Василь Стефаник МАМИН СИНОК -------------------------------------- В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом: — Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема. За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура. . . —. Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж! — Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе,— сказав і зареготався Михайло. — Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая! — Коли ви не дасте. — Ходи, ходи, бігме, дам. Та й взяла за руку, та й повела до хати. — Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний! — А яблуко дасте, ма? — Дам, дам, богато. — А булку? — Та й булку... — А до церкви озмете? — Озму, озму... — То чешіть. І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки - води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати. — Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий! — Коли-бо кусає... — Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де! — А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір? — А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть... — Добре, я піду до вуйниного Івана. Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала. — Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить. — Бо миші зерно трубять та шкоду робля... — Нащо шкоду? — Аби не було що молотити та й молоти. — А що ж вони їде? — Таже зерно... — Як? — Е, з тобов не договорив би си... Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе. — По-парубоцьки, ма? — Аякже, таже ти у мене парубок. — Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як, файно? Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху. — Я хочу до вуйни. — Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть. — Я не покажу. Хочу до вуйни. — То йди про мене. Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір. — А дивиси, аби-с упав, а то буду бити... Сіла в хаті шити. — Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє. І мама всміхнулася і шила далі. — Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк , що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було. Підняла голову, глянула у вікно. — Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашлати... Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю. — Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами. — Коли я не хочу. — А ти чий — дєдів чи мамин? — питав Михайло. — Дєдів... — А кого меш бити? — Маму. — А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити! — Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів. — Ой, ци ни пес. дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо. — Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні? Хлопець сів на поривач і брикав по хаті. — Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай. Андрій опинився коло печі і збирав пінку. — Мо, Андрі, а ти що купиш мамі? — Червоні чоботи. — А дєдиві? — Дєдиві нічо не хочу. — Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна. — Ти як називаєшси? — Андрій Косминка. — А хто ти є? — Луский радикал. — Добре. А куди ти поїдеш? — До Канади. — На чим поїдеш? — На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть... — А дєдю озмеш з собов? — Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо... — Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент , бо ще всне без вечері. — Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає! --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua