Бібліотека «Нового Житя». Число 9
Марк Твейн
Перевів з анґлійського Володимир Держирука
Ціна 10 центів
____________________________
1915
З друкарні «Нового Житя»
107 Ґрант Стріт Олифант, Па.
Се було над вечером, в одній берлінській пиварни на вулици Фридриха. Довкруги якої сотки круглих столиків сиділи мущини; вони курили і пили; послужники-ж приносили щораз то нові гальби для загашеня спраги. Біля головних входових дверей сиділо кількох американських молодців, що прощали ся отсе після кілька-дневного огляданя німецької столиці.
– Чого-ж бо се ти перериваєш свою мандрівку в половині? – спитав один з молодців другого. – Що тебе так дуже тягне во свояси.
– Дійсно, – докинув другий. – Що се за дивовижа? Будь ласкав пояснити, бо се виглядає трохи на умове збоченє. Чи може затужив за домом?
Лице запитаного загоріло дівочим румянцем; він, після короткої задуми, признав, що причиною є туга.
– Ніколи не був я довго поза домом, – зачав говорити. – З дня на. день баную більше. Від тижня не бачив я приятеля, а се страшне. Бажало ся мені мою подорож довести до кінця, та не є тепер в силі. Се було для мене райським бажанєм, та без товариства неможливо. Коли-б я мав товариство! Та його нема. Мене звали звичайно місс Ненсі, коли я ще був хлопцем; і таким остався по нинішний день: з дівочою вдачою і соромливим. Не можу довше видержати! Мушу вертати домів.
Прочі молодці підбадьорювали його, як могли і сказали прямо, що він зробив велику ошибку житєву. Один знов додав, що перед поворотом треба конче оглянути Петербурґ.
– Ні, не говори мені сего! – крикнув хлопець. (Його звали Періш). – Се було, що правда, моєю найлюбіщою мрією, та я її викинув з голови. Не говоріть більше про се ні словечка! Ніхто мене не наклонить. Не можу йти сам один. Гадаю, що я умер би!
Він ударив рукою по кишени на грудех і додав:
– Ось-тут є моя охорона перед зміною погляду. Купив я тікет* і спальню до Парижа і нині в ночи виїжджаю. Пийте тепер, товариші, се на інтенцію мойого щасливого повороту.
Всі випили пиво на «ґуд бай» і – Альфред Періш лишив ся сам серед своїх думок і банованя. То се тільки на короткий час. Від сусідного столика підвів ся чоловічок в середнім віці, похожий на бізнесмена, з рішучими військовими манерами, гладкий і симпатичний. Він присів ся біля Періша і зачав говорити оживлено і поважно. Його очи, його лице, його постава, його ціле єство було живлене енерґією. Він був повний житя. Подав руку молодцеві, потряс нею сердечно і сказав без всякого вимушеня:
– Ви не можете... Дійсно, ви не можете вертати. Се було-б великою похибкою. Все будете сего жалувати. Дайте переконати ся, прошу вас.
Так богато сердечности було в тих словах, що молодець мимохіть був вдячний незнакомому. Незнакомий замітив се вражінє і дуже вдоволив он такою німою відповідию. Зачав отже говорити дальше:
– Ні, ні! Не робіть сего! Се буде похибкою великою. Я підслухав дещо, про що ви говорили; даруйте мені за се, але я сидів так близько вас, що не міг заткати уший. А мені се було невимовно прикро, що ви перериваєте вашу подорож а хтіли-б конче побачити Петербурґ! Ви маєте повне право побачити се місто. Се не так дуже далеко, – швидко, дуже швидко всьо полагодить ся, – а подумайте, які гарні спомини будете мали!
Туть зачав такими принадними красками описувати московську столицю, що Альфред Періш тільки отворив рот.
– Впрочім ви мусите побачити Петербурґ, мусите! Що за радість буде для вас, яка радість! Знаю се, бо знаю гаразд се місто, як гаразд знаю моє місце уродженя в Америці. Десять літ... я пізнав його через десять літ. Спитайте там кого-небудь; кождий вам се скаже; там всі мене знають, мене майора Джексона. Всі мене знають. Поїдьте! О, ви мусите там поїхати; ви мусите, дійсно.
Альфред Періш дав ся пересьвідчити. Він хтів їхати. Лице його говорило про се недвозначно, хоч язик мовчав. Аж опісля – давно хмара налягла його твар і він промовив сумно:
– Ох, ні! Неможливо! Мені годі їхати. Умру з туги.
Майор одвітив рішучо:
– З туги? Чому се так? Та-ж я поїду з вами!
Сі слова. прийшли нечайно. Молодець хитав ся. Може се був який обманець? Відки-ж бо взяли ся сі чемности і готовість до жертв для незнакомого молодця? Він глянув на повне, щире майорове лице і – зосоромив ся. А що не знав всяких дипломатичних крутарств, тому сказав отверто:
– О, ні, ні! Ви за добрі для мене; не можу жадним чином. Годі, щоб я дозволив на всілякі прикрости ради мене...
– Прикрости? Ніколи в сьвіті, любий молодче! Мені треба було до Петербурґа вибирати ся нині в ночи, на всякий случай. О девятій їду експресом. Ходіть, поїдемо разом. Не лишу вас на самоті ні на хвилину. Ходіть чим мерщій, говоріть!
Так отже сей викрут не поміг Альфредови. Шо-ж тепер робити? Альфред попав у зневіру. Він мусів отже шукати иншого способу і – найшов його. А що перед тим як його ужив, обдумав його із всіх боків і прийшов до перосьвідченя, що майор буде безрадний.
– Однак, одна справа нещасна є проти мене і через неї неможливо мені їхати. Дивіть, – і при тих словах добув куплені тікети і поклав їх перед майори на столі. – Дорога моя йде через Париж, а годі мені змінити їх на дорогу до Петербурґа; тай пакунки мої вже зачековані. А коли-б я хтів купити другий тікет, то забракло-б мені гроший, бо отсе ціла моя грошова сума, що при мині лишила ся. –– І поклав знов перед майора пятьсот-марковий банкнот.
В сій самій хвилі майор зловив тікет і купони, підвів ся скоро від стола і сказав радісно:
– Гаразд! Всьо гаразд! Тікет і купони на пакунки вони змінять в офісі на другі! Всьо зроблять для мене, бо вони всі мене знають. Сидіть тут кілька хвилин, а я сейчас верну.
Рівночасно зловив рукою банкнот і додав:
– Возьму сей банкнот зі собою, бо може треба буде дещо доплатити до тікетів. Може...
І сейчас вибіг з пиварні на двір.
Молодець остовпів. Всьо прийшло так нечайно. Так нечайно, дивно, неможливо. Його рот отворив ся, а язик не був в силі сповнити свойого обовязку. Хтів крикнути: «Лови його», та в грудях забракло сили; хтів пігнати ся за ним у слід, та ноги не могли поступити ся, а тільки дрожали; а далі захитали ся під ним і приневолили знов сісти у крісло. В голові заметушало ся, піднебінє висохло. Що йому тепер належить робити? Він не знав. Одна річ видавала ся конечною: треба постарати ся зловити сего опришка. Впрочім: на станції не видадуть гроший за тікет... А по що-ж йому було треба. сего тікета? Ні, він певно почимчикує на стацію і продасть тікет кому-будь за половину ціни. І то нині, бо завтрішної днини тікет буде без вартости. Такий звичай в Німеччині. Такі думки додали йому надії і сили; він підвівся і хтів йти. Та тільки поступив кілька кроків, почув нечайно, що вмліває. Сів знов на крісло, ослаблений від одної річи, що її замітив: за випите пиво треба було заплатити, а він не мав зломаного цента при душі. Був неначе в криміналі! Бог один знав хіба, що станеть ся, коли він схоче вийти з пиварні. А до того, не знав настільки німецької мови, щоби пояснити цілу подію і просити о поміч.
Думки знов зачали його томити. І як він міг дати ся так вивести в поле? По що слухав слів якогось вітрогона? Ох, леле! Надходить вейтер*! Молодець підніс часопись перед очи і неначе глубоко зачитав ся. Вейтер перейшов мимо. Для молодця було се незвичайною радостю. Глядів на годинник; вказівки, здавало ся, були нерухомі. Минуло десять хвиль. Знов вейтер. І знов сховав ся молодець за часописю. Вейтер вийшов – неначе на тиждень часу – опісля увійшов знов.
Знов десять хвиль журби і – знов вейтер. Тим разом збирав він щось із сусідного столика і, здавалося, стояв там цілий місяць. Опісля минуло ще неначе два місяці – вийшов.
Молодець зрозумів, що не був в силі пережити слідуючої появи вейтра, мусить щось робити! Треба утікати! Та вейтер стояв пять хвиль недалечко, опісля стояв довше і довше, може кілька місяців, як се Альфредови здавало ся. Він зиркав на вейтра з переляком, почував себе зовсім безсильним і був такого пересьвідченя, що хіба посивіє із такої страшної журби.
Вкінци вейтер відійшов; задержав ся опісля біля одного столика, сколєктував* належність від гостя, підійшов дальше, сколєктував другий рахунок, пійшов дальше... А очи молодця звертали ся до нього в тім часі благально, серце умлівало, а грудь сповняла ся на переміну то тревогою, то надією.
Вейтер задержала ся знов, щоб сколєктувати гроші. Альфред промовив отже до себе: «Тепер або ніколи», і зачав прямувати до дверий. Один крок – два кроки – три – чотири... вже був близько дверий; пять… ноги під ним дилькотіли.... щось йде за ним тихим ходом... серце в нім завмирає... шість кроків – сім... він вже вийшов! – вісім – девять – десять – одинацать – дванацять... ох, хтось таки слідкує за ним… Молодець завернув у якусь вуличку і мав намір накивати пятами, та... тяжка, долоня спочила на його рамені... Цілий ослаб і мало що не вмлів.
Оглянув ся... Се був майор. Він не питав, не показував жадного здивованя, але зачав говорити весело і щиро:
– Сі люди винні, чому мене не було так довго. В тікет-офісі новий урядник; він не знав мене і не хтів змінити тікета, бо се проти права. Тоді я подав ся до мойого старого знакомого, начальника стації, ви знаєте.... гей, повозка, повозка.... мусимо їхати до московського конзуляту*... О, так, а се вимагає богато часу. Але тепер є всьо в порядку: пакунки переважені, зачековані, тікет і спальня перемінені; всі документи маю в кишени; також і осталі гроші держу для вас. Гей, дорожкарю, їдь, а скоренько, щоб не дав молодцеви заснути!
Періш розрадував ся незвичайно, а дорожка* мчала ся дальше і дальше від пиварні. Вкінци він сказав прямо майорови, що лучило ся йому в пиварни і що він хоче вернути і заплатити свою належитість за пиво.
– О, се нічого, не журіть ся, – промовив майор спокійно, – всьо гаразд, вони мене всі знають, кождий мене знає. Я сам, як буду в Берліні, то при нагоді заплачу. Гей, дорожкарю, підганяй чим скорше, нема так богато часу на страту. Мусимо бути в московськім конзуляті.
До московського конзуляту приїхали вже по урядових годинах. В уряді не було нікого крім писаря.
Майор поклав свою визитівку на стіл і сказав по-московськи:
– Ну, тепер потвердіть пашпорт для отсього молодця як найск...
– Не маю на се власти, а конзуль виїхав.
– Виїхав? Куди?
– Виїхав на провінцію, де й живе.
– А коли верне?
– Хіба аж завтра.
– А громи би... О, Гаразд! Дивіть тут! Я є майор Джексон, він мене знає, кождий мене знає. Підпишіть сей пашпорт, а йому скажіть, що тут був майор Джексон; всьо буде гаразд.
Та писар не дав намовити ся. Тоді майор попав на. таку думку:
– Гаразд, я скажу вам, що положить зробити. Ось тут маєте почтові марки і належитість за потвердженє. Як прийде завтра майор*, так нехай сейчас потвердить і пішле до мене почтою.
Писар сказав з сумнівом:
– Він.... ну, так, він може се зробить і так...
– Може? Він певно се зробить. Він мене знає, кождий мене знає.
– Дуже добре, – промовив писар. – Я йому перекажу ваші слова. – А опісля глянув з усьмішкою і додав: – Однак… однак... ви знаєте, що в протягу двацять чотирох годин будете на граници... А там неможливо так довго ожидати.
– А хто-ж говорить про якесь ожиданє?
Писар помовчав якийсь час і добавив:
– Дійсно, паноньку, так ви хочете, щоб його післати до Петербурґа?
– А чому-ж би ні?
– А сей, на чиє імя виставлений пашпорт, хоче бути двацять пять миль поза границі. Се йому нічого не поможе серед таких обставин.
– А що-ж се шкодить, як сей молодець хоче бути поза границею?
– Як то що? Се, що на граници задержать його, як не мати-ме пашпорту.
– Ні, сего вони не зроблять! Начальний інспектор мене знає, кождий мене знає. Я є одвічальний за сего молодого чоловіка. Ви вишліть пашпорт до Петербурґа, Европейський Готель, для майора Джексона. Скажіть конзулеви, нехай нічого собі із сего не робить, за ціле ризико я відвічаю.
Писар подумав трохи а опісля сказав:
– Мусите, паноньку, знати що ризико може бути дуже велике, особливо тепер. Новий закон є в повній силі.
– А що-ж се за закон?
– Десять літ сибірської тюрми для кождого, хто в Росії є без пашпорту.
– Хороба-б тебе... – зачав клясти майор. Кляв по анґлійськи, бо московська мова за бідна на висловленє таких духових емоцій. Він мимрив довго-довго, а опісля заговорив по московськи:
– О, се гаразд! Вишліть до Петербурґа; зробіть всьо так, як я говорив. Я вже всьо проче пофіксую. Там мене всі знають, кождий мене знає, ціле начальство, кождий...
Майор був дуже веселим товаришем подорожи і молодий Періш їхав з ним радо. Його слова були сонічним сяйвом і веселкою; глядів довкруги на краєвиди і поясняв всьо серед веселости, сьміху і щирости. Він умів приноровити кожде слово до обставин, сказати його у відповідну хвилю. І ся подорож була, для молодця дійсною роскошю; він забув на сі хвилі, коли-то пригнобляла його самота і туга за домом. Вкінци коли оба подорожні зближали ся до границі, Періш згадав про пашторт:
– Якось собі не пригадую, чи ви взяли мій пашпорт з конзуляту. Ви, очевидно, маєте його при собі.
– Ні! Пашпорт надійде почтою, – одвітив майор спокійно.
– Н-надійде.... надійде почтою? – крикнув переляканий молодець. – І всі страховітя, що їх чув про переслідованя тих людий, що без пашпортів їдуть до Росії, прийшли йому до голови і перелякали його незвичайно.
Майор поклав свою долоню на плече молодця і сказав:
– Не журіть ся, молодче, нічим, не журіть ся ні крихіточки. Я вами заопікую ся і не дам вам потерпіти жодної шкоди. Начальний інспектор мене знає; я йому поясню цілу річ і всьо буде гаразд... побачите... А тепер, не повинні ви псувати собі веселого настрою серед такої гарної подорожи! Я то всьо полагоджу, щоби було гаразд. Нема чим журити ся.
Альфред тремтів і відчував велику тривогу у серцю та однак робив, що міг, щоб тільки замаскувати свій настрій і одвітив на слова. майора з уданим вдоволенєм.
На граници вийшов з ваґону і станув по заді великої товпи народу; а тимчасом майор перепхав ся через товпу, шоби дати виясненя начальному інспекторови. Альфред чекав тревожно. Видавало ся дуже довго, поки майор не прийшов назад. Він сказав ніжно:
– А громи би се побили! Се новий інспектор і я його не знаю!
Альфред опустив ся в знемозі на копицю пакунків.
– О, та-ж я се знав, я се знав!
Був би зімлів з превеликої журби, воли-б майор не був його піддержав і не посадив його на якусь скринку. Він обняв його раменем і шепнув:
– Не жури ся, хлопче, всьо буде гаразд; май довірє до мене. Під'інспектор є короткозорий, як селедець. Слідив я за сим і – так є дійсно. Тепер-же поясню тобі, що зроблю. Я піду перший і викажу ся своїм пашпортом, а опісля перебіжу нишком аж до сеї юрби подорожних з пакунками. Ти будь там а я тобі передам мій пошпорт через поруче; побіжи знов нишком в напрямі до під'інспектора і уповай на боже провидінє і на – на сего сліпака! Всьо буде гаразд, не жури ся!
– Се неможливо! Ваша подоба а моя відмінна, як небо від землі; в пашпорті стоїть ваш опис...
– О, се гаразд! Ріжнииці між пятьдеся-єдинкою а девятнацяткою не замітить зовсім сей короткозорий селедець; не бій ся нічого а роби так, як кажу.
Десять хвиль опісля Альфред йшов до під'інспектора, блідий і близький вмліня, та знаменито перехитрив «селедця» і – був радий, як собака, що утікла перед полісменом.
– Я се тобі говорив, – сказав майор одушевлений. – Я знав, що всьо буде гаразд, як будеш уповати на провидінє, як дитина...
Між, границею а Петербурґом дбав майор ревно про се, щоби викликати веселість в молодім подорожнім, добути його з обіймів роспуки і пересьвідчити, що житє є веселе і вартісне. І наслідком сього увійшов молодець до міста у дуже піднесенім настрою, почимчикував прямо до готелю бадьорно і вписав свое імя. Та готеляр місто показати йому число його кімнатки, глянув на нього допитливо і ждав... Майор прийшов сейчас на поміч і промовив сердечно:
– Всьо гаразд... ви знаєте мене. я за всьо одвічаю...
Готеляр потряс головою і нахмурив ся. А майор додав:
– Всьо гаразд; пашпорт буде протягом двацять чотирох годин; прийде почтою. Оттут мій пашпорт, а його буде туй-туй...
Готеляр говорив чемно, та не змяк. Він сказав по анґлійськи:
– Я дуже рад вас вдоволити, господине майор, і певно всьо зробив би коли-б міг; та тут нема вибору; він мусить йти відси; не можу позволити, щоб він був в отсім готели хоч би на хвилинку.
Хлопець зачав бліднути і хитати ся; майор піддержав його і промовив до готеляря:
– Ви-ж мене знаєте... кождий знає мене... нехай він переспить ся в отсім готели тільки сю нічку, словом чести ручу, що...
Готеляр покивав головою:
– Господине майор, ви наражаєте мене і цілий дім на велику небеспеку. Я мержу ся* чогось подібного, та однак.... мушу покликати поліцію.
– О, пождіть, не робіть сього. Ходи, молодче, не жури ся, всьо мусить бути гаразд. Гей, дорожка! Сідай до дорожки, хлопче! Палата начальника тайної поліції! Жени, що сили! Ну, тепер всьо в порядку, не попадай в одчай задля марниці. Князь Басловський мене знає; так знає мене, мов книжку; він скоренько полагодить гаразд нашу справу.
Переїхали вулицями і зближили ся до ясно-осьвіченої палати. Було пів до девятої вечером.
– Князь збираєть ся на вечерю, – сказав лакей, – і не може тепер нікого приняти.
– Мене прийме, – крикнув майор нагально і подав свою візитівку. – Я є майор Джексон. Подай йому сю картку; всьо мусить бути гаразд.
Лакей поніс картку невдоволений, а оба подорожні сиділи в ждальни якийсь час. Небавом покликали майора і хлопця перед князя в його приватнім офісі; князь був лютий і набурений, мов громова хмара. Майор пояснив случай і просив о дозвіл пождати двацять-чотири години, поки пашпорт не надійде.
– Се неможливо! – одвітив князь поганою анґлійщиною. – Дивує мене, що ви допустили ся такого божевільного вчинку і привели молодика без пашпорту... Я дуже вам дивую ся, господине майор. За се грозить йому десять літ на Сибіри; нема ратунку! Робіть, що хочете... держіть його, він мліє! Ось-тут скоро, подайте йому се! Так, ще один лик; водка – се хороша річ; чи не так, молодче? Так, тепер чуєть ся вже ліпше, бідняга. Положіть ся, молодче, на софу. Як могли ви, господине майор, завести молодого чоловіка у таке страшне положенє?..
Майор уняв молодця сильним раменем, підложив подушку під голову і шепнув до уха:
– Удавай слабого, як тільки можеш! Грай комедію, що сили; він вже змяк, сам бачиш! Тепер скриви ся, лови. ся за серце, кидай ся і заводи: «О, матінко рідненька, матінко». Се поцілить отсього мацапуру, мов гарматна куля.
Молодець, що правди, робив то всьо, бо мусів; і робив щиро, без удаваня. А майор шепнув знов до нього:
– Знаменито! Ще трохи грай свою ролю! Дуже гарно! Ти своєю грою збітував Сару Бернгарт*.
Вкінци просьби майора і терпіня хлопця зробилн своє. Князь промовив:
– Гаразд; я дам вам точно реченець двайцягь-чотирох годин. Як протягом сього часу не надійде пашпорт, то не приходіть близько мене! Сибір, нема иншої ради.
Коли майор і молодець дякували князеви сердечно, то він покликав кількох салдатів і по московськи казав їм йти з обома до готелю і не опускати їх ні не хвилю з очий; в коли-б зо двацять-чотири години молодець не виказав ся пашпортом, так мають його сейчас запроторити в тюрму сьв. Апостолів Петра і Павла і здати рапорт.
Нещасні приїхали до готелю разом зі салдатами, їли під їх наглядом; салдати остали в кімнаті Альфреда, поки майор не положив ся спати. Опісля і Альфред пішов за ним. Та один салдат лишив ся в його кімнаті. Коли молодець глянув на салдата, що махінальними кроками ходив перед дверми, то бадьорність сейчас його покинула, а серце майже перестало бити з тревоги. Протягом трицять хвиль упав на саме дно недолі: журба, ляк, роспука.... Ліжко? Ні, для такого, як він, не треба ліжка; ліжко не для бездомного і пропащого! Спати? Він тільки міг ходити.... То не тільки міг; він мусів. Цілими годинами ходив, то плакав, то заломлював руки, то молив ся.... А вкіниц написав лист:
«Моя люба матінко! Коли отсей лист дійде до Вас, то бідного Альфреда вже більше небуде. Ні, ще гірше, дуже лихо! Через мою глупоту і легковірність попав я у руки якогось опришка або маняка. Не знаю як, та на всякий случай чую, що я пропащий. Нераз думаю, що се опришок та опісля думаю, що він тільки божевільний, бо має добре, ніжне серце і докладає всяких нераз дуже тяжких зусиль, щоби мене витягнути з нещастя, в яке сам мене запхав. Ледви за кілька годин буду одним з безумної юрби, що перемірює. ногами сніжні московські пустирі Сиберії і буду безнадійно звязаний із сею країною загадок і нужди! Я не пережию сього! Моє серце розриваєть ся; вже тепер умираю. Дайте мою фотоґрафію моїй дівчині і перекажіть, нехай часами згадає мене і нехай так чесно жиє, щоб ми могли колись побачити ся у сій країні високій, де не женять ся і не беруть розводу і де нема жодних клопотів. Жовтого собаку дайте від мене Гейлеви, а другого Тейлерови; рушницю дарую братови Вілеви, а рибарські причиндали і Біблію... також йому.
Надії для мене нема. Ратунку нема. Салдат стоїть біля мене з карабіном і не спускає очий з мене, не кліпне навіть... Нема для мене ратунку, бо знов маняк має мої гроші.... А салдат стоїть неповорушно, мов скаменілий. Чеки грошеві є в моїм куфрі, а куфер, хто зна, чи коли надійде... може ніколи. Певно ніколи не надійде, я се знаю. О, на що я зійшов! Моліть ся за мене, моя любо неиько; моліть ся за Вашого безталанного Альфреда... Та, і се не багато мені поможе...»
Рано, коли майор кликнув молодця на сніданок, був він зовсім зломаний. Дали їсти також салдатам, закурили циґара і майор знов зачав говорити своїм веселим тоном. Поволи-поволи Альфред набирав надії і навіть зачав сьміяти ся з вдоволенєм.
Та тут знов погадав собі, що не сьміє вийти із сього дому на свободу. Сибір грозив йому, як чорна туча; апетит пропав... Годі було йому оглядати і вулиці, ґалєрії і церкви вкупі із салдатами, що крок в крок слідкували за ним.... Ні, він мусить тут сидіти; ждати на почту з Берліна і... свою долю. Цілий день був майор при нім. Біля дверий стояв салдат з рушницею, випрямований як цівка; другий салдат сидів на креслі, на коридорі. Цілісіньку днину росказував майор про свої воєнні пригоди, описував борби, оповідав шутливі події, а всьо се було висловлювене з енерґією і житєм; від сього хлопець оживав і піддержував упадаючого духа. Над вечером пішли оба вечеряти до їдальні, а оба салдати почимчикували за ними.
Саме тоді переходило біля них кількох Анґлійців; один з них сказав:
– Кепська справа! Не дістанемо сеї ночи почти з Берліна...
Альфред затремтів, як почув сі слова і мало-що не зімлів. Аиґлійці сіли біля сусідного столика і один з них знов сказав:
– Се ще нічого такого лихого...
Молодець почув, що його щось давить в горлі.
– Прийшла телєґрама, що випадок лучив ся на залізниці і – трен* спізнив ся о… три години.
Альфред не упав на долівку, бо майор піддержав його обома руками. Він надслухував і пізнав тепер, що із сього може бути. Майор посадив молодця на крісло і сказав ніжно:
– Хлопче, будь веселий! Нема чим журити ся! Знаю, як вийти із свого положеня. Пашпорт, – се нісенітниця! Нехай його не буде і тиждень, обійдемо ся без нього!
Альфред був за слабий, щоби слухати тих слів...
Пропала надія, Сибір щораз близше....
А майор підвів його на ноги і повів до американської амбасади, щоби якось добути новий пашпорт.
– Амбасадор знає мене дуже добре: разом забавляли ся. Не жури ся, молодче! Всьо буде знаменито! Я радий, як когут! Ми є ось-тут; наші клопоти скінчили ся. Та ми навіть в дійсности жадних клопотів не мали!
Тут-же були двері амбасади найбогатшої, найвільнійшої і найсильнійшої републики всіх віків; соснове бюрко, над ним знамя орла, що крила свої розняв над зьвіздистим прапором а в кігтях держить чимало воєнного матеріялу...
Коли побачив се молодець, то сльози станули йому в очах: любов до батьківщини загоріла в його серцю; в груди потепліло; всі його журби і переляк щезли сейчас і він спасений, спасений! Цілий світ не сміє тут взяти його у свої руки!
З економічних зглядів амбасада найбільшої републики складала ся з півтора кімнати на девятім поверсі (бо десятий поверх був вже передтим винаймлений), а перзонал складав ся з одного амбасадора з платнею робітника американського, з секретря, що у вільних хвилях продавав сірники по вулицях, щоби якось по-людськи вижити, з дівчини-інтерпреторки*; були там по стінах образки американських пароходів, портрет президента, бюрко, три крісли, нафтова лямпа, кіт, годинник і сплювачка з моттом: «Ін Гад ві трост»*.
Майор з молодцем прийшли сюда, а салдати чимчикували за ними. Якійсь чоловічок сидів при столику і писав офіціяльні річи нігтем на папери. Він підвів ся і глянув на них; кіт утік під стіл; дівчина втиснула ся в кут, де стояла бочілка з водкою, щоби зробити місце для пришелців; салдати станули під стіною, з рушницями на плечах, перед дверми.
Альфред був веселий; був певний спасеня. Майор привитав ся сердечно з урядником, росказав плавно цілу подію і попросив о пашпорт.
Урядник попросив гостий усісти і сказав:
– Вел, я є тільки секретарем амбасади, знаєте. Годі нам видати пашпорт, бо ми-ж на московській земли. За много було-б одвічальности. Впрочім: самого амбасадора тепер нема.
– Ол райт! Пішліть по нього!
Секретар засьміяв ся і сказав:
– Лекше сказати, як. зробити. Він-же поїхав кудись в степи на вакації.
– А громи-б його... – вицідив майор крізь зуби.
Молодець затремтів; лице його зблідло; зачав хилити ся в долину. А секретар говорив, перериваючи:
– Чому се? Які громи, майоре? Князь дав вам двайцять-чотири години часу. Дивіть на годинник; всьо гаразд; ще остало вам пів години; трен туй-туй прийде а з ним надійде також і пашпорт.
– Чоловіче, трен спізнений о три години. Судьба хлопця залежить від хвиль, а з них ледви трицять остало для нього. За пів-години він буде, як пропащий на віки. На Бога, ми мусимо мати пашпорт!
– О, я пропащий, я се знаю! – заплакав молодець, закрив лице долонями і похилив ся над стіл.
Нечайна зміна наступила в поведеню секретаря, його спокій зник, оживленє появило ся на його лици; він крикнув:
– Бачу, як прикра ситуація! Боже, вам поможи! Що-ж я можу тут зробити?
– Як то що? Дайте йому пашпорт!
– Неможливо, зовсім неможливо. Ви-ж не знаєте його! Тому три дні ви навіть не чули нічого про сього молодця: нема жадного способу, щоб про з'ідентифікувати. Він пропащий, нема ратунку!
Молодець зарядив:
– Боже, Боже! Так, се останній день для мене?
Знов подумав секретар. І змінив ся у своїм настрою. Спитав його зміненим голосом так байдужно, як тоді, коли питаєть ся про погоду, як нема що иншого до говореня:
– Чи се дійсно ваше імя?
– Так.
– Відки ви?
– З Бріджпорту.
Секретар потряс головою; покивав знов і щось думав. По хвили:
– Ви родили ся там?
– Ні; в Ню Гелен.
– Ааа!
Секретар зиркнув на майора, що слухав того всього незвичайно уважно, і сказав:
– Там, в куті є доволі водки на случай коли-б салдати мали велику спрагу.
Майор скочив і подав салдатам водки. Вони випили і подякували. Секретар питав далі:
– Як довго жили ви в Ню Гевен.
– До чотирнацятого року житя.
– Коли ви там були, на котрій вулици?
– Паркер стріт.
З великим напруженєм слідив майор за допитами секретаря. Секретар дав знак, а майор подав салдатам знов по чарці очіщеної.
– Під яким числом?
– Без числа.
Хлопець глянув на секретаря неначе говорив:
«Чого мене мучити тими глупими питанями, коли я і так нещасливий?»
Секретар говорив дальше.
– Що се був за гавз*?
– Мурований, двоповерховий.
– Сайдвок* був перед домом?
– Ні, малий городець на фронті.
– Зелізні штахетки?
– Ні, деревляні...
Майор подав знов солдатам водки, хоч секретар навіть не давав знаку.
– Що можна бачити, коли входить ся крізь двері?
– Вузкі сіни, на кінци двері і на право двері...
– Може ще щось?
– Рури до огріваня.
– Яка кімната на право?
– Парльор*.
– Карпетований*?
– Так.
– Який рід карпету?
– Старого типу Вілтона.
– Які фіґури на карпеті?
– Ловецьке товариство... коні...
Майор зиркнув на годинник: лишаєть ся шість хвиль... Поглядав то на секретаря, то знов па годинник. Опісля знов на секретаря. Секретар притакнув.
Майор закрив собою годинник на стіні і зручно посунув вказівки о пів-години взад. Опісля підкріпив салдатів водкою...
– Який рум* поза рурами до огріваня і сінями?
– Їдальня.
– Печ була?
– Ні, решітка.
– Чи сей дім належить тепер до вас.
– Ні, я його продав, коли вибирав ся до Бріджпорту.
Секретар пождав хвилину, опісля сказав:
– Чи вас прозивали ще яким иншим іменем крім вашого звичайного назвиска?
Молодець зачервонів ся і опустив очі. Здавало ся, що боров ся сам зі собою кілька хвилин, а опісля сказав соромливо:
– Кликали мене «Місс Ненсі»...
– Які прикраси були в їдальня?
– Вел.... я.... не знаю...
– Жадних? чи дійсно жадних?
– Ні.
– Кепеько.... Погадайте... Чи дійсно жадних прикрас?
Молодець думав і думав, а секретар легко дихав. А далі молодець глянув умучено і похитав головою.
– Думай.... Думай! – крикнув майор з тревогою і чим мерщій дав салдатам водки.
– Молодче! – промовив секретар. – Не було жадного образа?
– О, певно, що так! Та ви сказали прикраси...
– Що-ж ваш батько думав про сей образ?
Хлопець мовчав.
– Говоріть! – сказав секретар.
– Говори! – кричав майор і дріжучою рукою подав салдатам цілу літру очішеної.
– Я… я не можу сказати, що батько говорив, – сказав тихо молодець.
– Швидко, швидко! – налягав секретар. – говоріть! Нема часу до страти! Вітчина і свобода, або Сибір і смерть залежить від сеї відповіди.
– О, майте милосердіє! Батько мій є сьвященик, і...
– Се нічого; скажіть прямо, не сороміть ся...
– Він говорив, що се була найгорячійша пекольна мара…
– Гаразд! – крикнув секретар і приложив печатку до пашпорту. – Тепер вас пізнаю і се можу потвердити. Я був у вашім домі і сам малював сей образ!
– О, ходи, хлопче, в мої обійми, мій хлопче! – закричав майор. Все будемо дякувати Господу Богу, що сотворив отсего артиста...
_________________
Тут представлено оповідання Марка Твена “The Belated Russian Passport” (вперше опубліковане 1902 року), в українському перекладі Володимира Держируки, видане окремою книжечкою 1915 року у серії «Бібліотека "Нового Житя"».
Місцем друку вказана друкарня «Нового Житя», 107 Ґрант Стріт, Олифант, Па. Мабуть, мається на увазі містечко Оліфент у штаті Пенсильваніа (США), де за адресою Ґрант Стріт 107 розташована Українська католицька церква Кирила й Мефодія. У штаті Пенсильваніа українська діаспора мешкає ще з 80-х років XIX сторіччя. Саме з цього штату вугільних копалень та металургійних заводів розпочалося заселення українців у США.
Володимир Держирука (1982-1932) – український перекладач, письменник, журналіст, католицький священник, родом із Тернопільщини. 1910 року переїхав до США, де брав активну участь у церковному та громадському житті української діаспори. Серед перекладених ним українською мовою творів є зокрема повісті Марка Твена «Том Сойєр» та «Князь і жебрак».
В даній інтернетній публікації переважно збережений правопис друкованого в 1915 році тексту, що той правопис дещо відрізняється від сучасного загальноприйнятого. Слово «московський» у перекладі означає «російський», бо «руський» для читачів означало «український».
Примітки додані 2019 року упорядником даної інтернетної публікації.
Тікет – квиток (англ. ticket).
Вейтер – офіціант (англ. waiter).
Сколєктував – отримав (від англійського collect).
Конзулят – консульство (англ. consulate).
Дорожка, або дрожки – невеликий легкий двомісний віз на ресорах.
Як прийде завтра майор… – Помилка перекладача або друкаря. За смислом має бути «Як прийде завтра консул…»
мержу ся – гидую, відчуваю відразу.
збітував Сару Бернгарт – тобто перевершив Сару Бернар. Сара Бернар (Sara Marie Henriette Bernhardt, 1844-1923) славетна французька драматична акторка, котра вважається еталоном акторської майстерності.
Трен – потяг (англ. train).
Інтерпреторка – перекладачка (англ. interpreter).
сплювачка з моттом: «Ін Гад ві трост» – плювальниця з девізом «На Господа ми сподіваємося».
Гавз – дім (англ. house).
Сайдвок – тротуар (англ. sidewalk)
Парльор – вітальня (англ. parlour).
Карпетований – прикрашений килимом (від англійського carpet).
Рум – кімната (англ. room).