ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА

 
ПЕРЕДМОВА

 
Історія Маленького Королівства відома нам лише завдяки кільком уцілілим фрагментам; але випадково збереглась оповідь про його походження, — та й то, напевно, радше легенда, ніж справжня історія; адже її, вочевидь, упорядковано нещодавно, вона рясніє дивовижами і її витоки — не в поміркованих літописах, а в народних баладах, на які часто посилається автор оповіді. Для нього описувані події —то спадок віддаленої минувшини; одначе, попри це, він, здається, й сам жив на теренах того Маленького Королівства. Його географічні знання (це не є тим, чим автор може похвалитися) стосуються лише цієї країни, а от про довколишні території він не знає абсолютно нічого.

Потреба перекласти це дивне сказання з дуже скупої латини сучасною мовою Об'єднаного Королівства ґрунтується на тому, що воно дозволяє бодай мигцем підгледіти, як жилося людям у темний період британської історії, не кажучи вже про світло, яке воно проливає на походження деяких складних топонімів. А декому, напевно, сподобаються й сам характер і пригоди його головного героя.

Визначити кордони Маленького Королівства у просторі та часі за вбогими свідченнями нелегко. Звідколи Брут прийшов до Британії, народилось і повмирало багато королів і володінь. Розподіл земель між Локріном, Камбром і Альбанактом був тільки першим із багатьох почергових перерозподілів. А відтак — якщо вірити історикам часів Артурового правління, — з огляду на, з одного боку, любов до незалежності у дрібницях, а з іншого — пожадливе прагнення королів розширювати власні володіння, настали роки, заповнені швидкозміною війни та миру, веселощів і горя: пора неусталених кордонів, коли люди могли піднестися чи загинути однаково зненацька, а піснярі мали й удосталь матеріалу для творчості, й вдячну аудиторію. Десь упродовж цих довгих літ — імовірно, після днів Короля Коела, проте до Артура чи доби Семи англійських королівств — ми й мусимо примістити описані тут події, які відбувались у долині Темзи та, подеколи, на північному заході поблизу гірських стін Вельсу.

Столицю Маленького Королівства, подібно до нашої, було, вочевидь, розташовано в південно-східній його частині, проте рубежі її нечіткі. Припускають, що її територія ніколи не сягала далі за Темзу на заході й за Отмур на півночі; а от де пролягали східні кордони — достеменно не відомо. У фрагментарно збереженій легенді про Джайлзового сина Ґеорґіуса та його пажа Суветауріліуса (Суета) знаходимо вказівки на те, що колись аванпост супроти Середнього Королівства було виставлено у Фартінґо. Проте ця ситуація не стосується нашої оповіді, яку далі наведено без змін і додаткових коментарів, — лише її первісну пишномовну назву скорочено до стислої: «Фермер Джайлз із Гема».

ФЕРМЕР ДЖАЙЛЗ ІЗ ГЕМА

 
Був собі Еґідіус де Гаммо — чоловік, котрий жив у самісінькому центрі Острова Британія. Повне ім'я його звучало так: Еґідіус Агенобарбус Юліус Аґрікола де Гаммо; адже в ті давно минулі дні, коли цей острів був іще щасливо розділений на багато королівств, людей щедро обдаровували іменами. Тоді часу було багато, а мешканців — мало, тож чимало з них здобувало визнання. Проте давня пора відійшла в небуття, тож надалі я називатиму чоловіка коротко і просто: був собі Фермер Джайлз із Гема, і мав він руду бороду. Гем — то було звичайне село, та в ті дні села були ще горді й незалежні.

Фермер Джайлз мав пса. І звали того пса Ґарм. Собаки повинні вдовольнятися короткими кличками місцевим діалектом, — імення книжною латиною належало давати лише найкращим із них. Ґарм же не володів навіть собачою латиною, зате послуговувався звичайною мовою (на таке була здатна більшість псів його часу), щоби лякати, вихвалятися чи підлещуватися. Лякав він жебраків і непроханих гостей, вихвалявся перед іншими собаками, а підлещувався до власного господаря. Ґарм одночасно і пишався Джайлзом, і боявся його, бо той умів лякати й вихвалятися навіть краще, ніж сам пес.

У той час не було ні поспіху, ні метушні. Утім, метушня має мало спільного з роботою. Люди працювали й без неї; причому встигали і добряче потрудитись, і потеревенити. А потеревенити було про що, бо непересічні події відбувалися вельми часто. Проте, коли розпочалася ця історія, в Гемі вже довгенько не коїлося нічого, вартого згадки. І це цілком влаштовувало Фермера Джайлза — неквапливого чолов'ягу, звиклого жити по-своєму та перейматися лише власними справами. Він був страшенно заклопотаний (так принаймні казав) тим, що убезпечував себе від злиднів, себто забезпечував собі такі самі черевце та почуття спокою, які були в його батька. Пес же намагався допомагати господареві. І жоден із них не посилав бодай найскупішої думки в Широкий Світ поза їхніми полями, селом і найближчою торговицею.

Проте Широкий Світ таки існував. Поблизу ріс густий ліс, а трохи далі на північному заході були Пустельні Пагорби та неокреслені узграниччя гірської країни. До того ж, на землі й далі вільно жили собі велетні — грубий і невихований народ, який часом завдавав неабияких клопотів. Був, зокрема, один велетень, більший і дурніший, аніж його одноплемінники. Мені не вдалося відшукати в історичних хроніках його імені, та це й не так важливо. Велетень був просто здоровецький, мав палицю завбільшки з дерево і ступав важкими кроками. Він розсував в'язи, наче високі трави, руйнував дороги та нищив сади, бо його велетенські ступні робили в них діри завглибшки з криницю, а коли він перечеплювався через хатину, то вона тут-таки зникала з лиця землі. Отаку шкоду велетень чинив усюди, куди тільки прямував, бо голова його підносилася високо над дахами будинків, а ноги мусили дбати про себе самі. Він був підсліпуватий і глухий. Але, на щастя, жив дуже далеко в Нетрях і не часто навідував заселені людьми терени, а якщо й навідував, то ненавмисно. Велетень мав просторий напівзруйнований дім високо в горах; однак друзів через те, що був глухий і дурний, а також через рідкісність велетнів у нього було обмаль. Він полюбляв гуляти Пустельними Пагорбами та безлюдними краями біля підніжжя гір сам-самісінький.

Однієї погожої літньої днини цей велетень вирушив на прогулянку й довго блукав без жодної мети, чинячи в лісах неабияку шкоду. Раптом він помітив, що сонце хилиться до заходу та що наближається час вечері; а потому виявив, що збився на манівці й забрів у ту частину країни, якої зовсім не знав. Помилково звернувши праворуч, велетень ішов і йшов, аж доки запала ніч. Тоді присів і почекав, поки зійде місяць. А далі знов ішов і йшов у місячному сяйві, наполегливо крокуючи, бо палко бажав дістатися додому. Він залишив свій найкращий мідний казанок на вогні й тепер боявся, що в казанка згорить дно. Проте гори опинились у велета за спиною, а сам він уже потрапив на територію, яку населяли люди. Правду кажучи, він саме наближався до ферми Еґідіуса Агенобарбуса Юліуса Аґріколи, а село те — простацькою мовою — називалося Гем.

Ніч видалася гарною. Корови були в полі, й пес Фермера Джайлза вийшов із двору та подався на прогулянку — на свій страх і ризик. Його вабили місячне світло та кролики. І, звісно ж, він навіть гадки не мав про те, що на прогулянку також вийшов і велетень. Інакше пес міг би мати поважну підставу для того, щоби вийти з двору без дозволу, а ще поважнішу — щоби нищечком причаїтися на кухні. Десь близько другої години велетень забрів на поля Фермера Джайлза, поруйнував огорожі, потоптав збіжжя, притлумив трави, які чекали, коли їх скосять. За п'ять хвилин він завдав більших збитків, аніж королівське полювання за п'ять днів.

Ґарм почув якесь «тупу-тупу» вздовж річки й перебіг на західний схил невисокого пагорка, на якому стояв дім його господаря, — просто аби поглянути, що коїться. Раптом він побачив велетня, котрий саме переступив через річку й розтоптав Ґалатею — улюблену фермерову корову, — розчавивши бідолашну тварину на млинець, от як сам фермер міг би розчавити таргана.

Ґармові цього вистачило. Він дзявкнув зі страху та прожогом кинувся додому. Цілком забувши, що вийшов із двору без дозволу, він прибіг і зчинив лемент попід вікном спальні свого господаря. Відповіді не було довго. Розбудити Фермера Джайлза було не вельми легко.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — волав Ґарм.

Раптом вікно відчинилось і з нього прицільно вилетіла пляшка.

— Ой! — вискнув пес, за звичкою рвучко відскакуючи вбік. — Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт!

Назовні визирнула фермерова голова.

— Клятий псяко! Що це ти виробляєш? — запитав Джайлз.

— Нічого, — відказав пес.

— Я тобі покажу нічого! Я з тебе вранці шкуру здеру, коли почую ще бодай звук, — сказав господар, затраскуючи вікно.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — заволав пес.

Джайлзова голова знову з'явилась у вікні.

— Я вб'ю тебе, коли почую ще бодай звук, — повторив господар. — Що на тебе найшло, дурню?

— Нічого, — відповів пес, — а от на вас дещо найшло.

— Ти про що? — запитав розлючений Джайлз, якого така відповідь заскочила зненацька.

Ґарм ніколи раніше не дозволяв собі зухвальства.

— На ваших полях велетень, жахливий велетень; і він іде сюди, — випалив пес. — Ґвалт! Ґвалт! Він чавить ваших овець. Він наступив на бідолашну Ґалатею, і вона тепер пласка, наче килимок для витирання ніг. Ґвалт! Ґвалт! Він трощить усі ваші огорожі та нищить усе ваше збіжжя. Ви мусите діяти сміливо і швидко, господарю, бо залишитеся ні з чим. Ґвалт! — і Ґарм узявся завивати.

— Стули пельку! — гаркнув фермер і зачинив вікно.

А по думки проказав: «Господи, помилуй!» — і, хоча ніч була тепла, здригнувся й затремтів.

— Залазь назад у ліжко і не будь дурнем! — сказала йому дружина. — І прожени вранці того пса. Нічого вірити собакам; коли застанеш їх за неробством чи крадіжкою, вони ще й не таку байку вигадають.

— Може, й так, Аґато, — відповів фермер, — а може — й ні. Та на моїх полях щось таки коїться, якщо Ґарм — не кролик. Пес був наляканий. І навіщо йому мчати і зчиняти лемент уночі, якщо вранці, коли нестимуть молоко, він міг би прокрастися через чорний хід?

— Не стій там і не сперечайся! — мовила жінка. — Якщо віриш псові, то скористайся його порадою: дій сміливо і швидко!

— Легше сказати, ніж зробити, — відповів Джайлз, бо, правду кажучи, повірив собачій оповіді лише наполовину. У переддосвітні години повірити у велетнів було легше.

Проте господарство є господарство; у Фермера Джайлза з порушниками його територій розмова була коротка, і мало хто наважувався дратувати його. Тож він натяг штани, зайшов до кухні й зняв зі стіни мушкетон. Хтось може цілком слушно запитати: а що ж таке мушкетон? Щоби ви знали, таке саме запитання, подейкують, поставили Чотирьом Мудрим Писарям із Оксенфорда, й ті, помізкувавши, відповіли так: «Мушкетон — це коротка рушниця з великим отвором, що стріляє багатьма кульками чи шматками металу, здатна виконувати залпові постріли на обмежену відстань без визначеної цілі. (Нині цей вид вогнепальної зброї в цивілізованих країнах замінено іншими.)»

Тож мушкетон Фермера Джайлза мав чимале дуло, розширене на кінці, як рупор, і стріляв не кульками чи шматками металу, а геть усім, що Джайлз визнавав непотрібним і що вдавалося туди запхати. Мушкетон не виконував залпових пострілів, бо фермер заряджав його рідко, і взагалі ніколи не використовував. Щоби досягти свого, йому вистачало тільки показати зброю. І ця країна ще не була цивілізованою, бо ж мушкетони ще не вийшли з ужитку, — правду кажучи, то був єдиний різновид зброї, яким там користувалися, до того ж, навіть він був рідкістю. Люди воліли послуговуватися луками та стрілами, а порох ішов у рух головно при феєрверках.

Отож-бо Фермер Джайлз зняв мушкетона, щедро підсипав пороху — на випадок, якщо доведеться неминуче вживати надзвичайних заходів, — а широке дуло набив старими цвяхами, шматочками дроту, друзками битого горщика, кістками, камінцями й іншим сміттям. Потому взув високі чоботи з вилогами, одяг кожуха й рушив навпростець через грядку.

Місяць позаду нього котився донизу, і Джайлз не бачив нічого страшнішого за довгі чорні тіні від кущів та дерев, однак почув жахливе «гуп-гуп», що сунулося з боку пагорба. Фермер не почувався сміливим і не був прудким, хай там що казала Аґата; проте майно хвилювало його більше, ніж власна шкура. Тож, відчуваючи, як його злегка піднуджує, він рушив до виступу пагорба.

Раптом угорі над краєм виступу з'явилось обличчя велетня, бліде у світлі місяця, який мерехтів у його чималих круглих очах. Ступні велета все ще були далеко внизу й залишали діри в полях. Місяць засліпив його, й він не бачив фермера; зате Фермер Джайлз побачив велетня і перелякався до нестями. Не роздумуючи, він натис на гачок, і мушкетон вистрілив із приголомшливим гуркотом. Джайлзові пощастило: мушкетон було наведено більш-менш у напрямку великого гидкого велетневого обличчя. З дула вилетіли сміття, каміння та кістки, черепки й кусники дроту, а ще півдюжини цвяхів. А тому що відстань направду була незначна, то — волею випадку, а не фермера — чимало цього дріб'язку вцілило у велетня: друзка від горщика залетіла йому в око, а великий цвях застряг у носі.

— А щоб тобі! — сказав по-простацькому велетень. — Мене вжалили!

Гуркіт його не збентежив (велетень був глухий), але цвях йому не сподобався. Минуло вже багато часу, відколи він востаннє натрапляв на комаху, таку люту, що вона могла проколоти його товсту шкіру; проте до нього долинали чутки, нібито далеко на Сході, у Тванях, жили бабки, чиї укуси скидалися на доторки розпечених щипців. І велетень подумав, що набрів саме на таку істоту.

— Украй паскудні та шкідливі краї, — сказав він. — Цієї ночі я не піду далі.

Відтак підчепив на пагорбовому схилі пару овечок — аби попоїсти, коли вже буде вдома, — і попхався назад через річку, великими кроками рухаючись у напрямку норд-норд-вест. Урешті, велетень знайшов-таки дорогу додому, бо рушив у правильному керунку; проте дно його мідного казанка все одно згоріло.

Що ж до Фермера Джайлза, то, коли мушкетон вистрелив, його відкинуло геть, і чоловік розпластався на спині; там і лежав, дивлячись у небо та розмірковуючи, чи велетові ступні розчавлять його, коли проходитимуть десь тут, а чи ні. Проте нічого такого не трапилося, «гуп-гуп» поступово затихло вдалині. Тож фермер підвівся, потер забите плече й підняв із землі мушкетон. А тоді раптом почув підбадьорливий людський гамір.

Більшість мешканців Гема визирала з вікон, а декотрі з них одяглись і повиходили надвір (коли вже велетень подався геть). Тепер же дехто з криками вибігав на пагорб.

Селяни почули моторошне «тупу-тупу» велетневих стіп, і мало не всі тут-таки пірнули під ковдри, а декотрі — навіть під ліжка. Та Ґарм одночасно й пишався своїм господарем, і боявся його. Коли той лютував, то здавався псові жахливим і прекрасним, тож Ґарм, зрозуміло, думав, що будь-який велетень мусить мати таке саме враження. Тому, щойно він побачив, як Джайлз виходить із дому з мушкетоном (а то найчастіше було знаком страшенного гніву), собака поспішив у село, гавкаючи та волаючи:

— Виходьте! Виходьте! Виходьте! Вставайте! Вставайте! Ходіть і погляньте на велич мого господаря! Він сміливий і швидкий. Він вийшов застрелити велетня, котрий зазіхнув на його територію. Виходьте!

Верхівку пагорба було видно майже з усіх осель. Коли люди та пес побачили, як обличчя велетня виростає з-над пагорба, вони злякались і затамували подих. І всі, крім Ґарма, подумали, що з таким здорованем Джайлзові не впоратися. Потому гагахнув мушкетон, а ще потім велетень зненацька розвернувся й подався геть. І люди, не стримуючи подиву та радості, плескали в долоні й вітали Джайлза гучними вигуками. А Ґарм так зайшовся гавкотом, що мало не луснув.

— Слава! — гукали всі. — Він провчив його! Пан Еґідіус показав йому, де раки зимують. Тепер він повернеться додому й помре, як і заслужив. Так йому і треба.

Тоді люди знову дружно загукали. І поки вони гукали й гукали, то, для власної ж вигоди, зрозуміли, що, зрештою, з мушкетонів справді можна стріляти. Щодо цього в сільських шинках часто точилися диспути, й аж тепер це питання було остаточно з'ясовано. І Фермер Джайлз відтоді майже не мав клопотів із порушниками.

Коли все почало здаватися безпечним, дехто сміливіший піднявся аж на верхівку пагорба й поручкався з Фермером Джайлзом. Кілька — парафіяльний священик, коваль, мірошник і ще одна-дві впливові особи — поплескали його по спині. Це йому не сподобалося (бо плече дуже боліло), та він подумав, що мусить запросити їх до себе додому. Гості розсілися колом у Джайлзовій кухні, п'ючи за його здоров'я та голосно вихваляючи господаря. Він же цілком неприховано позіхав, одначе, доки тривало частування, вони на це не зважали. Коли всі випили чарку-другу (фермер — другу-третю), Джайлз почувся справжнім сміливцем; а коли всі випили по два-три келишки (а він сам — п'ять-шість), він почувся вже таким витязем, яким і вважав його пес. Гості розходилися добрими друзями; Джайлз від душі плескав їх по спинах. У нього були великі червоні грубі руки; тож, плескаючи, він їм помстився.

Другого дня фермер довідався, що новина про нього обросла чутками й він став важливою персоною місцевого рівня. До середини наступного тижня вісті розлетілися селами, які були миль за двадцять від Гема. Джайлз став Героєм Округи. Це йому вельми сподобалося. Наступного базарного дня фермерові море здавалося по коліна від випивки, якою його частували, — він напився майже до нестями й дорогою додому горлав старовинних героїчних пісень.

Нарешті про подію дізнався і сам Король. Столиця того краю — Середнього Королівства острова — в ті щасливі дні була ліг за двадцять від Гема, і переважно при дворі мало зважали на вчинки селян із провінцій. Але блискавичне вигнання такого шкідливого велетня видалося вартим уваги і навіть дрібної ласки. Тож настав час — десь через три місяці, в день святого Михаїла, — й Король відіслав розкішного листа. Його було написано червоним на білому пергаменті, а щодо змісту, то йшлося там про королівське схвалення «нашого вірнопідданого й улюбленого Еґідіуса Агенобарбуса Юліуса Аґріколи де Гаммо».

За підпис у листі правила червона пляма, однак придворний писар додав іще й таке:

і скріпив усе великою червоною печаттю. Тож документ був, очевидно, справжнім. Джайлз, отримавши його, був невимовно втішений, та й інші страшенно захоплювалися цим документом, особливо коли з'ясувалося, що, попрохавши дозволу подивитися на лист, можна сподіватися на місце за фермеровим столом і навіть на випивку.

Дарунок, який супроводив лист, був іще кращий за саму подяку. Король надіслав пояс і довгого меча. Широ кажучи, сам Король ніколи не брав до рук того меча. Він належав його родині й перекидався в арсеналі з незапам'ятних часів. Зброяр не годен був сказати, як той меч туди потрапив і яка від нього може бути користь. Прості важкі мечі такого штибу на ту пору саме почали виходити з моди при дворі, тож Король подумав, що ця річ буде якнайліпшим подарунком для селянина. І Фермер Джайлз дійсно зрадів, а місцева слава піднесла його до небес.

Джайлзові вельми подобався такий перебіг подій. Так само, як і його псові, адже той так і не отримав обіцяних канчуків. Джайлз прагнув бути справедливим, наскільки міг; і в душі він віддавав належне Ґармовій відданості, хоча ніколи не заходив так далеко, щоби говорити про це. Фермер і далі жбурляв у пса міцні слівця та важкі речі, коли мав кепський настрій, але дивився крізь пальці на багато дрібних собачих витівок. Ґарм пристрастився до прогулянок далеко в полі. Фермерові справи просувались успішно та швидкими темпами, йому посміхалася фортуна. Восени і ранньою зимою робота йшла добре. Усе було чудово — доки не з'явився дракон.

На ту пору дракони на острові ставали рідкістю. У віддаленому від моря володінні Авґустуса Боніфаціуса їх не бачили вже багато років. Були, звісно, й непевні узграниччя, й безлюдні гори — на заході та півночі, — але дуже-дуже далеко. Колись на тих теренах мешкало кілька драконів різних видів, і вони всюди довкола сіяли пустку. Та Середнє Королівство на той час славилося відвагою королівських лицарів, тож чимало драконів-приблуд загинуло чи повернулося додому з такими серйозними пораненнями, що інші зареклися забредати в ті краї.

Тоді ще побутував звичай під час Королівського Різдвяного Бенкету подавати на стіл Драконячий Хвіст; і щороку обирали лицаря, чиїм обов'язком було того дракона вполювати. Лицар мав рушити в путь у День святого Миколая, а повернутися з драконячим хвостом — не пізніше, ніж у переддень бенкету. Та от уже багато літ Королівський Кухар подавав на стіл дивовижні ласощі у вигляді Лжедраконячого Хвоста з коржів і мигдалевого крему, прикрашені вміло зімітованою лускою з твердої цукрової глазурі. Потому, на Святвечір, обраний лицар уносив витвір до зали під гру скрипок і звуки сурм. Лжедраконячий Хвіст годилося їсти після обіду на Різдво, й усі казали (щоби полестити кухареві), що він набагато смачніший, аніж Справжній Хвіст.

Такі-бо були звичаї, коли це знову раптом об'явився справжній дракон. І винуватим у цьому був насамперед велетень. Після тієї пригоди він унадився ходити верховинами, відвідуючи своїх розпорошених у горах родичів частіше, ніж до того, і значно частіше, ніж хотіли вони самі. Бо він завжди мав один і той самий привід: хотів позичити мідного казанка. Та позичали йому чи ні, велетень однаково сидів і по-своєму — водночас і пишномовно, й неоковирно — оповідав про чудову країну в пониззі, ген на Сході, та про всілякі дива Широкого Світу. Він узяв собі в голову, нібито є великим і відважним мандрівником.

— Гарна то земля, — казав він, — переважно рівнинна, м'яка для стіп; о, там є що попоїсти: корови, наприклад, і вівці геть усюди, їх легко вистежити, якщо уважно приглядатись.

— А як щодо людей? — запитували його.

— Їх я ніколи не бачив, — відповідав велетень. — Там не видно й не чути жодного лицаря, любі мої друзяки. Там узагалі немає нікого страшнішого за кількох кусючих мух біля річки.

— Чому ж ти не повернешся й не оселишся там? — знову питали інші.

— Ой, ну мовлять же, що вдома — найкраще, — відповідав він. — Але, можливо, я й повернуся туди одного дня, коли прийму таке рішення. Проте хай там що, а я одного разу вже побував у тій місцині, й це важить більше, ніж слова будь-кого з вас. То як щодо казанка?

— А ті багаті землі, — хутенько запитували інші, — ті прекрасні краї, де повно беззахисної худоби, — в якому керунку вони, власне? Чи далеко до них?

— Ох, — відказував велетень, — десь на сході чи південному сході. Та дорога туди не близька.

І тоді він, страшенно перебільшуючи, оповідав про те, які неймовірні відстані довелося йому подолати, скільки лісів, пагорбів і рівнин перейти, — тому жоден куцоногий велетень ніколи не наважився рушити в таку путь. Одначе чутка поширилась округою.

Перегодом слідом за теплим літом, як завжди, прийшла сувора зима. У горах лютували морози, їжі було мало. Тоді чутка зазвучала гучніше. Про низинних овець і корів точилися жваві дискусії. Нашорошили вуха дракони. Вони були голодні, а поголос звучав принадно.

— Отож: лицарі — це вигадка! — казали молоді й не дуже досвідчені дракони. — Ми завжди так і думали.

«Принаймні лицарі стають рідкістю, — міркували старші й мудріші черви. — Вони далеко, їх мало, і чи варто вже їх боятися?»

Одного дракона все це глибоко вразило. Звали його Хризофілакс Крез, адже походив він із давньої імператорської династії та був дуже багатим. То був хитрий, допитливий, жадібний і добре вишколений дракон, але не вельми сміливий. Одначе, звичайно, він аж ніяк не боявся ні мух, ані комах жодного виду чи розміру взагалі; а ще — був смертельно голодний.

Відтак одного зимового дня, десь за тиждень до Різдва, Хризофілакс розправив крила і злетів у повітря. А потому тихо приземлився посеред ночі просто в серці віддаленого від моря володіння Авґустуса Боніфаціуса, «rex et basileus». За короткий час він наробив неабиякої шкоди, трощачи й палячи, пожираючи овець, корів і коней.

Трапилося це у віддаленій від Гема стороні тієї землі, та Ґарм натерпівся тоді найбільшого в житті страху. Він вирушив у далеку експедицію і, скориставшись ласкою господаря, наважився провести нічку-дві вдалині від дому. Пес ішов за манливими пахощами понад краєм лісу, коли, повернувши на закруті, раптом натрапив на новий тривожний запах; правду кажучи, він просто налетів із розбігу на хвіст Хризофілакса Креза, який щойно приземлився. Ніколи ще собака не розвертав свого хвоста і не мчав додому так швидко, як тоді Ґарм. Дракон, почувши його дзявкотіння, обернувся і зашипів; але наздогнати Ґарма було вже годі. Він біг решту ночі й дістався до рідної оселі десь у пору сніданку.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — заволав пес із-за чорного входу.

Джайлз почув лемент, і йому не сподобався той гавкіт. Він нагадав фермерові, що несподіванки можуть траплятись і тоді, коли все, здається, цілком добре.

— Жінко, а впусти-но того клятого пса, — мовив він, — і візьми до нього палицю!

Ґарм ускочив до кухні з наполоханими очима та висолопленим язиком.

— Ґвалт! — скрикнув він.

— Що ти витворив цього разу? — запитав Джайлз, кидаючи в нього ковбасою.

— Нічого, — проказав, сапаючи, Ґарм, надто схвильований, аби навіть завважити ковбасу.

— Тоді припини це, бо я з тебе шкіру спущу, — мовив фермер.

— Я не зробив нічого поганого. Я не хотів нашкодити, — сказав пес. — Але я випадково натрапив на дракона, й він налякав мене.

Фермер ледь не вдавився пивом.

— Дракона? — перепитав він. — Чорти би тебе взяли, незугарний псяко, котрий усюди пхає свого носа! Навіщо тобі було кудись пертись і шукати дракона саме зараз, коли в мене повно справ? Де він був?

— Ох! На півночі за пагорбами, аж ген далеко, по той бік Стоячих Каменів, отак-о, — відказав пес.

— О, аж там! — видихнув Джайлз із невимовним полегшенням. — Я чував, ніби вони чудні, ті тамтешні мешканці, й у їхнім краю щось-таки могло трапитися. Нехай вони самі й дають собі з ним раду! Припхавсь ото і тривожиш мене різними байками. Пішов геть!

Ґарм і пішов геть. І розніс новину по цілому селу. Пес не забув наголосити, що його господар анітрохи не злякався:

— Він був цілком спокійний і знай собі снідав.

Люди весело теревенили про це біля дверей власних домівок.

— Як у старі добрі часи! — казали вони. — Ще й саме перед Різдвом. Якраз доречно. Ото Король зрадіє! Цього Різдва він їстиме Справжнього Хвоста.

Проте наступного дня надійшли нові вісті. Дракон, як виявилося, був винятково великим і жорстоким. І завдавав жахливих збитків.

— А як щодо лицарів Короля? — почали запитувати люди.

Те саме вже цікавило й інших. Правду кажучи, на ту пору до Короля почали прибувати гінці з найбільш постраждалих од Хризофілакса сіл, і вони — так голосно й так часто, як тільки могли наважитися, — повторювали йому:

— Володарю, що з твоїми лицарями?

Лицарі-бо не робили нічогісінько; їхнє знайомство з драконами, як і раніше, було вельми неофіційним. Отож, Король поставив їх до відома, цілком поважно й офіційно, наказавши вжити необхідних заходів, щойно випаде змога. І йому було дуже неприємно дізнатися, що змога все ніяк не випадала, а натомість її щоденно відкладали.

Проте резони лицарів були, без сумніву, логічні. По-перше, Королівський Кухар уже приготував Драконячий Хвіст на Різдво, адже знав, що все треба робити в належний час. Тому геть не пасувало образити його, принісши в останню хвилину справжнього хвоста. Кухар був дуже цінним слугою.

— Не зважайте на Хвіст! Відітніть йому голову — й усе! — закричали гінці з найбільш понищених сіл.

Але настало Різдво, і, на превелике нещастя, до дня святого Івана влаштовували грандіозний турнір: запрошено було лицарів із багатьох королівств, і вони прибували, щоби позмагатися за цінний приз. Не годилося, звичайно, применшувати шанси на перемогу лицарів центральної частини острова, виряджаючи найкращих із-поміж них на драконяче полювання, коли саме мав розпочатися турнір.

Потому треба було відсвяткувати Новий рік.

Але дракон просувався кожної ночі; й кожен крок наближав його до Гема. Уночі перед Новоріччям люди побачили вдалині спалахи. Дракон облаштувався в лісі за якихось десять миль звідтіля, й ліс той яскраво палав. Коли Хризофілакс був у доброму гуморі, то ставав палким драконом.

Тоді люди почали ззиратися на Фермера Джайлза та шепотітися в нього за спиною. Він почувався через те геть незручно, проте вдавав, ніби нічого не помічає. Наступного дня дракон наблизився ще на кілька миль. Тоді Фермер Джайлз і сам почав голосно ганити лицарів Короля.

— Хотів би я знати, що вони зробили, щоби заслужити на своє утримання, — мовив він.

— І ми також хотіли би! — потвердили всі мешканці Гема.

А мірошник докинув:

— Мені розповідали, наче й сьогодні титул лицаря можна отримати лише за справжні заслуги. Зрештою, нашого доброго Еґідіуса вже можна вважати майже лицарем. Хіба ж Король не надіслав йому червоного листа й меча?

— Титул лицаря — то більше, ніж меч, — відказав Джайлз. — Є ще й посвята й різні інші речі, — принаймні я так гадаю. Хай там що, а мені не бракує власних справ, про які належить дбати.

— Ох! Але ж Король, якщо його попросять, без сумніву, посвятить тебе в лицарі, — сказав мірошник. — Ну ж бо, попросімо його, доки не пізно!

— Е, ні! — мовив Джайлз. — Посвята — не для таких, як я. Я фермер і пишаюся цим: простий чесний чоловік. А простому чоловікові, кажуть, погано ведеться при дворі. Це радше у твоїй компетенції. Пане Мірошнику.

Парафіяльний священик усміхнувся: не через влучну відповідь, бо Джайлз і мірошник завжди віддячували один одному рівною монетою і були — за приказкою, що побутувала в Гемі — сердечними ворогами. Парафіяльного священика раптом осяяла думка, від якої йому стало радісно, та на той час він не сказав про це ні слова. Мірошникові ж було не так радісно, тому він спохмурнів.

— Простий — безперечно. І чесний, можливо, — мовив мірошник. — Але хіба ж обов'язково їхати до двору і ставати лицарем, перш ніж убити дракона? Для цього, як ото вчора стверджував Пан Еґідіус, потрібна лише мужність. А йому ж, незгірш од будь-якого лицаря, мужності не бракує, чи не так?

Увесь присутній люд закричав:

— Звісно, що ні!

А ще:

— Так, авжеж! Тричі слава Героєві Гема!

Словом, коли Фермер Джайлз подався додому, то почувався вже вкрай незручно. Як виявилося, місцеву славу треба підтримувати, а це може бути складно. Він ударив ногою пса й заховав меча до кухонної шафи. До тієї миті меч висів над каміном.

Наступного дня дракон перебрався до сусіднього села Кверкетума (Овклі — простацькою мовою). Він зів не лише овець, корів і кількох осіб ніжного віку, але й парафіяльного священика. Той священик дуже необачно спробував віднадити його від лихого шляху. Відтак зчинилася жахлива метушня. Усе населення Гема на чолі з місцевим парафіяльним священиком піднялося на пагорб: чекали на Фермера Джайлза.

— Ми дивимося на тебе! — казали вони, незрушно стоячи на місці, й дивились, аж доки фермерове обличчя почервоніло дужче за його бороду.

— Коли ти плануєш вирушати? — запитали люди.

— Сьогодні вирушити я не можу — це факт — відказав той. — У мене купа невідкладних клопотів із хворим пастухом і всіляке інше. Та я подумаю про це.

Люди розійшлись; але ввечері поширився поголос, немовби дракон присунувся ще ближче до села, тож усі вони повернулися.

— Ми дивимося на тебе. Пане Егідіусе, — мовили.

— Ну, — відказав той, — саме зараз мені не до того. Моя кобила скалічила ногу, ще й вівці почали ягнитися. Я подумаю про це найближчим часом.

Отож, люди знову розійшлися, хоча не без нарікань і перешіптувань. Мірошник тихенько хихотів. Парафіяльний священик залишився, — його одного не вдалося спекатися. Він сам запросив себе до фермера на вечерю і зробив йому кілька в'їдливих зауважень. Запитав навіть, що трапилося з мечем, і наполіг на тому, щоби його побачити.

Меч лежав у кухонній шафі на поличці, де ледве вміщався за довжиною, і, щойно Фермер Джайлз видобув його, він умить вискочив із піхов, які фермер упустив, наче вони були гарячі. Священик скочив на ноги, перекинувши своє пиво. Він обережно підняв меча і спробував укласти його назад до піхов; але зброя не посувалась углиб далі, ніж на фут, і, щойно священик відпускав руків'я, спритно вистрибувала знову.

— Боже мій! Оце вже вельми незвичайно! — мовив священик, уважно придивляючись і до піхов, і до леза.

Він був освічений чоловік, а от фермер міг тільки ледве-ледве читати великі уставні літери й ніколи не був певен, що зможе розібрати навіть власне ім'я. Саме тому він і не зважав на дивні літери, які ледь помітно проступали на піхвах і на мечі. Що ж до Королівського зброяра, то він уже так звикнув до рун, імен та інших позначень влади та гасел на мечах і піхвах, що не надавав їм ваги; щонайменше він уважав їх старомодними.

Зате священик довго дивився на них, а тоді насупив брови. Він сподівався знайти якісь написи на мечі чи на піхвах — саме це і спало йому на гадку напередодні; але те, що він побачив, здивувало його, бо літери та знаки там справді були, тільки ж він не годен був із ними впоратися.

— Тут на піхвах є напис. І ще якісь — ах! — епіграфічні знаки помітні також на мечі, — сказав він.

— Дійсно? — запитав Джайлз. — І яка з цього користь?

— Літери старовинні, а мова — варварська, — відповів священик, аби виграти час. — Це потрібно детально оглянути.

Він благав позичити йому меча на ніч. і фермер радо погодився.

Коли священик прийшов додому, то дістав із полиць чимало вчених книг і просидів над ними аж до глибокої ночі. Наступного ранку з'ясувалося, що дракон підійшов іще ближче до села. Усі мешканці Гема забарикадували двері та позачиняли віконниці; а ті, котрі мали льохи, спустились у них і сиділи там, тремтячи, при світлі свічок.

Але парафіяльний священик крадькома вийшов на вулицю й. ідучи від дверей до дверей, розповідав усім, хто бажав його вислухати — крізь шпарину чи замкову щілину — те, про що довідався під час своїх студій.

— Наш добрий Еґідіус, — казав він, — завдяки Королівській ласці став власником Каудімордакса — знаменитого меча, що його в популярних романах іменують по-простому — Хвостогризом.

Ті, хто чув цю назву, зазвичай відчиняли двері. Усім було добре відомо про славу Хвостогриза, адже меч раніше належав Белломаріусові — наймогутнішому в королівстві переможцю драконів. Деякі легенди зробили з нього прапрадіду ся Короля по материній лінії. На честь його подвигів було складено чимало пісень та переказів. І якщо при дворі їх уже забули, то в селах, як І раніше, пам'ятали.

— Цей меч, — мовив парафіяльний священик, — не годен перебувати в піхвах, коли дракон наближається до нього бодай на п'ять миль; і,без сумніву, якщо його вкласти в руки хороброму чоловікові, то жоден дракон не зможе здолати сміливця.

Тоді люди знову повеселішали, а дехто повідчиняв вікна й повисував голови назовні. Урешті, священик переконав кількох селян вийти і приєднатися до нього; та з охотою це зробив лише мірошник. Він волів ризикнути, щоби тільки піти й побачити Джайлза у справді скрутному становищі.

Вони піднімалися на пагорб, кидаючи занепокоєні погляди на північ, за річку. Жодних ознак дракона не було. Імовірно, він спав, адже впродовж різдвяної пори харчувався дуже добре.

Священик (і мірошник) заповзявся гамселити у фермерові двері. Відповіді не було, тож гамселення подужчало. Нарешті Джайлз вийшов. У нього було червоне обличчя. Він також просидів до пізньої ночі, добряче на- цмулившись; і продовжив пиятику, щойно прокинувся.

Усі люди з'юрмилися довкола нього, величаючи його Добрим Еґідіусом, Сміливим Агенобарбусом. Великим Юліусом. Непохитним Агріколою, Гордістю Гема. Героєм Округи. Вони розповідали про Каудімордакс, Хвостогриз, про Меч-якого-не-вкласти-до-Піхов, про Смерть або Перемогу, Славу Йоменів, Опору Країни, Благо Земляків — аж у фермеровій голові зчинилася безнадійна плутанина.

— Годі! Говоріть по одному! — сказав він, коли спромігся на це. — Про що ви верзете? Про що? Ви ж знаєте: в мене вранці повно клопотів.

І люди доручили священикові пояснити, що до чого. Тоді мірошник отримав нагоду насолодитися виглядом фермера в такій скруті, про яку тільки міг для нього мріяти. Проте події почали розгортатися не зовсім так, як очікував мірошник. Бо, по-перше, Джайлз випив багацько міцного елю, а по-друге — в нього народилося дивне почуття гордості й зухвальства, коли він довідався, що його меч — це славний Хвостогриз. У дитинстві йому страшенно подобались оповіді про Белломаріуса, і ще до того, як він почав розуміти їхній сенс, фермер часом бажав, аби дивовижний і героїчний меч належав йому. Відтак він зненацька збагнув, що візьме Хвостогриза й вирушить полювати на дракона. Проте ціле своє життя він звик торгуватися, тож зробив іще одну спробу відкласти цю подію.

— Що?! — гукнув він. — Аби я йшов полювати на дракона? У старих крагах і камізельці? Усе, що я чув, навчає, що для битв із драконами треба мати якийсь обладунок. А в цьому домі жодних обладунків нема, і це — факт, — сказав він.

Воно і справді виглядало трохи дивно, погодились усі й послали по коваля. Коваль похитав головою. То був неквапливий похмурий чоловік, у народі відомий як Веселий Сем, хоча насправді його звали Фабріціус Кунктатор. Він ніколи не насвистував за роботою, а веселів тільки тоді, коли в належний час, згідно з його віщуваннями, траплялося якесь лихо (наприклад, мороз у травні). Та коваль віщував різні лиха щодня, тому й мало траплялося таких, що їх би він не завбачив, — а відтак він чекав на них. То була найбільша його втіха; і, звісно, коваль вельми неохоче робив щось таке, що могло би їх відвернути. Він знову похитав головою.

— Я не можу виготовити обладунок із нічого, — мовив він. — Це мені не до снаги. Ліпше знайди теслю, щоби він зробив тобі дерев'яний щит. Але це ледве чи допоможе. Дракон-бо вельми палкий.

Обличчя людей спохмурніли; та мірошник не збирався так легко відступатися від свого плану: послати-таки Джайлза до дракона, якщо фермер наважиться йти, або зробити так, аби бульбашка його місцевої слави луснула — якщо, врешті-решт фермер піти відмовиться.

— А як щодо кольчуги? — запитав мірошник. — З неї буде користь, і вона не мусить бути надто гарною. То ж бо для справи, а не для світських походеньок при дворі. Як щодо твого старого шкіряного камзола, друже Еґідіусе? А в кузні є чимала купа поламаних ланцюгів і кілець. Думаю, що й сам Пан Фабріціус до пуття не відає, що в нього там лежить.

— Ти не тямиш, що кажеш, — мовив коваль, збадьорившись. — Коли йдеться про справжню кольчугу, то нічого не вийде. Для того потрібна майстерність гномів: аби кожне маленьке кільце припасувати до чотирьох інших тощо. Навіть якби я був аж таким управним, мені довелося би трудитися тижнями. А до того часу ми всі вже будемо в могилах, — закінчив він, — або ж у драконі.

Усі збентежено розводили руками, а коваль за- усміхався. Та люди тепер були такі стривожені, що не захотіли відступатися від мірошникового плану і звернулися до нього по пораду.

— Ну, що ж, — сказав він, — чув я розповідь, наче в давнину ті, хто не міг придбати блискучої кольчуги в Південних Землях, задовольнялися тим, що пришивали сталеві кільця до шкіряної сорочки. Тож погляньмо, чи можна буде втнути щось схоже?

Словом, Джайлз змушений був винести свого старого шкіряного камзола, а коваль поспішив назад до кузні. Там вони обнишпорили кожен закуток — чого ніхто не робив уже багато років — і натрапили на купу старого металу. На дні тієї купи вони знайшли цілу гірку потьмянілих од іржі маленьких кілець, які пообсипалися з якогось забутого захисного одягу — ймовірно, такого, про який і розповідав мірошник. Сем неохоче та понуро, адже завдання виглядало цілком здійсненним, не сходячи з місця почав працювати, збираючи, сортуючи та чистячи кільця; а коли їх для широкого у спині та грудях Пана Еґідіуса виявилося відверто замало (це коваль відзначив із насолодою), Сема примусили розігнути старі ланцюги та викувати з їхніх ланок кільця: такі тонкі, на які лише буде спроможне його вміння.

Менші кільця пришили до переду камзола, а більші та грубші припасували ззаду; потому, коли під жорстким натиском Сем накував іще кілець, узяли пару фермерових штанів і попришивали кільця ще й до них. У горі на полиці в темному закутку кузні мірошник знайшов старий каркас од шолома й посадовив шевця, щоби той обшив його шкірою, — і то так добре, як тільки зуміє.

Люди провели за працею решту того дня й цілий наступний. Наближався Щедрий вечір, переддень Водохреща, та зараз було не до святкувань. Фермер Джайлз випив Із нагоди свята елю значно більше, ніж звичайно; проте дракон милосердно спав. На ту мить його зовсім не турбували ні голод, ані мечі.

Уранці на Йордан люди піднялися на пагорб, несучи дивне творіння власних рук. Джайлз уже чекав на них. Його запас відмовок було вичерпано, тож він надягнув обшиті кільцями камзол і штани. Мірошник придушено хихикнув. Потому Джайлз узув високі чоботи з вилогами, причепивши до чобіт пару старих шпор, а ще натягнув на голову обтягнутий шкірою шолом. Але в останній момент начепив поверх шолома старого фетрового капелюха, а на кольчугу-камзол накинув великого сірого плаща.

— А це навіщо. Пане? — запитали його.

— Ну, — сказав Джайлз, — ідея піти полювати дракона, брязкаючи та дзенькаючи, мов кентерберійські дзвони, — ваша, а не моя. Як на мене, геть не розумно повідомляти дракона про своє наближення занадто швидко. А шолом і є шолом, — це як виклик на битву. Нехай черв бачить над живоплотом лише мій старий капелюх, і, можливо, мені вдасться підібратися до нього якнайближче, перш ніж почнуться неприємності.

Люди понашивали на одяг стільки кілець, що вони частково накладалися: верхнє вільно звисало над нижнім — і таки справді дзвеніли. Плащ трохи приглушував їхній брязкіт, але Джайлз у тому вбранні справляв дивне враження. Йому про це не сказали. Він ледве-ледве спромігся підперезатися поясом, до якого причепили піхви; проте меча фермерові довелося нести в руках, адже той не бажав залишатись у піхвах і його можна було втримати там лише силоміць.

Фермер покликав Ґарма. Джайлз усе-таки був справедливим — наскільки це йому вдавалося.

— Собако, — сказав він, — ти йдеш зі мною.

Пес завив.

— Ґвалт! Ґвалт! — волав він.

— Ану припини! — гаркнув Джайлз. — Або я дам тобі такого прочухана, що і дракон позаздрить. Ти-бо знаєш запах цього дракона і, може, ще раз станеш мені у пригоді.

Потому Фермер Джайлз покликав свою сіру кобилу. Вона подивилася на нього з підозрою і понюхала шпори. Та все ж дозволила вилізти собі на спину; і тоді вони рушили в путь, і ніхто з них не почувався щасливим. Швидкою ходою пройшли вони селом, і всі мешканці — головно визираючи з вікон — плескали в долоні та підбадьорювали їх вигуками. Фермер і його кобила прибрали якнайбравурнішого вигляду; а от Ґарм не знав почуття сорому, тож і волікся за ними, підібгавши хвоста.

Подорожні перетнули міст через ріку на краю села. Коли вже нарешті вони відійшли далеко, зникнувши з очей селян, то сповільнили ходу. Та однаково дуже швидко покинули землі, які належали Фермерові Джайлзу й іншим людям із П?ма, і дісталися до тих країв, де вже побував дракон. Там було поламано дерева, знищено огорожі, випалено траву, й усюди панувала загрозлива моторошна тиша.

Сонце припікало, й у Фермера Джайлза виникло бажання зняти із себе одежину чи дві; а ще він розмірковував, чи не випив бува забагато пива. «Гай-гай, нічогенький кінець Різдва, — думав він. — І мені пощастить, якщо то не буде й мій кінець також». Фермер витер обличчя величезною хустинкою — зеленою, а не червоною, бо червоні (таке він чув) дратують драконів.

Але дракона Джайлз не знайшов. Навіть проїхавши багатьма вулицями, широкими та вузькими, і спустошеними полями інших фермерів, дракона все одно не виявив. З Ґарма, звісно, не було жодної користі. Він плентався позаду кобили й відмовлявся будь-що винюхувати.

Нарешті вони добралися до звивистої дороги, яка зазнала тільки дрібних ушкоджень і здавалася тихою та спокійною. Проїхавши нею з півмилі, Джайлз уже роздумував, чи не виконав він бува свого обов'язку й того, що вимагала від нього слава. Фермер постановив, що розшукував дракона вже досить довго й далеко. і саме подумав про те, щоби повертати назад, і про обід, і про те, щоби розповісти друзям, ніби дракон побачив, як він наближається, і просто полетів геть, коли це дорога різко завернула.

І там був він, дракон. Лежав одним боком на поваленій огорожі, поклавши свою жахливу голову посеред дороги.

— Ґвалт! — вискнув Ґарм і кинувся навтьоки.

Сіра кобила несподівано гепнулася на круп, а Фермер Джайлз беркицьнувся назад і впав у рівчак. Коли він вистромив звідтіля голову, то дракон дивився на нього широко розплющеними очима.

— Доброго ранку! — мовив дракон. — Ви, здається, здивовані.

— Доброго ранку! — сказав Джайлз. — Таки так.

— Вибачте, — вів далі дракон.

Він дуже підозріливо нашорошив вуха, коли вловив дзенькіт кілець при падінні фермера.

— Перепрошую за питання, але чи ви бува не мене шукали?

— Авжеж ні! — відказав фермер. — Як я міг подумати, що побачу вас тут? Я просто собі гуляв.

Він похапцем вибрався з рівчака й позадкував до сірої кобили. Вона вже знову зіп'ялася на ноги і поскубувала на узбіччі траву так, ніби її нічого не обходило.

— Отже, ми зустрілися завдяки щасливому випадку, — сказав дракон. — Мені дуже приємно. А це, припускаю, ваш святковий одяг. Імовірно, нове віяння моди?

Фермер Джайлз спохопився, що з нього злетів капелюх, а ще зісковзнув, розстібнувшись, сірий плащ; але повівся зухвало.

— Ага, — відповів він, — нове-новісіньке. Проте я мушу наздогнати свого пса. Гадаю, він помчав за кроликами.

— А я гадаю, що ні, — мовив Хризофілакс, облизуючи губи (це було знаком зацікавленості). — На мою думку, він дістанеться додому значно раніше за вас. Але, благаю, продовжуйте подорож. Пане… — вибачте, мені здається, я не знаю вашого імені.

— А я — вашого, — сказав Джайлз, — тож нехай буде, як є.

— Як вам завгодно, — погодився Хризофілакс, знов облизуючи губи й удавши, ніби заплющує очі.

Він мав підступне (як і всі дракони) серце, проте не вельми сміливе (і це також не рідкість). Він любив їсти те, з чим не доводилося боротись; одначе після гарного тривалого сну до нього повернувся апетит. Парафіяльний священик із Овклі був жилавим, і минуло вже багато років, відколи дракон востаннє куштував великого товстого чоловіка. Тому він вирішив з'їсти цю легку здобич і тепер лише вичікував, коли старого дурня можна буде захопити зненацька.

Та старий дурень був не таким дурним, як виглядав, і не зводив із дракона очей, навіть роблячи спроби сісти верхи. Кобила, втім, мала інші наміри; вона хвицалась і відскакувала вбік при кожній Джайлзовій спробі ії осідлати. Драконові урвався терпець, і він приготувався до стрибка.

— Вибачте, — мовив він. — Ви бува не впустили чогось?

Старенька хитрість, але вона спрацювала. Джайлз таки справді дещо впустив. Упавши, він упустив Каудімордакса (або, по-простому. Хвостогриза), й меч так і лежав собі край дороги. Фермер нахилився, щоби підняти його. І тоді дракон стрибнув. Але виявився не таким швидким, як Хвостогриз. Щойно меч опинився в Джайлзовій руці, як сам блискавично кинувся вперед, просто драконові в очі.

— Агов! — сказав дракон, різко спинившись. — Що це у вас?

— Та лише собі Хвостогриз, якого подарував мені Король, — відповів Джайлз.

— Помилочка, — мовив дракон. — Перепрошую.

Він ліг і простягся долі, а Фермер Джайлз почувся значно спокійніше, ніж до того.

— Думаю, ви повелися зі мною несправедливо, — поскаржився дракон.

— Як це? — запитав Джайлз. — І навіщо це мені?

— Ви приховали ваше шановане ймення й удали, ніби наша зустріч випадкова. Проте насправді ви, безперечно, лицар, і то високого походження. Колись, сер, у таких ситуаціях лицарі мали звичай кидати виклик — після належного обміну титулами та вірчими грамотами.

— Може, так було, а може, є й донині. — сказав Джайлз, неабияк запишавшись власною персоною (чоловікові, перед котрим плазував такий величезний і родовитий дракон, можна пробачити певну піднесеність почуттів). — Ти помилився, і не раз, старий хробе. Я не є лицарем. Я Фермер Еґідіус із Гема, це таки я; і я дуже не люблю порушників. До цієї пори я стріляв із мушкетона у велетнів і через менші збитки, ніж ті, які накоїв ти. І то також без виклику.

Дракон занепокоївся. «Чорти би забрали того брехливого велетня! — подумав він. — Мене жахливо обдурили. І що ж я тепер, до лиха, маю робити зі сміливим фермером і таким яскравим та зухвалим мечем?» Він не міг пригадати жодної схожої ситуації.

— Мене звати Хризофілакс, — мовив потому, — Хризофілакс Багатій. Чим можу прислужитися вашій честі? — додав, намагаючись здобутися на Джайлзову ласку й уникнути сутички, а тим часом не зводячи ока з меча.

— Можеш забратися геть, старий рогатий шалапуте, — сказав Джайлз, також сподіваючись уникнути сутички. — Я лише хочу спекатися тебе. Забирайся звідси чимшвидше й повертайся до свого брудного лігва!

Він ступив крок до Хризофілакса, розмахуючи руками, мовби лякав корів.

Цього цілком вистачило для Хвостогриза. Він описав коло, розітнувши повітря, а тоді впав униз, поціливши в суглоб правого крила дракона та неабияк уразивши його тим лунким ударом. Звісно. Джайлз не вельми тямив у способах знищення драконів, інакше меч влучив би в ніжніше місце: та Хвостогриз — навіть у недосвідчених руках — зробив усе, залежне від нього. Хризофілаксу й того було достатньо: його крило вийшло з ладу на багато днів. Він підстрибнув і спробував полетіти, проте не зміг. Фермер заскочив на спину кобилі. Дракон пустився навтьоки. Кобила — за ним. Дракон помчав полями, пускаючи хмари диму та важко дихаючи. Кобила — за ним. Фермер галасував і кричав так, наче спостерігав за перегонами; і без упину розмахував Хвостогризом. Що швидше біг дракон, то більше він чманів; а сіра кобила, поспішаючи з усіх сил, не відставала від нього.

Вони мчали вперед вулицями, крізь проломи в огорожах, через безліч полів і струмків. Дракон димів, ревів і вже геть не тямив, куди ж він біжить. Так вони несподівано дісталися до гемського мосту, з гуркотом протупотіли по ньому та шумно вбігли на сільську вулицю. Тоді Ґарм знахабнів аж так, що вискочив із вузького провулка і долучився до гонитви.

Усі мешканці сиділи при вікнах або на дахах. Одні сміялися, другі підбадьорювали, треті тарабанили в металевий посуд, сковорідки та чайники, ще інші дули в ріжки, сопілки та свистки; а священик наказав дзвонити в церковні дзвони. Такого гармидеру та суєти Гем не бачив уже добру сотню літ.

Якраз біля церкви дракон і здався. Він упав посеред дороги, важко віддихуючись. Підбіг Ґарм і взявся ретельно нюшити його хвоста, проте Хризофілакс утратив рештки сорому.

— Люди добрі й ти, шляхетний воїне, — проказав він, відсапуючись, коли над'їхав Фермер Джайлз, а довкола почали збиратися (на безпечній відстані) селяни з вилами, жердинами та коцюбами в руках. — Люди добрі, не вбивайте мене! Я дуже багатий. Я заплачу вам за всю заподіяну шкоду. Я оплачу поховання всіх людей, котрих я повбивав, а особливо — поховання парафіяльного священика з Овклі; ви зможете встановити йому величний кенотаф, хоча сам він і був надто худий. Я зроблю всім вам гарні подарунки, якщо тільки ви відпустите мене додому, щоби я їх приніс.

— Скільки? — запитав фермер.

— Ну, — відповів дракон, швидко щось вираховуючи (він помітив, що юрба зібралася чималенька). — По тринадцять і вісім пенсів кожному?

— Безглуздя! — сказав Джайлз.

— Нісенітниця! — сказали люди.

— Дурниці! — сказав пес.

— А якщо по дві золоті гінеї кожному та ще половину тієї суми дітям? — перепитав дракон.

— А як щодо собак? — запитав Гарм.

— Відповідай! — мовив фермер. — Ми слухаємо.

— По десять фунтів і гаман зі сріблом кожній душі та золоті нашийники для собак, — стурбовано проказав Хризофілакс.

— Убиймо його! — закричали люди, втрачаючи терпець.

— По торбі золота для всіх і діаманти для пань! — поспішив запевнити Хризофілакс.

— Оце розмова, та подумай-но ще, — мовив Фермер Джайлз.

— Ти знову забув про собак, — докинув Гарм.

— А якого розміру торби? — запитали чоловіки.

— І по скільки діамантів? — додали їхні дружини.

— О горе мені, горе! — сказав дракон. — Я залишуся ні а чим.

— Ти заслуговуєш на це, — мовив Джайлз. — Можеш обирати між тим, аби залишитися ні з чим і бути вбитим на цьому місці.

Він змахнув Хвостогризом, і дракон зіщулився.

— Вирішуй! — кричали люди, сміліючи та підступаючи ближче.

Хризофілакс примружився; та глибоко в душі він сміявся: мовчазне хихотіння, якого ніхто не помітив. Оце торгування почало його потішати. Люди, вочевидь, сподівалися щось із цього одержати. Вони мало знали про те, як ведеться в підступному широкому світі, — адже в цілому королівстві не знайшлося би нині жодної живої людини, котра би раніше мала справу зі справжніми драконами та їхніми витівками. Хризофілакс перевів подих, і до нього повернулася дотепність. Він облизав губи.

— Назвіть вашу ціну! — сказав дракон.

Тоді люди взялися говорити всі разом. Хризофілакс прислухався з цікавістю. Лишень один голос непокоїв його — голос коваля.

— Не буде з того добра, запам'ятайте мої слова, — казав той. — Хробак не повернеться, хоч би що ви не казали. І добра з того не буде чи так, чи інак.

— Можеш не брати участі в цьому ділі, якщо не хочеш, — відповіли йому й торгувалися далі, майже не зважаючи на дракона.

Хризофілакс підвів голову; та якби він подумав про те, щоби напасти на людей чи непомітно втекти, доки триває суперечка, то його чекало би розчарування. Поруч нього, жуючи соломинку та щось міркуючи, стояв Фермер Джайлз; у руці він тримав Хвостогриза, а погляд спрямував на дракона.

— Лежи, де лежиш! — сказав він. — Або отримаєш, що заслужив, маєш ти золото чи ні.

Дракон простягнувся долі. Урешті, промовцем було призначено парафіяльного священика, і той став обіч Джайлза.

— Підлий Хробаче! — почав священик. — Ти мусиш принести на оце місце все своє лихом набуте багатство; і ми, винагородивши тих, кому ти нашкодив, решту справедливо розділимо між усіма. Потому, якщо ти врочисто присягнеш ніколи не турбувати наших земель і не підбурювати до цього інших потвор, ми відпустимо тебе додому з цілими головою та хвостом. А тепер ти даси клятву нам, що повернешся — з викупом, — давши такі страшні обітниці, що їх навіть сумління черва матиме за незламні.

Хризофілакс погодився, та перед тим удав, що вагається. Він навіть пролив гарячі сльози, оплакуючи своє банкрутство, аж на дорозі утворилися гарячі калюжі; та вони нікого не зворушили. Дракон заприсягся багатьма клятвами, урочистими та вражаючими, що повернеться з усім своїм багатством у день святих Іларіона та Фелікса. На шлях туди і назад у нього було вісім днів — надто мало для такої подорожі, про що міг би здогадатися навіть той, хто має дуже обмежені знання з географії. Проте люди його відпустили, провівши аж до мосту.

— До наступної зустрічі! — сказав він, переходячи через річку. — Гадаю, ми з нетерпінням чекатимемо ії.

— Ай справді. — відказали вони.

І були вони, звісно, геть нерозумні. Бо, хоча клятви, що їх він дав, повинні були обтяжити драконове сумління скорботою і страхом нещастя, в нього — на жаль! — сумління просто не було. І якщо така прикра вада у представника імператорської династії була понад розуміння простого народу, то парафіяльний священик, який був ученим-книжником, принаймні мав би її передбачити. Може, він і передбачив. Адже був граматиком і, без сумніву, прозирав у майбутнє далі, ніж інші.

Коваль, повертаючись до кузні, похитував головою.

— Зловісні ймення, — казав він. — Іларіон і Фелікс! Мені не подобається їхнє звучання.

Король, звісно, небавом довідався про ці новини. Звістки поширювалися королівством, наче пожежа, й, переповідувані, нічого не втрачали. Король був глибоко зворушений із багатьох причин (не останньою серед них були фінансові міркування); тож він вирішив власною персоною негайно вирушати до Гема, де, здавалося, відбуваються чудернацькі речі.

Король прибув туди через чотири дні після відходу дракона, переїхавши через міст на своєму білому коні в супроводі багатьох лицарів, звуків сурм і з величезним обозом. Усі люди повдягали щонайкращий одяг і вишикувались уздовж вулиці, щоби привітати його. Кавалькада зупинилася на відкритій місцині перед церковною брамою. Фермер Джайлз, коли його відрекомендували Королю, став перед ним навколішки; проте Король наказав йому підвестись і навіть поплескав його по спині. Лицарі вдали, ніби не помітили такої фамільярності.

Король наказав цілому селу зібратися на розлогому пасовищі Фермера Джайлза біля ріки; і коли всі зібралися (разом із Ґармом, який почувався причетним до оказії), власкавлений Августус Боніфаціус «rex et basileus» радо звернувся до присутніх.

Він обережно пояснив, що все багатство негідника Хризофілакса належить Королю як володареві цієї землі. Мимохідь нагадав про своє право сюзерена гірської країни (це було сумнівно), та «ми аж ніяк не сумніваємось у тому, — сказав Король, — що всі скарби цього черва викрадено в наших предків. Одначе ми, як усім відомо, є і справедливими, і щедрими, тож ми належно винагородимо нашого доброго ленника Еґідіуса, й жоден із наших вірних підлеглих у цьому місці: від парафіяльного священика до найменшої дитини — не залишиться без певного знаку нашої поваги, — ми-бо дуже задоволені Гемом. Тут принаймні сильний і непідкупний народ досі плекає стародавню мужність нашого роду». Лицарі ж обговорювали між собою новий фасон капелюхів.

Люди кланялися, робили реверанси та смиренно дякували Королю. Проте тепер вони жалкували, що їм забракло розуму пристати на драконову пропозицію про десять фунтів кожному, а натомість зберегти все в таємниці. Так чи інак усі знали напевно: височінь королівської пошани не підніметься до такої суми. Ґарм зазначив про себе, що про собак не згадали. Єдиною по-справжньому задоволеною особою серед усіх був Фермер Джайлз. Він був певен, що одержить нагороду. І страшенно радів, що вибрався цілим із небезпечної історії, та ще і його місцева слава при тому сягнула небачених меж.

Король не поїхав. Він розбив намети на полі Фермера Джайлза й, очікуючи дня чотирнадцятого січня, розважався, як умів, у вбогому селі далеко від столиці. Королівський почет за три наступні дні поїв чи не всі тамтешні запаси хліба, масла, яєць, курятини, телятини та баранини й до краплі вицмулив старий ель. Потому придворні почали нарікати на скупі харчі. Та Король справно за все платив (картками, що їх пізніше мала прийняти Скарбниця, яка — сподівався він — незабаром щедро поповниться); тож мешканці Гема були цілком задоволені, адже не відали, в якому насправді стані перебуває Скарбниця.

Настало чотирнадцяте січня, свято Іларіона та Фелікса, всі попрокидались удосвіта й зібралися на домовленому місці. Лицарі зодягли обладунки. Фермер надягнув камзол зі саморобною кольчугою. І лицарі відверто насміхалися з нього, доки не перехопили несхвальний погляд Короля. Фермер узяв також і Хвостогриза, який увійшов у піхви наче в масло й залишився там. Священик пильно дивився на меча і кивав сам до себе. Коваль сміявся.

Надійшов полудень. Люди надто хвилювалися, щоби багато їсти. Пообіддя минало повільно, а Хвостогриз досі не намагався вистрибнути з піхов. Ніхто зі спостерігачів на пагорбі, жоден хлопчисько з тих, котрі видерлися на верхівки високих дерев, не помічав ані в повітрі, ні на землі нічого такого, що могло би свідчити про повернення дракона.

Коваль походжав довкола, насвистуючи; проте, лише коли запав вечір і на небі з'явилися зорі, решта мешканців села почала підозрювати, що дракон і близько не думав повертатися сюди. Та все ж вони пригадали безліч його врочистих і приголомшливих клятв і живили ними свою надію. Та коли вибило північ і домовлений день добіг кінця, всі пережили глибоке розчарування. Коваль тріумфував.

— А що я казав? — мовив він.

Проте люди ще не були остаточно переконані.

— Його ж було серйозно поранено, — казали одні.

— Ми дали йому замало часу, — твердили інші. — Дорога до гір дуже далека, а йому треба було залагодити багато справ. Можливо, довелося навіть звертатися по допомогу.

Та минув іще один день, а потому ще. Тоді всі поволі облишили сподівання. Король нетямився від люті. Провіант і напої закінчились, і лицарі голосно скаржилися. Вони хотіли повернутися до придворних розваг. Король, однак, хотів грошей.

Він попрощався зі своїми вірними підданими, причому коротко та різко: а ще — скасував половину виплат за картками зі Скарбниці. З Фермером Джайлзом він обійшовся геть холодно, відбувшись на прощання лише кивком.

— Ми пришлемо вам звістку згодом, — сказав Король і поїхав геть разом зі своїми лицарями та сурмами.

Ті, хто мав багато надій і мало розуму, гадали, що з двору незабаром прибуде послання з наказом для Пана Еґідіуса постати перед Королем щонайменше для посвяти в лицарі. І через тиждень послання справді отримали, та мало воно зовсім інший зміст. Листа було написано та підписано у трьох примірниках: один — для Джайлза, другий — для парафіяльного священика, а третій — для решти гемців, і його належало причепити на дверях церкви. Користь, одначе, була тільки з примірника, адресованого священикові, бо придворне письмо було своєрідне і таке саме незрозуміле для мешканців Гема, як і книжна латина. Та священик переклав його простою мовою і прочитав із кафедри.

Лист був короткий, але змістовний (як на королівську епістолу); Король поспішав.

Люди казали, що то велика честь і що Джайлз тепер за крок до посвяти в лицарі. Мірошника брала заздрість.

— Друг Егідіус набирає ваги в цьому світі, — мовив він. — Сподіваюся, він не цуратиметься нас, коли повернеться.

— Можливо, він не повернеться ніколи, — сказав коваль.

— Та годі тобі, стара кінська мордо! — вигукнув фермер, не на жарт роздратувавшись. — До дідька ту честь! Якщо я вернуся, то мене втішить навіть товариство мірошника. Тому я все-таки трохи сумуватиму за вами обома.

З тими словами він їх і покинув.

Короля, на відміну від своїх сільських сусідів, годувати обіцянками не випадає; тож ягнята чи не ягнята, зоране поле чи ні, молоко чи вода, а Джайлзові довелось осідлати сіру кобилу і виїхати. Парафіяльний священик провів його.

— Сподіваюся, ти прихопив із собою шмат міцної мотузки? — спитав він.

— Навіщо? — здивувався Джайлз. — Аби повіситися?

— Ні! Будь мужнім. Пане Еґідіусе! — мовив священик. — Мені здається, тебе супроводжує фортуна, на яку можна покластися. Проте прихопи ще й довгу мотузку, бо вона, якщо мене не зраджує завбачливість, повинна тобі знадобитись. А тепер прощавай і повертайся живий-здоровий!

— Ага! Повертайся, щоби застати свій дім і землю в жахливому стані. Бісів дракон! — сказав Джайлз.

Тоді, вклавши до торби при сідлі добрячий моток мотузки, видерся на кінську спину й поїхав геть.

Фермер не взяв Із собою пса, який цілий ранок десь наполегливо переховувався. Та щойно господар подався геть, Ґарм прошмигнув у дім, і залишився там. і вив цілу ніч, і був за те побитий, і все одно вив далі.

— Ґвалт а-у, ґвалт! — волав він. — Ніколи вже мені не побачити мого любого господаря, а він був такий жахливий і чудовий. Шкода, що я не пішов із ним, ой шкода!

— Замовкни! — гримнула фермерова дружина. — Бо не доживеш до того, щоби дізнатися, повернеться він чи ні.

Коваль почув те виття.

— Поганий знак, — мовив він весело.

Минуло багато днів, а жодних новин не було.

— Новин немає, і це вже погана новина, — сказав коваль і заходився співати.

Фермер Джайлз дістався до двору втомлений і запилюжений. Натомість усі лицарі стояли біля своїх коней у начищених обладунках і з блискучими шоломами на головах. Королівський заклик і долучення фермера до лицарських лав обурили їх, тож вони наполягли на буквальному виконанні наказу й рушили в путь тієї самої миті, коли прибув Джайлз. Бідолашний фермер ледве встиг хильнути вина, як уже знову був у дорозі. Кобила образилася. На щастя, її думки про Короля залишилися не висловленими, — а вони-бо геть не вирізнялися шанобливістю.

Пора була пізня. «Надто пізній час, аби полювати на дракона», — подумав Джайлз. Але вони не просунулися далеко. Вирушивши в похід, лицарі вже не поспішали. Вони їхали звільна, врозбрід: лицарі, есквайри, слуги та поні, навантажені майном: а позаду них, підтюпцем на змореній кобилі. — Фермер Джайлз.

З настанням вечора подорожні зупинились і розбили намети. Для Фермера Джайлза запасів харчів не виявилось, і він мусив позичати, в кого що вдавалося. Кобила вкрай обурилась і зреклася вірності дому Августуса Боніфаціуса.

Другого дня вони поїхали далі й були в дорозі цілу наступну днину. А третього дня розгледіли вдалині похмурі та непривітні гори. І незабаром вступили на терени, де владу Авіустуса Боніфаціуса визнавали не всі. Тоді вони поїхали якомога обережніше, тиснучись одне до одного.

На четвертий день похід досягнув Пустельних Пагорбів і кордонів непевних земель, де, як гадали, жили легендарні створіння. Зненацька один Із лицарів, котрий їхав попереду, натрапив на зловісні відбитки лап на піску біля струмка. Покликали фермера.

— Що це таке. Пане Еґідіусе? — запитали в нього.

— Сліди дракона, — сказав він.

— Ведіть нас уперед! — мовили Інші.

Тепер вони їхали на захід, а Фермер Джайлз очолив загін, — усі кільця на його шкіряному камзолі дзвеніли. Та на цьому не надавали значення, бо всі лицарі сміялись і базікали, а менестрель, котрий також їхав із ними, співав баладу. Раз по раз товариство підхоплювало приспів пісні й виводило його одностайно, дуже голосно та сильно. Це додавало мужності, адже пісня була хороша: її склали колись давно, в ті дні, коли битви відбувалися частіше, ніж турніри; проте насправді горлати так гучно було немудро. Про їхній прихід тепер довідались усі створіння того краю, і дракони в усіх печерах Заходу нашорошили вуха. У людей не залишилося жодного шансу заскочити старого Хризофілакса вві сні.

За велінням фортуни (чи й самої сірої кобили), коли подорожні нарешті в їхали в сутінь похмурих гір, кобила Фермера Джайлза почала шкутильгати. Тепер вони піднімались угору крутими кам'янистими стежками, з труднощами та неспокоєм, який постійно наростав. Мало-помалу кобила відсувалась у кінець строю, спотикаючись і накульгуючи, а виглядала вона такою стражденною та сумною, що, врешті. Фермер Джайлз змушений був зіскочити на землю й іти пішки. Незабаром він і кобила опинились у самому хвості серед нав'ючених поні; та ніхто цього не помітив. Лицарі обговорювали питання першості й етикету, ніхто з них не був уважним. Інакше вони би помітили, що дедалі чіткіших драконячих слідів побільшало.

Правду кажучи, похід дістався до тих місць, де Хризофілакс часто вештався чи перепочивав після щоденних вправ на свіжому повітрі. Найнижчі пагорби та схили по обидва боки від стежки мали вигляд обпалених і потоптаних. Трави тут росло мало, і покручені кущики вересу та дроку чорніли серед розлогих латок попелу й вигорілої землі. Терени ці багато років слугували драконові ігровим майданчиком. Попереду над подорожніми здіймалася темна гірська стіна.

Фермер Джайлз хвилювався за свою кобилу; та радів, що йому вже не треба бути на видноті. Йому не подобалося їхати на чолі такої кавалькади в отих жахливих і загрозливих місцях. А ще незабаром радість його посилилась і він щирю подякував своїй фортуні (та кобилі). Бо десь опівдні на сьомий день їхньої подорожі — тоді саме було свято Стрітення — Хвостогриз вистрибнув Із піхов, а дракон — із печери.

Він напав без попередження та жодних формальностей, аби враз розпочати бій. Дракон кинувся на них навально та з ревінням. Далеко від рідного дому він не показав себе вельми хоробрим, незважаючи на стародавній імператорський родовід. Але тепер його переповнював нестримний гнів; він бився коло власної брами, а до того ж, захищав усе своє багатство. Дракон вилетів із-за уступу гори, наче безліч громовиць у супроводі буряного шуму та вибухів червоних блискавиць.

Суперечки щодо першості вмить ущухли. Коні сахнулись у різні боки, і декотрі лицарі попадали. Поні з майном і слуги негайно розвернулися, кинувшись навтьоки. Якраз вони й не мали сумнівів щодо належної першості.

Зненацька повіяло димом, який огорнув усіх, і тієї ж миті дракон налетів на голову колони. Декілька лицарів загинуло, перш ніж вони спромоглися кинути драконові формальний виклик на битву, а ще кількох інших було збито разом із кіньми. Про решту лицарів потурбувалися їхні скакуни: вони розвернулись і помчали світ за очі, відносячи геть своїх господарів і не цікавлячись, хочуть вони того чи ні. Утім, більшість таки хотіла…

Проте стара сіра кобила не зрушила з місця. Можливо, вона боялася поламати ноги на крутій кам'янистій стежці. А може, почувалася занадто втомленою, щоби тікати. Вона передчувала, що ліпше мати крилатого дракона перед собою, ніж повертатися до нього задом, а щоби втеча була вдалою, вона мусила би мчати швидше за скакового коня. Крім того, кобила вже знала цього Хризофілакса й не забула гонитви за ним через поле та струмок у рідному краї, коли приборканий дракон, урешті-решт, упокорився, розлігшись на сільській вулиці. Хай там як, але вона вперлась у землю широко розставленими ногами і пирхнула. Фермер Джайлз побілів так, як тільки на те було здатне його обличчя, проте залишився стояти обіч кобили: нічого іншого йому, здається, не залишалось.

Отак і трапилося, що дракон, розігнавши колону, раптом угледів просто перед собою свого давнього ворога з Хвостогризом у руці. Цього він очікував найменше. Дракон метнувся вбік, неначе величезний кажан. і завалився на схил пагорба поблизу дороги. Надійшла, геть забувши накульгувати, сіра кобила. Фермер Джайлз, збадьорившись, хутенько видерся їй на спину.

— Вибачте, — запитав він, — чи ви бува не мене шукали?

— Авжеж ні! — мовив Хризофілакс. — Хто би міг сподіватися зустріти вас тут? Я просто собі літав.

— То ми зустрілися завдяки щасливому випадку, — сказав Джайлз. — Мені дуже приємно; бо я шукав тебе. Ба більше, я маю з тобою особисті порахунки, — кілька порахунків, сказати б.

Дракон пхикнув. Фермер Джайлз підняв руку, щоби відігнати гарячий повів, а Хвостогриз миттю кинувся вперед, промайнувши небезпечно близько до драконового носа.

— Егей! — мовив той і припинив пхикати, а натомість затремтів і позадкував, аж весь вогонь у ньому захолов. — Ви ж, надіюся, не прийшли, щоб убити мене, добрий пане? — заскімлив.

— Ні, ні! — відказав фермер. — Я ж не казав про вбивство.

Сіра кобила пирхнула.

— Тоді що, дозвольте запитати, ви робите тут із усіма цими лицарями? — мовив Хризофілакс. — Лицарі завжди вбивають драконів, якщо ми їх не випередимо.

— Я нічого з ними не роблю. Вони для мене порожнє місце, — сказав Джайлз. — Тим паче, що всі вони тепер або загинули, або повтікали. Як щодо того, що ти обіцяв на Водохреща?

— А що саме? — схвильовано перепитав дракон.

— Ти спізнився майже на місяць, — мовив Джайлз, — і прострочив платню. Я прийшов, аби забрати її. Ти мусиш попросити в мене пробачення за всі турботи, яких я зазнав через тебе.

— Я дуже перепрошую! — сказав той. — Не треба було вам так клопотатись і приїздити сюди.

— Цього разу я заберу цілий твій скарб до крихти і без жодних базарних штучок, — мовив Джайлз, — або ж ти помреш, і я звішу твою шкуру з церковної дзвіниці як пересторогу.

— Це страшенно жорстоко! — сказав дракон.

— Домовленість дорожча за гроші, — мовив Джайлз.

— Чи можна мені залишити бодай перстінчик-два та дещицю золота, щоби мати чим розраховуватися? — запитав той.

— Ані мідного ґудзика! — відрізав Джайлз.

І ще певний час вони вели бесіду в такому стилі, сперечаючись, як завсідники торговиці. Та результат виявився передбачуваним, адже хай там що, а Фермера Джайлза рідко і мало хто міг перемогти в торгах.

Дракон змушений був пройти пішки весь зворотний шлях до печери, бо Джайлз невідступно супроводжував його, тримаючи Хвостогриза напоготові. Стежина була вузька й оповивала гору, тож на ній обом їм заледве вистачало місця. Кобила сунула позаду й виглядала дещо задуманою.

До печери, якщо міряти кроками, було п'ять миль важкого підйому; і Джайлз ледве плентався, задихаючись і сапаючи, проте ні на мить не зводячи погляду з черва. Нарешті вони добралися до входу в печеру на західному боці гори. Вхід був великий, чорний і огидний, а мідна брама висіла на величезних залізних колонах. Вочевидь, у давно забуті дні то було шановане та неприступне місце, бо дракони не будували таких помешкань і не рили таких копалень, оселяючись натомість — по змозі — у склепах чи у скарбницях могутніх людей і велетнів давнини. Двері тієї просторої оселі були широкі, й подорожні опинилися в їхній тіні. Доти Хризофілакс не мав нагоди для втечі, та, дійшовши до власної брами, він стрибнув уперед і приготувався шаснути досередини.

Фермер Джайлз вихопив меча й ударив його плазом.

— Тпру! — сказав він. — Перш ніж ти ввійдеш, я маю дещо тобі сказати. Якщо ти хутенько не виповзеш назовні й не принесеш чогось цінного, то я піду вслід за тобою і відріжу тобі хвоста — для початку.

Кобила пирхнула. Вона не могла уявити, щоби Фермер Джайлз сам спустився в лігво дракона, хоч би й за всі гроші світу. Проте Хризофілакс був ладен у це повірити, адже Хвостогриз здавався йому таким блискучим і гострим, що гай-гай! І можливо, дракон навіть не помилявся, а от кобила, незважаючи на всю її мудрість, іще не збагнула, які зміни відбулися з її господарем. Фермер Джайлз покладався на свою фортуну й після двох сутичок почав уявляти, що жоден дракон не встоїть перед ним.

Хай там як, а Хризофілакс вийшов — та ще й дуже хутко, — несучи двадцять фунтів (монетами) золота і срібла та скриньку з перснями, намистом й іншими коштовними речами.

— Ось! — мовив він.

— Де? — запитав Джайлз. — Тут немає і половини того, про що було домовлено, якщо ти про це. Немає і половини твого багатства, — щоби мені провалитися на цьому місці.

— Звісно, немає! — погодився дракон, злегка стурбований тим, що у фермера від часу їхньої зустрічі в селі далебі побільшало мізків. — Звісно, немає! Та не міг же я принести все за один раз.

— Ані за два — закладаюся, — сказав Джайлз. — Іди-но знову досередини, а потім удвічі швидше вертай назовні, бо інакше скуштуєш Хвостогриза!

— Ні! — вигукнув дракон, і поспішив углиб, а повернувся назад і справді вдвічі швидше, ніж попереднього разу.

— Ось! — хекнув він, кладучи долі величезну ношу золота і дві скрині діамантів.

— А спробуй-но ще! — мовив фермер. — І не барися!

— Це суворо, надміру суворо, — сказав дракон, укотре заходячи всередину.

А тим часом сіру кобилу почала дещо турбувати її власна доля. «Хто ж повезе всі ці тягарі додому, цікаво було би знати?» — подумала вона й окинула всі лантухи та скрині таким довгим сумовитим поглядом, що фермер прочитав її думки.

— Не хвилюйся, любонько! — сказав він. — Тягти віз ми примусимо старого хробака.

— Змилосердіться! — заблагав дракон, почувши ці слова й утретє вийшовши з печери з величезною ношею та цілим візком, щедро навантаженим коштовностями, схожими на зелене та червоне полум'я. — Змилуйтеся! Якщо я потягну все це, то неодмінно помру. Я вже не подужаю витягти жодного лантуха, навіть коли ти вб'єш мене за це.

— Отже, там є ще, еге ж? — сказав фермер.

— Так, — відповів дракон, — аби вистачило для гідного життя.

Він — рідкісне диво! — казав майже правду, і це, як з'ясувалося, було мудро.

— Якщо ви залишите мені решту, — сказав прелукаво черв, — я довіку буду вам другом. І віднесу цей скарб аж до оселі шановного пана, а не до Королівської. Ба більше, допоможу вам зберегти його в себе, — так сказав він.

Тоді фермер лівою рукою витяг зубочистку і якусь хвилину напружено розмірковував. Потому, проявивши розумну розважливість, сказав:

— Домовилися!

Натомість лицар наполягав би на тому, щоби забрати цілий скарб і отримав би його разом із прокляттям. А дракон, якби Джайлз довів його до відчаю, міг би також — цілком імовірно — розвернутись і стати до бою, незважаючи на присутність Хвостогриза. Тоді Джайлз, якщо б і не загинув сам, то знищив би свій транспорт і залишив би левову частину своєї здобичі в горах.

На тому й порішили. Фермер набив кишені коштовностями — про всяк випадок, якби щось пішло не так, — і нав'ючив кобилу невеликим вантажем. А все інше нагромадив у скрині й торби і складав їх на спину Хризофілаксові, доки дракон не став схожим на королівський фургон. Летіти йому тепер було ніяк, бо вантаж був надто тяжкий, а Джайлз іще і зв'язав йому крила.

«Он як, ця мотузка опинилась у мене під рукою саме вчасно!» — подумав фермер і з удячністю згадав парафіяльного священика.

Тож дракон, важко дихаючи та пускаючи дим, тепер квапився в чужі землі, а за ним ішли кобила та фермер, котрий тримав напоготові Каудімордакса, дуже блискучого і загрозливого. Черв не наважувався викинути ніякого коника.

Незважаючи на тягар, кобила та дракон рухалися назад помітно швидше, ніж кавалькада їхала сюди. Адже Фермер Джайлз квапився, і не останньою причиною такого поспіху був мізер їжі в його торбах. А ще він не довіряв Хризофілаксові після того, як дракон порушив такі урочисті, такі обов'язкові до виконання клятви, і фермер безупинно міркував, як би то перебути ніч, не згинувши та не зазнавши великих втрат. Але ще до настання тієї ночі йому пощастило, бо вони наздогнали півдюжини слуг і поні, котрі поквапилися було втекти, а тепер, розгублені, блукали поміж Пустельних Пагорбів. Ті кинулись урозтіч зі страху та подиву, але Джайлз гукнув їм: — Гей, хлопці! Поверніться! Маю для вас роботу і добру плату за неї — доки ці торби не спорожніли.

І хлопці стали до нього на службу, радіючи, що матимуть проводиря, і думаючи, що тепер отримуватимуть платню регулярніше, ніж колись. Тоді вони поїхали далі: семеро чоловіків, шість поні, одна кобила та дракон; Джайлз почувався володарем і дивився на всіх зверхньо. Подорожні перепочивали тільки зрідка. Ночами Фермер Джайлз прив'язував кожну ногу дракона до чотирьох кілків, і троє вартових по черзі стерегли його. Та ще сіра кобила й собі стежила за всім у півока: ану ж хлопці надумають утнути якусь штуку.

Через три дні вони, перейшовши кордон, знов опинились у своїй країні; їхнє прибуття викликало такі подив і галас, яких раніше, либонь, не було поміж двома морями. У першому ж селі, де зупинилися мандрівники. їжа та питво полилися на них рікою без жодної плати, а половина юнаків захотіла пристати до процесії. Джайлз вибрав дюжину достойних молодиків. Він пообіцяв їм добру платню й купив їм таких коней і збрую, які тільки зміг відшукати. У нього почали народжуватись ідеї.

День перепочивши, фермер знову рушив у путь, а слідом за ним простував його новий почет. Люди співали на його честь пісні: невибагливі та жваві, проте приємні для його вух. Дехто вигукував похвали, інші сміялися. То було водночас веселе та дивне видовище.

Невдовзі Фермер Джайлз повернув на південь і попрямував до власної оселі. Він навіть не наближався до королівського двору й не посилав туди гінців. Але новини про повернення Пана Еґідіуса поширились із Заходу зі швидкістю пожежі, спричинивши великі подив і збентеження. Бо Джайлз прибув одразу слідом за королівським зверненням про те, що в усіх містах і селах оголошено жалобу за загиблими на гірських перевалах хоробрими лицарями.

Там, де з'являвся Джайлз, жалоба припинялася, всюди починали дзвонити у дзвони і люди юрмилися на узбіччях, галасуючи та вимахуючи капелюхами і шаликами. Народ насміхався з бідолашного дракона, і той почав гірко шкодувати про укладену угоду. То було страшенно принизливо для члена стародавньої імператорської династії. Коли подорожні вернулися до Гема, всі собаки зневажливо оббрехали його. Усі, крім Ґарма: його очі, вуха та ніс були звернені тільки до господаря. Щиро кажучи, він геть утратив голову й виконував стрибки з перевертами вздовж цілої вулиці.

Гем, звісно ж, улаштував фермерові надзвичайно пишний прийом; але ніщо, ймовірно, не втішило його так, як те, що мірошник не зумів здобутися на кпини, а коваль був сам на себе неподібний.

— Це ще не кінець справи, згадаєте мої слова! — сказав він, але не зміг придумати нічого гіршого, тож понуро опустив голову. Фермер Джайлз, шість чоловіків, дюжина гідних молодиків і дракон піднімалися на пагорб, де й залишилися на певний час. До оселі запросили тільки парафіяльного священика.

Незабаром вісті про цю подію досягай столиці, і її мешканці, забувши про офіційну жалобу та про власні справи, з'юрмилися на вулицях. Вони кричали та галасували.

Король перебував у своєму величному палаці, покусував нігті й посмикував себе за бороду. Розриваючись між почуттями горя та люті (й фінансовими клопотами), він був у такому похмурому настрої, що ніхто не наважувався заговорити до нього. Проте, врешті, міський шум таки долинув до його вух; шум той не нагадував ані ридання, ні плач.

— Що то за галас? — запитав Король. — Накажіть людям розійтися по домівках і гідно тужити! Бо це радше нагадує пташиний базар.

— Володарю, дракон повернувся, — відповіли йому.

— Що?! — перепитав Король. — Скликайте наших лицарів — бодай тих, хто залишився!

— Немає потреби, володарю, — відповіли йому. — Доки позаду нього стоїть Пан Еґідіус, дракон ручний, немов кіт. Принаймні так нам розказали. Новини прибули зовсім нещодавно, і повідомлення суперечливі.

— Боже! — сказав Король, просвітлівши. — Подумати лише: на післязавтра ми замовили панахиду за тим чоловіком! Скасуйте її! Чи бачив хтось наш скарб?

— Повідомляють, що його там справжня гора, володарю, — відказали йому.

— Коли ж він прибуде? — нетерпляче мовив Король. — Добрий чолов'яга цей Еґідіус, — пришліть його до нас, щойно він приїде!

Люди, перш ніж відповісти на це, трохи повагалися. Нарешті хтось набрався мужності й сказав:

— Пробачте, володарю, та ми чули, наче фермер повернув у напрямку до власного дому. Проте він, без сумніву, поквапиться сюди, одягнувши належне вбрання, за першої-ліпшої нагоди.

— Без сумніву, — мовив Король. — Але до біса його вбрання! Він не мав їхати додому, не доповівши про все нам. Ми вельми незадоволені!

Перша-ліпша нагода випала й минула, як і безліч інших. Властиво, Фермер Джайлз от уже добрий тиждень чи два як повернувся, а ні слова, ні звістки від нього не надійшло до двору.

На десятий день Король вибухнув од люті.

— Пошліть по селюка! — сказав він, і по фермера послали.

Дорога до Гема забирала день безперервної їзди, і таку саму відстань треба було подолати, повертаючись назад.

— Він не приїде, володарю! — доповів, тремтячи, посланець через два дні.

— Трясця його матері! — закричав Король. — Накажіть йому приїхати наступного вівторка, інакше його навічно кинуть за ґрати!

— Пробачте, володарю, та він усе одно не приїде, — сказав посланець, повернувшись у вівторок і маючи вкрай жалюгідний вигляд.

— Десять тисяч чортів! — закричав Король. — Киньте замість нього до в'язниці оцього дурня! І пошліть кількох людей, нехай приведуть сюди того скнару закутим у ланцюги! — заревів він до тих, хто стояв поруч.

— Скількох людей? — промекали підданці. — Там же дракон, і… Хвостогриз, і…

— І заяложені віники й усілякі нісенітниці! — нервував Король.

А тоді він наказав привести свого білого коня, скликав лицарів (тобто тих, хто залишився) та загін воїнів і подався в путь, шаленіючи від гніву. Усі люди, дивуючись, повибігали зі своїх осель.

Одначе Фермер Джайлз був тепер не просто Героєм Околиці, а Улюбленцем Країни; і мешканці не вітали лицарів та солдатів, коли ті проїздили повз них, хоч усе ще скидали капелюхи перед Королем. Що ближче загін підходив до Гема, то сердитішими були погляди людей; у деяких місцях селяни зачиняли двері й на вулицях не було видно ні душі.

Тоді палка лють Короля змінилася на холодний гнів. Діставшись нарешті до ріки, по той бік якої розкинувся Гем, де стояв фермерів дім. Король мав понурий вигляд. Володар задумав спалити це місце. Проте зустрів на мості самого Фермера Джайлза, який сидів на сірій кобилі, тримаючи в руці Хвостогриза. Нікого іншого ніде не було видно, хіба що крім Ґарма, який лежав на дорозі.

— Доброго ранку, володарю! — мовив Джайлз, усміхаючись, мов сонце, та не чекаючи, поки звернуться до нього.

Король холодно зміряв його поглядом.

— Ваші манери не пасують до нашої присутності, — сказав він, — одначе це не виправдовує того, що ви не приїхали, коли по вас посилали.

— Я й не думав про те, володарю, — це правда, — мовив Джайлз. — Мені треба було залагодити власні справи, бо я змарнував надто багато часу, виконуючи ваші доручення.

— Десять тисяч чортів! — вигукнув Король, знову запалавши від люті. — До біса тебе і твоє нахабство! Після таких слів ти не отримаєш жодної винагороди; і тобі дуже пощастить, якщо тебе не повісять. А тебе таки повісять, якщо ти не благатимеш нашого прощення тут і зараз та не віддаси нам нашого меча.

— Ов-ва! — сказав Джайлз. — Я вже отримав свою винагороду, — на мою думку. Як кажуть у нас: як знайшов, то і зберіг, а як зберіг — то й маєш. А я вважаю, що Хвостогризові зі мною ліпше, ніж із вашими людьми. Та от цікаво знати, навіщо всі ці лицарі й вояки? — запитав він. — Якщо ви приїхали з візитом, то вас радо зустріли б і при меншій їхній кількості. А якщо ви хочете мене кудись забрати, то вам знадобиться їх значно більше.

Король був приголомшений, а лицарі страшенно почервоніли й опустили погляди на носи. Декотрі воїни вишкірилися, користаючи з того, що Король був до них спиною.

— Віддай мого меча! — заволав Король, коли до нього повернувся дар мови, та він геть забув про множину.

— Віддай нам свою корону! — мовив Джайлз, — божевільна вимога, якої ще ніколи не чули за всі часи існування Середнього Королівства.

— Трясця його матері! Схопіть його і зв'яжіть! — закричав Король, справедливо і праведно обурений.

— Чого це ви стовбичите ззаду? Схопіть його або вбийте!

Вояки рушили вперед.

— Ґвалт! Ґвалт! Ґвалт! — загавкав Ґарм.

І саме тієї миті над мостом виріс дракон. Увесь той час він лежав, схований за дальнім берегом, глибоко в ріці. Тепер же черв випустив жахливу пару, бо випив чимало галонів води. Відразу ж запав густий туман, крізь який видно було тільки червоні драконові очі.

— Гей, дурні, повертайтеся додому! — заревів він.

— Бо я роздеру вас на шмаття. На гірських перевалах лежать захололі лицарі, а незабаром їхні побратими лежатимуть у ріці. Усі королівські коні й усі королівські люди! — горлав дракон.

Відтак він стрибнув уперед і встромив пазурі у білого Королевого коня, і той помчав геть, наче його підганяли оті десять тисяч чортів, що їх так часто згадував Король. Інші коні рвонули навздогін так само швидко: деякі з них уже зустрічались із цим драконом, і спогад про те їх не тішив. Вояки ж якомога хутчіше дременули врізнобіч, — куди завгодно, тільки не до Гема.

Білий кінь відбувся подряпинами, тож йому не дали втекти далеко. Через певний час Король повернув його назад. Хай там що, та він був господарем свого коня; й ніхто не міг би сказати, що він боявся якогось дракона чи чоловіка на цілій земній поверхні. Коли Король повернувся, туман уже розвіявся та зник, як і всі його лицарі й вояки. Тепер усе було зовсім інакше: Король мусив сам-один бесідувати з огрядним фермером, котрий мав Хвостогриза та ще і дракона.

Розмова нічого не змінила. Фермер Джайлз був упертий. Він не хотів ані поступатись, ані битися, хоча Король і викликав його на двобій тут і вже.

— Е ні, володарю! — відповідав він, сміючись. — Повертайся-но додому й охолонь! Я не бажаю тебе поранити; але ти ліпше їдь собі геть, бо за хробака я не ручуся. Гарного дня!

Отак завершилася Битва при Мості Гема. Король ніколи не побачив ані монетки зі скарбу й не почув ані словечка перепросин від Фермера Джайлза, який думав був про себе дуже високої думки. Що більше, відтоді влада Середнього Королівства зійшла в тій околиці нанівець. Люди на величезній прилеглій території обрали володарем Джайлза. Король із усіма своїми титулами так ніколи й не спромігся знайти бодай когось, хто би виступив у спілці із ним проти бунтівного Еґідіуса, — той-бо став Улюбленцем Країни, і про нього складали пісні, й годі було позбавити голосів усі балади, які прославляли фермерові вчинки. Найпопулярніша з них у сотні псевдогероїчних строф оспівувала зустріч на мості.

Хризофілакс затримався в Гемі надовго, що було на руку Джайлзові: чоловік, котрий має прирученого дракона, легко здобуває повагу. Черва, з дозволу парафіяльного священика, оселили в десятинній стодолі, й там його вартувало дванадцятеро достойних юнаків. Так у Джайлза з'явився перший титул: Dominus de Domito Serpente, що по-простацькому означало Володар Темляка для Дракона чи, скорочено, «Тем». За це його шанували всюди, та сам він усе ще сплачував умовну данину Королю: шість бичачих хвостів і пінту гіркого хмільного пива. Ці дари до королівського двору привозили в день святого Матіяса: саме того дня відбулася вікопомна зустріч на мості. Проте минуло не надто багато часу, і Джайлз змінив титул «володар» на «граф», і пояс Графа Тема був таки справді довгим.

   
Через кілька років він став Принцом Юліусом Еґідіусом і вже не сплачував данини. Бо казково багатий Джайлз спорудив собі препишну залу й зібрав чималий загін вояків. Вони були тямущі та веселі, адже їхньої платні вистачало на все, що тільки можна було купити за гроші. Кожен із дванадцяти достойних юнаків став капітаном. Гарм отримав золотого нашийника і, доки жив, гасав собі, де сам хотів, — гордий і щасливий пес, нестерпний для своїх побратимів; він-бо очікував, що інші собаки поважатимуть його відповідно до того жаху та захоплення, які викликав його господар. Сіра кобила доживала свої дні в мирі й ніяк не видавала своїх думок.

Урешті-решт, Джайлз став і королем. Саме так: Королем Маленького Королівства. Його коронували в Гемі під іменем Еґідіуса Драконаріуса, та найчастіше згадували як Старого Джайлза Хробакаря. Адже при його дворі послуговувалися простацькою мовою, і жодна з його промов не прозвучала книжною латиною. Джайлзова дружина зробилася королевою великого розміру та маєстату й міцно тримала в кулаці всі придворні справи. Годі було обійти Королеву Аґату, — принаймні йти довелося би довгенько.

Отак Джайлз став за якийсь час старим і поважним, відпустив білу бороду до колін і правив чималим двором (там винагороджували за заслуги), заснувавши цілком новий лицарський орден. Його лицарі називалися Червостражі, а їхньою емблемою був дракон; дванадцятеро юнаків стали старійшинами.

Слід визнати, що Джайлз вельми завдячував своє вивищення фортуні, хоча йому й вистачило глузду скористатися нею. І успіх, і розум залишилися з ним до кінця його днів, на превелику втіху для його друзів і сусідів. Він дуже щедро винагородив парафіяльного священика, і навіть коваль та мірошник отримали своє. Джайлз міг собі дозволити бути щедрим. Але, ставши Королем, запровадив суворий закон проти неприємних пророкувань і зробив млинарство королівською монополією. Коваль змінив ремесло, ставши власником похоронного бюро, а мірошник перетворився на найвірнішого слугу корони. Священик став єпископом, і його єпархія розташувалась у розбудованій із такої нагоди церкві Гема.

Ті, хто й досі живе на теренах Маленького Королівства, знайдуть у цій історії справжнє пояснення назв, що їх декотрі міста й села мають у наш час. Адже знавці в цій царині твердять, що Гем, ставши головним містом нового королівства, через цілком зрозумілу плутанину між Володарем Гема та Володарем Тема ввійшов в історію під останньою назвою, яку і зберігає донині; бо Тгем із літерою  — це чистої води примха. А вшановуючи пам'ять про дракона, завдяки якому постали їхні слава та щастя, драконарії збудували собі величну оселю далеко на північному заході від Тема, на тому місці, де вперше зустрілися Джайлз і Хризофілакс. Місце те було славне в цілому королівстві як Aula Draconaria чи, по-простому, Вормінґгол: на честь імені короля та його штандарту.

Обриси землі відтоді змінилися, королівства поставали і зникали; щезли ліси, змінили плин ріки, й тільки пагорби залишилися на старих місцях, але і їх точать дощ та вітер. Однак назва та не забулася, хоча люди тепер вимовляють її як «Ванл» (принаймні так мені переказали); бо підупала гордість сіл. Але у дні, про які повідає цей переказ, то був Вормінґгол із Королівським Престолом, і там був штандарт у вигляді дракона, і майорів він понад деревами; і, доки Хвостогриз не зійшов у землю, всім там велося добре та весело.

Envon

Хризофілакс часто благав подарувати йому свободу; а прогодувати його було справою недешевою, бо дракони, як і дерева, росли доти, доки в них теплилося життя. Тому-бо через декілька років, коли Джайлз уже убезпечив свою владу від зазіхань, він дозволив бідолашному червові повернутися додому. Вони попрощалися, пишномовно висловивши взаємну глибоку пошану й уклавши двосторонній пакт про ненапад. На дні свого лихого серця дракон почував таку прихильність до Джайлза, на яку тільки могло бути здатне його плем'я. Зрештою, був іще Хвостогриз, а отже, Хризофілаксові могли завиграшки відібрати життя, а разом із ним і багатство. Хай там як, а у дракона в печері таки залишилася підвода скарбу (як і підозрював Джайлз).

Хризофілакс полетів назад у гори, повільно та важко, бо крила його від тривалого невправляння стали неповороткі, а розміри та панцир значно збільшилися. Прибувши додому, він негайно звів порахунки з молодим драконом, якому вистачило сміливості оселитись у печері за Хризофілаксової відсутності. Мовлять, що шум їхньої битви чули в усій Венедотії. Зжерши — і то з великим задоволенням — переможеного суперника, дракон поліпшив самопочуття, і його перестали діймати шрами приниження, — він поринув у довгий сон. Але згодом, раптово прокинувшись, черв подався на пошуки того найвищого та найдурнішого велетня, котрий однієї дуже давньої літньої ночі й заварив усю цю кашу. Дракон трохи провчив його, й бідолаха був геть причмелений.

— Мушкетон, кажеш? — мовив він, чухаючи голову. — А я думав, що то ґедзі!

Finis

або по-простому

КІНЕЦЬ