Хотин
Ю. В. Сорока


Історiя Украiни в романах
1621 рiк. Три величезнi армii, подолавши сотнi кiлометрiв, розташувалися пiд Хотином. Трое друзiв – Андрiй, Кульбаба, Микита Непийпиво та Максим Горбонiс – пiд проводом Петра Сагайдачного здобувають славу собi й Украiнi, непохитно вiдбиваючи одну за одною ворожi атаки.

Незламна воля, мiцна дружба, справжне кохання, полiтичнi iнтриги, страх i ненависть чекають вас на сторiнках цього роману.

Для всiх, не байдужих до украiнськоi iсторii.





Юрiй Сорока

Хотин





Книга перша





Бiля Савур-могили


– Де ви, бiсовi дiти, швендяете? – невiдомо до кого вилаявся Микита, знiмаючи з голеноi голови високу видрову шапку. По обличчю рясно текли струмочки поту.

Вiн притримав коня i почав роздивлятися навколо, прикриваючись долонею вiд променiв сонця, яке вже видряпалося досить високо i пекло нещадно.

Скiльки бачило око тяглися височеннi трави, смарагдовим килимом вкриваючи рiвнi, як стiл, степовi простори. Подекуди над ними темнiли трикутники могил. Кiлька хвилин Микита вдивлявся у далечiнь, потiм торкнув коня острогами. Тварина слухняно зрушила з мiсця. Микита витер спiтнiле чоло рукавом сорочки i знову настромив на голову шапку.

Це був мiцний чолов'яга, на вигляд рокiв сорока. У довгих смоляних вусах, що, мов двi гадюки, звисали пiд його великим прямим носом, уже заблищала срiблом перша сивина, а чоло мiж чорних брiв роздiлила глибока зморшка. Проникливi глибоко посадженi карi очi, що в них читався живий розум, гармонiйно поеднувалися з iншими рисами обличчя. Великий бiлий шрам пролiг навскоси через лiвий бiк лоба й ледь-ледь зачепив повiку, не даючи одному оковi повнiстю розкриватися. Вiд цього око здавалося трохи меншим, але зовсiм не псувало приемного враження вiд обличчя. Кремезнi плечi ледь втискались у бiлу вишивану сорочку, i взагалi у мiцнiй постатi легко можна було впiзнати величного володаря степiв у пониззi Днiпра – запорожця.

Над головою в запорожця височiв довгий спис iз майстерно прикрашеним косими лiнiями ратищем. Тупим кiнцем ратище торкалося халяви гостроносого сап'янового чобота. Тонкий шкiряний ремiнчик, що був приторочений до кульбаки[1 - Кульбака – сiдло.], притримував ратище знизу.

Сама кульбака блищала пiд сонцем лакованою шкiрою, вiдливала кривавими тонами оксамиту, золотом та срiблом галунiв. Причепленi з бокiв потебеньки[2 - Потебеньки – шкiрянi поли, що iх чiпляли з бокiв кульбаки.], щiльно вкритi майстерним тисненням, укупi з начищеними до блиску застiбками, кiльцями й пряжками додавали кульбацi надзвичайно пишного вигляду. Попереду, раз по раз торкаючись лискучих кiнських бокiв, коливалися двi чималенькi шкiрянi кобури. З них стирчали рукiв'я дорогих турецьких пiстолiв. Ще два пiстолi зручно розташувались у кобурах, нашитих до синiх шаровар. А що то були за шаровари! Що за молодецька вiдвага, буйна лихiсть у виглядi тих широких, як море, складок! Хвилею п'янкоi гулянки трiпотiли вони пiд час ураганного чвалу та не менш шаленого танцю. Щедрi та широкi, як козацька душа… А шабля при боцi? А довгий мушкет? Го-го-го! Де тi благословеннi часи? Невже все минулося? Минулися тi дикi степовi вiтри, те спекотне лiто, спекотне, мов неймовiрних розмiрiв пожежа, лiто тисяча шiстсот двадцять першого року…



Десь за тисячами миль далеких морiв iспанськi конкiстадори вже закiнчували грабунок iндiанських святинь. На березi блакитного Босфору величний Софiйський собор уже перетворився на мечеть Айя-Соф'я. Пiдняв символ iсламу, виконав волю Махмета II, який тепер теж став лише минулим, обрiс стрункими вежами мiнаретiв. А десь на пiвночi пройшли смiхотливi козаки Єрмака, пiднесли у подарунок царевi-батюшцi крижанi простори Сибiру. І цар той став минулим. Вiдшумiло «смутное время» над лiсами Московщини. Кипiли iнтриги в королiвських палацах Францii, Англii, Іспанii та Польщi, а войовничий Ватикан указував перстом на схiд i нiс, нiс святу вiру. Інколи словом, подекуди й закривавленою рукою iнквiзитора.

Гомонiли десь бурхливi подii, гримiли вiйни. Будувалися величнi споруди, що iм судилось у майбутньому стати пам'ятками архiтектури. У бурхливi широти океанiв спрямовували своi вiтрильники безстрашнi мореплавцi. Кидали рiднi порти у пошуках нових незнаних земель. Захiдний свiт робив останнi смiливi кроки епохою Ренесансу…

А степи жили окремим життям. Тут, на прикордонних землях Речi Посполитоi, плин часу мав свою, вiдмiнну вiд iнших мiсць, швидкiсть. Це були оспiванi народними пiснярами степи запорiзькоi вольницi. О, славнi тi часи! Гарячий вiтер, що носив хвилi у високих травах! Здiймалися до самого неба прадавнi могили, ховалися серед довгих глибоких байракiв козацькi зимiвники. Сотнi великих i маленьких рiчок несли своi води до Днiпра, а вiн, величний, ревiв, стогнав своiми порогами. Молов на сатанинських млинах Дiд-порога, гуркотiв меншими Кодаком, Сурою, Звонцем i Лоханню. Гнав хвилi через перекати, поспiшаючи злитися з недалеким уже Чорним морем. А хто би порiвняв тi багатi рибою води з тим, що маемо тепер?! Не знайдеш ти такого… Коропи, чичуги, пiстрюги, срiбнi карасi. А осетри? Осетри, як колоди! А що вже звiрини у лiсах та плавнях… Вовки, лисицi, борсуки, дикi кози, чокалки. У нескiнченних плавнях Великого Лугу – козацького батька – водилися дикi свинi, бобри, сайгаки. Здiймалися на крило над очеретами тисячi качок, лебедiв, дрохв, хохiтви, диких гусей, голубiв, лелек, журавлiв, тетерок, курiпок. Били копитом на могилах, роздивляючись навкруги, жеребцi-тарпани. У високих травах ховалися велетенськi гадюки – полози, що iх народний поговiр нагородив силою, здатною подолати озброеного вершника разом iз конем, здавлюючи нещасних залiзною хваткою страшних кiлець. Запорiжжя, слава минулого…

Цю iдилiю дикоi природи порушували лише швидкi татарськi чамбули, що скаженою хвилею пролiтали крiзь запорiзькi степи, i линули, минаючи Дике Поле, далi, через Украiну, на Польщу. Кривавими вiхами позначали свiй шлях. А там, уволю попаливши й пограбувавши, поверталися. Йшли, переобтяженi живим товаром-ясиром та нехитрим селянським скарбом…



Нарештi спека взяла свое, i, наблизившись до Савур-могили, Микита зняв шапку з голеноi голови. Укотре витер спiтнiле чоло. У люльцi догорiли рештки тютюну. Микита неспiшно витяг ii з рота, вибив до халяви i стромив за очкур.

– Дiдько б його взяв, те кляте сонце, – мовив сам до себе. – Бусурман би випiкало! Отакоi! Савур-могила… там он балка. І де тi шибеники?..

Микита помовчав хвилину, потiм замотав за вухо неслухняний оселедець i звернувся вже до коня:

– Ну що, Гайдуче, притомився?

Кiнь тихо заiржав i, скосивши голову вбiк, подивився одним оком на вершника. Здавалося, розумна тварина вiдчувала, що звертаються саме до неi. Микита погладив товариша по шиi.

– Зараз, знайдемо, знайдемо. Там i паша, i вода…

Раптом вiн замовк, почувши неподалiк шелест трави.

За якусь мить з обличчя запорожця зник той похмурий, навiть сонливий вираз, що ось уже багато годин осявав його, мов печатка. З тоненьким дзижчанням вилетiла з пiхов шабля, а рука натягнула повiд. Вiн, мов звiр, зачаiвся у травi, прихиливши чубату голову до кiнськоi гриви. Кiлька хвилин напружено прислухався.

Неподалiк чувся брязкiт збруi, бренькання кобзи i неголосний спiв. Нарештi! Микита випрямився у кульбацi й послав шаблю назад у пiхви. Легенько стиснувши ногами коня, поiхав через заростi тирси у напрямку, звiдки долинав спiв. Голос ставав усе гучнiшим, i через кiлька десяткiв крокiв Микита виринув на галявину серед скошених трав. Кiнь зупинився, а назустрiч схопилися двi постатi у бiлих сорочках i синiх шароварах.

На яскравому сонцi зблиснули кривi гострi леза.

Микита оглянув присутнiх довгим поглядом. На його обличчi повiльно з'явилася широка посмiшка.

– Добридень, панове-молодцi, – вiн притримав сполоханого коня. – А що ж це ви на братчика, та й з шаблюками? Чи хiба я у вас теля з'iв?

Обидва козаки поховали зброю. Пiдiйшли ближче i, зачекавши доки Микита спiшиться, по черзi вхопили його в обiйми.

– Микито! Нарештi! Де ж ти так довго?! – плескав його по плечах молодший iз запорожцiв.

– Як де? На Сiчi! Хiба звiдти вислизнеш, з тих клятих шинкiв?.. Ти, Андрiю, напевне, лiпше за iнших знаеш.

– А чому лiпше? – удавано образився Андрiй.

Микита подав руку другому побратимовi.

– Здоров був, Максиме!

– Здоров, братику!

– Як справи? Уполювали що?

– Ще б не вполювати, – хвалькувато вiдказав Андрiй. – Тарпана за сто крокiв, першою кулею! Горбоносику, скажи!

Максим засмiявся.

– Поцiлив, поцiлив. А от на бiса вiн тобi був потрiбен?

– Це ти вiд заздрощiв… А як я його? Щек! Тiльки й ногами дригнув!

Микита Непийпиво й собi почав смiятися. Нарештi вiн вiдчув себе серед справжнiх друзiв. Уже кiлька тижнiв вони мандрували степом у пошуках дичини й можливостi розвiяти нудьгу, що опановувала всiх справжнiх запорожцiв у занадто великих перервах мiж походами. Тодi вони, покинувши душнi куренi й остогидлi шинки, розходилися степами i плавнями. Полювали, ловили рибу, а головне, дихали на повнi груди незрiвнянними нi з чим пахощами свободи. Насолоджувалися дикою волею i власною силою виживати серед первiсноi природи.

Кiлька днiв перед описуваними подiями Микита Непийпиво залишив друзiв у степу й погнав коня на Сiч. Вiдчував, що насуваються великi змiни у розмiреному степовому життi… І вiдчуття його не пiдвели – застав на Базавлуку щось iз кiлькасот козакiв, залишених для залоги на випадок татарського наскоку. Решта пiшли на з'еднання з гетьманом Бородавкою, який, зiбравши полки в урочищi Суха Дiброва, пiд Киевом, вирушав до далекого волоського Хотина. Вiв Низове Вiйсько сам кошовий Семен Шило. Тепер стало зрозумiлим, чому на чайках, якi вiдходили тиждень тому, пiшов отаманом вiйськовий суддя Дурило – кошовий очiкував загального походу.

Переночувавши в незвично порожньому куренi, Микита нашвидку зiбрав чималенький запас пороху та куль i кинувся у зворотний шлях. Треба було поспiшати. Однак степова спека вирiшила по-своему, i до Савур-могили вiн наблизився лише надвечiр другого дня…

– Чуеш, Микито, ну що там? – вiдiрвав Микиту вiд думок зацiкавлений голос Андрiя Кульбаби.

Микита озирнувся. На округлiй галявинi, що надiйно ховалася серед високих трав, зручно розташувався крихiтний козацький табiр. З головою ховалися тут двiйко коней, якi уважно вибирали м'якими губами кращi стеблини соковитоi трави з великоi копицi. У нiздрi били пахощi свiжоскошеного сiна. До них примiшувався й запашний аромат вогнища, що на ньому весело булькало у чималенькому казанi. Бiля вогнища лежали кульбаки, пiд ними було намощено зручнi лежанки з тiеi самоi трави. Цiлим оберемком звалено зброю, порохiвницi, лядунки i баклажки.

– Добре ви влаштувалися, – помiтив вiн. – Що на вечерю?

– Тетеря, – лiниво вiдповiв Максим Горбонiс. Вiн узяв кiлька гiлок хмизу i почав пiдкидати iх у вогнище. Яскравi язики полум'я одразу ж затанцювали, вилизуючи оксамитово-чорнi боки казана.

– Вона ще вариться. У Сiчi що? – не вгавав Кульбаба.

Микита пiдiйшов до коня i почав нишпорити в одному з сакiв.

– Десь сало мав, затовкти…

– Не треба, – махнув рукою Горбонiс. – Тут тетерка цiла в казанi, та така гладка, як лядський ксьондз.

Микита продовжував перебирати речi у сап'яновiй торбi.

– Тодi горiлки треба.

– А от горiлку дiставай.

– Микито, то що? Чого мовчиш?

Микита добре вiдчував нетерпiння у голосi Андрiя, але навмисне затягував iз вiдповiддю. Його веселила юнацька запальнiсть Кульбаби. Вiн неквапно дiстав iз сумки чотиригранну пляшку, яка виблискувала зеленим склом у променях вечiрнього сонця.

– На ось, тягни до столу, – простягнув ii Андрiевi. – Треба Гайдука розсiдлати, нехай спочивае.

Микита заходився поратися бiля коня. Андрiй глибоко зiтхнув i попрямував до багаття. Вiн лiг на скошену траву i поклав голову на кульбаку. Насуплено мовчав, гризучи стеблину.

Через пiвгодини Максим посьорбав iз дерев'яноi ложки гарячу тетерю i, взявшись за дужку казана через жмуток трави, вiдставив страву вiд вогню.

– Готово! – пiдсумував вiн. – Сiдайте.

Крiм казана i пляшки, у колi з'явилася добряча пучка зеленi, кiлька огiркiв i корж-загреб, iз тих, що iх козацькi кухарi пекли у попелi вiйськових кабиць. На довершення Микита поставив поряд iз пляшкою три срiбнi келишки.

– От тепер готово. Ну, що… наливай, Андрiю, по одному до страви.

Андрiй тiльки тепер пiдхопився зi свого лежака. Мовчки наповнив чарки i заходився витирати шматком бiлого полотна видобуту з очкура ложку. При цьому не вимовив жодного слова.

Микита одним духом вихилив горiлку i, гаркнувши, уп'явся мiцними зубами в хрусткий огiрок. За ним випили й Максим з Андрiем. Мовчки почали сьорбати тетерю, яка виблискувала апетитним жовтим смальцем.

Сонце сiдало. На якiсь хвилини кинуло прощальними променями по травах, що перебiгали пiд вечiрнiм вiтерцем. Позолотило зеленi хвилi й покотилося далi, несучи ранiшнi променi далеким краiнам, що про них i не здогадувалися мешканцi пiвденноукраiнських степiв. Небо, щойно червоне на заходi, стрiмко сiрiло i запалювало на своему кришталевому куполi лiхтарики зiрок. Знесилений денною спекою, степ вiльно зiтхнув зеленими легенями й наповнив повiтря свiжими пахощами…

На днi казана нiчого не залишилося. Витерши ложки, козаки поховали iх до снiданку i запалили люльки. Кiлька хвилин мовчали, освiтлюючи обличчя помаранчевими вогниками. Потiм Микита, нi до кого не звертаючись, мовив:

– А що, панове-молодцi, засидiлися бачу, – вiн лукаво пiдморгнув Андрiевi. – Добре засидiлись!

– Та кажи вже, iдоле, дiдько б тебе взяв! – не витримав нарештi Кульбаба.

– Допитливiй Варварi на базарi носа вiдiрвали! – глузливо пiдкинув Горбонiс.

– І ти йди до чорта! Ех, треба було йти з Дурилом на море… Чому вас послухав?!

Непийпиво поважно глянув на нього й нарештi почав розповiдати:

– Може, й недобре зробив, що у море не пiшов, а може, й добре, хтозна?.. Я тебе не тримав. Що з того, якщо в церкву ходили, побратимами пiдписувалися, хiба це означае весь час разом триматися? Що там, в Анатолii, що тут, що на Волощинi, одно дiло робимо. Але як так вийшло, чого гарячку пороти…

– Вибач, – опустив голову Кульбаба.

– Ну, то справи такi. Ще тиждень тому на Сiчi били гармати. Казав Омелько Галас, цiлий день стрiляли. Збирали у похiд. Потiм iще три днi ладнали вози, а третього дня вийшли. Ідуть нашi пани-молодцi Чорним шляхом на з'еднання з городовими полками гетьмана. Кажуть, Бородавка зiбрав десь до тридцяти тисяч вiйська у Сухiй Дiбровi, у кошового були вiд нього гiнцi… Отже, зустрiтися маемо десь на Чорному шляху мiж Богуславом та Вiнницею. Треба не баритися, наздоганяти.

– Тобто пiд Хотин?

– Туди. Турки пруть великою силою. Уже Дунай перейшли. Пiд час Великоi Ради вирiшили ставати супроти них разом iз ляхами.

Андрiй ляснув себе долонею по колiну.

– Ну, нарештi! Без дiла сидiти радощiв мало. Ех ти доле моя, доле… Я би ще зараз поiхав! – вiн пiдхопив кобзу, що лежала порад, i почав перебирати струни.

Максим сприйняв новину спокiйнiше. Вiн байдужно посмоктував люльку, потiм запитав, звертаючись до Микити:

– А сам що мислиш?

– А я що? З ляхами, то з ляхами…

– Не думав, що Бородавка згодиться. Хiба подаруе iм Косинського, Наливайка?.. Унiю нарештi?

– Напевне, вже подарував. Урештi, його на Радi сам митрополит благав. Козаки погодилися… Сагайдачний до короля поiхав, вигiднi умови виторгував. Вiн старшина розумний, може, й чого витребуе…

– Ой, не вiриться.

– Побачимо. Наше дiло бути там, де отаман зi старшиною, а вони нехай про решту думають.

Тим часом Кульбаба, переповнений вiдчуттям козацького щастя, вiдклав кобзу.

– Нарештi! – повторив i схопив Микиту в обiйми. – Дай розцiлую тебе, братику, за таку новину!

Вiн щосили стиснув Микиту, весело при цьому смiючись. Микита, який сам мiг похвалитися неабиякою силою, вiдчув мiць ведмежих обiймiв.

– Чекай, iроде, задушиш! Пусти, кажу! – нарештi вирвавшись, вiн одпихнув Андрiя. – От насiв, харцизяка…

Та Кульбаба нiби й не чув. Вiн пiдбiг до Максима й ухопив його в обiйми. Пiсля черговоi лайки i стусана закружляв у гопаку навколо полум'я, що вже згасало. Деякий час вiн виписував одчайдушнi присади, а потiм, пiдхопившись, одним махом злетiв на коня. З несподiванки кiнь став дибки й голосно заiржав. Андрiй лiвою рукою вхопив його за гриву, а правою видобув шаблю.

– Тримайся, Османе, хоч зубами за вiтер! – прокричав, вимахуючи блискучим у променях вогнища лезом. – Їдуть до тебе славнi хлопцi-запорожцi! Молися своему поганому Аллаховi, може, вiн тобi зарадить, куди тiкати!

Максим похитав головою.

– І що ж вiн випив? Чарку…

– Хiба рiч у чарцi? – посмiхнувся Микита у довгi вуса. – Випив для запалу, а дурощiв своiх удосталь…

Микита дивився на радiсного Кульбабу i згадував ще, здавалося, недавнi подii. Коли ж вiн уперше побачив цього непосидючого хлопчиська? У пам'ятi почали спливати картини минулих походiв, боiв, тихих вечорiв серед неосяжних плавнiв Великого Лугу…

Перед очима постав чотирнадцятирiчний хлопчина з потрiсканими губами, чорним вiд степових вiтрiв обличчям i шаленим блиском в очах. Вiн похапцем розповiдав, що з ним трапилось, i мовчали довкола нього сивочубi запорожцi.

А iсторiя його була, на жаль, надто розповсюджена для тих часiв, i козакiв, власне, дивувало те, що малий узагалi стоiть перед ними. На батькiвський зимiвник наскочив прудконогий татарський чамбул. Батька та двох старших братiв удома не було – гуляли морем. Наводили дикий страх на турецькi береги. Руйнували ненависнi мечетi, грабували й рiзали бусурманiв. Андрiй у цей час iз матiр'ю i двома сестричками жив тихим сiльським життям. Цiкавився тим, чим може цiкавитися хлопчик його вiку, а саме: бiгав iз сусiдською малечею до лiсу, збирав по дуплах дикий мед, ловив блискучих карасiв у схованому мiж очеретами ставочку. Мрiяв про козацькi походи, воював разом iз друзями з уявними татарськими ордами. Та раптом усе обiрвалось. Андрiй почув крик i побачив, що сестер в'язав до сiдла рiдкозубий татарин iз вузькими щiлинами очей, одягнутий у брудний кошлатий одяг з овечих шкiр. У першу хвилину вiн завмер, ошелешений побаченим, а потiм кинувся до татарина. Вiн щось говорив, благав його, мовляв, вiдпусти! Помилуй! Вони ще зовсiм маленькi! Потiм побачив, як наймолодшу, Яринку, котрiй не виповнилося ще й року, один татарин вихопив на кiнчику списа з густого куща порiчок, де налякана дитина заховалася вiд лементу. Немовля, ще живе, синiло вiд крику i смикало ручками й нiжками, мов насаджена на голку комаха. Чорнi вузькi оченята татарина смiялися, коли вiн, розмахнувшись, закинув Яринку в заростi соняшникiв коло хати. Ще мить – i аркан здавив горло самому Андрiйковi. Ноги пiдкосились, i вiн, немов увi снi, побачив себе, татарина над собою, а за його спиною свою неньку, яка вибiгала з сiней, спрямовуючи на убивцю загостренi, блискучi вiд повсякденноi працi, вила. Страх за дiтей додав iй рiшучостi, та не додав сили. Татрин iз посмiшкою дiстав шаблю i щосили вдарив ii в обличчя. У миле мамине обличчя, найлiпше у цiлiм свiтi. Гаряча кров бризнула з розсiчених вен, залила Андрiевi очi…

Потiм було три днi переходу через степи до Перекопа – ворiт Криму. На четверту нiч Андрiй змiг зняти пута iз сирицi, якi щiльно трималися на руках i ногах. Ящiркою поповз вiн у травi, але не в рятiвнi простори степу. Нi! У його пам'ятi розпеченим залiзом викарбувалася жорстока смерть найрiднiших людей, i вiн нечутною тiнню наближався до мiсця, де хропiв пiд кобеняком мурза Сулейман. Тепер Андрiй уже знав iм'я вбивцi його матерi.

Обставини, якi були такими неприхильними останнiх три днi, на цей раз допомогли йому – Сулейман спав трохи далi вiд вогню. До того ж, звечора татари радi, що за ними немае погонi, а ногайськi степи вже зовсiм поряд, добряче залляли за комiр якогось пiйла зi смердючих козячих бурдюкiв. Андрiй деякий час дивився в обличчя Сулейману, а потiм висмикнув у нього з-за пояса ятаган i без жалю всадив гостре лезо у роками не миту шию.

Власна доля зовсiм не цiкавила хлопця, але вона все ще продовжувала бути прихильною до нього. Вона дала йому ще якусь мить, щоб встигнути перетяти пута Сулейманового коня i шугонути верхи у високу траву…

Далi була страшна гонитва. Перегони iз самою смертю. Андрiй загубив лiк часу i татарським стрiлам, що, мов град, сипалися навкруги. Але той пекельний вогонь, що його потiм не раз бачили i друзi, i вороги, уже тодi запалав у його очах. І вiн утiк вiд переслiдувачiв. Утiк, щоб з'явитися через десять днiв на Сiчi. З потрiсканими, пошерхлими губами, палаючими вiд жару очима й довжелезною татарською стрiлою, що пройшла крiзь худеньке хлопчаче плече i яку вже несила було самому витягнути.

А вiн, Микита, чув оповiдь цього маленького привиду i здушував у горлi непроханi сльози – тiльки напередоднi дiйшла чутка, кобзар принiс, що Петра Кульбабу, двох його синiв, а з ними ще сотню козакiв посаджено на палi у турецькому Синопi…

Микита лiг на спину, впершись поглядом у зоряне небо.

– Хоча не дурощi це, Максиме. Не дай, Боже, кому пережити те, що наш малий пережив. Вiн тепер ладен iм зубами горлянки дерти… Може, того й радiе.

– Думаеш?

– Не знаю. Природа мудра. Якби ми тримали близько до серця все, що «даруе» нам доля, божеволiли б… один за одним, що там казати!

Микита глибоко зiтхнув. Андрiй, що нарештi заспокоiвся, викинувши до зiрок вибух емоцiй, сплигнув iз коня й безсило впав на лежак зi скошеноi трави. Його груди високо здiймалися, як у людини, що пробiгла не менше версти.

– Набiгався, як кiт у березнi, – флегматично мовив Максим.

– Набiгався! – вiдповiв Андрiй, не пiднiмаючи голови. Перед його очима зяяла чорна безодня з мiрiадами зiрок. Степова безмiсячна нiч осипала козакiв незчисленними вогниками далеких свiтiв.

– Дурний ти ще зовсiм, Андрiю, дарма що козак справний. Поводишся, наче хлопчисько. От, бувае, пiд час бою дивлюся на тебе i не впiзнаю. Там ти нiби дорослiшаеш, – лiниво промовив Максим.

– А ти, Горбоносику, не дуже й вихваляйся. Дорослий, дорослий! А я на Сiчi довше за тебе!

– На два мiсяцi! – пхикнув Максим. – Ото сказав!

– Микита он старший навiть за тебе, а мовчить! То я розумiю – побратим!

– Та годi вам уже! Старший чи молодший… Я так думаю: як ти себе в скрутну хвилину покажеш, такий ти й побратим. У вас, я впевнений, тож це головне! – перервав суперечку Микита.

– Он уже скоро мiсяць вилiзе, а ми ще на ногах. Може б то спати?

Андрiй знову припалив люльку.

– Не хочу я. Коли вирушаемо? Вранцi? – запитав у Микити.

– Напевне. Ось сонце зiйде – i в дорогу. У тебе, бачу, шило в одному мiсцi, тож тобi й на снiданок кулiш варити.

– І зварю!

– Я давно на це чекав, – раптом озвався Максим. Вiн хвилину помовчав i додав: – На цей раз справа мае бути надзвичайно великою. Пiсля Цецори Осман спить i бачить Рiч Посполиту своiм вiлайетом. Сили у ляхiв зовсiм мало…

Максим мав рацiю. У тисяча шiстсот вiсiмнадцятому роцi до влади в iмперii османiв прийшов зовсiм молодий iще султан Осман II. Незважаючи на свiй юний вiк – чотирнадцять рокiв, вiн жорстоко вiдкинув зi свого шляху батька, султана Мустафу І, i посiв за допомогою яничар трон Високоi Порти.

З початком перебування на тронi Османа II настали важкi часи для пiвнiчного сусiда – Речi Посполитоi. Султан iще навеснi того самого 1618 року пiдписав мирну угоду з персидським шахом Аббасом, розв'язавши цим самим собi руки. Тепер нiчого не заважало спрямувати погляд на Польшу. Взагалi Осман мав чiткi антипольськi настроi, що iх посилювало хворобливе почуття власноi виключностi як великого завойовника. На цьому своечасно зiграли численнi придворнi, кожен iз яких мав у вiйнi з Польщею власнi iнтереси…

Першими на широкi простори Ляхистану кинулись орди буджацьких татар на чолi з Кантемiр-мурзою. За ними потягнулися кримчаки, що iх вiв калга Девлет-Гiрей. Звичайно, цi хижацькi набiги не могли залякати короля i Сейм, але вони спустошували надзвичайно великi територii. Палала Брацлавщина, палало Подiлля. Орди ясирникiв добiгали до Дубна i Львова. Довгою вервечкою тяглися натовпи бранцiв, навiки зникаючи у нетрях Османськоi iмперii.

Але не це було найстрашнiше. За татарами пiшла армада самого султана. Польща до останнього не сприймала всерйоз загрозу турецькоi навали, тож схаменулася лише напередоднi Цецори. Невеличке селище у Молдавii стало мiсцем загибелi вiйська коронного гетьмана Жолкевського. Восени чорного для Речi Посполитоi 1620 року Іскандер-паша наголову розбив кварцяне вiйсько. До Стамбула в Семивежний замок Едiкале поiхала вся вiйськова верхiвка на чолi з дубовою бочкою, що в нiй було засолено голову самого коронного гетьмана. А на обрii вже поставала нова загроза – турки готувалися добити пораненого ворога.

Тим часом Варшава виглядала «цапа-вiдбувайла». Ним, як i у всi часи, стало козацтво. Чи не воно своiми морськими походами розбудило сплячого лева? Залишалося лише покарати винного. Проте цей винуватець, як виявилося, був тою гiлкою, що на нiй сидiла вся краiна. Довелось iти на приниження гiпертрофованого шляхетського гонору й домовлятися з Бородавкою. Козацтво не пiдвело. Попри всi прогнози, залишки реестрових полкiв, що зосталися пiсля Роставицькоi комiсii, вирушили на допомогу «батькiвщинi-матусi»…

– Так воно i йде, Микито. Здалеку: «Хлоп, пся крев, лотр». А як припече за сiдницi: «Рятуйте, пани-молодцi, ойчизну». Я вже й не дивуюсь, але до болю образливо, коли пригадую, як старий Сипаха розповiдав про Наливайка: спочатку король унiверсали дарував, потiм разом iз полковником Лободою, суддею полковим Мазепою i киiвським сотником Кизимом у мiдного вола кинув. Та спалив на повiльному вогнi. А Сейм йому руки цiлував, мовляв, слово гонору, схизматикам дане, шеляга не варте. Такий iх гонор!

Микита пiдняв на Горбоноса очi:

– Так, Максиме, так! Гонор, як у блудницi. Але ти не гiрше за мене знаеш, що мусимо йти. І пiдемо! І боронити будемо. Бо не ляхiв боронимо, не ксьондзiв iхнiх нечестивих, а землю свою. Щоб такого не вiдбувалось, що Андрiй змушений був пережити. Щоб слава козацька не вмирала!

– А я що, проти? Пiдемо… – Максим знову припалив люльку.

– За що ви? Не розумiю. Там дiло, там здобич, хiба не все одно, що коли було. Задумалися менi теж! Он, хай конi думають, у них голови великi, – почувся байдужий голос Кульбаби.

– Зате в тебе, як у дятла, – нi за що не болить, – без злостi помiтив Максим.

Надовго запанувала мовчанка. У багаттi потрiскував хмиз, неподалiк паслися конi, час вiд часу форкаючи м'якими губами. Нарештi Микита пiдвiвся i почав намощувати лежанку зi скошеноi трави. Потiм лiг i вкрився жупаном.

– Дасть Бог день, розберемося, – кинув i за мить уже хропiв.

А нiчний степ жив своiм життям. Вiн трiскотiв, шелестiв, стогнав i верещав. Незчисленнi полчища цвiркунiв, коникiв i цикад сповнювали нiч оглушливим дзвоном. Трiпотiли крилами напiвсоннi перепели, i щось дiловито глядiли у заростях ховрашки. Десь зловiсно смiявся пугач, виглядаючи своiми великими очима першу здобич. Перекочувались у травах важкi хвилi, пропускаючи диких свиней i благородного оленя. І над цим строкатим вiд мiрiад свiтлячкiв морем пiднiмався тонкий серпик мiсяця, чистий i блискучий, немов викупаний у прохолодних водах Днiпра-Борисфена. Роздивлявся своi володiння, заливаючи iх примарним сяйвом; зазирав в обличчя козакiв, якi безтурботно розкинулися серед сотень верст дикого степу i вiддалися в обiйми Морфея, як малi дiти, що не турбуються невiдомими проблемами прийдешнього дня.




Чорним шляхом


За кiлька верст над просторами Дикого Поля можна було бачити хмару куряви, що стовпом пiднiмалася десь там, де пролягала ледве вловима змiйка Чорного шляху…

Чорний шлях. Чорний-польський шлях. Шпакiв шлях. Чорна-Іслах… Лише частина назв, що ними величали биту дорогу, яка, почавшись у глибинi Польщi, проходила через Кознiце, Пулаву, Маркушiв, Люблiн, Жовкву, Львiв, тягнулася поблизу Уманi на Торговицю через рiчку Синюху i звiдси – у межi запорiзьких вольностей. Життедайною артерiею вона пролягла через рiчку Вiльшанку, Кiлтень, вздовж Малоi Виськи, на Велику Виську, над верхiв'ями Костоватоi i Бобринця, а потiм до самого гирла Ташлика i Бугу, де нарештi приеднувалася до шляху Караван-Іоль.

Сотнi людей проiжджали шляхом з Польщi в Московiю, у Туреччину, Крим i навпаки. Скрипiли велетенськi вози, гарби i кантари, поважно ступали круторогi воли. Везли найрiзноманiтнiшi харчi, горiлки, винограднi вина, сукна й шовки, селiтру, залiзо й свинець. Текло десятилiттями утверджене торгове життя…

І ось його порушила висушена серпневою посухою земля, яка, збившись у пил пiд копитами тисяч коней, пiднялась у височiнь i намагалася чорною ляпою порушити бездонну блакить неба.

Там iшло вiйсько. Нескiнченними лавами тягнулися козацькi полки, здалеку полохаючи звiрину i торговий люд, що опинилися на iхньому шляху, одним виглядом тисяч озброених воякiв. За кiлька миль попереду звертали у степ купецькi валки. Вiрмени, жиди, волохи, усi, хто знав лиху козацьку вдачу, несамовито цвьохкали батогами i з лементом кидались урозсип, рятуючи свое майно. А шляхом уже йшли, йшли, йшли козаки. Сотня за сотнею, полк за полком. Укритi курявою i спiтнiлi, але веселi, зi збитими на потилицю червоноверхими шапками, пiд лiсом списiв, прапорцiв i хоругв. Гримiли музики, й сотнi голосiв виводили щось молодецьке i героiчне, як самi козаки:

		А в недiлейку поранейку
		Збиралася громадойка,
		Козацька порадойка.
		Стали ради додавати,
		Отколь Варни доставати
		І всiх туркiв в нiй забрати…

Іржали конi, скрипiли вози. Сонце плавилось у срiбних деталях кiнськоi збруi, начищених до блиску стволах мушкетiв, у сотнях тисяч бляшок, гудзикiв, чеканках порохiвниць, золотих насiчках шабельних рукояток i надiтих поверх чобiт бронзових та срiбних острогiв. А над усiм цим стуком, грюком i блиском гримiло далi:

		…А в недiлейку поранейку
		Бiгуть, пливуть човенками,
		Поблискують весельцями.
		Вдарили разом з самопалов,
		Седми п'ядей од запалов,
		Стали Варни доставати.
		Стали турки утiкати,
		Тую рiчку проклинати:
		«Бодай, рiчко, не проквiтла,
		Що нас, туркiв, в себе взяла!»
		Була Варна здавна славна —
		Славнiшii козаченьки.

І рухалося далi могутне вiйсько. Нестримним кроком долало версту за верстою, линучи назустрiч туркам, якi десь там, на пiвденному заходi, мали зустрiти iх у пекельному вiйськовому привiтаннi.

Раптом повз козацькi ряди, порушуючи рiвний неквапний рух, пролетiв загiн польськоi гусарii. Стрункi бiлолицi вояки, у блискучих панцирах, щиро оздоблених золотом шоломах, iз червоними ратищами списiв у руках, нещадно гнали породистих тонконогих коней, прикрашених багатими рондиками[3 - Рондик – збруя бойового коня.]. З'явившись iз хвоста колони, вони стрiмко чвалали до ii голови, залишаючи позаду все новi пiдроздiли.

Через пiвгодини, минаючи вiддiли вiйська, гусари наблизилися до гурту багато вбраних старшин, що iхали на чолi вiйська. Молодий польський шляхтич, який очолював загiн, стримав баского огиря i крикнув, не знаючи до кого звернутись:

– Маю лист до гетьмана Бородавки!

А до нього вже летiли три десятки комонних козакiв з особистоi охорони гетьмана. Спинилися щiльною стiною перед здивованими поляками. Стояли спокiйно, з нiг до голови оглядаючи прибулих.

– Хто такi будете? – у спокiйному голосi козака вчувалася криця.

Поляк спалахнув.

– Я естем хорунжий його величностi, Марек Грабовський. На цю хвилю – посол його ясновельможностi коронного гетьмана Кароля Ходкевича. Геть iз дороги, лотри!

Вiн замовк i розгублено заклiпав очима. Здавалося, що козаки не чули сказаного. Вони все ще похмуро позирали на полякiв, не збираючись рухатися з мiсця. Грабовський не чув себе вiд лютi, але не знав, що дiяти.

– Ви не чули?! – ще раз гнiвно зблиснув вiн очима. – У мене лист до гетьмана Бородавки.

– І чого ти, пане, особисто i твiй гетьман Ходкевич разом iз тобою хочуть вiд пана гетьмана?

– Але ж це образа! Свята Дiво, я не подарую такоi мови мерзенному хлопу!!!

На козака крики Грабовського не справили нiякого враження. Вiн спокiйно припалив люльку.

– Вибач, пане. Але я маю знати, кого допускаю до свого гетьмана… То що у вас? Я передам.

Грабовський вибухнув.

– О, стонадцять дзяблiв! З дороги, лайдаку! Я мушу говорити з гетьманом, а не з його хлопами! – бризкаючи слиною, вiн вихопив шаблю.

Козаки не рухнулися з мiсця. Грабовський хвилину дивився в очi, що нагадували зрiзи мушкетних стволiв, пiсля чого з лайкою закинув шаблю назад у пiхви. На гомiн обернувся кремезний старшина, на вигляд рокiв п'ятдесяти, з рiзким, укритим зморшками обличчям, який iхав пiд розвернутим гетьманським штандартом. Вiн, узявши вбiк, спрямував коня до посланцiв. Козаки, якi щойно стояли непорушною стiною, без слiв розступилися, даючи йому дорогу. Грабовський нервово стримував коня i невiдривно дивився на новоприбулого.

– У мене немае хлопiв, прошу пана. Тут скрiзь вiльне козацтво, тож козаки мають право знати, за якою справою турбують iхнього гетьмана, – пролунав низький i владний голос. – Я Яцько Бородавка, кажи, що маеш казати.

Грабовський трохи знiтився i опустив очi. У голосi Бородавки вiн почув силу та крицеву волю.

– Лист вiд його ясновельможностi! – мовив вiн, прокашлявшись.

Бородавка простягнув руку.

– Давай, – кинув коротко.

Грабовський розшпилив кiлька гудзикiв на оксамитовому каптанi й видобув з-за пазухи сувiй цупкого паперу. З ледь помiтним поклоном простягнув гетьману. Бородавка недбало оглянув лист. Темний вiдтиск гербовоi печатки на сургучi. Сумнiвiв не було, на печатцi герб Кароля Ходкевича. Мовчки зламав крихкий сургуч i заходився читати.

Ходкевич не писав нiчого нового. Тi самi стримано ввiчливi формули, тi самi побажання здоров'я i довгих рокiв життя. За ними тон одразу мiнявся й сухо iнформувалося, що вiйсько його королiвськоi милостi, у якому вiн мае честь бути рейментарем, зосереджено бiля Жванця i Браги. Активно будуеться мiст для переходу через Днiстер. Стурбовано цiкавився мiсцем знаходження реестрового козацького вiйська. Інтерес цей був викликаний тим, що з турецького табору приходили невтiшнi новини. Армiя султана, до якоi приеднався бейлербей[4 - Бейлербей (тур.) – намiсник султана у провiнцii.] Анатолii, уже переправилася через Дунай i форсованими маршами просуваеться у напрямку кордонiв Речi Посполитоi. Дуже скоро турки будуть на Подiллi. Наприкiнцi Ходкевич, вiдкинувши ввiчливiсть i дипломатичнi виверти, прямо наказував якнайшвидше приеднуватися козакам до його вiйська.

Бородавка звернув сувiй i подав генеральному писаревi, який сидiв верхи поряд iз ним. Холодним поглядом подивився на посланця.

– Пане…

– Грабовський! – пiдказав хорунжий.

– Пане Грабовський, дякую за листа. Можете вирушати у зворотному напрямку.

Бородавка повернув коня. Вiд здивування Грабовський розгублено заклiпав очима.

– Але, прошу пана… Його ясновельможнiсть очiкуе на вашу вiдповiдь!

Бородавка кiлька хвилин дивився на рiчку вiйськового обозу, що повiльно пропливала повз них. Потiм повернувся до Грабовського.

– Можеш передати Ходкевичу на словах: я спiвчуваю його важкому становищу. Але до того, поки вiн не ступить на землю Волощини, я козакiв не приведу! Якi матиму гарантii, що ляхи з турками за нашою спиною не домовляться?

– Слово гонору! – пiдскочив у сiдлi Грабовський.

– Чие?.. Якщо Османа бити задумали, треба у Волощинi ставати, пiд Хотином. А якщо зраду для нас пiдготувати, то й на Подiллi краще було б… Ще скажи, що козацтво пошарпае волохiв, щоб отоманину не служили. Воно iм на користь… А потому пiд Хотином i веселiше боронитися буде, коли у козака кишенi не порожнi… Все, можеш iхати!

Бородавка наздогнав голову колони i зайняв свое мiсце позаду хорунжого. Кiлька хвилин вiн iхав мовчки, потiм покликав джуру:

– Михайла Дорошенка до мене.

Джура повернув коня i розчинився мiж рядами козакiв. Через кiлька хвилин полковник Дорошенко пiд'iхав до гетьмана.

– Слухаю, батьку, – промовив вiн, стримуючи коня.

Бородавка озирнувся на полковника. Дужий чолов'яга рокiв сорока. Багате вбрання, вороний кiнь, що витанцьовував пiд вершником. Дорога шабля, оздоблена коштовностями. Вiн пам'ятав Михася Дорошенка й у гiршi його часи.

– Хочу порадитися з тобою, Михаиле… Їдь поруч.

– Слухаю, батьку, – Дорошенко помiтив за спокiйним виразом обличчя гетьмана збуджений блиск очей.

– Знову були.

– Вiд ляхiв?

– Так. Усе пiдганяють… Я вiдмовився йти у Жванець. Що скажеш?

Дорошенко вiдповiв не вiдразу, але коли спрямував погляд на гетьмана, у ньому читалося напруження:

– Отже, до Хотина не йдемо?

– Я такого не говорив. Михаиле… Ми давно знайомi. Як вважаеш, нам потрiбна ця вiйна?

– Вважаю, що потрiбна. Крiм того…

– Знаю, знаю… – нетерпляче перебив Бородавка, – митрополиту обiцяли, ляхам обiцяли… Не лежить душа! Вiдчуваю щось погане попереду…

Гетьман замовк. Дорошенко, не зважуючись перервати мовчанку, iхав поруч. Через кiлька хвилин Бородавка зiтхнув.

– Добре! Забудь про мое запитання. З'еднаемося з Ходкевичем за Днiстром. Що ляхи, що бусурмани – собаки! Можуть домовитися. Вкажуть Османовi на нас: ось, мовляв, основнi винуватцi турецького походу на Польщу, i накинуться з рiзних бокiв. Ми тим i тим мов кiстка у горлi… Турки нам морських походiв не подарують, ляхи —

Наливайка та iнших. А там уже мусять боронитися, там Волощина.

– Отже, зараз куди?

Бородавка притримав коня, що намагався перейти на рись.

– Думаю, волохiв потрусити, припасу у вiйську обмаль. До речi, у тебе з цим як?

– Бiльш-менш. Тижнiв на три мае вистачити. В iнших гiрше. Он у лубенцiв – на тиждень.

– На тиждень! А iхнiй пан полковник, славний Адам Подгурський, чим думав, коли в похiд збирався?

Дорошенко байдужно знизав плечима. Бородавка зiтхнув.

– Не лежить у мене душа до цiеi битви… Не вiрю я iм. Хiба вже раз клялись у вiчнiй дружбi? Продадуть, чуе мое серце… Ще цi… полковник, тьху! Де твiй обоз, в одного з другим?! Зовсiм розперезались. Яцько добрий! От якби Сагайдака iм – миттю за такi збори голову б проломив!

– Чув за Сагайдачного, – озвався Дорошенко.

Бородавка скосив на нього очi.

– І що?

– У Варшавi вiн був. Кажуть, король грамоти дав, завiрив у пiдтримцi.

– Плювати я хотiв на його грамоти! А головне, Жолкевський iз Конецпольським i Вишневецьким на них плювали. Шабля в груди – то iм найлiпша грамота…

– Я, батьку, тебе розумiю.

Бородавка подякував, хитнувши головою, потiм запитав:

– А ти, Михаиле, що думаеш? Добре ми зробили, що митрополита послухали?

– Бiс його знае. Я не думаю… Хоча каша там добра завариться, поб'ють людей…

– Поб'ють! Кругом б'ють, було б за що! Може б то повернути, поки не пiзно? – Бородавка запитливо подивився на полковника.

– Як повернути?! – вiд здивування Дорошенко притримав коня.








– Жартую, – коротко кинув Бородавка. – Повертайся до свого полку, йдемо до Днiстра, а далi на Молдавiю до Сорок, Оргiева та Ясс.



Загiн просувався, зберiгаючи титлу. Мiсяць освiтлював вершникiв, але й нiби сам дивувався iхньому примарному вигляду. Кiлька тисяч комонних привидiв рухались у темрявi степовоi ночi. На мордах коней бiлiли ганчiрки, якi не давали тваринам виказувати себе голосом. Чувся лише шелест трави та неголосний брязкiт упряжi. Не блимали навiть вогники кресал над люльками курцiв.

З найближчоi могили за цiею дивовижною кавалькадою стежили двi пари уважних очей. Їхнi власники супроводжували мовчазних вершникiв довгими поглядами, потiм стрiмкими ящiрками кинулись униз по схилу. За хвилину вже стояли поряд iз третiм, який тримав за поводи одразу трiйку коней. Деякий час вiдсапувались.

– Бiс його знае, Микито, – мовив нарештi один iз пластунiв, у якому неважко було впiзнати запального Андрiя Кульбабу. – Я не впевнений. Може, й вони, а може, й татари. Темно, як у ведмедя в… барлозi!

– Точно, – додав Горбонiс, – здаеться, що нашi, але я теж не впевнений. Що будемо робити?

– Тут помислити треба, – розважливо сказав Микита.

– І що його мислити? Їдьмо за ними до ранку, там побачимо! – Андрiй, як завжди, мислив прямо.

– То не дiло, – похитав головою Микита, – до ранку далеко i невiдомо, хто кого першим помiтить. Дозор на найпершiй могилi – i накриють мокрим рядном.

– А що, як…. – оживився раптом Максим. – Треба iх стороною обiйти, ось моя думка! Забiжимо наперед, там мае бути дозор, якщо нi, легше буде утекти. Ну, як?

Микита почухав потилицю.

– Дiло кажеш. Давай по конях!

Скочивши на коней, козаки погнали риссю, забираючи на пiвдень вiд Чорного шляху. Одразу ж заховалися серед високоi тирси, яка поступово перейшла у густi кущi верболозу. Дорога побiгла вниз, ховаючись у глибокiй балцi, що на ii днi дзюркотiв неширокий струмочок, раз по раз зникаючи у непролазних хащах верб, кленiв i диких груш.

Деякий час довелося витратити на водопiй – стомленi довгою гонитвою конi потребували життедайноi вологи. Користуючись нагодою, набрали води й у своi баклаги. Через лiченi хвилини продовжили подорож. На щастя, балка тяглася вздовж шляху на три чи чотири версти, тож швидко iхали, невидимi у чагарниках. Тут не потрiбно було стерегтися бокових дозорiв. Через годину минули заростi й опинилися у рiвному степу. Ще деякий час iхали чвалом, а потiм повернули до шляху. Бiля битоi дороги застигли, притиснувшись до коней.

– Одне слово, так! – тихо сказав Микита. – Якщо татари, летiть назад до балки, потiм зустрiнемося. Струмок, що в балцi, бачили?

– Так.

– Вiн у Бобринець впадае. Там i чекати, усе ясно?

– Авжеж, – вiдповiв Андрiй. Максим лише хитнув головою на знак згоди.

Через хвилину на шляху почувся невиразний рух. До них наближалися вершники передового дозору. Як i очiкували, iх було з десяток. Незабаром дозорцi пiдiйшли зовсiм близько.

– Ну, з Богом, – прошепотiв Микита i, пiднявшись над травою, голосно запугикав:

– Пугу, пугу, пугу!

Вiд несподiванки на шляху заметушилися. Хижо клацнули курки пiстолiв i заспiвали леза шабель. Але за мить уже долетiв вiдзив на старовинне козацьке гасло:

– Пугу, пугу!

Микита з полегшенням зiтхнув i продовжив установлену часом формулу:

– Козак з лугу!

– А з якого лугу – чи з Великого, чи з Малого? – почув у вiдповiдь.

– З Великого!

– Як з Великого, то йди до кругу! Скiльки вас там?

– Трое.

– Виiздiть на шлях!

Торкнули коней i виiхали на шлях перед дозорцями. Тепер сумнiвiв не могло бути – перед ними стояли запорожцi. Друзi поховали зброю.

– Хто такi? – уже спокiйно запитав старший.

– Переяславцi, а ти що, Мисюро, не признаеш?

Опасистий Мисюра придивився.

– Непийпиво! – зрадiв вiн. – Ну то з тобою Горбонiс та Кульбаба, можна й не гадати!

– Яким вiтром?

– Попутним.

Мисюра повернувся до запорожцiв, що стали позаду.

– Поiхали, – а Микиту запитав:

– Ви з нами чи до коша?

– До коша. Треба кошовому показатися.

– Ну дивись, а то в нас, он, Конопля такi байки розповiдае, з кульбаки впадеш!

– А! Ну, це вiн вмiе! – протягнув Микита.

Не прощаючись, дозорцi поiхали вперед, а Микита, Максим та Андрiй залишилися чекати загiн, що його перед цим обiгнали. Спiшившись, пустили коней на пашу – у дорозi доводилося використовувати кожну зручну для цього мить. Через чверть години вдалинi з'явились темнi ряди вiйська. Небо стрiмко сiрiло, розмежовуючи день i нiч.

Попереду, за хорунжим iз вiйськовою хоругвою i бунчужним з бунчуком, верхи на буланому конi iхав кошовий отаман Семен Шило. Не старий ще, але з рано посивiлими вусами, середнього зросту й сухорлявоi статури. Навiть у ранiшнiх сутiнках можна було помiтити бронзовий загар, що вкривав вiдкрите, з правильними рисами, обличчя. Побачивши Микиту, кошовий махнув до нього рукою. Микита обернувся до друзiв.

– Давайте, братчики, iдьте до курiнного. Я зараз…

Вiн порiвнявся з кошовим i поiхав поруч. З повагою мовчав, доки Шило сам не почав розмову.

– Хто з тобою, Микито? – запитав той пiсля коротких привiтань.

– Андрiй Кульбаба та Максим Горбонiс.

– Де вас чорти носять?

– У степу були, полювали…

– Гармат що, не чули?

– Де ти iх у бiса почуеш… Аж до Савур-могили добiгли.

– Занесло ж вас! Я вже почав непокоiтися. Хвилон Беркут, курiнний ваш, уже плечима знизуе: нема Микити. Думав уже, що на татар напались.

– Не напались… Але набридло у куренi вошi бити, жиру наiдати. На волю тягне, у степи!.. А в мене як серце чуло. Покинув iх, повернувся на Базавлук, а там вас уже катма. Три днi наздоганяли.

Кошовий зiтхнув.

– Ех, Микито, часом i сам би все покинув – та у плавнi чи у степи… Та де там!

У голосi кошового Микита вiдчув сум. Вони як старi товаришi були близькi один одному, i Микита, як нiхто iнший, бачив у кошовому такого, як сам, лише вiдмiченого довiрою товариства за своi здiбностi, вiйськовий талант i щастя.

– Розумiю, – коротко кинув вiн.

– Знаеш, куди йдемо?

– Казали, у Хотин, на туркiв, а що i як…

– На них, на туркiв. Славна буде робота. Цей раз Осман зiбрав усе, що мiг.

– Багато?

– Щось iз двiстi п'ятдесят тисяч разом iз татарами.

Микита здивовано пiдняв брови.

– Нiчого собi!

– То ж бо й воно. А ляхи закрутилися! Ти би бачив, що на Радi у Сухiй Дiбровi робилось. Я, як Собеського слухав, думав, що геть пташиного молока пообiцяе. І права тобi шляхетськi, i реестр у сорок тисяч. Нам, на Низу, це до одного мiсця, а реестровцi вуха розвiшали! Але не всi. Бородавка, той молодець, як е, так в очi! І гонор iх десь подiвся!

– Ти бачиш!

– А що будуть робити? Ще в серединi липня вивiдники доповiдали, що у туркiв лише гармат двiстi шiстдесят! Туркiв сiмдесят п'ять тисяч та арабiв, черкесiв, друзiв з бедуiнами тридцять тисяч. А ще сорок сiм тисяч болгар, грекiв та казна-кого. Яничар десять тисяч, сипахiв зо п'ять! Ти таку силу можеш уявити?

– Важно! – тiльки й мовив Микита.

– Отож-то й воно! А Ходкевич, знаеш, скiльки назбирав? Тридцять сiм тисяч! Смiх! Та iм би Бородавцi руки цiлувати, який там уже гонор… А ще Джанiбек-Гiрей iз Кантемiром тисяч п'ятдесят татар Османовi приведуть!

– На Сiчi казали, що Сагайдачний у свою гру грае. До Варшави подався.

– Чув. Але то iхнi справи. Наше дiло слухати наказiв гетьмана, а якого… Хоча я особисто вважаю, що булава в Яцька довго не затримаеться.

– Чому?

– Сагайдак йому не подаруе минулорiчноi Ради, коли його скинули. Тодi Бородавка до цього руки доклав… А головне, ляхи! От хто зараз у козацькому вiйську керуе пiсля Роставицi. А вони Яцька не хочуть. Занадто вiльно себе почувае. Їм Сагайдачний краще iмпонуе.

– Але Бородавка з голоти, його вiйсько пiдтримуе.

Кошовий посмiхнувся самими очима.

– Це не Низ, Микито. Хоча звуться вони Вiйськом Запорiзьким, та… Там не так, як у нас. Там дещо iншi вiтри вiють. І лях там вплив мае, хоч на перший погляд i не видно.

Деякий час iхали мовчки. Навкруги вже блищав щирими росами свiтанок, а смужку неба позаду перекреслив багрянець нового сонячного дня. На бiрюзових просторах неба не було нi хмарини.

– Гаразд, Микито, iдь до куреня. Та скажи там, щоби тихiше, матерi iх лихо! Не запорожцi iдуть, а баби на ярмарок.

Микита притримав коня i незабаром приеднався до переяславцiв. Знявши шапку, привiтався з курiнним, далi почув кiлька привiтань, махнув головою у вiдповiдь. Перекинувся кiлькома словами з балакучим Товкачем i замовк. Тримав коня кроком серед iнших комонних, мов i не було кiлькох останнiх днiв, а вiн уже досить давно отак подорожуе серед своеi козацькоi родини.

З голови не йшла розмова з кошовим. Семен, здаеться, щиро зрадiв йому. Розмовляв як з рiвним. А хiба воно не так? І Микита пригадав, як ось такого самого лiтнього сонячного ранку, який вiдсунувся у часi вже на двадцять iз лишком лiт, стояли вони з Семеном бiля Сiчовоi брами i глипали здивованими очима на пишне свято життя, що розкрилося перед ними пiсля сотень верст диких безлюдних степiв. Базавлук, тодi ще зовсiм молодий, усе ще добудовувався. Власне, не сам острiв, а фортеця, яка отримала його назву. Стукотiли сокири у передмiстi, зводячи все новi й новi кузнi, крамницi, млини, руднi, шинки i ще бiс його знае що з потрiбного козацькiй столицi. Чорнiли свiжою землею вали i подекуди ще не потемнiв пiд дощами частокiл. А там, за ворiтьми, навколо великого майдану, тиснулися довгi приземистi будiвлi куренiв, покритi дереном. Розписанi веселими фарбами, дивилися вони у свiт пiдслiпуватими блюдцями вiконець. В одному мiсцi розступалися, шанобливо посуваючись перед спорудами сiчовоi церкви, вiйськовоi канцелярii i будинками старшини. І скрiзь: на майданi, мiж куренями, на колодах, у травi i на гарматах перед пушкарнею – сидiли, стояли, ходили i лежали сотнi запорожцiв.

Вони йшли помiж цими купами веселих людей, розкривши роти, i не знали, до кого пiдiйти. Розглядали чубатих запорожцiв у рiзнобарвних каптанах, бiлих сорочках або й оголених, у самих лишень шароварах. Укритих бронзовим загаром, що пiдкреслював мiцнi вузли м'язiв пiд шкiрою. Усе було новим, усе заворожувало, а особливо зброя. Микита з дитинства мрiяв про шаблю й пiстолi, але бачив лише нуднi молитовники. Батько був священиком i мав хоч невелику, але прибуткову парафiю, яка дозволяла жити досить безбiдно. Отже, таку саму долю готував i синовi. Але не хотiв ii Микита! Ще тодi у вузьких дитячих грудях розправляла крила широка козацька душа…

Нарештi в одному з гуртiв помiтили двох смiшних бурсакiв у довгих, вкритих курявою пiдрясниках. Зi смiхом та жартами пiдкликали до дiжки з пивом. Навколо неi зiбралися десятка два захмелiлих козакiв.

– Хто такi? – посипалися запитання.

– Звiдкiля прийшли?

Семен, що був смiливiшим, виступив наперед.

– Родом iз Переяслава. Вчилися ми в Терехтимировi, в бурсi. Але не хочемо в ряси. Хочемо слави козацькоi. А звати нас Семен Боднарук i Микита Попiв.

– Приймiть до коша, – просто сказав Микита.

– О! – зареготали козаки. – Це дiло скоре. В Бога вiруете? Православнi?

Обидва ствердно замахали головами.

– Авжеж!

– Ну, то перехрестись, один iз другим!

Бурсаки вправно захрестилися.

– Добре! А горiлку п'ете?

Семен знизав плечима.

– Що ми, слабi, чи що?

– А пиво?

– Давай, наливай! – втратив терпець Микита.

Йому одразу ж подали чималеньке цеберце, повне янтарного, укритого шапкою бiлоснiжноi пiни, пива. Микита взяв i миттю осушив його – з дороги сильно допiкала спрага. Козаки схвально загули.

– Добре тягне!

– Воно й не дивно, е куди, тичка нiвроку!

– Га-га-га! – знов залунало над майданом.

Микита зрозумiв, як треба поводитися.

– А! Єтi вас! Козаки менi! Пиво ложкою п'ють! Ану ще подавай, бач – з дороги! – вiн щосили вдарив шапкою, вибивши хмарку куряви з втоптаноi землi.

Запорожцi не стали сперечатись i черпнули ще одне цеберце, подавши другу кварту напою. Микита приклався й одним махом висушив i це. Одразу ж подали трете. Навкруги запанувала тиша, яка готова була вибухнути глузуванням над хвалькуватим бурсаком. Настав момент iстини. Микита побачив спрямованi на себе погляди i зрозумiв, що вирiшуеться його доля. Як поставляться до нього козаки, так i сприйматимуть у майбутньому. Весело посмiхнувшись, вiн перехилив «михайлика» i великими ковтками висушив його до дна.

І враз тишу, що панувала навколо дiжки, розiрвав дружний козацький регiт. Кожен по-своему намагався показати захоплення людиною, яка одним духом випила три кварти пива. Хтось плескав по плечу вчорашнього бурсака, хтось пiдсовував шитий срiблом кисет iз тютюном, а дехто й просто вiдважував жартiвливi реплiки. Нарештi смiх i гамiр трохи вщухли. До Микити наблизився немолодий уже сивочубий запорожець, що його величезне черево могло вмiстити, здавалось, цiлу бочку.

– То, кажеш, ти Попiв, ковiнька твоiй матерi? – примружившись, глянув вiн на Микиту.

– Так, а що? – придивився до козака Микита. – Хiба я вас знаю?

– Ще взнаеш! Я бачу, що ти не Попiв, ти Непийпиво Микита! – i п'яненький черевань знову зареготав. – Наш, товариство, щоби старому Пiдковi чарки не випити, як не наш! Ну що, малий, ще пива?

– Егей, чоловiче добрий! Май Бога в грудях! Я теж iз дороги, не дай християнськiй душi пропасти. Пiднеси й менi! У тебе он яке черево, туди й Чорне море влiзе, а ще як Микита допоможе! – прийшов на допомогу товаришевi Семен.

Пiдкова повернувся i хвилину пильно дивився на Семена, потiм поволi розплився в посмiшцi.

– Ну, цей за словом у кишеню не полiзе! Шилом будеш, малий. Іч – Чорне море влiзе… Теж наш хлопака, гострослов, туди твою так!..

Не минуло й трьох рокiв, а Переяславський курiнь уже добре знав козакiв Непийпива й Шила. І ось тепер, пiсля нескiнченноi вервечки боiв i походiв, пiсля Варни, Синопа i Трапезунда, пiсля Кафи й синiх вод Босфора, пiсля смердючих болiт i непролазних лiсiв Московii, знову в дорозi. Тепер на Хотин. Обабiч, а також попереду i позаду мовчазнi запорожцi. А там, на чолi, Семен Шило – кошовий атаман…

Коли сонце пiднялося вже досить високо, кошовий вирiшив дати нарештi спочити стомленому добовим переходом вiйську. Спинилися в долинi глибокоi балки, що iх доволi багато пiд Корсунем. Пiсля довгих вагань Семен Шило вирiшив не заходити до мiста i швидше наздоганяти Бородавку, що вiд нього один за одним прибували гiнцi iз завданням дiзнатися мiсцезнаходження запорожцiв. Гетьман волiв якнайшвидше зiбрати всi сили в один кулак – бажання цiлком обгрунтоване. Тим безглуздiшими виявилися деякi подальшi подii…



Опинившись у долинi, козаки спiшились i дiловито, без метушнi та поспiху почали будувати навколо мiсця стоянки укрiплений табiр. Через лiченi хвилини у досi безлюдному мiсцi завирувало життя; пiдганялись у коло важкi вози, сковувалися колесо до колеса ланцюгами i застигали, наiжачившись довгими дишлами, мов списами. У повiтря пiднялися першi димки i затрiскотiли сухi гiлки пiд гострими сокирами. Табором побiгли заклопотанi пошуками води й хмизу молодики. Червонi вiд жару кашовари сипали з мiшкiв пшоно у велетенськi мiднi казани. Скоро над табором потяглися, лоскочучи нiздрi, апетитнi пахощi кулiшу.

Андрiй Кульбаба зiскочив iз коня й потягнувся, з насолодою вирiвнявши стомлену спину. Пiсля кiлькох днiв несамовитоi гонитви за кошем утома давалася взнаки. Проте вiн, приречено зiтхнувши, вирiшив спочатку зайнятися конем. Розторочив ременi, зняв червоний сап'яновий сак iз рiзноманiтними пожитками. Зваживши на руцi, кинув його поряд iз ратищем i мушкетом. Потiм вiдв'язав потебеньки i разом iз дорогою турецькою кульбакою поклав на землю. Зiрвав добрячий жмут сухоi трави i почав ретельно витирати ним коневi боки. Кiнь голосно хрумкотiв пшеницею з навiшеноi на морду полотняноi торби. Зайнятий роботою, Андрiй не вiдразу почув, як хтось пiдiйшов. Почувши, озирнувся. За спиною стояв Горбонiс. Неквапно посмоктував люльку та позирав на зайнятого роботою Кульбабу.

Андрiй кинув мокру солому i заходився витирати руки ганчiркою.

– Що скажеш? – запитав вiн у Максима.

– А що казати?

– Новини якi? Ти ж завжди все перший взнаеш.

Горбонiс хвилину помовчав. Потiм витрусив iз люльки попiл i заховав ii у шапку.

– На снiданок братко[5 - Братко – пшенична каша з пшеничним тiстом.] з салом. Та ще хлопцi козу вполювали, кашовари бiлують. Ось i всi новини. Пiсля снiданку до обiду задамо хропака, а там i в дорогу.

– Куди ми так летимо?! – обурився Андрiй. – Я, здаеться, два днi проспав би. Конi втомленi!

– То не вiдаю. Наказ кошового. Кажуть, турки вже зовсiм поряд, а вiйськ у них… Як зiрок на небi!

– Як зiрок на небi! – насмiшкувато протягнув Андрiй. – То добре, буде чим поживитися. Вмолотимо хлiба козацького, га?! – вiн весело пiдморгнув Максимовi.

– Атож. Ну, тобi все нiпочому.

– А тобi хiба нi? Чи хто чекае?

– Так, як тебе.

Андрiй глузливо похитав головою:

– Ой, ой, ой! Куди хоче – туди скаче, нiхто за ним не заплаче… А полька?

– Яка полька?

– Вiдомо яка! Кам'янецька!

Максим пригадав.

– А… ось ти про що. Яка ж вона моя? Так… у неi, здаеться, чоловiк е, не яка-небудь сiрома.

– Судячи по ридвану, що ним вона тебе привезла, шляхтич вiн не з останнiх.

– Тобi що до того?!

– Ну, ну, Горбоносику, – засмiявся Кульбаба, – так ураз i спалахнув. А я бачив, як вона на тебе дивилася тодi пiд Кам'янцем. Та й ти, поранений герой, не дуже поспiшав до товариства. Щось зо два днi добирався. А може, десь i пригрiла панi Юстися тебе у стiжку?

– Може, й пригрiла, тобi що?! – спалахнув ще бiльше Максим, наступаючи на Андрiя. У того з обличчя пропала глузлива посмiшка. Вiн на кiлька крокiв позадкував i, знаючи вдачу Максима, про всяк випадок узявся за рукiв'я шаблi.

Однак Максим уже перегорiв. Вiн зупинився i про щось замислився.

– От навiжений! – похитав головою Кульбаба. – Та йди ти пiд три чорти, разом зi своею бабою!

– Зачекай! – Максим вхопив Кульбабу двома руками за плечi i заглянув йому в очi. – Як ти казав ii звуть?

– Юстисею, – знизав плечима Андрiй, – здаеться, Грабовська. Ти що, не пам'ятаеш?

– Та я… я взагалi мало що пам'ятаю… Юстися Грабовська… Добре! Не тримай на мене зла, братику, щось найшло!

– Та йди ти! – вiдмахнувся Андрiй. – А що, так запала?

Але Максим уже прямував до кабицi.

– Давай, доганяй, без снiданку залишишся.

Кульбаба замислився. Що його так збентежило? Утiм, знаючи Горбоноса майже сiм рокiв, Андрiй уже звик до його дивного характеру. Зазвичай спокiйний та розсудливий, Максим мiг вибухнути раптовим i нестримним гнiвом, коли вважав, що зачеплено його гiднiсть та особисту свободу. Це був один iз тих буйних типажiв, що ними у всi часи славилося Запорiжжя. Сильний у роботi, мужнiй у бою i безтурботно-веселий пiд час гулянки, вiн завжди був готовий прийти на допомогу товаришевi. Але мав Горбонiс i такi риси, що щиро дивували Андрiя. Як ось тепер. Далася йому та полька. Рiк назад допомогла, рани перев'язала та переховала до часу… Подумаеш! «Що вони з тими бабами… потрiбнi вони? А спитаеш навiщо, – потилицю чухають, – уголос метикував Кульбаба, прямуючи до гурту навколо кабицi. – Ще насмiхаеться: молодий, дурний… а сам? Тьху!»

Шатри султанського конаку швидше нагадували велике квiтуче мiсто, нiж похiдний вiйськовий табiр. Яскравою гамою кольорiв розкинулися вони на пагорбi, оточенi величезним вiйськом. Здiймалися шитi золотом верхи десяткiв султанських приймалень, iдалень, почивалень i читалень. Окремо височiли оточенi цiлими хмарами напiвпрозорого шовку споруди гарему з його рiзноманiтними шатрами, наметами i наметиками. А далi шатер султанського шевця, султанського кравця, султанського стрем'яного. Шатер головного астролога падишаха, шатер хранителя шуби й чалми падишаха, шатри хранителiв папуги та солов'я падишаха. І все це у шовках, найбагатшiй парчi, бiлоснiжних бавовняних тканинах. А разом iз тим золото, золото, золото… Золото у вишивках, золото у прикрасах чарiвних мешканок гарему, золото в обладунках особистоi варти падишаха й золото у кишенях, гаманах i скринях сотень придворних i рiзнобарвних попихачiв.

Навколо султанського селямлику[6 - Селямлик – чоловiча половина будинку в мусульман.] все потопало в зелених заростях найдивовижнiiпих рослин, якi колись були обережно видобутi з рiзних тропiчних лiсiв i оселилися в коштовних горщиках для того, щоби радувати око володаря землi й неба. А в цьому казковому лiсi лунали неземнi мелодii, доповнюючи картину едемського саду в уявi юного падишаха. Найвправнiшi майстри мелодii, зiбранi з рiзних куточкiв iмперii, намагалися кожним рухом, кожним подихом слугувати насолодою своему володаревi. На передгiр'я Буковини опустилася чарiвна казка.

А втiм, уже на вiдстанi версти вiд конака можна було бачити зовсiм iншу картину. Там, за таборами пихатих сипахiв i яничар, за конаками арабських шейхiв i численних бейлербеiв, за незчисленними обозами й караванами, якi мiстили розкiш для сильних свiту цього, там сидiли напiвголi дiти пустелi. Дикi мешканцi кавказьких гiр, зарослi, як казковi джини, вони гризли з кiсток сире м'ясо i перемовлялися гортанними, як гуркiт каменепаду, голосами; загорнутi з нiг до голови у лахмiття бедуiни; друзи, що iхньою зброею були лише киi та первiснi луки з отруйними стрiлами. Бiля них тулилися табори чорнявих, як смола, бородатих грекiв та болгар. Сумно дивилися iхнi мешканцi назад, туди, де за смугою серпанку ховалися iхнi домiвки, поневоленi турецькою навалою. Зломленi та сплюндрованi iмперiею османiв, вони самi йшли плюндрувати землi братiв-християн. Йшли з важким серцем, пiд загрозою смертi у разi непокори, але потайки думаючи лише про втечу. Всi цi люди складали добру третину армii Османа II i, незважаючи на велику свою кiлькiсть, швидше заважали планам султана, нiж допомагали iх здiйсненню.

Але сiмнадцятирiчний володар трьох континентiв iх не бачив i не хотiв бачити. Переповнений передчуттям слави завойовника Ляхистану, вiн повертався з ранковоi прогулянки, вправною рукою притримуючи повiд бiлого жеребця. Позаду, пустивши коней iнохiддю, виiжджали кiлька десяткiв вельмож, якi були допущенi супроводжувати падишаха пiд час прогулянки.

Наблизившись до свого шатра, Осман зупинився, очiкуючи, доки пiдбiжить темношкiрий стременний. Той стрiмко наблизився i завмер, пiдставивши спину пiд ногу падишаха. Осман недбало кинув повiд стайничому i скочив взутою у шитий перлами папуч ногою на спину, а звiдти на землю. На мить обдарував поглядом зiгнутого в поклонi великого вiзира.

– Слухаю тебе, Гусейн-пашо.

Гусейн-паша розiгнувся i, улесливо посмiхаючись, задрiботiв поруч.

– Маю добрi новини, о володарю правовiрних.

– Якi?

– Цiеi ночi до твоiх могутнiх вiйськ приедналася решта загонiв бейлербеiв Дiярбакира та Сiваса. Крiм того, е вiдомостi вiд твого вiрного слуги Джанiбек-Гiрея. Вiн доповiдае, що вже увiйшов у Молдавiю i поспiшае з'еднатися з твоiми непереможними воiнами.

– Добре, вiзирю. Але це вже не суттево. Ляхистан не мае чим нас зустрiчати. Перед нами жалюгiдна купка гяурiв, якi не спинять мене нi на день.

– О, це так, рука пророка, хай Аллах продовжить твоi днi. Але…

– Що означае «але»? – зневажливо подивився на Гусейна султан.

– До Ходкевича пiдходять козаки…

– Хiба це мае значення для моiх воякiв? Ми зметемо мерзенних грабiжникiв, як воля Аллаха змiтае невiрних, перетворюючи iх на прах.

– Я не маю сумнiвiв у цьому, володарю. Однак хотiв би попередити, що вони досвiдченi воiни…

– Не розумiю тебе, Гусейн-пашо, – рiзко перебив вiзиря Осман, – ти дiлишся зi мною власним страхом?

– О, нi!

– Як нi, то я волiв би не чути таких речей. Воiни мають вiрити у свою силу. І вiру цю повинен вселяти в них ти! То цим i займайся. Щоби розвiяти твоi страхи, оголосити у вiйську вiд мого iменi: за кожну голову козака я платитиму по п'ятдесят золотих. – Осман засмiявся власнiй вигадцi. – От тодi й побачимо, як довго носитимуть гяури своi непотрiбнi голови!

– Мудрiсть падишаха нескiнченна, як плин часу! – зiгнувся в черговому поклонi Гусейн-паша. У напiвприкритих повiками очах вiн ховав образу, що виникла пiсля звинувачень у браку хоробростi. – Я готовий вiддати життя за тебе, о володарю!

– Поки залиши його. Що ще?

– Нiчого гiдного твоiх вух, сонцесяйний. Деякi труднощi, якi виникли у вiйську, ми, слуги твоi, владнали владою, дарованою нам тобою.

– Якi ще труднощi?

– О, дрiбницi. Були сутички мiж болгарами й черкесами. Цi нiкчемнi тварюки посмiли порушувати еднiсть у вiйську. Їх покарано.

– Так! Не зрозумiв! Розповiдай!

– Черкеси накинулися на болгар за те, що тi не послухали муедзина i не пiшли до намазу. В сутичцi загинуло пiвтори сотнi аскерiв.

– Шайтан! Чому я дiзнаюся про все останнiй? Ви владнали все?

– Падишах може не турбуватися. З тих загонiв страчено кожного десятого. Рештi призначено по п'ятдесят ударiв батогом. Я думаю, це iх заспокоiть.

– Гяури! Вони смiють порушувати спокiй у вiйську! Шайтан!

– Якщо падишах послухае ради раба свого, я радив би не звертати на це уваги. Ми пошлемо невiрних у перших рядах, коли почнеться бойовище. На iхнiх спинах славнi воiни iсламу отримають безкровну перемогу.

– Гаразд. Вели подавати снiданок, – Осман вiдкинув запону шатра над блискучими золотими сходинками.



Опiвднi другого дня, пiсля нетривалоi стоянки, низовi запорожцi почали наздоганяти ар'ергард гетьманського вiйська. Спочатку передовий дозор, який iхав на три версти перед основними силами, а через якийсь час i сам Семен Шило побачили хмару куряви, що завжди переслiдувала рух великого вiйська. Бородавка вже знав, що iх наздоганяе Шило, i трохи уповiльнив рух полкiв, даючи можливiсть з'еднатися якомога ранiше.

Мiсцевiсть по обидва боки шляху вже змiнилась, i тепер широкi, не торканi плугом степи, подекуди розрiзанi рубцями байракiв i балок, дали мiсце пагорбам та долинам. На пагорбах тяглися темнi смужки лiсiв, що до них, пiдстеливши пiд себе жовтi простирадла хлiбних нив, тулилися мальовничi села й хутори. У долинах синiли блакитнi очi ставкiв. У iхнiх спокiйних водах плюскалися срiбнi боки карасiв, жовтiли квiтучi водоростi й гули цiлi хмари болотноi комашнi. Подекуди береги ставкiв розташовувались бiля самого шляху, опоясуючи биту дорогу довгими стеблами очеретiв, серед яких дзвенiв рiзноголосий жаб'ячий спiв. Наблизившись до обозу останнього полку, Шило передав командування осавуловi, а сам у супроводi двох джур погнав коня чвалом, наздоганяючи гетьмана Бородавку. Чвалати, минаючи порядки полкiв, довелося досить довго. Нарештi попереду крiзь лiс козацьких списiв заблищала срiбна куля на верхiв'i гетьманського бунчука. Бородавка про щось жваво розмовляв iз генеральним осавулом Тарасом Ганжою.

Гетьманськi охоронцi лише кинули на кошового настороженi погляди та одразу ж пропустили привiтавшись. Семен Шило знав особисто майже кожного з них. Наблизившись до Бородавки, вiн зняв шапку.

– Чолом тобi, батьку козацький! Приймай у товариство!

Бородавка обернувся. На його похмурому чолi лежала глибокими зморшками заклопотанiсть. Побачивши запорiзького кошового, гетьман щиро зрадiв.

– А! Семене! Ну, здоров був, чортяко низовий! – двi мiцнi долонi зустрiлись у дружньому потиску. – Зачекалися, зачекалися. Де ж твоi соколи?

– У хвостi, як завжди.

– Ну, ти на себе намовляеш: «у хвостi, як завжди»! Може, на маршi й у хвостi, зате у бою першi. От що головне!

– Що е, то е. Рвуться моi пани-молодцi до роботи, не спиниш. У степах та плавнях жодного голодранця не залишилось, усе до вiйська. Ще три днi на Чорному шляху наздоганяли.

– По хлiб козацький?

– Не без цього.

– Що ж, i його треба… Ну, розповiдай, скiльки людей привiв, яких, як спорядженi, скiльки припасу.

– Ти нас знаеш, батьку. Спорядженi добре, як-от: спис, мушкет, чотири пiстони, шабля або келеп. Кушi[7 - Куша – зброя, що мае форму лука для метання стрiл.] та луки тiльки в новикiв[8 - Новик, або молодик – так козаки називали людей, якi недавно пристали до вiйська й ще не зовсiм опанували вiйськову справу.]. Є по п'ять фунтiв пороху на козака, куль, свинцю вдосталь.

– Армата яка?

– От армата не дуже. Усього п'ять гармат, одна бастардова кольобрина[9 - Бастардова кольобрина – польова довгоствольна гармата, калiбру 10 см.] й чотири серпентини.[10 - Серпентина – залiзна гармата довжиною 1,6—1,9 м, калiбру 5—11 см. Назву отримала вiд прикрас на стволi у формi переплетених змiй.]

– Не густо.

– Не густо… зате зарядiв до них маемо вдосталь. От такi справи… А всiх нас шiсть тисяч. Решта в море пiшли, я писав тобi у листi.

– Пам'ятаю, – Бородавка дещо спохмурнiв.

Кiлька хвилин мовчки позирав на дорогу поглядом стомлених очей з-пiд дорогоi бобровоi шапки, увiнчаноi самоцвiтами i султаном iз павичевого пiр'я. Якоiсь митi Шилу здалось, що гетьман поривався щось сказати. Вiн поводив себе як людина, котра мае прийняти важливе рiшення i не впевнена в його слушностi. Нарештi вимовив:

– У мене вже кiлька разiв були посли вiд Ходкевича. Усе пiдганяе, лемко клятий. А в обозi припасiв катма. У тебе як iз цим?

– На мiсяць е провiанту. Гiрше з сiном та з вiвсом, але доки лiто, конi пашу мають.

– Доки лiто! Готуйся, Семене, до вiйни довгоi. Отоманин великою силою пре. Тож треба подумати про запаси. Одне слово, йдемо спочатку в Молдавiю, потрусимо волошина… Ти як на це?

Шило поважно схилив голову.

– Сiч завжди жила за звичаем, що його залишено вiд дiда-прадiда, – мовив вiн неголосно, але чiтко. – І цей звичай говорить, що запорожцi мусять у всьому слухатися гетьмана украiнського, якщо це не супротив Святого Письма. Тож веди нас туди, куди твоя милiсть вважае за потрiбне. А ми… ми збройною рукою будемо слугувати тобi й вiрi православнiй.

Бородавка уважно подивився на кошового. Нi. Цей нi. Не з тих крукiв, якi кружляють над ним, очiкують, коли впаде без сил. З ним можна бути вiдвертим.

– Дякую, Семене. Шiсть тисяч – це добре… дуже добре. Який настрiй?

– Як завжди.

Бородавка засмiявся розкотистим смiхом:

– Дурне питаю! Козаки сплять i бачать, як би це бусурману в горлянку вчепитися… Я все за свое думаю, – вiн раптом став серйозним.

– Рiзне чую останнiм часом. Усе рiзне, та одним миром мащене… Одними нитками шите. І у вiдданостi присягаються. Нi! Тобi я вiрю. Варшава мною не задоволена! Чуеш?! Варшава! Нiби я нею задоволений. Сигiзмунд, крулев'ята… всi! Сплять i бачать, як мене з дороги скинути. А все того, що руки iм не цiлую, як декотрi. Розумiеш, кого маю на увазi?

– Розумiю, – вiдповiв Шило.

– Сагайдачний… Цей ляхам пасуе, як нiхто iнший. Слухняний. Думаеш, чого вiн у Варшавi?

– Але це було вирiшено на Радi…

– Ну, звичайно. Рада… Рада вирiшила. Пiвтора року тому ця Рада ледве не стратила цього розумника. Що вона скаже наступного разу?

Семен Шило мовчав. Йому було цiлком зрозумiле те, що мав на увазi гетьман. Бородавка не влаштовував полякiв. Надто вiн непостiйний i ворожий у ставленнi до них. Надто неслухняний. Надто низького роду. Сейму потрiбний другий. Бiльш лояльний, бiльш слухняний. І тепер, коли поiхав до Варшави Сагайдачний, який дiяв на Яцька Неродича-Бородавку, як червона ганчiрка на бика, вiн ще чiткiше вiдчув на шиi залiзнi лещата. Розумiв-бо: ляхи мають на метi домовитися з козаками, перескочивши через його голову. Крiм того, Сагайдачний гетьманував i до Бородавки. Справно тримав вiн гетьманську булаву й був вiдомий серед козакiв як талановитий полководець. Тривожним дзвiнком пролунало й те, як саме вiд'iхав Сагайдачний до короля, – Бородавка взнав про це серед останнiх. Конашевич вiв за його спиною гру, i ii значення, на жаль, було занадто недвозначним…

– Добре, Семене, – промовив гетьман пiсля паузи. – Дякую за твоi слова. Я ж зi свого боку намагатимуся пiдтримати вашу довiру… Ох, непросто стало жити, ох, непросто! Часом кинув би все, i до вас, на Низ, як колись! А ти пам'ятаеш?..

Бородавка обiрвав мову на пiвсловi, помiтивши, що до них наближаеться генеральний осавул. Ганжа порiвнявся з гетьманським конем i поiхав мовчки, кинувши багатозначний погляд на кошового. Семен Шило поспiшив вiдкланятися. Вiн стрiмко повернув коня й помчав у хвiст валки. Сорокадвохтисячне козацьке вiйсько, поглинаючи версту за верстою, стрiмко наближалося до кордонiв Волощини.




У Волощинi


Спекотне лiто тисяча шiстсот двадцять першого року догоряло жаринками останнiх серпневих днiв, коли Бородавка на чолi рiзнобарвноi армii реестрових, охочекомонних та запорiзьких козакiв ступив на багатостраждальну землю Молдавii. Сплюндрована численними набiгами хижих сусiдiв, серед яких не впускала свого й Волощина, вимотана боротьбою за трон господаря, нарештi мусила вона прийняти протекцiю iмперii Османiв, а вiд того й васальну залежнiсть вiд лiдера iсламського свiту. Цей вимушений крок захистив од татар, але роздратував козацтво, яке ставило понад усе боротьбу з бусурманами й захист православноi вiри. Тож тепер, коли краiна здригнулася пiд ударами тисяч копит украiнськоi армii, серед ii мешканцiв почалася тиха панiка, яка переростала у дикий жах з наближенням козакiв. Шляхи мiж селами й мiстечками заповнили юрби бiженцiв. Люди, зiбравши нехитрi пожитки, iшли свiт заочi. Гнали череди худих корiв та залiплених реп'яхами овець. Сумно зiтхали, поглядаючи назад. Туди, де вже пiдiймалися чорнильними ляпами у блакитну височiнь дими десяткiв пожеж.

А козаки, доволi погулявши на околицях Сорок та Оргiева, рушили до столицi господаря Волощини – мiста Ясси.

Ясси завмерли. Городяни, покидаючи напризволяще роками нажите добро, тiкали свiт заочi. Рятували життя серед безмежних лiсiв Буковини, переховувалися, мов дикi звiрi, у карпатських передгiр'ях.

У палацi господаря Томша пiднявся справжнiй переполох. Поширилися страшнi чутки, що козаки пiд самими мiськими мурами захопили сторожу господаря – сотню гайдукiв замковоi гвардii. У надвiрноi челядi стигла в жилах кров, коли вони чули подробицi страшноi страти гвардiйцiв. Козаки нiбито замордували iх, розлютившись, що мiж ними немае господаря.

Сам Томша, зблiдлий вiд переляку, бiгав кiмнатами одягнутий в оторочений горностаями кунтуш i нижню бiлизну. Верескливим голосом гукав на челядь:

– Коней, боягузи! О Матiр Божа, сiдлайте коней! – дзвенiли пiд розмальованою стелею тремтячi слова. – Я негайно вирушаю до султана… до султана!

Через годину валка змилених коней уже мчала, цокотiла пiдковами по брукiвках осиротiлоi столицi. Швидко набираючи рисi, повернула до схiдних ворiт i, вирвавшись на простiр, почвалала пiд крило могутнього сюзерена. Томша, поставлений на престол повелiнням султана, мчав шукати захисту в свого володаря.

А ближче до вечора Бородавка став табором, пiдiйшовши впритул до мiста. І хоча залоги в Яссах майже не залишилося, вiн вiдкинув думку про штурм. Причиною тому стали черговi посли Ходкевича. Вони нарештi доповiли, що королiвське вiйсько переправилося через Днiстер i почало займати позицii, маючи в тилу Хотинський замок.



Сонце сховалося за мурами Ясс, коли козаки, добре повечерявши, покотом розляглися навколо вогнищ. Слухали кобзарiв i лiниво перемовлялися.

Переяславський курiнь не був винятком. На возах i пiд возами, на копицях запашного сiна, на овечих кожухах i просто на землi лежали запорожцi, даючи натрудженому за день тiлу жаданий вiдпочинок. Байдуже позирали на двох танцюристiв, якi, затявшись, били присяди навколо кабицi. Не звертаючи уваги на струмки поту, що збiгали обличчям, хизувались один перед одним у шаленому ритмi гопака.

Горбонiс iз посмiшкою на вустах спостерiгав за танцюристами. Один iз них, звичайно, Кульбаба, усе ще гатив срiбними пiдковами, збиваючи iз землi куряву, тодi як другий, низькорослий сухорлявий Товкач, махнув рукою i впав на землю бiля гурту глядачiв.

– А на бiса… Не годен! – задихаючись, кинув вiн i заходився витирати шапкою спiтнiле обличчя.

– Слабак! – вигукнув Андрiй i пiшов у присядах виписувати чергове коло навколо кабицi. Майстерно витанцьовував у такт веселим переливам сопiлки.

– У нашого малого шило нижче спини. Куди тому Товкачу? – почув Максим поряд голос Микити.

– Еге ж, – кинув не повертаючись.

– А таки добрий козак! Ех, дiти, дiти! Ото б i я старi кiстки розiм'яв, та куди там… Та ти вже сядь, Андрiйку, вiдпочинь трохи… – це вже старий сивовусий Сипаха подав свiй скрипучий голос.

Максим пригадав давню iсторiю, що ii чув колись про дивне прiзвисько старого запорожця.

Було це в одному з морських походiв. Чи то за гетьманування Ружинського, чи то когось iншого, цього вже, напевне, й сам Сипаха не пам'ятав.

Тодi, зiбравшись докупи пiсля страшного шторму, кiлька десяткiв уцiлiлих чайок пристали до турецького берега. Велике селище, що потопало в зеленi апельсинових садiв, притягувало морських вовкiв мармуровим блиском мечетi та багатих будинкiв. Козаки поспiхом, але не створюючи галасу, висадилися на скелястий берег. Мовчки перевiрили зброю i рушили до селища. Бiля човнiв, як завжди, залишили лише варту – по два козаки з байдака та ще десяток молодикiв. Невдовзi серед мирноi зеленi садiв та солодких пташиних спiвiв, роздираючи навпiл картину едемського саду, залунали пострiли. Почулися несамовитi жiночi крики й потрiскування вогню – жорстокi супутники раптових запорiзьких набiгiв.

Рiзанина i грабунок iшли повним ходом, коли враз до чайок iз-помiж скель вилетiв загiн сипахiв. Туркiв було близько двох сотень. Швидко порахували вони човни i миттево зорiентувалися в обставинах. Судячи з кiлькостi байдакiв, козакiв було понад тисячу, тож вступати з ним у бiй означало б вiрну смерть.

І сипахи вирiшили дiяти iншим чином. Наставивши наперед себе списи, кинулися на охоронцiв у човнах, i через хвилину все скiнчилося. Далася взнаки раптовiсть i чисельна перевага. Запорожцi навiть не встигли дорожче продати своi життя – один за одним попадали, обливаючись гарячою кров'ю.

Серед iнших упав пiдкошеним i молодик Трохим Коваленко: один iз сипахiв замахнувся гострою шаблею. Але молодиковi всмiхнулася вередлива фортуна. На мiзерну мить ранiше вдалося дiстати Трохиму рятiвного пiстоля. Гримнув пострiл, единий у цiй сутичцi, i турковi у груди вдарив розпечений метал. І хоча невтомне лезо вже спiвало, розсiкаючи повiтря, летiло до незахищеноi шиi, рука схибила i вiстря лише черкнуло по шкiрi голеноi голови. Бризнула кров – i Трохим полетiв долiлиць. На якусь мить знепритомнiв.

Коли пам'ять повернулася, Трохим побачив у човнах туркiв, що перевдягались у козацький одяг. Тонким звiрячим чуттям вiн вiдчув те, що мало вiдбутися далi: переобтяженi здобиччю запорожцi, коли повернуться з набiгу, мають потрапити у добре пiдготовлену пастку. Пiвтори сотнi сипахiв засiли на скелястому карнизi над ущелиною, що вела до моря i човнiв. Ще пiвсотнi яничарок[11 - Яничарка – рушниця.] очiкували свого часу над обв'язаними очеретом бортами чайок. Неподалiк двое аскерiв заганяли коней за нагромадженi над берегом валуни.

Трохим, мов змiя, пролiз мiж кам'яними розпадами i скотився в ущелину, яка приховувала турецьких коней. У розпеченому мозку стукотiла лише одна думка: будь-що попередити! Як завгодно дати знати!.. А через хвилину, заколовши ножем обох туркiв, вiн похапцем здирав iз них дорогий одяг i натягував на себе закривавленi шаровари, халат та чалму. Залишалося проскочити пiд прицiлом двохсот рушниць, що нюхали повiтря лише в трьох десятках крокiв вiд единого мiсця, де скелi розступались i вели до селища. Над селищем уже добре розрiзнялися дими пожеж. Не вагаючись, Трохим ударив коня i помчав.

– Гой-е! Правовiрнi! О, горе на вашi нещаснi голови! Не там ворог, звiдки ви очiкуете його появи! Гяури обiйшли нас! Рятуйте себе, о сини Магомета! – залементував вiн турецькою мовою, що ii вивчив iще з дитинства, перебуваючи у неволi.

Коли турки зрозумiли, що iх ошукано, було вже пiзно. Запорожцi, кинувшись червоною хвилею, знесли засiдку й до ноги вирiзали загiн. Жоден iз бундючних сипахiв не уникнув кривавих поминок по сорока двох братчиках, що полягли бiля човнiв. І все це завдяки одному лише Трохимовi Коваленку, котрий вистояв там, де не змогли вистояти й досвiдченi козаки. Тож на зворотному шляху прямо в козацькiй чайцi його прийняли у товариство i за давнiм звичаем охрестили… Сипахою! До слiз регочучи, запорожцi згадували наполоханий вираз на заюшеному кров'ю обличчi пiд величезною чалмою…

Нарештi Андрiй безсило опустився на землю i, вiдсапуючись, прислухався до теревенiв Сипахи.

– …А я гульк – татарка за каменем сидить! Молодесенька! – Сипаха мрiйливо закотив банькатi очi. – Гарнесенька!

– І що, дiду, закохалися? – одразу ж пiд'юдив Кульбаба.

– Та нi, бiсiв сину. Я ii шаблюкою…

– Тю… І навiщо б воно?

– Вона з пiстоля у мене цiлилася. Так ось!

– Ти диви! – Андрiй удавано здивувався.

– Бiсова баба, – зiтхнувши, додав старий.

– Ось тобi й маеш! – не вгавав Кульбаба. – І не жаль було?

Сипаха замислився, згадуючи минулi часи, потiм iще раз зiтхнув.

– Чому ж не жаль… Воно ж баба, дарма, що бусурманка, – старий посмоктав люльку. – Але сказати, дiтки, по правдi, баби – то вiд диявола! Скiлькох козакiв вони зiпсували, ой-ой-ой! Скiлькох лицарiв вiри святоi занапастили! То хiба люципер, ворог людський, знае… Глянеш, бува, – Сипаха показав обличчям, як вiн «бува, дивився», – був козак – i нема. Уже в гречкосii, баболюбе, на паланку. А ото товариство сiчове вже й покинув. А хiба воно життя – бiля баби за плахту триматися? Сам бабою зробишся, iй-бо!

Андрiй жваво пiдморгнув Максимовi i панiбратськи поклав Сипаховi на плече руку.

– Ну, ви, дiду, переборщили. Багато ж славних молодцiв i серед гнiздюкiв. Хоча, звичайно, не таких, як оце ми з вами!

Сипаха струснув iз плеча Андрiеву руку.

– Хто це ми? Цуценя ти нерозумне! Тьху! Ти скiльки хлiба козацького з'iв? – бурчав вiн без злостi на Андрiя. – Був би Петро живий, скуштував би ти не раз його батога. Батько твiй порядок любив…

– А таки нi! – вихопився раптом Товкач. – Без баби теж не можна. От прийдеш iз вiйни, а вже воно i хата, i в хатi. Та на столi. А як пригорнеться… Ех! Та й сини ростуть, у Сiч-матiнку поповнення. Аякже?

– І гречка! – у тон йому замахав головою Андрiй.

– Та йди ти!

Максим не втримався.

– А от ви, дiду, хоч i старшi, хоч i бiльше бачили, а я з вами тут не згоден! – сказав вiн до Сипахи.

– Так, дiду! Запричитали: баба – погано, баба до бiди доведе! А нам одна Горбоносика…

– Зачекай!

Андрiй ураз замовк, почувши, що Горбонiс знову заводиться.

– Так-от. Були ми торiк у Кам'янцi. Вiд волохiв iз листом до кошового повертали, – почав розповiдь Максим. – Пам'ятаете?

– Звичайно, пам'ятаю. Десь iз мiсяць вас на Сiчi не було.

– Ну, от. Була в мене, одне слово, сутичка там iз двома ляхами. Бiля шинку. Не сподобалося панам, що запорожець перед ними шапку не ламае. Ну, звичайно, довго не говорили, пiшло на шаблi. З першим я впорався досить швидко, зате другий виявився добрячим рубакою. Мiцний лях був, та й фехтував вправно. Усе ж таки впорався я з ним. Але зрозумiв, що до табору не дiйти, сильно менi дiсталося. Кров так i юшила. Кiлька кварталiв я ще вiдiйшов, знав-бо: смертi двох шляхтичiв менi б не подарували. Знаете, як воно в ляха?

– Чому ж не знаемо, – загомонiли присутнi.

– Куштували лицарського гонору… ладнiшi пахолками змагатись, а не на шаблi.

– І що далi? – перервав гомiн Товкач.

– А що далi… пам'ятаю небагато, – Максим задумливо поглядав на язики полум'я. – Кiмната. Велика кiмната. Жiноче обличчя надi мною. Було досить темно, проте я добре бачив ii. Надзвичайно вродлива… Так ось, батьку Сипахо, через два днi я був уже в таборi, а вона, яка мене виходила й привезла до коша, сильно ризикувала… Замiжня була. Польського хорунжого дружина.

– Так воно, синку, – зарипiв Сипаха, – часом доля таке пiдносить…

Старий i далi щось провадив, але Максим уже не чув нi його, нi iнших, вiн поринув спогадами у ту мить, коли побачив над собою ii…

– О Свята Дiво, вiн помре! Панi, ви розумiете, в якому можете опинитися становищi?! – долiтав переляканий голос iз темряви.

– Спокiйно! – хоча очi були повнi слiз, голос пролунав твердо… i надзвичайно милозвучно. – Оленко, подай чистоi тканини й теплоi води, хутко!

– Ти ангел? – раптом Максим зрозумiв, що чуе свiй голос.

– Ви ще жартуете? Оленко, швидше!

– Ось тканина, я вже принесла, зараз вода…

Максим вiдчував себе якось дивно. Це обличчя серед погано освiтленоi кiмнати виглядало нереальним. Чому ж за ним темрява? Чи, може, це у нього в очах? Стало весело.

– Якi тут жарти, – знову промовив вiн. – Менi здаеться, що таке обличчя може мати лише надзвичайна iстота.

Вона не вiдповiла. Лише повнi очi слiз.

– Якщо ти ангел, я згоден помирати. Гадаю, що не помилився б. Господи! Яка ти гарна!

– Мовчiть!

Десь стукнули дверi. Незабаром вiн почув легенькi дотики пальцiв, трохи згодом налякане шепотiння:

– Матiнко свята! Хiба з людини може витекти стiльки кровi? Панi Юстисю, давайте допоможу.

– Я сама… Принеси лiпше полотна, напевне, не вистачить.

Задрiботiли, вiддаляючись, кроки.

– В ангела е помiчниця?

– Пан надзвичайно допитливий.

– О, нi. Пiсля погляду твоiх очей все iнше не цiкаве.

– Чому тодi запитуете?

– Це пусте… менi здаеться, я тепер не зможу тебе забути.

– Годi! Ви марите… Ну ось, здаеться, кров зупинено. Вам дуже боляче?

– Боляче? Що ти! Дай менi руку.

Одразу ж вiдчув гарячою шкiрою долонi прохолоду тендiтних пальчикiв. Ледь-ледь стиснув. У цей час побачив у ii очах щось таке, вiд чого тенькнуло в серцi. І пальцi ледь чутно вiдповiли на потиск. Чи, може, здалось?..

– А я думаю, – долинув крiзь образи минулого голос Андрiя, – це не головне. Ну, чому ж тодi бабу на Сiч не пускають? Щось воно е!

– Так то не в бабi дiло! Пусти ii до таких шибеникiв, як оце ти, – бiди не оберешся! – вiдповiв Микита.

– З чого б це?

– А з того! Вона тобi цицьку покаже, а ти сядеш i будеш плакати! Кавалiр ще менi!

Зi смiху впала майже половина куреня. Сильнiше за всiх реготав Товкач, який не забув Андрiевi «гречку».

– Ну, то ще як знати! – вiдбивався Кульбаба.

– А що там знати, як е, плакатимеш! – устряг до розмови Товкач, та, мабуть, невчасно.

– О! – Андрiй зробив великi очi. – Це що за фiлька?! Ти чого не спиш? Дивись, як повернемось, Одарцi все розкажу, ото вiдлупцюе!

Смiх ще подужчав. Нарештi надiйшов курiнний i почав гримати:

– Ану, цить! Спати краще б лягали… iржете, мов конi. Кульбабо, це вже ти до одного мiсця дорогу розповiдаеш?

– Що ви, батьку! – Андрiй зробив чесне обличчя. – Але якщо ви прийшли послухати…

– Та йди ти… – махнув рукою Беркут.

Через годину нарештi почали вкладатися. Подекуди ще палахкотiли вогнища, нагадуючи Яссам, що небезпека поряд, але бiльша частина козакiв уже хропiла. Розкинулися просто неба. Безтурботно пiдставили обличчя легесеньким струменям нiчного вiтерця. Лише iздили навколо великого, зробленого з возiв табору комоннi вартовi. Час вiд часу перегукувалися вiд нудьги. Незабаром табiр поринув у сон.



Ранок iще тiльки позолотив дерева на узлiссi та сивi мури недалеких Ясс, коли Микиту розбудив джура кошового. Постукав легенько по плечi, i Непийпиво миттю скочив на ноги.

– Що тобi?

– До кошового давай.

– Яка справа?

– Там дiзнаешся, вiн менi не казав.

– Добре, – Микита потягнувся й попрямував до бочки з водою. Похапцем вмився й пiшов шукати отамана.

Семен Шило вже з годину не спав, i кiлька джур збилися з нiг, виконуючи його накази. Привiтався з Микитою i вiдвiв його вбiк.

– Справу до тебе маю, Микито.

– Слухаю, батьку, – Микита з повагою стягнув iз голови шапку. За запорiзьким звичаем вiн нiчим не виказував, що говорить iз давнiм приятелем. Навпаки, зiгнув голову, мовчки чекав, що накаже кошовий.

– У чати поiдеш…

Микита мовчав.

– За наказом Бородавки, вiд кожного полку чати йдуть. Провiантом запасатися. Так ось.

– А не запiзно?

– Не мотай душу… Одне слово, вiйсько зараз iде до Могилева, а часу обмаль. Тож пiдбери три сотнi охочих, вiзьми сотню возiв i вирушай. Будеш за наказного отамана.

– Дякую, батьку, за честь, – вiдповiв Микита.

Кошовий махнув рукою.

– Дiлом подякуеш. Мав iхати Степан Пiдмогильний, курiнний Сергiевських. Але вiн менi тут потрiбний. Та й ваш Хвилон… Одне слово, ти знаеш, що i як.

– Коли виступати?

– Якнайранiше! – Шило помовчав. – І знаеш… Дивись, обережнiше. Турок зовсiм поряд, ось-ось iз-за пагорба вилiзе. Чим той Яцько думае?..

Не гаючись, Микита пiшов збиратися в дорогу. Коли минав вози Попiвського куреня, почув за спиною швидкий тупiт нiг. Пiдбiг Кульбаба, який чув, що Микиту викликав кошовий. На обличчi мав вираз зацiкавленостi.

– Микито, а що воно, вирушаемо куди? – запитав, наздогнавши.

– Вирушаемо.

– Куди?

– По припаси. Поiдеш?

– Аякже!

Знайшовши курiнного, Микита розповiв йому про наказ кошового. Той мовчки махнув головою. Через пiвгодини козаки вже перекидали пожитки з одних возiв на iншi. А ще через годину валка вирушила у дорогу.



Ішли швидко, переважно манiвцями. Обачний Микита вислав наперед дозорних i все ж почував себе неспокiйно. Звиклий до степових просторiв, вiн не мiг заспокоiтися серед порослих густими лiсами пагорбiв Буковини. Увесь час напружено вдивлявся в промiжки примарного свiтла мiж розлогих, величезних, як казковi богатирi, дубiв. А нерiвна стрiчка лiсовоi стежки все петляла й петляла, лише деколи вибiгаючи на залитi сонцем сiнокоси, садки i спорожнiлi вже хлiбнi ниви.

Одне за одним минали невеличкi мальовничi села, бiленькi хатки яких ховались у намистинах червоногарячих яблук i медово-жовтих груш. Із-за плетених тинiв, густо порослих стеблами квасолi й гарбузинням, позирали наляканi селяни. Сильно поживитися поки що не вдавалося. Люди тут жили досить бiдно, а Микита, який мав м'яку вдачу, не хотiв починати грабунок. Нашвидку домовлялися зi старостами i, взявши те, що люди давали самi, рухалися далi. Ввечерi були вже майже пiд Сучавою. Велике мiсто з мiцною залогою не входило у плани Микити, i вiн дав наказ зупинитися. Трохи помисливши, вирiшив вислати розвiдникiв i зачекати iх повернення.

Очiкувати довелося недовго. Вже через пiвгодини з'явилися розпаленi верхогонами дозорцi й доповiли, що поряд стоiть укрiплений хутiр.

– Хвилин десять усього. Татари там, перед нами заiхали шестеро. Двi гарби з ними.

– Татари? – Микита замислився, – вони вже тут! Що ж дiяти, вози порожнi!

– Мало iх, – говорив Максим. – Та й, може, не татари. Там близько не пiд'iдеш, можуть помiтити. Можливо, ми й помилилися.

– Поiхали! – вирiшив Микита.

Залишивши вози у хвостi, запорожцi заглибились у хащi, маючи намiр пiдiйти до хутора не зi сторони битоi дороги. Конi м'яко ступали по вогкому, мiсцями порослому кущиками папоротi, листю, десь у височинi завзято застукотiв дятел.

Нарештi побачили галявину. Посеред великого майдану похмуро височiли чорнi вiд часу ряди частоколу. За ними можна було розрiзнити кiлька високих, укритих гонтою дахiв. Периметр укрiплень нагадував колесо велетенськоi кантари, що його невiдомий богатир поклав на високий земляний насип, оточивши глибоким, наповненим водою ровом. У свiтлi сонця, що схилялось до заходу, на дзеркалi води бiлоснiжним бiсером проступали краплинки латаття. У частоколi були прорiзанi бiйницi, а з вежi, яка височiла над мiцною брамою, стирчало дуло гакiвницi.

На узлiссi спинилися. Микита уважно поглядав на фортецю, досвiдченим оком вирiзняючи всi сильнi й слабкi мiсця ii оборони. Одразу ж побачив кiлька мiсць, де земляний насип осипався, даючи можливiсть пiдiйти впритул до частоколу. Повернувся до козакiв.

– Корж i Кульбаба, – кинув неголосно, – поiдете зi мною. Рештi чекати тут.

Круглолиций смаглявий молдаванин Михай Корж, а за ним i Андрiй виiхали вперед i порiвнялися з Микитою. Неквапливо поiхали вiдкритим мiсцем до брами, яка зловiсно поглядала на козакiв очима-бiйницями.

– Будеш за перекладача, Михай, – звернувся до Коржа Микита, – бiс його знае, хто там. А ти, Андрiю, – повернувся до Кульбаби, – тримай на прицiлi вежу. Щоби у нас iз гакiвницi не пальнули.

– Зробимо, отамане! – Андрiй витягнув iз кобури пiстоль i перевiрив на полицi порох.

Наблизилися до ворiт. В однiй iз бiйниць на мить з'явилася неясна тiнь, i козаки насторожилися.

– Стiй, де стоiш! – раптом гаркнув хтось над головою. Говорили поганою украiнською мовою.

– Стоiмо, не хвилюйся, земляче, – вiдповiв Микита.

– Чорт тобi земляк, харцизяко!

– Не лайся, хазяiне, краще вислухай.

– Кажи, що хоч. Тiльки стiй на мiсцi, а то вмить дiрок наробимо.

– Ми запорожцi. Ідемо на вiйну. Вiд вас потрiбно сiно, овес, пшениця. Вiзьмемо небагато, не ошукаемо. Так що давай по-доброму.

– А як по-доброму, то йди пiд три чорти!

Микита хмикнув.

– Ну, що будемо робити? – стиха мовив до Андрiя.

– Спалимо до дiдьковоi матерi!

– Як ти думаеш, скiльки iх там?

– Напевне, чоловiк тридцять-сорок.

– Он на пагорбi смерека, бачиш?

– Та бачу, – Андрiй подивився на велике розлоге дерево.

– Давай туди, як повернемося. Тiльки тихо, там iх i порахуеш. – Андрiй схилив голову на знак згоди, а Непийпиво голосно промовив:

– Що ж, нi то нi. Але пильнуй, щоб, жалкуючи малого, все не згубив.

– Спробуйте. Ми вам миттю боки намнемо, – долинуло з-за частоколу.

Козаки повернули коней i чвалом поскакали на узлiсся, де залишився чекати весь загiн. Спiшилися. Микита наказав вечеряти, не розводячи вогню. Козаки втамовували голод сухарями й холодною тетерею. Стиха перемовлялися. Пiсля швидкого денного переходу вiдпочинку були лише радi. Нарештi повернувся Кульбаба. Зупинився бiля Микити, ретельно витрушуючи хвалькуватого китайчатого каптана. Тонке червоне сукно було вкрите дерев'яними трiсками й шматочками кори.

– Там iх небагато, – вiдповiв на запитливий погляд Микити. – Я нарахував двадцять п'ять чоловiк. По одягу волохи. Бiля стайнi конi. Здаеться, татарськi бахмати.

– Що?! – стрiпнувся Микита. Вiн хвилину помислив. – Татар не бачив?

– Нi.

– Багато коней?

– Шестеро.

– Шестеро… Де ж iхнi хазяi?.. Ну добре, будемо чекати.

Напад було вирiшено здiйснити пiд ранок. Сивi передсвiтанковi години найбiльше пасували – варта зазвичай втрачала пильнiсть вiд утоми й напруженого чекання. У вечiрнiх сутiнках Микита ще раз обiйшов хутiр. Мiсцина – лiпшоi не знайдеш. Для захисту вiд непроханих гостей майже iдеальнi умови. Лiс там, де вiн пiдступав близько до рову, було вирубано. Спалено очерет у болотистiй низинi. Але Микиту це не засмутило. Вiн уже мав план нападу. Близько пiвночi роздiлив загiн на три частини. Дотримуючись тиглi, принесли на узлiсся довгi драбини, що iх збивали за кiлька верст, щоб не видати себе стуком сокир. Ближче до ранку козаки роздягнулися, залишаючись в одних лише шароварах, i вимастились у багнюку, змiшану з попелом. Микита ще раз усе ретельно перевiрив. Усе готово. Всi на мiсцях. За високим гостроверхим плотом цiлковита тиша.

Рушили. Максим та Андрiй поряд. Пiдiйшли до рову. Нiчна вода неприемно холодила. Ноги заплутувались у водоростях. Але все ж перепливли, не гаючи часу. Запорожцi присiли пiд стiною i затаiлись. Ішли хвилини. Незабаром зi сторони ворiт почувся тупiт копит i крики. Кiлька разiв бахнули пострiли. Це два десятки молодикiв за Микитиним наказом кинулися з криками дорогою до ворiт, щоби вiдвернути увагу. Глухо бахнула гакiвниця з вежi, за нею ще одна.

Микита рвучко пiднявся на ноги i рвонув шаблю з пiхов.

– За козацьку славу! Вперед, молодцi! – щосили крикнув вiн i першим кинувся нагору по свiжовирубаних щаблях.

Над головою гримнув пострiл, i спину несильно обпалило. Микита пiдняв очi й, побачивши нечiтку постать, рубонув шаблею. Почувся зойк, i постать зiгнулася навпiл, починаючи осiдати. Микита вискочив на стiну й одразу пiдставив шаблю пiд удар – на нього летiв хтось iз перекошеним обличчям у гостроверхому татарському капелюсi. Микита зробив випад i, вiдступивши, ударив противника з-пiд низу. Шабля ввiйшла в тiло, враз темнiючи вiд густоi кровi.

Козаки один за одним перелазили через частокiл i невдовзi на подвiр'i вже тривав запеклий шабельний бiй. Дзвенiла криця, несамовито волали пораненi. Якоiсь митi Микита зустрiвся з Кульбабою. Той, як завжди, насолоджувався лихоманкою бою. З нiг до голови забризканий кров'ю, вiн на мить усмiхнувся Микитi, змахнув закривавленою шаблею i побiг до великоi будiвлi у центрi двору. Там ще боронилися залишки залоги. За кiлька хвилин усе закiнчилося.

Микита оглянувся навкруги. У ранковiй iмлi подекуди лежали вбитi та пораненi. Декiлька козакiв iз шаблями в руках ходили помiж них i завершували муки вмираючих. Вiн пiдiйшов до ворiт i, вiдкинувши важку колоду, яка слугувала затвором, вiдчинив iх. На подвiр'я увiрвалося кiлька вершникiв. Зрiвнявшись iз наказним отаманом, вони притримали коней. Це були молодi козачата, якi перед початком штурму галасували бiля ворiт. Микита пригадав кiлька пострiлiв iз гакiвниць.

– Ну що, всi живi, здоровi? – притягнув вiн за повiд найближчого хлопця.

– Усi, батьку. Тiльки Яцькового коня вбило. З вежi як смальнули! Кiнь як заiрже! Яцько на землю впав, а коневi шию перебило. Ми…

– Та перестань торохкотiти, Яцько цiлий?

– Цiлий, батьку!

– От i добре, – Микитi вiдлягло вiд серця.

Вiн уже картав себе за те, що послав молодикiв пiд вогонь гакiвниць.

– Давай миттю до лiсу. І скажи, щоб усi сюди мчали. З возами, зi всiм! Давай!

Хлопець розвернув коня i помчав до лiсу, а Микита повернувся на подвiр'я. Назустрiч двое козакiв волочили полоненого. Непийпиво сiв на грубий стовбур поваленого дерева, який лежав пiд стiною комори, i чекав, поки зв'язаного волоха кинули до його нiг.

– Хто такий будеш? – запитав у того.

– Я Йон. Йон Кондулеску, мильостивий пане, – вiдповiв той iз сильним акцентом. Голос бранця тремтiв, а очi благально дивилися на запорожця. Непийпиво впiзнав голос, що лунав iз-за ворiт.

– Звiдкiля ось це? – Микита махнув головою у напрямку мертвого татарина, який лежав неподалiк.

– Я все скажу, все! Тiльки не вбивайте!

– Не вб'емо. Тiльки поводься гарно. Так ось, я повторюю запитання, звiдки татари?

– Це посьольство, пане, посьольство! Хан Джанiбек-Гiрей посилав до господаря Томша. Але вiн уйшов до сультана Османа. Тож вони повертались до хана. У нас залишилися на нiч… Йой, ненько, клятi козачиська усiх побили! – раптом запричитав бранець. Один iз козакiв штурхнув його ногою, i вiн замовк.

– А чого ж ви бусурманам служите, га?

Кондулеску затрясся всiм тiлом.

– Турок прийде – б'е, козак прийде – б'е! – плаксивим голосом заводив вiн.

– Ну-ну, у татар, напевно, з гакiвниць не стрiляли.

Полонений мовчав.

– Де зараз хан з ордою?

– Я не знаю де, але дуже близько, йой, зовсiм близько!

– Ну, то ось що! Ми забираемо все, що нам необхiдно, i йдемо своею дорогою. Ти поки будеш тут. Коли вирушимо, я тебе вiдпущу. Дивися за ним добре, Малюто, – звернувся вiн до дебелого козарлюги, що тримав полоненого, – а то поки будемо вози вантажити, вiн iще, не дай Боже, татар приведе.

Швидко завантажилися. Всi запаси вже були вложенi й готовi до перевезення. Очевидно, усе готувалося для татарськоi орди. На вози зносили полотнянi мiшки з пастремою[12 - Пастрема – в'ялена баранина.] й сухарями, рибою i мукою. Усе швидко вкладали, вкриваючи цупким полотном, i перетягували просмоленими мотузками. Вигорнули чималого сiнника i забрали десять возiв сiна. У клунi знайшли два вози свiжоспечених житнiх хлiбiв. Ще десяток ущерть заповнили мiшками з пшеницею, житом та ячменем. Окремо знайшли три вози, навантаженi запасом пороху та куль. Із вежi зняли двi гакiвницi. Козаки збирали по подвiр'i трофейнi шаблi, мушкети та ятагани. З обори виганяли два десятки корiв. У стайнi знайшлося стiльки само коней. Микита дивився на те, як швидко наповнювалися вози, й палив люльку. Пiдiйшли Андрiй i Максим. У Кульбаби при боцi висiла нова турецька шабля.

– Ну, як тобi шабелька? – похизувався вiн перед Микитою.

– Гарна, – обхопив Непийпиво зручне прохолодне рукiв'я, – у кого вициганив?

– Ну-у… – протягнув Андрiй, вiдкопиливши губу, – скажеш таке! У мурзи в бою здобув. А ось ще! – Кульбаба витягнув iз глибочезноi кишенi шароварiв шкiряний гаман, туго набитий срiбними татарськими аспрами.

– Той що каже? – махнув Максим головою у бiк полоненого волоха.

– А, нiчого путнього. Каже, що татари зовсiм поряд, та я й без нього знаю. Але вiн усього не каже. Допитати б, та часу нема… Ви чого вештаетеся, вози навантажили?

– Своi – так, – недбало кинув Андрiй.

– Ну, то бiжи iншим допомагай! Чув, що татари поряд? Хочеш наскочити?.. Давай-но, рухайся!

Андрiй, не сперечаючись, подався до комори. За мить уже викочував звiдти важкi бочки й разом ще iз двома козаками вантажив iх на вози. До них приеднався й Максим.

Стрiмкою ходою Микита попрямував до найближчоi будiвлi, яка пiдiймала свiй високий дах посеред двору. Схилив голову в низеньких сiнях i ступив через порiг до свiтлицi. Свiтлиця, завiшена килимами, була навiть бiльшою, нiж здавалося з вулицi. Вона вже несла на собi слiди козацьких вiдвiдин – перевернутi лави, зiрванi зi стiн полицi й черепки на струганих дошках долiвки. Поряд, у калюжi кровi, завмер ще один татарин. Вiн був одягнений у зелений жупан, а не в баранячий кожух, на вiдмiну вiд тих, що були вбитi на подвiр'i. Склянi очi дивилися в стелю, чорний рот широко вiдкрився у нечутному крику.

Микита обдивився кiмнату. Одразу ж помiтив, що на стiнах вiдсутнi образи. Поруч iз розбитою скринею побачив невеличку книжечку. Зiгнувшись, пiдняв. У срiбних палiтурках сторiнки з чудернацькими змiйками арабськоi в'язi. Коран. Микита похитав головою i пожбурив знахiдку в купу мотлоху. Запалив наготовленого ранiше смолоскипа. Коли по просмоленiй парусинi затанцювали язички полум'я, кинув услiд за Кораном. Одразу ж зайнявся килим на стiнi. Рвучко попрямував до дверей.

Козаки закiнчували ладнати вози. Через п'ять хвилин, коли з пiдпаленоi колиби пiшов густий чорний дим, загiн виiжджав за ворота. Останнiм, полоснувши ножем по путах на руках полоненого, вiд'iхав Малюта.

Волох постояв iще деякий час. Потирав занiмiлi зап'ястя i дивився услiд козакам повним ненавистi поглядом.

– Поганi пси! Свинопаси… Я з вами ще зустрiнусь! Я вам ще покажу, як знущатися з родичiв господаря Томша!

Сиплючи прокльонами на адресу запорожцiв, Кондулеску швидко перетнув одкриту мiсцину перед вiдчиненими воротами. Заглибився в лiс у напрямку, протилежному тому, куди поiхали козаки. Огрядний волох поспiшав i навiть час од часу переходив на бiг. Однак дуже скоро вiн покинув це незвичне для себе заняття. Десь попереду почулось iржання коня…



Микита гнав загiн без перепочинку аж до обiду. Час од часу тривожно поглядав назад – чи не з'явилися, бува, татари. Але у скелястих, укритих густим пiдлiском улоговинах було видно хiба на сто-двiстi крокiв, тож тривога не покидала. Нарештi вдалинi стала помiтною широка срiбляста стрiчка Прута. Швидка гiрська рiчка текла тут у широкому руслi з плескатого, обтесаного водою пiсковика. Подекуди сильно розливаючись, у багатьох мiсцях вона звужувалася. Оскiльки там було мiлко, козаки мали цiлком реальний шанс переправитись, не витрачаючи багато часу.

Густi заростi верболозу, кленiв та тополь бiля рiчки стали ще густiшими. Скелястi береги ховалися пiд кiлькома ярусами пишноi рослинностi. Скоро стало неможливим просуватися – вози безнадiйно застрягали у непрохiдному пiдлiску. Трiск гiлок, посилений луною кiлькох скель, було чути на багато верст. Вирiшили просуватись уздовж берега.

Нарештi хащi почали рiдшати й розступилися, запрошуючи подорожнiх до широкого русла пiд укритою пагонами дикого винограду скелею. Торохкотячи важкими возами, валка виiхала на висипаний кам'яними брилами берег. Микита дав команду на короткий перепочинок, а сам заходився перевiряти глибину рiчки. Гайдук, радiючи водi, голосно форкав i здiймав хмари срiблястих бризок.

– Можна переправлятися, – сказав, коли повернувся, до Горбоноса. – Трохи глибше, нiж здаеться, але вози пройдуть. І течiя несильна. Починаемо!

Важкi фури, занурюючись мало не до верху кованих залiзом колiс, потягнулися довгою стрiчкою до протилежного берега. Ішли навскiс, намагалися зменшити силу течii. Повiльно, але без зупинок долали сажень за сажнем. Ось уже й перший вiз, стiкаючи цiвками води, викотився на низький, порослий зеленим килимом трави, берег. За ним другий, третiй. Почали переправлятися комоннi. Затягнутi шкiряними пасками широкi кiнськi груди, мов мiцнi носи моноксилiв[13 - Моноксил – човен, що його видовбували iз щiльного дубового стовбура.], розрiзали струменi прозороi води. Через чверть години бiльша частина чати була на протилежному березi. Микита, що його весь час не залишало гостре вiдчуття небезпеки, почав заспокоюватися. Дочекавшись, поки остання фура виiде на берег, спрямував Гайдука слiдом. Бiльша частина козакiв була вже за Прутом, тож його мiсце як наказного отамана разом iз ними. Просто з коня черпнув шапкою мутнуватоi пiсля переправи возiв води, вилив собi на голову. У цю мить вуха рiзонув посилений луною крик:

– Татари!!!

Тьохнуло серце, а в головi забилася зрадлива думка: «Не встигли! Не довiв людей! Тут усi й поляжемо…» Струснув головою, вiдганяючи ii. Не час для малодухостi, треба органiзовувати оборону.

Гайдук вискочив на берег у кiнцi броду й почав бити копитом землю – вiн миттево реагував на настрiй господаря. Позаду, на протилежному березi, збилася купка тих, хто не встиг переправитись. І лише тепер Микита зрозумiв свою помилку: вiн у поспiху кинувся до броду без розвiдки. Тепер загiн був фактично роздiлений на двi частини, що у кiлька разiв зменшувало iхнi шанси…

А зi сходу вже пiдкочувалися татари. Ішли великими купами по обох берегах. Гелготали, побачивши козакiв, лупцювали коней i готували луки. На перший погляд iх було кiлька тисяч, хоча Микита не вiрив першому враженню – кожен iз татар вiв три-чотири коня, тому кiлькiсть iх здавалася бiльшою. Усе ж сили були не рiвнi. Особливо там, на тому березi. Раптом Микита помiтив на скелi за рiчкою чорний отвiр печери. Зовсiм поруч з товаришами! Вiн опустив погляд нижче: козаки, якi не встигли перебiгти брiд, уже залягли й почали готуватися до оборони. Серед них побачив Кульбабу.

– Андрiю! – щосили заволав Микита. – Андрiю!

Андрiй повернув голову. Почув!

– Андрiю! Над вами печера! У печеру!

Микита ще встиг побачити, як Андрiй махнув головою на знак розумiння i вказав братчикам на отвiр у скелi. Козаки покинули коней та подерлися нагору. Навколо них уже густо падали татарськi стрiли. Зрiдка лунали пострiли з яничарок.

Далi спостерiгати за ними Микита не мав часу. Татари пiдходили й до них. Змахнувши батогом, пiдiгнав коня й за мить був уже серед козакiв. По розлогому, порослому рiдкими деревами полю пiдкочувалися цiлi натовпи ворогiв. До них залишалося не бiльше милi.

– До бою, товариство! Вози в коло, нумо поспiшимо! Дiставай мушкети, буде для них робота! – посипав Микита наказами, як справжнiй отаман. Бувалi запорожцi виконували його накази чiтко i швидко, тож коли татари пiдiйшли ближче, табiр iз виставлених в коло возiв наiжачився двома сотнями мушкетiв. З-пiд козацьких оселедцiв похмуро позирали уважнi очi.



Польське вiйсько нарештi стало пiд Хотином. Напередоднi був закiнчений мiст через Днiстер, i вояки, проминувши сiре громаддя старовинноi цитаделi, почали укрiплювати табiр на навколишнiх пагорбах.

Закiнчилися довгi, нуднi, а головне, безрезультатнi дiалоги в Сеймi, настав кiнець потугам магнатiв у пошуках коштiв, застигли в напруженому чеканнi мiста й села Речi Посполитоi. Результати не вражали. Із санкцiонованих Сеймом п'ятдесяти тисяч воякiв вдалося набрати лише тридцять п'ять. Та й тi були спорядженi не найлiпшим чином. Звичайно, гусарiя, як завжди, була на висотi. Не вiдставали й рейтари з драгунами. Однак пiхотнi полки були далеко не найлiпшими. Сумною сивою вервечкою тяглися вони, видираючись на крутий берег Днiстра. Здебiльшого мовчали, вдивляючись у мiсця, де, можливо, доведеться скласти покiрнi голови. Слухняно виконували крикливi накази бундючних сотникiв, одягнутих у лундишi й кармазини. Озброенi подекуди лише списами, у затертих свитинах, почорнiлих обладунках, iшли вони, ступаючи натрудженими далекою дорогою ногами. Безбарвними очима позирали на блискучi гусарськi хоругви, якi, стрiмко долаючи кручу, з рiжками й цимбалами мчали повз них, подiляючи свiт на два рiвнi: тих, хто поганяе, i тих, кого поганяють.

Ян Карл Ходкевич, немолодий шляхтич, якому Сейм довiрив командування цiею вiйськовою силою, сидiв верхи на конi й позирав на пiших жовнiрiв iз кислою мiною на сивовусому обличчi. Вкрите зморшками, блiде, iз синiми прожилками на обвислих щоках лице морщилося ще сильнiше, коли Ходкевич проводжав очима своi полки. Останнiм часом вiн все чiткiше бачив, що поразка майже неминуча, але гнав вiд себе цю думку.

Мiсце для табору було обрано поблизу замчища, яке побудував ще Данило Галицький. Ходкевич, що вважав себе великим вiйськовим теоретиком i зачитувався описами битв Сципiона Африканського, Гая Юлiя Цезаря й Мехмеда II, завойовника Константинополя, вбачав у цьому щось символiчне. Твердиня, побудована великим князем, вселяла в душу вiденського воеводи вiдчуття власноi значущостi на теренах iсторii. Однак цей факт залишався единим, що пiднiмало його настрiй. Увесь час пiсля прибуття до мiсця битви Ходкевич присвячував укрiпленню табора, але результати не тiшили. Сил помiтно не вистачало, тож Ходкевич усе бiльше тривожився вiдсутнiстю Бородавки. Знаючи непостiйнiсть козацтва у стосунках iз Польщею, вiд них можна було очiкувати будь-чого. Ще свiжими були спогади про цецорську поразку. У минулому роцi Бородавка вiдверто вiдмовився вiд спiльного походу… Закiнчилося жахливо, хоча сили були майже рiвнi. Тодi ще була могутня армата, яка тепер нацiлиться на самих полякiв. І летiли гiнцi до ненависного хлопського гетьмана, хоча Ходкевич закипав люттю, виписуючи на бiлоснiжних аркушах стриманi офiцiйнi формули. А Бородавка, як на те, вiв себе вороже. Вiн i не збирався давати жодних гарантiй, хоча вiдверто й не вiдмовлявся вiд вiйни. Козаки трощили Волощину i Молдавiю, поводячись, мов захмелiлий лобуряка перед очима застиглих на посту вартових, роль яких виконували армii двох могутнiх держав…

Ходкевич зусиллям волi вiдiгнав невеселi думки, смикнув коня за повiд правою рукою. Кiнь круто повернувся, гучно зацокотiвши копитами по дошках мiстка. Ходкевич рiзко вiдхилив голову вiд густих гiлок лiщини, якi, вистромившись iз глибокого фортечного рову, сягали самоi дороги, i поiхав догори, до майбутнiх позицiй. Там, на чорних шрамах окопiв, метушилися, мов мурахи, тисячi жовнiрiв. За рейментарем кинулися блискучi панцерники особистого почту.

Проминувши траншеi i шанцi, Ходкевич наблизився до ставного шляхтича, одягнутого на захiдний манер у бiлоснiжнi шовковi гетри, черевики з великими срiбними пряжками, широкi синi панталони й розшитий золотом жупан. Голову з довгим рiдким волоссям покривав крислатий капелюх зi страусовим пiр'ям.

Воевода кракiвський, володар неосяжних земель i тисячних маеткiв, емоцiйно вимахував тростиною iз золотим поруччям. Пересипаючи мову мiцними лайками, вiн вiддавав розпорядження кiльком ротмiстрам, що виструнчилися поряд. Нарештi побачив Ходкевича, i вiдразу на його обличчi з'явилася вимушена посмiшка.

– Вiтаю, пане коронний гетьмане! Як справи?

Ходкевич посмiхнувся у вiдповiдь.

– І я вас вiтаю, пане Любомирський. А про справи хотiв запитати у вас.

Любомирський одразу спохмурнiв. Вiд Ходкевича не сховався i злий вогник у його очах. Спочатку Сейм розглядав Любомирського на посаду рейментаря, але врештi спинився на особi Яна Карла, залишивши князевi образливе для нього мiсце польного коронного гетьмана. Очевидно, пан Станiслав цього не забув.

– Нашi жовнiри – лайдаки, прошу пана! – вигукнув вiн запально. – Турки вже поряд, а будiвництво проходить украй повiльно! Жовнiри поводяться, як немiчнi старцi! Таке враження, що iх не годують.

Любомирський, намагаючись не потрапити ногою у свiжовириту землю, перескочив на невеличкий острiвець iз трави. Махнув рукою до челядi. Йому негайно подали коня.

– Це тiнi, а не солдати, – кинув вiн, закидаючи ногу в сiдло. – Якби не кавалерiя, я волiв би негайно повертатися до Кракова, щоби зустрiти туркiв на мiських мурах! Де iх набрано?!

– А на що ви сподiвалися? – знизав плечима Ходкевич. – П'ятдесят тисяч лицарiв лежать пiд Цецорою, i пiдняти iх зможе хiба що сурма Страшного Суду. Тож маемо розраховувати на те, що маемо.

– О, бiдна панi Жолкевська! – зiтхнув Любомирський i похитав головою, скорботно опустивши обличчя. – Вона мусила подорожувати до Стамбула по голову улюбленого малжонека. Хiба не достойна жалю ця мужня жiнка?

Ходкевич промовчав, i Любомирський продовжив:

– А пан Калиновський? Благородний шляхтич навiки згинув у хвилях Прута… А Конецпольський? Здаеться, тiльки вчора ми разом пiднiмали келихи, а тепер вiн змушений споглядати зi своеi темницi на синь Босфору! Бог вiдвернувся вiд нас пiд Цецорою, едина в цьому причина.

– Пан Бог, його воля, був за нами. Не плутайте Божий промисел iз помилками вiйськових рейментарiв та зрадою мерзенного Грацiанi!

– І це теж, i це теж, – погодився Любомирський.

– Але то минуле. Ми ще не знаемо, що станеться, власне, з нами. Треба мислити про це.

– Згоден iз вами.

Трохи помовчавши, Ходкевич запитав:

– Як взагалi настрiй у вiйську?

Любомирський зiтхнув.

– Настрiй поганий, щоб не сказати ще гiрше…

– Чому?

– Цьому е декiлька причин. І вони, як завжди, банальнi. Це виплата утримання i зневiра у перемозi.

Ходкевич напружився. Кiлька хвилин про щось думав. Вони поволi iхали перед валом, на якому подекуди працювали землекопи. Високий, iз запахом свiжоi землi, насип. Наiжачився гострими дубовими палями, вкрився хитромудрими укрiпленнями, хижо вищерився гарматними стволами. Ходкевич не мiг не вiдзначити вдалу, з точки зору фортифiкацii, побудову табору.

– Вони не вiрять у перемогу… О Свента Дiво! Скiльки разiв я жалкував, що минули часи Давнього Риму! І щоразу переконувався, що жаль цей небезпiдставний. О пане Станiславе! Хiба легiонери Сципiонiв не вiрили в перемогу над Ганнiбалом навiть пiсля нищiвних поразок пiд Канами та Транзименським озером? Хiба терзалися сумнiвами iхнi наступники, коли заглиблювались у хащi германських лiсiв уже в часи безсмертного Октавiана Августа? Чи коли кидались у холоднi хвилi серед берегових скель Британii? Чому в мене немае таких жовнiрiв?

Любомирський, в черговий раз погоджуючись, хитав головою. Вiн добре знав захоплення коронного гетьмана iсторiею вiйн Давнього Риму, тому не сперечався.

– Цi залiзнi люди вмiли переносити труднощi, а також вiрили в себе. Тому й володiли бiльшою частиною цивiлiзованого свiту… Ave Caesar, morituri te salutant[14 - Ave Caesar, morituri te salutant! (лат.) – «Живи, Цезарю, на страту рокованi тебе вiтають!» – цими словами вiтали римського iмператора гладiатори, виходячи на арену.]! Чуете, пане Любомирський! Скiльки мужностi у цих словах, скiльки самопожертви! Цезарю! Тi, що йдуть на смерть, вiтають тебе! Хiба можна не захоплюватися цими героями?

– Але, наскiльки пам'ятаю, цi слова говорили гладiатори… – невпевнено вставив Любомирський.

Ходкевич спалахнув:

– Не в тому рiч! Цими словами найбiльш влучно можна схарактеризувати римлян… А що у мене? Вони не вiрять у перемогу…

– Але погодьтеся, на це е певнi пiдстави. Табором поширилися чутки, що козаки перейшли на бiк туркiв. Кажуть, вони не прийдуть.

Ходкевич миттево повернувся з античних часiв до проблем сьогоднiшнiх.

– Чому ж ви дозволяете такi чутки? – зиркнув вiн на Любомирського. – Я волiв би, щоб тих, хто розпускае такi плiтки, не гаючись, карали.

– Але я так i дiю! У моiх полках не наважуються навiть натякати на такi непотрiбнi теми! – Любомирський зробив вiдчутний наголос на словосполученнi «моiх полках». Ходкевич зрозумiв натяк, але не вiдповiв нападом на напад. Дивлячись десь поперед себе, чiтко промовив:

– Негайно оголосiть у вiйську, що в мене були посли вiд Бородавки та Сагайдачного. Козаки поспiшають нам на допомогу i через кiлька днiв будуть тут.

– Добре. А це е правда?

– Для них, – Ходкевич показав пальцем на працюючих жовнiрiв, – правда!

– Бувають моменти, коли бажаеш стати простим жовнiром! – зiтхнув Любомирський.

– А от тут я з вами цiлком згоден! – Ходкевич махнув рукою до гусарiв, якi супроводжували його, i чвалом погнав коня вниз порослим травою схилом. Туди, де широкою блакитною стрiчкою, вигнутою, як кривий турецький ятаган, нiс своi води могутнiй Днiстер.



Татари тримали в облозi невеличкий козацький табiр уже три години. Спочатку, побачивши свою кiлькiсну перевагу, кинулися, було, у наступ, але напоролися на щiльний мушкетний вогонь i вiдкотилися. Козаки з неймовiрною швидкiстю робили залп за залпом, i шквал гарячого свинцю просто знiс, зрубуючи, як косар осоку, п'ять десяткiв найлiпших нукерiв Кантемiр-мурзи. На зеленому килимi над Прутом застигли бруднi плями вбитих воякiв. Щось подiбне коiлось i на протилежному березi рiчки. З печери час вiд часу гостро лунали пострiли, i татари трималися вiд неi подалi. Обережно поглядали вони у темний отвiр нагорi й одразу ховалися, наляканi черговим пострiлом, який вибивав бризки куряви зовсiм поряд з допитливими головами.

Десь поруч iз печерою несамовито волав поранений. Уже близько двох годин наповнював вiн округу нелюдським криком, що зривався на важкий стогiн. Здавалося, там лежала не одна людина, а кiлька грiшних душ, якi несамовито волали, вириваючись iз пекельних пазурiв. Інодi замовкав, тодi всi, хто це чув, з полегшенням зiтхали. Хрестились або вiддавали дяку Аллаховi за те, що припинив муки нещасного. Однак скоро знову iх обдавало холодом жахливих крикiв. Поранений, зiбравшись iз силами, повторював i повторював свою страшну заупокiйну.

– Грiшна душа! – говорили козаки.

– Багато бiди бусурманин на своему вiку наробив…

– Нiяк не вiдiйде.

– А, собацi собача смерть! – махали другi.

Микитi було добре видно протилежний берег, густо зарослий пiдлiском. Вiн щосили напружував зiр, але нiчого не мiг розiбрати в темному отворi печери. Десь там братчики, що про iхню долю вiн, наказний атаман, мав пектися як про власну. З ними Андрiй. Суворий Непийпиво з першого дня, вiдколи Кульбаба з'явився на Сiчi, ставився до нього особливо. Чи то жалiв? А може, просто до душi йому припав веселий непосидючий молодик? Урештi, що бачив у життi цей крицевий запорожець, окрiм важкого вiйськового життя? Не сидiв вiн пiд вишнями з жартiвливою дiвчиною, не сватав ii, потайки боячись пiднесеного гарбуза. Не притискав до серця молоду дружину. Усе промiняв на шаблю, люльку, а коли час прийде, – на «жiночку, у чистiм полi могилочку». Не знав i дитячого щебету, не вiшав синовi у головах гостроi шабельки. Напевне, тому й полюбив усiею душею Андрiя, прикипiв до нього серцем. За давнiм сiчовим звичаем, молодик звертався до бувалого запорожця «батьку», а Микита надавав цьому ще й того, iншого значення, якого за межами Запорiзькоi Сiчi звикли надавати звичайнi люди. Вiн завжди видiляв Андрiя з-помiж iнших новикiв. Намагався бiльше навчити, краще пiдготувати хлопця до важкого життя запорiзького лицаря. І радiв, радiв з його успiхiв! Навiть потiм, коли Кульбаба став справжнiм козаком, Микита намагався триматися поруч, хоча тепер мiж ними були вже iншi, дружнi, стосунки. Тож зараз у загартованого боями Микити стискалося вiд туги серце. Вiн бачив, як мало шансiв на порятунок у тих, хто не встиг перетнути рiчку.

Зробили перекличку. У таборi налiчувалося двiстi козакiв, двое з них були пораненi пiд час нiчного штурму. Це означало, що у печерi менше сотнi людей. Усi запаси пороху та куль – у таборi. Значна частина провiзii теж, отже, у тих, хто був пiд облогою на тому березi, були тiльки запаси, що iх козаки зазвичай мали iз собою. А цього вистачить лише на один-два днi. Обставини гнiтючi.

Микита струснув головою. Треба було зосередитися на оборонi табору, в якому перебувала бiльша частина загону i вози з припасами, що iх так очiкував кiш. Микита наказав змiцнювати табiр земляними укрiпленнями. Частина козакiв взялася за мотики i лопати, тодi як iншi тримали на мушцi ворога. Татари у безсилiй лютi щось верещали за кiлькасот крокiв вiд табору.

Пiдiйшов Максим Горбонiс.

– Погане дiло, Микито, вони не просто так не пiдходять. Напевно, позаду йдуть ще бiльшi сили.

– Сам бачу. Що робитимемо?

– Помолимося Господовi i будемо захищатись.

– Добре, братику, добре! Ось тiльки не отаман я вам бiльше… Обдурили мене татари, як собача нерозумне! – Микита у розпачi вдарив кулаком по свiжоскопанiй землi.

– Перестань, Микито! Чуеш! – голос Максима забринiв вiд напруги. – Не картай себе. Цього нiхто не мiг передбачити.

– Як щеня… Як вiслюка дурного, – ще раз повторив Микита дещо тихiше.

– Я думаю так, Микито: будемо захищатися до ночi, потiм вирушимо «оборонною рукою». За кiлька днiв будемо у своiх. Іншого виходу немае…

– Там Андрiй, – перебив його Микита, – i там майже сотня братчикiв!

– Я знаю!.. Микито, треба рятувати те, що залишилось.

Непийпиво довго не вiдповiдав, а коли нарештi озвався, вiд хвилинноi слабкостi не залишилося й слiду.

– Ми проб'емося! Проб'емось, а потiм повернемося зi всiм кошем. Вiр менi… – вiн глянув на далеку печеру. – Вiр менi, Андрiю!

Микита вибiг на насип i повернувся до козакiв. Рукави жупана, що спадали з плечей, мов крила, стрепенулися, коли вiн вихопив iз пiхов шаблю, пiднявши ii догори.

– Козаки! Браття! Ви мене чуете?!

– Чуемо, батьку! – гучко розкотилася вiдповiдь запорожцiв.

– Тож слухайте… Я не пропоную вам умерти за вiру православну, ви i без мене, а може, й лiпше за мене це вмiете. Я також не закликаю вас бути мужнiми в бою – це ви теж добре вмiете. Я майже всiх вас знаю багато рокiв. Плiч-о-плiч бився я iз вами проти бусурман i всiх ворогiв вiри нашоi. Тепер хочу ради: як бути далi? Завинив я перед вами, братики. Привiв до скрути великоi… Як останнiй шмаркач, дав татарам обвести себе навколо пальця!.. – вiн вiльною рукою висмикнув iз-за пояса пернача. – Виберiть достойного. А щодо мене, ось моя шабля! Карайте чи милуйте, воля ваша, панове-молодцi. Такоi честi, що ii надав менi батько кошовий, я не вартий… – вiн устромив шаблю в землю i, знявши шапку, поклав на неi пернач поряд iз блискучим клинком. А сам, схиливши голову, став поряд.

Серед козакiв почався гомiн. Запорожцi впiвголоса радилися про почуте. Нарештi наперед виступив сивовусий Назар Юшка. Вiн пригладив довжелезного сивого оселедця i неквапно вимовив:

– Послухайте, товариство, мого слова… Багато я бачив на своему вiку… І доброго, i поганого. Усiлякi люди зустрiчалися менi. Були й такi, що най Бог милуе… Але таких мало. Скажу правду: я був проти призначення Микити Непийпива наказним отаманом. Молодий ще, негоже йому мною, сивочубим дiдом, керувати. І не один я був такий… Та не про це зараз… Напевно, всi зрозумiли, що нас оточено. Ми опинилися на шляху усiеi турецькоi армii. І те, що ми бачимо, – це лише акинджii[15 - Акинджii – передовi загони турецькоi армii, що, наводячи страх, знищували все на своему шляху.]. Але ти, Микито, – вiн обернувся до Микити, – нi в чому не завинив перед нами. Я бачив тебе в дiлi. Тобi на роду написано бути ватажком. І поряд iз тобою радий буду своi старi костi покласти за вiру нашу православну й за славу козацьку. Воля та вiдвага або мед п'е, або життя вiддае! Я все сказав.

У досi безмовних рядах почав наростати гул i нарештi, прорвавшись на волю, нестримним криком прокотився над долиною стрiмкого Прута. Угору полетiли шапки – цим запорожцi виказували згоду зi словами старого козака.

– Вiзьми пернач, Микито! Ти добрий отаман! – чулось iз натовпу.

– Слушно, Назаре! На те ми й козаки, щоби битися. Бери пернач, отамане!

– Погуляемо на славу. Проллемо кровцi нечестивоi! Го-го-го! Проллемо!

На крихiтному майданi за двома рядами возiв панувало пiднесення. Настрiй у козакiв пiдходив швидше для весiлля, нiж для кривавого бою. З жартами й смiхом, iз веселими пiснями дiставали з возiв, iз сiдельних сумок найлiпший, припасений для свята, одяг. Одягали чисту бiлизну, голилися. Розквiтали серед зеленого поля червонi кармазини. Буяли блискучим золотом червонi, синi, зеленi жупани. Оксамит, лундиш, дорогi соболi, видри на шапках. Кремезнi постатi, обмащенi дьогтем широкi шаровари. Через пiвгодини табiр скидався на раду старшин реестрового вiйська: таким багатющим був одяг запорожцiв. Рiзнобарвним квiтником, iз тих, що радують око прекрасним панянкам, постав табiр над критими бичачими шкiрами возами. Ощетинилися стволами мушкетiв i застигли. Вiтерець iз запахами водоростей донiс до здивованих татар могутнiй, як морська стихiя, спiв. Низькi голоси виводили твердо й непорушно, як скелi над берегами:

		…Не сьогоднi, так завтра поляже вона,
		Як у степу од вiтру трава,
		А слава не вмре, не поляже,
		Всьому свiту лицарство козацьке розкаже
		Та козацька слава,
		Що по всьому свiту дивом стала,
		Що по всьому свiту степом розляглась-простяглась
		Та по всьому свiту луговим гомоном роздалась,
		Туреччинi та татарщинi добрим лихом знати далась
		Та й ляхам-ворогам на спис оддалась…

А з протилежного берега, з печери, уже пiдхопили, примножили лицарську пiсню мужнiми голосами. З'едналися востанне у спiвi, потроенi луною берегових скель. Загримiли похоронним дзвоном по сотнях ворогiв, а самi ще бiльше пiднялися духом. І все спiвали, спiвали, не спиняючись навiть серед грому залпiв i хмар порохового диму…

До ворожих позицiй iз тилу пiдходили передовi бюлюки[16 - Бюлюк (тур.) – загiн.] яничарiв.



У напiвтемрявi печери панувала тиша. Чути було, як десь у глибинi скапуе вода та шкребуть кажани. Двое козакiв лежали за камiнням поблизу виходу, спрямувавши вниз мушкети. Решта стомлено сидiла пiд стiнами, опираючись на холодне вогке камiння. Хоча було досить прохолодно, вогнище не розкладали – невеличкий отвiр у скелi миттево наповнювався iдким димом. Було помiтно, що козаки сильно змарнiли. На тiлi багатьох бiлiли полотном перев'язки i чорнiли запеклою кров'ю численнi рани й порiзи. Дехто спав, пiдклавши пiд голову кулак. Укрите сiткою трiщин склепiння здригалося вiд могутнього хропiння. Ішов третiй день облоги.

До Андрiя, який чатував отвiр, ззаду пiдповзли. Повернувши голову, побачив Малюту. Той був одягнений лише у сорочку й шаровари. Із перев'язаного лоба крiзь пов'язку проступала кров. Стiкаючи по бруднiй скронi, вона скапувала на вишитий комiр сорочки. Малюта цього не помiчав.

– Чого роздягнувся, не зимно? – запитав Андрiй.

– Де там в бiса не зимно! Той карниз, де всi ядра розбивалися, пам'ятаеш?

– Ну.

– Жупанами закрили. Тепер не так сiктиме.

– А-а. На ще мого.

– Сам занесеш. Що там?

– Та нiби затихло. Кидають гаки, щоб зачепити убитих. Вони вже по тiлах лiзти не можуть.

– Давай пiдмiню, вiдпочинеш.

– Нiчого, я не втомився. А ти, либонь, ще не настрiлявся?

– А що, може б кого поцiлив…

– Ховайся! – швидко прошепотiв Андрiй.

Малюта рiзко пригнув голову.

– А що воно? – запитав.

– Ще гармату тягнуть! У тебе навiть слiпий влучить! – Андрiй тихо засмiявся, прикривши долонею рота.

Малюта образився.

– Йди ти до диявола! От бiсове сiм'я, за собою лiпше б дивився.

– Ну-ну! Не ображайся. А повзи-но сюди, я тобi султана бусурманського покажу.

– Ти що! Брешеш, шибенику. – Малюта миттю пiдповз до Андрiя. – Де?

– А он, бачиш, у долинi шатро величезне… Ген-ген! – Андрiй вказав донизу пальцем.

Там, у долинi, посеред величезного турецького табору височiв високий бiлий намет. На його особливий статус указував стрiй вартових яничар, що, притримуючи коней, гарцювали навкруги. Перед вiдкритими полами намету стояло кiлька чоловiк у багатющих, що видно було навiть на вiдстанi, вбраннях.

– То який iз них султан?

– А я знаю?! Вибирай, який подобаеться.

– Що його, поганця, вибирати. Ось якби з мушкета можна було дiстати…

– Якби, – мрiйливо згодився Андрiй.

– Слухай, Кульбабо, а що там нашi? – раптом стрепенувся Малюта.

– Прорвалися нашi, – обличчя Андрiя освiтила посмiшка, – вночi вiдiйшли. Ох, i побили вони яничарiв! Онде ще мерцiв тягають.

На протилежному боцi, бiля спорожнiлого Микитиного табору, було досить людно. Два десятки турецьких воякiв, тримаючи у руках дерев'янi ношi, переносили тiла убитих, складаючи iх у ряди. Десятки таких рядiв займали досить велику площу. Турки ховали своiх убитих за мусульманським звичаем. До вух козакiв вiтер доносив ледве чутнi, зануднi молитви.

– Тьху! Погань яка. І моляться, мов барани мекають, – бридливо сплюнув Малюта.

– Дурню, радiй вiд мекання цього, вони ж, поганцi, мертвих оплакують. А заодно i по Микитi з братчиками сльози ллють, що облизня спiймали.

Знизу почувся невиразний шурхiт. Осипалося пiд чиiмись ногами камiння.

– До зброi, братики! Знову лiзуть, – голосно закричав Андрiй.

Знизу турки пiдтягували великi, сяючi бронзою стволи гармат. Серед них Андрiй розпiзнав двi патрiери – мортири, з яких стрiляли розривними гранатами. Судячи з кiлькостi й калiбру артилерii, турки вирiшили покiнчити з козаками раз i назавжди. Кошлатi верблюди з натугою тягли мiшки з ядрами.

Андрiй уже в котрий раз пожалкував, що у них не залишилося бодай однiеi гакiвницi. З неi можна було б спробувати розстрiляти верблюдiв. Це затримало б розв'язку. Утiм, бiльшiсть козакiв уже не мали надii на порятунок. Молились, а потiм, зцiпивши зуби, ставали до зброi. Похмурi погляди не вiщували ворогам нiчого доброго.

Через годину почався гарматний обстрiл. Чавуннi ядра зi страшним ревом вдарялись у скелю поряд iз печерою, вибиваючи з неi хмари гострих уламкiв. Вiд деяких ходором ходила пiд ногами земля. Подекуди вiдколювалися цiлi пласти породи, iз шурхотом i трiском сповзали вниз. Поступово гармати пристрiлялись, i ядра посипалися в печеру. Рвали загату з жупанiв, гучко вдарялися в камiнь склепiння. З'явилися пораненi. Ядра, розбитi на друзки, навiть сам камiнь, вибитий зi стiн, – усе це шукало беззахиснi цiлi, сiючи смерть на своему шляху. Козаки тиснулись у щiлини кам'янистоi породи, намагалися врости у найменший отвiр, що ставав рятiвним серед панiвного бенкету смертi. Тепер у печерi було годi щось побачити чи почути. Грiм, спалахи вiд гранат – усе поедналося в гучну какофонiю. Здавалось, у цьому пеклi годi вижити й мiзернiй мурасi. Дивувало навiть те, що до цього часу не обвалилася, ховаючи пiд собою жменьку смiливцiв, стеля.

Однак козаки трималися. Рятував внутрiшнiй рельеф печери. Їi темнi вологi стiни мали в собi безлiч нiш та трiщин. Дощова вода за сотнi й сотнi рокiв, перефiльтрована через тонкий пласт наносних порiд, линула далi, углиб. Долала товщу гори i знаходила вихiд, промиваючи нiшi в найтвердiшому гранiтi своiми податливими струменями.

Поволi обстрiл почав припинятися. Здолавши свiй ревучий пiк, вiн спадав, мов штормова хвиля i, нарештi вибухнувши вогнем трьох останнiх гранат, припинився. У тишi, яка здавалася чимось неправдоподiбним, осипалися ще деякi камiнцi, капала десь у печерi вода, а в прозорiй височинi неба виспiвував своi веселi пiснi жайворонок.

Закривавленi, укритi сажею й пилом запорожцi кинулися до отвору. Завмерли до пори, не виказуючи, що все ще чiпляються за життя. Знизу щiльними рядами наближались яничари, одягнутi у яскравi напiвкунтушi iз зеленого сукна, бiлi, до колiн гетри й короткi синi шаровари. На головах – сяючi бiлизною «рукави святого дервiша» – кауки[17 - Kayк (тур.) – капелюх.], що нагадували височенний бiлий ковпак. Ішли смiливо, не сподiваючись на бiльш-менш вагомий опiр. Наблизившись, дiстали шаблi й перейшли на бiг. У несамовитому вигуку «Аллах акбар» роззявилося не менше, нiж сотня ротiв. Багатоголосий крик вiдбився вiд скель, якi перетворили його на занудно-розкотисте «алла…»

До отвору печери залишилося два десятки крокiв, коли в обличчя яничарам вибухнув вогненний залп. Ударив по беззахисному людському тiлу скаженим свинцем, пошматував сукно, шкiру й костi. За ним ще один i ще… За хвилину хмара порохового диму розвiялася, черговий раз вiдкриваючи небу купу скалiчених трупiв. В агонii билися сини Аллаха, щедро зрошували землю яскраво-червоними плямами. Тих поборникiв iсламу, котрi намагалися вiдповзти за камiння, козаки добивали поодинокими прицiльними пострiлами.

Десь iзнизу вiтер донiс погрозливе виття сотень горлянок – турки не сподiвалися на такий розвиток подiй, тож були приголомшенi.

– Маете свого Аллаха, бусурмани, можете привiтати його особисто, – безсило прошепотiв Андрiй пересохлими губами.

Вiн притиснувся плечима до прохолодноi стiни й зажмурив очi. Хоч з останнiх сил намагався виглядати бадьорим, це ставало все складнiшим. Сильно доткала спрага, а в горлi рiзало вiд порохового диму. Кiлька хвилин Андрiй сидiв нерухомо, потiм примусив себе пiднятись i пiти на пошуки води. У напiвтемрявi мало не впав, коли зачепився ногою за чиесь мертве тiло. Далi ступав обережнiше.

Вода в козацьких фляжках закiнчилася ще напередоднi, тож доводилося збирати ту, що стiкала по вогких стiнах печери. Пiд цi каламутнi краплi пiдставляли невеликi дерев'янi цеберця й порожнi порохiвницi. Була надiя, що вглиб, де вони стояли, ядра не долетiли.

Через десяток крокiв Андрiй натрапив на переляканого молодика, що сидiв пiд стiною i дрiбно тремтiв.

Андрiй придивився до хлопчини:

– Чому тремтиш, козаче, замерз чи що?

Малий пiдвiв очi.

– Батька Сома вбило, – вiдповiв схлипуючи. – Он голову вiдiрвало.

Молодик указав на нерухоме тiло, що з розкинутими руками лежало серед калюжi чорноi у напiвмороцi печери кровi. Андрiй поглянув туди, куди вiн вказував, i вiдразу пригадав веселого хлопця з чорним смоляним чубом та карими, великими, як у дiвчини, очима. Тепер у Петра Сома не було обличчя. Андрiй похитав головою i сiв бiля хлопця.

– Скiльки маеш рокiв? – запитав.

– Чотирнадцять, – почув у вiдповiдь.

– Дуже страшно?

Малий шморгнув носом i опустив очi додолу.

– Звуть як?

– Яцьком.

– Яцьком… Як пана гетьмана… Ти як тут опинився?

– Батька Сома вблагав… Возом правити дозволив…

– А-а… Ну, не тремти. Ти ж козак, тож нiчого не повинен боятися на цьому свiтi. Бог не видасть – свиня не з'iсть, – Андрiй притулився до стiни потилицею i закрив стомленi очi. Кiлька хвилин мовчав. Молодик винувато шморгав носом. Раптом Андрiй пригадав подii кiлькаденноi давностi.

– Ти не той Яцько, пiд яким коня вбило, як хутiр брали?

– Той, батьку.

– То ти везучий, Яцьку… Чого ж плачеш?

У вiдповiдь тиша. Андрiй на мить вiдчув, що дiеться у дитячiй головi.

– Ну от що, Яцьку. Всi пiд Богом ходимо. Як доля писана, так i проживемо. На Сiчi кажуть: умiв шарпати – зумiй i померти не скиглячи.

Хлопець довго не вiдповiдав, потiм пiдняв на Андрiя великi сiрi очi.

– Ми всi тут погинемо?

– З чого ти взяв? – Андрiй примусив себе вiдповiсти безтурботно-веселим тоном.

– Не знаю… Їх там, як зiрок на небi…

– То й що? Ми ж запорожцi!

Яцько зiтхнув, майже схлипнув. У всьому його виглядi була зневiра. Андрiй узяв його за пiдборiддя.

– Добре. Слухай, що скажу. Коли менi було чотирнадцять, я був один серед степу. За мною полював татарський чамбул. Я пам'ятаю, не мав жодноi надii на порятунок. Стрiли сипалися так щiльно… Однiеi митi я навiть хотiв зупинитися. Хотiлося припинити боротьбу, тому що не мав надii на порятунок. Навiть найменшоi. Але потiм вiдiгнав цю думку. Якщо вони хочуть упiймати мене, хай зроблять це без моеi допомоги. І я залишився жити. Ось так. А ти серед нас, серед запорожцiв. І я тобi обiцяю, що захищатиму тебе, скiльки сили стане. А ти, Яцьку… Ти теж козак. Тож будь мужнiм.

Малий обтер брудним рукавом сльози.

– Добре, батьку, я спробую.

– Ну, от i добре. Давай, закiнчуй скиглити i займайся дiлом. Там е пораненi, ти iм повинен допомогти.

– Що менi робити, батьку? – у голосi хлопця з'явилися новi нотки.

– Назбирай води, вона там, – Андрiй вказав углиб печери, – у цеберцях. І неси до поранених. Я бачив, що iх перев'язують Сивий iз Лящем.

Яцько побiг виконувати завдання, а Андрiй пiшов слiдом. Пiд слизькою стiною вiн намацав невелике дерев'яне вiдро. Вода була каламутна, i на зубах скреготiв пiсок, але довгождана волога прохолодною цiвкою охолодила розпечене нутро. Андрiй iз полегкiстю перевiв подих…



Нiч пройшла спокiйно, а на ранок козаки здивовано споглядали, як турки знiмали гармати, вiдвозячи iх кудись углиб табору.

– Що за чортiвня! – витрiщився на Андрiя Малюта, який знову лежав поруч, стискаючи цiв'я мушкета.

– Щось надумав отоманин. Б'юсь об заклад, вони змiняють тактику. Знають, собаки, що у нас припасiв мало! Можуть облогою морити.

– Нi, синки, облоги не буде, – почувся голос старого запорожця Гниди, – повiрте моему слову. В них часу нема з такою нiкчемною купкою бавитися. Попереду поляки, попереду все вiйсько козацьке. Їм туди потрiбно, до Хотина.

– А що ж вони надумали?

– Та бiс iх знае, поганцiв. Поживемо – побачимо.

Незабаром знизу з'явились яничари. Вони несли великi в'язанки хмизу i полотнянi мiшки з порохом. Залишаючись поза межами досяжностi козацьких мушкетiв, складали хмиз великим пiвколом навкруг печери. Нарештi стали зрозумiлими iхнi намiри. Турки збиралися пiдкурити козакiв, як пiдкурюють у норi лиса.

Андрiй послинив палець i пiдняв угору. Ледве вiдчутний струмiнь повiтря дув у печеру. Якщо яничари пiдпалять багаття, у печерi скоро не стане чим дихати. Перша думка, що з'явилася в головi Андрiя, була зробити вилазку. Миттевим нападом скинути туркiв до рiчки i загасити вогнi. Але чим бiльше вiн думав, то бiльше переконувався, що це абсолютно неможливо. Навiть якщо припустити, що козаки прорвуться крiзь нищiвний вогонь яничарок, залишаеться питання: чи надовго буде вiдтягнута iхня доля. Адже через кiлька годин турки поновлять запаси дров та пороху. Про те, щоб пробиватися через багатотисячний табiр купкою у пiвсотнi душ, а саме стiльки iх i залишилося, не могло бути й мови. У повiтрi повисло гнiтюче чекання.

Раптом звiдкiлясь iздалеку пролунав крик ламаною украiнською мовою:

– Гей, уруси, виходьте по одному, i падишах залишить вам вашi нiкчемнi життя!

– Це що за птиця? – мовив хтось.

– Ти хто такий? – крикнув Гнида.

– Я посол великого падишаха, хай продовжить Аллах роки його, пропоную вiд його iменi врятувати вашi нещаснi гяурськi душi.

– О-о! Ти, напевне, пiп! – знову загув, як у бочку, Гнида.

Невiдомий голос помовчав, засвоюючи почуте. Потiм озвався ще один.

– Великий падишах наказав передати, що ви славнi воiни. Вiн пишаеться вашою мужнiстю, тож пропонуе вам життя й волю, якщо ви припините опiр.

– Чие життя? – закричав Андрiй.

– Ваше! – донеслося. – Зараз воно не варте й куруша.

– Ти там знаеш, скiльки воно варте… А воля й без того з нами! Давай торгуйся, може, ще щось маеш?

– Коли ми запалимо хмиз, вам настане кiнець!

– Нi! Ти не пiп, – провадив свого Гнида, – ти потурнак псячий, чого ж ти душi праведнi рятувати лiзеш?!

Запанувала мовчанка.

– За попом пiшли. Гнида умовив-таки! – зробив пiдсумок Андрiй.

– Якщо ви складете зброю i приймете вiру пророка, то будете вiльними. Вiльними й багатими. Повiрте, падишах умiе тримати слово, – почулося нарештi.

– Ну, лицарство, в потурнаки кличуть, пiдемо?

Іронiчнi нотки в голосi Андрiя викликали несамовитий смiх серед людей, якi вже давно з напруженням очiкували смертi. Кiлькаденна облога, темнi стiни печери, ворожий табiр, що серед нього вони опинилися, – все це натягувало нерви струною, душило, силкуючись зламати загартовану на Сiчi волю. Психiчна енергiя рвалася назовнi, загрожувала перетворитися у панiку, жах, що сковував м'язи. І нарештi подолала запони, перетворилася на… гомеричний регiт. Повiльно наростаючи, хвиля шаленого смiху вибилася з-пiд низького склепiння на кам'янистi схили над Прутом. Запорожцi, задихаючись, трималися за животи. Тут чулись i пискляве «i-i-i», i громоподiбне «го-го-го», i ще сотнi вiдтiнкiв у тому несамовитому вибуховi веселощiв. Серед цього чулися на адресу падишаха такi реплiки, що вiд них бiлiли, як вiск, невидимi парламентери.

Нарештi в отворi печери виросла постать старого сивовусого Гниди. Чорного вiд степового сонця й порохового диму, з довжезним оселедцем i золотим кулком у вусi. З люлькою в зубах i в розiрванiй сорочцi, що крiзь неi проглядали волохатi груди. У широких червоних шароварах. У всьому виглядi козака було стiльки сили, стiльки лихоi вдачi, що жодна рука не змогла натиснути на собачку мушкета.

– Чуеш, бусурмане?! Вони не хочуть!!! – прогримiв страшний голос.

– Ви всi помрете тут лютою смертю! – зашипiв той самий голос.

Обличчя Гниди мов закам'янiло. Очi палали люттю, а на вкритих зморшками щоках заграли жовна.

– Тобi, собако, пояснити, з ким говориш? Ми лицарi запорiзькi! Твою бусурманську неньку туди! Ти кому вiру свою погану пропонуеш, недоумку? Передай лiпше своему поганцевi-султану, що ми тут кiстьми ляжемо, плюючи на нього. За святу вiру життя вiддамо не жалкуючи… А смертi ми не боiмося. Мiй батько помер смертю стовповою у вас, бусурман, i менi таке на долi написано. Якщо ж у бою з вами помру, то велику радiсть матиму. Іди до бiса, чи то пак до султана, вишкребку!

Почулися схвальнi голоси:

– Правильно, батьку!

– Ой, добре Свирид Гнида сказав!

– Помремо, браття, за вiру нашу!

– Скiльки сили стане бусурман бити!

Погомонiвши, козаки зiбрались у велике коло i почали молитися. Кожен приготувався до найгiршого. У долинi турки розводили вогнi…

Усе закiнчилося за кiлька годин. Коли печера наповнилася густим iдким димом, запорожцi почали задихатись. Один за одним виходили пiд шаблi яничар. Османськi вояки десятками кидалися на заслiплених запорожцiв i з несамовитою люттю рубали iх на шматки. Дехто боронився, але це була боротьба приречених. Упав Малюта, упав Гнида, упав Михай Корж, обливаючись кров'ю. Десятки порубаних запорожцiв укрили землю, розкинувши руки, немов у мiцному козацькому снi. На обличчi у декотрих навiть пiсля смертi залишалася весела посмiшка – запорожцi гуляли на кривавому бенкетi…

Андрiй, задихаючись, обмацував стiни печери.

– Яцьку, де ти? – у перервах мiж нападами кашлю кликав вiн.

Яцька нiде не було. Нарештi ноги зачепилися за щось м'яке. Андрiй зiгнувся i крiзь видушенi димом сльози побачив хлопчика. Юнак знепритомнiв вiд чаду. Андрiй схопив його за комiр i потяг до отвору. Ноги зачiплялися за камiння, невидиме у густому диму. Кашель рвав легенi. Андрiй сам ледве тримався на ногах, але хлопця з рук не випускав.

Ось i отвiр. Вдалося на мить хапнути свiжого повiтря, i Андрiй вiдразу помiтив за три кроки вiд себе яничара у високому бiлому тюрбанi бюлюк-пашi[18 - Бюлюк-паша – командир загону.]. Андрiй дiстав пiстоль i повiльно звiв курок. Дим дедалi густiшав. Вiн навiв зброю туди, де тiльки що бачив яничара, i натиснув на гачок. Пролунав пострiл, i зовсiм поряд хтось зойкнув. Почувся звук тiла, що падае. Андрiй сховав за пояс розрядженого пiстоля i дiстав другого. На якийсь час шлях вiльний. Неподалiк чулися голоси, що перекликалися турецькою мовою. Козацьких голосiв уже не було чути. Загiн перестав iснувати…

Андрiй, мов гадюка, повз крiзь колючi кущi, тягнучи за собою непритомного Яцька. Голки шипшини боляче впивалися в обличчя, залишаючи глибокi червонi подряпини. Раптом рука провалилась у торiшне листя. Андрiй помацав, i очi його радiсно заблищали. Попереду було порожне вовче лiгво. Пiд корiнням сторiчного бука хижаки вирили собi глибоку нору, що згодом заросла травою. Усерединi ще зберiгався важкий звiрячий дух. Кульбаба залiз у лiгво i притягнув до себе Яцька, розправивши за ним зiм'яту рослиннiсть.

Роздивився навколо. Вирита пiд корiнням нора ледве-ледве вмiщувала iх двох. Заростi трави надiйно захищали вiд ворожого ока. Андрiй вiдклав пiстоля i нахилився до хлопчика. Вухо вловило тихе сопiння. З полегшенням вiдкинувся на спину, можна було перевести подих. У грудях усе ще пекло вiд диму, але намагався стримати кашель, що мало не розривав легенi. Турки ходили зовсiм поряд. Гелготали щось, час вiд часу гупали, немов рубали дрова. Через хвилину Андрiй з огидою зрозумiв, що це за звуки, – яничари вiдрубували мертвим голови. На мить уявив людей, що з ними бився плiч-о-плiч ще чверть години тому, але вiдiгнав вiд себе цi образи. Треба було спрямувати всю енергiю на порятунок, а помста потiм. Помста добра, як простигне. Зараз Кульбаба був зовсiм не схожий на безтурботного запального хлопчака.

Через кiлька хвилин зарухався Яцько. Почувся стогiн.

– Де я? – змарнiлим голосом прошепотiв молодик.

Андрiй миттево затулив йому долонею рот i, нагнувшись до нього впритул, ледь чутно прошепотiв:

– Лежи тихо! Турки зовсiм поряд… Дасть Бог дожити до темряви, виберемось. А поки лежи, не кахикай!




Сагайдачний


Двадцять восьмого серпня, у п'ятницю, в Хотинi з'явилися передовi загони турецького вiйська. Спочатку небагато, але потiм усе щiльнiше й щiльнiше заповнювали виднокрай вiйськовi порядки, табуни коней, череди худоби й натовпи обозноi челядi. Тисячi наметiв укрили навколишнi пагорби i долини, змушуючи польських жовнiрiв тривожно поглядати на рейментарiв. Бойовий дух було зламано ще до початку битви. Очi воякiв iз надiею позирали на пiвдень, намагаючись роздивитися там довгоочiкуванi козацькi полки. Але жовто-зелена долина, мiсцями поросла невеликими дiлянками лiсу, залишалася безлюдною. І голови опускалися ще нижче.

Ходкевич стояв мiж зубцями на пiвденно-захiдному мурi, коли почув позаду швидкi кроки посильного. Уважно розглядав у далекозору трубу недалекий уже ворожий табiр. Кроки затихли, наблизившись, i Ходкевич опустив трубу. Склав ii i затиснув руками за спиною.

– До вас посланцi, – уклонившись, мовив вiйськовий товариш.

– Вiд кого? – зацiкавився Ходкевич.

– Вiд козакiв, ваша милiсть.

– Що?! – Ходкевич аж пiдстрибнув. – Де вони?

– Я наказав iм зачекати у вашiй приймальнi.

– Добре. Негайно збирайте вiйськову нараду.

Ходкевич рiзко повернувся i покрокував сходами донизу, час вiд часу дзвiнко вдаряючи острогами по витертих тисячами нiг сходинках. Поспiшав. У думках намагався уявити, що для нього приготував Бородавка на цей раз. Але те, що постане перед ним, не мiг уявити.

На мiсцi очiкуваних послiв Бородавки стояв, уважно позираючи поглядом зелених очей, Петро Конашевич-Сагайдачний. Ходкевич здивовано розвiв руками.

– Нех бендзе Єзус похвальони! – вiн рвучко наблизився i простягнув Сагайдачному руку. – Радий бачити вас, милостивий пане.

– І я радий, шановний пане гетьмане! Дуже радий. Як ся маете?

– Ми добре. Готуемося до оборони. Вас тiльки зачекались-мо. Ну, тепер, маю надiю, моi жовнiри зможуть привiтати панiв-козакiв особисто.

– Панiв? – здiйняв брови Сагайдачний.

Ходкевич зробив вигляд, що не почув.

– Коли ми зможемо очiкувати вас?

– Але я вже тут, прошу пана! Стою поряд iз вами.

– Я волiв би жартувати за iнших обставин!

Ходкевич уже лаяв себе за той порив, з яким вiн зустрiв козацького ватажка.

– Я не жартую, ваша милiсть. Зi мною лише загiн охорони. Я щойно з Варшави, – вiдповiв Сагайдачний.

Ходкевич схилив голову. Дiйсно, з чого вiн узяв, що Сагайдачний приведе вiйсько? Адже доповiдали, i неодноразово, що на чолi Бородавка, i тримаеться вiн досить твердо. На таку швидку змiну влади розраховувати не доводилось.

– Як там Варшава? – змiнив вiн тему.

– Варшава непохитно вiрить у вас, пане Ходкевич.

– Так, так… менi б ту вiру. Ви розумiете, що Порта переважае моi сили майже у десять разiв?

– Лiпше за будь-кого. Я, власне, приiхав з упевненiстю, що Бородавка вже тут.

– У цьому ми з вами помилилися. Тепер я взагалi не впевнений у тому, що вiн з'явиться… Сiдайте, пане Петре, – Ходкевич указав Сагайдачному на високе дубове крiсло. Його рiзьблена спинка здiймалася не менше, нiж на сажень. – Я накажу подати снiданок.

Доки накривали на стiл, Сагайдачний iз цiкавiстю розглядав iнтер'ер кiмнати. Хоча вона була меншою за просторi зали польських палацiв, оздоблення не вiдставало вiд них за пишнiстю. Високi, майже до стелi зашитi темним дубом стiни, блискучий мармур пiдлоги. Дещо бракувало свiтла. Єдиним його джерелом слугували вузькi венецiанськi вiтражi, що на них було зображено боротьбу Георгiя-Побiдоносця зi змiем. Уздовж стiн тягнулися мисливськi трофеi та колекцiя коштовноi зброi. Мечi-бастарди, шаблi, пiстолi, алебарди… Сагайдачний не мiг зрозумiти, для чого Ходкевич це все сюди привiз.

Нарештi челядь закiнчила сервiрувати величезний стiл у центрi кiмнати, i вони знову залишилися з Ходкевичем наодинцi.

– Прошу вас, – сказав Ходкевич, – вип'емо за зустрiч.

– Ваше здоров'я! – вiдказав Сагайдачний i перехилив келих iз густим червоним вином.

Деякий час мовчки жували пiдсмажену дичину. Потiм Ходкевич знову пiдняв келиха.

– За нашу спiльну перемогу!

– За вiкторiю! – вiдiзвався Сагайдачний.

Випили вдруге. Ще трохи попоiвши, витерли губи бiлоснiжними серветками.

– От що, – почав Ходкевич, – я наказав зiбрати вiйськову нараду. Хотiв би, щоб ви були присутнi. Але скажу одразу, що ваш наступник дуже засмучуе нас. Не буде перебiльшенням сказати: Бородавка ставить пiд загрозу успiх цiлоi кампанii… i, власне, долю козацького вiйська.

– Я чув про все, – похмуро вiдгукнувся Сагайдачний. – Пропоную повернутися до цього на нарадi. А зараз хотiв би запевнити вас у прихильностi козацтва i своiй особисто до польськоi корони. Я намагатимуся зробити все, що вiд мене залежить, аби плiч-о-плiч iз вами зупинити ворога.

Ходкевич iз пошаною хитнув головою.

– Дякую вам. Не буду приховувати, що мене приемно вразив ваш приiзд. Що ви думаете про наше становище?

Сагайдачний знизав плечима:

– Воно жахливе.

Ходкевич невесело посмiхнувся.

– Дякую, ви мене заспокоiли… Ну що ж, давайте пiднiмемо келихи третiй раз за те, щоб спiльними зусиллями виправити його.

Сагайдачний мовчки пiдняв келих. Через хвилину забiгала челядь, замiнюючи страви. На столi з'явилася заливна форель, iкра i вуджена осетрина.

– Пане Яне Каролю, як ви дивитеся на переговори з турками? – раптом запитав Сагайдачний.

– Прошу? – округлив очi Ходкевич.

– Я маю на увазi умови здачi в полон.

– Це неможливо! Пан мае намiр мене образити?!

– Нi, що ви! – заспокiйливо пiдняв руки Сагайдачний. – Я лише хотiв упевнитись у ваших намiрах.

– А ви досi були невпевненi?

– Не я… Бородавка. Вiн боiться, що за його спиною ви маете намiр зiйтися з Османом i напасти на нього з двох бокiв.

– Це нiсенiтниця. Для нас alea jacta est, як казав Юлiй Цезар, – «жереб кинуто»! Ви це розумiете?

– Так, – Сагайдачний схилив голову, – тепер так. Ну що ж, дякую за гостиннiсть. Буду мати приемнiсть бачити вашу милiсть на нарадi. А поки що хотiв би оглянути поле майбутнього бою.

– Упiзнаю козацького гетьмана, – Ходкевич витер губи бiлоснiжною серветкою. – Що ж, чекаю на вас через годину…

Рiвно через годину Сагайдачний з'явився у залi, де щойно снiдав. Тепер тут було досить людно. Крiм Ходкевича, був присутнiй Станiслав Любомирський як коронний польний гетьман, сеймовi комiсари, серед них Михайло Синявський, Матвiй Лесковський, Михайло Тарнавський та Якiв Собеський. На великiй лавi сидiли всi дев'ять полковникiв польського вiйська.

Пiсля привiтання i коротких побажань здоров'я перейшли до справи.

– Пане Любомирський, прошу вас ще раз доповiсти ясновельможному панству про розташування вiйська, стан оборони, а також усе, що вiдомо нам про мiсцезнаходження основних сил Османа, – звернувся до князя Ходкевич.

Любомирський, погоджуючись, схилив голову. Пiднятися з крiсла кракiвський воевода не вважав за потрiбне, тож почав розмову сидячи:

– Що ж, iз радiстю подiлюся з паном Сагайдачним нашими планами. Якщо ви, пане Ходкевич, вважаете це необхiдним.

Ходкевич скривився вiд такоi вiдкритоi неповаги до козацького ватажка.

– Будьте люб'язнi, – незадоволено вiдповiв вiн.

Любомирський ввiчливо посмiхнувся.

– Ми розмiстили вiйсько таким чином, щоб максимально використати переваги мiсцевостi. Тож усi дев'ять полкiв, подiленi на двi частини, стоять широким пiвколом у напрямку на захiд та пiвденний захiд. Однiею частиною командуе пан Ходкевич безпосередньо, другою, прислухаючись до його мудрих порад, Сейм призначив командувати мене. У тилу маемо цю фортецю i мiст, який ви могли бачити i яким, власне, ми переправилися сюди. Переправилися без наших спiльникiв, козакiв. Припасiв у вiйську майже на мiсяць. Артилерiя розташована…

– Я мав змогу спостерiгати за розташуванням артилерii, – коротко перебив Сагайдачний.

Любомирський «одягнув» на обличчя свою найлюб'язнiшу посмiшку i, позирнувши на Сагайдачного, запитав:

– Ми, нарештi, хотiли почути, де нашi союзники. Вам вiдомо, що до гетьмана Бородавки вже неодноразово вiдряджалися посланцi, але вiн нiчого певного нам не вiдповiв?

– Вiдомо, – почулася похмура вiдповiдь.

– Навпаки, – продовжив Любомирський, – вiн нахабно вiдхилив наше прохання приеднатися до вiйська його королiвськоi мосцi ще на Подiллi, до переправи через Днiстер. А тепер до нас доходять чутки, до того ж iз вiрогiдних джерел, що Бородавка розкидав свое вiйсько чатами по всiй Волощинi, знаходячись майже у прямiй видимостi у турецькоi армii. Тож е значнi втрати.

Доповiдають, що турки побили велику кiлькiсть козакiв, декiлька сотень взяли в полон. І це все вiд бажання нагрiти руки легкою здобиччю. Тож я волiв би поставити питання пановi Сагайдачному: коли ви збираетеся виконувати рiшення козацькоi Ради вiд п'ятнадцятого червня, яка вiдбулася у Сухiй Дiбровi? Адже нам було обiцяно всiляке сприяння з вашого боку, шановний пане Сагайдачний.

Сагайдачний пiднявся i пройшовся по кiмнатi. Потiм обвiв поглядом присутнiх.

– Як вам вiдомо, ясновельможний пане Любомирський, i вам, шановне панство, я до останнього часу знаходився у Варшавi, де вiв переговори з панами сенаторами. Метою цих переговорiв було владнати вiдносини козацтва i Польщi. Адже вам вiдома ситуацiя, що склалися за останнi декiлька десятилiть в Украiнi. Так, ми вирiшили у Сухiй Дiбровi допомагати Польщi, хоча шановне панство пам'ятае, як iм вiдмовили у допомозi уряди Францii, Австрii, Іспанii та Італii. Козаки погодилися виступити проти туркiв, але й у них було багато прохань до його королiвськоi величностi. Отже, цi питання я вирiшував у Варшавi. Скажу вiдразу, що ми досягли згоди, i я iхав у вiйсько з приемними новинами. Однак те, що я чую вiд вас, шановний пане Любомирський, глибоко засмучуе мене. Повинен визнати, що Бородавка дуже нерозумно поводиться. Тож я всiма силами буду намагатися виправити те, що сталося. Сподiваюся, що все ще можна поправити.

– Я гадаю, пан Любомирський дещо згущуе фарби. Проте факт залишаеться фактом. Бородавка нахабно поводився з послами, якi, до речi, були шляхтичами, а також вiдмовився виконувати всi нашi накази, – Ян Кароль Ходасевич невдоволено глянув на Сагайдачного. – Я хотiв би, щоби пан Сагайдачний знав: ми волiли б бачити його на чолi козацького вiйська. Бородавка зарекомендував себе украй погано в очах наших. Навiть не уявляю, як ми зможемо з такою людиною узгоджувати спiльнi дii проти ворога. Одним лише цим Бородавка грае на руку Османовi й на згубу отчизнi.








Сагайдачний спокiйно оглядав присутнiх. На обличчi жодного виразу, хоча в головi цiла буря почуттiв. Ось воно! Нарештi заговорили прямо, не те, що там, у Сеймi. Бородавка для них надто одiозна постать, Бородавка – невдячний хам, Бородавка – загроза мирному сусiдству польськоi та украiнськоi нацiй… І все. А тепер чiтко: Бородавка – зрадник, вiн грае на руку вороговi. І головне, на його мiсцi хочуть бачити Сагайдачного. Усе ж вирiшив не виказувати нi згоди, нi незгоди. Ходкевич повинен знати: реестровим козацьким вiйськом командуе козацький гетьман, а не коронний.

– Яцька Неродича на гетьманство призначив не я, – твердо вимовив Сагайдачний, дивлячись в очi вiденського воеводи. – Це компетенцiя Ради. Тож усунути його може лише Рада, ви всi це добре знаете. Єдине, що можу пообiцяти, – це обговорення поведiнки гетьмана на радi старшин. А там, як вирiшать козаки.

– І все ж таки, пане Сагайдачний, нам невiдомо, де у цей час знаходиться Бородавка. Щоб вирiшити його долю, треба його вiдшукати.

Фраза належала Якову Собеському, середнього зросту, огрядному, але надзвичайно енергiйному сорокап'ятирiчному чоловiковi. Собеський не мiг усидiти на мiсцi й пiдхопився на рiвнi. (Втiм, знаючи його як досвiдченого дипломата, Сагайдачний зрозумiв, що це лише гра.)

– Волощина не така вже й маленька, – широко розвiв руками полiтичний комiсар, – а турки стоять табором супроти наших позицiй. Нехай це лише частина вiйська, однаково, початок битви – справа кiлькох днiв. Козаки потрiбнi нам тут уже зараз. Що ви запропонуете?

Сагайдачний подивився на комiсара.

– Лише одне. Я негайно вирушаю на пошуки козакiв. І обiцяю привести iх якомога швидше.

Собеський опустив очi. Нарада продовжилася стосовно iнших питань. Обговорили мiсце розташування майбутнього козацького табору й iншi справи, пов'язанi з цим. Ходкевич дав розпорядження полковникам тримати частини у станi повноi бойовоi готовностi. Хоча було малоймовiрним, що турки кинуться у бiй, не перепочивши, як завжди, п'ять-сiм днiв, але воевода вирiшив не ризикувати. Розходитися почали лише через двi години.

Сагайдачний бадьорим кроком прямував до невеликого козацького загону, на чолi якого вiн прибув у Хотин. Звивиста стежка, яка бiгла у темному, запиленому килимi трави, привела його до мiсця стоянки. Над головою нависла велетенська округла споруда Комендантськоi вежi. Жовтий вищерблений камiнь здiймався на два з лишком десятки сажнiв, закриваючи майже весь виднокрай. Пiд стiною, здираючись стрiмким схилом, паслася селянська корова. Виконувала майже акробатичнi трюки, вишукуючи лiпшоi пашi. На болотистому днi колишнього рову дзюркотiв веселий струмочок. Проминав затiнок горiхових дерев i бiг до широкого плеса Днiстра, над яким здiймалася пiвнiчна стiна iз сумнозвiсною вежею Смертникiв. З давнiх-давен на кам'янистому березi пiд нею знаходили свою смерть десятки нещасних, що iх було засуджено до страти.

Козаки напували коней у струмку, грiлися на сонцi, вiдпочивали пiсля подорожi через Польщу. Кiлька парубкiв, завзято ляскаючи засмальцьованими картами, грали в чупрундира.

Сагайдачний пiдiйшов до сотника Загнибiди, що стояв поруч iз картярами й задумливо розглядав триметровi зубцi на фортечнiй стiнi. Побачивши Сагайдачного, вказав на них рукою.

– Добра кам'яниця! Такi стiни й турецькi гармати не вiзьмуть.

– Та добра. Маленька лише… Давай, Іване, пiднiмай людей.

– Вирушаемо?

– Треба.

– До Бородавки?

– До нього. Треба глядiти, як дитя нерозумне.

– Тут волохи проiжджали, казали, десь пiд Сучавою козакiв бачили. А другi пiд Могилевом, трясця його знае, куди iх занесло.

– Знаю. Поляки тiльки й мають дiла говорити, що Яцько вiйсько по всiй Молдавii та Волощинi розкидав.

Загнибiда iз зiтханням покрутив головою.

– Ой, не до добра!

– Звiсно. Вже пiшли чутки, що побили iх дуже.

– І навiщо ж воно?

– Яцька не знаеш? Йому б у здобич побавитися. Тепер полетiли буйнi голови, що минулого року кричали: «Геть Сагайдака!» Тепер зачухаються! – у голосi Сагайдачного почулася зловтiха.

Вiн узяв у джури повiд i одним рухом скочив на коня.

– Уперед, дiтки, не баритись! – i першим погнав коня скелястим берегом.

Ще задовго до обiдньоi пори загiн у пiвтори сотнi вершникiв виiхав iз Хотина й попрямував на захiд. Сагайдачний поспiшав. Вiн мав намiр не пiзнiш як на другий день бути у таборi гетьмана.

Ледь всiлася на обрii хмарка куряви, через мiсток до фортечноi брами поспiшав, сповнюючи повiтря цоканням копит, другий загiн. А ще через хвилину здивованому Ходкевичу доповiли, що його аудiенцii очiкуе посол гетьмана Бородавки. Вiн назвався полковником його гетьманськоi милостi Михайлом Дорошенком i доповiдав, що козаки стоять табором за сотню верст на захiд, пiд Могилевом, i очiкують розпорядження командувача.

– Чортiв Бородавка! З'явився насилу, пся крев. Стонадцять дзяблiв у його холопську пельку! – заревiв Ходкевич. Проте, незважаючи на лайку, в його голосi бринiли радiснi нотки. Вiленський воевода щиро зрадiв появi козакiв, забуваючи, що завжди вважав iх натовпом чернi й кривив шляхетнi губи вiд думки, що матиме iх союзниками.

– Треба спинити Сагайдачного. Висилайте загiн рейтарiв за ним, – звернувся вiн до присутнього у кiмнатi Лесковського. – А проте… Нехай iде. Не наше шляхетське дiло за холопами бiгати. Та й пiджене Конашевич Яцька. Нi, нехай iде…

Того вечора Дорошенко вирушив до козацького табору. При собi мав наказ козакам негайно вирушати у Хотин.

Загiн Сагайдачного обережно пересувався волоською землею. Петро Конашевич iхав на чолi загону, уважно позираючи навкруги. Його непокоiла близькiсть турецького вiйська i повне незнання того, де шукати Бородавку. Вони вже кiлька разiв мiняли напрямок руху i заiжджали у невеличкi селища. Але нiде нiхто не бачив великого козацького вiйська, лише невеликi загони. Люди вороже ставилися до козакiв, пам'ятаючи недавнiй грабунок висланими Бородавкою чатами.

Нарештi зустрiли пастуха, який гнав полем чималеньку череду корiв i телят. Переляканий селянин сказав, що бачив велике вiйсько кiлька днiв тому, i йшло воно у напрямку Могилева. Сагайдачний збадьорився – нарештi слiд знайпiовся. Увечерi перепочили i з настанням темряви вирiшили продовжувати подорож. Яскраво свiтив мiсяць, накладаючи на дерева i кущi примарнi тiнi. Нiчна прохолода додавала сили людям i тваринам. Сагайдачний iхав попереду i розмовляв iз сотником Загнибiдою, коли збоку, з густих кущiв, хтось неголосно покликав. Кiлька десяткiв шабель миттю вилетiли з пiхов. Вiд загону вiддiлилися три вершники туди, звiдки пролунав голос.

– Ану виходь! Тiльки будь розумним, а то застрелю!

У кущах зашарудiло. На вiдкрите мiсце видерлися двi постатi.

– Не стрiляй, братику, своi.

– Кому своi, а кому й чужi! Хто такий?

Пiд'iхав Сагайдачний. Розглядаючи невiдомих, запитав:

– Що тут у вас?

– Ось, у кущах ховалися. Нас почули – покликали.

– Хто такi?

– Своi ми, пане гетьмане, запорожцi.

– А що ж запорожцi тут удвох вночi на шляху роблять? І звiдкiля ти мене знаеш?

– Наш загiн знищено, пане гетьмане, а я ось iз молодиком до табору добираюся. Ми, за наказом гетьмана Бородавки, заготовлювали провiант, але наскочили на туркiв. Над Прутом у печеру загнали… Сотня братчикiв голови зложила. – Андрiй Кульбаба, а це був саме вiн, з гiркотою у голосi розповiв коротко, як перебiгали подii. – А знаю я вас, пане гетьмане, з походу на Московiю у 1618 роцi. Ми тодi з кошовим отаманом Михайлом Скибою воювали пiд вашими хоругвами. Добре пам'ятаю, погуляли ми у Ливнах i Єльцi.

Сагайдачний придивився до козака пильнiше.

– Де зараз табiр?

– Нам наказано було йти до Могилева з припасами. Думаю, що табiр там.

– Добре, молодцю, – Сагайдачний повернувся. – Коней козакам! – І додав, звертаючись до Андрiя: – Дорогою все розкажеш. Не будемо гаяти часу.

Загiн, поганяючи коней, вирушив далi. Кiлька хвилин Сагайдачний мовчав, потiм коротко запитав:

– Багато чат Бородавка по Волощинi розкидав?

– Багато, батьку, вiд кожного полку по триста, а то й п'ятсот душ. Тисяч п'ять, гадаю.

– З вашого загону ви единi?

– Нi, не единi. Турки застали нас пiд час переправи через Прут, тож вийшло так, що загiн був роздiлений надвое. Бiльша частина встигла вiдiйти, тримаючись оборонною рукою, а ми боронились у печерi майже п'ять днiв. Потiм пiдкурили нас турки…

– Чортiв Яцько! Ну чекай, доберусь я до тебе. Завжди казав: до булави треба голови! Скiльки люду погубив, а до битви ще навiть i не брався!

Андрiй мовчав, не знаючи, що вiдповiсти.

– То ти не знаеш, що з другою частиною вашого загону?

– Нi, батьку. Вони вiдiйшли, але за ними рухалося, вважайте, усе турецьке вiйсько…

Сагайдачний спересердя сплюнув.

– Добре, синку, тримайся з нами. А за твоiх товаришiв хтось вiдповiсть, вiр моему слову!

– Вiрю, батьку.

Далi iхали мовчки. Висока трава ховала коней до половини, i вершники немов пливли полем у блiдих променях повного мiсяця. Тиха сонна нiч покривала безлюднi простори, i здавалося, що навкруги на тисячi верст немае жодноi людини. І немае зовсiм поряд багатотисячних натовпiв озброених воякiв, котрi за кiлька днiв кинуться один на одного у несамовитiй лютi, порушуючи спокiй громом гармат i криками вмираючих. Природа спокiйно спала, не зважала на купку вершникiв, що iхали серед мiсячнiй ночi. Цей настрiй передався i козакам, що поволi хилили голови i змикали вii. Лише баскi козацькi конi рухалися, форкаючи i дзвенячи збруею. Виконували свою одвiчну важку роботу…

Ближче до ранку почувся швидкий стукiт копит – чвалом мчали до загону висланi наперед дозорцi. Сагайдачний напружився.

– Що там?

– Ми натрапили на слiд вiйська.

– Слiд великий?

– Великий, батьку, багато тисяч пройшло.

– Куди веде?

– На пiвдень.

Сагайдачний помiркував. Слiд могли залишити i своi, i вороги. Але навiщо туркам вести свое вiйсько на пiвдень, адже Хотин у другiй сторонi? Отже, Бородавка. Фатальну помилку було зроблено. Сагайдачний наказав рухатись услiд армii, що пройшла тут кiлька годин тому.

Деякий час загiн гнав чвалом широкою смугою витоптаноi тисячами нiг трави. Просiка у незайманих травах була густо всiяна конячим гноем i рештками iжi, що нею вояки втамовували голод, не спиняючись на вiдпочинок.

Нарештi далеко попереду з'явилися вогнi великого табору. Сотнi багать укривали велику долину, яка вiдкрилася перед козаками. Втомленi очi чимдуж вглядались у далечiнь, намагаючись зазирнути в обличчя тих, що сидiли бiля вогнищ. Та марно – iх роздiляли кiлька верст.

– Уперед, панство, це своi, козаки! – гаркнув Сагайдачний. Вiн i гадки не мав, що турки повернули на пiвдень, щоб вийти наперерiз Бородавцi й зашкодити його об'еднанню з армiею Ходкевича. Мiзерний козацький загiн простував у пащу османського табору.

Почало розвиднятися. Небо поступово сiрiло, вiдкриваючи сховане ранiше довкiлля. Крiзь темряву проступали поодинокi дерева й заростi очерету на болотцях мiж стрiмкими пагорбами. Над вогнями попереду з'явилися сивi шапки димiв. Очi почали розрiзняти окремi деталi розмитоi до цього картини. Багатолюдний табiр бiльшав i бiльшав, поки не зайняв величезну частину виднокола. Тисячi наметiв розкинулися, вражаючи своею кiлькiстю.

Сагайдачний придивився. Щось насторожувало у тих наметах, щось таке, що вiн вiдчував шкiрою, але поки що не розумiв.

За спиною стривожено заiржав кiнь, змушуючи Сагайдачного здригнутися вiд несподiванки. Одразу ж хтось гаряче зашепотiв:

– Це турки, батьку! Побий мене грiм, вони!

Сагайдачний рвучко повернувся. За ним, пiднявшись у стременах, стояв Андрiй Кульбаба.

– Ти здурiв, хлопче!

Але Андрiй не вгавав:

– Нi, погляньте! Он там, праворуч… бачите?! Бiля узлiсся?

Сагайдачний поглянув у напрямку, що на нього вказував козак. Ранiшня iмла сивою ковдрою сiдала на землю, погiршуючи видимiсть, а старечi очi вже не мали колишньоi гостроти. Хоч i вдивлявся, напружуючись до краю, бачив лише поле, щiльно засiяне багряними зернами вогнищ i бiлим лахмiттям наметiв. Через хвилину вимовив:

– Я не бачу нiчого пiдозрiлого.

Андрiй затанцював на мiсцi, намагаючись стримати коня. Той вiдчував напруження людей i гарячкував, час вiд часу поривався стати дибки. Нарештi стримав, натягнувши повiд:

– Тпру-у! Несамовитий… Батьку, там верблюди! Погляньте добре! Нi в нас, нi в городових полках не було жодного верблюда!

І Сагайдачного осяяло. У розпечений мозок нарештi випливло iз глибин пiдсвiдомостi те, що непокоiло у виглядi наметiв. Усе надзвичайно просто: iх надто багато для козацького табору. Те, що хвилину тому було незрозумiлим страхом, перетворилося на смертельну небезпеку. Стало на своi мiсця, вiдкриваючи страшну помилку: там, де очiкували знайти друзiв i жаданий вiдпочинок, натрапили на ворогiв.

А в таборi вже пiднялася метушня, почулися крики. Переляканий голос щось лементував турецькою, потiм ударило кiлька пострiлiв. Очевидно, сторожа сприйняла сотню вершникiв за авангард козацького вiйська й несамовито била на сполох. Із шатер вибiгали напiводягненi аскери, бiгали, не розумiючи, що сталося, по табору. Люто гавкали собаки.

– А на чорта… – заволав Сагайдачний. – Назад! Швидше назад! Прийшли, матерi його… Як барани до рiзника.

За мить уже мчали зворотним шляхом. Летiли розпластанi над клубами ранкового туману, безжально били острогами потомлених коней. Нещаснi тварини важко хрипiли, вкривалися клаптями жовтоi пiни, що ii вiтер шаленоi гонитви зривав iз блискучих бокiв. Низько схилялися вершники над гривами коней, немов приростали до них, i поганяли, лише трiпотiли червонi шлики на шапках, зав'язанi вузлом за спиною рукави й рiзнобарвнi прапорцi на ратищах. А очi з надiею вдивлялись у лiсову смугу на обрii. Таку невимовно далеку…

Турки оговталися досить швидко i вже стукотiли, стукотiли копита за спиною у втiкачiв. Три сотнi вершникiв на свiжих конях стрiмко скорочували вiдстань до козакiв. Хутко наздоганяли запорожцiв капрiсi – комоннi розвiдники яничар. Схилили напереваги списи, люто зиркали з-пiд червоних каукiв, поганяли негевських скакунiв i харчали вiд передчуття швидкоi перемоги. А вiд табору вже вiд'iжджав другий загiн: турки пiсля того як зрозумiли, що козакiв лише мiзерна жменька, летiли виказувати свою хоробрiсть. Треба було приймати бiй, що ставав неминучим. Сагайдачний зрозумiв це одразу, але, поглядаючи через плече, несамовито лупцював коня малахаем. Треба було дотягнути, будь-що добратися! Уперед! Загiн розтягнувся полем широкою дугою i мчав до темноi смуги рятiвного лiсу. Мчали, випереджуючи вiтер, пiдстьогуванi криками переслiдувачiв. Капрiсi, як мисливськi хорти, летiли й не розбирали дороги…

Коли до дерев залишилося двi сотнi крокiв, переднi ряди переслiдувачiв ударили у спину козакам iз пiстолiв. Трое козакiв, полишаючи шалену гонитву, забилися пiд копитами турецьких коней. Подальший перебiг подiй iх уже не цiкавив. Далi зволiкати було неможливо. Капрiсi, з налитими кров'ю очима, вимахували шаблями й нацiлювали на козакiв блискучо-хижi рихви списiв.

Сагайдачний рвучко повернув коня й дiстав шаблю.

– До бою, дiтки! До бою! – пролунав над ранковим полем його гучний голос. – Мерщiй розвертайте коней! Покажемо, як козаки помирають!

Загiн, миттю обернувшись, наiжачився списами. Турки розгублено спинились, але, побачивши свою кiлькiсну перевагу, кинулися на ворога. Запеклий бiй розгорiвся, немов шалена козацька гулянка. Гучне «алла», мов морська хвиля, розбилося до гранiтного «слава», обросло брязкотом i стукотом, i, врештi, потонуло серед крикiв людей, iржання коней i ляскання пострiлiв.

Андрiй разом з iншими кинувся на туркiв. Пiдскочив до найближчого, сильно рубонув його шаблею. Криця зустрiла крицю, вибиваючи iскри. Турок одразу рясно спiтнiв i ледь встигав вiдбиватися вiд цiлого вихору ударiв, що iх сипав оскаженiлий Кульбаба. Через хвилину в його очах уже читався страх, а ще через мить козацька шабля з хрускотом увiйшла в голений череп, розрубавши його аж до перенiсся. Яничар злетiв iз коня, зрошуючи зелень трави гарячою кров'ю, а Андрiй уже мчав на допомогу козаковi, що ледве встигав вiдбиватися вiд трьох туркiв. Вiн, як вiтер, пролетiв повз них, збивши одного iз сiдла страшним ударом шаблi. Тiло в агонii дрiбно забило ногами, нiби намагалося догнати голову, яка з широко вiдкритими очима покотилася пiд кiнськi копита. Бiй тривав з перемiнним успiхом, але вже через десять хвилин до туркiв почало надходити пiдкрiплення. Усi, хто були живi в бусурманському таборi, полетiли на допомогу своiм.

Уже впали з гарячих коней два десятки козакiв. Мужньо, без стогону прийняли смерть, похиливши додолу чубатi голови. Ще кiлькох сипахи пiдняли на списи… Андрiй раптом побачив Яцька. Той, як досвiдчений запорожець, вимахував шаблюкою, зчепившись iз банькатим турком у зеленому тюрбанi. Подумки похваливши молодика, все ж спрямував коня йому на пiдмогу i з наскоку розрядив у турка пiстоля. Хлопцева шабля i Андрiева куля вдарили одночасно. Кульбаба побачив, як на Яцька впали бризки кровi.

– Вiдходь, Яцьку, не гайся! – крикнув Андрiй.

– Нi, – замотав той головою, – я тут, iз вами!

– Назад, скурвий сину! Кому сказав!

Андрiй вперiщив по конячому крупу плазом шаблi. Яцькiв кiнь зiрвався з мiсця, несучи вершника в тил козакiв, що поволi вiдходили пiд натиском туркiв. Тi вже у п'ять разiв переважали кiлькiстю.

– Тримайся ближче до гетьмана! – кинув навздогiн Андрiй. Вiн хотiв ще щось додати, та не встиг. Краем ока вловив поряд якийсь рух i iнстинктивно вiдсахнувся. З тонким дзижчанням перед обличчям пролетiло блискуче лезо шаблi. Андрiй вiдповiв ударом на удар i за мить знову пiрнув у круговерть бою. Праворуч i лiворуч вiд нього падали у кривавому туманi люди i конi. Поле все щiльнiше встелялося тiлами своiх i ворогiв, а вiн немов не помiчав цього, осатанiло рубав i вiдбивався.

Не бачив навiть того, що козакiв залишилося лише чотири десятки проти тисячного загону турецькоi кiнноти. У лихоманцi бойовища просто не мав часу оглянутися. Помiчав лише те, що рукiв'я шаблi стало зовсiм мокрим вiд кровi. І боячись, що зброя вислизне з рук, вiн раз по раз намагався витерти долоню об одяг. Нарештi до нього долинув крик, який умить привiв його до тями.

– Батька поранено!

Андрiй повернувся i побачив Сагайдачного, що, зiгнувшись у сiдлi, тримався за поранене плече.

– У Конашевича влучили! – крикнув ще раз той самий козак, котрий iз закривавленою шаблею у руках кружляв навколо пораненого ватажка. Цiеi самоi митi куля влучила i в нього, i вiн, тримаючись за затягнутi синiм сукном груди, важко сповз на землю. Кiнь сполохано заiржав i залишився стояти бiля вбитого господаря.

Андрiй чвалом погнав коня до мiсця, де був Сагайдачний. Там побачив i Яцька.

– Треба тiкати, пане гетьмане!

Сагайдачний вiдповiв крiзь мiцно стиснутi вiд болю зуби:

– До лiсу, молодцi, там порятунок!

– Тримайтеся за мене, батьку, – Андрiй пiдставив плече.

– Сам! – Сагайдачний люто зиркнув на Кульбабу i, вдаривши коня в боки, помчав до лiсу. Андрiй i Яцько кинулися за ним. Бiй позаду вщух. Козаки донесхочу погуляли на кривавому весiллi i тепер лежали всi там, де iх застала смерть. Кожен забрав iз собою кiлькох ворогiв: у бою загинуло майже п'ятсот чоловiк вiдбiрноi кiнноти османiв. Хтось кинувся, було, наздоганяти трьох утiкачiв, але на узлiссi спинився: заходити у гущавину жоден з туркiв не наважився…



Андрiй i Яцько пильнували Сагайдачного, а останнi двi години Кульбаба iхав зовсiм поряд iз ним, боячись, що гетьман не втримаеться у сiдлi. Сагайдачний час вiд часу майже непритомнiв, але допомогти собi не дозволяв.

Кров цiвкою юшила, заливала дорогий одяг i фарбувала у червоне бiлий бiк коня.

– Пане гетьмане, так не можна! Треба спинитись i перев'язати вашу рану! – не витримав нарештi Андрiй.

Сагайдачний поглянув на нього каламутними очима i нiчого не вiдповiв. Але потягнув за повiд, зупиняючи коня.

– Добре, – промовив вiн згодом, – вiд бусурман, здаеться, вiдiрвались.

Андрiй миттю зiскочив з коня i допомiг гетьмановi опуститися на землю.

– Зараз, батьку, зараз! – вiн повернувся до Яцька, – Яцьку, там десь наша торба. У нiй горiлка i чиста тканина, давай все сюди!

Андрiй, намагаючись менше дошкуляти пораненому, розрiзав ножем рукав i заходився розглядати рану.

– Що там? – пiдняв голову Сагайдачний.

– З пiстоля вас, батьку. Куля, як горiх. Кiстку роздроблено. Зараз промию i перев'яжу, а ви поки ковтнiть, це вам сили додасть. – Вiн простягнув принесену Яцьком фляжку.

Сагайдачний зробив кiлька ковткiв.

– Добра оковита, козаче! Будеш?

– Нi, що ви! В походi не вживаю. Це так… На такий випадок, як зараз.

– Ну-ну! Не патякай. Випий i малому дай, нам усiм сили додати не завадить.

Андрiй, не сперечаючись, приклався до баклаги. Горiлка обпiкала нутрощi й справдi долала втому. Простягнув Яцьковi. Молодик, випивши, скривився й довго нюхав рукав свитки. Сагайдачний уважно роздивлявся свою скалiчену руку. Куля пройшла навилiт, вирвавши на виходi добрячий шмат живого тiла. Крiзь рванi краi було видно поламану кiстку. Вiн пiдкликав Андрiя.

– Давай, козаче, в'яжи й будемо рухатися далi.

– Що ви, батьку! – замотав головою Кульбаба. – Вам перепочити треба!

Сагайдачний, тамуючи стогiн, пiднявся на ноги.

– Не мели дурниць, синку, я ще не таке на своему вiку бачив… Їхати треба!

Андрiй кинувся до Сагайдачного, тримаючи в руках вiдрiз бiлого полотна й чарку з горiлкою.

– Сядьте! Поiдемо, як скажете, тiльки зараз сядьте. Кров так i цебенить!

Сагайдачний опустився на повалене дерево й бiльше не сперечався. Мовчки позирав на Андрiя, що вмiло обробляв рану.

– А ти справний, дарма що молодий. Давно козакуеш?

– Восьмий рiк.

– А як опинився?

– На Сiчi?

– На Сiчi.

– Та так, вiд татар утiк, мурзака зарiзав. Куди ще мав, як хату спалили. Батько на Сiчi був, та убили вже…

– Бiда нашим людям!

– Бiда, батьку.

Сагайдачний дивився кудись у далечiнь та думав про щось свое. Нарештi мовив, пiдвищивши голос:

– Так! Багато бiди вони нам завдали. Але знай: кривавими сльозами вмиемо. Як баранам, тельбухи випустимо, й не одному! На цьому я завжди стояв!.. Нам би ось до вiйська дiстатися, не згинути тут невiдомими. А там, дасть Бог, рiками пустимо кровi нечестивоi. Омие, омие вона земельку, що на неi вони зазiхнули!

Десь у верхiв'ях дерев затрiпотiла крилами наполохана птаха, перериваючи схвильовану мову Сагайдачного.

– Усе, – нарештi сказав Андрiй. Вiн обережно промив рану, перев'язав ii тугою пов'язкою. Поверх полотна наклав дерев'янi лубки й мiцно перетягнув.

– Як мiг, зробив, – сказав вiн, розглядаючи свою роботу.

– Добре зробив, дякую. Будемо вирушати.

Сагайдачний рвучко пiднявся, але одразу похитнувся на нетвердих ногах.

– Може, все ж вiдпочинете? – Андрiю шкода було бачити, як мучить себе немолодий уже Сагайдачний.

– Не можемо. До табору треба! Часу обмаль… А йди-но сюди, малий, – пiдкликав вiн Яцька, – допоможи.

За допомогою Яцька Сагайдачний вилiз на коня.

– Давайте, запорожцi, не вiдставайте! – вигукнув вiн, поганяючи стомленого жеребця.

Майже годину iхали мовчки. Сагайдачний мiцно зцiпив зуби, приховуючи бiль. Андрiй мовчав, не наважувався почати розмову першим. Нарештi згадав щось i запитав Яцька, для того лиш, щоби розрядити напруження:

– Яцьку, а де ти шаблю взяв? У тебе ж не було.

Яцько розгублено заклiпав очима. В очах спалахнув жаль.

– У турка, – невесело протягнув вiн, – його козаки на списи пiдняли, от вiн iз рук i випустив. А я впiймав!

– От непослух! Я тобi де казав бути?!

– Та я… усi ж билися!

– Ну, бились. А де ж тепер шабля?

– Впустив! – гiрко зiтхнув хлопчина.

– Це ти тому такий кислий?

Яцько мовчки хитнув головою.

– Молодець, малий, – повернувся до них Сагайдачний, – буде з тебе добрий козак. А шаблю iншу знайдеш, коли час прийде.

Яцько почервонiв. Краплини чужоi кровi, що так i не встиг змити, виглядали на хлопчачому обличчi, як ластовиння. Це помiтив Сагайдачний.

– Тобi б навчатися, хлопче, а доводиться лише меч iз раннiх лiт у руках тримати… Подобаеться на Сiчi? – похитав вiн головою.

– Дуже! – вигукнув Яцько i знiтився. Те, що батько Андрiй iз такою пошаною ставиться до цього сивобородого шляхтича, вселяло в душу хлопця вiдчуття благовiйного страху перед ним.

– Яцько молодець, – озвався Андрiй, – там, у печерi, як справжнiй козак тримався. Пораненим допомагав, мушкети заряджав. Пiдросте, славний запорожець буде.

Сагайдачний не вiдповiв. На його поблiдлому обличчi блукав болiсний вираз, що його шляхтич усiма силами намагався приховати.

Їхали цiлий день, кiлька разiв спиняючись на перепочинок, i частину ночi. Нарештi у яскравому свiтлi мiсяця заблищав Днiстер. За широкою стрiчкою води крiзь темряву проглядали вогнi великого табору. До нього було зовсiм близько, чулося навiть далеке iржання коней. Хвилину подумавши, Сагайдачний вирiшив переправлятися. Цього разу помилки бути не могло – перед ними козацький табiр. Нiчний вiтерець доносив сумний голос кобзи i неголосний спiв:

		Ой, полем, полем килиiмським,
		Та шляхом битим ординським,
		Ой там гуляв козак Голота,
		Не боiться вiн нi огня, нi меча,
		Нi третього болота…

Невесела пiсня, що ii виводили низькi чоловiчi голоси, умить звеселила трьох подорожнiх.

– Ой, братики! Братики моi любi, нарештi знайшли вас, волоцюг! – вихопилося в Андрiя.

Тихо зайшли у воду й попливли, тримаючись за коней. Андрiй з Яцьком весь час допомагали Сагайдачному, який не мiг пораненою рукою нi гребти, нi триматися за луку сiдла. Час вiд часу Сагайдачний стогнав, мiцно зцiпивши зуби. Широка рiчка неквапно несла своi води, i легкий вiтерець допомагав змученим козакам – на застиглому дзеркалi води не було нi найменшоi хвилi. Конi напружено форкали i стрiмко скорочували вiдстань до берега. Вiд могутнiх копит по водi розходилися невеличкi коловороти. Через пiвгодини ноги намацали слизьку глину рiчкового дна. Конi й люди стрiпували iз себе струмки холодноi води.

Сагайдачний скочив на коня i повернувся до Андрiя.

– Дякую тобi, козаче. Знай: я тепер твiй боржник. У будь-який час радий тебе бачити. А зараз менi час до Бородавки.

Залишивши запорожцiв на березi, вiн помчав до табору. За лiченi хвилини проминав уже здивованих вартових, котрi позирали на нього з лiнii возiв, що ними було обставлено табiр. Неприемно вразило те, що його нiхто не намагався затримати. Сагайдачний, як досвiдчений полководець, був здивований такою безпечнiстю, адже турки поряд. Нарештi його бiлий аргамак вихором вилетiв на майдан перед гетьманським шатром. Тут охорона поводилася пильнiше: вiд вогнища, розпаленого промiж двох гармат i кiлькох гаптованих срiблом хоругов, пiдхопилися трое вартових. Тремтливi язики полум'я кидали примарне свiтло на постатi у синiх жупанах i гостроверхих, зi срiбними китицями, шапках. Спрямувавши на прибулого мушкети, завмерли. Отетерiло клiпали заспаними очима.

– Ану стiй, стерво! Злазь iз коня, а то вмить черево шротом начинимо! – вигукнув хрипким голосом один iз них. Звичним рухом скинув мушкет до плеча i звiв курок.

Сагайдачний не рухався з мiсця.

– Ти що, iроде, не чув?!

– Славно зустрiчаете. Добре, хоч попередили, а не одразу шмальнули, – Сагайдачний владно дивився на гетьманських джур, примушуючи тих губитись у здогадках, хто перед ними.

– Ти хто такий? – тепер голос пролунав невпевнено.

Один iз тих, що стояли позаду хрипкоголосого джури, наблизився. Деякий час вдивлявся в обличчя. Упiзнавши, очманiло заклiпав очима.

– Конашевич! – здивовано протягнув i повернувся до товаришiв. – Братчики! Та це ж Сагайдачний!

Уся трiйця повiльно опустила мушкети i зняла шапки. Сагайдачний, вiдчуваючи втiху, зрозумiв, що вiн для них не просто киiвський полковник, посаду якого обiймав у даний час.

Один iз вартових шанобливо вимовив, ховаючи очi:

– Зачекалися тебе, батьку. Вибач, що не признали… Ми, як то воно… уже й не сподiвалися тебе живим видiти… Весь табiр гудить: убили турки нашого Конашевича.

– Не вбили, як бачиш, – похмуро вiдповiв Сагайдачний. – Де Бородавка?

– Пан гетьман вiдпочивае, будити?

– Не треба. Де розташовано мiй полк?

– Он там, – показав один з козакiв, – поряд iз запорожцями. Вони там у невеликiй балцi стоять.

– Добре, – вiн хвилю подумав i додав: – А гетьман нехай спить. Тiльки б гетьманства свого не проспав…

Сагайдачний ударив коня i пiрнув у темряву. Трохи поплутавши мiж возами й козаками, багато з яких спали покотом на землi, знайшов нарештi розташування полку, що ним командував. Вiн розбудив наказного полковника Івана Пiдмогильного й покликав джуру. Прибiг заспаний козачок, на ходу замотуючи очкур.

– Хлопче, давай прожогом по полках. Передай полковникам Богдановi Курошi, Івановi Зискарю i Даниловi Деркалю, щоб… Хоча нi. Ще передай Цецюрi Севрюку.

Так-от, скажи, що з ними хоче порадитися Петро Конашевич-Сагайдачний. Нехай термiново вирушають сюди. Усе, давай, давай!

Сагайдачний повернувся до Пiдмогильного, який щойно пiдiйшов:

– Здоров був, пане Іване.

– Здрастуй, батьку.

– Ну, як ви без мене?

– Та нiяк! Козаки вкрай незадоволенi.

– Чим?

– Гетьманом нашим, ось чим, чи то пак ким.

– Чи багато загиблих у тих чатах?

Пiдмогильний зовсiм не здивувався поiнформованостi свого ватажка. Вiн уже давно звик до того, що Сагайдачний завжди в курсi всiх справ.

– Багато. Замалим не три тисячi людей втратили, а припасiв так i катма!

– Чортiв Яцько! Ну, добре, зараз тут будуть полковники, що iм я найбiльше довiряю. Вирiшимо, що робити.

Зайшли в намет. Пiдмогильний покликав джуру i наказав принести Сагайдачному щось попоiсти. Через хвилину молодик принiс казанок кулiшу i чималий шмат м'яса. Однак Петро Конашевич вiдмовився.

– Спочатку дiло, iжа потiм. А я бачу, що провiзii поки що вдосталь.

– Поки вдосталь, але це ненадовго. Для коней зовсiм мало фуражу.

Почали сходитися полковники, з радiстю вiтаючи Сагайдачного. Першим з'явився мовчазний Цецюра Севрюк, за ним Богдан Куроша та Іван Зискар. І, нарештi, у намет зайпiов огрядний Данило Деркаль. Його полк був розташований у протилежнiй частинi табору. Пiсля привiтань та обiймiв перейшли до справ. Першим слово взяв Сагайдачний. Вiн нервово заходив по намету.

– Зiбрав я вас, пани полковники, ось для чого: хочу порадитися, що робити з Бородавкою.

Запанувала тиша. Всi чекали, що колишнiй гетьман скаже далi, i вiн продовжив:

– Не буду кривити душею, у Варшавi менi чiтко на це натякнули. Пани магнати не хочуть бачити Бородавку на чолi козацького вiйська. Це було сказано неофiцiйно, але з наголосом. Менi обiцяли багато поступок щодо скасування унiверсалiв, видаваних останнiм часом i спрямованих проти православноi церкви. Також король обiцяв повернутися лицем до нас. Вiн скасовуе своi рiшення про лiквiдацiю козацького вiйська. Ми йому потрiбнi. Зi свого боку, я пообiцяв, що ми будемо у союзi з Ходкевичем боронити Хотин. Усе згiдно з рiшенням Ради. Але на вимогу замiнити Бородавку я вiдповiв вiдмовою, i по-iншому я не мiг. Звичай е звичай. Сказав iм, що гетьмана обирала загальна Рада, тож козаки мають до нього довiру. І моi власнi амбiцii тут нi до чого, хочу, щоб ви це знали. Але тепер я у довiрi цiй не впевнений. Хочу почути, що скажете ви, пани полковники.

Сагайдачний сiв i дiстав люльку. Обережно притримуючи ii пораненою рукою, почав накладати. Неквапно припалив вiд принесеного джурою каганця й застиг, позираючи на присутнiх.

Глибоко замислилися полковники. Питання неабияке. Мiняти гетьмана пiд час походу, коли з дня на день мала початися битва, – це не просто. Але, з другого боку, в кожного кипiла злiсть на Бородавку за його власнi прорахунки. Першим пiднявся Іван Зискар, кремезний козак, одягнутий у розкiшний, оторочений соболями жупан, iз величезною шаблею при боцi. Полковник зайняв мало не четверту частину шатра. Прокашлявся й оглянув присутнiх. На нього спокiйно поглядали такi, як i вiн сам, суворi козацькi старшини. Такi розумiють лише щиру мову.

– Я скажу лише за себе, – почав низьким густим голосом, – а ви, панове, скажете, що ви мислите. Отже, Бородавка! Коли його вибирали, я був iз ним. Я пiдтримував його й пiзнiше, коли вiн гетьманував. Деколи, звичайно, я з ним не погоджувався, але то життя, усi ми люди, усi помиляемося… Але його просили! Христом Богом молили не розкидати людей по Молдавii, а що з того вийшло? Одне слово, я проти нього… Три тисячi, чуеш, Конашевичу, – три тисячi! А де припаси? Катма! Люди загинули нi за що, припасiв обмаль. Поляки нi нас, нi наших коней годувати не будуть. Тож нехай Яцько за це вiдповiсть, така моя думка.

Закiнчивши мову, Зискар опустився на одну iз широких потемнiлих лав пiд стiнами намету. Виклав на колiна свою велетенську шаблю й мовчки позирав на завiшанi килимами стiни.

– Хто ще скаже? – запитально подивився на полковникiв Сагайдачний. Йому сподобалася мова Зискаря, але обачний колишнiй гетьман не виказав цього жодним рухом.

Пiднявся Данило Деркаль. Пригладив вуса на великому, як тарiль, обличчi й поправив на чималому черевi очкур.

– А що тут казати? – Деркаль, як завжди, говорив у своiй чудернацькiй манерi. – Одне лиш! Скучили ми за тобою, Конашевичу! На кого ти, нерозумний батьку, покинув дiтей своiх? На кого залишив? Голова йде – ноги мусять, так i ми за Неродичем. А там е за ким?! Ще тиждень тому в мене у полку було три з половиною тисячi козакiв, тепер лише три! І за вiщо люди голови склали, питаю? Анi за цапову душу! Коли вiн надумав розсилати чати по Волощинi, я був проти, люди не дадуть збрехати. «Яцьку, – кажу, – одумайся, голубе. Турки за горбом, що ти робиш?» А вiн менi, знаете, що на це? Отакоi: «Будеш мати булаву – будемо робити, що ти скажеш!» Чим це все закiнчилося, ви знаете. І не тiльки в мене в полку, у всiх так… Куди ми дивилися? Вибирала дiвка – вибрала дiдька! З нього гетьман, як з лайна куля! Тож довго нема про що говорити. І, крiм того, моя думка така: скарати на горло! Хай заплатить.

Деркаль сiв. Запанувала тиша. Сагайдачний був дещо приголомшений. Вiн, будучи добрим дипломатом, тонко вiдчував настрiй старшини й бачив, що настав чи не найсприятливiший час повернути собi гетьманську булаву. Як хорт у тепле заяче тiльце, встромив вiн iкла в шию Бородавки. Але тiльки у переносному значеннi, тож Сагайдачний здригнувся, зачувши рiзкi холоднi слова про страту. Козаки не вмiли прощати помилок своiм ватажкам. Не виказуючи думок, Сагайдачний подивився на Цецюру Севрюка.

– А ти що скажеш?

Севрюк, як завжди, був небагатослiвним:

– Скарати! Повинен вiдповiдати за все! На спис собаку й у Днiстер!

Сагайдачний випустив хмаринку тютюнового диму. Сивувата iмла, поступово розширюючись, розповзалася пiд парусиновим склепiнням. Десь у таборi почувся бадьорий спiв пiвня. Скоро ранок. Раптово Сагайдачний вiдчув себе надзвичайно стомленим. Те, про що вiн потайки мрiяв майже пiвтора року, вiдбувалось у нього на очах. Але чомусь вiн не вiдчував задоволення.

– А ти, Богдане, якоi думки? – запитав у Курошi.

– Моя думка – це ще не все, – озвався Куроша. – Особисто я не схиляюся до думки, що винен лише Бородавка. Тодi разом iз ним ракам на снiданок iдуть i тi полковники, що з порожнiми возами у похiд вирушили. Та й пiд Яссами, пiд Сороками я не бачив невдоволення в очах панiв полковникiв. Чого ж тепер на одного Яцька усе валити? Але, як би не було, справедливим буде запитати сiрому. Хай вирiшуе Рада.

– А ти чистеньким хочеш залишитися?! – пiдхопився Зискар. Люто зиркаючи, вiн пiдiйшов до Курошi. Куроша спокiйно пiднявся i твердо глянув Зискарю в очi.

– Я хочу, щоб виконувався звичай! Урештi, чи не ти ставив голотi десять бочок меду пiсля обрання Бородавки?

Зискар хвилину постояв, палаючи люттю, а потiм потягнувся до шаблi.

– Панове! – пiдвищив голос Сагайдачний. – Припинiть негайно! Це все у минулому. Треба вирiшувати, що робити зараз.

Зискар круто повернувся й попрямував до свого мiсця. Сiв на лаву й затих, люто граючи жовнами.

– Богдан правильно каже! – загудiв Деркаль. – Нехай Рада вирiшуе, що ми п'ятеро? Не по правдi це.

– Я згоден, – додав Севрюк.

Сагайдачний схилив голову. Що ж, на це вiн i розраховував.

– Отже, якщо я правильно вас зрозумiв, Бородавка вам не до вподоби, – пiдсумував вiн. – Треба збирати Раду. Зберемо. Але не зараз. Я щойно вiд Ходкевича, вiн нас очiкуе. Турки вже стали табором на вiдстанi одного переходу вiд Хотина. Ми й так сильно забарилися, тепер треба поспiшати до полякiв на з'еднання. Тож зробимо так…

На свiтанку до намету Бородавки ввiйшли четверо полковникiв iз шаблями наголо. Вони мовчки стали, позираючи на гетьмана. Бородавка сiв на постелi. Вiн одразу все зрозумiв i похмуро мовив:

– Я одягнусь.

– Не барися, – вiдповiв Деркаль, – ти й так довго нас тягав не туди, куди треба. Пора вже на вiйну вирушати.

– Сагайдачний тут?

– Тут.

– Тодi менi все зрозумiло. Я хочу побачитися з ним. Проведiть мене.

– У цьому немае потреби, – мовив Сагайдачний, заходячи до намету. Бородавка одразу помiтив криваву пляму на забинтованому плечi Конашевича. Його рука, затягнута дерев'яними лубками, висiла на перекинутому через шию шматковi шовку. Блiде лице видавало втому. З непроникним виразом обличчя завмер навпроти Бородавки. Деякий час розглядав зодягнутого лише в бiлизну гетьмана й небагате умеблювання шатра. На стiнi, у головах похiдного лiжка, лише лук i шабля. Поряд стiл зi срiбним каламарем i стосом паперiв. Окремо, на единому у шатрi килимi, – пiдставка з темного рiзьбленого дуба, вкрита вишневим оксамитом. На нiй гетьманська булава.

– Доброго дня, Яцьку… Якщо вiн для тебе добрий, – кинув крiзь зуби, мимоволi милуючись всипаною самоцвiтами булавою.

Бородавка простежив за поглядом Сагайдачного. Криво посмiхнувся:

– Що, скучив за булавою?

Сагайдачний знизав плечима.

– Якщо й так, то що?

– Знаю, Петре! Ворогом лютим для мене став ти вiдтодi, коли ii втратив. День i нiч думав, як би повернути. Тепер почув, що настала твоя година. Так?

– Я тут нi до чого. Тобi не вiрять козаки.

– Козаки?! – загримiв Бородавка й пiднявся з постелi. – Скажи краще, що ляхи!

– Ляхи теж.

– Ото ж бо й воно!

– Ти маеш рацiю, Яцьку, але не зовсiм. Ляхiв нiхто не питае iхньоi думки.

– Це тобi у Варшавi на думку спало?

– Нi… Яцьку, винувать самого себе. Рада старшин вирiшила тебе заарештувати. Будеш пiд вартою до часу, коли твою долю вирiшить загальна Рада.

– Робiть, що хочете, – Бородавка махнув рукою. – Але знай, Петре, я намагався привести вiйсько пiд Хотин, як i було домовлено. Тобi там, у ляхiв, не потрiбно було приймати рiшень, тож тепер виглядаеш чистеньким. А знаеш, чому ляхи вiдмовилися зробити припаси й для нас? Не знаеш! А я знаю! Тому що вони плювати на нас хотiли. А ти iм руки цiлуеш. Що ж, кожному свое…

– Ти вiдправив людей на смерть. Смерть безглузду й непотрiбну.

– Так! Так, вiдправив! Але вони козаки, а зараз iде вiйна, чому ж ти дивуешся? Думаеш, не картаю себе? Картаю!

Кiлька хвилин тривала напружена мовчанка. Бородавка почав одягатися. Сагайдачний похитав головою:

– Що в тебе робиться у таборi, Яцьку? Тiльки що я проiхав крiзь нього i дiстався мало не до твоеi постелi, а нiхто не додумався спитати мене, хто я. Полковники лютi на тебе. Тiльки ти у цьому винен, ти один… Кажеш, вони вояки? Так! Але тi жертви, що iх ми зазнали у Волощинi, були марними. Ти думав, бути гетьманом – це лише безмежна влада? Думав, булава – дарунок провидiння? Що ж… Тепер ти скуштуеш справжнiй смак цiеi влади. Тi, хто кричав за тебе пiвтора року тому, жадають твоеi кровi. Картайся лiпше за це.

Бородавка закiнчив одягатися. Глузливо поглянув в очi Сагайдачному.

– Чорт iз вами, в'яжiть! Але пам'ятай, лядський вишкребку, ляхи тебе обдурять! Мене зi свiту зживуть, а тодi й за тебе вiзьмуться!

Конашевич не витримав повного зневаги погляду й вiдвiв очi.

– Побачимо, хто кого… А поки давай шаблю. До рiшення Ради тебе вирiшено взяти пiд варту.

Бородавка недбало простягнув цяцьковану золотом i самоцвiтами шаблю.

– Тримай… Бачу, тебе поранено. Куди ж булаву вiзьмеш? – посмiшка гетьмана нагадувала вовчий оскал.

Сагайдачний узяв простягнуту зброю й вiдповiв спокiйним, але, разом iз тим, твердим голосом:

– Клейноди залишаються у ради старшин.

Через кiлька хвилин у спорожнiлому шатрi залишився лише Бородавка. Знадвору бiля виходу стали двое сотникiв Киiвського полку з шаблями наголо. Бородавка сiв на постiль i обхопив голову руками.



Чутка про прибуття Сагайдачного й арешт гетьмана миттю пролетiла по недавно ще сплячому табору, перетворивши його на бджолиний рiй. Усюди стояли купки козакiв, котрi схвильовано обговорювали новини. Подекуди чулися крики прихильникiв Бородавки, збирались юрби, неспокiйно реагуючи на арешт свого ватажка. Проте переважна бiльшiсть козацтва була задоволена приiздом Сагайдачного.

Хоча вiн був дещо жорстким у ставленнi до козацькоi сiроми, i всi знали колишнього гетьмана як людину, що карала за найменшi грiхи, козаки його любили й мали до нього довiру. Булава не раз потрапляла до рук Сагайдачного i потрапляла по праву. Вiн виявляв талант полководця i неабиякого державного дiяча. Пiд керiвництвом Петра Конашевича козаки громили туркiв у морських походах, розносили вщент татарськi улуси в Криму, гуляли з великою славою i здобиччю у Московських землях. І завжди iх супроводжували успiхи, завжди вони перемагали, а ворог зазнавав жорстоких поразок. Велике значення мали також зусилля Сагайдачного у справi вiдновлення православноi церкви, яка перебувала в Украiнi у жалюгiдному станi пiсля унii 1596 року. Козаки, глибока релiгiйнiсть яких була найбiльшою частиною iхньоi полiтики, це цiнували не менше, нiж вiйськове щастя. Тож Сагайдачний мав великий авторитет у вiйську, i тепер, раптово з'явившись i прибравши Бородавку, мав на кого покластися. Козаки пiшли за ним, хто помiрковано, а хто й наослiп. Тому нечисленнi прихильники Бородавки швидко затихли, а пiсля того як Сагайдачний виступив зi своiм словом i доповiддю про результати посольства до польського короля, вiтали його овацiями. Вгору полетiли тисячi шапок, виказуючи згоду козацтва зi своiм ватажком. Втомлений дорогою та важкою раною, Сагайдачний змiг вiдпочити аж опiвднi, пiсля того як дав наказ вирушати ввечерi до Хотина. Табiр уже почав затихати, коли козакiв сколихнула iнша чутка: повернулася частина загону запорожцiв, що кiлька днiв тому разом з iншими чатами так нерозумно була кинута Бородавкою у пащу турецькiй та татарськiй армiям.



Запорожцi йшли важкими, стомленими кроками, стискаючи у руках довгi ратища списiв. Схудлi, почорнiлi обличчя похмуро дивилися перед собою, не розглядаючи натовп, що крiзь нього простували до свого стану. Пошматований i вимащений багном одяг прибулих мало нагадував знаменитi запорiзькi жупани й шаровари. На багатьох не було навiть шапок, тож довжелезнi оселедцi, намотанi на вуха, перебирав легенький вiтерець. Усi були пiшими. Тi кiлька коней, що залишилися, тягнули два важкi вози. Колеса рипiли сухим скрипом, наповнювали тишу багатолюдного натовпу пронизливим вереском втомленого залiза. Поряд iз переднiм возом, затягнутим цупким полотном i просмоленими мотузками, крокували тi, хто був цiлим i неушкодженим. На соломi заднього возу розташувалось, розкинувшись, людське лихо – у ньому лежали й сидiли пораненi козаки. Порубанi й пострiлянi, бруднi, вкритi закривавленими пов'язками, блiдi. Похмуро позирали навколо поглядами розпечених лихоманкою очей. Валка схожих на привидiв людей простувала до табору Низового коша. Дзвiнку тишу порушували, крiм рипiння возiв, лише зiтхання та тихi прокльони на адресу Бородавки. Козаки широко розкритими очима дивилися на тих, кого вже вважали загиблими.

Наблизилися до знайомих возiв. Застигли серед майдану, очiкуючи заднiх. Нарештi пiдiйшли. Мовчазнi сiчовики стояли деякий час у дивному зацiпенiннi. Потiм усi разом кинулися допомагати прибулим. Із натовпу видерся кошовий. На його обличчi проступив вираз болю й розпуки, коли вiн дивився на те, що залишилося вiд трьох сотень козакiв Микитиного загону. Сам Непийпиво стояв попереду. М'яв укритими кров'ю та пороховою кiптявою руками шапку. Подивився на кошового:

– Добридень, батьку кошовий отамане, приймай у товариство.

Семен Шило мовчки, без слiв, ухопив Микиту в обiйми. Мiцно стиснув давнього товариша. Потiм, вiдсторонивши його вiд себе, заглянув у вiчi:

– Микито! Чортяко! Живий-таки… А ми вже й не сподiвалися… не чекали живим бачити.

Микита глибоко зiтхнув.

– Я живий, батьку, але товаришi моi загинули… Три десятки душ привiв я, та й тi ледь тiла тримаються. Так ось… – у його голосi була така гiркота, що у кошового защемiло серце.

– Та ось ще, – Микита вказав на переднiй iз возiв, – вiз сухарiв, – i невесело посмiхнувся, – iз зубiв в отоманина вирвали. Лише боюся, що на всiх не вистачить.

– Та впадь iз ними, з сухарями. Слава Ісусу, що сам повернувся!

– Андрiй загинув, – Микита ще бiльше спохмурнiв.

– Кульбаба? Живий! Приiхав уночi, Сагайдачного привiз пораненого. У нас новин повно, Бородавку заарештовано!

Козаки допомагали пораненим побратимам. Почулося кiлька болiсних стогонiв. Закривавлених запорожцiв знiмали з воза, клали на постеленi кожухи i напували водою. З'явився iеромонах Гавриiл, що пiд час походу лiкував поранених. Вiддавши кiльком молодикам розпорядження принести все необхiдне, заходився обмивати рани i мiняти пов'язки. Пiдбiг Андрiй.

– Матiнко Божа, Микито! Максим iз тобою?

– Зi мною, – Микита стиснув Кульбабу в обiймах. – А ви як з тiеi печери вирвалися?

– Я один i вирвався. Молодика ще з собою витягнув. Решта загинули, Царство iм Небесне.

Андрiй коротко переповiв усе, що з ним сталося з часу невдалоi переправи через Прут.

– А ви як? Ми тодi радiли за вас, думали, що ви вiдiрвались.

– Який там чорт! Увесь день турчин лiз, накосили iх там до бiса. Потiм уночi знялися, почали вiдходити, вони за нами. Зранку спинилися, поробили шанцi, вози засипали землею. Знову цiлий день билися. Пiд вечiр по росi турки таки захопили нас. Сам бачиш, скiльки нас залишилося. Коли почали нукери перестрибувати через вал, зiбрав, кого змiг, i, пiдпаливши вози з порохом, вiдiйшов. Нам пощастило, що вiтер на нас подув. Пiсля вибуху стiльки диму було, що бусурмани й носа свого б не знайшли.

– Молодцi. Тут перебiжчики були вiд туркiв, болгари. Кажуть, ви мало не двi тисячi одних яничар поклали. Славно ви погуляли. Та й ми трималися, поки не пiдкурили нас. Так диму напустили, мало Боговi душу не вiддав.

Пiдiйшов Максим Горбонiс. Поплескавши по плечу Андрiя, привiтався. У стомлених очах промайнув теплий вогник.

– Ну, от i знову разом. Казав я тобi, Микито, що нашого Кульбабу нi куля, нi шабля не зачепить. Такого шалапута нiяка колька не вiзьме.

– І ти, Горбоносику, живий-здоровий! Ну, слава Богу. Повоюемо ще та горiлочки хильнемо. Я тут ще одного турка без гаманця залишив, – Андрiй витягнув iз широкоi кишенi синiх шаровар вишитий золотом оксамитовий гаман, туго набитий монетами.

– Встигаеш! – засмiявся Максим.

– За шинкарями все одно не вженуся, вони, жиди клятi, у два днi кишенi витрусять!

– Що е, то е! – пiдтримав Микита.

Друзi на радощах проговорили до сутiнок, тож коли на землю насунула темрява, знали все, що з ким вiдбулося за цi неспокiйнi п'ять днiв. Вiйсько вирушало до Хотина визволяти полякiв вiд турецькоi навали.




Хотин


День двадцять сьомого серпня видався напрочуд сонячним, проте не спекотним. Хоча сонце було ще по-лiтньому високо, повiтря вже дихало осiнню. Ледве вiдчутне, це дихання наповнювало сумом. Ще буяе зелень трав i шелестить на деревах листя, але не за горами вже час, коли природа повiльно зануриться у сон. Небо закриють важкi сивi хмари, рясно поливаючи все навколо дрiбним холодним дощем, а потiм i бiлi мухи налетять. Снiгова ковдра накрие землю, i все застигне до теплоi довгожданоi весни. Старий, як свiт, перебiг вiд народження до загибелi. Те, що ще недавно було важкими зеленими бруньками, жовтим сухим смiттям сиплеться пiд ноги восени, щоб потiм знову вiдродитись i померти. Сонце сходить i сiдае, вiе вiтер, i несуть своi хвилi широкi рiки… Неосяжне диво життя. Неосяжне, як перший крик малюка у курнiй хатинi, i неосяжне, як променi першоi зiрки на потемнiлому небi…

Однак, схоже, до цього не було нiкому дiла наприкiнцi лiта буремного 1621 року вiд Рiздва Христового. Хiба лише сивi стiни Хотинськоi фортецi байдуже поглядали навкруги, ловили останнi лагiднi променi лiтнього сонечка. Люди, що iх тут зараз зiбралося бiльше, нiж будь-коли, були зайнятi зовсiм iншим – готувалися вбивати одне одного…

Армiя султана Оттоманськоi Порти Османа II, здолавши сотнi кiлометрiв до мiсця майбутнього бойовища, з'едналася нарештi з ордами Джанiбек-Гiрея i Кантемiр-мурзи. Позаду залишилися стрiмкi вершини Балканських гiр i переправи через Дунай i Днiстер. Цього разу всi вiлайети величезноi iмперii зробили свiй внесок у вiйсько падишаха, навiть за мiрками Туреччини армiя була величезною. Невiрних чекала неминуча смерть або прийняття влади могутнього падишаха. Польща мала стати ще одним iз вiлайетiв, а кубло розбишак-козакiв – бути стертим з лиця землi.

Вiйсько сяяло пишнiстю i багатством. Розкiшний одяг кiнних сипахiв вражав спостерiгачiв, а султанськi гвардiйцi – яничари, здавалося, були вбранi на парад. Із заломлених назад бiлоснiжних каукiв бюлюк-пашiв до самоi землi звисали прикраси з пiр'я – вiдзнака мужностi, виявленоi в боях за падишаха. Обози розтяглися на десятки кiлометрiв, везучи за сановитими воiнами вишукану iжу, напоi, предмети розкошi. Блискучi стволи гармат налiчували сотнi, нечувану в тi часи силу. Верблюди важко вгиналися пiд вагою чавунних ядер i бочок iз порохом, а обозна обслуга нараховувала багато тисяч. У складi вiйська були навiть мулли i ворожки. Чотири бойовi слони мали до смертi налякати невiрних, котрi не бачили нiколи в життi цих могутнiх тварин. Навiть вiчно бруднi татари на маленьких кошлатих кониках мали iнший, нiж завжди, вигляд. Намагаючись не вiдставати вiд туркiв, вони одягнули свое найлiпше вбрання i з погордою сидiли тепер у сiдлах. Джанiбек-Гiрей i Кантемiр-мурза були схожi на невеличких царкiв.

Осман II на чорному, як нiч, огирi гарцював попереду загону охоронцiв i пишно вбраноi свити. По-жiночому тендiтнi руки падишаха тримали прикрашену золотими бляшками вуздечку. Бiлоснiжно-бiлий плащ прикривав сяючий на сонцi панцир його великого предка – султана Сулеймана. Молодий володар вважав, що разом iз панциром вiн перейняв мужнiсть i вiйськове щастя могутнього завойовника.

Позаду почувся тихий шурхiт: пiд'iхав Гусейн-паша. Мовчки схиливши голову, вiн чекав, поки на нього звернуть увагу.

– Чого тобi? – невдоволено кинув султан.

– О, не гнiвайся, мiй повелителю, у мене добрi новини, – озвався вiзир.

– Кажи.

– Повернулися нашi славнi воiни, котрi залишалися викурювати нечестивих собак над Прутом.

– І з чим вони повернулися?

– Козакiв знищено. Десятьох взяли в полон i привели, щоб поставити перед твоi очi, володарю свiту.

– Це добре! Давай сюди цих гяурiв. Утiм, стiй. Скiльки людей ми там втратили?

Гусейн-паша замовк, не знаючи, як краще розповiсти про все й не викликати гнiв у падишаха на свою голову.

– Ну, чого мовчиш?

– О володарю, Аллах забрав до себе багатьох своiх славних синiв…

– Що?! Не мели, кажи – скiльки?!

– Близько тисячi сейменiв. І двi сотнi яничар iз бюлюка пашi Мустафи наклали головами.

Очi Османа II дико заблищали. Вiн рвонув з мiсця коня i, пiд'iхавши, схопив Гусейн-пашу за горло. Тонкi пальцi глибоко вп'ялися в гладку шию вiзира.

– Ти здурiв! Це неможливо!

– Це правда, повелителю, Аллах прогнiвився на нас, – Гусейн харчав, але не смiв поворухнутися.

– Козакiв була лише жменька! Поясни менi, як вони могли знищити таку кiлькiсть вiйська?

– Нi, володарю землi й неба. Гяурiв було кiлька тисяч, i вони, як звiрi, сховалися до нори. Тож щоби здолати iх, довелося пiти на деякi втрати…

– О Аллах! Ми ще не починали битви! Веди до мене тих собак!

Осман спiшився i вiддав коня служцi. Мов iз-пiд землi перед ним виросло м'яке ложе, встелене червоним шовком, i нефритовий столик iз золотим кунганом вина та величезними китицями винограду. За спиною стали два кремезнi охоронцi. Невiльниця у напiвпрозорих шароварах, що крiзь них проглядали стрункi дiвочi ноги, по вiнця наповнила всипаний самоцвiтами келих тридцятирiчним грецьким вином. Султан, люто позираючи навкруги, сiв на подушки. Схопив келих i миттю перехилив його. Невiльниця знову схилила кунган над келихом, але Осман вiдсторонив ii.

– Досить. Ну, де вони?

Здалеку з'явилися п'ятеро вершникiв. Вони супроводжували валку закутих у кайдани бранцiв. Валка повiльно пересувалася, гримаючи важкими ланцюгами. Довжелезнi чуби запорожцiв геть злиплися вiд чорноi запеченоi кровi, а на засмаглих обличчях не залишалося живого мiсця вiд синцiв i подряпин. Наблизившись, полоненi спинилися за десяток крокiв вiд султана. Мiж ними i ложем Османа вiдразу виросли четверо яничарiв iз шаблями наголо. З-пiд залiплених кров'ю i землею лобiв на Османа поглядали повнi ненавистi очi.

– А чого вони стоять? – нервово скрикнув султан, звертаючись до Гусейн-пашi.

Вiзир махнув рукою, i охорона почала бити козакiв прикладами яничарок, примушуючи iх упасти на колiна перед могутнiм падишахом. Поступово всi попадали. Нi слово, нi единий стогiн не вихопилися з козацьких горлянок. Хтось намагався пiднятись, але, отримавши новi удари, знову падав на землю. Це тривало кiлька хвилин. Потiм Осман пiдняв руку:

– Перестаньте iх товкти! Скоро менi не буде з ким говорити. Нехай встають, якщо зможуть.

Четверо бранцiв пiднялись i, хитаючись, допомагали встати товаришам. Ряснi краплини кровi стiкали зi змучених людей на зелену траву.

– Я бачу, ви не дуже поштивi. Хтось розумiе турецьку мову?

Зависла тиша. Гусейн-паша миттю покликав перекладача. Прибiг наляканий волох i, упавши долiлиць, вклонився султановi. Осман повторив запитання ще раз. Наперед вийшов лiтнiй запорожець.

– Перед собаками спину не гнули i не будемо. Можеш нас убити, а плазувати – заслинишся! І мови твоеi не знаемо.

Волох швидко переклав. Султан зловiсно посмiхнувся.

– Ти знаеш, урусе, що з вами буде?

– Здогадуюсь.

– Я хочу зрозумiти. Невже ти не боiшся? – Осман пiдiйшов ближче до козака та, скривившись, повернувся на мiндери. – А твоi товаришi? Я бачу серед вас ще зовсiм юних.

– Кого, тебе? – козак хрипло засмiявся. – Товариство, оця нiкчема хоче запорожцiв налякати! А ти знiми штани i покажи нам те, що нижче спини. Мо', тодi?

Волох побiлiв вiд страху, але переклав усе слово в слово. Осман, не пам'ятаючи себе вiд лютi, зiрвався на ноги. Схопив у яничара шаблю i щосили рубанув нею козака по шиi. Запорожець iз хрипiнням сiв на землю. З пошкодженоi артерii сильним струменем забила кров. Вiн кiлька разiв ударив ногами й затих. Султан пiдiйшов до наймолодшого серед бранцiв. Хлопчинi на вигляд не було ще й двадцяти. Узявши його за пiдборiддя, Осман заглянув у каламутнi вiд болю очi.

– Скiльки тобi рокiв, гяуре?

– Сiмнадцять.

– Отже, i ти нiчого не боiшся?

– Боюсь.

– О, це досить цiкаво! Ми тебе послухаемо.

– Боюсь, що товаришi моi скажуть, що я помер не як справжнiй козак!

– Добре! Це ми тобi дозволимо! Помреш як собака!

Осман витягнув ятаган i вдарив хлопця ним у живiт.

Той застогнав i зiгнувся. Руки, що ними затиснув рану, вмить стали мокрими вiд кровi. Султан пiдхопив його за чуб i пiдняв голову, знову намагаючись заглянути у вiчi.

– Ти задоволений? Скажи, тобi подобаеться?

Хлопчина щось пробелькотiв.

– Що вiн каже? – звернувся Осман до перекладача. Бiлий вiд страху волох побiлiв ще бiльше i дрiбно затремтiв.

– Вiн посмiв зрiвняти падишаха з кобилячим лайном, о горе моiм вустам!

– Шайтан!

Осман повалив хлопця на землю i, ставши ногою йому на горло, устромив ятаган у широко розкрите око. Сiпнувшись, хлопець помер.

– Ну, добре. Поговоримо iнакше. Принесiть лук.

Султан сiв на подушки i дозволив наповнити свiй келих вином.

– Ти! – вiн указав на одного з козакiв. – Скажи, скiльки людей у вашому вiйську.

Той весело посмiхнувся.

– Багато. На вас усiх вистачить, кровi вашоi пустити. У нас, на Запорiжжi, так: що лоза – то козак, а де байрак – там по сто, по двiстi козак. Тож привiтати тебе буде…

Запорожець не договорив: стрiла з Османового лука вп'ялась у саме серце. Султан вiдклав лук.

– Тепер ти, – вiн указав на наступного бранця. – Скажи хоч, скiльки вас у тiй печерi було. Якою силою ви понад тисячу моiх воякiв на той свiт вiдправили?

Бранець, здавалося, не помiчав, що сталось iз його товаришами.

– Та було нас, може, сотня, а може, й не було. І були б ще боронились, якби ви, бiсовi дiти, нас не пiдкурили. Ось така правда. Повертай лiпше, султане, голоблi додому. Там, – вiн вказав у далечiнь, – таких, як ми, десятки тисяч. Нiколи славнi запорiзькi лицарi вам цiеi землi не вiддадуть. Кров'ю вмиетесь i тут, у Волощинi, i в самому Царгородi!

– Вiн сказав правду? – Осман суворо подивився на Гусейн-пашу.

– Вiн бреше, о падишаху. Нехай твоi божественнi вуха будуть закритi для брехнi цього гяура. Я клянуся тобi, iх було не менше двох тисяч.

Осман звернувся до козака:

– А яка тобi рiзниця, собако, де ми вмиемося кров'ю? До цього ти приймеш смерть люту. І я обiцяю, моi кати будуть старанними, – вiн знову схопився на ноги. – Я накажу всiх вас четвертувати! Ти знаеш, що це?

– Нi, розкажи.

– Завтра, на свiтанку, тобi вiдрiжуть руку, саму лише долоню. І перемотають, щоб ти, собако, не стiк кров'ю, щоб добре зрозумiв, що з тобою дiеться. Потiм через годину тобi вiдiтнуть ногу. До колiна! Це буде дуже боляче, дуже! Так ти пролежиш до пiвдня, i кожен iз моiх славних аскерiв зможе плюнути тобi в очi! Опiвднi тобi вiдрiжуть другу руку по лiкоть, а ще через годину ступню другоi ноги. Усе буде тривати довго, ти матимеш багато часу для того, щоб оцiнити могутнiсть Порти. Я гадаю, що ти встигнеш проклясти ту вовчицю, котра привела тебе на цей свiт, i навiть свого нечестивого бога. І коли, нарештi, ти все це зробиш, з останнiми променями сонця тобi вiдiтнуть голову. Повiр менi, ти чекатимеш цiеi митi так, як не чекав нiчого ще у своему нiкчемному життi! Тобi подобаеться?

Козак байдуже сплюнув i витер кров iз розбитих губ.

– Що ж, усе в руках Божих. Скiльки мiг, вас, поганцiв, бив. Тепер ось i мiй час. Шкода тiльки, мало вас у пекло спровадив. Яку сотню чи пiвтори, вже й не пам'ятаю. У нас, султане, у запорожцiв, так кажуть: убив бусурмана – грiх один прощений, убив двох – два грiхи. То я, певне, за своi сорок рокiв i не нагрiшив стiльки, скiльки спокутував. А все одно мало! На тебе хоч плюну, тварюко, а вже радiсть!

Козак, намагаючись дiстати до Османа, плюнув кривавою слиною. Султан злякано вiдсахнувся, хоча мiж ними i була значна вiдстань. Задихаючись вiд лютi, вiн заволав:

– Четвертувати! Усiх четвертувати! Заберiть iх геть з моiх очей!

Яничари злякано затупотiли, вiдганяючи бранцiв подалi вiд розлютованого падишаха. На травi залишилися три закривавленi тiла. Осман наказав подати коня i, скочивши у сiдло, погнав геть. Намагався повернути настрiй, що зник пiсля бесiди iз запорожцями. Чортовi козаки насмiлилися вивести з рiвноваги його – володаря свiту, повелителя Блискучоi Порти! Вони ще заплатять за це… Чи, може, вони дiйсно не бояться нi мук, нi смертi? Шайтанове плем'я! Їх треба винищити до ноги, i вiн, Осман II, зробить це за будь-що. Вiн спинився на високому пагорбi над Днiстром. Далеко попереду вимальовувався Хотинський замок i ворожi позицii з високими валами i польовими укрiпленнями.

Сагайдачний пiд'iхав до передньоi лiнii возiв. Стомленi воли, важко напружуючись, тягнули свою поклажу, що слугувала одночасно й рухомою фортецею iхнiм господарям. Велетенське коло, утворене обозом, повiльно перевалюючи через пагорби i долини, пiдiбралось упритул до табору Карла Ходкевича. На плечах у козакiв мiцно сидiла орда Кантемiр-мурзи. Татари постiйно робили спроби атакувати козакiв, але весь час обламували зуби об добре налагоджений мушкетний та гарматний вогонь. Маленькi косоокi вершники то кидались у бiй, засипаючи ворога хмарами стрiл, то раптом усi разом кидалися назад. Боягузлива тактика кримських людоловiв була безсилою проти дисциплiнованого козацького вiйська.

Ходкевич, чия згорблена фiгура височiла над валом польського окопу, подав сигнал сурмачевi, i над полем розкотився чистий голос бойовоi сурми. Польським полкам подавалася команда шикуватися. Поляки щиро радiли прибуттю запорiзького вiйська. Шляхта вiтала тих, кого ще зовсiм недавно намагалася знищити як вiйськову силу, пiдiм'яти пiд себе, перетворивши на безправне поспольство буйних степових воiнiв.

Сагайдачний, що iхав попереду поряд iз генеральним осавулом Ганжою, задоволено позирав на рiзнобарвну хвилю вiйськового люду, яка вкрила рубцi окопiв польського табору. Щира радiсть жовнiрiв i рейментарiв передавалася козакам.

– А таки добряче настрашилися! Сто кiп чортенят iхнiй матерi! Скажи, Тарасе! Любо дивитися, як вони нам радiють, – казав вiн Ганжi.

– Ще б пак! – озвався Ганжа. – Добре в штани понакладали.

– Що е, то е! Не втруть без нас носа!

– Ой, не втруть!

– А нам на руку.

– Чим?

– А ось тепер крулев'ята й помислять, щоб лицем до козаччини повернутись, а не одним мiсцем.

Ганжа невпевнено похитав головою. В його очах був вираз недовiри.

– Нема там кому вiрити, Конашевичу. Сьогоднi ми iм потрiбнi, тож радiють. А завтра… Пиха лядськоi шляхти меж не мае – бiла кiстка! Матерi iх!..

– Пиха пихою, Тарасе, а життя свого провадить. Сьогоднi Осман прийшов. Завтра, дивишся, москалi наваляться. А там i шведи. У Польщi, слава Богу, ворогiв вистачае.

– Чи то вже вперше? Тобi не знати?

– Про що ти? – Сагайдачний почув, що у ньому росте невдоволення. Слова Ганжi влучно потрапляли на тi струни його душi, що iм вiн i сам не мiг дати ради. Весь шлях вiд Варшави вiн примушував себе вiрити обiцянкам короля, але почував, як точить цю впевненiсть гостра реальнiсть.

– Ти знаеш що! Як Владислав волав про допомогу, коли у Московii смаженим запахло? Сiм возiв вовни обiцяв, та всi неповнi! А що вийшло? Навiть по золотому на козака не дали… Еге-ге!

– Багато ти розумiеш! – буркнув невдоволено Сагайдачний. – Це пустi балачки зараз… Наказ вiйськовi: вiддавати почестi нашим союзникам!

Широке коло козацького табору, на кiлька миль розтягнувшись по навколишнiх пагорбах, пiдiйшло впритул до польських шанцiв. Виконуючи чiткi накази старшини, полк за полком розбивав загальний стрiй i займав призначене мiсце на лiвому крилi обозiв Ходкевича. Крайнiй полк, як i було домовлено, отаборився на вiдстанi польоту стрiли вiд позицiй прусськоi пiхоти, що були вже крайнiм рубежем полякiв. Далi, витягнувшись широким фронтом, пiдступали впритул до скелястого берега Днiстра. Стрiмкий кам'янистий схил, густо порослий кущами, надiйно захищав лiвий фланг своею неприступнiстю.

Над тисячами синьо-зелено-жовто-червоних каптанiв, свиток i жупанiв розкотисто гримiли величезнi литаври-тулумбаси. Встановленi на окремих возах, вони плавно просувалися перед вiйськом i гуркотiли могутнiм басом: «Це ми! Привiт! Це ми! Привiт!» І завмирали, щоби за мить знову заговорити мiцним, схожим на розкати весняного грому, дрiбним стуком. Шiсть дебелих довбишiв бiля кожного тулумбаса щосили галамасили важкими довбешками в туго натягнутi волячi шкiри, надсилаючи привiтання польському вiйськовi. Через хвилину вдарила струменем холостого пострiлу гармата. За нею ще й ще… Гуркiт вiдбивався вiд стiн фортецi у майбутньому тилу й приеднувася до привiтань велетенських тулумбасiв. Поле заволокло першим димом битви, що наближалася. У вiдповiдь ревонуло, ударило вiд польских шанцiв, плюнуло струменями вогнистого салюту й потонуло у ревi тисяч горлянок, сурм, сопiлок i рiжкiв. Зашумiло далеким шквалом морських просторiв. Прокотилось у десятий раз могутнiм «вiват» i злилося з широким «слава», об'еднавшись, як потиск рук двох давнiх друзiв. Тих, що чверть столiття тому кидались один на одного над Сулою, а потiм десятки разiв опинялися по рiзнi сторони барикад. Разом терпiли злигоднi московських походiв i несамовито рвали один одного серед палаючих церков i костьолiв. Зараз цього нiхто не хотiв згадувати. Пам'ятали лише добре.

Сагайдачний, оточений почтом iз найвищоi старшини, пiд'iхав на гарячому конi до середнiх ворiт польських окопiв. Тут, пiд гострими палями й жовтим громаддям глиняного валу, що з нього позирали хижi стволи гармат, стояв серед натовпу комiсарiв, полковникiв та ротмiстрiв вбраний у повний рицарський обладунок Ходкевич. На ньому виблискував панцир iз видутими догори кулями наплiчникiв, ноги й руки закритi сталевими пластинами, на ногах гостроносi залiзнi чоботи iз золотими острогами. Рука у кiльчастiй рукавицi владно покладена на верхiв'я палаша з тонким гострим лезом. З-пiд вiдкритого забрала й бiлоснiжного султана на Сагайдачного позирали усмiхненi очi. Якщо ближче придивитися, крiзь посмiшку проступав холодний звiрячий оскал. Пiд стать рейментарю виблискувало обладунками й дзвенiло зброею його оточення.

Сагайдачний злiз iз коня й оглянув своiх супутникiв: синi й червонi жупани, дехто у блискучих кольчугах. Шалевi очкури й коштовнi шаблi. Укритi курявою з дороги, вони, звичайно, поступалися блискучому лицарству, але (i це Сагайдачний вiдзначив iз гордiстю) було у iхньому виглядi й те, чого не могли дати французькi й нiмецькi бойовi обладунки – мовчазна мужнiсть, прихована сила й безмежна самоповага. Поряд з такими людьми не доводилося почуватися як бiдному родичу навiть серед табору коронного гетьмана.

Козацькi полки вишикувалися, завмерши у строю. Мовчки спостерiгали, як Сагайдачний простягнув руку польському гетьмановi. Ходкевич, ледь схиливши голову, потиснув козаковi руку. Над полками загримiли черговi вiтання.

Якусь мить мовчки дивились один на одного, потiм Ходкевич першим почав розмову:

– Нехай прибуде милiсть фортуни зi славним козацьким гетьманом! – на обличчi Яна Карла була та ж прозора посмшiка. – Довгих рокiв життя та славних перемог на полях Марса, мiй друже. Сподiваюсь, у наших спiльникiв справи йдуть добре?

– Як бачите, – вiдповiв Сагайдачний. – Я вже вiддав наказ вiдкопувати шанцi.

Ходкевич вдоволено розвiв руками.

– Я завжди знав: якщо пан Сагайдачний iде пiд гетьманським бунчуком, вiйсько займе позицii вчасно.

Сагайдачний озирнувся. Нiякого бунчука поряд не було. Ходкевич явно загравав.

– Пан воевода вiденський дуже люб'язний, але вiн випереджуе подii. Я ще не гетьман.

– На чолi вiйська все ще Бородавка?

– Нi.

– Тодi я не розумiю вас!

– Бородавка заарештований мною до рiшення Ради.

– О! Ну що ви! Хiба ми можемо мати сумнiв у тому, що булава потрапить у тi руки, що iм повинна належати по праву? Козаки, безумовно, вiддадуть перевагу вам. Pereat mundus, fiat justitia![19 - Pereat mundus, fiat justitia (лат.) – правосуддя мае вiдбутися, хоч би загинув свiт; правосуддя понад усе.]

– Дякую Вам. Dominus vobiscum[20 - Dominus vobiscum (лат.) – хай допоможе Бог.], – стримано вiдповiв Сагайдачний латиною, трохи здивувавши Ходкевича. Ян Карл не мiг знати, що «хлопський гетьман», будучи «схизматом», закiнчив езуiтський колегiум.

– Ну що ж! Я думаю, нам не завадить дещо обговорити стосовно подальших дiй.

– Згоден iз вами, вельможний пане.

Ходкевич махнув рукою до жовнiра, що тримав його коня. Через хвилину за допомогою почту був у сiдлi. Сагайдачний, незважаючи на поранену руку, видерся сам. Нарештi Ян Карл помiтив перев'язану через шию Петра Конашевича чорну хустину.

– Матко Боска! Що з вами? Адже минулого разу ваша рука була в порядку.

Сагайдачний поглянув на пов'язку.

– Це? Привiтання вiд наших спiльних друзiв, – вiн коротко переповiв Ходкевичу своi пригоди.

Той спiвчутливо похитав головою.

– Менi шкода! Дуже шкода! Адже ви могли загинути.

– Пусте. Тепер усе в минулому.

– Але я мов вiдчував! Через двi години пiсля вашого вiд'iзду прибув полковник Дорошенко зi звiсткою, що козаки стоять пiд Могилевом. Я послав за вами сотню драгунiв, але ви мов крiзь землю провалилися. Який нещасливий збiг обставин!

– На все воля Божа… Ну що ж, якi вашi плани щодо ведення бойових дiй?

Вони, пустивши коней кроком, з'iжджали до недалекоi вже фортецi. За спиною у новому козацькому таборi кипiли землянi роботи. Ходкевич ураз змiнив спiвчутливий тон на холодно-дiловий.

– План дуже простий, але разом iз тим дiевий. Ми повиннi витримати облогу й не пустити туркiв далi, на Подiлля. З такою рiзницею у кiлькостi вiйськ про наступ не може бути й мови.

– Я згоден iз вами, ваша милосте, але, думаю, посадити вiйсько тiльки у глуху оборону не було б правильною тактикою. Ми повиннi намагатися час вiд часу контратакувати.

Ходкевич хвилину помовчав. Йому не сподобалося те, що Сагайдачний iз перших хвилин почав пiддавати сумнiву його погляд на речi.

– Пан Сагайдачний мае знати, – запально сказав вiн, – керiвництво кампанiею доручено менi. Тож щоб i надалi не виникало непорозумiнь, давайте начистоту: я не дозволю керувати вiйськом усiм, кому заманеться! Моi накази не обговорюються.

В очах Сагайдачного зблиснув лихий вогник.

– Вашi накази дiйснi лише для ваших пiдлеглих. Козацькi полки вам не пiдпорядковуються. І я волiв би, щоб нашi спiльнi дii грунтувалися лише на обопiльнiй користi. Ви мене розумiете?

– Я вас розумiю, – пиха Ходкевича сховалася за посмiшкою так само раптово, як i з'явилася. – Гадаю, ми домовилися. Погодьтеся, нерозумно було б починати суперечку перед лицем грiзного ворога.

– Цiлком iз вами згоден. Тож хотiлося б швидше обговорити з вами, як будемо дiяти далi.

– Слово гонору, приемно говорити з розумною людиною. Що ж, шановний мiй друже, маю честь запросити вас у комендантський палац, де й обговоримо всi нагальнi проблеми. За келихом старого венгржина всi питання вирiшаться самi собою.

– Дякую, пане Ходкевич. З великим задоволенням приеднався б до вас, але мушу залишатись у таборi.

– Пан гетьман може доручити все старшинi. Повiрте, я кличу вас не лише для бенкету.

Сагайдачний деякий час вагався.

– Гаразд. Кажучи чесно, я давно скучив за гучним бенкетом. Отже, треба дати собi вiдпочинок, поки дае можливiсть Осман… Зовсiм скоро на бенкети не залишиться часу.

– О, це так! Хоча поле Марса – теж бенкет для лицаря… Ну все, все! Нi слова бiльше натщесерце. Продовжимо бесiду за трапезою.

Конi заглибились у замкову браму, i гетьмани в'iхали до фортецi. На мiстку проминули чотирьох гладко виголених ландскнехтiв у латах i високих шоломах морiон-кабассет. Жовнiри виструнчилися, стискаючи у руках ратища блискучих алебард. А кiнськi копита вже цокали брукiвкою, i цей звук вiдбивався луною вiд мурiв старовинноi цитаделi. Сагайдачний мовчки поглядав навкруги й нiби новим поглядом бачив двiр, що у ньому бував уже не раз, мов вiдчував, що вписуе свое iм'я в iсторiю Хотина поряд iз Данилом Галицьким та Андрiем Борулею. Стрiмкi колеса iсторii пiдхоплювали iх, таких далеких вiд нас захисникiв Хотина, щоби донести до нас iхнi мужнiсть, славу та вiйськовий талант…



У козацькому таборi кипiла робота. На очах здивованих туркiв серед поля виростала могутня фортеця. Усе глибше й глибше вривались у землю запорожцi. Шанцi перерiзали днiстровi пагорби, поле бою готувалось у славнозвiсний козацький спосiб, використовуючи всi переваги ландшафту, всi висоти й низини для своеi користi. За кiлька годин мiцнi вози, скутi важкими ланцюгами, постали перед лiнiею оборони й були засипанi землею. Перед обозом з'явився високий вал. Не гаючи часу, козаки виносили на нього гармати i боеприпаси. Невелика, проте ефективна козацька армата наiжилася блискучими стволами у бiк ворожого табору. Тисячi спiтнiлих вiд роботи козакiв працювали не покладаючи рук, тож не минуло й дня, як табiр був добре укрiплений. Полки завмерли, вглядаючись у далечiнь: там, на обрii, з'явився ворожий обоз. Тисячi возiв, гарб i вершникiв заповнили чимало миль простору…

Бiля Микити, що лежав на валу, бухнувся на землю Кульбаба. Вiн дiстав люльку i зачеркав кресалом. Незабаром тютюн зажеврiв, i Андрiй випустив хмарку сизого диму.

– Ну, що там, братику, ще не лiзуть?

– Не видно. Але ж до бiса iх!

– Що е, то е. Напевно, в Туреччинi й людей не залишилось, усiх сюди пригнали.

– Мабуть, що так… Максиме! Іди до нас, – Микита махнув рукою до Горбоноса, що проходив поряд. – Куди поспiшаеш?

– Та вже нiкуди. Так, до полякiв у табiр ходив, роздивлявся.

– І що там ляхи?

– Ляхи як ляхи, що, самi не бачили? Блиску й пихи багато, але не козаки.

– Може, кого з Кам'янця бачив, за панянку розпитував? – посмiхнувся Андрiй.

– Розпитував. Та все марно. Грабовського нiхто не знае. Є там при Ходкевичi гусарський хорунжий для особливих доручень. Але не знаю, чи з Кам'янця вiн, чи нi.

– На чорта вiн тобi? – запитав Микита.

Максим знизав плечима:

– Хочу подякувати.

– Тю, дурний! Вони ж вiдразу за шаблю хапаються, як хто стороннiй за малжонку мову заведе. Лiпше покинь це.

– Може, ви й маете рацiю…

Максим махнув рукою. Вiн i сам не мiг пояснити, чого його так тягнуло до польського табору. Добре розумiючи, що не зустрiне там ту, котру хотiв бачити, усе ж вештався помiж вози, намети, табуни коней та череди худоби, якi знаходились у польському таборi. Задумливо роздивляючись навколо, бачив перед собою лише бiле личко у напiвтемрявi кiмнати, мерехтiння свiчок десь на задньому планi й повнi слiз очi. Такi великi, що, здавалося, зазирни лише в них – i пропадеш навiки. А ще русяве волосся. У примарних променях свiтла, яке падало на неi ззаду, маленька голiвка була немов в ореолi неземного сяйва, пишного, ледь-ледь золотавого, що важкими хвилями спадало з плечей. Інодi Максим увi снi вiдчував щокою ii м'яку теплу долоню. І вiд цього нiжного дотику стискалося серце, змушуючи козака годинами дивитись у безодню нiчного неба, проводжати вiд обрiю до обрiю Волосожара й Воза, сумно переводити подих… Хiба розкажеш про це побратимам? Хiба зрозумiють вони, зашкарублi у вихорi безконечноi вiйни, яким було життя запорожця? Та й чи потрiбно воно iм? Сiч не вiтала таких думок, i, усвiдомлюючи це, Максим ще бiльше похмурнiв. Не розумiв, як сталося, що закохався у чужу його свiтовi людину. Спочатку сподiвався, що все швидко минеться, але йшов час, а образ панi Юстисi все стояв перед очима. Нарештi Максим зрозумiв, що вiн повинен ii побачити. І вирiшив. Зрештою, що могло завадити? Коли сьогоднi серед польських жовнiрiв, якi скоса поглядали на дивного запорожця, до нього прийшла ця щаслива думка, вiн навiть iз несподiванки зупинився. Це ж так просто! Треба поiхати ще раз до Кам'янця, а там – будь-що-будь! І, як завжди, коли рiшення прийнято, тягар невеселих думок вiдступив. Тож коли Максим повернувся до мiсця розташування куреня, вiн був навiть веселим. Усе тепер здавалось яскравiшим – навiть саме повiтря, хоча у ньому й нуртувала гроза вiйни. І вiн почав безтурботно, наслiдуючи звичний тон Кульбаби, сипати жартами:

– Усе ж треба подякувати шляхтичевi. Панi була дуже мила.

Козаки зареготали.

– А що я казав! – гукнув Андрiй. – Таки десь у стiжку пестив панянку наш Горбонiс, дарма що порiзаний був!

– Та iди ти к бiсу, еретична душа, усе грiхи на думцi!

Раптом вiд польського табору почувся чистий голос сурми. Серед полякiв почався рух: армiя шикувала бойовi порядки. Гусари, рейтари, драгуни й пiхотнi роти займали своi мiсця, очiкуючи подальших розпоряджень. Незабаром почали шикуватись i козаки. Полк за полком, сотня за сотнею пiднiмали рiзноколiрнi прапорцi на довгих ратищах. Лiс списiв вражав своею кiлькiстю. У центрi запорiзького вiйська вирiзнялися довжезними оселедцями на голених головах славнi низовi лицарi Семена Шила. Сiчовики займали найвiдповiдальнiший вiдрiзок фронту, чим дуже пишалися. Вiд яскраво-червоних жупанiв рябiло в очах. Запорожцi чекали команд, спокiйно посмоктували люльки, стиха перемовлялись.

Із Ходкевичем на чолi перед шанцями з'явилось усе командування польськоi армii. Бадьоро вiтали воякiв, вимахували мечами й шаблями, високо здiймаючи зброю вгору, розпалювали коней. Витанцьовували благороднi тварини й несли перед щiльними шеренгами воякiв не менш благородних вершникiв. Ходасевич, наслiдуючи славетних полководцiв Риму, бажав мовити напутне слово перед рiшучою битвою. З козацьких рядiв, широко розправивши плечi, виiхала генеральна старшина i полковники. Першим виiжджав Сагайдачний у високiй бобровiй шапцi й вишневому, iз золотим шиттям, лундишевому жупанi. Позаду тримався генеральний осавул Ганжа, генеральний суддя Сокальський, генеральний хорунжий Околович i генеральний писар Боюнь. Далi iхав Семен Шило й чотирнадцять полковникiв: Іван Зискар, Богдан Куроша, Тимiш Федорович, Федiр Мойсих, Гордiй Писарка, Федiр Бiлобородько, Данило Деркаль, Адам Подгурський, Сидiр Симакович, Василь Луцкевич, Яцько Гордiенко, Цецюра Севрюк, Іван Гордiй та Михайло Дорошенко.

Нарештi стали всi, утворюючи за плечима закутого в залiзо рейментаря рiзнобарвний натовп. Ходкевич пiдняв угору меч i завмер. Очiкував, поки настане цiлковита тиша. Над полками пробiг тихий шелест i затих у далечинi, мов грайливий весняний вiтерець. Лише зрiдка чулося iржання коней та неголосний дзвiн збруi. Над головами трiпотiли хоругви, значки та прапорцi.

– Благороднi шляхтичi! Жовнiри! Славне запорiзьке козацтво! – почав Ходкевич промову. Його голос, несподiвано твердий, як залiзом, вирубував слова, що мали надихнути воякiв на перемогу. – Для всiх нас настав час, який вирiшуе все! Життя чи смерть… Воля або бусурманський полон! Мов чорна хмара, яка принесла холодний i нищiвний град, нависла над Рiччю Посполитою загроза з iсламського пiвдня. Наша спiльна батькiвщина знаходиться перед страшним вибором – вибором iснування або знищення. Там! – Ходкевич, дивлячись прямо перед собою, викинув руку вправо, – вашi домiвки. Вашi немiчнi батьки, малi дiти, коханi жiнки. Усi вони у цей час iз нiмим проханням дивляться на нас. Це прохання – захисти! «Захисти!» – благають вони нас. Тому що на нас i тiльки на нас лежить вiдповiдальнiсть за них…

Дев'яносто тисяч людей, тамуючи подих, ловили кожне слово коронного гетьмана. Не могли вiдiрвати вiд нього очей. А вiн, розпалившись власними словами, мов вирiс над рiвними рядами воякiв, пiднявся над ними, з палаючими очами карбував промову:

– Погляньте на обрiй! – рука у сталевiй рукавицi стрiмко злетiла, вказуючи позад себе. – Мов сарана! Мов мерзенна пошесть, обсiла квiтучу землю скiльки бачить око. Вони чекають нашоi кровi. Хiба очi лицаря можуть спокiйно дивитися на цю зграю? Нi! Хiба серце вояка буде спокiйно битися, поки бусурманська наволоч топче нашу матiнку-землю? Теж нi! Тому я закликаю вас – не шкодуйте нi кровi своеi, нi самого живота для перемоги над варварами. У ваших жилах тече кров великих князiв Галицьких i Острозьких, Гедеминовичiв i Корiатовичiв. Тож покажiть, на що здатнi iхнi славнi нащадки. Бийте ворога нещадно! Бийте так, щоби земля горiла пiд ногами у поганцiв. Щоби небо кололося над ними, як вiд кари Божоi. Хай вас не тривожать цi шатра, що iх ви бачите напнутими для задоволення пихи тирана i для залякування вас. Бiльшiсть iз них порожнi й виставленi тiльки напоказ. Не думайте, що слони i верблюди становлять бойову силу; вони надто обтяженi поклажею i гнуться пiд ii вагою. Вважайте нiкчемними тiнями це збiговисько азiйцiв, слабких духом i тiлом, зманiжених розкiшшю, уподiбнених натовпу жiнок. Їм не втриматися при першому ж поклику польськоi бойовоi сурми, при першому ж залпi вашоi зброi, бо ж ви справжнi воiни, вихованцi могутнього Марса! Я вiрю у вас, дiти моi! Захистiть дiдизну нашу i не посоромте честi старого вояки. Я вiрю у вас!

Над полем, повiльно наростаючи, пiднявся шалений крик. Багатотисячне вiйсько вiтало Карла Ходкевича. Гусари розпалювали коней, пiднявши вгору блискучi клинки шабель. Щосили вимахували прапорцями на ратищах прусськi й польськi жовнiри. Над козацькими полками у повiтря злетiли тисячi шапок. Однак iще бiльший рев пiднявся серед запорожцiв, коли повз них проiхав Сагайдачний. Козаки в одному несамовитому поривi вiтали колишнього гетьмана. Оглушливий галас розкотився над полем, лякаючи коней навiть у турецькому таборi. Сагайдачний, пiднявши шаблю, заглядав в обличчя козакiв, минаючи сотню за сотнею. Помилки бути не могло – доля Бородавки вирiшена. Козаки вiддадуть гетьманську булаву йому, Сагайдачному. Але чи хоче вiн цього? Чи втримае у своiй скалiченiй руцi? Адже разом iз коштовними клейнодами козаки доручать йому i своi долi… Сагайдачний почував себе старим i немiчним. Приходила навiть зрадлива думка повернутися до Киева, щоб серед тихих стiн Братського монастиря зустрiти смерть, вiдпочиваючи вiд бур вiйськового життя. Але тепер, коли зазирнув у цi мужнi вiдкритi обличчя, вiн вiдкинув таку думку: ще не час. Доведеться ще раз послужити Батькiвщинi. Сагайдачний кинув погляд на затягнуту в лубки руку: крiзь тонку бiлу матерiю пов'язок знову проступила кривава пляма…

На Днiстер, минаючи версту за верстою, зi сходу наповзала темрява. Сонце залишило на обрii червонясту заграву i сховалося. Наостанку вдосталь попестило землю теплими променями i померло, щоб раптом, подiбно до казкового Фенiкса, вiдродитись iз праху й попелу. Легенький вiтерець дмухнув на захiд, немов хотiв наздогнати день, що спливав. Дмухнув i одразу ж затих. Поступово цiлковита тиша оповила два велетенськi табори. Земля, здавалося, передчувала, що настав останнiй мирний вечiр над пагорбами Хотина. Тиша линула, подiбно невидимому вартовому, заглядала в душнi, сивi вiд дощiв i сонця намети, де покотом спали простi вояки. Пливла бiля розкiшних шатер рейментарiв. Кидалася злякано вiд храпу, форкання коней, реву верблюдiв, вiслюкiв, дивноi сурми напiвсонного слона. Нарештi нiч чорною ватою поглинула усе. Природа прощалася з мирним життям i готувалася зустрiти гуркiт гармат прийдешнього дня.




На полi бою


Настав ранок другого вересня. Зустрiв, насмiхаючись, по-лiтньому теплою, сонячною погодою. Двi величезнi, за европейськими мiрками того часу, армii приготувалися до бою. Стояли вiч-на-вiч, пильно розглядали ворога i готувалися до кривавоi роботи.

Попри прогнози, Осман II вирiшив iти на штурм ворожого табору одразу, не даючи можливостi вiдпочити стомленим дорогою воякам. Перед вiйськами султана iздили бюлюк-пашi, впорядковуючи рiзноманiтнi натовпи численних племен i народностей Османськоi iмперii. Через годину пiсля сходу сонця повiльно рухнулися, посунули на козацько-польський табiр. Ішли неспiшно, заповнювали собою весь простiр. Весело грали музики, чувся радiсний спiв. Солодкоголосi схiднi мелодii робили наступ схожим на святковий хiд трубадурiв, лише лiс списiв над головами аскерiв, сейменiв, яничар i сипахiв говорив про справжнi намiри туркiв. За милю вiд табору спинилися. Хмара куряви позаду вiйська дала зрозумiти, що за вояками просуваеться велетенський обоз. Осман, маючи намiр знести ворога одним нищiвним ударом, не вважав за доцiльне будувати укрiплення. Тепер цей широкий фронт перед козацькими шанцями й був османським табором. Перед ним, пригинаючись до грив, летiли вершники, запрошували ворога до швидкого жорстокого двобою. Подекуди цiлi загони кримчакiв i ногаiв мчали майже впритул до польських шанцiв. Поганяли швидких своiх коней, з гиком i посвистом насмiхаючись над схованими за окопом ворогами. Цвьохнули першi стрiли, що лягли, не долiтаючи до шанцiв. Шляхта розпалювала коней, але не виходила в поле. Панцирнi гусари й рейтари, очевидно, вважали недостойним для себе вступати у двобiй iз погано озброеними татарами.

Семен Шило сидiв верхи й оглядав цю звичну для себе картину. Перемовлявся з вiйськовим хорунжим, коли до нього наблизилося кiлька комонникiв. На чолi був Микита Непийпиво. Одягнутий у найлiпший каптан, шапку заломлено назад, в очах веселий блиск. За спиною у нього притримували коней незмiннi Кульбаба i Горбонiс. Андрiй аж пiдскакував у сiдлi, виказуючи нетерпiння. Поряд з Кульбабою застиг у сiдлi мовчазний Хвилон Довбня. Прозваний так був за те, що одним ударом могутнього кулака вiдправив на той свiт панського управителя у маетку князя Вишневецького. Звiдти й прибув до Запорiжжя. Бiльше за iншу зброю полюбляв Хвилон келеп. Вiд його страшного бойового молота ламалися панцирi й кiстки. Мов шовкову тканину, прорубував металевi шоломи, кованi найлiпшими майстрами кираси. Величезною, як горщик, долонею обхопив вiн рукiв'я своеi зброi i поглядав на кошового отамана.

Шило повернувся до запорожцiв.

– А чого вам? – запитав, пригладжуючи вуса. У лукавих очах заграли веселi жаринки.

– Дозволь, батьку, на герцi стати! – вiдповiв за всiх Микита.

– Уже знудилися?

– Та застоялись!

– За день?

– Виходить, що за день.

– Кульбаба, я бачу, аж пiдстрибуе, бiдний.

Андрiй знiтився, але промовчав.

– Що ж! З Богом! Доброго герцю козаковi не заборониш. Покажiть туркам, почiм кiвш лиха, навчiть iх розуму.

Козаки вдарили коней i вискочили на високий насип. Із рiзних кiнцiв запорiзького табору виiжджали все новi й новi охочi до герцю. Цей прадавнiй звичай, що губив свiй початок у глибинi столiть, був широковiдомий ще за великих киiвських князiв. У рiзнi часи, у тисячах вiйн, боiв i сутичок загартувався характер украiнського воiна, котрий понад усе цiнував силу, хоробрiсть та вмiння не шкодувати життя заради перемоги над ворогом. Хiба мiг вiн знайти лiпший спосiб самовираження, нiж двобiй iз рiвним собi противником перед усiм вiйськом?

Запорожцi, причому як реестровi, так i низовi, вiддавали шану такому лицарському двобоевi. Цi буйнi голови, що завдяки своiй вдачi могли цiлком зануритися в пiсню шабель та мушкетiв, забуваючи часом i рiдних, i близьких, додали прадавньому звичаю свого особливого колориту. Сама назва «герць» – татарський танок – промовляла за себе. І була у цьому короткому словi несамовита гонитва степових вершникiв, свист вiтру в вухах i блиск гострого леза у променях сонця. Як i у всiх справах, до яких доклали рук козаки, тут виявила себе широта вiльноi степовоi душi. Інодi, коли запорожцi не знаходили собi ворога, вони схрещували зброю мiж собою, починаючи напiвжартiвливi, напiвсерйознi двобоi, котрi досить швидко переростали у вихор смертельних ударiв. Не могла, не хотiла козацька рука рубати впiвсили. Тому не дивно, що такi герцi часто-густо закiнчувалися великою кров'ю або навiть смертю. І тепер, маючи у полi зору ненависних бусурман, козаки мiсця собi не знаходили вiд нетерпiння. Свербiли руки, самi стрибали до них важкi рукiв'я кривих шабель.

І покотилася полем хвиля вiдчайдухiв, полинула, розганяючи коней прибитою вже копитами травою. Полетiла помiж ворожими загонами, пiдбираючись до щiльних рядiв турецького вiйська. Гаркнула молодецькими голосами й нацiлила туркам у груди червоно-бiлi, з блискучими рихвами, ратища. Закрутили козаки над головами блискавками гарячоi крицi. Ляснули пострiли з пiстолiв, додаючи азарту темпераментним азiйським воiнам. Злива дошкульних слiв, що iх запорожцi знали на багатьох мовах, ефективнiше за свинцевi привiти примушувала туркiв скаженiти. І врештi закипiла гаряча кров, запалали очi люттю, i почали виiжджати наперед красенi-сипахи, яничарськi бюлюк-пашi, пустельнi шейхи й татарськi мурзи. Пробували застояних коней та кидалися назустрiч шаленiючим запорожцям. За хвилину в рiзних куточках майбутнього бойовища спалахнуло кiлька десяткiв сутичок.

Андрiй, котрий з самого початку випередив решту запорожцiв, зробив уже три кола перед ворожими порядками. Нарештi почув, що кiнь достатньо розiгрiвся i, намагаючись не стомлювати його передчасно, перейшов на крок. По черзi виконав кiлька поворотiв, рiзких стрибкiв i нарештi пiдняв коня дибки. Добре вимуштрувана тварина слухалася найменшого дотику. Побачив, як за пiвсотнi крокiв вiд нього схопився реестровий сотник iз сухорлявим татарським мурзою. На мить обпекло повним зненавистi поглядом чорних очей. Люто сиплячи гортанними турецькими лайками, до нього наближався стрункий яничарський ага. Кульбаба, по-молодецьки заломивши шапку, з силою всадив ратище в землю й вихопив шаблю: у турка в руках була лише така зброя. Через мить уже кружляли один навколо одного.

Обличчя турка, якби не вираз шаленоi лютi, можна було б назвати навiть вродливим: смаглява й по-юнацькому гладка шкiра, коротко пiдстрижена смоляна борiдка. На вигляд вiн був десь Андрiевого вiку. На собi турок, як i Андрiй, не мав жодних обладункiв. Голову прикрашала висока бiла чалма з величезним смарагдом попереду. Шаленiли злiстю з-пiд чорних, як сажа, брiв глибоко посадженi очi. Нiс дещо великий, але прямий. Пiд ним тонкi губи й рiзке пiдборiддя. Блакитнi шовковi шати окреслювали широкi плечi й тонку талiю. На лiвому плечi Андрiй помiтив пов'язаний пештимал з напiвпрозорого шовку. Вишитi тендiтною дiвочою рукою золотi лiтери сур iз Корану, очевидно, мали захищати воiна вiд поразки й додавати йому сил пiд час бою. Чорний, як нiч, арабський огир, здавалося, дихав вогнем.

Ще якусь хвилину кружляли, виконуючи дивний, небезпечний танок. Спопеляли один одного очима. Нi Андрiй, нi турок не прохопилися жодним словом. Усе було зрозумiлим без слiв – сила проти сили, зброя проти зброi. Форкали конi, переймаючись вiд вершникiв запалом двобою.

Усе ж першим ударив Андрiй. Його нетерплячий норов не звик до довгого зволiкання, i вiн, щосили замахнувшись, опустив шаблю на ворожу голову. Але за мить до фатального удару турок викинув свiй клинок i вмiло вiдбив атаку. Знову затанцював, примушуючи коня кидатись у рiзнi боки. Здавалося, вiн i не думав бити у вiдповiдь. Грався з козаком, як кiт iз мишеням.

– Добре! – вигукнув Андрiй. – А якоi ти зараз заспiваеш?

І вiн насiв на турка, завдаючи йому шквалу ударiв. Вершники, як блискучим сяйвом, вкрилися променями шабельних лез. Жалiбно задзвенiла криця. Турок вправно вiдбивався, повертався у кульбацi на рiзнi боки. З обличчя не зникала глузлива посмiшка. Однак на Андрiя це не справило враження. Вiн, той, що пройшов сiчову школу шабельного бою, знав як нiхто iнший, чого варта втрата душевноi рiвноваги пiд час поединку. Попри всi вияви гарячкування й нетерплячки вiн поводився розважливо, вимiрював кожний випад i захист як досвiдчений рубака.

Краем ока у якусь мить помiтив, що поряд б'еться Микита. З ревом завдае супротивниковi оглушливих ударiв. Як на картинi, Андрiй побачив стрiмку морду Гайдука, що, закусивши вудила й роздувши нiздрi, летiв над землею. А над нею, над полум'ям гриви, стиснувши боки колiньми й пiднявшись у стременах, височiв страшний у бою Микита. Високо здiйнявши над головою руку з шаблею, нависав над переляканим турком, що сповзав iз пiднятого дибки коня. Мить – i картина втратила нерухомiсть. Шабля, як невмолимий фатум, опустилася, збиваючи супротивника з коня, а Гайдук промчав з поля зору десь далi, гарячий i несамовитий, як i його вершник…



Незабаром Андрiй почав розумiти, що мае справу з надзвичайно вправним суперником. За кожним випадом козацька шабля зустрiчала або порожнечу, або крицю. Але вiн не вгавав. Знай, рубав, насiдаючи з рiзних бокiв. Захищався, пригинався до гриви, а деколи пiрнав мало не пiд живiт, щоби за мить пiднятися, зiрвати коня дибки й бити зверху вниз. Через чверть години вiн уже добряче спiтнiв i здивовано прислухався до швидких молоточкiв у скронях. Розпаленi легенi рвалися вiд нестачi повiтря, а перед очима почало тьмаритися. Турок це помiтив. Вiн подвоiв зусилля, i вже за хвилину жупан Андрiя луснув вище лiктя, вiдкриваючи бiлу шкiру. По нiй рясно попливли кривавi струмочки. Зi схожим на зiтхання стогоном прихилився Андрiй до гриви. Вiд рiзкого болю ледь не впустив шаблю. Але за мить уже опанував себе. Байдуже подивився на рану. Турок презирливо посмiхнувся i вкинув шаблю у пiхви. За звичаем, першi герцi задовольнялися першою кров'ю. Вiн iще раз пiдняв коня дибки, переможно змахнувши шовковим пештималом. Легкий серпанковий шовк блиснув золотими змiйками арабськоi в'язi, надсилаючи привiт далекiй коханiй. Повiльним кроком ага спрямував коня на пошуки iнших супротивникiв. Андрiй якийсь час поглядав тому вслiд. Невже вiн програв?

– Е, нi! – Кульбаба дiстав люльку i, не припалюючи, стромив ii в зуби. – Стiй, турчине, рано зрадiв! А повернись-но сюди, сучий сину! Куди?!

Турок стрiмко озирнувся. Побачив козака, що похмуро поглядав i грався шаблею.

– Повертай голоблi, кому сказав! Із вами, собаками, я б'юся не до першоi кровi, а до смертi!

Навiть не знаючи чужоi йому мови, ага все зрозумiв. Гяур благае смертi? Що ж, вiн ii отримае. Турок глузливо посмiхнувся, повернув коня i покрокував до невгамовного запорожця. Наблизившись, рiзко вдарив коня острогами. Посмiшка злетiла з його обличчя, i вiн, гортанно вигукнувши тривiальне «Аллах акбар», мов шквал, налетiв на Кульбабу. За мить двобiй уже розгорiвся з новою силою. Тепер турок не грався й не глузував. Зцiпивши зуби, насiдав, час вiд часу кидав погрози Андрiевi в очi. Але й Кульбаба тримався у сiдлi, спокiйно захищаючись, немов вiдкрив у собi новi, не вiдомi ранiше сили.

Спливала хвилина за хвилиною, але нiхто не поступався. Уже роз'iхалася решта бiйцiв. Однi розглядали здобуту в бою зброю, отримували привiтання вiд захоплених соратникiв, iншi – на руках, обливаючись кров'ю i затискуючи страшнi рани. Незабаром перед двома армiями, що завмерли, очiкуючи перемоги або поразки свого лицаря, залишилися лише вони удвох. Спинили коней, дивуючись смертельною битвою, навiть швидкi татарськi чамбули. Все, що було на пагорбах, завмерло, затамувало подих, забобонно очiкуючи бодай ще однiеi перемоги.

А сили вже залишали. Андрiй, не враховуючи першоi, уже отримав три досить глибокi рани й повiльно стiкав кров'ю. Але й блакитний шовк турецького халата вкривали численнi кривавi плями. Пiт лив з обох градом, а з коней вiтер зривав клаптi жовтавоi пiни. Конi, що теж були своерiдною зброею, допомагали вершникам. Ударяли супротивника широкими грудьми, били копитами та кусали одне одного.

Коли вже здавалося, що сили вичерпались i нiщо в цiлому свiтi не здатне пiдняти обважнiлу руку, щоб ударити бодай один раз, турок нарештi припустився помилки. Вiн занадто сильно перехилився через голову коня, з далекоi вiдстанi намагаючись дiстати супротивника. Втомлена тварина не витримала. Тонкi, замотанi бiлоснiжним полотном ноги пiдiгнулись, i кiнь упав на колiна. Ще мить турок намагався втриматись у сiдлi, але тут Андрiй, який пiдлетiв упритул, щосили вдарив шаблею по блискучому голомозому череповi, що з нього вже давно злетiла коштовна чалма. Череп луснув, розбризкуючи на всi боки кров та мозок, i турок мiшком гепнувся на побиту копитами землю. Упав, розкинувши руки, а скалiчена голова безсило хитнулася на шиi, останнiм рухом розвернувшись у напрямку турецького табору. Немов хвиля прокотилася козацьким обозом, здiймаючи в повiтря хмару шапок. Небо в черговий за цi кiлька днiв раз розкололось у несамовитому криковi. Козаки вiтали переможця, а вiн ледь тримався у сiдлi, проте сяяв широкою посмiшкою. Високо здiймав над головою увiнчане червоним прапорцем ратище. У душi дивувався, чому саме його так вiтають.

Нарештi насип. Ворота окопу. Розступились. І раптом закипiло, заграло червоне море переяславцiв, джерелiвцiв та попiвцiв. В одну лише мить зняли з коня переможця й понесли на руках, супроводжуючи гучним криком. Кожен хотiв бодай потиснути руку, тож Микита з Максимом змогли вiдбити Кульбабу вiд натовпу далеко не одразу.

– А чи ви показилися, люди! – потопав серед крикiв гучний голос Микити. – Пустiть кажу, горлорiзи клятi! Не бачите, поранено козака!

Нарештi вiдпустили. Андрiй стомлено сiв на якусь дiжку й ухопив до зубiв завбачливо простягнуту люльку. Доки Микита перев'язував рани, встигав вiдповiсти на тисячу запитань. Крiзь натовп продерся Сипаха.

– Ну, синку, ну, молодець! – почув серед крикiв його розчулений голос. – Дай хоч розцiлую!

Нарештi лемент почав затихати. Андрiй безсило вихопився з обiймiв Сипахи.

– Та ви он Довбню лiпше цiлуйте, вiн двох до ряду поклав.

– Е, то не те! – зарипiв старий, мов незмащений вiз.

– Як то не те! – козаки, що стояли навколо, незрозумiло поглядали на Сипаху.

– Його турки попадали казна-як! Нi вашим нi нашим!

– Го-го-го, дiду, – загудiв Довбня, – добрi очi маеш!

– То й що з того? – докинув хтось iз натовпу.

– А то! Старовинних звичаiв не знаете! Андрiiв покiйничок рiвно головою до туркiв лiг.

– Он ви за що!.. – Андрiй пригадав давно почуту прикмету.

– За те, сину, за те! Так воно й лихо впаде на кляту бусурманську голову, як той турчин упав головою до свого вiйська. А нашi побитi козаченьки? Єй-ей, Царство iм Небесне, усi головою до них лежать!

– Та плюньте на цi балачки!

– Е, нi, синки, то ще вiд дiда-прадiда повелось. А старi люди знають, що кажуть.

– То й добре, – обiзвався Андрiй, – а я зараз добрий коряк горiлки перехилив би.

– А чому б i нi?! – стрепенувся Микита. – Такому молодцю сьогоднi наточимо чарку! Що скажете, товариство?

Козаки схвально загули.

– Наточимо! Найлiпшоi йому!

– Заслужив!

– Добре турковi показав, меду давай!

– І нам по чарцi!

– Я вам, байстрюче плем'я, дам по чарцi! – втрутився курiнний. – А киiв?!

Козаки враз притихли. Курiнний Переяславського куреня Хвилон Беркут мав заслужену славу жорстокого тирана щодо порушникiв козацьких звичаiв. Вiн тiльки пiдiйшов до веселого натовпу, i настрiй вiдразу змiнився. Молодшi козаки потупили очi додолу, старшi, погоджуючись, замахали головами.

– Ну? Кому тут чарки?! – повiв вiн густою бровою.

– Кульбабi! – смiливо виступив наперед Микита.

– Кульбабi?! – заревiв Беркут. Потiм поволi посмiхнувся в довгi вуса. – Цьому дозволимо! А йди-но сюди, малий, – покликав вiн джуру.

Молодик, тримаючи перед собою дерев'яного ковшика, повного прозороi рiдини, виступив наперед. Курiнний узяв у нього «михайлика» i пiдiйшов до Андрiя. Той, знiтившись, пiднявся на ноги.

– Ну, тримай, козаче. Добре за козацьку славу бився, добре й горлянку промочи.

Андрiй прийняв iз рук курiнного «михайлика».

– Дякую, батьку! І вам, товариство, дякую! – i, похапцем скинувши шапку, вихилив до дна.

– А тепер дай-но я тебе розцiлую! – курiнний схопив Андрiя в обiйми i навхрест розцiлував. Той мимоволi застогнав вiд болю – свiжi рани давалися взнаки. Курiнний помiтив.

– Нiчого! Заживе! Ох, молодець козак… Не дожив Петро! А вам, бiсовi дiти, нинi без чарки. І дивiться менi! – вiн, круто повернувшись, покрокував геть. У натовпi почулося кiлька зiтхань. Записнi гуляки та бражники ковтали слину, згадуючи запашний присмак меду. Пiсля походу через Молдавiю вози були повнi хмiльних напоiв, але, знаючи жорстку заборону пиячити в походi, козакам залишилося лише зiтхати й, махнувши рукою, розходитися по своiх шанцях.

– Ну, як вона, – питали Кульбабу, – така, як завжди?

А Андрiй, рум'яний та веселий, пiддавав жару:

– Та де така, братики! Побий мене грiм, як не лiпша!

Вiн уже забув про всi рани, про втому i, вдаривши шапкою до землi, хотiв за своiм звичаем пiти навприсядки, коли почувся голос сурми. Дзвiнко та чисто пролунала вона над табором, подiляючи час на до i пiсля початку битви. Починалася хотинська епопея.



Сагайдачний нюхав повiтря на вершинi окопу. Виразно пахло грозою. І хоча у небi не було нi хмаринки, гроза зароджувалася тут, на полi бою. Армiя Османа посунула вперед. Тепер уже для великоi битви.

Яничари йшли з рушницями напереваги, турецькi та балканськi пiхотинцi наiжачилися лiсом списiв, поганяли скакунiв гоноровi сипахи. На лiвому крилi нападникiв готувала луки й стрiли татарська орда. Над усiм цим майорiли знамена, що iх несли байрактари[21 - Байрактар (тур.) – прапороносець.] великих i малих пiдроздiлiв. Вiдстань мiж лавами туркiв i окопами iхнiх супротивникiв невпинно зменшувалась. Однак iз кожною хвилиною в польському таборi росло непорозумiння: турки минали iхнi позицii i спрямовували перший удар на окопи запорожцiв. Пишнi польськi хоругви стояли, не помiченi ворогом. Блиск обладункiв i зброi тепер виглядав дещо комiчно. Шляхта це зрозумiла i, червонiючи вiд злостi, чекала подальшого розвитку подiй. На зморшкуватому обличчi Ходкевича, що стояв перед гусарськими полками, не рухнувся жоден м'яз.

Козаки, навпаки, пiднеслися духом – починалася лиха козацька робота. Сагайдачний пiдняв булаву (ще напередоднi рада старшин обрала його наказним гетьманом).

– Слухайте мене, дiтки! Самопали приготувати. Стрiляемо тiльки за моею командою! Гармашi! А чи добре забили картечi?

– Добре, батьку! Не пошкодували, – долинуло.

– А тепер принишкнути всiм. Пiдпускаемо на п'ятдесят крокiв. А чи чують полковники?

– Чуемо!

– Ну, з Богом!

Сагайдачний завмер на вершинi окопу. Тяглися хвилини, дратуючи нетерплячих молодикiв, що сидiли позаду козацьких лав i мали заряджати мушкети. Козаки лежали за шанцями, посмоктуючи люльки. Нарештi наказний гетьман махнув булавою. Тiеi самоi митi з валу вибухнули могутнi залпи тисяч мушкетiв. Гаркнули вогненною картеччю гармати. Густi хмари порохового диму заволокли рубежi Запорiзького Вiйська. Серед туркiв упали першi вбитi й пораненi, понесли, гублячи вершникiв, кiлька десяткiв татарських коней. У вiдповiдь яничари на мить зупинились i теж дали залп, огортаючись хмарками диму. У свiжу землю валу зi свистом врiзалися гарячi кулi. Через хвилину над полем пронеслося багатоголосе «алла», i переднi лави, переходячи на бiг, кинулися до окопiв. Вiдстань була зовсiм маленькою в очах турецьких воякiв, тож вони намагалися чимдуж перебiгти цi страшнi десятки крокiв. Тепер жодна куля не пролетить повз цiль. Козаки миттю пiднялись i зробили ще один залп, потiм ще й ще. Безвiдмовна тактика запорожцiв працювала чудово: стрiляли двi першi лави, а решта заряджала, роблячи таку кiлькiсть пострiлiв у хвилину, що шквал вогню буквально знiс нападникiв, укрив землю перед окопом горами трупiв. У пекельному вогнi та хмарах iдкого диму хоробрi козаки били бусурман нещадно. Щирi друзi, вiрнi товаришi та завзятi бражники, запорожцi зараз перетворилися на диких звiрiв, безжально знищуючи ворогiв своеi вiри. Через кiлька хвилин перша атака захлинулася у кровi i вiдкотилася. Турки залягли i, використовуючи рельеф мiсцевостi, почали вiдстрiлюватися. Перед окопом лежали мертвi i важкопораненi. Серед козакiв втрат не було, крiм кiлькох легкопоранених.

Приблизно через годину наступ повторився, але тепер по окопу били гармати великого калiбру. Пудовi бомби рили землю, з ревом падаючи на козацькi позицii.

– Гармашi! – прокричав Сагайдачний. – Нумо, привiтаемо бусурманiв по-лицарськи!

Вдарили козацькi гармати. Хоча кiлькiсть i калiбр запорiзькоi армати значно поступалися ворожим, вiдкрите поле перед козаками стало для багатьох туркiв могилою. Через чверть години сераскири[22 - Сераскир (тур.) – командир.] почали пiднiмати вiйська для черговоi атаки. Яничари шикувались i вистроювали своi синi лави, як мiшенi на стрiльбищi, – запорiзькi гармашi вiдкинули нюрбернзькi квадранти, що ними наводили гармати, i били прямою наводкою. Шквал гарячоi картечi влучно та страшно косив яничар десятками. З шанцiв здавалося, що маленькi постатi турецьких воякiв вибухають самi собою, вiд чого високо в повiтря злiтають iхнi пошматованi тiла. Не в змозi заховатись вiд цього нищiвного вогню, турки спробували вiдступити, але позаду вже замахали киями онбашi[23 - Онбаша (тур.) – десятник.], захарчали слиною сераскири. І полинули лави вперед, кривавим мiсивом встеляючи сажень за сажнем. Спочатку ще намагалися прикритися щитами, але невдовзi зрозумiли, що проти картечi та шiстдесятиграмових мушкетних куль робити це безглуздо. Покидали й бiгли, бiгли… назустрiч смертi. Вiдкочувалися, перегруповувалися. Подекуди добiгали до глибоких ям – фосiв – перед високим окопом, але там i залишалися. Серед натовпу очманiлих людей ревли переляканi верблюди, що на них, мов на конях, бедуiни кидались в атаку. Душили пiхотинцiв, що попадалися на iхньому шляху, й губили вершникiв серед пекла, що в ньому опинилися пiсля кiлькох тисяч верст важкого переходу…

Пiсля опiвдня сила атак почала зменшуватися. Турки виплеснули лють першоi навали. Розбились об хвилi свинцевого дощу та крицеву волю запорожцiв i поволi стишили силу наступу. До роботи взялася турецька армата, мстячись за стрiлянину двох десяткiв козацьких гармашiв, що встелили поле перед своiми позицiями сотнями туркiв. Аскери стояли у строю за межами досяжностi ворожоi зброi i поглядали на вибухи ядер i гранат на козацьких окопах. Серед цих, схожих на гриби, розривiв бiгали стрiмкi постатi запорожцiв. Вiдчайдушнi смiливцi перескакували через окоп i обшукували тiла вбитих, добивали поранених. Не переймаючись морально, здирали з них одяг, забирали зброю, подекуди залишаючи тiла вбитих зовсiм голими. Навантаженi коштовною зброею, одягом i кiнською збруею, поверталися до табору.

У таборi, що потроху вiдходив вiд бойовоi лихоманки, налагоджувалося звичне вiйськове життя. Джури й молодики розносили хлiб, пастрему та саламату. До шпиталю потягнулися пораненi.

Бiля Сагайдачного зiбралися викликанi джурами полковники. Мовчки очiкували початку iмпровiзованоi наради. У всiх був пiднесений настрiй. Результати першоi атаки, а також виклик Сагайдачного (очевидно, Конашевич уже щось надумав!) вселяли оптимiзм на майбутне. Сагайдачний пiдтримав сподiвання.

– А що, пани полковники, як справи в полках?

– Добре!

– Б'емо!

– Не такий страшний вiн, диявол, як його малюють!

– Добре, що б'ете. Втрати великi?

Пiдрахували. Вийшло – три десятки вбитих, переважно, гарматним вогнем, та ще пiвсотнi поранених. Половина навiть не зверталася до шпиталю.

– Все одно багато, – нахмурився Сагайдачний, – треба буде шанцi допрацювати. Часу поки що обмаль мали. Ну, добре. А чи не час дати погуляти козакам? Треба Ходкевичу показати, як козаки воюють, а то щось настрашився. За окоп i носа не висуне!

– Треба, – погодилися полковники.

– Саме час, Конашевичу! Сидимо, як кроти, сон бере.

– Та й я дивлюсь. Отож вiд кожного полку…

Над головами, з оглушливим злим шипiнням пролетiло величезне ядро. За сотню крокiв вiд старшин воно вдарилось у землю й вибухнуло, наповнивши околицi гуркотом i хмарами диму. Вiд несподiванки конi кинулися врiзнобiч.

– Чорти нехрещенi! Пси би вам писки гризли! – притримав Дорошенко зляканого коня.

– Отож вiд кожного полку, – продовжив Сагайдачний, – по тисячi охочекомонних готуйте до розгардiяшу. Щоб через годину були напоготовi. Поки що через окоп нiкому голови не показувати, щоб турок передчасно не здогадався. А ми тим часом iм на гонорi пограемо, хай ще раз у наступ лiзуть. Коли вiдiб'емо, сiдайте iм на плечi… Бачу, в них гармат забагато, най подiляться.

Полковники, не гаючись, погнали коней готуватися до бою, а Сагайдачний поiхав повз козакiв, що лежали у шанцях.

– Агов, дiтки! Щось турки налякалися, не лiзуть бiльше.

– Та не лiзуть, батьку!

– То, може, попросите?

– А чи iм вклонитись?

– Нi! Перед собаками шапки не ламають!

– Що ж тодi нам робити?

– Гадаю, лiпше в пику плюнути, згоднi?

– Авжеж згоднi, батьку!

– Ну, то вилазь на окоп, хто турецьку й татарську знае. І щоби менi дошкульнiше бусурман привiтали. Щоб вони бiсилися вiд лютi!

Вигадку сприйняли з ентузiазмом.

– Ото добре наш батько придумав, – гомонiли козаки, – оце розумна голова!

А через хвилину сотня козакiв уже вискочила на окоп i почала насмiхатися над яничарами, що стояли за двiстi крокiв попереду. Влучнi жарти перемежувалися з реготом усього козацького вiйська.

– А що, правовiрнi, чоловiкiв своiх на вiйну не взяли? Хiба у вас завжди тiльки баби воюють? – гукав голий до пояса запорожець.

– Та хiба це баби? – у такт першому дивувався другий козак.

– А хто ж? Дивися, побратиме, як одягнутi! Немов молодухи до шлюбу! – над полками лавиною вибухнув регiт.

– Та нi, – не вгавав другий, – це не баби. Гадаю, що це нi се нi те. Ось що!

– І то як воно так?!

– Та, мабуть, вони евнухи. Глянь на отого пикатого, ну чим не рiздвяне порося?

Далi хтось витягнув на окоп цiлий бурдюк свинячого сала з намiром почастувати бусурман. Хтось стягнув широченнi шаровари «з достатком» i пропонував поцiлувати хрещеного у те мiсце, що нижче спини.

– А чи знаете, поганцi, що ваш Магомет робив, поки пустелею верблюдiв поганяв? Нi? Та з верблюдицями пестився! Тож ви маете наслiдувати пророка! Он у вас в таборi добра цього – на всiх досить! – вигукував кремезний сивовусий козак. – Мерщiй бiжiть, а то султан сам не впораеться!

У турецьких порядках зашумiло, застогнало i, ламаючи ряди, аскери кинулися на приступ. Несамовито вимахували зброею, щодуху бiгли до козацьких укрiплень. Ляскали у безладi пострiли яничарок. Здавалось, ось-ось вони вкриють окоп i вдеруться до табору, знищуючи все живе на своему шляху.

Однак, як i в минулi рази, шанцi оповилися хмарами диму, посилаючи впритул туркам гарячi кулi та ядра. Лiченi секунди минали мiж залпами, кожний iз яких вiддавався звiрячим виттям скалiчених людей. Ось уже сотня крокiв вiддiляе розлютованих туркiв вiд ворога, пiвсотнi, тридцять крокiв… Заднi бiгли, спотикаючись через трупи переднiх i, у свою чергу, десятками валилися, мов скошена трава. Ось уже залишився десяток крокiв, уже схилилися помiж дишлами возiв козацькi списи, готуючись прийняти на себе силу кавалерiйського удару. Ще залп! І нарештi атака захлинулася. Турки кинулися назад, знову-таки падаючи вiд добре органiзованого вогню.

– Час! – закричав Сагайдачний, виймаючи шаблю. – Зискарю, Дорошенку, за мною!..

Бiлою стрiлою кинувся баский кiнь, несучи сивобородого вершника. За ним стрiмким чвалом покотилися шiсть тисяч комонникiв. Наздоганяли туркiв i падали Божою карою на iхнi голови. З п'янким задоволенням гуляли козаки днiстровими берегами. Рясний урожай збирала смерть, малюючи багрянцем зеленi схили i рiвнини.

З польського табору за всiм цим спостерiгали полководцi. І протягом дня мiнявся вираз на шляхетних обличчях: вiд напруженого очiкування до здивування, навiть притамованоi радостi. Першi успiхи козакiв пiдняли дух польського вiйська, i, коли загiн запорожцiв врубався у турецьке вiйсько, до Ходкевича пiдскочили комiсари.

– Пане гетьмане, дозвольте виступити з полком гусарii? – почав граф Михайло Тарнавський.

Ходкевич зиркнув на нього з-пiд лоба.

– Пан Тарнавський кудись поспiшае?

Тарнавський набундючився:

– Рiч не у поспiховi! Треба розвивати успiх!

– Це я вирiшую, прошу пана. Коли вважатиму за потрiбне, наказ буде вiддано.

– Пся крев! – стиха лайнувся Тарнавський у вуса, вiд'iхавши вiд Ходкевича. Його не так бiсила помилкова тактика головнокомандувача, як те, що Ходкевич прилюдно поставив його на мiсце. Бiльше нiхто не наважувався пiдходити до Ходкевича, i якийсь час усi мовчки спостерiгали за бойовищем. Козаки все далi врубувались у турецькi ряди. На чолi гарцював вершник на бiлому конi. Це був Сагайдачний. Ходкевич здивовано вiдзначив, що гетьман вимахуе шаблею. «Як же вiн тримаеться на конi з перебитою рукою»? – думав воевода. І хоча нiяк не хотiв визнати Сагайдачного рiвним собi, мужнiсть i хист украiнського шляхтича вражали…

Коли сонце почало схилятися до заходу, очевидною стала загроза оточення полкiв Зискаря i Дорошенка. Турки вже дещо опам'ятались i насiли на козакiв iз фронту й обох флангiв. Запорожцi мужньо трималися, всiваючи поле ворожими трупами, але напад ще й з тилу мiг завдати iм значноi шкоди. До полякiв потягнулися посланцi Сагайдачного. Гетьман просив пiдсобити. Сили козакiв танули у затяжному бойовищi: вони вже багато годин бились, як леви.

І Ходкевич не втримався. Дух старого вояки взяв гору над обережнiстю.

Вiн покликав того ж таки Тарнавського й наказав, узявши двi хоругви гусарiв, вийти на допомогу козакам. Тарнавський, не гаючись, помчав виконувати наказ.

Пiд шелест металевих крил, що височiли за спинами, виблискуючи у променях вечiрнього сонця дорогими обладунками, краса i гордiсть польського вiйська кинулася в атаку. Стрункi й широкоплечi, iз затягнутими у шкiри леопардiв грудьми, взяли гусари списи напереваги i врiзались у ворожi лави. Застоянi конi несли вершникiв у несамовитому чвалi. Гусари використали улюблений маневр – розвернулися широким фронтом i, не зменшуючи швидкостi, пройшли крiзь ворожi порядки, засiяли землю горами трупiв. Як степову траву, пiдiм'яли пiд себе зляканих сейменiв, наполохали озброених кийками друзiв. Татари, незважаючи на численну перевагу, вiдступили. Зупинились аж бiля табору, байдуже позираючи на бойовище.

Рiшучий напад свiжих сил умить повернув сили запорожцям. За лiченi хвилини вони всiма полками повернули назустрiч гусарам i до решти зiм'яли лiве крило туркiв. Серед тих почалася панiка, що закiнчилася рiзаниною. Як не дивно, але фронт i праве крило, якi щойно справно тиснули козакiв, не доклали жодних зусиль, щоб надати допомогу тим, котрi зазнавали поразки. Залунали хрипкi звуки рiжкiв, i турки почали вiдступати. Козаки негайно скористалися цим i почали грабунок решткiв лiвого крила. Лише завдяки цьому жалюгiдна жменька якихось трьох сотень сейменiв змогла пробитися до свого табору. Чвертьмiльйонне вiйсько, глипаючи очами, спостерiгало, як на полi бою хазяйнують кiлька тисяч грабiжникiв. Оговтуючись вiд несподiваноi поразки, навiть не зробили спроби припинити плюндрування тiл убитих i вiдбити покиданi байрактарами знамена.

Сагайдачний повертався переможцем. Гордовито виступав, оточений цiлим лiсом ворожих знамен. А позаду рипiли вози, вгиналися пiд здобиччю захопленi у ворога конi. Поводили дико очима, роздували нiздрi, не впiзнаючи своiх господарiв. Трофеi були на диво багатими. Дванадцять невеликих гармат, рушницi, шаблi, пiстолi. Гори кiнських рондикiв, одягу. Вели приторочених до сiдел полонених, серед яких було кiлька досить значних.

Табiр трiумфував. Усе, що було у ньому, бiгло назустрiч, вiтаючи переможцiв. Весело вимахували шапками. Овацii перекинулись i на польський табiр, тож через кiлька хвилин мури стародавнього Хотинського замку здригнулися вiд крикiв десяткiв тисяч горлянок…



У таборi до Сагайдачного пiд'iхав багато вбраний польський хорунжий. Вiдрекомендувався офiцером для особливих доручень при особi Карла Ходкевича.

– Менi доручено передати шановному пановi гетьману, що його чекае ясновельможний пан генерал на вiйськову нараду. Вона вiдбудеться…

Сагайдачний нетерпляче змахнув рукою.

– Зачекай хвилину… Агов, козаче, – крикнув вiн Андрiевi Кульбабi, що iшов назустрiч, – Андрiй, здаеться?

– Так, батьку, Андрiем охрестили.

– Дякую за герць, соколе. Тримай ось! Сагайдачний витягнув iз-за очкура турецького пiстоля. Зброя була дорогою, всипана смарагдами та самоцвiтами, цвяхована щирим золотом. Андрiй прийняв подарунок i вклонився.

– Утричi дорожчий вiн менi, батьку, тим, що з рук самого Сагайдачного отриманий. Дякую! – Андрiй був глибоко зворушений.

– Не дякуй, лицарю, заслужив! А це, – Сагайдачний пошукав у кишенi й витягнув чималенького гамана, – це за ту послугу, що вiд тебе мав я. Вип'еш за мое здоров'я, що про нього так пiклувався. – Сагайдачний посмiхнувся.

Андрiй ще раз подякував, схиливши голову.

Сагайдачний повернувся до поляка:

– Отже…

– Марек Грабовський, пане мосць. Хорунжий його ясновельможностi. Його милiсть чекае на вас у замку, в комендантському палацi, на нараду.

– Добре, передай Ходкевичу, що я буду.

Сагайдачний повернув коня, чим дав зрозумiти, що розмову закiнчено, а Андрiй раптом згадав розповiдь Горбоноса i звернувся до хорунжого:

– А чи ти не з Кам'янця на Подiллi, голубе?

Поляк спалахнув:

– З ким говориш, хлопе?!

– З тобою, з ким iще? – Андрiй покрутив головою. – Хто ще мене слухае?

– Лайдак! Сто дзяблiв тобi! Як треба з уродзоним шляхтичем розмовляти? Ось я тебе батогом! – Грабовський замахнувся.

– Но-но! – вiдскочив убiк Кульбаба. – А то ще й шаблi скуштуеш. Вiдповiв би лiпше на питання, мо', дiло до тебе яке.

Шляхтич не вгавав, але виливши на запорожця потiк лемкiвськоi лайки, усе ж зацiкавлено мовив:

– Ну, з Кам'янця, що далi?

– І малжонка у тебе Юстися?

– Так. А ти звiдкiля панi Юстисю знаеш? – Грабовський пiдозрiло примружився.

– І зовсiм я ii не знаю, – викрутився Андрiй. – Зi мною в куренi козакуе сусiда ваш, Яцько Лях. Тобто зараз вiн Лях, а як ранiше звався, то не вiдаю. Казав, що знае тебе. Але, бачу, що з таким цабе i говорити йому нема про що.

Грабовський погордливо вiдкопилив губу.

– Я ваших запорiзьких харцизяк не знав i знати не хочу. Поступися, смердючий хлопе, дай проiхати!

Андрiй неквапливо поступився i вдавано почав винюхувати свою сорочку.

– Може, потом i тхне вiд мене – у бою був. А ти за окопами сидiв, «мальвазiю» дудлив, напевно, квiткою пахнеш?

Грабовський побiлiв iз досади i щосили вдарив коня острогами, мстячись тваринi за глузування козака.

– Ще зустрiнемося! – кинув наостанку.

Андрiй, задоволений подарунками Сагайдачного i перемогою над пихатим Грабовським, попрямував до коша. Остання пригода розвеселила його, i вiн уже смакував, як розкаже ii товаришам…




Зрада, яка не вдалася


У таборi палахкотiли сотнi яскравих кабиць. Час був вечiрнiй, тож кашовари спритно куховарили бiля велетенських мiдних казанiв. За розмiрами iх було достатньо, щоби варити у пеклi грiшникiв. Спiтнiлi козаки помiшували дерев'яними веслами кулiш, стурбовано куштували, дмухаючи на гаряче вариво. Смачнi пахощi лоскотали нiздрi, пiдiймаючись над табором. Стукали сокири, мекали й бекали ще поки що численнi вiвцi, кози, корови. Шмигали у пошуках iжi обдертi собаки. Козаки великими купами сидiли, розставивши у пiрамiди списи та мушкети. Бiля розпакованих возiв лежали рiзноманiтнi пожитки, скубали сiно конi. Подекуди бiлiли парусиновi намети. У густiй iмлi бренькала кобза.

Андрiй чимчикував до переяславцiв, усе ще розглядаючи подарованого Сагайдачним пiстоля. Такоi розкiшноi зброi вiн не бачив ще жодного разу за все життя. Милувався роботою майстра, та так, що забув дивитися пiд ноги.

– Куди валиш, мурло туподушне! – гаркнув хтось над вухом, аж Андрiй пiдскочив.

Пiдняв голову. Над ним нависав комонник iз малахаем у руцi.

– Пiд колеса захотiв, чи що? – запитав уже спокiйнiше.

У нього за плечима рухалася дивна валка. За десятком розкiшно вбраних волохiв кiлька запряжених волами велетенських кантар. Круторогi, натужно впираючись у землю могутнiми ногами, тягнули багатопудовий вантаж. Кованi подвiйною залiзною шиною колеса залишали в землi глибоку колiю. Андрiй придивився до переднього волоха. У його обличчi промайнуло щось знайоме, щось таке, що насторожувало. Десь вiн його бачив, i тепер, поглядаючи на важкi вози, вiн силкувався пригадати де. У пам'ятi поступово виросла дерев'яна засiка, швидкий, немов куля, штурм i розкиданi у травi тiла вбитих татар. Здаеться, Ион… Коли його, зв'язаного, пiдвели до Микити, все поривався цiлувати тому чоботи. Вози бiля комори… І раптом Андрiй пригадав. Мозаiка минулого поступово склалась у яскраву картину. Андрiй наздогнав козака, котрий щойно його облаяв.

– Гей, товаришу, що це за люди?

– Та вiдомо ж, волохи, хiба не бачиш?

– Куди ви iх супроводжуете?

– До Ходкевича. Посли султана. Певно, сподобалося наше вiйськове привiтання! Ач, скурвий набрiд, послiв присилае.

– А що вони хочуть?

– То не вiдаю. Сказано до Ходкевича доставить.

Андрiй спинився. Недобре передчуття стиснуло груди.

Ой, не просто для привiтань приiхали цi люди! Треба було з кимось порадитися. Микита! Чортяка знатиме, що робити, за малим не характерник. Андрiй, притримуючи шаблю, кинувся до коша.

Запорожцi вечеряли. Небо зовсiм почорнiло, i навколо кабиць примарне свiтло вихоплювало стомленi вусатi обличчя. Час вiд часу хтось шкреботiв ложками по мiдi казанiв. У тишi чувся неголосний спiв. Невидимий у темрявi молодик сумно виводив думу про козака Байду. З темноi громади окопiв час вiд часу перегукувалися вартовi.

Андрiй знайшов Микиту бiля одноi з кабиць Переяславського куреня, де той ретельно гострив шаблю. Веселi вiдблиски вогню бiгали по блискучому клинку. Точило виводило свою скрипучу мелодiю.

– Маю нагальну справу до тебе, Микито.

– То кажи, – Микита плюнув на камiнь i знову затер ним по шаблi, не пiднiмаючи голови.

– Пам'ятаеш того волоха, що ми пустили, коли хутiр узяли.

– Який хутiр? – у Микити в головi вже вирувало завтрашне бойовище. Вiн не вiдразу, але пригадав.

– Ну? – заглянув в очi Кульбаба.

– Кондулеску, здаеться? То що воно?

– Вiн тут. Я його тiльки що зустрiв. Та якого! Вбраний, наче паша бусурманський. З ним iще кiлька волохiв. Вози також. Тяжелезнi! Воли ледве тягнуть. Кажуть, посли до Ходкевича вiд султана. Для чого б це? Тiльки ж гуляти почали, наче i домовлятися зарано.

– Щось тут нечисто, бодай iх чорт, – погладив вуса Микита. – До Ходкевича кажеш?

– До нього.

– Треба розповiсти кошовому. Пам'ятаеш, як нас татари перепинили? Чи не його, бува, робота, якось усе швидко тодi трапилось!

– І я про те думав. Крiм нього, нiкому, ми ж усiх порiзали. Якщо я не помиляюся, турки задумали велику зраду…

Знайшовши кошового в отаманському наметi, розповiли йому все. Семен Шило трохи помислив i, натягнувши шапку, повiв козакiв до Сагайдачного.

– Чолом, батьку. Справа до тебе невiдкладна, вислухай.

Сагайдачний невдоволено зморщився: йому саме обробляли скалiчену руку. Дебелий джура, промивши рану, змащував ii якоюсь маззю з гострим запахом. Усе ж наказний гетьман показав здоровою рукою на стiльцi у кутку намета.

– Сiдайте, панове молодцi, кажiть, що маете.

– Ось вiн розкаже, – Шило кинув головою на Андрiя.

– Знову ти, Андрiю! – здивувався Сагайдачний, упiзнаючи Кульбабу.

– Я, батьку, вибачте, що потривожив. Справа ось яка…

Через кiлька хвилин, вислухавши розповiдь козакiв, Сагайдачний гукнув вартового.

– Де тi волохи, що до Ходкевича просились?

– Тут ще, у таборi. Чекають дозволу проiхати до замку.

– От i добре, що тут. Там серед них е такий Іон Кондулеску. Вiзьми кiлькох молодцiв i тягнiть його сюди. Та добре у возах подивiться. Напевно, зраду везуть нам молдавськi круторогi.

Охоронець миттю зник. Через кiлька хвилин до намету зайшов Кондулеску в супроводi кiлькох козакiв. Улесливо посмiхнувся.

– Довгих рокiв життя пановi гетьману. Радий бачити великого украiнського лицаря i борця за православну вiру.

– Дякую, – стримано вiдповiв Сагайдачний, – вiдразу скажу, що вас покликано не для люб'язностей.

– Тю! – вихопилось у Микити. – Вiру святу згадав. А що татари? Чи не iм ти провiант стягував у себе на хуторi?

Волох блиснув очима, впiзнавши Микиту. Раптово вiн зблiд. Пальцi на руках дрiбно затремтiли.

– Пане гетьмане! Прошу оборонити мене вiд цього вовкулаки. Вiн хотiв мене вбити! Лише допомога Господа нашого милосердного та святого Нiколи врятувала мене вiд хижих лап харцизяки.

Микита з несподiванки замовк.

– А що в тебе на обiйстi татарове робили? – Сагайдачний махнув рукою, вiдсилаючи джуру, який закiнчив перев'язку.

– Татари напали на нас. Грабунок учинили. А цей розбишака, збоець, i iх побив, i пахолкiв моiх. Як не вiд одних бiда, так вiд других!

– Щось не бачив я, щоби татари тебе грабували. Натомiсть, плече до плеча з вами проти нас билися, – похмуро вiдповiв Микита.

У намет увiрвався полковник Дорошенко.

– Де скурвий волох?!

– Що трапилося, Михаиле? – спокiйно запитав Сагайдачний.

– У возах порох! Дорогими кармазинами перекрили, сап'яном. Добрi подарунки Осман наготував нам на погибель!

Сагайдачний недобре посмiхнувся, глянув на Кондулеску.

– Що тепер скажеш, Юдо?

– Не вiдав я, панемосць про це! Вороги пiдклали. Хрестом святим клянусь!

– Це все? Коваля сюди. Та нехай у кабицi залiза розжарить, – Сагайдачний повернувся до джури: – швиденько! Пан значний, чекати не любить.

Кондулеску гепнувся на колiна i поплазував, заплутуючись у довгих полах квiтчастого кунтуша, до Сагайдачного. Його зупинив, поставивши на голову ногу в гостроносому чоботi, Дорошенко.

– Стояти, змiю гаспидський! Хлопцi, обшукайте його, чи нема каменя за пазухою.

Волоха скрутили й вiдiбрали невеличкого пiстоля.

– Тю, та то перевертень! Тепер юж попався, не вiдкараскаешся! – мовив Дорошенко, розглядаючи маленьку, iталiйськоi роботи зброю. – Пане гетьмане, треба полоскотати добре його, здаеться менi, багато чого цей волох нам повiдае.

Обличчя Кондулеску, тiльки що улесливе й запопадливе, враз набрало рiшучого виразу.

– Ваше щастя, розбiйники! Аллах всемогутнiй, воля його безмежна. Нiчого вiд мене не почуете, поганi гяури!

– О, то вiн ще й потурнак!

Сагайдачний схопився на ноги.

– Тягнiть галагана до кабицi, – звернувся до козакiв, потiм повернувся до лежачого Кондулеску: – це ми ще зараз побачимо, як ти мовчати вмiеш. Зiрвати з нього одяг!

Волоха враз пiдхопили дужi руки i миттю винесли з намету до багаття. Поволi почали пiдтягуватися зацiкавленi козаки. У широкому колi навколо кабицi пручався й верещав багато вбраний Іон Кондулеску. Козаки зiрвали з нього дорогий кунтуш, штани. Нарештi султанський посланець залишився лише у спiдньому. Пiдiйшов коваль з Уманського полку, що був розташований поряд. На плечах дебелого козарлюги лежали клiщi, що ними вiн зривав iз коней старi пiдкови, i декiлька залiзних прутiв.

Мовчки вклав усе це в жар i застиг, чекаючи, що йому накажуть далi.

Сагайдачний пiдiйшов до Кондулеску. Взяв волоха за бороду i рвучко потяг на себе.

– Ну що, Юдин плоде, будеш говорити, чи спекти тебе, як курча? Ти поглянь навкруги, гадаеш, цi люди будуть iз тобою панькатися? – вказав рукою на навколишнiх.

Полонений похмуро мовчав. Сагайдачний пiдкликав рукою коваля.

– Роби свою справу, козаче…

Через хвилину над козацьким табором забринiв сповнений муки крик. Вiн повторювався знову i знову, поки через кiлька хвилин не обiрвався у несамовитих риданнях. Розпечене залiзо взяло гору, i Кондулеску навiть не заговорив – заблагав:

– Пустiть мене, не мучте! Все, що знаю, скажу, до решти все! Нема сили терпiти таку наругу!

– Добре, – мовив Сагайдачний, запитливо подивившись на волоського вельможу, – я тебе слухаю, потурначе.

Збиваючись i стогнучи, раз по раз обриваючи мову, Кондулеску почав свою розповiдь. Вiн плаксиво ойкав i викривав себе, супутникiв, зрадливi намiри турецького султана.

Через пiвгодини Сагайдачний з Микитою та Андрiем поганяли коней у напрямку Хотинського замку, а голова пiдступного волошина покотилась у кущi лiщини, що вкривали берег Днiстра. Зрада, що могла привести козацько-польське вiйсько до нищiвноi поразки, була викрита.

Ходкевич прийняв Сагайдачного i його супутникiв у покоях комендантського палацу. Мовчки вислухавши, потиснув кожному руку.

– Дякую, панемосць гетьмане, дякую i вам, молодцi. Багатьом захисникам корони врятували ви життя цiеi ночi. Якби зрадникам вдалося пiдпалити табiр, турки вдерлися б у нього без великих перешкод. А де цi люди, що везли нам таку зраду?

– Я наказав усiх стратити, – похмуро кинув Сагайдачний.

– Шкода, я хотiв на них подивитись. Але як е, так е. Що будемо робити далi?

– Гадаю, треба зробити те, чого вони не встигли, – раптом вихопилось у Микити.

Ходкевич i Сагайдачний здивовано подивилися на козака.

– Що ти мелеш, запорожцю? – Ходкевич неприязно скривив губи. – Хочеш пiдпалити табiр?

– Нi, не табiр! – гаряче заперечив Микита. – А от перед табором можна було б люльку розпалити та зачекати турчина з гостинцями. Гадаю, вони не баритимуться.

– Чорт би тебе взяв! Добру голову маеш! – поплескав Микиту по плечу Сагайдачний. Вiн одразу зрозумiв, що мае на метi запорожець. Позирнув на Ходкевича.

– Турки, напевне, очiкують, доки наш табiр займеться, а потiм ударять великими силами. Розумiете, в чому рiч?

– Так, так! – Ходкевич погладив пишнi сивi вуса. – Тепер розумiю. Звiр обернеться на мисливця! Генiально! Пане Сагайдачний, я негайно збираю нараду. Можете вiдпустити молодцiв, iх буде нагороджено.

Сагайдачний мовчки подивився на запорожцiв. Тi вклонились i задзвенiли вниз по сходах. Почули лише реплiку Ходкевича:

– Я волiв би… – i голос стих у глибинi покоiв. Схоже на колодязь подвiр'я замку зустрiло цiлковитою темрявою.



Велетенськi купи хмизу виросли, мов за помахом чарiвноi палички. За пiвгодини вони сягали вище зросту людини, а за годину громадилися, наче невеличкi степовi могили. Перед ними в напрямку ворожого табору залягли десять тисяч козакiв на чолi з Сагайдачним. Лежали тихо, прислухаючись до далеких голосiв серед турецьких шатрiв. Зовсiм недалеко, у гiллi самотньоi тополi, безтурботно пугикав пугач. Птах не мiг уявити, серед якоi кiлькостi озброених людей вишукуе вiн свою здобич. Нарештi Сагайдачний почув гомiн з боку польських шанцiв. Це пiдходив iз двома полками прусськоi пiхоти капiтан Русанiвський. Незабаром вирiзнилися на тлi неба силуети ландскнехтiв, озброених аркебузами. Пугач здивовано замовк.








– Давай, – гукнув назад Сагайдачний, – пiддайте-но жару, молодцi, зiгрiйте старечi кiстки!

Через хвилину за спинами козакiв спалахнули щедро посиланi порохом купи хмизу. Здiйнялися до небес, заливаючи околицi примарним жовтим свiтлом. Десь за багаттям залементували, забiгали чотири сотнi молодикiв, зчиняючи вдавану панiку. Прусськi ландскнехти бiгцем займали позицii на головних напрямках очiкуваного нападу турецькоi армii. Розтягнувшись величезною пiдковою, що своiми рiжками була спрямована у бiк туркiв, п'ятнадцятитисячний загiн завмер у темрявi, намагаючись до пори не видати своеi присутностi.

До Андрiя Кульбаби пiдповз Горбонiс. Витер рукавом спiтнiле чоло. Тихо зашепотiв на вухо:

– Щось iх довго нема, поснули, чи що?

– А бiс iх знае.

– І люльку не запалиш! – Максим зiтхнув.

– Он позаду нас там добра люлька куриться, – Андрiй хитнув головою у напрямку згарищ перед табором.

– Там добра. А тут вивiдникiв треба чатувати.

– Тобi привiт гарячий, – раптом пригадав Андрiй, – пан Грабовський передавав.

– Ти його бачив? – вигукнув Максим.

– Ану, я вам полементую, чортове сiм'я! Щоби менi сидiли – анiчичирк! – зашипiв десь поблизу курiнний.

– Бачив, – за хвилину зашепотiв Андрiй.

– Та чимало серед ляхiв Грабовських, – Максимовi було соромно за свiй хлопчачий вигук.

– Грабовських, може, й багато. А цей iз Кам'янця.

– То й що?

– А нiчого. І жiнка в нього Юстися.

– Ти що, його й про неi розпитував?

– Чому б нi? А яке воно гонорове! Та й цабе велике – при генеральськiй особi за особливого поручника. Гусарський хорунжий!

– А менi що до нього? – Максим намагався говорити якомога байдуже.

– Та нiчого, думав, тебе це зацiкавить. Сам говорив, що хочеш ту кралю ще раз побачити…

– Наче йдуть!

Козаки прислухалися. Попереду почувся наростаючий гуркiт. Тисячi кiнських копит били землю, примушували ii стогнати. Через кiлька хвилин iз темряви вихопилися переднi лави турецькоi кiнноти. Турки iхали спокiйно, очевидячки, не сподiвалися нападу. Мисливцi мчали за легкою здобиччю, не здогадуючись, що такою стали вони самi…

Максим притиснувся щокою до цiвки мушкета. Грабовський, який ще хвилину тому хвилював уяву, тепер забувся, а разом iз ним i Юстися, i нiчна пригода на вузеньких вуличках Кам'янця-Подiльського. У скронях розмiрено стукотiло, пальцi ледь чутно затремтiли. Знайоме вiдчуття перед бойового збудження охопило думки й тiло. Час, здавалось, удесятеро вповiльнив свою ходу, а яскравий круглячок мiсяця насолоджувався нiчною тишею. Не здогадувався, сердешний, яким вибухом розкотиться спокiйна волоська нiч. Хвилини збiгали за хвилинами. Нарештi над полем розлiгся гучний голос Сагайдачного:

– Дiтки моi! За славу козацьку! Вогонь!

Над полем пролунав могутнiй залп тисяч рушниць. Повiтря наповнювалося оскаженiлим металом, що косив траву, рвав землю, залiзо обладункiв i розкiшний одяг, з гучним чавканням впивався в людськi й кiнськi тiла. З османськоi сторони донеслися стогони i крики. На мить ряди змiшались, але вже за кiлька секунд вони вирiвнялись i, оголосивши поле бою тисячоголосим «алла», турки кинулися вперед, не пiдозрюючи, що йдуть у пастку. З обох флангiв з алебардами напереваги почали наступати нiмецькi пiхотинцi.

– Палi пiдняти! Списи до бою! Приготуватися до залпу другiй лавi! – заревiв Семен Шило, котрий на чолi низового товариства стояв у серединi пiдкови.

Максим з Андрiем звели догори товсту гостру палю, що разом з сотнями iнших нацiлилась у груди коням нападникiв. Над загостреним деревом вирiс лiс козацьких списiв. Позаду, швидко трясучи лядунками[24 - Лядунка – сумка для патронiв.] й порохiвницями, молодики заряджали мушкети.

Другий залп пролунав, коли до туркiв залишалося лише кiлька десяткiв крокiв. Вогняний шквал знiс кiлька переднiх шеренг, але заднi за мить ударилися в козацькi укрiплення. Несамовито заiржали вiд болю конi. Нещаснi тварини мчали пiд ударами острогiв i, натикаючись на списи й палi, валилися на землю з розпанаханими грудьми, придавлюючи вершникiв та ламаючи козацькi списи. Почувся злий дзвiн шабель. Вороги у скажених двобоях вибивали з крицевих лез блакитнi iскри.

Пiсля третього залпу турки не витримали й вiдкотились.

– Уперед! Нумо галасом[25 - Галас – одна з тактик бою запорiзьких козакiв, коли козаки билися, змiшавшись iз ворогом.]. Задушимо супостата! – закричав Семен Шило й першим, вимахуючи оголеною шаблею, кинувся на ряди яничарiв, що сунули слiдом за кiннотою.

Козаки один за одним забiгали всередину яничарськоi фаланги, що ii прорвали наполоханi конi переднiх сипахiв. Зав'язався жорстокий бiй на шаблi, шалений i кривавий. Той бiй, що завжди п'янив справжнього запорожця…

«Щек» – Максимова шабля з хрусткотом впала на голову яничара у високому бiлому ковпаку. На обличчя бризнуло щось слизьке i тепле. Не чекаючи, доки ворог упаде, Горбонiс зчепився з iншим. За хвилину розправився i з тим – шабля по саме рукiв'я ввiйшла в груди молодого хлопчини зi слов'янськими рисами обличчя.

На мить Максим загаявся, витягаючи зброю, що застрягла помiж ребер. Позаду почувся крик, i Горбонiс ледь устиг пригнутися – над головою зi свистом пролетiла, зблиснувши у мiсячних променях, крива турецька шабля. Яничар з усiеi сили вдарив Максима ногою i звiв над головою шаблю. Падаючи, Максим вихопив iз-за пояса пiстоль i натиснув собачку. Курок викреслив снопик iскор, але пострiлу не було. Порох висипався з полка, перетворюючи грiзну зброю на кумедну дитячу iграшку. Широко розкривши очi, Максим дивився, як повiльно, дуже повiльно, на нього опускаеться неминуча смерть. Вiн бачив гостре лезо на тлi повного мiсяця, бачив хижий вогонь в очах оскаженiлого яничара. Рука зi зрадником-пiстолем безсило впала додолу. Пролетiла i миттю згасла думка: «Вiдкозакував, час й до лiпшого свiту». Чомусь було навiть весело. За ту коротку мить пригадалася Юстися. Таке миле обличчя. Може, хоч на тiм свiтi доведеться побачитися, може, там не так усе заплутано та складно…

У яничара з грудей вихопилося вiстря шаблi. Вiн вирячив очi й почав сповзати на землю. Зброя випала з ослаблоi руки. Нарештi вiн упав бiля Максима.

– Вставай, Горбоносику, iч, розлiгся! Рано тобi ще на спочинок, бачиш, роботи скiльки! – почувся веселий голос Кульбаби.

– Дякую, братику! – схопився на ноги Максим. Вiн висмикнув iз конаючого тiла свою шаблю i побiг за Андрiем у гущу бойовища…

У повiтрi сiрiло. Перша нiч Хотинськоi битви закiнчувалася. Для туркiв вона, як i попереднiй день, не принесла нiчого доброго. Понад три тисячi турецьких аскерiв i татарських нукерiв, майже тисяча яничар, двi сотнi сипахiв наклали головами у бою. З'явилися першi втрати у гарматах. Султан бачив, що його воiни не в змозi переломити хiд битви, i лютував, як звiр. Накинувся спочатку на Джанiбек-Гiрея, наказуючи кинути ординцiв на допомогу. Це було зроблено, але татарська кiннота напоролася на полки прусськоi пiхоти, якi замкнули кiльце i зустрiли татар злагодженим мушкетним вогнем. Кримчаки засипали нiмцiв хмарами стрiл i вiдкотилися назад.

– Вiдсилайте iх у бiй або вбивайте, як собак! – верещав у безсилiй лютi Осман II. А коли бюлюки яничар i сипахiв, що значно порiдшали, перервали кiльце й у ранiшнiх сутiнках почали вiдходити до табору, султан, махнувши рукою, пiшов до себе у намет. Пашi стояли зблiдлi вiд страху: гнiв падишаха не шукав винноi голови, вiн мiг упасти на ту, що першою пiдвернулася. Трохи постоявши, розiйшлися по своiх шатрах.

Затишшя тривало всього кiлька годин. Осман II не звик до таких поразок. Давши волю емоцiям i по-звiрячому побивши у шатрi молоденьку наложницю, вiн упав на килими i застиг, ховаючи обличчя в подушках. Лежав iз годину. Потiм наказав зiбрати пашiв. Усi зiбралися за кiлька хвилин.

– Скiльки у нас гармат? – почав удавано спокiйно султан.

– Двi з половиною сотнi, о мiй володарю! – пробелькотiв Алi-паша, командир артилерii.

– Ви чули?! Двiстi п'ятдесят гармат! Чому досi гяури не розбитi? Хто менi це скаже? Може, ти, вiзире? – Осман II вказав пальцем на Гусейн-пашу. Той ще бiльше знiтився.

– Чи, може, ти, кримський хане, Джанiбеку-Гiрею? Може, ти скажеш, чому твоi ординцi такi полохливi?

– Вони не полохливi, володарю. Сили були нерiвнi i до того ж…

– Сили були нерiвнi?! О Аллах, затули моi вуха!

Усi мовчали кiлька хвилин, втупившись у землю. Султан неквапно походжав бiля завмерлих пашiв, якi боялися розтулити рота. Аж ось вiн щось надумав.

– Добре, – мовив нарештi. – Алi-паша, зараз уся надiя на тебе. Наводь усi гармати, якi маеш, на табiр проклятих козакiв. Вони ще не встигли добре вкопатись у землю, як це зробили поляки. Зроби так, щоб земля гудiла… Подивимося, що вони заспiвають пiсля обстрiлу. І тримати вiйська готовими до наступу! Будемо добивати козакiв iз трьох сторiн – з фронту i флангiв. Яничари сьогоднi в бiй не пiдуть. Султанська гвардiя вже не раз демонструвала свою вiрнiсть падишаховi, тож дамо можливiсть аскерам наших славних пашiв послужити нашiй величностi. Ви згiднi зi мною?

– О так, повелителю, – закивали бородами сановники, – мудрiсть падишаха не мае меж!

Через годину заговорили гармати. Вивергаючи дим i полум'я, кольобрини й нотшлянги, фалькони й серпентини[26 - Фалькон, серпентина, кольобрина, нотшлянга – старовиннi гармати.] спрямували на хоробрих украiнських воiнiв сотнi кам'яних та чавунних ядер, десятки дутих стрiлен[27 - Дутi стрiльна – старовиннi розривнi гранати.], що вибухали у шанцях.

Здавалося, небо впало на землю, i на нiй настало пекло. Гарячi бризки чавунних осколкiв цвьохкали по розпеченiй землi, гуркiт вибухiв примушував завмирати серця навiть бувалих польських жовнiрiв. Поляки мовчки позирали на обстрiл табору союзникiв. Ходкевич, побоюючись iще якоiсь авантюри з боку туркiв, наказав знаходитися всiм у глухiй оборонi. Серед гоноровоi шляхти почалися нарiкання: вельможнi рвались у бiй, але мусили скоритися. Знаючи норов Ходкевича, нiхто не наважувався порушити наказ.

Гармати били, головним чином, у переднiй край шанцiв, ближче до центру табору. З боку туркiв здавалося, що у цьому мiсцi не могло залишитися нiчого живого, i Осман II, усе бiльше пiдносячись духом, пив iз золотого келиха старовинне грецьке вино. Навiть жартував iз найближчими пашами. Тридцять тисяч пiшого вiйська й п'ятнадцять тисяч татарськоi кiнноти, вишикуванi рiвними рядами, готувалися кинутись у бiй пiсля закiнчення гарматного обстрiлу. Фронт розтягнувся на три милi, й бойовище перед табором Османа II перетворилося на квiтуче поле. Серед цього чудернацького квiтника раз у раз здiймалися хмаринки бiлого диму, застилаючи його, як клаптi раптовоi iмли.

Обстрiл тривав. Цього разу гармашi не шкодували нi пороху, нi ядер. Голi по пояс, укритi чорною кiптявою з порохових бочок, бiгали вони iз зарядами пороху та ядрами. Походжали, ретельно вимiрюючи вогонь, гармашi. Дбайливо пiдкручували гвинти точного наведення i все щiльнiше рвали снаряди переднiй край козацького табору. Цього разу у перемозi не могло бути й сумнiву.

Осман II не врахував лише одного – на чолi козакiв стояв Сагайдачний. Звiрячим чуттям вгадував вiн усi дii туркiв, тож iще у передсвiтанковi години вiдтягнув козакiв iз середнiх шанцiв на крила та розташував iх двома колонами вглиб оборони. На окопi залишалося не бiльш як три сотнi гармашiв. Схованi пiд заповненими землею возами, вони пiдтримували артилерiйську дуель швидше для того, щоб додати туркам азарту, нiж у надii протистояти шкваловi вогню. У той час, коли султан iз задоволенням спостерiгав за роботою своiх гармашiв, бомби та ядра рили порожне поле, примушуючи козакiв усмiхатися в довгi вуса й вiдпускати на адресу туркiв мiцнi слiвця, що вiд них зазвичай зомлiвали тендiтнi панночки.

Нарештi обстрiл почав ущухати. Спочатку з одноманiтного гулу стали вiдрiзнятись окремi вибухи, потiм вiтер почав вiдносити клаптi бiлого диму, i нарештi з нього виринули густi лави нападникiв. Тепер гармашi остерiгалися влучити у своiх. По козацькому табору били лише важкi мортири. Гармашi, слiпi вiд диму, втратили влучнiсть i затовкали двопудовими ядрами чисте поле.

Шалений бiй розгорiвся з новою силою. Безсила перед шанцями татарська кiннота обламувала зуби в глибоких фосах перед валами, кидалася то в один бiк, то в iнший, з розгону влiтала в щедро засiянi якiрцями «банки». Гострi шпички залiзних якiрцiв калiчили коней десятками, наповнюючи повiтря лементом збожеволiлих вiд болю тварин.

Не лiпше почувалися й пiхотинцi. У вихорi смертi йшли вони по трупах убитих напередоднi та помирали самi, посiченi мушкетними кулями, пробитi гострими стрiлами, понiвеченi злою картеччю гакiвниць. Знову й знову встеляли землю своiми тiлами, але, втративши вiдчуття реальностi, втрачали i страх перед смертю. Гуртувалися навколо байрактарiв i вже дiяли не наскоками, а вперто атакували шанцi, намагаючись втягнути ворога у кривавий шабельний бiй. Пекло продовжувалося. Козаки дiловито вiдповiдали злагодженим мушкетним вогнем, гавкали, як лютi собаки, мортири i гакiвницi. Тисячi людей перетворилися на бездушнi механiзми. Зникли нашарування цивiлiзацii, жага життя, усе те гарне й добре, що вiдрiзняе нас вiд бездушноi тварини. Залишилася здатнiсть одних крокувати вперед, а других – косити тих, перших, як степову траву. Втрати туркiв збiльшувалися, але й на запорiзьких окопах ставало все гарячiше. Сили вичерпувались, i все бiльше часу спливало у промiжках мiж залпами. Шаленi вiд гуркоту й слiпi вiд диму козаки один за одним почали падати пiд ударами всюдисущих гарматних снарядiв. Завдавали клопоту численнi татарськi стрiли. Кiлькiсть поранених у шпиталi невпинно зростала. Багато хто з цих нещасних помирав за кiлька днiв: далеко не всi рани мiг загоiти чорний порох та кухоль горiлки.

Однак вони трималися. Билися затято, вперто. Стрiляли на слух там, де застилали очi хмари порохового диму. Збiгали купами з валу, коли ворог пiдходив упритул, i брали на списи, на шаблi. Вiдкидали туркiв, а потiм поверталися, перелазячи через гори трупiв. До хрипоти в горлi кричали, забиваючи, немов океанськими хвилями, могутнiм «слава» миршавеньке турецьке «алла». І врештi османи здригнулися. Хоча не порушили стрiй у лавах, але вiдступили вони до свого табору. Коротке затишшя впало оглушливим, дзвiнким безгомiнням.

Цього разу команди на переслiдування не було. Сагайдачний волiв не повторюватися. Крiм того, вiн бачив, що турки скоро вiдновлять атаку: у полi перед ворожим табором вiдбувався невпинний рух. Годину чи двi, що випадали перед новим бойовищем, вирiшили потратити на вiдпочинок. Козаки промивали й перев'язували рани, мовчки жували солону пастрему з сухарями, пiдсипали до спорожнiлих порохiвниць «чорне просо». Дехто навiть захропiв у променях вечiрнього сонця. За лихi военнi роки вони звикли до «щербатоi з косою», як до сусiдки, тож сон у козакiв був мiцним та спокiйним.

За лiченi години до заходу сонця турки вiдновили наступ. Попередня бiйня змусила сераскирiв змiнити тактику. Цього разу сеймени гнали перед собою череди волiв, котрi мали живим щитом закрити iх вiд куль i картечi, а наблизившись до ворожого табору, змести з окопiв усiх захисникiв. Пiд киями погоничiв переляканi тварини ревли й лiзли одне на одного. Над полем здiйнялися хмари пилу, вкриваючи все довкола. Очманiлi тварини летiли на козакiв, загрожували перемолоти все на своему шляху, перетовкти ратицями будь-кого, хто не встиг утекти. Налитi кров'ю очi жахали…

Коли до табору залишилася сотня крокiв, iз шанцiв пiднялись усi, хто в них був. Цього разу запорожцi не стрiляли залпом. Заляскали поодинокi пострiли, лякаючи i без того наляканi створiння. Заднi ще лiзли пiд киями туркiв, а переднi спинились i почали завертати, рятуючись вiд мушкетного вогню. І в цей час iз боку польського табору здiйнявся страшний лемент: обозна челядь намагалася хоч у такий спосiб допомогти запорожцям, соромлячись за своiх панiв, якi вже два днi сидiли за окопами, надаючи право вести бойовi дii тим, кого вважали нижчою расою.

Крик зробив свою справу: воли повернули i кинулися на туркiв, змушуючи iх рятуватися втечею. Комоннi запорожцi перескакували через окоп i наздоганяли деморалiзоване вiйсько. Наступаючи на п'яти туркам, забiгали майже до iхнього табору. Лише темрява спинила несамовитих запорожцiв вiд колотнечi в османському таборi. Переобтяженi зброею та iншими трофеями, що iх покидали турки на полi бою, поверталися на своi позицii стомленi, але щасливi черговою перемогою. Несли багатi рондики, яничарки, шаблi та ятагани, купи дорогого одягу й коштовного посуду. Були череси iз золотом, гамани зi срiблом. Окремо на возi везли три гармати середнього калiбру. Промiж козаками було немало челядi з польського табору: селяни, спокусившись на багату здобич, порушили наказ командувача i потай приедналися до козакiв, що переслiдували ворога. Нiч, яка насунулася зi сходу, вберегла порушникiв вiд кари за невиконання вiйськового наказу. До ранку бойовище затихло: люди вичерпали перший напад ненавистi i, втомленi, поснули.




Помилка Ходкевича


Надвечiр третього вересня, саме тодi, коли козаки разом з обозними грабували залишене турками майно, з боку Кам'янця пiднялася величезна хмара куряви: на пiдмогу Ходкевичу поспiшав королевич Владислав iз двома десятками тисяч легкого вiйська. У сутiнках пiдiйшли вiсiм полкiв, серед яких були лiсовчаки[28 - Козаки Лiсовського – козацький пiдроздiл у складi польського вiйська, який i пiсля смертi ватажка Лiсовського носив його iм'я.], волоська кiннота i пiшi жовнiри посполитого рушення[29 - Посполите рушення – народне ополчення.]. Стомленi переходом вояки влилися до польського табору, а сам Владислав, оточений пишним почтом, спрямував коня до Хотинського замку. Валка, загримiвши копитами, проминула важку, ковану листовим залiзом браму над дерев'яним мостом. Пiд мостом, у глибокому ровi, оскалилися гострi залiзнi палi. Колись на них, пiдрубавши мотузки, що утримували мiст, оборонцi фортецi скидали непроханих гостей. Королевич подивився донизу i враз пересмикнувся: вiн уявив себе на днi рову. Пiдсвiдомо пошукав очима канати, що пiдтримували мiст.

На подвiр'i зiбралися два десятки шляхтичiв, котрi бажали першими привiтати Владислава. Всi були зодягнутi, як на парад, – блискучi панцирi, лицарськi шоломи змiшалися з рiзнобарвними шовками i багатими кармазинами. Оздоблена щирим золотом i слоновою кiсткою зброя довершувала картину помпезностi й урочистостi моменту.

– Радий вас вiтати, ясновельможний пане, у цьому давньому замку наших славних предкiв, – виступив наперед Ходкевич. Кована iспанськими майстрами кольчуга додавала його фiгурi могутнього вигляду. – Зачекалися вас, зачекалися!

– О! Пане Яне Каролю, ви ж знаете це хамське посполите рушення, сто дзяблiв iм у пельку! Тее бидло зак упорядкуеш, пройде не один тиждень, – Владислав хвацько сплигнув з благородного буланого аргамака i подав повiд хлопцевi з почету. – Поспiшався як мiг. О! І шановний князь тут!

Владислав ступив до Любомирського, i вони обнялись, як давнi друзi, поглядаючи обидва з натягнутими посмiшками.

– Як пан жие? – улесливо запитав Любомирський.

– Добре жиемо, дякую.

– Як здоров'я ясновельможного нашого пана круля Сигiзмунда III? Чи добре себе почувае ваш великий батечко?

– Почувае вiн себе добре, шле вiтання захисникам отчизни.

– Вiват пановi крулю! – гаркнули дрiбнi шляхтичi, що топталися позаду важливих персон.

Владислав, дякуючи, приклав руку до серця.

– Вiват славному королевичу!

– Вiват славному завойовниковi Москви!

Владислав застиг, очiкуючи, поки пiдлеглi вихлюпнуть заряд люб'язностi. Трохи збентежило це «завойовник Москви», пригадалася страшна сiча й вiдступ вiд стiн Кремля. Усе ж королевич натягнув на обличчя найщирiшу зi своiх посмiшок. По черзi потиснув руку Синявському, Лесковському, Тарнавському, Собеському й Жоравинському. Не очiкуючи вiдповiдi, розпитав комiсарiв про здоров'я i повернувся до Ходкевича.

– Польща гудить вашими успiхами на марсовому полi. Кажуть, Осман спiймав облизня?

Ходкевич задоволено схилив голову.

– Так! Се е чиста правда, слово гонору! Три штурми захлинулись у кровi. У туркiв втрати сягають багатьох тисяч.

– Браво, браво! Я завжди казав, що Сейм у вас не помилився. Годi було й шукати удатнiшого рейментаря для вiйська його величностi.

– Бардзо дзенькую, панемосць! Але то е правда, що основнi перемоги на рахунку Сагайдачного. Поки що турки атакували лише його. А цей схизмат показав себе вправним вояком! – у голосi Ходкевича бринiв жаль.

– Не без допомоги славного лицарства! – докинув Синявський. – Воiни корони польськоi теж додали зусиль, щоби фортуна повернулася до козакiв обличчям.

– Звичайно! – королевич радо поплескав Ходкевича по плечу. – Не применшуючи слави Запорiзького Вiйська, повинен сказати, що без нас вони лише легка кiннота, що не багато важить на полях сучасноi вiйни. Ви згiднi, пане Ходкевич?

Ходкевич засяяв.

– Безперечно! Ну, що ж… Найсвiтлiший князю… – вiн повернувся до решти присутнiх. – Вельмишановне панство! Радий усiх запросити на бенкет на честь прибуття його свiтлостi королевича Владислава. Прошу!

Шляхтичi задоволено загули. Чутка про розкiшний бенкет, що його дае командувач, давно облетiла всю верхiвку польського вiйська. Тож ласi до гулянки ротмiстри, хорунжi, сотники й iнша старшина напружено очiкували початку. Ходкевич, шанобливо тримаючись позаду Владислава, попростував сходами до комендантського палацу. За ними стривоженою хвилею подались iншi. Попростували, попоравши коней, i жовнiри з почту королевича. І хоча не до палацу, а пiд сивi склепiння замкових казарм, там вони теж знайшли доволi вина й смаженого м'яса.

Владислав першим проминув сходи й опинився у залi, що ще недавно здивувала Сагайдачного надмiрною, як для вiйни, розкiшшю. Вiн дiловито оглянув стiни, що тьмянiли у свiтлi важких срiбних канделябрiв. Задоволено хмикнув, поглядаючи на ведмежi й лосячi голови, колекцiю коштовноi зброi. Посеред зали виблискував величезний, по-королiвськи сервiрований стiл. Пiсля довгоi дороги розкiшнi наiдки та напоi мимоволi притягували погляд.

А видовище того коштувало! Золотий i срiбний посуд горою сяяв у свiтлi сотень свiчок. На велетенських тарелях бiлiли крутими боками осетри, обкладенi зеленню та нiжно-жовтими кружальцями лимона. Позирали блискучими кришталиками очей-камiнчикiв майстерно оздобленi смаженi фазани. Через краi полумискiв перевалювалися рожевi колоди окостiв. А серед цього тарелi, тарелi, тарелi… Печенi голуби, заправленi французьким сиром, копченi вугри, баранячi нiжки, канапки, винограднi грона… Через кришталь об'емних караф переливалися прозорi гданськi горiлки, пiнились у срiблi старi меди. Золотi келихи iскрились угорськими, iспанськими та грецькими винами. Бiля столу вишикувались у ряд та застигли вимуштрованi не гiрш за прусських ландскнехтiв лакеi.

Поважно почали займати своi мiсця. Ходкевич, схиливши голову, вказав Владиславу на чiльне мiсце за столом. Сам скромно присiв праворуч, Любомирський – лiворуч. Далi розмiстилися комiсари, полковники, ротмiстри, загалом двi сотнi чоловiк. Застигли, вiдкашлюючись та перешiптуючись, як завжди перед гучною хмiльною гулянкою. Забiгала челядь. Спiтнiлi пани вiддавали прислузi теплi киреi та кунтушi.

Незручну мовчанку перервав Владислав. Скориставшись багатющим досвiдом шляхетних гулянок, вiн швидко зайняв свое мiсце за столом i попросив наповнювати келихи, що негайно й було зроблено. Владислав пiднявся, тримаючи у руцi важкий келих.

– Шановне панство, – викинув руку з келихом уперед, – за вiкторiю!

Шляхта схопилася на рiвнi, сповнюючи залу ляском та гуркотом.

– Вiват! – гаркнули, мов десяток литавр.

І покотилося. Пiшов бенкет веселою ходою ласих до напоiв польських вельмож. Загудiв рiзноголосо, перемiшуючись зi смiхом, бульканням та дзвоном тарiлок. Випили за короля. Пiдняли келихи за королевича, за славне лицарство, за перемогу польськоi зброi. Зачервонiли маснi обличчя. Пiднялися вгору хвалькуватi вуса, заблищали очi. Все швидше бiгала по мармуру сходiв прислуга, невтомно пiдливаючи й пiдкладаючи.

Владислав, що опинився серед рiдноi стихii, жартував i смiявся. Не забував виявляти прихильнiсть щедрому господаревi.

– Шановному пановi маю приемнi новини! – говорив вiн, витираючи шовковою серветкою коротенькi вуса.

– Буду радий почути, ваша милосте, – схилив чемно голову Ходкевич.

– Панi Анна-Алоiза шле коханому малжонеку гарячi вiтання, а з ними листа.

– Дякую! – Ян Кароль прийняв простягнутий сувiй паперу. Хвилину повагавшись, передав лакеевi, котрий запопадливо стояв позаду. – Пан був в Острозi?

– Так, довелося заiхати у нагальних справах.

– Як почувае себе панi Анна-Алоiза?

– Дуже хвилюеться за вас.

– Пропоную пiдняти келихи за княгиню Острозьку, вiрну дружину та справжню шляхтянку! – пiднявся i вклонився Ходкевичу Тарнавський.

– Дякую й вам, мостивий пане, – Ходкевич пригубив келиха зi «старим венгржином».

– Бачу, ви непогано тут влаштувалися, замок достойний справжнiх шляхтичiв! – мовив Владислав.

– То е не головне. У першу чергу я придiляв увагу вiйськовому таборовi. Ми побудували у полi справжню фортецю. І турки вже обламали об неi зуби, як ви мали можливiсть переконатися.

– О! Перемога, достойна справжнiх лицарiв!

– Не буду хвалитись, але Осман не дорахувався близько десяти тисяч вiйська. Натомiсть, ми втратили всього п'ятдесят жовнiрiв. Бiля двох сотень втратили й козаки.

– Вiват славному генераловi! – гаркнув Владислав.

– Вiват! – озвалося кiлька десяткiв голосiв. Келихи черговий раз ударилися, розбризкуючи старовиннi вина.

Кiлька хвилин мовчки жували. Потiм Владислав озирнувся.

– Я не бачу серед присутнiх пана Сагайдачного, вiн не прийде привiтати мене особисто?

Ходкевич знiтився.

– Але, прошу пана, я не був упевнений, що йому мiсце серед високоi шляхти. Побоюючись зiпсувати вам настрiй, я не запрошував хлопського гетьмана.

– Хiба я був би йому не радий? Але, врештi, ви маете рацiю. Зможемо, не криючись, обмiркувати останнi подii. Я чув, що з появою козакiв тут, пiд Хотином, були деякi проблеми?

– Були. Але вони владналися за допомогою того ж таки Сагайдачного.

– А що з Яцьком Бородавкою? Кажуть, Сагайдачний його заарештував.

– То е правда, – вiдповiв Ходкевич.

– Сей хам заслужив собi кару! – докинув Жоравинський.

– У чому ж вiн завинив перед Сагайдачним?

– Козаки лихi на нього за те, що немудро розкидав чати по Волощинi та Молдавii. Тодi турки багатьох побили, багатьох полонили, а користi вiд того немае. Припасу в них у вiйську зовсiм обмаль. Коней годувати нiчим. Це, звичайно, iхня справа, але нам таке рiшення на користь, тож я цiлком його пiдтримую. Ваша милiсть добре знае норов Неродича. Вiн ненавидить нас, як i туркiв, тож хтозна, на чий бiк вiн мiг пристати.

– О, пан мае рацiю! Клятi схизматики сплять i бачать, як би нашкодити коронi! – Владислав дещо сп'янiв i язик у нього почав заплiтатися.

– За славу папського престолу! – вловив настрiй королевича Собеський.

– Смерть схизмi! – пiдтримали хмiльнi голоси. Келихи враз спорожнiли, щоб за мить наповнитися знову.

– Усе ж в-вони часто стають i в нагодi, – замахав руками Владислав.

– Смiю сказати, цi л-лайдаки не потрiбнi справжнiм лицарям! – зробив круглi очi Любомирський. – Ми самi спроможнi захистити ойчизну!

– За ойчизну! – загудiв Собеський.

– За ойчизну! – у черговий раз усi пiдхопилися на ноги.

Випили. Владислав не сiв, а майже впав у крiсло.

– Вони справнi ф-ф…вояки! Цього, пане Любомирський, не можна не… не вiдзначити!

– О так! – Ходкевич пiдтримав Владислава, що похилився у крiслi. – Найсвiтлiший князь не перебiльшуе. За цi днi Сагайдачний показав чудеса хоробростi. Незважаючи на рану, сам водить козакiв у бiй.

– Смiливiсть хорта, якого цькують на ведмедя! – пихато надув губи Любомирський.

– Сагайдачного поранили? – стрепенувся Владислав.

– Так, цей неприемний епiзод вiдбувся, коли вiн вирушив на пошуки Бородавки.

– За Сагайдачного! – Владислав пiдхопив келих нетвердою рукою, виплюснувши з нього не менше чвертi на бiлоснiжну скатертину.

Любомирський з Ходкевичем, а за ними й комiсари неохоче, але пiдняли келихи. Захмелiлому Владиславовi нiхто не смiв перечити. Королевич перехилив келих i гепнув ним до столу. Вп'явся зубами в рожеве м'ясо окосту. Пережовуючи, пiдняв угору вказiвний палець.

– Його смiливiсть менi вiдома, я бачив цього хлопа в дiлi! Чортова Московiя!.. Де музики, прошу?

З далекого кутка залунали музики, якi до цього сидiли нишком, побоюючись завадити вельможнiй бесiдi.

– О! Це е краса, насолода шляхетноi душi! – Владислав на мить прикрив очi, поглядаючи в уявну далечiнь, потiм подивився посоловiлим поглядом на Ходкевича.

– П-про що я мовив?

– Про Московiю.

– О! Пан Єзус забув своею милiстю сю краiну!

– І за Сагайдачного.

– Так! Так! Вiн таки добре нам пособив своiми т-тридцятьма тисячами козакiв. Ми пили за Сагайдачного?

– Тiльки що пили, – поспiшив вiдповiсти Любомирський.

– Добре! То славний л-лицар!

– Але ваша милiсть забула – цi хами призвели до того, що ми маемо на нинiшнiй день. Якби не вони, вiйни з турками могло б i не бути.

– Я згоден iз паном Любомирським. Хiба не Сагайдачний розколошкав осине гнiздо своiми морськими походами? – кинув Синявський, що дотепер мовчав.

– Так, – вiдповiв Жоравинський, – але й татарва вивела з наших земель тисячi й тисячi людей. Украiна незабаром стане безлюдною, хто тодi, прошу пана, буде працювати у наших майонтках?

– То пусте, – махнув рукою Владислав, – дякувати Боговi, до Варшави татари не добiгають.

На хвилину запанувала мовчанка. У дальньому кiнцi столiв ревiли пiсню дрiбнi командири, роблячи музику схожою на какофонiю. Ходкевич одним поглядом примусив iх замовкнути. Мовчанку порушив Любомирський:

– Найлiпше буде використати iх у своiх цiлях. А потiм видно буде. Сила iх значна, тож мати таких ворогiв небезпечно. Краще мати iх спiльниками, а Сагайдачний прихильний до Польщi. Гадаю, треба наказати стратити Бородавку. Із цим харцизякою ми не домовимося.

– Це не просто, – вiдповiв Ходкевич. – Ми не зможемо iм цього наказати, бо такi питання вирiшуе козацька рада. Але я зi свого боку схиляю всю козацьку старшину до такого рiшення. Сагайдачний i майже всi полковники згiднi. Залишаеться дочекатися Ради, а в останнi днi було не до цього.

Поступово випите брало свое, i за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичi заговорили про полювання, зброю i панянок. За козакiв забули, i коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не вiдповiли.



Зранку четвертого вересня осiнь перший раз заявила про себе: пiд ранок на травi з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця i дихнула холодом в обличчя козакам, якi, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячнi променi торкнулися землi, тепло свiтила миттю розтопило паморозь, показавши, що осiнь ще не зовсiм у своiх правах. На козаках поверх звичних каптанiв рiзних кольорiв з'явилися теплi жупани з вiдкинутими назад рукавами, на срiбних гапликах. Із возiв дiставали теплi кожухи й пiдкладали на вигорiлу вiд сонця траву.

Микита встав iз ведмежоi шкури, що була йому постiллю, i потягнувся. Свiжий ранiшнiй вiтерець приемно холодив. Вiн пiдiйшов до бочки i вмився крижаною водою. Подумав, що треба пiдголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартовi. Вмившись, Микита попрямував до кабицi. Дехто ще хропiв на возах i пiд ними, але значна частина запорожцiв була вже на ногах. Козаки вставали разом iз сонцем.

Бiля кабицi сидiв уже Горбонiс i козак на iм'я Пiвторакожуха, що його прозвали так за високий зрiст i кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привiтався i сiв поряд. Ранковий холод чомусь зiпсував настрiй.

– Ще й Богу не молились, а вже смалите, як чорти у пеклi, – сказав вiн без злостi.

– Козацька люлька – добра думка, – вiдповiв Пiвторакожуха.

– І що, в бiса, надумали?

– Ще нiчого.

– Гей, малий, рухайся швидше. Он у Джереловському куренi вже снiдають, а в тебе ще кулiш не готовий, – Микита прикрикнув на молодика, що бiгцем подався за дровами.

– Та не галасуй, Микито, дiставай люльку. А то щось ти лихий зранку, – мовив Максим.

– Я завжди такий.

Микита наклав люльку.

– Як гадаете, товаришi, ушкварять нам нинi турки?

– Ушкварять, чому б не вшкварити, – Пiвторакожуха говорив так, нiби це його зовсiм не турбувало.

– Учора бачив кулi гарматнi – як гарбузи! Цiлi рови за ними в землi. Цiкаво, якi ж тодi гармати мають бути? Я таких i не бачив, – мовив Горбонiс.

– Напевно, шарфмиця[30 - Шарфмиця – гармата калiбру 34,5 см.]. Таку гармату чотири пари волiв тягнуть, – вiдповiв Микита.

Через кiлька хвилин покликали до страви. Козаки витягнули ложки й пiдсунулися до казана. Їли мовчки. Чубатi голови схилилися над казаном i зачерпували величезними ложками гарячий кулiш.

Пiдiйшов Андрiй з Яцьком. З того дня, як Кульбаба витягнув малого з печери перед лицем наглоi смертi, Яцько не вiдставав вiд Кульбаби, запопадливо очiкуючи на будь-яке розпорядження «батька». За ними човгав Сипаха, ведучи за руку зарослого сивого дiда з кобзою. На мить усi перестали iсти. Микита посунувся, даючи мiсце прибулим. Усi, окрiм Яцька, сiли до казана.

– Сiдай, малий, не полошися, – сказав Андрiй. – Ти вже справний козак, дарма що рокiв не достае.

Хлопець похапцем сiв, дiстаючи з-за халяви чобота ложку.

– Щось я цього козарлюгу в дiлi не бачив, – мовив незадоволено Пiвторакожуха.

– Побачиш, Хведоре, – вiдповiв Андрiй. – А з тих, що бачили, лише я й залишився. Решта вже не жиють. Сплять понад Прутом.

Пiвторакожуха зiтхнув. Андрiй згадав, що у тiй пригодi вiн утратив брата.

– Вибач, – мовив винувато.

– Пусте…

Усi незрозумiло позирали на Сипаху. Старий, немов неабиякому пановi, ладнав мiсце слiпому. Дбайливо постелив на землю кожух, допомiг сiсти, обережно поклав поряд полотняну торбу з пожитками кобзаря. Козаки завжди поважали слiпих спiвцiв, проте поведiнка Сипахи все ж дивувала.

– Батьку Сипахо, – з напускною турботою мовив Андрiй, – я Яцька пошлю до курiнного, у нього в наметi лiжко похiдне…

– Цить, галагане! Попадеш менi колись пiд гарячу руку за свого язика… Привiтали б краще Божого чоловiка.

Андрiй, не розгубившись, простягнув слiпцевi ложку.

– Добридень, чоловiче, поснiдай iз нами чим Бог послав, просимо.

Кобзар намацав простягнуту ложку.

– Дякую, дiтки, ох дякую, – голос його був на диво чистий та сильний. У цьому голосi вiдчувався неабиякий хист пiсняра.

Кiлька разiв дзенькнувши ложкою, слiпий набрав кулешу, що парував з невеликого казана. По таких казанах розкидали страву з велетенського, курiнного. Подув та почав жувати беззубим ротом.

– Ох, добрий… – мовив сумно. – Двадцять три роки козацького кулешу не iв… двадцять три роки!

Андрiй здивовано помiтив в очах Сипахи сльози.

– Та ти iж, Отецьку, наiдайся… Ой лихо, що з тобою зробили! – голос Сипахи тремтiв. – Побратим се мiй, дiтки, Стецько Пузир. Двадцять три роки по неволях агарянських мучивсь. Тiльки що здибав. Господи Боже милий! Іду, а вiн суне назустрiч… За рубцем на щоцi признав. Ох, горенько. Як дуб, був хлопака, куди менi!

Кобзар мовчки iв. Його невидющi ями, там, де колись були очi, дивилися перед собою. Закам'янiле воскове обличчя пiд довгими пасмами сивого волосся не виказувало жодних емоцiй. Козаки вражено поглядали то на нього, то на Сипаху.

– Який я тепер Пузир, Трохиме! – обiзвався нарештi слiпий. – А пам'ятаеш колись… Е, що там!.. Тепер лише шкiра та кiстки. Ще й так, дякувати Боговi, у Кафi кобзу справили добрi люди, трохи годуе.

– То ви аж у Кафi були, дiду? Як же сюди дiстались?

– І тут добрi люди помогли… прохав турка за собою взяти, щоби дома померти, не на чужинi. Посадовив на гарбу… І що його вже той онбаша лаяв! Гей-гей! Не скинув, добра душа, серед степу… сухарi давав… Загинув вiн учора, а то я б не прийшов. Полюбив сердяга, як я спiваю.

Сипаха не стримався.

– Їж, братику, не тривож душу. Тепер ти вдома, це головне, – вiн похапцем стер непрохану сльозу. Всi почали iсти. Мовчки сьорбали, обдумуючи почуте. Незабаром у казанi заблищало дно. Всi, окрiм кобзаря та Яцька, дiстали люльки. Старий iз малим продовжували снiданок. Неподалiк вiд них, довкола двох десяткiв казанiв снiдала решта Переяславського куреня. Через пiвгодини вони всi мали змiнити сторожу на окопах: половина куреня стерегла турецького нападу. Кашовари вже починали варити вдруге.

– Ой, добрий, друзi-товаришi, кулiш! – нарештi вiдсунувся вiд казана кобзар. – Хочете вiрте, хочете нi, а не раз у неволi менi вiн снився. І братко. І тетеря… та так, що прокинусь i ще смак чую. То воно не баланда бусурманська, слiзьми омита. Страва воiнiв! Святого Христа оборонцiв. Єй же ей, скiлько таких ще там залишилося! – Пузир махнув рукою за Днiстер, помилково вказуючи на Туреччину. – Братчики моi любi… Ех, добрий кулiш!

– Запали люльку, братику, ось тобi моя, – Сипаха похапцем подав кобзаревi глиняну носогрiйку, – добрий бакунець[31 - Бакун – сорт тютюну.], усе нутро прочитуе.

Старий потягнув цибуха й закашлявся.

– Що добрий, Сипахо, то добрий. Най би його чорт палив, а чи бусурман! – кобзар вiддав Сипаховi люльку. – Лiпше вам заграю.

– Заграй, батьку, – загомонiли козаки.

Сипаха замахав руками.

– Зачекай, Отецьку! Прости, Бога ради, мене, дурного! Простiть i ви, товариство. Але наперед розкажи хоч коротко про своi поневiряння. Я ж тебе, бiдолаху, ще з часiв Скалозуба-гетьмана не бачив!

Замiсть вiдповiдi слiпий намацав кобзу. Лагiдно, мов дiвчину, пестив ii тремтячими пальцями. Пробiгся по струнах, i озвалися вони сумно та тихо. Загули низькими голосами низькi кишковi, задзвенiли високi сухозлотицi. Нашорошили вуха всi, хто почув цей перший несмiливий спiв улюбленого iнструмента, й потягнулися до кобзаря, не без пiдстав сподiваючись почути думи про минулу козацьку славу. Кобзарi завжди викликали серед козацтва живий iнтерес.

Пузир покрутив кiлька кiлкiв, налаштовуючи струни. Нарештi звучання його влаштувало.

– Кобза розкаже, Трохиме, – мовив вiн до Сипахи, – я про це й думу маю. Слухайте ось… – І заспiвав сильним та чистим, густим, як людська журба, голосом:

		У святу недiлю не сизi орли заклекотали,
		А то бiднi невiльники у тяжкiй неволi заплакали,
		Угору руки здiймали, кайданами бряжкали,
		Землю турецькую кляли-проклинали:
		«Ти, земле турецька, вiра бусурманська,
		Ти, розлуко християнська!..

До тих, хто пiдiйшов ранiше, почали приеднуватись усе новi й новi козаки. Поступово потягнулись i вiд iнших куренiв. Ішов усяк, хто був вiльний вiд караулу та iнших вiйськових справ. Тихо пiдходив i ставав у коло, слухаючи сумний спiв кобзаря. За кiлька хвилин навколо зiбралося кiлька сотень запорожцiв. Хоробрi й вiдчайдушнi у бою, веселi в розмовi, щедрi душею i кишенею, тепер вони, немов бурсаки, стояли мовчки. Нерiшуче м'яли в руках шапки, хилили голови. А над ними лунав спiв людського горя, плач занесених на чужину невiльникiв:

		…Не одного ти розлучила з отцем-ненькою,
		Брата з сестрою, мужа з вiрною жоною!
		Визволь, Боже, всiх бiдних невольникiв
		З тяжкоi неволi турецькоi,
		З каторги бусурменськоi,
		На тихi води, на яснi зорi,
		У край веселий, у мир хрещений,
		У городи християнськii!..»

Кобза промовляла те, що було близьким для всiх, що змушувало слухати, затамувавши подих. Наверталися сльози на очi суворим чоловiкам… Але ось уже й гучнiше вдарили струни. Пiд дзвiнкий спiв нехитроi мелодii в уявi поставали стрункi чайки Скалозуба. Мов укритий цвiтом весняний степ… Лавою червоних жупанiв, жовтих облавок i бiлих вiтрил засiяно блакитнi хвилi Днiпра навколо Базавлука. Сотнi запорiзьких човнiв розрiзали воду, оповилися гучними пiснями. Ударили прощально з гармат i пiшли до далекого бусурманського Азова. Туди, до очеретiв та лиманiв, минаючи Керченську протоку. Улад, дружно лягали весла на воду, штовхали вперед товариство до слави, до бою, до багатоi здобичi та невiльницьких погребiв. Там чекають на них, молять, заламуючи руки, порятунку… Або до загибелi?! А що це реве попереду? Накрила, накрила страшна чорноморська негода! Зросила обличчя солоними хвилями. Обдала гороподiбними валами, змiшала клаптi пiни зi рваними хмарами та розкинула, розбила вiйсько. Насмiхалася безмежними просторами Евксинского Понту[32 - Понт Евксинський – давньогрецька назва Чорного моря.]. І нарештi громаддя галери. Короткий запеклий бiй. Злий гавкiт козацьких мортирок i грiм армати з галери. Хмари порохового диму, трiск дубових дошок, за яким молитви i хрип потопаючих… Потiм важка галерна неволя, роки безвиходi, проклята червона таволга й батiг iз сиром'ятицi. Нарештi щасливий день, бiй iз катами, зброя у знудьгованих руках. На них ворожа кров. Швидка, немов вiтер, втеча i розпечене залiзо, що навiки вiдбирае сонце…

Нарештi кобза замовкла, залишаючи довкола себе несамовиту тишу. Чорнi, русявi та сивi оселедцi куйовдив лагiдний вiтерець, що дув з Молдавii, наповнюючи повiтря пахощами полину i степових трав. Десь iз-за обрiю несло свiжою сосновою живицею.

– Ох, братику, ох, голова твоя нещасная… – тiльки й схлипував Сипаха. – Я вже й не вiрив, що побратима зустрiну… Всяк день за тебе молився, хоч вiр, хоч нi…

– Що ти, Трохиме, – глухо вiдповiв кобзар, – усi пiд Богом ходимо. Як вiн, Всевишнiй, захоче, так i нам жити. Видко хотiв, щоб я до братчикiв повернувся, так воно й сталося. Розкажи лiпше про товаришiв наших, про Ляшенка, про Дишла, про Сагайдака. Як вони – чи ще в цьому свiтi, а чи у лiпшому?

– Хто як, Отецьку, кому яка доля писана. Нема давно нi Ляшенка, нi Дишла, анi старого Кульбаби. Пам'ятаеш Петра Кульбабу?

– Чом нi, добрий був козарлюга… Та й iншi нiвроку. Царство Небесне i слава вiчная вам, братчики! – кобзар перехрестився.

– А iншi живi, щоправда, мало таких. Ось Кульбаба по собi добру згадку залишив – сина Андрiя. Тiшуся хлопцем, не натiшуся… Поки е такi, Сiч-матiнка житиме!

– Що ви, батьку, облиште! – знiяковiв Кульбаба.

– Та тiльки галаган чортiв, язик, як помело! – додав Сипаха.

– Господи праведний, голос неначе у Петра, Матiнко Божа! – слiпий почав мацати рукою навколо себе. – Сину, дай старому руку… Добра рука! Козацька! І Петро таку мав. Ой роки моi, ой недоля. Ще й шаблею не натiшивсь, а тут i кобзу навпомацки гляджу… А Сагайдак що? Давно загинув?

– Петро, чи що?

– Петро Сагайдак.

– Живий Петро, живий! Гетьмануе Конашевич! Поки що наказним, та то пусте, вiн буде з булавою! І ранiше не раз ii тримав. Великоi слави з ним мали!

– Добре кажеш. Я його ще зовсiм молодим знав, а бачив, що йому бути головою. Великого розуму людина. Трохиме, ти б мене завiв до нього, радiсть зробив би калiцi… – по обличчю кобзаря потекли ряснi сльози.

– Що ти, братику, як же не вiдведу!

– То пусте… Не дивися на мене… За вами, братчики, скучив, за кабицею запорiзькою. А сльоза моя не варта уваги, як повипiкали очi, так i течуть…

У польському таборi озвалася сурма, за нею друга. З далекого обозу туркiв було чути голос муедзина, котрий кликав бусурман до молитви. Дехто з козакiв плюнув i смачно вилаявся, поминаючи пророка правовiрних. З окопiв поверталася нiчна варта, йдучи на смачнi пахощi кабиць. Курiннi отамани пiдганяли коней, розподiляючи козакiв по окопах. З найближчого до сiчовикiв полку Цецюри Севрюка почувся спiв. Якийсь молодик виводив добре поставленим голосом:

		Ой чий то кiнь стоiть,
		Та й сива гривонька.
		Сподобалась менi,
		Сподобалась менi
		Тая дiвчинонька…

Натовп довкола кобзаря вмить ожив i зарухався. Ішли мовчазнi пiд впливом почутого, але вже через кiлька крокiв поверталися до розмiреного розкладу битви. До черговоi атаки залишалося все менше часу.

На шанцях кипiла робота. Вiдклавши до часу ратища й мушкети, козаки взялися за мотиги. Скориставшись затишшям, намагалися вкопатися глибше. Будували хитромудрi фоси, «печi», пiдвищували вали. Поправляли старi укрiплення, впорядковували позицii. У багатьох мiсцях довелося засипати величезнi рови, пробитi в окопi великими турецькими ядрами. То тут, то там, напружуючи укритi бронзою засмаги руки, козаки викочували на вал важкi вози, що iх вiдразу засипали землею: вони мали захищати вiд вогню мортир. Цi пращури сучасного мiномета сипали ядрами зверху i робили високi вали поганим захистом. Заклопотано пахкали люльками гармашi, обладнуючи позицii для нових гармат. Хижi пащеки нацiлювалися на вчорашнiх господарiв.

Максим, Андрiй та Микита, що працювали серед iнших переяславцiв, час вiд часу поглядали в бiк турецького табору.

– Нинi довше, – нi до кого не звертаючись, мовив Микита.

Максим стер iз чола пiт i подивився на пiвдень.

– Уже скоро.

Обидва здивовано поглянули на Товкача, що завзято вимахував мотикою поряд. Невдовзi його стараннiсть помiтив i Андрiй. Микита простежив за поглядом Кульбаби й посмiхнувся у вуса. Спiтнiлий Товкач, ще сам того не знаючи, потрапив у не найлiпше становище: язик в Андрiя був, як гостра шабля. Непийпиво штурхнув Горбоноса, i вони обидва завмерли, очiкуючи iнтермедiю.

Андрiй не забарився.

– Товкачику! – мовив вiн дiловито.

– Або що?

– Десь у тебе на хуторi добрий мед!

– Який мед? – незрозумiло заклiпав очима Товкач. Його голова ледь виглядала з шанцю, тож вiн дивився на Андрiя, високо задираючи голову.

– Такий! – пiдморгнув Андрiй (почулися першi смiшки). – Що, меду не куштував?

– А! – Товкач мрiйливо закотив очi. – Таки добрий!

– І старий, напевне?

– Ну, рiзний. Чому лише старий? У мене не застарiе!

– Нi, таки старий! – не вгавав Андрiй.

– Ти нiби лiпше за мене знаеш.

– Знаю!

– По чiм?

– А ти як до погребу пiдеш, одразу й заблукаеш. Де там уже того меду, хоч би живим вилiзти.

– Що ж там вилазити?

Козаки вже вiдкрито смiялись iз Товкача, який почав здогадуватися, що перегнув палицю, – окоп був надто глибокий. Пiддав жару Беркут, що проходив поряд. Зупинившись, сердито поглянув на Товкача.

– Товкачу! Таку твою-розтаку! Ти як, недомiрку, стрiлятимеш? Ану, вилазь звiдтiля, бо, iй-богу, накажу засипати… А горiв би ти! – i курiнний, махнувши рукою, покрокував далi. Червоний, як рак, Товкач вилiз i пiд регiт козакiв почав засипати яму…

О пiв на дев'яту почався черговий наступ. Комоннi й пiшi пiдроздiли йшли до козацького табору. Сьогоднi це вже нiкого не дивувало. Сагайдачний, старшини, козаки, навiть сам Ходкевич, очiкували саме такого розвитку подiй. Стало очевидним, що турки намiрилися розiрвати ворогiв поодинцi, а для цього добре пiдходила польська тактика оборони. Їх поки що було залишено у ролi пасивних спостерiгачiв.

Пiд зловiсний гуркiт барабанiв, укриваючи все поле перед козацькими позицiями, сунули яничари, пiхотинцi бейлербеiв, рiвнi ряди сипахiв та безладнi, численнi загони татар i черкесiв. Лiс списiв над комонниками майорiв переважно зеленими кольорами iсламських знамен. Над синiм сукном яничарських жупанiв бiлiли прикрашенi пiр'ям «рукави святого дервiша». Рушницi в руках очiкували нагоди плюнути смертю в голови невiрним.

За пiвмилi до козацьких окопiв барабани забили дрiбно й урочисто. Лави воякiв повiльно зупинилися. Наперед виступили гармашi, одягнутi у червонi шаровари й зеленi чалми. Викотили важкi, на кованих залiзною шиною колесах гармати. Тактика Османа не змiнилась: армата готувалася до обстрiлу.

Козаки напружено мовчали. З-пiд долонь поглядали на вороже вiйсько, яке вражало своею кiлькiстю.

Микита виклав на земляну поличку пригоршню куль, потiм почухав зарослу щетиною щоку.

– І до бiса iх нинi! – мовив.

– Учора нiби не те було, – вiдповiв спокiйно Андрiй.

– Та те… Все ж нiби бiльше.

Рiзко й тривожно озвалася сурма. Проспiвала тричi гасло «До бою», хоча всi й так були готовi. Жерла ворожих гармат винюхували першi цiлi.

– Матiнко Божа! Я ще таких гармат у життi не бачив! – обiзвався Товкач.

Пiвторакожуха, що лежав за ним, засмiявся:

– А що, Товкачику, певне б цiлий у неi влiз?

Настрiй Товкача був зiпсований не так калiбром турецьких гармат, як прикрим випадком з ямою, тож вiн iз несподiваною злiстю накинувся на сусiда:

– Тобi що, одуре смердячий?! Твою дурну голову теж туди засунути можна б, дарма що велика, як у коня!

Пiвторакожуха подивився на миршавенького Товкача. Той був майже удвiчi менший за нього.

– Велика, що е, то е! – мовив добродушно. – Зате думати маю чим.

– Тю! Думати! Жерти ти маеш куди! Краще б так сказав.

Позаду пiдскочив, уже на конi, курiнний отаман. Притримавши повiд, вiн уважно придивився до турецьких рядiв.

– Лiзьте пiд вози, баламути, зараз ушкварить! Бачте, як гармати вимiрянi?

– А що?

– А то! Найбiльше нам попаде i городовикам Цецюри Севрюка. Вони хочуть середину проломити гарматним вогнем, а потiм, напевне, i пiдуть на штурм.

Нiби пiдтверджуючи його слова, неподалiк у землю вдарило велике ядро. Грудки землi та шматки розпеченого чавуну цвьохнулись урiзнобiч. Беркут скочив iз коня i нагнав його у бiк обозу. Знявши з плеча мушкет, упав поряд з Андрiем, що бiля нього, як завжди, тулився Яцько.

– А ти, малий, чого тут? Ану, бiгом до обозу! Сховаешся пiд… – курiнний замовк, бо у цей час на воза над ними впала граната. Пошипiвши гнотом, гучно вибухнула.

– Стривай уже. Ще не добiжиш! А ти, Андрiю, куди дивився?

– Я не бачив, батьку. Вiн, бiсiв син, пiд кожухом ховався. Щойно вилiз.

– Тьху вас! Добре, може, й тут згодиться. Мушкети хай заряджае.

– Добре, добре! – зрадiв Яцько. – Я так заряджу, що егей! Може, ще й поцiлю якого турка!

– Сиди вже тихо, аби тебе не поцiлили, – Андрiй, що йому були прикрими докори курiнного, влiпив малому дзвiнкого ляща, на якого Яцько навiть не звернув уваги.

Через кiлька хвилин стрiлянина посилилась, i гарматнi кулi сипались уже густо, як снiг. Повiтря наповнилося курявою i димом, а у вухах гудiло вiд сотень вибухiв. Оскаженiлий метал дивився, де б напитися гарячоi кровi. Подекуди знаходив. В обозi забило кiлькох коней, з'явились убитi й серед людей. На окопах доки було безпечно: захищали шанцi, що на них запорожцi були великими майстрами. Але поступово ядра та гранати почали навiдуватись i сюди, то там, то тут вириваючи життя когось iз козакiв. У полку Цецюри Севрюка граната поцiлила пiд обкопаного воза, розiрвавши одразу п'ятьох. Кров струмочком зацебенiла по валу, збираючись внизу у велику калюжу.

Деякий час з-пiд возу ще долинав голосний стогiн, що поступово перейшов у хрип, i замовк.

– Царство вам Небесне, братики! – захрестилися козаки.

Гарматний вогонь не вщухав. Козацька армата до пори мовчала, очiкуючи на наближення ворожих рядiв. Нарештi турецькi гармати почали стрiляти рiдше i замовкли. У наступ пiшли татари ногайськоi орди у брудних, вивернутих хутром догори, овечих кожухах. Маленькi кошлатi коники, що гривами мало не торкалися землi, хутко бiгли до козацького окопу, здалеку здаючись мурахами у безкрайньому полi. Пiдскочивши впритул, вони швидко випускали по кiлька десяткiв стрiл i кидалися назад. У полi загони сипахiв завертали iх i змушували ще i ще атакувати запорожцiв. За ногайцями пiшли яничари. Йшли невеликими загонами. Наблизившись на вiдстань рушничного пострiлу, зупинилися. Половина стала на колiно, половина пiдняла мушкети, обiперши важкi рушницi об пiдставки. В землю вперлися широко розставленими ногами. Чорбаджиi[33 - Чорбаджия (тур.) – старшина, офiцер.] вiддавали накази про залп, i кулi сипалися цiлими хмарами. Проте з них було мало користi: козакiв захищали окопи. Все повторювалось.

Пiсля кiлькох залпiв яничари кинулися на приступ, намагаючись якнайшвидше перебiгти тi страшнi метри, що добре прострiлювалися козаками. З валу гримнули гармати, дружно вдарив залп iз рушниць. Яничари бiгли, втрачаючи цiлi сотнi воякiв, але не спинялися. Запорожцi робили вже по три залпи за хвилину, але спинити ворога не могли. На мiсце мертвого яничара ставали двое живих. Гори трупiв перед окопами виросли вдвiчi, а наступ продовжувався. Через хвилину першi з яничар скочили на окоп i почали рубати загорожу iз загострених паль. Ще мить – i дорога для кiнноти вглиб козацького табору буде вiльною.

Над головою в Андрiя пiднявся Хвилон Беркут. Поплював на руки й витяг шаблю.

– Ну, дiтки, пора туркам i пива наварити. Нумо, на шаблi, отоманин цього не любить.

Андрiй витяг шаблю i повернувся до Яцька:

– Бiжи до табору! І щоб менi… – Андрiй не договорив – його голос потонув у несамовитому «аллах акбар». Турки були вже поруч.

Андрiй, Максим i Микита стали плiч-о-плiч, вiдбиваючи удари шабель i списiв. Далi, поряд iз величезним Пiвторакожуха, вимахував шаблею малий, мов горобець, Товкач. Намотавши на вухо довжелезного сивого оселедця, бився Сипаха, старий, але ще досить мiцний. Андрiй i не здивувався, коли побачив, що поряд iз дiдом конають уже аж два турки. Знайоме вiдчуття небезпеки стиснуло горло, вiдключило свiдомiсть, i Кульбаба з головою поринув у бойовище, колючи, б'ючи i рубаючи чорнобородi обличчя, перекошенi вiд крику, з палаючими очима. Сам щось кричав. Встигав стежити тiльки за тим, щоб не зламати шеренги i не забiгти вперед, на вiрну погибель.

Попереду всiх бився курiнний отаман. Шапка злетiла, i чорний iз сивиною оселедець розтрiпався по спiтнiлому обличчю. На могутнiй, мов бичачiй, шиi видулися жили, а важка шаблюка не знала втоми, рубала ворогiв, завдаючи iм страшних ран, вiд яких декотрi розпадалися на кавалки.

– Козаки! За козацьку славу! За мною!

– Слава! – залунало у вiдповiдь, i лави козакiв поринули вперед, зносячи туркiв з окопу.

– У галас! Бий супостата! – кричав Хвилон Беркут.

Сiчовi куренi, що стояли всерединi козацькоi оборони, а за ними полки Цецюри Севрюка й Івана Зискаря кинулись у поле за турками, нав'язуючи iм сумнозвiсний козацький «галас», де кожен сам на сам iз ворогом пробуе вiйськового щастя.

– Ой, хороше, – приказував Горбонiс, рубонувши шаблею по шиi чергового турка, – ой, добре!

– Горбоносику, допомагай! – почулося позаду.

Максим обернувся. На Андрiя насiли вiдразу трое.

Кульбаба щосили вiдбивався, але сила була явно не на його боцi. Максим дiстав пiстоля, приставив одному з туркiв до виголеноi потилицi i натиснув на собачку. Гримнув пострiл. Яничар упав мов пiдкошений. Другий вiдскочив вiд Кульбаби i схрестив шаблi з Горбоносом.

– То iнша рiч! Ну, давай, потурначе, позмагаемося!

– Давай! Готуйся до смертi, гяуре! – засмiявся зi злiстю яничар. Вiн говорив чистою украiнською мовою. Серед шуму бойовища його голос ледве долинув. Максим здивовано опустив шаблю.

– Земляк, чи що? – глипнув вiн на яничара. Той вищирився звiрячою посмiшкою:

– Шайтан тобi земляк!

Бiля Максима зi свистом пролетiла куля. З глухим стуком ударила в спину когось iз козакiв.

– Звiдкiля ти? – усе ще дивуючись, запитав яничара.

– З Чигирина. Слава Аллаху, тепер це не мiй дiм!

– То ти, потурначе, ще й радiеш? – Максим вiдчув несамовиту злiсть.

– Іди до шайтана, гяурський собако! – потурнак щосили рубонув Максима шаблею. Той вiдбив. За мить вони вже затанцювали у смертельному двобоi. Билися запекло, не помiчаючи нiчого, лише повнi зненавистi погляди перед собою. Пiдскакували у випадах i, не жалкуючи крицi, сiкли, аж сипались iскри. Оскаженiло гарчали, як дикi звiрi, палали вогниками у щiлинах очей. Яничар уже кричав щось турецькою. Очевидно, виливав на супротивника ненависть мовою, що ii вважав рiдною.

Кипiв довкола кривавий, несамовитий «галас», i врештi турки здригнулись. Як i в минулi рази, захлинулись у кровi й почали вiдходити, втрачаючи все бiльше i бiльше людей. А запорожцi, схожi у бойовiй лихоманцi на дияволiв iз пекла, кидалися в погоню. Подекуди зопалу забiгали у гущу ворогiв i там падали, порубанi десятками шабель, поколотi десятками списiв. Лягали жертвами буйного козацького норову.

А Максим бачив лише очi ненависного яничара. Гiршим за будь-що вважав вiн зраду християнськоi вiри, тож закипiв, запалав, шаленiючи, коли почув тi слова, кинутi рiдною мовою. І незчувся, як сам опинився попереду, у гущi ворогiв. І пропав би, сердешний, якби не Микита, що побачив шалену сутичку попереду. Гукнув вiн запорожцям i почав прокладати шаблею дорогу до побратима. Наближався крок за кроком, вiдчуваючи за спиною кiлька дружнiх плечей. Ось уже й поряд. Одним помахом знiс голову турковi, котрий нацiлив спис у спину Максима. Та раптом Горбонiс похитнувся. Ногою вiн потрапив у лисячу нору й заточився. А ворожа шабля вже поруч. Блискавкою впала вона на козацькi груди. Розсiкла червоне сукно та занурилась у темну гарячу кров. Бризнула червоними суницями на зелень трави.

– Ох, клятий! – тiльки й схлипнув Максим i впав, широко розкинувши руки.

А Микита вже й поруч. Заревiв, застогнав не своiм голосом Непийпиво.

– Максиме! Братику! – i як вихор налетiв на яничара. Не чув сили в розпуцi. Рубонув. Лезо розсiкло повiтря i з жалiбним дзвоном упало на пiдставлену зброю. За мить iз двох шабель залишилися тiльки друзки. Микита вiдкинув непотрiбне тепер рукiв'я i з голими руками кинувся на ворога, збиваючи того з нiг. У несамовитiй борнi покотилися по залитiй кров'ю землi.

Микита вивiльнив правицю i пiймав нею яничара за горло, однак у ту саму мить побачив, що турок тягнеться рукою до ятагана на поясi. Довелося схопити його за руку. Яничар щосили вдарив Микиту головою в обличчя. Микита вiдсахнувся, але руки не вiдпустив. У свою чергу дуцнув противника ногою в пах. Турок дещо подався. Микита миттю вихопив iз халяви ножа i до самого рукiв'я всадив у бiлу шию, по якiй гарячково бiгав кадик. З горла яничара вихопилося хрипiння, що згодом перейшло у булькання. Руки безсило розкинулися. Заточуючись, Микита пiднявся. В очах тьмарилося вiд перенапруги, легенi працювали, як ковальськi мiхи. На мить забув, де вiн i що з ним вiдбуваеться. Витер рукавом нiс, з якого юшила кров.

Неподалiк рубався з кимось Кульбаба. Люто зблискували очi на вродливому обличчi Андрiя, шалено лiтали, вдаряючись одне до одного, леза шабель. Усе це Микита спостерiгав у цiлковитiй тишi, у якомусь дивному, нiби уповiльненому ритмi. Навколо нього рубали, стрiляли, падали i кричали люди…

Дiйснiсть повернулася за хвилину, приголомшуючи гуркотом битви. «Максим», – майнула думка. Микита повернувся i побачив побратима, що лежав на землi. Пiдбiг. Упав на колiна, розриваючи одежу Горбоноса, обдивився рану. Кровi було надзвичайно багато, але Максим дихав. Треба було негайно виносити його з поля бою. Микита пiдняв товариша i, закинувши на плече, понiс до окопiв. За ними, з шаблею напоготiв, став Андрiй, що вже встиг упоратися з третiм яничаром. Бiй вщухав. Турки, не в змозi добратися до козацького табору, вiдкотилися, щоби перегрупуватись i вiдпочити…



У таборi промили Максимову рану. Глибокий чорний рубець iшов навкiс через груди майже вiд шиi i до нижнього ребра. У розрiзi було видно жовтi ребра, якi то стискалися, то розтискалися у такт гарячковому диханню. Обличчя Максима стало восковим, очi запали i вкрилися темними колами з посiрiлоi шкiри.

– Помре! – видихнув хтось за плечима в Микити.

Непийпиво повернув голову i зустрiвся поглядом з Товкачем. Той, зрозумiвши, що бовкнув зайве, зiщулився й замовк. Микита заходився накладати пов'язку.

– Не базiкай дурного, – кинув до Товкача. – Бiжи-но краще горiлки принеси.

Товкач махнув головою й бiгцем подався туди, де стояли вози Переяславського куреня. За хвилину вже сварився з кимось iз обозних. Вимахував руками й насiдав на дебелого козака, як хорт на ведмедя.

– Що значить не велено?! Хто сказав?! Я тобi, скурвий вишкребку, дам «не велено»! Ясно кажу: пораненому треба! Зажерлись тут… – чувся здалеку його писклявий голос.

Через кiлька хвилин Максим застогнав та розплющив очi. Зробив спробу встати, але Микита його притримав.

– Лежи! – вiн похапцем закiнчив перев'язку.

Горбонiс щось прошепотiв пошерхлими губами. Микита наблизив до нього вухо.

– Що тобi, братику?

– Дiстав-таки, – почув шепiт.

– Мовчи лiпше. Сили бережи.

– До бiса! – голос Максима пiдвищився. – Микито, чуеш мене, Микито?

– Чую.

– Пообiцяй, якщо помру, поiдеш до неi… у Кам'янець. Скажеш… Кохав… Утiм, не треба, що iй iз того…

– Ще сам поiдеш. Сам усе й скажеш. У тебе нутрощi цiлi, кровi тiльки втратив. Але нiчого, здаеться, спиним…

– Якби трохи нижче, тельбухи б погубив, – докинув Андрiй, – а так, вважай, щасливий ти.

– Щось зимно, – у Горбоноса починалася лихоманка.

Микита похапцем скинув iз себе жупан i вкрив товариша.

– То й не дивно, – мовив Андрiй, – з тебе кров, як з кабана, валила.

– Та заткни вже пельку, малий, – зопалу вигукнув Микита. – То тельбухи, то кров, як з кабана… Знайшов коли!

– Як я так? – долинуло вiд Горбоноса.

– А що ж ти зробиш, iз ким не може бути?..

– Не пам'ятаю, коли… – Максим, як це бувае пiсля серйозного поранення, втратив з пам'ятi кiлька останнiх хвилин. Кульбаба оживився:

– А хiба не пам'ятаеш, як мене рятував? Одного яничара файно з пiстоля привiтав, а ось другий тебе шаблюкою уперiщив. Микита його потiм голими руками мало не порвав…

– А… Пригадую. По-нашому бусурман говорив. Я йому ще радив до нас пристати.

– Та де там! – журно мовив Микита. – Аджем-огланам[34 - Аджем-оглани (тур-) – християнськi хлопчики, що з них у спецiальних школах готували яничар.] так мiзки засмiчують, що рiдну маму не пошкодуе…

Пiдбiг Товкач iз пляшкою оковитоi. З-за пазухи дiстав срiбного келиха.

– Ось! Принiс. А клятi обознi давати не хотiли. Я iм кажу: пораненому треба, а вони, знай, одне: не велено. Чортовi душi! Я й так i сяк, хотiв уже шаблю витягати. От галагани! Все лементують: кошовому скажемо, ти в нас киiв ще скуштуеш. А я хiба для себе? Ну, скажiть, братики…

– Товкачику! Я тобi зараз кляпа в горлянку заб'ю, iй-богу, – тихо промовив Андрiй.

– А я хiба що… Я мовчу.

Микита налив у келих добрих пiвпляшки. Потiм дiстав порохiвницю i вимiряв заряд пороху, замiшав. Простягнув Горбоносу каламутну рiдину.

– Випий одним духом.

Максим звiвся на лiкоть. Застогнав. Одразу кiлька чоловiк кинулося його пiдтримати. Взяв келих i одним махом перехилив, голосно крякнув.

– Ну, тепер бачу: житимеш! – засмiявся Микита.

– А куди б я дiвся? – посмiхнувся у вiдповiдь Максим.

Пiдiйшов курiнний, подивився на Максима.

– Що там, Максиме? – запитав.

– Та ось маю вiд яничарiв подарунок.

– Терпи, козаче. Зараз пришлю до тебе отця Гавриiла, най на твоi рани подивиться, може, мазь яку… А решта всi – на окопи! Турки ось-ось знову полiзуть, кат iхнiй мамi… Пiвтора десятка з куреня не стало. Поранених два десятки, а сонце ще й не пiднялося до пiвдня.



Вiд турецьких позицiй уже вкотре гримнули гармати. Починався новий наступ. Сагайдачний з кiлькома полковниками стояв бiля ворiт окопу. Мовчки спостерiгав, як на нього суне ворожа сила. Турки втрете за цей день iшли до козацького табору, не звертаючи уваги на страшнi втрати. Придивившись, Сагайдачний змiг розгледiти гурт пишно вбраних вершникiв. Їхнiй одяг вирiзнявся навiть на фонi дорогих кармазинiв, оксамитiв та шовкiв сипахiв, що йшли перед ними.

– Подивися, Михаиле, чи не сам Осман? – запитав Дорошенка, що стояв поряд.

– Вiн, батьку, бiльше нiкому. Охорони стiльки, що самi наче вiйсько. Пiймати б до рук оте щеня… Ото б потiшився!

– То хитра штука, пiймати. Нам би хоч налякати, вже б користь була, як вважаеш?

– Та була б. Але як? Хiба разом з ляхами вдарити.

– Вiд ляхiв допомоги не буде сьогоднi. Треба щось самим думати. Може б, ото з бокiв зайняти, як пiдуть?

Сагайдачний рвучко пiднiс до очей далекозору трубу й уважно обдивився ворожi порядки.

– Доки в серединi фронту iх притримають, великою силою набiжимо з бокiв. І тодi вже, не спиняючись, поженемо варварiв до iхнього табору… Ех, нi! Мало нас… Якби рейтарiв ще хоч iз тисячу.

– Тисячу Ходкевич дасть! Сам поiду чолом бити! А чи витримае середина, якщо бiльшу частину козакiв на боки перевести? Щоб не прорвались поганцi у табiр, бiди нароблять.

– Витримають! – Сагайдачний говорив це цiлком упевнено. – Там Низове Вiйсько стоiть з Семеном Шилом. Цi встоять, хоч би всiм кiстки зложити… Ну, то давай, Михаиле, iдь до Ходкевича. Кажи що хочеш, а щоб рейтари були.

– Добре, батьку, намагатимусь!

Дорошенко вдарив острогами сiрого огиря й швидко попрямував до польського табору.

Сагайдачний задумливо погладжував бороду.

– Дай Бог, дай Бог, – кинув вiн, дивлячись услiд полковниковi. Турки рiвняли ряди, гарматний обстрiл нарештi вщух. Вiтерець iз поля доносив сморiд порохового диму. В головi Сагайдачного чiтко та ясно вимальовулася картина майбутнього бою. Була можливiсть закiнчити вiйну ще до заходу сонця…

Дорошенко повернувся досить швидко. Мовчки зупинив коня поряд iз Сагайдачним.

– Ну що, – поглянув на нього Петро Конашевич.

– Будуть рейтари. Двi роти.

– Замало… Все ж добре, хоч тисяча.

– Не розумiю я iх! Їдеш, просиш, немов менi бiльше за нього треба!

– Чого ти дивуешся?

– Та нiчого…

Турецькi лави охопило тривожне рокотання барабанiв. Глухий гуркiт рухнув вiйсько i одночасно з тим пiдняв зi звалища мертвих тiл перед окопом цiлi хмари гайвороння. Зловiсно каркаючи, ворони висловлювали обурення перерваним бенкетом. Одночасно з чорними зграями по полках полетiли джури з наказами Сагайдачного. Через лiченi хвилини запорожцi почали змiну позицiй. Цiлими тисячами вiдходили вони вiд середини табору, ущiльнюючи оборону на крилах. Низовики так само чiтко й швидко розтягнулися. Тепер вони вiдповiдали також за дiлянку оборони полкiв Севрюка та Зискаря. Шило тривожно поглядав на табiр, що враз став таким малолюдним. Зброю до рук узяли всi, хто мiг. Запорожцi молились, як завжди перед важкою битвою.

Однак Осман на цей раз приготував несподiванку.

Чи то з намiром змiнити безуспiшну тактику, чи втомившись обламувати об козакiв зуби, вiн спрямував воякiв на польський табiр. Поляки явно не сподiвалися на такий розвиток подiй, але досить швидко органiзували добре продуману оборону. Спалахнула активна рушнична дуель. Із боку туркiв вдарило кiлька гармат. Над польським окопом здiйнялися стовпи землi й вогню. Лави аскерiв заховались у хмарах диму вiд мушкетних залпiв.

Нарештi ворота польського окопу вiдкрилися. З обох флангiв i у центрi в поле почала виiжджати кавалерiя. Одну хоругву за другою виносили наперед. За хорунжими виблискували залiзними обладунками вояки. У променях полуденного сонця особливо пишно виглядали затягнутi леопардовими шкурами груди гусар, чорнi панцирi рейтарiв, кольчуги драгунiв i синi жупани лiсовчакiв. Тисяча за тисячею шикувалися перед окопом. Здавалось, iх не турбував нi ляскiт мушкетних пострiлiв, нi грiм гармат. Шляхта виступала у кращих своiх традицiях, i iхньою смiливою ходою милувалось око навiть тих, хто ще вчора насмiхався над нерiшучiстю i пасивнiстю у перебiгу бойових дiй…

Вогонь туркiв ставав усе щiльнiшим, тому авангард польськоi кiнноти кинувся на ворога, не очiкуючи решту вiйська. Але i цього було досить. Кавалерiя знесла яничарiв у своiх найкращих традицiях – ударом списiв на великiй швидкостi. Переднi лави туркiв було знищено, заднi повертали назад. Цього разу iх нiхто не стримував, перевага польськоi кiнноти була очевидною.

Вiдкинувши туркiв на пiвмилi вiд табору, поляки завернули назад. Ворота окопiв проковтнули iх так швидко, як i випустили. Через кiлька хвилин про раптовий напад польськоi кiнноти на пустому полi перед окопом свiдчили лише трупи турецьких аскерiв i бiгали без вершникiв маленькi татарськi бахмати. Це було единим, що нагадувало про швидкоплинний бiй.

Турки знову вiдступили. По козацьких окопах забiгали джури з казанками i торбами загребiв[35 - Загреб – корж, що його готували у попелi загорнутим.]: настав час обiду.



До воза, пiд яким сидiли Андрiй, Микита, Товкач i Пiвторакожуха, пiдбiг Яцько, тягнучи у руках чималенький казан саламати й полотняну торбу з коржами.

– До обiду дожили, дав Бог, – перехрестився Товкач. – Воля Божа над нами, яко над дiтьми Його.

– Амiнь! – перекривив його Кульбаба. – Я теж у Бога вiрую, але ти мене дiстав своiми заупокiйними… Що там, Яцьку? Як Максим?

– Та нiчого, спить. Був кобзар, батька Сипахи товариш, якусь траву прикладав. Казав, що одужае. А батько Максим так хропе!

– Ну то й добре, що хропе. Козак не таке лихо боров. І на цей раз поборе, – зiтхнув Андрiй.

Микита кинув на нього швидкий погляд. Кульбаба говорив не в своему звичайному стилi, i це дивувало. Може, Максимова рана так вразила? Та через хвилину той уже у своiх лiпших традицiях скубав Товкача. До такого Кульбаби всi звикли. Раптом Микита, щось пригадавши, поманив Яцька. Хлопчина пiдскочив i застиг, уперши очi в землю, як того вимагав звичай.

– Чи багато коней в обозi побило? – запитав у нього Микита.

– А десятки чотири! Тепер ми iх далi вiдiгнали.

– Гайдука мого знаеш?

– Звичайно, батьку! Ото добрий кiнь, вогонь!

– Цiлий?

– Та цiлий!

– А де вiн зараз?

– З iншими, у курiнному косяку.

Микита з полегшенням зiтхнув. За чотири роки вiн так звик до жеребця, що любив його, як найлiпшого товариша. Вiн узяв малого за руку i зазирнув йому в очi.

– Дивися за ним добре, Яцьку. Як зiницю ока бережи, розумiеш?

– Звичайно. Я все зроблю!

– Ти вже будь старанним. І вiвса, i сiна, i того-сього… Ну що я тобi пояснюю. А там, як усе буде добре, вiддячу.

– Як?! – вихопилося несподiвано у Яцька. Злякавшись власноi цiкавостi, вiн навiть прикрив долонею рота.

– Убережеш – шаблю подарую. Влаштуе?

– Та я!.. – Яцько мало не захлинувся вiд радощiв. – Очей не спущу!

Не гаючись, вiн помчав виконувати доручення. Якийсь час iли мовчки. Апетит псував сморiд, що уже досить виразно надходив вiд звалища трупiв. Важкий трупний дух примушував iсти подалi вiд цих почорнiлих i роздутих тiл, а вигляд недалеких турецьких рядiв робив це неможливим. Бiльша частина саламати залишилася неторканою.

Козаки швидко розпалювали люльки, намагаючись вiдiгнати сопух звичним тютюновим димом.

– Еге, а що то воно? Нас тут тепер жменька. Бачив, що Зискаревi на лiве крило подалися? – Пiвторакожуха незрозумiло почухав потилицю.

– І Севрюковi теж, але праворуч. Що за оказiя? – вiдгукнувся Товкач.

– Щось замислив Сагайдак на бусурманську голову, – вiдкинувшись на колесо воза, вимовив Микита.

– Чи пак на нашу, – стурбовано помiтив Товкач.

– Може, й на нашу… Андрiю, забери, Бога ради, того казана, дивитися не можу, так тхне… закопувати вже час, подалi вiд грiха.

Андрiй, не сперечаючись, узяв казан iз саламатою й почимчикував до обозу. За хвилину повернувся.

– Це не до добра, – задумливо мовив Пiвторакожуха. – Ще пошесть пiде по вiйську. Колись, пам'ятаю, у Московii було. У Ливнах чи що… нi, поряд. Тодi боярина маеток взяли в облогу, чи пам'ятае хто?

– Я пам'ятаю, – вiдгукнувся Микита, – знайшов що згадувати, ще й ту саламату, що з'iли, надкинуть…

– Розповiдай! – зацiкавився Кульбаба.

– Щось воно мае бути… Матiнко Божа! З решти полкiв теж повiдходили. Дивiться… оно, – Товкач указав на пiдроздiли реестрових козакiв, котрi прямували до мiсця розташування флангових полкiв. – Чи то, може, знову вiд армати ховають?

– На бiса вони тобi! Кажи, що там у Ливнах, Хведоре.

– Шiсть тижнiв сидiли пiд стiнами, аж тодi ворота вiдчинили. Ми зайшли, а там… У воду мертвяк упав, до криницi, а вони не знали, чи що. Одне слово, чума пiшла, майже всi вони вимерли. Як зайшли ми, так i вийшли… Трупи чорнi, роздутi, як мiхи. А як роздуються, ураз i вибухають. Тiльки бризки врiзнобiч. На когось попало тодi, то з куреня вiсiм козакiв померли, а у Нижчестеблiвському пошесть за два тижнi половину куреня викосила!

– Так вони й вибухають? – недовiрливо перепитав Андрiй.

– Хто? – заклiпав Пiвторакожуха.

– Ну, мерцi!

– Їй-бо не брешу! Сам бачив! Як гнилi кавуни!

– Слухайте! – Микита з огидою подивився на обох i знову почав накладати люльку.

– Нi, таки щось не те! – Товкач, мов горобець, витягував шию, спостерiгаючи за турками. – Гляньте, як нас мало тут залишилось. А що як сюди знову вдарить?

– Тодi, Товкачику, скинеш шаровари та поцiлуеш себе нижче спини на прощання!

– Дурний ти, Кульбабо! Тобi, харцизу, що… А у мене в паланцi дiточок трiйко. Тож собi думаю, щоби за цапову душу не загинути. Якби ото за дiло… а так ось… Одне слово, треба дiзнатися, що дiеться!

– Гнiздюкова твоя душа, Товкачу, баболюбська! – спокiйно вiдповiв Кульбаба. – Сиди вже, он курiнний iде, зараз усе будемо знати.

До них дiйсно пiд'iжджав верхи курiнний. Шапка з червоним шликом по-молодецьки заломлена назад, кiнь пританцьовуе на мiсцi, закусуе вудила.

– А що, дiтки, чи щось турбуе?

– Нiчого, батьку, маемо перепочинок, – весело вiдгукнувся Андрiй.

– Спочивайте поки що. Зараз буде добра робота.

– А куди це сусiди нашi подалися? – не витерпiв Товкач.

– На фланги подалися. Сагайдачний наказав зiбрати сили там. А ми маемо стримати туркiв тут. Та ще й назад завернути. Тодi разом i вдаримо. Так що тримайтеся, дiтки, – Хвилон Беркут пiдвищив голос i спрямував коня вздовж позицiй Переяславського куреня. – Стрiляти злагоджено. Влучно. Пам'ятайте: кожний пострiл – мертвий турок. З обозу зараз прибудуть усi, хто може заряджати зброю. Якщо ж прорвуться бусурмани, зустрiчайте на списи, на шаблi. Смертi не бiйтеся, пам'ятайте: умерти в бою – це доля козацька, щастя наше i слава запорiзька! Згадають нас нащадки за кров нашу i важку працю. Хiба це не лiпше, нiж по бурдюгах та зимiвниках дух спускати вiд старостi?!

Угору злетiли шапки на знак згоди з отаманом. Над Переяславським куренем здiйнялося багатоголосе «слава» i покотилося, пiдхоплене рештою куренiв. Сiчовики заряджали зброю, готуючись до рiшучого бою. Недалекi турецькi бюлюки й татарськi орди тепер нацiлювалися на козацький табiр, помилки бути не могло. Нарештi, сповнюючи околицi гуркотом барабанiв, рушили.

Текли цiлим морем знамен, чалмiв, каукiв, списiв, борiд, жупанiв, коней, верблюдiв та мулiв. Стогнали, як далека гроза, здiймали хмари пилюки на полi, що ще тиждень тому милувало погляд смарагдовим килимом тирси, полину та чебрецю. Линули невпинно, а в напiвпорожнiх окопах очiкували на них мовчазнi запорожцi. Що думали вони тодi, якi думки проглядали крiзь погляди примружених очей? Лише кiлька годин тому яничари добiгли до окопiв, схопилися на шаблi й списи. А що тепер, коли iх удвiчi менше? Та не такими були цi люди, щоб передчасно падати духом, лякатись одного лише вигляду ворожих вiйськ.

Запорожець. Козак. Сiчовий лицар… Щоб зрозумiти феномен цього видатного воiна, варто лише розглянути умови, в яких вiн рiс, виховувався й отримував потрiбнi йому навички. Сiч… Фортеця на кордонi християнських земель. Постiйна загроза нападу татар або туркiв загартувала, додала хоробростi, а кому ii бракувало – брама була вiдчинена. Через сито вiйська проходив пiсок дрiбних людських душ, залишаючи кремiнь. Той, що потрiбен у незчисленних походах. І самi походи кували вiйськовий характер. Сюди ще додамо православну церкву, що оголошувала бiйця за вiру праведником, чия душа спочине в раю… Тож неважко уявити, що не було в iхнiх очах нi жаху, нi нерiшучостi. Навiть такi, як Товкач, урештi брали себе в руки i, вже не вагаючись, готувалися вiддати життя. Хiба дiло цього не варте?

Через пiвгодини почалося. Закрутилося, загримiло. Вдарили гучно гармати, перемiшуючи небо з землею, побiгли густi натовпи аскерiв. Як i минулi рази. Лише щiльнiше, бiльше, швидше… Бiжучи, стрiляли з пiстолiв. Потiм ще раз. Пiсля цього, залишивши непотрiбну тепер вогнепальну зброю, дiстали шаблi й кинулися на козакiв. Несамовито, шалено, криваво. Вiд гучного протяжного «алла» закладало вуха.

Козаки стрiляли оскаженiло. Твердою рукою спрямовували гарячий свинець у темнi ворожi лави. Кожному стрiльцевi заряджали зброю двое помiчникiв. Однак i цей шквал вогню був неспроможний спинити навалу. Через десяток залпiв окопи вкрила непроникна завiса iдкого диму, що з нього лютi, як чорти, вискакували турки, кидаючись на козацькi списи. А за хвилину вже кипiв, вирував скажений шабельний бiй на гребенi окопу, намагаючись розбити, перетворити на пил усе, що траплялося на шляху.

Семен Шило лiтав по окопах на конi, пiдтримуючи тих, хто втомився, де словом, де дружнiм плечем, а де i власним прикладом. Скаженiв, як i всi в цьому пеклi, кидався туди, де було важче, i стояли, стояли запорожцi! Годину, потiм ще годину i ще пiвгодини. Щедро лилася на землю своя та ворожа кров…

І вони вистояли! Кiлька останнiх, найнапруженiших хвилин – i сили туркiв охляли. Вони гинули вже сотнями, всiвали величезний простiр перед окопом трупами вже у три, чотири поверхи, пораненi корчились, змiшуючись iз мертвими… Так що тим, котрi наступали, доводилося перелазити через цi страшнi затори. Пiсля нестримного кидка крiзь рiй скаженого свинцю, пiсля переходу через купи мертвих i конаючих товаришiв, турки зустрiчались iз гострими шаблями козакiв, що стояли в них над головою, на високому окопi. І хоч тих ставало чимраз менше, наступ, як i всi минулi, захлинувся. Турки повернулись i почали вiдходити.

– Молодцi! – почули запорожцi голос кошового. – Заряджайте зброю – i за ними. Покажемо отоманину, почiм кiвш лиха!

А з бокiв уже бiгли переяславцi, уманцi, чигиринцi, фастiвцi й батуринцi. Вiд польського табору вiдокремилася тисяча рейтарiв i, поганяючи коней, кинулася навперейми туркам.

Коли турецькi пашi зрозумiли всю серйознiсть свого становища, було вже пiзно: козаки взяли iх у велике пiвколо i гнали деморалiзованих аскерiв, яничарiв i сипахiв. Татари втекли ранiше. У бiк, де знаходилися вiйська Дiлавер-пашi, переважно немусульмани грецького та балканського походження, летiли рейтари. Пiд копитами важких коней гула земля. У вiйську Дiлавер-пашi почалася панiка – аскери кидали зброю i, як наполоханi вiвцi, намагалися врятувати свое життя. Кидались iз боку в бiк у пошуках порятунку i не знаходили його. Лише залiзо списiв. Гостре, нещадне, жорстоке. Над днiстровими схилами прокотився несамовитий, повний страждання зойк. А рейтари закутим у броню клином усе далi врубувались у ворожi порядки. Почали стискати лещата й козацькi крила. Широке пiвколо стало схожим на пiдкову i все вужчало. Для туркiв загроза оточення стала справою лiчених хвилин. Проте зарадити цьому вони були неспроможнi.

Сагайдачний стояв, приклавши до ока далекозору трубу. З високого пагорба, на якому вiн зупинився, оточений генеральною старшиною, добре було видно весь перебiг бою.

– Добре, добре! – вигравав вiн жовнами пiд довгою бородою, поглядаючи на шалену сутичку перед окопом Низового Вiйська. У голосi дзвенiв метал.

– Добре, добре! – чули старшини, коли турки почали вiдкочуватися вiд окопiв. – Дуже добре! – це рейтари вклинились у безладнi вiйська Дiлавер-пашi.

Раптом Сагайдачний завмер. Те, що вiн побачив, примусило вилаятися. Козаки, зупинивши наступ, почали грабунок турецьких передових позицiй. Батави, котрi щойно йшли твердим, рiвним кроком, розсипались, як макiвки, по полю. Козаки спокусилися на здобич. Вiд поразки тепер iх уберегло лише те, що серед туркiв панував ще бiльший безлад.

– Чортове сiм'я! – застогнав Сагайдачний. – Тарасе, ти бачиш?!

– Бачу! – напружено мовив Ганжа.

– А ви всi, панове старшини?!

– Бачимо, батьку!

– О, горе на нашi голови безталаннi! Ви ще тут?!

Сагайдачний у гнiвi був страшним. Жорстоко карав вiн за порушення дисциплiни i не робив поблажки нiкому: нi старшинi, нi останньому козаковi. За роки його гетьманування не раз котилися непокiрнi, а часом безталаннi голови. Тепер ситуацiя пiдходила саме до такоi розправи. Роздуваючи нiздрi, наказний гетьман водив далекозорою трубою.

– Полковники! У-у… Скурвий набрiд… Поганi сучi виплодки… – вiн рiзко вiдiрвав трубу вiд очей i простягнув, майже вдарив нею джуру.

– Коня!!!

За мить Сагайдачний уже був у сiдлi.

– Вперед, панове старшини, вперед!!! – сипав оскаженiло iскрами з очей.

Як вихор, полетiв вiн уперед, туди, де вирiшувався хiд бойовища, а за ним погнали коней генеральнi старшини, тамуючи злiсть на недбалих полковникiв за таку безглузду помилку.

Пiдскочив до козакiв. Картина безладу. Дiловито, не звертаючи уваги на те, що дiеться поряд, козаки трощили гарби, здирали одяг з убитих яничарiв, обшукували кишенi, скриньки, торби. Ловили переляканих коней. А за двiстi крокiв попереду вже рiвнялися, шикуючись знову до бою, численнi турецькi полки.

– Що ж ви робите? Скурвi дiти, недолюдки! – простогнав хрипко.

Прямо до Сагайдачного йшов дебелий козак, тягнучи великий клунок закривавленоi одежi. Сагайдачний рвонув шаблю.

– Покинь! Приб'ю паскуду!

Козак незрозумiло заклiпав очима й мiцнiше притис клунок до грудей. Розпалений боем, не розумiв, чого хоче цей дивний сивобородий старшина.

Сагайдачний змахнув шаблею. Широке лезо описало дугу i впало плазом на плечi нещасному. Той аж присiв, пустивши з рук здобич. По землi розсипалися густо заляпанi кров'ю шовковi халати й китайчанi шаровари.

– Уперед! Там твоя здобич! – вказав у бiк туркiв. Потiм щосили: – Полковники, сотники! Матiр вашу! До мене мерщiй!

До Сагайдачного потягнулася вервечка комонних. Через кiлька хвилин навколо зiбралися старшини – вiд полковника до полкового кантаржея. Пiд'iхав i Семен Шило з осавулом Гривою. Сидiли на конях мовчки, опустивши голови. Кожен розумiв, у чому рiч, i очiкував, що скаже Сагайдачний.

А вiн кипiв гнiвом, дзигою крутив коня, люто позирав на навколишнiх. Рука нервово стискала шаблю. Нарештi почав, перекрикуючи гуркiт бойовища:

– Що, пани старшини, на шибеницю захотiли?!

У вiдповiдь гнiтюча мовчанка. Хвилину Сагайдачний переводив погляд з одного обличчя на iнше.

– Мовчите! Очi опустили! Куди ж ви дивитеся, собаче плем'я?! Чому батави зупинились?

Вiдповiдi не було. Кожен розумiв свою провину i, знаючи лиху вдачу Сагайдачного, мовчав. Навкруги панував безлад. Серед нього годi було побачити дисциплiноване вiйсько, яке щойно завзято наступало на переважаючi сили противника. Сагайдачний продовжив:

– Як хочете, чим хочете… Щоб менi миттю цей бедлам зупинили! Або не гнiвайтеся – з кожного душу витрясу, на заслуги не зглянуся! – вiн рiзко вкинув шаблю у пiхви i взявся здоровою рукою за повiд. – Їдьте у полки! Дiйте! Хто не послухае вашого слова – зняти голову без розмов! Дурна голова того й варта… Ох, люди, люди! Маемо нагоду ще сьогоднi перемогою вiйну закiнчити… Ну, вперед! Бийте турка, з Богом! Не зупинятись, уперед!

За мить старшини вже летiли полками i сотнями. Де словом, де батогами, а подекуди й шаблею порядок був наведений. Батави вирiвнялися так само раптово, як i зламалися. Багатотисячний натовп мародерiв знову перетворився на вiйсько. Через п'ять хвилин пролунали один за одним три гучних залпи з мушкетiв, i наступ продовжився. Турки, котрi ще не оговталися вiд поразки, покотилися далi, дорогою до загибелi…

Десь у глибинi ворожого вiйська, серед темних натовпiв переляканих людей, мчав почет Османа II. Юний падишах ховав сльози розпачу i врiзувався конем у лави пiших аскерiв. Ще дужче наводив тваринний страх у iхнiх серцях. Кiлька годин тому вiн навiть уявити собi не мiг такого, а тепер мчав, стискаючи коня острогами. Молив Аллаха лише про те, щоби дiстатися до конака живим i неушкодженим. У вухах стояв несамовитий лемент воякiв, що iх сотнями, як баранiв, рiзали гяури…

Кривавий день пiдбивав своi пiдсумки. Сонце все нижче хилилося до обрiю, змiнюючи свiй колiр зi слiпучо-жовтого на криваво-червоний, немов намагалось увiйти в резонанс з укритим багрянцем бойовищем. Сили козакiв вичерпувались, але команди про вiдступ не надходило. Вже далеко позаду залишилися передовi позицii, що з них османи готували атаки на козацько-польський табiр. Зовсiм поряд були бiлi шатри ворожого табору. І до них, до них, мчав головний ворог у пошуку порятунку. Та це вже не той укритий зеленню садiв та спiвом солов'я острiв насолоди. Стiни! Кам'янi мури потрiбнi, щоб спинити захмелiлих вiд кровi шайтанiв…

Нарештi спинилися. Сагайдачний зрозумiв, що безконечно битися не можуть навiть запорожцi. Але вирiшив усе ж зробити останню спробу продовжити наступ.

– Шикуватися вiйську, – кинув неголосно до сурмача.

Той приклав до вуст мiдну сурму i проспiвав умовлене гасло. Червонi лави жупанiв ожили. Задзвенiли, зарухалися. Стерли з очей пiт i кров та розвернули широко плечi. Вийшли наперед полковi хорунжi, пiдняли хоругви. Затрiпотiли на вiтрi чорнi, малиновi, бiлi та жовто-блакитнi стяги. За ними позаду, як мури фортецi, виросли козацькi батави. Сили ще були. Та як надовго iх вистачить? І все тривожнiше поглядав Сагайдачний на табiр Ходкевича. Жодного руху. Зiтхнувши, пiдняв булаву.

– Уперед! – залунало над полем.

Широка пiдкова, що так i не змогла стати колом, посунула далi. Повiльно, крок за кроком, посувалися до туркiв, якi вже з розпачем в очах поглядали на безжальних супротивникiв. За хвилину бiй закипiв iз новою силою. Пiдкова невмолимо рухалась уперед. Завчений, розмiрений ритм. Залп, кiлька крокiв уперед, знову залп. Ще кiлька крокiв. Безладне ляскання яничарок. Болiсний вигук поряд. Ще залп. І вперед, знову на шаблi. Давно замовкли турецькi гармати. Пекло ближнього бою дзвенiло, лише час вiд часу бахкали пiстолi.

Сагайдачний повернувся на пагорб, де був ранiше. Схвильовано спостерiгав за битвою. Усе нiби йде добре. Але нi! Он вже до туркiв пiдходять свiжi пiдкрiплення. Ще трохи – i козакiв буде зупинено. Все ж поки йдуть. Важко, натужно, але б'ють турка. Хотiв перекинутися словом iз Ганжою, та не побачив того поряд. Згадав, що вся генеральна старшина з полками, сам наказав. Поряд лише джури.

– Добре! – мовив сам до себе i замовк.

Деякий час люто позирав на тихий табiр Ходкевича. Там усе в порядку. Козаки ще йшли. Переднi краi пiдкови вже серед наметiв. Кiлька шатрiв запалали. Нарештi не витримав:

– Джуро! Лети до Ходкевича, прожогом! Скажи: пiдкрiплень прошу… Чи, пак, позакладало католикам диявольським?

Джура, махнувши головою, помчав до польських окопiв. Напружено спливали хвилини. Невдовзi вже iхав назад.

– Що?!

– Не пускають! – джура винувато пересмикнув плечима, – кажуть, щоб старшину прислали.

На змиленому конi пiдскочив Ганжа.

– Бiда, батьку! Не втримаемо. Хмарою суне!

– О Боже всевидющий! – Сагайдачний задер угору розпашiле обличчя. – Тарасе! Голубе! Тримайтеся! Ще трошки, ще хоч мить! Чуеш?! Зараз буде пiдмога!

– Чую! Втримаю, Конашевичу, не переживай! – вiн повернув коня й полетiв назад.

Сагайдачний рвонув iз шиi золоту застiбку киреi.

– Савко!

Савка, найвiрнiший джура, виступив наперед.

– Одягай кирею! За старшину будеш!

Савка похапцем натягнув кирею.

– Давай, Савко! Знайдеш Ходкевича, передай йому слово в слово: маемо нагоду розбити Османа где нинi. Потрiбнi пiдкрiплення. Козаки вже у турецькому таборi! Ще один натиск – i вони побiжать. Висилайте десять тисяч кiнноти i, з Божою помiччю, назавтра вiдсвяткуемо вiкторiю. Запам'ятав?

– Так, батьку, слово в слово!

– Поспiшай!

Джура вдарив острогами коня i щодуху помчав до польських окопiв. Позаду залишився ляскiт рушничних пострiлiв, брязкiт холодноi зброi i крики. Все це з'едналося в один глухий гул, який, що ближче до польських окопiв, тим тихiше турбував звикле вухо.

Ходкевич у повному лицарському обладунку сидiв верхи на тонконогому арабському огирi. З шолома, що його забрало було пiднято догори, звисав пишний султан зi страусового пiр'я, панцир зблискував у променях вечiрнього сонця. Ноги в залiзних чунях, з гострими носами, було продiто в золотi, з орнаментом, стремена. При боцi звисав палаш, дорогий, але без надмiрноi схiдноi цяцькованостi. Кiнський рондик був до пари вбранню лицаря – пишний, шитий золотими i срiбними галунами, лакованоi шкiри i дорогоцiнного карбування.

Савка кинувся пробиратися крiзь почет гетьмана, що налiчував мало не сотню вершникiв. Тiеi самоi митi навколо нього заблищали кiлька шабель.

– Стояти, лайдаче! Кажи, хто такий, а не то вмить голову зiтну, слово гонору! – почувся голос.

– Послання вiд гетьмана Сагайдачного!

– Пустiть його, – мовив Ходкевич.

Гусари поховали шаблi й дали джурi проiхати. Савка зняв шапку й наблизився до Ходкевича.

– Вiтаю, мостивий пане! Маю важливi новини вiд пана гетьмана Сагайдачного!

– Що там? – сухо запитав Ходкевич.

Джура переповiв сказане Сагайдачним.

– Пся крев! Пан Сагайдачний надто швидкий, слово гонору! Навiщо вiн загнався аж до чорта на роги, адже я на нарадi сказав цiлком зрозумiло: нам конче потрiбно дотримуватись оборонноi тактики! – Ходкевич кидав слова крiзь стиснутi зуби.

– Але ж наступ дуже вдалий, турки бiжать! – джура ошелешено заклiпав вигорiлими вiями.

– То не е хамського розуму справа! – Ходкевич аж пiдстрибнув на кульбацi. Потiм, понижуючи голос, звернувся до Владислава, що стояв поруч:

– Як ви вважаете, ваша ясновельможносте? Адже це нерозважливо!

Владислав набундючився i хитнув головою:

– Ваша правда, шановний генерале, гадаю, що туркiв надто багато для цiеi справи. Наша сила тут, на окопах.

– Можливо, Сагайдачний i мае рацiю, але я не можу ризикувати. За нами оголена ойчизна. Якщо ми програемо у сiй авантюрi, втратимо армiю, i тодi Польща буде беззахисною…

– Але ж запорожцi просять лише десять тисяч. Можливо, е сенс прислухатися? – втрутився у розмову Любомирський.

– Пане Станiслав, це не мае значення. Якщо турки вiзьмуть у кiльце козакiв, а з ними i нашi полки, з рештою вiйська ми вже нiчого не вдiемо, нас i так надто мало.

Любомирський промовчав. Савка пiд час цiеi розмови очманiло переводив погляд з одного шляхтича на другого. Вiн не мiг повiрити почутому: ляхи вiдмовляються помогти! І це тодi, коли запорожцi зробили самi майже все для цiеi перемоги! Тодi, коли дорога кожна хвилина, доки не опам'ятався ворог.

– Передай Сагайдачному, що ми не схвалюемо його дiй. Допомога надана не буде, а йому я раджу вiдводити козакiв до табору. Це не метод справжнiх полководцiв, це авантюра!

Люто зиркнувши з-пiд кудлатоi козацькоi шапки, Савка повернув коня i декiлька разiв огрiв його батогом. Кiнь зiрвався у чвал i понiс вершника назад до бойовища.

Сагайдачний мовчки вислухав джуру. Савцi навiть здалося, що вiн зовсiм не здивувався. Опiсля лишень махнув головою i вимовив:

– Добре. Давайте у полки гасло до вiдступу.

– Ох, гiрко, батьку! – вирвалось у Савки.

– І менi гiрко… Давайте гасло!

Десяток гетьманських джур понесли до полковникiв наказ Сагайдачного. І це було вчасно – у козакiв уже закiнчувалися кулi та порох. Люди були дуже втомленi й трималися на ногах з останнiх сил.

Незабаром почали вiдходити. Злагоджено, полк бiля полку, курiнь бiля куреня. Турки, втiм, навiть не намагалися переслiдувати ворога. Не в змозi оговтатися вiд поразки, пашi, каракулучi[36 - Каракулучi – лейтенант яничар.] та сипахи тримали своi бюлюки на мiсцi. Очманiло позирали на козакiв, що тепер уже безперешкодно грабували ту частину турецького обозу, що ii вдалося захопити…




Страта Яцька Бородавки


Уранцi п'ятого вересня було досягнуто угоди про перемир'я. Кiлькiсть убитих на полi бою вражала. Тисячi й тисячi почорнiлих, здутих, як бочки, трупiв укривали землю, скiльки сягало око. Зграi ворон перелiтали з мiсця на мiсце, чманiючи вiд кiлькостi iжi, яку iм щедро накидали люди. Над усiм цим стояв уже добре вiдчутний сморiд.

Здебiльшого турецькi, що мiж ними були й кiлька козацьких та польських загонiв, виконували свою страшну й скорботну працю. Мiж ними iнодi була вiдстань всього у кiлька крокiв, але вчорашнi вороги не зачiпали один одного, лише дивилися довгими сердитими поглядами.

Убитих, деякi з них були зовсiм голi, носили до довгих глибоких ям i засипали, часто не дотримуючись нiяких релiгiйних звичаiв. До обiду козаки й поляки впорались, а турки все носили й носили мертвих до iхнiх останнiх пристанищ. Подекуди вибухав плач, коли знаходили бiльш-менш сановитого мерця.

Як тiльки-но випала вiльна хвилина, Андрiй з Микитою пiшли вiдвiдати пораненого Горбоноса. Минаючи купки козакiв, що лежали просто на землi, розмовляли i смалили люльки, запорожцi пiдiйшли до того мiсця, де стояли вози Переяславського куреня. Їх було зовсiм небагато: пiсля бою над Прутом i обладнання окопiв залишилось усього десятки зо три. Мiж возами ходили конi, корови, вiвцi. Помiтно було, що худоби теж значно поменшало. Худi конi намагалися знайти хоч якусь зелень на спечених сонцем i стоптаних сотнями нiг горбах над Днiстром. Бiля одного з возiв стояв Яцько i гладив по блискучiй шиi Микитиного коня. Гайдук, косячи вбiк розумним оком, перебирав м'якими губами чималеньку копичку сiна на возi. Звiдкiлясь узялася худюща корiвка i потягнулася до сiна. Яцько залишив коня i, пiднявши дрючок, оперезав ним корову по ребрах.

– Но! Пiшла, пiшла, стерво. Іч, лiзе воно!

Андрiй весело засмiявся.

– Дивись, Микито, як силкуеться шаблю заробити.

– Ти де сiна взяв? – здивовано запитав Микита. У них у куренi це було розкiшшю – коней годували дубовим листям i його теж не вистачало.

Яцько хитрувато посмiхнувся.

– У полякiв випросив. Я до них у табiр щоранку бiгаю, там у жовнiрiв ще можна трохи розжитися. Щоправда, деякi скупi!

– От, чорт малий! Треба було ще мого Буланика нагодувати, що ж ти, тiльки коли щось пообiцяють? – удавано нахмурився Андрiй i передражнив: – Батьку Андрiю! Батьку Андрiю!..

Хлопець розгублено похнюпився. Потiм замахав головою:

– Нагодую, нагодую! Тут i на нього вистачить.

Спираючись на шаблю, пiдiйшов Максим.

– Доброго дня, панове молодцi, – посмiхнувся болiсною посмiшкою. Обличчя його було блiде, очi хворобливо блищали.

– Як ти, братику? – стурбовано запитав Микита.

– Та нiчого, лихоманить лише, навiть у кожусi морозить. Трохи груди болять, але то пусте.

– Чому ти ходиш? Лiг би на воза.

– Не лежиться. Що я, баба, вiд подряпини на возi боки вiдлежувати. Дайте лiпше тютюну.

Андрiй дiстав оксамитовий кисет i подав Горбоносовi. Той одразу почав накладати люльку.

– Що там чути? – запитав пiсля паузи.

– Турки трупи ховають. Достобiса iх навалили. Наших теж трохи е, але десь удесятеро менше.

– Царство iм Небесне та земля пухом…

– Амiнь!

Помовчали. Максим закашлявся i схопився рукою за груди.

– Ось бачиш. Пiшли, кажу, на воза. Вкриемо тебе, полежиш. Бiльше спи – швидше на ноги пiднiмешся, – Микита взяв Горбоноса за плечi.

Максим, не пручаючись, дозволив укласти себе на воза. Пiдiйшов Стецько Пузир. З-пiд поли його благенького кожушка стирчала вiрна подруга – кобза. Слiпий намацав люшню воза i спинився бiля козакiв. У руцi тримав скляну пляшку з темно-червоною рiдиною.

– На, Максиме, випий половину зараз, решту – пiсля обiду.

– Що це? – запитав Горбонiс, беручи у старого пляшку.

– Вино червоне, у волохiв купив, бiля замку. Ти кровi багато втратив, тож пий, воно допоможе.

Максим зробив кiлька ковткiв i вiдкинувся на солому.

– Горiлка лiпша, – мовив вiн, i через хвилину вже хропiв. Довгий оселедець, мов гадюка, опутав блiду голову. Груди пiд закривавленими бинтами пiднiмались i опускались у такт диханню.

– Нехай спить, не турбуйте. Це для нього найлiпшi лiки, – кобзар сiв на землю бiля воза й прихилився головою до колеса. – Я побуду тут, а ви йдiть.

Козаки пiшли до кабицi, де, як завжди, зiбрався гурт. Декiлька молодикiв виливали кулi, нагрiваючи на вогнi казанок з оловом. У невеличких цегляних формах зблискували срiблом щойно вилитi, розмiром iз вишню, кулi.

– Учора вистрiляв усi, до останньоi кулi. Це була стрiльба! – Товкач засмiявся так, що кiнчики вусiв затрiпотiли.

– Що було, то було. От тiльки жаль бере, що ляхи в штани наклали i за нами не пiшли, – мовив сивочубий козак на iм'я Іван Журба.

– А на дiдька нам ляхи? – знизав плечима Пiвторакожуха. – Хiба самi ради не дали б?

– Та де там! – махнув рукою Журба. – Уже нi сили, нi припасу не стало. Я навiть ратище зламав, тiльки ось шабля й залишилась. Якби вони повернулись i вдарили, не встояти б нам. Та й нiч насувалась…

– Велике дiло, нiч, – не вгавав Пiвторакожуха, – хiба вночi не били бусурмана?

– Та то Пiвторакожуха жалкуе, що туркеню одну не встиг iз шатра витягнути, – долучився до розмови Андрiй. – Добра туркеня!

– А ось i не туркеня вона, то лише одяг на нiй був поганський. А сама бiлолиця, хiба не бачив, Андрiю?

– Та бiс ii знае. Бачив, що ти мало в гречку не скочив. Якби трохи ближче була, враз би про бiй забув.

– Яка там у дiдька гречка! Я думав, може, сестричка моя, що ii татарва в Кафу погнала. П'ять рокiв про неi чутки нема. Схожа трохи.

– Якщо й вона, тепер це байдуже. Бачив – двое турченят з нею були. Вона й не дивилась у наш бiк, тiкала за турками, аж п'яти блимали.

– Бачив, – схилив голову Пiвторакожуха, – а може, це й не вона була… Але схожа.

– Що ж ляхи собi думають? – гнiвно мовив Микита, розпалюючи люльку. – А чи вони на вiйну вийшли, чи куди?

– Ляхи як ляхи. Добре, що у минулому роцi з ними не пiшли до Цецори. Головами наклали б замiсть вельможних панiв, – мовив старий Сипаха.

– Треба було й цього разу не поспiшати. Видно, Бородавка мав рацiю, не хотiв вiн ляхам вiрити, – сказав Журба.

– Що ти, Іване, кажеш? Треба було йти, як Рада вирiшила. А Бородавка показав, на що здатен i де мае рацiю… Видно, не жити йому, – Сипаха замислено оглядав пiстоля.

– Я теж думаю, що Бородавка разом iз булавою i голову втратить. Сагайдачний йому не простить, – приеднався до розмови козак Петро Часник iз Джерелiвського куреня. – У нас в куренi всi про це говорять. І по заслузi йому.

– Швидкi ви на розправу! – блиснув очима Микита. – Бородавка свiй, з сiроми. Того й вибирали його на гетьманство.

– Та я що… Кажу, що чув, – Часник раптом згадав, що мав кудись поспiшати, i зник.

– А все ж добре, що Сагайдачний керуе. Розумна голова. Ляхам носа втер уже вкотре, – сказав Пiвторакожуха.

– Ляхи й не журяться. Ходкевич тiльки бенкетуе у замку, – махнув рукою у бiк фортецi Кульбаба. Вiн вiдкинувся на возi й поглядав на похмуре небо.

«Скривилось, як на дощ», – чомусь спало на думку порiвняння. Схожий настрiй був i у вiйську. Козаки виказували невдоволення то Бородавкою, то поляками, а загалом причиною невдоволення було двовладдя. Останнiми днями всi розмови у таборi велися лише навколо цiеi теми.

Пiвторакожуха немов прочитав його думки:

– До речi, а де ж Бородавка подiвся? Як оце Сагайдачний приiхав, його й не видно.

– Пiд вартою сидить. Бiля шатра Сагайдачного, в наметi, що поряд. Менi Савка казав, Сагайдачного джура! – гордий, що знае те, чого iншi не знають, вiдповiв Товкач.

– А чому пiд вартою?

– Бiс його знае. Може, боiться його Сагайдачний?

– Та чого б вiн боявся?

– Кажуть, ходив Яцько, людей пiдбивав, щоб Сагайдачного вбити. Мали вночi зарiзати.

– Та то брехня!

– Може, й не брехня!

– Яцько не такий! Крiм того, з гетьманства його не усували. Чого йому вночi капостi робити?

– Йому те гетьманство, мов чужий кожух… Хто за ним пiде?

– Може, хто й пiде…

Такi розмови велися майже бiля кожноi кабицi. Табiр, що не мав достатньоi iнформацii про боротьбу за гетьманську булаву, обростав чутками. Говорили навiть, що у Бородавки захопили турецьких посланцiв, котрi, мовляв, обговорювали зраду полякам i перехiд на бiк туркiв. Та правда була простiшою i, як завжди, менш неймовiрною. Нiяких таемних послiв вiд Османа II у таборi, звичайно, не було. Бородавка вiдповiв заперечливо на iхнi запитання ще значно ранiше. Не було й змови. Але вона могла статись! Ось причина арешту. Сагайдачний досить добре знав непостiйнiсть козацьких симпатiй i боявся повернення iх на бiк Бородавки. Хоча сам не розумiв, чого боiться. Думка про гетьманство вже не була такою нав'язливою, як пiвтора роки тому, коли булаву вихопили з його рук. Хiба образа? Ще досить свiжою була в пам'ятi та злощасна Рада. Та це знав лише один Сагайдачний. А тим часом табiр гудiв. Вiд вибухiв емоцiй рятували лише вибухи турецьких ядер…

Із заходом сонця все затихло. Козаки повкладалися спати i невдовзi хропли тисячами голосiв. Не спала лише варта на окопах. Пильно стежила вона за полем перед собою. Поволi над обрiем зникла остання свiтла смужка. День минув, нагадуючи людям, що перемир'я вже скiнчилось, а назавтра почнеться смертельна борня, i не всi, далеко не всi, побачать наступну вечiрню зорю. До болю в очах вдивлялись у темряву вартовi: чи не надумали турки нiчноi атаки. Але поки що все було спокiйно. Ще з обiду вони почали переносити табiр на iнше мiсце, очевидно сподiваючись забути нечувану досi поразку, що ii отримали на мiсцi старого обозу. Тепер шатра ворожого табору так наблизилися до козацько-польського табору, що переднi укрiплення майже прилягли до переднiх запорiзьких. Десь вiддалiк засурмив слон, раз i вдруге, примушуючи козакiв незрозумiло почухувати голенi потилицi…



Шостого вересня, коли ледь засiрiло у вранiшньому небi, повз окопи iхав одинокий вершник. Сонний табiр ще не ворушився, лише де-не-де ходили у пошуках пашi худючi корови й воли. Неголосно бекали вiвцi.

– Чолом, батьку! – пiдняв ратище один iз вартових, що повз них проiжджав вершник.

Сагайдачний, а це був вiн, махнув головою i продовжив об'iжджати позицii. Обдивлявся шанцi, насипи, палi, що мали спиняти ворожу кiнноту, засипанi землею вози. Вартовi один за одним пiдiймалися, щоби привiтати свого ватажка. Варта не спала.

Наблизившись до черговоi чати, Сагайдачний скочив з коня на землю i хутко, мов молодий, збiг на насип. Наблизився до трьох козакiв у синiх жупанах, що зняли шапки i вклонилися. На молодих ще вусатих обличчях не було жодноi ознаки сонливостi.

– Вiтаемо, батьку, – бадьоро мовив один iз вартових, очевидно, старший.

– Доброго ранку, дiтки. Ну, як там отоманин?

– Сплять турки! Та так, нiби вдома. Навiть вартових не видно.

– Сплять, кажете? – Сагайдачний з хвилину пильно дивився на передовi укрiплення туркiв. На низеньких окопах не було помiтно нiякого руху, сотнi рiзноколiрних шатер у переднiй частинi табору стояли, немов зачарованi – жодного руху. – Що ж, добре! Хай сплять, може, й вiйну просплять. А вночi як, спокiйно?

– Ось так, як i зараз. Звечора покличе бусурманiв до молитви цей… Як його, пса?

– Муедзин, – вставив другий козак, що до цього стояв мовчки.

– Муедзин, точно. Щось побекае, нiби баран, вони й падають на колiна. Помоляться, потiм нажеруться – i спати. Аж смiх бере! Заходь i бери iх ножем.

– Вiзьмемо, панове молодцi. Майте терплячку. – Сагайдачний посмiхнувся запальнiй мовi козака.

– Там, гадаю, i розжитись е чим, – непевно мовив третiй козак, що до цього мовчав.

– Де Богдан Куроша? – запитав Сагайдачний, пускаючи повз вуха останнi слова.

– Пан полковник ондечки, у наметi, – показав один iз козакiв.

Сагайдачний повернувся i, взявши коня за повiд здоровою рукою, покрокував у вказаному напрямку. Позаду почулись якiсь крики та шум боротьби.

– Лежи, чорте голомозий, як уже попався, не трiпайся! – Сагайдачний впiзнав веселий голос козака, що з ним хвилину тому розмовляв.

Вiн прислухався. З окопу не долинуло бiльше жодного звуку.

– Що там, хлопцi? – крикнув у напрямку до окопiв.

– Турка пiймали, батьку! – долинув той самий бадьорий голос.

Сагайдачний попрямував у зворотному напрямку.

Перед насипом, зi сторони табору, лежав якийсь чоловiк у турецькому халатi i смугастих шароварах. На ногах чарухи[37 - Чарухи (тур.) – постоли.] iз закрученими догори носами, тюрбан збився на обличчя, закриваючи очi. Нiякоi зброi не було.

На грудях у незнайомця сидiв один iз вартових, притискаючи йому до горла кривого ножа. З грудей полоненого виривалося голосне харчання.

– Пустiть його, – наказав Сагайдачний.

Козак неохоче злiз зi свого бранця. Турок ще з хвилину полежав, намагаючись отямитися пiсля козацьких обiймiв, потiм поволi сперся на лiкоть i, нарештi, сiв. Обвiв присутнiх каламутними очима i спинив погляд на Сагайдачному.

– Доброго ранку, пане гетьмане. Ось i побачилися, – мовив хрипко, розтираючи забиту шию зашкарублою рукою.

Сагайдачний напружився. Щось знайоме майнуло у голосi бранця, у поглядi сiрих очей.

– Ти мене знаеш? – запитав.

– А чому нi? – вiдповiв полонений запитанням на запитання. – Та й ви колись мене признавали.

– Стривай, стривай! Кульбаба! Точно, Петро Кульбаба! Де ж тебе носило стiльки рокiв?

– Лiпше запитайте, де не носило. За сiм рокiв усю Туреччину вздовж i впоперек перейшов, скрiзь доля поганяла… І морем, i сушею…

– Якщо мене не пiдводить пам'ять, бачив тебе востанне, коли пiдходили до Очакова.

– Так, батьку. У 1614 роцi це було, коли ходили на Трапезунд i Синоп товариство визволяти. Тодi нас турки галерами пiд Очаковом вистежили. Ви ще подiлили нашi чайки на два загони. З однiею половиною пристали до якогось острова…

– До Прогонiвськоi коси ми пристали, навпроти острова Тендра. На руках чайки переносили. А другiй половинi я наказав уночi повз туркiв пробиратись.

– Ну то я з ними й був. Пройшли щасливо, але, коли почало свiтати, нас помiтили й, наздогнавши, такого чосу нам iз гармат задали! Одну чайку ядрами розтрощили, а нас, двадцять товаришiв, що не потонули, у полон забрали.

– Пам'ятаю! То i ти там був?

– Довелось. А ви як тодi? Перетягнули чайки у лиман?

– З Божою помiччю змогли. Наздогнали нас, щоправда, татари стрiлами засипали… Але добралися до лиману, потiм – у Днiпро. Бiльше трьох десяткiв товариства у тих очеретах залишилось.

– Так, наварили нам турки пива… А ви, бачу, гетьмануете-таки. Ну то нема Османовi на що надiятися. Конашевич вiру нашу оборонить, тепер я спокiйний.

– Я ще не гетьман, але товариство вибрало наказним… Маеш якiсь важливi вiдомостi?

– Скажу, що бачив.

– Ну, то пiшли зi мною. – Сагайдачний повернувся до вартових. – Це не турок, хлопцi, це наш козак, iз низових.

– Вибач, батьку, що боки нам'яв, – виступив наперед той вартовий, що сидiв на грудях у «турка». Пiд час розмови мiж Сагайдачним i бранцем вiн спантеличено переводив погляд з одного на другого.

– Мiцний ти хлопака! Обiйми, як у ведмедя, маеш, – весело вiдповiв Кульбаба й потиснув козаковi руку. Потiм, приеднавшись до Сагайдачного, покрокував до намету Богдана Курошi, що сiрiв за кiлька десяткiв крокiв попереду.

У наметi батуринського полковника було вже людно. Заходили й виходили сотники, бiгали з дорученням джури.

Сагайдачний вiдкинув полотняну запону намету i ступив усередину, махнувши рукою Кульбабi, щоби заходив слiдом.

– Доброго ранку, Богдане.

– Доброго ранку, батьку, – Богдан Куроша встав i вклонився прибулому. – Ось зараз нагальнi справи попораю i поснiдаемо.

– Добре, заждемо. – Сагайдачний, а за ним i Петро Кульбаба сiли на лавi у глибинi намету. Кульбаба заходився розглядати розвiшану на стiнах зброю.

Через кiлька хвилин усi розiйшлись, а опецькуватий джура внiс до намету величенький казанок щерби[38 - Щерба – рiдко зварена мука на риб'ячiй ющцi.], пастрему й хлiб: батуринський полковник завжди харчувався просто, по-козацьки.

– Прошу до страви, чим багатi… Джуро! Ложки даси, чи як?

Джура з'явився миттю i поклав на сирно[39 - Сирно – стiл.] три срiбнi ложки. Так само хутко вибiг.

Богдан Куроша зацiкавлено поглядав на Петра Кульбабу, але до кiнця снiданку не промовив нi слова. Мовчки сьорбали наваристу щербу.

Першим вiдклав ложку Сагайдачний. Витер губи гаптованою серветкою i зачекав, доки закiнчать решта присутнiх.

Куроша й Кульбаба теж поклали ложки, полковник дiстав люльку.

– Маю кiлька справ до тебе, Богдане, – почав Сагайдачний. – Бачиш цього чоловiка?

Куроша мовчки хитнув головою.

– Вiн розповiсть, що у туркiв дiеться, потiм поговоримо ще про дещо. Розсилай поки джур, щоби через пiвгодини полковникiв i кошового сюди кликали, порадимось.

Куроша на хвилину вийшов iз намету. Покликавши джур, вiддав необхiднi розпорядження i повернувся.

– Ну, кажи, чоловiче, що маеш.

Сивобородий прибулець знизав плечима.

– Поганi справи у туркiв, батьку. Пашi вже й не дуже радi, що на Польшу виступили. Поки що тихо, але ремствують. І е з чого! Плани Османа розвалилися. Вiн же хотiв одним махом вас здолати, а не вдалося… Тепер винних шукае.

– Втрати вже порахували? – запитав Сагайдачний.

– Атож! Втрати величезнi. Одних яничарiв за три днi чотири тисячi полягло! Сипахiв значних триста! А простих туркiв i татар – то аж за сорок тисяч. Учора як ховали, навiть свого бусурманського звичаю не дотримувалися. Так, у рови мертвих покидали, як собак, землею закидали i все на тiм!

– Далi! – хитнув головою Сагайдачний.

– У таборi туга велика, не чекали турки такого. Тепер налякалися страшно. Сам Осман iз почтом з поля бою позавчора втiкав. Турки ще такого не пам'ятають, бунчука, кажуть, загубив! Нового похапцем зробили, щоб iншi не дiзналися. А вже що лютий! Воно ж iще зовсiм зелене, дарма що султан. Обладунки предка свого Сулеймана не скидае, може, й спить у них… так ось, скаженiе немилосердно – пашi бояться пiд руку пiдвернутись. І недаремно – вчора якогось значного турка наказав повiсити за дрiбну провину.

– Добре! – оживився Куроша. – Хапнули шилом патоки, бусурмани! І ще хапнуть!

– Далi, – стримано сказав Сагайдачний.

– Трохи вже й з провiантом туго, але для них, гадаю, це не головна бiда. Чув я, що татар мають на Подiлля вiдправляти, буде бiда людям велика, геть усе сплюндрують. Цим двох зайцiв уб'ють: запасуться самi i вам запастися завадять. Головна бiда для них – це все ж таки втрати. Бойовий дух у вiйську сильно надломлений, вояки тiкають десятками, а то й сотнями. Особливо болгари, греки, всi, хто не бусурмани. Кажуть, навiть турки почали тiкати. Осман наказав утiкачiв вiшати без розбору. Скiльки iх уже на деревах телiпаеться, гай-гай!

– До мене учора п'ятеро болгар перебiгли, кажуть, що решта iхнього бюлюка теж перебiжать, лише чекають слушноi нагоди, – пiдтвердив Богдан Куроша.

– Бiжать i до вас, i в лiс! – замахав головою Кульбаба. – Осман уже кiлька каральних загонiв створив, не допомагае. Сьогоднi мае грошi роздавати вiйську, сам бачив учора, як на верблюдах казну привезли. Було iх, мабуть, iз пiвсотнi. Напевно, Осман хоче золотом пiдняти настрiй воякiв. Тож назавтра чекайте наступу, на цей раз ще бiльшого.

– Дякую, Петре, що попередив. Але це ми вже знали. Ще щось маеш? – озвався Сагайдачний.

– Нiби все… Хоча нi! Вчора був гонець у султана. Привiз новини зi столицi, та такi новини, що Осман його одразу i наказав вдавити, як первозвiсника! А новини цi ось якi: на Чорному морi козаки дванадцять галер потопили, з арматою, з вiйськом! Таке кажуть. А решту флоту гнали аж до Константинополя без зупинок. З цього в мiстi переполох страшний учинився, коли взнали, що козаки поряд, коли гуркiт iхнiх гармат почули. Мало з розуму бусурмани не посходили!

– Дванадцять галер! Чорт забирай! – вдоволено вигукнув Сагайдачний. – Добре! А хто ж це в нас там гуляе?

– Напевно, Низове Вiйсько, батьку, – озвався Куроша, – кошовий Шило казав, що iхнiх вiсiм куренiв у море вийшли.

– Вiсiм куренiв, це що?.. Десь шiстдесят чайок? – пiдрахував Сагайдачний.

– Десь так, – пiдтвердив Кульбаба.

– Молодцi, лугарi, нiчого сказати! Навiть коли я був на Сiчi, такоi удачi не мав, добре, добре! – Сагайдачний мрiйливо пригадав часи, коли сам козакував на Низу.

– А звiдки ти все так добре знаеш? Щось забагато для невiльника! – раптом примружився Куроша.

– Я при Алi-пашi був стайничним. Командир турецькоi армати мав до мене певну довiру.

– І за що? Може, потурчився?

– Боже борони. Я його доньку врятував пiд час пожежi, тож Алi-паша був моiм боржником.

– А не брешеш?

– Годi тобi, Богдане. Цього козарлюгу я добре знаю, цей не потурчиться, швидше загине. Чи не так? – Сагайдачний пильно подивився на Кульбабу.

– Лiпше б загинув! Остап мiй i Данило палi ковтнули, а менi Бог дав це пережити. Ох, гiрко… загинули дiти моi любi смертю трудною, – зiтхнув Кульбаба. – Може, й жив, щоби повернутись i помститися катам.

– Стривай, Петре! – оживився Сагайдачний. – А Андрiй Кульбаба не твiй син?

– Був у мене й Андрiйко, а хiба що?

– Є тут козак у Семена Шила, Андрiй Кульбаба. Так ось, дивлюся, нiби вилитий ти.

– Де вiн зараз? – Кульбаба вiдчув, як затрiпотiло серце, стисло у грудях.

– Мае бути у Переяславському куренi. Ох i справний козак, дарма що молодий. Я йому, можна сказати, життям завдячую. Ось бачиш, – Сагайдачний вказав на хвору руку. – Поранили мене. Якби не вiн, не знаю, чи жив би. А на герцi ладний!

– Пiду я, батьку, пошукаю його. Може, й справдi мiй Андрiйко…

– Іди вже. Дай тобi Бог, щоб це твiй син виявився.

Петро Кульбаба вклонився Сагайдачному, Курошi й мовчки вийшов з намету. Через якийсь час почали збиратися полковники. Сагайдачний мав намiр обмiзкувати з ними план нiчного нападу на туркiв, що визрiв у нього в головi ще пiд час ранковоi розмови з вартовими.

Минаючи позицii кiлькох полкiв гетьманського вiйська, Кульбаба запитав у перехожого козака, де стоять Низовi куренi. Той пiдозрiло глянув на одяг Петра, але все ж вказав позад себе.

– Туди йди. Якраз посерединi табору й стоять.

Не гаючись, Кульбаба попрямував у вказаному напрямку. Позираючи у рiзнi боки, вiн бачив i не мiг повiрити, що знаходиться помiж козаками. Велетенськi вози, воли, мiшки з рiзним майном – навiть усе це було своiм, рiдним, не бусурманським. А що вже казати про довгi козацькi вуса, оселедцi, напомадженi й закрученi за вухо, синi й червонi жупани, видровi, ондатровi й баранячi шапки з довгими китицями. Вiдкинутi назад рукави жупанiв, синьо-червоно-жовтi шаровари «з достатком». І, звичайно, козацькi люльки. Сотнi, тисячi козацьких люльок!

Петро вдивлявся в обличчя козакiв, але не мiг упiзнати жодного. За сiм рокiв багато його товаришiв склали голови у турецькiй, кримськiй i московськiй землях. Кульбаба розумiв це, i з його грудей раз по раз виривалися важкi зiтхання.

Нарештi в очах зарябiло вiд червоних жупанiв i синiх шаровар. Мiж ними траплявся одяг i iнших кольорiв, але, безумовно, синього й червоного було бiльше. Петро пiдiйшов до молодика у потертому кунтушi, що старанно витирав жмутом соломи гарного гнiдого коня.

– Хлопче, а скажи-но менi, як пройти до Переяславського куреня.

– І навiщо, дядьку, ноги бити, як ви i так у Переяславському куренi. А ви що, турок? – весело вiдповiв молодик.

– Нi, синку, не турок… Я хотiв би побачити Андрiя Кульбабу.

– А навiщо вiн вам?

– А тебе як звуть, такого допитливого?

– Яцьком.

– Знаеш, Яцьку, що цiкавiй Варварi на базарi носа вiдiрвали? Вiдповiдай, коли старшi запитують.

– На окопi вiн. Може, покликати?

– Поклич, сину, поклич. Я ось тут зачекаю.

У Петра Кульбаби раптом затремтiли ноги й вiн, щоби не впасти, сперся на воза, що стояв поряд.

Коли пiдбiг Яцько, Андрiй саме сидiв на окопi, пильно вдивляючись у те, що робилось у турецькому станi. Турки стягували докупи величезний табiр, що на багато верст розтягнувся по пагорбах.

– Батьку Андрiю, там вас питають! – вигукнув захеканий Яцько.

– Хто?

– Я й не знаю. Якийсь чоловiк, вбраний, наче турок.

– Що ти мелеш, який турок?

– Та не турок! По-украiнськи говорить, лише вбраний, наче турок.

– І що вiн хоче?

– Не знаю, вас запитав. А сам якийсь дивний: руки тремтять, в очах сльози.

– Добре, ходiмо. І хто це може бути?..

Пiдiйшли. Старший Кульбаба пiднявся. Витягнув уперед руки:

– Андрiю, це ти? – тiльки й вимовив.

Андрiй пильно розглядав незнайомця. Щось знайоме, але таке далеке… Кiнь. Степ. Його зросту не вистачало, щоби дотягнутися до стремен. Чомусь плакала мати, i десь високо блищало цяцьковане рукiв'я шаблi. Як хотiлося до нього дотягнутись!.. Невже?! Адже цього не може бути!

– Батьку? – не вiрячи собi, запитав чужим голосом.

– Андрiйку! Сину! – Петро Кульбаба вхопив сина в обiйми. – Козак! Господи! Справжнiй козак вирiс!

Петро, вiдiгнувшись, випростав руки. Зазирав в очi сину й не мiг повiрити у реальнiсть подiй.

– Дай надивлюся на тебе!

Андрiй отетерiло клiпав очима, не знаючи, що й казати. Все вiдбувалося надто швидко. Вiн, що звик до думки про смерть близьких, мiг очiкувати на все що завгодно, окрiм цiеi зустрiчi. Запанувала незручна мовчанка. Чорновусий запорожець стискав в обiймах турка з сивою довгою бородою й не знав, що казати.

– Давно козакуеш? – нарештi порушив мовчанку батько.

Андрiй знизав плечима.

– Сiм рокiв уже на Сiчi. Спочатку молодиком…

Знову запала мовчанка. Через хвилину старший Кульбаба зiтхнув.

– Так ось воно… Хотiв сам тебе на Сiч привезти, до науки, та не встиг… А як мама? Як Прiся, Стеха? Яринка, мабуть, вже велика?

Андрiй раптом вiдчув себе малим беззахисним хлопчаком. Зовсiм як тодi, коли вперше опинився серед запорожцiв i знову й знову переживав втрату родини.

– Немае неньки… – вiдповiв вiн чужим голосом, – забив татарин… І Яринку теж… А Прiсю й Стеху в Крим погнали. Жодноi звiстки вiд них не мав.

Петро Кульбаба повiльно сiв на землю й охопив голову руками. Не плакав. Дивився лишень перед собою каламутними очима, i скiльки муки, скiльки болю було на закам'янiлому обличчi. Андрiй сiв поряд.

– А як же ви? Чув, що вас на палю…

Петро хвилину мовчав. Потiм пiдняв на сина повнi болю очi:

– Горе! Гiрко, сину! Ох, гiрко… Гiрко чути те, що ти кажеш. Та й у мене новини не лiпшi. І Данила, i Остапа турки стратили. Мене помилували, не знаю, навiщо. Лiпше б убили…

І Петра прорвало. Плутано, раз у раз перериваючи мову, почав оповiдати своi семирiчнi поневiряння турецькою неволею. Стискав кулаки, скреготiв зубами. Виливав на бусурман цiлi рiки прокльонiв i лайки. Нарештi рвучко пiднявся на рiвнi.

– Андрiю! Я повинен бачити кошового! Веди до Семена. Руки чешуться в горло бусурманам вчепитись…

Семен Шило повертався з наради, що ii зiбрав Сагайдачний у наметi Богдана Курошi. Повiльно йшов величезним табором i розмiрковував над почутим.

Окрiм обговорення майбутньоi нiчноi атаки, наказний гетьман торкнувся питання про долю Бородавки. Без наголосу, наче мимоволi. Але одразу ж стала помiтною актуальнiсть цього питання. Серед вiйськовоi старшини вже досить давно вiдчувалася напруга через двовладдя, що фактично склалося з прибуттям Сагайдачного. Адже Бородавку з гетьманства не скинуто, але булава у Сагайдачного. Виникала потреба з таким станом справ щось дiяти. Для Шила не стало новиною те, що всi полковники вiддали свiй голос Сагайдачному, але коли зайшлося за смертну кару гетьмановi-невдасi, кошовий замислився. З одного боку, вiн давно знав Неродича i знав як доброго козака, з другого – адже з його провини загинуло багато людей, лише з коша майже три сотнi запорожцiв. Крiм того, конi вже тепер голоднi i невдовзi почнуть гинути. А як же без коней, коли доведеться долати мало не тисячу верст до Запорiжжя? Питання гнiтюче, а дуже скоро i люди почнуть голодувати, надто багато iх зiбралося на цьому клаптиковi землi. Якщо запаси не зробленi ранiше, зараз цьому не зарадиш… Урештi Семен Шило приеднався до тих, що вимагали смертi Бородавцi. За суворим запорiзьким звичаем це було справедливим. Тепер кошовий ще раз i ще раз зважував усi за i проти. І хоча все мала вирiшувати загальна козацька Рада, на душi було погано. Вiд цих невеселих думок його вiдiрвав Андрiй Кульбаба, котрий очiкував на кошового поблизу його намету.

– Чолом тобi, батьку кошовий, – козак зняв шапку й низько вклонився.

– Вiтаю, козаче, дiло яке маеш?

– Батька рiдного зустрiв. Не впiзнаеш?

Семен Шило пильнiше придивився до Петра, що тихо стояв позаду.

– Петре? – здивовано запитав. – Ти наче з неба впав! А ми тебе вже й поховали давно. Звiдкiля ти, бiсiв сину?

– З неволi, Семене. Дозволив менi Господь ще раз на товаришiв моiх подивитися, шаблю до рук взяти.

Кошовий наблизився й ухопив Кульбабу за плечi.

– Бог з тобою! Ну, давай хоч розцiлуемося.

Давнi товаришi обнялись i розцiлувались.

– То ти як далi, Петре? – запитав кошовий пiсля короткоi оповiдi Кульбаби.

– Та думаю ось назад, у Переяславський курiнь. Вiзьмете у товариство?

– Вiзьмемо, Петре, залюбки! Хвилона Беркута бачив? Вiн у вас зараз курiнним.

– Ще не бачив. Ну то вiн нiкуди не дiнеться, товариш вiн мiй.

– Добре. Скажеш, я наказав тебе одягнути й озброiти за вiйськовий рахунок.

– Та ви що! Щоб я батька не одягнув та шаблю йому не пiдiбрав! – виступив наперед запальний Андрiй.

– То й добре. Кажуть, що бiля замку в жидiв i вiрмен кам'янецьких що завгодно можна купити. А зараз вибачте, маю нагальнi справи… Поговоримо про все, Петре, пiзнiше.

Козаки ще раз вклонилися кошовому, i вiн зник у наметi. Андрiй одразу потягнув батька до польського табору, що в його тилу знаходився замок.



Петра Кульбабу, котрий повернувся до козацького обозу, годi було впiзнати: висока видрова шапка замiсть чалми, золотистий з вiзерунками каптан, зашпилений на безлiч гапликiв, поверх жупан, накинутий на плечi, синi шаровари. Довершували картину два пiстолi за шовковим очкуром, шабля при боцi (довго пiд свою руку пiдбирав) i мушкет за плечима. Андрiй, що йшов позаду, сяяв, як нова копiйка. Очi в обох блищали: за зустрiч перекинули по кухлевi меду, але, зважаючи на таку подiю, нiхто не звернув уваги. Козаки щиро вiтали Кульбабiв, котрi були на сьомому небi у цей щасливий для обох день.

Непомiтно сонце почало хилитися на захiд. У повiтрi вчувалася осiння прохолода. Кашовари розпалювали пiд казанами вогнища i починали варити вечерю. Турки цього дня так i не нападали…

За вечерею навколо казана сидiло вже на одного бiльше: трiйця-нерозлийвода – Микита, Максим, який трохи вiдiйшов вiд поранення, i Андрiй. Далi Пiвторакожуха i Товкач, за ними Сипаха i слiпий кобзар Пузир. Поряд сiли Петро Кульбаба i Яцько.

До темряви палили люльки, розмовляли. Петро оповiдав своi пригоди, запорожцi своi. Тихо смiялися, подекуди журно мовчали. Вклалися, коли у таборi вже всi спали. Наближався день вирiшальноi битви – сьомого вересня.



Холодний ранок похмуро привiтав людей сiрим, затягнутим хмарами небом. У повiтрi пахло дощем. Козацькi й польськi полки, що вишикувалися до бою, виглядали напрочуд яскраво на тлi дощовоi мряки. На дiлянцi фронту, що ii займало Запорiзьке Низове Вiйсько, все йшло вже за добре вiдомим сценарiем: козаки, озброенi списами i мушкетами, займали своi мiсця на окопах. Напруженi очi стежили за незчисленними турецькими полчищами, що заполонили ввесь простiр перед окопами, скiльки бачило око. Попри прохолодний i вологий ранок, день обiцяв бути гарячим.

Ходкевич на чолi загону особистоi охорони стояв на насипi i стежив за турками. Судячи з усього, атака, як i ранiше, готувалася на козацький табiр. Як старий i досвiдчений вояка, Ходкевич кiлька останнiх днiв почувався нiяково, хоча намагався цього не показувати. Те, що турки основнi удари спрямували на козацький обоз, боляче зачiпало хворобливе почуття гiдностi польського генерала.

Однак цього ранку Ходкевич уже не мiг звертати увагу на питання шляхетського гонору. Вночi знову був напад «чорноi хвороби», який вiдiбрав усi сили. Ходкевич вiдчував, як дрiбно тремтять колiна, а по спинi, що була закрита блискучим панциром, збiгали струмочки холодного поту. Напад був настiльки сильним, що налякав навiть звиклих слуг гетьмана. У якусь мить вони навiть подумали, що господар помре. Але ближче до ранку напад хвороби закiнчився так само раптово, як i почався.

Тепер Ходкевич був зовсiм безсилий, однак, незважаючи на це, вiдмовив на прохання почту залишитись у замку. Вiн виiхав до вiйська, що радiсно привiтало командувача. Пiсля вчорашнього випадку з королевичем Владиславом, що раптово захворiв на лихоманку, Ходкевич не мав права залишити армiю. Вiн зiбрав усi сили i готувався до бою.

Турки пiдтягували гармати. Одна за одною сто п'ятдесят гармат нацiлили смертоноснi жерла на козацький табiр. О восьмiй ранку почався обстрiл. Турецькi гармашi вигiдно зайняли позицiю на горбах проти запорiзьких окопiв i почали вести вогонь влучно i надзвичайно швидко. Смертоносний шквал гарматного вогню вкрив табiр Сагайдачного ревiнням i вивернутою вибухами землею. З початку битви ще жодного дня не було такого шаленого обстрiлу. Кулi й бризки картечi за кiлька хвилин вiдiбрали життя у трьох сотень козакiв iз Чигиринського, Переяславського та Батуринського полкiв. Полковники, за наказом Сагайдачного, почали вiдводити людей на фланги, намагаючись зменшити кiлькiсть втрат. По табору з диким ревом бiгали пораненi воли, ламаючи все, що траплялося на iхньому шляху. Гуркiт стояв такий, що не можна було почути навiть крику, i старшина, надриваючи до хрипоти голоси, намагалася владнати наляканих городовикiв, якi бiгали по окопах, наражаючись на нищiвний вогонь.

Нарештi пострiли порiдшали, i поволi дисциплiна була встановлена. До окопiв з несамовитою швидкiстю наближалася турецька i татарська кiннота. Турки схилили сотнi списiв, i, здавалося, нiщо не може спинити цю хвилю знавiснiлих людей.

Микита лежав поряд зi шмигiвницею[40 - Шмигiвниця – великий вiз, що на ньому ставили малу гармату, а поруч з нею або пiд возом – кiлька гакiвниць. У Захiднiй Європi це мало назву «орган».], яка вже вкрилася хмарою бiлого диму – фальконети й гакiвницi оскаженiло плювали у ворога картеччю. Неквапно навiв мушкет, щокою притиснувся до холодного металу. Палець знайшов спусковий гачок, плавно натиснув. У плече вiддало сильно i вже досить звично. За двiстi крокiв попереду кошлатий татарський коник покотився, немов наштовхнувся на невидиму перепону. Вершник полетiв у збиту кiнськими копитами багнюку. Через мить його пiдiм'яли тi, хто iхав позаду. Ще якийсь час тiло у вивернутому хутром догори кожусi пiдстрибувало пiд нищiвними ударами кiнських нiг. Микита, не дивлячись, кинув мушкет позаду себе, i йому у ту саму мить передали другий, заряджений. Знову пострiл. У хмарцi диму все ж побачив, як покотився ще один татарин. З окопу козаки вiдкрили такий нищiвний вогонь, що кiннота зупинилася. Татари почали засипати запорожцiв стрiлами. Але стрiли, не долiтаючи, вкривали поле перед окопом.

Бачачи, що атака турецькоi кiнноти захлинулася, Сагайдачний дав команду своiм полкам висунутися вперед i вдарити по ослабленому противниковi. Десять тисяч комонних запорожцiв, як вихор, вискочили у поле, змiтаючи i без того деморалiзованi татарськi орди. Козаки рубали, кололи списами, розстрiлювали з пiстолiв цiлi тисячi переляканих на смерть ворогiв. Опiвднi турецький напад закiнчився цiлковитим провалом – козаки вистояли.

Повернувши вiд козацьких окопiв, Осман II перегрупував вiйсько i кинув свiжi сили на польський табiр. Уперше поляки по-справжньому вiдчули на собi всю силу турецького наступу. Жовнiри, спочатку вiдкривши вогонь, зустрiли ворога списами. Закрутився шалений вихор ближнього бою. Незважаючи на величезнi втрати, турки все йшли i йшли. Тисячi горлянок ревiли «алла!», i дзвiн зброi гримiв у вухах, як сотнi возiв з залiзом на поганiй дорозi. Бiй кипiв зi страшною силою. Поляки зазнали значних втрат, але вистояли. Цiлий день продовжувалася ця страшна колотнеча, що випробувала силу духу вельможноi шляхти.

Ближче до вечора Ходкевич вирiшив кинути у бiй гусарськi полки, що до цього стояли у резервi. Крилатi гусари вдарили у фланг туркам, перекинули i змiшали ворожi порядки. Ходкевич рiшуче витягнув шаблю. Не звертаючи уваги на хворобу, вiн вирiшив особисто взяти участь у битвi. На чолi загону охорони, що налiчував двi сотнi шабель, гетьман кинувся на ворога, одразу глибоко врубавшись у ворожi ряди. За командувачем iхав хорунжий для особливих доручень Грабовський, який вiз дорогу гербову хоругву.

Гусари досить швидко показали, що по праву носять iм'я лiпшого вiйська Речi Посполитоi. Миттевим нападом вони взяли iнiцiативу у своi руки, а коли з iншого боку вдарив запорiзький полковник Василь Луцкевич iз чотирма тисячами кiнноти, турки не вистояли. Де органiзовано, а де й у безладi почали вiдступати до свого табору. Вершники ганяли полем, перескакуючи через трупи вбитих туркiв, що знову тисячами вкривали бойовище. Кров, змiшана iз землею, перетворилася на рiдку багнюку, що в нiй сковзалися непiдкованi татарськi конi.

Разом iз програним боем Осман II втратив можливiсть здiйснити нiчну вилазку, що ii замислив ще напередоднi. Тепер, з огляду на великi втрати серед людей, коней i мулiв, на зламаний бойовий дух воякiв, нiчого було й думати про нiчний напад. Знесиленi аскери, яничари i сипахи порожнiми поглядами супроводжували почет падишаха, що рухався через табiр.

Нiчна темрява припинила бiй.



Увечерi в козацькому таборi гучно залунали величезнi тулумбаси, що в них били довбишi. Запорожцiв кликали на Раду, i вони, похапцем закiнчуючи вечерю, збирались у величезне коло, вибравши для цього чималеньку галявину за обозом.

Стояли мовчки. Всi вже знали, для чого зiбрано Раду, i тепер кожен задумався над тим, чию сторону зайняти у виборi гетьмана. Лише подекуди велися неголоснi розмови й потрiскували дрова у величезних багаттях. Нарештi з'явився хорунжий iз великою хоругвою Вiйська Запорiзького i постановив ii у центрi кола. Вдруге вдарили литаври. Вiйськова i полкова старшина вийшла у коло, несучи кожен свiй знак гiдностi: суддя – велику срiбну печатку, писар – перо i срiбний каламар, осавул – малу булаву, полковники – перначi. Вийшовши на середину кола, старшини вишикувалися за старшинством своiх чинiв i кланялися на всi чотири сторони товариству. Прийшов панотець у ризах i за звичаем почав молебень. Чубатi козацькi голови схилилися додолу, руки без упину клали хрести.

Пiсля служби вийшов старий сивочубий запорожець, несучи на оксамитовiй подушечцi гетьманську булаву, за ним, по двое в ряд, iшли «вiйськовi товаришi». Останнiми – Сагайдачний i Бородавка.

Бородавка дуже змарнiв за цi днi, що був пiд охороною, i навiть у примарному свiтлi кабиць був помiтний хворобливий блиск в очах i блiда шкiра на схудлому обличчi. По всьому було видно, що гетьман сильно нервуеться. Дорогий жупан, абияк накинутий на плечi, увесь час злазив, i Бородавка нервовими жестами поправляв його. Незважаючи на це, хода гетьмана була пружною i впевненою. Сагайдачний спинився бiля полковника Дорошенка, а Бородавка вийшов на середину. Рукою притримував дорогоцiнну турецьку шаблю. Вийшовши на середину, зняв шапку i вклонився.

– Добридень, панове молодцi! Дякую, що зiбралися. Вiрю в вас i знаю, що справедливо вирiшите долю гетьманства. Тож питаю, чи не бажаете вибрати собi нову старшину i нового гетьмана. А якщо так, то вирiшити долю старого. Водив я вас, як мiг, гетьманував так, як вважав за потрiбне. Тепер ваша воля.

Сказавши це, Бородавка схилив голову, очiкуючи, що скажуть козаки. Легенький вiтерець куйовдив довжезний оселедець на голенiй головi – Бородавка носив оселедець за сiчовим звичаем.

У натовпi почався шепiт, що поступово переходив у дедалi голоснiший гамiр.

– Геть! – раптом пролунав крик iз натовпу, примушуючи Бородавку здригнутися. Через хвилину все потонуло в криках, що ними козаки виявляли або прихильнiсть до гетьмана, або навпаки. Останнiх було значно бiльше.

Бородавка пiдняв руку i зачекав, доки козаки трохи притихнуть. Через хвилину стало тихiше.

– Перед тим як судити, подумайте, куди вас привели? За що кров ллете? Га? З початку битви ляхи лишень сьогоднi до роботи взялись. А ви тиждень б'етесь, i за що? За сорок тисяч злотих? Тьху! Знаете, скiльки братчикiв уже полягло? Нi? То я скажу! Чотири тисячi тiльки у шпиталях, а ще три тисячi вже вiдкозакували, земля iм пухом!

– До чого ти ведеш, Яцьку? – виступив наперед Сагайдачний. – Така наша доля козацька.

– Така, та не така. Турки обiцяли нас не чiпати, як до ляхiв не прийдемо! Обiцяли або Кам'янець, або Киiв столицею козацькоi держави зробити. А ляхи що? На тобi, Боже, що менi негоже! По золотому на козака!

– Самi заробимо! – почувся голос.

– Бусурман били i битимемо! – пiдтримав другий.

– То так, – вiдповiв Бородавка, – але не треба було поспiшати. Най би собаки одна однiй горлянки перегризли, а ми б зачекали. А тепер що? На Подiлля вже пiшли татари Джанiбек-Гiреевого молодшого брата Нуреддiна. Застогне Украiна. Хто тепер людей оборонить, як ми тут? Знов ясир тисячами до Перекопу потягнеться.

– Що ти нам за татар брешеш? Ти скажи, де припасу взяти, скоро солому iстимемо! – почувся той самий голос iз натовпу.

Козаки схвильовано загули. Ця тема була близька кожному: припасiв в обозi обмаль. У деяких полках закiнчувалися навiть сухарi.

Бородавка хотiв щось вiдповiсти, але його вже нiхто не слухав.

– А чатами до чого добавився? Скiльки людей пропало?

– Браття! Та вiн бусурманам продатися хотiв!

– У Днiстер паскудника! Утопити!

– Покинь, скурвий сину, свое гетьманство, бо ти вже козацького хлiба наiвся! Іди собi геть, негiдний сину, ти не для нас!

– Забрати в нього булаву! Забрати!

– Братця! Та вiн свiй, з сiроми, не дука!

– Дарма! У Днiстер!

– Киiв йому скуштувати!

Бородавка стояв нерухомо, високо пiднявши голову, i з виразом огиди дивився на присутнiх. Вiн уже давно зрозумiв, що симпатii козакiв не на його боцi, i тепер чекав, доки закiнчиться потiк лайки, яка сипалася на нього з усiх бокiв.

Нарештi несамовитий крик почав ущухати. Чiтко i ясно лунали два фатальних слова «Смерть собацi!» Нечисленнi крики на захист гетьмана потонули у кровожерливих вимогах невiдкладноi страти. Через десять хвилин Рада прийняла одностайне рiшення: стратити гетьмана.

Бородавка хижо посмiхнувся. Очiкування видалося важчим, нiж сам вирок, – вiн сприйняв його цiлком спокiйно. Одягнув на голову шапку, поправив китицю. Неквапно застiбнув на жупанi гудзики. З посмiшкою i смiливим викликом в очах оглядав тих, хто ще недавно був пiд його владною рукою. Важкий погляд обходив натовп оскаженiлих, повних ненавистi людей. Цi люди не вмiли прощати.

– Воля ваша, панове, – спокiйний, але гучний голос Бородавки залунав, придушуючи останнiй гамiр. – Що ж… Умiв я ворога шарпати, зумiю i вмерти, не скиглячи. Така, видно, доля… Але пам'ятайте моi останнi слова: чорною буде дяка за роботу вашу криваву! Кров'ю захаркаете пiсля iхньоi винагороди! А ляхи повчать вас розуму… Це вони вмiють. Ось i мене навчили. Думаете, це ви мене до смертi присудили? Нi! Це магнатiв справа. Дуже давно iм Яцько Неродич кiсткою у горлi. А як став гетьманом, сон утратили! Я iм нiчого не дарував: нi унii, нi приниження, нi попраних свобод козацьких. Руки королю не цiлував! – Бородавка виразно поглянув на Сагайдачного. Той, знiтившись, вiдвiв очi. Бородавка продовжив:

– За Молдавiю караете? За смерть братчикiв? Добре чините! По-козацьки! Якби сидiли по запiчках та за сорочки бабiв трималися, досi б жили, iстинно мовлю! А так… Не знаю, кому з нас лiпше, менi, котрий скоро перед Богом стане одвiт тримати, чи вам, обдуреним. Де ж тут козаки?! Де лицарi?! Попихачi ви панськi! Бидло! Слухайте Сагайдачного, вiн допоможе у науцi, як католикам чоботи лизати… А за мене най чесна людина свiчку поставить i добром пом'яне, така менi дяка наймилiша…

У цiлковитiй тишi Бородавка зняв iз пояса пiхви з шаблею i простягнув осавулу. Ганжа мовчки взяв ii, намагаючись не дивитися гетьмановi в очi. У супроводi суддi, осавула й чотирьох озброених старшин Бородавка залишив козацьке коло. Для нього закiнчилась остання в його життi Рада. Постать колишнього гетьмана нiби поменшала в очах навколишнiх. І хоча вiн намагався триматися бадьоро, було помiтно, що згорблена спина й згаслий погляд не пасують до веселоi посмiшки.

Кiлька хвилин по тому, як нiчна темрява ковтнула Бородавку, царювала мовчанка. Сагайдачний непомiтно пiдморгнув вiйськовому писаревi. Той виступив наперед. Оглянув козакiв. Прокашлявся й гукнув:

– А тепер, лицарство, маемо вибрати достойного до булави. Та не сперечайтеся довго, ми-бо на вiйнi, тож часу на балачки обмаль. Ну, е серед нас такий?

За розробленим потай сценарiем у коло вибiг сивий дiдок iз Киiвського полку, що ним командував пiсля гетьманства Сагайдачний.

– І що тут вибирати? – закричав деренчливим голоском. – Конашевича на гетьманство!

Тиша одразу вибухнула десятками вигукiв:

– Сагайдаку панувати, i дурному ясно!

– Виходь наперед, Конашевичу, бери булаву!

З боку полку Івана Зискаря почулися крики на пiдтримку свого полковника, однак iх вiдразу заглушило ревiння тисяч горлянок:

– Сагайдачний!

Двое старих запорожцiв ввели в коло Сагайдачного. Довга, з сивиною борода спадала на затягнутi у кармазиновий жупан груди, лiва рука пiдвiшена на чорнiй шовковiй хустинi. Ледь помiтно Сагайдачний пручався i щось говорив до супровiдникiв. У центрi кола зупинився i зняв боброву, з павичевим султаном шапку. Вклонився.

– Товариство, – мовив, – не маю я сили гетьманувати. Простiть великодушно. Старий я вже, та ще й поранений. Виберiть достойнiшого!

– Куди? – залунали голоси. – Кидаеш нас? На кого?!

– Бери булаву, сказано!

Пiднесли булаву. Із сумним зiтханням Сагайдачний захитав головою.

– Не маю сили я, дiтки.

– Бери, – кажуть, – а то порубаемо!

Осавул, що вже повернувся вiд намету, де залишив Бородавку, простягнув Сагайдачному срiбну гетьманську булаву, прикрашену золотою насiчкою, дiамантами i смарагдами.

За давнiм звичаем Сагайдачний замотав головою, перший раз вiдмовляючись вiд запропонованоi честi. Вiдмовився i вдруге. Лише на третiй раз узяв до рук символ гетьманськоi влади, високо пiднявши булаву над головою. Гучно забив у литаври довбуш, вiтаючи обраного гетьмана. З натовпу вiддiлилося декiлька сивовусих дiдiв i, по черзi пiдходячи до Сагайдачного, насипали йому на голову землi, на знак того, що вiн вибраний iз них, iз простих людей, i щоби не забував цього.

– Не намагайся, пане ясновельможний, над товариством пiднятися. Пам'ятай, що з багна вилiз i хто тебе у пани вибрав.

Сагайдачний подякував старим за честь i поклонився на всi чотири сторони.

– Дякую i вам, славне лицарство, за довiру.

– Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобi, Боже, лебединого вiку, а журавлиного крику! – почулися голоси.

Сагайдачний хвилину помовчав, очiкуючи, коли вгамуються пристрастi, потiм одягнув шапку. Майже тридцять тисяч душ стояли мовчки. Здавалося, що все навкруги завмерло.

Усе це Сагайдачний бачив багато разiв. Мужнi обличчя у свiтлi вогнищ, пишнi вбрання, начищена до блиску зброя. Кожний чекав, що скаже гетьман.

– Лицарство! – почав вiн схвильовано. – Славне козацтво запорiзьке! Ваша воля для мене закон. Ось едина причина того, що булава тепер у мене в руцi. Але я волiв би, щоби всi знали: мое слово тепер для вас все! За порушення наказiв буду карати страшно i немилосердно. Пiвтора року тому ви не захотiли бачити мене своiм батьком, i я знаю чому. Суворим був для вас. Тепер нiчого не змiнилося. Тож знайте одразу: або ми разом переможемо, або поляжемо кiстьми. Жодних розмов про змову з турками. Сьогоднi ми з поляками, i з поляками до кiнця! Багато з вас були зi мною i в морi, i в Криму. Багато хто пам'ятае московськi походи. Завжди я намагався здобути перемогу, честь i славу. І фортуна була прихильною до мене i до вас. Я вiрю, що так буде i цього разу. Тож уперед! До перемоги!

За якусь мить людське море вибухнуло i заклекотало. Вгору полетiли тисячi шапок. Крики змусили прокинутися турецький табiр. Там забiгали вогники, залунали безладнi пострiли.

До Сагайдачного наблизився Ходкевич iз почтом. Польський гетьман прибув привiтати гетьмана запорiзького. Пишно вбранi шляхтичi терпляче чекали, поки козаки припинять гучнi привiтання. У душi Ходкевич тамував злiсть за те, що його примушують чекати «хами».

Нарештi стало тихо. Ходкевич потис руку Сагайдачному.

– Вiтаю вас, панмость, вiтаю! Не покривлю душею, коли скажу, що саме такого розвитку подiй я й очiкував.

– Дякую, пане Ходкевич. Вашi вiтання особливо приемнi, бо вони вилетiли з вуст такого славного воiна i оборонця корони, – вклонився Сагайдачний.

– Ну що ви! Ваша слава нiяк не менша за мою. А щодо корони, то ваша прихильнiсть усiм вiдома. Ясновельможний пан Владислав уже вдруге отримуе вашу неоцiненну допомогу. Вiн просив вiтати вас i вiд його iменi.

– Пан Владислав не прибув, напевне, зайнятий? – примружився Сагайдачний.

– Його ясновельможнiсть погано почуваеться. У нього лихоманка, тож вiн вирiшив не залишати палац, – стримано вiдповiв Ходкевич.

– У такому разi прошу передати йому мою дяку i пошану. А також побажання швидкого одужання i довгих рокiв життя.

– Обов'язково передам… Я маю надiю… – Ходкевич помовчав – Я маю надiю, що славне лицарство запорiзьке буде i надалi допомагати нам боронити християнську вiру.

– Неодмiнно.

– Я в цьому i не сумнiвався.

Ходкевич повернувся i ляснув у долонi. До нього наблизився драгун у синьому жупанi. За повiд вiн вiв тонконогого високого жеребця в повному бойовому рондику. Кiнь косив оком i ступав добре поставленою ходою. Наблизившись до Ходкевича, драгун передав повiд генераловi.

– Дозвольте вручити вам мiй подарунок. Це з моеi власноi стайнi. На такому конi мав би за честь сидiти будь-хто з ясновельможних панiв.

Сагайдачний погладив коня по шиi здоровою рукою. Благородна тварина спокiйно позирала на нього розумними очима.

– Дякую, пане гетьмане. Подарунок насправдi королiвський. Як я маю вiддячити вашмостi?

– Не варто. Хiба що вiдвiдинами бенкету, що його я на честь славного козацького гетьмана накажу приготувати у замку.

Сагайдачний у вiдповiдь похитав головою.

– Чемно дякую пановi, але повинен вiдхилити ваше запрошення. Бенкетувати будемо пiсля перемоги над ворогом.

Ходкевич не образився. У голосi Сагайдачного вiн вiдчував приховану ворожiсть. Очевидно, подii четвертого вересня Сагайдачний йому не забуде. Ходкевич був готовий до такого ставлення, тож продовжив безтурботним тоном:

– О! Це, прошу пана, питання часу! Кiлька останнiх днiв показали, на чийому боцi сила. Гадаю, не за горами той день, коли можна буде готуватися до генерального бою.

Сагайдачний промовчав. Не бачив доцiльностi починати суперечку про те, чого не повернеш. Хотiв лише швидше закiнчити цю розмову. У цей час до Ходкевича наблизився «товариш» з повiдомленням вiд Любомирського. Щось зашепотiв на вухо, i Ходкевич ураз почав поспiшати.

– Перепрошую пана, – мовив до Сагайдачного. – До мене гонець зi Львова, вiд його королiвськоi милостi.

– Його милiсть не у Варшавi? – здiйняв брови Сагайдачний.

– Нi, вiн у Львовi. Вирiшив зайнятися полюванням на зайцiв.

– Що ж… Слушний момент. – Сагайдачний вiдкланявся.

Козаки почали розходитись, i невдовзi на галявинi залишилася лише купка старшин, котрi очiкували розпоряджень гетьмана. Намагаючись заховати у глибини свiдомостi почуття провини, попрямував до них. Залишалася ще одна неприемна справа. Зупинився бiля осавула. Той похмуро смоктав люльку.

– Вiзьми десяток козакiв, Тарасе… – почав, не дивлячись Ганжi в очi. – Нi, стривай, лiпше два десятки. В обозi набереш кiлька полонених туркiв. На кожного нехай буде мушкет та один заряд. Потiм берiть Яцька… Ведiть до замку. Одне слово, ти знаеш, що робити. Я буду чекати на березi Днiстра.



Через годину пiд вежею Смертникiв, що нависала над кам'янистим, порослим рiдкими кущами берегом, стояло три десятки темних постатей. П'ятеро туркiв, котрi нiчого не розумiли, тримали напоготовi мушкети. Їх обступили озброенi пiстолями козаки Киiвського полку. За два десятки крокiв вiд них стояв на березi рiчки Бородавка. Поглядав на швидку течiю у примарному свiтлi молодика. Неквапно палив люльку. Допалив i встромив у кишеню. Повернувся до нацiлених на нього мушкетiв. Завмер, заклавши руки за спину.

– Готуйсь! – пролунав голос Тараса Ганжi.

– Стривай, – притримав його Сагайдачний. – Яцьку, може, щось сказати маеш?

Бородавка знизав плечима.

– Навiщо?

– Ну, то прости нам, як ми тобi прощаемо.

– Прощаю. Незабаром зустрiнемося, Петре. Запиши мое iм'я до свого поминальника. Зробиш?

– Зроблю.

– Прощавайте. Командуй, осавуле.

– Готуйсь! – вдруге махнув рукою Ганжа. Турки пiдняли мушкети. Бородавка смiливо дивився в очi смертi.

– Вогонь!

Загуркотiв, загримiв, вiдбиваючись луною вiд стiн фортецi, рiзкий залп. Вогняний смерч знiс Бородавку з кручi, i холоднi хвилi Днiстра прийняли в себе скалiчене тiло того, хто ще кiлька днiв тому був командувачем украiнського вiйська. Тихi хвилi навiки зiмкнулися над головою Яцька Неродича-Бородавки.

Сагайдачний довгим поглядом дивився на темне плесо, нiби хотiв побачити щось у глибинi. Вiд задуми вiдiрвав голос Ганжi:

– А з цими що? – вказав на туркiв.

Кiлька секунд Сагайдачний не розумiв, що вiд нього хочуть. Зрозумiвши, красномовно провiв великим пальцем по шиi. Туркiв швидко пострiляли з пiстолiв. Мовчки, без розмов поверталися до табору.

…От i все. Вiн зробив це. Вiн позбувся Яцька. Чому ж немае полегшення? Адже думав потай про помсту. Думав чимало разiв протягом часу, що збiг пiсля повернення до табору. Пiсля величезноi працi, що ii було зроблено у Варшавi, пiсля довгих тижнiв поневiрянь вкритими жовтим пилом шляхами Великопольщi, Пiдляшшя, Волинi. Позаду небезпеки скелястих урочищ i темних лiсiв Молдавii, але й там не мiг вiн пробачити Яцьковi Неродичу особистоi образи, нанесеноi пiд час минулоi Ради. Ради, що позбавила його булави… Але все скiнчено, досить м'якотiлостi, досить вагань. Вiн вiзьме на душу цей грiх i вiдповiсть за нього. Тепер вже скоро. Пам'ять закарбувала останнi слова Бородавки: «Незабаром зустрiнемося, Петре…» Так, вiн мав рацiю, вже не довго. Але спочатку потрiбно виконати ще одну справу. І вiн, Петро Сагайдачний, виконае ii будь-що, адже це на нього звернули своi погляди сорок тисяч воiнiв, що iх вiн поведе у бiй i з ними оборонить святу украiнську землю.

– А тодi я дам вiдповiдь i перед Богом, i перед тобою, – прошепотiв Сагайдачний, звертаючись до темряви i тишi.

З пiвночi, вкриваючи собою дiамантову розсип Чумацького Шляху i холодне око мiсяця, набiгли важкi чорнi хмари. Сон вкрив усе накруги. Спала стародавня цитадель, спали колосальнi табори на схилах. Вiдпочивали, щоб, прокинувшись, iз новою силою вивергати до небес свою пекельну лють. Мовчали за Днiстром руiни багатостраждального села Браги, i лише сам швидкий Днiстер з шумом нiс своi хвилi до далекого моря. Йому було байдуже. До нового дня i черговоi битви залишалися лiченi години.




Книга друга





Нiчна атака


Хмари, що вкрили небо вночi, до свiтанку зникли, залишивши над головою синю безодню, а в ранковому повiтрi – ледь вiдчутний аромат осiннього поля. Незрiвняннi нi з чим пахощi вiдчуваеш чарiвноi пори, коли ниви вже позбулися пишних хлiбiв, а в садах достигають важкi сизi сливи! На токах чути розмiренi удари цiпiв, а вздовж шляхiв, що iх вереснева негода не торкнулася, витягуються довгi валки селянських возiв. У них господарi везуть на ярмарок плоди своеi нелегкоi багатомiсячноi працi. Тиха iдилiя добробуту i мирного життя… На жаль, iй не було мiсця на пiвденних кордонах Речi Посполитоi буремноi осенi 1621 року.

Ранкове сонце ледь-ледь позолотило променями верхiвки дерев у лiсi на обрii, коли турки виступили з обозу i почали шикувати порядки до нового бою. В очах знову зарябiло вiд зелених плащiв комонних сипахiв, червоних каукiв яничар-капрiсi, прапорцiв i знамен iз зображенням меча Зульфакара – одного зi священних символiв iсламу. Синiми з бiлим гребiнцем хвилями розсипалися по полю яничари. Над ними червонi плями комонних улуфажiв. Поралися бiля гармат гармашi-жопегси у дивних безформенних капелюхах. Ранiшнiй вiтерець трiпотiв рiзноманiтними прикрасами на чалмах пашiв. Турки ставали широким фронтом, намагаючись узяти козацький табiр у кiльце. На крилах стояли татарськi орди.

Сагайдачний дивився на все це у далекозору трубу й думав, яку вибрати тактику оборони. Пiдказав Ходкевич: Сагайдачний бачив, як полк прусськоi пiхоти знявся з мiсця i зайняв позицiю поряд iз запорiзьким табором.

Ландскнехти нашвидкуруч копали шанцi й насипали вали. Тепер фронт дещо збiльшився, i можна було зустрiчати ворога в таборi, не боячись оточення. Турки чомусь тягнули.

Через годину яничари пiшли у наступ. Татари, поганяючи своiх низькорослих коней, ладнали до стрiльби луки. Козаки лежали у шанцях, мовчки очiкуючи наближення ворога. Нацiлились у полите кров'ю поле хижi пащi гармат. Чавуннi й олов'янi гостинцi були готовi вирватися зi стволiв, шматувати тiла людей i тварин. Подекуди було видно комонних старшин, що об'iжджали позицii своiх козакiв, пiдбадьорюючи iх словом i своiм бравим виглядом.

Першими напали татари. Вони пiдскочили впритул до окопiв на флангах, охопивши iх навiть з бокiв, i почали засипати козакiв i нiмцiв цiлими хмарами стрiл. З'явилися пораненi, але козаки не вiдповiдали вогнем, очiкуючи наказу гетьмана.

Сагайдачний мовчав. Хвилина за хвилиною стiкали у напруженнi. Яничари пiдходили все ближче. Осмiлiлi татари подекуди почали вискакувати на окоп, вимахуючи шаблями i стрiляючи з лукiв.

Нарештi яничари пiдiйшли зовсiм близько. Ще мить – i переднi почнуть зiскакувати у рiв перед окопом.

– Пора! – мовив гетьман i махнув рукою сурмачевi.

Над обозом задзвенiв голос бойовоi сурми. У ту ж мить тисячi козакiв звелись i пiдняли мушкети. Гармашi пiднесли до гармат тлiючi гноти. Гримнув залп, i козацький табiр покрився вогнем i димом. Вiд такоi кiлькостi пострiлiв здалося, що окопи загорiлися. Турки, якi були зовсiм поряд, цiлими пачками посипалися на землю. Кулi летiли у натовп, i кожна знаходила свою цiль. Над турецькими шеренгами фонтани кровi змiшались iз хмарками збитого пiску. Грiзне «алла» змiнилося стогоном тисяч скалiчених людей. Наступ умить спинився, i наляканi турки побiгли назад. Перед окопами залишилися лише яничарськi загони, якi, мов зачарованi, лiзли на вiрну загибель. Намагалися вiдповiдати злагодженими рушничними залпами, але землянi укрiплення робили марними цi спроби.

Раптом козаки побачили, як iз боку турецького табору виiхав великий бюлюк сипахiв i, зi списами напереваги, кинувся назустрiч тiкаючим аскерам i татарським ордам. З перекошеними вiд злостi й огиди обличчями вони завертали наляканих воякiв, iменем падишаха наказуючи повернутися на поле бою. Тих, хто не пiдкорявся, безжально вбивали.

Нарештi сипахам вдалося зорганiзувати розбитi вiйська, i вони кинулися всiма силами на позицii прусськоi пiхоти. Турецькi командири добре бачили, що та сторона ворожого табору укрiплена гiрше за iншi. Над полем знову залунало тисячоголосе «алла», й армiя кинулася на армiю.

Серед прусських пiхотинцiв з'явилися жертви. Вони мужньо тримались у своiх неглибоких шанцях, вмираючи зi зброею в руках. Через годину напруженого бою турки все ж вiдступили, залишивши пiд окопом новi сотнi трупiв.

Прочекавши чергового штурму майже до вечора i не дочекавшись, нiмцi вийшли в поле перед обозом i почали зносити ворожi трупи на великi купи. Закладали мерцiв сухою травою та деревом i пiдпалювали, знявши з них усе, що становило хоч якусь цiннiсть. Козаки поглядали на них з окопiв, не випускаючи з рук рушниць. Турки могли напасти знову.

Пiзно ввечерi нiмцi почали укрiплювати табiр. Перед окопами нарахували бiльш як три тисячi вбитих ворогiв. Втомленi вояки вечеряли коло кабиць, вкладалися спати на вози i на землю.

Ранiшнi години наступного дня, дев'ятого вересня, пройшли досить спокiйно. Нi турки, нi татари не намагалися пiти на приступ. Сонце сховалося за низькими сивими хмарами, i все виглядало на те, що ось-ось пiде дощ. Пронизливий вiтер носив по полю пожовкле листя i залазив пiд козацькi жупани. Осiнь усе бiльше брала гору.

За годину пiсля полудня Осман II почав шикувати вiйська i ладнатися до бою. Вiн увесь ранок лютував вiд неспромоги здобути перемогу над ворогом, якого було втричi менше. Пашi виходили з його розкiшного шатра блiдi, як стiна, з тремтячими руками i непевною ходою. На шибеницi бiля султанського шатра хиталися вiд вiтру тiла трьох дезертирiв, що iх упiймали цiеi ночi. Посинiлi обличчя поглядали виряченими очима на польський табiр.

А перед ним шикувалися вiйська. Несподiвано для всiх Ходкевич вивiв у поле майже все польське вiйсько. Полки, роти i хоругви завмерли на своiх мiсцях.

Ходкевич використовував тактику складного шикування, утворивши трапецiю, спрямовану до ворога бiльшою стороною. Пiхотнi пiдроздiли подiлилися на закутих у кираси пiкiнерiв iз довжелезними трисаженевими пiками i мушкетерiв, якi застигли на флангах, сперши важку зброю на металевi сiшки. Праворуч i лiворуч вiд трапецii розмiстилися рейтари. Гусари поки не з'являлися – Ходкевича не безпiдставно звинувачували у надмiрних симпатiях до елiти польського вiйська. Гусари виходили до бою лише у крайнiх випадках, що викликало у гарячих шляхтичiв справедливе обурення. Сам рейментар виiжджав перед рядами пiкiнерiв на чолi тисячного загону драгунiв. Поглядав у пiвсаженеву далекозору трубу, стежачи за дiями ворога. Два вiйська хизувалися мiццю, не наважуючись напасти першими. Минали години.

Нарештi пiсля довгого очiкування Ходкевич дав гасло вiдходити за шанцi. Ворота валу вiдчинилися, приймаючи воякiв пiд захист укрiплень. Турки залишилися на мiсцi ще якийсь час, потiм потяглися до свого табору. Почалась артилерiйська дуель. Ретельно вимiрюючи гарматнi стволи, гармашi пiдпалювали порох i уважно стежили за напрямком польоту ядра. Все живе втискалось у землю, з острахом поглядаючи в похмуре, укрите сивими хмарами небо. Пiсля двогодинного обстрiлу турки ще раз кинулися на козацький табiр i ще раз були вiдкинутi. У фосах, що iх тiльки-но вивiльнили вiд трупiв, залишилися двi тисячi нових покiйникiв.

Вечiр покрив поле бою, i разом з темрявою прийшов дощ. Козаки сумно та втомлено сидiли довкола кабиць, замотавшись у кобеняки, i iли пiсну вечерю: тетерю на водi та сухарi. Нестача продуктiв, що про неi до цього лише говорили, стала однiею з реалiй. Деякi полки почали рiзати коней, що й так гинули через вiдсутнiсть фуражу.



Мокра деревина ратища неприемно холодила долоню, а з намоклоi шапки скапувала вода. Пiд ногами багнюка, а десь попереду збите копитами поле. З нього може чигати небезпека. Косi струменi дощу монотонно стукотiли по шкiряному дашку шмигiвницi.

Андрiй Кульбаба спер ратище на люшню шмигiвницi й почав припалювати люльку. Вдарив кресалом, яке ледь утримували замерзлi пальцi. Намокле кресало не могло пiдпалити трут. Андрiй зiтхнув i сховав люльку до кишенi. Почув позаду невиразний шурхiт i рвучко повернувся, вихоплюючи пiстоль.

– Своi, не стрiляй! – долинув голос старшого Кульбаби. Вiн виринув iз темряви, тримаючи у руках кожух. Пiдiйшов ближче. – На ось, одягни. Змок, напевне.

Андрiй похитав головою:

– Нi, не треба. Та й дощ, бачу, закiнчуеться.

– Усе ж одягни. Що, дарма нiс?

Андрiй, зiтхнувши, розшпилив гудзики промоклого жупана i зняв його, кинувши на шмигiвницю. Одягнув теплий баранячий кожух. Одразу вiдчув себе лiпше.

– А кресала сухого не маете?

Батько дiстав кресало.

– Тримай.

Андрiй вибив вогонь та припалив люльку. Глибоко затягнувся гiрким димом. Старший Кульбаба розглядав щось у турецькому таборi.

– Дякую, – повернув Андрiй кресало.

– Знайшов за вiщо, – батько сховав кресало у складки очкура й завмер, вдивляючись у вогку далечiнь.

Андрiй поволi поглядав на кремезну батькову постать. Вiн вирiс у середовищi, де цiнували чоловiчу силу, мужнiсть, а батько вiддразу показав себе вправним у володiннi як холодною, так i вогнепальною зброею. Тож вiн миттю завоював повагу сина, так, як би виростив його у своему домi. З дитячим захопленням Андрiй поглядав, як батько, вставши на окопi на повен зрiст, посилав у ворога стрiлу за стрiлою. Навколо сичали кулi, але його це зовсiм не турбувало. Натягав лука зi страшною посмiшкою на вустах i лаявся, коли стрiли не потрапляли в цiль…

– Чому не спите? – запитав Андрiй.

– Не спиться. Що там, спокiйно?

– Спокiйно. Сьогоднi вже не полiзуть.

– Не любить турок уночi воювати.

– Чому? – зацiкавлено подивився Андрiй на батька.

– Розумiеш, у них традицiя. Вдень мусульманин iсть мало, i iжа легка, пiсна. А пiд час вечерi iдять вони вдосталь, i iжа вже тяжча. Вечiрнiй намаз закiнчать, нажеруться – i спати. Це ще з дiда-прадiда. Тож вони давно звикли.

– Треба б у гостi навiдатись.

– Треба. Гадаю, незабаром воно так i буде. Припас закiнчуеться, порох, олово. Їсти ще на тиждень. Сагайдачний щось собi метикуе. Вiн уночi воювати вмiе, я вже не раз iз ним ходив i на туркiв, i на татар…

По валу почали перекликатися вартовi. «Пильнуй!» – вiдгукнулося луною десь далеко. Йому вiдповiв iнший голос ближче, потiм ще ближче.

– Пильнуй! – крикнув Андрiй. Вiн iз задоволенням подумав, що нiхто не спить. Голоси лунали бадьоро, навiть весело.

Мокра i непривiтна темрява потроху рiдшала, вiдпускаючи з вогкого полону вози, шатра, мiшки та бочки з табiрним майном. За останнi два днi в обозi з'явилося багато землянок – бурдюгiв, що в них козаки ховалися вiд негоди. Їхнi закладенi гiлками дахи робили табiр обжитим, схожим на якесь чудернацьке селище. Доповнювали картину худi корови й вiвцi, що ходили помiж наметами, возами i бурдюгами. Тепер iх було значно менше.

Якщо подивитися на другий бiк триметрового валу, можна було побачити чорне, мiсцями збите на багнюку поле, у якому подекуди ще лежали купи трупiв, почорнiлих i розбухлих до надзвичайних розмiрiв. Страшне обличчя вiйни.

Пiдiйшов Хвилон Беркут. Довго дивився у бiк турецького табору. Потiм повернувся до козакiв. Привiтався.

– Усе було спокiйно? – запитав в Андрiя.

– Спокiйнiсiнько.

– Як там Горбонiс?

– Та нiчого, одужуе. Нудьгуе, що не на окопi.

– Ще встигне. Турок не вiдступиться вiд свого.

– Та й ми нiби не заднiх пасемо…

– Якби ще ляхи так само… Ну добре, зараз вас помiняю. Пiдете снiдати…

У таборi було людно. Козаки, прокинувшись, займалися своiми справами. Спiтнiлi червонолицi кашовари, як завжди, помiшували страву, що кипiла у велетенських казанах. Бiгали з дровами, мiшками i вiдрами заклопотанi молодики. Усе як завжди.

Пiсля снiданку табором прокотилася приголомшлива новина: турки переправили через Днiстер багато гармат i зараз вимiрюють iх на лiве крило козацького обозу. Крiм того, через цей самий мiст, збудований поляками, перейшла орда Кантемiр-мурзи. Татари роздiлились: одна частина стала бiля мосту, цим самим перекриваючи сполучення з Кам'янцем i взагалi з Польщею; друга частина орди пiшла плюндрувати Подiлля. Через кiлька годин з-за обрiю на пiвночi пiднялися сотнi димiв.

Заметушились i в замку. Ходкевич, що вiдпочивав пiсля чергового нападу епiлепсii, змушений був сiсти на коня i виiхати до запорiзького табору. Разом iз ним вирушив Любомирський i всi комiсари. Вони довгою кавалькадою проiхали до самого берега Днiстра, супроводжуванi здивованими поглядами козакiв. Спинилися над високим схилом рiчки.

Якийсь час Ходкевич дивився на татар у далекозорну трубу. На його вилицях несамовито вигравали жовна.

– Пан Любомирський, здаеться, пропонував не руйнувати мiст?

– Цо пан мае на увазi?! – аж пiдскочив Любомирський.

– Вашмость добре мене розумiе. То е питання недалекоглядностi! – Ходкевич опустив трубу i люто позирнув на Любомирського.

– Наш шановний генерал шукае винуватця своеi помилки? – сердито посмiхнувся Любомирський.

Ходкевич трохи помовчав. Потiм мовив уже спокiйнiше:

– Я мав намiр зруйнувати мiст, а ви мене весь час вiдмовляли, хiба не так?

– Так, прошу пана! Але ж мiст нам конче потрiбний – це ж комунiкацiя з Кам'янцем, з ойчизною. Неможливо було ii розiрвати!

– Їi вже розiрвав Кантемiр-мурза, прошу пана! – стримано вiдповiв комiсар Якiв Собеський.

– Це свiдчить лише про те, що переправу треба було лiпше охороняти, – вiдмахнувся Любомирський. Вiн бачив, що майже всi комiсари на його боцi, крiм Собеського.

Пiд'iхав Сагайдачний у супроводi вiйськового писаря та осавула. Вони поставали поблизу шляхтичiв i мовчки дивилися на татар, що розсипалися на протилежному березi.

– Що скажете, пане запорожець? – запитав Ходкевич.

Сагайдачний вiдповiв не одразу. Вiн мовчки дiстав люльку, наклав, запалив кресалом трута i роздмухав вогник. Припалив.

– Украiна горить, – мовив сумно.

– Я маю на увазi становище вiйська, прошу пана, – зазирнув йому в очi Ходкевич.

– Припасу мало. А зараз i вiд Польщi вiдрiзанi. Вихiд один.

– Який?

– Навiдати туркiв уночi.

Ходкевич хмикнув.

– Це надто ризиковано. Крiм того, це компетенцiя Сейму, я сам не можу вирiшувати. Про це вже, прошу пана, була мова, тож чекаю на послiв iз Варшави. Тодi й буде видно.

– Я щойно радився зi старшиною, – сказав Сагайдачний. – Вони вимагають напасти на табiр за рiчкою. Козаки не задоволенi тим, що на iхнiх очах грабують украiнськi землi.

– А особисто ви якоi думки?

– Я волiв би не розсiювати сили.

– Добре! – Ходкевич оглянув присутнiх. – Коли тут зiбралися представники командування обох таборiв, можна провести вiйськову нараду. Нехай кожен скаже свою думку про нiчну атаку i напад на Кантемiр-мурзу, що пропонують нашi союзники. Ви, пане Любомирський.

– Я згоден iз паном Сагайдачним, не можна роздiлятися перед лицем супротивника, що мае перевагу в людях. Лiпше дочекатися рiшення Сейму i в разi, якщо воно буде схвальним, пробувати военного щастя уночi.

– Тепер ви, пане Собеський.

– То е добре, я згоден.

– Пан Синявський?

– Моя думка, – промовив Михайло Синявський, – треба замирюватись iз турками. Останнi успiхи ставлять нас у зручне становище на можливих переговорах. Треба не втратити нагоди.

З боку запорiзькоi старшини пролунало обурене гудiння. Кiлька полковникiв, якi щойно пiд'iхали, за звичкою, вхопилися за шаблi.

– Зрада! – почулися крики.

– Тихо! – пiдвищив голос Сагайдачний. Потiм подивився на Ходасевича. – Те, що пропонуе пан Синявський, неможливе. У Варшавi мене запевнили, що такого розвитку подiй не може бути. Тож як це розумiти, ясновельможна шляхто?

– Пан Синявський пожартував, – улесливо посмiхнувся Ходкевич. – Якi будуть ще пропозицii?

– Моя думка, – вiдповiв Лесковський, – треба готуватися до рiшучого бою. Турки ослабленi, ми маемо великi шанси. Якщо згаяти час, вiйсько, зморене голодом, почне бунтувати. Тодi буде запiзно.

До Лесковського приеднався Тарнавський i Жоравинський. Їм заперечили Зискар з Дорошенком:

– А ви подивiться туди, – вказав на вкрите димом небо за рiчкою Дорошенко, – чи це палають не пiдданi Речi Посполитоi, чи не польський люд нескiнченною рiчкою потече до Перекопу?

– Наздоженем татарву – i з провiантом будемо, i люд християнський з неволi визволимо! – пiдтримував його Зискар.

Роз'iхалися пiзнiше нiж за годину: суперечки виникали з кожного питання. Сагайдачний, що вибрав м'яку тактику у стосунках iз поляками, ледве стримував обурених полковникiв. Урештi було вирiшено дотримуватися староi тактики – глуха оборона зi швидкими контратаками. Також вирiшили розсилати розвiдникiв у пошуках переправ, що ними можна доставляти продукти з Кам'янця. Ідея запорожцiв щодо нiчного нападу не знайшла пiдтримки; Ходкевич стояв на своему: без рiшення Сейму великих сил з табору в нiчний час вiн не виведе.

Як тiльки польськi командири вiд'iхали до свого табору, з-за Днiстра, пристрiлюючись, ударили першi гарматнi пострiли. Спочатку ядра з гуркотом били у скелястий берег, рвали густi заростi, потiм почали залiтати i в незахищений обоз полку Бiлобородька. Козаки, час вiд часу згинаючись вiд близьких вибухiв, почали насипати вал з боку Днiстра. Спiшно зводили чорно-жовту стiну з вогкоi глини. Лiнивий, але влучний обстрiл продовжувався до темряви.



Наступного дня, одинадцятого вересня, Осман II продовжив бити лобом об стiну: вiйська шикувалися перед нападом на укрiплення, об якi вже неодноразово ламали зуби. Пiсля перших невдач султан дещо охолов, але надii на швидку перемогу не втратив. Почав забуватись i той тваринний страх, що його довелося пережити кiлька днiв тому. Додавали ентузiазму вiстi вiд Каракаш-пашi, який мчав на допомогу з сорокатисячним загоном.

Пiд зловiсний гуркiт барабанiв розсипалися по полю, яке перетворилося на море тванюки з рiдкими зеленими острiвцями, новi й новi тисячi воякiв. Швидко рiвнялися пiд знаменами пашiв i починали рухатися до ворожого табору. Нерiвна лiнiя рiзнобарвноi армii османiв поступово вирiвнювалася, доки не утворила велетенський пiвмiсяць. Його порослi списами та алебардами рiжки нацiлилися прямiсiнько на фланги польського табору. Стали за пiв нiмецькоi милi вiд окопу Ходкевича, акцентуючи увагу на ньому. Козакiв атакувати не збирались, однак Сагайдачний, очiкуючи вiд Османа II якоi-небудь каверзи, наказав запорожцям займати своi мiсця на окопi. Джури гетьмана пiдняли на ратищi гасло, й козаки висипали на вали. Наiжачилися стволами мушкетiв.

Через чверть години Ходкевич нарештi прийняв рiшення. У польському таборi мiдними голосами озвалися сурми. Армiя почала рухатися. Щiльнi ряди кiнноти висипали в поле. Попереду на вiтрi трiпотiла шита золотом хоругва Яна Кароля Ходкевича. Сяючi гусари й чорнi, як смерть, рейтари притримували коней, над полками пiднiмалися сотнi хоругов, штандартiв i значкiв. З-пiд блискучих шоломiв на туркiв позирали холоднi, як пащi мушкетiв, очi.

З висоти пташиного польоту поле переливалось яскравими кольорами, блищало металом обладункiв, рухалось, як розтривожений мурашник. Сурмачi почали подавати складнi команди, i порядки заметушилися, чiтко реагуючи на сигнали. Немов за помахом чарiвноi палички, полки, хоругви, роти й сотнi займали своi, вiдомi лише iм мiсця. Ще мить – i перед турецьким пiвмiсяцем розпластався, широко розкинувши на льоту крила, величезний орел. Символ польськоi держави хижо нацiлився в середину ворожого вiйська.

В останню мить, коли чорна шия, що ii утворювали рейтари, та блискучий дзьоб, де шикувалися, виблискуючи крилами й хвацько замотаними у леопардовi шкiри панцирями гусари, закiнчували свое утворення, коли широко розляглися крила з драгунiв, саме у ту хвилину вiд окопу вiдокремилася група вершникiв пiд величезною червоною з бiлим та золотим хоругвою i погнала коней до голови бойових порядкiв.

Сагайдачний, який пильно стежив за тим, що вiдбуваеться на полi бою, впiзнав Владислава. Усе стало на своi мiсця: королевич мав щодо ведення бойових дiй свою особисту, вiдмiнну вiд Ходкевича, думку. З окопiв поглядали на готову до бою кавалерiю пiхотнi полки. Їх чомусь залишили в таборi. Втiм, у вiйську Речi Посполитоi пiхотинцям завжди вiдводилася другорядна роль, тож Сагайдачний не здивувався. Вiн мовчки водив по полю далекозорною трубою. Автоматично вiдшукував слабкi мiсця в оборонi противника, а вiдшукавши, покликав осавула й наказав приготувати п'ять тисяч комонних козакiв. При нагодi треба було вдарити на помiч полякам.

Вдруге озвалися сурми. Дзвiнко й дiловито. З вимогою дiяти. Владислав викликав султана на бiй. Поклики сурм лунко проспiвали над бойовищем, доповнюючи грiзну картину готових кинутись у бiй армiй.

Запорожцi купами сидiли на окопах. Передчували, що сьогоднi турки на них не пiдуть, тож безтурботно палили люльки й перекидалися скупими зауваженнями, як глядачi в амфiтеатрi. Байдуже спостерiгали за пишною польською кiннотою.

– А що, можуть пани-ляхи, як схочуть! – мовив у захватi Товкач, що разом з iншими козаками Переяславського куреня сидiв на шанцях.

– Та можуть… Коли б ще дрижаки не ловили, – статечно вiдповiв Пiвторакожуха. – Сидiти за окопом, воно безпечнiше.

– Не кажи так, – не погодився Товкач, – таки добрi вояки.

– А блищать як! – вставив Микита.

Почувся смiх. До козакiв пiдiйшов кошовий.

– Чую, настрiй е, хоч голоднi, – мовив.

– То воно, батьку, так: дай козаку багато – усе з'iсть, дай мало – теж задоволений буде, – мовив Сипаха i дiстав рiжок iз нюхальним тютюном.

– Правду кажеш, Трохиме, правду, – всмiхнувся кошовий. – А ти все рiжком бавишся, не любиш люльки?

– Поки ii наложиш, поки ii запалиш, поки ii накриеш та поки ii насмокчешся, еретичноi душi… А то смик-дьорг! Утер носа i готов. Та й мiзки добре прочитуе. Ось так воно!

На вiддалi польськi й турецькi вiйська завмерли, не наважуючись напасти першими. Сурмачi Владислава ще раз засурмили «до бою!» Але вiдразу змiнили гасло на «готуйсь».

– Чи вiн, пак, граеться! – мовив у вуса кошовий.

– Певне, гусари, кат iх мамi, в штани наклали! – почулось iз гурту.

– Учора нарадою порiшили дотримуватися староi тактики, а сьогоднi у поле полiзли. З нами не домовилися… Правду кажуть: у Владислава лихоманка. І пiхота у таборi… Не розумiю нiчого, – задумливо промовляв кошовий.

– То пусте, – раптом мовив Петро Кульбаба, – турки у бiй не пiдуть, напевне, ляхи це вже зрозумiли.

Кiлька десяткiв здивованих облич повернулося до колишнього бранця.

– Ти про що? – запитав Шило.

– Ондечки, – Кульбаба вказав пальцем у середину турецького пiвмiсяця, – де Османiв бунчук. Бачите?

– Та кажи, чортяко, що там!

– Бунчук е, хоругви немае. І яничарських казанiв не бачу. Це ж iхнi знамена! Незабаром вони почнуть згортати хоругви i вiдходити. В Османа звичай: зранку гадати на костi i на летючих птахiв. Напевне, сьогоднi ознаки несприятливi.

Через годину турки почали згортати хоругви i вiдходити. Поступово величезний пiвмiсяць заховався у таборi. Навздогiн йому глумливо спiвали польськi сурми, марно викликаючи ворога на бойовище.

– Ти, Петре, як у воду дивився! – захоплено вигукнув Сипаха.

– Надивився я на них… – зiтхнув Кульбаба.

Поляки продовжували стояти у полi. Владислав вирiшив чекати до останнього. Година минала за годиною, а турки не з'являлися. Нарештi виявили себе в iншому.

Коли сонце пiднялося вже досить високо, з протилежного берега у крило козакам знову вдарили турецькi гармати, закидаючи городовикiв Федора Бiлобородька дутими стрiльнами.

Перша граната вибухнула поблизу невеликого косяку коней, розриваючи i ранячи наполоханих тварин. Один кiнь тягнув за собою тельбухи i, захлинаючись надривним криком, бiг по табору. Козаки, не вiрячи своiм вухам, повернулися туди, звiдки долинув зойк, – кiнь верещав, як налякана дитина.

– Матiр Божа! Тварину за вiщо?! – на очах у Сипахи виступили сльози.

Нiхто не вiдповiв. Спливала хвилина за хвилиною, а кiнь не вгавав. Сотнi очей дивилися на страшну картину i не знали, що дiяти. У таборi Бiлобородька вибухи почастiшали.

– Та що вони, душогуби, коня добити не можуть! – не витримав нарештi Семен Шило.

Нiби у вiдповiдь йому до пораненого коня пiдбiг хтось iз козакiв i вистрелив йому в голову з пiстоля. Вiтер вiднiс хмарку бiлого диму, i зойк припинився. Тварина повалилась, як пiдтяте дерево.

Якийсь старшина, очевидно, сам полковник Бiлобородько, поганяючи коня, несамовито гасав по табору. Вiддавав команди й намагався впорядкувати наполохану табiрну обслугу. Поряд iз ним час вiд часу виростали вогнисто-бiлi грибки вибухiв. У помiч полковнику, скочивши на коней, кинулося кiлька сотникiв та iнших старшин. Незабаром коней i худобу вiдiгнали в поле, а кiлька козацьких гармат вiдкрило вогонь у вiдповiдь. Почалась артилерiйська дуель, яка незабаром припинилася: мала козацька армата докидала кулi лише до чорноi смужки днiстровського берега i не могла дiстати туркiв. Табором пронеслася чутка, що у Бiлобородька вбито хорунжого, вiйськового кантаржея i пiвсотнi козакiв. Були втрати й серед обозноi обслуги. Запорожцi зняли шапки й перехрестились.

– От люциперова сила, дiстали братчикiв! – з гiркотою вимовив Максим Горбонiс. Вiн усе ще був блiдий, i пiд жупаном бiлiла пов'язка, але у руках мав мушкет, а поряд лежав спис iз червоним ратищем.

– Добра смерть, козацька… Дай Бог кожному такоi, – сумно вiдповiв слiпий кобзар Пузир, який, спираючись на дебелий дрючок, теж прилiз на окоп.

– Коб нам тут з безхлiб'я не перемерти… Батьку кошовий, може б то до туркiв уночi навiдатись? – запитливо глянув на кошового Микита.

– Не вiд тебе першого чую, Микито. Та й сам думав… Сагайдак добрий пан, з тямкою. Тож пiсля вечерi зберемося, слово скажу. А поки язики на клямку, – кошовий виразно подивився на запорожцiв i пiшов уздовж окопу до iнших куренiв.

– А що то вiн? – стрепенувся Товкач.

– Що-що! Сказано: сиди й сопи у двi дiрки. Скажуть пiсля вечерi, – невдоволено вiдповiв Микита.

– Та хiба то вечеря!

– Дурний ти, Товкачу, як пень. Кошовий хотiв сказати, що снiданок лiпший буде, як Бог дасть. Та тiльки патякати менше треба, щоби вивiдники бусурманськi не дiзналися, – спокiйно промовив Андрiй Кульбаба.

– А я хiба що? Я зрозумiв. Лишень думаю: мо', вiн про що iнше…

Перед заходом сонця татари, якi були на польському березi Днiстра, вчинили раптовий наiзд на залогу, що ii Ходкевич виставив бiля мосту. Перекривши дорогу на Подiлля, вони вирiшили зруйнувати ще й мiст. Двi тисячi ординцiв набiгли на шанцi, у яких пiвколом зайняли позицii триста пiших жовнiрiв з посполитого рушення. Косоокi вершники кинулися, було, на шанцi, але iх зустрiв нищiвний вогонь iз самопалiв i гакiвниць. Засипавши ворога, за звичаем, хмарою стрiл, вони повернули назад. Пiсля двох невдалих набiгiв ординцi повернулися до коша Кантемiр-мурзи, залишивши на полi кiлькох убитих.

Поляки, що простояли в очiкуваннi битви весь день, нарештi засурмили гасло «вiдходити» i завернули кавалерiю до табору. Велетенський орел перетворився на лiтеру «Т», яка поступово зникла за воротами окопiв. З останнiми променями сонця в обох таборах кашовари роздмухували кабицi.

У запорожцiв з iжею вже було дуже скрутно. Давно поiли корiв та овець, що iх встигли надибати дорогою до Хотина, порожнiми лежали на возах мiшки з-пiд муки, зерна й крупи. Було ще трохи сухарiв та невелика кiлькiсть жита. Його сотники та курiннi отамани тримали як недоторканний запас. Тепер цi вози розв'язували, i молодики ручними млинками мололи жито на тетерю. Знайшлося навiть сало, яке тут же топили у великих казанах. У повiтрi стояли пахощi ситноi iжi, а в очах у козакiв сяяли веселi iскорки. Тепер, здавалось, уже весь Низовий кiш був упевнений у майбутньому походi за здобиччю, хоча навколо кабиць розмови велися на стороннi теми. Пiсля вечерi, коли був вишкрябаний останнiй казан, вилизана остання ложка, за наказом кошового, довбиш вдарив у тулумбаси. Гучний бiй литавр розлiгся i над iншими полками. Козаки почали збиратись у великi кола.

Кошовий Семен Шило стояв на дiжцi пiд великою хоругвою вiйська Запорiзького Низового. Навколо нього знаходилась уся вiйськова старшина: вiйськовий суддя, вiйськовий писар, осавул i тридцять курiнних отаманiв. Тулумбаси забили дрiбно i змовкли. У колi запанувала тиша.

– Козаки! – почав рiч кошовий, – славне Низове лицарство! Дозвольте менi мовити кiлька слiв про подii останнiх днiв i порадитись, як чинити далi. Всi ми захищали, захищаемо i захищати будемо далi вiру нашу святу i неньку-Батькiвщину. Се обов'язок наш i почесна робота. Скажу по правдi. Я в вас нiколи не мав сумнiву, i ви вiддячили за довiру так, як мае вiддячити справжнiй сiчовий лицар, – хоробрiстю, мужнiстю i вiйськовою майстернiстю. За це вам честь i хвала! – кошовий зняв шапку i поклонився на чотири боки. – Не я дякую, а ненька-Украiна вам дякуе за те, що життя не жалiли, а ii боронили. Тепер настала скрута i безхлiб'я. Але ми, козаки, терпимо – не ремствуем. Це добре! А ще краще озброеною рукою взяти те, що нам потрiбно. Це все е там! – Семен Шило вказав булавою у бiк турецького табору.

Натовпом козакiв пробiг схвальний гомiн.

– Тож слухай вiйськового наказу його ясновельможностi гетьмана славного вiйська Запорiзького Низового i Городового Петра Конашевича-Сагайдачного! Сьогоднi опiвночi всiм, окрiм варти, здiйснити напад на ворожий табiр з метою знищення живоi сили противника, а також поповнення запасiв харчiв, зброi та пороху. Виходимо одразу пiсля пiвночi, рухаемося швидко i тихо – в обозi залишаються лише три городових полки, тож турок не повинен викрити нас завчасно. Всiм одягнути темний одяг, обличчя вимастити грязюкою. З собою мати шаблю, мушкет i два пiстолi. Все! Розходьтеся i вiдпочивайте!

Тулумбаси вдарили востанне, i козаки з тихим гомоном почали розходитися. Через хвилину в таборi запанувала тиша: досвiдченi вояки берегли для вiдпочинку кожну мить. Нiч обiцяла видатися нелегкою.



Коли стрiлки на великому, з гусяче яйце, нюрнберзькому годиннику показали пiвнiч, Сагайдачний вийшов iз шатра i скочив на коня, що його тримав джура. Вiдвернувся, щоб у свiтлi вогнища не було видно гримаси болю на його змарнiлому обличчi. Кiлька останнiх днiв рука болiла все сильнiше, а цiеi ночi так i не вдалося заснути. Сагайдачний повiльним рухом поправив хустину, на якiй висiла рука, i торкнув коня острогами. Наближаючись до окопу, де сидiли готовi вже до бою козаки, гетьман ще раз зважував свiй план: чи все продумано до кiнця.

За його задумом, десять полкiв iз тринадцяти, крiм того, все Низове Вiйсько, виходять пiшим ходом i, криючись, пiдтягуються до турецького табору. Тисяча козакiв з його власного Киiвського полку стають у тилу нападниках iз десятком легких гармат i сотнею гакiвниць. Вони будуть прикривати вiдхiд вiйськ пiсля завершення штурму. Переднi, не здiймаючи шуму, заходять у намети, коло кожного з яких, як доповiли вивiдники, свiтить лiхтарик, i починають рiзню, намагаючись знешкодити якомога бiльше туркiв перед тим, як здiйметься тривога.

За ними йде пiвтори тисячi обозних служок, що захоплюють гарби, худобу, коней, всяке iнше майно. Зачувши, що бойовище розгорiлось у повну силу, вони, взявши всю можливу здобич, вiдходять у свiй табiр. За ними вiдступае передовий загiн, вiдхiд якого забезпечуе тисяча козакiв з арматою, що залишалися позаду. Вони вiдходять в останню чергу i, напевне, зазнають найзначнiших втрат.

Сагайдачний зiтхнув. Майже всiх iз цiеi тисячi вiн знав особисто, тому й доручив iм саме таку роль у майбутнiй операцii. Щоб уникнути безладного грабунку турецького табору, вiн наказав дiлити всю здобич на великiй Радi. Схоже на те, що на кожного живого козака його полку здобичi вийде найбiльше…

– Ех, пани-ляхи, пани-ляхи… – журно мовив у вуса Сагайдачний. Незважаючи на те, що з Варшави ще вдень прибув гонець iз рiшенням Сейму про нiчний напад, Ходкевич все ж утримався вiд цього необережного, на його думку, кроку.



Микита тихенько пiдвiв голову з багнюки й подивився лiворуч. Там, за десять крокiв вiд нього, лежав Андрiй Кульбаба. Микита його не бачив у темрявi, але знав, що вiн там. Попереду, зовсiм поряд, ходив вартовий у бiлому яничарському кауку, теплому червоному джеббе[41 - Джеббе (тур.) – накидка.] i шкiряних чарухах. Бiля шовкового череса мав криву шаблю, а на плечi нiс довгу харбу[42 - Xарба (тур.) – спис.]. Халавуз[43 - Халавуз (тур.) – стражник.] був сонним i раз по раз позiхав, затуляючи рот долонею. Вiн i не здогадувався, що за кiлька крокiв вiд нього, у темрявi, причаiлася швидка й беззвучна смерть.

Зачекавши, коли халавуз пiдiйде ближче до Андрiя, Микита тихо, мов ящiрка, поповз уперед, стискаючи у руках кривий нiж. Тепер вiн був на самiй стежцi, по якiй ходив вартовий. Напружено чекав домовленого гасла.

Нарештi позаду тричi пугикнув сич. Халавуз лiниво повернув голову в темряву. Микита склав долонi бiля рота i голосно заквилив по-соколиному. Наполохавшись, турок зняв iз плеча харбу, виставив перед собою i сторожко пiшов на шум. У ту саму мить за його плечима виросла постать i, пiймавши ззаду за шию, вдарила ножем у серце. Микита пiдскочив i пiймав турка за ноги, якими той почав молотити землю. Андрiй висмикнув нiж i повiльно, не вiдпускаючи затуленого рота, опустив тiло халавуза на землю. Обмацавши складки одягу, дiстав два пiстолi. Один простягнув Микитi. Праворуч, а потiм лiворуч вiд них почулася метушня i вигук: «тезекере!»[44 - Тезекере (тур.) – перепустка, пароль.], а за ним – тихе харчання. Козаки принишкли, але бiльше не пролунало нi звуку. Через кiлька хвилин турецька варта на добру милю периметра табору перестала iснувати. Скрадаючись у цiлковитiй тишi, юрби запорожцiв пiдступили до пiдсвiчених лiхтариками бiлих шатер. За мить почалася рiзанина…

Увiрвавшись у перший-лiпший намет, Микита навмання рубонув шаблею i почув, як на обличчя бризкнуло щось мокре й тепле: «Кров! Влучив!» – промайнуло в головi, i вiн почав направо i налiво рубати темнi постатi, що увi снi розкинулися на килимах. Намагався влучити в шию чи в голову, щоби було напевне. За хвилину покiнчив. Із шiстьох туркiв не встиг прокинутися жоден. Не гаючись, вискочив на вулицю. Сплячим поки що табором уже лунали першi болiснi зойки. Зовсiм поряд побачив другий намет, поруч з яким мирно горiв пiд зеленуватим склом лiхтарик. Микита похапцем кинувся туди. За мить рвонув лiхтар iз жердини й повернувся до намету. «Пiдсвiчу» – майнула думка. Назустрiч, вiдкинувши вiдлогу намету, висунулося заспане бородате обличчя. Вiд несподiванки при виглядi закривавленого козака турок вiдкрив рот. Микита щосили замахнувся й за мить опустив лезо на незахищену шию бiдолахи. Голова, яка так i не змогла зрозумiти, що ж вiдбуваеться, глухо стукнула об землю. Безголове тiло зробило кiлька непевних крокiв i незграбно заточилося. Перескочивши через нього, Микита забiг до шатра. У тремтливому свiтлi лiхтаря побачив кiлькох туркiв, якi, пiдхопившись, очманiло клiпали чорними, як оливки, очима.

– Урус шайтан!!! – несамовито заволав один iз туркiв i потягнувся до пiстоля на стiнi шатра.

Сплюнувши липку слину, Микита заходився рубати направо i налiво. За хвилину покiнчив i з цим наметом. Кинувся на вулицю. У рiзних мiсцях уже палало кiлька наметiв. Яскравi язики полум'я вихоплювали з темряви напiвголих туркiв, що безладно бiгали мiж шатрами й падали пiд безжалiсними ударами козакiв. Кров лилася широкою рiкою. Праворуч вiд себе Микита побачив iще один намет, в якому не було нiякого руху. Не вагаючись, вiдкинув парусинову вiдлогу i ступив у темне черево намету. На мить лiхтар розгорiвся сильнiше, висвiтливши у дальньому кутку серед килимiв купу мотлоху. Пусто. Вже хотiв пожбурити лiхтар на пiдлогу i йти геть, коли погляд упав на голу ногу, яка майже до колiна висунулася з-пiд безладно накиданого одягу в кутку. Микита рiзко пiдiйшов до неi i кiнчиком шаблi вiдкинув оксамитову ковдру, яка приховувала решту господаря ноги. На мить його обпекло повним зневаги й лютi поглядом.

Не виказуючи й тiнi страху на вродливому блiдому обличчi, на козака дивилася величним поглядом вбрана в сукню з блискучоi з темно-зеленим полиском парчi смаглява жiнка. Мовчки звелася, потiм пiднялася на ноги. Схрестила на грудях руки й смiливо ступила назустрiч Микитi. Струнка дiвоча постать пiд сукнею напружилась i стала схожою на кiшку, яка приготувалася до стрибка. Гарне обличчя в пасмах розпущеного чорнявого волосся виблискувало, як перлина у коштовнiй оправi. Очi палали. На мить Микитi здалося, що вона, беззбройна, зараз кинеться йому в обличчя. Але нi, ступивши ще крок, туркеня застигла на вiдстанi витягнутоi руки вiд запорожця. До нього долинули чарiвнi пахощi схiдних парфумiв. Зi смiливим викликом поглядала в очi. «Я тебе не боюся, кате!» – красномовно промовляв цей погляд. Якусь мить Микита замилувався ii хоробрiстю i вродою. Розгубився i не змiг визначитися, що робити далi. Погляд темних, як нiч, очей вiдбирав силу й рiшучiсть. Із цього стану вивiв оглушливий гуркiт пострiлу, який бахнув зовсiм поряд. Микита здригнувся всiм тiлом, приклав до грудей правицю з шаблею, вклонився, не спускаючи з неi очей, i вийшов. У мерехтливому свiтлi не побачив тонкого леза кинджала, затиснутого у тремтячих пальцях.

Рiзанина продовжувалася. Турки, якi встигли прокинутися, намагалися зорганiзуватись, але не могли. Козаки все далi заглиблювалися в обоз, залишаючи на своему шляху вогонь, смерть та хаос. Страшний переполох вчинився навiть у конаку Османа II, до якого залишалося не менше милi. Захеканий нумеджи, капiтан султанських охоронцiв, бiгав довкола наметiв падишаха, намагаючись заспокоiти переляканих охоронцiв. Страху додавало ще й те, що пострiли лунали звiдусiль: де не було козакiв, стрiляли напiвсоннi аскери, зав'язуючи перестрiлку мiж собою. На артилерiйськi позицii вискочив чималий табун татарських бахматiв. Конi без вершникiв трощили майно гармашiв i калiчилися самi у темрявi та гуркотi нiчного бою.

Микита приеднався до чималенькоi ватаги запорожцiв. Тепер у намети заходити було небезпечно, тож iх розстрiлювали й закидали смолоскипами на вiдстанi. Вiд пожеж на бойовищi стало свiтло, немов удень. Якоiсь митi Микита помiтив Горбоноса. На того з криком летiв закутий у лати чорний, як вугiлля, нумедiець. Несамовито виблискували бiлки вирячених очей. У руцi над головою блискучий меч-нiмша. Максим спокiйно дiстав лiвою рукою пiстоль i дiловито збив нумедiйця з нiг влучним пострiлом. Той за iнерцiею пробiг ще кiлька крокiв i гепнувся Горбоносу пiд ноги, Максим навiть не поворухнувся. Неквапно оглянув пiстоль, устромив його за пояс. Потiм переступив через труп i побiг далi. Микита, не гаючись, кинувся за ним. Пам'ятав, що той ще не зовсiм одужав пiсля поранення. Але несподiвано для себе виявив, що за тридцятирiчним Горбоносом не так легко встигнути.

– Та ну тебе к бiсу! – махнув рукою Микита i пристав до гурту переяславцiв, що оточили три десятки яничарiв i поступово вирубували iх, звужуючи коло.

Увесь цей час Сагайдачний мчав верхи на чолi двох сотень турецьким табором. З наскоку розносив турецькi загони, якi починали чинити органiзований опiр. З'являвся то тут, то там, i вище здiймалися вогнi пожеж, голоснiше волали помираючi вороги. Звiдусiль сипалися на туркiв кулi, стрiли та невмолимi шабельнi леза. Все ж через годину гетьман зрозумiв, що далi зволiкати стае небезпечно. Час вiдходити, турки опам'ятались i почали насiдати звiдусiль. Повернувся до сурмача, який весь час був поруч.

– Давай гасло! Пора вiдходити!

Сурмач високо пiдняв срiбну сурму, й над палаючим безладдям задзвенiв рiзкий голос бойовоi команди. Його миттево пiдхопили у полках i понесли запорожцям наказ вiдступати. Бiй поволi почав ущухати. Через чверть години повз гетьманську варту потяглися навантаженi скарбом обознi. З гуркотом котилися гарби й вози, оглушливо мекали череди кiз та овець, яких гамселили щосили ногами, киями та батогами. Вже зараз було помiтно, що напад досяг своеi мети. Залишалося лише вiдступити з якомога меншими втратами.

Поволi й козаки передового загону почали вiдходити з турецького табору, що тепер нагадував стривожений мурашник. Закiнчивши бiй «галасом», запорожцi ставали батавами у три ряди i готували до бою мушкети. Почався вiдступ. Пiд командою старшин перший ряд ставав на колiно i робив два залпи «через одного». У цей час двi iнших шеренги вiдходили на десяток крокiв, i готувався до бою другий ряд. Оббiгши iх, козаки першого ряду похапцем забивали заряд у розрядженi мушкети. Таким чином пройшли кiлька сотень крокiв. Розлютованi турки подекуди проривалися через мушкетний вогонь i зав'язували у лавах кривавi сутички, однак майже одразу такi хоробрi падали долiлиць, обливаючись кров'ю…



Микита, Максим та Андрiй стояли поруч, спина до спини. Надто пiзно вони здогадалися, що зайшли дуже далеко. Коли почули сурму, навкруги рябiло вiд десяткiв оскаженiлих туркiв. Вони вiдразу несамовито кидалися на запорожцiв, однак скоро зрозумiли, що це небезпечно. Пiд ногами у козакiв лежали тiла двох десяткiв необачних яничарiв.

Утворивши коло за п'ять крокiв, аскери шипiли i на свiй лад лаяли «каферiв».[45 - Кафер (тур.) – невiрний.]

– Пострiляють, як зайцiв, – сплюнув захеканий Андрiй, – як дiтей упiймали!

– Ще не упiймали, – глухо сказав Непийпиво. Йому було видно, як до них прорубуеться комонний козацький загiн. Але за хвилину мушкетний залп туркiв примусив iх вiдступити, втративши кiлька вершникiв. Микита бачив, як вони вiддалялись, i з сумом подумав, що залишився тут не сам, а з обома найвiрнiшими друзями. Витерши рукавом кожуха спiтнiле чоло, крикнув у натовп:

– Ну, дияволи бусурманськi, хто перший до козацькоi кровi охочий, пiдходь!

– Та вони бояться, Микито! Нас аж трое, а вони однi! – Максим голосно засмiявся.

– Тю, чого боятися? Раз ненька породила, раз i вмирати! – пiдхопив Андрiй.

З натовпу наставили кiлька яничарок.

– Прощавайте, друзi! В Отця Небесного зустрiнемося, – спокiйно промовив Микита.

Раптом наперед пробився чорбоджия у китайчатому тюрбанi. Щось скомандував по-турецьки. Яничарки опустилися. Турки враз притихли, обпiкаючи козакiв повними лютi й ненавистi поглядами.

– Щось задумали, душогуби, – крiзь зуби просичав Максим. – Хочуть живими взяти!

– А дзуськи вам! Нате ось! – Андрiй скрутив закривавленими пальцями дулю i стромив ii туркам. Кiлька чоловiк кинулося вперед, але, побачивши спрямованi на них леза шабель, повернулись у коло.

Минуло кiлька хвилин. Натовп довкола козакiв збiльшувався. Пострiли було чути все далi й далi: полки вiдходили, взявши велику здобич. Скоро заговорили гармати й гакiвницi загону прикриття, що свiдчило про завершення операцii.

– Слава! – раптом крикнув Микита.

– Слава братчикам! – пiдтримали Максим з Андрiем, пiднявши догори шаблi.

Турецький чорбоджия нервово зиркав на запорожцiв, чогось очiкуючи. Нарештi через натовп продерлися четверо яничарiв, несучи у руках сiтки з тонких шовкових шнурiв.

– Хай йому грець! – вигукнув Максим, коли сiтки опутали його з нiг до голови. Спробував ударити шаблею, але його вже повалили на землю. По головi гучно вдарило щось важке, i свiдомiсть поринула у дзвiнку далечiнь…



Першим почуттям, коли отямився, був бiль. І Максим навiть не мiг сказати, що болить бiльше: голова, у якiй стукотять тисячi келепiв, порубанi груди чи вивернутi назад затерплi руки. До цього додавалася страшна спрага. Важкi, немов налитi свинцем, повiки не хотiли пiднiматися. Максим застогнав. Десь поруч почувся хрипкий голос Андрiя:

– Живий, Максиме?

– Не знаю, – простогнав Горбонiс.

– Накрили-таки мокрим рядном бусурмани!

Максим поволi пiднявся i сiв, голосно застогнавши.

Нарештi вдалося розплющити очi. Перед собою у сивому мороку побачив обличчя. В опухлому, вкритому синцями i чорною сукровицею видi годi було впiзнати вродливого Кульбабу. Оселедець йому розкуйовдився i нагадував кущ болотяноi тирси.

– Ти такий гарний, Андрiю, – простогнав.

– Ти ще себе не бачив.

– Де ми?

– Чорт його знае, яма якась. Тут вони полонених тримають. Коли нас укинули, тут двое полякiв сидiло. То iх зранку на страту поволокли.

– А Микита де?

– А он, пiд стiною. Йому теж дiсталось.

Пiд вологою глиняною стiною дiйсно лежав заюшений кров'ю Непийпиво.

Вiдчуваючи бiль у всьому тiлi, Максим переповз до Микити.

– Микито, братику, чи чуеш?

Микита у вiдповiдь застогнав.

– Живий, чортяка!

– Та живий, я дивився, – сказав Андрiй.

– Анафемська мотузка, – почувся голос Микити, – гадав, що руки вiдрубали.

Вiн повiльно звiвся, спираючись плечем до стiни.

– Що будемо робити? – спитав одразу.

– Зараз нiчого, хiба вночi. Ми якраз посерединi бусурманського табору. Не проб'ешся, – спокiйно вiдповiв Андрiй.

– До ночi ще дожити треба, – сказав Максим.

– Хоч мотуззя це кляте зняти! – Андрiй вiдхилив голову назад, намагаючись роздивитися мотузки, якi здавлювали руки.

– У мене в чоботi нiж… був! – Микита подивився на своi босi ноги.

– Атож. І в мене був, – сумно посмiхнувся Андрiй.

– Микито, перевертайся на живiт. Я спробую розгризти. А ти, Андрiю, гризи моi пута! Потiм тебе розв'яжемо, – зрадiло мовив Горбонiс.

Микита перевернувся i, зцiпивши вiд болю зуби, чекав, доки Максим розгризе мотузки на посинiлих руках.

– Чорт забирай! Так дiла не буде. – Максим сплюнув. – Треба гризти по черзi, мотузки мiцнi, як казна-що. Давай, Андрiю, вiдпочивай, потiм Микиту будеш звiльняти.

Андрiй у знемозi вiдкинувся на вогку глину. Прямо перед очима стирчав зi стiни шматок загостреного каменя.

– Стривай! Що це? – роздивлявся, наблизивши очi. – Хлопцi, та це ж кам'яний келепок. Таким у давнину користувались. Я такий колись на Сiчi бачив. Старi люди казали, що iх нашi люди ще тисячi рокiв тому робили. Треба його дiстати!

Максим скоса подивився на камiнь.

– Йди, гризи. Знiмемо пута, побачимо.

Через деякий час мотузка на Микитиних руках подалася. Вiн потер зап'ястя i почав неслухняними пальцями розв'язувати Горбоноса.

– Та не смикай, клятий, боляче!

– А ти думаеш, менi було не боляче?

– Дiдько б тебе взяв! Та розв'язуй уже!

Третiм розв'язали Андрiя. Вiн одразу ж схопив крем'яний молоток. На блискучiй поверхнi вирiзнялися рiвненькi сколи, що ними прадавнiй воiн гострив свою зброю.

– Хоч одному череп проломлю! – зловтiшно промовив Кульбаба, примiряючи до руки знахiдку.

– Тiльки й того, – задумливо подивився вгору Микита. – Може, ще щось вигадаемо?

Максим знизав плечима.

– Може.

Нагорi, очевидно, зiйшло сонце, освiтлюючи своiми променями збитi з довгих нетесаних кiлкiв грати, якi накривали яму. До них було досить високо – не менше трьох сажнiв. Гладкi, з втрамбованоi глини стiни, не залишали найменшоi можливостi пiднятися на поверхню. Тривалий час мовчали. Допiкали спрага та бiль у побитих тiлах. Нарештi Андрiй не витримав.

– Давайте хоч поговоримо?

– Говори, – байдуже подивився на нього Максим.

– Нi, правда, треба говорити, а то скиснемо зовсiм.

– Правду кажеш, – озвався Микита. – Про що ж гутарити?.. У Переяславi хтось був?

Обидва заперечливо захитали головами.

– Отакоi! Переяславцi… А там добрий шинок е попiд лiсом… такий мед у шинкарки, такий липняк, що й гетьмановi скуштувати. Та й шинкарка нiвроку… Прiська! Вогонь баба! За золотого i нагодуе, i напоiть…

– І обiгрiе! – посмiхнувся Максим.

– Нi-i, – протягнув Микита, – це вiд душi. Грошi, щоправда, полюбляе. Але ж воно вiдомо – шинкарка… Як будемо жити, обов'язково заведу. Тiльки на мед!

– Тож на мед… – Максим засмiявся. Сiчовий характер не давав довго сумувати.

Почали жартувати, лише Андрiй сидiв мовчки. Замислено малював щось на землi кам'яним молотком. Потiм пiдняв голову. Був незвично серйозний, хоча розпухле вiд побоiв обличчя виглядало кумедно.

– Як батько на Сiч iхав, менi ще й семи не було. Вiдтодi й не бачив. А от тiльки й зустрiчi… шкода… Я, пам'ятаю, весь час собi уявляв, що його, як Байду, за ребро почепили, а вiн з лука султана поцiлив. А вiн казав, навiть у Царгородi не був. Як попав на галеру до пашi спочатку, так i був iз ним десь бiля Кизил-Кермену. А Данило з Остапом в Царгородi на палi… Я iх i не пам'ятаю майже. Так, лише трохи.

– Доля така наша, – тiльки й вимовив Микита.

– Знаю… А я хiба що? На палю, то на палю.

– Ех! Самi виннi. Треба було купи триматися. Та хiба встежиш?.. Дивно, що втрьох залишилися, дурна вдача!

– Не скажи, Максиме. Там таке робилося, що хто завгодно попав би. Та що я… Хiба ми першi? – постукав Микита Горбоноса по плечу. – Чи хiба жалкуеш за чим?

– Та не знаю, – вiдмахнувся Максим. Хвилину повагався i продовжив: – Багато за чим жалкую. Пановi своему борг не сплатив, а вiн тут, поруч. Дивний збiг… Грабовський, пам'ятаете?

– Який?

– Ну той, з Кам'янця…

Андрiй заклiпав запухлими очима.

– Тю! Це не той Грабовський….

– Той самий, Андрiю. Я в нього крiпаком був у Пилявцях. Сиротою рiс. У пана хорти добрi були, вченi… Пан полювання любив дуже. І синка свого привчав. А той хоч i малий, та дарма, любив гарно жартувати. Марек Грабовський його звали. То вiн, цей самий Марек, мене, як однолiтка, та й не лише мене, частенько собаками цькував. А одного разу мало до смертi не зацькував: дивився я на нього погано. Того i втiк я на Сiч, дякувати Боговi й добрим людям, виходили. А тепер зустрiв… Ти скажи: як воно в життi переплетено! Правду скажу перед лицем смертi: покохав я панi Юстисю, а вона, виходить, йому дружина. Якщо зараз виживу, не розминемося ми з паном хорунжим.

– Ти знав, що то той Грабовський, вiдколи я тобi сказав? – запитав Кульбаба.

– Так.

– А чого ж мовчав?

– То мое. Навiщо воно вам? Та й поранили мене потiм. Не встиг обмiзкувати, що з ним дiяти.

– Не кажи так, – мовив Микита. – Ми друзi й допоможемо, коли що… А за бабу нема чого червонiти, не всiм на Сiчi бражниками та гультiпаками бути. Он Андрiiв батько трьох на Сiч привiв – як дуби! Сподобалася баба – бери. На то i паланки. Там теж козаки жиють. Тiльки от вiри вона собачоi… Ну, та це вже сам голову маеш.

Нагорi рипнуло, i на голови козакам полетiли грудки землi. Грати вiдсунулися набiк, i на тлi неба вималювалася голова в бiлому тюрбанi.

– Вилазьте, свинi, вас хоче бачити сам падишах! – прокаркала голова чистою украiнською мовою. У яму опустилася довга драбина.

Запорожцi неквапно пiднялися нагору, мружачись i розглядаючи все навкруги.

Довкола ями стояли десятеро яничарiв iз шаблями наголо. Бородатi обличчя виражали зневагу й лють. У таборi майже не було видно слiдiв нiчного погрому: турки прибрали тiла вбитих i спаленi шатра. Тiльки подекуди лежали обгорiлi лави, столики, битий посуд i порубанi скринi. Над головою, крiзь завiсу високих хмар, просвiчував диск сонця. Судячи з його розташування, уже було за пiвдень.

Яничарський онбаша подивився на в'язнiв i щось запитав у потурнака, який заглядав до ями.

– Ага питае, чому ви, бруднi тварюки, розв'язанi? – переклав потурнак.

– Переклади своему азi, що ми не конi i путати нас не треба, не втечемо, – похмуро вiдповiв Микита.

Онбаша щось наказав двом яничарам. Тi поховали шаблi у пiхви i заходилися в'язати козакiв мотузками з кiнського волосу. Довелося скоритися. Пересвiдчившись, що всi трое зв'язанi, онбаша скомандував рухатися вперед. Узятi в кiльце озброеними яничарами запорожцi попрямували до похiдного конаку, що виблискував у сонячних променях рiзнобарвними шовками дорогих наметiв. Розташований на високому пагорбi конак було видно з будь-якоi частини турецького табору. Коли проходили крiзь лiс наметiв, козаки раптом зупинились i здивовано розкрили роти: перед ними стояв небачений, велетенських розмiрiв звiр. Помахуючи великими, з рядно, вухами, вiн сумно дивився навкруги. Ноги, що ними впирався в землю, виглядали, як стовпи, а довгий нiс дотягував аж до землi.

– Що то воно, братики? – запитав Андрiй.

– Сльоня, – коротко вiдповiв Микита.

– Тю! Такого чорта здалеку настрашишся!

Яничари загелготали i почали бити козакiв рукiв'ями шабель помiж плечi. Рушили далi.

– І чого його боятись. Як кiнь, тiльки бiльший, – байдуже сказав Максим. – Нас от до справжнього чорта ведуть.

Пройшли з пiвмилi. Пагорб з яскравими шатрами залишився праворуч. Їх вели все далi й далi, а повертати до конаку нiхто не збирався. Очевидно, турки не мали на метi вести бранцiв до султана. Куди ж тодi?

Усе стало зрозумiлим через чверть години. Козакiв пiдвели до великого бiлого шатра, яке дещо вирiзнялося вiд iнших розмiром i двома халавузами на вартi. Їх поставили у рядок i завмерли, когось очiкуючи. Шаблi яничари все ще тримали напоготовi, незважаючи на те, що запорожцi були зв'язанi.

Незабаром iз намету вийшов маленький худий турок зi злим поглядом оченят i довгою, iз сивиною, бородою. Судячи з одягу, перед полоненими стояв не простий аскер. Потурнак, що весь час плiвся позаду, запопадливо вибiг наперед i став бiля маленького турка, зберiгаючи на обличчi улесливий вираз. Здавалося, що вiн лише дивом втримуеться, щоби не впасти долiлиць перед своiм паном.

Якийсь час турок походжав перед бранцями, зазираючи iм в очi повним зневаги поглядом. Потiм про щось запитав потурнака, що, мов тiнь, стояв за його спиною. Той вiдповiв турецькою. Турок знову пройшовся перед козаками. Зупинився. Нарештi звернувся до них.

– Ви, гяури, заслуговуете найлютiйшоi смертi! – переклав потурнак. – Вам знiмуть шкiру, а потiм посипатимуть сiллю, доки ви не сконаете. І навiть це не було б достойною карою за вашi злочини, о нечестивцi!

Турок продовжував щось говорити, а його слуга поспiхом перекладав:

– Ви мерзеннi бранцi його величностi падишаха i слуги його Дiлавер-пашi. Як насмiлилися ви, порушуючи всi правила ведення чесноi вiйни, напасти вночi на сплячий табiр? Так не воюють чоловiки, так воюють смердючi шакали!

– Передай пашi, – озвався Микита, – що ми воюемо так, як вважаемо за потрiбне. А вас, бусурманiв, на свою землю не кликали.

Потурнак переклав. Дiлавер-паша хмикнув.

– Якщо бути чесним, я хотiв би, щоб усi моi аскери мали таку вдачу, як ви, кафери, – сказав вiн через перекладача. – І вас не турбуе майбутне? Менi це цiкаво. Адже та страта, що ii наготували вам, не мае рiвних у своему родi. Я навiть думаю, що це вершина майстерностi ката – залишати живим того, кого вiн катуе, ще деякий час. Тiло без шкiри i сiль – це занадто для людини.

– Чув я вiд старших, що воно, мов комашня, кусае, коли шкiру здирають. Самому цiкаво, чи правда, чи нi, – з посмiшкою вiдповiв Андрiй.

Дiлавер-паша теж посмiхнувся, коли почув переклад, i пiдiйшов до Кульбаби впритул.

– Коли шкiру будуть здирати з тебе, гяуре, я попрошу ката, щоби робив свою роботу особливо майстерно. Тобi сподобаеться.

– А я що, гiрший за нього? – подав голос Максим. – Прошу ласкаво i мене своею милiстю не обiйти.

Дiлавер-паша зареготав уже на повний голос.

– Аякже. Я навiть скажу бiльше. Ваше бажання для мене – закон, з вас будуть рiзати ременi кiлька днiв.

– От добре, – докинув Микита, – ще побачимо, як iз вас, псiв, нашi хлопцi всi тельбухи повитрясають.

Дiлавер-паша зблiд. Посмiшка з його обличчя одразу зникла, i вiн, тамуючи злiсть, кинув крiзь зуби:

– Збийте з них пиху i киньте у яму. Завтра на свiтанку почнемо. Адже очiкування смертi гiрше вiд самоi смертi, дiаманти моеi душi? – вiн уже вгамував злiсть i з посмiшкою дивився на козакiв. – Ну, у вашому випадку це прислiв'я втратить сенс, це я вам обiцяю.

Дiлавер-паша круто повернувся i рушив до шатра. Запорожцiв рукiв'ями шабель погнали назад до ями.

Бiля ями трьох збили з нiг i почали лупцювати, намагаючись влучити гостроносими чарухами у найболючiшi мiсця. Вiдходивши iх до втрати свiдомостi, вкинули до ями.

Очуняли вже, коли у ямi було майже темно. Говорили мало, у кожного в головi гуло, як у порожньому казанi. Спрага вже мучила пекельним вогнем. Андрiй розрiзав пута за допомогою кам'яного молотка i допомiг звiльнити руки друзям. Удвох iз Микитою перев'язали, розiрвавши сорочки, Максима, у якого на грудях вiдкрилася стара рана.

У знемозi вiдкинувшись на стiни, мовчки сидiли. Боролися з болем i спрагою. Нiкому не хотiлося навiть поворухнутися. Година минала за годиною. Невидиме з ями сонце повiльно схилилося на захiд, i поступово у в'язницi почало темнiти. Зникли спочатку обличчя, потiм постатi, залишилися лише темнi плями, що час вiд часу хрипко зiтхали. Кожен розмiрковував про власне, не тривожачи розмовами iнших. Микита полинув думками у Переяслав, до грудастоi Прiськи, яка не згубила жiночоi привабливостi, хоч i тягнула чималеньке господарство, що залишив по смертi чоловiк, i трьох синiв на ноги поставила. Старшого пообiцяв iй на другий рiк у Сiч забрати, до вiйськовоi науки… Хай вибачае тепер.

Андрiй прокручував у пам'ятi подii останнiх тижнiв. Печеру, потiм щасливий порятунок. Чомусь тiльки йому пощастило минути ятагани. Та ще Яцьковi. Бiдний Яцько… Добряче прикипiв до нього. Усе бiгав, благав навчити фехтувати.. Що ж, тепер друзi навчать. Хоча не так, як вiн. Його ж бо сам Микита вчив! А Микита теж тут. Ще батько, як вiн там? Думае, що вже й живого немае.. Батьку, батьку! Познущалося життя над козаком. Дружину мав, дiтей шестеро мав, хутiр мав… Нiчого не залишилося. Ще й доля подарувала смертi останнього сина свiдком бути. Така вона, доля…

І лише Максим посмiхався у темряву, пригадуючи найщасливiшi у своему життi днi, що минули у Кам'янцi. Зовсiм поряд… Так би й полинув бистрим соколом. Упав би каменем та й притиснув до серця. Нi, вiн ii не залишить Грабовському. Не його вона, по очах бачив, що не його. Та яма глибока… Лише думки, лише вони не мають перешкод. Летiть, думи, до неi, скажiть, що пам'ятае чорнобривий. Спить i бачить, смертi не боiться, бо мае спогади i щасливий у надii зустрiтися в лiпшому свiтi…

Раптом нагорi, обриваючи думки, почулося неголосне шкряботiння. Дерев'янi грати повiльно з'iхали донизу. На тлi темного неба замиготiло кiлька постатей. Як i минулого разу, опустилася драбина, але тепер по нiй хтось полiз у яму. Андрiй стиснув у руцi шматок кременя й застиг, очiкуючи, хто з'явиться. Через хвилину гiсть подолав останнiй щабель i скочив на земляну пiдлогу ями. Здивованi козаки впiзнали у ньому потурнака-перекладача. У руках вiн мав глечик i якийсь об'емний пакунок.

– Доброго вечора, пани запорожцi! – мовив весело.

Напружено вдивлявся у темряву.

– Ну, тобi то вiн не добрий, потурначе, ти вже звiдси живим не вилiзеш! – Андрiй, перемагаючи бiль, став у нього за спиною. Рукою вхопився за драбину, щоби не впасти, другою пiдняв доiсторичну зброю.

Потурнак смiливо зазирнув Андрiевi в очi.

– Зачекай, козаче! Дай хоч сказати, що хотiв.

Здивований Кульбаба помiтив, що у голосi його не було нiякого страху. Це був зовсiм не той тремтячий голос, що його вони чули вдень у Дiлавер-пашi.

– Кажи, як маеш, – почувся з темряви голос Микити.

– Я за вами прийшов. Або визволю, або разом помремо… Ось, айрану[46 - Айран (тур.) – кисле молоко, розведене водою.] поки що випийте, – вiн подав Андрiевi глечик. Здивовано поглядаючи, Кульбаба взяв i зробив кiлька голосних ковткiв. Вiдразу вiдчув себе лiпше. Вiддав глечик потурнаковi.

– Дай братчикам, а я тут тебе постережу. Та дивись, у мене келеп.

Потурнак тихо засмiявся i подав глек спочатку Микитi, потiм Максимовi.

– Ходити можете? – запитав.

– Що тобi треба? – вiдповiв Микита питанням на питання.

– Ось, – прибулий кинув на землю тлумак, що його тримав у руках, – тут турецький одяг, одягайтесь.

Не ставлячи бiльше питань, запорожцi почали переодягатись у турецьке вбрання.

– Так лiпше, – сказав потурнак. – А треба менi життя вашi врятувати, якi, мiж iншим, i куруша тепер не вартують. Зараз тихо пiднiмайтеся за мною нагору. Не дивуйтесь, аскерiв, що вас охороняли, ми порiзали, там двое грекiв стоять поки, щоби нiхто не помiтив. Вони теж хочуть до одновiрцiв перебiгти.

Козаки вже нiчого не говорили, лише виконували накази потурнака. Мовчки вилiзли нагору. Окрiм лiхтаря над ямою, навкруги все було покрите темрявою. На них зацiкавлено дивилися два бородатих обличчя. Осторонь лежали тiла двох убитих туркiв.

Пiднявшись останнiм, потурнак-визволитель щось по-турецьки сказав охоронцям. Один з них пiдняв iз землi три шаблi без пiхов, подав козакам.

– Сховайте пiд халати. І доки я першим у бiйку не полiзу, щоб менi анiчичирк. Пiдемо до Днiстра, там варта слабша, i я каяк заховав. З Божою помiччю проберемося, – зашепотiв потурнак.

– Стiй! – пiймав його за лiкоть Максим. – Як звуть тебе? За кого Бога молити, коли що?

– Був Грицьком, потiм Махмудом, тепер хочу знову Грицьком стати. Ну, вперед, потiм поговоримо.

Скрадаючись, вони пiшли помiж шатрами. У них, незважаючи на недавнiй погром, усi спокiйно спали. Лише де-не-де через бiлi запони просвiчували вогники лiхтарiв, чулися розмови. Десь неголосно бренькав саз.[47 - Саз (тур.) – струнний музичний iнструмент.]

Ішли майже годину, ховаючись вiд кожного перехожого. Лише один раз назустрiч пробiгла закутана з нiг до голови жiнка. Вона лише зиркнула на козакiв i розтанула в темрявi. Десь попереду почувся плюскiт води i крики вартових, що iх тепер значно побiльшало. Але Грицько-Махмуд, не спиняючись, вiв iх одному йому вiдомою стежкою. Запорожцi незчулись, як крики охорони залишились у них за спиною. Ще через десять хвилин почався крутий кам'яний схил, порослий соснами й акацiями. Нарештi заблищали широкi води Днiстра.

Грицько з греками витягнули з кущiв невеликого човна i, намагаючись не хлюпати, стягнули його у воду. Не гаючись, запорожцi сiли на лави i взяли до рук весла. Широкими гребками вiдiгнали каяк далi вiд берега i розвернулися проти течii. Працюючи веслами, почали вiддалятися вiд турецького табору.

Тепер можна було трохи перевести дух.

– Побий мене грiм, якщо я щось розумiю! – прошепотiв Андрiй. – Розказуй, Грицьку, чи то пак, як тебе.

– А що розказувати. Невiльником я був у Дiлавер-пашi. На полi працював тяжко, а як зачув, що паша в похiд на Польщу збираеться, потурчився. Єдиний це був вихiд додому потрапити. У пашi вiйська мало було, то вiн невiльникiв потурчених теж брав… Зi Збаража я, мiщанин.

– А ми думали, ти, клятий, справжнiй бусурман.

– Грiшний я… Молився по-iхньому. А скiльки разiв на допитах християн мусив мордувати! Вiк спокутувати буду… До лаври святоi пiду, у ченцi.

– То ти i нас у каяттi прихопив? – похмуро запитав Микита.

– І вас…

– Ну, то дурно ти це зробив, ми не панотцi, грiхи не вiдпускаемо… Чому не вчепився в горло собакам, чому на християнську кров спокiйно дивився?!

Грицько люто зблиснув очима.

– А ти менi, козаче, у душу не лiзь! Я собi сам суддя. І суддя немилосердний! Пам'ятаеш тих двох жовнiрiв, що до вас у ямi сидiли?

– Пам'ятаю, – озвався Андрiй, – вiн непритомний був, коли iх забирали.

– Сусiди то моi, зi Збаража… Мусив дивитись, як iз них жили тягнули… Прокльони! Чуеш, козаче! Прокльони iхнi слухав, щоби ти тут зараз зi мною у каяку сидiв. Не встиг я iх врятувати… Не встиг! Тепер скiльки житиму… Камiнь на душi тяжкий… А ти, запорожцю, менi в душу не лiзь! Чуеш?!

Голос Гринька забринiв, не ховаючись, над спокiйним нiчним плесом. Микита промовчав. Потiм хотiв щось сказати, але Максим схопив його за руку.

– Перестань, Микито. Так чоловiк картаеться, а ще ти над душею…

Грицько вже кинув весло i обхопив голову руками. Глухо стогнав. Один грек щось запитав його, але той тiльки вiдмахнувся. Потiм заговорив сам до себе:

– Янек… Я ж з ним вирiс… А вiн дивився менi в очi, коли помирав… О Боже всемогутнiй! Хiба можливо забути цей погляд? Хiба можливо коли-небудь це все забути?! Ми з його сестрою мали побратись… Яриночка моя, ясочко кохана, ти теж мене проклянеш, коли дiзнаешся…

Коли кат ламав йому кiстки, вiн сказав… Нi… Я повинен жити! І щомитi повинен спокутувати цей грiх… Яке жорстоке це життя! Чому все це трапилося зi мною? Чим я прогнiвив Отця Небесного?.. А втiм, знаю! Коли вiру iхню прийняв погану! Думав усiх круг пальця обвести, а воно он як… Не бувае все малою кров'ю! Хитрий був Гриць Граб'янка, та не дуже розумний. Так ось воно що, панове запорожцi!

Грицько глухо застогнав та вже бiльше не озивався. Сидiв, обхопивши голову руками, й очманiло дивився перед собою. Мовчки сидiли й козаки, обдумуючи свою пригоду, дивного потурнака та чудесний порятунок iз лап неминучоi смертi. Лише чорнi бородатi греки гребли, тихо занурюючи весла у темну воду. Спливали хвилини.

Нарештi попереду злiва, у темрявi, замайорiли замковi мури. На небi, що сiрiло, почали зникати зiрки. Повернули до берега.

Коли човен шкрябнув об кам'янисте дно, зiйшли у воду. Козаки з огидою покидали у Днiстер турецькi халати i кауки. Залишилися лише у заляпаних кров'ю сорочках i шароварах, хоча було досить прохолодно. Спираючись на шаблi, полiзли вгору…

На окопi полку Федора Бiлобородька вартовi, вiдкривши роти, позирали на трьох укритих синцями i подряпинами братчикiв, що в супроводi трьох туркiв наближалися до насипу.

– Стiй, анафемськi душi! Хто такi?

– Своi, сiчовики.

– А з вами хто?

– Турки! Хто! Хiба заслiпило? Ведiть до полковника!




Двобiй


Сагайдачний сидiв у крiслi посеред гетьманського шатра i читав листа. Недбало покиданi килими на пiдлозi й хутрянi ковдри на похiдному лiжку дратували гетьмана, але вiн вирiшив не кликати джуру, доки не дасть вiдповiдi. Лист був вiд митрополита Іова Борецького, i саме вiн дратував Сагайдачного найбiльше.

У листi митрополит писав, що мае великi сумнiви щодо дотримання поляками своiх обiцянок, даних у Варшавi. Скасувати унiю i встановити в Украiнi владу православноi церкви, як було обiцяно, король не поспiшае. Православних владик утискують у iхнiх правах, а на його листи Варшава вперто не дае вiдповiдi. Було над чим замислитися. Починалося те, чого Сагайдачний очiкував, але у що не хотiв вiрити: шляхта ламала договiр iз козаками. Спочатку в одному, а потiм хтозна… Пригадався Бородавка. Вiн про це завжди казав.

Гетьман зiтхнув i вiдклав листа. Покликав писаря й почав диктувати вiдповiдь. У нiй обiцяв усiма силами сприяти початiй ними справi з повалення в Украiнi Берестейськоi унii i зi свого боку натиснути на короля i шляхту. Обiцяв iще раз вiдправити послiв до Варшави, щоб урегулювати релiгiйне питання та одержати певнi гарантii. Висловлював подяку вiд усього Запорiзького Вiйська за працю i вболiвання за церкву православну…

Нi, нема вiри, що подiе на панiв-ляхiв його пiклування! Ще перед вiйною, коли трусили гаманами i не змогли знайти вiйсько, ще тодi нiчого певного не сказали. Самi лише запевняння у розумiннi й сприяннi. Невиразнi обiцянки про всебiчне обговорення проблеми, збору Сейму для цих слухань. Одне слово, чiтко нiчого не гарантували. Але i не вiдмовляли, ось у чому рiч!

Сагайдачний розумiв важливiсть вiдновлення в Украiнi православноi iерархii, але було щось iще важливiше. Настiльки важливе, що вiн, будучи людиною надзвичайно розумною, зробив вигляд, що повiрив усiм цим обiцянкам. І це «щось» було загальним питанням про долю Вiйська Запорiзького.

Поляки вже не один раз висловлювали думку про знищення козацтва, про жорсткi рамки, що в них хотiли поставити козакiв. Найбiльше це виявилося 1618 року, коли Сейм встановив кiлькiсть реестру у три тисячi чоловiк. Смiшна цифра. Хтозна, якби Владислав тодi не потрапив у скрутне становище у Московii, може, Украiна вже палала б у полум'i громадянськоi вiйни… Але потрапив, i про козакiв згадали. Тепер ось знову. Такi люди, як Ходкевич, Собеський та й сам королевич Владислав добре розумiють, кому завдячують за саме такий перебiг вiйни. Але чи знають це у Сеймi, чи розумiе Сигiзмунд?

Усе ж це було единим виходом для козацтва – подати руку допомоги Речi Посполитiй, i Сагайдачний свiдомо вдався до таких заходiв. Тепер ще раз i ще думав: чи правильно вчинив? Бородавка, наприклад, був проти, а якщо покласти руку на серце, Сагайдачний знав: без його, Сагайдачного, пiдтримки опозицiя Бородавку не скине.

Особливо тривожним дзвоником пролунало повiдомлення своiх людей у польському командуваннi: Ходкевич робив спроби знестись iз турками за його спиною. Що це? Зрада? Нi, це не може бути правдою. Але все ж вирiшив написати листа ще й Ходкевичу: що робив у нього Костянтин Вевелi? Доповiдали, що вiн прибув до полякiв iз ворожого табору за дорученням волоського воеводи Радула. Нi, лист не вирiшить справи. Сагайдачний широко розписався на листi, адресованому митрополитовi, i писар пiшов. Викликав джуру. Стрункий козак витягнувся, очiкуючи наказiв.

– Давайте коня. І приберiть тут, дивитися не можу… К бiсу цi мазi! – рукавом скинув iз рiзьбленого столика мiхурцi з лiками.

Вийшовши, вилiз на коня. Краем ока побачив, що до нього наближаеться кiлька полковникiв. Серед них був i Семен Шило. Зачекав, поки пiдiйдуть.

– Що у вас, пани полковники?

Усi похмуро мовчали. Гетьман звiв брови.

– Ну?

Вiд Сагайдачного не сховалося те, що полковники були не на жарт стривоженi. Що це? Невже голодний бунт?

– Кажiть, про що йдеться! – повторив вiн.

– Козаки неспокiйнi, ясновельможний пане, – озвався першим Зискар. – Кажуть, ляхи зраду замислили.

– Полки, як вулики, ваша ясновельможнiсть, – додав Цецюра Севрюк. – Гудять, гомонять. Мовляв, якийсь Вевелi, посол поганський, у Ходкевича в замку. Таемно його приймають.

Сагайдачний приховав здивування. Похмуро схилив голову:

– Знаю, можете заспокоiти козакiв, я саме iду за поясненнями. Скоро всi про все знатимуть. Щось iще?

Старшини мовчали. Сагайдачний повернув коня, даючи зрозумiти, що розмову закiнчено. Його здивувала обiзнанiсть сiроми значно бiльше, нiж вiн виказав перед старшиною. Однак це вже нiчого не змiнювало. Полковники ще деякий час мовчки дивились услiд гетьману, потiм роз'iхалися. Табiр готувався до черговоi атаки.

У замку нiчого не змiнилося вiд часу, коли Сагайдачний був тут востанне. Та сама варта з надвiрноi шляхти, тi самi пишнi килими, дорогоцiнна зброя та мисливськi трофеi на стiнах. Хiба ще бiльше срiбних канделябрiв пiд стелею. У деяких, навiть незважаючи на денний час, горiли свiчки. В'юнкий рудоволосий лакей, у сюртуку й бiлих штанцях, запросив Сагайдачного зачекати бiля столика з вишуканими стравами й напоями, а сам зник за дубовими дверима гетьманських покоiв. Вiдкинувши правила гарного тону, Сагайдачний набулькав собi чималенький кухоль вина й перехилив одним духом. Подивився на рожевi кружальця м'яса, але iсти не став. Поклав здорову руку на рукiв'я шаблi й нервово заходив по кiмнатi. Ходкевич не примусив себе довго чекати. Вийшов назустрiч у домашньому шовковому халатi. Побачивши Сагайдачного, широко розвiв руки:

– Вiтаю вашу милiсть у моему скромному похiдному домi. Радий знову бачити славного козацького гетьмана.

Сагайдачний, не вiдповiдаючи на посмiшку, потиснув простягнуту руку.

– Моi взаемнi вiтання пану воеводi Вiденському i гетьману Великого князiвства Литовського. Як ся маете, як здоров'я?

– Здоров'я не тiшить, – iз сумом вiдповiв Ходкевич, – а як ваша рука?

– Пухне. Пальцiв майже не чую, i болить ще бiльше. Напевне, на цей раз добре зачепили.

– То е кепсько! Я накажу своiм найлiпшим лiкарям надати вашмостi всю можливу допомогу.

– Дякую ласкаво, але я не з тим.

– Ну, то може по келиху фалернського? То був улюблений напiй Понтiя Пилата! – запитально подивився на Сагайдачного Ходкевич.

Сагайдачний хитнув головою на знак згоди. Ходкевич ляснув у долонi, i слуга, що миттево з'явився (це був той самий рудий шляхтич), по вiнця наповнив яскраво-червоним вином кришталевi келихи.

– Хоча, з iншого боку iсторичною правдою е те, що цей божественний напiй несправедливо поеднують з iменем Пилата, адже вiн iснував i до прокуратора, i пiсля нього.

Сагайдачний пригубив келих.

– Чудовий смак. Маю до вас нагальну справу.

– Я вас слухаю.

– Нам стало вiдомо i, нехай пан даруе менi, вiдомо досить вiрогiдно, що до вас прибули посли вiд султана. Я цiлком довiряю вам, але повинен визначитись…

– О, хай пан не продовжуе. Ви маете на увазi вiзит Костянтина Вевелi? Я вам все поясню. Я намагаюся завжди бути чесним i прозорим для своiх союзникiв, тож менi прикра ситуацiя, що склалася. Пану буде достатньо шляхетського слова гонору?

– Цiлком.

– У такому разi даю вам слово гонору уродзоного шляхтича, що жодних зносин з турками я не маю. Те, що прибув цей волох, говорить тiльки про одне: турки самi почали шукати шляхи для почесного миру. Єдине, чого вимагае Вевелi, те, щоб ми спорядили посольство до вiзира Гусейн-пашi. Але я нiколи не пiшов би на такий крок, не повiдомивши запорожцiв.

– Дякую, шановний пане. Мене цiлком задовольнила ваша вiдповiдь. Ми з вами разом провели вже не одну битву, мали не одну вiкторiю. Але вам вiдомi нашi звичаi – я не е самозванцем, вирiшальне слово за козацькою Радою.

– Що пан мае на увазi?

– Козаки невдоволенi. Звiстка про появу Вевелi пролетiла миттево, тепер табiр вируе. Крiм того, до мене прийшов лист вiд митрополита. Вiн пише, що Сейм не виконуе своiх обiцянок, це теж може знуртувати натовп. Якщо збереться чорна Рада, нi ви, нi я не зможемо затримати тут козакiв нi на хвилину, а це катастрофа для всiеi кампанii i Речi Посполитоi.

Ходкевич пройшовся по кiмнатi. Зморшки на його блiдому чолi поглибились.

– Що ви пропонуете? – нарештi запитав вiн.

– Ви мусите послати високе посольство до козакiв. Нехай це будуть такi люди, котрi могли б гарантувати виконання iхнiх вимог. А це, по-перше, прозорiсть у стосунках з турками, по-друге – виконання рiшень Ради в Сухiй Дiбровi, по-трете – пiдвищення утримання. Ми вважаемо, що сорок тисяч злотих занадто мало за нашу роботу.

– Добре, ви маете рацiю, – по хвилинi роздумiв мовив Ходкевич, – на чолi посольства я призначу Якова Собеського i Петра Ополiнського. Сподiваюся, що цi мужi заслуговують на повагу козацтва.

– Цiлком пiдтримую ваш вибiр. І дуже прошу вас не баритися. Крiм загрози козацького бунту, е ще одна загроза.

– Яка?

– Турки вiдновлюють сили i дух у вiйську пiсля останнiх поразок. Гадаю, що всi цi зволiкання для них – виграш часу.

Ходкевич задумливо погладив коротко стрижену борiдку.

– Я вiддам наказ, не гаючись. Якi ще нагальнi справи турбують вашу милiсть?

– Це поки все, – стримано вiдповiв Сагайдачний.

– Гаразд, – Ходкевич багатозначно подивився на спорожнiлий келих Сагайдачного. – Добре вино, погодьтесь?

– Я не мав сумнiву i ранiше щодо погребiв вашоi милостi.

– Ще келих?

Сагайдачний заперечливо захитав головою:

– Дякую за люб'язнiсть, милостивий пане, але я повинен повертатися до вiйська. Приймiть щиру подяку за вино й… Одне слово, радий, що ми порозумiлися.

– Що ви, завжди радий вас бачити! – Ходкевич ледь схилив голову в поклонi. – Славний гетьман Вiйська його королiвськоi милостi Запорiзького завжди бажаний гiсть у моему домi…



Слова Цецюри Севрюка не були перебiльшенням – табiр гудiв. Сагайдачний, не вiрячи своiм очам, поглядав на купки козакiв, що, мов комашня, вкрили все навкруги. Подекуди лунали гучнi погрози у бiк польського командування. Із спорожнiлих шанцiв сиротливо виглядали не потрiбнi тепер нiкому гармати. Турецького нападу очiкувати було нiкому. Втiм, коли гетьман проiжджав поруч, крики вщухали, – очевидно, авторитет Сагайдачного поки що пiд сумнiв не ставився.

Бiля намету зiбралась уся генеральна старшина. Стурбовано поглядали на гетьмана. Сагайдачний мовчки кинув повiд джурi i покрокував до намету. Через хвилину звiдти вибiг джура й кинувся на пошуки лiкаря: у гетьмана вiдкрилася кровотеча.

Вiдразу по обiдi прибув гонець вiд Ходкевича. Вiн повiдомив, що посольство готове виiхати до козакiв. Сагайдачний вiдпустив лiкаря i звелiв подати коня.

Через хвилину в супроводi хорунжого, бунчужного й булавничого вiн виiхав до середини обозу. Над головою лунали тривожнi звуки литавр, що збирали козакiв на Раду. Звiдусiль, обганяючи почет гетьмана, поспiшали запорожцi.

Коли до козацького кола вкотилася пишна польська кавалькада з Ополiнським i Собеським на чолi, Сагайдачний уже стояв на вкритому килимами пiдвищеннi. В руцi тримав булаву. Гетьманська хоругва трiпотiла на вiтрi, що посилився. Поляки спiшились i залишили коней челядi. Виблискуючи панцирями, попрямували до Сагайдачного. Мовчки схилились у поклонi. Сагайдачний кивнув головою у вiдповiдь. Поляки, за звичаем, пiднесли дарунки – турецьку шаблю й два iталiйськi пiстолi. Вислухали слова подяки.

– Вiд iменi мого короля, коронного гетьмана, Сейму й свого власного хотiв би мовити слово козацтву, – голосом, у якому бринiло почуття власноi гiдностi, звернувся до Сагайдачного Собеський.

Сагайдачний помахом руки вказав на мiсце поряд iз собою. Собеський, проминувши кiлька сходинок, застиг. Оглянув притихлi лави багатотисячного вiйська. Пiсля паузи почав, широко розкочуючи слова:

– Козаки! Славнi лицарi запорiзькi! Захисники отчизни! Звертаюся до вас як до одвiчних оборонцiв вiри християнськоi i захисникiв кресiв[48 - Креси (пол.) – окраiни.] Речi Посполитоi.

Ваша вiдданiсть у нашiй боротьбi проти агресii Османськоi Порти i Татарського ханства вже багато разiв перевiрялася на полях марсових, а хоробрiсть i вiйськова сила достойнi найвищоi оцiнки. За це корона не раз винагороджувала своiх дiтей. Хоча у минулому у вiдносинах мiж короною i козаками були й темнi сторiнки, всепрощаюча рука його королiвськоi милостi щедро обдаровувала своiх вiрних слуг, а пам'ять не обтяжувалася старими негараздами.

Так було досi, так, будемо вiрити, буде i надалi. Навiть за короткий час цiеi кампанii ви показали, що сказане мною не порожнi слова. Чудеса хоробростi й умiлi дii плечем до плеча iз шляхетним лицарством принесли своi плоди – туркiв зупинено. Мало того, iх деморалiзовано i пригнiчено. Тисячi й тисячi бусурманiв уже гниють у землi, а будуть лежати поряд iз ними ще бiльше! Ми повиннi бути разом!

Мене уповноважено завiрити вас, що нi вiйсько польське, нi ясновельможний гетьман, нi найсвiтлiший князь i королевич не мали намiру про щось домовлятись iз турками без згоди на те наших союзникiв запорожцiв. Ось листи! – Собеський високо пiдняв у руцi сувоi паперу з важкими печатками. – У них найсвiтлiший королевич Владислав дае гарантii моiм словам. Прошу зачитати у колi i дати вiдповiдь.

Вiйськовий писар прийняв листи Владислава i Ходкевича i зачитав iх. У листах майже слово в слово повторювалося те, що сказав Собеський. У натовпi почав наростати гомiн. Спочатку тихий шелест, потiм гул, а потiм i хвиля крикiв укрила майдан, на якому провадилася Рада.

– Брехня! Не слухайте iх! – кричали з одного боку.

– Зрадники! За службу нашу туркам продаете! – лунало з другого.

– Що ти про вiру заливаеш, кажи, на яких умовах iз турками замирилися! – вирячивши очi, кричав старий козак, що вибiг наперед натовпу.

– То е неправда! Слово гонору! – вiдчайдушно вiдбивався Собеський.

– Кинути iх тут!

– Додому, досить!

– Конi передохнуть, що будемо робити? Геть звiдси!

Пристрастi завирували ще сильнiше. Окремi групи козакiв полишили коло й почали ладнати вози. Ситуацiя загрожувала вийти з-пiд контролю. Крик лунав такий, що неможливо було розiбрати нi слова. Собеський i Ополiнський стояли пiд хоругвою i розгублено позирали на те, що дiялося навколо. Такого розвитку подiй вони, здавалося, не очiкували.

Становище врятував Сагайдачний. Зрозумiвши, чим може закiнчитися Рада, вiн ще до ii зiбрання наказав гармашам спорядити три гармати. Тепер вiн махнув рукою, i ревiння натовпу заглушили один за одним три гарматнi пострiли. Пiсля цього довбишi щосили загупали в тулумбаси. Хвилина за хвилиною галас почав стихати. Нарештi стих зовсiм, якщо не враховувати неголосного шелестiння, що нагадувало сюрчання тисяч коникiв у степових травах.

Сагайдачний пiдняв булаву.

– Слухай гетьманського наказу! Зараз же припинити непослух! Ви на вiйнi, скурвлячi дiти, чи в шинку? На горло скараю, матiр вашу туди… Це ще що за бидлятник?!

Тиша стала оглушливою. За хвилину Сагайдачний продовжив:

– Тож зараз же вибрати двадцять депутатiв! Хiба звичай забули? Нехай вашi обранцi вирiшують усi питання, а не крики… Що не зрозумiло?

Пропозицiя вибрати депутатiв сподобалась, i козаки, розбившись на окремi партii, обговорювали кандидатури достойних. Подекуди знову виникали сварки, але вони швидко стихали.

Нарештi через годину двадцять сивовусих депутатiв вийшли наперед. Поважно ступаючи, у високих зi шликом шапках i кармазинових жупанах, старi козаки наблизилися до послiв. За давнiм звичаем, сiли у коло i неквапно почали обговорювати один пункт умови за другим. Не забули запалити люльки. Натовп повнiстю притих.

Сагайдачний напружено мовчав. Оглядав стривожено тисячi козацьких облич. Жупани, списи, мушкети, лядунки, очкури. І серед них очi, очi, очi… Що в них, у тих очах? Хiба просто так покинуть усе й пiдуть? Це ж безглуздя! Хiба тiльки Польща в небезпецi? А Украiна? Турки захоплять в першу чергу ii. Пропаде все: i храми, i мiста, i села. Пропаде й Запорiжжя, що його Порта вважае гнiздом розбiйникiв… Усе стане пiд владу бусурманського султана. О Боже всемогутнiй, хiба до цього допустим?

Тепер вiн уже нiчого не вирiшував, тепер можна було лише зачекати… Сагайдачний довiряв Ходкевичу – давно його знав. Але чи повiрять йому козаки? Ех, чорт! Принесло ж того Вевелi!

Депутати з послами говорили досить довго, минуло не менше двох годин, протягом яких усе вiйсько стояло не розходячись. Запорожцi свято оберiгали своi звичаi i раз прийнявши рiшення, згiдно з традицiею, дотримувалися його невiдступно. Тож кожен чекав, про що домовляться депутати.

Нарештi у внутрiшне коло покликали осавулiв i виклали свое рiшення: воювати й надалi. Взамiн за це поляки клялися на Святому Письмi й дали слово шляхтича, що про всi зносини з турками повiдомлятимуть козакiв, будуть лобiювати у Сеймi питання православ'я, як i обiцяли ранiш, а також допоможуть iз харчами, налагодивши спiльне постачання обох таборiв.

Осавули пiшли в полки, запитуючи, що думае про це головний суддя – грiзна козацька сiрома.

Через кiлька хвилин угору полетiли шапки: козаки вiтали рiшення. Сагайдачний перевiв подих. Плечi йому опустилися, на обличчi виразнiше проступили зморшки. За цi кiлька годин вiн смертельно стомився i нiби ще бiльше постарiв. Звелiв подати коня i поiхав до свого намету. У руцi знову посилився бiль, у ранi аж смикало.



Ранок п'ятнадцятого вересня видався сонячним, знаменуючи собою початок бабиного лiта i невеликий перепочинок вiд надокучливих дощiв i багнюки. Однак разом iз цим стало зрозумiло, що вiйна продовжиться з новою силою. За два днi, якi минули пiсля приголомшливого нiчного нападу козакiв, турки оговтались i набралися сил.

Стомленi щоденними боями, пригнiченi невдачами на полi бою i нарештi рiзаниною у таборi, що ii вчинив Сагайдачний, турки потребували хоча б короткого вiдпочинку. І ворог милостиво надав його, вирiшуючи проблеми у власному станi. Такого подарунка вистачило цiлком.

У променях сонця, що било iм у спину, турецькi полки й татарськi орди вишикувалися перед табором. Знамена й бунчуки гордо трiпотiли у струменях легкого вiтерцю.

У Переяславському куренi все йшло за вже звичним розпорядком: пiдйом, як тiльки-но засiрiе небо, молитва, снiданок, що тепер був дещо лiпшим, нiж до ночi дванадцятого вересня, а потiм зайняття позицiй на окопах. Шанцi вже стали такими обжитими, що навiть мали ознаки деякого примiтивного комфорту. Подекуди були пiдбитi деревом i застеленi кожухами, пiд возами лежала солома, що трохи оберiгала вiд вологостi й багнюки.

Микита, Максим i Андрiй, як завжди, лежали пiд шмигiвницею, у двох сажнях вiд них у неглибокiй ямi палили люльки Петро Кульбаба, Товкач, Пiвторакожуха i Сипаха. Ще далi – двое грекiв i Грицько Граб'янка. Вони, хоч i були ще у турецькому одязi, поголили бороди i тримали у руках самопали. Всi вже знали, що грекiв звуть Александрос та Никодим i вони рiднi брати. Козаки весело розмовляли з ними, хоча нiчого не розумiли з дивноi чужоi мови. До Граб'янки ставилися сухо, але вiн i сам не прагнув спiлкування – сидiв весь час мовчки, напружено про щось думаючи.

Кульбаба, Непийпиво i Горбонiс дещо отямилися пiсля короткочасного полону i лише у згадках поверталися до того лихого часу. Того ранку козаки Бiлобородька вiдвели iх до полковника, а той, пославши за кошовим, передав iх Семеновi Шилу. Побачивши Микиту, Шило на радощах ухопив побратима в обiйми. Але вiдразу побачив подив Бiлобородька та його старшини. Опанував себе: булава кошового отамана теж потребувала вести себе в жорстких рамках. Потиснув руки Андрiевi i Максиму. Запитав про дивних супутникiв. По дорозi до коша Микита переповiв iхню дивну пригоду.

Побачивши сина, старший Кульбаба просльозився. Весь минулий день вiн просидiв з почорнiлим обличчям, не поворухнувшись, нiчого не iвши i не пивши. По табору повзли чутки, що бiльше сотнi загинуло. Вiн добре розумiв, що надii побачити сина майже немае, i розпач рвав груди. Та раптом усе перемiнилося. На радощах закидав ошелешеного Андрiя запитаннями i не вiдходив вiд нього нi на мить.

Вiд товаришiв козаки дiзналися, що нiчний напад був бiльш нiж удалим. Лише iхнiй курiнь став багатшим на триста голiв овець, двадцятеро коней i одну гармату. А що вже до лантухiв з ячменем i просом, фур iз сiном, то iх вистачить не менш нiж на тиждень. Дiлили на загальнiй Радi й iншу здобич: посуд, шатра, багатий одяг i грошi, але змученi голодом козаки зараз про це навiть не згадували. Втрати Переяславського куреня були незначними: лише шiстьох поранено та двох убито. Вбитими були Ковтун та старий Бульбанюк. Суворi козацькi душi знайшли нарештi спокiй на полi бою. Обидва були справжнiми сiчовиками без роду i племенi, за якими якщо хто i заплаче, то це кобза… Найбiльших втрат зазнав загiн iз полку Сагайдачного, що стримував розлючених туркiв i дав можливiсть вiдiйти основним силам…

Не вагаючись, турки почали наступ. На цей раз iшли до обох таборiв – польського i козацького. Як завжди, почали обстрiл iз гармат, щiльно посипаючи ворожий табiр смертельним градом ядер i гранат. Понад годину стугонiла i дибилася земля довкола козацьких шанцiв, укривалися завiсою порохового диму порядки турецькоi армii. Величезнi кулi з виттям розтинали повiтря i проорювали цiлi рови у вогкiй землi, ущент розбивали укрiплення й ламали вози. Полилася кров. Козацька армата вiдповiдала, ведучи нерiвну артилерiйську дуель. Пороху не шкодували, у туркiв вдалося добре поповнити його запаси. Ефективнiсть вогню оцiнити було неможливо: турки щiльно вкрилися димом власних гармат, але похмурi гармашi нi на мить не припиняли вогню, люто зиркаючи вперед з-пiд низько насунутих на очi шапок.

Трохи бiльше нiж за годину турки кинулися на приступ. Атакували козацький i польський табори з фронту i флангiв. Над полем розляглось одвiчне «алла».

З окопiв загримiли пострiли. Залп за залпом виривав iз ворожих рядiв цiлi шеренги воiнiв. Обливаючись кров'ю, переднi падали, але заднi переступали через iхнi тiла i вперто йшли вперед. Ще мить – i двi сили зiйшлися на окопi у шаленiй борнi. З ревiнням, криком i стогонами люди били одне одного, кололи списами, стрiляли у налитi кров'ю очi.

Найважче було у польському таборi, на який турки кинули лiпшi своi частини. Яничари набiгали цiлими лавами i починали тiснити жовнiрiв усередину табору. Надлюдськими зусиллями пiхотинцi стримували ворога, але сили iхнi слабшали. Вже цiлi сотнi польських воякiв лежали на землi, i iм було однаково, хто вiзьме гору у вiйнi, як було байдуже i все iнше.

Помiтивши важке становище, Ходкевич кинув на пiдмогу кiнноту, яка одразу була втягнута в бiй iз татарами. Полк за полком губився у натовпах орд Джанiбек-Гiрея. Татари не могли на рiвних битися з панцирним та латним вiйськом, але самим вiдтягуванням сил значно шкодили противниковi. Зачувши близьку перемогу, яничари з потроеною силою кинулися на ворога. Повiльно, але невiдступно вони просувались уперед, залишаючи за плечима землю, встелену своiми i ворожими трупами.

Раптом у фланг яничарам ударив швидкий запорiзький загiн. Зi скаженим свистом i криками козаки вмить зiм'яли лiвий фланг противника. Тиск на полякiв раптово послабився. Почуваючи себе у лещатах, якi щомитi можуть стиснутися, турки повернули назад. Напад було вiдбито. Козаки, ховаючи коней вiд вогню артилерii, з'iжджали з окопа i зупинялися в обозi, щоби дати вiдпочинок коням i вiдхекатися самим.

До Хвилона Беркута, що командував козаками, пiдскочив на гарячому скакунi Любомирський. Вiн був спiтнiлий i похмурий, проте у голосi чулася подяка.

– Ви прибули вчасно. Дякую, козаче, за службу.

– Нема за що, одну справу робимо, – вiдповiв Беркут.

Через кiлька хвилин козаки почали вiдходити у свiй табiр. Вони зникли так само раптово, як i з'явились.

На мiсцi залишився лише один вершник. Вiн зiскочив iз коня i заходився оглядати його праву передню ногу, по якiй стiкала кров. У нозi, трохи вище колiна, стирчав уламок стрiли. Максим Горбонiс, а це був саме вiн, вилаявся i озирнувся у пошуках води. Розумна тварина тихо поглядала на козака, цiлковито довiрившись господаревi.

Неподалiк, поблизу великого шатра з дорогоi тканини, стояла велика бочка. Взявши коня за повiд, Максим повiв його до бочки.

У бочцi дiйсно була вода. Максим пiдхопив цеберце, що лежало поряд, i, сполоснувши, набрав води. Присiв до коня, роздивився рану. Стрiла була з трикутною рихвою[49 - Рихва – вiстря стрiли.], зробленою так, щоб ii неможливо було висмикнути з тiла. Доведеться проколювати уперед.

– Потерпи, Стригунчику, потерпи. Так треба.

Кiнь стиха заiржав. Вiн, здавалось, усе розумiв.

Максим вхопив уламок правою рукою, а лiвою стиснув коневi ногу в тому мiсцi, де рихва мала вийти на поверхню. Із силою натиснув. Кiнь лише ледь чутно здригнувся, коли Горбонiс висмикнув закривавлену стрiлу. Вiдкинувши ii, заходився промивати рану. Потiм дiстав iз кишенi хустину i мiцно перев'язав. Рвучко пiднявшись на ноги, прямо перед собою помiтив лакований, тисненоi шкiри чобiт, просунутий у срiбне стремено. Вище чобота починалася холоша червоних штанiв, яка закiнчувалася блискучим панциром. Над панциром, у свою чергу, сидiла вусата голова у шоломi з пластиною, що прикривала перенiсся. Гусар, набундючившись, позирав на Максима. На вустах бринiла глумлива посмiшка.

– Як се розумiти, лотре? – мовив нарештi.

– Прошу пана вибачити, у мене поранено коня, я повинен був йому допомогти.

– Але менi до одного мiсця хлопський кiнь! Ти перепаскудив воду, що використовують для моеi кухнi! – гусар починав закипати.

– Це не так. Я набрав у цеберце, з нього промивав рану. У дiжцi вода залишилася чистою, можеш пересвiдчитися.

– Лайдак! Сто дзяблiв тобi в печiнку. Ти ще й нахабнiеш. Що ж, я навчу тебе розмовляти з уродзоним шляхтичем.

Гусар вихопив iз пiхов шаблю. Не зволiкаючи, те саме зробив Максим. Вiн пильно подивився на шляхтича i вiд подиву мало не скрикнув: перед ним був Марек Грабовський.

– Ну, це вже навiть смiшно. Хлоп мае гонор?

– Дiстав шаблю – бий! – погрозливо мовив Максим. – Чи, може, злякався?

Горбонiс був одразу роздратований словами шляхтича, який на голому мiсцi шукав привiд для сварки. Але впiзнавши свого колишнього пана, вiн просто оскаженiв. Люто дивлячись на Грабовського, погравав шаблею, перекидав ii з руки в руку.

– Пане хорунжий, що сталося? – почулося раптом за спиною в Максима. Вiн рвучко обернувся i побачив Ходкевича верхи на конi. Попереду гетьмана застигли два охоронцi, що вже встигли дiстати пiстолi i навести iх на Горбоноса.

– Цей галаган, ваша милiсть, мав нахабнiсть мити свою шкапу у дiжцi, з якоi моi хлопи готують iжу. – Грабовський вказав на Максима, пiсля чого закинув шаблю в пiхви. – Але, я гадаю, не варто об нього паскудити лицарську зброю. Це бидло достойне канчукiв!

Ходкевич пильно подивився на козака, котрий теж прибрав зброю у пiхви. Вираз обличчя у нього був такий, нiби вiн дивиться на павука. Потiм перевiв очi на Грабовського.

– Вiн нервовий, як i всi запорожцi. Що ж, пане хорунжий, вибачте йому за ту послугу, яку козаки нам тiльки що надали. Вiн заслужив прощення.

Ходкевич повернув коня й поiхав далi. За ним, презирливо позираючи на Максима, подались охоронцi.

– Дякуй пановi гетьману! – бундючно кинув Грабовський.

Максим поглянув уперед, поза Грабовського. Там, на обрii, за наметами i возами, чорнiв лiс.

– Бачиш той лiс? – показав на нього Грабовському.

– І що з того?

– Чекатиму тебе там, на узлiссi. Якщо гонор маеш, приiзди. Там i подивимося, кого гетьман врятував!

– О, то вже е цiкавим! Ну ж зачекай! Коли тобi завгодно?

– За годину до заходу сонця.

– Дуже добре. Помолися, схизмате, добре помолися!

– Так i зроблю.

Микита взяв пораненого коня за повiд i попрямував до козацького табору. Позаду нього знову почалася стрiлянина. Турки, що декiлька хвилин вiдпочивали за межами досяжностi мушкетного вогню, знову кинулися на приступ. Чулася стрiлянина i попереду. Гармати вже замовкли, щоб не попасти у своiх, i це свiдчило, що турецькi аскери вже пiд самим окопом. В обозi горiла купа якогось мотлоху, що ii, вочевидь, пiдпалили ранiше, гранатою.

Весь день тривав запеклий бiй. Максим разом iз побратимами стримував натовп очманiлих туркiв i майже забув про ранкову пригоду. Вiн стрiляв, рубав шаблею, колов списом, знову стрiляв. Кiлька разiв робили вилазки, перескакуючи через ворожi трупи, i вiдганяли туркiв далеко у поле. Трохи болiв свiжий рубець на грудях, але це не заважало. Не вiдстаючи вiд iнших, Горбонiс кидався у бiй, i вороги падали один за одним. На його обличчi, як завжди, з'явився вираз глибокоi задуми, повноi байдужостi до того, що вiдбувалося довкола.

Пополуднi турки нарештi вiдступили, залишаючи на полi мертвих i поранених. На окопи прибiг Яцько. Принiс повну пазуху сухарiв i чималий казанок iз тетерею. Як завжди, присiв коло Андрiя, який, лаючись, обдивлявся свiй жупан. Весь бiк франтуватоi одежини розпанахало гостре лезо.

– Чорти голомозi, як жупан попсували! Новий майже був. Микито, дивись! Що йому тепер зробиш?

– Та бiс iз ним. Знайшов за чим жалiти, – вiдповiв Микита. – Добре, що тебе не шкрябнув.

– Тю! Таки шкрябнув, псявiра! – Андрiй розшпилив порiзаний жупан, пiд яким була заюшена кров'ю сорочка.

– Сильно? – стурбовано запитав старший Кульбаба.

– Нi, пусте… – вiдмахнувся Андрiй. – Яцьку, що там принiс? Тетеря! Братчики, нумо до страви.

Усi, навiть Грицько Граб'янка i греки, пiдсунулися до казанка. Їли мовчки.

Раптом Максим щось пригадав i рвучко повернувся, дивлячись на сонце. Воно було ще досить високо.

– Що з тобою? – запитав Микита.

– Гадав, що зустрiч прогавив.

– Диви на нього! Ти й тут панянку знайшов? – пiдморгнув Андрiй.

– Нi, тепер пана… Микито, дай коня, мого поранили вранцi.

Непийпиво уважно подивився на Максима i вiдклав ложку.

– Давай, розказуй усе.

Максим, зiтхнувши, переповiв ранкову пригоду в польському таборi.

– От скурвi люди! – з досадою мовив Пiвторакожуха. – Ти iм i того, i сього, кров за них проливаеш. А воно тобi води шкодуе! Ну, е правда на свiтi?

– Пани… – вiдгукнувся Товкач.

– Гм… – протягнув Микита, нагадуючи розмову в ямi, посеред турецького табору. – Гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком… Ну от що, я поiду з тобою. І ти, Андрiю, збирайся. А коня он у Пiвторакожуха вiзьми. У нього кiнь добрий. Таку тичку возить, то пiд тобою лiтатиме.

Виiхали за двi години до заходу сонця, Микита хотiв пересвiдчитися, що Грабовський не надумав якоi каверзи. Коней пустили риссю i розглядали краевиди. Милувала око зелень трави. Давно ii такою не бачили. На полi бою земля вже давно перетворилася на чорну, збиту тисячами нiг i копит пустелю. Те саме було i в таборi. А тут природа радiла останнiм теплим дням i хизувалася своею незайманою красою. Пологi горби i долини, подекуди вкритi лiсом, чарували. У високих травах сюрчали мiрiади цвiркунiв i коникiв, мчали у далечiнь дикi кози, наполоханi присутнiстю людей, у небi виводив своi пiснi жайворонок. Неподалiк нiс своi широкi води Днiстер.

Незабаром пiд'iхали до лiсу. Молодi грабки тягнули до свiтла своi тонкi гiлки, з яких уже почало осипатися листя. Козаки притримали коней, озирнулися. Нiде нiкого. Пустили коней на пашу, а самi вляглись у траву. Пiсля напруженого бою особливо виразно вiдчувалася ця безлюднiсть i тиша. Не вiрилося, що за кiлька верст звiдси сотнi тисяч людей зiбралися, щоб убивати i калiчити одне одного. Дивним видавалося й те, що вони у цей рай прибули з цiею самою метою.

Нарештi неподалiк заiржав кiнь. Козаки миттю пiдхопилися, скочили верхи. На чолi загону з п'яти вершникiв до них наближався Грабовський. Вiн встиг зняти панцир i був одягнутий у кармазиновий жупан i боброву шапку. Позаду iхали у простому одязi пахолки. У кожного в руках був спис, за плечима маячили цiвки мушкетiв. Побачивши козакiв, спинилися. Грабовський скинув жупан, каптан i залишився у шовковiй, гаптованiй срiблом сорочцi. Сидiв бундючно у кульбацi, насмiшкувато поглядаючи на Максима.

Горбонiс теж скинув жупан, пiд яким виявилася домоткана латана сорочка.

– Ну що, пане-ляше, кого гетьман врятував?

– Тебе, звiсно. Але тепер уже не врятуе. На що вдаримося?

– Ти й вибирай.

– Ну, то, може, на списи? Хоча для тебе i батога було б досить!

– На списи, то на списи. – Максим пустив повз вуха другу частину сказаного Грабовським i взяв у Микити довге ратище з прапорцем пiд вiстрям.

Роз'iхались.

Постоявши лише мить, щосили вдарили коней. Конi зiрвалися з мiсця i понесли вершникiв назустрiч. Ратища нацiлились у груди противниковi. Кiнськi гриви, мов прапори, майорiли у струменях повiтря, копита виривали цiлi пригорщi землi.

За мить до удару Максим притримав коня й ухилився вбiк. Спис розiтнув повiтря зовсiм поряд, не зачепивши козака. Миттево Горбонiс повернувся i вдарив. Шляхтич вiдбив ратище вiльною рукою i пролетiв з улюлюканням туди, звiдки рушив у бiй Максим.

Повернули коней вдруге. Цього разу Грабовський перед ударом звiв коня дибки, пiдставляючи пiд Максимовий спис широкi кiнськi груди, а сам щосили вдарив зверху вниз. Козак зрозумiв маневр супротивника i замiсть того, щоб бити коня, узяв ратище двома руками i швидким рухом ударив по списi Грабовського. Почувся сухий трiск, i в руках у Горбоноса залишився лише дрючок: ратище розлетiлося в друзки. Роз'iхалися. Максим кинув на землю непотрiбний тепер уламок зброi. З широкою посмiшкою Грабовський устромив неушкоджений спис у землю.

– Заколоти б тебе, лотра, як рiзник коле на Рiздво свиню. Се було б для тебе справедливим покаранням. Але ти б'ешся з Грабовським! Менi потрiбна чесна перемога. Може, в хама шабля мiцнiша, нiж спис? – шляхтич рвучко вихопив iз пiхов шаблю.

– Чесна, кажеш? О, пан Грабовський завжди був лицарем! Навiть тодi, коли цькував хортами беззахисних хлопiв.

– Цо?! – Грабовський вiд здивування навiть притримав коня, натягнувши повiд так, що той повернувся навкруги. Пильно придивився до Максима.

– Я тебе десь бачив!

– Тю, не впiзнав! Ну, що ж зробиш, роки минули. А от я тебе добре пам'ятаю.

– Ти, напевно, е мiй хлоп! Пся крев! Я не битимусь зi своiм хлопом! Це принизливо! – Грабовський укинув шаблю в пiхви i повернувся до пахолкiв:

– Вiзьмiть його!

Микита з Андрiем вихопили шаблi.

– Е, нi, пане хорунжий. Так не буде! – виступив наперед Микита. – Перед тобою козак славного Вiйська Низового Запорiзького. Вiн занесений у реестр його королiвськоi милостi. Тож бийся або вiддай шаблю.

– Шаблю?! – захарчав слиною Грабовський. – Гаразд, буде тобi шабля!

Вiн вихопив зброю вдруге i щосили вдарив коня острогами, аж з бокiв тому закапала кров.

– До бою!

Максим погнав назустрiч, i за мить супротивники вже крутились один перед одним у смертельнiй каруселi шабельного бою. Криця щоразу знаходила крицю, висiкаючи час вiд часу бризки iскор. Дзвiн змiшався з хрипом коней i короткими криками вершникiв.

Спливали хвилини. Обидва спiтнiли й пристали. Конi хропли несамовито, вкрившись клаптями жовтуватоi пiни. Шляхтич не пiддавався, але й Максим не пропустив жодного удару. Вiн стримував усi випади i пробував нападати сам. І хоча Грабовський був завзятим рубакою, Микита з Андрiем почали помiчати, що Максим граеться з ворогом. Кiлька разiв вiн уже мiг завдати вирiшального удару, але чомусь не робив цього.

Укотре роз'iхалися, люто поiдаючи одне одного очима. Притримували розпалених боем коней.

– Тяжко? – хрипко запитав Максим захеканого поляка. – Спробуй батогом, вiн легший.

Не кажучи нi слова, Грабовський знову кинувся на запорожця. Ще шаленiше застрибали леза шабель. Затанцювали гарячi конi. Поступово з обличчя Грабовського зiйшов вираз лютi, що перетворився на здивування i нарештi застиг маскою шаленого напруження. В очах з'явився страх, що його, втiм, побачив лише Максим.

– А що таке? Пан нiби не мае настрою? – насмiшкувато промовив вiн.

Грабовський не вiдповiдав. Вiн уже стишив натиск i лише крутився довкола Максима, очiкуючи, поки нападе козак. З грудей виривалося тяжке дихання, очi заливав рясний пiт.

Раптом вiн кинув коня вперед i по-зрадницьки рубонув пiд неозброену руку козака. Ще мить – i перемога за ним. Але Максим видався прудкiшим. Вiн похапцем перехилився через коня, перемiстившись тому мало не пiд живiт, потiм випрямився i плазом шаблi вперiщив шляхтича межи плечi. Грабовський аж засичав вiд болю. Злiсть, бiль i сором заступили йому очi, i вiн остаточно втратив обережнiсть. Налетiв, як вихор, не думаючи про захист, i рубав, рубав… Доки гостре вищерблене лезо не торкнулося грудей i не перекреслило червоним пройнятий потом бiлий шовк. Спочатку й незчувся, але страшна сила впала на лезо шаблi, iз дзвоном ламаючи ii навпiл, а величезний козацький кулак зацiдив у вухо. Земля перевернулась i вдарила у спину, перехопивши подих.

Бачив над собою лише блiде обличчя козака. В очах його не було нi радощiв, нi насмiшки. Дивився якось сумно.

– Так ось, Мареку. Що хотiв, те й маеш. Таких iндикiв, як ти, я багатьох бачив. Багатьом вiку вкоротив. А ти… Ти не гетьману дякуй, дякуй дружинi своiй, панi Юстисi. Добре в неi серце, хоч i полька. Я залишу тобi життя.

З вiдчайдушним зусиллям Грабовський звiвся на руках.

– Геть! – гаркнув до пахолка, який хотiв допомогти пановi. – Я впiзнав тебе! Ти Максим, грубникiв синок. Той, що iз запорожцями проiзними утiк!.. Ти знаеш панi Юстисю? Вiдповiдай, псячий вишкребку!

– Даремно лаешся, панi тобi не зраджувала. Просто вона добра людина.

– Чорт! Хлопська кров до хлопськоi завжди тягнеться. Я знав… Але думав, що вона зможе стати…

– Що? – Максим повернувся до Грабовського. Але той уже знепритомнiв i безсило впав на руки пахолкiв. Із розсiчених грудей текли струмочки темноi кровi.

– Перев'яжiть його, а то стече кров'ю, – кинув вiн пахолкам i, не гаючись нi хвилини, погнав коня геть. За ним рушили Микита й Андрiй.

У цей час шатро Османа II було переповнене пишно вбраними та до смертi переляканими людьми. Над трьома десятками постатей, що розтягнулися по пiдлозi, нависла гнiтюча тиша. Здавалося, що вони попадали додолу, зваленi важким сном. Нi шурхоту, нi руху. Долинали лише далекi крики команд та стукiт численних копит. Перед ними, потопаючи в шовках мiндерiв, на оздобленому золотом i слоновою кiсткою тронi сидiла сама смерть. Стара з косою мала вигляд вродливого смаглявого юнака. Палаючi очi позирали з виразом гнiву, блiдi пальцi вчепились у поручнi трону, зробленi у виглядi золотих тигрячих голiв.

Осман II, що вже близько десяти хвилин не промовив жодного слова, люто позирав на похиленi чалми, довгi сивi бороди, прикрашенi золотим гаптуванням шати пашiв. Пiсля крику, що ним перелякав iх до смертi, оговтувався й сам. Душив у горлi непрошенi сльози образи.

Нарештi пiдхопився й забiгав по килимах. Час вiд часу заламував руки й охоплював ними величезну чалму. Потiм пiдбiг до рiзьбленого столика, вхопив тремтячою рукою золотий кунган iз шербетом. Наповнив келих i пожбурив кунган у куток. Пiдняв келих, але, помисливши, кинув його туди само. Знову забiгав. Два чорних, як вугiлля, араби, якi виструнчились у повному озброеннi за троном, блискали бiлками очей, супроводжуючи його метушливу постать.

– О Аллах! – простогнав нарештi Осман. – Чому вiдвернувся ти вiд мене у скрутну годину?! Чому залишив мене в оточеннi цих немiчних, божевiльних вiд старостi верблюдiв?! О великий пророче правовiрних! Дай менi сили, бо не маю на кого сподiватися серед цiеi череди баранiв!

Вiн перевiв очi зi стелi на пiдлеглих:

– Чого ви сюди прийшли?!! Ваше мiсце у ворожому таборi, серед аскерiв! Де моя перемога?!

У вiдповiдь – дзвiнка тиша. Нiхто з пашiв не наважувався пiдняти голови, небезпiдставно вважаючи, що одразу втратить ii.

– Мовчите?! – гаркнув Осман, але раптом щось надумав i сiв на трон. Змiнив iнтонацiю до улесливо-м'якоi:

– Великий мiй вiзире, славний Гусейн-пашо.

– Слухаю, о падишаху!

– Пiднiми голову! – знову гаркнув розлючений Осман, але за мить уже посмiхався.

Гусейн рвучко звiвся. На його блiдому обличчi застиг вираз страху й покори.

– Скажи, вiзире, де мiй улюблений Мустафа-паша, славний бейлербей!

– Вiн загинув у бою, повелителю… – глухо вiдповiв Гусейн. Вiн уже зрозумiв, про що йтиметься. Султан обрав винуватцем саме його.

– Всемогутнiй Аллах вiдбирае найлiпших!

– О так, володарю!

– Мовчати! – Осман витримав паузу. – Скажи, любий вiзире, а де ж наш хоробрий Насаф-паша, муж великоi мiцi та вiдваги?

– Аллах забрав i його. Куля поганого гяура поцiлила у його ясне чоло. Вiн не страждав.

– Слава Всевишньому. Такi люди не повиннi страждати.

– Падишах, як завжди, говорить мудро!

– За що тебе люблю, Гусейне, то це за улесливiсть. Це едине, на що ти здатен.

– Дякую, наймудрiший.

– Добре. Скажи… А тисяча яничарiв, що сьогоднi полягла у ровах, вони теж не страждали?

Гусейн-паша мовчав, розумiючи, що його вiдповiдь нiчого не змiнить.

– Ти знову мовчиш?! – iз гнiвом заволав Осман.

Гусейн-паша, покiрно схиливши голову, очiкував, чим закiнчиться ця показна екзекуцiя.

– Ти недостойний честi бути великим вiзиром, – Осман змiнював настрiй з гнiвного на спокiйно-насмiшкуватий так швидко, що, здавалося, вiн робив це для стороннiх очей. – Я призначаю на цю високу посаду… Валi Дiабере-Кiра, славного Дiлавер-пашу.

Уже знайомий нам маленький турок iз сивиною в бородi пiднявся i, пiдповзши до нiг султана, почав цiлувати його чарухи i дякувати за виявлену честь.

Осман недбало вiдсторонив його помахом руки i продовжив:

– Вiднинi Гусейн-паша призначаеться другим вiзиром. І вирушае на той бiк Днiстра здiйснювати командування вiйськами, якi там будуть розташованi. Очi падишаха втомилися дивитися на тебе, Гусейне. Якщо не виявиш потрiбного хисту i там, я накажу зiтнути твою порожню голову. Геть звiдси!

Зi смутком i якимось дивним розпачем у душi залишав Гусейн-паша ставку султана. Нi, його не дуже турбувало зниження у чинi. Навiть те, що султан привселюдно принижував його й обзивав, як нiкчемного раба, не дуже порушувало спокiй вiзира. Якщо бути щирим, Гусейн-паша вже давно очiкував чогось подiбного або й гiршого. І до неприемних слiв на свою адресу вiн уже звик. Воля падишаха божественна, отже, його устами мовить Усевишнiй (Гусейн-паша глузливо посмiхнувся у бороду). Смуток наганяла думка про те, що вiн зробив помилку, навiть цiлу низку помилок. І зараз Гусейн-паша на такому етапi, коли виправити щось стало неможливим…

Першою помилкою був конфлiкт мiж начальником двiрськоi сторожi Юсуф-пашею i гениш-ачерасом[50 - Гениш-ачерас (тур.) – начальник яничарського корпусу.] Мухамед-агою, який рiс на очах у Гусейна. Попервах вiн мiг би залагодити його, адже мiг, повинен був знати, до чого ця сварка призведе… І ось призвела – вiйна з Польщею. Вiйна була потрiбна iмперii, але ii необхiдно було бiльш грунтовно пiдготувати. Те, що дiялося тепер, можна було назвати лише одним: яничарiв прибрано далi вiд Константинополя, щоби не каламутили i без того каламутноi води столичноi полiтики. Юсуф-паша перемiг.

Другою помилкою стало зближення молодого султана з Каракаш-пашою i кизляр-агаси[51 - Кизляр-агаси (тур.) – дослiвно – дiвочий начальник, головний евнух султанського гарему, надзвичайно впливова особа в Османськiй iмперii.]. І якщо другий був до певного часу спiльником, то перший – одвiчним суперником, вiн iз неприхованою заздрiстю позирав на крiсло великого вiзира. У корумпованiй i пiдгниваючiй iзсередини iмперii грошi вирiшували все, а Каракаш-паша iх мав удосталь, тож замiна ним Гусейна на високому посту ставала вже справою часу.

І, нарештi, третьою, останньою помилкою вiзира стало запорiзьке козацтво. З iхнiм гетьманом Бородавкою велися переговори. Вiн, Гусейн, дiзнався про ворожнечу Бородавки i полякiв, намагався довести це протистояння до вiдкритого виступу проти Сигiзмунда. Але провадив цю полiтику дещо зверхньо, ставлячись до козакiв як до другорядноi сили. Коли треба було реальними вчинками якщо не прихилити козакiв на свiй бiк, то унеможливити iхнiй союз iз поляками. Тодi вiн обмежився обiцянками утворення якогось незрозумiлого козацького анклаву на землях, що вiдiйдуть султановi. І столицю в Киевi або Кам'янцi… Помiркувавши, сам би не повiрив у такi обiцянки. Тодi момент було згаяно. І ось тепер Бородавка мертвий, а його булава перейшла Сагайдачному. З цiею людиною переговори втрачали свiй сенс.

Усе це свiдчило лише про одне: вони програли вiйну, ще не почавши ii. Армiя була не готова задовольнити амбiцii надвiрних iнтриганiв. І хоча кiлькiсть вiйськ та озброення вражали, це було лише на перший погляд. Подii двох останнiх тижнiв тiльки пiдкреслювали думки Гусейн-пашi. Вони неодмiнно зазнають поразки. А коли це станеться, винуватця буде обрано, i ним стане вiн, Гусейн-паша. Втiшало лише те, що щенятi теж не пробачать цього. А вiн, у свою чергу, буде брати у всьому найактивнiшу участь… Звiсно, якщо залишиться живим.




У Кам'янець


Шiстнадцятого вересня Ходкевич нарештi вирiшив зiбрати велику вiйськову нараду. Необхiднiсть ii назрiла вже досить давно, це розумiли i в польському, i в козацькому таборах. Тож коли до Сагайдачного прибув посланець iз листом Ходасевича, гетьман зiтхнув з полегшенням. Пiсля напруження останнiх днiв, заворушень серед козакiв, нестачi продовольства i чуток про пошесть, якi то там, то там тривожили табiр, настав час вирiшувати, як дiяти далi. Тож що швидше це буде зроблено, то лiпше.

– Передай гетьмановi, що я буду з панами полковниками, – стримано мовив Сагайдачний до джури.

Той мовчки вклонився i швидко вийшов iз намету.

Через деякий час в оточеннi старшин Сагайдачний виiхав до Хотинського замку.

Поблизу замку дещо змiнилось, а саме: кiлькiсть людей. Якщо ще тиждень тому пiд високими мурами фортецi був цiлий базар, утворений жидами, вiрменами i волохами, то зараз тут лежали лише собаки i такi самi обiрванi й худi люди. Торговий люд розбiгся з проклятого мiсця. І це найкрасномовнiше свiдчило про те, що на табiр насуваеться великий голод. Вiд замку, насилу пiднiмаючись крутим схилом, скакали конi, несли вершникiв у невiдкладних справах. Униз, притримуючи коней, тягнувся важкий вiз, туго затягнутий мотузками. За ним торохкотiв ридван, що в ньому до замку iхав якийсь особливо лiнивий шляхтич.

Старшини в'iхали на невеличке замкове подвiр'я i залишили коней бiля конов'язi, де iх одразу ж прийняли гетьманськi стайничнi. Попрямували до комендантського палацу, що задньою стiною притулився до височенного муру.

Минаючи чималенький колодязь посеред двору, Сагайдачний раптом зупинився. Пiдiйшов до волоха, що завзято крутив велике колесо, дiстаючи з глибини тридцяти сажнiв дiжу з водою. Зачекав, доки дiжа не пiднiметься нагору i другий чорнявий волох не поставить ii, пiдхопивши за мотузку довжелезним гаком, на землю.

– Дай-но попити, чоловiче.

Волох, побачивши перед собою багато вбраного козака, запопадливо простягнув йому дерев'яний кiвш iз кришталево прозорою прохолодною водою.

– Вiзьмiть, пане. Ця вода цiлюща! Вона хворих лiкуе, святу правду кажу!

Сагайдачний напився. Вода була смачною, з ледь вiдчутним присмаком якогось мiнералу.

– Добра вода. Хворих, кажеш, лiкуе?

– Так, так, ясновельможний пане.

– То ми з вами, панове полковники, на лiкування приiхали! Га?

Кiлька чоловiк засмiялося. Два тижнi запеклоi борнi нiяк не здавалися схожими на санаторiй.

Повернувши ковшика волоховi, Сагайдачний попрямував до дубових дверей палацу, перед якими завмерли два жовнiри у панцирах.

У великiй залi палацу було надзвичайно людно. Окрiм Ходкевича, Любомирського i сеймових комiсарiв, зiбралося кiлька десяткiв хорунжих i ротмiстрiв iз найбiльш родовитоi шляхти. Сидiли на лавах, що стояли у три ряди пiд стiнами, i про щось тихо перешiптувались, очiкуючи початку наради. Сагайдачний зi старшиною розмiстилися дещо окремо вiд полякiв, зайнявши широку лаву, що стояла неподалiк вiд виложеного з каменю велетенського камiна. Притихли, очiкуючи появи Ходкевича.

Чекати довелося недовго. Через кiлька хвилин з'явився Ходкевич, рвучкою ходою i лицарськими обладунками намагаючись прикрити хворобливий вигляд, що вiдбився на його обличчi.

Поглядом привiтавшись iз присутнiми, одразу ж почав промову.

– Я зiбрав вас, шановне лицарство, щоби разом iз вами обговорити ситуацiю, що склалася на полi бою, а також вирiшити, якими будуть нашi подальшi дii. Насамперед прошу вибачення вiд iменi найсвiтлiшого князя ясновельможного королевича Владислава за те, що вiн змушений бути вiдсутнiм як на сьогоднiшнiй нарадi, так i на марсових полях упродовж останнiх днiв. Його свiтлiсть важко хворий, i лише в цьому причина його вiдсутностi. Тож нехай Господь даруе довгi роки життя найсвiтлiшому князевi, а ми почнемо нараду, помолившись за його здоров'я. Моя думка щодо подальших дiй залишилася незмiнною. Ми повиннi триматися тут до останнього. Ця тактика вже довела свою доцiльнiсть, тож мовить сама за себе. Але поряд iз цим з'явилися й iншi обставини. Деякi з них на нашу користь, деякi, навпаки, на користь супротивника.

Те, що говорить за нас: по-перше, нашi перемоги у всiх боях за два тижнi. Турки так i не змогли вдертися до нас у табiр i подолати нашу оборону. У свою чергу цей факт пiдняв настрiй у вiйську, бойовий дух жовнiрiв i вiру в своi сили. По-друге, ми завдали дуже значних збиткiв туркам у живiй силi. Тож тепер, хоча численна перевага i на iхньому боцi, вона вже не така приголомшлива. І, нарештi, трете: той самий бойовий дух значною мiрою занепав у ворожому станi. І моi вивiдники, i перебiжники з турецького табору говорять одне й те саме: туркiв деморалiзовано. Аскери втратили вiру в перемогу, а пашi бiльше тремтять за свою шкуру, нiж за успiх кампанii.

Тепер проти: нашi вiйська вкрай виснаженi. Важкi боi далися взнаки, i хоча нашi втрати набагато меншi, нiж у туркiв, вони все ж значнi, особливо серед поранених. Шпиталi переповненi i iх не вистачае. Поранено багатьох ватажкiв нашого вiйська. Навiть присутнiй тут гетьман Запорiзького Вiйська Петро Конашевич-Сагайдачний важко поранений ворожою кулею. Проте навiть це не головне. Головнi загрози для нас сьогоднi – це брак продовольства, фуражу та боеприпасiв, а також пошесть, що вже почалась у таборi. На це я хотiв би звернути особливу увагу. Серед угорськоi пiхоти i прусських ландскнехтiв почалися хвороби. Померлих поки що мало, але це становить небезпеку для нас усiх. Тому в полках, ротах, хоругвах та сотнях додержуватися всiляких заходiв, щоб зупинити заразу.

Щодо харчiв, треба теж щось вирiшувати. Я вже дав наказ допомогти з харчами козакам, вони в найгiршому станi, але й нашi запаси не безмежнi. Трохи пiклуються вони про себе самi, роблячи нiчнi наскоки. Але все це не вирiшуе проблему цiлком.

Отже, враховуючи сказане мною, прошу вельможну шляхту викласти своi думки щодо наших подальших дiй.

Ходкевич схилив голову в поклонi й сiв.

– Моя думка, – пiдвiвся Любомирський, – повнiстю збiгаеться з вашою, пане Ходкевич. Ми маемо залишитися тут. Як я висловлювався i ранiше, ми не маемо користi зi змiни позицiй. Але було б слушним повторити тактику, запропоновану паном Сагайдачним, себто нiчнi напади. Тепер ми маемо рiшення Сейму щодо цього.

– Пан Любомирський i пан Ходкевич, безперечно, мають рацiю. Але чи не настав час для рiшучого бою з ворогом? – перебив Любомирського Собеський.

– Ви знадто гарячий, прошу пана! – вiдрiзав Любомирський.

– Що пан мае на увазi?! – спалахнув Собеський.

– Я маю на увазi лише те, що не треба поспiшати з радикальними заходами. Ставити питання «або пан, або пропав» негоже. Занадто важливi речi лежать на шальках терезiв.

– Пан Любомирський, звичайно, мае рацiю, але ми тут для того, щоб кожен висловив свою думку, – пiдтримав Собеського Ходкевич.

Один за одним почали висловлюватися молодшi командири. Серед них теж переважала думка про негайний початок вирiшальноi битви. Ходкевич спохмурнiв. Те, що кiлька днiв тому було висунуте як необдуманий вислiв, тепер мiцно засiло в головах його пiдлеглих.

– То, може, вдiемо, як хотiв пан Сагайдачний, чи себто його полковники, – вiдпустимо козакiв ловити татар по Подiллю? Така думка теж висловлювалася минулого разу, – не втримався Ходкевич. – А самi тим часом кинемось у генеральну битву! Так буде ще лiпше!

На мить запанувала тиша, гуло лише над лавою запорiзькоi старшини. Пiд невисокою, побiленою крейдою стелею стало досить душно. Присутнi витирали спiтнiлi обличчя хустинками.

– Вельможне панство, вислухайте i мою думку, – почувся голос сенатора Станiслава Жоравинського. – Вiйсько виснажене, припасу обмаль, почалися хвороби. Це ви сказали, пане Ходкевич. Крiм того, йде до зими. З дня на день знову почнуться дощi. Пропоную вiдiйти у Кам'янець. Це зовсiм поряд. Крiм того, мiсто надзвичайно добре розташоване й укрiплене. Там ми поживимо вiйсько харчами i налагодимо оборону. Хiба це не лiпший вихiд iз ситуацii? На мою думку, краще тепер вiдступити у повному складi, нiж потiм тiкати по одному, зазнаючи страшних втрат.

– Це хто тут надумав тiкати по одному? – залунав суворий голос Сагайдачного. Вiн стояв посеред зали i гнiвно виблискував очима. – Моi хлопцi стягнули з возiв уже декiлька мостивих панiв, що пiд соломою прямували пiд бабську плахту! Я поки що не буду розголошувати iхнiх iмен, вони й самi добре про це знають! Щодо решти, я сподiваюся, що пан Жоравинський невдало пожартував?

– Що цей схизмат собi дозволяе! Вiн знаходиться серед уродзоноi шляхти, а не серед бидла! – нервово писнув Жоравинський. Шляхтичi почали вигукувати на адресу Сагайдачного погрози й натяки на хлопське походження.

– Тихо! – пiдняв руку Ходкевич. – На цю годину не е принциповим питання, до якоi церкви належить пан Сагайдачний. Ми вислухаемо його, якщо вiн скаже щось корисне для спiльноi справи. Щодо натяку пана гетьмана про втечу деяких… окремих людей з поля бою, то це нам вiдомо. Але… Це швидше виняток. Цi люди – ганьба своiх родiв, i iх покарано.

– Я привiв до стiн Хотина сорок одну тисячу п'ятсот двадцять козакiв, – продовжив Сагайдачний. – Зараз iх близько тридцяти п'яти тисяч. Вони голоднi, бруднi й втомленi. Кожного п'ятого поранено. Але вони стоять! Стоять на смерть i стоятимуть надалi. Якi можуть бути розмови про вiдступ до Кам'янця? Скiльки тисяч людей ми втратимо, долаючи цi тридцять верст? Чи ми мало вiддали татарам подiльських посполитих, що ви хочете вiдправити у Кафу козакiв i своiх жовнiрiв?! І хай пан Жоравинський не турбуеться про мое походження, герб Сагайдачних не менш старовинний, нiж його власний, а булава пiднесена вiйськом, якому немае рiвних у Європi нi за хоробрiстю, нi за бойовою славою!

На мить запанувала тиша.

– Усе це правильно, Петре Конашевичу. Але ми хотiли почути вашу думку про подальшi дii. Прошу вас заспокоiтись i не звертати уваги на зауваження, що не стосуються головноi теми, – замахав руками Ходкевич.

– Наша з панами полковниками думка залишилася попередньою. Тобто ми пiдтримуемо тактику активних вiйськових операцiй за оборону, поеднану з наступом. І ми пiдтвердимо слова дiлом. Цiеi самоi ночi два полки i Низове Вiйсько зроблять iще одну нiчну атаку проти туркiв у двох напрямках: табiр основних сил i табiр Гусейн-пашi, що тепер зайняв позицii за рiчкою. Крiм того, прошу вас, пане коронний гетьмане, пришвидшити питання з вiдправленням обозiв за харчами у Кам'янець. Моi козаки знайшли кiлька мiсць, що ними без зайвого шуму можна переправитися на той бiк. Гадаю, доцiльним буде, якщо загони, що пiдуть у Кам'янець, будуть набранi частково з полякiв, частково з козакiв.

– Я обiцяю вам, що особисто проконтролюю це питання. – Ходкевич подякував Сагайдачному i обернувся до присутнiх. – Якi ще будуть пропозицii?

Слово взяв сеймовий комiсар Матвiй Лесковський. Вiн витер спiтнiле чоло i пiднявся, притримуючи рукою тонкий лицарський меч.

– Усе ж таки треба пам'ятати про можливiсть мирного владнання проблеми, – неголосно мовив вiн. – Щоби панове козаки не звинуватили нас, як минулого разу, у змовi в них за плечима, я хотiв би говорити про це у iхнiй присутностi.

Отже, турки самi вийшли на нас, це багато про що говорить. І, я вважаю, нехтувати такою можливiстю було б нерозважливим. Костянтин Вевелi – людина дуже впливова у дворi Томша i в османському таборi. Отже, потрiбно дати зрозумiти, що ми за почесний мир i почати переговори. Це, звичайно, не означае припинення бойових дiй.

– Добре, пане Лесковський. Ви теж маете рацiю. Отже, пiдсумовуемо, – Ходкевич став у центрi зали, – висловилися всi бажаючi. Я вас вислухав i вирiшив наступне: лiпше вмерти, противлячись ворогу, нiж хоч на одну стопу, навiть найменшу, поступитися варвару, щоби вiдступом цим не надати можливостi навiть на йоту захопити землю отчизни. Битися купно з ослаблим противником. І це наша спiльна думка! Все!

Виiхавши iз замку, кавалькада запорiзькоi старшини пустила коней кроком пiд круту гору, що вела до обозу. Полковники палили люльки i збуджено перемовлялись, обговорюючи нараду. Позицiя, що ii вибрали ляхи, iм сподобалась, але ставлення до них iз боку шляхтичiв не могло залишити спокiйним жодного. Складалося враження, що це ляхи здобули всi перемоги, а вони були пасивними свiдками. Ще раз i ще звучало над вершниками iм'я Бородавки. Тепер його згадували з сумом, тамуючи у грудях гiркi зiтхання.








Сагайдачний, навпаки, мав добрий настрiй. Нарештi вiн почув iз вуст Ходкевича те, що давно хотiв почути. Коронний гетьман публiчно пiдвердив правильнiсть обраноi Сагайдачним тактики. Йому потрiбно було два тижнi, щоби зрозумiти: одна лиш глуха оборона неефективна. Треба поеднати ii з короткими швидкими нападами, i тодi ворог захитаеться. Це було очевидним. Слова Ходкевича втiшили Сагайдачного. Крiм того, вiн згадував, як заткнув пельку тому пихатому Жоравинському, i тихо посмiхався в сиву бороду. Хоча герб Сагайдачного i не такий вiдомий, як у Жоравинського, але й у нього е гонор. Хай знають пани ляхи.



Пiзно вночi запорожцi, за наказом гетьмана, покинули обоз i пiшли у напрямку турецького табору. Вiсiм тисяч найкращих козакiв тамували подих i обережно ступали, намагаючись передчасно не розбудити туркiв. Через деякий час у турецьких наметах почалася рiзанина. Як i минулого разу, вона стала для них несподiванкою. Заспанi аскери вискакували в однiй бiлизнi й один за одним падали пiд ударами шабель i списiв. Декотрi шатра спочатку спалахували, а потiм, коли клуби вогню починали верещати i пiдскакувати, у них зi всiх бокiв впивалися десятки списiв, навiки заспокоюючи мешканцiв вогняних гробниць.

Одночасно запалали шатра i за Днiстром. Це другий козацький загiн, подолавши рiчку, не зупиняючись, налетiв на табiр Гусейн-пашi. Тут турки не виставили навiть варти, вважаючи, що повноводна рiка е для них найкращим захистом. Хвиля схожих на чортiв iз пекла низових запорожцiв змела переднiй край сплячого табору i все глибше врiзалася, пiднiмаючи несамовитий лемент, стогiн i благання пощадити на турецькiй, татарськiй, грецькiй i болгарськiй мовах.

Переляканий Гусейн-паша ще звечора був пригнiчений розправою, що ii учинив над ним падишах. Тепер вiн ошелешено дивився, як один за одним упали десятеро його халавузiв, i до шатра скочив демон. У свiтлi смолоскипа було добре видно вимащене багнюкою обличчя, латаний i брудний овечий кожух, укриту кров'ю криву шаблю.

Гусейн-паша мовчки кинув у демона парчевим чересом, з якого посипалися дзвiнким дощем золотi монети, i рiзонув ятаганом по стiнi шатра. Охоплений звiрячим жахом, вiн бiг i бiг, волiючи лише одного: провалитися крiзь землю, щоби заховатися вiд наглоi смертi, що бенкетувала навкруги.

За пiвгодини, втративши перевагу раптовостi, козаки швидко вiдiйшли до себе тим самим шляхом, яким i прийшли сюди, – збудованим турками мостом. Пiд ним усе ще плавали у прибережному очеретi тiла сотнi яничарiв i самого Циреаш-пашi, що йому була доручена охорона мосту. Козаки й полоненi турки вгиналися пiд великою кiлькiстю здобичi, захопленоi у таборi другого вiзира.

В обозi iх уже чекали тi, що повернулись iз табору Османа II. На майданi, де ще кiлька днiв тому кипiли пристрастi Ради, палахкотiли багаття. Здобич звалювали великими купами. З похнюпленими головами стояли гурти полонених. Дзвенiли збруею конi, лунали крики метушливих кантаржеiв.

На якийсь час Сагайдачний забув про бiль, хоча звечора рана ще добре допiкала. З люлькою у ротi й булавою, що ii стискав пальцями здоровоi руки, сидiв вiн верхи. Із задоволенням позирав довкола. І вдовольнятися було чим: усе, що бачив, промовляло про перемогу. Перемогу в стилi лiпших козацьких традицiй. Поряд, розкинувши смолянi кiнськi хвости, виблискували срiблом усi три бунчуки великого трибунчужного пашi Каракаша. А сам паша, незмiнний улюбленець падишаха, лежав порубаний бiля свого шатра. Поглядав невидючими очима на небо, у якому новий день почав гасити зорi, а над ним розривав тишу околиць плач невтiшного гарему. Нiс у височiнь жалобу i лякав хмари гайвороння на нiчному бойовищi…

За спиною Сагайдачного затупотiли кiнськi копита. Гетьман спокiйно подивився через плече. До нього наблизилися полковники Подгурський i Писарка, чиi козаки здiйснювали нiчну вилазку. Позаду майорiла червоноверха шапка Семена Шила. Рятуючись вiд ранкового морозцю, загорталися у хутрянi киреi.

– Ну що, пани полковники, – Сагайдачний не приховував вдоволення у голосi. – Порахували?

– Атож! – озвався першим огрядний Писарка.

– Кажiть.

– Моi всi живi-здоровi! – Писарка широко посмiхався.

– І моi теж. Навiть поранених немае, хiба що подряпини, – докинув Подгурський.

– Добре! Славно попрацювали… А в тебе що, Семене?

– У мене гiрше, – зiтхнув кошовий, – сiмнадцять козакiв порубано. Поранених десять…

– На мосту?

– Там! Сам Циреаш, клятий, яничарами заправляв.

Сагайдачний мовчки кивнув головою. Вiн очiкував бiльших втрат серед низових козакiв, йому вже доповiли про засiдку Циреаш-пашi на мосту через Днiстер.

– Що нам тепер? – запитав Писарка.

Сагайдачний подивився довкола. На майданi пiд керiвництвом генеральних старшин уже почали дiлити здобич.

– А нiчого поки. Дiлiть хлiб козацький та вiдпочивайте.

Кiлькiсть здобичi вражала. Було тут двi сотнi добрих коней, десяток верблюдiв, тисяча овець, десять пудiв золотих та срiбних прикрас, коштовний посуд. Двадцять бочок пороху, сотня яничарок i три сотнi шабель, що серед них багато було iз золотим i срiбним оздобленням, поповнили запаси зброi. Списи, ятагани i кинджали лежали купами. Окремо були зваленi мiшки iз зерном i борошном…



Трохим Сипаха лежав бiля кабицi на розстеленому кожусi, розкинувши руки, з вiдкинутою назад головою. Невидючi очi дивились у блакитне небо, а сивий оселедець, укритий засохлою кров'ю, немов спляча змiя, вклався навколо козацькоi голови. Через пiдголений череп чорною борозною лiг слiд вiд удару гострою шаблею. На восковому обличчi все гострiше проступав нiс i вилицi.

Над тiлом тихо сидiв слiпий Стецько Пузир, палив люльку i журно дивився вперед чорними ямами, що мав замiсть очей. У його головi спливали спогади про колишнi походи, боi, веселi гулянки. Сотнi й сотнi щасливих i не дуже, веселих i сумних днiв, що iх прожив разом iз побратимом. Коли був у неволi, думав, що не зустрiнеться з ним уже нiколи. Але Бог вирiшив по-iншому, звiв ще раз давнiх друзiв, щоб незабаром розлучити навiк. Нi, це для нього не було важким горем, вiн навiть радiв, що Сипаха прийняв лицарську смерть, таку любу кожному справжньому козаковi. Але смуток пiдiймався з глибин душi. Вiн згадував, що не почуе Стецько бiльше голосу Трохима Сипахи, що залишився вiн сам на цiй землi. Нема вже нi родичiв, нi друзiв дитинства, нi братчикiв, що з ними гуляв у молодi лiта. Всi вже лежать, невiдомо хто де. Хто на високiй могилi над степом, хто у монастирських кладовищах. А бiльша частина згинула безслiдно, нiхто й не знае, де гайвороння i звiр степовий розтягнули бiлi козацькi кiстки. Ось i Сипахи нема. Загинув у бою. Серед своiх, сiчових братчикiв. А коли ж його забере до себе Бог? Чи викопають йому товаришi шаблями яму i поховають, а чи кинуть у кущi i забудуть? Єй, же ей! Гiркi думи обсiли старого немiчного калiку. І вiн раз по раз вибивав iз люльки, що подарував Сипаха, попiл, набивав ii знову й знову пiдпалював. Мовчки зiтхав, i худi груди пiдiймалися пiд благеньким витертим кожухом.

Тихо пiдiйшли козаки, зняли шапки, перехрестилися. Попереду стояв кремезний Хвилон Беркут. Ранiшнiй вiтерець розкуйовдив його оселедець, а на вилицях проступили жовна. Постояв хвилину, потiм струснув головою.

– Прости, батьку Трохиме, нема часу шану тобi вiддати, достойну дiлам твоiм. Вiдкозакував ти, залишив нам доробляти те, чого сам не встиг.

Курiнний повернувся до козакiв:

– Починайте, хлопцi.

Наперед вийшли Горбонiс, Непийпиво, Кульбаба i Пiвторакожуха. Вони мовчки вбрали покiйного в оксамитовий каптан, зверху жупан витертий i мiсцями полатаний, але все ще яскраво-червоний. На ноги взули жовтi сап'янцi, а на голову, витерши засохлу кров, одягнули високу баранячу шапку з довгим червоним шликом i срiбною китицею. Оперезали китайчаним очкуром, за нього засунули два пiстолi. Почепили на бiк шаблю. Нарештi розiгнули спини i перехрестилися. Пiдiйшов панотець з кадилом в руках i великим срiбним хрестом на грудях.

– Берiть з Богом, – сказав.

Козаки пiдняли ношi, щойно збитi зi свiжих соснових кiлкiв. Неподалiк пiдняли ще двi такi самi ношi з убитими козаками Пластунiвського куреня…

За ношами Сипахи йшов увесь Переяславський курiнь. Нiхто й не пам'ятав у куренi когось старшого за нього, а тому його любили й поважали. Процесiя рухалася до крутого берега Днiстра.

На самiй вершинi стрiмкого схилу чорнiли три неглибокi ями. Козаки, за звичаем, шаблями копали могили й полами жупанiв виносили землю.

Наблизившись, спинилися, поставили ношi на землю. Три козаки, плечем до плеча, лежали в останнiй i вiчнiй своiй постелi, як ранiше, плечем до плеча зустрiчали ворога. Панотець, вимахуючи кадилом, почав читати заупокiйну. Кiлька сотень запорожцiв стояли, похиливши голови.

Молитва закiнчилася. До Сипахи, спираючись на руку Яцька, пiдiйшов слiпий Пузир. Намацав руками, поцiлував побратима в чоло. Потiм дiстав iз кишенi невеличку пляшечку з горiлкою.

– А нумо, товаришi, поставимо йому пляшку горiлки у голови, бо покiйничок любив-таки ii! – помацавши в головах у Сипахи i не знайшовши мiсця, Пузир засунув пляшечку за пазуху жупана покiйного. Туди само поклав череп'яну люльку, що ii перед цим палив. – Дякую, побратиме, за люльку, хай буде при тобi. Куди козаку без люльки…

Яцько i Пузир вiдступили. Козаки обережно опустили ношi у могили й почали засипати вогкою землею. У цей час небо над днiстровим берегом розiрвалося вiд сотень пострiлiв. Сiчовi лицарi вiддавали останню шану своiм братчикам.

Через пiвгодини над схилом залишилися лише три горбики землi, три дубовi хрести, а на них три бiлi прапорцi – знак бездоганноi чистоти померлих лицарiв, захисникiв святоi вiри. А поряд iз ними сотнi, сотнi й сотнi таких самих скромних, невеличких горбiв….

Пiсля повернення у табiр до Микити пiдбiг Дишло, джура кошового.

– Микито, тебе батько хоче бачити, поквапся, – мовив, переводячи подих.

– Де вiн? – звiв зажуренi очi козак.

– У себе, в шатрi.

– Добре.

Микита, не гаючись, попрямував до горба, на якому розташовувалася ставка кошового отамана. Слизька глина пiд ногами перетворилася на вкриту порохом стежку, збиту тисячами нiг. Через хвилину був уже в наметi.

– Дiло до тебе маю, Микито, – вiдразу почав кошовий.

– Слухаю, – коротко вiдповiв Микита.

– Гетьман домовився з поляками посилати за харчами обоз. Треба пiдiбрати сотню козакiв i вирушати в Кам'янець. Я хотiв би, щоб наказним отаманом був ти. Досвiд маеш.

– У Кам'янець, то в Кам'янець. Загоном керуватимуть поляки?

– Так. Ротмiстр Вiденський. Ви переходите до нього у розпорядження. Кажуть, що вояка славний, не пiдведе.

– Та знаю я iхнiх славних панкiв… А що, окремо не можна?

– Не можемо, наказ гетьмана. І так буде доцiльнiше, повiр менi! Ну хто вас там чекатиме? Треба ще голову ламати, де чого взяти. У селах i хуторах хiба чорта лисого знайдеш… А у Вiденського до кам'янецького пiдстарости лист вiд Владислава. Всього дiла, що навантажити вози. Та й рейтарiв у нього три сотнi. Якщо раптом татари наскочать, гуртом, одне слово, i батька бити легше…

Виiжджали пiзно ввечерi, щоб не помiтили турки. Мiст, що за ним став кошем Кантемiр-мурза, довелося проминути. Кавалькада з трьох сотень вершникiв i двохсот возiв риссю пройшла над Днiстром i зникла, торохкотячи, за вкритими лiсом горбами. Там, за десять верст проти течii, розвiдка знайшла брiд, яким можна було переправлятися на протилежний берег.

Микита iхав на чолi запорожцiв, на пiвмилi вiдтягнувшись вiд полякiв. На небi свiтив повний мiсяць, i вiн мiг розрiзнити полякiв далеко попереду. Нехтуючи словами кошового, не поспiшав об'еднуватись iз ляхами. Поганяв i поганяв коня: до ранку хотiв перевезтися через Днiстер. Скоро його наздогнав Максим. Зрiвнявшись, потягнув за повiд i поiхав поряд.

– Може б воно все ж наздогнати iх? – мовив нiби сам до себе.

– Встигнемо, – вiдповiв Микита.

Якийсь час iхали мовчки. Максим бiльше нiчого не говорив, Микита не вiдповiдав. Нарештi не втримався i почав пояснювати:

– Зараз нема чого боятися. Тут нi татар, нi туркiв. Хiба що за рiкою… Там i наздоженемо.

– Грабовського бачив? – запитав Максим.

– Бачив. Мало ти йому дав…

– Може, й мало. Спочатку зарубати хотiв… Але як я iй потiм в очi дивився б?

– А що воно дивитись! Ухопив поперед себе i вйо! Теж менi Декамерон. Спочатку поплаче, потiм заспокоiться. Чи, може, дiтей вiд нього мае?

– Наче нi. Адже вони були тiльки побралися, коли мене туди занесло.

– А я про що? Хто ii в Дикому Полi вiдшукае?

– Нi, Микито, що я, харциза який, чи що?

– Ха! А ти Грабовського запитай про харциза, знатимеш!

– Мене його думка не цiкавить. Усе ж це не дiло, вона одружена.

– У костьолi в собачому! Тебе його думка не цiкавить, а вiра iхня? Плюнь ти, не переймайся. Колись би ще подякувала…

– Е, нi… Погано ти жiнок знаеш. Та й шляхтянка вона, цього б не простила.

– Не знаю. Я з бабами того… Чорт iх знае, що воно за люди. Шабля й люлька – ось моi нареченi. Як молодиком був, не парубкував, а зараз i поготiв. Тож тобi виднiше, роби, як знаеш.

Хвилину мовчали. Конi йшли рiвним, добре поставленим кроком.

– До речi, а що пан Грабовський тут робить? Адже у Вiденського тiльки рейтари з його роти?

– Те робить, що ти подумав, до жiнки пiд спiдницю iде.

– Може, Ходкевич за чим послав?..

– Розумна в тебе голова, Максиме, а дурневi дiсталася. Хiба Вiденський сам не вирiшив би, що треба?

– Не знаю, – Максим замовк i не розтуляв рота до самого броду.

Було далеко за пiвнiч, коли заiхали в невеличкий дубовий гай i наблизилися до рiчки. У цьому мiсцi Днiстер щироко розлiгся мiж порослих вiковими деревами берегiв, але глибина у ньому сягала ледве вище колiн. Не гаючись, почали перевозитися. Довгою вервечкою потяглися вози, долаючи швидку течiю.

До Микити, який пiднявся у стременах i оглядав довколишнi береги, освiтленi мiсячним сяйвом, пiд'iхав ротмiстр Вiденський.

– Ви отаман у козакiв? – запитав стримано.

– Я, – просто i коротко вiдповiв Микита.

– Ротмiстр його королiвськоi величностi Ян Вiденський, – без пихи у голосi вiдрекомендувався Вiденський. – Менi доручено залагоджувати нашi спiльнi дii.

– Я знаю. Тож чекаю, вашмость, розпоряджень, – у словах Микити почулися насмiшливi нотки.

Вiденський кинув на Микиту швидкий погляд, але нiчим не виказав, що зрозумiв приховану насмiшку.

– Я волiв би, щоб ви пiдтягнулися ближче. За Днiстром необхiдно рухатись оборонною рукою.

– Добре. Я й сам про це думав.

Вiденський стиснув коня острогами i рушив у воду. Повз Микиту проiжджали один за одним затягнутi у броню рейтари. Неквапно переступали конi по кам'янистому дну, долаючи сильну течiю рiки.

Коли останнiй вiз викотився на берег, Вiденський почав шикувати рейтарiв у рухомий табiр. З кожного флангу поставив два ряди возiв, в авангардi – рейтари. Ар'ергард мали утворити козаки. Коли вирушили, займався свiтанок. Порожнi вози, iз кутими залiзом колесами, торохкотiли на кам'янистому грунтi так сильно, що iх можна було почути за кiлька миль. Вiденський добре розумiв, що його рейд вже не е для туркiв таемницею, тож без зупинки гнав уперед, намагаючись виграти завдяки швидкостi. Минаючи поля, очерети й невеличкi гаi, табiр мчав до Кам'янця, не розбираючи дороги.

Через п'ять годин напруженоi гонитви вирiшено було спинитися. На узлiссi рiденького сосняка утворили табiр, виставивши у коло вози iз запряженими кiньми. Мiсце було вибрано не дуже вдало: з лiсу можна було наблизитися майже впритул, але стомленi конi потребували негайного вiдпочинку.

Вiденський у супроводi кiлькох шляхтичiв об'iжджав табiр, напружено вглядаючись у сивий морок за стрункими стовбурами сосен. Там, у хащi дерев, серед чорноi безоднi ранкового лiсу, чигав вiтер небезпеки. Здавалося, далечiнь приховувала уважнi очi, що з хижим задоволенням поглядали на купку потомлених людей i тварин. Вiдносна тиша, що настала пiсля зупинки, дратувала, але звичнi до небезпеки вояки використовували короткий перепочинок для iжi.

Максим Горбонiс, який дивно почувався пiсля нiчноi розмови з Микитою, сидiв бiля великого возу. Жував, прихилившись до кутого залiзною шиною колеса, житнiй сухар. Запивав джерельною водою з дерев'яноi фляжки. Поглядав вiдсутнiм поглядом на табiр, у якому змiшалися червонi козацькi жупани i вкрита чорною емаллю броня рейтарiв. Несподiвано для себе зустрiв зневажливий погляд Грабовського. Шляхтич помiтив запорожця i спрямував коня до мiсця, де той сидiв. Пiд'iхав упритул.

– І тут, лайдаче, маю неприемнiсть твоеi присутностi! – Грабовський скривив обличчя, мов побачив гадюку.

Максим вiдповiв довгим поглядом.

– Ще зустрiнемося! – поляк притримав коня.

– Навiщо?

– Не думай, що мене легко здолати!

Максим байдуже глянув убiк.

– В очi дивися, хаме!

Козак зiтхнув.

– Що тобi, чоловiче? – запитав спокiйно.

– Я сказав, що потребую помститися за помилку мого коня пiд час минулоi зустрiчi.

– Навiщо? – ще раз перепитав Максим.

– Питання гонору!

Максим рiзко звiвся на рiвнi.

– Не доводь до грiха, ляше! Бог свiдок – зарубаю!

– Цо?! – Грабовський аж пiднявся у стременах.

Горбонiс, який ще хвилину тому мрiяв лише про короткий сон, не тямив себе вiд лютi. Рвонув з пiхов шаблю i… завмер. Очi Грабовського раптом набули скляного блиску. Дивний, схожий на зiтхання стогiн вирвався з грудей. Здивованим поглядом поляк дивився на червону вiд кровi рихву стрiли, що вихопилася з його грудей. Повiльно, немов вагаючись, скотилася темна цiвка кровi, залишаючи риску серед золотавих вiзерункiв на парчi жупана. Вiн усе ще дивився на стрiлу, коли почав втрачати рiвновагу i, нарештi, впав до нiг коня, збивши з-помiж вигорiлоi трави хмарку куряви. Через мить стрiли вже цвьохкали скрiзь. Застрягали в землi, возах, ударяли тiла людей та тварин. Над табором здiйнявся моторошний зойк поранених коней.

Максим миттево пiдхопив iз землi мушкет, лядунку i порохiвницю. Прожогом кинувся до лiнii возiв, якi стояли найближче до лiсу. А там уже гудiло, лементувало сотнями голосiв. Галас нападникiв, що посилювався лiсовою луною, напливав, як хвилi буремного моря.

– Татари!!! – тривожно залунав гучний голос.

– Татари! Татари! – пiдхопили у рiзних куточках утвореноi возами триангули[52 - Триангула – одна з тактик побудови рухомого табору, коли вояки, утворюючи рiвностороннiй трикутник з возiв, займали оборону за ними.]. Заляскали у безладi першi пострiли.

А вони вже виринули з-промiж сосен на узлiссi. Маленькi й чорнi, як болотянi чортики, у вивернутих хутром догори баранячих кожухах. Ногайцi! Мiцно, мов улитi, сидiли верхи на своiх низькорослих бахматах. Притримуючи повiд мiзинцем правоi руки, пускали стрiлу за стрiлою у табiр, що нагадував розтривожений мурашник.

Ситуацiю врятував Вiденський. Чiтко й без метушнi, виказавши талант неабиякого командира, вишикував закутих у панцирi рейтарiв i повiв рiвну батаву чорних панцерникiв назустрiч татарам, що вже перескакували через подвiйну загорожу з возiв. За мить рейтари вже наводили на ворога своi довгi пiстолi. Залп! Найазартнiшi, якi вимахували шаблями всерединi трикутника, попадали, спускаючи дух. Решта, оговтавшись, засипала рейтарiв черговою хмарою стрiл, а тi, мов горох, вiдскакували вiд лакованоi бронi. Запорожцi, що iх Микита впорядкував досить швидко, довершили справу ще двома залпами з мушкетiв. За три хвилини бiй було завершено. Ногайцi повернули коней i розчинилися помiж дерев. Порожнi вози, очевидно, сприяли iхньому вiдступу не менше, нiж страшнi мушкетнi кулi. З часом про iхнiй наiзд нагадували лише сотнi стрiл, що стирчали всюди, немов дивнi квiти, укривши землю бiлими клаптиками пiр'я. До середини табору пiднесли десять убитих рейтарiв, серед яких був i Грабовський, а також чотирьох запорожцiв. Нашвидку прочитали молитву i засипали iх у неглибоких ямах, що перед цим викопали. Через годину табiр уже знявся i чвалав до Кам'янця, що незабаром з'явився на обрii. Високi дахи на баштах фортецi погордливо здiймалися над скелястим берегом Смотрича. Стомленi люди дивилися на них, як на порятунок i жаданий перепочинок.

Бiля мiськоi брами iх уже чекало кiлька багато вбраних шляхтичiв. Вiденський пiд'iхав до них, привiтався i перемовився кiлькома словами. Потiм повернувся до свого заступника:

– Ставайте табором пiд стiною. Я поiду до пiдстарости. Очевидно, доведеться пробути тут деякий час. І виставте сторожу: довкола мiста повно татарських чамбулiв.

Пiд стiною просидiли до вечора, потiм повернувся Вiденський i дав команду йти в мiсто.

Кам'янець жив мирним життям. Працювали рiзноманiтнi майстернi, бiгали взад i вперед перехожi, дзвонили до вечiрнi на банях церков i високих шпилях костьолiв. Численнi крамницi з глиняним посудом, одягом, взуттям, кiнською збруею, шаблями й пiстолями, а також ще цiлою тисячею рiзних речей вiдчинили своi дверi, очiкуючи покупцiв. Гудiло в шинках i корчмах, що iх теж густо було в мiстi.

Пiсля переходу з Сiчi через всю Украiну, пiсля запеклих боiв i скажених перегонiв козаки широко розплющеними очима дивилися на цю картину мирного життя. Не вiрилося, що всього за двадцять миль звiдси стоять одна навпроти другоi двi величезнi армii. Що плюють вогнем i димом сотнi гармат, а смерть щодня збирае багатющий урожай. Кам'янця це все не зачепило, i лише кiлькiсть людей, що прийшли сюди, рятуючись вiд людоловiв, iз найближчих сiл i мiстечок, видавала близькiсть вiйни. Селяни, якi не мали куди подiтися, сидiли просто неба там, де тiльки можна було вкраяти клаптик вiльного мiсця для нехитрого домашнього скарбу. Замурзана дiтвора, блимаючи захопленими оченятами, проводжала комонних козакiв поглядами. Вулицями лазили вiвцi й кози, у землi грабали кури, гелготали гуси…

Зупинились у затишному гайку, що був укритий важкими лапами сосен i ялин, над самим проваллям, пiд яким шумiв Смотрич, щедро наповнений дощами, що пройшли кiлька днiв тому.

Опинившись у безпецi, козаки знову почали триматись окремо вiд польських жовнiрiв. Попоравши коней, вляглися навколо трьох кабиць, що в них варився затовчений салом братко. Навiть у перший вечiр кмiтливi запорожцi мали i хлiб, i сало, i навiть цiлий мiшок цибулi, яка золотистими боками виблискувала у свiтлi вогнища.

Пiсля вечерi захропiли, розлiгшись на возах i вкрившись жупанами й кожухами. Стомленi переходом i заспокоенi мiцнiстю мурiв, запорожцi спали глибоким спокiйним сном. Не спав лише Максим Горбонiс. Вiн лежав на возi, пiдклавши пiд голову оберемок соломи, i дивився на всiяне зiрками небо. Там, у височинi, тягнувся величний Чумацький Шлях, блимали мiрiади великих i малих вогникiв. Он i Великий Вiз. Знайомi та любi друзi кожного козака. Вони завжди вкажуть йому дорогу в безкрайньому степу чи в морських просторах.

Однак думки Максима були не там, мiж зiрок, вони линули зовсiм поряд, в один iз тих цегляних будинкiв на горбку. З кам'яним орлом на воротах i родовим гербом, вирiзаним на великiй дубовiй дошцi. Хоч Горбонiс твердо вирiшив не йти туди i не згадувати про ту, що там жила, сон не йшов, а перед очима стояло ii обличчя. Такою вiн запам'ятав ii тодi, у гарячцi: коси важким вузлом перехопленi позаду, на тоненькiй шиi коштовне намисто, пiдборiддя ледь-ледь здригаеться, а в очах сльози. Чому вона плакала? Горбонiс згадав Грабовського. Повна протилежнiсть. Пиха, презирливий погляд, а на язицi лиш: хам, хлоп, бидло. Як вона з ним жила? Може, вiд того й плакала. Хоча не може цього бути! Побачила баба кров, настрашилась. А вдачею вона швидше за все в нього, в Грабовського. Недаремно у московському прислiв'i: «Муж i жона – одна сатана».

Максим зiтхнув. І чого вона у голову влiзла? Он Андрiй хропе, як кiнь, хоч би що йому. На вiйнi би шаблею помахати, у Сiчi горiлки та меду вихилити. Та з музиками. Та з пiснями й танцями. Все просто i пристойно. Ще i тридцяти лiт немае, а у братчикiв завжди на язицi: «От це козак! Сам чорт йому не брат! Усiм запорожцям запорожець!» І бабами не переймаеться. А тут… І хотiв би забути, а не йде з голови, хоч плач. Бачив ще рiк тому, чого б ii в пам'ятi тримати? Полька, ще й одружена. Хоча тепер уже вдова… Цiкаво, а скiльки iй лiт? Напевне, двадцять, не бiльше. А яка гарна! От чорт, знову! Покохав би просту козачку, а не таке цабе. Що тепер iз цим усiм робити?

Глибоко за пiвнiч сон нарештi здолав стомленого Максима. Але й увi снi бачив лише ii. Вiн iхав верхи, а вона сидiла попереду. Нiжно дивилася поглядом блакитних, як озера, очей. Мовчала, лише дрiбно дрижало пiдборiддя, а по блiдих щоках котилися сльози.

– Чому ти плачеш? – запитував Максим.

– Не знаю, – вiдповiдала вона.

– Я хочу, щоб ти посмiхнулася!

– Зараз, любий. Зараз усе минеться. Це я з радостi плачу. Я так за тобою скучила!

Максим, набираючи повнi легенi повiтря, хотiв кричати i смiятися. Хотiв на весь степ кричати ii iм'я, але не мiг. Блакитнi очi коханоi тримали i не давали розкрити рота. Раптом з високоi трави вилетiла велика бiла качка i почала кружляти над закоханими. Вона пiдлiтала майже впритул, голосно кахкала, широко роззявляючи плескатого дзьоба.

Максим розплющив очi. Качка все ще кахкала, iз сухим стуком трiпаючи крилами. Пiднявшись на возi, побачив Кульбабу, який бiгав за наляканою птахою i нiяк не мiг ухопити. Нарештi не витримав, вихопив шаблю i миттю стяв качцi голову. Потрiпотiвши крилами, та затихла.

– Бiсова птиця! Яцьку, йди здобич забирай, уполював ось… Кашовару вiддай, – Андрiй, смiючись, простягнув качку малому, що зразу ж прибiг до «батька».

– Тьху, чорт! Такий сон бачив! Що, тихiше не можеш? – Максим роздратовано дивився на Андрiя.

– Вставай уже. Я он i м'яса до кулiшу надибав. Лазила тут…

– Ех, такий сон! – потягуючись, мрiйливо мовив Максим.

– Що, кобету свою бачив? – Андрiй дражливо посмiхнувся.

– Пацан ти ще у цих дiлах!

– Ой, а ти вже магiстр!

Максим, бачачи що Кульбаба у настроi i його не переговориш, махнув рукою. Встав iз воза i пiшов умиватися до струмка, що дзюркотiв неподалiк.

Пiсля снiданку вiд Вiденського прийшов Микита. Вiн розповiв, що у мiстi немае стiльки пороху, скiльки запросив Вiденський у пiдстарости. Той пообiцяв, що будуть молоти, але на це пiде не менше як три днi. Борошно, олiю, овес i сiно почнуть вiдвантажувати вже сьогоднi.

– То хоч вiдiсплюся тут! – тiльки й вiдповiв заспаний Товкач. Вiн завжди дивував навколишнiх тим, що мiг спати день i нiч, встаючи лише тодi, коли кликали iсти.

– Може б то, до шинку пiти? – задумливо мовив Андрiй. – Дозволиш, Микито?

– Йди, хiба я тебе тримаю? Тут не вiйна…

– Стривай, я з тобою, – раптом сказав Горбонiс.

Почепивши на бiк шаблю, Горбонiс намотав на вухо оселедець i одягнув шапку. Андрiй мовчки очiкував побратима, покусуючи зiрвану травинку.

Проминувши гай, що в ньому був розташований табiр, вийшли на великий майдан перед костьолом. Кiлька монахiв у чорних пiдрясниках дбайливо пiдстригали кущi перед дверима храму. Сонце вже пiднялося досить високо й освiтлювало високi дахи будинкiв. Козаки, з годину поблукавши мiстом, зайшли у погрiб, що над його дверима висiла бочка i польською мовою було написано «Коляцiя».

Назустрiч вибiг худющий рудий жид у засмальцьованому кунтушi й чорнiй шапочцi. З-пiд неi виглядали пейси. Жид посмiхався, розтуляючи грубезнi губи, i руками вказував на бруднi столи, що над ними горiло пiд стелею кiлька свiчок. Крiм них, у шинку нiкого не було.

– О, панове таки добре зробили, коли зайшли до Шльоми Шмулевича! Тут вони знайдуть, чим пiдкрiпити своi сили!

Жид так енергiйно вимахував руками, що влучив до лутки дверей i засичав вiд болю.

– Тю! І тут жид! – здивувався Андрiй.

– А кого ти хотiв побачити в Кам'янцi у шинку? – Максим зняв шапку i сiв на широку лаву бiля столу.

– Пан правду каже! – улесливо посмiхався жид. – Де поляк, там i жид. Пани гуляти хочуть? То в жида i горiлка, i вино е. Пани голоднi? То в жида i ковбаса, i риба. А якщо пани хочуть чогось надзвичайного, знайдуться такi страви й напоi, що не соромно самому королю на стiл подати!

– Не треба нам того, що королю. Горiлки давай. Сала давай, ковбаси, хлiба.

– У цю саму мить зробимо! Прошу не хвилюватися. Пани вiйськовi будуть знати, що лiпше, нiж у Шльоми, iм нiде не буде!

Жид миттю побiг у низенькi дверi, якi вели до кухнi. Через хвилину звiдтiль долинули крики, що ними вiн пiдганяв служок.

Зверху по сходах загупали чиiсь ноги. Незабаром з'явилися двi кудлатi голови над потертими свитинами. Зовсiм iще молодi хлопцi з цiкавiстю поглядали на козакiв.

За хвилину повернувся жид. У руках мав глечик iз горiлкою, позаду дрiботiв ногами хлопчина рокiв дванадцяти, який нiс на дощцi полумиски з салом, цибулею та ковбасою.

– Чого стали? – зиркнув жид на хлопцiв, що нерiшуче стояли коло дверей. – Ану iдiть звiдси!

– А ти нас не гони. У нас е грошi, – похмуро мовив той iз хлопцiв, який був вищим i ширшим у плечах.

– Як е, то сiдайте, це вже iнша справа, – голос у жида вiдразу пом'якшав, а коли вiн звернувся до козакiв, на обличчi пiд здоровенним горбатим носом грала та сама улеслива посмiшка. – Пригощайтеся, пани, на вiйнi вам таки знадобиться сила!

Прибулi сiли в кутку, попросили дешевого вина. Жид презирливо хмикнув i зник у бiчних дверях. Незабаром служка винiс iм невеликий глечик iз вином.

– Що не шинок, то жид! – не вгавав Андрiй.

– Та якби тiльки шинок! Вони, клятi, вже й церкви святi пiд себе пiдiбрали. Православним людом керують, як п'яний штанами, – у голосi Максима не було жодних емоцiй. – Давай лiпше вип'емо.

– Давай.

Цокнулися череп'яними чарками. Випили.

– Ех! – iз шумом видихнув Максим. – І чарки в них малi!

Деякий час мовчки жували холодну ковбасу. Розмова не йшла. Кульбаба розглядав закiптюжену стелю. Горбонiс перекочував по дошках стола порожню чарку. Раптом до запорожцiв несмiливо наблизився один з хлопцiв, що сидiли в кутку.

– Панове, дозвольте у вас дещо запитати? – голос у парубка був надзвичайно м'який i тихий.

– А чого, питай. За це не б'ють. – вiдповiв Андрiй, вдруге наповнюючи свою i Максимову чарки.

– Ви козаки?

– Хе! А хто ж! Не бачиш чи що?

– Я хотiв iз вами поговорити, про дещо розпитати.

– Ну то сiдай за стiл, бери чарку. Що схочемо, розтлумачимо.

Парубок нерiшуче подивився у бiк товариша.

– І його клич.

Довго просити не було потреби. Хлопцi швидко пiдсiли до козакiв. Усi випили, i Андрiй знов налив чарки.

– Гей, шинкарю! – крикнув вiн у бiчнi дверi.

Жид вирiс, мов з-пiд землi.

– Горiлки ще неси! І чарки iншi, цi малi. В нас п'ють iз таких «михайликiв», що в кожному можна мiзерного жидка, такого як ось ти, утопити!

Не встигли й помiтити, як жид прибiг iз другим глечиком i чотирма чималенькими хоряками. Поставив на стiл i щез.

– Друге дiло. Це хоряк як хоряк. – Андрiй одразу наповнив усi чотири чарки i пiдняв свою догори. – Ну, браття! Вонзiм копiя в душi своя!

Випили. Парубки, що не вихилили й половини хорякiв, захоплено позирали на запорожцiв.

– Ну, то що ти хотiв? – запитав Максим у хлопця.

– А ви звiдки, панове?

– З Низу, малий, – Андрiй не звертав уваги, що «малий» був за нього старший.

– Це що, iз самоi Сiчi?! – захоплено вигукнув парубок.

– З самоi! А хiба що?

– А як козаками стати?

– Он ти про що! Ну, то це просто. Якщо в Бога вiруеш, горiлку п'еш та душу козацьку маеш, приставай до нас. Добрим молодцям ми завжди радi. А ви хто будете?

– Я Мирон Охрiмчук, а вiн, – показав головою на товариша, – Іван Стельмах. Ми у кравця у робiтниках, пiдмайстри тобто.

– Не хочемо чоботи шити та на пана спину гнути. На волю, до Днiпра-Славути… До Сiчi! – повiльно, карбуючи кожне слово, вимовив Стельмах. І в очах його засвiтилися лихi вогники. Така жадоба життя серед вiльних степiв, така необхiднiсть пiдставляти обличчя вiтрам п'янких бойовищ горiла у тому поглядi, що Максима, який подивився в очi молодого пiдмайстра, немов оповило його енергiею. Немов гаряча хвиля пробiгла свiдомiстю.

Утiм, Андрiй такими дрiбницями не переймався. Обличчя Кульбаби вже почервонiло, очi заблищали, а жупан полетiв на лаву: душно козаковi, душно!

– Приставайте до нас, малi, слави лицарськоi добувати! На Сiчi не життя – едемський сад. Побий мене грiм, коли брешу! Ось ви, один з другим, як день проживаете?

Мирон знизав плечима.

– Як? Працюемо… З ранку до смерканку. Та мало з того користi… Тобто користь е, та не нам. Інодi й у свята Божi… А що будеш робити, коли…

– Мироне! – зиркнув на товариша Іван.

– А що? Не соромно, бо правда! Колись рiзками майстерностi навчали, а тепер i батогом пояснюють, що та як. Хiба брешу?!

Іван опустив голову. Горбонiс помiтив, що юнак густо почервонiв. Руки нервово м'яли потерту шапку, родима пляма на щоцi, яка була розмiром з галушку, стала ще чорнiшою, нiж ранiше.

– Не сумуй, хлопче! – поплескав його по плечi. – Кожен сам будуе свою долю. Кожен перед Богом единим мае вiдповiдь давати за дiла своi. Не людинi цього вимагати… Не людинi, хлопче! Чи пан, чи старшина, а чи майстер ваш. Хочете в козаки, давай з нами до коша, пiд Хотин. А там подивимося, що з вас буде.

– Правду, братику, кажеш! Агов, малi, а що то ви не п'ете? Нумо, вляемо на душу козацьку оковитоi!

Усi випили. Закусили салом i кислими огiрками. Андрiй витягнув iз кишенi шовкову хусточку, прикрашену тонким схiдним мереживом, i витер у неi маснi руки.

– А у нас на Сiчi так, – мовив згорда, – приходь усi, хто в Бога вiруе. Усяк бажаючий прибитися до куреня може жити i iсти там без питань та пояснень, навiть дякувати не треба. Ото й дiла, що прийшов, увiткнув у землю ратище, повiшав на стiну яничарку – i лежи собi хоч мiсяць, а хоч i три, – пий i iж, все готове. Тiльки й роботи маеш, що встань та помолися Боговi, а коли грошики е, йди в корчму пити горiлку. А якщо хто скаже: «Даром хлiб iси», то козаки зараз i накинуться: «А ти вже закозакувався, сякий-такий сину!» Таке життя наше. Як то кажуть: Сiч – мати, а Великий Луг – батько.

– Добре у вас, панове… – тiльки й протягнув Мирон.

– Та не зле… Шинкарю! Горiлки козакам! – захмелiлий Андрiй iз такою силою вдарив кулаком по дошках столу, що тi затрiщали.

Рудий жид похапцем поставив на стiл глечик i кiлька глиняних тарiлок зi смаженим м'ясом.

У котрий раз наповнили чарки. Максим, який до цього здебiльшого мовчав, глянув на парубкiв.

– Але в нас i життя малого варте. Не думайте, що тiльки боки вiдлежувати доведеться. Козак гуляе – кров рiчкою. Братчики нi чужоi кровi, анi своеi не жалують. Багатьох уже в Царгородi, Синопi й Бахчисараi на кавалки рубано. І у Варшавi, i у Краковi палю ковтали, шкiру з них, iз живих, здирали. Так ось.

– Ет! Раз матiнка народила, раз i помирати! – хмiль ударив пiдмайстрам у голову, i Мирон махнув рукою.

– Козак буде! – сказав Андрiй. – Давай-но вип'ем!

Ударили келихами.

Час рухався неквапно, а запорожцi раз у раз гукали жида з усе новими глечиками оковитоi. Нарештi шинкар пiдозрiло подивився на них i несмiливо запитав:

– Пани козаки нехай не тримають зла на бiдного жида, але чи мають вони грошi? Такi славнi вояки можуть випити i дiжку…

– Ти що, жиде, не бачиш, хто перед тобою! – ще раз гепнув по столi кулаком Кульбаба. – Тримай ось.

І вiн жбурнув пiд ноги шинкаревi кiлька золотих. Обличчя жида враз змiнило вираз глибокоi стурбованостi на широку посмiшку. Зiгнувшись, вiн заходився збирати монети, а рот йому не закривався нi на мить:

– Ой, добрi пани лицарi! Ой, славнi воiни! Справжнiй шляхтич i в бою хоробрий, i рукою щедрий. Слави вам, пани, та великих перемог! Та заходьте до бiдного Шльоми Шмулевича, а вiн завжди таким славним панам радий…

– Та заткнись уже, собако нечестивий! Дай людям хрещеним поговорити! – не втримався Максим.

Жид уже пiдняв останнього золотого i, посмiхаючись та невпинно б'ючи поклони, зник у бiчних дверях. По сходах загуркотiли тяжкi кроки. Четверо селян, що приiхали до Кам'янця на ярмарок i мусили сидiти, ховаючись вiд татар, зайшли i сiли у протилежному кутку, пiд закiптюженою склепистою стелею. Шинкар виглянув i, скривившись, сховався. Через хвилину до новоприбулих пiдбiг хлопчина-служник, несучи у руках глечик iз горiлкою, хлiб i цибулю.

– А у нас i шаблi е! – вихопилося раптом у п'яненького Івана. Мирон одразу смикнув його за рукав свитини.

– А хiба що! Пiдемо туркiв рубати… Тiльки спочатку я нашого майстра шаблею почастую. У, стерво! Чуете, панове? Пiдмайстри не хлопи, ми маемо право вiльно вiд майстра йти, куди заманеться. А вiн, собака, каже, що нам платнi за рiк не вiддасть! Чи ми мало слiпали при каганцевi над панськими чобiтьми? Так платить мало, ще й вiддати не хоче, що винен. Ось я йому тепер!..

– Добре, хлопче, добре! – пiдняв хмiльнi очi Кульбаба. – Один Бог над нами пануе. Збирайте бебехи та давай до нас. Ми кошем стоiмо бiля мiськоi брами, у гайку над Смотричем. Скуштуете хлiба козацького… Агов! Шинкарю! А чи е козакам горiлка?! Неси сюди, псячий сину!..

Повертались уже, коли сонце давно сховалось. Андрiй з Максимом обiйнялись i щодуху горлали козацьку пiсню:

		…Бурлаче-козаче, дурний розум маеш,
		Дурний розум маеш – долю проклинаеш,
		Не так винна доля, винна ж твоя воля,
		Що ти заробляеш, то все пропиваеш,
		А що загорюеш, то все прогайнуеш…

Десь гавкали собаки, перебiгали на другий бiк дороги запiзнiлi перехожi та грюкали над головами вiконницi.

– А щоб вам, галагани, зацiпило! – почувся звiдкись старечий жiночий голос.

– О! Чуеш, Горбоносику, це дяка польськоi матiнки-ойчизни славним захисникам Хотина! – засмiявся Андрiй п'яним смiхом i ще голоснiше заволав:

		Мене як хочеш називай, на все позволяю,
		Аби не звав ти крамарем, бо за те полаю…

У гайку, де спинилися козаки, палали вогнища, козаки й польськi жовнiри сидiли разом довкола них, пили i голосно розмовляли. Грала кобза, i ii веселi переливи, з'еднуючись iз шелестом пожовклого листя i гуркотом води пiд фортечним мостом, лунали якось по-особливому приемно. Чулось у цiй веселiй мелодii щось рiдне, просте, а разом з тим витончене i прекрасне, вiдчайдушно-веселе i разом iз цим сумне i зажурене. Тяжке i легке, як козацька доля…




Юстися


Холодного вересневого ранку, коли сонце вкрите непроникною сивою ковдрою важких хмар, а похмурi замковi вежi за глибокою ущелиною Смотрича виглядають особливо непривiтно, панi Юстися розплющила очi пiсля глибокого сну. Цiеi ночi сон був дивний. Уже кiлька мiсяцiв вiн не повторювався. Вона навiть гадала, що все минулось, i навiть радiла цьому… І ось знову. Нi, iй це зовсiм не подобаеться! Навiщо спогади про те, чого не було i бути не могло? Тiльки мучити себе й годi. Чи iй погано живеться? Про таке i не мрiяла колись. Ще б пак! Будинок у Кам'янцi, золото, пишнi обiди в колi вишуканоi шляхти. Дорогi сукнi, шовки, парча! А прикраси! Те, що таке миле дiвочому серцю. І браслети, i кульчики, i перснi. Щире золото i блискуче камiння. Та й Марек не такий уже поганий, як спочатку гадала… Щось давно не давав про себе знати. Чи, бува, не трапилося чогось?

І Юстися пiймала себе на тому, що не вiдчула нiякого страху за нього. У пам'ятi сплив лише золотий ланцюжок з кулоном у виглядi сердечка, всiяного дiамантами: два тижнi тому захеканий жовнiр привiз його разом з листом пана Грабовського. У листi палке кохання, тисяча цiлункiв, туга за молодою малжонкою…

Зiтхнувши, встала з постелi, вкритоi м'якими пуховими перинами. Босi ноги приемно лоскотали ворсинки перського килима. Через вузьке високе вiкно з рамою венецiанського скла у кiмнату вповзав похмурий ранок. Притулилася чолом до скла, впершись долонями з тонкими тендiтними пальчиками у мармурову плиту пiдвiконня. Там, за порослою густим пiдлiском кручею, нiс свою бурхливу воду неширокий, але стрiмкий Смотрич. У темних хвилях вiдбивалося похмуре небо, а пiд скелястими берегами бiлiли шапки пiни, мов баранчики, якi вiдбилися вiд отари.

«Чого ж так приемно це пригадувати? – думала Юстися. – І чого так боляче стало, коли зрозумiла, що то був лише сон? Хiба не дивно, вона навiть не знае iменi того козака. Та й вiн, напевне, не знае ii iменi. Що ж тодi iх еднае? Хiба його погляд. Такий милий, задумливий… А може, вiн уже десь загинув? Он панi Лещинська каже, що в Хотинi така вiйна йде! Там i козаки з Низу, i шляхта, усi смерть приймають. Що вже тих татар i туркiв прийшло… Аж сюди чамбули добiгають. Учора з Оленкою на мурi стояли, бачили. Чорнi, бруднi, кричать щось, смiються зловiсно. Не дай Бог таким у руки потрапити».

Юстисю аж пересмикнуло вiд страху i вiдрази. Вона на мить згадала, як колись такi самi вершники лiзли через дубовi ворота батькiвського хутора…

У дверi кiмнати хтось нерiшуче постукав.

– Хто там? – повернулася до дверей Юстися.

– Це я, панi. Панi вже прокинулась?

– Заходь, Оленко, я вже давно не сплю.

У кiмнату вбiгла молоденька дiвчина, одягнута по-селянськи у плахту i вишивану квiтками сорочку. Чорняве волосся було зiбране у тяжку косу з вплетеними рiзнобарвними стрiчками. Вона весело посмiхалась i захоплено дивилася на Юстисю. З червоних, як вишнi, вуст без упину сипалися слова:

– Ой, панi! Ви така гарна, така гарна! Немов та грецька Афродiта, що я на малюнку бачила. А що то ви у сорочцi? У кiмнатi прохолодно! Я вже Онопрiевi кiлька разiв казала: що тобi, клятому, дров шкода? Он наша панi мерзне! А вiн одне тороче, мовляв, ще не зима. Йому що, дурневi старому, у кожух замотаеться, ще й тим тютюном начадить, бодай йому! До нього в причепу i не зайдеш, аж очi виiдае. А панi мерзне. І чого ви йому не скажете?

– Годi тобi, Оленко, тут не зимно. – Юстися посмiхнулась i, пiдiйшовши до Олени, обiйняла ii i прошепотiла на вухо:

– Я знову той сон бачила!

Олена враз знiтилась.

– Ну що ви, панi Юстисю, годi вам! – прошепотiла таемниче. – Забудьте, ще пан дiзнаються.

– Нiчого вiн не дiзнаеться. То сон i годi, – вмить спохмурнiла Юстися.

– Я так тодi за вас боялась! А раптом би пан Грабовський повернувся? Казали, той козак двох шляхтичiв порубав. Один майбутнiй зять самого Конецпольського! Та ще й у вас, у свiтлицi! Най Бог милуе. Як би панi довела, що вона чесна?

– Ну що ти говориш, Оленко? Нiкого вiн у мене в свiтлицi не рубав. А що хворим i пораненим допомагати треба, то у Святому Письмi написано. Що з того, що вiн був у моiх покоях? Адже вiн був непритомний.

– Так, так. Ви добра панi, дай вам, Боже, довгих рокiв життя i щастя. Ну, давайте вбиратись, i я снiданок подам.

Юстися вмилася прохолодною водою зi срiбного тазика, що його принесла Олена. Мимоволi помилувалася собою у вiдображеннi на прозорому дзеркалi води. На неi дивилося миловидне обличчя з тонкими рисами, повними губами i великими очима, що над ними турецькими ятаганами звелися тонкi брови. Довге русяве волосся облямовувало його, додаючи довершеностi справжнього витвору мистецтва.

Одягнула довгу розшиту золотом сукню i коротенький кунтушик, що гарно облягав тонку дiвочу талiю. Ноги встромила у легенькi шитi бiсером черевички. Тим часом Олена принесла срiбну тацю з кавою, грiнками i вареними яйцями. Аромат смачного турецького напою вмить наповнив повiтря.

– Ви снiдайте, панi, а я новини поки розкажу. У мiстi рiзне балакають. Дещо таке, що й думати страшно!

– І що це таке? – запитала Юстися, помiшуючи у порцеляновому горнятковi каву.

– Кажуть, що нашi жовнiри дуже голодом зморенi у Хотинi. І що сил у них вже зовсiм немае боронитись. А в Османа воякiв, як зiрок на небi, й невдовзi вiн тут буде. А далi на Львiв пiде, на Кракiв i на Варшаву. І ще кажуть, що козаки кинули полякiв, до себе на Низ пiшли. Що то мае бути?

– Та ти, Оленко, не вiр плiткам. Не могли козаки полишити Хотин, не такi вони люди.

– Ну, не знаю. Казала Явдошка, коваля Панаса жiнка, що як були на мурi позавчора, то татари пiд саму скелю пiдскакували. Кричали, що всiм нам скоро кердик! Ще кричали, що панянок на арканi в Кафу потягнуть, а панiв порубають i живими з мурiв у прiрву поскидають. І що то воно дiеться на бiлому свiтi? – Олена тяжко зiтхнула.

– Нехай кричать. У Кам'янець вони не ткнуться, тут i вiйська багато, i стiни високi. Татари тiльки й вмiють, що селян по селах та хуторах у ясир забирати. Проти вiйська вони безсилi.

– Ой, а ще мало не забула! Учора ж рейтари з Хотина приiхали i козаки. Багато iх. У гайку стали, тут поряд. До пiвночi спiвали, спати не давали. Чого б воно так кричати?

– Козаки? – стрепенулась Юстися. Та за мить взяла себе в руки. – Треба було б рейтарiв про пана Грабовського розпитати. А чого вони тут?

– Кажуть, що за припасами приiхали. З ними возiв багато. Бiля базару всю вулицю зайняли, а пилюку пiдняли… Ой, панi, а може, й ваш запорожець там? – сказавши це, Олена прикрила вуста долонею i перелякано подивилася на Юстисю.

– Мовчи, Оленко! Ой, мовчи! Сама собi боюся про це говорити, навiть гадати… Я ж замiжня жiнка тепер! – кажучи це, Юстися низько схилила голову.

– Та ви, панi, не бiйтесь. Я ж знаю все! І розпитаю… Я ж бачу, що з вами. Навiть дивувалась… Така шляхетна панi… Але й козак справний! Як оком поведе, аж серце трiпоче.

– Багато ти не знаеш про мене, люба Оленко!.. Ну, розпитай, серденько, розпитай!

– Слухаю, панi. Хоч страшно менi до них пiти, але, може, де у мiстi зустрiну. Бачила, ходять вони мiстом, усе люльками чадять. Та жупани бруднi такi… Мабуть, нелегко iм там, на вiйнi.

Примовляючи, Олена вийшла з кiмнати, i Юстися залишилася сама. У душi панували десятки рiзних почуттiв, що суперечили одне одному, i, наштовхуючись одне на одне, розбивалися, мов хвилi в розбурханому морi.

Невже вiн тут? Хоча навряд. Не може бути такого збiгу обставин. А якщо все ж таки тут? Нi! Не можна про це й думати. Марек добрий до неi, вiн ii кохае. А вона?.. Однаково не можна про це й думати. Це й грiх! Сама думка грiх! У костьолi шлюб брала, Боговi присягала. Ой, доле нещасна! Ще цей сон, саме сьогоднi. Вiн не був слабким i пораненим. Ішов мостом вiд фортецi, чомусь у гусарському обладунку, назустрiч iй. А вона зупинилася, слова вимовити не може. Пiдiйшов, пригорнув… А сам посмiхаеться.

«Чекала мене?» – питае. І хотiла б щось мовити, а у грудях все стислося, тiльки й думки: люди побачать! І потiм раптово: хай дивляться! І почала смiятися вiд щастя. Навiть прокинулась iз посмiшкою. Коли таке було востанне?

Чотири роки тому Юстися жила зовсiм не так, як нинi. На батькiвському хуторi на Брацлавщинi було як у раю. Укритi соломою бiленькi хатки, розписанi хитромудрим орнаментом. Над ними високi тополi. На подвiр'i комори з грубих нетесаних колод, хлiви. А там, за високим тином, левада, що поволi збiгала до ставка зi срiбними карасями i крутобокими коропами. Поля, жовтим морем розкинутi, наскiльки бачить око, череди волiв, корiв, овець. Над усiм цим на високому пагорбi – церква, що у ii золотоверхих банях у спекотнi серпневi днi топилося сонце… А ще садки, пасiки, березовi та дубовi гаi, що в них малою бавилась iз козацькими доньками. Як гарно було слухати пiснi косарiв, що по росi виходили в луки косити, як духмяно пахло сiно пiд час перших сутiнкiв.

Сотник Брацлавського полку Іван Бурдило був багатiем навiть серед козацькоi старшини. Може, й через те i вважав, що треба водити дружбу з польською шляхтою. І хоч у душi все ще не переставав бути справжнiм козаком, усе польське привiтав радо. Тож поступово й ополячився, прийняв католицьку вiру, а потiм i челядь свою примусив вiдректися вiд схизми. Похмуро дивилися на нього козаки, не привiтав i полковник. Але Бурдило не звертав на це уваги, бо вважав, що кожен сам ладен обирати свою вiру. І доньку свою, первiстку, назвав на польський лад – Юстисею. Хоча плакала вночi в подушки панi сотникова, а все ж охрестили дитя в костьолi. Про щастя для дочки думав. Бачив-бо, як на свiтi жити стало i що православнi люди звiдусiль приниження та образи приймають. А для любоi Юстисi хотiв найкращого: доброi освiти в школi при монастирi кармелiток, а там i замiж вiддати за шляхтича. Та не якого голодранця! Щоб i майонтки, i грошi. Хай дитя нужди нi в чому не мае.

Але не такою, як батько, росла Юстися. Молодшi брати i сестри – всi в батька, а вона нi.

Насмiхались iз неi панночки на шляхетних прийомах, весiллях i хрестинах за ii щирi розповiдi про забавки з хлопськими дiтьми. Не тiшили ii похмурi замки магнатiв. Весело почувалася лише на лонi рiдноi природи. А часом, тремтячи вiд страху, що дiзнаеться суворий батько, ходила з козачками та iхнiми дiтьми до церкви. І якось веселiше там було, щирiше, нiж у пропахлих стародавньою латиною костьолах.

Просте життя зi своiми великими радощами та дрiбними печалями. І воно урвалося так раптово, як завжди закiнчуеться все добре. Напали татари. Напали раптово, виринувши iз нiчноi темряви. Бруднi, страшнi, кривавi й нещаднi. Хоча Юстисi було лише чотирнадцять, вона все добре розумiла, дiяла швидко та помiрковано. Почувши крики, миттю скочила у потаемний лаз i за кiлька хвилин була вже в очеретi, що густо рiс бiля ставка. Принишкла, очiкуючи, що до неi приеднаються рiднi. Але нi через годину, нi вранцi нiхто не з'явився. Коли зiйшло сонце, татар уже не було, а хутiр палав, пiднiмаючи у небо цiлi хмари диму.

На сплюндрованому подвiр'i залишився тiльки батько, що з його грудей стирчала стрiла, а з ним ще десяток козакiв. Вони залишилися там, де застала iх смерть. Решту мешканцiв ще вчора квiтучого хутора бусурмани погнали в неволю. Сiла на попелищi, мов та птаха, яку стрiла мисливця прикувала до землi. Плакала тихо, безпомiчно. Не бачила свiту бiлого за чорним горем, яке впало на неi. Так i сидiла три днi й три ночi, втративши лiк часу, поки не примчав батькiв товариш, немирiвський сотник Грицевич. Узяв дитя до себе, пожалiв сирiтку.

А потiм, послухавши прохання Юстисi, вiддав ii до обителi сестер-кармелiток. Такою була батькова воля. І якби вiн жив, десятою дорогою обiйшла б Юстися похмурi монастирськi стiни. Але тепер, коли сама залишилася на свiтi, мовчки слухала нотацii блiдих i недоброзичливих сестер. Учила латину, польську й грецьку мови. Мовчки терпiла нуднi багатогодиннi релiгiйнi диспути.

Там, на вузьких вуличках стародавнього Львова, побачив ii молодецький гусарський хорунжий. Кинувся до неi i прикипiв усiм серцем. Невдовзi й одружилися. Але, коли дiзнався про ii минуле, щось трапилося з його щирим почуттям. На людях вони приховували всi негаразди, але коли залишалися наодинцi, на Юстисю все частiше сипались образи й докори за «хлопське походження» i схизму. А вона, у свою чергу, не приховувала власного ставлення до католицькоi церкви i польськоi пихи. Взаемини ставали все бiльш прохолодними, i почуття, що колись запалало мiж ними, давно згасло. Лише частi вiд'iзди Грабовського по службi все ще зберiгали iхнiй шлюб.

Напевне, це все й стало причиною того, що так запам'ятався Юстисi той поранений козак. За короткий час, що просидiла над його лiжком, покохала його. Покохала нестямно, не сподiваючись навiть сама вiд себе такого шаленого почуття. А коли зрозумiла це, iй стало страшно. Лише Оленцi, покоiвцi, вiдкрилася, не в змозi тримати в собi такий шалений вихор почуттiв i суперечностей. Потiм, раптом опам'ятавшись, посадила його в ридван i вiдвезла до табору, де пiд Кам'янцем стояли козаки. Навмисне не спитала iменi, щиро хотiла забути. Чула лиш, що з Низу прийшли запорожцi.

Минав мiсяць за мiсяцем, i вона дiйсно почала забувати ту пригоду. Полiпшилися навiть стосунки з Грабовським. Лише час вiд часу приходив вiн увi снi – високий, стрункий, з чорними, мов смола, вусами. На засмаглому обличчi яснi сiрi очi, що так закохано дивилися колись на неi. Але тепер цi сни турбували все рiдше. І вона радiла цьому. Ну хiба не безглуздiсть сумувати за степовим вiтром? Нинi вiн тут ласкаво дмухае теплом в обличчя, а завтра одному Боговi вiдомо, де…



Три днi бiгав Вiленський, а з ним i Микита темними коридорами ратушi, вимощеними брукiвкою вулицями, майстернями, млинами i коморами. Лаялись iз пiдстаростою, цехмейстерами, пiдкоморiями i ще десятками i десятками розжирiлих кам'янецьких урядовцiв. Запальний Вiденський, котрий звик стрiчати ворога обличчям до обличчя, мало що розумiв у тонкощах бюрократичноi машини. Врештi-решт, вiн почав хапатися за шаблю i одного разу мало не зарубав мiрошника, який не схотiв вiдвантажити потрiбноi кiлькостi борошна.

– Але то е реблiзант! Прошу пана, справжнiй злочинець! Пся крев! За них i iхнi смердючi грошi гинуть жовнiри його величностi пана круля! Вони голоднi йдуть у бiй, а цей лайдак смiе казати, що його цехмейстер мав вказiвку вiдвантажити лише десять возiв! Матко Боска! – мимоволi виправдовувався вiн перед Микитою.

Нарештi всi непорозумiння були залагодженi, вози навантаженi, i загiн почав готуватися в дорогу. Довга вервечка возiв, цього разу добре навантажених, укритих просмоленою парусиною i воловими шкурами, вдруге перекрила вузькi вулицi Кам'янця. Обабiч тягнулися рейтари i козаки. За цi днi вони добряче вiдпочили, вимились у чистих водах Смотрича, випрали своi жупани, якi знову розцвiли, мов квiтки, на тлi кам'яних мурiв i будинкiв iз гостроверхими черепичними дахами. Свiжi, блискучi конi несли вершникiв над натовпом мiщан, що вийшли проводжати воякiв. Серед натовпу були й десятки пар заплаканих дiвочих очей, що усього кiлька днiв тому з цiкавiстю поглядали на ще не знайомих молодих козакiв, а тепер iз сумом махали хустинками iм услiд, вiдшукуючи серед вершникiв того единого, що його будуть тепер ждати, дехто наодинцi, а дехто й виношуючи пiд серцем плiд короткого кохання…

Максим iхав поряд iз Микитою та Андрiем. Голосно цокотiли по брукiвцi кiнськi копита. Замислившись, Горбонiс дивився на рiзнобарвний людський натовп, коли раптово його погляд знайшов серед натовпу ii… Вона сидiла верхи на вороному арабському огирi й дивилася на Максима своiми великими, як озера, очима. Миттево пробiг по спинi мороз, i Максим, натягнувши повiд, спинив коня. Здивований Микита поглянув на Горбоноса, котрий зблiд, мов стiна.

– Чого ти? – запитав. Але, простеживши за поглядом побратима, побачив Юстисю. Запитально глянув на Максима.

– Я наздожену, – кинув той.

Торкнув коня i поiхав крiзь натовп до того мiсця, де була вона.

Юстися, кинувши на козака довгий погляд, повернулась i пустила коня учвал, минаючи вулички, крамницi i будинки у центрi мiста. Тримаючись вiддалiк, Максим поiхав за нею. Повз нього мчали вершники, вози, ридвани, з криками розбiгалися перехожi, а вiн поганяв коня, пiдставляючи обличчя осiннiй прохолодi. Перед собою, далеко попереду, бачив лише легку, як пiр'iна, вершницю на чорному конi. В головi дiялося казна-що, але вiн знав напевне, що повернути назад не зможе, навiть якби ця дорога вела до самого пекла…

Нарештi будинки залишилися позаду. Обабiч дороги здiйнялися розложистi липи, а десь унизу зашумiв Смотрич. Вершниця спинилася. Мовчки чекала його наближення.

Пiд'iхав. Чомусь ратище у руцi стало важким, i комiр стиснув пересохле горло. Рвонув його вiльною рукою, посипалися срiбнi гудзики на рiдку, вигорiлу вiд сонця траву. Жадiбним поглядом уп'явся в обличчя, що його сотнi разiв бачив перед собою, заплющивши очi. Мовчав, не знаючи, з чого почати безлiч разiв прокручену в пам'ятi розмову.

– Вiтаю, лицарю, – озвалася першою Юстися.

Максим усе ще мовчав. Язик присох йому до пiднебiння, i лише очима iв ii образ.

– Ну, що ви, минулого разу, коли я вас бачила, ви були смiливiшим i в бою, i в розмовi.

– Вiтаю вас, панi, – нарештi вимовив Максим.

– Як вашi рани?

– Дякую, добре. Я за них i забув. Уже й нових не порахувати.

Юстися подивилася довкола.

– Хотiла поговорити з вами, але не про людськi очi. Ходiм-но лишень пiд липи, – i, скочивши з коня, узяла його за повiд. Максим теж скочив на землю i приеднався до Юстисi. Схилився очима до землi, i яким незграбним собi здавався поряд iз нею, такою легкою i грацiйною у чарiвнiй сукнi, парчевому кунтушику, отороченому куницями, i гарненькому капелюшку над охайною зачiскою. Намагався притримати шаблю, лядунку, порохiвницю, що ляскали бiля пояса, почали раптом заважати довгi поли жупана.

– Ну як ви живете? – з посмiшкою запитала Юстися, коли вони заглибились у гай.

– Дякую, панi, не жалiюсь. Б'емо ось турка…

– Ви не образилися на мене тодi, що не змогла довше полiкувати вас? Я вважала, що серед своiх вам буде безпечнiше.

– Що ви, панi! Я дуже вдячний вам. Адже ви теж наразили себе на небезпеку.

– То пусте. Цiкаво, а що ви не подiлили з майбутнiм зятем Конецпольського?

– Прошу?

– А ви не знали? Цiкаво! У поединку ви зарубали пана Маевського, що був вiйськовим товаришем польського коронного гетьмана пана Конецпольського i готувався стати його зятем.

– Менi шкода, панi, – схилив голову Максим.

– Ну що ви, адже й вам дiсталось. І все ж таки?

– Вони назвали мене хлопом i наказували зняти шапку i вклонитись.

– Ну то iндик Маевський мав справедливу кару. Ви би бачили, що тут почалось…

Раптом Максим згадав Грабовського. Вiн хвилину вагався, чи казати Юстисi. Вона це помiтила.

– Ви щось маете сказати?

– Так, панi Грабовська. Я був трохи знайомий iз вашим чоловiком…

– Були? Чому були? – насторожилась Юстися.

– Очевидно, ви ще не мали звiстки… Пан Грабовський загинув.

– О, Єзус Марiя! Це неправда! – скрикнула вона.

– На жаль, правда. Вiн вирушив iз нами до Кам'янця, але в дорозi був бiй з татарами… Його вбили стрiлою. У серце.

Юстися довго мовчала, розмiрковуючи про почуте. Гучко стугонiла у скронях кров. Згадала Марека. Вiн був добрий до неi, але… І промайнуло у головi: «Вiльна! Вiльна!» Стало соромно за потаемнi думки, на мить пригадався чомусь золотий ланцюжок i сердечко, всiяне дiамантами. А потiм вiдразу гнiвний голос Марека: «Твiй батько був хлоп! Мусиш мати за честь бути малжонкою уродзоного шляхтича!» І знову: «Вiльна! Тепер вiльна!» І з очей Юстисi бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками i беззвучно плакала, тiльки ледь-ледь здригалися пiд кунтушиком тонкi плечi. Максим стояв, опустивши руки, i не знав, що мовити. Тепер вiн тут зайвий. Вона побиваеться за ним, вона його кохала. Усе склалося так, як i мае скластися… І що вiн собi надумав? Хлоп-утiкач, нехай тепер i козак, i не бiдний, що з того? Хiба iй тут добра мало… Хiба вiн зможе дати iй те, що вона мала з Грабовським? Та де там! У лiпшому випадку козацький хутiр у запорiзькiй паланцi… Їй, що бачила Кам'янець, Львiв, Варшаву! Вдовi вiйськового товариша гетьмана Ходкевича. Ех! Їхав би собi за ворота, не розглядався на всi боки. Краще б i не бачив!..

– Вибачте, панi. Я спiвчуваю вашому лиховi, – чужим голосом витиснув iз себе Максим. – Сподiваюсь, усе владнаеться. Де могила вашого чоловiка, запитаете у ротмiстра Вiденського. Менi час, прощавайте!

Занiмiла нога знайшла стремено, вiдштовхнувся вiд землi – i ось уже в сiдлi.

– Но, гнiдий! – крикнув несамовито.

Кiнь зiрвався з мiсця i понiс вершника у напрямку шляху, що ним щойно нiс його, повного надiй i сподiвань.

– Стiй! – почув за плечима. – Стiй, благаю!

Не вагаючись, знов опинився на землi. Кинувся назад.

– Юстисю!

Пригорнув до себе.

І раптом вiдчув усiм тiлом, як вона притислася до нього, тремтячими руками вчепившись у цупке сукно жупана, що пропахло порохом, тютюном i пилом сотень верст украiнських шляхiв.

– Не кидай мене, козаче! – почув шепiт.

– Кохана моя, – ледве вимовив.

Шумiв затиснутий мiж скель шалений Смотрич, куйовдив вiтерець пожовкле листя лип. Десь дуже здалека долинали голоси людей, ревiння худоби. А вони стояли i боялися поворухнутися. Боялися, що iхне несподiване щастя вислизне з рук, i доля знов розкидае iх, таких далеких i таких близьких, серед жорстокого свiту. Серед кровi, зла, серед бурхливих лихолiть i вiйськових буднiв. Не вiрили самi собi, не вiрили тому, кого стискали в обiймах. І лише насолоджувалися тим, що доля подарувала у цю солодку мить. І пили це щастя, жадiбно, не думаючи про майбуття, не оглядаючись у минуле. Пили разом, хоча майже не знали одне одного, були на рiзних сходинках суспiльного стану. І вiд цiеi невiдповiдностi здоровому глуздовi п'янiли ще бiльше, мов вiд столiтнього вина, мов воiни на полi бою серед кривавих рiк i переможних крикiв.



Загiн Вiденського проминув мiську браму i попрямував, вiдхиляючись на пiвденний захiд, повз смугу узлiсся. Важко навантаженi вози повiльно тяглися, вiддаляючись вiд мiцних кам'янецьких мурiв i стрiмких скель. Годi було й думати про швидкiсть: конi натужно впирались у землю, везучи такi необхiднi вiйську хлiб, борошно, крупи, пастрему, копчену рибу, м'ясо, порох, свинець та олово. Вiденський тривожно поглядав довкола, очiкуючи появи татар. І тi не примусили на себе довго чекати. Чорною мошвою вкрили обрiй i з гиком кинулися на невеличкий загiн, переобтяжений вантажем. Чули, як степовi шакали, легку здобич. Поганяли своiх кошлатих коникiв, вимахували кривими шаблями.

Врятувало те, що вiд'iхали зовсiм не далеко, всього пiвтори версти. У мiстi помiтили, в яку халепу потрапив Вiденський, i вiдчинили браму, що з неi вихопилася хоругва драгунiв. Драгуни чвалом полетiли на допомогу обозу, i татари вiдвернули. Однак, спинившись вiддалiк, iздили один перед одним, мов вовки, якi очiкували, доки знесилиться поранений олень. Ситуацiя складалася безвихiдна: без вантажу, що був у возах, вiйсько протриматися не зможе, а вози не можуть пройти без допомоги вiйська. Трохи подумавши i порадившись iз хорунжим мiськоi охорони, Вiденський дав команду повертатися. Пiдкотилися пiд самi мури i стали табором. Закотивши рукави, козаки та рейтари почали обкопувати коло, утворене возами, земляними валами i глибоким ровом.

Микита стояв зверху на возi i пильно вдивлявся в обрiй. Там, у жовтих смугах лiсу i чорних, зораних на зиму нивах горiли вогнища в татарських таборах. Вiд них на небi поставала заграва. Великим пiвколом стали татари з намiром не пропустити здобичi, що сьогоднi так нахабно вислизнула з рук.

Щойно Микита переговорив iз Вiденським, i настрiй його став ще похмурiшим, нiж ранiше. Ротмiстр розповiв, що вивiдники з кам'янецьких драгунiв пiймали кiлькох язикiв серед татарських чамбулiв. На допитi татари зiзналися, що про загiн Вiденського вiдомо у турецькому таборi. Тож у напрямку Кам'янця стягнуто великi сили татарськоi i турецькоi кiнноти. У них всiх чiткий наказ: будь-якою цiною затримати обоз iз припасами для козацько-польського табору. Вiленський обрав за краще поки що залишитися пiд Кам'янцем, висилаючи ночами вивiдникiв, щоби з'ясувати мiсцезнаходження ворога i знайти шлях для безпечного просування до Хотина. Микита, не вагаючись, згодився з Вiденським. Йому все бiльше подобався цей шляхтич, який не був схожий на тих пихатих вискочок, що iх Микита зустрiчав до цього. Вiн брав не високим становищем, яке, звичайно, мав, а тонким розумом i великим бойовим досвiдом. Маючи у спiльниках Вiденського, можна було сподiватися, що вони здолають усi перешкоди. Але все ж ситуацiя була загрозливою.

– Ну що там? – почув Микита поряд голос Кульбаби.

– Те, що було. Сидять, душогуби, i попереду, i праворуч, i лiворуч.

– Хай сидять. На ось, братику, запали люльку. У вiрменiв такого доброго тютюну купив, палити шкода!

– Навiщо тодi роздаеш? – Микита зачерпнув iз простягнутого кисета добрячу жменю духмяного тютюну i висипав у шлик на шапцi.

– Для тебе не шкода.

Запалили люльки, освiтлюючи помаранчевими вогниками у сутiнках мiцнi пiдборiддя i довгi смолянi вуса.

– Вiленський тямку мае. Будемо його триматися – прийдемо з припасом. Поки вивiдникiв розсилае, а там i вирушимо. Тiльки ось, як там братчики? Тяжко мучаться вiд безхлiб'я, гадаю.

– Із Сагайдаком? Та вони туркiв швидше голодними залишать.

– То й воно, що нi. Бусурман зараз пильнувати почав. Так, як у першi рази, iх мокрим рядном не накриеш. Звичайно, будуть ночами тарбати, я Сагайдачного добре знаю, але це вже так, для страху. Голодно тепер у наших. Часом як подумаю, кусень у горло не лiзе.

– У мене також, – зiзнався Андрiй. – Слухай, Микито, от ти кажеш, що Сагайдачного добре знаеш. А чи правда, товариство казало, що ти його ще курiнним отаманом пам'ятаеш?

– Ну нi, я ще не так довго на Сiчi. А от кошовим пам'ятаю. Лiт п'ятнадцять тому це було. Летять роки…

– Слухай, що вiн за людина? Братчики рiзне кажуть. Однi хвалять, другi лають. Бiс iх розбере, де правда.

– А хто його, Андрiю, скаже, де та правда! Я теж рiзне чув… Та то пусте. Точно можу сказати лише, що шляхтич вiн, але з шляхти дрiбноi, десь чи то з Самбора, чи з-пiд Самбора. На Сiчi був рокiв тридцять, пару лiт тому до Киева перебрався. Ти ще, може, й пам'ятаеш?

– Нi, напевне, до мене дiло було.

– Може, й так. А що додати? Старшина знатний був, та й гетьман нiвроку. Багато разiв його гетьманом обирали. Трохи вiн рiзкий – сказав, як вiдрубав! А наш брат-нетяга цього не любить. Йому, бачиш, треба, щоби стелили м'яко… Але, коли треба рiшуче дiяти, завжди Сагайдак найлiпший. А як по морю з ним гуляли? Ого-го! Любо й згадати. Стiльки золота, як тодi в Кафi, намолотили, я в життi не бачив.

– Пам'ятаю. Цiлими купами на кобеняках грошi лежали!

– А Синоп! А Трапезунд! До Царгорода доходили, мушкетним димом обкурювали. Добрий батько наш все ж… А тiльки Яцька даремно зi свiту зжив! Цього йому не проститься.

– Тю! Бородавку ж Рада до страти засудила! Вiн, собака, скiлькох братчикiв на смерть послав? Та що я кажу, нам iз тобою це краще за iнших вiдомо! І тепер ось у халепу втрапили… Хiба не його вина?

– Не чiпай ти покiйника! Воно нiби й так… Але молодий ти ще, Андрiю. Рада радою, а Сагайдак теж руки доклав. Бородавка з сiроми був, йому нашi бiди добре знайомi. Ну а з тим, що не пощастило йому… То ж вiйна! Хто його зна, чи мав рацiю вiн, а чи не мав. Чати потрiбнi були вiйську. Якби лиш не пiдiйшли так близько до туркiв…

Уже зовсiм посутенiло. На мурах Кам'янця перегукувалися вартовi. Надриваючись, гавкали десь собаки. Над татарськими таборами так само горiло небо, вiдбиваючи вогнища.

– Загулявся наш Горбоносик! – посмiхнувся Андрiй. – Напевне, пригорнула-таки кобета.

– А чому б i нi?

– Знае, напевне, що малжонок уже на тiм свiтi, а сама в гречку. Що за люд – баби?

Микита мовчки вибив люльку до каблука i заходився розмотувати свою велику ведмежу шкуру.

– Добрий ти козак, Андрiю, але молодий, тому дурний. Йди-но лiпше спати, – без злостi у голосi кинув Кульбабi, потiм крикнув у темряву:

– Келеп! Влучко! Пiвторакожуха! Ще не спите, бiсовi дiти?

– Нi, не спимо, – загудiв низький голос Келепа.

– Давай на варту. Потiм Кульбабу, Фольварочного i Шпицю пiднiмете. Мене будiть, як тiльки побачите щось пiдозрiле.



Максим лежав, пiдклавши пiд голову кулак, i дивився у темряву. М'якi перини незвично огортали тiло, заколисували. У нiс били чудернацькi аромати бузку, троянд i ще чогось невловимого, але надзвичайно приемного. Праворуч сiрiв силует високого вузького вiкна, а десь далеко гомонiла рiчка. У думках виринали подii вчорашнього дня. Хiба це може бути насправдi? Вiн ще раз i ще ставив собi це питання i нiжно пригортав до себе Юстисю.

Вона, поклавши щоку на його мiцне плече, зазирала в очi i нiжно гладила великий рубець, що червоною стрiчкою перекреслював груди.

– Про що ти думаеш? – запитала тихо.

– Дивно, – вiдповiв Максим, – надворi осiнь, а ти пахнеш бузком.

– Це парфуми. А ти пахнеш чебрецем i полином. Так пахне у степу, коли спадае спека i вечiрнiй легкий вiтерець дихае в обличчя.

Максим посмiхнувся.

– Ти так гарно говориш.

– Я це вiдчуваю. Коли заплющу очi, бачу жовтi ниви, зеленi луки i сине небо. А там, на обрii, сiдае сонце. Воно червоне i гаряче…

– Коли це було? Тепер ось лише дощi.

– Ну й що з того? І вони прекраснi по-своему. Коли на вулицi дощ i мряка, так добре сидiти поблизу камiна. Слухати, як потрiскують дрова, i дивитися на Смотрич. Який вiн не схожий у рiзнi пори року!

– Ти вмiеш бачити добре навiть у похмурих днях.

– Це завдяки тобi… – Юстися уткнулась обличчям у груди коханому. – Максиме!

– Що, горличко?

– Максим… У тебе таке чудове iм'я.

– Ім'я як iм'я.

– Нi, воно особливе. Це iм'я пiшло вiд давнiх римлян. Тисячу рокiв воно чекало на тебе. Бо ти такий великий i сильний! Тебе не можна було назвати iншим iменем.

Максим нiжно поцiлував Юстисю в червонi уста. Пестив рукою шовковисту шкiру на ii обличчi.

– А ти навiть не сказав менi тодi свое iм'я, – продовжувала Юстися. – Чому?

– Я не думав, що воно тобi цiкаве. Зате я знав твое. Воно зiгрiвало мене холодними ночами i додавало сили на полi бою.

– Бiдний мiй, бiдний! – вона гладила його страшнi шрами. – Весь порубаний! Як же ти живий ще, милий? Хiба можна так не берегти себе? Я так за тебе боялася! Молилась i день, i нiч.

Десь у нетрях будинку почав бити годинник, мелодiйним дзвоном вiдмiрюючи пiвнiч. Спляче мiсто охопила повна тиша.

– Навiщо я тобi? – раптом запитав Максим.

Вона вiдповiла не вiдразу. Звелася на лiкоть, грацiйна у примарному свiтлi, яке лилося з вiкна, i подивилась на нього довгим поглядом.

– Не знаю. Правду скажу: намагалась я тебе забути. Гнала вiд себе згадки, душила в собi почуття. Боялася його i боялася, що воно минеться. Це було так важко! Особливо, коли була з Мареком… Вибач. Були днi, коли я думала, що божеволiю. Це було спочатку. Думала навiть бiгти за тобою на Сiч… Але ж це безглуздо. Не подолала б я Дике Поле. Тому i сидiла тут. Але знала, що як побачила твiй погляд, то вже до смертi не забуду. Ти будеш смiятись, але я в уявi сварилась iз тобою. Кричала, щоби не турбував мене, вiдпустив… Стояв перед очима блiдий, закривавлений… А я навiть не знала iменi…

Вона затихла i лише часто дихала, притискаючись до нього всiм тiлом i дрiбно тремтячи.

– І я нiяк не мiг забути тебе, зiронько моя ясна. Снив мало не щоночi. Хотiв бачити хоч один разочок, хоч краем ока! І теж боявся…

– Лицарю мiй! Чого ж ти боявся?

– Боявся, що побачу в твоiх очах зневагу. Це було б гiрше смертi, гiрше неволi агарянськоi. Адже ти нiчого про мене не знаеш. Я повинен розповiсти тобi багато чого…

– Це все пусте, чого я не знаю. Головне, що ти зараз поряд зi мною. Чи могла я бажати бiльшого?

– Зачекай, кохана. Я не завжди був таким, як тепер. Я народився хлопом пана Грабовського… Вiд нього й утiк на Сiч.

– Менi байдуже. Забери мене з собою!

– Це ще не все. Я бився з Грабовським на герцi…

– Що?! О, нi! Ти вбив його, убив за мене?

– Нi, зiронько, нi! Це було випадково. І не вбивав я його. Повчив чемностi трохи… Вiн загинув у бою з татарами, присягаюсь!

Юстися з полегшенням перевела подих.

– Дякую тобi, Боже! Коханий мiй, не змогла б я жити з тобою, якби знала, що вiн загинув вiд твоеi руки.

Вона трохи помовчала. Потiм зазирнула йому в очi.

– Ти забереш мене з собою, Максимочку?

– Ти хочеш цього?

– Хочу! Дуже хочу!

– Там усе не так, як у вас. Чи не проклинатимеш мене потiм? – Максим сказав це i раптом замовк. Вiн вiдчув, як йому на обличчя впала гаряча сльоза, потiм ще одна i ще.

– Ти плачеш, ясочко?

– Не переймайся, козаче, – почув голос, що раптом став чужим. – Я тебе нi до чого не зобов'язую. Якщо нема менi мiсця поряд iз тобою, облиш згадувати про все, що чув вiд мене. Ти вiльний.

– Що ти, горличко! – Максим почав укривати поцiлунками ii мокре вiд слiз обличчя. – Хiба я мав на увазi, що не хочу тебе забрати? Та хочу всiм серцем! Боюся лише, що не зможу дати того, чого ти достойна, що маеш серед вельможноi шляхти… Та то пусте! Поiдемо разом на тихi води, на яснi зорi. Не плач лишень!

Юстися рвучко притислася до нього.

– Іди ж до мене, козаче! Вiзьми мене! Зараз, негайно!



Нiч минула вiдносно спокiйно. Лише пiд ранок Микиту розбудив кремезний Келеп, жбурнувши на землю поряд зв'язаного татарина. Той щось мугикав, силкуючись виплюнути брудну ганчiрку, що слугувала за кляп. На заюшеному кров'ю обличчi вiдбивався вираз звiрячого жаху.

Микита рвучко звiвся i протер долонями очi, струшуючи iз себе залишки сну. Оглянув бранця, що трiпав кривими ноженятами, намагаючись встати. Нарештi той звiвся на колiна, але жовтий чобiт Келепа з глухим стуком пожбурив його на землю.

– Що це? – пiдвiв голову Микита.

– Пластуна упiймав. Допитати б, – Келеп, як завжди, говорив коротко. Його вкрите зморшками темне вiд загару обличчя, здавалося, нiколи не знало, що таке посмiшка.

– Ну то хоч кляп витягни.

Келеп зiгнувся i показав татарину пудовий кулак.

– Я тобi, курво, поверещу. Бачиш ось! – i висмикнув iз беззубого рота ганчiрку.

– Що ж ти тут робив? – запитав Микита, пригадуючи татарськi слова.

Нiчого нового вiд татарина не почули. Вiн слово в слово переказав те, що говорили напередоднi бранцi драгунiв. Микита вислухав плутанi речi, поставив кiлька питань i повернувся до Келепа.

– Нiчого нового. Чекають, поки вирушимо до Хотина, клятi. Тут лазив, бо мурзак наказав нас порахувати. Вiдведи його до Вiденського, може, там що випитають.

– А на дiдька? У них цього добра достобiса. Ще вчора трьом голови постинали. Що ми самi не зможемо? – Келеп однiею рукою пiдняв татарина у повiтря. – Я би iх голими руками душив, не натiшився б.

– Ну, то роби як знаеш, – знизав плечима Микита.

Келеп махнув головою i поволiк полоненого на насип.

Там кинув його на землю, став на груди ногою. Татарин зрозумiв, що дiеться, i щосили заволав, благаючи ламаною украiнською мовою помилування. Та за мить короткий помах шаблi обiрвав його шалений зойк. Долинало лише шурхотiння землi пiд ногами i плюскiт кровi, що тугими струменями вихлюпувалась iз безголового тiла. Келеп мовчки обтер шаблю полою жупана i кинув ii у пiхви. Потiм вiдiпхнув мертве тiло ногою. Воно поволi сповзло у рiв. Передчасно розбудженi козаки щось невдоволено буркотiли, щiльнiше загортались у кожухи та жупани, ховаючись вiд ранковоi прохолоди. Пофоркували, пережовуючи сiно, конi.



Сагайдачний стояв на окопi i мовчки поглядав на козакiв, що поверталися до табору пiсля черговоi нiчноi вилазки. Йшли похмурi, бруднi й стомленi, несучи на плечах клунки зi здобиччю. На арканах вели кiлька верблюдiв, що байдуже пливли у ранiшньому мороцi, вгинаючись пiд вагою загорнутого у парусину наметiв скарбу. Позаду несли на кобеняках десяток убитих i поранених. Тамуючи стогiн, шкутильгали тi, чиi рани були дещо легшими.

Хтось пiдiйшов, став поруч i вiдкашлявся. Сагайдачний пiдвiв очi. Поряд iз ним стояв Семен Шило. Так само мовчки поглядав на примарнi тiнi, що текли i текли повз них до табору i жаданого перепочинку.

– Як цього разу? – запитав гетьман.

– Так собi. Не спить турок. Ми тiльки до них – уже вереск пiдняли. Побили iх трохи, звичайно. Мабуть, не менше, нiж сотню, але… Он верблюдiв узяли, десятки наметiв. Одяг, сяке-таке. Нi пороху, нi хлiба не знайшли, у них самих вже туго. Моi хлопцi язика взяли, каже, мовляв, голодують. І пошесть пiшла у них, пронос кривавий…

– Видихуеться Осман, – задоволено гмукнув Сагайдачний.

– Напевне. Але нам що з того, самi кволi.

– Знаю, Семене, знаю! Хай терплять.

– Вони й терплять. На день по два сухарi, багато не навоюеш. Про Вiденського нiчого не чути?

– Я те саме чув, що й ти.

– Зрозумiло. А я думав, може, пани-ляхи щось тобi скажуть.

– Мовчать.

Шило спiвчутливо кивнув головою.

– Ну добре, батьку. Пiду я грязюку змию та перепочину кiлька годин.

– Іди, вiдпочивай.

Сагайдачний повернувся i попрямував до свого намету, на ходу поглядаючи в бiк турецького табору. Там уже палали вогнi, долинав далекий гомiн, крики i плач жiнок. Черговий напад козакiв пiдняв на ноги добру половину ворожого вiйська.

Бiля гетьманського намету його очiкував польський гусар. Здалеку помiтивши Сагайдачного, вiн кинувся до нього. Вiд гетьмана не заховалося те, що шляхтич був схвильований i дещо розгублений.

– Маю наглу справу до ясновельможного пана, – вклонився вiн Сагайдачному.

– Слухаю вас.

– Ясновельможний пан коронний гетьман дуже хворий. Хоче вас бачити.

– Знову припадок?

– На жаль, гiрше. Боюсь, його ясновельможнiсть при смертi.

– Гаразд. Зачекайте хвилину, я iду з вами.

Сагайдачний гукнув джуру i наказав сiдлати коня. За хвилину вiн уже трясся в сiдлi, скачучи риссю поряд iз гусаром.

– Що з ним? – запитав у поляка.

– То не знам. Але пан лiкар сказав, що йому залишилося жити лiченi години. Вiн одразу ж наказав зiбрати Любомирського, Собеського, Владислава i вас, ясновельможний пане. Треба поспiшати.

Сагайдачний замислився. Про хворобу Ходкевича вiн знав, але не припускав, що це так небезпечно. Тепер вiн пригадав, що не бачив коронного гетьмана ще вiд шiстнадцятого вересня, коли в того була вiйськова нарада. І ще тодi вiн виглядав кволим i хворобливим. Сагайдачний не приглянувся тодi до цього. Його бiльше цiкавив стан вiйськ, вiдсутнiсть припасiв. Та й що грiха таiти, своя рана не давала спокою. Рука не гоiлась, а з рани почав витiкати гнiй. Знахарi й лiкарi обдивлялися, прикладали мазi, примочки, припалювали, та все марно. Рука почала синiти i болiла нестерпно. Інодi вiн навiть ховався вiд пiдлеглих, щоби тi не помiтили, яких мук вiн зазнае.

Але звiстка, що Ходкевич при смертi, насторожила i схвилювала Сагайдачного. Адже про це миттево дiзнаються турки. А це означае новi атаки, може, й ще бiльшi, нiж ранiше. А чим iх вiдбивати? Пороху i куль обмаль. І до цього нечисленна армата тепер ще вдвiчi поменшала: гармати одна за одною виходили з ладу… Виходило, що смерть Ходкевича призводила до поразки у вiйнi? Думки, наче птахи у клiтцi, бились у головi Сагайдачного. Що ж дiяти? Вiдiйти, поки не пiзно, рятуючи козацьке вiйсько? Нi! Не годиться. Не те козаки на Радi вирiшили, i вiн сам iм це провадив. Треба стояти, що б там не було. А як стояти? Якщо Осман завтра пiднiме двiстi тисяч вiйська в бiй, вони зметуть iх у Днiстер, наче пiр'iну! Хоча, може, й не скинуть. До цiеi пори якось не скинули, то й надалi не все вирiшено. Щоправда, сили вже не тi, але й турки охляли. Напевне, бiльше, нiж хто завгодно. Скiльки тисяч вони перед козацькими окопами у фосах залишили?

«Будь що буде! Стояли i надалi стоятимемо. А там, як Бог дасть…» – вирiшив Сагайдачний.

А конi вже гучно стукотiли копитами по дубових дошках мiстка, що вiв до вiдчинених ворiт замку.

Опинившись на подвiр'i, Сагайдачний притримав коня. Перед дверима комендантського палацу стояв натовп. Палали смолоскипи, освiтлюючи невеличке подвiр'я замку. Похмурий вересневий ранок ще не встиг опанувати цей мурований з каменю колодязь. Долинали плач i гомiн. Десь у нетрях палацу, за вузькими вибитими у грубезних стiнах вiкнами ченцi розтягували мелодiйну латинь молитви.

– На рани Боскi! – вигукнув розгублено гусар, який супроводжував Сагайдачного. – Ми спiзнились!

– Бачу, – похмуро вiдповiв той. – Треба готуватися до бою.

Вiн повернув коня i чвалом погнав його у зворотному напрямку. Повз нього у напрямку замку бiгли стривоженi офiцери i жовнiри польського вiйська. Почав накрапати дрiбний холодний дощ, який за вiдсутностi вiтру обiцяв затягнутися надовго…

Сагайдачний згадував тi часи, коли вперше почув про Яна Кароля Ходкевича, i не мiг пригадати. Багато рокiв вiн був у перших лавах польського лицарства, мав на своему рахунку чимало славних перемог. Що й казати, слава польськоi зброi тих часiв багато в чому завдячувала талановитому полководцевi, яким був Ходкевич. Серед перемог були й такi, що iх Сагайдачний не мiг вiднести до розряду славних… Придушення селянських, а головне, козацьких повстань, рiки кровi й тисячi замучених… Але чи був Ходкевич гiршим вiд iнших? Навряд чи. Магнат аж до самих кiсток. Один iз безкiнечного ряду Вишневеньких, Жолкевських, Конецпольських, Любомирських, Потоцьких i ще сотень iнших.

Закiнчилась ера Ходкевича. Тож як би там не було, ставало сумно. Але сумувати Сагайдачний не мав часу. Вiн iхав повз козацькi позицii, окопи, якi пiд дощем перетворювалися на гори багнюки. Поглядав на змарнiлi козацькi обличчя, на iхнiй сивий вiд бруду одяг, на худих, що можна було порахувати ребра, коней. І сумом за це все переповнювалося його серце. А вони весело позирали на нього, пiдкручували намоклi вуса. Кожен намагався виглядати бадьоро, по-козацьки. І пiдлiтали вгору шапки, що з них стiкали струмочки води. А вiн iхав, через силу посмiхаючись. Високо пiдiймав гетьманську булаву…



Злетiло кiлька днiв, що були найщасливiшими в життi Юстисi. Як рiчкова вода, сплили вони й стали минулим. Не помiчала вона нi похмуроi погоди, нi пiдозрiлих поглядiв челядi, лише його, единого у цiлому свiтi. Все iнше було, мов за щiльною завiсою. День за днем ця завiса вiддаляла ii вiд сувороi дiйсностi. І Максим з радiстю роздiлив iз нею цей клаптик iзольованого свiту. Такого прекрасного, нереального, чарiвного. Мальовничою оазою розлiгся цей вигаданий ними свiт серед бур i громiв жорстокого життя. Серед вибухiв, крикiв i рiчок кровi, серед пихи, насмiшок i презирства його кордони пролягали у безлюдних скелястих берегах Смотрича. Вони охоплювали мальовничi липовi гаi, порослi мохом скелi й драпованi важким сукном покоi. А найбiльше розширювалися цi рубежi в думках закоханих, якi нi вдень, нi вночi не зводили одне з одного очей. Навiть сну боялися, щоби бодай на кiлька годин не втратити того, про кого стiльки марили.

Але, як вiдомо, нiщо не може тривати вiчно. Максим вiдчував, що чинить щось не так, i ставав похмурим. А вона, у свою чергу, як талановитий музикант, вiдчувала найменше коливання струн його душi. Горнулася, зазирала в очi, й на устах було лише едине запитання: «Що з тобою, соколе?» А вiн ховав обличчя в ii запашному волоссi й мовчав. Пригортав, нiжно цiлував, боячись вимовити те, що мав би. Проте вiд цього ставав ще бiльш похмурим. Нарештi не витримав. Зазирнув у ii бездоннi очi й сказав:

– Менi пора. Я повинен бути поряд iз братчиками. Там, пiд Хотином.

– Уже?! – лише скрикнула Юстися.

– Пробач. Інакше я не можу.

– Максиме… – Юстися намагалася стриматись, але сльози струмками потекли з ii очей.

– Не плач, горличко, я повернуся, – втiшав ii Максим.

А вона хотiла зупинитись i не могла. Все те, про що знала, але не могла, не хотiла помiчати, раптом стало перед нею суворою правдою. Чарiвний свiт розбився мiльйонами кришталевих скалок. Залишилося тiльки те, що було досi. Непривiтне, чорне i невгамовно тужливе пiсля гучного бенкету кохання.

– Я не хочу! Не хочу! Чуеш?!

– Юстисенько, люба, таке наше життя. Я повинен бути там. Розумiеш?..

Нарештi Юстися опанувала себе. Вона пригорнулася до Максима i подивилася йому в очi.

– Я чекатиму тебе, – прошепотiла…

Над нивами й далекими лiсами носив швидкий вiтер жовте листя i краплi холодного дощу. Десь далеко пiдiймались у небо чорнi дими спалених селищ, а по шорсткому камiнню мурiв над головою стiкали бруднi струмочки. Пiд вiдчиненою брамою стояли Максим i Юстися. Максим тримав за повiд осiдланого коня, на плечi звисав повернутий прикладом догори мушкет. За плечима – рукави жупана. Пiстолi заткнув за червоний пояс, що його подарувала на згадку. Мовчки дивився на Юстисю.

– Ну що, не згадуй лихим словом, – сказав нарештi, важко зiтхнувши.

– Щасти тобi, козаче. Дай Бог, щоби шабля твоя була гострою, рука сильною, а око вiрним. Захисти тебе Свята Богородиця.

– Чекай мене!

Максим рвучко повернувся i ступив до коня. За спиною почув шурхiт. Обернувся i ледь устиг пiдхопити ii в обiйми. Побiлiлими пальцями вчепилася за нього i сховала обличчя на його грудях. А вуста гарячково шепотiли:

– Любий, любий, любий!

Максим вiдкинув з ii очей вiдлогу плаща i зазирнув у вiчi.

– Ясочко моя, ми ж домовилися. Тебе помiтять.

– Менi байдуже… – шепотiла вона, i з очей знову котилися сльози. – Хай помiчають.

Максим витирав вологими вiд дощу пальцями сльози з ii щiчок i не мiг змусити себе вiдпустити з обiймiв.

– Не плач, люба. Посмiхнись. Ось так. Хочу запам'ятати тебе цього разу усмiхненою. Кохаю тебе бiльше над життя. Пам'ятай. І чекай мене, будь-що! Я повернуся, хоч би земля розверзлась!

Максим м'яко вислизнув з обiймiв i скочив у сiдло. Застояний кiнь дзигою закрутився пiд вершником. Вiн пiдняв ратище i гаркнув так, що з мурiв, закаркавши, пiднялися ворони:

– Но, гнiдий, но! Вперед, конику-братику!

А очима прикипiв до тендiтноi постатi у чорному дощовику. І було в тих очах таке кохання, така туга, що Юстися знову заплакала. Крадькома, не ховаючи посмiшку, махала вслiд рукою i дивилась, як зменшувався вдалинi вершник у червоному жупанi. Летiли з-пiд кiнських копит грудки вогкоi землi…



Знялися, коли темрява вкрила землю щiльною завiсою. Добре змащенi вози майже не рипiли, а вершники ретельно оглянули себе у пошуках того, що могло дзвоном i ляскотом видати загiн, який насторожено скрадався в пiтьмi. Не було чути нi кiнського iржання, нi голосiв людей. Навiть завзятi курцi поховали люльки. Раз у раз озиралися висланi на всi боки чати. Вiденський вiв загiн на захiд, маючи на метi обiгнути кiльце облоги й потiм повернути в напрямку Хотина. Пiсля чотирьох годин напруженого i виснажливого маршу поволi зажеврiла надiя вийти з халепи неушкодженими, не втративши обозу, що, i це всi розумiли, мав зараз стратегiчне значення. Усе ще дотримувалися тишi й не запалювали вогнiв, але люди скинули з себе тягар напруження i почувалися бадьорiше. Вiдступила, здавалося, навiть утома. Час вiд часу вiд чат до обозу i назад скакали джури, пiдтримуючи з ними зв'язок, але й доповiдi заспокоювали: нiч була глухою, тихою i безлюдною.

Максим Горбонiс iхав поруч iз Микитою i не наважувався першим почати розмову. Зараз у рiдному знайомому становищi йому здавалися сном минулих кiлька днiв. Пекучим соромом обпiкала думка, що на товаришiв могли напасти, могли вбити iх у той час, коли вiн нiжився в Юстининих покоях. Непийпиво помiтив його стан i першим почав розмову:

– Добре, що виiхали. Я вже спати запух, матерi його ковiнька. Так i на вiйну спiзнитися можна.

– Як ви тут були?.. Без мене?

– А що без тебе? Так, як би й з тобою.

– Кульбаба, певне, намолов сiм мiшкiв вовни…

– Еге! І всi неповнi. Не переймайся. Впаде ще йому якась в око, тодi зрозумiе. А поки що хай базiкае. Та вiн i часу не багато мав. Якiсь два хлопи до нас пристали, то вiн перед ними iндиком виходжував. Смiх!

– Якi хлопи? Чи не тi, що в шинку до нас пiдсiли?

– Тi, здаеться. Було, з чого посмiятися. Прийшли, ребрами свiтять, зате в кожного шабля. Дивляться на мене, очима клiпають. Дядько Андрiй, кажуть, наказав, щоби приходили. А я не второпаю: який дядько Андрiй? Вони ж за нашого Кульбабу лiт на п'ять старшi. От шибеник!

– І що, взяли?

– Узяли, чому ж не взяти, нашого брата немало в Хотинi полягло i ще поляже… Хлопцi нiби нiчого. Братчики вже й охрестили: Голотою i Сiрком.

– Сiрком?

– Це котрий Іван. Усе мовчить та зиркае, наче те вовченя. Очi злi, буде козак. Дав iм по кожуху, щоб не мерзли…

– А в тебе як? – раптом уважно подивився на Максима Микита.

– Добре. Заберу ii з собою на Запорiжжя.

– І що, гадаеш, пiде?

– Пiде, – у голосi Горбоноса зазвучали такi погордливi нотки, що Микита аж присвиснув.

– Отакоi! Надзвичайний народ баби. Часом таке почуеш про них, аж не вiриться… І наче багато у життi бачив, а щоразу дивуешся. Ну, вiтаю! Ото вже на весiллi меду хильну, хiть його налiво!

– Хильнемо, Микито, хильнемо, – Максим замрiяно зiтхнув.

Пiд ранок загiн повернув на пiвденний схiд i, пройшовши ще три чи чотири версти, став на короткий вiдпочинок. Вiленський боявся переслiдування i нервово походжав, поглядаючи на обрiй через далекозору трубу. Вiн вагався, як дiяти далi. З одного боку, була небезпека того, що татари пiдуть по слiду, з другого – не виключена можливiсть зустрiти ворога пiд час переходу в денний час. Зваживши всi «за» i «проти», Вiленський вирiшив iхати негайно, при цьому притримуючись лiсу, який великими, але розрiзненими дiлянками вкривав навколишнi пагорби i долини.

Через пiвгодини валка перейшла порослi очеретом мочари в глибокiй долинi й, пiднявшись крутим схилом, зникла в дубняку, що розкинувся на кiлька десяткiв верст.

– І як вам життя козацьке? – запитав Кульбаба кам'янецьких молодикiв, що крокували, тримаючись iз рiзних бокiв за люшнi воза.

– Добре! – озвався Сiрко.

– Не важке?

– Не важке!

– А чому такi сумнi?

– Чому сумнi, замислилися хiба.

– Про що?

– Та так. Про свое… Прийдемо, куди треба, ще й гопака вшкварю i заспiваю.

– Шаблi де взяли?

– Де взяли, там нема.

– А котрий iз вас мав пана майстра наостанок шаблею почастувати? Чи то за чаркою базiкав?

– Не базiкав. Я що кажу, завжди роблю. І борг забрав до останнього грошика, i перехрестив, як мало бути. Хочеш, вертай, перевiр, – Сiрко з-пiд лоба так зиркнув на Андрiя, що тому стало нiяково.

– Та ти не собачся!

– А я й не собачусь.

– От i гаразд, може, ще й друзями станемо.

– Як Бог дасть.

Андрiй гмукнув i пiдiгнав коня, наздоганяючи Микиту.

– Щось нашi молодики лихi, напевне, вже жалкують, що з нами пiдiбралися, – мовив порiвнявшись.

– Цi не жалкуватимуть.

– А ти як знаеш?

– Знаю. Я по очах бачу.

– Добрi хлопцi, я ще в шинку iх запримiтив.

– Що добрi, то добрi. Особливо Сiрко. Цей далеко пiде. Ще тебе за пояс заткне.

– Хай спробуе!

– Що таке? Кульбабу за живе зачепили? Ха-ха-ха! – зареготав Микита.

– Та менi те до одного мiсця.

– Ну, ну. Не дуйся. Згадаеш моi слова: цей хлопчина далеко пiде. Ще в кошовi виб'еться. У ньому злiсть е, а це для нашого брата не останне дiло. Коли ти на Сiч приiхав, у тебе в очах та злiсть горiла i зараз горить. І вiн такий самий.

– А другий?

– Голота? Цей трохи не такий. Теж добрий козак буде, але не те. У нього душа простецька: що нажие, те й проп'е. І вiн далеко пiде, але за Сiрком йому годi й гнатися.

– Микито! – уважно подивився на нього Андрiй. – Я тебе слухаю й iнодi страшно стае. – Ти це все видумуеш, чи як?

– Побачиш.

– Тю на тебе! Говориш, як характерник!

– Може, й характерник, – посмiхнувся у вуса Непийпиво, – а може, в людях трохи розумiюсь.

– А як характерник, скажи: коли на Сiч попадемо? Уже остогидло ляхiв боронити. Здобичi – тьху! Та й платнi стiльки само. І коли дадуть…

– Не знаю.

– Ну от!

В обiд дощ нарештi припинився. Вiденський дав команду зупинитися. Попереду за деревами було свiтло: там починалося вiдкрите поле. Було вирiшено перепочити i погодувати коней, щоб потiм якомога швидше перетнути вiдкриту мiсцину до лiсу, що темною стрiчкою чорнiв на обрii. Небо, як i ранiше, було вкрите низькими хмарами. Зараз це грало на руку, зменшуючи видимiсть. Про всяк випадок уперед почвалали два десятки козакiв; незабаром повернувшись, донесли, що шлях вiльний. Схоже, iм вдалося прорватися. Трохи пригнiчувала лише загроза вiд татар, що могли з'явитися позаду, по слiду, який широкою чорною смугою перетинав скошенi ниви й очерети перед тим, як увiйти до лiсу. Але те, що татари до цього часу не з'явилися, додавало надii. Очевидно, iх увело в оману те, як слiди обозу розходилися на початку. Вiденський, користуючись порадою Микити Непийпива, застосував тактику самих татар. Суть ii була такою: табiр роздiлився на три частини, що вирушили в рiзнi боки з тим, щоб i iм роздiлитися на частини, а потiм ще i ще. Доки в кожному загонi не залишався лише один вiз i два-три вершники. Окремо вони iхали п'ять верст, потiм об'еднувалися в умовленому мiсцi. Навiть якби татари знайшли ключ до такоi головоломки, були всi шанси виграти необхiдний час.

Швидким кидком, нещадно поганяючи батогами знесилених коней, перетнули поле. Коли останнi вози вкочувалися пiд захист вiкових дерев, чати, що iхали позаду, помiтили невеликий загiн вершникiв. Тi нерiшуче стояли на пагорбi, вдивляючись у темнi силуети, якi щодуху мчали до лiсу. Вiд загону Вiденського вiд'едналися пiвсотнi козакiв i помчали назустрiч незнайомцям. Наблизившись, швидко про щось домовились i разом повернули наздоганяти решту загону. Через чверть години перед Вiденським стояв сотник козакiв Лiсовського.

Вiдсалютувавши шаблею, доповiв, що вiн, а з ним iще тисяча «лiсовчакiв» висланi пiд командою хорунжого Бжезинського зустрiти i супроводити загiн ротмiстра Вiденського до переправи. На нiй очiкують ще п'ятсот шабель Запорiзького Вiйська. Не намагаючись приховати почуття, що його охопили, Вiденський ухопив сотника в обiйми. З його грудей вирвалося довго тамоване зiтхання.

Надвечiр наступного дня пiсля вiд'iзду з Кам'янця обоз прибув до козацько-польського табору. Довгою стрiчкою котилися вози з продовольством, порохом i фуражем, вливаючись у вiдчиненi навстiж ворота окопiв. Тисячi виснажених людей висипали на вали, вiтали купку смiливцiв, якi, без перебiльшень буде сказано, повертали iм надiю на перемогу. Гучноголосе «вiват» лунало над позицiями. З боку козацьких полкiв полетiли в небо тисячi шапок. За всiм цим мовчки стежили з турецького табору. Байдужими очима поглядали аскери на ворожий табiр, проводжаючи день, що минав, i важко переводили подих. Кожен розумiв, що завтрашнiй день може не пережити. Там, де зараз лунають переможнi крики, завтра чекатиме на них смерть, i кожен може пристати до десяткiв тисяч, якi, мов морський прибiй, розбилися об тi проклятi Аллахом укрiплення. Саме на завтра, двадцять восьме вересня, Осман поставив усе. А це свiдчило, що довшими на сотнi крокiв стануть рови з тiлами правовiрних, якi вже й зараз обплутали табiр, немов щупальця страшного восьминога.




Вирiшальна битва


Сагайдачний стояв посерединi великого намету вiйськовоi канцелярii. Мовчки дивився на яничара, який, важко дихаючи, лежав на пiдлозi. На закривавленому обличчi був вираз дивноi байдужостi. Турок уже зрозумiв, що його долю вирiшено, i смiливо дивився на своiх катiв. Чорнi очi люто зиркали з-пiд густих брiв на виголеному черепi. Руки його, стягнутi назад, стиснулись у кулаки. По голих волохатих грудях пролягла цiвка засохлоi кровi з розбитого ранiше носа.

– Це все? – запитав у перекладача Сагайдачний.

– Так, батьку. Кричить, собака, одне i те саме, мовляв, ще до вечора вони виграють битву. Падишах мае намiр кинути в бiй усi наявнi сили.

– Ну, що ж… цього можна було очiкувати, – мовив Сагайдачний сам до себе. Потiм повернувся до турка. – Сьогоднi до вечора, кажеш? Побачимо, побачимо… Стратити його!

Двое козакiв ухопили яничара i поволокли геть iз намету. Зачувши близьку смерть, турок почав борсатись i люто ревти, як дикий звiр. Але дужi козацькi руки тягнули його до залитоi кров'ю плахи перед шатром.

– Ну, що думаеш? – звернувся гетьман до полковника Дорошенка, що стояв поряд.

– Таки довiдалися про смерть Ходкевича.

– У цьому я не сумнiваюся. Дивно, що вони не атакували ще три днi тому. Витримаемо?

– Мусимо. Ранiше тримались.

– Ранiше вiн усiх сил не кидав… Ти от що, давай до козакiв. Проiдь уздовж табору, оглянь окопи. Може, дещо поправити треба. Заодно звернеш увагу, який у людей настрiй. Потiм менi доповiси.

– Слухаю, батьку, – Дорошенко, не гаючись, вийшов iз намету.

– І ще одне, – звернувся Сагайдачний до осавула, – видати козакам по чарцi горiлки з мого дозволу. Сьогоднi вона iм не завадить…

Вийшовши з намету, Сагайдачний сiв на коня. Треба було побачити Любомирського. Арабський скакун, подарунок покiйного Ходкевича, гордовито вигинав шию, крокуючи через завмерлий у ранiшнiх сутiнках табiр.

Любомирського помiтив ще здалеку. Перейнявши обов'язки рейментаря, той дiловито об'iжджав позицii польських вiйськ. Час вiд часу вiддавав розпорядження пiдлеглим, якi щiльним натовпом оточували гетьмана.

– Доброго ранку, пане Любомирський, – привiтався, наблизившись, Сагайдачний.

– Доброго ранку, – вiдгукнувся Любомирський дiловито.

– Радий бачити вас у доброму здоров'i.

– Дякую, пане Сагайдачний. Якi справи привели вас до мене?

– Нагальнi. Вам вiдомо, що сьогоднi Осман намiрився взяти реванш за всi минулi поразки?

– Вiдомо. Менi ще вчора донесли це моi вивiдники. Що ж, ми готовi… Не вiдмовите у честi поснiдати зi мною?

– Гаразд.

Любомирський iхав поряд iз Сагайдачним i бадьорим голосом розпитував його про справи. Здавалося, майбутнiй штурм його нiскiльки не турбував.

– Ви розумiете, який буде штурм? – не втримався Сагайдачний.

– Розумiю, вашмость, але не бачу приводу турбуватися. Ми вже майже мiсяць успiшно вiдбиваемо всi iхнi напади. А тепер жовнiри ситi, дякувати Вiденському. Отже, все складаеться на нашу користь.

Нарештi пiд'iхали до величезного, прикрашеного золотим i срiбним орнаментом намета.

– Прошу, пане Сагайдачний. Це, звичайно, не палац у замку, але маю надiю, що ви оцiните простоту лiгва старого вояки.

Сагайдачний оглянув обстановку в шатрi i тихо посмiхнувся, ховаючи посмiшку вiд Любомирського. «Скромне лiгво» ущерть було забите предметами розкошi: дорогими килимами, венецiанськими дзеркалами у позолочених рамах, шафами з дорогим одягом. Якимось дивним серед цiеi мирноi i спокiйноi палати виглядав рицарський меч, що виблискував золотими спалахами у свiтлi десяткiв ароматичних свiчок. Повiтря сповнювалося пахощами дивовижних парфумiв. Востанне Сагайдачний чув стiльки пахощiв у сералi кафського бейлербея.

Добре вишколенi служники забiгали, сервiруючи довгий, укритий бiлоснiжною скатертиною стiл.

– Я все-таки вважаю, – без упину торохкотiв Любомирський, – що генерал повинен знаходитись у своему таборi, поруч iз жовнiрами, власним прикладом показуючи, як треба долати всi труднощi походу. У палацах будемо вiдсиджуватися пiсля перемоги.

– Цiлком iз вами згоден. Покiйний ясновельможний пан Ходкевич був важко хворий, тому час вiд часу бував у палацi, але нам, воiнам, найлiпшим парфумом слугуе пороховий дим. А для вух нема солодшоi музики, нiж переможний крик нашого вiйська.

– О! Пан гетьман висловлюеться не гiрше за античних поетiв! Так, так, просте солдатське життя загартовуе волю.

За лiченi хвилини на столi виросла гора дорогоцiнного посуду, що в ньому знаходилися найвишуканiшi страви i напоi. За плечима кожного з гетьманiв, що сидiли у рiзних кiнцях довгого столу, став служник, будь-якоi митi готовий пiдлити в келих старого вина чи пiдкласти на тарiлку найлiпший шматок.

– Давайте, пане Сагайдачний, пiднiмемо келихи за перемогу. За нашу спiльну перемогу над ворогом.

– Що ж, давайте. І за удачу. Вона нам сьогоднi знадобиться, як нiколи.

Випили духмяне вино i взялися за снiданок. Любомирський, не замовкаючи нi на хвилину, висмоктував устрицi та запивав новими i новими келихами. Потiм в'iдався бiлими зубами в рожеве м'ясо iндички, розламував вудженого вугра i хрумкотiв великим зеленим яблуком. Сагайдачний майже нiчого не iв. Поглядаючи на Любомирського, не розумiв: як вiн не бачить перед самим носом страшноi загрози.

– А як почуваеться найсвiтлiший князь пан королевич Владислав?

– Трохи лiпше, але вiн ще хворий. Проклята лихоманка геть виснажила його.

– Було б дуже добре, якби Владислав з'явився перед вiйськом. Пiсля смертi Ходкевича це пiдняло б настрiй жовнiрiв.

– Я розумiю вас, але це виключено. Лiкарi заборонили його свiтлостi пiдiйматись iз постелi.

– Але ж, прошу пана, це вiйна!

– Що ви хочете цим сказати?

– Адже покiйний рейментар теж хворiв. І я, прошу пана, потерпаю вiд рани. Коли постае питання про успiх кампанii, треба робити над собою деякi зусилля!

– О! Ви згущуете фарби. Я не бачу для цього жодних пiдстав.

– Добре, – Сагайдачний витер серветкою вуста i пiдвiвся, – дякую за гостиннiсть. Надзвичайно приемно було снiдати у вашому товариствi. Власне, я прибув лише для того, щоб попередити пана гетьмана про намiр туркiв здобути сьогоднi перемогу будь-якою цiною. Вони кинуть у бiй все вiйсько. Вибачте, маю бути поряд iз козаками.

– Дякую за попередження. Я буду мати це на увазi. Ну що ж… Пiд час бою будемо пiдтримувати зв'язок за допомогою джур. Ще вина?

– Нi, досить, – Сагайдачний вiдкланявся i вийшов iз шатра, де чекали його джури з конем. Мiж наметами палали кабицi, у казанах варили снiданок. Вояки поспiхом натягали кольчуги, панцирi. Обдивлялися зброю i досипали у порохiвницi чорний крупнистий порох. Іржали конi, долинали крики, польська й украiнська лайка.

Табiр гомонiв, сповнюючи Сагайдачного надiею на перемогу. Вiн стиснув коня острогами i поiхав уперед, туди, де ставали у бойовi порядки тринадцять полкiв козацького вiйська.

Пiднявшись на окоп, Сагайдачний за допомогою джури злiз iз коня, витягнув далекозору трубу i заходився розглядати вороже вiйсько, що готувалося до наступу.

Величезне поле перед табором майорiло десятками найрiзноманiтнiших кольорiв. В очах рябiло вiд бiлих коней i одягу пашiв, яскравого блиску зброi, зелених знамен i чорних, як сажа, облич нумедiйцiв. Конi, мули, верблюди й осли несли на собi десятки тисяч вершникiв, а попереду бiгли вкритi звiрячими шкурами, пiр'ям i рiзноколiрною глиною напiвдикi племена Центральноi Африки й безмежного Аравiйського пiвострова. З диким криком вимахували шаблями орди татар Джанiбек-Гiрея. З пiдсохлоi пiсля дощiв землi пiдiймалися цiлi хмари пилу, ховаючи заднi ряди вiд насторожених очей противника. Вiд цього кiлькiсть турецького вiйська здавалася ще бiльшою.

З пагорбiв перед табором Османа II вдарили гармати. Охнули, огортаючись бiлим димом, i виплюнули сотнi пудiв залiза, чавуну й каменю. Розпеченi снаряди з ревом полетiли над головами нападникiв i вдарились у вали. Здiйнялись у повiтря цiлi водоспади чорноi землi.

За мить, наче прокинувшись вiд сну, озвалася козацька, а потiм польська армати. Кiлька десяткiв гармашiв забiгали, намагаючись максимально ефективно використати лiченi хвилини, коли ворог уже в межах досяжностi гармат, але ще не наблизився упритул. Випльовуючи страшнi снопи картечi, гармати косили, розривали на шматки, вiдривали руки й ноги очманiлим вiд бiгу i страху туркам, татарам, болгарам, грекам i арабам.

– Ясновельможний пане гетьмане! Пане, прошу вас спуститись iз валу. Тут небезпечно! – почув Сагайдачний схвильований голос джури, а разом з ним до свiдомостi дiйшло сичання ворожих ядер i глухий стогiн вибухiв.

– Геть! – люто вигукнув вiн i знову пiдняв до очей трубу.

Турки йшли одним великим фронтом, наближаючись одночасно до польського i козацького таборiв. Сераскери шикували лави пiхотинцiв у рiвнi ряди, готуючись дати залп iз ручноi зброi i малоi армати. У промiжках мiж пiхотними бюлюками в небо здiймався густий лiс списiв ворожоi кiнноти. На Сагайдачного через лiнзи труби дивилися тисячi перекошених вiд лютi й жаху облич, з десяткiв тисяч горлянок виривався крик, що перетворювався на глухий стогiн, подiбний далекому виверженню вулкана.

Ще мить – i заколотиться, закрутиться смертельна карусель. Полетять, розпластавшись над землею, бойовi конi, з дзвоном i трiском зiтнуться шаблi, мечi, боздугани, келепи, списи i ятагани. Впадуть долiлиць мертвi й пораненi, змiшаються з кривавою багнюкою пiд копитами коней i верблюдiв…

Але спочатку затрiщали залпи мушкетiв з окопу. Раз по раз вкривалися шанцi бiлим димом, а влучнi пострiли виривали цiлими десятками зi строю ворожих аскерiв.

Сагайдачний нарештi зiйшов iз валу. Здивовано поглянув на свою соболину шапку, що ii тримав у руках джура.

– Що це?

– Кулею збило. Ще би трохи i…

– Дай-но сюди. Коня менi!

Пiдвели коня. Скривившись вiд болю у руцi, залiз у сiдло i погнав уздовж табору. За ним поспiшали джури й особиста охорона. Не звертаючи уваги на ядра, що сипалися з неба, ламали вози i збивали намети, Сагайдачний мчав i мчав. Минав полк за полком, оглядав ще раз i думав, чого не встиг зробити для посилення оборони. Але всюди бачив лише готових до бою вишикуваних у полках i сотнях козакiв. Запорожцi голосно вiтали гетьмана, пiдiймаючи догори зброю.

А турки вже кiльцем з трьох бокiв охопили табiр. Ішли полем, продиралися через лiсок на правому крилi й колючi кущi на березi Днiстра з протилежного боку. Все чiткiшими ставали крики «алла».

Нарештi кинулись – i закипiв жорстокий бiй. Несамовито рубали, кололи, стрiляли впритул iз пiстолiв. Але козаки не вiдступали. Ставши стiною перед окопом, наiжачилися списами i прийняли перший, найстрашнiший удар, як витримуе гранiтна скеля натиск штормовоi хвилi. Замахали шаблi й келепи, полилася кров. Найодчайдушнiшi кинулись у гущу ворогiв, прорубуючи собi дорогу до знамен i бунчукiв.

На смерть стояли козаки Мойсиха i Писарки, Курошi i Гордiенка. Забули, що ще мiсяць тому вагалися, чи вiддавати своi шаблi ненависним польським панам полковники Луцкевич, Подгурський i Севрюк. Не знаючи втоми, билися поряд зi своiми полками Зискар, Федорович, Бiлобородько, Деркаль, Семакович i Гордiй. Захмелiлi вiд кровi козаки робили свою одвiчну роботу: несли смерть вихiдцям iз невiдомих iм далеких краiн. Добре озброенi низовики пiд командою Семена Шила навiть вiдкинули восьмитисячний загiн напiвголих бедуiнiв i врубались у фланг черкеськiй i арабськiй кiннотi, здирали iз сiдел, намагаючись не поранити коней, що iх одразу ж гнали вглиб обозу. Час вiд часу ляскали пострiли з пiстолiв.

Через пiвгодини натиск ослаб, i турки, наскiльки це можливо, пiдтримуючи порядок у полках i тисячах, вiдступили. Вiдразу ж загримiли десятки ворожих гармат. У табiр полетiли дутi стрiльна, що оглушливо вибухали, ранячи людей i коней. Заговорила i ворожа армата за Днiстром. Минулоi ночi, за наказом Османа, туди переправили ще тридцять гармат. Тепер вони вiдкрили швидкий вогонь по позицiях Бiлобородька, завдаючи все нових i нових ударiв по козаках. Нечастi пострiли козацьких i польських гармат вiдповiдали спiввiдношенню один до десяти.

За першою хвилею навали не забарилась i друга. Турки порiвняли ряди i кинулись у новий бiй, цього разу основну увагу придiляючи табору Любомирського i воеводи Кулменського, що з прусськими полками стояв лiворуч вiд Калиновського. На Сагайдачного кинулися незчисленнi татарськi орди. Їм назустрiч виiхали двадцять тисяч комонних козакiв, в одну мить врубавшись у татарськi порядки. Шаленим смерчем промчали серед погано озброених татар, встеляючи свiй шлях сотнями ворожих трупiв.

Важче довелося Кулменському. Змарнiлi ландскнехти, що серед них найбiльше лютували останнiм часом хвороби, не мали сил для битви i один за одним падали пiд ударами ворожоi зброi. Сотнями танули найманцi, а до туркiв усе надходили i надходили свiжi пiдкрiплення. Побачивши це, Любомирський негайно зняв iз позицiй двi тисячi драгунiв i надiслав iх на допомогу Кулменському. Спшiившись, драгуни щодуху кинулися на ворога, поволi починаючи вiдтискувати друзькi i грецькi бюлюки. Ситуацiя наче почала виправлятися, коли з гиком i свистом iз хмар пилу вирвалися важко озброенi сипахи. Одним кидком увiрвалися вони на польський окоп, прокладаючи дорогу яничарам, що бiгли за ними щiльними лавами. Хутко перебиралися султанськi гвардiйцi через заповнений трупами рiв, здиралися на вал i з оскаженiнням приречених кидались у бiй, з кожною хвилиною все далi вступаючи до польського обозу. Зблiдлий Любомирський кинувся в гущу, намагаючись переломити хiд бою, який уже загрожував нищiвною поразкою. Вiн щось кричав, вимахуючи мечем, кидався на туркiв. Охоронцi пiдставляли груди пiд турецькi списи i гинули, захищаючи гетьмана. А вiн усе поганяв i поганяв коня, очманiлий вiд бою, втративши почуття реальностi.

З цього стану його вивiв Собеський. Пiд'iхавши впритул, вiн ухопив рукою у залiзнiй рукавицi за оторочений куницями комiр. Затрiщала парча, а Любомирський витрiщив на Собеського банькатi очi.

– Що ви робите?!

– А ви, пане рейментарю?! Що ви робите?!

– Прошу?

– Турки в таборi! О Свента Дiво! Тут е кому вимахувати мечем, вам треба координувати дii!

– Цо пан собi дозволяе! Слово гонору, я навчу пана ввiчливостi!

– О, Матка Боска! Погляньте навкруги!

Турки сотнями вливалися до табору, ламали укрiплення, рубали частокiл i вози. Жовнiри намагалися стягнути з уцiлiлих возiв ще одну лiнiю оборони, але не встигали i в повному безладi бiгали по табору. Неподалiк вiд Любомирського вибухнула бочка з порохом, високо в повiтря здiймаючи хмари диму i понiвеченi тiла людей. Любомирський, здавалося, прийшов до тями.

– Треба негайно посилати за допомогою до Сагайдачного! – почув вiн голос Собеського.

– Сто дзяблiв пановi у печiнку! Я лицар i не буду благати про допомогу через кожну дрiбницю.

– Але це не дрiбниця! В нас у таборi яничари, чи ви не бачите?!

– Де драгуни, пся крев! – вiн повернувся до джури. – Миттю лети до Кулменського, повертай сюди драгунiв…

Вiн ще не встиг договорити, як шалений трiск привернув увагу всiх, хто був бiля Любомирського.

Забираючи широким чвалом, у фланг туркам летiв двохтисячний загiн крилатоi гусарii. Блискучi панцирi заслiплювали, а над головами в гусар височiли металевi крила, якi страшно торохкотiли, лякаючи ворожих коней. У кожного за плечима трiпотiла на вiтрi шкура леопарда. Хижi рихви списiв нацiлились у спини переляканим яничарам. Попереду на бiлому конi мчав закутий в золотi обладунки Владислав. Вiтер роздував гриву його коня i пишний султан на золотому, оздобленому чеканкою i самоцвiтами шоломi. Гострий спис вибирав свою першу жертву.

З оглушливим дзвоном i трiском ударилися гусари з натовпом яничарiв, якi навiть не намагалися чинити опiр. Щодуху мчали геть, рятуючи своi життя, i не встигали. Гусари пройшли крiзь iхнi порядки смертоносним шквалом i, повернувши коней, помчали до табору допомагати покiнчити з тими залишками туркiв, що ще перебували в ньому. Переляканi яничари кидали зброю, здаючись на милiсть переможцiв.

– Дякувати пану Єзусу, ви знову з нами! – вигукнув Любомирський, коли Владислав пiд'iхав.

– Не маю сили бути осторонь, коли тут таке дiеться. Лихоманка вже позаду.

– Але ваш лiкар…

– До дзябла лiкарiв! Келих доброго вина i рицарський меч – от що лiкуе! Я вирiшив, що гусарiя стомилась у резервi i, як бачите, саме своечасно.

– Хвала Свентi Дiвi, – озвався Собеський, – радий вас бачити, освенцоний князю! Ви повиннi мовити слово жовнiрам. Це iм зараз необхiдно як нiщо iнше. Вони голоднi, хворi й стомленi. Ваша промова укрiпить iхню вiру в перемогу, тож дайте iм це, i ми переможемо!

Владислав подивився на поле перед окопами. Турки далеко вiдкотились, оговтуючись пiсля удару гусарii. Поволi починали перешиковуватися.

– Добра думка, – згорда мовив королевич, – люди хочуть мене чути, i вони почують свого привiдця.

Ударивши коня в боки золотими острогами, Владислав виiхав на найвище мiсце окопа i високо пiдняв руку. Його висока i струнка постать, гарно пiдкреслена лицарськими обладунками, прикувала до себе тисячi пар очей. Тонконогий арабський скакун бив копитом землю, а вiтер роздував за плечима пурпуровий оксамит плаща. Користуючись перепочинком у бойовищi, вояки потяглися до королевича. У повiтрi забринiло тисячоголосе «вiват», Владислав зачекав, доки настане тиша, i почав промову.

– Вiтаю вас! Вiтаю, славнi охоронцi святоi вiри i матiнки-отчизни! Вашою кров'ю i вашим потом полите се поле! Вашими кiстками засiяне! Тяжко менi визнавати це, але така е жорстока правда. Коли нещадний ворог страшною пошестю, хмарою сарани налетiв на нас, ви всi як один стали на захист рiдних домiвок, нашоi спiльноi матiнки Речi Посполитоi. І не лише стали, а й показали, що отчизна вклала меч у надiйнi руки. З великою славою билися ми i перемагали. Трупами бусурман вкривали поле бою багато разiв, але нi на п'ядь не уступили нашоi землi. Цей клаптик волоськоi землi перетворили ми на неприступну фортецю. І слава наша не вмре у вiках. Вона буде вiчною, як цi могутнi стiни за вашими плечима – творiння безсмертних у своему коханнi до батькiвщини князiв Галицьких!

Тож цю фортецю, яка знемагае вже вiд тяжких боiв i штурмiв, не можемо ми, не маемо права тепер вiддати вороговi. Хоч якi ви знесиленi, виснаженi ранами, голодом i вiйною, не можемо у цей час податися. Належить-бо нам стояти i померти, але не вiдступити. Знайте, що для туркiв сьогоднiшнiй день – остання спроба добитися перемоги. Бiльше за вас вони стомились у наших холодних для них краях. Нема в них бойового духу! Такого бойового духу, такого вогню, який палае в душi польського лицаря, нащадка наших славних шляхетних предкiв.

Вперед! Вперед, до слави, кажу я, i нехай нам помагае пан Бог у справедливому дiлi!

– Чорт забирай! Жовнiри нiби ожили! – захоплено вигукнув у вухо Собеському Любомирський, коли королевич змовк i табiр вибухнув криками.

– Вони вiтають його! А за що, дозвольте спитати? – знизав плечима Собеський.

– Це не важливо. – Любомирський пiдкликав вiйськового товариша. – Пане хорунжий, скачiть у табiр до Сагайдачного. Скажете, що ми йдемо у наступ, хай пiднiмае запорожцiв. Настав час вирiшального бою.

Хорунжий кивнув головою на знак розумiння i вдарив коня батогом. Застояний огир, як блискавка, полетiв до Сагайдачного…

Сагайдачний уважно вислухав хорунжого.

– Я зрозумiв. Козаки вийдуть разом iз королевичем. Передайте пановi Любомирському, що я вiтаю його рiшення.

А через пiвгодини лави козацько-польського вiйська почали перевалювати через окоп i шикувалися бойовими порядками. Високо пiднялися бунчуки i хоругви, засурмили сурми. Глухо i зловiсно загудiли литаври. Сагайдачний, пiднявши булаву, завмер на окопi. Повз нього проходили полки, вiтаючи свого гетьмана. Змарнiлi обличчя осяялися посмiшками, вгору пiдлетiли шапки.

– Вперед, дiтки, за козацьку славу! З вами Бог i Украiна… Вперед!



Осман II спостерiгав за бойовищем з високого пагорба в тилу своiх вiйськ. Оточений натовпом придворних, вiн нервово прикладав далекозору трубу до очей. Коли захлинувся перший наступ, вiн iз прокляттям забiгав по випаленiй сонцем травi. Як молодий лев у клiтцi, бiгав падишах, змушуючи холонути вiд жаху чаушiв, вiзирiв, сераскерiв i евнухiв. Страшнi прокльони з пiною закипали на його вустах, з очей, здавалося, сипались iскри. З криком пожбурив вiн всiяну дiамантами трубу i почав топтати ii ногами. Трохи зiгнавши злiсть на безвинному приладi, завмер i звелiв подати iншу трубу. З низьким поклоном йому подали ii. Без слiв вихопив i заходився оглядати бойовище. Цього разу його обличчя осяяла посмiшка. Вiн бачив, як сипахи прорвали оборону Ляхистану, бачив, як кинулися вiрнi яничари через окопи i зав'язали бiй, вiдтiсняючи ворога вглиб обозу. Далi все губилось у хмарах куряви, але й цього було досить, щоб пiдняти настрiй падишаха.

– Слава Аллаху! Вони захопили табiр! Пашо Дiлавере!

– Я тут, о володарю всесвiту, – схилив голову недавно призначений вiзир.

– Я хочу, щоб всi сили, якi ще не вступали в бiй, пiдтримали наступ яничарiв. Негайно!

– Слухаю! – знову схилився в поклонi Дiлавер-паша.

А схилом уже летiли чаушi. Пiднiмали тисячу сипахiв з особистоi охорони султана. Вiддавали накази татарським мурзам, черкесам i бедуiнам.

За хвилину з рiзних кiнцiв бойовища кинулися тисячi вершникiв на конях i верблюдах, спрямовуючи удар на охоплений боем польський табiр. Зачувши перемогу, збадьорились аскери i потроiли зусилля. Сотнями лiзли вони по всьому широкому фронту. І от уже й на запорiзьких окопах закипiв шалений рукопашний бiй, на багато миль навколо розносячи крики, стогiн i переможнi вигуки. Обливаючись кров'ю, падали козаки, але на мiсце вбитих ставали iншi. І тримали, тримали, з надлюдським напруженням тримали несамовитий натиск.

Осман уже святкував перемогу, коли на атакуючих яничарiв кинулися гусари на чолi з Владиславом. Не мiг повiрити своiм очам могутнiй падишах, коли побачив, що жменька польськоi панцирноi кiнноти завернула назад добру половину його вiйська. З жахом побiгли яничари, пiдхоплюючи за собою все новi тисячi, що хвилину тому поспiшали iм на допомогу. Одночасно з цим знесиленi татари вiдкотилися вiд запорiзьких валок. Як наляканi дiти, кинулися вони врiзнобiч, а козаки, користуючись iз цього, пiдняли таку шалену стрiлянину з мушкетiв, що не менше тисячi кримчакiв i ногайцiв стиглими грушами попадали з коней.

– О всемогутнiй Аллах! Чим я прогнiвив тебе, що ти дав менi таких боягузливих пiдданих! – заволав юний Осман, у розпачi здiймаючи руки до неба. – Вони клялися захищати мене, а самi бiжать з поля бою, як нiкчемнi шакали, рятуючи своi життя. Покарай iх, як ти караеш мерзенних гяурiв. Пiднiми на них свiй святий меч, бо я не в змозi дивитися на цих недостойних…

Раптом Осман помiтив навколишнiх.

– І ви ще тут? – заревiв вiн, наливаючись кров'ю. – Геть, шакали! Туди! До тих, кого ви називали вiйськом падишаха. Шаблями повернути iх i кинути на гяурiв! Щоб за кожним десятком стояв онбаша i вбивав усiх, хто поверне назад. Геть! Я сказав!..

Переляканим табуном кинулися вниз по схилу поважнi пашi, заплутуючись у коштовних шубах, побiгли товстезнi евнухи, трясучи неосяжними черевами, поховалися навiть улюбленi карлики i комедiанти падишаха.

Повернула армiя Османа i вкотре пiшла у бiй, ще i ще поповнюючи нескiнченний рахунок обiрваних на полi бою життiв…



Хвилон Беркут мчав на чолi Переяславського куреня, щосили вимахував шаблею. Попереду бачив темну масу ворожоi кiнноти, i вона манила його, загартованого в сотнях сутичок отамана.

У душi пiднiмалась якась п'янка радiсть, вiдчуття сили в могутньому тiлi, майстерностi в дужих руках i гострiй шаблi, в шаленiй швидкостi доброго коня. Гаряча кров стугонiла у скронях. Вуха закладало вiд крику запорожцiв, якi мчали в бiй за своiм курiнним, стукоту кiнських копит i бряжчання збруi. Очi мружилися вiд вiтру, що струменем бив в обличчя.

Сотня крокiв, пiвсотнi, двадцять, десять… І от швидкий бiй «галасом» закипiв, забився в пекельнiй круговертi. Дзенькнули шаблi, захропли конi, залящали пострiли з пiстолiв, i почали лунати зойки поранених. Не жалкуючи нi себе, нi ворога, билися низовi козаки, сiчовi лицарi. Це були не польськi жовнiри з надвiрноi шляхти магната, не рознiженi городовi козаки, що хоч i мужньо стояли в бою, але не годилися, щоб услiд ступити сiчовому лицарству. Справжнi майстри шаблi, мушкета i ратища вдарились iз татарським чамбулом, люди, котрi вiддали все життя вiйськовiй справi й захисту Украiни. Розпеченим ножем у шмат масла ввiйшли переяславцi у ворожi лави, залишили за собою лише смерть та важке калiцтво. Запекло, але спокiйно i розважливо зносили ворожi голови, розрубували тулуби, вiдтинали руки й ноги, пiднiмали iх на довгих розмальованих ратищах i збивали з кульбак влучними пострiлами пiстолiв.

Ревiв, як дикий буйвол, кремезний Келеп, вимахуючи важкою шаблею, що розрубувала ворогiв мало не навпiл. Вправно фехтував малий Товкач, який майстернiстю доповнював невисокий зрiст. Одного за одним перекидав, пiднявши на спис, зосереджений Пiвторакожуха. А трохи далi вимахував улюбленим келепом на довгастому, оббитому залiзом рукiв'i велетень Довбня. Як стиглi кавуни, розлiталися навколо нього татарськi голови. Рубав направо й налiво Горбонiс, iз виразом глибокоi задуми на обличчi лiз у саме пекло запальний Кульбаба. Попереду прорубувався до Хвилона Беркута досвiдчений Непийпиво.

Уже давно побачив Микита, що вiдтискали вiд них отамана. Зi смiливiстю, що ii вiд них важко було очiкувати, кидалися татари на козакiв, i все далi залишався курiнний вiд свого куреня. І не помiчав Хвилон Беркут загрози – з трьох бокiв накинулися на нього татари. Все ближче пiдступали вони, виблискуючи зазубреними лезами щабель, шкiрячи зуби, i все щiльнiше сипались удари на могутнього Беркута. Вже й розпороли у трьох мiсцях шитий золотом кармазин жупану, збили з голови боброву шапку. Закапала кров з розсiченого чола. Та не здавався курiнний. З глухим каркаючим смiхом опускав важку шаблю на татарськi голови, лише розвiвався на холодному вiтрi посивiлий оселедець. Одного за одним зарубав вiн п'ятьох татар, коли вже почали пробиватися до нього козаки.

Та раптом опустив шаблю отаман i, важко зiтхнувши, припав до кiнськоi гриви. З ослаблих пальцiв вирвався блискучий клинок i впав на слизьку вiд кровi землю. Гаряча куля вдарила в широку спину козака, глибоко засiвши пiд великим мужнiм серцем.

– Батька поранили! – крикнув Микита, громовим голосом заглушуючи гуркiт бою. – Сюди! Сюди! До мене!

Потроiли спiтнiлi козаки своi зусилля, i ще ряснiше полилася татарська кров. Здригнулися кримчаки, подалися назад i нарештi побiгли, помчали до табору, перекидаючи невеличкi загони сипахiв, якi марно намагалися зупинити виснажене вiйсько. По всьому великому фронту почали вiдступати турки на очах у розлютованого падишаха. Бiгли у безладi, зазнаючи величезних втрат. Нiхто вже не слухав накази командирiв, перетворившись у сповнену смертельного жаху безтямну iстоту. А козаки i поляки все гнали iх i гнали, доки, за наказом Османа, турецькi гармашi не вiдкрили щiльний вогонь картеччю, влучаючи i у своiх аскерiв, i в ворогiв. Лише тодi повернули до табору.

Похилили голови козаки Переяславського куреня над тiлом отамана. Широко розкинув вiн ще годину тому могутнi руки i невидючим поглядом карих очей уперся в сине небо. Над ним, мов розумiючи, що сталося, зiгнув до землi голову кiнь. Тихо iржав, обнюхуючи нерухомого господаря. М'якi губи нiжно пестили вже холодну шкiру на зашкарублiй долонi.

– Прости, батьку!

– Не вберегли тебе!

– Залишив ти нас, сирiт…

– Погуляв на кривавому весiллi.

Зiтхали козаки, i набiгали непроханi сльози на очi. Звикли вони ходити в бiй за Хвилоном Беркутом, любили його, як батька, i не могли повiрити, що це вiн нерухомо лежить перед ними. І раптом кожний на мить вiдчув, як поряд чигае нагла смерть, який беззахисний вiн промiж нещадних жорен вiйни i яка взагалi благенька билинка – людське життя.

Пiднявши на руки Хвилона Беркута, понесли його у табiр, мовчки крокуючи повз сотнi понiвечених тiл, що ними щiльно завалено було поле бою.

А ввечерi, зiбравши курiнну Раду i недовго посперечавшись, обрали отаманом Микиту Непийпиво. Мовчки прийняв вiн пернач. Мовчки вислухав напутнi побажання сивовусих дiдiв i так само мовчки опустив буйну голову пiд жменi багнюки, що ними посипали його на знак народного обрання. Подякував за честь i хотiв уже вийти з кола, коли його зупинив скрипучий голос столiтнього Кирила Одноуха.

– Е, нi! Стiй, синку, негоже покинути коло козацьке, не мовивши слова. Треба цiнувати звичай, як з дiда-прадiда повелося. Тебе обрали своiм батьком, тож чекають мудроi поради, як дiти нерозумнi, – неквапно провадив старий.

Микита пiдвiв посипану пилюкою голову.

– Що ж… Дякую ще раз за велику честь, пани-брат-тя… Ви обрали мене собi за батька. Та чи радий я цьому? Вiдповiдь дам щиру: i так, i нi…

Козаки загомонiли.

– Ти що це, псячий сину, кажеш?

– Чому не радий?

– Чи ти нами гордуеш?

– Зачекайте! – пiдвищив голос Микита. – Я тiльки почав. У мене в руцi пернач. Ви доручили його менi, i я вдячний за те, що виказуе вiн велику вашу довiру. Та сумно менi, браття, що не рука батька нашого Хвилона стискае його сьогоднi. Сумно, що не вберiг я його в бою… Бачить Бог, я намагався. Будь-що хотiв пiдставити йому свое плече, але не встиг… З цiею людиною в моему життi пов'язано надто багато, щоб так одразу вхопитися за його пернач… Ще молодиком учив вiн мене премудростям козацького життя… Що й казати! Картаю я себе, братчики… Люто картаю! А ще пече душу друге питання: чи зможу я замiнити вам його? Розумiю, усi моi кроки ви будете порiвнювати з тим, як би вiн порадив, як би вiн вчинив. І не знаю, чи вдасться менi чинити так, як чинив Хвилон Беркут…

– Ти що, Микито?! – вигукнув Андрiй Кульбаба. – Ми тобi вiримо…

– Ану цить! – загудiв голос Келепа. – Ти ще молодий, Кульбабо, щоби, не вислухавши старших, на Радi патякати. А тобi, Микито, скажу: пануй! Будь нам за батька, а коли що, пiдкажемо. Головне, нетяги не цурайся, бо сам нетягою був i, коли що, знову нетягою станеш. Воно так: нинi старшина, а завтра…

– Добре Келеп сказав! – загудiли навкруги.

– Дарма що мовчун, коли треба, скаже!

– Ну то з Богом, – промовчавши, пiдвiв голову Микита. – Знайте, я завжди радий вислухати кожного i допомогти, наскiльки в моiх силах. І обiцяю нiколи не вимагати вiд вас того, чого сам не змiг би вчинити. Пiсля походу ставлю одну бочку горiлки за спомин батька нашого Хвилона, другу – за вашу шану i довiру. Все, розходьтесь!

Без звичайного галасу козаки розiйшлися. Десятигодинний бiй, смерть курiнного отамана i лютий голод наклали свiй вiдбиток на веселу вдачу запорожцiв. Понуро потяглися переяславцi до палаючих кабиць i очiкували там на убогу вечерю. Микита i собi попрямував у коло, що в ньому зазвичай вечеряв. Незвично рукою пiдтримував заткнутий за очкур пернач.

Бiля вогню сидiли вже Яцько, Пузир i Товкач. Микита сiв поряд i почав накладати люльку.

– Ну, як справи, Яцьку? – посмiхнувся до малого.

Яцько, не знаючи, як повестися, заклiпав оченятами. Вiн i ранiше побоювався непривiтного «батька Микиту», а тепер, пiсля того як той став курiнним отаманом, не мiг вiдкрити рот i лише клiпав довгими вiями.

– Чого мовчиш?

– Д-добре… – нарештi вимовив Яцько.

– Що таке? – вдавано здивувався Микита. – Чи в мене роги виросли?

– Нi, що ви…

– То чого ти налякався?

Яцько лише знизав плечима. В цей час пiдiйшов Андрiй Кульбаба з греками, якi вже поголили бороди i виглядали, як справжнi запорожцi. Вони ще погано розумiли по-украiнськи i завжди трималися разом. Їхнiй одяг був чудернацькою сумiшшю турецького i козацького: турецькi чарухи, синi козацькi шаровари, вимащенi дьогтем, смугастi халати i витертi баранячi шапки з червоним шликом.

– Не бiйся, Яцьку, наш батько молодець! Тепер гуртом виведемо тебе в люди. – Кульбаба весело пiдморгнув малому. Вiн, як завжди, здавався веселим i безтурботним.

– Виведемо… Зачекай! – примружився Микита. – А як там мiй Гайдук?

– З ним усе добре, батьку! Я його соломою добре витер, пiдкови перевiрив… Задня лiва трохи рухаеться, то я вранцi до коваля пiду, сьогоднi не хотiли кувати… Ще торбу вiвса почепив… Ось.

– Он як? Ну, молодець. Настав час i менi свою обiцянку виконати. Бiжи до мого воза, там у середньому кутку, пiд ведмежою шкурою, лежить полотняний пакунок. Давай-но тягни його сюди.

Яцько миттю зрозумiв, у чому рiч, i, пiдхопившись, побiг так, що аж заблимали п'яти. За хвилину повернувся. В обрисах перемотаного мотузком полотняного пакунка неважко було впiзнати криву козацьку шаблюку. Не в змозi вiдiрвати вiд згортка погляд, Яцько простягнув його Микитi.

– Нi, це не менi. Розгортай!

Хутко розв'язавши вузли, хлопчина розмотав бiле полотно i завмер. Повними захоплення очима поглядав вiн на довгоочiкуваний подарунок.

Шабля була простою, роботи сiчових зброярiв. Пiд пiхвами з потертоi жовтоi шкiри i простоi чеканки ховався гострий i блискучий, як дзеркало, клинок, дбайливо змащений гусячим жиром. Рукiв'я з натертоi до блиску бронзи було вкрите химерною рiзьбою i невеличкими срiбними бляшками. Невелика ще долоня хлопця мiцно стислась, охоплюючи холодне, приемно округле i по-дорослому важке рукiв'я. І разом з цим цiла буря почуттiв промайнула у душi Яцька. Тут була i гордiсть, i захоплення, i невгамовна дитяча радiсть, змiшана з почуттям власноi значущостi й щироi подяки. Ще б пак! Вiн отримав справжню бойову шаблю! Хай тепер не задирае носа Стецько. Теж вигадав: нiж у татарина забрав… А якби й так, то що? Нiж! А тут справжня шаблюка. Ще й яка!

В очах Яцька читалося все, що пропливало у його збудженiй свiдомостi, i всi присутнi почали голосно смiятися. Тримаючись за животи, козаки наповнювали повiтря громовим смiхом, i Яцько раптом знiяковiв. Йому стало незручно за дитяче захоплення, що його вiн так вiдверто виказав. Умить зробившись серйозним, хлопчина хвацько закинув зброю у пiхви.

– Дякую, батьку, – стримано вимовив.

– Нема за вiщо, заслужив, – усе ще смiючись, вiдповiв Микита. – Тепер ось проси в Андрiя, нехай фехтувати навчить.

– Навчу! Так навчу, що i бусурман, i ляхiв будеш на капусту сiкти… Як добре попросиш.

– А ти прошений!.. – захитав головою Горбонiс, що тiльки-но пiдiйшов до кабицi.

– Прошений, не прошений, а ще торбу вiвса Стригунцевi моему маеш знайти! – пiдморгнув Андрiй Яцьковi.

– Так я вже, аякже! І батька Максима кiнь не голодний…

– Молодець, Яцьку, будеш козаком, – поважним голосом перебив його Микита. – Скоро виростеш, наберешся сили, розуму. А ми допоможемо… Ех, скiльки вас ще потрiбно, щоб заступити тих, хто тут за польського пана життя поклав. Он, тiльки з нашого куреня з пiвсотнi набереться. Воно й нiби з бусурманами… А щось не лежить у мене душа! Пани-ляхи тiльки й думають, що нашими руками жару загребти. Та й не вперше це. І московськi походи, i на татар, i на волохiв… А як не потрiбнi рiк чи два – отримуйте пани-молодцi зменшення реестру. Он, городовi розповiдають, що iх iз земель батькiвських зганяють i панам, як хлопiв, передають. Крулев'ята зовсiм розперезалися, хутори грабують, дiтей i жiнок наiздами зi свiту зживають. А як припече – йди, пiдставляй голову. Бiда в Украiнi…

– Я теж про це думав, – вiдгукнувся Максим. – Що то воно буде пiсля Хотина? Сiч-мати всiх не прийме, треба комусь i на Гетьманщинi жити. Коли-небудь увiрветься терпець у людей, а тодi…

– Що тодi? Звiсно, ляхiв пiдемо бити! Буде iм i унiя собача, i езуiти, i панщина. Спалимо пiд три чорти фiльварки й костьоли. Жиди-орендарi з ксьондзами до люципера давно просяться! – Андрiй рубонув рукою повiтря. – Ще взнають, як козакiв зачiпати. А як на мене – аби здобич гарна… Може, i я польку яку покохаю? Га, Максиме? Ну не лайся, я кракiвську панянку хочу, що тi кам'янецькi…

– Чого менi з тобою, дурнем, лаятися? Кохай хоч варшавську, – огризнувся Максим.

– Просто тобi все, Андрiю, – поглянув на побратима Микита. – Та не так воно насправдi. Он i Косинський на ляхiв людей пiднiмав, Наливайко шляхту до пекла сотнями вiдряджав… А де вони? Косинського езуiти живцем у стiну замурували, Наливайко в мiдному волi пiдсмажився. Ще й козакiв скiльки полягло… І Шаулу, i Шостака пани закатували. Тут е над чим помислити. Одним нам, лугарям, iз панами не впоратися, треба й реестровим iз поспольством пiднiматись. А для цього вождь потрiбний. І такий вождь, за котрим уся Украiна повстане. Щоб не накрила його своя ж старшина, як Наливайка на Солоницi, мокрим рядном. Щоб йому бiльш нiж собi вiрили. Тодi можна й пiдняти шаблi на ляхiв… Колись так i станеться.

– Коли-то воно ще буде, – попихкуючи люлькою, кинув старий Кульбаба.

– Колись буде. От як заллють сала за шкуру, та так заллють, що сили, терпцю не вистачить, тодi й закипить! Застогне Украiна. Тiльки не з Сагайдаком цей кулiш варити… Добрий вiн, звичайно, батько, але… Вiн, бачиш, хоче i нам, i панам добрим бути. Королю у Варшаву iздив руки цiлувати. А тому наша Сiч-мати як кiстка у горлi. Ще чого доброго за нас вiзьмуться, брата з братом зведуть.

– Ну, цьому не бувати! – гаряче засперечався Максим. – Щоб реестровi на сiчовикiв руку пiдняли? Та не було такого i не буде!

– А я й не кажу, що воно так станеться. Зi своiм братом козаком домовимось. Та тiльки Сагайдак на Рiч Посполиту руки не пiднiме. Бородавка пiдняв би…

– Нема вже Бородавки. У тому й рiч…

– Я все думаю… – Микита вибив попiл з люльки й наклав у неi ще тютюну. – А що, якби його не стратили? Сидiли б ми тут? Дзуськи! Зараз уже б турки з Украiни вiлайети поробили, а Бородавка з ними б домовився на Польщу вдарити. Дуже вiн ляхiв не любив. І вони це знали. Так що та Рада – iхнiх рук справа… ну, може, не тiльки iхнiх, але приложили крулев'ята руку.

– То тiльки гадки, – озвався слiпий Пузир. – Ой, дiтки, дiтки! Що то воно в Украiнi робиться, бiда чорна! Хiба так колись було? Щоб з агарянами проти ляхiв домовлятися? Помилуй Боже! Мирно жили, спiльно бусурман били. І старшина козацька з польською шляхтою як рiвний з рiвним розмовляли. Ще за мого дiда-прадiда так велось. І церква з костьолом одну справу робили: слово Христове людям несли, на святу вiйну з невiрними собаками турецькими надихали. Що ж з нами сталося? Чому християни християн рiжуть, ще й магометан на допомогу кличуть?

– Тому, дiду, – вiдповiв Микита, – що зажерлися пани, зовсiм совiсть утратили. Кажете, бусурмани? Ви ж були i в Кафi, i в Стамбулi. От скажiть, у Кафi бачили православнi церкви? Бачили! І в Стамбулi вони е, i в Трапезундi.

– Що е, то е!

– А в нас в Украiнi жиди з церков православних шинки поробили, комори. А де нi, то так на замок зачинили. Ксьондзи православний люд у ридвани запрягають, наче коней. Унiю собачу придумали, щоб нас чи так, чи iнакше пiд Римського Папу пiдкорити. Брацлавщина, Подiлля, Волинь – усi стогнуть. Православному похрестити дитину – жидовi плати, у нього церква в орендi. Стати пiд вiнець – жидовi плати, йому пан лях i козакiв, i посполитих з тельбухами продав. Померти православному в мiстечку – труну через тi ворота виносять, куди смiття, гнiй i непотрiб рiзний возять. На Великдень пасочки не посвятять у церквi, якщо не в жида iх купував. Шляхтичi панам-отцям бороди разом з головами стинають. Таке ось дiеться… Одне слово, важко сказати, де бiльшi бусурмани. Сагайдачному ось пообiцяли поновити в Украiнi православну iерархiю, а унiверсалiв, кажуть, не дали. А ми… Ми стоiмо за вiру й Украiну, як батьки i дiди нашi стояли. Та тiльки страшно, що не з тими стоiмо.

Усi притихли. Кожен почув у словах Микити вiдгомiн того, що робилося в його душi. Замислилися запорожцi. Побачили несправедливiсть, що нею, мов завiсою, оповили iх ляхи. Дехто давно бачив через цю завiсу, декому вона лише тепер здалася прозорою, але всi розумiли: Микита мае рацiю. Хоч яке велике Дике Поле, але й крiзь нього до Сiчi долинав стогiн знедоленого народу. Ризикуючи життям та волею, добiгали до Базавлука змарнiлi, обiрванi селяни з надiею отримати захист буйного низового товариства. Та, врештi, чи таке воно велике, Дике Поле? Може, й до Сiчi скоро вельможне католичне панство простягне своi лабети? Скiльки може виставити кiш? Десять тисяч! Нехай цi десять тисяч славнi воiни, але вони нiщо проти сотень тисяч полякiв, татар, туркiв, пруссiв i угорцiв, що iх магнати зможуть найняти за золото, зароблене потом i кров'ю украiнських селян.

Ба нi! Не хотiлося вiрити в таке. Сiч стояла, стоiть i стоятиме, нехай би там що. І стоятиме не на захистi Потоцьких, Вишневеньких i Конецпольських, а на погибель ворогам вiри святоi православноi. І вдивлятимуться у степ до болю в очах запорiзькi бекети й сторожа на могилах бiля засмолених «фiгур». У глибинi душi козаки не сприймали того, що мовив новий курiнний. Бо ще не настав цьому час тiеi холодноi осенi 1621 року…




Переговори


Четвертий день сидiв у розкiшно обставленому шатрi поблизу наметiв Станiслава Любомирського знатний iталiйський купець Баптус Вiнеллiй. Ще двадцять шостого вересня прибув вiн до польського табору з листами великого вiзира Дiлавер-пашi i терпляче очiкував аудiенцii в королевича Владислава. Заможний iталiець iз розумiнням сприйняв вiдмовки комiсарiв. О, вiн спiвчувае вельможному панству з приводу важкоi втрати славного рейментаря королiвського вiйська. Бажае якнайшвидшого одужання найсвiтлiшому князевi. Звичайно, вiн зачекае. Але минали днi. Не вщухав гуркiт гармат i ревiння снарядiв, а про нього всi забули. Хiба так уявляв вiн, той, що був прийнятий iмператором Блискучоi Порти, свою мiсiю у таборi Владислава? Це ж елементарна неповага до нього самого, краiни, що ii вiн представляв своею особою, нарештi, до можливостi припинити вiйну! Вiйну, яка завдала великих збиткiв як Речi Посполитiй, так i Османськiй iмперii.

Вiнеллiй з кожним днем ставав усе похмурiшим, хоча, як досвiдчений дипломат, тримав своi думки при собi. Вчора, ввечерi, пiсля особливо жорстокоi битви йому повiдомили, що його чекае польський коронний гетьман Станiслав Любомирський. Нарештi посол зiтхнув iз полегшенням: про нього пам'ятають. Але нi! Вiн не подаруе зневаги, що ii поляки виявили до посла. Про це одразу ж пiсля привiтань Вiнеллiй i сказав Любомирському. Той на знак здивування здiйняв брови:

– Пане Вiнеллiю! Слово гонору, рiч не у зневазi до вас особисто. Адже ви розумiете, що ми ведемо вiйну з Османом. Важку вiйну, яка у першу чергу вирiшуе, чи, власне, буде iснувати Реч Посполита. Прошу зрозумiти: я не мiг дати вам аудiенцii тому, що мое мiсце було на полi бою. Поряд зi мною бився i найсвiтлiший князь, який, мушу нагадатати, ще не повнiстю одужав.

Отже, ми розглянули привезенi вами листи i дуже вдячнi вам за вашу нелегку працю. Маю надiю, що це значно полiпшить процес взаеморозумiння мiж нами i Портою. Що ж до виказаного вами обурення за Італiю i Папський Престол… Попри всю до вас повагу, маю сказати таку рiч: коли Реч Посполита стояла за крок вiд загибелi, ми зверталися по допомогу до всiх королiвських дворiв Європи. І звiдусiль чули лиш доброзичливi спiвчуття. Адже це не велика допомога проти чвертьмiльйонноi армii Османа? І лише Ватикан вiдгукнувся з чудовою пропозицiею: кардинали обiцяли на оборону християнськоi вiри щомiсячно десять тисяч злотих! Досить значна сума! А вам вiдомо, що лише Запорiзькому Вiйську ми за цей час заборгували вже п'ятдесят тисяч? Це ще не враховуючи, який рахунок пани старшини подадуть за завданi у походi збитки. І це найдешевша частина нашоi армii.

Тож прошу приховати ваше невдоволення i перейти до вирiшення того, за чим ви, власне, прибули.

Вiнеллiй спалахнув. Однак лише на мить. Вiн ураз опанував себе i вже спокiйним тоном продовжив:

– Розумiю вас, пане Любомирський, тож нехай вищесказане не вплине на подальшi нашi рiшення.

Отже, Дiлавер-паша дав зрозумiти, що згоден прийняти послiв Речi Посполитоi для обговорення мирноi угоди. На вигiдних для обох сторiн умовах. Це вiн пiдкреслив. І ви могли вже прочитати у привезених мною листах. Особливо великий вiзир просив зазначити таке: падишах волiе поновити колишнiй спокiй мiж Блискучою Портою i королем Сигiзмундом. Вiн мае надiю, що до нього прибудуть пани сеймовi комiсари як особи, на яких покладено право i обов'язок вирiшувати питання вiйни й миру.

– Дякую вам, вельмишановний пане. Що ж… не буду приховувати те, чого приховати неможливо. Сили нашого вiйська вже не тi, якi були мiсяць тому. Ми виснаженi вiйною, браком харчiв i хворобами. Через це радi перейти з марсового поля за стiл переговорiв. Але тут виникають деякi труднощi. І перше з них: не всi з наших ясновельможних панiв мають довiру до Османа. Адже це вiн напав на креси Речi Посполитоi з метою стерти ii з мапи Європи. Крiм того, ми маемо всi шанси на перемогу. Отже, якщо переговори i будуть початi, то лише на рiвних позицiях.

– Я буду радий передати цi слова великому вiзировi.

Любомирський наморщився.

– Стривайте. Я не вповноважений робити такi заяви лише вiд себе. Менi потрiбно порадитися з панами сеймовими комiсарами. Обiцяю передати вам усi необхiднi листи не пiзнiш нiж завтра. А поки що прошу не вiдмовити менi у люб'язностi повечеряти зi мною. Маю надiю розпитати вас про останнi европейськi новини…



Запона шатра вiдкинулась, обiрвавши свiжi спогади. На порозi стояв закутий у панцир iз золотими розводами гусарський хорунжий.

– Прошу вас, пане посол, конi готовi. Маю для вас листи вiд панiв комiсарiв. Вони згоднi вiд'iхати до ворожого табору для проведення переговорiв. Менi доручено завiрити вас, що депутацiя виступить, як тiльки будуть висланi письмовi гарантii. Пани комiсари волiли б, щоб цi гарантii були доставленi вельможними людьми отаманського дому, якi своею присутнiстю заспокоiли б нас про долю наших послiв. У свою чергу найсвiтлiший князь Владислав i його ясновельможнiсть коронний польний гетьман присягаються, що цим людям буде наданий прийом, достойний iхнього високого стану, i цiлковита безпека…

Через чверть години Баптус Вiнеллiй вирушив до турецького стану. Загалом вiн був задоволений результатом. У думках вже зважував на руцi оксамитовий гаман iз трьома сотнями цехiнiв, що обiцяв йому Дiлавер-паша за клопiт у разi, якщо буде досягнуто потрiбних великому вiзировi цiлей.



Сагайдачний лежав на постелi i у задумi переводив погляд сукняним склепiнням шатра, яке плавно коливалося пiд ударами вiтру. Намагався не звертати уваги на пекучий бiль у руцi. Минуло вже не менше тижня вiдтодi, коли напади болю перейшли вiд плеча через лiкоть i нижче, до самих кiнчикiв пальцiв. Пальцi одразу посинiли i болюче реагували на найменший дотик. Не допомагали й лiки, що iх призначили лiпшi лiкарi королiвськоi сiм'i, присланi Владиславом. Разом iз болем у руцi гетьман вiдчував, як усе його тiло охоплювала якась незрозумiла кволiсть. Напади жару супроводжувалися лихоманкою. Млоснi зеленi кола перед очима заважали говорити.

Сагайдачний уже не кидався на чолi вiйська в атаку i все рiдше сiдав на коня, проте залишалася ще велика кiлькiсть рiзноманiтних питань з органiзацii вiйська i спiльних дiй полкiв. Щоденно прибували посланцi з листами вiд полякiв, i Сагайдачний, тамуючи стогiн, крокував iз кутка в куток i диктував писаревi вiдповiдь. День за днем минав, а хвороба не вiдступала. Залишаючись наодинцi, як це було зараз, гетьман безсило падав на похiдне лiжко i нерухомо лежав, розглядаючи вiзерунок на тлi темного сукна намету. В такi хвилини йому хотiлося лише одного – спокою…

Хтось, намагаючись не здiймати шуму, ступив до намету. Холодний вiтер, як невгамовне дитинча, увiрвався до шатра, миттю зазирнувши в усi закутки, зашелестiв важкими листками паперу на невеличкому рiзьбленому столику, потрусив м'яким перським килимом на стiнi i зник так само швидко, як i з'явився.

Сагайдачний повернув голову. Бiля нього стояв, тримаючи руку поверх рукiв'я шаблi, Іван Зискар. Вiд його застебнутого на всi гудзики жупана з вiдкинутими назад рукавами вiяло свiжим степовим вiтром.

– Бери стiлець, Іване, сiдай. Вибач, але я трохи ще полежу. Щось я зовсiм непотрiбний став…

– Лежи, батьку, почивай! Ти нам здоровим будеш у пригодi, тож трохи побережи себе.

– Хоч-не-хоч будеш берегтися! Той клятий нiмець, що його королевич прислав, по п'ятах за мною ходить… ну, то пусте. Ти з чим?

– З листом. Годину тому був посланець iз листом вiд Собеського. Ти спав у той час, тож я його не пустив. Сидить чекае на вiдповiдь. А лист… Ось вiн, – розшпиливши кiлька гудзикiв жупана, полковник дiстав з-за пазухи сувiй цупкого паперу. На бiлому тлi темнiла велика сургучева печатка. – Будеш сам читати?

– Читай. Тут свiтла мало, я не бачу.

Зискар зiрвав печатку i почав читати написаний польською мовою текст:

«З найщирiшими вiтаннями i побажаннями мiцного здоров'я славному гетьмановi його королiвськоi милостi Вiйська Запорiзького Петру Конашевичу-Сагайдачному.

Маю за необхiдне довести до вашого вiдома, що представлений нами Сейм мае намiри знестись у переговорах з представниками Османськоi Порти. З цiею метою до табору султана у найближчий час вирушае делегацiя, на чолi якоi разом зi мною буде виступати Станiслав Жоравинський. Маю надiю, що цi переговори не стануть предметом суперечки мiж нами i козаками вашоi милостi. Зi свого боку, хочу вас запевнити у щирих намiрах щодо наших славних союзникiв. Усi рiшення будуть прийматися лише у разi нашоi обопiльноi користi, а вiдстоювання запорiзького козацтва е невiд'емною часткою iнтересiв Речi Посполитоi…»

– Що вони мають на увазi пiд цим «вiдстоюванням запорiзького козацтва»? – невдоволено кинув Сагайдачний.

– Вiдомо що, батьку! Ясновельможнi пани мають на увазi те, що проявлять турботу до тих, чиiми руками виграли вiйну.

– Читай далi!

– Ага, ось! «…невiд'емною часткою iнтересiв Речi Посполитоi. Пан гетьман мае знати, що султан добиваеться видачi козацькоi старшини як головних винуватцiв вiйни, що вкрили себе ганьбою пiд час розбiйницьких морських нападiв.

Виходячи з цього, мушу повiдомити, що деякi поступки Османськiй Портi повинно бути зроблено. Однак, пiдкреслюю, йтиметься щонайбiльше про заборону запорожцям морських походiв i нападiв на Крим, що його хан е васалом Османа II.

Заздалегiдь вдячний вам за розумiння i сприяння мирному процесовi, який тепер набув першочергового значення. Для участi у переговорах прошу вислати представникiв козацтва, разом з якими ми й вирушимо добиватися у туркiв почесного миру. Щиро ваш Якiв Собеський. Писано дня першого октовбрiя року тисяча шiстсот двадцять першого вiд Рiздва Христового у Хотинi, крiпостi землi волоськоi».

– Що скажеш, Іване?

Зискар рвучко пiдвiвся i забiгав по шатру. Очi його палали.

– Пси! Не вiр iм, батьку! Ой не вiр! М'яко стелять, та твердо спатимеш! Ще й до переговорiв не брались, а вже натякають, хто крайнiм буде!

– Ну, ця пiсня нам знайома. Хiба то перший раз на татар йти забороняють, чи чайки палять? Ранiш iх не слухали, i тепер так буде. А щодо чайок… Побачимо. На крайнiй випадок пiвсотнi запорожцiв добру чайку за три тижнi справлять. Та й ще палити нiхто не наказував.

Але Зискар не вгавав:

– Ой, чуе мое серце, продадуть! Розумний чоловiк сказав: жид, лях та собака – вiра однака.

– А як так, то ти сам i збирайся з Собеським до Османа! Поiдеш з осавулом вiйськовим Тарасом Ганжою. Будеш чатувати, щоб не продали. Як до того дiйде, подаси менi звiстку. Того самого дня знiмемося, пройдемо вогнем i мечем через панськi майонтки i сядемо на Низу. І от тодi побачимо, хто сильнiший!

Зискар струснув головою:

– От тепер впiзнаю Сагайдачного! Зробимо, батьку! Все зробимо, як ти наказав…

М'якою ходою, що в нiй вчувалися сила i мiць, полковник попрямував до виходу з шатра…



Вранцi другого жовтня, коли давно очiкуванi переговори почались i пишна валка послiв втягнулась у ворота турецького табору, Микита Непийпиво схопився у своему наметi, що йому перейшов вiд покiйного курiнного. За тонкою парусиною почув якусь метушню i невиразнi вигуки. Здивувавшись, почув свое iм'я i лайку. Хтось голосно виказував невдоволення курiнним отаманом. Не гаючись, Микита накинув жупан, почепив шаблю i вийшов з намету. Похмурий день зустрiв його промоклим, вогким i холодним вiтром. На майданi, посеред якого стояла курiнна хоругва, зiбралося близько трьох десяткiв козакiв. Вони утворили коло, в серединi якого дiялося щось незрозумiле. За спинами запорожцiв Микита мiг розiбрати лише шаленi блискавки шабель: хтось зчепився у поединку. Для запорожцiв справа звичайна, але збудження, яке панувало в натовпi, пiдказувало, що це не просто тренувальний бiй.

Працюючи лiктями й руками, Микита протиснувся крiзь натовп. Тут перед його очима постала дивна картина. Спiтнiлий, одягнутий лише в розхристану сорочку i шаровари Андрiй Кульбаба вiдбивався вiд кремезного, в лiтах уже, козака на iм'я Журко. З каламутними очима, невпевнено тримаючись на ногах, Журко все ж сильно насiдав на Кульбабу, так що той ледве встигав вiдбивати випади, якi сипалися на нього один за одним. Вiд натуги Журко кректав i бив так, що з-пiд леза, коли воно зустрiчало лезо супротивника, виривалися снопики iскор.

– Не дурiй, Журко! Ій-богу, зарубаю! – казав захеканий Кульбаба.

– Щеня! Шмаркач, матiр твою так! Я тобi покажу, як зi старшими розмовляти. На! – i вiд чергового сильного удару полетiли iскри.

Через хвилину Андрiй вивернувся з-пiд страшного удару i зацiдив Журковi рукiв'ям шаблi в обличчя. У того з носа бризнула кров. Журко, розмастивши кров рукавом жупана, розлючено поглядав перед собою. Раптом його очi спинилися на Микитi.

– Ось де ти! Давай виходь! Нема чого за себе шмаркачiв виставляти. Дiставай, стерво, шаблю.

– Що тут дiеться? – не розумiючи, у чому рiч, Микита позирав то на Андрiя, то на Журка.

– А я тобi розкажу, падлюко! Давно паном став? Чому твiй кiнь ситий, а мiй з голоду здох? Як менi тепер без коня, га? Я двох у похiд брав, а тепер жодного не маю!

– А за шаблю чого вхопився? – Микита вдивлявся в заюшене кров'ю лице Журка. За кiлька крокiв до нього долiтав важкий запах перегару.

– А того, що дурний, коли вип'е! – втрутився в розмову Товкач. – Яцько малий твоему Гайдуковi торбу з вiвсом на морду почепив, а вiн зiрвав. Та так малому зацiдив, що той он без пам'ятi лежить, водою вiдливають. А тут Кульбаба трапився, i йому в щелепу! Журко за шаблю!

Потрохи все ставало зрозумiлим.

– Андрiю! Сховай свою шаблю! – у Микити на скронях запульсувала жилка. – А ти давай свою сюди!

– З чого б це? На ось! – i Журко, переступивши на нетвердих ногах, стромив пiд самого носа Микитi дулю.

У ту саму мить Микита схопив Журка за зап'ястя правоi руки i, пiдбивши ногу, кинув його на землю. Колiном став на жилаву шию i видер iз зiмкнутих пальцiв рукiв'я шаблi. Пiсля цього могутнiм ривком поставив Журка на ноги. Обома руками схопив за комiр жупана i щосили струснув.

– Ти де, скурвото, знаходишся?! – голос Микити перетворився на ревiння буйвола. – Ти що собi дозволяеш?! Чому п'яний?!

Ошелешений Журко тiльки махав головою, не встигаючи захмелiлим розумом осмислити, що з ним дiеться.

– Коваля сюди! Чiпляй цей непотрiб до гармати! Ти в мене, паскудо, киiв скуштуеш! Забув, гнидо, звичай?! У походi слiпи залив?!

Дужi руки вхопили Журка i поволокли до найближчоi гармати. Похмурий коваль розмiреними ударами заклепав на зап'ястях Журка кайдани, а другий кiнець тяжкого ланцюга причепив до гачка на казенику гармати. Мовчки перевiрив, чи надiйно, i неквапно покрокував крiзь натовп. На майданi зiбрався вже весь Переяславський курiнь. Нiхто не розходився i пiсля того як Журка одягнули в кайдани. Зрозумiвши настрiй товариства, Микита зняв шапку i виступив на середину кола. Оглянув козакiв.

– Бачу я, панове-молодцi, що маете до мене мову. Тож я вас слухаю.

У натовпi зашикали. Через хвилину наперед виступив знiяковiлий Пiвторакожуха.

– Вибач менi, Микито, якщо образять тебе моi слова. Але ти тепер наш батько i мусиш про нас дбати. Хочу, щоби чув вiд мене те, що маемо казати, знаю-бо тебе багато рокiв i якщо скажу, то тiльки правду.

– Кажи, Федоре.

– Журко не мае рацii, i за це ми його покараемо, як звичай велить… Та була в його словах i крапля iстини. А саме: конi пропали майже всi. Треба щось робити, бо на зворотному шляху хоч самим у вози впрягайся. І тут iх не залишиш, бо не для того кров проливали, щоб здобич, хлiб наш козацький вороговi залишити… То не твоя вина, що воно так сталося, але, будь ласкавий, покумекай, що i як.

– Нам без коней нiяк не можна! – вихопився з натовпу малого зросту лисий Панас Макiвка.

– Добре, панство! Я з вами згоден! Але давайте разом помiркуемо, як лiпше вчинити. Воно завжди легше на когось перепхати… Хто що пропонуе?

– Та воно i пропонувати нема що! – видерся наперед Самiйло Коржик. – У туркiв коней треба було брати! В них вантаж на вози набрали, в них i конi знайдуться!

– Го-го-го! Добре сказав! А чим годувати?

– Та й турок не дурний! Щоб зуби не обламати…

– Не обламаемо!

– Дурний тебе пiп хрестив, у них конi в таборi!

– Тихо! – гаркнув Коржик. – Я точно кажу, можна взяти. І не всi конi в таборi, я ще тодi звернув увагу, коли з Кам'янця повертали. Пiд лiсом бiля табору косяк у них на пашi. Голiв, певно, тисячу буде. До окопу iхнього версти пiвтори. Можемо спробувати.

– Вiд нас далеко? – зацiкавився Микита.

– Близько п'яти верст. Але це не головне! Там байрак е, в ньому очерет i кущi шипшини. Якщо кинуться доганяти, то тiльки туди – найближче. А там кiнь не пройде. Я був так втаскався, що ледве вилiз. Гнiдому по живiт! А кущi колючi! Весь писок подер, жупан ось теж… А збоку i не скажеш, що там така тванюка.

– Може, й турки про нього знають? – запитав Товкач.

– Може! А може, й нi! Ти щось краще маеш на метi?

– Стривай, Самiйле! – Микита вже згадав, про що говорив козак, i метикував, як лiпше прокрутити справу. – Я пам'ятаю! І охорони, може, сотня, та й тi з кiстьми замiсть шабель. Дiло кажеш!

– Аякже! – Коржик гордо задер носа.

– Та то пусте! – зiтхнув Макiвка. – Чим ми стiльки коней прогодуемо?

– Прогодуемо! – озвався Микита.

– Чим? Навiть iз возiв солому з'iли…

– Як чим? А он лiс! Дубове листя. Воно, звичайно, не сiно, але якийсь час протримаемося. Поки турок не суне, нема чого байдики бити!

Тож слухай вiйськового наказу: Самiйло Коржик iз сотнею сьогоднi вночi висуваеться туди, де бачив коней. Уранцi й починайте. Решта, у кого ще залишилися конi, берiть порожнi вози – i вперед, до лiсу. Тiльки щоб менi на мiсцi залишалися три сотнi озброених вiд нашого куреня. Що ще?

Погомонiвши, козаки розiйшлися. Почали готуватись: однi з Самiйлом Коржиком, решта – з Пiвторакожухом, який очолив другий загiн. Здивованi козаки iнших куренiв розпитували переяславцiв, що вони замислили, однак тi знизували плечима. Мовляв, якщо вам треба, самi головою працюйте. Пiзно ввечерi сотня Самiйла Коржика, замотавши ганчiрками коням морди й копита, вiд'iхала вiд табору i розчинилась у темрявi. У цей час прибув десяток возiв, навантажених пожовклим дубовим листям.

У цей вечiр навколо кабиць усi розмови точилися лише про нового курiнного. Козаки всi як один погоджувалися, що Микита – отаман що треба, тож вибiр вони зробили правильний. А коли у ранiшнiх сутiнках загуло вiд кiнських копит i до переяславцiв наблизився сяючий Самiйло Коржик, радощам козакiв не було меж: разом iз вершниками примчали чотири сотнi несiдланих коней, на диво гладких i блискучих порiвняно з худими кiньми запорожцiв. «Молодий ще» Непийпиво твердо посiв мiсце курiнного отамана на найголовнiшому тронi—у серцях сiчового товариства.



Уже кiлька днiв тривали переговори мiж польськими полiтичними комiсарами i численними чаушами, урядовцями вiзира Оттоманськоi Порти. Добрим знаком для Собеського стало те, що iх поселили у розкiшному, наскiльки це дозволяли обставини, шатрi, розташованому безпосередньо бiля наметiв самого великого вiзира Дiлавер-пашi. У перший день Дiлавер-паша прийняв послiв, вислухав iхнi вiтання, висловив у надзвичайно пишномовних зворотах своi надii на щасливе закiнчення вiйни. Нарештi, коли Собеський з Жоравинським втратили надiю на припинення пустопорожнiх похвальних речей на адресу Блискучоi Порти i захоплення смiливiстю польського лицарства, Дiлавер-паша у кiлькох словах засвiдчив свою прихильнiсть i пообiцяв сприяти перебiгу переговорiв. Ледь схиливши голову, вiн дав зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено. Вийшовши вiд нього, посланцi одразу попрямували до шатер муфтi Есаада…

Для Собеського почався зоряний час. Природний дипломат i тонкий полiтик, вiн почував себе у ворожому таборi, мов риба в водi. Улесливими речами, цiнними подарунками, а де треба, i стриманими погрозами вiн почав вести тривалий i клопiткий переговорний процес.

За короткий час посли заручилися пiдтримкою великого вiзира, нового господаря Волощини Радула, а що найголовнiше – iм пообiцяв пiдтримку духовний глава мусульман. Собеський добре знав, що муфтi Есаад користуеться великою повагою i шаною самого Османа. Звичайно, нiхто не сподiвався на швидке вирiшення всiх проблем i великi поступки з боку туркiв. Але початок переговорiв сподобався Собеському, про що вiн, не гаючись, повiдомив листом Владислава i Любомирського. У тому самому листi висловив прохання надiслати ще золота на «дарунки» впливовим вельможам. Вiн, як нiхто iнший, знав, що дзвiн золота милiший продажним чиновникам Османськоi iмперii за найпалкiшi слова про вiчний мир i дружбу.

За останнi десятирiччя могутня Порта почала занепадати. І хоча зовнiшнiй блиск влади, великi перемоги у вiйнах, неосяжнi територii завойованих земель не свiдчили про занепад, почалося найгiрше – влада прогнивала зсередини. В розкошi потопав давнiй Константинополь, стiни якого пам'ятали ще iмператорiв Риму. До столицi стiкалися надзвичайнi багатства iз завойованих земель. Сотнi й сотнi тисяч динарiв, цехiнiв, гасене i дукатiв накопичувались у скарбницях рiзноманiтних урядовцiв, роблячи iхнi можливостi все бiльшими i бiльшими. Катастрофiчних розмiрiв набула торгiвля посадами всiх рiвнiв влади, вiд санджак-беiв до вiзирiв, вiд бюлюк-пашi до гениш-ачераса. Внаслiдок цього протягом трьох-чотирьох останнiх десятилiть склалася ситуацiя, коли до керма державноi влади прийшли не мудрi полiтики i талановитi вiйськовi, а тi, хто мiг за це заплатити. Багатство, а не мудрiсть почало вiдiгравати основну роль в управлiннi могутньою iмперiею.

Не останню роль вiдiгравав у цьому процесi розбрат у яничарському корпусi. Залiзний осередок вiйська могутнього падишаха, гвардiя, що на неi рiвнялись усi, почала у дзеркальному вiдображеннi вiдтворювати всi потаемнi негаразди iмперii. Погiршувалася дисциплiна в яничарських «вогнищах», поширювалося пияцтво i розпуста. Багатi яничари, не соромлячись, торгували алкоголем i невiльницями. Через певний час досвiдченi вояки «поступились» i своiм правом померти за падишаха: не обмеженi в коштах, вони наймали на свое мiсце, у разi вiйни, iнших людей, не обов'язково обiзнаних з вiйськовою справою.

Блискучий Порiг могутнiх Османiв усе ще мiцно тримався на своiх позицiях, але у його нетрях уже вчувалася трiщина. Чи не найбiльшим доказом цьому був сам факт переговорiв. Обламавши зуби, чвертьмiльйонна армiя показала свою неспроможнiсть щось вирiшувати. І тепер Собеський не збирався упустити нi найменшоi вигоди. Його цiкавила лише угода на умовах status quo ante bellum.[53 - Status quo ante bellum (лат.) – стан речей перед вiйною.]

Як i очiкувалося, першим каменем спотикання на переговорах постало козацьке питання.

– Ми дуже невдоволенi нашими давнiми друзями з могутнього Ляхистану. Як вiдомо, Аллах заповiдав, а Магомет, пророк його, донiс до вiдкритих вух правовiрних принцип мирного життя i терплячого ставлення до своiх сусiдiв, – прикривши повiками вицвiлi очi, монотонно говорив муфтi Есаад. Велетенська бiла чалма з золотими стрiчками робила його схожим на неймовiрних розмiрiв печерицю. – Тож, як добрi сусiди, не повиннi ми шкодити одне одному. Бо дбайливий господар не обiрве плоди з дерева у саду своему, зламавши вiти, i не постриже руно овець своiх, знявши з них шкiру. Чому ж тодi у добрах сусiда свого вiн дiе подiбним чином?

Плач правовiрних лунае над iхньою землею. Мечетi палають, а кров невинних рiкою тече там, де сам Магомет заповiв жити дiтям його. Скажи, о славний лицарю землi пiвнiчноi, чому Мелек-уль-Мекком, ангел смертi, збирае такий багатий урожай в Синопi i Трапезундi – в мiстах, названих меддахами райськими садами? Чому палають кораблi падишаха i його пiдданих у морi, а до стiн Стамбула долiтають хмари порохового диму, обкурюючи його?

Я сам дам вiдповiдь на це питання! Тому що на безмежних землях Ляхистану, подiбно до тяжкоi виразки на тiлi людини, виникло гнiздо розбою. Гнiздо самого диявола, який кiгтями своiми вказуе кривавим убивцям на беззахиснi жертви його. Ім'я цим убивцям – козаки, а диявола – Запорiзька Сiч. Хiба король як справжнiй друг султана може припустити, щоби козаки й надалi топили у кровi узбережжя Анатолii, щоби палали улуси кримського хана? Отже, я вважаю, i бачить Аллах – це правда, козаки й тiльки вони стали першопричиною цiеi вiйни. Тож перед тим, як ми перейдемо до iнших пунктiв нашоi домовленостi, я волiв би, щоб ви пообiцяли усунути цю саму першопричину.

– Мудрiсть духовного наставника мусульман незлiченна, як кiлькiсть зiр на нiчному небi! – вiдповiв iз поклоном Собеський. – І пiдтвердженням цього е те, що навiть великий падишах прислухаеться до думок наймудрiшого муфтi Есаада. Менi, i в першу чергу Речi Посполитiй, що ii я маю честь представляти, надзвичайно приемно чути вiд вас порiвняння наших великих держав iз добрими сусiдами. А сусiди, як вiдомо, мають допомагати один одному, тож ми радi допомогти Блискучiй Портi, якщо лише будемо в змозi зробити це.

Щодо козакiв… Менi надзвичайно прикро чути вiд духовного пастиря мусульман слова про вбивства i грабунок його дiтей. Але мушу застерегти вас вiд помилки. Рiч у тому, що його милiсть король Сигiзмунд III нiколи не схвалював наiздiв своiх пiдлеглих на добра кримськi, а тим бiльше морськi напади на мiста iмперii. Ще два роки тому його свiтлiшим повелiнням було наказано спалити човни, що ними низовi козаки виходили в море. При цьому Сейм проконтролював виконання вимог.

Причина ж нападiв на Крим – це безконечнi напади татар на нашi креси. Тисячi полонених, пiдданих короля, довгою вервечкою тягнуться до Кафи, а звiдти до Оттоманськоi Порти, Сирii та Персii. Ллеться кров. Отже, козаки змушенi боронитися.

– Я не вважав би обороною зруйнування Варни п'ятнадцять рокiв тому, Синопу i Трапезунду сiм рокiв тому, потiм Кафи. Це е не що iнше, як звичайний розбiй.

– О, я згоден з вами, наймудрiший. Мене не менше обурюють цi ганебнi вчинки. Але смiю запевнити, що це залишилось у далекому минулому. Останнi походи здiйснювали не запорожцi. Це справа рук донських козакiв. Крiм того, повинен сказати, що велика провина лежить на колишньому козацькому гетьмановi. Саме вiн здiйснював хижацьку полiтику у вiдносинах з Османською iмперiею. Тепер Бородавка страчений самими козаками.

– Це нам вiдомо. Падишах, що е рукою Аллаха на землi, привiтав таке рiшення. Але чи саму правду говорить посол Ляхистану? Чи не iменем Сагайдак-бея лякають правовiрнi своiх дiтей? Що ви скажете на нашу вимогу видати цього слугу диявола на суд падишаха?

Собеський кiлька хвилин помовчав. Добре обiзнаний зi схiдними звичаями, вiн не поспiшав давати вiдповiдь. І не бачив, як напружився за його спиною Іван Зискар, що до цього непорушно сидiв на м'яких мiндерах. Козацький полковник весь перетворився на слух, i лише пульсуюча жилка на скронi виказувала його стан. Але цього нiхто не помiтив.

– Вам вiдомо, що козаки разом з польським лицарством прийняли на себе важку ношу iз захисту нашоi спiльноi Батькiвщини. Не годиться справжнiм лицарям злим платити за добре. Тож не може бути й мови, щоб нам вiдступити, а тим бiльше карати тих, що чинять таку службу. Є ж бо вони товаришi нашi, взятi на службу i на платню Рiччю Посполитою, як i ми…

І велися далi переговори, змагались у красномовностi вельможi, намагаючись в улестивостi i пишномовних похвалах заховати смертельну ворожнечу до «давнiх друзiв». З великими пересторогами робилися найменшi поступки. Собеський i Жоравинський безперервно радилися мiж собою та слали посланцiв до Владислава й Любомирського. У цьому потоцi вершникiв, якi з бiлими прапорцями мчали мiж ворогуючими таборами, нiхто не звернув уваги на одного, того, що його нетерпляче чекав гетьман Сагайдачний. Нарештi пiсля трьох днiв переговорiв до його шатра зайшов генеральний хорунжий.

– Ваша ясновельможносте, прибув посланець вiд пана полковника.

Гетьман здригнувся. Ось i настав момент, що його вiн у глибинi душi боявся. Намагався вiдтягнути цю мить, але розумiв, що це не в його силах. Зараз доведеться приймати рiшення. Може, найважливiше рiшення в його життi. Чим вiдплатить Рiч Посполита за його службу? Як вирiшить його i свою долю? Вiд позицii Собеського залежали подальшi дii Сагайдачного, а козацькому вiйську, обуреному унiею, важкою вiйною i зневагою шляхти, вистачить одного його слова, щоб ударити на вчорашнiх спiльникiв. На мить Сагайдачний пригадав Юлiя Цезаря i його знаменитий Рубiкон. «Жереб кинуто!» – сказав великий римлянин i почав громадянську вiйну. Чи все так легко й просто йому далося, коли приймав вiн таке рiшення… «Жереб кинуто!» – i все стане з нiг на голову! Брат постане на брата, дiти – на батькiв. А круки тiльки цього й очiкують. Кинуться! І хан, i султан, i московський цар…

Утiм, вибору нема. Те, що вiн говорив Зискаревi, було едино правильним. Інакше для чого вiн добивався стiльки лiт гетьманськоi булави? Тiльки iнтереси козацтва повинен вiн враховувати, лише iх…

– Усе в руках Божих! – твердо мовив гетьман i повернувся до виходу.

Там уже стояв посланець.

– Слухаю.

– Пан полковник просив передати на словах: «Орел дбае про своiх дiтей».

– Добре. Можеш iти.

Усе. Сагайдачний вiдчув, як скажена напруга, що охоплювала, мов лещатами, його тiло, поволi почала вiдступати. На мить застугонiла в скронях кров, але все тихше i тихше чулись ii удари. У вухах одразу зашумiло, i перед очима попливли нудотнi зеленi кола. Пульсуючий бiль сколихнувся у пораненiй руцi, поступово наповнюючи всю свiдомiсть. Сагайдачний зробив кiлька непевних крокiв, рвонув комiр i важко впав на килими. Перед очима пропливли стiни шатра, похiднi меблi i переляканi обличчя джур. Потiм усе кудись зникло. Провалився i вiн сам у чорну дзвiнку порожнечу.



Опустивши обважнiлу голову, сидiв Журко бiля поламаноi гармати. Важко сперся плечима на холодний чавун i мовчки дивився на втоптану тисячами нiг землю. Поволi хмiль вийшов iз нього i залишив у думках лише пекучий сором за вчорашнi подii. Лише одне питання вогненними лiтерами вiдбивалось у його свiдомостi: «Як таке могло трапитись?» Як могло статися, що його, мов злодiя, почепили до гармати i поклали поряд добрячий оберемок замашних дубових киiв?

І не побиття боявся Журко, навiть не смертi. Лише в очi товаришам зазирнути брав його страх. А що, як побачить там зневагу? Нiколи не ховався за чужими спинами, смiливо зустрiчав i кулi, i ятагани. Першим здирався на мури пiд вогняним дощем i кам'яним градом. А в шинку? Коли пекли в кишенi золотi, чи не перший сипав ними жидовi в пику? Кого зустрiчав, усiх пригощав. Бувало три днi по Сiчi музик водив, а за ними гарбу з бочкою горiлки! Добрим тодi для них був Семен Журко! А тепер прикували ось… Розумiв, що все по правдi, за звичаем, та хiба од того легше? Не втримався, хильнув оковитоi в походi, навiщо? Ой, горе, горе козаковi! Буйна голiвонька до бiди доведе, а ще й пiд хмелем…

– Що зажурився? – вiдiрвав вiд думок веселий голос.

Журко пiдняв голову i зустрiвся поглядом iз Самiйлом Коржиком. У руках той тримав окраець хлiба й казанок iз саламахою. З-за спини у нього виглядали Товкач i Макiвка.

– Вам що? – Журко вiдвернув погляд.

– На ось, iж.

– Не хочу.

– Їж, кажу, скурвий сину, бо киями так нагодуемо, що очi стулиш! – Коржик вхопив з оберемка замашного кия, не менше сажня у довжину. За ним, нiчого не кажучи, побрали киi Товкач i Макiвка.

Журко мовчки похитав головою.

– Ну, дивися. Саламату i хлiб тут ось залишу, бiля гармати. А ти вибачай, вiдходимо тебе, як звичай вимагае. Нема чого в походi пити i без причини руки розпускати.

Журко встав на ноги.

– Бийте. Спини туркам не показував i ви не побачите.

За мить три киi загудiли, засвистiли, розсiкаючи повiтря. На Журка посипалися важкi удари, глухо вiддаючись вiд грудей, спини, плечей i голови. Били немилосердно. Киi приставали з ляском, розриваючи сукно жупана i зчiсуючи шкiру. На головi й обличчi Журка зачервонiла кров.

Нарештi Коржик кинув кий i витер спiтнiле чоло.

– Досить! Не тримай на нас зла – що заробив, те й маеш.

Усi трое повернулись i пiшли геть. Журко сплюнув кров iз розсiченоi губи i важко сiв на землю. Вiн не намагався витерти кров, як щойно не намагався затулитися вiд киiв. Зiтхнувши, пiдтяг до себе казанок i почав iсти холодну саламату. Бiль у тiлi, що його залишили киi, вiдволiкав вiд важких думок, тож Журко бездумно дивився перед собою i жував, навалившись спиною на гармату i розiгнувши в колiнах ноги. Через годину пiдiйшов Келеп. Без слiв вiн витягнув грубого кия i зиркнув на Журка. Той звiвся на ноги. Замахнувшись, Келеп щосили вдарив Журка поперек грудей. Страшна сила удару пiдняла козака в повiтря i кинула на землю вже за гарматою. Келеп подивився на цурпалок, що залишився в його руках пiсля удару, хмикнув i, кинувши цурпалок на землю, попрямував до кабиць. Пiсля цього Журко не вставав десь iз чверть години.

Бажаючi покарати винного пiдходили цiлий день. Дехто лише хитав головою i вiдходив, дехто бив лише для виду, але були й такi, що намагалися влучити у найвразливiшi мiсця понiвеченого Журкового тiла. Журко так само зводився перед кожним на ноги, дивився на нього налитими кров'ю очима й не намагався прикритись. Обличчя його вже було скрiзь укрите синцями й засохлою кров'ю, а жупан перетворився на лахмiття. Інодi козаки приносили йому воду чи iжу, але на цьому й закiнчувалось iхне милосердя. Важкi киi все сипалися на Журка, а вiн мовчав. Лише важко дихав i спльовував кров.

Нарештi ввечерi знову пiдiйшов Келеп. Мовчки вiдпихнув якогось козака, що вкотре замахнувся на Журка кием. Охнувши, той полетiв шкереберть. Келеп подивився на скалiченого запорожця i сумно похитав головою.

– Дiсталося тобi, Семене! Добре малахаiв набравсь.

Журко похитувався, наче п'яний. З грудей йому виривався важкий свист.

– Ну от що… – Келеп пiдвищив голос, – досить козака марудити. Давайте, товариство, збирайтесь-но сюди. І курiнного покличте…

Коли пiдiйшов Микита Непийпиво, Келеп звернувся до нього:

– От що, батьку, треба вiдпускати Журка, побратима мого. Досить йому. За свою провину перед товариством вiн заплатив. А на горло карати нема за що. Знаю-бо його, як тебе, i голову за нього покладу.

Микита оглянув Журка i теж похитав головою.

– Ну, що скажеш, Семене? – запитав.

– Горiлка. Вона, клятуща! Простiть, браття, за те, що звичай порушив. А як нема на те вашоi волi, не поминайте лихом i свiчку поставте, – хрипким голосом вимовив Журко, який усе ще хитався, немов п'яний.

– Треба простити! – подивився Микита на козакiв. – Що думаете, товариство?

Кiлька хвилин панувала важка мовчанка. Потiм залунали вигуки:

– Пустити!

– Досить з нього!

– Тепер сам подумае i десятому закаже!

– Журко – добрий козак! Досить з нього!

– Що ж, товариство не проти… Ну, то кидайте шапки i будемо пускати козака, – пiдбив пiдсумки Микита.

Угору злетiли, як одна, п'ять сотень козацьких шапок. Той самий мовчазний коваль збив з почорнiлих вiд кровi рук Журка кайдани. В цю мить сили нарештi зрадили козака. Похитнувшись, вiн почав падати вперед, поки не наштовхнувся на могутне плече Келепа. Той, стурбовано позираючи на побратима, пiдхопив його й поволiк до кабицi.

– Ну, все, все, Семене. Зараз тебе обмию, перев'яжу. Ще й хильнути дам! Так, так, харцизи ж, певно, всi печiнки повiдтовкли, то воно треба… Ех, що ж ти, бiда… Як то воно… Ну, та годi, все владнаеться…

Чухаючи потилицi, козаки дивилися на могутню постать Келепа, що, мов дитину, пригорнув до себе Журка, i не впiзнавали його. Хiба це той Келеп, що розкидав у бою ворогiв, ламав кулаком дубовi дошки i гнув пiдкови? Вiн раптом постав зовсiм iншим. Вiдкрилась у душi суворого воiна чарiвна скринька доброти. Переяславський курiнь притих. Усi з повагою проводжали очима двi дивнi постатi. А тi йшли повiльно, невиразнi у вечiрнiх сутiнках.



Ще два днi сперечалися польськi посли з турками з приводу одного лише козацького питання, поки не добилися свого. Собеський стояв на своему твердо i на всi вимоги вiдповiдав одним i тим самим: гонор лицаря не дозволяе порушити клятву, дану козакам ще покiйним Ходкевичем.

– Ще за небiжчика нашого литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича обiцяно iм було пiд честю i сумленiем, що iх не вiдступимо, туркам не видамо i без зносин з ними анi не приступимо до трактату, анi тим бiльше не укладемо. І звiдси гетьман Сагайдачний зi старшинами i полковниками найважнiшими були на таемних радах, тому й тепер у iхньому колi я маю здати докладну реляцiю з усiх переговорiв i докiнчення трактатiв. Як вияв моеi прихильностi все це я кажу перед славними лицарями Вiйська Запорiзького Тарасом Ганжою, генеральним осавулом, i Іваном Зискарем, полковником.

Нарештi турки пiддалися. Хитрий Есаад й одразу не сподiвався на видачу козацькоi старшини, але стояв на своему якомога довше, маючи на метi своiми поступками у цьому питаннi вибороти лiпшi умови в подальших. Усе ж Собеському довелося заприсягтись у тому, що козакам якнайсуворiше буде заборонено виходити в море i нападати на землi кримського хана. Намагалися посли також добитися дозволу самим укладати угоду з ханом, мотивуючи це тим, що у разi покарання козакiв за напади на Крим повиннi бути покаранi й татари, якi плюндрують Украiну. Та на це великий вiзир вiдповiв твердо:

– Хан е нiщо iнше, як прах бiля нiг сонця всесвiту, руки пророка, нашого могутнього падишаха. Тож вiн чинитиме так, як скаже падишах…

Перейшли до другого питання – харачу. Тут турки висунули вимогу, що, на iхнiй погляд, була повнiстю обгрунтованою. А саме – Ляхистан мае сплачувати велику данину – харач, на пiдставi якоiсь давньоi угоди. Ця угода вказувала на васальну залежнiсть Польщi вiд Османськоi iмперii. Обуренi Собеський i Жоравинський рiшуче вiдмовилися. Погодитися на це, розумiли вони, – значить власноручно пiдписати свою поразку у вiйнi. Тут на допомогу прийшов господар Радул.

Вiдiйшовши з Собеським у дальнiй куток, вiн гаряче зашепотiв пословi у саме вухо:

– Я розумiю вашу позицiю, пане Собеський, але так не можна, повiрте. Треба в чомусь поступатися.

– Але, слово гонору, це неможливо! Я вiдмовляюся ставити свiй родовий герб пiд визнанням васальноi залежностi Речi Посполитоi!

– Що ви! Я не про це веду мову.

– Тодi про що, прошу пана?

– Звiсно, харач для вас образливий, але!.. – Радул пiдняв угору палець. – Гарний дипломат знайде вихiд.

– Я не бачу тут виходу! Я бачу лише знущання над моею отчизною! Запам'ятайте: нiякого харачу не буде.

– Не буде! Правильно! А ось дарунки султановi й такi дарунки, якi достойнi руки пророка на землi, будуть! Це ж у ваших iнтересах.

Собеський замислився. Така постанова питання змiнювала його суть. Дарунки султановi не принижують короля, навпаки, це вияв доброi волi й поваги. На це можна було погоджуватись. Урештi Собеський кивнув головою.

– Гаразд. Гадаю, на це ми можемо пiти.

– Ну от i добре. Адже ми маемо намагатись обходити гострi кути!

Далi мова зайшла про Молдавiю та Хотин, про долю вельможних бранцiв султана, що сидiли у семивежному замку в Стамбулi ще з часiв битви пiд Цецорою. Обговорювали застарiлi питання спiрних кордонiв, вирiшували, якi гарантii кожна зi сторiн зможе надати пiд здiйснення угоди, i ще цiлу низку рутинних, але необхiдних справ. Нарештi пiсля всiх погоджень i суперечок була вiдпрацьована попередня угода. Виклавши ii на паперi, Радул вирушив з листами до великого вiзира. Вiн потайки радiв з приводу надii на закiнчення вiйни, яка найбiльше позначилася на Молдавii та Волощинi. Турецька, як i польська армii, завдавали непоправноi шкоди його пiдданим. Гинули тисячi людей, плюндрувалися поля, сади й виноградники, тож Волощина вигравала у будь-якому разi, який вiв би до швидшого вiдходу сторiн, що воюють.

Але реакцiя Дiлавер-пашi на угоду позбавила Радула великоi долi оптимiзму. Великий вiзир, прочитавши листи, розлютився. Пожбуривши сувоi на килими, вiн забiгав по шатру.

– Вони нахабнi, цi дiти шайтана! О Аллах, закрий моi очi, я не в змозi дивитися на це! Як смiють цi мерзеннi гяури дозволяти собi звертатися з такими вимогами! Я покажу iм, чого вони вартi!

– Усе вирiшувати вам, великий вiзире, – схилився у поклонi Радул. – Одне ваше слово, i вони повернуться до табору нi з чим.

– О, покарай iх, ангеле помсти Азраiле! Ти добре розумiеш, що я не можу так закiнчити переговори. Падишах жадае миру. Але чи можу я показати йому це? Нi, така угода мене не влаштовуе!

– Тодi послухайте мене, нехай продовжаться роки вашi, права руко могутнього падишаха.

– Що ж ти запропонуеш?

– Зустрiньтеся з ними спочатку ви. Це дасть змогу довести угоду до обопiльноi згоди. Тодi буде з чим постати перед очима падишаха.

Дiлавер-паша зупинився, заклавши руки за спину.

– Розумiю. Я теж про це думав. Сьогоднi ввечерi я чекаю послiв Ляхистану в своему шатрi. Про це не повинен довiдатися падишах, я доповiв йому, що угоду прийнято, i на завтра вiн чекае нас на церемонiю ii пiдписання.

– Я все зроблю! – Радул вклонився i попрямував до виходу з шатра.

Дiлавер-паша повернувся.

– Стривай. А чи всi iхнi вимоги ти виклав на паперi?

Радул знiтився.

– Великий вiзир надзвичайно проникливий. Так, я дещо не записав.

– Що саме?

Погладжуючи довгi вуса, Радул повернувся на свое попередне мiсце.

– Нехай вiзир не думае, що я затiяв за його спиною власну гру. Всi моi помисли тiльки на здiйснення волi падишаха…

– Отже?

– Крiм того, вони вимагали звiльнити в'язнiв семивежного замку. Серед них Станiслав Конецпольський, Лукаш Жолкевський, Самiйло Корецький i Володимир Фаренсбах. Але я вирiшив цей пункт угоди не оголошувати, оскiльки вiн неможливий. На мою думку, i в iнших питаннях ще чимало розбiжностей.

Дiлавер-паша засмiявся.

– Наш друг, господар Волощини, став неабияким тонким дипломатом.

– Я змушений ним стати.

– О, – здiйняв брови великий вiзир, – у чому ж така велика необхiднiсть?

– Вона бiльша, нiж ви вважаете. Волощина, як нiхто iнший, страждае вiд вiйни. Народ стогне, а я мушу слухати цей стогiн, неспроможний нiчим зарадити.

– Але ж Порта стоiть i на захистi ваших iнтересiв.

– Так. Я вдячний протекторату Блискучоi Порти. Тому хочу швидшого закiнчення вiйни.

– Добре, – зiтхнув Дiлавер-паша, – iди й не забудь: увечерi я чекаю на послiв Ляхистану.

Того самого вечора до шатра Дiлавер-пашi прибули Жоравинський i Собеський. Радул уже конфiденцiйно повiдомив iх, про що йтиметься, i комiсари пiдготувалися до довгоi суперечки, розриву переговорiв i навiть до арешту. Тож вони були дещо здивованi, коли Дiлавер-паша помахом руки випровадив усiх присутнiх i з посмiшкою вказав на м'якi, розшитi золотом мiндери бiля низького столика. На столику, вкритому рiзьбленими зi слоновоi кiстки арабесками, стояли кришталевi вазочки з солодощами i золотi кунгани iз запашним шербетом.

Наповнивши келихи, вiзир проголосив тост за дружбу мiж державами i запросив усiх скуштувати шербету. Пiсля цього вiдставив келих i приклав до вуст шовкову хусточку. Посли теж вiдставили келихи.

Дiлавер-паша почав без звичайноi азiйськоi пишномовностi:

– Не буду приховувати, менi не зовсiм зрозумiла угода, що ii стiльки часу ви, моi друзi, вiдпрацьовували з моiми вiрними слугами. Чим викликана впертiсть шановних послiв?

Собеський i Жоравинський перезирнулися.

– Що мае на увазi великий вiзир пiд термiном «упертiсть»? – стримано запитав Жоравинський.

– Саме те, що виявили ви у поданих менi Радулом листах. Мене дивуе впевненiсть Ляхистану, що падишах, хай продовжиться його щаслива влада над нами, пiде на пiдписання миру з такими умовами.

Собеський не здивувався. Щойно вiн iз Жоравинським обговорював вiдповiдь саме на таке питання.

– Тодi ми хотiли почути, якi умови влаштують великого вiзира i Блискучу Порту.

– Добре. Намагатимуся говорити коротко. Перше: обiцянки стримати запорiзьких розбишак – це, звичайно, добре. Але я вимагаю справедливоi кари тим, хто зрадливо нападав на нашi мiста i проливав кров правовiрних. Хижацьке гнiздо, що ним е Сiч, повинно бути знищене навiки! Друге: як вам вiдомо, Порта завжди тяжiла до миру з Ляхистаном, незважаючи на вашу вiру i ще десятки пiдступних вчинкiв, що на них були щедрими королi. Але чаша терпiння наших предкiв переповнилася пiсля вiроломного нападу короля Владислава II Ягеллона у рiк, за вашим лiточисленням тисяча чотириста сорок четвертий, коли цей мерзенний клятвопорушник, знехтувавши мирною угодою, без оголошення вiйни повiв вiйсько на Адрiанополь. Аллах допомiг туркам, i славний султан Амурад розбив Владислава пiд болгарською Варною. Вiдтодi Ляхистан став васалом Порти i повинен платити щорiчний харач, який, до речi, вже багато рокiв не сплачуеться. Тож я стою на поновленнi сплати харачу. І, нарештi, трете: мене дивують вашi зазiхання на Молдавiю. Адже молдавськi князi давно визнали протекторат Порти. Чому ви заявляете на неi своi права?

Усе це вiзир вимовив тихим, навiть ввiчливим голосом. Час вiд часу на його вустах бринiла спiвчутлива посмiшка, яка немов промовляла: «Панове посли не мають анi найменшоi надii на своi зазiхання, можете забиратися пiд три чорти!» Але на досвiдченого Собеського все це не справило великого враження. Вiн терпляче вислухав промову вiзира i почав вiдповiдати, позираючи на химернi вiзерунки перських килимiв, що ними з долiвки до стелi було завiшано величезне шатро:

– Усе ж, ми вважаемо, виказанi нами вимоги е справедливими. Рiч Посполита – велика держава. Великий вiзир мае розумiти: якщо ми дозволимо Портi карати козакiв, то мусимо взяти на себе обов'язок карати татар, пiдданих султана. Але чи сподобаеться це падишаховi? Що ж до харачу, я заявляю вiд iменi Сейму: Польща нiкому данини не сплачуе. Польський народ за свою волю ладен покласти життя. Це ви могли бачити протягом останнього мiсяця.

Разом з цим я не буду заперечувати, якщо вияв миролюбностi короля – його щедрi дарунки, що iх нашi посли зобов'язуються пiднести султановi у Константинополi, будуть вважатися великим вiзиром цим самим харачем.

Дiлавер-паша приховав посмiшку. Вiн люто зиркнув на Собеського i промовив:

– Знаете, чого ви добиваетеся?

– Миру, о славний Дiлавер-пашо.

– Нi! Ви добиваетеся кари Оттоманськоi Порти. Я хотiв, Аллах свiдок моiм словам, припинити кровопролиття… Що ж. Ви зможете пересвiдчитись у своiй помилцi й, боюся, вона стане фатальною. Сьогоднi шосте жовтня. Нам добре вiдомо про стан справ у вашому таборi. Брак харчiв, фуражу i вiйськових припасiв уже добре дався взнаки нашим польським друзям. Так! А повальнi хвороби обтяжуються ще й масовим дезертирством! Боюся, вам не позаздриш. То що ви скажете про iдею, що ii я буду пропонувати падишаховi, а саме: залишити вiйсько у Хотинi до середини листопада? І це не все. На зворотному шляху через Молдавiю ми надiшлемо на Польшу татар. Це будуть Ногайська, Кримська й Буджацька орди. А з ними пiдуть волохи, молдавани, болгари i всi мусульмани Європи. В них буде едина мета: спустошувати польськi землi протягом усiеi зими. Щоб у вельможноi шляхти земля горiла пiд ногами! А навеснi, коли шляхи стануть прохiдними, ми повернемося. Повернемось iз сотнями тисяч нубiйцiв, друзiв, черкесiв, бедуiнiв i ще казна-кого. Ми пройдемо через пустелю, що ii за зиму утворять татари, й зiтремо з тiла землi Кам'янець, Львiв, Кракiв i Варшаву. Каменя на каменi не залишимо вiд недобитого Батием Киева, спалимо все, що горить! Мiсце триклятоi Сiчi я накажу переорати i засiяти сiллю, щоби навiть нiкчемний бур'ян не мiг узяти життя вiд цього поганого мiсця!

Обличчя Дiлавер-пашi розчервонiлося. Вiн нерухомо сидiв на мiндерi, за мусульманською традицiею схрестивши ноги i розкинувши поли шовкового халата, а з вуст його зривалися слова, що пашiли несамовитою люттю. Очi блищали. Та раптом його погляд згас, плечi опустились, i вiн продовжив попереднiм ввiчливим тоном:

– Якщо ви настоюете на попередньому, це була моя вам вiдповiдь, i з нею можете повертатися до свого табору.

– Великий вiзир – надзвичайно розумна людина, – по хвилинi мовчанки вiдповiв Собеський, – вiн стоiть на сторожi iнтересiв свого володаря, а це викликае в нас лише захоплення. Однак ми повиннi зробити все вiд нас залежне для досягнення миру. Як вияв нашоi доброi волi можу вiдректися вiд усiляких зазiхань на Молдавiю. Нехай це буде нашою спробою примирення з великим вiзиром, а разом ось цей скромний для особи великого вiзира дарунок у розмiрi тисячi талерiв. Крiм того, менi доручено передати великому вiзировi ще двадцять тисяч у разi досягнення нашоi угоди…

Вiд Собеського до Дiлавер-пашi перекочував важкий гаман. Очi турка на мить блиснули й згасли. Але тепер у них замiсть дикоi лютi читався живий iнтерес до спiврозмовника. Тамуючи у грудях радiсть, Собеський зрозумiв, що буря вщухла. Тут йому на допомогу прийшов Жоравинський:

– Хочу запевнити вас, славний Дiлавер-пашо, у прихильностi до вас… до вас i Оттоманськоi Порти. Менi дуже неприемно було бачити аскерiв могутнього падишаха, коли вони поверталися пiсля бойовища. О, це було жахливе видовище: полки проходили поблизу нашого шатра змученi i безсилi. Аскери ховали вiд сорому своi жахливi рани, а трупи спiшно провозили у закритих возах. Мене брав великий жаль за цих людей: пiд промоклим осiннiм дощем багато хто з них не мав чим прикрити голого тiла… адже вони не звикли до життя у наших суворих краях.

Дiлавер-паша неприязно подивився на Жоравинського. Той мовчки витримав погляд.

– Воiни падишаха звикли до труднощiв. Якщо ви, мiй друже, вважаете, що цi люди не в змозi загинути за iслам i свого падишаха, то ви помиляетеся.

– Що ви, я в цьому не мав жодних сумнiвiв. Але мене цiкавить: хiба потрiбна така жертва милостивому падишаховi? У будь-якому разi повинен нагадати: пiсля всiх показаних тут баталiй турки не мають чим пишатись, а поляки боятись.

Слова Жоравинського стали тим останнiм, що переважило шальку терезiв на користь польських посланцiв. Глибоко зiтхнувши, Дiлавер-паша взяв до рук келих iз шербетом i запросив присутнiх зробити те саме.

– Король Ляхистану мае знати: його лицарi не лише хоробрi на полi бою, вони ще й талановитi дипломати… Добре, я заплющу очi на деяку зухвалiсть ваших вимог. Нехай це буде виявом i моеi доброi волi, адже поганий мир лiпший за добру вiйну. Пийте шербет, моi друзi, i ми разом будемо молитися за щасливий спокiй.

– Дякуемо, великий вiзире, – схилив голову Собеський, – iстинно кажу: бачить Всевишнiй мудрiсть правоi руки падишаха, великого Дiлавер-пашi. Маю надiю, тепер ми можемо з'явитися на очi самого Османа II. Мiй король нетерпляче чекае добрих для нього звiсток про успiшний кiнець переговорiв.

– Я буду молити падишаха якнайшвидше зiбрати диван. Гадаю, навiть завтра ми зможемо цiлувати край одягу серця всесвiту…

Поверталися до своiх шатер посли пiзньоi ночi. Цi кiлька годин були найвиснажливiшими за весь час переговорiв. Фактично щойно вирiшилася доля вiйни, а може, й усiеi Польщi. І Собеський, i Жоравинський були стомленими, проте гордi того, що витримали сутичку з вiзиром. Попри всi погрози Дiлавер-пашi дали зрозумiти, хто тут розмовляе з позицii сили, i вiн з цим погодився. Це був трiумф.

Уранцi наступного дня послiв повiдомили, що падишах не бажае прийняти iх сьогоднi i призначив засiдання дивану на завтрашнiй день. Їх просили не залишати шатер, i чауш Карiм-ага, що його було приставлено до посольства як командира почесноi варти, з поклоном i вибаченнями просив гостей присвятити цей день насолодам. Нiби за помахом чарiвноi палички у наметi з'явився стiл, зроблений з дивовижного ебенового дерева, вкритий найтоншою рiзьбою. На ньому почали з'являтися золотi й срiбнi кунгани, кришталевi чарки, тарелi з вишуканими стравами. Грецькi, iспанськi й французькi вина стояли поряд iз каспiйськими осетрами, смаженими фазанами i схiдними солодощами. З великих блискучих ваз звисали важкi винограднi грона, в'язки медово-жовтих бананiв i запашних апельсинiв. Стiл був уже вщерть заставлений, а темношкiрi раби все бiгали i бiгали, щоразу викликаючи подив послiв новою стравою, яка примушувала забути про попереднi. Нарештi за спиною у кожного з послiв стала загорнута у напiвпрозорий газ, легка i грацiйна невiльниця. Посмiхаючись самими лише очима, рабинi почали наповнювати келихи темними густими винами з витончених тонконосих кунганiв. При цьому вони низько схилялися над послами, i пахощi iхнiх умащених запашними маслами тiл били в нiс, розпалювали кров стомлених довгим походом воiнiв. За тонкою стiною шатра заграла музика, i шовкова запона при входi вiдкинулася, пропустивши усередину четвiрку танцiвниць. І закипiли, запалали шаленим вогнем гарячi ритми схiдного «танцю живота». Забилися ще частiше серця полякiв i козацьких старшин. Заблищали хижi вогники в очах чоловiкiв. Магiчними смолоскипами вiдбились у iхнiх зiницях такi фантастичнi у похмурому Хотинi, на смертельно враженому вiйною полi фiгурки у легких схiдних одежах, грацiя рухiв витончених тiл i п'янкий поклик у вологих чорних очах.

Танок зачаровував. Старе вино запалювало вогонь у жилах, i час спливав повiльно. Пiсля вогню гармат, хмар порохового диму i смертельноi сiчi, пiсля холодних ночей i вогких свiтанкiв перед очима послiв вiдкрився чарiвний едем. Тож вони насолоджувалися цим раем на землi, не намагаючись пришвидшити подii. Їхнi думки повiльно плинули пiд стелею шатра, змiшуючись iз запашним димом кальянiв i музичними ритмами. А чорнi, як сажа, невiльницi, одягнутi у чудернацькi шати, все несли, несли й несли тацi зi смаженою бараниною та заливною рибою, ювелiрнi кухлi з шербетами i коштовнi кунгани з вином. Наказ Керiм-аги щодо найбiльшого задоволення гостей виконувався з усiею схiдною розкiшшю та азiйською гостиннiстю. Обiд, що почався ще до полудня, непомiтно перебiг у вечерю i закiнчився пiзно вночi, коли захмелiлi посли не в змозi бiльше вливати в себе дорогоцiнне вино, поснули там, де кого зморив важкий хмiльний сон, розкинувшись на парчових мiндерах i м'яких перських килимах…

Коли у шатро зазирнув похмурий ранок восьмого жовтня, послам нарештi повiдомили, що iх прийме султан. Розв'язка наближалася. Поляки й козаки почали приводити себе до ладу, стираючи з облич i одягу слiди вчорашнього бенкету: прискiпливо пiдголювали вуса, хлюпали в почервонiлi очi ароматною водою, що в нiй плавали пелюстки троянд, розпушували хутрянi комiри й шапки. Коли вже мали виходити до ставки Османа II, до намету вбiг посланець у промоклому пiд дощем кунтушi.

– Пане сеймовий комiсаре, – вимовив вiн пiсля привiтань, – маю для вас добрi вiстi!

– Слухаю, – спокiйно подивився на посланця Собеський.

– Уночi прибули люди вiд пана Косоховського. Вiн доповiв його ясновельможностi, що знаходиться на вiдстанi денного переходу вiд нашого табору. З ним три тисячi пiших жовнiрiв i великий обоз iз провiантом i боеприпасами…

До шатра зайшов Радул, Алi-паша i кiлька чаушiв. Собеський з посмiшкою звернувся до жовнiра, який, вражений появою сановитих туркiв, замовк.

– Продовжуй, лицарю. І наскiльки великий обоз iз припасами веде загiн пана Косоховського?

– Тисяча возiв. Пан Любомирський хотiв вiдправити десять тисяч комонного вiйська, зустрiти пана Косоховського, але його люди запевнили, що обоз iде пiд надiйною охороною.

– Дуже добре! Це все?

Собеський задоволено позирав то на туркiв, що мовчки стояли коло виходу з шатра, то на жовнiра, який зрозумiв, що дiеться, i додавав своему голосу деякоi зверхностi.

– Нi, вашмость! То е не все! Пан хлопський гетьман Сагайдачний…

Зискар, що стояв поряд, люто зиркнув на жовнiра i сухо вiдкашлявся.

– Ти хотiв сказати «козацький»! – поправив посланця Собеський.

– О, прошу пана, так. То пан козацький гетьман мав учора гiнцiв вiд донських козакiв. Вони запевнили, що через кiлька днiв пiдiйдуть до нас на допомогу iхнi основнi сили – двадцять тисяч комонних донцiв. Це все, прошу.

Собеський хмикнув.

– Ну що ж. Добрi вiстi. Вони спiзнилися на два днi, але це вже не суттево… Ми готовi, панове! – повернувся Собеський до туркiв.

Радул мовчки схилив голову i сказав щось до Алi-пашi турецькою мовою. Усi повiльно вийшли з шатра i попрямували до пагорба, що на ньому височiли яскравi шатра султанськоi ставки.

У наметi Османа II панувала глибока тиша, враження вiд якоi пiдсилювалося тим, що у ньому зiбралося не менше сотнi людей. Урядовцi рiзних рангiв i звань напружено чекали появи падишаха. Коли польськi посли зайшли до шатра, Радул мовчки показав iм на мiсце поряд iз великим вiзиром i ханом Джанiбек-Гiреем. Спливали довгi хвилини очiкування: падишах навмисне затягував iз появою перед пiдданими.

Нарештi чиясь рука вiдкинула важку завiсу, що роздiляла шатро Османа II. Султан швидкими кроками перетнув вiдстань до мiсця, де на пiдвищеннi стояв обкладений м'якими мiндерами трон.

На султановi височiла велика бiла чалма iз золотими стрiчками, а одяг його був разючим поеднанням шовкiв, оксамиту i коштовних металiв, що з них складалися його бойовi обладунки. Безвусе юнацьке обличчя застигло у виразi напускноi суворостi. Ним Осман намагався додати ще кiлька до своiх сiмнадцяти лiт.

З м'яким шелестом усi придворнi опустилися ниць. Слiдом за ними те саме зробили i посли: дипломатичнi рамки поведiнки вимагали вiд них дотримання усiх схiдних звичаiв. Довгi похвали i побажання всiх благ свiту для «сонця правовiрних» затяглися на чверть години. Осман мовчки слухав пишномовнi речi, анi найменшим рухом не виказаши свого до них ставлення.

Собеський подав сувiй пергаменту з написаною на ньому мирною угодою Радуловi. Той, шанобливо зiгнувшись, передав його найближчому вiзировi, той наступному, аж поки лист не дiйшов до Дiлавер-пашi, який стояв, схиливши голову, бiля нiг свого володаря. Дiлавер-паша прийняв сувiй i, поклавши собi пiд голову, упав ниць. Так вiн лежав, доки всипана перснями рука падишаха не пiдхопила списаний арабськими лiтерами пергамент.

Осман пробiг очима текст. Потiм вiддав його великому вiзировi. Запанувала мовчанка. Дiлавер-паша повернувся до послiв i ледь помiтно хитнув головою, прикривши повiками очi. Вiн запрошував до промови Станiслава Жоравинського.

Жоравинський виступив наперед. Ще раз вклонившись, уже за польським звичаем, вiн почав:

– Я неймовiрно щасливий можливiстю вiддати свою глибоку шану такому могутньому володаревi, що ним е великий султан роду Османiв. Бути допущеним перед яснi очi володаря трьох континентiв – це велика честь для кожного. А ще бiльше мое серце наповнюеться радiстю за ту велику справу, що ii ми маемо нагоду зробити для твого народу, о володарю, як i для нашоi коханоi Речi Посполитоi. Доля подарувала нам бути присутнiми при укладеннi миру мiж двома наймогутнiшими державами.

Усi моi предки волiли пiдтримувати дружнi стосунки з Блискучою Портою, i якщо тiнь нерозумiння пробiгала мiж ними i твоiми славними предками, о руко пророка на землi, то це засмучувало всiх. Засмучувало, бо не личить великим народам гнiвити Бога кровопролиттям. Мудрiсть у тому й полягае, щоб жити в мирi, примножуючи славу i багатство своеi отчизни не на полях Марса, а лиш за круглим столом, поважаючи тих, хто сидить поблизу тебе, вболiваючи за iхнi iнтереси, як за власнi.

Час вiд часу Жоравинський припиняв мову, даючи можливiсть перекласти сказане турецькою. Вiн стояв i мовчки спостерiгав, як рука Османа II неквапно пересувае вервицю, зроблену з великих перлин, а дочекавшись, коли перекладач закiнчить, продовжував:

– І ось тепер, коли замовкли гармати i знову залунали розважливi речi, я з великою радiстю хочу запропонувати вiд iменi свого короля поновити давню дружбу i припинити непотрiбну ворожнечу. Тож нехай вуха падишаха правовiрних будуть вiдкритими для тих, хто пропонуе дружнi стосунки, i навiки закриються для злих язикiв, що провокують вiйну, кров i спустошення нашим народам.

Жоравинський закiнчив промову. Вiн ще раз вклонився i вiдступив. Усi напружено очiкували реакцii султана. Осман II продовжував мовчати. Жодних емоцiй не було на його обличчi, воно мов закам'янiло, дивлячись поверх схилених голiв усiх присутнiх. Минуло кiлька хвилин, i посли з полегшенням зiтхнули. За звичаем туркiв, ця мовчанка могла свiдчити лише про одне: султан згоден укласти мир.

Настала черга Собеського. Вiн тричi плеснув у долонi, i трое гусар внесли до шатра великий довгастий пакунок, загорнутий в оксамит.

– Володарю половини свiту! – з пафосом мовив Собеський. – Мiй король добре знае, що ти великий i могутнiй iмператор. Ти володiеш незлiченними багатствами, що iх i увi снi неможливо уявити простому смертному. В тебе не бракуе коштовностей. Але тут, на вiйнi, нам, лицарям своеi отчизни, личить тримати у руках лише залiзо. Тож у цих руках немае такого скарбу, який личить тобi, о наймогутнiший з могутнiх. Прошу вибачити нас за це. Прийми ж вiд нас цю зброю, що нею ми боролися за отчизну. І прийми ii як щирий друг i союзник короля зi щирим побажанням, щоби пiсля укладення тiсних зв'язкiв перемир'я мiж Блискучою Портою i Рiччю Посполитою зброя ця принесла тобi перемогу в боротьбi проти наших спiльних ворогiв.

З цими словами Собеський розгорнув важкi хвилi оксамиту i дiстав з нього спис на довгому ратищi i три рушницi ювелiрноi роботи.

При першому ж поглядi на зброю ставало зрозумiло, що це справжнi витвори мистецтва. Вкритi золотим карбуванням i найтоншою рiзьбою рушницi вражали. Сотнi дiамантiв, карбункулiв i смарагдiв рiзноколiрними зiрками горiли на витончених деталях, найдрiбнiша з яких свiтилася щирим золотом. Темне, вкрите вишуканими орнаментами ратище списа закiнчувалося чудернацьким вiстрям, де блискуча криця у неймовiрному поеднаннi переплiталась iз блискучим золотом.

Осман II лише на мить подивився на дарунки й ледь помiтно кивнув головою. Зброю, що над нею минули роки працi кращих зброярiв i ювелiрiв Кракова, винесли, навiть не наблизивши до очей падишаха.

– Я дарую вам мир, – зневажливо кинув Осман II.

Це були першi й останнi слова, що iх почули вiд султана польськi посли. Того самого дня вони виiхали до свого табору, везучи султанськi печатi пiд текстом угоди. Мирний договiр проголошував таке:

«Даби император турецкiй во первих з своим войском и оружiи, смотрящу и во устроенiи яко ко брани войску Полскому сущу, четвертого дне по состоянiи мира, з поля битви рушил, и войско все немедлено превел в Фракiю.

Аби замок Хотiн, крiпость Волощини и приступ до панства турецкого, вiчними часи до Королевства Полского належала.

Вси невольники, так на мимошедших, яко настоящих войнах взятiи, аби были взаим возвращени.

Даби Волощина жила по давних правах, от Казiмiра Ягелла короля полского, а от Магумета императора турецкого виданих.

Татаре в добра Полскiи, а козаки в панства турецкiи для добичи даби не вбiгали; еже аще бьшо би, убо шкоди починенiи награждати.

Даби татарскiй хан на всякую потребу короля полского, во всiх виправах военних, сопротив кiих колвек Королевству его супотатов был з войском своим готовiй; за что хановi король полскiй мiет по тридцять тисящей золотих, чрез нiколко лiт, жалованя давати.

От сторони императора турецкого един баша, а от сторони короля полского сенатор царственiй, сей до Порти Отоманской, ов же до короля полского, присягнути на постановленiях даби были прислани; и так ствердивши примиренiе, турчин в дворi поселском Корони Полской, король же у Порти Отоманской да имiют своiх резидентов; и тим способом вiчную между собою заховают прiязнь, если толко сiя от которои колвек сторони не будет разорена.»[54 - Оригiнальний текст мирноi угоди у викладi очевидця подiй Мацея Титлевського i перекладi Самiйла Величка.]

Крiм того, посли взяли на себе вiдповiдальнiсть за дотримання зобов'язань щодо подарункiв. За угодою, султан мав отримати двi тисячi найлiпших соболiв, двадцять лисячих шуб, всiяну дiамантами скриньку i два коштовнi годинники роботи нюрнберзьких майстрiв. Якщо не брати до уваги коштовнiсть подарункiв, можна було смiливо стверджувати, що юний Осман отримав своi iграшки.

Чекали на свою долю й численнi урядовцi. Хижими поглядами супроводжували польських послiв, а в думках уже пiдраховували дзвiнкi блискучi монети. Великому вiзировi припадало двадцять тисяч битих талерiв, стiльки само мав отримати й кизляр-агаси. Духовний наставник падишаха муфтi Есаад, а з ним i Дефтердар очiкували кожний по десять тисяч.




На тихi води, на яснi зорi


У запорiзькому таборi панувало велике заворушення. Із самого початку вiйни не було такого веселого настрою, такого загального пiднесення. Козаки шмигали помiж вози, намети, скопища порохових бочок i купи смiття. Обличчя сяяли. Подекуди лунав бренькiт кобзи.

– Агов, Максимочку, кого там виглядаеш? – почувся веселий голос Андрiя Кульбаби.

Горбонiс, що стояв на вершинi валу i дивився на близький ворожий табiр, повернувся до побратима.

– Та чорт його мамi знае! Незвично якось…

– Звикай! Вiдвоювали!

З турецького стану вiтерець доносив запальну мелодiю. Дзвiнкий рiжок виводив схiднi ритми, час вiд часу зникаючи за золотим дзвоном бубнiв. Гарний чоловiчий голос щось весело спiвав по-турецьки.

– Гарно виводить, – кивнув головою у бiк невiдомого спiвака Максим.

– Бусурман… – Кульбаба невизначено покрутив пальцем.

– То й що, гарно ж! Ось! Послухай… Зараз!

Далекий голос спiвав якусь невiдому, проте надзвичайно гарну пiсню, i Максим мало не пританцьовував, слухаючи веселий приспiв.

– Ой, Максиме, тобi б iще чарку, то й пiд турецькi музики гопака б ушкварив.

– Та вшкварив би, братику!

– То чого тут стоiш, вiтер нюхаеш? Нумо до товариства! Хлопцi он бочку меду викотили, Микита дозволив. Пiшли зараз, бо тiльки дно й побачиш!

Та Максим, хитаючи головою в такт мелодii, не поспiшав. Вiн, мов зачарований, слухав пiсню.

– Ти турецькоi зовсiм не знаеш? – спитав Кульбабу.

– А на бiса воно менi? Он, хiба батька запитай, вiн мусив вивчити…

– Я трохи розумiю. Вiн спiвае про дiвчину. Дiвчину, яка кохала лицаря. Вона три роки дожидалася коханого з вiйни. Нарештi вiн повернувся, посадив ii перед собою на коня i мiцно обiйняв.

– Повернеться, поганець… Цей повернеться, але тi, що iх я встиг дiстати, вже не повернуться… Плюнь на того бусурмана, Максиме. Ходiмо лiпше меду вип'емо.

– Злий ти, а молодий…

– Та тьху на вас! Остогидли, молодий, молодий! Сам дуже старий! Як тридцять лiт мае, то вже й мудрець…

Максим засмiявся.

– Ну що ти, Андрiю! Де, кажеш, той мед?

– Був, та, мабуть, облизня спiймаеш, поки надумаеш, – невдоволено буркотiв Кульбаба, але Максим пiдхопив його i потягнув до чималого гурту козакiв.

Переяславський курiнь гуляв. Ще зранку кошовий, зiбравши козакiв, сказав, що вiйну закiнчено. І це пролунало, як гасло. Запорожцi, стомленi важкими тижнями боiв, голоду i негоди, дiстали з возiв дубовi дiжi, бурдюки i фляжки з горiлкою. Почалося те, що сучасники називають «затьмарюватися проклятими люлькою i пияцтвом». Весь сорокатисячний табiр зiбрався бiля бочок, як зазвичай збирався бiля кабиць. Набирали коряками, казанками, а подекуди й пригорщами. По довгих козацьких вусах стiкали меди п'ятирiчноi витримки, червонi, як кров, молдавськi вина. Козаки вливали в себе неймовiрно великi порцii мiцних напоiв i пахкотiли люльками. Зосереджено жували суху й пекучу вiд солi тараню.

– А що, товариство, ще е щось для нас? – голосно кричав Андрiй, продираючись крiзь чималий натовп.

– Знайдемо, – мовив дебелий Келеп, обтираючи вуса. Вiн зiгнувся над бочкою i черпнув у дерев'яний коряк добру кварту золотистого духмяного меду. – Тягни, один з другим. Дав Бог дожити до цього дня, то май щастя!

Андрiй пiдхопив «михайлика» i пiднiс до вуст.

– Ох, яке ж воно добре!

Великими ковтками гарячий напiй полився через мiцну козацьку горлянку. Кульбаба, не спиняючись, спорожнив половину коряка. Нарештi спинився й голосно крякнув.

– Тримай, Горбоносику! Воно лiпше за бусурманськi пiснi!

Максим узяв важку чашу. За час походу вiн уже й вiдвик вiд таких гулянок. Перехиливши коряка, випив. П'янка хвиля пробiгла по жилах, сильно вдаривши в голову. Настрiй загальних веселощiв пройняв до кiсток, i Горбонiс широко посмiхнувся.

– Добре!

– Ой, добре! То як там той гопак? – запитав Андрiй.

Горбонiс ударив шапкою до землi.

– А що, i гопак буде!

І вiн, несамовито б'ючи себе в боки, пiшов у присяди. Хвацько пiдкручував смолистий оселедець, а той, мов гадюка, усе вився, досягаючи широких плечей, затягнутих у червоне сукно жупану.

– Ой, добре, братику! – скрикнув Кульбаба i собi теж пустився в танок. Кружляючи один поперед другого, запорожцi весело поглядали на навколишнiх, запрошуючи товаришiв приеднатися. Додавала запалу кобза, що ii дiстав iз торби слiпий Пузир.

– Гуляйте, дiтки, маете-бо привiд. Добре бусурмана побили, добре, вiдпочивайте! – примовляв Пузир, перебираючи струни.

Раптом наперед виплигнув Товкач. По-молодецьки заломлена бараняча шапка височiла на низькому козачковi, доповнюючи його постать на добрих два вершки.

– Гей, браття! Кобзаревi налийте! Ой, ноги ж моi, ноги! Самi у танок просяться! – І Товкач закружляв у шаленому ритмi гопака.

– Без тебе знаю! – посоловiлий Келеп черпнув iз дiжки ще один коряк i попрямував до кобзаря.

– Випий, батьку, – тiльки й мовив. Язик кремезного запорожця вже добряче заплiтався.

Пузир на мить полишив струни, що гули у веселому гаморi, додаючи настрою. Козаки, не розгубившись, продовжували танок.

– А чом нi! Вип'ю! – промовив старий, намацуючи «михайлика».

– О! Добрий «михайлик», козацький! Ну ж бо, за нашу перемогу! – голос Пузиря нiби помолодiв i голосно лунав над присутнiми. – І за тебе, Трохиме… Хай тобi, товаришу мiй дорогий, земля за пiр'iну буде…

– Пий, батьку, на здоров'я, а братам нашим загиблим – Царство Небесне! – вiдповiдали козаки.

Гримiв i спiвав козацький табiр. Вилiтали одна за одною верхiвки дiжок i лилася горiлка, наповнюючи суворi козацькi душi безтурботнiстю, веселим настроем i втiхою. Лунали пiснi.

Ближче до обiду в таборi у туркiв вдарила гармата, за нею ще i ще, доки навколишнi пагорби не потонули в ревiннi канонади.

– Що? Отакоi! Стрiляти менi! Ну, чекай, голомозий! – Келеп, похитуючись, полiз на окоп. Горiлка вже зробила свою справу, i вiн не вiдразу зрозумiв, що дiеться. Повiльно, але невпинно вiн дерся на високий земляний насип, голосно лаючись на адресу туркiв.

За ним прямував укритий синцями Журко. Недавня екзекуцiя зробила з ним свое, i навiть в атмосферi суцiльноi пиятики Журко рiшуче вiдмовлявся вiд «оковитоi».

– Я свое випив! – твердо промовляв вiн i вiдсторонював простягнутi коряки.

Нарештi Келеп випростався i, хитаючись, подивився на завiсу диму над турецькою арматою.

– Та то ж салют, братику!

– Салют?.. Який такий сал… салют?

– Такий! Кiнець вiйнi!

Келеп у задумi почухав потилицю, позираючи каламутними очима то на туркiв, то на Журка.

– А ми чого мовчимо?! Пушкарi, таку вам через сюди… Пiшли-но, Журко, вдаримо!

І вони поплелися до найближчоi гармати, звiдки незабаром долетiв обурений голос курiнного пушкаря, у вiдповiдь на який гула лайка захмелiлого Келепа. Нарештi пушкар махнув рукою i пiшов до гурту. Через хвилину вдарив холостий пострiл.

– Слава! – заревiв Келеп.

У цей час Журко закладав до гармати новий заряд пороху…

Стрiлянина, пiснi й танцi тривали до пiзньоi ночi. Палали кабицi й лiхтарi. Обидва ворожi табори, здавалося, намагалися перевершити один одного у кiлькостi вогнiв. Берег Днiстра залило цiле море свiтла. Невпинно грали музики, i текла рiчка мiцних напоiв. Вояки, якi ще кiлька днiв тому кидались один на одного з несамовитою люттю, перетворилися на простих людей: веселих i сумних, сильних i слабких, великих i не дуже. Раптом стало помiтно, що у людей з протилежного табору, незважаючи на iхне вiросповiдання, такi самi, як у тебе, руки й ноги, така сама червона кров, яка тече i в твоiх жилах. А десь там, у далеких просторах Малоi Азii, у пустелях безмежноi Аравii i Пiвнiчноi Африки, на теплих берегах Середземномор'я, у кожного з них е домiвка i рiднi, якi до слiз вдивляються у пекучу лiнiю обрiю i чекають його живим i здоровим. І горiлка не могла зовсiм перебити важкий сморiд тлiння, що його холодний вiтер нiс iз недавнього поля бою. Не можна було не дивитися на тисячi могил i ровiв з безлiччю мерцiв, бо цi рови, як велетенськi мiста, з рiзних бокiв виросли навколо брудних i змучених воякiв.

Та далеко не всiм спадало на думку подiбне, не звикли-бо запорожцi до м'якостi й лiрики. А хто й задумувався на мить, той лише трусив головою i ще з бiльшим завзяттям кидався до натовпiв довкола горiлчаних бочок. Такими були цi люди, що не боялися смертi у бою i мов навмисне ii там виглядали. Вони були лише частиною свого часу, його наслiдком. Зробивши вiйну своiм головним заняттям, запорожцi лише ставили собi за мету вижити у диких безмежних степах, серед безлiчi ворогiв. До великоi i сильноi Украiни було ще неймовiрно далеко, але вони раз i назавжди заявили про себе як про могутню нацiю воiнiв. Службою у европейських монархiв, вогняним смерчем по московських мiстах, Криму й iмперii Османiв козаки довели свою силу. Тож не було в них часу на думки про вищу справедливiсть. Треба було просто жити, що само по собi означало вiйну у тому далекому столiттi…



Обличчя королевича сяяло не менше, нiж його коштовнi обладунки. Сидячи на тонконогому арабському огирi, Владислав увесь час повертався назад i позирав на свое вiйсько.

Перед непотрiбним тепер табором стояли польськi полки. Виблискуючи панцирями i кольчугами, оповитi султанами i загорнутi в дорогi хутра шляхтичi ще й зараз намагалися виглядати бадьоро, готовими до бою у будь-яку мить. Але якщо придивитися ближче, ставали помiтними наслiдки семитижневоi важкоi кампанii. Хворобливо блищали запалi очi на пожовклих загострених обличчях. Випирали ребра на кiнських боках. Усе ще високо в небо пiдiймалися рiзнобарвнi хоругви, але вiтер трiпотiв iхнiми обгорiлими краями, зазирав у дiрки вiд куль i картечi. Жовто-коричнева багнюка, здавалося, навiки в'iлась у жупани. Десь позаду соромливо ховалися полки прусських ландскнехтiв. Їхнi вояки уже помiтно хиталися од вiтру: серед них найбiльше лютували хвороби.

Але цього Владислав не помiчав, не хотiв помiчати. Зараз перед ним було польське лицарство, яке зупинило турецьку армаду. Тож усi мали виглядати вiдповiдно. Вiн махнув рукою сурмачевi. Це був знак до перешикування вiйська. Сурма срiбним голосом пролетiла над головами жовнiрiв, i тисячi людей зарухалися, займаючи своi мiсця. Перед окопами виростала велетенська фiгура орла, що розпластався над полем бою. У головi знаходився сам Владислав. Вiн весело смiявся, перемовляючись iз почтом.

– То е славне вiйсько, чи не так, панове?

– О, так, найсвiтлiший князю! – пiдтакував Любомирський, щiльнiше загортаючись у м'який хутряний плащ.

– Цi лицарi показали, що вони можуть. Гадаю, Осман дуже не задоволений, – бундючився пан Лесковський.

Зачекавши кiлька хвилин, Владислав ображено надув губи.

– Але вони, прошу пана, зовсiм не ввiчливi. За домовленiстю, Осман мав би шикувати вiйсько для привiтань!

Вiн повернувся до хорунжого, який, сидячи поряд на конi, тримав особистий штандарт королевича.

– Дайте менi далекозору трубу.

Хорунжий похапцем витягнув iз сiдельноi сумки невеличкий оптичний прилад. Владислав розклав трубу i почав розглядати турецький стан.

– Шикуються… Ну що ж, зачекаемо! Пан Березнецький поки що може розповiсти нам, як там справи у Варшавi.

Рудовусий немолодий уже шляхтич здригнувся i торкнув коня, наближаючись до королевича.

– У Варшавi тiльки й розмов, що про вас, пане Владиславе. Вельможне панство пишаеться вашими перемогами, як власними…

– Ну, ну, впiзнаю наше панство. Ходити павичами перед гарненькими панночками для них важлившiе за оборону отчизни. А ви, пане Березнецький, чи не занадто довго затримались?

– Але, прошу пана, нас затримали татари! Ми не могли з паном Косоховським полишити Кам'янець, це було б самогубством! – гладкi щоки Березнецького затряслись у праведному обуреннi.

– Пробачте, пане Березнецький, – недбало махнув рукою Владислав, – я не мав на метi вас ображати. Але не дуже давно ротмiстр Вiленський зробив те, що не змогли зробити ви з паном Косоховським. Однак зараз не про те. Як там панi Луiза?

– О, вона не могла дочекатися вас, князю. Просила навiть, щоб я взяв ii з собою…

– Ну що ви, пане Березнецький! Хiба поля Марса – мiсце для панянок? Я би не пробачив вам того ризику, на який ви могли б наразити свою чарiвну кузину.








– Звичайно! Я знав це, мiй князю! Тому змушений був вiдмовити тiй, котра так щиро вас кохае.

Владислав пхикнув. Що про себе думае цей набитий салом мiшок? Може, вiн мае надiю вiддати за нього свою кузину? Маячня! Добре, що не приволiк ii сюди. Панi Беата, яка ось уже два тижнi проживала у покоях Владислава, була б, м'яко кажучи, незадоволена. О чарiвна Беато! Це ж треба мати такi великi груди. Справжне багатство!

З боку туркiв засурмили сурми i вдарили тулумбаси. Яскраво вбранi яничари й сипахи виходили наперед, ховаючи собою вiд поглядiв полякiв натовпи обiрваних друзiв, нубiйцiв, бедуiнiв i татар. Широко розтягнувши фронт, турки вишикувались у формi пiвмiсяця i повiльно вирушили до польського орла. З надзвичайною точнiстю рухiв пiд акомпанемент музикiв турки наближались, оточуючи полякiв iз флангiв. Нарештi за двiстi крокiв турки зупинилися. Ще раз ударивши дрiбно, замовкли тулумбаси.

– Нарештi. Я вже думав, що Осман злякався нашого вигляду!

Березнецький запопадливо замахав головою.

– Звичайно, мiй князю. Султан уже мiг пересвiдчитись у могутностi польськоi зброi!

– Ну, тепер ми лише привiтаемо його. Це ж зовсiм не боляче!

Усi присутнi у почтi голосно почали смiятися. При цьому кожний намагався смiятись якомога веселiше, i щоб це неодмiнно помiтив Владислав.

Вiд почту Османа, що з трьома сотнями вищих урядовцiв стояв попереду велетенського пiвмiсяця, вiддiлилася невеличка купка вершникiв. Вишикувавшись у три ряди, посли вирушили назустрiч Владиславовi. Позаду рухалося щось велике i темне. Королевич знову приклався до далекозороi труби.

– Єзус Марiя! Ви бачите, панове, що це?

– Нi найменшоi гадки, – знизав плечима Березнецький.

– Це слон. Очевидно, султан вирiшив подарувати нам слона, – спокiйно промовив Собеський, який теж знаходився поряд.

– О, це оригiнально! Цей експонат займе гiдне мiсце в моему звiринцi! – зрадiв Владислав.

Тим часом турки наблизились i, склавши руки на грудях, привiталися. На чолi посольста був Гусейн-паша. Вiн трохи змарнiв пiсля того, як потрапив у немилiсть до падишаха, проте тримався напрочуд добре. Пiд час одного з нiчних нападiв запорожцi вдерлись у шатро Гусейн-пашi за Днiстром. Вони буквально здерли з нього коштовну шубу i важкий черес iз грiшми. При цьому добряче побили, залишивши живим лише для того, щоб одержати викуп. Однак Гусейну вдалось утекти. Тепер на його благородному обличчi пiд бiлоснiжним шовком чалми все ще проглядалися слiди козацьких лойових чобiт.

– Радий зустрiти тебе, о Владислав-пашо, за мирною бесiдою, а не для вiйни, – звернувся Гусейн через перекладача до королевича.

– Дякую, радий бачити й тебе, славний Гусейн-пашо. Вiтаю iз припиненням ворожнечi мiж нами.

Гусейн стримано хитнув головою.

– Мудрiсть перемогла впертiсть, i ми почули одне одного. Усе в руках Аллаха, тож я тiльки радий таким обставинам. Як здоров'я у Владислав-пашi? Чи його тiло полишила хвороба?

– Вiзир добре обiзнаний зi станом наших справ, – посмiхнувся Владислав.

– О, Аллах дав нам добрi очi i вуха у вашому таборi, тож ми знаемо дуже багато…

– Вiтаю, мiй друже… Щодо хвороби, то вона полишила мене. Я повнiстю одужав. А як ваш могутнiй падишах? Чи вже почав iсти? Кажуть, що вiн вiдмовлявся приймати iжу, доки його вояки не приведуть до нього Сагайдачного. Наскiльки менi вiдомо, пан Сагайдачний усе ще у своему таборi… Але хоробрих яничарiв можна зрозумiти. Вони погано шукають пана Сагайдачного через те, що падишах платить лише по одному золотому за кожну ворожу голову.

Гусейн-паша посмiхнувся.

– Ну що ж, славний Владислав-паша добре вмiе вiдповiдати випадом на випад. Усе ж приемно розмовляти з мудрим.

– І менi теж. Що ж, кажи, що привело тебе до нас.

Гусейн-паша ще раз приклав руку до грудей i, повернувшись, вказав позад себе.

– Прийми, о майбутнiй володарю Ляхистану, цi скромнi подарунки падишаха. Ця велична тварина була привезена нами сюди, щоб своею величчю вселити страх у вашi серця. Тож нехай тепер вона сповнюе iх мужнiстю, коли ви будете дивитися на неi, пригадуючи цi подii. А цей кiнь вiдiбраний iз табунiв самого падишаха. Прийми ж цi дари як знак дружби мiж нашими народами.

– Дякую, славний Гусейн-пашо. Цi подарунки гiднi самого короля. Хочу i я вiддячити так, як дозволяють моi можливостi в умовах походу.

Владислав плеснув у долонi. Кiлька переднiх рядiв гусар розступилися, пропускаючи обтягнутий зеленим сукном вiзок, що на ньому лежали двi начищених до блиску гармати. Яскраво-жовта бронза притягувала погляд надзвичайно майстерним литтям у формi казкових гадюк, що, химерно переплiтаючись, прикрашали довгi, у зрiст людини, гармати. За ними позаду високий широкоплечий рейтар, одягнутий у блискучу кольчугу, вiв за повiд осiдланого коня. Кiнь був не гiршим за того, що його подарували турки, а багатством рондика ще й перевершував його. Королевич з посмiшкою вказав на подарунки.

– Сподiваюся, падишах оцiнить нашi щирi до нього дружнi почуття. Вам же, мiй любий Гусейн-пашо, хочу пiднести триста золотих флоринiв, щоб компенсувати хоч на мiзерну частину вашi страждання пiд час нападу моiх козакiв. О, я щиро жалкую за цей прикрий випадок.

Гусейн-паша люто зиркнув на Владислава i вiдразу вiдвiв погляд, намагаючись опанувати себе. За мить вiн знову посмiхався.

– Що ви, о мудрий князю! Попри всю повагу до вас мушу сказати: ви перебiльшуете можливостi своiх пiдлеглих.

– Даруйте, але iхнiй кошовий отаман подарував менi вашу шубу. Якiсть тих горностаiв вiдмiнна!

– О, запорожцi великi злодii, тут не буду сперечатися. Що ж, я прийму цi грошi на знак тривалоi дружби.

– Зробiть милiсть.

Гусейн-паша взяв гаман i почав прощатися. За кiлька хвилин турки вже iхали до свого вiйська, везучи султановi подарунки королевича Владислава. Владислав захоплено поглядав на величезного слона, вкритого парчевою попоною i розмальованого химерними вiзерунками. Тварина мовчки дивилася поперед себе, час вiд часу помахуючи хоботом. Бiля великоi, як стовп, ноги стояв напiвголий погонич – маленький смаглявий iндус. Вiн дрiбно дрижав вiд холоду.

– А слон не замерзне? На дворi жовтень, – стурбовано запитав королевич у навколишнiх.

– Не замерзне, князю, – вiдповiв Любомирський, ще щiльнiше загортаючись у хутро плаща, – вони ще й не таке переживають.

– Пан найсвiтлiший князь добряче провчив того турка, – раптом нi з того нi з сього ляпнув Березнецький.

– Так йому й треба. До речi, нашi вивiдники нiчим не гiршi за iхнiх, – одразу ж пiдтримав Лесковський. – А щодо Сагайдачного, то Гусейн тут проковтнув без слiв…

– До речi, а де Сагайдачний? – раптом пригадав щось Владислав. – Сьогоднi я бачив на чолi його вiйська генерального осавула, цього… як його?..

– Ганжа, князю. Тарас Ганжа, – вiдповiв Собеський.

– Чому вiн? Хiба цi лайдаки вже знову встигли помiняти собi гетьмана? Чому я не знаю?

– Ганжу ще нiхто не обирав, – пояснив Собеський, – усе значно простiше – Сагайдачний смертельно хворий.

– Що ви кажете! Але ж, прошу пана, я надiслав до нього свого найлiпшого лiкаря. Хiба йому не полегшало?

– Вiн не встае з лiжка, а лiкар каже, що через рану у нього захворiла кров. Боюся, це не вилiковуеться.

– Погано… Все ж я накажу лiкарям докладати максимальних зусиль… Ну що ж, панове! Запрошую до замку на бенкет. Завтра вранцi ми вирушаемо у зворотному напрямку, шляхом переможцiв! А сьогоднi на нас чекае славне угорське вино. Сорок рокiв витримки – добрий час для доброго вина!



Сагайдачний не прокидався вже близько двадцяти годин. Лихоманка i марення перейшли напередоднi у глибокий сон, i лiкар зiтхнув iз полегшенням. Криза минула цього разу, i знесилений органiзм вимагав перепочинку.

– Зараз усе гаразд, нехай спить, – пояснював вiн старшинам, – але це поки що. Повiрте, панове, я докладаю чимало зусиль i не можу подолати хворобу. Боюся, нам треба було ще два тижнi тому вiдтяти йому руку. А тепер…

– Та ти що, рiзнику! Як так руку вiдтяти! – вибухнув Дорошенко.

– А ви як гадали? У рану потрапила iнфекцiя, тож треба було рятувати не руку… Втiм, зараз уже пiзно про це говорити.

– Чому пiзно? – стривожено запитав Ганжа.

– Хвороба розiйшлася тiлом. Тепер треба тiльки очiкувати…

– А чого очiкувати? – знову загудiв Дорошенко. – Ви б, пане лiкарю, лiкували!

– Я ще раз кажу: роблю все можливе. Але тут не завжди допомагають найлшшi лiки… Багато залежить вiд самого хворого, вiд його життевоi сили. Маемо лише молитись i сподiватися на краще. Як кажуть: «Домiнус вобiскум».

Раптом хворий зарухався. Вiн подивився навкруги i обережно сiв на постелi. Схудле обличчя над сивою бородою виглядало, як у мерця.

– Лежiть, пане гетьмане! – загукав лiкар. – Вам не можна вставати!

– Я добре почуваюся, – хрипким голосом озвався Сагайдачний. Вiн повiльно переводив погляд з одного присутнього на iншого.

– Скiльки я був без свiдомостi?

– Довго, батьку, – тихо озвався Іван Зискар.

– День i нiч, – додав лiкар.

– І що тут у вас?

– Пане гетьмане, усе добре! Вам потрiбно вiдпочивати, – замахав руками лiкар.

– Чекай, iезуiте! На тому свiтi спочину. Ганжо, що тут у вас?

– Усе добре, батьку. Вiйна закiнчилася, збираемося додому.

– А ляхи що?

– Ляхи як ляхи. У море заборонили ходити, на Крим… Але того, чого боялися, не сталося.

– Добре… У море i без iхнього дозволу пiдемо, – Сагайдачний говорив повiльно, часто припиняючи мову.

– Коли вiдходимо?

– Уранцi. Турки ввечерi з татарами, на свiтанку Владислав, а ми пiсля них одразу. Так Любомирський наказав.

– Чому ми останнi?

– Так наказано…

Сагайдачний хвилину помовчав, переборюючи пекучий бiль у руцi. Потiм пiдкликав лiкаря.

– Принеси менi ще того неронового терiаку, вiн трохи полегшуе…

– Так, так! Я все зроблю! Тiльки, пани полковники, прошу вас, дивiться, щоб вiн не вставав!

– Не вставатиму, – Сагайдачний безсило вiдкинувся на постелi.

Швидкими кроками лiкар вийшов iз шатра. Терiак готувався з домiшками золота й срiбла, тож обережний ченець тримав такi дорогi лiки лише у замку. Сагайдачний це добре знав.

– От що, – мовив вiн, коли лiкар вийшов, – Зискар, Дорошенко, Куроша, Шило… Одне слово, усi! Починайте готувати полки до переправи. Як стемнiе, знiмаймося. Розумники, вражi ляхи! Мало iм того, що вiйну виграли, ще й м'яке мiсце iм прикривай… Знають-бо, Джанiбек-Гiрей так собi до Бахчисараю не повернеться, ще в дорозi обози потарбае. Та вже нехай вибачають… Усi зрозумiли?

– Зрозумiли, батьку, – вiдповiли полковники.

– Ну, то з Богом.

Один за одним полковники повиходили з намету. Залишився лише Тарас Ганжа.

– Що думаеш, пане осавуле?

Ганжа знизав плечима.

– Не сподобаеться це Владиславу.

– То й хай! Що з того?

– Вони ще ж нiчого не виконали з обiцяного…

– І не виконають, Тарасе…

– Як же це?!

– А от так. Я ще тодi в короля зрозумiв, але надiявся, що не буде цього. А зараз… Доки самi не вiзьмемо, нiц не матимемо. Та тiльки не менi вже це робити… Чую, вiджив. У Киiв мене завезiть, до Братства… Там хочу померти. А самi готуйтеся до вiйни з ляхами, ось моя порада. Якщо зараз Османовi не продали, незабаром самi кинуться… У них руки розв'язанi… тепер… зможуть усi сили на нас кинути. – Сагайдачний говорив останнi слова вже крiзь силу i нарештi затих. Важкий сон здолав його зболене тiло, i вiн вiдкинувся на постелi важко, зi свистом дихаючи увi снi.

Ганжа ще деякий час стояв над лiжком i дивився на гетьмана. Як же вiн здав! Тiльки тiнь залишилася вiд дужого колись козака. Якось раптово шкiра на руках стала блiдою i прозорою, вкритою цяточками коричневих плям. Крiзь неi проглядали темнi сивi жили й вузли сухожиль. Ще вчора смоляна з сивиною борода враз побiлiла, а очi десь глибоко запали. На пальцi лiвоi руки страшно було дивитися: чорнi й розпухлi, вони нагадували товстi ковбаси… Не вiрилося, що вже нiколи ця видатна людина не скочить у сiдло, не пiднiме вгору руку з блискучою булавою i не гукне дужим голосом до веселого сурмача: «Давай гасло до бою, сину!»

– Нi, ще не час, батьку! – сказав Ганжа невiдомо до кого i рвучко вийшов з намету.

Тим часом Низовий кiш готувався до вiд'iзду. Козаки похапцем лаштували у дорогу вози, кували коней i стягували з обжитого за пiвтора мiсяця табору розкидане по ньому майно. Таке саме заворушення панувало й у реестрових полках. І ще не вiдлунав у замку над рiчкою бенкет, як Запорiзьке Вiйсько було готове в дорогу. Поляки, заклопотанi власними зборами, не звертали на це уваги.

Микита походжав повз вози, гарби й велетенськi кантари. Прискiпливо оглядав, як змащено колеса, закрiплено вантаж. Наказував вiддати коням залишки фуражу, щоби без зупинок проiхати якомога далi вiд сплюндрованого вiйськами Хотина i пограбованих довкола нього сiл.

– Макiвко, чортiв сину! Куди ти ту дiжку тягнеш?

Верткий Макiвка пiдвiв голову i витер рукавом спiтнiле чоло. Перед собою вiн котив чималу бочку з-пiд пастреми.

– Як куди? На воза…

– Покинь, вона розсохлась!

– Ще чого! Покинь! Пiдлатаю потiм, аякже…

– Тьху, дурень! Возiв не вистачае! Ти розумiеш чи нi? Кому казав весь непотрiб тут залишити. Чи, може, я поранених покину, чи здобич?!

Макiвка у нерiшучостi розкрив рот.

– Та воно так… Але ж добра ще дiжа!

– Кинь, кажу!

– Та добре, добре!

Залишивши бочку, Макiвка пiшов до свого воза. По дорозi знизував плечима i вимахував руками.

– Облиш, облиш! Добра ще… Ех!

До Микити пiдбiг Горбонiс. Очi його сяяли. Але, незважаючи на те, що питання було викарбувано у поглядi, почав здалеку:

– Добре, що коней пригнали…

– Добре, – невизначено вiдповiв Микита.

– Так, он скiльки майна доведеться залишити. Он свинцю п'ять пудiв пiд кузнею. Шкода.

– Свинець заберемо. Он мотлох усякий на вози носять… Товкачу! Товкачу!

Товкач, який поблизу стояв на возi й змотував порубаний i поколотий списами турецький одяг, пiдвiв очi:

– Га?

– На бiса воно тобi? У кровi ж усе, та так, що не вiдмиеш!

Товкач, зiтхнувши, згрiб колись коштовнi речi i кинув у калюжу.

– Та бачу! Гадав, може, вiдмию, залатаю…

– Чи тобi мало?! Іди он, краще, пушкарям допомагай гармати вантажити.

Не сперечаючись, Товкач сплигнув iз воза i попрямував до кантари, що на неi четверо козакiв пiдiймали важкi мортири на товстих, збитих з дубових дошок лафетах.

– Кошовий що каже? – знову заговорив Максим.

– А що вiн мае казати?

– Ну, коли в дорогу.

– Та дочекаемося темряви i вперед.

До курiнного пiдбiг джура кошового отамана.

– Вас кличе кошовий, батьку, – мовив захеканий козачок.

– Добре, йду.

Джура кивнув головою i побiг далi.

– Треба до Семена. Напевне, узгодимо час i порядок руху.

– А… То я зачекаю, – сказав Максим.

– Максиме! Не грай шимка! Чи я не зрозумiв, чого ти хочеш?

– То що скажеш?

– Боюсь я за тебе, братику! Джанiбек-Гiрей тут свого не впустить. Чи ти на каторгу захотiв?

Максим посмiхнувся.

– На все Божа воля. Як на роду написано, так i станеться, сам колись казав.

– Ох, грiх на душу беру! – Микита глибоко зiтхнув. – Як хочеш, не маленький… Тiльки от що! Ти мене дочекайся. Прийду вiд кошового, тодi поiдете.

– Чому поiдете?

– Тому! Я тебе самого не пущу, бери Кульбабу з собою. Я йому сам скажу…

– Але ж…

– Нiяких але ж! Менi спокiйнiше… І по коневi на перемiну вiзьмете. Я думаю, ми до Кам'янця не пiдемо, щоб полякiв не зустрiти… Одне слово, чекай мене тут.

Через пiвгодини Непийпиво повернувся у супроводi Андрiя. Той, як завжди, був веселий i безтурботний. Лукаво пiдморгнув Горбоносу.

– А менi панянку знайдеш?

Максим засмiявся.

– Ха! Знайдеш! Ти ж кракiвську хотiв!

– Така вона, доля сiромахи: дають – бери…

– А як б'ють?

– Хай спробують!

– Менi б ваш настрiй, – стурбовано сказав Микита.

Вiн сiв на товсту колоду бiля кабицi i почав накладати люльку. Потiм, не кваплячись, висiк вогню, припалив трут i роздмухав жарину. Затягнувся гiрким тютюновим димом.

– От що. Виходимо опiвночi. Йдемо позаду всiх полкiв, як i сюди йшли. Спочатку на Жванець, потiм, минаючи Кам'янець, на Бар. Там виходимо на Кучманський шлях i далi ним через Буг та Інгул до Чорного моря. А там на Чорний шлях i до Базавлука. Вас, звiсно, нiхто чекати не буде… Ех, i я б з вами, та не можу! Матиму тепер, про що думати…

– Будь спокiйний, Микито! Я за ним наглядатиму, – авторитетно заявив Кульбаба.

– Сам не влети… Ну що ж, – Микита подав Максимовi руку, – з Богом. Їдьте до Інгулецькоi паланки, як нас не наздоженете. Там на Саксаганi е хутiр Чубенкiв, знаете?

– Я знаю, – недбало кивнув Андрiй, – у тому роцi там ракiв ловили, ото раки!

– Так, раки добрi… – Микита встав, – iдьте вже. Доки вiйсько не знялося, вам безпечнiше буде. Чубенковi перекажете вiд мене привiт. Скажете, може, сам зберуся, навiдаю старого…



Вiтер несамовито бив у вуха, а по обличчю боляче шмагали мокрi гiлки, залiплюючи очi жовтим листям. Кiнь напружено дихав i мчав усе далi й далi, перескакуючи рiвчаки, калюжi та пеньки. Десь злiва чувся трiск: там пролазив через хащi Кульбаба, а позаду земля стогнала пiд сотнями копит. Татари майже не мали сумнiву в своему успiховi й весело перегукувалися. Навздогiн козакам летiла образлива татарська лайка.

Максим протер очi. Кiнь, косячи на вершника бузковим оком, немов благав про вiдпочинок. Та Горбонiс зцiплював зуби i ляскав змилену тварину плазом шаблi. Десь позаду залишилися спис i мушкет, що iх вирвали з рук густi чагарники.

– Максиме! Чуеш, Максиме?! – донiс вiтер хрипкий голос Кульбаби.

– Чую!

– Роз'iдемося, Максиме! Єдиний вихiд…

– Нi! Вперед! Вперед! – кричав Горбонiс.

– Їдь, Максиме, я завертаю. Давай!

– Куди ти, дурню?!

Та було вже пiзно. Хрускiт злiва припинився. Андрiй зупинив коня i, дiставши шаблю, повернув назустрiч переслiдувачам. До них залишалось якихось сто крокiв.

– Андрiю! Ти що?! Вперед, там рiчка, маемо надiю!

Кульбаба побачив, що Горбонiс наближаеться до нього. Вiн мало не заплакав:

– Максиме, тiкай! Зараз же. Не можу я з тобою, кiнь ногу пошкодив. Скажеш батьковi…

– Сам скажеш. Або нiхто!

Татари наблизились i оточили двох мокрих i розхристаних козакiв щiльним колом. Деякий час стояли мовчки, темнi i хижi, було чути лише брязкiт кiнськоi збруi. Кiлька чоловiк натягнули тятиви лукiв, але випускати стрiли не поспiшали. Козаки важко дихали, спокiйно позираючи на ворогiв.

– Ех, Максиме, Максиме. Ну, чого ти повернувся, тепер удвох… Нi за цапову душу…

– Як е, так е. А як би я Микитi в очi подивився? А батьковi твоему? Чому коня не замiнив?

– Вiдстав вiн, братику, ще пiд лiсом.

– Тьху ти! Доля собача… – зiтхнув приречено Горбонiс.

Один iз татар виiхав наперед. Тримаючи напоготовi пiстоль, наблизився до друзiв.

– Гей, кайсак! Ятаган кидай, яничарка кидай! Якшi жити будеш. Ятаган пiднiмай, помирай якшi!

Рука, що нею тримав пiстоля, помiтно тремтiла, а в очах читався страх.

– Що будемо робити? – позираючи на татарина, запитав Андрiй.

– Здаватися будемо, що тут вдiеш? Оком моргнути не встигнеш, як дзюрок нароблять.

– Дулю iм! Я в неволю не пiду!

– Не дурiй! Стiй тихо i слухай.

– Що слухати? Давай хоч по одному з собою заберемо!

– Не встигнеш! Кидай, кажу, шаблю! Дасть Бог, виберемось…

Андрiй знехотя пожбурив шаблю на мокре листя. За ним те саме зробив Горбонiс. У ту саму мить над ними цвьохнуло кiлька арканiв. Татари зiрвали запорожцiв iз сiдел i мовчки накинулися на них, заламуючи за спину руки. За хвилину обидва лежали зв'язанi мотузками з сиром'ятноi шкiри. Гелгочучи щось по-своему, людолови роздивлялися здобич, що ii знайшли на козаках i у сiдельних сумках. Із задоволенням витрусили золото з чималого гамана Кульбаби, розвернули довгий шовковий очкур. Мацали зашкарублими пальцями товсте сукно жупанiв i жовтий сап'ян чобiт. З кишенi Максима витягли золоту каблучку з великим дiамантом – подарунок, що його вiн вiз Юстисi. З байдужiстю Горбонiс поглядав на рiч, заради якоi вiдмовився вiд доброi половини належноi йому здобичi. Що тепер з неi, якщо i сам вiн може стати чужою рiччю. Татари iх майже не били, а це свiдчило лише про одне: вони вже ясир…

А маленькi кривоногi ногаi вже скидали на купу вiдрiзи кармазину, лундишу, шитi бiсером папуччi з сiдельних сумок. До них прилучили золотий келих, десяток пiстолiв i двi шаблi у коштовних портупеях. Зверху лягли цяцькованi порохiвницi – натруски й улюблений нiж Андрiя з гострим, як бритва, лезом дамаськоi роботи.

– О, кайсак багатий, добрий ясир! Кайсак мiцний, каторга якшi працювати. Вставай, гяуре! Неволя пiдемо! – один iз ногаiв сильно копнув Кульбабу ногою.

Незважаючи на холодний жовтневий дощ, на запорожцях залишили лише жупани. На шиi iм одягнули зашморги i босонiж погнали за собою. Один з ординцiв потягнув, було, за повiд Андрiевого коня, але, помiтивши, що той не може ступати на передню правицю, зняв кульбаку i рiзонув його кривим ножем по горлу. Зi страшним хрипом тварина повалилася на землю i забила в агонii ногами.

Бiльше години йшли густим пiдлiском, збиваючи до кровi ноги. Поступово татари перестали звертати на козакiв увагу й лише час вiд часу смикали за аркани, перевiряючи iх натяг.

– Як бидло, гонять, собаки! Ех, треба було кинутись у гущу – i справi кiнець! – приречено говорив Андрiй.

Максим довгим поглядом подивився на побратима. Може, Андрiй уже втратив надiю? Багато разiв помiчав вiн, як сильнi й хоробрi люди ламалися, коли бачили перед собою безвихiдь. Вони опускали руки i втрачали iнтерес до життя. А серед них були й старшi за Андрiя… Набагато сильнiшi й досвiдченiшi. Невже й з ним таке?!

– Кульбабо!

– Чого?

– А горiлки хочеш?

– Я кровi хочу!

– Цур тобi, вовкулако!

– Сам такий. Я бусурманськоi хочу. Знайшов, коли вовкулаку боятися…

Максим з посмiшкою щосили ляснув Кульбабу по плечах. Татари повернулись i почали щось кричати. Один iз них уперезав Горбоноса довгим батогом.

– Чого ти? – за хвилину зашепотiв Андрiй.

– Усе добре, з тобою виберемось.

Андрiй зловiсно посмiхнувся, i Максим побачив у його очах той вогник, про який стiльки говорив Непийпиво, ще коли Кульбаба молодикував. Веселi синi очi на мить стали схожими на бездоннi провалля мушкетних стволiв.

– А як i нi, то вони проклянуть цей день! Повiр менi, братику… Пiдiйди ближче.

Максим поступово наблизився до побратима.

– Що таке?

– Той келепок пам'ятаеш?

– Який келепок?

– Крем'яний.

– Той, iз ями?

– Вiн. Сила у ньому. Розумiеш?!

– То й що з того?

– А те… Менi Микита казав. А вiн, ти знаеш… Я часом його боюся. Бувае, як почне про щось, наче характерник… Наче у воду дивиться!

– Вiн такий… А келепок до чого?

– Я його у сорочку зашив. Ночi дочекаемо, дiстану… Мотузки б тiльки порвати.

– Дай Бог. А навiть як i нi, плювати! Лiпше в Украiнi померти. Я з тобою згоден. Тiльки тодi, вiдразу, було зовсiм безглуздо.

– Вийде все! Бачив уже таке… Тодi теж дощ iшов, у них хмиз погано горiв, свiтла мало було… Ох i гнали ж вони мене!

Татари почали оглядатись, i козаки замовкли. Боячись, щоб iх не тримали окремо на ночiвлi, Максим i Андрiй дещо розiйшлись, опустили голови й, похнюпившись, чалапали по калюжах. Розмову припинили й тiльки голосно зiтхали, викликаючи серед татар зловiсний смiх.

Через годину з'едналися ще з одним чамбулом, вершникiв iз тридцять. Сиве небо почало чорнiти, коли нарештi вирiшили спинитися на нiч. Татари злiзли з коней i почали розпалювати вогнища. Очевидно, вони добре знали, що до ранку нi козаки, нi поляки не вийдуть iз таборiв, тож нiчого не боялися. Незабаром до них приедналися ще два невеликих чамбули.

Тi, що прибули, мали дещо багатшу здобич, i скоро на узлiссi, що його вибрали для табору, сидiло вже кiлька десяткiв бранцiв. Переважно селяни, але були серед них i кiлька козакiв. До цього гурту пiдiгнали й Максима з Андрiем.

– Тут твоя сиди, – коротко кинув татарин i пiшов собi геть.

Козаки привiтались i собi сiли на мокру траву. Нiхто не вiдповiв. Бранцi перебували в якомусь сомнамбулiчному станi. Впершись невидючими очима десь перед собою, вони мовчки сидiли, лежали, похитувалися у нiмому розпачi. Бруднi й подертi свитини, кожухи, жiночi плахти i жупани козакiв здавалися темно-сивими пiд непривiтним свинцевим небом. Тихо заводила середнiх лiт жiнка, притискаючи до грудей худеньке дiвча. Дiвчинка була одною з тих, хто не повнiстю зрозумiв усiеi важкостi горя, що на них впало. Великi блискучi оченята з цiкавiстю поглядали на двох козакiв. Повз купку бранцiв бiгали заклопотанi татари, носячи з лiсу хмиз i воду вiд рiчечки, що протiкала поблизу. Неподалiк двое маленьких сейменiв рiзали на вечерю стару кобилу.

До запорожцiв пiдсунувся худорлявий чоловiк, рокiв сорока, одягнутий у благенький жупан, який ще зберiгав залишки колишнього синього кольору. Руки йому, як i всiм бранцям-чоловiкам, було мiцно стягнуто позаду.

– Ви звiдки, братчики? – пошепки запитав вiн у Максима.

– З-пiд Хотина, звiсно, – вiдповiв Горбонiс. – А ти хто будеш такий?

Козак у синьому жупанi намагався почухати свого чималого носа об плече. Нарештi це йому вдалось, i вiн випрямив шию.

– Ох, клятi! Носа чоловiк свого не ладен почухати! Звiдки, питаете? Кропив'янського полку козак Мороз я.

Чи то пак був? От лихо, сходив по дрова на свою голову!

– Скiльки вас тут? – запитав Андрiй.

– Кого це нас?

– Реестровикiв.

– Один поки був, а ви хiба не реестровi?

– Нi, ми з Низу.

– А… – поважно протянув Мороз. – І що, теж попали?

– Як бачиш, а ондечки хто?

– То ляхи, козаки Лiсовського, знаете?

Андрiй ствердно кивнув головою.

– То ось я i кажу! Хто ж думав?! Ну, сказали: мир! Пиятика, гулянка, з гармат стрiлянина… Добре ми врiзали, що там казати. А дiло до вечора, от сотник Чернецький i послав до лiсу по дрова. П'ятьох нас було… вiз iще. Добрий був вiз! Там бусурмани й кинули, може, знайдуть ще його товаришi. А нас уже зась… Четверо, що зi мною були, там i попадали, а мене, собака, арканом поцiлив. Ось тобi й мир…

– А лiсовчакiв як взяли? – не вгавав Андрiй.

– Чорт його маму знае, iхнi татари пiзнiше пристали до моiх.

Андрiй повернувся до Максима.

– Треба з ними теж зговоритись. Як поснуть татари, разом i почнемо. А там, як кому Бог дасть.

Мороз раптом пожвавився. Вiн гаряче зашепотiв Андрiевi у вухо:

– Хлопцi те що треба! З такими можна кашу варити. Чув, вони теж щось шепотiли…

– Гей, шакал паршивий! Тихо сиди. Як бiгти задумав, рiзати будемо. Ногай вас собак якшi знати. Нiч добре стерегти! – почувся над головою голос одного з татар. Кривоногий людолов стояв, поглядаючи на бранцiв.

– Ти, кайсак! – вiн вказав на Андрiя. – Покажи руки.

Андрiй мовчки повернувся, показуючи мiцно спутанi за спиною долонi.

– Якшi. А ти! – брудний палець iз довжезним чорним нiгтем вказав на Максима.

Упевнившись, що i в того руки зв'язанi, татарин дiстав зi шкiряних пiхов на поясi великого кривого ножа.

– Тiкати кайсак буде, пiймаю. Убивати не буду. Язик вiдрiзай! Очi вiдрiзай! Тут, – вiн указав ножем Андрiевi у пах, – евнух роби! Ха-ха! Кайсак дамой прибiгай, його ханум сама вб'е!

І татарин мало не покотився зi смiху, задоволений власним жартом. Посмiявшись, вiн перевiрив пута ще у кiлькох бранцiв i пiшов до багаття. Довкола гурту полонених розпалили чотири вогнища. Бiля кожного сiли по трое-четверо вартових. Вони смажили шматки конятини на довгих дрючках i перемовлялися своею тарабарською мовою. Час вiд часу прикладалися до чималенького бурдюка з вином i пахкотiли люльками.

Минали години, а татари нiби й не збиралися спати. Було вже далеко за пiвнiч, дощ припинився, i вогнища палали досить яскраво. Захмелiлi татари весело смiялися, голосно розмовляли, цямкаючи, жували недосмажене м'ясо. Стомлених козакiв почав долати сон. Коли в Андрiя перед очима вже закрутилися веселi картинки, хтось обережно пхнув його у бiк. Кульбаба розплющив очi. Мабуть, вiн спав деякий час, тому що тепер вiд татар долинав лише храп. Вогнi почали згасати, а на голову сiявся дрiбний дощик. Десь недалеко шурхотiли дерева. Його ще раз штурхнули.

– Хто тут? – прошепотiв Андрiй.

– Мороз, – долинуло у вiдповiдь. – Я говорив з лiсовчаками, вони готовi. Треба повзти до того вогнища, що найближче до лiсу.

Андрiй повiльно, щоб не робити шуму, звiвся. Вiн щосили напружив м'язи рук. Мотузки з болем увiп'ялися в зомлiлi зап'ястя, проте пута не пiддалися. Кульбаба мало не застогнав вiд болю. Раптом вiн вiдчув, що мотузки хтось намагався розв'язати. Чиiсь руки марно шукали у темрявi мiцно затягнутi вузли.

– Морозе, – пошепки покликав Андрiй.

– Зачекай, зараз… А на бiс йому! Добре затягли!

– Ти що, розв'язаний?

– Розв'язаний, розв'язаний. Це лiсовчаки, у них нiж е.

– Не гайнуй часу, Морозику. У мене в сорочку крем'яний келепок зашито, дiстань i розрiж.

Трохи помацавши, Мороз натрапив на зiгрiтий теплом тiла шматок каменю. Вiн швидко розiрвав Андрiеву сорочку i дiстав прадавню зброю. Похапцем заходився рiзати мотузку. За хвилину Андрiй з насолодою потирав занiмiлi руки. На деякий час кiнчики пальцiв наповнив пекучий бiль, який незабаром зiйшов iз приемною хвилею свiжоi кровi. Ще не зовсiм слухнянi пальцi стиснули примiтивне знаряддя. У цей момент воно здавалось Андрiевi чимось бiльшим, нiж шматок каменю. Якимось внутрiшнiм зором вiн бачив прадавнiх мисливцiв, що жили серед жорстокого свiту дикоi природи i передавали цю зброю вiд батька до сина як символ мужностi, сили i звитяги у боротьбi за життя.

Знайшовши у темрявi руки Максима, зрiзав пута i з нього. Горбонiс зрозумiв усе без слiв i на знак подяки на мить мiцно обхопив Андрiеву потилицю i притисся своiм чолом до його. Поволi всi трое почали переповзати до мiсця, де, за словами Мороза, очiкували лiсовчаки.

Потомленi бранцi спали важким сном, тулячись один до одного у пошуках хоч якоiсь можливостi зiгрiтися. Нещаснi люди, вигнанi з домiвок. Вони змушенi були дивитися на смерть близьких, коли татари звiльняли ясир вiд старих, занадто малих i хворих. На iхнiх очах падали, обливаючись кров'ю, старi батьки i розлiталися на друзки черепи iхнiх немовлят. Палало нажите роками важкоi працi майно. Андрiй раптом пригадав свiй хутiр, маму, сестричок. Те, що вiн роками намагався викреслити з пам'ятi, забути, як нiчний жах, знову наринуло так яскраво, мов вiдбувалося лише вчора. У горлi чомусь знову забринiв клубок, як тодi, у першi тижнi на Сiчi.

Несподiвано Андрiй вiдчув, як хтось мiцно вхопив його за шаровари. Вiн миттево повернувся i пiдняв над головою келеп. Прямо перед ним були великi дитячi очi.

– Дядечку, вiзьми мене з собою, – прошепотiла дiвчинка.

Андрiй ошелешено мовчав, не маючи сил поворухнутися.

– Вiзьмеш? Я боюся тут… – шепотiла дитина.

– Я… Я не можу… О Господи! Куди я тебе вiзьму?

Дiвчинка тихо заплакала. А у рукав жупана вже вчепилася друга рука. Жiнка, що притискала до себе дитину, намагалася поглядом знайти у темрявi очi Андрiя.

– Забери ii, козаче, забери, молю… Бог тобi вiддячить.

Андрiй шарпнув рукою, звiльняючи рукав.

– Ви здурiли!

– Молю, козаче!

– Як я ii заберу, коли самого, може, зараз на той свiт спровадять? Хочете, щоб i ii зi мною?!

Бiля пригаслого вогнища заворушився татарин. Вiн повiльно звiвся на нетвердi ноги. Далеко не вiдходячи, справив малу потребу, потiм пiдкинув до вогнища оберемок хмизу i за мить уже знову хропiв. Бранцi притихли. Напружено чекали, тиснучись до вологоi землi.

Хвилин через десять вогнище знову пригасло. Жiнка ще сильнiше схопила Андрiя за жупан i зашепотiла, обпiкаючи гарячим подихом:

– Забери! Хай уб'ють, хай! На все воля Божа, може, якраз… Ти сильний, ноги швидкi маеш, забери! Як же iй з лiт дитячих у неволi?!

– Що там, Андрiю? – почувся шепiт Максима.

– Зараз.

Андрiй м'яко, але сильно охопив руку жiнки, що нею вона вп'ялась у промокле сукно.

– Пусти, матiнко. Не можу я. І сам загину, i ii загублю. Вибач…

Жiнка забилась у безголосих риданнях. Вона розтиснула пальцi, й рука ii безсило впала на землю.

– Боiшся! Дитини боiшся! – тiльки й прошепотiла.

Нечутно пiдповз Максим.

– Що в тебе?

– Не за себе боюся, матiнко! За неi! Занапащу ж. Татари не жартуватимуть. Але я обiцяю повернутись. Обiцяю!

– Коли ти там уже повернешся… Та й куди? Ех, ти, запорожцю… – у тихому голосi жiнки був навiть не розпач, а чорна важка туга.

– Андрiю, не гаймося! Ще татари прокинуться.

Вони поповзли далi, минаючи сплячих бранцiв. Андрiй не витримав i ще раз обернувся.

– Вiрте менi, повернусь! Обiцяю!

Нарештi наблизилися до лiсовчакiв, що лежали утрьох, один бiля одного. Один iз полякiв повернувся до прибулих i зашипiв:

– Лотри, пся крев! Такий рейвах учинили. Тихше не могли?

Андрiй пiдповз до поляка. Мовчки показав келеп. Той у вiдповiдь продемонстрував невеличкий кинджал. Потiм указав рукою на вогнище i викинув на руцi три пальцi. Потiм приклав долонi до щоки – сплять! Поляк коротко i зрозумiло розмовляв мовою жестiв, i козаки, погоджуючись, махали головами. За хвилину всi знали, яке на кого покладено завдання. Усi шестеро мали повзти до вогнища й одночасно зайняти своi мiсця. Андрiй мав взяти на себе татарина, що лежав найближче, з головою загорнувшись у кобеняк. Поляк, який мав ножа, брав того, що лежав на спинi, вiдкинувши голову на кульбаку. Решта беззбройних мали душити третього. Необхiдно було зберегти тишу до того, як усi трое будуть мертвими, потiм забрати всю можливу зброю i стрiмголов бiгти до лiсу, там роздiлитись, уповаючи на ноги та Господа Бога.

Довго обдумувати було нiчого, тож одразу й вирушили. Повзли густою травою, мов гадюки, мов чорнi привиди i важкi хмари, що згущувалися над головами татар, якi нiчого не пiдозрювали. Хвилина за хвилиною стискалося смертельне кiльце навколо сплячих людоловiв.

Андрiй завмер, тамуючи подих. Прямо перед ним лежав смердючий кобеняк, з-пiд якого було чути спокiйне дихання. Зачекав, доки примарнi тiнi застигнуть над головами iнших татар. Нарештi почув тихий шурхiт злiва, там немов шило шевця прокололо товсту ряднину. Сильно замахнувшись, опустив келеп на кобеняк у тому мiсцi, де мала бути голова. Загострений кремiнь iз глухим чваканням проломив кiстку. Одночасно Андрiй навалився на татарина, перетискаючи залiзною хваткою його горлянку. За мить усе було скiнчено. Краем ока побачив, як на третього охоронця опустилися важкi тiнi. Той запручався, але вiдразу обм'як. Андрiй провiв рукою вздовж розпластаного пiд ним тiла. До рук потрапила шабля i невеликий обтягнутий шкiрою щит. Вiдкинувши щит, пiдхопив зброю i побiг до лiсу. За ним кинулись iншi. Тепер уже нiхто не ховався. Щодуху бiгли до чорноi смуги, а позаду вже долинали крики, пострiли й трiск сухого хмизу, що ним татари намагалися свiтити. Перед козаками затанцювали iхнi довгi тiнi. Впали першi стрiли, i хтось позаду, рiзко зойкнувши, повалився на землю.

Лiс зустрiв рясними краплями води з мокрих кущiв. Із трiском козаки кинулись у густий пiдлiсок, не звертаючи уваги на болючi удари гiлок. Бiгли не спиняючись, кожен у своему напрямку. Андрiй, вiдхиляючи вiд обличчя чергову гiлку, побачив поряд темну постать на пiвголови вищу за нього. Максим! Як би не було, треба триматися разом…

Три довгих години до свiтанку тривали божевiльнi перегони густими чагарниками. Один раз почули позаду несамовитий крик Мороза:

– Прощавайте, браття!

І бiгли далi. Андрiй стискав однiею рукою закривавлений келеп, другою шаблю. Час вiд часу прорубував нею шлях серед пiдлiску i намагався не вiдходити вiд Максима. Нарештi, коли похмуре небо почало сiрiти, безсило попадали один на одного. Погано розумiючи, що вiдбуваеться, важко дихали. Сторожко прислухалися до найменшого шурхоту.

Минуло пiвгодини. Десь далеко чули ще трiск i крики, але поблизу нiкого не було.

– Схоже, вдалося, – усе ще важко дихаючи, вимовив Андрiй.

– Не кажи гоп. Треба йти…

Жупан Горбоноса нагадував купу лахмiття, а по обличчю з численних подряпин текла кров. Змiшуючись iз потом i дощовою водою, вона робила Максима схожим на казкового упиря. Андрiй мимоволi засмiявся, зайшовшись вiд цього сухим кашлем.

– Гарний, чорти б тебе взяли. Твоя полька якби побачила, одразу б в кляштор пiшла, грiхи замолювати.

Максим хотiв щось сказати, але, подивившись на Кульбабу, теж почав смiятись.

– Живi, Кульбабо! Чорти, чорти! Та хай хто завгодно мене взяв би! Ти хоч сам вiрив?

– А! Перший раз чи що… Пiшли!

Вони, притримуючи один одного, попленталися, час вiд часу зупиняючись вiд нападiв iстеричного смiху. Важкi години, коли нагла смерть зазирала iм в очi, вiдбилися дикими хмiльними веселощами. Дихаючи на повнi груди, вони пiдставляли обличчя краплям дощу i смiялися, смiялися… Вiдчували поряд мiцне плече побратима i божеволiли вiд насолоди життя.

Похмурий ранок, що пробивався через порiдiле жовте листя, наповнював лiс свинцевим сяйвом, коли друзi вийшли на узлiсся. Попереду розкинулися пагорби, мiж якими у численних болотцях i очеретах закипали дощовi краплi. Там, за версту вiд краю лiсу, iшли нескiнченною вервечкою темнi постатi. Холодний вiтер грав малиновим кольором козацьких хоругов. Зникаючи за смугами дощу, рухався козацький табiр.

– Нашi! – безсило вимовив Максим.

– Я знав! Бiсу вашi душi! Знав же, знав… а дозволив!

Микита з жалем дивився на друзiв. Вiн пустив коня кроком i iхав поряд з возом, на якому сидiли, спустивши ноги, Кульбаба i Горбонiс. Вони мовчки жували по шмату солоноi пастреми.

– Зiгрiлись?

– Чекай, батьку! – повiльно вимовив Кульбаба. Вiн зубами витягнув корок iз плетеноi сулii. – Давай ще по чарцi, Горбоносику.

Максим мовчки пiдставив дерев'яну чарку. З бульканням у неi полилася прозора, як сльоза, горiлка. Андрiй пiдхопив другу чарку i наповнив ii по вiнця.

– За здравiе! – мовив, пригладивши короткi вуса.

– З днем народження! – вiдiзвався Микита.

Випили. Андрiй голосно видихнув. Занюхав шматком в'яленоi баранини й подивився на Микиту.

– Треба повертатись!

Непийпиво знизав плечима.

– Ти що, з татарами теж хильнув?

Андрiй подивився на курiнного серйозно i якось винувато.

– Мушу, Микито.

– Що значить мусиш?

– Вiн обiцяв, – озвався Максим.

– Тьху на вас, скурвi дiти! Та кажiть до пуття, що сталось.

– А те сталося, батьку курiнний, що мене жiнки лаяли… Просили допомогти, а я не мiг… Треба повертатись!

– Куди?

Кульбаба коротко переповiв усе, що з ними трапилося. Розповiв про бранцiв-селян, лiсовчакiв, Мороза. Про дiвча з великими оченятами i прокльони, що ними проводжала його лiтня селянка. Пригадав крик Мороза десь у хащах… Микита слухав i не впiзнавав молодшого товариша. Десь зникла зверхнiсть i безтурботнiсть, навiть бездумна хоробрiсть, якою супроводжувались усi вчинки Кульбаби. Не було у його словах нiчого напускного. Андрiй розповiдав про дiвчинку, i сльози бринiли у його очах. І Микита зрозумiв, що ставав свiдком разючоi змiни в Андрiевiй душi. Із бадьорого i безстрашного хвалька виростав справжнiй запорiзький козак. Лицар iз тих, у кого болiла душа за рiдну краiну, у кого серце обливалося кров'ю за страждання народу, як його, Микитине. Такi кидали всi справи, коли чули, що людолови женуть ясир через безводний степ. Пiдставляли груди пiд ворожу зброю, не задумуючись, скiльки з такоi сутички можна добути «козацького хлiба». Сотнями гинули, закриваючи собою вiдхiд товаришiв… А може, вiн i був таким? Веселий, хоробрий хвалько, але з великим серцем?

Микита раптом захотiв мiцно обiйняти Кульбабу i розцiлувати в обидвi щоки. Але замiсть того вiн почав розпитувати хлопцiв про кiлькiсть i мiсцезнаходження татар. Тi розповiли все, що знали.

– Привабливо, сто чортiв бусурмановi в пельку! – задумливо мовив вiн. – Та треба б з кошовим порадитися. Поiду до нього.

– А хто тут мене поминае? – загув поруч голос кошового отамана. Семен Шило у супроводi двох джур пiд'iздив до возiв Переяславського куреня.

– О дiтки, побила трохи козацька доля? – запитав у Андрiя з Максимом.

– Добридень, батьку, – козаки потягнулися, щоб скинути перед кошовим шапку, але тiльки пошкрябали чуби. Шапки разом iз рештою майна залишились у татар.

– Не побила, батьку! – Андрiй перейшов на свiй звичний тон шибайголови. – Ми ще самi кого хоч поб'емо!

– Хо! Вiдважний у Кульбаби синок. У самого душа тiла не тримаеться, а вiн храбриться. Добре, синку!

Шило повернувся до Микити.

– Що ти хотiв? – запитав уже серйозно.

– Та ось, – Микита вказав на козакiв, – кажуть, татари ясир женуть, тут недалеко. Чамбул невеликий…

– Невеликий, це який?

– Шабель пiвтораста.

– То що вiд мене потрiбно?

– Дозволь!

Кошовий трохи помислив.

– А що? Тут i думати нiчого. Давай, Микито, з Богом.

– Зрозумiв! – Микита повернув коня, щоб наздогнати курiнну хоругву.

– Або зачекай… Може, ще кого в помiч дати?

– Впораемося, Семене…

Чамбул застали на гарячому. Татари, що iх тепер уже було близько трьохсот, швидким галопом забiгали в невеличке селище, яке безтурботно розкинулося на мальовничому березi Смотрича. Бiлi, немов умитi джерельною водою, хатки спокiйно позирали блюдцями вiкон, ховаючись вiд хижакiв за садками вишень та груш.

– Вони! – страшно крикнув Кульбаба. – Ось, шакали, i ясир женуть.

За передньою частиною чамбула, яка вже вступала у селище, дiйсно гнали пiвсотнi душ бранцiв. Нещаснi, що iх заднi погоничi щедро пригощали малахаями, з плачем i прокльонами переходили на бiг. До узлiсся, на якому застигли переяславцi, вiтер доносив моторошну какофонiю розпачу i горя.

Микита, що стояв на чолi куреня, швидким рухом видобув шаблю. Очима вiн немов прикипiв до натовпу полонених.

– Нумо, панове-молодцi, наваримо татарвi пива! – голос курiнного з кожним словом виростав, мiцнiв i врештi перейшов на ревiння. – Уперед, переяславцi!

Немов хмара швидких стрiл, вилетiли запорожцi на широкий лан перед селищем. Із несамовитим свистом i гиканням розпласталися над стернею. Бойовi конi миттю долали по кiлька саженiв вiдстанi, i за лiченi секунди переднi вже вдарялись у нескладнi татарськi ряди.

Списи вдарили з глухим дзвоном, розриваючи вивернутi хутром назовнi кожухи, мiсяцями немиту шкiру i живе тiло. Бризнула зi страшних ран перша кров, i закипiв, забився веселим полум'ям несамовитий «галас». Запорожцi кололи списами, а коли конi заносили iх у гущу бою, вiдкидали непотрiбнi тепер ратища i дiставали з пiхов блискавицi шаблюк. Загуляли шаблi-сестрицi, шаблi-неньки. Навпiл, до зубiв, розрубували ворожi голови, що бризкали, мов гнилi кавуни. Ошелешенi татари десятками сипалися пiд копита коней, а тi немилосердно добивали поранених. Кров змiшувалась iз землею.

Виконуючи команди досвiдченого Микити, запорожцi одразу оточили ворога зi всiх бокiв i почали тиснути iх, не даючи можливостi втекти. Спочатку це було досить складно: численна перевага козакiв була мiзерною. Але вже через хвилину пiд ногами неушкоджених запорожцiв лежала добра сотня ногаiв. Бiй перейшов у рiзанину. Татари боронились iз затятiстю загнаного в куток пацюка i гинули один за одним, не маючи змоги вчинити, як звикли, – повернути i кинутися навтьоки, покладаючись лише на швидкi ноги своiх степових коней.

За чверть години все скiнчилося. Татарський чамбул перестав iснувати. Всi, не враховуючи десятка вершникiв, якi першими вдерлись у покинуте людьми селище, лежали на ланi перед бiлими хатинами. Немов у п'янкому екстазi стискували в обiймах землю, що ii прийшли згвалтувати. А вiконця-блюдця вкритих соломою мазанок дивилися на них тепер сумно, немов промовляючи: «А чи вам не казали? Не благали?..»

Микита сплигнув з коня i обтер шаблю до татарського кожуха. Стер пiт iз чола i пiшов полем бою, роздивляючись, чи нема серед трупiв татар убитих козакiв. Нарахував дванадцять. Козаки витягували загиблих товаришiв i клали окремо. Бiля криницi, на подвiр'i крайньоi хати, перев'язували кiлькох поранених. Решта запорожцiв розклала на землi кiлька кобенякiв i зносила на них здобич. На кобеняках росла все бiльша купка, чого нiхто й не очiкував вiд ногайського чамбулу. Вочевидь, дався взнаки кривавий перехiд через Буковину, а потiм Подiлля.

Андрiй Кульбаба, зашпилюючи вiдшуканий у татарських саках кармазиновий жупан, прямував до натовпу бранцiв. Селяни стояли з широко розплющеними очима. Не вiрили ще своему щастю. Вони опускали у соромi голови i м'яли мозолястими руками шапки. Зiтхали з полегшенням молодицi i мiцнiше притискали до себе наляканих кривавою сутичкою дiтей. З цiкавiстю позирали на молодого козака дiвчата. І хоч iхнi обличчя були все ще блiдими вiд пережитого, у поглядах уже читався жвавий iнтерес, який не мав нiчого спiльного зi страхом чи соромом. Старшi жiнки похапцем хрестились i дякували Боговi за чудесне спасiння. Не забували хрестити i рятiвникiв.

Без слiв люди розступалися перед Кульбабою. Чувся лише вдячний шепiт i зiтхання. Андрiй вдивлявся в бранцiв i нарештi побачив тих, кого хотiв. Та сама дiвчинка стояла бiля п'ятдесятирiчноi жiнки, мiцно обiймаючи ii.

Андрiй широко посмiхнувся.

– А ось i я, матiнко!

Жiнка з плачем кинулася на груди козаковi.

– Спасителю наш! Синку! Дай тобi, Боже, здоров'я. Дай тобi, Боже, щастя та довгих рокiв життя… – гаряче шепотiла, намагаючись поцiлувати Андрiеву руку.

– Що ви! Та що ви робите! Припинiть негайно, – нiяковiв Андрiй i силкувався вирвати мокру вiд слiз руку.

– Прости менi, прости, що не вiрила… – усе шепотiла жiнка.

Андрiй почервонiв i пiдняв селянку, що стояла на колiнах.

– Встаньте, матiнко! Я вам що, пан?!

Нарештi жiнка заспокоiлась i лише схлипувала, весь час благаючи Бога нагородити спасителя-козака. Андрiй присiв бiля дiвчинки.

– Ну що, тепер не боiшся? – запитав у неi весело.

– Тепер нi.

– От i добре! Нема чого iх боятись. А звати тебе як?

– Яринкою.

– Гарне iм'я! Як сонечко. Звiдки ти, Яринко?

– Ми з бабусею зi Жванця… Тараса Коваля знаете?

– Нi, не знаю, – знизав плечима Андрiй.

– То мiй татко, вiн теж у вiйську.

– Добре! Скоро, мабуть, повернеться, вiйнi вже кiнець. А я Андрiй Кульбаба з Низового коша. Рокiв скiльки тобi?

– Десять.

– О! Та ти ще зовсiм маленька! Ну, а пiдростеш, пiдеш за мене?

Яринка миттю зашарiлася i опустила очi, але, нi на хвилину не задумавшись, вiдповiла не по-дитячому твердим голосом:

– Пiду!

– Ну, то кажи батьковi, нехай рокiв через сiм сватiв чекае! Он, – Андрiй показав на запорожцiв, що стояли неподалiк, – весь курiнь у свати приведу!

Андрiй похапцем почав нишпорити у кишенях.

– Що ж подарувати тобi?! Нехай йому грець! Нi намиста, нi сережок… Тримай ось дукат на згадку про мене! Дивися на нього i згадуй, що сватати приiду. Ти ж тепер знаеш: як пообiцяю, так тому i бути!

– Чекатиму… – тихо промовила вона.

Андрiй випростався.

– Ну що ж, люди добрi, бувайте! А хто з нами хоче, он курiнний наш, батько, вiн i скаже все.

Рiзко повернувшись, Кульбаба попрямував до козацького гурту. Слiдом за ним, вiдшукуючи очима курiнного, подалося кiлька чоловiкiв.

Через годину, поховавши вбитих побратимiв i роздiливши здобич, курiнь вирушив у дорогу. Микита пiдганяв козакiв, що не поспiшали ладнатись у далеку подорож. До смерку вiн хотiв приеднатися до коша. Все ж першими вiд мiсця стоянки рушили у напрямку Кам'янця два вершники. Це були все тi ж Кульбаба й Горбонiс. Бадьорим чвалом полетiли вони до мурiв фортецi, що сiрiли у далинi. А на пагорбi бiля невiдомого селища iх проводжали двi постатi – жiноча й дитяча. Жiнка все молилась i хрестила далеких козакiв, а дiвчинка мiцно стискала нагрiтий у руцi дукат.

– Бабусю, а Низовий кiш, це далеко?

– Дуже далеко, дитино.

– Це ж йому довго iхати…

– Довго, Яринко, може, й все життя.

– Як це так?

– Так ось, усяке бувае…

– А я чекатиму!

– Чекай, чекай. Такому можна вiрити…



Прислухаючись до гучних ударiв серця, Максим пiдiймався кам'яними сходами будинку Грабовських. Ще не минуло й мiсяця, як вiн був тут востанне, а здавалося, що минула вiчнiсть. У пам'ятi спливли тi щасливi кiлька днiв, що iх провiв тут, i раптом усi негаразди важкоi вiйни вiдiйшли у далеке минуле. Бойовища, ревiння оскаженiлого металу, кров i стогiн помираючих стали чимось нереальним, важким i довгим сном. Саме життя до зустрiчi з нею здавалося чимось недовершеним, занадто простим, щоб згадувати про нього. Значно складнiшим усе ставало тут, бiля цього похмурого кам'яного будинку з червоним череп'яним дахом. Тут усе мов дихало шляхетським походженням, навiть стрiльчастi рами вiкон i дубовi дошки дверей, що на них тьмянiв глибокою рiзьбою родовий герб.

Максим спинився, не здолавши й половини сходинок. А що, як вона не сама? Що сказати, якщо в отворi дверей з'явиться чуже пихате обличчя? Чи, може, не чуже? Може, й вона. Хiба не стомилася тут сама, без чоловiка, от i пригледiла козака. А далi кине в обличчя: «Хлоп!»

Максим дивився на родовий герб Грабовського, що, мов свинцева печатка, запечатував перед ним дверi. «А! Як буде, так буде! – подумав вiн. – Як нi, Андрiй в шинку бiля Руськоi брами. Чарка горiлки, добрий кiнь i шабля-коханка. Додому, у Великий Луг».

Рiшуче вхопившись за держальце дерев'яного молотка, що висiв на ланцюгу перед дверима, кiлька разiв стукнув по чорному вiд часу дереву. За дверима пiд стелею великоi вiтальнi глухо вiдповiла луна. Прокотившись коридорами, вона поступово зникла, перетворившись на хвилинну тишу. Потiм залунали далекi кроки. Чiткi й стрiмкi. Не могло бути сумнiву – мармуровими плитами вiтальнi цокають жiночi черевички. Максим вiдчув, як серце загупало ще сильнiше, наповнюючи скронi несамовитим дзвоном.

– Хто там? – почувся з-за дверей незнайомий жiночий голос.

– Я хотiв би бачити панi Грабовську, – поважним голосом вiдповiв Максим.

Клацнув замок, i важкi дверi з рипiнням ледь-ледь прочинилися. За ними стояла приемна молода дiвчина у вишиванiй сорочцi. Вона дивилася на Максима з неприхованою радiстю.

– Ну, нарештi! – посмiхнулась.

Максим витрiщився, нiчого не розумiючи. Що означало оте «нарештi»? Вiн ще раз пильно вдивився у риси дiвчини. Тепер ii обличчя здалося йому трохи знайомим. Вiн наче бачив ii минулого разу десь тут, але як ii звуть?

– Хто ти? – запитав Максим, коли зрозумiв, що не пригадае.

Дiвчина раптом заметушилась.

– Та ви заходьте, заходьте. Зараз я скажу панi Юстисi. От вона зрадiе! – радiсно заторохкотiла дiвчина, але раптом схаменулась i продовжила спокiйнiше: – Не треба вам тут стояти…

«Це ж Олена, покоiвка!» – пригадав Максим.

Вiн увiйшов до вiтальнi, й Олена зачинила за ним дверi. Велика кiмната одразу занурилась у напiвтемряву. Через кiлька вузьких високих вiкон вповзав похмурий день, але одразу ж всмоктувався темним дубом, що ним було обшито вiтальню. Блискучi мармуровi плити вели на сходи. Пiд сходами розташувались отвори ще трьох дверей.

– Олено, а тут, крiм тебе i панi Юстисi, ще хтось е? – намагаючись говорити тихiше, запитав Максим.

– Ой, ну що ви. Вiдколи за пана Марека дев'ять день минуло, нiкого. Нiби повимирали. Панi змарнiла зовсiм, i не iсть нiчого. Бiда з нею. Добре, що ви е, тепер вона одразу…

– Хто там, Олено? – приемною музикою влився у вуха Максима знайомий голос.

– До вас, панi! – голосно вимовила Олена, а потiм зашепотiла до Максима: – Я пiду… Ви йдiть до неi, вона там, нагорi.

Олена шмигонула в отвiр дверей пiд сходами. У ту саму мить зверху з'явилася постать Юстисi. На якусь мить вона завмерла, як людина, що опинилась у сутiнках пiсля яскравого свiтла. Максим встиг розгледiти пишну оксамитову сукню, тонку талiю, бiлий мереживний комiрець i важкi хвилi русявого волосся.

– Максиме! – зойкнула Юстися i притисла руки до грудей. – Максиме, це ти?!

Кiлькома кроками Максим злетiв по сходах i вхопив кохану в обiйми. Вона кинулася йому назустрiч, i за мить обое злились у жаданих обiймах. Не тямлячи себе вiд щастя, Максим вкривав обличчя Юстисi поцiлунками, а вона, стуливши повiки, пiдставляла вуста пiд тi цiлунки, як пiд свiжий травневий вiтерець. А руками гладила широку спину козака i щосили тулилася до нього, немов намагалася злитися з ним в одне цiле.

– Любий, любий, любий… Приiхав! Приiхав! – гаряче шепотiла, а вiн уже пiдхопив ii мiцними руками i закрутив, заколисав, як дитину.

– Усе позаду, горличко ти моя сизокрила. Тепер не вiдпущу. Тепер ти моя!

А Юстися обвила руками його шию i закоханими очима дивилася на Максима. Їi обличчя сяяло. Олена, яка нишком глянула на закоханих, прикрила вуста долонею i засмiялась.

– Дочекалася, голубонько! – прошепотiла вона i перехрестила закоханих.

Час для Максима зупинився. Вiн, мов крiзь сон, бачив усе навколо. Довго тер себе турецьким милом у кiмнатi для купання, поливав голову теплою водою. Потiм iз насолодою витирав мускулисте тiло м'яким рушником i одягав чистий пахучий одяг. Сидiв за довгим столом, пив темне солодке вино, щось iв, але весь час бачив перед собою тiльки ii обличчя. Усмiхнене, щасливе i невимовно прекрасне.



Зачекавши двi години, Андрiй Кульбаба зрозумiв, що до ранку Горбоноса не буде. Вiн вiдкинувся, спираючись спиною на холодну кам'яну стiну, i покликав господаря. Той миттю пiдбiг, витираючи руки брудним рушником.

– Давай-но ще меду. Добрий мед. Але спочатку пошли хлопця, нехай коней розсiдлае. Та вiвса iм не шкодуй… Ночувати тут буду.

Андрiй недбало кинув на стiл кiлька срiбних монет. До корчми з галасом увалювалася весела компанiя ремiсникiв напiдпитку. Побачивши запорожця, вони загомонiли ще сильнiше.

– Козак! Роздери мене чорт, козак! Шинкарю!

Їм назустрiч уже бiг корчмар.

– Слухаю, пане цехмiстре.

Чолов'яга в зеленому кунтушi з червоним обличчям i густими вусами, який кликав шинкаря, витягнув iз кишенi пригорщу дзвiнких монет.

– Тягни, христопродавцю, усе, що маеш найлiпше. Та гляди менi, найлiпше! Для славного запорожця, захисника Вiтчизни тягни!

Чолов'яга повернувся до Андрiя, що iз цiкавiстю поглядав на нього, повiльно пережовуючи курячу нiжку. Притулив до грудей правицю i низько вклонився козаковi. В Андрiя вiд здивування з рук випала кiстка.

– Дякую тобi, хлопче, за роботу криваву вашу. Дякую за оборону вiд туркiв поганих, – белькотiв цехмiстр п'яним голосом.

Але його вже хапав за руки другий майстер у такому самому зеленому кунтушi.

– Не звертай уваги… Пане цехмiстре, пане цехмiстре, козак розумiе, що ми вдячнi. Але ж не пристало вам так шапку ламати.

– Пусти! – цехмiстр вiдпихнув порадника й важко сiв на лаву напроти Андрiя.

– Випий з нами, сину. І закуси! Велику шану зробиш Мацею Ракошанському. А Мацей Ракошанський не хто-небудь, Мацей Ракошанський – цехмiстр кам'янецьких зброярiв! І тебе, сину, запрошуе не тому, що п'яний, а тому, що шапку знiмае перед подвигом вашим хотинським!

Андрiй широко посмiхнувся. Вiн почував, що вечiр не мине даремно.

– А чому нi! І вип'ю, i закушу, ще й вас пригощу. Ще й заспiваемо!

– Ух! Козак! Справжнiй козак! Ех, де моя молодiсть! – пiдкрутив вуса Ракошанський.

Зброярi з галасом i жартами обсiли стiл, що за ним сидiв Андрiй, а корчмар уже носив тарелi з печенею, запашнi скиби хлiба, квашенi гриби, вуджених коропiв i сулii з медами й горiлкою. Андрiй ледве встигав вiдповiдати на питання майстрiв: iм було цiкаво все, що дiялось у Хотинi. Вдарили келихами, i загула буйна чоловiча гулянка. Зi щирими тостами, жартами i смiхом. З пiснями, що вiд них закладало вуха, з мiцними потисками рук i хмiльними зiзнаннями у повазi. Потекла оковита у горлянки i цiвка золота до корчмаревоi кишенi. А той лише потирав вiд задоволення руки: нарештi закiнчилася триклята вiйна, i в Кам'янець потягнуться подорожнi, не минаючи його корчми, що бiля самоi Руськоi брами.

Затихли вже далеко за пiвнiч. Зброярi по одному, по двое розiйшлися по домiвках. Декого довелося пiдтримувати. Ракошанський на завершення бенкету розцiлувався з Андрiем i теж вийшов. Вiн хоча й заточувався, але рiшуче вiдкидав усi спроби його пiдтримати.

– Геть, шмаркатi! Ще не вродився той, хто мене пiд руки водитиме… ех, запорожцю! Ех, моя молодiсть козацька! – все ще заплiтаючи п'яним язиком, вiн вивалився за дверi.

Нетвердими ногами Андрiй приступив до столу. Випив ще добрячий келих меду i без пам'ятi гепнувся на чималеньку купу соломи у дальньому кутку…

Максим у цей час лежав поряд з Юстисею на вже знайомому лiжку. Пригорнув до себе i слухав ii розповiдi про незнайомих йому мiщанок, iхнiх чоловiкiв. Про бенкети i танцi, про походи на ярмарки i до крамниць, i ще про тисячу дрiбниць. Аж раптом Юстися зупинила саму себе.

– Про що це я? – з прикрiстю вимовила вона. – Це ж тобi не цiкаво.

– Цiкаво, менi все цiкаво. Твiй голос наче спiв. Розповiдай далi.

– Нi, то пусте. А як ти?

– У мене все добре. Якщо ти поряд, усе добре.

– Я хвилювалася за тебе. Думала, а раптом i тебе… як Марека… Господи, що це я знову!

– Усе добре!

– Страшно було?

Максим уже зiбрався вiдповiсти звичайними для запорожця жартами, але чомусь замислився.

– Пiсля того, як поiхав вiд тебе, боявся, – мовив вiн по хвилинi роздумiв.

– А до того?

– До того? Мабуть, нi. Я й не думав над цим. У нас це не заведено, розумiеш?

– Не заведено боятися смертi?

– Звичайно. Хоча не всякоi смертi. У бою вмерти – за честь, багато хто навiть шукае такоi смертi.

– Господи, як це страшно. Як же ти жив серед таких шибайголiв?

– А ти?

Юстися вперлася рукою Максимовi в груди й подивилась на нього зверху вниз.

– А що я? Дружина шляхтича. Донька сотника…

– Отже, козачка?

– Звiдки ти знаеш?

– Грабовський казав тодi, на герцi. Я спочатку не зрозумiв… Хлопська кров до своеi тягнеться. Такими були його слова.

– Менi вiн не наважувався таке сказати. Втiм, я цього не приховувала. Так, я донька козацького сотника, але це не те саме, що кидатись у бiй з надiею померти. Батько мене берiг вiд жорстокостi. Навiть iз козаками забороняв розмовляти. Все ж ти не вiдповiв на мое запитання.

– Вони не шибайголови, Юстисю. Вони дуже гарнi й добрi люди. Просто живуть постiйно пiд загрозою смертi. Тим, хто тремтить над своiм життям, дiстаеться перша куля. Його рука слабка i не може втримати шаблю, а це смерть. Отже, хочеш чи не хочеш, а будеш смiливим. А ще цi люди найвiрнiшi у свiтi друзi.

– Познайомиш мене з ними?

– Звичайно. З одним навiть завтра.

Юстися крутила на пальцi подарований коханим перстень. Вiд свiчок, що горiли у численних свiтильниках, у ньому вигравали тисячi блискучих вогникiв.

– Нiколи не бачила такого великого дiаманта. Вiн, напевне, коштуе великих грошей.

– Хiба? Це ж просто цяцька.

– Це дiамант, дурнику, – Юстися грайливо скуйовдила Максимового оселедця.

– Це тобi подарунок вiд Гусейн-пашi. У нього в наметi, здаеться, знайшли.

– Якого Гусейна…

– Того, того. Великого вiзира.

– Ти мiй вiзир, – i Юстися нагородила Максима тривалим поцiлунком.

Максим ухопив ii в обiйми i зазирнув в очi.

– Ти ще не передумала?

– Про що?

– Ти iдеш зi мною?

Юстися зiтхнула i сховала обличчя у нього на грудях.

– Звичайно, соколе мiй ясний, iду. Як же я без тебе?

– Можемо завтра вирушати?

– Навiть повиннi. Олена залишиться тут i передасть усе матерi Грабовського. Я вже домовилася з нею про це дуже давно. Зараз вона пакуе моi речi… А крiм того, якщо ще трохи зачекаемо, то ми можемо гiрше перенести таку далеку дорогу.

– Про що ти?

Юстися повiльно пiдняла очi на Максима. На ii обличчi з'явився загадковий i разом з тим щасливий вираз. Оголена, у примарному свiтлi свiчок, серед дзеркал, важких килимiв i сукняних завiс, серед бiлих простирадл, вона здавалась особливо прекрасною.

– У нас буде дитина, Максиме! – прошепотiла вона.

Максим пiдхопив ii на руки i понiс по кiмнатi. Захопленими очима дивився на ii витончене тiло i тiльки й змiг промовити:

– Ясочко, кохаю тебе, кохаю…

А потiм упав з нею на перини, i вони з'еднались у шалених обiймах…



Коли ранок зазирнув за високi стiни похмуроi фортецi, позолотивши ii давно забутим сонячним сяйвом, по дорозi на Бар мчали три вершники.

Вишикувавшись у ряд, вони нiби застигли на тлi сонця, що сходило, купаючись у його щедрих, як для осенi, променях. По обидва боки iхали широкоплечi, затягнутi у червоне сукно жупанiв козаки. Вiтер трiпотiв прапорцями на довгих ратищах, а позаду, мов крила казковоi птицi, розвiвалися вiдкинутi рукави. Третьою була струнка, одягнута в чоловiчий одяг, жiнка. Умiлою рукою вона тримала повiд вороного коня i з насолодою пiдставляла обличчя свiжому струменю вiтру. Вони, не поспiшаючи, минали пагорби й порослi очеретом долини, лiси й гаi, якi вже берегли на собi гарячу печатку осенi. Про щось весело розмовляли. Зачаровано поглядали на нескiнченнi простори краiни, яка щойно уникла страшноi загрози. Загрози, що про неi не всi й знали. А хто знав, скоро забув, занурившись у часи украiнських славних лiт.



notes


Примечания





1


Кульбака – сiдло.




2


Потебеньки – шкiрянi поли, що iх чiпляли з бокiв кульбаки.




3


Рондик – збруя бойового коня.




4


Бейлербей (тур.) – намiсник султана у провiнцii.




5


Братко – пшенична каша з пшеничним тiстом.




6


Селямлик – чоловiча половина будинку в мусульман.




7


Куша – зброя, що мае форму лука для метання стрiл.




8


Новик, або молодик – так козаки називали людей, якi недавно пристали до вiйська й ще не зовсiм опанували вiйськову справу.




9


Бастардова кольобрина – польова довгоствольна гармата, калiбру 10 см.




10


Серпентина – залiзна гармата довжиною 1,6—1,9 м, калiбру 5—11 см. Назву отримала вiд прикрас на стволi у формi переплетених змiй.




11


Яничарка – рушниця.




12


Пастрема – в'ялена баранина.




13


Моноксил – човен, що його видовбували iз щiльного дубового стовбура.




14


Ave Caesar, morituri te salutant! (лат.) – «Живи, Цезарю, на страту рокованi тебе вiтають!» – цими словами вiтали римського iмператора гладiатори, виходячи на арену.




15


Акинджii – передовi загони турецькоi армii, що, наводячи страх, знищували все на своему шляху.




16


Бюлюк (тур.) – загiн.




17


Kayк (тур.) – капелюх.




18


Бюлюк-паша – командир загону.




19


Pereat mundus, fiat justitia (лат.) – правосуддя мае вiдбутися, хоч би загинув свiт; правосуддя понад усе.




20


Dominus vobiscum (лат.) – хай допоможе Бог.




21


Байрактар (тур.) – прапороносець.




22


Сераскир (тур.) – командир.




23


Онбаша (тур.) – десятник.




24


Лядунка – сумка для патронiв.




25


Галас – одна з тактик бою запорiзьких козакiв, коли козаки билися, змiшавшись iз ворогом.




26


Фалькон, серпентина, кольобрина, нотшлянга – старовиннi гармати.




27


Дутi стрiльна – старовиннi розривнi гранати.




28


Козаки Лiсовського – козацький пiдроздiл у складi польського вiйська, який i пiсля смертi ватажка Лiсовського носив його iм'я.




29


Посполите рушення – народне ополчення.




30


Шарфмиця – гармата калiбру 34,5 см.




31


Бакун – сорт тютюну.




32


Понт Евксинський – давньогрецька назва Чорного моря.




33


Чорбаджия (тур.) – старшина, офiцер.




34


Аджем-оглани (тур-) – християнськi хлопчики, що з них у спецiальних школах готували яничар.




35


Загреб – корж, що його готували у попелi загорнутим.




36


Каракулучi – лейтенант яничар.




37


Чарухи (тур.) – постоли.




38


Щерба – рiдко зварена мука на риб'ячiй ющцi.




39


Сирно – стiл.




40


Шмигiвниця – великий вiз, що на ньому ставили малу гармату, а поруч з нею або пiд возом – кiлька гакiвниць. У Захiднiй Європi це мало назву «орган».




41


Джеббе (тур.) – накидка.




42


Xарба (тур.) – спис.




43


Халавуз (тур.) – стражник.




44


Тезекере (тур.) – перепустка, пароль.




45


Кафер (тур.) – невiрний.




46


Айран (тур.) – кисле молоко, розведене водою.




47


Саз (тур.) – струнний музичний iнструмент.




48


Креси (пол.) – окраiни.




49


Рихва – вiстря стрiли.




50


Гениш-ачерас (тур.) – начальник яничарського корпусу.




51


Кизляр-агаси (тур.) – дослiвно – дiвочий начальник, головний евнух султанського гарему, надзвичайно впливова особа в Османськiй iмперii.




52


Триангула – одна з тактик побудови рухомого табору, коли вояки, утворюючи рiвностороннiй трикутник з возiв, займали оборону за ними.




53


Status quo ante bellum (лат.) – стан речей перед вiйною.




54


Оригiнальний текст мирноi угоди у викладi очевидця подiй Мацея Титлевського i перекладi Самiйла Величка.