Степан Васильченко ЧОРНИЙ ОРЕЛ -------------------------------------- Жив собі чоловік та жінка, і був у них хлопчик. Були вони бідні й жили в куцій старенькій хатинці. Вітер повіне, — то вона й гойдається — от-от перекинеться. Виліз батько з сином на хату, щоб полагодити верх, коли на трямку сидить Чорний Орел. Впіймав його батько та й каже: — Стій же ти, вражий Орле, більш ти не будеш сюди літати та солому на моїй хаті кублити. — Тоді до хлопця: — На. подерж, сину, а я піду візьму ножа, та заріжемо. Поліз він за ножем, а Орел і прохає хлопця: — Пусти мене, хлопчику, ти ж бачиш, що не яка вже моя й шкода. Пусти! А хлопчик і одказує: — Я б радий тебе пустити, коли ж батько в мене сердитий: як розлютується, то щоб і мене не зарізав. — Не бійсь, — каже Орел, — я до цього не допущу. Хлопчик і пустив його. Вертається батько та до хлопця: — А Орла де дів? — Пустив, — каже. — Ах ти ж сякий-такий! — та до нього. Тоді Орел сів на дереві біля хати та й каже: — Як маєш ти хлопця за мене бити, бери мене краще та заріж. Батько кинув хлопця та до Орла, а хлопець з хати та й ну тікати. Орел і собі знявся та й полетів. Летить та й гукає до хлопця: — Біжи ж ти за мною! Орел летить, а хлопець за ним біжить. Біг-біг, притомився. Бачить — не збігти йому за Орлом, — сів спочити. Потім і думає: «Додому вже не вернуся, піду собі світ за очі». Іде він та й іде. Бачить степ, а на степу пасуться отари та череди всякої худоби, а по ярах стоять калюжі молока, що капає з корів. Підійшов він до чабанів, поздоровкався та й питає: — Чию це ви худобу пасете? — Це худоба Чорного Орла, — одказують. Хлопець зрадів та й прохає: — Розкажіть мені, як дійти до нього. — Добре, — кажуть, — переночуй, а завтра ми тобі розкажемо. Хлопець остався. Бачить, а чабани ріжуть баранів, скотину б'ють на м'ясо. — Нащо це ви? — питає. — Будемо тебе шанувати. — То навіщо ж такого багато? — Це вже такий звичай у Чорного Орла: коли трапиться до нього гість, то нічого не жалує для нього. Так і нам наказав робити. Повечеряли добре, полягали спати, а вранці повставали та й стали виряджати хлопця до Чорного Орла. — Як підеш ти, — кажуть вони, — то не звертай з дороги, йди прямо та й прямо. Побачиш муровані стіни та залізну браму — там і живе Чорний Орел. Тільки так не пройти до нього: на його подвір'ї багато собак лютих, то щоб не розірвали. Ми зробимо так: обкладемо тебе м'ясом, а зверху обгорнемо в овечу шкуру. Собаки нападуть на тебе, обірвуть шкуру, похватають м'ясо, а ти тікай тоді мерщій в Орлів будинок. Та ще скажемо тобі от що: як підійдеш до залізної брами, то скажи — не забудь — «добридень!», а то брама не розчиниться. Подякував хлопець чабанам та й пішов. Іде він та й іде, з дороги не звертає, коли так: стоїть мурована стіна й залізна брама. Підійшов хлопець до брами та й промовляє: — Добридень! Залізна брама й розчинилася. Увійшов на подвір'я, а до нього так і кинулася сила собак. Порвали на ньому овечу шкуру, розхватали куски м'яса та й почали їсти. А хлопець тим часом мерщій побіг до будинку, став перед дверима та швиденько: — Добридень! Двері одчинилися, і він пішов у будинок. А в будинкові — багато світлиць. Кожна прибрана хорошехороше, аж сяє. Обійшов він по всіх світлицях — нема нікого. Сів та й дожидає. Як стало смеркатись, надворі загула буря. Дерева шумлять, вікна бряжчать, будинок ходором ходить. Хряснули двері, одчинились — в світлицю влетів Чорний Орел. Сів він з розгону на стілець, крила зразу поспадали. Дивиться хлопець, а то вже не орел, то гарний-прегарний лицар молодий. Побачив він хлопця та як зрадіє: — А я ж думав, що ти вже й не знайдеш мене! Оставайся тепер жити в мене. Живуть вони рік, живуть другий і більше. Хлопчик виріс уже, став великий. Тоді каже йому Чорний Орел: — Давай побратаємось! — Давай, — каже той. Після того Орел взивав уже його Побратимом. Раз і каже Чорний Орел: — Побратиме мій любий! Так мені здається, що немов ти журишся в мене. Може, занудився, сидячи в будинкові. Поїдемо по степу погуляєм. Хіба ж коней у мене мало або зброї немає! Посідлали вони коней й подалися в степ з вітром гуляти. Коли стоїть перед ними якесь кладовище. Побратим спинив коня, схилив голову та й зажурився. — Чого, Побратиме мій, засмутився так? — питає Чорний Орел. Побратим промовчав, тільки зітхнув тяжко. Так і додому поїхали. Поїхали вдруге в степ, і вдруге так само: як побачив Побратим кладовище, відразу спинився і став журитись. А Чорному Орлові знову не сказав ні слова. Поїхали втретє. Коли й за третім разом стало так, Чорний Орел став виказувати своєму Побратимові: — Який же ти, мій Побратиме, та нещирий! Я тобі кажу всю правду, а ти од мене криєшся. Чому не скажеш, який на душі в тебе смуток? Може б, я поміг тобі, а не поміг, то хоч розважив би. Тоді Побратим розказав йому все. — Тільки, — каже, — побачу я оці могилки, то й зразу згадаю про свого батька та матір. Може, думаю, й вони десь повмирали. Тоді Чорний Орел і каже: — Бачу я, що хочеш ти додому. Шкода мені за тобою, та нехай уже так і буде. їдь, коли хочеш, а я тебе так одарую. Що буде за чим жити й тобі, й твоїм батькам. На другий день виряджає Чорний Орел свого Побратима в дорогу. Виніс йому малесеньку скринечку та й каже: — Не одчиняй цієї скринечки, поки не дійдеш додому. А дома одчиниш та побачиш, яке добро там заховано. Тільки — ой глядигляди — дорогою не одчини, бо тоді загинемо і ти, і я. Попрощавсь Побратим з Чорним Орлом, взяв ту скринечку та й пішов. Іде він степом та й думає: «Наобіцяв мені Чорний Орел всякого добра, а дав цю маленьку скринечку. І що б було тут такого дорогого?» І взяла його велика охота заглянути в ту скринечку. Сів він на шляху та й думає: «Прочиню ось я цю скринечку трішечки Та хоч в щілинку гляну, що там сховано». Тільки прочинив він скринечку, як рине ж звідти скоту: овечки, корови, коні, одно за одним валом валять. Увесь степ, скільки оком скинути, захряс ними, а вони ще валять. Сів Побратим та й плаче: — Пропав же тепер і я, пропав і Побратим мій вірний. Коли йде Велетень великий-великий. — Чого це ти плачеш, хлопче? — питає він Побратима. — Та як же мені не плакати, коли я сам занапастив себе: випустив із скриньки скот, а сюди загнати не здолаю. Тепер загину сам, загине й той, хто подарував мені цю скриньку. — А що даси, як я тобі увесь отой скот та знову в скриньку зажену? — каже Велетень. — Що хоч, те й бери. — Хочеш, щоб я тебе з'їв? Побратим і думає: вже мені однаково — чи так, чи інакше погибати, то хай же хоч Чорний Орел останеться живий. Потім і каже: — Добре, з'їси. Глянув Велетень сюди-туди: край шляху росте дуб. Як не вирве він того дуба! Махнув раз, махнув два: повернув скот у скриньку. Лізуть, не потовпляться. Недовго пройшло, всіх до одного позагонив, потім зачинив скринечку й оддав Побратимові. — Коли ж ти мене будеш їсти? — питається у Велетня Побратим. — Приходь через два тижні. — А де ж ти живеш? — Отам і там, — розказав Велетень. Тоді Побратим взяв тую скриньку та й пішов додому. Прийшов він додому та як випустив скот із скриньки, то батьки його відразу й побагатіли. Пожив з ними два тижні, а потім попрощався й пішов од них. Приходить до Велетня, а той саме спочиває по обіді. — Ну, тепер їж мене! — каже Побратим. Велетень глянув на нього та й каже: — Дуже ти в дорозі пилом припав. Піди викупайсь, тоді приходь. Викупався Побратим, знову приходить. — Викупався вже — їж! А Велетень знову: — Піди, — каже, — краще викупайся. Пішов Побратим, викупався знову, вишарувався добре, приходить. — Тепер добре вимився, — каже, — хоч якому панові то можна їсти. А Велетень позіхнув та й каже: — Та воно мені щось і їсти не хочеться. Загадаю я тобі одно діло. Як зробиш, то й зовсім на волю пущу. — А що ж ти мені загадаєш? Велетень і каже: — Lсть на світі дочка в Сонця, красуня Акулян; як через рік приведеш ти до мене ту красуню, тоді не буду тебе їсти. — Добре, — каже, — піду. Вийшов од нього та й пішов, куди очі бачать. Вийшов він на шлях та й журиться, де йому шукати тієї красуні Акулян. Дивиться — назустріч йому їде якийсь лицар. Кінь під ним як сокіл, зброя сяє і сам молодий та хороший. Поздоровкався він до Побратима та й питає: — Куди йдеш, чоловіче добрий? А Побратим: — Питай ти мене, коли я й сам не знаю. — Потім і розказав йому, хто він і що йому треба зробити. Послухав його Лицар, а далі й каже: — Тяжко знайти ту красуню Акулян, і самому тобі ніколи її не добути. Потоваришуємо та вкупі поїдемо — я допоможу тобі. Глянув на нього Побратим та й каже: — Як же мені потоваришувати з тобою, коли ти багатий, а я бідний, — ти будеш конем їхати, а мені не зійти з тобою пішому. — Помиримося, — каже, — а як будеш мене слухатись, то й у тебе все буде. Потоваришували. Один конем їде, другий іде піший. Тоді перший сідає на коня, а той іде піший. Так і міняються. Дивляться — сидять пастухи. Лицар і каже: — Зараз будеш мати і коня, й рушницю, та ще й одежу. В їх цього багато, то вони й жалкувати не будуть. — Як же це буде? — питає Побратим. Лицар і каже: — Я перекинусь в дорогого собаку та й буду бігти за тобою. Пастухи люблять добрих собак і будуть купувати в тебе. То ти й візьмеш за нього коня, рушницю й одежу. А як будеш вибирати коня, то роби так: стань оддалік та й клич з табуна: сюк-сюк-сюк... Який вийде до тебе, того й бери. Так і зробили. Іде Побратим конем, а за ним біжить дорогою собака. Побачили пастухи того собаку, задивились. — От, — кажуть, — коли б нам такого собаку! — Тоді й кажуть до Побратима: — Чи не продав би ти нам твого собаку? — Продам, — каже. — Що візьмеш? — Дайте коня, та рушницю, та дайте у віщо одягтися. Пастухи зраділи: — Бери скільки хочеш, бо такого добра в нас багато. — Мені багато не треба, — каже. Дали йому пастухи рушницю, дали одежу. — А коня, — кажуть, — сам вибирай. Став Побратим проти табуна та й кличе: сюк-сюк-сюк... Дивиться: кульгає з табуна шкапа, погана-препогана. «Здохне вона тобі, щоб я її взяв», — подумав Побратим та й погнав її назад. Потім знову: сюк-сюк-сюк... Дивиться — знову та ж таки шкапа суне з табуна. Нічого робити, взяв її з собою, поїхав. А собака зостався в пастухів. Вночі, як пастухи спали, прийшли злодії, щоб покрасти коней. Собака почав гавкати та й розбудив пастухів. Тоді злодії повтікали. А собака за ними, погнав їх, та й погнав, та й погнав. Тільки його й бачили пастухи. А Побратим поїхав собі один. Коли доганяє його собака. Добіг ближче та й знову перекинувся в Лицаря. — А що, — питає, — виміняв все, що треба? — Виміняв, — каже, — тільки кінь дуже поганий попався. — Е, — каже Лицар, — то ти його ще не знаєш — ось сідай на нього. Сів Побратим на тую шкапу, а Лицар її пліткою лясь-лясь! І під Побратимом забасував кінь. як диво, що й не знайти кращого. Ідуть вони та їдуть. Захотіли їсти. — Добре б було, — каже Побратим, — розжитись на що та попоїсти. Тільки ж за що його розжитися, як грошей катма. — Не треба грошей, — одказує Лицар, — розживемося й так. їдуть далі — коли чабани баранів стережуть. Тоді Лицар і каже: — Я перекинуся в дорогу рушницю, а ти за ту рушницю виміняй у них барана. Іде Побратим мимо чабанів, а за плечима дві рушниці — одна гарна, друга ще краща. — Навіщо тобі дві рушниці? — кажуть йому чабани. — Продай нам оту кращу. — Добре, — каже, — дайте мені за неї барана. — Хоч п'ять бери, — кажуть. — Ні, мені одного треба. Помінялись. Взяв Побратим барана, поїхав, а чабани радіють, рушницю роздивляються. Коли дивляться — вовк схопив в отарі найкращого барана й подався скільки видно. Чабани й кажуть — коли досягне ця рушниця до вовка, то кращої за неї не знайти. Взяв один її, націлився на вовка й стрельнув. Так вовк і перекинувся, й барана випустив. А сама рушниця розлетілася в дрізки. Їде Побратим, коли його знову наздоганяє Лицар та й каже: — М'ясо ми будемо мати, треба роздобути ще хліба та солі. — А де ж ми його без грошей візьмемо? — питає Побратим. — Добудемо і без грошей, — каже Лицар. — Я перекинусь в золотий гребінчик, а як будеш їхати селом, то ти у дівчат виміняєш на нього хліба та солі. Іде Побратим селом, держить в руці золотий гребінчик; так він у нього й виблискує на сонці. Позбігалися дівчата з вулиці та так на той гребінчик задивляються. — От, — кажуть, — коли б нам такий гребінчик! Далі одна й питає: — Може, продали б, дядьку, отого гребінчика? — Купуй, то, може, й продам. — А що візьмете? — Багато не візьму: винеси хліба та солі попоїсти, то й буде твій. Дівчина зраділа. — Скільки схочете, — каже, — стільки я и дам. — Ні, мені багато, — каже, — не треба! Винесла дівчина хліба та солі. Побратим оддав їй золотий гребінчик, взяв хліб, сіль та й поїхав. А дівчина заходить у хату та до дзеркальця. Стала розчісуватись тим гребінчиком. Розчесалась та й стала така чорнява та гарна. Зраділа дівчина, думає: «Тепер же будуть мене хлопці любити». Потім прибралась, знову на вулицю майнула. А гребінчик на столі остався. Потім шусть у вікно — та хто його зна, де й дівся. Побратим вийшов за село, почав вечерю готувати. А як вечеря вистигла, надійшов і Лицар. Попоїли вони, лягли спати, а чуть світ поїхали далі. їдуть вони та й їдуть. Дивляться: перед ними золоті хмари, а в тих хмарах сяють палаци та будинки. — Отут живе Сонце, — каже Лицар. — Підійдімо під палац та побачимо, що там саме діється. Приходять до палацу, а там вештається багато людей, та чогось всі такі заклопотані. Тоді Лицар і питає одного, про що це люди так бідкаються. А той і каже: — Та тут у нас такий клопіт, такий клопіт! Сонце видає свою дочку, красуню Акулян. Завтра весілля, а їй і досі ніяк не доберуть черевиків по нозі. Сонце наказав нам, щоб до світа були черевики, хоч із землі. Так оце не знаємо, що й робити, де вже їй тих черевиків шукати. — Сказав та й пішов. Тоді Лицар і каже: — До ранку ми ще придумаємо що-небудь, а тепер ляжемо спати. Лягли вони спати під золотим палацом, а Лицар і каже: — Коли б нам ранку не проспати: як прокинешся раніше мене, то збудиш. Прокидається серед ночі Побратим, підняв голову — немов розвидняється. Тоді він до Лицаря стиха: — Товаришу, вставаймо, бо світає. Лицар прокинувся, глянув навкруги та й каже: — Ні, це ще не світає. Це красуня Акулян прокинулась та до вікна підійшла. Спімо. Лягли та й знову сплять. Прокинувся ще раз Побратим, дивиться — немов зовсім уже розвиднілося. — Товаришу, вставаймо, бо вже надворі видніє! — стиха промовля він до Лицаря. Лицар прокинувся, глянув у небо та й каже: — Ні, ще не видніє — це красуня Акулян прочинила віконце в своїй світлиці. До світа ще далеко. Спімо. — Сплять. Прокидається Побратим, кли надворі видно, як удень. — Товаришу, вже день надворі. Вставаймо! Той прокинувся, глянув та й знову каже: — Ні, і це ще не день надворі — це красуня Акулян вийшла на рундук, бо в світлиці душно. Спімо. Ще до ранку встигнемо заснути. Кріпко заснув Побратим. Був би й ранок проспав, коли б Лицар не розбудив його. Розбудив Лицар та й каже: — Придумав я таке: я зроблюся черевиками, а ти понеси їх продавати до красуні Акулян. Оддаси їй ті черевики приміряти, а сам мерщій тікай од палацу та й не озирайся. Що буде,-* побачимо. Перекинувся Лицар в черевики, а Побратим взяв їх і поніс до палацу. Побачив він прислужницю та й каже: — А понеси оці черевики Акулян, хай прибує. Наймичка понесла черевики до Акулян, а Побратим мерщій за браму, на коня та хода. Прибула Акулян ті черевики — прийшлися, як вилиті. — Оці черевички по моїй нозі, — промовляє Акулян, — хто ж це їх добув мені? — Та чоловік приніс, стоїть надворі, — одказує наймичка. Вийшла Акулян на рундук, щоб глянути на того чоловіка, та й незчулася, як ті черевички підняли її вгору; підняли та й понесли з палацу. Спустили додолу далеко од палацу, де їхав собі Побратим. Черевики з неї спали та й зникли. А там стоїть Лицар та до Побратима осміхається. Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи. Лицар і питається у Побратима: — А ,чи гарна Акулян? — Ой гарна ж, — каже, — та... — та й замовк. Ідуть далі. — А чи не шкода її Велетневі давати? — Шкода, — каже Побратим. Та й зітхнув. Перегодом Лицар знову питає: — А може б, ти сам оженився з нею? — Оженився б, так Велетень з'їсть. — Не журись, — каже, — і Велетень не з'їсть, і Акулян твоя буде. — Потім і каже: — Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетнем. Так і зробив — зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня та й каже йому: — Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі. — А це друга що за дівчина? — питає Велетень. — Це моя молода. Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян. — Давай поміняємось! — каже. — Поміняймось, — каже, — тільки вона од тебе втече. — Не втече! — каже. — Далебі, втече. — Ну, то вже побачимо. Міняймось. Помінялись. Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав. Друга красуня каже Велетневі: — Треба мені голову змити: звели погріти окропу в казані. Велетень звелів слугам гріти окріп в казані, а сам ліг спочити. Ліг та й заснув. Тільки окріп закипів, красуня поставила його в головах у Велетня, сама знялась та й майнула з двору. Прокинувся Велетень, став кликати красуню. — Ходи, — каже, — поцілуй мене. Кликав-кликав: ніхто не йде. Розсердивсь дуже. — Я ж тебе навчу, як слухати! — крикнув. Та як схопиться! Зачепив казан, перекинув на себе, так його і обварило всього. Розлютувався ще дужче — кинувся по світлицях шукати красуні. Шукав-шукав — не знайшов. Тоді догадався, що вона втекла. Крикнув він на свої слуги, щоб сідлати найкращого коня. Осідлали йому коня, сів він та й полетів на ньому, як вітер, доганяти Побра- тима. А та красуня вже не красуня, а знову став Лицар, їдуть троє, розмовляють. Коли чують: земля гуде, буря шумить. Побратим і каже: — Це ж Велетень наздоганяє нас: пропали ми тепер. — Не бійсь, не пропадемо, — каже Лицар та зразу перевернувся: став києм. Прибігає Велетень та до Побратима: — Нащо ти мене одурив? — А хіба ж я тобі не казав, що втече? — одказує той. — То ти вмисне зробив так? — Велетень до нього. — А ти нащо людей їси? — То що, як їм? От і тебе зараз із'їм. — А ну ж, ну! — каже Побратим. Кинувся до нього Велетень, хотів уже з коня стягати. Коли це як не зашумить кий над головою, як не огріє Велетня по лобі, аж каганці йому посвітились. Озирнувся кругом — немає нікого. — Що за диво? — Потім знов до Побратима: — Таки з'їм тебе! Зашумів знову кий та раз, другий його по голові, аж поточився. Став Велетень та й дивиться. — Та що це воно за мара така, що б'ється так дуже? А Побратим до нього. — Ото, — каже, — як не одв'яжешся, то й буде бити, доки й дух з з тебе виб'є. — Та ну? — каже. — А ти ж думав як! Ото йди собі геть за доброї честі. — Е! — каже Велетень. — Коли так, то краще й поїду собі. Свиснув на коня та й повернув назад. Їде з красунею Акулян Побратим, а поруч з ним Лицар. Вже недалеко Побратимові й додому. Тоді Лицар і промовля до Побратима: — Мабуть, отут ми з тобою й попрощаємося. Вже тобі пригоди не буде ніякої, поки й додому прибудеш. Тільки на прощання скажу тобі от що: оця красуня Акулян — вона дуже гарна, тільки зрадлива й лиха. Як такою візьмеш її, то буде тобі з нею одна звада. Треба так поробити, щоб вона була вірною дружиною. Тоді вийняв шаблю та й розрубав її надвоє. Дивляться, а всередині в неї гадюка. Взяв Лицар ту гадюку, викинув, а красуня знову ожила. — Ну, тепер, — каже, — будеш з нею щасливий, їдь здоровий! Тоді Побратим і каже: — Скажи ж мені на прощання: хто ж ти такий, щоб знав я хоч, кого згадувати. А Лицар і каже: — Хіба ти мене досі не впізнав? Та я ж Чорний Орел, твій товариш і побратим... --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф". У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua