Василь Стефаник 
 
ПІДПИС 
--------------------------------------
 
	Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише. 
	
	— Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає? 
	
	— Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть. 
	
	І ґазда пхав олівце в рот і зачинав знов писати. 
	
	— Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав. 
	
	— Павло Лазиренко. 
	
	— Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пі-знаєть? 
	
	— Хто вчений, та й кождий. 
	
	І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків. 
	
	— Ану ж ко я ще раз єго віпишу. 
	
	І нахилився, і слинив олівце. 
	
	Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера. 
	
	На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів. 
	
	— Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають. 
	Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали. 
	
	— Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити. 
	
	— Та хто вас на таке нараїв? 
	
	— Біда мене на це нарадила. 
	
	— Яка біда? 
	
	— Викслі. 
	
	І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було. 
	
	— Таже всі знаєте, що-м на горівку не в'єзав землю по банках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала. 
	
	— Як стара? 
	
	— Ви, мой, і молоді, і вчітеси, виджу, письма, та й нічо не знаєте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, таже муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку заволічкового банку. 
	
	Прийшов я, знаєте до тго банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й божої позичити сотку. 
	
	— Ґрунт маєш? 
	
	— Є, пане, таже без ґрунту сегодні ніхто не дасть. 
	
	— А стоїть на тобі? 
	
	— На мені. 
	
	— Табула чиста? 
	
	— Геть все чисто. 
	
	— Довги маєш? 
	
	— Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю. 
	
	— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє. 
	
	— Та коли прийти на то посідзенє? 
	
	— Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів. 
	
	— Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди. — Та й вітєг з пазухи, та й подав. — Там, — кажу, — десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все того разом тримаю. — Перебрав він, найшов, що до него, та й каже: за тиждень прийди. 
	
	Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені. 
	
	— А вмієш, старий, писати? 
	
	— Ех, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий. 
	
	— То мусиш підписуватиси у нотаря. 
	
	— Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть... 
	
	— Не можна, — каже, — на векслєх хрестів класти... 
	
	— А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану ' мало що мені лишиться. 
	
	Звертів я си по місці за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду. 
	
	— Хлоп, — каже, — все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти. 
	
	«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш», — погадав-єм собі та й побіг далі. 
	
	Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали. 
	
	Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рвуть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш? 
	
	На цім місці все Яків плював і тепер плюнув. 
	
	— Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно. 
	
	Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...» 
	
	Та й навчила» та й сте по селі перечули, та й сте з діда насміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти. 
	
	— Та вже не мемо, — відповідали ґазди, — та маємо вам подєкувати та й Доці, наші навчительці. 
	
	— Але маєте всі ї по дарункові принести. 
	
	— Таже певне... 
	
	Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: 
http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua