Василь Стефаник 
 
СОН 
--------------------------------------
 
	Спав твердо. 
	
	Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, як би маленькі дзвіночки падали. 
	
	Вітер вив, як гнаний пес. 
	
	Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво. 
	
	Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волосся посивіло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло. 
	
	Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого. 
	
	— Не рунтай того, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов... 
	
	Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бадилля. 
	
	— Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито... Талапну раз — та й дух віскочив!.. 
	
	— Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родить і чужа родить... Певне, що правда, ой допевне! Грунт — то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе-Закашляв, як у великі труби заграв. 
	
	— Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім... Нема, нема, о, нема... Поставив кулак під голови. 
	
	— Я довго бідив по чужім полі. Але бог мені вігодив, дай боже так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай... Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдаласи... 
	
	Капелюх упав з голови і з вітром покотився. 
	
	— Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз вішов цеї весни у поле — так годитьси... Як бог дасть, то буде пшеница. Колачі спечемо і дамо таким, що не мають з чого спечи... Дамо, дамо, як нам бог дає, та й ми дамо, дамо... Ляг хрестом. 
	
	— Межі кортить також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше... Я тобі по смерті лишу... Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у полі цев скатертев стіл, а ти меш їсти і бога молити, що-с такого тата мав... 
	
	— Весна-красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу більший гріх, як... 
	
	Збудився, ще почув своє останнє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив долонею по голих грудях, перехрестився. 
	
	— Така лють зараз з осені? Ще сніг отут присипле... Надворі зима, а мені така фаина весна присниласи... Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!..
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: 
http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua