Васіліс Васілікос 
 
СТАРА ЄВТИХІЯ ТА МІХОС 
 
Оповідання 
--------------------------------------
 
	Стара Євтихія ростила свого Міхоса змалечку. Вона пам'ятала, як ще на хрестинах він брикався та випручувавсь, коли святий отець хотів помазати олією йому чоло. Євтихія тоді перехрестилась і на радощах аж заплакала. Ніжне дитя її Міхос. Добросерде хлопченя. Як почав у свої дванадцять витягатись, то не встигали одежу йому купувати. З гуми, а не з тканини мали бути б штани та сорочки, так швидко виростав із них Міхос. Потім доручили йому в гімназії носити прапора, і старенька невимовне пишалася, коли дивилася з балкона, як на параді проходили вулицею школярі. 
	
	З-поміж трьох дітей подружжя Меракліотісів — Ніци, молодшої, Костиса, старшого, та Міхаса — Євтихія любила найдужче цього. «Бо очі в нього сині-сині, мов у янгола», — казала вона й плакала, згадуючи про своїх власних «хлоп'ят», моряків, що їх доля закинула хтозна й у які порти. Хазяїнів родич, новоспечений судновласник, подбав про них, узяв на корабель, — дай йому Боже здоров'я! — і відтоді вона їх не бачила. Сини надсилали їй трохи грошенят, але Євтихія складала ті перекази окремо. «То їхні гроші, — казала вона. — На хліб я ще можу собі заробити». 
	
	Одначе тепер саме з заробітком і стало сутужно. Спочатку хазяйка звеліла їй приходити через день, посилаючись на те, що життя дорожчає, а потім дала зрозуміти: служниця їй більш не потрібна. Невеличке відшкодування Євтихія, правда, одержить, але вона й сама бачить: нема вже в Меракліотісів тих достатків, що були раніше. Зі зміною політичного становища у країні справи в хазяїна пішли на спад. Марно стара Євтихія запевняла, що ладна лишитись у них навіть без платні, аби тільки її тут хотіли. «Я ніколи не погоджуся, щоб у нас хтось працював задарма, — сказала пані. — Ти знаєш, як хазяїн піклувався про трудящий люд? Він хотів, щоб платню спершу одержував робітник, а вже потім — власник. Тому, між іншим, його справи й ідуть шкереберть. Через оцю його доброту». «Але ж я вигодувала трьох ваших дітей, — жалілась Євтихія. — А тепер, на старість, проганяєте мене?» 
	
	Важко було хазяйці переконати ображену служницю. Ці бабусі, що ціле життя пропрацювали в одному домі, стають, як діти: не можуть розлучитися з меблями. Але згодом, коли Меракліотіси міняли квартиру, старій Євтихії все ж таки довелося від них піти: троє дітей поселилися, за звичаями часу, в гуртожитку, кожен в окремій кімнаті, а пані з паном, уже пенсіонером, втиснулися в невеличку двокімнатну квартирку, де, хоч би вони й хотіли, для когось третього місця не було. 
	
	Але пані не з тих, що кидають вірного пса на дорозі. Вона подбала про стареньку і з допомогою подруги, яка працювала в американському посольстві, знайшла Євтихії роботу прибиральниці. Стара мала ходити туди лише тричі на тиждень, коли зачинялись кабінети, — помити підлоги, туалети, вікна. Оскільки в такі місця брали тільки людей, яким можна довіряти цілком, то пані Меракліотіс дала за колишню свою служницю поруку. За тридцять років у її домі, мовляв, не пропала й ложечка. Це свідчення подруга переказала в посольську службу безпеки. 
	
	Щоб легше було спостерігати за тим, що діється в різних американських службах у країнах з виразними антиамериканськими настроями, як, скажімо, у Греції, було вирішено позбирати всі ті служби в одні будівлі, нові, сейсмостійкі, з герметичними перегородками, ніби в трюмах нафтоналивних суден; одне слово, в разі вибуху чи короткого замикання вогонь там не перекинеться з одного відділу в інший. Вже те, що така будівля має одні центральні ворота та систему спостереження в туалетах, довгих вузьких коридорах та ліфтах за допомогою мережі потайних телекамер, гарантує посольству надійну безпеку. Таких заходів ужив новий посол. Він був не професіональний дипломат, а військовий, бо — і це мало неабияке значення — американці, люди, як відомо, дуже практичні, хоч насправді ніколи ними не були, але так уже їх називають, отож американці вирішили в країни, де при владі військові, посилати не професійних дипломатів, що розмовляють якоюсь своєю мовою, а військових дипломатів з аташе-політиком, котрий дбав би про тонкощі дипломатичних маневрів, не забуваючи водночас про галузі, які кожне посольство повинне мати обов'язково. Одне слово, Караванас, новий посол, — щоправда, свою батьківщину він репрезентував із найгіршого боку, — вперто виношував ідею військового табору, точніше, фортеці й відтак дав вказівку зосередити усі служби в бомбостійкій будівлі свого нового посольства. Тому відділ культурно-освітнього обміну, іцо доти містився в акціонерній армійській касі, перевели також сюди. 
	
	Працюючи лише тричі на тиждень, стара Євтихія заробляла більше, ніж у домі Меракліотісів, де роботи вистачало щодня. Але тут вона мала справу з речами, а не з людьми, їхні слова, рухи, суперечки, сигарети залишалися після них недопалками, недомовками, примарами. Нещасна стара звикла до одного дому, де провела тридцять років, де ростила три тендітні пагінці, та ще два свої, в Егалео, отож разом п'ятеро, їхні голоси, сварки, пустощі, примхи живили її, не давали старіти. А тепер вона чекала від пів на сьому внизу, в підвальній, схожій на гараж, кімнаті разом з десятьма іншими прибиральницями тієї хвилини, коли піде останній посольський службовець, щоб кинутися з відрами та ганчірками нагору — голодне птаство, що підбирає крихти, вилизує тарілки, аби наступного ранку господа блищала. Новеньким дсівали щоразу інші приміщення, тоді як «ветерани» брали собі роботу найлегшу кабінети служби безпеки на другому поверсі, де прибирати не було й чого. А взагалі стара Євтихія помітила, що американці їдять багато сендвичів і часто п'ють каву — про це свідчили численні паперові коробки, що валялися в найнесподіваніших місцях. Однак надто брудні кімнати не були, хіба тільки ті, через які проходило багато людей: у відділі візування паспортів, у консульстві, у відділі торговельних обмінів, а також у культурно-освітньому з фільмами, платівками та книжками; тут, до речі. працювала подруга пані Меракліотіс, що влаштувала Є'втихію на роботу. Найбрудніше було в дискотеці. 
	
	Сюди одного дня прийшов по довгограючі платівки Міхос. Знайома пані, що знала хлопця змалку, дуже йому зраділа. З пані Меракліотіс вона частенько бачилася «за чайком», але його самого не зустрічала відтоді, як він закінчив гімназію й зачинився в своєму гуртожитку... Міхос, що тим часом став уже юнаком, завжди пишався, коли його приймали за дорослішого, ніж він був насправді. Його довгий чуб, борідка, манера скручувати цигарку — для старої дівки це були відомі у всьому світі ознаки «впевненого в собі». 
	
	— А я знаю, чому ти прийшов! — Короткозорі очі за товстими скельцями окулярів примружились. Ця стара дівка була людина дуже освічена, і своїх щирих почуттів до подруги вона не приховувала. — Тобі потрібен останній диск Джіммі Хендрікса. 
	
	— Ні, — відповів Міхос дуже серйозно. 
	
	Тоді вона назвала ще кілька імен. Зрештою їй здалося, що Міхос хоче взяти щось із класичної музики. Малера чи Альбеніса. Жінка уважно подивилася на нього, їй подобалось, що син її подруги не ганяється за модою, як десятки інших хлопців — найновіші платівки вони просто випрохували. І жодному з них не можна було відмовити, бо тільки так Америка навертала до себе молодь. Тим-то у відділі, де видавали платівки, завжди було людно. 
	
	Вони схилилися над картотекою. 
	
	— Щоб записатися сюди, — пошепки пояснювала вона Міхосові, — треба бути — формально, звісно — членом якої-небудь організації або представником шкільного класу чи студентського комітету в університеті. Але тобі я зроблю виняток і запишу тебе в дискотеку без будь-яких формальностей. Тільки й ти зроби мені одну маленьку послугу: познайомся з нашим начальником. Золота людина! Чудово розмовляє по-грецькому. І не має нічого спільного... Ну, загалом він дуже відверто виступає проти мілітаристів у Пентагоні, називає їх фашистами, — додала вона, здогадуючись, які суспільні погляди в хлопця, коли зважити на політичне минуле його сім'ї. 
	
	Міхос, відкинувши граційним рухом невинної дівчинки свій довгий чуб назад, погодився. Сережка, що блиснула в його вусі, трохи збентежила стару дівку, та зрештою видалась їй навіть симпатичною. 
	
	Вони вийшли у коридор. Стара дівка несміливо постукала в одну з кімнат Звідти пролунало «come in»', двері відчинились, і Міхос побачив усміхненого начальника культурно-освітнього відділу американського посольства. Він заде)) на стіл ноги й щось говорив, сміючись, у телефонну трубку. 
	
	— Ні, Joanne. 
	
	— Ні, John. This is the child of a very good friend of mine. 
	
	— Як справи? Мене звати Джон, Фостер Джон, — промовив бездоганною грецькою начальник і великодушно простяг закомплексованому і збентеженому хлопцеві руку. 
	
	Височенний Міхос нахиливсь, узяв її, і американець із щирістю дорослої дитини і силою велета стиснув йому долоню так, ніби хотів її роздушити. 
	
	Потім Фостер Джон поклав трубку, опустив на підлогу ноги й споважнів, як і належить начальникові, що розмовляє з підлеглою. 
	
	— Міхаліс хоче взяти платівки... 
	
	— Міхалісові дозволяється все! — промовив начальник і запропонував хлопцеві сигарету з подвійним фільтром. 
	
	Міхос подякував і сказав, що курить тільки свої. Він дістав коробку з тютюном і згорнув самокрутку. 
	
	Після кількох запитань та відповідей на них («Що вивчаєш?» — «Юриспруденцію, перший курс». — «Ким хотів би стати?» і т. ін.) добросерда жінка гордо взяла сина своєї подруги під руку й повернулася, щоб вийти з кабінету. Але перш ніж зачинити двері, вона ще додала: 
	
	— Це син моєї подруги, її служницю посольство найняло прибиральницею... Начальник спохмурнів, однак добросовісна жінка зраділа, що знайомство все 
	
	ж відбулося: в такий спосіб вона забезпечила собі тил, бо видавала платівки 
	
	незаконно, порушуючи інструкцію. 
	
	І Міхос із десятком платівок класики під пахвою гордо вийшов із посольства. 
	
	— Він стане великим чоловіком, — сказала Євтихія про свого Міхоса, коли прибирала в культурно-освітньому відділі й зіткнулася в коридорі зі старою дівкою, що того дня затрималась на роботі. — 3 трьох дітей пані Мірсіні (так звали пані Меракліотіс) Міхаліс — моя найбільша симпатія, — додала стара й напнула хустину, беручись за віник. 
	
	Службовка в окулярах з товстими скельцями поцікавилася, чи задоволена вона новою роботою, і заспішила тюпки коридором; вона мала встигнути на службовий автобус, що підвозив її в бік Кокінари. 
	
	Міхос часто приходив у дискотеку, брав платівки й щоразу вчасно їх повертав — доглянуті, чисті. Від доброї покровительки він дізнавався про те, як живуть його рідні; уряд повівся з ними досить жорстоко, хоч батько прихильно ставивсь до Заходу й був настроєний патріотично. Для нового уряду поділу на Схід і Захід не існувало, він ділив увесь світ на Південь і Північ. Міхос слухав, ніколи нічого не казав, брав нові платівки й, подякувавши, прощався. 
	
	Проте одного дня він прийшов досить схвильований; цього разу хлопець мав іншу «місію», конкретнішу. Зраджувало Міхоса тільки тремтіння рук, і він гамував його, міцно стискаючи пакунок із платівками. 
	
	Стара дівка здивувалася, побачивши хлопця в дискотеці так пізно. Було вже чверть на сьому (у посольстві всі працювали за американською системою робочого дня без перерви). 
	
	— Я приніс платівки сьогодні, —промовив він з порога, —бо завтра весь гуртожиток їде на екскурсію в Айон Орос'. Я, мабуть, надовго там затримаюсь. А може, й зостанусь назавжди. 
	
	Стара дівка подивилась на нього, високого, мовчазного, з рудим чубом і світлою бородою. Міхос стояв у дверях, мов новоявлений Ісус Христос. Вона сказала йому, щоб він приходив ще. 
	
	— А що ти збираєшся в Айон Оросі робити? — спитала потім. — Чи не маєш, бува, наміру стати ченцем? 
	
	— Думаю взятися за вивчення візантійських гімнів. До юриспруденції в мене немає ніякого нахилу. Нудьга смертельна! До того ж це — законодавство одного класу, буржуазного, а йому незабаром настане кінець. 
	
	Стара дівка розуміюче всміхнулась і взяла в Міхоса платівки. 
	
	— Я вже не встигну почастувати тебе кавою. — Вона показала на електричну кавоварку. — Ось поставлю платівки й підемо разом, якщо хочеш. 
	
	Якраз на це Міхос і сподівався. Йому потрібно було на кілька секунд залишитись тут самому. Він пробіг поглядом по кімнаті. Впевнений, що його ніхто не бачить (вікон тут не було), хлопець ступив до столу, дістав з портфеля маленький пакунок, загорнутий у папір фірми «Міньйон», нахилився й поклав його на дерев'яний підніжок у формі літери Г. Не встиг він прибрати звичайного свого вигляду святого, як стара дівка повернулась. Вона прихопила свої сигарети й запальничку, згорнула розпечатаного листа, що лежав на столі, протерла товсті скельця окулярів (на мить її очі, без окулярів, видалися Міхосові напрочуд маленькими, ніжними й беззахисними) і, взявши в одну руку пальто, а другою попідруки Міхоса, рушила— весела, з таким височенним кавалером! —довгим і вузьким, схожим на лікарняний, коридором до виходу. Від лункого цокання її підборів усі двері дорогою відчинялись, і службовці виходили подивитись на цю пару. Вона завжди казала, що кавалерами в неї колись будуть сини її найкращих подруг. Так воно оце й сталося. А Міхос, збентежено й трохи незграбно намагаючись пристосувати свою широку, розгонисту ходу до її коротких, дрібних, нервових кроків, помічав двері, на яких були таблички з грецькими назвами, написаними латинськими літерами (американці й таблички, — чи то на дверях, чи то в рекламних проспектах, —давно вже стали для нього синонімами). Отож, виходячи у двері праворуч, до центральних воріт, вони зовсім не помітили старої Євтихії, що ступила зі своїм вузликом у двері ліворуч. 
	
	У вузлику, крім робочої одежі, лежали речі, потрібні будь-якій прибиральниці. Цього дня стара Євтихія була трохи заклопотана: знову все подорожчало. І кури теж. Вона вже й так ледве перебивалась, а тепер не знала, що діяти далі. До того ж кілька місяців не було жодної звістки від синів, закинутих на чужину. 
	
	Усі прибиральниці зібрались у підвалі, і наглядачка, як завжди, почала розподіляти роботу. Євтихії пощастило: їй випав кабінет начальника культурно- освітнього відділу та прилеглі, майже завжди порожні кімнати. З папірцями в руках (ЇЇ приміщення були позначені червоним; сьогодні всі тягли жеребок, щоб ніхто не ображався на нібито несправедливий розподіл) жінки майже бігом кинулися порожніми коридорами — з хустинками, щітками на довгих держаках, ганчірками для миття підлоги, з відрами й вузликами, — наче хор у давньогрецькій трагедії до залитого кров'ю палацу Атрідів'. З криками й вереском, розпалюючись і запалюючи одна одну, прибиральниці розтікалися, згідно з планом, по лабіринту посольства, і коли б їм трапився тієї миті хтось із запізнілих службовців, то він напевне злякався б видовища: гурт жінок, що мчать, наче богині помсти Еринії. 
	
	Вона зайшла до кабінету начальника відділу, підняла не зовсім погашену сигарету, що тліла на підлозі. Поплювавши, загасила її й поклала до кишені фартушка; колись, ще в селі, вона збирала отак горіхи... Потім побачила якісь зім'яті папери, перебрала їх, щоб не викинути потрібне. Після цього перейшла до дискотеки. Музика, нагромаджена на стелажах, зі своїм власним ритмом, із чужими голосами, що набридли їй, все ще відлунювала в її вухах. Євтихія пройшлася по підлозі віником, тоді вологою ганчіркою, а далі протерла полиці, згори і знизу. Ступила в туалет, змила нечистоти, сипнула в унітаз порошку, спустила воду; порошок запінився, й унітаз заблищав. Поміняла папір, використані серветки вкинула до великого пластмасового кошика. Наостанку зайшла в кімнату, де працювала стара дівка — хай вона завжди буде здорова, що знайшла їй таку роботу! Євтихія витрусила з кошика непотріб (паперові стаканчики від кави з рештками цукру на дні) і, нахилившись, щоб і тут, під столом пройтися вогкою ганчіркою, побачила невеличкий пакунок, загорнутий у папір фірми «Міньйон». Пакунок непомітно лежав собі на дерев'яному підніжку у формі літери Г. 
	
	Стара підняла пакунок і поклала на стіл. Однак пакунок здався їй надто важким. До того ж там ніби щось ворушилось, і вона піднесла його до вуха. Почулося приглушене «цок-цок». Вона подумала, що це в неї від хвилювання. Потроху віддихалася й заспокоїлась, але «цок-цок» не змовкало — так ніби десь у глибині пакунка якесь загадкове серце билося влад з її власним серцем. 
	
	— Ісусе, матір божа, поможіть! — перехрестилась Євтихія. — І що воно в біса за штука така? Може, це хтось годинника забув? 
	
	І поклала пакунок на стіл, скраєчку. 
	
	Потім, на слідстві, стара Євтихія розповіла, як знайшла того пакунка, її слухав відповідальний працівник з коротко підстриженим чубом, схожий на астронавта, що літав на Місяць, — вона бачила його по телевізору в сусідки Тули. Перекладач раз у раз спиняв її й просив розповідати повільніше, щоб устигати з перекладом. Спочатку їй, мовляв, на думку нічого поганого не спало. Навіть мало не забула пакунка на столі. А як зрозуміла, що то — міна з годинниковим механізмом, поставленим на дванадцяту ночі (за грецьким часом, а за американським—на шосту ранку), ледь не зомліла з переляку. 
	
	Другого дня о третій годині, незадовго до посадки на судно, що відпливало з Уранополя в Айон Орос на екскурсію, Міхос узяв свіжі афінські газети й побачив знімок старенької своєї няньки. Вона тримала, щаслива, невеличкий пакунок, загорнутий у папір фірми «Міньйон», як тримала його самого, маленького, на одній із фотографій у їхньому сімейному альбомі. 
	
	Внизу стояв підпис: «Бідна прибиральниця, проста жінка з народу, знайшла і передала до органів безпеки американського посольства підкладений там анархокомуністами вибуховий пристрій». Винагорода становила аж двісті доларів. 
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua