Мануель Вінсент НЕ УСМІХАЙСЯ ДО НЕЗНАЙОМЦІВ Оповідання -------------------------------------- Одяг завжди щільно облягав її тіло, і, коли вона простувала вулицею, змовкали навіть відбійні молотки дорожніх робітників. Ясна річ, це ускладнювало життя, одначе вона щоразу щиро всміхалася до тих звірюк, ладних уп'ястися зубами в її груди. Водночас це її й тішило. Звісно, вона читала повчальні поради, видруковані на сірникових коробках, та хіба то її вина, що хлопці аж ревли, коли вона минала гурт мотоциклістів — у своїй джинсовій міні-спідничці, вистукуючи низенькими підборами й притискаючи до грудей шкільну теку. Швейцари, службовці й ремісники з тих семи багатоповерхових будинків, зведених на піщаній подушці, були потай закохані в неї і напам'ять завчили її розпорядок дня. Правда, був ще якийсь вилупок, що телефонував щодня опівночі. Він не казав ні слова. Лише рохкав, як кабан. Вона щойно вбилася в пір'ячко, заступила сімнадцять років і обернулася в найеротичнішу звабу для того кварталу пішохідних містків, підземних переходів під залізничними коліями та промислових смітників. Механіки з електромайстерні помічали хрестиком той день у календарі, коли бачили, як вона сідає в автобус. Крамар, обслуживши її, ляскав себе по лобі бляшанкою з фабадою, і навіть отой недоумок у кріслі на коліщатках, отой потрощений шматок м'яса задоволене гикав, як віслюк, коли дівчина співчутливо всміхалася до нього з гойдалки. А ще були хлопці-мотоциклісти. Та ті лише ревли, та й годі. Хіба що навесні, як були особливо збуджені, могли відпустити вслід їй якийсь соромітний жарт, ставлячи дибки свої мотоцикли. Насправді вони були в душі сама цнота. Так ось, ту дівчину зґвалтували, і сталося це приблизно так. Якийсь час опівночі дзвонив телефон. Зрештою, на це можна було й не зважати. На світі завжди вистачає дурнів. Невідомий поклонник виринав із сутінок і рохкав у трубку. — А, це знову ви!.. — Покладіть трубку. Набридло!.. — Ви, нікчемний вилупок!.. То було найгірше. Коли дівчина починала лаятись, незнайомець уже не рохкав, а ледь не вищав від задоволення, аж поки горло йому перехоплювали судоми. Найрозумніше було покласти трубку, і цим звичайно й закінчувалось. Одначе згодом нічні дзвінки обернулися на суцільний кошмар і змусили її вдатися по допомогу до поліції. Та з'ясувала, що закоханець дзвонить з єдиної місцевої телефонної будки — внизу, біля підземного переходу під залізничними коліями. Здавалося, спіймати його нічого не варто. Батько дівчини вже тричі, зачувши телефонний дзвінок, хапав гайкового ключа й припускав униз сходами. Добігши до телефонної будки, він виявляв її порожньою, хоча щоразу помічав якусь тінь, що швидко тікала геть. Проте однієї ночі йому таки пощастило застукати в будці якогось сивого типа, що притискав трубку до вуха. Батько ударом ноги відчинив двері й, схопивши чоловіка за карк, витяг його з будки. — От і спіймався! — Що ви робите?! — Ходи-но сюди, брудне гузно! — Послухайте!.. — Кому це ти надзвонюєш? Батько вже замахнувся був у запалі ключем, ладний проламати негідникові череп, коли це раптом упізнав у ньому крамаря з крамниці на розі, того приємного чоловіка, що приносив їм додому замовлення,— завжди з усмішкою, з лагідним словом. До того ж у кінці місяця він люб'язно давав їм дещо в кредит. Отож батько дівчини не встиг завдати йому шкоди й дякував прозрінню, що воно вчасно його стримало. Бо ж якби він його віддухопелив, то могло статися лихо, адже крамар був не винен. А втім, це не зовсім так. Крамар вийшов прогуляти собаку й скористався нагодою, щоб зателефонувати коханці. Батько дівчини мусив уже якось вибачатися. Бракувало тільки, щоб його дочка стала мішенню для пліток,— у кварталі ж бо люблять почесати про таке язика. Тут не знаєш, що спаде людям на думку, коли дівчині, бува, заманеться трохи вихнути задком. Тож батько сімейства, стискаючи в руці гайкового ключа, просто вибачився, зате крамар пустився в пояснення. Мовляв, коли він підійшов до будки, тут стояв якийсь хлопець. Крамар його не знає, але той живе, певно, десь неподалік, бо подався до будинків на узліссі. А втім, яке це має значення. Розпусників скрізь хоч греблю гати. — Вибачте. — Дарма. Не переймайтесь. — На мене просто якийсь сказ найшов. — Розумію. У вас дочка красуня. — Отож-бо. Звідси й усе лихо. В дівчини був у кварталі якийсь невидимий поклонник, хоч і невідомо, чи той самий, що телефонував опівночі. Закоханий привид мав навіть свій план. Він знав про дівчину геть усе. Стежив, коли вона приходить додому й коли йде. Занотовував у записник кожен крок цієї кізочки. Дівчина виходила з будинку о дев'ятій ранку й чекала на зупинці автобуса, притискаючи до грудей теку. Висідала вона на проспекті Делісіас. Там на другому поверсі одного з будинків містилася школа друкарок, з вікон якої виднілися крони акацій. Невідомий часто їздив з нею в одному автобусі, сидячи завжди позаду, й пожирав очима крізь дірочку в розгорненій газеті вкриті рожевим ластовинням дівочі плечі та довгу шию, схожу на збиті яєчні білки з ваніліном. Додому кізочка поверталась опівдні, і тоді її можна було побачити з кошиком для покупок або в садку, де вона гойдала на гойдалці свого п'ятирічного братика. Вечорами вона ходила на курси англійської мови на вулиці Аточе й до присмерку знову поверталася в свій квартал — крім субот, коли разом з подругами йшла до консульського клубу на танці. Звідти дівчина поверталась об одинадцятій, і підземний перехід під залізничними коліями поставав на її шляху прикрою перешкодою. Автобус зупинявся на протилежному боці, й доводилось бігти крізь цей бетонний тунель, де зазнала нападу вже не одна дівчина. Юні шибайголови влаштували собі тут лігво й часом, погрожуючи ножем, вимагали за прохід «мита». Дівчина щоразу швидко дріботіла тунелем, завмираючи від жаху, а зрадницькі підбори лунко цокотіли під темним склепінням. Хоч того дня була й не субота, дівчина повернулася додому о пів на дванадцяту. Вона затрималась у когось на дні народження, і невидимий закоханець, схоже, про це також знав. На зупинці з автобуса вийшло ще кілька пасажирів, що жили в тих будинках. Тунель дівчина проминула без пригод. Перетнула освітлену ліхтарями автостраду й піднялася сходами на насип, звідки стежка вела до садочка біля їхнього будинку. При місячному світлі вона побачила нерухому гойдалку і тінь від змиршавілої верби на моріжку. Двері під'їзду стояли незамкнені, тож їй не довелося шукати в сумці ключа. Таке траплялося часто. Одначе того вечора в кінці темного вестибюля було видно смужку світла, що вибивалася з ліфта. Але дівчина й на це не звернула особливої уваги. Всі її думки були зосереджені на кавовому торті, що, поки вона їхала, вже трохи розтікся по руці. Вона відчинила залізні двері. У ліфті на неї вже чекав він. Так вона зустрілася зі своїм невидимим закоханцем, блідим усміхненим чоловічком у рудуватій перуці, в черевиках на підборах. Він привітався до неї. — Вам на котрий поверх? — На сьомий. —— Сеньйорито, я б хотів... — Ґвалт! Рятуйте! — Не кричи! Прошу... — Пустіть мене! — Я лише хочу... Дівчина заверещала, а він затис їй рукою рота і вп'явся губами в напружену шию, розриваючи викот на блузці. Насамперед цю сучку треба примусити замовкнути. Він затопив їй кулаком в обличчя, та це не допомогло. Спробував копнути коліном у живіт, та мале сученя завищало ще несамовитіше. Відчинений ліфт рипів і гойдався під вагою двох тіл, що борсались, і якоїсь миті хтось із цих двох двигонув ногою у двері. З брязкотом посипалося скло. Боротьба тривала не більше трьох хвилин. Угорі на сходах загукали. Ставало вже небезпечно. Закоха-нець пустився навтьоки, стрімголов промчав через вестибюль, налетів на вазон із кактусом і перекинув світильник. Сусіда з третього поверху зійшов сходами до ліфта й побачив там дівчину. Вона сиділа в глибині кабіни, затиснувши в роті пасмо спітнілих кіс. Блузка на ній була пошматована, обірваний ліфчик висів під пахвою, роздерта джинсова спідниця вимазана тортом. На правій ключиці пульсував фіолетовий слід від укусу. Подряпані стегна, оніміле обличчя. На підлозі серед битого скла поруч із зім'ятою сумкою та рудуватою перукою, що її напасник залишив, наче на згадку, валявся розчавлений торт. Зрештою, дівчина виявила неабияку мужність. Коли прибіг сусіда, почувся шум машини, що рвонула з місця. — Це був твій знайомий? — Ні. — А хто? — Не знаю. Я бачила його часом у автобусі. Завжди був в оцій перуці. Сусіда відвів дівчину до себе додому й допоміг їй дати собі лад. Перекис водню, чашка липового чаю. шпильки, щоб скріпити пошматовану блузку. Перед дзеркалом у ванній дівчина витерла обличчя. Нарешті в супроводі люб'язного подружжя, що мешкало на третьому поверсі ліворуч, а також кількох інших сусідів, які приєдналися по дорозі, бідолаха наважилася з'явитись як сплюндрована цнотливиця на очі батькові. Щойно відчинилися двері, вона з плачем кинулась коридором до своєї кімнати. Батько відразу зметикував, що сталось, але не зумів сприйняти це з належною мужністю. Він заходився шпетити демократію, парламент, політичні партії, автономії, свободу друку й узагалі «червоних». Хоч як намагалися сусіди його вгамувати, він усе гатив кулаками в стіни й хапався за уявний пістолет. — Я знав, що це станеться! — В житті всяке буває... — Атож, буває, коли нема влади! — Ет, це ви даремно. В кожній країні повно свиноти. — Проте Іспанія взагалі стала свинюшнею! З вини чотирьох нікчемних політиків. Якби мені дали владу, я б за три дні навів тут порядок! — На це є державні діячі. — Пусте! Настав час вийти зі зброєю на вулицю. Геть державних діячів! Прихильники порядку повинні взятися до зброї! — Ну гаразд. На добраніч. — Дякую вам за все. Той розлючений батько мав крамницю пиломатеріалів і тепер почувався так, наче хтось наклав лапу на його власність. Він пишався собою, пишався тим, що має таку дочку, яка зросла здорова, радісна і найвродливіша в кварталі, а вони, ота потолоч, оті каторжники хотіли цю цукерку зжерти. Дівчина була королева тих семи будинків із садочком, що височіли між залізницею та промисловими смітниками. Здавалося, весь світ хотів її зґвалтувати. А все через те, що вона всміхалася до незнайомців. Тієї ночі знову задзвонив телефон. У трубці почулося хтиве рохкання. Батько схопив гайковий ключ, осатаніло скотився сходами, промчав садочком і підскочив до телефонної будки біля підземного переходу. Якийсь чоловік набирав номер. Батько більше не роздумував. Ударом ноги відчинив двері й почав гамселити незнайомця ключем по голові, доки розтрощив йому череп. Той чоловік саме дзвонив до швидкої допомоги — поспішав викликати карету для хворої дружини. Йому самому вона вже була не потрібна — він сконав на місці. То був колишній солдат муніципальної гвардії. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки Nова Dоба: http://web.archive.org/web/20040125033529/http://newlib.8k.com/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua