Олександр Тесленко 
 
КОЛЕСО 
 
Оповідання (фантастика) 
--------------------------------------
 
	«...Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити,..» 
	
	Була ніч, двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі він чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червонпй спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що додумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м'яко фосфорично освітлений. Bin лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами. 
	
	Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки... Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна... За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але... Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля. 
	
	Він кинувся до радіоприймача й увімкнув його, зробив те якомога швидше, проте в самого було таке .'враження, що він застиг у просторі, зав'яз у чомусь густому й ліпшому. Важко було робити кожен рух, важко було здавіть дихати. 
	
	Радіоприймач нарешті озвався знайомим Голосом, але слів Микола не міг розібрати, просто не годен був розуміти слова, ніби й взагалі не було ніяких слів, просто звичний спокійний тембр голосу диктора, знайомі заспокійливі інтонації. А потім почалася музика — класична, могутня, здається, Бетховеп. Але Микола не був певен, що то саме Бетховен. 
	
	«...Так мені видавалося тоді. Звучання інструментів я не чув, просто розумів, що звучить музика, знайома музика. Я люблю Бетховена. Любив Бетховена. А зараз я люблю тільки свою маму. Тільки її одну...» 
	
	Микола не бачив потворного гриба страхітливого ядерного вибуху. Може, його й не було? Але і тої першої миті, потім було глибоке внутрішнє переконання — відбулося ось страшне, найстрашніше. Він застиг біля вікна і не •знав, скільки ж минуло часу. Вічність чи одна лише мить? Він ніби поплив проти швидкої течії. Щосили плив, а його швидко зносило. Він плив, задихався і не міг навіть приблизно визначити, скільки ж він виборов у стихії — метр, два чи й добру сотню? І чи варто взагалі пручатися? 
	
	Будинок струснуло, але то був якийсь дивний поштовх — дуже сильний, проте нічого не порушилося. Було відчуття, що він падає, а на нього летять бетонні перекриття багатоповерхової споруди, і ніби страшний нелюдський крик розірвав його груди, і біль розплавленим свинцем розлився тілом, і воно затерпло, і вмерло, мов зів'яло. Але він бачив, що стоїть роздягнений біля великого холодного балконного вікна, за яким — біла пустка, біла смерть, біле пекло, але... Панували тиша і спокій, якісь потойбічні благодать і упокорення. 
	
	Bin змусив себе одягнутися. Це було нелегко. Він перестав відчувати, де земля, а де небо, ніби потрапив у невагомість. Але якось Миколі вдалося знайти одяг. Він довго пригадував — яка ж пора року зараз? Що треба вдягати? Але не міг пригадати. А потім не зміг пригадати — де його діти? Було соромно, але спогади виявились марними. Тільки чітко знав, що дітей зараз немає в помешканні. Вони кудись поїхали? Зараз канікули? Такі довгі канікули? Зимові канікули? Так, зараз — зима. І вчора були сильні морози... Була новорічна ніч... Вже була? Чи ось скоро буде? Але зима — це точно. 
	
	Микола вийшов з кабінету, зазирнув до однієї кімнати, потім до другої, заглянув на кухню і в ванну, щоб переконатися — дітей вдома немає. Де ж вони? Але здавалося, що немає часу на роздуми. Треба поспішати. Та не міг пояснити навіть самому собі — навіщо поспішати? Куди поспішати? Проте квапився. Течія його зносила. 
	
	Ретельно, дуже старанно він зачинив за собою двері до помешкання, хоча й був переконаний, що вже ніколи сюди не зможе повернутися. Доки дійшов кілька кроків до ліфта, спітнів. Він одягнувся в кожух і шапку, ще й теплу білизну не забув. Адже на вулиці — зима. Всі документи й гроші — в кишені. 
	
	Відчинялися й сусідські дворі. Він викликав ліфт, і той незабарне приїхав, розчинив перед ним свої двері-стулки, а сусіди попросили трохи їх почекати. І Микола чекав, вдаючи, що дуже поспішає, але сам не знав — куди ж і навіщо? Вийшли Віталій і Гриць, вони були з дітьми. Зачекали Ніну й Віру. Вони вийшли ошатно вбрані, мов на свято. 
	
	— Куди це серед ночі? — запитав їх Микола спокійно і поглянув на годинник, але не побачив стрілок. 
	
	— Справи-справи, — проказав Віталій і взяв на руки дочку. — Та й ти, я бачу, не дрімаєш? 
	
	— Атож, — буркнув Микола. — Ні світ ні зоря, а треба бігти. 
	
	— Ти менше язиком плещи... — багатозначно прорік Гриць і озирнувся навсібіч. — У мене таке відчуття, що це наш язик нас веде у могилу... — Кабіна зупинилася на першому поверсі, двері розчинилися. — Дуже вже ми сміливі були... 
	
	Микола подумки посміявся з Гриця, незлобиво посміявся і хотів навіть якось його підколоти, мовляв, власної тіні вже боїшся, обережний, аж далі нікуди. Але жило в душі переконання, що справді краще помовчати, і не треба ображати Гриця, його, швидше, варто пожаліти, допомогти йому. Але він не знав, як допомогти Грицеві. Від того аж сльози навернулися на очі. А піт струменів чолом, спиною, під одягом бігли справжні ручаї. 
	
	Вони вийшли на вулицю, і кожоп пішов свосю дорогою — заклопотано, цілеспрямовано, не прощаючись, не озираючись, і головне, Микола відзначив, кожен пішов сам, навіть діти. Кожен пішов своїм шляхом. Загубився в тумані. Навкруг — молоко. Сліпуче біле молоко, незбагненним чином освітлене зсередини. За кілька кроків людини вже не було видно. Вона розчинялася, зникала. Але нікого це не лякало. 
	
	Микола поспішав на зупинку автобуса, як і кожного ранку, хоча й знав-відчував, що на роботу він не поїде сьогодні, а можливо, й ніколи. Він взагалі не міг пригадати — де він працює? Хто він? Піт струменів, і Микола зупинився ігеревести подих. Уважно придивившись, він раптом побачив, що на маленькому молодому клені, який ріс перед самим під'їздом, є листя. Серед зими — жовте яскраве листя? Bin підійшов у густому молоці ближче до дерева. Справді листя. Зараз ще осінь? Але чому? Щойно зустрічали Новий рік... Чи то був минулий Новий рік? Як швидко плине час... Цс несправедливо. Це жорстоко. День-ніч, день-ніч, місяці за місяцями, роки за роками. Яке коротке життя. Жовтий листок на долоні став зеленим. Чи то освітлення змінилося? Туман став рідшим і втратив холодну мармурову білизну. Він набув зеленкавого відтінку. 
	
	Спека. Микола зняв кожуха, закинув його за плечі й пішов. 
	
	У тумані було ніби важко орієнтуватися, однак Микола знав кожен згин вулиці, кожен камінчик під ногами. Він міг іти із заплющеними оч:іма. Було цікаво дивитися, як під'їздить автобус. Його оранжеві фари у зеленкавому тумані горілії фантастично. Це неможливо описати. 
	
	Дуже довго під'їздив автобус. На зупинці зібралося досить багато людей, всі дивилися, як він прорізує світлом тунель вулиці, й здавалося, що автобус уже зовсім поряд. Але в тумані важко визначити відстань. Нарешті перед Миколою прочинилися автобусні двері. Ніхто не виходив з машини, і натовп швидко заніс його до салону. Він не встиг поглянути, який номе маршруту, але не хвилювався — до метро йшли всі. 
	
	Микола роззирнувся, шукаючи вільного місця. Хоча на зупинці й було багато людей, але він чомусь був переконаний, що в салопі залишаться вільні місця. І не помилився. Чомусь ніхто з пасажирів взаглі не хотів сідати. 
	
	— Туман сьогодні. Справжній туманище, — буркнув огрядний здоровань, сідаючи поруч з Миколою і витираючи спітніле чоло. Він також був у волохатому кожусі. — Це ви правильно зробили, що зняли свою шкіру, — розважливо проказав. Микола свій кожух тримав на колінах. 
	
	Автобус їхав без зупинок. Принаймні так видавалось, хоча одні пасажири ніби виходили з салону, а інші—заходили, точніше — одні зникали, а інші з'являлися. Врешті машина зупинилася, і хоч водій і не робив ніяких оголошень, Микола знав, що вони біля станції метро. Поквапимся. Врешті ступив на землю і побачив, що туман майже розвіявся, а спека стала ще більшою. З неба яскраво світило сонце, проби каючись через густий серпанок, а довкола... 
	
	Він вражено настиг. Довкола — руїни і залишки пожарищ. Вогню не було, ало якісь почорнілі, обвуглені останки впадали у вічі то тут то там. Чомусь це зовсім пе злякало, паніть зацікавило. Він почав уважно роздиплятися. А спека ставала нестерпною. Поклав кожуха й шапку па перекинуту бетонну урну й повільно попростував до підземного переходу. Шлях перепиняли дві величезні тополі, звалені якоюсь силою біля самого підземного переходу. Видалося, що тополі судомпо корчаться, мов живі пора непі істоти. Миколі здалося, що він чує, як вони стогнуть і як їм боляче. Підійшов до одного дерева і спробував підняти. Тополя доторкнулася до нього своїм обгорілим гіллям, потім, приймаючи допомогу, обперлася і почала підводитись. Звалена тополя підводилась. Це було їй нелегко, але вона намагалася. А за нею і другз. 
	
	Микола почекав, доки обидві старі красуні стануть на повний зріст. Поглянув — вздовж вулиці було багато повалених дерев, і всі вони поволі зводилися. 
	
	— От проклятущі ж! Із жиру бісяться! — почувся хрипкий голос за спиною. — Повоювати захотіли, стерво собаче! Ну, ми їм навоюємо! Ми їм джинси на голову натягнемо. Гади! — А потім чоловік брутально вилаявся і довго голосно сміявся. 
	
	Дехто розбирав руїни, але таких було небагато. Де-не-де диркотіли невеликі тракторці, снували вантажівки. Але більшість людей заклопотано ходили, строго й ошатно вбрані, з портфелями та робочими папками в руках. 
	
	Микола опустився в підземний перехід. Подумалося, що треба зайти у військкомат, адже він старший лейтенант запасу, хоча й пе міг пригадати, яких військ, і в мобілізаційному розпорядженні чітко написано, куди і протягом якого часу треба з'явитися на випадок війни. Військовий квиток лежав у бічній кишені літника разом із іншими документами. Але ж яка війна? По радіо передавали музику. Бетховена. Люди спокійно ходять. На роботу? З роботи? Котра година? 
	
	— Пробачте, — зачепив він одну молоду жіночку. — Скажіть мені, куди ви так поспішаєте? 
	
	Вона подивилась на нього вивчаюче, пильно: 
	
	— Вам іцо, позалицятися приспічило? Приходь, соколику, увечері, чайком пригощу, про життя погомонимо... 
	
	— Я прийду. Я справді прийду. Але куди? Скажіть адресу, — мовив Микола, навіщось імітуючи хвилювання. 
	
	— Якщо захочеш, то і без адреси знайдеш... — проказала :;адумливо жіночка. — Та і яка нині адреса? 
	
	— А що трапилось? 
	
	— Нічого не трапилось... Ніби й нічого не трапилось, а ':омусь страшно. До безтями страшно. Я вже забула, коли почувала вдома. І на роботу ніяк пе можу добратися... Страшно... Бракує часу. Я нікуди не встигаю. Я всюди спізнююсь... — проказала скоромовкою, а потім раптом побігла не озираючись. 
	
	Микола попрямував підземним переходом до станції метро. Довго вишукував у кишені п'ятака, нарешті вийшов на перон. Поїзд підійшов відразу. Людей у вагонах було небагато. 
	
	Йому видалося, що він дуже схуд. Легко дихалось, легко ходилося. І зовсім чомусь не хотілося їсти. Хотілося співати. Але він стримував себе. 
	
	Поруч із ним у вагоні сів геть сивий худорлявий чоловічок з гачкуватим носом і улесливою посмішкою, обличчя у глибоких зморшках, а очі великі-великі, блакитні. Він сів поруч і, по-змовницьки штовхнувши ліктем, прошепотів: 
	
	— Як житуха, браток? Нормально? Вірші любиш? А у філософії щось потраєш? — Чоловічок благувато усміхався і сторожко позирав навсібіч. — Ось послухай. Це я сам придумав... Людина приходить у цей світ старою і безпомічною, хворою і немічною. Без допомоги лікарів їй часом навіть важко вижити. Утворившись в глибинах землі-матері, людський організм не без складностей видобувається на поверхню, щоб розпочати спій шлях боротьби, шлях радостей і страждань, перемог і поразок... Ти зрозумів мою думку? Що на це скажеш? 
	
	— Цікаво. Дуже цікаво, шановний. Але, даруйте, я зараз дуже зайнятий. Дуже. 
	
	Микола пересів на сидіння навпроти, де були вільні місця. Чоловічок пе забарився пересісти знову до нього, знову штовхнув ліктем: 
	
	— Я відчуваю, що ти мене зрозумієш. У твоїй особі я знайду собі спільника. Як ти гадаєш, скільки мені років? — Не чекаючи відповіді, хоча Микола й не збирався йому нічого відповідати і взагалі брати участь у розмові, він продовжив: — Отож! Я цілком пристойно виглядаю. Я дивився па себе у дзеркало. Я прекрасно себе почуваю. У мене зараз світла голова. Скажу під великим секретом — я дуже помолодшав. Мені було вже дев'яносто вісім років, і я вже був геть вижив з розуму. Так-так, я був геть вижив з розуму. Я вже був старим маразматиком. Правду кажу. А поглянь па мене зараз. Ну як?! Нівроку?! Особисто я задоволений своєю зовнішністю і своєю поведінкою. Я дуже помолодшав. Але нікому про це не кажи, бо нас обох сприймуть за божевільних. Цього ще нам не вистачало. Еге ж? — Чоловічок тихенько, якось злорадно захихикав. — Ось послухай далі... Мені щось сьогодні розумні думки лізуть, мов черв'яки на дощ... Слухай, — він майже припав до Миколиного вуха і зашепотів: — Ніхто не знає, що буде завтра. А я знаю. Ніхто не пам'ятав, що було вчора. А я пам'ятаю. Вчора був Великий Хаос. Вчора було засилля машин і нудних академіків-генералів, вчора був день підлості й байдужості, вчора був день всемогутності гадюки, яка не змогла зжерти сама себе, вчора був день щастя, яке не прийшло, був день доброти, якої не діждалися, був день зґвалтованої справедливості, день смерті, яка повернула назад колесо історії. Ти мене чуєш? Час полетів у зворотному напрямку. От лише ще не можу збагнути — чи це лише для мене? Чи для всіх? Дуже цікаво... Тільки чому він так швидко тече, хоч і в зворотному напрямку? От... Люди могли все і не змогли нічого. Люди могли ощасливити кожного, але зробили всіх нещасними. Раби обставин, раби машин, творці бездушності. Люди — це підлі слимаки, що заховалися в залізобетонних мушлях... Ти зі мною згоден? 
	
	— Ви також підлий слимак? Навіщо ви ображаєте людей? 
	
	— Я? Ображаю людей? Та ти що?! — просичав чоловічок. — Ти гадаєш, я можу образити людей? Людей взагалі неможливо образити! А чому це так, я тобі не скажу. Бачу, що помилився у твоїй персоні. Шплінтуй далі. — Чоловічок підвівся з місця і галантно розшаркався. 
	
	Микола опустив погляд і взагалі не дивився в його бік. 
	
	Довго їхали, Микола навіть задрімав. Прокинувся від того, що яскраве сонце ллє проміння просто в обличчя. Розплющив очі — їхали безкрайнім степом через море достиглих хлібів. Він пізнавав знайомі картинки природи, бачені вже не вперше, хоча й важко було пригадати, коли й де бачені. Але все було знайоме, до болю, до сліз рідне — і одинока тополя в степу, і пристанційні будиночки з червоної цегли, і далеке озерце в синім ряботинні, і обеліски териконів на обрії. Він уже знав, куди несе його доля. Лише на якусь мить промайнула думка — а хіба це можливо? Хіба так буває? Але відразу ж і посміявся сам із себе. А як же бував? Саме так і буває. Саме так і повинно бути. Він вже не міг дочекатися, коли поїзд зупиниться. Знав, що треба ще їхати, але якби поїзд зупинився, то вискочив би і прожогом, чимдуж біг би й біг, доки стало б сил. Поїздка ставала нестерпною. 
	
	Нарешті він дочекався — ось і знайомий вокзал. Розумів, що він тут не був давно-давно, але не вірилось. Ніби ж учора все це бачив, ходив ось цими тротуарами, до спалені сірники іі недопалки розкидані довкола урн, де вітер ганяє обгортки від морозива і кидає в очі піщугу. 
	
	На пероні — небагато людей. І всі, на диво, ніби знайомі. Він зіскочив на землю, не чекаючи, доки провідниця, набусурмлепа розмальована блондинка, опустить приступки. Дістав з кишені сигарету і поважно закурив. За кілька метрів від нього стояв колишній однокласник. Микола повільно рушив до нього і раптом побачив батька, той стояв у затінку розлогої акації біля самого вокзалу, курив і, лукаво усміхаючись, мружачись, пильно дивився на нього. 
	
	— Тату! 
	
	Речей у Миколи не було ніяких, і він підтюпцем легко подався до батька. Проминав давніх знайомих і подумки відзначав, що немає нікого з товаришів по роботі чи однокурсників, все переважно знайомі ще по школі чи колишні сусіди. Знову запитав сам себе — а де ж він працює? Який інститут закінчував? Кого з інститутських друзів пам'ятає? Пригадати пе міг. Це засмутило. Підійшовши до батька, він лише промовив: 
	
	— Як швидко плине час, тату. Правда ж? Просто летить. І стирає в пам'яті так багато важливого, дорогого... 
	
	— Нічого, синку. Час летить, але нам до цього не звикати. Ти приїхав, і я дуже радий. 
	
	Вони міцно обнялися, Стримано, по-чоловічому поцілувалися. Батько — молодий, міцний, красивий, засмаглий козарлюга, йому років сорок п'ять. 
	
	— Ти гарно виглядаєш, синку. Ти також помолодшав. Це мене радує. 
	
	Вони пішли через привокзальну площу до зупинки тролейбуса. Миколі захотілося підійти до когось із старих шкільних друзів, але подумав: «Нічого, ще буде час. Я ж сюди приїхав надовго. І вони ж не підійшли до мене. Не впізнав ніхто? Невже я так змінився?» 
	
	— Цікаво, сітку, правда? 
	
	— Що саме, тату? 
	
	— Життя цікаве... І те, що ми всі почали молодіти... Колись не довірив би, а зараз — ніби інакше й бути не може. Тільки чому так швидко летить час? Занадто швидко. Це погано. Я часто думаю, можливо, це так тільки для пас? Можливо, ми просто з незвички гостро відчуваємо, що час летить нестримно. А вже іншим поколінням, які житимуть після нас, можливо, буде краще? А можливо, і сам час для них ітиме інакше? Ти ж тільки вдумайся — час плине в зворотний бік. Це тільки ми знаємо, бо на власній шкірі відчули... А іншим — це буде природно... Загалом, нам дуже поталанило, синку. Усім нам... Знаєш, коли почалося, я сидів на кухні біля вікна і курив. А воно — як влупило! Я вже думав — кінець! Аж заплакав. Подумав, як все ганебно, бездарно, відчув усю свою безпомічність і беззахисність, своє безсилля активно втрутитися, зарятувати, допомогти... Я вже був геть старий. Я вже не міг навіть зброю взяти до рук. Але, врешті, боротися за мир не обов'язково зі зброєю в руках... Я побачив ядерний гриб над містом, мені наче хто сили додав. Я кинувся з квартири на вулицю і наче зав'яз у чомусь густому й липкому, ніби в казан з киселем -провалився... Та що я тобі розповідаю. Ти й сам пережив те ж саме... Пощастило нам, синку. Спасибі, хоч і не знаю, кому дякувати... Я завжди, ти ж знаєш, до науки скептично ставився, нічого доброго від неї не чекав. А ось бачиш, як я помилився. Колись же я чув і читав, що час можна не тільки зупинити, але й змусити текти в зворотному напрямку, та не вірив. А хтось же, якась мудра голова і благородна, думав про це. Хтось тримав своє знання і вміння про чорний день. І от — спасибі. Час полетів назад. Це також страшно, але спасибі. Бо це — життя. Спасибі.-Батько поглянув на годинник. — Ходімо швидше. Ми можемо запізнитися. Побігли. 
	
	Вони на ходу заскочили в тролейбус, що вже рушав. За ними лунко зачинилися двері. Микола знав, куди вони їдуть. Біля базару, величезного купола, схожого водночас на приміщення обсерваторії, Капітолію та Ватікану, пересіли па автобус, увіпхнулися в переповнений салон і ще кілька хвилин, притиснуті обличчями до брудного заляпаного скла, дивилися на монументальну споруду критого ринку. Нарешті автобус форкнув, наче кінь, і повільно рушив з місця. 
	
	— Треба квіти купити, — прошепотів Микола. 
	
	— Обов'язково. Ми там купимо. Там завжди квіти продають. 
	
	— Могли б па базарі найкращі вибрати. 
	
	— Часу шкода. Ми можемо запізнитися. Твій поїзд, до речі, дуже затримався. Я вже почав хвилюватися. Думаю, що б могло трапитись? 
	
	— Ми горіли дорогою... — невпевнено мовив Микола, бо в пам'яті й справді зринув якийсь спогад. — Один вагон загорівся, букса перегрілася... Декілька годин стояли, а потім, сам знаєш, наздоганяти втрачене важко... 
	
	Коли автобус зупинився, Микола почав проштовхуватись до виходу, але батько зупинив його: 
	
	— Не поспішай. Тут майже всі виходять. І справді — за хвилину салон спорожнів. Микола з батьком вийшли останніми. Батько дістав сигарету: 
	
	— Все гаразд. Можемо трохи покурити, — поглянув на годинник. — А квіти ми он ті зараз візьмемо. Бачиш? — показав поглядом. 
	
	Коло самого виходу на цвинтар стара бабуся тримала в руках розкішний букет червоних троянд. 
	
	— Доки таї куритимеш, Їх купить хтось. Я зараз... Батько поблажливо і трохи зверхньо розсміявся, утримав сина: 
	
	— Наші квіти ніхто не купить. Ти, я бачу, ще не звик. Наші квіти — то наші квіти. І всі наші біди — то наші біди. Я тепер з впевненістю дивлюся в завтрашній день. Я вже не все пам'ятаю, як воно буде. Позабував. Але знаю, що все буде добре. Жити — це дуже добре. 
	
	— І всі наші радощі — то наші радощі, — в тон батькові продовжив Микола. 
	
	— Саме так, дорогий мій сину. Ходімо, — батько викинув недопалок і запоспішав до бабусі з червоними трояндами. Нараз він зупинився і злякано підвів погляд до неба, вдивляючись у щось примружено. Від яскравого світла сонця його очі сльозилися. — Подивися й ти, синку. Мені здається, що воно почало крутитися трохи повільніше. Чи мені тільки здається? 
	
	Микола також поглянув в небо. 
	
	— Про що ти, тату? 
	
	— Про колесо історії... Про час... Мені здається, що я вже бачу, як миготять спиці цього колеса від старезного вічного воза... Ти бачиш? Ніби трохи вгамовується... Правда? 
	
	— То просто сонце, тату. 
	
	— Ет, сину, ти вже геть здитинів. Ти нічогісінько вже не розумієш. Але й це добре... Я все одно радий за пас... Ходімо. 
	
	Букет розкішних троянд червонів у батькових руках криваво. 
	
	— Від складного — до простого. Від відповідей — до запитань. Від смерті — до народження. Тепер ось такий наш шлях серед вічності. — Батько почав насвистувати бравурну мелодійку якогось власного вигаданого маршу. 
	
	Широкою алеєю серед тісних рядів могилок вони поспішали вглиб цвинтаря. Скрізь було багато людей, всі святково вбрані, всі сміялися, де-не-де лунала весела музика. Назустріч їм ішов худорлявий, недбало одягнений, молодцюватий чоловік, тримаючи під руку сухорляву зморшкувату бабусю в квітастій хустині. 
	
	— Грицю! — скрикнув батько. — Все гаразд, Грицю? 
	
	—- Як бачиш. — Чоловік нарешті вивільнився від батькових обіймів. — Тепер ми заживемо. — Він урочисто взяв на руки сухеньку бабусю в цвітастій хустині й поніс. — Тепер ми з мамою заживемо! — Всі розступалися перед ним. — Тепер ми будемо мудрими! 
	
	Батько довго проводжав їх поглядом, врешті сказав: 
	
	— Ходімо, Миколо. Треба і нам поспішити. Вони дійшли майже до кіпця широкої алеї і біля опецькуватої білої мармурової колони з вирізьбленим янголом повернули праворуч асфальтовою доріжкою. На деревах тужавіли бруньки. 
	
	— От і весна. Вже весна, сину. Як летить час... — і знову підвів погляд до неба. 
	
	Вони підійшли до могили. Акуратна свіжопофарбована огорожа, молоденька калина збирається викинути листя... Сіли на малу, вузеньку дерев'яну лавочку. 
	
	— Почекаємо трохи... 
	
	— Давай очі заплющимо... 
	
	— Не треба, синку. Ти гадаєш, що буде страшно? Аж ніяк. Я вже безліч разів сюди приходив. Я вже все знаю, все це не раз бачив. 
	
	Тої страшної-страшної весни, коли ховали матір, відрання мжичило. Сіявся дрібний дощ. І чи не єдине, що гарячим тавром випеклось в пам'яті Миколи, це — обличчя матері, якесь чуже обличчя, він би ніколи її не впізнав, не здогадався б, що це мати, якби не знав, і двоє чистих дощових озерець в зіницях над заплющеними повіками. 
	
	А ось зараз світить ясне сонце. Свіжий весняний вітерець літав над звеселілим цвинтарем. 
	
	— То, кажеш, це зовсім не страшно? — запитав Микола, і відразу після його слів, немов у відповідь, розсипалась дрібним піском мармурова плита на могилі, і вітер, що хвилею налетів, відразу розніс той пісок довкола. А потім... 
	
	— Чуєш? Земля заговорила... — мовив батько і підвівся, зняв з голови картуз, пересмикнувши від холоду плечима. — Під вечір буде вже зима, — сказав. 
	
	Нарешті земля розступилася. Якось фантастично розступилася, наче перетворилася на пару, на густий туман. А коли той густий молочний серпанок розвіявся, вони побачили перед собою... 
	
	— Мамо! — Микола кинувся до ще не старої жінки, що стояла нерухомо, ніби бездоганно виготовлений манекен. 
	
	— Доброго -дня, дорогі мої... — Жінка зробила невпевнений крок і вийшла з могили. — Яка я рада вас бачити... Дитинко, ти змарнів. Ти не бережеш себе. — Мати стала на коліна перед Миколою, пригорнувши його до себе. 
	
	На батькових устах грала усмішка: 
	
	— Ну, що? Все гаразд? Давайте поквапимось. Бо до зими йдеться. Треба добитися додому, поки сніг не випав. Бо я нічого пе захопив із теплого одягу. А ти в мене, Марієчко, така мерзлячка. Що простудишся. 
	
	І вони рушили додому. 
	
	«Я й сам собі не вірю, не можу повірити... Але намагаюся пригадати все, як воно було. Дуже багато чого забулося. В пам'яті лишилося тільки усвідомлення баченого калейдоскопа подій. І все. Була якась фантастична мить, що увібрала в себе все — мою смерть і моє народження, всі мої радощі й біди, мої дні й мої ночі, всі мої бажання, об'єднавши їх навіки звуками музики Бетховена... Я люблю Бетховена. Колись любив... А зараз я люблю лише свою маму, тільки одну її. Я зараз такий маленький-маленький. Я згорнувся калачиком у мами на руках... А мама чомусь плаче. Чому? Невже я чимось скривдив свою маму? Невже? Я пригадую. І не можу пригадати... А мама плаче...»
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/ 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua