Архип Тесленко 
 
ЗА ПАШПОРТОМ 
--------------------------------------
 
	У спасівку раз мені в волость треба було. Іду. Надворі було так гарно: сонячно, тепло... У волості й вікна були поодчиняні, аж двоє. В одно писар оселедець укутував, у друге — сторож графин виполіскував. Підходжу ближче. На східцях сидить парубок якийсь, похнюпивсь і не зворухнеться. 
	
	— Здрастуй! — кажу. — Не знаєш, тут старшина? Він мов аж жахнувсь, підвів голову, подививсь-подививсь та й знов похнюпивсь. Смутний такий... та худий, та загорів, ніс полупився... та ще й зодягнений... чумарчина в дірках на йому, картуз аж рудий — виношений такий, — коліна поналатувані, чоботи стоптані... аж жалко дивиться на його. А й парубок би нічого: і брови чорні, і усики є, і чуб кучерями, і стан козачий. 
	
	— Старшина тут? — знов питаю його. Він уп'ять глянув на мене. 
	
	— Що? — каже, а далі: — Нема. 
	
	— Значить, підождать, — кажу, — треба, — та й сів коло його. Мовчимо. Як ось він плюнув і сам собі: 
	
	— Іди хто його зна куди й що! 
	
	— Та куди «йди»? — питаю. 
	
	— Та на той край... Та не був зроду, та зайди, та сам... А треба йти... Ех, життя! — та й рукою махнув. 
	
	— Чого? — кажу. А писар у вікно: 
	
	— Робить, видно, не хоче. 
	
	Утерсь після оселедця й вікно зачинив. Парубок аж очима заморгав, ніби плакать хотів. Потім зробив так, мов ковтнув що, осміхнувсь і каже: 
	
	— «Робить не хоче», — от пече... Що я з самого малечку роблю. Мати як померли, та батько як узяли жінку другу, так я... по наймах усе. 
	
	— Так ти вже взнав, — підзадьорую його. 
	
	— Куди твоє діло, — каже. — Було й вола налигать не достану, а ще й по ріллі спотикаюсь, — оремо... Та ще босий, та ноги поб'ю, поколю було, та порепаються... Та приїдеш з поля, то діти хазяйські, як поросята годовані: пустують, ячать... А в тебе й се й те болить, та не хвались, що й болить, та чи сьорбнув борщу, чи ні, та мерщій на ніч жени. Та й виразки зав'язать не вспієш... Було!.. А й тепер... бач, що... 
	
	Парубок показав долоні. Вони були такі порепані та в пухирях-таки. Осміхнувся, та й знов: 
	
	— Бач, що... от і «робить не хоче». Що й оце я як робив у пана, так... 
	
	— У якого пана? 
	
	— Та он що за Буланою Рудкою... що до пані пристав... Він з міщан, кажуть... Та оце я був у його. Ну, вже й пан або й пані... гірше собак. Терпів-терпів, а це вже й з терпіння вийшов. Де ж пак... — парубок присунувсь до мене ближче, — де ж пак: оце ж молотять у його, та машиною... Та як попомотаєшся день, та так втомишся, так уморишся, що впав би на колючки, то й на колючках би заснув... І от, повечеряли позавчора, мощусь спать... Коли прикажчик: «Е, ні, — каже, — жени воли пасти...» Ну, я ж прямо як варений... жену... Очі сплющаються, голови не здержу, ноги як не свої... Сів на горбику та незчувсь, як і задрімав. Прокинувсь... Сюди, туди, — аж воли мої в гречці, трохи не з півгонів так і попсували. «І, лихо!.. Що ж це буде?» — млію душею. Коли так як у снідання в добре йде прикажчик до молотилки. «Ходім до барина!» — каже. Пішли. Він з нею у садку походжає. «Ти нащо, — каже, — подлець, гречуху збив?» — «А як я вморився, — кажу, — й світа не видно... спать хотілось». —«А, господин який, спать хотілось?.. А дєньги я тобі нащо плачу, нащо плачу?!» — Та як виважить долоню, та як морсне по виду мене. А вона: «І, мерзавець... Він уже й без того противной мені: скида снопи раз, а я проходжу, а он і за хуражку не узялся». Та й губи залишала. Пан до прикажчика: 
	
	«Молодець, Савастян, що доніс, — на штани наберемо... Запиши ж за місяць з його, за місяць одвернем». Пішов я... Тут роблю, а там важко так мені, злість така бере мене... «Як же, — думаю, — що я таке? — віл! Он він по пиці мене, грішми попріка мене... або... за хуражку берись, хоч і світу не видно тобі... Хай вам лихо, — думаю, — хіба тільки й світа, що в вас?» Кинув вила, за чумарчину, — хода. Іду поз пана: «Дайте ж, — кажу, — хоч за півмісяця, коли за місяць одвертаєте...» А я за півтора не получав од його. «Нікаких півмісяцей», — каже. «Ну, так бог з вами ж, — кажу, — буду аж у Чорноморії». — «Харашо, харашо», — каже. Я й пішов. «Оце ж, — думаю, — пожаліюсь батькові та пораджусь: 
	
	чи таки й справді — у Чорноморію, чи, мо\ поки що дома побуду, попарубкую на волі». Парубок схитнув головою. 
	
	— Ех, — каже, — як я хотів дома побуть... на вечорниці походить!.. Що ось уже призов перейшов!.. Приходжу. Півдня якраз. Слухаю: гомін у хаті. Пристояв у сінях. Мачуха на батька: «Хоч би чи олійки, чи рибки купив, а то ж, господи, який той борщ! Чим ти годуватимеш дітей тих? Що ти за батько такий?..» А батько: «Та хай твоєму чорт батькові з дітьми з твоїми! За віщо я куплю?» Увіходжу. Батько сердиті-сердиті... стоять, часник чистять. Над борщем мачуха сидить, сльози втира й дитину запиха ріпкою. Коло неї ще сидять четверо, по мисці ложками ганяють. 
	
	Тут саме підійшов до нас чоловік якийсь у брилі, поспитав старшини і теж сів коло нас. 
	
	Парубок притих. 
	
	— Ну, та що? — питаю. 
	
	— Та що ж... Увійшов, а батько живо: «Ага, мо', грошей несеш?.. давай!» Мовчу я, що тут казать, думаю, а далі: «Ось які, тату, гроші...» Та й почав їм усе, як було. Мачуха слухала, слухала, потім: «Лихо, та й годі, це вже робить не схотів, годить не схотів... це вже й його годуй». А батько: «Так що ж оце буде? Ступай, сякий-такий сину, проси... роби... годи людім!.. Жить треба... жи-и-ть якось треба!» — Та за качалку, та за мною!.. Подавсь я. Сів у бур'яні, та й... сам не свій... «Отак, пожалівсь, — думаю. — «Проси ступай»... За віщо я проситиму? Значить, отак зневажають тебе, отак глумляться з тебе, а ти ще й проси!.. Ні, — думаю, — не буде цього... Н-не буде! В Чорноморію завтра... непремінно!» Сиджу, поглядаю на сонце: коли б скоріше!.. Коли, стій! Як ще й у Чорноморію? У мене ж ні копійки. Оце так!.. Та вже й смеркло. Місяць зійшов, на вечорницях співи, регіт, а я... Пішов у хлівець, ліг — перекидаюсь: що робить... де взять? — Позичить... Так у кого ж? хто повірить голякові?!. Треба каптанок закладать... Увікравсь уранці в хижу, зняв з жердки — сім рублів стоїть — достав п'ятеричку... Та це аж сюди... Коли б старшина — та пашпорт узять. 
	
	— Хай бо' помага! — обізвавсь дядько. 
	
	— Спасибі!.. Так ото так воно тут... А це ще й туди заберись, та ще против зими, та ще як роботи не буде... Ех, життя, щоб його... — Та й знов махнув рукою й похнюпивсь. 
	
	А чоловік йому: 
	
	— Не бійсь, хлопче, оце то й іти против зими, щоб ти знав. На зиму всяке додому, а там же... якби ти знав, скільки скоту того, овець... Куди твоє діло... Оце то й іти!.. 
	
	Парубок підняв голову та так дивиться на його. 
	
	А він: 
	
	— Куди твоє діло... чи воно старшина ще не скоро?.. Закурить би... — вийняв люльку з кишені, кресало. — А там робить, а там... куди твоє діло... Оце то й іти... против зими... скоту того, овець!.. Не бійсь, чуєш!.. Я вже водив старців там, знаю... Я знаю, чуєш... Куди твоє діло!.. Та там бува, що попадається добре, так і зна його... 
	
	Закурив і почав: 
	
	— Як був я ще парубком та зимував раз там же таки. Ну, вже ж і на людей на добрих налучив!.. Сім'я невеличка: дід, баба, та дочка Маруся, да десятин двадцять землі в їх. Ну, вже ж що добре й було, так і зна його... Попоробив трохи, — оддихнув... А харч?.. у нас і на великдень такої нема: мнясо тобі, молоко тобі, прямо як кабанові! 
	
	Парубок слуха вже, слуха. 
	
	— Завів тоді й я ряшку, — куди твоє діло... прямо як решето!.. А шия... хоч обіддя гни, отака-о!.. — Дядько показує, яка була шия, яка ряшка, а парубок аж осміхнувсь : 
	
	— Так там, — каже, — і молоко й мнясо дають? 
	
	— Куди твоє діло, парень... По саму зав'язку! 
	
	— Що ви думаєте! — дивується парубок. — А тут галушки, — і в пельку не вб'єш. 
	
	— Отож бач, а там... е, там, — куди твоє діло... там живо ряшку наб'єш. 
	
	— Та коли б... коли б дав бог! — осміхається парубок. — А то тут... підтягло мене, і дівчата гидують: халєра, кажуть. 
	
	— От бач, а там, — куди твоє діло... Якби ти знав, що ще мені з дочкою було з хазяйською!.. Отож побув я в їх, — зробився таким парнягою... Вона й помітила — зачіпать почала: оце як іде поз мене, та усе, мов ненарошне, та й зачепить, рукою абощо, та й зачепить... Та так тими очима й поведе, та ще й осміхнеться... 
	
	Парубок почервонів-почервонів, та аж рот роззявив та слуха. 
	
	— Та ще й осміхнеться... А я... не посмію ніяк. «Ти он хазяйська дочка, — думаю, — та сяк, та так, а я що таке?..» А то перевертаєм сіно раз, та випало так, що з нею вдвох тільки. Ось оддихать посідали. Вона взяла квіточку та хвось мене, а я одваживсь та й її. Вона тоді до мене так близенько... та й дивиться в вічі мені, та й дивиться, а далі: «Я... люб-лю... тебе». 
	
	Тут парубок аж губу лизнув. А дядько: 
	
	— Ну й нічого. Не знаю, що вже було між ними, тільки після того вже старий давай натякувать мені: «Легко дихать тобі, — каже, — уже не зажаліємось на тебе: ти й правдивий, ти й роботящий, ти й хазяйливий... Якби нам бог приймака такого послав до Марушки...» 
	
	Далі дядько тільки головою схитнув. А парубок так радісно: 
	
	— Так там... так там... і... із наймитів — ось хоч би й я — приймають... 
	
	— Ого, чому не так? — каже дядько. А я до дядька: 
	
	— Та й як ваші прийми? Дядько почухав під брилем. 
	
	— Ех, — каже, — скушено мене... скушено, бодай їх чорт батькові. Повіз пшеницю у город, та дала морока земляків побачить. Ну, звісно, у погріб... Ну, звісно... поналигувались, як... бодай їх чорт батька налигувавсь! Без копійки вернувсь. Не вшанувавсь, знаєш. 
	
	— Ну, мене не скусять! — аж крикнув парубок, почервонів, та аж з місця схопивсь. — Мене не скусять! Я якомога... коли б дав бог... буду шануваться! — І знов сів. 
	
	Далі дядько розказував, як старі не злюбили його, як розщитували, та як дочка плакала за ним. А парубок уже й не слухав нічого. В йому, видно, або надія ворушилась, абощо, бо й не всидить ніяк: то так сяде, то так, ногу то простягне, то на коліно поставить, то сюди, то туди гляне, і оце мовчить, мовчить, та так ні з якої речі: 
	
	— Я буду шануваться... коли б дав бог!.. І... ну, як же воно, як ото чоловік — хазяїн?.. земля в його... як воно?.. Та й батько ж зрадіють тоді! 
	
	Або погладить усики, скине картуз, погладить чуб і те ж... 
	
	— Як же воно, як люб... як любляться ото... хм, хм... — осміхнеться та аж слинку ковтне. 
	
	Як ось приїжджа старшина. Не вспів ще й з воза встать, як він до його, картуз з голови та так весело: 
	
	— Здрастуйте! 
	
	— Здоров, — каже той, — чого тобі? 
	
	— Пашпорта, господин старшина... Піду... далеко... аж на той край, — показав рукою, та й засміявсь. Старшина насупив брови: 
	
	— Обожди, — каже, — ти... твоя як фамилія? 
	
	— Павло Грищенко. 
	
	— Нікаких же пашпортов!.. Твій барин заявленіє дав не видавать такового. Ти самовольно пішов од його... Свиня... роби ступай! 
	
	Парубок уже ні слова, ні півслова. Стоїть, як скам'янів, та побілів-побілів. І вже не скоро, дивлюсь, поклигав кудись як неживий.
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua