Василь Стефаник СУД -------------------------------------- Ковалюк підняв орчик догори та й казав музикам: — Грайте до порєдку, як має бути, бо це весіле буде славне на всю Україну і в Коломиї, і в Станіславі... — Оце-с вже не потребує весіля, але ще є два такі, що мають гуляти. Він показував на Федька Продана, що лежав із розбитою головою на снігу. Коло нього сиділа його жінка, тримала новий капелюх у руках і питала: — Та що кажеш робити, що до дітий переказуєш? І ще щось до нього говорила, ніби на тамтой світ переказувала. А Дмитро Золотий ходив поперед ворота з куснем грубої розвори та казав до громади людей на вулиці: — Ні один най не вагаєси поступити отут, бо зараз від цеї розвори усне, — це вам кажу! — Кого б'ють? — Богачів. — А хто б'є? — Весілє. — А Федька вже вбили? — Він вже на тамтім боці. — То єго смерть, а чий кременал? Дзвін на селі почав голосити тривогу. — Зараз громада збіжитьси та й не дасть. — Дасть, дасть, буде отут чипіти так, як ви, — відповів Золотий. Коло хорімних дверей чинилася нова баталія. Михайло Печенюк заперся ногами і руками в одвірки, і ані Петрик Синиця, ані два Золоті, Іван та Каленик, не могли його витягнути надвір. — Ви голодники голодні, та я дужий, та я щодня мнєсо їм, а ви бевку незабілену! — Меш тепер сиру землю гризти. З сіней бухав плач жінок, як червона луна. — Не кажи їм так, Міхайле, не кажи, не кажи, але проси їх дуже, — казала жінка. — Говори, дурна бабо, тут нема просьби, тут смерть. Та як вони так правдалися , а Петрик Синиця ймив у зуби Михайлів палець і витягнув в одній хвилі надвір. — Ого, вже Міхайлові амінь! — Міхайлихо, сідайте на голову, голова грунт... — Ти радиш, ех, як ті порадю оцим буком. — Кров з него садить, як з пацюка, а така червона, здорова кров... — Мой, аді, хреститьси, б'ють, не дають оченаш віговорити. — Вже по нім, Міхайлиха дає свічку, але незасвічену. — Та що, що дужий, — вже глина — та й конець! — А жінка ніц не плаче, змогласи дуже. З хором вибігла купа жінок, і Касіян поміж ними. Золоті і Синиця кинулися за ними. — Та не віховаєшси, богачю, у підтичках жіночих! Жінки громадно облягли Касіяна. — Не дайте мене, не дайте! — Касіянко боїтьси, а єго найліпше треба обріхтувати! Він межи богачами найгірше в'їдний. — Боїтьси, не то що Міхайло, цеє не боявси. — Аді, жінки біда, аді, як плюють на Золотих. — Ймили Петрика та й всі лягли на него. — Не дадуть-таки... — А ви чого відти мішаєтиси? Ви вмієте жінок добре бити та й жидів за пейси торгати, а як прийде направду, то стоїте подалеки та й скавулите, як щенюки. Це вповіла публиці одна з тих жінок, що Касіяна боронила. — А ви, віте, чому не йдете порєдок робити, аді, баби роб'є за вас порєдок? — Які ви мудрі: йди, віте, та й здихай, що лайдаки межи собов змовилиси бити богачів. Зробилася цілком днина. Хати на білім снігу стояли як громади чорних великих птахів. Ліс найспокійніше шептав. Дзвін іще голосив тривогу. З громади жінок вийшла Іваниха Золота, ймила окервавленого чоловіка за рукав та й так казала: — Чоловіче, та подивиси на людей, та на село, та на ліс, та спамнєтайси! Та що-с наробив, та люде не худоба? За нею вийшла і Каленикова жінка. — Ти йди, небоже, до кременалу відразу, до хати не приходи, бо я з дітьми геть піду. Не приходи-таки. Музики перестали грати, а Ковалюк стояв із орчиком і не знав, що з ним робити. Сонце виказало пів золотого ока. Три Золоті покидали буки та сапи і пішли в ліс. Ковалюк зачав плакати, а Петрик Синиця подався до хати, та на порозі впав і почав піну з рота точити. Товпа рушилася і почала здоймати побитих. II В хаті Онуфрія Мельника мало судити село убійників. Всі богачі не мали права приходити на суд — судили самі бідні. Онуфрій уложив суд, і прокуратора, і оборонця. Сам сидів за столом та й так казав: , — Село строєне, люде одні одних боєси, в церкві щонеділі лиш мова за бідних. По селі увихаютьси шандарі, дзвінки дзвоне, що комісії привозе. Розкидають гроби, ріжуть, поре, а нам, бідним, нема нівідки ані ради, ані доброго слова. То ми самі судім їх, а як учуємо, що вони завинили, то будемо їх карати. Так говорив Онуфрій до всіх бідних. Вони зібралися майже всі з села. Заступили хату, піч, постіль, сіни і подвір'я. — А якби віт приходив та хотів розгонити, то ви не пустіть, а якби пхавси, то дайте кілька полишників, най тікає. А тепер розкажіть нам, пані прокуратор, акт оскаржений. З лави піднісся Яків Дідик та й зачав: — Іван Зуб бідний чоловік, бо, знаєте, робив свої доньці весілє. Знаєте, яке бідного, усе він рад, як до него прийде богач, бо як прийде богач, то образи ясніщі стають, бо е кому під ними сідати. То зійшлиси самі бідні, але упросив собі Зуб ще трьох богачів: Федька Мелникового, Міхайла Печенюка та Касіяна Кропивку. «А дай боже здоров'є, а жийте здорові, а дєкую вам, що-сте уступили до хати, мені весілє буде веселіще». Каже так Зуб та припадає, а бідні сараки, що постулювалиси в пороги, та й слухають. «А проши, а будьте ласкаві, і доцєгніть-ко, а покушійте». А все до богачів. А богачі, мо-спане, все п'ють, а все бідних далі д'постелі вісувають. А Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходить. Це перший пунт. Але Петрик Синиця каже: — Ти, Зубе, ти, старий, відай, забув, що в тебе є ще другі гості, не лиш ці три. А Зуб вже горівчиний був та й каже: — Синичко, ти мені не давай рєд у мої хаті. Як я хочу, так буде. — Ой не буде так, я прішов на весілє, як другий, я приніс такі дари, як другий, то я маю мати таку честь, як другий. Каже Синиця оце, а бідні понащірювали вуха, та таке їм це слово миле, як мід солодкий. Та й на цім тим часом стало. Зачєли відавати обід. Перед богачами все солонина та мнесо, а начінки лиш трошки, а перед бідними- все лиш начінка, а мнєса крішка. Фукають бідні, їдє або не їд-з. А богачі аж лікті собі позамащували. Але взєв Іван Золотий з-перед богачів склянку з горівков та й каже: — Пиймо, братя, хоть гор'івки, як їсти не дають. — Мой, Золотий, а перед тобов же що стоїть, не дар божий? — каже Зуб. — Але чьо перед богачами кілько дару божого, а перед нами лиш крішка? А богачі лиш червоніють, лиш позирають, але мовчать. Відійшла вечеря, зачали музики грати. Гуляють. Але взєв Печенюк Касіяниху в данець. Та все данцує та розтручує. Не вітерпів уже Петрик та й лус в лице Міхайла, а Міхайло ні дві, ні три — та й Петрика. — Гов! Перестаньте грати, — кричить Зуб. А Касіянко каже Зубові: — Знаєте що, Зубе, нате вам п'ятдесят левів гезди, платю вам все весілє, але ви геть віметіть це смітє з хати. Це другий пунт. Прийшло до такого, що аж мусило чієсь житє йти на смерть. Ех, господи, як Каленик Золотий не хомне Касіяна у писок, аж повна миска нацюркотіла. А Міхайло Каленика як уфатив за шкіру на потилиці та й вірвав у пушках, лиш лишилоси голе мнєсо. — Мой, богачі, або зараз віци забирайтиси, або буде з вас саме фалатє! ' Коби ж були послухали. Та й зачєласи баталія. Всі, що май боязливі, повтікали, лиш лишилиси три богачі, та п'ять бідних, та жінки. Жінки лишилиси всі, бо вони знають, що їх ніхто не б'є у бійці. То вперед вівели Федика Мельника. Вівів єго Ковалюк, і Петрик, і Іван. І Ковалюк лиш раз свиснув по голові орчиком — та й череп хрус на місці, а Федько уснув на місці, як куря. А Печенюка Міхайла вже не так було легко. Хлоп дужий, як медвідь, бо знаєте, а не боїзливий. З ним валувалиси зо три годині по хаті: їх штири, а він один. Правда, помагали і жінки, але що баби годні. Звалили го в хаті — розкидав з себе штири хлопи, як галушки, звалили в хоромах — знов не давси. Приволікли до дверей, та й ймивси одвірків. Але Петрик Синиця уфатив єго палець у зуби та й віпровадив, а як віпровадили, та й убили колами. Убив Петрик, та й Каленик, та й Іван. Хотіли ще Касіяна вбити, але одно, що дуже просив жінок, та вони тримали єго під сорочками, а друге, що зробивси день, та й люди спамнєталися. То вбили: Іван Каленик, та Дмитро Золотий, та Петрик Синиця, та Никифір Ковалюк. — Оце прокуратор сказав оскаржене, а тепер будемо слухати винуватців, — сказав Онуфрій. — Іван Золотий. — Гір. — Ти винен, що-с убив Міхайла та й Федька Мельника? — Ні, не винен. — А хто ж винен? — Та ми не винні, але богачі. — Як богачі? — А так винні, що нас хотіли вітати з весіля. — Хотіли, але ви не далиси, а їх вигнали-сте на той світ. — Або що мене маєте питати? — Іванку, руй, гадино, не підтикай під ніс, бо зараз дістанеш. Кажи, чим убив-єс? Тут Онуфрієві почала помагати публіка. — Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки, — казали з сіней ґазди. — Я, бігме, лиш раз ударив! — Чим? — Сапом. — По чім? — По плечах. — Ну, а Каленик? — Я не знаю. — Як не знаєш, то сідай. — Каленик Золотий! — Я сам. — Ти вбив Міхайла? — Єго вбило єго богацтво. — Лиш не змудра, Каленику. — Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити. — Добре набили, але хто вбив? — Я не тямлю. — Памнєть коротка якась. — Чим бив-ес? — Чим мав. Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки. — Дайте му п'єтнаціть буків, та й буде говорити. І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: «Вони вбили, най же відпокутують». І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті руки, богато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі помсти. --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua