Галина Тарасюк ЦІНЬ-ХУАНЬ-ҐОНЬ, або ВЕЛИКИЙ ПЕРМАНЕНТ Містично-історичне фентезі. НІЧ ФІОЛЕТОВА Йшов 125-й рік Великої Перманентної Революції і 5-й рік її 25-го витка. Над Країною низьким фіолетовим шатром висіла глупа весняна ніч, від чого все здавалося фіолетовим, навіть невидимі соловейки, що вищебечували фіолетові рулади у невидимих фіалкових садах, навіть розбуджені весною зайці, що водили свої шлюбні хороводи у волошкових полях, півкаючи від плотської втіхи і відбиваючи радісний дріб задніми лапками. Безхмарним фіолетовим сном спала рідна Ойкумена – від Львова до Харкова і Донецька, від Чорнобиля і до Криму і Одеси. Не спав тільки пан Каправка, останній романтик борні і за сумісництвом отаман козацької сотні адмінодиниці “Козацька Корчма” Східного району Північно-Західного реґіону, сидячи одиноко на веранді Духовного центру “Інтернет-кафе “Корчма”, та вдивляючись у глибину віків і просторів, що спочивали під хисткою габою весняної ночі, та вслухаючись у грядуще, та тихо наспівуючи славень теперішньому: О земле лілових ночей, золотих помаранчів! Гвадалквівір моїх мрій неозорих! Славень співає тобі урочистий Твій воїн і віщий Боян! О, рідні рахманні терени! Ой, Ойкумено–Країно! Допоки?! Незважаючи на нібито щасливий солоспів, розтривожена розтроєність вчувалася в останніх рядках цього опівнічного експромту, яка й не давала пану Каправці злитися з цілою Країною в солодкому фіолетовому сні-забутті. З одного боку трепетну душу питомого патріота начебто й тішила 25-а перемога демократії на рідних теренах, поголовне єднання і суцільне відродження, особливо – титульних країнців, до яких числив себе і пан Каправка з діда прадіда. Тим паче, що це, як переконували по всіх телеканалах речники влади, був останній шанс нарешті відродитися і в будучині зажити стабільно. Але тут же, з другого боку, опозиція переконувала людський фактор навпаки, що тільки вона, прийшовши до влади, дасть останній шанс нарешті усім поголовно й остаточно відродитися і зажити стабільно. Але ще був і третій бік, з якого мимоволі брав переляк від можливих кардинальних історичних змін, бо хоч вони й обіцяли стабільність, але не зрозуміло чого... До всього ще й китайці лякали з бур’янів крилатими фразами своїх конфуціїв на кшталт: “Не дай Боже вам жити в епоху перемін”. Якими ще такими перемінами ті китайці лякали перманентних революціонерів, конфуцій їх знає, але все одно брали сумніви, зокрема пана Каправку як отамана і провідника ідеї відродження у титульні маси, а також як людину, відповідальну за ті маси. Але, якщо поглянути довкола, то тільки одного пана отамана Каправку і брали сумніви під затишним шатром теплої фіалкової ночі. Бо вся Країна, звикла до перманентної революційної ситуації, як звикають до бражки з лопуцьків, не дивлячись, що довкіл весна буяла, не орала – не засівала, а солодко спала в передчутті традиційного національно-визвольного свята – чергових виборів. Цього разу – президентських. Спала і чекала, коли оголосять старт. Але пан Каправка знав, що то тільки зверху здається, що Країна спить під спів невидимих солов’їв і барабанний дріб ледь видимих зайців. Нутром полководця він чув, як двигтять у мобілізаційних процесах і передислокаційних маневрах народні нурти. Отож бо й воно: народ нібито спить, а насправді нестримно несамовито й потужно нуртить: шикується в ряди, гуртується в родинні, сімейні клани, приміряє прапори і фани, організовує штаби, складає слогани і пише гасла: “З новим президентом – до нового відродження! За цим разом – докорінного!” Хоч, як на хлопський розум пана отамана Заправки, куди вже далі відроджуватись, коли скрізь і повсюдно й без того одне відродження. Тим паче, що пару років тому, а точніше на 25 витку Великої Перманентної Революції, коли у нечисленних залишках корінних країнців зосталися переважно чоловіки, зненацька більшість із них, зокрема і сам пан Каправка, прийшли самотужно вкотре до пам’яті, вдарилися, як пан Варцаба, в історію і стали називати себе козаками, а згодом і формуватися у десятки, сотні, курені, паланки, коші і навіть полки. Устоялись, нарешті, і славні традиції згадувати за чаркою по корчмах, чи то пак духовних центрах легендарне козацьке минуле. А згадавши, взяли за звичай на врочисті державні свята та на Покрову їздити поклонитися прахові Запорізької Січі на Хортицю, проклинаючи курву Катерину Другу, а на Великдень і День Незалежності – всім козацтвом сходити у пориві титульно-національнім, виспівуючи та фанами маючи, на священну, хоч і символічну, рідну Фудзіяму, тобто на Попа Івана чи на дрібніші вершини карпатські, а останнім часом і донецькі терекони, що бовваніють могилами козацько-стаханівської слави по всім Південно-Східнім реґіоні, оскільки легендарної Говерли, оспіваної в коломийках, думах історичних та у відчитах пана Варцаби в часописах минулих витків, уже нема ані на карті-мапі, ані на лоні терпеливої матінки Природи. Стоптали попередні покоління патріотів ще на... дай, Боже, пам’ять, на бозна-якому витку: ліси вирубали – на священні кострища для маленьких країнців та на маєтки – для великий, каміння розібрали істинно-питомі патріоти – на священні обереги, а лже-патріоти – на тини муровані від істинних. Толоку купив славний нащадок невідомо куди щезлих гуцулів німецький бізнесмен Герман Гуц-Розенкранц-Рашоф, засадив місцевими бриндушками та привозними тюльпанами, окрай набудував готелів, мотелів, колиб, бунгало, вігвамів та іглу, встановив табличку, золотом писану “Тут була колись священна гора титульних країнців”, і тепер возить туди чужинецьких туристів – подивитися, а тубільних патріотів – поклонитися. Сезон туристичного паломництва починається ранньої весни і плавно переходить в Церемонію урочистого відкриття осінніх традиційно щорічних передвиборчих перегонів під кодовою назвою “Відродження нації і держави”. Подивитися на справжнє всенародне свято торжества демократії і патріотизму з’їжджається подивитися півсвіту цивілізованого, і чверть дикого. Тож на початку жовтня у тутешніх давно безлюдних горах можна здибати не лиш легалізованих китайців, американських ескімосів та індусів, що гріються в промінні ще теплого сонця на голих кучерах та трав’янистих полонинах в очікування маніфестацій, а й озброєних дротиками, одягнених тільки у вінки з кетягів дозрілої калини та грона впольованих зайців, африканських бушменів. Знаменитий краєзнавець та історик пан Варцаба стверджує, що це через тих бушменів країнський народ в передчутті великих перемін бозна ще коли склав приказку: “голий, босий і в вінку”, і нібито слово сафарі теж країнське, і означає не що інше, як вибори. Але в пана Каправки на те свої погляди і своя орієнтація у світовій інтеграції, як і в його знаменитого предка, поета борні і героя Оксамитової революції, пана Заправки, оспіваного істориками минулого тисячоліття і сучасним паном Варцабою, себто чітко і ясно – на Гвадалквівір. І з цього родинного дороговказу він не зверне, аби його четвертували чи стріляла з дубельтівки “трійка” комуно-мокселів. Та все одно він щоосені збирав, як у пісні співається, за світ козаків у похід до священного Говерли, осідав кошами довкруж святого місця, і чекав разом із іноземними спостерігачами, коли нарешті спершу прикотить на броньованих аероавтобусах владна коаліції, а за нею – анти-владно-коаліційна опозиція, а далі – під розмаїттям різнобарвним прапорів і решта політично-партійного дробу. І почнеться... Господи, воля твоя, така боротьба священна за правдиве відродження Країни, свободу і демократію, якої не запізнали ані пращур Каправчин – у Жовтневій соціалістичній революції, ані прапрапрапрадід Каправка – в Оксамитовій національно-визвольній, ані прапрапрадід Каправка – в Помаранчевій демократичній, ані прапрадід Каправка в Сердечно-Синій соборно-капіталістичній, ані прадід Каправка – в Сіро-буро-малиновій олігархо-люмпенській, ані сам пан отаман Каправка у тих усіх попереднім, величні назви яких переплутались навіть в голові пам’ятливій історика на д істориками пана Варцаби. Але ті усі дефіляди та фестони всенародні радісно-будливі ще попереду осяйному й ре не те що орати, сіяти та жати“Правиці”, просто народної Це – весною та Скромно, гарно і патріотично. Тепер до неї паломники валом валять поклонитися... Не протовпишся! ВІДРОДЖЕННЯ Отаке відродження нескінченно безперервне (хоч, як виявилось, ще не докорінне) скрізь і всюди на рідних рахманах, що й ну! Куди не кинеш оком – святині і відродження: хатки біленькі під очеретом, вітряки в чистім полі з вивіскою (золотим по синьому): “Ресторан “Млин”, “Кафе “Крупорушка”, “Хатинка президента”, “Хороми Хіврі”, впереміш з ними – “Рюмочна “Жизнь моя безпутная”, мотелі “Ковбой енд Союзі”, ”Хауз фо хорз”, тобто “Конюшня”, ранчо “Техас”, а на полях неозо-о-орих – маки червоні, рогаті волошки та інший, раніше витоптаний, різноцвіт буяє, а по ньому молодіж гуляє, переважно діти-сироти – в домотканих сорочицях, сировою ниткою розмережаних, та все на коноплі поглядає, що при долині – у ріст людини, як ліс, та гадає, чи не пора кужіль прясти, та все теребить лист широкий, все на зуб стебло пробує, чи дозріло на свитки та кунтуші козацькі. А на кожнім на горбі при битій дорозі – корчма, а на другому – церква банями золотими сяє, а на третьому – адмінуправа, а над нею, на щоглі, фани майорять, одна – державна, друга ж – краща іншої, в залежності від політичної ситуації в Країні та соціально-економічної програми правлячого блоку: то синя, то бурячкова, то жовтогаряча, то брунатна, то зелена, бувало, що й калинова чи ружова око тішить до пори до часу, доки, як пишуть опозиційні газети, “всенародно обрана власть не зажереться, про людський фактор забувши”. А як зажереться, теж не біда: бо опозиція не спить, через кожних чотири роки на п’ятий – народ, чи то пак людський фактор піднімає, опонентів міняє разом із фаною на щоглі адмінуправ – нібито на кращу, але вже через сто днів народ бачить, що на гіршу, незважаючи на реформи і новий виток відродження. От і зараз, прошу, – над амінуправою майорить, зливаючись із темінню, фіолетова фана, а над рідними теренами все одно витає дух відродження. Надто в корчмі! Що тут діється! Дивишся, як козаки, тобто свідомі і питомі титульні країнці, будень чи неділя, то тут, то там по корчмах у десятки, сотні, курені та коші єднаються – очам не віриш, а серце радістю обливається на те дивлячись... А співа-а-ають... Бувало, ще на зорі молоденької Перманентної Революції з цілого світа з’їжджалися знавці та туристи послухати вимираючий автентичний folk and song! Послухають – послухають, знизять плечима, скажуть здивовано: ви хоч би цим собі (тобто піснями) на бюджет заробляли, – та й їдуть – одні, а другі приїжджають. А козаки знай співають свій фолькенсонґ і у вус не дують!.. Та все кращої, то все краще! Переважно акапельно. А коли у кого ще й бандура трапиться, або ліра – Боже-Боже, що то за хорали небесні... Плачі-сміхи перламутрові... Однак з інструментом все важче стає – надто часто від нашестя почуттів ламається, а зробити новий: то не та смерека в лісах наших росте, то не звідти – руки, та й страдівари автохтонні повмирали! Залишається тільки бубон: перевернеш баняк дном до гори – і-і-і-і... Братттчику-у-у... що то робиться! Сльози з очей ринуть від гордості – спинити не годен. Фист як файно! А краса яка, куди оком не кинь, одне національне, чи то пак титульне відродження! А ще ж сто років тому було так лиш у музеях просто неба і то на врочисті свята! А тепер скрізь! Яка б не була інфляція чи криза, а не спроможні вони збороти дух відродження. Горить він в серці, колобродить, на подвиги тягне, радість незбагненну породжує!.. Замість того, щоб кризою перейматися, навпаки: в супермаркет ідеш – тайстру грошей несеш, шелестиш ними, величаєшся, кругом дивляться, думають – олігарх іде, вітаються, де “linkoln”, питають, тривожаться, щоб не вкрали чужі бомжі чи діти-сироти рідні. А ти рублені центики перед касою з мішка вивалиш, а в мішок – бриньк! бляшанку кільки делікательної, щоб ніхто не бачив, а до неї бух! хліба буханець, а на десерт – сирок глазурований, і жоден дефолт, а тим паче бібліотека, що від старості завалилася, приваливши ще старіші фоліанти та всю класику, прости Господи, не завадить! Навпаки, утішаєш читачів запечалених, мовляв, не лиш греки, але й ми тепер маємо Трою свою, он уже пан Варцаба і розкопки веде на руїнах... А рукописи та книжки ще напишуться! Аби лишень поети й літописці були! Однак – чого доброго, але цього добра не бракує нам! А що родить само, мов коноплі оті, непосіяне, на те ради нема. Та й Каправка без них оспіває нас, а Варцаба запише на скрижалях історії кожне прізвище!.. А не вродить своїх, чужих випишемо. У них, в тій Європі з Америкою, тих Бопланів з Коелями, як у нас бур’янів Отаке, з одного боку дивлячись, відродження скрізь і поспіль, торжество демократії, єдність та соборність, однодумці одні і жодного сепаратиста чи розкольника... Аж до небокраю, а за небокраєм... Божечку! усе навпаки: одні сепаратисти та затовчене на цвіту відродження... Одні лиш олігархи процвітають. Але то тільки спершу та здалеку, по телевізору, так здається, а прислухаєшся та пильніше в корінь зла подивишся, так нема гірше нікому, як тим олігархам та їхній владі: все скаржаться та все скаржаться – на порожній бюджет, на пусті банки, на злидні, на лякливих інвесторів, на вредних москалів (газ прикрутили – газ відкрутили! А ми просо сіяли – а ми просо витопчим!) та на Європу, яка їх разом з нами, тобто з людським фактором, і на поріг не пускає... Одверто, правда натякаючи, що може й знадобилися б їй рахмани наші, але без нас усіх і нашого вічного рейваху. Отака біда за тим небокраєм, в тому Києві! Тому й виходить, що лиш у Корчмі Козацькій поголовне відродження, від якого мимоволі вигукнеш зболено та гучно по-козацьки посеред радості всетитульної, забажавши у похід опівночі: – Допоки, нам, незалежним країнцям, стояти, розкарячившись, одною ногою у Європі, а другою – в Азії, коли ми в самому центрі, як та легендарна Ойкумена? І де та, врешті решт, як на те пішло, інтеграція?! От що болить, гірше, ніж інфляцію і недорід, до яких вже привичні, та викликає час від часу ностальгію за світлим минулим, яка не кличе вперед, за небокрай, а лиш – у корчму, що поряд. А зві-і-ідти вже – на новий виток Революції! –Ху! – передихнув пан Каправка і пожалів, що нема під рукою комп’ютера, який пише навіть у темряві (що то – цивілізація!), щоб увічнити власний spich, щойно в серці народжений, із яким не стидно ні в раду Європи, ні в курултай Азії, ні до бушменів Африки, якщо вони ще є. Але, як завжди на рідних теренах, на щось добре того комп’ютера катма! По всій планеті, навіть в Ботсвані, давно є, а тут – не допросишся! На піари всякі та Інтернет-видання, як от “Truth violet”, тобто “Правда фіолетова” – є, а на поезію – нема! Мусиш, як той Сковорода, в душі та при місяці оспівувати відродження, яке вже воно не є, хоч опозиція й каже, що зовсім нема, а мудрі спічі, відозви і пропозиції, як далі жити, най пропадають?!. І скільки їх вже пропало, не дійшовши куди треба, тобто за небокрай, до чергових народних обранців! А ми питаємо, чого порядку в Країні нема і одна криза тотальна, чи то пак нескінченне відродження? І від цього риторичного питання, здалось йому, наразі навіть солов’ї замовкли і дурні зайці задумались головою у своїх бур’янах, мов китайські Конфуції, бо притихли, але скоро все знову ожило від радості і любові – затьохкало, запищало, застукотіло лапками. – Життя буяє, хоч ти йому що роби! – подумав пан Каправка, впавши важкою від дум головою у руки та засинаючи глибоким фіолетовим сном. НА ЧАТАХ ІСТОРІЇ А в цей самий час ще одна безсонна душа думала про долю рідної Країни, але не лиш у форматі ворохобної сучасності, а 2 в контексті масштабному вселенської історії. Сидячи у своїй хаті на другому кінці адмінодиниці “Козацька Корчма”, тутешній краєзнавець, незалежний історик і вільний літописець пан Варцаба писав свої знамениті в майбутньому “Опівнічні дискурси козацької історії”, відомі в народі під назвою “Варцабові нічнички”. Взявши епіграфом всім відомий і зацитований вислів мало кому вже відомого класика про те, що “Українську історію не можна читати без брому”, пан Варцаба дописав від себе: “ ... а писати, то тілько вночі, при місяці, запиваючи бражкою з маковиння або квасом з лопуцьків”. І підписав: “Самосійний геній, почесний академік літописних наук, професор і основоположник козацько-корчмарської історичної школи – Х. Варцаба.” Написав, не відаючи, що цей крилатий, глибоко титульний вислів незабаром цитуватимуть політичні сили усіх кольорів, побиваючи тим сам не лиш один одного, а й китайців з їхніми конфуціями, котрі бозна звідки набігли і шаруділи разом із зайцями по неозорих наших бур’янах. А безсонні констатації і щемливі роздуми пана Варцаби ввійдуть в основу короткого курсу “Рідної історії” для лікнепів ( коледжів з ліквідації непомнящих). Отож, не відаючи про грядущу славу, пан Х. Варцаба перечитува при ніжно ліловому місяці попередні “безсонники”, щоб увійти у творчий ритм. 23 лютого. Зима. День захисника Вітчизни. Із самого досвітку коло корчми рвуться петарди. Тричі стрелили з музейної гармати, тої, що Мркчтян купив, каже, на seyli, хоч бреше, бо, другі кажуть, насправді купив увесь крайовий музей в обласнім центрі, і робить там козацьку корчму. Козацтво не противиться, бо най вже ліпше рідна корчма, аніж який москальський трактір, чи китайський ресторан, чи та ж піццерія, де й духом козацьким не пахне. Але мус письмо переривати, бо мус бачити на власні очі усі події, що сночі так стрімко розвиваються” 24 лютого. Зима. Сніги в коліно, морози, аж тріщать, але козацтво не спинити й не такими стихіями. Свято захисника вітчизни почалося, як я вже перше написав, з яси, тобто стрільбищ. Далі, одягнувши однострої, маршували селом та довкіл горбів. Від брязкоту орденів та медалей стояв такий передзвін, що не чути було церковних дзвонів, якими панотець Миколай скликав до церкви. Але до церкви не пішли, а в засніжені поля. Та вглиб не заходили, бо Парасичин Ільо, видершись на осокір, той що за селом, оглянув білосніжні обруси рідних рахманів, і не побачивши на них жодного китайця, сказав, що, певно, їх взагалі нема в природі, або пішли через Карпати у Європу, бо інакше на снігу добай сліди були б їхні, а то лиш заячі. З тим і вернулись до крочми, де пан отаман Каправка мав доповідь про політичну ситуацію. А пан сільський голова, або ж перфект Покукальський зачитав відозву з нагоди грядущих виборів. До півночі – співали, били з петард і пускали феєрверки.сьогодні у селі тихо. Козацтво відсипається після походу.” “8 березня. Зима. Село замело, хоч весна. Мороз, як у Сибіру. Але в корчмі, дякуючи депутату Мркчтняну, тепло. На вікнах розцвіли калачики. Дивлячись на них, Зеник згадав, що колись цей день був жіночим святом. Усі фист задумались, як це серед поспільного відродження могли забути таку фист файну традицію. Мимоволі згадали про жінок. Пан Черчілль все допитувався, хто це. “Марусякова теща”, – сказав, щоб відчепитись, Митро, тим самим спровокувавши пана Черчілля на пропозицію взяти калачик і піти вітати Марусякову тещу. З боку бойових побратимів Мару сяка почався відчайдушний спротив. Врешті порішили скликати екстрену козацьку раду і відмінити свято 8 березня, як таке, що заважає ідеї козацького відродження. Розійшлись на світанку. Тому й роблю цей запис о 6 год. 9 березня. І лягаю спати”. 9 березня. Яке – лягаю! Таже сьогодні... А Боже! Як же то патріотичне козацтво за тими розправами з бабами могло забути, що нині народився наш Пророк! А таки забуло, бо – тихо! Ні гармат, ні феєрверків! І дзвони не дзвонять. Треба бігти – будити, а то “просплять собі, небоги, до суду Божого страшного...” 10 березня. Файно відсвяткували Пророка! Там, де висів портрет Мркчтяна, почепили портрет Тараса Григоровича, і наказали прислузі не здіймати, бо розвалимо корчму, або – революція. Тепер наш духовний центр носитиме ім’я Кобзаря. Зачувши таке, прийшов панотець Миколай з Кобзарем. Освятив заодно і корчму, і козацтво. Пан Варцаба читав “Гайдамаків”. Усі плакали. Далі – співали “Заповіт”, “Реве та стогне”, “Думи мої, думи мої”. Панотець заспівував, старші – підспівували, а молодші – підмугикували, бо вже мало хто що знав. Та попри то – було файно. Розійшлися за північ”. 1 квітня, а зима все одно. Звідкись подзвонили пану Каправці, що вибори стартували. Треба готувати ряди. Про сівбу – ні слова. Пан отаман відповів, що вже готові. 14 квітня. По тому, що Марусякова теща зі старою Варґулихою з-під лісу стояли під церквою з кошиками, які кропив панотець Миколай, військо у корчмі зрозуміло, що прийшов Великдень. Дехто хотів уже кликати тещу Марусякову з кошиком, з якого аж до корчми пахло свяченими ковбасами та бужениною, щоб розговітися, але згадали, що вже й без того “розговілися”, тож запросили панотця Миколая, щоб хоч благословив, чи що, бо вже й Великдень, а зима не відпускає. “Та тобі не однаково, що там – зима чи літо, аби війни не було та вибори скорше? – дивувалися інші, і мали рацію, бо й справді всім фист як хотілося вже якогось руху. Тому не перечили, аби панотця покликати. Благочинний довго вагався, але таки прийшов. Правив літургію, відпускав козацтву гріхи, пригощав писанками Марусякової тещі. “Переходьте, панотче, до нас на Січ, а то нам жаль дивитися, як ви самотою Богу молитесь, або з тою Марусяковою тещею бесіди благочестиві ведете, наче з чимось порєдним . І як ви лиш не боїтесь без ґвера те счадіє пекла у храм Божий впускати... – хапався за голову Парасчин Ільо, правдиво жаліючи панотця. На що панотець Миколай відказував, що все у волі Божій, і в кожного свій хрест, а в нього – стерегти паству, отару Божу, та на путь істинний направляти – Ага, – казав Ільо безнадійно, – таке направиш... Вівця вона скрізь вівця... 9 травня. Знайшов у календарі столітньої давності запис: 9 травня – день Перемоги. Сповістив козацтву. “ Якщо над турками, – сказав пан Каправка, – то будемо. А німців чіпати не треба, бо вони головують цього року у Раді Європи чи ще в якійсь біді, про що вам ліпше знати, пане Варцабо, бо ви, як це його... авжеж: літописець! Але козацтву стало шкода пропускати таке свято, над ким би та перемога не була, тож емігрант з Молдови Аурел Паприкашу викотив з комори та терасу музейну гармату, наладував її в бік Придністров’я і палив, як по турках. Опівдні був парад. Маршували селом, аж на околицю. Далі не йшли, бо спинили бур’яни, що враз, зачувши весну, поперли з-під пожухлих снігів, як татарва. Відзначали кінець Другої світової війни у корчмі. Але німців не чіпали, бо вони головують у ОБСЄ. Американців – теж, оскільки вони взагалі головують тепер скрізь і поспіль. Росіян і євреїв – теж, аби не накликати Третьої світової. Несподівано було і нагородження. Аурел Паприкашу знайшов у коморі корчми коробку з-під взуття, повну орденів і медалей, які Мркчтян купив разом з крайовим музеєм і гарматою. Тож з гармати давали залпи по невидимих у бур’янах, що перли, як навіжені, лякаючи китайців, а далі пан отаман Каправка як воєначальник і полководець вручав усім ордени “За победу над Германией”, “За взятие Берлина”. Парасчин Ільо хотів медаль “ За взятіє Італії”, але такої не було в історії ніколи, тому мусив вдовольнитися медаллю за “Взятие Кенигсберга”. Ті нагороди, що зосталися, Зеник відніс Марусякові, бо він вартий усіх орденів і медалей. Та де! Марусяк тягне своїм життям і на Героя Країни, але що робити, коли там за тим і без нього черга. Вдоволені тим, що минуле пом’янули, і козацтво пошанували, розійшлись опівночі. На чатах у корчмі зостався лиш пан козацький отаман, мотивуючи це тим, що майже всі війни починалися навесні. На правах визнаного історика я мав би йому заперечити, але не став того робити, бо дискусія б затяглася до ранку, а я на разі поспішав зробити сей запис. Отож полишив пана Каправку на терасі корчми одиноко милуватися густим фіолетом весняної ночі і чатувати спокій Ойкумени. Х. Варцаба, почесний член міжрегіональної академії історичних наук, кавалер ордена Срібної шаблі лицарського Ордена архистратига Михаїла, а тепер ще й усіх орденів “Червоної Зірки” і медалі “За відвагу”. ПОЕТ І ВЛАДА Тим часом пану отаману Каправці снилася інша слава. Не ратна і не гетьманська. А та, що оминала його усе життя, сподвигаючи тим самим на бозна-які і невідомо навіщо подвиги, зокрема й бойові. Коротше, Шевченкова. Бо якби не обминала, то хіба сидів би він оце в дозорі в чині генерала-отамана на веранді чужої корчми серед ночі в глухому селі, замість того, щоб писати чергову баладу про омріяний Гвадалквівір – як ідеальну модель майбутньої квітучої Країни… Отож снилося пану Каправці, що сидить він у своєму кабінеті з кактусами на підвіконні і видом на столицю Київ, чи, може, й на якусь дрібнішу адмінодиницю, і, як і належиться поету, пише свої пророцтва, назвавши їх просто і натхненно: “І мертвим і живим, і ненародженим землякам моїм у Країні”… Але, Господи, чим? Гусячим пером! Перо ламається під його пристрасною твердою рукою, і він його струже, і далі пише… І чим більше він писав, тим драматичнішою здавалася йому власна доля його знакової у всіх параметрах постаті. Бо й справді: хто в цій Країні думав коли про талант? Ніхто! І поет їм – ніхто! Ще тих патлатих, що на вибори переважно по корчмах, чи то пак, духовних центрах їздять услід за претендентом на обранця та руют, наче, бігме, тут стайня, а нє – духовний центр, то тих ще мають. Сяк-так, але мають. А поета – ні-за-що! Не треба їм поета на їхнім небокраї! Бо якби треба, то давно б офірували стражденному поету комп’ютер, бодай беушний, бодай до Дня титульної мови... Та де?! Уся Європа обвішана, як сабаками, тими комп’ютерами вже двіста років, а ти, великомученику Каправко пиши гусячим пером, хоч вже й ті гуси від грипу давно поздихали! Тому й мова пропадає! Молодь, зіпсута післяпостмодернаторами, вже й матюки на рідній солов’їній забула, не по-нашому гне! А за кожне слово рідною мовою вимагає доларами. Дійшло до того, що без долара на рідній не матюкнеться, а тим часом відозва Ліги захисту титульної мови до президента “Захистимо рідну лайку” так і зосталась в усному проекті в голові пана академіка Твердопшицького, на якому, як він сам зізнається, весь тягар духовного відродження. Хоч – бреше, бо добра половина того тягара – на поетові-пророкові Каправці. Але – кому то треба! Там, угорі, за Небокраєм? Де їм до потреб народу і запитів інтелігенції! Але що то за мудра річ той комп’ютер! Ото чудо: ні пам’яті тобі не треба, ні бібліотеки, ні книжок, хоч би вони, не дай Боже, усі повались і погоріли, на них і так одні витрати з бюджету! А тут: заглянеш на другу половину корчми до піарщиків, спитаєш: коли Велика Перманентна Революція почалася? Ще й рота не стулиш, як котрийсь, коли, звісно, не клепає на когось черговий піар, уже й каже: такого то року числа і місяця! То нащо, скажіть, бібліотека? І на що голови собі забивати школами та університетами? Чи отаманством?! Ще й при такім війську, най Бог боронить, щоб китайці не почули! Але все через тоті сподівання, що оцінять. Коли не комп’ютером, та хоч би готівкою! Або амуніцією чи провіантом! А то зима йде, військо множиться, силою обростає, в похід за небокрай проситься, а провіанту де хоч бери! І ніхто не винен, бо такі на наших рахманах чорноземних погодні умови, що через них лиш те росте, що не сієш і не садиш, як ті зарослі конопляні. А коли, скажіть, сіяти-садити, якщо жодного мирного дня на сівбу, лиш одні ратні – на відродження, а все тому, що така політична ситуація, що вибори за виборами, нескінченна борня і відродження... І знову обсіли пана Каправку думи суперечливі, бо відродження відродженням, а цивілізації хочеться. І спати в ліжку, а не на мішках у корчмі, і води гарячої в хаті, а не чекати, коли крига скресне на ставках. І в якусь майяму з якоюсь туристкою махнути, хоч там тайфун за тайфуном, потоп за потопом, і одні авіакатастрофи. Ото сидиш, бувало, немитий-небритий у холодній корчмі, як у ямі, дивишся телевізор, жахаєшся, а... в майяму хочеться, аж пищиш, так хочеться і нема на те ради, і рідне відродження не гріє. Та вже би охоту збив, у Косів чи в Сорочинці на ярмарок поїхавши, або в Балаклаву – просто так, чи у Бровари...Так там теж одні катастрофи і бої за землю! Страшно в дорогу вибиратися і з дороги вертатися додому, у свою адмінодиницю повітову, не лиш через тих китайців, що так і шастають бур’янами... А більше від того, що тебе там нічого доброго не чекає, крім квитанцій за комунальні послуги і повістки в суд за борги несплачені? От і сидиш маком серед рідного народу внизу, у Козацької Корчмі, і відроджуєшся душею вдалині від цивілізації, а розумом до нового витка рвешся в надії, що бодай цього разу приведе він не лиш до нового відродження, а нарешті й до цивілізації... Бо вся борня твоя священна не задля власного зиску, а ради рідних рахманів та дітей-сиріт, чиї голоси нема-нема та й розіллються над невидимими в опівнічному фіолеті конопляними джунглями недавно відродженим титульним сонґом “Посіяла конопельки”. І чекаєш, питаючи: – Де ж та слава-задрипанка? І тут відчиняються двері і заходить молода і трагічна, як Шевченкова Катерина, Слава і тримає в одній руці новісінький ноут-бук , а в другій – осяйний вінець, питаючи: – А чого це ви пане Каправко, спите, як, най не кажу хто, просто в обмундірованії головою в тарілках, і не бачите, що вже день білий надворі? УЛЬТЯПКІН ТА ПІАРЩИКИ. Не любив пан Каправка піарщиків. Дітей-сиріт і бомжів жалів, олігархам заздрив, туристів зневажав, феміністок боявся, а продажних піарщиків та іміджмейкерів – ані на очі, навіть більше, як, прости Господи, москалів, бо ті далеко, а ці – під боком брешуть та лиш людський фактор дурять і дезорієнтують, ніби жити стало ліпше, а олігархи бідні, бо останню сорочку тому самому фактору віддають, а дехто й квартири немає, бо все на жінку та дітей переписав, а які то жінки і діти зараз, ми знаємо: аби води на старість подали... І віриш! Чуєш серцем, що брешуть піарщики, тумана пруть тобі в очі, (бо не має той олігарх не те, що жінки з дітьми, а й мами рідної, і хреста на нім нема!), а віриш! Навіть часом, як нехотячи побачиш в якому, ой мамочко, палаці живе той сараку, та в якому “Лінкольні” їде, серце кров’ю обливається, рука до ґвера-ружа тягнеться, а дурний розум по руках б’є – вірить, що тобі теж олігарх останню свою сорочку віддав. І йдеш віддавати за нього останнє, що ще маєш – голос! І чекаєш нового витка, як Великодня, аби голову покласти за нього, бо без нього ніхто тебе, Каправку, хоч ти й боян і отаман, в Європу не прийме, хоч, як подумати, то нащо тому Каправці отверженому та Європа з її катастрофами, як і Америка й Азія з тайфунами?! Йому б тільки милий серцю Гвадалквівір краєм ока побачити та й по всьому! Гвадалквівір, Гвадалквівір – лілова ніч мигдалю, Ти моя мрія золота, я кращої не знаю... Зненацька заквилила правдивая душа козацькая Каправчина незбутньою мрією. – Фа-аг! Який пофаґіст фіолетовий, ... твою мазер, спати не дає?! – О! А я що казав: нема де бідному титульному країнцеві ногов ступити на рідній землі, ніби це не Ойкумена, а якась Палестина і ти бідний єврей!.. – заридав у душі пан Каправка, по нахабній інтонації впізнавши голос окаянного піарщика Данька Абдулаєнка, ширше знаного як Джі Ай, якому теж не спалося за комп’ютером у нетрях Інтернет-кафе, але не дурно, як безкінечно чесному пану Каправці, а за чималі гроші, якими оплачували олігархи його брудні брехні, розраховані на таких питомих патріотів, як зокрема пан Каправка, які не годні були без святої віри у світле майбутнє і дня прожити. Одна рада на те і спасіння – безкінечні вибори, названі паном Х.Варцабою через свою безперервність Великою Перманентною Революцією, з надією, що, нарешті, перебравши, виберемо – тата рідного, а вони, як на зло, всі однакові!.. – Твою мазер, який фазер тут... – висунув пику заспану з нетрів інтернетських приморочений віртуальним сексом Джі Ай, та уздрівши самотнього дозорця демократії отамана козацького, що сумний та невеселий щось виглядав з темряви, почухався раз-другий, а за третім спитав співчутливо: – Може вам, пане отамане, молодицю яку знайти на “сайті самотніх душ”? Їх там, як китайців у наших бур’янах, на вибір: хочете – феміністку, тінейджерку, просвітянку-патріотку, навіть можу вдову забайкальських козаків... У вас пане вже козирок набакир від вашого затяжного парубкування... Ну, кажіть, бо спати хочу... Але чи ти про те через тих піарщиків годен тверезо мислити? Та де? Гоцим-коцим, і вже ти військо підняв, і в похід ідеш, мерзнеш на морозах і гамселиш таких самих, як ти, тільки під іншою фаною, об’єднаних лиш тим, що вам однаково провіанту не вистача. З амуніцією, правда легше, але все одно мус карк гнути та випрошувати. А Культяпкін, контра московська, не дає, каже: амуніцію разом з провіантом НАТО забрало замість контрибуції за те, що ми туди попасти не можемо, а надоїдаємо страх як, заважаючи здійснювати воєнні дії і миротворчі місії. А те НАТО в очі Культяпкіна-контру не виділо, не те що амуніцію забрало! Згадка про Культяпкіна повергла пана Каправку у ще більшу смуту, нагадавши про третій, темний бік, відродження, і жаль на своє нелегке, а почасти й трагічне життя. Бо й справді – нащо жити, коли нема світлої мети? Коли всі високі ідеали і символи потоптані разом із мріями про Гвадалквівір, а до того ж, коли знов спорожніли банки, виросли ціни на кирзу і брезент, а по телевізору тобі кажуть, що здешевіли брильянти і земельні ділянки на кримськім узбережжі, а тому споживчий кошик рядового козака, не кажучи вже про отамана цілого коша, має бути з верхом, а в тебе навіть кошика нема і до верболозів не доступишся, бо в них китайці засіли і щось там плетуть, аж тріщить, може кошики напродаж до Великодня, а ти, поважний чоловік, отаман цілого козацького коша, мусиш тижнями, починаючи від Михайла Архистратига, витупувати на морозі в довжелезній черзі таких самий достойників до приватизованого Культяпкіним складу військової амуніції, якої накопичилося разом із снарядами, танками та підводними мінами на території військових округів за минулі війни стільки, що вже сто років нахабний москаль-прапорщик Культяпкін продає і продати не може, замість того, щоб з козаками поділитися, як що вже не генеральським полушубком, то хоч солдатським бушлатом і шапкою-вушанкою. Але де в того потомственого окупанта допросишся! А ще кричать із Москви, аж сюди чути, що москалі нібито з одного з нами кореня-куріня, вийшли, лиш далеко зайшли, чудь-да-вепь-білоглазую по лісотундрі полюючи, а вполювавши, переженились і новий курінь звели, Мошвою назвавши, через хмари мошви, що жити не давали нікому на тих болотах, звідси й пішла Москва і претензії до козаків, ніби ми їх туди посилали. От злопам’ятні! Тисячоліття пройшли, а той москаль через той курінь, що нібито на наших рахманних теренах залишив, дотепер шапки-вушанки жаліє! І держава все бачить і мовчить! А ви питаєте звідки в козаків зокрема, і у всього людського фактора взагалі постійні ревпернастрої (революційно-перманентні настрої) і одвічний жаль на москалів, хоч давно ніхто не знає до пуття, хто це такі і плутає з гунами і німцями, які теж нападали. Від обиди на рідну державу, що на московські козні очі затуляє, холодні мурахи неприємно забігали під вишиванкою пана Каправки, а душа, рятуючись від депресії, сама заспівала один з улюблених власних ранніх songiv: Гвадалквівір, Гвадалквівір, цитрини й помаранчі, І кожен Божий день святий – обід і навіть ланчі... Щось важке пролетіло повз пана Каправку, а вслід матюк, а за ним далеко не риторичне запитання: – Фа-аг! Який пофаґіст фіолетовий, ... твою мазер, спати не дає?! – О! А я що казав: нема де бідному титульному країнцеві ногов ступити на рідній землі, ніби це не Ойкумена, а якась Палестина і ти бідний єврей!.. – заридав у душі пан Каправка, по нахабній інтонації впізнавши голос окаянного піарщика Данька Абдулаєнка, ширше знаного як Джі Ай, якому теж не спалося за комп’ютером у нетрях Інтернет-кафе, але не дурно, як безкінечно чесному пану Каправці, а за чималі гроші, якими оплачували олігархи його брудні брехні, розраховані на таких питомих патріотів, як зокрема пан Каправка, які не годні були без святої віри у світле майбутнє і дня прожити. Одна рада на те і спасіння – безкінечні вибори, названі паном Х.Варцабою через свою безперервність Великою Перманентною Революцією, з надією, що, нарешті, перебравши, виберемо – тата рідного, а вони, як на зло, всі однакові!.. ОЛІГАРХИ. І пан Каправка знову затужив потаємно в душі за далеким символічним Гвадалквівіром і тими часами, коли до рідних рахманних теренів от-от мало підступитися Світле Майбутнє, коли була одна партія, ніхто не чув про олігархів, а народ-моноліт не ділився ще на обранців-політиків, піарщиків, політологів-технологів, туристів-артистів, бомжів і козаків-патріотів. Останні, як найбільш свідомі і єдині корінні автохтони та істинні країнці, час від часу, залежно від ціни на мутагенну бульбокузьку (мутагенна бараболя), кількості рублених центиків ( грошова одиниця) у пулярисі (гаманці), відсотку в плазмі гормону “демокранту” (з давньогрецької: демос і кранти) та поляризації кланів – то квасили по чорному, то повставали на Велику Перманентну, окремі відтинки якої ті самі піарщики час від часу зафарбовували в інший колір, щоб виокремити і розрізнити для зручності, коли який блок олігархів Країну очолював, хоч ці олігархи так перемішались між собою, що скидались на веселковий спектр, на якому вже й клейма не було де класти, щоб по-справжньому розрізнити. А то, дивишся, бува, по телевізору сьогодні – наче наш, демократ, стоїть –тихий, скромний, готовий за демократію вмерти, в піджачку від кравця вітчизняного – Недошитка (піарщики за кадром розхвалюють), дачу під Ялтою заклав, дрібні діти по світу пустив, жінку – на роботу послав, щоб лиш в обранці пробитися та за народ життя віддати. А почерез тиждень який по тому самому телевізору не впізнаєш: як Нерон стоїть, не підступишся, костюм у смужечку, від Кабана закордонного (піарщики за кадром розхвалюють та дітей-недоростків по нічних клубах показують), а поряд жінка вже третя – просто з подіуму... І не розбереш, чи той олігарх ще за народ, чи вже – проти, і чи вірити чи не вірити, вже скидати чи до нового витка Революції дочекатися... Отож мусиш отут котрий рік кантувати, у цій забутій Богом і жінками покинутій адмінодиниці Козацькій Корчмі, хоч вона і на історичному і велелюдному Козацькому шляху стоїть, а все одно – Донбас! Чого тільки вартував Покукальський із його сепаратизмом ще з часів реформаторських Кащея Безсмертного, а так – кілька куренів! Отаке хамелеонство неприховане і одверта мімікрія, яку жодна люстрація не бере! Навпаки, які б за кольором не прийшли до влади, першому Покукульському орден дають! Вже до того дійшло, що громадськість, навіть туристи, серед яких багато колишніх інтелігентів, стали відозви писати та депутатські запити, аби спеціально для Покукальського придумали звання – Герой Перманентної Революції, бо вже у спектрі фарб не стачає на лєнту та колодочку... Нє, таки треба конче щось робити! А пану Варцабі сказати, аби чортзна-що не писав у своїй історії, а лиш правду, і не робив героїв з різних антигероїв... І саме в цю мить у фіолетовій темені над Козацькою Корчмою засіяло щось схоже на здоровенну миску з покришкою, задзвеніла незнайома небесна мелодія: цінь-цінь, цінь-цінь-цінь-цінь, цінь! І... пан Каправка знепритомнів. НЛО А очумавшись, побачив, нібито стоїть він, романтик борні і співець Гвадалквівіру, Каправка перед якоюсь президією, у якій одні поважні бородаті патріархи, і тримає відчит, як пан Варцаба на Міжрайонній конференції незалежних істориків-археологів, але не про всіляку дурню, а... – Чого це на наших теренах рахманних, пане отамане і бояне Каправко, з нащада світа пуття нема, одна драчка, суцільна розруха і перманентна революція? – питає його бородата президія так, наче він на Страшному суді, бе, а не простий співець тутешньої борні, а сам президент. – Чого це не встигла скінчитися нарешті затяжна Червона короткою Перебудовою, як в очах замигтіло від різнобарв’я! Лишень люд призвичаїться до наслідків однієї, як на тобі – треба зачинати нову і знову – “до основанья”, бо знов не так, не те, не туди і не за тим вектором, що треба? Отаке питають! Отож тримає пан Каправка перед тою президією іспит, труситься від холоду і трагічного усвідомлення безглуздя, яке докотилося вже й до Космосу, бо дуже вже бородані нагадували йому поведінкою незбагненною тих ... дивоглядів небесних з НЛО, які, коли вірити газетам, час від часу приземлялися десь у глушині, виловлювали безневинних фірманів, що їхали собі нічого не відаючи на гарбі, чи визбирували попід кущі пияків сільських або й курвів опівнічних, і мало що під наркозом випитували в них всіляку секретну інформацію, та ще й свою передавали через них землянам: усілякі прогнози, настанови й погрози, що скоро каюк, якщо так далі по-свинськи будете жити. Нє, щоб зловити було найвищого Владця чи обранця якого та все їм виповісти, а по всьому ще й всипати добре, ті прибульці небесні терзають і без того розтерзаний людський фактор та забивають йому голову непосильною відповідальністю за все людство і страхом перед катастрофічним майбутнім! От нате – вже й до бідного Каправки добралися! Угій! А звідки бідному Каправці те знати, коли він не Господь Бог, а лиш романтик ночі, і то не тутешньої, а тої, про яку співається майже у всіх його піснях: “Гвадалквівір, Гвадалквівір, лілова ніч мигдалю...” – Але ж ви – той, що на чолі: ведун, поводир, провідник! – прочитавши розпачливі думки пана Каправки, строго нагадав той, що возсідав одесную від Головного, і з-під білої хламиди якого зблискувало щось схоже на ґудзики генерального прокурора. – Але – хіба я єдиний?! Та таких, як я, коли до орденів – хоч гать гати, а коли біда – Каправка крайній. Допоки?! – зойкнув подумки пан Каправка від задавненої образи, але президія той гнів повз вуха пропустила. – Я теж не розумію, – сказав другий, що полівуруч, тоном теж генерала, але по розмові видно, що не наш, а з НАТО, – як можна довіряти армію некомпетентній людині? Та ще й тоді, коли скрізь терористи? Але – чи то я так вже хотів міняти крила романтика на кайдани відповідальності, а вишиванку – на військовий мундир, та ще такий важкий від регалій різних та завеликий на мене, що я в нім, як в бункері, інакше й не скажеш? – заридав у голос пан Каправка. – Але ж – просили! Казали: будьте та будьте, пане Каправко, чоловим, бо нема кому! Мало, що козацтва катма, та ще й не дошукаєшся в день з вогнем гетьманів! Маємо на увазі – внизу, бо всі вони, як один – угорі, себто по парляментах та при цісареві, чи то пак при президентові ошиваються, а народ пустопаш ходить врізнобіч. Отак просили, і то давно, тоді ще, як я сидів собі скраю на лавочці на Майдані Усіх Свобод під монументом Усім Героям в епіцентрі ще молоденької Перманентної революції, і не мав горя, народжуючи приблизно такі шедеври: Гвадалквівір, Гвадалквівір, пасати, панни, ранчо, і гупають у шаливу цитрини й помаранчі. Лілово пахкотить мигдаль, і фіґи, як медалі... Душа моя летить у даль – все далі й далі, й далі... Але ж, вчепились, як вош кожуха, в одно і в одно просять, мовляв, боян на Русі-Країні віддавна більше як Боян. Бо він, як на зло, ще й трибун, провідник і відун, і мусить весь час кликати і вести, інакше – на що він взагалі кому здався, як попу баян чи балалайка?! А тут ще ці олігархи!.. Господи, де вони лиш набралися на наші бідні голови?! І всі до одного один одному ще й президенту – зяті, куми, братки і сестри. Один блуд, і як з нього вибратись без провідника – нікому в голову не прийде! Я й послухав... І от маю гризу вічну: все попереду, все в епіцентрі і за всіх в одвіті?.. Але ж – нема кому! Пан Варцаба стоїть на тому, нібито тих, хто міг би, вибито у войнах, розстріляно енкеведе, сигуранцою і дефензивою, згноєно в таборах в зонах, а решту викошено голодоморами... Але вже від тих страшних жнив час минув, а нічого доброго не наростає на наших рахманних теренах! От в чім біда і причина, що я – на чолі... А я б ліпше пательні мив у якомусь Віареджо, чи лілові оливи та золоті цитрини збирав у коханому мною Гвадалквівірі, аніж вічно каміння на рідних рахманних чорноземах ще й така відповідальність за народ, аж страшно! І, взагалі, нащо це мені при моїх нервах?! – Вустами немовлят і дурнів істина глаголить... Дуридемос Фігул Еротосфан був правий, хоч і народив цю сентенцію на схилі літ, як ми вважали, до решти здитинівши і втративши рештки зрілої мудрості... Насправді ж, він нарешті доріс до свого демоса, опустившись до рівня його дитинної довірливої душі, почав розуміти, чого той хоче. З усього того сумбуру, що наговорив нам цей раб обов’язку ми зрозуміли одну логічну мету його життя: він мріє збирати... фіґи! Чи я не так зрозумів? – звернувся найстарший, той, що в центрі президії, до решті інших, неймовірно дивуючись на ту Каправчину забаганку. – Так-так! Саме так! – зататакала президія так, наче вона не з неба впала, а на в Козацькі Корчмі ще за колгоспів формувалася. – Що ж, подаруємо йому і тим, сподівання яких він репрезентує, таку радість, – зітхнув найстарший патріарх, жалісно споглядаючи бідного Каправку. – Президія не проти! – поважно загула президія. – Най збирають! – То я їду у далекий, омріяний, оспіваний мною Гвадалквівір? – зрадів пан Каправка, уявивши себе в шортах і майці без жодної медалі, і без обов’язків перед козацтвом, сірич народом. – На жаль, там і без вас ваших доста, – ще печальніше зітхнув, натякаючи, певно, на країнських заробітчан, найстарший бородань. – Тож Гвадалквівір сюди їде... Але запам’ятай собі, дурний рабе глупства безконечного: від цього нічого не зміниться, якщо не змінишся сам, бо де є бідні, там є багаті, де насипом дурні – мус бути розумні, де раби – там рабство, і лиш вільному – воля і спасенному – рай... На цій притчі віщий сон з НЛО обірвався і пан Каправка побачив перед собою здивованого старовірця-комуніста Фрідріха Карловича Батіна-Сибіряка: – Шо ето ви арьотє, как у сєбя дома? Людьов пужаєте! МОСКАЛІ – Москалі! – трубно кликнув що було сили пан Каправка, розуміючи, до чого віща зустріч з НЛО. – Да успокойтесь ви, нєугомонний! Потому што откуда могут взяться в такую темень да єщьо в такой глуші ваші москалі?! Румуни – другоє дєло: во! Лазутчіка своєво заслали – бармена Аурєла: местних спаівать! Так ви етого нє відітє в самий канун! Революції – імею ввіду! – О Господи! – вжахнувся в душі пан Каправка.– І цей терзає мене, як орел Прометея! – Коль уж ви мєня разбуділі, уважаємий, своїми воплями, так будьте добри, отвєчать: с кєм казаки на етот раз і под какімі знамйонамі?! – А що – вже знамйона на Банковій вивішали?! Які?!! – стрепенувся пан Каправка, з жахом думаючи, що він з тим НЛО все проспав і початок нового витка – теж. – На сєй раз красниє! Так что созивайтє екстрєнно своїх москалєй і спасайтесь бєгством в Бессарабію! – збрехав, оком не моргнувши, останній із комуно-могікан, склеротично плутаючи козаків з москалями і тим доводячи пана кошового отамана ще раз до розпачу. Але що мав робити з цим старим бевком, коли скрізь і так один блуд, втрата орієнтирів, пошук векторів та історична несправедливість! Однак даремно пан Каправка переймався історичною правдою. Бо саме о цій нічні порі, рукою подати від корчми – у своїй комірчині при школі, що правила йому за житло і кабінет, місцевий літописець, незалежний історик пан Варцаба виводив чорним по білому заголовок свого епохального чергового відчиту на черговому Міжрайонний симпозіумі нетрадиційних краєзнавців-істориків: “Боніфантій Каправка і доля перманентних революцій на грані тисячоліть і зламі епох взагалі і в окремо взятій адмінодиниці “Козацька Корчма”. До свого дискурсу пан Варцаба взяв епіграфом улюблений вислів пана Каправки, який належав Дуридемосу Фігулу Еротосфану, який жив приблизно у 205 році до нашої ери на острові Фалос і спостерігав звідти за амазонками, які казилися в дівках на північному узбережжі Чорного моря, якщо дивитися з Півдня, а якщо з Півночі, то на південному, але не годні були вплав подолати морську пучину і спалити усе те, на що вони його надихнули своїм ранньо-мезозойським фемінізмом, тобто знамениту крилату синтенцію: “Абсурд, голод і ерос правлять світом”. Але тут же задумався, бо як тут не задуматися, коли наведений вище епіграф геть зовсім не тулився до наведеного ще вище заголовка, а тому віковічна духовна потуга і політична воля цілого народу і тисяч його окремих звитяжців йшла нанівець і зовсім ні на що не надихала, тим паче не вела вперед. А навпаки – назад до неписьменності, хаосу і розтління. А на що дорога, коли вона не веде до храму, а на базар, в казино чи до іншої розпусти і свободи моралі? Тому пан Варцаба викреслив рішуче застарілу, далеку від народу сентенцію Дуридемоса (най його шляк трафить!) і вписав власну, ближчу й актуальнішу: “Розум, сила духу і любов правлять світом”. Х. Варцаба, 2105 р. н.е. “А тепер най лиш спробує пан Каправка не виставити мені, таке про себе прочитавши! Тут же викреслю із скрижалей історії і на збитки впишу Покукальського”, – сказав незалежний історик і літописець Козацької Корчми пан Варцаба, якому вже, вважай, третій місяць бармен Аурел не давав ніц нічого в борг, навіть гальбу того квасного пива з підпільних броварень Мрк...ч..., словом, Мерекечете-келеменепересетефехе, того глитая-корчмаря поганого, закриваючи свій манускрапт, бо вже за вікном сіріло і треба було збиратися до корчми. Саме в цю мить затріщало у проводовому радіо, що висіло на стіні теж ще з часів, коли на оідних рахманах ще полювали за благородними оленями і гірськими гвинторогими архарами напівголі амазонки, і змішаний хор державно-громадського радіо грянув славень Великої Перманентної, який склав народ на слова пана Каправки: На майдані, коло корчми, революція іде, Люд повсталий пробудився, знай, вирує і гуде: Най найкращий, наймудріший за отамана буде, І в будуччину щасливу нас поскорше приведе! Нас приведе! Де-де-де-де! Там-там-там-там! Сла-а-а-а-а-а-а-ва нам! КИТАЙЦІ Почувши власний славень Революції, пан Каправка зрозумів москальсько-комуняцький жарт Батіна-Сібіряка і випровадив його з корчми, пообіцявши вибити йому звання ветерана Перманентної Революції, тим паче, що, як виявив пан Варцаба на сором усьому демократичному козацтву, придумали її двісті років тому червоні вожді Пролетарської революції. Отакі парадокси, що вже й взагалі – що і звідки, тим паче – куди і нащо цеи нуртування нутряне у глибочіні рідних теренів?! Хоч теренів рідних далі хвіртки не було видно, позаяк вони потопали на ту пору у ніжному Віолеті світанку, однак кожною фіброю своєї поетичної душі чув пан Каправка потугу незбориму нуртів, що двиготіла у нібито сонних, але насправді пробуджених надрах рідного народу, котрий ще й досі, слава Богу, населяв зрідка ті самі рідні терени, хоч звався вже на новий манір: людський фактор. Але байка, бо як його не називай той народ, а називали! Він все одно народ і більше ніхто! І як його не викорінюй, не витолочу, не вивозь “за прєдєли”, він є і населяє рідні терени, і нічого не вдієш! Правда, останнім часом деінде на безкрайніх просторах степів та на високих гірських полонинах незалежні краєзнавці під проводом пана Хризантія Варцаби нема-нема тай натрапляли на поселення китайців та інших представників східних цивілізацій, які по дорозі в Європу осідали в найбільш віддалених від тутешньої цивілізації місцинах, пускали коріння і розмножалися так шпарко, що їм, здавалося, заздрили місцеві зайці, завбільшки, як дикі мустанги, звільна вистрибуючи раніше по віковічних травостоях ланів і лісових зрубах, а нині налякані тим азійським нашестям так, що стали прибиватися цілими зграями до адмінодиниць і рити нори під управами, ніби шукаючи управи на непроханих прибульців. – О! А я що казав! Вже й до корчми прибилися! – зітхнув пан Каправка, зауваживши у невидимій траві перед корчмою цілі розсипи нібито світлячків, які могли бути і безсонними очима стривожених зайців, але не виключено, що й самих китайців, шляк би їх трафив, звідки ще й вони взялися на нашу голову, не дійшовши до свої Європи, най їй грець!.. Таке катастрофічне для будь-якої екології збільшення популяції китайців на рідних рахманних теренах, як дослідив той же невгамовний пан Варцаба, пояснювалося наявністю серед китайців не лиш чоловіків, а й жінок. І цей факт змусив краєзнавців ще більше задуматись: як такі маленькі непримітні у віковічних наших травостоях китайці умудряються втримати при собі своїх жінок?! А тепер ще й загрожують споконвічному животінню титульних країнців на рідних рахманах (термін, введений в науковий обіг теж паном Варцабою на означення рідних рахманних чорноземів, смарагдових лісів, і смерекових гір, в т.ч. і Кримських, як і китайці – на означення всіх інших нелегальних насельників, названих тим самим паном Варцабою ще точніше – повзучими завойовниками). Розгадка цієї китайської таємничої загадка стала темою чергового відчиту пана Варцаби на позачерговому Міжрайонному симпозіумі нетрадиційних краєзнавців-істориків, а згодом і публіцистичного виступу в опозиційному часописі “Бузкова Ойкумена” та на Інтернет-сайті www. korchma-and-vartsaba. sos. org. kua. під рубрикою – “Це цікаво знати” і заголовком – “Звідки в нас китайці?” Але така постановка питання, певно, китайцям не сподобалася. Вони скинулися, купили гелікоптер із трьома (у сто раз більшими за середнього з них) мордоворотами у чорних масках, які довго кружляли в рідному небі, доки не виловили пана Варцабу на якомусь скіфському кургані чи козацькій могилі, де він намагався докопатися до глибини рідної історії і доказати науковому світові, а найперше – владним олігархам, що китайців тут, на козацьких рахманах, ніколи не було і навряд чи їх треба. Відтоді ніхто в адмінодиниці (так тепер називалися усі поголовно села, хутори аж до селищ міського типу) Козацька Корчма пана Варцабу не бачив і близько. Він пропав, можливо, й безповоротно. Але подавати на нього в розшук в Інтерпол або некролог у адмінгазету “ life beautiful”, тобто “Життя прекрасне” ще не наважувались, оскільки і в кращі часи пан Варцаба пропадав на археологічних розкопках рідної історії. Та все одно факт пропажі головного краєзнавця Ойкумени неймовірно тривожив пана отамана Каправку. Отож й свою думу опівнічну він думав подумки, бо не знати, чим би то ся скінчило, якби його почули китайці, через їхній дрібний зріст і завзяту проникливість, могли теж бути скрізь і всюди навіть за образами. Тому-то кожен шерех світанкових теренів примушував пана отамана здригатися, згадувати пропалого безвісти пана Варцабу і думати про долю Країни і ролю козацтва, тобто титульних країнців, у форматі Великої Перманентної Революції, загрожені нелегальним нашестям китайців. А це вже був перший дзвінок тим, що при владі, що кінець ліричній павзі, бо назріває нестримно глухе невдоволення людського фактору, а з ним і revsituasion (тобто революційна ситуація). РЕВНАСТРОЇ Другими після Батіна-Сібіряка в адмінодиниці Козацька Корчма пробудилися соловейки, що було трохи закимарили по своїх кущах. І таке завели, як часом козаки, перемогу святкуючи чи з походу вертаючись: фіть-фіть-фіть та тьох-тьох-тьох! Отож пан Каправка, приколисаний солов’їним щебетом, невгамовними весільними піснями зайців та заворожений хороводами світлячків у траві навпроти корчми, було трохи задрімав, втративши пильність і геть чисто забувши про ревситуацію, яку він, як патріот, отаман і боян, мусив пазити, мов зіницю ока. Тож придрімалось йому, ніби то ревсит вже назріла настільки, що ні низи, ні верхи не годні стриматись, тим більше, коли знизу вже не годен видіти, як ті бідні владці та верховнорадці штурхаються на горі попід груди, та не годні доштурхатись до правди і справедливості, гарантованої конституцією. Як діти! Одне вчепиться у той стілець, у якому зашиті мільярди і діаманти, а інше видерти не може! Такі не подільчиві, що тобі самому, дивлячись знизу на них, лице лупитьси, так стидно! А їм на тій горі, як пороблено: чубляться та гадраються, нє, щоб нарешті хоч якийсь консенсус знайти і подивитися, що ж той людський фактор робить, бідний там, унизу! Тож мимоволі, коли бачиш, що військо дозріло, і Зеник, скінчивши “Сміються, плачуть солов’ї”, от-от зачне “Засвіт встали козаченьки в похід опівночі”, береш і кидаєш клич! І що тут починається! Суцільне відродження і то на очах! Що сльози самі течуть з очей! Чого тільки один Марусяк вартий!.. Усіх революцій включно з Французькою буржуазною і Жовтневою соціалістичною!.. – Ну то шо? – питає гостро тоді Марусяк тих, що вгорі, дивлячись просто в телевізор. – Ми вам владу, ми вам гроші, ми вам рідну Країну і власну долю – в руки, а ви не годні навіть голоси поділити?! Ганьбитеси на цілий світ? Нє-є-є! То так не буде! Вже встаєм! І йдем на Плєц, – так він Майдан називає, – ряд в державі робити! Бо инчого я не виджу! І Марусякового слова доста, щоб до здвигу патріотів-козаків вмент приєдналася й решта людського фактору: туристи, діпі (дрібні підприємці, артисти і бомжі на чолі з блоком опозиційних олігархів. І взмиг ока не те що якихось китайців, а й інших подібних хунвейбінів із москалями нема! І знов довкола лиш одне торжество демократії, всенародне піднесення, катарсис, народні гуляння, словом – ще один виток Великої Перманентної Революції. Який за номером – то лиш пан Варцаба знає: він їм рахунок веде. Так місяць, другий, третій – доки тривають вибори і ще не вибороли справедливість! А лиш вибороли, вертайтесь, кажуть, хлопці д’хаті, ви свою історичну місію виконали! А як його вертатися, тим більше козакам із походу, як нема з чим, окрім демократії, а нею, прошу пана, борщ не затреш, та ще коли не остигла у жилах багатьох гаряча повстанська кров, а дехто лиш те й би робив, що владу вибирав! Є така! День і ніч би вибирав, аби лиш не робити! Отаким найгірше з походу вертатися на рідні, забуті Богом та інвесторами, терени, у травостоях яких так і шастають, так і шастають, як ті смалені зайці, нелегальні китайці: туди-сюди, туди-сюди, плюс – окрадена держава, порожні банки, інфляція, перепродані заводи, енергетична криза, рідні діти, що ростуть сиротами без мамів, як з води, лиш їсти давай, та на додачу Марусякова теща, як гріх над душею... Як каже Ільо Парасчин, не вспіли вернутиси в корчму, як коло ся замкнуло... Розгортаєш міжреґональну газету “Україна мила” і очам не віриш, читаючи: “Країна мила”. А де У? Ще ж вчора, на Майдані Усіх Свобод і Демократії було. А сьогодні нема. А через пару днів Абетка щезла, а натомість – Алфавит, Alphabet, Abecadlo... А титульною мовою призначена – китайська! Без перекладача. А в супермаркетах – одна бульбокузька (невадська бараболя схрещена із колорадським жуком), соєва індичка, плавники минтая, мариновані фіґи з Гвадалквівіру та олива з техаської нафти! Оце і весь продовольчий асортимент! А з непродовольчого – одні капці одноразові на один копил 31 розміру, бо китайці до наших ніяк не звикнуть і шкода копили викидати! Економні, най їм грець! Тому й мучимось, наче колись японки у дерев’яних довбанках! А в кален-дарі-і-і... Щодня свято, а через день – День подяки: інвесторам, Міжнародному Валютному Фонду, Санта-Соресу, Папі Римському, Барбадоській іпотеці, феміністкам-мироносицям, а Пушкіну – то йому, біднятку, ще й з ритуальними хороводами довкруг багаття і заклинаннями хором у два голоси: “Хто зробить? – Пушкін зробить!(тричі). Прийди-прийди, Пушкін! Зварим тобі юшки! Покладем на стовпчик! Пушкін славний хлопчик!”(цілу ніч до безконечності)... Але й це було бозна на якому витку ( то пан Варцаба їм рахунок веде), але ще тоді, коли серед титульних країнців були не лиш козаки, але й дівки, молодиці та купа старих бабів, а не одна теща Марусякова з Вергункою. Бо на передостанніх витках, що фіолетовому передували, пурпур енд елєктрік, вже на банджо усі грали і співали: “My love Harri! My lovе Potter!” – і збирали рублені центики на видання десятитомника якогось Коельо Калєвали, без якого нібито нашій kozakіen ментальності ні вперед ні назад, а лиш на місці топтатися, чого дуже не любить Гваделупський іпотечний фонд. А тепер нате вам, козаки, ще й китайців! То що за відродження і чим тішитись?! І по всьому в когось писок розтуляється питати: звідки в народу ревнастрої, синдром майдану і пристрасть до поетичної творчості, коли після кожної революції і надії на світле майбутнє – одна криза, розруха і ностальгія за світлим минулим?!! От і знову, хочеш не хочеш, а двигтять ті нутряні ревнастрої, і нуртують, і рвуться назовні, не минаючи жодного козака. ЧАС І ПОРА! – Пугу! Пугу! – розбудив хтось вдруге із бузкового туманцю пана Каправку від державних дум традиційним козацьким паролем, повертаючи його тим самим до реальності, в якій він був отаманом козацького коша, а тому при відповідальності за людський фактор і його будуччину, най його курка-бушконіжка копне ще й пістряк дзьобне, те життє! Одна рада на нього – революція! Бо лиш вона повстане, пан Каправка разом зі своїм кошем відколюється від піарщиків у змиг ока, це раз, а по-друге, створить ревком виборчого штабу і забере під нього у М-р-к-ч-т-тяна ( ще один, хоч не китаєць, але теж добрий, най не кажу хто!) корчму, і тоді зразу ж під його знамена народ валом повалить, і нарешті, щось з того буде, бо спасу нема. О! Ще не встиг подумати, а вже – почалося!.. – Хто такий? – стрепенувся пан отаман, шукаючи очима того, хто б міг прибитися до Корчми в таку пізню годину, не зважаючи на китайців. – Козак з лугу! – відповів той, постаючи перед безсонними очима отамана з бузкового нічного туману в образі пропащого безвісти пана Варцаби. – Йой, пане Варцабо, це ви чи не ви, бо на вас лиця нема! – зрадів і водночас вжахнувся пан отаман, не впізнаючи по через косі очі і геть жовту фацу (лице) знаного літописця, теренознавця і незалежного археолога. – По голосу обізнав... Чи вас в яких казематах тримали чи на свій копил перешили ті китайці, най їх грім поб’є! – Шо було то було... – ухилився пан Варцаба, водночас натякаючи на тортури. – але попри все я своє робив: докопувався не зважаючи ні на що і докопався! – То вас в пивниці тримали! Чи, не дай Бог, в котловані якому чи карпатських печерах, що в скалах тисячоліттями та водою бистрою видовбані?!! – Я маю на увазі: у фігуральному значені, що означає – до суті й істини, аd ovo, а не ab ovo, тобто – до яйця, а не навспак, коротше, в сенсі: чого тих китайців з кожним днем все більше й юільше, як і їхньої цивілізації, хоч вони й дрібні? – І то чо? – Бо серед них більша половина – жіночого роду, хоч і в штанах! Я б навіть сказав – усі 80 відсотків! – відкрив очі на китайців пану Каправці мудрий народознавець пан Варцаба. – І то ви, пане Варцабо, думаєте, що звідси – їхній розквіт і кількість? – не міг повірити далекий від демографії боян і отаман пан Каправка. – Атож! Лиш звідси! – Тоді що робити? Може й нам за нашими відсотками жіночого роду, чи то пак, вашими жінками, у світи вбиратися накажете? А рідні терени, а діти-сироти – на кого лишати?! Може, на поталу китайцям, котрі ще може бути і в’єтнамці чи монголи, котрі ще не вспіли появитися, як ви вже й досліджуєте?! – Та ви що собі намислили, пане отамане?! Чи ж я посмів би хоч подумати про таке?! – Ото ж бо! Треба від яєць починати, а не наоборіт, як ви кажете... А що вгорі чути на те? – А що чути, коли наші чільники і обранці на данім витку з блоку фіолетових пофіґістів! От і думайте! – О-о-о-н воно звідки ноги ростуть!.. А мені голова мало не трісне: чого та чого вони себе фіолетовими пофіґістами називають, наче б і фіґи на наших рахманах не ростуть, і фіолетового мало що, окрім ночі, водиться... Не знаю, щоби я робив, пане Варцабо, не дай Боже ви не вернулися б від тих китайців живим?! Отак-о би сидів у цій темені непросвітленим і не знав куди вести? То уточніть, чи знов розкол і новий виток?! Чи по-старому?! – Та боронь Боже! Вперед і вгору аж до вирішального! – А на чиїм боці і під якими фанами, коли ви вже так проінформовані тими китайцями! – Лиш не тими, що Покукальський, маю на увазі фіни, бо він адмінресурс! – То зачекаймо ранку, та й по ситуації із фаною над управою будемо орієнтуватись у революційній! – Але ша, бо ніч має вуха. Тай, кажуть китайці вже нашу мову калинову вивчили. – Та ви шо? От народ! І скрізь він тобі влізе без мила, і все тобі вивчить! От шо то, коли землі рідної не вистачає! Мус народ дриґатись... – Чекайте-чекайте, не дуже-сте хваліт їх, бо, от попомните мене, рік-два, як ми китайську будемо вчити як державну, згадайте лиш москалів, що вони нам віробляли з тим своїм Пушкіном! Добре, що людий мало зосталося, а то б то сей день лиш би й чули какання та штопання. Але то ще нічо проти того, що китайці, яких нібито олігархи самі завезли на наші рахмани, які нібито вже давно не наші, а їхні, як і все, лиш про те вони ніде ані чичирк, бо, мовляв, козаків попре на новий виток ВеПеРе.. – От біда! – розпачливо вдарив об поли пан Каправка, – І на шо ж вони їм ті китайці? – Щоб робили! Але чи знають вони щось про плуг, чи наші сівозміни, чи бачили бульбокузьку близько? Чи навіть ту саму нашу економіку, щоб заводи ставити?! –Йой, пане Варцабо, розстроїли ви мене вщент! Ото вже рису наїмоси... По саму зав’язку... Йой-йой, аби не було нам ще так, як Австралії з кроликами... Тим паче, що власних зайців стільки вже з Чорнобиля наскакало, що страшно за корчму вийти! Затопчуть! Запала тиша, в якій чути було лиш далекі перегуки нічних дозорців на дорогах, тупіть зайців у степовому сухостої та сміх п’яних туристок-гастролерок на озерах, що найбільше тривожило і так розтривожену душу пана отамана, який по довгих роздумах рішуче луснув долонею по столу: – Час і пора козацтво збирати! Та будемо чекати сигналу! КОРЧМА, Дещо з історії адмінодиниці (колишнього села) Козацька Корчма, у викладі незалежного літописця і нетрадиційного краєзнавця і “білого” археолога пана Варцаби, що проливає світло на сучасну обстановку у цій адмінодиниці зокрема, та в Країні взагалі. “У заплутаній багатовіковій історії людства Козацька Корчма згадується тричі. Свідчення Дуридемоса Фігула Еротосфана про засилля Причорноморських просторів від Дніпра до Дунаю племенами войовничих амазонок до уваги не береться через відсутність у ньому бодай натяків на присутність на наших пратеренах до нашої ери чоловіків, а козаків (тобто вільних людей, вершників) і поготів. Зате дорожні нотатки пілігрима, ченця і лицаря ордену Василіан Христофора Варцаби 1625 року, знайдені недавно в жіночому монастирі Путня (Румунія) дають нам повну картину життя і побуту унікального поселення. Ось що пише цей мандрівник, можливо, наш далекий предок: “Мандруючи Україною (так 500 років тому називали нашу Країну, – авт.) по кількох роках по великій битві січового козацтва з турками під Хотином, був немало зчудований, стрівши на західних кресах її, між Дністром і Карпатами, подобу Запорізької Січі, невелике поселення з одних чоловіків, розташоване на трьох горбах край битого шляху, знане у цих краях як Козацька Корчма. Зі слів старожилів дізнався я, що поселення основав з корчми запорізький козак Хаїм Маркитан на честь великої перемоги запорозького війська над турецьким султаном у битві під Хотином 1621 року і на поману січового кошового й гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдочного, померлого від смертельних ран, нанесених йому у тій небувалій січі лютим ворогом. Може через ту велику печаль село чоловіче нагадувало мені рідний монастир, хоч тут буяв мирський вояцький побут, корчма гула день і ніч піснями і танцями, рокотанням бандур, підвиванням ніжним ліри та перченими жартами, під які козаки між чаркою писали листи турецькому султану і передавали у Царгород подорожніми, які, як і я, раб Божий Христофор, долучалися з великою охотою до бурхливих невинних забав і на довго переривали свої мандри пішо й кінно Козацьким шляхом з Півночі на Південь, і навпаки. Але жодного разу не бачив я тут жодної жінки, наче їх ніколи в цих краях не було. Та вже відходячи в рідні краї, почув я від п’яного писаря побрехеньку, нібито на цім місті, де постала Козацька Корчма, гетьман Сагайдачний віддав тому ж таки Хаїму Мусі свою жінку за тютюн та люльку. Про цю подію місцевий кобзар і пісню склав, яку вони тепер співають усі хором і мене навчили. Тож з тих пір нібито почалася дивовижна, єдина у світі традиція, яку вони не порушують ані за жодних обставин. Лиш яка жінка з’явиться у корчмі, яку населенці називають Січ, як вони, сірич козаки, трохи розраявши бранку, передають її разом з листами у ясир турецькому султану з наказом не вертатися без “торби з лірами” на розбудову Корчми-Січі. Але якими саме лірами – грішми чи музичними інструментами – так і не дізнався, очевидно вони те тримають у великій таємниці. На похвалу козаків, дітей вони залишають при корчмі, де навчають їх грамоти, бойових мистецтв, хоровому співу під бандуру і ліру і верхової їзди і ловитві диких мустангів для цього. Прожив я з козаками, вивчаючи їхні звичаї і обряди, років зо три, і досі жалію, що вернувся до братів-василіан, най простить мені цей гріх святий Василій і брати-василіани, але кращого життя я не знав і волі стільки не напився, як за час мого побиту у Козацькій Корчмі. Христофор Варцаба, пілігрим, чернець ордену Василіан, по дорозі з Бессарабії на Польщу року Божого 1627” Вдруге згадки знаходимо через 400 років у віснику Оксфордського університету “Історична кунст-камера“ у науковому дискурсі всесвітньо знаного історика, демографа і палеонтолога Хелловіна Варцабі “Аномалії розвою земних цивілізацій і окремих етносів” (травень, 2004 р). Ось як відгукується про нашу рідну Козацьку Корчму не менш вражений Хелловін Варцабі (треба вияснити, чи не родич нам по святому отцю Христофорові Варцабі, хроніки якого ми цитували вище? – авт.): “За всю свою історію ці квітучі, густозаселені краї, такого ще не знали! За роки незалежності України, як віддавна називається ця посткомуністична держава в центрі Європи, а надто за останні роки Режиму (якого – не уточнюється. – авт.) тільки із Західного реґіону на заробітки до Туреччини, Італії, Іспанії, Португалії, Німеччини, Сьєра-Леоне, Канади, Америки ект., не рахуючи сусідів – країн колишнього соцтабору, виїхало майже все молоде працездатне і дітородне жіноче населення в пошуках заробітків, щоб , як тут кажуть, поставити на ноги дітей, дати їм освіту і надію на краще життя. А такі села як Козацька Корчма зосталися без жодної жінки, окрім двох пенсіонерок. Що ж до осиротілих чоловіків поселення, то воно не вилазить із корчми, пропиваючи зароблені дружинами гроші. І виходу з цієї драматичної для держави, як і приросту популяції українців немає поки що і не буде доти, доки, як вважають українські чоловіки, “не прийде нова чесна і моральна влада, не наведе порядок і не поверне нам наших роксолан.” Політики теж переконані, що пора все міняти, але на кого і на що, не уточнюють. Думку про те, що дійсно треба усе міняти в цій державі “з голови до ніг” – поділяє і автор цієї статті, якому довелося кілька днів жити у цьому унікальному давньому поселенні з досить романтичною назвою “Козацька Корчма”, і спостерігати за поведінкою чоловіків, цих своєрідних амазонів, і з печаллю констатувати серйозні відхилення і навіть збочення на всіх рівнях: фізичному, біологічному і психічному, хоч на перший погляд це досить нормальні люди, в міру енергійні, веселі і співучі, коли вип’ють. А так як вони це роблять охоче, майже не виходячи із корчми, так вони називають дешевий ресторанчик при в’їзді в село, то приємні до спілкування завжди. Жали тільки, що свідомість їхня разом бажанням щось міняти у власній судьбі з’являється раз на чотири чи п’ять років, перед виборами усіх рівнів...” Doc. Х.V. Oх. Univer. April, 2004.” Як бачимо, навіть сторонські люди, (хоч може й гіпотетично вони нам і родина. – авт.) бачать, що так далі не можна нам жити, і треба все міняти і то негайно. Х. Варцаба, незалежний історик, політолог, краєзнавець, демограф. Село Козацька Корчма. ( Часопис “Незламна нація”, ч.7, лип., 2104р.)” Ці два історичні документи, знайдені паном Варцабою і власні вислідти, розтиражовані на лазерному ксероксі, лягли на стіл перед паном отаманом Каправкою напередодні 26 витка Великої Перманентної Революції на світінку. – Ось маєте доказ, що я недурно по казематах китайських сидів, а мав контакти там з вічними революціонерами, як вони себе називають, яких до Дня народження Президента і демократії амністують і вони приєднаються до опозиції у перший же день чергових виборів. Але під якими штандартами – Покукальський, чи то пак фана над адмінуправою покаже. Слава Богу, вже й розвіднятися почало! Справді, як пише збірник крилатих виразів, підпільно виданий опозицією 16-го витка Великого Перманенту, як з любов’ю називає людський фактор Велику Перманентну Революцію: “якою б довгою не була ніч, а ранок наступить”. І він наступив, і над адмінуправою пан Каправка з паном Варцабою побачили осяяне першим промінням фіолетове знамено, що явно знаменувало таку саму владу, яка ще недавно на минулих виборах 25-го витка били себе в груди на Майдані Усіх Свобод під Монументом Усім Героям і запевняла, що з усім буде покінчено, а тепер, на старті 26-го, знов будуть бити у ті самі, лиш окріплі, груди та оманливо запевняти обурений людський фактор, нібито в них терміну стачило лиш на те, щоб “покінчити”, а на те, щоб “почати” – треба ще зо два терміни, як не більше! І людфак (народ) купляється, і віддає голоси. Але то було перше. Ще до китайців. Доки ще не осмислили своєї історичної місії козаки – титульні країнці. А тепер – по всьому! Терпінню прийшов край. Пора “обух сталить, то добре вигострить сокиру, та заходиться вже будить!”... Згадав пан Каправка рядки свого попередника, поета бозна-якого століття, офіційно визнаного владою пророка ще на перших витках ВеПР, по кілька пам’ятників якому й донині прикрашають усі адмінодиниці аж до столиці, але чогось в різній амуніції: де в кожусі, де в пальті, але більше – в одних трусах, майці і футбольних бутсах, під якими написано від руки, з розмахом і завитушками, всім дороге і знайоме ім’я: Шева... Кілька разів поривався пан отаман вияснити у пана історика, чого це той поет, якщо він пророк титульних країнців, та не в козацькому кунтуші чи генеральському строю, як він, пан Каправка, а почасти лиш в однім, перепрошую, спіднім?.. Але де в цій борні за демократію і різні інші свободи виясниш?! Тож просто махнеш рукою: та най! Тим більше, що тим , що його ліпили, видніше, в чім пророкові перед люди стати! А тобі, сараку Каправко, свого горя доста та відповідальності перед нащадками, не приведи Господи, щоб вони китайцями були! Бо нащо тоді ця вічна борня і неперервна революція?! Тим більше, що придумав її якийсь Нелин чи Оленин, а може якись Ільо Парасчин ще двіста років тому, сам умер, а вона й досі живе й людям жити не дає! – Пугу-пугу! – обірвало страждання козацького отамана і народного пророка дружне вітання. На порозі корчми, осяяної весняним ранковим сонечком, постали Парасчин Ільо та Митро із Зеником, хоч вже готові раду радити. І враз життя у корчмі ожило, зашкварчало на кухні яєчнею, задзенькало за прилавком бару чарками-пляшками. Розкуйовджений після сну бармен Аурел, емігрант з Молдови, змахнув зі столиків вчорашні крихти разом з ранковою росою, і завмер, в чекані замовлень. КОЗАКИ Але рада не починалася. Чогось наче їй бракувало для початку. А чого, коли мужности, готовности і здорової злости було доста для того, аби зачати щось нарешті робити, або хоч радитися, куди і з ким іти і до кого приставати. Але мовчали. Пили, не цоркаючись і без тостів, як на поминках, і мовчали. Кожен про своє. А найбільше про те, що вже нівроку 26-й виток робить Революція, а ще жодна з них не вернулася. А то нічого доброго не віщувало... Нарешті не витримав Ільо Парасчин, спитав, як у дзвін вдарив: – І де той Марусяк, крррва мазеррр єго була! – А колись їх було пів села... – зітхнув Зеник. – Марусяків? – здивувався Митро –...Та де! Яких Марусяків?! Угій! Та же їх! Отих, по кім душа плаче... – Ша! ні слова про них, бо я теж не годен! – Як бартков кресонув Ільо. – Та де пів села?! Більше! Було село Василеве, а в нім - Василихи, Не зосталось ані ляльки, тілько – торба лиха... – Зачєв було пан Черчілль, та його збив , геть роззлостившись, той самий Ільо: – Кажу вам: ні слова, бо біда буде! Ви мене знаєте! Наїхали бусурмани, віпустили чорта, Там, де було колись село, зосталася корчма... – ...Так! Набагато більше! Нині то важко уявити, але так було... Я ще пам’єтаю, як, бувало, станеш на брамі – а вони все йдут і йдут – хто на поле, хто на ферму. Аж в очах мигтить, як би колись на Рутен-штрасе в Черновцях, або десь в Москві чи на Бродвеї... Єк зараз бачу... Або на свєто яке... Найбільше – Великдень... Шо вже за краса пишна та гожа! А коло клюбу, було?.. А коло клю-ю-юбу, мамко рідна, того цвіту - топчи не хочу... А коло церкви! Май троха старші, але то не псує вражіння: сорочки, цятками вишиті, блищат, аж очі вбирают! А фустки! А горботки! А киптарі! А самі – одна одної файніша! Пане отамане, чи ви пригадуєте?.. Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива, Не одного чоловіка з жінков розлучила... А під кептаря-ями... Пане Мірчо, дорогесенький, чого лиш не було під тими кептарями!.. Ви ж, маю надію, ще, слава Богу, при пам’яті і теж можете собі дещо доброго згадати... Тц-тц-тц... Нє, мус віпити... –За шо п’єм? Бо я, ти, Зенику, знаєш: більше – з гризоти: я-я-як вони, біднятка, там?... Най їм Бог здоров’є посилає та розуму прибавляє, абись не скурили, бо то вже – край! – І де той Марусяк так довго бариться?.. – Мой, Ілю, шо з тобов? Яке – довго?! Та же, чоловічку, лиш пів до шестої! І то: ра-анку! – Йой, не кажи мені, Митре, цю годину, бо в мене вже в самого пів до шестої... –...І знаєте, що я собі гадаю, пане отамане і ви, камарати - пречесне військо? А то, шо коли вони були, зовсім було иначе: і життя инче було й інтерес до нього був. Хоч якийсь. А так... нема. Ніц нічо нема. Та що там казати! Отсе п’ю сю чарку, а вона мені, як полин! Та ще ж позатогід, коли їх було аж цілих дев’ять, (я рахував, єк зараз пам’єтаю), то зовсім не так було, а набагато веселіше... Веселосте моя, де ж ти ся поділа? Чи в море втонула, чи в гай полетіла? – Щось довго Марусяка нема... – Нє, я вже не годен!.. Чого ти вчіпився в того Марусяка, Ілю? Тобі шо – нас мало?! Ади, усе село тут, а ти за Марусяком гинеш, єк за дівков! Ше біду накличеш! Ти же знаєш його життє!.. Рекрут та й решта! Та де?! Довбуш в кандалах! Ой по-під гай зелененький ходит Довбуш молоденький... – Нє, Зенику, таки шось тут не те, шо Марусяка нема. А може на ставки подавси? – Та ти шо, Ілю, сам?!. Та нє! А мож’! Відей, вже так допекло, що й сам... Але нє... Бо ці дні дощі лили, як з путні, та й Марусяк би сказав, якби побачив на пляжі хоч одну. Він подільчивий. Не так, як декотрі батєри... Зенику, не дмися, єк жєба на єбко, я ніц нічо не кажу... Поїхав то й поїхав до тих курвів, шо мені до того?! Чи я чисто лайдак який чи ковбок дурний? Аби лиш ти здоров був. А я переб’юси... Та й не довго постити лишилось – моя за картою їде... Я-я-як прийшла ми ка-а-ррта!.. – Ша, Митре, співати! Чи ти не чуєш, чоловічку, що чоловік каже? Жінка за картов їде! А це значить, що – біда: спершу карта, легалізація, далі – від на жітєльство, тоді дітей забере, як твоя Вероня, а там і громадянство, і – фертик: і по жінці, і по сім’ї, і по всьому... Ти ж по собі знаєш! – Слухай, Зенку, не лякай мене із самого ранку, бо ти не знаєш мої Півоньки... Моя жінка не така. Та й я – не Митро, аби взяв та й відпустив дітей своїх у світи! І де той Марусяк? Вже день білий, а його не видко?!. – А шо – Митро? Чи мав їх прив’язати, чи з гармати по мамі їхній стріляти? Йой, пане отамане, лиш ви знаєте та ця корчма, що я тоді пережив! Коби не ви і не військо ваше, то не прожив би й дня! Віку собі вкоротив би враз! За те я вас, пане отамане, і шаную, і готов хоч уже за вами у бій, з ким би ви там не билися! А поки що вип’ємо за пана отамана. Віват йому! – Віват пану отаману! – І я вас, пане Митре, шаную, тому сю чарку п’ю до дна. Але головно за вашу мужність. І прошу: не бануйте так за тою свою, най не кажу, Веронькою і дітьми. Ви ще молодий – нових настараєте. От ми восени підем походом до Києва на Революцію і таку знайдемо вам козачку, що аж-аж.. – А раніш не можна? – Та можна й раньше, але де?! Як по цілій Країні – порожньо, а в Києві – одні феміністки!.. – Та лишіться з тими бабами! Шо я хотів, то це про пана отамана продовжити. То дуже мудро, шо ви, пане Каправко, козацтво ширите не лиш на східні, а на західні креси Країни. Бо ж то непевний час з тим НАТО?! Одні – туди, другі – звідти! А так – хоч якийсь порядок! – ... Я ж кажу: спершу ще нічого було: най, думаю, їдут одна-друга на рік-два... може й справді шось зароблят, а нє – то назад домів... А воно, як ви, пане-брате, знаєте, не жарти: далі рахунок пішов на пальцях: вісім, сім, тогід – п’ять. А молоді?! Не вспіло в пір’є вбратись, єк вже повіялось - єк не в Черновці, то гет за готар до мамів своїх!.. То чо дивувати, що з весни зосталася лиш стара Вергунка в селі? – Йой, дайте мені, пане Мірчо, спокій з тою старозою! Це ж треба до такого дожити, щоб приснилося, гейби я до Вергунки у двері б’юси, і так лю-юто! Прокидаюсь: у свому ліжку, один, як палець, а все нутро аж пашит вогнем... Шляк ті трафлє з таким бля... життєм! Але, слава Йсу, що не коло Вергунки! Тому прошу, пане Мірчо, перемкніт на другий канал, бо від вашої бесіди моральної мені вже шось робиси з головов! А рука сама до келішка тягнеси. То шо – “будьмо!” чи як? – Та же ніяк – лиш “будьмо!” Аби вороги нас боялись! –... Та же я й кажу: война! Третя світова, братчику... Коли вже попадя-я покинула попа і повіяласи світ за очі з тою причиннов Ка-а-асьов... То вже вібачєйте, коли не конець світа... І хто її де потребує, ту Касю? Бігме, лиш Той оден, шо на небі, відає... Та ще Марусякова теща, грім би її побив, шо за шуцман! Наймудріше було б її одну відправити за всі межі й границі, а решту лишити... Та хто зо мнов, бідним Мірчом, радиси? Роб’ят собі, шо хотя, а тоді дивуютси, чо’ воно на дурне віходит!.. О! А от і вона, про вовка помовка, суне! Тещисько Марусякове. Як бетеер! І просто сюди! ТЕЩА Революційна ситуація дедалі більше назрівала. –Я ж попереджав: Ілю, накличеш біду!.. – Нє, ти мене, Зенику, таки доґоґаєте! Та хіба я тещу Марусякову візирав? Я ж Марусяком ся журю! – Боже мій, невже й моя Катріна та й усі вони так виглядают, яке цей пострах?.. – І мені, пане Мірчо, не віриться, що той тайфун, що на нас суне, то жіночого роду ще й теща Марусякова, хоч я тих жінок вже сто років в очі не видів!.. – Маєш, Зенику, рацію: бідний Марусяк!.. Та не кажіть! Чи є ще такий сараку де, як він коло того монстра в спідниці... І на що дивиться Покукальський! Він же власть! Та він одно зна – замилювати нам очі, ніби він не фальшував вибори, коли я сам видів на власні очі... А чо не казав? Чи ти сам... Ша-ша, най говорит! Говоріт пане Василю, лиш правду, най знає нарід своїх героїв! – Та доста вам, дурні хлопи, чубритись: теща в порозі... – ...І куди воно суне на розсвітті? Най вже мене, сараку, горе сночі сюди пригнало... А що жене світами те чудисько?! Сиділо би-м собі за шпарґатом і у вус не дуло: дочка добрий гріш присилає регулярно, і на дітей, і на Марусєка. Шо ше треба? Живи! А воно само мучися й других мучит. І то всьо лиш хапає та хапає, та пхне в панчоху, тещисько захланне, та гризе і гризе бідного Марусєка! Марусєк сам казав: абись, казав, тоті всі гроші за всі роки, звідколи моя там, та мені в руки – багач би був! На “вольві” їздив! Але ж – воно, те батярисько в горботці, тещисько те... най мене пан Біг простит, руками б оцими-о задушив... не знає пардону. О! таки пре і таки сюди, прямою наводкою, як каже бідний Марусєк. А що бідний то бідний, бо я, хоч не Митро й не Ільо, а на його місці вже шось би собі зробив. Я на нерви змалку слабую... Альбо в буцегарні вже сидів. – Та за таке й не шкода... – То шо, будемо ся ховати, чи приймем удар, як каже бідний Марусяк? Але на шо то мені, при мому здоровлі? Ігій! – Нє, думаю, чесне козацтво, що наймудріше буде – віпити за Марусяка... – Але за столом у корчмі не поворухнулися. Лиш Ільо спитав задумливо: – Мене одно тривожит: чи не прив’єзала теща Марусяка до припічка, а ще гірше, як в пивниці зачинила, а сама рушила й по наші душі?.. Понад круті гори-и-и літають соколи-и-и. Полапали новобранців – сидять у неволи-и-и... Прийдеси визволяти!.. – При мому здоровлі мені лиш того бракувало... Кажу вам, ховаймося, а там буде видно... –Та куди? Поза корчму? Чи в шаливу? – зачали нервувати вже й Зеник із Митром. – Пане Мірчо, не панікуйте військо, бо нас ше Революція чекає! І взагалі, стидайтеся навіть таке думати та ще й нам радити! – обурився козацький отаман Краю пан генерал Каправка, а віднедавна ще й лідер козацької партії, який у зв’язку з грядущою передвиборною компанією прибув до села Козацька Корчма ще на зимового Олекси і ніяк не міг вибратися у зв’язку з неорганізованістю та політичною пасивністю місцевого козацтва, хоч вже минуло давно й літнього Олекси. А тому тимчасово став на постій у місцевій корчмі, де мав не лиш офіс за крайнім від комори столиком, а й ліжко у самій коморі поверх мішків з крупами та цукром. – Ховаймося! От тобі й на! Від якоїсь баби! А як, не дай Боже, турки? Чи румуни з їхньою Романія маре?Чи та сама Революція Перманентна, що от-от почнеться?.. Або – Польща чи та ж Німеччина? До речі і між іншим, пане Мірчо, чого це ви й досі Мірча і не зміняєте м’я на, наприклад, питомо країнське, козацьке – Маркіян? Уже ж давно в нас не Румунія, а ви ще – Мірча! – Йой, майте фацу, пане отамане, хоч ви! І не сікайтесь до мене! Коли вже на те пішло, шо ви, пане отамане, перейшли персонально на персони і то в ту якраз лиху годину, коли суне на нас неприятель гірше воріга лютого, то хочу вам нагадати, що й Австрії вже давно нема, а ви ще – Боніфацій. То про шо мова?! – Та що ви таке кажете і звідки ви то взяли, коли я Богдан-Ігор з дому Капранович?! Тому й пишуся всюди: Б. Каправка. І це всім відомо, навіть у Києві! Інакше чи був би я отаманом козацьким цілого краю? Подумайте собі головою, пане румунський підданий! Е! Прошу пана отамана, дайтеся на стримання! Бо я такий румунський підданий, як ви турецький! І не чіпляйте мені подвійного громадянства, бо як би я й зважився на таке, то лиш на американське та й решта! Але я не про ваше псевдо! Ви собі можете величатися навіть Францом Йосіфом альбо Лук’яном Кобилицею. Я про те, що в паспорті. А в паспорті, як ви самі добре знаєте, ви, пане генерале, таки Боніфацій і ніхто інший. Отак! І цим, як ви самі розумієте, гордитися нема чого. Тому виникає питання і не одне: то нащо нам турки? Чи румуни? От скажіт на-шо, коли ви самі - Боніфацій?! А прізвище?! Що це за прізвище – Каправка? Чеське чи пшецьке?.. Ганьба і фертик! – Прошу пана, не розкидайтеси ганьбою! А коли вже на те пішло, то маєте знати, що Австрія тут ні при чім, позаяк мої дідо під Росією були. Через нашу хату за першої світової готар, чи то пак, границя з окопами проходила. То ж так вже склалось історично і символічно, що дідо мої вийшли під Росією, а баба з моїми татом – під Австрією Але це огидне вам, пане Мірчо, прізвище не завадило ані дідови, ані бабі з татом моїми, зоставатися переконаними патріотами під кожним орлом дводзьобим! – А хто перечить?! Хоч ви, пане отамане, й не уточнили національності вашого родинного патріотизму... та ще в такі далека і непевні часи, коли, мені здаєси, на сих теренах поспіль одні турки були... Та Бог вам суддя! Але... хіба Каправка - то прізвище для отамана козацького цілого краю?! Одна публіка і компрометація! І то ви самі добре знаєте. То нащо нам турки, питаю?! – А от і вони! – приречено констатував Ільо. І всі побачили Марусякову тещу, що стояла внизу, навпроти корчми, обплетеної легким мереживом з лози, і їла усіх разом з тим верболозом поїдом кровожерними, як у яничарина якого, очима. У корчмі стало тихо, але незатишно, як Сагайдачному під Хотином, коли турки були приперлися сюди триста років тому, чи пану отаману Каправці – на полігоні під час стрільбищ, якщо вони коли були чи будуть... Тож з тої деморалізації почали шукати винного, і враз знайшли, хоч і не турка, але теж доброго харцизяку, бо й справді, якого дідька той М-р-к-чтян, чи як його в біса, того корчмаря, що відколи незалежність вибороли, по тр-и-и ко-о-рчмі, братчику, в кожнім селі має, та лупить, недолупок, з козацтва останню шкуру, останній доляр забирає, зароблений жінкою гірко по тих Канадах та Італіях, а не обнесе корчму мурами завтовшки з китайську стіну, аби жодна теща не проникла, бо, як ти, чоловіче, вже скотився зі свого крем’яного Арарату та закотився на нашу рахманну У- Країну аж під самі Карпати, то вже щось роби! А нє лиш гроші лупити з християн православних! Розправившись із Мркчтяном, морока його б ймила, товариство пре чесне перекинуло свій гнів, як вогонь, на Марусякову тещу. А Боже, чи вона зі швидкістю звуку рухається, чи що, бо ж недавно лиш з хати вийшла, а вже тут! А рот – як грамофон довоєнний: – А щоб вас!.. А бодай вас!.. А де совість ваша?!. А ті бідні по світах гинут – ґаруют, а ви тут балюєте за їхню кріва-а-авицу!” –Йой, матуше, і як вам не надоїст – тої самої та тої самої вже котрий рік! Та придумали би-м шос нового... – не витримує нарешті Парасчин Ільо. – Тут і без вас хоч вішайся! Вже кози сняться, а ви тої самої... – А шляк би вас, цаписька безрогі, порозгонили жінок по світах, по Італіях та Іспанія-ах, а самі... – голосила теща Марусякова. Революційна ситуація катастрофічно наростала в же б може й наросла, якби не встав пан Каправка та не спитав Марусякову тещу: ДОПОКИ? Бо й справді, допоки буде цей, перепрошую пані, “плач перламутровий”, коли вже пора лунати над нашим Гвадалквівіром сміхові бузковому? Бо уже ніц ніхто не годин терпіти та витримувати таке необдумане, навіть вороже викривлення дійсності і згущення фарб, най би був як той ковбок здеревілий! А то ж нє! Та же, як не є, ще маєш щось живого під анцугом, кептарем чи мундиром – в чім би ти не був обмундирований! А то – одні по світах порозбігались, наче їм тут пекло і неволя, а інші, перепрошую пані, руют та проклинають, наче хтось винен! А коли й винен, то режим... сам пан отаман крайового козацтва, в недалекому минулому безіменний співець повитого таємничістю Гвадалквівіру, який пані Феоктиста Хризонтівна, вона ж, перепрошую, ніжна, як мімоза, Фіалка Хризантемівна, зовсім випадково знайшла не деінде, як десь коло Іспанії, коли теж туди поїхала, і написала про своє відкриття пану Каправці в листі такого змісту: “Високо достойний отамане і гойний Бояне пане Каправко! Хочу вам подякувати за ваші опівнічні псальми про Гвадалквівір, які ви мені співали всю нашу оксамитову революцію, ще й після неї, замість того, аби щось путнього сказати, не знаючи, що і тим і іншим направляєте на спасенну стезю. І от я тут, коло Вашого Гвадалквівіру, що не бозна-де, а в Іспанії, де я буду доглядати одного монсеньйора, бо ви не хотіли, за що вам файно дякую, що мали-сте розум не спиняти мене своїм коханням, бо я хоч світа побачу, в якім одні монсеньйори і жодного пияка чи перепудженого поета. Не маю на увазі вас особисто, бо якби ви потрафили в инчу державу чи у файні руки, то були би-сьте давно нобеліантом. Але ж ви жінок – ні на очі... Простіть за всьо хароше і не чекайте. Навіки втрачена вами ваша Фіалка Трандафірівна”. Лист той разом з посвідченнями учасника усіх витків Великої Перманентної Революції пан Каправка тримав коло серця в кишені, як засушений цвіт мигдалю, надихаючись ним на нові ратні вчинки і духовні подвиги тут, на рахманних, але политих сльозами, теренах рідної вітцівщини. Отож не дивно, що не витримала душа пана Каправки такого перекручення фактів і нагнітання ситуації і вибухнула пристрасним речитативом, який увійде потім у всі антології світової поезії в інтерпретації, звісно, пана Варцаби: О Еспанья лілових ночей і золотих помаранчів! Там біля тебе Гвадалквівір – обітована земля моєї мрії! Дурні баби його бачать, тільки не я, полишений на чатах родимих кресів, вічний воїн і трубадур Ойкумени! Допоки?.. Пан Каправка як раптово розквіт поезією, так і зів’яв раптово. Зчудоване товариство ахнуло: – Ффффист...От кому попом бути! Як ви там кажете: “ой куме, не мине?.. – присвиснув від адмінуправи теж вражений Калатайло. – Це ви на шо натякаєте? А такий з вигляду святий та божий... А насправді – Тайсон! ДУРНІ БАБИ Лиш дурну бабу тещу Марусякову не пройняла висока поезія. – Ігій! Допилися! – вжахнулася дурна баба теща Марусякова, замість того, щоб захопитися безсмертним шедевром, переосмислити факти і залишити козацтво сповняти свої обов’язки перед Ойкуменою. – А бодай би вас... Ви хоч би дітей повмивали, нагодували, а то самі заливаєтесь, абись вас кип’ячою смолою позаливало! – Яке – повмивали? Господь з вами, матушо! Та же літо! Підут до ставка –та й си вмиют, аби здорові були! Нашо з того шкандаль робити? – здивувався пан Мірча, діти якого виросли якось попри нього, самі по собі, правда тоді ще Катріна була. – А чи я, матушо, так вже й винен, шо моя там? Он чули-сте, що не так вже й зле в тій Іспанії-Італії, якщо сам пан отаман мріяв би туди переїхати, та довги перед вітчизною тут примают?.. Ой Боже-Боже, за шо вона, моя Катріна, сарачєтко, там, в тій Італії, зачепиласи, що вже десят літ не мож звідти вірватись? Та вже й дітей повівчала на юристів-економістів... такі вже мудрі, як пан Варцаба, (той, шо це нам горб під корчмою шпортає, все знати хоче, що в нім – чи козаки, чи турки?). Та де! Мудріші!.. Вже й хати їм покупляла в самих Черновцах... А не віртаєси... От шо вже дурна до тої роботи – то дурна!... – Чули-сте, тето, що чоловік каже? І не один? То йдіт собі здорові, бо, хоч я Бога й боюсь, але й він не спинит... – почав заводитись Ільо Парасчин, що по молодості літ найбільше переймався своїм солом’яним вдівством. – Ти ще мені, лайдаку, грозишси? Ти ще на мене будеш голос підоймати! – Тето, кажу вам, йдіт здорові, бо хоч в мене вже не лиш голос не підоймаєси, але, кажу, що йдіт, бо біда буде. Я гет уже через це життє вар’єтом став... Камарати – свідки! Чи, може, ви думаєте, що я тут з добра вісиджую? Шо мені більше нема шо робити? Йой, тето, та в мене на оборі ще кіт не валявси. Від Великодня не прано. Город не полений... В хаті миші, як коні, гасают, а в городі вовки виют. Йой, тето, йдіт собі, куди йшли, Христом Богом молю, бо я за себе не одвічаю! - мало не ридав Ільо, пориваючись встати. Та “камарати” його стримували, як могли. Почалася гадранина, мало не бійка. – Пустіт! Бо вже не годен! – Не пустимо! – Кажу, пустіт, най чиркну по венах – та й по всьому! Нащо мені за таке життє та ще й віслуховувати!.. І не відомо чим би й справді ся скінчила та тещина провокація підла, як би на ґанку сільради, що на горбі навпроти, та не виріс її чатовий Василь Колотило, перезваний через посаду гонорову Калатайлом, та не поцікавився: – А що си стало?! Чи вже война, що тривога із самого розсвітку? Чи міліцію кликати?! Відчувши солідарність влади з боку сільрадівського сторожа, корчма вгамувалась, але - не Марусяка теща. Навпаки, той шуцман взявся в боки до самого Калатайла, другого після голови чоловіка в селі! От і дай раду з цими бабами! – Люди добрі, хоч вас тут і нема, поміж цих пияків! – зачала теща, як у Верховній Раді. - То це ще власть на мене буде писок відкривати, замість того, щоб взяти бука та й пігнати цю жереботу з корчми на поля? – заволала теща, не свідома сучасної ані політичної, а ні тим паче економічної ситуації, дивуючи несвідомістю не лиш корчму, а й Калатайла, який спитав тещу і мав цілком резон: – А що їм там робити, на тих полях? В реп’єхах пастиси? Чи шо? Та же там і вівці не хотє! – Ма-ти Божа! – аж приском пирскнуло від розпеченої Марусякової тещі. – А орати? А сіяти? Та же... – А чим?! – здивувався сільрадівський секюріті в один голос із корчмою. – І це ви, власть, мене, народ, питаєте? – визвірилась до влади Марусякова теща, ігноруючи корчму, як щось непотрібне. – А для чого я вас тоді вибирали? Пити-гуляти? – А це ви себе питайте, а не мене, бо що я маю до ваших виборів, коли мене на чати поставив Покукальський?! А не ви! То я й собі стою щоночі, а більше мене не торкається... Доки власть із народом дискусію вела та стосунки прояснювали, корчма до решти заспокоїлась, стала наливати з горя по... третій, нє, по... от біда! Це ж треба: через ту дідчу Марусякову тещу з рахунку збитися і тепер не знати, чи казати тост: “аби всі наші вороги поздихали”, чи - “аби усі дівки поскисали, що нам колись не давали”, чи просто “щоби пилось і лилось, щоб хотілось і моглось”, чи просто “будьмо!”, яке вже так спрісніло, що під нього вже й не пилось, і не лилось. Одноманітність, як відомо, братчику, бика може геть убити, не лиш козака. – Так що, пермітець се трек, або дозвольте пройти, як кажуть брати-молдавани. От прийде голова, то й кажіт йому, – викрутився дипломатично Калатайло: що то значить коло влади потертися! Зразу хитрості прибуває в чоловіка! АДМІНРЕСУРС –О, про вовка помовка, а він... у браму! – зрадів Калатайло, забачивши у воротях адмінуправи її голову. – А що то за сувій у вас у руках, пане голово? Чи не послання від турецького султана? Або президента польського? Бо ми ніц нічо не чуємо й не бачимо без радіва й газет, хіба хтось щось по телевізору побачить, якщо його має, але за клопотами та за цими тещами хіба щось розбереш, що там у світі робиться?.. Може вже до Афроазії приєдналися ?.. Чи до Москви? Почувши про Москву, корчма на своїм горбі принишкла. Але фіолетова фана, що тріпотіла над адмінуправою, свідчила не користь Москви, ні тим паче Афроазії, але їдея приєднання до Європи витала в повітрі – Василю, як будеш такий фист мудрий, то я тебе розщитаю з тою Москвою у два щоти, бо ти козацтву лиш голову каламутиш політикою, як пан Варцаба історією, – просичав адмінресурс Покукальський ледь чутно, косуючи на принишклу корчму, але корчма почула. – То шо там шо з тою Русієв? Кажіт, пане голово, не соромтеся, бо ми знаємо все... І пішли гортати сторінки рідної історії за участі в ній Покукальського ще з тих сивих часів, коли Донбас хотів відділитися, а Прикарпаття приєднатися до білих Хорватів... А найбільше переймалися підтасовкою голосів на виборах, чим незмінний голадмінод Покукальський грішив на кожному новому витку Революції – Не коліт мені очі тими виборами, бо я лиш виконував Конституцію, – не злякався, відей, добре битий в голову голова Покукальський. – Чи ви би хотіли, аби я в тюрмі сидів за порушення Конституції і ваших громадянських прав на свободу вибору? – заткнув писки правдоборцям Покукальський, а Калатайлу наказав: – А ти жени борзо на пост до даїшників на Турецьке перехрестя Козацького шляху та попроси свистка... А ти Ілю, як наймолодший, збирай дві команді та й у неділю будемо грати на толоці футбольний матч. – А м’яч? – спитав Ільо. – Вже купив. Учора. Спеціально в район їздив. – Знаємо ми той футбол... – загула корчма. – Лиш вибори – зразу ж футбольний матч на кубок Бен – Суркісяна! Наче нема на честь кого більше, от хоч би нашого національного пророка Шави, що в трусах стоїть на майдані за корчмою! – Та про мене хоч на кубок діда Семена! Я лиш на те наполягаю, що вже доста дичіти в цих бур’янах! – кричав з-під фіолетової фани адмінресурс Покукальський, вдаючи фист перейнятим долею Країни і її людського фактора, перед тим добре насобачившись на політичних махінація у ході не одних виборів. – Треба повертатися до цивілізації. Бо инакше... я навіть не знаю, як це нас до Європи мають приймати? Най би лиш до Австрії – ті звичні. Або до Румунії – там ще гірше. Чи до Польші – ті теж голі, хоч і впустили американців. Або навіть до Італії чи Іспанії – на конець хоч діти ваші мамок своїх побачать... А це – до цілої Європи! А в ній – всілякі народи, з-поміж яких є і фист культурні! Не знаю, як кому, а мені французів стидно... Причину встиду перед французами Покукальський не встиг пояснити через ту саму Марусякову тещу, що обірвала роздуми про інтеграцію в європейську цивілізацію пана голадмінода неполіткоректно: – Про шо ви говорите, вар’яти, про яку Європу? Он за сільрадою теля останній в селі нужник завалило. Школа валиться... а їм футбол в голові та Європа! Коби я себе не шанувала, то я би вам сказала, де ви вже є, в якій...! – Нє, таки добре, що жінок не допускают до влади, бо я вже й не знаю, що тут вже було б! – А я знаю: строєм на роботу і з роботи! І гальба пива – на врочисті свята. Ото й усе, що було б! – Але де той клятий Марусяк? Чи не в пивниці?! Бо чого б то – теща тут, під корчмою, а Марусяком і не пахне? Тето, чуєте, а що ви сподіяли з бідним Марусяком, кажіт правду, бо дивіться, аби ще в суді не прийшлось свідчити... – бись ви, пияцюги прокляті, та перед Страшним судом свідчили! – схлипнула від безсилої люті Марусякова теща і пішла, шпортаючись, геть, аби їй серце не трісло, бо ще ж внуки – малі діти Марусякові на її руках! Корчма переможно дзень-дзеленькнула у слід тещі чарками, голова з чатовим зацюкали молоточком, прибиваючи до дверей сільради “Об’яву про футбольний матч, який відбудеться в неділю на толоці на честь Купайла”, а з церкви святого чудотворця Миколая, що сяяла золотими банями на третім горбі над селом, вийшов отець Миколай, не стільки стривожений криками коло корчми, як власною одинокістю у храмі Божому. СТРАСТІ ОТЦЯ МИКОЛАЯ. – Господи, ти бачиш, як важко долати духовну кризу навіть з Твоєю Божою поміччю, – зітхнув благочинний, звівши покаянно до Неба очі. Бо вже котрий Божий день сумно дивився він із церковної паперті на свою паству, що зібралася із самого досвітку у корчмі, і гірко жалів, що відмовився від місця у тюремній церкві на зоні. Адже там би його мирян строєм водили у храм Божий, а тут... Господи, і за що йому така кара? Він про таку вольницю козацьку читав хіба що в Кулішевій “Чорній раді”, чи в Маковея, як ще вчився на філфаці у Львові. І думав наївно, що то давно легенди і рудаменти рідної історії. Аж ні! Біда знов суне Країною, як тайфун Америкою... Лиш вже не хлопи від панів на Січ тікають, а їх жінки – до панів... – І нема на те ради, спаси і помилуй, нарід свій, Господи! Паства теж дивилася на панотця, жаліла його і раду радила, чи кликати в корчму, а чи йти самим до церкви, бо дуже вже жаль було молодого панотця. Особливо панові отаманові Каправці, військо якого вже давно перейшло під омофор Київського патріархату і з тяжкими, мало не кровопролитними боями вже сім витків революції поспіль вигонило з церкви московських попів. А як нарешті вигнали, той церкви не треба. Отака ганьба, але що робити, коли з ворогами воювати набагато легше, як із самим собою?.. Лиш чекати, коли проясниться, або виборів. Так кожен собі думав, але мовчав, бо що тут скажеш, доки не прояснилося... Місцево влада у складі голови Покукальського та сторожа Калатайла дивилася то на церкву, то на корчму, і думала, як би то безболісно примирити ці дві стихії, але так, щоб не повторити колишніх помилок і моральних втрат. Бо ще й року не минуло, як дискваліфікували, чи розстригли панотця Валерія, який не дочекавшись, коли паства до нього прийде, сам пішов, як Магомет до гори, до корчми і так зріднився з нею, що, бувало, й службу у ній правив. А до храму й не потикався!.. Чисто блуд на панотця напав, як на тих, що башту Вавілонську зводили. Матінка Анжела з горя воз’єдналася помислами з церковною служкою - причинною Касею, та й втекли обі від панотця і ганьби не то в Італію, не то ще далі – в Іспанію. Тож тепер сільська власть мусила пильно стежити за кожним кроком новопризначеного настоятеля храму Святого чудотворця Миколая, теж Миколая, бо якщо, не дай Боже, що, то вже і їй, власті, прийдеться йти у відставку, або в монастир. А не хотілося б... Панотець Миколай, наткнувшись на строгий погляд голови Покукальського, потупав-потупав по паперті, пошукав очима у небі правди, та й пішов свічки гасити, думаючи, що це ж вони могли б свічки гасити разом з матінкою Мирославою, яка десь мучиться без свого панотця вчителькою музики у Львові, і все чекає, коли він покличе її у “Козацьку Корчму”. Але панотець не кличе: боїться, щоб тендітну, богобоязливу матінку, Господи прости, не зґвалтували ці здичілі без жінок хлопи. Чого лиш один Марусяк вартий!.. І панотець Миколай перехрестився, пригадавши страшну повість Марка Черемшини про ватага опришків Марусяка й попадю, яку читав вже семінаристом, готуючись на парафію в горах. Господи помилуй! Бо хоч тут не зовсім гори, проте, якщо вірити чуткам і Марусяковій тещі, що часом заходить сповідатися, місцевий Марусяк не ліпший за літературного. Та й сам благочинний мав нагоду в тому переконатися, коли мандруючи якось на ровері (прихід був такий бідний, що й до ровера довелося докладати, купляючи) поза селом, зненацька натрапив на озера, на смарагдових берегах яких, мов на пляжах чорноморських, розкинулись ліжбища голих туристів, переважно жіночої статі, за якими збившись у зграї, а то й поодиноко, стежили звіддалік голодними очима напівголі дикі люди чоловічої статі. Та ще більше здивувався панотець, впізнавши у тих очеретяних людях своїх мирян, яких бачив лиш звіддалік у корчмі, на чолі з самим паном отаманом Каправкою, чий мундир поблискував орденами й медалями на розлогій вербі край берега. Але не про Каправку мова, а про те, що з поміж диких, шанталавих людей вирізнявся статурою красень років сорока, судячи по нахабній фізіономій, не хто інший, як Марусяк... І нічого не зоставалося одинокому у своїх страстях-тривогах отцю Миколаю, як просити свого небесного патрона сотворити чудо, навернути заблудлих, похряслих у п’янстві-буянстві овець до храму Божого, а самому сісти писати цей трагічний псалом про нашу дійсність, який згодом надрукує районна газета під псевдо “ Козак Нечай”. Й три гори, як три царі – Брати-єдинокровці! А що на першій на горі – То золота церковця. А що на другій на горі – То корчма чортом диха: Там вояки й плугатарі Товчуть об землю лихом. А що на третій – то жура Півнеба ніччю вкрила. Ой то, братове, не гора – То лицарства могила. Забігаючи наперед, скажемо, що за цей вірш редактор районної газети ”Фіолетова правда” мало не поплатиться посадою, бо районна фіолетова влада, випадково прочитавши, побачила у третім куплеті про третій горб натяк на себе, як могильника демократії в образі “лицарства могила”. Тож панотцю довелося тричі службу правити, аби вгамувати місцевий антинародний режим від репресій щодо редактора і свободи слова. РЕАКЦІЯ А на другий день, якраз було Макарія, зайшов у церкву сільський голова Покукальський, помолився, а далі й вийшов на паперть, всім своїм виглядом показуючи, що має до панотця Миколая поважну бесіду. Так і не діждавшись мирян, а отже й служби не почавши, панотець вийшов слідом, готовий на контакт із владою ради спасіння потопаючої у гріхах громади. Та лиш панотець, поправивши на грудях хрест, прокашлявся до казання, як Покукальський, дивлячись у землю, перебіг його. Вібочєйте, панотче, але бачив вас учора на ровері коло ставків. Тож прошу вас дуже, як поки що єдина у Корчмі, маю на увазі, село, власть, а власть, як ви самі кажете, від Бога, не ходіть туди. Не починайте з того, чим закінчили своє перебування в Корчмі, маю на увазі село, хоч і корчму теж, ваші попередник благочинний Валерій. І в корчму не йдіть, ну ту, що не село, а лиш корчма на горбі при дорозі. Краще об’явіть, щоб у хор церковний приходили. Може хоч співом приманите тих пияків? ( О! Чуєте, як співають?! Най хор Вірьовки ся сховає!) Бо я вже всі методи випробував, і жоден не годящий. Наче наша Корчма, село маю на увазі, якесь прокляте місце... То я й гадаю собі: а може хресний хід організуємо та висвятимо Козацьку Корчму разом з тою корчмою, що при дорозі на горбі? Але – ще не час. Ще, гадаю собі, варт з ними, тими в корчмі заблудлими, попрацювати, як слід… Уже минув місяць від тої розмови. Вже відцвіло у церковнім садку все, що мало, вже й вицвіло на церковній брамі п’яте оголошення про хор, а до церкви як не йшли ні власть, ні народ, так і не йдуть, і про хресний хід не згадують. Зате - ось, футбольний матч затівають на саме Різдво Івана Предтечі! І нема ради на тих грішників!.. СЕНЬЙОРА ДИЯВОЛУЧЧІ Але це ж треба, щоб саме тоді, коли верхи й низи Козацької Корчми шукали консенсусу, і шляхів до Європи в обхід турків, румунів і навіть Австрії, яка крім добра, нічого поганого місцевому люду не зробила, а сам цісар, коли вірити пану Варцабі, так любив козаків, що виманив їх з-під Хотина, ба навіть з Козацької Корчми, де їх сотня осіло, аби вони йому не лиш каву варили, а й Відень від італійців боронили, бо, відей, фрау їхні першими зачали штрикати до тої Італії, як нині наші, інакше, що було ділити тій Австрії з тою Італією, щоб аж войну починати?! Але мова йде не про історію, най пан Варцаба з нею до чиніння має, а про те, що саме в ту хвилину під корчму, ту, що на третьому горбі при шляху Козацькім, під’їхало таксі і з нього вийшла… нє, не жінка! І не топ чи поп модель. Цариця! А що фіґурова!.. А що фризура суперова! Та куди тим зіркам голлівудським! Корчма закам’яніла з келішками коло самого рота – оце жінка! Або сниться… Нє – не снилося, бо одне й те всім не може снитися. Ну, може, звісно, отака приснитися, але той пан череватий, що бірбилив за нев плаєчком д’горі, навряд! Хіба лиш в гарячці чи кошмарнім сні. А цариця все приступала ближче й ближче, сяючи закордонною вродою так імпорпортно-фудульно, мов по небу йшла. І прийшла, і стала перед корчмою. А за нею череватий пан. –Ілю, - звернулася ласкаво небесна цариця до роззявленого з дива Парасчиного Ілька, - я приїхала за дітьми, мой, Ілю, ти чуєш? Вони згодні. Он вони! ( з таксі й справді повилазили незвично чисті й причесані Ільові бахурі, які ледве школу доконали, чекаючи тайно від тата, коли вже мама приїде та забере їх до Італії). А це, познайомся, сеньйор Карло Дияволуччі, їхній вітчим. Ілю, лиш не переживай і не роби дурниць: нащо тобі ці діти? Ти ж сам собі ради не годен дати, Ілю… То нащо тобі, Ілю, ще й діти? А тепер тобі буде добре, будеш зовсім свобідний. А до нас будеш їздити в гості – сеньйор Дияволуччі не лиш багатий і добрий, а й прогресивний у питаннях сексу. Хоч, Ілю, нащо тобі та Італія? Що ти там не видів? Ліпше ми сюди будемо приїхати, бо сеньйор Дияволуччі збирається ставки наші взяти в оренду – рибу розводити і білі лілії на продаж, а в шелюгах на березі – шампіньйони. Так що не бануй, скоро побачимось. І вже попрощавшись, цариця спохопилася: – Йой, мало не забула! Вам, пане Мірчо, ваші колишня дружина краватку передали. Казали одягати до сорочки тої, що в смужечку, якщо ви її ще не запрали на чорно. Порившись у торбинці, витягла червону краватку в целофані й повісила на ажурну огорожу корчми. Череватий пан при тому смішно розкланявся і поторохкав слідом за царицею до таксі з причесаними Ілювими бахурами. Корчма стала потроху приходити до пам’яті лиш за годину (такий був струс!), коли вже, напевно, таксі з Ільовими італійськими родичами доїжджало до найближчого аеропорту. Першим очумався коло сільської ради голова Покукальський, який згодом, у буремний час виборів, виявиться ярим прихильником Режиму та ще й спрямованим на схід, а не навпаки: От маєте інвесторів! Ще де та інтеграція в Європу, а Півонька вже туди протиснулася і притарабанила окупанта. Мало нам було Австро-Угорщини з Румунією, так нате вам ще й Італію! Але абись знали: того не буде! Най ліпше ще одне монголо-татарське іго чи той самий Донбас, а лиш не Дияволуччі! Мало їм наших жінок, так ще й риби хочеться? Не знають, а не знають ті макаронники нашої історії з паном Варцабою. Най лиш піткнуться, ми їм таке Гуляй-поле разом з Нестором Івановичем влаштуємо, що не до коропів буде і не до шампіньйонів! От таким чином, бо інакше – фертик! Але корчма мовчала. Дозрівала у глибині думами грозовій ними, словами громовими, але поки мовчала. Пити теж не хотілось. Співати – й поготів. Навіть актуальних і цілющих для душі емігрантських чи рекрутських. То ж стали розходитись, хоч до вечора ще було та й було. Лиш Ільо зостався. Перехилив цілу фляшку з горя, а тепер спав, упавши головою на стіл та пускаючи на картату церату з-під вусів тоненьку цівку слини. – І де той Марусяк ходит? – дивлячись на сплячого Іля, спитав гірко Митро. – Не чіпай, най спит, може, біду свою переспит. Біда, як жінка, чи то пак мрія про лілові ночі і золоті помаранчі Гвадалквівіру, з нев тра переспати... – зітхнув пан козацький отаман Каправка тужно, поволі оживаючи та гадкуючи, чи вбирати на завтрашній матч парадний кабат, чи то пак мундир, шитий на замовлення на українсько-німецько-італійській фабриці “Трембіта”, чи йти в одних трусах, як пророк? А куди ж тоді ордени причепити? Але то залежатиме від того, яку ролю йому прописав пан Покукальський на тому матчі. Та же, певно, що не бігати за тою каглою, як дурний, по полю! А сидіти собі в затінку десь на трибуні і судити! До того зобов’язує, врешті решт, поважне звання пана Каправки! Та й за слуги не перечать... Та й, коли на те пішло, отамани козацькі, перепрошую, на дорозі теж не валяються, щоб ними футбола ганяти!... – Як пришла ми каррр-та!.. Ех, била-м би лиха година таке жіттє! – Не заспівав, а тихо зойкнув уже за верболозовим плетивом корчми хтось, чи не Зеник?... Наїхали бусурмани, віпустили чорта... Було колись файне село, зосталась лиш корчма... Доточив речитативом хтось вже за корчмою. Чи не Марусяк?.. ПОМИЛУВАННЯ Геть збитий з пантелику панотець Миколай вкляк перед вівтарем і став просити Бога, щось змінити в житті Козацької Корчми і його власному, а якщо можна, то поміняти парафію бодай і на тюремну, лиш би не бачити цієї вольниці козацької, підбитої горем, як шапка-бирка – вітрами, де він, священик, духовна особа, не відомо за які гріхи, почувався гірше в’язня в карцері, боячись оступитися зі стежки між храмом і чужою порожньою хатою, в яку його Покукальський поселив, повідривавши перед тим дошки з вікон і дверей. За спиною панотця почулися кроки і він, поклавши три поклони, встав і побачив Покукальського з Калатайлом, що ревно хрестилися на всі ікони зразу. “Господи, де ще вони мене бачили, в яких місцях не потребних? - спитав панотець Миколай Всевишнього, готовий до всього, і до цього офіційного стрітення із владою. – Панотче, – сказав Покукальський, цього разу дивлячись в очі благочинному, – чи не прийшли б ви благословити наші змаги футбольні, що мають бути на Івана… на толоці? Почнемо, отче, з футболу, а відтак, як дасть Бог, і про духовне згадуємо: про хор церковний і хресний хід… І про душі, бо до них, як ви самі стали свідком, вже бояться рідні жінки вертатися... – Авжеж, сину мій, – сказав панотець, тамуючи в серці зворушення. – Богу вгодне діло – спорт! Бо в здоровому дусі – і дух здоровий... і хоч... кхм, хоч про те в Біблії не сказано, та все одно… прийду. Але перед тим хотів би спитати пана голову, чи вільно мені бодай пізно ввечері, коли там вже нікого не буде, поїхати на озера та... плоть освіжити омовінням природнім, позаяк не маю щастя в хаті мати ванної і навіть лазні громадської десь поблизу?.. – Та певно що, отче! Можете! Ще й як можете! Лиш вважайте – не простудіться, бо вода студена фист через ті дощі… НІЧ ПЕРВОЗДАННА Страх бути запідозреним у гріховних козацьких забавах тримав отця Миколая з ровером при паперті до півночі. І лиш коли геть стемніло, і на небі засіялись рясно зорі, а на землі засвітились ріденько вікна, рушив благочинний від храму в напрямку озер. Вибоїстий шлях йому присвічували тільки зорі та серпик місяця, який всім своїм погідним виглядом сповіщав гарну погоду, а отже й тепле літо. “Слава Богу, – думав панотець, поглядаючи то на небо, то під колесо, –тепер усе піде в ріст, а то сидить дуба в землі, як жалілася єдина постійна прихожанка Марусякова теща. А з літом, може й життя налагодиться. Тим більше, що одні вибори минули, а інші не почались... Буде людях передих хоч якийсь...” Майже невидимий, панотець їхав затіненою садами вулицею, милуючись первозданною красою літньої ночі, не поруйнованою тисячолітньою цивілізацією, хоч може вона й обходила цей клапоть землі десятою дорогою. Та дякуючи Богові, що сподобив його, грішного, і відкрив йому таку красу невимовну, таку благодать світлу. “Хто зна, - думав панотець, - може ради таких хвилин піднесеного єднання з Господом в образі Природи, і прийняв він священицький сан? Може це йому вища відплата за принизливі злидні, а ще принизливішу вбогість душевну його заблудлої у гріхах пастви, що дивиться на нього безсловесно щодень, як з верболозу, із своєї корчми, темна і спрагла темені, лиш темені. – Уб’ю! – Сказав рішуче зовсім поряд чийсь голос. І панотець від несподіванки мало з ровера не впав. Але спинитись довелося. Тим паче, що голос повторив: - От бігме Боже, що вб’ю! І думати не буду! І дітей не пожалію! І себе – рішу! Так і скажіть, як буде дзвонити! – Най ті качка копне, що ти таке кажеш, Іроде! – зойкнула з темряви Марусякова теща і панотець обімлів: Марусяк! В один мент благочинному і розвиднилось: побачив високого плота, яким донедавна в селі обгороджувались правдиві ґазди, а за ним і освітлений ґанок Марусякової хати. –Ви мені не вівкайте! Не тривожте дітей! А робить те, що кажу. Бо я вам – не Ільо, що стерплю. Так і скажіть... Бо я її туди не посилав. Може й інші посилали. Лиш не я. Може скажете, що їй бракувало? Як сир в маслі... Нє! Повіялась! Скажіть, як не вернеться, то я її там знайду. Борзо. І депортую. А що то буде за депортація, то такої ні в сорок шостім, ані в сорок семім сі краї не виділи! – Пілате крівавий! Шо ти собі намислив?! – А нічо, лиш те, що прошу: най си вертає, доки не пізно. І не ганьбить мене й дітей... Та й грюкнув дверима, як поклав крапку в бесіді. Перестрашений почутим отець Миколай запедалював геть від лютого Мару сяка, щосили намагаючись не рипіти сідлом, і не скрипіти колесами. Ні, таки добре, що матінка Ярослава ще у Львові, а що покличе її благочинний на парафію, то лиш по приїзду в село Марусякової жінки. Не інакше. Від’їхавши тихою сапою від Марусякового обійстя, панотець що було духу натиснув на педалі і помчав не розбираючи дороги на село, туди, де під місячним сяйвом переливалися щирим сріблом громадські ставки, ще не викуплені товстуном Дияволуччі.. Спішився тільки на березі. Висока, сто років не кошена трава, запліталася між спицями коліс, гальмувала рух. Панотець закинув велосипед на плече і так пішов до води, схожий здалеку на чудну рогату істоту. На душу йому знову зійшла небесна благодать, лагідне піднесення звеселило розум і благочинний почав думати про світле майбутнє, коли, нарешті, депортує Марусяк з Італії, чи де там вона, свою жінку, і повернуться в Козацьку Корчму інші жінки, і приїде зі Львову матінка Ярослава... Далі панотець таке став думати, що якось і озвучувати не зручно з огляду на його сан, але з огляду на молодість, то можна охарактеризувати усі нічні помисли його одним словом: ЛЮБОВ. Отож, панотець, як бистроногий олень, перетнув луг, скинув з пліч у траву ровера і став (про всяк випадок) за кущем розсупонюватись із святенницького свого одіянія. Коли вже на гіллі висіло усе облачання, помітив отець Миколай, що він не один за кущем у цю місячну ніч. Придивившись, побачив скам’янілу навпочіпки людську фігуру, що невідривно дивилася кудись крізь кущ, не звертаючи уваги на досить таки шумливе оголення благочинного. Заінтригований панотець і собі придивився і... Від того, що він побачив, справді, можна було оглухнути: на березі озера у місячному світлі снували, переплітаючись, ніби в якомусь танку... пречудові граційні... свят! Свят! жіночі голі тіні! У мерехтливому зеленавому сяєві вони скидалися на русалок... чи свят-свят! Відьмочок!... “Господи помилуй! І не введи нас у спокусу, але збав нас від лукавого...”- зашепотів панотець, на що скарлючена істота люто шикнула, не відриваючись від спокусливого видовища. Перед очима панотця у кліп ока , як у відео кліпі, про неслися всі описані в духовній літературі і житіях святих картини огидного спокушення, але такої прекрасної серед них не було. Дрібно хрестячись, спробував відірвати від пропащого місця босі ноги, але вони як приросли до землі. Нарешті, за третім Отченашем і Вірую відпустило і панотець кинувся пріч. І... перечепився через ще одну істоту, що вклякла просто в траві. Істота матюкнулася, але тихо, щоб не сполохати русалок, і пригрозила благочинному кулаком. Переконавшись, що істота у траві – живий чоловік, та ще в орденах і медалях, отець Миколай оговтався і став роззиратися по місцевості, з великим зачудуванням відкриваючи, що тут, як в “Лісовій пісні”, кожен кущ заселений, а на вербах, то грушами висять... ПРИВИД ФЕМІНІЗМУ – Хто це? Невже китайці…– нарешті насмілився спитати одну таку “грушу”, що світила до багаття голодними чоловічими очима. – Ш-ш-ш, – ніжно прошепотіла груша. – Феміністки... Вони з’їжджаються сюди щоліта з усього світа на свої конференції... – А ви хто? – Пан Черчілль, – чиркнула “груша” з верби... – Свят, свят, Господи, спаси мене від спокус, вирятуй з гієни огняної і пошли мені на поміч ласку твою... – Та не бійтиси... Я не той Черчілль, що ви подумали... Я – Черчілль живий і тутешній... просто собі Черчілль та й вже... – Але я хотів би скупатися... – не сміло заявив панотець, остерігаючись радше, Господи прости, Черчілля на груші, аніж феміністками на березі, поза як ще зі студентських років був знайомий з кількома з них надто близько, аби бути ними зачарованим, як пан Черчілль з далеку. – Ти шо?!. – не впізнаючи в голому чоловікові під вербою отця Миколая, вжахнувся пан Черчілль з верби. – Ти що! Каструють! У змиг ока відкусять! І виплюнуть! От почекай днів зо три. Скоро ці поїдуть. А приїдуть ті, з якими не лиш купатися можна... – Груша-Черчіль бризнула на панотця солоденьким смішком і раптово насторожилась: – Але хто ти такий, що нічого не знаєш, ще й випитуєш тутешні таємниці? Чи не сторонський, бува?! – Чи не замовне ти ви нарешті, бо я не знаю що!.. – ледь зойкнув, як контужений з окопу, той що в орденах і медалях, теж придивляючись з-під куща до голого панотця. І той, ховаючи в жменю бороду, заспішив розтанути у високих травах під місячним сяєвом... Тільки вмощуючись до спання на чуже ліжко у чужій хаті, панотець згадав, що нині – Купальська ніч. Відьомська ніч. Спокуслива ніч... І вже не знав, чи це йому наснилося, чи то він справді разом з сільськими чоловіками підглядав крізь кущі за світовими феміністками, чи то його, спаси і помилуй, Господи, біс спокушав. Тому тричі перечитав подумки усі молитви, які знав, а за Україну і нарід її понівечений – аж тричі по тричі. Але то не дуже помогло народові, бо навіть у тривожному сні він ввижався панотцеві голим і на чолі з отим невідомим зойкалом з-під куща в орденах і медалях, в якому панотець з жахом впізнавав пана отамана Каправку. МАТЧ Як то важливо вчасно почати заново життя, доки не перебились, і не зважаючи на перманентну революцію, думав пан Каправка, дивлячись на інші два горби, на котрих – сільрада Покукальського і церква двох Миколаїв. Видно віщі сни в ніч на Івана Купала, по церковному – Івана Предтечі, бачив не один пан отаман, а й інші два поводирі нації в окремо взятім селі Козацька Корчма. Удосвіта вони разом прийшли на службу: панотець – до церкви, Покукальський – до сільради. Разом привіталися і ключі встромили у двері. Далі панотець ударив у дзвони, сповіщаючи про Різдво Івана Хрестителя, а сільський голова став чекати розбуджених дзвоном до матчу на честь Івана Купала своїх футболістів. Першим прийшов під сільраду другий чоловік у селі (Калатайло не рахується) пан отаман Каправка, хоч, може й перший, якщо числити Козацьку Корчму не лиш як село, а радше – козацьку сотню. Благо, не далеко йому було добиратися – лиш з горба на горб. Тим більше, що цієї ночі пан Отаман теж не склепили повік – про долю козацтва думали. Не легка то була ніч. Боки муляли мішки з горохом, голову – думки з усілякими планами на майбутнє. Вимучене безсонням через проблеми та дилему “що одягати?!” його лице під синім великуватим кашкетом з кокардою і малиновою “околицею” було схоже на суху маківку, лиш з вусами. (Історія вусів пана отамана достойна всебічного висвітлення і буде оприлюднена згодом, як заляже у Козацькій Корчмі по всіх подіях і тривогах штиль і благодать.) Штибний отаманський стрій гарно відтіняла жовтогаряча теніска під сподом і зовсім не псували зелені парусинові кеди ще радянських часів, що визирали з-під холош замість звичних ботинків. З усіх відзнак пан отаман залишив тільки міцно пригвинчену до лацкану Срібну Зірку козацької доблесті, решту ж завбачливо зняв лише з однієї причини: щоб не брязкотіли, коли йому, не дай Боже, доведеться власною персоною доукомплектовувати котрусь із команд через мало численність бажаючих або ще здатних ганяти ту каглу. Доста йому того, що кожен його прохід селом при повнім параді супроводжувався радісним дзвякотом сільських псів, а деякі, відв’язані, ще й слідом бігли. Із восьмої під сільраду потяглись і решта населення. Хто (з молодших) бадьоро, прибраний з нагоди матчу, як і належиться футболістам, у квітчасті нові сімейні труси. Дехто (із старших ) – в чім попало і в брилях, як годиться публіці. Сполохані масовою мобілізацією батьків на спорт, поз’їжджалися на роверах і скутерах діти-сироти, і поставали в підніжжі владного горба, демонструючи один одному придбану за мамині гроші техніку – в кого “крутіша”. Але батьки, що гордо поглядали на ту механізовану колону нащадків, відзначили, що жоден з них ровером не впав зі своїм ровером лицем у болото, як-то кажуть, хіба що Юра Марусяк зі своїм малим, і то лиш через свою тещу, що оббирала його до центу, бозна де діваючи зароблені дочкою в Італії доляри, гірше того шуцмана на митниці. Отож, дивлячись на Марусякові малі діти, тож футболісти лиш головами хитали на ту ненаситну людську захланність, що накопичилась в єдиній на все село тещі, а якби їх кілька було? Страшно подумати, щоб тоді із селом си стало, коли з одною – одна публіка! От і зараз: стоять зграйкою дрібні Марусякові діти, як круглі сироти, без ровера, а в громади лице луписи від встиду, бо то таки, що не кажіть, важко змиритися з тотою ганьбою! Та й Марусечка гейби мертва, чи геть не здала, чи в черниці пішла до Ватикану? Та най би вже якого Карлуччо... Та жде їх там, як в нас реп’яхів на полях – до не мож бути, щоб до спідниці не вчепився бодай один, бий його грім у там’я, та не купив Марусяковим дітям бодай поганенький ровер? Один на всіх десять, чи скільки їх там? Але – що говорити?! Отак, дивлячись на Марусякови дітей, і не знаходячи його самого, в народі починалося тихе ремство. Бо й справді: де Марусяк? – Де тато? – першим строго спитав Марусякову піхоту пан отаман Каправка, недорахувавшись козацької сотні. – Корову доїт... нє, курей віпускає... Нє-є! Ти шо – зупу варит! – зчинили рейвах, заплутавшись в інформації, неповнолітні діти Карп’юкові.. – О! А я що казав: лиш найвища пора альбо яке діло святе у житті громади – так вони курей віпускают! – обурився сільський голова пан Покукальський. – І це так у масштабах країни. Лиш шо – так нє! І ви хочете порєдку? Та вам сама Америка з її порядками...тьху, Русія із Чечньою не поможе, не те шо президент чи адмінголова! Та де! Нам ше треба, а треба!.. ВІЧЕ Революційні настрої збурились до того, що мимоволі зробилося віче. – Те, що треба, то так! Хіба в тім хто сумнів має? Але, ви пане голово, говорите це так, наче то ваша партія вже програла на виборах, – де не взявся з баночкою на дьоготь пан Мірча – штатний корчмарський полеміст. – А то як? – А то так, що критикуєте самі не знаєте кого, але всі знают, куди хилите. – І куди я хилю? Коли ви такий мудрий? – А в бік режиму, тобто в пролежаному напрямку від народу. – То ви, прошу пана, комусь напрямки визначаєте, а самі злигалися з комуняками? Нібито ніхто не видит, як ви фану червону на грудях протаєте, а мене попрікаєте! І шо ви за хамелеон такий, що я вже втомився за вами стежити, як ви борзо перефарбовуєтесь та фани мінєєте! Та лиш вчора ви ще жовто-синьою краватою вигрівали шию, нині вже зовсім в инчім боці і на протилежній позиції. А до чесних людей сікаєтесь! Отак пан Мірча нарвався на дилему: чи зізнаватись у своїй неймовірній м’якотілості та показувати ту нещасну червону краватку, що Катріна замість себе передала Карлучихою Ільовою, чи так і зостатись у пам’яті народній останнім у селі комуністом , що ховає невідомо від кого і нащо знамено червоне на грудях? Бо невідомо, що ганебніше, і порадитись катма з ким. То ж ліпше зараз перемовчати, а потому зізнатись у всьому пану Варцабі, аби записав у своєму літописі всю історичну правду про ситуацію і не вводив в оману нащадків, нібито на початках двадцять першого століття у Козацькій Корчмі ще було комуністичне запілля, чи підпільний обком діяв. Най Бог милує! Бо то справді буде ганьба! – Я лиш хотів сказати, пане шановний голово, що не всі такі, що наперед себе дітий пускаю, а відтак самі курий віпускают! А щодо звинувачення вашого про фану, то , перепрошую, то швидра, бо маю катар... “Знаю я ваші видри! – хотів був посадити в калошу опонента голова, але його перебив пан отаман, гордо оглядаючи соколиним поглядом хаотичний стрій своєї сотні: – Та годі вам гиркатись! Чи то козацька справа перебаранчатись? Он дивітьси, скілько козаків на добре діло здвигнулося! То кажіть, пане сільський голово, все що маєте! –Я, високо поважна громадо, і ви, достойний пане отамане, лиш те маю на язиці, що у вас в голові. А саме, що годі вже нам зупу варити – час вже й щось робити! – Але ж пане голово, – не сміло озвався травмований вчорашньою нежданою візитою власної жінки та ще з такими наслідками, хай Бог минує, Ільо, – таже й дітям варт зупи зварити... – Най самі варят! Най вчаться! Що з того, що ти варив? Де вони?! Ото ж бо! Я в їх роки сам кулешу варив лісовим хлопцям. – Але ж пане голово, перепрошую, ваші старі прийшли з Польщі до нас, ви казали перед виборами, коли вам самим ще мама жували. А тепер про УПА згадуєте. То коли була правда? – висунувся з громади, як завжди не вчасно місцевий краєзнавець, історик і літописець пан Варцаба, що десь пропадав зо два тижні. – Я ж кажу, нам ше лиш завуальованих поляків не вистачало до решти москалів... – зажурився пан Мірча. – І тоді і тепер! – не сум’яшився зовсім нічтоже хитрий лис Покукальський. – Бо коли я й не був тоді в лісі фізично через свої малі роки, то це не значить, що не був з героями духовно. Ви ж мене знаєте, а я з тих пір не змінився, навпаки, ще більше духом окріп і в переконаннях, що, якби нас москаль не загнічував, а наше буде зверху! Але, вібачєйте, пане Варцабо, нащо то вам так пильно порпатись у моїй резолюції? – Хочете сказати – резюме? – уточнив педантичний, як всі історики, пан Варцаба, – А нащо? То самі знаєте, що не від підлости і не з цікавости, а лиш заради історичної правди. – Коли так, то прошу прийти до мене якось в неділю для серйозної бесіди, а то я бачу, що ви у тій своїй історії понаписуєте. А тепер слово має пан отаман Каправка. Може, ви, пане Каправко, який план маєте чи пропозицію, як нам далі жити? – Думаю, що варт почати з футболу, – урочисто ступив наперед пан Каправка. – Тож вперед, на чесну прю! – І де того Марусєка дідько носить, що вже котрий день ні слуху ні духу? – застогнав Ільо. – Ні з ким душу одвести – одні політики! А як хочете пани начальники ще когось, крім себе чути, то ось що я вам скажу: не на ту прю ви прете! В ліси треба йти! В гори! КОЗАЦЬКА РАДА Невдоволення низів верхами наростало і ширилось. Мимоволі віче перейшло у козацьку раду, не били тільки в барабани. – Ми розділяємо, Ілю, твоє горе, але не варт впадати в крайній радикалізм, – заспішив опритомнити Іля з погляду історії пан Варцаба, певно уявляючи себе на Переяславській Раді – не менше. – Ото ж бо! нне пилу-йтися так, пане отамане! Мус бути все врочисто і з Божого благословення! Бо що я маю писати у своїй історії? Що – трах-бах, знялися й побігли? А де пан отець? Кличте панотця, бо ми не лиш сотня чи громада, а й паства Божа, миряни сього храму, що на горі. Та нехай буде все по- людськи, аби я встиду не мав перед нащадків! Отак вперся пан Варцаба, а оскільки всі знали, що його нічим не перепреш, то стали кликати панотця більше з поваги до історії, бо не зовсім чітко уявляли собі, як це вони в трусах урочисту літургію мають відстояти.. Кликали панотця хором, а потім всі дивилися, як він спішить, аж дим іде, із храмового свого горба та на горб влади, підхопивши по-жіночому поли рясної ряси. І мимоволі кожен згадував своє. До Іля йшла з городу, повитого ранковим туманом, ще лиш його і більше нічия жінка і несла в полені огірочки до сніданку. А з-під задертого халатика полискували золотом круглі коліна, ще не замацані масними лапами того гидкого товстого карлика Карлуччо... А бідному панові Мірчі блимали молочною білизною повні литки його Катрінки, а груди пекла червона краватка, захована під сорочкою у смужечку, якою так зганьбив його пан Покукальський, прийнявши за комуняцьку фану. Аристократу ж козацького духу і старому парубку пану отаману Каправці ввижався, аж в очах туманіло, цілий фольклорний гурт “Козачка” на сцені Народного Дому, який вабив козаків не лиш співом солодким, а й загадкою ще солодшою: які в кого ноги ховаються за горбочками та спідницями... Ото було, як яка дефіляда урочиста, то повсідаються сотники, хорунжі, полковники та отамани на першім ряду та починають диспути на фляшку “Вігора” чи “Полонинської”, настояній на траві-підоймі ( росте таке зілля в горах, але на нього важко натрапити, бо фист дуже цапи пасуть, того в них і роги вгору стирчать, а не в долину, як у волів), та вгадування, та пана Каправку спокушати. Але в пана отамана головне – дух моральний тримати у війську, бо інакше, коли, не дай Боже, який Афгані, не збереш... Отак спокушав рогатий чесне військо на стезі до храму, лиш один Покукальський, Паютка якого, як порядна жінка, вмерла ще до оксамитової революції, тобто до демократії, свободи сексу і “масового витоку за кордон української жіночої краси і сили”, як писала районна газета, обурився в душі, чого це панотець так непристойно підтикався, що аж шорти видно, ще й до всього щось з пелени йому парує? Лиш як добігав панотець до пастви своєї грішної, то стало ясно, що він згарячу згорнув у поділ усю церковну утвар на всі випадки життя разом з розкуреним кадилом. “Господи”, – просив добігаючи до своєї парафії отець Миколай, – не забирай пам’ять у рабів твоїх, лиши хоч по одній мислі благочестивій. Бо буде мені те з ними, що отцю Валерію, хоч він того заслужив своїм розгульним комсомольським минулим”. І Бог змилостивився: до цього непокаянна, байдужа і на постійнім підпитку парафія стояла смирна і твереза, і дивилась на свого пастора захоплено-закоханими очима. – Отче, благословіть на патріотичні рушення! – урочисто наказав Покукальський і строго додав: – Лиш не довго. В скороченому, так би мовити, вигляді. – І де той Марусєк, – застогнав Ільо, як від зуба. І на разі крикнув: – Стійте, панотче! Бо я не зрозумів – на які рушення: до лісу чи по дрова? Або, як вже зібралися і тверезі ще, то давайте говорити, що далі робити, бо я вже не годен! Чи чекати, доки наші молодиці звезуть сюди із усього світу своїх карлуччів чи ще гірше зовсім не приїдут?! Чи може в когось є інший бізнес-план?.. кажіть! – Та на план – не трудно... От нащот грошей – гірше...От якби громадою та каеспе яке, колективне господарство, та зорати, та засіяти... Та як споконвіків, з діда-прадіда, дружно...– розмріявся, як кожен літописець пан Варцаба. – Авжеж, паняй знов до калхозу! Мало я там наробився... Чи вас, пане Варцабо, історія не вчит, лиш нас, наче ми її пасинки? А ви чого мовчите, пане отамане, чи ви дурно голову клали за народ попервах в оксамитовій, а відтак і в помаранчевій революції? Нащо ж нам тоді революції, якщо вони всі схожі на ту, що в сімнадцятім була? Тим більше, мерзнути, щоб повернутися у колгосп, який давно розвалили?! Угій, вертайсь туди, не знаю куди! Отакої, мать твою за ногу! – загалакало віче. “А Бо-о-оже, – раптом затужив-заридав під пишними отаманськими кунтушами-мундирами колишній (п’ятнадцятирічної давності), голий як сокіл, лиш в шапці вушанці, романтик борні і ночі пан Каправка за далеким, ба ще дальшим, як був, Гвадалквівіром, де дні, як золоті пахучі помаранчі, а ночі лілові, як цвіт мигдалю. – Чого я не там, а ще тут і в цім мундирі під тягарем одних обов’язків перед народом? Бо нащо та слава, як вона жити не дає?” ЖІНКИ І БІЗНЕС І вже хотів був пан отаман хоч пішки йти в той свій любий Гвадалквівір, але його спинило козацтво, свідомість якого просвітлювалась під валивом всезростаючої рев ситуації, і просвітліла до того, що Зеник гукнув, перекрикуючи гул повсталого народу: – Пане отамане, ані руш з ваши квадалква... ліром! А кажіть, що нам робити, бо на те ви – отаман! “А Боже, і хто його видумав, цей народ? Скрізь люди, як люди, живут собі, шось роблять, не чіпляються до своїх отаманів, ані президентів з прем’єрами, а тут – народ, що не відомо чого хоче та ще й служи йому, бо ти чільник і провідник! А що тобі самому сниться день і ніч Гвадалквівір, то всім байдуже! Прип’яли тебе ланцами обов’язків до свої корчми, і мучся! А вони будут пити...” – стогнав у душі пан Каправка, мучачись, чи казати про віщий сон з притчами, чи ні, але через сумніви великі сам заговорив притчами, дивуючи людський фактор Корчми, як ті, що з НЛО: – Високоштивне і поштивне козацтво! Дружний мій народе! Вгамуйтесь, бо що я один годен, хоч я й отаман! Я лиш – як бджолина матка, ядро, а бджоли, ви – сила. Вам і гуртом мед носити, бо ви вже бачите, що кругом, а найбільше вгорі, ми ніц нікому не тра, хоч пропадай... Тож тра вертатись до голови по розум і щось робити, як я вже сказав вище, гуртом! – Мудро... мудро... гуртом... гуртом, – загула рада. – А якби гуртом – та корчму громадську. Мали б реальний дохід! – закричав Митро. – Та куди вже тих корчмів стільки! – обурилось віче. – Най ліпше вже пасіка! Виніс вулики в поля чи ліси і горя нема – бджола сама порядок знає! – А якби ґуральню... – розмріявся Зеник. – О, це теж добре діло, бо такого ще нема, – схвалила рада. – Або броварню... – замріявся Зеник. О, це теж по-нашому, по-газдівськи, – загуло віче, – бо доки це ми якусь Оболонь чи бозна де він той Чернігів будемо інвестувати?! Маємо дбати про свого місцевого виробника! – А може, кав’ярню “Кава по-козацьки”... – зовсім розмріявся Зеник. – чи вареничну “Вареники по-косарськи”, чи пиріжкову “Із сиром пироги”, або Інтернет-кафе “Інтердєвочка”... – Ні слова про дівчат! – заревла рада. – А може риболовецьку артіль “Карась”... Грибошукальську “ Лисички”... – розмріялось віче, натхненне Зеником. – Або футбольну команду та й продатися... – Ти шо?! Ліпше з голоду сконати, аніж... – А може, поля засіємо чи городину яку... – Ти, як теща Марусякова – одної і тої... А чим? – Та же раньше... – То раньше. А тепер – забудь! Тепер – инче жіттє! – А ще які є бізнеси, але щоб без тих позик, бо як згадаю, як то своє віддавати... – озвався пан Мірча, вдаючи, ніби то йому треба, того бізнесу... – А моя думка, найкраще – народний туризм... Як це я бачив по телевізору, у Карпатах дехто з наших уже вспів... – озвався другий (після трьох перших) чоловік у селі Калатайло, що досі з невідомих причин, як у рот води набрав... – Гей, козацтво! В тому є резон і ще й яка вигода! Побілимо хати, заклечаємо калиною та й будемо здавати туристам! – Ти хочеш сказати... – розчервонівся від здогаду Зеник. – А чом би й ні? – аж світився на Зеників тайний здогад Калатайло. – Бо хто тепер сраку возить світами? Га? Відгадай з трьох букв! Авжеж! Вони! А тут – ми! У всій красі, при всім параді... – Стидайтеси... – почав було поважно Покукальський, як порєдний вдівець, але на цей раз його геть чисто закричало розпалене Калатайлом віче: – Сам стидайся, що народ до туризму довів! – Геть антинародну владу! – Ганьба! – Жос футбол! – закричав з корчмарського горба приблудлий з Молдови бармен Аурел. – Жос Пупукальський! Хай жів’йот свобода секса! – О, точно, а ... секс?.. – Та ж уже сказано: не без того! – Але ж вони – городські... Сільські мало їздять по курортах... – засумнівався пан Варцаба, але вже як краєзнавець... – То й добре! А ще краще – іноземні... – розмріявся Зеник. – Око за око, зуб за зуб, – підтримав друга Ільо і заквилив, як та чайка при битій дорозі. – І де той Марусяк в дідька? Тут можна сказати доля народу вирішується, а його нема... – Одну з них ми оберемо сільським головою, – розмріявся Зеник. – А я? – образився Покукальський. – Щось ви не туди хилити! Тут вибори на носі і новий виток, а ви мене переобирати, забувши, що коней на переправі не мінять! – Тоді нащо, перепрошую, вибори і виток, коли власть не міняти? Аби лиш гроші відмивати, не порушуючи конституцію?! – обурився пан Черчіль. – Точно – зачєм і вобще?! – підтримав Батін-Сібіряк. – Та не журіться, пане Покукальський, і вас лишимо... Чим більше голів, тим... голів. Як у футболі... Чи то вже про ноги?.. – заплутався у приказках, як цап у мотуззі, пан Мірча. –Щось я вже не розберу, чи ми йдемо на толоку на той футбол чи до вечора проговоримо, доки корчму зачинять? – Чи ви, пане, дурні? На яку толоку, коли доля рішається!.. – ... А другу поставив би головою риболовецької артілі, – й собі замріявся Митро. – А секс? – жалібно поцікавився явно травмований Ільо. – Та, який секс у біса, коли почався революційний підйом?! А як хочете добре жити, то робімо з корчми партію, зливаймося з рідною владою і в однім моноліті йдім до влади і нічого не міняймо, бо нема на що! – нарешті розкрив свої підлі плани фіолетовий Покукальський, одночасно плануючи у своїй голові одну з туристок, май помолодше, у секретарки взяти, а другу, май постарше, в прибиральниці... – Та лишіть, пане Покукальський ту політику! Маєм ще час до того витка і підйому. Тут дур голови береться, куди третю класти! А може... на гриби?! Най збирає і сушит на продаж! От вам і гроші! – А четверту – пиріжки пекти... – почулося з лівого флангу сотні козацької. – А п’ятую – зав.столовкой! Для вєтєранов-пенсіонєров! – гарикнув з правого єдиний у козацькім коші старообрядець-більшовик Батін-Сібіряк. – А решта? – поцікавився Павко Недоробко із молодих. – А решта? Решта хай танцюють і співають козакам, як ми будемо в корчмі сидіти, – придумав швидкий на епохальні рішення пан отаман Каправка, і, хоч зболена душа його співала урочу пісню про жаданий, золотий від апельсинів, Гвадалквівір, уривчастий (від передчуття нескінченної борні за райське життя тут) голос тихенько зачав: “Я козачка твоя, я козачка твоя, пане полковнику мій синьо-го-го-кий!” КВАЗІРЕНЕСАНС – Про цей щасливий час єднання і одностайності в історії Козацької корчми ввійде в історію як пізній Ренесанс! – не втримався від емоцій завжди відсторонений від них об’єктивний литописець пан Варцаба, підхоплюючи пісню, а за ним впряглася потужно в а капелу і решта козацького віча. – То шо робимо? – все ще намагався повернути громаду явно на свій фіолетовий вектор Покукальський. Але громада не піддавалась. – На що благословляти, раби Божі?.. – гукнув добре поставленим голосом майбутнього архиєрея отець Миколай. І паства почула і грянула у відповідь: – На добрі діла, отче! – Лиш не довго, – наказав пан отаман благочинному. – В скороченому вигляді, бо козацтво вже застоялось на цій раді. Пора й до роботи! Панотець кинувся благословляти, але ще й добре кадила не розкурив, як козацька рада-громада посунула з горба та на горб, але не до церкви, а до корчми, де поважне товариство уже чекав на верболозовій веранді сам хазяїн Мрчк...тян із розпростертими обіймами. – Але панство, ся спріт, бо де ви бачили, щоб ренесанс та з корчми починався? – розгубився пан Варцаба. – хіба що квазі... – Тоді я фундую! За щот рідної влади! – не розгубився Покукальський, доганяючи отамана Каправку, котрий на чолі повсталого коша дерся з горба на горб, як Суворов у Альпах. – Господи! Укажи рабам твоїм нетямущим правильний вектор! – перехрестив услід громаду панотець Миколай. – Слава Богу, що знайшовся хоч один чоловік, що зрозумів козацьку душу! – схлипнув травмований Ільо, маючи на увазі Мркчт..няна з розпростертими обіймами. – А то від того Марусяка діждешся... Ая! РЕВОЛЮЦІЯ! На порозі корчми і застала їх звістка про початок виборів і новий виток. – О! – вигукнув рудиментарний залишок колись єдиного блоку комуністів і безпартійних товариш Фрідріх Карлович Батін-Сібіряк.– Я ж казав: нєт у революції начала, нєт у революції конця! – О! От вам і робота! А ви за плуга хапалися! – засяяв Митро-позаблоковець. – А боже, – застогнав потомствений ратай, а в душі “трудовик” Павко Недоробко, – поголовний тобі перманент – ці вибори у парлямент... А коли ж робити? – Мой, йойле, – понесло з Інтернет-кафе чистою англійською піарщика Джі Ая, – а якого ж іще, тобі, ту із фаґ, і мазер твою, ворка надо?! Да тут нау така лайфуга почнеться, такий Вепрррр, що околієш: з усіх блоків і стейтів гуманітарка попре, наблюдатєлі, журнал юги... Ввва-ау! Хепі бездей ту ю, рівелушн! – О!!Чути голос молодечий: підставляєм свої плечі – ре-волюці-ї! Ой, Ойкумено, Гвадалквівір моєї душі! – розквіт поезією славний отаман козацького коша і поки що єдиний на всю Корчму поет, бо далі всенародне рев. збурення вибухне такою поетичною розпеченою лавою, такими епохальними бузковими шедеврами, що ними будуть обклеєні усі стіни корчми і навіть привладної адмінуправи з фіолетовим Покукальським. – О нарешті! Нарешті, там за небокраєм, розколовшись і розфарбувавшись на протилежні табори, усі вийшли на майдани і вулиці вибирати достойних! За день два згадають і нас, козацтво, відвагу і силу людського фактора, і покличуть відстоювати демократію і вирішувати долю Країни. Тож не гаймо ані секунди, структуруймося і колімося, хто ще не встиг, і під фану бузкову ставаймо на зло фіолетовим! – непомітно перейшов із хорея на гекзаметр боян борні і отаман козацький пан Каправка. – І чекаймо, чекаймо кличу згори, готові померти, аби краще жилося! ДИСКУРС 25-го ВИТКА ВЕЛИКОЇ ПЕРМАНЕНТНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ безсонний нощник її безпосереднього учасника і літописця проф. історії п. Х. Варцаби Що тут почалося! Одно слово: розкол і структуризація, а заодно і блокування, – напише у своєму революційному деннику незалежний історик Х. Варцаба. – Не вливався у повсталий проти влади блок один лишень адмінресурс Покукальський. Даремно він хотів перекупити козацтво, кинувши на стіл калитку нечесно зароблених рублений центиків – козацтво не куплялось. Навпаки! До його честі воно ре приватизувало калитку на революційні витрати, а Покукальського вигнало з корчми. Мркчити... нян, будучи хоч і православним, але все-таки представником східних цивілізацій, щез в невідомому напрямку, лиш за його фордом закурило. Дезорієнтована обслуга корчми числом – 3, в складі кухаря Мицька, завгоспа-комірника Петра Митрофановича та офіціанта Кривошиї перебігла вслід за Покукальським на владний горб під фіолетову фану, але не з власної волі, а скорше від політичної незрілості і (можливо) з принуки кібі (крупного бізнесмена) Мркчтн...няна, якому, як нарешті виявилось, хоч всі це й перше знали, за хабар чималий прислужник старого режиму Покукальський віддав у довічну оренду національну святиню – козацьку могилу разом з корчмою і козаками, що в ній, як на даний час, так і постійно перебували. Зостався з опозицією лиш бармен Аурел Маре-Паприкашу (в перекладі – Великий Перець), а насправді, збіглий з Молдови опальний тіньовий президент і провідник гайдуцького (паприкашного) повстання, що в його особі символізувало міжнародну підтримку і закордонне спостереження за ходом Виборів, а ще точніше 26-го Витка Великої Перманентної Революції, який навіть конопляний діпі (дрібний підприємець з вирощення конопель), він же піарщик Джі Ай, назве останнім шансом. Наснажена міжнародною підтримкою Аурела Маре-Паприкашу, опозиція розділилася на партії, слава Богу, було їх стільки, що стачило на кожного, а декому й по дві перепало, наприклад, тому ж пану Мірчі, який розривався між Консервативно-республіканською та Прогресивно-демократиною, тож тепер мав нагоду щасливо злитися монолітно в обох і, віддарувавши на знамено червоне свою італійську краватку старовіру-комуняці Батіну-Сібіряку, пристав до Козацької партії на чолі із шанованим бояном і отаманом паном Каправкою, як і більшість у корчмі. Довго мучився з партійністю Парасчин Ільо, все бігав в Інтернет-кафе виясняти в піарщика, які є партії, але “покруче”, і вибрав найрадикальнішу “Таймскінхед”, з таємною надією, прийшовши до влади, депортувати клятого пузаня Дияволуччо і воз’єднатися з Піоною і бахурами, тобто дружиною й дітваками. Не було серед повсталого козацтва лиш Марусяка, так приневоленого падлючою тещею, що й революція його не розбудила й кайдани не порвала, бо іншої причини не пристати до неї не було. Національно-повстанську партію очолив відомий націонал-патріот Зеник, у яку ввійшли тут же Митро і Калатайло, який згодом передумав і перебіг зрадливо до фіолетових, оскільки так зрісся зі старою владою, що не міг уявити своєї служби вірної новій. Але козацтво не мало зла на перекинчика, ба навпаки, бо без сторожа і дзвонаря Калатайла старий Режим у складі малочисленого зашуганого Мркчтяном обслуговуючого персонал корчми та хамелеона Покукальського, якому все одно який режим, аби лиш при владі, виглядав так несолідно, що проти нього й боротися не хотілося. Тож позиції ворога заради революційної стратегії і тактики вирішити украпити Калатайлом, тим більше, що він сам був не проти. Апофеозом початку виборчої компанії і нового витка Великого Перманенту мало стати блокування і воз’єднання прогресивних сил під бузковими фанами, але воно затримувалося з поважних причин, оскільки бузкові фани ще не надійшли із Ревцентрвиборчкому разом з іншою символікою, зимовим обмудривуванням, наметами та провіантом у вигляді чипсів і пива “Чорнобильське світле”. – Промєдлєніє смерті подобне! – рвався в останій і рішітельний бой Батін-Сибіряк, вимахуючи червоною італійською краваткою пана Мірчі разом з Культяпкіним, з яким уже встиг утворити “Братній союз ущемльонних”. Прислухавшись вперше і востаннє до комуняк в надії, що ущемльонний Культяпкін буде мати совість та видасть повстанцям із колишніх армійських НЗ (непрікосновенних запасов, нахабно ним приватизованих) по бушлату на повстанця і брезент для намету, а то вже снігу на веренаду стільки намело, що доводиться боротися із стихією, а не Режимом, пан Каправка наказав позривати всі, де є, похмурі фіолетові прапори і виварити їх у хлорці на ясно-бузкові фани. А оскільки вся кухня тепер синіла на морозі на ґанку адмінуправи, то покликали на цю державну справу тещу Марусякову, яка, всім на подив, не забарилася, залишивши на господарстві замість себе Марусяка, якого, на мою думку, повстанцям бракувало більше, аніж його клятої тещі. 5 вересня, перша повстанська ніч.” 10 вересня, північ. Закрили школу. Директор, він же і весь педколектив, пан Черчіль приєднався до повстанців. Школярі граються в конопляних джунглях у війну з в’єтнамцями. То тут, то там лунають вигуки: “Слава Вел.Пер.Рев!” Душа радіє! 11 вересня, неділя, ранок. Нарешті, після довгих дискусій із своїм небесним патроном Святим чудотворецем Миколаєм приєднався до козаків отець Миколай. Увечері відбувся на чолі з панотцем хресний хід довкіл адмиінгорба. Обкурюючи його ладаном, у красномовних казаннях благочинний намагався переконати фіолетових, що вони не від Бога, тому мус покаятися за всі злодіяння зумисні і гріхи мимовільні, і не йти супротив Божої волі і рідного народу. Але Покукальський попа не чув, бо саме дзвонив у Держцентрвиборчком просити підмоги. Про це просигналила з адмінгорба чесна й віддана визвольним ідеям совість Калатайла, хоч захланна душа його все ще була на боці аморального фіолетового режиму. 12-го, вер., на роззсвітті. Щойно до адмінгорба прибула фіолетова підмога на трьох фурах від несвідомих гірників Південно - Східного реґіону, як повідомив через свого бахура-сироту той же Калатайло. Північ. Чекали, що й нам щось прибуде... Не дочекалися, але контра спем сперо... 15-е вересня. Вже третій день адмінресурс п’є-гуляє, смажить на антрациті шашлики з благородної вепрятини замість традиційної зайчатини, демонструючи зневагу до повсталого голодного народу, і до символу Великої Перманентної революції – ікластого чорного вепра на тлі залежно від кольору витка, а також розпиває спиртні напої місцевого виробництва, по-жлобськи змішуючи їх з винами одеського розливу, та пускаючи в осіннє небо фіолетові кульки з непристойними написами. Повстале козацтво, засівши в корчмі, мужньо терпить одверті знущання влади. Марусякова теща вищиває бузьків (журавликів) на бузкових прапорцях. Яка не є жінка, а затишно... 20 вересня, безсонна ніч роздумів. Минуло перших десять днів першого витка ВЕПР. Дзвонив особисто за порадою п. Заправки у Ревцентрвиборчком. Ніхто не відповів. По телевізору показують – усі на Майдані Усіх Свобод і Демократії. Аморальний режим на своєму горбі і далі п’є-гуляє, і в голові не має. Але кульки вже не пускає, видно ся скінчили. Добрий знак. Корчма терпить, хоч революційна ситуація нагнітається з кожною хвилиною. Стримує тільки присутність тещі Марусякової: яка не є, а все-таки –жінка... 1 жовтня. Йшов дощ, тепер – мжичка. Осінь... Брррр! Обід. Знов каша з бичками в томаті (не телячими, а рибними). Ве! Надійшла гуманітарка у вигляді бузкових кульок, прапорців і свистків. Повсталі титульні країнці за підтримки молдавських повстанців в особі Маре-Паприкашу нарешті не витримали знущань і, провівши до хвіртки гуманітарку, розгромили винно-горілчані погреби Мркчт...няна, і махом їх реприватизували з піснею на вустах (сл. Б. Каправки, музика народна): Най стріляют ґвери, кріси і гармати, Нас їм не збороти і не подолати край рідної хати, (тричі) На рідних рахманах З нашим отаманом, Слава ще й віват! І многая літа, літа многая! (до безконечності) 16 жовтня, північ. Зимно. Минуло майже півтора місяці першого витка ВеПР. Гуманітарку продуктами ніхто не везе. У морозильниках МРКЧТ...няна скінчилися запаси зайчатини і напої місцевого виробництва. Йде сніг. Режим не здається. Дзвонив особисто у Ревцентр. Хтось відповів не по-нашому: Ґоу ту на фіґ, каззззьол! Певно, попав не в той виборчком. 17 жовт. Фіолетові гади відключили світло і газ. Запаси Мркчт...тяна скінчилися. Місцеве виробництво зупинилося. На обрії рискають китайці – невеличкими загонами. Сніг розстав. Холодний осінній вітер носить рідними рахманами пучки вовни: у зайців линька. Чекай знов снігу. 19 жовт. Дочекалися. Поки що снігу. Пробуджений Культяпкін пожертвував на революцію три мішки амуніції часів Другої світової війни, в тому числі рулон брезенту і три одиниці рухомого складу, тобто два радянські бетеери і один фашистський мотоцикл, не рахуючи полуторки часів розвиненого соціалізму, яку тут же вирішили подарувати власним дітям-сиротам, які невідомо як виростали без материнської ласки матерів-заробітчанок, що й досі не повернулися, не зважаючи на новий виток Революції. Три дні на радощах гасали бетеерами по засніжених рідних теренах, лякаючи обнаглітих китайців, линяючих зайців і фіолетового Покукальського, клеїли плакати і розкидали прокламації про свого кандидата. 26 жовтня. День народження пана Каправки – славного бояна-злотоуста і преславного козацького отамана. Святкували фист! Гайдук Маре-Паприкашу фундував ящик “Білого аїста”, який беріг замість оберегу за стойкою бару, отець Миколай – фляжку церковного кагору, прапорщик Культяпкін – торбу телячих консервів з “НЗ” Першої світової. Марусякова теща – вареники з капустою. Діти-сироти, накравши в китайців піротехніки, а на складах Культяпкіна – патронів з часів Третьої світової, палили багаття і тішили пана отамана воєнними салютами та святковими феєрверками. Співали “ Хепі бездей ту ю”, “Многая літа”, “ Ще не вмерла” та інші пісні, думи та славні на честь пана отамана. 28 листопада. Удосвіта несподівано привезли урни та американську журналістку з телебаченням. Сказали, що сьогодні перший тур виборів. Як швидко летить час! Особливо під час Революції! Тут же проголосували. Марусякова теща підігріла у ще теплій рінні вчорашніх багать вареники з капустою. Маре-Паприкашу дістав з під стойки ще один оберіг. Співали славні-гімни Революції, давали інтерв’ю американці, впевненні свято у перемозі. О 12 ночі оголосили несподівані результати. Перемогли фіолетові, набравши на одному адмінгорбі у складі п’ятьох виборців понад тисячу голосів за приблизними підрахунками Калатайла. Першим озвірів від такої брехні діві (дрібний власник), він же в минулому прапорщик, а нині бузковий повстанець Культяпкін і з криком: – За мной, братва! – кинувся на фіолетового противника. За ним – решта. Зав’язався нерівний бій, з перевагою на боці бузкових. Ворог був повержений: деморалізована обслуга Мркчт...няна розбіглася, Калатайло, як Штірліц, перейшов на наш бік. Контру Покукальського віддубасили до темно фіолетового кольору, але лишили на горбі, щоб не порушувати конституційне право на вибори. Повернулися з контрибуцією: консервами московського виробництва і залишками алкогольних напоїв вітчизняного виробництва. У корчмі потепліло. Козацтво співає, святкує першу перемогу. Діти-сироти гасають на бетеерах по околицях, лякають зайців з китайцями. 3 листопада. Покукальський викликав “Беркут”. Діти-сироти підірвали один склад із боєприпасами на території Культяпкіна. Стало тихо. Культяпкін теж задоволений. Давав інтерв’ю ескімоському радіо по супутниковому телефону. 5 лист. Почувши по радіо про вибухи на Культяпкінських складах, приїхали феміністки-мироносиці. Привезли мариновані фіґи в бляшанках, вітаміни і жіночі романи. Усе бачив уперше в житті. Феміністки як феміністки. Тільки дуже вівкають в непідходящий момент і поняття не мають, що таке вареники, а на холодець думають, що холодильник... А так – жінки як жінки. 7 лист. Із самого ранку пан Варцаба, тобто – я сам, на правах комісара-політрука, провів коротку історичну довідку, в якій розповів, що саме в цей день майже двісті років тому почалася Велика Перманентна Революція, яка продовжується на наших теренах ще й досі, хоч уже світ про неї давно забув.І ще розказав багато цікавого. Козаки дивувалися, цілувалися з феміністками. А ввечері їли фіґи, розучували “марсельєзу”, каталися на бетеерах. Фіолетовий гад Покукальський від заздрості викликав кінну міліцію. Опівночі прицокотіла кінна міліція. Довелося ділитися фіґами і феміністками. 10 лист. Поліція відцокотіла копитами в напрямку Коломії. Покукальского віддубасили. Одна з феміністок лишилася доглядати, признавшись, що не знала більшого щастя, як у цей виток Революції. Якщо це стосується фіолетового гада Покукальського, то обідно. Але – дідько з ними з тими бабами – їм не вгодиш! 15 лист. Теща Мару сяка вчила феміністок варити вареники і холодець із зайчатини. Знову каталися на бетеерах. Уночі знов очей не склепив через те вівкання. Добре, що роботу маю – писати для нащадків літопис Революції. На світанку стався інцидент: пан Каправка, ледве на ногах тримаючись від перевтоми і постійної віддачі Революції, вимагав не порушувати давніх січових традицій і повигонити з корчми геть бабів. Феміністки обурювались, обзивали пана отамана сексистом і погрожували комісією з ґендерної рівності. Козаки втомлено мовчали. Дехто готовий був хоч уже оженитися, не зважаючи на живих жінок в закордонних наймах, тільки б виспатись. Феміністки були проти традиційних пут Гіменея і доводили право кожної жінки на життя вільне і безпутне. Покукальський від заздрості викликав з Одеси берегову охорону. 17 лист. Охорона не доїхала. Може, через хуртовини, а може й через китайців, що, незважаючи на хуртовини, будували на самісінькому небокраї вже третю взуттєву фабрику. Покукальського відмолотили. Доглядати його лишилися дві феміністки. Діти-сироти підірвали ще один склад, цього раз з підводними мінами. Зеник із Митром катали феміністок на бетеерах, а Ільо на полуторці. Ображений на ненаситних феміністок, які деморалізували військо, пан Каправка у кутку читав свої революційні вірші Марусяковій тещі. Життя буяє! 18 лист. Дзвонив у Центр. Почув коротку відповідь не по-нашому: ґоу ту... ґоу ту... і ще коротші гудки. Наближається другий тур виборів. Революційна ситуація наростає. Феміністки зовсім пустилися берега, вимагають на підмогу козакам спецназ. Отець Миколай, нарешті, згадавши про матінку Мирославу, що десь у Львові в’яне без любові і ласки, лякає феміністок Содомом і Гоморрою, але ті не бояться. 23 листопада. Пан Каправка викликав спецназ і феміністки, які вже почали вимагати сауни, гарячої води, цивілізації і скликання міжнародного форуму з ґендерної політики, розтанули разом з ними у густих снігопадах. Втомлені козаки не мали сили навіть провести дорогих гостей до хвіртки. 28 листопада. 8-ма ранку. Другий тур виборів 26 витка Великого Перманенту. Привезли урни. Погрожували репресіями, безробіттям, інфляцією, корупцією в медицині і занепадом культури й духовності. Нічого нового, тим паче страшного. Залишили спостерігачів із нейтральних туристів, які тут же розділили погляди повсталого козацтва. Тепер разом із козаками співають і хвалять місцевих виробників і брата Маре-Паприкашу, в якого віднайшовся з такої нагоди третій оберіг. Покукальському теж привезли урни, фіолетові прапори і кульки, певно й провіант, бо знов запахло в повітрі благородною вепрятиною (гади фіолетові!) і смаженими оселедцями. Одна з феміністок, яку Покукальський врятував від спецназу, і яка від злості за це на урода старого перебігла на бік козацтва, доповіла, що поріділі ряди фіолетових виборців примножили банабаками (репрезентантами східних цивілізацій) із довколишніх базарів і артистами, які, ще й влна не доказала, перебгли від банабаків на козацький горб. Стало знов весело. Палили багаття. Лякали зайців з китайцями. І співали хором молдовські і румунські дойни, зокрема “Фойє вєрде папушой...” 27 лист. 8-а вечора. Підрахували голоси. Покукальський з банабаками переміг, нарахувавши 3789 голосів. Стало сумно. Цього разу озвірів уже сам пан отаман Каправка, не кажучи про Зеника з Ільом і Митром та решту козацтва. Артисти рвали на грудях бузкові футболки з вепром на грудях і співали “Ще не вмерла”. Того ждня, але опівночі. Цього разу бій був ще коротший: банабаки розбіглися, контрі Покукальському набили й так фіолетову морду і відпустили в нічні простори, щоб не порушувати Конституцію. Адмін управу спалили разом із фіолетовою фаною, сфальсифікованими голосами і підробленими протоколами. На вугіллі смажили вепрятину і заїдали несмаженими оселедцями. До ранку співали козацьких пісень, били в бубни, водили із артистами хороводи. Пан Каправка читав власні філіппіки на безчесний бандитський режим. 29 листопада. “ Бандитський режим” відреагував: підірвав решту боєприпасів на території приватизованих Культяпкіним складів, а бетеери віддав китайцям, які причепили до них ззаду волокуші і тепер роблять на наших теренах свої снігозатримання. 1 грудня. По телевізору з центру Революції оголосили про третій тур виборів. Бандитський режим на чолі з Покукальським вірвалися в корчму, побили телевізор і телефон, гади фіолетові! Артисти порозбігались. Пана Каправку госпіталізували в кабінет Мркчт...тяна. Доглядати лишилася Марусякова теща, навчена феміністками. Революційна ситуація не спадає. Відпочивши від борні, козаки тужно поглядають на засніжений небокрай, за яким в напрямку Коломиї зник спецназ разом з феміністки. 10 грудня. На передодні третього туру піарщику Джі Аю вдалося по Інтернету сповістити усьому світу про нескорених козаків. Першою почула та сама американська тележурналістка, яку тут же привезли гелікоптером і спусти просто з Вашингтону на засніжену веранду корчми, де вже чекав її сам отаман, перебинтований, засніжений шапці-вушанці, в оточені польових козацьких командирів, мов Кутузов у Філях. Разом із журналісткою ввійшов у хвіртку і ререпатріант із сектора Газа в Палестині Філя Муха, що назвався нащадком основоположника Козацької корчми запорізького козака Хаїма Мухи, якого на неісторичну батьківщину повернула бузкова революція. Оскільки несподіваний палестинський ререпатріант на корчму не претендував, то його впустили на зло зраднику Мркчт...тяна козаки. ТРЕТЯ І ОСТАННЯ ІСТОРИЧНА ЗГАДКА ПРО КОРЧМУ, яка потрясла світ. А 12 грудня 2104 року. світ здригнувся від потрясіння. Усі світові телеканали, які висвітлювали події чергового, на цей раз Бузкового Витка Великої Країнської Перманентної Революції, у свої репортажі з Площі Усіх Свобод і Усіх Героїв вклинили сюжет про унікальне поселення в глибокій глибинці “цієї ще недавно незвіданої терра-інкогніта”, яке складалося виключного з одних чоловіків різного віку, і яке теж повстало проти Фіолетового Режиму. Американська тележурналістка, яка перша натрапила на дивовижне чоловіче село під романтичною назвою “Козацька Корчма”, захоплено порівнювала “цей форпост бузкової революції на західних кордонах Країни” з“чоловічим монастирем, зимівником сибірських мисливців-ведмежатників, осідком клондайківських золотошукачів і воєнізованим табором болівійських заколотників або міражними піщаними оазами ловців Алькайди”. – Ці чоловіки, – говорила журналістка у мікрофон на цілий світ, – покинули заради перемоги демократії і справедливості десь далеко в горах і степах свої сім’ї, жінок, дітей, і отаборилися у невеличкій корчмі край інтенсивної магістралі. Тут вони сплять, їдять, борються і кажуть дружно: – Но пасаран, бля! А-а-а..., пардон, блю, а-а-а, що в перекладі означає щось приблизно: – Голубі, тобто фіолетові, не пройдуть! Бузкових не здолати!” Тобто – прогресивних демократів, національно-радикальні відгалуження яких називають себе також волошковими, фіалковими, ліловими, залежно від...а-а-а перепрошюю... ні від чого не а-а-а... залежно. Просто, їм так хочеться! І їх, справді, важко здолати, адже, що цікаво, таких суто чоловічих поселень зараз в Країні справді багато. Чоловіки об’єднуються в групи, так звані сотні, паланки, полками, коші, а себе називають козаками, або ще титульними країнцями. Цей унікальний феномен нагадує феміністичний рух в кінці позаминулого і на початку минулого століття, лиш мускулінистичний, а тому його ще вважають відродженням традицій Запорізької Січі, яка, як свідчить їхня історія, складалася теж з одних чоловіків, які боролися за демократію, свободу слова і вибору президента, якого ви називали... а-а-а... Гетьман, як і ці, яких ви ..а-а... бачите перед собою. Цих нащадків давнього, а-а-а... майже вимерлого народу, колись мужнього і а-а-а... великого, саме так – великого народу зосталася зовсім мало. Але ми віримо, вони не порушать свою чоловічу, тобто козацьку клятву, і достеменно переможуть заради дітей, своїх малих, навіть часом дуже малих дітей, що час від часу, як ви бачите, забігають у корчму, тобто в Інтернет-кафе, де тепер знаходиться... а-а-а... і виборчий штаб, з криками: “Тату, їсти!”. Ось ви їх бачите, цих нещасних дітей, ради щастя яких повстали їхні батьки! Помилувавшись немитими личками веселих дітей, камера переповзла на здерев’янілі суворі обличчями повстанців на фоні заквітчаної букетиками садових фіалок і ще нерозквітлого бузку, корчми, зупиняючись на кожному, але найдетальніше – на орденах і медалях поважного пана, певно, головного повстанця, під якими титри написали: Otaman Kapravka. – Як ви помітили, серед цих мужніх чоловіків є герої минулих перемог Великої Перманентної Революції, яка продовжується уже понад дві сотні літ, але вони готові знову вмерти, тільки б жила у їхній країні демократія, свобода і справедливість, – раділа далі тележурналістка. – Але, як завжди буває під час кожної революції (інакше б їх просто не було), населення цього поселення, як і все суспільство вільної Країни, розділене навпіл. Он на сусідньому підвищенні, горі, як тут кажуть, ви бачите ветхий будиночок, над яким майорить фіолетове знам’я, тоді, як над корчмою – бузково-фіалково-волошкова фана! На тім горбі – управа адмінодиниці, як вони зараз називають свої дуже змалілі і майже безлюдні села, тобто владна структура, в якій засіли прихильники старої влади, так званий адмінресурс. Вождь місцевих фіолетових, ви бачите його на подвір’ї (Pokukalski – написали титри) відмовився з нами спілкуватися, сказавши, що йому (цитата) “пофіґ і фіолетово, що ми... а-а-а-а ... американські... а-а-а імперіалісти, але щоб ми уже нафіґ з пляжу, бо будемо... а-а-а сині”. Щоб уникнути можливих конфліктів , а також терактів з боку “пофіґістів”, як тут називають прихильників претендента від фіолетової влади, ми знову повертаємось до наших повстанців і...а-а-а-а... – А ви хто будете? Бо я – пан Варцаба, незалежний літописець Перманентної національно-визвольної революції? – кокетливо вліз у американську камеру поважний пан в окулярах і плямистій бузковій футболці. – А-а-а? – зраділа журналістка. – Індепендент? О, ми теж (кивнула наперед себе, певно, на оператора) індепендент: незалежна телекомпанія “Фрідом”. Свобода! – і перевела камеру на молодших: – У цього молодого... а-а-а... козака... п’ятеро дітей і він... а-а-а... батько-одиначка... а-а-а... одинак, як тут кажуть, а-а-а... Що ви скажете мільйонам ваших сим патиків і прихильників у різних ... а-а-а... точках світу? – А нас точно покажуть на цілий світ? – недовірливо запитав журналістку молодий повстанець (Ylo Paraschin – написали титри). – Коли так, то чи можна передати сервус моїй жінці? – О, так! – зраділа журналістка. – Звичайно! Окей! Кажіть! – Лиш... чуєте, не перекладайте, – застеріг молодий повстанець Ільо Парасчин. – О, так! Обіцяю: без синхрону! – запевнила радісно журналістка. – Розумію: це має бути секретне послання, зашифрований код?.. – Такий шифр, що най єго шлєк трафит – і хрону не тра! – підтвердив повстанець, таємничо прискалився і сказав з таємничим підтекстом у камеру: – Мой, Півонько, ти чуєш? Віртайси, курво, домів і другим передай, бо ти видиш, до чого вже дійшло, але то ще не край, бігме Боже! І коби цим разом однов революційов ся скінчило! Бо то лиш початок того перманенту, най го шлєк трафит! Ти чуєш?! Я всьо сказав! Повстанці за кадром грізно загули. Американка заблимала очима: – Ви чули... а-а-а-а... як повстанці...а-а-а-а... закликають... а-а-а-а... своїх дружин... а-а-а-а ... приєднатися до революції... а-а-а-а... і, як ви зрозуміли, по інтонації, негайно! І спішно завершивши вповідати світові про повсталих козаків із глибинки, перевела камеру на бузкове буйство демократії на столичній Площі Усіх Свобод під Монументом Усім Героям.. АПОФЕОЗ – Ти видів? – спитав Зеник Митра, лиш журналістка покинула разом із своїм оператором корчму. – Одні кости!.. Хоч би грам лою! Ти би таке хтів?! – Та де?.. Ну коби вже на всім світі лиш я та вона... то ще може. А так?.. Та де?! Най би я звікував без тої жінки! – Отож! Тепер і ти знаєш, що то – світова політика. Бо тій Америці з Європою і Москвою з Азією не так нас усіх тра, як наших жінок... От вони й купили отих усіх фіолетових олігархів разом з міністрами й депутатами, а нас довели до такої клямки, що вже нас рідні жінки видіти не хтє ! А нас показуют, єк медведів, по тілівізору на цілий світ і ще розкажут невідомо що! – Як то – невідомо! Коли всім відомо, що ніц нічо доброго про пияків з корчми не кажут! От дочого довели нас олігархи з Покукальським, най би їх палило вздовж і впоперек! – схопився нестримний, як вітер степовий, Зеник, готовий йти бити контру Покукалського. Корчма теж посхоплювалась, загула, похапалась за стільці, хто і кілки верболозові став з огорожі виривати: – От і маємо знов – руїну! Все завалили тут та ще й жінок виманити... туди! – А що я кажу тій крррв, вібачєйте... жоні своїй, Півонці? Хіба не то?! – спитав Ільо Парасчин все ще розпалений тим спонтанним своїм інтерв’ю на цілий, блль, світ. – А я що кажу?!! – Ти правду кажеш, Ілю! Доста! Світами віятись! Пора – додому. Чи ми дурно вістоювали у тих революціях та боролися на виборах? – Ти, Ілю, герой! От кому варт героя Країни дати! – А що робити?.. Мус... – запишався Ільо. З РЕВОЛЮЦІЙНИХ ДЕННИКІВ ПАНА ВАРЦАБИ: 1 березня. Чим завершився третій тур виборів – невідомо. Питали Покукальського. Не признається навіть під тортурами. Відей, не знає. Але не розходимось. Дзвонив до Ревцентрвиборчкому. Ніхто не відповідає. Учора від’їхали американські журналісти на полуторці, бо бетеерів китайці так і не повернули. Марусякова теща казала, нібито до того знахабніли, що вже орють цілину за Козацької Корчмою. Скоріше б ті результати третього чи там якого вже туру, та укріпляти кордони, та щось робити! 8 березня. Хоч весна, а не співається. Згадували жінок. Дарували букети фіалок Марусяковій тещі, що вже й півроку не навертається до Марусякових дітей, а своїх онуків-сиріт. Сумно. Ільо пише листа сеньйорі Піоні Деяволуччо. Зеник рветься в бій. – Лиш боротись – значить жить! Може щось по революції і зміниться, бо вже той Режим мені – от де! – каже Зеник, черкнувши долонею себе по шиї. – То може хто ввімкне нарешті телевізор, щоб не втратити, як той казав, орієнтацію на вектор... Де той Аурел? Але побитий бандитським режимом телевізор не вмикався. Розлючене козацтво було рвонуло духопелити Покукальського, не зважаючи на ще живий бандитський режим, але вирятував їх від інциденту нащадок основоположника корчми Хаїм Муха, витягнувши з торби портативний телевізор з антеною. – Цивілізація! – ахнуло козацтво, припавши очима до мініатюрного, завбільшки із сірникову коробку, екрана. Але й того було за доста. У зимові сутінки корчми з екрана вихлюпнула бурхлива хвиля радісного всенародного піднесення. На Майдані усіх Свобод під Монументом Усіх Героїв на трибуні стояли у три ряди члени РЕВЦЕНТР ВИБОРЧКОМУ і Держцентрвиборчкому разом з керівниками опозиційних партій і блоків, щасливими олігархами – переможцями третього туру,( в якому козаки через свою ізольованість від світу, не встигли взяти участь), їх сім’ями і артистами, чекаючи нарешті всенародно обраного президента. Але жовто-синіх, ні бузкових чи там фіолетових знамен і близько не було. Натомість майоріли білі простирадла, вишиті чорними жуками та червоними ящірками. Корчма теж напружилась в чеканні. Нарешті, вдарили барабани, але сурми не засурмили, бо замість славню: На майдані коло корчми Революція іде... – над майданом на всю Країну зацьокала, як вода зі стріх, невідома мелодія: ґонь-ґонь, ґонь-ґонь-ґонь-ґонь, ґонь! Цінь-цінь! І на трибуну вийшов всенародно обраний... Корчма не повірила власним очам, тому кліпала і трясла головами, але не допомагало: китаєць, чи то пак представник східних цивілізацій із трибуни не щезав. Він стояв, дрібненький, у зеленому френчі, трикутному капелюсі з рисової соломки на тлі білої фани, розшитої драконом і жуками, посміхався, мружив косі очка і казав: – Васа Цінь-Хунь - Ґонь кончілась. Усьо! Я – васа Цінь-Ґонь-Хао-Хунь, васа Мао прі-ці-день-ць! Вас вітай! Народ на Майдані ревонув: Слава! Мао – так! Вау-вау, цінь-цінь-цінь! ґонь-ґонь-ґонь! Хунь-хунь-хунь! – і замаяв всуціль і поспіль білими, розшитими червоними дракончиками прапорцями. Спалахнули на стовпах китайські ліхтарики, а в небу зацвіли китайські салюти, і почалися всенародні китайські гуляння. – Твою мазер, дзінь-ґонь-хунь, на кого ж я тобі піарив? – першим прийшовши до пам’яти, спитав по-китайськи убитий побаченим Джі Ай. – Я теж не поняв: цей ґонь – китаєць чи в’єтнамець? – Я – васа прі-дзі-дєнь-ць! Казака-мудзака! – з притиском сказав з екрану той, що у френчі. – Він що... прези... Та ти що! Йо...!!! А я... за шо тоді боровся? – спитав і собі Ільо невідомого кого, але китаєць у френчі і гостроверхім капелюшку по той бік телевізора й Іля почув і відповів, радісно, як дзвіночок: – За своя пріцідень-ць, казака! Будісь іметь много ріс, много сусі, много мітцубісі! Работать будіс – кусять будіс, халасо будіс! Слусать будіс – умний будіс! – Будіс-будіс-халасо- халасо-халасо! – підхопив тисячоголосо майдан, скандуючи та витинаючи китайські хороводи з ліхтариками. – Япона твою Маззе-ер! – з жахом шарахнувся від телевізора Ільо Парасчин.– Він чує! – Нє нада помніць моя мать! Нада знаць своя мать, казака-мудзака! – То він...що, справді? – ще більше вжахнувся Парасчин Ільо. – Апо-фе-оз історії! – побілів Маре-Паприкашу. – Правду кажете, такого апофіґею і пофіґісти не придумали б, – перехрестився отець Миколай. – Бачу, не вчасно я повернувся на історичну батьківщину, – зітхнув гірко ререпатріант Філя Муха, збираючись назад у Палестину. Стола тихо-тихо. На Козацьку корчму опускалася з шовковим шурхотом темно-зелена, як френч у всенародно обраного президента, ніч. Угорі поблимували китайськими ліхтариками зорі, при землі кружляли, поцінькуючи сніжинки. Починався 26-й виток Великої Перманентної Революції. До рахманних теренів наближався рік Червоного Дракона. На сходах корчми почувся тупіт. Корчма здригнулася, повернула голови: перед нею стояв Марусяк, живий і не ушкоджений. – Де ти всі ці роки був, що тебе ніде не було, сучий Марусяче? – спитав Ільо і безгучно заплакав. І знову стало тихо, лиш було чути як скрапують у порожню чарку Ільові суворі чоловічі сльози: цінь-цінь, ґонь-ґонь... м. Київ. 50 *** Джерело: бібліотека Чтиво http://chtyvo.org.ua Оригінал: сайт Буквоїд http://bukvoid.com.ua