В. Біанкі Хто чим співає? Чуєш, яка музика лунає в лісі? Можна подумати що всі звірі птахи й комахи народилися співаками та музикантами. Може, воно так і є — адже музику всі люблять і співати всім хочеться. Тільки не в кожного голос є. Ось послухай, чим та як співають безголосі. Жаби на озері почали ще з ночі. Надули повітряні міхурі за вухами, висунули голови з води, роти трохи відкрили... — Ква-а-а-а-а! — одним духом пішло в них. Почув їх чорногуз на селі. Зрадів. — Цілий хор! Буде мені що попоїсти! І полетів на озеро снідати. Прилетів і сів на березі. Сів та й думає: Невже я гірший за жаб? Адже співають вони без голосу. Ану і я спробую! Підвів довгий дзьоб, загрюкав, затріщав однією його половинкою об Другу — то тихше, то голосніше, то поволі, то частіше — тріскачка тріщить дерев'яна, та й годі! Так розходився, що й про сніданок забув. А в очереті стояв бугай ! на одній нозі слухав і думав: Безголоса я чапля! Але ж і чорногуз не співуча пташка, а он якої пісні виграва! І вигадав: Чорногуз співає дзьобом. Жаби співають повітрям. А я водою заспіваю. Сунув в озеро дзьоба, набрав води та як подме в нього. Пішла по озеру луна. — Прумб-бу-бу-бумм! — ніби бик заревів. От так пісня! — подумав дятел, почувши з лісу бугая.— Інструмент і в мене знайдеться: чим дерево не барабан, а ніс мій — чим не паличка? Хвостом уперся в дерево, передом відкинувся, розмахнувся головою та як задовбав носом по гілці! Ну, зовсім на барабані дріб вибиває! Виліз з-під кори жук з довгими-довгими вусами. Покрутив, покрутив головою, заскрипіла його жорстка шия — тоненький-тоненький писк почувся. Пищить усач, а все даремно: ніхто його писку не чує. Голову собі наморочив — проте сам зі своєї пісні задоволений. А внизу під деревом з гнізда виліз джміль і полетів співати на лужок. Навколо квітки на лужку кружляє, дзижчить жилкуватим жорстким крилечком: ніби струна гуде. Розбудила джмелина пісня зеленого коника в траві. Почав коник скрипочки свої налагоджувати. Скрипочка в нього на крильці, а замість смичка — довгі задні лапки — колінцями назад. На крилах зазублинки, а на лапках гачки. Тре себе коник лапками по боках, зазублинками за гачки торкає, стрекоче. Коників на лугу багато, цілий струнний оркестр. Ех,—думає довгоносий бекас під купиною,— треба й мені заспівати! Ось тільки чим! Горло в мене не годиться, голова не годиться, шия не годиться крилечко не годиться, лапки не годяться... Ех! Хай там що, не стерплю — полечу, чим-небудь та закричу! Вистрибнув з-під купини, залетів аж під хмари. Хвіст розкрив віялом, випростав крила, перевернувся носом до землі і подався вниз, перевертаючись з боку на бік, наче кинута з височини легенька дощечка. Головою повітря розтинає, а в хвості в нього тонке вузьке пір'ячко вітер перебирає. І чути з землі, ніби в височині ягня замекало. А це — бекас. Відгадай, чим він співає? Хвостом! Пер. О. Іваненко