Григорій Василенко ЗАВІСА СПАДАЄ Історична розвідка -------------------------------------- В історичній науці й досі не вирішено питання про походження народу, який 376 року повалив готське владарювання в Подніпров'ї. Писемні джерела народ той називають гуннами. Більшість сучасних дослідників вважають їх союзом кочових племен, який включав різні етнічні елементи і який мінявся в міру просування гуннів зі степів Євразії до Північного Причорномор'я. Після розгрому готів на Дніпрі, вони начебто створили могутню державу на Дунаї, де нині Угорщина. Проте підтверджує таку версію хіба що готський історик VI століття Йордан. За іншою версією, гунни — місцеве слов'янське населення Подніпров'я. Прихильників такого підходу менше, але вони оперують численними фактами й матеріалами археології, етнографії, лінгвістики й фолькльору. На жаль, в історичній науці відчутне консервативне мислення, яке гальмує критичне осмислення наявних матеріалів. У цій статті, щоб підтвердити слов'янство гуннів, я і звернувся до двох давніх джерел — Йордана і Пріска Панійського (V ст.). Назва «гунни», як ми вже зазначили, має поліетнічний характер. Готи, східногерманське плем'я, яке осіло в II ст. на Нижньому Дніпрі, спершу називали так слов'ян, своїх північних сусідів. Пізніше ця назва поширилася на всі племена Північного Причорномор'я — болгар, аварів, хазар. Але серед германських народів назва «гунни» закріпилася за східними слов'янами: писемні джерела й фольклор народів Північної Європи під цим іменем знають саме східних слов'ян. Ішов 375 рік. Над готською державою збиралися зловісні хмари. Немічний король Германаріх випускав владу з рук. Між готськими родами Амалів та Балтів точилася все запекліша боротьба за першість у державі. Західні готи—тервінги, або вестготи—вийшли з-під впливу Германаріха: більша частина їх ще 364 року під проводом Атанаріха переселилася на Дунай. Розкол у стані готів істотно послабив їхню військову могутність. Почастішали напади болгарських кочовиків на володіння готів. Як і з антами, готи не мирилися з болгарськими племенами на Кубані — влаштовували грабіжницькі виправи в степи, забирали худобу, захоплювали людей у полон. А тепер болгари віддячували ослабленим готам тим же. Численні набіги і сутички з болгарами виснажували готів, тримали їх у постійній напрузі; фактично то була війна на виснаження. Наскільки ці напади пригнічували готів, можна судити хоча б із того, що вони, на думку Йордана, спричинилися до смерті Германаріха: «Не знісши гуннських наскоків,Германаріх помер на 109-у році життя». А Амміан Марцеллін, латинський історик VI ст., уточнює: «Тривалий час Германаріх намагався чинити їм (болгарам) рішучий опір і відбиватися. А що чутки про наближення лиха лякали дедалі дужче, то він і поклав край страхові перед великою небезпекою добровільною смертю». Час працював проти готів. Нависла загроза і з півночі: анти й собі вирішили трохи вкоротити готам пазурі. Навесні 376 року антське військо вступило в готські володіння. Втім, Йордан жодним рядком не висвітлив воєнних дій, лише відмітив початок їх: «Баламбер, король гуннів, рушив війною на ту частину готів, яку становили остготи». Так само коротко він підсумував: «Смерть його (Германаріха) дала можливість гуннам здолати тих готів, що, як ми казали, сиділи на східному боці й називалися остготами». Отож гревтунгам-остготам довелося визнати свою залежність від антів. Про дії західних готів — тервінпв — Йордан узагалі не згадує. Тервінги, за його словами, уникаючи бою, швидко відступили до Дунаю. Разом із тервінгами відступила й частина гревтунпв, які не схотіли покоритися антам. Про участь болгар у війні з готами Йордан також не згадує. Але розповідь про це знаходимо у Прокопія Кесарі йського, сучасника Йордана. «І от кіммерійці (болгари) несподівано напали на готів, які жили на цих рівнинах (Криму), багатьох перебили, решту змусили до втечі. Ті, котрі могли тікати від них (болгар), знялися з місць із дітьми та жінками, покинули рідний край і, перейшовши ріку Дунай, зупинилися на землях римлян». Участь болгар у гото-гуннській війні обмежилася захопленням Криму. Далі вони не пішли. Основний тягар війни винесли анти. Так 376 року завершилося понад двохсотлітнє панування готів у Причорномор'ї. Але та війна була не останньою. Того, 376 року анти повелися з переможеними благородно: зберегли за гревтунгами їхні землі, зберегли готам їхню правлячу династію. Конунг Вінітарій, що перебрав владу по Германаріхові, зберіг усі свої королівські атрибути. Обмежили анти тільки зовнішні зносини готів — вони тепер не могли безкарно втручатися в життя сусідніх народів. Але готи не хотіли миритися з таким становищем. Конунг Вінітарій болісно переживав залежність від гуннів. Згодом, оговтавшись від поразки, готи спробували позбутися статусу васала. «Потроху звільняючись від їхньої влади і пробуючи виявити силу, він (Вінітарій) рушив військо в землі антів»,— каже Йордан. Отож після короткого перепочинку війна антів із готами поновлюється. Проте ця спроба Вінітарія виявилася невдалою: в першій же битві його було розбито. І тоді він затіяв лихе. Удавши, що бажає замирення, він запросив антського князя Божа нібито на дружній бенкет. Антський князь великодушно прийняв запросини і прибув до готів з усіма своїми воєводами, їх схопили й розіп'яли, а військо антів, лишившись без ватажків, не могло дати готам гідно? відсічі. Шлях на слов'янські землі був відкритий. І готи ринули на них, зганяючи лють на мирному населенні. Етнограф А. М. Кинько припускає, що князя Божа було страчено на Росі біля с. Синяви Рокитнянського району. Місцеві жителі й досі називають місце його страти Бусовою горою. А неподалік збереглися рештки п'яти слов'янських городищ, де переховувалися люди під час готської навали. Підступний Вінітарій умисне вибрав для страти гору, яка вивищувалася над довколишньою місцевістю, аби обложені а городищах бачили, що чекатиме непокірних. Проте підступство не принесло готам бажаного успіху. На допомогу антам прийшли гунни. «Свавілля готів не стерпів Баламбер, король гуннів,— каже Йордан. — Довго вони билися: в першій і другій битві переміг Вінітарій... Але в третій битві, на річці Ерак (Дніпро), коли обидва зблизилися, Баламбер пустив стрілу і, поранивши Вінітарія в голову, вбив його». Сталося це 382 року. Проте навіть після підступного вбивства князя Божа готами, анти знову повелися з ними великодушно — залишили їм землі по Нижньому Дніпру й дозволили самоуправління. Проте короля готів анти вже призначали самі. Якщо прийняти, згідно з традицією, що піддані Баламбера азіатські гунни, то постає кілька не зовсім зрозумілих питань. По-перше, чому гуннський вождь відразу прийшов на допомогу антам, чужому нібито народові? Під проводом Баламбера гунни одчайдушне захищають антів від зазіхань готів на їхню свободу. Заради чого гунни дали готам три кровопролитні битви? Чи можливе таке почуття солідарності до слов'ян із боку чужинців? А тим часом загадковість усього цього прояснюється при критичному осмисленні записів Йордане. Накидані ним контури воєнної ситуації дозволяють намалювати перебіг подій більш детально. Військо Баламбера тричі билося з готами, причому в двох битвах воно зазнало поразки. За словами Йордана, поразка Баламбера була нищівною: «Навряд чи хто спроможний навіть уявити побоїще, яке влаштував Вінітарій війську гуннів!» Як не дивно, але готи після такої блискучої перемоги відступають до Дніпра на переправу, де їх настигає гуннське військо. І саме тут відбувається остання, фатальна для готів битва. Готські володіння лежали на Нижньому Дніпрі, а перша сутичка між антами й готами сталася на річці Рось. А коли так, то рух готів у землю антів і назад засвідчує, що військо гуннів наступало з півночі на південь. То хто ж були ті гунни — анти чи болгари? Бо з півночі могло наступати тільки слов'янське військо. Якби піддані Баламбера були азіатськими гуннами, вони б наступали з-за Дону або й із Криму, тобто з протилежного напрямку. Експозиція воєнних дій, таким чином, показує, що гуннами, які прийшли на допомогу антам, було слов'янське плем'я, тобто ті ж самі анти. Протиставлення антів гуннам було даниною тій плутанині, яка не обминула і Йордана; вона була викликана недостатнім знайомством з етнічною обстановкою в Північному Причорномор'ї. При цьому слід зауважити, що сам Йордан не був свідком подій, які описував у своїй «Гетиці». Вони йому стали відомі з праці візантійського історика Пріска Панійського, який 448 року у складі посольства одвідав ставку Аттіли й залишив спогади про життя і побут наших далеких предків. Першим до розгадки питання про міфічну державу гуннів на Дунаї зробив крок ще в минулому столітті О. Ф. Вельтман, дослідник-самоук. Досліджуючи історичні праці Йордана й Пріска, а також давній скандінавський фольклор, він дійшов висновку, що на Дунаї не лише не існувало держави гуннів, але і взагалі там не було так званих гуннських кочовиків аж до приходу аварів. Проте відстояти тоді свою концепцію йому не вдалося. Лише тепер, спираючись на різноманітний (археологічний, етнографічний, лінгвістичний) матеріал, накопичений упродовж XX ст., можна осмислити й оцінити внесок, що його зробив цей скромний ентузіаст на ниві історичної науки. Щоб упевнитися, наскільки прозірливим виявився О. Ф. Вельтман, простежимо разом із ним шлях візантійського посольства до Скіфії, дотримуючись викладу Пріска Панійського, живого свідка тих подій. І спробуємо з'ясувати, що являла собою держава Аттіли та де вона розташовувалась. І чи справді анти з готської неволі втрапили у неволю гуннську. Ось що повідомляє Йордан: «Переправившись через великі ріки — Тізію, Тибізію й Дрікку, ми підійшли до місця, де колись загинув через сарматську підступність Відігойя, найхоробріший з-поміж готів; звідти швидко дісталися поселення, в якому стояв король Аттіла; це поселення, кажу я, нагадувало велике місто: дерев'яні стіни його, як ми помітили, були з гладеньких дощок, з'єднання між якими виглядало таким припасованим, що ледь розрізнялися—і то при напруженні— стики... Площу двору обносила огорожа: розміри її свідчили про величину палацу. Це і було житло для Аттіли, який правив усім варварським світом: такому житлу він надавав перевагу перед завойованими містами». З розповіді Пріска Йордан узяв лише два факти: перелік річок, через які переправлялося посольство, і опис поселення Аттіли. Розповідь Пріска на п'ятдесят сторінок Йордан утиснув в півсторінки. Але й запозичене в Пріска піддалося в «Гетиці» цілковитому переосмисленню. Насамперед було порушено послідовність переправи через річки, що їх зафіксував Пріск. Така зміна дала можливість штучно повернути шлях посольства зі сходу на захід, зі Скіфії в Паннонію (теперішня Угорщина). Відповідно й столиця Скіфії змістилася до Паннонії, де обернулася на ставку Аттіли. Викинувши з оповіді Пріска обставини подорожі, Йордан позбувся необхідності називати підданий Аттілі народ скіфами. Він за готською традицією назвав його гуннами, хоч і не міг передбачити, що колись це призведе до ототожнення слов'ян із тюркськими кочовиками. З трьох річок, через які переправлялося посольство, дві Йордан ототожнив із Тисою і Темешем. Дрікка ж залишилася йому невідомою. А проте в Пріска немає ні Тиси, ні Темеша. А що Йордан не знав, де протікала Дрікка, то виніс її у кінець списку, поставивши першою відому йому Тису. При цьому Йордан, певно, не зважив, що, помінявши порядок річок, він тим самим змінив і маршрут візантійського посольства. Насправді ж перша річка, через яку воно переправлялося, тобто Дрікка, лежала на 300 км східніше від переправи через Дунай біля Видина (Залізні ворота), куди прибули подорожні. Таким чином, шлях посольства від Видина на схід до Дрікки й далі до Скіфі? Йордан, можливо, ненавмисно спрямував на захід, до Тиси. А Пріск недвозначно вказав, що землі Скіфії починалися за Дріккою: «Переїхавши Дрекон (Дрікку), посольство ступило в землю Скіфії». Тож очевидно, що візантійське посольство аж ніяк не могло направлятися до Паннонії, де упродовж багатьох десятиліть дослідники розшукують столицю гуннів. І історики наступних поколінь прийняли на віру слова Йордане про те, ніби столиця гуннської держави була в Паннонії. Серед них і корифеї історичної науки, які своїм авторитетом закріпили необачну описку Йордана, що й досі породжує чимало домислів про гуннську державу на Дунаї. Щоб упевнитися в марності пошуків гуннської столиці в Панноніі, О. Ф. Вельтман за текстом Пріска розбив шлях візантійського посольства на окремі відтинки, виходячи з часу, що його витратили подорожні на весь маршрут. Прив'язавши кожен такий відтинок до місцевості й ландшафту, описаних Пріском, він показав, що цей шлях аж ніяк не вкладається в топографічну характеристику Паннонії. І навпаки, всі його деталі відповідають місцевості, що простяглася уздовж Нижнього Дунаю, на схід від Карпат. Простота і надійність такого підходу надзвичайно переконливі. При з'ясуванні місцезнаходження столиці гуннів ми будемо дотримуватися схеми Вельт-мана, спробувавши уточнити назви всіх трьох річок. Поза сумнівом, літери у назвах другої і третьої річок перекручені — на географічній карті таких назв не існувало. Як ми вже згадували, існує думка, що написи відбивають назви Тиси й Темеша—лівих приток Дунаю. Ототожнення Дрекона з котроюсь із річок цього регіону поки що немає. На нашу думку, Дрікку слід ототожнити з нинішнім Арджешем, що має і коротку форму — Джеш. Вона, певно, утворена від давнього д р е г у назві Дрекон, ще одного варіанта назви, що її наводить Пріск. Перша частина в назві Арджеш — це стародавнє вар, яке зустрічається 1 в Йордана, і у Костянтина Багрянородного: воно передає значення «ріка». Назви двох інших річок Йордан притягнув до району Паннонії штучно, одну ототожнивши з Тисою, а другу — з Темешем. Ототожнення першої річки з Тисою неправомірне, бо ж якби посольство після переправи через Дрікку рухалося на схід, то річка мала б трапитися на шляху там, де протікає Тірас, цебто Дністер. Очевидно, переписувач Пріска помилково замість Тірас написав Тігас. Третя річка не може ототожнитися з Темешем, оскільки вона йшла після Дністра, тобто ще далі на схід. Яку саме річку автор мав на увазі, поки що визначити годі, скажемо лише, що на шляху до Києва їх таки вистачало. Ми визначили напрямок руху посольства, а тепер простежимо весь його шлях. У ставку гуннських військ посли їхали за маршрутом Константинополь — Сердика — Наї'с (Ніш). З Наїса на переправу через Дунай вели два шляхи: долиною річки Морави до Марга або ж долиною річки Тимок до Видина. У першому випадку шлях пролягав на північний захід, тобто до верхів'я Дунаю. У другому—їхати треба було на північний схід до переправи через Дністер, тобто до нижньої течії Дунаю. Посольство, за Пріском, обрало другий маршрут і вирушило на переправу до Видина, тобто у Валахію. На перехід вони витратили два дні. А якби вони йшли до Марга, то їм знадобилося б п'ять днів. На цю обставину звернув увагу ще Вельтман. У своїй ставці посла Максиміна прийняв Аттіла. Довідавшись про змову проти нього візантійського уряду, Аттіла терміново виїхав до столиці, щоб обговорити становище на князівській раді. Послу він звелів їхати за собою. Подорож посольства до столиці Скіфії можна умовно поділити на два відтинки. Перший — від ставки військ на Дунаї до зупинки в поселенні над озером. І другий відтинок—від поселення над озером до гуннської столиці. Відокремившись від князівського почту, пише Пріск, візантійці «йшли далі дорогою рівною, що вела через поля, і дісталися судноплавних рік». Ідеться про дорогу, яка вела низиною між Дунаєм і Карпатами в східному напрямку. Опис її відповідає рівнинному ландшафту Валахії. Посольство проминало місцевість, на якій жило землеробське плем'я. Якби посольство рушило на захід, до Паннонії, як випливає за Йорданом, то замість рівнини і оброблених полів воно побачило б Карпатські гори. І мусило б пробиратися ущелиною Клісур уздовж Дунаю або пробиратися гірськими стежками уздовж Темеша. Серед річок, що їх довелося долати посольству, Йордан першою поставив Тису. І остаточно закрив вихід із свого лабіринту. Справді-бо, якщо прийняти йорданову послідовність переправ, то виникає парадоксальна ситуація—шлях посольства мав починатися не від Видина, а від кінцевої мети подорожі, тобто від столиці Аттіли на Тисі. Як свідчить Пріск, після дунайської переправи були переправи через Дрікку і Тірас. Отже, посольство прямувало не в Паннонію з Валахії, а з Валахії на схід. Якщо навіть припустити, що столиця Аттіли містилася в Паннонії, то постає запитання: навіщо послові треба було їхати за Дрікку й Тірас у землю Скіфії? Допустивши, що столиця на Тисі була в районі Сегеда, отримаємо час на подорож до неї від Марга у п'ять днів; якщо ж вона була біля Сельнока, то знадобилося 6 сім днів. Скільки ж тоді днів до столиці гуннів їхали Максимін із Пріском. Не багато і не мало—цілий місяць. Пріск пише, що після переправи через Дрікку, Тірас і третю річку, «пройшовши багатоденний шлях (не тиждень, а багато днів!), ми вийшли до озера». Якщо вважати, що біля озера закінчилася перша частина подорожі, то від переправи біля Видина до Тіраса майже 800 км, себто 20 днів шляху. Після цього залишилося пройти другий відтинок — від поселення над озером до столиці. Гадаємо, Пріск мовить про слов'янську столицю, відому згодом як Київ. Для зручності вважатимемо, що село над озером містилося відразу за Дністром, у районі Рибниці. Тоді відстань до столиці становитиме близько 480 км. Проїхавши за тиждень іще 280 км, посольство спинилося, щоб пропустити кортеж Аттіли, який квапився до столиці. «Ми подолали сім днів дороги,— зазначає Пріск,— і зупинилися в одному селі, бо скіфи, наші провідники, сказали нам, що Аттіла їде тією самою дорогою, і нам слід пропустити його». І далі: «Тут ми зустріли західних римлян, які й собі прибули посольством до Аттіли». Одним із вірогідних пунктів, де зустрілися обидва посольства, міг бути район теперішньої Сквири — саме тут пролягав шлях із Києва на Балкани і в Прикарпаття. Пропустивши кортеж Аттіли, обидва посольства далі подорожували разом. Пріск говорить: «Переправившись через деякі ріки, ми прибули у величезне поселення, в якому стояв палац Аттіли». Певно, натоді столиця була ще молодим містом, укріплень не мала, тому Пріск і називає її поселенням. Зважаючи, що від Рибниці до столиці 480 км, тобто 12 днів шляху, то через тиждень після зупинки над озером лишалося дороги на п'ять днів, тобто 200 км. Від Сквири до Києва 160 км. Отже, обидва посольства зустрілися за 40 км від Сквири. Відрізок між Сквирою і Києвом Пріск означив словами: «переправившись через деякі ріки». То могли бути Роставиця, Рось і Стугна. Таким чином, відстань до столиці Скіфії після переправи через Дунай становить понад 1200 км; за часом це—32 дні. По Йордану, якщо рухатися від переправи біля Видина до Тиси, весь шлях становить 420 км. Тобто на нього кладеться всього 11 днів. А це не відповідає свідченням Пріска. Як бачимо, різниця істотна. Пошуки столиці Аттіли за Йорданом заводять у глухий кут. Отже, версія про існування гуннської держави в Паннонії виявляється неспроможною. Докази ж Вельтмана підтверджуються зіставленням тексту Пріска з місцевістю, якою рухалося посольство. Виходить, Вельтман має слушність: поїздка посольства Максиміна в Паннонію — фікція. Столиці гуннів, як і їхньої держави в Паннонії, ніколи не існувало. І, як воно не парадоксально, на існування гуннів саме в Подніпров'ї вказує сам Йордан. Працюючи над «Гетикою», Йордан досить непогано орієнтувався у тогочасній етнічній ситуації. Йому вже були відомі племена антів, склавинів, болгар, хазар та інших. Розміщуючі відомі йому племена й народи Східної Європи, Йордан повідомляє: «З півдня сусідами їх (естів) є надзвичайно сильне плем'я акацирів, яке не знає злаків, а живиться від худоби й полювання. Далі за ними тягнуться над Понтійським морем місця розселення булгар... А там і гунни, як наймогутніша віть з усіх наймогутніших племен...» Йордан вказує на місця проживання народів, рухаючись від Океану, тобто Балтійського моря, де сиділи ести, балтійські племена. Причому вказує по колу, за рухом годинникової стрілки. За естами сиділи акацири на Нижній Волзі. На захід від хазар-акацирів сиділи болгари — вони займали Кубань, Нижній Дон і степову смугу понад морем до Дністра, включаючи Крим. За болгарами в смузі лісостепу розміщувалися гунни. «А там» — значить по сусідству, поряд із болгарами. І справді, по сусідству зі степом, на північ від нього, тягнеться зона лісостепу, населена антами. Це якраз той ареал, що його Йордан називає Скіфією. За його словами, ці землі між Дністром і Дніпром займали анти. Тож виходить, що і гунни, і анти жили на одній і тій самій території. Крім болгар і хазар, інших тюркомовних гуннів за тих часів і в тих місцях не було. Авари з'явилися там лише 558 року, через сім років після написання «Гетики». Отже, «а там», у лісостепу, нікому було сидіти, окрім слов'ян, антів. Саме їх і назвав Йордан гуннами. Мандрівку візантійського посольства Пріск доповнює описами народного побуту і звичаїв народу, до якого воно прибуло. Все в тих описах дихає слов'янським життям. От хоча б цей фрагмент про зустріч жителями столиці улюбленого князя: «При в'їзді в поселення Аттілу зустріли діви, які рядками ступали під тонкими білими покривалами. Під кожним покривалом, що їх з обох боків тримали жінки, було до семи і більше дів; самих рядів було дуже багато. Діви ступали попереду Аттіли й співали скіфських пісень. Коли Аттіла проїздив повз господу Онигісія... назустріч йому вийшла дружина господаря зі слугами — одні несли наїдки, інші — вино. Це у скіфів вияв найглибшої поваги. Жінка привітала Аттілу й запросила скуштувати її почастунок. Щоб потішити дружину свого улюбленця, Аттіла, сидячи на коні, узяв щіпку їжі зі срібної таці, яку високо підняли слуги. Пригубивши вина з піднесеної йому чаші, Аттіла рушив до князівської садиби». Уся ця сцена вкрай слов'янська за духом. А сам звичай, описаний Пріском, дожив до наших днів. Його не так давно транслювали із села Фастовець на Київщині під час весілля. А коли точніше, то взимку 1987 року. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua