Леонід Залізняк НАЙДАВНІШЕ МИНУЛЕ УКРАЇНИ Історична праця -------------------------------------- Зміст: ПЕРЕДМОВА ВИТОКИ ЛЮДСТВА ТА ЗАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ПРИЛЬОДОВИКОВІ МИСЛИВЦІ НА МАМОНТІВ ТА БІЗОНІВ Мисливці на мамонтів Степові мисливці на бізонів Мисливці прильодовикових гір ДОБА ПІВНІЧНОГО ОЛЕНЯ ЛІСОВІ МИСЛИВЦІ ПІСЛЯЛЬОДОВИКІВ'Я НЕОЛІТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ ПІСЛЯМОВА ПЕРЕДМОВА Кілька годин їзди тряскою бруківкою серед безкраїх торфових боліт та сосонових борів і експедиційна машина опиняється на піщаному березі одного з рукавів Прип'яті. На цьому боці річки - дерев'яні хати невеликого поліського села, традиційні ферми, кладовище, а на протилежному - заболочена заплава з безкрайніми заростями очерету та верболозу. Над ними серед прип'ятьських боліт та стариць жовтіє смуга піску, що перевівається вітром, - мета нашої експедиції. Піски. здається, зовсім поруч, однак добратися до них непросто. Після кількох годин виснажливих блукань серед плавнів на орендованому в селі човні врізаємось у стіну очерету в потрібному місці. В задусі очеретяних заростей, вологі від довгого веслування руки та обличчя особливо привабливі для комарів. Останні 20-30 метрів тягнемо човна до сухого берега волоком, провалюючись по коліна в торф і відмахуючись від комарів та мошок. Пригадується назва цієї місцевості — урочище Переволоки. Сипучим піщаним схилом піднімаємось на гребінь дюни. Прохолодний вітер умить здуває комах і нам відкривається панорама безкрайньої заплави Прип'яті: луки, болота, очерети, верболози, серед яких блищать на сонці озера та рукави річки. Але найбільш приваблюють і радують нас у цьому мальовничому краєвиді поодинокі піщані горби — рідні браття того, на якому ми стоїмо. Однак це не бугор і не гора, як її називають пастухи, а гігантська серпоподібна дюна. Вона піднімається над болотами на 5-7 метрів і має діаметр близько 1 км. Усередині міститься болото, оточене з усіх боків, крім одного — західного, піщаним гребенем. Такі серпоподібні дюни, що носять назву параболічних, нерідко трапляються на Поліській, Польській, Німецькій прильодникових низинах. У льодникову епоху на цих територіях відкладалися піски, які перемивалися водами льодовика, що танув під сонцем. Коли ж він відступав далеко на північ, у Скандинавію, середньоєвропейські низини перетворювалися в холодний степ з перелісками сосни та берези, населений численними стадами північних оленів. За часів максимального похолодання і посушливості клімату, наприкінці льодовикової епохи, трав'яниста рослинність вимерзала, піски перевівалися вітром і відкладалися у вигляді гігантських параболічних дюн. Пом'якшення клімату призводило до заростання рухливих пісків травою. Першими поселилися на параболічних дюнах мисливці на північного оленя кінця льодовикової епохи. Сухі піщані горби, що піднімалися над болотистими низинами, виявилися особливо зручними для влаштування мисливських стійбищ, з яких було далеко видно стада оленів. Поліські дюни приваблювали людей і в більш пізні часи. Якщо виникли вони і були заселені мисливцями на північного оленя 14-12 тис. років тому, то близько 10 тис. років до наших днів льодовик розтанув і Полісся, як і вся північна та середня смуги Європи, заросло березово-сосновими лісами з лісовою фауною сучасного типу. На дюнах поселилися лісові мисливці, які за допомогою лука та стріл полювали на турів, лосів, благородних оленів, диких свиней. Їх змінили перші скотарі та землероби новокам'яноі доби, на поселеннях яких археологи знаходять найдавніший глиняний посуд з домішками трави у глині та орнаментом із наколів гребінцем та паличкою. Отже, піщані дюни в заплавах річок по праву можна назвати літописами історії Полісся. Останнім часом вони дуже постраждали від руйнівно? діяльності людини. Особливо дістається дюнам від меліораторів, які нерідко влаштовують на них піщані кар'єри. Не одна піщана гора разом з безцінними для науки археологічними матеріалами, що містилися в ній, була вивезена для будівництва дамб та шляхових насипів. Тому археологи нерідко виконують роль швидкої допомоги по врятуванню цих безцінних пам'яток стародавньої історії України від байдужості та некомпетентності деяких господарників. Окопи та воронки двох світових війн зруйнували рослинний покрив багатьох піщаних узвищ Полісся. Протягом останніх десятиліть він дуже постраждав від непомірного випасу скота, зниження рівня ґрунтових вод через осушення річок та озер. Знищення трав'яного покриву призвело до перевівання дюнних пісків вітром. Так, багато параболічних дюн Полісся через 11 тис. років після появи на світ знову перетворились на рухливі піски, а старожитності, поховані в їхній товщі, опинилися на поверхні. Декілька гектарів піщаних видувів в урочищі Переволока на півночі Рівненщини були щільно вкриті тисячами крем'яних знарядь та відходів їхнього виробництва. Великі відщепи, пластини, уламки чорного блискучого волинського кременю утворювали на жовтому піску видувів скупчення діаметром до кількох метрів. Сотні крем'яних наконечників стріл, різців, скребків, масивних сокир знайдено серед уламків розколотого первісними людьми кременю. Його так багато і розсипаний він на такій величезній площі, що здається — тут була столиця мисливців кам'яного віку. Чимало стоянок первісних мисливців зі схожими крем'яними знаряддями праці розкидано на численних дюнах басейнів Прип'яті, Німану, Вісли, Одеру, Ельби, котрі ще 10 тис. років тому текли серед холодних тундростепів, де паслися величезні стада північних оленів. Хто ці люди, що вперше заселили прильодовикові низини після відходу льодовика на північ; як вони жили; якими були їхні житла, одяг; на яких тварин і як вони полювали; що їли? Як і де з'явилися найдавніші людські істоти і коли вони заселили територію України; як жили мисливці прильодовикових просторів; якими були їхнє суспільство, господарство, культура; як поширювалось землеробство та скотарство в Європі, зокрема в Україні? Книга є спробою відповіді на ці непрості питання за допомогою археології, етнографії, антропології, письмових джерел, палеогеографії та інших наук. ВИТОКИ ЛЮДСТВА ТА ЗАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ Проблема походження людини, або антропогенезу, почала досліджуватися науковцями досить пізно. Її вирішення тривалий час блокувалося церквою, яка стверджувала, що людину створив бог за своєю подобою кілька тисяч років тому. І хоча інтерес до походження людини виявляли ще інтелектуали Стародавньої Греції та Європи часів Відродження, а Карл Лінней, систематизуючи тваринний світ, усередині XVIII ст. відніс людину разом з мавпами до одного загону приматів, усі спроби відшукати нашого пращура сприймалися офіційною наукою вороже. Коли 1856 р. під Дюссельдорфом було знайдено кістки неандертальця, наука винесла безапеляційний вирок, що череп належав «патологічному ідіоту», а крива кістка стегна — «монгольському козаку кінного загону росіян, що переслідували Наполеона 1814 р». Книга Чарлза Дарвіна «Походження людини та статевий добір» 1871 р. відкрила шлях науковому вивченню проблеми антропогенезу. На грунті аналізу величезного фактичного матеріалу вчений переконливо довів тваринне походження людини і переніс на проблеми антропогенезу положення еволюціонізму, зокрема вчення про природний добір. Проте недоліком праці вважається наголос на великій ролі статевого добору в процесі становлення людини. Важко пояснити зростання обсягу мозку, удосконалення кінцівок, чи поступове зникнення на тілі пралюдини волосся лише тим, що жінки віддавали перевагу чоловікам саме з такими якостями. Теорія статевого добору не пояснює також прогресивний розвиток мови у наших предків. Водночас праці Дарвіна стимулювали цілеспрямовані наукові пошуки палеозоологів та антропологів. Незабаром, 1891 р., вони увінчалися блискучим відкриттям доктором Е. Дюбуа на о. Ява решток пітекантропа, що в перекладі з грецької значить «мавполюдина». Саме тоді пожвавлюються теоретичні розробки проблеми. 1876 р. Ф. Енгельс у статті «Роль праці в перетворенні мавпи в людину» запропонував трудову теорію антропогенезу. Дослідник стверджував, що людина сформувалася в процесі колективної праці. Й безпосередні пращури, як і всі примати, були суспільними тваринами. Колективні пошуки і розподіл їжі, полювання, захист від хижаків, за умов удосконалення знарядь і методів полювання, згуртували первісний колектив, сприяли встановленню між його членами виробничих зв'язків. Виникала необхідність обміну інформацією, передачі виробничого досвіду наступним поколінням. Отже мова — продукт колективної трудової діяльності пралюдей. Крім соціальних, Ф. Енгельс бачив біологічні аспекти антропогенезу. Зокрема він підкреслював велику роль переходу пращурів людини на м'ясний раціон. М'ясна їжа більш ніж рослинна відповідала біохімії людського організму, сприяла трансформації тіла та мозку мавпи в бік людини. Висока калорійність м'яса звільняла людей від цілодобових пошуків їжі, а полювання вимагало також більшого інтелектуального напруження. Недаремно психіка хижих ссавців складніша за психіку травоїдних. За Ф. Енгельсом прямоходіння звільнило руку для трудової діяльності. Остання зумовлювала прогресивний розвиток людського мозку. Біологічні чинники впливали на процес антропогенезу тривалий час і остаточно поступилися соціальним лише недавно. Природний добір діяв у популяціях наших пращурів аж до постання 35 тис. років тому людини сучасного типу (Homo sapiens). Протягом XX ст. наука зробила величезний крок вперед у розумінні проблеми походження людини та становлення суспільства. Передумовою цьому були видатні відкриття палеоантропологів та археологів на півдні Євразії і особливо в Африці. Зупинимось коротко на пердісторії людства. Найдавніші ссавці з?явились близько 180 млн. років тому в мезозойську еру, коли на суші, в морі та небі панували рептилії. Активність останніх вночі різко знижувалась, оскільки температура їхньої крові падала відповідно до температури середовища. Тому перші ссавці доби динозаврів були нічними т еплокровними тваринами завбільшки з крису. Близько 60 млн років тому внаслідок різких кліматичних змін вимерли динозаври. Єдиної думки щодо причин цієї глобальної екологічної катастрофи немає. Більшість дослідників пояснює це зниженням температури поверхні землі та океанів в результаті падіння величезного астероїда або комети на нашу планету, від вибуху якого в атмосфері Землі утворилася пелена пилу, що пригасила сонце. Інші дослідники пов?язують похолодання на Землі з підсиленням вулканічної діяльності. Саме тоді планета вступила в альпійську фазу гороутворення, коли постали найвищі сучасні гірські системи: Альпи, Гімалаї, Кордильєри, Кавказькі та Кримські гори тощо. Численні вулканічні виверження призвели до викиду в атмосферу великої кількості пилу, що затьмарив сонце. Зниження температури виявилося смертельним для більшості холоднокровних рептилій. Вижили лише ті, хто міг сховатися від холоду під землю (змії, ящірки) чи у воду (крокодили, черепахи). Летючі ящури або вимерли, або трансформувалися в теплокровних, вкритих пір'ям птахів. Ця екологічна катастрофа зробила господарями землі ссавців. 50 млн років тому мезозойська ера рептилій змінилася кайнозойською, коли вибухоподібне зросло різноманіття останніх. Саме тоді з'являються й найдавніші мавпи (примати). Близько 20 млн років тому теплий, вологий клімат сприяв поширенню тропічних лісів, внаслідок чого в Азії, Африці, Європі збільшилася чисельність людиноподібних мавп, відомих дослідникам під назвою дріопітеки (деревні мавпи). Ці істоти дещо нагадували шимпанзе. Вчені відзначають зменшення іклів та діастеми (відстані між іклами та різцями) у дріопітеків, що свідчить про те, що їхні зуби ставали все подібнішими до людських. Сучасні людиноподібні мавпи (шимпанзе, горила, орангутанг, гібон) походять від різновидів дріопітеків, що не перейшли до наземного способу життя і продовжували мешкати в тропічних лісах). Пізнім видом дріопітеків був рамапітек, кістки якого знайдено у передгір'ях Гімалаїв, в шарах землі, що датуються 12—8 млн років тому. Це була досить тендітна мавпа, що як і дріопітек за конституцією та обсягом мозку (менше 400 см3) нагадувала шимпанзе. Вважається, що саме з рамапітеком, пов'язаний початок переходу до прямоходіння, а мавп'яча лапа перетворюється на людську руку. Мається на увазі протистояння великого пальця всім іншим, що давало змогу міцно тримати в долоні палицю або інше знаряддя. Всі ці зміни в анатомії та способі життя людиноподібних мавп тропічних лісів були зумовлені суттєвими природно-кліматичними перетвореннями. Починаючи з 14 млн років до наших днів формуються крижані шапки над південним та північним полюсами. Клімат стає більш посушливим, знижується температура у тропічній та субтропічній зонах і різко скорочуються площі тропічних лісів. Останнє зумовило зменшення чисельності, вимирання та біологічну трансформацію багатьох видів лісових тварин. Наземний спосіб життя на відкритих безлісих просторах вимушені були опановувати не лише наші пращури, а й деякі примітивні мавпи. Приклад павіанів свідчить, що це супроводжувалося переходом від травоїдності до всеїдності, зростанням згуртованості та агресивності стада. Аналогічні зміни очевидно відбувалися і в стадах дріопітекових людиноподібних мавп, яким все частіше доводилося злазити з дерев. Однак наземне існування таїло в собі велику небезпеку у вигляді головного ворога мавп — хижаків родини кошачих (левів, тигрів, леопардів тощо). Щоб захистити своє життя наші пращури були вимушені звільнити передні кінцівки (майбутні руки) від опорних функцій. Це давало змогу не лише озирати місцевість, а й оборонятися від хижаків за допомогою палиць та каміння. Рука з палицею чи каменем поступово із засобу оборони перетворюється на знаряддя полювання. Включення в раціон м'ясної їжі благотворно вплинуло на розвиток усього організму, особливо мозку. Водночас із освоєнням мавпою наземного способу життя та прямоходіння відбувалося згуртування мавп'ячого стада і формування його у первісну праобщину. Стимулом для цього була необхідність консолідації всіх членів стада для захисту від хижаків, а пізніше — для колективного полювання. Існує думка, що. початкові етапи антропогенезу відбулися у Східній і Південній Африці за умов активного гороутворення та вулканічної діяльності. Як відомо, тектонічні процеси зумовлюють підвищення рівня радіації, котра спричинювала мутаційні зміни в організмі наших пращурів, сприяючи збільшенню пластичності біологічного виду, його здатності до трансформації в людину. На жаль рамапітековий перехід олюднення мавпи, коли остання лише почала засвоювати навички наземного існування, залишається найменш дослідженим. Пояснюється це браком решток людиноподібних мавп, що датуються проміжком часу 8—4 млн років тому. Однак у Кенії та Ефіопії було знайдено сліди ніг на вулканічному попелі, а потім і численні рештки істоти, що датується 4—3 млн років тому. Багато в чому вона нагадувала рамапітека, але була прямоходячою і мала мозок обсягом 400 см . Ця людиноподібна мавпа (Australopitecus afarensis) на думку багатьох дослідників е безпосереднім пращуром як людини, так і австралопітеків. Переважна більшість дослідників вважає, що процес олюднення мавпи відбувався за умов сухої, навіть жаркої савани Східної Африки. Серед пагорбів, вкритих густою травою, окремими кущами та деревами, текли ріки, по берегах яких росли ліси. Різноманітні копитні травоїдні, котрі й зараз населяють африканську савану, були здобиччю численних левів, тигрів, леопардів, але не об'єктом мисливського промислу перших людських істот. Останні спочатку вдовольнялися полюванням на дрібних тварин (гризунів, земноводних, ящірок, комах тощо), а також, мабуть, не гребували рештками здобичі великих хижаків. Кістки тварин на стійбищах найдавніших пралюдей дали підстави називати їх «крисоловами». Звичайно, значну частину раціону складала рослинна їжа — дикі плоди, їстівне коріння, соковиті пагони тощо. Саванний спосіб життя почав складатися у рамапітеків, а завершився на австра-лопітековому етапі формування людини 4—2 млн років тому. Цікаву думку щодо рамапітекового етапу антропогенезу (12— 4 млн років тому) висловив відомий шведський дослідник Я. Ліндблад. Він вважав, що пращури людини вели тоді водяний спосіб життя, оскільки пізні дріопітеки (рамапітеки) з дерев переселилися не в савану, а на береги лісових річок. Тривалий час вони проводили у воді в пошуках молюсків, їстівних рослин, земноводних, риби тощо; вода захищала їх від леопардів та левів. На думку Я. Ліндблада, внаслідок мешкання у воді рамапітеки перейшли до прямоходіння, позбавилися волосся на тілі. Про це ж свідчить довгий, невластивий іншим приматам ніс людини, що давав змогу їй занурюватися у воду. Тонкий, рівномірний шар підшкірного жиру, як теп-лоізолюючий засіб, розвився у людей у холодній воді. Він зовсім не властивий сухопутним ссавцям. Товщий жировий прошарок у жінок можливо свідчить, що вони проводили у воді більше часу, ніж чоловіки, які, залишивши жінок з дітьми у безпечній водній стихії, ходили в савану на полювання. Водяна версія походження прямоходіння та деяких особливостей людського тіла досить проблематична і потребує додаткових доказів. Наступний після рамапітека пращур людини — австралопітек — вів наземний спосіб життя, мешкаючи в саванах Південної та Східної Африки 4—1 млн років тому. Першим відкрив рештки австралопітеків (південних мавп) професор Р. Дарт 1924 р. у Південній Африці Відтоді їх тут знайдено велику кількість. Особливо відомі місцезнаходження вздовж східноафриканського рифту — вузького й довгого тектонічного розлому, що тягнеться Східною Африкою з півдня на північ до Ефіопії. Його північним продовженням є Червоне море, долина р. Йордан та Мертве море Палестини. Рифт відзначався великою вулканічною активністю. Олдувайська ущелина в Кенії розрізала на глибину 100 м шари вулканічного попелу. Останній прекрасно консервує кістки тварин та пралюдей, що й зробило Олдувай справжнім музеєм плейстоценової фауни. Ось уже понад ЗО років його досліджує сім'я відомих антропологів та палеозоологів Люїс, Мері та Річард Лікі. Якщо рухатись африканським рифтом далі на північ від Олдуваю, потрапимо в не менш знамениті місцезнаходження палеоантропологічних решток - долину Омо, Хадар в Ефіопії. Видатні відкриття, зроблені тут у повоєнні часи, пролили світло на найдавніший період антропогенезу, поглибили історію людства відвічі - до 2 млн років тому, переконливо показали, що прабатьківщиною людини була Африка. Австралопітек є перехідною формою між людиноподібною мавпою та примітивною людиною, що почала виготовляти знаряддя праці. Ці прямоходячі, хижі мавпи саван зростом та вагою мало відрізнялися від дріопітекових чи шимпанзе ( відповідно 120 см та 40 кг), але обсяг їхніх черепів значно перевищував череп останніх і сягав 600 см. Розколоті кістки різноманітних тварин, навіть таких агресивних як павіани, знайдені в місцях мешкання австралопітеків, свідчать, що вони були вмілими мисливцями. Однак знаряддя праці з каменю не властиві шарам, що містять кістки австралопітекових. Вважається, що останні ще не виробляли кам'яних знарядь, а полювали за допомогою дерев'яних палиць та каміння. Взагалі схоже, що хижий, мисливський спосіб життя пращурів людини остаточно склався на стадії австралопітеків з моменту застосування палиці як ударної зброї. У Африці знайдено рештки багатьох видів австралопітеків, які поділяються на дві групи: тендітну та масивну. Обидві вони були деградуючими гілками розвитку і вимерли, не лишивши нащадків, 2—1 млн років тому. Австралопітеки походять від вищезгаданого пізнього рамапітека Ausralopitecus Afarensis, відомого серед палеоантропологів під поетичним іменем Люсі. Останній вважається також пращуром першої людської істоти, котра мешкала в Африці поруч з австралопітеками і навіть полювала на них. Вона відрізнялася від австралопітеків насамперед більшим обсягом мозку (600—800 см ) та вмінням виготовляти кам'яні знаряддя праці, за що отримала назву Homo habilus — «людина уміла». Найдавніші шари з її рештками та кам'яними знаряддями датуються близько 2 млн років тому (череп № 1470 з оз. Рудольф), а не 2,9 млн років тому, як це вважалося раніше. Однак частина дослідників вважає, що найдавніші знаряддя виготовляли 2,5, а можливо і 3 млн років тому в Африці. Розміри тіла (зріст 140 см, вага 50 кг.) та обсяг мозку (800 см3) «людини умілої» дещо перевищували відповідні показники більшості австралопітекових. І хоча за основними анатомічними особливостями цю істоту можна вважати пізнім австралопітеком, однак вміння виготовляти примітивні знаряддя праці дає підстави назвати її найдавнішою людською істотою. Кам'яні знаряддя Homo habilus називають гальковими, оскільки це звичайна кварцитова чи крем'яна річкова галька, один кінець якої пригострений кількома грубими, але цілеспрямованими сколами. Виготовлення найдавніших знарядь праці було екстраординарною подією в історії людства, що знаменувала собою народження людини. Вона стала для геологів початком відліку нової ери історії землі — антропогену. Ті дослідники, котрі головним критерієм людини вважають виготовлення знарядь праці, розглядають Homo habilus як найдавнішу людську істоту. Однак В. П. Алексєєв стверджував, що показником належності до людей є певні біологічні особливості (так звана «гомінідна тріада»): прямоходіння, рука з протиставленням великого пальця іншим та обсяг мозку понад 800 см . На цій підставі власне людиною деякі дослідники вважають не Homo habilus, а більш розвинену форму гомінід — пітекантропа. Пітекантроп (мавполюдина) — наступна після «людини умілої» форма людських істот на довгому шляху олюднення мавпи. Найдавніші її рештки датуються близько 1,5 млн років тому. Порівняно з сучасними людьми це була кремезна низькоросла істота, що впевнено пересувалася на двох ногах і відрізнялася від нас численними архаїчними елементами в будові масивного черепа. Обсяг мозку — значно менший за наш, десь у межах 1000 см , чоло низьке і похиле, а надбрівні дуги утворювали характерний козирок над очима. Скошене підборіддя свідчило про початкову стадію розвитку мови. Основною мисливською зброєю пітекантропів найповніше був дерев'яний спис, загострений на кінці шляхом обпалення над вогнищем. Саме завдяки спису пітекантропам вдавалося полювати на копитних (оленів, антилоп, коней, биків) і навіть товстошкірих (слонів, носорогів, гіпопотамів), кістки яких знайдено на стійбищах. Археологи розпізнають стоянки пітекантропів за ручними рубила-ми — масивними з обох боків оббитими крем'яними знаряддями мигдалеподібної форми. Пітекантропи розселилися з Африки на Близький Схід, у південні регіони Азії та Європи. В останній вони з'явилися близько 1 млн років тому, про що свідчать рештки їхньої життєдіяльності в гроті Балоне на Середземноморському узбережжі Франції та на деяких інших місцезнаходженнях Південної і Центральної Європи, в тому числі на стоянці Королеве в Закарпатті. Важливу роль в освоєнні помірної зони Євразії відіграв вогонь, який остаточно був приборканий саме пітекантропами. Вогнище гріло, захищало від хижаків, на ньому готували їжу, гострили списи Вогонь дав змогу нашим пращурам розселитися з теплої Африки далі на північ, у Євразію, де близько 1 млн років тому почало відчуватися холодне дихання льодовика. Порівняно з теплою і багатою на їжу Африкою розселення на менш сприятливих для життя територіях вимагало від пітекантропів більших розумових зусиль, стимулювало розвиток їхнього мозку. Деякі дослідники відзначають дещо більший обсяг черепів у пітекантропів та неандертальців Євразії, ніж у їхніх сучасників з Африки. Пітекантропи зникли близько 100 тис. років тому, поступившись місцем більш прогресивному різновиду наших пращурів — неандертальцю. Останній мав нижчий від сучасної людини зріст, але дуже масивний скелет і коренасту статуру, що свідчило про його неабияку фізичну силу. Найбільше примітивних, архаїчних рис зберігав його череп з обсягом мозку 1200—1600 см . Розвиток надбрівних дуг та потиличної частини поєднувався з низьким похилим чолом. Це свідчило про недорозвиненість лобних долей мозку, що відповідають за складне, асоціативне мислення, а також містять центри гальмівних процесів. Іншими словами, порівняно з сучасними людьми неандертальці мали обмежені розумові можливості і були нездатні до складного абстрактного мислення. Водночас нерозвиненість центрів гальмування робило їх збудливими та агресивними, що при великій фізичній силі зумовлювало часті й кровопролитні сутички в праобщинах. За винятком північних районів Європи та Сибіру, що були вкриті льодовиками, неандертальці досить щільно заселили Африку та Євразію. Сьогодні відомо понад 500 місцезнаходжень їхніх кісток, стоянок з крем'яними знаряддями досліджено в кілька разів більше. Порівняно з пітекантропами техніка обробки кременю у неандертальців була досконалішою. Якщо рубила перших були результатом двобічної оббивки цілих крем'яних гальок, то неандертальці виготовляли свої знаряддя із спеціально зроблених заготівок — крем'яних відщепів, які вибивалися з гальок, названих археологами ядрищами або нуклеусами. Ядрища за часів неандертальців мали дископодібну форму, а зняті з них відщепи як правило були трикутні, тому знаряддя неандертальців найчастіше мали трикутну форму. Найпоширенішими серед них були гостроконечники та скребла. Виготовляли їх шляхом ретушування дрібними сколами країв відщепів. У Європі відомі два різновиди неандертальців: ранній, більш прогресивний, наближений до Homo sapiens, та пізній, примітивний. Останній, на думку більшості дослідників, був деградуючою гілкою гомінідів і виродився, не залишивши нащадків. Сталося це близько 35 тис. років тому, коли досить раптово в Африці і Південній Євразії на зміну неандертальцям прийшла людина сучасного типу. Поширена думка, що остання сформувалася десь на Близькому Сході від місцевого, досить прогресивного різновиду неандертальців і звідти розселилася в інші регіони Євразії та Африки. Неандертальське суспільство не мало перспектив подальшого соціального розвитку через вищезгадані вади психіки його членів. Суттєвою перепоною прогресу був не лише не здатний до складних розумових операцій мозок, а й легка збуджуваність та агресивність неандертальців через нерозвиненість відповідних центрів лобного відділу мозку. Все це викликало спалахи дикої люті та агресії в неандертальському стаді з важкими, смертельними наслідками. Особи з розвинутішим мозком і врівноваженим характером мали більше шансів на виживання. Так механізм природного та соціального добору впливав на розвиток мозку неандертальця, наближаючи його до мозку людини розумної сучасного типу, котра лише і є власне людиною. Всі попередні форми гомінід (людина вміла, пітекантроп, неандерталець) були людьми на стадії формування. Ното шарієш (людина розумна) відрізнявся від своїх пращурів тендітнішою конституцією, меншою силою, проте великим обсягом мозку (до 2000 см3) з розвиненими лобними долями, — досконалими інструментами складної розумової діяльності. Будова черепа свідчить про більш покладистий, врівноважений, порівняно з неандертальцями, характер Homo sapiens, що робило його суспільною істотою. В популяції людей відбувається заміна природного добору соціальним. Колективізм людини стимулював розвиток мовного апарату, що зумовило формування виступаючого підборіддя. Саме тоді з розвитком лобного відділу мозку деградує надбрівний виступ і зникає такий архаїчний елемент будови обличчя наших пращурів як прогнатизм — виступаючі вперед верхня та нижня щелепи. Формується вертикальний профіль обличчя сучасної людини. Досконалий мозок Homo sapiens зумовив підняття суспільства та культури на незрівняно вищий, порівняно з попередніми, щабель розвитку. Здатність людини розумної до абстрактного мислення спричинила виникнення мистецтва, релігії, міфотворчості. З'являються найдавніші календарі, зароджується лічба. Небувалий прогрес простежений археологами в матеріальній культурі. Якщо неандерталець користувався нечисленними універсальними знаряддями, то за часів Homo sapiens з'являється велика кількість спеціалізованих різноманітних знарядь з кременю: скребачки для обробки шкіри, різці для роботи з кісткою, різноманітні наконечники списів, ножі для різання м'яса, дерева, шкіри, проколки для шиття одягу та взуття, сокири для рубання дерева та кістки тощо. Визначальною особливістю крем'яних виробів людини розумної є масове застосування для виготовлення знарядь праці вузьких і довгих крем'яних платівок, знятих з призматичного нуклеусу, тому знаряддя з мисливських стоянок цього періоду мають характерні видовжені пропорції ретушованих платівок з паралельним огранюванням. Ще однією археологічною ознакою мисливських стоянок Ното харіепк є поширення різноманітних кістяних знарядь — голки, шила, різноманітні наконечники списів та гарпунів, руків'я різних інструментів тощо. Поширюються витвори мистецтва з кістки, рогу, бивня мамонта: статуетки жінок, тварин, гравійовані зображення тварин, людей, орнаменти і т. п. З кісток великих тварин, передусім мамонтів, починають будувати житла. Зауважимо, що запропонована стадіальна картина антропогенезу є спрощеною схемою складного і багато в чому загадкового процесу трансформації мавпи в людину. На кожній ділянці цього довгого і звивистого шляху паралельно розвивалося кілька різновидів людиноподібних істот, більшість яких вимирали, не лишивши нащадків. Як правило представники попереднього типу тривалий час жили поряд з більш прогресивними різновидами гомінід, нерідко полюючи один на одного. Так, Homo habilis існував поряд з австралопітеком, пітекантроп — з Homo habilis, неандерталець — з пітекантропом, а Homo sapiens з неандертальцем. Підсумовуючи вищесказане зазначимо, що людина належить до загону приматів (мавп), в якому виокремлюються сімейства людиноподібних мавп (дріопітеки, шимпанзе, горили, орангутанги, гібони) та гомінід (Homo habilis, пітекантропи, неандертальці, Homo sapiens). Гомініди діляться на два роди: Homo sapiens (власне люди) та Homo primigenus(Homo habilis, пітекантропи, неандертальці). В антропогенезі простежуються два великі стрибки: від людиноподібної мавпи до примітивної людини і від останньої до людини сучасного типу. Перший з них знаменувався зародженням мислення, мови, соціальної організації, виробництвом найдавніших знарядь праці, внаслідок чого постала людина примітивна. Під час другого стрибка людський розум піднявся на якісно вищий щабель і Homo primigenius трансформувався у власне людину — Homo sapiens. Археологічна періодизація найдавнішої історії людства побудована з вирахуванням палеоантропологічної періодизації процесу антропогенезу. Епосі Homo habilis (2—1 млн років тому) відповідає археологічна епоха олдувай, часу існування пітекантропів (1 млн — 100 тис. років тому) — ашель, неандертальців (100— 35 тис. років тому) — мустьє. Три вищезгадані періоди об'єднані назвою ранній палеоліт. Пізній палеоліт почався з поширенням Homo sapiens. Описані вище ранні етапи антропогенезу відбувалися за межами Європи — в Африці та в Південній Азії. Першими Європу заселили ранні пітекантропи близько 1 млн років тому (грот Балоне на півдні франції та ін.). Кістки найдавніших у Європі людських істот, знайдені у Вертеселеш (Угорщина) та Гейдельберзі (Німеччина), належали пітекантропам. Приблизно саме тоді, можливо трохи пізніше, пращури людини з'являються на теренах України. Як відомо, в усі історичні епохи північ Євразії відставала у своєму розвитку від півдня. Саме через Україну, котра займає крайній південний захід Східної Європи, прогресивні Середземно-мор'є та Близький Схід впливали на східну частину Європейського континенту. Найдавніші людські істоти заселили Європу, зокрема Україну, саме з півдня. Існують два південні шляхи в Україну в обхід Чорного моря — західний через Балкани та східний через Кавказ. Однак останній в епоху антропогенезу був заблокований Кумо-Маничською протокою, що з'єднувала Каспійське море з Чорноморським басейном. Тому перші люди прийшли в Україну через Балкани та Центральну Європу. Недаремно найдавніші сліди перебування пралюдей в Україні досліджено в нижньому шарі стоянки Королеве в Закарпатті, що датується близько 1 млн років тому. Дещо пізнішими є інші стоянки пітекантропів ашельськоі епохи України: Рокосове в Закарпатті, середні шари поселення Королеве, Лука-Врублевецька на Дністрі, Амвросіївка в Донбасі, місцезнаходження з гальковими знаряддями та рубилами передгір'їв Криму (Бодрак І—III, Чокмакли, Кара Куш І, III та ін.). Більш численними в Україні є стоянки неандертальців мустьєрської доби (100—40 тис. років тому). Особливо багато їх досліджено в печерах гірського Криму: Киїк-Коба, Чокурча, Шай-тан-Коба, Вовчий Грот, Старосілля, Ак-Кая, Заскальне, Кабазі, Пролом та ін.). Більшість з них мають кілька шарів культурних решток мустьєрського часу, а на деяких знайдено навіть кістки неандертальців (Киїк-Коба, Заскальне V). Окремі мустьєрські стоянки відомі в Закарпатті (верхні шари поселення Королеве, Рокосове), в Подністров'ї (нижні шари Моло-дови І та V, Кормань IV), на Житомирщині (Житомирська, Рихта), в Надпорожжі (Орел), у Донбасі (Антонівка 1, 2; Білокузьминівка) та ін. Якщо пам'яток ашельського часу в Україні налічується не більше 30, мустьєрського — 200, то стоянок Homo sapiens пізнього палеоліту відомо близько 1000. Це свідчить про зростання населення України протягом давньокам'яної доби. Пізньопалеолітичні стоянки України, що датуються 35—14 тис. років тому, концентруються в кілька територіальних груп: кримська (Сюрень І, оуран-Кая), степова (Амвросіївка, Акаржа, Анетівка, Сагайдак та ін.), надпорожська (Кайстрова Балка, Осокорівка, Дубова Балка, Ворона), дністровська (верхні шари Молодови І, V; Кормань IV), волинська (Городок І—II, Бармаки), середньодніпровська (Мізин, Добранічівка, Межиріч, Радомишль, Кирилівка, Гінці, Семенівка). Про спосіб життя, господарство, устрій суспільства прильодови-кових мисливців пізнього палеоліту поговоримо в наступних розділах. Кінець періоду антропогенезу загалом співпадає з кінцем давньокам'яної доби (палеолітом). Останній розпочався з виготовлення найдавніших знарядь першими людськими істотами 2—3 млн років тому і закінчився 10 тис. років тому з кінцем льодовикової епохи. ПРИЛЬОДОВИКОВІ МИСЛИВЦІ НА МАМОНТІВ ТА БІЗОНІВ Драматичною подією в історії людства було велике зледеніння північної півкулі. Почавшись понад 1 млн років тому, льодовик досяг свого піку 100 — 150 тис. років тому. Просуваючись із Скандинавії на південь, по долині Прадніпра він наблизився до району сучасного Кременчуга. Однак максимальне похолодання клімату мало місце пізніше, наприкінці льодовикової епохи — 20 — 17 тис. років тому. У геологів льодовиковий період історії Землі отримав назву плейстоцену, археологи називають його палеолітом або давньокам'яним віком. Різке потепління близько 10 тис. років до наших днів призвело до зникнення скандинавського льодовика і становлення геологічної сучасності — голоцену. Почалася нова археологічна епоха — мезоліт або середньокам'янии вік. У льодовикову добу щит криги над Скандинавією товщиною у кілька кілометрів пульсував залежно від змін клімату. У вологі й холодні періоди льодовик просувався далеко на південь, а в теплі й сухі — відступав назад. Тому смуга землі вздовж південного краю льодовика становила собою мертву пустелю, зриту льодовиком, що то відступав, то насувався. Пульсуючі переміщення краю льодовика знищували рослинність, залишаючи гряди уламків принесених льодовиком гірських порід, піску, глини. Ці пагорби льодовикового походження перемивалися льодовиковими талими водами. Як наслідок, значні території Північної Європи вкривалися піщаними відкладами — зандрами. Так, біля південного підніжжя льодовика сформувалася зона зандрових рівнин зі своєрідними природно-ландшафтними умовами, що охоплювали безкраї низини від Великобританії до верхів'їв Волги. Типовою зандровою рівнинною низиною є Полісся, що займає Північ України та Південь Білорусі. Немалу роль в її формуванні відіграв вітер. Холодне, важке повітря з крижаного щита рухалось на південь на місце легких і теплих повітряних мас Середземномор'я, тому у південному напрямку з льодовика постійно дули сильні холодні і сухі вітри. Вони зривали дрібний пил з непокритих рослинністю зандрових рівнин біля підніжжя льодовика і несли його на південь. Поступово віддаляючись від льодовика вітри слабшали і пил випадав на поверхню землі, поступово формуючи так звані лесові відклади. За час зледеніння в Центральній та Південно-Східній Європі накопичились лесові відклади до кількох десятків метрів. Отже, наприкінці льодовикової епохи в Європі склалися дві природно-кліматичні зони — зандрова і лесова. Кордон між ними, як правило, дуже чіткий. Прикладом може бути південний рубіж зандрової Поліської низовини Північної України. Лесові 20-метрові відклади вкрили лісостепову смугу України від Полісся на півночі до чорноморських степів на півдні. Низинний заболочений рельєф Полісся, складений значною мірою із різних водно-льодовикових відкладів та перевіяних вітром пісків, на півдні різко переходить у підвищення, де під шаром чорнозему залягає багатометрова товща жовтого лесу. Останній як продукт розкладу різних гірських порід має складний хімічний склад. Тому грунти, що сформувалися на лесах, багаті різними мікроелементами і відзначаються особливою родючістю. Зокрема, в цьому секрет родючості українських чорноземів. Прильодовикові природно-кліматичні умови не мають прямих аналогій ні в сучасних арктичних пустелях, ні в альпійських луках. Дещо нагадують вони холодний різкоконтинентальний і сухий клімат центральних районів Чукотки. Наприкінці плейстоцену в прильодовиковій зоні північної півкулі склалися своєрідні природні умови, що характеризувалися низькими температурами, сухістю та континентальністю клімату. В тілі льодовика була нагромаджена значна маса води, тому в максимум похолодання рівень світового океану знизився на 130 метрів. Прибережні ділянки океану стали сушею, зокрема вся Одеська затока від гирла Дунаю до Криму. Зникло багато морів, у тому числі Азовське. На місці північної частини Чорного та Азовського морів утворилися холодні степи, прорізані глибокими долинами Дону, Дніпра, Дністра та Дунаю. Одночасово північні моря та океани вкрилися кригою до 45° північної широти: Атлантичний океан замерз до північного узбережжя Іспанії і до широти Монреалю, а Тихий — Японії Поверхня криги за кліматоутворюючими показниками наближається до суші і на відміну від поверхні води дуже мало зволожує атмосферу і віддзеркалює сонячні промені. Таким чином, північна півкуля в максимум похолодання була схожа на гігантську сушу, що значною мірою зумовило сухість прильодивикового клімату: Замість вологих і теплих повітряних мас Атлантики, які сьогодні приносять основну кількість опадів в Європу, дув холодний і сухий північно-східний вітер з льодовика. Встановився холодний, сухий, континентальний клімат з великими сезонними контрастами температур, з холодною зимою і сухим, спекотним літом. Наприклад, на Поліссі в час максимального похолодання річна норма опадів не перевищувала 200 — 300 мм, що відповідає нормі опадів сучасних напівпустель, а середня температура зими — 30°. Уздовж південного краю льодовика тяглися пустельні зандрові поля, вкриті пісками, валунами, пагорбами глини, прильодовикови-ми озерами. За 200 км південніше льодовика починалися холодні прильодовикові лісостепи та степи. Вони поширювалися на південь до Чорного моря, Карпат, Альп, Піренеїв. Сухість клімату зумовила незначну хмарність і велику кількість сонячних днів. Прильодовикові степи лежали набагато південніше сучасних тундр, тому сонце стояло над ними вище і кут падіння променів був більшим. Світовий день, як і довжина літа, були значно довшими, а зими коротшими, ніж у сучасній тундровій зоні. Велика кількість сонячної енергії стимулювала процеси фотосинтезу рослин. Однак постійні холодні північні вітри з льодовика, промерзання грунту і холодний сухий континентальний клімат перешкоджав розвитку деревної рослинності, усуваючи, таким чином, природного конкурента трав. Лесовий пил, принесений вітром від підніжжя льодовика, зміщуючись із снігом, сприяв його швидкому таненню, підживлюючи грунт, стимулюючи ріст трав. Усе це зумовило інтенсивний розвиток трав'яного покриву в прильодовиковому холодному степу. Рослинний світ прильодовикових степів був унікальним сполученням арктичних, альпійських та степових форм. Широко були представлені степові трав'янисті рослини — полині, лебедеві, ефедри. З кущових рослин поширилась карликова береза, арктична верба. Деревоподібна береза, а південніше — сосна утворювали в долинах річок, у балках, захищених від вітру, невеликі гайки деревної рослинності. Бурхливий розвиток трав'яного покриву створив сприятливі умови для численних травоїдних. Засушливий клімат прильодови-кових степів зумовив збереженість поживних якостей трави навіть узимку, адже вона не перегнивала під осінніми дощами, як у наш час, і була легко доступна для травоїдних зимою через незначний сніговий покрив. З причини сухості клімату у прильодовикових степах, на відміну від сучасних тундр, було мало боліт та озер, а значить і мошок, комарів, мух, які дуже заважають випасу травоїдних сьогодні. Відомо, що чим більше відкритих просторів (степів, тундр) у ландшафті, тим більші стада утворюють травоїдні. Наприклад, північні олені влітку в тундрі утворюють стада чисельністю до кількох десятків тисяч голів. Мігруючи взимку на південь у зону тайги, ці стада розпадаються на невеликі групи по кілька тварин. Травоїдні степів та тундр (коні, бізони, сайгаки, кулани, тундрові олені та ін.) ведуть стадний спосіб життя, а тварини закритих лісових ландшафтів (лось, благородний олень, кабан та ін.) — індивідуальний, нестадний. Стадний спосіб життя має перевагу перед нестадним, адже зникає потреба окремим тваринам слідкувати за безпекою. Однак чим численніші стада, тим скоріше вони витоптують та поїдають траву і тим рухливіший спосіб життя змушені вести тварини, щоб не вмерти з голоду. Оскільки прильодовикові рівнини становили собою безкраї холодні степи, то стадність травоїдних тоді була дуже високою. Ці бставини, як і різко кон тинентальний клімат з ве ликими перепадами між літніми та зимовими тем пературами, були причи нами дуже рухливого стадного способу життя при- льодовикових травоїдних, які регулярно здійснювали ма сові сезонні міграції на значні віддалі Травоїдні мамонтового фауністичного комплексу (мамонт, шер стистий носоріг, бізон, кінь, кулан, північний олень, вівцебик тощо), котрі насе ляли холодні тундростепи, весною мігрували числен ними стадами на північні прильодовикові пасовиська, а восени, рятуючись від на ступаючих холодів, відходили на сотні й тисячі кілометрів південніше в передгірні райо ни Європи та в причорно морські степи. Під час останнього зледеніння в межах України виділялося дві головні природно-кліматичні підзони. Північ України займав прильодовиковий лісостеп, де домінували мамонти. На півдні простиралися безкраї трав'янисті степи з величезними стадами бізонів. Відповідно до природної специфіки 20 — 14 тис. років тому на території України розвивалися два різних первісних суспільства: мисливці на мамонтів та мисливці на бізонів. Кожне з них відзначалося своєрідним способом життя, господарством, матеріальною та духовною культурою. Мисливці на мамонтів Це мисливське суспільство первісності належить до найбільш загадкових, бо важко піддається реконструкції. Однак понад сторічні розкопки стоянок з кістками мамонтів у Східній та Центральній Європі, а також зусилля різних вчених у осмисленні їхніх результатів наблизили нас до розуміння способу життя прильодовикових мисливців на мамонтів. Особливе наукове значення мають майже повністю досліджені українськими археологами (насамперед І. Г. Шовкоплясом та І. Г. Підполічком) общинні поселення з житлами з мамонтових кісток — Мізин, До-бранічівка, Межиріч, Радомишль. Мисливці на мамонтів мешкали в середній лісостеповій, або мамонтовій смузі, що тягнеться з Верхнього Дону через Десну, Середній Дніпро, Волинь, Верхню Віслу до Морави. Основою їхньої економіки було колективне полювання на мамонтів та інших великих стадних, сезонно мігруючих травоїдних. Стоянки, як правило, розташовано в долинах річок, що течуть у меридіональному напрямку (Дон, Десна, Дніпро, Дністер). Пояснюється це тим, що саме річковими долинами проходили шляхи масових весняних та осінніх міграцій тварин. Узимку в долинах ховалися від холодних північних вітрів усі мешканці прильодовикового лісостепу. Мамонт був джерелом їжі та інших засобів існування цього прильодовикового суспільства. Основною зброєю при полюванні на цих холодолюбивих слонів був спис. Так, у Північній Америці на березі річки Нако досліджено рештки молодого мамонта з 8 крем'яними наконечниками списів у тілі. 1985 р. відомий американський етноархеолог Г. Фрізон провів у національному парку Зімбабве експериментальне полювання на слонів за допомогою списів з крем'яними наконечниками. За традиційною методикою африканських мисливців на слонів у полюванні брали участь від двох до кількох чоловіків. Один з них був озброєний важким, колючим списом, інші — метальними дротиками та списометалками. Слони пасуться сім'ями з 10 — 20 тварин, які охороняються дорослими самками-лідерами (матріархами). Дорослі самці пасуться окремо. Одного чи кількох списів, кинутих з відстані 15 — 20 м за допомогою списометалки, достатньо, щоб небезпечно поранити тварину. В такому випадку остання тихо відходить від стада і через кілька днів, коли остаточно знесилюється від рани, стає легкою здобиччю людини. Вполювати всю сім'ю слонів можливо лише за умови, що першим буде вбито матріарха і стадо дезорганізується. Отже, списи з крем'яними наконечниками — ефективна зброя при полюванні на слонів. Традиційні уявлення про колективний загін мамонтів у яр чи болото суперечать реальній стратегії полювання на слонів. Якщо списи мисливців на мамонтів Америки мали наконечники з кременю, то в Європі їх робили з бивня. Як правило це великі веретеноподібні вістря завдовжки 40 см і більше. У похованні на стоянці Сунгир знайдено численну серію важких колючих списів з випрямленого бивня мамонта довжиною до 2,4 м. Річний господарський цикл мисливців на мамонтів поділявся на два періоди: літній і зимовий. Взимку вони мешкали на берегах річок в общинних стійбищах, які складалися з 4 — б круглих у плані жител діаметром 4 — 5м. Дім мав дерев'яний каркас, вкритий шкірами тварин. Цокольна частина обкладалася черепами та іншими великими кістками мамонтів, які широко використовувалися не лише як будівельний матеріал, а й як паливо та сировина для виготовлення знарядь праці, побутових предметів, витворів мистецтва і навіть для освітлення жител. Останні мали купольний дах, виходи здебільшого у південному напрямку, внутрішнє і зовнішні вогнища. При побудові жител кістки мамонтів спочатку збирали поблизу стійбища. Пізніше дім добудовували з кісток упольованих тварин. Навкруги кожного житла містилося від 2 до 5 так званих м'ясних ям округлих у плані, діаметром та глибиною близько 1 м. Ями призначалися для збереження зимових запасів м'яса, зроблених восени під час колективного полювання на мігруючих з півночі вздовж рік мамонтів та інших стадних травоїдних. Весною люди залишали міцні основні зимові житла з кісток мамонтів і всією общиною переселялися у літнє поселення, розташоване в долині тієї ж річки, але топографічне вище зимового. Прикладом літнього табору може служити стоянка біля с. Чулатово на Десні, де не знайдено ні решток фундаментальних жител, ні м ясних ям, що свідчить про велику роль у літньому раціоні свіжого м'яса, впольованого на літніх пасовиськах травоїдних, які тоді виходили на плато річкових долин. Житла з мамонтових кісток мали велику цінність для людини, оскільки їх зведення вимагало певних знань, зусиль, дефіцитного будівельного матеріалу (дерево, кістки, шкури). Тому восени первісні колективи перебирались у минулорічні зимові табори, де ремонтували і поновлювали свої житла. Про повторне їхнє заселення свідчить той факт, що культурний шар на підлозі жител нерідко складався з кількох тонких горизонтів. Благополучна зимівля залежала від успішного осіннього полювання, метою якого було створення запасів м'яса на зиму. Очевидно мігруючих з півночі тварин забивали неподалік від зимового табору, адже при повній відсутності транспортних засобів доставка великої кількості м'яса та важких мамонтових кісток на стоянку здалека неможлива. Наприклад, череп дорослого мамонта важить понад 100 кг, а на деяких стоянках знайдено десятки таких черепів. Із зимових та літніх поселень здійснювалися різноманітні промислові експедиції (на полювання, за кременем, вохрою тощо). Тому на певній віддалі від цих великих стійбищ виникали тимчасові невеликі стоянки з незначною кількістю решток: короткочасні мисливські стоянки, місця розчленування забитих тварин, добування вохри, кременю, майстерні по його обробці. Періодичні повернення мисливців на мамонтів на традиційні місця осінніх та весняних полювань зумовили формування багатошарових пам'яток та груп стоянок, таких як численні стійбища біля сіл Костенки на Дону, Пушкарі на Десні, Молодове на Дністрі тощо. Характерні для мисливців на мамонтів поселення з 4 — б монументальними житлами дослідники вважають общинними. Внутрішній діаметр їх не перевищує 5 м. Саме таку площу мають сімейні житла мисливців та збирачів усіх природно-ландшафтних зон. У помешканнях мисливців на мамонтів жила найпевніше сім'я до 10 чоловік. Отже, середня величина общини мисливців на мамонта була близько ЗО — 40 чоловік. За розміром і населенням ці житлові об'єкти відповідали чуму народів Півночі. Община складалася з кількох споріднених сімей, була екзогамною і патрилокальною, тобто шлюбних партнерів шукали за її межами. При створенні сім'ї жінка переселялася в колектив чоловіка, а не навпаки. Про це свідчать дані археології. Зокрема різниця між крем'яними виробами окремих жител одного поселення незначна, бо якби чоловіки переселялися в общину жінок у момент створення сім'ї, то кожен з них приніс би з собою власні традиції обробки кременю, тобто, кожне житло поселення мало б свій специфічний крем'яний інвентар. Житла мисливців на мамонтів зі стоянки біля с. Межиріч на Росі прикрашені різними орнаментами. Крім того, простежено паралелі між архітектурним орнаментом житла та жіночих статуеток, знайдених у ньому. Орнаментальні традиції колективу, з якого прийшла жінка в общину чоловіка, очевидно позначалися як на орнаменті житла, повною господаркою якого вона ставала, так і на орнаментації скульптурного зображення його жіночого божества Це, а також і однотипність крем'яних виробів, свідчить про патрилокальність общин мисливців на мамонтів. Через дуже низьку щільність пізньопалеолітичного населення (до 1 чоловіка на 100 км ) общинні стійбища були на відстані 40 — 50 км одне від одного. Розташовувались вони вздовж великих та середніх річок, віддалених одна від одної безкраїми безлюдними обширами вододілів. Контакти між общинами утруднювалися повною відсутністю будь-яких транспортних засобів. Однак знахідки на деяких стоянках гірського кришталю, морських раковин, вохри оурштину, виходи яких розташовані за кілька сотень кілометрів від стоянки, свідчать про дуже дальні, вірогідно обмінні зв'язки прильодовикових мисливців. Найдавніші стоянки мисливців на мамонтів, відомі в Моравії — Пшедмость, Павлов, Дольні Вестоніці, датовані 25—20 тис. років тому. Стоянки мисливців на мамонтів в Україні датуються дещо пізнішим часом — 20 — 14 тис. років тому. Суспільство мисливців на мамонтів зникає 14 — 13 тис. років тому внаслідок вимирання об'єкту промислу. В середній смузі Європи, у тому числі в українських лісостепах та Поліссі, починається епоха північного оленя. Степові мисливці на бізонів Наприкінці льодовикової епохи на південь від лісотундрових мисливців на мамонта існував неповторний світ мисливців на бізонів безкраїх надчорноморських степів. Археологія та палеозоо логія свідчать, що мисливці на бізонів населяли тоді сте пову зону всієї північної півкулі. Але якщо у преріях Північної Америки най давніші стоянки з кістками бізонів датуються близько 10 тис. років тому, а в степах Західного Сибіру — 12 тис. років тому, то у надчорно- морських степах вони з'явля ються 20 тисячоліть назад. Це стосується стоянок Муралівка та Золотівка в НадазовТ, Са гайдак на Південному Бузі, Амвросіівка в Донбасі. Схоже, що суспільство степових мис ливців на бізона, як і більшість прильодовикових типів госпо дарства, остаточно сформува лося наприкінці льодовикової епохи, за періоду максимального похолодання та найбільшого поширення прильодовикових степів з бізоновою фауною — 20 — 18 тис. років тому. І сталося це саме в надчорноморських степах. Стоянки степових мис ливців на бізона відомі у НадчорноморТ від гирла Дону на сході до Нижнього Дністра та Дунаю на заході. На півночі вони трапляються у Надпорожжі і навіть у лісостеповому Лівобережжі. Степи наприкінці льодовикової доби займали значно більшу територію на півночі, ніж сьогодні. Велика кількість степових стоянок міститься на дні Азовського моря та Одеської затоки, адже рівень світового океану тоді був на 100 м нижче сучасного. Азовського моря не існувало, а північно-західна частина Чорного моря між гирлом Дунаю та Кримом була сушею, розрізаною глибокими долинами Дніпра, Дністра та Дунаю. Отже, смуга прильодовикових степів Надчорномор'я була в 2 — З рази ширшою від сучасної степової зони України. Північний берег Чорного моря проходив тоді на 200 км південніше. Винятково сприятливі природні умови для росту трав робили степ чудовим пасовиськом для численної популяції бізонів. Все це сприяло формуванню і розквіту своєрідного світу степових мисливців на бізонів. Їхнє господарство було вузько спрямоване на промисел бізонів, м'ясо яких складало до 97 % раціону мешканців степових стоянок. Етнографічні дані щодо мисливців на бізонів прерій Північної Америки свідчать, що бізон відігравав у житті суспільства виняткову роль. Крім різноманітної їжі він давав шкіри для одягу, взуття та покриття жител, кістки для виготовлення знарядь. З рогів робили посуд, зі смужок шкіри та шерсті плели мотузки. Мозок використовували для вичинки шкур, а сухий гній бізонів служив паливом у безлісому степу. Провідна роль бізона у життєзабезпеченні степових мисливських суспільств зумовила виникнення його культу в цих суспільствах. Так, на стоянці Анетівка II на Південному Бузі розкопано скупчення пофарбованих червоною вохрою черепів бізонів. Основною зброєю мисливців на бізонів був спис. У надчорно-морських степах бізонів били метальними списами з кістяними та роговими наконечниками, які мали пази для крем'яних платівок-вкладнів. Прямим доказом їхнього використання при полюванні на бізонів є знахідки таких вістер в Амвросіівському кос-тищі та на стоянці Анетівка II. На стоянці Кокорево І під Красноярськом знайдено лопатку бізона, в якій стирчало вістря списа, зроблене з рогу північного оленя. У Північній Америці бізонів били списами з крем'яними наконечниками. На стоянці Лендемеєр у штаті Колорадо знайдено хребець бізона, в якому стирчав крем'яний наконечник списа. Судячи з даних археології та етнографії мисливці на бізонів жили в наземних житлах конічної форми, що мали дерев'яний каркас, покритий шкурами. Такі житла в Сибіру називають чумами, а в преріях Північної Америки — тіпі. Кругле в плані житло, діаметром до 5 м, було помешканням окремої сім'ї з приблизно 5 — 7 чоловік. Традиційний костюм мисливців на бізонів складався з замшевого фартуха та ноговиць (шкіряних холош), які прив'язувалися до поясу, а також накидки зі шкури бізона. Останнім часом дослідники суттєво наблизилися до розуміння річного господарського циклу мисливців на бізонів. Факт харчування бізонів улітку травою, а взимку гілками кущів прирічкових лісів, а також наявність двох типів стоянок (на плато та в долинах річок), дали підстави для висновку, що степові мисливці влітку жили і полювали на плато, а взимку — біля річок у долинах. Стадні травоїдні відкритих просторів восени мігрували з літніх пасовиськ на вододілах до зимових у долинах річок, а весною навпаки. Цей біологічний закон поведінки степових травоїдних жорстко регламентував сезонність річного господарського циклу степових мисливців, які полювали на традиційних шляхах сезонних міграцій травоїдних. Між північними літніми та південними зимовими пасовиськами бізонів внаслідок періодичних зимових переходів величезних гуртів тварин утворювалися набиті шляхи. На них і чекали мігруючих бізонів плейстоценові мисливці восени та весною. Осіннє колективне полювання було найбільш масштабним і продуктивним. Цьому сприяв той факт, що восени бізони відносно спокійні і утворюють величезні стада. Виникали сприятливі умови для успішного колективного загінного полювання, у якому брала участь уся община або навіть кілька сусідніх общин. Стадо бізонів гнали у напрямку яру чи берегового урвища. Тварини мали поганий зір, тому щільною масою бігли за лідером. Останній, побачивши прірву, не мав змоги змінити напрямок руху і передня частина стада під тиском задніх рядів зривалася в яр. Поширенішим способом осіннього полювання був загін невеликих груп бізонів у природну пастку, наприклад у верхів'я яру з крутими схилами. Тут тварин чекали у схованках мисливці, які забивали бізонів за допомогою списів, а пізніше луків та стріл. Після полювання на місці забою або поряд з ним туші білували і розтинали на частини для транспортування на стоянку. На літніх пасовиськах бізони набували максимальної ваги, а їхнє м'ясо та осіння шкура — вищої якості. Харчування сухою осінньою травою добре впливало на якість м'яса бізонів, яке довше зберігалося і було краще придатне для в'яління. Саме під час осінньої міграції бізонів робилися запаси м'яса на зиму. Переважна більшість палеоіндійських костищ Північної Америки — сліди масового забою бізонів восени та на початку зими. Осіння міграція тварин, як правило, передує першим заморозкам. Створюються умови для збереження впольованого м'яса протягом кількох зимових місяців. Експериментальне встановлено, що забиті в жовтні бізони починають розкладатися лише в травні. Причому, чим більше тварин вбито, тим повільніше іде процес розкладу. Цікаво, що взимку вовки не можуть їсти мерзлі туші. Повна відсутність транспортних засобів у льодовикову добу, а також значна вага забитих тварин (голова дорослого бика важить близько 70 кг) виключали можливість транспортування м'яса на значну відстань. Тому община зимувала поряд із запасами м'яса на місці осіннього полювання. Доказом цього є знахідки черепів бізонів на поселеннях степових мисливців. Отже, поселення становило собою комплекс, що складався з місця забою тварин, площадки для розчленування і білування туш та власне стійбища мисливського колективу. Така трьохчленна структура різною мірою простежується на великих пам'ятках степової зони (стоянка Амвросіївка, Кам'яна Балка, Анетівка II, Акар-жа). Частина популяції бізонів зимувала в долинах річок, що створювало умови для індивідуального промислу скрадом та «м'ясного збиральництва», тобто пошуків та утилізації туш ослаблених тварин і навіть трупів. Весною відбувалося колективне полювання на весняному міграційному шляху бізонів. У випадку успіху мисливці поселялися поряд із забитими весною тваринами. Можливо, Амвросіївка є прикладом такого літнього поселення. Однак більшість із них — це невеликі стоянки з невеликою кількістю знахідок навкруги одного чи кількох вогнищ. Весною та влітку бізони паслися невеликими групами на вкритих густими травами плато, що й приваблювало сюди мисливців у теплу пору року. Тварин та людей на плато забезпечували водою подові озера вододілів, що виникали весною внаслідок танення снігу та дощів і пересихали в середині літа. Зникнення водоймищ та вигорання під сонцем трави на плато змушувала бізонів наприкінці літа переходити в річкові долини, де ще зберігалася свіжа трава. Отже, великі зимові общинні поселення весною розпадалися на невеликі мисливські групи з 1-3 сімей, що полювали індивідуально на літніх вододільних пасовиськах. Дуже поширеним було полювання скрадом з луком та стрілами. Мисливець одягав шкіру вовка і підкрадався до стада. Вгледівши хижака, дорослі самці утворювали оборонне коло навкруги телят та самок. Це давало змогу мисливцю наблизитися до стада на відстань пострілу з лука. Восени люди слідом за бізонами спускалися з плато у річкові долини, де готувалися до великого осіннього полювання на мігруючих у південному напрямку тварин. Починався новий річний господарський цикл. Як відомо, сім'я мисливців чисельністю 5-7 чоловік залишає скупчення археологічних матеріалів діаметром б — 10 м. Саме такими об'єктами є стоянки Нововолодимирівка, Ями, Янісоль, Му-ралівка. Близько 20 таких скупчень розкопано на стоянці Рогалик на Луганщині. Наприкінці льодовикової епохи — 13-10 тис. років тому через поступове вимирання бізонів мисливці надчорноморських степів переходять до полювання на диких коней. Таким чином, найдавніші стоянки мисливців на бізонів з'явилися в українських степах близько 20 тис. років тому. Пізніше цей тип первісної економіки поширюється степами далі на схід і через 8 тис. років досягає Західного Сибіру, а ще через 2 тис. років — прерій Північної Америки. Тут суспільство мисливців на бізона проіснувало останні 10 тис. років, доки не зникло разом з об'єктом мисливського промислу в XIX ст. Суттєві зміни в степовому мисливському господарстві Півдня України відбулися 10 тис. років тому з потеплінням та поширенням лісів з відповідною фауною (тур, благородний олень, кабан). У Надчорномор?ї поширюється лісостеповий варіант степового мисливського господарства, в якому вагому роль відігравало полювання з луком на лісових тварин. Мисливці прильодовикових гір У горах прильодовиковоі Європи (в Піренеях, Альпах, Карпатах, у Криму) розвивалося своєрідне первісне суспільство гірських прильодовикових мисливців, яке склалося в горах за умов унікальної природної обстановки під впливом зледеніння. Ліси завжди вкривали передгір'я Європи. Однак в епоху зледеніння під впливом холодного, континентального клімату смуга передгірних лісів різко звузилася. Нижній кордон альпійських луків наприкінці льодовикової доби в горах Європи проходив на 1000 м нижче сьогоднішнього. Безкраї альпійські пасовиська високогір'їв приваблювали влітку численні стада сайгаків, куланів, північних оленів, бізонів, коней. Холодні вітри, морози та заметілі вимушували травоїдних спускатися з високогір'їв у передгірні ліси, де було затишніше. З приходом весняного тепла копитні залишали передгірні ліси і знову піднімалися на літні альпійські пасовиська. Сезонні міграції травоїдних між альпійським високогір'ям та лісовим передгір'ям диктували спосіб життя первісних мисливців прильодовикових гір, що існували, передусім, за рахунок мисливського контролю за шляхами міграцій у вертикальному напрямку стадних копитних. Гірські мисливці зимували у печерах на схилах лісистих гірських долин, по яким відбувалися сезонні міграції стадних копитних, влаштовували колективні полювання на мігруючих з ви-сокогірь тварин, щоб восени забезпечити себе їжею на зиму. Зимівля стадних у відрогах гір давала можливість полювати на них і взимку. Водночас навіть у найхолодніші періоди у передгір'ях зберігалася лісова рослинність, а значить і лісова нестадна фауна (гігантський та благородний олені, кабан, косуля, ведмідь тощо). Ці тварини були ще одним джерелом існування гірських мисливців узимку. На відміну від стадних копитних, яких добували методом колективного загону, на лісових нестадних полювали здебільшого індивідуально з луком та стрілами, котрі з'явилися у гірських мисливців досить рано. Весною мисливці залишали зимові печерні помешкання і слідом за травоїдними переселялися з передгірь на гірські літні пасовиська. Літні стоянки, як правило, містилися у верхів'ях гірських долин, які врізалися в альпійські пасовиська. Саме цими долинами травоїдні піднімалися весною на альпійські луки і спускалися з них восени. З настанням осені мисливські колективи слідом за копитними залишали альпійські пасовиська і поверталися у минулорічні зимові печерні помешкання. Починався новий річний господарський цикл. Післяльодовикове потепління і зволоження клімату спричинило заростання гір лісами з нестадною лісовою фауною. Основою господарства гірських мисливців стає полювання з луком та стрілами на нестадних лісових копитних. ДОБА ПІВНІЧНОГО ОЛЕНЯ Саме таку назву отримала в Європі епоха пізньольодовиків'я, що датується часом 14 — 10 тис. років тому. Саме тоді льодовик, відступаючи на північ у Скандинавію, звільнив від крижаного покриву південну Балтію. Однак гігантський льодовий язик ще відгороджував її в районі Данії та Південної Швеції крижаною греблею від Атлантичного океану. На місці сучасного Балтійського моря утворилося колосальне прісноводне озеро, заповнене холодними водами з льодовика. Північний берег нагадував суцільну крижану стіну. Від неї відколювалися айсберги що плавали по Балтійському льодовиковому озеру, рівень якого був на 5 м вищим від рівня світового океану. На сході озеро стікало у бік Білого моря. Велетенський крижаний басейн зумовив зміну клімату у Північній смузі Європи. Від Англії до Верхньої Волги ( в тому числі й на території Північної України) простяглися сухі трав?янисті степи з холодним, різко континентальним кліматом. Невеликі гайки стійких до морозу берез та сосен ховалися від північних вітрів по долинам річок, у балках тапередгір?ях. Північний олень став господарем прильодовткової Європи, що й дало підстави археологам назвати цей час "добою північного оленя". Основним заняттям первісної людності кінця льодовикової епохи стало полювання на північного оленя. Первісні мисливці на оленя ще донедавна мешкали в тундрах Євразії та Північної Америки. Тобто, крім археологічних даних маємо величезний етнографічний матеріал, який дає змогу уявити собі, як жили мисливці Північної України наприкінці Льодовтикової епохи. Полювання на північного оленя базується на глибокому знанні поведінки тварин. У різні пори року олень неоднаково реагує на людину. Маючи прекрасний нюх і слух, він проте погано бачить і може розпізнати людину не далі ніж за 500 метрів. Однак взимку він чує, бачить і відчуває людину значно краще, ніж улітку, коли мошки та гедзі постійно непокоять оленів, відволікаючи їхню увагу від мисливців. Тому влітку людині легко підкрастися до тварини на відстань пострілу. Більшу частину м'яса мисливці тундри добували під час колективних весняних і осінніх полювань на переправах мігруючих оленів через ріки, так званих поколок, при проведенні яких враховували незмінність міграційних шляхів оленів. Тундрові олені на час весняного льодоходу починають збиратися в лісотундрі в стада і мігрувати на північ. Тоді і відбувалися поколки. Цікаво, що наближенню оленячих стад передувала поява великої кількості арктичних куріпок та зайців, що символізувало кінець зимових негараздів. Потім різко збільшувалася кількість хижаків — вовків та лисиць. Перед весняним льодоходом мисливські общини виходили на традиційні переправи тварин через ріки. Щоб не злякати оленів, чуми ставили на деякій віддалі від переправ і нижче по течії річки. Під час поколки вбиті та поранені тварини зносилися течією у напрямку табору мисливців, місце якого обиралося біля берегових заростей або за пагорбами, що ховали його від мігруючих оленів. Коли стада наближалися, суворо заборонялося розводити вогонь, галасувати, щоб не налякати тварин. При наближенні оленів до переправи мисливці на човнах чекали в очеретах, а жінки та діти рушали на берегові пагорби, де ховалися серед валунів у густій траві, а коли підходило стадо, вони вискакували зі схованок і, розмахуючи одягом та виючи по-вовчи, гнали тварин до річки. Очолювали мігруюче стадо старі самки, яких мисливці пропускали на протилежний берег річки. Коли більша частина стада заходила у воду, а перші тварини підпливали до протилежного берега, покольщики на човнах випливали з укриття і кололи оленів довгими списами нижче лінії ребер у хребет. Мисливці старалися не пошкодити легенів тварини і не випустити з них повітря, інакше олень потоне. Бували випадки, коли олень лягав на бік, намагаючись ногами відштовхнути човен і перевертав його, тому покольщики повинні були бути обережними, оскільки не вміли плавати, як і всі аборигени Арктики недавнього минулого. За даними етнографії мешканці тундрової зони Америки та Сибіру полювали на оленів з човнів ще на початку XX ст. Однак наприкінці льодовикової доби човен не був відомий людині. Тому у підпливаючих тварин з берега стріляли з лука, кидали зубчасті гарпуни, які у великій кількості знайдено на стоянках прильодовикової Європи. Декілька чоловіків похилого віку підбирали і витягали на берег убитих та поранених тварин нижче по течії річки. Жінки тут же оббіловували здобич. У частини оленів лише виймали тельбухи, набивали брюшину камінням і, прив'язавши довгий ремінь до ноги туші, кидали її у воду. В холодній, проточній воді м'ясо залишалося свіжим протягом кількох місяців, іноді аж до пізньої осені. Скелети оленів з великим камінням між ребер знайдено на дні болота біля стоянки прильодовикових мисливців Штельмор у Північній Німеччині. Після відходу оленів на північ, стійбища переносилися на пагорби, де вітер розганяв комах. Влітку жінки та діти займалися збором пташиних яєць, ловили качок та гусей на гніздах, а чоловіки добували за допомогою лука та стріл оленів на літніх пасовиськах, а також готувалися до осінньої поколки. Напередодні перших заморозків табір переносився на місце осінньої переправи оленів. На північ відпливали на човнах розвідники, щоб вчасно попередити про наближення тварин. Осіннє колективне полювання було продуктивнішим, ніж весняне. Восени олені мали максимальну вагу, а їхнє м'ясо і шкури були найвищої якості. Тому оленів забивали тоді дуже багато, щоб запастися м'ясом та шкурами на довгі зимові місяці. Іноді осіння поколка тривала безперервно протягом кількох діб, не припиняючись навіть уночі. Для колективного полювання на переправі збиралося близько ЗО чоловік усіх статево-вікових груп, тобто 5 — 7 окремих сімей. П'ятеро молодих мисливців здійснювали поколку, а кілька літніх чоловіків підбирали і витягали на берег забитих тварин. Полюванням керував найдосвідченіший промисловик, який не мав ніякої переваги перед рядовими мисливцями при розподілі здобичі. На місці переправи тундра ставала червоною від в'яленого м'яса. У стійбищі палали вогнища, а в житлах виростали гори топленого жиру. Біля річки на кілках розпинали сотні шкур, які шкребли крем'яними скребачками жінки та діти. На переправах височіли численні кам'яні піраміди, під якими зберігалися розруб-лені на частини туші. На місці осінньої поколки мисливський колектив жив усю зиму за рахунок здобутого восени м'яса, що завдяки морозам зберігалося до весняного колективного полювання на мігруючих на північ оленів. Однак, якщо запаси оленини закінчувалися, мисливці добували оленів методом індивідуального полювання. Щоб олень не відчув дух людини, обов'язково вдягали новий чистий одяг. При індивідуальному полюванні взимку з луком враховувалась звичка тварин рухатися проти вітру, оскільки він роздуває вовну і олень мерзне. Знаючи це, мисливець визначав напрямок руху оленя чи невеликого стада, яке взимку складалося з понад 20 голів, і чекав у засідці. Іноді він підманював тварину характерним низьким звуком, наслідуючи дихання оленя. Коли стадо наближалося на 20 кроків, мисливець швидко стріляв з лука, намагаючись вразити максимальну кількість тварин. Переслідувати пораненого оленя вважалося справою безнадійною, тому промисловик повертався додому. Олень лягав неподалік від місця поранення і наступного дня мисливець знаходив його мертвим. Рання весна була найголоднішою порою року в тундрі та лісотундрі. Саме тоді її мешканці нерідко харчувалися мишами та їхніми запасами. Полювали також на куріпок та зайців за допомогою петлі. На початку літа суттєвою частиною раціону були яйця водоплавної птиці, а також качки та гуси, спіймані на гніздах. Линяючу птицю били палицями на озерах у серпні та восени. Рибальство не займало значного місця у господарстві первісних мисливців лісотундри. Риба вживалася в їжу лише у крайніх випадках, архаїчні сакральні заборони щодо цього у народів Півночі яскраво підтверджують вищесказане. Полювання на песців, соболів та інших хутряних тварин також не було поширеним у прильодовикових мисливців. Цей вид господарства розвинувся у Заполяр'ї значно пізніше, коли хутро почали продавати більш цивілізованим сусідам (у Сибіру — китайським та російським купцям, а в Канаді — білим траперам). Рослинна їжа відігравала незначну роль у раціоні мешканців холодних прильодовикових степів внаслідок бідності флори цієї природної зони. Тундрові мисливці на північного оленя одержували необхідні мікроелементи безпосередньо з кров'ю тварин або поїдаючи напівперетравлену масу із їхнього шлунку, таким шляхом отримували запас вітамінів, що містяться в лишайниках, якими харчується північний олень. А оскільки мисливці не відчували потреби в рослинній їжі, роль збиральництва в їхньому господарстві була мінімальною. Оленина становила основу раціону мисливців лісотундри. Поняття «їжа» і «олень» у мисливців канадської тундри синонімічні і позначаються одним словом. По всьому Заполяр'ї м'ясо оленів вважалося єдиною справжньою їжею, зайці та куріпки — їжею бідуючих людей, а риба — неповноцінним продуктом харчування. Вищесказане переконливо підтверджується археологічними матеріалами. Кістки тварин з численних стоянок прильодовикових мисливців на оленя свідчать, що майже вся їжа їхніх мешканців складалася з оленини, незначним додатком до якої було м'ясо водоплавної птиці та зайців. Якщо рання весна в тундрі була найголоднішою порою року, то восени люди були забезпечені їжею найкраще. Саме тоді у великій кількості добували линяючу птицю, а також північних оленів, які від'їлися на літніх пасовиськах. Восени старалися їсти як можна більше, іноді донесхочу. При білуванні оленя з'їдали в сирому вигляді вим'я, серце, нирки, печінку, сухожилля ніг, легені, головний і кістковий мозок, язик. Після вдалого полювання в холодну пору року м'ясо, часто у прив'яленому вигляді, складали на льоду озера або річки, обкладали кригою, щілини забивали снігом і обливали водою, яка замерзала. Оленячу тушу нерідко завалювали камінням, щоб захистити від хижаків і в такому вигляді м'ясо зберігали тривалий час. Кров оленів консервували взимку, заморозивши її брилами і при необхідності відколювали від них шматки для варіння юшки. На думку мешканців тундри кров'яна юшка є найкращою їжею для мисливців. Жир також заморожували брилами, а при вживанні кололи на дрібніші шматки. Після весняної поколки м'ясо оленів часто зберігали в холодній проточній воді, де воно залишалося свіжим до кінця літа. Влітку м'ясо консервували, пров'яливши його на сонці. Оленину нарізали великими шматками і розвішували на кущах. Шматки нерідко були занадто товстими і підгнивали зсередини, тому таке м'ясо їли лише звареним. Народи тундри також готували ніпку — сушене м'ясо. М'язи оленя нарізали тонкими як папір пластинами і в'ялили, розвісивши на кущах навкруги стійбища. Така оленина важить у 5 разів менше від свіжої і довго зберігається. Вона тверда як підошва, за смаком нагадує картон, негусто всипаний цукром. Ось що розповів про це блюдо американський етнограф Фарлі Моует, який довго жив серед мисливців на північного оленя канадської лісотундри іхальмютів. Коли він вперше спробував ніпку і вона йому дуже сподобалась, іхальмюти подарували йому шкіряний мішок, повний сушеного м'яса. Однак, коли ніпка була з'їдена, на дні мішка виявився товстий шар черви та личинок мух. Усі частини оленя з'їдалися, у тому числі і вміст шлунку ("мо-няло"), багатий на вітаміни. У щойно забитих оленів зрізали молоді, незакостенілі роги і, обпаливши на вогнищі вовну, їли їх. Намагаючись зекономити паливо, мисливці варили м'ясо тільки до утворення на ньому зовнішньої кірки. Всередині воно. залишалося сирим, а взимку навіть мерзлим. Значна частина оленини поїдалася в сирому вигляді До делікатесів належало м'ясо оленів, залишених необбілованими на місці полювання на деякий час. М'ясо починало псуватися і у вареному вигляді мало темний колір, а жир — зелений. Кістки оленів, навіть ті, що лишалися після трапези, розбивали на дрібні шматочки, витоплювали жир, який зберігали в місткостях з оленячих шлунків. Якщо жир заготовляли в теплу пору року, то він дуже скоро ставав гірким, що однак, на думку мешканців тундри, лише поліпшувало його смакові якості Харчуючись м'ясом, жиром та кров'ю оленів, первісні народи лісотундри зовсім не вживали солі, адже ця речовина в необхідних для людського організму кількостях міститься у крові оленя. Готували їжу жінки на вогнищі у центрі житла. Оленину, що відтанула, нарізали шматками і складали в дерев'яні і навіть шкіряні посудини з водою або кригою. Воду кип'ятили, кидаючи в посудину розжарені у вогнищі камені Коли їжа злегка проварювалась, господарка ставила посудину посеред житла і навкруги неї збиралася вся сім'я. М'ясо їли руками, запиваючи великою кількістю рідини. Ескімоси канадської Арктики знають багато способів приготування м'яса оленів, однак дуже часто їдять його сирим. Сама назва «ескімос» у перекладі означає «той, хто харчується сирим м'ясом». Це, до речі, є причиною ранньої смерті первісних мисливців лісотундри. Вже в 20 — ЗО років їхній організм був уражений різноманітними паразитами, що, як показали дослідження, у великій кількості містяться у сирому м'ясі оленів. Виключно м'ясний раціон мешканців тундри (мисливець з'їдав від 3 до 5 кг м'яса на добу) лише незначною мірою доповнювався рибою та яйцями, котрі їли навіть несвіжими. Також важливим елементом харчування були жири (1 — 2 кг на добу). Вважалося, що вижити в тундрі без жиру неможливо. Коли його запаси закінчувалися, людина слабшала, ставала більш сприйнятливою до хвороб. Жири були тим «паливом», яке давало змогу людині вижити в холодному кліматі. Згорання висококалорійних жирів в організмі мисливців тундри допомагало їм пережити в своїх житлах холодну зиму. Багатий білками та жирами раціон прильодовикової людини був бідний на вуглеводи та вітаміни, що дало підстави умовно назвати його «дієтою плотоїдної тварини». Необхідність виведення з організму токсичних речовин, як наслідку м'ясної дієти, зумовлювала вживання мешканцями тундри величезної кількості рідини (супів, бульонів, води, пізніше чаю). Великі навантаження на нирки та печінку призводили до збільшення цих органів. Вірогідно, саме цим пояснюється непомірна товщина попереку корінних мешканців тундри. У мисливців на тундрового оленя як правило дуже розвинений теплоізолюючий шар жиру, особливо у жінок. Як відомо, жир зменшує тепловіддачу організму, котра зростає зі збільшенням площі тіла, тому для корінних мешканців Півночі властивий невеликий зріст, коротконогість та короткорукість, що поліпшує постачання крові до периферійних ділянок тіла. Судячи з характерних пропорцій кістяних жіночих статуеток, знайдених археологами на стоянках прильодовикових мисливців (короткі ноги і руки, товстий жировий прошарок), вищезгадані особливості будови тіла були властиві й людності прильодовикової Європи, в тому числі України. Мисливці на оленя кінця льодовикової доби виготовляли знаряддя праці з дерева, кістки, рогу та кременю. Особливо велика кількість крем'яних знарядь того часу в Україні походять зі стоянок Полісся. Яскраве уявлення про умови життя первісних мисливців при-льодовиків'я дають не лише дані археологічних розкопок, а й відомості про життя мешканців тундри недавнього минулого: ескімосів Канади та Аляски, нганасан, юкагирів, чукчів Сибіру. Звичайно мисливці на оленя оселялися по берегах річок та озер у невеликих стійбищах із 7 чумів. Житла ставилися на узвишшях, які обвівалися вітром, що відгонив комарів та мошок і були, як правило, звернені входом до річки, звідки очікували приходу оленів. Кожен чум мав окреме вогнище з запасом хмизу. Мешкала в ньому сім'я з 5 — 7 осіб. Житла мали конічну форму заввишки 3 м і діаметром 4 — 5м. Каркас із жердин вкривався оленячими шкурами, а взимку додатково утеплювався пластами дерну та снігу. Основа покриття придавлювалася до землі важкими каменями. Підлогу застеляли хмизом і мохом. Посередині житла палало вогнище, дим якого виходив через отвір у стелі. На ніч, коли вогнище гасло, отвір для диму закривали. Майже половину житла займав настил із вербового хмизу та моху, вкритий грубим матрацом з оленячих шкур. На цьому ложі спала вся сім'я, вкрившись хутряною ковдрою. Заласний одяг розвішувався на жердинах під стелею житла. Зголоднілий член сім'ї чи гість у будь-який момент міг вгамувати голод сирою оленяти-ною, що лежала тут же на підлозі. Вижити за холодних умов лісотундри давав змогу досконалий одяг зі шкіри оленів. Обробка шкур, пошиття одягу, взуття, виготовлення покриття жител було обов'язком жінок. Найкращими вважалися шкури оленів, забитих восени та взимку. Жінки за допомогою скребачок із кременю знімали жир та міздрю із внутрішнього боку шкури. Й шкребли від 2 до 5 разів, причому останній раз — з використанням піску. Готову шкуру продимлювали над вогнищем, щоб вона стала водостійкою і зберігала еластичність. Одяг прильодовикових мисливців складався з довгої хутряної сорочки з капюшоном — парки, хутряних штанів, рукавиць та чобіт. Зимовий костюм мисливців тундри був настільки досконалим, що при загальній вазі менше 3 кг давав змогу ночувати на снігу просто неба при 45 градусах морозу. Саме такий одяг зображено на статуетках з бивня мамонта зі стоянок прильодовикових мисливців. Залишки аналогічних костюмів знайдено у похованнях прильодовикових мисливців на оленя зі стоянки Сунгир. Можна впевнено говорити, що саме такий глухий хутряний костюм носили прильодовикові мисливці в Україні понад 10 тис років тому. Сезонні зміни у поведінці північних оленів визначали так званий річний господарський цикл колективів, сенсом існування яких було полювання на них. Цей господарський цикл повторювався щорічно відповідно річному біологічному циклу оленів. Підводячи підсумок, підкреслимо головні особливості господарського циклу мисливців на оленів. Весною мисливці збиралися в місцях традиційних переправ стад через ріки під час весняної міграції тварин на північ. Пливучих тварин били на воді гарпунами. Здобуте м'ясо зберігали у проточній воді, прив'язавши тушу ременем за ногу. Влітку полювали з луком та стрілами на невеликі групи оленів, били линяючих качок, гусей. Перед першими заморозками мисливська община поселялася на шляху осінньої міграції оленів, на переправах останніх через ріки. Забивалася велика кількість тварин з метою забезпечення первісного колективу їжею на зиму. Зимові холоди давали змогу зберігати м'ясо протягом кількох місяців. Біля гори здобутого восени м'яса будувалося общинне поселення з 5 — 7 теплих жител. У кожному з них мешкала окрема сім'я чисельністю до 10 осіб. Забезпечивши себе восени їжею, взимку люди відпочивали, справляли весілля, відправляли релігійні свята, ходили в гості. Поступово осінні запаси м'яса танули, а їхні рештки з приходом весняного тепла починали розкладатися. Весна була голодною порою року, коли доводилось полювати на дрібних тварин та птахів. Але скоро починалася нова сезонна міграція оленів на північ, під час якої відбувалася масова поколка на переправах. Починався новий річний господарський цикл, який в основному повторював попередній. Деградація скандинавського льодовика зумовила різке потепління близько 10 тис. років тому. Безмежні холодні тундростепи з незліченними стадами північного оленя від Темзи на заході до Верхнього Дніпра на сході почали швидко заростати сосновобере-зовими лісами. Олені відійшли далеко на північ у зону сучасної лісотундри. За ними рушили і прильодовикові мисливці. Їм на зміну з півдня в помірну зону Європи просунулись мисливці на лісових тварин — тура, лося, благородного оленя, кабана. Так, 10 тис. років тому з кінцем льодовикової епохи закінчилась археологічна доба палеоліту і розпочався мезоліт. ЛІСОВІ МИСЛИВЦІ ПІСЛЯЛЬОДОВИКІВ'Я Кінець льодовикової епохи в Європі ознаменувався драматичними подіями, відомими під назвою Білінгенська катастрофа. Відхід скандинавського льодовика далі на північ призвів до прориву крижаної греблі, що відокремлювала Балтійське льодовикове озеро від Атлантичного океану. Сталося це біля гори Білінген у Центральній Швеції 10 тис. років тому. За один рік рівень Балтії падає на ЗО м і зрівнюється з рівнем світового океану. Теплі та солоні води Атлантики проникають у Балтійський басейн, і з холодного прильодового озера він перетворюється у тепле море. Це призвело до різкого потепління і зволоження клімату Європи, в тому числі України. Холодні тундростепи з незлічимими стадами північних оленів заросли сосновоберезовими лісами, в яких паслися лосі, благородні олені, тури, дикі кабани тощо. На зміну прильодовиковим мисливцям на оленя прийшли лісові мисливці, що за допомогою лука та стріл полювали на вищезгаданих тварин у лісових хащах. Так, близько 10 тис. років тому в Україні почалася нова історична епоха — мезоліт, яка закінчилася 7 тис. років тому. Лісове оточення та заміна стадних оленів нестадними лісовими тваринами зумовили різкі зміни в знаряддях та методах мисливського промислу. Основними стають лук та стріли, про що свідчать масові знахідки крем'яних наконечників стріл різноманітних форм на мезолітних стоянках усієї Євразії. Масове поширення лука та стріл — археологічна ознака мезоліту як епохи. Якщо основою прильодовикового господарства було колективне загінне полювання на стадних травоїдних (мамонтів, бізонів, коней, північних оленів тощо) холодних тундростепів, то мезоліт — це епоха індивідуального полювання з луком на лісових нестадних копитних. Для відтворення способу життя лісових мисливців вчені користувалися головним чином даними археології та етнографії, що доповнювали один одного. Археологічні розкопки стоянок кам'яної доби дають достовірні, але дуже неповні, фрагментарні свідчення через погану збереженість решток життєдіяльності первісних народів. Дослідження етнографами відсталих народів недавнього минулого суттєво доповнюють археологічні матеріали. Успішній реконструкції первісного суспільства лісових мисливців мезоліту сприяло збереження багатьох елементів лісового мисливського господарства у відсталих племен канадської та сибірської тайги. Освоєння первісними мисливцями лісової зони стало можливим лише завдяки таким універсальним транспортним засобам як лижі, ручні нарти, човен. Глибокі сніги робили зимовий ліс непрохідним для людини. Винайдення лиж дало змогу мисливцям не лише вільно пересуватися лісом, а й неабияку перевагу над промисловими тваринами, дозволяючи наздоганяти їх по глибокому снігу. Від лиж походять ручні мисливські нарти, необхідні для транспортування здобутого м'яса на стоянку або домашнього скарбу при сезонних змінах місць поселення. Як відомо, життя лісових тварин нерозривно пов'язане з водоймищами. Тому мисливська людність концентрувалася вздовж річок, які завдяки винайденню човна стали головними транспортними артеріями влітку. Основними об'єктами промислу були копитні — тур, лось, олень, косуля, кабан. Забивати дрібних тварин (зайців, куріпок тощо) мисливців вимушував лише голод. Полювали, щоб добути м'ясо. Хутряний промисел — це результат включення первісних суспільств лісової зони у ринкові відносини більш розвинених і цивілізованих сусідів. Традиційними методами полювання первісних лісових мисливців були різні види гону, загону, скраду та примітивні пастки (ями, петлі). Полювання гоном — це переслідування тварини до знемоги одним або кількома мисливцями, що особливо результативним було взимку, коли тварина не могла швидко бігти через значну глибину снігу і мисливець на лижах легко наздоганяв її. Знайшовши слід лося чи оленя, погоню розпочинав найстарший мисливець. Переслідування лося могло тривати від кількох годин до кількох днів. Іноді мисливці падали від знемоги, але, відпочивши, бігли далі. Ночували у снігових ямах, терплячи голод і холод. Нарешті лось вибивався з сил або, поранивши ноги об гострий край крижаного насту, не міг рухатись далі. Тварину добивали з лука або списом. Під час гонитви старалися спрямувати тварину в ліс, де глибший сніг, а також ближче до стійбища, щоб дотягти додому здобуте м'ясо. Але здебільшого переносили чуми до здобутої тварини і жили тут, доки не з'їдали все м'ясо. При загінному полюванні ланцюг загінщиків, з шумом просуваючись лісом, гнав тварин у напрямку засідок, з яких досвідчені мисливці били дичину. Для маскування всі учасники вдягали одежу з білого хутра, котра повинна була бути новою, інакше лось почує дух людини. Пересувалися безшумно на підшитих хутром лижах. Знайшовши свіжий слід, мисливці заривалися біля нього в сніг, а один чи два з них робили велику дугу, намагаючись перейняти лося в лісі. Побачивши попереду людей, лось тікав своїм слідом назад і потрапляв у пастку. Полювання скрадом — це вистежування тварин або мисливський промисел зі схованки. Наприклад, полюючи на оленя в лісі улітку мисливець чекав на здобич у кущах, недалеко від оленячої стежки. За допомогою листка рослини мисливець наслідував ми-чання оленяти, підманюючи самок на постріл. Під час полювання скрадом промисловик одягав маску, виготовлену з голови оленя з рогами. Піднявши голову з рогами над кущами, мисливець наслідував рухи оленя, що щипає листя. У підманених таким чином оленів стріляли з лука. Ці тварини дуже чутливі до найменшого поранення. Вони швидко втрачають кров, слабнуть і стають здобиччю людини. Літнє нічне полювання на лосів з човна грунтувалося на звичці тварин заходити вночі у воду, рятуючись від комарів та мошок, або щоб поласувати водяними рослинами. Місце регулярних нічних купань лося мисливець знаходив по шерсті, що плавала на поверхні води. З вечора він ховався на човні у берегових заростях. Коли приходив лось і пірнав за водяними рослинами, мисливець мерщій випливав на човні із заростей і вражав тварину списом у шию чи живіт, після чого відпливав від розлютованої жертви, а поранений лось вискакував на берег, де його можна було легко знайти по кривавому сліду. Ловчі ями та петлі — це четвертий і останній спосіб полювання, відомий стародавнім мисливцям лісової зони. Вовчі ями викопували й маскували, а ловчі петлі розвішували на деревах уздовж звіриних стежок і періодично перевіряли їх. Мезолітичні мисливці лісової зони знали чотири основні способи лову риби: лучіння, заколи з вершами, ставні сіті та крючкові снасті Лучіння — це бій великої риби гарпуном чи острогою. Велику рибу лучили вночі з човна. Така рибалка найчастіше відбувалася наприкінці літа, коли рівень води в річці був мінімальним. Звичайно лучили вдвох: пропливаючи вночі за течією над заводями, помічник тримав смолоскипа з берести, а рибалка бив рибу острогою. Взимку робили ополонку над чорториєм, де скупчувалася риба, і били її острогою, коли вона пропливала під лункою. Найбільш ефективним і поширеним способом лову риби були заколи — запруди на річках різної конструкції, в яких залишали проходи з вершами. Річку перегороджували вбитими в дно кілками, які переплітали гіллям та лозою. Щоб дерев'яна загорожа не спливала, її привалювали камінням. В отвори, які спеціально залишали в заколі, ставили верші. Весною, коли риба спускалася вниз по річці, їх ставили отворами вверх проти течії, а восени — навпаки. Рибу з них вибирали зранку. Ставні сіті — другий по продуктивності після заколів спосіб лову риби у лісових мисливців. У середньому вони мали довжину близько 10 м при ширині 1 м. Як правило, восени чоловіки плели сіті з кропивного волокна. По верхньому краю прив'язували поплавки з берести, по нижньому — кам'яні грузила. Таку сіть ставили у воду вертикально вздовж берегових заростей, прив'язавши її до ввіткнутих у дно жердин. Раз чи двічі на добу рибалка на човні оглядав сіть, вибираючи пійману рибу. Здавна у лісовій зоні були відомі крючкові снасті. Наприклад, щук восени ловили за допомогою так званої «доріжки», що тяглася за човном при переселенні сім'ї з літнього на осіннє стійбище. Це був поводок з кедрового кореня чи мотузки, до якого прив'язували сосновий гачок з насадженою рибкою — приманкою. Дані археології та етнографії однозначно свідчать, що основою господарства лісових мисливців було полювання на м'ясних тварин і передусім на копитних. Навіть при зустрічі замість вітання аборигени Сибіру питали «Кого убив?» або «Що їв?». У відповідь називалася частина туші якоїсь тварини. Рибальство відігравало допоміжну роль у господарстві і ним займалися попутно з полюванням на копитних. Риба не вважалася справжньою їжею. Лише із зменшенням поголів'я копитних у лісі, значення рибальства поступово зростає і досягає піку в наступну піля мезоліту неолітичну епоху. Що до продуктів збиральництва, то у всіх відомих етнографічних мисливців та рибалок лісів помірної зони вони складали незначну частку раціону порівняно з м'ясом та рибою. Так, аборигени Сибіру не їли грибів. Вони навчилися їх збирати значно пізніше від росіян. Оскільки первісні мисливці вели рухливий спосіб життя і мали дуже примітивні транспортні засоби, вони не могли робити великі запаси м'яса, риби чи ягод. Тому м'ясо з'їдали невдовзі після впо-лювання тварини. У сирому вигляді вживали хрящі, печінку, нирки, серце, пили кров. Ласощами вважалися шлунок глухаря чи білки разом із його вмістом, сирий кістковий мозок. Основним способом приготування м'яса було обжарювання на рожні та варіння. Варили м'ясо у дерев'яному чи берестяному посуді, кидаючи туди розпечені у вогнищі камені, адже ні глиняного, ні металевого посуду первісні мисливці не знали. У бульйон підливали кров тварин. Рибу, як і м'ясо, варили, жарили на рожнах, сушили, в'ялили та коптили в диму. Морожену рибу чистили від луски, нарізали ножем, готуючи строганину. Взимку свіжу рибу зберігали в снігових ямах біля житла. Влітку її складали у викопані в землі ями, засипавши їх травою та землею, де вона була свіжою до 10 днів. Восени підсушену та прокопчену рибу товкли веслом на борошно (порсу) і тримали у берестяному посуді, а взимку її добавляли у бульйон. Вживання великої кількості сирого м'яса забезпечувало організм лісових мисливців достатньою кількістю вітамінів і солі, тому багато лісових народів, особливо на Півночі, ігнорували рослинні продукти збиральництва і не знали солі, котра, як і борошно, цукор, чай, спирт тощо, була запозичена мисливцями лісової зони значно пізніше у більш цивілізованих сусідів. Раціон мисливської людності тайги відзначається вживанням великої кількості рідини — бульйонів, супів, чаю, що заварювався на ягодах чи травах. Пояснюється це необхідністю виведення з організму шкідливих азотистих сполук, які є наслідком м'ясної та жирової дієти. Не знаючи металу, лісові мисливці мезоліту виготовляли знаряддя з дерева, кістки, рогу та кременю. Каркасне конічне житло, крите корою берези (берестою), було найпоширенішим у первісних лісових мисливців. У Північній Америці воно звалося тіпі, а у Сибіру — чумом. В давнину чум був портативним житлом малої сім'ї, легку берестяну покришку якого перевозили на ручних нартах, а жердини каркаса вирубали безпосередньо на місці спорудження житла. Чум ставили входом до річки чоловік та жінка за ЗО — 40 хвилин. Нижні загострені кінці жердин втикали по колу, а верхні зв'язували. Діаметр основи конічного чуму 4 — 5м, висота — 2 — Зм. Чум покривали полотнищами берести, двері також були берестяні. Покриття ззовні притискали додатковими жердинами, підлогу вкривали гілками хвойних дерев або сухою травою, а зверху застеляли берестою. У центрі влаштовували вогнище на піщаній підсипці. Перед чумом було ще одне вогнище для приготування їжі в теплу погоду. Всередині житла місце між входом та вогнищем належало господині. Тут виконувались хатні роботи, готувалася їжа. Дальня від входу частина чуму між вогнищем та задньою стінкою житла вважалася почесною і належала батьку, матері, старшим людям. Діти спали під бічними стінами. Взимку сім'я мешкала у земляному чумі. Це аналогічне вищеописаному конічне каркасне житло, але крите не берестою, а дерновиною, і злегка заглиблене в землю для утеплення. На місці рибальського чи мисливського промислу сім'я мешкала протягом кількох днів у простому курені з каркасом із жердин, вкритим бересток» чи гіллям. Якщо мисливець здобував лося чи оленя ввечері далеко від стійбища, він ночував прямо на снігу, загорнувшись у щойно зняту шкіру тварини. Взимку мисливці нерідко ночували у снігових ямах. Увечері згрібали лижею сніг у купу, в якій тією ж лижею копали нору. В ній з берести розводили невелике вогнище. Стіни відтавали, а потім підмерзали знову. Додатково їх укріплювали лижами. Спали на хвойних гілках, знявши верхній одяг, яким закривали вхід. Одяг та взуття лісові мисливці виготовляли зі шкіри, обробка якої була жіночою справою. Одяг чоловіків та жінок не відрізнявся, як не відрізнявся крій зимового одягу від літнього. Основним елементом останнього була так звана «парка». Виготовлялась вона із шкури оленя, зі спинної частини якої виходила спинка парки, а з боків — поли. Парка вдягалася на голе тіло і ззаду закінчувалась довгим клаптем шкіри, який був підстилкою, коли сідали відпочити на сніг. Нижня частина традиційного одягу лісових мисливців складалася з трьох роз'єднаних частин, які пізніше почали зшивати: шкіряних трусів, штанин-ноговиць, які прив'язували поворозками до пояса та шматків шкіри, якими обгортали ступні ніг. Традиційний одяг лісових мисливців принципово різнився від одягу мисливців тундри та прильодовикових тундростепів, де носили довге, глухе вбрання з капюшоном типу малиці ненців, без вертикального розрізу спереду. Верхній одяг лісових мисливців був не глухим, а запашним, тобто мав розріз спереду і його поли з'єднувалися поворозками. Сезонні зміни у природі змушували первісних мисливців періодично переселятися в межах своїх мисливських територій, а оскільки такі зміни мають циклічний характер, тобто повторюються кожен рік, то і господарство, і весь спосіб життя мисливців має замкнений річний цикл, а саме, час і місце мешкання мисливської общини визначалися сезонними змінами в харчових ресурсах мисливських угідь і щорічно повторювались. Судячи по етнографічним мисливцям тайги, господарський рік починався з моменту закінчення зимового полювання, тобто з початку квітня, і складався з чотирьох головних сезонів: веснівка, літівка, осенівка та зимівка. Веснівка. Після закінчення зимового полювання мисливські групи з 1 — 4 сімей поспішали до початку весняного бездоріжжя повернутися на береги річок, де з осені залишали човни. Табір влаштовували на підвищеному місці, яке не заливала повінь, недалеко від невеликого рукава або стариці, де можна ловити рибу. Чоловіки займалися колективним виготовленням човнів, а жінки до початку повені старалися зібрати якомога більше сухих дров. Цей час був найбільш голодним для первісних мешканців лісів. Спочатку харчувалися зимовими запасами м'яса та ловили рибу зимовими заколами та через ополонки. З появою перших проталин на річці ставили ставні сіті. З прильотом водоплаваючих птахів до початку їхнього гніздування стріляли гусей та качок. Біля берега, де саме йшла на нерест риба, ставили верші. Жінки та діти збирали минулорічну брусницю та журавлину. Літовка. Після спаду повені мисливські групи пливли човнами до місць традиційного літнього лову риби, де збиралася вся община. Саме літнє рибальство могло забезпечити достатньою кількістю їжі велике селище. Під час такого общинного збору на березі річки, куди нерідко прибували сім'ї сусідніх общин, відбувалися такі важливі для первісного суспільства акції як весілля, культові свята, обмін тощо. Поперек річки будувався закол, за допомогою якого ловили рибу. Найпродуктивнішою була рибалка у другій половині літа, коли переробляли рибу на зиму. Саме тоді лучили рибу вночі з човнів, полювали на борову дичину та качок і гусей, що линяли в серпні. Били з човна лосів, які заходили по ночах у воду. Жінки та діти збирали ягоди та горіхи. Осенівка. На початку осені общинне поселення розпадалося на мисливські групи з 2 — 4 сімей, які відкочовували далі від берега у глибину лісу, де не такі сильні осінні вітри. Стоянку влаштовували на березі невеликої річки, в якій ловили рибу заколами з вершами та ставними сітями. Полювали на борову дичину, качок, а також на копитних — турів, лосів, оленів, кабанів. Зимівка. В листопаді по останньому водному шляху сім'ї мисливців пливли на човнах якомога далі в ліс на зимові мисливські угіддя. Зупинялися в місці, де є багато сухих дров, на березі невеликої річки, придатної для зимового лову риби. З першими заморозками колективно будували напівземлянки. Чоловіки групами, по двоє, троє, четверо полювали на копитних гоном з собаками пішки, а коли випадав сніг — на лижах. Мисливці на лижах з ручними нартами та собаками ходили на полювання все далі від зимового поселення. Жінки, старі люди та діти, що залишалися в зимових напівземлянках, збирали дрова, ловили рибу через ополонки, ставили петлі на глухарів та зайців. Жінки обробляли шкіри, шили одяг. У грудні чоловіки поверталися з полювання і жили з сім'ями на зимовому поселенні до кінця січня. Короткий день та сильні морози робили мисливський промисел малопродуктивним. Люди пересиджували холоди в зимових житлах: їли суху рибу та м'ясо, заготовлені влітку та восени, розповідали магічні казки, ворожили, щоб послабити морози та зробити майбутнє полювання успішним. Наприкінці січня товста крига заважала лову риби і мисливська група з 2 — З сімей залишала зимові житла, йдучи на велике полювання. Йшли на лижах, все необхідне тягли на ручних нартах, запрягши в них одну-дві мисливські собаки. Попереду з легким берестяним покриттям чумів рухалися чоловіки, прокладаючи дорогу через глибокий сніг. В день проходили 8-10 км і ставили чум. По сліду чоловіків йшли на лижах жінки, тягнучи нарти з майном та дітьми. Натрапивши на слід лося чи оленя мисливці починали переслідувати тварину, а забивши її, стояли табором доти, доки не з'їдали все м'ясо. Ось як описує очевидець зимову мандрівку єнісейських евенків у XVII ст. «Коли мисливці, озброєні луками та стрілами, підранять лося, вони йдуть по його сліду в супроводі жінок та дітей по вісім — десять днів без ніяких запасів харчів. Наздогнавши та вбивши звіра, вони розбивають легкий намет і живуть, доки від здобичі не залишаються одні кості». Під час зимової мандрівки мешкали в легких, портативних каркасних житлах, укритих корою. Наприкінці березня до початку весняного бездоріжжя старалися повернутися до річки, на місце минулорічної веснівки. Починався новий річний господарський цикл. Усі мисливські суспільства незалежно від природного оточення мали схожий устрій і функціонували за єдиними принципами. В них простежуються три основні підрозділи: сім'я (5-7 осіб), община (5-7 сімей) та плем'я (500-1000 чоловік). Однак неповторність лісового середовища зумовила певну своєрідність первісних лісових суспільств. Якщо прильодовикові мисливці холодних тундростепів жили на шляхах сезонних міграцій великих травоїдних у великих общинних селищах, то лісові мисливці післяльодовикової доби, навпаки, бродили невеликими групами з 1-3 сімей по лісових угіддях усієї общини. Якщо щільність населення у прильодовикових мисливців на мамонта, бізона чи північного оленя не перевищувала 1 чоловіка на 100 км , то в мезоліті вона зросла до 3-5 чоловік на 100 км . Отже, населення території України (близько 600 тис. км ) наприкінці льодовикової доби (20-10 тис. років тому) не перевищувало 5 тис. чоловік. Однак близько 10 тис. років тому воно зросло у кілька разів і досягло 15-20 тис. чоловік. При такій низькій щільності територія сучасного Києва могла прохарчувати не більше 2 мисливців палеоліту або мезоліту. Лук та стріли, що поширилися у післяльодовикову добу у лісових мисливців мезоліту виявились настільки ефективною зброєю, що знищили саму основу існування мисливського суспільства, тобто поголів'я лісових копитних. Первісне суспільство опинилось перед неминучою необхідністю переходу до принципово нових методів отримання продуктів харчування, а саме до землеробства та скотарства. На зміну первісній привласнюючій економіці, що базувалася на мисливстві, рибальстві та збиральництві, приходять відтворюючі форми господарства — землеробство та скотарство, які є визначальними для наступної за мезолітом епохи — новокам'яного віку або неоліту. Демографія первісних мисливських суспільств багато в чому нагадувала природні механізми регуляції популяції диких тварин. Харчові ресурси території були головним чинником, що стримував зростання чисельності як первісних людей, так і тварин. Відтворююча економіка дала людині незалежне від природи, потужне джерело їжі. Людське суспільство було виведено з під дії природних законів регулювання чисельності біологічного виду. Як наслідок, стався демографічний вибух і за останні 7 тис. років населення Землі збільшилося у 1000 разів, з 5 млн осіб у мезоліті до 5 млрд у наш час. Ці драматичні події розпочалися за неоліту з поширенням мотичного землеробства та осілого тваринництва. НЕОЛІТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ Епоха лісових мисливців з луком та стрілами (мезоліт) датується VIII—V тис. до н. е. і передує ново-кам'яній добі або неоліту (V—III тис. до н. е.). Останній був ерою поширення землеробства та тваринництва. Археологічне неоліт фіксується появою керамічного посуду. Відтворюючі форми господарства — землеробство та тваринництво — були принесені в Європу переселенцями із Східного Середземномор'я, де вони зародилися близько 10 тис. років тому. Деградація скандинавського льодовика призвела до радикальних змін у циркуляції повітряних мас не лише над Європою, а й над Північною Африкою та Близьким Сходом. Наприкінці льодовикової доби вологі повітряні маси з Атлантики пересувалися у східному напрямку над Північною Африкою та Середземномор'ям. Зникнення льодовика зумовило переміщення шляхів атлантичних циклонів на північ на Європейський континент. Так, паралельно зі встановленням помірного та вологого клімату сучасної Європи, відбувалася аридизація Північної Африки та Близького Сходу, де формувалися найбільші на земній кулі пустелі. Сухий, пустельний клімат різко скоротив поголів'я промислових тварин і сприяв кризі мисливського господарства не лише у Сахарі чи в Аравії, а й у Східному Середземномор'ї. Так за часів найвищого розквіту мисливського господарства у мезолітичній Європі природно-кліматичні зміни та ефективна мисливська зброя (лук та стріли) призвели до різкого скорочення промислових копитних на Близькому Сході. Криза мисливського господарства в Палестині, Сирії, Південній Анатолії, в горах Загросу на схід від Тигру в IX—Х тис. до н. е. змусила первісних мисливців вказаних територій шукати альтернативних полюванню способів отримання їжі. Значну частину їхнього раціону здавна складало зерно дикої пшениці, ячменю, сочевиці, віки, які у великій кількості росли у передгірних долинах Близького Сходу. Жінки, що спочатку періодично збирали врожай диких злаків, поступово засвоїли навички догляду за полями диких рослин, а пізніше почали спеціально культивувати їхні культурні різновиди. Мисливці-чоловіки, за умов скорочення поголів'я промислових тварин, були вимушені ставитись до них більш раціонально. Молодих гірських кіз та ягнят уже не вбивали під час полювання, а приносили додому, де певний час вирощували у спеціальних загонах. Так, за своєрідних, унікальних умов Близького Сходу на основі мисливства та збиральництва постали принципово нові, відтворюючі форми економіки — землеробство і тваринництво. Це зумовило докорінні зміни в устрої, демографії, способі життя, культурі первісного суспільства. Зерно, як основа раціону ранніх землеробів, вживалося в їжу у вигляді каш, приготування яких потребувало міцного, жаро- та водостійкого посуду, котрий був також необхідний для збереження запасів зерна до нового врожаю. Цим пояснюється повсюдне застосування керамічного посуду разом з поширенням культивації зернових культур. На відміну від рухливих мисливців землероби вимушені вести осілий спосіб життя, охороняючи свої поля. Як наслідок, різко збільшилась чисельність сім'ї. Значно більша продуктивність землеробства порівняно з мисливством зумовила зростання розмірів неолітичних общин. Ранньоземлеробські поселення Близького Сходу у багато разів більші за площею, ніж мисливські стоянки попередньої епохи. Скупчення населення на великих за розміром, довгочасових неолітичних поселеннях призводило до погіршення санітарних умов, частих епідемій. Ранні землероби були більш забезпечені їжею, ніж мисливські суспільства, однак якість її значно поступалася м'ясній дієті останніх. Основу зернового раціону складали вуглеводи при значній нестачі білків, амінокислот, вітамінів. Все це дуже послаблювало людський організм, сприяло поширенню різноманітних захворювань. Дослідники вважають, що деградація зубного апарату людини та грацилізація П скелету (потоншення кісток) розпочалася через перехід від мисливської м'ясної до землеробської вуглеводної дієти. Ці шкідливі для людського організму особливості ранньозем-леробського раціону дещо компенсувалися у неоліті збереженням важливої ролі мисливства, рибальства, інтенсивним розвитком тваринництва. Цікаво, що у скотарських племен (наприклад, скіфів) на відміну від землеробів вищезгаданих негативних змін скелету не спостерігається. Незважаючи на всі ці негаразди, продуктивність відтворюючого господарства та осілий спосіб життя зумовили демографічний вибух у ранніх землеробів Близького Сходу. Щільність населення зростає в 50—100 разів — з 3—5 до 1500 осіб на 100 км порівняно з мезолітичними мисливцями та збирачами. Як наслідок, частина населення, що вже не могла прохарчуватися на своїй батьківщині, розселялася на нових територіях, придатних для землеробства, приносячи на нові землі не лише аграрні навички, а й культурні рослини, приручених тварин, раніше не знаних на нових землях, власний спосіб життя, культуру, мову, свій антропологічний тип. На Близькому Сході було кілька центрів становлення аграрного господарства: палестино-сирійський на східному узбережжі Середземного моря, південно-анатолійський на півдні Малої Азії, у передгір'ях Загросу на схід від р. Тигр. З палестино-сирійського ранньонеолітичного центру у VII тис. до н. е. стародавні мотичні землероби та тваринники розселялися головним чином на південь в Аравію та на південний захід в Африку. Іншими словами, в Палестині та Сирії близько 10 тис. років тому формувалася так звана афразійська лінгвістична спільнота, що пізніше розпалася на семітську, єгипетську, берберську, чадську та кушитську гілки. У тісному контакті зі Східним Середземномор'ям у горах Тавру розвивався південно-анатолійський центр становлення відтворюючого господарства. На думку переважної більшості дослідників землеробство та тваринництво потрапили в Європу у VII тис. до н. е. саме звідти. Але для цього їхнім носіям довелося перетнути Егейське морс, котре відокремлює Малу Азію від Європи. За археологічними даними на узбережжі Егейського моря мешкали племена рибалок, які тоді оволоділи навичками каботажного плавання вздовж морських узбереж та між островами. Про жваві зв'язки між Малою Азією та Грецією морем у VII—VI тис. до н. е. свідчить поширення з о. Мелос обсидіану, що використовувався для виготовлення знарядь праці по всій Егеїді. Враховуючи вищесказане, Егейське море не було перепоною для анатолійських мотичних землеробів, що з VII тис. до н. е. поширювалися на захід двома головними шляхами: морським уздовж узбережжя в Західне Середземномор'я та через Грецію і Подунав'я сушею в Центральну Європу та Правобережну Україну. Археологічне простежено кілька хвиль мігрантів з Малої Азії на захід. Перша, що датується VII тис. до н. е., принесла в Грецію та на острови і узбережжя Західного Середземномор'я (береги Апеннінського, Піренейського півостровів, Провансу, Алжиру, Марокко) досконалу відтискну техніку обробки кременю, що зародилася на Близькому Сході. Археологи пізнають її по великим, правильним крем'яним пластинам, численним трапецієподібним наконечникам стріл, пластинам з виїмками (так званим анкошам). Дуже схожий набір крем'яних виробів має мурзак-кобинська культура гірського Криму. Не виключено, що хвиля мігрантів з Анатолії у VII тис. до н. е. поширювалась морем не лише на захід, до Гібралтару, а й на північ до Криму. Крім близькосхідної відтискної техніки прибульці зі сходу принесли у Західне Середземномор'я розведення домашніх овець та кіз. Спочатку ця людність змішалася з місцевим рибальським населенням і трималася морського узбережжя, тому в Іспанії, Португалії, на півдні Франції та півночі Італії вона отримала назву прибережної культури. У VI—V тис. до н. е. носії останньої просувалися на північ, суттєво впливаючи на історичний розвиток Центральної та Західної Франції. Друга хвиля неолітичних мігрантів зі сходу прокотилася узбережжям та островами Середземного моря на захід у VI тис. до н. е. Археологічне вона фіксується поширенням найдавнішої в регіоні кераміки «імпресо» з орнаментом у вигляді відбитків панцирів морських молюсків Cardium. Частина дослідників бачить пращурів людності, що лишила кераміку імпресо, в балканських культурах близькосхідного походження (протосескло), інша — безпосередньо серед ранньонеолітичних мешканців півдня Малої Азії. Основний потік ранньонеолітичних переселенців з Малої Азії був спрямований через Егейське море в Східну Грецію (Фесалію), а звідти — долиною р. Стримон на північ у Подунав'я. Далі частина мігрантів прямувала долиною Дунаю вверх у Центральну та Західну Європу, інша повертала на схід і через Нижнє Подунав'я рухалась на Правобережну Україну. Рушійною силою цього грандіозного розселення мотичних землеробів був надлишок населення у найдавніших центрах відтворюючого господарства. Освоєння землеробами нових земель спричинювало зростання там населення, що вимушувало шукати все нові придатні для мотичного землеробства регіони. Найдавніші землеробські культури Європи постали в Східній Греції у VII тис. до н. е. (Аргіса, Ніа Нікомедія, Протосескло). Їхня. людність ще не знала кераміки, проте існувала головним чином за! рахунок мотичного землеробства та тваринництва. Останні з'явилися на Балканах уже в досить розвиненому, сформованому вигляді. Сам набір культивованих рослин (пшениця емер, однозернянка, ячмінь, сочевиця, віка, горох) та домашньої худоби (вівця, коза) вказує на близькосхідні корені цієї людності. Про це ж свідчить і тендітний східносередземноморський антропологічний тип найдавніших аграріїв Балкан. Мисливська автохтонна людність Європи здавна належала до іншого кроманьйонського типу. Вона відзначалася високим зростом, масивним скелетом, широким обличчям і була пращуром сучасних північних європеоїдів. До них належить більшість англійців, датчан, норвежців, шведів, північних німців, балтів, поляків. Поряд з яскравими близькосхідними рисами культура найдавніших землеробів Балкан у процесі саморозвитку набуває неповторності. Зокрема тут дуже рано починає розвиватися власна житлобудівна традиція, котра принципово відрізнялася від близькосхідної, що характеризується спочатку круглими, а потім прямокутними наземними житлами із сирцевої цегли. Однак уже в VII—VI тис. до н. е. в фесалії з'являються своєрідні прямокутні житла з двоскатним дахом, вкритим соломою. Їхні глинобитні стіни мають каркас із дерев'яних стовпів або плетеної лози. Цей тип жител був поширений найдавнішими землеробами з Балкан по всій Європі і став типовою рисою європейського неоліту. Чим далі на північ у лісову зону, тим більше дерева і менше глини використовували для будівництва таких споруд, які нерідко заглиблювали у землю для утеплення. Отже, українська глинобитна хата під стріхою є далеким спадкоємцем житлобудівних традицій найдавніших землеробів Європи, котрі близько 8 тис. років тому мешкали в Східній Греції. Поступово просуваючись звідти на північ, нащадки анатолійських землеробів пристосовували своє господарство та культуру до місцевих природних умов. Властиве Східному Середземномор'ю і Греції розведення овець та кіз на півночі Балканського півострова поступається місцем великій рогатій худобі та свинарству. Однак у степовому НадчорноморТ вівці продовжують відігравати визначальну роль у стаді, структура якого значною мірою визначалася природно-ландшафтним середовищем. Тому спроби пояснити раннє поширення овець та кіз у неоліті Півдня України впливом з Кавказу здаються непереконливими, адже стадо найдавніших неолітичних мігрантів з Малої Азії у Європу складалося саме з овець та кіз. У VI тис. до н. е. ранньоземлеробська людність досягла півночі Балканського півострова. Тут сформувалася середньодунайська ранньонеолітична спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево Югославії, Кереш Угорщини, Криш Румунії, Караново Болгарії та буго-дністровської України. Протягом VI тис. до н. е. неолітичні землероби освоїли всю Карпатську улоговину. Лише на сході їм вдалося вийти за межі Карпатської дуги в середні течії Пруту, Дністра та Південного Бугу. Цей буго-дністровський неоліт вважається найдавнішим серед неолітичних культур України. На V тис. до н. е. припадає принципово новий етап освоєння балканськими аграріями Європи. Саме тоді аграрна колонізація поширилась із Середнього Подунав'я північніше на лесові плато середньої смуги Європи. Ці родючі грунти простяглися північніше Альп та Карпат довгою смугою від Північної Франції до України. Однак землеробське освоєння порослих лісом обширів стало можливим лише після винайдення підсічно-вогневого землеробства. Його суть полягала в тому, що восени ділянка лісу розчищалася від дерев, які сохли протягом зимових місяців. У лютому сухі дерева спалювалися, здобрюючи землю попелом. Навесні підготовлене таким способом поле засівалося. Після кількох років експлуатації воно втрачало родючість, тому доводилось випалювати нову ділянку лісу і переносити ближче до неї селище. Цим пояснюється рухливість землеробів, які користувалися такими методами ведення сільського господарства. Найдавнішими з них були носії неолітичної культури лінійно-стрічкової кераміки. Ця спільнота сформувалася ще у VI тис. до н. е. на основі культури Кереш Західної Угорщини. З Карпатської улоговини людність культури лінійно-стрічкової кераміки просунулась Верхнім Дунаєм на узвишшя Південної Німеччини, в басейн Рейну і навіть у Північно-Східну францію. Дещо пізніше саме її нащадки стали першими землеробами та скотарями на Британських островах. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки зі своєї батьківщини на Середньому Дунаї через Моравську браму розселялися на північ на землі Південної Польщі Рухаючись далі на схід, вони близько середини V тис. до н. е. досягли Волині та Верхнього Подністров'я, відігравали провідну роль у неолітизації середньої смуги Європи від Франції до України. З Волині та Поділля вони заселили басейни Пруту й Серету. Однак справжня аграрна колонізація лісостепової смуги Правобережної України пов'язана з відомою трипільською культурою, що датується V—ІV тис. до н. е. Вона виникла на початку V тис. до н. е. в румунському Прикарпатті на основі балканської неолітичної культури Боян (румунська назва трипільської культури — Кукутені). Протягом понад тисячі років ця людність поступово і невпинно просувалася з Південного Прикарпаття у північно-східному напрямку, колонізуючи родючі чорноземи лісостепової смуги Молдови та Правобережної України. В середині IV тис. до н. е. трипільці досягли Дніпра на теренах Південної Київщини. Одне з цих поселень, розкопане В. Хвойко сто років тому біля с. Трипілля, і дало назву культурі. Таким чином, відтворююча економіка поширилася на українські землі з Балканського регіону. Популярна у повоєнні роки версія про неолітизацію України з Кавказу поки що археологічне не підтверджується, що не можна сказати про чотири хвилі мігрантів з Подунав'я на Правобережну Україну з VII по IV тис. до н. е. Найдавніші впливи балканського світу на українські землі простежуються в матеріалах гребениківської пізньомезолітичної культури, пам'ятки якої датовані кінцем VII—VI тис. до н. е., поширені на Одещині. Гребениківській техніці обробки кременю властиві правильні відтискні пластини, з перетинів яких виготовляли численні трапецієподібні наконечники стріл. Аналогічні вироби знайдено в найдавніших неолітичних шарах Греції (Аргіса, Се-скло, Ніа Нікомедія). Це дає підстави виводити корені гребе-никівськоі спільноти Північно-Західного Надчорномор'я з Балкан. Нагадаю, що вищезгадана досконала відтискна техніка обробки кременю з'явилася на Близькому Сході у VIII тис. до н. е. Просунувшись на захід у VII тис. до н. е-, її носії розселяються по островах та узбережжю Середземного моря до Гібралтару включно. У VI тис. до н. е. вона поширилась на північ у Європу і у V тис. до н. е. досягла берегів Балтії, Північного моря, Ла-Маншу. З другою, буго-дністровською, хвилею балканських прибульців у лісостепах Правобережної України з'являється найдавніша неолітична кераміка та відтворююче господарство. Про балканські корені цього явища свідчать як особливості буго-дністровськоі кераміки (лінійний орнамент), так і своєрідний близькосхідно-балкан-ський набір культурних зернових рослин. Відбитки зерен на глиняному посуді свідчать, що буго-дністровці вирощували традиційні для Східного Середземномор'я зернові культури — пшеницю емер, однозернянку, ячмінь, горох. На поселеннях переважають кістки диких тварин та риби. Серед домашніх тварин були відомі свині, собаки. Пізніше з'явилася велика рогата худоба. Однак слід зазначити, що буго-дністровська культура VI— V тис. до н. е. є місцевим, варварським проявом неоліту Подунав'я. Вона сформувалася внаслідок впливу балканської культури Криш з території Молдови на місцеві мисливські та рибальські племена Середнього Дністра та Бугу, і основою економіки її було мисливство та рибальство, доповнені запозиченими у кришськоі людності Молдови елементами землеробства та тваринництва. Стає зрозумілим, чому сліди культурних злаків знайдено на буго-дністровських пам'ятках Подністров'я, але їх немає далі на схід у Побужжі. Глиняний посуд буго-дністровської культури поєднує в собі місцеві риси (гостре дно) із запозиченими у дунайських землеробів (лінійний орнамент). У середині V тис. до н. е. носії буго-дністровської культури розселилися на схід до Дніпра і на північ до Полісся. Внаслідок їхнього впливу на місцевих мисливців та рибалок у поліському Подніпров'ї сформувалася Дніпро-донецька неолітична культура, а у Західному Поліссі — німанська. Третя хвиля мігрантів з Балкан та Подунав'я — носії культури лінійно-стрічкової кераміки, на відміну від попередніх, прийшли на Волинь та Верхнє Подністров'я не з Нижнього Дунаю, а з південної Польщі в обхід Карпат з півночі. Їхні поселення існували в Україні в V тис. до н. е. і основою економіки було перелогове землеробство, доповнюване розведенням великої рогатої худоби. Носії традицій культури лінійно-стрічкової кераміки вважаються нащадками найдавніших балканських землеробів, про що свідчить близькосхідний набір зернових, характерний орнамент посуду, східносередземноморський «вірменоїдний» антропологічний тип. Аграрна економіка остаточно затвердилась на чорноземах Правобережної України лише у V—IV тис. до н. е. з приходом сюди з Нижнього Подунав'я та басейну р. Серет культури Кукутені-Трипілля. Економічною основою останньої було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців носило перелогову форму. Із виснаженням землі трипільці переселялися все далі на схід, внаслідок чого поступово освоїли всі придатні для їхньої землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра. Окремі мідні прикраси, шила, ножі та сліди металургії на трипільських поселеннях свідчать, що більшість з них датуються не неолітом, а наступним енеолітичним (мідно-кам'яним) періодом первісної історії. Археологи впізнають трипільські поселення передусім по досконалому глиняному посуду, вкритому вишуканим лінійним та спіральним орнаментом червоного, коричневого та чорного кольорів. Прямокутні глинобитні житла з дерев'яним каркасом стін та глиняною долівкою демонструють типовий приклад вищезгаданої балканської житлобудівної традиції. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипільців, як і посуд, вказують на балканські корені культури. Про це ж свідчить і їхній східносередземноморський антропологічний тип. Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації, тобто такого рівня соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають мова і писемність. Величезні поселення - Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до 3 тис. жител і займають площу 200—400 га по праву вважаються протомістами. Житла на них розташовані концентричними колами, з'єднаними з центром численними радіальними вулицями. Населення цих племінних центрів перевищувало 10 тис. чоловік. Складна злакова система трипільських орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі винайдення і поширення письма. Отже, трипільські протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією, що зароджувалась паралельно з найдавнішими містами-державами Близького Сходу. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося, оскільки екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а потім виснаження трипільцями всіх придатних для їхньої господарської системи чорноземів Правобережної України, а зростання посушливості клімату довершило колапс трипільської землеробської економіки. Вичерпання можливостей екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворились на потенційні пасовиська, поширення степів через аридизацію клімату близько 5 тис. років тому стимулювали зростання ролі відгінного скотарства у трипільському господарстві. Все це створило умови для заселення їхніми нащадками Полісся, заплави Дніпра, надчорноморсь-ких степів і знаменувало собою кінець існування культури близько 5 тис. років тому. Значення останньої для стародавньої історії України полягає в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворюючого господарства на українських землях у IV тис. до н. е. Однак про-тоцивілізація Трипілля відіграла ще одну дуже важливу роль у праісторії не лише України, а й усього Євразійського континенту. Під потужним, прогресивним впливом трипільців на своїх східних сусідів — аборигенні мисливсько-рибальські неолітичні племена Лівобережжя Дніпра — у IV тис. до н. е. тут інтенсивно формувалася праіндоєвропейська етнокультурна спільнота. Цей вплив полягав у запозиченні місцевою людністю Європи (праіндоєвропейцями) різноманітних новацій від балкано-дунайських нащадків найдавніших землеробів і тваринників Близького Сходу, в тому числі від трипільців. Так, праіндоєвропейці лісостепового Подніпров'я та Лівобережжя Дніпра отримали від них навички мотичного землеробства, тваринництва, керамічного виробництва, металургії міді тощо разом з відповідною термінологією. Оскільки трипільці були крайнім північно-східним проявом близькосхідного за походженням балканського неоліту, то і ці лексичні запозичення в індоєвропейських мовах повинні відбивати мовні впливи Східного Середземномор'я. Мовний аналіз показав, що сільськогосподарська термінологія багатьох народів індоєвропейської спільноти справді має сліди впливу стародавніх мов Анатолії, Палестини, Месопотамії. Сучасний рівень розвитку науки дає змогу ставити питання про визначення етномовних характеристик людності, яка лишила в лісостепах Правобережної України 7— 5 тис. років тому пам'ятки трипільської археологічної культури. Як зазначалося, основний шлях переселення найдавніших землеробів і тваринників у Європу В VII—IV тис. до н. е. починався в Південній Анатолії, проходив островами Егейського моря і вів у Східну Грецію, а далі на північ через Подунав'я — в Центральну Європу та на Правобережну Україну. Анатолія тоді була населена хаттами і хуритами. Отже можна припустити, що балканський неоліт та його північно-східний прояв Трипілля, найімовірніше, були споріднені саме з цими стародавніми народами Малої Азії. Вагоме підтвердження цієї гіпотези отримано від лінгвіста С. Старостіна. Дослідник наводить багато прикладів мовних запозичень індоєвропейськими народами саме з хаттської та хуритської. Для переконливості наведемо кілька з них: akuo — кінь, kago — коза, porko — порося, hvelena — хвиля, вовна, auig — овес, hag — ягода, rughio — жито, lino — льон, kulo — колоти, спис, gueran — жорнов, sel — село, dholo — долина, arho — ареал, простір, tuer — творог, sur — сир, bhar — ячмінь, penkue — п'ять, klau — ключ, medu — мед, солодкий, akro — поле, bar — зерно та багато інших. Український лінгвіст з Москви В. Ілліч-Світич відзначав, що певну частку своєї аграрної, тваринницької та побутової лексики індоєвропейці запозичили з таких близькосхідних мов, як шумерська, прасемітська, еламська. Як приклад запозичень із прасемітської дослідник наводить слова: tauro — бик, gait — коза, agno — ягня, bar — зерно, dehno — хліб, зерно, kern — жорнов, sekur — сокира, nahu — посудина, корабель, haster — зірка, septm — сім та ін. З мови шумерів індоєвропейці запозичили корені: kou — корова, reud — руда, auesk — золото, (duer — двері, hkor — гори та ін. Отже, простежений археологами та антропологами генетичний, культурний, антропологічний зв'язок балканського неоліту, а через нього і трипільської культури, з південноанатолійським центром становлення землеробства і тваринництва підтверджується новітніми лінгвістичними дослідженнями. Численні хатто-хуритські лінгвістичні запозичення в мовах індоєвропейців, які отримали навички землеробства та скотарства разом з відповідною термінологією від балкано-дунайського неоліту, в т. ч. трипільців, дають підстави припустити, що останні в етномовному відношенні були споріднені з хатто-хуритами Малої Азії VII—IV тис. до н. е. Однак, присутність серед індоєвропейських лінгвістичних запозичень шумерських, прасемітських, еламських термінів свідчить, що балкано-дунайський неоліт не був монолітно хатто-хуритським. Очевидно було кілька різноетнічних міграційних хвиль із Близького Сходу в Грецію, в яких брали участь не тільки хатто-хурити Анатолії, а й афразійці, шумери, еламці Сирії, Палестини, Месопотамії. Незважаючи на певну строкатість, балкано-дунайський неоліт, у т. ч. трипільська культура, генетичне, культурно, антропологічне, а також етномовно тісно пов'язані з вищезгаданими етносами Близького Сходу, які не належать до народів індоєвропейської мовної спільноти. Оскільки українці на відміну від трипільців є індоєвропейцями, то немає підстав вважати трипільців праукраїнцями, як це стверджується в деяких науково-публіцистичних працях; Українська культура та мова принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу та їхніх родичів трипільців. Таким чином, місцева праіндоєвропейська людність лісостепового Лівобережжя Дніпра у У—ІУ тис. до н. е. розвивалася під сильним впливом трипільської культури Правобережжя. За умов зростання посушливості клімату та поширення степів аборигени Лівобережжя першими перейшли до спеціалізованого скотарства, що дало змогу праіндоєвропейцям півдня України швидко розселитися в пустуючих тоді степах Євразії. Археологічне простежується розселення праіндоєвропейських скотарів IV—ІІ тис. до н. е. півдня України (культури Середній Стіг, Нижня Михайлівна та ін.) степами далеко на схід до Монголії, Індії та Ірану та на захід у Подунав'я, на Балкани . Отже, праіндоєвропейський культурно-лінгвістичний комплекс, на думку переважної більшості дослідників, остаточно сформувався не пізніше IV тис. до н. е. в лісостепах та степах між Дніпром, Доном і Кавказом. Звідси з поширенням скотарства він розповсюдився на величезних обширах Євразії, поклавши початок численним народам індоєвропейської мовної групи. Так ще 5 тис. років тому почала формуватися сучасна етнокультурна карта Європи та Азії, що остаточно склалася в наступну за кам'яною добою епоху міді-бронзи. ПІСЛЯМОВА Україна займає ключову позицію на культурно-історичній карті первісної Європи. Переважна більшість найдавніших стоянок кам'яної доби Східної Європи сконцентрована саме тут. Адже заселення Європи відбувалося з півдня, і перші людські істоти прийшли на схід з Балкан коридором між Південними Карпатами та Чорним морем, а також через карпатські перевали. Тому саме в Україні близько 1 млн років тому з'явилися найдавніші в Східній Європі первісні люди, які пізніше розселилися далі на схід і північ. Небувало багата Україна (особливо Кримські гори) і на печерні багатошарові стоянки неандертальців. Більшість відомих стоянок з унікальними житлами з кісток мамонтів розкопано саме українськими археологами в басейні Дніпра. Тисячі палеолітичних та мезолітичних пам'яток та давні традиції їхнього дослідження дають підстави вважати Україну одним з найбагатших і найкраще вивчених в археологічному розумінні регіонів Європи. Землеробство й тваринництво також були принесені в Східну Європу з України. Розташована на межі євразійських степів і близькосхідно-балканськоі землеробної працивілізації Україна стала прабатьківщиною найдавнішої форми скотарства. З її території перші індоєвропейські скотарі заселили безкраї обшири від Атлантики до Індії, від Балтіі до Середземномор'я. Україна — найбагатша на археологічні знахідки країна сходу Європи. З давніх давен з прогресивного Середземномор'я на північ материка через територію України поширювались різноманітні новації. Сотні стародавніх народів жили на українських теренах до появи тут власне українців. Вони лишили після себе не лише німі археологічні свідчення свого перебування — стоянки, селища, кургани, а й культурні надбання, що пізніше стали складовими української культури. Тому вивчення первісної історії України є необхідною передумовою для вірного, об'єктивного розуміння української національної культури та історії. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua