Володимир Єшклієв ЛЮДИНА БЕЗ ТИТУЛУ (Літературні сни, тексти есейних намагань) Есе ----------------------------- "О сестро моя, ти не знаєш, Атено, хто цезарем буде в майбутній імперії нашій?" — запитує харківський брат-письмак, а я, засинаючи, шепочу йому: "Терещагін, уході с баркаса! Бєрі синьожовтих мишенят і уході с етого баркаса!" Так відбувається пролог літературного сну, першого за рахунком. 1. ...Вечірня декорація. Непереконливо яскраві зірки. Жовті та зелені неонові ковбаси під дахом бензоколонки. Спосіб центрування кадра нагадує Idioterne Ларса фон Трієра. Тільки замість Йєнса Альбінуса в кадрі виникає постать молодого київського прозаїка, Андрія Кокотюхи. Він у чорному блейзері з написом WATCH GO CLOCK IS FAST і білих кросовках. Його очі сумні і проникливі — так докірливо вміла дивитись з глибин ґолівудівської кіноплівки одна лише Бетсі Расселл. Тихо грає музика, голос Зіброва наспівує Your gaze let no sorrow obscure — In this life of ours dying's not new... Я розчулений музичкою і видовищем. Виникає несамовите бажання зробити Андрієві щось літературно приємне, котримось робом літературно втішити молодого прозаїка. Бажання — людське, занадто людське (занадто літературне?) — опановує мене і стається диво: як тільки я наважуюсь на відгук, на рецензію, на оду, з вогнів бензоколонки матеріалізується щось бузкове і пласке. Воно наближається і я впізнаю 104-е число "Курьєру Кривбасу" (для літературно сплячої людини фонетично майже неможлива назва). З обкладинки часопису невмотивовано шкіряться портрет графомана Осьмачки і потвора з сімома пальцями. Книжка розгортається на Андрієвому оповіданні "Тінь". Потвора з сімома пальцями раптом вилазить з корінця і показує мені язика. Не звертаючи на неї уваги, я починаю сновидну деконструкцію "Тіні" методом народного лото. Роблю з нічого кубик і елеґантно (принаймні мені здасться що елеґантно) кидаю його на 28-у сторінку криворізького часопису. Потім обмальовую фломастером кубик і ковалок тексту, кубиком накритий. Залишок тексту поза периметром щезає. Можливо його з'їдає потвора з обкладинки. Залишається ось такий виєм текстової маси: "На / ся, в кожн / за старе взявся / вили команду. І назвали / На рівні області вас визнали / ви провалились на "Червоній руті"! / ректором ви всі пили з горя в поїзді, а я / Нарешті тобі вказали на місце! От впертості / хлопців пішли після того, ти" Тут деконструкція зазнає перерви: іззаду хтось дивиться на мене. Обертаюсь. Бачу постать (свят-свят!) подібну на відомого більярдмена Штоня. Постать дивиться на мене і мою деконструкцію вкрай осудливо і крутить побіля вуха пальцем. Я відчуваюсь заскоченим і завстидженим, але, згадавши, що всі ми не без гріха, говорю з повагою до реціпіента у кожному інтонаційному мелізмі: "Чоловіче! Не треба писати "надвисокий дискурс стегон", і оце: "між Деррідою і Потебнею я до скону буду обирати Потебню" теж не треба. Бо прочитає ці розмишлізми та грамотна молодь, котра вже знає, що модернізм не був "органічним дітищем позитивізму" і, не дай Боже, вважатиме Вас за кумедного обскуранта. А ви ж посадовець. Вам, на відміну від нас, сплячих, бути смішним ніяк не можна". Тут постать зі словами: "А де ваша духовність?!" щезає. Немов привид батька Ґамлета з п'єси Подерев'янського. І всередині мого сну залишається лише "Тінь" Кокотюхи. І якийсь прив'язаний до меблі його персонаж. І музичка, і Ріта Марлей Who feels it, knows it... Ритм. Той ритм, якому вчить нас своїм нескінченним стаккато невтомний друг американських негрів і Варлама Шаламова політкомісар Пашковський: "Рвучко і навскіс, мов рубаючи шиї зневір, переконуючи Господа, що не все втрачено..." І тут, переконаний політкомісаром, я починаю розуміти, що всі ці "тіні", всі ці шлюбні ритміща ропух — метафізичні мишенята в шампанському, і шампанського там набагато більше, аніж мишенят. У сон вплітається фіброзна тема від І. Б.-Т.: "Ось мишеня мале / випорскує мені з руки, ой. Нене, / таке рухливе, падає додолу / і насмерть забивається, диви..." Потвора з сімома пальцями підморгує мені: купи, мовляв, джинси Diesel, послухайся розумної дівчинки, попустить... Як там в кінці оповідання? "І лишишся таким, аж поки не підеш за мною." Гарні слова. Для коди поганого сну, поганого оповідання і поганської музички це незла тема. Вау! Прокидаюсь... 2. Другий (ранковий) сон починається шофером Ґорвіцем. Втаємничені радили мені не читати "Воццека" проти ночі. Не встояв. Перечитав "Прихід героїв" і заснув у момент з'яви братів-лісорубів. А тут бородатий Ґорвіц. Цей сон передбачає наявність голомозих іграшок "міріам", привезених Ґорвіцем для Воццека (або Воццеком для Іздрика, або Іздриком для бородатого Ґорвіца, що зовсім вже кумедно). Хто і коли мав сумнів у тому, що Воццек — це галицький Голден Колфілд, переселений Іздриком з останньої парти на першу і наповнений перцівкою? Незримі радикальні монстри дають мені уві сні підлу настанову: "Екстраполюй та експліцируй. Воццек — Колфілд, Іздрик — Селінджер, Калуш — Корніш..." Все королівське військо.Тобто вісімдесятницька відрижка на шістдесятницьку рефлексію ностальгії п'ятдесятих за двадцятими. Вона ж — стратаґема, стара, напівсонна, викинута (може дарма?) з чернетки "Воццекурґії". Тут небесною карою з мороку і зaпycтiння виникae автор, і зовсім не той реальний автор, якого я (ми) щиро люблю (любимо), а чергова вертепова, бадьора, міленіумна, реланіумна, медазепамна, віртуальна потвора (потвора? чому ізнов потвора?) з пляшкою мінеральної води "Поляна квасова" у правиці та портретом Карпа Любанського у лівій руці. Бачили б ви той портрет! І музичка така контркультурна — чи то Dead Kenniedys, чи то Dressed Up Animals. А я кажу всім тим голомозим і бородатому Ґорвіцу теж: "А покажіть но мені того наукового співробітника Хоменка, що спромігся в часописі "Сучасність" на такий перелік: Іван Ле, Натан Рибак, Вадим Собко, Іздрик?! Покажіть його мені". Не показують. Кажуть: охолонь, заспокійся, не ламай цінні меблі. І щось теревенять про академічний дискурс, Інститут літературознавства, маньєризм. Ні, я краще порозуміюсь з тим вертеписьком, що допиває пляшку "Поляни", прочитаю йому поезію Бондара-Терещенка, ексорциста (може вона розсмокчеться з переляку і я успадкую півлітри мінеральної вологи): Ах ти, сказав, альте захн, за пазуху фарес запхав, і текел він мене і словом, і ділом. Такий партизан! Воно слухає, допиває "Поляну", тріскуче зминає на пляцок пляшку і каже мені перед тим як розсмоктатись: "Отож бо. То є гасло всього вашого когутячого ман'єризму: чєм дальше в лєс, тєм толщє партізани!". А шофер Ґорвіц — клятий пияцюра — непомітно витирає слизьку долоню об штани (бачили б ви ті штани!) і цитує раптом п'яту главу "Вінні Пуха": "Що таке цей Heffalump? Чи є він небезпечним і лютим? Чи з'являється він на свист? Як він з'являється? Чи любить він пестити Поросяток? Якщо він любить пестити Поросяток, то дивлячись яких Поросяток?" О, my Lolita, які втомливі ці шпенґлерівські оперті-на-ґрунт слонопотами. Чи не варто негайно прокинутись, бо у віртуалі літсновидінь завжди чигає на тебе небезпека — або з глибин Кальміусу випливе якійсь напівписьменний релікт і назве тебе страшним космічним циніком, або знов матеріалізується броватий дописувач до спілчанської малотиражки і грізно запитає: "А це що, хіба не витребенька? Де Дух? І де духовність?" І як ти поясниш номенклатурному достойникові, що жоден з нині діючих п'ятнадцяти національних першосвященників не обтяжив НСПУ монополією на текстові прояви Духу? І котрим робом зілюструєш ті способи доторку до трансцендентного і справжнього, що не потребують шаманських камлань із стократними повтореннями слова "духовність"? Зрештою, я мешкаю у Домі Літератури недовго і фундаментальні праці на штиб опусу "Становлення нової людини і літературний процес" не виснуть червоними гирями на моєму досвіді, і до істин про "коммунізм як вищий розквіт людства і людської особистості"(с. 58) я не підносився. Може тому у найстрашніших літературних снах не відчуваю потреби вклякати на капищах опереткового каяття. Але далі, далі, сновидцю! Тут сперте повітря... А біля хвіртки мого сну стоять Воццек і чабан Горпищенко. Обидва веселі. "Я — давній!" — гордо каже чабан Воццекові. Той витримує належну павзу і хитро так відповідає: "Ніхто не уникне піску у шкарпетках..." Вони обіймаються і регочуть. Так гучно, що я прокидаюсь... 3. Сповідальницький сон — найкоротший. Майже повністю складений з маніфестацій, поезій, зойків. Постаті невиразні, від текстів тхне віртуальною трансформаторною будкою. Колір — яскраво зелений. Трапляються камерні поети. Ось трапився Богдан Смоляк з поезією "Корова". Потужний креатор: одним катреном цвяхує усіх сущих до ганебного стовпа: Усміхнені, живісінькі й здорові довкола ходите собі, як ті напашені, та з жуйкою, корови біля розіп'ятого на хресті... Незнищена постмодерністська звичка раптом пробуджується у надрах мого сплячого єства і породжує дзеркалисько: "Насуплені, мертвесенькі та хворі..." Стоп! Бєспрєдєл! Йдемо далі, уникаючи некамерних поетів. Ті найагресивніші: на презентаціях споживають перші сім канапок, а потому лізуть куди не треба з питаннячком: "А, перепрошую добродію, то раптом не ви енциклопію написали?" Відповідаю, рятуючи нещасну шпротну восьму канапку від трафленої карієсом ротової печери некамерного: "Етот стіх убйот тєбя ночью, пріскакав на стєпном жєрєбцє!" ...Неосповідальники, метасповідальники, реліктові сповідальники, навіть постсповідальники — ціле юрмище письмаків. Всі подібні між собою як тридцять три богатирі. Всі з віршами. Читають піднесено і статечно. Степан Процюк найголосніше: Переварйований люд ниркою ластівки світиться. Кожен собі робін гуд в хижій комуні місяця. Люблю модерну за безвідповідальність: нирка ластівки, січовий міхур горобця, дупкова кістка валюшня. Ха-ха. Тут би і випірнути незабутньому Штоневі і возопіть! Так нема. Ганяє за геніями естрадного шалапутства. Виводить на чисте загумінкових дерридістів... Натомість виникає тінь Лотмана і нагадує: "Насолодження сповіддю дорівнює насолодженню самоспогляданням, тобто насолодженню егоїзмом, злочином. Спраглість до "відвертості" у Достоєвського властива хтивим персонажам на штиб блазня Фердищенка з "Ідіота"". Ну і не переконав. Коли він помер, той Фердищенко? За сто років до Горпищенка! Застарілий дискурс. Прокидаюсь від обурення. 4. "Ти спробуєш заснути — затулиш вуха долонею і втиснеш голову в подушку, а спіднизу по стінах, до самого неба, здається довихриплюватиме, догавкуватиме "у-б-ь-ю-у-у!"" — так знов (і доречно) підкотився під руку напівсплячого літератора "Щоденний жезл" Пашковського. Вже ранок і, наповнена гнилим мотуззям та брудними простирадлами з щойно засвоєного наративу, уява ліберально мандрує кудись на Схід, в блакить аріософії. Мандрівник піднімає срібну фану хрестоносного воїнства, що на ній рунами вишиті рядки Оксани Забужко: "Вічна станція Нуд, скільки їдь, — вічна станція — Тут..." І тут, на Сході, в благословенних долинах зустрічаю, нарешті, заблуканий сон, у якому мешкає монастир з кам'яними стінами. І вчитель Лін-цзи повчає: "Існує певна справжня людина без титулу, що ховається за оманливою рожевою плоттю речей сущих. Вона увесь час входить і виходить крізь ваші отвори чуття: ті, хто не знайшли ії в собі, дивиться, дивиться". Учень виходить і питає в Лін-цзи: "Хто ця людина без титулу?" Лін встає зі свого солом'яного стільця, і, схопивши учня, говорить; "Кажи, кажи!" Учень не знає, що казати і вчитель відпускає його і звертається до всіх присутніх: "Який цурупалок ця істинна людина без титулу". 5. "Я обідєл єго, я сказал: капітан, нікогда ти нє будєш майором" — співає хтось уві сні проникливо та ностальґійно. Ізнов виникає віртуальна тінь сумного Кокотюхи, але швидко щезає, вивільнюючи місце новим сновидінням. Щось кельтське. Дерева, дерева, здебільшого дуби... З лісу виходить Мерлін, син черниці, і говорить: "Відбулось згіршення часів. Навіть назви стали якісь пацаваті". Я погоджуюсь із ним. Раніше навіть овочі колективної неспроможності найменовували красиво. І мешкали ці благозвучні назви у втраченому плебейськими часами життєзможному форматі називання: "періпсіма" або "ксафарма". Звучить! А тепер: "Творчий марґінес ЛОМ", "позадесятники". Такі назви могли виникти хіба що в головах письмаків, котрі у дитинстві грались серед артефактів техногенних катастроф. А в дорослому віці читали критичні статті Євгена Барана. Кожного разу, перед засинанням, обіцяю собі, що на світанку, пообтрусивши салонний пил з підошов, почну теж писати критичну статтю, котру назву: "Баран як свічадо української літератури". І буде ця глибока компліментарна праця починатись якимось народолюбним кунштюком, наприклад: "У славному місті Івано-Франківську (яке вороги нації іноді сміють називати Станіславом), серед збідованих вкраїнських трударів Доби Безчасся, живе безстрашний лицар стилосу та стілету (якого вороги нації іноді сміють називати "гонфалоньєром реліктового сповідальництва") старший викладач Прикарпатського університету Євген Баран, єзуїтоборець та оборонець Духовності". На жаль, кожного ранку починають дзвонити телефон, пищати e-mail, накочується хвиля дрібних несонних справ, і гине у вирі провінційного мого життя актуальний сновидний концепт. А коли засинаю, то знов бачу обкладинку донецького літературно-мистецького альманаху, зроблену Олегом Солов'єм у ненав'язливій естетиці прейскурантів радянської робітничої їдальні, бачу під обкладинкою свою статтю про свічадо нашої літератури, і, навіть, встигаю прочитати кілька абзаців (кілька повних абзаців!): "Саме Баран знаходиться сьогодні на вістрі запеклої боротьби здорових сил вітчизняної літератури проти бубабістського балагану, боротьби за Великий Азіятський ренесанс арійського світосприйняття. Потужно та щиро побиває він галицьких містечкових космополітів, пишучи: "Я згоден із "тими ще не мертвими душами", що кожне ствердження "феномену" (будь-якого) є ствердженням провінційності власної душі. Людині як правило бракує грошей. Якщо вона називає цей брак — феноменом — наскільки дріб'зковою є її душа". (Євген Баран. Станіслав? Фе-е… ноу мен! "Кальміус" 3-4(7-8)'99, с. 43.) Тільки людина, сповнена духовності (яку вороги нації сміють вважати рафінованим комплексом неповноцінності), може так відверто писати про свої фінансові проблеми, екстраполюючи їх на всі негаразди, невідповідності, неузгодженості, упослідження, уможливлення, коннотації, аперцепції, трансформації, упрофетаціі, преференції та референційні рефлексії Доби Безчасся, що породжує монстрів з т.зв. "станіславського феномену" (котрих вороги нації сміють вважати за літераторів, письменників, прозаїків, поетів, екзеґетів, редакторів, головних редакторів, свідомих українців арійського походження), і, не зважаючи на брак грошей, все ж таки не називати феномен феноменом". Так би написав я, якби клята Доба не відволікала мене від літературних снів. З іншого боку, завжди є небезпека, що, як тільки надрукують твою глибокомудру бараноцентричну розвідку, випливе один з вічно несплячих (І.Б.-Т., наприклад) і, з щирою посмішкою Харкшірського Кота, назве весь твій народолюбний ілюзіон чимось складнопідрядним. А може не назве? Може на партійних теренах актуальної української літератури вже виникла нова коаліція аграрно-реґіональних блоків? Тремти, бомонде: йдуть гнані рустикали! Але тут виникає небажана перспектива поринути у вельми революційний сон, побачити у ньому віртуальний з'їзд НСПУ, повсталі лави "дев'яностиків", проголошення Олександра Гордона найпершим поетом Батьківщини, канонізацію графоманії як питомо національного способу письма і... прокинутись у Часі Бика, о п'ятій ранку з головним болем та зіжмаканими простирадлами. Важка то робота — бути літсновидцем у бадьорому з похмілля, ранковому вітчизняному літпроцесі. Шукати Людину без титулу набагато легше. Принаймні, поки триває пошук — ти в дорозі... Січень 2000 --- КІНЕЦЬ --- Текст звірено з виданням: Єшклієв В. Людина без титулу // Літературно-мистецький альманах "Кальміюс". - Число 3-4 (11-12), 2000. Оригінальний текст взято з сайту літературно-мистецького альманаху "Кальміюс": www.kalmiyus.h1.ru У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua