Олександр Вільчинський

Криївка


Харків
«Фоліо»
2011



Незабутні 1970–ті. На одній шостій земної кулі будують розвинений соціалізм, у телевізорі «дорогий Леонід Ілліч», на орбіті — «Союз»–«Аполлон»… Тим часом хлопчаки із звичайного волинського села займаються своїми справами: ходять до школи, допомагають батькам по господарству, грають у футбол, у війну, рибалять, влітку працюють у колгоспній будбригаді… І лише інколи їхню увагу привертають вирви серед лісу на місці колишніх повстанських криївок, але запитання: «Діду, а якщо вони боролися за Україну, то чому вони вороги?» — так і залишається без відповіді. Здається, нічого особливого і не відбувається, крім того, що дитинство надто швидко минає…


Весняні дзвони

Моїм завданням було тримали в полі зору Лейтьоху, його військового кашкета на східцях перед церквою ми помітили ще з вулички. Славко так і сказав:
— «Краснопйор» твій, очей з нього не зводь!
Бо ми часом називаємо його ще й так.
А ще сказав:
— І не кашляй! — бо я тоді кашляв, точніше — уже відкашлював після застуди.
— Ага, — сказав я. — А ви коли прийдете?..
— Скоро, — пообіцяв він і зник за старою липою у вуличці.
Перед церквою повно людей, переважно старших. Але червоне окантування Лейтьошиного кашкета при вході видно здалеку. Ще у нього такі ж червоні петлиці і червоні очі, а часом то ще й червона пов’язка, яку він чіпляє на рукав свого зеленого плаща. Але ниньки, здається, без пов’язки.
А коли вони з Форгелем починають звиздіти про рибалку, то краснопйорами він називає плотву. Він — плотву, а ми — його. Ми вже не перший день з ним ось так воюємо і добре вивчили його звички і слівця також. І оте: «Ги–ги, хлопці, я вам колись скажу…» — як і запах його смердючої «Прими», як і його на розмір більшого кашкета, впізнають уже навіть дітлахи.
І хоч свого кашкета наш Лейтьоха не скидає навіть на церковних сходах, але все ж у церкву в ньому не наважується. А ще він коли на свята чергує під церквою, то час від часу відходить курити. Який не є атеїст, проте курити виходить на стежку аж за церковну хвіртку, і, звичайно, ми цим користуємося. Та проблема в тому, що він також усіх нас знає і вже завтра, або ще сьогодні, вся інформація буде на столі у Єгора Георгійовича (Йоргорича — щоб язик не зламати!) Воробйова, чи то пак — Вороб’я, і тоді почнеться… І ще у такі дні нам треба бути готовими до найгіршого. Найгірше — це облава.
Тоді вже проти нас виходять не тільки Воробей із Лейтьохою та кабаном Форгелем на додачу, а й усі решта, хто там у них ще ходить. А наш Форгель і справді німець. І Форгеля він отримав, звісно, за свою німецьку, що у перекладі — пташка. Вийшла така тлуста пташка, але німця якраз можна найменше боятися. На облави він ходить лише з примусу, а чи з обов’язку, і Славко вважає, що без великої потреби він закладати нас не буде.
Славко закликав бути пильними, бо все можливо. Він завжди до цього закликає. Проте, обравши спостережним пунктом місце під старою липою, що зліва від дзвіниці, я все ж більше поглядав на Олю серед гурту дівчат, що все ще стояли трохи збоку у тіні від липи, ніж на Лейтьоху. Вона також мене бачила, тобто вона мене вже й тут бачила й час від часу зиркала у мій бік, так, щоб я це помітив, що вона дивиться на мене.
Бо ця ідея — хоч на другий день Великодня, а таки потрапити до церкви, — належала також Олі, коли ми під вечір зібралися на лавці біля Філикової криниці. Ми всі були з Глинок, ба навіть з одного кутка нашої найдовшої у селі вулиці, що краєм села, оминаючи центр, повз Попову Гору і далі попід лісом тягнеться ще кілометрів на три вздовж бруківки на Кременець, що її у нас чомусь називають соша. А куток наш починається від першої вулички біля Череватого, де росте стара верба, і до горбка, точніше — ще з горбка одна хата — баби Надьки, що вже ховається за насипом.
Наша соша пролягає поверх насипу, врівень із дахом хати баби Надьки, а внизу насип пронизує ще й цементований прохід для води, хоча ним і прорачкувати можна, якщо захотіти. А за видолинком уже не наш куток. Цю сошу із білого пісковику — я такої більше ніде не бачив — устигли прокласти ще за Польщі, за кілька років до війни, і ми й тепер нею пишалися. Бо скрізь у селі після дощу болото, навіть у центрі, а у нас сухо. На соші й сніг першим розтає.
У нас лише один Славко з центру, його хата друга від школи. Але хоч він і з центру, але бруківки у них тоді ще не було. І ще його батьки–учителі ніколи не тримали корови, хоч у нас були учителі, які тримали, і не одну. А коли у нього народився братик, то Славка щодня посилали за молоком до нашої баби Христі, яка живе через хату від нашої.
Вона була не лише його бабою, а й моєю також, тому що ми з ним двоюрідні брати, а наші матері — рідні сестри. А Олин брат Вава, його ще прозивають Ваван, в один час чомусь не хотів пускати Славка на нашу вулицю і якось, перестрівши його, сказав поставити залізну банку з молоком на землю. Славко й поставив. Він же не чекав, що Вава так із розмаху зафутболить її.
Славко тоді ще не потів так, як зараз, і Ваві він показав, хто з них краще б’ється. Вава потім обминав його, де тільки бачив. За те розлите молоко ще довго ходив із підбитим оком і розпухлими, як вараниці, варґами… А у Славка добре і на шаблях виходило, коли навесні ми якось влаштували на шкільному дворі турнір, але й кулаками також. Бо коли одного разу за Замком, на спірній із Передміркою території, його перестріли троє перед–мірських, він відбився від трьох. Тільки ровера не вберіг. Один із тих придурків зі злості стрибнув на шпиці так, що далі ровера довелося нести…
А тепер Славко радо підхопив Олину ідею. Бо всі ми й так дивилися на нього: що він скаже? У нього відразу очі загорілись, було помітно, коли вона сказала це про церкву на нашій лавці біля Філикової криниці, начеб між іншим.
Там, біля криниці, під вербою божевільно пахло весною, ароматом чорнозему з городів, що лише недавно позбулися снігу, й вербовими котиками, бо цьогоріч рання Пасха і вони ще не скрізь встигли розпуститися. І над усім цим — церковний передзвін, наче янголи літають над нами із срібними дзвіночками. А потім у Олі якось раптом і вирвалося:
— Хлопці, а може б, нам піти до церкви на вечерню?.. Славо, давай! — вона єдина називає Славка Славою.
Олі легше, вона після восьмого вступила до медучилища і тепер уже приїздить з міста, а нам тут залишатися. Інші дівчата не були такі сміливі, а хлопці, що стояли трохи осторонь, спершу вдали, що це начеб і не до них.
— То йдемо, — і справді радо підхопив Славко і, поки Оля скликала дівчат, зібрав нас у тісне коло. — Слухайте, а то ж ідея! А згадайте про німецьку колону ту, то ж так само на другий день свят було, а перед тим усі ж наші хлопці паску святили, не могли не святити… І церква ж та сама!
— Там і нині людей не менше, ніж учора, та й темніє уже, нехай собі які хочуть облави роблять! — додав Володька Рудий.
Володька хоч і з нашої вулиці, але із–за горбка, а тих із–за горбка ми своїми не вважали. Але у нього там не було компанії, або старші, або дітлашня, то й прибився до нас. Володьчин старший брат Борис колись показував нам нагана, правда без рукоятки, що за стільки років у землі зогнила. Не те щоб і нам, просто ми з малим Грициком випадково побачили, коли старші хлопці пробували біля Манькової криниці, як клацає курок.
Там і Володька був, але він уже про нагана знав і йому брат також давав клацати курком, а нам із Грициком — ні. Нам старші хлопці сказали, що то велика таємниця і якщо комусь про нагана скажемо, то щоб на вулицю більше не показувалися, та ми й не збиралися нікому розказувати. Втім, хтось таки доніс, бо аж із району приїздили з трускою, але нічого не знайшли.
Володька каже, що не знає, де брат подів того нагана, бо із собакою шукали, але не знайшли. Бреше, що із собакою, то він уже пізніше придумав. Бо ще казав, що Борис утопив його на Ставках від гріха подалі, розмахнувся щосили й кинув позад себе, не оглядаючись, чув лише, як бовтнуло. Мабуть, сам десь у кіно таке бачив. А самого Бориса як забрали в армію, то у село він більше не вернувся, не було у кого перепитати.
Славко начеб і не слухав тих Володьчиних версій, тобто слухав, але робив якісь свої, відомі лише йому висновки. Або щоразу знаходив якесь слівце, щоб звести усе це на жарт. Хоча найбільше, наскільки я розумів, його цікавило, де Борис того нагана знайшов. Але Володька казав, що знає, зі слів брата, лише приблизно, що, мовляв, десь біля дороги. Втім, Грубий Ліс великий, і дорога там не одна.
Головна дорога, що йде попри Грубий Ліс, а загалом перетинає наш ліс у найвужчій його частині майже навпіл, — це продовження нашої соші. Там у лісі на цій дорозі у квітні 43–го і спиняли німецьку колону, що просувалася з Кременця. Кажуть, ідея самого Яворенка. А влітку того ж року десь тут же зав’язалася перестрілка з ковпаківцями. Хоч і короткочасна, але одну із наших овець, що разом з іншими паслися під лісом, поранили. А потім наші хлопці виміняли у ковпаківців зброї на продукти й розійшлися…
Тепер Володька отримав від Славка завдання пройтися під вікнами у Вороб’я, може, удасться щось проню–хати. Бодай навіть щось підслухати з вулиці, бо ж Вороб’я зазвичай далеко чути… А Пасха цього року рання, вечори ще довгі.
Відтак вирішено було у церкву протискатися по одному: хлопці окремо, дівчата окремо. А ми з Рудим пішли першими.
— Олюню, а скільки сьогодні градусів? — ще встигає запитати мене Славко.
— Сьогодні ще не дивився, а вчора було плюс шість…
Хлопці знають, що я майже щодня за цим слідкую. Ще з вересня, відколи географічка Марина Михайлівна, або просто Марина, вручила мені грубого зошита й дала завдання щодня фіксувати у ньому температуру, а ще малювати стрілочку із напрямом вітру…
— А може, йому куском цегли у вікно? Тоді точно облави не буде, — каже Володька, коли ми вже відходимо настільки, що нас не можуть чути ні Славко, ні інші.
— Такого наказу не було, — я ловлю себе на тому, що вже начеб відповідаю Славковими словами. — І тоді, по–моєму, буде не тільки облава, тоді буде!.. — додаю вже від себе.
— Не сци, шутка…
— За не сци можна й у нюх!
— Кажу ж — шутка, — дає задній хід Рудий, він завжди спочатку ляпне, а потім виправдовується.
Я оглядаюся й у сутінках бачу, як Славко ще із кимсь, либонь із малим Грициком, непомітно відстають від гурту й зникають у першій боковій вуличці біля Череватого. А вище на безлісому схилі Позіхайла раптом спалахує вогник, так, усього лиш кілька іскорок.
Гасне і знову спалахує — не інакше як у сітках, що густішають, зблиснув вогник від нашого вчорашього одиянія. Бо ж пожежна машина з району, що гасала вчора по довколишніх селах і всіх околицях, до Позіхайла через набряклу від талої води ріллю так і не доїхала.
— А яке було одияніє, скажи! — ловить мій погляд Володька.
— Иги.
Одияніє і справді цього року нам вдалося, як ніколи. Бо торік ми трохи поквапилися й наносили ломак на Попову Гору ще завидна, то Воробей із Лейтьохою розкидали нам їх ще до запалювання, і якби не Зозулина вулиця — Хома, Еней, Супрунюки чи той же Хтокало, хто там з ними ще був, що розклали своє на самому Замку, була б Бортівка без одиянія… А те загадкове для чужих слово, бо навіть не в усіх селах нашої округи є такий звичай — одияніє, — означає вогнище, яке обов’язково має запалати з першими церковними дзвонами — це завжди виходить десь близько опівночі, що віщують Христове Воскресіння й кінець Великого посту.
Проте цього року ми вже були навчені й нікуди не поспішали, вичекали, коли стемніло, й аж тоді почали тягти хто що може: сухостої, старі дошки, штахети, і не на Попову Гору, де, за агентурними відомостями, нас уже чатував Воробей з командою, а на Позіхайло. Не так високо, як на Поповій, не на все село, бо клин соснини закриває Зозулину вулицю і Загреблю, зате всі Глинки, аж до Грубого Лісу, осяє, а Зозулина вулиця нехай сама для себе світить.
Позіхайло — це другий за висотою після Попової Гори горб. Західна його частина вкрита лісом, а на гребені велика галявина, де ми у футбол граємо, зате східний схил, той, що до Глинок, безлісий. Ось там на ріллі, приблизно на місці кілька років тому розораного старого глиняника, ми й розклали цьогоріч наше одияніє… Рудий приволік якесь напівзогниле корито, а малий Грицик, як завжди, прикотив стару шину, ще й заткану корком із кукурудзяного качана чекушку солярки в кишені приніс, він знає, де це брати. А решту дров у лісі дозбирали.
Дехто казав, що насправді це вогнище не так на честь Христового Воскресіння, як воно має освітлювати віруючим дорогу до церкви, чи уже з церкви. Старі люди кажуть, що колись у самому центрі збоку від дороги на рові також накладали купу сухостоїв і вони горіли аж до ранку. Але тепер спробуй запали у центрі, пожежна буде за півгодини, та й не дадуть, один лише Воробей чого вартий.
Біля школи на електричному стовпі яскраво світить ліхтар, просто лампочка, перед святами знову вкрутили. Володька піднімає голову, примружується, задкує у тінь, і ми розділяємося. Він — через шкільне подвір’я під вікна до Вороб’я, а я направо — до церкви, звідки уже долинають звуки відправи, церковні хорові співи, лагідні й урочисті водночас, і душа одразу наповнюється дивним піднесенням. У вуличці я майже одразу зіткнувся із Славком і Грициком, що виглядають тепер ще більшими змовниками. І тоді ж, ще з вулички, ми й помічаємо Лейтьохиного кашкета на східцях над людськими головами.
Коли позад нас у вуличці з’являється решта наших, Славко з Грициком так само по–змовницькому знову кудись зникають, просто розчиняються у сутінках. Я ж стаю під липою і спостерігаю, а коли Лейтьоха хвилин через десять нарешті сходить зі східців і, протискаючись між людьми, направляється до хвіртки, я трохи виходжу на світло, щоб Оля мене помітила. Я киваю на сходи і кладу долоню собі на тім’я, й вона посміхається у відповідь. Тоді я роблю жест, начеб відганяю муху, й, не роздумуючи, спершу тицяю на яскраво освітлений вхід до церкви й зображаю пальцями чоловічка, що йде, вона так само весело киває у відповідь.
Далі вже не можна тягнути, Лейтьоха може вернутися на свій спостережний пост будь–якої миті, й ми по одному починаємо протискатися досередини.
— Христос Воскрес!
— Воістину Воскрес! — навколо тільки й лунає, що це Великоднє віншування.
— Христос Воскрес! — киваю я до тітки Ганки, на яку натикаюся при вході. — Христос Воскрес! — одразу й до дядька Карпа, тітчиного чоловіка.
Тітка — це ще одна мамина двоюрідна сестра, бо у нашого діда Лук’яна було ще два брати і сестра — баба Ксенька, але вона дітей не мала. А дід Степан і Онохрей, що, можливо, було похідним від Онуфрій, мали лише дочок, відтак і всі мамині двоюрідні сестри лише по дідовій лінії, бо у нашої баби Христі всі сестри і брати повмирали ще малими.
— Воістину! Воістину Воскрес! — відповідають мені тітка й дядько, і я стаю поряд, тут же, за порогом, бо далі вже просто суцільна стіна людських спин: справа — чоловіки, зліва — жінки, а по центру — вперемішку. Наші всі також тут, я вже останній, хто протиснувся, і моє завдання й тут пильнувати і за Лейтьохою, і за Вороб’єм, якщо раптом з’явиться. Кажуть, що якогось року він набрався нахабства й так само на Великдень приперся до церкви із ручкою і своєю «чорною книжечкою», щоб переписати всіх, якою він нас ще й тепер постійно лякає.
Але погляд мій все одно більше тягнувся вліво, до стіни, де під великим образом Матері Божої з малим Ісусом на руках під лампадкою стояла Оля. Вона за цей рік у місті ще більше розцвіла, стала справжньою дівкою, пишною, мов налитою. До сьомого класу вона жила тут, у селі, у баби Ярини, і ходила з нами в один клас, а тепер її батьки, які працювали у місті на фабриці — дядько Міша й тітка Зіна, які обоє були з нашого села, а тітка, то й із нашого кутка, нарешті отримали від фабрики квартиру й забрали Олю до міста. У Олі ще був молодший брат — Саша. Але він до нашої школи не ходив, його лише привозили до нас на всі канікули.
Він років на два за нас молодший, йому лише тринадцять, він навіть на рік молодший за Грицика, хоч і виглядає старшим, може, через високий зріст. Він дуже рухливий і дещо босякуватий, як каже наша баба Христя, бо він їй ще зовсім малим, коли лазив за м’ячем, поламав тюльпани під ґанком. Тепер він краде у свого тата цигарки і курить, і нам пропонує. Ми із Славком не куримо, а Рудий бере і навіть малий Грицик, я якось бачив, попахкував.
Саша уміє тримати таємницю, і Славко ще на початках, на зимових канікулах, збирався і його прийняти в нашу організацію, але потім передумав. Надто вже цей малий Саша босякуватий, не по–сільському шустрий, і знає таке, про що ми ще не чули. Наприклад, про вафлісток. Він нам сказав, що коли у дівчини між передніми зубами є щілина, то вона точно вафлістка. А якщо ще й ні, то обов’язково стане такою.
Дивлячись на Олю під лампадкою, я думав, чому у неї не рідкі зуби, а то була б вафлісткою. Утім, Оля здавалася мені надто дебелою, та й старша на рік, якраз для Славка й буде… Я розумів, що у церкві гріх так думати, але нічого не міг із собою вдіяти, лише це і було в голові. І лише із завзяттям, начеб хоч у такий спосіб спокутуючи свої грішні думки, щоразу разом з усіма розмашисто хрестився, коли батюшка затягував: «Святого Отця і Духа, і навєкі амінь!».
Коли я нарешті відвів від Олі очі й подивився на вихід, то там уже протискався Славко і Грицик за ним слідом.
— Ну, здається, все за планом, — прошепотів мені Славко, також хрестячись. — Тільки Рудого не бачу.
— Онде і він, — так само пошепки відповідаю і киваю на вихід, де Володька, ввібравши голову у плечі, уже шукає собі прохід до нас.
— Воістину Воскрес! — киває нам збуджено. — Я вже тут, поки Лейтьоха курить…
— Знаємо… А там як? — ще чую, як питає його Славко, але Володьчину відповідь заглушує хор.
Наш церковний хор — це щось особливе. Співають старші тітки й дядьки, а керує ними тітка Танька, вона раніше жила коло нас. Село наше, кажуть, завжди було голосисте, співуче.
— Ви стійте до кінця, а я трохи раніше вийду. Збираємося біля брами, зліва. Орлик, відповідаєш! — згадує моє псевдо Славко.
Так і зробили. Ми достояли всю службу і ще у кінці вислухали коротку проповідь батюшки, з якої я, втім, мало що зрозумів, але враження залишилося позитивне. Славка під час проповіді вже не було, і Грицика також. Тож ми з Володькою, втискаючи голови у плечі, разом із людським потоком посунули на вихід. Лейтьоха у такі моменти на сходах уже втриматися не міг, навіть якби, обнявши поручня, упирався обома ногами, все одно б знесли, тому зазвичай пантрував уже десь унизу.
Селяни знали, що за молоддю пасуть, а тому, як могли, прикривали нас. Я, наприклад, зігнувся за високим, як платва, дідом Гордієм із Череватого вулички, а Володька — за моїм дядьком Карпом. Дівчата також вив’юрками прошмигували сходи, за хустками їх важко було роздивитися, а далі врозсипну або до перелазу, або між яблунями церковного саду, в кінці якого від вулички вже давно не було ніякого плоту, адже всі знали, що на хвіртці нас уже можуть чекати. Бо найчастіше із натовпом Лейтьоху виносило аж туди.
Але цього разу ми ще й не встигли вийти з церкви, як між людьми разом із мелодійним передзвоном, що лунав начеб із самих небес, раптом прокотилося якесь пожвавлення, ще одна хвиля радісного піднесення: «Одияніє! Одияніє!..». Небо на виході освітилося яскравим спалахом, і чути було, як десь зліва на пустирі за церковною брамою палахкотить вогнище.
Ми з Рудим одразу зрозуміли, чия то робота, і весело перезирнулися, а коли підійшли ближче, то побачили пенька із одземком і нанизаними на нього шинами, від яких ішло довге високе полум’я, і справді освітлюючи людям дорогу попри широку калюжу, що завжди після дощу була в цьому місці.
А ще ми побачили рухливий силует, що, наче багаторука тінь, метався на тлі вогнища. Впізнали нашого бідного Лейтьоху, що начеб намагався ногою збити із одземка одну із палаючих шин, от тільки невідомо — для чого?
Спостерігаючи за цією картиною, ми навіть затрималися на стежці, пропускаючи поперед себе людей, дочекалися дівчат, і вже всі разом рушили до брами.
— Диви–диви, як Лейтьоха танцює! — не може натішитися Володька.
— А це ви даремно, — кидає Оля. — На другий день одияніє уже не палять…
У цей момент до нас приєднуються і Славко з Грициком. Славко, мабуть, чує Олині слова, і між нами на деякий час западає мовчанка. Але потім котрась із дівчат, либонь Валька, пропонує ще пройтися селом.
— Тоді вже до Глинок і Глинками до Грубого Лісу й назад, бо у селі ж болото, — додає Володька.
— А ми вночі до лісу не ходимо, — відказує Ганюта, це я точно пам’ятаю, Грицикова родина із Зозулиної вулиці, вона завжди вдає із себе найхитрішу.
— О, була лампочка і вже нема! — звертає увагу хтось із хлопців.
А вже за шкільним подвір’ям Славко притримує за рукав Володьку, і я чую лише уривок фрази: «За лампочку жабу з’їси…»

Того вечора я записав у щоденнику, якого ще з осені за маминою порадою почав вести, але нікому не показую, навіть мамі, хоч по деяких її фразах здогадуюся, що потай вона, мабуть, таки почитує, коли на столі забуваю. То я намагаюся писати лише спостереження із життя живої природи, хоча часом і про інше також, а якщо не забував, то ще й напрям вітру і температуру повітря: «Через вікно зі школи бачив диких качок, що пролітали, їх було десь до десяти штук. Про їх приліт я чув уже давно, але побачив тільки сьогодні. Хлопці з нашого класу, що живуть недалеко від колишнього ставу, а відколи його спустили і перестали наповнювати, то просто низовини, зарослої очеретом та іншими болотяними рослинами та порізаної у всіх напрямках каналами, кажуть, що їх дуже багато. Кажуть, що навіть бачили диких гусей, що пролітали. Але зараз я у плавнях буваю рідко, частіше влітку, із своїм двоюрідним братом Славком і ще з Володькою, ми ходимо там майже щодня. Цієї зими і отужеза цілу весну я не був там ні разу. Я живу від ставища далеко, аж на іншому кінці села, і тому частіше роблю прогулянки у ліс. І хоча став і ліс мені подобаються однаково, але у лісі я буваю набагато частіше і тому краще його знаю… Сьогодні було похмуро, зранку починався дощик, але до вечора висохло. Віяв сильний, але теплий південно–західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +8».



Грубий Ліс

До Грубого Лісу ми таки дійшли, хоча Валька й казала, що боїться. Ага, це ще та, її навіть голим їжаком не налякаєш! Дівчата першими нас туди й потягли, лише малий Грицик звернув перед своєю хатою, бо його вже чекала біля хвіртки мама. Але од лісу ми одразу й назад, бо що вночі у лісі: темно й грузько, до того ж почав накрапати дощ…
Я ще тоді помітив, що Славко майже не бере участі в наших розмовах, хоча пройшов разом з усіма, попри те, що йому вертатися потім найдальше. Тоді я списав це на Олині слова, які його засмутили, про те, що на другий день Великодня одиянія вже не палять. А він же для неї і старався, про це всі ми тоді вже здогадувалися, та й сама Оля також не могла цього не знати. Славко впродовж усього шляху до Грубого Лісу й назад був задумливий і неговіркий, мало на себе схожий. Він щось начеб обмірковував, як показали подальші події, так воно насправді й було.
Проте все прояснилося десь аж за два тижні, коли земля достатньо просохла й у лісі почали зацвітати ранні медунки, а деінде — ряст, що його ми називаємо качаниками, і білі та жовті анемони. Ще трохи — і вони вкриють суцільним квітучим килимом ліс, особливо старішу його частину. Це повторюється щороку, і цієї пори бентежний аромат лісових пахощів накриває Глинки.
Славко прийшов до нас також від лісу, широкою межею через городи, й застав мене з мамою у стодолі біля січкарні. Стара січкарня крутиться туго, і піт уже заливає мені очі, проте залишалося ще пару снопів і у засторонку дозгрібати. Мама хоче за одним махом уже дорізати все кукурудзиння, щоб звільнити у засторонку місце. Бо своя кукурудзянка уже закінчується, і днями мають привезти ще пару снопів від тітки Ганки. А зовсім без кукурудзянки, саму лише солом’яну січку із тертими буряками, притрушену ґрисом, корова не дуже хоче, і тієї пари снопів від тітки, поки ще до першої трави, має вистачити.
— Дивися, а Славко нам зараз і поможе, — каже мама.
— Поможу, якщо Олюня на футбол відпустите, — він услід за мамою на правах двоюрідного брата називає мене Олюнем, хоч мені це й не дуже подобається.
— На Позіхайло? — запитує мама, розтрушуючи передостаннього снопа, бо вона знає, що тепер ми частіше там, на галявині, там у нас і ворота вкопані.
— Ага, — плює на долоні Славко й береться за корбу січкарні.
Але із його тону, зосередженого і серйозного, яким він відповідає мамі, я вже здогадуюся, що це може бути щось і набагато цікавіше за футбол.
— Ну, якщо Олюнь ще й буряків натре, то хіба тоді, — мама так хитро придумує нам роботу, бо знає, що Славко й те мені допоможе, а він каже, щоб я уже йшов і починав, поки він докрутить.
— Не забудь рукавицю, — нагадує мама.
— Тах–тах, тах–тах, тах–тах!.. — розкручуються різаки січкарні.
Я чую їх, і коли лізу у льох за буряками, і коли беруся за тертку, і коли натягаю на праву руку стару із вирваними клаптями тканини рукавицю, бо без неї давно б уже залишився без пучок. Хоча навіть і в рукавиці, на вирваному, вже двічі стесував шкіру на вказівному, тільки зажило і знов… Коли затихає січкарня, я майже встигаю натерти повне, по рубчики, відро.
— Не забудь городника, — заглядає до мене у комірчину, де ми зазвичай тремо буряки, Славко, і я уже знаю, що нас чекає точно не футбол.
— А на що городник? — гукає нам услід мама.
— Ворота глибше вкопаємо, бо розхиталися, — цю відповідь Славко не інакше продумав заздалегідь.
І все ж спершу межами повз городи ми таки прямуємо на Позіхайло. А коли доходимо, він бере у мене з рук городника і зі словами: «Все має виглядати достовірно…» — навіть шпирхає кілька разів біля однієї із грабових штанг, хоча ще як тільки вийшли на город, сказав, що через Позіхайло ми одразу підемо в Грубий Ліс.
— Щось попробуємо знайти…
— А що?
— Побачиш.
Відтак із Позіхайла стежкою ми спочатку спускаємося до порослої старими буками долини. Минулої осені, коли вже насипало багато листя і добре було падати, ми один раз по тому листі між старими буками навіть влаштували матч із іншим глинським кутком, так, щоб на нейтральній території. Далі через Бучину і мішаний ліс прямуємо до дороги, повз яку алея вже врослих у ліс старих ялиць, а від дороги ще один різкий спуск, майже виярок. Зліва від стежки залишаються густі ялинові зарості, справа — лісничий розсадник, де вирощують молоді деревця.
За розсадником спуск стає ще крутішим, а потім такий же різкий підйом і, повз колишню садибу лісництва, спалену дотла ще наприкінці війни, про яку тепер нагадує пара старих яблунь довкруж порослої кущами галявини, ми переходимо, майже перестрибуємо ще одну лісову дорогу, що у цьому місці наче прорізує схил й утворює два зручних, один напроти одного, «бастіони», нарешті опиняємося там, куди йшли. Зліва між деревами видніється наша соша, що пішла на Кременець, а прямо він — Грубий Ліс.
— Пам’ятаєш? Як ми тоді дали тут Хвостикові, Кравчукам, Вареному і ще хто тоді з ними був?
— Мене ж тоді не було…
— А, тож ми без тебе, — згадує Славко.
Я уже сто разів чув про ту їхню патиками на «бастіонах» війну і від самого Славка, і від Рудого та Грицика, і ще, здається, Тарас з ними був і навіть малий Олин Саша якраз приїхав, так співпало, а мене не було. Вже два роки, як вони там бились, а я досі серджусь, як згадаю, що без мене. Мама якусь роботу дала, і я того дня з ними не пішов.
Якби знав, що вони так придумають, то б якось відкрутився. А тоді там просто велика купа ломак лежала, я ще її пам’ятаю на рові, таких сухих, що самі ламалися, ще хтось казав, що під ними їжаки можуть зимувати або вужі. Тобто або їжаки, або вужі, бо разом вони не зимують. То хлопці майже всю на «набої» поламали: до коліна — і на такі патики, щоб було зручніше кидати. Потім вони понаносили наламаних патиків на свої «бастіони» і давай одні в одних — наші проти тамтого кутка.
То була небезпечна гра. І Володька в голову скурав, і Славко також дві ґулі мав, а бідному Дроздикові то ледь ока не вибили, до Лізи в амбулаторію водили.
— Дурна гра, Дроздик міг залишитися без ока, — наче читає мої думки Славко.
Він дістає із внутрішньої кишені маринарки складений учетверо аркуш у клітинку і починає роззиратися.
— Іди сюди! — каже мені.
Я тим часом зриваю три найбільші квітки качаників, уже готуючи букет для мами.
— Кинь, що будеш носитися? Ми, якщо хоч, там ще кращих знайдемо, — киває у напрямку соші Славко і додає: — Ось тут усе починалося…
— Що починалося?
— Перед боєм. Вони зібралися у лісництві, то було на другий день Великодня, але тоді Великдень був пізній, у лісі вже було сухо.
— А ти звідки знаєш?
— Знаю. Я бабу Христю розпитував… Тоді ж усе село про це говорило не один день, у найменших деталях. Наших хлопців із села там було небагато, але один точно був, баба казала — Григорій Андрійчук. Його дядько Антін був петлюрівським офіцером. Тільки баба казала менше про те говорити. Тримай за зубами, ясно?
— Ясно.
— От, дивися, я намалював із бабиних слів план. — Славко сідає на широкий пеньок, розкладає на коліні папірця, я сідаю поряд, і він починає водити пальцем. — Ось лісництво… Ото село, а ото колишнє лісництво, ліс, Грубий Ліс, Пеньки, — проводить він пальцем за ретельно вималювану подвійну лінію, там у нього намальовані два деревця: листяне і хвойне. Так і є, там уже давно молодий ліс, але саму ділянку через те, що колись там була панська вирубка, й досі називають Пеньками. — А оце місце бою, — він веде пальцем вздовж подвійної лінії до обведеного жирним колом хрестика.
— А тут? Може, тут? — Я швидко зорієнтувався і тицяю ніжкою качаника, якого все ще тримаю в руці, близько до того місця, де із подвійною лінією з’єднувалася ще одна тоненька бокова і де, за моїм уявленням, мали би бути «бастіони».
— Ти про що взагалі думаєш? — стукає мене ліктем під бік Славко. — Про який бій?..
Звичайно, до мене вмить доходить, і мені якось аж ніяково, що відразу не зрозумів його задуму. Просто з голови ніяк не виходили ті патики.
— Якщо вийшли із лісництва, — продовжує Славко, — то далі так через ліс вони і йшли, до горбка…
— Иги, до горбка, — повторюю уже механічно за ним.
— Але то нас мало цікавить. Основне відбулося там, на горбку і за горбком, — по–дорослому розмірковує він.
— Там?
— Там.
— За шламбоном? — перепитую я.
Бо до горбка нам належало перейти ще одну лісову дорогу, що була ширшою за інші, і старші люди ще казали на неї «лінія», і на Славковому плані вона була. Біля соші ця «лінія» закінчувалася шлагбаумом, що перекривав на неї в’їзд, а його у нас називали «шламбоном». У місцевій топоніміці «до шламбона» — означало, що це близько, а от «за шламбоном» — уже далеко. Мабуть, і Яворенко й інші, що вирішили зупиняти німецьку колону саме тут, знали, що та улоговина «за шламбоном» уже не вважалася бортівською землею, бо ж ліс до того завжди був панським, а пани мали маєток у Боруках, а це ще далі за Бортівкою.
За цією улоговиною, яку у нас ще називали Жидівським Лугом, ліс закінчується — це його найвужче місце, і на схилі за ровом, який ще із панських часів оперізує ліс, від Лугу видніється уже поле сусіднього села Щатини. Може, саме через це німці і не спалили тоді Бортівки, бо не було ясності, звідки напад.
— Так. Але шламбона тоді не було, я його й не позначав, — звіряється зі своїм планом Славко. — Чи ти думаєш, був? От, забувся про нього бабу спитати…
— А хіба то має таке велике значення: був чи ні? Я просто так сказав: «За шламбоном?» — вирішую я допомогти братові.
— І то правда, — погоджується він.
Так, за розмовами, ми і переходимо «лінію», ще метрів сто — і між деревами уже видніється Жидівський Луг. Так, луг — не луг, а болітце серед лісу.
— Ти що, хочеш викопати ще одного нагана, такого, як був у Бориса Рудого? — нарешті наважуюсь я запитати те, про що думав ще від «бастіонів», а то й від самого Позіхайла.
— Навряд чи. Просто цікаво хоч щось знайти, — спершу не виявляє особливого оптимізму Славко.
Проте коли уже починаємо копати на гребені при самій соші, то він перший береться за городник.
— Тут залягли, а стріляли туди, — показує на дорогу.
Із кожною відваленою брилою сірої лісової землі азарту в його рухах і словах тільки додається. Він то копає, а то раптом, паправивши держало перед собою, зі словами: «У наших мали бути «дегтярі» один або два, коли рускі у сорок першому тікали, покидали», — зображає кулеметні черги, дві коротких і одну довгу:
— Ту–ту! Ту–ту! Ту–ту–ту–ту–ту!.. — це він уміє робити також найкраще з усіх нас.
Усю викопану землю ми перебираємо руками, але намацуємо лише корінці та торішні жолуді, бо тут навколо багато дубів. Переважно жолуді вже напівзогнилі, але деякі все ж із набубнявілими пагонами… Коли Славко перебирає чергову вивалену дернюкуя беруся за городник і починаю копати вже по–копаному, аби ще на штик глибше, але він зупиняє мене, що глибше не треба. Та раптом городник скрегоче об щось тверде.
— Стій! — Славко кидається до мене, перехоплює держало й жестом показує зупинитися.
Він стає навколішки й розгрібає землю руками, але, виявляється, під городником скреготнув лише камінь.
— Це могла бути і граната, не обов’язково одразу ще один наган, — каже він, сопучи від збудження. — Ніхто тут наганів не розкидав. А гранати могли…
— Нічого собі. Що — німецька?
— Могла бути й німецька. Така з довгою ручкою, знаєш?.. Вони часто не розривалися.
Ми ще трохи покопали по черзі, просто пошпирхали землю, але безуспішно: одні корінці і жолуді, якщо не рахувати ще одного каменя. Хоча це ще також питання, де ці камені тут узялися. Не інакше, коли сошу клали, хтось закинув їх аж у ліс.
— Йдемо тоді, покопаємо, де німці… — Славко вже не діставав свого плану, а лише кивнув головою у напрямку долини.
«Де німці» — це означало копати при самій дорозі, по якій час від часу повз нас проїздили машини, і це створювало певні незручності. Славко не хоче, аби нас у чомусь запідозрили, і, зачувши машину, кидає городника, й ми вдаємо, що просто стоїмо.
— Тут вони залягали й відстрілювалися, повинні ж бути хоч гільзи, хоч одна? — тримає паузу Славко.
Біля дороги невеличкий насип, і ми на ньому й копаємо. Земля тут дещо твердіша, злежана. Майже нема корінців і жодного жолудя, зате повно дрібного каміння й дощових черв’яків. Тут уже лезо городника скрегоче раз за разом, черкаючи камінці, і ми вже просто перестаємо звертати на них увагу. Каменів ми вже не рахуємо, черв’яків також, хоча, якби збиралися на риболовлю, їх можна було б назбирати повну банку. Зате викопали п’ять іржавих кришечок від пляшок із газбулькою чи пивом, а ще — іржавого цвяха й кусок алюмінієвого дроту.
Коли ж після паузи, викликаної черговою вантажівкою, що прогуркотіла повз нас у напрямку Кременця і услід якій Славко випустив із городникового держала дві короткі й одну довгу, ми пройшлися вздовж дороги трохи далі й копнули там, то майже одразу натрапили на кубло земляних ос. Ми їх просто розворушили у норі, і вони навіть пробували нас атакувати, й ми мусили відбігти глибше у ліс.
— Ну добре, харе! — Славко витирає піт з чола. — Пішли ще з цього боку попробуємо, — показує він на підвищення, якщо стати обличчям назад до села, то зліва від дороги.
— Иги, правильно, не могли ж наші з одного тільки боку стріляти, — підтримую я його намір. — Якщо мали два «дегтярі», то один там поставили, а інший — тут… Навіть якщо й один, то все одно хтось мав і тут залягти, щоб уже з двох боків?
Мені вже трохи набридло це копання, але я намагаюся не подавати виду.
— Ми торік тут з мамою опеньки збирали, і тут, і кругом Лугу, — ділюся я спогадами. — Тут їх стільки було, я ще стільки не бачив! Такі–во шапки! — розтягую я якомога ширше вказівного і великого пальця.
— Великі — то робашливі, — кидає Славко. — Моя мама великі викидає, навіть не чистить.
— Не знаю, може, й там були робашливі…
Але Славко не дає мені договорити.
— Диви, диви!
На гілці перед нами й справді сидить, нашорошивши вушка, маленьке руденьке створіння.
— Иги, білка! — його здивування враз передається й мені.
Білка враз метається з гілки на гілку, перестрибує на інше дерево й карабкається догори.
— Ту–ту! Ту–ту! Ту–ту! Ту–ту!.. — проводжає її Славко самими лишень короткими. — Ту! Ту! Ту! — переходить на одиночні.
Тим часом білка зникає у верховітті, по соші гуркотить чергова машина, й через пару кроків ми знову починаємо копати. І з першого ж штика натрапляємо на мурашник. Це не руді парамуди, у мурашники яких баба Христя час від часу ставить пляшки із сиропом, збираючи для натирання їх мурашиний спирт, а звичайні чорні. Копати можна, зате землю перебирати незручно… Доводиться відходити далі, але, як ми згодом зрозуміли, мурахи нам і допомогли.
У п’ятій чи шостій скибі підваженої городником і перевернутої лісової землі, перебираючи землю руками, Славко між корінням нарешті намацує щось схоже на гільзу. Він очищає її від землі, виколупує тим іржавим цвяхом, якого ми від дороги прихопили, її серединку, і наша знахідка й справді виявляється стріляною гільзою. Тільки не від карабіна, автомата чи кулемета, а від мисливської рушниці. Такі гільзи ми часом знаходили взимку, лише паперові, але ще більше наприкінці літа на ставу, коли починається сезон полювання: у лепесі або у воді, коли їх прибиває до берега, особливо першої неділі, коли качки ще неполохані і всі багато стріляють.
Славко тре гільзу об рукав, і вона починає поблискувати жовтаво–мідним боком.
— Дванадцятий калібр, — каже тоном знавця.
— Дванадцятий чи шістнадцятий? — перепитую, щоб показати і свою обізнаність.
— Диви, навіть на око видно, що дванадцятий, — відставляє він гільзу у витягнутій руці. — А тут іще і біля капсуля: один крапочка два, бачиш? — І для ще більшого підтвердження плює на капсуль і знову тре об рукав. — То нічого, що вона у землі пролежала, якщо добре відмити і відчистити, її можна використовувати ще раз і ще раз, лише капсуля міняти. — У його голосі не так розчарування, як вагання. — То як, ще будемо копати?
— А може, попробуємо ще на колишніх криївках? — раптом з’являється у мене несподівана ідея.
— На криївках? — перепитує Славко. — А що там? А я, бачиш, до цього не додумався. Хоча їх там, напевне, уже всі перекопали і з міношукачем… Їх же у Чорному Лісі спочатку гранатами закидали, а потім підривали.
— А на Матівеччині?..
— Де на Матівеччині? — щиро дивується Славко.
— Є, мені дід Лук’ян показував, коли корови пасли… За Зарізаним на горбок, а потім направо. Ми там ще орла із гнізда зігнали.
— Із гнізда? — недовірливо перепитує Славко, хоча, видно, думками він десь дуже далеко.
Не змовляючись, ми починаємо йти–таки у напрямку Матівеччини, я несу городника. А Славко час від часу тре об штанину викопану гільзу, продуває її, і щоразу це схоже на свист.
— Так, дід казав, що із гнізда. Він там низько так пролетів над нами… Здоровий такий, чорний.
— Чорний — то не орел, — посвистує у гільзу Славко. — Тим більше, орли у нас не водяться, ми ж учили…
— Я і дідові казав, що не водяться, але дід каже, що орел.
— Бач, а тобі не подобається Орлик. Ні Ольо, ні Орлик, — начеб починає піджартовувати наді мною Славко.
Він усім нам попридумував псевдо. Ще восени: Грицик — Гонта, Тарас — Довгий… Але Тарас, після того як запалення схопив і воно йому дало ускладнення. Кажуть, щось там на суглоби, то більше з нами не ходить. Володьку залишив Рудим, а себе — Сірком. Але лише він нас так і називає, хоча раніше, ще як він ходив до баби за молоком і ми збиралися на лавці біля Філикової криниці, то всі ми були піратами. Він збирав нас своїми історіями про піратів, і деколи ми проводжали його аж у центр, щоб дослухати. І про це вже всі тоді знали, що він розказує нам піратські історії, і ще були бажаючі послухати, але ми чужих відгонили. Бо нам Славко розказував, а чужим не хотів.
Ніхто краще за нього не міг розказувати піратських історій, але то ще років зо два тому минуло. Мабуть, ми просто виросли із того віку. Тепер Славко придумує нам інше, і ми знаємо, що нікому не можна про це говорити. Він називає це таємною організацією, де ми маємо називати один одного тільки на псевдо. Але то трохи смішно виходить.

Того дня я тричі робив записи у щоденнику.
Зранку: «Ранокчудовий — теплий, тихий, сонячний… На душі легко, маю йти до школи».
Вдень: «На останньому уроці грали у футбола. Коли прийшов додому, поставив портфель, ліг на диван, розкинувши втомлено руки і ноги… Та, коли очі закрилися, я таки, мабуть, задрімав, бо примарилося, що хтось замахнувся на мене гострою шаблею, яку ось–ось опустить… М'язи мої, ніби передчуваючи цей страшний удар, напружилися, я весь стиснувся, стрепенувся й прокинувся… Не знаю, з чого б це, але подібне зі мною буває часто».
Ввечері: «Сьогодні закінчив читати роман М. Старицького «Перед бурею». Це перша частина трилогії, що розповідає про героїчну боротьбу українського народу за своє визволення під час Визвольної війни 1648–1654 pp., до неї і після неї. Мені дуже подобалося читати цю книгу, і навіть трохи шкода, що вона закінчилася. Але, правду кажучи, читав я її задовго, від 6 грудня, прочитати я міг її за значно коротший час, за це себе картаю. Тепер візьмуся за наступну книгу — «Бурю». Сьогодні було похмуро, віяв теплий західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +9 — це поки що найвища температура цього року і цієї весни».



Матівеччина

Коли ми доходимо до Зарізаного — так називають місце у лісі біля дороги на межі Бортівки з іншим селом — Матіївцями, що так само за лісом поряд із Щатинами, Славко зупиняється. Його увагу привертає кущ ліщини, ще безлистий, лише із сережками. Потепління, що врешті–решт настало, сприяє розвою всього живого.
— Диви, яке було б вудлище рівне! Давай городника, вирубаю.
— Будеш носитися?
— А що з ним носитися? — Він однією рукою нагинає вибрану ліщину, справді дуже рівну і довгу, притискає до землі ногою, бере городника і двома вправними косими ударами зрубує її при самій землі, після цього тим же городником обчухрує гілочки, і ми йдемо далі повз Зарізаного.
Язик не повернеться сказати «повз могилу», бо, може, там ніякої могили і немає, а все це лише легенда. Але дід Лук’ян розповідав, та й баба Христя також, що тут колись і справді поховали зарізаного, самогубцю, який сам себе зарізав. Мовляв, таких людей раніше ховали поза цвинтарем, бо самогубство вважається великим гріхом, і ні одне село не хотіло прийняти, то тут на рові, на межі двох сіл, де тепер великий кущ глоду, й поховали.
Це все дуже давня історія, ще, либонь, минулого століття, і ні імені того зарізаного, ні навіть із якого села він був, ніхто вже не може пригадати…. Ми із Славком вже якось про це сперечалися, і нам обом уже не хочеться знову про все це.
Тут, біля Зарізаного, начеб перехрестя доріг, навіть подвійне перехрестя, сходяться сім доріг і одна стежка. Всі вони ґрунтові, і під час дощів проїхати ними важко. Головна, звичайно, із Бортівки на Матіївці, і ми із Славком мусимо її перетнути.
Ми переходимо цю дорогу й опиняємося ще на одній, якою можна вийти на ще одне село за лісом — Гринівці, а та, якою ми прийшли, спершу виведе до соші, а потім, уже сошею, або на Щатини, або на Бортівку, залежно від того, куди повернути: на північ чи на південь.
Ще одна дорога веде просто у глиб лісу, і нею можна вийти аж на Кацапщину. Там у Першу світову якісь привезені із Росії люди рубали ліс і возили на бліндажі для окопів, від того й назва. Тут же починається нещодавно прорубана просіка, де уже встигли поставити високі бетонні стовпи, а на вході й виході з лісу вишки із металевих конструкцій, але дротів ще нема.
Цією просікою також можна користуватися як дорогою. Є ще одна майже непомітна від Зарізаного, але насправді в’їжджена пряма дорога звідси до шламбона, а також стежка, що в’ється паралельно із головною дорогою. Позаторік тут три дні стояла військова автомобільна колона, начебто з Білокриниці, і хлопці кожен день ходили міняти яблука на значки, але я не ходив. А коли вони поїхали, то ми побачили повен рів солдатської каші. Видно, забагато наварили.
За дорогою уже Матівеччина, і там на вході у ліс грубі, дід Лук’ян каже, що столітні, граби.
— Дід тобі накаже! — кидає Славко, кладе на стежці вирубану ліщину і тим же городником обережно, аби не пошкодити майбутнього вудлища, обцопує бокові гілочки.
Те, що дід дезертирував і всю війну у комині просидів, то мені також відомо. Але Славкові найбільше не подобається, коли дід починав розводитись про те, що із двома іржавими патронами України не відвоюєш. Тепер дід уже мало говорить, бо ж із ліжка зовсім не встає, хіба коли хтось із нас приходить, а баби нема у хаті, то ще дещо може сказати. Наприклад, про те, як разом із Максимом Кривоносом обкладав у Збаразькому замку Ярему Вишневецького, чи про те, як із Хмельницьким ішов на Берестечко…
Але я ще встиг раз чи два попасти із дідом корову і на Кацапщині, і тут, біля Зарізаного, і далі на Матівеччині. І дід мені зізнався, що якось уже по війні восени, коли не було чим палити, приїхав кіньми аж сюди, на Матівеччину, щоб подалі від села, і хотів одного із тих грабів спиляти, але вийшов із кущів хлопець із автоматом і сказав, що рубати ліс заборонено, й порадив забиратися геть. Здається, тоді ж дід мені і показав ті криївки, до яких ми тепер ішли. Я нагадав про те Славкові, заступившись за діда Лук’яна, бо у Славка ще був один дід Карпо, по його татові. Його Славко завжди вихваляв перед нашим спільним дідом Лук’яном, що, мовляв, от дід Карпо по коминах не ховався, і це мене трохи зачіпало.
— Може, це і не криївки ще, побачимо, — цвьохає вудлищем Славко. — Цюв, цюв, цюв! — додає губами, імітуючи свист куль.
Ми входимо в ліс, але лише метрів із п’ятдесят, не більше, ідемо тією дорогою, що на Гринівці, далі вона стає вужчою і роздвоюється. Славко мить начеб вагається, і ми звертаємо на ту, що вліво, у напрямку Матійовець (ще одну паралельну до головної), й одразу ж починається горбок. Наш ліс у цій частині настільки помережаний стежками й дорогами, що просто неможливо загубитися, хіба як блуд нападе.
Під горбком знову починаються кущі ліщини, Славко і тут приміряється до деяких гілок. Я вже давно помітив, що лісом ми із ним ходимо дещо по–іншому. Тобто ходимо однаково, за винятком того, що я часто горблюсь, а він деколи гупає мене по спині, як і мама, та вона й сама просить його робити це, щоб я випрямлявся, але ми просто дещо по–іншому дивимося на ці наші походи. Для мене сама по собі мандрівка лісом уже є самоціллю, Славкові ж завжди цього мало, від кожного нашого походу він завжди хоче отримати якийсь практичний результат. Якби ще не його потіння, останнім часом хочеш не хочеш про це думаю, шкода його.
Не щастило назбирати команди, озброїти й поділити на «німців» і «рускіх», тоді — стежка звіробоїв! Це у нього від «ірокезів», від Верби, який для Славка завжди був авторитетом, і відстріл усього, що рухається: від горобця–тетерука до ворони–грифа, а чи зайця, який міг бути і просто зайцем, і кабаном, залежно від місця й міри Славкового азарту.
Якщо ж ми були тільки удвох, то він міг просто влаштувати вишкіл із кидання ножем у дерево, або розпалювання вогню лише одним сірником, або врешті–решт підкрастися через кар’єр до Попової Гори, біля підніжжя якої у себе за городом років два тому часом пасла корову Уся — так на неї казали, відома далеко за межами свого кутка пишними формами і скороспілою зрілістю. Завданням було непомітно підкрастися й поцілити камінчиком у її сідницю.
Від влучного попадання бідна Уся одразу починала верещати, зрештою, і від непопадання також, і з подвір’я на город вибігала її мама з патиком. Траплялося, що мама, погукавши для годиться, верталася на подвір’я, і тоді прицільне метання продовжувалося. Усина мама знову вибігала і вже бігла до половини городу, і ми так само непомітно, пригинаючись за високими бур’янами, утікали, якщо ж вона одразу бігла до половини городу, то ми одразу ж і утікали. Але, забігши аж за кар’єр, ми ще деякий час все одно спостерігали за Усею здалеку й гадали, чи є вже у неї пушок між ногами, чи ні, і якого він кольору, бо під пахвами Володька вже начебто бачив, але він видався йому якимсь наче каштановим, хоч на голові у неї темно–русе, більше до чорного. Мабуть, того літа найбільше, що усі ми уявляли і про що мріяли, — це той пушок в Усі між ногами.
Тепер про це якось не те що ніяково, але просто не хочеться згадувати. Та й Славкові, відчуваю, також. А Уся уже давно зустрічається із старшим братом Вареного, з яким у них одна мама, а різні батьки… Славко вдає, що його дівчата не цікавлять, хоч я і знаю, що це не так. Мене ж віднедавна найбільше цікавить лише одна, і звати її Марічка Зарічна, вона також наша ровесниця і моєї мами студентської подруги дочка, але вона із Боруків. Я познайомився із нею на весіллі на Гірці, у наших далеких родичів, де вона була з батьками.
А ми з Рудим на тому весіллі, як наймолодші дружби, несли до розпису, за нашим сільським звичаєм, коровай перед молодими. Дорога була з глибокими вибоїнами, ми якось не в такт хитнули віком — круглою дерев’яною підставкою, на якій його тримали, — коровай злетів на траву й покотився перед нами. На щастя, вцілів, я його швидко поставив назад на віко, не всі й помітили, що він падав.
Славко знає про Марічку. Спочатку я не хотів йому розповідати, просто сказав, що як трохи земля ствердне, то хотів би скочити ровером у Боруки на розвідку до однієї дівчини. Але Славко випитав, ще би він не випитав! І відразу застеріг взагалі у Боруках показуватися, бо це наші давні вороги. Ми давно із ними б’ємося, до того ж останніми роками так виходить, що нас б’ють. А у нас хоч і село більше, але нема єдності виступити єдиним фронтом… Те, що вони наших б’ють, я також знав. Проте я так і не сказав Славкові, що вже ходив у Боруки. Зимою, у передноворічний вечір, у валянках, сам.
Мені навіть тепер ще хотілося перед ним похвалитися про той свій новорічний похід, але щось мене стримувало. Може, те, що Славко міг мені, як членові організації, заборонити туди без його дозволу показуватися, а я від своїх планів відмовлятися не збирався…
— Тримай! — тим часом він нагинає ще одну ліщину, ще рівнішу, ніж перша, і показує мені притиснути її верхівку, а сам городником так само вправно двома косими ударами зрубує, а потім так само обцопує гіллячки.
А поки дійшли до криївок, він знайшов ще дві ліщини, так само вирубав і тепер ніс їх усі на плечі, зв’язавши перевеслом із хопти.
— Дві — тобі, дві — мені. На літо треба зробити нові вудки, — це з уст Славка лунає як наказ.
Ми ще не знаємо, що цього літа нам за винятком двох разів, та й то одного разу все зіпсував дощ, а іншого — рибний сторож Михтон, так і не вийде разом порибалити. Як і того, що після погоні за нами Михтона, коли Славко скомандував: «Вудки — у воду!» — я свої, дурний, таки кинув подалі в рогозу і більше їх не бачив…
— Ось тут ми пасли корову, і дід показав мені їх, — киваю я на зарості кущів прямо перед нами, з дороги не одразу й помітиш, що там вирви на місці колишніх криївок.
Коли Славко уперше, правда, йшлося про ті, що у Чорному Лісі, якось сказав, що це криївки Української повстанської армії, то ми навіть здивувалися. Найбільше здивувало словосполучення «повстанська армія», бо дід казав, що у криївках сиділи «хлопці», а баба, та й інші, називала їх «бандерами»…
— Проти всіх окупантів, що неясно? — пояснив Славко. — Німців, що прийшли замість руских, і поляків, що хотіли тут свою Польщу від можа до можа, і проти руских, що прийшли на зміну німцям…
— А де ж вона зараз? — запитав тоді малий Грицик.
— Коли боротьба стала безнадійною, хлопці просто розійшлися хто куди, багатьох перебили і пересадили…
— То хіба бандери не одне й те саме? — Грицик, як і я, також не одразу розуміє.
— Бандерівці, або бандери, як у нас кажуть, то лише частина з них. То вже між собою вони ділилися на бандерівців, мельниківців, бульбівців. А у Кіптисі, наприклад, стояли яворенківці. Яворенко взагалі нікому не підкорявся, а все разом — це і була повстанська армія, — підсумував Славко і тоді ж узяв із нас слово тримати усе це за зубами.
Кожен із нас таке слово дав, хоч ми ще тоді не розуміли, чому така таємничість, бо ж про бандерівців і мельниківців, і навіть яворенківців, усі й так знають, як і те, що про це не можна говорити у школі…
На той час для мене найбільш загадковими залишалися «бульбівці», але слово мені сподобалося. І коли пізніше одного разу ми вирішили поділитися так само між своїми хто за кого, то я, не вагаючись, вибрав собі «бульбівця». Славко одразу назвався «мельниківцем», але ним так само хотів бути і Рудий. Він від «бандерівця» трохи крутив носом, хоча потім погодився.
— Бандери у нас кожуха забрали! — буркав Володька. — Баба розказувала, а потім прийшов гарнізон, шукали за бандерами і бабу били…
— То могли бути ті ж самі гарнізонники перевдягані, а не бандерівці, або у твоєї баби було багато кожухів, бо останнього свої у своїх не забирали… Чи тебе у «стрибки» записати? — засміявся Славко.
«Стрибки» тоді у нас вважалися і справді чимось смішним. Коли дід нам колись про них згадував, то показував на стару стодолу, бо вона від соші і за нею добре ховатися. То я так і уявляв, як вони із–за тієї стодоли постійно вистрибували.
Ну, а малому Грицику залишився «яворенківець». Якраз на всіх і вистачало…
Тоді ж під час нашого першого весняного походу на Матівеччину, коли ми порівнялися із криївками, Славко одразу пірнув у кущі, я — за ним. Усього було дві ями, із кожної з яких на два боки вели виходи, порослі кущами і травою рівчаки. Одна із ям, та, що ближче до дороги, була густо заросла колючим терном, упереміж із черемхою та глодом, і ми туди не лізли. Зате в іншій знайшли ще зовсім свіжу лисячу нору й оглянули її ретельніше. І нору, і саму яму на місці колишньої криївки.
— Шкода, трохи задалеко від села, — Славко бере у мене городника й починає розгортати вириту лисами ще свіжу землю, ба навіть глину, лиси дорили аж до глини. — А то можна було б відкопати…
— Краще водою залити, тоді самі повилазять, — я спершу не розумію його наміру, вважаючи, що він має на увазі лисів.
— Та ні, лисиці самі повтікають, якби ми почали тут… Але ж задалеко лазити сюди через півлісу, — бідкається він.
У виритій лисами землі був лише засохлий лисячий кал.
— Ну, а якби зараз вовк? Що б ти робив? — раптом заглядає позад мене Славко, начеб і жартома.
— На дерево?.. — так само жартома кидаю я йому.
— Як? На яке дерево? — оглядається Славко.
Я так само оглядаюся й обираю дещо похилу ворвулисту липу метрів за десять від нас, єдине дерево, на яке я тут і справді міг би ще вилізти. Хоча хтозна, якби й справді вовк, то з переляку я, може б, виліз на будь–яке.
— Не встигнеш, — наче читає мої думки Славко.
— Встигну…
— Е–е! Не встигнеш.
— А ти б що робив?
— Ясно, що, — начеб дивується він уже самому запитанню. — Треба стати на чотири лапи й гавкати та гарчати…
— А ще краще нявкати, — додаю я. — Наче великий кіт…
— Нявкати. Можна й нявкати, вовки великих котів навіть більше бояться, — погоджується Славко.
Проте я в душі навіть дещо розчарований, що це виглядає не як справжня перевірка, а просто як жарт.
— Але ж у нашому лісі вовків скільки уже як нема? Років сто, — питаю й сам собі відповідаю.
— Буває, забігають із Шумських лісів, — понуро додає він.
— Баба казала, що на них ями копали, бо вони могли стіну продерти й овець покрасти… Хліви ж тоді плели з лози й обмащували глиною, казала, що колись на долині біля Шустака один такий вовк попався, — починаю я, але Славко, звісно, також не раз чув ту історію.
— То ти не приплітай, баба казала, що лише чула, що колись таке було, ще як малою була, то таке переказували, — бере він, патика й кидає у напрямку тої ворвулистої липи, на яку я йому показував.
— А я що, хіба не те саме казав?
— Не те саме, — буркає Славко. — Все, пішли звідси, — каже він, нарешті, сам.
Важливо, що сам, бо минулого разу, ще взимку, коли ми також удвох ходили зривати браконьєрські сільця у соснині і він хотів дійти аж до Чорного Лісу, я перший почав казати, щоб вертатися, бо ще не встиг наполоскати картоплі і мама буде сваритися. І з отого: «Що, мама буде сваритися?» — він потім ще довго насміхався.
Тепер же, коли ми повз Зарізаного верталися із Матівеччини, Славко розвивав іншу тему, мовляв, треба хоча б один раз у житті переночувати в лісі, і що цього літа ми мусимо це зробити, всі разом. Піти звечора, а вернутися зранку, і щоб ніхто цього не помітив, «навіть мама». На останньому, я це розумів, він наголосив особисто для мене. Питання лише — з вогнищем чи без?
Деякий час він вагався, а потім вирішив, що все–таки краще без, бо вогонь нас може видати…
А лісових квітів для мами через Славка я так і не нарвав. Спершу не хотів, аби він насміхався, а потім, коли на Позіхайлі ми розійшлися і він далі до себе пішов напряму через Попову Гору, то просто забув. Згадав, але запізно. Аж на межі, коли мама вже побачила мене із садка і помахала рукою, щоб я так прямо із городником і йшов до неї.

Пізно ввечері я записав у щоденнику: «Перед сном вийшов на подвір’я… Повітря війнуло нічною свіжістю, непізнана глибина зоряного неба розбурхувала думки… А ніч навколо чудова! Повний яскравий місяць сяє своїм срібним світлом, навкруги тихо, лише з тракторної бригади долітають переривчасті відгомони, а час від часу навіть звуки гучномовця, бо ж іще нема дванадцятої і радіо працює… Така ясна ніч, нагадується пісня:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай…

Перед сном, як завжди, зігрівши місце під ковдрою, тягнуся за книгою. Цього разу — це «Правда і кривда» Стельмаха. Мені подобаються в ній описи природи. Читаю, аж поки не зморить сон».
А потім, пізніше, ще один запис: «Читав, але думки, уяву заповнює Марійка. У кожній думці, у кожному помислі лише вона. Невже моєму коханню до неї судилося перегоріти без взаємності. Ні!.. Такого не повинно бути… Марійко, я буду старатися найближчим часом тебе побачити, я спробую… Я люблю тебе і любитиму вічно!..
Сьогодні було сонячно, віяв сильний західний вітер. Температура у середині дня становила +14».



Кохання і війна

Ще коли ми були піратами і Славко кожному із нас придумував «ролі», то мені чомусь діставалася найменш цікава — юнги. Сам він був капітаном, Рудого ставив боцманом, а Грицика — коком. Ми були піратами усіх морів, не уточнювалося навіть, яких саме, але пригода щоразу була однією і тією ж — ми висаджувалися на острів. Правда, острів кожного разу був іншим і випробування та несподіванки також нас чекали інші, щораз інші: то циклопи, то англійці, то інші пірати. Із усіх морських націй Славко вирізняв лише англійців… Усе це вигадувалося ним на ходу, у ту ж секунду.
У центрі уваги завжди були боцман і кок, а я дещо у тіні, і мені деколи навіть доводилося про себе нагадувати, часом аж біля Череватого вулички, якщо ми проводжали Славка з молоком, мовляв, а що роблю я?
— А ти стріляєш: «Бах! Бах!» — у запалі вигукує він. — І поціляєш кокові в сраку!..
Найбільше із такого повороту тішився сам кок, він усцикався від сміху. Кумедною була не так моя сумнівна влучність, як сама Славкова інтонація, його артистична міміка, начеб жартівлива і серйозна водночас. Малий Грицик, що й без того часто схожий на невиспане кошеня, найкраще у нашій уяві підходив на роль кока. А його незмінна скибка хліба з цукром, з якою він любить виходити з дому і від якої на його щоках потім ще довго залишалися дробинки цукру, лише зайве тому підтвердження.
Це було наче безплатне кіно за участю нас усіх. Щоб привертати менше уваги своїм реготом, ми одразу звертали у Череватого вуличку і попри Коваля і Баянову вуличку виходили аж у центрі.
Але тепер ця історія про піратів стала причиною нашої із Славком сварки. Винен був навіть не так Славко, як Володька. Вони просто вже дістали мене обидва на Філиковій лавці, хоча я трохи й сам винен, бо сам почав, запитавши, де Грицик.
— Зараз вибіжить «хліб із цукром»! — вставив Володька, бо часом Грицика ще й так називали.
— А Олюньо його: «Бах! Бах!»…
— А Олюньо його: «Трах! Трах!» — перекривив я Славка, якби ще не це «Олюньо», то, може б, і стерпів.
Але деколи він ставав просто нестерпним, особливо коли спаровувався із Рудим проти мене, і це якраз був той випадок. Вони обоє мали мене за тугодума і маминого синочка.
— Дебіли!
— Синуля!!! — вигукнули вони в один голос.
— Иги! — я просто сів на свого ровера, щосили відштовхнувся ногою від лавки і поїхав.
— Бах! Бах! Бах! Ба–бах! — пуляв мені вслід Володька, і все ж у нього це виходило не так ефектно, як у Славка.
Встяж Глинками починали зацвітати вишні, а черешні то вже із тиждень як цвіли, все потопало в духмяному ароматі квітучих дерев та кущів. Я з розгону прокотився вулицею, вбираючи на повні груди п’янкого повітря, й біля розчепіги повернув не вправо, до центру, а вліво — так, як і вела мене стара соша. Промчав поворот на Гірку, викрутив під горбок між новим і старим цвинтарями, повз каплицю, майстерні, пролетів Садиби…
— Дебіли! Дебіли! — начеб відстрілювався від погоні, хоч ніхто мене й не думав доганяти.
Але найбільшим дебілом тоді, вочевидь, виглядав я сам. Хоча б тому, що, незважаючи на Славкову засторогу, й у той момент, мабуть, навіть на зло йому, не задумуючись, мчав прямо у пащеку ворога. Бо попереду вздовж соші уже починалися старі, ще панські черешні упереміж із такими ж старими тополями дороги на Боруки.
Між нашими селами всього два горбки, два містки й одна довга гребля. Я планував просто проїхати селом, вважаючи це розвідкою, й сподівався лише на випадкову зустріч, бо навіть не знав тоді ще, де Марійчина хата. Чув лише, що десь одразу за поворотом на Вишнівець і що там у них дві хати поряд — стара й нова, і ще криниця біля дороги — це коли невдовзі після того весілля на Гірці, вже як я отримав своє за коровай, бо мамі таки донесли, і вона при мені ж пояснювала бабці Христі про Нінку, Марійчину маму, їхні хати і криницю у Боруках за автобусною, де поворот на Вишнівець.
Отож, у мене був лише цей непевний орієнтир, а ще — весна, гормони, квітучі черешні, жайворонки і хрущ, якого я знайшов зранку напівсонного на порозі ґанку й так і провозив замкненим на защібку разом із восьми–гайковим ключем і ганчіркою у велосипедній кобурі… Треба буде у Боруках випустити, подумав я про хруща, і ще подумав про необхідність бойового духу. Про бойовий дух — це були Славкові слова. І хоч я щойно і назвав його дебілом, але його слова про те, що головне у бійці — це бойовий дух, я просто не міг не згадати, коли за горбком на тому березі вже виднілися боруковецькі хати й городи, що збігали до річки.
Але тоді, того першого разу, доїхати до Боруків мені не судилося. Бо відпала потреба їхати далі, коли, поминувши рибгосп і з’їхавши з горбка, я ледь не налетів на гурт дівчат, що йшли греблею мені назустріч, а серед них була і Марійка. Я–то її одразу впізнав, і, здається, вона мене також. Але я проїхав ще метрів із двісті, майже до плит, й аж тоді став. На плитах був боруківський пляж, і якби влітку, то б я точно нарвався.
І все ж я не мав певності, чи Марійка впізнала мене, як і взагалі не знав, чи вона мене пам’ятає, хоч і надіслав їй ще з місяць тому два листи віршами, правда, підписав їх псевдо — Орлик. Якби Славко тоді довідався, що я так необачно засвітив псевдо, то, може б, навіть організував трибунал, і розстріляли б десь на рові як зрадника, або присудили б з’їсти жабу, як урок із виживання, бо сам колись на наших очах розірвав живу жабу і з’їв її лапку. Нехай би краще уже розстріляли… А тепер я просто не знав, що робити. І з того всього просто поліз на черешню.
Правда, це я вже потім так це трактував. Поліз на черешню, що навіть забув про хрущика у кобурі, й так і привіз його назад до ґанку… Але спочатку я все ж якийсь час вичекав на греблі біля плит, будучи із своїм ровером, як не крути, вельми зручною мішенню. Це вже тоді до мене доходило, що із ровером треба щось робити…
Дочекавшись, поки дівчата зникли на підйомі за деревами, я поволі рушив слідом, а коли дійшов до горбка, вони вже були на горі. Тягнути ровера під гору було звичною справою, і я не поспішав. У голові не було жодного плану, лиш якісь картинки. Точніше, одна і та ж: дві чорні Марійчині косички, короткі і тонкі, закручені у гульки при основі, і тонка біла шия, а ще — рівний проділ між косичками на потилиці… Бо більше нічого й не встиг роздивитися.
Не поспішав, але все ж захекався. А дівчата метрів за п’ятдесят присіли на рові під черешнею, бо тут, на горбку, вони вже почалися. Тоді я ще раз проїхав повз і пригальмував десь біля п’ятої від них черешні, вибравши найбільш огрядну.
Це із самого початку виглядало по–дурному лізти на черешню, що хоч і перецвіла, але ще не повністю і де все ще літають над квітами бджоли, а трапляється, й оси, але я все ж поліз… Вони й налетіли на мене, цілий рій диких ос. І цього разу вони таки обрали ціль.
Не інакше, у цій старій струпішаній черешні у них було гніздо. Ледь я від них тоді відбився, але одна таки вжалила, добре, що в руку. А дівчата як хихотіли, так і хихотіли, і Марійка серед них. Може, й з мене, хоча ос вони не могли бачити, а мою дивну поведінку: те, що я поліз на черешню, як і те, що так швидко зісковзнув і чимдуж кинувся до свого ровера, сприйняли швидше за все як моє намагання у такий немудрий спосіб звернути на себе увагу.
Відтак, після такої «розвідки» я забув дорогу на Боруки десь аж до кінця травня, коли конюшина вже підросла настільки, що у ній не видно було ровера. У тій конюшині, не доїжджаючи рибгоспу, я перший раз ховав ровера. Бо ровер — то найцінніше, що у мене було, і я пам’ятав Славків урок із передмірськими. Далі я вирішив іти пішки. Було вже літо, і темніло пізно, й перший раз я не зовсім точно розрахував і виїхав зарано. Довелося зійти з греблі і, чекаючи сутінків, хвилин із двадцять просидіти під укусами комарів над річкою, шкодуючи, що не прихопив вудки.
Як не дивно, але за поворотом на Вишнівець я одразу знайшов дві хати поряд — стару й нову — і криницю біля дороги також. Пройшовши повз подвір’я, я упізнав голос Марійчиної мами і навіть, здається, бачив саму Марійку крізь тюль в освітленій кімнаті. Біля нової хати плоту не було, вікон також іще не вставили, лише цегляна коробка, накрита шифером. Для початку я вивчав шляхи відступу й виявив за новою хатою садок, а далі за садком тягнулися городи, що, наскільки я міг зорієнтуватися, впиралися у штахетник, попри який, до повороту на Вишнівець, я щойно проходив.
Уже стемніло, і я так осмілів, що, проходячи повз подвір’я і пам’ятаючи, як це робили старші хлопці у нас на Глинках, коли приходили до дівчат, два чи три рази свиснув. Старався не дуже голосно, але все–таки з переливом. Загавкав собака, і на Марійчиному подвір’ї, і по сусідах. Ще раз свиснув від нової хати, тоді ще раз від садка, і знову загавкали собаки… Чекати довелося недовго, може, хвилин п’ять, а чи й навіть і того менше. Мабуть, саме це мене тоді найбільше і налякало, бо я чомусь розраховував на довге і втомливе чекання. Сам не знаю, чому так вирішив, що треба обов’язково довго чекати і навряд чи хто вийде…
Якщо чесно, то у темряві я навіть не роздивився, хто це був. Може, навіть сама Марійка? Ніколи пізніше я так і не насмілився про це у неї запитати, бо ж тоді я просто кинувся геть через кущі й городи. Це була вже обгорнута картопля, й у темряві я спотикався об гребені рядків, але все ж ні разу не впав, а далі пішли грядки. Як я й передбачав, за грядками були штахети, через які я махом переліз і опинився там, звідки прийшов. Я оглянувся і трохи віддихався, за мною ніхто не біг. До ровера у ячмені ще належало пиляти не менше кілометра, і я вирішив, що на перший раз «для розвідки» досить.
А наступного ранку на лавці біля Філикової криниці чи не вперше за все літо знову бачу Славка разом з Рудим. Вони дивляться на хмару, що насувається з–за лісу, і кличуть мене. Ми до того часу вже давно помирилися і навіть рибалили разом, коли нас прогнав дощ, щоправда, там, на рибалці, я все ж пообіцяв Славкові з’їсти жабу… Тепер хмара із–за лісу також не обіцяє нічого доброго. Віддалені спалахи над долиною супроводжуються таким же віддаленим гуркотом грому.
Вмить сутеніє, наче ввечері. Славко ще запитує, чи прийду я сьогодні в кіно, бо буде «Триста спартанців». Мені пригадується, що попереднього разу, коли це кіно привозили, він уже мене про це запитував. Це і тоді можна було вважати наказом, та й тепер також. Але я і тоді його не виконав, і поки я про це думаю, небо над нами все більше набрякає, а наші вуха вловлюють якийсь незвичний шурхіт. І знову спалахи, і знову гуркіт, уже ближче, ближче, ближче…
— Небесна артилерія, — ще встигає кинути Славко.
— Ого! — втягую голову у плечі.
Гавкають собаки, кукурікають півні, то там, то тут, але якось раптом усе стихає.
— Диви, а там! — показує Володька на Попову Гору, бо хмара, що стрімко розросталася на наших очах, уже торкнулася її своїм величезним, обвислим, наче у корови після пасовиська, черевом і насувалася на нас із неймовірною швидкістю.
У цей момент раптом яскрава дуга пронизує небо над горбком, над самими Тарасовими ясенами, і майже одразу оглушливий тріск і гуркіт, я аж присів від несподіванки, і Володька також.
— Ги–ги–ги! Сцикуни! — Славко, здається, також смикнувся присідати, але першим устиг випростатися. — Салют, камарад! — гукає він у небо, потрясаючи кулаком, мабуть, також щось із кіно.
Падають перші краплі. Тим часом той незвичний шурхіт лише посилюється. Це схоже на рух якоїсь невидимої гігантської тисячоніжки, що начеб наближається до нас через поля, сади і городи. Принаймні мені чомусь цієї миті уявляється саме тисячоніжка, що вона ховається десь за хмарою, а її тисячі невидимих ніжок шурхотять по траві і листі все голосніше й голосніше… А потім нас накриває зливою.
І раптом — знову спалах, але вже з іншого боку, над Мартошиним горбком та її високим кленом, а за мить — тріск і гуркіт. Ми знову присідаємо, а Славко знову ще запальніше потрясає кулаком і ще голосніше кричить до неба, і Володька слідом за ним також кричить.
Ми ледь встигаємо добігти під стріху бабиного Христі хлівця, що тильним боком виходив на дорогу, коли сипонуло ще й градом. Стріха ще солом’яна, неширока, і частина градинок продовжує цвьохати по руках і щоках, уже не кажучи про мої нові кеди, що промокли до рубця.
А коли третій раз влупило десь прямо над нами, то ми вже усі троє в один голос горланимо:
— Салют, камарад! — перекрикуючи відлуння грому, пробуємо відбивати кулаками градинки.
— Це картеч! — кидає Славко й тієї ж миті отримує льодяною кулькою у брову. — С–с–с–с! — сичить змієм.
Злива із градом якось сама собою заминає тему із «Трьомастами спартанцями», зате аж ніяк не відміняє мого наміру зробити того дня «другу розвідку». Про себе я все ще називаю це розвідками… Гроза так само раптово вщухає, як і починається, а тисячоніжка суне через Татаринську гору на Боруки, я йду додому сушитися, Володька також до себе, а Славко — до баби Христі.
Він тепер, здається, більше у баби, ніж удома, і це породжує у мені підозру — не інакше знову щось задумав. Я так само можу зайти до баби, але мене він не кличе. Я лише мигцем бачив, що він щось стругає і витісує у неї на подвір’ї. Проте я знав, що рано чи пізно я все одно дізнаюся про всі його задумки, а враховуючи мої рейди на Боруки, краще «пізно»… Бо ж ненароком ще можу проговоритися. А про те, що він проти моїх одиночних вилазок на ворожу територію, я також пам’ятав.
— То що, завтра не забудь! — ще кидає нам услід Славко, завертаючи на бабине подвір’я, коли ми з Володькою, роззувшись і підкотивши штанини, перебродимо калюжу й виходимо на сошу.
Змита зливою, але ще тепла соша здається ще теплішою, коли ступні торкаються колючих льодяних кульок, що не встигли розтанути.
— Добре, — кидає йому Володька і, не оглядаючись, показує рукою якийсь знак — чотири розчепірених пальці.
Це може означати або четверту годину, або якийсь трюк із чергового кіно про війну, може, навіть із Гойко Мітічем, якого я ще не бачив, але яким Славко поділився з Володькою. Бо Славко бачив усі, а деякі навіть по п’ять разів і нам наказував ходити.
— Що, копаєте? — нарешті запитую, коли вже трохи відходимо.
— Копаємо, — відповідає він, не задумуючись, Володька часом так уміє відповідати, навіть не дослухавши, про що запитую.
— І як, знайшли щось?
— Так.
— Що?
— Капшо…
— А ти вже свою жабу з’їв? — нагадую йому Славкову весняну погрозу, щоб не був такий хитрий, і звертаю із соші до своєї хвіртки.
Коло хвіртки раптом згадую, як кричав Зюра, я сам чув, начеб його справді різали. А Зюра — це Заєць Юра, на нього чомусь усі так казали. Він ще до армії мав у Боруках дівчину і там із боруковецькими біля їхнього клубу зарвався, з ним ще був малий Машевський і Коля Когут, а потім боруковецькі приїздили до нас їх шукати і першим знайшли Зюру… Якраз тато повернувся з рейсу, то ми з татом вибігли аж до хвіртки: так Зюра кричав, коли його боруковецькі приїхали бити. І мені дивно ще й тоді було, що йому ніхто не допоміг.
То був такий крик, наче Зюру різали на шматки. Хоч від нас до Гірки більше кілометра, тато поривався бігти, але мама не пустила. Я навіть не знаю до пуття, що йому там робили, але дуже налякали, чи він просто такий крикливий. З того часу я не чув, щоб хтось із наших до боруковецьких дівчат їздив, хоча боруківці у нас принаймні під клубом також не показуються, і все ж окремі вилазки, кажуть, є. Бо ж Кіт із–за Млина засватав недавно Гапчину Зоряну, а Млин — це вже Боруки, як не крути, хоч і на греблі. Бо колись, ще баба Христя пам’ятає, то не вважалося Боруками, бо там на Млині наші люди торф копали, а боруківчани — лише за річкою. Кажуть, що і Яворенко також був звідси, із–за Млина, там стояла його хата. Але тепер — то вже стопроцентні Боруки…
Того дня, пригадую, ніяк не міг дочекатися вечора і вперше нарвав квіток на маминій клумбі, то був якийсь пізній часничок. Цього разу я вже краще розрахував час, з тим розрахунком, що поки доїду, аби вже остаточно стемніло. Не врахував лише, що через зливу земля була такою мокрою, що коли я вирішив заховати ровера на старому місці у кущах, то на колеса накрутилося стільки болота, що довелося його витягати назад на сошу й відчищати, а потім ще мити руки у калюжі.
Довелося шукати інше місце, і бажано, щоб десь ближче до Марійчиної хати. Таке місце я знайшов у інших кущах перед старим ще дерев’яним млином у кінці греблі. Той старий млин, якого ще баба Христя пам’ятає старим, і добре зберігся, і працює… Я ще колись раніше звернув увагу на ці кущі, і тепер мені ця схованка видалася надійною.
Цього разу я йшов уже з квітами, але у темряві зовсім не боявся, що мене з ними хтось побачить. А коли при вході у село трапилися дві зустрічні вантажівки, то просто заховав букет за спину… За поворотом на Вишнівець знову пройшов повз нову й стару хати, але перший раз мовчки. А коли вертався, запхав у хвіртку свій букетик, і так тихо, що навіть собака не загавкав. Він уже загавкав, коли я засвистів. Знову неголосно і знову старався із переливом. Але у темний садок, з якого чкурнув минулого разу, уже не йшов. Я став за деревом, здається, огрядною ялиною, що росла при стежці у садок…
Проте мене вже чекали.
— Гей ти, виходь! — чую я спокійний і, як мені здається, зовсім не агресивний окрик від силуету, що раптом з’являється з темряви.
Цей темний силует видався трохи іншим, ніж той, у садку, від якого я тікав, а через мить фари машини, що виринула з–за повороту з боку Вишнівця, освітили високого хлопця із дещо незвичною поставою. Він, як мені здалося, якось занадто горбився, вбираючи голову в плечі. Я відчуваю, як лоб одразу стає мокрим і спина також, аж сорочка прилипає, добре, що у темряві цього не видно.
— Виходь, не бійся! — повторює він свій окрик. — Бити не буду! — І сам поволі рушає у мій бік.
— Я й не боюся…
Мені не залишається нічого, як вийти.
— Чого сховався, я тебе бачив, ще як ти тільки прийшов. — Він підходить ще ближче, і я вже можу краще його роздивитися.
Він дещо вищий, ширший у плечах, ось тільки занадто сутулиться. Волосся темне, підстрижене «пальмочкою». На ньому коротка шкірянка, розкльошені штани і, напевне, модні туфлі.
Я зрозумів, що у мене проти нього жодних шансів, та й випробуваний шлях втечі — через город — він мені також перекрив, але будь що буде!.. Якщо доведеться робити ноги, то центральною вулицею, у всіх на очах. Та чи й далеко я втечу, чи не перехоплять мене там, чи, може, вже чекають?..
— Я й не ховаюсь, — відповідаю після деякого вагання.
— А ти звідки?
Тут я ще надовше задумуюся, витираю піт з чола, але все ж видушую із себе:
— З Борівки.
— Так і думав, — каже він. — А тебе як звати?
— Алік, — уже відповідаю, не задумуючись, один із варіантів свого імені, що видається мені найбільш відповідним моменту.
— Алік? — перепитує із деяким здивуванням. — А мене Сергій. Будемо знайомі…
— Иги, — буркаю у відповідь.
— Ти що, ікаєш? — запитує він.
— Ні, просто…
А може, у мене ще є шанси, думаю собі. Звичайно, не битися, але вийти якось із найменшими втратами, майже повторюю подумки Славкові слова. Відчуваю, що мушу пригадати ще щось із його слів, і нарешті згадую про бойовий дух. Від цієї думки набираю повні груди повітря, але одразу ж і випускаю його.
— Чого так тяжко? Не хвилюйся так, — я відчуваю у тоні Сергія іронічну нотку.
— Я й не хвилююсь.
— Ти вже був тут, правда? — все тим же дещо іронічним тоном продовжує він.
— Иги, був, — відповідаю, хоч і не без вагання.
— А ровер де? — продовжує він свій допит, але ровер — це буде останнє, що я йому скажу.
Про ровер я мовчатиму хоч би там що.
— Який ровер? — вдаю здивування.
— А чим ти приїхав? Чи пішки прийшов?..
— Пішки прийшов, — повторюю за ним, може, дещо швидше, ніж треба, і ще й шморгаю носом, мабуть, для більшої переконливості.
Він робить паузу, і я вирішую, що маневр удався.
— Слухай, ми зустрічаємося з Марічкою вже другий рік. Вона моя дівчина, розумієш? — Його голос усе такий же спокійний, але я знаю, що розслаблятися не варто, і нишком все–таки спостерігаю, чи бува не з’явиться із тіні ще хтось, бо тоді вже часу на роздуми не буде.
— Чого мовчиш?
— Я не мовчу.
— Не трогай її, не нада, — для чогось вставляє він російські словечки і вже відходячи. — Щоб потім не вийшло погано… — і розвертається назад, до Марійчиної хвіртки, а я залишаюсь.
Я вже пізніше додумався, що це, може, сама Марічка й попросила його поговорити зі мною саме у такому тоні. Протягом усієї розмови ми наче повагом прогулювалися вздовж дороги, що веде на Вишнівець, тільки не до Марійчиної хати, а від неї. Сергій, усе так само ввібравши голову у плечі, наскільки я зрозумів — це у нього просто постава така, наче відводив мене від неї, і я йшов. Як не прикро було визнавати свою поразку, але моя «друга розвідка», вочевидь, була й останньою.
Зачувши свистіння: довгий, два коротких, довгий, — я зрозумів, що це його. Перша думка була залишитися й подивитись, чи вийде Марійка, але передумую. А що, коли вона вийде і вони мене побачать, то ще подумають, що слідкую. І я вертаюся до свого ровера… Правда, вже коли завертаю за ріг, то раптом знову кортить вернутися, поговорити з цим Сергієм, чи серйозно у нього з Марійкою? Та все ж не вертаюся.
Мене ніхто не доганяє, і, як я встигаю пересвідчитися, шугнувши напроти магазину в тінь і простоявши п’ять хвилин за старим каштаном, «хвоста» також нема. На душі доволі паскудно. Особливо якщо врахувати, що напередодні я послав Марічці уже третього листа, і знову віршованого. Правда, цього разу я підписався вже дещо інакше, додавши до свого псевдо ще ініціал «А». Вийшло: «А. Орлик». Хіба можна було придумати щось дурніше? І того вечора, повертаючись із Боруків, я чомусь найбільше картав себе саме за це: і за вірша, і за видане «бойове» псевдо.
Вже коли поминув рибгосп, на спуску до «золотого» містка ледь не стикаюся з нічним птахом. Я не встиг роздивитися, але схоже на сову. Дурна сова з’являється нізвідки, з темряви, черкає крилом моє плече й летить геть… А потім у мене злітає ланцюг, і ровер залишається без гальм. Я мчу у повній темряві вибоїстою сошею без гальм, видаючи із себе гортанний ведмежий рик, і думаю, що це вже кінець, без перелому не обійтися. На щастя, спуск швидко закінчується.
— Салют, камарат, салют, камарат… — уже шепочу сам до себе через хвилину, стираю рясний піт з чола і прокручую педаль рукою, коли, зупинившись на підйомі, напомацки начіпляю на велику шестерню обвислого ланцюга.
Піднімаю очі до неба, знаходжу Велику Ведмедицю, що показує хвостом на Глинки, а неподалік неї, вже ближче до Матівеччини, і Кассіопею у вигляді літери «W», яка, якщо її перевернути, ще донедавна означала «М» — «Марічка», а тепер уже знову либонь просто дабл–ю, і їду далі.
Ще встигаю на кіно у нашому клубі. Правда, перша серія двосерійної «Клеопатри» вже закінчувалася. Я тихо пройшов, знайшов місце у задньому ряду, сидів, дивився кіно, а з голови не виходили думки про Марічку. «І як це можна загравати одразу до двох?» — думав я про неї.
Шкода, що не дочекався, чи вийшла на свист. Утім, може, й добре, що не побачив, як вийшла, може, вони навіть цілувалися б, а тоді обоє насміхалися… Але, здається, я все–таки чув, як траснула її хвіртка, а може, це щось інше траснуло?..

Того дня запис у щоденнику був дуже коротким: «Молоді, ще клейкі листочки збирають на собі краплинки води, що то тут, то там прозорими краплями скапують з гілок… А яке смачне, духмяне повітря після грози! Температура повітря у середині дня +14, вітер північно–західний поривчастий, а під час грози аж надто».
Увечері запис був ще коротшим: «Я — дурне теля, молокосос, а зрештою — і це всього лиш слова…».



З’їсти жабу

І все ж Славко довго не знав про мою боруковецьку поразку, аж до літа. Можливо, це навіть я сам йому і вибовкав уві сні. А може, й не уві сні? Того вечора, коли Славко ночував у нас і мама постелила нам на старій перині на підлозі у ванькирі. Це після того, як один із братів Кравчуків розбив мені голову на Ставках. Я просто начеб жартома хотів вибити у нього з руки камінь, а перед тим він тим каменем замахувався і на Грицика, і ще на когось, але дісталося мені.
Це було десь перед Зеленими святами. Славко ночував у нас, і ми тоді довго розмовляли, а наступного дня мали разом іти по лепеху — і для нас, і для нього, і для баби Христі. Тією лепехою потім вистеляють підлогу у всіх хатах і по сходах перед ґанком також. А зранку, коли просинаєшся, вона так запаморочливо пахне, таким начеб солодкавим болотяним духом…
По лепеху у нас навіть «ірокези», вчительські діти, і то ходять, тільки так, щоб ніхто не бачив. Або на Загреблі, або напроти Гуцала, на каналі. І ми ще звечора домовилися, що підемо до Гуцала, бо від нас сюди ближче…
Славко спочатку розповідав мені про даків і римлян, а потім упіймав велику муху, що кружляла над моєю головою, де на рані у мене запеклася кров. Мені її не перебинтували, а просто припекли йодом і сказали, що до весілля заживе, але та муха дзижчала над нами, як ворожий бомбардувальник…
— Поранення в голову, — кинув Славко, мацаючи моє волосся, що злиплося у згусток вище вуха.
Може, тоді я й сам розповів Славкові про все: і про першу розвідку, і про другу, і про захованого у конюшині ровера, і про розмову із Сергієм, якого я назвав Горбатим. Правда, я змалював його дещо здоровішим, ніж він був насправді, а ще про листи зізнався, лише втаїв, що вони були віршовані… А про псевдо Славко уже сам випитав. Тоді він і сказав, що я чесно заслужив з’їсти жабу, а ще краще одразу дві жаби, бо інакше мене розстріляють. І ми домовилися, що я почну їх їсти із найближчої неділі, коли ми підемо на риболовлю, сам зловлю і сам з’їм.
Усі хотіли побачити, як я їстиму жабу, навіть малий Грицик. І Славко був не проти, каже, іди, дивися, як будеш їсти після Олюня… Але Грицик врешті–решт відпав, батько забрав його бігати за комбайном під Кіптихою, бо починали горох.
У неділю зранку ми зібралися у Славка вже з вудками. А Володька на свинарнику нарив черв’яків для всіх, то одразу так напряму попри шкільне подвір’я і рушили. Ми так захоплюємося розмовою про те, як я їстиму жабу, що зовсім забуваємо про обережність, начеб це вже і не рибгоспний став і начеб Михтон уже не на своєму посту.
Рудий хоче мені зловити жабу, ще як топчемо ряску через мілководдя, навіть до однієї, що сидить на лататті, пробує підкрадатися, але Славко зупиняє його, каже, що я сам її маю і зловити.
— Тюв, тюв, тюв!.. — цьвохає при цьому кінчиком вудлища по воді, зображаючи автоматну чергу.
Тут, напроти шкільного, весь цей куток перед Зеленими святами жне лепеху, аби встеляти у хатах. І хоч нам ближче до Гуцала, але минулого року і ми з мамою тут жали, а потім я ровером відвозив снопики лепехи на Глинки. Один — нам, а другий — бабі Христі…
Через поросле лепехою мілководдя — дно колишнього ставу — йдемо не ховаючись, валимо напряму до каналу й наритих екскаватором острівців уздовж старого русла. Ми вже тут ловили, мій рекорд — дванадцять карпиків, не рахуючи карасів, маленького окуня і великого коблика, — цього літа все ще залишається не побитим. Але ж літо тільки починається!.. До того ж усі карпики, як один, грамів по триста–чотириста, коли я у Славка під вишнею витрусив їх із торби на траву, то аж його тато, дядько Петро, приходив дивитися…
Єдиним моїм порятунком тепер залишалася надія, що жаби я не зловлю, але про це я мовчав. Я знав, що жабу найкраще ловити — це накрити чим–небудь, а накрити її можна лише на березі, у воді ж хіба підсаком, але підсака у нас нема… Ми як ішли, так і сідаємо прямо напроти шкільного, на двох оброслих лепехою та гірчаком острівцях, з’єднаних тонким перешийком. На цьому перешийку також гріються дві жаби, одна на одній, але Славко каже, що спочатку ловимо по три карпики, а тоді вже беремося за жаб.
— Французи їдять цілими відрами, і нічого, — ще кидає він, дивлячись на тих двох жаб, що завмерли нерухомо на перешийку, і ми швидко розмотуємо вудки.
Цього літа у мене обидва поплавки із куплених пір’їн і гарно стоять, і я люблю на них дивитися. У той момент я ще не знаю, що дивлюся на них востаннє… У мене майже одразу починає смикатися лівий поплавок, той, що з індичої пір’їни, але я кваплюся тягнути, а коли нарешті смикаю, то бачу на гачку лише напівстягнутого черв’яка. Може, гачок замалий, але ж більшого все одно нема. Бачу, що й Славко також смикає за вудку, та й Володька вовтузиться, вже знімає з гачка рибину.
«З’їсти, то й з’їсти… Головне — перед тим розчавити», — кажу я сам собі, поправляючи черв’яка, але думаючи про жабу.
— Бляха! — раптом харкотить Володька. — Хлопці, Михтон! — Його схвильований голос круто змінює наші плани.
— Бляха–муха! — і собі харкотить Славко.
Я пригинаюся за лепехою, оглядаюся, і Славко також пригинається. А мілководдям, наче чапля, час від часу завмираючи на одній нозі, підтримуючи руками підкочені штанини, до нас підкрадається сухорлява постать, гроза усіх бортівських браконьєрів.
— Михтон! — повторює Славко. — Змотуй! Відходимо у сплави!.. — дає він команди, й ми швидко змотуємо вудки, збираємо торбини, взуття й, пригинаючись, відходимо вздовж острівців до високої стіни очерету.
До очерету метрів п’ятдесят, не більше, і хоч там можна зловити коросту, зате нас самих не зловить ніхто.
Але Михтон також бачить наші маневри й кричить, махає кулаком: «Стій! Я знаю, чиї ви! Зловлю, вуха відірву!» — й починає бігти до нас, але вода вище колін — не дуже–то й побіжиш. Тим часом ми також пришвидшуємося, все ще не виходячи із–за острівців.
— Дивіться, нині неділя, і може бути й облава, — каже Славко із стурбованим виглядом, він уже навіть не цьвохає вудлищами по воді, хіба один раз.
Слова Михтона про те, що він знає, чиї ми, до уваги можна не брати. Але якщо він нас навмисне жене на сплави, а там на стежці нас уже чекає рибгоспна облава, то ще треба подумати, де вилазити… Ми нарешті вибігаємо із–за острівців і, так само пригнувшись, біжимо через зарослу лепехою мілину до плавнів, які вже зовсім поруч. Це кількадесят гектарів очеретів, розділених навпіл звивистим руслом, у яке ми й закидали свої вудки… Ще кілька кущів лепехи, ще два–три вигуки Михтона, і ми його вже не бачимо і не чуємо, ми вже в очереті.
Тут, у плавнях, що їх у нас ще називають «сплавами», є і протоптані стежки, і цілі «дороги» для човнів, але ми ломимося навпростець. Ми працюємо в основному коліньми й животами, нагинаємо стебла, а за нами вони знову випростовуються. Крім очерету, тут багато й інших водяних рослин, але найгірше — рогоза, якої треба остерігатися, бо ж листки у неї — як гострі леза…Час від часу ми зупиняємося й прислухаємось — і знову вперед. Я бачу Славка, але не бачу Володьки, який лівіше і, здається, трохи спереду, бо коли Славко робить знак рукою і ми завмираємо, то чуємо бовтання, що віддаляється.
Долаючи зарості, я спершу трохи злюся від думки, що якби ми не полінувалися і полізли до острівців через плавні, то, може б, і досі спокійно ловили… Але, згадавши про жабу, яку мав з’їсти, одразу ж і перестаю злитися. У цей момент і гукає оте Славкове сакраментальне:
— Вудки у воду!
Я знаю, що він остерігається облави, і жбурляю свої вудки не задумуючись, і Славко це бачить.
— Потім знайдемо… — кидає він.
Якщо ми вийдемо без вудок, вони не матимуть, за що причепитися. А інакше за кожну вудку можуть впаяти штраф… Тоді я ще не знав, що більше своїх вудок не побачу, хоча Славко про свої казав, що знайшов. Ще пам’ятаю, що у цей час із села, десь від найближчої до плавнів Кутраневої вулички, долинуло жалісливе дзижчання циркулярки…
Рудий Славкової команди не чув, принаймні він сказав, що не чув, і коли ми його нагнали вже на протоптаній якраз між Кутраневою саджалкою і Гуцалом стежці, він був з вудками і рибиною у мокрій ситцевій торбині. Ми вирішили виходити аж коло Гуцала й ломилися плавнями ще метрів із сто, поки вони нарешті почали рідшати й очерети знову переходили у лепеху.
Ніхто за нами не гнався, у плавнях це виглядало б просто безглуздо, але й на стежці, що йшла понад ставом повз людські городи, нас також ніхто не чекає. І все ж ми ще пару хвилин перечікуємо в очереті, роззираючись вздовж стежки й прислухаючись до переливів циркулярки, перш ніж чалапаємо до берега, й одразу до Гуцалової криниці.
Бо кажуть, щоб не взяла короста, треба відразу обмитися холодною водою з криниці. Не впевнений, чи це допомагає, короста раз бере, раз ні, але ми миємося щоразу. Краще натерти шкіру оцтом, але до оцту треба ще добігти. Тому я завжди спочатку водою, а тоді вже й оцтом, якщо не забуду… Хоча короста вже разів із вісім чіплялася, і цього літа вже раз було. Це такі прищики із головками, то я навчився, як з нею боротися. Я ці головки здираю і припікаю одеколоном, або йодом, або тим же оцтом. То воно ще зо два дні після того посвербить і зникає…
А Славко завжди одним махом обливає себе з відра. Піднімає його над головою і виливає на себе, я також часом так роблю, але все ж руками потерти по ногах від корости надійніше… Проте тільки–но ми намірилися до криниці, як знову: «Стоп!». На спуску перед криницею Вороб’їв «запор» кольору дитячого поносу, або як ми його ще називали — «тигр», із цеглою під заднім колесом… Він викотив його з вулички, вочевидь, щоб помити. А потім ми побачили й Вороб’я із двома відрами й залягли на пастівнику за перелазом. Може, і він нас побачив, але виду не подав. Витягнув двоє відер води й знову поніс під горбок.
— Ану–бо, почекайте! — кладе свої вудки й торбину з рибою Володька і починає вихитувати із перелазу дошку.
Ми із Славком дивимося на нього і не розуміємо його задуму, поки він, швидко вихитавши дошку, не перестрибує за перелаз і патичком, якого підбирає тут же, не починає нагортати на дошку ще свіжі коров’ячі пляцки, один, а потім ще один.
— Та ну його, Рудий, перестань! — каже Славко, але вже пізно.
— Батарея, вогонь! — командує сам до себе Володька і з неймовірною вправністю використовує дошку щось на кшталт пращі.
Свіже коров’яче лайно, описавши в повітрі дугу, смачно ляпає на заднє бокове скло й дверцята «тигра». Рудий одразу ж перестрибує назад, так само швидко вставляє на місце дошку, хапає вудки й рибину, і ми, згинаючись за кущами, замість іти в обхід, попід городами вертаємося стежкою назад до Кутраневої саджалки.
— То дурне ти зробив, і для чого так по–дурному світитися? — злиться Славко.
— Та Воробей!
— Ну Воробей! Ми вже й так засвітились. Коли що, то дивися… За це ти також можеш з’їсти жабу, — уже не так зло, але твердо каже Славко.
— Ага, а він з’їв? — киває на мене Володька.
— Він само собою…
— Я б з’їв, якби не Михтон. А тепер не буду, — подаю голос і я, але Славко мене начеб не чує.
— Можемо і зараз, — продовжує він, хоча вже не так упевнено.
— Не буду, — ще раз повторюю я, чомусь згадуючи вудки, які так бездарно викинув, про них відтоді я ще не раз згадуватиму.
— А я ж уже їв, — нагадує Володька, він іде попереду і щоразу оглядається.
— Ніхто ж не бачив, — усе ще злиться Славко.
— Але ж ти казав, що…
— Хіба? Просто, коли ти хвалився, не хотів тебе перед малими виставляти, — «малими» Славко називає нас із Грициком.
— То ти доказуєш, що я збрехав?! — раптом зупиняється Володька, і я з розгону наступаю на кінчик його вудки, що сунеться по землі. — Що, повилазило? — смикає він за вудлище, і чути хрускіт.
Кінчик таки тріснув, але я знаю, що це невелика біда. Жилку можна перев’язати нижче, перед тріщиною, а патик обрізати.
— Давай–но перев’яжу жилку, — ловлю й мацаю кінчик його вудки.
— Пусти вудку!
— Чого ти?
— Що, в зуби хоч? — визвіряється до мене Володька.
— Що?
— Ти чого до малого?
— А ти що?.. — Володька робить крок убік на чиюсь межу, але раптово вертається, знову кидає вудки й рибину і налітає на Славка.
Вони хапають один одного за плечі й падають на траву. Спочатку Рудий зверху, але Славко вивертається, і деякий час вони мовчки, крекчучи, вовтузяться на землі.
— Гей–гей! Хлопці, ви що! — гукає якась чужа тітка, що до того горбатіла із сапкою оддалік на своєму городі.
Чужа тітка і ще дві ворони на старій вільсі край пастівника стають мимовільними свідками боротьби. Тітка ще продовжує у цьому ж дусі, але ніхто на неї не звертає уваги.
— Покажи йому, Славку! Покажи! — за всіма правилами я не маю права втручатися, що б не сталось.
Урешті мій двоюрідний брат сідає зверху, але Володька й собі пробує вивернутися. Славко виглядає сильнішим, але Рудий — верткіший… Враз Славко починає рвати траву й силою запихає Володьці в рота, той харкає, відпльовується, фиркає, мов кінь, зелень із землею розмащується у нього по губах, по щоках.
— Ну все, харе! — раптом хрипить він.
— Харе?
— Харе! — продовжує відпльовуватися.
— Здаєсся? — перепитує Славко.
— Здаюсь…
Якби не ці їхні гицання, ми б уже були далеко, а так ще ж треба знову вертатися до Кутраневої саджалки.
— То не чесно, траву пхати, — каже Володька.
— То тобі замість жаби, — кидає Славко, ще як вони обтрушуються.
— Замість якої жаби?
— Тієї, що ти не з’їв…
— А він що, з’їв? — тикає на мене пальцем Володька.
— Ви обоє… боягузи, — нарешті підбирає слово Славко.
На щастя, у саджалці на той момент нікого, лише чиїсь випрані «дорожки» розвішані на її нових дерев’яних стінках. У саджалці вода холодна, джерельна. Ми роззуваємося, роздягаємося і, присівши навпочіпки на дошках, миємо ноги, спини, животи — від корости, а Володька — то ще й лице. Якби у цей момент котрась із тіток, що приносять на саджалку прати, все це побачила, то неодмінно б налаяла.

Влітку я роблю записи у щоденнику далеко не щодня, а один із останніх до того ж написаний ледь зрозумілими каракулями. Мабуть, уже за кілька днів після пригоди з Михтоном.
Увечері: «Почерк тому такий поганий, що вдень знову їздив купатися на ті самі комашки, і на тому самому місці, де недавно поранився животом, сьогодні розпоров великого пальця правої руки. Палець напух і страшно болить, поворухнути ним не можу. А ще перед купанням, зранку, їздив у райредакцію, завіз туди свій новий допис про сільських медиків. Одна старша жіночка, з якою я розмовляв, сказала, що написаний він добре і буде надрукований. Спостерігав трохи за редакцією, але більш детально описувати не можу, бо вже писав, що болить палець. Так вийшло, що і туди і назад, бо ж автобус іде через Боруки, їхав в одному автобусі з тим Сергієм, стрижка «пальмочкою», що натякав мені тоді не ходити до Марічки. Типовий сільський піжон. Правда, мені здається, що він не злий, яким хоче здаватися, хоча звертає на себе увагу його нервозна, трішки нервозна манера говорити і маленькі вперті очиці.
Загалом день сьогодні був сонячний, теплий. Наливаються жита, пшениці, ячмені, буйніють трави, достигають черешні, вишні. Літо… Літо… Температура повітря у середині дня становила +26. Вітру майже не було, південний».



Стіна

Славко вечорами пропадає і думає, що ми не знаємо куди. А ми знаємо, але не подаємо виду, не хочемо його розчаровувати, що він не такий уже й великий конспіратор. Ми знаємо, що він ходить до Олі. Володька навіть часом підколює його, але лише так, про Бараболишину вулицю, в загальному, а про походеньки і він мовчок. Мабуть, не хоче ще раз жабу їсти…
У Олі смішне вуличне прізвисько — Бараболиха, бо на них так кажуть, і може, Славко цього найбільше й стидається? І хоч вечорами він зникає, зате майже всі дні впродовж літа ми проводимо разом: я, він і Володька. Лише малий Грицик не з нами, а зі своїм старим у полі, і бачимо ми його хіба у неділю, та й то не в кожну. Ми працюємо піднощиками у колгоспній будбригаді, калатаємо розчин, носимо цеглу або копаємо рови.
Чомусь, коли тільки хмариться, Грабинка, наш бригадир, видає наряд із риття ровів. Часом ті канави нам доводилося засипати назад, і за це ми з Рудим не любимо їх копати. Славко в душі, може, також злиться, але не подає виду, каже, що такі безглузді роботи найбільше загартовують і тіло, й дух. А для нашої організації — це якраз те, що треба.
А то якось Грабинка сказав, що у нас буде новий муляр. То було десь на третій день, як ми вийшли, ще на початку літа. Невдовзі він і з’явився, і виявився нормальним дядьком. Нам одразу сподобалося його прізвище — Козир, та й ім’я також — Петро. Ми так і називали його просто по імені, хоч він і годився нам у батьки… Він майже одразу став розважати нас теревенями, і ми до нього так звикли, що Славко вже навіть подумував відкритися перед ним з організацією. Бо відколи з’явився Петро, улюбленим нашим заняттям було слухати його історії, а ще він нас учив, як краще сачкувати.
Крім Петра з мулярів ще був дядько Ладик — штунда і старий Джуджа, який коли щось казав, то постійно облизувався. До них нас прикріпили ще з першого дня. Ми мурували стіну, що мала відділяти нову конюшню від поля, але у колгоспі на той час будувалися й інші об’єкти, та й поза колгоспом також, то із старших постійно з нами була, крім цих трьох мулярів, ще тітка Горпина, огрядна і криклива, наша із Славком далека своячка. Дуже огрядна, не йде, а котиться, вона також з нашої вулиці, але за видолинком.
Вона також калатала з нами той розчин і щоразу нагадувала нам, на скільки відер води треба вапна й піску, хоч ми ці пропорції уже й так знали напам’ять. Воду ми напускали у відра із залізної бочки, яку нам притягав трактор. Тітка й загітувала маму дати мене на літо у буд–бригаду. Бо Славко з Володькою вже другий рік тут, вони ще тракторну бригаду будували, а я вже цього не застав.
Старшим був дядько Ладик, він сам себе призначив старшим, але Грабинці було те на руку Бо Грабинка паралельно із стіною ще будував собі хату й частина мулярів з піднощиками працювали в нього, а Ладик прикривав його тут. Правда, Володька, як найбільш язикатий із нас, починав під’юджувати і Ладика, інколи вже із самого ранку.
— Ну, то як? Діла ниньки не буде? — запитує він, тільки–но доходимо до стіни, а ми ж із ним із однієї вулиці і часто разом приходимо.
А дядько Ладик щоранку приходить першим і починає з того, що викладає камінці. Бере їх по одному з купи і, сопучи, припасовує на стіні, а то ще й чвиркає замашкою сокиркою, стесуючи зайві канти. «У мене око — як ватерпас», — любить примовляти. Через те чвиркання він Володьці й не відповідає.
— Усі в Грабинки біля хати, а ми тут якого? — підігрує йому Славко, що цієї миті також виходить із–за стіни.
— А у Грабинки вже ж хата є! — хлопці все розігрують як по нотах.
З’являється старий Джуджа, але він недочуває і майже не бере участі у наших розмовах, хіба йобкає, коли Володька йому в мулярського кошика кельму розчину хлюпне і той до кінця дня затвердне як камінь.
— То ж він зятеві ставить. Тому лисому, із Збаража, що з естрадою по весіллях їздить, — пояснює з–під стіни Славко.
А дядько Ладик, аж іскри скачуть, так сокиркою чвиркає. Йому й відповідати за Грабинку ніяково, бо ж, якщо подумати, то яке його діло? Але ж, з іншого боку, саме його бригадир попросив про всяк випадок прикрити й дивитися, аби тут коло стіни також щось робилося.
— То всьо, по домах! — командує Володька.
— Як то по домах? Як то? — вдає здивування дядько. — Ви що, а робота?.. Хлопчики, так не можна, — він знає, що принесе свої тілеса тітка Горпина і всій дискусії кінець, робота одразу закипить.
Але тітка цього дня все не приходить, і дядько Ладик нарешті згадує, що Грабинка і її до хати забрав.
Ми й самі звечора чули, як бригадир її кликав, а відтак і дядько згадує й розуміє, що сьогодні його чекає нелегкий день самому давати нам раду.
— Ану–бо будіть того лайдаку і помалу до праці! — киває на купу гравію дядько Ладик.
Ми аж тепер помічаємо, що за камінням на отаві спить Петро, хоча ми його між собою частіше називаємо на прізвище — Козир… Ми неохоче виконуємо дядькові вказівки, але будити все ж треба. Він тут ось так не вперше досипає, і ми його не вперше будимо. Для цього у нас є три способи: або по черзі поціляємо камінчиком, поки хтось не влучить, або хлюпаємо із мідної кварти, що висить на бочці. Але найпростіший спосіб складався із трьох слів.
Варто було лише голосно гукнути: «Гино, Вєрка йде!» — і Петро одразу починав піднімати голову й оглядатися.
Вєрка — то його жінка. І хоч вони не розписувалися, але з весни, відколи Петро пішов від Ганки Піщанської, то живе у неї. Але у Вєрки ще є син від першого чоловіка, теж якогось заїжджого — Только Пудель, якого так називали через сніжно–біле кучеряве волосся, і у них з Петром час від часу починалася війна.
Кажуть, першого ж вечора, коли Козир переступив Вєрчиного порога, Только пропоров кухонним ножем і встромив у грубку знамениту «Венеру» — картину, яку Петро носив із собою, єдиний його скарб, окрім дерматинової валізи, з якою ото позаминулого року прибився до нашого села: у широкій посрібленій рамці з філігранно вирізьбленими амурами ту «Венеру» Ганка Піщанська повісила над ліжком. Видно, й у Вєрки ці амури також опинилися б на видному місці. За картину Петро відомстив Толькові тим, що замкнув двері ванькира, де той спав, і зранку, щоб вийти з хати, Пудель мусив виймати подвійну раму у вікні, бо тоді ще й не розвеснилося, а Вєрка ж на фермі.
Усе ж Вєрка їх якось мирила. Бо Петро — пусте, що пияк — був і муляром, і теслею, і ковалем, і ким хочеш, а в селі це дуже цінується. За неповний рік Ганці він сам змурував і накрив літню кухоньку, тільки вікно й двері не вставив. Може, тому й кинув її, що надто вже припахала.
А часом Пудель шарпався з Петром і на людях, по неділях на алейці за школою, коли збиралися на покер. Там старші хлопці грали на гроші, ми також грали, але окремо. А з дядьків приходив лише Петро, бо у дорослих була своя компанія біля буфету і грали вони лише в дурня. А оскільки Петро махлював, то вони його гонили.
Петра хлопці приймали, хоч і знали, що махлює, та все одно, може, через те, що «зек» і що прізвище Козир. Якщо був Только, то спершу божився, що з Петром на одному гектарі не сяде, але все ж сідав, а потім вони знову шарпалися під березами. І часто закінчувалося тим, що дебелий Только гнав його стусанами з виспи униз аж до тиру, де постійно тліли купи сміття й пахло димом, або й ще далі понад берегом аж на людські пастівники…
Горілку Петро пив також по–особливому: або пив, не просихав, або не пив зовсім. Так у селі рідко хто умів, бо хоч пияків і вистачало, але, здається, ніхто з них і не думав кидати.
І ще ніхто, окрім хіба самого Грабинки, не вмів так переконливо прибріхувати. Та якщо Грабинка лише туману напускає, щось вигадує про передові рубежі, щоб упхати ще якусь дармову роботу, то Петро сплітає переважно свої походеньки по бабах, про зону, де сидів, а ще часом про Гітлера, якого малим у війну бачив у вікні поїзда.
Він хоче, щоб ми йому вірили, але про Гітлера ніхто з нас, звичайно, не вірить… Ми просто чекаємо, хоч і не зізнаємося в цьому ні один одному, ні самим собі, коли він почне і чи почне знову надувати щоки й пуркати варґами, показуючи, як Ганка Піщанська поперджує, коли він на неї вилазить. Це здається нам навіть дуже еротичною сценою.
Володька у такі моменти часом затуляє носа пальцями й качається по траві, а тітка Горпина покрикує на нас. Дядько Ладик також покрикує, називає «козирною бригадою», а старий Джуджа, як завжди, лише трясе головою й облизується.
…І все ж того ранку ми Петра будити не поспішаємо. Я поглядаю на Славка, а він дивиться кудись на ліс і, здається, у своїх думках десь дуже далеко. А Рудий як пішов за стіну, то лише із–за стіни гукає, дрочиться з дядьком Ладиком.
— Дядьку, дядьку, всі ж у Грабинки коло хати, а ми тут якого?
— Тш–ш! — шипить до нього дядько. — Хто то тобі таке сказав?
— А чого Грабинка вас не покликав? — ще голосніше кричить із–за стіни Володька.
— Вас, жуликів лядащих, тілько під місток мона взяти! — перестає викладати камінці дядько. — Ну, давайте, хлопці, до роствору!..
— Та я ж, дядьку, не про нас, я про вас питаю, — показує з–за стіни голову Володька.
— А ти чо’ туди поліз? — повертається до Славка дядько. — Якщо треба, я можу вас заставити! Якщо треба, я умію заставити!..
— Заставляти — гріх! — спокійно відповідає Славко, але все ж із бочки сповзає, видно, йому там було просто мулько.
— А лядащим бути не гріх? — запалюється дядько. — А ти там що, всрався? — гукає до Володьки, але той якраз виходить з–за стіни з патиком на плечі, наче з гвинтівкою на караул.
Брат зав’язує на животі сорочку, ми беремо білі від вапна ноші й повземо до оббитої толем причепи по цемент. Обминаючи острівці розквітлих бур’янів, поволі переходимо через широкий двір, дивимося на велику іржаву колодку на дверях причепи й так само, не поспішаючи, вертаємося назад.
— Дядьку, а ключі від халабуди де? — і на раз–два жбурляємо ноші на пісок.
Цієї миті на стовпі за парканом, що відгороджує нас від тракторного двору, оживає репродуктор:
— Друга доба… на орбіті радянсько–американський… «Союз»—«Аполлон»… — прохрипів і знову вмовк.
Його часом прориває навіть на музику, концерт у передобідню пору. Ми з Володькою тоді ближче підходимо до обквацьованого солідолом, аби ніхто не лазив, паркана і слухаємо, бо знаємо, що пора уже змиватися на обід, бо ж обідати ми ходимо по домах.
— Контакту нема, вітер, — махає патиком Володька. — То що, будимо Петра і по домах!
— Я вам дам по домах! А ключ напевне у Горпини. Хлопці, хто з вас з ровером, щоб скочити до неї за ключем? — пробує командувати дядько Ладик, але ми його не слухаємо.
— Нехай поспить, — киває Славко на купу гравію. — Його вчора Пудель знову колошкав, уся вулиця збіглася…
— Ану–но я! — начеб не чує Славка Володька і, не випускаючи з рук палки, починає відколупувати від скрині, у якій ми калатаємо розчин, кусочки вапна й жбурляти за ту купу, аж поки звідти не лунає спросоння Петрове ремиґання:
— Їдрі його! Хто? Вольдемар? Шульц? Ти? — стогне Козир, бо Вольдемаром Шульцем він називає Володьку. — Ти, йоп твою!.. — але не підводиться і на дядькове Ладикове: «Петре, ти ж образованний чєловєк!» — також не відповідає.
— За прогнозами Гідрометцентру… — озивається репродуктор, ми дружно повертаємо голови, але він знову вмовкає.
Володька нарешті знаходить застосування своєму патикові, і він летить, описуючи дугу, в напрямку стовпа, але не долітає, глухо вдаряється в обсолідолені дошки паркана. Проводжаючи поглядами політ патика, ми раптом оддалік на стежці, де починається паркан, помічаємо довгоногу дівчину із синьою сумкою через плече, на якій великими літерами написано «Старт». Вона начеб роззирається, а потім прямує до нас. Дівчина не наша, з усього видно — міська.
— Гино, Вєрка йде! — першим опам’ятовується Володька.
— Го–го! — нарешті підводить голову Петро.
— Та нє, справді, гино… То не до тебе часом?
— Застебни ширіньку, Шульц!
— Шо? А… Тьху ти! — Володька відвертається й заскакує за бочку, а дівчина уже звертає зі стежки і просто до нас.
Але через мить ойкає, нагинається, торкаючись рукою п’яти, видно, колючку загнала.
— Спортсменка, камсамолка, двадцять п’ять баранов! — підморгує нам зі Славком Петро.
— Гей, а на ферму я правильно йду? — гукає до нас дівчина.
— На ферму? — перепитує Петро. — Тут не пройдеш, хіба коли підсадимо…
— А ви будівельник?
— Хто тобі сказав? Я — космонавт…
— Не смішно, — хмикає дівчина.
— Тут, пані, не пройдете, тут стіна, — озивається дядько Ладик і знову починає викладати позад себе камінці, хоч їх там уже і так не бракує, а старий Джуджа збоку і собі трясе головою.
— Ти того штунди не слухай, диви, скільки хлопців, що не підсадимо? — обтрушує із сорочки траву Петро.
— А я думала, ви космонавт, — уже веселіше реагує дівчина.
— А для чого тобі на ферму? — раптом міняє тональність на більш серйозну Петро.
— Злочинна політика імперіалістичних держав… — просинається на стовпі репродуктор.
— Яз районної газети, кореспондент, — бадьоро відповідає вона. — Мені треба зустрітися з Фросиною Сидорчук, знаєте таку?
— Тітка Фроська! То ж Малєнчикова стара! — чомусь радіє Володька.
— Кореспондент? — Таке зізнання дивує навіть Петра.
Дівчина порпається у сумочці, дістає звідти червону книжечку, показує нам здалеку і знову ховає… Дорогою, тягнучи довгий хвіст пилюки, трясеться драбиняком Только. Він щодня гасає тут, може, й навмисне.
— Ге–гей! Привіт бракоробам! — гукає, щирячись на всі кутні. — Дядьку Ладику, ганяйте того бубнового троха, сидить без діла… Віста! Віста–вйо, манюня!..
— От роботка! — чвиркає крізь зуби Петро.
— А то хто поїхав? — посміхається вслід Пуделеві дівчина.
— То наш агітатор, — ще раз чвиркає крізь зуби Петро. — За високі надої поїхав на ферму агітувати…
— О, то ферма там? А давайте я і про нього напишу, — дівчина перекидає з плеча на плече сумочку, дістає довгастого, перекладеного великою кульковою ручкою блокнота. — Ви що, оту довгу стіну муруєте?
Ми дивимося на Петра, та він мовчить. Начеб і забув про дівчину, втупився вслід Толькові й розминає цигарку.
— Муруємо, — відповідаю я за всіх. — Тут буде навіс для возів і саней, а онде нова конюшня…
— Який навіс! То просто, аби двір від поля відгородити, щоб було де… — захотів посперечатися Володька, але що «де», так і недоказав.
— А хто у вас старший? — несподівано цікавиться дівчина.
— Бригадир чи хто? — перепитує Петро.
Але поки він думає, Володька й видає все, що треба й не треба: що бригадир у нас Грабинка, але він зараз свою хату мурує, всіх мулярів і піднощиків туди забрав, а ми ось тут без цементу, бо ключа від причепи також нема.
— Гей–гей, не слухайте його, він видумує! — озивається від стіни дядько Ладик. — Ми тут стіну муруємо, — так що–небудь, аби ляпнути.
— Ага, китайську, — знехотя коментує Славко, дивлячись кудись у небо над головою.
Прямо над нами, високо у блакитному небі, біла цятка літака… Я просто дивлюсь на Славка, що знову сидить зверху на бочці, й услід за ним також піднімаю голову. А через мить до наших вух долітає рівномірне віддалене гурчання.
— То хто їде за ключами? — нагадує нам дядько, але, так і не дочекавшись відповіді, витрушує зі свого мулярського кошика мішка й бреде уздовж стіни до щілини між нею і парканом.
Ми знаємо, що він подався рвати кролям конюшину. Він так щодня робить, і кролі у нього на цій конюшині вже, мабуть, розгодовані, як телята… Потім він прив’яже мішка до багажника велосипеда й чекатиме обіду, аби відвезти додому, а після обіду буде ще один мішок, а у кошику — цегла. «Для рівноваги», — каже дядько, так по цеглині не те що на собачу будку, а й на туалет мурований навозити можна.
— А ми тут маємо свого, тового, кореспондента! «О. Татарчук», чули? — гигикає Володька й показує на мене пальцем, а я відчуваю, що починаю червоніти.
Дівчина здивовано глянула на мене, а я подумав: добре, що були дощі і пізня отава пішла в ріст, хоч не видно моїх порваних на гульках кедів.
— То ви заходьте до нас в редакцію, чого ви ні разу не зайдете, я опрацьовувала ваші дописи, — посміхнулася вона до мене. — Заходьте, ми вам дописи будемо давати…
Від такої до себе уваги і від цього «ви» з уст незнайомої дівчини я вже просто горів вогнем і лише стискав кулака у Володьчин бік.
— Заходьте–заходьте, не соромтеся! — не вгавала дівчина, бачачи мою ніяковість, але я вже й очі боявся підняти на неї.
Чомусь найбільше мене бентежила присутність Петра, перед ним я не хотів виглядати ніяким «кореспондентом».
З репродуктора вирвався на волю і тієї ж миті обірвався тужливий акорд. Парило. До дощу ще треба встигнути скупатися, подумав я.
— Втілюючи в життя історичні рішення… — знову про своє озвався репродуктор, але на нього вже ніхто не зважав.
— То ви кажете, що замість колгоспної конюшні всі у бригадира хату мурують, — наморщила носика дівчина, бо на фермі, викачуючи гній, затріскотали транспортери, і вітер був з того боку.
— Може, навіть всьой тиждень тамки будуть, — сказав Володька.
— Я придумала! Ви напишете листа нам у редакцію, ну, про ці порядки, — зіпнулася на пальчики, щоб побачити простір за стіною, але це їй, мабуть, не вдалося. — Ви ж, я бачу, не боягузи!
— Гино, Вєрка йде! Петро! Чесне слово, — показав пальцем на дорогу Володька. — З дойки…
— То ваша ферма таки там? Хоча тепер уже і так чути, — торкнулася пальцем кінчика носа дівчина.
— Гірники Кривбасу, перевиконуючи плани… — викашляв із себе репродуктор.
— А чого? Дівчина правильно каже, — забичкував об підошву цигарку Петро. — Якщо вмієш, напиши… А якщо треба, то підписуйте мною, — скривив він гримасу, що мала означати посмішку. — Всьо підписуй, їден хрін! А я колись також газетку випускав. Тушшю лінійки наводив. Тільки давно те було і далеко звідси, — похитав він головою, кивнув на темніючі за стіною вершки лісу. — Три тисячі кеме на сєвєр, там і тепер макарони безплатно дають… Словом, пора полуднувати, хлопці.
— То що, гукнути? — єхидно киває у бік Вєрки Володька.
— Тс–с! Ви мене не бачили. Піду гляну, як Ладко конюшину краде. — Петро схоплюється і, згорбившись, бреде під стіною.
— То пишіть нам і читайте газету, — каже дівчина і собі прямує до дороги.
— Та нічого вона не напише, не переживай, — кидає їй услід Славко.
— А я й не переживаю…
— А пам’ятаєш, як ти про наш духовий написав, а вони там вкінці ще дописали, що хлопці з радістю ходять на репетиції… А Зозулині ще хотіли тебе за це бити, бо їх потім Воробей на ті репетиції мало не щодня почав гонити… — проводжає він поглядом дівчину.
— Ага, духовики! — гукає Володька і ще щось хоче додати, але брат наставляє йому під носа кулака.
— Славку, але ж у мене такого не було.
— Знаю, що не було, вони й тепер мо… можуть…
— Хлопці, а кошики! — вже шипить цього разу Володька, коли Петро зникає у щілині між стіною і тракторною.
Поки Славко сидить на бочці назирці, ми запихаємо у мулярські кошики по цеглині, примасковуємо зверху фартухами і, заховавши у кущах ровери, залягаємо на рові під парканом.
— Треб’ло ще сокирку Ладикову сховати, він би тоді збісився, — туркоче мені на вухо Володька. — Він купив її у Пальчика за п’ять рублів, а тепер носиться як кіт із салом. А Пальчик привіз із Риги не одну таку і тепер заробляє…
— А Пальчик — то той, що на Андрія ми йому хвіртку знімали? — питає Славко.
— Ну, Плаксивої тато, — туркоче далі Володька, і я вже знаю, що то про одну їхню однокласницю, вони її так називають, хоч я жодного разу не бачив, щоб вона плакала, але у неї такі очі завжди, наче заплакані…
— Апчхи! — лунає раптом із щілини, і з’являється спершу голова дядька Ладика, а потім і його мішок.
— Будь здорова, дівчино чорноброва! — викрикує слідом Петро і піддає дядькові мішка.
— В са–аду, яго–оди рва–ала–а! — як продовження, тихо гугнявить мені у вухо Володька.
— А твій Грабинка — барахло! Ні до Бога, ні до людей, — начеб у продовження розмови, розмахує руками Петро. — А те, що він за нині нащитає нам аж по три рублі! То нехай ними…
— Петре, тобі нема про що? То всьо дурне, чуєш! А у тебе часом нема якої биндочки міща зав’язати, бо десь та зав’язка, а дротом скручувати не хотілося б, бо ж порву…
— Нема. Диви, а хлопці вже пішли, — кидає Петро начеб розчаровано, хапає свого кошика, навіть не зауваживши, що він враз так несподівано поважчав, і спацерує перевальцем до дороги.
— Нічого, ще нам подякує, — туркоче Володька, а Славко лежить собі горілиць за кущем і навіть не дивиться, про щось своє думає.
— То що, поїхали, ще покупатися до дощу треба, — нагадую я їм.
— Почекай, нехай підуть, куди вилазити? — стримує мене Володька.
— А давайте признаємося йому завтра про цеглу, — начеб сам до себе каже Славко.
— Признавайся, якщо хочеш, їден хрін! — зі словами Козира реагує Володька і раптом, задкуючи, сповзає з рову, втискається у землю. — Ша! Ладик… Ша!
Але ми із Славком, навпаки, піднімаємо голови й бачимо, як наша цегла разом із дядьковим: «Пся крев!» — летить через стіну й глухо гепається десь у колгоспній конюшині.
— А завтра нас ще й шукати пошле, — коментує Володька.
— Трінадцять часов… — раптом буркає репродуктор.
Як виявилося, то був останній день моєї роботи біля стіни. Просто тато у наступний рейс їхав через Гусятин, і на сімейній раді вони з мамою вирішили забрати мене з будбригади й відправити на Збруч до баби Зосі, а вже коли від неї приїхав, то в бригаду більше не вертався.
Після приїзду першого ж дня — одразу до Славка, але тітка сказала, що він на шкільному… Проте першим на купі порослого пирієм курного вугілля за шкільним туалетом я побачив не його, а Володьку Він стояв згорбатівши і до чогось уважно придивлявся, але, побачивши мене, зрадів:
— Поки тебе… Тут таке! — ковтав він від поспіху слова. — Ту ж статейку в газеті надрукували! Но! А Петро розходився, що то все його робота і що він ще не таке розкаже, і що він ще не таке… І про Грабинку, і про голову… То йому хтось там трохи дав, що аж водою відливали. Тепер кажуть, Грабинку із будбригади на кормоцех переведуть…
— А ти що — знов на живіт?
— Та нє! — захитав головою Володька. — От думав, що звідси видніше буде…
— Видніше, ніж звідки? — запитав я і додав. — А Славко де, ти часом не бачив?..
— Побігли, там… Только вже досі виграв, і Славко там…
Ми нагодилися якраз вчасно, Петро саме жбурнув з виспи колодою карт, і вона розлетілася порослим чистотілом та глухою кропивою схилом.
— Махляр! У тебе не було того туза, з прикупу витягнув!.. Он, вони бачили! — по–турецьки підкуливши під себе ноги, закликав він у свідки інших, але ніхто його не квапився підтримувати.
— Ну, зек! Ну, бич! — заціпився Только й, не роздумуючи, огрів Петра кулаком по тім’ї, наче ондатру глушив.
Петро все ж відкотився, скочив на ноги, але Только вже стояв і хапнув його за комір. Та Козир зумів вирватися й з вигуками: «Вчись, поки я живий!» — помчав із вибриком через шкільну капусту, збиваючи деякі головки, і вони відлітали, мов м’ячики. Только вже зробив було крок доганяти, але ми із Славком, не змовляючись, і Володька за нами також, заступили йому дорогу.
— Що, що, козирна бригада! Молокососи! — вирячився він до нас, але за Петром не побіг. — Велика мація! Зальотник хрінів! Подякуйте неділі, бо я в новому і неохота маститися…
Тим часом Петро зник за шкільним вугіллям… І тієї ночі у Щатинах, що за лісом, обчистили кооперацію, а ще через день за Козиром приїхала міліція. Кажуть, колись Петро уже їв ті дармові макарони через таке ж… Але невдовзі його відпустили, побили, кажуть, але відпустили. Проте Вєрка назад уже не прийняла, і свої манатки він вздрів під штахетами, бо коли сільське радіо донесло їй, що, мовляв, уже з автобуса вийшов, але ще по дорозі у «Черемшину» зайшов, то відразу все його позбирала й виставила.
Перепрошувати Вєрку він не пішов, натомість подибав до Ганки Піщанської, а потім ще й до Паршивлячки за греблю ходив, але врешті–решт оселився у курені рибного сторожа Михтона. І ми із Славком один раз навіть до нього ходили. Ми його розбудили, і він не так щоб і був нам дуже радий, але потім таки показав свою нову картину — знову «Венеру».
Це була гола жінка у лежачій позі на квадраті цупкого ватману, він зізнався, що вициганив у перукаря Якова нового пензля, а фарби у нього ще якісь свої були. Ми із Славком не проявили захоплення, і він це списав на незавершеність.
— То лише великий майстер, хлопці, може таку штуку зробити одним пензликом. Нова «Венера» буде ще красивіша за ту, я її з Вєрки пишу, — посміхався він на всі свої залізні.
Він навіть при нас щось там і підправляв, і не лише пензликом клав фарбу, а й соломинкою і навіть пальцем.
Таким ми його і запам’ятали, Петра Козира, живу легенду Борівки. Сподіваємося, що таки живу, так я і записав того дня у своєму щоденнику, коли Володька мені сказав, як вертався з коровою, що курінь Михтонів згорів, а Петро пропав, лише шматочок обгорілого ватману знайшли неподалік… Правда, за день до того ми уже вчотирьох, навіть з малим Грициком, ходили до нього, але так і не добудилися. Він лежав на соломі без тями, тягло перегаром, не хочеться й згадувати.
— Харе про Козира! — так само каже Славко, не хоче згадувати, коли я про нього щось починаю.
Хоча в душі й сам, я бачу, не проти ще раз його зустріти, знову послухати побрехеньок з тим неповторним Петровим колоритом розказаних і показаних.

Старий запис, ще коли був останній день моєї роботи у будбригаді: «Сьогодні Славко знову згадав про той мій допис у районці, де у редакції дописали, начеб хлопціз охотою ходять на репетиції. І тепер я із хвилюванням чекаю, чи не допишуть чогось і до нового допису — «П'ята трудова», що я його написав про нашу будбригаду і де згадую і Славка, і Володьку. А ще до нас приходила дівчина, так само з газети, але я їй нічого не казав про свої дописи, вона, видно, у редакції новенька. І ще вона обіцяла написати про Грабинку і те, що мулярі будують його хату, замість стіни біля конюшні… Поживемо — побачимо.
А ще я хотів написати, що з нами працює муляром Петро Козир, колишній засуджений, який у дитинстві під час війни бачив Гітлера у поїзді. Той поїзд їхав через їхнє село. Але Славко каже, що про Гітлера не можна і про засудженого не можна. Він каже, що Сталін ніколи не їздив Україною поїздом, то вони не надрукують, що тут їздив Гітлер. Бо тоді питання, а де ж були партизани? І я думаю, він правий.
Сьогодні було похмуро з короткочасними незначними проясненнями, трохи вітряно, у другій половині дня накрапав дощ. Температура повітря у середині дня становила +19».



Рейд на Боруки

У Грицикового тата, Грицика–старшого, що його портрет перед правлінням як передового комбайнера, є моцик — «Іж–Юпітер», блідо–жовтого кольору. Але тато переважно на тракторі у полі, а моцик просто стоїть на подвірку під курми. Тобто під шматком сірого, прикладеного дошкою брезенту, на якому люблять моститися кури. Грицикові ще два роки до шістнадцяти, коли нарешті зможе отримати права, хоча він уже і зараз їздить краще за Рудого, а Рудий — єдиний із нас права вже має. Проте у Рудого нема моцика.
Отож, маючи аж двох асів, а одного навіть з правами, та ще й моцика під курми, було б по–дурному йти у Боруки пішки. Славко придумав план, як нам і моцика випробувати, й за мене поквитатися. Спочатку він назвав це «походом», але коли з’ясувалося з моциком, то відразу перейменував на «рейд».
Це вже був серпень, перша неділя, коли на ставу відкрився сезон на качок, а ми, як завжди того дня, зібралися на шкільному. Ми лежимо зверху над тиром, тобто над тим земляним жолобом, у який на воєнці Лейтьоха водить нас стріляти з мілкашок. Вітер з плавнів покусує наші ніздрі, він доносить трохи диму.
Плавні із шкільного насипу, мов на долоні, й ми бачимо, що в одному місці просто спалахнув старий очерет, але невдовзі погас. Ще вітер доносить до наших вух лоскітливі звуки пострілів. І коли на кілька хвилин затишшя, то Славко, вглядаючись у обшир плавнів, починає сам їх імітувати: «Пах! Па–пах!..» А згодом і вітер доносить те саме: «Пах! Па–пах!..»
— «П’ятизарядка» лупить, чуєш? — якимсь чином Славко визначає тип рушниці за звуками пострілів, коли над плавнями лунає чергова порція пострілів.
— Нє–а. Чуєш! То Романюкова, а он же і він лізе через широке, — заперечує Володька, показуючи у напрямку млина.
Там і справді видно постать із рушницею наперевіс, що відділилася від машин на березі й у типовій для цього берега позі чаплі чалапає через поросле кропивкою та кущами лепехи мілководдя.
— О, диви–диви, впала! — раптом обоє вони зриваються, і Славко показує пальцем на ледь помітну чорну цятку, що спершу каменем падає донизу, але над самим очеретом знову змиває догори.
Качки також хитрі, й у них либонь своя тактика.
— Дебіл, промазав!
— Бляха! Диви, як низько… Крижень і дві качки зліва! — І тієї ж миті до наших вух долітає характерне посвистування качиних крил. — От би, бляха, двостволку!.. — розмахує руками Рудий. — Бах–бах! — стріляє він, витягнувши руку й склавши два пальці, як з «вертикалки».
— Бах–бах–бах! — лупить і Славко з «п’ятизарядки».
— Бах! Ба–бах! — а це вже й Грицик їм услід, малий аж присідає, каже, що йому так краще цілитися.
Він раз коло дошки також присів, коли контужений Воробей дав йому указкою по лобі. А Грицик присів і вже не встав. Воробей його за комір шарпав, шарпав, та так і виніс із класу навприсядки, із скуленими коліньми, Грицик немов закляк. Тоді ще старого Грицика викликали.
Однак я не стріляю, зовсім не хочеться. Та й інші скоро перестають. Торік ми всі гатили із куди більшим азартом.
— Та пішли, бляха! Поїхали! — першим не витримує мовчанки Володька, і наші голови мимоволі повертаються до Славка.
Але той начеб не чує й складає мовби для свисту губи: «Чіу! Чіу!»… «Чіу!» — повторює ще раз, це у нас вважалося пострілом мілкашки. Славко стріляє й одночасно збиває шматком стального дроту, підібраного на алейці, вершки бур’янів.
Звичайно, як би я не ховався, а він у першу чергу помітив, що мені зовсім не до качок. Мій погляд звернений поверх плавнів, де за ставом видніється куток Боруків, якраз той, де церква і Марійчина хата. Якби у нас був вертоліт, як у «рибнадзору», і можна було трохи політати над плавнями і над Марійчиною хатою також, лише це, можливо, мене і заспокоїло.
Ми з Володькою дивилися на Славка, Славко — на малого Грицика, а той зиркає на нас:
— Бу–бу! — понуро надуває щоки й лупить по тих же бур’янах, що їх сік Славко.
Малий усе ще впирається. Дорогою до шкільного двору я спершу навіть обіцяв йому свого старого лука і стріли із бляшаними наконечниками, а Славко — патрона від мілкашки, з тих трьох, що у нього були, які він виміняв колись у старших хлопців. Але Грицик із кислим виразом віднєкувався. Тоді Славко зупинив нас і, піднявши два пальці, сказав:
— А хочеш бути генеральним бунчужним?
— Шо–шо? — недовірливо перепитав Грицик, і Володька одночасно з ним також здивовано «шошокнув».
— Генеральним бунчужним два рази не пропонують, ти будеш тримати бунчук!..
— Тримати бунчук? — усе з тим же кислим виразом зиркав з–під лоба Грицик.
— Символ влади, ми зробимо його із кінського хвоста, причепимо на піку, і ти будеш його хранити…
— Ггг? — задумався Грицик, було видно, що піка із кінським хвостом вразила його більше, ніж лук і патрони. — Але… але я не хочу, — так само з–під лоба кидав він тоді косі погляди на Володьку, мабуть пам’ятаючи свою викручену руку.
Навесні Рудий викрутив йому руку всього лиш за те, що Грицик не хотів показати, що в кулаці. А там нічого й не було.
Ми знали, що малий Грицик упертий за двох, але щоб аж настільки! Він погодився ще зранку взяти татового моцика, щоб ми поїхали ним у Боруки, але відмовлявся пускати за кермо Володьку, а той також ставив свої умови:
— Тоді я не їду, що я там не бачив?..
Славко ж вважав, що без Володьки з двома «малими» у Боруках більше шансів нарватися.
— Та що ти як малий? — ще пробував умовляти він Володьку.
— Я їду туди, він — назад, — повторював як завчене той.
— Нє, я туди і я назад! — ставав у позу Грицик.
— Знаєш, тоді я не їду, — знову починав своєї Володька.
Але коли Грицик чує про бунчужного, про кінський хвіст і піку — це, либонь, справді вражає його уяву… Ми деякий час мовчимо, Славко навіть перестає сікти дротом бур’яни. Грицик з–під лоба глипає то на Рудого, то на Боруки з того боку долини, то на мене із Славком, і нарешті голосно шморгає носом.
— Ну добре, — видушує він із себе. — Але до піки ще й лук зі стрілою, і патрона, і я — туди… — майже верещить він на тлі бур’янів, шкільних беріз і плавнів у долині.
— Иги, добре, — погоджуюся я, поки він не передумав, і відчуваю, як серце починає пришвидшено калатати.
— То поїхали, — не роздумуючи, швидким кроком рушає зі шкільного Славко.
Володька вагається найдовше, навіть відкриває рота, щоб ще щось заперечити, але, мотнувши головою, наче лошак, що відгонить ґедзя, кидається нас наздоганяти… Але все одно не так воно все темпом робиться, як хотілося. Бо Грицик ще хоче їсти, і ми його чекаємо. А Володька тим часом ще біжить додому за братовим кастетом, і ми потім ще чекаємо його. Той кастет, я його якось бачив, то просто плаский олов’яний злиток із чотирма дірками для пальців. Це з того акумуляторного олова, що його старші хлопці тирили на бригаді, а на Позіхайлі переплавляли.
Без Володьки Славко вирішив не викочувати моцика. Щоб не виказати своїх намірів, на випадок, якщо б Грициків тато ненароком приїхав з поля на обід і не зіпсував усього.
А якби він приїхав, а моцика вже нема, то Грицик ще міг потім сказати, що їздив ним красти конюшину для кролів. До тієї конюшини, що під лісом біля високовольтної, старий дозволяє йому брати їхнього «Іжа», як вони кажуть, і Грицик, набивши конюшиною мішка, ховає його у колясці.
Нарешті вертається Володька, хоч і без кастета, каже, що не знайшов, і ми випихуємо моцика на сошу. У Грицика лише дві пластикові каски: одна синя, інша зелена. Одну він одягає сам, іншу простягає Славкові. Але Славко віддає її мені.
— А раптом злетиш, — каже він. — То хоч голову не поб’єш!..
— Иги, спасібо! — відповідаю не без іронії.
— Нічого, срака — то не голова, — додає Славко.
Ми вже домовилися, що я, як найлегший після Грицика, сидітиму позад нього на колясці, звідки й справді можна злетіти. Володька — позад малого, а дорогою назад вони поміняються, бо Грицик як власник транспортного засобу мав право вибирати… Отож, коли вернувся Володька, залишається моцика лише завести, і ми його заводимо.
Правда, це виходить також не з першої спроби, бо акумулятор слабенький, доводиться пхати. І ми пхаємо від Грицькових воріт, добре, що він живе на узгірку, майже до Філикової криниці, поки нарешті не зачмихав.
— Сідайте! — у касці, із закоченими рукавами, газуючи на холостих оборотах, командує малий.
— Ну що, тримайся! — шкіриться своїми щербатими до мене Славко, і я тримаюся однією рукою за край коляски, а іншою за спинку сідушки, а Славко ще спочатку пробував притримувати мене за руку, але йому це було не зовсім зручно, то, коли поминули автобусну, відпустив.
Але найгірше було те, що я не подумав нічого підмостити, бо ж сидів на голому залізі і відчував сідницями кожну ямку. Врешті–решт, при кожному гойданні піднімався на ногах і так проїхав чи не половину шляху, вже й не знав, коли приїду назад, і вже, якщо чесно, був не радий, що кинув цю ідею із рейдом ворожими тилами.
— Ну як, Олюню, цель блізка? — гукає до мене Славко, коли ми скочуємося із рибгоспного горбка і Грицик ловить перші ями на боруковецькій греблі.
— Йо–х! — мої кишки підскакують до горла.
— Мінне поле… — коментує Славко і ще щось додає, але вітер відносить його слова.
— Будемо їхати назад, скупаємося! — кидає Володька, оглядаючи плесо величезного, на ширину всієї долини ставу із білими чайками–риболовцями, що парять у повітрі, й цятками диких лебедів оддалік.
— Ага, і риби наловимо! — кидаю я, тримаючись із останніх сил, хоч їм усім весело.
Біля старого, ще дерев’яного млина Грицик, пропускаючи зустрічного «ЗІЛа», з’їжджає на обочину і ловить колесом від коляски чи не найбільшу ямеру за всю дорогу.
Славко ледь не вилітає з коляски.
— Фуг–гас! — коментує він.
А що вже казати про мене: на скулених ногах, ледь тримаюся заціпенілими руками… Нарешті починаються каштани, справа доріжка — там клуб і школа! Далі — пошта, пам’ятник… Біля автобусної два хлопці змірюють нас здивованим поглядом і ще довго дивляться нам услід.
— Прямо догори, — скеровую я Грицика перед розвилкою. — А тепер направо, як на Вишнівець!..
А ось і Марійчина хата, стара і нова, і криниця, і те дерево, за яким я ховався… На подвір’ї нікого, лише якісь кури та індики перед хлівом. Зліва церква, справа — униз, до річки, пішла вуличка. Грицик зупиняється. Нарешті приємне відчуття тверді під ногами.
Але Грицик у цей момент робить непростиму помилку. Він також злазить із моцика й виймає ключ із запалення, й апарат глухне.
— Ти шо, баран! — першим усю проблемність нашого перебування на ворожій території із заглухлим мотоциклом усвідомлює Володька.
Славко хоч і найкраще з нас б’ється, але в техніці він приблизно як і я, і деякий час мовчки слухає суперечку асів. Бо Грицик за «козла», звісно, платить тим же, а ще каже, що поки їхали, акумулятор уже, може, й підзарядився. Але ще через кілька реплік і після Славкового грізного: «І що тепер?» — після чого в інших випадках часто йшли потиличники, все ж зізнається, що ключа висмикнув випадково, за звичкою.
Після цього наш відпочинок закінчується, Грицик знову розчепірив руки за кермом, а ми знову пхаємо. Вже не так довго, як вдома, але майже до Марійчиної хати. Ще як тільки починали, я помітив, як дорогу до її хати перебігла якась дівчина, але не Марійка. А коли ми вже порівнялися з її хатою, то і та дівчина і сама Марійка уже сиділи на дошках і здивовано й водночас якось глузливо дивилися, як ми всідаємося на моцика, що, розлякуючи курей та індиків, на щастя, знову зачмихав.
Наші погляди зустрілися, і хоч я був у шоломі, Марійка упізнала мене. У той момент Грицик знову знайшов якщо й не фугас, то добрячу вибоїну, мене підкинуло, і я ледь не злетів із коляски. Але навіть незважаючи на це, як мені здалося, глузування в Марійчиних очах зовсім зникло, залишилося лише здивування. Цей її погляд, чи точніше — спогад про нього, зігрівав мене потім ще впродовж довгого часу, років і десятиліть, і, можливо, тепло від нього жевріє у моїй душі ще й досі.
Я вважав, що місію виконано. Але тепер я не був упевнений, чи витримає моя дупа зворотний шлях.
— Краще я піду пішки! — нагинаюся я над Славковим вухом.
— Шо–шо? — Я впевнений, що він розчув, але, вочевидь, не зрозумів, що я маю на увазі.
Проте найбільше нас тоді здивував Володька.
— Стоп, машина! — командує він, коли порівнялися із боруковецьким продмагом, хоч Славко і не давав йому повноважень роздавати команди. — Стій, стій! — уже начеб просить він.
Можна було навіть подумати, що його зненацька схопив живіт.
— Тільки не глуши, я скоро! — зіскакує він з моцика, коли Грицик усе–таки зупиняється на самій площі перед магазином, де ми стоїмо відкриті, мов на долоні.
— От дурень! — посилає йому вслід Славко.
Але ми навіть не встигли як слід оцінити ситуацію, хоч оддалік справа, де шосе повертало на Ланівці, до нас уже приглядалося кілька місцевих шпанюків, яким недовго і старших хлопців покликати у відповідь на наше вторгнення, коли Рудий знову вибіг й із риторичним запитанням: «Хлопці, ні в кого нема десять копійок?..» — помчав повз нас до бензовоза, який стояв так само біля магазину. З тим самим він і до шофера звернувся. Інший, може, й послав би, але дядько виявився не скупим…
Ще через хвилину Володька вибігає з магазину, притримуючи за пазухою щось велике й округле.
— Я забув вам сказати, що тут моя тітка продавщицею, мамина двоюрідна! — випалює він на одному подиху. — Рушай! — штурхає Грицика у плечі. — Я вдома взяв рубля, а воно рубель десять, не хватало! — пояснює він нам, коли уже починаємо котитися, а ті шпанюки, уже побачивши, що ми беремо курс на Бортівку, показують нам услід кулаки і дулі.
Це бачу лише я, бо сиджу лицем назад, і ще недавно, мабуть, не задумуючись, відповів би їм тим же, але нині не хочеться псувати романтичний настрій, хоч і з потовченою дупою.
Ми стали аж на горбку, за рибгоспом, під старими черешнями, де вже почалися наші поля, і Володька нарешті витягає із–за пазухи велику пляшку вина із прісною назвою «Столове».
— Ця кислятина? — зіронізував Славко. — То ти за ним бігав? — Він, як і всі ми, вже давно зрозумів, що Володька купив вино, й було помітно, що це йому не дуже подобалося.
Можливо, навіть не так сам факт, як те, що той ні з ким не порадився.
— Тебе що, Козир так напосилався, що не можеш відвикнути? Ми ж домовлялися, що без цього, — починає заводитися Славко. — Хочеш пити — на Зозулину вулицю! — злиться він.
— А може, на Бараболишину вулицю ще скажеш? — робить круглі очі Рудий, він єдиний із нас так уміє, він і вухами рухати може.
— У нас організація, чи ти забув? — ще буркає Славко, а про Бараболишину вулицю начеб не чує, бо ж на Зозулиній живе багато хто, а на Бараболишиній лише його Оля.
Володька знає, як навіть Славка остудити. Мене, правда, Бараболишина вулиця зовсім не хвилює, проте трохи вколола згадка про Петра. Бо ж після його зникнення і наших марних пошуків ми й досі, якось суто інтуїтивно, намагаємося оминати цю тему… Мабуть, нам просто боляче про все це згадувати.
Я можу й не пити, але як усі, то всі!.. Коли Володька нарешті відкорковує, надрізавши пластмасову пробку ножиком, пляшка йде по колу.
Кожен робить по кілька ковтків, і Славко ще раз згадує Козира, але вже дещо веселіше.
Тепла кисла рідина наповнює рот гіркуватим присмаком, але за хвилину ми уже всі відчуваємо приємне збудження. І Марійка в моїй уяві уже посміхається мені безперестанку… Поки я черговий раз тягну з цівки й думаю про Марійку, Грицик дозволяє Володьці самому проїхатися до Дерев’яного Містка й назад…
— Петруха, гляди, якусь нову бабу знайшов і горя не знає! — занюхує рукавом Славко, для сміху.
Але про Козира знову вийшло не смішно. Тим часом Володька різко шарпає з місця, і його розхристана рожева сорочина тріпотить на вітрі позад нього, як кавалерійська бурка. Ми проводжаємо його поглядами, ще не знаючи, що більше його біля рибгоспу того дня не побачимо. Коли Рудого нема й не чути і десять хвилин, і п’ятнадцять, першим не витримує Грицик і люто, по–дорослому лаючись, біжить до села, а ми із Славком — за ним.
Пробігаємо «Золотого Містка», потім «Чани» і, лише збігши з горбка, бачимо за поворотом нещасного Володьку, що ходить шкутильгаючи, а моцика помічаємо, коли підбігли ближче… Грицик з розгону дає Володьці копняка, потім другого, той не відбивається, лише відбігає й при тому тримається за руку й наче скиглить.
Тим часом ми бачимо, що мотоцикл уверх колесами лежить під насипом.
— Не вписався! — спокійно коментує Славко.
Ми всі троє пробуємо перевернути наш транспортний засіб, а потім кличемо ще й Володьку Хоч і шкутильгає, але йде.
— Казав же не пити! — продовжує Славко.
— А що я тепер татові скажу? — із слізьми на очах, передбачаючи неминучу розплату, вже починає плакати Грицик.
— Иги, — виривається й у мене те дурне игикання, наче ікання.
Проте коли ми врешті–решт викочуємо моцика назад на дорогу, відчищаємо роги керма від землі й трави, Грицик знову сідає, а ми із Славком, уже без Рудого, який плентається позаду, пхаємо, то, як не дивно, але він заводиться ще швидше, ніж у Боруках. З помітних ушкоджень то лише відламане дзеркальце.
— Можна його припаяти, старий і не помітить, — подає голос Володька, він тримається за праву руку, що болить і вже навіть трохи спухла.
— Я тебе самого припаяю! — уже без сліз, але все ще сердито кидає йому малий.
— От побач, візьму вдома паяльника і за п’ять хвилин! — усе ще обіцяє Володька.

Наприкінці кожного місяця я малюю діаграми. Сполучаю крапочки, що їх спочатку ставлю у клітинках із позначками температури. По горизонталі — числа місяця, по вертикалі — градуси (від плюс п’ятдесяти до мінус п’ятдесяти), і я з нетерпінням чекаю останнього дня кожного місяця, коли можна малювати нову діаграму. На вигляд — це частіше нагадує гори, часом дуже круті, хоча буває, що й із рівнинами. Це коли впродовж кількох днів температура не міняється, але таке буває нечасто.
Але літом, коли у деякі дні я не роблю записів, то виникають порожні клітинки, і тоді я придумав з’єднувати крайні точки пунктиром. Так воно виглядає навіть цікавіше: і лінії, і пунктири. Я часом навіть свідомо у щоденнику замість температури писав «пунктир». Якось показав свої діаграми Славкові, але він лише зверхньо хмикнув. Він вважає, що краще було б намалювати план села і довколишніх земель із позначками знайдених гільз або інших військових трофеїв, але цієї карти, крім нас, ніхто не має бачити…
Того дня я записав: «Намагання все обміркувати —розумію, що це наївність, бо ж попереду ще ціле життя. Виходить, що мої сьогоднішні думки просто ніщо, порівняно із тими, які мене чекають… Від однієї цієї думки уже захоплює дух, хочеться жити, думати, розуміти, спостерігати…
Сьогодні було похмуро із незначними проясненнями, часом накрапував дощ, весь день віяв порівняно сильний, різкий, але теплий вітер. Температура повітря у середині дня становила +20».
Ввечері: «Тато, коли вернувся з рейсу, чогось поліз на коня, упав ізламав пальця, іми їздили у райлікарню накладати гіпс, вітер увечері посилився».



Бучина й околиці

У Славка знову зав’язана на животі сорочка, а в руках м’яч. Я копаю садка, і він запитує, чи мені ще багато.
— Від того куща і донизу, — показую я на нескопане, але він і сам бачить.
Того садка ми копаємо раз у два–три роки, або й два роки поспіль, як тепер. Переважно мама копає сама або з тіткою, тато до того не пхається, а вона дуже хоче розвести у ньому рівну густу траву. Але у садку забагато дерев і кущів, і це шкодило траві, через це вона росла нерівномірно, і врешті–решт її перемагала глуха кропива упереміж із диким трояном.
Славко мовчки бере другого городника, з тих, що влітку у нас завжди стоять сперті на стіну хліва біля хвіртки. Цю хвіртку у високому, щоб не перелітали кури, паркані ми ще називаємо «дверима». Вона й справді схожа на двері, і, починаючи з весни, над подвірком лунають мамині, а то й татові, чи й навіть мої вигуки:
— Хто відкрив двері на город? Бо кури вже там!
Як правило, хто гукає, той і біжить виганяти курей.
Славко починає знизу, мені назустріч, і хвилин за двадцять ми уже стоїмо спина до спини, тепер і я можу зав’язувати сорочку на животі.
— Городника також візьмемо, — каже Славко і, зваживши в руках обидва, мого залишає під стіною, а свого простягає мені. — Вперед! «Ірокези» свої ворота вже поставили, — каже він, і ми через город прямуємо на Позіхайло.
— А хлопці? — кладу я городника на обидва плеча, а руки звішую зверху.
— Хлопці вже, може, й там. — Сорочка на Славковій спині, як і на моїй, ще мокра від копання. — Так, план такий… — продовжує він.
І я слухаю, по пунктах, що після чого.
— Твоє завдання, — каже Славко саме у той момент, коли ми з городу вилазимо на високу межу, а далі, за межею, через стерню, вже можемо йти поряд. — Твоє завдання, — повторює він, — поки ми з Володькою будемо шукати штанги й перекладини, твоє завдання — це ваше завдання разом з Грициком — викопати дві ямки, поки ми з Рудим вирубаємо і принесемо…
— На ворота?
— На ворота…
— Добре, — погодився я. — А городник один.
— Вистачить і одного, — сказав Славко.
— Ясно.
— Дивися, часом буває, що і тут дощ також може вимивати гільзи, — показує він під ноги, коли ми переходимо дорогу. — Хоча тут ще не так, під горбком більше…
— На Шкільній більше, — кажу я.
— Ну, на Шкільній, зрівняв!.. Після зливи, напроти діда Матвія, ще торік Пудель патрона найшов. Розривного, дун–дун…
— Дун–дун, — повторюю я вслід за Славком, наче стукаю ложкою по баняку.
— А дядько Тарас тут затвора викопав, без бійка, правда, але на бригаду приніс, і Сидір у нього випросив.
Мені подобається, коли Славко починає про зброю чи про щось військове. Бо це, мабуть, єдине, що його насправді цікавить, можливо, навіть більше, ніж Оля Бараболиха, і навіть більше, ніж наша організація, хоча й існує вона лише у його голові. Він багато знає й уміє розказувати, і коли він каже «патрон», — в моїй уяві уже і клацання затвора, і димок від пострілу, і той малюнок у моєму старому зошиті з математики, де Славко якось почав малювати англійського танка часів Першої світової… Усе це одразу перед очима.
— Володька нині обіцяв самопала принести, — раптом, по–змовницькому озираючись, каже він.
— Самопала? А де?..
— У Гвоздика виміняв.
— Та–а, у Гвоздика мідна трубка.
— Каже, з прикладом зробив. Побачимо… Дивися! — Ми вже майже на горбку, і Славко показує мені рукою повз Попову Гору десь на Передмірку. — Дід Лук’ян казав, що там стояла батарея, на горбку під Передміркою, і стріляли на Матіївці.
З горба вся долина Горині — як на долоні: і Загоринь, і навіть ще далі — Снігорівка у мареві. А за річкою у Передмірці хатки біліють, і свічечка дзвіниці посеред села, майже на одній лінії із нашою церквою. А на південному сході, у Боруках, також хатки біліють, і також купол церкви і свічечка дзвіниці поруч, а ще далі на схід — то вже велика труба лановецького цукрового… Ліворуч — обрій заступає ліс, а за лісом Гринівці і Матіївці.
— Гм, з Передмірки на Матіївці? — повторюю я.
— Хіба то далеко! Ж–ж–ж–ж! Пу–ф! — описує рукою велику дугу у повітрі Славко.
— То що, снаряди перелітали через село і через ліс?
— І через село, і через ліс. Але тоді ще лісу такого не було, були пеньки. Тільки Бучина одна й була… Це була петлюрівська батарея, — наче з викликом кидає Славко.
— А в цю війну?
— Ні, в цю уже не стріляли, — відповідає він, і мені подобається оте його тверде «ні».
Це у нього від мами, моєї тітки, вона також саме так і каже, бо всі інші у нас, як правило, нєкають.
— А ти бачив ту гільзу, що дід на ній косу клепає? — продовжує Славко. — То ще з Першої світової лишилася…
— І у діда Степана така є, і ще кварта з гільзи…
— Так, і в діда Степана така сама гільза, і кварта з гільзи, бачив? Також ще з тамтої війни… А з цієї то у нашого діда лише змійка із самогонного апарата. З того літака, що впав посеред села, його люди просто на запчастини розібрали.
— Але ж дід у комині сидів, — нагадую я.
— Не бздякай уже хоч… У комині то вже потім, — оглядається Славко.
Він іде межею поперед мене, балансує руками на вузьких місцях, я бачу його змокрілу від поту сорочку і шию, так само спітнілу.
— Ти не забувай, ще у тамту війну дід Лук’ян із Будьонним до Варшави дійшов! — показує рукою десь на Бучину Славко. — А потім утікали ще скоріше, ніж наступали…
— Иги, знаю! — буркаю я.
— Иги, иги… — передражнює Славко.
— Чого ти?
— А чого «игикаєш»?
— Нічого… А потім аж до Києва втікали… Вони всі, кому тоді вісімнадцять було, із села пішли. Після того як гетьманці побили одного хлопця, що просто сидів на лавці і злякався їхніх коней, кинувся утікати… То вони його догнали і посеред села… Сход зібрали і напоказ випороли нагайками.
— То ще треба розібратися, що то були за гетьманці? Може, вони людей навмисне били, щоб посіяти ворожнечу… — сопе Славко. — Бо ж перед тим панський фільварок розібрали, розтягли, хто що зміг, то гетьманці приїхали назад збирати розграбоване. Виходить, вони були за панів?
— Але дід казав, що він тоді нічого не взяв, коли фільварок розбирали, і баба казала, що нічого…
— А потім він ще й у Криму був, Перекоп брав, а в Одесі від тифу ледь не помер… Йому тоді було тільки двадцять років. Уявляєш, як він вертався після тифу, після того як воював… До Проскурова на якомусь поїзді зверху, а далі… По селах їсти просив, у копиці ночував…
— Тоді Хмельницький ще Проскуровом називався? — не проминаю я нагоди показати свої пізнання.
— Ще раз скажи! — морщиться Славко і продовжує: — Тоді дід пішки із Проскурова…
— Иги!
— Ще раз игикнеш, щолбана дам, от побач! — буркає Славко і далі продовжує дідову історію: — У Збаражі в тюрму посадили, але завезли копу яєць і пуд масла й викупили, з тією умовою, що він піде служити у польську армію. Але ти чув, як дід на лавці розказував, як командували у польській армії: «Пий чай і одівайсь!» — то вже він сплітає… Не могли у польській армії такі команди давати… — хмикає двоюрідний брат.
І все ж дідова історія, з усього видно, його неабияк надихає, і я, озираючи то ліс, то долину Горині, то хатки позад нас, знову слухаю про службу діда Лук’яна у польській армії інтендантом, у Кракові і Варшаві. І про ті гарні черевики, у яких він прийшов із «войска» і за які, за бабиними словами, вона його і полюбила…
Ми стоїмо на високій межі на самому вершечку горба, Славко піднімає тверду грудку землі й, жбурнувши у двох ворон, що стрибали по чиїйсь, посадженій замість викошеного на пашу ячменю молодій кукурудзі, продовжує.
— Бач, якби не ті черевики, то, може, і нас не було б, наших батьків і нас, — піднімає ще одну грудку Славко, але не бачить, по чому кинути, то кришить її пальцями.
— Але ж бабу ще Ріхтер міг застрелити, коли вона отут йшла із Позіхайла, а він їхав Глинками на бричці, а куля у рядні з травою застрягла, — згадую я відому бабину історію.
— Але ж мами наші вже тоді були, — слушно заперечує Славко. — А перші німці з Вікнин ішли, — показує він рукою на Попову Гору. — На роверах приїхали… Якщо хочеш знати, дід мені казав, з ким він тоді з фронту втік. Я навіть знаю, з яким дядьком вони разом пробиралися, тільки забув його прізвисько, колись покажу… — осікається Славко. — Ну йдем, а то хлопці чекають, — кидає він, докришуючи в руці вже третю грудку.
Починається найбільш проблемна частина дідової біографії, дезертирство і сидіння у комині, і на цьому моменті двоюрідний брат завжди морщить лоба і зітхає по–дорослому:
— У ліс іти він уже був трохи застарий, — щоразу одне і те ж на цьому місці каже Славко.
— А дід Степан? — Мені цікаво слухати, і я повертаю тему на іншого діда, вже тільки Славкового, бо це його тата тато.
— Дід Степан ще старший, його на фронт не брали. Він у Першу світову в окопах насидівся, а потім, як полк українізувався, ще думав, куди йти: до Петлюри чи до баби?..
— Якої — Фросини?
— А якої ж іще?.. А наш дядько Павло був у мельниківцях, тоді воював у Червоній армії, у Німеччині після війни служив, а потім ще й на Колиму попав, коли про мельниківців донесли…
— Та ну! Я й не знав…
— Ти ще багато чого не знаєш, — сопе Славко, його чоло вкрили великі краплі поту.
Він останнім часом потіє все більше. Каже, що то через тиск, що у нього щось із тиском, і треба лікуватися, бо в армію не візьмуть. Йому ніяково через оцю його пітливість, але я вдаю, що не помічаю… Ми вже входимо в ліс, уже видно галявину Позіхайла. Славко слинить пальця й піднімає вгору, притримує мене рукою і прислухається, принюхується.
— Чуєш? Вони вже тут?
Я також прислухаюся і принюхуюся, але нічого не чую, крім ледь вловимого запаху диму…
— От тепер чую — це дим, — кажу я.
— Так, вітер у наш бік, — зітхає Славко. — І вчи, і не вчи — однаково. Вони уже виказали, вони вже трупи. — Давай зайдемо зненацька… Пішли тихенько.
Ми вертаємося метрів на десять, перестрибуємо рів, а далі, крадучись, переходимо від дерева до дерева. Коли до галявини залишається метрів десять і Володька з Грициком, схилившись над шматком газети, кожен своїм ножиком продовжують із двох пачок сірників стругати сірку, ми стрімко вибігаємо з–за дерев і накидаємося на них.
— Дурний, розсипиш сірку! — кричить Володька, і Славко його відпускає, а я Грицика ще деякий час тримаю за шию, хоч він також крекче, але сірників і ножа з рук не випускає…
— І що? Буде стріляти? — бере до рук самопала Славко. — Плі! — командує сам до себе.
Я відпускаю Грицика і також дивлюся. Трубка, як я й казав, мідна, мабуть, десь на бригаді знайшли, від трактора. Прибита двома скобами із цвяшків до дошки, вирізаної наче пістолет «маузер». Край трубки заклепаний, і пропиляна дірочка, щоб підпалювати сірку.
— Плі! — командує Славко й уже самопала з рук не випускає. — Давай–но сірку, — каже до Володьки. — Ти ж уже стріляв, тепер ми з Олюньом бабахнем, хочеш бабахнути, Олюню?
— Давай, — кажу я, хоч не дуже–то й маю бажання.
— Давай я, — озивається Грицик.
— Ні, ти ще малий…
— Ага, малий?..
— Так, сірки мало. Стружи ще…
— Стружи сам, — огризається Володька. — То мій самопал…
Усе могло б закінчитися черговою сутичкою, але у цей час за кущами почувся тріск, шурхіт, і ми спершу побачили величезну купу соломи, що продиралася до нас крізь кущі, а вже під нею згорблену постать дядька Юхима. Він і справді був схожий на мураху, і навіть не вірилося, що одна людина може нести таке велике рядно соломи.
Дядько теж нас побачив. Підняв голову і знову опустив, обличчя його вже було буряковим, обперезаний важким рядном, наче кінь шлеєю через груди, з жилами, що виступили на лобі, дядько просопів повз нас, але на краю галявини впав на своє рядно й розкинув руки…
Хвилини дві–три так і лежав на рядні, на напівзігнутих ногах, віддихувався, і наче аж у грудях свистіло.
— А якби тут батарею поставити? — висловив я припущення. — За деревами не було б видно.
— Ти що — ідіот? — кинув Славко, не випускаючи з рук самопала, а з поля зору — дядька. — Як би ти ту батарею сюди затягнув?
— Дерева й прорубати можна… — Володьці, видно, також нічого моя ідея, хоч він, може, й не чув про ту петлюрівську батарею біля Передмірки.
— Ви обидва ідіоти, — відповідає нам із кислою міною Славко, він не любить, коли ми із Рудим об’єднуємося. — Грицику, засипай сірку! — продовжує командувати, начеб готується стріляти, не звертаючи уваги на дядька Юхима.
Але дядько може донести мамі. Він, окрім того, що перший на вулиці скнара, то ще й пліткар, мама сама так каже, та й баба Христя його також не любить.
— Що, хлопці, воюєте? — нагадує про себе дядько. — Дивіться, мою солому не спаліть.
— А хіба вона ваша? — хмикає Володька.
— Но–но, Рудий, не дрочися… До вечора нехай тут полежить, а ввечері перенесу, буде корові на підстилку. — Дядько нарешті вилазить із–під шлеї рядна, обтрушується від соломи.
— Я бачив і на Бучині таку купу, — шепоче мені Володька, наче справжньому союзнику. — Цю не будемо, бо пойме, а ту, на Бучині, треба спалити. — Володька завжди надто радикальні ідеї штовхає, і це мені також не подобається.
Славко із Грициком тим часом засипають у Володьчин самопал сірку, притовкують її грубим стальним дротом, що служить шомполом, і ним же пропихають пижа з газети. Славко виймає з нагрудної кишені малюсіньку бекасячу шротину, а зверху затовкують ще одного пижа.
— Ну, будеш стріляти? — простягає він самопала Володьці.
Той здивований, але самопала бере.
— В горобця? — уже й посміхається.
— Чекай, нехай дядько піде. — Брат усе ж перехоплює мій схвильований погляд.
— Ну давай, копайте ямки.
— На яку ширину?
— Там, де старі стояли, там побачиш…
— А сокира? — зупиняється Славко.
— Забув, — аж присідає від розпачу Володька.
— Якого ж ти йшов… Добре, пішли тоді на Бучину постріляємо, — пропонує Славко. — Ворота тоді завтра.
Ми залишаємо дядька з його соломою, а вже спустившись у долину, бачимо, як він із намотаним на руку рядном дивиться за нами.
— Ще мені опришко, — оглядається Славко.
— Гнида, — цвиркає крізь зуби Володька. — Давай йому солому спалимо!
— Ти теж опришко… Щоб показати себе придурками?..
З долини на горбок, а за ним уже й Бучина. Деякі стовбури старих буків, вузлуваті, з вирізаними написами, а чи й просто рубцями–шрамами на м’якій корі. Найгрубіші з них можна обняти, лише взявшись за руки утрьох, а то й учотирьох.
— Ну то як, палимо солому? — не вгавав Рудий, але Славко вже й не відповідав.
— Тут десь було вирізано «Україна 1950», то, дід казав, бандерівці вирізали. Він як приїхав раз ліс рубати на Матівеччину, вони прогнали.
— Там, де криївки? — спитав я.
Більше для хлопців, ніж для себе, бо Славко мені вже раз восьмий про той напис розказує, але ми його так і не знайшли. Хоча, може, й хлопцям уже так само розказував, і вони також шукали, я не знаю.
— Ага, до речі, тут також, дивися, місце могло б бути для криївки… — каже Славко.
— До села заблизько.
— Але то може бути й добре. А як під хатами були криївки?..
— Звідси обстрілювати добре, дивися, — показав Грицик на садки й хати за деревами.
Ми були на самому початку лісу, й крізь дерева добре проглядався той куток нашої вулиці, що за горбком разом з насипом і «будою», що якраз їхала по ньому.
— Криївка не для того, щоб обстрілювати, а щоб затаїтися і чекати слушної нагоди, — Славко робить три кроки вбік, три назад, а потім уперед, до Бучини.
До глибокого рова, за яким уже починаються велетенські дерева, метрів тридцять, не більше.
— То хочете побачити, чи ні? — піднімає у витягнутій руці самопала Володька. — Сірників ще тільки на раз буде?
— То ми Грицика пошлемо…
— Та нє, не піду, давайте краще криївку копати, — нагадує Грицик.
— Криївку копати, кажеш? — перепитує Славко і роззирається довкола. — Тільки про це нікому…
— Яку криївку? — нарешті і до Володьки доходить. — А як же «ірокези» і ворота?
І справді, ми якось і забули про них, Юру Вербицького — Вербу і його команду, ми їх ще називали «ірокезами». Юра, його брат Валєрик, він же Валєльик, а ще малий Меша Ваврищук.
Славко перший почав їх так називати. Спочатку лише малого, коли тому «чижиком» під школою ледь ока не вибило. Тоді Славко порівняв його з Моше Даяном, ізраїльським генералом, що також ходив з перев’язаним оком, а брат тоді не пропускав жодних новин про війну у Єгипті… Але прижилося не Моша, а Меша.
Колись, ще у класі п’ятому–шостому, Верба, його Валєрик і Меша гралися в індіанців, чіпляли на себе пір’я, і від Позіхайла до соснини то була їхня територія. Але мама з татом у Юри з Валєльиком були вчителями, і мама у Меши також, і ми їх не дуже любили. Вони це відчували і намагалися триматися окремо.
А ще у Вербицьких був старший брат Микола, але він уже вчився у Львові, в університеті. У нас у школі в спортзалі з ним навіть зустріч була, він розповідав, як поступив, і про навчання своє. А ще сказав, що Львів — дуже гарне українське місто… Нам сподобалося, як він це сказав. Дивно так прозвучало, дуже піднесено.
Час від часу ми стикалися з нашими «ірокезами» у лісі, але не билися. Із Зозулевими билися, а з ними — ні. Ми з ними грали у футбол: чотири на чотири, і їхні ворота тепер на Позіхайлі також уже стояли, а наші старі ворота були трохи більші, ніж у «ірокезів», і ми їх ще минулого тижня вихитали.
Матч мав відбутися післязавтра, і ми ще мали день, щоб свої поставити, але Славко вирішив, щоб ми це зробили нині.
— Треба пристрілятися, — сказав тоді Славко.
Він і тепер про це каже, бере у мене городника й, перестрибнувши рів, гострим кінцем видряпує на сірій корі грубезного бука щось схоже на коло, а у ньому ще одне, менше. Перестрибує назад і відміряє від рова десять довгих кроків.
— Ну, давай! — киває до Володьки. — Плі!
Рудий витягує праву руку із самопалом, прицілюється. Він, звичайно, знає, що ці мідні трубки часом вибухають, у Синівцях недавно одному хлопцеві півноса відірвало, і тому відставляє самопала якомога далі. Але ж треба ще встигнути швидко черкнути сірника. Він черкає лівою, підносить до прорізу у трубці й знову миттєво відставляє руку із самопалом, навіть встигає прискалити око…
Спершу спалах, потім постріл.
— Ага, хлопок! — захоплено дивується навіть Славко.
Але свіжої вм’ятинки у корі бука ні в окресленій Славком мішені, ні поза нею ми, як не придивлялися, так і не знайшли.
— Бац — і мимо, — коментує Володька.
Через насип, який нам було видно між деревами, повільно котиться білий із червонястою смугою автобус.
— Уже кременецький, — проводить його поглядом Грицик. — Мені о пів на першу маму везти корову доїти під Гори.
— Добре, йди… Як завжди, йому щось везти! — кидає Славко без зла, коли малий уже пішов.
Коли ми вернулися на Позіхайло, дядька там уже не було, а у принесеній ним соломі можна було полежати й порадитися про майбутній матч з «ірокезами». Славко був упевнений, що ми їх переможемо.
— Ти будеш у захисті, — ще раз повторив він мені. — А ти, Володько, на воротах…
— А може, на ворота ти? — той пробує заперечити, але якось мляво, не так, як він часом уміє.
Володька також знає про оте Славкове потіння. Може, ми одночасно й подумали про це. Хоча мені також важко уявити Рудого у нападі, та й мені у захисті, звичайно, легше. Грицика також на ворота не поставиш — ні у напад, ні у захист, отож для малого залишається півзахист. Утім, коли гра йде чотири на чотири, до того ж на галявині, хоч і великій, але все ж лісовій, всі елементи футбольної тактики носять досить умовний характер.
У «ірокезів» у нападі, вочевидь, також буде сам Верба на воротах, можливо, Валєрик, а те, де буде Меша, великого значення не мало. Єдине, що могло мати значення, кого вони візьмуть четвертим? Що ж, поживемо — побачимо. Славко навіть припускав, що то може бути хтось із Зозулиних, а враховуючи, як вони більше грають по ногах, ніж по м’ячеві, для нас це було б дуже погано…
А ще у мене було відчуття, що Славко чогось недоговорює. Щось його начеб гнітило й бентежило, і додавало упертості водночас, він часом був начеб сам у собі, слухав і не чув, а думав про щось своє, потаємне… Володька впевнений, що все це через Олю.

Того ранку я записав у щоденнику: «Зранку гонив пасти корову на Попову Гору. Було похмуро і вітряно, віяв різкий, поривчастий вітер, і взагалі було дуже сумно. Але коли перевів свій погляд на нашу руду корову, що байдуже пощипувала траву, а потім і на село у долині і на довколишніх горбах, де живуть мої однокласники, де всі хлопці — Славко, Володька, малий Грицик та всі інші — і всі переживають цю негоду, чекають сонця, кращих днів, хандра одразу ж минула. А до обіду й випогодилося, і потім ми із хлопцями ще ходили до лісу… А ще сьогодні рівно рік, як я почав вести щоденника. Тепер це вже майже звичка, а спочатку, пригадую, якими незграбними були мої перші записи».
Вдень: «На тлі похмурого неба молоденькі світло–зелені листочки буків особливо виділяються, їх приємно жувати, нагадує квасець… Обігнувши мале коло лісом, ми з Позіхайла ходили із хлопцями на Бучину. Під ногами вгиналося гниле торішнє листя, на деревах перегукувалися пташки…»
Ввечері: «У другій половині дня остаточно випогодилося, аувечері— вже звичайна літня, тепла, тиха погода. Температура повітря у середині дня — пунктир».



«Ірокези»

Після того як ми полежали на соломі, а потім напрочуд швидко поставили ворота, Володька пішов, а ми із Славком ще трохи посиділи на узліссі, на рові. Він те місце називає «під дубом», там і справді росте дуб. Хоч і нестарий ще, але крислатий, гілки починаються низько, і Славко вважає його найкращим місцем для спостереження.
Від того дуба добре видно нашу вулицю, і не лише нашу вулицю. Справа — долина Горині, далі за долиною — Боруки за плесом ставу. Зліва обрій закривав ліс, зате якщо дивитися прямо, повз Кіптиху, Конячий цвинтар і Татаринську гору, то вдалині видніється труба цукрового заводу і навіть горбок перед Ванжуловом, де дорога вже повертає на Тернопіль, а це від нас кілометрів десять–дванадцять, якщо не більше.
Славко знову сам почав:
— Звідси ми б їх легко накрили! — каже. — І завод, і горбок…
Ми говорили про гармати. Я запитав, чи «сорокоп’ятка» добила б звідси до заводу, і Славко відповів, що не впевнений. Але навіть якби й добила, то великої шкоди через малий калібр не завдала б.
— А мортира?
— Мортира — то для осади, ядра через стіни перекидати… — каже Славко й підкидає двома руками грудку й ловить.
— Ну а «катюша»?
— «Катюша» — так, накрила б, але не факт, чи попала б… До речі, рускі з «катюш» по Тернополю хирячили, а вже як освободили, то груду каміння. Одна тюрма і вціліла, потім наш дід ще там сидів, спочатку його тримали в Тернополі…
— А якщо б ти вибирав, з чого стріляти? — запитав я, бо про діда і про ту тюрму серед руїн уже не раз чув.
Але моє питання так і зависло, бо у той момент на стежці від Попової Гори з’явилися наші майбутні супротивники — Верба, його брат Валєрик і малий Меша.
Верба ніс м’яча, а Меша щось схоже на спис із трьома індичими пір’їнами на кінці. Це у «ірокезів» був ритуальний спис, і я подумав, що на матч ми можемо і свій бунчук принести, той, що Славко таки зробив для Грицика, але поки що тримав у себе.
— Здоров! — першим подає руку Верба, хоч і якось нерішуче.
— Ну, здоров! — Славко відповідає також начеб знехотя.
«Ірокези» дотепер вважалися нашими союзниками, і мені дивна ця переміна у стосунках головного «ірокеза» і Славка.
Верба киває на Позіхайло, і Славко так само мовчки кивком відповідає.
— Угу, бачу, — приглядається між деревами Верба, мабуть помітивши наші новенькі ворота.
— Шо, на бізонів? — питаю я у Меши.
— Дух! Дух! Дух! — шкіриться у відповідь Валєрик, наче дражнить нас. — Ти вже мельтвий, длюже!
У Валєрика замість «р» виходить «ль», і Верба із Мешою називають його за це також із пом’якшенням — Оцельотом, який у них є ще й метисом, усі ж інші просто Валєльиком…
— Валєльик! Лягай! — Славко начеб зриває зубами кільце гранати й кидає услід меншому Вербицькому, і той тієї ж миті відскакує, падає й закриває голову руками.
— Молодець! Вишкіл! — гукає Славко, він також уже не вперше ось так дресирує Валєльика. — Заспокойся, у футбол вони все одно грати не вміють, — каже він, начеб читаючи мої думки.
А колись у нас з «ірокезами» навіть було спільне полювання, Верба називав це ловами. Це було взимку, ми каталися на лижах від Позіхайла на той бік, до Бучини, і зустріли їх. Вони вели себе дивно, йшли по заячих слідах, намагаючись попадати слід у слід.
— Звична тактика «ірокезів», — сказав тоді Славко. — Але ми їхнього зайця швидше вислідимо, у нас же лижі…
І хоч ні ми, ні вони тоді того зайця так і не побачили, але нам сподобалася та біганина лісом наввипередки з «ірокезами». Їм також сподобалося. А у Верби було сало, і ми гуртом смажили його на вогні серед Позіхайла. Розпалити вогонь серед снігу — то було і у них, і у нас першим випробуванням. У нас навіть Грицик умів розпалити з одного сірника…
Зброя також була нашим спільним інтересом, просто у них вона була застарілою: вінчестери, кольти якісь там. Але Славко погодився на таку зброю, і вони нас запросили наступного дня на «останні лови», бо в лютому, коли самки вагітні, «ірокези», як і належить, не полювали.
Верба також розказав Славкові про те, як після восьмого вступав до київського суворовського училища. Там одразу ж після приїзду у них хлопці із східних областей почали допитуватися, а чи то правда, що на «западній» на кожному подвір’ї танк закопаний? І що на те навіть російськомовні офіцерські синки радісно кивали, що чиста правда і що у нас танками навіть поля орють і сіють… Славко таке слухав би і слухав, а особливо від Верби, якого він, як учительського синка, вважав більш начитаним.
Але наступного дня на запрошення «ірокезів» нас прийшло лише двоє, бо Володька поїхав зі своїми до млина, а малого Грицика мама не пустила, після тієї біганини лісом він зліг із застудою.
Ми починали від Попової Гори. Гризлі, Вербин песик, якого він також взяв, одразу злякав зайця у соснині, якого вони вважали диким вепром. І Оцельот разом із Гризлі з ходу погналися через хащі за тим «вепром», дурного робота… Якось ті їхні «лови» виглядали дуже вже по–дитячому. Наші горби вони називали Аппалачами, а Попову Гору — гострогрудою Джуді.
— Дивіться, її холодний блиск додає нам азарту, жаги крові й перемоги! — без жодної іронії прорік Верба, але ці його слова мене ледь не розсмішили, Славка, я думаю, вони також мало надихнули.
Потім ми перейшли ліс і вийшли на поле, що його перетинала високовольтна лінія. Деталі уже забулися, але пам’ятаю, ми ще деякий час брели снігом вздовж того поля за лісом, звичайно, без лиж. Славко тоді, здається, ще не так потів, і ми намагалися не відставати, а Верба вів нас своїми місцями. На цьому кінці соснини і край лісу, й узагалі у цьому рідкому лісі між Бучиною і полем з високовольтною ми рідко бували.
А потім ми й побачили те, за чим ішли, — диких кіз, що їх наші «ірокези» називали бізонами… Вони виходили з лісу по двоє–троє і невдовзі витягнулися вервечкою аж до самої високовольтної, але ми для певності ще з кілометр топтали сніг, аж поки не відчули, що вітер нам просто в обличчя і тепер вони нас першими не вчують. Ми підбігли ще метрів з п’ятдесят на маківку горба й залягли на притрушену снігом стерню.
Оцельот стріляв найголосніше. Важко дихав, захлинався, спльовував рудим на сніг.
— Я вожака! В литку всадив, заля доб’ю залязу! — майже кричав він. — Гульонам з делявалями не буде що жельти і нарешті дадуть нам спокій! — і знову бахкав не цілячись.
Перегавкував метиса хіба що Гризлі. У них, між «ірокезами», вся ця територія також була поділена. І зараз ми були на Мешовій території, хоч вони між собою називали його Томом Променадом. Так казав на нього Верба і Валєльик також, а сам Верба був Лисим Білом. Одразу і не запам’ятаєш.
— Та, дитячі забавки, — встиг мені кинути Славко, ще як ми доганяли їх, бігли за «бізонами».
Але вони і нам імена дали, дозволили самим вибрати. То Славко став просто Джоном, а я — Гойко Мітічем, хоч Верба, він же Лисий Біл, спочатку кривився, що це ім’я артиста. Ми також вибрали зброю, із тих зразків, які нам перерахував Верба.
— А карабіна нема? — ще перепитав Славко, хоча я чекав, що він запитає про кулемет.
— Ні, може бути тільки вінчестер, мушкет або кольт…
Звичайно, ми із Славком вибрали по вінчестеру. А коли ми закінчили тоді під стовпами високовольтної стріляти, пішов сніг, та такий густий, що ні кіз — «бізонів», ні тих стовпів ми вже не бачили.
— О, сніг замітає всі сліди! — сказав тоді Меша–Том Променад, бо була його територія.
Він був найбільш мовчазний з нас усіх, і коли стріляли, він стояв коло мене і тихо, начеб із нехіттю, бахкав з коліна і ніяк не коментував, на відміну від метиса Оцельота.
— О, бач, длюгого в шию! Наповал! — гукав той.
Він лупив не лише по козулях — «бізонах», а й по воронах, що кружляли над лісом і вважалися грифами… Тим часом козулі, поки не пішов сніг, довбали копитцями злежаний сніг, аби добратися до озимини, що починалася за високовольтною, й не звертали на нас уваги, вони були десь за кілометр і не могли чути наших пострілів.
А коли почався сніг, ми вже нічого не бачили і перестали стріляти. Всі, крім Оцельота.
— Томе, чолтьти б тебе поблальи, бачу, твій не добиває, — крізь снігопад гукав він. — Ти в мольоко пуляєш. Мій, холєля, тльохи льозсіює, а в Лисого найлючче!
— Біле, скажи? — знову озвався Променад, він начеб соромився нас із Славком.
— Добиває, але рідко, — відповів Верба.
— Ну доблє, Томе, тоді тобі тльи бізони, — підвівся зі снігу Оцельот.
Ми дивилися на те все зі Славком і лише переглядалися, і Верба–Лисий Біл також переглядався з нами із німим запитанням в очах, мовляв, ну як вам полювання? Він навіть показав нам мапу. Гадаю, після того випадку Славко також почав малювати мапи, хоч вони у нього виходили дещо іншими, тобто зовсім іншими.
На Славкових мапах була наша Бортівка, і наш ліс, і долина річки із плавнями, тоді як у Верби все це нагадувало якусь декорацію. Це був скручений шматок шпалер. Пунктир кордонів між ділянками, мов заячі сліди, петляв поміж кружальцями зимівників і лише на полях ішов по прямій через Рудку.
Все це було дуже приблизно, хоч «ірокези» довкруг тієї Вербиної мапи навіть сперечалися за території. Вони навіть нам хотіли опунктирити ділянки, але ми відмовилися. А Валєльик–Оцельот так увійшов в азарт, що навіть вдавав ображеного.
— Злязу тлеб’ло казати! А то стлі–яй, стлі–ляй! Я б тоді не сліляв…
— Кар–р! — озвався ворон прямо над нами, десь у сніговій завії.
— Дух! — не цілячись, пульнув у небо він. — О, тепель гльиф буде падати, то вже п’ятий на ляхунку? — черпнув він долонею снігу, притулив до дула — кінця своєї палиці, що слугувала вінчестером. — Льоспекльося, заляза!
— То що, підемо ще Кацапщину прочешемо? — запропонував нам ще тоді Верба, але ми відмовилися.
— Та ні, такий сніг! Мені щось не дуже охота, — сказав Славко.
— Мені також, — кинув і я, і ми пішли, залишивши «ірокезів» там же, на полі.
Кажуть, вони ще потім, після того як ми пішли, побилися, Оцельот з Променадом, щось не поділили. Оцельот нарваний, він знає, що за ним Верба, от і лізе… Але після того ми з «ірокезами» більше не полювали, але й не насміхалися, як Зозулині хлопці чи інші. Ми з ними зберігали нейтралітет, якщо можна так сказати, а ідея із цим матчем, то щось мені також не до кінця зрозуміло, звідки вона виникла? Пробував розговорити Славка, але марно, аж поки Володька не натякнув:
— То вони з Вербою Бараболиху не поділили, — без єхидства, як він часом уміє, а просто як факт викладає мені Володька.
— Ну, не поділили, то й не поділили, а до чого тут футбол?
— Ще точно не знаю, — каже він. — Побачимо. Але «ірокезів» полюбе тра’ наказати.
Але то ми говорили ще до того, як ходили ставити ворота. А коли вже за день до матчу нарешті зібралися на «пристрілку», пішов дощ, мусили перечікувати. Хоча Володька й каркав, що «брехунець» лякав затяжними дощами, але з обіду дощ перестав, і до вечора навіть трохи підсохло. Проте по мокрій траві лише падати добре.
Володька із «дев’ятиметрових» відбивав лише одного з трьох, але ж ворота у нас наскільки вужчі. Проте Славко сказав: «Ґут!»
— Дивися, — наставляв мене брат. — Доганяй і не дай вдарити.
— Ґут! — сказав уже я.
— Доганяй і не бійся падати, — повторив тоді ще раз із зціпленими зубами, як він часом уміє, коли на нього находить.
— Я й не боюся.
— Володько, ти також не бійся падати.
— Падати? Куди, в болото? — розводив руками Рудий.
— Ну, соломи вже нема, щоб я тобі підстелив? — витирав об мокру траву кеди Славко.
— Ага, казав, спалимо давай…
— До речі, ворота ж будемо вибирати. Якщо витягнемо ворота, то які для початку брати?
— Для початку? — задумався Володька.
— Грицику, ану–бо пасни! — кивнув брат.
Той підбіг до м’яча, а паси малий давав як коли, а цього разу по мокрій траві, то вийшов кручений, а Славко ще й докрутив, також мимохіть, Рудий навіть не встиг зреагувати, правда, м’яч у ворота не попав.
Проте брат на цьому не хотів закінчувати, він ще два чи три рази вдарив по воротах так само з Грицикового паса, аж поки не загнав м’яча у лівий нижній кут, і Володька поліз у кущі його шукати, вочевидь, він просто не хотів падати. І все ж, відбиваючи важкий намоклий м’яч, він до крові позбивав собі пальці.
Наступного дня на місце збору — Філикову лавку — Володька прийшов уже з перебинтованими пальцями, до того ж останнім, хоча зазвичай найдовше ми чекаємо Грицика.
— Ну що? — каже Славко, коли через Мигульського садок за купою хопти виходимо на широку межу. — Вперед!
Над Позіхайлом велика світло–сіра хмара. Наче птах із розкритими крильми. Вона не віщує нам нічого доброго, окрім нового дощу…
— Ага, хмарисько! — сопе малий Грицик.
Як не дивно, але ми приходимо на галявину першими. Втім, чекати довелося недовго, «ірокези» з’явилися майже слідом за нами і якось майже непомітно. З ними є й четвертий, як ми й думали, — це Хтокало із Зозулиних, не найгірший варіант, але по ногах лупити також майстер.
— Диви, це кондоль! Добльий знак! — показує пальцем на ту ж хмару над нами Валєльик.
— Кондор? — перепитує Славко й кидає понурий погляд на Вербу.
Ми уже готові, але ще не починаємо, начеб чогось чекаємо.
— То що, вгадуємо ворота? — гукає від воріт Володька, але його начеб ніхто не чує.
Все стає зрозуміло, коли на стежці від Попової Гори з’являються дівчата: Оля, Надька, Ганюта й ще хтось. Спочатку за деревами важко роздивитися, а потім я впізнаю Марину — нашу новеньку, її батьки недавно із Великих Вікнин переїхали й у нас на Придатках хату купили.
— Дівки своєю командою! — киває Володька.
— Ггг, — показує йому язика Ганютка.
Звичайно, Славко знав, що Оля прийде, може, й про решту дівчат також знав, та й Верба знав, але от мовчали. Але нам то що? При дівчатах навіть цікавіше грати… Дівчата виходять на галявину й стають під старим кленом, усе ж дещо ближче до «ірокезів», а ми тим часом розігруємо ворота, і Славко вгадує, у якій руці Верба ховає патичка, а відтак право вибору воріт також за нами, і він вибирає для першого тайму ворота «ірокезів», може, тому, що дівчата до них ближче.
— Олю, засікай час! — Славко підходить до дівчачого гурту й простягає свого годинника. — Два тайми по півгодини? — оглядається на Вербу.
І це його оглядання мені не дуже подобається. Сам же говорив, що для перемоги важливіший бойовий дух, а який тут може бути дух, якщо постійно оглядатися?
— О! Хіба я? Засікайте собі самі, — сміється Оля, але годинника хапає Ганюта і передає їй.
Порівняно з учорашнім трава підсохла, я, як і наказав Славко, займаю позицію перед Рудим, трохи справа від воріт, аби і його бачити, і суперників також. Славко — у центрі поля, а між нами, трохи зліва, Грицик підстрибує, мабуть, аби вищим здаватися. Щодо «ірокезів», то для нас стало певною несподіванкою, що на ворота у них став Хтокало, Верба, звісно, напроти Славка, Меша — півзахист, а Валєльик–Оцельот, як і я, у захисті.
— Валєльик — привіт! — гукаю я через усе поле і тим роблю непоправну помилку — бо ж при дівчатах ми вже старалися один одного не дражнити, а мені якось із голови вилетіло.
Я бачу, як він уже надувається, червоніє, а ми ж іще навіть не почали.
Нарешті Верба сам підкидає високо вгору м’яча, і вони із Славком одразу починають навколо нього гарцювати. Меша тим часом перебігає на нашу половину, та й Оцельот за ним підтягується, але невдовзі м’яч уже в кущах за дівчатами, і все та ж Ганютка світить своїми литками, вибиває його нам.
Вкидає з–під кущів сам Верба, різко і з далеким прицілом, і Меші просто під ноги. Меша одразу б’є по воротах, але Володька на місці. Він відбиває і, залишивши ворота, сам починає вести.
— Володько, — ворота! — кричить йому Славко, і Рудий знехотя віддає м’яч мені.
Але Славко далеко, і Грицик також, між нами Верба і Меша, і я повертаю Володьці, і він знову залишає ворота і навіть обводить Мешу.
— Володь! — ціпить зуби Славко й показує на ворота.
— Володь! — начеб передражнюючи його, весело гукає Ганюта.
Володька надуває щоки, робить на радість дівчатам якісь кумедні жести руками і повз мене віддає пас… Меші.
— Том! Том! — верещить Оцельот.
— Оль! — ціпиться до мене Славко, але що з того, коли Меша уже пробив, і м’яч, пролетівши повз Володьку, який завмер у позі ведмедя на задніх лапах і навіть не встиг смикнутися, опиняється у кущах позад наших воріт: один–нуль, ми програємо!
— Гол! Гол! — плескають у долоні всі дівчата, і Оля посміхається Вербі, а Оцельот аж від воріт прибіг обнімати Мешу.
Славко дивиться на Володьку, дивиться на мене і нічого не каже, все і так ясно… А мені ще та Олина посмішка — як ніж у серце, і як вона могла нас так швидко зрадити? А Славко ще збирався прийняти її, як медсестру, у нашу організацію, і я був за. Бо ж проти медсестри важко заперечити.
Починаємо знов із середини галяви. Знову Славко із Вербою, плечем до плеча, пхаються і сопуть, тупочуть на місці, і знову м’яч відлітає у напрямку наших воріт, але цього разу у гру вступає Грицик.
— Я–я! — видає він гортанний зойк, підставляє ногу, але кому пасує — невідомо, бо м’яч пролітає повз мене і повз Славка, й першим до нього встигає все той же Верба.
— Юро! Юро! — кричить Оцельот.
— Юро! Юро! — так само кричать дівчата, а я кидаю погляд на Славка, але на нього просто шкода дивитися.
Він уже весь мокрий від поту, таки наздоганяє Вербу, але той уже пасує назад — Меші, а Славко просто сідає на траву. І тут нарешті надходить моя черга, я перехоплюю і не роздумую…
— Оль! Оль! — чую голоси.
— Бий! — зриває голос Грицик.
— Бий! — ціпиться Славко.
Я проминаю і Вербу, й Славка, мені напереріз кидається Оцельот і навіть падає, але я ще встигаю пропхнути під ним м’яча. Я перестрибую через Оцельота, ще стрибок — наздоганяю м’яч, замахуюсь і тієї ж миті помічаю Хтокала, який також падає, широко розставивши руки і з відкритим ротом, і я щосили б’ю по м’ячеві, зашпортуюсь і сам падаю на траву, вловлюю ніздрями її терпкий дух… «Ггг!» — гарчить за спиною Оцельот. М’яч торкається Хтокала, його вуха, черкає штангу, перелітає через кущі й зникає між деревами. І аж після цього через мене перестрибує Меша, врешті–решт він і біжить шукати м’яч.
— Гол! Гол! — кричить малий Грицик.
— Гол! Гол! — верещить Ганюта і решта дівчат.
Я оглядаюсь на Славка, але він лише скрушно махає рукою.
— Штанга, — кидає Верба.
— Так, штанга, — повторює Славко, але я й сам бачив, що м’яч черкнув її із зовнішнього боку, безглуздо сперечатися.
— Трохи не хватило, нічого… Треба повторити, починаємо нову атаку, — сопе мені у вухо Славко, і я відчуваю гострий запах його поту. — А вопше, молодці! — підбадьорює він мене і Грицика також, поки Хтокало вибиває від воріт.
Але Хтокало не розрахував удару — вибиває в кущі, і ми знову починаємо. Грицик кидає аут мені під ноги, я — Славкові, а той вперед і… лоб у лоб з Вербою, розлітаються в різні боки, аж луна пішла лісом. Дівчата йойкають, але регочуть, Хтокало також посміхається, але м’яч у результаті опиняється у Оцельота. Він легко обводить Грицика, віддає Меші, той пробиває на хід Оцельотові. Я намагаюсь вгадати, але не вгадую: підставляю ногу, але Валєльик не б’є…
— Валєр–р!.. Давай! — кричить Хтокало.
— Валєр–р! Валєр–р! — повторюють дівчата.
— Бий! Бий! — мов вітер, несеться сам Верба.
— Бий! — кричать дівчата, і я чую у цьому хорі не лише Ганюточку, а й Олю.
Я стрибаю услід Оцельотові і, падаючи, майже рефлексивно викидаю вперед праву ногу.
— Оуг! — кричить Валєльик і котиться по траві, а я бачу, як піднімаються, тримаючись за лоби, Славко з Вербою.
— Штрафний! Пенальті! — озивається від воріт Хтокало.
— Пенальті! — кричить і сам Оцельот, качаючись і сикаючи від болю. Це повторюють і дівчата.
Валєльик вочевидь переграє, але що робити? Я таки дістав його п’яту, що ж, тепер єдина надія на Володьку.
— Ну ти, бляха! — потирає лоба Славко. — Пенальті!
Але в «ірокезів» бити розбігається не Оцельот, а сам Верба і… гол!
Два–нуль… Це вже катастрофа! Славко дивиться на мене одним злим оком, бо друге все ще закриває долонею.
— Хлопці, мені пас! Олюню, почув?
— Почув, — тихо буркаю у відповідь.
— Почув? — ще раз питає він.
— Почув–почув…
Через хвилину Оцельот уже скаче, лише вдавано прикульгує. Вони починають від середини, але Славко цього разу зупиняє Вербу, і м’яч в ауті. Ми ще двічі зупиняємо їхні атаки, а малий Грицик просто не відходить від Меші, і той змушений бігати колами галявиною, не маючи змоги ні приймати, ні віддавати паси.
М’яч раз по раз залітає у кущі, і Меша з Грициком, залежно від того, кому вкидати, бігають, якщо на той бік, де ялини, то аж у порослий папороттю видолинок.
— Я–я! — час від часу горланить малий Грицик, але пасує, як завжди, неточно.
До кінця першого тайму ми більше не пропустили, а на останніх хвилинах сталося просто диво. Меша вкидав аут, Оцельот відбив просто на Славка, а той і пробив. Усе так раптово вийшло, Славко бив десь із середини галявини і влучив. Хтокало навіть не встиг стулити ноги…
— Гол! Гол! — кричать Грицик, Володька і я, а ще Ганюта найголосніше за всіх.
Ми швидко почали від центру, але та сама Ганютка махає над головою Славковим годинником:
— Перший тайм закінчився! — бадьоро оголошує вона.
— А я йому кажу, а він мені каже… — долітає ще до мене, як Надька щось жваво розповідає Олі.
Потім ми міняємося ворітьми і п’ять хвилин сидимо на траві, а Володька для сміху ще береться перемірювати ворота «ірокезів» своїми ступнями, хоч ми їх надцять разів уже міряли, ще як свої ставили. Славко поливає голову з пляшки, у якій ми принесли воду, витирається своєю мокрою від поту сорочкою, і я бачу, як при тому ще й кидає погляди на Олю. Але вона у наш бік так і не глянула жодного разу. Хіба раз, коли Славко пробує стати на руках, але не втримує рівноваги і падає.
— Треба на свіжі сили, — коментує, виливаючи на своє розпашіле лице залишки води.
— Давайте другий тайм… — озивається Верба від своїх воріт, де він весь цей час сидів і мацав пальцями лоба.
— Ну що? — набирає повні груди Славко й раптово видихає, підморгує Володьці. — А ти не бійся, падай… А ти, малий, Мешу добре пасеш, але не забувай, що треба ще трохи і на мене дивитися, — продовжує у ролі граючого тренера. — А ти також… — уже перед тим, як встати, згадує і про мене, але так і не закінчує. — Ну, ні пуху!..
З перших хвилин другого тайму Славко гасає за м’ячем як навіжений, навіть сам Верба за ним не встигає, а Оцельот відразу відскакує. Якби не Хтокало, із перших хвилин був би гол. Стояв, як третій слуп, і Славко влучив йому в живіт.
Я бачу, як піт заливає братові очі, він змахує його рукавом, але не збавляє темпу. І ми ще раз прориваємося до воріт «ірокезів», Славко ще раз пробиває і… Гол!
— Два–два!.. — видихує він.
Але чомусь ніхто вже не кричить: «Гол!», навіть Володька, та й мені не хочеться, лише один Грицик. Може, все через Славкову затятість і ці сім відер поту? А ще Ганюта, із дівчат вона підтримує нас найбільше… І ми знову починаємо зсередини. Але не встигає Славко підкинути м’яча, як на галявині з’являється Хтокалів молодший брат Косигін з рогаткою у нагрудній кишені. Він трохи косоокий, і куди він з неї стріляє?..
Малий біжить через поле до Хтокала і на Оцельотів окрик: «Косигін, ти куди лізеш?» — не реагує.
Він щось каже Хтокалові, і той знехотя піднімає светра, що лежав при штанзі.
— Хлопці, у нас комбайн! Тато прислав за мною, — кидає понуро.
— Та що, без тебе не можуть? — розгублено озирається Верба. — Давай уже дограємо…
— Давай! — підтримує брата Оцельот.
— Та нє, хлопці, я й так… Я забув…
— А що, хіба цього року з вашої вулиці починають? — Славко й собі розводить руками.
Але Хтокало навіть не відповідає. Лише малий Косигін, задкуючи, корчить гримасу Оцельотові.
— Покойнікі з косамі і… тішіна! — видає Меша.
А Валєльик ще замахується, начеб кидає вслід грудкою, Косигін зашпортується і падає, дівчата хихочуть. Воно й справді смішно, навіть Славко з Вербою не можуть стриматися від сміху.
— То що тоді, без воротарів? — пропонує Славко.
— Без воротарів не цікаво. Краще ви також без одного, а на ворота когось треба, а то буде гол за голом і що? — логічно розмірковує Верба. — Щоб було чесно, то ви без Рудого, — пропонує головний «ірокез».
Славко мовчить і дивиться на Володьку.
— Ну, то я буду за суддю, — каже той.
Звичайно, жартує Рудий.
— Мені треба на цвинтар, — додає він. — На дідові пам’ятника ставили, то маю пісок звідти до дядька поносити…
— Добре, йди, — каже Славко.
— Та я ще подивлюсь трохи, — сідає на траву коло дівчат Рудий, як завжди шлагує, ні тут, ні там…
Тепер, виходить, граємо два на два, плюс воротарі. У нас тепер стоїть Грицик, у «ірокезів» — Меша. Отож два брати проти двох братів, хоч і двоюрідних.
— Ти диви, так, як я казав, — сопе Славко, але що саме — не уточнює, і ми починаємо…
— Глинки проти села! — кидає Ганюта, і я ще чую, як Марина перепитує: «А що таке Глинки?» — і ще встигаю здивуватися, бо хоч вона й із Вікнин, але ж мала б уже знати… І ще навіть бачу, як Ганюта показує пальцем у бік наших воріт:
— Глинки — це вони…
І все, потім я вже нічого не бачу. Чую лише: «Лови!» — й одразу ж удар у лице, і кислий присмак у роті, в очах — зірки.
— Бляха! — я навіть не розумію, звідки взявся той м’яч.
— Оцельот! Ти диви, куди б’єш! — це вже я чую Славка і піднімаю голову, зиркаю одним оком на того гада:
— Я тобі, бляха!..
— Та дивитися треба…
— Дивитися?.. Сам дивися!
— Ну харе, стаємо! — Славко вже у центрі галяви, і вони з Вербою вже починають.
Грицик на воротах, а у мене все ще гуде в голові, і я думаю, чи зараз дати копняка Оцельотові, чи вже потім?.. Але Славко раптом починає атакувати сам. Верба кидається за ним, Оцельот також. Вербі вдається вибити м’яча, але Славко першим його наздоганяє і на ходу б’є! По м’ячеві і Вербу по нозі водночас. Ось така та гра!..
М’яч у воротах, Меша стоїть як вкопаний, м’яч гарматним ядром просвистів повз його голову, ледь встиг відхилитися, а то було б, як мені. Зате Верба лежить і сичить, як поранений змій. Видно, Славко й справді попав у «гульку», я знаю, як то болить, позатой раз також скурав від Зозулиних хлопців. Міша Цукерок мене так підсік, я потім ще три дні кульгав.
Верба також накульгує. Славко подає йому руку:
— Ну, я ж не хотів, — каже.
— То вже не гра! — сичить головний «ірокез».
— Йти можеш?
— Проблема…
— Ой, аж шкіру здер, — каже Оля, коли всі підходять і Верба зсуває шкарпетку. — Треба бабку прикласти, подорожник…
Усі починають шукати бабку, але вона першою і знаходить.
— Славо, у тебе там ще є вода, давай, — Оля, наче медичка, мацає ногу коло «гульки». — Болить? — але ж у неї мама медсестра у нас на пункті, мабуть, бачила, як треба, та й сама у медучилищі вже рік провчилася.
Води лише кілька крапель на дні пляшки, Оля витрушує їх на листочок бабки, протирає і легенько прикладає до Вербиної ноги. Славко відходить, задирає футболку від живота, витирає лице від поту, а потім і шию долонею й футболкою також.
— То що, програли? — питає Славко.
— Чого програли? Просто ж не по правилах, не рахується…
— Але ж три–два, — каже Славко.
— Три–два! — гукає від воріт малий Грицик, він їх не залишає, і Володька також біля нього.
— Яких три–два? Третій не рахується, — пробує підвестися Верба, але Оля стримує його.
— Все, сьогодні більше ніякого футболу!
— Трррр! — фиркає, як Філиків кінь, Славко, і ми йдемо.
Ми забираємося з Позіхайла, беремо м’яч і залишаємо «ірокезів» з дівчатами, та ще й на нашій території. Я ще тоді про це подумав, але не хотів Славка сердити, бо він і так був злий. Але потім він і сам жалкував, що ми тоді пішли. «Треб’ло, щоб вони пішли, — сказав він. — А то ми пішли, як переможені».
— Але ж ми виграли! — щоразу нагадує Володька й досі, коли мова заходить про той матч.
Я знаю, що він навмисне так каже, аби Славка під’юдити, вже як є така натура, то назавжди.
А потім я не бачив Славка до самої школи. У школі, правда, раз стикнувся з ним на перерві, і він начеб хотів мені щось сказати. Домовилися зустрітися після уроків на алейці, але я його там так і не знайшов, а наступного дня нас усіх погнали на буряки. Я питав Володьку, де Славко, але він сказав, що той слабий.

Того вечора я записав у щоденнику: «Найважче, мабуть, передати людською мовою звук польоту, помахи крил, спів та крики пташок. Наприклад, чув сьогодні біля Позіхайла, вже після футболу: «Ф–р–р–р, чикс–сі, чикс–сі!.. — дуже маленька пташечка випурхнула з–під ніг, не встиг і роздивитися… Або ще: «К–р–р–ес–сі–чі, чик–ес–сі!..» — я для чогось навіть місце запам’ятав, де вона випурхнула.
А ще важко кольори передати. Почав сьогодні Достоєвського «Прєступлєніє і наказаніє» — там на початку дуже так гнітюче передано спеку у місті, аж моторошно. Навіть відклав книжку, але потім знову вернувся і вже не міг відірватися, доки тато не покликав викидати гній з–під свині, бо у нього все ще палець у гіпсі…»



Ми копаємо

Хлопці дуріли, перекидали буряки через причіп, а Іван Борейків, що возив тоді від нас, ходив за ними й просив, просто благав, майже зі слізьми:
— Хлопці, що я зароблю з вами?..
Але через день Славко з’явився, якийсь загадковий наче, аж світився багатозначністю, очі горіли, дивилися попри мене кудись удалечінь. Він їхав на поле другою ходкою, разом з нами, і ще забрав у мене з рук ножа й обернув лезом донизу.
— Тримай так, — каже. — А то ще трусне, здурна нахромишся…
— А ти чо’ не приходиш? — питаю начеб знехотя.
— Нема часу, — притишує голос Славко, хоч машина гуде, причепом трусить, ми сидимо у самому кінці під заднім бортом, і наші слова відносить вітром. — Приходь завтра на Бучину, після уроків, є діло.
— Яке діло?
— Побачиш…
Ми замовкаємо до самого поля, а коли злазимо, я помічаю, як Ганютка за літо налилася соком, у неї найгарніші литки у класі. І я помічаю, що й Славко також дивиться на її литки, коли вона злазить із машини, а вона помічає, що ми дивимося, і сміється, її рум’яні щоки аж пашіють молодістю і здоров’ям.
— Що такий не годиться? Сам ти не годишся! Пі–і–і–у! — верещить вона, коли хтось із Зозулиних хлопців пробує її ущипнути.
У неї в руках звичайний кухонний ножик із тупим кінцем, і у нас такий є, але Ганютка каже, що її тато ножа так наточив, що ним можна дерево різати, не те що гичку, та й ручку переробив. Ручка у її ножа й справді тепер із наросту берези, дуже зручна, а кінець затупив і тому безпечний.
У мого ножа ручка також саморобна, дядько Філик із ніжки старого стільця зробив, його в дерево зручно кидати або у дерев’яну стінку ґанку, мені Славко показав. З п’яти кроків у мене застрягає через раз… Але мама якось побачила, то бігала за нами з віником, кричала, якщо ще побачить, що ми в ґанок кидаємо, то татові скаже.
— Ніж не забавка, а холодна зброя, — каже Славко.
— Пі–і–і–у! — ще не раз того дня верещить Ганюта, але Славко того вже не чує, та й я намагаюся не звертати уваги.
З «ірокезів» у нашій бригаді лише Оцельот. То він і Зозулині найбільше біля Ганютки і труться, а її голі литки до кінця дня вже аж посиніли на вітрі… Хлопці вантажать, дівчата обрізують гичку, а як нема машин, то й хлопці обрізують, хоч і знехотя. Дехто, правда, лежить на гичці і чекає, але Лейтьоха згонить.
Вчора з нами був Форгель, але сьогодні він із десятим класом, а з нашим — Лейтьоха. Він у звичайному картузі і новенькій куфайці, з коміра якої на спині ще звисає й теліпається на білій нитці фабрична етикетка. Хлопці сміються, але не кажуть, а Лейтьоха не розуміє, в чому справа, ходить оддалік поміж ще не обрізаними купками, нервово курить і буркоче щось собі під ніс.
Коли під’їздить машина, Зозулині хлопці, поки ми накидаємо, ховаються за нею і також курять… а то раптом Валєльику–Оцельоту влучає в голову важкенький буряк. І Валєльик іде з поля, не слухає навіть Лейтьохи… Він так і попензлював прямо через ще не підорані рядки, що зеленіють гичкою, щоб поскаржитися братові. Зозулині трохи бояться Верби, а Славка — то ще більше, але то не наша справа, нехай «ірокези» із Зозулиними самі розбираються.
А коли Борейко в черговий раз дає задню і через напіввідчинені дверці гукає про останню ходку, я ховаю ножа за халяву і також йду через непідоране поле шукати Славка. Але ні його, ні Володьки на тій ділянці, де був їхній клас, вже нема. Лише Верба, рябий Пеньо із Садиб і ще кілька дівчат.
Підходжу до Пеня, що стоїть осторонь, бо Верба з дівчатами далі:
— Здоров! — кажу. — А Славка з Володькою не бачив?
— Славка? З Володькою? — повагом перепитує він.
— Так, — повторюю я.
— До лісу пішли, — нарешті якось начеб гмикає він, а потім додає, що насправді не до лісу, а на Глинки, — і показує рукою вздовж дороги.
— То чого брешеш, що в ліс?
— А тобі для чого?..
Ну, говорити з Пеньом, то ще треба здоров’я! Він дивиться на мої чоботи, начеб шнурки там побачив.
— Пеню, а коли, давно? — киваю я у напрямку села.
— А у тебе є три копійки?
— Для чого тобі?
— Треба…
— Нема, — я навіть не намагаюся шукати, розвертаюсь і йду назад, толочу гичку.
— Чекай, а може, дві?
— Нема, — кидаю, не оглядаючись.
— Я мав три і загубив! — гукає мені навздогін Пеньо, але я його вже не слухаю.
Але потім, коли вертаюся до своїх, спочатку через непідкопані, а потім і через підкопані рядки, то мимохіть думаю, що такого доброго можна купити за три копійки, а що за дві?.. Окрім двох пачок сірників, звичайно. А може, йому не вистачає трьох до п’яти копійок. А за п’ять — півник на патичку? Але ж Пеньо уже не малий, щоб півники смоктати, міркую я, толочачи гичку по непідкопаних.
Нас у село повезуть також машиною, але дехто йде своїм ходом, у багатьох тут мами, тітки, то вони залишаються… Я шукаю очима Ганютку, але чомусь не знаходжу. Потім згадую, що у неї ж тітка ланкова, мабуть, пішла до тітки? Навіть якщо не рахувати школи, то на полі повно людей.
Тітки–нормачки все ще бігають за пахкотуном. І як я туди йшов, бігали, і як вертаюся, не відходять від пахкотуна — «молдавана». Ми так називаємо жовтого молдавського трактора на тонких гусеницях, що підорює рядки, а з кабіни старий Хтома виглядає — чорний від пилу, тільки зуби білі. А тітки одна перед одну домовляються з ним, до кого йому їхати підорювати, бо не підорані треба викопувати городиком, а це набагато довше, та й важче… До багатьох на допомогу вийшли цілі родини, старе й мале. І я починаю думати, що як добре, що моя мама не на нормі і що ми тут тільки два дні, бо якщо ось так усе життя, то хіба це життя?!.
Але потім я переводжу думки знову на Славка і його таємничість, яку відчуваю останнім часом… А як уже приїхала машина, ми всі, хто залишився, повилазили, і Лейтьоха з нами також, я виймаю із–за халяви ножа і тримаю його лезом донизу, так, як Славко показував.
Увечері в мене температура, і приходить Славко. Вони вже молока в баби не беруть, і він прийшов навмисне, щоб мене побачити, а про температуру не знав.
— Ну що, хруню, шлангом прикидаєшся? — сказав він з порога ванькира, де я лежав на дідовій постелі. — Слухай, у тебе десь тут близько є листок і ручка, а то забуду…
— Що забудеш?
— А у тебе що, справді гарячка?
— Иги!..
— Знову за «иги»?
— А що?
— Нічого… Одне діло є. Але то не для здохляків…
— Я видужаю, — пообіцяв я.
— Завтра із самого ранку, на дев’ять, береш городника і на Бучині, на рові, там, де ми стріляли, чекаю.
— Що, знову розкопки?
— Побачиш, — киває Славко. — А ще води візьми і сала з хлібом… Шкода, що у тебе тут ні листка, ні ручки, я б тобі одну емблему намалював… Мисливці за головами? Знаєш, хто це такі?..
— «Ірокези», — відповідаю.
— Ні, «ірокези» — то за скальпами, а за головами — то папуаси у Новій Гвінеї, якщо вже так… Вони ще їх на патики настромлюють.
У мене знову ледь не вирвалося сакраментальне «иги».
— Але я не про те, — продовжив Славко. — А знаєш, хто такі «дикі гуси», або «собаки війни»? — нахиляється, дихає на мене часником Славко. — Найманці…
— Найманці? — перепитую я.
— У Південній Африці воюють, а їхня емблема… — він усе ще заглядає за ручкою і листком.
— Не в цій кімнаті, — кажу я.
Але заходить мама, простягає йому сумку, із якої вип’ялося щось замотане у газету, і Славко, кинувши мені:
— Ну давай! — зникає за дверима.
— Позичила їм змійку до самогонного апарата, — каже мама. — А то їхня протікає… Добре, що нагадала, — начеб сама до себе, — зараз я буду тебе горілкою із смальцем мастити…
Я вже знаю ту процедуру, бо ж не раз уже випробовував її на собі, коли газету промокають горілкою, а тоді ще мастять смальцем, зверху прикладають ще однією газетою. Роблять дві такі штуки й одну прикладають до грудей, іншу — до спини і ще перев’язують зверху старою хустиною. Спершу мокра газета холодна, але вже за п’ять хвилин починає пекти.
Зранку я почувався ще трохи мляво, але температури вже не було, вона навіть упала до 35,5. Перед мамою я вдавав ще трохи хворого, але тільки–но вона пішла на роботу, я хапаю городника, пляшку набраної з криниці води, а також ще звечора замотані у газету дві грубі скибки чорного хліба із куском сала всередині, а на грядці ще вириваю велику цибулину із зеленим пір’ям і звичним маршрутом — через межу до горбка, попри Позіхайло — чимчикую на Бучину.
Із нашого городу столітні буки за горбком виглядають лише до половини, хоча, пам’ятаю, коли був ще малим, то з того самого місця, звідки й тепер, бачив лише верхівки. У міру мого підростання горбок малів, а буки, навпаки, — вивищувалися, начеб виростали. Але процес зупинився десь на половині висоти дерев.
Я думаю про це щоразу, коли йду стежкою до поперечної межі, але коли йду боковою межею, від Юхима, то думаю лише про тички квасолі і думаю, що й у війну за ними було добре ховатися… Та тички скоро закінчаться, і поки я їх іще не проминув, то вже, як Славко, знімаю з плеча городника і випускаю кілька довгих черг униз по вулиці і навіть у напрямку саджалки, звідки якась тітка, наче мураха, несе у рядні прання…
Коли приходжу на вказане Славком місце, то нікого не застаю, і все ж щось мені підказує, що тут не безлюдно. Може, свіжопритоптана кропива біля кротовини, та й сама кротовина також, і зламана гілочка на грабі і ще купа гілляк, яких тут раніше начеб і не мало бути… І раптом вони накидаються на мене — Славко із Володькою, скручують руки, але я й не опираюсь. За тими гілляками вони й ховалися.
— Мисливці за головами, — каже Славко й приставляє мені до шиї обламок сухого корінця. — Пух–пух! І нема Олюня!..
— Иги! — видаю я навмисне, щоб його посердити.
— Ихи! — кривиться з–за бука малий Грицик.
— Якщо копати, то тільки тут, — уже відпустивши мені руки, кидає Славко.
— Ну а якщо хтось тут?.. — оглядається Володька, вони продовжують перервану моїм приходом розмову.
— Скажемо, лиса розкопуємо… лисячу нору, — начеб заздалегідь готова відповідь у Славка.
— Чи, може, борсучу? — вже переліз рів на наш бік Грицик.
— Нє, лисячу, — мить повагавшись, повторює Славко. — З борсука, то ще захочуть борсучого жиру, а з лиса зараз що толку?.. Скажемо, кури почали пропадати…
— Харе базарити! Тоді копаємо, — піднімає свого городника Рудий, піднімає його над головою, як списа, й кидає ближче до Бучини. — Три на три? — питає у Славка.
— Ну, так… І два виходи, — каже той.
— Ми що, криївку копати будемо? — нарешті доходить до мене, коли Славко каже про два виходи.
— А я хіба не казав? — стенає плечима Славко. — Чи ти що?
— Та нічого.
Славко бере мого городника і починає міряти ним, прикладаючи до землі на вільному від кущів рівному місці, де лише папороть по краях і залишки старого трухлявого пенька по центрі… Хлопці вибрали місце трохи на підвищенні, але ще на рівному, де лише починається скат до Бучини і до поля також.
І я раптом згадав, що це те саме місце, куди Славко навесні, ще як листя не було, приводив слухати, як риплять буки. Коли був вітер, вони хиталися в такт. Стовбури повільніше, гілки — трохи швидше. Що їх аж закидало… Тоді одного бука й повалило. Не саме тоді, коли ми були, але вночі після того, і ми ще ходили дивитися, але влітку його розпиляли, лише одземок і високе коріння й досі стирчить по той бік рову, але за кущами не видно.
— А можна було під буком, — раптом кидаю я ідею.
— Там буде затікати, ми дивилися, — відповідає мені Володька, поки Славко міряє. — І там нора.
— Що, лис?
— Та нє, більше на борсучу…
— Та–ак, три на три, — озвучує свої старання Славко.
— Борсучу лучче водою заливати, — підхоплює було тему нори Грицик, але Славко раптом ледь не підскакує.
— Бляха! А сокира?! Я ж тобі казав узяти! — стирає він рукавом краплі поту з чола і перенісся.
Грицик так і завмирає з відкритим ротом, сичить: «От чорт!» — б’є себе долонею по лобі й напрочуд легко обіцяє за п’ятнадцять хвилин вернутися із сокирою… З того місця, де ми стоїмо, між деревами трохи проглядається наша вулиця, але не наш куток. Бо у наш бік садки, і вони зливаються в суцільну зелену масу.
Найкраще видно кінець садка баби Гольки Гаврилкової, і ще соша біліє на насипі між цементовими слупами і сталевими тросами між ними, що їх уже після того натягнули, як дядько Михалко мотоциклом з’їхав і розбився. Він комуністом був і нашим далеким родичем, з музикою ховали, з траурними маршами.
Ще між деревами проглядаються городи, ті, що ближче до лісу, і на деяких згорблені постаті людей, бо якраз час полоти хопту перед копанням картоплі. І мені мама також казала вже потрохи починати від кінця, знизу… Я найбільше не люблю тої роботи, але коли знизу, за горбком, від хати ще не видно, полю я чи ні… Треб’ло хоча б почати, думаю я собі, як буду вертатися, обов’язково почну, бо ж як потім пояснити, де пропадав.
— Не будемо чекати, зараз сокири не треба, — каже Славко.
— А землю куди?
— Землю?
— Так, землю… Вона ж одразу покаже, свіжа земля? — перепитує Володька.
— Ну й що, ми ж лиса викопуємо, починаємо з країв, а пенька і папороть в кінці, ще добре було б, якби живою зверху посадити.
— Так, добре було б зверху живе посадити, — мені ця Славкова ідея найбільше подобається, може, навіть більше, ніж сама криївка.
— Тобі, Олюню, все ясно?
— Ясно.
— Починаємо по краях, — Славко віддає мені городника і вже своїм, який лежав під гілляками, означує квадрат.
Ми викопуємо на штик рів по периметру, із трьох боків квадрата, а четвертий бік залишаємо некопаним, Славко каже, що так достовірніше виглядатиме викопування лиса, коли хто надійде. І спочатку, на перший штик, все іде навіть надто легко, земля пухка, і лише дрібні корінці. Але вже на другому штику Володьці трапляється грубий корінь, що не піддається городнику, либонь від найближчого ясена, а потім і Славкові. Брат пробує цюпати його городником, але то мало допомагає, а Грицика все нема й нема.
Славка уже заюшує потом, Рудий також лише сопе у дві дірки, а у міру того як яма глибшає, землю викидати все гірше. Ми ще деякий час мовчки риємо, мій рів уже вище колін завглибшки, у хлопців також.
— Треб’ло ще шуфлю1, — кажу я.
— Так, тебе ще за шуфлею пошли, як Грицика за сокирою, — хекає Славко, бризкає потом на всі боки. — Давай будемо вже вгризатися усередину, ну її, ту папороть, ми потім свіжої в іншому місці накопаємо.
— Може, перекур? — випростує спину Володька.
— Давай перекур…
Ми сідаємо, звісивши ноги, кожен на краю свого окопчика.
— Малого тільки за смертю посилати. — Славко, звісно, знову витирає рукавом піт, він це робить постійно, але ми вже й уваги не звертаємо ні на це, ні на його слова про Грицика, бо від малого іншого й не чекали.
— Цікаво, а цим краєм лісу Юхим соломи не носить? — Володька дотягується до якоїсь сучкуватої гілки, з хрускотом ламає її навпіл і починає чистити городника.
Для чого він це робить, незрозуміло, може, просто звичка, бо ж, коли почне копати, городник знову буде у землі. Йому ніхто не відповідає, і він штурхає держалом Славка:
— А може, півтора глибини?..
— Два, — коротко каже той, стрибає у свій окопчик і спершу наче щось міряє, а потім починає відвалювати землю цілими брилами.
Однак знову з’являється коріння, і це сповільнює роботу. У мене також коріння, але дрібніше, зате багато комах. І жуків–смердюхів, що постійно падають зверху, і мурах, а комарі — то просто стоять стовпом.
— Гино, які комарі! — хвалюся я хлопцям, які хоч і товчуться поруч, але комарі висять лише наді мною. — Дід казав, що в таких місцях добре криницю копати…
— І що ти пропонуєш, докопатися до води? — обвалює тонку перемичку між нашими окопчиками Славко. — Ху–г! І де той?.. — але не встигає він закінчити фразу, як ми чуємо тріск сухої гілки й бачимо Грицика між деревами із сокирою та ще й торбиною.
— Ну, тебе знаєш за чим посилати? — піднімає городника, наче списа, Володька.
— А я вам за це жараної риби приніс! — ще здалеку вигукує Грицик.
— Жараної? — перепитує Володька. — А що, старий наловив?
— Та нє, то Михтон за півлітру…
— Мих–тон! — в один голос ми із Славком.
— Що, забрав у когось? — припускає Володька.
— Фатку два рази вмочив і хватить… І самому, і ще й на півлітру.
— Ну що, тоді обід, — командує Славко.
Ми розкладаємо на газеті і рибу, й усе інше, що принесли: сало, хліб, котлети, цибулю, огірки і яблука. Видно, що всі зголодніли, і за п’ятнадцять хвилин трапезу закінчено. Грицик весь цей час виправдовується і терпить Володьчині кпини та Славкове бурчання.
Їжа дещо піднімає настрій, але треба зусилля волі, щоб знову взятися за городник. Утім, після обіду так завжди, головне почати. І ми починаємо… Славко береться за сокиру, а ми троє відвалюємо, стругаємо боки й копаємо углиб. Тепер робота пішла значно швидше, і ще за якусь годину ми вже по шию у землі, лише той пеньок трухлявий по центрі, як болячка.
Ще як їли, Володька кинув ідею його залишити, лише обкопати, але коли почали обкопувати, виявилося, що прямого кореня, на якому він би тримався, нема, а ті, що на боки, у будь–якому випадку треба обрубувати. Врешті–решт сам Володька, після того як Славко його підрубав, того пенька і вихитав.
Володька відкидає пенька, вилазить із ями. Нагинається і кричить:
— О–оздух!
Перший зорієнтувався Славко:
— Лягай! — штовхає мене у плече, і ми падаємо на дно ями.
Грицик, дивлячись на нас, зіщулюється, але не падає… І раптом просто залп у виконанні Володьки.
— Гази! — регоче Володька.
— Куди? Худоба! — встає, затуляє носа Славко, і я слідом за ним. — Худоба ти!
Ми вилазимо з ями й відбігаємо на десяток метрів, і Грицик також вилазить і біжить із затуленим обома руками носом.
— Ти не тільки жабу, ти скоро тхора з’їси!
— А чого? То ж перевірка… На війні ж бомбили.
— Ага, перевірка бздива: «Оздух! Оздух!». А чого по–рускі кричиш, ти не подумав?
— Ну як в кіно.
— Хіба що в кіно, — погоджується Славко.
Ми знову беремося за городники і чим глибше вкопуємося, тим менше беремося за сокиру. З чотирьох кутків у обмеженому просторі нам уже тісно, і коли обертаємося досередини, то крешемо городник об городник, аж іскри летять.
— То що, Олюню, ми вже докопаємо з Володькою, а ви з Грициком розгортайте землю рівним шаром і носіть листя з Бучини і з рову, у рові його повно торішнього…
Правда, потім ми міняємося. Славкові здається, що ми погано розгортаємо, він вилазить із ями й обливається потами уже нагорі, а я зіскакую у яму. Вона вже вище моєї голови, але ми з Володькою вкопуємо ще на два штики, а Славко пробує зробити у землі сходи, однак земля обвалюється, до того ж ближче до поверхні знову з’являються корені.
— Харе! — першим не витримує Володька. — Мені вже скоро пора, давай накривати.
Виявляється, вони із Славком уже давно все необхідне припасли, нарізали стояків, і все це лежало під гілляками. Там же молоток і цвяхи знайшлися, і навіть три дошки…
— Ще б четверту для надійності, — бідкається Славко.
— Краще було б, якби все зашити дошками, а то ще корова провалиться, — хекає при кожному ударі Володька.
Він забиває цвяхи, а ми із Славком притримуємо, Грицик подає стояки і дошки. За десять хвилин каркас готовий, і для надійності ми його ще трохи вкопуємо. І хоча всі вже втомлені, але коли починаємо каркас, то з’являється навіть щось схоже на азарт.
Ми тягаємо поперечини, а коли їх виявляється замало, наввипередки шукаємо рівні стояки із молодих дерев, а Славко із сокирою замашкими ударами валить їх. Міряємо городником довжину, й з одного обчухраного стовбура виходить дві, а то й три поперечини. Славко ще трохи стесує кожну по боках, аби щільніше прилягали. Невдовзі всі поперечини припасовані, а деякі довші кінці прикопані.
— Ану стань зверху, — пропонує Славко Грицикові, і той сміливо стає і робить крок, потім ще один, балансує руками, але більше для виду, ніж насправді у цьому є потреба.
Деякі поперечини прогинаються, але витримують… Тоді й Славко вилазить.
— Якщо нас двох витримує, то й корову витримає, — кидає Володьці.
У тих місцях, де щілини найбільші, він запихає траву, а ще кладе роздертого надвоє мішка з–під цементу, що також був принесений заздалегідь. А зверху ми нагортаємо землю, робимо настил. Землі пішло багато, майже вся, що залишилася нерозгорнутою.
Ми нагортаємо трохи вище, бо Славко сказав, що після першого дощу вона просяде, а зверху сиплемо сухе листя. Починається найцікавіше: ми з Грициком збираємо суху траву, листя, носимо з Бучини ще торішнє й посипаємо зверху на свіжу землю, Славко садить папороть, а Володька натягує гілляк.
— Хай постоїть поки що так, хід викопаємо завтра, — витирає рукавом рясний піт з чола Славко.
— То що, чистимо городники? А то мені пора, — шукає очима патика Володька.
— Так, чистимо, — каже Славко.
Утім, ніхто додому не квапиться. Ми ще деякий час ходимо довкруж нашого творіння, милуємося і щоразу підкидаємо якісь гіллячки, листочки й травинки. Врешті–решт перекочуємо зверху на наш настил ще й викопаного пенька, щоб думали, що свіжа земля від нього. А хто його сюди притягнув і звідки — не так і важливо.

Того вечора я записав у щоденнику: «Квітка у руці тремтіла, і крізь їїпелюстки переливалися сонячні промені, засліплюючи, і квітка, хоч насправді була білою, здавалася темною… Якби не ровер, якби не стояв він, зіпертий на штахети, таке поняття, як час, можна було б легко переступити…
Вже після поля я заїхав у «Черемшину».
— Пляшку води, тут, — попросив я у продавщиці, бо «тут» на ціну пляшки дешевше.
— Алік! — долинув лінькуватий голос із–за спини, з кутка. — Батькові як там?
— Та вже легше, — відповідаю.
— Як там батькові? — начеб не чує мене наш сільський електрик дядько Семен. — А то я збирався його відвідати… «Очка» може грати? В карти може?
— Може.
Захопивши склянку і воду, я сів у найдальшому кутку. Ми з дядьком лише двоє відвідувачів, і він ще продовжував щось вигукувати, але я швидко допив воду. З вікна тієї хати, що напроти «Черемшини», на горбку, долітали уривки естрадних мелодій, напевне, з магнітофона.
А ще я подумав, що треба помити голову, бо волосся вже настільки злиплося від поту, що навіть вітер його не куйовдить, та й на лиці від пилюки, що натрусилася з буряків, очей не видно».
І ще пізніше: «Коли тато з мамою сваряться, я, звичайно, обстаю за мамою, але частіше я не хочу їхніх сварок слухати і тихенько вислизаю з хати… Найчастіше — це коли тато напідпитку, і ще, коли мама дорікає йому, що нічого не допомагає по господарству. Звичайно, вона трохи перебільшує, але тата й так більше нема, ніж є, і вся ця домашня робота потім на мене… Хоч Славко каже, що чоловікові легше жити на світі і він би ніколи не захотів бути жінкою. А ще Славко каже, що треба більше себе загартовувати, і я це роблю.
Сьогодні, пізно ввечері, коли я читав перед сном Достоєвського, батьки почали сваритися. І я в одних трусах і майці, незважаючи на холод, вибіг аж у кінець городу. Ненароком кашлянув і почув луну у відповідь:
— А!.. У!.. О!.. И!.. — вигукував я у темряву, а луна дещо приглушеним, начеб чужим голосом, відповідала… Дивно, я ніколи раніше не чув на нашому городі луни, а тим більше так пізно, майже вночі.
— До!.. Ре!.. Мі!.. Фа!.. — вигукував я у темряву і з якоюсь начеб насолодою вловлював відлунисті повтори…
Коли я вернувся, батьки ще досварювалися, але вже недовго».



Наша криївка

Володька з Грициком ідуть з нами лише до Позіхайла, а потім напряму через Тарасове, а ми із Славком попри мій город, і він ще допомагає мені хоча б для виду два кроки сполоти, аби завтра після уроків по одному пробиратися до криївки. На мені знову городник, бо для того, щоб прокопати вхід, вистачить і одного, на Грицикові — сокира. Ми домовилися про це ще в лісі, а тепер із Славком лише повторюємо ще раз.
— Ну що, дивися тільки не проговорись, — ще нагадує мені брат, міг би й не нагадувати.
Але і я йому нарешті також нагадую, аби приніс книжки, бо мама вже згадувала. Ті, із нових надходжень, які він узяв ще не зареєстрованими, — «Землю солоних скель» Сат Ока і «Спартак» Джованьйолі… Я ще сам їх не читав, зазвичай я читаю уже після Славка, й аж потім мама забирає їх назад у бібліотеку й уже реєструє, як належить.
Славко йде, а я ще залишаюсь і просуваюся ще на один крок — до високої лободи — тими шістьма рядками, які ми зайняли, де–не–де навіть залишаючи павутицю. Вона не так помітна, й мама все одно буде після мене поправляти. Зате густу осінку вириваю всю, і осот, і грицики, чого там тільки не росте, і навіть дикий мак… а потім уже, не чуючи ніг, суну з городу до хати, запізно згадавши, що забув городника у міжрядді. Але за хоптою його з дороги не видно, головне — не забути завтра.
Напевне, усі ми четверо тієї ночі добре спали. Але наступного дня замість уроків нас відпустили додому за відрами, бо потім гнали збирати картоплю за лісом. І ми вирішили туди не йти, і нам навіть змовлятися не треб’ло, де зустрітися.
— Візьми рядно, а ти сокиру, а ти городника, я принесу лампу, — нагадує Славко, перед тим як повернути від школи у свою вуличку. — Треба б іще казанка, — додає після паузи. — І сірників, ну сірники — то не проблема, і солі також не забути…
— І сала, і карти, — додає Володька.
— Ну добре, і карти, — неохоче погоджувався Славко.
— І листка, і ручку, щоб записувати…
— Листа і ручку ти вже сам бери.
— А якщо нас не буде, а Лейтьоха запише? — оглядаюся я на шкільні вікна.
— Не сци, Олюню! Ти ж, здається, взагалі слабий, чого тобі переживати? — заспокоює мене Славко. — Грицик, а жараної риби? — ще нагадує він і смішно, мов щука в мультику «Ну, пагаді!», розкриває рота.
— Ага! — ще встигає розвести руками малий.
Вже утрьох, без Славка, ми виходимо із шкільного завулку на центральну вулицю. Якщо придивитися, то ми просто герої! Принаймні у власних очах ми виглядаємо уже іншими, за один день завдяки нашій таємниці ми виросли майже у велетнів. Навіть наша розмова тепер набуває іншого значення, іншої тональності. І хоча ніхто цього не помічає, та нам і не треба, щоб помічали, головне, що знаємо ми самі і що тепер ми маємо спільну таємницю — власну криївку.
Ми оживили легенду, хоча іще й не усвідомлюємо цього. Швидше відчуваємо серцями, що від учора світ навколо нас хоч і все той же, але все ж — інший, і ми у ньому також інші.
— А повстанці й зимою там сиділи? — запитує Грицик.
— І зимою. А де ж?
— Так, кожуха в моєї баби забрали і сиділи, — хмикає Володька.
— Може, то стрибки забрали, ти там знаєш? — повертаю я у Банякову вуличку, бо так ми трохи скорочуємо.
— А ти знаєш?
— Ще по хуторах сиділи, раніше у нас тут хутори були — і в Чорному лісі, і за лісом на Матівеччині…
— А де вони поділися, ті хутори? — Грицик і справді наче перший раз чує, хоч нами усе це вже давно говорено–переговорено.
— Ти як їй–бо! Як перший раз чуєш… У Чорному лісі ще є Михтониха, а на матійовецьких хуторах мій дядько Арсен живе, але він пристав туди з Матійовець, — пояснюю я.
— Ти бери копійки, хруню! — нагадує Грицикові Володька, а коли поминаємо Бараболишину вуличку, видає єхидно, наче ми не знаємо: — Бараболина за Вербою бігає, але він до неї не ходить…
Ми з Грициком, як і всі, у курсі цих перипетій, але при Славкові стараємося цього не виказувати. Але я і без Славка не підтримую розмови, а що тут балакати? Мені ще на футболі все було ясно, а Грицик, як завжди, наче і чує, і не чує.
— Файе–е! — гукає він. — Ту–ту–ту–ф! Ту–ту–ф! — гатить довгими, то він бачить за посірілим від пилюки штахетником таких же запилюжених і вічно зашмарканих Банякових малих, схожих на чортенят, і лякає їх.
— Ггггг! Срака! — показує йому язика найстарший.
— У–у, як дам! — підскакує до штахет Грицик.
— Тобі сказали, лиши дітей! — сіпається до нього Володька. — Я чув, що Баняк на атомному полігоні служив, чув? — раптом, наче велику таємницю, виказує він, і решту дороги ми обговорюємо, чи можна у криївці пересидіти вибух атомної бомби і скільки шарів землі й поперечних патиків треба для цього намостити.
— Три метри бетону, як мінімум? Чи п’ять? — оглянувшись проти сонця на річку, висловлює припущення Грицик.
За Баняковим городом, що відгороджений від дороги плотом, ми звертаємо на стежку через чиюсь так само ще не полоту картоплю, і Рудий згадує, що коли на воєнці Лейтьоха свистів їм своєю вставленою щелепою про ударну хвилю, то казав шукати будь–яку заглибинку, найменшу ямку, і втискатися в неї…
— Як то втискатися?
— А так! Але найкраще просто обмотатися у біле і повзти… Повзти, повзти…
— Куди повзти? — ловиться Грицик, бо щось би велике у лісі здохло, якби він хоч раз не зловився.
— На цвинтар, куди ж іще! — каже Володька і розпливається у задоволеній усмішці, але нам із Грициком не смішно…
На подвір’ї я застаю бабу Христю і маму у повному бойовому: із ряднами, а баба ще із відром та серпом. Вони зібралися полоти, і мене мама також нікуди не відпускає. Вона вертається зі мною до хати, щоб дати їсти, а поки я їм, розказує, що сьогодні вона з роботи раніше відпросилася і баба нам помогти прийшла. І я, і вона, і баба, то разом хоча б половину підженемо, бо люди вже копають, а на тому тижні, коли тато приїде з рейсу, і ми почнемо… Деякі люди й справді вже копають, але лише деякі.
Але мамі марно заперечувати, я мушу йти на город, і це найгірше, що взагалі могло мене чекати. І хоч я ще роблю кволу спробу злиняти, мовляв, обіцяв Славкові занести книжку, проте нічого з того не виходить.
— Яку ще книжку? — дивується мама. — Нехай принесе ті, що брав, Джованьйолі і «Землю солоних скель», ти казав йому, бо більше не побачить ніяких?
— Казав, казав…
А коли вийшли на город, то баба Христя до того часу вже знайшла у хопті залишеного мною городника, і знову довелося вигадувати, що ходив ворота на Позіхайлі вкопувати, а хлопці чекали, то на подвірок занести не було часу.
Баба поле не так швидко, як мама, але дуже чисто, вищипуючи пальцями кожну хоптинку, мама — то дуже швидко, а у мене якось і не швидко, і не якісно.
— Отако! Отако, диви, Олюню, живіше! — лагідно примовляє баба.
З оцим її примовлянням то ще гірше, ніж би просто мовчки сопіти, поглядати на ліс, де уже зібралися всі наші, чи слухати, як хором, над усією долиною, раптом почала русти2 худоба на фермі, мабуть, уже час денного доїння.
— То не хлопська робота! — буркаю собі під ніс, але баба ще добре чує, навіть у хустці.
— Для доброго хлопа всяка робота почот! — відповідає тихо вона і підбирає за мною горішки картоплин, що викотилися із землі слідом за вирваним корінням хопти.
А мама тим часом бере серпа і, щоб потім не вертатися, вжинає траву з межі у рівень із сполотим… Я знову повертаю голову до лісу і раптом очам своїм не вірю: від Позіхайла, з горбка, високою межею ідуть до нас Славко, Володька і малий Грицик. Мама також їх помічає:
— О, вже твої футболісти, — киває серпом. — Славку, ти коли книжки віддаси? — гукає назустріч їм.
— Книжки? — перепитує він. — Завтра! Завтра вже й принесу! — бадьоро відповідає Славко. — А ми до вас! — нишком підморгує мені. — Якщо поможемо вам полоти, відпустите Олюня з нами, а то команда неповна…
— Ото молодці, ото гарні хлопці, — озивається баба Христя. — Ач, ач!.. — показує вона мамі на хлопців чорною від землі пучкою.
— Та ви що, дякую! — До мене нарешті доходить, що хлопці прийшли заради мене.
— То відпустите Олюня? — не звертає на мене уваги Славко. — Скільки він мав прополоти, де та норма, до куди?..
— О, до куди? Він мав одну норму, а для чотирьох вона вчетверо більша! — сміється мама. — Ну добре вже, що з вами робити? Он за ту кукурузку за годину дійдете — і буде добре… — показує вона на горб, під який тягнеться наш город.
— Ого! — виривається у Грицика.
— Ну ма! — мені також здається, що за годину це нереально.
Але Славко не торгується.
— Добре, тьотю, до кукурузки, то й до кукурузки, — каже він. — Ну давай, розібрали рядки і вперед!..
— Гуртом і батька добре бити! — примовляє бабуся.
— Слухай, а я вже думав!.. А ви молодці! — беру я собі рядки біля Славка. — Ну, як там криївка, на місці? — пошепки запитую.
— На місці, — так само пошепки відповідає він.
Поступово ми всі якось втягуємося в роботу, з хлопцями й справді навіть бабині примовляння не дратують, а, навпаки, начеб розважають, та й мама все підхвалює, для кожного знаходить тепле слово. Але найбільше їй подобається, як поле Рудий, чисто і скоро.
— Володька — як трактор! — сміється мама, вона й сама від нього не відстає.
— Дякую, тьотю, а то за що?
— Бо зразу видно, що і своїй мамі помагаєш…
— Хлопчик–Помагай, — не втримується Славко.
І все ж, за годину ми, звичайно, до кукурудзи не доходимо, але ще за двадцять хвилин майже там, а це можна вважати доброю половиною городу, і мама нас нарешті відпускає.
— Приходьте ще завтра, то ми б і закінчили, — каже мама. — Я вам качечку спечу…
— Та нє, дякуємо… Качечка ваша ще хай політає! — відповідає за всіх Володька.
— Не забудь городника, — нагадує Славко, коли вже виходимо на дорогу, і я вертаюся за ним, пояснюю мамі, що треба ще й нині штангу вкопати.
— Диви, не забудь його там! — тепер уже мама гукає мені те саме навздогін з городу, де я залишаю їх з бабою між купками виполотої хопти.
Вони дивляться нам услід, і я навіть знаю, що баба Христя у цей момент каже: «Хлопці — то є хлопці, що ти їм скажеш!»…
— Ану! Ану, чи видно, — коли вже підходимо, я навіть розставляю руки, начеб притримуючи хлопців. — Ану, чи я сам побачу, де вона?
— Побачиш–побачиш, — шморгає носом Грицик.
— Ану, а із скількох метрів?
— Ну, не знаю, але я зразу побачив, ще з рову.
— Грицику, не свисти! — буркає Володька, натомість Славко і сам напружено вглядається у тіні між деревами, щоб і самому зрозуміти, із якої віддалі наша криївка уже може впасти в око.
— Що — не свисти?
— Не свисти, що з рову…
Звичайно, з рову, як каже Грицик, важко роздивитися. Але якщо приблизно знати, що шукаєш, то метрів із десяти видно засохлу землю і наші сліди також, добре ж потовклися, поки маскували.
— Треба віника зв’язати з лободи, Володько, і підмести… І за соломою сходити, Грицику! Але головне — вхід викопати, давай городника, — роздає команди Славко.
— А мені що робити? — питаю я.
— З Грициком за соломою…
— Але ж рядно одне?
— Ну нічого, півдороги несе він, півдороги — ти… Знаєш, де найближча скирта?
Ще б не знати! Я намотую на руку рядно, і ми йдемо до поля по той бік лісу, куди дядько Юхим уже давно протоптав стежку, тільки він через Позіхайло… Ми поспішаємо, щоб Славко з Володькою першими без нас не залізли у криївку, тобто щоб ми також при цьому були.
Ліс навколо ще майже літній, хоча жовтих кленових та яскраво–жовтих грабових листочків, навіть порівняно з учора, на лісовому настилі помітно побільшало. З–під ніг то там, то тут випурхують чорні лісові дрозди, літають якісь напівсонні осінні джмелі, але павуки все ще на своїх павутинах, і одного великого хрестовика, що звисав на нашому шляху, я, прицілившись, збиваю рядном.
А тільки–но вийшли до поля, то злякали лиса. Грицик його першим побачив, а я — лише хвоста. Пухнастого, але не такого великого, як очікувалося від лиса.
— Ще молоденький, — по чомусь визначає Грицик. — Вони тут на стерні мишей ловлять, молоді лиси…
— Тільки молоді? — уточнюю я.
— Та нє, і старі також, — погоджується він.
Ми швидко напихаємо у рядно соломи, і я беруся нести першим. Влажу під рядно, Грицик завдає мені ношу, і тепер я також схожий на мураху.
— Може, буде й мало, то прийдеться ще раз сунути, — коментує позад мене малий.
— То вже нехай вони йдуть, — відповідаю.
— Але багато соломи — то також недобре, можуть миші завестися, — продовжує він.
— А ми кота принесемо, — кидаю я з–під ноші.
Солома, хоча спочатку і не дуже важка, але з кожним десятком метрів тисне на плечі все дужче, а рядно все частіше зачіпляється за гілляки, треться по стовбурах, бо не завжди можу розрахувати габаритів, а часом ще й оступаюся, чи мене просто заносить… І все ж, мені шкода малого, і я проходжу більшу частину шляху, лише на дорозі, що йде з Попової Гори, падаю на рядно й віддихуюся ще хвилини три. Тепер черга Грицика ставати мурахою, і я йому в цьому допомагаю, як можу…
Проте другого разу йти не довелося. Поки ми принесли солому, Славко з Володькою уже викопали лаз і навіть прилаштували пенька, щоб ним затуляти той лаз. А коли ми з Грициком вернулися, вони вже доробляли щось схоже на коротку драбину на три щаблі.
— Бачте, барбоси, не подумали!.. — зустрічає нас Славко із сокирою в руках. — Не подумали спочатку, як будемо вилазити…
Виявилося, що ми з малим марно так квапилися, бо хлопці вже і влазили, і вилазили без нас. Але ми також не захотіли чекати драбини і, відхиливши пенька, шугнули у прокопану під настилом велику нору. Там виявилося несподівано темно та ще й дві жаби–ропухи на нас двох. Ми їх побачили, коли Грицик присвітив сірником.
— Ага, ми їх бачили, — гукає нам зверху Володька. — Я скину вам відро, нагорніть у нього жаб і подавайте сюди.
І ми бачимо в отворі його скривлену єхидну посмішку.
— Сам їх виймай! — огризається Грицик.
— Тоді вилазьте, вояки! — наказує Славко.
Вони з Володькою пропихають через отвір ту драбину, потім звідти ж падає старе відро і влазить Славко, а за ним і Володька… Коли він запалює ліхтарика, ми бачимо у кутку поряд із жабами ще й лампу.
— Ну що, ніхто не хоче з’їсти ропуху? — лякає нас Славко.
— А хіба їх їдять? — питаю.
— Звичайно, ні…
— Для чого тоді?
— Просто перевіряв, — спокійно відповідає він, нагортаючи віником з лободи жаб у відро. — Я думаю, солому стелити не варто, правда, Володько? Просто складемо в кутку?
— Ну так, — погоджується той.
Поки Славко піднімає на поверхню жаб, Володька знімає із лампи скельце і каже Грицикові підпалити ґнота.
— Треба ще ж стола і якісь лавки?
— Ото так воно і виглядало, — переходить на шепіт Славко.
Ми відчуваємо в його голосі навіть якусь урочистість моменту, і коли лампа спалахує й нарешті освітлює рівним світлом усі кутки, ми дивимося один на одного й начеб смакуємо мить.
— Ось ми й зробили, хлопці, — зітхає брат, присідає навпочіпки й піднімає погляд догори на поперечини, з–між яких де–не–де обвисають віхті трави, що нею ми затрамбовували щілини. — Тепер нас можуть сміло закидати гранатами…
— Иги!.. — мимохіть виривається у мене, і Славко з того аж засміявся, і Володька, і Грицик також почали хихотіти, та врешті–решт і я сам разом з ними.
І якби у цей час хтось нагорі випадково натрапив на ту втоптану галявинку біля Бучини, то, мабуть, посивів би з переляку, якби раптом почув з–під землі наш холеричний сміх…
Упродовж наступного тижня кожен із нас понад усе чекав закінчення уроків, аби знову опинитися у нашій криївці. За кілька днів там уже з’явився і столик, і чотири ясенових кругляки замість стільців… А якогось дня похолодало, затягло на дощ, він періщив усю ніч і ще зранку також. І коли ми знову навідалися, то у криївку натекло води й одна стіна біля лазу трохи обвалилася.
— Треба стіни якось підпирати, — чухав потилицю Славко.
— Так, їх треба обшити, — погодився Володька.
Ми навідувалися у нашу криївку майже щодня, за винятком суботи, коли їздили до Вишнівця на пошуки Петра Козира. Петра ми, звичайно, так і не зустріли, та й не могли зустріти, хто б його до зброї допустив? Славко пізніше зізнався, що його на ту поїздку надихнув рейд на Вишнівець, який, за розповідями діда, наші хлопці зробили у сорок третьому, щоб за рахунок німців поповнити арсенал зброї.
Хтось пустив поголос, може, навіть і старий Джуджа, який попередньої неділі їздив із зятем у Вишнівець на базар за поросям, що бачив начебто, як Петро біля автостанції в тирі працює. Але вже потім ми всі такі мудрі стали, і Володька найбільше. Мовляв, хто б колишнього тюремщика до тиру допустив? А в суботу зранку втрьох і поїхали, без Грицика, звичайно.
Хоча можна було відразу подумати: якщо відсидів, нехай навіть і за якісь там дрібні крадіжки, ніхто б його до зброї, нехай і пневматичної, і близько не підпустив би! Добре, що назад трапився Гриша–ша із «Газоном» з будою. Сам став, коли ми на повороті чекали автобуса, а він щось там з колгоспу в училище возив і якраз вертався, у те саме училище в колишньому палаці Вишневецьких, де Ганютка на кухарку хотіла вчитися, але передумала.
— Добре, хоч Гриша–ша трапився, — нарешті заспокоївся Володька. — А то б ще пішки теліпали через Котюжини?..
— Спочатку через Лози й Бодаки, а тоді вже Котюжини… А чого? Пройшлися б, — наче під’юджував його Славко.
Зате у криївці після дощу стало вогко, віддавало затхлим і, здавалося, начеб для нас чотирьох замало повітря.
— Ну, у них були криївки трохи просторіші, — міркує Славко. — Але все одно…
— Треба другий вихід, щоб була витяжка, або поставити такий комин–трубу, — пропонує Володька.
— Як ти собі то думаєш: із землі труба стирчить і з неї дим іде?
— Треба видовбати стовбур берези і вкопати, щоб середина була порожня…
— Добре, але хто буде довбати?
— А чого я?
— А хто?..
Але поки хлопці шукали варіанти й сперечалися, як осушити нашу криївку, проблема вирішилася сама собою, однак зовсім не так, як нам хотілося б.
Правда, за день до того Грицик ще приніс свого малого цуцика Гавчика, рудого з темною мордочкою. Із пискотливим Гавчиком у криївці ми начеб і забули про обережність. І навіть один раз при лампі розписали «тисячу» на лісові горіхи замість копійок, хоч зазвичай вилазили грати в карти «на повітря». Володька наприкінці літа десь знайшов був ліщинову посадку і наносив тих горіхів цілі жмені… Як виявилося, то була наша перша й остання «тисяча» у криївці.
Може, від задухи, хлопці знову почали сваритися, а тут ще Гавчик на стіл вискочив. Славко зганяв Гавчика й перевернув лампу, скельце злетіло, трохи гасу вилилося, все, що наекономили. Відтак на додачу ще й гасом почало смердіти, але ми все ж якось дограли.
Вже як ішли додому через Позіхайло, Славко сказав, що сьогодні у клубі «Месник». І я також збираюсь.

Того дня я записав у щоденнику: «Ще хочеться написати про хлопців, які вони всі хороші друзі. Я все більше часу проводжу з ними, у нас з’явилася одна спільна таємниця, але про це зараз не буду… Може, колись.
Небом пливуть білі й не дуже чіткі купчасті хмари, віє легенький вітерець, то західний, то північно–західний. Якщо переважить північно–західний, то може нагнати дощу, у нас цей вітер майже завжди на дощ. Температура повітря в середині дня становила +10».
Увечері: «У клубі замість «Месника» крутили «Злий дух Ямбуя», але мені сподобалося, хоч Славко плювався.
Напевне, я дурень або просто бовдур. Сьогодні, побачивши, як деякі дівчата з нашого класу розходяться після кіно у супроводі хлопців, подумав про Марійку, що й вона, мабуть, ось так із тим же Сергієм… Треба просто викинути їїз голови. Але от не можу. Може, й не викину ніколи».



Облава

Коли на великій перерві я побачив якогось не схожого на самого себе, білого як стіна Лейтьоху, то відразу здогадався: щось трапилося, але ніяк не міг подумати, що це стосуватиметься нас. А потім через вікно із фізкабінету, з другого поверху, було видно, як вони із Форгелем вийшли через браму із шкільного двору і попри магазин швидко повалили головною вулицею. Але й тоді ще нічого не було відомо. Ні мені, ні Славкові, ні Володьці, а Грицика того дня у школі не було.
І якраз того дня ми не мали йти до криївки, бо напередодні засиділися там допізна, та й піднесення перших днів уже минуло…
— Почекаємо першого снігу, — казав Славко, — доведеться ще сліди замітати.
— Ого! Та до нього ще чекати скільки! — не втримався я тоді.
— Скільки там, ну місяць, ну два…
— А нам зимою там не буде зимно?
— Під снігом не буде.
— А я чув, що зимою хлопці з лісу по хатах розходилися, — кинув тоді Володька, і на мій подив, Славко з ним погодився.
— Так, було й по хатах, і по хуторах, — сказав він. — Зимою довго в лісі не висидиш, але бувало, що й на снігу спали. Хвої, гілляк з ялини, нарубають на підстилку, а зверху кожухом, сніг притрусить, то й не видно… — Славко так розказував з почуттям, начеб сам лежав на тих гілляках.
І вже увечері, читаючи «Дерсу Узала» й обмірковуючи майбутній запис у «грубому зошиті» щоденника, я уявляю собі то далеку уссурійську тайгу, по якій бродить мисливець Дерсу, то наш ліс і, пригадуючи Славкові слова, бачу повстанців на ялинових гілляках під снігом… І у цей момент знадвору долітають чужі голоси й одразу гавкіт Жука, шаркання підошов цементованою доріжкою від криниці.
Правда, перед тим у кімнату заходила мама, питала, чи помив ноги, і тепер я наставив вуха, бо чекав, що прийде ще раз. Це вона від тата перейняла. Він, коли приїздить із рейсу, то щовечора заставляє мене ноги мити… Я мамі відповів, що помив, а насправді ж ні, і тепер лежав насторожі, щоб, коли зачую, як зайде у хату, відразу вискочити через ванькир у сінки. Бо ж мама знає, що не помив, і обов’язково прийде ще раз.
А тут раптом чужі, але знайомі голоси, і маму кличуть на ім’я та по батькові…
— Пшов! Пшов! — це мама до Жука, який ні на мить не втихає.
— Є ваш? — це, либонь, про мене, і аж тоді я впізнаю голос Йоргорича, і Лейтьохи також.
Але тільки–но впізнаю голоси під ґанком і чую шаркання підошов уже ближче — по цементованих сходах, то рефлексивно, як і планував, коли йтиме мама, прошмигаю через ванькир у сінки, а звідти — по драбині нагору.
На горищі вже зовсім темно, лише через бокові віконця проникає жменька сірого світла. У глибині вгадуються контури «баби» — це орієнтир, обережно ступаю кілька кроків, пригинаючись і мацаючи підпори, й присідаю за старою скринею. Я знаю, де вона у нас, і також без проблем її намацую. Пахне зіллям, що його мама тут сушить, а ще чимось дражливим, і я розумію, що це від старого кожуха, що лежить на скрині догори вовною… А потім я намацую ще й стару радіолу і сідаю на неї.
— Шу–шу! — про всяк випадок шиплю у темряву на мишей.
— О, тільки що сидів, книжку читав, — чую знизу голос мами, вона рипає дверима гукає мене. — А що таке, щось натворив?.. — це вже вона до них, і ці її слова — останнє, що я чую.
Жук тим часом усе ще гавкає, а потім так само раптово вмовкає, і його не чути хвилин зо двадцять, а може, й довше. Насправді час зупиняється, і я лише чую, як у протилежному кутку щось начеб шарудить.
— Шу! — шиплю у темряву, і там, здається, також стихає.
Я ще деякий час вагаюся, злізати з горища, поки не знайшли, чи так і сидіти тут, а чи спробувати вислизнути з хати й тоді — іди шукай!.. Однак коли розумію, що ніхто мене і не збирається шукати, то вирішую і далі сидіти на радіолі й час від часу шипіти у темряву. А коли Жук знову починає кидатися з гавкотом і з гарчанням дзвеніти ланцюгом, то розумію, що непрошені гості виходять з хати.
Я чую з горища, як унизу гупають двері, одні й другі, і знову шаркання підошов: цікаво — Лейтьохи чи Вороб’я? Мабуть, таки Вороб’я, Лейтьоха ще не настільки шкарбун, ще ноги трохи підносить.
— Тюф! Тюф! — тихцем двічі стріляю у темряву, у напрямку, звідки чулося шарудіння, встаю з радіоли й навпомацки пробираюся назад до драбини.
Зачіпляю плечем якесь решето, воно падає й котиться у темряву.
— Ой, я йому дам, я йому дам!.. — чую вже знадвору мамин голос. — Я йому дам війну!..
— Тоді до завтра! — чую бурчання Вороб’я і Лейтьошине бадьореньке:
— До побачення, Іванівно!
Я тихенько злажу по драбині і ще деякий час прислухаюся у сінках, але у шкарпетках на цементі стояти холодно. Беруся за клямку й заходжу до ванькира. Мама на кухні і мене не бачить, і я сам іду до неї.
— Ну що, чув? Чув? Усе чув?.. Що ти собі думаєш? — почала мама, перемиваючи у залізній мисці каструльки із соковарки.
Вона, мабуть, вважала, що я десь тут у хаті причаївся.
— Ще добре, що тата нема. Він би тобі дав…
— На дворі був, — збрехав я.
— На дворі він був! А я маю тут вислуховувати! Директор приходив з воєнруком, якусь криївку знайшли в лісі, кажуть, що то ти і Славко викопали, і завтра, кажуть, мені прийти до школи й іншим батькам, хто там ще був?.. Що ви там робили, від уроків ховалися?.. Ото як тато дізнається?
— А ви не кажіть…
— То люди скажуть. Ти що, хочеш із «вовчим білєтом» життя почати, як от Миколка? З університету вигнали, бомки стріляє… А хто там, усі ті самі — Грицик і Володька, признавайся зразу!..
Але я мовчу, лише сопу, сам чую, як сопу, й від того навіть пробую затамувати подих… Мамі, звичайно, я все можу розповісти, але для чого воно їй? І про Миколу я тоді не зрозумів або просто пропустив повз вуха.
— А що вони ще?.. — киваю на двері.
— Не знаю, йди!.. А то зараз як дам гонучкою!.. Тітка Горпина провалилася у ту яму, що ви викопали, репету наробила…
— Як тітка?! — ця новина мене просто приголомшила.
— Не знаю як, але директор каже, що патики збирала і впала у яму, яку ви викопали… Добре, що ще ноги не зламала. Вам що, хлопці, нема чим зайнятися? Ви що — подуріли?..
— Ну добре, йду мити ноги, — переводжу я тему.
— А що, ти ще їх не помив? — мама, здається, також із якоюсь навіть радістю переходить на мої немиті ноги, і більше того вечора ми до теми криївки не повертаємося.
Наступного дня я встав удосвіта і, поки мама ще була у хліві, бо чув, як чвиркали у скіпець струмені молока, шмигнув через хвіртку на город. Попід яблунею, поза квасолею, щулячись від ранкової прохолоди, кидаюся межею до горбка.
На городах туман, але чи то від присмаку в роті він здається якимось кислим. Проте сади і городи потопають у ньому, наче в молоці, і коли я з межі оглядаюся, то бачу лише верхівки соняхів та тичок квасолі, що стирчать зверху. А роса рясна і холодна, добре, що спросоння я стрибнув у ґумаки!
Із межі — на межу, потім — на високу межу, й уже під горою! А потім і Позіхайло! Ще трохи попри поле, попід розлогими кущами глоду, що ростуть на рові, і збігаю у долину, а решту шляху — уже лісом!
За ніч жовтого листя стало ще більше, і за інших обставин цього факту було б досить, аби порадіти, що нашу криївку тепер добре присипало, але… Ще здалеку між деревами бачу стоячі сторчма патики покрівлі. Підходжу ближче, і все стає зрозуміло: посередині — провалля…
Чую позад себе хекання, оглядаюся і бачу Славка. Він підходить, мовчки подає руку, і ми обоє деякий час стоїмо розгублені й пригнічені.
— А ти кажеш — гранатами, — нарешті подає він голос.
— Иги… — рефлексивно кидаю, але він уже не реагує.
— До тебе також Воробей з Краснопйором?.. — І не дочекавшись відповіді: — Ясно…
— Я сховався. Встиг.
— Де?
— Нагорі, де комин…
— Ясно, — буркає Славко. — На дідовому місці.
Я намірився було ще раз на зло йому «игикнути», але в останню мить осікаюсь.
— Бач, треб’ло грубші поперечини… — ще кидає він, і, не змовляючись, ми ідемо назад через ліс. Я — у ґумаках, а Славко у мокрих кедах на босу ногу, він підбирає сухі патики із листя і жбурляє їх у стовбури дерев, вибираючи грубші, і майже щоразу поціляє…
На великій перерві Лейтьоха заводить нас у вузький кабінет Вороб’я, що поруч з учительською, і шикує під стіною, і Йоргорич деякий час мовчки з–під лоба оглядає нашу понуру шеренгу. Я також з–під лоба кидаю на нього оком й бачу, як із кожною секундою його щоки і чоло стають усе червонішими.
— Ну що, розказуйте, — несподівано спокійним, ба навіть дещо байдужим тоном починає директор, робить паузу і продовжує: — Для чого вам та землянка, щоб уроки прогулювати? — водночас і запитує, і начеб сам відповідає за нас Воробей.
У мене навіть промайнула думка, що він просто підказує нам готову відповідь, і коли я пізніше сказав про це Славкові, той відповів, що тоді, у кабінеті директора, подумав про те саме.
— Ну що, курили там? А ще що — у карти грали? Чи ще що? — тим часом продовжує Воробей, колір його обличчя вже не такий червоний, але ненадовго.
— Ми не куримо, — тихо відповідає Славко.
Але директор вдає, що не чує, а може, й справді не чує, тільки знову починає буряковіти. У нього тиск, про це всі знають.
— Щоб завтра, я піду подивлюсь… — кидає він злий погляд і на Лейтьоху біля дверей. — Щоб і сліду не лишилося… Розібрати, а яму загорнути. Ви мене зрозуміли?.. Не чую?
Проте ми й далі мовчимо, просто не наважуємося видати бодай якийсь звук, знаючи, що той наш звук може стати іскрою, від якої наш Йоргорич може спалахнути, і тоді горе нашим потилицям. Один Грицик час від часу шморгає носом.
— Не чую? — лице Вороб’я знову наливається усіма відтінками червоного, — таке враження, що він скоро лусне від злості, хоч і стримує себе.
— Зрозуміли, — за всіх відповідає Славко із сопінням і ще щось хоче додати, може, ще раз повторити, що ми не куримо, але не встигає.
Воробей не дає йому сказати.
— І щоб я!.. Ще раз таке побачу, поїдете в колонію! — нарешті його таки прориває, і він починає у звичній для себе манері ґелґотати, мов індик, чого ми всі вже давно з острахом чекаємо.
Проте директор так само несподівано вмовкає. Знову надувається, знову буряковіє й водночас пропікає поглядом кожного з нас, потім косить налиті кров’ю очиська на Лейтьоху і нарешті — на дрібно списаний аркушик паперу перед собою.
І враз зривається із–за стола, хапає за комір малого Грицика, який до нього найближче, й трясе його щосили, але відпускає. У малого на очах сльози, а наступний за Грициком, втягнувши голову в плечі, стою я, проте до мене не доходить… Директор знову сідає на місце.
— Зразу ж після уроків землянку засипати, яму зарівняти!.. — кидає запитальний погляд на Лейтьоху, і той киває у відповідь. — Щоб і сліду не лишилося…
— Так, — буркає від дверей Лейтьоха.
— Не чую: «Добре»? — Воробей по черзі називає наші прізвища і чекає відповіді.
Мене чомусь називає останнім, і я також кажу: «Добре», — і нас нарешті відпускають. Біля дверей у вузькому кабінеті ми мусимо протискатися повз Лейтьоху, й мені враз б’є у ніздрі його різкий кислотно–тютюновий дух… Від учительської розходимося по класах.
Що тут казати, все й так ясно. Але коли я входжу в клас, однокласники перешіптуються і дивляться на мене так, що класна керівничка Ольга Іванівна, з великим, обтягнутим сіточкою мотком волосся на голові, мусить стукати указкою по столі.
— Сідай! — наказує вона мені, хоч я вже і так сів. — Так, тихо, діти, пишемо далі!..
Як виявилося згодом, у Славка з Володькою четвертого уроку не було, а Грицика тато забрав іще з третього і на шкільному дворі почав давати потиличники. А я ще заходив до мами у бібліотеку сказати два слова, бо вона просила зайти після уроків і сказати їй ті «два слова»: як там і що. А тоді забігаю додому і ще встигаю глянути за хатою на термометр і записати поспіхом у щоденнику:

«Температура — пунктир, похмуро з проясненнями. Вітру також нема, може, трохи. Слинив пальця, то начеб західний чи південно–західний, але не північно…
Ще однією важливою подією сьогоднішнього дня стало те, що у нас більше нема таємниці. Тепер наша таємниця відома всім. Ну, якщо і не всім, то досить того, що директорові. Деяким учителям та нашим батькам. Але про це не хочеться. Хоча, якщо відверто, то могло бути й гірше… На душі похмуро, але, здається, також з проясненнями. Принаймні я ні про що не шкодую, і хлопці, здається, також.
Включив телевізор. Там співає Мірей Матьє. Дослухаю пісню і піду до хлопців».

Коли Мірей доспівала, я так і зробив, виключив телика і через сінки — на город, а далі — межею до лісу… Юхимове гливе телятко, прип’яте на стерні, заплуталося у мотузку й жалібно мекало, мале — дурне! І я ще розмотав його трохи, й це мене затримало. А потім уже бігом — через городи навпростець…
Ще на підході до криївки чую Славкові слова:
— Усе, покинь!.. О, а онде і малий іде, — це він уже мене бачить.
Володька вилазить із ями, вона уже розкрита, і всі ломаки з накриття звалені обабіч неї, а деякі валяються оддалік. Підходжу ближче й по надутих фізіях розумію, що хлопці вже встигли погиркатися, і все ж не стримую здивування:
— То що, вже вспіли розкидати?
— Ти б ще завтра прийшов, — буркає Славко.
— Та ще до мами заходив у бібліотеку…
— І що?
— Нічого…
— А городник?
— Ти й не казав про городник.
— А сам — що?..
— А що?
— Давай: «А що»? Лізь, — буркає з іншого боку Володька. — Будеш копати моїм, — і киває на дно криївки, а тепер уже просто ями. — То не ми розкидали, ми вже таке застали, нам лише слупи лишили, — киває він на кутового слупа, якого вже почав підкопувати.
— А хто? — озираюся на Славка.
— Не знаю, але то справді не ми. Лейтьоха, може, чи?.. — стенає він плечима.
— Сам?! Лейтьоха?! Він би загнувся тут сам… Напевне, і Форгель, і Воробей — усі були! — фиркає Володька. — І води не приніс? — нагадує він. — І ми не взяли. Летіли як дурні… Я б і не летів. І що вони нам зроблять?
— Викопаємо, і харе! Засипати не будемо, — наче продовжує уже розпочату дискусію Славко, сідаючи на купу ломак, що ще вчора були дахом нашої криївки.
— Нічого вони нам не зроблять… Самі бояться, щоб у район не пішло. Бо їм за Миколу Вербицького, що з університету за націналізм виключили, вже по шапці дали…
— Націоналізм, — поправляє Славко. — І не за націоналізм! Ти чув дзвін, а не знаєш… Просто за журнал, який вони там із хлопцями, так само студентами, пробували робити…
— Який журнал? — я аж копати перестав, скільки нового відразу.
— А ти звідки знаєш? — так само і для Володьки це виявилося новим.
— Копай, копай, — нагадав мені Славко. — Яз Миколою говорив, просто не хотів вам казати, його тепер в армію заберуть, чекає призову…
— То що, Верби брат? — все–таки мені цікаві всі деталі.
— А ти копай, тобі воно для чого? Води не приніс і ще питання ставиш, — уже буркає на мене Володька.
— А до його мами, хімічки, Оксани Петрівни, тепер інспектори на кожен урок ходять… — продовжує Славко. — А знаєте, як той їхній журнал називався? — для чогось оглядається Славко. — «Стодола». Смішно, правда?
— «Стодола»? — перепитую я. — А чого так?
— Ну, «Стодола» — то й «Стодола»! — хмикає Володька.
— Ну давай, «Стодола», спробуємо вже вихитати! — піднімається Славко з ломак і стрибає до мене в яму. — Ставай, будеш тягнути! — киває Рудому.
— І що вони нам зроблять? — буркає своє той, стаючи над ямою.
— А що ти хоч? — наставляє на нього підборіддя Славко.
— Стільки копали, а тепер знов копаємо… Та ну його?
— То що, покинемо?.. Викопаємо, і все. А загортати, я ж сказав, не будемо…
— А що тобі вдома казали? — раптом питає його Славко.
— Що я придурок…
— А тобі?
— Щось приблизно таке саме, — зітхає Славко, витираючи піт з чола і з шиї й струшуючи його краплі з руки.
— А що було такого у тому журналі? — тепер уже я про своє.
— Не знаю, я так конкретно не питав, — гехкає городником біля наступного слупа Славко. — Якісь малюнки, казав, він, каже, малював малюнки…
— Голу «Венеру», ги? — шкіриться Володька.
— Вірші там були, оповідання якісь, ну, про Україну, — не звертає уваги Славко, але Володька вмовкає, бо й сам розуміє дубовість свого гикання.
Невдовзі він бере з рук Славка городника, а тоді — знову я, бо Грицик так і не прийшов… Ми один за одним відкопуємо, вихитуємо й виштовхуємо на–гора важкі грабові одземки, на яких тримався настил, і кожного разу, коли випихаємо їх із ями, Славко примовляє:
— Фуг–х!
Нам усім піт уже заливає очі, не лише Славкові, добре, що вітер знявся й остуджує наші розпашілі обличчя. Вітер піднімає із землі сухе листя, й воно залітає у розкриту яму, а на вершку ясена ближче до поля тим часом починає стрекотати самотня сорока.
— Харе, засипати не будемо! — повторює Славко і, як і я, шукає очима ту сороку. — Ще от слуп–два, і все…
Ми з Володькою мовчимо, лише сорока на вершечку не вмовкає, начеб попереджає нас, що у лісі є ще хтось, але ми його не бачимо. Ще деякий час ми просто вихитуємо слупи, й Володька випадково знаходить алюмінієвого гребінця з тонкою ручкою, братів подарунок. Він і не знав, що загубив його в нашій криївці.
— А що він ще казав? — торкаю я ліктем двоюрідного брата, коли вилазимо з ями й сідаємо перепочити.
— Нічого, — він розуміє з півслова, про кого я, і це мені подобається.
— Ну його на фіг, щоб я ще щось копав, — важко дихає за моїми плечима Володька.
Ми всі важко дихаємо, втомлені і злі. І Славко враз пропонує не викопувати останнього слупа. Але тепер уже Володька, який до того найбільше виступав проти того викопування і щойно ще казав: «Ну його…», починає гмикати:
— Ну, а якщо вони?..
— А якщо вони, що вони? — обертається до нього Славко. — Скажуть, прийдемо ще раз і викопаємо…
На тому й зупиняємося. Володька ще лізе по городника, і ми тягнемо ноги додому.
Володька із лісу взяв курс прямо через городи, а ми ще до Позіхайла разом, щоб потім розійтися. Вже перед останнім горбком знову почули сороку, а потім тріск гілки, й нарешті почули віддалені голоси.
— Тихо! Лягаємо, — командує Славко.
Якраз перед нами широкий стовбур старої ялини. Славко лягає за ним, а я трохи оддалік, за грабом.
— Тихо, йдуть… — притуляє він пальця до губів.
— Хто? — запитую так само пошепки.
— Вони, облава… Дивися, Воробей з Лейтьохою і ще з ними хтось… Форгель, — показує він пальцем у долину, але я вже й сам бачу. — Облава… — ще видихує він із себе.
Славко повільно перевертається на спину і робить характерний рух, начеб переводить затвор карабіна. Потім знову на живіт і довго цілиться. Першого пострілу, правда, я не чую, тільки бачу, як Славко різко надуває щоки. Зате чую наступних два і сам також стріляю не цілячись, трасерами.
— Те–те–те! Я трасерами, — шепочу Славкові і лише бачу, як він шкіриться у відповідь.
— Усе, Олюню, вони готові… — так само пошепки каже Славко, хоч Воробей та інші вже сховалися за деревами. — Пішли перевіряти, — додає Славко, коли ми вже струшуємо з колін листя.
— Я хочу викопати ще одну, на Матівеччині. Там, де Горпина не ходить, хочеш зі мною? Бо Володька вже не хоче…
— А коли? — питаю його, хоч міг би й не питати.
— Та нехай трохи вляжеться, — зітхає Славко. — Але до заморозків маємо викопати, або хоча б до зими…
— До зими — то можна спробувати, — і собі зітхаю.
— Але вже після опеньок, — додає Славко. — Бо ті грибники будуть лазити, ще можуть нарватися.
А вже за Позіхайлом, у рові, перед тим місцем, де починається висока межа і де ми мали розходитися, сполохали зайця. Де він узявся, з–під самих ніг вискочив і як чкурне! Такого великого я ще не бачив.

Того вечора у щоденнику я його ще спробував описати. То був перший запис у новому зошиті. Бо старий закінчився, і я ще вдень попросив у мами нового грубого зошита у твердій дерматиновій обкладинці: «Заєць був дуже великий. Шерсть по боках дещо ясніша, а на спині темніша коричнево–сіра. Кінчики вух і хвостик чорні. Коли він зник з очей, ми підійшли до його «льожки» — земля на цьому місці була здерта із заглибленням в один бік. Славко приклав долоню і сказав, що вона ще тепла. «Що ти думаєш, він відбіг собі трохи, заліг і спостерігає за нами», — сказав ще Славко перед тим, як ми розійшлися.
— До завтра! — буркнув він.
— Иги! — відповів я йому.
А коли він пішов, а я звернув на високу межу, то хотів послинити пальця, аби ще раз перевірити вітер, та всі пальці після криївки були в землі. А окинувши поглядом звідти, з горба, нашу вулицю, ще згадав, що завтра із класом збираємо металобрухт. Не забути б забрати дірявого баняка у баби Христі, давно просила…
Раптово пропало світло, і це останнє речення я дописував, уже коли знайшов парафіновий огарок для себе та лампу для мами. Ледь намацав їїу сінках. Мама саме корову доїла, коли вибило, й гукала мене з хліва, аж сусідський собака гавкати почав. Може, щось на лінії, або знову хтось свого дрота на проводи закидав? Таке вже не раз було. Щоб напряму електрику тирити, бо тоді воно попри лічильник, для циркулярки, наприклад».
Пізно увечері: «Світло так і не з’явилося. Я знову запалив свічку, не можу заснути. Останнім часом таке зі мною інколи трапляється… Збираюся знову бігти у кінець городу, може знову почую луну, лише б маму не розбудити, бо тоді вже надовго не вдасться».

Маків — Тернопіль
2010—2011