| Опис: |
Поезія – це як спалах власної душі, яка раптом відгукнеться на інше світло й іншу музику. І якщо душа чутлива до правдивого Слова, ніби до глибинної води, яку шукають копачі криниць, — тоді ця мить (довжиною в спалах) вихоплює з пам’яті найпотаємніше: рідні тополі й верби, материнську хату, привідчинені для тебе двері. То поезія. А проза — вона не одна мить. Вона всюдисуща, вона кожна твоя хвилина й кожне твоє дихання. Вона — безкінечне повернення й безкінечна дорога далі, щоб на тій дорозі вділити кожному, хто поселився у твоїй повісті: дитячому конику з солодкого тіста, гілці полину на Трійцю, степовому сонцю і тому селянину, що повернувся живим з холодного російського вирію. І тоді ти скрізь — і в тому романтичному юнакові, який закохався навік, і в тому обдуреному, хто так само навік зневірився. І в тому, хто кидає себе на хрест, і в тому, то злякався. Селенкціонує власне сумління, лише воно й ніхто більше. Мені здається, що треба однаково ділити себе на всіх — маємо вічний приклад Христа, який нагодував скількох одним хлібом. І тому широке полотно прози — це як постійна й сумлінна спокута після спекотного травня поезії, час для роздумів та останньої оранки. І водночас не існує (та й не повинно бути) якогось жанрового кордону між поезією й прозою. Хто він, Антуан де Сент Екзюпері? Прозаїк чи поет? А наш Вінграновський? А Сен-Жон Перс? А просто сліпий бандурист з його то римованими, то білими, як сивина, думами? Ніколи не було й не буде чистої поезії й прози. Наскрізь чистою, як посвячена вода на Йордань, є одна лише любов — як рятівний ковток подорожньому і сприйняття світу. В усякому разі, так повинно бути. |
