Юрiй Дмитрович Ячейкiн Пiрамiда Фантастична повiсть ____________________________________________________________________________ Київ. Видавництво "Веселка", 1989. Iлюстрацiї Василенка Анатолiя Петровича. OCR та редакцiя Dauphin, 2005. ____________________________________________________________________________ ЗМIСТ Роздiл 1. ЛЮДИНА, ЩО БАЖАЛА ПОСТАРIТИ Роздiл 2. ГОСПОДАРСТВО СЕРГIЯ ТКАЧУКА Роздiл 3. "ВОГНЯНА КОЛIСНИЦЯ АМОНА" Роздiл 4. ПОСЛАНЕЦЬ З ТА-КЕМТУ Роздiл 5. ДЖОГЕНРА ОВОЛОДIВАЄ ТАЄМНИЦЕЮ Роздiл 6. "ТОЙ, ХТО ОБРАЗИВ ФАРАОНА" Роздiл 7. ВЕЧIР ЗАПИТАНЬ ____________________________________________________________________________ Роздiл 1. ЛЮДИНА, ЩО БАЖАЛА ПОСТАРIТИ Лiтак ледь одiрвався од бетонної смуги, як Миколу охопило дивне почуття. Усе його тiло нiби втратило вагу i забринiло якоюсь легкою незвичайною радiстю. "Мабуть, це радiсть птаха, - подумав вiн, - володаря безмежжя простору..." А повiтряний лайнер стрiмко здiймався до Сонця. Це був перший день Миколиної вiдпустки. I вранцi було навiть якось дивно, що не треба втискатися в переповнений вагон метро, поспiшаючи до iнституту, не треба порпатися в архiвi, нишпорити по полицях iнститутської бiблiотеки, шукаючи хоч якихось аргументiв з вiдомих або маловiдомих джерел для своєї, за визначенням його наукового керiвника професора Бородая, "геть химерної" гiпотези. Бездумно, завченими рухами прибрав лiжко, ранкову гiмнастику робив якось повiльно, не з тiєю похапливою енергiйнiстю, як, скажiмо, вчора, бо ж нiкуди було поспiшати. Раптом у дверi подзвонили. - Хто? - запитав вiн. - Телеграма! - гукнув за дверима чоловiчий голос. Телеграма виявилася вiд його друга шкiльних рокiв Сергiя Ткачука. Цей кримський чаклун, як завжди, сипав загадками: "Сiдай на лiтак. Є нагода вiдкоркувати пляшку шампанського. Сергiй". Та для Миколи її змiст не становив таємницi. "Мабуть, Сергiй таки домiгся свого, i бiовiзор дiє", - щиро зрадiв Микола. Отож мерщiй на аеродром! Квитка нема? А навiщо тодi людинi мозок i всiляка там боєздатнiсть? ...I ось вiн уже летить до друга. На Сергiя теж чекає сюрприз, приготовлений уже давненько, - старовинна наукова праця про неможливiсть передачi думок на вiдстанi. Безумовно, такий дарунок спочатку друга роздратує, та потiм вiн почне з тiєї працi донесхочу глузувати. I буде добре. I буде весело! I буде щиро, як i ведеться у старих друзяк!.. - А здорово ви придумали! - раптом почув вiн захоплений дитячий голос. Микола озирнувся. Лiворуч сидiв хлопчина рокiв дванадцяти i, як кажуть, їв Миколу очима. Здавалося, вiд радостi вiн от-от почне стрибати. До цього Микола зовсiм не звертав уваги на пасажирiв. У салонi були створенi всi умови для вiдпочинку. Можна було вiдкинутися на спинку крiсла, насунути козирок i спокiйно дрiмати пiд його захистом. Микола дивився собi в iлюмiнатор, його не вабила навiть програма кольорового телевiзора, що яскраво поблимував над входом до кабiни пiлотiв. I раптом цей хлопець... - А ти що, читаєш думки на вiдстанi? - посмiхнувся Микола. - От ви смiєтеся, - ображено сказав хлопець. - А якби я був дорослим, - у голосi його виразно забринiла заздрiсть, - я, може, теж був би вченим. I, може, це я, а не ви, придумав би! - Ви не дивуйтеся, вiн у мене теж єгиптолог, - пояснив Миколi кремезний чоловiк з короткою щiткою чорних вусiв. Хлопець, очевидно, був його сином. Вусань поклав йому на плече руку i пригорнув до себе. - Не заважай дядьку Миколi, - сказав вiн. "Нi, вони таки справдi читають думки! - вражено подумав Микола. - Звiдки вони знають, як мене звуть? Звiдки вони знають, що я вчений? Звiдки вони знають, що я єгиптолог?" Чоловiк з вусами, очевидно, здогадався про цi три "звiдки". - Кiлька хвилин тому вас вiдрекомендували по телевiзору, - вiдповiв вiн на нiмi запитання вченого. Микола вп'явся очима в кольоровий екран. Так, це був вiн. Чорний костюм, похмуре обличчя... А загалом - несолiдний, хлоп'ячий вигляд. А вже як Микола намагався надати собi серйозного i авторитетного вигляду, коли оператори з хронiкальної студiї приїхали були в Експериментальний iнститут iсторiї людини... Микола, той, що був на екранi, говорив навiть з якоюсь легковажнiстю: - Вже попереднє вивчення тектонiчних змiн не може не навести на думки про катастрофу. Звичайно, гiпотеза ще потребує багатьох уточнень, але я вже зараз певен, що у далекому минулому Землю вiдвiдали мислячi iстоти з iншої планетної системи, i саме тодi сталася остання геологiчна катастрофа. Фантазiя чи реальнiсть? Це й треба з'ясувати. Я думаю, що на земнiй кулi є багато слiдiв їхнього перебування. Але ми або не бачимо їх, або не хочемо побачити. Може, легенда про загибель Атлантиди - теж доказ? На екранi з'явився ведучий. - Миколо Андрiйовичу, - звернувся вiн до молодого науковця, - на початку нашої бесiди ви побiжно згадали, що первiсним поштовхом, який врештi-решт привiв до народження гiпотези, є геометрична будова єгипетських пiрамiд. - Так. Хоча спочатку це був скорiше пiдсвiдомий процес... - А чому саме пiрамiди привернули вашу увагу? - Це давня i довга iсторiя. По-перше, пiрамiди - одне з семи чудес стародавнього свiту, а хто ж не звертає уваги на чудеса? - вже зовсiм з дитячою щирiстю засмiявся Микола. - Так-от: це було ще в школi. Мене вразило, що при всiй примхливостi i фантастичностi давньоєгипетської архiтектури пiрамiди, гробницi фараонiв, мають точну форму геометричних фiгур. Менi здавалося, що ця не пишна, а дуже скромна форма була викликана якимись дуже важливими причинами, ще невiдомими науцi. Але тодi це було тiльки припущення. Випадкове знайомство з проблемами сучасного ракетобудування навело мене на думку, яку й покладено в основу гiпотези... Микола вiдчув, як нестерпно червонiє. Обличчя палало. Без сумнiву, професор Бородай не розпинався б так перед кiношниками. Микола нервово почав шукати кнопку, що вiдпускає пружину козирка. Та в цю мить хтось обережно доторкнувся до його руки. Це був той самий хлопчина, що так несподiвано i своєрiдно пiдтримав його гiпотезу. - Дядечко Миколо, - заблагав вiн, - а ви розкажiть, як вони прилетiли... Люди з космосу!.. "Я справдi поводжуся, мов дитина! - вже сердито подумав Микола. - Ну, що тут дивного: одна людина висунула незвичну iдею - iншi зацiкавилися нею. А цей юний єгиптолог, безперечно, всiм своїм друзям розповiсть, що летiв iз "справжнiм ученим". - Колего, - вже розважливо мовив вiн, - я б тобi не тiльки розповiв, а й показав би, як це вiдбулося. Саме сьогоднi є така можливiсть. - Тату! - смикнув хлопець батька. Вусань запитливо подивився на Миколу. - Запевняю вас, буде дуже цiкаво, - заспокоїв його вчений. - I часу це забере небагато. Ви, певно, чули про роботи Сергiя Ткачука... - Згода! - сказав вусань. - От i чудово. А тепер познайомимося, - i з iнтонацiями професора Бородая вiн звернувся до наймолодшого пасажира: - Мiй юний друже, сьогоднi ми влаштуємо великий вечiр запитань i вiдповiдей. А поки що заповнимо анкету знайомства. Як тебе звуть? - Володя! Лайнер помiтно знижувався, гасячи швидкiсть. Пiд крилами розкинулись неозорi простори кримського степу. - Через п'ять хвилин - посадка! - оголосила гарненька стюардеса. - Прошу пристiбнутися до крiсел. Роздiл 2. ГОСПОДАРСТВО СЕРГIЯ ТКАЧУКА Iм'я Сергiя Ткачука теж було добре вiдоме не тiльки серед учених. Спочатку його iм'я з'явилося на циркових афiшах поряд з iменами гiпнотизерiв i вiдгадувачiв думок. Сергiй був конструктором, гiпнотизери - виконавцями. Але тепер вони вже не заворожували своїх партнерiв пронизливими чорними очима, з винаходом Сергiя потреба у цьому вiдпала. Сеанси гiпнотизерiв перетворилися на найпопулярнiшi видовища. Рiч у тому, що Сергiїв апарат так впливав на певнi центри кори головного мозку, що частково знiмав процеси гальмування. Людина вже не соромилася своїх здiбностей, коли навiть уперше виходила на сцену, її не лякала величезна аудиторiя глядачiв. Якщо людина вмiла спiвати - вона спiвала. Якщо любила розповiдати веселi iсторiї - розповiдала. А коли iнтерес до цих незвичайних концертiв трохи пiдупав, на екрани вийшов документальний фiльм, який знову примусив всiх згадати про Ткачука. Новий Сергiїв прилад знiмав бiоструми з кори головного мозку людини, посилював їх i транслював на певний об'єкт. Об'єктом для дослiджень обрали собаку. I тодi почалися чудеса. Собака виконував усi нiмi накази людини. Треба було тiльки чiтко уявити собi, що мусить зробити собака, де вiн повинен пройти, що взяти i принести. Чотириногий "об'єкт" зривався i бiг виконувати уявний наказ. Та мало хто знав про кiнцеву мету складних пошукiв Сергiя. Вiн мрiяв винайти якiсно новий спосiб запису думок. Не удосконалювати механiчний або фонетичний способи, що iснували досi, а знайти такий, щоб думку можна було побачити, зняти на плiвку i показати людям. Наскiльки збагатилося б людство, якби вдалося зробити кiнолiтопис думок Леонардо да Вiнчi, Михайла Ломоносова, Альберта Ейнштейна! Якби записати отi яскравi, але побiчнi iдеї, якi завжди виникають пiд час творчої працi i потiм зникають безслiдно! Сергiй мрiяв, щоб людство бiльше не губило своїх духовних скарбiв, думок своїх велетiв. Минулого разу Микола вже бачив цей фантастичний апарат. Це було карколомне плетиво кольорових дротiв i напiвпровiдникiв. Микола не мiг збагнути, як Сергiєвi вдається орiєнтуватись у цьому електронному павутиннi. Сергiїв апарат, названий ним бiовiзором, мав допомогти розiбратися в самому процесi мислення i вiдтворювати його. Iдея полягала в тому, щоб використати бiологiчнi струми для трансляцiї зображення думки. Процес одержання зображення мав бути досить складним... I ось телеграма: "Є нагода вiдкоркувати пляшку шампанського..." На аеродромi Миколу чекала машина: Сергiй подбав i про це! За хвилину мандрiвники вже мчали бетонною автострадою на пiвдень. Сонце пекло. Небо було аж бiле. Дорога серпантином почала петляти по схилах гiр. Микола любив карколомнi подорожi по гiрських дорогах, коли пронизливо вищать на раптових поворотах гальма, а машина, здається, тiльки дивом не летить у провалля. Ще один поворот, i машина вимчала на перевал. Несподiвано на якусь хвилину вiдкрилося море. - Через пiвгодини будемо на мiсцi, - сказав своїм супутникам Микола. I справдi, машина скотилася у долину, де рiвнесенькими рядами виструнчилися винограднi лозини з сонячними гронами, i спинилася бiля старовинної будiвлi з сiрого гранiту. Це й було науково-дослiдне господарство Сергiя Ткачука. У дверях лабораторiї-фортецi стояв сам хазяїн, засмаглий сiроокий здоровань. Бiля його нiг сидiла похмура нiмецька вiвчарка, яка замолоду грала головну роль у документальних фiльмах про дослiди Сергiя. Друзi мiцно обнялися. - День добрий, Сергiю, - тепло мовив Микола. - Як бачиш, зi мною гостi. Не заперечуєш? - Я не проти, - вiдповiв Сергiй. - Прошу! У примiщеннi панувала приємна прохолода. Микола не здивувався, коли побачив, що кiмнати лабораторiї майже порожнi. Вiн знав пристрасть Сергiя до автоматики i був певен, що численнi прилади схованi за настiнними панелями. Сергiй iшов швидко, легкою, пружною ходою. - Тiльки одразу домовимося, - говорив вiн, - нiяких церемонiй! Самi розумiєте, я тут серед панельних роботiв трохи здичавiв, отже, облишмо умовностi вiталень. А ось i вiн - бiовiзор! Микола його не впiзнав. Минулого разу вiн бачив скуйовджену схему, з якої в усi боки стирчали дроти, а зараз перед ним стояла висока шафа з великим темним екраном. Перед шафою - кiлька крiсел. Оце й усе! Микола помiтив, як Володя розчаровано заклiпав очима. Видно було, що вiн сподiвався зустрiтися принаймнi з марсiянином... - Прошу вас сюди, - десь за годину, коли гостi трохи спочили з дороги, запросив Сергiй. - Не будемо гаяти часу. Отже, перед вами конструкцiя бiовiзора, машини, що знiмає бiологiчнi струми з кори головного мозку i вiдтворює уяву людини. Машина ще недосконала, ще важко працювати, бо вона передає усю схему мислення. Щоб вiдтворити чiтку, зрозумiлу картину, слiд думати дуже зосереджено. Людина, яка не вмiє контролювати свої думки, покаже нам тiльки картину, на перший погляд позбавлену логiки... Ну, хто почне? - Наш юний друг не боїться нiяких труднощiв, - сказав Микола. - Думаю, що вiн не вiдмовиться почати дослiд? Володя спалахнув. Очi його заблищали. - Нi, я не вiдмовлюся! - гаряче запевнив вiн i вистрибнув з крiсла. - Що менi робити? - Передусiм знову сiсти на мiсце, - засмiявся Сергiй. - А коли я дам команду, уявити, ну, хоча б отаке: як ти бешкетуєш у школi? Пропозицiя Володi не дуже сподобалася. Вiн скоса подивився на батька i сказав: - Краще я думатиму про подорож до Великого Воза... Тим часом Сергiй зняв зi стенда невеликий пластиковий прилад, вiд якого до бiовiзора тягнувся довгий еластичний шнур. Зовнi прилад нагадував шолом космонавта. Сергiй надiв його на Володю. - Думай, - наказав вiн i ввiмкнув бiовiзор. Екран миттю спалахнув. ...У синьому небi танув бiлий слiд зорельота. Довгим просторим коридором з величезними свiтлими вiкнами йде космонавт у скафандрi. Ось вiн зупинився перед дверима з табличкою "директор" i нерiшуче постукав, а потiм вiдчинив дверi. - А, це ви, молодий чоловiче, - зустрiв його сухорлявий дiдок з пенсне на носi. - Здається, тiльки вчора були батькiвськi збори. Космонавт похнюпився... Володя зморщився. Видно було, що з зорельотом скоїлося щось непередбачене. Володя насупився, намагаючись обминути цю несподiвану небезпеку. ...Космонавт у скафандрi стояв на зовнiшнiй оболонцi зорельота. Гострi зiрки свiтили з космiчної темряви. Космонавт смикнув запобiжний трос, перевiряючи його, i, рiшуче вiдштовхнувшись, м'яко стрибнув у простiр. - Хiба личить пiонеровi стрибати з другого поверху? - наполегливо цiкавився старий, дивлячись на понурого космонавта поверх окулярiв. - Олексо Iвановичу, я бiльше не буду! - канючив нещасний пiдкорювач Всесвiту. - Ви не будете, iншi будуть, - не вгавав директор. - Ви подали поганий приклад. Раптом якийсь першокласник подумає, що ви - герой, i вирiшить повторити ваш подвиг?.. Стрибне з другого поверху i зламає ноги?.. - Нi, не можу бiльше! - розгублено мовив Володя i зiрвав шолом. Вiн був червоний, мов буряк. Екран згас. - Поки що з бiовiзором можуть працювати не всi, - цiлком серйозно промовив Сергiй. Тiльки очi його весело сяяли. - Послiдовна розповiдь вдається лише людям з високою дисциплiною мислення. Хто ще хоче спробувати? - Дай менi, - простягнув до передавача руку Микола. - Я обiцяв моєму юному колезi показати в рухливих картинках ймовiрну iсторiю космiчних прибульцiв. Спробую дотримати слова. Дивiться i слухайте... Роздiл 3. "ВОГНЯНА КОЛIСНИЦЯ АМОНА" Панорама була неприваблива. Випалена сонцем земля, вкрита жорсткою i сiрою вiд пилу травою, простягла вгору велетенськi руки соковитих кактусiв. На обрiї синiло довге пасмо похмурих гiр. - Атлантида? - прошепотiв Володя. Микола ствердно хитнув головою. На екранi з'явилася велика череда буйволiв. їх охороняли суворi воїни, одягненi в звiринi шкури. За широкими шкiряними пасками - короткi мечi. За спинами - луки i сагайдаки iз стрiлами. Довгi батоги i списи доповнювали бойове спорядження. Вони короткими вигуками й оглушливим ляском батогiв пiдганяли череду. На їхнiх обличчях вiдбивалася тривога. Сивобородий дiд, озброєний тiльки широким ножем, поглядав на небо i злякано прислухався. У небi коїлося щось незвичайне. До самого обрiю - анi хмаринки, а з неба лине оглушливий гуркiт. Серед бiлого дня спалахнула яскрава золота зiрка. Вона все збiльшувалася, наче хотiла змагатися iз самим сонцем. Гуркiт все зростав, стаючи нестерпним для слуху. Раптом золота зiрка почала стрiмко падати на стривожену землю. Залишаючи вогняний слiд, вона з грiзним ревом промайнула високо над головами скотарiв. Воїни-скотарi попадали на землю, а буйволи кинулися врозтiч. - Вогняна колiсниця Амона! - злякано кричав старий, наполоханий цим страхiтливим видовищем. - Бог iде на землю!.. Несподiвано грiм ущух. Земля здригнулася вiд удару. Могутня повiтряна хвиля прокотилася степом, ламаючи, як сiрники, кактуси, перекидаючи розгублених людей. Степ палав. Гарячi язики полум'я знайшли собi багату поживу. Суха трава займалася миттю. Лункий вогонь хижо котився степом, все ближче i ближче до купки людей. За сигналом сивобородого воїни пiдхопилися i спритно побiгли вiд вогню. Вогонь люто кинувся навздогiн, все нарощуючи свiй страшний темп. Люди шубовснули у рiчку i перепливли на той бiк. Вогонь добiг до рiчки i безсило зашипiв, одступаючи вiд свого споконвiчного ворога. Настала нiч. А разом з нею впала на спраглу землю злива. Потоки води били в шиплячий вiд жару грунт, змиваючи сiрий попiл. Крислатi блискавки краяли небо на шматки. В їхнiх безперервних спалахах можна було помiтити самотнiй величезний стрiмчак, що стояв посеред обвугленого степу. * * * Уранцi знову пекло сонце i знову до самого обрiю не було видно анi хмаринки. Понiвеченi кактуси скоцюрбилися на чорнiй землi. А посеред мертвого степу стояла велетенська пiрамiда. З тихими, тужливими спiвами до пiрамiди наближалася дивна процесiя. Попереду йшов сивобородий дiд. За ним ланцюжком воїни. Позаду жiнки i дiти. Руки у всiх благальне пiднятi вгору. Ось люди наблизились до пiрамiди i почали поволi її обходити. Нарештi вони утворили замкнене коло, центром якого стала пiрамiда. Тодi всi зупинилися i впали ниць, простягаючи руки до лискучого металевого велета. Вони чекали, коли сонцесяйний бог вийде з вогняної колiсницi. А зсередини пiрамiди на них уважно дивилися люди. Вони не були схожi на суворих володарiв степiв, їхнi великi, глибокi очi спалахували зеленими вогнями. З широких плечей спадав донизу пурпуровий одяг. Тишу порушували тiльки металевi голоси роботiв: - Склад повiтря... - Вологiсть... - Атмосферний тиск... Серед космонавтiв була жiнка. - Командир не помилився, - сказала вона, - на Третiй є розумне життя! - На жаль, тiльки первiсне суспiльство, - мовив один з космонавтiв. - Вони навiть не розумiють, хто ми i звiдки взялися. У них немiчна психiка. - Овва. Ти не помiтив головного, - заперечила йому жiнка. - Дивись: вони такi, як i ми... Це щастя - знайти у космосi братiв по розуму! - Ми наперед знаємо, що подумають i що зроблять вони, але жоден з них анiтрохи не зрозумiє нас. - Ти теж, коли був малий, не розумiв дорослих! - Ми потребуємо допомоги. Ми зустрiли цивiлiзацiю, але вона не в змозi допомогти нам. З чого ж нам радiти? Адже дальший полiт без переустаткування реактора неможливий. А щоб переустаткувати реактор, треба створити атомну iндустрiю. Хто може сказати, скiльки треба часу на те? - П'ятдесят обертiв Третьої навколо свiтила, - пролунав спокiйний i впевнений голос. Людина, яка несподiвано, але так вчасно увiйшла до каюти, своєю вiдповiддю поклала край суперечкам. З тої виняткової уваги, з якою зустрiли його слова, можна було зробити безпомилковий висновок, що це й є командир космонавтiв. - Електроннi машини вже склали програму потрiбних робiт i пiдрахували час, необхiдний для їх виконання, - пояснив вiн. - Завтра вранцi роботи-дослiдники вийдуть на поверхню. - Вiн обернувся до жiнки. - А це справдi щастя - зустрiти в безмежжi Всесвiту братiв, хай ще й некмiтливих. - Ми подаруємо людям нашi знання! - вигукнула жiнка. - Вони стрибнуть через тисячолiття! Командир сумно посмiхнувся i заперечливо похитав головою. - Нi, Iоа, цього ми не зробимо, - сказав вiн. - Щоб стати нарiвнi з братами Всесвiту, людям треба пройти важкий шлях страждань i боротьби, самотужки долаючи кожну фазу свого суспiльного розвитку. Тiльки тодi вони одержать нашi знання, коли побудують справедливе суспiльство i вiдчинять дверi у космос. Ми покладемо нашi креслення i формули на зворотний бiк Мiсяця... Ми повернемось додому, i нашi нащадки колись зустрiчатимуть гостей з Третьої... * * * Подiї на екранi прискорилися. Ось космонавти вперше ступили на поверхню Землi... На березi моря росте їхнє прекрасне селище. Невтомнi роботи вгризаються в землю, шукаючи її скарби... Пiд землею все бiльше розгалужуються галереї унiверсального заводу-автомата... Та ось картина змiнилася. На екранi з'явилися мiднi горби великої пустелi... Роздiл 4. ПОСЛАНЕЦЬ З ТА-КЕМТУ Пiстрявi занавiски були вiдхиленi з усiх вiкон. Але слабкий вiтерець не приносив прохолоди. Вiн обпiкав гарячим подихом великої пустелi. Золотавi горби нiби подiлили свiт на два кольори: блакитний - неба i жовтогарячий - пустелi. Темнi обриси кипарисiв виразно вимальовувалися на цьому слiпучому тлi. Стрункий голомозий чоловiк у бiлому, майже прозорому вбраннi, що вiльно спадало з його гострих широких плечей, звичним рухом пiдняв тонку руку i витер бiлою хусткою голову. Це була людина владна й енергiйна. Тонке, наче виточене з темного дерева обличчя вражало дивним спокоєм i непохитною впевненiстю. Перед ним на розкиданих по пiдлозi шкурах звiрiв лежали ниць двоє, чекаючи наказу. На одному з них була розкiшна шкура молодої левицi, яку мав право носити тiльки начальник майстрiв всевладного бога знань Тота. Другий був у бiлiй накидцi, яку тримав на плечах важкий золотий ланцюг. Це була ознака великого ясновидця - верховного жерця бога сонця Ра. Обидва жерцi сторожко слiдкували за кожним рухом людини, що стояла перед ними. Голомозий ляснув у долонi, i тiєї ж митi вбiгло кiлька служителiв. - Одяг! - владно наказав голомозий. Незважаючи на страшну спеку, цей наказ нiкого не здивував. Служителi зi звичною спритнiстю вкрили його гладку голову легким париком, а парик - смугастим ворсистим чохлом-пшентом. Потiм до пiдборiддя приставили подовжений твердий футляр, що замiнював та iмiтував бороду. У такому виглядi жителi могутнього Та-Кемту (таку назву колись мав стародавнiй Єгипет) звикли бачити свого фараона. У такому вбраннi володар володарiв вирiшував важливi державнi справи. Недбалим порухом фараон звiльнив служителiв. - Устаньте, - промовив вiн до жерцiв. Жерцi, крекчучи, пiдвелися. - Говори спершу ти, Хейнебi-Ше-Тот, слуга Носатого. [У Стародавньому Єгиптi бога знань Тота зображували у виглядi людини з головою птаха iбiса, що має довгий дзьоб]. Той, що в шкурi левицi, негайно заговорив: - Молодший майстер храму Тота чекає розпоряджень, о великий доме, життя, здоров'я, сило! Це славний Джогенра, що вивчив напам'ять сорок двi книги "Душi Ра", накреслених самим Тотом, богом чорної магiї, лiчби i письма, мудрого опiкуна усiх мистецтв. Нiколи не зробив би такого вдалого вибору жоден iнший ваш слуга, бо я користувався прихильнiстю вашої величностi, бо я був приємний вашiй величностi, бо ваша величнiсть покладалися на мене. I мудрiсть ваша вела мене! Опустивши повiки, фараон терпляче слухав набридлi формули придворної мови. Потiм, коли Хейнебi-Ше-Тот закiнчив, вiн глянув на великого ясновидця. - Що скажеш ти, охоронцю вiчного вогню? Великий ясновидець зовнi був спокiйний. Тiльки нервове тремтiння повiк, за вузькими щiлинами яких ховалися проникливi очi, та ледь помiтний рум'янець на знебарвлених щоках виказували його збудження. - Чи не краще, непереможний володарю сорока двох номiв [Номи - дiльницi] Верхнього царства i Нижнього царства, послати до Синiв Неба, вiрних служителiв бога сонця Ра? - рiзким голосом, у якому виразно бринiла неприхована лють, промовив вiн. - Я знаю майстра Джогенру. Вiн надто молодий i легковажний, щоб розв'язати таємницi житла богiв - знаменитої пареми. - Джогенра не тiльки жрець, вiн воїн! - рiшуче заперечив Хейнебi-Ше-Тот. - Вiн молодий, дужий i спритний, а розум у нього гострий. Вiн опанував найпотаємнiше у священному вченнi Тота! Хто з молодих майстрiв Ра може зрiвнятися з ним? Вони вмiють служити тiльки боговi сонця i не знають вiдправ, що до серця боговi смертi Анубiсу! Очевидно, мiж жерцями була давня ворожнеча. Вони ладнi були зчепитися, як бойовi пiвнi, але фараон поклав край їхнiй суперечцi. - Хай увiйде Джогенра! - наказав вiн. - Я подивлюся на нього. Хейнебi-Ше-Тот нечутно зник за дверима. Великий ясновидець вирiшив використати цю слушну мить, щоб схилити володаря Та-Кемту на свiй бiк. - Ваш батько, о великий доме, життя, здоров'я, сило, вшанований Озiрiсом, що стоїть на чолi вмерлих, завжди покладався на жерцiв Ра, - почав вiн дипломатичний наступ на свого щасливiшого суперника. - Вiн не довiряв хитрим жерцям Тота, якi приховують свої таємницi навiть вiд своїх володарiв... У чорних очах фараона майнула блискавка, i жрець, зрозумiвши, що ця тема небезпечна, покiрливо змовк. Тим часом Хейнебi-Ше-Тот повернувся, ведучи за руку статурного юнака, на стегнах якого була тiльки зелена пов'язка. Юнак упав на колiна, склав руки навхрест на грудях i, схиляючи голову, м'яко зiгнувся у земному поклонi. Грiзний володар Та-Кемту пильно дивився на нього. Обличчя в молодшого майстра Тота було приємне. Круте чоло, прямий рiвний нiс пiд чорними стрiлами брiв, чiтко окреслений рот i тверде пiдборiддя привернули б навiть вибагливий погляд. Але це було не тiльки обличчя рум'яної молодостi, а й дзеркало кмiтливостi, енергiї, волi. Нарештi фараон урочисто мовив: - Ти пiдеш у країну богiв... - Слухаю i пiдкоряюсь, великий доме, життя, здоров'я, сило, - з пошаною вiдповiв Джогенра. Хейнебi-Ше-Тот нишком кинув переможний погляд на великого ясновидця. Але той з удаваною байдужiстю втупився в пiдлогу. Вiн умiв не тiльки завдавати удари, а й спокiйно приймати їх. А фараон повiльно вiв далi, карбуючи кожне слово: - Ти маєш повернутися щасливо, минувши непомiтною тiнню країну бедуїнiв. Ти маєш повернутися щасливо, подолавши всi небезпеки. Ти маєш повернутися щасливо, вiддавши мої дари сонцеподiбним Синам Неба. Ти маєш повернутися щасливо, дiзнавшись про таємницi їхнього житла - пареми. Ти повернешся щасливо i будуватимеш житло богiв для мене. - Слухаю i пiдкоряюсь... Роздiл 5. ДЖОГЕНРА ОВОЛОДIВАЄ ТАЄМНИЦЕЮ Подiї на екранi бiовiзора знову пришвидшилися. Джогенра долав небезпеку за небезпекою. У жорстоких сутичках з дикими племенами, у битвах з морськими розбiйниками вiн губив хоробрих воїнiв Та-Кемту i скарби фараона... Та ось вiн досяг своєї мети. Серед степу височiв темний трикутник пареми. Лiворуч, на далекому березi моря, палала бiла заграва. Вона складалася з мiрiад вогнiв. Здавалося, зiрки впали на землю. Але Джогенра вже знає, що на березi стоїть дивовижне мiсто, в якому вночi горять слiпучi холоднi свiтильники, вдень повзають i лiтають залiзнi жуки, якi ковтають Синiв Неба. I везуть, куди вони захочуть, а самi боги ловлять блискавки i, якщо їм це потрiбно, розмовляють один з одним на вiдстанi. Але хiба можна було з цього дивуватися, коли богам усi сили землi i неба пiдвладнi? Джогенра стояв у темрявi i вдивлявся в парему. Вiд усiх скарбiв у нього залишився один - коштовно оздоблений нiж, а вiд великого загону - єдиний воїн. - Слухай мене, - сказав Джогенра воїну, - я не маю скарбiв, щоб боги змилувалися надi мною. Але я маю наказ фараона, i я виконаю його. Я пiду i дiзнаюсь про таємницi пареми. I якщо я не повернуся, йди у Та-Кемт сам. I, зiгнувшись, стиснувши в руцi нiж, молодий жрець нечутно зник у темрявi. Ось i вхiд у парему, Джогенра завмер, чатуючи на небезпеку. Але цiлковита тиша заспокоїла його. Вiн увiйшов до пареми i попiд стiною обережно почав просуватися вперед. Раптом у нього за спиною почувся невиразний шерех. Джогенра напружився, стрибнув убiк, готуючись захищатися вiд невiдомого ворога. Але, хоч нiхто i не нападав на нього, жах стиснув Джогенрi серце. Спочатку вiн не зрозумiв, чим викликано це гостре вiдчуття небезпеки. Та потiм збагнув, що зник отвiр. Лагiднi зiрки вже не дивилися на нього, i земнi трави вже не шепотiли йому. Джогенра зрозумiв, що потрапив у пастку, i кинувся до суцiльної стiни, де хвилину тому був шлях на волю. Вiн у вiдчаї вдарив стiну ножем, але тiльки зламав лезо. Та коли вiн замахнувся вдруге, спалахнуло яскраве свiтло. Вiн затулив очi руками. А коли звик до свiтла i опустив руки, побачив перед собою богiв. Вони були прекраснi. В їхнi мудрi очi хотiлося безконечно вдивлятися, як спраглому пити джерельну воду. Але Джогенра одiрвав вiд них свiй погляд i впав навколiшки, благаючи, щоб йому, зухвалому порушнику їхнього спокою, дарували життя. - Вiн перший, хто не побоявся зайти до зорельота, - сказав командир. - Можливо, вiн не побоїться i наших знань, - задумливо мовив Оваа. - Я хочу вчити його, щоб вiн забув про богiв i називав нас братами... Минали роки... Джогенра звик до чудодiйних Синiв Неба i жадiбно оволодiвав знаннями, якi йому щедро вiдкривав Оваа. Цi знання не були такi загадковi, як у священних книгах Тота. Вони були простi, але мудрi. I пояснювали все... Джогенра вивчав астрономiю, але вiдсахнувся вiд телескопа, коли вперше побачив велетенське срiбне обличчя Мiсяця, наче спотворене вiспою... Вiн навчився розв'язувати чотириповерховi формули i креслити складнi геометричнi фiгури... Вiн уже не боявся залiзних жукiв i звик чути голоси своїх нових друзiв, коли навколо нiкого не було, навчився з багатьох речовин робити одну... Оваа не вiдходив вiд нього. Вiн пишався своїм напрочуд здiбним учнем, дивуючись його безмежнiй жадобi знань... Але ось земля почала хитатися. Гори вибухали полум'ям, породжуючи могутнi вулкани. Рiки киплячої лави руйнували все, створене рукою людини... I тодi командир викликав Джогенру до себе на розмову. Вiн сказав, що через три доби вони вiдлiтають, i запропонував Джогенрi летiти разом з ними. Та єгиптянин вiдмовився. - Я ще не виконав завдання, яке поклала на мене доля, - мовив вiн. - Хто, крiм мене, розповiсть людям, що боги - вигадка, а фараон i жерцi - звичайнi люди, якi живуть з працi трудiвникiв? Хто навчить їх визначати час по зорях i вираховувати розмiри майбутнiх споруд? Хто, нарештi, розповiсть їм усю правду про дивовижний мiжзоряний корабель Синiв Неба? Над мiстом палала червона заграва, коли Джогенра прощався з Оваа та Iоа. Потоки магми вже майже досягали порту. Бiля причалу стояв єдиний корабель, готовий до вiдплиття. Всi iншi кораблi давно залишили острiв, що гинув у вогнi i вибухах. Веслярi-негри нетерпляче дивилися на Джогенру. Керманич уже зайняв своє мiсце i був напоготовi. Джогенра прощався з посланцями далекої планети. - Кожен день, що я проводив з вами, дарував менi золотi зернини знань. Я йду, щоб посiяти їх серед людей. Прощавайте! Джогенра рвучко стрибнув на палубу. - Прощавай, Джогенро! - прошепотiв Оваа. - Ти прийшов до богiв, а йдеш вiд друзiв. Ти справдi став нам за молодшого брата, став спадкоємцем наших знань... - Через багато-багато рокiв люди будуть щасливi, - сказала Iоа. - I вони прилетять до нас, як ми прилетiли до них. I вони запропонують нашим нащадкам любов i дружбу... Велетнi-негри вперлися веслами у причал i, напружуючи м'язи, вiдштовхнули корабель. Туго напнулося велике прямокутне вiтрило, на якому охрою було намальовано кошлате сонце. Корабель повiльно пiшов у море, назустрiч зеленим хвилям. Попiл i порох сипалися з неба. Швидко сутенiло. Гребцi всi разом грудьми припадали до весел, допомагаючи неповороткому кораблевi долати незлiченнi хвилi. Джогенра, загорнувшись у теплий вовняний плащ, стояв на кормi, спершися на рiзьблену голову неiснуючого птаха. Вiн дивився туди, де зникав у пiтьмi пiнявий слiд корабля, туди, де залишився палаючий острiв. Про що думав вiн? Можливо, про незрiвнянну нi з чим подорож серед зiрок, у яку незабаром вирушать його новi друзi. Можливо, про небезпечну зустрiч iз пiдступними i хитрими жерцями. Можливо, про незвичайну долю свою, яка знову вела його у невiдоме. Дорогий вантаж вiз цей останнiй корабель. Не злитки золота, не глеки з коштовними камiнцями, не дужих рабiв i не рiдкiсних звiрiв навантажили на нього. Тут були папiруси, в якi Джогенра вклав усi свої знання. Кожен папiрус дбайливо згорнуто i перев'язано стрiчкою. Але найцiннiший з них, у якому докладно описано парему, вiн зберiгав на грудях, щоб не загубити свiй найрiдкiснiший скарб. Керманич заспiвав старовинну пiсню про батькiвщину, про її родючi лани, про божественну Хапi, яка породжує життя. Його високий голос дзвенiв, наче туга струна. Джогенра мимоволi посмiхнувся: в народнiй пiснi не знайшлося i слова про фараона, неподiльного володаря країни. Спокiйний погляд Джогенри поринав удалечiнь. I раптом сiрий обрiй спалахнув вогнями. Слiпучi пасма полум'я звихрилися високо в небо, освiтлюючи червоним свiтлом нiчне море. Керманич обiрвав пiсню i втратив вiд несподiванки кермо. Веслярi злякано пiдвели голови. Гiгантська хвиля пiднялася на обрiї. Вона рухалася навальне, заступаючи небо. Обганяючи її, до судна докотився звук вибуху, боляче врiзався у вуха. Джогенра побачив, як з керманичевого вуха збiг по щоцi чорний струмочок кровi. Могутня повiтряна хвиля вдарила в корабель i зiрвала парус. Джогенра зрозумiв. - Загинув! - прошепотiв вiн. - Оваа мав рацiю - острiв поглине океан... Водяна стiна навальне наздоганяла корабель, високо здiймаючи свою важку спину. Темна i похмура, вона невблаганно наближалася до судна. Ще мить - i вона розчавить його. Джогенра швидко глянув на корабель. Негри з жахом дивилися на багряний гребiнь хвилi. Керманич, зцiпивши зуби, марно намагався повернути корабель назустрiч велетенському валу. Майстер паруса сидiв навпочiпки бiля поламаної щогли i, обхопивши у розпачi голову, механiчно погойдувався. Корабель був приречений. Джогенра схопив великий уламок щогли i, притиснувши його до себе, кинувся у хвилi. Корабель уже лягав на велетенський схил небаченого валу. Могутнiй потiк води пiдхопив Джогенру i винiс майже на самий гребiнь. Останнє, що вiн побачив, було зелене днище судна, перекинутого хвилею... Роздiл 6. "ТОЙ, ХТО ОБРАЗИВ ФАРАОНА" Дужi воїни, озброєнi короткими бронзовими мечами, штовхнули Джогенру пiд похмуре склепiння храму Тота. Вiн упав на гранiтнi плити. Ланцюги, що скували його руки i ноги, задзвенiли. Воїни грубо схопили його за плечi, рвонули угору i поставили на ноги перед Хейнебi-Ше-Тотом. Начальник майстрiв непереможного бога знань сидiв в урочистому бiлому вбраннi. Перед ним були розкладенi папiруси, якi Джогенра врятував пiд час катастрофи. Морська сiль у багатьох мiсцях виїла дорогоцiннi рядки. Три доби носили хвилi Джогенру. З уламкiв, що плавали в морi, вiн злiпив щось подiбне до плоту i лежав на ньому знесилений. Спека вбивала його тiло. Спрага сушила його. Тiльки на четверту добу море викинуло його на берег. А потiм було повернення на батькiвщину, де його схопили за наказом фараона. Воїни знову штовхнули Джогенру, намагаючись примусити його схилитися перед верховним майстром. I знову Джогенра впав ниць, але не став на колiна. Та жрець нiчим не виказав свого незадоволення. - Облиште його, - наказав вiн. Тiльки коли воїни вийшли з примiщення, його покинув удаваний спокiй. Навiщо приборкувати свої справжнi почуття перед приреченим?.. - Ти порушив закони живого бога, Джогенро! - грiзно вигукнув вiн. - Богiв немає! - твердо промовив Джогенра. - Знання вбивають богiв. Очевидно, розмова вiдбувалася не вперше, бо жрець чудово зрозумiв його. Вiн схилився над в'язнем i люто просичав: - Краще б ти загинув тисячу разiв! Хай би знайшла тебе найлютiша смерть! Краще б ти повернувся божевiльним, нiж непокiрним! Краще б ти не виконав наказу фараона! У запалi Хейнебi-Ше-Тот навiть забув додати обов'язковi титули "великий дiм, життя, здоров'я, сила". Але ось вiн заспокоївся i зручно вмостився на лавi. Настрiй його змiнився, коли погляд упав на купку папiрусiв. - Ти сам знаєш, Джогенро, я покладав на тебе великi надiї, - неголосно, наче сам до себе, промовив вiн. - Нелегко було послати тебе до Синiв Неба. Але я боровся за тебе, бо вiрив, що ти незрiвнянно пiднесеш могутнiсть храму Тота. Я сподiвався, що ти вiдкриєш знання тiльки майстрам Носатого, якi стали б справжнiми володарями над смертними. Але ти посiяв серед чернi руйнiвнi знання, якi, наче шашiль, пiдточують вiковiчний стовбур влади. I тому тебе необхiдно знищити! Жрець змовк, щоб Джогенра глибше усвiдомив свою приреченiсть. Людина стає м'якою, як рiчковий мул священного Нiлу, коли її готують до зустрiчi з богом смертi Анубiсом. - Але ти можеш пом'якшити собi кару, - знову почав вiн. - Якщо ти повернеш те, що взяло море, кат обере тобi найлегшу смерть. Ти навiки заснеш серед пахощiв квiтiв, а коли засинатимеш, перед тобою, як у казцi, танцюватимуть прекраснi рабинi, чорнi, червонi, жовтi i бiлi... Отже, скажи, що таке "реактор"? Поясни менi, що таке "пульт"? Джогенра ледь помiтно посмiхнувся. Як такому темному i забобонному чоловiковi пояснити, що свiт складається з мiкроскопiчних ядерних часток? I що цi частки, якi не можна побачити у найдосконалiшi прилади, мають величезну силу, яка може привести людину до справжньої величi або знищити її? Хiба вiн збагне, що Земля - куля, а зiрки - мiрiади сонць? Як йому доведеш, що на космiчному кораблi можна летiти на пошуки нових планет? Якщо зрозумiє, хiба вiн сам не знищить цi знання? Адже вiрування у богiв i знання - несумiснi. I коли люди оволодiють знаннями, грiзний Хейнебi-Ше-Тот буде нiкому не потрiбен... Але жрець зрозумiв мовчання Джогенри по-своєму. Його очi знову заблищали люттю. - Ти хочеш, щоб жерцi Ра вивищилися над жерцями Тота? - прохрипiв вiн. - Але вони не врятують тебе! Чи говорив ти, що бiднi колись матимуть все, а багатi втратять свої скарби i не матимуть нiчого? - Я говорив людям, - сказав Джогенра, - що було б справедливо, коли б хлiб їв той, хто його вирощує, а не той, хто грабує народ. I це правда! I народ зробить так, бо вiн сильнiший, нiж купка грабiжникiв. - Чи говорив ти, нiби фараон, життя, здоров'я, сила - не бог, а звичайний смертний? - А хiба ви самi не знаєте цього? - перепитав Джогенра. - Хiба не жерцi спостерiгають за розтином трупiв i бальзамуванням "вiчно живих богiв" - фараонiв? - Замовкни! - жахнувся жрець. - Вiдповiдай тiльки "так" чи "нi". Чи насмiлювався ти пiднiмати голос проти всевладних богiв? - Так! - гордо пiдвiв голову Джогенра. Хейнебi-Ше-Тот якусь хвилину мовчав, приголомшений цiєю нечуваною зухвалiстю. Потiм вiн заговорив. Джогенра знав, що це - вирок. - Тебе чекає страшна кара! Ти не тiльки образив великий дiм, ти завдав величезної шкоди храмовi Тота, - голос його став повiльним i урочистим. - Ти не помреш, коли тебе нещадно битимуть батогами i на рани сипатимуть пекучу сiль. Ти не помреш, коли тобi не даватимуть нi їсти, нi пити, а воїни сидiтимуть поруч i їстимуть соковитi фрукти. Ти не помреш, коли у тебе вирвуть язик, випалять очi i вiдрiжуть вуха. Ти ще житимеш деякий час нiмий, слiпий i глухий. I тiльки тодi тебе, живого, кинуть священним крокодилам... Це була жорстока помста. Але як пильно не вдивлявся жрець у смiливе обличчя Джогенри, вiн не побачив на ньому нiяких ознак переляку або каяття. Джогенра мужньо зустрiв свiй вирок. - Ви можете знищити мене, - вигукнув вiн, - але вбити знання ви неспроможнi! Разом зi своїм могутнiм спiльником - часом - знання змете i жерцiв, i фараонiв. Обличчя Хейнебi-Ше-Тота потворно скривилося. - Ти помреш ранiше! - закричав вiн. - Така священна воля фараона! Вiн тричi ляснув у долонi. Воїни вбiгли пiд склепiння храму i оточили в'язня. - Заберiть його, - вказав на Джогенру Хейнебi-Ше-Тот, - i виконайте наказ фараона. * * * I наказав йому фараон: "Ти маєш повернутися щасливо, минувши непомiтною тiнню країну бедуїнiв. Ти маєш повернутися щасливо, подолавши всi небезпеки. Ти маєш повернутися щасливо, вiддавши мої дари сонцеподiбним Синам Неба. Ти маєш повернутися щасливо, дiзнавшись про таємницi їхнього житла-пареми. Ти повернешся щасливо i будуватимеш житло богiв для мене". - "Слухаю i пiдкоряюсь", - вiдповiв той, хто згодом образив фараона. I того ж дня вiн вирушив у тяжку путь..." Володар Єгипту, великий фараон Хуфу, уважно слухав старовинну легенду, хоч його важкий погляд був спрямований у вiкно, де крiзь марево розпеченого повiтря бовванiла панорама будiвництва найвеличнiшої пiрамiди. Гострi гранi велетенської пареми ще не зiмкнулися на вершинi, але ця пiрамiда вже зараз вражала своїми розмiрами i височiла над усiма iншими. Будiвництво нагадувало гiгантський мурашник, верхiвку якого зрiзав якийсь велет. Насип, який з усiх бокiв оточував пiрамiду i по схилах якого раби тягли нагору величезнi брили, ще бiльше посилював це враження. Хуфу знав, як видобувають цi величезнi брили, якi день у день все вище пiднiмають його пiрамiду. У глибоких каменоломнях поблизу Мемфiсу на скелях раби малювали контури майбутнiх кам'яних плит, потiм по цих лiнiях довбали глибокi борозни i вганяли в них товстi сухi кiлки. День i нiч поливали цi кiлки водою, щоб вони розбухли i розiрвали скелю. Сонце сушило тiло, вапняковий порох роз'їдав легенi. Раби вмирали на днi розжарених сонцем кам'яних колодязiв, але на їх мiсце наглядачi гнали новi загони... Маленький жрець з блискучою нафарбованою головою неквапливо читав старовинний папiрус: - "I тодi розлютилися Сини Неба. Вони спопелили острiв i знищили всi кораблi, що насмiлилися вийти в море. Чорна хвиля розчавила корабель того, хто згодом образив фараона. Але сам вiн врятувався. Страшнi днi переживали тодi всi люди. Сонце затьмарилося i похмуро дивилося на землю. Нескiнченно лив дощ, з'являлися новi гори, i рiчки мiняли своє русло. I сталося так, що речi вiдмовилися слухатись людей, а людям нiде було жити. Але боги змилувалися i припинили страшну зливу. Тодi в Та-Кемтi з'явився той, хто ображав фараона. Та робив вiн це недовго. Хоробрi воїни схопили його. Начальник майстрiв всепроникливого i мудрого Тота вiв слiдство ретельно, але той, хто образив фараона, так i не визнав себе винним. I вiн загинув. Сама згадка про нього загинула. Залишився лише пошкоджений папiрус з кресленнями пареми - житла богiв. Така була священна воля його величностi". Жрець обережно згорнув пожовклий папiрус i дбайливо заховав його у коштовну скриньку. - Першу пiрамiду збудував з дерева фараон Аха, - мовив вiн, несмiливо здiймаючи очi на грiзного Хуфу. - Але злива, вiтри i спека зруйнували її. Великий Джосер, що утвердив могутнiсть Та-Кемту, перший збудував її з камiння. З того часу споруджено багато пiрамiд, та жодна з них досi так i не злетiла до батька богiв - Сонця. I ще з тих лихих часiв залишилося пророцтво, яке з поколiння у поколiння передають один одному раби. Нiби настане час, коли багатiй засне голодним, а тi, що ранiше канючили його недопивок, тi питимуть запашне вино... У кого не було хлiба, матимуть амбари... Земля повернеться, наче коло гончарне: чорний люд заволодiє усiма скарбами i палацами... Вельможi будуть сповненi скарг i розпачу, а раби - радощiв... На похилий насип раби тягли нову брилу. Вони впряглися у товстi канати з папiрусу i, пригинаючись аж до землi, вмиваючись солоним потом, крок за кроком пiднiмалися на гору. Деякi з них падали, знесиленi важкою працею. Але дужi нубiйцi-наглядачi пiдводили їх жорстокими ударами батогiв. Пiрамiда мусила рости кожного дня... - Хiба може камiння лiтати? - похмуро запитав Хуфу, не вiдриваючи погляду од запаморочливої панорами будiвництва. - Де та сила, яка штовхнула б пiрамiду? Один великий камiнь ледве витягають по насипу сотнi рабiв. Але навiть сила рабiв нездатна кинути одну таку брилу на небо. Фараон замовк. Жрець шанобливо схилив свою фарбовану голову, не насмiлюючись порушувати його божественних думок. I раптом фараон пiдвiвся. - Пiрамiди - символ непорушностi влади фараонiв! - твердо промовив вiн, простягаючи Руку у напрямку Долини Царiв, де височiли на обрiї кiлька десяткiв гостроверхих гробниць. - Ми мусимо будувати пiрамiду, щоб чорний люд увечерi не мiг звести рук вiд утоми, щоб у рабiв згиналися колiна i спини. Тодi у них не вистачить сили скинути владу вельмож. Роздiл 7. ВЕЧIР ЗАПИТАНЬ Екран згас. Микола звiльнив голову вiд шолома i втомлено потер долонями скронi. Сергiй поклав руку йому на плече i жартома мовив: - А що ж тепер робитимуть письменники? Володин батько запитав: - А цiкаво, чи можна до бiовiзора приладнати апарат, який знiмав би такi художнi розповiдi на плiвку? - Звичайно, - вiдповiв Сергiй. - Ось дивiться... I вони вдвох заглибилися у схему. Виявилося, що обидва вони працюють в однiй галузi, i незабаром мiж ними вже точилася жвава розмова. Тiльки Володя не залишив Миколу. Вiн досi чув шалений брязкiт мечiв i рев двигунiв зорельота. - Джогенра загинув, як Джордано Бруно, - тихо сказав вiн. - Нiхто не загинув, колего, - мовив Микола, - адже усю цю iсторiю я щойно вигадав. Та, як не дивно, йому самому було шкода того смiливого єгипетського юнака. - Не могли ж ви вигадати з нiчого, - обурився Володя. - По телевiзору ви зовсiм не так розповiдали. Ви обiцяли науковий вечiр запитань i вiдповiдей, а тепер кажете, що усе це вигадки! - Я чекаю на твої запитання, мiй юний друже, - посмiхнувся Микола. - Запитуй, я вiдповiдатиму. Володя не змусив запрошувати себе вдруге. - Звiдки ви знаєте, - запитав вiн, - що стародавнi єгиптяни вважали своїх фараонiв за космонавтiв? - Ну, вони не думали так. Тодi i слова такого "космонавт" не було. Але вони вважали, що фараон не вмирав, а вiдлiтав, зникав за обрiєм. Може, це далекий вiдгомiн прадавнiх подiй? Недарма у пiрамiдах трапляються ось такi надписи: "Летить вiн, вiдлiтаючий... Летить вiн од вас, о люди! Не на землi вiн бiльше, на небi вiн... У твоєму човнi плине вiн, о Ра, в твоєму човнi на небi..." - Але хiба не бачили люди, що пiрамiди не лiтають? - Звичайно, бачили. Але старовиннi легенди могли поступово стати релiгiєю, набути зовсiм iншого змiсту, нiж мали ранiше... Та якщо врахувати, що фараон мав вирушити у далеку космiчну подорож, стає зрозумiлiшим, чому у пiрамiдi було стiльки рiзноманiтних примiщень i речей, якi, безумовно, були б потрiбнi у довгiй мандрiвцi. I знову ж таки, хiба саркофаг фараонiв не нагадує грубу копiю скафандра, в якому космонавт переносить прискорення i гальмування? - А от звiдки прилiтали космонавти, ви вже, мабуть, не знаєте! - у такий делiкатний спосiб запитав Володя про те, що його найбiльше цiкавило. - Так, це важке запитання! Але я тобi розкажу про один факт. Початком року єгиптяни вважали день, коли зiрка Сiрiус сходить одночасно з Сонцем. Цей день вважався у прадавньому Єгиптi великим святом. Чи не тому, що небеснi гостi були "синами Сiрiуса", а фараон - "сином Сонця"? Першу пiрамiду збудовано п'ять з половиною тисяч рокiв тому. Що викликало таке будiвництво? Про це ми можемо тiльки здогадуватись... Час дбайливо ховає свої таємницi. Швидко, як i завжди це буває на пiвднi, сутенiло. З кожною хвилиною все яскравiше спалахували у небi зорi. Так минув цей незвичайний день, про який Володя не стомиться розповiдати своїм друзям. - Який важкий шлях до зiрок! - зiтхнув вiн. - Так, це важкий шлях, - сказав Микола. - Але цей шлях - справжнiй гiмн людинi, що бореться i перемагає. ____________________________________________________________________________ Ячейкiн Ю.Д. Мої i чужi таємницi: Фантаст.-гумор. повiстi: Для мол. та серед. шк. вiку / Мал. А.П.Василенка. - К.: Веселка, 1989. - 244 с.: iл.- ISBN 5-301-00462-X Книжку українського радянського письменника складають фантастично-гумористичнi повiстi "Важке життя та небезпечнi пригоди Павла Валерiановича Хвалимона", "Мої i чужi таємницi" та "Пiрамiда", головнi герої яких дiти: кмiтливi, веселi, дотепнi. ____________________________________________________________________________