(НЕ)ЛЮДСЬКА КОМЕДІЯ З мухою в носі Ніхто на той час – ні наставники, ні вихованці – уявлення не мав, що республіка вступає в епоху розлогих політичних репресій. Що упродовж двох наступних років будуть заарештовані і кинуті за грати сотні патріотів, серед яких В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Стус, Є. Сверстюк, І. Дзюба, І. Світличний. Що уже заплановано «ідеологічні зачистки» у Київському та Львівському університетах. Що партійні органи заборонять відзначити ювілей музею І. Котляревського в моїй рідній Полтаві. Що, зрештою, через 8 місяців, не давши закінчити перший курс, із вишу викинуть наших однокашників В. Лазаренка і В. Цимбала за те, що вони «не у той день» поклали квіти до пам‘ятника Кобзареві (взагалі, набір 1971 року «відзначився» чи не за всю історію факультету: зі 100 неофітів до урочистої церемонії вручення дипломів дісталися лише 77, враховуючи переведених із заочного та вечірнього відділень). Стосовно мене, то до дисидентського руху я ніколи не належав. Ба, навіть щиро вірив у те, що говорили наставники. Проте з хлопчачих літ (та й донині, незважаючи на вік та «забарвлення» влади!) не міг тримати губи стуленими, коли бачив, як кругле несуть, а квадратне – котять. І уперто намагався довести, що навпаки – ефективніше (як говорять у моєму рідному Пирятині про норовистих правдолюбців, був «з мухою в носі»). А ще – заповзято обстоював ідеали рівності, братерства, чесності, добра, справедливості. Парадокс, але саме за юнацьке устремління повсюдно втілювати в життя «принципи будівничого комунізму», прискіпливо дошукуватися здорового глузду мене в армії виключили з комсомолу (про це – трохи нижче). Упродовж усієї служби як «шукач правди» відчував на собі відверто солдафонський пресинг. Зрештою, у покарання навіть перевели з едемської Одеської області на Урал (старшина, захлинаючись від власної значущості, яку ніяк не міг довести мені цілісінький рік нашого – завдяки виключно військкомату! – знайомства, так прокоментував подію: «Будеш віднині розумувати там, де пайок скидають з гелікоптера, а до вітру ходять виключно парами – один справляє велику потребу, а другий миттєво обрубує, аби не примерзло»). Важко повірити, але у благословенному краю Бажова мене презирливими словами «О, писака прибыл!» (на попередньому місці служби я був постійним дописувачем газети Одеського військового округу «Защитник Родины») зустрів майор …на прізвище Дуб. Батьки-командири робили усе, аби погонна буденщина не здавалася занадто солодкою: критична маса діб, проведених на гауптвахті, претендувала, мабуть, на всесоюзний рекорд, а з газети Уральського військового округу невдовзі отримав листа з відмовою далі публікувати мною надіслане, оскільки «стало відомо, що ви не є прикладом для інших у виконанні службового обов‘язку». А ось подія, яка безпосередньо передувала виключенню з лав ВЛКСМ. З авторського «Щоденника»: «Ранок, 7 листопада 1970 р. Усіх, вільних від служби, зібрали в Ленінській кімнаті – дивитися парад на московській Червоній площі, присвячений черговим роковинам Великої Жовтневої соціалістичної революції. Що стосується свята, то я проти нього нічого не маю. Але урочистості – за одним і тим же сценарієм – бачив неодноразово. То ж спокійно залишаюся в розташуванні особового складу. Сержантові, який намагався залучити і мене до колективного «заходу», заявив, що маю намір написати листа рідним (начальство це заохочує). Безумовно, якби я був салагою, подібне навряд чи вдалося б. Проте без п'яти хвилин «дід» – корова священна, тож, озброївшись конвертом, папером і авторучкою, я комфортно прилаштувався на ліжку біля власної тумбочки. І, треба ж, незабаром в казармі з'являється черговий по гарнізону. Полковник та ще й – заступник командира не з чогось там, а політроботи. Перше ж запитання: – Чому рядовий (гнівливий погляд у мій бік) перебуває в розташуванні, а не в Ленінській кімнаті? Сержант і днювальний мнуться. Приходжу їм на допомогу (навіщо хлопців підставляти?): – Товаришу полковнику, пишу листа рідним! – Що, іншого часу не знайшов? Марш до Ленінської кімнати! – Та я парад бачив безліч разів. Що зміниться, якщо ще раз подивлюся?! – Головне не в тому, що ти його бачив, а в тому, що відірвався від колективу. – Але ж нецікаво, товаришу полковнику! І користі – ніякої. Втуплюся в екран, як баран в нові ворота. «Розмови в строю» старшому офіцерові починають набридати. То ж видно, як він на мить подумки приміряє до свого галіфе генеральські лампаси: – Встати! Струнко! Праве плече вперед, кроком руш до Ленінської кімнати! І – навздогін: – А якщо такий грамотний, можеш на екран не дивитися! У голові миттєво визріває «вибрик», хоча чудово розумію: він вийде боком. Бійці, до речі, теж добре знають: якщо мені потрапила віжка під хвіст (а як інакше назвати суперечку не з ким-небудь – з полковником?), дам виставу. Всі з нетерпінням очікують подальшого розвитку подій: урочистий парад у Москві їм, якщо відверто, теж - до одного місця. Заходжу, крокую повз незайняті стільці і впритул – до телевізора. Публіка дивується, нічого не може второпати. Беру столика, на якому стоїть приймач ТВ, відсовую його від стіни. Повертаюся, беру вільного стільця, заношу його …за телевізор. І зі всіма можливими зручностями там умощуюся. Тепер уявіть собі «картину маслом». Особовий склад батареї згуртовано витріщився в екран, а я навпроти них – в задню панель телевізора. Кімната заходиться глухим сміхом. Миттєво влітають полковник, сержант і днювальний. – Що таке?! – кричить політпрацівник. Усі замовкають. Черговий по гарнізону грізно обводить очима кімнату, аби виявити, з чого народ рве боки. І впивається поглядом у мене. Очі його мало не мандрують на лоба: – Що ви собі дозволяєте?! – Нічого, – відповідаю безневинним голосом тургенівської панянки. – Адже ви самі дозволили мені не дивитися на екран. То яка, у цьому випадку різниця, де я сиджу: перед ним чи позад?!» …Виключення з лав ВЛКСМ стало першою архіпроблемою в університетських стінах, бо мав ставати на облік. А як?! Процедуру затягував, доки вдавалося. Посилаючись на те, що мої документи, коли повертався зі звитяжної служби, поцупили у потязі нехороші будівники комунізму. Аж ось одногрупник Олександр В. (у майбутньому – письменник), якого я не раз возив у гостини до моїх батьків і вважав товаришем, на чергових зборах підлив лою у вогонь: – Ще треба розібратися, чому він так довго не стає на облік! Може ніхто ніякого квитка у нього не крав, а він просто ніколи не належав до наших лав?!! Дамоклів меч привів – пан чи пропав! – до Пирятинського райкому ЛКСМУ. І нині вдячний тодішньому його секретареві з ідеології п. Ляшенко (ім‘я, на жаль, забув), якій розповів щиру правду. І землячка в той же день вручила мені …новенького комсомольського квитка з датою вступу в 1964 р. Зазначивши: – У наших документах вказала «правильну», себто сьогоднішню дату, і ти там – молодий свідомий робітник цегельного заводу. Покращуєш статистику соціального складу новачків. Повернувшись до столиці і ставши, зрештою, на облік, перевів подих. Та, виявилося, ненадовго. «Пособництво» африканським шпигунам Новий, 1972 рік, відзначав у гуртожитку №4 на вулиці Ломоносова. «Святкували» дві доби з невеликими перервами на сон. Склад гостей мінявся ледь не погодинно. Аж ось другого січня пригадав: назавтра у мене – день народження. І запросив залишки чесної компанії до Пирятина. На цей момент проблем із вестибулярним апаратом не мали три пані і три джентльмени. Серед останніх – іменинник і два вихідці з Африки – такі собі Каміл і Девіс (це зараз на українських теренах негри не дивина, а тоді...). Запрошення святкувальники прийняли з щирим, хоча й не зовсім тверезим захопленням. Одягнувшись, рвонули на автовокзал, що на Московській площі. Квитки брали, природно, за студентськими документами (цей чинник згодом зіграв свою роль) – за півціни. Завантажившись на дорогу пивом, покотили. Пирятина дісталися у напівтемряві – взимку вечоріє рано. Міським автобусом під'їхали до центру. Й мерщій – до гастронома. І тут я почув позаду якийсь незрозумілий гомін. Озирнувся: за нами, вирячивши очі, йшов з десяток городян, котрі темношкірих зроду не бачили. Соромити їх, загострюючи ситуацію, не наважився. Вирішив: якось розсмокчеться - земляки, зрештою, якщо з печі і впали, то далебі не вчора… Та, ба, не врахував, що негра незначна частина пирятинців бачила виключно у кінофільмі «Максимко», а для переважної більшості темна шкіра асоціюється виключно з добродієм, прикрашеним рогами, хвостом і ратицями. Виходимо. Під торговою точкою – пристойний натовп. Як же: безкоштовна післяноворічна вистава, такий собі провінційний цирк! Доки йшли до батьківської оселі, кількість «глядачів» невпинно зростала. До хвіртки дісталися у супроводі мало не першотравневої, незважаючи на сніг, демонстрації. Як два дні поспіль колобродили, як ходили хатами, як смоктали сивий самогон («вихилимо чарку – де там кухоль?») – це все зрозуміло. Загалом, відмінно погулявши, повернулися до столиці. Наступного дня наша група зібралася на передекзаменаційну консультацію. До мене підійшла методист декана Неля Петрівна і таємниче прошепотіла на вухо: – Зайди до аудиторії (номера не пам‘ятаю – М.С.). – Навіщо? – Там на тебе чекають! Переступаю порога. Бачу двох чоловіків. Запрошують сісти. Не відрекомендувавшись, починають душевну бесіду «про життя» . Я нічого не второпаю. Однак «розмову» ґречно підтримую. Між «Як навчання?» і «Чи подобається в університеті?» (хотів би я подивитися на ідіота, якому б це не подобалося?!) звучить: – А як провели Новоріччя? Відверто не святкова музика... – Спасибі, – говорю, – нормально. А ви? – Нам не пощастило, перебували на службі, – відповідає один з співрозмовників. – Ви ж, наскільки відомо, відвідували батьків? – Так! – Мій запал дещо згасає. Перспектива не з приємних: з третьої спроби потрапити до університету, розв‘язати проблему з комсомольським членством і пропасти ні за цапову душу! – Один… чи... з друзями? – З друзями. – А не можна дізнатися, хто ці друзі? Що залишалося робити? Називаю прізвища студенток (все одно «вони» їх вже знають). І додаю: – ...І два негри. – Саме вони нас і цікавлять, – пожвавлюються співбесідники. – Як їхні прізвища? – Не знаю, – зізнаюся щиро. – А на фото впізнали б? – Мабуть... Один з них мерщій дістає з портфеля два альбоми з кольоровими (на той час – рідкість!) фото і подає: – Шукай! У результаті копіткої праці знаходжу портрети Каміла і Девіса. – Так ми і думали! – задумливо говорить один з візаві. – Що саме? – цікавлюся я. – Рік тому ось цього, – тицяє пальцем у Каміла, – зняли з потяга в Житомирській області. Недалеко від секретного об'єкту. А в Пирятині дислокується полк Чапаєвської дивізії, що є військовою таємницею. Метикуєш?! Я, само собою, «метикую» – здається, аж пара з вух струменить! І настрою це не додає. Одногрупники готуються до іспиту, а мене тут уже майже звинуватили в шпигунстві. Чи, щонайменше, в пособництві іноземним лицарям плаща і запоясника. Душу гріє одне: шпигуни – африканські, а не американські чи німецькі, то може вийде якесь послаблення. – Вам відомо, – перериває роздуми активніший з «розробників», – що іноземцям далі ніж на 50 кілометрів від Києва виїжджати заборонено? – Уперше чую! – не брешу я. І – про всяк випадок (уже і сам не розумію, щиро чи не зовсім) – додаю: – Та якби я знав... Аж ось мене відпускають, попереджаючи, аби нікому ні слова про зустріч, яка щойно відбулася, не заїкався, а то сам заїкою стану (обіцянку я того ж вечора порушив). Мокрий дощу не боїться: тож на прощання, трохи оговтавшись, запитую: – А як ви дізналися, що я їздив до Пирятина з неграми? Хтось із сусідів заявив? Почую відповідь чи ні? – Які сусіди?! На пирятинській автостанції вас уже зустрічав наш місцевий співробітник! Отакої! – На авто...станції?! А як він про наші гостини... дізнався? Задум виник спонтанно... «Сірі піджачини» перезирнулися. А потім: – А ви проїзні документи купували за студентськими квитками? – Атож! – Більше у подібні халепи не потрапляй! Знадобилося декілька хвилин, аби я допетрив: усі касири на автостанціях – «шістки» КДБ. Бунт, якого …не було Не встиг ущухнути поголос щодо моєї причетності до спроби «продажу» Батьківщини, як виникла нова колізія. Цього разу – з завідувачем кафедрою фізкультури. Зазначу: на заняття я не ходив, бо знав: будь-який норматив без найменшої підготовки складу на «відмінно». Виявилося: університетові потрібні не фізично загартовані студенти, а слухняні. Ти можеш бути глевким бовтюком, але якщо у журналі присутні «галочки» про «добросовісні відвідини» – залік гарантовано. Тобто задохлик, котрий справно ходить на заняття, вважається фізично розвиненим. А я, хто без всяких тренувань може завідуючого кафедрою на вербу, аби пошукав там груш, закинути, – драглистий мамула. Спроби безпосередньо на стадіоні довести чудову «спортивну форму» ні до чого не привели. І я з трьома п’ятірками, четвіркою та «хвостом» з фізкультури потрапив до розряду невстигаючих. Мене фотографували для сатиричного куточка стінної газети, шпетили на зборах – групи і курсу, не призначили стипендії. І дивилися, особливо активісти, як на ледь не випадкову людину на ТАКОМУ факультеті. А тут знову – неприємності. Уже з професором Василем Єлізаровичем Прожогіним, який надзвичайно полюбляв «заганяти їжака під череп» (улюблений вислів). На нещастя, саме його призначили куратором 4-ї групи, до складу якої я входив. Уперше з‘явившись, він урочисто-піднесеним тоном запропонував, не гаючись, викликати на соціалістичне змагання третю групу. І перемогти її, прочитавши всього (!) Бальзака. Причому по ходу змагання ми мали звітувати один одному, переповідаючи прочитане. Дев‘яносто томів «Людської комедії» – це, справді, не жарт. Але якщо навіть геть облишити навчання і щотижня долати по фоліанту, сумнівне з багатьох точок зору «змагання» забере без малого два роки. Що я куратору і сказав. Додавши: мене, мовляв, не вражає значна кількість бальзаківських романів і для загального розвитку хотілося б почитати ще когось. Знайшовся й однодумець – Анатолій Шилошій: – А я збираюся студіювати Шопенгауера... – Це бунт! Один, бачте, не любить Бальзака, а другий на партійному факультеті хоче вивчати реакційного філософа! Хоча ми свого часу вивчали Карла Маркса. Що це за група?!! Треба розібратися... Довелося нам з Анатолієм (додалося ще кілька одногрупників, проте з менш жахливими ідеологічними «діагнозами») грати роль цапів відбувайлів на чергових позапланових зборах. Далі – пошук логіки і справедливості, а з точки зору факультетського керівництва, конфлікт – на військовій кафедрі. Питання постало руба: або я прошу вибачення у майора Жукова, або мене відраховують з «воєнки», що автоматично спричиняє виключення з університету. Неймовірно, але факт: ця проблема потрапила під каток іншої – тож плазувати перед відвертим солдафоном не довелося. ...Грудень 1973-го. Остання пара. До аудиторії хтось із штатних активістів (здається, Анатолій Терещенко) заносить теку анкет обласної комсомольської газети «Молода гвардія». Роздає, настійливо прохаючи, виявивши громадянську свідомість, після дзвінка повернути їх заповненими. На передостанній парті сидимо утрьох: я і ще два студенти. Вирішуємо заповнити одну анкету на трьох. А оскільки тупі стандартні опитування за два з половиною роки доволі обридли, плануємо ошелешити любителів чужих думок (ходили настійливі чутки, що складалися анкети, а потім і уважно читалися, незмінно за участі «соціологів» із спецслужб). І у сатирично-гротескній формі знущаємося над ідеологічними наглядачами, а, наприклад, на запитання «Яка стаття у нашій газеті за минулий рік вам найбільше сподобалася?» видаємо на-гора «Зґвалтування гермафродита групою педерастів». І в подібному дусі – далі. А щоб наш «сарказм» належним чином оцінили товариші, заповнену анкету пускаємо мандрувати рядами. Нагодився дзвінок, який сповіщав про кінець занять, – і всі роз‘їхалися. Усі, окрім, як виявилося, одного – того, хто догідливо відніс нашу «творчість» декану (офіційна версія, буцімто зіжмаканий папірець туди зі сльозами на очах принесла вранці прибиральниця, не витримує ніякої критики, бо, хоча ми навчалися з 14.00, секретаря парторганізації курсу, партгрупоргів, комсоргів, а також старост курсу і груп викликали до вишу уже на 9.00. Та й де ви бачили прибиральниць, котрі розгортають і читають кожний зім'ятий папірець?!) І почалося!!! Аби позбавитися неслухів, використали апробований хід конем: ставили двійки на кожному екзамені, готуючи до виключення за неуспішність. Вовчий квиток «а-ля неприторенний дурень» плюс обов‘язкова при працевлаштуванні характеристика – а якою вона буде, не складно уявити! – фактично ставили хрест на майбутньому (уже згадуваний В. Цимбал, непересічний, як на мене, поет, упродовж життя – будівельник). Нишком поїхав до Львівського університету – з надією терміново туди перевестися. Там пояснили: мені, сіроманцю, не пощастило – зовсім недавно вийшов союзний циркуляр про надання студентам можливості переходити з одного начального закладу до іншого виключно під час літніх вакацій. Несподівана підтримка Цікаво, що дехто з однокурсників почав вітатися зі мною здаля, а іноді й взагалі – «випадково не помічати». У свою чергу, знайшлися шляхетні особи серед викладачів. Ось, наприклад, як я складав іспит з російської мови тоді ще молоденькій Ларисі Шаховій. З авторського «Щоденника»: «Січень 1974 р. Пристойно відповідаю на усі запитання білета, а також на два додаткових (ті, хто готується, уважно стежать, адже знають, що мене знову «валитимуть»). Пані Лариса несподівано говорить: – Ви, будь ласка, усі тихенько посидьте, я за кілька хвилин повернуся! Дещо здивовані, сидимо. Викладач, повертається, знову ставить мені додаткове запитання. Дивина: я і на нього знаю відповідь. Далі – дежавю: Шахова, перепросивши, знову залишає аудиторію, щоб незабаром повернутися. Подає мені залікову книжку: – Після канікул екзамен доведеться перескласти… Іншого я не чекав (уже мав дві штучні заборгованості), тож спокійно, принаймні зовні, залишаю аудиторію, простуючи до купки прихильників. Не зробив і десятка кроків, як почув голос дружини, студентки-випускниці історичного факультету Надії Аврамчук: – Обернися, тебе гукають! Озираюся і бачу, що мене наздоганяє пані Лариса. Промовистий погляд: – Вибачте, але чесно оцінити ваші знання у мене не було змоги! І, рвучко крутнувшись, прямує назад до аудиторії. Обговорюючи ситуацію з «уболівальниками», дізнаюся, що Л. Шахова, залишаючи аудиторію, двічі піднімалася на другий поверх, аби зайти до деканату. Не складно уявити з якою метою, як і те, яку настійливу і в якому тоні вказівку отримувала. Однак ризикнула, розкривши своїм вибаченням (вчинок!) секрет адміністративного Полішинеля». Маю шукати роботу, тож пишу до декількох редакцій, не дуже сподіваючись на позитивну відповідь (хто візьме вигнанця партійного факультету?) – …Що носом підлогою ковзаєш?! – зупиняє мене посеред університетського коридору доцент кафедри історії літератури, на той час – секретар парторганізації факультету Анатолій Григорович Погрібний (пізніше з‘ясується випадковий збіг – обидва ми народилися в той самий день і місяць, щоправда з різницею у 8 років). – І не дмися, мов шкураток на вогні… Моєму здивуванню не було меж: в нашій групі він занять не вів, тож, окрім традиційного «Добридень», ніяких стосунків ми не мали. – Та…, – вихнув я непевно правицею, очікуючи чергового «виховного моменту». – Нумо, завітаємо на кафедру! – здивував удруге поспіль. Зайшли – та була поруч. І... почали розмовляти. Точніше, левову частку часу (рандеву затягнулося хвилин на сорок!) говорив я. Переповів усе (крім випадку з комсомолом). І настійливо, пам‘ятаю, допитувався: чому так не тямовито в університеті організована безліч речей? Що за смертельний гріх – читати того автора, який подобається? Чому у юнаків попередньо не цікавляться, хочуть вони відвідувати військову кафедру чи ні? Чому програма там однаковісінька як для тих, хто уже відслужив і навіть має офіцерське звання, так і для учорашніх школярів? За якою логікою з навчального закладу відраховують за букет квітів, покладених до пам‘ятника національному генієві, чи у жанрі гротеску заповнену анкету? І чому роблять це не відкрито, а шляхом недолугих інтриг, виставляючи небораків бовдурами-невтрисраками? – Зрозумів, – підвів риску Анатолій Григорович (звичайно, він був у курсі «справи» – погані вісті не лежать на місці! – хіба що не знав деяких, не обов‘язково красномовних, деталей). – А тепер кажи, який варіант розвитку подій вважаєш найприйнятнішим? – Хіба у мене залишаються варіанти? – Треба спробувати! – Отримати освіту… Бодай заочно, – озвучив потаємну думку останніх тижнів. – А що?! Іноді поміняти чоботи на личаки – вигідно, а у голому степу і хрущ – м‘ясо, – підвівся Погрібний. – Зачекай! Повернуся хвилин за п‘ять. Я вкотре розгубився. Не за п‘ять хвилин, а майже за півгодини повернувся. Мовчки продефілював до столу, узяв ручку і папір. Подав: – Щойно з Дмитром Михайловичем (деканом Прилюком – М.С.) мав вельми непросту розмову. Пиши заяву про перехід за власним бажанням на заочне відділення! Не знаю, коли радість моя була шаленішою: у день, коли отримав студентський квиток, чи коли писав цю заяву. І все міркував: навіщо Анатолію Григоровичу ставати на захист «неблагонадійника», втручатися у справу, яка наробила стільки галасу і перебуває «на контролі»? Особливо, якщо врахувати, наскільки сильно це могло зашкодити його власному науково-педагогічному майбуттю... Майже чверть століття потому матиму тривалу розмову з однокурсником Віталієм Довгичем, який 1981 року став викладачем рідного факультету, унаслідок чого був ґрунтовно обізнаний не лише з фасадними, а й залаштунковими таємницями альма-матер. Не обминули, звісно, й «епопеї-1974». Віталій Андрійович дещо підняв завісу над згаданим рандеву А. Погрібного з Д. Прилюком. Дискусія – цілком передбачувана – точилася навколо тези останнього про те, що у даному випадку ні про яке переведення на заочну форму навчання мови бути не може. Бронебійний «набій»-аргумент звучав так: «Що ти вчиш старого кота гопки? Мені нещодавно Михайло Улянович (ректор Білий – М. С.) дав ще тих почубеньків, а наостанок навіть звинуватив: «Ви перетворили заочне відділення на штрафний батальйон, що неприпустимо». Інших тонкощів дискусії Віталій Довгич не знав, проте факт залишається фактом: автор цих рядків завдяки зусиллям доцента Погрібного чи не останнім таки потрапив до журналістського «штрафбату». На нелегальному становищі Після тривалих пошуків роботи став кореспондентом овруцької районної газети «Зоря» – виключно зусиллями її редактора Антона Войцехівського, жорсткі, але високопрофесійні, уроки якого запам‘ятав на усе життя. На початку отаборилися у батьків моєї половини – в селі за 20 км від міста. А далі – пощастило: її двоюрідного брата – прапорщика – відправили служити до Німеччини. І ми тимчасово в‘їхали до його помешкання: по-перше, якийсь нагляд, по-друге, гарантія, що сюди не заселять першого-ліпшого безквартирного офіцера. Вищезгадані «апартаменти» – дві кімнати в трикімнатній квартирі. Опалювання – пічне. Зручності – у дворі. Але ми були невимовно раді. До того ж, в третій кімнаті ніхто не жив, тому ми почувалися досить привільно. Однак усе халявне колись закінчується. Сталося так і в нашому випадку: вільну кімнату зайняла родина майора, переведеного до Овруча. Він, дізнавшись, хто ми такі, миттєво наскаржився начальству: мовляв, у військовому будинку живуть цивільні без щонайменших прав на це, а його сім‘я скніє в одній кімнатці. Комісія з'явилася, коли мене не було удома. Дружина – розумниця! – не розгубилася. Заявила: мати прапорщика (її рідна тітка) дала ключ усього на кілька днів. Запевнивши: завтра нашої ноги тут не буде. Тож довелося терміново переходити на напівлегальне становище. Насамперед заклеїли зсередини старими газетами вікна (постійна денна напівтемрява не лякала – свині не до поросят, коли її смалять). Забрали з спільної кухні свої горнятка, ложки і ножі – готувати почали в кімнаті на електроплитці. Світло, коли стемніє, не вмикали. У під'їзд заходили, попередньо переконавшись, що поблизу немає представників військової частини. Уранці, перед тим, як вислизнути тінню, довго стояли під дверима і прислухалися, розуміючи, що саме в ці хвилини нас найлегше спіймати «на гарячому». І ще: я перестав після гоління користуватися одеколоном, перейшовши на крем. Аби не поширювати «чужий» стійкий запах в спільному коридорі. Принаймні тричі в двері і вікна грюкали. Але зламувати не наважилися. Адже за речі, що залишилися в кімнатах прапорщика, комусь довелося б відповідати. Зрештою, гра у «розвідників-нелегалів» набридла. До того ж, проблема працевлаштування дружини не вирішувалася. А тут саме з‘явилася нагода стати кореспондентом-організатором районного радіомовлення у Чорнухах Полтавської області. Тож восени без вагань – зібрали бебехи. І знову – Погрібний! Тему дипломної порадив викладач історії української журналістики Василь Васильович Яременко: – Досліди газету «Хлібороб» – вона під час першої російської революції виходила у Лубнах! Чом би й ні?! Направляю відповідний запит. І отримую «багатозначну» відповідь: «Полтавський облдержархів повідомляє, що в брошурі П. Х. Білого «Лубни. Історико-краєзнавчий нарис» (Харків, «Прапор», 1971, стор. 26) є відомості про газету «Хлібороб», яка видавалася наприкінці 1905 р. українською мовою, раз на тиждень. Редактором її був один з керівників Лубенської організації Української соціал-демократичної робітничої партії (дрібнобуржуазна націоналістична партія) ліберальний поміщик Микола Шемета. Вийшло кілька примірників газети. На нашу думку, для дипломної роботи вам не варто брати газету «Хлібороб» в той час, коли ви хороше дослідження можете зробити по обласній чи навіть районній газеті, узявши будь-який період за післявоєнні роки. Наприклад, висвітлити одне з питань: відродження народного господарства в післявоєнний період; розвиток сільського господарства; інтернаціональні зв'язки; історія рідного краю на сторінках газети чи інше». Відповідь підписали: за директора Н. Пайдема хтось, чиє прізвище починається на «Мель…», і начальник відділу використання та публікації документів В. Жук (оригінал зберігся – М. С.). По суті, це була не лише злегка завуальована заборона торкатися вищезазначеної теми, в й натяк на дрібнобуржуазний націоналізм нехай і заочника, але все ж партійного факультету! Як бути? Час спливав, а у мене навіть тема не затверджена. І знову – дивний (чи пророчий?) збіг обставин. Іду тим самим коридором жовтого корпусу. Глип – назустріч поспішає А. Погрібний. Щиро вітаємося. Анатолій Григорович цікавиться, як справи? Розповідаю, демонструючи «вбивчу» відповідь з облдержархіву. – А чому б тобі не взятися за дипломну з літератури? Торопію: – Та якось… ніколи… на думку не спадало… І знову, як і два роки тому: – Зазирнемо на кафедру! Через півгодини я залишав кабінет, маючи тему дипломної «Образ людини праці в сучасній українській прозі» і втішні напутні слова її керівника. Відразу, адже час згаяно, впритул взявся розробляти тему. З авторського «Щоденника» (левова частка увійшла до дипломної): «Лютий 1976 р. У передмові до виробничого роману В. Маняка «І зійшов день» є таке собі речення: «В книзі йдеться про глибоке і щире кохання начальника шахти Олексія Грибуна до художниці Лариси». Не поспішайте, читачу! Написане вас тільки дезорієнтує. Бо якраз глибини і щирості у стосунках головних героїв і не відчуваєш. Так собі, балачки про кохання, блідий відбиток справжніх почуттів заводних фігур, а не живих людей. А рівень діалогів! Особливо, коли врахувати, що герой полюбляє «копирсатися в історичному фактажі», знається на «Іпатіївському літописі», а духовним порадником у нього виступає Спіноза. Ось один – із найбільш вдалих: «– Я хочу дізнатися, як дух часу проникає в пори людського тіла. – То вас цікавлять люди чи час? – І люди, і час. – Вас цікавлять люди і час? Справді, не можна відокремлювати людей від часу…» Оце вміння накручувати рядки: у п'яти реченнях п'ять разів ужити слово «час» у різних відмінках та стільки ж – похідних від слова «людина» . Над якими лишень «проблемами» не ламають голови директор шахти і художниця. Це і «відносність світу», і «внутрішній бунт людської особистості», і «раціоналістичність інженерної психології», і… А як вам, шановний читачу, втеча в химерний світ «невагомості»? Не менш, даруйте на слові, пришелепуваті й інші діалоги. Березень 1976 р. Ще один «шедевр»! Цього разу повість І. Дячка «Жива основа». Фабула опусу наступна. Хиріє суконна фабрика. Ось-ось збанкрутує. Але на щастя сюди за розподілом приїздить випускниця технікуму Інна Зоріна – такий собі Ломоносов текстильної промисловості. В перші ж відвідини цеху всім героїням героїня мимохіть зазначає, що «сельфактори застаріли і їх треба замінити». Ще через хвилину доводить: вихід рівниці на апаратах можна збільшити, всупереч твердженням конструкторів про неможливість цього. Трішечки пізніше виявиться, що визначенням розміру хустин «на «суконці» проводять ще дідівським способом» (Інна «випадково» у технікумі працювала над проблемою автоматизації саме цієї операції). Далі – більше. Дівчина пропонує значно економнішу технологію виготовлення рівниці, підвищення швидкості машин, нові рецепти емульсії. Залишається додати: усі ці пропозиції миттєво втілюються в життя, і фабрика, яка дихала на ладан, починає виконувати і перевиконувати плани. А що ж Ломоносов у спідниці? Вона встигає обговорити з подругою новий фільм, допомогти підшефному колгоспу, налагодити культурно-масову роботу, відкрити на підприємстві книжковий кіоск без продавця, розробити креслення для підйомника, активно друкувати в районній газеті нариси… І це, даруйте, література?! Ні, швидше класичний зразок, посібник, як писати не треба. Чи розуміли це ті, хто схвалив отаку, з дозволу сказати, «виробничу повість» до друку? Ледь не забув: І. Дячко у своєму доробку поставив за мету докопатися, яка вона – душа. Чітких даних, по всьому, отримати не вдалося, отож автор філософськи сповіщає, що вона – тонка. Щоправда, настільки саме, – не пише. Видно, ще не виміряв. Березень 1976 р. Прочитав «Бережанські портрети» Є. Гуцала. Діють не живі персонажі, а бліді тіні, діють розтягнуто до неможливості, одні роздуми нагромаджуються на інші, зрештою геть обридаючи. «Портрети» страждають описовістю, нудним переліком життєвих епізодів, «оздобленим» словесними гарнотами, а іноді – навіть манірністю стилю. Відчувається, Євгенове серце не лежить до виробничої тематики. То навіщо себе силувати? Це золото і в багні блищатиме, а невміння писати не прикриєш ніякими словесними «діамантами»: тьмяне за жодних умов не засяє. А ще – співчуваю авторам, у котрих душа органічно не уживається з поняттям «серпа і молота» в літературі! Квітень 1976 р. Читаєш книги і бачиш: щось негаразд з літературними портретами зодчих щасливого майбутнього. Героїв нічого, окрім роботи і виконання соціалістичних зобов'язань, не цікавить. Про це вони думають дорогою до цеху (ферми), на зворотному шляху і навіть увечері – мало не до третіх півнів. Та ще – в більшості випадків – кожен заочно навчається. З єдиною метою – ще на більший відсоток перевиконувати соціалістичні зобов‘язання. Так і кортить гукнути: письменники, схаменіться! Стримайте ваш запал! Це ж бездушні механізми, а не люди. Чому вони відірвані від навколишнього світу? Де емоції, почуття? І ще: написаному ніхто не вірить. Подекуди …навіть самі герої. Травень 1976 р. «Ґвалтую» черговий виробничий роман. А зрозуміти до пуття нічого не можу. Шлакобетон, а не література, або я французький дофін! Травень 1976 р. З виробничою тематикою – просто лихо! Персонажі: ЛИХОбор – у однойменному романі В. Собка; ЛИХОлата – в «Бережанських портретах» Є. Гуцала; ЛИХОлатенко – в «Горлиці з яблуневого саду» О. Моторного. Червень 1976 р. Свій роман Ю. Бедзик назвав «Блакить». Здавалося б, переплутати тут щось важко. Але не нашим перекладачам-мудрагелям! У видавництві «Дніпро» (1974 р.) книга вийшла під назвою «Синева». Ще в одному – «Голубизна» . А в статті «Вечный зов времени» («Литературная газета», 24 березня 1976 р.) критик М. Логвиненко трактує назву твору як «Лазурь». Нічне пограбування сейфу У Чорнухах орендували підсліпуватий закутень-мізинчик в ліплянці-рукавичці, де відразу стикнулися з проблемою обігріву. Щоправда, дружині, як вчителеві, брикет виділили безкоштовно. Проте без розпалювання він свою безпосередню функцію виконувати навідріз відмовлявся. А з дровами – ще та притичина. То ж щодня після роботи блукаємо селищем з надією знайти бодай тріску. Уже знаємо «найгрибніші» місця: задвірки магазинів, куди викидають зламану тару. За тиждень з‘явився мій батько Михайло Пилипович з картонною коробкою в руках – привіз гостинці. Проте ми навіть передбачити не могли які. Ними виявилися акуратно напиляні полінця. Якось редактор місцевої районної газети «Нова праця» попросив допомогти: змотатися на найближчий колгоспний тваринний двір і зробити звідти матеріал. Поїхав. Ось і ферма. Знайомлюся з людьми. Веду розмову. Занотовую. І чимчикую до другої ферми, яка розташована поруч. На дверях – доярка: – Що, спочатку у ТИХ побували? Уже наслухалися?! – Уявляю, що вони своїми чорними язиками натуркали вам у вуха, – підключається до розмови інша. «Оце там матеріал пливе до рук! – радію я. – Проблемний». В ході бесіди з‘ясовую причини нездорових стосунків двох колективів одного колгоспу. Повертаюся, уночі готую матеріал – безперечно, окрасу номера. Уранці в передчутті заслужених добрих слів здаю редакторові. І... отримую по довбешці. Мовляв, слабкий я професіонал: замість того, щоб написати, як люди перевиконують плани надоїв, я копаюся в брудній білизні. Коротше, підвів редакцію: матеріал забраковано, а ставити нічого. Під кінець розмови геть розсварилися. На жаль, вагові категорії різні: я – приїжджий студент-недоук, він – місцевий шанований редактор. У подальшому стосунки все глибше заходили у глухий кут. Дійшло до того, що мені заборонили у радіопередачах посилатися на інформацію з районки. І прискіпливо за цим слідкували. Не бентежило навіть те, що в ефір я виходив о 6-й ранку. Від рядових працівників дізнаюся: керівництво вважає, що я «дуже багато на себе беру». …Готову дипломну друкувати вирішили удома – грошей, аби комусь заплатити, катма. Виникла, щоправда, заковика: де взяти друкарську машинку? На редакцію розраховувати не доводилося… І тут поталанило: брати службову портативну «Москву» на вихідні дозволила хороша знайома (на превеликий жаль, ім‘я і прізвище забув – М.С.), яка працювала секретарем керівника невеликої районної організації. Втілювали в життя задумане за такою схемою: в кінці робочого дня у п'ятницю дівчина в обумовленому місці залишала ключ від офісу. Ми чекали темряви, щоб ніхто не угледів, йшли і забирали інструмент. А рано уранці у понеділок доставляли «Москву» назад, заразом залишаючи і ключі. Упродовж місяця подібну операцію здійснювали чотири рази, вихідними друкуючи дипломну удвох без перерви. І ось… Зранку у понеділок, ще затемна, віднесли машинку на місце. Прийшли додому, прилягли подрімати. А о восьмій тридцять рушили на роботу. Перше, що я дізнався, з'явившись до редакції, прозвучало сенсаційно: цієї ночі в селищі ведмежатники узяли сейф. За інформацією старожилів, подібного Чорнухи не знали з часів громадянської війни! – А де? – цікавлюся. У відповідь лунає назва організації, в яку ми кількома годинами раніше …віднесли «Москву». Відчуваю, як волосся на голові починає поволі ворушитися: оце ускочили у халепу! Під слушним приводом виходжу на вулицю і міцно замислююся. Це що ж виходить? По-перше, просто чудасія, що ми не зіткнулися з грабіжниками. Адже ночі влітку короткі, напевно, були усі ми там приблизно в один час. Ось тільки хто першим – зловмисники чи ми? Світло ми не вмикали, тож і не бачили: «відкупорений» сейф чи ще ні. По-друге, якщо ми були останніми, то на місці злочину, напевно, знайдуть відбитки наших пальців. Принаймні, на дверях. Ну, і, природно, на машинці. Як довести, що гроші взяли не ми?! І, по-третє, чи повірить в нашу невинність сама знайома, котра довірила ключ від приміщення? Та й, взагалі, як поводитися в такій відверто піковій ситуації? Повернувшись до редакції, передзвонив дружині і знайомій. З останньою, яка, як зрозумів з її голосу, перебувала в стані легкої прострації, домовився про негайну зустріч (міліціонери з офісу уже пішли). Рандеву здорово заспокоїло. Виявилось, що двері в приміщення зламані, так що, принаймні, знайома, знаючи, що у нас були ключі, навіть думки не допускала про те, що у випускників КДУ може бути писок у пушку. А як бути з тим, що ми з дружиною ночами регулярно відвідували контору? Вирішили мовчати. Воно й зрозуміло: знайома не бажала втрачати роботу, а нам, чужим в селищі, підозріла слава була ні до чого. Якщо ж з відбитками пальців влипнемо, то тоді розкажемо правду. На наше щастя, заїжджого злодія – він був один! – вже на другий день затримали… «Правилами не передбачено» Коли прибув на захист і зайшов до керівника, Анатолій Григорович Погрібний простяг стандартного аркуша: – Правилами подібне не передбачене. Але я їх порушив і написав на твою дипломну, за яку глибоко вдячний, відгук. Він не відіграє ніякої ролі на захисті: для цього існують офіційні рецензенти. Проте не написати не міг... Вийшовши, здивовано читаю: «Вважаю, що дипломна робота т. Сухомозського може бути оцінена дуже високо. Головне її достоїнство – ВЛАСНА (виділено А. Погрібним – М. С.) думка автора – свіжа, нешаблонна, досить глибока. Це те, чого ми шукаємо в усіх дипломних роботах, але знаходимо не завжди. Приваблює і те, що робота задумана, та й виконана, значною мірою – капітально. Автор прагне, скажімо, бачити перед собою весь літературний процес, й орієнтується він у ньому непогано. Приємне враження справляє те, що для аналізу дипломник відібрав значну кількість художніх творів. Отже, це дослідження – цілком самостійне, ґрунтовно виконане. Автор виявляє тут досить високий рівень науково-теоретичної і фахової підготовки» (оригінал зберігся – М.С.). Отакий козачий «вистороп» ! І задля кого?! Задля заблукалого у трьох (свобода, рівність, братерство) соснах «штрафбатівця»… Анатолій Григорович не помилився: на його «душевне поривання» ніякої уваги не звернули. Та й хто б це зробив? Професор В. Прожогін, який очолював державну комісію? Чи офіційний рецензент, директор Інституту літератури АН УРСР академік М. Шамота, котрий навіть не спромігся з‘явитися на захист, обмежившись надісланим заздалегідь письмовим висновком?! Який починався двома сентенціями: чому це журналіст узявся досліджувати літературу і, до того ж, робить це «з лихим кавалерійським наскоком»? Проте на «добре» роботу все ж оцінили. Для мене ж стократ дорожчими були щирі слова А. Погрібного! У чужу сторонку Отримавши стражденного диплома, дійшов висновку: з таким «послужним списком» і такою «славою» талану у рідних краях шукати годі. Тож, уважно вивчивши рубрику «Вакансії» союзного професійного видання «Журналист», звернувся з проханням прихистити відразу до чотирьох ЗМІ. Обрав обласні газети м. Куляба Таджикистану, м. Пржевальська Киргизії, м. Красноводська Туркменії та міську газету «Вогні Арктики» на льодяному мисі Шмідта. І, о диво, – звідусіль надійшли запрошення! Обрали «ворота до Середньої Азії» – м. Красноводськ (нині – м. Туркменбаші), тримаючи усе у таємниці. З авторського «Щоденника»: «Вересень 1976 р. Заходжу до заступника редактора «Нової праці» Анатолія Р. з заявою про звільнення за власним бажанням, що було не так просто (кореспондент-організатор місцевого радіомовлення – номенклатура райкому партії). Куди там! Діалогу не виходить. Понад те, господар кабінету – і становища! – палахкотить неправедним гнівом: – Не борзій! І ласо смакуючи момент, заганяє мене на слизьке: – Характеристику підписуватиму я… – Нічого, – дозволяю собі перейти на «ти», чого раніше ніколи не робив. – Земля кругла: сьогодні ти мені підписуєш, а завтра – я тобі. У спину лунає смішок, доброзичливий, як витік метану в шахті: – Зав‘ється ще ниточка до клубочка… «Як розірвати замкнене коло?» – тема тривалих вечірніх родинних міркувань. І раптом моя половина говорить: – А що коли завтра я підійду до дружини другого секретаря райкому партії (та, як і моя, працювала в місцевій середній школі – М.С.)? Вона – адекватна людина. Та й стосунки у нас – цивілізовані. – Ідея! – схопився я за рятівну соломинку. І відверто додав: – Інших варіантів не бачу». Так зусиллями двох винахідливих представниць прекрасної статі я отримав жадану свободу. Діставатися Красноводська вирішили «з пригодами»: потягом – до м. Баку, а звідти поромом перетнути Каспій. А оскільки відправлялися з Києва, то попередньо завітали на кафедру історії літератури університету. Міцно потиснувши руку Анатолію Григоровичу, рушили у далекий путь, навіть не уявляючи, яким звивистим він виявиться: упродовж майже двох десятиліть гарували в Туркменії, Узбекистані, на Уралі, Крайній Півночі. Окрім щему за краєм, де народилися, туги за рідними, повезли з собою відчуття щирої вдячності тим, хто у непрості хвилини не зважував на шальках «раціо»-терезів власних вчинків, а тим чи іншим чином нас підтримував: це університетські викладачі Анатолій Погрібний, Лариса Шахова, Василь Яременко, Раїса Іванченко, Віктор Полковенко, Віталій Тоїчкін, секретар з ідеології Пирятинського райкому ЛКСМУ п. Ляшенко, редактор овруцької районної газети «Зоря» Антон Войцехівський, і пані із Чорнух, яка дозволила скористуватися її службовою друкарською «Москвою»... Як складеться наше «потойбічне» життя? І коли повернемося (якщо повернемося взагалі) до отчого порогу?! Микола СУХОМОЗСЬКИЙ.