Васіліс Васілікос 
 
ПОВЕРНЕННЯ ОДІССЕЯ КЛЕАНТА НА ІТАКУ 
 
Оповідання 
--------------------------------------
 
	Моряк Одіссей Клеант стояв на борту судна «Папайоргуд», яке, поволі огинаючи довгий мис, підходило до його рідного острова, й нічого не міг упізнати. Узбережжя, певна річ, не втратило своїх обрисів, мов ото губи, що, не змінивши звичної усмішки, все ж наповнили її новим змістом; як зуби, геть попсовані, з мостами й золотими коронками, надають усмішці іншого виразу, так тепер і будинки, вілли, цілі вулиці, що виринали раптово з-за сосон та ялин, змінювали краєвид, збіднювали його проти того, який укарбувався йому в пам'ять дев'ять років тому, коли він, Одіссей Клеант, звідси відпливав. «Мабуть, пожежі, — подумав він, — оголили гору. А може, то від хмари, що саме заступила сонце й створила зоровий обман». Косі промені, які прохоплювалися де-не-де з-за хмари, сліпили очі, стирали своїм блиском зелень. 
	
	Щодо судна, то «Папайоргуд» мало «реактивний», як казали в селі, двигун, бо, набравши швидкості, вже не могло зупинитись — на відміну від човників із двигунами на чотири чи п'ять кінських сил. Із острова Хори, куди Одіссей прилетів літаком ще вранці (квиток йому оплатила компанія), до його села Ітаки можна було дістатися суходолом — новеньким сучасним автобусом — або ж морем, сівши на «Папайоргуд». Одіссей вибрав морський шлях: переважило бажання побачити узбережжя, яке він знав майже напам'ять, мов ото вірші, завчені на уроках літератури в школі. 
	
	І ось тепер ці береги він не міг упізнати. Його збентеження зростало в міру того, як вони підпливали: за мисом святого Миколая гордим, стрімким, з єдиною сосною на крутому схилі (дерево те було там вічно, наче родимка на твердій, гладенькій щоці), — мис був для нього маяком і водночас межовим знаком, що відділяв увесь острів від тієї частини, яку він називав своєю, з водами, в які ніхто не входив, завжди неспокійними, навіть у найбільше безвітря, — отож за мисом з'явилася висока гора з двома вершинами, схожими на перса жінки, що засмагає на сонці, з білою пов'язкою села, гаптованою руїнами венеціанського замку, збудованого колись для захисту від піратів. (У прадавні часи, розповідає легенда, острів був жінкою, в яку закохався Посейдон, бог моря; він обернув її на острів, щоб не розлучатися з нею, і відтоді вона завжди в його обіймах.) І узбережжя, що ближче вони підпливали, після мису здавалося геть забудованим віллами на кшталт бунгало; вони тулились одна до одної, наче нескінченний рівненький ряд безглуздих кубиків чи вуликів, виставлених тут, щоб бджолам легше було збирати мед в очереті та прибережних заростях. 
	
	— Дивись, дивись, Одіссею, — казав йому комісіонер «Папайоргуда», що виконував усілякі замовлення Ітаки та Хори. (Цей чоловік знав Одіссея ще хлопчиком — відтоді, як ставив дерев'яні ятері на кефаль у річці Фотіні й був близьким другом його батька, тепер уже покійного. Батько втопивсь якраз на різдво; добряче випивши, він пішов ремонтувати двигун судна, але посковзнувся, і його більш ніхто вже не бачив...)—Змінився наш край, — провадив комісіонер, — витоптали його зайди, все розкупили, вважай, геть усе підмели... 
	
	Хоч Одіссеєві все це й боліло і його роками пік той нестерпний біль, але він нічого не сказав; його погляд був звернений до берега, туди, де височіла тополя, прозвана «Тим'яном», де здіймалася в морі скеля, цей притулок чайок, — там він колись залишав вечорами вудки й наживку. Скеля стояла на місці, але на ній бовваніла таверна з вивіскою «Чайки». Його охопив страх. 
	
	Мол так довшим і не зробили, він був такий самий занедбаний, як і тоді: 
	
	поламана лебідка, розкидане довкола каміння, сухе гілля на підстриженому дереві; там він вибирав малим із рибальських сітей камсу. Вбогий і безплідний острів, що його Одіссей дуже рано змушений був покинути. Одного разу — Одіссей це добре пам'ятає, хоч був ще хлопчаком — він спостерігав із молу, як прибули кораблі ЮНРРА і, не маючи змоги у шторм розвантажитись, почали скидати мішки з борошном просто в море, а голодні люди на березі плакали й молилися святому Миколаєві... Марно. 
	
	Мати отримала телеграму і вже чекала на нього у своїй чорній хустині, накинутій на плечі. Разом з нею був і його брат із дружиною. Сестри повиходили заміж в інші краї: одна — за будівельника в Афінах, друга — за сторожа з маяка на сусідньому острові. У матері були такі самі волохаті ноги й ледь помітні вуса, ніби після чоловікової смерті вона постановила в усьому його замінити. Постарілою вона йому не здалася. Може, тому, що він завжди пам'ятав її старою. Мати з тих жінок, яким злидні взагалі не давали бути молодими. Брат, навпаки, майже зовсім посивів; а його дружину, Екаві, Одіссей знав лише з весільних фотографій. 
	
	За викладеним валунами молом пірнали по рибу ловці, знову випірнали, поправляли свої маски, налаштовували знаряддя. Вони нагадували акул, що чатують,на здобич (вівчарку теж важко впізнати у вовчій зграї). 
	
	— Я хочу тобі відрекомендувати пана фон Гессена, — сказав брат, щойно вони зійшли з насипу. — Він купив нашу садибу в Цаталі. 
	
	То був, власне, сад — оте непотрібне обійстя коло боліт. Цаталі2 селяни називали місцину, з обох боків оточену водою. 
	
	— Він збудував чудову віллу. І гараж для човна. Пан фон Гессен, на диво червоний, з люлькою в роті, потис йому руку. 
	
	— А це — сер Артур, англієць, — сказав брат. — Він узяв у нас біля «Тим'яна» десять акрів. І поставив там розкішну віллу з власним радаром. 
	
	— The return of Ulysses to Ithaca, — промовив «сер», що від надміру тутешнього сонця аж почорнів на виду. 
	
	Німий носій, також трохи потемнілий, завжди п'яний і схожий на розбійника (він мав, казали, величезний успіх у жінок), тяг Одіссеєву валізу, розштовхуючи селян, що зібралися в Епіньйо зустрічати своїх. 
	
	Ось і домівка. Скільки разів у плаваннях пін ступав цими сходами, не знаючи, справжні вони чи тільки витвір його уяви' 
	
	Усі ці відстані — від молу до цементної стічної труби, від труби до першого садка, від садка до цементних сходів батьківського дому, що ними він оце підіймався, — досі здавалися йому вельми значними, ніби він збільшував їх в уяві як безмежну картину, і ось тепер, у дійсності, все знову зменшувалось, бо картина ця була обмежена, поділена на окремі ділянки; тепер кожен квадратний метр відповідав цілому квадратному кілометру в його пам'яті. 
	
	Усі ці дев'ять років Одіссей підтримував зв'язок із домом і знав про всі значні події, що сталися без нього: весілля, народження, похорони. Своїй старенькій він часто посилав гроші. Але багато деталей позабувалося: малюнок на скатертині, пожовклі фотографії в широких оксамитових рамках, покривало на канапі, материне придане, рипіння ліжка, коли сядеш на ньому скраєчку... Лише величезний радіоприймач з антеною і численними кнопками, його власний подарунок, був новий. І якби не приймач, Одіссей міг би подумати, що ніколи й не вирушав звідси в далекі краї. Приходили сусіди, вітали його й приносили гостинці: інжир, виноград, свіжі горіхи, від яких пальці ставали бурими. Прислала йому солодощів і Попі'. Колись вони збиралися одружитись, але він поїхав, а вона зосталася на скрині дожидати. Приповз і нюхнув його й Аргос, старий пес із безліччю кліщів на спині. Очі у пса були червоні від глибокої старості, червоні й повні гною. Одіссей пригадав, як ходив колись з Аргосом угору на Псарйо полювати куріпок, і пес виганяв птахів просто на нього. Аргос був кмітливий і дуже розумний. 
	
	Одіссей поїв підсолоджених горішків, випив чарку рак'ї й уже хотів був вийти до кав'ярні, щоб привітати односельців, коли це з'явилися Савас і Парасхос, його давні друзі й однокласники. Малими вони гасали разом по пташиних островах і збирали в гніздах чаїні яйця. У Саваса не було однієї руки — її відірвало міною, коли він партизанив, а Парасхос повернувся сухотним із вугільних шахт у Бельгії, залишивши три пальці на заводах Німеччини, де працював кілька років. Тепер він був головою общини й прийшов до Одіссея як представник сільської влади. 
	
	Цього року, сказав Парасхос, туризм досяг небаченого розмаху. На узбережжі Ксанф'я Аммуда розташовано три кемпінги з іноземцями. У кожному домі знайшли притулок принаймні по дві сім'ї. Ціни кругом підскочили. Ідея пана Ефесіоса, власника кількох суден (він був гордістю всього острова, а особливо села Ітаки, де йому належала олійня), влаштувати свято — символічне, звичайно, — на тему повернення міфічного Одіссея на Ітаку сподобалася не лише вчителю, а й попові, отож вони вже й текст приготували. Свято має відбутися післязавтра, в неділю. По сусідніх селах пройдуть вісники. Приїдуть іноземці з навколишніх районів. Одне слово, чи згоден він (це вже пропозиція, тому вони й поспішили прийти, хоч він, мовляв, ще й не встиг як слід побути вдома) вдягти давню хламиду й зіграти Гомерового Одіссея, що повертається на улюблений свій острів? Чи не зробить він цієї ласки, адже в нього таке саме не лише ім'я, а й доля? 
	
	— Чи ж до карнавалів нам тепер, га, Парасхосе? — озвалася мати. — Не даси нам спокою! 
	
	— А чом би й ні, пані Сотирено? — заперечив голова общини. — Хочемо ми, щоб край наш прославився, щоб розвивався туризм, щоб заговорили про нас у найдальших куточках світу, чи не хочемо? Як же піднімуться твої поля, твої сади, маслини, баштани, усе?.. 
	
	(Знову душа його озвалася болем.) 
	
	— А що я маю робити? — запитав Одіссей. 
	
	— А нічого. Підеш до свого палацу вбивати Пенелопиних коханців. 
	
	— Чи ти здурів?! Таж Попі, сердешна, ніколи й не мала коханців! Чи ж тобі, Парасхосе, не сором казати такі речі? — не втрималась Екаві, братова дружина. 
	
	Парасхос закурив цигарку, тримаючи її двома пальцями, що лишилися на правій руці. Одіссей дивився на нього й пригадував, як малими вони полювали на птахів, дроздів та іволг, стріляючи в них із рогаток. 
	
	— Гаразд, ще побалакаємо, — промовив він непевно. Цієї хвилини надійшов власник кав'ярні Арістофан — з мішком, повним птахів, що билися в тісняві. Це були перепели (Арістофан називав їх «перепеличками»), яких він наловив напередодні на гостинець Одіссеєві з нагоди його повернення. 
	
	— Про свято гомоните? — радісно спитав власник кав'ярні, привітавшися спершу з Одіссеєвою матір'ю. — Кінець світу! Уже весь острів знає. Навіть здалеку приїдуть гості. —1 показав рукою кудись далеко, в бік суходолу. 
	
	— А палац, — промовив уперше за весь цей час однорукий Савас, — буде якраз над Арістофановою кав'ярнею. 
	
	— Там і гучномовці стоятимуть. 
	
	— Це ж буде неділя, приїжджі... Ох, що тут діятиметься!.. І Одіссей, щоб не зіпсувати їм настрою, врешті погодився. 
	
	Вони жили в селі, яке він побачив ще з корабля, — на острові з обрисами, схожими на жіночі перса; там був їхній будиночок із кухонним начинням, із посагом сестер, надбаним, ще як вони збиралися заміж. Але Одіссеєві будиночок ніколи не подобався. Він стояв над потоком і ніби тулився до гранітних щік гори; 
	
	вітер там ніколи не вщухав. Малим Одіссей, вибрикуючи, мов віслючок, мчав звідти в долину, до кукурудзяного моря, яке починалось на узбережжі моря солоного, 
	
	Тепер люди, звичайно, розбагатіли, як казала мати, повторюючи слова голови общини, і Одіссей замовив таксі, щоб виїхати до села другого дня. Він мав зробити традиційний візит, щоб уникнути пересудів тіток та інших родичів. Побував Одіссей і на цвинтарі за селом; то був клаптик землі завбільшки з акр, де росли квіти жалоби. Поруч стояли теплиці сільськогосподарського банку, в яких працювали дипломовані фахівці. На цвинтарі, хоч його ніхто особливо й не доглядав, було чисто й прибрано. Кожна сім'я дбала про могилу покійних родичів, і в лампадах завжди була олія. Одіссей легко знайшов батькову могилу з пожовтілою фотографією під припорошеним склом на дерев'яному хресті. Він привіз із собою японські безсмертники й побожно розклав їх на могильному камені. 
	
	Потім поїхав до джерела святого Василія, звідки починався струмок із тінявими платанами пообіч. Кам'яною стежкою повернувся пішки назад, до крайніх будинків селища, де машини з німецькими номерами перегородили шлях мулам; тварини, знемагаючи від спраги й вантажу, нетерпляче тупцяли на узбіччі. 
	
	Єдина тітка, яку він відвідав, доводилася сестрою його матері; у тітки була прядка. Ще вдосвіта тітка зарізала курку. Одіссей знехотя поїв. У селі йому завжди робилося млосно, щось стискало мов лещатами серце. Й Одіссеєві захотілося побігти вниз, до моря, заломивши, мов віслюк, голову. 
	
	Другого ранку, в суботу, він вирішив прогулятися по навколишніх затоках. Звечора малий Хрисостомос, син бакалійниці Фомаї, набрав йому в порожню консервну бляшанку черв'яків. Брат сказав, що невеличкий човник, витягнутий два тижні тому на берег (пора для рибалки з баркаса ще не настала), заллє водою. Але Одіссей поставив двигуна, прихопив вудочку й''вирушив у море. 
	
	Можна було б, звичайно, піти й на веслах, але він поспішав. «Його» береги були в місцях, повз які «Папайоргуд» учора не пропливав. Ті береги були за Солоніцьким мисом, що закривав затоку Ітаки. І саме туди й лежав його шлях. 
	
	Коли стоїш на судні в морі, то здаєшся собі гарпунером — мисливцем за рибами; і щоб дістати від моря насолоду, треба взяти спорядження і кинутись, вільно й безжурно, в його обійми. Так і Одіссей, занурюючи руку в піну, відчував незбагненну, не звідану досі радість, ніби цілих дев'ять років не знав лагідного доторку хвиль. 
	
	Одіссей плив уздовж мису. Забуті береги поставали перед його очима, наче сторінки книжки з малюнками дитячих років, сторінки, що їх гортав час. Згодом він рвучко підвівся, відірвавши на мить погляд від темної води (сонце сюди не досягало), і побачив видовище, від якого йому перехопило подих: білі, схожі на близнят, бунгало спотворювали весь краєвид. Вони обернули сосни, ці цариці берега, на суто декоративні оздоби, а на пустельному пляжі (колись Одіссея там зачепила гідра, і він побіг у кошару до вівчаря Лаза, щоб той перехрестив рану й зняв так біль; то була таємнича премудрість усіх Лазів, засіб, що гоїв рани від скорпіонів та гідр), на цьому піску безконечні ряди спущених парасольок очікували, коли зійде сонце, щоб розкритись. 
	
	Одіссей не зважився підійти до берега. Він сказав собі: «Попливу далі, в оік Аліки». Він ще пам'ятав невеличкий хутір із кількома будинками переселенців. Там була таверна. Отож Одіссей рушив далі. Пригадалася пісенька: «Я — в'юн, посміюся з тебе, я — йорж, утечу від тебе, я — окунь, спіймай мене!». Тут, біля цього берега, глибокі води хвилювались по-своєму, якось особливо, а сосни, вишикувавшись в одну лінію й дивлячись на південь, звідки постійно віяв вітер, відрізнялись від бідних остров'ян лише одним: дерева не могли звідси виїхати 
	
	Таверна в Аліки стояла на місці, на її терасі валялися солом'яні матраци. Тут, як видно, все було в перехідній стадії перетворення селянських садиб на суто туристські будиночки, поки якась велика компанія не взялася за справу з розмахом, щоб зруйнувати все старе й набудувати бунгало-близнят. 
	
	Міцос, власник таверни — колись він грав у Пупо на органі, — його впізнав. Він уже почув, що Одіссей приїхав, і чекав його. Одіссей побачив Міцосову сім'ю — всі сиділи і обскубували перепелів. Учора знов повіяв пасат, і переліт був великий. 
	
	— Заробляю два місяці на рік, а жити треба дванадцять місяців, — сказав Міцос. І відразу завів мову про свою клієнтуру. — Не знаю, як поводяться ці люди в себе на батьківщині, — казав він, — ти багато подорожував, отож знаєш краще, але тут я маю справу тільки із скандінавами. Скандінав — турист сентиментальний. Прив'язується до місцевості. Якщо йому сподобається, приїде і на другий рік. Боргів не робить. Замовить собі зранку обід, потім сяде десь на камені й читає. Не гасає, як француз або італієць. Скандінав з доброго дива нікуди не рушить. Прилипне до каменя — як бородавка. Німці, знову ж таки, ті мають свої місця. І з Східної, і з Західної Німеччини ідуть до отця Глігора, ченця. 
	
	Від скель несли пораненого. Бідолаха наступив на їжака й тепер аж вив від болю. 
	
	— Ось так з новенькими буває щоразу, — промовив Міцос і заходився готувати нитки. 
	
	— Але чому ти назвав отак свою таверну? — спитав Одіссей і показав на вивіску «Чорна пантера». 
	
	— Це не я, то вони так назвали, — відповів Міцос, розпалюючи примус, і показав рукою на скелі зі скандінавами. — Цілу зиму отримую листи: «Ітака, Аліка, «Чорна пантера». Замовляють кімнати і обіди ще з самої зими. Так назвали мене, таку назву я дав і своєму закладові. Ходімо, я пригощу тебе скляночкою вина. 
	
	— Ще рано, — відмовився Одіссей. — Пізніше. І поспішив відплисти. 
	
	У суботу пополудні на «Папайоргуді» прибули двоє акторів із державного театру Північної Греції — вони мали читати через гучномовці поезію. Це був чоловік років сорока п'яти і жінка, трохи молодша. Біля молу їх зустріли Парас-хос, Савас, Арістофан, а також Фомаї, що мала в Скалі найгостинніший дім. У неділю актори відклали свої репетиції з гучномовцями і спрагло кинулися до моря; з води вони вилізли аж увечері. У Фомаї їх усіх товариством пригощали смаженими каштанами та солодощами. 
	
	Кипіти ітакійська Скала почала надвечір у неділю. Головнокомандувачем на святі був учитель — нервовий, майже неврастенічний тип давнього вишколу з палицею в руці. Дівчата в старовинному вбранні, «хор», спустилися з села зустрічати міфічного Одіссея. Хлопців було менше: одні служили у війську, інші подались на судна або в Німеччину на заробітки. Дві молодиці, що повернулися звідти, прийшли в джинсах і з транзисторами. Арістофанова кава підскочила з трьох драхм до п'яти з гаком. Численні відвідувачі, виправдовував свою акцію хазяїн, завдали його закладові великих збитків, вештаючись цілісінький день туди-сюди. Одіссеєм мав бути Одіссей Клеант, Пенелопою, що стільки років його чекала, — Попі, яку посадили за прядку. Вчителева ідея була дуже проста: оскільки ці герої народились у нас, то чому б не показати їх якнайдостойніше? Одне слово, навіщо брати інжир у сусіди, коли в самого є смоківниця?! У нас тут, слава Богу, Ітака, з усім, що людству подарував міф. 
	
	Голос із гучномовців, увімкнених на всю потужність («Якщо надумаєш вернутись на Ітаку...»), сполохав курей, собак і котів. Селяни кинулися врозтіч, наче від грози, ховаючись по "хатах. Поки стишили звук, здавалося, що вірші промовляє сам Мойсей: 
	
	Ні лестригонів, ні кіклопів, Ані гнівного Посейдона ти не бійся... 
	
	— Що він там каже? — спитала Костандзо з прядкою. 
	
	— Це — історія, — пояснив їй Манольйос. 
	
	Старенька перехрестилася. З гучномовців почувся жіночий голос, що читав вірші про солодкий дим батьківщини й таке інше. 
	
	Після полуденного сну всі потяглися на майдан. Нудисти, що стояли табором за Солоніцьким мисом, у Парадісо, прибули на свято всі до одного одягнені. Тітка Крісталло очам своїм не повірила. Вона все ще бачила їх голими, оцих чортів. А фон Гессен і сер Артур, головні кредитори свята, заклопотано метушились за кулісами. 
	
	Потім слово взяв головний інспектор середньої освіти на острові, який оголосив програму вечора. 
	
	— Ми— народ героїв і напівбогів, — почав він перед натовпом, що очікував дива. — Ми — народ, який шанує традиції свого краю. Ми пишаємося своїм славним минулим. Ми запалили світло цивілізації! І сьогодні в пітьмі, що через невіру в Бога затопила людство, ми знову запалимо його! 
	
	Арістофан увімкнув прожектор, щоб акторам було видніше читати. Електрику в селі подавали тільки на дві години ввечері. 
	
	— Звичайно, не тільки острів Ітака, — вів далі промовець, — а й село ітака має свою історію. Бо тут, у цій природній гавані, розповідає міф, знайшов притулок Одіссей, щоб кинути, як кажуть моряки, якір. 
	
	Поруч із головним інспектором стояли начальник жандармерії з дружиною, головний військовий начальник острова, будівничий великого водогону, інтелігенція. 
	
	Далі слово взяв Парасхос, голова общини: 
	
	— Згуртовані, позбавлені політичних антагонізмів і ненависті ітакійці відроджують на нашому нещасному й водночас уславленому острові свої міфи, свою історію, яка продовжується в їхніх дітях... Ось Аргос, вірний пес, що дев'ять років чекав повернення Одіссея Клеанта. Клеант — це прізвище. Таж чи знаємо ми прізвище міфічного Одіссея? Одіссей Клеант утілює самого себе, дорогі односельці, шановні наші гості! 
	
	З-за насипу з'явився Бурбудзісів човен, переобладнаний на трієру. На передній банці сидів у хламиді Одіссей, задумливо споглядаючи дим із комина батькової хати, де, як він знав, мати смажила на вечерю свіжі, з фосфоричним блиском морські голки. Сотиро стояла вгорі на сходах, що ними він підіймався в дитинстві, й розмахувала чорною хустиною — як і тоді, коли він вирушав на своєму човникові з ятерями у потайні місця. 
	
	Одіссей причалив до молу, де його вітав прилаштований на зламаній лебідці прапор із написаним трьома мовами гаслом «Ласкаво просимо!». На молу він зійшов на колісницю, якою мав під'їхати до палацу. Колісницю тягли два віслюки —Кіц і Маврул. Маврул був геть обліплений ґедзями й усе намагався збити їх хвостом; він раз у раз повертав голову назад, устигаючи й скубнути зелених листочків: колісниця була прикрашена в'язовими гілками. Місце погонича було накрите шматком біло-голубої' ряднини. На чисто підметеному майдані Кіц став і задер хвоста, чекаючи, поки впадуть запашні кавалки. Арістофан послав якогось малюка зібрати ту ганьбу. 
	
	Вперед, через стогін і муки, Одіссею, поки ще зоря не вставала,., 
	
	Ці слова заглушила патріотична музика «Молодецького маршу» Каломіра. Поки переставляли на другий бік платівку, хор сільських дівчат поволі обійшов колісницю. 
	
	Раз у раз зблискували бліци фотоапаратів у численних туристів, що прибули з сусідніх кемпінгів та з узбережжя, і стара Катінно висловила вголос думку про те, що, мабуть, збирається на дощ. Одіссей під'їхав до палацу. 
	
	На балконі сиділа з прядкою Попі. 
	
	Кольори національного грецького прапора. 
	
	Багатоголосе «ура!» сповістило про те, що Одіссей зійшов із колісниці, Маврул заревів. Люди засміялися з такого поєднання мистецтва й буденщини. Маврул узяв, мабуть, найточнішу ноту, яка переконала чужоземців, що життя на цій багатостраждальній землі, відомій під назвою Еллада, від прадавніх часів ні в чому не змінилось. 
	
	— Що нам везеш, о Одіссею, владарю Ітаки, скінчивши довгу путь поневірянь своїх по океанах? — спитав чоловічий голос із гучномовця. (Автором цього діалогу був учитель.) 
	
	— Я вам везу, — почав Одіссей, надриваючи горло, — жадану всіма вами нафту, її відкрила техаська компанія «Оушіенік Гелвестон» після багаторічних пошуків за вказівкою святого Миколая. Я вам везу плавучий бур, який дістане до багатющих надр, відкриє святі жили чорного золота, про яке так добре розповідає Геродот... Ось вам Тасос, ось вам і нафта!.. 
	
	Тоді від скелі Кукра, названої «Ченцем» — колись звідти жбурляли динаміт і глушили рибу, — малий Хрисостом кинув запалену головешку, і море на кілька метрів довкіл загорілось. Темрява з того боку западала раніше, бо сонце сідало за скелю скоріше, тож полум'я, що затанцювало на тлі смолистої ночі, мало казково чарівний вигляд. 
	
	Над юрбою знялись оплески. Пенелопа застигла над прядкою і дивилася туди, де палахкотів вогонь. Вона вперше бачила вогонь на морі. Досі вона гадала, що вода й вогонь ніколи не дружать, і тепер, задумавшись, геть про все забула. 
	
	Учитель казав їй, що після Одіссеєвої відповіді вона повинна спуститися зі сходів, підійти до виходу з кав'ярні, взяти прожектор і посвітити Одіссеєві дорогу до палацу. (Арістофан уже продавав газовану воду по сім драхм за склянку.) Пенелопа так і зробила. Але колісниця спинилася не навпроти кав'ярні, як передбачалось, а посеред майдану, бо зачепилася одним колесом за кореневище шовковиці. Пенелопа стояла з прожектором, до якого злетіли усі нічні метелики в Ітаці, й нічого не бачила перед собою. Так Одіссей і рушив до неї. 
	
	Гурт хлопчаків (женихи) з криками й вереском кинувся врозтіч, а Одіссей з палицею в руці — за ними. Вони зникли, мов нічний вітерець, ніби їх і не було на майдані. 
	
	Репортер із газети знайшов Одіссея Клеанта вдома й поставив йому кілька запитань — хто він, де працює і таке інше. 
	
	— Я моряк, працюю на нафтоналивних суднах, — сказав Одіссей. — Приїхав позавчора. І потрапив якраз на свята й гуляння. Репортер сфотографував його разом з Попі. 
	
	Наступного тижня вони вінчались у церкві. Попі здавалася щасливою. На ній була сукня, в якій уже виходили заміж, мабуть, шість чи сім дівчат з їхнього села. Це була, як усі казали, щаслива сукня; її то відпускали внизу, то підгортали — відповідно до зросту нареченої. Перед весіллям Попі продала фон Гессену й серові Артуру клапоть землі з халупою, щоб мати гроші на медовий місяць. Молодята збиралися поїхати на міжнародний ярмарок у Салоніки. 
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua