Юрiй Дмитрович Ячейкiн Важке життя i небезпечнi пригоди Павла Валерiановича Хвалимона Правдива iсторiя з побрехеньками ____________________________________________________________________________ Київ. Видавництво "Веселка", 1989. Iлюстрацiї Василенка Анатолiя Петровича. OCR та редакцiя Dauphin, 2005. ____________________________________________________________________________ ЗМIСТ Роздiл 1, в якому докладно оповiдається, з чого почалася уся ця дивна iсторiя Роздiл 2, в якому оповiдається про казкову таємницю чаклуна-пенсiонера Роздiл 3, в якому оповiдається про важке полювання на метеликiв Роздiл 4, в якому оповiдається про те, як Павлусь провалився пiд землю Роздiл 5, з якого ви дiзнаєтеся, що Павлусевi знову нема про що оповiдати Роздiл 6, в якому оповiдається про жахливi наслiдки мандрiв на пiдводному човнi Роздiл 7, в якому оповiдається про iсторичну зустрiч з марсiянами Роздiл 8, присвячений в основному тривожним повiдомленням з газет Роздiл 9, в якому вмiщено моторошну статтю Роздiл 10, в якому оповiдається про подiї, цiлком i повнiстю пов'язанi з неухильним падiнням Мiсяця на Землю Роздiл 11, в якому оповiдається про те, що було потiм Роздiл 12, вiн же - останнiй ____________________________________________________________________________ ВАЖКЕ ЖИТТЯ I НЕБЕЗПЕЧНI ПРИГОДИ ПАВЛА ВАЛЕРIАНОВИЧА ХВАЛИМОНА, КОЛИШНЬОГО СЛАВЕТНОГО АКАДЕМIКА, НЕВТОМНОГО ШУКАЧА СКАРБIВ, КОНСТРУКТОРА ПIДВОДНОГО ЧОВНА, Т. Д., I Т. П., А НИНI СКРОМНОГО УЧНЯ 4-го КЛАСУ Роздiл 1, в якому докладно оповiдається, з чого почалася уся ця дивна iсторiя Почалася вона на Русанiвцi, заселеному днiпровому островi у Києвi. Був вересень, i було ще тепло. Павлусь сидiв на строкатiй, мов веселка, лавi в маленькому скверику, що ховався вiд вуличного гамору за найближчим до школи гастрономом, i неквапом їв крижане морозиво, яке на повiтрi аж парувало. Якби ви побачили його тодi, ви б нiзащо не звернули на нього жодної уваги. Ну, сидить собi на лавi таке звичайне-звичайнiсiньке хлоп'я: кашкет на вухах, веснянки на носi (вони у нього не сходять навiть серед зими), а над носом - окуляри в круглiй чорнiй оправi. То й що з цього, запитаєте ви? Хiба ми не бачили отаких ласих до морозива хлопцiв? Усе життя їх бачимо! Вони, можна сказати, уже набридли нам! Вони сидять i їдять морозиво навiть у найпекельнiшi морози, а що вже казати про погiдний вересневий день бабиного лiта? Воно справдi так. Маєте цiлковиту рацiю. Але якби ви придивилися до нього пильнiше, то неодмiнно звернули б на нього увагу. У Павлуся був такий зосереджений i вдумливий вигляд, що якби йому пiд нiс з веснянками та окулярами припасувати ще вуса та сиву бороду, то цiлком можна було б помилитися i подумати, що перед вами сидить не школяр, а принаймнi заслужений пенсiонер. Отож Павлусь сидiв на лавi у затишному скверику (навколо анi душi) i їв морозиво. Думаєте, вiн їв морозиво тому, що полюбляв усе солодке? Х-ха! I ще ха-ха! То дiвчатка люблять солодке - рiзнi там цукерки i тiстечка. Одне слово, солодке - то дiвчача справа, а життя у хлопця - не цукор. I тому, коли Павлусь їсть морозиво, вiн його зовсiм не їсть, а гартує свiй органiзм, привчає його не жахатися лютих морозiв. Хтозна, можливо, йому колись доведеться героїчно працювати на суцiльнiй кризi аж на Пiвнiчному полюсi або в задубiлiй, мов у холодильнику, Якутiї. А до трудових подвигiв серед моржiв та бiлих ведмедiв слiд готуватися змалку, бо iнакше за всеньке життя тiльки й побачиш їх, що за гратами у звiринцi. Ось чому Павлусь нiколи й не жахався зайвої порцiї найкрижанiшого морозива. Х-ха!.. Але не про це у нас мова. Мова про те, що саме в цей час невiдомо звiдки з'явився старий-престарий дiд i вмостився на лавi поруч з Павлусем. I якби ви побачили отого дiда тодi, ви б теж нiзащо не звернули на нього жодної уваги. Дiд як дiд: капелюх на вухах, окуляри на носi, а пiд носом вуса та бiла борода двома клинцями. Хiба ж ми не бачили таких? Надивилися досхочу! Але якби придивилися до нього пильнiше, то неодмiнно звернули б на нього увагу. Рiч у тiм, що, якби дiдовi зголити вуса й бороду, можна було б цiлком помилитися i подумати, що перед вами сидить не пристаркуватий пенсiонер, а мiцний чолов'яга середнього вiку. Чого тiльки на свiтi не трапляється! - Добрий день, - мовив незнайомець. Але Павлусь, невдоволений появою дiда (що йому - iнших лав мало?), удав, нiбито привiтання не зрозумiв, i вiдповiв зухвало: - Ага, дуже гарний сьогоднi день. Аж уроки не хочеться йти слухати... (По секрету повiдомлю вам, що Павлусь отак негарно iнодi чинив, коли його нiхто iз знайомих на бачив i не чув. А коли були присутнi знайомi свiдки, то - ого! - вiн усе пречудове розумiв! Аби потiм удома не слухати довжелезних, як пасок, нотацiй батька...) Аж тут старий лагiдно промовив: - Мiй юний друже! Якщо тобi до вподоби соромити самого себе, то не сором своєю невихованiстю принаймнi власних батькiв. Вибач на словi, якщо воно видалося тобi за зле. Ви чули? У дорослих просто-таки капосна звичка - повчати нещасних дiтей на кожному кроцi! Навiть тодi, коли ти смирно сидиш i тихо їси собi морозиво... Жах! Та хай знає непроханий навчитель, що Павлусь теж на чотири ноги кутий! - Ой, та я вас не так зрозумiв! - з удаваним розпачем вигукнув вiн. - Я й не подумав, що ви зi мною вiтаєтесь. Адже ми зовсiм-зовсiм не знайомi! Але ви теж помилилися. Бо я вам не юний друг, а можливо, набагато старiший од вас дiд. А то, може, й прадiд... - Як так? - вражено запитав старий. У нього вiд щирого подиву аж окуляри зсунулися на кiнчик носа. - А дуже просто, - спокiйно збрехав Павлусь. - Я такий старий, що вже й сам не злiчу своїх довгих рокiв. Уже й сам не знаю, скiльки їх у мене - чи сто, чи сто десять. - Не може цього бути! - вдруге вразився дiд. - Таке гарне дитяче обличчя, жодної тобi зморшки, як на райському яблучку... - При чому тут обличчя? Що, не вiрите менi? Та я нiколи не брешу! - брехав Павлусь далi, а робив вiн це на вiдмiнно. Бувало, вiн до того вправно брехав, що, коли б у школi вчителi оцiнювали його брехню за п'ятибальною системою, вiн би ще з першого класу ходив у вiдмiнниках i його портрет вже давно красувався б на Дошцi пошани. - Ну, щоб ви повiрили, - неквапом просторiкував вiн, - я вiдкрию вам страшну таємницю мого життя. Колись я був видатним ученим-академiком i одного разу вирiшив винайти такi лiки, якi б усiм людям повертали молодiсть. Ну, коли вирiшив, то й винайшов - це для мене були дрiбницi. А потiм подумав, що найкраще буде спочатку перевiрити їхню дiю на собi. Щоб з усiма людьми нiчого поганого не сталося. Я ж хороший! Узяв лiки i пiшов до колодязя, щоб запити джерельною водою... Що, цiкаво? - Ще б пак! I що ж сталося? - Страх! Ковтнув лiки, нахилився до цебра, щоб напитися, аж тут зробився такий малий, що впав у цебро. А цебро впало у колодязь. Там мене i знайшли батьки... Як не вiрите, запитайте у тата або у мами. Вони нi перед ким не криються i всiм кажуть, що знайшли мене в колодязi. От i мушу я, видатний академiк Павло Валерiанович Хвалимон, ходити до школи, як усi дiти, хоч знаю геть усе чисто... Я навiть знаю, що борода у мене була втричi довша, анiж у вас... Нещасна я людина!.. - О! - захоплено мовив дiд. - Я бачу, твої батьки вмiють вигадувати казковi iсторiї! - I нiяка це не вигадка! - обурився Павлусь. - I не казка! Все так i було! Щоб менi на цьому мiсцi провалитися, коли я брешу, - збрехав вiн, анiтрохи не червонiючи. Роздiл 2, в якому оповiдається про казкову таємницю чаклуна-пенсiонера Саме цiєї митi дiд зробився серйозний-пресерйозний, вигляду набрав мудрого-премудрого. - Мiй юний вельмишановний академiку, - мудро-премудро, серйозно-пресерйозно мовив вiн. - Вiдкрию i я тобi свою таємницю: я вмiю бачити i читати чужi думки так само легко, як ти читаєш i списуєш чужi домашнi завдання. - Як так?! - вражено запитав Павлусь. Вiн навiть притримав окуляри, щоб вони вiд надмiрного подиву не впали з носа. - А дуже просто, - спокiйно вiдповiв дiд. - Рiч у тiм, що за фахом я чаклун, спецiалiзований по класу добрих i корисних дiянь. А навчав мене великий чародiй, уславлений дивовижним чарiвництвом джин, Великий Маг Сходу i Заходу, Володар Чотирьох Стихiй Пiвночi та Пiвдня, сам Абу-iбн-Гасан-iбн-Хасан-iбн-Касан-iбн-Хамiд, як по-стародавньому - казково вмiлий i легендарно неперевершений фахiвець, а як по-сучасному - всесвiтньовiдомий генiальний корифей i академiк. Он воно як! Павлусь тiльки ошелешено клiпав очима. Вiн до того захопився, що аж забув про морозиво, i воно тихенько капало на асфальт, збираючись у висококалорiйну, вельми поживну бiлу калюжу. - Атож, я чаклун та ще й неабиякої квалiфiкацiї! - вiв далi сивий вихованець стародавньої школи джинiв. - Щоправда, я дуже старий чаклун, такий старий, що iще в доiсторичну минувшину, коли єгипетськi фараони ще й не мрiяли про будiвництво пiрамiд, за вислугою рокiв вийшов на пенсiю, бо своєю некорисливою i сумлiнною працею на благо людей заробив собi спокiй та вiдпочинок. - Та не може цього бути! - знову не втерпiв Павлусь. - Чому ж? - заперечив дiд. - Я з вiдзнакою закiнчив середню школу добрих чаклунiв, бо жодного разу не скористався з пiдказок. А менi й пiдказувати не було потреби, бо я вiльно мiг би читати найлiпшi вiдповiдi колег-вiдмiнникiв, якi вони тримали напоготовi подумки. Я б зневажав самого себе, якби принизився до ганебного животiння за рахунок чужих думок i знань, хоч як би менi хотiлося задурно заробити п'ятiрку. А через це я й сам зробився круглим вiдмiнником, i мiй портрет щороку прикрашав чарiвну шкiльну Дошку пошани. Я одержував грамоти, а по закiнченнi цього своєрiдного учбового закладу менi дали золоту медаль. - Здорово, - мимоволi прохопився Павлусь. - Ще б пак! - не перечив старий. - А коли я закiнчив школу, то у всеозброєннi найновiтнiших чаклунських знань став на трудову вахту, аби з честю виконувати i перевиконувати свої почеснi завдання та зобов'язання. А знання - то сила! Я карав жадiбних i лихих багатiїв, майстерно перетворюючи їхнє золото на сухе листя, вiд чого вони буквально аж казилися i в розумовому потьмареннi дичавiли. А ще я здiймав на синьому морi жахнi чорнi шторми та урагани, коли до мирних берегiв пливли чужi ворожi кораблi, по самi вiнця навантаженi лихом, горем i злиднями, а також важкими ланцюгами для поневолених. Я лив у посуху на лани бiдних селян дощi i клав у їхню виснажену землю мiнеральнi добрива, бо за давнини робiтники i селяни таких дивних див ще не вмiли робити... Що, цiкаво? - Атож, нiколи таких чудних казок не чув! - Яка ж це казка? От коли вивчатимеш стародавню iсторiю, то сам переконаєшся, що я казав тобi чистiсiньку правду. Iсторичних прикладiв доволi... Старий на хвильку замислився, нiби гортав подумки цупкi сторiнки пожовклого вiд часу пергаменту з власними анкетними даними та автобiографiєю. А потому врочисто докинув: - I от на схилi рокiв я поклав собi зробити ще одне добре дiло - привчити тебе казати правду, саму правду i нiчого iншого, крiм правди. - Кепкуєте! - не повiрив Павлусь. - Чаклуни бувають тiльки в казках, а насправдi нiяких чаклунiв нема... - А я? - обурено запитав дiд. - А хто ж я тодi? Чи знаєш ти, скiльки чудових i гарних казок складено про мене особисто? Я й сам до пуття цього не вiдаю, бо нiколи не був хвальком i не рахував оповiдок про себе. Може, їх складено сто, а можливо, й тисячу! Тож запам'ятай надалi: люди нiколи не любили й понинi не люблять брехнi i язикатих носiїв цього зла. Недарма мудрi кажуть: брехнею свiт обiйдеш та назад не повернешся. Тому-то брехуни завжди заприсягаються усiма лихами, нiбито вони кажуть правду, саму правду i нiчого iншого, окрiм правди. Як ото ти, коли галасував: "Щоб менi на цьому мiсцi провалитися!" Так уже вiддавна повелося. Але з тобою станеться iнакше. I дiд холодним, як могила, голосом передрiк: - Якщо ти брехатимеш i надалi, з тобою трапиться саме те лихо, яке ти насмiлишся покликати на самого себе. I нiщо не порятує тебе, а тiльки щира правда. А щоб врятуватися, багато не треба: просто визнати перед усiма без винятку друзями, яким ти наплiв побрехеньок, що все те - твої власнi вигадки. Зваж - перед усiма! Бо коли хоч перед одним будеш критися, то вiд порятунку будеш так само далеко, коли б ти й перед жодним не повинився. Пам'ятай: брехня i правда у парi не ходять, а в парi йдуть неправда з кривдою. Прощавай, мiй юний друже. Будь щирим. Я сказав! Дiд пiднявся з лави i зник... Але якби вiн зник якимось незбагненним i незрозумiлим чином, усе було б ясно i зрозумiло. Шкода тiльки, що тодi не було б цiєї вельми правдивої i повчальної iсторiї. Ну, про що було б писати, якби вiн раптом перетворився на кущ троянди? Або зав'юнився димом i сховався пiд корок старезної, позеленiлої вiд часу пляшки з магiчною печаткою великого джина i видатного чаклуна, самого Абу-iбн-Гасана-iбн-Хасана-iбн-Касана-iбн-Хамiда? Або просто i природно розтанув собi у прозорому, хрусткому повiтрi? Усе було б ясно одразу: дiд справдi чаклун! Павлусевi нiчого iншого не лишалося б, як його послухатись. А так що вийшло? Старий зник у найдивовижнiший i найнеприроднiший, як на чаклуна, спосiб. Вiн пiднявся з лави i, важко длубаючи асфальт мiцним сукуватим цiпком, пiшов собi. А потiм звернув за рiг високого дев'ятиповерхового житла i аж тодi лише геть зник з очей. Ну, хто ж пiсля цього повiрив би, що вiн справжнiй i непiдробний чаклун? Може, хтось би i повiрив, а тiльки не Павлусь. Бачили ми таких чаклунiв! Х-ха! I ще ха-ха!.. Роздiл 3, в якому оповiдається про важке полювання на метеликiв Того ж дня, на першому уроцi, який, власне, не був уроком, бо всi складали вчительцi Ларисi Юрiївнi звiт про лiтнi звитяги, з'ясувалося неймовiрне. Про це тiльки й мови було на малих перервах i, само собою, на великiй. Виявляється, полювання на чорних пантер, хижих антарктичних кашалотiв, зажерливих нiльських крокодилiв i дужих африканських левiв - нiщо у порiвняннi з полюванням на метеликiв. Це була така дивина, що аж Лариса Юрiївна здивувалася. Вiдтак, коротко, саму суть цих розмов i я розповiм, бо iнакше не буде зрозумiлим, чому Павлусь наважився провалитися пiд землю. Ось вона, ця суть: Якщо ти вирiшив упiймати живцем пантеру, бери собi туристську путiвку, сiдай на пароплав i вирушай в Iндiю. Там, у диких хащах джунглiв, викопай глибоку яму з прямовисними стiнами, вкрий її тонкими i ламкими бамбуковими стеблами, замаскуй їх широким пальмовим листям i коло цiєї зеленої пастки прив'яжи на мотузцi бiле козеня. Обов'язково бiле, щоб його i чорної тропiчної ночi було видко. Козеня почне жалiбно мекати. Пантера прибiжить. Пантера стрибне на козеня i влучить у яму. А ти у цей час сидиш на деревi i спокiйно навчаєш папуг таблицi множення та ще промовляти ранкове гасло "На зарядку по порядку уставай!" Оце й усе. Якщо ти вирiшив подарувати у Київський зоопарк живого лева, сiдай на лiтак i сторчголов стрибай з парашутом у центрi Сахари. Левiв там на одну квадратну милю - як у нас котiв у дев'ятиповерховому будинку на сто шiстдесят чотири iзольованi квартири. Як побачиш лева, радiй i смiливо йди на нього голiруч. Вiд такого вiдчайдушного зухвальства лев аж отетерiє i забариться зi стрибком. А ти у цю мить не лови гав, а спритно сипони йому в очi цукром-пiском. Не забувай: заслiплений лев - безпорадний, мов кошеня. Цар звiрiв - це справдi царська здобич! Оце й усе. Якщо тобi закортiло вполювати кашалота, записуйся юнгою на китобiйну флотилiю "Радянська Україна" i вирушай до крижаних берегiв Антарктиди. Кашалотiв там - як у нас навеснi пуголовкiв! Якогось та побачиш. Тодi не гайся, сiдай на човен, пiдходь до кашалота з пiдвiтряного боку i влучно кидай гарпун! Кашалот люто вдарить по хвилi хвостом. Кашалот пiрне в глибини океану. Кашалот потягне на буксирi твiй човен мiж кришталевими айсбергами. А ти спокiйно сиди, на добру згадку про вдале полювання фотографуй на чорно-бiлу плiвку шереги виструнчених пiнгвiнiв (на кольорову не фотографуй, бо пiнгвiни однаково вийдуть чорно-бiлими) i терпляче чекай, аж поки кашалот втомиться. А тодi невтомно веслуй i тягни на буксирi до судна цю покiрну плавучу гору разом з її фонтанами. Знай: знесилений кашалот - слухняний, мов собака на хазяйському повiдку. Оце й усе. Немає нiчого приємнiшого, як вiдпочинок на однiй з численних проток Нiлу, яку, мов грубезнi колоди, аж загатили голоднi крокодили. Головне, мати доволi кiлкiв, загострених з обох кiнцiв. Смiливо виходь у самих плавках на берег, аби спокусити власною персоною страхiтливих потвор, i холоднокровна чекай нападу цих холоднокровних плазунiв. Ось перший крокодил пiдпливає до берега i повзе суходолом до тебе. Крокодил дивиться тобi в очi гiпнотичним поглядом. Крокодил роззявляє величезну зубасту пащу, аби проковтнути тебе разом з плавками. А ти вставляй йому в пащеку кiлка! Крокодил настромить на кiлок свої могутнi щелепи, вже не зможе їх зiмкнути i у вiдчаї пускатиме ряснi крокодилячi сльози. Тепер у його розчахнутiй пащi можна хоч би й ночувати, мов у безпечному наметi (бо хто ж наважиться пiдiйти до крокодила?), а вранцi неквапом мiж страшних крокодилячих зубiв кип'ятити на спиртiвцi мiцний мисливський чай. Оце й усе. Iнша справа - лови метеликiв. Метелик - не пантера, не кашалот, не крокодил i навiть не лев. Щоб успiшно вполювати метелика, аби не наполохати його завчасно, рекомендується двiйко суворих правил. Пiд час полювання необхiдно: а) не рухатися, б) не дихати. Хто порушить цi правила, впiймає хiба що гiрке розчарування. I знову ж таки, щоб упiймати метелика, треба i рухатися, i дихати! Ото самi спробуйте поєднати, що поєднати неможливо... Куди там усiм iншим звiрам! Тепер вам хоч трохи зрозумiло, чому навiть вiдчайдухи-мисливцi, якi сам на сам ходять на ведмедя i кладуть його на обидвi лопатки, на метеликiв нiколи не полюють? На метеликiв полюють завжди з благородною науковою метою, бо промислової або господарської ваги вони не мають. М'яса з метеликiв не заготуєш i сукнi не пошиєш! Треба бути неабияким ентузiастом, некорисливо закоханим у науку, щоб вирушати на цi лови. I роблять це тiльки вiдомi професори та академiки i ще маловiдомi дiти. Вони споряджають цiлi експедицiї. Рушниць не беруть, так само, як i рогаток, а до зубiв озброюються сачками на довгих легких держаках, англiйськими, найгострiшими у свiтi булавками i спецiальними коробками iз скляним верхом, щоб було куди ув'язнити барвистих, як квiти, бранцiв. Але й це не допомагає! Метелики живими не даються! А якщо тобi повезло i ти ухопив живого, метелик все одно, тобi на зло, пiдступно сконає у неволi. Доказом цього може слугувати хоча б той незаперечний факт, що в жодному звiринцi свiту не побачиш клiтки з живими метеликами! їх можна побачити хiба що в ентомологiчному музеї або у шкiльному зоокутку. Та й то мумiфiкованими. Аж фараони у пiрамiдах перевертаються вiд невщухаючих заздрощiв... Ось про що дiзнався Павлусь на першому ж тогоденному уроцi, на малих перервах i, само собою, на великiй. Тiльки й розмов було, що про метеликiв! Знайшли тему! А все через що? Бо влiтку у пiонерському таборi поналовлювали оцих нiкчемних комах i сьогоднi поприносили свої колекцiї до школи. Теж менi - герої! Х-ха!.. Якби вiн, Павлусь, вiдпочивав у пiонерському таборi, вiн би наловив ще й жукiв, а може, упiймав би в лiсi навiть їжака! А так що ж виходить? Виходить, що всi герої, а Павлусь не герой, бо всеньке лiто перебував на далекому степовому хуторi у бабусi, аж на Херсонщинi, i метелики його найменше цiкавили. Ще б пак! Його цiкавили лiтаки, якi низько-низько шугали над неозорим степом i тягли за собою бiлi шлейфи розпорошених мiнеральних добрив. Його вабили зрошувальнi велети з двохсотметровими арматурними крилами, якi неквапливо посувалися по борознi вiд обрiю до обрiю. З широких крил пiд сивим од спеки небом на зеленi степовi хвилi невпинно струменiв теплий дощ, в якому цiлiсiнький день купалася веселка. Його захоплювали двоповерховi кораблi степiв - комбайни, якi один за одним справжнiми ескадрами гуркотливо пливли степом, зсипаючи з цупких брезентових рукавiв невпинний золотий потiк зерна в глибокi спини вантажних машин, прикрашених гарячими прапорами i червоними транспарантами: "Хлiб - державi!". Ого! Павлусь мiг би похвалитися, як чхав у бiлiй мiнеральнiй курявi, як потiм ставав пiд лагiднi струменi штучного дощу i як бiгав наввипередки з комбайнами... Та навiщо про все це розповiдати, коли тобi одразу й вiдкажуть: - Х-ха! Знайшов про що розповiдати... Ми ж усе по телику бачили! Отак би й сказали, це точно, жодних сумнiвiв у цьому нема. Павлусь i сам би неодмiнно отак сказав, аби затулити недоречно роззявлену пельку непроханому оповiдачевi. Але ж погодьтеся, це просто жах, коли тобi немає про що розповiдати! Мука! Роздiл 4, в якому оповiдається про те, як Павлусь провалився пiд землю Ну, добре - можна ж було й на перервах набалакатися про метеликiв досхочу. Побалакали i край! Але слухати теревенi про метеликiв, ще й iдучи додому, - то вже занадто для будь-кого, навiть для залiзної людини з нержавiючими сталевими нервами. Послухайте лишень, про що розпинався Васько. Одного разу Васька, вiдомого на весь загiн невтомного мисливця на метеликiв, осяяла блискуча iдея. Вiн вирiшив замаскуватися пiд опудало. Це нескладно. Досить поначiпляти на себе усiлякого лахмiття, одягти на голову дiряве вiдро, i ти вже - опудало. Запам'ятай лише: руки слiд пiдняти до рiвня плечей i покласти на пiдпори, вирiзанi з тонких гiлок, бо iнакше горизонтально руки нiзащо не втримаються. Стояв Васько, не рухався i майже не дихав. А сонце смалить! Пече, як у Сахарi! I навiть краще. У ротi швидко пересохло, хоч голова була у вiдрi. Але що для справжнього мисливця тимчасовi труднощi? Нормальнi несприятливi обставини - тiльки й того. Уже на обiд гукають, а мисливець не ворухнеться. Уже холодний компот з черешень дають, а опудало героїчно стовбичить, хоч i вмирає вiд спраги. Дiряве вiдро за кухоль джерельної води! - Васько, де ти?! Ау! Агов! Таж хiба опудало вiдгукнеться? Нiзащо! Ех, якби пiшов дощ... Нi, хай не йде, бо тодi поховаються метелики! А коли вже всi повкладалися спати, просто в руку мисливцевi сiв здоровенний махаон... Гiдна нагорода за виняткову винахiдливiсть, мужнiсть i стiйкiсть! - Атож! - захлинався Васько. - Розмах крил - аж дванадцять сантиметрiв! Такого здорованя бiльше нiхто не впiймав! Хоч кого спитайте! Чуєте! Ач, розпатякався! Однак Васько - то ще нiчого, бо то вiдомий хвалько. Йому аби чим хвалитися. Хоч колекцiєю значкiв, хоч п'ятiрками у щоденнику - йому байдуже. Павлусь ще у другому класi серйозно запiдозрив, що Васько й вiдмiнником зробився лише для того, аби було чим хвалитися i мати змогу усiм без винятку тицяти пiд нiс свiй осоружний щоденник. Знаєте, коли маєш п'ятiрки, ними можна хвалитися хоч кожного дня. I нiхто тобi навiть осудливого слова не промовить. Отож з Васьком усе ясно. А от Оленка! У самої кiски, як мишачi хвостики, а теж у герої лiзе. - А я впiймала мотиля "Мертву голову". Ганялася за капустянкою, а в сачку чомусь опинилася "Мертва голова". Чули, що казала Лариса Юрiївна? Що "Мертву голову" можна впiймати тiльки вночi iз свiчкою. Бо вона на вогонь летить. От! А мiй випадок - рiдкiсний... - Це що! - почав було Васько, але Павлусь рiшуче затулив йому писок. Годi! - Ха-ха! - зневажливо процiдив вiн. - Знайшли, чим хвалитися. Дiвчачi забавки! Ви б ще у ляльки в своєму таборi погралися... Якби ви дiзналися, що я зробив, ото б знали! Ясна рiч, пiсля цих слiв Васько зупинився, Оленка теж. Довелося зупинитися i Павлусевi. А дарма. Лiпше було б якнайшвидше йти додому, а не зупинятися. Якби Павлусь знав, що з ним станеться, вiн би, можливо, навiть побiг. Та хiба наперед свою долю знаєш? Васько задерикувато запитав: - I що ж ти зробив? Хворостиною курей ганяв на хуторi? Котiв за хвости ловив? Гав полохав? Безумовно, це було обурливо. Нестерпно обурливо. Та за такi слова носа роз'юшити мало! Ясно, мало, бо роз'юшеним носом нiчого не доведеш, адже тут Оленка, а вона ж на всю школу завтра про бiйку розплеще. Мовляв, Павлусь полiз битися, бо влiтку хворостиною курей ганяв, ловив за хвiст котiв i гав полохав. А Васько узяв i в очi сказав йому про це. - Та чи знаєш ти, що я зробив? - грiзно набурмосився Павлусь, хоч i сам тої митi ще нiчого про це не вiдав. - Тобi навiть увi снi не снилося! Я таке зробив, чого цiлий клас не зробить! - Ну, що ж ти зробив? - зухвало не вгавав Васько. - Ну, що? Ну, що? Кажи! - Як захочу, то й скажу! - А от i не скажеш! - А от i скажу! - Ну, кажи! - А я не хочу! - Ага! Нема, що казати! - А от i е! - А от i нема! - Я тобi нiколи нiчого нiзащо не скажу! А от Оленцi скажу! - Ну, то кажи! Хто тебе за язик тримає? Жах! А що казати? - Я... я... скарб знайшов! - несподiвано вихопилося у Павлуся, аж вiн сам здивувався, хоч i не дуже. Але для остаточної перемоги одного цього повiдомлення було явно замало. - Так ми тобi i повiрили! - заволав Васько, але вже захоплено. - Вiн скарб знайшов! - I знайшов! - обстоював своє Павлусь. - А де ж ти його знайшов? - А в степовому курганi! - А як? - А отак! - А де ж твiй скарб? - А я здав його державi! Зрозумiло, ми могли б повнiстю навести тут цю вiкопомну суперечку, свiдком якої була Оленка (а вона не дозволить перекручувати iсторичнi факти!), але боїмося, що на одну цю розмову не вистачить i двох отаких книжок, а нам ще розповiдати та розповiдати. Тому, спираючись на багатющий досвiд Павлуся, з'ясуємо, як ото знаходять скарби. Скарб знайти дуже легко. Досить роздобути старезну карту однорукого, одноногого, одноокого пiрата з однiєю сережкою на два вуха. Але така нагода майже нездiйсненна. Пiратська карта з секретними позначками завжди зберiгається в заяложеному шкiряному футлярi. Футляр заховано в дерев'янiй скринi, надiйно обшитiй позеленiлими вiд часу мiдними обручами. Скриня - у кубрику. Кубрик - на каперi з чорними вiтрилами. Капер - на днi Атлантичного океану. А де ж хазяїн карти? Володар таємницi оздобив рею вiйськового фрегата, куди його за морський розбiй повiсив сушитися на сонечку її величностi англiйської королеви адмiрал зi срiбною рукою, дубовою ногою i скляним оком. Все - таємниця i її володар з чавунним ядром на єдиному протезi - навiки поховане на днi океану. Як знайти скарб без карти? Передусiм необхiдно вирушити в таврiйський степ. Там вiдшукати найвищий курган. Близько опiвночi пiднятися на його макiвку. А коли о 24 годинi 00 хвилин 00 секунд задзвонить будильник, який ти потаємно захопив з дому, зроби одинадцять крокiв у бiк Мiсяця, повернися лiворуч i зроби тринадцять крокiв. Пiсля цього повернися кругом i знову зроби тринадцять крокiв, а тодi дванадцять праворуч i одинадцять лiворуч. У цьому мiсцi - копай. Будь певен, скарб обов'язково знайдеш, якщо не схибив у часi, у напрямку i довжинi крокiв. Давно вiдомо: скарби заховано у найвищих курганах. - Я там знайшов справжнiй скарб, - виспiвував своєї Павлусь, - цiлi поклади металолому! Щоб вивезти його, знадобилося аж двадцять КрАЗiв! Скоро з цього брухту зроблять пiонерський автобус. А по його борту на червонiй смузi буде напис: "Цей автобус зроблено з металолому, знайденого Павлом Хвалимоном". - Брешеш! - в один голос вразилися Васько й Оленка. - Х-ха! - посмiхнувся Павлусь, бо пригадав вранiшню пригоду. Кумедний був той дiд! Ну, що з ним, з Павлусем, може трапитися? I, нiби кидаючи зухвалий виклик усiм чарiвникам, джинам i чаклунам свiту, вiн хвацько мовив: - Щоб менi на цьому мiсцi провалитися, коли я брешу! - I для бiльшої переконливостi тупнув ногою. Тiєї ж митi земля розверзлася, i пiд ногами Павлуся вiдкрилася чорна безодня. Васько та Оленка тiльки й почули його розпачливий зойк: - Ой!.. Роздiл 5, з якого ви дiзнаєтеся, що Павлусевi знову нема про що оповiдати Думаєте, у Києвi стався землетрус i зсунулися шари грунту? Або просто пiд ногами Павлуся репнув асфальт? Нiчого схожого. Чи бачили ви колись, щоб отак - нi сiло нi впало - в землi утворилася дiрка? Я особисто не бачив i певен, що такого дивного стихiйного лиха не випадало спостерiгати i вам. Сталася звичайнiсiнька рiч. Хтось недбало уклав кришку на каналiзацiйний люк, саме на якому й зупинився був Павлусь. А коли вiн тупнув ногою, кришка стала сторчака - i хлопець провалився в утворену дiру пiд землю. Ну, хто ж пiсля цього повiрить, що це було якесь чаклунство? Можливо, хтось iнший i повiрив би, а тiльки не Павлусь. Х-ха, та на його мiсцi кожен би провалився! Яке ж це чаклунство? Х-ха i ще, ха-ха! Прикро тiльки, що, коли Павлусь видерся з каналiзацiйної шахти нагору, зловредний Васько радiсно заволав: - Так тобi i треба, брехло! От халепа. Це ж завтра вся школа знатиме про цю ганебну для Павлуся пригоду. Сором! А може, тут все-таки не обiйшлося без чаклунства? Чому вiн зупинився саме на каналiзацiйнiй кришцi, а не на крок од неї, як Васько та Оленка? Чому вiн, нiби заворожений, не глянув собi пiд ноги? Так, що не кажiть, а було над чим помiзкувати. А коли й справдi... Це ж слова нiкому не можна буде мовити! Нi, це дiло ще потребує перевiрки - так воно чи не так. От тiльки клястися слiд бiльш обачливо. Треба придумати таку клятву, яка б нiзащо не здiйснилася. Ну, зачекайте, буде ще нагода. I що ви думаєте? Нагода не забарилася! Сталося це у недiлю. Васько, Оленка та Павлусь пiшли в кiно подивитися вiдчайдушнi i небезпечнi пригоди невловимих. Обидвi серiї зараз. Узяли квитки, а грошей лишилося ще й на морозиво. От вони стали в затiнку пiд деревами i ласували собi найдорожчим, "Ленiнградським", по 28 копiйок за штуку. Але якби Павлусь наперед знав, що з ним того дня трапиться, вiн би нiзащо не пiшов у кiно, а цiлiсiнький день просидiв би перед телевiзором. Таж хiба наперед щось знаєш? Зрозумiло, винним у всьому був Васько з його осоружною звичкою хвалитися. Вiн взагалi усе в життi робить лише для того, щоб було чим похвалитися. Вранцi (щоранку!) вiн робить гiмнастику, щоб бути сильнiшим i спритнiшим вiд усiх. Вчиться на "вiдмiнно" (зубрило нещасний!), щоб бути розумнiшим i мудрiшим вiд усiх. I навiть кожного дня (двiчi на день!) миється, щоб бути чистiшим i охайнiшим вiд усiх. Просто-таки ненормальна людина! Через цього закоренiлого хвалька Павлусь одного разу мало не втопився. Це трапилося тодi, коли Васько нахабно похвалявся, що може стрибнути у довжину найдалi вiд усiх у класi. Звiсно, нiхто йому не повiрив на слово, то й почали стрибати. I Васько таки спромiгся стрибнути далi вiд усiх. Та ще й похвалився: - Iнакше й бути не могло, бо я багато тренуюся, а ви нi. Стерпiти це було несила. - Х-ха! - сказав тодi Павлусь. - Тренуватися - це не штука, це кожен умiє. Якби ти стрибнув найдалi без тренувань, ото було б диво! От я, коли захочу, можу просидiти пiд водою найдовше вiд усiх без рiзних там тренувань. - А я ще довше! - сказав цей язикатий стрибунець. Павлусь негайно обурився. - Ану, пiшли! - рiшуче запропонував вiн. - Ану, пiшли! - не менш рiшуче погодився Васько. I пiшли! Та ще запросили свiдкiв, щоб усi бачили, як Павлусь своєю незаперечною перемогою осоромить цього знахабнiлого базiку. На березi Днiпра роздяглися, взяли у руки по каменюцi, щоб не винесло тiло передчасно на поверхню, i за командою головного арбiтра змагань одночасно (секунда в секунду) шубовснули сторчака у воду. Тiльки виляски пiшли, i кола побiгли. А пiд водою, на днi рiчковому, Павлусь i Васько, тримаючись за свої кам'янi грузила, вирячилися один на одного, аби вчасно побачити, хто перший не витримає, а тодi спокiйно виринути на поверхню законним i гордим звитяжцем. Та ще недбало докинути: - Я б iще просидiв, але вiн скаламутив воду... Давно вiдомо, що пiд водою дихати нема чим. Людина - не риба. Цю iстину Павлусь надто швидко усвiдомив. Навiть занадто швидко, бо Васько ще не виявляв i найменшого бажання спливати до такого чудового повiтря. От же ж капосний i впертий! У Павлуся почало аж роздирати горлянку i груди, а в очах попливли кольоровi плями. Нараз вiн невiдомо як сьорбнув носом води i закашлявся. У водi! В головi у нього замакiтрилося, очi полiзли на лоба, аж кольоровi плями потьмарилися. Хотiв було на поверхню рвонути, а руки як зацiпило. Холодний жах огорнув його, хоч Павлусь нiколи потiм про це й словом не прохопився. Так само, як i Васько. Хтозна, чим би завершилися цi небезпечнi змагання, якби хлопцiв не помiтив один невiдомий рибалка ще тодi, коли вони з каменюками кинулися у воду. Вiн одразу ж почав до них веслувати, а коли прибув на мiсце, негайно ж викорчував довгим веслом з днiпрового дна обох скоцюрблених "спортсменiв". Тiльки-но вони вiддихалися, як рибалка скрушно мовив: - Ех, шкода, що вашi батьки про це не дiзнаються. Ой, жаль... Нiхто ж вас, йолопiв, навiть не вiдшмагає! I вiд цих слiв вiн так щиро зажурився, до того йому зробилося прикро, що в цiлковитiй безнадiї вiн спересердя вцiлив по два лунких ляпаси i Павлусевi, i Васьковi (обом по два, аби жодного не принизити неувагою). Це справило таке величезне враження, що аж свiдки на чолi з головним арбiтром панiчно повтiкали. А рибалка ще довго i у непiдробнiй тузi бiдкався та жалiбно квилив: - Вельми шкодую, що ви не мої сини. Ой, жаль... Тиждень, а то й два не змогли б на стiлець сiсти! У мене б знайшовся на вас добрячий пасок! Ти диви, яке горе... А сумувати вiн таки мав пiдстави, бо паска у нього на штанях не було, а тiльки вузенькi пiдтяжки. Отак i закiнчилися пiдводнi змагання - внiчию: обом дiсталося однаково. Цього разу також в усьому винен був Васько. Хто ж, як не вiн, почав хвалитися червневими мандрами, на якi пiд час своєї вiдпустки взяли його батьки? - А мандри були - во! Спочатку на Бориспiльському аеродромi вони сiли на повiтряний лайнер Ту-134, який iшов рейсом Київ - Тбiлiсi, i полетiли вище вiд найвищих хмар. А про гори - i мови нема, бо висота польоту сягала аж 12 000 метрiв над рiвнем моря. А тодi пересiли на туристський автобус i поїхали на Чорноморське узбережжя Вiйськово-Сухумською дорогою. З одного боку - височезнi гори. Як подивишся угору, аж наморочиться у головi. З другого боку - глибочезнi урвища, де гуркотливо пiняться гiрськi рiчки. Як глянеш униз, аж у животi холоне i ноги млiють. А потiм, у Хостi, купалися в Чорному морi i ходили до тисо-самшитового гаю, єдиного на земнiй кулi гаю, який зберiгся ще з прадавнiх доiсторичних часiв, коли по землi ще сунули льодовики. Тодi, у сиву минувшину, в його вогких таємничих сутiнках товклися бронтозаври, шугали хижi птеродактилi та архiоптерикси, а от нинi гуляють туристи та екскурсанти, дивуються i фотографуються на згадку. А потiм крiзь хащi з рюкзаками за плечима пiднiмалися високо у гори, аж до Навалiшенської печери, колишнього помешкання первiсних людей, що зависло над неприступним урвищем. Як сказав тато, печера й досi уся пошкрябана письменами дикунiв. Але що найдивнiше, Васько легко читав їх. А хто б не прочитав, наприклад, таке: "Оля i Толя були тут". А потiм поїхали по всенькому узбережжю аж до Сухумi, де цiлiсiнький день присвятили вiдвiдинам єдиного у свiтi мавпячого звiринця. Мавпи стрибали, дражнилися, шукали одна в одної блiх i гойдалися на хвостах. За один день Васько побачив стiльки мавп, скiльки нiзащо не побачив би за все своє життя! А потiм пароплавом, у якому є все - кiно, їдальня, басейн, читальня, - вони пливли по Чорному морю аж до Одеси. А з Одеси блакитним потягом - експресом "Чорноморець" - повернулися у Київ. Подорожували усяким транспортом - лiтаком, автобусом, пароплавом i поїздом! Ото була мандрiвочка - не кожному щастить! Ось про що розповiв Васько, стоячи у затiнку пiд каштанами. Безперечно, усе це було надзвичайно цiкаво. Що не кажiть, а Васьковi можна було тiльки позаздрити. Та Павлусевi було добре вiдомо, що заздрiсть - негарна риса в характерi людини. До того ж було б чого заздрити! Теж менi - герой! Ха-ха!.. Якби його, Павлуся, батьки взяли з собою у вiдпустку, вiн би ще й не таке розповiв! А так що ж виходить? Виходить, що Васько герой, а Павлусь не герой, бо їздив з хутiрськими хлопцями лише на екскурсiю до Херсона i йому навiть на думку не спадало, що в когось мандри будуть цiкавiшi. Ще б пак! Хiба не цiкаво, що тими ж шляхами, якими їхав Павлусь автобусом, колись посувалися нашi далекi i хоробрi предки - скiфи та сармати? А запорожцi? Хiба ж не цiєю дорогою вони ходили мститися туркам i татарам? Хiба ж не цiкаво, що перший камiнь херсонської фортецi заклав дядько матерi Олександра Сергiйовича Пушкiна генерал-поручик Ганнiбал? Пiд час героїчних звитяг пiд Кiнбурном тут, у стiнах Ганнiбалової фортецi, мiстилася штаб-квартира самого непереможного Суворова! I де ж, як не в Херсонi, знаменитий адмiрал Ушаков, теж нiким i нiколи не переможений, збудував перший в Росiї Чорноморський флот? Ого! Павлусь мiг би похвалитися, як фотографувався з хлопцями на руїнах фортецi, з котрої колись грiзно дивилися аж шiстсот гармат! Як потiм вони фотографувалися бiля пам'ятника Ушакову i поряд iз самим Суворовим. А хiба їздив хтось з усього класу в Асканiю-Нову, де живуть на волi тварини з усiх континентiв, окрiм Антарктиди? Тiльки пiнгвiнiв там бракує, бо в асканiйських ставках немає айсбергiв... Та навiщо про все це розповiдати, коли Васько тобi одразу вiдкаже: - Х-ха! Знайшов чим хвалитися! Ми ж усе це по телику бачили! Отак би й сказав, нiяких сумнiвiв тут не може бути. Принаймнi Павлусь точнiсiнько отак затулив би йому пельку. Але погодьтеся, це ж казна-що, коли твої спогади транслюють по телевiзору. Через цей телик нема про що й розповiдати, нiби ти нiкуди не їздив! Бiда! Роздiл 6, в якому оповiдається про жахливi наслiдки мандрiв на пiдводному човнi Пiсля оповiдки Васька треба було мати неабияку мужнiсть, щоб зневажливо бовкнути: - Х-ха! I це вiн називає мандрами! Та з батьками кожен умiє поїхати куди завгодно! От якби ви дiзналися, як я мандрував, ото б знали! Не майте сумнiву, Павлусь таку мужнiсть мав i, що в даному випадку треба було, те й бовкнув. Вiн iз задоволенням побачив, що Васька його слова добряче зачепили. Оленка теж поглянула на нього з неприхованою цiкавiстю. А цей хвалько спочатку було аж застиг з роззявленим ротом, в якому тануло морозиво. I все було б добре, коли б вiн так i закляк навiки. Або принаймнi до початку кiносеансу. Але Васько надто швидко оговтався, ковтнув морозиво й уїдливо запитав: - А де ж ти мандрував? Пiд яблунями з кислицями? Ходив у турпохiд навколо хутiрського тину? Дослiджував миски з варениками? Чули ми твої побрехеньки! Ясно, це було обурливо. Нестерпно обурливо. Васько буквально канючив, щоб Павлусь дав йому по пицi. Але побити Васька - значить довести власне безсилля. Оленка це так i зрозумiє та й розплеще по всiй школi: бiйка - це не доказ. - Ну, чого ж ти замовк? - пiд'юджував Васько. - Вiдчепися ти вiд мене! - заволав Павлусь. - Ага! Не маєш, що сказати! - А от i маю! - А от i нi! - А от i маю, але не хочу! - А от i хочеш, але не маєш! - Та я тобi нiзащо не скажу, а от Оленцi скажу! - Ну, то кажи! - I скажу! - Ну, кажи! - Я... я... на пiдводному човнi мандрував! - несподiвано вихопилося в розлюченого Павлуся, аж вiн сам здивувався цiй новинi, хоч i не дуже. - От! Що, з'їв? Але Васько одразу ж бадьоро заперечив: - Не може цього бути! - Це ж чому? - А тому! - А от i може! - А от i не може! - Може! - Не може! - Хто плавав - ти чи я? Вiдповiдай! - А де ж ти пiдводний човен узяв? - Я сам збудував! - Це ж як? - А отак! - руба вiдповiв Павлусь, хоч i сам до тiєї митi про спорудження пiдводних човнiв ще нiчого не вiдав. Та не будемо викладати усю цю суперечку - паперу не вистачить. До того ж хiба, ми нiколи не чули на вулицi хлоп'ячих суперечок? Аж по самi вуха наслухалися. Тому розповiмо саму суть (свiдком Оленка!), яка з'ясувалася у тiй двостороннiй словеснiй бiйцi. I ось, якщо спертися на фантастичний суднобудiвельний досвiд Павлуся, пiдводний човен не так уже й важко спустити самотужки з хатнiх стапелiв. Послухайте лишень. Змайструвати пiдводний човен, особливо малогабаритний - на одну особу, - дуже легко. Для цього навiть не потрiбно мати сповнених мудрих порад книжок "Умiлi руки" або "Зроби сам". Ниньки пiдводний човен - не дивина. То в часи Жюля Верна, коли по морях та океанах ходив єдиний на весь свiт "Наутiлус" капiтана Немо, пiдводний човен був дивом з див. Окрiм того, пiдводнi човни мали ще запорозькi козаки. Робили їх просто - накривали одну чайку iншою, заливали смолою шпарини мiж бортами, i пiдводний човен був готовий. А дихали пiдводники-запорожцi крiзь довгi очеретини, якi стирчали нагору. Це був грiзний на той час винахiд. Пiд водою запорожцi пливли за течiєю аж у гирло Днiпра, де чатували на них турецькi галери, наїжаченi гарматами i списами яничарiв. Для ворогiв поява козацьких пiдводникiв завше була несподiванкою. Ого! Який ляк їх охоплював, коли раптом серед ночi з-пiд води виринало вiдчайдушне вiйсько запорозьке на чолi з хоробрим курiнним отаманом! Гримлять мушкети i пiстолi. Виблискують у спалахах пострiлiв козацькi шаблi. Запорожцi смiливо лiзуть на високi борти галер, мов на фортечнi мури. "Бий! Рубай!" - вдираються вони на розлогi палуби. "Слава!" - котиться по морю, аж до невiльникiв Стамбула. А коли звiльнять прикутих до весел полонених побратимiв, спалюють турецькi кораблi-в'язницi i звитяжно повертаються на Сiч. Мiсця для звiльнених є доволi, бо з кожного пiдводного човна, коли його роз'єднати, виходило по двi легкi, як вiльний вiтер, чайки... Як уже було сказано, змайструвати пiдводний човен - не проблема. Найважче тут - знайти велику безпритульну бочку. Павлусевi пощастило : вiн виловив її просто з Днiпра. Коли є бочка, вважай: маєш пiдводний човен. Аби було чим дихати, встроми в дiрку довгу залiзну трубу, щоб вона стирчала нагору. Заготуй харчi i питво. Коли усе готове, сам собi наказуй: - Всi униз! - Задраїти люк! I сам собi вiдповiдай, сумлiнно виконуючи накази: - Єсть, капiтане! - Буде зроблено, капiтане! А тодi спокiйно лежи собi i читай досхочу книжки "Острiв скарбiв" або "Чорна стрiла", присвiчуючи кишеньковим лiхтариком. Течiя сама занесе тебе куди треба, хоч до Чорного моря. - Але Чорне море менi було нi до чого, - завершив свою дивовижну розповiдь Павлусь. - Я зупинився бiля Голої Пристанi, що пiд Херсоном. Пiдводним човном можна пливти i вверх по Днiпру проти течiї, але тодi треба причепитися на буксир до баржi. - А де ж твiй пiдводний човен? - запитала Оленка. Павлусь нерозважно вiдповiв: - Уже нема. Бабуся заквасила у ньому кавуни i ще подякувала менi за чудову посудину. - А ти не брешеш? - недовiрливо запитав зловредний Васько. - Х-ха! - набундючився Павлусь. - Щоб я брехав! Та коли я брешу, хай на мене камiнь з неба впаде i гулю на лобi наб'є! - i вiн зухвало задрав голову. Хiба ж iз неба щось впаде, коли на ньому анi хмаринки? Аж тут сталося неймовiрне. Нiким досi не бачене i нiким досi не чуване. Про таке навiть в жоднiй казцi не сказано i пером не описано. Щось як лусне Павлусевi по лобi! Аж в очах заiскрилося, а ноги пiдкосилися. Павлусь як стояв, так i сiв на дорогу. Васько i Оленка тiльки й почули його розпачливий зойк: - Ай!.. Безумовно, Васько скористався з такої блискучої нагоди i зневажливо мовив: - Ну, то що, добрехався? Пустобрех нещасний... Роздiл 7, в якому оповiдається про iсторичну зустрiч з марсiянами Думаєте, на Павлуся впав уламок приблудного астероїда, що саме пролiтав довкола Землi? Або що його просто в лоб поцiлив болiд або метеорит? Нiчого схожого. Це був навiть не штучний супутник. Якби на Павлуся звалився з пiднебесся уламок астероїда, болiд, чи метеорит, або штучний супутник (байдуже який - наш чи американський), про цей нечувано рiдкiсний випадок надрукували б у всiх газетах свiту i Павлусь уславився б по всiх кутках земної кулi, хоч вiд нього самого тiльки й лишилося б що мокре мiсце. А так що вийшло? Сталася звичайнiсiнька рiч. Як ви пригадуєте, Павлусь, Васько i Оленка стояли в затiнку пiд каштаном. I от саме тiєї митi, коли Павлусь хоробро промовив: "Та коли я брешу, хай на мене камiнь з неба впаде i гулю на лобi наб'є!" - i зухвало пiдняв догори голову, на одному каштановi-великоваговику репнув пожовклий кожух, i зерно поцiлило точно в лоб нещасного хлопця. I тверде ж було, мов камiнь. Отакої! Це ж завтра Васько i Оленка ославлять його на увесь клас як невиправного i безнадiйного брехуна. Ви ж чули, як Васько уїдливо мовив: - Ну, то що, добрехався? Ото накликав лихо буквально на власну голову! Справдилося лиховiсне пророцтво чаклуна! А ще заприсягався, нiбито вiн кiнчив спецшколу по класу добрих i корисних дiянь... А може, Павлусь нiчого i не накликав? Справдi, яке ж тут чаклунство? Це просто прикре невезiння! Фатальний збiг стихiйних i цiлком природних обставин. Самi скажiть, що у цьому дивного? Каштани споконвiку у Києвi падали, падають i надалi падатимуть. Київ здавна уславився самопадаючими каштанами. Що ж тут неймовiрного, коли один з них влучить у голову? У будь-яку. Нiхто вiд цього не застрахований, i тому в страхувальних конторах на це навiть полiс не виписують. Проти чого хочеш страхують, а проти каштанiв - нi, бо несила. Навiть у пiснi спiвається, що в Києвi кожної осенi Каштани падають на брук - Тук-тук, Тук-тук, Тук-тук, Тук-тук... А була саме осiнь, а точнiше - бабине лiто. Одне слово, нiяким чарiвництвом цього разу i не пахло. Бачили ми таких чаклунiв! Х-ха i ще ха-ха! Але ж... Але ж, з другого боку, все сталося точнiсiнько так, як передрiк дiд. Не торохнув же каштан Васька по лобi, хоч цьому хвальковi таке покарання, безумовно, не зашкодило б. От i суши тепер голову. Ех, якби ото все точно знати! Так, що не кажiть, а перед Павлусем постало складне питання. Це ж, коли повiрити в чаклунство, нiкому й слова не можна буде мовити! А може, ще раз перевiрити? Ретельно. На свiдомому дослiдi. Аби мати тверду певнiсть. А клятву слiд придумати таку, яка б нiзащо не здiйснилася! А пiд каштанами вiднинi нiзащо не стовбичити i надалi навiть не вештатися пiд ними. Досить - Павлусь уже посидiв у кiно з гулею на лобi! "Х-ха, не так мене легко залякати, як декому здається, - героїчно мiркував Павлусь. - От вiзьму i наперед придумаю таку iсторiю i таку клятву, що - ого! Всi здивуються! Менi аби нагода..." I що ви думаєте? Нагода не забарилася! Трапилася вона того сумного дня, коли Павлусь за якихось чотири уроки (один з них був сама насолода, а не урок - фiзична пiдготовка; ех, якби всi уроки були фiзкультурою!) заробив двi трiйки i на додачу одну двiйку. Навiть додому йти - нiякого бажання... Словом, через це у Павлуся пiсля урокiв вiльного часу виявилося досхочу. Хтозна, якщо на вулицi затриматися надовго, можливо, батьки пiдуть у кiно i все минеться щасливо. Будьте певнi, коли вони повернуться, Павлусь уже мiцно спатиме. I нiзащо не прокинеться, хоч над вухом з гармати стрiляй! А коли є досхочу вiльного часу, хiба це не нагода, щоб докладно розповiсти (найдокладнiше!) цiкаву iсторiю? Ще яка! Однаково нема що робити... - Отак стараєшся, стараєшся, робиш добре дiло, а тебе двiйкою нагороджують, - з непiдробною гiркотою промовив Павлусь i вiд невимовної туги аж зупинився. Ясне дiло, зупинилися й Васько з Оленкою. Васько, зрозумiло, пихато сказав: - Що заслужив, те й маєш. А от я несу додому нову п'ятiрку! - Велике дiло - п'ятiрка! - зневажливо процiдив Павлусь, бо знав, що каже. - Я таке зробив, що усi твої п'ятiрки нiчого не важать... - А що ж ти зробив? - А щось! - Знаємо що - байдики бив i гав ловив! Хiба ж це не образливо? Отак завжди! - Та знаєш, що я зробив? - з обуренням вигукнув Павлусь. - Я, може, всесвiтню славу заслужив! - Це ж як? - А отак! - Щось я про твою славу нiчого не чув! - I не почуєш! - Як буде, то почую! - А от i не почуєш! - А от i почую! - А от i не почуєш, коли я не скажу! - Ну, кажи! - А я не хочу! - Бо нема чого казати! - А от i є! - Ну, то кажи! - Тьху на тебе! Я тобi нiчого не скажу, а от Оленцi скажу! Павлусь нахилився до Оленки i прошепотiв їй на вухо, але так голосно, щоб i цей осоружний хвалько почув: - Вчора, у Гiдропарку, я вперше за всю iсторiю людства зустрiвся - знаєш з ким? - з марсiянами! Ясно, готувати уроки було нiколи... Та й хто б їх готував на моєму мiсцi?.. Тiльки це - мiж нами, бо секрет... Що, цiкаво? Отак сказав Павлусь, а сам анiтрохи не здивувався. Хоч як це дивно, а дивуватися тут нема чого: все було продумано заздалегiдь. Iсторiя вийшла - перший сорт! - Не може цього бути! - в один голос вражено пробелькотiли Васько i Оленка. А Павлусь спокiйно мовив: - Хочте - вiрте, хочте - не вiрте, як хочете. А це справдi було! Марсiяни навiть записали мою домашню адресу i номер нашого телефону... От!.. Ну як, цiкаво? - Ще б пак! - це Оленка. - А як же ти з ними зустрiвся? - це Васько. Зустрiтися нинi- з марсiянами не складає жодних труднощiв. Найважливiше тут, щоб саме тобi пощастило. Це колись з ними було неможливо зустрiтися, тодi, коли марсiяни ще не змайстрували космiчних кораблiв i сидiли собi спокiйно на своєму Марсi. А вiдколи вони їх змайстрували, їх бачили рiзнi люди i назвали "лiтаючими тарiлочками", хоч на Марсi їх називають по-марсiянськи - "аеєиiїйоуюя". Той, хто твердо не знає абетки, цю марсiянську назву нiколи не запам'ятає. Правда, досi людям щастило бачити лише "лiтаючi тарiлочки", а самих марсiянських космонавтiв - зась. Павлусь був перший на весь свiт, хто з ними спiлкувався! Який на вигляд космiчний корабель марсiян? Такий, яким його побачив вельмишановний Павло Валерiанович Хвалимон, коли цей корабель нишком приземлився у Гiдропарку i зачаївся у хащах. Тож який вiн? Це вам нiяка не "тарiлочка". Нiчого схожого! Швидше це капелюх з широкими крисами, по всьому колу оздоблений значками. Тiльки то були не значки, а iлюмiнатори, якi свiтилися. Що, не вiрите? Вiзьмiть у батька його лiтнiй солом'яний бриль, вправною рукою запустiть його, щоб вiн швидко-швидко обертався в повiтрi навколо себе, i побачите, як бриль здорово лiтає навiть без реактивних двигунiв! Цей дослiд вас переконає. Який вигляд мали марсiянськi космонавти? Точнiсiнько такий, якими їх побачив славетний Павло Валерiанович Хвалимон, коли виховано постукав у люк шлюзової камери i вони вийшли йому назустрiч разом з роботом-тлумачем. А що їм лишалося робити? З їхнього боку було б проявом невихованостi, якби вони не вiдчинили дверi, коли стукають. Тож якi вони? Розумнi, кмiтливi, мудрi, чемнi, привiтнi, гостиннi й товариськi. Всi до одного! П. В. Хвалимон не розгубився i врочисто мовив: - Вiд iменi усiх землян i землянок вiтаю вас iз щасливим прибуттям! Ласкаво просимо! - Яуео! - гуртом вiдповiли марсiяни. А робот-тлумач негайно переклав: - Дякуємо! - Як тривав полiт? - запитав єдиний представник усього людства тов. Хвалимон П. В. - Оао! - одноголосне вiдповiв гурт марсiян. А робот-тлумач переклав: - Нормально! - Як працювали телеметричнi прилади i бортовi системи? - не вгавав тов. Хвалимон П. В. - Оао! - Чи зручно виходити на навколоземну орбiту? - Оао! - Як iз здоров'ям та самопочуттям? - Оао! - А як почувалося на перигелiї i на апогелiї? I знову: "Оао!" Вiдповiдають точнiсiнько так, як i належало їм вiдповiдати. А уславлений цiєю космiчно-iсторичною зустрiччю (на всю земну i на всю марсiянську кулi!) тов. Хвалимон П. В. ще запитав, хоч, здавалося б, традицiйна програма космiчного iнтерв'ю була вже повнiстю вичерпана: - Чим вас привабив Київ, що ви саме у ньому блискуче здiйснили м'яку посадку? I робот-тлумач негайно переклав схвильовану вiдповiдь марсiянських героїв-космонавтiв: - Передусiм, столиця України Київ нам сподобався тим, що стоїть на березi Днiпра з його численними затоками, протоками, рукавами та ще й Русанiвськими каналами, що вельми нагадує марсiянський краєвид, де теж повно каналiв. Ми почуваємо себе в Києвi, як у себе вдома! Дякуємо за увагу. - А пiсля того, - врочисто завершив свою захопливу розповiдь Павлусь, - вони мене сфотографували для своїх марсiянських газет i журналiв, а ще записали домашню адресу i номер хатнього телефону. А тодi полетiли до себе на Марс, бо вже повнiстю i з честю виконали всю космiчну програму. Деякий час Васько i Оленка мовчали. Павлусь теж мовчав, тiшачись трiумфом. Що то значить - все продумати! Хай спробує хтось щось спростувати! Першим, зрозумiло, отямився Васько. Вiн непевно запитав (вже не так нахабно, як бувало ранiше): - А ти, Павле... не той? - Хто? Я? - обурився Павлусь. - Та щоб я i... того? Та нiколи в життi! Щоб на мене Мiсяць упав i розчавив на мiсцi, коли я хоч слово... того! I Павлусь звитяжно пiднiс голову. А Мiсяця на небi взагалi не було. З безхмарного неба весело позирало Сонечко. А Мiсяць в цей час свiтив аж на протилежному боцi земної кулi, аж над Америкою. От якби вiн шубовснув у Тихий океан! - Павле, невже все це правда? - нарештi прийшла до тями й Оленка. - Х-ха! - аж здивувався цим сумнiвом Павлусь. - А що ж воно, по-твоєму, коли не правда? - i сам же смiливо докинув: - Може, брехня? - Та нi, - знiтилася Оленка, - я ж не кажу, що брехня... Я просто запитала... Хiба тебе вже не можна й запитати?.. - Отож! Роздiл 8, присвячений в основному тривожним повiдомленням з газет Ловко обдурив! I нiчого не сталося! Мiсяць як свiтив, так i свiтить. Де це чувано, щоб Мiсяць на Землю падав? Ото клятву придумав - во! Чхати Павлусь хотiв на всiх чаклунiв-пенсiонерiв разом з їхнiм навчителем, старезним, як струхлявiлий пень, джином - академiком Абу-iбн-Гасаном-iбн-Хасаном-iбн-Касаном i ще iбн-Хамiдом на додачу! Х-ха i ще ха-ха! Якби ви знали, як Павлусь розкошував! Вiн буквально купався у ласкавих променях неймовiрної слави. Вiн охоче пiрнав у них на всiх малих перервах i, само собою, на перервах великих. А коли йшов додому, оточений щiльним гуртом цiкавих, ще i ще раз оповiдав про видатну зустрiч з марсiянами з усiма подробицями. А на завершення обов'язково казав: - Та хай на мою голову впаде Мiсяць i зробить з мене мокре мiсце, коли я хоч на пiвслова збрехав! Хоч на лiтеру! I що ви думаєте? Нiчого йому не робилося! Х-ха, ну хто пiсля цього слухатиме Васька? Хай собi стрибає найдалi вiд усiх i заробляє свої п'ятiрки - то не дивина... Вiдмiнникiв у школi - хоч греблю ними гати, особливо у початкових класах. А Павлусь - єдиний-преєдиний аж на цiлих два свiти, наш i марсiянський. А тим часом грiзнi подiї вже насувалися. Насувалися непомiтно для неозброєного ока, але помiтно i невблаганно для ока, озброєного надпотужним телескопом. Про тривожнi зрушення на мiсячнiй орбiтi Павлусь анiчогiсiнько не знав i продовжував робити своє чорне дiло: - Х-ха, та хай мене Мiсяць безжально розчавить, коли я хоч на грам збрехав! Хоч на мiлiграм! Усе, що я вам розповiв, так само вiрно, як два на два чотири! Ця iстина така ж непомильна, як уся таблиця множення! А тим часом у стiннiвцi однiєї далекої обсерваторiї, яка притулилася на самiсiнькiй крижанiй "шапцi свiту", у стiннiй газетi пiд назвою "За радянський космос" з'явилася вельми красномовна стаття, яка в обсерваторiї привернула увагу всiх - вiд видатних академiкiв до початкуючих лаборантiв. Ось вона, ця вiкопомна стаття, всенька перед вами - вiд заголовка i до пiдпису, рядок в рядок, слово в слово. КРАЩЕ ПIЗНО, АНIЖ НIКОЛИ Звiдки узявся Мiсяць? Що ми про нього знаємо? Ми знаємо, що Мiсяць - природний супутник Землi. Але чи завжди вiн вiддано обертався навколо земної кулi? Ця низка запитань буде зрозумiлою, якщо ми згадаємо теорiю нiмецького астронома Герстенкорна. На його думку, Мiсяць спершу був цiлком самостiйним небесним тiлом, малою планетою, орбiта якої, на її нещастя, була прокладена надто близько до земної. I от одного чудового доiсторичного дня земне тяжiння захопило Мiсяць, i Мiсяцю вже несила було розiрвати могутнi гравiтацiйнi обiйми. Мiсяць почав наближатися до Землi, загрожуючи геть усе на нiй потрощити! Невимовний жах охопив динозаврiв, мастодонтiв i диплодокiв, бо вони вiдчули крижаний подих неминучої погибелi. Це тваринне передчуття виявилося непомильним - нинi вiд динозаврiв, мастодонтiв i диплодокiв на земнiй кулi збереглися лише некомплектнi кiстяки в палеонтологiчних музеях. I не диво! Мiсяць так близько пiдiйшов до Землi, що зробився у двадцять разiв бiльший, нiж ми його бачимо зараз. Страхiтливi бурi, шторми i урагани здiйнялися на морях та океанах. Океанськi хвилi заввишки у кiлька кiлометрiв навально котилися на континенти, знищуючи все перед собою. З Мiсяця на Землю валилися гори, скелi, камiння, пiсок. Обидвi планети здригалися вiд жахних землетрусiв, тремтiли гори, на яких жаром клекотiли численнi вулкани. Кiлька разiв Мiсяць наближався до Землi i знову вiддалявся, нiби розмiрковував: впасти чи не впасти? Аж поки не заспокоївся на сучаснiй орбiтi. Але динозаврiв, мастодонтiв i диплодокiв уже - як не було. Ми недаремно згадали тут цю майже нiкому не вiдому i загальноневизнану теорiю. Адже останнi астрономiчнi спостереження як вiтчизняних корифеїв, так i їхнiх закордонних колег, свiдчать, що Мiсяць знову зсунувся зi своєї сталої орбiти i має тенденцiю до наближення аж на 2 (два) мiлiметри щодобово. Рух Мiсяця у напрямку до Землi триває. Швидкiсть його зростає в арифметичнiй прогресiї, що тяжiє до якiсного стрибка в геометричну. Якщо Мiсяць вперто триматиме цей курс i надалi, ми незабаром на власнi очi побачимо досi не бачене астрономiчне явище - космiчну катастрофу! Провiднi астрономи свiту, готуючись до наукових спостережень за цим у буквальному розумiннi приголомшливим явищем, одностайно приєднують свої голоси до всього науково-дослiдного загалу: "Оце повезло! Краще пiзно, анiж нiколи!" I справдi, ми нинi матимемо рiдкiсне задоволення побачити унiкальне космiчне видовисько, яке запiзнилося на кiлька мiльйонiв рокiв. Ще вчора про це можна було хiба що безпiдставно мрiяти! За попереднiми розрахунками, Мiсяць має намiр гепнутися в районi Києва, а точнiше - на Русанiвку. Падiння Мiсяця на Русанiвку ще бiльше звеличить i збагатить вiтчизну, отже, й свiтову науку. I. Ньютонюк А ось витяги ще з деяких закордонних повiдомлень, якi, на превеликий жаль, також своєчасно не потрапили на очi Павлусевi. I хоч би й потрапили, вiн би без тлумача нiчого не второпав, бо у школi вивчав французьку мову, а повiдомлення цi були писанi англiйською та нiмецькою. Ось вони (уже перекладенi). З журналу "Тудей енд сюдей" ТЕЛЕОКО "ЛОКХIДIВ" Як передає агентство Юиайтед прес iнтернейшел, помiчник президента з питань падiння Мiсяця на Землю влаштував у Бiлому домi прес-конференцiю, на якiй детально вiдповiв на численнi запитання кореспондентiв. Зокрема вiн зазначив, що Мiсяць продовжує насуватися на Землю. Вiдстань мiж цими двома небесними тiлами вже скоротилася на 7 метрiв. Стиковка двох планет неминуча. Виходячи з їхньої колосальної ваги, вона, поза усякими сумнiвами, не буде м'якою. Вiдповiдаючи на запитання кореспондента впливової газети "Нью-Йорк таймс", помiчник президента пiдкреслив, що в галузi падiння Мiсяця на Землю росiяни мають безумовну перевагу, оскiльки супутник упаде на їхнiй територiї. "Було б краще, - сказав вiн, - якби Мiсяць упав у територiальних межах американського впливу, скажiмо, на Фiлiппiнськi острови або на Японiю. Америка виплатила б цим країнам усi збитки вiд цього стихiйного лиха i таким чином заволодiла б монопольним правом на дослiдження Мiсяця i промислове використання усiх цiнних покладiв, якi в ньому є". Завершуючи прес-конференцiю, помiчник президента з питань падiння Мiсяця на Землю повiдомив, що Америка, однак, не стоятиме осторонь цiєї всесвiтньо-iсторичної подiї: на замовлення вiйськових з Пентагону вже спiшно монтується ескадра розвiдувальних лiтакiв-шпигунiв типу "Локхiд". Повiтрянi розвiдники будуть озброєнi найновiтнiшою фото-, радiо- i телеметричною апаратурою. За допомогою телеочей "Локхiдiв" космiчна катастрофа буде транслюватися по телебаченню, по всiх каналах i з усiма моторошними подробицями. З газети "Брехiшер перебрiхтер" В АТМОСФЕРI ДРУЖБИ I ВЗАЄМОРОЗУМIННЯ Представник вiйськових кiл фон Дранг-Нахт вiдбув з неофiцiйним вiзитом до Англiї, де зустрiвся з лордом Бомбатомом у його лiтнiй резиденцiї i мав з ним приватну бесiду. Зустрiч мiж високими сторонами проходила в атмосферi цiлковитого взаєморозумiння. Зокрема, у зв'язку з падiнням Мiсяця на Землю було досягнуто домовленостi про купiвлю для бундесверу англiйських тактичних ракет середньої дiї, важких танкiв, пiдводних човнiв i реактивних винищувачiв. Пiд час переговорiв фон Дранг-Нахт i лорд Бомбатом обмiнялися дружнiми снiданками, обiдами та вечерями. З газети "Хальт Ахтунг цайтунг" КРАЩЕ ОД ТИСЯЧI БОМБ!!! Генiй Великонiмеччини знову перемiг! Зiг-хайль видатному арiйському вченому герру професору Герстенкорну! За ефектом масового знищення цивiльного населення падiння Мiсяця краще од падiння тисячi найпотужнiших атомних i водневих бомб! Ради будуть знищенi! Чи не час бундестагу на чолi з канцлером оголосити тотальну мобiлiзацiю в бундесвер? Час! Струнко!! Кроком - руш!!! Айн-цвай-драй... Айн-цвай-драй... Сьогоднi нам належить Нiмеччина, а завтра - цiлий свiт!.. От бачите, до чого Павлусь добрехався? Бачите, як скористалися з наслiдкiв його брехнi акули капiталу? Та Павлусь не мав про це й найменшого уявлення i через свою абсолютну необiзнанiсть в космiчних спостереженнях i мiжнародних справах бадьоро продовжував злочинну дiяльнiсть: - Та хай на мене Мiсяць впаде, коли я брешу! Ну, от самi бачите - не пада! Роздiл 9, в якому вмiщено моторошну статтю Отак минула перша чверть навчального року, потiм друга, потiм швидко проминули, нiби тривали один-однiсiнький день, зимовi канiкули, i почалася третя чверть. Щоб ви знали, Павлусь анi на мить не забував пророцтво дивного дiда i час вiд часу вечiрньою порою позирав на небо. Але хiба ж зорiєнтуєшся до пуття неозброєним оком? Ех, якби йому тодi телескоп! Правда, iнодi йому здавалося, а це мусимо визнати, нiби Мiсяць значно побiльшав. Але Павлусь не вiрив власним окулярам. Знаєте, визначити розмiри Мiсяця - то складне дiло. Не секрет, що коли вiн здiймається з-за обрiю, то виглядає куди бiльшим, нiж коли стоїть у зенiтi. Спробуй тут добери, який вiн насправдi! Жив собi Павлусь спокiйно, з усього радiючи, аж поки йому не потрапила до рук пiонерська газета "Промiнець" з моторошною для нього статтею. У газетi чорним по бiлому було надруковано таке: ЗАГАДКОВА ТАЄМНИЦЯ Чи помiтили ви, що останнiм часом Мiсяць, цей срiблястий супутник Землi, побiльшав? Певно, давно помiтили! Насправдi ж Мiсяць анiтрохи не побiльшав, а просто значно наблизився до нашої квiтучої планети. А давно вiдомо: чим предмет ближче, тим бiльшим вiн видається. Щоб переконатися у цiй iстинi, подивiться зi схилiв Днiпра на Русанiвку. Будинки цього острiвного житлового масиву здадуться вам меншими за сiрниковi коробки. Насправдi ж русанiвськi житла сягають вiд 9 до 17 поверхiв! Жоден iнший район Києва не має стiльки висотних будiвель. Так сталося i з Мiсяцем. Поки вiн був далеко, то виглядав маленьким. А як наблизився, то побiльшав. Вченi кажуть, що вiн i надалi бiльшатиме, бо невпинно наближається до Землi. Ми недаремно згадали тут Русанiвку, бо, за розрахунками потужної електронно-лiчильної машини, Мiсяць, якщо вiн не зупиниться, врештi-решт упаде саме на Русанiвку. Iнодi запитують: чому Мiсяць зрушив з мiсця i залишив свою одвiчну орбiту? На жаль, це поки що загадкова космiчна таємниця. Науцi невiдомi причини несподiваного порушення закону всесвiтнього тяжiння. Однак ученi вважають, що з тих невiдомих причин i за сприятливих умов Мiсяць цiлком спроможний велично повернутися на свою стару, обжиту орбiту. Дорогi мої читачi! Разом з вiдомими астрономами, астрофiзиками, астрохiмiками, астроботанiками ведiть i ви цiкавi науковi спостереження за космiчною еволюцiєю Мiсяця, користуйтеся небувалою за всю iсторiю людства нагодою, а про свої вiдкриття пишiть до вашої улюбленої газети "Промiнець". Проф. В. О. Вiтрило-Жагельський Тiльки-но Павлусь з жахом прочитав цi фатальнi для нього загрозливi рядки, як знову почув понурий голос старого-престарого, мудрого-премудрого чаклуна-пенсiонера, нiби його пророчi слова були записанi на магнiтофонну стрiчку, а зараз той магнiтофон увiмкнули: - Якщо ти брехатимеш: i надалi, з тобою трапиться саме те лихо, яке ти насмiлишся покликати на самого себе. I нiщо не порятує тебе, а тiльки щира правда. А щоб урятуватися, багато не треба: просто визнати перед усiма без винятку друзями, яким ти наплiв побрехеньок, що все те - твої власнi вигадки. Зваж - перед усiма! Бо коли хоч перед одним будеш критися, то вiд порятунку будеш так само далеко, якби ти й перед жодним не повинився. Пам'ятай: брехня i правда у парi не ходять, а в парi йдуть неправда з кривдою. Прощавай, мiй юний друже. Будь щирий. Я сказав! У Павлуся аж мороз по шкiрi пiшов, а волосся на головi само собою пiднялося дибки. Жах! Тiльки тепер Павлусь усвiдомив, що вiн накоїв... В його наполоханiй уявi малювалися похмурi картини космiчної катастрофи. ТОРОХ-ТОРОРОХ! - це з усього маху Мiсяць гепнувся на Русанiвку... Дев'ятиповерховi i ще бiльшi житловi будинки, школи i дитячi садки, ресторани, кафе i їдальнi, магазини i бiблiотеки, ательє мод, хiмчистка i перукарнi, готель i кiнотеатр - все, мов трiски, розлiтається навсебiч... Пiд мiсячним Морем Спокою трагiчно i передчасно гине найкращий друг Павлуся, видатний спортсмен i шкiльної, i мiської спартакiади, рекордсмен, найлiпший у свiтi задавака i вiдмiнник Васько Прутик... З-пiд мiсячного каменю сиротами стирчать безжально розчавленi, подiбнi на мишачi хвостики кiски. Це все, що лишилося вiд гарної, мов хлопець, дiвчинки Оленки Туркiв... Самого Павлуся, безумовно, причавить мiсячним екватором, не iнакше. Але так тобi, негiднику, i треба! Ото не бреши! Ще мало тобi, iроду, дiсталося!.. I нiякого порятунку нема! Он сам професор В. О. Вiтрило-Жагельський чорним по бiлому пише, що навiть ученим причини падiння Мiсяця невiдомi. Стривай! Що вiн ще пише? "Однак ученi вважають, що з тих же невiдомих причин i за сприятливих умов Мiсяць цiлком спроможний повернутися на свою стару, обжиту орбiту..." Це ж виходить, що один Павлусь, один-єдиний серед всiх учених, один-єдиний на цiлий свiт знає справжню причину наступної космiчної катастрофи! Це ж виходить, що тiльки вiд нього одного залежить порятунок усiх майбутнiх жертв майбутньої катастрофи! Дiяти! Негайно дiяти! Дiяти, не втрачаючи анi хвилини! Що сказав мудрий учень видатного джина Абу-iбн-Гасана-iбн-Хасана-iбн-Касана-iбн-Хамiда? Х-ха, Павлусь його слiв не забув. - А щоб урятуватися, багато не треба: просто визнати перед усiма без винятку друзями, яким ти наплiв побрехеньок, що все те - твої власнi вигадки. - Х-ха! Коли треба - зробимо! Ми ще подивимося, хто дiятиме швидше - чи Мiсяць падатиме, чи Павлусь бiгатиме по друзях та знайомих... На старт! Марш!.. Роздiл 10, в якому оповiдається про подiї, цiлком i повнiстю пов'язанi з неухильним падiнням Мiсяця на Землю Лише тепер Павлусь пересвiдчився, що Мiсяць i справдi побiльшав. Щонайменше - втричi. Це мало неабиякi наслiдки. Примiром, Павлусь щодуху пробiг по дiагоналi всю Русанiвку i навiть не захекався. Такого ранiше з ним нiколи не траплялося. Вiн, не чекаючи лiфта, злетiв сходами аж на шiстнадцятий поверх i анiтрохи не втомився, хоч жодного разу не зупинявся на вiдпочинок. Дивина та й годi! Спробуйте бiгцем пiднятися на шiстнадцятий поверх i переконаєтесь, що це не так уже й легко. Та, коли добре подумати, нiчого дивного тут нема. Було б дивно, якби сталося навпаки. Все це дуже просто пояснити. Внаслiдок наближення Мiсяця до Землi наблизилося й поле мiсячного тяжiння. Ясно, всi предмети на земнiй кулi значно полегшали. Поменшала i Павлусева вага, але сили його, зрозумiло, не поменшали. Ось чому вiн не захекався i не втомився. От коли сили тяжiння Землi i Мiсяця зовсiм врiвноважаться, усi речi взагалi не матимуть ваги, бо настане повна невагомiсть. Як не вiрите, поспитайте будь-кого з космонавтiв. Хоч Германа Титова, хоч Павла Поповича. Вiдтак Павлусь без будь-яких зусиль, швидше нiж лiфт, злетiв на шiстнадцятий поверх висотного будинку i опинився перед шкiряними дверима, оздобленими номером квартири i скромною бронзовою табличкою "Туркiв Ю. М.", тобто табличкою з прiзвищем та iнiцiалами Оленчиного батька. Павлусь натиснув гудзик дзвоника, i йому вiдчинила Оленчина мати. - Добрий день, Варваро Маркiвно, - виховано привiтався хлопець, бо Варвару Маркiвну ще у першому класi обрали до батькiвської ради. - Добридень, Павлусю. - Скажiть, будь ласка, Оленка вдома? - Вдома. Важкою атлетикою займається. Ти заходь... - Дякую, Варваро Маркiвно. Оленчина мати - це вам не якийсь незнайомий дiд. Вона ж не проминає жодних батькiвських зборiв, куди акуратно ходить i мати Павлуся. Нiчого не поробиш - хочеш не хочеш, а мусиш бути зразково-показово ввiчливим! Оленка й справдi займалася важкою атлетикою. Вона стояла посеред татового кабiнету i одною рукою вижимала пудову татову гирю. На гирi було виразно викарбувано - "16 кг". Подумати тiльки! Що то значить - послаблення земного тяжiння. Зрозумiло, Оленка одразу похвалилася: - Ти знаєш, Павлусю, оцю гирю я ранiше й обома руками пiдняти не могла. А тепер правою рукою вижимаю одинадцять разiв пiдряд, а лiвою - вiсiм. Павлусь поблажливо передрiк: - Скоро вижиматимеш ще бiльше разiв. - Ну, це ясно, - охоче погодилася Оленка, - бо я щодня тренуюся. - Це що! Скоро ти вижиматимеш цiлий трактор, - пообiцяв Павлусь. - Будь-якою рукою - хоч лiвою, хоч правою. - А потiм, нiби мiж iншим, недбало докинув: - А хочеш, я тобi вiдкрию одну таємницю? - Таємницю?! - зрадiла Оленка, бо всi хлопчаки i дiвчатка над усе в свiтi полюбляють таємницi. - Ще й яку! - вихваляв свою таємницю Павлусь. - Такого ти ще в життi не чула i почуєш першою. Ото здивуєшся! - Слово даю: я нiкому-нiкому! - заприсяглася Оленка. - I правильно, - схвалив її рiшення вiн. - Це така таємниця, що тiльки я мушу про неї розповiдати. От зараз скажу - у тебе очi на лоба полiзуть! - Ну, то кажи! Павлусь нахилився до Оленки i, як змовник, на саме вухо їй зашепотiв: - Пам'ятаєш, як я розповiдав про зустрiч з хоробрими марсiянськими космонавтами? - Ще б пак! - Так от: то були зовсiм не марсiяни!!! - А хто?! - вибалушила на нього очi Оленка. I Павлусь врочисто повiдомив: - Нiхто! Хочеш вiр, хочеш нi, а нiкого не було. Я тодi все набрехав... Новина справдi була приголомшлива. Це ж нечувано - почути вiд Павлу ся визнання у власнiй брехнi! Такого ще нiколи не бувало. Оленка сторопiло дивилася на нього, а коли оговталася, то тiльки й спромоглася промимрити: - Яка ж це таємниця? Усi i так знають, що ти брехун... - Хто брехун? - щиро обурився Павлусь. - Я брехун? Та я кажу тобi чистiсiньку правду: нiхто не прилiтав! Я брехун... Ти ще спробуй пошукай такого брехуна, як я! Що ти знаєш? Може, я правду сказав, щоб урятувати тебе вiд неминучої i страшної загибелi! - Якої ще загибелi? - зовсiм розгубилася Оленка. - А отакої! - розбурхався Павлусь. - Як торохне по тобi Мiсяць, тодi дiзнаєшся! Та не бiйся - я тебе врятую. Я його зiштовхнув з орбiти, я ж його й назад поверну. - Ти?! - Я! - гордо випростався Павлусь. - Тьху на тебе, - сказала Оленка. - Аби ти знав, як менi набридли твої дикi брехнi... Вiд гнiву Павлусь аж затрусився. - Якi брехнi? Я тобi цiлком серйозно кажу! - заволав вiн. - Ех, ти! Хiба з тобою можна нормально розмовляти? Краще я пiду Васька рятувати вiд неминучої загибелi! Бувай! - I вiн рiшуче попрямував на вихiд. А Оленка зухвало гукнула йому вслiд: - Чао! - i ще висолопила свого довгого язика, хоч це, безумовно, жоднiй дiвчинцi не личить. Так, що не кажiть, а це нелегке i неприємне дiло - займатися самокритикою. Якби не падiння Мiсяця, Павлусевi й на думку б не спало братися за таке невдячне дiло. Де це бачено, щоб людина сповна розуму ходила по знайомих i паплюжила сама себе? Та ще свiдомо наражалася на рiзнi образливi слова... Сказитися можна! Йшов Павлусь до Васька у вельми кепському настрої. Вже не знав, з чого й розмову починати. Васько не Оленка, вiн таке скаже, що ого! Краще й не слухати! Та що поробиш, коли безжальний чаклун поклав таку невблаганну умову? Васька Павлусь захопив за предивною роботою. Розкуйовджений, у своєму спортивному одязi хлопець з засуканими рукавами зосереджено вовтузився навколо легенької очеретяної колиски. Вона стояла посеред кiмнати на Васькових лижах. До споду її було припасовано фанерну коробку, на котрiй великими фiолетовими лiтерами було виведено: "Акумуляторна скринька", а з тильного боку спинки защiпками для бiлизни була причеплена табличка з загадковим написом "В-I". З обох бокiв спинки товстим мiдним дротом були надiйно прикрученi бамбуковi лижнi палицi. Коли Павлусь зайшов, Васько у потi чола свого саме мостив на гостряки цих палиць по електровентилятору, немовби садовив їх на палi. - Що це ти робиш? - запитав Павлусь, радiючи, що розмову про марсiян можна трохи вiдкласти. - Сам бачиш - монтую вертолiт, - з неприхованим захопленням вiдповiв Васько. - Це буде вертолiт "В-I". - А що таке "В-I"? - "В" - це я, а "I" - конструкцiя перша, - з неабиякою пихою пояснив юний конструктор. Але Павлусь iз сумнiвом мовив: - А хiба ж вiн лiтатиме? Де ти вiзьмеш мотор i пропелери? - А вентилятори навiщо? - запитав Васько. - Справдi, навiщо? - запитав i Павлусь. - Щоб лiтати - ось навiщо! - На вентиляторах?! - здивувався Павлусь. - А що тут такого? - нiби про звичайнiсiньку рiч, сказав Васько. - Скоро земне тяжiння до того послабшає, що й вентилятори потягнуть. - I в'їдливо додав: - Це тобi не пiдводний човен з бочки для квашених кавунiв, а справжнiй вертолiт "В-I". Я на ньому щодня в школу лiтатиму. А сiдатиму на даху. Щоб усi бачили! - Здорово! - вихопилося в Павлуся, бо це була прекрасна нагода здалеку почати осоружну розмову про марсiян. - Подумати тiльки: якби не я, ти б свiй вертолiт нiколи не змайстрував. - Це ще чому? - визивно запитав Васько. Павлусь охоче пояснив: - А тому! Ось послухай. Якби не поменшало земне тяжiння, тобi i на думку не спало б робити вертолiт з вентиляторiв. Так? Так. А чому поменшало тяжiння? Бо Мiсяць наблизився до Землi. Так? Так. А хто зiштовхнув Мiсяць з орбiти? - Ну, хто? Хто? - роздратовано напосiв авiааматор. - Я! - велично вирiк Павлусь. Як i слiд було чекати, пiсля цих слiв Васько аж закляк i не скоро повернувся до тями. Вiн тiльки стояв поряд зi своїм "В-I" i ошелешено клiпав очима. А коли отямився, то насилу прохрипiв : - Брехло ти нещасний, ось ти хто! Ви чули? Само собою, Павлусь обурився. Отак у життi трапляється. Iдеш до нього, як до друга, щоб врятувати вiд наглої передчасної загибелi, а вiн тобi меле, немов з гарячки, брехлом називає... Рятувати його чи не рятувати? Звiсно, пiсля таких образливих слiв цього не варто було робити! Хай гине, коли йому так хочеться! Так йому i треба! Зрештою, хто через нього мало не втопився? Але з другого боку, якщо цього хвалька, а нинi ще й конструктора "В-I" з колиски не врятувати, у космiчнiй катастрофi загине безлiч безневинних. Людство нiколи не подарує Павлусевi цих нi в чому не повинних жертв. Навiть посмертно йому нiхто не вибачить цього нечуваного злочину. Але щоб Павлусь через одного цього хвалька вiдповiдав перед усiм людством за цiлу космiчну катастрофу? Та нiколи в життi! Дзуськи! Не бути цьому! Нiзащо! - Слухай, ти, - грiзно набурмосився вiн, - я правду тобi кажу. Ти пам'ятаєш, як я розповiдав про марсiян? - Будь певен! - пробурчав у вiдповiдь Васько. - Так от, нiяких марсiян не було! Я все набрехав. А щоб менi повiрили, усiм казав: "Щоб на мене Мiсяць упав, коли я брешу". Мiсяць i почав валитися з орбiти на мене... Васько з пiдозрою глянув на нього. - Ти що, зовсiм здурiв? З глузду з'їхав? - тривожно запитав вiн. - Збожеволiв, так? - i лагiдно порадив: - Тобi, Павлику, лiкуватися вiд брехнi треба... - Та я правду кажу! - у вiдчаї заволав Павлусь. - Саму правду i нiчого iншого, окрiм правди! - Вiн нервував, бо йому самому власнi слова видавалися безтямними. - Це мене старий чаклун так зачарував! Васько з виряченими очима позадкував вiд нього i насторожено зупинився за спинкою вертольота "В-I". - Тепер Мiсяць тiльки тодi повернеться на орбiту, - волав Павлусь, - коли я перед усiма, кому брехав, визнаю свою брехню. - I в цiлковитому розпачi вiн сказав таке, чого зовсiм не збирався казати: - Допоможи менi, Васько! Може, ти пригадаєш, кому я ще наплiв про марсiян? Бо я не дуже пам'ятаю... Вiн з надiєю дивився на друга. У Васька ж чудова пам'ять, бо вiн вiдмiнник! I що ви думаєте? Васько на хвильку замислився, а потiм, на диво точно, точнiше за будь-яку, хай навiть найдосконалiшу, електронно-лiчильну машину, понуро вiдповiв: - Всiм... Роздiл 11, в якому оповiдається про те, що було потiм Всiм! Всiм! Всiм! Всiм Павлусь брехав! Васько сказав саму правду. Хоч i гiрку, але правду. У нього якось так виходить, що вiн нiколи не бреше. Примудряється якось. Ех, таки Васько мав рацiю! Ех, Павлусь таки брехун i до того ж нещасний... Хiба ж усiх, кому Павлусь набрехав про марсiян, тепер пригадаєш? Хiба ж вiн усiх запам'ятовував? До того ж хоч деяких i запам'ятав, але перед ними нинi неможливо повинитися. Примiром, Сергiй Ковальчук поїхав з батьками аж на Пiвнiчне коло, аж у мiсто полярних шахтарiв - Норильськ. А Павлусь i йому встиг набрехати! Ну, як за таких несприятливих умов змагатися навперегони з невблаганним Мiсяцем? А старий чаклун недвозначно застерiг, що для порятунку слiд визнати свою брехню перед усiма, без жодного винятку. Таки причавить Мiсяць Павлуся усiєю своєю велетенською масою! Нема порятунку... А дорогоцiнний час минав. Земне тяжiння до того послабшало, що горобцi лiтали високо, мов орли. Славнозвiсний ангорський кiт Досифей, вихованець Павлуся, ганяючись за горобцями, легко вистрибував з самої землi аж на дахи сiмнадцятиповерхових будинкiв. Оленка вже вижимала таку вагу, яку колись ледве долав сам чемпiон чемпiонiв Леонiд Жаботинський. Васько кружляв над школою на своєму саморобному вертольотi "В-I". А переможець багатьох Олiмпiйських iгор, найкращий стрибун свiту, подолав недосяжну колись планку на висотi 39 метрiв 99 сантиметрiв 98 мiлiметрiв. У переможному iнтерв'ю видатний спортсмен прямо сказав: - На черзi - сорокаметровий рубiж! Жах! Вiд цiлковитої безпорадностi Павлусь мучився. Павлусь страждав. Павлусь нарiкав на свою лиху долю. Добрехався, негiднику! I хтозна, чим би уся ця iсторiя завершилася, якби одного разу на перервi (великiй) Васько не почав, як звичайно, похвалятися: - Одного разу я прочитав у газетi об'яву... Але далi Павлусь уже не слухав. Його наче осяяло. Ось вiн - порятунок! Павлусь напише в газету! Його лист надрукують, а газети читають всi! Отже, вiн перед усiма, навiть перед незнайомими людьми, визнає, що вiн - брехун. Стривай, стривай... Що ж це виходить? Виходить, що Павлусь має власноручно ославити самого себе на цiлий свiт безсоромним брехуном? Ще цього йому бракувало! Нема дурних... Але ж як все-таки бути? Та коли Павлусь дiзнався, що його славнозвiсний ангорський кiт Досифей уже не стрибає на сiмнадцятиповерховi будинки, а перестрибує їх, що Оленка перевершила колишнi рекорди абсолютного чемпiона свiту Леонiда Жаботинського, що Васько не лише лiтає на вертольотi "В-I", а ще й катає на ньому своїх друзiв, що неодноразовий герой Олiмпiйських iгор подолав сорокаметровий рубiж - усе це поклало край його ваганням. Того ж iсторичного дня Павлусь героїчно сiв за письмовий стiл i мужньо написав такого листа до пiонерської газети "Промiнець": ЛИСТ головному (найголовнiшому) редакторовi Шановний товаришу редакторе, добрий день! Ви мене не знаєте, а я вас знаю, бо передплачую i читаю Вашу дуже цiкаву газету. От недавно прочитав статтю дiйсного члена-кореспондента професора тов. Вiтрила-Жагельського В. О. "Загадкова таємниця" про падiння Мiсяця на Землю. А для мене то нiяка не загадка i нiяка менi не таємниця. Я про це падiння все знаю. А бiльше про це нiхто нiчого не знає, бо я знаю один-єдиний на весь свiт. Навiть усi вченi свiту такого не знають, що знаю я. Вибачте, що так багато пишу слово "знаю", бо iншого такого ж слова я не знаю. Так от: причина падiння Мiсяця на Землю полягає у тому, що я ранiше дуже любив брехати, хоч зараз уже не люблю! Я брехав кожного дня! Чого тiльки не вигадував! Ганьба i сором менi! I от одного разу я придумав дуже цiкаву брехню про марсiян. Нiбито вони прилетiли з Марса на "лiтаючiй тарiлцi", а я з ними зустрiвся. Мої друзi не дуже-то вiрили менi, тому менi й довелося усiляко заприсягатися, нiби я правду казав. Я й сказав: - Щоб на мене Мiсяць упав, коли я брешу! Пiсля того Мiсяць i почав валитися на Землю зi своєї орбiти. I от, коли ви надрукуєте мого листа, Мiсяць негайно повернеться на своє мiсце. Я це точно знаю, але про це не пишу, бо Ви все одно не повiрите. Швидше друкуйте мого листа, i все буде гаразд, бо Мiсяць уже зробився завбiльшки, як п'ять п'ятакiв, i все бiльшає. Вибачте за помилки, коли вони є, а коли вони є, то виправте їх, щоб Ваша газета не вийшла з помилками. До побачення. Хвалимон Павло Валерiанович, учень 4-го класу. А щоб потiм не передумати, Павлусь одразу ж вклав листа до конверта, написав адресу редакцiї, зворотну адресу теж, щодуху побiг до пошти i поспiшно вкинув листа до скриньки. Все! Тепер дiйде... Ху, аж на душi полегшало, нiби гора з плечей упала. Вельми задоволений з себе, Павлусь неквапом повертався додому i мовчки пишався своїм героїчним вчинком. Пiд ногами весело порипував снiжок. Назустрiч йому поспiшали врятованi вiд, здавалося б, неминучої космiчної катастрофи люди i навiть не пiдозрювали, що ото нишком поблискує на них окулярами їхнiй рятiвник. Ого, такою кiлькiстю порятованих не може похвалитися й рекордсмен Центральної станцiї по врятуванню потопаючих. Та хай! Хiба не трапляються у свiтi скромнi, нiкому не вiдомi герої? А Павлусь таки герой. Вiн здiйснив справжнiй подвиг. Не кожен, знаєте, наважиться написати на самого себе до газети (навiть до стiнної), що вiн брехун. Для цього потрiбно мати тверду вдачу, залiзний характер i сталеву витримку. А Павлусь, будьте певнi, ще й не таке здатний зробити задля щастя людей. Себе не пожалiє, а зробить! Отак iшов собi Павлусь i, нiкому не заважаючи, мовчки пишався. Хiба ж вiн знав, що його чекає зовсiм несподiване лихо? Вiн навiть думки не припускав, що його щирий самокритичний лист не зупинить катастрофи, яка буквально зависла над бiдолашною Землею. Ну, хто б мiг наперед знати, що того листа взагалi не варто було надсилати? Було б однаково, якби вiн його зовсiм не писав... Роздiл 12, вiн же - останнiй Розповiдати про те, з якою увагою Павлусь щоразу читав газету "Промiнець", певно, немає рацiї. Вiн прочитував усе вiд першого до останнього рядка. Але щоразу пересвiдчувався, що в усiй газетi й рядка нема, де було б сказано про його брехню. Де ж справедливiсть? Чи iснує вона взагалi на свiтi? Тож уявiть його хвилювання, коли вiн одержав редакцiйного листа. А коли прочитав, розхвилювався ще бiльше. I мав на це всi пiдстави. Бо в тому листi було написано таке: Дорогий Павле! Твого щирого листа ми одержали. Однак надрукувати його в газетi, на жаль, не зможемо. Надто химернi у тебе уявлення про закони всесвiтнього тяжiння. Вони антинауковi. Це й зрозумiло, адже ти їх ще не вивчав, бо їх проходять у старших класах. Вже скоро i ти їх вивчатимеш, якщо в жодному класi не лишатимешся на другий i на третiй рiк. Але дуже похвально, що ти усвiдомив негативну рису в своєму характерi. Брехливiсть - ганебна вада. Щоб остаточно позбутися її, ретельно пiдготуйся до самокритичного виступу на перших же класних зборах. Твої друзi охоче допоможуть тобi позбутися цiєї негарної риси. З привiтом. Пiдпис (зрозумiло, нерозбiрливий). Це що ж виходить? Виходить, що нiхто не йме Павлусевi вiри, - нi Оленка, нi Васько, анi головний (найголовнiший!) редактор. Виходить, старий чаклун правильно казав, що брехня i правда в парi не ходять, а в парi йдуть неправда з кривдою. Мав дiд рацiю, коли цiлком слушно йому, йолопу недолугому, втовкмачував: брехнею можна свiт обiйти, та назад не повернутися. Що ж тепер робити? - щодня у вiдчаї бiдкався Павлусь i не знаходив на це пекуче запитання вiдповiдi. - Адже скiльки я не виступатиму на зборах iз самокритикою, це менi не допоможе. Бо однаково всi, кому я встиг набрехати, мене не почують... О, найнещаснiший я з усiх нещасних брехунiв! Ой i ще тричi ой-йой-йой! А час щодоби облiтав земну кулю разом з несхибним Мiсяцем, все важчим i важчим, все ближчим i ближчим. Вночi стало свiтло, як удень. На Землi тодi сталося ще багато змiн. Повсюди на планетi запанувала напiвневагомiсть, хоч i не повна ще, але вельми вiдчутна i дошкульна. Досить сказати, що припинилися iгри в футбол, бо як котрийсь iз захисникiв вдарить на аут, то м'яч летить аж у сусiднiй обласний центр. А скiльки в газетах галасу було, коли Вiталiй Хмель невiдпорно вдарив головою по воротах суперникiв на Центральному стадiонi Києва, а м'яч влетiв у сiтку ворiт на Великiй спортивнiй аренi в Лужниках. А один з англiйських форвардiв так загилив м'яч, що той злетiв аж до Мiсяця i вийшов на постiйну навколомiсячну орбiту. Та жодної користi з запуску цього шкiряного штучного супутника не було, бо в футбольнi м'ячi, як вiдомо, не монтують електронну i телеметричну апаратуру. А футболiсти теж не хотiли чекати на полi, поки м'яч разом з Мiсяцем упаде на Землю. Словом, занапастив Павлусь футбол! В побутi теж з'явилось багато незручностей. Вiзьмемо Павлусеву матiр. Скiльки вона клопоту мала, коли, скажiмо, варила звичайнiсiнький суп. Суп у каструлi парував, а пара пiдкидала кришку аж до стелi. Доводилося їй причавлювати кришку грубезною цеглиною. Звiсно, краще було б використати для цього важку чавунну праску, але їх негайно порозкуповували хатнi господарки. А електропраска для супу була непридатна, бо одразу б вiдсирiла i вийшла б з ладу. Поважчали й умови працi на службi. Пригадую, у нас в редакцiї кур'єри бiгали по коридорах, вiдштовхуючись руками вiд стелi, щоб не забитися головою. Та не завжди вдало, бо лобами усi люстри перебили. Одного дня я завис на роботi ногами до стелi, лiвою рукою мiцно тримаючись за край столу, а правою складаючи доповiдну на iм'я директора видавництва про неможливi умови для творчої працi. Я писав, що, коли становище з Мiсяцем найближчим часом не нормалiзується, я подам заяву про звiльнення з роботи за власним бажанням i бiльше не напишу жодної книжки. Де це бачено, щоб писати книжки догори ногами?! Коли це тихо рипнули дверi, i до кiмнати увiйшов хлопчина. Увiйшов! А не влетiв, як усi. З подиву я аж втупився в нього. А мiж тим, був це нiчим не примiтний хлопець: мав шапку на вухах, веснянки на носi, а над носом окуляри в чорнiй оправi. Але на нього кожен звернув би увагу, бо вiн не стрибав i не злiтав у повiтря, як усi, а ходив нормальною людською ходою. - Хлопче, - вражено запитав я, - на тебе що, не дiє мiсячне тяжiння? - Я навiть забув вiдповiсти на його чемне вiтання. - Чого ж не дiє? Дiє, - спокiйно вiдповiв вiн. - А як же ти примудряєшся нормально ходити? - не вгавав я. - А я до кожної ноги прив'язав по трикiлограмовiй гантелi, - пояснив вiн. - Та це ж генiальний винахiд! - у захватi вигукнув я, полегшено зiтхнув, а тодi зiжмакав вже непотрiбну доповiдну i з легким серцем викинув її у кошик. Сьогоднi ж причеплю до нiг по пiвпудовiй гирi!.. А цей симпатичний розумник в окулярах жваво запевнив мене: - Х-ха! Я ще й не таке можу придумати! - Молодець! - похвалив його я. - Не такий уже й молодець, - раптом похнюпився вiн. - Щоб ви знали, я - найбiльший у свiтi злочинець, хоч поки що це таємниця... - Таємниця! - радiсно загорлав я, бо над усе люблю таємницi. - Ще й яка! - радо пiдхопив i вiн. - Розумiєте, одного разу я їв морозиво, аж тут пiдходить i сiдає на лаву старий-старезний пенсiонер з бородою... - Тс-с-с! - засичав я, прикладаючи вказiвного пальця до губiв, i озирнувся на всi боки. Але, крiм нас двох, в кiмнатi нiкого не було. Та, про всяк випадок, аби таємницю нiхто не пiдслухав, я замкнув дверi на ключ. Ми сiли у куток i славно зашепотiли. I тут я дiзнався, як Павло Валерiанович Хвалимон (так звали мого юного вiдвiдувача) зустрiвся з чаклуном-пенсiонером, як потiм вiн хоробро i хвацько брехав, як провалився пiд землю, як йому на лобi набив гулю каштан, як Мiсяць зсунувся з орбiти i почав валитися на Землю. I як у газетi "Промiнець" вiдмовилися друкувати Павлусеве визнання. - Не може цього бути! - вражено вигукнув я. - А було! - гаряче запевнив Павлусь i витяг з кишенi речовий доказ - лист з редакцiї. - От я й прошу вас, напишiть про це книгу, щоб усi дiзналися. - Обов'язково напишу! - пообiцяв я. - Про що мова! Ось тiльки гирi на ноги начеплю i напишу. Менi самому той Мiсяць набрид: вештається, де йому тiльки заманеться! - I правильно! - схвалив моє рiшення Павлусь. - Хай усi знають, який я безсоромний брехун. Iншим брехунам буде наука. А я вiднинi казатиму тiльки правду, саму правду i нiчого iншого, окрiм правди! - врочисто завершив вiн, аж почав заприсягатися: - А коли я брешу, то хай на мене... - Не треба клятв! - хутенько зупинив його я (про всяк випадок). - Я вiрю тобi на слово. - I правильно, - сказав Павлусь, - бо я не брешу. I бiльше нiкому нiколи нiзащо в життi не брехатиму! Що, не вiрите? Думаєте, Павлусь набрехав? Тодi подивiться вночi на небо i самi пересвiдчитеся: Мiсяць знову на мiсцi! На цьому усiй цiй предивнiй iсторiї - крапка, к_i_н_е_ц_ь. ____________________________________________________________________________ Ячейкiн Ю.Д. Мої i чужi таємницi: Фантаст.-гумор. повiстi: Для мол. та серед. шк. вiку / Мал. А.П.Василенка. - К.: Веселка, 1989. - 244 с.: iл.- ISBN 5-301-00462-X Книжку українського радянського письменника складають фантастично-гумористичнi повiстi "Важке життя та небезпечнi пригоди Павла Валерiановича Хвалимона", "Мої i чужi таємницi" та "Пiрамiда", головнi герої яких дiти: кмiтливi, веселi, дотепнi. ____________________________________________________________________________