Василь Стефаник 
 
ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ 
--------------------------------------
 
	Городчик до бога ридав: сонечка, ой сонечка! 
	
	Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка. 
	
	Ще просьби не доказала, а вже похилила жмит цвіту понад жовте листя. 
	
	Каже вона: 
	
	«Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг, біленька, та й вже усихати?! 
	
	Краями квіт мій застиває. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий. 
	
	В полуднє приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже. Най зів'яну разом з найменшим листочком жовтавим. 
	
	Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину. 
	
	Або приходи до мене зранку та будь до вечора. Найко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею». 
	
	Сонечко схилило з полудня, і рожа похилила голову, як маленька дитина. 
	
	Стрімголов звисала та шептала: сонечка, ой сонечка!
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: 
http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua