Степан Васильченко

ШИРОКИЙ ШЛЯХ

Повість
------------------------

	Частина перша
	 
	В БУР'ЯНАХ
	 
	Та поклонися тим нашим бур'янам...
	З Шевченкового листа
	 
	І
	 
	Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.
	За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга - царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити - заказано, ходили німі...
	 
	* * *
	 
	Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна - країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої - велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня... Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер з степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна - це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки... Україна - це марні, обшарпані, голодні люди... Ідуть на панщину чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть... Україна - це царське та панське безмежне свавілля... Праця до сьомого поту...
	Світяться злидні.
	Україна - розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі...
	Поема жалю і смутку... краси і недолі...
	Отже, одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світі її огненному поетові.
	Легендарному поетові казкового краю...
	Великому борцеві за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому світі поневолених народів.
	За всіх поневолених, близьких і далеких...
	 
	* * *
	 
	Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні - її великий співець Тарас Шевченко.
	Про ці родини сестра поетова Катерина, що була тоді маленькою дівчинкою, виросши, розповідала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночі на полу і побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито і нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку і полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері і на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокійна, навіть радісна.
	Катерина схопилась і сіла.
	- Що воно таке?
	- Прокинулась? - одказала баба. - Буде тобі забавка - будеш мати кого глядіти... - Пояснює: - Знайшли тобі в коноплях братика.
	Обізвався батько:
	- Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче - буде за няньку.
	"Еге! - догадалась Катря, - це ж у нас дитина знайшлася".
	Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього - з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде-така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: "Кождий день стукає, а ніяк не звикну". Калатає, аж в ушах лящить, кричить: - Григор - на тік молотить, Катря - до пані прясти (мати - теж Катря). Зараз, бо світає!
	Панський десятник.
	- Сьогодні у мене свято - сина бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, - одгукується з хати Григор.
	- Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.
	Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:
	- Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди - я вже сама якось до вечора перебуду.
	- Хоч би ж було поснідати чим. - Знову залящало в двері. - Зараз! - Кусок хліба з столу - в кишеню, шапку на голову, з хати.
	А той стукає, а той стукає...
	Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:
	- Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости у неволі. Баба розважала:
	- Не можна так казати, дочко, - гріх! Може, доля якраз талан твоїй дитині готує... - додала таємниче.
	- Нам усім - один талан - і дідові, і батькові, і дитині - довічне панське ярмо. - Закашляла.
	- А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобі буду казати, - промовила баба таємниче. - Далі почала розказувати:
	- У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше ніж зайти до породильниці в хату та заглянеш знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую - не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати.
	Баба позирнула на дівчинку і замовкла.
	Мати до малої:
	- А ти не дослухайся, Катре, спи! - Далі мати й стогнать перестала: - І що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос.
	- А побачила я - сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством - мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина - буде змагатись з панами та з царями... А за що - сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає - може, це й він.
	- Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили.
	- Оце я тобі кажу, Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони боже, пани - і вирости не дадуть - із світа зживуть.
	Далі до дівчинки:
	- Чи ти чула, Катре, що я казала?
	Мала Катря прикинулась, що спить.
	 
	II
	 
	Минає рік. Батько й мати на панщині, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина - хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, в квача. Посадить малого на вигоні, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж мені і не вилазь, поки не прийду". Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, - про хлопця забула зразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж чхається, - хороше, як у купелі. І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти хоче на руці або само сонце його витягає з пахучих бур'янів. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'яні і дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто зміряє горе маленького серця: у плач, у крик! - ніхто не бачить і не чує, мов опинився у лісових нетрях із брудним, диким звіром один на один. Не чекай допомоги. І малий одразу замовкає, брівки нахмурились, в очицях мов сонячні іскри заграли, засвітився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по пискові: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати моріжок, мов і не вона. Минає час, знову западає зневір'я в дитяче серце - починає плакати, знову набирається сміливості свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, і ніхто того не бачить і не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля показалась череда. Одкрила широко очі, ляснула в долоні: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає - мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур'янами голову Катрі - де ті й сльози взялись, - як ручаї. Зраділо! 3 плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружного дуки Катрі на руці.
	- Моє маленьке! Скучив? - Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більш ніколи-ніколи не буде кидати саму дитину на улиці. Не в перший раз.
	- Їстоньки хочеш? - Знаходить житнього хліба жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина із звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.
	Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі - вона одна розуміє її мову.
	- Що? Що, мій, цвіточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Іди собі геть, погана паця. А ми з Тарасиком підемо виглядати маму з поля. - Пішла з дитиною за село, сіла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком - верби аж до води попускали віти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, сміється із-за гілля. Катря гомонить до малого безперестанку:
	- Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, співай за мною, Тарасику, - починає сама наспівувати:
	 
	А вже сонечко за вербами,
	Пусти нас, пане, хоч із ребрами.
	 
	А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама - одкриє очі: ку-ку! Знову закрив - нема...
	Таке ж радісне, тепле, червоне.
	От тільки біда, що на світі є ще паця... Ну, та ми їй!..
	І дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..
	 
	ІІІ
	 
	Минає рік, і два, і п'ять років... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки - на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш - скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимі! Залізе - до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур'янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там - край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту...
	А надворі й темніє...
	- Світ не родив такого волоцюги! - скаржиться мати. - Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочить у хату, за кусок хліба - і знову надвір. Вхопиш за плечі, щоб придержати, так де там:
	випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.
	 
	* * *
	 
	Раз було так.
	Невесела у Шевченка зимою та восени хата - стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід, од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами. А прийде весна, зацвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря під вікнами півники та барвінок, і хата, як хата - суму мов не було того... Сад темний, густий, бур'янами зарослий. За садом ховалось сонце. Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вечір. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. Вперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти під яблунею надворі. Чуби в усіх, як обілений льон, очі, як квітки льону, - сині. Тільки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря - морений батько свариться, маги, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується:
	- Це тільки вечеряєте? Що так пізно?
	- Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся, - мати. Розповідає. - Зранку як пішло, то оце і досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур'яни обшукали - як упав у воду.
	- Догляділи! - сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз сині винуваті очі.
	- Нічого, знайдеться, - розважив сусід, - може, заснув десь у бур'яні. Проспиться - прийде. - І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, всі так і кинуться: чи не хлопець?
	Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із сапами. Осів тихий, зоряний вечір.
	- Ну й де б їй дітись, вражій дитині, - не слухаючи сусідових балачок, тихо, з нудьгою казала мати. - Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.
	Зарипіли десь вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку.
	- Що воно?
	Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня:
	 
	А вози риплять, а ярма бряжчать,
	А воли ремигають.
	А попереду атаман
	У сопілочку грає.
	 
	Всі забули на часину про хлопця, заворушились.
	- Чумаки!
	В селі бігли з дворів назустріч чумакам дгвчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть було:
	- Чумаки! Чумаки!
	Сусіди почали угадувати - звідки, аж поки чумаки замовкли.
	Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито:
	- А ось і наш волоцюга! - Всі повернулись в один бік.
	За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою - темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.
	Стоїть, не наважується йти до гурту. Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли.
	- Де це ти був?
	- Де тебе носило і досі?
	- Де ти волочився?
	Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату - не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.
	- Де ж ти був оце - питаю? Чому не кажеш? - почав суворо батько. Хлопець промовив стиха:
	- Був у полі та заблудив.
	- Бачили таке?
	- Хто ж тебе привів додому?
	- Чумаки!
	- Хто? - Всі стовпились коло хлопця.
	Хлопець розповів: "Стрінувся з чумаками, питають: "Куди ідеш? Мандруєш?" А я кажу - в Керелівку!
	А вони й кажуть: "Це ти ідеш у Моринці, а в Керелівку треба назад. Сідай, каже, з нами, ми довеземо". Та й посадив мене на віз. І дав мені батіг волів поганяти..."
	- Бачили такого! Чумакувати надумав уже!
	- І як воно згадало, що з Керелівки?
	- Я ж казав, що знайдеться, - обізвався і сусід. - Такий лобатий не пропаде.
	- Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти, - сказав батько. Хлопець тільки того й дожидав.
	- Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? - допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові:
	- Як мотає! Наче три дні не їв. - Розмова між дорослими пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого - Микита. Мати сіла коло їх. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків:
	- Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповіда, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?
	- Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, - промовив сусід.
	- Що вийде? - жартом обізвався батько, - розбіяка великий вийде - ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.
	- Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?.. Починалася знову розмова про славетного розбійника, що саме гримів у той час на Поділлі. В селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на улиці. Коло хати і над хатою гули хрущі. Діти спали.
	Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.
	 
	IV
	 
	І знову минає рік...
	Не любив хлопець сидіти в темній хаті, не любив сумних розмов про злидні, про горе. Все, було, тікає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом куткові молодиці та баби, посідають на призьбі, почнуть гомоніти. Сяде тута ж, коло матері, бігаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тільки він не наслухається - все про тих же панів та їх економів: і як людей били - кого різками, кого канчуками, і як продавали людей, за собак міняли, засилали в Сибір, в москалі голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злидні... Ясний надворі день. Ясно сонце світить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузі, а як усього того наслухається, - то й день йому стемніє, отьмариться сонце, і дерево зажуриться - осмутніє... Аж раптом заграє в ньому якась радісна сила, буйна й непокірна. Зірве хлопця із призьби, і помчить він круг майдану жеребчиком, іржучи й фицаючись... І весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далі біжить до сусідиного двору, од воріт якого летить йому назустріч, радісно розставивши руки, вірний і постійний товариш хлопців, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустріч, радіє, хвастає:
	- Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? - показує крамну, безносу куклу, що тітка принесла їй з панського двору. - Це моя дитина, а ти будеш кум.
	 
	* * *
	 
	А на другий день в бур'яні Шевченко будує з булиги та коров'яків курінь. Збудував курінь, заплів його ромашками та глухою м'ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пісочком. Далі порозставляв у курені черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сів, дожидає гостей. А гість не за горами - за бур'яном на колодці сидить Оксана в довгій материній корсетці, з безносою "дитиною" на руках. Діждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитині", пішла до куреня. Незабаром гості починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" - "Не можу! Не можу, хіба трішечки! Ой, яка пекуча!" - "Закусіть, кумо, чим бог послав". Беруть із порожніх черепків, як із мисок, махають руками, плямкають губами, ніби п'ють і їдять. Планово, церемонно. Далі заводять злободенну розмову:
	- Як у вас в полі і в городі, кумасю? Чи обсіялись, чи обсадились?
	- Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тією клятою панською роботою світу не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? - Стиха: - Ви не чули - кажуть, у Шандри яконома вбили?
	Тут із бур'янів виглянуло зо три червоних од хвилювання й цікавості дитячі завожені личка; уважні, таємничі. Радісний вигук:
	- Ось де вони! - І раптом гуртовий, добре зорганізований спів чи декламація:
	 
	Молодий - молода,
	Як собака руда!
	 
	У дбайливого господаря є запас і про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидві жмені печиння, нагнав непроханих геть за бур'яни.
	А матерям під хатою все видно і все чути.
	- От здружили - і водою не розіллєш.
	- Де ви бачили, там - без Тараса і дихнути не може. Тільки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу біжить на вулицю. З язика в неї не зіходить Тарас.
	- Мо' колись справді сватами будемо.
	- Рано загадувати. Хай ростуть здорові.
	Гукає:
	- Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.
	Оксана:
	- Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.
	Хлопець у бур'яні сам. Вже вечір, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину.
	Дожидає. Видно ставок. Із-за верб стиха вліз у воду місяць, почав полоскатись. Як запізнілий косар з пильного поля...
	Було стемніло, знову видніє. Із-за чиєїсь клуні визирає повний місяць. Вибравсь вище, мов підпалив бур'яни - засяяли. Світиться, як гадючі очі, люта кропива, синім полум'ям палає гіркий полин, зелено висвічує запінена, скажена блекота. Високі будяки, як злодії, з кіллям... Страшно й цікаво... А що тут діється пізньої ночі? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак під голову, ліг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" - і чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить - над головою шелест: Оксана?
	Сердито й лагідно:
	- Ось де він, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! - Катря.
	 
	V
	 
	А святами - до діда. А тоді - до Оксани. У старого Івана Шевченка, Тарасового діда, святами завжди повно людей у хаті: дід Іван грамотний, і в нього є велика книжка про святих мучеників. Дід Іван надіває олив'яні окуляри і починає повагом вичитувати про великі муки святої Варвари. Хто з бабів слухає, хто куняє, чоловіки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вікна й двері поодчинені, і знадвору чути веселий гомін на уличці. Тяжка й гірка була та панська неволя, та не тільки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом і співають, і жартують, і потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу - сила, не вмирати ж усім. Чути у вікно - на улиці регіт, раз за разом поривами. Дедалі дужче.
	- Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, піти послухати, що там вигадує старий дурень.
	Кидає набік мінею, виходить із хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гості. Посеред майдану - гурт людей, старі, діти, молодь, обступили кругом старця - то німа тиша, то шалений регіт. Ближче - чути тихий глухий старечий голос сипав якісь немічні жарти. Ще ближче - чути тихий веселий шум струн на кобзі, як живий вітер. Додає словами, аж гуцається:
	 
	Ой дівчина-горлиця
	До козака горнеться,
	А козак, як орел,
	Як побачив, так і вмер.
	 
	Кінчив, витирає піт полою.
	- Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать! - хтось із старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осміхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає сліпий. Певно, які зібралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашуміли струни... Залунав зміцнілий голос. Урочисто, як святе письмо:
	 
	Ой, тисяча сімсот дев'яносто першого року
	Прийшов указ од цариці Катерини
	З Петербурга-города...
	 
	Всі старі обличчя розцвіли, очі засяяли. Перезирались, смутно хитали головами - багато з старшого віку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Січ.
	Мимохіть піднімались шапки на головах вгору і по-вовчому загорались очі. Зразу одчувалось, що тут під кріпацькими ланцюгами буяє сила - велика, могуча, що її не задушиш, що тільки стряхнеться вона, то розірве ті ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвіє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панів тих - жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тільки зараз - цить...
	Між старими тута ж вертяться діти, намагаючись угадати, чого це старі так затурбовані. Мало що розумів і малий Тарас Шевченко з того, що співав кобзар, проте і в нього ворушилось у грудях щось гаряче і завмирало чогось маленьке серце.
	Вирядили кобзаря, погомоніли, почали розіходитися. Вертається до своєї хати і дід Іван з своїми гостями. Сідає, зітхнувши, за стіл дочитувати пекельні муки святої Варвари, Євстафія Плакиди. Цікаве життя, аж дух захоплювало. Тільки не ті вже думки в слухачів - видно по гарячих очах. Ще цікавіше. Сидять, як у якомусь сні. Хтось мимохіть перебиває читання.
	- Що правда, то правда - мучили й тоді добре, тільки усе ж, мабуть, на палі не садовили.
	- Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий і засміявся.
	- Або, кажуть, пекло! - раптом, одсунувши убік книжку, міняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вітром здуло з його обличчя. Мов і не він.
	Не на тім світі, на цім розвели його пани над нашими душами. Пан - гірше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як і їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увірветься - хай тоді не просять - не помилують.
	Раптом слухачі мов ожили, очі в усіх заграли. Один за другим:
	- Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину!
	- Еге, про Залізняка та Гонту!
	- Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.
	Дід замріяно:
	- Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далі од книжки, тряхнув чубом. Каже:
	 
	Хвалилися гайдамаки,
	На Умань ідучи, -
	Будем драти, пани-брати,
	З китайки онучі...
	 
	І святе письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.
	А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише.
	- Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.
	Тарас крутить головою: "Не хочу!"
	Дід:
	- Хай слухає, виросте - своїм розкаже дітям та онукам.
	І не виходить до самого вечора. А вночі не спить, ворочається.
	Мати:
	- Чого не спиш, Тарасе?
	- Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках?
	Мати злякано до вікна:
	- Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць... що це тобі в голову зайшло? Спи!
	Перегодя знову:
	- Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?
	- Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж - ходив?
	- До діда...
	- Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи.
	А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", - "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з пліч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж світ отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" - і царева злетіла з пліч голова, як галка. Біжить Оксана, умита, чепурненька.
	- Тарасе, що, ти робиш?
	- Який я Тарас? Я - гайдамака!
	- Що ж ти тут робиш?
	- Не заважай! Бач - панам голови рубаю.
	- І я! І я!
	- Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй. - Бере, цілиться в будяк.
	- Бу-бух!
	- Трах! бах! рубай! бий!
	В бур'яні закипіла війна - тихий відгук далекої гайдамаччини.
	- Оксаночко, я розкажу тобі казку.
	 
	* * *
	 
	Звенигородщина - співучий куток України, в ньому Кирилівка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозі (співав), тітка - про сербина, що намовив дурну дівку отруїти брата. Обіщався сватать, а як отруїла, заспівав їй іншої:
	 
	Як же тепер сватать,
	Що ти тепер гірше ката, -
	Що ти тепер гірше ката, -
	Отруїла свого брата...
	 
	Сестра Катря - на городі од початку до краю виспівує легенду про брата та сестру, що звінчалися, не впізнавши одне одного, потім виросли цвітами:
	 
	Підем, сестро, горами,
	Розвіємось цвітами.
	Ой ти зійдеш - синій цвіт,
	А я зійду - жовтий цвіт...
	Будуть люди цвіти рвать,
	Будуть з нас гріхи знімать.
	 
	Прийде вечір - всі улиці в селі аж гудуть піснями: на одній - про ту Марусю, що з-за моря зілля бажала, на другій - про те, як підмовляють козаки з собою дівку, десь ще на одному - не то співають, не то вичитують тягучим голосом - сім загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невістку, і та стала тополею:
	 
	Не вибрала льону, не пішла додому,
	У чистому полі заночувала.
	До білого світу тополею стала...
	 
	Там чабан на горі про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:
	 
	Та нема гірш нікому,
	Як бурлаці молодому.
	 
	А почнуть грати в селі весілля - ціле море пісень. Сумних і веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже підспівував старшим, а було йому років вісім-дев'ять - з дівчатами на колодках витягував, якої не почнуть.
	А часом коло воріт заведуть з Катрею, - обоє голосні - луна на все село іде:
	 
	Іще сонце не заходило,
	Наступила темнота...
	 
	Ішов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старі люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає:
	- Що воно ото за підголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дівчина? - питає людей, що сидять на призьбі.
	- То так виводить мій Тарас, - обізвався Григор Шевченко, що сидів у гурті. - Малий, ще оченашу не знає, а до пісень, як старий.
	- Добрий співака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, - гомонить до людей дяк. - Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.
	- Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Він уже охотиться до книжки і до школи. Другі діти не хочуть, плачуть, а він уже набрид мені, щоб одвів у школу.
	- А скільки йому на роки?
	- Уже дев'ятий.
	- Ого! Пора. Вже давно слід було посилати.
	 
	* * *
	 
	А восени сидить Тарас за граматкою між школярами в дяковій хаті, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб білий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобіт, а очі ясні та сині, як на росі льон. В школі тільки його й чути. Стрінувся якось на хрестинах із дяком Тарасів батько. - А як там, пане дяче, мій Тарас?
	- І не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене - не помагає. Нащо краще: кладу під різки, а він просить: звеліть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.
	- Та він у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре - він удвічі добрий. Тонкослізний - що жалісне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?
	- Грамота йому - в руку. Пам'ять добра. Коли б смирніший - кращого б і не треба.
	- Та й я так гадаю, що грамоту він поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?
	- А що ж із нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що - буде видно колись. Побачимо, який він буде в письмі.
	 
	* * *
	 
	Нудна була наука в тодішніх школах, нудна і тяжка, учили з-під різок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче. Він одчував інстинктом, що за цією дяківською безтолковою школою десь далі ховається справжня наука - ясна, радісна... і цей чарівний світ, мов магнетом, тягнув до себе крізь убогі грати дяківської школи. Цікавіша для учнів ставала наука, коли після часословця і псалтиря в школі починали учити "скоропису" - писанню. "У сусіда хата біла", - напише дяк на таблиці, - переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка після довгої і нудної церковщини це була справжня утіха. Папір був тоді дорогий, а кріпаки бідні, отже, грамотіям залишались для науки стіни, ворота, двері для шкільного писання.
	Одного разу, прибираючи дякову "світлицю", Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще раніш хлопець помітив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написані рукою дяка псалми, щедрівки, пісні, вірші... Сидів над ними хлопець, мов прикипів, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на світі книжки. До жаги забажалось школяреві зробити самому таку книжечку, обмалювати візерунками і вписувать в неї ті пісні та вірші, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчості, що в першій своїй стадії заміняється копіюванням і вибором чужих творів... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцеві мріялась, навіть снилась мальована, позолочена книжка, у яку він по своїй вподобі уписував вірші. Коли ж мрію захотів реалізувати, довелось дечим поступитися. Ось чим. Справді, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка і з абиякого, та й того де візьмеш? Прохав дома - не дають, мати захворіла, лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хліба, то повеземо до Буслав'я, продамо. Дожидай, коли то буде, а тут - нетерплячка жити не дає. Аж помарнів. Ходить з потуманеними очима, і одна в нього думка - де б узяти тих кілька копійок, хоч на один аркуш... Згорнкв би його вшістнадцятеро, і була б хоч невелика, а все ж книжечка. І раптом йому пригадались в суднику за мискою дякові мідяки. Аж жарко стало. "Красти?! Ніколи в світі! Що це я?" А йому ніби хто нашіптував: ну то що, як красти, - зате буде книжечка, бо інакше де ж дістанеш? "Ні, ні, я не хочу!" - крутив головою і махав руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця і, як руками, турляла на крадіжку, і не було сили в малого змагатися.
	І ноги тремтіли, і серце билося, як не вискочило, як ліз малий Шевченко до дяка у вікно, як той пішов до вечерні. Лице горіло од сорому. Ніби хто кресав його по щоках, по плечах, по руках. "Злодій! Злодій! - докоряв він себе. - Ось зараз упіймають, поведуть до розправи". І все навкруги, здавалось, гукало: "Злодій! Злодій! Схаменися, що це ти робиш!" Проте невблаганна, деспотична сила одчинила сміливо вікно і швидко й рішуче пхала його в хату. "Дарма! Хай і злодій, а книжечка буде-таки!" Мов у сні все те діялось... Добре опам'ятався тільки тоді, як, щасливий і радісний, сидів з маленькою книжечкою в бур'яні, виспівуючи і вписуючи в неї слова колядки:
	 
	Шедше тріє царі
	Ко Христу со дари, -
	Ірод їх пригласі,
	Куда ідуть іспросі...
	 
	Про свою крадіжку навіть забув... Одмучився, - є за що!
	Згадав він про неї через довгі роки, пробуваючи в неволі. Згадав і зворушливо каявся перед всім світом, смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п'ятака, що вкрав він на мережану книжечку у дяка...
	 
	* * *
	 
	Скоро мова мовиться, та не скоро діло робиться. Який не був радісний світ хлопцеві, як не тікав він од тих злиднів, що завжди сиділи в рідній хаті, як він не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ.
	Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, - злидні та праця матір поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хаті. Батько женився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач - пекло, що завжди буває в хаті, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх - сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір'ю - сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому перепадало найбільше. У хаті якось трапилась крадіжка - в перехожого москаля вкрадено 45 копійок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем - попрохала одного з діверів. Довідавшись про це, Тарас утік з дому. Днів зо три ховався він, ночуючи по тих же густих бур'янах під зорями, читав вірші в своїй книжечці, малював у ній квіти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком.
	Пригрівало вранішнє сонце, обіщаючи рівний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур'янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городі підгортала картоплю з небогою тітка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент.
	- Тітко, що воно за крик? - турботно прислухалась Оксана, кинувши сапувати.
	Тітка-молодиця сперлася на сапу, слухає.
	- Комусь дають порки!
	- Чуєте? - обізвалась за тином на улиці сусідка. - Це знову катують того безталанного Тараса. Впіймали сонного.
	- Хто? За що? - захвилювалась Оксана.
	- Та все ж за ті гроші, що вкрадено було у москаля. Уже йому і гроші ті вернули - продала мачуха хустку покійниці Катерини, і москаля того немає, а вона, відьма, і досі мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дівера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й світ такого не бачив. То катував своїх дітей, а тепер за братових сиріт узявся. Впіймали хлопця, втягли в сіни та й чинять той глум. Та ще, може, й не він брав.
	- Брехня, - гаряче обізвалась Оксана. - Казали ж, що то не він гроші ті вкрав. Діти бачили на улиці у мачушиного Степана.
	- Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч і не він, то кажуть - він!..
	Лемент то затихав, то лунав дужче. Долітали якісь нерозбірливі слова.
	Всі одразу почули, вірніше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як піон, очі заіскрились. Крикнула:
	- Тітко, біжіть обороніть.
	Молодиці перезирнулись:
	- Ай справді! Як сирота, то вже його і замучити можна? Ходімо, Химо!
	Незабаром на увесь куток задзвеніло два дружні голоси, сиплючи словами, як камінням:
	- Хто ви йому такі, що взялися мордувати хлопця, - батьки чи судді? Раді, що нікому заступитись за сироту, то таке - хоч і каліч дитину? На громаді треба сказати про це.
	Лемент у сінях сирітської хати замовк, і на улицю вискочив хлопець - Тарас Шевченко: лице в патьоках і в болоті, червоне як жар, гнівне, залиті сльозами очі мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без міри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:
	- Це такий дядько? Це - рідний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорів!
	З сіней загомонів щось наставничий, богобоязний голос, у відповідь на який ще гостріше залунав Тарасів голос:
	- І спалю! Хату й клуню - все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви мені, а кат!.. Не лякайте, не боюся...
	Одійшов, сів, схлипуючи, на колодці, що лежала під лісою в бур'яні.
	Сонце мовчки почало гріти його, розправляти нахмурені брови, сльози в очах сушити... Ласкаво, без слів.
	Гнів минав, на велике чоло спливала глибока задума...
	І після цього Тарас кинув рідну хату. За ним розбіглися, як руді мишенята, його менші брати і сестри, всі - хто куди, у найми.
	Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана каліка-школа, яка мала над ним якусь магічну силу, отож узяв він свій каламар, та липову таблицю, та крейду, - пішов до школи прохатися разом і за школяра, і за діда-сторожа, який мав слугувати і школярам, і їх учителеві-дякові. Дяка-запорожця вже в школі не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, більш ученого, але лютого, гірше звіра, і п'яницю такого, якого, казали, світ не бачив. Він був одинокий, і служника йому треба було дуже, тому на Шевченкове прохання він погодився охоче. Далі казка стає ще сумніша. Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у немитій сорочці, в драній довгій батьковій свиті, що одна залишилась йому після батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо - тому спадщина йому не допоможе... Босий і простоволосий зимою і літом... Дяк не дуже піклувався за свого учня-наймита, та й сам він, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тільки й того, що нап'ється за свій дохід, а проспиться, не то похмелитися - пообідать нема чого. Тоді він ганяв свого учня попідвіконню з мішком жебрачити, часом і сам із ним ходив, виспівуючи попідвіконню божественні вірші... А то посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце зривав завжди на наймиті. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпів усе хлопець, зціплюючи зуби: "Дарма, він учитель, я школяр - так давно повелося і тепер ведеться... А все ж таки я в школі..." По селу пройшла про хлопця недобра слава: "ледащо"... Здушить у собі сльози - "нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п'яних дяків розмову, що між п'яним базіканням часом почуєш і щось цікаве од них. Ні, буду терпіти, поки терпиться..." Таке було життя Тарасове. Так усі й казали: "собаче"...
	Тільки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як іноді загадається він, коли в темному кутку без світла? Може, як той казковий дурник, він виймає погратися і розгортає з ганчірочки чарівний золотий з діамантами перстень? Ні, то так сяють замріяні очі у хлопця після того, як часом зустрінеться у селі з тією кучерявою Оксанкою, що колись приходила до нього гуляти в бур'яни. Оксана росла дівчина кароока, віїста, струнка, як очеретина. То весела, сміхотлива, а то осмутніє... То, було, підростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрічаючись, а тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обізветься словом: "А ти, Тарасе, все учишся в школі?" - "Учуся, бодай я вже так не діждав учитись! Учусь і буду вчитись". - "Учись, кажуть, з тебе будуть люди". Гляне на босі ноги у виразках, зітхне:
	"Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се!" Пригріє тими карими очима, осяє осмішкою, піде. І сирота Шевченко кілька днів носить у чорній сорочці під нестриженим білим чубом - нестриженим і нечесаним - два блискучих діаманти. Отож вони так і сяють у темному кутку.
	 
	* * *
	 
	Була панська неволя, проте не тільки те й робили люди, що плакали та журились. Було чути і пісні, і жарт, і веселий гомін - людей сила-силенна, не вмирати ж усім. А як почнуть говорити про панів, про бунти, або хто старіший почне згадувать про Гонту та Залізняка та про гайдамаків, зразу одчувається, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня, що її не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги ті розірве, і панство те розвіє, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати їм треба, а тільки зрозуміти й потягнути в один гуж. Панів тих жменя, а того люду, як моря. Як встане, як вигне спину... Та що й казать... Тільки поки що-цить... А там часом топили свою неволю хто в тяжкій праці, хто в горілці.
	Посеред села на горі майдан, на майдані дерев'яна церковця, обнесена зелено-мальованим штахетом. Мимо церкви - великий курний шлях, з другого боку шляху "пустиня", поросла бур'янами, на краю бур'янів необгороджена хата. Полупана, хтозна-коли мазана, вікна побиті, коло вікон напівзасохла, калікувата, одним одна вишня, шляховим припала пилом. Над похиленими дверима дерев'яна напівзмита дощами й негодами табличка: "Керелівська церковна школа". Проте, незважаючи на сумний вигляд, школа другий день гуде на все село гульбищем: співи, гуслі, танки, аж земля од них стогне і бряжчать вікна. Люди тільки посміхаються в селі та кивають бровою на школу: дяки п'янствують...
	Одразу двері на улицю одчинилися, і з сіней вийшов білоголовий хлопець - лице засмажене, темне, як мусянжеве, а очі голубі та ясні, мов аж сміються... Мов шматочки ранішнього неба. Хлопець без шапки і босий. Під пахвою зелена гранена сулія, на долоні - мідні гроші, які він уважно рахував другою рукою. Полічивши гроші, хлопець калоші закачав і вистрибом подався з гори в яр, де попід вербами була вбита стежка, що вела на другу гору. На тій горі ще здалека було видно корчму з веселими, як у п'яної жінки оч (і, вікнами)* (*В автографі помилково - "як у п'яної жінки, очима").
	Шинкарка Параска, висока, гарна молодиця, одіта в святкове серед будня, намірила хлопцеві горілки, і почала розпитувати, нащо горілка. Хоче дяк ік менинам настояти на полині. П'ятнадцятого менини.
	- Хто буде на менинах?
	Хлопець почав розповідати, хто, на його думку, буде в дяка в гостях.
	-- Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє? - промовила шинкарка, глянувши на босі, збиті ноги у хлопця.
	Той усміхнувся:
	- Тоді, тьотю, як у спасівку соловейко заспіває. Далі розповідає:
	- Збираюсь я на ті чоботи, як убогий на кисіль. Халяви маю од старих чобіт, переда дядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря, на останнє збираю гроші, що перепадає мені за те, що читаю псалтир над мертвими.
	- А багато перепадає?
	- Де там - десята копійка, а останнє забирає дяк, бо це його дохід...
	- Гірке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей ішов у найми.
	Хлопець зітхнув, хотів щось сказати, далі махнув тільки рукою і пішов. Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи ні? Може, краще до когось другого? Блиснули привітні очі. "Зайду!" І повернув од шинку туди, де стояла нова хата з гарним садком.
	- А-а! Тарасе Григоровичу! - обізвався до нього ще молодий господар хати. - Ну, що будеш казати, пане піддячий?
	Озираючи всі кутки кімнати, хлопець в той час казав:
	- Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огірків.
	- За гроші чи в борг?
	- В борг!
	- То скажи ж своєму дякові, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижні.
	Тарас осміхнувся: видно, він сам не йняв віри, щоб йому дали в набір. Тим часом в хату вбігла, цікавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела.
	- Ач - то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хаті, то де й узялася, - не то пожартував, не то поглузував батько.
	- Який жених? На чорта він мені, - сердито одказала дівчина, - аби що вигадать.
	- А чим не жених? Подивилась би на нього, - дядько одступив, ніби милуючись на хлопця.
	Вигляд справді був у Тараса не женихівський: нестрижена біла кучма, чорна сорочка, латані білі штани. А замість чобіт - болото на ногах по самі закачані коліна.
	А ноги... Зразу не розбереш, що в болоті, ніби в чоботях.
	- Знаєш, Тарасе, що я тобі пораджу. Сліпий лірник із Сміли (?) шукає поводиря: якраз робота по тобі. Хоч не в'їжно, так уліжно. Та й псалми співати ти майстер.
	Шевченко одчув образу, почервонів, опустив очі.
	- Це ви, тату, дурне вигадуєте, - оступилась Оксана, - що це він - ні до чого більш не здатний, що ви його в старці посилаєте?
	Батько сердито зиркнув на Оксану:
	- Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. - І, звертаючись знов до Тараса, спитав:
	- Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали?
	- Хто вам казав?! - раптом загорівшись, промовив Тарас.
	- Люди казали, - невиразно проказав дядько. Оксана глянула злякано й суворо на хлопця, теж почервоніла і, взявши щось у запічку, вийшла. Господар більше не обзивався до Тараса. Тарас трохи постояв, ніяково попрощавшись, пішов із хати.
	- Так і скажи своєму дякові! - услід почув він глузливий голос.
	Казали, люди з нього будуть. Які люди? Як зародився ледащом, так і помре ним. Ще стало гірше на душі в Тараса. То хоч думка була радісна про Оксану, а тепер і Оксана на нього.
	- І чого мене понесло сюди, дурний! - Вертався яром помалу, задуманий. - Що ж - вона мені не пара.
	Сів під вербою, як не плаче. Аж чує, щось недалеко тихо співає. Озирнувся, на тому боці потічка коло криниці стоять чиїсь відра. А далі зоглядів - щось у червоній плахті із жовтою на голові стрічкою. Стоїть, зіпершись спиною на стовбур, мабуть, вичікуючи, поки після дощу вода в криниці вщолочає... Дівчина співала стиха та виразно про того сироту-наймита, що не має в світі роду.
	У Тараса були пісні, як у кого коханки: завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам'ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспівує - чи гуляє, чи робить що, поки інша пісня не закриє цієї. Пісня про сироту, що поневіряється в людях, зразу сп'янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, він так і прикипів до місця, дослухаючись до кожного слова цієї пісні. Щось у грудях почало битись, у горлі здавило. Зціпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тією могучою і чарівною силою! Народна творча стихія вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертіла ним, як вітер билиною...
	Вислухав і запам'ятав усю пісню до словечка. І вже ні про що інше не думаючи, наспівуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспішав він додому, щоб швидше списати пісню в свою маленьку книжечку.
	Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагідне-лагідне, що, дивлячись на нього, мимохіть осміхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур'янах рясніли блискучими діамантами краплі нічного дощу, світились, як із золота ковані, листочки глухої кропиви, круто пахли високі буйні ромашки, і дух його мішався з вранішнім димом, що викочувався клубками із бовдура в сусідній хаті.
	Рипнули вулишні в школі двері, і на поріг ізнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи ніхто не дивиться, він швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець ішов повною ходою, пригинаючись і струшуючи собі на шию й голову запашну, уже нагріту росу. В гущавині лежало кілька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожі та так, мабуть, і забули. Хлопець підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережані й розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна - дяка.
	Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом:
	 
	Сирота втомився,
	На тин похилився, -
	Люди кажуть ще й говорять:
	Сирота напився...
	 
	Кивав головою, після того шепотів, кусаючи губи;
	"Так, так... він упився... а спитайте його, чи їв він що-небудь, чи пив... Спитайте..."
	Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крізь плач шепоче:
	- Бодай ви довіку пили стільки, скільки він пив у той день, коли в нього не було й ріски в роті. - Витер сльози, видавив із носа. Чмихнув... Перегорнув сторінку. І знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:
	 
	Сирота леда-а-що,
	Не хоче роби-ить:
	Ой, оддамо вражого сина
	В москалі служи-и-и...
	 
	Не закінчивши, хлопець заридав - зарів, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:
	- Так його, так... де ж сироті дітись, куди прихилитись, - в москалі його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не світило сироті, щоб сліз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...
	Кінчав пісні і знову починав. І не було тому краю. Голос линув у яр і знову на гору і лунав по всьому селу.
	. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
	- І що це воно співає так гарно та жалісно? - гомоніли жінки одна до другої, підсипаючи картоплю на городах. - Дівчина чи хлопець?
	- Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... - голосно обізвалась до першої друга через три грядки.
	- Це покійного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.
	- Которий? Отой головатий Тарас?
	Десь через увесь город гукнула ще одна жінка:
	- А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспівує. А вже й не маленький.
	- Це той, що в школі живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?
	- Він же, він. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горілку пити.
	- Та людям очі драти.
	Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.
	А з гори, з бур'янів, линув той же голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбить. Виспівує іншу пісню, що чув од баламута-дяка:
	 
	Та виріс я в наймах, в неволі,
	Та не було долі ніколи, та гей!..
	 
	Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механічно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи - насупився, не витираючи довірливо сліз.
	- Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потім самій стало сором. Як пішов, то мені так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше. Аж сюди оце прибігла.
	Шевченко мовчав, не витираючи сліз.
	- А я й не знала, що ти такий тонкослізий. Я думала, як гайдамака, то він і не плаче.
	- Я не гайдамака, - тихо одповів хлопець.
	- А хто ж?
	- Старець! Піду в старці, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собі.
	- Вигадай!
	А в Шевченка вже в очах стояв мрійний блиск.
	- А що ж? Навчуся грати на кобзі та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалі все більше дивувалась.
	- Та хіба ж ти каліка? Перебендя сліпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.
	Та Шевченко вже захопився цією думкою й імпровізував:
	- А очі мені люди виб'ють, то й буду сліпий. Скажуть-нехай сироті сонце не... - Шевченко не доказав, захлипав.
	Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.
	- Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!
	Тарас випручав із обіймів непокірну нестрижену голову.
	- Виб'ють очі, щоб сироті сонце не світило. Всі одцураються од мене, покинуть... Кому потрібний сліпий неборак...
	Дівчина закусила губу, в очах зразу повно стало сліз. Не втерпіла - заридала:
	- Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бідного, водити... Обоє плакали в бур'яні: поет і його доля.
	. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
	- Тарасе!
	- Тарасе, чортів сину!
	З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в одній розірваній сорочці, і давненько гукав у бур'яни.
	- Кому я кричу? Тарасе! - раптом на всю гортань гарконув дяк.
	Незабаром з бур'янів виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбік червоні заплакані очі. Здається, одразу закував себе в сталь: міцний, упертий.
	- Чого? - сердито спитав він.
	- Що, тобі нема чого робити, що ти виспівуєш по бур'янах? Я тобі ще вчора казав, щоб одніс мої чоботи до шевця. Ти одніс? Я тобі казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди після підеш, а зараз біжи до дяка в Лисянку.
	- Чого? - блимнув знов очима поет.
	- Будеш прохати на іменини і візьмеш цимбали.
	- Як дасть. Той раз так струни порвали.
	- Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога мені тут, а друга - там! Чуєш? Піов Шевченко, похиливсь.
	В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між людьми малярів. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Діти завжди люблять малювати чим попало і на чому попало, а по тих селах надто: скрізь по селу ворота вимальовані крейдою, а білі стіни- углиною. Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева.
	Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тільки тепер, коли вже він був чималим і служив у дяка.
	Було так. Кирилівський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра) позичити цимбали і прохати на іменини. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці, і на дошці починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості. Зразок її, звичайно, не блискучий, але для цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, в цьому розумінні Рафаелева мадонна мало чим більше вплинула б на молодого хлопця, ніж дякова Варвара. Головне в цьому - першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навіть тоді, коли він, вирісши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь світ майстрів. Головне - загальні принципи, а вони одні і в кирилівського дяка, і в італійського генія.
	Огонь пішов по жилах у хлопця, і він ясно одчув у собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому, оддав би все на світі, не хотів би ні слави, ні багатства, аби тільки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж він і почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одігнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дітей, що дряпались на моріжку і верещали, і промовив охоче:
	- А чому й ні! Мені вже давно треба учня.
	- Коли ж можна прийти? - загорівся хлопець.
	- На мене, то хоч і завтра! Батько чи мати є в тебе?
	- Ні, я сирота.
	- Тим краще - сам собі хазяїн. - Давши пару голубенят, що їх прохав в нього кирилівський дяк, маляр, проводжаючи хлопця аж за ворота, наказував: - Гляди ж, Тарасе (вже довідався, як і звать), я ж уже не буду когось шукати - на тебе буду дожидати...
	 
	* * *
	 
	Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на іменинах: "Удавиться нехай він ними, а ми обійдемось і без цимбал". Зразу зеленястий злий огник в його жаб'ячих очах погас, і вони залиснілись нещирою ласкою і одвертим цинізмом.
	- От що, Тарасе. А чим ми будемо шанувати гостей? Треба добувати десь гуску. Тараса ніби хто опік приском:
	- Що? Знову красти? Ні, годі! Мені вже й так за ті кури скоро люди очі повибивають. Ідіть самі та й крадіть.
	- Тарасе! З ким це ти так? - в очах знову зеленими огниками зажевріла уїдлива, постійна злість. - Давно я тебе учив?
	- А що ж, - не змовчував хлопець, - хто жере кур, а кого дражнять злодієм. Я робив те, що мені велять, а справжній злодій - то це пан дяк.
	- Ах ти ж бісова пара, так ти такий! Ти береш такі норови! - Дяк метнув полами, метнувся за хлопцем. Почали бігати кругом стола, ніби граючись. Меткий був дяк, хоч і в халамиді, та учень був меткіший: зразу грюкнув кулаком у вікно і вилетів, як кіт, надвір.
	- Отож іди та й не вертайся. Не хочеш слухати, на чорта ти мені? Думаєш - дурно буду вчити? К лихій годині! - Дяк: - Розумний ти вже дуже став.
	- На батька бісового і ви мені з таким ученням: ще колись коней пошлете красти, - одказав Тарас.
	Такі сцени останні часи одбувались часто між учителем і його учнем-джурою. Проте кінчалося все мирно. Тарас вийде на майдан, стане, подумає: "Куди ж іти? До мачухи у те пекло? Чи до дядька на глум і докори? Ні, краще в шум головою". Важко зітхне, вертається до школи. Дякові теж не було вигоди сваритись - мовчав. Так і тепер.
	Пересидів до ночі в бур'яні, далі прийшов до школи і поліз спати на горище. В школі боявся. Так, було, бити Тарас уже не дається, та дяк, бувало, прийде та сонного.
	Лежачи на горищі, надумав: "Щоб він мені коли пошив ті чоботи, того мені, мабуть, уже не дожидать, краще, мабуть, буде - візьму свій товар та й піду до маляра". Зітхнув і заплющив очі. Одразу йому і сон:
	"Ні, не піду я за кобзаря, піду за маляра", - Оксанин десь голос. Стало тепло так у грудях, любо. Сонце десь світить, потічок дзюрчить, зозуля... Ні, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп!
	Почало щось гупати, аж хата двигтіла. Тарас довго не прокидався, таки розбудило. Підвів голову, дослухається. "Рано почали!" - глянув у щілку, надворі день: "Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сінях дяк рубає". З-під стріхи виліз надвір, підходить до вікна. Аж там: гульня аж курить. В хаті дим од люльок, як хмара. На столі пляшки, чарки, миски. Гості в диму метушаться, як тіні, не можна впізнати. Гам, співи, гопак. Спершу, здається, садять ногами без музиків, далі чутке ухо Тарасове вловило тихий шум струн: кобза. "Це ж він замість цимбал гукнув старого Кирила".
	Що ж то за гості в нього - додивляється. Дяк із Тарасівни, дяк моринський, титар. На ослоні Кирило - ніс червоний - вже під чаркою. Бугорський вже готовий: в одній жилетці вибиває ями на долівці. Вимазався, як манія. Крізь дим видно - в печі горить огонь. Коло печі порається сусідка - ота кривонога Хима. Лице червоне, аж блищить од огню і од чарки, очі сміються - теж вихилила не одну повну. На рогачі в неї сковорода, на сковороді шкварчить порося. "Де ж це він узяв його? Може, хто приніс? - думає Тарас, ковтаючи слину. - Або щось продав?"
	- А, ось де він! - гукнув хтось у хаті, помітивши Тараса. Кобза умовкла. Затих і гопак. Видимо, була про нього недавно в хаті розмова.
	- Ось хто заспіває нам "Чумака"!
	Обізвався іменинник милостиво:
	- Іди, ледащо, чарку вип'єш.
	Тарас нахмурив брови:
	- Не треба мені вашої чарки, подайте мені, он на покуті, мій кашкет. - Бугорський одразу озвірів, ніби аж прохмелився, вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасові в лице.
	- Думаєш, будемо прохати? На, та лети к чортовій матері.
	Тарас на льоту вхопив кашкета і зник, як у воду. В хаті знову розмовляє дяк:
	- Уперта, бісова кров, як тур. Уже ж я його і учив добре - не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав - були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити... Ану, Кирику, чого замовк? - Очі налились кров'ю, взялись склом, зціпив зуби, почав підборами, одгинаючись, вибивати в долівці ями. Стовпом стала курява.
	 
	Од села до села
	Танці та музики -
	Кури, яйця продала,
	Маю черевики...
	 
	Ходив до дядька радитись: "Ну, що ж, про мене, хоч і в малярі! - запихається. - Коли нагодився на обід - сідай до гурту".
	Надвечір Тарас знову навідався до школи. Надумав твердо: "Заберу халявки і завтра зранку в Лисянку". В школі гуло, як і раніш. Ще чути було якісь жіночі вискливі співи. "Та й угаву на них немає". Зазирнув У вікно: вештаються якісь п'яні молодиці. "Ну, тепер і в хату краще не заходить. Піти спати? Ні, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди". Сів на призьбі... Увечері школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур'янах. Сама облупана, немазана, вікна побиті... Призьбу порили свині - підрили дірку в кутку під ікони.
	Коло вікна мізерна вишенька, обтріпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи німо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. І вишенька, і бур'яни, і вся школа... Пізно полохливі люди бояться мимо неї проходити; дівчата - біжать.
	Хтось ішов мимо, глянув, обзивається.
	- Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту.
	А Тарасові чогось зовсім не смутно. Така ясна зійшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарілися тихим світом лупані стіни в школі і зазолотіла трухла стріха. Глянув, мимохіть спало на думку, заспівав:
	 
	                       Ох зійди, зійди, зіронько та вечірняя...
	 
	Потім почав мріяти; "Як прийде-скажу: ти моя зіронька". Може, ото й вона: іде помалу, хвиськає лозинкою.
	- Оксано, це ти?
	- А то ж хто.
	- Проти череди?
	- А то ж куди.
	- Ось іди сюди, щось скажу.
	Постояла трохи, подивилась навкруги, іде.
	Ішла помалу, а задихалась, аж серце стукає.
	- Ну, що?
	- Та йди ближче.
	- І звідціль почую.
	- Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку.
	- А чого? - затурбовано, - не помирили?
	- Ні, не те: буду там учитися на маляра.
	- О? Так уже годі на кобзаря - підеш на маляра? - осміхнулась, цікаво блиснули в темряві очі. Ніби зняла дівчина з неба дві зорі та й грається ними, як жаринами.
	Тарас з гордощами:
	- Років за два буду маляр!
	Ступнула раз ближче.
	- А що вже, як маляр? - хвиськає лозиною об дорогу.
	- А як що? Що схотів, те й намалював: схотів - дерево, схотів - хату, а схотів - козака. Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях... козака змалюю на стіні. - Тихіше: - Тебе змалюю та й приб'ю в хаті. Хочеш?
	Дурно дівчина здержувала радісну осмішку, розтягало губи, як руками.
	- Таке ти й вигадаєш! - А сама ступає ближче, ніби хоче у вікно заглянуть. Прихилила очі до битого вікна:
	- А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нізащо б не ночувала - а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? - Оксана сіла поруч на призьбі. Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим. Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині. З хати чути було гупання, п'яні вигуки, пісні.
	 
	                       Нехай буде отакечки,
	                       Сидіть, діти, у запічку,
	                       А я піду до дяка...
	 
	- Тарасе, бідний ти - у тебе сорочка не біла.
	- Де там буде вона біла - третій тиждень як надівана.
	- Немає кому випрати, бідний ти! - Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.
	- А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови? Тарасові пригадались мрії про "зірочку", хотілось
	почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко,
	таємниче:
	- Знаєш оту пісню: "Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя"?
	Нишком:
	- Ну, то що?
	- Зіронька - то це ти!
	- Як же це?
	- Зіходить, як ти виходиш проти череди.
	Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:
	- Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?
	- Така гарна.
	Загорілась:
	- А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.
	- Немає кращої за тебе! - авторитетно і гаряче промовив Тарас.
	- На всю Кирилівку? - зраділа Оксана.
	- І на всю Кирилівку, і на весь світ!
	Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.
	- Коли так, то за це я тебе, Тарасе...
	Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.
	 
	... І-гу -
	Загнув батько дугу,
	А мати супоню... -
	 
	з виском вигукували п'яні молодиці.
	Раптом Оксана скривилась - зверх одного рум'янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором.
	- І як їм не сором? А ще жінки! - з огидою промовила вона і додала: - Ти, Тарасе, не ходи туди...
	Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда.
	- Моя матінко! Це ж мені буде! - Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась.
	- Ти коли думаєш у Лисянку?
	- Скоро. Діжду неділі і піду...
	- Ну, то ще побачимось.
	Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня:
	 
	Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя,
	Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.
	 
	Тарас сидів і думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу - роблю, куди хочу - іду. Хоч я сирота - сирота щасливий..."
	Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила.
	Хмари куряви, що були збиті чередою, помалу сідали. Виявлялось небо і зорі. Небо було темне, мов закурене димом, а зорі - гарячі, золоті, мов жагучі юнацькі очі.
	В дяка співали:
	 
	Копав, копав криниченьку
	В зеленім саду, -
	Чи не вийде дівчинонька
	Рано по воду...
	 
	Хлопцеві мрії зразу увірвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далі сміливо: "Чого мені боятися - здачі дам! Після - піду!" В хаті повно диму. На карнизі горів каганець, як далека зірка. Коло порога на соломі спав п'яний кобзар. Коло його ніг - поводир скулився, як цуценя. І гості, і господар сиділи рядом на полу, співали.
	- Ага! Прийшла-таки коза до воза! - промовив Бугорський, углядівши Тараса.
	- Заспокойтесь, я зараз піду! - одказав Шевченко, швидко витягаючи з-під припічка свою залізом ковану скриньку. Раптом:
	- Це хто ж у моїй скриньці одбив замка?
	В хаті стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.
	- Так і є! Це ви, пане дяче, взяли мій товар?
	Один з гостей, сільський п'яничка Іона, тоненько зареготав:
	- Пішли твої, Тарасе, халявки на закуску!
	Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:
	- Страму вам немає - оддайте мій товар!
	Дяк по-злодійському осміхався, оглядаючись на всі боки:
	- Халявки тобі дано за те, що ти читав у Малодіда по мертвому, а що тобі дають за те, то дохід дяківський, мій! Второпав?
	- Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловік мені подарував, побачив, що я у вас другий рік ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самі крадете.
	Дяк вирвався з обіймів свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:
	- Ану, мовчи, тобі кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змій!
	- А ви - самі злодій! Украли в мене...
	Дяк кинувся на хлопця, як звір, і, ще не добігши, махнув, аж сам спіткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоці.
	Хлопець вирівнявся, в очах блиснули гострі огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припічку.
	- Ану ще?
	- Що? Мало? На тобі ще! - Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гості.
	- Та й нащо це? Краще - миром. По чарці випиймо та й уся рахуба. Помиріться, поцілуйтесь.
	Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:
	- Пустіть!.. Сокрушу, акі... Який-небудь попихач... раб... Що він собі думає, що він розумніший за мене. Що він чуб угору зачісує, що він свій драний капелюх перешив на панський лад, то думає - панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий і лінивий! Мало я поров тебе різками... Пустіть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... ні, двісті...
	Тарас як зціпив кулаки, так і стояв нерухомо, як камінь. Здається, щось думав. Далі глибоко зітхнув, вголос:
	- Ну, підожди ти, чортів дяче, ти мене будеш пам'ятати!
	- Що, спалиш? Люди добрі, чуєте: він хоче мене спалити! Це розбійник! Це гайдамака! Ви його не знаєте... Він усе може. Він свого дядька хотів спалити. Бідний чоловік тепер не спить.
	Шевченко хряснув дверима і вийшов із хати. Перейшов сіни, зайшов у клас. У класі тхнуло мишами, житніми сухарями. В темряві видно було довгий незграбний стіл, ослін коло нього, довгі лави під стінами. Стіни оббиті малюнками із біблійної історії. В кутку - ікона: Христос благословляє дітей. Перед іконою - лампада. Під іконою на залізному гаку - пучок різок. Причуваються хлопцеві дзвінкі голоси: бу-ки-аз-ба, віди-аз-ва. Далі пронизуватий дитячий виск, виляски і угнивий, буркотливий бас: "Помні день суботній..." Ой-ой-ой! Скільки пережито!
	Шевченко сів край столу. Що він не буде тут і дня більше, - це вже вирішено. Стоїть друге питання на черзі: як достойно оддячити тобі за науку, благий учителю і наставниче... Дивився у бите вікно на зорі. Чекав. Знову чути було співи, знову земля гула од танку, знову регіт... Далі рипнули двері, ринуло п'яним сміхом і гомоном з хати... Знову двері хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сіни, тихесенько прочинив двері в хату. Догоряє каганець. В хаті тихо, тільки чути різноманітне хропіння. Один гість - під лавою, другий - на полу. Пан-хазяін простягся на соломі коло печі. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кілька різок, пішов знову в дякову хату. Там поклав різки на столі, рушниками зав'язав дякові ноги, потім руки, далі взяв різки, поплював на руки і почав чесати, не дивлячись по чому - по руках, по ушах, по лицю, по колінах.
	Голосно, чітко, божественним голосом, причитував:
	- "Помні день... суботній... єже... святити... його".
	- Пробі! Рятуйте!
	Дяк засіпався, щось мимрив п'яним голосом, качався по хаті, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцію, хлопець плюнув і кинув побиті різки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець і вийшов із школи.
	Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справді спалити тебе тільки. В селі всі вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далі звернув на узгін, пішов між темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе сонні жита, ніби хтось, підкравшись, здирав із них укривало. Глянув убік - палав уже край неба. Виднілась рясними садами в тумані Лисянка. З садів висунули голови, як сторожа, тополі. Як свати в рушниках, блиснули на церкві хрести.
	Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка-то доля буде в малярах! Мріяв: "Буду пильнувати, за рік, за два вийду на маляра, а там..." Роса пече босі ноги, скринька ріже плече... Не чує...
	 
	VI
	 
	Не так воно було, як думав Тарас. Замість того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велів йому дрова рубати, носити воду, дітей глядіти. Тарас не знав, що в усіх ремісників так велося, що учень мусив років два-три одробити йому за хатнього наймита, а тоді вже хазяїн почне вчити його свого ремества.
	Днів зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка:
	- А коли ви почнете мене вчить малювати?
	- Швидкий ти хлопець, так уже і вчи. Спершу ти мені послужи за науку років три, а тоді вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тоді чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.
	Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра - пішов до другого в село Тарасівку. "Цьому хоч і робить буду, то принаймні маляр, кажуть, на всю округу..." Аж і тут Тарасові не пощастило. Славний маляр подивився Тарасові на ліву долоню і рішуче промовив:
	- Ні, хлопче, я не візьму тебе за учня. Серце Тарасові стиснуло:
	- Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звеліли. Прийміть!
	- І не проси - не прийму.
	- Та чому ж не приймете?
	- А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тільки маляра - не буде навіть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долі. Нічому ти не здатний. Іди в старці.
	Мов по голові чим ударив він хлопця цими словами.
	"Невже справді ледащо з мене?" - аж на душі похололо.
	Пішов Тарас смутний, приголомшений. Іде, плаче:
	"Що мені тепер робити на світі? До кого звернутися за порадою? Піду топитись!" - Глянув навкруги: жаль світу ясного... - "Буду хоч як жити, аби жити. Сонце всім світить рівно".
	І пішло Тарасове життя без пуття, без шляху битого... Найнявся пасти вівці. Сам сяде з книжкою в рові, а вівці - в спаш. Довідались, прогнали. Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: іди, будемо коло землі хазяйнувати. - Воли стоять у плузі, а погонич - у бур'яні хату кривобоку малює. Смоки з булиги вирізує...
	- Ні, не буде й хлібороба з тебе. І хлопець ніби не дурний, тільки, мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати!
	Велять одно робити, а він сів малювати хату, співає. Не вийшло з Тараса і стельмаха.
	- Ні, коли ледащо зародиться, то так ледащом і зостанеться. - Почали всі, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидів у школі та й усе.
	Тільки ніяк Тарасові було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився із рукава кулаком і знову заторохтів.
	- Ні, в школу нема повороту. Радять знову, - іди, он піп наймита шукає, це якраз для тебе служба, піп такого й шукає: або дурного, або калікуватого, або ледачого - аби дешевого.
	Думає Тарас: "Ну що ж, ледащові хочеться теж жити в світі", - і пішов до попа за кухонного попихача.
	- Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! - гуп у спину. Пішов Тарас, похилившись. "Нехай! Так і треба ледащові". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очі, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очі - соромився. "Наобіщав усячини, а сам пішов до попа в наймити". Далі перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду.
	Аж раз увечері іде через міст і чує за спиною:
	- А зажди, Тарасе, я щось скажу тобі! Озирнувся - вона, виросла, струнка, як очеретина, очі ще чорніші стали, а з-під хустки вибиваються кучері. Серце забилось, рвуться і сміх, і плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах і жалощі, і сміх, і радість.
	- Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув і думать, - засміялась. Так і згорів Тарас, як на огні. Не втерпіла:
	- Та ти в цій свиті, як довгопола Марина.
	Затулився рукавом, далі од неї.
	- Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотіла, Тарасе, зажди, щось скажу...
	Тарас бігом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попівський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку під лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... І раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтіли. Здавалося, що він оживе, одужає, як почне малювати, переміниться... Знову забилося серце:
	"А спробую ще раз". Чув він багато гарного за хлипнівського маляра: "Піду до нього! Піду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчіть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тільки на маляра, - а я вам вік того не забуду". Вирішив, аж повеселів, поживішав. Другого дня й пішов, ніч не спавши.
	Подивився хлипнівський маляр на Тарасові малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путній маляр". Тарас і ушам своїм не вірить. "А тарасівський дяк он каже, що нічого з мене не вийде". - "А він звідки знає?" - "По долоні побачив". - "Плюнь ти тому дякові межи очі. Оставайся на кілька днів у мене на спробу, а тоді скажу останнє слово".
	Побув Тарас на спробі у маляра в Хлипнівці два тижні. Маляр йому й каже знову:
	- Як казав раніш, так і тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде діло - маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обіщав прийняти і прийму, тільки спершу зроби ти от що: сам ти кріпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панів нарікання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхніх кріпаків, сходи ти спершу про всякий случай у Вільшану до управителя, хай дасть записку на дозвіл.
	Не чув на себе лиха Тарас, - біг до Вільшани, землі не чуючи під собою. Радий, щасливий, тільки сніг рипів під ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр і маляр". По дорозі забіг ночувати у Кирилівку. Були зимові свята. Сніг. Мороз. Висипали вечірні на небі зорі. В селі повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду іти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Ні, хай як дадуть у конторі записку". Крім того, хлопцеві не хотілось показати знову себе Оксані у цій довжелезній свиті. Як піп у рясі. "Буду вертатись із Вільшани, зайду до Катрі - полагодимо свиту, підріжемо рукава, поли, позалатує дірки, що миші прогризли, то й можна буде надіти. Надіну ту сорочку з вишиваним коміром, що той раз покинув у неї, то й зовсім буде добре... А сьогодні краще не попадатись їй на очі". Щоб часом випадково не зустрінутись коло її двору, пішов іншою улицею.
	Хоч було темно, Тараса впізнали по старій батьковій свиті, що теліпалась мало не по п'ятах.
	- А, отче Тарасе? Пане піддячий! Іди до нас, Тарасе! - гукали часом з-під хат хлопці. Його в селі жаліли й любили.
	Коло церкви сміх, галас. Менші й більші діти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впізнав Тараса:
	- Гляньте, "довгопола Марина" знову в селі з'явилась! Тарасе, де це ти був і досі, що тебе в селі не було видно? Що, вже книші попівські покинув та латаний кожух? - Хоч часом і сміялись із Тараса, проте жаліли його і любили.
	- Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надів. Чого скинув попів кожух?
	Тарас не ображався на сміх і на жарт одповідав жартом:
	- Щось мені ті книші завадили, а кожух - роздивився - не на мене шитий...
	- Ну, вже як і ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцеві й очі повилазили! Регоче гурт, сміється Тарас.
	- Ех! Та нехай же і той сирота у драній свиті раз спуститься з гори! - гукає він і, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бігу, гуцає в саму гущу саней, падає горілиць на чиїсь коліна, на руки, на ноги...
	Вереск, метушня, цілий рій блискучий навкруги очей, а між ними чиїсь засяяли, як зорі... Чиї це? "Оксана!" - впізнав Тарас, і все в голові завертілось. Що воно? Сани, здавалось, шуміли й свистіли на одному місці, на одному ж місці гуцалі зорі, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так біжать-біжать, поки ворота стукнулись об сани і стали.
	- Приїхали! - хтось гукає, і всі починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима - гора, церковця геть-геть одбігла на гору, а над нею десь високо-високо зірок-зірок у темному небі, як золотого маку... Хтось рідний, радісний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тільки одчуває, як радісно серце забилося. Сіпає його за рукав: - Чуєш чи ні? - Кидається, як зі сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новій свиті, в червоній хустці, аж дух забило. Ніколи ще такого не бачив.
	- Що таке?
	- Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селі?
	- А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервоніла.
	- А хіба ж ні! Я думала, що ти розсердився отоді та й змандрував із села. Де ти, питаю, був оце?
	- Тепер я у Хлипнівці. Учуся на маляра.
	- Таки на маляра?! - і очі в неї засяяли. Тарас нашвидку розповів, що затримка тільки за дозволом од управителя. Завтра зранку він піде у Вільшану. Оксана хотіла іще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.
	 - Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона і почервоніла. Тарасові теж у лице вдарило жаром. Стиха:
	- А де?
	Трохи вернулась, щоб другим не було чути:
	- У вербах, на ставу, - одними губами, і побігла вгору доганяти сани.
	- На добраніч! - гукає він до гурту.
	- До завтрього! - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, і тільки десь унизу самі собі рипіли на снігу чоботи, приграючи і приспівуючи: "Маляр, Оксаночко, зірочко вечірняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгі поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай і в драній свиті, а ж таки щасливий, трясця його мамі".
	. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
	Як прощались, думали - на час, сироті й щастя, що стрітися раз. А вийшло так: тільки вони й бачили одно одного довіку. Не на день, не на рік, а навік...
	Не почуваючи ніякого на себе лиха, другого ж дня пішов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мріяв, що скаже увечері. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високі палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...
	Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!
	Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:
	- Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.
	- Нащо ж я вам?
	- Оддамо тебе в кухню до кухаря.
	- А як я хочу в маляри?
	Засміявся управитель, засміявся писар і всі, хто був у конторі. Видно, що ще не учений.
	- Забув, що кріпак.
	Управитель, пересміявшись:
	- Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.
	Раптом одчув Тарас, що він - зв'язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця - хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всією страшною своєю вагою. Раб... невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось і світ потемнів, почорніло якось село, небо синє - і те помарніло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як ніби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, і в грудях забилось, в голові замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини і накладали на себе руки. Тільки дарма він рівняв їх до себе. Коли він прибіг до глибокого ставу і став над ополонкою, ноги в нього затремтіли, і якась невідома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що він летів від неї необзір, аж спотикався. Перед очима встали затурбовані, злякані обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобі, Тарасе!" Пригріло, осміхнулось сонце, як мати, і він одчув, що зв'язаний з ним, із життям, такими мотузками, що ніколи не вистачить у нього сили перервати їх...
	Примарилось, як темного вечора зіходить над селом золота зоря...
	Хтось шепоче.
	- Це твоя... а ти, дурний, хотів...
	Натовпом плинули думки.
	Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобі прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" І Шевченкові стає соромно сестри, Оксани, себе самого... і він починає виправдовуватись: "Та то я так тільки, спробувати, як воно..."
	Сонце пригріло, поцілувало хлопця. Засміявся... Він сів на перила гребельки і заплакав.
	"Важко жити, а як же хочеться жить..."
	 
	(1938)
	 
	СВЕКОР
	 
	Тими сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, тією поважною ходою Василько завжди викликав усмішку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне він улітку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тільки цієї весни пошили штани.
	Дома Василько часом як почне "старувати", то всі тільки дивуються!
	За обідом нехай тільки хто накришить хлібом на столі або розіллє борщ з ложки, - Василько так і гукне, чи то буде свій, чи чужий: "А нащо так накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хаті зняти, - він зразу видереться на лаву або на ослін, підбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
	Не вподобається йому що-небудь - зараз на піч, укриється рядном і почне звідтіль вичитувати та всі непорядки в хазяйстві перебирати: і те в нас недобре, і те не так, як у людей ведеться!
	Батько було слухає, а потім скаже:
	- Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
	Отакий Василько. Недурно всі в сім'ї взивали його "свекром".
	Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити під піч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок ціле хазяйство. Часом з ранку до самого обіду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собі.
	- Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому одного разу мати, - тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід піччю.
	- Ну, так і женіть, коли пора! - озвався з-під печі Василько.
	- От такої!.. - сміється, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не хочеш?
	- Що мені та школа - хліба дасть? - старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
	Увечері до хати посходилась уся сім'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дівка. Після вечері батько сів край столу, схилився на руку, глянув на матір, на діти та й промовляє:
	- Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось і ноги подерев'яніли, спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопців та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молоді, а нам вже з старою й одпочити можна!
	Василько сидить на полу коло вікна, немов дивиться на місяць, як він срібні свої ріжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
	- Тільки котрого б нам з трьох женити? - міркує батько далі. - Миколі он на осінь у москалі треба йти, Петро не скінчив ще науки своєї... хіба Василь? Він вже й до хазяйства більше має охоти, ніж до вчення.
	Василько спідлоба поглянув на батька й знову дивиться у вікно, немовби не про його й річ...
	- То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скінчить?
	- Ги!.. - засміявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте він стережеться, чи не жартує батько.
	- Ну, то чого ж там сміятися! - промовляє поважно батько. - Кажи: коли женити - будемо женити, коли ні - підождемо.
	- Кажи, Васильку, - то, може, сьогодні де-небудь і засватаємо дівчину, - обізвалася й мати. Василько оглянув усіх - ніхто не сміється. "Чому б і справді мені не женитись?" - подумав він собі. Було б добре, коли б у його була жінка: обід варила б йому, сорочки прала, а він лежав би собі на печі та погукував би до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
	- Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
	Василько витер рукавом носа, почервонів трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
	- Хо-чу!..
	- Ну, от і гаразд! - каже батько. - Тепер тільки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на приміті яка?
	А в Василька й справді є вже одна дівчина на думці. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тоді, як вирятувала його з багнюки, як він був загруз колись, вертаючись з церкви; тоді Ганна вирятувала спершу його самого, потім його чоботи, що тільки халявки визирали з калюжі; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцілувала ще.
	- Ганну хочу, - промовив Василько сміливіше.
	- Ганну то й Ганну, - згоджується батько, - тобі видніше. Та коли казати правду, то й дівка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобі боже, Василю!
	Василько знає, що тут йому слід було б подякувати батькові, та чогось соромився й тільки чмихнув носом.
	- Ну, то не будемо ж і гаятися, - каже далі батько, - будемо зараз одягатися та й по рушники підемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! - гукнув до матері.
	Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька одягатись. Василько зліз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом підперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хліб, дає йому під пахву. Взяв Василько той хліб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
	- Ну, сину, помолимося богу й підемо, поки зовсім не спізніло, - каже до його батько. - Тільки треба тобі ще дещо сказати, попереду як іти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
	В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то вже й не до душі йому...
	- А де ж я грошей візьму? - спитав він.
	- Як де грошей візьмеш? - дивується батько. -
	А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сіяти, косити... Ти ж тоді хазяїном будеш у нас. Ми тебе всі будемо слухати.
	- Е-е!.. - протяг Василько з непевністю.
	- Будеш уже сам усе робити - себе й жінку годувати й зодягати, сестру заміж оддаси, а мене з матір'ю до смерті доглядати мусиш. Будеш доглядати? - перепитав батько.
	Василька в жар кинуло, а уші зашарілись. Він уже й не радий був, що розпочав таку справу!
	- Я не хо... - промовив він і схлипнув. Очі зразу налилися слізьми.
	- Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з матір'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарілися, то невже ж ти доженеш із хати, щоб ми з торбинками пішли попідвіконню?
	Василькові зробилось і боязно чогось, і, боже, як шкода тата з мамою...
	Хліб випав у його з рук, і він на всю хату так і заголосив:
	- Я ма-а-лий ще!..
	Всі, що були в хаті, далі не могли вже втерпіти й весело зареготали.
	Василько глянув кругом і зрозумів, що то все були жарти. Він з радощів аж сам засміявся. Потім засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так і метнувсь на піч!
	Часто після того питали його:
	- А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потім поважно одмовить:
	- Так-то й женитись!.. Там тобі така морока, що нехай його й кат візьме!..
	 
	[1911]
	 
	ПРИБЛУДА
	 
	Із життя дитячого будинку
	 
	...Гу-гу! - трубить над ним вітер, бляхою гримить... Гу-гу!.. А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його - смітник, кругом бур'яни сухі свистять, кругом дереза.
	І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний...
	Гу-у! - вітер над ним...
	Та - шелесь! бур'янами, та - брязь! вікнами, та - гур-гур! трухлими дверима. "Одчиняй!" - "А чого тобі, губатий?" - "Мчу із поля мале покотиполе... одчиняй"!
	 
	Курява, темрява, дим...
	В їдальні коло дверей - натовп: діти, завідуюча, якась чужа людина в окулярах - чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять - голісінькі! Чоловік і завідуюча люто змагаються, махають руками, кидають одне одному у вічі папірець. Діти слідкують - уважні, зацікавлені.
	- Нащо, кажу, ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте.
	- Це позичене. Ви мусите одягнути їх.
	- Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх.
	- А я де їх діну? Де? - озвірився чоловік. - Третій день вожуся з будинку в будинок... У мене сили вже немає.
	- В наросвіту ведіть! - завідуюча.
	- Ведіть уже самі - я водив!
	- Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ - у мене їх дев'яносто. У мене заразні хворі. У мене по троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт... У мене хліба - ні кришки!
	- Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте!
	- І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати!
	Дівчатка винувато і злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна - в плач, друга - в плач. Завідуюча зирк на їх - позгиналися, аж посиніли, - не втрималась - у сльози!
	Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець - на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували, - в регіт!
	... Завідуюча, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь: - Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу.
	Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців - співають:
	 
	На городі качата -
	Роди, боже, дівчата.
	А хлопців не роди,
	Бо то самі іроди...
	 
	За гомоном та стукотнявою - нічого не чути; за курявою - нічого не видно. В кутку коло груби - низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав - холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні - очі. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирскнув од сміху, другий - і цілий вибух реготу... Трохи згодом - другий, ще дужчий.
	Підходять до гурту інші.
	- Що таке?
	- Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав. Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.
	- Та що ж це за хлопець?
	- Ай справді: у нас такого немає. Слово, друге - на допит хлопця:
	- Ти наш чи не наш?
	- Ні, я чужий.
	- А чого ж ти прийшов сюди?
	- А я до вас гулять прийшов.
	- Може, тут є в тебе товариш або брат?
	- Ні, немає нікого.
	Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням:
	- А ти ж не "голодающий" часом? Хлопець швидко й злякано:
	- Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо - на Глибокій.
	Не ймуть віри.
	- А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?
	- Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна - все мама поховала.
	- А як тебе звуть?
	- Мишка.
	Привітніше:
	- Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо.
	Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь заблищала:
	 
	Ой, Морозе-Морозенку,
	Ти славний козаче...
	 
	З усіх кутків так і гунули всі до гурту.
	- І, де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор!
	- Ану ще!
	Мишко знову гребінь із кишені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку, і очі в усіх засяяли; прихитують та тільки зирк-зирк один на одного - шукають, хто б почав.
	- Ну й Мишко!
	Мишко тягне книжку із стола.
	- Ти й читать умієш?
	Мишко розгорнув книжку та як диякон у церкві:
	- Братіє...
	Та як почав, як почав...
	Регочуть, аж хитаються.
	- І де він там вичитав таке?
	Хтось через плече зазирнув йому в книжку і знову - регіт.
	- В його й книжка догори дригом.
	- То ти не вмієш іще читати, Мишко?
	- Цієї зими папа найме мені губернатку, буде вчить мене. І фортеп'яно купить... Я буду музикант. Усі серйозно перезирнулись:
	- Он як... - Далі й собі:
	- А в нас, казала Параска Калістратовна, оцей буде професор, а цей - інженер, а оця і оцей - це будуть артисти.
	Мало не всі в будинку, як визначала сама Параска Калістратовна, були майбутні великі люди. Всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за їх сказане, за всім відому, непохитну істину.
	Потім хвастались:
	- Еге! У нас неабиякий будинок - ми й французьку-німецьку мову учимо!
	Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати:
	- Ось дивися, Мишко, оце - дер штуль, а це...
	... Почали вибивати кописткою у битий чугун - дзвоник мусить бути. Всі зразу кинулись, усе покидали і, як на галич, з вереском, з криком ринули в столову:
	- Обідать!
	Мишко стояв на порозі.
	- Мишко, іди й ти до нас обідать!
	Мишко затурбувався:
	- Ні, я не хочу! Це я так, подивитись.
	- Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп - без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками.
	Коло великого щербатого казана стояла підтикана чергова з битим черепком замість ложки. З казана випирали костомахи, ніби в той "der Suppe" вперли цілий коров'ячий кістяк. Пара йшла, як із жлукта.
	Кличуть:
	- Іди, Мишко!
	Мишко тихо:
	- Я вже обідав.
	Хтось цікавий:
	- А що ж було у вас на обід?
	- Борщ із м'ясом, і каша молошна, і чай з булкою в накладку і...
	Мишко ковтнув слину й замовк.
	...Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо - короткий виск, і знову до роботи.
	Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивитись не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці.
	 
	Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами...
	- Гріться! - Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.
	Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркану. Тута ж, на підлозі, пиляють, рубають, кришать на тріски...
	Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.
	Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло - зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.
	А вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною...
	За гомоном про його було забули, далі хтось побачив:
	- Гляньте, Мишко і досі в нас!
	- Мишко! Як же ти додому підеш? Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.
	Мишко низько схилив голову. Один - ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.
	- Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий! Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:
	- Я без-при-тульний...
	Всі од каміна, обступили, дивляться:
	- От тобі й папаша з мамашею!
	- От тобі й каша з молоком, і чай у накладку з булкою.
	Старші суворо до його:
	- Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав? Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей. Стало жаль:
	- Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди...
	- Що ж його робити?.. - Почали щось між собою шепотіти.
	Хтось із дівчат голосно запротестував:
	- Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече. Один спалахнув:
	- Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?
	Галя спохватилась:
	- Та я ж не на його, я так тільки...
	- "Так тільки"... "босяк"... А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?
	- Та я ж не на його казала, чого ти причепився?
	У того вже загорівся якийсь жаль:
	- "Босяк"... Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!
	На раду. зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча - на варті. Радили на диво тихо, діловито й коротко. Вирішили - днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде як і раніш бувало, - покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.
	- Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.
	Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:
	- Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!
	- Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідуюча привезе на вечерю, тоді принесемо.
	Мишко:
	- Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані, я бачив, - дві кістки лежать.
	Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:
	- Ось тобі, Мишко, барахло - замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба - гукни. Сам не вилазь.
	- Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..
	 
	Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря...
	Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудів зо два борошна і трохи пшона. Прийшла, мотається сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить - кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.
	- Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру? Та чому сміття не винесено? Вікно хто розбив? А книжка чого ото під столом? Староста! Староста!
	Влетіла в спальню, світить каганцем:
	- О, я так і знала: ліжка не заслані, кімната не провітрена, бруд, сморід... Черговий!
	Спинилась посередині, дослухається. Далі люто:
	- Черговий! Черговий! Скільки разів я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий? Вбігає черговий.
	- Вижени мені зараз собаку, і щоб було це в останній раз.
	- Якого собаку? Тут собак немає у нас.
	- Не базікай - роби, що велю! "Тут собак немає", - а ото ж хто кістку під ліжком гризе? Черговий прикусив язика, почухав голову. Далі певніше:
	- Та то вам, мабуть, почулось.
	"Собака" якась була розумна - замовкла.
	Один по одному - на допомогу черговому збігся гурт:
	- То почулось! Почулося! То, може, так що...
	- Та то, мабуть, пацюк! - догадався хтось. Всі в один голос:
	- Так і є! Пацюк! Учора Андрій убив одного черевиком. Здорового-здорового!
	Дивиться на дітей, віри не діймає: чогось поблискують тривожно очі.
	- Хм...
	Далі рішуче:
	- А на лиш каганця, посвіти мені.
	Нагнулась - до одного ліжка, до другого. Далі повертає суворе лице до дітей:
	- Сором! А оце що лежить під ліжком? Візьми щітку, зараз мені вижени!
	Змовкли. До чергового:
	- Ну, кому я кажу?
	Черговий не взяв щітки, нагнувся до ліжка, смутно:
	- Вилазь, Мишко, засипались...
	З-під ліжка висувалась біляста, нестрижена голова, червоне од напруги лице.
	Параска Калістратовна плеснула в долоні, одступила:
	- Що це?! Це вже нового знайшли!
	Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи:
	- Параско Калістратовно! Параско Каліст... Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усіх! Роботящий, слухняний...
	І далі з жаром:
	- Це буде Моцарта! Моцарта!
	Дивиться:
	- Яка Моцарта?
	- Артист, музика... Якби почули, як співає! Як грає!.. Ми його як-небудь... долі...
	Затулила уші, кричить:
	- І слухать не хочу! Мене під суд! Мене в чеку за цеє! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з'їдять за це!
	Сіпають за поли, за руки:
	- Та ви ж подивіться, який він марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте!
	Повертали хлопця на всі боки, демонстрували його лахміття.
	Заплющила очі, одвернула голову:
	- Не чую нічого й не бачу! - Проте пильне її око щось загляділо.
	Зразу:
	- Ану, стій! - Мовчки, поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.
	Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене - живого не було на йому місця.
	Крутнулась, як вихор, помчала в свою кімнату, грюкнула дверима, аж по всіх вікнах злісно брязнули биті шибки...
	Стало тихо...
	Десь іздалека мерехтить, догораючи, камін. Коло дверей завідуючої - гурт. Один щільно припав щокою до дверей, зазирає в щілинку. Всі дух затаїли - ждуть. Швидко одвів од дверей голову, очі блищать, радісний. Стиха:
	- Не журися, Мишко, - діло, здається, буде: реве! Всі нишком:
	- Реве?
	- Так реве, так реве, аж захлинається! Аж ніс їй почервонів! Витре носа хусточкою та й знову!
	Невтримана радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла, тихо, без гуку. Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обірвані лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той - у боки, той навприсядки. І тихо-тихо, як тіні, тільки хуркає вітер та шугають, як у метелиці, золоті блистинки - очі.
	Пострибають, знову заніміють, слухають: чути за дверима ридання, виразне, безсумнівне.
	І знову - вихор радощів - ще дужчий, ще буйніший. Хтось подав тривожний знак, і всіх видуло з коридора, як сухе листя.
	Вийшла умита, спокійна. Голос твердий, як криця:
	- Іди сюди, як тебе...
	Мов розв'язався мішок із гамором: крик, зик, пискотня...
	- Мишко, сюди! Мишко, кличуть!.. Спинила всіх, зібрала кругом себе:
	- Слухайте сюди - завтра має бути у нас ревізія: коли яка гава засиплеться, то дивіться... Показала добрий-таки, м'язистий кулак. Всі з жаром, з огнем:
	- Ніколи в світі!
	- Ось нехай тільки бовтне хто!
	- У-у!!
	Замахали кулачками.
	- Подивіться, дівчата, є там у нас у           коморі хоч яке-небудь сухе шмаття?
	Хлопці показували дівчатам носи, язики й басками співали:
	 
	На городі стовпчики, -
	Роди, боже, хлопчики,
	А дівчат не роди,
	Бо то - самі іроди...
	 
	Поскулювались, позамотувались, сплять. Усе - майбутні зорі нового життя. З темряви у биті вікна летять білі папірці - сніг.
	Деренчать шибки, вітер над сонними ходить, лахміття торкає. Вскочить у трубу, прибере живого голосу, заводить, як по нотах:
	 
	Ой буде ж нас, не-не-не...
	По го-ра-ах, по-о-о до-ли-нах...
	 
	Далі - дверима! Вікнами! Желізом на даху!
	- Гу-гу-гу!..
	 
	[1925]
	 
	ОЛИВ'ЯНИЙ ПЕРСТЕНЬ
	 
	Повість
	 
	1
	 
	Вимандрувало на село їх троє.
	Перший - Валер'ян Ліщина, син учителя. Із себе такий, невеличкий на зріст, хоч має вже чотирнадцять років, худорлявий, гостроносенький, русявий, чуб довгий, підстрижений іззаду, як у професора. Блузка на ньому - з латками, пояс нижче живота; черевики на ногах батькові, великі; він їх носить, як сам каже, "до останньої каплі крові". Всі його знали в школі: завжди в нього як не ячмінь на оці, то чиряк на шиї. Проте ходить він із такою пихою, що люди мимохіть спиняються і дивляться на нього. Особливо коли він іде з редакторським портфелем під рукою. Як же: відповідальний редактор шкільної стінгазети. Правда, бачили його і в іншому вигляді - коли він сидів, в три погибелі зігнувшись, на брудній підлозі коло шахматної дошки, завожений, розхристаний, з блискучими од азарту очима, часом із булькою під носом, завжди готовий дряпатися нігтями за нечисту гру. Проте, вставши, зразу набирав свого звичайного вигляду всіма поважаного, енергійного й працьовитого редактора популярної в школі стінгазети.
	Другий - Вітя Барановський - син трамвайного робітника; в кишені в нього завсіди буває повно лампочок, патронів, кусків проводу, часами обценьки, гвіздки. Де він усе теє добуває - із делікатності ніхто про те не допитується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лекцію; очі затуманені, вигляд загадковий, сидить у класі - нічого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемінках кашляє баском і дуже боляче штовхається. Дівчата стиха кидають йому сердито: "Вітька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школі відбуваються святкові вечірки, Вітя зразу виходить на перше місце: без нього ніщо не зробиться - він і столяр, і слюсар, і головний монтер, і декоратор. Працює захоплено з ранку до ночі не ївши, не пивши. Із себе хлопець рослявий, років п'ятнадцяти-шістнадцяти.
	Третій - Кость Ясінський - біженець із Холмщини; документів у нього - ніяких, і скільки йому років - ніхто не знає. Може, п'ятнадцять, а може, й сімнадцять - хлопець високий, стрункий, на губі уже ніби щось темніти починає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якісь наросвітянські мішки. Дзеркальце в нього, гребінчик, чуб носить з проділом. Тихий, лагідний, усякому догідливий, до науки здатний. Одно тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат. На лекціях пише їм "летучки". Має грубенький у палітурці зшиток своїх віршів, читає їх дівчатам. "Дівчур" - дражнили його в школі.
	 
	Дівчур, волочур,
	дівки штани подеруть,
	із вулиці проженуть...
	 
	ІІ
	 
	Над Києвом спадав курний вечір. Цілий день пекло, як огнем, сонце, і в місті стояла неймовірна задуха. До того скрізь робили на вулицях ремонт: чистили каналізаційні труби, лагодили трамвайні лінії, штукатурили й фарбували будинки. Кипіли по вулицях казани з смолою, і сморід не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, різала очі, налазила в ніс, хрускотіла на зубах. Широкі вулиці великого міста, що по них раніш плавом плив усякий люд, тепер спорожніли: снували по них тільки тоненькі людські течії, як ті, що попересихали од спеки, багатоводі колись ріки.
	Коли над містом упали вечірні тіні, з будинку української трудової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пішов улицею в напрямі до кіно. Коло кіно світився синій ліхтар і визирали страхітні на стіні пики.
	Мов десь за синім склом в акваріумі рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Ліщина спинився коло кіно і став розглядати сьогоднішню програму.
	Щось ляснуло його по плечу.
	--Здоров, Валю!
	Ліщина зирнув на нього сердито, далі, впізнавши Вітю, зрадів надзвичайно: товариші не бачились з того часу, як у школі закінчилось навчання.
	- А я думав, що тебе давно вже і в Києві немає, - сказав Вітя. - Ти ж збирав екскурсію на село?
	Обличчя в Ліщини охмурніло, стало скучне, невеселе.
	- Збирав, - сумовито промовив він, - та з нашими учнями хіба організуєш що путнє. Комісії, маршрути, плани, а до діла прийшлось - так один - "мені зараз не можна", другий - "мене не пускають удома", а інші тільки пустили з школи, порозбігались, що й з свічкою їх не знайдеш. Та так і розвалилась справа. Ех... Я вже не раз думав собі: піду я сам. Що мені таке?
	У Валі блиснули очі:
	- Вітька! - ляснув він несподівано товариша по плечу. - Скільки ще зосталось канікул?
	Вітька подумав:
	- Та ще більше місяця, - а що хіба?
	- Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.
	- Куди? - засміявся Вітя.
	- В мандрівку, на села, слово честі - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там, ліс, поле...
	Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.
	Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах блиснув лінивий огник.
	- Хіба от що, - перебив він Валю, - чи не махнути у гості до Бондарів на Полтавщину... У них, казали, пасіка є, - хоч меду наїмося.
	Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:
	- А справді! Вони ж колись кликали до себе... Як я забув!
	Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі - Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною усмішкою: "Та й за віщо ви завелися? От люди!" А поруч Настя: сірі очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:
	 
	Одчепись, препоганий,
	ти ж мені не рівня:
	що ти швець, вражий мнець,
	а я Бондарівна.
	 
	Так усі й звуть її у школі - Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, "святий хлібець"; обдує на йому порох, у кишеню ховає: "оддам чиїйсь корові, щоб з'їла". Пригадували, як він завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: "Гур-гур - і немає дня".
	- Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?
	Ліщина простягнув руку.
	- Лясь! Лясь! -
	Погодились.
	- Підем.
	- Ну от, - зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:
	- Де живуть Бондарі - ти знаєш?
	- Десь у Лубенському повіті... В Лубенському чи в Лохвицькому.
	- От тобі й маєш! Треба знати докладно - в якому селі, в якій окрузі.
	- Стій, - зразу пригадав Вітя, - Кость, здається, Ясінський листується з ними. В нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.
	У Валі блиснула ще одна нова думка:
	- Може, і його умовимо з нами. Правда?
	- А цей піде! - певно чогось промовив Вітя. - Неодмінно піде!
	- І як воно гарно все виходить! - говорив весело Ліщина.
	Швидко вхопив за рукав товариша.
	- Ходімо!
	І хлопці бігцем подалися від кіно по курній вулиці.
	 
	III
	 
	В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.
	- Костю! Костю!
	Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:
	- Вставай, он до тебе прийшли.
	- Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? - спросоння змагався Кость.
	- Діло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав із постелі:
	- Де вони?
	Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:
	- Хто тут такий? - А далі впізнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?
	- Ходімо далі, щось скажемо, - промовили ті таємничо, як змовці.
	Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур'янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.
	- Заждіть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? - Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.
	- Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.
	- Та це ви справді чи так тільки? - одкашлявшись, радісно промовив він.
	- Як "так тільки"? Справді! - рішуче обоє разом промовили товариші.
	- До Бондарів?
	- До Бондарів!
	- На Полтавщину?
	- На Полтавщину!
	- За двісті верстов? Пішки?
	- Та хай буде хоч і триста - що нам! Не дійдемо?..
	- Слухайте: єй-бо, ви дурите!..
	Сон із Костя як рукою змило.
	- Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!
	Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами: незважаючи на свій поважний вік, як сидів, він перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.
	Обоє товариші чекали, сміючись, поки Кость переказиться.
	Трохи втихомирений, він виліз на гору.
	Згода!
	Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим. І що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратися, і кудою йти.
	Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав услід своїм гостям:
	- Товариші! Не забудьте взяти з собою посвідчення!
	Кость ліг на постіль, та вже спати було годі. Стояла, як жива, перед очима Настя, причувався її голос. Колись у школі на перерві він улучив був часинку, став із нею коло стіни на розмову. Прохав у неї на спомин хусточку. "Дивись, який швидкий, - так зараз і дай!" - одказала Настя. Потім озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: "Зароби". Брязнула намистом і швиденько од його наспівуючи:
	 
	                       Що твоє листячко вода знесла...
	 
	IV
	 
	Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган ("на той випадок, як нападуть бандити"). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.
	Повертались назад, кланялись:
	- Прощай, Київ!
	- Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собі не йняв віри Кость.
	- Мені теж аж не віриться чогось, - признався Вітя.
	Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі - зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.
	Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.
	- Гей, товариші, час і про ночівлю подумати - сонце заходить!
	- Успіємо ще!
	А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.
	Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.
	- Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!..
	Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.
	Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: "А що це за люди? Звідки? Чого?" Жито зразу виросло, як ліс.
	Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється дедалі дужче.
	Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м'яке бадилля.
	Кость спинився, злякано:
	- Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по шиї надає! Всі спинились.
	- Ще подумають, що злодії або бандити.
	- Заждіть, хлопці, - надумав Валя, - давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, - заспіваймо.
	Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:
	 
	                       Ты кресть-янин, я рабочий...
	 
	Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий... Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам'ятають, - мов од села вихором дунуло, і їх, як пір'я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.
	Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.
	Зблизька здавалося - стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.
	Вітя почав сердито бубоніти.
	- Що таке? - спитав Кость.
	- Додому треба йти, от що! - рішуче промовив перегодя Вітя.
	- Чого? - похмуро обізвався Кость. - Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.
	Сиділи, зітхали.
	- От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, - бурчав Вітя.
	- Та годі тобі, не бубони... Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! - Валі було чогось страшно.
	Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули...
	- ...Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, - будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
	Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, - внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: "То чого ви злякалися! Край тут - гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!"
	Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
	- Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.
	На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
	Вагались недовго:
	- Ходім! Гайда!
	- Тепер, щоб не було, - не вертаться!
	Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.
	 
	V
	 
	Ідуть день, ідуть другий.
	Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле - то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на горищі, в дяка в садку, в школі. Скрізь цікаве, нове. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. В класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Все таке убоге, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і "куточок", і "хай живе". Учителька молоденька. На всьому помітно - енергійно змагається із злиднями молодість.
	Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки.
	А сонце парить, а сонце пече. День у день.
	Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозі, - п'ятий чи шостий. Все поплуталось.
	...Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.
	- Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! - сердито кричить Вітя.
	- Я не можу! - стомлений і сердитий долітає голос редактора. - У мене виразка на нозі.
	- Доведеться і цю ніч ночувати в полі. От морока!
	Недалеко шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка; ідуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сіно сухе, пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвірінчать коники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились із криниці води. Вмостились під копицею.
	Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги.
	А по синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки - висушене лугове сіно. В покосах горіли зорі, як червоні суниці. Небо - як скошений луг, тільки що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало, і незабаром небо стало чисте - все зарясіло тими золотими суницями. Одна тільки запізнена хмаринка, біла, прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив із неї лінивих очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? Ні, на мітлу? Теж ні. Несподівано про те ж саме обізвався Вітя:
	- Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарівнина! - засміявся він. Кость лежав боком - перекинувся. Швидко:
	- Де? Де?
	- І справді - таки коса!
	- І таки Настина!
	Аж посідали. Попідіймали голови.
	- О, гляньте - ніби й обличчя її ховається в косах.
	- Дивіться! І як воно таке робиться!
	- Знаєте що? - вигадував Ліщина. - Це ми десь, певне, вже близько від них, то це вона вилетіла нам назустріч.
	- Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти! Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.
	А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледіти її мандрівники та тлі тихої ночі.
	- Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вітя.
	- ... асте-о-ов! - одгукнулось у сусідньому гайку.
	- Чи варила на вечерю галушки?
	- ... алушки... и... и...
	- Єй-бо, мені здається, що ми десь уже близько, - запевняв Кость.
	 
	VI
	 
	Справді, було вже близько. Ближче навіть, ніж думали. Складали план, щоб спершу зайти в Лубни, а звідти вже, розпитавшись, у Липовий Кут. Коли ж другого дня зайшли в село й розпиталися, виявилось, що можна було йти в Кут навпростець, не заходячи в Лубни. Всього верст за двадцять. Де та й сила взялася. Аж пританцьовували і про виразки позабували.
	У полі вже почалися жнива. Ідуть мандрованці та все у женців питають, та все питають, чи далеко ще до Кута.
	Їм охоче одповідають:
	- Верстов дванадцять... Верстов сім...
	А наостанку:
	- Ось же й він! Бачите, з яру липи виглядають: отож вам і Липовий Кут. А вам кого там треба?
	Поблизу зацікавлених стає більше - поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди?
	Аж ось од могили, що гонів двоє од дороги, зірвався чогось із гурту женців один дядько в білій сорочці. Кинувши граблі, він жене до їх навпростець через стерню що є духу.
	- Чого це він?
	А дядько летить, аж спотикається, - махає рукою, сміється, ближче... ближче...
	- Та це ж Василь! - не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.
	- Го-го-го! - луна покотилась за гони.
	То справді летів той самий Василь Бондар. Засмажений, м'язистий, в полотняній широкій сорочці він таки скидався тепер на доброго дядька.
	- Валя! Кость! Вітя! - розставляє він широченно руки, мов їх усіх хоче обійняти. Вітається гаряче, у вічі зазирає.
	- Та невже це ви? Так ніби це сон. Ну й молодці - от молодці, так молодці!
	Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями на них, як лишаї, губи потріскані, ноги у виразках.
	- Єй-бо, аж не віриться, - протирає очі Валя. - Ану щипни мене, Вітю, чи це я не сплю?
	Стоять, регочуться. Цілим табуном звернули із шляху на стерню.
	Василь розповідає нашвидку, як їх упізнали:
	- Побачили перші мати: кажуть: "Це якісь здалека ідуть люди". А Настя подивилась та й каже мені: "Знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?" А я кажу: "На кого?" - "На Валю, - каже, - на Ліщину: і картуз насупив на очі, і плече вгору підіймає". Мені так і вдарило в голову: це ж вони до нас у гості.
	Прийшли на ниву.
	Стоять двоє коло нев'язаних снопів: одна старіша, висока, струнка, в очіпку. Енергійне обличчя, сірі очі у чорних віночках - мати. Друга з такими ж очима, в жовтій хустці, опустила соромливо униз вії, зашарілась, як мак, швиденько перебирає якесь стебло в в руці - Настя.
	Мати пильно і привітно дивилась назустріч хлопцям і ще здаля хитала жалісно головою; такі вони були марні, обшарпані та чорні. Очі та зуби тільки й блищали.
	Поздоровкались.
	- Приймаєте нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись працювати. Сміється:
	- Та й добре ж. То це ви аж із самого Києва пішки?
	- Пішки.
	- Нічого, добрі козаки.
	Перегодя.
	- Ну, козаки, сідайте ж ви під копою та спочиньте з дороги, а ми, діти, будемо кінчати, бо сонечко не стоїть.
	Всі троє взялись до роботи. Проте хлопцям не сиділось, ті жнуть та в'яжуть, аж шумить, а ті поміж ними крутяться. Між роботою - гомін: "А як там Сусанна?" - "А що робить Серьога? І досі "ха-лод-ной во-ди" вигукує по Києву?" Сусіди раз у раз позирають на Бондаришину ниву: угадують, хто такий, чого.
	Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький візок з горою снопів, поруч широченно ступає дід. Він ще здаля кидає погляд на нових людей. Спинив конячку, висякав носа, пішов од воза стернею до гурту. Підходить.
	Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густі, чорні, суворі. Очі, як у молодого; з-під густих брів жевріє жарт:
	- З Києва? Я так і знав. А чи умієте робити, хлопці? Чи косить та жать будете? Робили коли в полі, чи, мо, й серпа в руках не держали?
	- Як прийдуть до вас, діду Маркіяне, найматися, тоді будете питати, - одказала за хлопців Бондариха. Дід зразу пом'якшав.
	- Та я нічого, я тільки так....
	І справді, хлопці незабаром побачили, що дід жартує: очі сяяли вже миролюбно й весело. Почав розпитувати:
	- А що там нового в Києві? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен? Ліга націй? - чеше й не спіткнеться. - А чи правда, що вже вигадали машину, що погоду вгадує?..
	І далі:
	- Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви вчились так, як треба..." - продекламував до речі вірші, далі виймає кисет, крекче й моститься вже на снопі сідати:
	- У мене, знаєте... є така... книжечка...
	- Діду Маркіяне, гляньте - віз ваш поїхав! Конячка дідова, постоявши в задумі кілька хвилин, з власної ініціативи справді нап'ялась і рушила. Колія була глибока, труська, і віз із снопами почав похитуватися з одного боку на другий. От-от перекинеться. Дід підтяг штани й вітром - до воза.
	- Бач, бач яка! Ну, і хто тебе в шию жене?
	- Що воно за дід? - спитав Валя.
	- Це такий дід, що коли б не коняка, він би до ночі тут гомонів, - промовила Бондариха.
	- Це наш студент кутянський, - додав Василь. - "Я, - каже, - всякому студентові докажу". Та ви ще узнаєте його добре, він такий, ще не раз прийде. Ще, мо, й набридне.
	...Вечоріло.
	- Ну, діти, тепер додому!
	 
	VII
	 
	- А ось і наша хата!
	В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.
	- Василю, візьми рядно та розстели під грушею - вечеряти будемо надворі.
	Кость схопивсь вперед Василя - і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:
	- Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? - тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня:
	- Ні, я дуже рада. - І далі, подумавши: - Знаєш, мені сьогодні все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...
	- А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, - не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.
	- Як же це? - зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.
	- Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:
	- Хай розкажу після! - Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:
	- А потім ти мені приснилася... Далі повернувся:
	- Іду! - І вистрибом через колодку.
	- Го-го-го!
	Замість скатерті - на моріжку рядно, миска, дерев'яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязьок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.
	- Вітя, де ти там? Вечеряти!
	Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, до всього приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:
	- Що то у вас під хатою?
	- Де?
	- Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам'ятники... Василь зареготав.
	- Та то ж наша пасіка!.. То вулики стоять.
	...Вечеряють.
	...Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря: вигуки, сміх - на все село...
	Гості у Бондарихи з Києва.
	По вечері пішли спать у клуню, на сіно. Мати казала - "в хаті буде краще", - так ні! в клуню. Кость перед сном:
	- Ну, хлопці, завтра ж у поле!
	- Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тільки осміхнувся.
	- Добре.
	Вітя захріп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всі гомоніли, аж він схопився, замахав руками.
	- Що таке, Вітю? Вкусило щось? Вітя пролупався, протер очі, сплюнув:
	- Приверзлося, що опали бджоли. Сміх.
	То всі сміялись, гомоніли, а то одразу стало тихо. Тільки носами висвистують.
	 
	VIII
	 
	Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місці в сіні; визирнув із клуні. - сонце ген-ген піднялося. Почав будити:
	- Хлопці! Вставайте, бо вже всі пішли в поле. Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях - записка. Пише Василь: "Хліб, сало, огірки - в хаті на лаві. Снідайте й обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ - у ступі. Одпочивайте".
	- Ну, що ж. Так і буде.
	- Ходімо тим часом викупаємось добре.
	Пішли до ставка.
	Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах - терниця, сани, мотовило визирає із-під стріхи - все дерев'яне, ветхе... Не село - музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з Києва.
	- Оце так село! Куди воно годиться? - бубонів Вітя. - Немов тупим ножем усе вистругане. Викупались, розім'ялись. Вернулись до двору. До дверей - замкнуті.
	- Ага! Де він казав ключ?
	Кость виймає записку, читає: "У ступі".
	- А що ж воно за ступа?
	- А морока його знає.
	- І ти, Валю, не знаєш?
	- Ні.
	- От так штука! Що ж його робити?
	Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно - на защіпці.
	- Давайте шибку виймемо, - радив Вітя.
	- Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.
	Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти аж-аж...
	- Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.
	- От так оказія!
	Сидять, нудяться, ковтають слину.
	На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп'ят, одно трохи більше, другий зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі як гудзики - цікаві-цікаві. Держаться за руки, дивляться.
	- А що, хлопці, скажете?
	Нічого хлопці не казали, тільки боязко       відступили. Проте зовсім тікати не мали охоти.
	- Як вас, хлопці, зовуть?
	Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять і на позиціях стоять твердо.
	Вітя, щось згадавши, раптово схопився з місця, до старшенького:
	- А скажи мені, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всі заворушились: - ага! ану!
	- Ги! - засміявся хлопчик, лукаво, спідлоба позирнувши на киян. Оченята засвітились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа".
	Товариші обступили, всі разом почали допитуватись, лагідно, улесливо:
	- Скажи, дамо копійку! Та скажи ж!
	Хлопчики одвертались, червоніли і сміялись-сміялись - брали за жарт. Напослідок старший осмілів і несподівано товстим голосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:
	- А ти ж ото на чому сидів - хіба не на ступі? Кость зирк - під боком якесь химерне приладдя, що раніш не звернув уваги.
	- Та це ж, мабуть, вона й є!
	Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.
	- А це, мабуть, і ключ.
	Знову до хлопчика:
	- А правда ж, що це ключ?
	Хлопець засміявся дужче:
	- А то ж хіба що?
	Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.
	- Що ж із ним робити?
	Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно засвітились оченята.
	- Ось ходімте, я вам покажу.
	Привів до хати, до дверей. Указує:
	- Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! - І обоє маленьких зареготали: "Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!"
	- Дайте, я вам одчиню.
	Взяло ключ, не достане до дірки. Командує - підніміть. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.
	- Уже!
	Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.
	- Ну й справа!
	Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих серйозних оченят.
	 
	IX
	 
	Гарячі жнива... Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі - рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип'яті пасуться коні; під возами - колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.
	...Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги - самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер... тепер - на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
	- А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:
	- Та, мо, й буде.
	- Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! - невблаганно гукає Настя.
	- Ану, женці-молодці! Ану, робітники! - в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.
	Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:
	- Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? - Або: - А хто ж то на ту руку перевесло крутить!
	Пішов пити воду, по дорозі взяв чийсь сніп, струснув - перевесло розлізлося, як гниле, і сніп розсипався:
	- Це так по-київському?
	- Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи - навчаться! - оступається за киян Бондариха. Зв'язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.
	- Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! - Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.
	Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:
	- Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:
	- Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.
	- А одначе? Чи не отого кучерявого? - накивує Кирило оком на Вітю.
	Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя. А Кость мов і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.
	Кирило сміється.
	- То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.
	- Кость, ось про тебе говорять! - гукає Вітя. Кость - мов і річ не до нього.
	- Та буде вже! Отак засоромили козака, - сміється Оксана.
	- Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? - неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: - Насте, не гори так, а то жито запалиш!
	Настя сердито вертить головою:
	- Оці ще! Як почнуть...
	Бондариха:
	- О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого - нікого не минає, щоб не зачепити.
	- Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.
	...Сонце палить. Дедалі дужче, аж варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка - ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, сонце ніби нерухоме стало серед неба. Пече, аж у голові туманіє. Пов'яли хлопці, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь Кирило:
	- А що, хлопці, та коли б оце той дзонтик?
	Або:
	- Оце б, хлопці, того квасу чи мороженого, що в Києві продають на Євбазі! Еге?
	Бондариха одкашлялась:
	- Може, вже, хлопці, їсти похотіли? Ось зараз, діти, зараз будемо обідати.
	Та довгий здався хлопцям той "зараз". Спина не розгинається, руки як дерев'яні - не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся на сніп. То лічили снопи, а то забули. Позирали на сонце. Наостанку не витримав Василь, кинув серп на сніп.
	- Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.
	Бондариха кинулась, мов проснулась:
	- Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, діти, буде вже.
	- Ху! - витирають піт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз повипрягали з плуга.
	- Потомились, хлопці? - співчуває їм Бондариха. - Це добре гостювання - тільки прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.
	Обідати посідали під копами, в холодку. Василь витяг з-під снопів торбу і почав розкладати обід.
	Дечого багато забудуть мандрівники з тієї мандрівки, та, мабуть, довго не забудуть того хліба, вітром обвіяного, сонцем присмаленого, що хрумав на зубах, як пряник, та того сала в капустяному листку, що розтавало на сонці, що мазали ним скоринки, та ще тих прив'ялих у ворочку вишень. Брали добрі кимси хліба і незчувалися, де вони дівалися з рук: танули, як віск.
	- А що, хлопці, чи їли ви щось таке добре в Києві?
	Хлопці тільки загули з повними ротами.
	Обід був веселий, гомінкий. Кирило сипав, як із рукава: про "бариню", про "дзонтик", про порошки для апетиту, про москаля, що ходив уперше косити.
	Регочуть, аж давляться.
	По обіді хто пішов по воду, хто ліг під копами спочити.
	Ліщина гомонів безперестану, вираховуючи, чи вийшла б скирта до хмари, коли б позводити всі на Україні копи до одного місця.
	Бондариха чи спала, чи ні, - встала, пішла на суміжну ниву, де лежали вітром поплутані покоси. Підіймала колос, журно головою хитала. А вернулась, бідкається: пересохло на кострицю Маринине жито - висипається. За чуже жаль. Треба буде допомогти сердешній, як своє впораємо.
	Всі повставали і, потягаючись, пішли до своїх недожатих снопів.
	Непомітно надійшов вечір. Радісною пожежею спалахнув захід, кинув червону стуму на лани, мов туман. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні. Шугнуло вгору недожате на могилі жито, як ліс, живими тінями в рожевій імлі заметушились женці. Суворими, дорогими фарбами мальована убога їхня одіж.
	Гаснуть лани й завмирають...
	Самітно бринить десь остання коса - косар доходить ручки. На його смаглому обличчі замирення і втома.
	Жінка, зв'язавши останній сніп, бере з колиски на томлені руки дитину, стає нерухомо перед заходом, мов на малювання вирядившись. Вишнева печаль в очах її карих сяє проти вечірнього сонця.
	Ось тихо заслоняє вже величну майстерню темна завіса, ховаючи незрівнянного майстра картину.
	А вгорі, у темних мурах, засвічувалися над житом-пшеницею гостинні свічі - зорі.
	Вертались у присмерках.
	Гнали череду, було курно. Як іскри, блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали: засмажені, закурені, стомлені. Мовчки, без розмов. З косами, з серпами, з торбами. У дівчат і жінок під пахвою пучки волошок, материнки, вінки з жита. В усіх на виду - смуток і втома.
	 
	х
	 
	Ішли в поле до схід сонця, спотикаючись, роздирали кулаками невиспані очі, згинались од холоду. Нічого в світі так не хотілось, як спати. Здавалось, де впав би, там і заснув: у рові - в рові, в бур'яні - в бур'яні, хоч на камінні. Коли б це так удома - крик, бунт підняли б, - тепер ідуть. Починати роботу - чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за серпи. Аж дедалі руки, ноги і все тіло ніби наливається соком, міцніє. Пригріває сонце, і втома зовсім розтає, як віск. Робота загоралась.
	... По обіді з третьої різи біжить стернею смуглява дівчина. Чорноока, жива, з червоною на грудях краваткою. Ще ранком, їдучи в поле, вона з воза віталась до Бондаришиних женців.
	- Здорова, Настуню!
	Прибігла, обнялися. Цмок, цмок...
	- Скінчила?
	- Скінчила!
	- А куди далі?..
	Заторохтіла.
	- Надовго, Соню? - обізвалась до дівчини Бондариха.
	Соня повернулась:
	- На жнива, тьотю.
	І знову до Насті:
	- Знаєш, Насте, мені роботи-роботи! Обслідувати економічний стан села, вияснити число незаможників, куркулів, зробити доклад про яслі, виявити число грамотних, неграмотних, жінвідділів, лікнеп, читальня...
	Засипала, засипала, стулила губи, запишалась, похитує головою:
	- Роботи-роботи! - А сама вже не зводить очей з гостей. Далі стиха щось нишком питає Настю, кидаючи допитливі погляди на хлопців.
	- Товариші, - дипломатично звертається Настя до хлопців, - ось товаришка Соня пропонує...
	Слово перехоплює сама піонерка.
	Довірливо, сміливо, як до знайомих:
	- Товариші, я бачу, що тут у селі набралось нас стільки молоді, що могли б організовано повести якусь працю. Наприклад, виступити з кількома доповідями або...
	- Слухайте, діти, що я вам пораджу, - встряла в розмову Бондариха, - те все, що ви кажете, може, воно удасться вам, а може, й ні, а більше того, що вилами по воді, краще підіть оце гуртом та зв'яжіть жито Марині Петренковій. Жінка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кіп на чотири, на п'ять - не більш. Підіть, діти, за сонця ще й зв'яжете.
	- Зараз?
	- Зараз.
	- Згода! - весело, радісно.
	А найбільше була рада сама Соня. Аж у долоні заляскала.
	Сміялись: "От, мовляв, здивується вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв'язане". Гуртом перебігли на сусідню ниву.
	Зашуміло на вдовиній ризі, задзвеніло. Весело й шумко почалася праця, і гомін лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопіли: "Що, воно - комуна?"
	Співали, реготали, жартували; зрештою, як водиться, завелися:
	- Що? Що? Піонери? - загрозливо із запалом кричала Соня.
	- О, Соня вже й скипіла - що ж тут такого, кожний має свою думку.
	- Бо мене злість бере, що все на піонерів: піонери - такі, піонери - сякі...
	- Нападають на піонерів, то й є за що, - одрубала Настя.
	- А за що? Ану скажи, за що? Ану?
	- Та годі, от люди! - зводить на мир Василь.
	Нехай у школі тільки те й роблять, що гризуться, чого ж тут? Всі ми тут однакові - пролетарські діти.
	Проте впинити не було вже змоги.
	- Що там - годі!..
	Загорілась одна з тих гуртових суперечок, якій краю не видно. Махали руками, поблискували очима, літали сердито граблі по покосах, ламаючи зубці... Гомін, як на мітингу.
	... Тихо кінчають роботу, мовчки, сопуть. Хто смутний, хто ображений, в кого ще чуб навстовбурчений.
	Скінчили роботу - не радісно. Посунули додому мовчки. По одному, по двоє.
	- Насте, клич же Соню вечеряти до гурту, - звеліла мати. Настя прохала сухо з офіційною гостинністю.
	Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.
	 
	XI
	 
	Вечеряли також під грушею, до місяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Ні, ні - та й виривались іскри ще не погашеної сварки.
	Рипнула хвіртка.
	Мати:
	- А годі, діти, либонь, хтось іде.
	Дослухається.
	Загавкав собака.
	- І хто ж це воно так пізно! А піди, Насте, проведи.
	Настя пішла.
	Вертається Настя, а за нею якась жінка з дитиною на руках. Вийшла на проміння на місячне, вітається:
	- Добривечір, хліб-сіль!
	- Хто це? Не вгадаю поночі, - приглядається Оксана. - Це ти, Марино? Чи не свариться прийшла, що мої женці похазяйнували в тебе на полі?
	- Так цьому таки правда? - зацікавлено промовила молодиця, підступаючи ближче.
	- Удова! Марина! - кинулись. Похмурі, сердиті, скучні лиця прояснились, оджили відразу.
	- Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.
	- Чому не до ладу? - образилась Настя. - В'язали, як і люди в'яжуть.
	- Чотири копи й вісім снопів вийшло, тітко! - весело додав Вітя.
	- Ну, то як же це? - допитувалась молодиця. - Хтось вас послав чи хто звелів?
	- Та хто їх посилав - самі пішли, - казала Оксана. - Що їм, молодим та здоровим: пішли, заіграшки, зв'язали, наговорились, наспівались, ще й додому завидна прийшли.
	- Ну, кажіть же ви! - дивується молодиця. - А я почула, то й віри не пойняла. - Одкашлялась: -Вертаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордія вечеряють коло хати. "Гордію, - кажу, - чи не зв'язав би ти мого жита завтра, а я тобі колись заплачу або одроблю". - "Ні, каже, завтра іду косити своє". Бідкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорілко старий за плечима: "Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!" - "Так, - кажу, - той саме тепер час, щоб хтось пішов в'язати вдовине жито". - "Так я ж тобі кажу, що твоє жито зв'язане". - "Хто?" - питаю. "Школярі", - каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товариші, й вірю, і не вірю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.
	Почала призиратись у темряві до товариства, привітно осміхається.
	- Так оце вони й є. Чим же мені дякувати, товариші, за вашу послугу?
	Замахали ложками, руками:
	- О, о, яка там дяка!
	- Нічого не треба.
	- Воно не стільки того жита, сама б зв'язала, коли ж одно що руку опарила, а друге - оцей, оцей, оцей... - почала гойдати на руках дитину, гаряче пригортати до грудей, зазираючи їй у вічі, - оцей мені кателик руки зв'язав! Оце моє горе!
	Призираються до неї: лице марне, очі заклопотані, запалі, рука зв'язана, як прач.
	Почала знову:
	- Посадила оце я його в дворі в коробці та, хай бог простить, і забула. Голова забита, ну зовсім він у мене з думки вийшов. Пішла аж до могил накопати картоплі. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечері, як прийшла додому. Сюди, туди, - немає мого Уласа. До сусідів - ніхто не чув і не бачив. Бідна головко! Як не своя бігаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старі жінки радять: "Слухай, молодице, вухом до землі, воно так не сидітиме, десь плаче". Почала я слухати. Побіжу на майдан, припаду ухом до землі - не чути. Побіжу на город - не чути. Аж у Мартиненковій леваді слухаю - десь гуде. Я ухом припаду до землі - і далі, послухаю - і далі. Ну й що ж ви собі думаєте? - В очах молодиці затремтів острах. - Сидить моє золото коло самісінької криниці, а криниця та ще без цябрини. Квіточки плавають по воді, видно, понакидало. І як воно туди само не впало, - я вже й сама не знаю.
	Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.
	- Ну, що б ти собі думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!
	"Золото" поважно, як учений у кріслі, сиділо на руках у матері, позираючи чорними очицями на місяць.
	Зітхнула. Кинулась.
	- Ну, це ж я забалакалась. Спасибі ж вам, товариші, за вашу послугу. Прощавайте! Та ви хоч коли зайдіть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарці вип'єте!
	В запалих очах блиснула весела іскра. Всі зразу засміялись.
	- Чого? - дивувалась молодиця. - Не п'єте! Ну, так посидите. Заспіваєте.
	Іде, приказує:
	- Зайдіть же, зайдіть, - глядіть. Не погордуйте.
	А наостанку:
	- Воно аж на душі полегшає, як почуєш, що є ще на світі добрі люди.
	Пішла повеселівши.
	Оксана провела її очима.
	- Веселої була вдачі молодиця: дівкою, було, всі вулиці гудуть нею: лихо приборкало.
	 
	XII
	 
	Ніби щось наворожила молодиця: пішла, зразу стало радісно й весело. Почалося так: Настя підсипала галушок. Валя глянув на Костя, підморгнув бровою...
	- Пам'ятаєш: "Насте, го-ов!"
	Кость пирскнув, похлинувся, кашляє. Вітя ложку од себе, хапається за груди: пирск! пирск!
	- Що таке?
	Розказують. Настрій міняється. Про суперечки не хотілось згадувати. Повечеряли - не хотілось розходитись. Була субота. Соня згодилась ночувати. Ніби магнітом стягнуло тепер Настю з Сонею. Обнялись, як улипли; довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про щось шепотіли, в закутку гаряче цілувались, сміялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу: учителів, шкільні екскурсії, вечірки... З'явилась думка - влаштувати в селі вечірку. Визначили день: тої неділі. Зразу ж почали складати програму, далі - скувалось щось подібне до летючої репетиції: декламації, далі перейшли на пісні.
	Настрій розгорався, як на вітрі жар. Кінчали однієї, починали другої, мінялись тони, пісні журні мінялися на веселі, революційні на побутові, шкільні на вуличні, і всі разом спліталися в одну довгу, що в ній перемішалося все: журба, сміх, тихий смуток і молодий запал.
	То підкидається сміхом, як крем'яхами:
	 
	                       Ой пряла чи не пряла,
	                       Прости, боже, що збрехала.
	                       І клоччя курить...
	 
	То знову, як продовження цієї, - глибокий, чистий молодий смуток:
	 
	                       Кру... кру... В чужині умру.
	                       Поки море перелечу,
	                       Крилонька зітру.
	 
	На тину, коло воріт, як із землі, виростають мовчазні, темні силуети, як тіні смутку за літами молодими. Жінки, чоловіки. Вийшла мати загонити спати, заслухалась.
	- Так, гарненька пісня, - скупо похвалила вона. Проте, глянувши на це енергійне, задумане обличчя, на той прекрасний маленький вогник, що засвітився в її суворих та розумних очах, можна було зрозуміти, що та похвала високої ціни. Не погнала спати. Зітхнула:
	- Та ви ж довго не загулюйтесь, діти.
	...Згадали шкільні гри. Ніч, ясно, моріжок. Пішли по двору парами в ходячого сусіда, як, бувало, на вечірках по шкільній залі:
	- Жито чи пшениця? Серп чи молот?
	Віті несподівано в пару припадає Кость. Увесь вечір Віті здавалося у темряві, що Кость тисне руку Насті, раз навіть почулося, що коло тину вони поцілувались. Віті чогось забажалось узяти Костя під свою опіку.
	- Слухай, це ти справді у любов надумав гратися з Настею? - тоном щирого "друга" запитав він Костя, а далі почав:
	- Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти не жартуй із цим! Любов, брат, це тобі не шуточка... Любов, брат, до всього доводить. Ти парень молодий, ще нічого в цьому не розумієш, ти послухай краще бувалого...
	І Вітя почав розпатякувати про те, що таке любов і до чого вона доводить.
	...Дівчата полягали в коморі, хлопці, як і завжди, - в клуні. Було пізно, проте не спали ні ті, ні другі. Мов пружинами зводило з постелі. В клуні пригадали оказію з ступою, розгомонілись. - Та й нащо вона, ця бандура? - питав Валя.
	- Це наша сільська крупорушка. Сім раз потом обіллєшся, згоріла б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотів на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, - мати не дали, - пояснив Василь.
	Вітя був насуплений - прояснів.
	- Я вперше побачив її - думаю, думаю, - ніяк не прирозумію, для чого вона. З крилами, з головою. Аероплан - не аероплан, морока його знає, що вона за мачада.
	- Сміються.
	- Василю, знаєш що? - надумав Валя. - Подаруй ти її у наш шкільний музей. От було б цікаво! Такого дива, мабуть, у Києві ніхто й не бачив.
	- Беріть, спасибі скажу, - махнув рукою Василь, - бо вона мені колись таки одіб'є печінки.
	Позбивались коло ступи. Розглядають. Василь зліз на ступу, почав демонструвати. Заскрипіла... гуп-гуп.
	Регіт.
	Оце так машина!
	...Дівчата попідводили голови: почувся в клуні вибух реготу, ляскотня в долоні.
	- О, це вже щось вигадали, - промовила Настя. Дівчата заздро почали прислухатися. Аж ось щось застукотіло в двері. Тихий голос Костя:
	- Дівчата, ви ще не спите?
	Кинулись. Обидві разом:
	- Ні, а що хіба?
	- Ідіть, будемо ступу судити.
	- Що?
	- Суд над ступою вчинимо.
	Соня схопилась, пішла по сінях.
	- Суд! Суд!
	Далі швидко те-се на себе - вискоком із    сіней.
	Ступу вже витягли із клуні. В синьому промені місяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовічне диво.
	Коло нього діжка догори дном, а коло діжки, як коло столу, поважно сидів на старих вуликах та пеньках нічний трибунал.
	Босий, без шапок, у білих сорочках.
	Голова:
	- Прикладний суд над ступою гражданина села Липового Кута Василя Бондаря оповіщаю розпочатим...
	 
	XIII
	 
	Не пройшла марна праця молодого товариства на вдовиній ниві. В селі швидко розійшлася чутка, що із Києва надіслано на жнива школярів у допомогу незаможним людям. Одні казали, що їх душ із десять, другі - п'ятнадцять, а на другому кінці села запевняли, що своїми очима бачили, як виходила в поле артіль чоловік із тридцяти.
	І ось другого дня у неділю по обіді прийшов до Бондарів пристаркуватий чоловік, чепурненько вдягнений, починає прохати, щоб дали йому хоч на кілька день хлопця.
	- Я чоловік бездітний, стара все нездужає - невправка. Я такий, - додав він, - що дурно й не схочу, що слід - заплачу.
	- Хто піде? - переводить очі з одного на другого. Кожний огинається. Зітхнув чогось Кость:
	- Це, мабуть, виходить мені іти. Хай так і буде - я піду до вас, дідусю.
	Звечора й пішов.
	Другого дня піщов до діда Маркіяна Валя. Дід давно його кликав до себе. Таки переманив.
	А ще через день зник десь і Вітя.
	Двір Бондаришин затих.
	У полі скрізь виблискували стерні. Одні із селян ще не покосили, а інші вже почали возовицю. Цілий день з ранку до пізньої ночі вози хмарою збивали куряву, рипіли колеса, як у релі грали. Золоті гори плавом пливли по вузеньких дорогах із поля в селянські двори й клуні.
	Кость швидко оговтався у бездітних людей. Днів через два, через три і старий, і стара кожному, кого не стрівали, хвалили свого робітника. "Та така вже люба та мила дитина: і привітна, і слухняна, і роботяща, де воно й зародилось таке, - краще, ніж яке рідне".
	Про Валю та діда Маркіяна люди казали: "Злигався старий із малим, що їх і водою не розіллєш: скрізь удвох". Казали, правда, також, що в їх більше розмов, ніж праці: "Покинуть оце складати снопи та цілими годинами й сперечаються, вимахуючи руками, той на стіжку, а другий з вилами коло стіжка".
	Вітю незабаром знало вже все село: і старі, й малі. В одних людей він довго не сидів - літав по селу, як вітер: учора бачили його на одному кутку, сьогодні вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возі, по шию зарившись у горосі, увечері гарцює верхи на чийомусь коні. Де Вітька, там сміх, гомін, часом сварка: там вхопив косу - насилу одняли, там наварив каші, що викинули її собаці, а там завівся з жінками за попів та віру. Та так гаряче завівся, що обурені баби не в жарт хотіли йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утік.
	 
	XIV
	 
	А в суботу ввечері, як була про те раніш умова, почали сходитись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазі з Настею, хвалиться: "Такі гарні люди, такі гарні, як рідні. Чого не вмію, учать, як сина. - Хвалиться: - Сам умію на воза накладати, наривати волів (у них воли), а сьогодні вже косив".
	Коло перелазу з'являється Валя:
	- Добривечір! От дід - так дід! - І зразу починає про свого діда. З жаром, із захватом. - Знає зілля, ліки. Про все знає, що не спитай. Історію України знає, Кобзаря мало не всього декламує напам'ять...
	І про Дарвіна, і про Маркса... Знаєте, коли б такому дідові та освіту...
	До гурту підходить Василь:
	- Ну, так пам'ятайте: завтра по обіді - вистава!
	- І п'єска буде? - швидко запитала Настя.
	- Аякже! Першою піде.
	- Що ж це мені робити, що в мене немає червоної хустки? - затурбувалася зразу Настя.
	Всі засміялись.
	- Кому що, а їй аби червона хустка: буде якась, хоч не червона.
	Настя зніяковіла, розсердилась:
	- Написано в п'єсі - "червона хустка", то й треба, щоб така була.
	- Ну, гаразд, десь позичимо, - миролюбно згоджувався Василь, - а головне - треба зранку встигнути зробити репетицію, поставить декорацію, знайти решту акторів: хоч їхні ролі - по кілька слів, а все ж не можна без них. Потім треба зробити для суфлера будку. Шкода, що нема оце Віті.
	- А то ж хто на призьбі сидить, чи не він?
	Один по одному підходять:
	- Це ти, Вітю?
	Мовчить.
	- Ніби не Вітя.
	Василь підійшов до його ближче, нагнувся.
	Сидить, насунувши козирок на уші, голову схилив.
	- Ні, таки Вітя! - і далі стурбовано:
	- Е, та він чогось плаче!
	Всі гуртом до Віті. Вітя сидить нерухомо, як і раніш, схлипує. Затурбувалися:
	- Чого це він?
	- Дивіться, чи десь не набили, - він задерикуватий!
	- Чого це ти, Вітю?
	Вітя крізь плач почав щось бурчати:
	- Як ніхто мене не любить, усякий сміється, як я сирота...
	Дивуються, серйозно:
	- Як сирота, Вітю, адже ж у тебе тато є?
	- Є! - крізь сльози вимовив Вітя.
	- І мама є?
	- Є.
	- Ну, так який же ти сирота?
	Вітя перестав плакати, носом чмихає. Далі знову: затулився рукавом, як не заридає, гірко-гірко. Всі перезирнулись.
	- То що ж таке трапилось, Вітю? Може, набив хто? За гіркими сльозами насилу вимовив Вітя:
	- Як мені на осінь... у солдати...
	- Ану заждіть. - Кость швидко нахилився: - Ану дихни?
	- Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як із бочки.
	Всі зареготались.
	Вітя був справді п'яний і п'яний люто: козирок зім'ятий, у глині, сорочка розірвана, чуб скуйовджений, очі мутні, обличчя бліде.
	Кость суворо:
	- Та й де це ти так налигався, Вітю?
	Вітя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далі лаятись. Товариші хотіли одвести спати - вирвався, на моріжок упав. Хлопці - в сміх.
	- Годі! Годі! - обурено спинила їх Настя. Стала підіймати п'яного.
	- Вставай, Вітю, та підеш спати.
	- Я сам, я сам, Настуню! - Справді встав-таки сам, патякає:
	- Настуню, ти одна мене розумієш, в тебе прекрасне серце, із тебе вийде знаменита людина, тільки не люби ти отого... отого... - Вітя люто тикав пучкою на Костя, - отого носатого, отого вирячкуватого... вухатого.
	Не знаходив слів і сердито махав кулаками. Зрештою, витягнув губи, почав передражнювати:
	- "Чого являєшся мені у сні, чого звертаєш ти до мене..." Поет... Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..
	Далі блиснула якась рішуча думка:
	- Насте, ти любиш мене?
	Сміється Настя:
	- Ну, а як же? Люблю!
	- І я тебе! - Вітя нахилився і побожно, як ікону, поцілував Настю в щоку, що та тільки ахнула.
	- О! - на обличчі у Віті, заплаканому й завороженому, просяяло повне задоволення. Однією рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костеві дулю:
	- Бачив?
	Здійнявся шалений регіт. Вийшла Оксана:
	- Що таке? - І далі злякано: - Лихо! Де це він так набрався? Це чи не в Петренків на обжинках? Еге, Вітю?
	Вітя повернувся до неї.
	- Я босяк, я жулик, я... та я вас люблю, як рідну матір. Дозвольте поцілувати вашу чесну, трудящу руку.
	Оксана заклопотано:
	- Ну, добре, добре, сину, треба тільки йти сьогодні спати.
	- Піду, вас зразу послухаю, піду, а вести мене, як жулика, не дозволю. Вітя помарширував, похитуючись, до клуні.
	- Ну й люди! - хитає головою Бондариха. - Треба було отак напоїти хлопця.
	...Віті було погано.
	Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалібниця. Гладила чуб.
	Кость довго ворочався, не спав, раз по раз підіймав голову, дивився, що робить Настя.
	Далі вкрився з головою, замовк. Аж ось знову схопився, розкидав постіль, почав одягатись. Ревнощі їли його, як іржа.
	- Куди це ти, Костю? - спитала Настя.
	- Піду до хазяїна - тут мені немає чого робити, - гостро одказав Кость.
	- В чім річ? - затурбувалась Настя. Кость хотів іще щось сказати, далі махнув рукою і, не озираючись, подався із клуні.
	 
	XV
	 
	Прокинувся Вітя пізно, як уже всі повставали.
	Згадав: бруд, рвоти... фе... Гидко стало.
	Зразу пригадав учорашній вечір, і од сорому стало йому жарко: "І-і! Наробив же я шелесту!"
	Рішуче:
	"Втечу в Київ. Тихенько, щоб ніхто не бачив".
	Аж ось чогось стала перед очима Настя.
	Тільки пригадав її, зразу тихий, ніжний холодок закурився на його щоці. Здавалось, іще й тепер чиясь лагідна рука легесенько-легесенько гладить його кучері на голові. Мов скропило живою водою. Щось пригадав, кинувся, сів: "Чи я її цілував, чи вона мене?" Крізь сором, крізь похмілля відживало в грудях тепле, радісне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усім чесним миром. Це тобі, Вітько, не жарт! Так от же: вона тебе пожаліла, то ти її мусиш полюбити. Та не як-небудь - до гробової дошки! Ні, Вітя вміє кохати не гірше від Костя. І вірші зуміє написать не згірше Костя.
	Вітя раніше сміявся з Костевих віршів, проте потай заздрив йому, гадаючи, що в коханні - вірші перше діло. І йому, звичайно, не обійтися без їх. Колись він пробував написать вірш - не вийшло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вірш! Костеві й не снився такий!
	Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сіні Валин зшиток, олівець, рішуче пішов шукати зручного місця.
	Спинився в садку, де маленьке вікно проти зелення одсвічувало, як дзеркало. Почав визиратись: зіб'є кучері на голові, напустить їх хмарою на чоло, тряхне головою - одірватись не може: не кучері, буйна грива коня вороного. Чистий тобі Пушкін, Олександр Сергійович. Усередині аж горіло, туман бив у голову; уже сам собою й вірш складався. "Ух, і напишу ж!" Пішов у поруб, що за ставком. Спотикається на пеньки, плутається в квітах - у жовтих, червоних, синіх... Пече сонце. Душно. Ніби сам пропахтівся квітками. Здається, не піт - пахучі краплі дрібною росою виступають на лиці й на чолі. Сів на пеньку, вмить написав продумані раніш рядки:
	 
	Поки тебе я не бачив,
	я щасливий був...
	Тепер моє серце плаче...
	 
	Далі - як одрізано.
	Вертяться на думці якісь чулі, прекрасні слова, що вивершують вірш, а вхопити їх - ніяк не вхопить. До того й рима не дається.
	Очі в небо, олівець в небо, думає; лізе таке на язик, що нікуди воно: гув, дув, чув... Гризе олівець, кусає, мучить його, ні, не напише. Повторює по кілька разів, розганяється:
	 
	                       Поки тебе я не бачив,
	                       я щасливий був...
	                       Тепер моє серце плаче..
	 
	А кінець: мгу-гу-гу... А тут муха; то на шию, то на губу, то на щоку... Луснув себе по чолі, по губах! Поскріб голову.
	"Ні, тут діла не буде". Перейшов у густі ромашки, ліг у гущавині. Щоб вернути розвіяний настрій, почав знову декламувати з притиском:
	 
	                       Поки тебе я не бачив,
	                       я щасливий був...
	 
	Зашелестіло поблизу: жінка... Боса, в руках дубець: стурбованими очима розглядає по порубі. До Віті:
	- Часом ти не бачив тут рудої корови?
	І далі:
	- От лихо!
	Швидко побігла далі. Настрій у Віті чогось підупав. А тут сонце смалить без жалю.
	- Піду кудись в інше місце, в тінь.
	Рів. На рові груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Під нею, як під наметом. Отут, мабуть, піде робота. Сів - незручно; ліг - муляє; перевернувся на живіт - коле щось; сяк-так умостився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловік снопи везе, плечем підбичовує. Чуб у остюках, обличчя, як мара, піт, мов дьоготь, стікає з чола. Порівнявся з Вітею:
	- А що, Вітю, в холодку, мабуть, так краще, ніж косити в полі?
	Сказав бадьоро. На закуреному обличчі блиснули сміхом зуби, а слова одгукнулись у Віті докором.
	"Чи не піти краще до хати - там ніхто не буде заважати".
	Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасіку, ліг горілиць на траві. Небо синє-синє, по ньому білі хмари, ніби хтось порозвішував сушити тонку, дорогу білизну, а попід нею - пливе він сам разом із пасікою, із садком, мов на якомусь заквітчаному пороні. Думки розблукались, не впіймаєш ні однієї. В голову лізе уперто, настирливо щось інше.
	"А що, якби покуштувати медку?" Або задивиться на бджіл: "Яке маленьке, а, дивись, яке розумне і трудяще!" ... Спохватився: "Ні, не закінчу я свого вірша". Смуток щипає Вітю, і він декламує вірш, який є, незакінчений, вкладаючи в його всю силу почуття:
	 
	Поки тебе я не бачив,
	я щасливий був...
	Тепер моє серце плаче:
	умгу-гу-гу, гу-гу.
	 
	І цей останній, невияснений рядок звучить йому таємно, ніжно і смутно. Здавалось: коли б найти йому відповідні слова, вони б пронизали Настине серце наскрізь...
	- Вітю! Снідати іди! - гукав Василь у дворі. Вітя пригадав учорашнє, зігнувся, попід лісою, городом, межею - вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди возами і йдуть піші. Вітя побачив знайомих:
	- Куди?
	- На ярмарок.
	Вітя охоче пристав до гурту.
	 
	XVI
	 
	Дід Маркіян викохує сад "по книжках", і немає ні в кого на селі кращих сортів груш та яблук... А вродило цього року - листу не видно. Посеред саду старезна яблуня, всипана райськими яблуками, аж гілля кіллям підважені; під яблунею - солом'яний курінь. Коло куреня - яблука, груші, сливи - в коробках, у відрах, купами. На низенькому ослінчику, в величезному солом'яному брилі сидить Валя, коло нього дід Маркіян. Кінчають партію в шашки. Грають вони завжди на "інтерес": проспівати тричі півнем, оббігти кругом саду або пройтись "гусячим кроком".
	Це таке пішло в селі в моду. Гра скінчилась без виграшу. Дід зітхнув, почухав голову, постояв - хотілось іще, все ж вирішили - іншим часом.
	- Так ти дивись тут, Петровичу, поки надійде стара (по батькові дід почав величати Валю з того часу, коли довідався, що Валя - редактор), а я на часину на село піду.
	Побачив дітей коло тину:
	- А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лозиною від ліси, бо цьому краю не буде. Бач які? Яблук?
	Далі вернувся до дітей:
	- Ану, скажіть: хто ви такі, яких батьків діти, - тоді дам:
	Вимуштрувані дітлахи стали в шнур і в      один лад проказали, як на лекціях, із "Кобзаря":
	 
	                       Славних пладідів великих
	                       плавнуки погані...
	 
	- Отак! - промовив задоволений дід Маркіян. - Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.
	Пішов, осміхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблі, сінце з-під яблунь вигрібає; покуштує малини, надкусить кислу сливу і лусне нею об дерево; струсне грушу. Ліг горілиць коло куреня, дивиться на небо, мріє: "Умовляє він діда Маркіяна їхати в Київ і поступати на робфак. Там звертають увагу на великі здібності дідові. Минає кілька років, й увіходить у славу по всій Україні славетний лікар, якого вся Україна так і зве: дід Маркіян. "Повезіть до діда Маркіяна"... І от раз Валя сидить у своєму кабінеті (він редактор великої, популярної газети на всю Україну), аж ось увіходить сивий, шановний дід, приглядається до Валі: "Невже ж це ти, мій славний, юний друже?" Обійми, стискання:
	"Так, так, це я, мій сивий, славетний друже, пам'ятаєте..." Голос за спиною:
	- Сторож спить і не бачить, що в саду злодії.
	Валя кинувся: Настя осміхається, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до Валі дівчата, він почував неспокій. Так і тепер: миттю, за звичкою, махную рукавом під носом, чи немає там чогось зайвого, озирнув свій костюм і, тільки звірившись, що все в нього в порядкові, принаймні спереду, заспокоївся.
	- Заходь, Насте, до куреня. Настя підходить:
	- Я на одну хвилинку.
	Озирається:
	- Як же у вас тут гарно-гарно...
	Ходить по саду. Валя, як гостинний хазяїн, все показує, розповідає, пригощає то тим, то іншим. Пильнує тільки того, щоб не стати спиною до Насті. Пригадав - там на штанях дірка. Настя підтакує, киває головою, пробує сливи, груші, а думає щось своє. Далі переходить до діла, перебивши Валю:
	- У мене до тебе, Валю, прохання. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмінно купити червону хустку і разом треба прорепетирувати хоч би з одним Костем п'єсу. Щоб не гаяти дурно часу, я вирішила взяти з ссбою Костя і дорогою зробити з ним репетицію. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?
	- Уже... чи то пак, ні... Та я раз уже його суфлірував, то я не боюся...
	- А може, й ти підеш з нами?.. - Настя прищурила око. - Будеш нам суфлірувать дорогою. Побудеш на ярмарку - цікаво! Добре?
	- Я... - Валя пошкріб під брилем, почервонів.
	- Ходімо, а то ти все чогось тікаєш од нас. О, бач, уже й почервонів.
	Худеньке обличчя Валине справді почервоніло ніжно-ніжно, аж синенькі жилки виступили на чолі. А вона дивилась на нього синіми, як квіточки, очима, що з них от-от пирсне сміхом.
	- Та не червоній, - протягла вона і сама почервоніла, а рукою скинула бриля й разом погладила його по довгому професорському волоссі. Валя стояв нерухомо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.
	- Ну, я вже не буду... Так збирайся, Валю, швиденько. До обіду ж треба вернутись, бо після обіду вистава. Соня вже й квитки попродала.
	Коли Валя знов зостався сам, перш за все побіг у курінь, де в старому дідовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати...
	 
	XVII
	 
	Валя надів білу сорочку, полатані штани, розчесав свої русі патли, знайшов рукопис, пішов до Бондаря. На майдані мусив спинитися: коло кооперативної крамниці - гурт селян. Сиділи на моріжку й грали в "підкидного". Спокійно, методично. Після кожної партії розправляли плечі, закурювали і потім цокали пальцем по лобі тих, що позоставалися в дурнях. Валя не втримався од спокуси, щоб не постояти. Далі присів, зазираючи в чужі карти. Потім упрохався разом згуляти. А після цього про все забув і сидів коло гурту з блискучими від азарту очима й з червоною гулькою на лобі, дожидаючись, коли йому знову дадуть змогу одігратись. Зазирав через спину в карти, нервово совався, нетерпляче підказував. Улицею йшли вже Кость і Настя.
	- Ось де він! Валя, чого ж ти сидиш тут, - ходімо ж з нами!
	Валя скривився, чухає голову:
	- Я зараз.
	Постояли, підождали:
	- Валя, ми ж тебе чекаємо!
	З досадою:
	-Та зараз же. Ідіть, я вас наздожену. І полегшено зітхнув, коли ті сховались у вуличці. А на рундуці, коло крамниці, як уродився, дід Маркіян; розмахує руками, щось доводить людям, задирливо позираючи на Валю.
	Валя прислухався, і його почало непокоїти. Дід знову, мов навмисне, плів те, що вчора звечора:
	"Дні тепер стали менші, чим колись були, стираються".
	Не витерпів Валя, схопився:
	- Маркіяне Васильовичу, - стримано почав він, - ви людина розумна, і я вас поважаю, проте мені дивно, навіщо ви морочите людям голову тими дурницями, що самі в них не вірите: "дні стираються", та хіба день - то це така монета, що може стертись? То вигадали "птиці з залізним носом", а тепер "дні стираються". Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказати, вчена.
	Дідові ніби цього тільки й треба:
	- Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурниці, хай ми дурні, а от ти учений, редактор, а чи знаєш ти, що таке "клєточка"?
	Розпочинався звичайний на майдані диспут. Люди заворушились: про цю "клєточку" знали вже всі. Попідіймали од карт голови:
	- Ану, ану, Валю?
	- Знаю! - певно промовив Валя.
	- А я тобі скажу, що ти цього не знаєш! - задирливо промовив дід.
	- Парі! - запалився Валя, аж схопився. Забили заклад.
	Валя одкашлявся і почав:
	- Клєточка, клітинка - це значить так... кожна рослинка, кожний живий організм складається з маленьких частинок, їх звуть кліт...
	Одностайний регіт не дав йому закінчити:
	- Не туди, Валю, попав!
	- Не в ті ворота заїхав!
	Валя оторопів: регіт був добродушний, певний, щирий. Наперед вискочив руденький, босий, у білих штанях чоловічок і одрапортував:
	- Клєточка - це значить от що: так, як треба, щоб люди були безроднії, без отця-матері, от їх будуть виводити у такій клєточці, як, скажемо, курчат.
	- Хто це вам наказав такого?
	Виявилось, якась лікарка читала в селі лекцію.
	- То вона, певне, не так казала?
	- Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.
	. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
	А дід однією рукою взявся за бік, другою велично показував уже на верх шовковиці, що росла за тином:
	- Отож лізь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай мені разів із десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.
	- Та підождіть, та як же... - почав було сперечатись Валя. Загули. Зареготали:
	- Не хочеться?
	- Ну, добре, ну, добре, - мимрить збитий з пантелику Валя, - хай буде так... тільки...
	Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гіллях кувала хрипко зозуля.
	А дід Маркіян гладив довгу свою бороду; походжав коло тину, насмішкувато око щурив:
	- І де вона видралась така зозуля, що в спасівку почала кувати?
	- Київська бачте, вчена, - реготали люди. Зліз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всі сили, щоб утриматись: от-от бризнуть із очей сльози. Замовк, затих, тільки чмихає носом. А дід Маркіян моргнув через плече сусідам, задирає знову:
	- От він усе про те, що немає відьом та домовиків, а взять би хоч те саме радіо... Носяться з тим радіом, як дурень із ступою, а воно таке, ніхто тобі не пояснить, не докаже до пуття.
	- Може, таке радіо, - додає другий, - як завелося ото в Богданах. Чули?
	Почав розповідати. Завелось щось на горищі, дмухає сажею по хаті, дмухає по сінях, їсти вимагає, та щоб чогось доброго, бо на голові й миску розіб'є. Та щоб і самогонки півпляшки. От які тепер позаводились. Прикликали священика одслужити молебень у хаті. То що ж ви думаєте? Той править, а воно підспівує на горищі: "Господи помилуй"... От тобі й радіо...
	Регіт пік Валю огнем. Найбільше допікало Валі те, що не знав він, з чого, власне, сміються.
	- То це, по-вашому, і радіо - домовик, чи як?
	- Домовик не домовик, ну, то й не людина, - допікав дід Маркіян, - домовик, то той, хто сидів тихенько на горищі, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на люди випирається: ось, розповідають, у Харкові: тут базар, тут мира - не протовпишся, а воно з піддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, коні лякаються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, - дід скоса зирнув на Валю, - так він що тобі скаже: "радіо", мовляв, та й годі...
	Валя, що сидів, сумно схилившись на руку, раптом обурився, підвів голову:
	- Та що ви кажете, Маркіяне Васильовичу? Про це ж якраз пояснюють в журналі, що надсилають вам у хату-читальню. Там є й про це саме радіо в Харкові.
	Дід шанував книжку і ніколи не казав, що в книжці брешуть. Тому він пішов на інші викрутні.
	- А я от кожну книжку перечитую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти, хлопче, щось вигадуєш.
	Нахабство дідове перевертало Валі все в грудях. При людях він вів, на думку Валі, нечесну гру.
	- А як докажу? - промовив він стримано.
	- Не докажеш, Петровичу!
	У Валі спалахнув у очах захоплений невтриманий азарт.
	Вирішив дати останній дідові бій, генеральний, жорстокий:
	- А як докажу? - схопився він із місця, аж зблід.
	- Ну, та й запальний же хлопець! - сміються люди. - Не кається.
	Дід Маркіян скоса пильно зирнув на Валю:
	- Буде вже того, що раз доказав. Валя в'їдливо впився очима в діда:
	- А що, злякались? Злякались?
	- Чого там "злякались", ну, доказуй, - побачимо! Ні хвилинки не гаючись, Валя вихором помчав од гурту, кинувши:
	- Я зараз вернуся!
	Тільки зник Валя з очей, дід одмінився, засміявся ясно й щиро.
	- Я вам скажу, такого хлопця, де його і знайдеш: буде колись, вражий син, справжній редактор і добрий редактор.
	- Та й азартний же хлопець, як та іскра.
	Говорили, сміялись, хвалили.
	А Валя тим часом злітав уже до хати-читальні, вхопив під столом якесь число "Знання", общипане кругом на цигарки, і вже мчав назад.
	Задиханий, сів на ганку, витер рясний піт, радий. Далі почав мовчки, нервово перегортати книжку, шукаючи в ній потрібне місце. Знайшов відділ "Наука й техніка" - спинився. Всі обсіли, обступили його навкруги. Дід, стоячи, через плече спокійно позирав у книжку. Тикаючи в слова пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радіо. Складена вона була просто й цікаво, ілюстрована малюнками. Люди заслухались з такою увагою, що швидко забули й про парі. Найбільш уважно слухав сам дід. Після того як її дочитали, повернулися очі на діда:
	- Ну, що ви, діду, скажете тепер? Га?
	- Тепер, виходить, черга за дідом лізти на шовковицю, - зареготав хтось із гурту.
	- Ні, воно, може, й не личить дідові лізти на шовковицю, а нехай краще провезе на собі редактора кругом майдану та й буде на тому.
	Сміялись.
	Дід винувато скривився, комічно лупає очима.
	- Коли так, то й так: сідай, Петровичу, - дружньо промовив він, - твоє зверху.
	Треба сказати, що присуд він лаштувався виконати щиро, - хвицав ногою, як справжній жеребець, іржав... Сміявся сам, сміялись люди. Ух! У Валі аж у грудях забилось, аж ноги затрусились, так хотілось скочити дідові на плечі і погарцювати на ньому, як на коні, в одплату за ту "зозулю". Аж ось відразу пригадались йому недавні мрії: "Це ти, мій славний старий друже..." - і сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, і він швидко замахав руками, подався назад.
	- Бо з ним! Не хочу! - Перша образа слізьми сплила йому на очі.
	- Та чого дарувати? Дід тобі не подарував, не даруй і ти йому. Викупай себе із сорому, - підбивали люди.
	- Ні! Ні! Ні за що не сяду! - рішуче заявив Валя, - ні за що на світі!..
	І крадькома витер сльозу. Пересміялись, поговорили. А незабаром Валя сидів посеред гурту, як професор між студентами. Аж вуха йому горіли. Дід сидів задоволений, аж сяяв.
	Прибіг Василь: спітнілий, томлений, нещасний:
	- Валю, та іди ж хоч ти допоможи! Люди вже сходяться на виставу, а в нас нічого не готове. Ті ще тільки на ярмарок пішли, Вітя зник десь зовсім...
	- Зараз, зараз! - винувато промовив Валя, згортаючи книжку.
	- Так воно щось таке буде сьогодні? - зверталися до Василя люди.
	- Буде! Неодмінно буде! Приходьте! - рішуче запевняв Василь.
	 
	XVIII
	 
	Ярмарок, як марево в степу. Перше, що впадає в очі, - проти сонця стоїть на прогалині посеред ярмарку спітнілий дядько, бриль на потилиці, в руках - батіг, а на виду, як на рахівниці, грають веселі рахунки. Все, як на екрані: рухається, жестикулює, сміється, а згуку ще не чуть. І тільки тоді, як Вітя в гурті сільських хлопців стежкою зійшов з гори і попав у ярмаркову гущу, йому відразу мов одтулив хтось уші: ярмарок шумів і гув, як буйна зелена діброва. Море сміху, море гомону-гумору, а в цьому морі то в одному, то в другому місці лунають нотки смутку. Ось стоїть жінка з курчам під пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний дід. Жінка жаліється дідові на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими очима дивиться на курча бадьорий, спітнілий еврейчик без шапки, щупає курча поміж пір'ям, сіпає молодицю за рукав:
	- Тітко, тітко! Чуєте, тітко! Що за це курча?
	Молодиця озирається на його, потім на курча, нашвидку витирає рукавом сльози:
	- Шість гривень.
	- Му-у! - реве на весь ярмарок зголодніла корова.
	- Гей, Вітю, не одставай! - І Вітя помічає, що його далеко вже, як водою, однесло од знайомого гурту. І знову спиняється: що це таке? По ярмарку, мов розщебетались якісь невідомі птахи, що печуть щебетом, як огнем. Розслухається: скрізь по ярмарку лунають пристрасно-жагучі пісні - жебранки старців. Ось поблизу виривається натхненний спів якоїсь старчихи-поетеси, що разом співає й імітує ліру:
	А дайте, що я не бачу, як темна ніч наступає, - гм-у...
	А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надягає, - гм-у...
	Та коли б же я світ сонця видала, то я б ваших стежок-доріжок не засідала... гм-у...
	Раптом за плечима:
	- З дороги! З дороги! Розступіться! - 3 повним возом мішків, сам стоячи на возі, спітнілий, без шапки, навпростець жене волів очмарілий дядько, високо в повітрі помахуючи батогом.
	Натовп розсипається, як гора піску, і знову все зливається в один шум.
	- Гу-у! Гу!..
	А десь коло вітряків, де крутиться карусель, усе глушить безжурний бубон:
	- Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!
	Вітя востаннє почув здаля голос:
	- Вітю, де ти? -І вже більше не бачив їх на ярмарку.
	Коло млина на завідні сидять парубки, і відтіля дує якимось вітром-стихією, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисці:
	 
	                       Та й не дала тому коза-ко-ві
	                       Ні ща-стя, ні долі...
	 
	І вже здається, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорі, гойдається в запашних небесних просторах.
	А зразу за ярмарком починається степова тиша. Гонів двоє - і ярмарковий гук затихає, як писк комариного рою. Ще кілька кроків - і вже тільки лопотить в уші степовий вітер та верба край шляху кволо махає вітами, мов бореться з дрімотами... далі, як свічі, куряться живим іще смутком степові могили... із-за могил встають примари татарської орди... Вітя блукав по ярмарку, як у сні. Все забулося: вчорашній вечір, Настя, сьогоднішній спектакль. Правда, десь у йому глибоко гуло, як струни од вітру:
	 
	                       Поки тебе я не бачив,
	                       я щасливий був...
	 
	Проте це було поза; свідомістю, а його думки були всі на ярмарку. Крутився на каруселі, пив квас, купив довгий, в червоному папері, цукерок. Ідучи додому, думав про те, як він усіх здивує, розказавши, що був на ярмарку. Насті ніс подарунок - цукерок. Переходив через греблю. Ветха, старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною. Вітя почув якусь тиху розмову. Далі над водою, на прикорні сухої вільхи він побачив: сиділа якась пара - парубок і дівчина, що, видимо, верталися з ярмарку. Вітю щось торкнуло: підслухаю. Пройшов під пересохлою греблею, став за товстим стовбуром, глянув - і щось бухнуло Віті в грудях: не може бути! Поруч сиділи Кость і Настя.
	У Насті виблискував на руці олив'яний перстень, очевидно, недавно куплений на ярмарку, Кость хватав її за руку, намагався зняти перстень. Настя боронилась тільки для блізиру, і перстень незабаром був на руці в Костя. Далі Кость почав казати, що дід із бабою, що в їх він працює, умовляли його зостатись у них за сина, що вони обіцяють спорядити йому господарство, оженити його тут у селі...
	"Еге-ге-ге... Ось яке діло!" - ударило Віті в голову. Справа видавалась цілком серйозною. Аж ноги затремтіли у Віті - не встояв на пеньку, плюснув у калюжу, помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях шуміли струни, як буря.
	Брала на Настю лють і жаль: "Не далі, як учора, перед людьми присягалася, що мене любить, а сьогодні вже з другим! Ні, зраднице, так воно не буде! Отой твій перстень не сьогодні, так завтра буде у Віті на руці, а як ні..."
	Повний гнівних слів і всяких нахвалок, Вітя грузнув по коліна в болоті, спотикався і механічно шепотів:
	 
	                       Тепер моє серце плаче...
	                       Угу-гу-гу-гу...
	 
	XIX
	 
	Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на "користь". Про це подбала Соня. Помешкання - недобудований "гамазей" за селом, п'єса - твір Василя на одну дію, що ставили в школі: "На баштані". Дійових осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядниця - Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала, їй, було, запропонували ролю - засоромилась, почервоніла, замахала руками: "Куди мені, грішній", - і смутненько зітхнула. Грати вона дуже хотіла - боялась. Уже сонце схилялось на захід, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі - аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь - спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки - він гримує Настю з кам'яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями - він ще байдужніший, ще спокійніший. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги. За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:
	- Починайте! Та починайте ж бо!
	Настя не встоїть на місці, тупає ногами:
	- Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?
	Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:
	- У-у-спіємо.
	Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли - очей не одведуть:
	- Як картина!
	Василь гордо витирає руки:
	- От тепер можна й третій дзвоник давати.
	До суфлера:
	- Валю, гляди ж, вивозь!
	Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так та хустка була їй до лиця, що тільки вона з'явилась на сцені - так і вбрала в себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування - все пішло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п'єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надія, бо репетиції не встигли зробити, - цей суфлер теж не міг одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку ті слова, які мав подавати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблідла, аж присіла.
	Суфлер шарпав нервово листками рукопису. На сцені - мовчанка. Соня вхопилася руками за голову, бігає: "Скандал!"
	Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею інші. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер червоний, сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собі мимрить, шарпає сторінками, хвилюється. Вибігає за лаштунки Кость - піт патьоками, за голову хапається.
	- І що він робить! Що він робить! Провалив п'єсу! Вискакує Настя, як буря, очі віють іскрами.
	- Усе пропало! Усе! - До Костя:
	- Ну, а ти? Ти пам'ятаєш, що ти молов?
	Соня кидається до одного, до другого, благає:
	- Тільки не сваріться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залі.
	Настя ніякої уваги.
	- Ганьба! Страмовище! - репетує вона на все горло, червона од обурення... Раптово прислухавшись, пурх - на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос: мелодійний, замріяний, мов одразу якимось ковалем перекошений.
	Тим часом суфлер надибав-таки в зшитку відповідне місце, повеселів, бадьоро закивав головою. Пригноблені партнери відживають, гра набуває певного піднесення, захоплення.
	Соня влипла коло щілки, ні на мить не одводить очей: лице в неї міниться, як на вогні, і на ньому, як на чуткій платівці, одбивається все, що діється на сцені. Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що його ніхто не помічав. Острах, що тремтів крилами у темних очах, раптом мов здуло вітром, очі блиснули зірницею: гра налагоджується, кращає. Далі густими рожами, ніжними трояндами, вогневим маком розцвітав у неї на щоках успіх п'єски.
	І ось іскра в очах сяє ясніше, ясніше, раптом бризнуло діамантами: відчувається бурхливий, радісний, переможний кінець... На губах у неї тремтить уже невтриманий сміх, і руки мимохіть, як заведеш, розставились до оплесків...
	Соня шалено заляскала руками: як од бурі, затіпалися на голові в неї стрижені патли, звуків не було чути - потонули в загальному громі, що ним загула відразу мовчазна аудиторія.
	- 0-ох! - знеможена, радісна, не сіла - впала Соня на маленький ослінчик, що стояв під стіною за лаштунками. Лежала нерухомо.
	І коли б хто зумів намалювати ці притомлені очі, що в них визирали дві блистинки, щасливу до страждання усмішку і всю її недбайливо розкидану постать, під нею правдивий був би напис: "Повне щастя".
	Далі пішли співи, декламація - одно від одного краще. Цілу бурю оплесків і навіть сльози викликав вірш: "Якби ви знали, паничі", якого продекламувала Настя з високим піднесенням і щирим артизмом. Настю як на руках не носили. А Кость і Вітя - мов почамріли. Вони бігали за нею слідом, щось шепотіли, тикали в руки записочки, вона - слухать не хотіла, а записки недбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.
	Коли програму було вичерпано й вечірка перейшла на загальні пісні і танки, Настя пригадала, що їй треба ж нарвати на городі натини корові, і вона разом із Сонею одразу зникла. Хлопці бігали, шукали, парили парка - як у воду впала. Ні її, ні Соні.
	Тим часом звечоріло.
	 
	XX
	 
	Город у Бондарихи, як квітник. Хто не був в ясну ніч на городі, - придивіться. Що сад - то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блідо-зелену листату шерепу капусту обмережав місяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в йому стоять калюжки розтопленого золота, на ряди голованів-соняшників, що розійшлися по межах, мов що загубивши... на картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивіться, а далі пригадайте, що все це незабаром дивним чином перетвориться в сміх, у радість, у дзвінкі пісні, що все це зацвіте рожами на щічках того марного хлопчика, що "під тином у старій ряднині", блисне в його погаслих очицях тими діамантами, що й у світі немає їм рівних. От тоді відчуєте ви таку поезію, що аж серце од неї заб'ється. А особливо після голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не ви поливали, і не перепаде вам із нього ні єдиної картоплинки.
	Між городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квітами: королевий цвіт, кручені паничі, чорнобривці, майори, нечесані панни, царська борідка. Все це гордовите панство топчеться тепер поміж капустою, по грядках квасолі, лізе на тин, зазирає через лісу у маленьке віконце. "Чи не продали б, хазяєчко Насте, хоч клуночок картоплі!" - "Ага! Картопельки! Заждіть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашій хазяєчці часу немає". Сидить Настя на городі, на рядні з буряковою натиною. Коло неї - Соня. Сидять, записочки до місяця читають.
	- Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: і той розсердився, і другий розсердився, і той пише, і другий пише. Костеві дала поносити перстень, а Вітя побачив - проходу не дає, все...
	Аж ось щось зашелестіло на городі... Проти місяця тінь... таємничий схвильований голос:
	- Насте, на хвилинку!
	Настя придивилась:
	- Ой лишечко, це ж він і є! Це Вітя!
	Голосніше, спокійно:
	- Це ти, Вітю?
	Вітя виразним шепотінням:
	- Мені треба тобі щось сказати: на одну хвилинку! - голос різкий, нетерплячий.
	Настя встала й підійшла, Вітя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далі - в сміх. У темряві на ввесь город залунало здивоване й веселе:
	- Вітя, та що ти мелеш!
	І, не дослухавши, махнула рукою, зареготалась, побігла.
	Вітя їй услід гаряче:
	- Насте, це не жарти! Насте!..
	Настя вернулась червона, як буряк. Стурбована, здивована, чогось засоромлена, вона кусала губи й сама собі сміялась. А очі сяяли, як дві блискучі зірки: і сміх, і сполох, і сором, і перші заграви якоїсь у них радощі.
	- Що він тобі казав? Насте, що він тобі казав? - жадібно допитувалась Соня, зазираючи їй у вічі. Настя одвертала од неї лице.
	- Та нічого, дурниці.
	- Ні, я бачу по очах, що він тобі щось цікаве казав, - допитувалась Соня, - бач, яка ти... Соня надулась... Настя затулила лице руками:
	- Хай, колись розкажу.
	- А чому ж не зараз? Чому не зараз?
	Настя почала прохати:
	- Сонечко, серденько, не допитуйся сьогодні. Після я тобі все-все розкажу, а тепер не питай...
	- Ну добре, ну добре, - згоджувалась Соня, а сама від цікавості аж горіла, - а коли ж ти скажеш - завтра?
	- Завтра або позавтрьому.
	- Добре, а сьогодні скажи тільки, про що він казав. Не все, а тільки трошечки... Про кохання? Правда?
	Настя засміялась, затулилась руками і без слів стала душити в обіймах Соню.
	Соня випручалась із обіймів, плеснула в долоні.
	- Я так і знала!
	Зітхнула.
	Незабаром Настя не втерпіла, розповіла все:
	- Дурноверхий Вітя витіва таке, що й на голову не налізе: вимагає завтра піти записатись у загсі.
	- Що? - Очі в Соні стали великі, як сливи.
	Далі:
	- А скільки ж йому років?
	- Шістнадцять чи навіть п'ятнадцять... - засміялася Настя.
	- Усього? - І далі подумавши: - Хоч, правда, бувають випадки...
	- Тю, що це ти, Соню, здуріла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..
	Повалила Соню на гичку й почала лоскотати.
	- Та який же дурень запише нас?
	- Ні, ти стій! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок...
	І Соня, випручавшись, розповіла про один випадок, коли в загсі записали на шлюб неповнолітніх.
	- Соню, та це ти справді?.. Чи воно ж мені в голові? Оце було б добре! Оце так! - реготали, дуріли. Перегодя Соня зітхнула:
	- Щаслива ти, Насте, що в тебе... - І Соня не скінчила. Загадалась чогось. Зігнулась, скривилась, очі поняглися тоскою, пригасли. Далі крутнула непокірно головою, блиснули очі, блиснули на них сльози, схопилась і, прикусивши губи, пошуміла городиною.
	- Соню, ти вже додому?
	- Бувай здорова! Мені треба йти! - і зникла в межі поміж пшеничинням.
	Настя підклала руки під голову, лягла горілиць в межі, на холодній гичці. Дивилась у небо на зорі, що цікаво зазирали на город. В очах сяяло дівоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спів:
	 
	Зеленая рута, жовтий цвіт -
	не піду я заміж - піду в світ.
	Та й розпущу косу по плечу...
	 
	Знову затулила соромливо очі, засміялась. Зразу схопилась, стала згортати рядно з гудиною.
	...Тихо, щоб нікого не збудити, увійшла Соня в свою хату. Звідусіль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу менші діти. Хата мала, низенька, повітря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизі каганчик, засвітила. Тихенько прочинила в городчик маленьке віконце, укрила благеньким ряденцем маленького братика. В кутку стояв маленький столик, змайстрований з якоїсь ляди; на ньому - книжки, зшитки, а над ними гасло: "Ми світ новий збудуємо". Нижче - невеличкий портрет Леніна, школярські роботи. Соня зняла дбайливо з шиї червону краватку, поклала на стіл. Далі сіла на маленький ослінчик, підперла руками голову і звела заплакані очі на суворого вождя.
	...Видно од місяця, аж моріжок, як удень, зеленіє. Клуня відчинена, постіль постелена, хлопці всі в зборі, не сплять. Після такого дня не заснеш одразу.
	Василь сидить на порозі в клуні, пригадує моменти з недавньої вистави, переживає все наново і сміється, і жестикулює, вигукує, а того й не помічає, що його не слухає аж ні одна душа: так, ніби гомонить він із місяцем. У хлопців досить було в кожного свого. Валині думки вернулись до денного диспуту; вимощуючи собі постіль, він ламав голову: "І що ж воно за "клєточка", - чорти його голову знають", Кость лежить нероздягнений, коліно - вгору, крадькома позирає на перстень, виспівує кілька слів з однієї пісні, впивається ними, як п'яниця чаркою:
	 
	                       ...бідняка поцілувала.
	 
	Вітя широченними ступнями ганяє по двору. Вигляд у нього рішучий, ніздрі роздуті, брови насуплені, гуде крізь зуби:
	- Ні, треба питання ставити руба! Р-руба!..
	 
	XXI
	 
	Другого дня було Маковія. Бондариха пекла паляниці й пироги з яблуками. Настя серед двору вимішувала свині дерть у цебрі. Була аж червона од пари, розбилась од роботи коса. Виріс Вітя в бойовому наряді: поверх блузки - грізно одвисав наган (замість куль у нього, правда, було навтикано жолуддя). Рішуче підійшов до Насті і мовчки подав згорнутий папірець. Настя одкинула ліктем пасмо коси, що падало на спітніле обличчя, кінчиком пучок взяла лист і, не читаючи, сховала його за пазуху. Вітя, не озираючись, пішов на город. Там він пригнувся за бузиною і в дірочку крізь лісу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скінчила роботу, витерла об фартух руки, вийняла лист... Далі сполохано озирнулася по двору. Звірившись, що там нікого немає, розгорнула папірець і почала читати. Лице спалахнуло, зачервоніло, як огонь. Швидко сховавши папірець, подалась до хати.
	"Ага!" - задоволене подумав Вітя.
	А Настя, нашвидку передягнувшись, вже мчала до Соні.
	Соня сиділа коло свого столика, низько схилившись над паперами, підводила рахунки вистави. Настя влетіла у хату, як вітер, - зразу до Соні:
	- Ой Сонечко, голубочко! Чи ти знаєш, що мені всього осталось жити дві години?
	- Як? - теж схвилювалась Соня.
	Настя вийняла папірець. Обидві схилили до нього голови, читають:
	"Прошу відповіді на вчорашнє. Ще раз повторюю, що я не жартую. Дожидаю за городом коло груші... Даю дві години строку, а тоді..."
	Далі замість слів - рішучий малюночок олівцем: два трупи в полі, до яких злітається зграя вороння.
	Малюнок справив на дівчат особливо сильне враження.
	- А самопал є в нього? - злякано спитала Соня.
	-Наган! - смутно одказала Настя.
	- Що ж тепер робити!
	- Я вже й сама не знаю, що мені робити... І всього ж тільки дві години, дві годиночки дав строку...
	Соню хвилювали різні почуття. Одразу одно з них спалахнуло, погасивши інші. Оченята блиснули не по-дитячому гордо, схопилась, стукнула кулаком об стіл:
	- Та яке як він має на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш! Що це таке? Рабство?.. - Почала схвильовано ходити по хаті.
	Швидко-швидко. Сіла поруч.
	- Настуню, доручи мені поговорити з ним - гаразд?.. Настя погодилась.
	- Тільки швидше ходімо, бо мені боязко, щоб він, чого не заподіяв собі.
	- Дурниці!
	- Еге! Коли б ти його бачила, Соня, який він сьогодні: очі, як у п'яного, а сам червоний, як огонь.
	Незабаром дівчата шуміли городами, аж спотикались.
	 
	XXII
	 
	Вітя марширував за городом попід вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, одкашлювався і шепотів щось губами. Іноді вибирався на рів і дивився у двір - тоді на обличчі його з'являвся злодійкуватий вираз. Потім знову хмурився й ходив уздовж рову.
	У дворі в Бондарихи щось загуркотіло, і незабаром Вітя почув радісний голос товаришів. Став на рові, виглядає. У дворі стояв віз, на возі якась діжка. Метушились Валя, Василь, Кость. Між ними дядько Кирило. "Це щось цікаве", - торкнуло Вітю. Проте вирішив бути твердим: "Не піду". Почав знову ходити. І сидів, і лежав - ніхто не виходив. Тим часом запал проходив, і брали позіхоти. Тоді він люто починав водити очима та скреготати зубами. Аж ось із двору голос Василя:
	- Вітю, гов! Вітю, де ти?
	Вітя витяг голову, щоб обізватись, далі, схаменувшись, стримав себе.
	- Вітю, іди ме-еду їсти! - гукав Василь.
	Тут уже Вітю мов щось шарпнуло за плечі, і він вибриком подався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радісний, дикий викрик.
	У хаті й коло хати - весела шатанина. Сінешні двері, що від пасіки, - навстіж. Туди й назад бігають, хустками замотані, хлопці з стільниками. Пахне кізяковим димом. Вітя увійшов у хату. Скрізь по лавках, по вікнах, на припічку стояли макітри, миски, глечики, повні меду. На долівці посеред хати стояла та сама діжка, з корбою збоку і з дірочкою внизу. Василь крутив корбу, в діжці шуміло, і в дірочку товстою цівкою плинув свіжий, вишневий мед. Хлопці насилу встигали підставляти посуд. Одну миску не вспіє поставити, а друга вже повна. У діжці шуміло, аж ходив шовковий запашний вітерець коло неї. Пахло медом і здавалось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний і веселий.
	- Де ти був, Вітю? Глянь, скільки ми вже меду накачали! - весело казали хлопці.
	Вітя в хаті тримав байдужий, суворий вигляд - ніби все це для нього не цікаве. Увійшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках - свіжі паляниці, пухкі, бїлі.
	- Ану, діти, до меду! - Взялися до меду. Ламали паляницю, вмочали в мед, смакували.
	- А ти ж, Вітю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, - звернулась до Віті Бондариха. Вітя зробив на своєму обличчі вираз "тепер мені не до меду", проте, ніби нехотя, уломив кусочок паляниці. Умочив раз, покуштував, умочив удруге... і зразу, ніби його прорвало, зареготав на всю хату:
	- Аж ось коли я до тебе добрався!
	Одломив од паляниці кимсу і підсунув ближче до себе полумисок. Аж виляски йшли по хаті. Усі вже понаїдались, він ще мотає, тільки злодійкувато блискає з-під лоба очима, чи ніхто на нього не дивиться.
	Кость злякано:
	- Вітя, луснеш!
	- Всю миску виїм! - захоплено й рішуче промовив Вітя.
	- Ну, всієї миски, не бреши, не виїси, - почав забирать Валя.
	- А я кажу: виїм!
	- Що ставиш?
	Забили, як водиться, в заклад. Вітя ставив свій наган. Валя - лижви.
	Вітя почав сьорбати вже ложкою, без хліба. Оксана лагідно звернулась до Віті:
	- Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тільки я боюся...
	Оксана не доказала: Вітя несподівано вирівнявся і залупав очима. Вхопився за живіт і почав мінитись на лиці. На чолі рясно виступили дрібненькі краплинки поту. Далі, як перший грім, загурчало у Віті в животі.
	- От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана.
	Вітя хапається за груди, за живіт, в'ється, як риба:
	- Ой боже мій, це, мабуть, я вмру!
	- Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость.
	- Ведіть його, хай ляже!
	І Вітю повели під руки, блідого, з потухлими очима.
	 
	XXIII
	 
	Опівдні прибігли Настя з Сонею. Шукали Вітю. Бігали на город - нема, дивились у дворі, в пасіці, в хаті - нема. Стоять серед двору, турбуються: :
	- А що, як він собі щось заподіяв?
	- Чого доброго, він шалений!
	Дивляться одна на одну великими зляканими очима.
	- Кого ви шукаєте, дівчата? - обізвався з клуні Валя.
	Зразу до його обидві:
	- Віті не бачив?
	- Вітя ось у клуні, тільки зараз до нього не можна...
	- Чого? - і голос затремтів у дівчат.
	- Так... хворий.
	Дівчата зблідли:
	- Що ж таке трапилось?
	- Та нічого.. видужає, - чогось не хотів казати Валя.
	Раптом Настя в плач:
	- Чому ти не кажеш?
	Валя здивовано глянув на дівчат:
	- Та чого ви турбуєтесь? Нічого йому не станеться... меду обжерся, тепер болить живіт... Слова були сказані, мабуть, голосніше, ніж було треба, і долетіли до Віті: на снопах вирвався виразний стогін од болі й одчаю.
	І в Насті, і в Соні на лиці промайнуло хмарою розчарування. Далі одна на одну звели очі. Одна затулилась рукою - пирск, друга - пирск, і, слова не сказавши, бігцем - на город. Незабаром було чути, як там заходились вони од буйного, шаленого, невтриманого реготу. Згори почувся крізь стогін нещасний голос Віті:
	- Валю... І нащо... ти... сказав?
	 
	XXIV
	 
	Надвечір Бондариха верталась додому. У дворі на осиковій колодці сиділа Настя з Костем. Побачивши матір, обоє розсунулись. Оксана була на селі, здибалась з матір'ю Соні. Та розповіла їй про Настину пригоду. Вертаючись, Оксана осміхалась і кусала губу, проте очі поблискували сердито.
	Спокійно до Насті:
	- Насте, а йди до хати!
	Настя почервоніла, стурбувалась:
	- Чого, мамо?
	- Іди, там побачиш! - І пішла, не озираючись, в сіни. Настя знизала плечима і швиденько пішла за матір'ю.
	Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.
	Підійшла до Костя, суворо насупила брови:
	- Дай сюди перстень!
	Вигляд у неї був злий, рішучий, і Кость не насмілився змагатись - зняв з пучки перстень, оддав. Настя підійшла до ліси і шпурнула в чужий сад.
	Кость охолов.
	- Насте, нащо це ти?
	Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.
	 
	ХХV
	 
	Зранку другого дня в дворі кипіла робота. Троє сусідів в спілці з Оксаною найняли машину - треба було за день помолотити, повіяти, дати увесь лад. Працювали всі : Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хмарою стояла курява, виростали гори соломи. Цьвохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закурені, в соломі, в остюках метушились люди, як тіні. Для Віті сьогодні - бенефіс. Без шапки, чорне, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб... - він керує машиною, сердиться, лається, як це подобає доброму машиністові. Головний машиніст здав машину на його руки й покурював цигарку, даючи часом дрібні тільки вказівки молодому помічникові.
	- Знаю! - незадоволено відгукувався Вітя. - Вченого вчити - тільки псувати.
	Настя працювала за двох.
	Поважна, серйозна, ні осмішки, ні жарту. Обзивалась тільки тоді, коли її питали. Проте іноді мимоволі кидала на Вітю збоку лукавий насмішкуватий погляд. Коли його Вітя помічав, хмурився: мені зараз, мовляв, немає часу для дурниць! В мене робота, в мене - люди, мені не до любощів!.. І люто гукав на погонича:
	- Пас! Пас порвеш! Куди ти дивишся?
	Жарт тонув в очах у Насті, і вона проймалась, повагою до молодого, енергійного машиніста, ховаючи сміх до зручнішого часу. Кілька днів гарячої праці - і все забулося. Правда, Кость потайки лазив у чужий сад шукать персня - проте не знайшов; зітхнув і вирішив на тому змиритись. І справа з любощами, з перснями, з наганами, здавалось, була зліквідована вкрай.
	 
	XXVI
	 
	Отже, виявилось - ні! Не така це справа, щоб так легко було вкрай її зліквідувати. Лист. Пом'ятий, завожений, мабуть, довго десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всіх. Був він повний докорів, що так довго не давали про себе вісті, що, може, там сидять дармоїдами на чиїйсь шиї. У кінці - суворий наказ, щоб небарно вертались до Києва.
	Хлопці ніби прокинулись од сну. Передосіннє небо повите було в голубу задуму. Голе поле одгонило сумом. Прилітав уже, як новий гість, легесенький смуток-вітер. Раптом встали перед очима у хлопців Київ, школа, шкільний гамір, забуті на цей час учні, вчителі. Почали готуватись до від'їзду. Валя бігав по селу, енергійно стягав для шкільного музею різні цікаві речі, що в час перебування в селі наглядів у селян: старовинний великий коряк, уламок мережаного чумацького ярма, вулик, якесь череп'я. Гордощами його був величезний мамутів ріг, що днів зо три канючив він його для музею в одного селянина.
	Вітя захопився агітацією поміж селянськими школярами, намовляючи їх їхати з ними до Києва вчитися в семирічці. Казав, що їхня школа в Києві охоче приймає селянських дітей, одводить для них при школі помешкання, дає безплатні сніданки. Наговорир, наобіцяв, і бідні хлопчаки, що давно мріяли слідом за Бондарями учитись у Києві, остаточно почамріли. Завжди ходили за ним табунами, як за батьком. Настя ходила смутна. Вона далі не мала змоги вчитись - мусила залишатись у селі. Одного разу в товаристві, знялася жвава розмова про те, хто де буде вчитись далі. Перед кожним слались широкі шляхи: всі школи були для них одчинені, всі фахи можливі. Гаряче сперечались про те, яка школа краща, яка потрібніша, яка кому більше пасує. Хлопці легко міняли фахи: інженера, художника, лікаря. Тільки Кость твердо стояв на одному: він обрав собі за фах агрономію і широко розгортав перспективи: профшкола, вища школа, командировка за кордон... аж тоді праця десь у селі...
	Настя сиділа осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помічали. Під час гарячих Костевих сподіванок-мрій вона встала й непомітно вийшла. Кость подивився їй улід пильними очима. Переждавши трохи, він вийшов за нею. Настя сиділа в сінях на ослінчику схилившись на скриню, і ревла, аж коса тремтіла. Серце заболіло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергійна, що з усіх глузувала?! Сів коло неї, взяв за руку. Не підвела голови, а руки не приймає, легенько тисне.
	- Насте, чого ти плачеш?
	Настя зашепотіла:
	- Всі будуть учитись, всі будуть жити в Києві, а я одна в цій ямі буду нидіти; всі мене забудуть, бідну, нещасну...
	- Я, Насте, ніколи-ніколи тебе не забуду! - гаряче промовив Кость.
	Настя знову заплакала. Витерла сльози, підвела голову, промовила рішуче й певно:
	- Забудеш!
	Кость гірко похитав головою:
	- Не знаєш іще ти мене, Насте! - І далі щиро провадив: - Слухай, Насте, що я тобі казатиму, тільки не думай, що це так собі, жарт. - Кость ближче підсунувся до неї. - Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб я в них залишився, за сина. - Голос Костя затремтів: - Я, Насте, сирота, що надумаю - зроблю, ніхто мене не впинить: хочеш, я зостанусь тут у селі? Хочеш?
	Настя здригнулась, кинулась:
	- А школа?
	- В селі я й з цієї освітою найду собі працю, - сказав Кость твердо, як одрубав. У Насті блиснула радість, далі злякано хитнула головою:
	- Ні-ні, тобі треба вчитись. - І трохи переждавши, ще певніше: - Ні! Так, Костю, не можна; їдь - доучуйся, я на шляху твоєму не стану.
	Настя трохи подумала, і в очах у неї блиснув огник іскристий, рішучий, аж щоки зашарілися:
	- Їдь, Костю, у Київ, їдь за кордон, а потім приїдеш до нас у село... - Почервоніла, тихіше: - А я тебе буду дожидати, якщо справді не забудеш. А якщо й забудеш, то знай: я тебе за те не осуджу. - Далі лице в неї стало смутне і ніжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв'язує вузлик... І... мов сонце, звідти блиснув Костеві той обжурений, здавалось, назавжди загублений, закинутий у бур'яни олив'яний перстень. Мало не крикнув із радощів:
	- Де він узявся?
	Настя дивилась на перстень з любов'ю й смутком:
	- Скільки я, бідна, греблась у бур'яні, скільки пожалила та поколола рук і ніг, поки таки знайшла його. - Далі зачервонілась і опустила вії:
	- Ти колись, Костю, прохав його в мене, - візьми, коли хочеш. Тільки одного прошу я в тебе: коли знайдеш кращий, золотий, то цей мій, бідний, нікому не показуй, щоб не насміялись із нього. Вийди на Дніпро та й, щоб ніхто не бачив, укинь у воду.
	 
	XXVII
	 
	Сонце підбилося під обід. Ворота до Бондарихи у двір одчинені, двері в хату - теж навстіж. В хаті - людський гомін. Посеред двору кінь, запряжений у віз. Василь в новій свитці і Валя в своїх шкарбанах складаються в дорогу: скринька, клунки, постіль, мішки з речами для музею. Вештаються з таємничим виглядом сільські хлопчаки-учні, шепочуться з Вітею. З комори до хати бігає заклопотана Настя. На поріг вийшла Бондариха, зачервонілась - чи од чарки, чи од смутку.
	- Ану, діти, до хати! Всі! Перед дорогою всім годиться посидіти.
	І свої, і чужі - всі пішли в хату. В хаті - повно людей: прийшли виряджати київських гостей і дід Маркіян, і веселий дядько Кирило, і Марина з своїм "золотом" на руках, тепер у керсетці і в кольоровому очіпку, і названі Костеві батьки. Сиділи на лавах, на ослоні, стояли коло печі, попихкуючи цигарками. На столі - горілка, миски з закускою. Оксана ласкаво припрошує всіх до столу:
	- Всі, всі сідайте! Зсуньтесь тісніше, всім місця хватить.
	Почала частувати. Черга доходить до Віті. Вітя спустив очі вниз:
	- Ні, я не п'ю! - І почервонів. Оксана не домагається.
	- Цур їй, діти, не пийте! Нехай наша така доля, що як не вип'єш цієї погані, то й веселощів нам немає; ви собі підете в світ, знайдете щось краще. - Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози.
	Дід Маркіян:
	- Та не журись, Оксано, бач, яких викохала? - кивнув головою на Василя й Настю. Оксана крізь сльози:
	- А поки-то їх викохала...
	- Ну вже правда: кому-кому, а що вже цій бідній Оксані довелося зазнати... Загомоніли:
	- Знає вже добре, як орати, як і сіяти.
	- Така вже наша вдовина доля, - зітхнула Марина. Оксана підняла голову й заспівала до чарки:
	 
	                       Усі гори зеленії,
	                       тільки одна гора чорна, -
	                       тільки одна гора чорна,
	                       виорала бідна вдова...
	 
	Зразу Василь і Настя спустили очі вниз, посмутились. Віті здалось, що починається якась служба: він чогось устав і знову сів.
	                      
	                       ...Виорала, зволочила,
	                       слізоньками примочила...
	 
	- Було, ні світ ні зоря - клунок на плечі, цього на руки, цю за руку...
	І Оксана почала розповідати про своє гірке вдовине життя з малими дітьми.
	Свідки цього - Настя й Василь - тепер сиділи задумані і серйозні.
	Хлопці-кияни слухали й розуміли все те, з чого в школі сміялись: і те, що Василь і Настя за очі матір взивали "вони", і нащо здіймали у класі з підлоги "святий хлібець"... А чорна земля, що стільки шуму-грому збивається за неї на світі, здавалась уже їм заповітними, здавна омріяними скарбами, що не даються до рук людям... та земля, що вся од краю до краю народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рішуче хитнув головою синьоокий Кирило, повернувся він до Василя й Насті, далі витер вуса і заспівав
	 
	                       Мати ж наша, мати,
	                       не журись ти нами, -
	                       ми повиростаєм
	                       та й розійдемось самі...
	 
	- Так-то... - До Оксани: - Не журися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде. Почало розвиднятись - буде день.
	Загули люди:
	- Хоч не ми - діти наші, а таки зазнають чогось кращого.
	Василь щось шепнув матері на вухо. Оксана кинулась.
	- Ну, що ж, діти, як пора, то й пора. Заворушились, встали, цілим натовпом висипали з хати; прощались.
	- В час добрий!
	- Їдьте та й знову приїздіть до нас на літо! Тут ми вас, може, й поженимо, - жартував хтось.
	- Пишіть листи!
	- Присилайте газетку!
	А дід Маркіян до Валі:
	- Та розпитай там, Петровичу, про "клєточку"! Дядько Кирило сів на віз, узяв віжки в руки. Цьвохнув батогом, і віз заскрипів із двору. А в селі гомін.
	Два школярі, яких загітував Вітя, в останній день мало не бунт вчинили проти батьків та матерів, що не пускали до Києва вчитись. Чути було - десь бідкались:
	- Ну й що ви скажете - збаламутили дітей, що тепер і ради їм не даси.
	Один з торбинкою тікає до воза без шапки, наздоганяє його мати, б'є шапкою по плечах кидає її йому в руки. Другий, червоний і заплаканий, проте з радісною перемогою, турманом вилітає разом із торбиною з сіней на вулицю, з материним буханом у спину, замість благословення в дорогу. Рушили з піснями. Настя довго стояла, схилившись, на воротях, поки не стало чути пісню. Увійшла в хату, взяла зшиток, в якому написали київські гості "на спомин". Зараз Настя не хотіла читати - лишала надалі; проте не втерпіла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валине кидається у вічі:
	"Прощай, Насте, твій образ навіки... Побачу тебе в ореолі..."
	Ось Вітине, коротеньке: "Не забудь київського шалапута й босяка Вітьку Барановича!!!"
	А ось Кость: швидке, схвильоване, гаряче писання. Знаки вигуку, знаки запитання... Настю впекло, як іскра, слово "навіки"...
	Щирістю, молодим запалом, гарячими надіями віє Насті від цього дрібного писання, і любо їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осінніх днів та сумних вечорів, довгих, самотніх. Буде, буде вона їх читати, та й не раз...
	 
	XXVIII
	 
	Потяг (товаровий), що в нього пощастило мандрівцям упрохатись із своїми речами, далі Дарниці не пішов. На щастя, вертались з таборів червоноармійці в місто - все добро школярське взяли на віз.
	...Торохтить шинованими колесами по бруку військова гарба, парою биндюгів запряжена. Мішки, скриньки - всі найтяжчі хлоп'ячі речі - на возі; за возом - креше чобітьми сільська ватага. Місто ще далеко, а вже відчувається якийсь могутній водоверть, що від нього подихає бадьорий хвилюючий вітерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах, велике місто, і стіною виступили, розгорнулися зелені київські гори - горді й холодні, на горах - інші гори, стіни, мури, мережані будинки, золочені верхи, суворі й байдужі; коли внизу під горами крицею блиснули сині дніпрові хвилі, а над ними вгорі виросли сади, арки, мости, монументи, - бідні новаки-селючата поніміли, і серце їм занило. Крім невеличких клунків у руках, вони нічого не мали, в цей невиданий світ вступаючи. І міцно-міцно стискали вони в руках всю свою економічну базу - ворочок з сушеною локшиною та засохлу хлібину.
	Свіжі, бадьорі, ніби накачані за літо смоком, ще обвіяні духом пашні й сіна - вертались кияни до міста.
	Той свіжий, хвилюючий вітерець, що подував на них ще здалека, тепер зростав.
	Раптом прокинулось громове царство: переможно заревів пароплав, розкидаючи гук по горах і просторах, суворо гриміло десь залізо, верещали дзвоники трамваїв. Здавалось, там шумить, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння. Підіймається воно до хмар, грає на сонці кольорами і застигає багатоповерховими будинками тонкої архітектури, золотими банями, монументами.
	І в громі і блиску тоне десь далека-далека хатина Бондарів у степу, блідне заплакана Настя на воротях, розходиться в туман...
	Все забувається.
	Тільки що ж то так сяє і гріє на руці в Костя? Що то не тьмариться серед кам'яних мурів і золочених київських верхів?
	 
	[1927]

--- КІНЕЦЬ ---

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua