Остап Вишня ДІДІВ ПРОГНОЗ -------------------------------------- Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п'ятницю надвечір під суботу, — іі;е не так-то уже дуже й важливо. Головне — було це ще взимку. Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та іде. Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві: — А поклич-но мені діда Тимоша! — Якого, — питає сторож, — вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші. — Глухого. — Так вони ж у нас обидва глухі! — Хіба і другий вже оглух? — Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло, — вони й оглухли. — А я й не знав! — каже голова. — Ти мені того поклич, що вже давно не чує. — Так, мабуть, з печі не стягну, вони ж із печі не злазять! — А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є. Пішов сторож кликати діда Тимоша до голови правління. У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно. — Здорові були, діду! — Га? — питає дід Тиміш. — Здоровенькі, кажу, були, діду! — з усієї сили гукнув сторож. — Ага! — відповів дід Тиміш. — Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! — гукнув сторож. — Що каєте? — питає дід Тиміш. — Голова правління просить! Голова! — аж посинів сторож од крику. — Голова, каєте? — перепитує дід Тиміш. — Еге! Голова! — Голова, каєте?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова — ні! Голова в мене — ого-го! Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять. Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю і вийшов із хати. — Що воно ото таке біле скрізь? — питає дід у сторожа. — Сніг, діду! — Га? А по-моєму — сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на покрову на призьбі сидів, так іще його не було! — Правда ваша, діду, на покрову ще не було! — ствердив сторож. — Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам'ятаю! Щоб я та не пам'ятав! Ого-го! Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша. — Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили. — Що каєте? — перепитав дід Тиміш. — Не заходили, кажу, давненько! — Онуки, каєте, дрібненькі? Повиростали вже, всі вже повиростали! Помовчали... — Діду! — звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович. — Чималенько ви вже на світі прожили. Як по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай? — Га? — на це йому дід Тиміш. — На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! — кричить дідові в вухо Махтей Федотович. — Снігу! — Снігу, каєте? — Еге ж! Снігу! — Снігу, каєте? На покрову не було. Що не було, то не було! — Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай, чи неврожай? — Га? — дід Тиміш ізнову. Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба. — Ага! То ви б так і казали! — кивнув головою дід Тиміш. — Ну, то як по-вашому, дідусю? — Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам'ятаю, ще як покійний батько повернувся додому з-під генерала Скобелєва, так такого снігу було! Ой снігу ж було! Ой снігу було! Вийдеш, було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас. Сірко, дуже злий був собака, — таких тепер собак нема, — на цепу сидів... Так покійний батько його біля бовдура прип'яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам'ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший — як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки — реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не забувати, що як багато снігу, то то вже обов'язково на врожай! — Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть? Ну, ідіть з богом! — Як каєте? — Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з богом. — Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте! За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом. Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби. Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив: — Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить — вискочимо. Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо: — Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважити треба. Але найкраща наша радянська прикмета — справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба... Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її. Тоді напевно «вискочите»! 1947 --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua