Віктор Забіла Співи крізь сльози (збірка поезій) Будяк Поралися люди в полі — Хліб святий збирали І діток своїх маленьких Всіх позабирали. Інші колоски збирали, К матеркам носили. "Любий Сидір! Любий Семен!" — За те їх хвалили. "І я, мамо, осьде скілько, Дивись, назбирала!" "І ти, любая, Хотинко, — Мати їй сказала. — З’їжте сальця трошки з хлібцем, Да не розкидайте; Як поїсте — ізнов, дітки, Колоски збирайте". Другі ж діти, знай, бігали, Цілий день крутились; Уже й матерки на них кричали, І батьки сварились. І не слухали, що кажуть, Щоб не пустували, Регочуться да бігають, Через сніп скакали, Загляділи: квітка якась В житі червоніє, І побігли усі разом, Хто перший успіє Собі вирвать тую квітку, А того й не знали, Що то будяк преколючий. Аж опереджали Один одного, як можна, Деякі побились; Трошки згодому уже вони Добре розгляділись. Підбіг один зовсім близько, Зачепивсь ногою, Прямо так і покотився В будяк з головою. Поколов собі всю пику, Позбивав коліна, І ще й мати, як підбігла: "А! вража дитина!" — На його вона сказала, За чуб стрепенула, Не раз в пику поколену Кулаком сунула. І тим дітям добре чуби Всім понаминали, Котрі бігли з ним умісті Да жито топтали. "Бачте, якби не крутились, — Батьки їм сказали, — Отак, як отії діти, Колоски збирали, І ви б тепер хліб із салом Вмісті з ними їли, Ніхто вас би і не лаяв, Й чуби б не боліли; А тепер дак чорта з’їжте, Скигліть скільки хочте, Да не лізьте й нам у вічі І нас не морочте. Геть із поля, по домівкам! Диявольські діти; Через вас і ми не вспієм Діла ізробити". Треба дітей учить змалку, Щоб вони трудились, Щоб були вони слухняні Да щоб не крутились, Коли що самі не знають, Щоб батьків питались, За червоним щоб не дуже Вони все ганялись. Не все гарне, що червоне; Треба роздивиться, Що воно такеє в світі Й до чого годиться. Іншая прегарна квітка, Може, ще й пахуча, Да не треба зразу хапать, Бо, може, й колюча. Так і людей треба в світі Дуже розбирати, Не все треба од їх слухать, Не все й їм казати. Інший буде дуже гарно Тобі балагурить, За тебе неначе й тягне, Тебе ж і обдурить; Грошей тобі у позику Він буде давати, По шагу з рубля у тиждень Процент буде брати. Такії очей у вовка Позичать не стануть: Вони сорому ізроду Не мали й не мають. Дак їх треба стерігаться Більше всього в світі, Бо страшніше сто раз вони, Ніж будяк у житі. Бо будяк тільки уколе, Хто на його ступить; А такого як зачепиш — Так зовсім облупить. Голуб Ой застогнав голуб У темній дуброві На гольї сухенькій; Ой заплакав тяжко Гіркими сльозами Козак молоденький. Ой застогнав голуб У темній дуброві, Неначе в неволі; Ой плакав тяжко Козак молоденький По нещасній долі. Ой застогнав голуб Аж лунь застогнала У темній дуброві; Ой заплакав тяжко Козак молоденький Да ще й кучерявий. "Ой чого ж ти, голуб, Да так тяжко стогнеш?" — Козак попитався. "Того, козаченьку, Того, курчавенький, Що я спарувався. Да не пожив літа З сизою своєю — Яструби убили; І діток придбали Двойко малюсеньких — Згодовать не вспіли. Погинули й дітки За сизою скоро, Я стогнать остався — І воля не мила. Нема уже більше, Ким я утішався, Милої немає. Лунь зі мною стогне, — Се моя утіха У лютому горі, В нещасній годині, Стогне, хоч без лиха". — "Чого ж ти у лісі, Голубчику сизий? Ти б летів у поле, Ти тут один сидиш, Там би найшов стадо, Може б, прогнав горе". — "Що стадо поможе Мені, бідоласі? Там усі чужії. Одняли у мене Вірную і рідних Вороги лихії. Коли суха вітка, Котра підо мною, Знов зазеленіє, Тоді сиза буде З рідними до мене І серце зрадіє". Да й застогнав дуже, Ізплеснув крилами, Аж лист стрепенувся, Полетів по пущі, Більш на тую вітку Він і не вернувся. ………………………………………………………………………… Тоді юнак сказав: "Треба забувати, Котру я кохаю; Бо й мені так буде, Що жінку із дітьми В місті поховаю. Бо я без худоби, Може, дітки будуть; Хто їх нагодує?" Козак той у світі, Як голуб в дуброві, Стогне да сумує!. До коня Що, мій коню, що, мій добрий, Годі гарцювати, По байракам через рови Годі вже стрибати, Як, було, колись стрибаєш, Як, було, гарцюєш, Хропеш, іржеш, під собою І землі не чуєш. Шовкова твоя грива З вітром розмовляла, Удила в зубах скрипіли, Збруя вся тріщала. Не заржеш уже тепер так, Не пирнеш ніздрями, Не вириєш у коліно Ямки ти ногами. Тепер ледве ноги тягнеш, Голову схиливши, Невесело і дивишся, Три дні мов не ївши. Де та сила, що носила Тебе в чистім полі, Як яструба моторного, Що живе на волі? "Літа, літа все забрали, — Кінь сказав мовчавши. — Колись носивсь під тобою, Голову піднявши, Залізо в зубах скрипіло, Поводи ірвались; Тепер сіна не вкушу вже — Зуби поз’їдались. Шерсть, як стерня, піднялася, Не така вже стала Мнякесенька, гладесенька, Як колись бувала". Правду, конику, ти кажеш, Літа все забрали, Як здумаєш, під Москвою Як колись стояли. Гарно, весело жилося, Відкіля все бралось! Серце нудьги не бачило, З горем не стрічалось. До циган, було, поїдеш, Пісень заспівають, Загаркають, затанцюють, Душу потішають. Інколи і так траплялось: Все позаставляєш, Копійки нема в кишені — Байдуже, гуляєш! Тебе, було, осідлаю, Я на тебе сяду, Шабля збоку брязкотіла, Ментик літав ззаду. Минулося, не вернеться Уже серцю радість; Пройшли літа молодії, Вже приходить старість. Тобі, коню, усе не так, Ти горя не знаєш: Овса трошки да водиці — Дак ти й не скучаєш. А тут думка, а тут серце Як почнуть змагаться: Нащо літа погубив так? Їм вже не вертаться, Як тій воді, що весною Із-під снігу ллється, Хлюпочеться по ямочкам, Неначе сміється. Несе, що їй попадеться, Де схоче — покине, Да не довго попограє — І сама погине. О! Якби тая водиця Да не запинилась, Не одному б в жарке літо Вона пригодилась. Якби ти не такий щирий І я не завзятий, Не прийшла б ще наша пора Де так розмовляти. Люта доля щастя моє Кинула у воду Глубокую да й сказала: "Шукай собі броду". До невірної Було б шануваться, З другими не знаться, Жили б, жили бі ми з тобою, Як би серце із душою. А тобі як новенький, Зараз тобі і миленький: Мене зараз покидаєш, Мене зовсім забуваєш. А божилася й клялася, Що зовсім вже оддалася Мені серцем і душею І що будеш вік моєю! Ти ніколи не кохала Мене так, як ти казала. Що ж робить, не маю долі, Деревинка як у полі: Вітер віє — йому важко, Сонце пече — йому тяжко. Холодку йому немає, І ніхто не підпирає. Не росте воно високо, Не росте воно широко, Всякий його, знай, чіпає, Воно скоро погибає. Лихо мені да і тільки! Проживаю вже піввіка, Да не найду долі, Живу в світі безталанний, Гірш, чим у неволі. Добрі люди мене знають, Бога почитаю, — За що цілий вік невірну, За що я кохаю? Тяжко серцю, як здумаєш, Як вона клялася, Що і серцем, і душею Мені оддалася. Ой коли б да те вернулось, Що із воза впало, Коли б теє вернулося, Що серцю казало! Вона мене покинула, Із другим спізнилась. Може б, іще хоч під старість Пожив хоч годину, Коли б доля оглянулась, Як на сиротину. Де ж тепер її шукати, Коли з воза впала, Коли мене зроду-звіку Вона не кохала? Може, хто найшов ту долю, Що з воза упала, А моя нещасна доля Навіки пропала. Кохання Світить місяць, да не гріє, Мороз пече, вітер віє, Дме хтось трійкою такий До дівчини, що кохає, — Хтось такий того не знає, Що милая не його. Коні добрі орчикові Крешуть огонь об підкови, Морди тягнуть по землі; На аршин повитягали, У каблучку позгинались, Біжать, летять, як стріла. Корінний дзвіночком дзвонить, Машталір його погонить, Сани тільки аж гудуть; Коні хочуть вже оддихать, Комусь ще далеко їхать: "Поганяй скоріше, ну! Не надержуй орчикових, — Пропадуть, дак купим нових — Скучив дуже без її". Серце б’ється, завмирає, А того воно не знає, Що милая не його. Серце в грудях задрижало, Як вже хутір видно стало, Де мила його жила… Живо під рундуком стали, Коні добрії домчали, Мокрі були, мов з води. Скочив з саней, обтрусився, Кругом себе оглядівся Да й подумав про себе: Як ввійти, як поклониться, Як на милу подивиться, Що до милої сказать? Спитаться: "Чи правду кажуть, Що з другим їй руки зв’яжуть, А мені, бач, дак прощай?" Ввійшов в хату, батько й мати Стріли його, шанувати Почали, як було сперш. Про те, про се розмовляли, Усім добрим частували, А милої не було. Зразу двері одчинились, Ноги так і затрусились У того, хто її ждав. Павою по хаті ходить, Голоском так і виводить, Кропив’янка мов в кущі. Батько-мати вийшли з хати, Він став з нею розмовляти Да й питається: "Чи так, Що всі люди йому кажуть, Що з другим їй руки зв’яжуть, А йому дак, бач, гарбуз?" Червона, як квітка, стала, Спершу трошки промовчала, А після сказала так: "Хто тобі отеє каже, І хто мені руки зв’яже З другим, з ким, як не з тобою?" Прийшла тітка, батько й мати, Годі милій розмовляти, Милая сказала так: "Пісня гарна, да не тая", Він сказав: "Се вже другая, Що колись співала ти!" І знов стали балагурить, Хто у винниці де курить, Скілько хто доходу взяв… "А в вас виннички немає?" — Батько знов його питає. "Нема, треба ще зробить!" А тітка дак все сокоче: "Хто за його пійти схоче? В його худоби нема! А в того багацько грошей, Подивиться, дак хороший, Іди лучче за того!" От він, трошки посидівши, Подумавши, розсудивши: "Пора, — каже, — до двора! Прощавайте!" — "Прощавайте! На здоров’я поживайте!" Коней даром потомив! Маруся Жала дівка жито в полі, Сама й зажинала, Не бачилась довго з милим, Бачити бажала. Не дуже то пильнувала, Усе оглядалась, Бо милого козаченька Вона сподівалась. Уже й вечір, його нема, Дівка плакать стала, Що не вийшов він до неї, Що й мало нажала; Додому пішла із поля, Цілий день не ївши, Всю ніченьку просиділа, Голову схиливши На правую на рученьку, Бідная, тужила: "Нащо-таки я так дуже, Нащо полюбила? Чому він, мій миленький, В поле не виходив, Чи вже він такий безбожний, Що мене ізводив?" Стало на світ підніматься, Реве вже скотина — В поле пастись захотіла, Все плаче дівчина. Встала після з-під оконця, В коворот погнала І бичечків, і теличок, Да все сумувала. Одогнавши за коворот, В господу верталась, Із рідною матюнкою Його пострічалась. Заплакана, старенькая, В поле ягнят гнала. "Помагай біг, паньматюнко", — Дівка їй сказала. "Помагай біг, дівчинонько", — А далі руками Ударилась дуже в груди, Залилась сльозами. "Не досталось, Марусенько, Звать тебе дочкою, Розлучили Гриця мого Навіки з тобою. Вчора його, голубчика, Як обідать сіли, Виборний із головою Од нас ухопили. Ніженьки йому сковали, Бідний вельми плакав, Сказав: "От тобі і оженився! Лучче б був не сватав… Ведуть мене у некрути, Прощай, батько й мати, Не достанеться вже, може, Більш вас цілувати". — Затулився хустиною, Хлипав, заливався: "Де-то моя Марусенька? З нею й не прощався!" Прохав він вельми дуже: "Пустіть до дівчини, До моєї голубоньки, Хоть на півгодини". І я з своїм старим дідом Дуже їх прохали, Щоб не везли його вчора, І слухать не стали. "Да ну! Годі, почав хлипать, От як розходився! — Голова сказав сердитий. — Нащо полюбився?" — "Годі, лишень, прощавайте, — Виборний озвався, — От і лихо, що з дівкою Він не попрощався". Розчинив він навстіж двері, Повели із хати Грицька, рідную дитину, Вороги прокляті". — "Нещасная я у світі! — Маруся сказала, — Жить тепер мені немило! — Гірко плакать стала: — Буду мучиться, крушиться, Буду убиваться, Не удалось сиротині Милим утішаться; Нема Грицька, нема й щастя Мені уже в світі! Увесь світ мені немилий, Не хочу більш жити. Не довелось карих очей Його цілувати, Не довелось Грицька мого Вічно своїм звати!" Дуже мучилась Маруся, Бо вірно любила, Прийняла, сердешну, скоро Сирая могила. ………………………………………………………………………… ………………………………………………………………………… Чи вже квітка, як одірвать, Довго цвісти буде? Або серце, як розлучить, То воно й забуде? Хоч у воду постав квітку, Все вона зов’яне, Бо вона вже одірвана, І пахнуть не стане. Усе одно, як одірвать Од милого милу, Піде вже той нещасливий До врем’я в могилу. Котрі любляться по правді, Повік не забудуть, Поки душа буде в тілі, Все нудитися будуть! Осінній вітер Не так уже сонце світить, Не так воно й гріє; І вітерок не тепленький, Холодний вже віє. Не весняний, що од серця Тугу як би зносить, А осінній, що у лісі Мовби хто голосить. Із дерева лист зриває, Дуброва пустіє, Світить сонце, теє ж сонце, Да ба, вже не гріє. Пора прийшла, зима близько, Осінь наступила… Пора прийшла, і дівчина — Дівчина змарніла. Повні груди лебедині Не такі вже стали, Біле личко почорніло, Очиці злиняли. Цвіт, як небо, були вони, Як зірки блищали, — Тепер вони почорніли, Тепер плакать не стали За очима, за бровами, За личеньком білим, За літами молодими Да за серцем щирим, Що кохало, що кохалось В радощах, не в горі, Що красиво красувалось, Як сонечко в морі. Зима люта перестане, Вітерок повіє Теплесенький, гарнесенький, Все зазеленіє. Теє ж сонце знов засвітить, Теє ж ізнов гріє, Тая ж дівка, тая сама — Більш не молодіє, Із радощів серце в грудях Більше не заб’ється, — Подивиться дівка в воду, Гіркими заллється. "Не вертаться весні твоїй, — Я сказав дівчині. — Як у лузі серед зими Не цвісти калині". Палій Іде військо запорозьке, Під небо куріє. Куди ведеш, отамане, Козаків, Паліє? "Де старшина звелить мені Ворогів рубати, Там і будем, бо за віру Не страшно вмирати. Я присягнув, я поклявся Царю з козаками До послідньой каплі крові Биться з ворогами. Покидаєм жінок своїх, Діток, батьків рідних, Ми вже себе не жалуєм, Нам їх жалко, бідних". Козак був Палій моторний, Що вже і казати Вірний, чесний, бравий хлопець, Трудно й змалювати. Громив турків і татарів, Рубавсь з парубками, Соколом літав усюди Над їх головами. Гарцював він на конику, Коник під ним змієм Красувався, підскакував, Що був під Палієм. Був він батьком-козаченьком, Сином землі рідній; Погубив його навіки Мазепа завидний. Підставляв він свої груди, Смерті не боявся, Через добрість, через вірність В ланцюги попався. Зовсім його ізкували, Повезли в чужину… Чи вже легко кидать було Рідну Україну? Чорні брови, чорні вуси Зовсім посивіли, Тоді його, сердешного, З неволі пустили. А все-таки з підмогою На коня зібрався І в посліднє на козаків Отаман озвався: "Ходім, братці, проти шведа, Ходім на Полтаву! Шаблюкою із старістю Махну ще й на славу". Що та слава — після смерті? Легше каплі в морі! Якби в світі пожить можна, Щоб не гризло горе. Де те військо запорозьке, Де те, що куріло? Де Палій ваш чорноусий? Уже все потліло! Нема вже того нічого, Прахом розлетілось, І кістки там не влежали, Де чиїм хотілось. Курява тая з-під неба Горою спускалась, Після на землю припала Да й землею сталась. Може, й то куріла слава Понад козаками, Яких-небудь панів, князів? Тепер під ногами… Бо всі, хто живуть на світі, Що вони такеє? Земля, курява і слава, І ніщо другеє. Бо над всіми заспівають, Земля в землю й піде, І повстаєм тоді колись, Як Христос знов прийде. Пісня («Не плач, дівчино…») Не плач, дівчино, По своїй долі, Що не вийшла заміж, Зате ж ти на волі, Як пташечка тая, Що всюди літає, В зеленім садочку Сидить та співає, Собі щебече, Якую знає, Якую серденько Співати бажає. А вже в неволі Не заспіваєш Такую пісеньку, Як сам бажаєш. І ти ж на волі, Дак веселиться Треба, дівчино, А не журиться. Слухала дівка Да й плакать стала, Далі, сердешна, Так і сказала: "Пташка співає, Що пару має, — Діточок, милого Своїх втішає, А я співаю, Все серцю важко: Без пари на світі Жить дуже тяжко. Хто що порадить, Хто пожаліє, Як душі тяжко І серце боліє? А ти, козаче, Горя не знаєш, Од того й пісеньку Свою співаєш". — "Ой, дівчинонько, Дівчино мила! Хто ж це співає? Віктор Забіла, В котрого серце Билось і б’ється, — Над його слізками Доля сміється, — Бо він з душею, Без долі тілько, — Без неї на світі Жить дуже гірко". Пісня («Послухате мою пісню…») Послухате мою пісню, Я вам заспіваю Про гарну дівчиноньку, Якую я знаю; Русявая, круглолиця, Очищі чорненькі, Моторная, як на диво, Ротичок маленький; Як квіточка, хорошая, Як тополька, статна І, як лебідь, білесенька, Зовсім уся знатна; Губоньки — як би намисто, Що добрим зоветься; Сонечко неначе зійде, Вона як сміється. А як пісні заспіває, Солов’я не треба: Слухаєш, не знаєш, де це, Неначе хто з неба. Бачать усі, бачу і я, Та ба, не вертаться Літам моїм молоденьким, Щоб поженихаться… Ой, не хочу співать більше, Боліть серце буде! Воно й так свого нещастя Повік не забуде…. Пугач Близько мене стогне пугач Саме серед ночі, Віщує він нещасному Скоро закрить очі, Стогне пугач, стогне сірий Да над головою, Мабуть, її прийшла пора Присипать земльою. Сумно стогне, як застогне, Душа аж трепеще, Подумає: на тім світі Чи не буде легше. На сім світі серце моє Радощів немало, Воно зроду веселої Пісні не співало. Не стогни на тими людьми, Котрі веселяться; Нехай вони соловейком Будуть забавляться. А стогни ти над такими, Що долі не мають Цілий вік, котрі, сердешні, Плачуть да скучають. Ти ж у мене на могилі, Любий соловейко, Щебечи, як сонце зійде, Щебечи раненько. Дітки, жінка на могилі В мене не заплаче, А невірна із радощей Може, ще заскаче. Нехай серце в невірної На шмаття ірветься, Нехай правда перед нею В вічі засміється Да і скаже: "Ти ж клялася! По правді кохаєш. Тепер дивишся у вічі, Мене не пізнаєш, Бо я правда, а ти кривда, Да так зоставайся! Кохай, цілуй, кого хочеш, Зо мною не знайся". А ти, любий соловейку, Співай над труною! Ой візьму я своє горе В могилу з собою. Пугача мені не треба, Нехай вже не стогне, Нехай в моєй невірної, Нехай серце сохне. Розлука "Нехай не жде, нехай не жде, Годі сподіваться, Щоб, як голуб з голубкою, Так поцілуваться!" Не така була розмова, Не так розмовляла, Як колись мені клялася, Як колись казала, Що кохає мене дуже, Душі не жалівши; Що не треба їй нічого, Мене полюбивши. Тепер не те, тепер друге Мені вже співає, Вже не скаже: "Ти мій милий!" Мене проклинає. Що ж се таке? Чого сталось? Худоба да гроші Усе роблять на сім світі, З ними всі хороші. Проклала мене навіки Моя злая доля, Немила мені на світі Козацькая воля, Ота, що колись бувала, Де пісень співали, Усяких, якую хто знав, Про все й розмовляли, Під куренем кашу ївши, Під чуб да в жупанах, А все знали, що діється Аж по Забалканах. Прийми мене, сира земле! Жить не хочу більше, Літа мої пройшли марно, І дедальше — гірше. От як горе крушиться: На білому на сім світі Не знаєш де діться. Кинешся, де гарно, тихо, — Буйний вітер віє. А без сонця да на вітрі, Одежі не мавши, В три погибелі зогнешся, Долю проклинавши. Сирота Без худоби сиротині Тяжко в світі жити; Хоч який він буде чесний, Все буде тужити; Чесна душа йому в тілі — Тільки всього й буде: Мало тепер її хвалять Вже на світі люди. Тепер дивляться в кишеню, Не на чоловіка, Не дивляться, яка душа І чи ціла пика. Нещасніша всього в світі Бідна сиротина; Плаче інколи, сердешна, Як мала дитина, Що задумає, згадає, Не буде по його; Без худоби тепер в світі Не зробиш нічого. Ох! Як важко жить такому, Кому світ немилий, Кому очі зав’язані На вік його цілий Не хусткою, а долею! Гірко вже такому; Сам добра такий не знає, Не зробить й другому. Йому той край, де родився, Буде як чужбина; Всюди за ним слідом ходить Лихая година. І в ніч нудиться він, бідний, І як сонце зійде; Родичей не мавши зроду, І в могилу піде. Не попробує у світі Він у парі жити: Хто тепер без грошей стане Вірно вік любити? Не назовуть його татом Його рідні діти; Ні на кого і під старість Голови схилити, І він дітками не буде Свойми забавляться; Неначе він один на світі, Ні к кому озваться. Поневолі віку собі Такий укоротить: Бо нудьга в його од серця На час не одходить. Ніхто йому не поможе, А всі люди бачуть; Як умре — і на могилі В його не заплачуть. І деревце, як підперте, То довше постоїть; І пряміше воно ростиме, І вітер не зломить; А як його обгородить, Ще буде цілійше, Бо й скотина не обломить, То й ростиме вище. Соловей (1835-1836 рік) Не щебечи, соловейку, Під вікном близенько; Не щебечи, малюсенький, На зорі раненько. Як затьохкаєш, як свиснеш, Неначе заграєш; Так і б’ється в грудях серце, Душу роздираєш. Як засвищеш голосніше, А далі тихенько — Аж у душі похолоне, Аж замре серденько. Зовсім, трошки перестанеш, Лунь усюди піде; Ти в темну ніч веселися, І як сонце зійде. Твоя пісня дуже гарна, Ти гарно й співаєш, Ти щастливий, спарувався І гніздечко маєш! А я бідний, безталанний, Без пари, без хати: Не досталось мені в світі Весело співати. Сонце зійде — я нуджуся, І заходить — плачу: Котру люблю дівчиноньку, Тієї не бачу. Довго й чутки вже не маю Про милу дівчину; Цілий вік свій усе плачусь На лиху годину. Не щебечи, соловейку, Як сонце пригріє! Не щебечи, малюсенький, І як вечоріє! Ти лети, співай тим людям, Котрі веселяться; Вони піснею твоєю Будуть забавляться. А мені такая пісня Душу роздирає!— Гірше б’ється моє серце, Аж дух завмирає. Пугач мені так годиться: Стогне, не співає; Нехай стогне коло мене, Да смерть возвіщає. Сорока Сорока в дворі скрекоче, Гостей возвіщає; Ждала дівка козаченька, Котрого кохає. Ждала, ждала, виглядала, Миленький не їде, — Мабуть, тоді він вже буде, Як місяць ізійде. Зійшов місяць, вже й високо, Зіроньки блищали, — Виглядали карі очі Да й плакати стали. Гірше горя, гірше нудьги Того дожидаться, Хто на цілий вік поклявся, Щоб із ним кохаться. Місяць ясний закотився, І зірок немає; Не спить дівка, плаче, бідна, За милим скучає. Встала мати: "Вставай, доню! Зовсім вже світає". А та, бідна, ще й не спала — Слізки утирає. "Мамо, мамо, я не спала". — "Що ж, доню, робила?" — "Всю ніченьку проплакала, За милим тужила". — "Доню, доню, слухай мене, В тугу не вдавайся; Коли він тобі не вірний, То й не сподівайся. Без сороки, що скрекоче, Вірно як кохає, Прибіжить до тебе, доню, Бо він теж скучає". — "Голубонько, моя мати, Серця не прив’яжеш! Так і б’ється, так і рветься, — Що робить, не знаєш". Туга серця Літа мої молодії, Вам вже не вертаться; Душі моїй прийшла пора Слізьми обливаться. Серцю мойму як хотілось, Так не удалося: Схаменулось, стрепенулось, Кров’ю запеклося. Одно мені тепер в світі Тільки вже зісталось, Щоб скоріше серце моє З світом розпрощалось. Кохав дуже я дівчину, Як росу травиця, Як голубку голуб сизий І як волю птиця. Гарно пташечка співає, Як живе на волі, Гірко живе той у світі, Хто не має долі. Доле, доле, скажи мені, Де тебе шукати? Оглянься хоч раз на мене, Як на сина мати. Пригорни мене до себе, Пожалуй на старість, Щоб пізнала душа моя, Що то в світі радість. Човник Чи довго я, нещасний, Буду так крушиться? Пора б уже перестати Скучать да нудиться! Пливе човник без весельця, К берегу звертає, Ніхто човником не править — Вітром прибиває; І до берега причаливсь Да й остановився, Не найшлось і там нікого, Кому б він згодився. Не було йому спокійно З берега лежати; Знай, все стукався об його, Як стане плескати. Потім хвиля ісхопилась, Сердешний одбився Од берега і знов плавать, Поки аж розбився. І я в світі, як той човник, Де пристань, не знаю; Де б хотілось, там не можна, Бо щастя не маю. Одбиває й мене хвиля Ізо всеї мочі; Піду, піду, помандрую, Куди глядять очі. Човнику ж тому байдуже, Чи хвиля, чи тихо; Він дерево, він не знає, Що то в світі лихо, А я бачу все і чую, Да серцем нуджуся. Ой як піду куди очі, То вже й не вернуся… Не будуть мене ховати, Де лежить мій батько, Де лежить мій брат із сестрами, Де лежить і дядько. Не буде йти за труною Старенькая мати; Не знатиме, коли син вмер, Не буде й плакати. Може, прийдеться де в лісі Або серед поля Заснуть вічно нещасному, Коли така доля. По мені дзвонить не будуть І ховать з попами; Роздовбають носом птахи Да звірі зубами Розтягають кістки мої Без шкури, без тіла; Ніхто в світі не знатиме, Де моя могила. Ніхто й жменьки землі зверху На мене не кине, Бо біг тільки буде знати, Де смерть ізостріне. І волосся вітер буйний Рознесе по полю; Чи вже й душа на тім світі Піде у неволю?. «Гуде вітер вельми в полі!…» Гуде вітер вельми в полі! Реве, ліс ламає; Плаче козак молоденький, Долю проклинає. Гуде вітер вельми в полі! Реве, ліс ламає; Козак нудить, сердешний, Що робить, не знає. Гуде вітер вельми в полі! Реве, ліс ламає; Козак стогне, бідолаха, Сам собі гадає: “Ревеш, вітре, да не плачеш, Бо тобі не тяжко; Ти не знаєш в світі горя, Дак тобі й не важко. Тобі все одно, чи в полі, Чи де ліс ламаєш, Чи по морю хвилю гониш, Чи криші здираєш: Солом’яні і залізні, — Яку не зустрінеш, Снігом людей замітаєш, В полі як застигнеш. Одірви ж од серця тугу, Рознеси по полю!. Щоб не плакався я, бідний, На нещасну долю. А коли сього не зробиш, Кинь мене у море! Нехай зі мною потоне, Нехай моє горе”. «Два вже літа скоро пройде…» Два вже літа скоро пройде, Як я закохався; Якби знав я своє горе, Лучче б був не знався Я з тобою, дівчинонько, То б не знав і муки, Не знав би я, як то любить, Не знав би і скуки. Як не бачу тебе тиждень, То за год щитаю; А побачу, і то тяжко, Що казать не знаю. Сказать тобі, що я люблю — Ти скажеш: "Я знаю", — Назвать тебе голубкою — Я долі не маю: Бо якби звав голубкою, То вже б і своєю. Не буть тобі, дівчинонько, Ніколи моєю; Тяжко мені се казати, Не моя в сім воля, За що ж мене так карає, За що злая доля? Тяжко мені жить на світі, Тяжко, як без роду! Хіба ж себе отруїти Або з камнем в воду? Годів два назад, не більше, І я був моторний, Шабля збоку, кінь гусарський, Що як в’юн проворний. Рижий мастю, очі чорні, Як сонце сіяє, Із-під копит іскри скачуть, Як вихор літає, — Як Палій, і я у полі На нім красувався, Був щасливий і веселий І з горем не знався. Було, зарже підо мною, Сам весь затрясеться, Півгодини не постоїть, Хропе, скаче, рветься; Отак серце моє бідне В грудях в мене б’ється! Отак воно, нещасливе, У ніч і в день рветься. Кінь же скаче, що веселий Да горя не знає; А серденько, що нудиться, Да щастя не має. Сяду, було, я на нього, Щоб погарцювати. Не було і в думці в мене, Шоб так горювати. Тепер і сам я не знаю, Що буде зі мною, Мучусь, мучусь і скучаю Серцем за тобою. Чому мені люта доля Ні в чім не пособить, За що мене, бідолаху, Із ума ізводить? Нащо ж було мені тебе Да так полюбити? На те хіба, щоби віку Собі вкоротити? Бо я кріпко, дуже люблю, Не можна вже більше; І чим дальше, і чим дальше, То все мені гірше! «Нащо, тату, ти покинув…» Нащо, тату, ти покинув Мене сиротою? Чому мене не взяв малим В могилу з собою? І я б вічним сном у землі Спав, а не журився б; Не знав би я у світі горя, Світом не нудився б. Як несли тебе ховати, Тоді був дитина І не думав, що я в світі Бідна сиротина. Не вмів тоді, нещасливий, І слова сказати І не знав, що батька несуть В землю заривати. Може, іще забавлявся, Як попи співали, Годок мені був од роду, Як тебе ховали… «От і празника діждались…» От і празника діждались, Веселяться люди! А мені, мабуть, ніколи Радощей не буде. Дивлюсь на все, як без очей, Бо щастя не маю; Я і в будень, я і в празник Нуджусь да скучаю. Минулося моє щастя! Не бачусь я з нею. Не бачуся з дівчиною, З милою моєю; Лучче б серце розлучили Моє із душею, Коли мені вже не можна Звать її своєю. Вона щастя моє в світі, Всі мені не милі; Її більше себе люблю, Люблю до могили. І в могилі, коли можна, То буду кохати; Дак там уже кінець всьому, Треба вічно спати. Жить мені остило вельми, Кинуть її тяжко; Для неї я тільки живу, Хоча і жить важко. Не бачивши, її бачу, Річ я її чую; Де б не був, що б не робив, За нею горюю. Серце, душа, розум, гадки За нею скучають, Плачуть мої карі очі, Бачити бажають. Не думкою, справді бачить, Речі слухать справді; Так якби мені хотілось, Як люблю по правді. Злая доля однімає У мене дівчину; Мене й мучить, мене й гонить Живого в могилу. «Повз двір, де мила живе…» Повз двір, де мила живе, Я проїхав двічі, Да не бачив голубоньки Ні разу і в вічі. Затьохкало серце в мене, Як з двором зрівнявся. Дуже бачиться хотілось, І кінь зупинявся. Да не рано було уже, Як я мимо їхав, Оглядався назад довго, Неначе хто кликав. Дак сам собі і подумав: Чи й ти так скучаєш?! Коли вірно мене любиш, То й бачить бажаєш. Ой як вірно мене любиш, Будем жить з тобою Цілий вік, моє серденько, Як риба з водою. «Повіяли вітри буйні…» Повіяли вітри буйні Да над синім морем; Забилося серце моє Перед лютим горем. Повіяли вітри буйні З холодного краю; Розлучили з дівчиною, Котру я кохаю. Да не вітри: люди злії Мені се зробили; Самі мене звели з нею, Самі й розлучили. Перестали вітри буйні, Всюди стало тихо; А у мене, нещасного, Все на серці лихо. Як листочок одірваний Зелений весною, Як травиця покошена. На зорі косою. Поки роса не обсохне, Поти й зеленіє; Не ростиме вона більше, Як сонце пригріє. Нескошена травиця Сонечка бажала; А тепер на теє зійде, Щоб скорій зав’яла. І листочок зелененький Зсохне й пожовтіє; Так і моє серце бідне Молодим змарніє. І в мене неначе в грудях Дещо одірвалось; Не легше мені на серці, А ще гірше сталось. Очі мавши, я не бачу Радосного в світі; Все обридло, все огидло, Не хочу більш жити. Ніч темная мені як день, А місяць як сонце; Плачу! плачу! один, бідний, Сівши пів оконце. Чого? — Спитаться у мене — Я і сам не знаю; Чого серце тяжко б’ється, Чого я бажаю? Любив, кохав я дівчину, І вона клялася, Що кохає мене дуже, Далі й продалася. За худобу проміняла, Серцю було тяжко; Я кохав її по правді, Забуть було важко. Не раз плакала зі мною, Не раз і сміялась; Казала, що тільки в світі Мною і втішалась. Як побачу, було, слізки — В грудях важко стане, Прошу, було: "Не плач, серце", — Поки перестане. Зате ж, було, як веселу, Де я її стріну, Щасливіший всіх на світі Був на ту годину. Тепер бачитись ніколи Не хочу я з нею; Не люблю я людей в світі З такою душею. Що божаться не по правді Да душу ламають; Такії уже ніколи Добрі не бувають. Дак не сеє серце моє Дуже так турбує; Не од сього душа моя Бідная сумує. А такий вже уродився, Мабуть, я на світі; Безталанний і безщасний, Щоб вік свій тужити. Ой повійте, вітри буйні! Застогни, дубрава; Нехай піде на злих людей Всюди худа слава! «Сидів я над річкою…» Сидів я над річкою Да й дивився в воду; Чому радощей ніколи Я не бачив зроду? Думав, гадав: за що б долі Так мене карати? Чи я хотів кого вбити, Або що б одняти Худобу в кого чужую Або що б украсти? Мабуть, прийдеться нещасним Мені вже й пропасти. Хвиля була превелика, Вітер так і гонить; Аж пором став серед річки І з міста не сходить. Були й жінки на поромі, Були й чоловіки; Кричать: "Тягніть разом, люди, Пропадем навіки!" Аж на пором хвиля плеще; Вітер реве, свище, Пливуть вони дуже тихо, І к берегу ближче. Дивлюсь, човничок маленький Із хвиля маняє; Зовсім стане його видно, А після й — немає. Тягли пором по канату Й шостами спирали; Да й то сливе вже ік півдню К берегу пристали. Мордувалися ізранку І всі потомились; Як вилізли вже на берег, Аж перехрестились. І сила ж була велика, Да все було важко: Як же тому, що в човнику, Як же тому тяжко!. Неборашний, проти хвилі Сам він гонить човен; І ізверху вода плеще, І ізнизу повен. Став він ближче й до берега Уже підпливати; Да не вспіє сам він гребти Й воду виливати; Завертівся кругом човен Да й перевернувся; Бовть у воду, бідолашний, — І не схаменувся. Виниряв разів із тричі. "Ой рятуйте, пробі!" — Кричав він, сердешний, дуже, Кричав ік народу. "От-тако, — тільки сказали, — От тобі й нажився! Недалеко й до берега, Да ба — утопився". Я був кинувсь рятувати, Так плавать не вмію; Дак не думав, що й я в світі Дак десь околію. І мені так люди скажуть: "От тобі нажився! Хотів іще ожениться, От тобі й женився!."