Міґель де Унамуно 
 
ВИПАДОК 
 
Оповідання 
--------------------------------------
 
	Він відчував, як спливають порожні години, линучи понад мертвими спогадами про те давнє кохання. Порожнє життя, і він самітний, зовсім самітний. Сам. на сам із життям. 
	
	Тільки й залишилось у нього, що мисливство та карти, і цим він міг якось виправдовувати своє життя. Правда, журби він не відчував, його щиросерда натура не приймала печалі. 
	
	— Чому ви не одружуєтесь? — запитала його якось ключниця. 
	
	— А нащо воно мені здалося? Є речі, сеньйоро Рохеліє, яких не треба шукати, — вони приходять самі. 
	
	Дон Рафаель вірив у випадок. Може, тільки задля потреби вірити в щось і не відчувати порожнечі в думках. 
	
	Одного ранку, виходячи з дому, він наткнувся на пакунок, покладений під дверима, нахилився і побачив, що пакунок ворушиться. Підняв — пакунок теплий. Розгорнувши шмаття, він побачив у себе на руках новонароджену дитину. Дивлячись на неї, подумав: «Ого, яку здобич подарувала мені доля!» 
	
	Поправивши рушницю на ремені, дон Рафаель повернувся в будинок, — ступаючи дуже обережно, щоб не розбудити дитини, — і тихенько постукав у двері. 
	
	— От я й приніс, — сказав він ключниці. 
	
	—Що? 
	
	— Здається, дитину... її підкинули нам під двері. 
	
	— Що робитимемо? Ну... ясно, будемо виховувати! 
	
	—Хто? 
	
	— Ми з вами. 
	
	— Я? Я не буду! 
	
	— Знайдемо годувальницю. 
	
	— Та чи ви при своєму розумі, сеньйоре? Що треба зробити, то це повідомити суддю, а тоді здати немовля в притулок! 
	
	— Бідолашечка! Нізащо! 
	
	Невдовзі лікар дона Рафаеля знайшов годувальницю, дівчину-покритку, яка народила мертву дитину. 
	
	— Найкраще, — розсудила ключниця, — щоб вона забрала дитину до себе. 
	
	— Ні, — відрубав дон Рафаель. — Це дуже небезпечно, я не довіряю матері дівчини. Тут, тільки тут! Під моїм наглядом! Ми з вами його викохаємо! І не треба засмучувати дівчину, сеньйоро Рохеліє, бо від неї залежить здоров'я немовляти. 
	
	Емілія, годувальниця, мала двадцять років, була висока на зріст, у її чорних очах не згасала лагідна усмішка, а вологі, ледь розтулені вуста нагадували стиглу вишню. 
	
	— А як ви його охрестите, доне Рафаелю? — запитала сеньйора Рохелія. 
	
	— Як свого сина. 
	
	— Та ви збожеволіли! На шиї в нього образок. А що, коли взавтра з'являться справжні батько й мати і впізнають немовля? 
	
	— Батько й мати для нього — я. Я не винуватець його народження, але моя заслуга в тім, що він живе. 
	
	Тепер донові Рафаелю не було вже коли думати про мисливство та карти! Дні були заповнені вщерть, у будинку розпукувалося нове життя, ясне та нехитре, і, щоб хлопчик не плакав, доводилося навіть не досипати ночей, заколисуючи його. 
	
	— Який же він гарний, мов те сонечко, сеньйоро Рохеліє! І, здається, нам пощастило з годувальницею. 
	
	— Якби вона тільки знов не взялася за своє... 
	
	— Це я беру на себе. Борони її Боже, щоб таке сталося, вона має піклуватися про дитину! Та я не думаю... Вона розчарувалась у своєму нареченому, він телепень, і вона вже ненавидить його... Що ж до мене, то я купив йому квитка до Америки, її просто одурено, сердешну... 
	
	— Не вірте... не вірте... 
	
	Емілія була зовсім не дурна, і геройський вчинок шляхетного старого безженця її просто зачарував. Вона зразу полюбила хлопчика, мов рідна мати. 
	
	— Ой, сонечко моє, як мені буде жаль, коли доведеться тебе покинути! — лебеділа вона, горнучи дитину до грудей. 
	
	Дон Рафаель з Емілією проводили довгі години, стоячи біля колиски немовляти і спостерігаючи, як воно прицмокує уві сні. 
	
	— Чи ж не людина! — розчулювався дон Рафаель. 
	
	І починав наспівувати колискову, згадуючи своє власне, призабуте вже дитинство. Погойдувалася колиска, а серце батькове щасливо тьохкало... 
	
	«Яка з неї чудова матір!» — думав дон Рафаель про Емілію. 
	
	Та раптом прийшла страшна хвороба, а з нею — дні та ночі, сповнені туги та жури. Поки маля не одужало, дон Рафаель звелів Емілії спати з дитиною в одній кімнаті з ним. 
	
	— Але ж, сеньйоре, — відмагалася вона, — чи ж гоже мені спати тут? Як так можна? 
	
	— Дуже просто, — відповів він, — спи, та й квит! Нарешті лікар сказав, що дитину врятовано. 
	
	— Врятовано! — радісно вигукнув дон Рафаель і обійняв Емілію, яка плакала від щастя. 
	
	— Знаєш що, — сказав він, не випускаючи її з обіймів і дивлячись на дитину, яка всміхалася і виглядала здоровісінькою. 
	
	— Що? — запитала вона, відчуваючи, як тенькає її серце. 
	
	— Оскільки ми обоє вільні й ні з ким не зв'язані, бо я не думаю, що ти ще зберігаєш пам'ять про того дурня, який, може, давно вже в Тукумані, і оскільки ми обоє батько й мати одної й тої самої дитини — поберімося, та й годі! 
	
	— Але ж, доне Рафаелю... — зашарілася дівчина. 
	
	— Слухай, любонько, коли ми це зробимо — в нас іще можуть бути діти... 
	
	Останній довід переконав Емілію, і незабаром вони побралися. І були дуже щасливим подружжям, а це не так мало, і народили аж десятеро дітей. З цього приводу щиросердий дон Рафаель, який з мисливця та картяра нараз перетворився на батька великої родини, частенько повторював слова, що випливали з його практичної філософії: 
	
	— Випадок теж, як мовиться, — великий чоловік!
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки Nова Dоба: 
http://web.archive.org/web/20040125033529/http://newlib.8k.com/ 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua