, що сонце сяє з-за грубої шиби. Такий колір бачимо, коли дивимося на нього крізь пляшку з темного скла. Дов-кола соняшного колеса появився кучерявий, стріпаний обруч з блідої міді, наче ореол навкруги голови. Краска цієї обв’язки була трохи рідша, по краях майже білява, й невиразними обрисами переходила в сивину хмар, що не знати звідкіля виринули й широкими льняними рушниками обкутали пшеничний коровай сонця.

Ліс обгорнула глибока тиша. Ані шиширхне. Ані сосна не ворухне віткою, ані глиця об глицю не зашорошить, ані падуча шишка не гулькне, ані вивірка гіллям не шасне, ані заєць під кущем не зашарудіє, ані ворона не залопоче крилами, ані пробуджена сова не закрикає, ані муха не забзикає, ані оса не забренькає. Тиш-ш-ш-ш-ш-ш-ша… Чути приспішений стукіт власного серця, чути прискорений булькіт власної крові. В голові гуло, наче в порожній скрині.

Раптом з-під сонця, що лежало непорушно на західнім похилі неба низько над рискою овиду, наче джерело з-під каменя, бризнула срібна струя. Пляма брудного срібла, зразу невелика, сливе непомітна, стала хутко поширюватися, з кожною миттю більшати, аж блискучою імлою, немов абажуром, прислонила лампу сонця й велике півколо західного небосхилу.

Нагло безшелесна тиша луснула, мов надутий пухир. Грюкіт перекотився лісом, наче повінь. Вітер зірвався, мов кінь з припону, заіржав хрускотом ламаного галуззя, гупнув копитом у піскові галяви й підняв непроглядні тумани куряви, потряс буйною гривою хмар. Зубами хватав сосни, наче стеблини трави, й торощив їх. Хвостом, немов помелом, змітав бовдури хвої. Стрінувши тверду стіну гущі, ставав дуба, підносився вгору й падав своїми грудьми на густе верховіття, що пригиналося, мов під ударом молота. Задніми ногами рив яруги, розпорпував верству чатиння та листя, що обтулювали пні дерев, роздирав одежу моху, що вкривала чорне тіло землі, й сипав високі кучугури. Вихор казився. Ревів, вигукував, свистів, гоготав, голосив, сміявся, грюкав, гутарив, брязкав, деренчав, виляскував, порскав, пирхав, мугикав, рипів, рюмсав, рокотав. Наче волосся з голови, видирав з дубових чубів гілля, крутив ним, закреслював у повітрі химерні колеса й жбурляв у далекі багнюки. Хватав берези за коси й гнув їх білокорі в'юнкі шиї аж до самої землі. Торгав сосни за пелехате віття, віддирав шишки й розсівав їх, наче сівач зерно, відщібав чатинки, мішав їх з піском і насипував з них надми.[15 - Надми – дюни.] Верболози, тернина, молоді вільхи, кущі малин, боровиць та вся інша лісова голота принишкла, причикнула, покорчилася, мовби бажала запастися під землею, зникнути, потахнути в глину, сховатися, знайти під мохом захист від вітру. Сосни горбилися, перегиналися, стріпували вітками, наче долонями, й журливо жалілися: а-яй, а-яй, а-я-а-а-а-а-ай…








Одноманітно, рипливо, сумно. Заєць навіть оком не моргне із своєї схованки, навіть ухом не мелькне. Вивірка загрузла в глибокім дуплі, пташня пірнула в свої гнізда, мушва прищухла в луб'яних щілинах. Тільки зловісний вітер лютував у біснуватім герці.

Довгий час ми стояли безтямно, не розуміючи, що круг нас діється. В першій хвилині несподівані переміни на небі нас майже бавили. Побіч цікавості нічого ми не відчували. Попередня тиша стала нам така осоружна, така дошкульна, що вже воліли вихровицю. Хай уже гуде, щоб тільки це навісне безгоміння не чавило нам грудей, не стискало горла. Перший падух вітру ми сприйняли сливе мовби пільгу. Його дотик охолодив наші розпечені, розігріті чола. Ми не думали про ніщо. Ловили устами животворний холод.

Одначе легіт миттю перейшов у бурун. Ми мусили шукати підпори, щоб не впасти на землю. Я підсвідомим відрухом насунув шапку геть аж на очі. Тобі вихор зірвав моментально капелюх з чуба. Ми кинулися його здоганяти, але, розуміється, даремно. Твої кучері розвівав подув, куйовдив їх, торгав і телепав ними, мов повісмом прядива.

Ми пристанули знов, наче одубіли. Нечайно виринула в нашій свідомості осяйна думка. Ми відчули всю нашу малість, непорадність, безпомічність супроти могутніх сил природи. Ми почули себе зернами піску, полосканими бурхливими хвилями, листками, вирваними бурею з дерева й несеними в безвість, стеблинами трави, розчавлюваними величезними колесами. Два людські цуцики серед скаженої оргії розперезаних, розпутаних стихій.

Бо поки ми змогли очуняти, перетяли споловіле небо зиґзаґи блискавки, заблищали, наче вночі вовчі балухи, майнули ракетою, а їм навздогін зарокотав грім. Один, другий, третій… Сосни мовби підірвалися з землі, здригнулися з переполохом, залопотали вітами, мов людина руками, коли її гримнути п'ястуком у чоло, стряслися від коріння до вершка й ще пронизливіше заголосили, начеб відчували фізичний звірячий біль.








В їх шумі вив якийсь скажений дисонанс. Ми стерпли на всім тілі. Ноги й руки отетеріли й висіли на суставах без чуття. В ушах лящало. Грім уже давно прогоготів, а уші повні були ляскоту. Лускотня вертіла череп наскрізь від одного вуха до другого, мов здоровенний цвях, вбитий в голову. Оголомшена свідомість перестала на кілька хвилин діяти. Підсвідомий відрух пхав нас непереможно в гущавину. Потопнути в листі, залізти в якусь дуплавину, в якусь нору, зникнути з поверхні землі. Ми стали ліктями розпихати найближчі поплутані кущі. Але схованка здавалася нам замало охоронна. Почали далі бігти якоюсь непрохідною гущею. Колючки ранили нам обличчя й долоні до крові, розривали на лахміття наше тонке літнє плаття, кусали нас у ноги тернами, наче собаки зубами, пороздирали панчохи на дрібне руб’я. Батогом гнав нас уперед сліпий самозбережний гін. Слабий дитячий розум не провірював нашої поведінки. Жах відбирав йому спроможність якої-небудь діяльності. Ми були віддані під владу відрухів. Нічим не різнилися від малих, загублених у великім світі безпанських щенюків. Беззахисні звірятка, що не вміють навіть знайти собі нори.

Тимчасом попелястий колір, що появився зразу тільки на заході, розлився наче ріка, яка виступила з берегів по всьому небі, вирівняв кострубатість, цундравість скуйовджених хмар, замазав їхні обриси й заволодів усевладно, куди лише сягне око. Над землею здіймалася одностайна, однобарвна, темно-срібна сіра баня, позбавлена найменших відтінків, гладка, наче лід, непорушна, мов кам’яна гора. Здавалося, що дах світу був побитий грубою залізною бляхою, блискуче цинкованою.

На мить вітер трохи ущух, мовби його головна хвиля вже переплила. Ще підлітали за нею, здоганяли її дрібні вітри-паростки. Начеби у ковальському міху, що дув на світ цією пекельною струєю, забракло більше повітря, начеб він захлистувався власним віддихом. Вихор дійсно душився, мовби хотів щось конче висказати, а ніяк не міг. Буря втомилася й тепер посвистувала, сапала, сичала, зикала, чмихала. Коротку хвилину відпочивала, набирала нового розгону, нового розмаху.

Раз у раз миготів на стелі неба смолоскип блискавиці. Горів коротко, блимнув набіглим кров’ю оком, видовжився в вогняну змію, перековзнувся гладкою ожеледою небосхила й в’ївся клином у біле тіло дуба або сосни.

Хуртовина причаїлася драпіжно, ладнаючися до нового скоку. Хвилево прищухла, зачерпнула до уст свіжого повітря, надулася, наче велетенський піхур, і враз пустила на світ нову течію вітру. Слідком за нею жбурнула могутню пригорщ граду. Срібні холодні кулі роздирали теплу зелень листя, шугали поміж гілляки, дзвонили об твердий, порепаний луб, вбивалися в жилавий м’якуш під корою, зсувалися вниз по пнях. Клекотіли, мовби тисячні дерев`яні калатайла. Шматували плахти лопухів, торощили ніжні нитки моху, штовхали гнучкі парості верболозу, шолопали в чатинні, ламали билини лісового зілля, пололи храбустя,[16 - Храбустя – капустяні качани, те, що залишається на полі після того як головки капусти зібрано.] дзеленькали об пруття гущавини, немов об залізні шпуги, шорошіли на камінні, розбивалися в дрібні кусні, товклися, наче скло, й танули. Гострі, тверді кулі перемінювалися в брудну воду. Хурдига сипала без угаву, без відпочинку сніжним горохом, калатала ним об пні, хлюпала в млаках, талапала в струменях каламутної води, що повставала-таки з градовиці, лупала по кущах, ковтала по піскових галявинах, цюкала в вивернені колоди. Дуби постогнували глухо під ударами, а сосни зойкливо ремствували, мов хвиськані батогами.








Ми сиділи карачки під вільховим кущем. Задержані градом у бігу, майже попадали на землю. Ноги грузли в болото. Під невеликим тягарем наших дитячих тіл хиталася зрадлива трясовина. Її верхня тверда шкаралуща безмаль що не луснула. Під тонкою паволокою хлюпотіла похмуро багнюка. У волосся в’їдалися срібні оси граду, кололи в шкіру, метушилися по раменах. Піт, спричинений страхом, мішався з розтопленими градинками, й ця мутна рідина спливала бурими струмками за комір на груди та плечі, заливала очі, уливалася до носа й уст. Тіло здригалося щохвилини під холодними, мерзенними поцілунками. Мокре плаття прилипало до шкури. Ставало гидко.

Шувір вистукувала невпинно свій скажений ритм брилками граду. Цмоковина під нами м’яко вгиналася, підносилася й западала. Це нагадало нам ліжко. Кладемо голови на пухкі подушки. Поринають у пір’я. Долоні гладять ніжний, шовковий верх ковдри. Червоний шовк. В очах мерехтить червінь. М’яка червінь. Щось лоскоче під бородою, щось скоботить під пахвами. Це мати так похилилася над нами. Цілує в чоло й очі. Чому такий холодний цілунок? Брр… Так холодно. М’яко, але наче взимі. Що це стукає? Раз у раз, раз у раз… Стук-стук, стук-стук, стук-стук… Це, мабуть, віз. Вистелений м’яко пахучим сіном. Колихає нас, гойдає спокійно, повільно, ритмічно. Стук-тук, стук-тук, стук-тук… Тільки чогось холод. Буцім літо, а мов не літо. Не відати, чи літо, чи зима. Може, одночасно одне й друге. Їдемо кудись, але не знаємо куди. Колеса грюкають об шутер. Стук-тук, стук-тук, стук-тук… Раптом віз станув. Перестало гупати.

Ми пробудилися. Справді, градобій припинився. Свою одноманітну пісню покінчив протяжним, стишеним акордом. Наступила коротка перерва, хвилина глибокого спокою. Тільки водою обтікало гілля. Дерева піднесли похилені чуби, розправили погнуте галуззя. Градинки танули в свіжих калюжах, мов кістки цукру в гарячім чаї. Руді хвилі рили собі русло в грубому кожусі чатиння й торощили його в шкаматки.

Але зрадлива хуртовина ще зовсім не притихла. Тільки принишкла на мить, щоб ще раз, тепер дійсно останній раз перегомоніти над лісом, ще раз перетрусити його нетрі. Линув нагальний дощ. Сік великими краплинами вихорився, ішов млинка, курбелив, хлюпотів, бовтався в калюжах, наливав нові калабані, виглиблював водориї, викопував водотоки, клубився, булькотів, чуркотів, наче сотня балаболок, гаморив, воркотів, мов старий дід, мимрив невдоволено. Обливав листя, протікав крізь луб, сочився жилами пнів та коріння. Бороздив у довгі рівчаки чатиння та пов'яле листя, що лежало під деревами. Колотив його, виносив спідні шари наверх і навпаки, перемішував з піском та глиною. Земля глитала воду ласо, жадібно, спрагло, а коли від надміру захлиснулася, виплювала її джерелами на поверхню. Ішла густа, тепла злива й злагоджувала рани, завдані градом.

Далі сидіти під нашою вільхою ніяк не було можна. Вода заливала нас сливе до пояса. Ми випорпалися, мов два морщаки, з грузької баюри, хватилися долонями за вільхове галуззя, що висіло над нами, й вискочили на якийсь пень, а з нього на стійкий пролісок. Трістя забовталася, запінилася й застогнала похмуро на прощання. Тільки моя шапка лишилася в ній назавжди. Багнюка ковтнула поволі чорними устами свою добич.

Ми йшли навмання перед себе. Дощ полоскав нам волосся й змивав з обличчя сльози. Убрання налигалося води, мов губка, й тяжіло грубезним кожухом. Стало туге, цупке, наче каучук. В черевиках бризкала каламутна рідина, що витікала з них струмками, мов із сита. Підошви хлюпали глухо на мокрім піску. Думки борюкалися, вовтузилися самі з собою без ладу й пуття. Ані одної ми виразно не освідомлювали собі. Товклися щойно в передсвідомості, ворочалися вперто, повертали завзято до порога пам’яті, але ні одна не виринула наверх. Самозбережний гін витягнув нас із драговини й волік наосліп по якомусь бескетті.[17 - Бескет, бескеття – гірський обрив, а також важкодоступне місце в горах.]

Туча не вгавала. Камертон вітру строїв ліс і піддавав деревам понуру, хмарну мелодію. Темну, мов попелясте небо над ними. Пронизливу, наче скрипіт шибениці. Кажуть, що в таку грозу чорт вішається на дубі. Хай собі! Громи грюкали в рівних інтервалах і приглушували на мить голосіння вихру. Вистукували повільний розтяжний ритм, наче барабан в оркестрі. За кожним їх лускотом дерева похилялися в одну сторону, мовби присідали з перестраху. Коли відгомін розтанув удалині, підносили недовірливо пригнуті чуби, начеби шукали нової жертви й питали одне одного, коли на них прийде черга. Дуби харамаркали басом гнівно, люто, з досадою, сосни трепетали всім гіллям, всіма шишками та шпильками, не могли вичавити з себе скарги й тільки невпинно заїкувалися.








Одностайна досі срібна сірина неба стала незавважно розкладатися, розриватися на частини. Закучерявилися хмари. Поволі виторочувалися, відокремлювалися, вилучувалися з однобарвної площини. Хтось роздирав плахту неба на дрібне шмаття хмарин. Метушилися, куйовдилися, сум’ятилися, заходили одна на одну, ударяли об себе, перегиналися, звивалися й розвивалися, розколювалися й зливалися, роздроблювали й єднали водно. Мандрували поплутаними шляхами, потопали за обрієм, виринали з-під нього, коливалися, мовби бажали впасти на землю.

Дощ рідшав. Тратив темп, переривався, знов хотів здоганяти первісний ритм, але це йому не вдавалося. Начеби хмарам недоставало вже води. Відстанки між одною блискавкою і другою більшали. Вихор уже не дув одним подихом, але зривався щохвилини з новою силою й зараз ущухав. Підкидав тоді краплинами дощу, наче туманом пороху, і разом з ними припадав до землі. Хватав спорохнявілі колоди, мов флейти, й свистав на них глумливо. Казився ще короткий час поміж пнями, поки не застряг в обіймах гущавини. Йому навздогін котився молодший брат, але й цього стрічала та сама доля. Кахикав уривчасто спересердя й лягав упродовж у мокравину. Бір підніс гордо чоло. Тепер він став перемагати. Верхів'ям, наче долонями, гальмував розгін бурі, спиняв її зразу несміливо, пізніше набирав відваги, протиставився рішуче й завзято. Роздирав вихровицю на дрібні паростки й чавив їх у своїх раменах. Хуртовина й ліс змагалися сплетеними в тисячні вузли галуззями й струмками вітру. Висилала їх в його нетрі, наче ватаги вересів, але старий, могутній бір топтав їм голови й впихав їх у трясовину. Це була його пімста за вивержених дітей, за вирваних з корінням братів, за поламане гілля, за подіравлене листя. Сопів з утоми, але опирався твердо й доцільно відбивав усі удари ворога.

Негода ступнево брала назад і завертала. Дощ кілька хвилин ще росив, переривав, починав наново, цяпав дрібними краплинами. Хмари виливали останні засоби води, скидали їх, мов зайвий тягар, з неба, що з тьмяного ставало блідо-ясним. Накінець невидимі ножиці перетяли дощеві нитки. Хлюпіт калабані відіграв їм прощальну приспівку.

Вітер пручався востаннє. Вряди-годи шамотів, сіпався з гілками, але це були вже останні дрижки безсилого велетня. Погрожував без надії сповнення своїх загроз. Укінці побачив, що даремні дальші зусилля, що не видержить такої довгої натуги, угамував свій біг, зашипів з розпукою й ущух.

Сосни піднесли вітки вгору й струшували краплі дощівки. Пирхали, здригалися, дрижали, порскали шишками, мовби вийшли з купелю. Свою сумну, наболілу пісню покінчили одночасно з буревієм. Дуби поважно замовкли й віддихали з перевтоми. Сушили вимите начисто луб'я. Кущі поставали з землі й роздивлялися навкруги цікаво, мовби пробудилися з міцного кошмарного сну. Тільки на галявах клекотіли десятки нових джерел, потоків, калюж. Дзюрчали, дивувалися з свого несподіваного народження, шепеляли, шаруділи, шушукали, пошепки висловлювали свою молодечу бадьорість і буйність.

Раптом серед свіжої, радісної тиші, яка настала по останніх зривах вітру, луснув грім. Слідком за ним, наче відгомін, розлягся чийсь пронизливий, дзвінкий, боязкий вигук.

Усе з острахом підірвалося, задрижало, стрепенулося з переляку й зчудування, застугоніло, мов під ударом велетенського молота. У тремтінні бору стенулося збентежене питання: чи хуртовина зривається наново? Ні, це таким могутнім акордом покінчила вона свою громодзвонну пісню. Останнім прощальним жестом поклала полум'яну долоню на горде верховіття й вогняними устами випалила чорний поцілунок на стрункім чолі найвищого дуба. Залопотала крилами хмар, мов птах, що відлітає, червоним дзьобом блискавки розколола грубий пень, наче лушпиння горіха, блиснула кривавими очима хижого крука й широким помахом вітру покотилася за обрій. Ракетою звуків розсипалася, хвилями відгомону розлилася, іскрами відблисків розтанула. Спалахнула на мить і потухла, мов пожежа, нагло облита струменями води.

Сиза туча з розхристаним, скуйовдженим волоссям облаків від'їхала чалим, баским конем вихру й замкнула за собою двері неба сліпучим ключем блискавиці.

Тоді на заході розплющило око сонце. Докладніше кажучи, тільки одна його половина, бо друга вже загрузла глибоко під рисою овиду. Усміхалося задумливо, майже не здивоване своєю несподіваною перемогою. Воно здавна призвичаєне, що останнє слово належить йому, що з кожного горя вийде переможцем. Дивилося добряче, вибачливо, лагідно, заспокійно, людяно, усетямуче й усепробачно. Усе розуміло й з нічого не дивувалося. Знало глузд бурі й суть своєї непереможної сили, тямило закритий зв'язок між ними, невсипущу й необхідну гармонію ясного та темного, конечне доповнення погоди й негоди, світла й темряви, дня й ночі. В його погляді не було ні сліду обурення на щойно принишклу громовицю. Немовби говорило відлітним хмарам: ви сповнили своє, можете відійти. На грані обрію половиною заглиблене в невідомім, половиною опукле над крайнебом подобало на великий золотий ґудзик, що ним зістебнуто з собою небо та землю.

Навкруги розкидало великі золоті плями, обливало медом листя дерев, обмазувало ясною смолою галуззя, покривало мідною бляхою далекі гори, наче дахи якогось міста. Золоті цятки тріпоталися на листках побіч сивих крапель, що залишив їх дощ, і придавали їм сріблястий відтінок. Сонце обкутувалося ясно-жовтою блискучою пряжею, мов павук павутинням. Золоту сіть накидувало на чуби дерев, начеби хотіло вгамувати їхнє дрижання й заспокоїти їх на сон. Грало барвами, співало золотими звуками пісню всезмінливого й всеодного життя.

Вечоріло.

Ми брели кругойдучими лісними стежками саме біля місця, куди бахнув останній найлютіший грім. Лункий відгомін тріснув нас п'ястуком поміж очі. Ми захиталися на ногах, мовби розгнуздалися сустави в колінах, стріпнули руками, роззявили губи й подалися взад. Якась сила обійняла нас цупко за плечі, задержала в ході ноги, що ми їх даремно намагалися піднести вгору, потрясала нами, мов осикою, й жбурнула назадгузь на кілька кроків до гущавини. Перестрибнувши вивертом кучугуру ріща, ми лягли горілиць на чатинні в невеликій мокрій улоговині. Разом з нами летіли шкереберть наші думки. Краще кажучи, не думки, а мінливі невпійманні блиски свідомості. Тільки підсвідомий гін приказував долоням шукати підпори, щоб не розчахнути собі голови об пень або каменюку.

Людський крик, змішаний з відгуком грому, несподівано торгнув розстроєні струни свідомості. Це дійсність давала знічев'я гостро відчутний знак. У платах мізку щось ворушилося, закаблучилося, закружляло. Зразу щось неясне, невиразне, туманне, мряковинне. У цю мить пробила заслону освідомлення вимовна думка: побіля людина, жива людина, правдива людина…

Підкинуло із землі й поставило на рівні ноги. Рвонули нас два суперечні почуття в дві протилежні сторони: ляк перед чужою людиною й страх перед самотою. Дитяча полохливість заговорила двійною мовою. Дві сили торсали нами: одна пхала вперед, друга відштовхувала назад. Ми метнулися бігцем у напрямі, звідкіля прогомонів чийсь гострий визов, по хвилині дітвацька боязкість задержала на місці, прийшла застанова, розум підшепнув, що, може, цей невідомий виведе нас укінці з лісу, дивовижна при-гадка обізвалася, що, може, це чарівниця надить; може, циганка манить, зашипіло знову десь на дні покладеного в шпихлірі пам'яті зайвого вантажу казок. Чудні образи станули перед очима й страх заклацав зубами над вухом. Дивна річ, ми вже кілька годин блукали лісом серед лютої хуртовини й почули дійсний, доглибний, в'їдливий переполох щойно тоді, коли саме мали стрінути людину. Свідома думка рятунку й усесильне бажання повороту додому стали до боротьби з підсвідомими відрухами остраху.

Перше перемогло. Ми підтюпцем, із зупинками бігли кілька хвилин. Найперше побачили жахливо розколений удвоє могутньою сокирою грому, увесь обсмалений, обгорілий, із спопелілою частиною гілля, перехилений, сливе вивернений дуб. Чорна кров – попіл, змішаний з краплями недавнього дощу – спливала широкою борозною, виритою вдовж пня долотом блискавки. Пізніше вздріли ми дебелу галузь кореня, що, вирвана кліщами грому з нутра землі на поверхню, стриміла, наче рука топільника над плесом ріки. Хиталася повільним ритмом туди й назад, мов не могла по свіжому потрясінні досі очуняти й дійти до рівноваги. Був у ній закам'янілий безслівний крик розпуки, наче в жесті, що довго й даремно взиває рятунку. Розпорпана глина й пов'яле листя метушилися довкола нерівними горбками, наче кротовиння. Накінець угледіли ми щось, що схвилювало нас до краю.

Побіля дуба лежала молода сільська дівчина. Видавалося, що спить на постелі з моху. Поторгана в шкамаття, коротка спідничка й розхристане брудне веретище, що його годі було тепер назвати сорочкою, напівспалені, майже зотлілі на попіл, сливе й не заслонювали тіла. Почервоніле, набігле від потрясіння кров'ю, пузате обличчя потопало в чорних хвилях скуйовдженого волосся. Поплутані темні жмутки поринали в грязюці, що повстала з мокрої хвої, гнилого листя, обірваних стеблин моху й болота. Минулорічні пожовклі листки повпліталися між мички розпущених кіс так, що голова подобала на заквітчану рудим квіттям. Очі заплющені, піднесені на небо, уста розхилені в німім крику. Довкола губ задубіла судорога пронизливого переляку. На непорушнім обличчі розлита голосна кричуща мовчанка. У горлі застрягли невисловлені оклики. Повні груди піднеслися сторчма в раптовім переливі гарячої крові. Коліна підведені трохи вгору, зігнуті злегка ноги творили тупий кут. Залишки спопелілого вбрання, подертого, мабуть, у часі бігу гущиною, звисали з них торочками й відкривали круглі, виточені пухкі бедра. Права рука відкинена взад поза голову, мовби закам'яніла в охороннім жесті. Здавалося, що перед хвилиною боронилася нею від грому, що хотіла його долонею охватити, наче вужа, й відштовхнути від свого тіла. Пальці затиснені цупко в п'ястук, начеби ще досі тримали гнучку шию хижого ворога. Ліва долоня, звернена вниз розпачливим рухом, сіпала густе клоччя моху. Може, в його хитких, ніжних ниточках шукала підпори, може, бажала видерти в землі мокрий жмут зеленого прядива, щоб ним тушити полум'я.

Побіч неї на кілька кроків віддалік лежав вивернений глиняний горщок з малинами. Червоний струмок витікав поволі й уливався в близьку калюжу.

Звичайна подія, що їх сотні. Як нас, застала її туча в глибині лісу. Туманний переполох приказав їй шукати захисту поруч найвищого лісного велета. Під могутньою парасолею його верховіття знайшла тихе, але зрадливе місце. Сліпий самозбережний гін не завжди є непомильний. Саме тепер утратив справжнє чуття, помилився в виборі шляху й завів її туди, де якраз висіла найбільша небезпека. Загибель глипнула червоною зіницею блискавки й задзвонила в порепане луб'я лісового сторожа столунним грюкотом грому.

Перший удар несподіваного образу дослівно оголомшив нас. Ми станули остовпілі. Крик переляку й подиву захлипав у гортані, задрижав на голосницях, але не міг видобутися затисненим горлом. Начеб ми набрали в уста води й не могли її вихрякнути. Щось невисловлене, невисказане, неозначене лоскотало нам боляче піднебіння, полоскало терпко губи, мов гірка слина. Язик бовтався в якімсь осоружно слизькім олії. В ушах гудів рій ос, у черепі дудніла нестерпна порожнеча. Серце торгалося, наче спійманий на гарячому вчинку злодій. Здавалося, що хоче поламати ребро й вискочити з грудниці.

Майже чути було шум розбурханої крові в тонких дитячих жилах. Малі ноги стали тяжкі, немов дубові колоди. Першою свідомою думкою, що виринула по довгій хвилині отетеріння, було знову відчуття нашої безпомічності. Ми схаменулися й почули яскраво, виразно свою безборонність і неміч. Гостродійсне почування безсили розлилося нервами навіть досить приємно. Ми вже не боялися. Страх, наче камінь, кинений до води, поринув на дно підсвідомості, натомість із неї виплили поверх зовсім нові відрухи. Дивна річ, освідомлення власної непорадності, власної малечі супроти великих подій, що проти них ми ставали самі-самісінькі, принесло нам глибоку пільгу, сливе спокій. Зате на поверхню тямки виринула звичайна дитяча цікавість і десь з невідомих, долішніх шарів психіки виковзнувся притаєний, неназваний, невинно безіменний, приспаний відзов полу. Справді, він не дійшов до постаті ясної думки, але став отак несподівано новою пружиною поведінки, досі під цю пору недіяльною, пружиною підземною, сливе несвідомою, все ж таки сильною й чутливою.

Стануло руба найзвичайніше з питань: що робити? Підійшли ми ближче до незнаної, що лежала непорушно горілиць. Подивилися на розчахнений пень дуба, на попелясте катрання, що лишилося з її одягу, й скоро розчовпали, у чому річ. Блимнула гадка, наче полумінь свічки: може, ще жива. Адже вражених громом завжди рятують. Так нам оповідали, так ми десь… колись читали. Це святий обов'язок рятувати того, що гине, вихопився з пам'яті вивчений вислів. Хто це говорив? Байдуже. Мати чи вчителька? Хай собі! Настирлива думка знов повторила два прості, але гостровимовні слова: що робити? Що це значить: рятувати? Як це треба перевести в діло? Знічев'я виплинув з плеса пам'яті новий спомин, мабуть, із шкільної науки. Поражений громом роздягається, пізніше наступає з черги штучне віддихання тощо. Навчені фрази заметушилися під чолом.

Ми глянули мовчазно один на одного. Спільну гадку вичитали із своїх поглядів. Одначе не так легко прийшло зважитися на її звершення. Ми вихали безпорадно й збентежено руками. Довга боротьба ляку й стиду, з одної, а почуття обов'язку й підсвідомої цікавості врешті вирішилася. Я був би ніколи не спромігся на це, але ти, звичайно, сміливіший та моторніший, зціпив зуби, приплющив повіки, наблизився рішуче до невідомої й жвавим полохливим жестом сіпнув на грудях останки лахміття, що колись були сорочкою. Посмикане в гущавині, спопеліле вереття обсунулося миттю з тіла, мов порох, звіяний вітром з каменя.

Ми перший раз у житті бачили голе жіноче тіло. Ми досі навіть не прочували його таким, яким воно неждано нам об'явилося. Дивовижна примара, що являлася іноді в неспокійнім дітвацькім сні, що її з відразою виштовхували геть із свідомості, що про неї стидалися навіть думати й не хотіли признатися перед самими собою до її привиддя, була багато різна від дійсної постаті, котру ми саме оглядали. Наші очі горіли нездоровим вогнем, пальці дрижали, наче в лихоманці, а вряди-годи затискалися майже драпіжно. Чудні почування хвилювали грудьми. Ми мали враження, мовби одночасно сповнювали злочин й обов’язок, гріх і добрий учинок, щось заборонене й щось приказане. Почуття умовності, двобічності сливе кожної речі й кожної події лишилося в нас з цього часу назавжди. Ця дитяча пригода навчила нас бачити чи не в кожнім явищі щонайменше дві сторони, дивитися на кожну дійсність уявну й справжню помірно й відносно. Цей казковий і моторошний день, повний яскравих, одночасно блискучих і гидких уражень, зіставив нам відчування множини речей, множини дійсностей. Цей незабутній їдко-розкішний вечір уперше вбив клином у наші дитячі голови правду, що всяка вартість є умовна й змінна залежно від перспективи, правду, як усі правди, теж умовну.[18 - Герой моєї повісті говорить тепер трюїзм, одначе не забуваймо, що кожний трюїзм саме тому, що є трюїзмом, є завсіди новий. А чи найбільшим трюїзмом не є загальна правда, що кожна правда є трюїзмом? Читачу, ти, певне, знизуєш плечима.]

Ми шукали на тілі пораженої слідів грому, одначе ж сливе що не було. Тільки в кількох місцях виднілися зрідка малі смугляві корости, зрештою, дуже легкого обпіку. Звичайно, блискавка вдарила в дубову розсохату колоду, а дівчина мусила бути в цей скрутний момент уже досить да-леко від свого зрадливого захисту. Саме тоді дощ принишк і, мабуть, уже готувалася до повороту. Незважаючи на маловажні рани, лежала тепер безтямно й не ворушилася. Нам убачалося, що уже не живе. Ти пробував перевірити, чи віддихає, але скоро лиш похилився над нею, обвіяв тебе п’янкий запах свіжого тіла, і ти відскочив, жахнувшись, назад. Мені не було навіть на гадці йти слідком за тобою. Лежала перед нами навзнак без ніяких заслон, розгорнувши руки й ноги, німа, безмовна, непорушна, кам’яна й одночасно гаряча від недавнього вогню, неземно невинна, мов уже з другого берега життя й одночасно звіряче нахабна в яркім жесті розхилених колін.

Тоді вперше витягнула до нас свої кігті таємниця смерті й полу, потрясла нашими серцями, наче тонкими вітками, станула навпроти нас у всій своїй гостроті й зашепотіла жорстоко до вух: таке є життя, Боже й тваринне. Дві найбільш незбагненні тайни об'явилися нам передчасно в горючому від грому дереві, дві найстарші загадки, й обидві завеликі, щоб могли їх подужати наші дитячі голови. А ми були тільки самі, віддані на власні хлоп'ячі сили. Зрештою, людина завжди є сама, навіть у приязні та любові.[19 - …що Мартович у найбільш дратуючім місці свого оповідання пе-рестрибує ні сіло ні впало до загальних міркувань. Автор повісті також невдоволений на непоправного свого героя, але кращого не міг знайти. Це вже така вдача Марка, така його письменницька снага. Простіть неприкаяному нишпоркові у власних думках!]

Ми відчували своєрідну дошкульну, болючу, сувору, шорстку, гостру, діймаву, різку, проникливу розкіш, змішану з вразливим, зворушливим стидом. В устах полоскав язик гіркий полин, чули ми терпкий смак першого глибокого розчарування й млосний запах першого знеохочення. Негадано впала перед нами заслона й відкрилася таємниця. Замість її пізнати, ми зрозуміли тільки її невпійманність і побачили її гидку осоружну наготу.

Думки ходили ходором, у мізку вертлюжило свердлом. Ми стояли мовчки з викидами на обличчі, напівтямучі, що довкола діється.

Спрожогу дівчина ворухнула ногою. Досі піднесене вгору коліно впало нагло вниз. Яка була причина, невідомо. Може, вітер, може, спричинив це закон тяжіння й рівноваги. Друга нога осталася зігнена, як перше.

Несподіваний порух, як нам здавалося, мертвої, відбився в нашій свідомості хвилею переляку. Ми почули зовсім виразно, як волосся на чубах підноситься нам угору, дибиться, дерев'яніє, стає туге, наче шерсть. Коліна захиталися. Якась сила підвела нас від землі, закрутила нами, наче вертілками, й стусонула нездержливо вперед. Ми кинулися навтіки. Не відчували тягару тіла, не відчували втоми ніг, що ними сьогодні перечалапали вже не один кілометр дороги й бездоріжжя. Бігли навскоки поривчастим, дрібним, нерівним підтюпцем. Стихійний, невгамований жах гонив нас сліпма перед себе. Здавалося нам, що біла костиста мертва рука переслідує нас без перестанку, без хвилини відпочинку, без угаву. Вже, вже здоганяє нас… вже, вже хватає за волосся… вже, вже вбиває нігті в шию… вже, вже сіпає за плаття…

Марево вічної таємниці мстилося на нас, що посміли заглянути в її чорні очі. Щось кликало за нами, кугикало, мов сова, пугало, мов пугач, стугоніло, наче порожня бочка, свистало, наче попсована флейта. Щось гукало, щось узивало до задержання, щось скавуліло, наче бита собака, скиглило, жебоніло, квилило, мов покинуте немовля. Якісь вужі сичали під ногами, обпліталися довкола черевиків і намагалися затримати наш розгін. Навкруги горла почули ми щось слизьке, ковзьке, млосне, душливе, скоботливе. Зверещали й бігли далі. Знову оце нестерпне враження дотику чогось вогкого, холодного, лоскотливого.

Терня ранило нам долоні, кущі пробивали колючками тонке літнє вбрання, карлючки ріщі встрявали між поплутані волосинки, сустави колін обтовкувалися, мов м'ячики, об тверді пні й вивернені колоди, мокре листя обліплювало нас, мов перепаски покалічених. Зударення обсипували нас натовками та синяками. Круглі, напухлі, чорні тавра виприскували на чолах.

А біла долоня вже, вже доторкала плечей. Страх виповняв кожну клітину, кожну вітку нервів, підходив від стіп до голови морозом попід шкірою, полоскав чоло холодним потом, тяжів на плечах брилою олива. Німий, сліпий, безумний, тваринний жах малих цуценят перед жорстоким дотиком загадки життя. Відрухова втеча свідомості перед питанням, що, наче скеля, звалилося на наші голови.

Тимчасом повечоріло.

Поволі доспіло чорне яблуко ночі й зернами тіней розсипалося по лісі. Виросли високі стовбури темряви. Виповзли обережно з гущавини, з дуплавин пнів, з клоччя моху й папороті, з заглибин, випорпаних розхристаним корінням, з-під кучугур густого листя, з надбагонного аїру, з крислатих сплетених кущів. Крадькома, визирцем, нишком-тишком, хильцем, причаївшися незавважно. Позолоть дня вилиняла, мов старий килим. Кучеряві тумани піднеслися з чубів дерев, наче з димарів хмари диму. Мутно-сині, сірі, схожі барвою на плісняве залізо. Гойдалися, колихалися, хилилися, поки тьмяним прядивом не обкутали всього. Легкий вітер розмотував їх поплутані повісма й скуйовджені нитки; затирав їхні обриси й розмазував темінь навкруги, немов пензель розпливчасту краску.

Це вечір обсипував крайнебо сивим попелом присмерку. День догоряв на заході золотавим пружком. Вогняний капелюх сонця, що перед хвилиною накривав західний вершок обрію, здійняла ніч лагідною долонею й кинула його за параван[20 - Параван – ширма.] гір, наче в плесо ріки. Тільки полум'янопера китиця блиску стриміла ще короткий час понад овидом. Одначе й вона незабаром помутніла, з ясно-золотої стала руда, мосяжна, пізніше бронзова, накінець чорно-червоним сутінком розплилася в довколишній темряві.

Над скринею світу запало щільно тяжке віко ночі, набиване цвяхами зір. Замкнула його кругла колодка місяці.

Було спокійно. Ліс віддихав широко, вільно по недавньому дощі. Уста пили жадібно свіже повітря, мов джерельну воду. Пахло терпко озоном. Лоскотав слизові оболони приємний чад.

Весняна погідна ніч.

Ми звільнили бігу зовсім безвільно й без застанови. Зрештою, свідомість і воля вже давно не діяли. Утома впала, наче сволок, на малі дитячі плечі. Сколочені, розбурхані думки зацитькував цілющий спокій сну. М'яка долоня ночі гладила наші чола й стирала з них мерзенну вогкість поту. Очі, заслонені млою сліз, не бачили в темнощах нічого. Ми чалапали, очманілі, грузьким болотом. З черевиків текла брудна юха, наче з губки. Закляклі від холоду пальці човплися в них, наче бовкальця в калаталі. Коліна гнулися, мов знесилені пружини. Тіло здригалося від доторків мокрого плаття, що обліплювало нас щільно з усіх сторін. Тугішало, ставало цупке, висіло на нас, мов тяжка бляха.

Бажалося впасти на землю, покласти голови на подушки з чатиння й заплющити невидючі очі, хоч би назавжди. Перевтома пригинала нас додолу, наче в’юнку вільху. Здавалося, що земля розступиться під нами й листя накриє нас, мов тепла пушиста ковдра. Вже, вже западаємося…

Одначе страх виринав наново з нетрів підсвідомості. Стоокий, чулий, невгамовний, невтишенний, невсипущий. Увижалося якесь дивовижне чортовиння, звичайні дерева перемінялися в стораменні, стоніжні тварюки, галуззя простягало тисячу хватких, зазіхливих, грізних долонь. Казкові змії хлюпали хвостами в млаковинні.

Жахливий вовк вискочив перед нами з гущі й уп’ялив у нас свої страшні балухи, набряклі жадобою крові. Клацає люто зубами. Ей, ні… Це тільки стара дубова колода блищить яскравим порохном, побіля кує невтомна жовна тупим дзьобом. Не потураємо власним очам та ушам, власному змислові дотику. Перетираємо пальцями слізні очі, дивимося, бачимо, це, мабуть, лише звичайнісінький пень, доторкаємо його руками, розтираємо в жмені трухло, розсипуємо довкола блискучу порохнявку… і не хочемо вірити. Це не колода, це вовк… це таки справжній вовк… це безперечно вовк… це напевно вовк… О, рятунку!

І знов чкурнули ми, відбігли трохи далі й знов безпорадно пристанули. Кудою? Спати.

Пугу… пугу… Зверещав на сосні пугач, зареготав глумливо і стріпнув крилами дощ хвої. Написав своїм летом на небі нечіткі, вигинисті букви. Пугу… пугу… Покотилося далекосяжним відгомоном. Волосся підвелося над чолом. Смерть… смерть… Стукнуло глухо в мізку. Різкий вигук смерті. Звук, що має чорну барву й колючу, гостру поверхню. Гидкий образ, що ми його недавно бачили, переплив дрижанням нервами. Чуємо, що грузнемо в глину. Глибоко, глибоко, аж на дно землі. Корчимося, меншаємо, стаємо малими, смішно малими… Мов дві шпильки, дві мурашки, два зерна піску… Кам'яніємо піщинами в найглибших підземних шарах. Нас уже нема. Яка жорстока розкіш не бути, не існувати…

Знов те саме влізливе, настирливе почуття власної малості. Довкола все безмежно велике, могутнє… Прожогом підриваємося до нового бігу. Дві дрібні, безсилі пташки в велетенській клітці світу. Утікаємо перед самими собою, перед своєю маленькістю. Лопочемо слабими крилами об стіни безвісті, що нас зусюди оточують. Б'ємо п'ястуками об двері невідомого.

Поплутані стежки обмоталися, наче мотуззя, довкола наших ніг. Підсвідомість не дала нам упасти й знайшла несподіваний лік, негаданий вихід із скрутної небезпеки.

Казка починається так.

Давніми, днедавніми часами за сімома горами, за сімома ріками лиха чарівниця, бісова чаклівниця двоє дітей завела в глухий, таємний, темний бір.

Ще сьогодні пам'ятаю, як мати співним, сонним, одноманітним голосом розказувала довго, довго, похитуючи ритмічно головою.

– У темному борі, в таємному дворі малюки-лиходії жили, що людей в блуд водили, що дітей не любили. В темному, таємному лісі, на порожньому горісі малюки – смішні це були хлопчини, на головах червоні шапчини – баламути манливі пісні вигравали, дітей за руки брали, блимавки їх світили, та й блудними шляхами, безлюдними стежками їх носили. Де кінчався цей бір, тихо спав їхній двір. Це була проста хата, мала, небагата, на курячій нозі стояла, перед дітьми усе втікала, хата-омана, квітками вбрана.

Казка кінчиться так.

Коли надокучили нам герці химерних карликів та їх рухлива хата, ми відштовхнули від себе малих перелесників, метнулися бігцем за їх дімком і гримнули в нього затисненими жменями. Грюкіт пробудив нас. Ми стукали в дійсні двері дійсної хати. Перед нею широка галява, побіля справжня дорога, навпроти високий дуб, а над його верховіттям висить золотий жолудь місяця.

Тиша. Пізня, глибока ніч. Сливе й невдовзі зарання.

Стукаємо. Мовчанка. Кличемо. Мовчанка. Копаємо ногами. Мовчанка.

Безгомінно. Німі двері. Німі стіни. Німі вікна.

Ні шиширхне, ні шубовсне.

Темно, хоч очі виколи.

Навкруги немає жадного світла, жадного вогника.

Ні блимне, ні мигне, ні майне.

Чорна, глуха пустеля.

Хоч гризи пальці.

Хоч бий лобом об стіну.

Знов защеміло в серці безпорадне, боязке, дитяче, невтішне. Ми посідали на поріг, притулилися до себе, пригорнулися, мов двоє писклят, обняли один одного й заплакали голосно, дзвінко, з усієї душі, так, як ще досі цього дня не голосили.

Уперше приснула казка дитинства під жорстоким ударом дійсності. А може, навпаки, сповнилася, тільки перестала бути казкою. Ми стрінули справжню казку, але неказкову.

Знічев'я заскреготів над нашими головами ключ. Золотий жолудь місяця впав з дуба на землю.

Відчинилися обережно двері, й станула на порозі молода дівчина… та сама, що ми її недавно знайшли вбиту громом. Мала на собі нову сорочку, а в долоні тримала ліхтарню.

…………………………………………………………………

Ігоре, скажи мені, чи справді бувають чуда. Ти на другому березі знаєш це хіба краще.

А може, вчинити чудо є власне найлегше? Скільки разів дійсні події є більше заплутані й дивні, чим десятки чудес. Де є таємна пружина механізму життя? Чи оці всі примхи, каверзи, химери, вереди, що ми їх називаємо припадками, мають узагалі яку-небудь пружину? І, може, саме тому життя є гарне.

У тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій, химерній грі, у тій необлічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпливості, у тій солодкій розкоші небезпеки. Коли б дійсно кожною найменшою подією керувала з стислою послідовністю одна непомильна рука, життя втратило би свій чар, свій безглуздий глузд. О божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдське щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від твоєї примхи. Пригодо! Будь для мене завжди найдивніша, найзмінніша, найхимерніша. Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо. Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна. Знайомість глузду кожної пережитої події остогидла б нам кожний день.[21 - Це є думка героя повісті, а не автора. Зрештою, хіба кожна справді молода людина знає, що це є бунт проти детермінізму.]




Поезія





Різдво


		…чому є сніг такий м’який, сріблястий,
		оксамитний та пушистий, наче теплий блам,[22 - Блам – хутряний виріб (пол.).]
		наче пух, що по воді здається плисти,
		вітер не сказав мені, я й не скажу теж вам.

		…ця думка – сам не знаю, звідкіля, пощо?
		Давній сірий îбраз, почорніла листва.
		Сніг мені нагадує далеке свято, що
		має запах чоколяди та дитинства.

		В тихий вечір на світанку хижого життя
		написав тоді мій перший вірш – мій перший гріх.
		Зорі – на тарілці хмар розсипана кутя,
		Місяць – на ялинці неба золотий горіх.

    Січень (?), 1932



Із збірки «Привітання життя»





Пісня про вічну молодість


		Запрягти до саней чотири чалі коні
		і вчвал, і вчвал!
		Заіржуть баскі бігуни на реміннім припоні,
		аж луна відіб'ється
		від скал, від скал.

		Труснути батогом на вітер буйний
		і вдаль, і вдаль!
		Наші очі далеччю гартуймо,
		а серце куймо
		на сталь, на сталь.

		Ударять у срібну рунь[23 - Рунь – руно, вовна.] золоті копита,
		мов грім, мов грім.
		Повними грудима будемо вітер пити,
		під дахом синього неба
		наш дім, наш дім.

		Снігів завмерлу тишу вигуком розпороти:
		нема турбот!
		І сонцю ми поженемо навпроти,
		бадьорі, радісні,
		в галоп, в галоп.

		Запрягти до саней чотири чалі коні
		і вчвал, і вчвал!
		Навпростець переїдемо всі перепони,
		здобудемо
		життя фінал.

		Розпускають коні сиві гриви,
		пара з уст, мов дим.
		З рвучим вітром буйногривим!
		Бути вічно юним,
		вічно молодим!




Зриви й крила



1. ПРЕЛЮДІЯ

		Такі бувають часом дивні хвилі,
		що, сам не знаєш звідкіля, чому,
		приходять в ніч, від померків німу,
		чи в день, як сонце стане в повній силі.

		Далеко бачиш – в незчисленні милі,
		віддихаєш, дереш на шмаття тьму
		і чуєш давню радість, ту саму,
		яку в щоденщини згубив ти пилі.

		Горбами та низами йдуть дороги,
		схвильована морських поверхня грив —
		це крізь життя змагання шлях пологий.

		Хоча б чоло батіг невдач порив,
		не жаль, бо ступенем до перемоги
		стає нам кожний, хоч невдалий, зрив.


2. РАКЕТА

		Так тихо. Місяць лиш з-за хмар погляне,
		порине в чорних тіней знов тенета,
		гряде грязька, густа імла з бескета,
		повітря є гниле, липке, погане.

		Нараз крайнебо від луни багряне,
		вогнем угору вистрілить ракета
		і задрижить, немов тремка трепета,
		мільйоном іскор в неба синь розтане.

		О! Серце мріє вирватись із лона
		тяжкої дійсності, із буднів ґрунту
		в безкрає небо, в соколів околи.

		Тут розсипатися в червоні грона,
		в криваві розірватись букви бунту,
		на землю не вернути вже ніколи.


3. СТАРЕ ВИНО

		В холоднім сутінку сухого льоху
		по стінах тиша кане зерном граду.
		І п'яний, м'ятний запах винограду,
		й ряди пляшок, що в сповитку із моху.

		В цю кучугуру, мов у землю соху,
		вбиває час плісні кошлату шпаду.
		Пляшки набрякнуть у тісноті спаду
		і тріскають, немов струки гороху.

		Вино в пісок усякне, червінь рож
		увійде в зелень мохового прута.
		І ми, буває, нашої також

		бажаєм дійсності розбити стіни,
		дарма що, може, кинувши їх пута,
		ми б розіллялись на незнані ріні.


4. ПОЖАР

		Блакитну плахту неба передер
		нараз, мов тишу грім, червоний серп;
		мов з ран, булькоче кров огню зі щерб.
		В повітрі пах припалений чабер.[24 - Чабер – чебрець.]

		Даремно воду ллють з криниць й озер.
		Вогонь над голови пузаті верб
		підносить косу полум’я, свій герб,
		як віяло з рудо-червоних пер.

		Стрункою шиєю верх стін і брам
		хитає в сторону праву та ліву
		з жагою дикою; його жарким устам

		кривавим віддиху безмежжя треба.
		Та іскрами жбурляє в хмари з гніву,
		що сам не може підпалити неба.


5. ДОЩ

		В морях з шафіру[25 - Шафір – сапфір.] плюхкають краплини,
		хлюпочуть срібні краплі в сріблі рік,
		і гребінь вітру чеше їх відвік,
		і сонце п’ють, мов овочі калини.

		В цілунках тих ростуть дрібні цятини
		у білопері хмари, літа лік;
		підносять вгору свій вовнистий бік,
		геть утікають від землі долини.

		Та вітер вдарить в їх легкі вітрила,
		та млу зморозить білогриву в воду,
		на землю їх ваги вертає сила.

		Нам годі побороть свою природу,
		бунт вічно палить, вічно ломим крила
		і знов спадаєм на землі колоду.


6. ОРЕЛ І ЛІТАК

		Орел, король просторів, вдаль летів,
		над полову мідь піль, синь моря лав,
		над опар хмар шлях крил його дрижав.
		Враз чути літака на небі спів.

		На ворога вид в серці лють і гнів;
		шалені перегони з ним почав,
		ставав чорнішим ліс і меншим став,
		аж сил нема, до літака присів.

		І ми пливем крізь місяці та дні,
		самітні в хвилях моря кораблі,
		у промахів і сумнівів борні.

		І над низи зриваємося злі,
		не знаючи, що можна від землі
		втекти лиш іноді – та тут на ній.


7. ОЖЕРЕДИ

		І шепотом по полі рознеслося:
		на обрій, мов на терези ваги,
		хтось в огрядні, пузаті клав стоги
		набрякле борошном, товсте колосся.

		І зашуміли враз: «Ще зірвемося».
		Так загуділи колоски тугі,
		бо вітер за чуби гнуздав луги
		і торгав горді скирти за волосся.

		Бо ж краще їм, як нидіти в млині,
		як гинути від жорен тяготи,
		щоб вихор їх розмів по далині,

		щоби метіль розвіяла осіння.
		О, хто не знає ще бажань втекти
		з-під млинового сірих днів каміння.


8. ЛЕЛЕКИ

		Летіли понад морем раз лелеки
		до вирію, до південних країв.
		Гаїв, де кипариси, чувся спів,
		і усміхались землі їм далекі.

		Та задрижали вмить від небезпеки,
		бо крила їх охляли. Жах глядів.
		Та ліс удалі виріс парусів;
		всі з щастя криком на вітрил смереки.

		Завчасна радість, заміри невдалі,
		бо судна в сторону противну мчали,
		до півночі грізні дрімали скали.

		Так зриви доля нам на інший шлях
		зверта не раз; з розпукою в очах,
		що хід їх, бачимо, в чужих руках.


9. СВІЧКА

		В малій кімнаті стіни, наче руки,
		тримають полохливу тишу в жмені.
		Сіріють тіні просиво-зелені,
		самітна свічка блимає зо скуки.

		Шушукають якісь далекі звуки.
		А ґнотик, в восковім їздець стремені,
		свої маріння топить дивні, безіменні,
		мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

		І тухне, й знов палахкотить ясніше,
		хоч все заснуло, хоч у сні все дише,
		хоч палить власне тіло біло-срібне,

		хоч нищить ніч його все нижче й нижче
		й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.
		До свічки наше серце є подібне.


10. БОЖЕВІЛЬНА РИБА

		Дзюрить, дзижчить, дзюрчить, дзирчить вода,
		мелодії грає на каміння флейті,
		а в білих пін хвилястогривім рейді
		риб щічки розцвітають з глибу дна.

		Над плесо вискочила з них одна,
		та, сонця колесом побита в леті,
		упала вниз. Відтоді є в хвиль меті[26 - Від мето – гамір, шум (прим. Б.-І. Антонича).]
		самітна та німа, хоч молода.

		Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,
		не заспокоїть сірини багонце
		чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.

		І мрій снуєш срібнясте волоконце,
		і вверх глядиш, мов навіжена риба,
		яка побачила хоч раз вже сонце.


11. БАКЛАЖАНИ

		З-за шиб проміння жмут, мов блиск омани,
		осіннім усміхом з далеких лук
		бренькливі мухи манить на рундук.
		Мандрують хмарою дрібні прочани

		й глядять очима, повними пошани,
		як сиве павутиння в'є павук
		й в вікні від дотиків охлялих рук
		блідо-червоні спіють баклажани.[27 - Тут: помідори.]

		На грядці ж застала осінь рання,
		як ще були зелені, молоді;
		тепер крізь скло читають хмар письмо.

		Так наші мрії, заміри, бажання
		перейдуть часто в дійсність аж тоді,
		коли від себе їх відірвемо.


12. СТРАТОСФЕРА

		Є світ над нами високо такий:
		без бур, без туч, без хуг, без гроз, без граду,
		що в літній день житам приносить зраду,
		що в очі б'є квіток, неначе кий.

		І не пече полудня жар палкий,
		лиш тиша має там безмежну владу,
		й не дасть шаліти хижому торнаду,
		й мовчанням шепотить німі казки.

		Однак не можна жити там нікому,
		бо лютий холод палить гірш від грому
		і найсильнпш крила вмить поломить.

		Безбарвна сивина колотить розум.
		Так і життя без бур, борні, утоми
		нас тишею здавило б і морозом.


13. МЕТЕОР

		– Де батьківщина, де твоя, скажи.
		Якої син планети чи комети,
		які твій лет міжсвітний має мети,
		де перед мандрами давніш ти жив?

		Міжзірний волокито та бродяго,
		в безкраю безвість пущений в крутіж, —
		сліпучий, ярий спижу,[28 - Спиж – бронза.] що гориш
		на вежі світу полум'яним стягом.

		Незбагненний в рахунку астрономів,
		уроджений в височині німій,
		навіщо в низині шукаєш дому,

		на власнім гробі кам'яна статує?
		– Поете, не журись. Упадок мій
		жар мого серця від зими врятує.


14. СОНЯШНИК

		Солом'яні, руді, мутні краски
		вже осінь пензлем сонця по городі
		розкидує, й старій, гнилій колоді
		подібні барвою стають листки.

		На старість жовкнуть гарбузи тяжкі,
		горох журливо хилиться та й годі.
		Босоніж буйний вітер біг по броді,
		ногами топче мокрими стручки.

		І опустіє лан, що цвів у літі.
		Зістанеш ти самітний та німий,
		в блиск дивлячись, що вічно той самий.

		Хай дощ, хай буря, хай зів'януть квіти,
		осліпнеш, почорнієш, та глядіти
		не перестанеш ти ні… ми.


15. КОДА[29 - Кода – завершальна частина, закінчення циклу поезій (im )]

		Шумить життя журливе жовте жито,
		подій хитає повні колоски.
		Додолу вітер гне плоди важкі,
		як спіє зерно людських мрій налите.

		І провіває синє неба сито
		пшеницю діл крізь зір дрібні зірки.
		Змагання, мов повою колоски,
		оплотом обплели землі корито.

		Дорогу нам не стелять тільки рожі,
		навпроти віє вітер сніговий,
		на скелі пнемось гострі, непригожі.

		Благословенний шляху грозовий!
		Як намагатися й впадати можеш,
		щасливий, друже, ти, бо ще живий.




Бронзові м'язи



1. ПІСНЯ ЗМАГУНІВ

		Сонце любимо та спорт,
		наша пісня складена в мажорній гамі,
		перегонів любимо бурхливий гамір,
		просто й без хитання в порт
		човен наш пливе.

		Гімнастичний крок
		гуркотить на грищі, наче тарабан;
		це вистукуємо наш залізний ямб.
		Прискає пісок.

		Любимо: змагання труд,
		шлях під гору, далеч, розмір, погляд просто,
		усміх, промінь сонячний, і вільний простір,
		й хвиль рвучких сміливий скрут.
		Нас утома не поборе.

		Від
		праці серце нам не хворе.
		Сонця жар справляє, що тіла блищать, мов бронза.
		О, який рекорд ще зможемо здобути, бозна:
		може, перемінимо
		світ.

		Ратище в руках нам свище
		й пестить ляском диск,
		понад гуркотливе грище
		кулі срібний блиск
		й має м'яко м'яч.
		Ми не знаємо невдач,
		лиш:
		розкіш небезпеки,
		радість перемоги.

		Нас не болять ноги,
		як маршуємо,
		сильні, мов дейнеки,[30 - Дейнеки – в минулому повстанці, озброєні переважно кийком або колом.]
		смілі, мов ушкали,[31 - Ушкали – дружинники, що їх наймали в XIV столітті новгородські вельможі для придушення татар на Волзі і для інших цілей.]
		на найвищі скали.
		Прибрані
		в вічної весни зелений буз,
		махом руки, маршем ноги
		вітаємо сонця брус
		ми – бадьорі бронзові боги.


2. БІГ 1000 МЕТРІВ

		Віддих свище в легенів брилах,
		наче буревій.
		Пливу легенько на ніг крилах
		в синій обрій мрій.

		Я не вихаю руками, я не вихаю ногами;
		закам'янілий тан.
		Я тільки орю по морю персами,
		я тільки порю повітря тами,
		наче залізний танк.
		Я не підношу ніг, я не підношу рук;
		закостенілий рух.

		Я вистрілений зі стрільна рушниці стріл,
		я випнутий лук,
		розвійний вітру дух.

		Попід мною в противну сторону
		біла піску каскада
		десь вдаль жене.
		Дубовим тараном мені на груди пада та, наче градом,
		в очі мене
		зернами тне.

		О біла смуго піску! Я тебе зімну,
		не загородиш мет;
		о райдуго піскова! Я тебе зігну,
		ще ти спиниш свій лет!

		Кудою гляну, кудою гляну —
		тисяча очей в імлі,
		поглядів банить п'ястук,
		батоги вигуків тнуть,
		гарпуни люті, злі.
		О, не треба оплесків, не треба, ні!
		Дарма не складайте рук.
		Вашого ентузіазму павук
		греблею не буде мені.
		Я ніколи не стану, я ніколи не стану;
		як
		биндочку[32 - Бинда – стрічка.] мети прорву,
		в синій обрій розтану.


3. СКОК ЖЕРДКОЮ

		Набрав повітря в груди,
		аж засвистали звуки флейт.
		Підніс жердину вгору;
		так птах підносить дзьоб,
		як починає лет.

		Немов стовпи у землю,
		вбив ноги у сажневий крок.
		Пробитий наскрізь вітер.
		Ніг видно лиш галоп.
		Угору стрелив скок.

		Штовхнув себе, й ворину[33 - Ворина – жердка.]
		відкинула назад рука.
		Залопотали в вітрі
		і ноги й руки враз,
		мов крила вітряка.

		Хоч тіло олив'яне,
		здається, що легкий, мов лист.
		Сумний, що не зістане,
		мов парус понад криком мас,
		поволі впав униз.


4. ДІВЧИНА З ДИСКОМ

		Гляджу захоплений по оболоні
		і слова вигукнути з уст не можу,
		гляджу на тебе, горду, гарну, гожу,
		і як стоїш, застигла у розгоні,
		струнка Діано з місяцем в долоні.

		Рука пташиним вкрала легкість перцям,
		твій рух гнучкий розбурхує до краю.
		Не бачу вже нічого більш, лиш знаю,
		юрбу схвилюєш ти шаленим герцем,
		моїм, неначе диском, кинеш серцем.


5. СІТКІВКА

		Квадратова площа. Нитяний місток.
		Білі молодці й дівчата білі
		сновигають поміж стінами сіток
		по піску, що мов підлога в віллі.

		Мірні, рівні, певні, круглі рухи,
		білі плями на мінистім полі,
		аж здається, що безжурні духи
		грають жеребом своєї долі.


6. ЗМАГАННЯ АТЛЕТІВ

		Пухке лице судді, неначе в бонза,
		та свиставки пронизливий сигнал,
		захоплення в очах довкола пал,
		і плескіт рук, і мого тіла бронза.

		Дають побіди келих у долоні,
		беру його в мовчанці сам німій,
		а на землі лежить противник мій,
		повалений в подвійному нельзоні.

		Я – грецький бог з античної статуї —
		виходжу з жестом гордої поваги,
		дарма що оплесків гудуть ще струї.

		Несу здобуту чарку в свій притин,
		я хочу пити, я горю від спраги,
		до уст бокал підношу – в нім полин.




Балада про тінь капітана



ПРОЛОГ

		Вітер оре синє море. Корабель гуляє.
		Чорна галка кличе палко, близько вже земля є.


Пісня І

		Як граєш у карти чи з чарки вино п'єш, о друже мій,
		в гарячці з туманом тяжким замороки одруженій,

		бач, щоб за хвилину цю не заплатив ти задорого,
		коли тебе тінь твій покине й твоїм стане ворогом.

		Послухай: в одному містечку на морському березі
		уже похилився над пристанню літеплий березень.

		Тут порт закосичений, наче квітками, фрегатами.
		Дах неба над ним є сивастими хмарами латаний.

		Завішений в порті двигар – величезне коромисло
		над містом, над садом, розквітлим торговлею й промислом.

		На кожному боті піднесена щогла, мов палиця,
		а прапор, на щоглі завішений, барвами палиться.

		Обсмалені вітром обличчя моряцькі на палубі;
		у тиші спокійних ночей без хвиль шуму не спали би,

		у школі вітрів та тайфунів боротися вивчені,
		не знають, що ляк переможуть у кожній притичині.

		Лиш бовдурів шум розлягається піснею лункою.
		Стрункий капітан на поруччі опертий із люлькою.

		Канати потяли долоні у тисячні борозни,
		волосся вже сивіє, наче прикрашене в борошні.


ПОЯСНЕННЯ

		На дворі буревій,
		у корчмі портовій
		на столі джину збан.
		З чортом грає в карти
		(це не жарти, це не жарти)
		молодий капітан.


Пісня 2

		Покинули міста базар і засмічене торжище.
		Гей, вітре, гей, вітре, ще грай нам і прапором торгай ще.

		Стоїть на сторожі, мов чапля, керманич при демені.[34 - Демен – кермо чи стерно судна (голанд.).]
		Напружені м'язи моряцькі, мов линви та ремені.

		По хвилях вітри сновигають заблукані поповзом,
		і ніч виїжджає з-за обрію темряви повозом.

		Блідим по воді молоком розіллється блиск місяця;
		мов прапор, хмаринки на щоглах повісяться.

		Сердито тайфун лопотав корогвами, мов косами;
		чардак[35 - Чардак – палуба корабля.] колихався, обсипаний густо матросами.

		Ночами та днями пливуть кучугурам хвиль напросто,
		давно не вітав їх зелений на дереві паросток.

		Гей, дні, на широких морях перебуті чи вузинах!
		Все скоро минає, скоріше від лоскоту пужална.

		Темп часу не став, у бігу все шалене прискорення.
		Із серця біль рвав, видирав до саміського кореня.

		Та де б не поїхав, гонило за ним завжди чучело;
		у серці гонило щось дивне його та все мучило.

		Минають південні моря із містами, де пагоди.
		Ніде вже не можна знайти цьому серцеві злагоди.


ПОЯСНЕННЯ

		На дворі буревій,
		у корчмі портовій
		на столі в чарці джин.
		Нещасний, нещасний,
		хто бісові програв тінь власний.
		Дівчина та джин – єдиний лік на сплін.
		Гей, джину вщерть,
		гей, джину вщерть!
		Море, дівчина та джин – єдиний лік на смерть.


П існя 3

		Вертають із бур, із дощів, завірюх перемочені,
		голодні, невиспані, втомлені та в знеохоченні.

		Причалив, приплив корабель до далекої пристані.
		Під шум морських грив проминали вмить дні дикі, пристрасні.

		Моряцькі пісні поплили по тавернах у гавані,
		неначе вино для сердець, що від туги поламані.

		І тисяча ламп заблистіла в розбавленім городі.
		Обнажене тіло дівоче й скуйовджені бороди.

		За хвилею хвиля лягає під вітром в зневоленні.
		Регочуть матроські обличчя шорсткі, неоголені.

		Хрипкий саксофон тут хихикає басом за скрипкою,
		танок тупотить під ритм мелодією дикою.

		Танечниць перегнуті постаті п'яно без сорому.
		Що ж може, однак, помогти капітанові хворому?

		Востаннє уста цілував, мав знов їхати в подорож,
		за щастя пив. Тінь його встала зі стін, пішла ходором.

		З рук вилетів келех із гуком. Кругом все у померках.
		В обіймах її зверещав капітан в диких обертах.

		Дарма, капітане, даремно взиваєш ти помочі.
		Втекли всі. Самітні замовкли вмить вигуки поночі.


Пояснення

		На дворі буревій,
		у корчмі портовій
		на столі джину збан.

		Та не йде вже пиття.
		Під столом без життя
		молодий капітан.


Епілог

		На синьому небі почали вже зорі виблискувати,
		у сяєві білому хвилі тихенько полискувати.




Пісня мандрівника


		Шумить у серці вітер, кров огонь бурлить.
		О, допекла вже бруків, мурів, цегли гидь!
		На берег моря туга, в край землі жене,
		де океан манить піснями хвиль мене.

		Покину стукіт вулиць та піду, де пристань,
		де линв протяжна пісня й щоглів має триста,
		де кораблі, човни по хвилях бурних линуть.
		Не стану, аж на них очима відпочину.

		Почую вітру рев і мев почую крик,
		хвиль булькіт і води об стіну човна сик,
		та відгук, що стерна справляє оборот.
		Тоді скажу: це мій до моря поворот.

		О, допекла вже бруків, мурів, цегли проза!
		Тужу за морем, батьківщиною матроса.
		Шумить у серці вітер, жар вперед жене.
		На море! Гей, на море!! Сум тут вб'є мене.

    Іван Мейсфілд [36 - Мейсфілд Джон (1878–1965) – англійський письменник]
    JohnMasefield
    Вільний переспів з англійської мови



Романтизм


		Над морем в хмарах марить чорна галич,
		ліричний місяць потопає в тінь.
		І дикі скелі й синя далечінь.
		Пливуть похмурі Байрона[37 - Байрон Джордж Гордон (1788–1824) – великий англійський поет, основоположник романтизму в світовій літературі] ушкали.

		В городі в темну ніч самітний Вертер[38 - Вертер – герой роману Гете «Страждання молодого Вертера»]
		на зір вазі сам важить світ і серце
		своє й сумує, що живе, не вмер ще.
		О ти, покрово хворих серць, о смерте!

		Є два світи: один круг нас, а другий —
		це ми; між ними вічна боротьба
		лягає на життя клеймом напруги.

		Чи ж не сильніші в грудях буревії,
		як порожнечі дійсності клятьба?
		– Не знали, що гарніший світ від мрії.




Молодий поет


		Над лугом буря свище, наче пуга,
		і вітряна кряжами кряче пря,
		мов не ліси хвилюють, а моря,
		та в серце туга стукає, мов пугач.
		Тоді виходжу в чорну ніч на ґанок,
		деру очима тінь, гляджу зорі.
		Крізь вихор чалий кінь зарже над ранок,
		роздзвінно гупне копитом в поріг.

		І сам не знаю, як скачу в стремена,
		хватаю репане реміння нузд,
		а завірюха на дворі шалена
		рамена отвирає й мутить глузд.

		Лиш в грудях голос дзенькає, мов мідь,
		шепоче: «Молодий, не їдь, не їдь!»




Прочитан[39 - Прочитан – плющ.]


		Уздовж причілля тінь лягає вогко,
		а коло брам розколений колодязь,
		у землю встромлений, немов колода,
		зеленим, молодим сміється мохом.

		Патлатий, кучерявий прочитан
		руками обіймає червінь цегли
		та головою похитує легко
		над проминанням людських правд й оман.

		В труні віків лягли дні юні замку,
		минувшини обвило листя клямку,
		та й, може, сотий сніг на полі тане,

		новими бурями співа Вкраїна.
		О пісне, як же ж часто прочитаном
		цвітеш ти буйним на життя руїнах.




Любов


		У правилі математичнім світа
		за дужки викинена невідома,
		незнаний косинус днів наших літа.

		В далекій подорожі, навіть вдома
		дарма шукати слів її німих.
		Коли здається: пустку переміг,
		приходить тиха, наче ніч, утома.
		Усміхнені, штудерні тріолети,
		мов лід холодні, кажуть нам даремно,
		вмовляють, що любов це річ неземна.
		О, де ти є, незнана, о, де є ти?

		Чи кинув хто на тебе анафему?
		А може, винайшли тебе поети,
		щоб до згучних сонетів мати тему.




Ідеал


		На синьому безмежжі океану,
		де не догляне навіть людське око,
		високо, аж до хмар, в імлах глибоко
		самітний острів серед хвиль пеану.

		На острові, так каже казка,
		теменні скарби десь лежать закляті.
		Горять моряцькі очі у завзятті,
		жага бушує в душах буйно й баско.

		І вітер дме, і буря тне у парус,
		а човен щоглами дере мли пару,
		солоною водою перемок.

		Нараз вдаряють у підводні скелі,
		щасливі, бо в незнання гинуть хмелі:
		на острові пустелі лиш – пісок.




Алхімія


		В маленькій келії душно, запах сірки.
		Засушений, мов сірка, жовтий маг
		в реторту п'ялить очі, повні спраг.
		Червоний біс регочеться із дірки.

		Мов кльоша, золота над всім омана
		та опар в куреві кімнату губить.
		Дрижать в гарячці в'ялі, трухлі губи;
		блідий: «Алаге, – буркотить, – сатанас».[40 - «Алаге, сатанас» – геть, дияволе! (Грец.). Заклинання проти не чистої сили.]

		Та раптом скрикнув маг – ні, він не п'яний,
		очам не вірить: золото в реторті.
		Під стелю бризнув струмом регіт чортів.

		І жах пішов до монастирських лав,
		ченці шепочуть: уночі над ранок
		о[тець] Патрикій божевільний став.




Бджола


		Лисніє липовий, липневий липець,
		липучий і лискучий в білім збанку.
		В нім розтопились зорі на світанку
		і пахощі левад, квітчастих китиць.

		Над озером пахучим, золотавим
		дзеленькає маленькая бджола.
		На брезклі брижі жовтого чола
		лягає тінь ü пружком імлавим.

		Мов квітка, розхиляє, п'яна цукром,
		крил пелюстки, а рідина густа
		маленькі ніженьки хватає цупко.

		І крильцями пішла розпуки трясця,
		над ними мед замкнувся, мов уста.
		Ось так вбиває часом власне щастя.




«І»


		І вітер, що жене по руннім полі,
		і дощ, що жне руді хмар руна в млі,
		і злотий усміх зір на синім тлі,
		і долі спів пшеничної в стодолі.

		І виноград, і водоспад удолі,
		і сад, і дзвінкодзвонні солов'ї,
		і їх пісні, немов фонема «і»,
		і гай, і водограй, і край на волі.

		І сон на сіні, й сонні лісу тіні,
		і смерк в руїні, і казки в країні,
		і чалі коні, і чвал баский по степі.

		І грунь,[41 - Грунь – поле, пасовище.] і рунь, і ватра у вертепі,
		і гарний світ удень і серед ночі,
		і найгарніший, як лиш замкнеш очі.




Подорож літаком


		Літак, немов змагун, бере розгін,
		костричить кострубатий, гострий лоб,
		як віл, вдаряє до повітря стін,
		іде в повільний гін, пізніш в галоп.

		Шалений вітер дме від дужих крил,
		нараз підстрибує, дере муслін
		імли та пнеться стрімко в неба схил.

		Відштовхуємо землю, наче м'яч.
		Рев, гуркіт обіймає нас в кліщі.
		Залізний круче, перестань, не кряч,
		не вий! Ох Боже, як тріщить, тріщить.

		Колеса в хмарах – наче ноги в стремю.
		І вихилюся поза край над мряч,
		аж серце випаде із рук на землю.




Підсвідомість


		Понад похмуре, чорномуре бердо[42 - Бердо – пагорб.]
		підносив замок кам'яний свій жест.
		В him сивий мешка цар, мов срібний жезл;
		в льохах тримав рабів своїх він твердо.

		Навколо замка виросли крокоси,
		повій з-під листя вій глядів на жердь.
		Щораз то більш впадало в погріб жертв,
		неначеб хто косив тяжкі покоси.

		Враз лютий бунт затряс тюрми кублом.
		Геть! З льоху творять інший світ в надії.
		Побачив цар ті тереми новії
		та став тоді своїх рабів рабом.

		Цей цар – це я, палац – душа моя,
		бунт – сон, раби – мої померлі мрії.




Гіпнотизер


		В молочнім світлі матових кінкетів[43 - Кінкет – лампа для освітлювання сцени (пол.).]
		цвітуть на чорнім шовку ордері.[44 - Ордер – тут: орден.]
		Вогонь в очах холодних загорів,
		в судоргах пальці, начеб грав на флейті.

		Круг нас паде зелено-жовта мряка,
		різнув у вухо свист слизький, мов різки.
		Тоді виймав із наших чіл він мізки
		й в кишені їх вкладав свойого фрака.

		На наші очі, мов рясні каскади,
		лились струмками бомбаї й багдади.

		І начеб виросли нам крила з пліч,
		і забажали ми летіти пріч.

		Та в кріслах нас держав шалений гніт,
		розпуки нас облив морозний піт.




Мурашник


		Предивні, зачаровані міста
		з рудого порохна й рябої мерви[45 - Мерва – гнила солома.]
		І пасма вулиць сплетені, мов нерви,
		і клуня в сірих темрявах містка.

		І наче плюш з роздертого листа,
		життя засушене, немов консерви.
		Одначе праця йде все без перерви,
		листок зшиває вічно до листка.

		Здобичники у сутінках тюрми
		ссуть мошечок, рабинь своїх живіт.
		Рядами над рядами тут доми

		піснями труду дневі шлють привіт.
		Подумай мимохіть, як чобітьми
		є легко розчавити цілий світ.




Шум


		Шумить і шамотить шумка шума,
		шум прибирає, як весною повінь,
		і кожен лист на дубі шуму повен.
		Здіймає шлик із голови чумак.

		Шпарка шурнула шурубура шуру,
		мов малахай, маха майном у май
		і розвіває все кругом украй,
		що людям аж мороз іде за шкуру.

		Тріщить, лящить, мов щелепа, корчма,
		й ліщина галуззю стає сторчма.
		Це бродить вітер, шуму перший родич,

		і пальцем стукає до неба віллі.
		Це шум – натхненна музика природи
		на смерті та життя гучнім весіллі.




Вітражі й пейзажі



1. ОСІНЬ

		Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,
		лине листя з лип,
		плине воза скрип,
		коло лісу колом ллється вигук зяблика.

		Палиться під захід сонця неба палуба,
		от отара в отаві,
		сизі мряки сиваві,
		в яслах яру ясний ястер ятрить яструба.
		П'яне піано на піаніні трав
		вітер заграв.
		Спіють дні все менші, нерівні,
		піють по півночі півні
		і
		ості, осокори,
		рій ос
		і ось
		вже осінь
		і
		о
		осінь
		інь
		нь.


2. ПЕРШИЙ СНІГ

		Осінь переїхала по полі возом золотим.
		Понад кучугури кучерява мряка – срібний дим.

		Сонце з батогом проміння вогняний погонич.
		Навпростець по небі білі хмари в перегони.

		На куделі верховіття сиве павутиння.
		Підпирається гори рукою далеч синя.

		Вітер жовтий лист з дерев змітає помелом,
		в гущині сухе гілля гуркоче мідяний псалом.

		Білі квіти впали заповідь майбутніх січнів;
		перший раз тоді поцілувала землю вічність.


3. КОПАННЯ КАРТОПЕЛЬ

		Поволі, поволі
		по синім полі
		дими кружляють
		на вільній волі.

		Короткими днями
		цвітуть вогнями
		на краю плаю,
		немов квітками.

		Багато багаття,
		червоне шмаття,
		а часом жовте,
		немов латаття.

		Обличчя веселі,
		імли куделі,
		а подув з броду
		п'яніє в хмелі.

		Вже літа є досить,
		угору осінь
		хустини білі
		хмарин підносить —

		знаки німі,
		що піддається
		зимі.


4. КОЛОМИЙКА ПРО ПРОВЕСНУ

		Віє вітер, віє буйний, віє за горою,
		мороз ходить, мороз бродить під руки з весною.

		В річці риби, в полі скиби дощу з неба просять,
		роси росять, хмари хмарять небо в барву проса.

		Помазала шляхи злива розкислим болотом,
		плуги риють плай, мужицьким пахне поле потом.

		Сірий ранок ніч розколе, згасне сон на квіті.
		Сірий труд виходить в поле й грає на трембіті.


5. ПІД ДАХОМ ЛІСУ

		Ой піду я до бору, до бору,
		подивлюся на сонце крізь тінь.
		Піднесуться дерева угору, угору,
		і на землю впаде далечінь.

		Ой піду я до бору, до бору,
		подивлюся на сонце крізь сон.
		Попливуть мої думи угору, угору,
		ліс і сон зашумлять в унісон.

		Ой піду я до бору, до бору,
		подивлюсь на смереки крізь смерк.
		Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору,
		щоб лиш день, наче пень, геть померк.

		Ой піду я до бору, до бору,
		подивлюся на вітер крізь віти,
		як пливе він у ліса комору, комору.
		Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти.


6. НАД ВОДОЮ

		На березі білі берези напнуті, мов струни.
		День вітром по них потягає, неначе смичком,
		і шепотом падає в хвилі, як зерно до клуні.
		Ріка обіймає цей шум, мов раменами, дном.

		На плесі являються піни білясті бруньки,
		розхлюпані бризкають, спір між собою завівши.

		На березі там я берези пень гладжу липкий
		і кидаю сам до води свої мрії та вірші.


7. ТОВАРИСТВО

		Під тихий вечір,
		як вітер хмари пожене на сон,
		немов табун овець до водопою,
		й луна над лісом стане золота,
		і зашумлять дерева в унісон,
		у гай піду та сяду під вербою,
		а коло мене
		моя самота.

		Тоді всі речі
		покриє сірина. Дерева бгачко
		спинають небо й землю, наче спряжка.
		Над нами віком ночі ліс накритий
		й зі собою заведемо балачку
		про те, як тяжко в світі є, як тяжко
		без друга жити.


8. ІДИЛІЯ

		На побережжі ріки отара овець білосніжних,
		вітер торсає хмарами, білою гривою неба,
		поки сивої мряки туманів, мов жито, не вижне;
		облий облак на облаз гори присідає, мов лебідь.

		Плоский горбок, злотолускі рибоньки плюскають в рові.
		Де є дійсності грань, де уяви є світ non est certum:[46 - Non est certum – непевно (латин.).]
		в Тускулюм добрий Горацій на рундуку мармуровім
		пише поему до грацій і слухає… радіоконцерту.


9. ОЖИДАНИЯ

		У далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун:
		на обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев,
		таємний рухливий підноситься пункт,
		на півгоризонту мотузку тонку роздере.

		Уже наближається, скоро підходить.
		Момент ще один, ще хвилина остання.
		Не знаю: це віз чи туман, пішоходи:
		у серце вбиваються гострі, залізні гаки – знаки питання.


10. СОБАКА Й МІСЯЦЬ

		Втомлений лоб покладеш на пахучому сіні.
		Досить вже, досить на долю собачу ти вив.
		Чорна обкутає ніч соломою тіней,
		тихо забудеш своїх незбагненних кривд.

		Пахощі чуєш світанку; година вже третя,
		очі, як вугілля, в темряві блиском горять.
		Довго й даремно на шиї шарпаєш кетяг.
		Вистрілить оклик півня, мов ранішній ряст.

		Вітер торгає листя, мов струни на лютні.
		Жовт накипає у серці, аж випаде з меж.
		Ні, так далі не може вже бути; із люті
		місяць зубами, немов маслака, розгризеш.




Гімн життя


		Іди вночі, мій друже, іди вночі на грунь
		і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,
		по місяця чолі рукою пересунь,
		а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.

		Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,
		вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,
		уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу
		і заспіваєш гімн життю – мовчанням уст.




Пісня бадьорих бродяг



1

		В дорогу! Щоб лиш сонце нам світило,
		щоб ясен круг горів нам угорі.
		О ти, шляхів безкраїх дивна сило,
		що маниш нас в своїй мінливій грі.
		Як вдарить запах піль в вікна вітрило,
		хто видержить в душних кімнат жарі.
		Упитись далі подихом так мило,
		геть суми, думи кинути старі!
		Вітрами поле душі нам обмило,
		а пісню підказали комарі.
		Складаєм дні в яскравих айстрів клумби,
		нових Америк щастя ми Колумби.


2

		Чи в очі дощ січе, немов горох,
		чи в літній день пітніти буде тіло,
		хоч рахувати ти б не вмів до трьох,
		хоч від журби твоє би серце мліло,
		м'який безмежжя обмотає мох,
		поглянеш в тихий, вільний безкрай сміло,
		покинеш хвиль минулих темний льох,
		і буде серце юним шалом цвіло,
		і буде в тобі грав пташиний тьох,
		поймеш заплутане природи діло.
		Без меж і стін, що тиснуть, станеш тут,
		бродяга, волокита, шалапут.




Октостих


		День повіки розплющає й отвирає сонне сонця око.
		Руки кладемо на вітер запашний й віддихаємо глибоко.

		Наші поринуть долоні в зимну, чисту, кришталеву воду.
		Надлетить із поля легіт легко й звіє мряку з-понад броду.

		Мов пташня, розгублені хмарки лопочуть крилами над лісом.
		Прядемо серцями просту, тиху радість з сонячних повісом.

		Віддамо без болю давню тугу й сум воді, лісам і полю
		і понесемо в роздалля над собою неба парасолю.




Лунатизм


		Не дивись, не дивись так на мене ти вперто й завзято,
		перестань, перестань, о молюсь, перестань!
		О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято,
		щоб ішли я і ти, вдвоє ми, на землі й неба грань?

		О замкни, о замкни хоч на хвильку одну це страшне, срібне око!
		О засунь ти його, я благаю, зіницями хмар!
		Не свердли, не верти аж наскрізь, аж до дна не вбивайсь так глибоко!
		Відійми твій сліпучо-лискучий, отруйливий чар!

		Не чаруй, не чаклуй, бо коли вже мене, лиховісний, пристрінеш,
		на найвищий з усіх разом вийдемо шпиль, понад Всесвіту твань,
		а тоді на все горло я вигукну, низу побачивши ріні,
		й звідціля впадемо назадгузь шкереберть, наче яблука два.




Чортівський бридж


		В маленькій біленькій хатині сон мрії колише в колисці дитині.
		По усточках сонних, мов тіні по сіні, блукається усмішки брижа.
		Лиш сутінків рожі в кімнаті закляті кладуться на «завтра» й на «нині».
		Навколо колиски чортів чотирьох посідало та грають у бриджа.

		І мрійно, спокійно і тихо. Лиш день похилився над лихом у вікнах.
		На шибах задзенькали мухи й без руху присіли, побачивши гай.
		Ні миша не скрипне. І тиша кладе свої пальці на очі привітна.
		Біси грали в карти невпинно. Дитині приснився тоді вперше – рай.




Людина



1

		Ніч темна, олив'яна, зимна, люта, чорна,
		лиш вітер обертає хмар важенні жорна.
		Лиш срібна смерть іде в садиби на жнива,
		й кугикає кугач, лулукає сова.
		Мов кінь, в розгоні вихор перед прямом брами
		стає, й скрегочуть ланцюги й дубові трами.[47 - Трам – колода.]
		Та рвучий подув торсає похмуру тінь,
		що сволоком втекти не хоче в далечінь.
		Як сяйво місяця з-за хмари піднеслось,
		бач: перед брамою стоїть самітний хтось.


2

		«Незнаний приятелю мій, навіщо ждеш,
		задивлений в покрівлю хмурих, сивих веж?
		Навіщо неспокійний зір підносиш зчаста?»
		«Я жду, бо замкнене за брамою є щастя».
		«Як довго, гей, як довго, сірий друже, ждеш?
		Чи день, чи два, чи три, чи, може, тиждень теж?»
		«Не тямлю вже, як довго; від безвічних літ,
		вже відколи колишеться на осі світ».
		«Скажи твоє імення, брате мій, що ждеш
		так довго, довго, цілий вік безмеж,
		що навіть згорбилась тобі з утоми спина.
		Скажи твоє ім'я!» – «Моє ім'я… людина».




Молитва


		Заходить день за днину,
		мов сонце за параван далеких гір.

		Вже від ждання нас болить зір,
		вже сивини на головах є трупі.

		…шалом наших душ
		ми молимося за нову людину.




Прошак під церквою


		Мохнатий, мохнавий, патлатий,
		курлапий та клишавий та чеверногий
		вилукуваті підігнув під себе ноги
		й більмом споглядає на сонячну лату.

		Брудний, космогрудий, від бруду
		руді підняв груди.
		Беззуба щока, спорохнявіле ясно.
		О, сонце, всім світить так ясно,
		всі рівні є люди.




Велика подорож


		Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,
		й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо мене
		не лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,
		що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.

		Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.
		Навкруги байдужі очі й обоятні[48 - Обоятна – байдужа.] постаті незнані,
		й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в'юк.
		Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.

		Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,
		де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в колисці.
		Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі залізних шлей.
		Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть на неба мисці.

		А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою в купе
		й каже нам оправдати до існування право та наш лет.
		На банальних лицях пасажирів чудування навкруги тупе,
		я подам тоді йому своє без ляку серце як білет.

		Кожний день до ланцюга мандрівки раз у раз нам додає по ланці,
		та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йому
		і коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде станції,
		та спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.




Прощання школи


		На вулиці підніс угору вітер
		на привітання дня пилюки бовдур,
		немовби капелюх із голови.

		В очах танок шалений чорних літер.
		Гляджу на гір далеких темну говду
		та на пісок подвір'я половий.

		Зі школи ідучи поворітьма,
		несу листок на пошту до рідні.
		Дорога завтра вибігне пряма
		і вітер в шприхах[49 - Шприха – спиця колеса.] загуде пісні.

		Думок у голові кружляє сто.
		Небавом сяду одинцем в гаю,
		а нині разом вкидаю з листом
		в поштову скриньку молодість мою.




Зелена елегія


		Стільки минуло вже днів, полотном забуття їх накрито.
		Нині вже інший є світ, може зісталось клейно.
		Іноді вийму старий, запорошений, з віршами зшиток,
		замкнений в шафі від літ. Так, це було вже давно.

		Наша гімназ'я стояла на схилі малого узгір'я,
		жовта дорога вела просто до річки униз.
		В осені день кучерявий дощем тут приїхав із гір'я;
		всюди лежала імла, в вухах тріщало, мов хмиз.

		В сивій задумі присіли кицьком почорнілі доми та
		тяжко схилили руді, ґонтові, темні чуби.
		Вуличка сміттям обросла, мов мохом, літами немита,
		скривлений з віку й біди – комин, мов бляха труби.

		Річка в долині віддихала холодом. Запах води плив,
		гори нагадував й ліс. В літеплий день весняний
		хвиль каламутних із-під льодового покривала виплив,
		разом із кригами ніс перші дітвацькі ще сни.

		Неба півколо та жовтий шкільного городу ромбоїд,
		пліт із широких делин,[50 - Делина – колода, брус.] кілька зелених смерек,
		с'юксів ватага малих у завзятім розігріта бої,
		тінь уподовж деревин, від баркана впоперек.

		Промінь заблуканий нишпорив похапцем по коридорі,
		сонця усмішка рясна рідко впадала углиб.
		Тихо весна заглядала в віконця мутні, непрозорі,
		в серці співала весна, краща від цьої з-за шиб.

		Під абажуром з бібулки зеленої полумінь маяв
		в нафтовій лампі малій, буцім хотів би втекти.
		Хлопець, похилений в захваті, німо над книжкою Мая
		мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

		Пташка співала мальована на паперовій тапеті.[51 - Тапета – шпалери.]
		Тихо проходив тут день кроками сірих годин.
		Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,
		а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

		Понад дахами – хмарин розіп'ята муслінова верша,
		провесна, таловина, шуми далеких сосон.
		Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;
		спомин – роса весняна, щастя забутого сон.

		Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.
		Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.
		Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,
		жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

		І кучерявилась просива курява над половими
		міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.
		Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,
		вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

		Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.
		Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.
		Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,
		кожного правда одна, правда зелених хвилин.




До музи



1

		Навіщо ти прийшла до мене
		й застукала в вікно?
		Навіщо серце б'є шалене,
		а думка з ним водно?

		Навіщо ти прийшла до мене,
		веселкою заблиснула в вікні?
		Навіщо серце ти шалене
		в ці безпросвітні будиш дні?


2

		Тисяча питаннів падає на наші уста,
		тисяча шляхів навхрест лягає нам під ноги,
		тисяча зірок свої вказує нам дороги,
		тисяча вогнів палає, й далі темінь пуста.

		І не знаємо, як привітати дні, що грядуть,
		моряки сліпі на корабельній світа вежі.
		Музо, вигнана за дійсності вузької межі,
		чи загубиш у шляхів мільйоні ранішню путь?


3

		Я не потраплю, я не зможу, я не зможу для тебе
		вирізьблювати, мов діаманти, вірші,
		як дні кругом все гірші,
		все гірші.

		Але я знаю: в цю хвилину непригожу
		небавом, може, навіть нині
		нараз тебе побачу в простої людини
		чині.


4

		Навіщо ти прийшла до мене
		й застукала в вікно?
		Навіщо серце б'є шалене,
		а думка з ним водно?

		Навіщо ти прийшла до мене
		й застукала в вікно?
		Навіщо серце б'є шалене?
		А може, чує що воно.




Вірш про вірші


		Чоло в долоні похили,
		чоло в долоні похили.
		В вазах строф цвітуть слова пахучі, мов квіти,
		крізь шибу туги будеш в очі місяця глядіти.
		Туман обійме ночі злий,
		туман, що в кольорі золи.
		Півкола на воді
		розвівши,
		поволі місяць сів.
		На галуззі задуми листя виросте блакитних слів,
		заслониш очі тишею, немов руками, а тоді
		почуєш спів,
		почуєш вірші.
		Не ті в книжечках, що парфумів мають пах,
		а інші,
		лиш черенками думок
		друковані на серця сторінках.




Про строфу


		Чотири різнобіжники на мапі серця,
		чотирикутник радості та болю,
		чотири припрямки до боку, що не зветься,
		що входить клином – між чуття та волю.

		Дарма, дарма, що гостре вістря душу ятрить,
		серп і серпанок нам на ніч коротку.
		Хоч знаю, що лушпиння слів закриє ядра,
		вкладаю тихість уст – в строфи коробку.




Об'явління


		Я ждав так довго, я ждав на хвилю ту,
		як врешті зрозумію життя таємний глузд,
		зів'ялий лист незнання, мов буря, розмету
		і роздеру безвісність, мов плахту, нагамуз.

		Землі закриту книжку в обгортці синій неба
		з дрижанням від напруги руками розгорну.
		Під бачення серпами падуть ниць мряки стебла,
		і світла сніп розвиднить кімнату днів курну.

		Я ждав на цю хвилину, що тишею велична,
		яка проб'є прозрінням усе нове й старе,
		яка мовчущим криком німих очей закличе
		і обрій в безкрай неба двигне гір двигарем.

		Вночі пішов на зустріч, де поле й ліс суміжні,
		і в свисті бур побачив десь вогняні стовпи.
		У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
		заслуханий, задивлений поет – сліпий.




Ніч


		Не хочу більш писати вірші, складати ямби та трохеї.
		Чи вирізьблені з слів мосяжні потрібні ще кому сонети
		тепер, коли шпилі найвищі й найкращі падають ідеї,
		як правду не мудрці й поети диктують нам, а лиш багнети.

		Однак буває ніч погідна, як місяць срібло ллє на сад
		і тишею тебе впиває, пахучим, пінявим вином.
		У кого, молодий, у кого тоді шукатимеш порад
		заслуханий в дерев говірку, які шепочуть тихим сном.

		А ніч, мов мати, над тобою долоню на чоло кладе.
		Тоді, щасливий, навіть кривди забудеш і простиш найгірші,
		тоді думки квітками пахнуть і чуєш серце молоде,
		тоді слова найзвичайніші складають самі у вірші.




Автобіографія


		Вгорах, де ближче сонця, перший раз приглянувся небу,
		тоді щось дивне й незнане пробудилося у мені,
		і піднеслася голова, й слова прийшли до уст зелені.
		Тепер – де б я не був і коли-небудь,
		я все – п'яний дітвак із сонцем у кишені.

		А як зійшов із гір [до] гамірливих міст,
		у злиднях і невдачах не кляв ніколи долі та не ганив,
		глядів спокійно на хвиль противних гурагани.
		Мої пісні – над рікою часу калиновий міст,
		я – закоханий в житті поганин.




Привітання життя


		І день і вік однаково минають. Не задержать
		нам хвилі. Кожна мить знов родить другу мить,
		і перша в другій спить, обі у третій, та, як вежа,
		час виростає, й меж не має, й нас німить.

		Так на минулого й майбутнього раменах
		повішено, мов плахту, долю нашу.
		Ми – ланцюга поодинокі звена,
		ми – відтинок малий зі стрічки часу.

		Це наших днів звичайна тут дорога,
		не падає ніщо до безвісті води.
		Віддати треба нам життю щомога,
		а треба кожному, ще поки молодий.

		Тепер ще квітка дійсності надією цвіте,
		не кидає ще тіні дерево зневіри.
		Хоч знає, що морози, серце вірує проте
		і ліктями ужитку правди ще не мірить.

		Для молодих плечей легкий є неба в'юк,
		в одноманітності не явиться нам позіх.
		О, не словами уст, але словами рук
		співати будем пісню на житті порозі.

		Вітай, життя! Що більш даєш, і щастя, і красу,
		і сум, і горе. В мені юний пал не вмер ще.
		Вітай, життя! І на привіт тобі я понесу
		м'яке, та в панцир крицевий закуте серце.




Із збірки «Три перстені»





Автопортрет


«Я все п'яний дітвак із сонцем у кишені»

«Я закоханий в житті поганин»

    З першої книжки «Привітання життя»

		Червоні клени й клени срібні,
		над кленами весна і вітер.
		Дочасності красо незглибна,
		невже ж тобою не п'яніти?

		Я, сонцеві життя продавши
		за сто червінців божевілля,
		захоплений поганин завжди,
		поет весняного похмілля.




Три перстені


		Крилата скрипка на стіні,
		червоний дзбан, квітчаста скриня.
		У скрипці творчі сплять вогні,
		роса музична срібна й синя.

		В квітчастій скрині співний корінь,
		п'янливе зілля, віск, насіння
		та на самому дні три зорі,
		трьох перстенів ясне каміння.

		В червонім дзбані м'ятний трунок,
		зелені краплі яворові.
		Дзвони, окриленая струно,
		весні шаленій і любові!

		Підноситься угору дах,
		кружляє дзбан, співає скриня.
		І сонце, мов горючий птах,
		і ранок, спертий на вориння.[52 - Вориння – загорожа.]




Елегія про співучі двері


		Співучі двері, сивий явір,
		старий мальований поріг.
		Так залишилися в уяві
		місця дитячих днів моїх,
		так доховала пам’ять хлопця
		затьмарені вже образи,
		такий обмежений став обсяг
		тієї пісні, що дрижить,
		яка зворушенням хвилює,
		та все ж без зайвої сльози
		пейзажі споминів малює.
		І хочу знову пережить
		хлоп’ячі радощі та бурі.
		Швидкіш струмує в жилах кров,
		і сяють щастям очі хмурі,
		в долоні легшає перо.

		На кичерах[53 - Кичера – гора, вкрита лісом за винятком вершини.] сивасті трави,
		черлений камінь у ріці.
		Смолиста ніч, і день смуглявий,
		немов циганка на лиці.
		Розсміяні палкі потоки,
		немов коханці до дівчат,
		злітають до долин глибоких,
		що в сивій мряці тихо сплять,
		і куриться із квітів запах,
		немов з люльок барвистих дим.
		Дрижать ялиці в вітру лапах,
		голосять шепотом дрібним,
		течуть униз краплини шуму,
		немов з гарячих пнів смола.
		Сповитий в зелень і задуму,
		п’є олень воду з джерела.
		Квітчасте сонце спить в криниці
		на мохом стеленому дні.
		Кущем горючим таємниці
		виходить ранком з глибині.
		Співає пуща сном кудлатим,
		прадавнім шумом загуло.
		На схилі гір, неначе лата,
		пришите до лісів село.

		Корчма, мов кущ, що родить зорі,
		свічками палиться вночі.
		З горілки б’ють дими прозорі,
		скриплять іржавії ключі.
		Смичком вогнистим тнуть цигани,
		розкотисто співає бас.
		Пече музика, й голос тьмяний,
		і струн сп’янілих лютий бряз.
		Тремтить на флейті пальців десять,
		музичне дерево горить.
		Із бубна, мов із дзбана, ллється
		роздзвонений, гарячий крик.
		Палає скрипка, тихне, в’яне,
		і серце бубна співом п’яне.
		І про опришків сотий раз
		оповідає в пісні бас:
		свячені кулі, литий пояс,
		таємне зілля, дика борть,
		заклята ніч і смерть в напоях,
		що їх коханцям варить чорт.
		Шалений місяць – мрійний тенор
		веде містичну пісню тьми.
		Дівчина, наче веретено,
		в танку спідницями шумить.

		Ще пам’ятаю: на воді
		дрижачі іскри ранок сіє.
		Ще пам’ятаю: білий дім,
		де стіни з дерева та мрії.
		Ще пам’ятаю: в сонці міст
		рудий хребет ліниво гріє,
		неначе велетенський кіт,
		що в сні ледачім очі щулить.
		І дім і міст, мабуть, стоять,
		але для мене вже минули
		і тільки спомином горять.
		Неситий крук над мостом крякав,
		плило рікою сонце в світ.
		Туди ходив ловити раки,
		коли мені було п’ять літ.
		Колола пальчики шипшина,
		устами ссав солодку кров.
		На зорі задививсь хлопчина,
		але своєї не знайшов.

		Тут сиве небо й сиві очі
		у затурбованих людей.
		Сльота дуднить і шиби мочить,
		розмови стишені веде.
		Під сивим небом розстелилась
		земля вівса та ялівцю.
		Скорбота мохом оповила
		задуману країну цю.
		Як символ злиднів виростає
		голодне зілля – лобода.
		Відвічне небо і безкрає,
		відвічна лемківська нужда.
		В таємних кручах давня Лада[54 - Лада – давньослов’янська богиня, покровителька шлюбу.]
		ворожить хлопцям молодим.
		В церквах горить Христовий ладан
		і куриться молитви дим.
		На небі тільки сині зорі
		вислухують благальний спів
		людей, що, прості та безкрилі,
		цілуючи в німій покорі
		брудні обніжки вівтарів
		устами, чорними від пилу,
		що їхні губи припорошить,
		моління шлють Христу і Духу,
		щоб допоміг здобути гроші
		на хліб, на сіль і на сивуху.
		Земля не родить, віє вітер,
		на полі мох, мов теплий одяг,
		а люди, як в усьому світі,
		все родяться, терплять, вмирають.
		Пожежі й повені проходять,
		лишаючи лиш пустирі,
		рокочуть війни і минають,
		зміняються володарі,
		літа пливуть, мов гірські води,
		і про опришків дощ осінній
		вже тільки спомини виводить.
		Чимало бур так прогуло.
		Лиш ти однакове й незмінне,
		далеке лемківське село.
		Туди, мов стріли, шлю слова,
		туди крилата пісня лине.
		З села такого вийшов я,
		життя звеличник – верховинець.
		З людей, що, щирі та звичайні,
		приймали смирно долі пай
		і поклонялись неба тайні
		під знаком співного серпа.
		І, може, був би тут остався,
		як інші, покорився сам
		і, до землі німий припавши,
		молився радісним вівсам,
		та Той, що легкість дав сарні,
		а бджолам квіти золоті
		і кігті сталені для рися,
		слова співучі дав мені
		і гострі зуби, щоб в житті
		я твердо й просто боронився.

		Широкий світ, від серця ширший
		і ширший вітер на селі.
		Не помістити в цьому вірші
		ні зір, ні неба, ні землі.
		Шляхи широкі у безкрає,
		поїхав хлопцем я у світ.
		Насправді стриму час не має,
		хоч важко це нам зрозуміть.
		Турботи, радощі, омани,
		кохання, зрада, ночі тьмяні
		і сіроокеє дівча.
		Одчаю шал, і пал любовний,
		і хмільність щастя і печаль,
		нестямний захват молитовний,
		доглибна знеохоти їдь
		і ласка творчості найвища —
		це все дало мені життя.
		Його звеличую тут я
		і кличу дням: мене п’яніть,
		п’яніть мене! Хай смерті ближче,
		хай на минулому іржа,
		хай снігова спливе пороша,
		думки нестримано дрижать,
		а кожна, мов кришталь, ясна.
		О молодосте, ти одна
		незаплямована й хороша.

		Співуча тінь, крислатий явір
		і тесаний дзвінкий поріг.
		Отак змальовує уява
		місця хлоп'ячих мрій та втіх.




Елегія про ключі від кохання



1

		Зелений лист, крилатий ключ,
		і веретено, і обруч,
		і знов сп'яняє, як сп'яняла,
		похмільна юності кабала.
		Палати знов і знову мерзти,
		кохати знов і знов п'яніти!
		На пальці елегійний перстень,
		на серці елегійний квітень.

		Містечко в сяйві ночі біле.
		Невже ж тут друзів не згадать?
		Росли ми разом і п'яніли,
		кохаючи палких дівчат.
		Таїлися від мрій бентежних,
		вдавали гордих і твердих
		і рвались в обшири безмежні,
		що нам стелилися до ніг.
		Дарунків повна юність світла,
		мов скриня, сповнена скарбів,
		та мрія – ночі тьмяна квітка —
		вела, де обріїв межа
		манила, мов любовний сшв.
		Щербились леза на ножах,
		і спалювались поривання.
		Квітчались місяцем доми,
		і тремтячи кохали ми,
		хоча соромились кохання.
		Почалось так: жарким тюльпаном
		горіло сонце юним снам.
		Дзвонила в ста фортепіанах
		омелодійнена весна.
		Смички, мов луки, вигинала
		і веретена обертала,
		ячала сотнею скрипок,
		в криницях м'ятних напувалась,
		рядном квітчастим розстелялась
		і сипала пісні й пісок.

		Пригадуєш: весна горіла,
		немов закохане дівча.
		Навпроти вийшов ти несміло
		невловне щастя зустрічать.
		Пригадуєш: циганський вітер
		дівчатам поцілунки крав.
		Кохання сім гарячих літер
		на твому серці написав.

		Пізнались ми. Весна дзичала,
		немов стріла, що небо тне.
		Кохала і з коханням в'яла
		дівчина, сп'янена вогнем.
		Листар носив листи зелені,
		листи шуміли. Ех, весна!
		Плету пісні на веретені
		про молодість, що промина.


2

		Ночами грала окарина,
		співали басом ковалі.
		Несмілий і палкий хлопчина
		не вмів знайти кохання слів.
		Співали ранком білі теслі,
		крутився колом дім ткачів.
		Кохання мапу хлопець креслив,
		весни дванадцять обручів.
		Так народилась пісня в серці,
		все замінилося у спів.
		На амбразурі місяць сперся
		й по шибі, мов краплина, сплив.
		Вдивляючись в уста, що кличуть,
		в розсміяних очей вогні,
		різьбив ти в пам'яті обличчя,
		щоб перелить його в пісні.
		Кохав і зраджував кохану,
		та пісні ти не обманив.
		їй завжди вірний, в північ тьмяну
		ходив шукати в лісі слів.

		Отак сплелись життя і пісня,
		переливаючись в одне.
		Одчай натхнення й радість пізня.
		Куди ж ведуть слова мене?

		Кохання й розпач так пізнало
		жадібне серце юнака.
		Устам лакомим завжди мало
		палючих поцілунків. Так
		перетремтіло, продрижало,
		зажевріло, і відлунало,
		і спалахнуло, і зів'яло,
		в болючу пісню перейшло.

		Мов строф гончар, що ліпить дзбани
		з розспіваної глини слів,
		промінюючи плач і сміх
		в ліричне ремесло й купецтво,
		невтишним серцем зрозумів,
		що речі дві найкращі з всіх:
		ясне кохання
		й похмуре
		мистецтво.

		Співали ранком білі теслі,
		на веретенах сміх ткачів.
		Палючі строфи хлопець креслив,
		весни дванадцять обручів.

		Листар носив листи зелені,
		листи шуміли. Ех, весна!
		Плету пісні на веретені
		про молодість, що промина.

		Співають весняні ключі,
		дзвенять черлені обручі,
		і знов палає, як палала,
		п'янлива юності кабала.




Елегія про перстень пісні


		Я маю дім, при домі сад,
		ліричні яблуні у ньому.
		Мов свіже молоко – роса,
		розваги мед мені палкому.
		Мов капелюх, квітчастий дах,
		і дім мальований, мов скриня.
		Злодії ходять по садах
		крізь перелази та вориння.
		Обгородити треба конче,
		покласти мур з каміння й сну.
		Росте в мойому саді сонце —
		похмільна квітка тютюну.
		Виходжу в сад і юне серце,
		незаспокоєне й невтишне,
		окрилюю зеленим скерцом
		розсшваної тужно вишні.
		Виходжу в сад, як сонце гасне
		і вечір, мов струна, тремтить.
		Життя звабливе і прекрасне
		в одній хвилині пережить!
		Виходжу в сад, слова зриваю,
		дерев натхненних щедру дань.
		Ой, хлопче, хлопче, ти в одчаю
		красі нестямній в очі глянь!

		Спалився вечір елегійний,
		зів'яв, мов пісня, спопелів.
		Збирай у дзбан слова спокійні,
		свій молитовно юний спів!
		Як ватра, сонце догоріло,
		пожаром очі обпекло.
		В горючому вінку несміло
		схиляю радісне чоло.

		Обвечоріло. Обкурилось,
		мов сто кадильниць, ніч димить.
		Кружалном сонце покотилось
		назустріч місяцеві й тьмі.
		Цвітучий дим, синява муть,
		ніч зорями на небі шиє.
		Ти, хлопче, обережний будь,
		весна росою очі виїсть.

		Знов пахне подув конвалійний,
		насичується медом кров.
		Хоч крок відміряно спокійний,
		невтишне серце б'ється знов.
		Господар саду – юний лірик —
		повільно йду під ночі спів.
		Несу в долоні обважнілій
		кіш, повний спілих місяців.

		Шумлять дерева елегійно.
		Про що шумлять?
		– Кохання й сон.
		Так вечора душні обійми
		вколишуть серце в свій полон.
		Таємні тіні – квіти ночі,
		це душі білених дерев.
		До місяця летіти хочуть,
		та вітер їх не забере.

		О туго радісна й велика,
		слова стрілчасті в небеса!
		Це місяць – молодий музика
		настроює, мов скрипку, сад.
		Нестримна мріє і химерна!
		Прослався в безвість ночі шлях.
		Ні, небо слів тих не поверне
		і не поверне їх земля.

		Дерев послухай! їхню сповідь
		у книгу ночі запиши!
		Мов явір, що тінь власну ловить,
		схились до власної душі!
		У книзі ночі срібні букви,
		натхненні сторінки шумлять,
		її не візьмете до рук ви,
		її до серця треба взять.

		Мов зорі сплячі в глибині,
		осяяні недійсним сном,
		пробудяться слова на дні
		душі окриленої, і
		відповідає співом дно.
		Відповідає співом явір,
		відповідає співом ніч,
		спиняється невтишний крок.
		Натхненним циркулем уяви
		накреслиш коло рівних строф.
		Хай серце сп'янене в цю мить
		окрилюється і горить,
		нехай злітають догори,
		нехай зриваються увиш
		думки схвильовані й крилаті!

		О слово, що в устах тремтиш,
		невже ж мені тебе спиняти?
		Я чую, як приходиш, чорна,
		п'янлива та болюча пісне,
		шукає змісту гостра форма,
		єдина, що мій жах помістить,
		і мою радість світляну,
		і всю знемоги глибину,
		і словом просто в серце тну,
		аж трисне кров, мов крик одчаю,
		з нестями й щастя умираю.
		На дверях дому знак зловісний,
		на дверях дому – перстень пісні.




Елегія про перстень молодості


		Розсунулись, мов карти, стіни,
		угору стеля поплила,
		і вікна згасли в синій тіні,
		найближчі речі вкрила мла.
		Так ява стала сном.
		Уже не стеля, лиш глибінь,
		уже не стіни – далечінь
		і, наче іскри в тиші сплячій,
		далекі, недосяжні в мряці,
		дзвінкі, мінливі та дрижачі,
		засяли зорі над столом.

		І я спокійний та невгнутий
		під небом, що важке, мов камінь.
		Мені сьогодні не заснути.
		Пишу холодними руками
		оці слова.

		Ріка шумить, мов млин, що мрії меле.
		Головокружним ночі хмелем
		п'яніє голова.
		Ось таємнішає природа
		в безбожно первісній красі
		(словами не розкрити тайн її).
		Яка ж страшна оцього світу врода,
		що отруїла дні мої.
		От жив звичайно, як усі,
		мантачив безтурботно час,
		аж забаглось мені нараз
		чогось незнаного.
		Сьогодні вже не так, не так:
		складнішає життя,
		і, наче чорний стяг,
		шумить над серцем кожна ніч,
		і місяць – мідний птах,
		таємна рожа неба, лампа
		поетів та сновид
		веде мене в сріблистих снах
		зигзагом мрії та безумства
		понад безодню світу.
		Мов ртуть, підноситься солодкий жах
		до горла і до мізку,
		аж струни-нерви задрижать.
		Тоді вдаряє пісня стусаном ножа,
		Тоді лунає пісня різко.

		Ну, сам скажи,
		навіщо це усе,
		навіщо мерзти
		в краси холоднім сяйві.
		Ось, краще бережи
		твоєї молодості перстень.
		Отих хвилин,
		коли ще світ, мов серце, був широкий,
		коли не снився сон лихий мені,
		коли ще хлопцем сивооким
		сміявся щиро й дзвінко
		та без журби мантачив дні.
		Так час перегортає
		мого життя нову сторінку.
		І знаю тільки те,
		що треба пісню, наче тінь, нести з собою,
		що треба йти, невпинно йти
		назустріч мертвій тишині
		за зовом вітру – за зовом ночі,
		аж попіл сну засипле очі.
		Спочине серце під крилатим кленом,
		порине в море трав зелене,
		і тільки пісня вільна, спіла,
		жива, нестримна, горда, сміла
		ітиме далі вже без мене.

П'ятниця, 25 серпня 1933




Весілля


		Почалось так: упився я
		від перших власних строф похмілля.
		Був тільки місяць дружбою
		на мому з піснею весіллі.
		Як сталось те, як задзвеніло,
		сказать не вмів оцього вам би,
		коли б так серце не горіло.
		Так народились перші ямби.
		Слова, не тесані в гамарні,[55 - Гамарня – металоплавильна майстерня.]
		слова, осріблені в вогні.
		Складають радісні пісні
		в весни заквітчаній друкарні.


До моєї пісні

		Крутиться світ весняний і зелений.
		Ясень співає, і серце співа.
		Пісня натхненним кружля веретеном,
		на веретені срібляться слова.

		Ясень, осяяний сонцем, упився,
		перстень натхнення на серці тремтить.
		Гей же, п'яній, і лети, і крутися,
		пісне моїх двадцятьох і трьох літ!

    Неділя, 21 травня 1933



Ранній вітер


		Крилатий вітер, дужий вітер,
		що зорі, листя й ластівки несе,
		сп'яняє серце. Ех, летіти
		в зелений квітень, в синь пісень!

		Піднявся день, мов олень з кручі,
		ніч відплила, мов корабель.
		Крилатий вітер і пахучий,
		мов дзенькіт сріблених шабель.




Назустріч


		Росте хлоп'я, мов кущ малини,
		підкови на шляхах дзвенять.
		Ось ластівки в книжках пташиних
		записують початок дня.

		Запрягши сонце до теліги,
		назустріч виїду весні.
		Окриленим, хрещатим снігом
		співають в квітні юні дні.




Корчма


		Про дівчат і про купців
		оповідає давня повість.
		Крилата чарка у руці,
		жага і трунок гусне в крові.

		Червінці дзвонять на столі,
		і місяць – найхмільніший келих.
		Схилився вечір до землі
		і срібним сяйвом ріки стелить.




На шляху


		Обплетений вітрами ранок
		шугне, мов циганя, з води
		і на піску кричить з нестями,
		обсмалений і молодий.

		Ріка зміяста з дном співучим,
		хвилясто хльостають вітри,
		і день ховає місяць в кручу,
		мов у кишеню гріш старий.

		Клюють ліщину співом коси,
		дзвенить, мов мідь, широкий шлях.
		Іде розсміяний і босий
		хлопчина з сонцем на плечах.




На вітер


		Кинь пісню на вітер,
		на вітер слова!
		Десь шепотом віти,
		десь шумом трава.

		Не в воду глибоку,
		а в сонце пливеш.
		Подумай, нівроку:
		ех, світ цей без меж!

		Дме вітер у руна
		життя молоде,
		на яблуні струнах
		долоні кладе.

		Немає ще яблук…
		Хтось кличе з яруг.
		Послухай: це зяблик,
		це сірий твій друг.

		Ти сонно на яві,
		ти п'яний від сну.
		Десь шепотом явір
		вітає весну.

		Десь шелестом сливи…
		Що більше тобі?
		Сьогодні щасливий
		ти птах, далебі!

    Неділя, 8 січня 1933



Пейзаж з вікна


		Дивись: шумує день погожий,
		кипить зелена заметіль.
		В товстому дзбані варить рожі,
		аж піна бризкає звідтіль.

		Дуднить по шибах дощ цинобри,
		і скло відблискує, мов сталь.
		Парує курявою обрій,
		хвилює в димі ранніх сальв.

		Підвівши очі з-понад книжки,
		побачиш світ барвистим сном,
		і думка, вирвавшися нишком,
		мов нетля, б'ється у вікно.




Чарки


		Зелений ясень, серп і коні.
		Прилипнув хлопець до вікна.
		В чарки сріблисті і червоні
		поналивалася весна.

		І хочеться хлопчині конче
		від весняних воріт ключа.
		З трави неждано скочить сонце,
		немов сполохане лоша.




Світанок


		Сплигнула ніч з шумких дерев,
		втікаючи понад дахами.
		Замаяв голуб і дере
		крильми хмарин іржаві плями.

		Мов дзенькіт товчених склянок,
		ясна музика підпливає.
		Світанку куриться вино,
		і небо в синяві безкрає.

		Аж юне серце затремтить,
		незаспокоєне й несите.
		Устами спраглими в цю мить
		всю хмільність світу хочу спити.




Веретено


		Стрілчастий день, прозорий холод
		і вся невпійманість краси.
		Широко креслиш пісні коло.
		Ех, пахне ранок. Срібло й синь.

		Душа острунена й зелена.
		Сміється сніг, сміюся я.
		Червоним сонця веретеном
		закрутить молоде хлоп'я.




Князь


		Ще гори куряться від снігу,
		сім стріл неначе сім пісень,
		і юнака вітає день
		окриленим найменням: Ігор.

		Горять скрипки в весільній брамі,
		на ній стобарвний прапор дня.
		Іду в захопленні й нестямі,
		весни розспіваної князь.




Дороги


		Розгорнулась земля, наче книжка
		(дороги, дороги, дороги).
		Зашуміла трава і принишкла,
		простелилась нам юним під ноги.

		Тільки небо і тільки пшениця
		(над нами, за нами, під нами).
		Тільки безкрай і далеч іскриться,
		тільки безвість вітає вітрами.

		Голубінь, золотавість і зелень
		(яруги, галявини, кручі).
		Розспівались таємно: дзінь-дзелень
		цвіркуни в конюшині пахучій.

		Залізиста вода із криниці
		(дороги, дороги, дороги).
		О, відкрий нам свої таємниці,
		дивний місяцю мідянорогий!

		Бо в дорогах звабливая врода
		(о зелень! о юність! о мріє!).
		Наша молодість, наче природа,
		колосистим ще літом доспіє.

    Четвер, 4 і п 'ятниця, 5 травня 1933



Клени


		Схилились два самітні клени,
		читаючи весни буквар,
		і знов молюсь землі зеленій,
		зелений сам, немов трава.

		Оброслий мохом лис учений
		поетику для кленів склав.
		Співає день, співають клени,
		лопоче сонячна стріла.




До весни


		Весно – слов'янко синьоока,
		тобі мої пісні складаю!
		Вода шумить у сто потоках,
		що з дна сріблистим мохом сяють.
		Направо льон і льон наліво,
		дібровою весілля іде.
		Скрипки окрилюються співом,
		і дзвонять тарілки із міді.
		Розкотисті музики грають,
		свячене сонце в короваю.
		Весна весільна і п'янлива,
		червоний клен, мов стяг.

		Це ти мене заворожила
		на смерть і на життя.




Півень


		Зоря майнула, мов стріла,
		неначе іскра, пісня згасла,
		і тільки з мокрого зела
		роса краплинами сплила,
		мов слово, чиста й ясна.
		Вже обріїв зігнувся рівень
		у круглу смугу обруча,
		і ніч почала вже кінчатись,
		неначе ватра, догоряти.
		Ось ранок синім возом їде
		і сонця сніп в село везе.
		Крильми шумить червоний півень —
		співучий з міді
		серп.




Село


		Корови моляться до сонця,
		що полум’яним сходить маком.
		Струнка тополя тонша й тонша,
		мов дерево ставало б птахом.

		Від воза місяць відпрягають.
		Широке конопляне небо.
		Обвіяна далінь безкрая,
		і в сивім димі лісу гребінь.

		З гір яворове листя лине.
		Кужіль, і півень, і колиска.
		Вливається день до долини,
		мов свіже молоко до миски.




Різдво


		Народився Бог на санях
		в лемківськім містечку Дуклі.
		Прийшли лемки у крисанях
		і принесли місяць круглий.
		Ніч у сніговій завії
		крутиться довкола стріх.
		У долоні у Марії
		місяць – золотий горіх.




Коляда


		Тешуть теслі з срібла сани,
		стелиться сніжиста путь.
		На тих санях в синь незнану
		Дитя Боже повезуть.

		Тешуть теслі з срібла сани,
		сняться веснянії сни.
		На тих санях Ясна Пані,
		очі наче у сарни.

		Ходить сонце у крисані,
		спить слов’янськеє Дитя.
		Їдуть сани, плаче Пані,
		снігом стелиться життя.




Зельман[56 - Зельман – герой українських веснянок та гаївок.]


		Закрутився світ безкраїй,
		зелень на землі й на небі.
		Ой, дівчатам заплітають
		у волосся сонця гребінь.

		День зелений, день хрещатий,
		герці радісних лошат.
		В пісні важко передати
		те, чим крилиться душа.

		Їде Зельман білим возом,
		тропарями[57 - Тропар – молитовний вірш на честь релігійного свята або святого.] дзвонить ранок.
		О, скажи, весільна лозо,
		чому в серці хмільно й п’яно.




Зелена євангелія


		Весна – неначе карусель,
		на каруселі білі коні.
		Гірське село, в садах морель,
		і місяць, мов тюльпан, червоний.

		Стіл ясеновий, на столі
		слов'янський дзбан, у дзбані сонце.
		Ти поклоняйся лиш землі,
		землі стобарвній, наче сон цей!




Праліто



1

		Впливаємо в соснове море,
		в сосновий шум, сосновий спів.
		Над нами небо неозоре,
		над нами дах струнких верхів,

		над нами віддихом глибоким
		парують оліясті пні.
		І чуєш, як під твоїм кроком
		зростають зела запашні.

		Тут не бажаєм більш нічого —
		обкутатися мохом сну,
		в прапервісний природи морок,
		в прадавню впасти глибину.

		Хай в нашім тілі, наче в соснах,
		густа живиця закипить.
		Хай в наші жили зелень млосна
		і полум'я спливе й блакить.


2

		Вростем у землю, наче сосни
		(лопоче лісу коругов).
		Наллється в наші жили млосний
		рослинний сік – зелена кров.
		Корінням вгрузнуть ноги в глину,
		долоні листям обростуть.
		А бджоли до очей прилинуть
		і мед, мов з квітів, питимуть.
		Уже не кров – важка олія
		в затвердлих ядрах набряка.
		Немов малина, спіє мрія,
		солодка, пристрасна й п'янка.
		Кущем черленим край дороги
		ростеш у шумі тишини.
		Лиш олень – самець струнконогий
		полохливої шука сарни.




Змія


		Змія рослинна й кущувата,
		змія покручена й слизька,
		мов мокра палиця картата,
		співає хлопцеві в руках.

		Змія, моя рожа, гребеняста
		росте з-під каменя кущем.
		Слова рослинні і хвилясті
		злітають радісним дощем.

		Мов папороть, перед очами
		стає прапервісність твоя.
		Ти ще рослина, ти ще камінь,
		тебе обкручує змія.




Ліс


		Навчися лісової мови
		із книги лисів та сарнят!
		Виходить місяць до діброви
		писать елегії на пнях.

		Струмки полощуть срібло тиші,
		в росі купається трава.
		Хай найпростіші з всіх слова
		у книзі лісу ніч напише!




Лист


		На клаптику паперу
		рука напише слово
		коротке: прощай.
		Хоч тьмяні очі знову, знову
		обіцяють солодкий
		одчай.

		На клаптику паперу
		рука напише тремтячи,
		що тісно двом серцям
		на світі
		широкому.

    Весна 1933



Давній мотив


		Там хата білена, й осніжені каштани,
		і місяць, наче сторож, ходить коло хати.
		Це не сторінка з давнього роману,
		це спомин хлопця, що не вмів кохати.

		Мов дві гілки ліщини, розійшлись дороги,
		і вечір сині тіні кидає на воду.
		Окремо в бурях пристрасті й знемоги
		п'ємо життя печальну насолоду.




Елегія про перстень ночі


		П'яніючи отруйним чадом
		ночей сріблистих та гірких,
		дивлюся в місяця свічадо
		крізь шибу, повну світляних,
		холодних, синіх і тремких
		далеких відблисків світів,
		що, кинуті у тьму, горять
		самітні, горді, золоті,
		немов знаків санскритських ряд,
		які прадавнім сном дзвенять
		і перешіптують із дна,
		загубленого в морок дня,
		слова старої ворожби
		в ім'я землі, в ім'я вогню.
		Так віддають у владу сну
		і заколихують спочить
		серця, сп'янілі в життьовій
		нестямній, лютій боротьбі.
		І чують очі дотик вій,
		і бачать іскри голубі.
		Співають на дахах сновиди,
		осріблюються краєвиди,
		шумлять, мов ліс, в кімнатах стіни,
		і місяць мертвий, місяць синій
		відчиняє п'ять брам ночі
		над містом чорним та іскристим.
		Тьмяніють ліхтарів вогні,
		і в шиби стріли б'ють сріблисті —
		це стріли зір на вишині.
		Зриваються слова з скрипок,
		в краси одчаю скам'янілих,
		і знов з портрета, з срібла рам
		мальований на полотні
		до мене кличе мій двійник.
		Як я, шалені пише вірші,
		і рецитує, і співа,
		і, замінившися в музику,
		портрет, співаючи, майне.
		Тоді червона пляма крику
		уста, мов іскра, перетне.
		До мізку, в серце, до думок
		вливає ніч, немов бальзам,
		солодку краплю божевілля.
		Годинник б'є, дві рожі, свічка
		і маска – смерті чи кохання?
		І завжди ніч і ніч відвічна
		і перша, й тисячна, й остання.




Над книжкою поезій


		Люблю не раз вертатись до старого табурету,
		де кілька книжечок лежить завинених в газету.

		Коли з-за неба виринає ніч назустріч дневі,
		мов спомин, випливають із полиць слова вишневі.

		Слова, що пахнуть житом, сіном, сонячними днями,
		надихані землею та навіяні вітрами.

		Слова, що вимріяні у безсонні, довгі ночі,
		коли стріла натхнення, вбита в серце, їдцю точить.

		Зникають речі, розвіваються довкола стіни.
		Тремчу над книжкою у вічності холодній тіні.

    Лютень 1933



Ніч


		Розкрита книжка, лампа, блудні нетлі,
		ляга на серце ржа думок.
		На стінах тіні в'яжуть круглі петлі
		в чудний і нерозплутаний клубок.
		Мов чорний кіт, сів череватий чайник,
		годинник, наче джміль, гуде.
		Яка ж солодка ця принада тайни —
		те слово, що, мов з каменю, тверде!
		Бляшане небо, олив'яний місяць
		і ночі попелястий дим.
		Невже ж нема на цьому світі місця
		поривам нездійсненним та палким?




Пізня година


		Об вікно кажан крильми вдаряє,
		все принишкло, стихло, охололо.
		Безвість манить нездійсненним раєм,
		наче ртуть, спливає в жили холод.

		Ходиш, ходиш, дивні тіні водиш,
		з болем родиться у серці пісня.
		Поплили над світом чорні води
		ночі.

		Спати йди.
		Година пізня.

    Понеділок, 1 травня 1933



Ранок


		Ранок блиснув. Сонце, мов червона цегла,
		покотилось бляхою дахів.
		Ранок тіні й мрії розгорнув і знагла
		піснею возш прогомони?.

		Знову перекреслить неба синь безмірну
		зір падучих лінія крива.
		Місто дивно біле, майже неймовірне,
		з мли, немов з уяви, виплива.

		Тільки цей куток ще тінню обійнятий,
		скрипка, струни обвільнивши, спить.
		Сонна тиша, лиш перо дзвінке й крилате
		по папері, мов стріла, дзичить.

    Серпень, 1933



Суворий вірш


		Не втекти вже, дарма, від жорстоких цих днів,
		не втекти вже ні в мрію, ні в пісню.
		Мов фальшива струна, так дзвенить кожний спів
		під суворих світань весну пізню.

		Вже не вирватись більше з затислих обійм,
		треба глянути дням просто в вічі,
		хоч навпроти вдаряє скажений прибій,
		невблаганним нас визовом кличе.

		Не сховатись, дарма, в тиху тінь самоти,
		не закрити долонями зору.
		Гострий відблиск і відгомін хвиль долетить
		крізь імлу, хоч найбільш непрозору.

		Не сховатись, дарма, під наметом краси,
		в чаді п'яному строф кришталевих.
		Вітре днів, мої власні слова рознеси,
		на шляхах їх розвій стомилевих!

		О поете, дарма, вже тобі не втекти,
		треба визнати те, що найгірше:
		чи самого себе не оббріхуєш ти
		в цих п'янливих, розспіваних віршах?

    Понеділок, 19 та середа, 21 грудня 1932



Стріла


		Подай мені лютню з каміння,
		холодну мов лід і блискучу мов сталь!
		О, не кантилена осіння,
		зими променистий, іскристий кришталь.

		Не зайві жалі легкозмінні,
		не мелений мелос, не настрій шовковий.
		Хай струни, як вістря кремінні,
		деруть мої пальці і гнуть аж до крові.

		О, визволь від слова безсили,
		розчавлю притаєну зради змію.
		Напружую струни і жили,
		хай пісню, мов стрілу, у серце вам вб'ю.

    Четвер, 13 і вівторок, 18 квітня 1933



Спротив


		Чи то струни, чи не струни,
		чи то, може, вістря шпаг?
		Вік минув зеленорунний,
		що садами ніжно пах.

		Навіть скрипки срібні жили
		не заплачуть серед туч,
		хоч на серце наложили
		днів твердих тісний обруч.

		Так стоятиме навпроти,
		хоч до цього не привик,
		наче скам'янілий спротив,
		цей моєї пісні крик.

    Середа, 18 січня 1933



Гірке вино


		Мої дні жорстокі та холодні
		полину навіяли в пісні,
		потонули обрії в безодні
		чорної весни.

		Знов підказує мені до вуха
		слів спокуслива, похмільна їдь,
		що поглине серце завірюха,
		хоч би мимохіть.

		Так складатиму в дні анестезії
		цю отруйну дань моїм часам,
		бо дарма: гірке вино поезії
		мушу пити сам.

		Нерозумна мрія зрадно кличе,
		знаю, що омана це й фантом:
		хочу вирізьбити днів обличчя
		вірша долотом.

    Вівторок, 22 грудня 1932



Гірка ніч


		Заснули люди в чорнім місті,
		під ковдрами леліють сни.
		Твоєї мрії не помістить
		цей світ безкраїй та тісний.

		Замовкли голоси охриплі,
		і спокій крила розпина,
		і північ зерна маку сипле,
		та не для тебе тишина.

		І ось дрібний чорнявий хлопець
		підніс долоні до чола.
		Ні, суті світу ти не схопиш,
		не вирвеш віршем корінь зла.

    Середа, 22 березня 1933



Поетова весна


		Ну що ж, поете безіменних мрій?
		В твоїй чернетці пишних віршів рій
		дзвінкими римами впиває, як вино.

		Ти крізь вікно
		у далечінь глядиш:
		виприскують сріблясті стебла трав,
		небавом бризнуть яблуні бруньками
		і край дороги виросте спориш.
		На березовій скрипці вітер грав
		і, наче шовком, витер кожний камінь.
		Ти піснею розпалене чоло
		в долоні похилив.
		Ось ярою весною зацвіло,
		і ти ще раз щаслив.
		Твоє перо, думкам слухняне,
		нових пісень ладнає гармонійний стрій.
		Тремтить захоплення струною голос твій,
		і з неба ждеш вечірньої роси,
		і ловиш оком п’яним
		на синім обрії хмаринки біло-льняні
		у завороженому перстені краси.
		Не знаєш сам, чи весело тобі, чи сумно,
		і б’є весна до голови.
		………………………………………………………
		А за вікном юнацтво горде та безумне
		готується на зрив новий.

    Середа, 29 березня 1933



До нас!


		Каштани в ранок сивий, попелястий
		шуміли над твоїм вікном.
		Ти встав, щоб далі ткати, далі прясти
		турбот, пісень та мрій фантом.

		(Каштани наче прапори хвилясті.)
		Хай час від цвілі береже
		шляхетне срібло весняного співу.
		Та лиш послухай: тут уже
		нова лунає пісня – рожа гніву.

		Ось краще ти до нас ходи,
		де, наче сосни рівні та високі,
		юнацтва смілого ряди
		відмірюють дзвінкі, пруживі кроки.

    Субота, 26 серпня 1933



Ніч на площі юра


		Північ чорна, наче вугіль,
		ходить тінь по площі Юра,
		в'ються обручами смуги
		на блискучих сірих мурах.
		Місяць – таємничий перстень,
		вправлений у ночі гебан.[58 - Гебан – африканське дерево з деревиною чорного кольору, з якої виробляють коштовні предмети]
		Будеш в срібнім сяйві мерзти
		під холодним дахом неба.
		Відрізнити сам не можеш,
		що тут привид, а що ява,
		чи це марево, чи, може,
		дійсність, наче сон, лукава.
		Це із скла й музики вежі,
		це вогонь, що вже не гріє,
		це останні світу межі,
		це архітектура мрії.

		Північ чорна наче вугіль,
		попіл сну на очі сипле,
		різьбить сріблом в довгі смуги
		небо, до землі прилипле.

		Дзвонить ніч на площі Юра.
		Хрест неначе ключ могутній.
		І стає, мов тінь похмура,
		нерозгадане майбутнє.

    П'ятниця, 24 березня 1933



Кличу


		Ці слова схвильовані,
		ці слова неспокійні, грізні.
		Їддю часу опльовані,
		наче коні, бичовані
		батогами, злітають пісні.
		Це тобі я складаю дань слів,
		динаміко суворих днів!

		Хоч в саду понад сливою
		романтичної пташки нема,
		мов добою щасливою,
		своє серце виспівую,
		бо мовчати не можу, дарма!
		Моя пісня тобі і мій спів,
		динаміко суворих днів!

		Ось вітрами дебелими
		вже надходить епоха світань.
		Не словами веселими
		з баладовими селами —
		різко кличу в майбутнє: повстань!
		Це для тебе любов моя й гнів,
		динаміко суворих днів!

    Середа, 18 серпня 1933



Ранок юнаків


		Вилітають – лиш стопи дзвенять,
		аж майдан задрижав, розспівався.
		Наче курява, стукіт піднявся,
		мов туман, коли вітер шугне,
		буря кроків пливе в запашне,
		промінливе повітря та гне
		по дорозі усе, мов солому.
		На піску, на камінню дзвінкому
		в бігу ноги скресали вогня.
		Ні, даремно було би спинять,
		ваші обрії, ваша земля вся.

		П’яний ранок – кучеряве дівча
		на життя та на смерть поцілує.
		Наче іскри летять з обруча,
		в весняній, закосиченій кузні,
		це так сонячні стріли дзичать,
		коли б’ють вас у груди потужні,
		коли обрії головокружні
		приманливо розкриють глибінь
		і запрошують тут, куди тінь,
		наче яструб, над серцем колує.
		Підорвавшись стрілою з землі,
		вигук ваш залунає навколо.
		Попід небом, що в синій імлі,
		недосяжне, таємне, холодне,
		розгорнулось, мов книга безодні,
		розстелилось в дрімучі лани,
		хвилюванням тремкої струни
		переливний роздзвониться голос.

		Раннє сонце – молоде оленя
		прибігає з-за лісу до вас.
		Пролітають – лиш стопи дзвенять,
		лиш майдан під ногами співа.




Кінчаючи


		Кінчаючи цієї книги
		співні, п'янливі сторінки,
		не думай, друже, що у них я
		горіти зможу крізь віки.
		Із поривань, натхнень, одчаю
		останеться лиш попіл мрій.
		Бо ж пам'ятник крихкий лишаю
		турботі й радості своїй.




Із збірки «Книга лева»

Перша глава



ЗНАК ЛЕВА

		Умерлих квітів царство – спить пустиня
		в піску сорочці золото-червоній.
		Малюк осот – рослинне чортовиння,
		екстазу сонця й блискавок погоні.

		Живі свічки понад землі труною,
		жорсткий бур'ян нараз кущем горючим.
		Немов кущі розхилені рукою,
		розхиляться бездонні віри кручі.

		І бачить вічність – небо опалеве
		і шум червоних полум'я потоків.
		З-за гір століть веде сузір'я Лева,
		цей знак монархів, воїнів, пророків.

		Тьмяніє сонце в хмарі птахів сизих,
		його вінчають лаври бурі, сині,
		і грім, мов підпис золотий у книзі,
		триватиме на сторінках пустині.

		Автограф грому в царській книзі Левів,
		написаній вітрами з-під Синаю,
		з узбіч гори, що шпиль пісків парчевий
		вінками Божих блискавиць квітчає.

		Синайський вітре, бий в відкриті карти!
		Без тебе я порожній посуд форми.
		Ввесь день над віщим джерелом на варті,
		а ніч – мов Біблія червона й чорна.


ДАНИЇЛ У ЯМІ ЛЕВІВ

		Пропахчене, духотне чорне золото ночей пустині,
		просвітлене пурпурою, розбарвлене у сіть мозаїк.
		Це підшивка червона під кожухом ночі. Морок синій
		на піч землі, навбач погаслу, хоч іще жарку, сідає.
		Готуються до льоту надми піскові, мов хмари птаства,
		що сіло на спочинок і ось-ось відлине в безмір вільний,
		акорди на акордах,
		тераси на терасах,
		кола в колах,
		сяють дальші царства,
		іржуть сарданапали[59 - Сарданапал – останній цар Ассірц, ім'я вживається як синонім до слова «деспот»] до в розпусті терзаних невільниць.

		Палюча ніч пророків. Кануть литі з золота хвилини.
		Долоні пальм покірних до плеяд звелись в журливій просьбі,
		щоб їх не мучив вічний вітру поспіх. З заворіття кличе
		на суд перед сумлінням зір монарший рев царя пустині.
		Самум музики дме в уста пустелі. Мряк палата біла.
		Акорд в акорд,
		удар в удар,
		зоря об зорю,
		світла хвилі
		з пурпури хмар, порубана в сто тонів гама, вітру крила.
		З печери, з-поміж левів лине в безвість голос Даниїла:
		«Прасвітлий, праєдиний, що мене – рослину ялову —
		в саду життя величнім посадив і грієш сонцем ласки!
		Поки черва і цвіль не сточать тіла миршавеньку грудку,
		у вічнім колі пристрастей, у вічній тіні пальми смутку,
		б'ючись за м'ясо, золото і владу, у хвилині кожній
		за розкоші шматок віддати все готові, нужд вельможі,
		несем свої дешеві лаври і свій розум нестатечний.
		Кудою поверну небачний крок, там – небезпеки прірви,
		лиш ти один мене з зубів Нічого, з кігтів долі вирвеш!
		Коли при мені станеш ти – у ямі левів я безпечний».


БАЛАДА ПРО ПРОРОКА йОНУ


Апокриф

		Мій прадід плив, бувало, на хребті кита,
		три дні й три ночі проповідував глибинам.
		Зелений велетень – вода тяжка й густа
		пророка колихала, наче мати сина.

		Біблійна, довга борода – з ебену стяг —
		являлась зорям сходу на букетах піни.
		Долонь лілеї понад водами простяг,
		благословляючи пливучих в даль дельфінів.

		Три рази сонце й місяць. Добрий вірний кит
		з пророком плавав тихо, рівно, обережно.
		На ложе дна прибої клались, як роки,
		коли міняються, мов дня і ночі стежі.

		Чи знаєш тьмяне царство – світ мільйона див,
		зелено-чорну батьківщину восьминогів?
		Бо навіть сон таких не дасть нам образів,
		як ніч в правічному пожарі дна морського.

		Хто викохав потворну постать цих істот?
		Природи жарт жорстокий, марнотратний безум?
		Б'ють глухо риби-молоти у штольні вод,
		і риби-пили крають водне сонце лезом.

		Це друге сонце з дна – двійник того з-під хмар
		і квола тінь його й повторення імлаве,
		згубивши зміст червоний – життєтворний жар,
		лежить в могилі водяній на хвилях-лавах.

		Життя колиска перша тут, стихій кубло
		(коли ще дух святий ширяв понад водою)
		й могила повсякчасна; це туди зійшло
		в щоденній самозгубі, самостраи сонце!

		Ще, може, десь живе страшний іхтіозавр,
		мерзотний рибо-гад, дракон сріблястолуский.
		Медуз квітчають губки, мов холодний лавр,
		фіалки моря – губки й м'якуни – молюски.

		Колишеться достойно сонний лев морський,
		морів монарх, в слизькій короні з зірковггнів,[60 - Зірковітень – неологізм Б І Антонича]
		що рясно розцвітають в пущі водяній
		в океанічні весни і підводні квітні.

		Плавучий острів м'яса – довга лава риб
		знялась над звіроквітним, над губчастим гаєм.
		Пророк, долонею спинивши літ вітрів,
		в океанічній мові слово починає:

		«Це Той, що створює й винищує світи,
		післав мене до вас, брати з дна вод, акули!»
		Акули слухають, підводячи хребти,
		Мов луки випнуті в майбутнє і минуле.

		«Це Той, що гасить нош й світить свічі днів,
		моїми вас усіх благословить руками!»
		З далеких срібних вод, мов хмара, окуні
		пливуть, вдаряючи, як веслами, плавцями.

		«Це Той, що із долоні кидає вітри,
		про вас теж пам'ятає, створи ден жахливих!»
		І краб за крабом, мов червоний дужий гриб,
		з безодні виростає й морщиться із дива.

		«Це Той, що сонце звільнює від ночі криг,
		із перших світу днів піклується аж досі!»
		Ось в безкрай лави, лави, лави осетрів,
		за ними по кордони дальніх вод лососі.

		«Ви – гін сліпий! Помильна кожна з ваших мір,
		бо тільки він один, щоб мірять непомильно!»
		Упала ясність, наче блиск з відкритих зір,
		що навіть сом на сома споглядає пильно.

		Коли на грудях моря розстелялась мла,
		хвиль сонних перемови повторяли птахи.
		Як ніч, слимак із мушлі місяця, повзла,
		затихлу ліру сонця ніс дельфін на захід.

		Тоді пророк навчав поліпів і стоніг,
		що, тіл соромлячись страшних, мерзких і чорних,
		ненавиділи світ і металися за гріх
		природи, що зродила їх таких потворних.

		Дельфін відплив уже за сьомий берег дня,
		кущі коралів згасли, як вечірні липи.
		Тоді пророк молився і охороняв
		блаженний сон утихомирених поліпів.

		Кінчаю вже цю найдавнішу із балад
		про прадіда свого й океанічний вечір.
		Земля в орбіті завертається назад
		у молодість свою, в примарний сон праречі.

		Шаблями пройденими повертаю дні
		природи в мряковиння й первнів перші шуми:
		мов Божий стовп, стоїть мільйоннолітня ніч,
		в прадавньому хаосі землі й води всуміш.


ПІСНЯ ПРО ДОЧАСНЕ СВІТЛО

		Вже не блакить – це вже блакитняви фонтани
		і небо неймовірне – в смуги звук потятий.
		О квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий,
		як ти, ненавиджений, плеканий і клятий!

		Глуха стіна нічого, що між серце й серце
		лягає, мов незнаного хвильна музика,
		чи це полуди тільки миршавеньке скельце,
		чи безмір вічного для серця завеликий?

		Колиско пристрастей, о наші пута й крила,
		окови найсолодші й хмелю найхмільніший!
		Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,
		два напрями стерна одного людських рішень.

		Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліває
		і кров повітря – світло ллється із розщілин.
		Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,
		те п'ю й, п'ючи, ще більше прагну серцем цілим.

		Тераси світла – гами щораз вищих звуків
		одна на одній вгору понад мряки мохом.
		– Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.
		Це небо валиться, небесна катастрофа!

		Молюсь землі в червоному окропі крові
		і небо кличу тугою, що вічно ранить.
		Із уст моїх поганських спів тече Христовий,
		немов вино з води у Галілейській Кані.


САМАРИТЯНКА БІЛЯ КРИНИЦІ

		Оперта об криничний мур – щербату ліру з пнів камінних —
		Ширяє думкою, куди пішов неземний чужоземець.
		Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків змінних,
		зажурно повторяють думу про нестаток цього світу.
		Хто він – отой в Господню винницю трудящих слуг наємець?
		Схиляється на цямрину, й душа її блакитна й біла
		здається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом.
		Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несміло
		розповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально.
		Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній.

		Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни,
		минає місяць квітів – звіть його трояндень! – світла повний.
		Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння.
		Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сім'я.

		Новину добру сповіщає вітер з лукомор'я травам,
		і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.
		У захист муз – блаженний гай – ісходить сонце поміж птахів
		і пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.

		Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїть
		водою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!
		Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.
		Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим,
		ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає.
		І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворим
		в душі самі в неяловім зусиллі вільного горіння
		й води живої ласки, що одна – одна всезаспокійна.
		Коли ось серцем линеш за натхненноустим чужоземцем,
		схились, далека сестро, над дорогоцінний струмінь Слова
		й води живої дай мені – твоєї спраги спадкоємцю!


ШІСТЬ СТРОФ МІСТИКИ

		Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,
		з проколотого боку неба ллється світло.
		Горою ятряться ще рани з зір тернових,
		ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

		Земля, немов народжена ні з чого вперше,
		виточується з-поза гір хаосу мрячних.
		Хрещу новим найменням кожен квіт найменший
		і кожен убиваю назвою небачно.

		І кожен квіт відроджується удесяте
		і сяє знову безіменний під росою,
		а сонце – діамант музики, світла свято
		очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.

		Подвоїть і потроїть і в сто кроть помножить,
		аж зрозумію: не мені речей схопити
		у клітку слова. Ляжу на зеленім ложі,
		голоден яблука землі і світлом ситий.

		Роса тече гісопом[61 - Гісоп – рослина, з якої отримують ефірні олії] – золотава піна
		і благородний струм впливає в тіла посуд.
		З речей потока дно недвижне, твердь нетлінна
		в екстази срібні прозирає й звук проносить.

		Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,
		ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.
		Зітхає небо, до хреста землі прибите,
		і стигма[62 - Стигма – рани на тілі християнських мучеників (грец.)] сонця на моїй долоні світить.


СКАРГА ТЕРНУ

		Затихло. Птахи більше листя не колишуть,
		і порохно у темряві, мов погляд смерті,
		свердлить холодним світлом мрячні нетрі лісу,
		як око, в дно життя задивлене уперто.

		Краплина крові з рани ночі – це калини
		маленька ягода між листям червоніє.
		Мій брате оленю, обидва ми із глини,
		та ти життя від мене краще розумієш!

		Усе, що знаєм: більше зір, як маку зерен,
		вузли життя немов вузли пташиних льотів.
		Щоночі скаржиться рослинним болем терен,
		що мусів він колись чоло Христа колоти.


ТЕРЕН СПІВАЄ

		«Мій друже лавре, що вінчаєш осяги[63 - Осяг – досягнення, успіх] поетів,
		солодкий после муз із листям, що подібне лезам,
		твоя міцна, безсмертна зелень, о зеленолезий,
		за гарні форми нагорода і за творчий безум.

		О дубе, князю пущ, достойне дерево монарше
		в короні осені – пурпурі листя, з пнем корявим,
		коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші,
		схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави.

		І ти, оливний кущу, що не в’янеш і ряснієш
		зеленим золотом, в триванні свому самоцільний,
		учиш замирення з життям і зелені надії
		і Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний.

		Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,
		а я – покірний терен, покруч дерева приземний,
		нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний,
		зазнав найвищої із ласк – чоло вінчати Боже».


ПІСНЯ ПРО ЧОРНІ ЛАВРИ

		Насущний хліб натхнення.
		О, мені не заздріть, друзі!
		Воно щоденний ворог, ялова морока з словом,
		і нехіть до себе самого й ночі у напрузі,
		і неспроможність визволитись в купелю обнови,
		вернутись до життя й черствий хліб дійсного сприйняти.
		Надгробок щастю став на юності своїй багатій
		на помилки! Надгробок сонцю на землі округлій!

		Хоч нетямущий в найсолодшій муз науці, друг твій,
		коли із серця кличе, то мистецтво в кожнім слові,
		бо сірість слова не музикою, а кров’ю поїть,
		а кров – музика в флейтах жил червона грає з туги.

		Ти – ведений знаттям солодким і достотним, двоїш
		і троїш слово, й слово зраджує тебе удруге
		й утретє; слово, наче квіт без змісту й барви сірий.
		Чуже натхнення слову, як чуже усякій мірі.

		Дивись: вдаряє струм речей найглибший в стіни пісні.
		Безрукі пні подовжені на тіні сплять кремезні,
		і місяць – цар червоний чорної країни півсну,
		вдягнувши хмару, мов бобровий плащ, ширяє в безмір.

		Опалізує далеч попелястим світлом сходу,
		земля в одній хвилині тьму, тьму-тьменну квіття родить.
		Глухої флейти темний звук здіймається угору,
		на шпиль натхнення пнеться, мов повій на мур червоний;
		низька землі музика горне в себе кожен порух
		етеру, й вищає, й стрункішає, і світлом дзвонить,
		і дзвонить чорним дзвоном ночі, аж стає на грані
		нічого й вічного. Вже квіти миються в єлеї.
		Роси єлей, що святить поле. У пурпурі ранній
		вогненні язики святого духа над землею!

		Але який помістить посуд те, що в слові гине.
		Ці строфи для натхнення лиш тісні й холодні маски.
		Відкрий чоло під чорні лаври ночі, що єдині
		вінчатимуть твої поразки!




Перше ліричне інтермецо



ШЛЮБ

		За тло – блакить. В ній щиглі і кларнети.
		Схилився явір над водою. Коні
		і кругле сонце золотим браслетом
		заплетене у кучері левконій.[64 - Левконія – трав'яниста декоративна рослина]

		І мох вогню, і вітру ясний галас,
		і буря світла на води дзеркалах,
		мов зламана веселка, що упала
		на камінь і удвоє розламалась.

		Левконій теплий шепіт. Дальній бубон
		червоного майдану, де стрічаєм
		ізнов на гривах куряв дні. О люба,
		браслетом сонця ранок нас вінчає.


ВЕСНЯНА НІЧ

		Настурцій ніч і ніч конвалій.
		Пливе музика радієва.
		В саду тривожний жду – ніч палить —
		тебе, далека зоре, Єво!

		Карузо[65 - Карузо Енріко (1873–1921) – геніальний італійський співак] ночі – тенор місяць
		у скриньці радієвій кличе.
		Для наших дум замало місця,
		кохання вічна таємнице!

		І для сердець замало світла,
		землі замало і п'яніння!
		Вітри ранкові, наче мітли,
		з стежок змітають ніч весінню.


ТРОЯНДИ

		Пора троянд спізнилась, сестро,
		так довго ждали, аж приходить.
		На милі сонця, світла верстви
		розміряно і землі й води.

		Хоча це світло надто кволе,
		хоч надто рано й сніг упертий,
		ощадне сонце й зелень гола,
		все ж день рясний на чар нестертий.

		В крові з троянд умивши руки,
		під горлиць воркування перше
		ідем, далека, поміж буки,
		зоря з зорею й серце з серцем.


ГВОЗДИКИ

		Зелені сутінки. Гвоздики —
		посли весни. П'яній до краю!
		Який цей світ знов став великий!
		І знов твої листи читаю.

		Вгорі зелена яма світла,
		ядро – гвоздика електрична.
		Ні, ми до того ще не звикли,
		що наша молодість не вічна.

		Але колись до цього звикнем…
		Та поки що свята омана —
		ота дружба з життям не никне,
		що нас, моя кохана,
		помазує весни єлеєм.


ПІВОНІЇ

		Червона молодість півоній.
		Яка краса! Яке п'яніння!
		Візьми моє чоло в долоні
		й оборони, моя весіння!

		Бо переслідує крізь морок, —
		ще крок, ще крок, мене поцілить
		мій друг найкращий і мій ворог
		найзавзятіший, Боже милий!

		Натхнення темне, музо вічна!
		Б'є ніч у тіней чорні дзвони.
		На чорнім тлі, мов кров трагічна,
		півоній молодість червона.


ТЮЛЬПАНИ

		Червоне золото тюльпанів
		на сірім сонці – танці з лика
		і механічний сад мелодій,
		де в чорних дисках спить музика.

		Металу в'язень – людський голос
		засуджений в кружок порожній,
		і світу в'язень – людське серце
		цього збагнути неспроможне.

		Крізь сірий шовк – безбарв'я сіре —
		червоне золото тюльпанів.
		Цвісти, горіти й проминати,
		лишати все, йдучи в незнане!


ФІЯЛКИ

		Фіялки й телефонна трубка
		заворожливим сяйвом кличе,
		і місяць, мов червона губка,
		зминає попіл дня з обличчя.

		Слимак з ебену, темна мушля
		і вухо ночі – лійка чорна,
		і пахощі духмяні душать,
		мов пальці на кларнеті горла.

		З очей фіялок смутком кришиш
		і пригортаєш, сестро рання!
		Простягнуті долоні тиші
		над нашим вічним проминанням.


ЧОМУ?

		У ванні короп золотистий
		плюскоче, наче з піни панна,
		і в куряві рожевих іскор
		кружляє веретеном ванна.

		Мідниця ранку повна піни
		із мила сонця. Миють хмари.
		На сім ключів замкнулись сіни,
		де ти в блакитному пожарі.

		У ванні короп плеще з дива,
		побачивши тебе – сон ясний.

		Але чому ти нещаслива
		чому очей фіалки гаснуть?


СУТІНЬ

		Долоні сну в весінніх сінях
		лягли на струн прощальнім шумі.
		В твоїх очах блакитна сутінь.
		Не дно кларнета – дно задуми!
		Мов зустрічі давно забуті,
		подертий шовк твоїх левконій.
		Мембрана пам'яті найтонша,
		не пропустивши світла, дзвонить.
		Навіщо, сестро,
		навіщо пестиш тіні тіней?
		Закрижаніле соло сонця,
		мов дно музики
		ув оркестрі,
		що грає в сну блакитних сінях.


ПІСЕНЬКА ДО СНУ

		Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.
		Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.
		Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний,
		і так усього в думці не обгорнеш.

		Прощаючись із спомином останнім,
		що тінню вихиливсь з-за яви краю,
		в солодкім марнотратстві почуваннів
		кохання вицвіле знов прикликаєш.

		Це справді зле, що покохав занадто,
		заміцно, зарозтратно. Захват ясний
		в екстазу чорну ночі не міняти!

		Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?


ТРИ СТРОФИ З ЗАПИСНИКА

		Мов птах, співає телефонна трубка,
		мов чорний птах в ліщині срібній дроту.
		Коли покине друг і зрадить любка,
		що вибереш: зненависть чи скорботу?

		О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!
		Музика б'є в обличчя, мов зле птаство.
		Життя нам юний захват відбирає,
		мов скнара, заздрий на своє багатство.

		Вже вмієш зорі на слова міняти,
		вже висловиш вогонь душі страдальний —
		наприкінці на досвід став багатий:
		життя трудне мистецтво ненавчальне.


ЛІТНІЙ ВЕЧІР

		Від спеки місто важко дише,
		й чоло його шорстке й червоне
		під віялом нічної тиші
		поволі стигне і холоне.

		Тремке натхнення віддзвеніло,
		застигло в мудрій вірша брилі.
		Твоє чи не твоє це діло,
		ти сам збагнути вже не в силі.

		Крізь гамір дня незмінне «завжди».
		Заснеш, заснеш без зір, поете,
		життя на звуки розмінявши,
		мов золото в дрібні монети.


ARS POETICA[66 - Ars poetica – мистецтво поезії (латин.).]

		Мініатюри сонця – яблуко натхнення
		на дереві життя – на дереві мистецтва,
		і творчість, наче присуд, творчість невмоленна,
		і з світом торг красою – муз скупих купецтво.

		За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій
		узором кола вчить про досконалість міри.
		Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi[67 - Urbiet orbi – буквально «місту і світові», всім, до загального відома (латин.).]
		із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.

		І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами
		краси помильні судді і відважать смуток,
		діапазон п’яніння, думку, слова гаму,
		а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.


ARS CRITICA[68 - Ars critica – мистецтво критики (латин.).]

		Мистецтво – що ж?
		Це надаремне
		в дно дня, дно дна сягати словом,
		в ядро ціляти світла темне.
		Ні, не чорнила – треба крові!

		Хай ваші терези розумні
		відважать форму, зміст, прикраси,
		достоту зміряють безумне
		і скажуть: небагато важить.
		Хай!

		Але в те сутнє, в дно дна срібне
		не сягнуть мірою ні разу
		і сятимуть, мов царство мідне,
		ці строфи щільні і доцільні,
		ці строфи – формули екстази.


ДРУЖНЯ ГУТІРКА

		Поезія?
		– Ні, не питай,
		який рецепт її есенцій!
		П’ючи свій золотавий чай,
		так пробалакаємо день цей.
		Узори гарних слів, мережка,
		екстракти мови в срібній чаші —
		хай їх краси аптекар зважить!
		Ні, не туди, коханий, стежка!
		Символіка завбога наша,
		і орнаментика засіра.
		Де ж міра мір, єдина міра?

		Чай процідивши, попрощавшись,
		розходимось. Ніч – чорна мушля,
		ті самі зорі в ній, що завжди,
		той самий захват серце душить.
		Тоді, чужі дрібній прикрасі,
		слова, затиснуті у горлі,
		слова, гальмовані в екстазі,
		б’ють, мов джерела животворні.


ПОДВІЙНИЙ КОНЦЕРТ

		Коробка радієва й квіття.
		Крізь чорну скриньку йде музика,
		і душі квітів світлом світять,
		що з нього ясність б’є велика.

		Дрібненька флота звуків, човен
		мелодій на морях етеру
		і світла з квітів вечір повен
		змінив кімнату в чар-печеру.

		А знизу під концертом квіття,
		мов кара за краси провину,
		жде кіш подвір’я – царство сміття,
		де квіти й звуки згодом згинуть.

		Дивись у яму мертвих квітів!
		О, чи зумієш, майстре сяєв,
		своє мистецтво протерпіти?
		Не тільки їх краса карає.




Друга глава



МОНУМЕНТАЛЬНИЙ КРАЄВИД

		Червоні куби мурів, кола жовтих площ, квадрати скверів.
		Людино, думки циркулем відмірюй зорі і міста!
		На брилі брила, коло в колі, вікна понад вікна й двері,
		стає на мідних сходах сонце, мов статуя золота.

		Басейни – мов дзеркала нерухомі в куряві червоній.
		Тут небо миється в воді густій і срібній, наче ртуть.
		В зеленім полум’ї трави пасуться мармурові коні,
		камінні янголи у парку металево в сурми дмуть.

		Герої сходять з п’єдесталів, сиплються з пузонів іскри,
		і сонце на гарматі, й прапори з музеїв у вогні,
		і леви з прапорів рядами йдуть маєстатично містом,
		і їде мармуровий вождь на кучерявому коні.


ПЛОЩА ЯНГОЛІВ


Іванові Іванцеві


		На площі театральній мармуровий тенор
		вже двісті літ співає зорям золотим.
		Коли з наказу ночі стануть веретена,
		завмерлі ткальні сповиває сивий дим.

		Дівчата від станків вертаються додому
		і мріють в сласних снах про тенорів палких,
		як пестять їх нестямно й миють співом горла
		й руді коти зрадливо ластяться до них.

		Господар міста – лев, що спить під арсеналом,
		підводиться поволі, йде в пустиню площ.
		Герої сплять, в домах розпусти ще співають,
		і бунтарям у тюрмах волю дзвонить дощ.

		На площі мідних Янголів, сповитій в тишу,
		коли інкавст[69 - Інкавст – чорнило (грец.)] червоний розливає тьма,
		історик з п'єдесталу про минуле пише
		і гусяче перо мачає в каламар.


АПОКАЛІПСИС

		Підводяться, мов сонні, велетенські леви, силуети
		тяжких, прирослих до землі, кам'яностопих тюрем,
		і в'язнів по ночах відвідують коханки і комети,
		і місяць, мов рудий павук, повзе поволі муром.

		Коли слова на порох стерті, сповідатись зорям зайво.
		На зорях, мов на стінах, цвіль, черва, зелінка й вогкість.
		Обличчя в'язнів миє місяць синім і холодним сяйвом,
		аж обростуть за ніч, мов круглі пні, кошлатим мохом.

		Підземних рік слизьке, примарне зілля, мокрі зорі й змії,
		долини місяця оброслі горіховим гаєм.
		Сто днів і сто ночей ідуть руді дощі і вітер віє,
		вода підноситься і зорі й тюрми заливає.

		Де не оставсь на каменю ні камінь, де зрівнялись гори,
		знов мулярі нову тюрму будують з брил квітчастих.
		Цвіте під шибеницями багряне квіття мандрагори,
		і мотуз вішальників для живих приносить щастя.


ЗОРЕЛЕВ, АБО СУЗІР’Я ЛЕВА

		Води живого срібла повні, сплять криниці ласки,
		криниці ласки вічної, що мурів цих діткнулась.
		Вже більше літ хода їх не вбирає в лавр поразки,
		ні форуму марнот не будить метушливий галас.

		В цистерні ночі миються майбутні зорі ранку,
		погруддя сонця з гриви полум’ям в музеї ночі.
		Вже іній літ сріблить руїни. Мов по ланці ланку,
		повільний вітер пхає хмари й цвілі час хлюпоче.

		Плече в плече заплівшись тісно, йдуть кущі глодини,
		джерела зелені із надр земних, де клекотало
		хвильне життя базарів, де роїлися хвилини.
		На цвинтар золотих монархій хмари тінь упала.

		Княжна екстази – ніч – веде слова камінним гаєм
		між лаври, де з листків пливе музика таємниче
		і соловейко, брат зорі, про смерть сестри співає.
		Трагічний вітер на порожній сцені світу кличе.

		Де мармуровий кінь із гриви молоком застиглим
		іржанням тужним надаремне будить дальні Трої.
		З очей героїв зерно дзьобають бездушні щиглі.

		Заходить Зорелев за тінь епохи золотої.


ЧАРГОРОД, АБО ЯК НАРОДЖУЮТЬСЯ МІТИ

		Найблакитніше з всіх блакитних див – занебо,
		що, як вогонь з-за мряки, світить з-поза ночі.
		Хто-небудь зір до неба звів де-небудь,
		вгадай, чи сон, чи серце, чи воно шепоче!

		Найблакитніша з всіх ночей блакитних – наша.
		Хто-небудь та де-небудь хай зо мною кличе!
		Ця пісня нас не зрадить – срібний чад і чаша,
		я присягаю вірність перед зір обличчям.

		Хто без зорі йде в світ – вже без зорі назавжди.
		Той, хто з життям не замирився – все самотній!
		Зоря втинає срібні коси на могилі правди,
		і, наче темні грона, висять дні скорботні.

		Мов піна на питві краси – гірке мистецтво,
		і муза, що в саду плекає левенята,
		веде своїх обранців на хмільне купецтво,
		щоб продали ночам, на що душа багата.

		Питаєш, як оці зродились вірші – міти,
		як муза мітотворна діє своїм впливом:
		руїни царств червоних куряться до світла,
		неземний царгород – Чаргород над заливом.

		Тече дванадцять рік крізь солов’їне місто,
		в тонку пастушу флейту дме вітрів дозорець,
		музики білий мур, і стріл крилаті вісті,
		достойний лев, слаба людина й вірні зорі.


ПІСКИ

		Пустині мідне озеро, й кощаві скелі,
		червоні і глухі рівнини летаргії.
		Лілеї зір сходячих клоняться пустелі,
		що грізно підіймає гриви суховіїв.
		Порожня і дірява сонця шкаралуща,
		що, наче скорпіон, само себе вбиває
		жалом свого проміння, й на червоних пущах
		душа його крилата й звільнена від форми
		ширяє в просторах, аж за зеленим краєм,
		за муром ста ночей, що фосфорні та чорні,
		спочине у вулканах сонних і погаслих.

		Отут колиска бур поснулих в скельних яслах,
		тут родяться вітри, що на сто крилах згодом
		стяги червоних заграв хилять понад сходом.
		Кубло орлів поразки вигнаних з прараю
		квітчає лисий шпиль, де мідну ніч вітають
		лілеї зір сходячих й ос грайливі перли
		в тонкій, ледь-ледь помітній неба оболоні.
		Піски плащем червоним на пустелі лоні
		зірвалися до льоту, впали і завмерли.

		І тільки вдумливі й премудрі іхневмони,[70 - Іхневмони – у єгипетський міфологи – священні щури, шановані за те, що з'їдали яйця крокодила]
		до вітру лір приклавши уші, чують дзвонів
		підземних таємничий і далекий поклик.
		Піски і зорі завирують крутежами,
		і скелі залопочуть, мов на вітрі щогли.
		Пустиня, мов левиця, у півсні й пів’яві
		грудьми ста бур зітхає й попіл червонавий,
		мов хмари з сірки й крейди, вдихує, просохла.
		На бурунах піску качаються шакали,
		їх очі, мов монети божевілля, впали
		у гирла куряви і у безумства ями.

		Це будяться міста прадавні під пісками.


ХОРОВІД

		Танцюють татуйовані дівчата на майдані мрії,
		пісок палючий під стопою, мов смола червона, тане,
		і я з-перед ста сотень літ різьблю на бубні сонця танець,
		лопочуть два кийки, мов крила птаха, що з похмілля мріє.

		Прощальним співом спалахнувши, гасну, наче сонна хмара,
		танки дівчат прикриє папороть, немов землі долоня.
		Вертаються з узгір'їв тиші дивні хороводи й клонять
		обличчя з міді під букетами вечірнього пожару.

		За берегами смутку, де лягла відвічна ніч зелена,
		за сімома верхами
		й сімома морями,
		в край таємний
		маєстатично сходять буйволи червоні на підземні
		левади, де засяє їм умерле сонце – диск з ебену.


ЗАТЕРТІ СЛІДИ

		Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт.[71 - Токіт – стукіт]
		Земля і кров. Пливем у вир затоки квіття.
		З Провалля Зради шепіт. Ляк – мов птах стоокий.
		Одне на одному шарами сплять століття.

		Джмелі – у вухах пальми золотаві кільця
		і місяць, мов кораль на шиї бога Півдня,
		на кучерах агав браслети багрокрильців,
		не урна в барв узорах – це високорівня.

		Вперед! Фосфоризують непрохідні багна,
		земля видихує люльками квітів запах,
		і фарбою цеглястою малює янгол
		новий потопу план на зорях, мов на мапах.

		Я жив тут. В неоліті… може, ще давніше…
		Мої малюнки буйволів замазав місяць.
		І фосфор ночі, й оливо землі гнітуче,
		що серцеві тяжать, та серця не помістять.


ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ

		Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
		накритий небом і обмотаний піснями,
		лежу, мов мудрий лис, під папороті квітом,
		і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.

		Рослинних рік підноситься зелена повінь,
		годин, комет і листя безперервний лопіт.
		Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
		і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.

		Прокотяться, як лава, тисячні століття,
		де ми жили, ростимуть без наймення пальми
		і вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
		задзвонять в моє серце джагани в копальні.


ОКЕАНІЯ, АБО В ДОЛИНАХ МОРСЬКИХ ЛЕВІВ

		Оманює зеленим і холодним світлом
		підводне сонце у долинах коралевих,
		де в кучерях топільниць мертві перли квітнуть
		і сплять на ложах з зір тяжкі, мов брили, леви.

		Як з пращі ранку вилітає сонця куля
		округла, мов бусоля, і швидка, мов мева,
		зелений струмінь вод вкриває пил рожевий,
		немов багрових бджіл розсипується вулій.

		Дельфіни золоті сурмлять на мідних мушлях,
		як блискавиця в льоті, тризуб хвилі поре,
		вали червоні й мореплавців білі душі
		блукають, наче тіні без наймення, морем.


ПОЛЯРІЯ[72 - Полярія – Арктика.]

		Застигло море в чаші, різьбленій із льоду.
		Золотоустий місяць – містик у блакиті.
		Полярні янголи колишуть Божі води,
		і звірі виють глухо, спраглі і неситі.

		Ще тут не доповзло людей руде хробацтво,
		багрове небо на хребтах підносять лиси,
		кити хвостами миють зорі, й біле птаство,
		мов стріли з звірокруга, непорушно висить.

		Як Діва з зодіаку чеше карі коси
		й горбатий Водяник закличе тіні з лігов,
		Земля, мов шкаралуща, гнеться і голосить.
		Це душі мамонтів бредуть червоним снігом.


АРКТИКА

		Комети, що цвітуть хвостами, наче пави,
		червоні шиби моря в олив’яних рамах,
		де скелі льодові під снігом кучерявим
		розсунулись поволі, мов таємна брама.

		На бурунів хребтах качаються тюлені,
		звірята сходять з зодіака, й червоніє
		у сяйві магнетичних піль метал зелений
		морів примарних, що подібні сонній мрії.

		Мов синє оливо, заклякле небо висить,
		і череп місяця, розбитий і безбарвний,
		упав на сніг, коли отари білих листів
		в країну небуття вела зоря полярна.




Друге ліричне інтермецо



МОЛИТВА ДО ЗІР

		Не срібло миршаве, не хміль,
		не лавр сумнівний і двозначний,
		не дотепів грайливих сіль,
		не успіх в грі на риск небачній,
		не уст золотомовних мед,
		не почестей солодка манна
		і навіть не чеснот букет,
		що світлість їх не раз оманна,
		не винограду темний сік
		у колі дружньому за чаєм,
		не муз єлей, що на ввесь вік
		тавром людину назначає,
		не вигаданий в хитрий лад,
		щоб мірять душі, вчений лікоть,
		не домохвальців млявий чад,
		нещирих хвальб слизька музика,
		не захист мрій – блаженний дім,
		але молімся зорям дальнім,
		щоб нам дали на світі цім
		життя величне і страдальне.


СІРИЙ ПМН

		Стовпи із попелу угору!
		Міста в дротах – під вітром ліри.
		Це тут, де мурів скупість взором,
		без сяйва навіть сонце сіре.

		Тут люди, мури і бацилі
		тим самим піддані законам
		і тулуби печей похилі,
		де розцвітають іскор грона.

		Хто падає, за ним не тужать,
		бо срібло сліз не для розтрати,
		скупі на скарб навбач байдужий.
		Хвалю життя шорстке й сукате!


КОЛО ЗМІН

		Жаркий, духотний день, зомлівши,
		мов стовп, упав на груди ночі.
		Що ти згубив, не знайдеш більше,
		і час надію розхлюпоче.

		Ще піна світла з дзбана сонця
		парує пилом з теплих мурів.
		Не жди від долі оборонця,
		від пазурів в овечій шкурі!

		З-за золотого шумовиння
		ніч блакитніє чиста й вічна.

		Знов знайдеш суть у колі зміннім,
		щоб в зміст незмінний вірить міцно.


МАРНОТРАТНИЙ ГІМН

		І зір розтратниця – зла ніч і день сліпучий
		розтратно твореним і нищеним багатством…

		Чергою явищ неповторних в світу кручі
		зростання й проминання сплетені суцільно.
		Вирує квітний дощ, бацилі, світло, птаство.

		Коли в дня гаморі хвилину знайдеш вільну,
		задумайся на мить про сонця марнотратство!


ДНО ПЕЙЗАЖУ

		Корови й дині. Білий янгол
		на лопуха зеленій плахті.
		Хто будить в серці тужну п'янкість
		і хто колише темний страх твій?

		Що неоправданий, таємний,
		мов кріт, від дна коріння риє
		і грає, мов кларнет підземний,
		в кипінні форм, у барв завії.

		І як зродився без причини,
		так без причини щезне знагла.
		Природи лоно мрячне й синє,
		і сонця кіш,
		і кіш землі,
		що в ньому
		корови, квіття, дині й янгол.


МІЙ ДАВНІЙ ГОЛОС

		Палкий, нічим незаспокійний,
		ловлю слова, мов барвні скельця.
		Як же ж я терня туги рвійне
		з корінням вирву з штольні серця?

		Терпке похмілля свіжих ранків
		п’янить, як і давніш п’янило.
		Дивлюсь в блакитну призму склянки,
		де заламалось небо в хвилі.

		Рожевий чай, мов піна з сонця,
		зелений морок сном колише.
		Заслуханий у дружній вітер,
		свій давній голос чую в тиші:

		«Аж юне серце затремтить,
		незаспокоєне й несите.
		Устами спраглими в цю мить
		всю хмільність світу хочу спити».[73 - Остання строфа з вірша «Світанок» у зб. «Три перстені» (прим. Б.-І. Антонича).]


БУРЯ

		Надходить буря. Сиві вільхи
		в тривозі туляться до себе.
		Щоб відідхнути, просить пільги,
		хоч на хвилину, в багрі небо.

		Мов стовп, піднявся вихор тричі,
		і сяють блискавки, аж маки
		червоні сплющують зіниці
		і клоняться хорунжим ляку.

		Кларнетів схлип, і вітру помах,
		і виє лис – нічний астроном.
		Червона неба папілома
		прорізана, мов бляха, громом.

		Це з-понад бурі безкрай вільний,
		схилившись, риє в хмарах ями.
		Тоді слова швидкі й доцільні,
		мов леза, схрещую з громами.


ДИВО

		Над ранком. Зорі з вовни мряки,
		мов злоті ґудзики з плаща,
		відпоре день і сім’ям маку
		розсипле солов’ям в кущах.

		В сувоях тиші сплять долини,
		де мох задуми й мох імли,
		аж скотиться стозерна диня
		на лопуховий ранку лист.

		Як диню сонця зсуне вітер
		на решето ясних долин,
		розплющують зіниці квіти
		і листя рветься в дальню синь.

		А серце, що, незаспокійне,
		збагнути хоче все до дна,
		тріпочеться і з листям рвійним
		до болю прагне дива дня.


ВІЩИЙ ДУБ

		Сніг зеленіє в світлі ночі,
		сніг блакитніє в світлі дня.
		Цей дуб – то дерево пророче,
		корява ліра з його пня.

		Сніг попеліє в сірий вечір,
		щоранку у вогнях цвіте.
		Із рани сонця кровотечі
		б’ють в царство снігу золоте.

		Лиш дуб один крізь біле море,
		дельфін рослинний, вдаль пливе
		і лірою сніг-саван поре,
		віщуючи життя живе.


КОЛОДІЙСТВО

		Вже сонця колесо збиває стельмах,
		ще обруча – до осі полум’яної!
		Цим возом їхатиме завтра Зельман,
		ключар і староста гульби весняної.
		Відносить стельмах сонце ковалеві:
		– Обруч найбагряніший викуй, майстре мій,
		щоб сонце жевріло ясніш від гриви лева
		весні трояндній й осені оайстреній!


ЧЕРЕМХИ

		Мов свічка, куриться черемха
		в побожній вечора руці.
		Вертаються з вечірні лемки,
		до хат задумано йдучи.

		Моя країно верховинна, —
		ні, не забуть твоїх черемх,
		коли над ними місяць лине
		вівсяним калачем!


БАТЬКІВЩИНА

		Жовті косатні цвітуть на мокрих луках,
		як за днів дитинства, в кучерявій млі.
		Вилітають ластівками стріли з лука,
		білі стріли літ.

		Оси золоті в чарках троянд розквітлих,
		мокрі зорі куряться під сизий вечір.
		Ще горить твоєї молодості світло,
		хоч новий десяток літ береш на плечі.

		Слухай: Батьківщина свого сина кличе
		найпростішим, неповторним, вічним словом.
		У воді відбились зорі і обличчя,
		кароокі люди і співуча мова.


УРИВОК

		Боюсь згасити світло лампи,
		бо може стати ще страшніш,
		і ніч, розкладена на ямби,
		у серце вбилась, наче ніж.

		Ніяк заснути! Кличуть півні,
		годинник б’є, і місяць лине.
		Мій сон, мій голос неспокійний
		в моїй трагічній Батьківщині.


ЗАБУТА ЗЕМЛЯ

		Село вночі свічок не світить,
		боїться місяця збудити,
		що жовтим без наймення квітом
		цвіте в садах, дощем умитий.

		Густа вода спливає з гребель,
		де обрії спинились в леті.
		У бурих кублах побіч себе
		звірята, люди і комети.

		Забута земле під дощами,
		під оливом рудого неба!
		Ця пісня серцю наче камінь,
		а все ж її співати треба.


ЧЕРВОНА КИТАЙКА

		Горять, як ватра, забобони
		віків минулих – снів іскристих.
		В китайці заходу червоній
		моєї молодості місто.

		Лопочуть зорі на тополях,
		і люди хрестяться з тривоги,
		коли ножами місяць колють
		хасиди в чорних синагогах.

		Моє містечко таємниче
		в хлоп’ячих споминів заслоні!
		І знов минула юність кличе,
		як давні кличуть забобони.


ДО ХОЛОДНИХ ЗІР

		Накрита неба бурим дахом,
		мов бронза, ніч тьмяніє й стигне.
		Як вбиті в ніч горючі цвяхи,
		холонуть зорі в сині криги.

		Насуплений, їдкий, запеклий,
		заслониш очі лунатичні,
		бо твоє серце – чорне пекло,
		середньовічне і містичне.

		Тремти в цей вечір забобонний,
		мов астролîг, дивися в зорі!
		Хай всіх, хай всіх, як ти, бездомних
		пригорне ніч, вогонь і море!




Третя глава



СЛОВО ДО РОЗСТРІЛЯНИХ

		Це правда:
		кров з каміння може змити дощ,
		червона місяця хустина може стерти,
		але наймення ваші,
		багряніш від рож,
		горять у пам’яті на плитах незатертих.

		Змагались ви уперто, й мріяли, й жили,
		кохалися в суворості, як ми у ґулях,
		і ваші очі
		сяли вічністю,
		коли
		у серці, мов зоря, застрягла біля куля.

    Грудень 1934

СЛОВО ПРО ЧОРНИЙ ПОЛК

		Об слово дзвонить слово – кусні бронзи віщі.
		– Співаю, не кляну
		розгромленим полкам, пощербленим рядам, потрощеним когортам!
		Хвала усім, що з пристрастю цілують сестру на бойовищах,
		а тим, що ляк в них, мов слимак у мушлі, й гнуть тростини спин, погорда!
		Луна поразки б’є об мої вуха, мов з глибин безодні зради
		громів, поламаних у кусні й схоплених у сіть, прощальна скарга.
		Дивлюсь у морок, як тятиви скель, напнувши луки водоспадів,
		мов стріли круто втяті, птаство криводзьобе викидають знагла.
		Зоріє. В відвороті полк. Анабазис[74 - Анабазис – тривала подорож, похід (грец.).] під небом африканським.
		Ліс вбитих в небо списів коле місяць, кров руда тече із нього,
		і ебеновий вождь з сережкою зорі у вусі, спів поганський
		жбурнувши в хмари, наче визив, прокляне поразки Бога злого.
		Немає ласки – і багнети грузнуть в тіло, мов плуги в чорнозем,
		у буйне поле чорних тіл багнети сіють зерно послуху і ладу,
		щоб аж до сьомого коліна пам’ятали й знав назавжди кожен,
		щоб син онукові, онук нащадкові, мов скарб, переказали,
		як кріпили владу.

		І густо стеляться один при одному, як вирубаний праліс,
		у черепах почавлених булькочуть мозки, мов олива жовта.
		Хто сіє кров, той жне зненависть. Тож беріть оце хрищення сталі!
		Зеленоока чорна княжно, музо месників, калюжі бовтай!
		Дракони, що бензину п'ють, на птахів схожі і на носорогів,
		дракони, що плюють зміїну слину – оливо й вогонь зернистий,
		являються, немов із місяця печер вернувшись, й їм під ноги
		мітла комети, куряви здіймаючи, мете людей, мов листя.

		На купах чорних рук і чорних ніг червона кров і жовта піна,
		слизька смертельна піна з уст, розтерзаних гарматним поцілунком.
		Тюльпани надр підземних – вибухають, мов кущі вогненні, міни,
		салютами з глибин землі вітаючи непереможно й лунко.

		Гармати розкладають віяла димів, мов крила перед льотом,
		зриваються й колесами толочать звали тіл і хлам заліззя,
		на чорних щелепах клеїста смертна слина, очі, злиплі потом,
		пил з блях і слизь з ротів і крові грязь язик зорі рудої лиже.

		Хриплять горлянки глухо, і мерзка ядуха пальці криво корчить,
		мов листя, сплащені долоні – квіти стоптані життя жагою
		спалахують востаннє, й кидають прокльони в небо богоборці.
		Усі скарби за мить одну життя! Лиш ніч усіх назавжди гоїть.

		Лопата сонця грузне в жовту теплу рінь, копаючи могили,
		лопата сонця, хрест струнких вітрів, шакалів похоронний обряд.
		О чорне тіло, в шовк рудий піску сповите, тихе і безсиле,
		де перед миттю пристрасті кипіли ще! Землі долоне добра!

		Хай чорна Богоматір з жар-ікони поведе бійців до краю,
		де вже дракони не лякатимуть, де тиша вічна й сонні води!
		Б’є слово в слово – кусні бронзи дзвонять.
		Так прощальний спів кінчаймо,
		коли розбитий чорний полк в країну зір на вічну ніч відходить.

    Лютень 1936

СЛОВО ПРО ЗОЛОТИЙ ПОЛК


Заспів

		Хай, розгорнувши строфи, наче крила, наступає пісня!
		Хай б’є в здрібнілий вік достойних фраз і хитрих передбачень,
		коли натхнення заплитке і розпач роблений та кволий,
		в вік володіння букви і пожитку, без мети бусолі,
		в вік змиршавілий, в час легкого успіху, гнучкої міри,
		хай б’є зухвала пісня,
		хай кличе вищим вітром дихать,
		мірилом вищим мірять, міцніш в людину вірить!

		В атаку сунуть чоти[75 - Чота – підрозділ у козацькому війську.] строф, наїживши багнети рим,
		слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,
		коротко й різко, раз у раз, рокоче строф хорунжий – ритм,
		колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,
		щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.
		Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяти!


СЛОВО ПРО АЛЬКАЗАР

		День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,
		день сороковий брат на брата накладає хижу руку.
		Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.
		Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,
		б’ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.
		День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.
		Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть
		порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.
		Не шкура вже – кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі,
		зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,
		лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто.

		Задиханий, вривчастий токіт мітральєз[76 - Мітральєза – скорострільна гармата (фр.)] на мить не щухне.
		До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть,
		і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.
		Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо,
		це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.
		Земля – червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,
		пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.
		В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,
		де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,
		тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.
		Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,
		трава колюча – ворса на кожухах скель слизька від крови.
		Лежать покошені тіла – рясні джерела з них булькочуть,
		джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,
		в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,
		фонтан піску плює петарда, крові млява, тьмяна п’янкість,
		на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.

		Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів
		видзвонює покутню псальму, свій пустельний «Dies irae»,[77 - Dies irae – день гніву (латин.).]
		і хор гармат, виригуючи з гирл свій олив’яний спів,
		погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.
		На морі полум’я міцне судно – незламний Альказар
		в тюльпанах тисячі експльозій,[78 - Експльозія – вибух (пол.).] в квітах, зрослих з динаміту,
		в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,
		на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.
		В росі вогненній миє мармурово-кам’яне обличчя,
		щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величним.

    Жовтень, 1936

КОЛИСКОВА

		Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.
		Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.
		Скриплять колиски: «Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,
		лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!»
		Співає на шляху піхота: «Не стелися по землі, барвінку!»
		Пан сотник лютий: «Покрутило б язики вам, покручі прокляті!»
		Царило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,
		кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.
		Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.
		Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить
		розквітлих квіттям снів дитячих, і не бачили, не знали люди,
		коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.


НА ТРИ ШЛЯХИ

		На три шляхи за лисогори, за високорівню ворог відступає.
		Лежить на білій плахті снігу сонце – стяг попоротий від куль.
		Мов сторожі кордонів пітьми, ждуть горбатодзьобі круки свого паю,
		хоч лижуть ще червоні язики з розжеврених до краю дул.
		Ще металеві горла літаків серед прокльонів клекоту і гулу
		викрикують у світу сторони чотири свій прощальний спів,
		і ллється сніг, мов синій лій, у ззеленілий та дірявий сонця тулуб
		і, мов печать, значить, застигши синім воском на очах мерців.
		Ще з літака мов із відра в казан долини ллється струм вогню густого,
		аж вцілений літак, мов птах проколотий, хитнеться й затремтить.
		В станицю до вождя телефонує з поля бою Янгол перемоги,
		з-над звітів, мап і планів постать згорблена підводиться на мить.
		«Тут бойовище, пане генерале, так, це я!» – телефонує Янгол.
		«Мій вірний, любий друже!» —
		дзвонить відповідь зворушена вождя.
		Стає, у записник історії кладе свій підпис твердо, креслить дату.
		Виходить із квартири й дивиться на дальній звечорілий шлях.


СТЯГИ В КУРЯВІ

		Гудки патруль над ранком дзвонять в білім місті.
		Збудившись, леви з грив стрясають зорі й сніг.
		Порожні сині площі в мряці золотистій
		колишуться, мов птахи, і біжать з-під ніг.

		Дівчата, що вночі в снах ясних розцвітали,
		в устах почувши терпкість ранку й свіжу синь,
		здригаються, як промінь сонця в око жалить,
		долонями взиваючи останню тінь.

		Мов піна на тарелях, сонний сніг на площах,
		гудки, мов кулі в скло, влітають до кімнат.
		Як шаль, дівчатам шиї обвиває острах,
		піднявшися з прогалин думки, з серця дна.

		Аж сонце, що промінням чеше гриви левів
		й оливою мастить їм вигнуті хребти,
		відвернеться. Так око неба коралеве
		подивиться тривожно, чи й кудою йти.

		Знічев’я бризне постріл перший, другий, третій…
		І сонце – крапля ртуті в неба синім склі —
		сполохане, хитнеться й, тремтячи у леті,
		униз покотиться в подертий стяг землі.

		Розприснеться й гарячим лоєм на обличчях
		холоне, як людьми закрутить наглий вир
		і сивим клоччям диму куряться рушниці,
		випльовуючи кусні сонця з ситих гирл.

		Летять з горбатих мурів постріли, мов щиглі.
		Ой, поцілує куля ніжно лева в рот!
		І тепле оливо в левиних пащах стигне,
		аж продереться день – розрізане шатро.

		Вирують вулиці – скажені каруселі,
		і юшка олива в котлах димучих площ
		булькоче і кипить, немов смола пекельна,
		завернутий
		з землі у небо
		смаглий дощ.

		Коли стає густа заслона мряки тонша,
		мов нетлі, виринають постаті з димів,
		і виплюті з землі угору кусні сонця
		вплітаються
		у дальній
		клекіт
		літаків.

		Принишкли, наче листя, люди занімілі,
		мов клин, в куль тьму впоровся навіжений марш,
		аж площі закрутилися,
		зірвались,
		полетіли
		у небо!
		Бачиш:
		наші йдуть,
		це
		прапор наш!


СЛОВО ПРО ПОЛК ПІХОТИ

		Ми молодість тверду і кучеряву
		складаємо, мов прапор, на лафетах.
		У куряві цілує очі слава,
		горять на небі кулі і комети.

		Змішалися, у куряві склубившись,
		статуї й люди перед арсеналом.
		Ми, на багнети сонце настромивши,
		виходимо нестримно і зухвало.

		Юрба в вертепах вулиць, наче повінь.
		З-під ратуші зриваються два леви,
		біжать в юрбу, толочать, брук сплив кров'ю,
		юрба кипить, шаліє. Місце левам!

		Під гул, під бряз валторен і тарелів
		виходять леви попереду роти,
		ведуть її. Хай їх вітають трелем
		пузони полку п'ятого піхоти!

		Хай всі, хай всі побачать і почують
		з трибун, з балконів, з брам, з дахів сріблистих:
		востаннє вам піхота салютує!
		Шрапнелі сонця вибухають в місті.

		Ми молодість тверду і кучеряву
		складаємо, мов прапор, на лафетах.
		У куряві на синім небі сяє
		майбутньої Республіки планета.




Із збірки «Зелена євангелія»





Перша глава


Із всіх явищ найдивніше явище -

існування.



ЗАПРОШЕННЯ

		Вже спалюється день на вугіль ночі,
		росою вечір трави з попелу полоще,
		і ляк, мов свердел, твоє серце точить,
		і місяць тіні згублені полошить.
		Самітний друже, мов у ночі пояс,
		ти в таємничість світу оповитий.
		В цей вечір весняний ходи зо мною
		в корчмі на місяці горілку пити.

    1931

ЖИТТЯ ПО-ГРЕЦЬКИ «БІОС»

		Овес, метелики і присяги коханців.
		Весна закрутить хмільно веретена травня.
		Лисиці, куни і дівчата вранці
		виходять мити очі в буйнолозих плавнях.
		Годинник сонця квітам б'є години,
		і стулюються маки ввечері бентежно.
		Отак під небом недосяжним і безмежним
		ростуть і родяться звірята, люди і рослини.

    29 березня 1935

ДО ІСТОТ З ЗЕЛЕНОЇ ЗОРІ

		Закони «біосу» однакові для всіх:
		народження, страждання й смерть.
		Що лишиться по мені: попіл слів моїх,
		що лишиться по нас: з кісток трава зросте.

		Лисиці, леви, ластівки і люди,
		зеленої зорі черва і листя
		матерії законам піддані незмінним,
		як небо понад нами синє і сріблисте!

		Я розумію вас, звірята і рослини,
		я чую, як шумлять комети і зростають трави.
		Антонич теж звіря сумне і кучеряве.

    18 травня 1935

ЕПІЧНИЙ ВЕЧІР

		Під прапором мідянолистих буків,
		де сонце покотилось вогняним тарелем,
		засмаглі хлопці, мов джмелі на луках,
		гудуть, і вибухає пил з рудих цегелень.

		На бурунах трави, в зеленім димі
		колишуться корови, мов тяжкі колоди,
		і зорі в зорі дзвонять понад ними,
		й шумлять під ними буйно життєтворчі води.

		Той струм, що з сонних квітів синім димом
		проходить в стиглість ядер, спрагу росту будить,
		насіння кільчиться, упавши в плідну вогкість.

		Мужчини волохаті палять темним оком
		Дівок широкобедрих, смаглих, повногрудих.
		Горбатий Янгол лісу манить теплим мохом.

		Завиті у пергамент неба зодіаки
		ввижаються нам у хрестах щоночі,
		і мрії наших вір горять стожарним маком.

		І з зір загаслих іскри осявають очі,
		червоні півні синій місяць кличуть —
		це буревій краси, прапервнів громовиця!

		Так родяться релігії й суспільний лад.
		Боги й звірня. Громада до громади.
		Епічний вечір починає владу,
		і синій вічний стяг лопоче таємниче.

		Усоте прославляю буйноту життя!

    27 жовтня 1935

ЕКСТАТИЧНИЙ ВОСЬМИСТРОФ

		Шумлять у скринях зеленаві зерна льону,
		масний і теплий пил вирує у олійнях.
		Щораз в корявих липах спалахне прокльоном
		душа зелена, гнівна і незаспокійна.

		Черві не піддається буйний струм життєвий,
		з дерев зелені іскри дятлі крешуть.
		Зорі червінцем платить скупо вечір дневі
		за сонце, що його в червоний мох розчеше.

		Червона сажа заходу вкриває липи,
		що круглі, мов решета, сіють сонне сім’я,
		і струни листя замовкають наглим схлипом
		під вітру дотиком, що тишу шумом вим’яв.

		Дівчата із олієнь пахнуть млосно льоном,
		коли, мов квіт, коханцям розкривають тіло,
		і сонце вибухає божевільним дзвоном,
		в гучні тарелі хмар вдаряє оп’яніло.

		Знічев’я затихає в навіженій гімні,
		немов макуха, що олією спливає,
		і ллються струмені шалені і нестримні
		в коріння тіл, у жили лип, у нетрі гаю.

		Дивіться: це пожежа світу, буря первнів,
		рослини моляться, шаліє кожен колір,
		із споду у коріння дмуть вітри підземні,
		аж липа, мов кларнет, заграє перша соло.

		Ось димарі землі, ось куряться дерева
		в зеленім, золотавім і багровім димі.
		В соломі мряки пні, верхів’я у прощальній
		завії сонця, що, мов птах, зайшло за ними.

		I сонце заходу, і літо, й липи мрійні,
		змінливість вічну світу ввечері і вранці,
		я прославляю невгомонний труд в олійні,
		горіння душ, екстазу тіл і хміль коханців.

    11 грудня 1935

КОНЦЕРТ

		Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,
		у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,
		аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,
		розплився в квітний пил. Це тільки увертюра.

		На солов’їне гасло дружні перемови
		усіх музичнодзьобих ста племен пташиних,
		і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові
		прадавній корінь «ку» у горде соло лине.

		Самці й самички у зальотах і докорах,
		в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.
		У відповідь сп’янілим до нестями хором
		спалахує червоним співом квітня терен.

		Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,
		немов на лезо лезом, піснею за пісню
		на поклик відповіла, аж збудився вітер
		і вимотався з тиші, де йому затісно.

		І ширшає концерт. Шалені перегуки
		здіймає квіття хор у барв грайливій піні,
		і ніч – блакитний фільтр зміняє барви в звуки,
		музики кип’яток наливши в лійку сині.

		Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шуму
		ядра одного в шум рясний рослинних хорів
		електрика натхнення ллється змінним струмом,
		билини тонів вигинаючи угору.

		Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,
		кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно
		окріп мелодії вливається по вінця,
		кущами піни й полум’я розцвівши буйно.

		І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі
		переливається від краю аж до краю.
		Та чуйте: ще зростає вшир і вгору,
		коріння ста дубів – підземні ліри грають.

		Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля,
		як вітру стовп, знялась музика звідси,
		і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,
		їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.

		Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,
		заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих,
		та не дають його шукати в рвійних трелях
		розприслі соловейки – і не видно сліду.

		Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,
		солодке і п’янке знесилля морщить жили,
		і скручуються звуки в світла смуги,
		в птах очі сплющені від розкоші знесили.

		Низькі октави – чорність і червоність всуміш
		проходять в синь і зелень – два стрункі акорди.
		Високе «е» на скрипці з молодого шуму
		у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.

		І зорі – діри в флейті ночі, що проваллям
		розкрилась над землею, наче срібний розпач,
		почули дотик майстра, й пальці флейту палять,
		і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.

		Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини
		в один клубок клітин, в нерозпутане клоччя,
		і лиш музика, мов потоп, усе поглине,
		як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.

		Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,
		празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення.
		Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик
		і трав, мов струн поземних, супровід зелений.

		Для розуму зачинені, невидні двері
		відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.
		Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні
		речей і дій, музика суті, дно незглибне.

		Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже
		в мелодію розприслі барви, краплі, шуми?
		Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,
		аж лігатурами[79 - Лігатура – декілька зв’язаних між собою букв або нот; в загальному сенсі – пов’язання певних явищ (грец.).] спливає співу струмінь?

		Пейзаж мелодії мальований в атласі,
		музики башта обросла акордів хмелем,
		щаблі драбини гам поламані у басі,
		спалахують щомить короткі ритурнелі.[80 - Ритурнель – приспів, повторювана музична фраза (фр.).]

		Нашарування звуків, краєвиди співу,
		тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.
		Не клич натхнення! Ніч брову зламає сиву,
		а те, що звуть мистецтвом творять шал і розум.

		Не клич, не клич небачно імені натхнення,
		бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба
		і втік за межі простору у струм заземний.
		На смугах п’яти ліній кільця нот – муз гребінь.

		А я вже віддиху зловити більш не можу
		і падаю, мов пень, у ями й вири гімнів.
		Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,
		коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

    4 квітня 1936



Перше ліричне інтермецо



ПЕРША ГЛАВА БІБЛІЇ

		Коли співав ще камінь, мали крила змії
		і Єва одягалась в черемхове листя,
		тоді буйніший і хмільніший вітер віяв
		і море сяяло під зорями сріблисто.

		Коли із яблуні зірвала Єва місяць,
		у раї збунтувались буйногриві леви,
		Адамові сини по світі розійшлися,
		здвигаючи міста і тереми для Єви.

    4 квітня 1935

ВЕСІЛЬНА


Для Олечки

		Послухай: б’є весільний бубон
		і клени клоняться, мов пави.
		В твоє волосся, моя люба,
		заплівся місяць кучерявий.

		Чому пригасла скрипка трохи,
		чому тремтить твоя долоня?
		Ніч срібним сяйвом, наче мохом,
		обмотує підкови коням.

    12 березня 1935

ВЕСІЛЬНА НІЧ

		Палає ніч пташиним співом.
		Хто ж, люба, ложе нам постелить?
		Дивись, як сяє мерехтливо
		у вікна місяць – чару келих.

		Хрещатим мохом і коханням
		нас оплете нестямне щастя.
		Сто місяців тремтить зарання
		у снах гарячих і квітчастих.

    10 березня 1935

ХМІЛЬ

		Дівчино, хмелю весняний,
		довкола мене оплетися!
		Кують нам дятлі з моху сни
		і в сто гаях лопоче листя.

		Весна омаєних весіль
		і кожна ніч, немов отрута.
		Твоїх долонь ласкавий хміль
		і тайна щастя незбагнута.

    9 березня 1935

ДВА СЕРЦЯ

		У вечір, в обрії, у спів
		підем, обнявшись, перед себе.
		Мов черепицю із дахів,
		зриває вітер зорі з неба.

		І, відділившись від юрби,
		загорнемося в хутро ночі.
		Хай два серця – два голуби —
		співзвучно й тужно затріпочуть.

    3 квітня 1935

ТЕРНИНА

		Немов метелик полум’яний,
		на кущ тернини сонце сіло.
		У твої очі синьо-тьмяні
		дивлюсь натхненно і несміло.
		Коли нас ніч розділить сонних,
		серця заб’ються в нас окремо,
		щербатий місяць снами томить,
		чарує мертво і зелено.
		Та не лякайся, моя люба,
		спокійно тої жди хвилини,
		коли коханням день окрилить,
		коли весна на кущ тернини
		метелик сонця знов пришпилить.

    29 березня 1935

ПІДКОВИ

		На сто возах весна приїде,
		мов луки, вигнуться смички.
		Крізь сито дощ весінній цідить,
		і дяк запалює свічки.

		Та їхать ми ще не готові,
		й баси нам нетерпляче тнуть.
		Хай, люба, місяць на підкови
		нам ковалі перекують.

    9 березня 1935

БАРВІНКОВА ЩИРІСТЬ

		Кохай мене звичайно й просто,
		так, як кохають всі дівчата.
		Коли проходиш білим мостом,
		зоря в твоє волосся вп’ята.

		Так палко вміють цілувати
		лиш ті, що перший раз цілують.
		В тремтінні слів твоїх крилатих
		я барвінкову щирість чую.

    9 квітня 1935

МАЛИЙ ГІМН

		Стріла намірена до лету,
		струна настроєна до гри.
		Червоні зорі, мов монети,
		в калитці вечора лягли.

		А серце? Серцю лиш п’яніти,
		тремтіти і кохать йому.
		Звеличую усоте вітер,
		звеличую стократ весну.

    12 березня 1935

ПОРТРЕТ ТЕСЛІ

		Він був закоханий в мистецтво і мистець в коханні,
		тесав церкви стрілчасті й чарував жінок,
		тесав слова натхненні й на скрипці грав квітчастій.
		Горіли молодиці і дівчата в п’янім щасті.
		Ой, не одна згубила з них вінок!
		Коли умер, лишились його твори:
		дзвінкі пісні й церкви сріблистобанні.
		Дяки співали, і співали хори,
		церкви були в смеречину убрані.
		Ой, голосило в кучерявий ранок
		дванадцять найкращих коханок.

    4 квітня 1935

ТЕСЛІВ СИН

		Дубова скриня, в скрині пісня і сокира.
		Сокирою хвалив щодня твій батько Бога.
		Твій дід теж тесля був. Стоять церкви чотири,
		що ними завершив своє життя убоге.

		На жаль, твоя долоня вже не до сокири,
		не мрії з дерева тесатимеш крилаті.
		Так відлітають птахи наших гір у вирій
		долин квітчастих, на дівчата й льон багатих.

    16 березня 1935

ЯРМАРОК

		Мій брат – кравець хлоп’ячих мрій,
		зішив з землею небо.
		Горять хустки у крамарів,
		немов стобарвний гребінь.

		Співають теслі, бубни б’ють.
		Розкрию таємницю:
		червоне сонце продають
		на ярмарку в Горлицях.

    20 січня 1935

ЗОЗУЛЯ

		Ой, закувала знов зозуля.
		Мабуть, кує вже сотий раз?
		Вже двадцять весен в юних ґулях
		відмірюю піснями час.

		Роса сріблилась на малинах,
		хлоп'я молилось до весни.
		Зозулями хвилини линуть
		і хлопцеві малюють сни.

    20 січня 1935

НАУКА

		Навчися в теслів ремесла,
		навчись тесати слово.
		Весна лірична відплила,
		теслярське літо знову.

		Горю молитвою сокири,
		ношу із срібла строфи.
		Летять слова в співучий вирій
		під неба синім мохом.

    20 січня 1935

ДО ДНА

		Я витесав поему з срібла,
		поема – мов ялиця.
		Весна спинилась і приблідла,
		мов з дива молодиця.

		Співай, сокиро, теслі безум,
		розтісуй пісню знову!
		Углиб, до дна співуче лезо
		встромляю в корінь слова.

    20 січня 1935

МІЙ ЦЕХ

		В мойому цеху теслів і митців
		п'янливі таємниці, зваби і омани.
		Перо і пензель, тремтячи в руці,
		проколюють думок метелики весняні.

		Співна сокира й гостре долото
		формують глину слів і дерево музики.
		Цей світ – хмільної пісні полотно,
		митцеві замалий – для теслі завеликий.

    20 січня 1935



Друга глава



ХЛІБ НАСУЩНИЙ

		У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
		у надро[81 - Надро – нутро, внутрішній зміст.] слова і у надро сонця!
		В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,
		роздерти вглиб свідомості запону,
		аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.

		Лілеї сну пом’явши, плахта куряв
		звилась у трубку з золотої бляхи.
		У землю вбите полум’яним цвяхом,
		розколює надвоє сонце обрій.
		Мов карти, в кучерявій вітру торбі
		мішаються блакитні краєвиди.
		Проходять сонні люди, мов сновиди,
		колишуться на линвах ясних ранків.
		В тривожних радощах, химерно й п’янко
		вгинається, мов блиски леза, мова.
		До дна землі й до дна цупкого слова
		вдираюся завзято і уперто
		і видираю в заздрісної смерті
		пісні,
		п’яніння,
		ночі й дні.

    4 січня 1936

БИКИ Й БУКИ

		Потік рослин клекоче над землею. Лісу лави
		мов мрячні мури. Б’ють джерела зелені над пнями
		і меду жовте полум’я в бочках колод дірявих,
		рудий вогонь кори, суниць густі рябіють плями.

		Знов котить вітер ночі колесо з узгір’їв лисих
		за берег зір, де біліють тіней луки.
		На спомин давніх вод знов кличе струмінь, що з екстази висох.
		Земля погрожує злим зорям п’ястуками буків.

		Мов ряд зубів трухлявих, пні стирчать із ям, мов з пащі.
		Йде день. Дарма зоря в сестри-калини просить крові,
		аж біла з розпачу впаде, немов без змісту слово,
		на груди дня, що підіймає мряки сиві хащі.

		Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,
		спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,
		а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,
		коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.

    28 травня 1936

ЗНАК ДУБА

		За греблею трьох днів і трьох ночей, де вир закляклий,
		безодня зелені в півсоннім півбутті безкрая.
		Прив’язані до пнів, попутані вітри й бог ляку
		столиций, хитрий бог, що все нове обличчя має.

		Приземні блискавиці-змії сковзають пнями,
		слизькими від роси, що молоком холоне в склицю.[82 - Склиця – ожеледь, слизька поверхня.]
		Ніч марнотратна нищить надмір форм, як зайві плями,
		лиш дуб, мов скнара, береже монет зелених листя.

		Зоря на промінь сперлась, мов на кий, стоїть над яром,
		де борсуком у лігві зло сховалось і притихло.
		Чадять урочища мокравин, цвіль кадить рудим пожаром,
		а ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць – шерсті віхоть.

		Безумна безліч форм. Багатство, що призначене для мар,
		а ввиш пустеля неба – людський ляк і захват, мертве світло,
		лиш дуб, рослинний лев, над лісом, гордий і скупий монарх,
		підводить вранці сонця жезл над марнотратним світом.

    9 червня 1936.

ІДОЛЬСЬКІ НОЧІ

		На хмарах відблиск місяця повторений, мов пісня,
		на хмарі хмара – срібний мур, під муром виють лиси.
		Від зір, мов струни, шнури листя над землею скісно,
		гриби рудими тарілками дзвонять в хорах лісу.

		Оркестр рослинних голосні пузони-пні дубові
		усоте просурмлять неписаним законам ночі,
		і принесуть вовки діброві жертви з м’яса й крові,
		руді обтерті щоки об рослин музичне клоччя.

		Ніч хижих прав і темних чарів. В діжах багон місять
		брудно-червоне тісто грязі. Сови ладять зраду.
		Тож хай моргне зоря бровою срібною на місяць,
		зоря – сестра музики й вартова нічного ладу.

		До квіту липне квіт – в густій росі, як в білім клею,
		товста, олійна зелень лісу в плахті ночі грубій.
		Вузли коріння, мов ключі музичні, під землею
		сплітаються в мелодію, що грає в пнях у трубах.

		Це тут кутирів[83 - Кутир – нетрі, закамарок.] лісових таємний круг і вежа,
		це тут виснажуються бур майбутніх перевали,
		щоб блискавка на блискавку, мов лезо навхрест леза,
		вдаряючи з розгоном, крила людських снів ламала,
		щоб крила хат вінчала шлюбом полум’я й пожару,
		щоб темний ляк – дитя підземне кликала щоночі.
		Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні,
		незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить.

		Слово за словом, мов ріка весною криги, точить.

    16 травня 1936

СХРЕЩЕННЯ

		Об хмару хмара, мов об дошку дошка,
		ударить глухо, й небо затріщить.
		З лопати хмари сиплються дощі,
		немов пісок дзвінкий. В зелену ложку
		листка бере калина дощ, мов юшку,
		і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий,
		мов бризки сім’я, мов росу цілющу,
		відкривши ягід гроно полум’яне,
		як віяло червонопере гроно,
		аж рветься дощ, як втятий посторонок,
		і вітер звільнений вирує колом.
		До чорних уст припавши спрагло,
		мов палиця, у смерч скрутився й коле
		обличчя наші, наче розкіш нагла.
		Вузли долонь – у ритміці кохання
		ключі музичні, й ти – ляклива ланя.
		Не в Біблії, не на троянднім ложі,
		пий бурю плідну і цілющу. Може,
		землі замало навіть для кохання,
		хіба зрівнятись з бурею всією!
		Гей, відходить буря, проспівавши лунко,
		лиш грім із громом, мов змія з змією,
		ще раз сплелись в останнім поцілунку.
		Не знаючи, віддаш себе всією. Так що ж,
		ні, не ламай долонь, ні рож.

    16 травня 1936

ДУЕТ

		Поволі повертаємось у землю, як в колиску,
		вузли зелені зілля в’яжуть нас – два спутані акорди.
		Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску,
		музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.

		На тратві[84 - Тратва – пліт.] дня, що нас несе, тіла слухняні й теплі
		зростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.
		Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,
		заміниш кров у зелень і музику. Небо світить.

		Де берег дня, за морем неба, сплять вітри майбутні
		і наші вірні зорі – наші долі ждуть в заморях,
		поки не здійсняться з землі наказу. Все несутнє
		відкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.

		Болить натхнення крові. Брови, мов дві стріли, колють,
		і мур мелодії над нами, мов луна велика,
		немов крило вітрів. Від зір залежить наша доля.
		Гориш рослинна й спрагла, мов земля. Ти вся музика.

    18 травня 1936

САД


Біологічний вірш у двох відмінах


1

		Тріпочуться слова, мов бджоли на дощі,
		вривається розмова, ледве розпочата,
		спалахують думки й ховаються мерщій,
		і погляд, мов метелик, ясний і крилатий.

		Кімната нам заміниться в квітчастий сад,
		і сплетемось, обнявшись кучерявим листям.
		Вросту, мов корінь, в тебе, й спалахне роса
		на наших ясних снах, омаєних сріблисто.


2

		Нас двоє – два кошлаті й сплетені кущі,
		і усміх наш – метелик ніжний і крилатий.
		Проколені думки, мов бджоли на дощі,
		тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті.

		Пісні, мов ягоди, омаюють щодня
		той сад, де ми ростем, обнявшись тісно листям.
		Углиб, аж до коріння все отут сповня
		рослинний бог кохання, первісний і чистий.

    15 березня 1935



Друге ліричне інтермецо



КОРЧМАРСЬКІ ЧАРИ

		Кіптява свічка й ніж щербатий,
		червінна королева з карт.
		Змішалась ява з сном крилатим
		і все недійсне – ніч і чар.

		Тремтять уста на чарки вінцях,
		і горло здавлює відчай.
		Корчмарю, сто даю червінців,
		лиш місяця мені продай!

    13 березня 1935

КОСОВИЦЯ

		Немов брусок, гострить скінчивши,
		косар за пояс сонце вклав.
		Аж день розкрився ширше й глибше,
		як він засукував рукав.

		Слова співучих сіножатей
		покошені до строф лягли.
		Вже труд натхненний і крилатий
		скінчився й піт з чола зітри.

    22 березня 1935

ЯВОРОВА ПОВІСТЬ


Мала балада

		Мав дяк в селі найкращу доню,
		дівчину явір покохав.
		Почула плід у свому лоні
		по ночі, п’яній від гріха.

		Дізнавшись, дяк умер з неслави,
		мов ніч, похмурний був і гнівний.
		Кущем, як мати, кучерявим
		росте син явора й дяківни.

    31 березня 1935

ЧЕРЕМХОВИЙ ВІРШ

		Вже ніч, нагріта п’яним квіттям,
		димиться в черемховій млі,
		і букви, наче зорі, світять
		в розкритій книжці на столі.

		Стіл обростає буйним листям,
		і разом з кріслом я вже кущ.
		З черемх читаю – з книг столистих
		рослинну мудрість вічних пущ.

    21 березня 1935

ПРОПОВІДЬ ДО РИБ

		До карасів, до коропів і до дельфінів,
		до всіх братів з солодких і солоних вод:
		– Ви не давайте нам ікри ані фішбінів,[85 - Фішбін – кістяне піднебіння риб, а також вироби з такої кості (нім.).]
		ми прагнем ваших просторів, і волі, і пригод.

		Важка вода, та від води ще важче небо.
		Тому принаджує нас ваша глибина,
		чарує й кличе нас спокусливо до себе
		ваш коралевий бог з морського дна.

    4 квітня 1935

КОРОПИ

		Співають коропи, і крають води леза,
		дахи, мов віка скринь, підносить вітер,
		і проповідь говорить окуням береза.
		Це все недійсне, навіть неймовірне,
		цьому не вірте!

		Та дійсне те, що бачив я уранці
		там, де ріка коріння миє гаю,
		коли вітри, мов пристрасні коханці,
		до купелі дівчата роздягають.

    3 квітня 1935

ВІЛЬХИ

		Весна на вільхах палить ладан,
		і пахне ранків холод синій.
		Зелений кодекс квітня влада
		для карасів напише й линів.

		До ставу, що закрився гаєм,
		ідуть дівчата хмари прати,
		і вітер листя розгортає,
		бо хоче сонце з вільх зірвати.

		І серце знов знаходить слово,
		струнке, закохане й сп’яніле!
		У небо ясне й малинове,
		мов птахи, вільхи полетіли.

    14 квітня 1935

КАЛИНА

		Калина похилилась вниз,
		мов ягода, росте червоне слово.
		Весні окриленій молись,
		карбуй на камні пісню калинову!

		Та промінь сонця, мов стріла,
		проколе слово і проріже камінь,
		і лиш калина, як цвіла,
		цвіте щороку листям і піснями.

    9 березня 1935

ЗИМА

		Кравці лисицям хутра шиють,
		вітри на бурю грізно трублять.
		О Боже, стережи в завію
		і людські, і звірячі кубла.

		У сто млинах зима пшеницю
		на сніг сріблясто-синій меле.
		Назустріч бурі ніч іскриться,
		привалюючи небом села.

    31 березня 1935

ЗАХІД

		Над лугом хмари кучеряві,
		як вівці, що пасе їх місяць.
		Ростуть дівчата, наче трави,
		на втіху хлопцям і гульвісам.

		Воли рогами сонце колють,
		аж з нього кров тече багряна.
		Зачервонились трави в полю —
		це захід куриться, мов рана.

    23 квітня 1935

ВЕСНА

		Росте Антонич, і росте трава,
		і зеленіють кучеряві вільхи.
		Ой, нахилися, нахилися тільки,
		почуєш найтайніші з всіх слова.

		Дощем квітневим, весно, не тривож!
		Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,
		хто сипле листя – кусні скла на тебе?
		У решето ловити хочеш дощ?
		З всіх найдивніша мова гайова:
		в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,
		на вільхах місяць розклюють зозулі,
		росте Антонич, і росте трава.


ВИШНІ

		Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
		на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
		Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
		квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

		Де вечори з Євангелії, де світанки,
		де небо сонцем привалило білі села,
		цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
		як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

    16 квітня 1935

МІФ

		Неначе в книгах праарійських
		підкова, човен і стріла.
		В діброві сяє срібне військо,
		шумлять санскритськії слова.

		Русяві й стрункочолі йдуть племена,
		і їхні друзі – кінь та корабель.
		Горять на небі ясних зір знамена,
		мов перехрест окрилених шабель.

    22 грудня 1934

ВІТЕР СТОЛІТЬ

		І вітер віє від століть,
		крилатий, вільний і неспинний,
		і вчить свободи, туги вчить
		за чимсь незнаним і нестримним.

		І повторяє нам, прибитим,
		у зривах страчених намарне,
		що вже ніяк життя спинити
		і що життя – це не казарма.

    13 березня 1935

СЕЛО

		Застрягло сонце між два клени,
		димить обвіяна рілля,
		і піль коловорот зелений
		довкола сонця закружляв.

		Ріка мов пояс; лісу смуга;
		мов повінь, трави піднялись.
		І знову йде молебень плуга,
		де війни віяли колись.

    12 березня 1935

ДАХИ

		Оте село у вільхах і ліщині,
		де на дахах червона черепиця,
		загорнеш, наче в плахту, в небо синє
		та молодість загорнеш в таємницю.

		Калинову чи пам’ятаєш кручу,
		де пастухи в криниці сонце поять?
		Напишеш повість: вечори пахучі,
		задума вільх, дахів багровий пояс.

    2 квітня 1935

ХАТИ

		Хати, немов гриби червоні,
		ростуть під вітром буйновійним.
		У черепицю дощ задзвонить.
		Моє село, ти ще спокійне?

		По давніх війнах, що минули,
		в лісах багрових виють лиси.
		Ще люди заграв не забули,
		знов над селом комета висить.

		В ріці дівчата сонце миють,
		прийшли над воду вільхи рядом.
		Тут орють від століть, тут сіють
		і бунтарів карає влада.

    12 квітня 1935

ПОВОРОТ

		Вернувся я, де вільхи й риби,
		де м’ята, іви, де квітчасті стіни;
		і знов цілую чорні скиби,
		припавши перед сонцем на коліна.

		Ой, похилилось надо мною,
		як мати понад сином, полум'яне.
		І знов мене земля напоїть,
		мов квіт росою, поцілунком тьмяним.

		І чорні скиби, й сині плавні,
		на плоті хмари, наче плахти, висять.
		Тут я у кучерявім травні
		під вільхами і сонцем народився.

    23 квітня 1935

КРАЇНА БЛАГОВІЩЕННЯ

		Завія зе'лені, пожежа зелені,
		і квіття курява, і солов'їні схлипи.
		Столи весільні – ох – столи не встелені,
		і бджіл тьма-темрява, і молитовні липи.

		В ромашок спів слимак дороги ввився круто,
		і ранку кіш, що в ньому птаха – сонця помах.
		Задума – не задума, смуток і не смуток,
		це на країні цій трагічна папілома.

		Мов два дракони, сонце й місяць, зорі-галич,
		і білі села, й білий жар, і білість куряв.
		Шевченко йде – вогонь, людина, буря —
		і дивиться в столітню далеч:
		в вогні пробуджена
		князівна.

		Хай на очах землі печать – тьми чорна штольня!
		І день не день, і ніч не ніч, і спів не віщий нам.

		О земле, земле батьківська, клятьбо бездольна,
		моя країно Благовіщення!

    10 березня 1936



Третя глава



ДВІ ГЛАВИ З ЛІТУРГІЇ КОХАННЯ


1

		Твій усміх має спокій квіту,
		бо суть тобі дана й відкрита:
		цвісти й горіти, в пустку світу
		з красою йти, щоб краще жити.

		Щоб жити краще, ширше, вище!
		О, більше світла! Більше сонця!
		Ні, від життя ми не взяли ще
		усього, що потрібне конче!

		Хай тільки наших уст причастя,
		вже пустка світу повна маю.
		Це той насущний клаптик щастя,
		що жадно в долі видираєм.


2

		Твій усміх знає тишу квіту,
		коли яснієш, сестро світла!
		Від безміру глухого світу
		оборони, моя розквітла!

		Коли брат вечір – брат наш спільний —
		дав нам сніп зір і сніп конвалій,
		не гріх, а пісня богомільна
		оте, що в серці тужно палить.

		Сердець молебень відспівавши,
		відходиш, мов коротка казка.
		І так було й так буде завжди:
		об’явлена кохання ласка.

    15 серпня 1936

ЗОЛОТОМОРЕ

		Йде дощ малин. Племена бджіл шаліють. Струни світла
		поторгані. Приїхали посли з золотоморя.
		Квартет долонь – два спутані акорди. Мряки мітли.
		В червоний ягід дощ в’їжджає білий кінь. Про зорі
		мовлять посли, та їхня мова нам незрозуміла.
		Колись давно співала неня про золотоморе,
		підводне царство, де ночує сонце в білих віллах
		у зливі світла. Їде віз – колеса сьомизорі.

		Це від’їзд дня. Струна долоні грає. Тихне в стиску.
		Червона молодість малини звільна попеліє.
		Поволі входиш в сон, немов вертаєшся в колиску,
		перина моху на постелі лісу. Тіні віял.

		В устах зорі тростини флейти. Ніч квітчає чола,
		законам пристрасті слухняні. Дуб святий. Мчить ланя.
		Лежиш на хутрі ночі тепла й вірна. Мудре коло
		життя довершено. За смерть сильніше лиш кохання.

    24 травня 1936

РУНО

		Поїдемо удвоє по закляте руно.
		З долоні вітру, що прощався з нами, грудка
		погаслої зорі упала, мов дарунок.
		Вперед! Сім миль кохання і остання – смутку.

		В завії образів поезія і буря.
		Дороги стрічка зв’язана у сонця вузол.
		Клонюсь тобі, о пані кучерявих куряв,
		що дзвониш диском літ, струнка епічна музо!

		Два коні з снігу й піни й дно кохання темне,
		моє життя взяла ти в пальці, мов балончик,
		і аж на п’ятій милі спочиватимемо
		на лопуховім листі молодого сонця.

		Лілеї з молока і співу над проваллям,
		де кубляться й булькочуть сонні трясовини.
		Ось восьма миля смутку і уста, що палять
		хмільніше від зорі й коротше від хвилини.

    8 січня 1936

МОЛИТВА ЗА ДУШІ ТОПІЛЬНИЦЬ

		Ми – зводники дівчат, коханці перемовні,
		ми, що любок міняли, мов квітчасті мушлі,
		за тих, що нас поїли дурманом любовним,
		за наших жертв молімось, нещасливі душі!

		На дні слизький і мокрий місяць – шлюбний перстень,
		і сонце тут холодне, мов загаслий камінь.
		Танечниці підводні, наші давні сестри,
		дельфінів обіймають мертвими руками.

		О ти, що стелиш море зорями і мохом,
		у небо не бери дівчат з цвітучих мушель,
		зішли найбільшу ласку – забуття усього,
		в коралі заміни топільниць білі душі!

    17 грудня 1935

ПОСЛИ НОЧІ

		Причалив човен сонця в пристань – у вікно на дубі —
		і кинув на прощання сім червоних весел.
		Стовпи струнких тополь підперли небо. Мовкнуть губи.
		Прийшли посли від ночі. Чи поїдеш, юний тесле?
		Де соковиті грона зір плекає брат твій – ідол —
		у винницях на хмарах, у саду із плахт плавучих,
		коли калина ввечорі засмаглюється блідо,
		немов музики двері, відчинились світла кручі.

		Підводиш очі – ягоди блакитні на безодні,
		мов перший клинописець, списуєш закони ладу.
		Палає срібний лій у каганцях зірок холодних,
		і змії, мов свічки зелені, світять воском яду.

		Твій кінь, мов чорне полум’я, мов вітер спійманий,
		лиш гриви молоко спливає шиєю гнучкою,
		гребе ногою, як веслом, й на зов шляхів далеких
		ширяє ніздря. В нас серця, що вічно рвуться й двоять,
		і жовті квіти людські – мізки в черепах, як в глеках.

    18 травня 1936

ДО ГОРДОЇ РОСЛИНИ, ЦЕБТО ДО СЕБЕ САМОГО

		Широкоплечі пні. Черва і червень.
		З погаслих зір срібляве порохно
		обсипує дубове листя. Дно
		підземних рік. Тремтять рослинні первні.

		Хмарин хустина на обличчі неба.
		Співає сонно гімн гниття черва.
		Заранній лук мов сонячна брова.
		Проміння кусні – світло тонкостебле.

		Зелена башта – дуб стрільчастоверхий,
		підвівшися із ночі чорних нар,
		виполює черву й гниття пожар
		зливає свіжим соком – бог упертий.

		Мов мідь живу, наснажує рослини
		електрика зеленої землі,
		але і ти – рослино горда, що
		співаєш це, не знаючи пощо,
		колись, мов пень, подолана від тлі,
		покотишся землі на груди сині.

    1 квітня 1936

ДЗВІНКОВА ПАНІ

		В’їжджає віз на третю греблю ночі. Хто нас, вітре, кличе?
		Чи скоро вийде нам назустріч білий схід, мов олень з бору?
		І ти для мене дивний, і я сам для себе таємничий.
		Мій віз, мов птах, два крила куряви здіймає з вітром поруч.

		Дай карти, пані квітня, карти дай і ворожи з долоні!
		Я їду в радість дня, я їду в смуток ночі, чуєш, серце?
		Ех, ти не чуєш, ні! Тож граймо в карти! Заколиш на лоні
		бездонної весни! Сип вітер в сни і зорі сип, мов скельця!

		Тож граймо в темні карти долі! Хай це, може, карти смерті.
		Приходь, струнка княгине, дзвінко й розсуди мене і вітер!
		Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.
		Хвилину дай, хвилину дай! Дарма при зорях пальці гріти.

		Мій дім за третьою зорею. В ньому жде мене кохана.
		Заходить ніч увита з клоччя сну, що від проміння тонше,
		зір цвяхами прибита до землі, де плещуть аж до рана
		останні солов’ї, що миють крила у сходячім сонці.

		В зорі рожевих пальцях карта смутку затремтить і в’яне.
		Хвилину дай п’яніти! Впитись дай собою до нестями,
		а карту смутку – карту злу в криницю вкинь, рожева пані,
		і віз мій поведи горою понад всі зрадливі ями!

		Долина третіх півнів. Ранній плюскіт щиглів у блакиті.
		Роса на сивих квітах – поволока з золотого клею.
		Із пелюсток долонь летять слова у молодість сповиті;
		кохана, вітер, пані дзвінкова і дім, що за зорею.

    13 лютня 1936

ДІМ ЗА ЗОРЕЮ

		Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
		і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п’янко.
		Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
		До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

		Набрезклі пуп’янки бубнявіють в клеїстій піні,
		як зорі до рослин, зустрівшись в поцілунку, липнуть,
		і крізь лійки фіялок ніч фільтрує чар весінній,
		аж пригорщами пахощів у чаші квіття сипне.

		Зелена ніч рослин душна екстазою знемоги,
		у скорчах розкоші кущі, коріння, й пальці, й листя
		насіння вибухає, й місяць коле землю рогом,
		аж згасне днем закритий, що, мов змій, за ним іскриться.

		Коріння в черепах мерців сукате й соковите,
		життя встромляє свердли ґудзуваті в кубла смерті,
		і дуб прискакує до дуба – два боги сердиті,
		ударивши з розгоном в пні, сплітаються уперті.

		Вирують кола світляні – невломні мотовила,
		ось благовіщення світанку – й сонце ніч розмеле.
		Пий сьому чарку радощів! Хай серцю хміль і крила!
		Поезії кипучої і мудрої, мов зелень!
		Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,
		тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.
		Мабуть, мій дім не тут. Мабуть, аж за зорею. Поки
		я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.

		Під шкаралущею землі булькочуть рвійні води,
		крайнебо в млах фіялкових за ранком, мов за муром.
		Від’їду вже з долонями на лірі сонця сходу,
		співаючи хвалу надлюдським і рослинним бурям.

    7 березня 1936



Із збірки «Ротації»





Ротації


		Біжать алеї звуків, саджених у гами.
		Мов на акорд, упав поверх на поверх.
		Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
		від берега по берег, тінь вінків дубових.

		Мусує день, мов склянка золотого чаю,
		прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
		Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
		хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.

		Церкви, цукерні, біржі – духові і тілу.
		Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
		крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
		Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.

		Але за муром джаз і танці лампіонів,
		балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,
		і жовті груди велетенських стадіонів
		зітхають глухо під бурхливою юрбою.

		І стеляться до ніг дими – покірні птахи,
		а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
		антен червоне павутиння розіп'явши,
		мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.

		Мистці рослин – тюльпани, дбаючи за форму,
		припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,
		а за законами нам невідомих формул
		вирують дні й міста й вирують бормашини.

		Дроти тремтять мов нерви.
		Теплий білий листик,
		зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.
		Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
		над вирвами нудних мелодій бормашини.

    11 червня 1936



Міста й музи


		Дубове листя, терези купців, цигани,
		щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
		Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
		за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.

		Уста солодкомовні зрадять. Може, спомин
		не лишиться з турбот, що нам орали чола.
		Крило плаща із пліч. Крило вітрів над домом,
		вузли димів, що в'яжуть небо з міста колом.

		Герої, мужоложники, поети, дійсно,
		чесноти квіття і на простиралі плями,
		дні й ночі, хлопців соромливих солодійство,
		і жарти шулерів, і смутку темні ями.

		Десь крекче катеринка, довгі світла смуги
		вирують на обличчях, мов павині пера,
		а людська доля в дзьобику кривім папуги
		колишеться шматком дешевого паперу:
		кохання,
		подорож,
		розлука,
		слава,
		успіх —
		за двадцять сотиків[86 - Сотик – сота частина чого-небудь, у даному випадку – гріш, монетка.] купити можна щастя.
		Сплітається і розплітається дня усміх,
		папуга, пісня й сонця золоте причастя.

		Неждані зустрічі. Оркестри грають в парках.
		Проходять сім’ї чесні й на дітей багаті.
		Злий вітер, що натхненням людську розпач шарпав,
		вже тихне. Карт букети і хмаринок лети.

		Тінь долі крил. Крихка тростина й квіття жертви.
		І в цифри ловим струм натхнення, дивну чудність
		найменших справ вдягаєм в правди стислі й вперті,
		хоч непомильна лиш одна екстази мудрість.

    20 травня 1936



Весна


		Тече весна, й бадьорі сажотруси,
		мов щиглі, на дахах, імла зелена.
		Дівчина, що кохає полісмена,
		співа на площі, де їй серце вкрав,
		а капельмейстер кучерявих авт
		тримає в білих рукавичках кусень
		сонця.

		Тече весна, й балончики зелені,
		немов букети перших мрій хлоп’ячих,
		колишуться й виплигують із жмені
		хлопчини, що за ними тихо плаче.

		Бояться діти чорних сажотрусів,
		за ґудзики тримаються завзято,
		і день зелені тіні в серце трусить,
		і клоняться йому кущі півоній
		в червоних латах.

		Не іскри пелехаті і не квіти
		з рожевих пін, розхлюпаних ногою,
		метелики, мов пил, спливають роєм
		в калюжі сонця, де купають крила,
		аж сажа золота усіх прикрила.
		Від них, як від веселки іскор, світить
		зелений кіш весни.

		За десять сотиків рябий балончик,
		мов юна мрія, смілий і яскравий,
		втекти забаг із щиглями на сонце,
		крилату мудрість вітру барвно славить.

		Дівчèна з оберемком мокрих рож
		співає, мов зозуля, тужно й палко,
		й над каруселями летючих площ,
		мов синє срібло, полісменська палка.




Вербель[87 - Вербель – барабанна дріб (нім.).]


		Ось бубон ранку – кругле сонце
		до маршу будить вояків.
		Лопочуть верблі по казармах,
		весна тріпочеться, мов спів,
		весна тріпочеться, мов птах,
		у клітці сірих коридорів
		і день накреслює свій шлях
		на мапі неба. Гаснуть зорі,
		мов очі втомлених коханок.
		Ось кленів ряд в стобарвній зливі.
		Весни пожежа підпалила ранок —
		і знову день окрилений,
		і знову день п’янливий.
		Вітри на кленах грають,
		мов на мідних трубах,
		вітри – світанку сурмачі.
		Дівчатам млосно, болісно і любо,
		в обіймах мліють, ячучи.
		Пробудяться, розкриють тьмяні очі,
		почувши верблі, верблі вояків.
		Це верблі весняні, це верблі у маршрут,
		та серце схвилював цей спів,
		нагадуючи верблі смерті.
		Слова коханців юних і палких,
		слова, мов гроші, пристрастю протерті,
		німіють. Все ж таки
		життя кипучого нікому не зв’язати!
		І кидає весна слова команди,
		прикази радісні й крилаті
		нестримних перемог, осяяних оман.
		Стоїть казарма чорним кубом,
		дуднить під кроками майдан,
		і ранок б’є у сонця бубон…

    22 лютого 1935



Балада провулка


		Де, заламавши руки сині,
		рятунку кличе ніч намарне,
		колишуться п’яниці й тіні
		біля кульгавої ліхтарні.

		Блакитним квітом похилившись,
		ліхтарня, мов лілея, в’яне,
		і світ недійсний, тільки миші
		ведуть шевців на місяць п’яних.

		В корчмі із зорями й дзвінками,
		де лупії і сажотруси
		співають гімни над склянками
		і славлять ніч і чар спокуси.

		Крива ядуха пані смутку,
		схиляючись до касопорців[88 - Касопорці – злочинці, ті, хто виламує каси, «випорює» з них гроші]
		обличчям зморщеним, мов губка,
		фальшиві карти в пальцях корчить.

		Оперши лікті у задумі,
		нічного промислу любимці
		пливуть на плахтах диму й шуму
		під лопіт зір у скрипки скриньці.

		В кублі химер, верзінь, наруги
		під хлип свічок – тремтливих птахів —
		ворожать лупіям папуги,
		і грузнуть в стіл слова, мов цвяхи.

		Знічев’я плачуть горлорізи
		і сповідаються горілці,
		і, мов павук, у горло лізе
		забутий спів, подертий в кільця.

		Знов сажотруси стягом гімну
		життя похвалу залопочуть.
		Хто це у кухоль знагла гримнув?
		……………………………………

		Чарки, мов птахи, відлітають
		понад столами, попід стелю
		лопочуть крилами скляними,
		дзвінками грають понад синім
		кущем димів, що корчму стелять.

		Зів’яла вже зоря остання,
		і місяць теж зів’яти мусив,
		та в черепа розбитій мушлі
		шумить і плеще аж до рання
		хор лупіїв і сажотрусів.

    30 січня 1936



Назавжди


		Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
		і тінь замазує панни, мов образи затерті.
		У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
		об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
		дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
		прощається з сестрою, що у зореколі їй
		не сяяти
		вже більш.
		Так ніч
		блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
		Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
		колишеться шофер у сонній лімузині.
		Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,
		і світло – лій зелений, з дзбанка ночі в сутінь литий,
		круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
		заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,
		й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
		що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
		Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
		закриє очі сплющені, немов сестра остання.
		Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
		і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
		Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
		колишеться шофер у сонній лімузині.

    13 грудня 1935



Балада про блакитну смерть


		Примарні камениці і коші подвір’їв,
		мов нетрі мороку, вузькі і мокрі сходи,
		провалля ночі, що його ніхто не зміряв,
		і смуток темних брам, і цвілі млосний подих.
		Зім’ятий і заляпаний паперу клаптик,
		коротка, проста записка: «Ніхто не винен,

		злочинця не шукати!» Йде у тихих лаптях,
		мов мудрий кіт, дахами місяць, нетля лине.
		З розкритих проводів букетом синя пара,
		із мідних, спухлих жил блакитна кров струмує.
		З-за шафи, що в півсні принишкла з ляку марить,
		примарне соло на кларнеті смутку, чуєш?

		Палає струм блакитний, мов душа в натхненні,
		і шепіт божевілля два серця колише
		з-під дна свідомості. І ніч у вир шалений!
		І синім квіттям газ в подертий килим тиші!

		На ліжко, човен розкоші й нудьги кохання,
		сідає миша місячна – цинічна й куца,
		і тіло з тілом, тісно сплетені востаннє,
		в неситих скорчах болю й насолоди в'ються.

		Похилений над ними синій янгол газу
		вінчає їх вогнем блакитним, наче миртом,
		і душі, мов лілеї, кидає в екстазу,
		аж спаляться, немов останні краплі спирту.

    24 грудня 1935



Дно тиші


		Сліпуче-чорний вугіль ночі, глиб і серця шахта,
		природи дно – дно таємниці й неба синє лоно;
		лящить у вухах сон – зім’ята та подерта плахта,
		і дзвонить в темряві співуче серце телефону.

		Так будиться хаос забутий літ дитячих світу,
		з-поза свідомості запони дивиться прадавнє,
		мов озеро, чарує в сріблі заля, й синім квітом
		проломаний удвоє місяць на долівці в’яне.

		І темне місячне ядро з твердої шкаралущі
		вилускують долоні тиші, що усе загорнуть.
		Дівчат кирпатий янгол рає, й час статуї кришить,
		лиш труби мегафонів сяють, мов тюльпани чорні.

    4 січня 1936



Кінець світу


		Мов бура плахта, хмара круків
		сідає на дахах бриластих,
		і місяць, звівши сині руки,
		немов пророк, став місто клясти.

		За всі гріхи і всі провини,
		за малість, зрадність і підлоту,
		за злочини, що повне ними
		кубло презирства і голоти.

		Тоді розпутники і гарпагони[89 - Гарпагон – скупар, від імені героя п’єси Ж.-Б. Мольєра «Ску-пар».]
		покутних псалмів заспівали,
		і калібани[90 - Калібан – дика людина із драми В. Шекспіра «Буря».] били в дзвони,
		й гетери, мов кобили, ржали.

		Мерзенні, сороміцькі, мертві
		люїзи з ліжок виходили,
		й сарданапалів гордих жертви
		червоні язики гострили.

		Мов стріл дванадцять з неба пращі,
		вітрів дванадцять шле додолу,
		й Земля розкрила зворів пащі,
		й розбите в кусні Сонця коло.

		Гримить підземний лоскіт здаля,
		вдаряє в мури буря дзвонів,
		і місто котиться в провалля
		під лопіт крил і мегафонів.

    4 січня 1936



Концерт з Меркурія


		Як віко скриню, ніч прикрила муравлисько міста,
		в долинах забуття ростуть гіркі мигдалі сну.
		На голови міщан злітають зорі, наче листя,
		у скорчах болю і багатства людський вир заснув.

		Бур'ян дахів, співуче зілля, міцний кущ – антени.
		На ніч сплітаються коханці, мов гарячий хміль.
		Червоні раки ламп повзуть по меблях і по стінах,
		холоне тіло в сні, душа гниє й сріблиться цвіль.

		Руда коханка в теплім ліжку і зоря в портфелі,
		старі перини, мокрі рожі і черва з книжок.
		В радіостанції натхненний спікер накладає
		на ночі грамофон холодний місяця кружок.

    20 травня 1935



Мертві авта


		Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,
		червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,
		і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,
		що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.
		Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
		і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
		і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
		бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.
		Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,
		колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.
		Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута
		й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.
		Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають, з-під площ, з-під трав.
		Метрополю,
		долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!

    5 листопада 1935



Сурми останнього дня


		Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,
		географи малюють зорі крейдою на неба мапі,
		в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,
		і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

		Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,
		купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.
		Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,
		коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

		Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони
		в густій і чорній мов смола воді, в страшних пивницях сто,
		примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.
		– О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?

    1 травня 1936

Закінчуючи

		Хто ж потребує слів твоїх?
		Чи той, що важить хліб і сіль,
		чи той, що відсотки рахує,
		чи той, що у безсонну ніч
		бунтарські зазиви друкує,
		чи той, кого гарячка палить
		і з голоду запеклий вже,
		чи той, що чорні тюрми валить,
		чи той, що тюрми береже?




«Антонин був хрущем і жив колись на вишнях…»


Сьогодні, коли заповнення «білих плям» у культурі, в історії стало можливою суспільною потребою, ця «невідома країна» повинна бути відкритою і освоєною. Б.-І. Антонич – не горде самотнє дерево на голій поляні, він – частка літературного процесу свого часу.

    Микола Ільницький

Уперше про Богдана-Ігоря Антонича і його творчість заговорив на V з'їзді письменників України Олесь Гончар: «Треба не ізолюватись, треба знати, чим жило й живе мистецтво в цілому. Нам треба знати і Лорку, і Антонича, і Елюара, не повинен бути обійденим ні Бунін, ні Винниченко…» Однак повернути в повному обсязі творчість поета читачам у той час не вдалося, бо він ніяк не вкладався в рамки нормативної радянської системи поглядів, згідно з якими мистецтво відтворює дійсність у художніх образах. Сам поет писав: «Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність». У 1967 році вийшла друком книга творів Антонича «Пісня про незнищенність матерії» з передмовою Д. Павличка, тоді ж поет М. Ільницький написав розлогий нарис життя і творчості «Богдан-Ігор Антонич», який вийшов окремою книжкою у 1991 році. Але наступного видання віршів поета довелося чекати більш ніж двадцять років, адже повна збірка його лірики з'явилася тільки у 1989 році під назвою «Поезії». За кордоном вірші Антонича виходили в перекладах словацькою, англійською, польською мовами ще в сімдесятих і на початку вісімдесятих років минулого століття. Отже, європейському читачеві поет був більше відомий, ніж українському.

Народився Богдан-Ігор Антонич 5 жовтня 1909 року на Лемківщині, в селі Новиця Горлицького повіту. До 1947 року Лемківщи-на знаходилася між польською і словацькою етнічною територією і простягалася завдовжки 140 і завширшки 25–50 км. На цій території, що займала 3500 квадратних кілометрів, мешкало близько 200 тисяч осіб українського походження і знаходилося близько 300 сіл та кілька невеличких містечок. У 1940 році з прикордонної смуги було відселено більше 100 тисяч етнічних українців-лемків, але це відселення відбулося більш-менш спокійно й мирно. Драматичною стала друга хвиля, яка почалася восени 1944 року. Після виселення лемків поляками з Південної Лемківщини їхня територія надзвичайно скоротилася і нині представлена виключно Пряшівщиною на західному Прикарпатті. Вважають, що слово «лемки» утворилося від слова «лем» («лише»), хоча самі лемки себе ніколи лемками не називали, а звали себе руснаками або русинами. Поет писав про Батьківщину: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її поезію».

Батько Богдана-Ігоря Василь Кот був греко-католицьким священиком. З якоїсь досі не встановленої причини батько майбутнього письменника незадовго до народження єдиного сина змінив прізвище на Антонич. Перша світова війна завдала важкого удару вразливій душі дитини. М. Ільницький пише: «В 1914 році батьки змушені були на деякий час переселитися до Відня, а в 1919 році Богдан уже з самою мамою (батько був заарештований польською владою) перебрався на Пряшівщину, до Чехословаччини, до материного брата Олександра Волошиновича. Труднощі переїзду важко відбилися на здоров'ї 10-літнього хлопця. Він захворів у дорозі, довго лежав у гарячці. Деякий час жили в Межилаборцях. Згодом родина повернулася до Новиці». Материн брат, у якого жили Антоничі, був заарештований і невдовзі страчений за відстоювання прав для галицької Лемківщини.

Хлопець часто й тяжко хворів, тому спершу йому найняли приватну вчительку, а в 11 років (1920 рік) віддали до Сяноцької гімназії імені королеви Софії. Гімназія була польською, вчилися в ній вісім років. З усіх тоді діючих у Лемківщині гімназій тільки в Сяноцькій вивчали ще й українську мову. Щоправда, на неї відводили всього дві години на тиждень і відвідували ці уроки лише українці, яких з 400 учнів гімназії було тільки 80. Основний же наголос робився на вивченні грецької та латини. Образливою й болючою була поведінка деяких гімназистів польського походження. Поляки в цьому навчальному закладі не просто кількісно домінували, а й претендували на роль представників вищої раси і при найменшій нагоді зловтішно знущалися з українців. Приводом для глуму й насмішок ставала навіть молитва українською мовою, про що Антонич писав: «Найгостріше виступала прірва в часі молитви. Коли прийшлося нам повторити "Отче наш…", вони сливе душилися від стримуваного реготу. Тоді зазнавали ми дошкульного, в'їдливого, майже фізичного болю. Мовби хтось пхав нам голки під нігті. В голові появлялася наївна думка: "Навіщо люди балакають різними мовами та чому одні діти можуть сміятися з мови інших?" Тоді найважливішим питанням для нас було: чому одні речі дозволені, а другі ні, чому це вільно, а цього ні, та далі, чому одному вільно те, що другому заборонено… Товаришам, котрі говорили іншою мовою, дозволяли не одне, що нам забороняли, але цього вже не могли ми подолати нашими головами».

Два останніх роки навчання в гімназії вчителем Антонича був Лев Гец (1896–1971), згодом відомий український графік і живописець (з-понад 3500 зроблених ним малюнків, акварелей, картин, 150 картин і 15 дереворитів присвячено Лемківщині). Гец осучаснив смаки майбутнього поета, він мав на учня великий вплив і став одним з перших поціновувачів творчості Богдана-Ігоря Антонича. Навчаючись в університеті та по його закінченні, поет надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо. Талант Антонича поширювався не лише на мистецтво слова, окрім поезії Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, яку потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також Антонич малював і цікавився образотворчим мистецтвом.

За згадками тих, хто знав поета, зовнішній вигляд Антонича гармоніював з його внутрішнім світом. Т. Голлендер залишив такі враження від знайомства з поетом: «Я знав – та добре – поета Антонича. Низький, з нахилом до товстіння, трохи незграбний, але незграбністю справжніх дітей села, які в першому поколінні мовби не можуть освоїтися з містом і його мешканцями, в окулярах, з доброзичливою посмішкою, нагадував радше сільського вчителя, ніж поета, і глибоко інтелігентну й чутливу людину, якою був передовсім… Коли читав мені свої вірші, які я перекладав, просте селянське обличчя його змінювалося і ставало якимсь іншим, одухотвореним… Голос звучав чисто й плавно, ламаючись у вимові, а уважні очі з-під окулярів – очі сільського священика чи вчителя – горіли іншим вогнем, ніж звичайно».

Сучасник Антонича М. Кудлик залишив такий спогад про мовну культуру письменника: «Він говорив, як на наші умови, гарно по-українськи, з легким лемківським наголосом, і в ці 1923–1925 роки читав дуже багато. Перечитав майже всю бібліотеку нашого вчителя. Улюбленими українськими поетами були для нього Франко, Шевченко, Леся Українка, із прозаїків – Коби-лянська, Нечуй-Левицький, а з польських – Словацький, Міцке-вич, Красіньський. Якось розповів мені, що перечитав усі твори, які одержали нагороду Нобеля, у перекладі польською мовою». Ірина Вільде вловила якийсь незвичний акцент, відчутний у розмові Антонича: «Антонич, будучи вже в університеті, говорив якось дуже… «дивно» по-українськи, так що ми, дівчата, навіть… бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться "приємним" для нас, українок». Проте дуже швидко цей акцент зник, що підкреслює у своїй книзі «Богдан-Ігор Антонич» М. Ільницький: «…Треба сказати, Антонич доволі швидко так опанував українську літературну мову, що в знанні її перевершив друзів-галичан. За віршами багато хто приймав його за наддніпрянця, а потім зі здивуванням запитував: "Як, ви – лемко?!"» А добрий знайомий Антонича М. Якубець писав: «З-поза великих рогових окулярів дивилися очі дослідника-філолога. Він говорив спокійно, зв'язно, ясно, свої судження формулював прозоро, ідеальною польською мовою, закрашеною співучою східною інтонацією. Його товариші-українці казали мені, що до шістнадцятого року життя Антонич не знав української літературної мови й користувався мовою, яку вивчив з віршів. Тут могло бути джерело його виняткової вразливості до цієї мови, старанності, що межувала з педантизмом. Але, читаючи сьогодні його вірші, не бачу й сліду штучності. Мова Антонича безпосередня й водночас одухотворе-но-поетична. Це мова великого майстра».

У 1928 році Богдан-Ігор Антонич закінчив гімназію й записався на гуманітарний факультет Львівського університету. Він студіював слов'янську філологію на гуманітарному факультеті. Вступ студентів непольської національності в університет обмежувався процентною нормою, що не перевищувала 10 відсотків. У ці 10 відсотків і входили такі самородки, як Антонич. Та, незважаючи на вроджені здібності, і їм не світили легкі перемоги на ниві науки. На жаль, наукова кар'єра Антонича не склалася. Дійшло до того, що магістру філософії Б.-І. Антоничу – він отримав диплом у травні 1934 року – було відмовлено в подальших студіях славістики в Болгарії, хоч його й рекомендував впливовий професор Г. Гертнер, а сам Антонич успішно склав державний екзамен і отримав ступінь магістра польської філології за чудову мовознавчу магістерську роботу. Для нього почалася важка доля літератора й журналіста, що мусить заробляти на хліб пером. Він друкує в газетах і журналах вірші, статті про літературу й мистецтво, якийсь час редагує молодіжний журнал «Дажбог».

Необхідно зауважити одну особливість Антоничевої вдачі. Він не займався ні політикою, ні пропагандою, ні голосними громадськими справами, як багато хто з письменників, бо вважав, що в кожній галузі повинен працювати тонкий знавець. Тільки-но Антонич відчував, що до нього висуваються не ті вимоги, які можна ставити до поета, він переривав стосунки з такими людьми, співробітництво з часописами. М. Ільницький цілком справедливо пише, що тільки через політичні спрямування Б. Кравціва, який почав керувати журналом «Дажбог», і Д. Донцова, який перетворив «Вісник» на рупор національної ідеї, Антонич перестав публікуватися в цих часописах. Не витримав він і релігійного спрямування журналу «Дзвони», відійшов від нього, чим поетові дорікнули навіть у некролозі. Але не можна звинувачувати Антонича в аполітизмі й байдужості до національної ідеї. Досить лише прочитати вірш «Слово до розстріляних» (написаний у грудні 1934 року), в якому йшлося про когорту митців Розстріляного Відродження, щоб зрозуміти, як боліли Антоничу найтяжчі втрати його нації.

У думках про мистецтво Богдан-Ігор Антонич дуже багато в чому випереджав найсміливіших літературознавців свого часу. У статті «Національне мистецтво» (1933) він спромігся на досить революційну, як на його час, думку. Поет категорично заперечував вирішальну роль угруповання чи художнього напрямку на митця. Антонич писав: «Назви видумують здебільша критики, щоб таким дешевим способом облегшити собі завдання, повкладати митців до готових шухляд і мати святий спокій, або другорядні митці, щоб звернути увагу на себе і на свою нецікаву творчість… Пам'ятаймо, що мистецтво творять митці (одиниці), а не напрями. Пікассо знаменитий маляр, але має на собі щось аж чотири наліпки. Вийміть його із шухляд ізмів!..»

Богдан-Ігор Антонич закінчив університет уже відомим літератором. Усього сім-вісім років тривало активне творче життя поета, але за цей короткий відрізок часу він у творчості досяг того рівня, який інші здобувають десятиліттями. Першою книжкою Антонича стала збірка поезій «Привітання життя» (1931). Авторові було всього 22 роки. Збірку вважають «учнівською», хіба що з погляду критика. В ній знайшла відображення вітчизняна і європейська класика, авангардистські течії – від «Молодої музи» початку XX ст. до української радянської поезії 20-х pp. У 1934 році заходами Богдана Кравціва побачила світ друга поетична книга – «Три перстені», за яку 31 січня 1934 року Богдан-Ігор Антонич був нагороджений престижною премією Львівського товариства письменників і журналістів імені Івана Франка. Про цю збірку М. Ільницький писав: «Коли з'явилася книжка Антонича "Три перстені", читачі і критики відразу ж прийняли її беззастережно. І навіть пізніше, коли автор переріс "Три перстені", часто не хотіли визнавати в нього чогось іншого, навіть глибшого і досконалішого, все ніяк не могли позбутися чару пісні про весну, молодість, красу». Назву цієї книги літературознавець пояснює як перстень краси, перстень молодості й перстень ночі.

Ще через два роки з'явилася третя, найбільша прижиттєва збірка – «Книга Лева» (1936). А в 1938 році, вже після смерті Антонича, вийшли «Зелена Євангелія» і «Ротації». Треба згадати ще й ненадруковану шосту, а власне, другу збірку, бо була готова до друку ще в 1932 році, «Велика гармонія». Також поет створив лібрето «Довбуш», написати яке йому запропонував композитор Антон Рудницький: почав писати роман «На другому березі», пробував себе в жанрі малої прози.

Фактичною дружиною Богдана-Ігоря Антонича була Ольга Олійник. Якби не рання смерть поета, вони могли бути щасливим подружжям. Після похорону Антонича Ольга приїжджала до батьків Богдана-Ігоря в Бортятин, але вони її не прийняли. Пізніше вона вийшла заміж, стала Ольгою Ксєнжопольською, але ніколи не забувала поета й залишила про нього багато цікавих спогадів.

Неповні двадцять вісім років прожив Богдан-Ігор Антонич. Причиною його хвороби стало запалення апендикса. Операція пройшла вдало, але через те, що митець змушений був довго лежати, розвинулася пневмонія. Важкий внутрішній запальний процес лікарі зуміли зупинити й побороти, хворого відправили до батьків у село, де Богдан-Ігор почувався настільки задовільно, що взявся за переробку лібрето «Довбуш». Несподіване погіршення стану здоров'я спричинилося до високої температури й зупинки серця молодої людини. Поет помер 6 липня 1937 року, перед полуднем. Поховали Антонича на Янівському цвинтарі у Львові.

Т. М. Панасенко



notes


Примечания





1


Змагун – той, хто виступає у змаганні, спортсмен.




2


Яка це приємна річ – могти спізнюватися.




3


Автор повісті забув раз адресу своєї коханої і втратив тому найкращий день А що буде, як душа по смерті забуде адресу до неба?




4


Автор у дитинстві ніколи не хотів пити какао.




5


Справжня розкіш отак стояти собі в хвилях золотого вечора при вікні (руки обов'язково в кишенях від штанів) і співати мурмурандо.




6


Сітківка – волейбол.




7


Джаган – кирка.




8


Штудерні – вишукані.




9


Повість «На другому березі» входить до складу однойменного роману Антонича, написана від імені одного з головних його персонажів – Марка Мартовича (Прим. ред.)




10


Бібула – папіросний папір.




11


Тріолет – канонічна форма вірша на вісім рядків, де повторюється перший рядок у четвертому й сьомому рядку, а другий – у восьмому (фр.).




12


Трохей – хорей, двоскладова віршова стопа з наголосом на першому складі (грец.).




13


Автор застерігається, що його герої не вирішили питання. Перед усім треба би визначити докладніше поняття «вищих вартостей».




14


Пахне злегка Кантом. Мартович починає грузнути в філософію. Видно, не є вродженим повістярем.




15


Надми – дюни.




16


Храбустя – капустяні качани, те, що залишається на полі після того як головки капусти зібрано.




17


Бескет, бескеття – гірський обрив, а також важкодоступне місце в горах.




18


Герой моєї повісті говорить тепер трюїзм, одначе не забуваймо, що кожний трюїзм саме тому, що є трюїзмом, є завсіди новий. А чи найбільшим трюїзмом не є загальна правда, що кожна правда є трюїзмом? Читачу, ти, певне, знизуєш плечима.




19


…що Мартович у найбільш дратуючім місці свого оповідання пе-рестрибує ні сіло ні впало до загальних міркувань. Автор повісті також невдоволений на непоправного свого героя, але кращого не міг знайти. Це вже така вдача Марка, така його письменницька снага. Простіть неприкаяному нишпоркові у власних думках!




20


Параван – ширма.




21


Це є думка героя повісті, а не автора. Зрештою, хіба кожна справді молода людина знає, що це є бунт проти детермінізму.




22


Блам – хутряний виріб (пол.).




23


Рунь – руно, вовна.




24


Чабер – чебрець.




25


Шафір – сапфір.




26


Від мето – гамір, шум (прим. Б.-І. Антонича).




27


Тут: помідори.




28


Спиж – бронза.




29


Кода – завершальна частина, закінчення циклу поезій (im )




30


Дейнеки – в минулому повстанці, озброєні переважно кийком або колом.




31


Ушкали – дружинники, що їх наймали в XIV столітті новгородські вельможі для придушення татар на Волзі і для інших цілей.




32


Бинда – стрічка.




33


Ворина – жердка.




34


Демен – кермо чи стерно судна (голанд.).




35


Чардак – палуба корабля.




36


Мейсфілд Джон (1878–1965) – англійський письменник




37


Байрон Джордж Гордон (1788–1824) – великий англійський поет, основоположник романтизму в світовій літературі




38


Вертер – герой роману Гете «Страждання молодого Вертера»




39


Прочитан – плющ.




40


«Алаге, сатанас» – геть, дияволе! (Грец.). Заклинання проти не чистої сили.




41


Грунь – поле, пасовище.




42


Бердо – пагорб.




43


Кінкет – лампа для освітлювання сцени (пол.).




44


Ордер – тут: орден.




45


Мерва – гнила солома.




46


Non est certum – непевно (латин.).




47


Трам – колода.




48


Обоятна – байдужа.




49


Шприха – спиця колеса.




50


Делина – колода, брус.




51


Тапета – шпалери.




52


Вориння – загорожа.




53


Кичера – гора, вкрита лісом за винятком вершини.




54


Лада – давньослов’янська богиня, покровителька шлюбу.




55


Гамарня – металоплавильна майстерня.




56


Зельман – герой українських веснянок та гаївок.




57


Тропар – молитовний вірш на честь релігійного свята або святого.




58


Гебан – африканське дерево з деревиною чорного кольору, з якої виробляють коштовні предмети




59


Сарданапал – останній цар Ассірц, ім'я вживається як синонім до слова «деспот»




60


Зірковітень – неологізм Б І Антонича




61


Гісоп – рослина, з якої отримують ефірні олії




62


Стигма – рани на тілі християнських мучеників (грец.)




63


Осяг – досягнення, успіх




64


Левконія – трав'яниста декоративна рослина




65


Карузо Енріко (1873–1921) – геніальний італійський співак




66


Ars poetica – мистецтво поезії (латин.).




67


Urbiet orbi – буквально «місту і світові», всім, до загального відома (латин.).




68


Ars critica – мистецтво критики (латин.).




69


Інкавст – чорнило (грец.)




70


Іхневмони – у єгипетський міфологи – священні щури, шановані за те, що з'їдали яйця крокодила




71


Токіт – стукіт




72


Полярія – Арктика.




73


Остання строфа з вірша «Світанок» у зб. «Три перстені» (прим. Б.-І. Антонича).




74


Анабазис – тривала подорож, похід (грец.).




75


Чота – підрозділ у козацькому війську.




76


Мітральєза – скорострільна гармата (фр.)




77


Dies irae – день гніву (латин.).




78


Експльозія – вибух (пол.).




79


Лігатура – декілька зв’язаних між собою букв або нот; в загальному сенсі – пов’язання певних явищ (грец.).




80


Ритурнель – приспів, повторювана музична фраза (фр.).




81


Надро – нутро, внутрішній зміст.




82


Склиця – ожеледь, слизька поверхня.




83


Кутир – нетрі, закамарок.




84


Тратва – пліт.




85


Фішбін – кістяне піднебіння риб, а також вироби з такої кості (нім.).




86


Сотик – сота частина чого-небудь, у даному випадку – гріш, монетка.




87


Вербель – барабанна дріб (нім.).




88


Касопорці – злочинці, ті, хто виламує каси, «випорює» з них гроші




89


Гарпагон – скупар, від імені героя п’єси Ж.-Б. Мольєра «Ску-пар».




90


Калібан – дика людина із драми В. Шекспіра «Буря».