Іван Богун. У 2 тт. Том 1 Ю. В. Сорока Історiя Украiни в романах Що нам вiдомо про сподвижникiв Богдана Хмельницького? Про людей, котрi пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собi? Як не сумно це розумiти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса i багатьох iнших вiдомо значно менше, нiж заслуговують цi люди за своi життя, що вони iх поклали на олтар служiння Батькiвщинi. Герой твору Юрiя Сороки, полковник кальницький, вiнницький i подiльский, а пiзнiше й наказний гетьман Іван Богун е чи не найяскравiшою постаттю в плеядi полковникiв Хмельницького. Чи таким вiн був, яким дозволив собi зобразити його автор? Чи змiг вiн показати його так, як того заслуговуе славетний украiнський лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторiнках цiеi книжки чекають буревii i бойовища Украiни XVII сторiччя… Юрий Сорока Иван Богун. Том 1 Лауреат Всеукраiнського конкурсу романiв, кiносценарiiв, п'ес та пiсенноi лiрики про кохання «Коронацiя слова – 2009» Частина перша Все йде, все минае – i краю немае. Куди ж воно дiлось? Вiдкiля взялось? І дурень, i мудрий нiчого не знае. Живе… умирае… одне зацвiло, А друге зав'яло, навiки зав'яло…     Тарас Шевченко. Гайдамаки Роздiл І І Мушкетний залп громом прокотився пiд низькою стелею свiтлицi, i одразу ж усе заволокло густим та ядучим димом. На якусь мить навколишнiй свiт утратив свою реальнiсть, немов разом з розмаiттям звукiв зникла i шалена круговерть, яка до цiеi хвилини гарячкувала на подвiр'i. І час застиг. Щось нереальне, настiльки страшне для уяви малого хлопчака, що не могло бути реальним, дiялося на хуторi. Із стану зацiпенiння вивiв напад задушливого кашлю, що його викликав пороховий дим, а разом з кашлем до свiдомостi дiйшов батькiв крик: – Іване! Таку твою через таку! Не стiй, у пiдпiлля бiжи, кому кажу! Хлопчина, наляканий гуркотом бою, раптово здригнувся i прийшов до пам'ятi, а вир подiй закрутився перед ним з новою силою. Зовсiм поряд гаркнув вiд несподiваного удару знайомий голос i прямiсiнько пiд ноги малому гепнулось тiло у бiлiй вишиванiй сорочцi та синiх шароварах. Укрита рiзнобарвними вiзерунками вишиванка на грудях того, хто впав, надзвичайно швидко почала червонiти вiд темноi густоi кровi. – Омелько… Омелько, що ти? – одними губами прошепотiв хлопчик, дивлячись на козака, який хапав широко розкритим ротом повiтря i намагався долонями затулити рану. У вуха, вiддаючись тихим свистом, важко вдарив другий мушкетний залп. Цього разу хлопчина лише пригнув трохи голову, дико озирнувся навсiбiч i впав на колiна бiля пораненого. Той намагався щось сказати, але не мiг, усе ще оговтуючись вiд удару розжареного свинцю. Нарештi пригнув хлопчака за шию закривавленою рукою i гаряче зашепотiв йому у вухо: – Ховайся малий, ховайся! Ще, не дай Бог, кулею зачепить… Бач як воно?… Десь неподалiк пролунав рiзким попередженням переляканий голос матерi: – Іваночку! Сину! Боже мiй милий, де ти, Іванку? У вiдповiдь на ii крик над головою Іванка заторохкотiли до стiни кулi. Вони дiрявили бiленi крейдою стiни, здiймали хмаринки пилу i збивали з полиць черепки, якi ще мить тому були дорогим турецьким посудом. Зовсiм поряд з малим впала довжезна стрiла, увiнчана чорним вороновим пером, з чудернацькою рихвою,[1 - Рихва – загострена кiнцiвка стрiли або списа.] що не звужувалась, а навпаки, розширювалась до кiнцiвки i вiд цього була схожа на невеличку, але хижо загострену сокирку. – Лягай на живiт i повзи! – крiзь зцiпленi зуби просичав поранений козак. Іванко розтер по обличчю сльози, перемiшанi з кров'ю, котра залишилася пiсля руки козака, i став схожий на маленького, вкритого бойовою розкраскою друга з безмежних пустель Аравii, що iх Омелько бачив одного разу пiд час битви в Хотинi. – Омелько, я допоможу… Що тобi? – Лягай i повзи! – перемагаючи бiль, гримнув поранений. – Нi… я… Я не покину! – хлопчик швиденько переповз у голови козаку i щосили потягнув того за сорочку. Потiм краще вперся в дощату долiвку i потягнув сильнiше. Марно. З протилежного боку свiтлицi, там, де було розташовано ляду до пiдпiлля, вкотре почувся iстеричний крик матерi: – Іванку!.. Іваночку! Сину!.. Федоре! Його вбили! Федоре! – Я тут, мамо, – озвався хлопчина, але пораненого не покинув. – Я зараз… Його голос потонув у гуркотi чергового залпу. Повiтря в хатi тепер стало зовсiм непроглядним, лиш проблискували язики полум'я десь у кутку – очевидно, там палала обмотана просмоленим клоччям стрiла або закинутий нападниками смолоскип. Іванко ще раз напружився i потяг, аж застогнав тоненьким дитячим голосочком. Тепер Омелько теж уперся однiею ногою в мостину i на цей раз зрушив з мiсця майже на цiлу стопу.[2 - Стопа – старопольська мiра довжини, котра дорiвнюе 28 см.] Зрадiлий хлопчина потягнув ще дужче. Вiн будь-що намагався доправити Омелька до пiдпiлля, не розумiючи, що в нього на це просто не стане сили. А бiля вiкон царювало справжне пекло. Злагодженi залпи козацьких мушкетiв перейшли в безладний дрiб пострiлiв. З вулицi долинало оскаженiле виття i крики, а з сiней нiсся брязкiт шабель i приглушенi лайки козакiв. Судячи з усього, тi, хто намагався захопити хутiр, поступово наближувалися до поставленоi мети. Поблизу найдальшого вiд Іванка вiкна хтось болiсно застогнав i осiв, перекидаючи накритий до вечерi стiл. У черговий раз задзеленчав битий посуд. Омелько схопив хлопчика за плече. – Покинь, – сказав рiшуче. – Тягни-но краще зi стiни пiстоля, або два… якщо там ще е. Продамо життя козацьке дорожче. Славно бенкетували… – козак хотiв щось додати, але лише зайшовся кашлем i щiльнiше охопив руками рану, з якоi кров лилася струмками. Іванко прожогом кинувся до стiни. Вилiз на рiзьблений ослiнчик i зняв з кiлкiв важезного пiстоля, потiм ще одного, пiсля чого одразу ж побiг назад. Із сiней долiтали збудженi крики i стогiн. Брязкання шабель, здавалося, ставало голоснiшим. Омелько прийняв пiстолет з рук малого з кривою посмiшкою, котра бiльше була схожа на оскал лiсового сiроманця. Недбало перевiрив порох на пановцi[3 - Пановка – полиця на замку старовинноi вогнепальноi зброi, куди засипався порох для затравки.] i звiв курок. Простягнув руку за другим, але де там! Іванко, наслiдуючи козака, теж звiв курок на колiщаному[4 - Колiщаний замок – один з видiв ударно-спускових механiзмiв на середньовiчнiй вогнепальнiй зброi. Його характерною особливiстю була схожа на годинникову пружина, яку потрiбно було заводити за допомогою ключа.] замку важкого нiмецького пiстолета i мiцно стиснув зброю двома руками, на манер рушницi. Омелько, перемагаючи бiль, засмiявся: – Ну, з такими козаками i з Божою помiччю мусимо вiдбитися… І, немов на пiдтвердження його слiв, за хвилину в криках i гуркотi битви щось перемiнилося. Спочатку цю перемiну було важко розрiзнити, але поступово пострiли, вигуки, дзвiн крицi i тупiт вiддалилися й перейшли на подвiр'я. В хатi почало свiтлiти – дим швидко виходив крiзь вибитi шибки i висадженi з лутками дверi. На пiдлозi простороi свiтлицi лежали, простягнувшись, кiлька тiл, кров на мостинах змiшалася з вином, сметаною, варениками, черепками i рiзним мотлохом, який ще чверть години тому був нехитрим домашнiм скарбом. Нарештi на вулицi востанне бахнуло i затихло. Лише потрiскував вогонь у кутку та десь за вiкном, мабуть пiд клунею, хтось несамовито верещав. – Я подивлюся! – пiдхопився Іванко. Вiн швидко пiднявся на ноги i побiг до вiкна. – Іване, не смiй! – почувся тiеi ж хвилини переляканий голос матерi. Горпина вилiзла з пiдпiлля i сидiла в кутку, охопивши голову руками. Перебувала немов у дивному напiвснi, народженому диким, звiрячим жахом, який обiймав ii щойно i тепер повiльно вiдпускав своi крижанi лабети. Але в мить, коли в поле ii зору попав син, раптово пiднеслася i побiгла за ним, немов та птаха за неслухняним пташеням. Та годi було й намагатися встигнути! Малий уже висунув бiляву голiвку i розглядав залите по-вечiрньому багряним сонцем подвiр'я. Першим, що кинулося в очi хлопчаковi, були виламанi ворота хутора. Грубезнi дубовi стовпи, на яких iх було закрiплено, зiгнулися, майже вивернутi з землi. Одна половина брами впала на землю, друга стояла розкрита настiж. В отворi ворiт застиг важкий, навантажений камiнням вiз, за допомогою якого, очевидно, i пробили дорогу до хутора, що був, власне, невеличкою, але досить добре захищеною цитаделлю. Серед рiдкоi жовтавоi трави пiд вiкнами розкинулися кiлька тiл, зодягнених у вкритi грязюкою синi жупани. Пiд живоплотом, на купi пожовклого листя, конав ще один з нападникiв. Бiльше iх було бiля дверей, що вели до хати. Там, попираючи ногами мертвих i поранених, походжали кiлька спiтнiлих козакiв зi зброею в руках. Зi злiстю штрикали лежачих шаблями, били по головах гострими носами сап'янових чобiт. Трохи поодалiк, пiд бiленою стiною клунi, верещав припертий списом до цiеi стiни жовнiр. На вигляд йому було не бiльше двадцяти рокiв. Виряченими вiд болю i жаху очима вiн дивився на залитого кров'ю козака, що тримав у руках ратище i все глибше стромляв у стiну його рихву, яка вже давно пройшла крiзь незахищене тiло. Груди припертого до стiни нещасного здiймалися й опускалися неймовiрно швидко. – Подихай уже! Подихай, харцизе… – хрипiв козак, не в змозi припинити мук помираючого. Та ось нарештi до пришпиленого списом нападника пiдбiгла постать, у якiй Іванко впiзнав батька. Не гаючись, батько змахнув шаблею, i крик одразу ж припинився. На землю полетiла стята голова нещасного, а стiна над тiлом майже до стрiхи зросилася яскраво-червоними бризками. У цю мить материнi руки пiдхопили хлопчака i притисли до себе. Через тонку тканину сорочки Іванко вiдчув, як тремтить тiло неньки. Мiлко, боязко. А десь у грудях б'еться смертельно наляканою птахою серце. Руки, що ними стискала первiстка, теж тремтiли, одночасно обiймаючи i обмацуючи його в пошуках (не приведи Господи!) рани чи поразки. – Усе позаду, милий мiй! Усе вже минуло! Не бiйся, сину, все вже минуло, – повторювала Горпина немов мольбу, – Бог нас захистить, свята Дiва не залишить… Усе позаду. Ти тiльки не бiйся, голубе мiй! Іванко пiдняв на матiр своi великi сiрi, як хвиля буремного моря, очi. – Я не боюсь, мамо, я ж козак. II По-осiнньому швидкий захiд сонця вже давно загорнув у загадкове покривало темряви почорнiлi поля i жовтогарячу стрiчку лiсу на обрii, коли на хуторi хоч сяк-так усунули слiди недавнього нападу. Тiла чотирьох убитих козакiв лежали на лавах посеред меншоi з двох свiтлиць, що з них складалася хата Федора Богуна. Поранений Омелько Чорний, якого так завзято рятував Іванко, марив у закутку дiда Гриця. Той знався на травах, тож чаклував тепер над пораненим. Сiмнадцять понiвечених трупiв нападникiв за наказом Богуна знесли доки що до рову за ворiтьми, рештi вдалося утекти. Вони зникли так само раптово, як i з'явилися, розчинившись серед густих кущiв верболозу на недалекому березi Пiвденного Бугу. Козаки при свiтлi смолоскипiв пiдправляли виламанi ворота. Все ще наляканi жiнки пiдсусiдкiв прибирали в розтрощенiй свiтлицi. Виносили битий посуд, шматки скла, обгорiлi дерев'янi трiски i бруднi, понiвеченi вогнем килимки. Метушливо змивали з долiвки великi кривавi плями. Сам Федiр Богун, сотенний хорунжий Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку, сидiв на лавi пiд образами тiсноi свiтлички у старiй хатi i пахкотiв люлькою. Мовчки поглядав на Горпину, яка притулилася край дитячого лiжка, стиха схлипувала i гладила по голiвцi восьмирiчного Іванка. У дверi неголосно постукали. – Заходь, – кинув Богун похмуро. Низькi дверi прочинилися, i в них, пригнувши голову, протиснувся Петро Шуляк – дебелий козарлюга, якого Федiр знав багато рокiв. Шуляк з родиною, як i кiлька десяткiв iнших козакiв, проживав на хуторi пана хорунжого як пiдсусiдок. – Що там ще? – запитав його Федiр. – Ляхи, пане хорунжий, точно вони! – Тихо, не грими, дитину розбудиш. Шуляк кинув погляд на лiжко, де спав малий, i продовжив пошепки: – З-пiд Хотина вони йшли, як i ми, напевне. – Напевне! Перекололи всiх, бiсовi дiти, а «язика» залишити розуму недостало… А раптом поряд ще бiльша ватага? Шуляк у вiдповiдь лише розвiв руками: – Виннi, пане хорунжий, не второпали… Але точно ляхи! Католики вони, а в одного лист до якоiсь панянки, польською писаний. Богун випустив хмарку сизого диму. – Іч ти! Ласi ж жовнiри пана круля чужого майна пограбувати… Що скажеш? – А те й скажу! Гiрше агарян, помилуй Господи! Що вже в Хотинi за них потерпiли, а вони ось iз нами як. – На бiса! Хапнули шилом патоки, i буде з них. Як Омелько? – Марить. Гарячка в нього. Куля груди пробила, але, слава Йсу, неглибоко, напевно, ребра затримали. Дiд уже й дiстав. – Що дiд каже, житиме? – Дiд як дiд. Каже: на все Божа воля. – Правду каже… Знайшли чого? Петро знизав плечима. – Так-сяк. Коней у лiсi пiймали трiйко, п'ять мушкетiв, пiстолiв десяток, шаблi. Ще грошей пiвкопи срiблом, жупани. – Не густо пани-ляхи в Османа здобиччю розжилися, недурно своiх грабують. Воно, зрештою, i безпечнiше, нiж на турецькi гармати ходити, – Богун змахнув до Шуляка рукою. – Добре, йди. Скажи там Мирону – всiм по добрячому кухлю оковитоi, виставити варту, рештi спати. Ранком розберемося. – Дякую, – ледь хитнув козак головою i вийшов. Тиша. Горпина вже не схлипуе, тiльки ледь чутно зiтхае. Потрiскують на ослонi кiлька свiчок у шандалi, та десь у стiнi шкряботить шашiль. Федiр похмуро дивився на танцюючi смужки полум'я i пригадував недавнi подii. Лише тиждень тому повернувся вiн з козаками на хутiр з-пiд Хотина. iхав, минаючи спаленi татарами села, хутори та мiстечка, i не знав, чи застане Горпину iз сином живими й здоровими, чи може змели татарове i його хутiр iз земноi поверхнi. Не змели. Дякувати Всевишньому, вберiг. Майже мiсяць орди Кантемiра-мурзи, який прийшов спiльно з кримським ханом Джанiбек-Гераем i iмператором Оттоманськоi Порти Османом II воювати Рiч Посполиту, плюндрували Подiлля. Кров'ю обливалися серця брацлавських козакiв, коли вони бачили чорнi дими в далеких тилах турецького вiйська. Зубами скреготiли, чуючи стогiн тисяч невiльникiв з татарського коша. Ще мiцнiше стискали в руках зброю i били ворога. Не один десяток лютих атак розбився до окопу козацького табору, як розбиваеться штормова хвиля до прибережних скель. Витримали. Уберiг Бог вiд навали, яку Туреччина готувала з намiром остаточно захопити пiд свiй контроль усю Рiч Посполиту. І тепер лиш одного не мiг зрозумiти сотенний хорунжий Реестрового його Королiвськоi Милостi козацького вiйська, шляхтич Федiр Богун: куди ж дивляться рейментарi[5 - Рейментар – командуючий регiментоментом, тобто частиною вiйська.] кварцяного вiйська,[6 - Кварцяне вiйсько – у XVII–XVIII сторiччях у Речi Посполитiй наймане вiйсько, яке утримувалось за чверть доходiв з королiвських маеткiв.] коли iхнi жовнiри, немов розбiйники, грабують та вбивають королiвських пiдданих. Урештi, самого Богуна, як i решту мешканцiв хутора, сьогоднi врятувало лише те, що всi вони, за звичаем, зiбралися у свiтлицi на вечерю. І зброю козаки iз собою мали. Інакше б… Ворота вилетiли так зненацька, а за цим i стрiлянина. Якби були на подвiр'i, пострiляли б, неначе курчат… – Тату, а король нам, украiнцям, теж володар, чи тiльки ляхам? – раптом перервав думки Федора тоненький дитячий голосочок. – Господи! Ти ще не спиш! – тiльки й сплеснула руками Горпина. Богун з несподiванки розкрив рота. Що його вiдповiсти? Дитячi запитання iнколи заганяють у куток наймудрiших. – Так, сину… Мабуть, i нам теж. – А чому ж вiн не захищае нас, адже ти захищав його на вiйнi? – Король далеко, Іване, – Федiр завжди називав сина по-до-рослому – Іваном, – а ми тут. Для тебе зараз я захист, а не король. Моя шабля, мое вiрне око i моi козаки. Так було завжди на землi. Батько повинен захищати своiх дiтей. А колись буде навпаки, i ти, дорослий та змужнiлий, захищатимеш нас, твоiх батькiв, старих i немiчних. Не ми це вигадали, але так мусимо жити. – Я бачив, як ти сьогоднi вбив того жовнiра. – Убив. Щоб не дати йому вбити тебе, маму, близьких нам людей. – А коли я виросту, то вбиватиму, щоб захистити тебе i неньку? – На все Божа воля. – Тодi чому король сам не вбивав туркiв, чому вiн посилав тебе? – Ти ще малий, Іване, – Богун помовчав, здивований не по-дитячому серйозними запитаннями, i, щоб затягнути паузу, почав укотре розпалювати люльку. – Знаеш, – мовив вiн за кiлька хвилин, – не все, що е очевидним, люди обирають для себе за вiрне… Особливо шляхта Речi Посполитоi. Тому король, який безумовно вважае себе лицарем, полював пiд Львовом на зайцiв, у той час як козацтво, при чийому виглядi ясновельможнi кривлять шляхетнi вуста, прийняло на своi груди всi труднощi захисту вiтчизни. Я теж уроджений шляхтич, але велика прiрва лежить мiж нами, потомками староi украiнськоi шляхти, i пихатим лядським панством. Тож я хочу, щоб ти запам'ятав раз i назавжди: всякчас можеш розраховувати на себе, майже завжди на брата або побратима, iнколи на товариша. Але нiколи не вiр жодному слову ляха! Ти йому палець даси, вiн тобi руку вiдкусить… Король з крулев'ятами завжди були нам ворогами, ними довiку й залишаться. Не раз уже за працю нашу вiйськову, за службу козацьку червоним пивом нас напували. Ось i за цю вiйну, бачу, дяки не буде. Сагайдачний при смертi, а на решту старшини плювати вони хотiли… – Федiр трохи помовчав i, раптово опам'ятавшись, докинув: – Та що це я? Спи! Кiлька хвилин Іванко не вiдповiдав, лише про щось напружено мислив, пiдперши голову маленьким кулачком. Потiм рiшуче сiв на постелi i подивився на батька зовсiм не дитячими очима. – Я теж битиму iх. Без жалю битиму! Щоб справедливо було… Щоб знали, як козакiв зневажати! III Другого дня пiсля полудня на хуторi Богуна ховали загиблих напередоднi козакiв. Чотири, вкритi червоною як кров китайкою, труни несли через лiс мовчки, тiльки схлипували тихо за двома жiнки, та за одним голосила старенька матуся. Похмурi обличчя козакiв, якi йшли за гробами, з обвислими вусами i опущеними долi очима, здавались ще чорнiшими, нiж почорнило iх за минуле лiто сонцем. Людей було багато – приiхали козаки iз сусiднiх хуторiв, пан сотник з Вороновицi i навiть полковий обозний з Брацлава. Старшини довго гомонiли з Федором Богуном бiля вiдчинених ворiт цвинтаря. Палили люльки, похмуро хитали головами. Іванко, не звиклий до такоi кiлькостi людей, весь час шмигав помiж козаками, роздивлявся кiнськi рондики, шарпав за стремена коней, намагався доторкнутись до чиеiсь шаблi або мушкета. Потiм довго стояв серед дорослих поблизу свiжо виритих могил на краю цвинтаря, схиливши голову, слухав, як молиться панотець, i потайки стежив за стрiльцями, що готували мушкети для вiддання останньоi вiйськовоi честi тим, хто до останку виконав свiй козацький обов'язок. Вiдгримiли салюти. Натягнули козаки шапки на чубатi голови й рушили назад. Сiли пiд вкритими жовтогарячим листям ясенами на подвiр'i, почали поминати товаришiв. Тихо, за православним звичаем. А Іванко тихцем подався до невеличкоi кiмнатки-причепи пiд клунею, де мешкав знахар дiд Грицько. Несмiливо постукав у перекошенi, потемнiлi вiд часу дошки дверей. Тиша. Постукав ще раз. Нарештi почув шерех, за яким голос: – Заходь, хто шкребеться? Іванко вiдкрив дверi i ступив у напiвтемряву кiмнати. Омелько лежав, точнiше, напiвсидiв у подушках на низькому тапчанi. Ноги вкрив овечим кожухом. Широкi молодецькi груди були щiльно перев'язанi бiлим полотном, з правого боку червонiла невелика кривава пляма. – О! Рятiвник прийшов! Ну, заходь, козаче, сiдай. Розповiдай, де був, що бачив? – Омелько, здаеться, щиро зрадiв хлопчиковi. Іванко вилiз на лаву. Подивився на Омелька. – Тобi боляче? – Нi. – Хiба? – недовiрливо скривився малий. – Звичайно. Козаку нiколи не боляче. – Але ж тебе пострiляно. Я ось колись пальця попiк, i то було боляче. Омелько хитро пiдморгнув. – То тобi лишень здавалося, а насправдi зовсiм не боляче. – Але ж я плакав! – О, а це що таке?! Хiба козак плаче? – Дуже було боляче. Омелько хитро пiдморгнув: – А йди ближче, я щось скажу. Іванко миттю був бiля нього. Козак хитрувато подивився навсiбiч. – Нiкому не скажеш? – Нi! – щиро прошепотiв хлопчик. – Ну то слухай: менi теж боляче i всiм. Але справжнiй козак нiколи не плаче i не скаржиться. – Чому? – Ну… Наприклад, тому, що вiд слiз не полегшае. А ось слабкiсть свою показувати стороннiм – то баб'яче дiло. – І ти нiколи не плакав? – Звичайно, нi! – округлив очi Омелько, але одразу ж посмiхнувся, – ну хiба що коли був таким, як ти зараз. І ще iнколи… коли не боляче. Себто тiлу не боляче. Але… Ну ось пiд Хотином я втратив побратима. Розумiеш? – Розумiю, – поважно вiдповiв Іванко. – Ти хоробрий хлопчик, Івасю. З тебе з часом вийде гарний козак, – скуйовдив Омелько волосся на головi малого. – Учора ти намагався врятувати менi життя, i я цього нiколи не забуду. От виростеш, будемо разом бусурман лупцювати. – Добре! – щиро зрадiв Іванко. – Але… але спочатку я хочу бити ляхiв! – Ляхiв? – здивувався Омелько. – А чому спочатку ляхiв? В очах хлопчини, як i напередоднi, пiд час розмови з батьком, зблиснула зовсiм не по-дитячому криця. – За те, що вони нас ображають! – Що ти, малий, – спробував приховати здивування козак. – То ж були звичайнi харцизяки з великоi дороги. У таких нi батькiвщини, нi нацii. Ось побачиш, поiде твiй батько з паном сотником в Киiв, до його ясновельможностi пана гетьмана, одразу ж усiх винних за цей наiзд буде покарано. – А як нi? – А як нi… – Омелько замислився. – Якщо нi, то я тобi скажу, що робити, та тiльки тодi. Дверi стиха рипнули, i в кiмнатi стало темно i тiсно вiд могутньоi, затягнутоi в червоний кармазин постатi Федора Богуна. Якусь мить вiн зачекав, доки очi звикнуть до напiвтемряви, потiм сiв на лаву поряд з Іванком. – Ось де ти, – поклав вiн руку хлопчику на плече. – А я все думаю: що таке? Навколо стiльки козакiв з шаблюками, а Івана мого не видно. Навiть дивно. Доброго лицаря завжди до бронi[7 - Броня (заст.) – зброя.] тягне! Так я кажу? За Іванка вiдповiв поранений: – Лицар вiн у тебе, пане хорунжий, справжнiй лицар. Рятував мене вчора пiд час бою. – Коли? – здивовано звiв брови Богун. – Коли пiдстрелили. За комiр у пiдпiлля тягнув. І Омелько переповiв Федору про подii, якi напередоднi той не мiг бачити в диму та гарячцi битви. – …А пiстолю, ну точнiсiнько, як рушницю, двома руками вхопив, до плеча приставив i знай сiче! А очi немов у того вовченяти! Тодi, певне, ляхи й подалися, ще б пак, такого козарлюгу побачили! Так, малий? Іванко знiтився i опустив очi долу. Богун натомiсть уважно подивився на сина. – Козачок ти мiй маленький! – розчулено вимовив вiн. – І не страшно було? – Страшно, – коротко вiдповiв хлопчик. У цей час сонечко зазирнуло в маленьке вiконце дiдовоi причепи. Освiтило закiптюженi стiни, потрiскану стелю i муху, що заплуталась у павутиннi та вже кiлька хвилин розпачливо дзижчала в кутку. Іванко пiдняв погляд на батька й помiтив у нього в оцi сльозу, що ледь помiтно блиснула пiд густою бровою. «Дивнi якi цi дорослi. А самi кажуть, що козак нiколи не плаче», – подумав вiн. Але в цю мить сонце за вiкном пiрнуло за хмару, i Іванко вирiшив, що йому все лише здалося. В усякому разi, голос, яким батько розпитував Омелька про стан здоров'я, був, як завжди, твердим i трохи грубуватим. IV Навеснi, коли сонце пiднялося у височiнь пiсля довгого повзання над обрiем, в той час як посивiлi вiд тепла снiги поступово осiли i перетворилися на дзвiнкi струмочки, а птаство защебетало серед вбраних у свiжу зелень дерев, на хутiр Богуна надiйшла сумна звiстка: у Киевi вiд ран, отриманих пiд час Хотинськоi битви, помер гетьман Запорiзького вiйська Петро Конашевич Сагайдачний. Стояв кiнець квiтня 1622 року. І хоч козаки та й сам хорунжий уже кiлька мiсяцiв очiкували цiеi новини, вона все ж приголомшила. Спочив у Бозi славний украiнський лицар, захисник православноi вiри i прадавнiх козацьких вольностей. Рана вiд кулi виявилась смертельною, тож на територii киiвського Братського монастиря з'явилася могила, якiй не судилось дiйти до нас, нащадкiв гетьмана. Десь, у сивiй глибинi десятирiч, поховано iм'я бузувiра, котрий провiв фундамент новоi церкви костями козацькоi слави… Разом зi смертю гетьмана почали згасати останнi примарнi надii на те, що польський уряд виконае обiцянки, якi давали король i сейм у час, коли Рiч Посполиту лихоманило перед лицем чверть-мiльйонноi ворожоi армii. І справдi, не говорячи вже про виплату обiцяних п'ятдесяти тисяч злотих козацькому вiйську, поповзли приголомшливi чутки про скасування в Украiнi православноi iерархii, що ii так наполегливо вiдновлював Сагайдачний, вдаючись задля цiеi iдеi до всiх мислимих i немислимих засобiв, серед яких було таемне вiд польськоi влади висвячення Іерусалимським патрiархом Феофаном православних епископiв i вступ всього Запорiзького вiйська до киiвського Богоявленського братства. А ще цi дуже схожi на правду чутки мовили про найнаболiлiше – про чергове зменшення козацького реестру. Цього разу на три тисячi. На жаль, чуткам було суджено справдитися, що миттево жбурнуло Украiну у вир жорстокого кровопролиття i козацько-селянських повстань. Але все це було попереду тiеi чудовоi весни. Подiлля поступово одужувало вiд ран, нанесених минулорiчними татарськими наскоками. Пора була готуватись до сiяння, поправляти занедбане за минулу осiнь господарство на хуторi, словом, надолужувати все, що було згаяно через Хотинську кампанiю. Однак Федiр Богун не мав на це часу. Вiд наiзду на свiй хутiр вiн не мiг полишити думки про покарання злочинцiв i вирiшив домогтися свого будь-що. Тим бiльше, що вiн мав кiлька листiв з iменами нападникiв, а один з тих листiв навiть з гербовою печаткою якогось шляхтича на iм'я Крукiвський. – Цить, бабо! – вiдповiдав вiн на умовляння Горпини покинути почате. – Не для того ми кров проливали за короля, щоб нам тепер в обличчя плюнули. Є староста, е пiдкоморiй,[8 - Пiдкоморiй – суддя.] е закон! Нехай харцизам другий раз грабiж чинити буде непринадно. І потяглися поiздки в Брацлав, суди, тяжби, якi зайняли майже все лiто. Федора тижнями не було вдома, а час плинув своiм звичним руслом. Іванко, який не розумiв, чому тато приiздить все похмурiшим, радiв яскравим i теплим лiтнiм мiсяцям. Цiлими днями пропадав разом з рештою козацьких дiтей у лiсi, на левадах за хутором або на вкритих височезними травами берегах Пiвденного Бугу. Ловили сильцями зайцiв, рибалили в тихих затонах срiблястих карасiв, яких одразу ж смажили на жаринi. І не було страви смачнiшоi для босоногих хлопчакiв, нiж впольована власноруч здобич, не було меж i кордонiв iхньому неймовiрно великому свiту, що простягався на кiлька верст вiд Богунового хутора навсiбiч. Хлопчаки з ранку до сутiнкiв хизувалися один перед одним дерев'яними шаблями та мушкетами, хвацько рубали голови будякам-бусурманам, грали в козацькi застави, фортецi та облоги. Але був у Іванка ще один товариш – уже вiдомий нам козак Омелько, дружбою з яким хлопчина до нестями пишався перед iншими однолiтками. Пiсля того пам'ятного для Іванка бою молодий козак швидко одужав i почав якось надзвичайно тепло ставитися до сина пана хорунжого. А той i не збирався нехтувати такою нагодою. Тож досить часто мiж ними можна було почути розмову подiбного змiсту: – Омельку, чуеш, Омельку! – Звичайно, чую! – Омельку, можна менi на конi проiхатися? – Чому ж нi? Адже в тебе i кiнь е! – У-у, – кривився малий, – то бахмат.[9 - Бахмат – порода низькорослих, але надзвичайно витривалих степових коней, яких розводили переважно татари.] Та й не вивчений вiн, знай йде собi та йде. Я на твоему хочу. – Що ж тут зарадиш? – розводив тодi руками Омелько. – Рятiвниковi не можу вiдмовити. І Йванко хвацько виiздив на струнконогому Омельковому негевi,[10 - Негевський скакун – одна з найшляхетнiших порiд арабських скакунiв.] на якому до того, як вiн дiстався у здобич Омельковi, iздив якийсь надзвичайно сановитий турок. Сяяли очi в малого, коли стискав руками оздоблений срiбними бляхами повiд, смiялись з-пiд заломленоi на потилицю кудлатоi шапки, що ii, за козацьким звичаем, не знiмав навiть у спеку. Ноги в сивих полотняних шароварах спритно притримували завеликi для нього стремена. Особлива радiсть була, коли пiд тином збирались сусiдськi хлопчаки, щоб подивитися на Іванка. Тодi благородна тварина згадувала iспанський крок, iнохiдь i навiть поклони. Вправнiсть малого дивувала старих i молодих. – Ти бач! Таке мале, а що виробляе! – пiдкручував вус Мирон Охрiменко – старий козак, який виконував на хуторi обов'язки розпорядника i ключника. – Та то кiнь добрий, – крутив головою хтось з козакiв. – Кiнь конем, а вершник теж не пусте мiсце, – заперечував Охрiменко, – славний малий росте у Федора. Тодi хтось зачiпав Омелька: – Омельку! Продай коня! iй-бо, останне вiддам. – Е, нi, – тут Омелько вiдповiдав завжди однаково, наче завчено, – Баша дорожчий за золото. У Хотинi менi пахолки сенатора Якуба Собеського не одну копу золота давали, та я не взяв. А вам куди вже… – От базiкало, – пiдсмiювались козаки. Факт пропозицiй вiд дiда майбутнього польського монарха залишаеться для нас таемницею, але те, що кiнь був надзвичайно дорогоцiнним, не заперечував нiхто. Тож не дивно, що пiсля таких вистав Іванко ще довго обирався отаманом пiд час запеклих дитячих бойовищ з уявною татарвою. Інколи Омелько брав невелику турецьку мисливську рушницю i сам знаходив Іванка. – А ходи-но, Івасю, до гаю, подивимось, хто краще поцiлить. Радiсть пiсля такоi офертi перевершувала радiсть вiд поiздок на Башi. Хлопчина не йшов, бiг до дубового гаю, що простягнувся за версту вiд хутора. – Не квапся, – повчав малого Омелько, – i не бiйся пострiлу. Хай його боiться той, кому вiн призначений. На гачок надавлюй поступово, навiть нiжно, нiколи не смикай. Очi не зажмурюй, для тебе пострiл лише бахкання, пам'ятай це. І ще запам'ятай – добрий козак не лише рубака, це ще й добрий стрiлець. А Іванко був вправним учнем. Нi один фунт пороху не згорiв дарма, жодне повчання не пролетiло повз його вуха, тож восени були забутi нерухомi дощатi цiлi в гаю, а хлопчик з козаком вже цiлими днями пропадав у лiсах та полях, полюючи лисiв, оленiв, чокалок та диких кiз. Омелько вiдкрито захоплювався таким талановитим учнем. – Лиса за пiвсотнi крокiв, з лету, хоч вiр, пане хорунжий, хоч не вiр! Не знаю навiть, чи я би влучив. І розгладжувалось похмуре чоло в Федора Богуна, посмiхався в густi вуса. – Добре, синку, вчись вiйськовiй справi. Чуе мое серце, скоро вибухне Украiна. Лицарi нам потрiбнi, щоб свое право обстояти, а не суддi. До того часу Федiр уже махнув рукою на тяжби i сидiв майже безвиiзно на хуторi. Часом тiльки з козаками виiздив в поле «козацькi кiстки розiм'яти». Тодi гримiли за левадою мушкетнi залпи, неслись бойовi конi густими травами, схрещувались у герцi кривi козацькi шаблi. Іванко разом з iншими хлопчаками сидiв у такi днi на даху клунi, захоплено позирав на учбовi боi, а розкута дитяча уява малювала картини великих бойовищ. З важкою арматою,[11 - Армата (заст.) – артилерiя.] тисячами вершникiв i лiсом списiв над козацькою пiхотою. З розмаiттям хоругв i штандартiв, ревом тулумбасiв i спiвом тривожних сурем. З громоподiбним «слава» над козацькими рядами i переляканим лементом у палаючому ворожому таборi. V Вибухнуло зимою 1624–1625 рокiв. І не даремно весь час до цього був похмурим Федiр Богун, сотенний хорунжий вороновицький. Злим за добре заплатили крулев'ята. Два роки по смертi Сагайдачного забороняв сейм козакам обирати гетьмана, уперто вiдмовчуючись у вiдповiдь на всi прохання генеральноi запорiзькоi старшини. Якщо й приходили вiдповiдi на прохальнi листи, то в них мiстилися лише прозорi натяки на те, що його королiвська милiсть, ясноосвенцоний Сигiзмунд III розглядае можливiсть дати козакам старшого, який мiг би повести iх за собою на захист Речi Посполитоi. Але вiд таких листiв тiльки сильнiше бродило в полкових мiстах. Козаки волiли обирати собi гетьмана радою та вiльними голосами при арматi й не визнавали призначених короною рейментарiв. Намагалися стати на захист козакiв навiть королевич Владислав та шведський король Густав Адольф, доводячи Сигiзмунду добре вiдомi йому факти: Владислав пригадував московськi походи i Хотинську кампанiю, в яких завдячував майже всiм, чого домiгся, Сагайдачному та його козакам. Густав Адольф указував на заслуги Запорiзького вiйська пiд час iхнiх походiв на Лiвонiю i Померанiю, на велику користь вiд них для ще тодi союзноi полякам Швецii. Нагадували королю мужнiсть, терпимiсть до нужд вiйськових та покору рейментарям, виявлену козацтвом пiд час цих i багатьох iнших вiйн на европейському театрi. Не можна сказати, що клопотання таких впливових людей залишилося без уваги. Козацькому вiйську все ж було обiцяно вирiшення його питання та всемiрна увага. Але зроблено все було, як пiзнiше писав в своiй «Історii Русiв» Георгiй Кониський, «звичайно по-польськи, до першого сейму, на якому за п'янством, похвальбами i гонором було все забуто». Тож у 1625 роцi генеральна вiйськова старшина, пiсля перемовин i узгоджень з Низовим вiйськом, зiбрала вiйськову раду всупереч наказам корони. Гетьмана було обрано. Ним став Марко Жмайло, старшина, якому по справедливостi належала велика слава серед низових братчикiв. Варшава заремствувала, однак козаки вже не були такими покiрними, як за часiв Сагайдачного. На унiверсали сейму вiдповiли просто: «поцiлуйте нас, пани, самi знаете куди», i, у свою чергу, висунули цiлий список вимог до польськоi влади. Серед них, попри iнше: звiльнення Киiвського воеводства вiд жовнiрських леж та збору стацiй на коронне вiйсько, видання привiлеiв на Киiвське братство та школи для спудеiв,[12 - Спудей (грецьк.) – студент.] право запорожцiв йти на службу до iноземних володарiв i повне козацьке самоврядування на Киiвськiй землi. Але найголовнiшою була вимога надати повну свободу православному духовенству i скасувати церковну унiю 1596 року. Бачили-бо небайдужi – справа, що iй присвятив життя Сагайдачний, умирае разом з ним з легкоi руки вiроломного езуiта-короля. Новообраний гетьман негайно наказав «бити у тулумбаси» i з великим вiйськом та арматою вирушив з Запорiжжя на волость, де й став табором в урочищi Медвежi Лози поблизу Курукового озера. Похмурi обличчя таких, як Федiр Богун, запалали гордiстю, в них з'явилась вiра в себе i свою краiну… Немало подiй викликало це «хлопське свавiлля» в Украiнi. Коронний гетьман Станiслав Конецпольський добряче напружив усi своi органiзаторськi здатностi, але зрештою змiг зiбрати вiйсько, яке не поступалося силою тому, спiльно з яким козаки ще зовсiм недавно отримали перемогу над Високою Портою.[13 - Висока Порта – дослiвно – високий порiг. Так зазвичай називали резиденцiю турецьких султанiв у Стамбулi, а вiдтак i всю Османську iмперiю.] Гордовито майорiли на вiтру штандарти князя Юрiя Збаразького, киiвського воеводи Хоми Замойського i галицького каштеляна Мартина Казановського; зi страшним гуркотом котилися на козацькi шанцi численнi хоругви Вишневецького, Калиновського, Потоцького i Даниловича. Урештi фортуна покинула вiдважного козацького гетьмана, i ляхи отримали перемогу в тiй справi, хоч i змушенi були задля цього пiти на перемовини i забути попереднi цiлi походу на непокiрних пiдданих, що iх вкрай докладно оголосив на сеймi сенатор Юрiй Збаразький: «Не втихомирювати потрiбно нам се лихо, а спекатися його раз i назавжди!» – цинiчно проголошував вiн. Було визначено реестр у шiсть тисяч козакiв i зроблено досить багато iнших поступок. Гетьманську булаву отримав Михайло Дорошенко, славний полковник гетьмана Сагайдачного, якого корона вважала помiркованим i таким, що схильний був радше тримати руку сейму, анiж бунтiвникiв. Але як вони помилялися… Гетьман Дорошенко одразу ж домовився з татарським калгою[14 - Калга (тат.) – наслiдник ханського престолу.] Шагiн-Гераем i вирушив у Крим, аби допомогти тому оборонити свое право на ханство вiд зазiхань Туреччини. Не за пустi обiцянки, звичайно. У полiтизованих колах Речi Посполитоi поповзли чутки, що пiсля здобуття ханського престолу в Бахчисараi Шагiн-Герай вкупi з Дорошенком мав на метi вдарити на Польщу, аби помститися коронi за поразку при Куруковому озерi. Так це було чи не так, не судилося взнати нiкому: Дорошенко загинув славною смертю козака пiд час походу. Але запорожцi, яких було викинуто з реестру згiдно з Курукiвською угодою, не вибачили ляхам такоi зради пiсля всiх обiцянок, що iх давали сеймовi комiсари перед Хотинською битвою. Полетiли шляхетнi голови, яскравими смолоскипами запалали замки та фiльварки вiд Чигиринщини до Волинi, ватаги вiдчайдухiв грабували i вбивали панiв вiд Брацлава до Львова. Не одна польська матуся лякала неслухняних дiтей отаманом Олiфером Стеблевцем i його кривавими запорожцями. Не один пан загинув, як собака, без молитов та поховання. Рiками лилася кров винна i невинна. Згадалася ксьондзам унiя i жидам оренда, користуючись якою, вони робили з православних церков шинки або зачиняли храми, беручи з прихожан у свята платню за вхiд, аби тi могли возносити молитви Всевишньому. Кров'ю платило жидiвство за триклятi своi калачi, проданi православним перед Великоднем утридорога, маючи можливiсть не пускати людей до церкви святити хлiб, який не був куплений у жида-орендаря. Заволало стародавне плем'я до свого Бога, та хiба вперше? Застогнала земля Украiни, та чи востанне? Рiч Посполита, сама того не розумiючи, випустила страшного демона вiйни, який i впав прокляттям на неi саму… Палахкотiло недовго. Не настав ще час для доброго бунту. Коронне вiйсько було надто сильним, а козацтво надто роздрiбненим задля справжнього виступу, тому одразу ж пiсля вiдходу татар у Крим i Ногайськi степи повстання згасло само собою. Козаки змушенi були погодитися на запропонований реестр у шiсть тисяч чоловiк, решта ж проголошувалась випищиками, i iм було наказано покидати вiльне життя та повертатись пiд владу староств i повiтiв, з-пiд якоi вийшли вони влiтку 1621 року, аби власними грудьми затулити Рiч Посполиту вiд бусурманськоi навали. VI Омелько приiхав пiзно увечерi, тож до хорунжого не пiшов. Сiв лишень у лiтнiй кухнi, попросив вечерi. Баба Мотря схлипувала i крiзь сльози дивилась на онука, доки збирала на стiл. – Господинько Боженько милий… Ой, Омелечку, що з тобою стало, ти би бачив… – притискала до висохлих грудей покоробленi вiд багаторiчноi працi руки. Вона мала рацiю. На Омельковому колись вродливому обличчi не було живого мiсця. Рубець вiд удару шаблею пролiг вiд правоi брови через око, унаслiдок чого воно ледь-ледь вiдкривалось, далi через перенiсся, розрубавши його навпiл, i по лiвiй щоцi мало не мають. – Часи непевнi. Але чого панам ремствувати? Самi ж i призвели до такого. – Не знаю, дитино, але тiльки бiда людям. Карае нас Бог за грiхи нашi, за ересь i непослушанiе. – Чому ж вiн ляхiв не скарае? – обурено вигукнув Омелько. – Клятви порушують, наiзди, звiрства чинять! – І iх скарае… І iх. Омелько мовчки скiнчив вечерю. Запив молоком з глечика. – А як Івась, пана хорунжого синок? – нагадався раптом. Баба Мотря знизала плечима: – Івась як Івась. Пiдрiс трохи, усе за тебе питае, а хто йому що вiдповiсть? – Не забув-таки, козачок, – посмiхнувся Омелько якось по-особливому тепло, навiть нiжно. Але вiд раптовоi думки посмiшка йому кудись подiлась. – А що ж пан хорунжий, випищикiв сам з хутора попросив, чи як? – поранене око козака чомусь почало сiпатись. – Що ти, що ти! Не кажи так, Омельку, не гнiви Бога! – замахала руками баба Мотря. – Пан хорунжий добра людина, дай йому Боже щастя та довголiття. Вiн, заступник, нiкого не дасть образити. Були тут вiд старости, унiверсал читали. У тому унiверсалi таке, що не приведи Господи! Щоб випищики, мовляв, i iх сiм'i на старостинськi грунти йшли, на панщину. Та пан хорунжий вiдповiв iм так: «Я на своiй землi кого хочу, того й надiляю, а ви, мостивi пани, носа не пхайте, бо люди i без того на вас, на ляхiв, лихi». Так ось. Тiльки… – бабуся тихцем зiтхнула, – щоб йому, соколу ясному, за свою доброту велику кари не сприйняти. Кажуть люди, староста листи коронному гетьмановi пише i канцлеровi, i навiть самому королю! Хоче, псявiра, частину землi в пана хорунжого вiдсудити… Коли Омелько ранком наступного дня прочинив важкi дубовi дверi й ступив до свiтлицi, Федiр Богун, зручно примостившись, сидiв у фотелi. Палив люльку i, мружачись вiд тютюнового диму, читав писаного на листку цупкого жовтуватого паперу листа. Його довгий чуб i вуса дiйсно посивiли немов снiг з того часу, коли Омелько востанне бачив пана хорунжого. Козак вiдкашлявся. – Здоров будь, пане хорунжий, – розвiв руками, – вiтай, чи що… Богун пiдняв на прибулого очi. Кiлька секунд дивився, мабуть, не пiзнаючи. – Здоровий ходи i ти, козаче. Якi справи привели? – Та справи нехитрi, приймеш випищика до гурту? Богун напружився. За мить сплеснув у долонi i пiдхопився на ноги. – Омельку? – Я, мосьпане! Мовчанка. Богун, нiби про щось роздумуючи, дивився на прибулого. Не наважувався порушити тишу й Омелько. Нарештi обличчя хорунжого повiльно розплилося в посмiшцi. – Тю! І розтовкли ж тобi пику, чоловiче. Я й не признав спочатку. Яким то ти вiтром до нас? – Попутним, вашмость, – посмiхнувся й собi Омелько, – ну то приймеш? iдучи до Богуна пiсля рокiв вiйн та поневiрянь, криючись дорогою вiд людей, аби не потрапити до рук польських урядовцiв, для яких вiн став небезпечним злочинцем, Омелько очiкував якого завгодно прийому – вiд прохолодного до вiдверто неприязного. Як-не-як Богун був шляхтичем i завжди належав до бiльш помiркованоi частини реестровцiв. Але такого прийому, що вчинив йому Федiр, вiн, признатися, не очiкував. Несподiвано для Омелька хорунжий вхопив його у своi ведмежi обiйми. Мiцнi обiйми, якими добрi друзяки вiтають один одного пiсля довгоi розлуки. Довго стискав. Нарештi, розпрямивши руки, поглянув на козака. – Дурне питаеш, голубе, дурне! Щоб я свого козака полишив? Та нехай би все вогнем горiло! У ляхiв свiй реестр, а у мене свiй. Ох, Омельку, i дiсталося ж тобi! – Усякого бувало… – То в яких баталiях? – Вiд тебе, пане хорунжий, у мене немае таемниць! З Шагiн-Гераем я був, чув про такого? Богун задумливо дивився на козака. – Чув, як не чути?… Багато ви шарварку наробили, що й казати. Ідуть унiверсали до вiйськовоi канцелярii iз самоi Варшави. В них накази покарати ребелiю немилосердно. З бусурманами, мовляв, скараскалися, кров братерську пролили. – Братерську, кажеш, – криво осмiхнувся Омелько, – може воно для них i так… але лях менi не брат! Нiколи ним не був i не стане! Так-от. Тобi, мосьпане, не гiрше мого вiдомо, якi то брати. Ти пан розумний, та й за Жмайлом я йшов пiд твоею хоругвою. І самi пани-ляхи нас на свою голову накликали, тож тепер дивуватися нiчому. По обличчю Богуна пробiгла тiнь. Не дивлячись на його участь у повстаннi i справi при Куруковому озерi, уряд нiяк не покарав хорунжого особисто, тож у глибинi душi вiн вiдчував якусь провину перед тими, кого за це викинули з реестру, вiдбираючи всi козацькi привiлеi. – Та що я гостя дорогого у дверях тримаю! – вигукнув Богун по хвилинi роздумiв. – Сядьмо, – вказав вiн на лаву. Обидва сiли. Розпалили люльки. – Я не хочу, щоб мiж нами, Омельку, були в подальшому пiдозри i недомовки, – сказав Богун, звертаючись до козака. – В мене е наказ затримати тебе i спровадити до Брацлава, аби передати старостi. Але я супроти козака нiколи не ставав i не стану! І я хочу, щоб ти знав це раз i назавжди. А потрiбно буде… Запанувала якась не те щоб гнiтюча, але важка мовчанка. Омелько, посмоктуючи чубук люльки, роздивлявся кiмнату, посеред якоi колись мало не розпрощався з життям. Нарештi мовчанку перервав Богун: – Переповiв би, що там i як. Нудьгуемо тут без дiла. Я навiть подумував з козаками на Сiч податися, по морю погуляти. – Добра думка. А тiльки пiшли вже братчики, зо два тижнi як. Чув, що до Анатолiйських берегiв подалися. – За себе розкажи. – А за себе що? Погуляли ми на славу в Галичинi з батьком Олiфером, пустили кровi лядськоi… І Омелько занурився у спогади. Нiчого не приховав вiд Богуна. Розповiдав, як рубали драгунiв у шаленому бою пiд якимись Пiдгiрцями, як закривавленими чортами стрибали через огорожу панського маетку i осатанiло кидалися на шаблi двох десяткiв приречених, а тому до безтями вiдчайдушних шляхтичiв. Як протикали гострими списами тендiтнi тiла панянок, а немовлят iхнiх брали за ноги i з розмаху розбивали об мури. Як попали, нарештi, в пастку серед поля, в напiвзруйнованому больверку,[15 - Больверк – вiд нiмецького bollwerk – укрiплений земляний вал. Укрiплення для кругового обстрiлу, котре iнодi облаштовувалось для захисту вiд татар на панiвних висотах поблизу шляхiв i являло собою вiдкриту або закриту згори вежу з бiйницями.] де вiдстрiлювались, доки стало пороху, а потiм з шаблями наголо кинулися пробиватись, прорубуючи шлях через вдесятеро бiльше вiйсько. Як снопами валилися один одному пiд ноги, обливались кров'ю, але билися завзято. І як, врештi, його напiвмертвого вiдбили татари, одного з сотнi. А потiм братчики, що пiдiйшли на допомогу козакам Олiфера Стеблевця, обрали його, Омелька, сотником над собою. Та не довго довелося сотникувати. Пiдоспiв Конецпольський з гусарськими хоругвами, пiдлив червоноi браги. І дуже багатьох товаришiв недорахувалися запорожцi пiд час шаленоi втечi до буджацьких степiв… За розмовами час пролетiв непомiтно, тож була вже майже обiдня пора, коли до свiтлицi раптом зайшов Іванко. Вiд несподiванки вiн завмер бiля дверей, уважно придивляючись до козака. Омелько рвучко пiдхопився з лави i широко посмiхнувся знiвеченим обличчям: – Ну-у! А вирiс як. Справжнiй тобi козарлюга! Вилитий тато! Що, малий, теж не впiзнав? Іванко дiйсно пiдрiс на добру стопу, перетворився з малого хлопчака в незграбного пiдлiтка i дивився сторожко, зовсiм не так простодушно, як колись. – Упiзнав, – в першу мить вiн хотiв було кинутися в обiйми Омельку, як це бувало ранiше, але стримався i мiцно потис простягнуту руку. – Тебе довго не було. – Знаю, козаче, що поробиш… А ти як, стрiляти не розучився? – Ну, це не про нього, – зауважив Федiр, – хоч з мушкета, хоч з лука бiлцi в око поцiлить, це молодець. А от до науки зась! – Тату… – схилив голову Іван. – Буде тобi: тату! – насварився Богун на нього пальцем. – Ще раз панотець нарiкатиме, iй-бо, вiдшмагаю прямо на подвiр'i, на очах у всiх. Хлопчина якусь хвилину мовчав, а коли вiдповiв, в його голосi вiдчувалася недитяча твердiсть: – Не нарiкатиме! – рiшуче вимовив вiн, i на хлоп'ячому обличчi заграли жовна. Та старший Богун лише змахнув рукою. – Агов, хто там е! – гаркнув вiн весело, вийшовши на високий ганок перед хатою, i одразу ж на широкому подвiр'i заметушилися кiлька наймитiв i пiдсусiдкiв. – А подавайте до столу! Та горiлок, меду старого не забувайте! Бенкетувати будемо нинi. Козак з походу повернувся, пити-гуляти будемо! – вiн поманив рукою Іванка, який вийшов разом з Омельком на ганок слiдом за ним. – Іване, лети стрiлою, приклич козакiв: Мирона, Грицька, Петра, Хвилона. Скажи, нехай кидають по запiчках боки вiдлежувати i йдуть нашого Омелька привiтати! – Я миттю! – Іван швидко збiг по сходах i залопотiв холошами шаровар у той куток хутора, де стояли хати iнших козакiв. – Ех, решти хлопцiв немае! – зiтхнув Федiр. – Було б що згадати-мовити… Скоро й забiгала челядь, заклопоталася. Швиденько з'явилися з комори наiдки, а з льоху – напоi. У свiтлицi, на виставлених пiдковою столах почали виростати гори срiбних тарiлок та глиняних полумискiв, на яких чого тiльки не було: паруючi вареники з сиром, вкритi рум'яною скоринкою печенi кури та каплуни, смаженi у сметанi коропи, вугрi, лини, вуджене сало, квашенi огiрочки, печiнковi рулети та ще казна-якi, за iноземними рецептами, страви. Столи вгинались пiд iством. А промiж страв височiли плетенi сулii зi старезним медом та винами, тьмяно виблискували пляшки з горiлкою. Поряд стояли глечики з рiзноманiтними наливками i, звичайно, недалеко вiд столу зайняла свое мiсце дiжка з пивом. Богун полюбляв гучний бенкет i нiколи не жалкував на нього коштiв. За звичаем, що вiвся в родинi Богунiв ще вiд дiда-прадiда, всякий, хто проживав на хуторi, сiдав бенкетувати за одним столом з господарем, чи то дорогий гiсть, чи звичайний наймит або пiд сусiдок. Усi хуторяни були однiею дружною родиною, що й врятувало iм життя пiд час того пам'ятного для Омелька наiзду зголоднiлих i злих жовнiрiв кварцяного вiйська. Тепер Омелько сидiв по праву руку вiд господаря, а простора свiтлиця, як i в минулi часи, була повна гамору та смiху. Немов не було цих кiлькох рокiв, проведених у боротьбi за кращу долю козацтва, довгих верст та кривавих бойовищ. Але хiба не було? Нi, таке неможливо викинути з пам'ятi, воно завжди залишиться в нiй, як i рубцi на обличчi. Та не звик сумувати козак Омелько, тож вiн з посмiшкою i веселими примовками здiймае свiй кубок, п'е та закусуе, проводить час за веселими розмовами. Часом лиш похмурнiе, коли кине погляд на вiльне мiсце за столами, що його колись займали пiд час бенкетiв славнi козаки Вороновицькоi сотнi. Немае iх поряд, змушенi перетворитися на поспiльство або стати поза законом. Вiдчувае в такi хвилини Омелько, як жарко палае в ньому не пригашений вогонь помсти лядському племенi за все, що тi зробили з ними, попри обiцянки поваги i дяки. Бентежна душа вимагае знову i знову кидатися у вир боротьби. VII Не кинувся тодi Омелько назустрiч новим битвам i, ймовiрно, смертi. Прислухався до голосу помiркованого Богуна i залишився до пори на хуторi, хоч тягнуло його вчинити хоч що-небудь, бодай зiбрати ватагу i рiзати клятих на шляхах та темних лiсових стежках. Залишився. Жив собi, поступово звикаючи до неспiшного, розмiреного домашнього життя. Не помiтив, як пройшов рiк i ще два мiсяцi вiд пори, коли завiтав на хутiр. А Іванко все не мiг нарадiтись поверненню давнього товариша (як i сам Омелько його називав). Ходив немов причеплений. Куди Омелько, туди й вiн. І хату допомагав поправити – вiдтодi, як Омелькiв батько зложив голову в Хотинi, мати померла, а сестри пiшли в невiстки, там проживала сама лише баба Мотря, тож мiцнi чоловiчi руки знайшли вдосталь роботи. Удвох замiнили трiснутi балки на стелi, перекрили дах, вимурували нову пiч. Баба Мотря не могла нарадiтися онуком i кожного дня ходила за п'ять верст до церкви, аби воздати подяку Всевишньому за його повернення во здравii i просити, щоб у майбутньому наставив його на розум. А Омелько з Іваном тим часом зорали та засiяли невеликий клапоть землi, засадили город – Федiр Богун хоч i був шляхтичем, фiзичноi працi нiколи не цурався, тому ж вивчив i сина. Потроху господарство козака почало розростатися. З дозволу пана хорунжого вiн поставив бiля своеi хатини невеличку обору, де мав тримати ще одного купленого коня, окрiм того, що мав корову. Усе згадував Івановi очi, коли той одразу ж пiсля приiзду Омелька запитав: а де ж Баша? – Убили товариша мого, Іване, – зiтхнувши, вiдповiв тодi Омелько. – Ландскнехт алебардою груди пробив. А малий лише дивився широко розкритими очима, з яких нестримною рiчкою лилися сльози, i мовчав, боявся схлипнути. Тодi Омелько взяв його за плечi i зазирнув до очей: – Не плач, козаче, – мовив сумно. – Така доля в них i в нас. Прийде й наша черга. За час, доки Омелька не було на хуторi, Іванко добряче вирiс i змужнiв. І хоча це все ще був чотирнадцятирiчний хлопчак, Омелько щиро дивувався силi його рук i зовсiм не дитячому виразу обличчя. Вiдтодi, як козак з'явився на хуторi, малому стали нецiкавими iгри з однолiтками i навiть полювання на лисiв та диких кiз у навколишнiх лiсах. А одного разу вiн здивував Омелька запитанням, якого той забув уже й очiкувати: – Омельку, – запитав Іван, – а тi ляхи, з котрими ти бився, вони теж харцизи? Омелько знизав плечима. – Ляхи як ляхи. Для них я харциз, а тобi що? – вiн зовсiм не пам'ятав про ту розмову в причепi дiда Грицька, коли лежав там поранений. Та Іван одразу ж i нагадав: – Ти колись казав, що навчиш, чим зарадити, якщо пiдкоморiй не зарадить. Омелько гордовито пiдняв голову i поклав долоню на рукiв'я шаблi, що висiла при боцi. – Ти й сам знаеш вiдповiдь, Іване: шаблi на те й маемо, щоб себе боронити, волю свою та звичаi славнi. – Ну то навчи мене на шаблях битися. Так навчи, як нiхто не може! Омельковi залишилося лише розвести руками. – Я можу лише те, що можу. Але докладу всiх зусиль, щоб теж змiг i ти. Вiдтодi мало не кожного дня можна було iх бачити на високому березi Пiвденного Бугу. В час, коли ранкове сонце золотило верхiв'я недалеких берiз та ясенiв у гайку, коли лагiдний вiтерець шепотiв про щось з густими очеретами в плавнях, а цвiркуни у травах брали першi несмiливi ноти нового дня, у такий час збивали гострими носами сап'янцiв козаки ранкову запашну росу, пiдминали ногами жовтi сонечка кульбаб у шалених випадах та захистах. Вимахували швидкими i небезпечними блискавками шабель, сповнюючи прозоре повiтря дзвоном бойовоi крицi. Летiли, мов птахи, не вiдчуваючи землi пiд ногами, а нi втоми, нi тамування бойового завзяття. Іванко, як i тодi, пiд час навчання стрiльбi, виявися на диво здiбним, навiть талановитим учнем. Через кiлька мiсяцiв вiн уже досить вправно володiв шаблею, а коли пройшло пiвроку, Омелько бився з ним майже на рiвних, ледве встигаючи втирати пiт, що заливав йому очi. А головне, вiн бачив у поглядi хлопця вогник, рiшучiсть стати зверху будь-що, нехтуючи втомою, а деколи i болем. Іван не звертав уваги навiть на досить серйознi порiзи, якi неодмiнно з'являлися, коли учитель i учень входили в запал i рубалися на повну силу. Все ж, якщо бути правдивим, у повну силу бив один лише учень. Омелько завжди намагався стриматися, що було надзвичайно важкою справою, якщо брати до уваги необхiднiсть приховувати це вiд супротивника. При найменшiй пiдозрi на нечесну гру козака Іван просто стромляв лезо шаблi в дерен i застигав, мовчки з-пiд лоба зиркаючи на вчителя. Омелько тодi теж зупинявся, стирав рукавом з лоба струмочки поту, стягував з руки кiльчасту рукавицю, що iх мали для захисту на правицях, i запитував з посмiшкою: – Ну, що тепер? – Тебе ляхи теж берегли? – похмуро кидав Іван. – Івасю! У тебе он вся сорочка пошматована! – Пусте! – вперто вiдповiдав той. – Кров на плечi! – Я кажу: пусте! – Бiсiв ти сину, не можу я сильнiше. Чорти б тобi пельку затовкли, Хома невiруючий! – Можеш, я знаю. Ти мене шкодуеш! Урештi Омелько робив вигляд, що роздратований: – Ну начувайся ж, шибенику, ось я тобi!.. І знову летiли хижi леза в ранкових променях сонця, трiпотiли червонi китайчатi шаровари, гадюками вились довгi оселедцi на виголених i спiтнiлих головах. Били завзято, з криком i вiдтяжкою, по-молодецьки. День за днем, не дивлячись на погоду. Насолоджуючись вiдчуттям сили в молодих м'язах i блиском загостреноi крицi у своiй руцi… А восени, коли хлiба в полях давно було вже прибрано, а в мiстечках та мiстах пройшли гучнi ярмарки, коли холодний пронизливий вiтер хлюпотiв до берега темною водою, а з пустих i почорнiлих нив пахло землею, Омелько почав помiчати, що в нього вiдпала потреба грати з хлопцем у пiддавки. І хоч його карабела[16 - Карабела – один з типiв бойових шабель.] була, звичайно, важчою, нiж зброя, пiдiбрана пiд поки що слабшу руку Івана, неймовiрна, просто шалена швидкiсть хлопця пiд час фехтування вражала Омелька, котрий i сам славився як справжнiй рубака не лише у Вороновицi, а й у Брацлавi. Спочатку iнодi, а далi все частiше й частiше сорочка почала трiскатись на самому Омельковi. Тi хитрощi бою, що вiн з щирiстю вiдкрив малому Богуновi, набули у виконаннi того особливого почерку – швидкого, разючого, хижого, немов кидок змii. Козак не мiг нахвалитися Іваном, але тепер той, на вiдмiну вiд часiв, коли вчився володiти рушницею, сприймав всi похвальби насторожено, навiть з недовiрою. Вiн, як i належить справжньому майстровi, не вiдчував впевненостi у власнiй майстерностi. Тож знову i знову, до важкоi втоми повторював, вiдпрацьовуючи, кожен рух, навiть коли Омелько махав на нього рукою i йшов займатися своiми справами. – Нiчого, побачиш ще сам, що Омелько не останнiй у фехтуваннi, – сказав вiн якось Івановi. – А ти не гiрший. Не гiрший, нехай йому чорт! Ще пiдростеш, сили в руках наберешся… Ох i не заздрю я, Івасю, тому бовдуру, який рокiв так через п'ять схрестити з тобою шаблi надумае! Ой, не заздрю… VIII Перед самим днем святого Миколая, коли живописнi пагорби i долини Подiлля вкрились щiльною снiговою ковдрою, а широку стрiчку Пiвденного Бугу закував крижаним панциром лютий мороз, до Богунового хутора завiтали непроханi гостi. Був саме яскравий сонячний день, а час уже пiдходив до обiдньоi пори, коли у високу дубову браму хутора загупали. Мирон Охрiменко, який саме перебував на подвiр'i, неквапно пiдiйшов до брами. – Кого там ще чорти принесли?! – гукнув вiн на свiй звичний непривiтний манер. За частоколом хропли конi, неголосно перемовлялися кiлька голосiв. Досвiдчене козацьке вухо Охрiменка розрiзнило брязк залiзних обладункiв i шиплячi звуки, характернi для польськоi мови. За хвилину владний голос, плутаючи украiнськi i польськi слова, наказав: – Одчиняй, лайдаче! Єстем ротмiстр вiйська його милостi пана круля, пан Рудницький iз жовнежами пана старости. Одчиняй, аль-бо зламам! Мирон неквапно почухав потилицю. – Вас там стiльки панiв, що й не знаю, як дiяти… Ну зачекайте, мушу доповiсти своему пановi хорунжому, – якби Рудницький мiг бачити крiзь грубi дубовi дошки, вiн би помiтив глузливу посмiшку на вустах Мирона, якого розвеселила така офiцiйнiсть i багаторазове повторення слова «пан». Охрiменко, не поспiшаючи, пошкандибав углиб двору. Федiр Богун якраз був на стайнi. Переодягнувшись у простий селянський одяг, пiдбивав разом з кiлькома пiдсусiдками новими дошками пiдлогу в однiй з клiток на замiн перегнилоi. Вiн вислухав Мирона, струсив з одягу тирсу, почепив до очкура шаблю i попрямував до ворiт. За хорунжим, з мушкетом пiд пахвою, йшов Охрiменко. Без зайвих допитувань Богун зняв з брами колоду, яка правила за засувку, i широко розчинив ii, на кiлька крокiв вийшовши уперед, назустрiч прибулим. Перед ним, у сiдлах стомлених далекою дорогою коней, з бокiв i спин яких здiймалася хмаринками пара, сидiли десятеро панцирних драгунiв, одягнених у кiльчастi панцирi поверх синiх сукняних жупанiв та кудлатi шапки з овечого хутра. Попереду них, хвацько пiдперши правицею бiк, притримував гарячого вороного огира немолодий уже шляхтич, з велетенськими вусами на червоному вiд морозу i мальвазii обличчi. Лiву руку шляхтич мав на рукiв'i палаша. Боброва шапка, шитий золотом кармазин жупана, дорогi обладунки, вкритi пiдбитою ведмежим хутром киреею, золота й срiбна чеканка в рондику[17 - Рондик (заст.) – збруя бойового коня.] – все кричуще промовляло про визначнiсть i високе походження прибулого, але сам факт того, що його прислано вiд старости з десятком жовнiрiв задля якоiсь справи до сотенного хорунжого, мовив про зворотне. Не вагаючись, Федiр зарахував шляхтича до тих баских служак, якi у власних очах мають набагато бiльшу вагу, анiж у очах оточуючих. Рудницький, скривившись, немов побачив павука, подивився на благеньке вбрання Богуна. – Де е твiй пан? – запитав крiзь зуби. Богун знизав плечима i вказав пальцем вгору: – Там. Рудницький, не розумiючи, прослiдкував за напрямком, що йому вказували. На небi, окрiм високих бiлих хмарин, нiчого не було. За мить вiн вибухнув: – О, курррва!!! Пiдлий хлопе, ти як се смiеш?! Менi бардзо потрiбен козак Брацлавського полку Богун. Зараз бiжи по нього альбо скуштуеш канчукiв!.. О, дiво освенцона… – вiн скреготнув зубами i замовк. Богун спокiйно i твердо дивився в очi непроханому гостю. – Я i е Богун, хорунжий Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку, його королiвськоi милостi реестрового козацького вiйська, – вiдрекомендувався вiн офiцiйно. – Прошу до двору, я гостям завжди радий. А от канчуки прибережи, вашмость. Ми тут люди мирнi, його величностi вiрнi слуги… Але ти прибережи! Пiсля цих слiв, зробивши наголос на словi «прибережи», Федiр вiдiйшов убiк. Рудницький, а за ним i драгуни заiхали на широке подвiр'я, вiдгороджене вiд зовнiшнього свiту мiцним високим частоколом з кiлькома вежами. У вузьких отворах бiйниць на вежах, Рудницький з подивом помiтив блискучi стволи фальконетiв. Похмурi обличчя кiлькох козакiв, що вийшли назустрiч ляхам, полишивши своi справи, не вiщували для тих нiчого доброго. Рудницький одразу ж вiдчув себе не у своiй тарiлцi, хоча всiма силами намагався не видати свого збентеження. Тим часом Федiр пiдкликав Охрiменка. – Мироне, – дiловито наказав вiн, – розпорядись тут, щоб гостей прийняли, iхнiх коней доглянули та не гаючись подавали до столу. – Слухаю, пане хорунжий! – голосно, так, щоб добре чули прибулi, обiзвався козак. Зачувши таку мову, Рудницький дещо заспокоiвся i повернувся до Богуна. – Пан мае знати: я не мав намiру його образити, то е лише прикре непорозумiння. Якщо пан е шляхтичем, я можу проголосити йому своi вибачення. – Пусте, – схилив голову Богун. Рудницький зiскочив з коня i пiдступив до Федора. – Мам до пана листа вiд старости з дорученням заарештувати i доправити до Бару одного лотра, якого бачили тут минулого тижня. Богун посмiхнувся i з розумiнням у поглядi похитав головою. – Накази пана старости я завжди поважав… Але прошу до господи! Не годиться толкувати про справи на подвiр'i. Рудницькому залишилося тiльки погодитися. Проминувши сiни, зайшли до свiтлицi. Поляк байдуже ковзнув поглядом по нехитрому вбранню кiмнати, затримавши погляд на завiшенiй великим перським килимом стiнi. Там на кiлках висiла сила рiзноманiтноi холодноi та вогнепальноi зброi. Очi справжнього вояки на мить спалахнули i одразу ж згасли – справа, за якою вiн тут, безумовно, важливiша, анiж споглядання мушкетiв, аркебузiв та мечiв. – Прошу, сiдай, мосьпане, – вказав Богун на широку, застелену зеленим англiйським сукном лаву пiд вiкном. Сам сiв у свiй улюблений фотель навпроти. – Як пан вважае за краще – одразу до справи, чи, може, спочатку по келиху доброго меду? – запитав у Рудницького. Той рiшуче струснув головою. – То е вшистко едно! Але кубок меду ще нiколи не завадив бесiдi. – Розумна мова, – Федiр пiдвiвся i пiшов до чималоi, вкритоi майстерною рiзьбою скринi в кутку. Вiдкривши ляду, дiстав фляжку темного медового вина i двi срiбнi чарки. Мовчки поставив усе на стiл i налив чарки до краiв. – За здоров'я пана круля! – пафосно проголосив Рудницький, пiдхопивши свiй келих. – Нехай собi ходить здоровий, – байдужно погодився Богун. Обидва випили. – То е добже! – обтер своi величезнi вуса Рудницький. – Як скажеш, ясний пане, – знизав плечима Богун. – То яка справа привела до мого дому жовнiрiв пана старости? Рудницький одразу ж приховав мрiйливий вираз обличчя, що з'явився в нього пiсля першоi чарки, коротко змахнув головою i розстебнув на жупанi кiлька верхнiх гудзикiв. Витягнув з-за пазухи i подав Федору сувiй цупкого паперу. – Маеш листа пана старости. А якщо коротко, то бачили на твоему хуторi реблiзанта й бунтiвника, ворога Речi Посполитоi, заочно присудженого до четвертування в Галичинi, на Волинi i Подiллi. Бачили багато разiв, а востанне навiть минулого тижня. Федiр пильно подивився в очi поляковi. – Гм… не розумiю, за кого рiч? Я своiх людей нiби всiх знаю. Щоб бунтiвник… – вiн задумливо взяв зi столу фляжку i почав розливати мед, але одразу ж вилаявся: – Чорт забери! От бiсовi дiти! Не можуть налити з дiжi так, щоб не скаламутити! Вiн пiдхопив фляжку i попрямував до сiней. – Мироне! – крикнув у розчиненi дверi. Той одразу ж вiднайшовся. – Мироне, скажи, нехай доброго меду вцiдять, цей каламутний, – звелiв вiн так, щоб чув Рудницький, а потiм стиха добавив: – Омельковi передай, нехай носа на двiр не ткне, це по його душу. – Та немае його, з Іваном десь поiхали… – Добре… – Федiр хвилину зачекав. – Ну де вони там?! – Несу, пане, – почув нарештi голос парубка, який бiг, несучи бутель з медом. – Давай сюди. Мовчки повернувся до свiтлицi i наповнив келихи. Рудницький недовiрливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очi вiд задоволення – мед був дiйсно набагато кращим. – То пан не знае, за кого мова? – запитав вiн, пiдштовхуючи пусту чарку до бутля. Федiр налив ще по чарцi i зламав гербову печатку, розвертаючи лист. – Омелько Чорний? – мовив нарештi здивовано. – І що вiн накоiв? – Багато чого. Найголовнiше – грабунок майонтку пана Станiслава Конецпольського, коронного гетьмана Речi Посполитоi! – щоб посилити враження вiд сказаного, поляк пiднiс угору вказiвний палець. – Загинули кiлька родичiв гетьмана, пограбовано i спалено майна на сорок тисяч злотих. Тож не дивно, що пан гетьман волiв би на власнi очi побачити цього хлопа, про що й прохав пана старосту. Богун розвiв руками. – Боюсь, пане ротмiстре, у цiй справi я нiчим не зможу допомогти, як би не хотiв задовольнити бажання гетьмана. Чорний дiйсно був тут. Але знайшов свое господарство занедбаним, а його родичi повмирали. Тож вiн подався невiдомо куди. Я й не затримував. Цей козак виписаний з вiйськового реестру, отже, мене його доля не цiкавить. Рудницький спохмурнiв i вiдставив келих. – Але пан мае знати: то е реблiзант! Спiльно з татарами, ворогами Єзуса та Хреста освенцоного, вiн обагрив руки кров'ю християн. Якщо пан допоможе упiймати сего янцихреста, вiн зробить справу, вельми бажану Богом. – Я розумiю, пане Рудницький, але не спроможний допомогти. Омелька Чорного немае на хуторi, i мiсцезнаходження його менi невiдомо. – Як багато часу вiн вiдсутнiй, проше пана? – Близько двох тижнiв. – Пся крев! – голос Рудницького став зверхнiм, навiть загрозливим. – Пан мае знати ще й таку рiч, що приховування карного злочинця теж потягне за собою вiдповiдальнiсть, i чималеньку. Богун добавив у голос металу: – Я повторюю, тут ви його не знайдете! На хвилину запанувала гнiтюча мовчанка, потiм Рудницький розв'язно вiдкинувся, спираючись спиною на пiдвiконня. – Добже! Бардзо добже, – на обличчi в нього сяяла посмiшка, хоча очi палали невгамовною люттю. – Маю вам сказати, що, окрiм сказаного ранiше, е ще деякi мотиви для того, аби спробувати пригадати, де Чорний. – І в чому вони покладаються? – Наприклад, у тому, що пан староста зацiкавлений надмiрно в арештi злочинця i як результат цього – в прихильностi коронного гетьмана. Напевне, тому вiн просив вам передати, що ви все ще знаходитесь у судовiй тяжбi з паном Замойським з питань належностi грунтiв, на яких побудовано ваш майонтек. – Я добре пам'ятаю про цi обставини, – прикрив очi Богун. – Тож? – Пане Рудницький, хочу сказати вам: я свято вiрю в закон, суд i Рiч Посполиту, тож даремно лякаете. – Ви впевненi? Богун витримав палаючий погляд. – Так, я цiлком впевнений, – твердо мовив вiн. Обидва встали. – Що ж, обiд готовий. Запрошую пана ротмiстра покуштувати, чим Бог надiлив. – Дзенькую, – повним презирства голосом вiдповiв Рудницький. – Скоро пан не буде мати можливостi приймати шляхетних гостей, тож iз задоволенням наостанок складу йому компанiю. Рушили до великоi свiтлицi, де, за наказом Богуна, було приготовано справжнiй бенкет. Рудницький лютував. Вiн, хоча й намагався виглядати спокiйним та насмiшливим, з великими зусиллями тамував злiсть i розчарування, адже мав своi дивiденди в разi успiшного виконання особистого прохання коронного гетьмана. Отже, тепер, пiсля того, як Богун вiдмовив посприяти, поляк вирiшив не лише викласти все старостi в необхiдному свiтлi, а й самому всiма силами сприяти негайному покаранню цього нахабного реестровика, який став на завадi його планам. Хоча, якби пан Рудницький пильнiше вивчив справу, за яку вирiшив взятися, у нього неодмiнно поменшало б ентузiазму i надiй на швидку помсту. Усе вiдбулося на початку жовтня 1626 року, рiвно через рiк пiсля нещасливоi для козакiв Курукiвськоi битви, коли один з кандидатiв на ханський престол, Нуреддiн-салтан, напав на центральноукраiнськi землi з багатотисячною ордою кримських i буджацьких татар. Пройшовши за якi-небудь два днi степи Дикого Поля, вiн став кошем пiд стiнами Бiлоi Церкви. Новопризначений рейментар коронних вiйськ на територii Украiни Стефан Хмелецький, який до недавнього часу обiймав посаду хорунжого Брацлавського воеводи i лише мiсяць тому прийняв командування, спiшно вирушив назустрiч Нуреддiну з двома тисячами кварцяного вiйська i кiлькома надвiрними хоругвами Томаша Замойського. Того самого, з яким тепер був у тяжбi Богун. Хмелецький стрiмко просувався до Бiлоi Церкви, одночасно вирядивши гiнцiв до реестрового козацького гетьмана Михайла Дорошенка, з наказом приеднуватись до нього, що Дорошенко, не гаючись, i зробив. Шiсть тисяч козакiв, все, що залишилося вiд вiйська пiсля Курукiвськоi угоди, скоро приеднали своi хоругви до штандартiв Хмелецького, спiльно з ним форсували Рось i пiдступили пiд татарський кiш. Доля була неприхильною до Нуреддiн-салтана. Побачивши авангард польського вiйська, вiн сприйняв його за основнi сили i, з огляду на, як йому здалося, невелику кiлькiсть ворожого вiйська, кинув у бiй своiх вершникiв, усупереч традицiйнiй татарськiй тактицi приймати бiй у кошi. Помилку було з'ясовано досить швидко – регiменти Хмелецького, що iх на деякий час затримав напiвзруйнований вал стародавнього, побудованого ще Ярославом Мудрим, Юр'ева, почали швидко пiдходити й оточувати орду. На додаток розпочалася сильна злива, розмочивши тятиви на луках i порох на пановках, тож дуже скоро зчинилася кривава рукопашна битва – татарське лихо i козацька слава. Саме тодi Вороновицька сотня Брацлавського полку опинилася серед почту Хмелецького, який кинувся в битву в перших лавах. Сп'янiлий вiд пiснi мечiв рейментар усе далi й далi врубувався у ворожi натовпи, не помiчаючи, що залишив позаду хоругву крилатоi гусарii, на чолi якоi починав битву. Не бачив навiть, що ординцi навмисне почали пiддаватися, одночасно вiдсiкаючи його i ще кiлькох товаришiв вiд решти гусарii. Та оказiя неодмiнно мала закiнчитись полоном Хмелецького, тому що викуп за такого бранця, в разi його захоплення, мiг би виправдати татарам значнi жертви. І якби не втручання пiвсотнi козакiв пiд приводом сотенного хорунжого Богуна, так напевне i сталося б. Козаки на власнi груди прийняли всю лють ординцiв i вистояли-таки, дочекавшись пiдмоги, самi серед кiлькатисячного ворожого вiйська. А пiсля розгрому татар Федора покликали до шатра Хмелецького. До оксамитового мiшечка iз золотими i коштовноi турецькоi шаблi приеднався щирий потиск руки Хмелецького та його завiряння: – Вiд цього дня, шляхетний лицарю, знай: я завдячую тобi власним життям та волею i завжди радий бачити тебе у своему домi. Якщо якiсь негаразди псуватимуть твое життя, ти лише дай знати, i я докладу всiх можливих зусиль, щоб повернути свiй борг. Жалкую лишень, що не всi в сеймi розумiють: сила i гонор Речi Посполитоi багато в чому лежать на мужнiх плечах подiбних до тебе воiнiв… Отже, тепер вороновицький хорунжий не був беззахисним перед Рудницьким i його сюзеренами. І хоч скрипiв зубами вiд думки, що мусить йти на поклон до ляхiв, усе ж тепер Федiр мав змогу дiяти супроти своiх здирникiв iхньою зброею… Через двi години, не дивлячись на близьку нiч i темряву, котру та мала принести, Рудницький, захмелiлий i спокiйний, виiздив з хутора на чолi свого невеличкого загону. Ночувати вiн мав у Кальнику, але до того йому ще дещо належало зробити. Цей дурний схизмат намислив собi, що дiзнатися про потрiбне можливо лише користуючись його прихильнiстю! Свята простодушнiсть. Хiба вiн, Рудницький, виходець з бiдноi околичноi шляхти, яка в рiдному Самборi мало чим вiдрiзняеться вiд пiдлих хлопiв, змiг би досягти всього, що мае, якби виконував усi покладенi на нього завдання, покладаючись лише на господарське слово? Звичайно, нi. Але ж Богун не едина людина на хуторi! Тож за допомогою Дiви Марii все може пiти на краще, а тодi можна й просити пана старосту, щоб згадав у присутностi коронного гетьмана iм'я того, хто посприяв, аби ясновельможний мiг задовольнити свою жадобу помсти. А там хто знае! Адже фортуна – то цiлком непередбачувана кобета! Тим часом назустрiч польському загону, в напрямку хутора, iхали, безтурботно розмовляючи, двое вершникiв. У вечiрнiй тишi на сотню крокiв лунав хрускiт пiдталого за день i тепер замерзаючого снiгу, брязкiт збруi i голоси. – А от ще шпага, Омельку, шпага! Хiба не добра зброя? – Mo' кому й добра, – знизав плечима Омелько i потер кожушаною рукавицею знiвеченого носа. – Зимно, у бiса та його неньки! – Нi, ти поглянь, – не вгавав Іван, – от вона хоч i легенька… Але, головне, ii швидкiсть. А вiдстань, на яку можна дiстати! Це ж у випадi… – Іван примружившись пiдрахував, – пiвтора сажнi, нiяк не менше! – То й що? – Як що? – Та хоч i три сажнi. А як на супротивниковi панцир? – Ну… – Ось тобi й ну! Шпага е колючою зброею. Нею мусиш вишукувати слабкi мiсця в захистi супротивника, а на це не завжди маеш час, це – по-перше. Далi: пiд час комонноi сутички багато в чому вона поступаеться шаблi, це – по-друге. А якщо вражений противник у гарячцi бою по лезу до тебе кинеться, чим спиниш? А ти як думав, i таке бувае! Тут сила потрiбна, щоб спинити. Шабелька, вона як жiночка, ii кохати потрiбно, голубити, а ти – шпага! От скажи, як мислиш, чому в шаблi лезо загнуте? – Не знаю, – зiтхнувши зiзнався Іван. – А тому, голубе, що коли рiжуча поверхня завернута по колу, кожна ii п'ядь рiже, як двi п'ядi прямого леза. Ось i виходить: сила i разючiсть, як у справжньоi бастарди,[18 - Бастарда, або «меч у пiвтори руки» – меч з прямим довгим лезом, удари яким наносили як однiею, так i двома руками.] а вага вдвiчi менша – звiдси й швидкiсть. Іван деякий час iхав мовчки, потiм ще раз зiтхнув. – Ти так багато знаеш, Омельку. Менi стiльки за все життя не пiзнати… Омелько у вiдповiдь посмiхнувся: – За те не журись. За такою наукою в Сiч iдуть. Там, серед братчикiв, швидко опануеш, як Аз та Буки. – А ти ось на Сiчi був, розкажи, як там воно? – Добре там Іване, вiльно. За таке життя що хоч вiддаси, хоч душу Боговi. Там козак – усе! Сьогоднi пан, а назавтра може й пропав, але навiть не це головне. Розумiеш, там людину видно наскрiзь, що воно за одно. Тому справжньому лицаревi там просто i добре жити. – А-a, – протягнув Іван, хоч i зрозумiв не все зi сказаного, – а чому ж ти тодi на Сiчi не залишився? – Я? – Омелько всмiхнувся i дiстав зi шлика люльку. – Щоб постiйно там жити, то я не здатен. Занадто жiноцтво полюбляю. А так, у похiд, то воно нiколи не пiзно. Сiчова брама завжди вiдчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навеснi й подамся, на морi козацького щастя спробувати. – А мене вiзьмеш? – очi Івана аж засвiтилися. – Не зарано? – Нi! – Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде. Плечi в Івана опустилися. – Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю i все, що панотець загадають, а вiн все одно не задоволений… – Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твiй час. Раптом, перериваючи розмову, з чагарникiв, що росли обабiч дороги, з трiском i хмарками снiговоi куряви вихопилася i побiгла навперейми вершникам темна постать. – Тпр-ру! – натягнув Омелько повiд наляканого коня, одночасно вихоплюючи iз сiдельноi кобури пiстолет. – А я зараз якомусь дурневi як шмальну! – Не стрiляйте! Дядьку Омельку, не стрiляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впiзнали молодшого сина Охрiменка – дванадцятирiчного Миколку. – Ти чого кидаешся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько. – Мене батько послали, – тремтячим вiд холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тiкати вам потрiбно, дядьку Омельку! – Це ж ще чому? – Ляхи за вами приiздили. Я сам чув, як жовнiри мовили, що лиш упiймають, так одразу ж на палю i посадовлять. Омелько пошкрябав пальцями кiлька днiв неголену щоку. – Так ось… Ну що ж, зачекаемо, доки поiдуть. – Не можна! Нiяк не можна! Тато казали: на хуторi iуда е. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблi битися поiхали, зараз, певно, навперейми поспiшають. – Отакоi! – Омелько подивився на Івана. Іван повiльно похитав головою. – Не дивись так… Чуеш?! Не дивись, Омельку! Це не мiг зробити батько. – Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди. Іван торкнув острогами коня i за мить зрiвнявся з Омельком. Той похапцем пiймав його голову i притис до грудей. – Прощавай, брате. Видно, доля по-своему покладае, мушу ранiше, анiж планував, на Низ податися. Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять рокiв не повернуся i звiстки не матимете, все мое майно за тобою. Бiля хати, пiд сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько рiзко вiдсторонив Івана. – Давай iдь. Будуть запитувати, скажи: вiн щойно почув, як хтось наближуеться, i утiк. – Омелько! – ошелешений усiм, що вiдбувалося, Іван учепився тому в жупан i не вiдпускав. – Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом Іванового коня так, що той скочив на кiлька крокiв i захропiв. – Не стiй, малий! Бог дасть, побачимося! І вiн не гаючись повернув коня i почвалав у густiючi сутiнки. Краем ока Іван побачив, як Охрiменкiв Миколка прожогом кинувся до чагарникiв, з яких так несподiвано з'явився хвилину тому. Зiтхнув. Далеко попереду, наближаючись, чувся стукiт копит загону Рудницького. Рiшуче смикнув Іван за повiд, спрямовуючи коня назустрiч жовнiрам баским клусом. Незабаром, за пагорбом, побачив iх самих – ляхи iхали по двое в ряд, високо здiйнявши у вечiрне небо темнi ратища списiв. У нiс усе ще били гiркi пахощi тютюну, пороху та фарбованого сукна, що iх вiдчув, ткнувшись обличчям в Омелькового жупана, а у вухах дзвенiло оте: «прощавай, брате!». Сам того не розумiючи, Омелько вперше говорив з ним не як старший з молодшим, а як побратим. Слiз не було. Була лише злiсть та рiшучiсть. – Анi руш! – почув Іван брутальний голос, як тiльки порiвнявся з поляками. Вiн мовчки притримав коня. Скоро до нього пiд'iхав багато вбраний шляхтич. – Ти естиш Іван Богун? – Так. – Де Омелько Чорний? – Не знаю. Шляхтич роздратовано схопився за батiг. – Скурв'яче колiно! Кажи негайно, iнакше я тебе, лотра, примушу це зробити! – Я не знаю! – уперто повторив Іван. – Добже! То е добже! – хижо осмiхнувся Рудницький i оперезав хлопця батогом. З несподiванки Іван ледве втримався в сiдлi. Кров раптово вдарила йому в голову, i вiн з криком обурення вихопив з пiхов шабельку. – Пся крев! Це стае навiть цiкавим. У сих скажених псiв козакiв скаженi навiть цуценята! – засмiявся Рудницький i повернувся до одного з шеренгових. – Януше, полоскочи його списом. Тiльки так, щоб вiн ще деякий час мiг говорити. Януш – дебелий жовнiр у вкритих памороззю обладунках, схилив спис i почав наближатися. Іван заворожено дивився на спрямовану в його груди рихву, але не торкався з мiсця. Лише мiцнiше стискав рукiв'я шаблi. І в цю мить оглушливо та несподiвано для всiх ударив мушкетний пострiл. Рудницький, не встигнувши навiть кавкнути, полетiв з коня. Швидко, моторошно, наче мiшок. Іван блискавично повернув голову в бiк, звiдки почув пострiл. Не далi, як за сорок крокiв, за рiдким кущиком верболозу Омелько закладав за спину мушкет. – Гей, собаки! Чи ви не по мою душу?! – i вiн щосили уперiщив коня. – Ловiть! За хвилину бiля Івана залишився лише кiнь невдахи Рудницького i вiн сам, ногою заплутавшись у стременах, з широко розкритими невидющими очима i темною плямою на лобi. Іван неспiшно торкнув коня, об'iхав розпростерте на землi тiло i подався до хутора. Сутiнки приховували посмiшку на його обличчi. Вiн не мав сумнiвiв – Омелька iм нiзащо не нагнати. Колесо долi стрiмко пiдхоплювало Івана, i вiн вiдчував: золота пора дитинства залишаеться позаду. А попереду… Один Бог знав, що чекае його попереду. Роздiл II І Терпкий, сповнений ароматами перегрiтого степу вiтерець розчiсував неслухняну тирсу, утворюючи в нiй важкi темно-зеленi хвилi. Звiдкiлясь з височини подавав свiй пронизливий голос сокiл, якому вторив безтурботними переливами життерадiсний жайворонок. Сонце, не дивлячись на те, що наблизилося вже до заходу, все ще вiдчутно припiкало. Козацькi конi, немов човни, якi неквапно прорiзають рiчковi хвилi, розтинали могутнiми грудьми море степових трав. Одразу ж за вершниками трави знову змикалися, чим доповнювали подiбнiсть до безмежних морських просторiв. Далеко на обрii, вкрита iмлою вiдстанi, застигла, немов острiв серед океану, одинока могила. Нiмий свiдок столiть, що пропливли над нею, майже не змiнюючи вигляду ii урочистоi непорушностi над степом. А степ жив. Гелготав, шипiв, цвiрiнчав i ревiв з рiзних сторiн на прибульцiв, якi мали нахабнiсть тривожити його спокiй. Мало не щохвилини з-пiд кiнських копит вистрибували курiпки, зайцi та лиси. Стрiмко пiрнала у трави вигрiта на сонцi гадюка, важко пiдiймала свое тiло в повiтря невправна дрохва. Час вiд часу, лякаючи коней, десь здалеку долинало густе басовите ревiння чи то тура, чи то казкового полоза – змiя, який, згiдно з чутками, мiг розчавити, опутавши мiцними кiльцями, вершника разом з конем. Але на обрii не виникало жодного руху, лише одвiчнi хвилi у високих травах. Надвечiр пласка немов стiл рiвнина почала виказувати невидимi здалеку зморшки мiсцевостi, дорога нарештi пiшла похило донизу, i за пiвгодини невеличка кавалькада вершникiв почала збiгати стрiмким схилом глибокоi балки. Утворена природою схованка серед степу мала продовгастий перетин, була близько версти завдовжки i не бiльше пiвтораста крокiв завширшки. На порослому кущами верболозу i шипшини сподовi балки виблискувала у променях вечiрнього сонця невеличка калюжка-озерце, один берег якого був вкритий очеретом та паростками запашного татариння, а другий, дещо вищий, смарагдовим килимом невисокоi трави. Там розкинули над плесом своi могутнi крони три кiлькасотрiчних дуби. До них i спрямували коней потомленi мандрiвники. Зiйшли в затiнку дерев з коней i повели змучених спрагою тварин до води. Конi пили довго, грузнучи переднiми ногами в намулi, стригли вухами, вiдганяючи настирливу комашню, що хмарами здiйнялася з очеретiв i миттю налетiла на них, як на безкоштовний бенкет. Іван Богун, насолоджуючись тихою красою краевидiв, пройшовся берегом. Окрiм того, що мiсцина була на диво живописною, а сонце сiдало i забирало за собою спеку, вiн уперше за цiлий день змiг розiм'яти затерплi вiд верховоi iзди ноги, тож вiдчуття землi пiд ногами поповнювало лiричний настрiй юнака. Ще зранку вiн був у Чигиринi, а тепер ось воно – Дике Поле! Таемниче i безмежне, величне i вкрите козацькою славою. Скiльки ж чувано про нього, скiльки разiв бачене воно в юнацьких мрiях та снах… Невеличкий загiн охочих – лише шiсть вершникiв, пiдiбрався в шинку пiд Замковою горою в Чигиринi ще кiлька днiв тому. Пристав до них i Іван, зачув-бо: на Сiч подорожують. Вiд тiеi пори Іван мiсця собi не знаходив, хотiв не гаючись вирушати, та де там! Ватагу очолили двое спритних, але не дуже поспiшливих запорожцiв – Кiндрат Макогiн та Васюк Зоря. М'яко кажучи – непоспiшливих. До них приеднався iеромонах Інокентiй, якого архiмандрит самоi Киево-Печерськоi лаври особисто рукоположив на посаду попа сiчовоi церкви Святоi Покрови, йдучи назустрiч проханням запорожцiв, якi на той час залишилися без панотця. Четвертим прибився обдертий гультiпака на iм'я Мiсюрка. Його кiнь у досить недешевому рондику i оксамитовий гаман, повний щирого золота, зовсiм не гармонували з довгим скуйовдженим волоссям, подертою свитиною i босими зашкарублими п'ятами. Але нiхто не запитував, звiдкiля в Мiсюрки такi грошi. Досвiдченi розумiли i тому не питали, недосвiдченi знизували плечима. До цих недосвiдчених вiдносилися Іван Богун i Данило Нечай – випускник Киiвськоi бурси, який одразу ж пiсля виходу за ворота братськоi школи пропив усi книжки, вимiняв рясу на каптан i подався на Запорiжжя. Познайомилися, як уже вiдомо, у шинку. Богун сидiв бiля крихiтного вiконця, за почорнiлим вiд часу i тисяч рукавiв столом i iв, запиваючи пивом, смажену зайчатину, коли вперше зустрiвся з майбутнiми попутниками. Не дивлячись на обiдню пору, в шинку було малолюдно. Окрiм нього i гучноi компанii в кутку, не було жодноi людини. П'ятеро його майбутнiх попутникiв гуляли по-козацьки. – Гершко, жиде, а йди-но сюди! – мовив дiловито один з них. Гершко – огрядний представник нацii шинкарiв та орендарiв, з довгими смолянистими пейсами, зодягнений у широчезну брудну опанчу i мащенi гусячим жиром чоботи, запопадливо наблизився до козакiв. Маснi губи пiд його орлиним носом розповзлись у догiдливiй посмiшцi. – Що пан мае до мене? Я таки маю для пана все, що той забажае! – Тю! Та невж-же? – язик козака, який говорив (Васюк Зоря), помiтно виходив з покори господарю. Другий запорожець (Кiндрат Макогiн), пiдняв голову зi столу, де вже деякий час вiдпочивав, i навiв очi на шинкаря. – Т-треба б пейси йому повисмикувати. – Зачекай, – пiдняв руку Васюк. – Гершко! Дай горiлки. В нас панотець тверезий. Інокентiй, що теж добряче сп'янiв, вiдчайдушно замахав руками: – Од диявола сiе! Геть, христопродавцю, я бiльше пити не буду! Але Васюк не вгавав: – Ну то бурсак вип'е чи он пан Мiсюрка. Мiсюрка одним духом вихилив усе, що залишалося в його об'емистому коряку. – К бiсу твою брагу! Меду давай, кращого! Золотом плачу! Гершко iз сумнiвом подивився на «пана Мiсюрку». Той недбало витяг з кишенi цехiна[19 - Цехiн – старовинна iталiйська золота монета] i пожбурив ним у шинкаря. – Тримай. Макогiн повiльно пiднявся. – Таки повисмикую. Васюк Зоря недбало вiдмахнувся, i Кiндрат знову впав на лаву. Позiхнув. – Потiм висмикаю. Бурсак Нечай мовчки палив люльку, пiдсмiюючись з п'яноi розмови. За хвилину на столi стояла величенька сулiя меду. Вiн, зiтхнувши, подивився на неi, потiм на присутнiх за столом i нарештi кинув погляд на Івана. – Рятуй, чоловiче, – посмiхнувся вiн до Богуна. – Самi не подужаемо. – Точно! – погодився Зоря. – А ходи-но до нас, хлопче, сидиш там сам… Двiчi Іван себе запрошувати не примусив. За тиждень подорожi на самотi вiн був радий хоч якому-небудь товариству, але, головне, там були справжнi запорожцi! І його кликали до них за стiл, як рiвного до рiвних! Скоро невiдомо-звiдки з'явилися музики, в яких Макогiн жбурнув жменею срiбла, i гулянка покотилася, набираючи оберти. Тодi й домовилися вирушати на Сiч разом, перед сходом сонця… Сонце стояло досить високо, коли Іван прокинувся i вiдчув, що знаходиться в соломi, маючи перед очима якiсь скрiпленi мiж собою бруси грубо обтесаного дерева i вкритi пилом та добряче утоптанi чоботи. Над чобiтьми починалися холошi мащених дьогтем шаровар i поли розхристаного каптана. Що було вище, заважав розгледiти оберемок соломи, але з-пiд нього лунало таке могутне хропiння, яке наводило на думку про присутнiсть там когось з вчорашнiх знайомцiв. Вiд спраги, здавалося, злиплося все нутро. Нарiкаючи, Іван вилiз iз соломи i лише тепер помiтив, що вiн знаходився на великому возi, до половини закиданому соломою. На зеленiй ковдрi трави поряд покотом спали Нечай з Макогоном, а з-пiд воза стирчали ноги iеромонаха. Іван озирнувся навкруги. Поблизу, крокiв за тридцять вiд нього, знаходився колодязь. Поряд з ним у дерев'яному жолобi таляпалися, крекчучи, качки, а на чорному вiд часу i дощiв зрубi стояло воно! Вiдро! Вiдро з прохолодною водою, яка скапувала з дощок зрубу в невисоку кропиву унизу. З насолодою Богун напився з вiдра, а решту води, перевернувши, вихилив собi на голову. Це принесло нi з чим не зрiвняне полегшення. Зiтхнувши, подивився на небо – до пiвдня залишалося не бiльше години. Коли Іван повернувся до воза, картина там дещо змiнилася. Інокентiй стояв на землi, клав хрести, бурмотiв i витягував з бороди солому. Кiндрат Макогiн, стоячи поряд, порпався в кишенях. Нарештi нашкрябав кiлька мiдякiв. Зiтхнувши, вкинув назад. – Що за вiз? – запитав вiн невiдомо в кого. – Мiсюрка вчора купив, – вiдповiв йому хрипким голосом Васюк Зоря. – На бiса? – У нього спитай, вiн його тобi подарував. – Менi? – недовiрливо ткнув себе у груди Макогiн. – Атож. Макогiн повернувся i покрокував до шинку. – Гершко! Гершко, жидiвська твоя душа! А купи вiз, чуеш… Решту дня Інокентiй разом з Іваном проходили мiстом. На другий день з'явився Мiсюрка. У лундишевому[20 - Лундиш – тонка шерстяна тканина, котру почали виробляти у шведському мiстi Лунда.] каптанi, з пiдбитим оком i повним гаманом. Іван, Інокентiй та Нечай пiшли купатися та прати одяг до великого ставу за Замковою горою… Коли нарештi виiздили четвертого дня, на Мiсюрцi вже не було лундишевого каптана. Свiтили латаними сорочками й обидва запорожцi… II Багаття трiскотiло, весело споживаючи сухий хмиз, у казанку сходила бiлою пiною тетеря,[21 - Тетеря – страва, яка являла собою зварену на квасу житню муку.] а неподалiк похропували, пасучись, спутанi конi. Запорожцi безжурно потягували люльки i очiкували на вечерю. До гурту мовчки пiдiйшов Нечай i висипав iз сорочки кiлькадесят величезних ракiв. Заходився натягувати шаровари. – Дивно сiе, – озвався iеромонах, – столь крихiтне плесо водяне, акi калюжа на весняному шляху, а скiльки в нiй тварi Божоi плодиться! Благодатний се край, воiстину благодатний! – Це ще що, отче, тут у нас сила рiзноi звiрини водиться. А що вже у плавнях! А у Днiпрi! Сам от осетра руками упiймав, то трое не могли на берег виволокти. iй-бо не брешу! Конем зачiпляли, – вiдповiв йому Васюк Зоря. – Еге ж, благодатний край, – повторив ще раз Інокентiй, – а все ж пустиня. Немае тут людини, не проживае. Стогне душа православна пiд п'ятою римськоi церкви, взивае до Бога всяк сущий, а сюди не поверне стопи своi. Проклято в обителi сiй. – Дике Поле… – дивлячись на танцюючi язики полум'я, протягнув Макогiн. – Чому проклято, отче? – не зрозумiв Іван. – Та нiчого воно не проклято! – вiдмахнувся Васюк. – Ось лише татарва клята. Так i чигають iроди. Ну нiчого, ще подивимося… Вони й зараз не так вiльно себе тут почувають, як ранiше. Бувало, дiд розповiдав, табуни своi у цих степах випасали. Тепер вже зась. А коли-небудь так погонимо, що й за Перекоп носа не поткнуть. – А на бiса? – обiзвався Мiсюрка. – Щоб пани своi фiльварки тут заклали i ярмо тобi на шию натягли?! – Менi? – Васюк заклав оселедця за вухо. – Заслиняться! – Магометанин есть суть од диявола, ворога людського, – пiдняв палець угору Інокентiй, – брань з ним мае чинити всяк православний, iже архангели з бiсами i тьмою брань чинять. – А тобi, пане Мiсюрко, бачу, мiцно пани смальцю за обшивку залили, – зиркнув на Мiсюрку мовчазний Макогiн. – Усяко бувало. Дасть Бог, поквитаюсь. – На те й вона, Сiч-матiнка, – вишкiрився Васюк Зоря. – А татари, ти вже вибач, панотче, – провадив далi Макогiн, – часом не гiршi за братiв-християн. – Богохульствует! – отець Інокентiй грiзно подивився на Кiндрата. – Це як хто бачить, – не здавався Макогiн, – тiльки з ними часом легше порозумiтися, анiж з ляхами. Я от вiсiм рокiв коронi служив, за них, собак, груди пiдставляв, а яка за те дяка? Виписали з реестру, i дiло з кiнцем. Іди, козаче, пiд пана… Дзуськи! Іван насторожився. – Ти в якому полку служив, Кiндрате? – запитав вiн трохи згодом. – У Брацлавському, тобi що? – У Брацлавському! – зрадiв Богун. – Може, знаеш такого – Омелько Чорний? Вiн Вороновицькоi сотнi був козак. Уже п'ять рокiв, як до вас на Низ подався, i нi слуху нi духу. – Омелько Чорний? – Макогiн замислився. – Нi, не чув. За п'ять рокiв багато води стекло, може, й загинув де… Ти не чув, Васюк? – Нi, – озвався той. – У нас, хлопче, п'ять рокiв – великий шмат часу. Он гетьманiв одних скiльки помiнялося, кошових… Бувае, часом через кiлька мiсяцiв на Сiч повернешся, глипаеш – через одного незнайомi. Слава, вона крiвцю полюбляе. Іван мовчав. Вiрити в те, що Омелько загинув, йому не хотiлося. Тодi чому ж пропав, чому жодноi звiстки не подав за стiльки часу? Для юнака, яким був Іван, п'ять рокiв вважалися надзвичайно великим термiном. Але все ж вiдсутнiсть звiсток вiд козака була цiлком зрозумiлою. Ляхи мало вiд лютi не луснули, коли вiн утiк, застреливши шляхтича. Вiдстояти хутiр для Федора Богуна тодi коштувало неймовiрних зусиль, безкiнечних подорожей до Кальника i Брацлава, та багатьох нових сивин. Допомогло, урештi-решт, лише заступництво Стефана Хмелецького. Цей благородний чоловiк i справжнiй шляхтич цiнував своiх пiдлеглих за мужнiсть, силу духу i вiйськову майстернiсть, а не за польське походження i католицьке вiросповiдання. Вiн добре пам'ятав Бiлоцеркiвську битву, хорунжого Богуна та його вiдданiсть. Тож без зайвих запитань взявся владнати справу iз Замойським, i скоро все було вирiшено. На деякий час старостинськi посiпаки забули дорогу до Богунового хутора. Але про Омелька не забували. Розпитували по околицях, по мiстечках та селах. Так, мовляв, i так, чи нiде не з'являвся бува козак з розрубаним колись носом, рубцями вiд опiкiв на шиi та без одного вуха. Добрi люди розповiдали про тi розпитування Богуновi, тож вiн про все знав. А от зрадника на хуторi так i не знайшли. Скiльки не придивлялися Богун з Охрiменком до навколишнiх, так i не могли зрозумiти, хто пiдказав тодi Рудницькому, де шукати Омелька. Врештi махнули рукою, Бог скарае… Коли Івановi виповнилося дев'ятнадцять, Федiр благословив сина, вивiв зi стайнi найкращого жеребця, зняв зi стiни коштовну турецьку шаблю, укритий срiбною чеканкою англiйський мушкет i пару пiстолетiв, сказавши такi слова: – Як мiг, доглядав я тебе, Іване. Чому змiг, навчив. Настала пора на Сiч тобi вирушати, науки та слави козацькоi добувати. Знай: сила та воля або мед п'е, або кайдани тре. Дивись тепер сам, як по правдi на свiтi жити. Дасть Бог – повернешся славним лицарем, а нi… На все Божа воля. Яким шляхом пройшов я, такий уготовано i тобi. III На шостий день подорожi безмежними просторами запорiзьких вольностей мандрiвники нарештi наблизилися до долини, серед якоi нiс своi води Днiпро. Ще за кiлька верст з верхiвки безiменноi могили побачили широку, порiзану затонами i островами стрiчку древнього Славути-Борисфена. Там, у далечинi, лежав укритий iмлою острiв Томакiвка, за ним, нижче по течii, трохи менший – Бучки. А праворуч, закрита поки що вiд мандрiвникiв високими очеретами плавнiв, мала знаходитися Сiч. У той час козацька столиця стояла на правому березi Днiпра, в урочищi Микитин Рiг. Як казковий Фенiкс, палала вона багато разiв до цiеi пори i пiзнiше. І повставала iз згарищ. Хортиця, Томакiвка, Базавлук, Микитин Рiг, Чортомлик, Пiдпiльна… Де тепер ти, славо козацька? Довго гуляла степами, била татар, лякала туркiв, пускала лядськоi кровi. Викохала Хмельницького, застогнала вiд кривавих пазурiв Петра i сконала, добита Катериною. Але й тодi не скiнчилася наруга! Прийшли iншi, розкопали могили, розмили кiстки козацькi струменями днiпрогесiв. Навiть велич Днiпрових порогiв утопили у водi, як топили в кровi найменшi натяки на здоровий глузд. І дiйшов до нас, прапотомкiв, лише сiрий та безликий Нiкополь, у якому вже мало хто й знае, що жие там, де колись стояла славна Микитинорiзька Сiч… Конi, вiдчувши близький вiдпочинок, пiшли дещо жвавiше. Змiнилися i краевиди. Позаду залишилися безлюднi версти Дикого Поля. То тут то там можна було помiтити людей або ознаки iхньоi присутностi. Широкими дiлянками лежали викошенi на сiно трави, розходилися врiзнобiч битi дороги та стежки. Невеликими табунцями паслися конi, чути було спiв та голоси. Дорогою мандрiвники обiгнали десяток важких возiв ущерть завантажених мiшками з мукою i вкритих просмоленою парусиною. Назустрiч пройшов обоз, вiд якого в носi залоскотало приемно та смачно – на сотнi крокiв понесло запахом копченоi риби. Круторогi трудяги-воли хоч i повiльно, але без натуги волокли вози на кованих подвiйною залiзною шиною колесах. На возах поверх парусини лежали бронзовi вiд загару запорожцi, одягненi в самi лишень шаровари, з довгими, немов змii, оселедцями на голених головах. Здалеку почулася стрiлянина. – Або навчаються, або гуляють, – флегматично помiтив Зоря. Козаки на возах не повели i вухом. Проiхали ще пiвгодини. Назустрiч почали з'являтися пiшоходи. Неквапно йшли вони у своiх справах по двое, по трое або одинаками. Івана дивувало те, що на нього i решту подорожнiх нiхто не звертав уваги. Це пiсля цiлого тижня мандрiвки через безлюднi степи?! – Даниле, а нам не радi! – жартiвливо завбачив Богун, звертаючись до Нечая, з яким встиг добряче заприятелювати за цi кiлька днiв. – Нiчого, ще пiзнають! – i собi посмiхнувся Нечай. Вiн, як i Богун, був сином дрiбного украiнського шляхтича i козака, тож вимрiяв свою появу на Сiчi в сотнях мрiй i був сповнений найчестолюбнiших планiв. Якщо сказати точнiше – навiть руки чесалися кинутись у бiй, здобути славу i повагу. Тож не дивно, що останнiй рiк у бурсi був для Данила справжнiм випробуванням… Нарештi проминули неглибоку долину, з якоi дорога виходила навскоси, оминаючи невисокий пагорб, виiхали наверх i спинилися. Перед захопленими очима приятелiв лежала вона – Сiч! У променях вечiрнього сонця, огорнута безмежно блакитними водами Днiпра, велична i неймовiрно гамiрлива пiсля тишi Дикого Поля, козацька фортеця виглядала справжнiм великим мiстом. Обставлена коморами, сiнниками, шинками та ще казна-якими халабудами торгового передмiстя, гордовито здiймала вона поверх високого валу могутнiй дубовий частокiл i високi, критi гонтою[22 - Гонта – дранка, невеличкi дощечки, якими покривали дахи.] вежi. У глибокому ровi перед валом текла темна вода Днiпра, запущеного сюди для оборони. З веж, яких Іван нарахував аж вiсiм, блищали начищеною бронзою в сонячних променях жерла чималеньких гармат. Іван i Данило захоплено стояли, розглядаючи фортецю, кiлька хвилин. Опам'ятались, тiльки коли помiтили, що залишилися далеко позаду своiх супутникiв. На вузьких, хаотично проведених вуличках сiчового передмiстя козакiв зустрiв справжнiсiнький Вавилон. Здавалося, тут не можна було зустрiти хiба що ескiмоса. Ось пiд солом'яним навiсом, що його пiдтримували нетесанi сосновi палi, розклав свiй барвистий крам носатий вiрменин. Голосно та пискляво зазивав вiн покупцiв, перемiшуючи ламану украiнську мову зi своiм тарабарським нарiччям. Далi, виблискуючи чорними оливами очей та показуючи в посмiшцi мiцнi бiлi зуби, стояв на порозi кузнi спiтнiлий циган. Щось гелготав двом замурзаним циганчатам, якi з вереском копирсалися в пилюцi. Далi гордовито походжав, роздивляючись перехожих у лорнет на срiбному рукiв'i, шведський купець. Буклi рудоi перуки, блакитне сукно каптана та корабель, навантажений сувоями мануфактури, який стояв серед сiчовоi гаванi, давали йому почуття безумовноi переваги над оточуючими. А ще бородатi московити з глиняним посудом, чорновусi волохи з плетеними з лози кошиками, кошами i саквами. Татарин з пiстолями, шаблями i шитими срiблом шовковими iджиарами[23 - Іджиари (тат.) – декоративнi шовковi рушники, котрi вишивалися золотою та срiбною нитками.]… Особливо запам'ятався жид, що поважно сидiв у фотелi, обставлений дiжками та сулiями з горiлками, винами i медами. – Гершко? – не вiрячи власним очам, звернувся до нього Васюк Зоря. Жид миттево пiдхопився на ноги. – Таки я, мосьпане! – заскреготiв вiн. – Чого такий славний лицар забажае? Кращого, анiж у мене, не знайдете, не шукайте навiть. Не шукайте! – Тьху, чорт нехрещений! Ти бачиш, Кiндрате? Макогiн подивився без цiкавостi. – Мабуть, на мiтлi летiв, антихрист. Жид у вiдповiдь замахав руками так, що мало не повiдривалися рукави його опанчi. – Як можна, пани! Вей’з’мiр! Хiба хочу? Мушу поспiшати. Гешефт! Ну то як? Маю гданську горiлку! – Та йди ти к бiсу, iудо, – вiдмахнувся Зоря. – Я ледве пiсля Чигирина одiйшов. Поiхали далi. За довгими рядами чумацьких возiв iз сiллю, селiтрою, зерном та порохом проминули кiлька шинкiв, i нарештi кiнськi копита гулко зацокотiли по дубовому настилу мiстка через рiв. Іван помiтив, що за допомогою хитромудрих канатiв i блокiв його можна було пiдняти, в разi необхiдностi, за допомогою двох-трьох козакiв. Крiм того, з вежi, що височiла над брамою, на мiст було нацiлено двi чималенькi гармати. Пiсля строкатого i багатолюдного базару мандрiвникiв зустрiчала могутня i добре захищена цитадель. Ворота було розчинено настiж. Нiхто не запитував подорожнiх, хто вони, звiдкiля та задля якоi цiлi приiхали. Нiкому не були цiкавими люди, що прибули до Сiчi, кожен займався своiми справами. Упадало в око лиш одне: усе населення козацькоi фортецi було виключно чоловiчоi статi. Зоря i Макогiн вiдстали ще за воротами – зустрiвши гурт знайомих запорожцiв, вони притримали коней i почали голосну бесiду, яка перемежалася майже закоханими «скурвий ти сину» та «на бiса твоiй матерi, ти ще не сконав?!». Згодом, махнувши головою на прощання, попрямував до сiчовоi церкви, яка здiймала в небо своi блискучi банi на протилежному боцi майдану, iеромонах, тож Іван з Данилом i Мiсюркою залишилися втрьох. Захоплено оглядали внутрiшнiй устрiй сiчовоi фортецi. У широкому колi, що його утворював частокiл, мiстилися будiвлi, якi помiтно вiдрiзнялися вiд химерно забудованого передмiстя. Тут вiдчувався вiйськовий порядок i знання фортифiкацii. Уздовж частоколу, на вiдстанi тридцяти крокiв було утворено пустку для вiльного перемiщення гарнiзону у випадку вiйськовоi потреби. За нею, утворюючи велетенську пiдкову, розташувалися тридцять вiсiм довгих i приземистих будинкiв-куренiв. У довжину кожен мав по дев'яносто або сто аршин, завширшки не менше шести. Викладенi з грубих колод, вони були щiльно перемащенi глиною i вибiленi крейдою. Порiвняно невисокi дахи дбайливо викладено дерниною задля захисту вiд пiдпалювання. Невеличкi, немов блюдця, вiкна, були майстерно прикрашенi намальованими на вiконницях виноградними китицями, розмаiттям яскравих квiтiв та пофарбованi в теплi тони, тож в очi Івану так i стрибали промiнцi яскравих сонячних зайчикiв з вимитих зеленкуватих шибок. За церквою Святоi Покрови, куди не гаючись «спрямував стопи своi» iеромонах Інокентiй, стояли кiлька будинкiв дещо тонкiшого, анiж куренi, архiтектурного стилю, утворюючи спiльно з ними неправильне коло навкруг майдану. У цих будинках мешкала сiчова старшина на чолi з кошовим отаманом. У середину кола виступала вiйськова канцелярiя з високим дубовим ганком i приземиста будiвля пушкарнi. Бiля неi стояли ряди рiзноманiтних гармат, а оскiльки пушкарня виконувала ще й обов'язки буцегарнi, поблизу ii ворiт завмерли два запорожцi, озброенi самопалами. В серединi кола, утвореного будiвлями, знаходився майдан, настiльки великий, що мiг одночасно вмiстити не менше десяти тисяч людей. І скрiзь були запорожцi. Чубатi i вусатi. В рiзнобарвних, надзвичайно широких шароварах, у каптанах, у свитках, у сорочках i гостроносих сап'янових чоботах. Із золотими кiльчиками у вухах, з люльками в зубах. З шаблями на поясi, з кобзою за плечима або й просто з пустими руками. Великi та не дуже, огряднi або жилавi, мовчазнi та балакучi, поважнi та поспiшливi, похмурi та веселi, хмiльнi та тверезi. Усi вони кудись йшли, стояли, сидiли або лежали. Сiч, одним словом, жила своiм звичним життям. – Ну i куди б то нам податися? – нарештi запитав Нечай. – Навiть не знаю, – розгублено вiдповiв Іван. Лише тепер вiн зрозумiв, що його задум вiдшукати Омелька серед цiеi круговертi не простiший, анiж iдея вiдшукати голку в копицi сiна. – Треба до куреня якогось прибиватися, – обiзвався досвiдчений Мiсюрка, – тут так: зайшов у курiнь, бачиш мiсце – займай. Потiм до курiнного отамана звернемося. Сiч! Хлопцi нерiшуче стояли на мiсцi. – Ну я в Тимошiвський, у мене небiж там. А ви, якщо маете бажання, давайте за мною, – мовив Мiсюрка. Вiн торкнув коня острогами i поiхав через витоптану тисячами нiг землю сiчового майдану, до одного з куренiв. Хлопцi, не сперечаючись, рушили слiдом. Врештi iм було байдуже, до якого куреня приеднатися. Прив'язавши коней до конов'язi, зняли в порозi шапки i ступили до куреня. Зсередини житло запорозьких козакiв було таким самим простим та невибагливим, яким виглядало зовнi. Одразу ж за дверима, займаючи мало не третину всього примiщення, знаходились великi сiни, середину яких займала кабиця – чималий мiдний казан, який утримувався на закiптюжених ланцюгах. Ланцюги, у свою чергу, крiпились цвяхами до дубових бантин на стелi. Над казаном була облаштована чотирикутна залiзна труба з широким розтрубом, потрiбна для виведення диму. Пiд казаном розмiщувалось викладене плескатим рiчковим камiнням огнище. Позаду, пiд вибiленою крейдою стiною, знаходилися мiшки зi збiжжям, великi глинянi глеки, сулii i ковшi. Вiд сiней житлову частину куреня вiддiлювала промiжна стiна, дверi якоi знаходилися майже в кутку, тому що решту стiни займала викладена блискучими кахлями груба. Протилежну частину груби було пропущено крiзь стiну сiней у свiтлицю. У самiй свiтлицi, на всю довжину ii вiд порога до покуття, стояло сирно – довгий стiл, схожий на тi, що знаходяться в монастирських трапезних. Зроблено сирно було з однiеi лише грубоi дошки, яка мала майже аршин завширшки, i пiдтримували ii вкопанi в землю стовпчики. Обабiч сирна розташувалися вузькi лави, а вздовж стiн, з трьох сторiн, був настелений з дощок помiст, який i замiнював козакам лiжка. Судячи з розмiрiв помосту, там одночасно могли влягтися кiлька сотень чоловiк. На покуттi, тобто в дальньому кутку, було вивiшено iкони рiзноманiтних святих у срiбних окладах, висiла зроблена зi щирого золота лампадка, що ii, очевидно, запалювали по святах. Зi стелi звiшувалося велике панiкадило, а вздовж решти стiн над помостом було вивiшено силу холодноi та вогнепальноi зброi. Крiзь численнi вiкна до куреня потрапляла цiлком достатня кiлькiсть свiтла. Прибулi пройшли вздовж сирна i зупинилися поблизу гурту запорожцiв, кiлька з яких грали в карти, решта лiниво розвалилися на розстелених кожухах, пiдтримуючи неспiшну розмову. – Петре, готуй чуба! – кинув один iз запорожцiв, покриваючи шiстки двома королями. – О-о, голубе! Маеш нинi без чуба залишитися, – реготнув другий. – Побачимо, – той, кого кликали Петром, жбурнув на помiст ще двi досить засмальцьованi карти, – бийся! – Доброго дня, панове-молодцi! – весело кинув Мiсюрка. – І вам такого ж, – вiдповiв один iз запорожцiв. – До товариства вiзьмете? – Якщо добрi люди, чому не взяти? Мiсця, слава Богу, всiм вистачить. Ходи давай! – звернувся вiн до сусiди. Деякий час запорожцi грали мовчки. – І що, либонь, багато братчикiв тепер у куренi? – знову запитав Мiсюрка. – Та буде щось коло сотнi, – обiзвався другий козак. – Ви розташовуйтесь доки. За годину обiд. Зберуться братчики, прийде курiнний, тодi й потолкуемо, що ви за птицi. Бiльше нi про що не запитували. Іван з Данилом покидали на помiст мушкети та пiстолi й пiшли порати коней. Мiсюрка постелив кожух i влiгся. – Киньте моему Орлику, потiм розпряжу. Нечай похитав головою, але погодився. – Не шануе коня, – сказав вiн Івану, коли вони вийшли надвiр. – Нiчого, доглянемо. У сiнях куреня трое молодикiв – хлоп'ята рокiв десяти-дванадцяти, роздмухували вогонь пiд кабицею. Незабаром пiд казаном вже танцювали язички полум'я, i козачата, бликаючи голими п'ятами, побiгли, очевидно, по дрова та воду. На вулицi хлопцi розпрягли коней, не забувши й Мiсюрчиного, витерли iм боки соломою, напоiли водою з дiжi, яка стояла поблизу конов'язi, i насипали в ясла пшеницi. Далi посiдали поряд i запалили люльки. Скоро почали сходитися козаки. Майже всi до пояса голi через спеку, засмаглi, сильнi i м'язистi чоловiки. Були серед них як зовсiм молодi, не старшi за Богуна i Нечая юнаки, так i сивочубi та сивовусi дiди. В руках мали сокири, коси та iнший рiзноманiтний iнструмент. Йшли з роботи. – Батьку курiнний, он знову нашого брата прибуло. Доки виходити, ще й мiсця на чайках не вистачить, – почув раптом за спиною Іван. – Вистачить. От цей самий голос, що сказав слово «вистачить», здався Івановi на диво знайомим. Вiн рвучко пiдхопився i всiм тiлом повернувся до того, хто говорив. За п'ять крокiв вiд нього стояв Омелько. IV – Омелько! – радiсно i трохи розгублено пробелькотiв Іван, та одразу ж знiтився. – Ти… – вiн подивився на зацiкавлених запорожцiв i знiтився ще бiльше. Богун раптово зрозумiв, що не знае, як йому слiд звертатися до того, кого запорожцi кличуть «батько курiнний». Незручнiсть виправив сам Омелько. – Івасю! Та це ти чи нi?! – щиро зрадiвши, ухопив вiн в обiйми Івана. – Оце так маеш! Ну от кого точно не сподiвався нинi побачити, це тебе. А дай-но на тебе подивлюся! Вiн вiдсторонив Івана, розпрямивши руки i з посмiшкою розглядав його постать, змужнiлу за п'ять лiт, якi пройшли. – Козак! Ну справжнiй тобi козак! Ти яким вiтром, голубе? – Та ось… У товариство приймайте! – У товариство, кажеш?… Вiзьмемо, а чого ж. Ну молодець, молодець. Батько як? – Добре батько. Привiт шле. – І на тiм дякую! А ти коли приiхав, з ким? – Та тiльки що. Ось товариш мiй – Нечай Данило. Омелько кинув на Нечая оцiнюючий погляд. – Добре, – сказав нарештi. – А це не ви панотця привезли? – З нами iхав. – Ти бачиш! Були б ще ранiше з тобою зустрiлися. Ми ще позавчора йому назустрiч у степ виiздили, як i було умовлено. Не дочекалися. Напевне, справи церковнi затримали Інокентiя? Іван з Данилом, посмiхаючись, переглянулися. – Майже. Доки почався обiд, у куренi зiбралося бiльше сотнi тимошiвцiв. З веселими розмовами та жартами, як це бувае в людей, якi скiнчили денну працю, запорожцi сiли на лави обабiч сирна. Зайняли може третину столу, тож Богун мав нагоду уявити справжню кiлькiсть козакiв Тимошiвського куреня. На сирнi, дбайливо приготованому курiнними молодиками, стояли дерев'янi миски з гарячою щербою та саламахою,[24 - Щерба та саламаха – страви, котрi користувалися популярнiстю серед низових козакiв. Перша являла собою рiдко зварену на риб'ячiй юшцi муку, друга – кашу з гречаноi або житньоi крупи.] чотирикутнi плескатi дошки з вареними, смаженими i вудженими осетрами, печенi у попелi загреби,[25 - Загреб – пшеничний або житнiй корж, що випiкався на Сiчi загорнутим у попiл вiйськових кабиць.] зелень, карафи з горiлкою. За звичаем козаки воздали молитву i розпочали обiд. Іван з Данилом та Мiсюркою сидiли майже в кiнцi столу, прислухаючись до розмов, якi неквапно точилися промiж запорожцями. Окрiм жартiв та пустих теревенiв, козаки говорили про майбутнiй похiд до берегiв Анатолii. Жваво обговорювали проблеми, якi з'явилися пiд час будiвлi чайок, пригадували минулi походи, робили здогадки, хто саме i яким шляхом поведе флот цього разу, аби обмахорити туркiв, що наглухо зачинили Днiпрове гирло, наляканi швидкими та кривавими наскоками запорожцiв на побережжя Малоi Азii, квiтучi береги Босфору i навiть пригороди самого Стамбула. У Івана очi загорiлися вiд таких розмов. Ще б пак! Стiльки чувано ним про славнi морськi походи ще вiд батька! Старий Богун брав участь у походi Сагайдачного на Кафу у 1616 роцi i часто полюбляв пригадати тi часи. Інодi пiд час таких розповiдей малому Іванковi здавалося, що вiн на власнi очi бачить великi, завбiльшки з гору, хвилi буремного моря, безкраю синь неба, що зливаеться за межами виднокола з просторами моря. Квiтучi мiста серед яскравоi рослинностi. Запеклi боi, абордажi галер та штурми мiських стiн… Івановi пiдморгував i Нечай. По всьому його вигляду було помiтно – думки Данила лiтають недалеко вiд Іванових мрiй. Мiсюрка байдужно перехилив чергового «михайлика» з горiлкою i черпав ложкою гарячу саламаху. Судячи з його вигляду, до морських походiв вiн ставився так само байдуже, як i до решти подiй, якi вiдбувалися навколо нього. По обiдi курiнний звелiв збиратися на раду. Через задуху, що стояла в куренi, вирiшено було вийти на вулицю, що i виконали, не гаючись, ставши невеликим колом помiж криницею та конов'яззю. Запорожцi, звичайно, здогадувалися, з якого приводу iх зiбрано, спокiйно поглядали на новачкiв, вели лiнивi розмови, не забуваючи раз за разом накладати люльки бакуном. – Що ж, довго теревенити не будемо, – дiловито розпочав раду курiнний отаман. – Маете, шановне товариство, трьох бурлакiв, якi бажають поряд з вами вiру святу православну боронити, слави козацькоi здобувати та нелегкого хлiба козацького споживати. Ваша воля – чинiть за звичаем. На хвилину запанувала тиша, потiм чийсь голос поважно вимовив: – Ну то покажiться, панове-молодцi, вийдiть до кола. – А вони хiба помiж нами? Може, щербу сьорбають досi, батька не чули? – А чому нi, щерба знатна сьогоднi. Кашовару, братику, низько в пояс поклонитися належить. Нечай, не знаючи, що вiдповiсти, вiдкрив рота. Безпорадно позирав навколо й Богун. Із цiеi халепи допомiг вийти Мiсюрка. Стягнувши шапку, вiн штурхнув Богуна i стиха мовив: – Пiшли-но, бурсаки, наш вихiд, – i рiшуче покрокував на середину кола. Там, роздивляючись навсiбiч, весело загримiв: – Таки добра щерба! Дякую, пани-браття, за гостиннiсть. Але не настiльки добра, щоб ми товариство не поважали та до кола не вийшли. Мiсюрка поглянув на Нечая та Богуна, якi мовчки пiдiйшли до нього i стали поруч. – Ось ми тут, перед вами. Карайте або милуйте – ваша воля. Пiсля таких слiв затихло в козацьких рядах. Запорожцi кiлька хвилин тихо радилися, потiм наперед вийшли четверо найстарiших козакiв куреня (старшому щось пiд шiстдесят). – Добре, – мовив один з них – сивочубий та кремезний козарлюга. – Давай по одному. Хто перший? – А хоч би й я! – хвацько взяв руки в боки Мiсюрка. – Добре, – ще раз повторив запорожець. – У Бога вiруеш? – Вiрую! – Перехрестись. Мiсюрка тричi, за православним звичаем, перехрестився. – Ким дотепер був? Мiсюрка не розгубився: – Ким, запитуете ви? Злодiем я був. Лотром, харцизом… Чи як то пак краще сказати? Запорожець зовсiм не знiтився пiсля такого зiзнання. – Чому до нас надумав? – запитав вiн. Мiсюрка вiдповiв не одразу. Кiлька хвилин мовчав, вивчаючи носи своiх пiдтоптаних чобiт. Нарештi пiдвiв очi. – А тому, товариство, тому, панове-молодцi, – несподiвано для себе Іван почув у голосi флегматичного Мiсюрки новi, повнi емоцiй нотки, – що не вiд доброго життя пiшов я в душогуби. Не вiд лiнощiв або оковитоi. Нi! А був я, бачите, у надвiрнiй сотнi шляхетного пана не останнiм жовнiром. Що за пан, дозвольте на моiй совiстi облишити. Служив я йому вiрою та правдою, за що й грошi отримував. Оженився. На Бога не мав чого нарiкати, завжди добром менi дячив. Але скiнчилося… пановi Катерина моя до вподоби прийшлася. Далi, воля ваша, не пiзнаете вiд мене нiчого. Скажу лишень, що пан той уже не ласий до чужих жiнок. Хiба що на тому свiтi – все, як у нас… А до вас прийшов, бо хочу стати на захист вiри i тим грiхи спокутувати. Запорожець пригладив своi бiлi, немов снiг, вуса. – У нас, чоловiче, не монастир. – Та й я не такий грiшник, аби кров православну на руки брати. – Що ж, приймемо тебе. Тiльки одне мусиш знати: за найменше злодiйство на Сiчi скараемо на горло! – Звичаi вашi, вельмишановне лицарство, я знаю. Якщо лихий поплутае – карайте! Я до вашого дому прийшов, як до свiтила гонору, тому за його зневажання кару сприйму спокiйно i без нарiкань. На тiм i стою. – Гм… – запорожець ще раз пригладив вуса i стиха перемовився з трьома своiми товаришами. Було помiтно, що вiдповiдь Мiсюрки йому сподобалась. Нарештi вiн подивився на Нечая: – А ти, хлопче, у Бога вiруеш? – Вiрую. – Перехрестись… Коротко розпитав колишнього бурсака, дiзнавшись вiд того, що мае дiло з випускником бурси при Киiвському Богоявленському братствi, сином дрiбного православного шляхтича з Бару. Похитав головою, потiм так само допитав Івана. Пiсля цього запитав дещо м'якше: – А горiлку п'ете? Усi трое з полегшенням посмiхнулися. – П'емо! Запорожець повернувся до натовпу i махнув рукою комусь, кого поки що новачки бачити не могли. – Давай неси, Малахай, очiкуемо! Козаки швидко розiйшлися, даючи дорогу величезному, немов гора, запорожцю, який тримав у руцi звичайне цебро, що ним зазвичай дiстають з колодязя воду. Широкими кроками козак пiдiйшов до центру кола i поставив цебро перед новачками. Зачерпнув «михайлика» такого великого, що той мiстив у собi не менше анiж пiвкварти, i простягнув Мiсюрцi. Той прийняв, вклонився присутнiм на чотири боки i випив оковиту до дна. Тимошiвцi схвально загудiли. Услiд за Мiсюркою випив свiй коряк Нечай, потiм Богун. Іван одразу ж почув слабкiсть у ногах i круговерть у головi, але зробив над собою зусилля, щоб не виказати свого стану стороннiм. Кинув коряк у напiвпорожне вiдро i недбало поклав правицю на рукiв'я шаблi. Великий палець лiвоi руки завзято засунув за шовковий очкур, що ним був оперезаний. Старий запорожець лише тепер посмiхнувся. – Ну, панове-молодцi, як охрестимо козакiв? Цiеi митi наперед виступив курiнний отаман. – Дозвольте й менi слово мовити, – здiйняв вiн руку вгору. – Кажи, батьку, – загудiли козаки. – Слухаемо, курiнний! – Твое слово! – Тодi так! – курiнний указав на Мiсюрку. – Спочатку цей козак. Ти яким iм'ям хрещений, чоловiче? – Савлом, – поважно вiдповiв Мiсюрка. – Савлом. То е iм'я вiд Бога, i людина не може його змiнювати. А от прiзвище – Мiсюрка, то iнше дiло. Я, напевно, не помилюсь, якщо вважатиму, що не одна собака його по Вкраiнi винюхуе. Тож наречемо його… – курiнний критично подивився на обдерту постать Мiсюрки. – Наречемо його Савкою Обдертим. І вiд цiеi хвилини ми не знаемо нiякого реблiзанта та злочинця. Знаемо лише козака Тимошiвського куреня на iм'я Сава Обдертий. Усi згоднi? Судячи зi смiху та дотепних зауважень, незгодних не було. – А що стосуеться двох iнших козакiв, то вони носять прiзвища своiх шляхетних батькiв, козакiв славних, тож з тим i залишаться. На цьому все, якщо всi згоднi. – Згоднi! – загуло з натовпу. – Вiднинi вважайте себе тимошiвцями, панове-молодцi, – повернувся до Івана, Данила i Сави курiнний, – несiть це iм'я з честю, дбайливо оберiгайте вiд дурноi слави, принесеноi недобрими та малодушними вчинками. Це вирiшив я, курiнний отаман Тимошiвського куреня славного Вiйська Запорiзького Низового – Омелько Деривухо з товариством! Тож не ощаджуйте золотих, чинiть так, щоб товариство надовго запам'ятало ваш приiзд! За цим i розходьтеся! З гомоном i веселим смiхом запорожцi розiрвали коло, але розходитись усе ж не поспiшали. Чутка, що вечiр не скiнчиться насухо, пройшла зi швидкiстю гарматноi кулi – новонавернутi запорожцi оголосили про три дiжки горiлки i смажене теля, якими мали вiдзначити свiй вступ до товариства. Коли накривки вилетiли з дiж, i вiдчайдушна запорiзька гулянка почала набирати своi оберти, Іван нарештi змiг побалакати з давнiм товаришем наодинцi. Вони сiли на позеленiлу вiд часу i дощiв колоду пiд стiною куреня i запалили люльки. – Ну що ж, Івасю, розповiдай, як там у нас, – Омелько зробив ледь вiдчутний наголос на словах «у нас». – Ех! Здаеться вiк-вiчний удома не був. Це ж скiльки часу пройшло вiд того, як ми востанне бачилися? – П'ять рокiв… – Іван говорив не пiдiймаючи погляду, – батьку… Омелько стримано посмiхнувся. – Ну от що… Доки ми наодинцi, я для тебе, як i ранiш – Омелько. І козаки заглибилися у спогади. Згадували давнiй бiй з польськими жовнiрами, якi напали на хутiр, уроки фехтування, спiшний вiд'iзд Омелька. Раптом Іван, щось пригадавши, полiз у кишеню каптана i витяг звiдтам старенького шкiряного гамана. – Ось, – простягнув вiн гаман курiнному, – це все, що я знайшов пiд сливою. – Пiд якою сливою? – не зрозумiв одразу Омелько. – Пiд тiею самою сливою, яка росте пiд ганком твоеi хати. Омелько прийняв з Іванових рук важкенького мiшечка i потряс його на долонi. – Тепер пригадую, – вимовив вiн згодом. – Що ж, було б цiлком справедливим, якби вiн залишився в тебе, адже я певен, що завдав тодi своею появою вам немало прикрощiв? Іван у кiлькох словах передав подii, якi вiдбулися пiсля Омельковоi втечi. – Прикро. Прикро, що завдав твоему батьковi стiльки шкоди. Все ж вiзьми, це грошi твоi. Богун рiшуче похитав головою. – Нi. Ти колись сказав, що у випадку, якщо ти будеш вiдсутнiй п'ять рокiв, я повинен вiдкопати iх. Я вiдкопав, i ось вони – сто п'ятдесят злотих. Вiд цього вони не перестали належати тобi. Довгенько iм однак прийшлось очiкувати на тебе. Омелько з лагiдною посмiшкою подивився на Богуна. – Дякую, Іване. Я вiддам цi грошi до вiйськовоi скарбницi, i нехай вони послужать вiйську та Украiнi. За них, примiром, можна озброiти мушкетами три десятки людей. – Як знаеш, – знизав плечима Іван. Кiлька хвилин панувала мовчанка. Нарештi Омелько пiдвiвся. – П'ять рокiв. Минуло вже п'ять рокiв. Як швидко збiгае час. – Для мене вiн плив надзвичайно повiльно, – посмiхнувся Богун. – Я й не сумнiваюсь, – i собi засмiявся Омелько. – Батько нiчого не передавав сказати? – Вiн наказував, щоб я тобi кланявся i просив наглядати за мною. – Ну, тобi нагляд уже не потрiбний, он вирiс як: неначе жидiвське лихо. А ще, здаеться, учора пiстоля двома руками тримав… А як iз шаблею, вправляешся? Замiсть вiдповiдi Іван вихопив з пiхов дамаський клинок i з такою швидкiстю закрутив ним, перекидаючи рукiв'я з однiеi руки у другу, що в Омелька почало рябiти в очах. – Овва! – тiльки й вимовив вiн. Бiля дiжок з горiлкою скоро почалися пiснi, а потiм i пострiли салютiв. Сонце сiдало за очерети плавнiв, залишаючи козацьку столицю вогням смолоскипiв та примарному мiсячному сяйву. З боку торгового передмiстя чувся гамiр i вiддаленi крики – базар там не затихав до пiзньоi ночi. Вiд курiнних кабиць вiтерець доносив пахощi вечерi, що готувалася. Пiдходив до завершення перший день на Сiчi. День, який Іван уявляв собi сотнi й сотнi разiв. V Кiлька днiв Нечай з Богуном вивчали життевий устрiй сiчовоi фортецi. Ходили широким, здатним вмiстити кiлька тисяч людей майданом, роздивлялися укрiплення, якi складалися з досить складних i потужних редутiв, глибокого, заповненого водою рову, високого гостроверхого частоколу i майстерно побудованих веж – одразу ж кидалося в очi, що сектори обстрiлу бiйниць на них практично не мали мертвих зон, i захисники в разi необхiдностi могли обстрiлювати ворога навiть бiля пiднiжжя самих веж. Оглядали гармати, яких тут було надзвичайно багато, вiд дрiбних полу-гакiв i гакiвниць, до велетенських шарфмиць, якi стрiляли двопудовими чавунними кулями. Взагалi Сiч, хоч i з дерев'яними стiнами та вежами, могла протистояти облогам не менш потужним, анiж тi, що не витримали б багато з вiдомих украiнських та польських кам'яниць. Ще бiльше гармат, анiж на стiнах, стояли поблизу приземистоi будiвлi вiйськовоi пушкарнi. Мiднi, бронзовi та залiзнi дiла i дiльця[26 - Дiло – так в часи запорiзьких козакiв називали гармати. Дiльце – гармата менших розмiрiв.] наiжачились у бiк сiчового майдану. Фалькони i кулеврини, нотшлянги i фальконети, шарфмицi i патрiери, великi та малi, укритi химерними узорами, роботи кращих европейських та турецьких майстрiв ливарноi справи, або простi, видовбанi з дубових колод i стягнутi для мiцностi залiзним обруччям, стерегли вони вiд ворожих дiй, готовi будь-якоi хвилини бути встановленими на окопi табору або на фортечнiй вежi та ревонути вогнем, стерти з поверхнi земноi будь-кого, хто опиниться на вiдстанi гарматного пострiлу вiд Сiчi з ворожими намiрами. Узагалi кiлькiсть зброi на Сiчi вражала навiть Івана, котрий з дитинства звик до неi на батьковому хуторi. Зброя була в куренi, зброя була при козаках. Зброя була у вiйськових коморах, на стiнах i вежах. Мушкети, рушницi, пiстолi; шаблi, палашi, мечi, еспадрони, келепи, боздугани. Сокири та алебарди, списи та бердишi. Сотнi й тисячi засобiв для ефективного скорочення людського вiку або захисту вiд ворога. Вони були як простими, роботи мiсцевих чи татарських зброярiв, так i неймовiрно дорогими, iнкрустованими золотом та самоцвiтами. Нерiдко можна було побачити холодну зброю, зроблену з дамаськоi, вкритоi чорними рисками на полiрованiй поверхнi, крицi, або клинок роботи майстрiв з iспанського Толедо. Московськi фiтильнi пищалi та аркебузи зустрiчалися поряд iз завезеними з Англii, Францii i Голландii мушкетами. З найновiшими колiщаними i ударними замками, срiбною чеканкою та гартованою крицею стволiв. Усе ж бiльшiсть зброi несла на собi дбайливi ознаки майстерних рук схiдних зброярiв, що й не дивно, якщо взяти до уваги схильнiсть запорiзьких козакiв вiдвiдувати татарськi улуси i береги Туреччини. До цього факту долучалося географiчне положення Сiчi – прикордонного форпосту християнських земель, що у свою чергу робило ii ласим шматком для вiдвiдин турецьких i татарських володарiв, ставало причиною битв i здобуття трофеiв. Із захопленням спостерiгали Нечай i Богун за вiльним та розкутим сiчовим життям, не в змозi зрозумiти, охопити за цi кiлька днiв те, що дiялося навколо них. Важко було зрозумiти навiть сам характер, що його виплекала унiкальна республiка. Хлопцi не переставали дивуватися з оточення, а дивуватися справдi було з чого. Запорожцi легко поеднували в собi такi риси, якi неможливо було навiть уявити без протирiч. Працелюбнiсть тут спокiйно спiвiснувала з лiнощами та пияцтвом. Залiзна вiйськова дисциплiна сусiдувала з вольницею та самоврядуванням. Спочатку було складно побачити взагалi будь-який порядок серед рiзноманiтноi юрби гультiпак i нероб, якi знаходилися всюди, де бачило око. Але кожного ранку виходили в плавнi косарi на косовицю та мисливцi на полювання. По Днiпрових затонах рибалили ватаги рибалок, возами поставляючи рiзноманiтну рибу як до столу, так i для продажу на Слобожанщинi, Брацлавщинi i навiть Подiллi. Торохкотiли довгi вервечки чумацьких возiв з iншим добром, поповнюючи торгiвлею вiйськову казну. На полi пiд стiнами фортецi лiтали озброенi вершники, по командi блискавично змiнюючи шикування i порядки вiд каре до стихiйного «галасу». У вогнi та диму гуркотiли пострiли – поряд проходили навчання зi стрiльби, трохи далi завзято фехтували записнi запорiзькi рубаки. До будинкiв кошового отамана i сiчовоi старшини пiд'iздили групи вершникiв, вiзки та ридвани – прибували посли з Польщi, Московщини, Криму та багатьох iнших далеких краiн. Мчали в десятках напрямiв гiнцi Низового Вiйська, з важливими листами та унiверсалами – Сiч мала виключно великий вплив на тогочасну полiтику пiвденно-схiдного регiону Речi Посполитоi i не лише його. З ранку до ночi стукотiли сокири на берегах Днiпра, там, де знаходилися козацькi корабельнi, – до майбутнього походу на море будувалися новi десятки стрiмких та грiзних для ворога козацьких чайок. У численних кузнях кувалась зброя та реманент для мирноi працi. Дiяльнiсть так i кипiла, i при цьому Данило з Іваном не могли второпати, до якоi справи iм пристати. Тричi на день вони, як i решта тимошiвцiв, збиралися в куренi на снiданок, обiд та вечерю, решту ж часу змушенi були проводити на власний розсуд. Савка з новим прiзвиськом Обдертий теж був залишений без будь-якого заняття, проте його такi речi зовсiм не хвилювали. Вiн або спав, або грав у чуприндира[27 - Чуприндир – гра у карти.] з кiлькома такими ж флегматиками. Нiхто з козакiв нiчого iм не наказував, не прохав, не кликав до роботи. На третiй день вимушеного байдикування Іван не витримав i вирiшив порадитися з Омельком. Курiнний, зачувши запитання, яке рано чи пiзно очiкував почути вiд Богуна, посмiхнувся i на знак розумiння струснув своiм довжезним чубом: – Обридло без дiла? Розумiю. Але тут у нас звичай такий – прийшов чоловiк, нехай чинить, як собi знае. Нехай хоч два мiсяцi байдики б'е, нiхто йому не посмiе сказати, що ти, мовляв, даремно хлiб iси. А якщо хто й скаже, козаки на такого враз i накинуться: а ти вже закозакувався, сякий-такий сину! Тож вирiшувати ти повинен сам: маеш грошi, йди в шинок горiлочку кружляти, не маеш, лежи в куренi на боцi. Тiльки й знай, що встати та Богу помолитися. Але якщо сам допомогу свою запропонуеш, роботу завжди знайдемо. На березi в нас стоять недобудованими ще чотири чайки, тож завтра й приеднуйтесь. Скоро морем на турка йти. Вiд Тимошiвського куреня мають стояти десять човнiв. VI Цiлий тиждень друзi виходили з трьома десятками тимошiвцiв на живописний берег Днiпра, де серед високих очеретiв знаходилася козацька корабельня. Вставали разом iз сонцем, йшли, збиваючи носами сап'янцiв дiаманти ранкових рос, прислухалися до тисячоголосого спiву птаства у плавнях, якого сила-силенна розвелося в цих багатих на поживу мiсцях. Гелготали неподалiк дикi гуси, трiпотiли крилами, здiймаючись у небо, качки. Бiлоснiжними табунцями випливали на чисту воду поважнi лебедi, стояли в болотi чаплi, стукотiли дзьобами лелеки. З-пiд самiсiньких нiг деколи випурхували попелястi кульки курiпок, квилили жалiбно та тривожно над головою чайки. Час вiд часу пролiтали важкi, озброенi товстезними дзьобами баби.[28 - Баба (заст.) – пелiкан.] Природа запорiзького краю дивувала i сповнювала серце радiстю, картинами пишностi та буйства життя, i тисячу разiв були правдивими слова того, хто назвав сей благодатний край Едемом земним. Чайки було майже побудовано. Шiсть виблискуючих просмоленими боками байдакiв уже зайняли своi мiсця на лагiдних хвилях бiля високого дерев'яного причалу, ще чотири було розташовано на березi. iхнi видовбанi з величезних липових стовбурiв тiла з облавками, нарощеними за допомогою дубових дощок, пiдтримувались мiцними пiдставками. Цi човни теж були просмоленi та опоясанi по верху облавка грубезною стрiчкою очеретяних кранцiв, якi мали захищати чайку вiд затоплення пiд час шторму або пошкодження. Козаки на них майстрували лави для веслярiв, стерна, щогли, дiжi та скринi для зброi i провiанту. Приладнували весла, шили з бiлоi парусини полотнища вiтрил. Богун, який стiльки чув про них, був принаймнi здивований. Виглядали легендарнi козацькi чайки просто, навiть благенько в порiвняннi з великими торговими шхунами, бригантинами i клiперами, що iх Іван мiг бачити бiля пристанi Микитиного Рогу, i на яких пронози-купцi доправляли на Сiч найрiзноманiтнiшi товари з рiзних куточкiв свiту. Мали чайки всього шiстдесят футiв у довжину, близько п'ятнадцяти завширшки i, спущенi на воду та завантаженi, здiймали своi облавки над рiвнем води не бiльш як на три фути. Але з часом Іван багато почув про швидкiсть, маневренiсть i невидимiсть для ворожих кораблiв цих човнiв у той час, як запорожцi з них могли добре бачити високi чердаки турецьких галер з досить великоi вiдстанi. Чайки не мали палуб, якщо не рахувати невеличкого носового чердака, тож не могли нести бiльш-менш важкого артилерiйського озброення. Мали лише кiлька дрiбних гарматок – залiзних або мiдних фальконетiв. Вони, з огляду на майже завжди велику кiлькiсть козацького флоту, були досить ефективною зброею пiд час стрiмких корсарських наскокiв на турецькi кораблi. З кожного боку чайка мала вiд десяти до п'ятнадцяти весел, стерна на носi i кормi, брала на облавок шiстдесят-сiмдесят козакiв i була великим головним болем для капудан-пашi.[29 - Капудан-паша – адмiрал, командуючий флотом Османськоi iмперii.] Набагато бiльшим, анiж венецiйськi та генуезькi триреми. Іван вiдчував, як по його спинi пробiгають мурашки захоплення, коли вiн уявляв, як на простори моря виходять сто або сто п'ятдесят човнiв, стрiмко i невiдворотно, немов кара Божа, падаючи на голови туркам. Вiн згадував, як запорожцi не без погорди i похвалянь цитували слова турецького султана: «Падишаха не турбуе ревiння гармат захiдних володарiв, i лише набiги козакiв, якi закрiпилися в понизов'i Днiпра, тривожать його безтурботний сон…» Нарештi, наприкiнцi наступного тижня решту чайок було добудовано, до чого приклали руки й Нечай з Богуном i чим потай пишалися. Усi десять човнiв зайняли своi мiсця серед очеретiв, якi запорожцi iменували Вiйськовою скарбницею. Тут, посеред сотень рiвчакiв, затонiв i струмкiв, у непролазних заростях очерету i трясовинi багновищ споконвiку зберiгалася частина цiнностей, належних кошу. У водi було притоплено велику кiлькiсть гармат, у землю закопано скринi iз золотом та срiблом. Зберiгалися запаси зброi i вiйськового припасу на випадок захоплення Сiчi ворогом. Такi спроби неодноразово ранiше робили турки, татари i ляхи, користуючись слабкiстю сiчовоi залоги пiд час походiв Низового вiйська, або в зимовий час, коли бiльшiсть братчикiв покидали фортецю, вирушаючи на зимiвлю до паланок чи на волость, а в Сiчi залишалися лише двi-три сотнi козакiв. Спiльними силами козакiв усiх куренiв були пiдготованi до походу сiмдесят три човни. Майже всi новi, окрiм десятка тих, що залишилися пiсля минулорiчного гуляння по Евксинському Понту.[30 - Понт Евксинський – давньогрецька назва Чорного моря.] Тодi, як розповiдав Івановi Омелько, спочатку буря перетопила майже третину флоту, пiсля чого поблизу Очакова запорожцi потрапили пiд гарматний вогонь турецьких берегових фортiв i десятка великих галер. З трьох тисяч козакiв, що вирушили в похiд, повернулась на Сiч лише тисяча, ще кiлька сотень сходились протягом кiлькох мiсяцiв, пiсля злигоднiв, мук та небезпек, якi iм було вготовано на землях Бессарабii. Втiм, з усього було помiтно, що пам'ять про ту невдачу нiкого тепер не турбувала – до нового походу готувалися з надзвичайно великим ентузiазмом i пiднесенням. За кiлька днiв до намiченоi дати виходу в море Івана розшукав Нечай. Богун саме знаходився в натовпi бiля сiчовоi церкви, слухаючи ранкову службу. – Іване, йдемо до вiйськового осавула, – схвильовано заторохкотiв Данило. – Кажуть, вiн охочих на море поведе. Усi навкруги збираються, готуються… ще мiсця не вистачить! Богун, погоджуючись, знизав плечима. – Йдемо, – вiн востанне перехрестився, повернувшись до церковного ганку – отець Інокентiй читав службу безпосередньо з ганку, оскiльки маленька церковка не змогла вмiстити в собi всiх запорожцiв, кiлькiсть яких на Сiчi перед походом подвоiлась. Швидким кроком друзi попрямували до чималого будинку з високим череп'яним дахом на краю майдану – оселi вiйськового осавула Назара Сокольця. Тут уже було досить людно, тож у грудях Івана сколихнулася неясна тривога, спровокована безглуздим припущенням Нечая про те, що для них у чайках не вистачить мiсця. Вiн почав оглядати присутнiх непривiтним поглядом. З десяток запорожцiв сидiли на лавi пiд ганком або й просто на травi i, розмовляючи, палили люльки. Ще двое стояли бiля дверей на ганку. Коли хлопцi пiдходили до будинку, дверi до нього вiдчинилися, випускаючи двох гамiрливих козакiв. Тi двое, якi стояли пiд дверима, без зайвих слiв зняли шапки i зникли в сiнях. Несподiвано для себе у двiйцi, котра викотилась вiд осавула, Іван упiзнав старих знайомих – перед ним стояли Зоря i Макогiн. Васюк з веселою посмiшкою помахав рукою. – Агов, молодцi, де ж це ви пропадали? – гукнув до друзiв. Тi переглянулися. – І не думали ми пропадати, – вiдповiв Нечай. – До Тимошiвського куреня от прибилисьмо… – Он воно як! І Мiсюрка з вами? – Еге ж. Тiльки не Мiсюрка вiн бiльше. Братчики Савою Обдертим нарекли. Васюк реготнув. – Влучно. А ви що ж, i собi на море вирiшили? – Авжеж… – Іван раптом знiтився, – та чи не скажуть, що зарано? – То нi, – поважно вiдповiв Макогiн. – Пан осавул не вiдмовлять. Найкраща то е школа для козака – турка бити. Смiливо йдiть до нього, вiн усе пояснить. Кiндрат повернувся до товариша. – Йдемо, Васюк, до тимошiвцiв, знайдемо Обдертого, та й до шинку. Треба встигнути грошi пропити, а ну як з походу не повернемося? – То й бiс iз ним! – стрiпонув довгим чубом Зоря. – Бiс не бiс, а грошi пропити треба, вони менi крiзь кишеню тiло печуть, клятi. – Розумно, – погодився Васюк, i обидва, не прощаючись з хлопцями, почимчикували в напрямку Тимошiвського куреня. Через пiвгодини Іван та Данило стояли серед великоi свiтлицi, вiкна якоi виходили на повний козакiв сiчовий майдан, стiни було завiшено перськими килимами i зброею, а в кутку, пiд образами Трiйцi та Божоi матерi, горiла невеличка срiбна лампадка. Навпроти образiв стояв великий дубовий стiл, за столом, один навпроти одного, сидiли вiйськовий осавул Назар Соколець i вiйськовий писар, якого згiдно непевних спогадiв Богуна звали чи то Петром Крушiльницьким, чи то Федором Круковецьким. – Здоровий будь, батьку! – приховуючи хвилювання, мовив Іван. – Здоровi будьте i ви, пани-молодцi! – вiдповiв Соколець низьким чистим голосом. – Сiдайте на лаву. – Та нi, батьку, дякуемо, – Іван пригадував, як його вчили розмовляти з сiчовою старшиною за запорiзьким звичаем. – Нiколи нам сидiти, бо дiло до тебе маемо. Соколець знизав плечима. – Ну тодi кажiть, яке ваше дiло? – Хочемо на турка… У море! Соколець кiлька хвилин, оцiнююче, обдивлявся обох. – Уперше? – Так, уперше, але усi колись починали! – твердо, навiть з викликом вiдповiв Нечай. – Твоя правда, козаче, усi колись починали… Що ж, узяти можна. Що мати iз собою, знаете? – Зброю! – вихопилося у Нечая. – Зброю… – повторив Соколець. – Ясна рiч, що не цяцьки. Одним словом, слухайте уважно: на козака потрiбно мати двi рушницi, чотири пiстолi, шаблю. Шiсть фунтiв пороху, шiсть кiп[31 - Копа – шiсть десяткiв.] куль. Сухарiв достатню кiлькiсть, пастреми,[32 - Пастрема – в'ялена баранина.] саламахи, муки. З одежi – двое шаровар, сорочку, грубого сукна каптан i шапку. Одежу берiть стару, менi на човнах фарбованих кармазинiв не треба. Горiлки не брати. Якщо помiчу когось напiдпитку, розмова коротка – за облавка, риб годувати. З якого ви куреня? – З Тимошiвського, батьку! – вiдповiли обидва в один голос. Соколець зробив знак писарю. Той мокнув у свiй срiбний каламар довге гусяче перо i старанно почав записувати все до довгого реестру. – Прiзвища? – продовжував опитувати козакiв осавул. – Іван Богун та Данило Нечай. – Добре. Пiдете у чайцi свого курiнного. Омелько старшина справний, швидко розуму навчить. Нечай тихцем штурхнув Івана i поглянув на нього сяючим поглядом. Той у вiдповiдь посмiхнувся. Соколець деякий час мовчав, очiкуючи, доки писар закiнчить роботу, потiм оглянув юнакiв поглядом розумних очей, навколо яких уже встигла осiсти сiточка неглибоких зморшок. – Якщо майно яке маете, моя рада – знайдiть спадкоемця, – вiн помiтив посмiшку, яка блукала по Богуновому обличчю. – Ет… смiеться вiн… Ну, ходiть здоровi, молодцi. Уклонившись, хлопцi вийшли надвiр. Свiтло, якесь по-особливому яскраве та сповнене найживiших кольорiв, ударило Івановi в очi, загострюючи вiдчуття. Його не полишала думка, що вiн стоiть на межi, яка подiляе навпiл усе попередне життя i те невiдоме, що очiкуе на нього в майбутньому. І напевне, через вiдчуття цiеi незримоi межi, не дивлячись на святковий настрiй, Іван вiдчув на душi неприемний накип. Останнi слова Сокольця не йшли йому з голови. Вони пролунали якось моторошно. Раптом Іван пiймав себе на думцi: «Невже я вiдчуваю страх перед походом, до якого так прагнув? Але це цiлком неможливо!» Вiн зiтхнув i оглянувся навколо. Козакiв пiд будинком осавула помiтно побiльшало. Обличчя Нечая було нiби чимось заклопотане. Іван подивився йому в очi: – Ну, що скажеш? Данило широко посмiхнувся. – Пiдемо! Чуеш, Іване, ми на туркiв пiдемо! Іван посмiхнувся i собi, не припиняючи вивчати очi товариша. Що в них, самi лише веселощi, чи може дещо приховане вiд стороннього погляду? І раптом Івановi на думку прийшло рiшення, на яке, безумовно, вплинули днi, проведенi ним на Сiчi. – А пiшли до шинку! – запропонував вiн, схопивши Нечая за руку. – Пiшли! – одразу ж погодився Нечай. І по тому, як Данило швидко пристав на пропозицiю, по кiлькох iнших прикметах, яких толком i сам не мiг пояснити, Богун зрозумiв: Данило почуваеться так само непевно, як i вiн. На душi одразу ж полегшало, немов з неi зняли пудовий камiнь. Мовчки вони покрокували до сiчовоi брами, за якою ранiше зник Савка Обдертий у супроводi безжурних Зорi та Макогона. Роздiл III І Був один з тих вогких, прохолодних ранкiв, котрi так засмучують нас наприкiнцi лiта. В прозорому повiтрi ще бринiв пташиний спiв, але трави на схилi, що збiгав до Днiпра, мiсцями вибiлив, немов крейдою, невiдомий маляр. Пiзнiше, вдень, сонце ще зiгрiе, висушить студене бiлило, а степ дихатиме пахощами лiта, i соковитi трави стоятимуть все такi ж зеленi та густi. Але вранцi, доки червонястий диск сонця зайнятий фарбуванням неба на сходi, вiдчуваеться вже прохолодне дихання осенi. У такi ранки на думку спадае сумне: куди ж подiлося ласкаве тепле лiто? Як встигло воно проминути, таке довгоочiкуване i чомусь швидкоплинне? І хiба все наше життя не спливае подiбно до лiта, десь поряд, доки ми втрачаемо час на непотрiбнi, мiлкi речi й не можемо натомiсть оглянутися, щоб побачити красу лiтнiх ранкiв, сяяння теплого сонця i свято природи навколо? Так, точнiсiнько так, розтрачуемо ми лiто свого життя на дрiбнi, несуттевi вчинки, епiзоди, без яких, власне, це життя стае неможливим. А схаменутися встигаемо лише тодi, коли в обличчя вже дихае осiнь… Чайки завмерли на темнiй поверхнi води. Всi сiмдесят три. Завантаженi iжею, питною водою i вiйськовим припасом. Цiлком спорядженi в далеку дорогу, готовi до боротьби зi стихiею i ворожими кораблями. П'ять тисяч запорожцiв вишикувались рiвними рядами на березi Днiпра, утворивши велике коло перед застеленим килимами пiдвищенням. Звiдти, з-пiд численних знамен, бунчукiв i штандартiв на готове до походу вiйсько поглядала старшина на чолi з наказним отаманом Назаром Сокольцем. Наказний, як здалося Івановi, котрий промiж iншими стояв i очiкував напутнього слова, нiби вирiс, став вищим i кремезнiшим вiдтодi, як вони з Нечаем бачили його сидячим за столом у свiтлицi. Сiч завмерла. Соколець деякий час мовчав, обводячи очима тих, кого зовсiм скоро поведе через море до чужих ворожих берегiв, до слави або загибелi. Вiн бачив перед собою мужнi, мовчазнi та похмурi обличчя, мiцнi руки, що стискали зброю, погляди чесних очей. Найзапеклiшi гультiпаки перетворилися тепер на мужнiх та дисциплiнованих воiнiв. І воiни очiкували його наказiв. Нарештi Соколець викинув угору руку з перначем. Серед козакiв затих останнiй шелест. – Що ж, пани-браття, ось надiйшла мить, коли ми знову зiбранi разом! – залунав над вiйськом голос наказного отамана. – Ви зi мною. А я, волею кошового отамана i вашою волею, я з вами. Настала нам пора погуляти, хлiба козацького пошукати, бiдних невiльникiв з неволi на тихi води, на яснi зорi звiльнити, а заразом й турка добряче налякати. Аби бусурман клятий про нас пам'ятав, не забував i десятому наш привiт передавав. Отож, браття моi любi, хто бажае за вiру християнську бути четвертованим, колесованим, на палю посадженим, хто готовий згинути в чужiм краю без слiду i звiстки, радий сприйняти муки за святий Хрест, Украiну i славу козацьку, хто не боiться смертi, того я радий за собою вести i поряд з ним голову зложити! Немов грiм прогримiв над козацькими рядами. Тисячi горлянок гукнули: «Слава!» i злетiли в небо тисячi шапок. Запорожцi, зворушенi промовою, вiтали отамана, з яким не раз доводилося iм йти в бiй i здiймати зброю за тi самi цiнностi, якi вiн щойно з палаючими очима i вiрою у своiх козакiв проголосив. Довгi чверть години довелося очiкувати Сокольцю, доки вгамуються запорожцi. Нарештi крики почали затихати i врештi затихли зовсiм. Ранковий вiтерець куйовдив чуб на непокритiй головi отамана, коли вiн говорив твердо i дiловито, здiймаючись над козаками. – Йдемо тихо i купно – чайка до чайки, весло до весла. Вночi нi вогнiв, анi галасу. Щоб навiть сорока не бачила та турчиновi на хвостi не донесла. Дасть Бог, пройдемо бусурманськi вершi, вийдемо на простiр, тодi й за люльки вiзьмемося, а до того зась! От i все. Ви люди досвiдченi, довго не патякатиму. Пам'ятайте лише: не нам у разi чого пiдлоi смертi боятися, однаково не вбережешся. Така вже доля козацька – куди схоче, туди й скаче, але й нiхто за ним не заплаче. На цьому коротку промову було закiнчено, i Соколець, оточений чайковими отаманами, яким давав останнi вказiвки, зiйшов з помосту. З'явився вбраний у святковi ризи отець Інокентiй, i за звичаем почався молебень, пiсля якого освячували зброю i причащали козакiв. Понад годину молилися запорожцi. Клали хрести, пiдставляли чубатi голови пiд бризки святоi води, приймали з рук дячкiв проскурiвки i вино. Нарештi закiнчили. Без метушнi, але швидко запорожцi зайняли своi мiсця на чайках. Із сiчовоi вежi гулко i якось тужно вдарила гармата – гармашi за звичаем вiтали салютом тих, хто вiдбував назустрiч славi i небезпецi. Луна вiд гарматного пострiлу глухо прокотилася над притихлими ранковими плавнями. Першою вiд берега вiдiйшла, звичайно, чайка наказного отамана. Здалеку можна було побачити постать Сокольця, який застиг на високому чердаку, поклавши руку на рукiв'я шаблi. У червоному жупанi з вiдкинутими назад рукавами, у високiй видровiй шапцi, широких шароварах i з довгим цилiндром далекоглядноi труби за шалевим очкуром стояв вiн пiд своiм особистим штандартом на щоглi – на бiлому трикутному полi червоний мальтiйський хрест. Слiдом за ним води Микитиного Рогу спiнила решта козацького флоту. Ряд за рядом, курiнь за куренем. Спочатку, доки не вийшли на чисту воду, йшли купно – веслярi ледь не торкалися один одного веслами. Але за лiченi хвилини блакитна гладiнь широкого Днiпрового русла вкрилася бiлими птахами вiтрил i жовтими рисками очеретяних кранцiв. Омрiяний Богуном та Нечаем морський похiд почався. Сонце, яке розiгнало ранковi хмари i все вище пiдiймалося на прозору синь неба, яскравими промiнчиками вигравало в плесах промiж плавнiв i на хвилях рiчки. Десь на пiвднi прокидалися далекi Синоп i Трапезунд. Вигляд бiрюзових вод Босфору i Золотого Рогу наповнював радiстю нового дня мешканцiв Стамбула, гомонiли пристанi Кафи i Гизлева. Вони були поки що цiлком спокiйнi за свое майбутне, адже не мали страшноi звiстки вiд гарнiзонiв фортець Днiпрово-Бузького лиману про страшну небезпеку, котра насувалась на них з очеретiв ненависного Запорожжя. II На веслах, не дивлячись на легенький попутний вiтерець, йшли майже цiлий день – не минуло й години вiд виходу, як прийшов наказ прибрати вiтрила. Веслярi на опачинах змiнювались щогодини, допомагала й неквапна течiя, тож швидкiсть флоту була бiльш нiж пристойною. Але Сокольцю ii було замало, тож височiла його кремезна постать на носовому чердаку отаманськоi чайки без руху аж до сутiнок. Пильно вдивлявся Соколець у далечiнь, раз по разу обводив лiнiю обрiю далекоглядною трубою i коротко вiддавав своiм джурам накази, котрi тими швидко, без жодних затримок передавалися на решту байдакiв. Навiть Богун, який знаходився на iншому човнi, не мiг не помiтити тiеi разючоi змiни, що сталася iз Сокольцем. Одразу ж пiсля того, як за обрiем зникли береги Микитиного Рогу, той рiзко перемiнився. Де й подiлися доброзичливiсть i неквапнiсть вiйськового осавула? Зараз на чолi флоту стояв нещадний диктатор, жорстокий до пiдлеглих тиран, який карав будь-кого за найменшу недбалiсть. З'явилися змiни й у поведiнцi самих запорожцiв. Не чути було на чайках звичних жартiв, пiсень. Мiж собою перемовлялися коротко, майже пошепки. І хоча видимоi небезпеки доки не було, досвiдченi козаки готувалися до вiдсiчi раптового нападу вже тепер, були уважними i мовчазними. Іван одразу ж зважив на поведiнку оточуючих, тож поводив себе, не вiдрiзняючись вiд iнших. Мовчки налягав на опачину, коли надходила його черга, решту часу тихцем сидiв на чердаку неподалiк вiд стерна, за яким стояв Омелько, i роздивлявся береги Днiпра, що тепер лежали зовсiм далеко, оповитi сивим серпанком. Днiпро, близький до свого гирла, розлiгся безмежними просторами залитоi водою рiвнини, а Соколець, розумiючи, що сiм десяткiв дванадцятисаженних човнiв будуть добре помiтнi i поблизу вiд берега, вивiв iх на чисту воду, максимально використовуючи швидкiсть течii на серединi русла. Перед очима Івана тяглися безкiнечнi очерети, що займали, здаеться, багато верст вглиб сушi. Притоки дрiбнi й великi, струмки, затони i звiринi стежки дiлили iх, прорiзаючи, нiби стежки в темно-зеленому, з коричневим верхом полi. Звiдтам долiтало ледь вiдчутне завдяки вiдстанi рохкання диких свиней, гарчання та шелест. Інколи щось велике шубовсталось у воду, здiймаючи водограй i хмари рiзнобарвного птаства. Іван до болю в очах вдивлявся в обриси берега, але так нiчого i не мiг помiтити. – Тарпани, – неголосно сказав йому Омелько, помiтивши iнтерес хлопця. – Дикi конi. Напевне, жеребцi пiд час водопою бiйку вчинили. Повними життя були i води поруч з човнами. Інколи з глибини здiймалися кола повiтряних бульбашок – десь там внизу тлумилися неповороткi соми; вискакували з води блискучi коропи та великi, немов колоди, осетри. Поряд з човнами пропливали, звиваючись, стрiмкi тiла попелястих гадюк або оливково-зелених вужiв, котрi рятувались у водi вiд денноi спеки… Пiсля заходу сонця рух флоту, щоправда, з меншою швидкiстю, продовжувався до самого ранку. Мовили, що Соколець вдень помiтив кiлька татарських каякiв, якi блискавично зникли в очеретах. Тож тепер намагався досягти Таванi, випередивши iх. Іван, звiльнившись вiд роботи, лiг на постелений пiд облавком кожух i заглибився в споглядання мороку над головою, крiзь який проглядали лише кiлька десяткiв зiрок. Непомiтно для себе вiн заснув, пiдводячи пiдсумок першому дню, проведеному за справжньою козацькою роботою. Йому снилося нiколи ним не бачене мiсто Стамбул. З високими мурами, золотими воротами, що вели до мiста, i куполами сотень храмiв над блакитними водами Золотого Рогу. Наступний день не принiс iз собою змiн. Хiба що за наказом Сокольця вiд флоту вiд'едналися кiлька десяткiв невеличких дубiв, що iх мали на мотузках за кормою майже всi чайки, i в очерети праворуч та лiворуч, а також по рiцi прямо по курсу, полетiли добре озброенi ватаги козацьких вивiдчикiв – Соколець хотiв знати про навколишнi плавнi бiльше, нiж плавнi знали про нього. Богун з Нечаем почали було прохати Омелька про залучення до однiеi з таких ватаг, але почули лише: «за опачинами вашi вивiдний!», тож мусили скоритися i справно веслувати нарiвнi з рештою запорожцiв. Сутiнки впали на караван козацьких байдакiв швидко та несподiвано – час для виходу iз Сiчi був пiдiбраний перед народженням нового мiсяця, коли ночi стояли непроглядно темнi, а вечiрня iмла близькоi осенi ховала диск сонця на заходi, ковтаючи його за лiченi хвилини. Проминув другий день подорожi. Навiть на фонi зiбраностi i уважного ставлення до того, що вiдбувалося навкруги, Іван вiдчув якесь особливе напруження в поведiнцi оточуючих. Без жодного звуку йшли вони близько години в цiлковитiй темрявi, маючи перед собою лише обриси кiлькох переднiх чайок, потiм, пiдкорюючись нечутному для Богуна наказу з отаманськоi чайки, почали забирати праворуч, доки з шелестом не пiрнули в очерети. Івановi на плече лягла чиясь рука. Вiн, придивившись, побачив бiля себе Омелька. – Залазь у дуб, Іване, – коротко наказав курiнний, – будеш у мене за джуру поки що. – А що воно? – не зрозумiв спершу Богун. – Тавань. Наказний порадитись збирае. Будеш у мене на веслах, заодно й почуеш, як розумнi люди раду тримають. Бiльше Іван нi про що не запитував. Швидко перейшов на корму та скочив на облавок хиткого човна-дуба. Майже одразу з'явився Омелько. – Тримай прямо, – кинув вiн. – Я скажу, де повернути. Богун взявся веслувати, намагаючись, щоб вода пiд веслом не плюскотiла. Одночасно згадував все, що чув вiд запорожцiв про мiсцину, коротко охарактеризовану Омельком: «Тавань». Згiдно з почутим вiн зрозумiв, що настав якраз той етап подорожi, коли потрiбно було дiяти вкрай обережно. Саме тепер багато в чому вирiшувалась доля всього походу. В темрявi попереду мав знаходитися закутаний у морок острiв Тавань. Далi, навпроти нього, здiймали своi високi гарматнi форти цитаделi Кизикермень i Арслан – праворуч i лiворуч вiд Таванi. Пильно стерегли вони течiю Днiпра та невеличкого його притоку – Конки, який саме тут поеднував зi Славутичем своi води. Розлючений десятками спустошливих нападiв запорiзьких козакiв на Анатолiйське побережжя, Румелiю та Болгарiю, султан наказав в понизов'i Днiпра створити цiлу низку перешкод i оборонних споруд, аби забезпечити себе вiд «гяурiв». Кизикермень i Арслан були першими з таких перешкод. Окрiм мiцних залог i потужних гармат на своiх мурах, вони мали натягнутi вiд своiх стiн до острова Тавань перегороджуючi течiю Днiпра i Конки важкi залiзнi ланцюги. Ланцюги слугували одночасно брамою i сигнальною системою, яка допомагала визначити залогам, що хтось намагаеться пройти повз них пiд покровом темряви. У двох мiсцях, неподалiк вiд кожноi з фортець, в ланцюгах було утворено проходи – саме там, куди з фортiв нацiлили своi жерла турецькi гармати. Здавалось, i цiлком слушно, що пройти Тавань неможливо. Тихо, немов примари, скупчилися навколо чайки Сокольця дуби чайкових отаманiв. Деякi з них пiднялись на облавок, деякi залишилися на своiх човниках, приставши так, щоб бути поближче до отамана. Серед останнiх був i Омелько зi своiм проводжатим. Без довгих вступiв Соколець розпочав раду: – Не схоже, щоб про нас тут було вiдомо, але береженого Бог береже. Тож кажiть, якi в кого е мiркування. – Та, напевне, немае кращоi ради, анiж дерева рубати та на ланцюги пускати, – почувся з темряви тихий, але сповнений поваги голос, в якому Богун впiзнав курiнного Переяславського куреня на прiзвисько Непийпиво. – Так ще за Конашевича чинили-дбали, завжди виходило ладно. – Вiрно Микита мовить, – погодилися з ним ще кiлька старшин. Соколець рiшуче похитав головою: – Не годиться. – Чому? – не вгавав Непийпиво. – Я сам таким чином п'ять разiв Тавань долав. – Глек теж по воду ходив, доки вухо не вiдбили, – заперечив хтось. – Я тут сам комусь скоро вiдiб'ю! – трохи пiдвищив голос Непийпиво. – Як маеш раду, кажи! Не час зуби скалити. Соколець пiдняв руку. – Ти, Микито, козак досвiдчений i отаман славний. Те, що ти мовиш, безперечно правда. Але хочу i я сказати свое слово. – Кажи, отамане, – хитнув головою Непийпиво. – А слово мое таке: не годиться! Турок не дурний… треба ще щось намислити. Сам знаеш, пане Микито: хто при вiйськовiй потребi однобiчно себе поводить, той стратег нi к бiсу! Побивають такого. – Тодi, може, до берега приставати та Кизикермень здобувати? – запропонував ще хтось. Соколець знову вiдмовився, хоча цього разу не так упевнено. – Час втратимо, несподiванiсть… Нi, не потрiбно iх тут зачiпати. Там i невiльникiв обмаль, i здобичi – тьху! Тут пiднявся Омелько. – А моя думка, шановне лицарство, – мовив вiн, – треба думати, як нам без галасу ворота пройти. Зараз така нiч, хоч в око стрель! Якби ми подiлили флот на двi частини, та розiйшлися з двох сторiн острова, та помислили, як нам тi клятi ворота вiдшукати… Слова Омелька прийшлися до вподоби Сокольцю i бiльшостi старшин, тож далi обговорювали лише деталi. – Ну от що! – пiдвiв нарештi пiдсумок Соколець. – Ідемо двома вервечками, чайка за чайкою, за десять крокiв. Щоб бува не загубитися та напрямок не втратити, тримаймося мотузками. Але спочатку менi потрiбнi четверо охочих, та щоб очi мали не гiршi, нiж у сови. Охочi швидко вiднайшлися, i на тому раду було закiнчено. За кiлька хвилин повернулися на свою чайку, i Омелько став на стерно, очiкуючи сигналу до вiдплиття… Крiзь темряву байдак просувався сторожко та повiльно. Тишу порушував лише дзюркiт води, що струмочками стiкала з весел, коли тi пiднiмались вгору. Соколець немов прирiс до чердака, перетворившись на слух. Тепер, коли не видно було нi берега, нi будь-яких iнших орiентирiв, задум уже не здавався отаману таким вдалим, яким вiн видався спочатку. Але вороття не було. Що зроблено, те зроблено. Якщо в темрявi буде обрано невiрний шлях, вервечка обов'язково наскочить на ланцюги, чим зчинить добрячий шарварок. Тодi, Соколець знав це напевне, гарматнi кулi розтрощать навiть у темрявi бiльше десятка човнiв, гарячий метал вирве з лав його вiйська сотнi i сотнi козакiв. І грають жовна на обличчi наказного отамана. Мiцнiше стискае правиця рукiв'я шаблi, а очi вишукують бодай найменшу ознаку того, що вони все ще на вiрному шляху. Хвилина за хвилиною, мить за миттю. Як повiльно проходять цi митi крiзь свiдомiсть отамана. Як напружено вiдкликаеться свiдомiсть його молоточками помiж скронь. Та хiба це молоточки? Це молоти, удари яких чути, мабуть, на гарматних фортах!.. Швидкiсть чайки перетворилась на черепашу. В тишi вiдчутно лише неясний шепiт, яким з корми отаманського судна передають накази на нiс тоi, що йшла позаду. Час спливае. Нарештi, пiсля цiлоi вiчностi тривожного очiкування, попереду, трохи праворуч, Соколець почув голосне, пiсля несамовитоi тишi, пугикання пугача. Пугачу одразу ж вiдповiло кахкання качки. Наказний зачекав. Скоро крики птахiв повторилися в тiй послiдовностi, в якiй вони пролунали попереднього разу. Помилки бути не могло – гасло подавали козаки, яких вiн вiдрядив, аби тi голосом позначили ворота. Соколець немов ожив. – Праворуч вивертай! – кинув вiн пошепки. – Є! Таки знайшли, скурвi дiти! Чайка ледь вiдчутно схилилася в бiк лiвого облавка i почала змiнювати курс у напрямку невидимих ворiт. Знову кiлька вимотуючих душу хвилин тяглася напружена тиша. Нарештi пугач подав голос зовсiм близько, одразу ж трохи осторонь закахкала качка. Повернули ще трохи праворуч. За хвилину з отаманськоi чайки заквилив орел. Йому вiдповiв спочатку пугач – тепер чiтко праворуч, потiм качка, трохи спереду, з лiвого облавка. Рiвно через хвилину, вiдчуваючи полегшення, за яким надiйшла важка психiчна втома, Соколець розрiзнив у темрявi обриси двох невеличких човникiв – кожен бiля бакена, яким було позначено ворота в ланцюгах. Не порушуючи тишi, немов велетенський привид, отаманська чайка повiльно пройшла крiзь ворота. Продовжила рух, тепер уже позаду чуючи дивне перемовляння «птахiв». Верткi i нахабнi чайки проходили одна за одною попiд носом у сплячих залог Кизикерменя. Збоку Арслана теж не було жодних ознак тривоги – очевидно, й там все проходило добре. Скоро, розколюючи нiчну тишу, вдарив пострiл фальконета – умовлений знак того, що флот проминув ворота i остання чайка вiдiйшла на безпечну вiдстань. Запорожцi швидко порубали мотузки, якими були перев'язанi докупи, i щосили налягли на весла. Вiдтепер швидкiсть була важливiшою за тишу. Сидячи за опачиною, обличчям до корми байдака, Богун раптом побачив, як позаду, там, де проходили ланцюги, з неймовiрною швидкiстю спалахнули та розгорiлися чотири велетенських багаття. Не пройшло й хвилини, як з фортечних стiн ревонули гармати, затовкуючи водяний простiр чавуном саме там, де кiлька хвилин тому пройшло огорнуте тишею козацьке вiйсько. Пiд високими мурами було видно, немов удень, тож Богун мiг навiть роздивитися бiлi водянi стовпи, здiйнятi гарматними пострiлами i вибухами бомб. А на чердаку передньоi чайки Соколець посмiхнувся в довгi густi вуса. – Брандери! – вигукнув вiн невiдомо до кого. – Навантаженi просмоленою соломою брандери! Ось тобi й дерева, пане Микито! Ото б мали добру сальву[33 - Сальва – дослiвно латиною salve (будь здоровий!). Так жартома козаки називали залп вогнепальноi зброi.] на дурнi голови. Але ж i ми не вчорашнi! Решту ночi йшли неспiшно, хоча й не спинялися нi на мить до самого ранку. Наказ про зупинку надiйшов, лише коли сонце позолотило хвилi Днiпра, пiднятi свiжим зустрiчним вiтерцем. Стомленi нiчним напруженням, козаки прагнули вiдпочинку. Крiм того, Соколець розраховував час так, щоб минати наступнi фортецi Очакiв та Кiнбурн у темрявi. Тож тепер довга кавалькада чайок зайшла в досить велику протоку серед очерету i стала на вiдпочинок. Уперед, так, як i напередоднi, полетiли швидкi човники вивiдчикiв – Соколець мав знати, чи не перегороджено Днiпрово-Бузький лиман галерами капудан-пашi. Запорожцi нашвидку поснiдали пастремою, холодною саламахою з сухарями i повкладалися спати. Досвiдченi воiни, вони були привченi використовувати для вiдпочинку найменшу можливiсть. У гарячцi й поспiху морського походу це було iнколи життево необхiдним. Поснули й Данило з Іваном, прихилившись до облавка та пiдклавши пiд голови сакви з нехитрим козацьким скарбом. Івану бiльше не снився Стамбул. Вiн бачив рiдний хутiр, батька i матiр, суворого Мирона Охрiменка i жартiвника Хвилона Битого. Бачив Омелька. Омелько був ще зовсiм молодий, не спотворений рубцями. Вiн вправно виiздив на своему Башi, посмiхався i пiдморгував хитро. Іван сидiв попереду нього в сiдлi й вiдчував подув вiтру на обличчi, пiдстрибуючи в такт шаленому чвалу коня… Опiвднi вирушили далi. Йшли так, як i напередоднi, – швидко, уважно придивляючись до безлюдних берегiв. Веслярi змiнювали один одного, вiтрила наповнювались вiтром, i чайки летiли до недалекого вже моря. Приблизно за годину до заходу сонця вiд одного з острiвцiв, якими було багате русло рiки, вiд'едналися i швидко почали наближуватись до отаманськоi чайки кiлька дубiв. Соколець одразу ж здiйняв на щоглi гасло притишити хiд. Швидкими змахами весел вивiдчики, висланi напередоднi на розвiдку, подолали вiдстань до чайок i пiднялися на чердак до наказного отамана. Пiсля розмови з ними чоло Сокольця перекреслила глибока зморшка – вивiдчики доповiли, що бачили в лиманi неподалiк вiд Очакова вiсiмнадцять турецьких галер. На запорожцiв очiкувала чергова пастка. – Де iх розташовано? – розпитував отаман вивiдчикiв. – А посеред лиману й стоять, – вiдповiдали тi. – Якраз мiж Очаковом i Прогноiвською косою. Трьома купами, по шiсть в кожнiй. Гарматнi ляди вiдчинено, стережуть. Але, пане отамане, пройти не штука. Вiд купи до купи бiльше версти буде. – Дякую, молодцi, – вiдповiдав Соколець. – Добру справу для товариства зробили. І мiцно замислився отаман. А мислити було над чим. Хоч безтурботними були козаки, якi мовили «пройти не штука», але на цей раз небезпека, яка нависла над ними всiма, була незрiвнянно бiльшою, анiж та, що вони проминули поблизу Таванi. Бо не могли козацькi фальконети протистояти галернiй арматi, тож у разi сутички сiм десяткiв чайок турки легко розметуть по морю i перетоплять поодинцi. Очевидним було i те, що турки очiкували козацьких вiдвiдин i були напоготовi. Як не мислив Соколець, вихiд залишався один – проходити галери в темрявi, покладаючись на таемнiсть i Божу помiч. До темряви йшли не змiнюючи швидкостi. Поступово береги Днiпра почали розходитися, випускаючи чайки в широкий лиман, який, поеднуючись на заходi з гирлом Пiвденного Бугу, розкинувся не менше, нiж на два десятки верст. Далеко на обрii сивiли оповитi iмлою обриси Прогноiвськоi коси, праворуч ледь-ледь бiлiли мури Очакова. Нарештi в сутiнках помiтили грiзнi силуети вiйськових трирем. Соколець не гаючись дав наказ зупинитися. Коли чайки повiльно зiйшлися докупи, було вже зовсiм темно. Так простояли далеко за пiвнiч. Великий, як цибулина, кишеньковий годинник Сокольця показував третю годину ночi, коли вiн вирiшив продовжити рух. Морськi хвилi гомонiли вже зовсiм поряд, вiддiленi вiд них лише громаддям галер, якi заклякли в найвужчому мiсцi лиману. Тепер було вирiшено роздiлити флот на три частини, кожна з яких, витягнувшись по двi чайки в ряд, попрямувала до промiжкiв помiж купами каторг. Знову, вже вкотре пiсля початку походу, потяглися хвилини напруження i концентрацii всiх можливих i неможливих сил. Веслярi повiльно занурювали весла у воду, налягали, важко дихаючи на опачини, потiм обережно дiставали iх, щоб за мить знову занурити. Ще раз i ще, у добре завченому ритмi. Іван з Данилом, яких у такi хвилини до веслування не допускали, тихцем сидiли на вiльнiй лавi. Тривожно позирали в темряву, сподiваючись роздивитись силуети недалеких галер. Досi iм це не вдавалося, хоча вже декiлька хвилин легко можна було розiбрати розмови, смiх та спiв – на галерах поводили себе вiльно, не криючись, а над водою звук розходився надзвичайно далеко. Десь бренькав саз,[34 - Саз (тур.) – струнний музичний iнструмент.] стукотiли кроки по сходах, лилася вода. Ледь вiдчутний вiтерець донiс до козакiв пахощi смаженого м'яса – на галерах починали готувати iжу для скорого вже снiданку. Повiльно пропливали чайки повз грiзного ворога, який i не здогадувався про iхню присутнiсть так близько, зовсiм поряд. Раптом праворуч почувся голосний плюскiт води. Усi, хто був на чайцi, завмерли. Іван прикипiв поглядом туди, звiдки вiн чувся. Невже хтось з братчикiв повiв себе так необачно? Але доля приготувала для них гiрше випробування. Не далi як за сто сажнiв Богун побачив вогонь – невеличкий язичок полум'я, який горiв неймовiрно яскраво для його звиклих до темряви очей. Вiн наближався i наближався, доки Іван не зрозумiв, що вiдбуваеться. Промiж завмерлими в темрявi чайками мандрував, напевне, вiдшукуючи одну з галер, невеличкий човник. Човен простував прямо на них. Зовсiм скоро Іван побачив постатi кiлькох яничар у бiлих кауках[35 - Каук (тур.) – капелюх.] i блискучих у трiпотливому свiтлi лампи обладунках. Турецькi вояки голосно розмовляли, часом посмiюючись. Козакiв, якi причаiлися зовсiм поряд, вони не помiчали, ослiпленi свiтлом власноi лампи. Ще мить – i нiс човна з шелестом та трiском вдарився до очеретяного кранця на облавку чайки. Вiд несподiваного зiткнення яничари попадали з лав, а лiхтар покотився, заливаючи все навколо палаючим маслом. Далi все проходило з такою надзвичайною швидкiстю, що Іван лише розкрив рота. Не змовляючись, до турецького човна скочили кiлька запорожцiв, на ходу готуючи довгi та гострi, немов бритва, ножi. Блиснула у свiтлi полум'я гартована криця, i яничари, так i не зрозумiвши, що з ними сталося, забили ногами до дощок човна, застогнали i враз затихли. Чиiсь руки накинули мокре рядно на палаюче масло, i не бiльше як через тридцять секунд серед тишi i темряви нiщо не нагадувало про подiю, яка вiдiбрала життя кiлькох людей. Погляд Богуна впав на Омелька, який завмерши стояв на одному колiнi поверх очеретяного кранця i стискав у руцi ножа, лезо якого було чорним вiд кровi. «Невже пронесе?» – майнула неймовiрна думка. Але дива не сталося. Рiзко та тривожно загукав над головою схвильований голос. Кликали турецькою якогось Ібрагiма. Та Ібрагiм мовчав. Очевидно, вiн вже не мiг вiдповiсти стурбованим його долею одновiрцям. Пiсля кiлькох секунд мовчанки голос зарепетував голоснiше, переходячи на панiчний крик. З галери залунав тупiт кiлькох десяткiв яничарських черевикiв. Розриваючи на шматки залишки тишi, засурмив рiжок. – А трясця б вашiй матерi! – пiдхопився на ноги Омелько, закладаючи за халяву ножа. – Зарухалися чорти голомозi! Ой, недобре опинилися ми… Налягли братики! Уперед, уперед! І нiби на його голос ревонула перша гармата, випльовуючи цiлий стовп вогню. Не дивлячись на темряву, гармашi взяли вiрний напрямок – з оглушливим «у-ух», обдаючи козакiв гарячим повiтрям, над самими iхнiми головами пролетiло i вдарило у воду ядро. «Бабах!» – вдарила за першою гарматою друга. Потiм ще i ще. За хвилину ожили, напевне, усi вiсiмнадцять галер, навiть тi, що стояли за кiлька миль вiд мiсця, де почалася стрiлянина. І хоча гармашi на них не бачили цiлi, вони справно галамасили з усiх стволiв, ризикуючи влучити в каторги, що розташовувались поряд. Тож скоро поодинокi пострiли злилися в суцiльний рев, до якого долучилися спросоння форти Очакова. Вогненнi смерчi, котрi вихоплювалися з гарматних жерл, висвiчували примарним свiтлом каторги, що тонули в хмарах порохового диму, i стрiмкi силуети чайок, якi порснули вiд них врiзнобiч, немов зграя горобцiв вiд лiнивого кота. Далi роздивлятися не було часу. Іван так напружено налягав на весло, що не бачив нiчого навколо. – Наляж! – кричав з чердака Омелько. – 3 якорiв знiмаються! Але запорожцiв пiдганяти не було потреби. Крiм ревучого чавуну над головою, iх примушувала докладати останнiх зусиль свiдомiсть того, що вони мають лiченi хвилини, аби вiдiрватися вiд ворога, доки той ослiп вiд диму власних гармат. – Летить! – чув Іван поряд iз собою iз сусiднiх лав, i за мить поряд з ревом проносилося чергове ядро. – Ще одне! – i знову моторошний свист над головою. – Чорт йому та бiсову маму пiд ребра! – видихнув козак, що сидiв з Іваном на лавi поруч. – Так можна i в халепу… Цiеi митi чайка здригнулась i застогнала всiм своiм дерев'яним тiлом. Почувся трiск та болiснi крики. Якась могутня сила штовхнула Богуна, i вiн полетiв униз. На невизначений час напружена до нестями свiдомiсть провалилась у чорну дзвiнку безодню… Пам'ять повернулася вiдчуттям пекучого болю i холоду, який пронизував наскрiзь все тiло. Болiло плече, а одежа наскрiзь промокла водою. Вода хлюпалась на днi байдака в такiй кiлькостi, що це наштовхувало на думку про досить серйозне пошкодження. Іван лежав деякий час, доки свiдомiсть не повернулась повнiстю, лише пiсля того зробив спробу пiднятися. Нарештi встав, тамуючи стогiн. Перед очима все ще плавали зеленкуватi кола, коли вiн спробував роздивитися, що дiялось навколо. Неподалiк у мороцi метушилися кiлька людей, плюскотiла вода. Чувся приглушений голос Омелька. Над всiма цими звуками панувало ритмiчне порипування весел у кочетах i важке дихання козакiв. Судячи з цього, можна було зробити висновок, що чайка все ще швидко летiла хвилями, хоч гарматних пострiлiв бiльше не було чутно. Іван озирнувся. Зовсiм поряд розгледiв нечiтку постать, яка сидiла на лавi. Той, хто сидiв, вигинався та вирiвнювався в такт веслуванню. Важко дихав, сам обертаючи опачину, яка була розрахована на двох веслярiв. – Цiлий? – запитав вiн у Івана хрипким голосом. Іван вiдчув легке запаморочення в головi, але вiдповiсти спробував недбало: – Не знаю… Мабуть, цiлий. Що з нами було? – Нiчого, – почув у вiдповiдь, – якщо цiлий, сiдай на весла. Нiколи патякати. Іван, переборюючи бiль, сiв на лаву поряд i вхопився за опачину. Налiг. За хвилину вже веслував нарiвнi з рештою запорожцiв, одночасно прислухаючись i придивляючись до того, що дiялося навколо. Спочатку зрозумiлим було лише те, що в човнi теча, i частина козакiв змушенi вичерпувати воду, яка швидко надходила. Чулись короткi реплiки: – Агов! Ще двое кидайте весла, треба жвавiше! Хтось кинувся на допомогу тим, що черпали воду. – Шапки берiть до рук, якщо ковшiв не стало! – Ану к бiсу розмови! – шикнув на них з темряви Омелько. – За нами галера суне! Кiлька хвилин панувала тиша, пiсля якоi хтось знову гаряче зашепотiв: – Черпаемо, браття… Нехай йому грець, по колiна вже! Далеко позаду гулко вдарила гармата. Іван прислухався, але шипiння кулi не почув. – Навмання б'ють, вiд лютi, – помiтив сусiд по лавi. Приблизно за пiвгодини над чайкою рознiсся голос Омелька: – Добре, молодцi! Гей, на стернах, вивертай лiворуч… Здаеться, Прогной. Поранена чайка незграбно лягла на новий курс i пiшла, нахилившись на лiвий облавок, у бiк сiрiючих на тлi ранiшнiх сутiнок обрисiв Прогноiвськоi коси. Вода, що ii безперестанно виливали за облавок, голосно плюскотiла. Кiлька козакiв щось чаклували в мiсцi, куди влучила куля, але доки не дуже успiшно. Іван працював з останнiх сил. Ще не оговтавшись як слiд вiд удару i втрати свiдомостi, вiн змушений був вiддати всi сили, аби веслувати нарiвнi з усiма ось уже бiльше години. У скронях дрiбно били удари пульсу, а в очах час вiд часу тьмянiло. Легенi розривало вiд нестачi повiтря, i весло у руках досягло кiлькох пудiв ваги, але Богун усе ще намагався крутити опачину, не вiдстаючи вiд володаря хрипкого голосу, з яким сидiв поруч на лавi. І гонитву навперейми зi смертю було виграно. За лiченi хвилини до сходу сонця чайка нарештi вскочила в стрiчку очерету, який високою стiною облямовував довгi береги Прогноiвськоi коси. За кiлька хвилин почувся голос Омелька: – Весла в човен! Човен, пройшовши з оглушливим шелестiнням ще кiлька сажнiв, спинився. Богун сидiв, невидющими очима поглядаючи перед собою. Його плечi важко здiймалися у такт диханню, i лише зусиллями волi втримував себе Іван, щоб не впасти з лави, настiльки виснаженим почувався. Перед собою побачив спiтнiле обличчя козака, поряд з яким веслував. – Молодець! – говорив той, сам важко переводячи дихання. – Ти витримав. Молодець! Чайка знову зрушила з мiсця, заглиблюючись в очерети, пiдштовхувана ратищами козацьких списiв. Вдалечинi знову загримiли гарматнi пострiли, та за хвилину затихло. Через кiлька хвилин такоi подорожi наослiп козаки несподiвано для себе почули трiск очерету i плюскiт. Навкруг Івана заклацали курки мушкетiв. Не гаючись, вiн дiстав з-за пояса пару пiстолiв i теж звiв на них курки. Однак дуже скоро з'ясувалося, що тривога марна. У променях ранкового сонця показалися з-помiж заростей ще двi чайки. Коли Богун пiдiйшов до Омелька, той саме пiдраховував втрати. Вони, попри очiкування Івана, виявилися не такими й важкими. Двох козакiв було вбито наповал прямим влученням ядра, ще кiлькох поранено трiсками дубових дощок, що розлетiлися навсiбiч вiд удару ядра. Тепер поранених дбайливо перев'язували товаришi. Двое загиблих запорожцiв, укритi кров'ю i пошматованi, лежали на дошках чердака, притягуючи до себе погляд Івана. Йому ще нiколи не доводилося бачити такi понiвеченi тiла, тому тепер iх вигляд був для нього чимось неймовiрно диким, брутальним по вiдношенню до урочистостi смертi. У тому свiтi, де йому доводилося жити ранiше, смерть не була рiдкою гостею, вона чигала десь поряд, його з дитинства привчали смiливо поглядати iй в очi та з презирством ставитися до власного життя. Але то були лише пустi слова. Нехай сповненi життевоi правди, патрiотизму i поваги до козацького укладу життя та смертi, але все ж слова. Тепер вони набирали реального змiсту. Страшного, з пошматованоi плотi, жовтих уламкiв кiсток i нутрощiв, вивалених назовнi. З кровi, яка, змiшавшись з водою, була всюди. Навiть та вода, яка прибувала в човен, все ще зберiгала криваво-червоний колiр. Через лави, наближаючись до Івана i Омелька, переступав запорожець, поряд з яким Івану довелося веслувати. Тепер вiн упiзнав того. Ним виявився козак середнiх лiт з посивiлим передчасно оселедцем на iм'я Крутiй. Мовчки пiдiйшов до Омелька. Курiнний витримав його похмурий погляд. – Хто? – нарештi запитав Крутiй. – Пiскорський i Недригайло. Крутiй похитав головою. – Дiсталося вам, братчики. Ох i дiсталося! Так, аби святий Петро впiзнав. – Упiзнае, – вiдрiзав Омелько. – Будемо ховати тут. Давайте, завертайте в китайку i за облавок. Панахида буде, коли повернемося, зараз маемо живих рятувати. Погляд Омелька впав на Івана. – А йди-но сюди, козаче, – примружився вiн. – Бачу, голубе, ти теж подарунка вiд бусурман маеш. Лише тепер Іван побачив досить велику трiску, яка застрягла в нього в плечi. – Пусте, – спробував вiдмахнутися Іван. – Я тобi, босяку, дам «пусте»! – заходився оглядати Богуна Омелько. За хвилину пiдкликав Нечая, який неподалiк допомагав конопатити щiлини в облавку пошматованим на стрiчки зеленим оксамитом. – Тягни полотно на пов'язку, горiлку, порох! Удвох Омелько з Нечаем швидко витягай трiску, залили рану горiлкою i перев'язали чистим полотном. Омелько замiшав пучку пороху з чаркою горiлки i простягнув Івановi: – На, випий. – Але ж… – Випий! Богун пiдкорився. Омелько тим часом обдивився гулю в нього на головi. – Не нудить? – запитав стурбовано. – Нi… Та добре все! – Івановi стало соромно, що курiнний так прискiпливо допитувався про його стан. Неначе дитину! Омелько коротко змахнув головою i вiдiйшов. Скоро човен ледь вiдчутно здригнувся – до них пiдiйшла ще одна чайка, друга повiльно наближувалась, майже невидима за очеретами. – Агов! – неголосно покликав Омелько. – А кого маете за чайкового отамана?… До мiсця збору, яке заздалегiдь призначив, побоюючись саме такого збiгу обставин, завбачливий Соколець, вирушили надвечiр. Перед цим латали пошкоджену чайку, розшукували в очеретах розрiзнене вiйсько i лiкували поранених. До вечора на байдаку в Омелька помер ще один поранений козак. Тихо, без стогону i крику злетiла сувора душа запорiзького лицаря у височiнь. Не було над ним плакальниць. Не цiлували захололi вуста дружина чи дiти. Не взнали дорогоi могили старенькi батьки. Помер козаченько… знайшов спокiй, як i попереднiх двое, серед смердючих очеретiв. Похмурi побратими його пiдняли над облавком обважнiле, закутане в криваво-червону китайку тiло i шубовснули не гаючись у темну глибочiнь. Чиста душа… Козаче! Запорожцю, линь до Бога. Запитай, запитай його! Чи потомки згадають вдячним словом славу сього лицаря та праведну смерть його, чи не згадають? Чи плюнуть отрутою презирства в невидющi очi? Чи засмiються i скажуть: «За золотом, срiблом, немов розбiйник, пiшов ти туди, за можливiстю курити в шинках, горiлку кружляти. Грошей хотiв? Людей убивав? iв-пив на кровi?!» Не зрозумiти тобi, невдячний потомку! Продав ти душу спочатку Польщi, потiм Москвi… Навiть тепер, на початку двадцять першого сторiччя, цураешся коренiв своiх. Господи святий, не дай iм спаплюжити! Наведи на iстину й прости тих, хто за незнанням i недолужнiстю власною iудами нацii козацькоi стали. Забули, що е вони народом сильним, волелюбним та гордовитим. Народом, iсторiя якого налiчуе тисячолiття, а культура i мова е багато вищою за культуру i мову шанованих ними азiйських загарбникiв Украiни. І можливо, тодi вони зрозумiють: кожен запорожець загинув за них! Кожен бажав жити i радiти сонцю, дихати свiжим подихом степу, того самого степу, де проживають тепер невдячнi потомки. Але кожен без жалю вiддавав життя за iдеали, забутi такими потомками: Слава. Воля. Украiна. І хiба iх не досить для того, аби вiддати життя? Хiба запорожцi робили це марно? Тож жаль бере автора, коли вiн поглядае на вас, сучасники. Ви не схожi на них. Ви смiетесь з нацiональних гординь, рiдноi мови. Ви намагаетесь жити, немов чужинцi, перетворюючись на чужинцiв серед власноi землi. І тому iнколи немае бажання вважати за правду те, що дiеться навкруги… Серед темряви наступноi ночi Прогноiвську косу залишили шiстдесят чотири чайки. Тепер козаки не мали потреби боятися ворожих гармат. Тепер вони вселятимуть страх у душi людей. Попереду, невидимi за сотнями верст чорноморських просторiв, лежали райськi береги Анатолii. Там очiкувала на них вiйськова слава, здобич та помста. III І Анатолiя здригнулась. Умилися кров'ю мiста i мiстечка, окутались димом пожеж. Настала страшна помста за татарськi набiги на Украiну, за кров та сльози нещасних невiльникiв, що iх тисячами гнали до Криму i далi, у найвiддаленiшi куточки Османськоi iмперii. Запiзнилися гiнцi сiлiстрiйського пашi, який першим вiдчув на собi наслiдки козацьких вiдвiдин разом з мешканцями болгарського побережжя. Гуляють шайтани морем, не шкодують нi старого, нi малого кривавi посланцi Малека-уль-Меккома – ангела смертi. Горе, горе, о правовiрнi! Вогонь поглинае мечетi! Учорашнiй раб точить кров господаря свого. Крик мусульман лунае до неба, але глухий до нього пророк! Бiда на голови вашi, о люди вiри праведного Мухамеда! Чим завинили дiти вашi, яких шайтани жбурляють у вогонь? Чим завинили жiнки вашi, яких, беззахисних, примушують порушувати закони шарiату i показувати стороннiм обличчя своi? Чим завинили чоловiки, що залили яскраво-червоними рiчками своеi кровi вулицi, на яких будували колись житло? Нi! Не завинили ви нiчим, окрiм зневаги до вiри християнськоi. Окрiм того, що немов бидло купуете та продаете людей православних, гвалтуете дiвчат невинних у своiх сералях, оскопляете малолiтнiх хлопчакiв во славу Ааллаха, перетворюючи iх на евнухiв, тисячами вбиваете козакiв непосильною працею на галерах. Не виннi ви, правовiрнi! Запорожцi гуляють – ось твоя провина i смерть, бусурмане! Швидкий та страшний для туркiв рейд запорiзького флоту примусив стривоженим вуликом загудiти санджаки та вiлайети[36 - Санджак, вiлайет – територiально-адмiнiстративнi одиницi Османськоi iмперii.] iмперii. Навiть султанський конак[37 - Конак – резиденцiя османських султанiв.] у Стамбулi вiдчув на собi лихоманку – яничарськi казарми, в яких вирувало ще вiд часу, коли султанськi гвардiйцi повернулися до столицi пiсля невдалоi осади Багдада, вибухнули вiдкритим бунтом, дiзнавшись про безсилля влади протистояти запорожцям. Лютi i нестримнi, домовившись з комонною гвардiею, що складалася виключно з сипахiв, обложили вони будiвлю палацу Топкапи i почали вимагати змiни великого вiзиря, якому випала «честь» бути звинуваченим у провалi в Персii i запорiзьких перемогах. І могутнiй падишах, володар землi та неба, змушений був поступитися перед бунтiвниками, вiддавши iм в обмiн на власне життя бiдолаху вiзиря. Живою була ще в пам'ятi султана сумна доля його попередника, красеня-юнака Османа II, убитого яничарами, наче собака. І йому не залишилося нiчого iншого, анiж спостерiгати, як натовпи воякiв Нового вiйська[38 - Єнi черi – тобто яничари. В перекладi з турецькоi «нове вiйсько».] руйнують оселi його найвищих сановникiв, знущаються над ними i вимагають з них грошi та цiнностi. Тож запорожцями нiколи i нiкому було займатися в армii наймогутнiшоi iмперii Середньовiччя. А вони вмить це оцiнили по-своему – такоi вiдвертоi нахабностi турецькi провiнцii не пам'ятали вже бiльше десяти лiт, з часiв Сагайдачного. Соколець на чолi своiх вiдчайдухiв з'являвся невiдь-звiдки, вирубував до ноги цiлi селища i зникав невiдомо куди. Без жалю саджав на палi або здирав шкiру з кожного, в кого знаходив християнських невiльникiв. Грабував без розгляду будинки, палаци i мечетi. Плюндрував вогнем i мечем райськi куточки Анатолii, створенi ласкавим клiматом чорноморського узбережжя i десятками рокiв важкоi працi невiльницьких рук. Зграя чайок з Чорного моря вискочила в Азовське, пройшла там, викликаючи жах, i повернулася до Понту Евксинського. Пройшовшись з погромами по Кiлii та Ізмаiлу, околицями грiзного Акерману, стерла безслiдно кiлька десяткiв малих та великих селищ i знову спрямувала свiй курс до берегiв Анатолii, яка ще не встигла зiтхнути з полегшенням – Соколець звик дiяти таким чином, щоб його не могли прорахувати галери Високоi Порти… Через три тижнi, обваженi здобиччю i сп'янiлi вiд почуття безкарностi, запорожцi серед бiлого дня пiдiйшли до досить великоi бухти, на блакитному дзеркалi якоi лагiднi хвилi погойдували безлiч кораблiв, човнiв i човникiв. На високому скелястому березi бухти розташувались живописнi будiвлi. Глинянi пласкi дахи, що перемежались з куполами мечетей та вежами мiнаретiв, утопали серед зеленi садiв, виноградникiв i живоплотiв. Високi пальми i яскравi квiтники притягували око неземною красою, а неспiшнi перехожi i переiзнi навiть не здогадувались, що тихiй iдилii iх мирного життя надходить кiнець. Козацьку ескадру зустрiчав Синоп, до якого ще не встигла прийти жовтогаряча осiнь, яка вже нагадала про свое iснування спаленим серпневою спекою запорiзьким степам. Богун сидiв на лавi поряд з Нечаем, перевiряючи зброю. Уважним оком помiчав найменшi щербини на шабельному лезi, пiдсипав пороху на пановки пiстолетiв та мушкета, поправляв за поясом оздоблений золотом i самоцвiтами турецький ятаган – один з багатьох нових трофеiв. Покiнчивши з цим, поглянув у бiк отаманськоi чайки. Там, стоячи на високому чердаку, Соколець розглядав у далекоглядну трубу ворожi береги. Кавалькада застигла на мiсцi, пiднявши догори блискучi на сонцi весла, з яких стiкали струмочки води… Та хiба то був той самий Богун, який ще зовсiм недавно захоплено позирав на Сiч з вершечка пагорба на шляху? Змiнився, змiнився Іван! Чарiвним сном пролетiли для сина реестрового хорунжого з далекого Подiлля три тижнi походу. П'янкою музикою стали для нього мушкетнi громи, свист куль та блиск бойовоi крицi. Поряд з iншими запорожцями, як рiвний з рiвними, рубав вiн шаблею яничар та переляканих до смертi ополченцiв, бив, застосовуючи науку, передану колись Омельком i вiдточену роками виснажливих вправ. Лiз, стискаючи в зубах ятаган, по абордажних мотузках на високий облавок галери, занурював гостре лезо в податливу плоть, трощив оселi i сипав у мiшки дзвiнку монету – кривавий хлiб козацький. Тодi серед вогню, крикiв розпачу i грому пострiлiв уперше пiзнав вiн жiноче тiло. Перелякана турчанка стала для нього вiйськовою здобиччю, не вiдмiнною вiд цехiнiв, дукатiв i аспрiв,[39 - Аспр – срiбна татарська монета.] що iх шапками черпали запорожцi пiсля перемог. Жорстокий час породжував жорстоких людей. Іван ставав воiном, бiйцем, який жив вiйною, щодня позирав у очi смертi, тому брав вiд життя все, що мiг. І вважав такий стан речей справедливим. Тому, що мiг загинути будь-якоi митi, так, як загинули в нього на очах кiлькадесят вiдчайдушних братчикiв, поряд з якими кидався в бiй. Буяв початок жорстокого сiмнадцятого сторiччя… Соколець рвучко вiдiрвав далекоглядну трубу вiд очей i змахнув рукою. – Уперед, молодцi! – розлiгся над водами бухти його гучний голос. – Там наша слава! І летюча ескадра вмить ударила веслами. Набираючи швидкостi, побiгла до близького берега. – А що, лицарство, знудилися без роботи? – почув Іван вигук Омелька. – За козацьку славу!!! – Слава! – ревонули у вiдповiдь запорожцi. – За вiру!!! – Слава! – За Украiну!!! – Слава! – Уперед!!! І Омелько першим стрибнув через облавок, зблиснувши шабельним лезом у променях сонця. За ним, здiймаючи хмари бризок, занурюючись по колiна у воду, кинулись козаки, що шаленiли в передчуттi бою. – Уперед, уперед, браття, – не вгавав Омелько, – рубай клятих, бий бусурман! Із сотень горлянок вирвався крик, i страшна хвиля покотилася до берега, на якому отетерiло завмерли натовпи людей. Вони й не думали тiкати або боронитися, пiддаючись вiдчуттю, подiбному до того, яке примушуе отару овець завмирати безсило й поглядати на вовкiв, котрi рiжуть iх одну за одною. Бризками кровi було позначено початок козацьких вiдвiдин. Запорожцi шаленiли, як шаленiе дикий звiр вiд вигляду кровi. Тi нещаснi, що застигли на пристанi, за хвилину впали пiд ноги нападникам скорiше схожими на кривавi лахмiття, анiж на тiла людей. А назустрiч козакам уже поспiшали загони озброеноi варти. Скоро й вони один за одним почали помирати в скаженому галасi.[40 - Галас – одна з тактик ведення бою запорiзькими козаками, коли вони били ворога, безладно перемiшавшись з його бойовими порядками.] Цiеi хвилини козакам не мiг протистояти нiхто. Штормовими хвилями вони розлилися по пристанi, захопили ii i рушили до мiських мурiв, якi скорiше були схожi на огорожу – не дивлячись на те, що Синоп уже кiлька разiв було зруйновано запорiзькими набiгами, його мешканцi не були готовi до серйозного опору. А позаду вже наздоганяли, несучи знятi з човнiв фальконети, новi десятки запорожцiв. Серед гаванi один за одним захоплювали купецькi кораблi. Напад набирав усе бiльших обертiв. Ворота проскочили на плечах у втiкачiв. Кiлька сейменiв спробували було стати на завадi, але було пiзно. Спочатку руки переляканих мiщан, а потiм оскаженiлих запорожцiв розкрили настiж кованi залiзом половини мiськоi брами. Сторожа смiливо кинулася в бiй з нападниками, утворюючи першу перешкоду на шляху загарбникiв, але все, що змогли сеймени, – це померти смертю воiнiв протягом кiлькох неймовiрно коротких хвилин опору. Кого кулею, а кого гострим лезом, усiх турецьких воякiв навiки заспокоiли запорожцi. Невдовзi в мiстi почалася рiзанина. Спочатку вiд казарм бюлюка[41 - Бюлюк (тур.) – загiн.] мiськоi сторожi вдарило кiлька залпiв з яничарок – там турецькi командири наспiх вишикували батаву i спробували дати вiдсiч. Але у вiдповiдь запорожцi одразу ж залягли i почали шалено вiдстрiлюватися, використовуючи для прикриття низькi халабуди мiського базару. Незабаром пiдтягай фальконети i гакiвницi. Пiсля двох залпiв з них турки припинили опiр. Коли розсiявся дим, стало зрозумiлим, чому – там, де тiльки що стояла рiвна батава, купою лежали один на одному понiвеченi трупи сейменiв. Почалася смертельна гонитва вузькими вуличками мiста i жорстоке вбивство тих, кому доля призначила нещастя опинитися в непотрiбному мiсцi в непотрiбний час. Богун не вiдставав вiд iнших. Могутнiми ударами кованих чобiт вибивав вiн дверi осель, трощив скринi та дорогi меблi. За волосся, за бороди витягував зацiпенiлих хазяiв на подвiр'я, з погребiв, ям та хлiвiв випускав невiльникiв, котрi не могли повiрити своему щастю i часто були не менш наляканими, анiж iхнi господарi. Худi й обiрванi, стояли вони табунцями, не наважуючись далеко вiдходити вiд своiх тюрем. Ошалiло глипали очима, поглядаючи, як помирають вiд козацьких ножiв тi, котрi ще вчора володiли ними, немов худобою, розпоряджались на власний розсуд iхнiми волею та життям. Іван, як i всi без винятку, чiтко виконував наказ Сокольця – в господi, де було знайдено християнських невiльникiв, господарiв вирiзали до ноги. Без жалю i огляду на вiк або стать… Іван втратив вiдчуття часу, коли, нарештi, серед кривавого бенкету опинився перед високим ганком великого, побудованого в розкiшному схiдному стилi будинку. Судячи з виламаних ворiт i трупiв кiлькох яничар на сходах, вiн завiтав сюди не першим. Хотiв уже бiгти далi, наздоганяючи братчикiв, але щось затримало його. Кiлька хвилин Іван роздивлявся кипариси i платани в садку оселi, вузькi продовгастi вiкна з невеличких рiзнобарвних вiтражiв, що мав будинок, блискучий на сонцi мармур колонади. Урештi вирiшив зайти, не розумiючи, що саме зацiкавило його тут. Швидкими стрибками Іван вибiг по сходах i пiрнув у широку арку дверей, про всяк випадок стискаючи в однiй руцi рукiв'я шаблi, в другiй пiстолет. Вiн був приголомшений красою i розмiрами внутрiшнього устрою будинку, який доречнiше було назвати палацом. Велетенська, вимощена бiлоснiжними мармуровими плитами зала, що зустрiла його, була залита слiпучим сонячним сяйвом, яке проходило крiзь вiтражi i широкий отвiр дверей. Розписану химерними арабесками стелю пiдтримували чотири колони, якi були виконанi в античному стилi – круглi конiчнi ноги, якi поступово звужувались доверху, закiнчуючись прямокутними, з майстерним лiпленням, пiдпiрками. Задрапованi щирим шовком стiни вигравали гарячими тонами у свiтлi вiтражiв. Іван пройшов кiлька крокiв i завмер – у великому, на половину стiни дзеркалi вiн побачив свое вiдображення – линялi блакитнi шаровари, полотняна вишиванка i кудлата бараняча шапка з червоним шликом. З-пiд неi поглядали уважнi сталево-сiрi очi. Правильнi риси обличчя, прямий нiс, мiцне пiдборiддя, тонкi вусики, що ледь-ледь почали з'являтися, гарно пiдкреслюючи юнацьку красу. Вiн механiчно витер кров зi спiтнiлоi щоки. Раптом з гори, куди вели широкi, застеленi килимом сходи, почувся брязкiт i гучнi розмови. Богун рвучко повернувся, спрямовуючи в той бiк пiстолет. По сходах чимчикували четверо запорожцiв. – Своi, братику, не тривожся, – недбало кинув один з них – козак з важким парусиновим мiшком за плечима. Богун опустив зброю. – Бiжи, хлопче, наверх, – мотнув головою другий братчик, що тримав на оберемку перед собою одразу кiлька вкритих дорогою чеканкою яничарок, – там ще знайдеш, чим поживитися. Не спиняючись, козаки пройшли повз Івана i зникли в сяйвi спекотного дня. Вiн провiв iх недовгим поглядом i попрямував до сходiв. На другому поверсi наслiдки козацького вiзиту були вже добре помiтними – виламанi дверi, гори битого скла, розкиданi всюди шовковi мiндери[42 - Мiндер (тур.) – подушка для сидiння.] i простирадла. В однiй з кiмнат хтось болiсно стогнав. Переступивши порiг, Богун побачив скоцюрблене тiло товстезного евнуха, зодягнене в шовковий халат. Євнух тримався обома руками за живiт i конав. Очi його були заплющенi, гладке обличчя посинiло, а на пiдлозi пiд ним встигла назбиратись чималенька калюжа темноi густоi кровi. «Кизляр-ага,[43 - Кизляр-ага (тур.) – дослiвно – дiвочий начальник. Головний евнух гарему в мусульман.] – подумав Іван, пригадуючи все, що чув вiд братчикiв про життевий устрiй туркiв. – А я, очевидно, в гаремi». Правдивiсть цiеi здогадки пiдтверджували пишнi жiночi вбрання, рiзноманiтнi прикраси, розкиданi навколо, а також тонкi пахощi парфумiв. Дивувало те, що, окрiм помираючого евнуха, в палацi нiкого не було. Утiм, вирiшив Іван, вони вже мали досить часу, щоб врятуватися втечею або бути захопленими в полон. Несподiвано Іван побачив на килимi пiд ногами невеличку каблучку. Зiгнувшись, пiдняв i почав роздивлятися, дивуючись красi гарноi дрiбнички. Химерно переплетенi золотi жилки на ii поверхнi пiдтримували невеликий, але надзвичайно гарно оправлений дiамант. Мимоволi замiшувався. Вiд милування вiдiрвав вiддалений гомiн десь у будинку. Богун ще раз озирнувся навколо, стромив знахiдку до кишенi й попрямував крiзь вибитi дверi до виходу з жiночоi частини палацу. Деякий час поплутавши кiмнатами, знайшов нарештi хiд до селямлику.[44 - Селямлик – чоловiча половина будинку в мусульман.] – Іване! Ось де ти, бурлаче! – почув вiн несподiвано для себе веселий голос Нечая. – Ти де подiвся? Іван подивився на змотаний у трубу турецький килим, що його Нечай мав на плечi. – У гаремi, – знизав плечима вiн, викликаючи смiх Данила i присутнiх запорожцiв. – Воно дiло молоде, – жартiвливо помiтив хтось. З-за спини Нечая виступив Савка Обдертий. Тепер, зодягнений у шовки та високу видрову шапку, своему прiзвиську вiн зовсiм не вiдповiдав. – Ге! А що ж ти з пустими руками? Поглянь лишень, яке добро я придбав! – i з цими словами Савка виштовхнув наперед тендiтну жiночу постать, з нiг до голови замотану в темно-червоний оксамит. – Ну як? Іван прискiпливо оглянув бранку, вiдзначивши стрункий стан i привабливi дiвочi форми, яких не могли приховати навiть хвилi важкого оксамиту. Надовго зупинив погляд на обличчi, яке було прикрите напiвпрозорим шовком фередже.[45 - Фередже (тур.) – жiноче покривало в мусульман, яке щiльно приховувало обличчя, залишаючи лише невелику прорiзь для очей.] – Ну, красуне, покажись козакам, не ховайся! – з широкою посмiшкою Савка смикнув за краечок покривала, одним рухом зриваючи фередже з обличчя полонянки. Невагомий рожевий шовк, немов ранкова iмла, впав до нiг дiвчини, i здивованi запорожцi завмерли. Перед ними з'явилися невимовно гарнi волошковi очi, маленький прямий носик над повними i червоними, як польовi маки, вустами та витончене владне пiдборiддя. І все це, немов витвiр мистецтва коштовною рамою, було облямоване важкими хвилями свiтло-русявого волосся. Дiвчинi було не бiльше п'ятнадцяти, але це була вже далеко не дитина. Перед запорожцями стояла розквiтла троянда, дивуючи незайманою красою молодостi. – Яка красуня! – видихнув, побачивши дiвчину, Нечай. Іван мовчав, не в змозi вимовити жодного слова, настiльки його вразила краса дiвчини. Бранка стрiмко повернулася до Савки. – Як смiеш ти, хлопе, – вигукнула вона, – торкатися мене своiми руками?! Забери пазурi, мерзенний кровопивцю! Обдертий не розгубився: – То наша красуня iз зубками, – вишкiрився вiн. – Гонорова панночка. Ну-ну, не шипи, мов кiшка, заспокойся, – Савка простягнув руку, намагаючись охопити тонкий дiвочий стан. – Геть! – пронизливо скрикнула полонянка i блискавкою вiдскочила вбiк, одночасно полоснувши запорожця по руцi лезом добутого з рукава ятагана. Козаки вiд несподiванки завмерли, розкривши роти. Позирали, як Савка вражено оглядав порiзану долоню, з якоi на мармуровi плити пiдлоги скапувала яскраво-червона кров, в той час як дiвчина гордовито переводила погляд з одного козака на iншого, невмiлою рукою стискаючи свою крихiтну зброю. Очi ii палали. Нарештi Савка оговтався. – Кусаешся?!! – вiн люто скреготнув зубами й занiс над головою бранки стиснуту в кулак лiву руку. – Ось я тобi, щеня бусурманське! Несподiвано для себе Іван опинився мiж ними. На лету упiймав руку Обдертого. – Стiй, Савко, не роби цього! Та Обдертий уже розходився не на жарт. – Вiдiйди, малий! Мого не займай! – голосом, у якому вiдчувався метал, мовив вiн. – Та стiй же! Нарештi, пiсля того, як поряд з Богуном став i Нечай, Савка трохи охолов. – Убити б ii, вiдьму! – вiн сплюнув набiк i вiдступив на крок. Іван через плече ще раз поглянув на дiвчину, i знову немов вогнем обпекло. Серце в грудях затрiпотiло пораненою птахою, а язик присох до пiднебiння. Якою ж вродливою вона була у своему гнiвi, з палаючими очима, рум'янцем на щоках i блискучим лезом у руцi! Богун пiдiйшов до Обдертого впритул i зазирнув йому в очi: – Савко, вiддай ii менi! Той встиг дещо заспокоiтись. Непривiтно поглянув на дiвчину. – Став кухоль горiлки i бери! – осмiхнувся нарештi. – Нехай вона знае, що бiльшого не варта. Богун одразу ж простягнув йому руку на знак згоди. Савка хмикнув, кинув ще один недобрий погляд на дiвчину, потиснув простягнуту руку Івана здоровою лiвою рукою i вийшов. За ним потяглись i решта козакiв. Останнiм пiшов Нечай, кинувши наостанок: – Не барись, братику, Соколець скликае всiх на пристань, скоро вiдходимо. Іван мовчки кивнув головою. Залишившись наодинцi, обидвое мовчазливо стояли навпроти i позирали одне на одного. Нарештi дiвчина зiтхнула, схилила голову i сховала кинджал. Поглядом вiдшукала фередже, пiдняла його i одягла на голову. Богун захоплено спостерiгав – кожен рух дiвчини був настiльки грацiйним i витонченим, що вiн не мiг анi вiдiрвати вiд неi очей, анi вiднайти потрiбних слiв для початку розмови. Дiвчина схрестила руки на грудях i подивилася в очi Богуну. – Що далi? – непривiтно запитала вона. Іван розвiв руками. – Не знаю, – цiлком щиро вiдповiв вiн. Чергова мовчанка. Через хвилину дiвчина подивилася на вихiд i сторожко запитала: – Я можу йти? Іван несмiливо пiдняв руку в заперечливому жестi: – Зачекай. – Що тобi? – Ти… – Іван не знав що сказати, i кинув навмання перше, що прийшло до голови: – Звiдки ти? Ти добре знаеш украiнську… – Це мае якесь значення? – Але ж… Зачекай! – Іван несмiливо взяв дiвчину за руку, але та вiдсмикнула ii. – Тобi теж порiзати руку? – запитала, кинувши на козака повний презирливостi погляд. – Не потрiбно. Я не хотiв образити тебе. – Тодi облиш мене. – Але чому? – Тому, що я так бажаю. – Я не розумiю. Ти ж невiльниця? – напiвзапитав, напiвствердив Іван. – Я дружина Ахмета-пашi, а ти стоiш у моему домi. Домi, який ви сплюндрували! Богун поглянув навколо. – Це твiй дiм? – запитав вiн. – Перестань, ти ж не турчанка, ти з Украiни! – Вiн став моiм. Вiдтодi, як Ахмет-паша купив мене i привiз сюди, неначе свою рiч. Ти це хотiв почути?! – Нi. – Тодi що? – Те, що ти украiнка! Людина, а не рiч, що ii можна купувати i продавати. – Що я чую? Але хiба не ти щойно мене купив? Купив за кухоль горiлки! – Не ображайся, прошу… – Яка ж тут образа? Тепер ти, напевне, вважаеш, що я твоя рiч? Іван зробив заперечливий жест. – Але це не так! Я хотiв захистити тебе! Дiвчина рвучко повернулась i кинула на Івана ще один презирливий погляд. – Захистити?! Чому ж тодi не дiстав шаблi, не вбив розбiйника, який на твоiх очах образив шляхетну дiвчину? Я знаю, чому – тому, що ти такий самий розбiйник, як i вiн! – Вiн мiй побратим, запорiзький козак, а не розбiйник, – у голосi Івана з'явилися твердi, впевненi у власнiй правотi iнтонацii. Вдалечинi, з того боку, де мiстилася пристань, високо залунав дзвiнкий спiв сурми. Тричi вiн проспiвав гасло до збору i затих. Повiтря в кiмнатi швидко почало наповнюватись ядучим димом – мiсто в багатьох мiсцях палало десятисаженними смолоскипами будинкiв i палацiв. Поведiнка дiвчини раптово змiнилася. Вмить щез з ii обличчя презирливий вираз, i вона поглянула на Івана з сльозами, навiть благанням в очах. – Вiдпусти мене, лицарю! Не тримай, мов здобич! Іван наблизився до неi i взяв ii руки до своiх. Тепер вона i не намагалася виривати iх. – Але ж ми можемо вiдвезти тебе додому. Ця земля чужа тобi, я ж бачу! Голос дiвчини затремтiв. – Тепер мiй дiм тут. О Аллах… Чому доля кидае мене, немов билинку осiннiм вiтром? Спочатку вiдiрвали вiд дому там… Тепер знову. Козаче, я загину з тобою, вiдпусти! Богун рiшуче хитнув головою. – Я даю тобi слово шляхтича i лицаря, що з тобою нiчого не станеться, а я захищу тебе вiд будь-яких негараздiв. Поiхали додому! Плечi дiвчини опустилися. Вона вичерпала всю свою рiшучiсть пiд час нападу, потiм у сутичцi з нахабою-запорожцем i тепер зовсiм не мала сил боронитися. Бiльше вона не вимовила жодного слова. Мовчки, з виглядом безмежноi покори, йшла за Богуном до пристанi, i в серцi козака здiймалась дивна туга, коли вiн бачив, з яким фатальним спокоем крокувала вона назустрiч долi. Долi, яка вже вдруге круто ламала ii життя. З одного боку, вiн не мiг зрозумiти ii, адже вона чомусь сприйняла повернення додому з агарянськоi неволi, як щось погане, навiть страшне для неi. Але все ж Богун спiвчував полонянцi. Вiн вiдчував, що став для неi тим самим вимушеним зламом долi, який вона так глибоко переживала. Для чого ж вiн все це дiе? Іван не знав вiдповiдi, але розумiв, що iнакше чинити не може. IV Синоп палав. Хмари густого чорного диму час вiд часу застеляли низьке сонце на заходi, а трiск вогню змiшувався з голосами десяткiв нещасних, якi своiм плачем не могли докричатися до Аллаха, щоб вiдкрити йому очi на пекло, утворене гяурами на землi. Запорожцi ватагами покидали зруйноване мiсто. Поганяли волiв та коней, що тягли мажари, навантаженi здобиччю, готували до подорожi через море фелюки, захопленi на рейдi. Впорядковували рiзномастi натовпи звiльнених бранцiв i полонених туркiв. На туркiв тепер очiкувала помста у виглядi невiльницьких ринкiв Персii та Кавказу. Соколець, оточений почтом вiйськовоi старшини, вислухував доповiдi чайкових отаманiв про втрати, кiлькiсть здобичi, полонених та суден, на якi це все потрiбно було розмiстити. Синоп був останнiм мiстом, яке вiн запланував як цiль походу. А тепер упевнявся все бiльше i бiльше, що пора повертатися на Сiч. Кiлькiсть здобичi мала бiльш нiж пристойнi розмiри, слiд по собi вони залишили також надзвичайно солiдний, а пiвторатисячний загiн звiльнених був занадто великим тягарем, аби не вплинути на швидкiсть пересування флоту i маневрування ним у разi бойових дiй на морi. Стояла середина вересня – час, по якому недалекий початок сезону штормiв на Чорному морi, а турецький флот мiг будь-якоi хвилини перейти вiд бездiяльностi до рiшучих дiй, щоб покарати нахабних запорожцiв. Тож кращого вибору бути не могло – вони йшли додому. Сонце сiдало, залишаючи на заходi червону заграву, коли запорiзька флотилiя здiйняла вiтрила i вирушила назустрiч вiдкритому морю. Богун сидiв замислившись на носi чайки. Крутив у руках коштовного пiстоля i позирав на хвилi. Там, за десяток сажнiв вiд облавка судна, з води грайливо вистрибували темнi блискучi тiла дельфiнiв. Стрiмко злiтали вони над водою, на мить показували своi гострi, немов усмiхненi мордочки, щоб знову зникнути в блакитних хвилях. Інколи швидко пропливали пiд човнами, i тодi у прозорiй водi були добре помiтнi iхнi темнi силуети, або навiть пiдпливали впритул до облавкiв i витикали з води рильця, поглядаючи хитруватими очима, пiсля чого змахували сильними хвостами i зникали. iх зовсiм не лякали злагодженi удари весел, низькi голоси, якi виводили журливу пiсню степових чумакiв, i дзюрчання води за кормою байдакiв. Як же звик Іван до вiльного морського вiтру i вiдсутностi землi на обрii! До бiлих рисочок чайок над головою та iх жалiбного квилiння. У далеких спогадах залишилося вкрите лiсами Подiлля та спокiйна й неквапна стрiчка Пiвденного Бугу, i як приемно було зануритися з головою в круговерть буйного козацького життя! От вiн, смак слави. П'янкий i неповторно милий серцю. Нi з чим не зрiвнянне почуття власноi сили, коли ти стаеш до двобою з озброеним ворогом i отримуеш перемогу над ним, граеш власним i чужим життям, бачиш перед очима хиже лезо, яке бажае напитися твоеi кровi, але неспроможне нiчого зробити, натикаючись на крицю твоеi шаблi. Коли ти летиш серед гарматних громiв, нездоланий i невiдворотний як кара Божа, сходиш щаблями штурмових драбин i кидаешся на оскаженiлого ворога, вiдчуваючи запах кровi i мушкетного диму. Коли бачиш поряд iз собою могутнiх, непереможних лицарiв i знаеш – ти один з них. Один з тих, кого в Украiнi з повагою називають: запорiзький козак… Іван був вдоволений саме таким життям i не шукав собi iншого. І ось лиш тепер, пiсля останнiх подiй, пiсля Синопу i зустрiчi в палацi невiдомого Ахмета-пашi, щось незрозумiло i всебiчно тяготило душу. Засiло десь глибоко мiлкою болючою скалкою i не давало спокою. Що це? Чому пригадуе ii очi знову i знову? Чому снить мало не кожноi ночi? Напевне, даеться взнаки вiдчуття вини за те, що вчинив супроти ii волi, майже силою привiв на пристань i посадив на одну з фелюк, на якiй розмiстилися звiльненi бранцi. Урештi для чого вiн це вчинив? Адже не полонянкою своею хотiв ii зробити за кухоль горiлки, що його винен Савцi Обдертому пiсля повернення на Сiч! Що кухоль, вiн радо поставить Обдертому дiжу найкращого меду лише з тiеi простоi причини, що той е добрим товаришем, а в кишенях Богуна пiсля походу дзвенiтиме щире золото. Навiщо ж тодi? Іван не знав, а якщо бути чесним, не хотiв собi зiзнатися в тому, що боявся не побачити ii бiльше нiколи, залишивши в далекому вiд батькiвщини анатолiйському мiстi. І заради того лише примусив людину чинити проти ii волi? Вiн був огидний собi! Так. Але хiба лише совiсть мучила козака днi i ночi? Чому ж так хотiв ii знову зустрiти, заглянути у волошковi очi, почути срiбний дзвiн ii голосу?… Нi! Богун навiть струснув головою. І думати вiн не бажае! Та й врештi вiн нiчого про неi не знае. Анi хто вона така, нi звiдкiля, нi iменi… Вiн навiть не знае, на якому з кораблiв вона тепер знаходиться. Хоча це, звичайно, легко з'ясувати… Нi, к бiсу ii! Даремно вiн тодi став мiж нею i Савкою! Іван перевiв подих i зробив над собою зусилля, аби вiдвести думки на щось iнше. Вiн запалив люльку, дiстав з пiхов шаблю – батькiвський дарунок, i заходився гострити ii невеличким кам'яним брусочком. Дуже обережно, легкими рухами по колу, так, як вчив Омелько. Дамаська криця не любить насильства, казав вiн, гострити потрiбно саме лише жало. Так, криця не любить насильства. Навiть криця… А хiба ВОНА любить? Залишив тодi ii помiж натовпу бранцiв i пiшов собi! Хотiв, правда, про щось запитати, але вона якось швидко розтанула промiж iншими жiнками. Махнув тодi рукою i подався до своеi чайки, до братчикiв. Хотiв якнайшвидше забути. Не змiг. І ось тепер вона весь час перед очима. ii сяючi очi, рум'янi щiчки, грацiозна постать. Богун знову i знову запалював люльку, глядiв собi будь-яку справу, аби лише позбутися нав'язливих думок, але не мiг. За спиною почувся рух. Іван повернувся i з полегшенням зiтхнув – до нього наближався Омелько. Ось людина у розмовi з якою можна позбутися дурних думок! – А що, Іване, зажурився, за домiвкою скучив? – весело поплескав Богуна по плечу Омелько. – Менi й тут добре, – знизав плечима Іван. – А хiба що? – Менi нiчого. А от ти, бачу, сидиш сам не свiй. Іван вiдчув, що червонiе. Неймовiрно! Невже на його обличчi так легко прочитати те, що лежить у нього на душi! – Тобi так здаеться, – усiма силами намагаючись виглядати спокiйним, буркнув Іван. – Здаеться, то й здаеться, – байдужно мовив Омелько. – У будь-якому випадку не журися. – Я й не журюся. – От це добре. Радий я за тебе, Іване! – Омелько жартiвливо скуйовдив Іванового оселедця. – Добрий рубака з тебе вирiс, ох добрий! Старий Федiр потiшився б, якби бачив тебе в дiлi. Прийдемо ось у Сiч, iй-бо, листа йому справлю, похвалю. Іван мовчав, не знайшовшись, що вiдповiсти на похвали курiнного отамана. Омелько зiтхнув. – Нам би лише повернутися… Ще одна трудна справа чекае на нас попереду. – Справа? – стрепенувся Іван. Омелько посмiхнувся. – Сподобалася козацька робота? – Цiлком. – Бачу. Та не така то справа, про яку ти подумав. Ми переобтяженi здобиччю, з нами пiвтори тисячi невiйськових, тож у бiй без крайньоi необхiдностi не полiземо. За бажанням отримати малу крихту можна втратити все, – говорили мудрi. Нам би, Іване, до Микитиного Рогу тихцем пройти та турка не розбудити. – Але ж пiд Очаковом тi галери! – згадав Богун. – У тому й рiч. Тепер iх, напевно, ще бiльше, тож нам до лиману шлях закритий. Розвiють по вiтру з гарматним димом так, що й кiсток не зберемо. Колись, бувало, ми й наскоком йшли… Славнi оказii мали, кривавi. Але тепер того не буде, Соколець не дасть. Цей мостивий пан перед тим, як у лоб кидатися, десять раз подумае, але знайде спосiб хитрiстю обiйти отоманина. – Як? – Я мислю, цього разу до Очакова не пiдемо. – А куди ж? – розкрив рота Іван. Вiн не дуже добре знав гирло Днiпра, але пiзнав його настiльки, щоб розумiти – шлях назад лежав повз Очакiв, i другоi дороги не було. – Побачиш! – хитрувато посмiхнувся Омелько. – А поки що це вiйськова таемниця. Іван трохи помовчав, не наважуючись поставити наступне запитання, але нарештi подивився в очi Омельковi: – А що буде з… що буде з бранцями, яких ми звiльнили? Омелько байдужно знизав плечима. – Не знаю. Кожен сам обиратиме свою долю. Дехто залишиться в Сiчi, хтось повернеться в Украiну. Тiльки там для бiльшостi радощiв мало. Хiба рiднi залишилися, а так… – курiнний змахнув рукою. – Хату татарва спалила, дiтей та батькiв побили. Нещаснi люди. Знаеш, багато хто з них не хоче повертатися назад, навiть тi, котрi не потурченi. Особливо баби. Вони вже й турченят в неволi народили, вбираються за iхнiм звичаем. Смiшно сказати, вони на козака, единовiрця, дивляться, як на ворога, i не дивно. Пропадуть тепер, швидше за все, якщо не пiдбере добра душа. Іван пiсля почутого мало не заскреготав зубами. – Тодi задля чого ми веземо iх додому?! – мовив вiн гаряче. Бiльш гаряче, нiж йому хотiлося б. – Вiдомо, для чого, – Омелько взяв з лави пiстоля, який лежав поблизу Богуна, недбало покрутив у руках i поклав назад. – Гарний пiстоль, венецiйська робота… Розумiеш, Іване, татари, немов пошесть, точать сили землi нашоi, i скоро вона стане схожа на пустелю. Тисячами з Украiни женуть люд в неволю, в Поднiпрянщинi зникають цiлi села, навiть мiста. Так, немов i не було iх нiколи, не жили там слов'яни, перетворюючи дику пустку на родючий край, на землю, котра нам усiм стала батькiвщиною. І ця земля без людей, що працюють на нiй, кохають ii i звуть вiтчизною, вона помирае. Вона потребуе рук. Рук трударя, хлiбороба. Вони, – Омелько вказав рукою у хвiст каравану, туди, де йшли фелюки, човни i човники з колишнiми невiльниками, – працювали задля процвiтання нашого ворога, з яким б'емося сотнi рокiв, живота не жалкуючи. Самi того не бажаючи, вони наносили Украiнi подвiйну шкоду – спустошували своею вiдсутнiстю ii i звеличували працею Оттоманську Порту. Тож тепер нехай населяють хрещений свiт або помруть. – Але ж вони опинилися там не з власноi волi! – Авжеж. Але тепер це немае жодного значення. – Це жорстоко… Омелько зiтхнув. Йому й самому було неприемним те, що вiн говорив Богуну. Але що поробиш, коли це правда? – Романтичний юначе, – вiдповiв вiн. – Твоi уявлення про добро i зло, про жорстокiсть i милосердя дуже схожi на тi, котрi мав i я пiвтора десятка лiт тому. Вони прекраснi. Але в них е одна велика вада – вони не мають нiчого спiльного з реальним свiтом. Життя – жорстока рiч. – І все ж це жорстоко! – уперто повторив Іван. На сонце раптом набiгла хмаринка, i вiтер одразу ж посилився. Подекуди на вершечках хвиль з'явилися бiлi баранчики пiни. Омелько уважно подивився на небо. Там, розтягнувшись уздовж обрiю, темнiла сива стрiчка хмар. Вони, поки ще далекi, оторочували край неба свинцевими тонами. – До негоди це, не встигнемо до берега, – спокiйно вимовив вiн. – Чому ти так за них переживаеш? Як котрий добрий козак, той не пропаде. Чи, може, за тiею красунею сумуеш, що за кухоль горiлки вторгував? Іван спалахнув. – Ти знаеш? Але звiдкiля?! – А чому ти дивуешся? Поганий був би я отаман, якби не знав, чим дихають моi козаки. А у твоему випадку ще простiше – братчики розповiли. Богун деякий час мовчав. – Вона теж хотiла залишитись, – озвався вiн трохи згодом. Омелько уважно подивився на Івана i поклав йому на плече руку. – Не картай себе. Ти вчинив вiрно. Але тепер ти вiдповiдаеш за неi, пам'ятай це. – Пам'ятатиму, – твердо вiдповiв Іван. Омелько ще раз оглянув небо, поступово хмурнiючи, потiм попрямував до стернового. – Здаеться менi, Богуне, – мовив вiн заклопотаним голосом наостанок, – що дуже скоро ми будемо вирiшувати бiльш нагальнi питання, анiж суперечки на тему жорстокостi та милосердя. На лавах почався рух – запорожцi мiняли один одного на веслах. Іван встав i пiшов займати свое мiсце за опачиною. Стрiчка хмар уже майже насунула на сонце. Вiтер усе посилювався. V Буря почалася незадовго до опiвночi. Скажений вiтер з ревом кидався на чайки, рипiв щоглами, трiпотiв парусиною, в яку було загорнуто вантаж, холодною рукою вдирався пiд жупани i кобеняки запорожцiв. Незабаром сипонув косими струменями рясний дощ. Великi, немов гори, хвилi набiгали на байдаки, весь час загрожуючи потопити зухвальцiв, якi так необачно насмiлились кинути виклик стихii. Темним громаддям з'являлись вони з темряви, щоб за мить впасти на легенькi суденця, пiдхопити iх на своi могутнi плечi i кинути в бездонне провалля. Десяток, сотню, тисячу разiв. Холодна темрява плювала в обличчя струменями солоноi морськоi води, а вiтер робив вiдчайдушнi спроби розiрвати купку човнiв, що горнулися один до одного. За ревом бурi годi було почути накази чайкових отаманiв або гасла з чайки Сокольця, проте запорiзький флот тримався злагоджено, без панiки i метушнi. Ще до початку негоди було знято вiтрила, чайки зiйшлися в купу i повернули носом до вiтру. Все, що могло випасти за облавок, закрiплено, усе, чим можливо вичерпувати воду, приготовано. Досвiдченi мореплавцi сiли на весла i стали до стерна. Запорожцi молилися i клали хрести. Окремо вiд решти козакiв, на чердаках кiлькох чайок, запорiзькi чаклуни-характерники бурмотiли пiд нiс собi чудернацькi заклинання, щось сипали у воду, палили i виливали, виконуючи одним iм вiдомi ритуали. Богун сидiв на веслах поряд з iншими i напружено прислухався до хрипкого, надiрваного голосу Омелька. Той проходився, не дивлячись на шалену хитавицю, мостинами, що iх було облаштовано над лавами, схилявся над головами козакiв i кричав так, щоб його почули крiзь ревiння вiтру: – Правим стiй! Стiй, хай вам грець! Так, добре! Лiвим добав! Ще добав!.. Стерновий, колька твоiй матерi! Рiвняй човен, собачий сину! Так, так тримай! Добре! Тепер лiвим стiй, правим потроху! Не барись, не барись, братики, такоi катавасii сам чорт не бачив, поспiшай! Якщо вигребемо, кожному барило горiлки вiд мене! А дощ лив немов з вiдра. Деколи ревiння бурi приглушував трiск грому, а сполохи блискавиць химерними рисками прорiзали чорне як смола небо, i тодi морок зникав на коротку мить, а холодне сяйво висвiтлювало страшне у своему безумствi море, шматки бiлоi пiни i десятки комах-човнiв, що, вiддаючи серед бурхливих хвиль рештки сил, вели боротьбу за життя. Час нiби застиг. Богун не вiдчував нi холоду, нi втоми. Зник навiть страх, який непрошеним гостем оволодiв ним на початку бурi. Залишились тiльки тупа впертiсть не пiдкорятись, рiзко посиленi вiдчуття та швидкоплиннi напади морськоi хвороби. Узагалi нудило лише його та Нечая, тож до iншого домiшувався ще й сором за власну слабкiсть, навiть не дивлячись на те, що жоден iз запорожцiв не звертав на них уваги. Повiльно, дуже повiльно спливав час. Хвилина за хвилиною, години, одна за одною… Сили, напруженi до неможливого, iнколи готовi були полишити Івана, але вiн робив над собою титанiчнi зусилля i продовжував виконувати вказiвки отамана. – Праворуч стерно! – кричав Омелько. – Вiдвертай, вiдвертай хутчiш! Чи тобi, чоловiче, повилазило, не бачиш сусiднього човна?! Та стерновий бачив човен. Просто безумство бурi приймало такi обсяги, що вертка чайка вже майже не слухалася стерна, злiтаючи на хвилях майже до небес або падаючи у чергове провалля. – Не втримаю! – гукнув стерновий, старий козак Цибуля, до Омелька. – З рук рве! – Гей, Малахаю! – покликав Омелько. І тiеi ж хвилини поряд з Цибулею виросла кремезна постать Малахая, якого Іван пам'ятав ще з дня, коли iх з Нечаем приймали до товариства. Ще хтось кинувся на допомогу стерновому на носовому стернi. Десять козакiв не спиняючись вичерпували воду, яка прибувала так стрiмко, що Іван вiдчував – ii рiвень доходить йому вже до колiн. Вiн наскрiзь промок, в очах тьмянiло, як тодi, пiд час переслiдування турецькими галерами, i так, як тодi, Богун, зцiпивши зуби, налягав на опачину, вiдчуваючи в ротi присмак власноi кровi. Боротьба за життя тривала. Одного разу рiзкий трiск, що пролунав зовсiм поряд, та переляканi зойки заглушили навiть громове ревiння шторму. Тодi на човен встигли пiдняти трьох напiвживих чоловiкiв з числа колишнiх невiльникiв – у темрявi два човни зiткнулися i обидва затонули. Скiльки людей на них залишилися в живих, не мiг сказати нiхто. Вдруге повз чайку перед очима Богуна пронесло вiтром фелюку з поламаною щоглою i двома десятками людей на облавку. Люди несамовито волали про допомогу. Мить – i вони без слiду зникли у непроглядному мороку серед хвиль. Невiльники, на вiдмiну вiд запорожцiв, не мали досвiду протистояти стихii, не могли витримати тривалоi боротьби з морем, тож гинули першими… Почало вщухати вже пiсля опiвдня наступного дня. Повiльно, неквапом вiдпускала буря зi своiх холодних лабетiв тих, хто не захотiв пiдкоритися iй, мужньо та вмiло боровся i вiдстояв свое право на життя. Спочатку вщух дощ, потiм помiтно послабшав вiтер. І лише гороподiбнi хвилi ще кiлька годин кидали чайками, немов iграшками, вiдбираючи у веслярiв останнi сили, але скоро вляглись i вони. Сонце нависало над обрiем, позолотивши схiд, коли хмари зникли так само раптово, як i з'явились. У тишi сутiнкiв серед повного штилю нiщо не нагадувало про пекло, яке десять годин тому ковтало людей i трощило човни. VI За п'ять миль вiд Очакова флот зупинився – повернулися висланi вперед вивiдчики i донесли наказному отаману, що гирло Днiпра наглухо закрито турецькою ескадрою. Окрiм тих двох десяткiв галер, якi перебували тут ранiше, там стали на якiр ще тридцять два менших судна. Тепер стало зрозумiлим, чому в морi козакам жодного разу не зустрiлися турецькi кораблi – великий двобунчужний паша Каенан, що саме перебував на посадi капудан-пашi, вирiшив не наздоганяти iх в морi, що малося звичайним носiнням води в решетi. Доцiльнiшим, на його думку, було перекрити шляхи вiдступу гяурам i дати бiй безпосередньо в гирлi Днiпра – цiеi триклятоi вагiни, що плодить новi й новi тисячi ворогiв iсламу та Блискучоi Порти. Не врахував Каенан-паша лише одного – запорожцi як своi п'ять пальцiв знали Днiпрово-Бузький лиман, усi його численнi протоки та затони i не мали нiякого бажання зустрiчатись iз флотом сонцесяйного падишаха. Тож вони вчинили те, на що пiд час розмови з Богуном натякав Омелько. Чайка Сокольця першою повернула у вузьку протоку. За ним в очерети заглибилась решта флотилii. Пiсля минулого шторму iх залишилося дев'яносто два байдаки, човни i човники. Шiсть трофейних суден або затонули, або були вiднесенi у вiдкрите море, що було для них рiвнозначним. Шiсть годин вони йшли вузькою протокою серед високого очерету, вишикувавшись по двi чайки в ряд. Ще годину просувались вервечкою в один човен. Останнi двi милi приходилося йти, вiдштовхуючись вiд дна ратищами списiв, – протока настiльки звузилась, що про весла годi було й думати. Надвечiр виярок, у який перетворилася протока, дещо поширшав i закiнчився крихiтною бухточкою, до якоi могли одночасно зайти усього три чайки. Тепер до Днiпра, який неспiшно нiс своi води, видимий звiдси сажнiв за чотириста, було рукою подати. Не гаючись, взялися до роботи. На землю зiйшли всi, хто був на човнах, швидко розвантажили перших три, пiсля чого натягнули на кожен з них по два десятки мiцних мотузкiв-бук-сирiв i витягай чайки на порослий низькими чагарниками берег. iх мiсце в бухточцi одразу ж зайняли новi три чайки. Почалося вимотуюче перетягування важких моноксилiв на вiдстань у чотириста сажнiв. У роботi були задiянi всi – звiльненi невiльники, якi саме тепер стали в нагодi запорожцям, самi козаки, старшина, навiть сам наказний отаман. Соколець, не вiдстаючи вiд iнших, натягував свого налигача. Широкi еподи чайок повiльно сунулися берегом, залишаючи глибокi колii у пухкому болотистому грунтi. Ноги грузли мiсцями по колiна, але робота не припинялася нi на мить. Навiть коли настала нiч, знесиленi люди продовжували працювати. Кожну чайку тягнули триста-чотириста чоловiк. Коли на воду Днiпра спустили першi три, повернулися за другими трьома, потiм ще i ще. Інколи Соколець давав наказ перепочити. Тодi козаки сидiли i лежали не розпалюючи вогнищ, пiсля чого вставали, щоб знову натягувати мотузки. Година минала за годиною у важкiй працi. Лише надвечiр другого дня пiсля початку переправи всi чайки зайняли свое мiсце вздовж берега Днiпра, навантаженi i готовi продовжити похiд. Решту човнiв, майже всi, що були захопленi в Синопi, Соколець, не роздумуючи, наказав вивести з ладу й залишити на березi бухти. Далi того вечора не пiшли. Наказний отаман добре бачив, що люди стомленi, тож вирiшив, не дивлячись на близькiсть ворожоi ескадри, вiдпочивати до ранку. VII Іван повiльно йшов серед натовпу колишнiх невiльникiв, якi розташувалися на березi Днiпра, i уважно вдивлявся в обличчя жiнок, намагаючись зустрiти знайоме обличчя тоi, котра не йшла з думок протягом усiеi подорожi вiд побережжя Анатолii. Вдивлявся, але не мiг побачити. Пiдходив до жiнок, обличчя яких були закритi згiдно з мусульманським звичаем, розпитував, та користi з того було мало. – Кого ти розшукуеш, сину? – запитала було якась лiтня жiнка. Богун спинився i заклiпав очима. – Вона… Вона була тут. Я привiв ii на пристань у Мединет-Юл-Ушак.[46 - Мединет-Юл-Ушак (тур.) – мiсто закоханих. Так в часи Османськоi iмперii iменували анатолiйське мiсто Синоп за гарний клiмат та красу.] – Як ii iм'я? – Я не знаю… – плечi Івана опустилися. Вiн повернувся i пiшов геть. Спинився лише тодi, коли побачив, що табiр залишився позаду. Мовчки сiв на траву i запалив люльку. Пригадалася та розмова в будинку, коли зустрiв ii вперше. Тепер у вухах бринiла ii майже молитовна фраза: «Козаче, вiдпусти, я загину з вами!» Перед очима постала фелюка з переляканими людьми, яка промчала пiд ударами хвиль i зникла безвiсти. Без стерна i весел в тих людей не було жодних шансiв залишитися живими… «Ех! Загубив душу невинну!» – промайнуло в головi Богуна. Сутiнки все густiшали, а вiн сидiв i палив, вiдчуваючи в горлi гiркоту тютюнового диму, i не хотiв навiть поворухнутися. Йому чомусь здавалося, що тiльки так, не рухаючись, у зацiпенiннi пiсля багатогодинноi втоми, вiн зможе уникнути мук совiстi i вiдчуття дивноi туги, яке надходило вiд думки, що бiльше нiколи вiн не зможе заглянути в ii яснi очi, побачити чарiвну посмiшку вуст, почути музику ii голосу. Замислившись, навiть не почув шурхоту легеньких крокiв за спиною. Опам'ятався, тiльки почувши позаду себе той самий голос, несподiваний цiеi хвилини, немов грiм серед ясного неба: – Ти не мене розшукуеш, козаче? Вона стояла, кутаючись вiд вечiрньоi прохолоди у червоний оксамитовий кунтушик, – той самий, у якому Іван бачив ii востанне. Байдужним поглядом позирала на Богуна. Вiн одним рухом пiдхопився i застиг перед нею, не знаючи, що вiдповiсти. Вiд несподiванки i думок, якi мав хвилину тому, все в головi перемiшалося. – Я не мiг тебе вiдшукати… – промимрив нарештi. – Тому тебе вiдшукала я. – Це… Це чудово! Чудово, що ти… Я боявся… – Іван раптом натрапив на ii погляд i розгублено замовк. – Ти думав, що я потонула? – немов прочитала його думки дiвчина i саркастично посмiхнулася. – Але ж це завдяки тобi я попала в бурю, отже, твiй страх за мене принаймнi дивний. Менi навiть здаеться, що вiн бiльше схожий на страх за свою совiсть. Адже так виглядае переконливiше? – Але це зовсiм не так! – вигукнув Богун. – Я хотiв зробити як краще! – Звичайно, – з байдужiстю знизала плечима дiвчина. – Самi лишень добрi намiри. Навiть коли в них немае нiякоi потреби… Що ж, давай присядемо, я втомилась. Уперше в життi довелося тягнути важкi човни. Вони теж з причини добрих намiрiв? Не очiкуючи на вiдповiдь, вона сiла на теплу, порослу травою землю. Іван, почуваючи себе незграбним, сiв поряд. – Як тебе звати, горе-рятiвник? – тепер у голосi Івановоi полонянки лунали нотки гiркоi iронii. – Іван… Іван Богун. Мiй батько – реестровий хорунжий з Подiлля. – Син реестрового хорунжого, – похитала головою вона. – Що ж, син реестрового хорунжого, я голодна i менi зимно. Я не маю, до кого звернутися, тому й знайшла тебе. Іван знову пiдхопився на рiвнi. – Я… Я миттю! Я щось принесу! – вiн швидким кроком кинувся туди, де розташувалися запорожцi, але одразу ж спинився i нерiшуче поглянув на неi. – Ти тiльки зачекай на мене! – мовив гаряче. – Іди, не бiйся, я не втечу без вечерi i теплого одягу. Для цього сьогоднi трапилося надто багато подiй, i я втомлена. Іван швидко пiшов, майже побiг до чайки. За кiлька хвилин уже й повертався. В руках мав мiдного казанка з саламахою i кiлька сухарiв. На плечi накинув потертий кобеняк з овечоi шкiри. Швидко пiдсiв ближче до дiвчини. – Ось, – простягнув iй казанок i сухарi, – вибач, але це все, що я можу запропонувати. Харчi закiнчуються. Але дiвчина без зайвих слiв пiдтягла до себе казанок i почала iсти. Вiдкушувала маленькими шматочками грубу страву, болiсно кривилася, коли гризла твердий, немов камiнь, сухар. Богун потайки кидав на неi захопленi погляди. Йому здавалося, що навiть те, як вона iла просту козацьку поживу, було зроблено гарно i дуже витончено. Вiн мовчки спостерiгав за нею, не в змозi вiдiрвати погляд. На душi сором дивним чином змiшувався iз захопленням. Сором за присохлу до казанка саламаху та кобеняк, вiд якого тхнуло кiнським потом, i захоплення тим, як вона рухаеться, iсть, позирае на нього. Як пiдiймаються i опускаються в такт диханню пiд оксамитом кунтуша ii невеликi, але пружнi перса. І знову на нього находило те дивне вiдчуття, яке зазнав вперше кiлька днiв тому, коли зустрiв ii в палацi санджак-бея. Іван не мiг зрозумiти, звiдкiля береться це тепле почуття до людини, яку вiн бачив лише другий раз у життi. Нарештi дiвчина вiдставила казанок. Богун похапцем вiдшпилив вiд очкура i подав iй флягу з джерельною водою. Вона зробила кiлька ковткiв i повернула флягу, ледь хитнувши головою на знак подяки. Іван пiдвiвся на колiна i накинув на неi кобеняк. У цьому шитому на плече добрячого козарлюги плащi вона майже потонула. З насолодою згорнула на грудях кудлатi фалди так, що з-пiд вовни виглядало лише ii миле личко. – Нiколи не думала, що такi простi речi можуть спричинити таке задоволення! – вдихнула вона прохолодне повiтря, – Але я, здаеться, залишила тебе без вечерi i теплоi постелi? – Не переймайся, – змахнув рукою Іван, – щось виметикую. Тобi зручно? – В умовах, якi склалися, зручно. Я весь час кажу собi, що могло бути гiрше. Іван кiлька хвилин насуплено мовчав. Потiм поглянув на неi. – Ти дозволиш менi запитати тебе про щось? – Запитуй, – знизала плечима дiвчина. – Як твое iм'я? – Навiщо тобi? – вiдповiла вона питанням на питання. Іван знизав плечима i вiдповiв просто: – Ти менi подобаешся. Дiвчина навiть засмiялась. – Але ти менi не подобаешся! – смiючись вiдповiла вона. Іван не вiдступав: – І все ж? – Якщо тебе так цiкавить, можеш кликати мене Ганною. – Гарне iм'я. – Менi про це вже говорили, i неодноразово. – А звiдки ти, Ганночко? Ганна з викликом поглянула на Богуна, i вiн побачив у ii очах хитруватi вогники. – Ти допитливий, козаче. Скiльки ж тобi рокiв такому? – Скоро виповниться двадцять. – Старший на цiлих п'ять лiт… З Бару я. Чув про таке мiсто? – Як не чути! Наш хутiр поблизу Вороновицi, а це ж зовсiм поряд! – Ти ще й земляк? – Виходить, що так. Ганна пiдвелася i обтрусила з одежi кiлька сухих травинок. – Ну от що, син реестрового хорунжого. Час менi йти до своiх. Бувай здоровий, – вона трохи помовчала i раптом пом'якшила непривiтний до цiеi митi голос, – дякую тобi за все… – І за те, що витяг тебе з неволi? – раптом вихопилося в Івана. Вона не вiдповiла. Рвучко повернулася i пiшла геть, мов попливла у вечiрнiх сутiнках. Іван ще деякий час дивився iй вслiд, пiсля чого неспiшно покрокував туди, де розмiстилася команда його чайки. Задумливо роздивлявся вкритi сивою iмлою мороку округи i чухав потилицю. Не мiг зрозумiти, що вiдчувае гострiше: радiсть вiд того, що вона залишилася живою i неушкодженою пiсля бурi, i вiн врештi знайшов ii, чи смуток вiд того, що вона так швидко пiшла. Іван вкотре ставив собi питання, на яке не мав вiдповiдi: чому ж усi думки навколо неi, знову i знову? Чому стоiть перед очима i не дае спати, немов мана? Нарештi Богун тихо пройшов помiж козакiв, якi розкинулися у живописних позах прямо на землi, та влiгся поблизу Нечая i Обдертого. Тi вже давно i безтурботно хропли, пiдклавши пiд голови кулаки. Лiг, вiдкинувшись навзнаки, i почав роздивлятись високе зоряне небо над головою. Цiлий океан зiрок. Мiрiади дрiбних холодних цяточок, якi ледь помiтно мерехтiли, пiдморгуючи юнаку, наче старому знайомому. А в зенiтi, мiж розсипами зiрок, застиг тоненький блискучий серпик мiсяця. Знайома, багато разiв бачена картина. Пiд долонями м'яка шурхiтлива трава, нiс вiдчувае пахощi степу, змiшанi з вогким ароматом рiки, а вуха вловлюють плюскiт невiдомоi живностi в недалеких очеретах. Усе, як ранiше, до його повноi вражень мандрiвки за Чорне море. Але дещо змiнилося в ньому самому. Чомусь не втiшае краса природи. Чомусь не йде сон, а серед зоряного неба, видимi лиш очам закоханого юнака, визирають знайомi риси. Усi думки навколо неi, у головi вдесяте носяться тi слова, що повинен був сказати iй, але не наважився… Змучений думками не менше, нiж денною працею, Богун заснув далеко за пiвнiч. Але й увi снi бачив ii усмiхнене обличчя, чув слова, якими вона розмовляла з ним. І якби хто заглянув уважнiше в обличчя молодого Богуна, вiн неодмiнно б помiтив, що той нiжно посмiхаеться. Життя поступово розкривалося перед ним, приносячи з собою азарт бойовищ, версти шляхiв, знайомства з новими людьми, новий досвiд i нероздiлене поки що кохання. І воно все було попереду, таке велике, повне невiдомих подiй життя. Роздiл IV І Не тишею, ладом i взаеморозумiнням прийшли в Украiну тридцятi роки сiмнадцятого сторiччя, лише новим кровопролиттям та ворожнечею мiж польським та украiнським народами. Пiдстаркуватий король Сигiзмунд, який усе свое життя перебував таемним членом ордену езуiтiв, сам того не розумiючи, копав яму пiд фундаментом Речi Посполитоi, коли йшов назустрiч побажанням Папського Престолу у впровадженнi в Украiнi засад унii 1596 року. Король намагався обернути грецьку православну церкву пiд оруду Ватикану. Ту церкву, яка ще вiд часiв киiвського князя Володимира Великого несла слово вiри народу Украiни. Цiлком зрозумiло, що такi спроби були приреченi на шалений опiр з боку украiнцiв i в першу чергу представникiв украiнського воiнства – козакiв. Ця боротьба, розпочата ще Северином Наливайком, йшла то притихаючи, то розгоряючись з новою силою вже майже сорок рокiв, i Украiна не збиралася капiтулювати. Ще не забуто було ляхами приголомшення, яке охопило коронних гетьманiв пiсля рiзанини, учиненоi козаками над шляхетними вояками Золотоi роти,[47 - Золота рота – добiрна вiйськова хоругва, котра складалася з 150 шляхтичiв з найвiдомiших у Речi Посполитiй родин i охороняла штаб коронного гетьмана Станiслава Конецпольського. Була повнiстю знищена козаками Тараса Трясила в районi Переяслава пiд час сумнозвiсноi для полякiв «Тарасовоi ночi».] страти запорожцями гетьмана реестру Грицька Чорного, якого було призначено на гетьманство польською владою, захоплення запорожцями Корсуня, Чигирина, Черкас, Канева, Переяслава. Тривожнi звiстки летiли до Конецпольського у Бар одна за одною – Украiна палае. Знову палае… Але ще повним сил почувався пан Станiслав! І полетiли до шляхти Волинi, Галичини, Подiлля, Брацлавщини i Поднiпрянщини посланцi коронного гетьмана iз закликом оголошувати шляхетне посполите рушення супроти козацького свавiлля. Характеру хрестового походу було надано католицьким духовенством виступу вiйська. А Орден домiнiканцiв пiшов ще далi – ченцi освятили меч коронного гетьмана i тричi обнесли його навкруг костьолу, подавши Конецпольському з благословенням на поголовне винищення украiнського населення. Та не допомогло таке благословення гетьмановi. Не знало вiйськового щастя його дванадцятитисячне вiйсько в тому походi. Не взнало б i надалi, якби не сталося мiж реестровим i запорiзьким козацтвом розбрату – помiркована частина вiйська, що складалася з реестровцiв, котрi пристали до повстання, пропонували пiти на переговори з ляхами, тодi як запорожцi на чолi з Трясилом мали намiр продовжувати вiйну. Радостi коронного гетьмана не було меж, коли вiн дiзнався, що вороже вiйсько розколоте навпiл внутрiшнiми негараздами, i Трясило з частиною вiйська вирушив на Запорiжжя. Тепер вiн мiг починати переговори з реестровою старшиною – людьми, з якими завжди можливо було домовитися за допомогою пустих обiцянок i невеличких поступок, наданих iм особисто. І переговори вiдбулися. Козакам, у вiдповiдь на припинення бунту i видання захопленоi пiд час боiв армати i полонених шляхтичiв, було обiцяно реестр у вiсiм тисяч чоловiк. Новопризначений старший реестру Тимофiй Орендаренко радо погодився на умови i навiть зголосився по першому заклику вирушати з полками на захист Речi Посполитоi. Йому було невтямки, що Конецпольський i не збираеться виконувати своiх обiцянок – ще сидячи в ридванi по дорозi до Бару, вiн надиктував писарю унiверсал, в якому визнавав Переяславський договiр таким, що не мае дiйсноi сили, i велiв козацтву опиратися на Курукiвську угоду. Тож не дивно, що Запорiжжя загуло i продовжило вiйну з брехливою польською владою. І нiчого не мiг поробити з цим Орендаренко, окрiм як зняти з себе повноваження, наданi короною, i передати iх черговому польському ставленику – Івановi Петражицькому-Кулазi. Кулага повiв себе дивним чином: замiсть того, щоб обстоювати права козацтва i православноi церкви, повiв реестровикiв на Запорiжжя i розпочав там бойовi дii з Низовим вiйськом, за що i був дуже скоро страчений своiми ж таки козаками. Наступного року залихоманило саму Польщу – у квiтнi 1632 року помер беззмiнний ще з часiв Стефана Баторiя король Сигiзмунд III, i, користуючись такою нагодою, Московське царство спробувало повернути собi захоплену Польщею Смоленщину. Рiч Посполита, яка не мала намiрiв вiддавати завойованого, а натомiсть складала плани захоплення нових московських земель, була втягнута в чергову вiйну з пiвнiчним сусiдом. Напевне, саме тому на елекцiйному сеймi, що вiдбувся у вереснi 1632 року, украiнське питання було вирiшено надзвичайно лояльно – влада потребувала участi великоi кiлькостi охоче комонних козакiв на допомогу кварцяному вiйську i реестровим козакам Петражицького-Кулаги. Тож православнi в мiстах Речi Посполитоi отримали небаченi вольностi – для них було вiдновлено право займати посади у магiстратах, засновувати школи i друкарнi, вiльно чинити церковнi обряди за грецьким звичаем. Ба, навiть православнi епископськi кафедри, окрiм Киева та Печерська, було вiдновлено у Львовi, Луцьку i Перемишлi. Авторитет нового короля Владислава IV був однозначно визнаний серед козацтва. Чвари на деякий час забулися, i козаки поринули в боротьбу з московитами. О, вони, безперечно, були б ще бiльш активними в цiй боротьбi, якби могли заглянути в майбутне рокiв на пiвтораста наперед! Але все мае свiй початок i кiнець. Закiнчилася i вiйна з Московським царством. Пiсля укладення влiтку 1634 року Полянiвського миру польський «ожел бялий»[48 - Тобто бiлий орел – герб Польщi.] знову, як це було пiсля Хотинськоi вiйни i безлiч разiв до того, звернув свiй незадоволений погляд на Украiну. Репресii щодо православноi церкви i непокiрного козацтва розпочали свiй перебiг добре второваною за попереднi десятирiччя дорогою. Насамперед сейм 1635 року ухвалив заходи боротьби iз Запорiжжям – було заборонено рух украiнського населення до Сiчi, постачання козацькоi фортецi провiантом та вiйськовими припасами. Пiд страхом смертi будь-кому заборонялося приставати до низового товариства, а щоб заборони i погрози мали не лише характер пустоi балаканини, сейм постановив закласти могутню цитадель над Кодацьким порогом Днiпра, на що вiдрядив з казни сто тисяч злотих i найняв знаменитого архiтектора i великого знавця фортифiкацiйноi науки, француза Гiйома Лавасера де Боплана. І вже через чотири мiсяцi на високому пагорбi над Днiпром височiли дужi бастiони, закриваючи водний та сухопутний шляхи на Низ. Цю саму фортецю i взяв одного темного вересневого вечора безталанний отаман Іван Сулима, взяв i стер з лиця землi, за що й був зраджений реестровим козацтвом i страчений польською владою. Украiнське козацтво впритул пiдходило до черговоi кривавоi сторiнки у своiй iсторii. На обрii з'являлась постать Павла Михновича Бута, котрого пiзнiше Украiна запам'ятала пiд iменем славного гетьмана Павлюка. II «…Ой у лузi, лу-у-у-зi…» Пiсня забринiла якось сумно i надзвичайно чарiвно, але раптом несподiвано обiрвалася. Так, нiби голос спiвака вiдкрив на мить запону реального свiту, за якою тягнулася прозора далечiнь нагрiтого сонцем лiтнього степу, i раптово зачинив ii, залишаючи напiвтемряву куреня, сморiд тютюнового диму й завивання хурделицi за вiкном. За мить хропiння, ляскання карт до дощок столу та трiск лойових свiчок складали звичне оточення, а пiсня розчинилася в повiтрi, немов i не було ii нiколи. Іван мимоволi зiтхнув. Вiн не любив зиму. Адже нiщо не може бути кращим, нiж вдихнути аромат вечiрнього лiтнього степу, безжурно слухати спiв цвiркунiв та цикад… Але, напевне, з цим прийдеться почекати. На дворi якраз стояли трiскучi грудневi морози, а до Рiздва залишилося всього два тижнi, тож цi швидкоплиннi рядки з пiснi i напiвсонний стан, у якому перебував Іван, розкинувшись на теплiй постелi, намалювали щось надто прекрасне, для того щоб стати реальнiстю. Довелося вставати. Богун з насолодою потягнувся i попростував у той куток куреня, де стояла дiжа з прохолодною джерельною водою. Зачерпнувши, напився з об'емистого ковша. На мить заломило зуби, такою студеною була вода. Іван повiсив кiвш на цвях i попрямував до гурту запорожцiв, якi завзято ляскали затертими картами i час вiд часу наповнювали затишок куреня дужим реготом. Серед iнших розрiзнив Нечая, Обдертого, обох близнюкiв Карасiв. Погладжував вуса, поглядаючи в карти, навiть курiнний. – А такоi! – з силою вдарив картою до столу невисокий, але кремезний Паляниця. – Тепер що спiватимеш? Нечай, до якого булi зверненi слова Паляницi, спокiйно покрив його карту. – А такоi! – друга карта Паляницi лягла поверх iнших з рiзким ляском. Нечай так само мовчки покрив. – Паляниця, не роби хвилi. Бiжи краще по горiлку, – Савка Обдертий позирав на Паляницю, флегматично накладаючи люльку. – Ну це ще побачимо! – затято кинув крiзь зуби Паляниця. – На ось… Нечай мовчки пiдняв iз сирна двi останнiх карти. – Ага, приймаеш! – зрадiв Паляниця. – Знайшов чому радiти, – хмикнув Савка. – Ой шкода вiдра горiлки, ой шкода! – пiддражнив Паляницю один з Карасiв. – Кому, менi шкода?! – спалахнув Паляниця. – Ну не менi ж, – вишкiрився на нього бiлими зубами Обдертий. Тим часом Нечай вiдбив останню карту Паляницi i пiшов у наступ. За хвилину все було скiнчено. – Тю… Грати вiн сiдае, – недбало кинув другий Карась. Паляниця почервонiв, але всього через мить зумiв себе опанувати. – Агов, шибеники, хто там казав, що я жалкую? – вiн опустив руку в кишеню, пiсля чого сипонув на сирно добрячу жменю срiбних татарських гурушiв. – Ну… козак, козак! – розвiв руками Савка. Раптом вони обидва замовкли i отетерiлими поглядами подивилися на Омелька – той неквапом зiбрав зi столу монети i опустив iх всi до кишенi свого жупана. – До шинку пiдемо, – голосом, що не терпiв сперечань, пояснив курiнний. – Нiчого в куренi пiд святими образами пиятики вчиняти. Для того жид шинок i поставив. А тут, крiм iншого, можливо, хтось вiдпочити захоче. З курiнним дiйсно нiхто не почав сперечатися, тим бiльше Омелько, як завжди, мав рацiю. Тож через кiлька хвилин десяток козакiв Тимошiвського куреня, серед яких i Богун з Нечаем, прямували, не звертаючи уваги на хурделицю i снiговi замети, до великого шинку, що свiтив у холодну темряву вузькими отворами вiкон за якусь сотню крокiв вiд сiчовоi брами. Серед заметеного кучугурами снiгу передмiстя вiн виглядав чимось на зразок Ноевого ковчега. У шинку в нiс вдарив чад прокислого вина i пересмаженого м'яса. Великi столи, за кожним з яких могли вмiститися по десятку людей, майже всi були зайнятi. Тимошiвцi знайшли вiльний стiл у кутку, неподалiк вiд простороi пащi коминка. Поряд гуляла компанiя козакiв Вищестеблiвського куреня. Пiдпитi запорожцi гамiрливо привiтались з новоприбулими: – О, дивись, i тимошiвцi нинi забавляються! – розв'язно вигукнув один з них. – Пийте, браття, на цiм свiтi, бо на тому не дадуть! – А ми так i чинимо, панове-браття, – Омелько з пошаною схилив голову перед вищестеблiвцями, пiсля чого загудiв до жида-шинкаря: – Гей, шинкарю! А давай нам, що маеш. Та пiсного, скурвий сину! Швидко забiгали служники. На столi з'явились риба, житня тетеря, щерба i горiлка. Голосно дзенькнули чарки. – За всiх здоров'я! – гаркнув Омелько, – i за вас, братчики, – повернувся вiн до вищестеблiвцiв. – Слава! – вiдповiли тi, аж стеля затряслася. Пiсля того, як чарки спустiли, Омелько нахилився до Івана: – Іване, – раптом поставив вiн зовсiм несподiване запитання, – а пам'ятаеш про нашу давню розмову про ляхiв, харцизiв i наше до них ставлення? Іван витрiщився, не розумiючи запитання: – Про що ти? – Про наiзд на хутiр мого хорошого знайомого, про бiй i поранення, а також про одного хороброго i не по роках розсудливого хлопчака, – з посмiшкою пiдморгнув Омелько. – А… Тепер пригадую. Чому ти згадав? – Сьогоднi великий день, Богуне, – таемниче мовив Омелько. – Сьогоднi ти побачиш людину, яку насправдi турбуе доля поневоленоi ляхами Украiни. – Панове молодцi, – Омелько пiдвищив голос, беручи до рук наповнену оковитою чарку. – Хочу, щоб ви знали – я привiв вас сюди не лише задля чарки. Саме сьогоднi я отримав звiстку. На мiй погляд, надзвичайно важливу звiстку. До нас на Сiч з Украiни вирушив чоловiк, якого я поважаю, i вiн заслуговуе цiеi поваги. Дуже скоро вiн буде тут, серед нас. Усе про що прохаю вас: вислухайте його, i вам стане зрозумiлим, чому я наголосив на цьому. А доки що за козацьку славу! Угору злетiли руки з чарками. Скоро озвалися музики на лавi бiля шинквасу, i гулянка пiшла широко, iз запорiзьким завзяттям. Проходила година за годиною, пiдходили на вогник iншi мешканцi козацькоi столицi. Врештi шинок заповнився вщерть. З гарнiзону Сiчi, який з огляду на зимовий час i те, що до рiздвяноi ради i вибору новоi старшини залишалося близько двох тижнiв, нараховував усього п'ять сотень козакiв, тут, здаеться, було зiбрано чверть. Не дивлячись на лютий мороз на вулицi, служники шинку скоро змушенi були вiдкрити ляди, якi вели на горище, та все ж задуха давала про себе знати. Навiть курцi з запаленими люльками змушенi були виходити в сiни, що взагалi у запорожцiв не малося за характерне. Проте iнакше в шинку повiтря стало б нестерпним. Коли до примiщення зайшли кiлька старшин у кармазинових, пiдбитих ведмежим хутром киреях, одразу нiхто, за винятком Омелька, переяславського курiнного Непийпива i ще кiлькох сiчових старшин i не помiтив. Вони швидко пройшли до шинквасу i зупинилися там, оглядаючи освiтлений мерехтливим свiтлом кiлькох десяткiв свiчок простiр шинку. По заснiженому одягу i втомленому вигляду було зрозумiлим, що вони подолали щойно досить далеку дорогу. Про щось перемовившись iз шинкарем, вони отримали вiд нього по кухлю гарячого вина i почали пити його стоячи бiля шинквасу – шинкар лише руками розвiв, мовляв, немае вам, люди добрi, де сiсти. Один з прибулих – смуглявий, схожий на турка чоловiк рокiв сорока п'яти, зацiкавлено оглядав присутнiх. Нарештi його погляд натрапив на Омелька. Омелько без зайвих слiв встав з-за столу i вирушив до шинквасу. – Вiтаемо вас, пане Павло! – гучно, так, щоб чули всi навкруги, звернувся вiн до старшини. Той простягнув йому руку, але поглядав так, нiби не мiг впiзнати. – Не впiзнаете? – продовжив Омелько. – Воно й не дивно. Через мою пику славно пан поручник мечем пройшовся, царство йому небесне. Омелько я, Чорний. Пам'ятаете? В очах незнайомця майнув вогник. Вiн щось посилено пригадував. – Чорний?! – мовив нарештi низьким приемним голосом. – Чому ж, пригадую. Небагато я зустрiчав живими тих, з ким пiд бунчуком Олiфера Стеблевця в Польщу ходив… Небагато. Та й тебе не впiзнати! Вiн мiцно потис Омелькову руку. З виразу його обличчя було помiтно, що ця зустрiч була для нього несподiваною, але приемною. – Чув я вiд ляхiв, що ти мало не з дияволом побратався. На Подiллi за твою голову золотом платять. – І багато дають? – примружився Омелько. – Мало! – вибухнув смiхом прибулий. Слiдом за ним зареготав i сам Омелько. Кiлька хвилин панувала мовчанка. Всi присутнi в шинку зацiкавлено дивилися на прибулих. До них i Омелька пiдiйшли Непийпиво, вищестеблiвський курiнний отаман на iм'я Вус i ще кiлька старшин. – Панове-молодцi! – звернувся до всiх Омелько. – Придивiться пильно до людей, що стоять перед вами! Бо вони не просто прибулi на Сiч нетяги. Ще вiд ранку мав я звiстку, що iде до нас лицар i захисник Украiни, славний генеральний хорунжий вiйськовий Павлюга з товаришами, тож з години на годину очiкував його появи перед товариством, про що i вам не так давно казав. Знаю-бо i свято вiрю, що поява такоi людини на матiнцi-Сiчi, – це гасло для нас пiдняти зброю проти триклятих лядських псiв. Тож слухайте його, панове-молодцi, i карбуйте кожне слово в пам'ятi. Тому що сьогоднi ви маете змогу стати свiдками новоi зорi нашоi боротьби за попранi права козацтва, спаплюжену крулев'ятами украiнську землю i за повалення собачоi унii! Смуглявий старшина схилив голову i приклав до грудей правицю на знак подяки Омельковi за його слова. – Гарно мовиш, пане курiнний. Але для всього е свiй час. Спочатку б не завадило нам з дороги повечеряти, по чарцi випити. А потiм i про справи мовити. Та тут серед чесноi компанii i яблуку нема де впасти! Омелько махнув головою i повернувся до столу, за яким сидiли його тимошiвцi. – Агов, запорожцi! Хiба не знайдемо мiсця для доброго чоловiка? Мерщiй посувайтесь! Через мить за столом стало стiльки вiльного мiсця, якого сповна вистачило на всiх трьох прибулих. Іван уважно поглядав на них, намагаючись краще роздивитись людей, до яких з такою пошаною i таким захопленням ставився Омелько. Усе намагався зрозумiти, чому iх поява так оживила отамана. Нарештi старшини поважно зняли з себе i вiддали служникам дорогi киреi, дочекалися, доки на столi приберуть, i лише тодi сiли на лаву. – Дозвольте ж, панове-молодцi, ближче познайомити вас iз шляхетним паном, гонором та славою вiйська його гетьманськоi милостi – Павлом Михновичем, – вказав на гостя курiнний. За столом стало тихо. Козаки все ще не йняли вiри, що генеральний хорунжий реестрового вiйська сидить з ними за одним столом, наче простий собi козак. – Познайомтесь i з товаришами моiми, – вiдповiв Павлюк. – Перед вами славний полковник нiжинський Степан Остряниця та давнiй мiй товариш i порадник Дмитро Гуня. І присягаюсь перед всiм шановним товариством: цi люди заслуговують шани не меншоi, а може, й навiть бiльшоi, нiж я. У цей час Омелько щось прошепотiв шинкаревi, який послужливо зiгнувся бiля курiнного отамана, i через лiченi секунди служники принесли звiдкiлясь барильце меду. Старий, витриманий не менше десяти лiт, напiй запiнився по кухлях товариства. – За здоров'я славного нашого генерального хорунжого i його шляхетних товаришiв! – пiднявся з лави Омелько. – Слава! – одразу ж загримiв шинок. Павлюка знали й поважали серед козацькоi сiроми, тому поява його справила надзвичайне враження – за лiченi хвилини в шинок, який i ранiше був повним людей, збiглись ще не менше сотнi братчикiв. Запорожцi сидiли i стояли навкруги, прикипiвши очима до Павлюка, Гунi й Остряницi, немов вибачаючись за те, що не впiзнали iх одразу. Мало того, скоро пiд стiнами шинку, не дивлячись на мороз, почав утворюватись натовп тих, хто вже фiзично не мiг протиснутися до примiщення. Царювало пожвавлення. Серед козакiв пройшов слух, що генеральний хорунжий, користуючись нагодою, бажае оголосити важливу для товариства новину. Тим часом за столом, де поряд з Богуном, Нечаем, Омельком i рештою тимошiвцiв сидiв Павлюк, вдруге наповнили кухлi. Тепер пiднявся сам генеральний хорунжий. Зi срiбним кухлем у руцi вiн став на лаву, здiймаючись над рештою козакiв. Деякий час дивився задумливо навкруги, на натовп, який очiкував його слова, вдивлявся в обличчя козакiв. – Хочу i я пригостити вас, шановне товариство, – мовив вiн, i його низький, проникливий голос залунав над притихлими запорожцями. – Усiм меду! – Павлюк зачекав кiлька хвилин, доки шинкар не викотив на середину дiжку з медом, а козаки, вибивши з неi накривку, розлили напiй по кухлях, ковшах i чарках. – Маю я дещо сказати до вас, дорогi моi товаришi, – постать Павлюка, шляхетне, з тонкими рисами, обличчя, – все приковувало до нього увагу. – Я не випадково зайшов сюди, перед тим як з'явитися у кошового отамана. Не випадково роздiлив з вами хлiб-сiль. Не випадково п'ю за ваше здоров'я, а ви за мое. Бо ви – це Сiч. Тож вип'емо за Сiч i за людей, якi роблять ii християнською твердинею на межi хрещених земель. За простого козака, що вiн тисячу тисяч разiв полив своею гарячою кров'ю те, що дороге нам усiм – волю i глорiю нашу – козацьку славу… Вип'емо i за тих, хто не сидить тепер поряд з нами. Хто сприйняв смерть за те, задля чого Сiч-матiнка стоiть. Нехай земля iм буде пером, а пам'ять навiки залишиться в наших серцях. І вип'емо, панове-браття, за гонор. Аби всi ви пам'ятали – е на багатостраждальних землях Украiни вiльнi козаки, якi мають зброю в руках для того, щоб захистити права своi. А вони, тобто права цi, попираються в Речi Посполитiй на кожному кроцi! Чи може брешу я, лицарi?! Запанувала мертва тиша. Кожен з присутнiх боявся пропустити бодай одне слово високого гостя, тож усi мовчали. Лише десь за стiною було чути шипiння закипаючоi води i дзвiн посуду. Кухня при шинку жила своiм гарячим життям, не дивлячись на полiтику i високi iдеали. – Чиста правда! Душать ляхи – в очах темнiе! – пролунав серед тишi чийсь похмурий голос. Павлюк, здавалося, очiкував саме цiеi фрази. – І вам не до вподоби те, що дiеться в Украiнi? – Та яке там к бiсу до вподоби! – озвалися запорожцi. – Руки чешуться ляхам боки обдерти. – Виписку iм нагадати б, унiю, Наливайка з Косинським! – Пустити кровi лядськоi! – гаркнув, не вiдстаючи вiд iнших, Богун. І не лише хмiль, що бродив у головi, спричинив до вигуку. Цiеi хвилини вiн пригадав давнiй наiзд на батькiв хутiр. Перед очима постало перелякане обличчя матусi й багряна кров, що струмочками стiкала по бiлоснiжному полотну Омельковоi сорочки. Картина була такою живою, що, здавалося, у нiс вдарив ядучий сморiд порохового диму. Пригадав також батьковi спроби домогтися справедливостi та насмiшки, якими супроводжували такi спроби старостинськi посiпаки; згадав холодне вiстря списа, спрямованого в груди йому, чотирнадцятирiчному хлопчаку, польським жовнiром. Нечай, який тримався поруч, здивовано позирнув на побратима. Іван, завжди спокiйний, часом навiть нерiшучий, вiдкривав тепер перед ним новi риси свого характеру. Перед Данилом стояв двадцятип'ятирiчний козак з рiденькими поки ще вусами, скуйовдженим чубом i палаючими очима. Саме цей вогонь в очах Богуна вразив Данила. Саме вiн пiдказав Нечаевi – поряд той, у спiльнiй боротьбi з ким потрiбно пройти життевими теренами. Боротися i, можливо, вiддати життя за Батькiвщину. Тому що i сам Данило Нечай вiдчував у собi такий вогонь, тож полум'я в очах Івана, поки що пiдсвiдомо, викреслило майбутне Нечая – славного лицаря, iм'я котрого навiки закарбовано на сторiнках украiнськоi iсторii. Те, про що безлiч разiв говорилося в козацькому середовищi – а саме вiйна супроти Речi Посполитоi, ставало для Данила реальним фактом. І вiн ясно вiдчув, поряд з ким мае повести цю вiйну, зустрiти перемогу або поразку, трiумф або крах. І, як справжнiй запорожець, рвонув з пiхов шаблю, здiймаючи високо вгору хиже блискуче лезо. – Слава Павлюку! Слава Украiнi! – з усiх сил вигукнув вiн. І тiеi ж митi ревiння сотнi глоток пiдхопило його крик i пiдняло, оминаючи закiптюженi дошки стелi, мало не до небес. А майбутнiй гетьман Павлюк стояв на лавi, височiючи над козаками, i радiсно поглядав на них. Початок було покладено. Цей дикий, свавiльний натовп визнав його i пiдтримав. Тож тисячу разiв був вiн правий, коли наважився на бунт i вирушив до Запорiжжя. Сьогоднi iх перед ним сотня, а завтра будуть десятки тисяч. А це вже сила, здатна зломити залiзнi ряди кварцяного вiйська. І Павлюк, точнiсiнько як i Нечай, що позирав на нього захопленими очима, вiдчував – десь за темрявою ночi народжуеться новий день, а з ним i нова вiйна за сплюндровану польською шляхтою Батькiвщину. Кривава i страшна, не перша i не остання для Украiни. Але це буде його, Павла Бута, вiйна. За ним пiдуть козаки, а вiн вiддасть усi сили задля того, щоб звiльнити предкiвщину вiд чужинського пана i католичноi ересi. Попереду могла очiкувати смерть, або, як нагорода, народна пам'ять на вiки про нього – першого гетьмана вiльноi i незалежноi Украiни. Павлюк ще раз обвiв поглядом запорожцiв, що шаленiли навкруги, i неквапно пiднiс до вуст срiбний кубок, який тримав у руцi. Довгими великими ковтками пив вiн запашне медове вино, i янтарнi краплини скапували iз сивих вусiв генерального хорунжого реестрового козацького вiйська, майбутнього гетьмана i мученика. На яскраво-червоний кармазин жупана падали тi краплини. Вiдраховував останнi днi грудень 1636 року. III За Павлюком на Сiч сотнями потягнулись з волостi випищики. З дня на день, пiшо i комонно прибували до Микитиного Рогу тi, кому не знайшлося мiсця в реестрi гетьманського вiйська. Чутки про те, що Павлюк мае намiр збройною рукою виступити супроти корони, настирливо поширювалися Украiною вiд Чигирина до Львова, немов весiння повiнь, яка рве греблi та заливае поля i луки. Тож всi тi, кого влада не порахувала за потрiбне поважати згiдно з його лицарським статусом i елементарно не давала жити нормальним життям, а таких було надзвичайно багато, всi вони приеднували своi списи, шаблi, мушкети i гарячi серця до вiйська бунтiвного генерального хорунжого. За два тижнi по Рiздву, коли нарештi вляглися гарячковi суперечки щодо виборiв кошового отамана i вiйськовоi старшини, коли минули святковi застiлля i почався великий пiст, Сiч гудiла голосами десяти тисяч чубатих вiдчайдухiв, що прибули сюди звiдусiль. Для зимового перiоду така кiлькiсть людей на Низу була не характерною, навiть дивною. Утiм, якщо придивитись ближче до коренiв козацького незадоволення, нiчого дивного не вiдбувалося. Початку 1637 року судилося стати тим рубежем, на якому тихе невдоволення буйних козацьких мас владою почало набувати вiдкритих форм, i Рiч Посполита несподiвано для себе стала перед загрозою, ступiнь якоi дуже недооцiнювала. Ще болючими для козакiв були наслiдки Курукiвськоi угоди, згiдно з якою багато тисяч природжених воiнiв були виписанi з реестру i позбавленi козацького звання i привiлеiв. Ще не забули запорожцi сморiд диму, в якому горiли козацькi чайки, спалюванi пiд наглядом польських комiсарiв. Позаминулорiчнi подii, коли Сулима пустив крiвцi гарнiзону Кодацькоi фортецi, теж залишили глибокий слiд у пам'ятi низового лицарства, адже вiд того часу пройшло менше двох рокiв, а Кодак знову стовбичив десятисаженними мурами, немов надзирач над козацькою вольницею. І тi, хто ще недавно чухав потилицю, не розумiючи, як сталося, що Сулима, скутий по руках i ногах, опинився у Варшавi пiд сокирою ката, тепер скреготiли зубами, жадаючи лядською кров'ю змити власну провину в смертi кошового отамана Івана Сулими. Одним словом, поява на Сiчi Павла Бута була своечасною i добре продуманою. Тож уже на початку лютого почалася посилена пiдготовка до великого походу. У майстернях сiчового передмiстя кувалася зброя, моловся порох. Робiтники ладнали вози для обозу, важкi кантари i гарби для перевезення армати. Довгими вервечками потяглися з Украiни валки саней, навантажених хлiбом, салом, сукном, шкiрами, фуражем, селiтрою, залiзом i ще десятками найрiзноманiтнiших речей, потрiбних вiйську. Усе це, звичайно, не могло залишитися поза полем зору коронних гетьманiв, проте вони не поспiшали реагувати. Коронне вiйсько продовжувало стояти на мiсцях своiх звичних зимових леж, крiзь пальцi позираючи на цю пiдозрiлу пiдготовку. Розпочалося вже в серединi лютого, доки ще не розмерзлися степовi шляхи, скутi крижаним панциром, не розлилися рiчки та ручаi. Щоправда, цiль походу була зовсiм не тою, на яку всi очiкували. Павлюк повiв шеститисячне вiйсько з шiстьма великими i двома десятками менших гармат у буджацькi степи, зголосившись пiсля недовгих перемовин стати на допомогу кримському хану Батир-Гераю в його вiйнi супроти свавiльноi буджацькоi орди. Але досвiдченi запорожцi багатозначно хитали головами, розумiли-бо – цей похiд е не що iнше, як репетицiя перед головними подiями, репетицiя потрiбна задля того, аби владнати вiйсько i заробити грошi на майбутню велику кампанiю. * * * Циган – подарований батьком перед вiдбуттям на Сiч вороний красень-кiнь – благально косив бузковим оком на вершника, який ось уже дванадцять годин не давав йому перепочинку, а ратище увiнчаного червоним прапорцем списа холодило руку навiть через хутряну рукавицю. Іван поглянув на Савку Обдертого, який iхав сидячи на велетенськiй кантарi, привалившись до чавунного тiла гармати. Кантару тягнули вiсiм пар коней-ваговозiв. Натужно переставляючи ноги, могутнi тварини повiльно везли свiй багатопудовий вантаж. – Савко, примерзнеш до неi, iй-бо! – пролунав поряд з Іваном веселий голос. Богун пiзнав Нестора Неiжсало – молодого козака iхнього куреня, чий занадто круглий вид виказував причину, з якоi вiн отримав свое прiзвисько. – Коли ти теревениш, я вiдпочиваю, – буркнув Савка, не розплющуючи очей. – А мороз таки лютий! – почувся позаду голос Нечая. За мить Данило наздогнав Богуна, i iхнi конi пiшли поряд. Шитий золотом кармазин Нечаевого жупана виблискував у променях вечiрнього сонця, неначе татарський iджиар. Іван посмiхнувся – схильнiсть Нечая похизуватись дорогим одягом уже давно помiтили у Тимошiвському куренi, про що при нагодi успiшно зубоскалили. Ще полюбляв пан Данило коштовну зброю, проте такi вподобання серед запорожцiв нiколи не викликали подиву. От i тепер при боцi Нечая шабля з рукiв'ям слоновоi кiстки, прикрашеним кiлькома досить великими смарагдами. – Де ж тi татари? – знову почав провадити свого Неiжсало. – Третiй день йдемо, i немае жодноi душi! – А що, хiба заскучав за ними? – запитав Богун. – Скоро побачиш. Ти, хлопче, ще й не радий будеш, коли вони тебе з коня стягнуть i батогами по голому сподовi вiдшмагають, – насмiшкувато кинув Савка. – Нехай спробують! – умить набундючився Нестор. – І що його пробувати? Всиплять нижче спини канчукiв та й годi. Неiжсало почервонiв. – Ти, Савко, забагато на себе береш. Не займай, чуеш, а то… Обдертий лiниво вiдмахнувся: – Та годi тобi, розквоктався… Нечай поплескав Нестора по плечу. – Не переймайся ти, хлопче! Що, Савку не знаеш? Його ж хлiбом не годуй, тiльки дай когось пiдсмикнути. Обдертий мовчав. Вiн байдужно позирав на обрiй, де серед бiлого покривала зими чорною комашнею виникнув авангард вiйська буджацьких татар. Спокiйно дiставши зi шлика люльку, вiн вказав на них Несторовi. – Ну ось i допросився. Готуй, малий, шабельку, покажеш, чого вартий. Десь попереду, мабуть, вiд переднiх лав, де iхав Павлюк з осавулами, обозним, джурами i сурмачами, засурмили. Дзвiнко, навiть весело пролунав у морозному повiтрi сигнал тривоги. Усiм уже давно набридло ходити замерзлими степами, наздоганяючи буджацьку орду, яка не наважувалася прийняти бiй i кружляла Диким Полем на вiдстанi денного переходу вiд Перекопу. День тому спинився кошем i Батир-Герай, який вiв своiх нукерiв в ар'ергардi козацького вiйська. Вiн, очевидно, мав на метi дати перепочинок утомленим коням i людям, i лише Павлюк йшов не спиняючись, немов хорт, який натрапив на слiд пораненоi дичини. І ось тепер, коли сили козацько-ханського вiйська було подiлено, буджаки нарештi вирiшили дати бiй. Павлюк, виiхавши вперед на чолi старшини пiд хоругвами i бунчуками, приставив до очей далекоглядну трубу. – Стати обороною рукою, – коротко кинув вiн не обертаючись. – Кiннота на фланги, вози, армата попереду. – Стати обороною рукою! – залунали крики курiнних отаманiв, дублюючи команду по куренях. – Кiннота на фланги! – летiли слова, потопаючи в гуркотi сотень кiнських копит. – Вози наперед! Випрягай коней, станови у три ряди! – Армату до бою! – вигукнув обозний, даючи коневi остроги. Удруге проспiвали сурми. Гетьманськi джури одне за одним здiймали на ратищах високо вгору рiзноманiтнi гасла, керуючи за iхньою допомогою швидкими еволюцiями вiйська. За кiлька хвилин, швидко i без метушнi похiдна запорiзька валка перетворилася на добре укрiплений табiр. Правильноi форми чотирикутник з возiв закрив собою пiхоту, тяглових коней i обозну обслугу. Лiворуч i праворуч вiд нього двi тисячi комонникiв наiжачилися блискучими рихвами списiв. Пiхота з мушкетами i самопалами напоготiв займала бойовi позицii за возами, а пушкарi енергiйно готували, забиваючи у жерла щедрi заряди картечi, усi двадцять шiсть гармат. Скоро готовий до бою вагенбург[49 - Вагенбург – нiмецька назва рухомого табору з возiв, яким, згiдно з середньовiчною тактикою бою, iнодi оточували фалангу бiйцiв.] нацiлився чотирма тисячами стволiв у темнi татарськi лави, що швидко наближалися. Омелько, знаходячись на чолi комонноi частини Тимошiвського куреня, пильно вдивлявся в те, що дiялось у ворожому станi. Першим враженням було те, що татар разiв у десять бiльше, нiж запорожцiв, хоча будь-хто знайомий з татарською тактикою розумiв – iхня кiлькiсть набагато менша. Кожен буджак мав iз собою трое-четверо коней, тому в очах рябiло. Усе ж кiлькiсть ворожого вiйська перевищувала як мiнiмум утричi регiмент Павлюка, хоча, навiть не дивлячись на цей факт, татари дiяли вкрай нерiшуче. Пiсля блискавичного наближення вони стали кошем за межами дистанцii пострiлу з вогнепальноi зброi i розпочали герцi. По одному, по двое чи по трое, або цiлими пiвсотнями пiд'iздили вони до козацького табору. Вимахували кривими шаблями, пускали з лукiв стрiли, сипали образами на адресу козакiв, перемежаючи татарську i ламану украiнську мови. iхнi стрiли з широкими, немов сокирки, вузькими, наче шило, або перехрещеними рихвами стали першими сувенiрами запорожцiв. Козаки не залишали без вiдповiдей таке глузування i у вiдповiдь на словеснi образи летiла лайка чистою татарською, а стрiли повертались до своiх господарiв не менш влучно, нiж були посланi до козацького вагенбургу. Трохи згодом з дозволу Павлюка почали виiздити до герцю i запорожцi. Блискавично вилiтали вони з ворiт табору, вимахуючи шаблями, або зi списами напереваги пiдскакували до татарських батирiв, i доля останнiх висiла на волосинi в такi хвилини. Запеклi двобоi i швидкi сутички невеликих загонiв затягайся до темряви. Нiч. Яскраво-зоряна нiч запанувала над притихлим у зимовiй сплячцi степом. Та чи спить вiн? Скорiше, не спить. Зачаiвся в напруженнi. Тисячами пар наляканих заячих та хижих вовчих очей спостерiгае вiн за людьми. Уважних орлиних та недовiрливих совиних очей. Десь рятуються вiд цього смертельного для них скупчення людей оленi, дикi кози, вепри й тарпани. Наiвнi тварини не можуть зрозумiти, що людям тепер немае до них дiла. Вони прийшли на вкритi снiгом рiвнини задля того, щоб вбивати одне одного, тож тимчасово безпечнi для звiрини. У таборi палали вогнi i майже нiхто не спав. Збудження перед давно очiкуваним бойовищем давалося взнаки, а раннi сутiнки не додавали бажання вiдпочивати. У куренях тiльки що зготували вечерю, тож запорожцi, посiдавши великими колами навкруг похiдних казанiв, сьорбали гарячий, заправлений шкварками i м'ясом кулiш. На валах, що iх ще завидно вспiли влаштувати перед периметром з возiв, перекрикувалися вартовi. Цi вали, точнiше, те, як вони були зробленi, примусили Івана поважати Павлюка ще бiльше, нiж вiн поважав його досi. Вiн мiг упевнитись, що його отаман – дiйсно генiальна у вiйськовiй справi людина. Замiсть того, щоб вгризатися, вибиваючись iз сил, у мерзлий грунт, Павлюк наказав просто накидати снiгу i полити його топленою на вогнищах задля такоi цiлi водою. За годину на морозi все це перетворилося у справжню ковзанку. Видряпатись наверх валу i втриматися на ногах стало надзвичайно складно навiть за умови того, що нiхто в тебе при цьому не стрiляв i не колов списом. Що ж до непiдкованих татарських коней, для них така перешкода була рiвнозначною мурам нездоланоi Троi. Богун мовчки вдивлявся в цятки вогнiв у ворожому таборi. Такi далекi i крихiтнi, вони здавалися нереальними в темрявi, яка постала над степом. Десь там, навкруг тих вогнищ сидять люди, котрi через кiлька годин почнуть стрiляти, рiзати i колоти його друзiв i самого Івана. Але вiн не вiдчував нi злостi на них, анi страху. Звично вже пiдраховував у думках кiлькiсть здобичi, яку отримае разом з козаками свого куреня у разi завтрашньоi перемоги. Зрозумiвши, про що думае, Іван посмiхнувся в темрявi сам до себе – хiд думок справжнього запорожця, для якого вiйна е роботою, i за неi мае бути винагорода. І вiн стискав у руцi рукiв'я шаблi. Так, вiйна – це робота, i завтра ii мае бути багато… IV Сурма засурмила гасло до бою, як тiльки у повiтрi почали сiрiти першi ранковi сутiнки, i одразу ж козацький табiр сповнився криками, тупотом нiг, iржанням коней i брязканням зброi. Козаки займали бойовi позицii на периметрi, готували мушкети. Пушкарi дiловито поралися бiля вкритих памороззю гармат. Отаманськi джури бiгали по табору, доносячи накази Павлюка до пiдроздiлiв вiйська. Богун сидiв у сiдлi свого огира, знаходячись поряд з Омельком на чолi комонноi сотнi Тимошiвського куреня. Вони очiкували. Час кiнноти ще не настав – спочатку ворожий наступ мали вiдбити пiхотинцi, якi зараз завмерли, вивчаючи поглядами понад мушкетними стволами темнi лави комонних татар. Маленькi, чумазi, у вивернутих хутром назовнi кожухах, буджаки були схожi на чортенят, вимащених смолою з пекельних казанiв. iхнi низькорослi коники, що гривами майже дiставали землi, довершували кумедний вигляд кочiвникiв, роблячи все зовсiм несерйозним. Несерйозним, якби не iх кiлькiсть! При першому ж поглядi на ворожу орду стало зрозумiлим, що вiрогiднiше за все вночi до них прибула пiдмога. Тож тепер татари охоплювали козацький вагенбург з трьох сторiн, а за необхiдностi легко могли взяти його в кiльце. Пiдтвердив факт прибуття до ворога пiдкрiплень i захоплений запорiзькими пластунами «язик». Перед тим як його закололи списом, татарин розповiв про прибуття салтана Азамата з десятьма тисячами вершникiв, пiсля чого кiлькiсть орди нараховувала близько двадцяти п'яти тисяч. Натомiсть посол союзника Батир-Герая, який прибув до Павлюка годину тому, принiс звiстку, що хан вирушив iм на допомогу, але прибуде лише надвечiр, отже, поки що на його допомогу можна було не розраховувати. З огляду на все це Павлюк прийняв едине вiрне рiшення – вiдбиватися в таборi i не чинити до прибуття кримцiв жодних спроб контратакувати. Зайвi втрати не входили до планiв козацького отамана. Джура, який примчав до Омелька Деривуха, мав заклопотаний вигляд. – Пан отаман наказав всiм спiшитись i займати позицiю на валу. Комонноi вилазки доки не буде, – кинув вiн курiнному. Козаки сусiднiх тимошiвцям куренiв, блимаючи широкими шароварами, бiгли вже до периметра. В татарському станi почало поступово наростати низьке гудiння, яке час вiд часу перекривалось посвистом i криками. Мурзи впорядковували i шикували своi орди, пiсля чого, корячись наказу салтана Азамата, рухнули iх уперед. Атака на козацький табiр розпочиналась. – Що ж… Усiм спiшитися! – не без жалю в голосi кинув Омелько до козакiв. – Хутко на вали, панове-молодцi! Заллемо бусурманам сала за обшивку! Уперед! – i першим, нагнавши коня в обоз, побiг до периметра табору. За ним кинулися решта тимошiвцiв. На валу козаки терпляче очiкували наближення противника на вiдстань пострiлу з вогнепальноi зброi. Іван впав поряд з iншими просто на кригу i, приготувавши мушкет, почав вишукувати першу цiль серед густих мас атакуючоi кiнноти. Татари тепер щодуху поганяли коней у напрямку табору. Грiзне тисячоголосе «Алла!» ширилось, поступово ховаючи пiд собою решту звукiв. Першою бухнула гармата. Гулко, моторошно. За нею ще двi i ще одна, посилаючи у ворога смертельний вихор картечi. Хмари порохового диму ще не встигли розiйтися полем, як гармашi вже заходилися заряджати гармати вдруге, одночасно вимiрюючи iх згiдно з поправками, внесеними пiсля першого залпу. Одна за одною вдарили шiсть менших гармат. Переднi лави атакуючоi орди почали нести вiдчутнi втрати, однак зупинятися i не думали. Скоро у вiдповiдь вдарили з гармат татари. Два пострiли з важких кулеврин лягли настiльки влучно, що козацький табiр на мить затих. Одна з куль пiдняла в повiтря великого воза з такою легкiстю, нiби це був листок з дерева, i пожбурила його прямiсiнько в табун тяглових коней. Кiлька скалiчених тварин почали страшно кричати. Саме кричати – Іван мiг би заприсягти ся, що болiснi крики виходять з людських горлянок, якби не бачив того, що вiдбувалося на власнi очi. Пройшло не менше хвилини, доки нещасних тварин не добили запорожцi. Друга куля, пройшовши над самими возами, вiдiбрала життя у чотирьох козакiв Попiвського куреня. – На бiса! – вилаявся, побачивши все, Омелько, який лежав поряд з Іваном. – Добрi гармати, ой добрi! А тiльки треба б зробити, щоб вони не в наш бiк промовляли. Вслiд за гарматними кулями в повiтрi засвистiли сотнi татарських стрiл, заляскали поодинокi пострiли з вогнепальноi зброi. Стрiли, пущенi високою дугою, посипались, минаючи вал i периметр, на голови козакам, подекуди вiдшукуючи жертви. Проте залiзнi обладунки i зимовий одяг запорожцiв робив iх вкрай неефективними. Запорожцi, не ховаючись вiд них пiд вози, вичiкували, аби злагодженим залпом з мiнiмальноi вiдстанi спричинити максимальну шкоду ворогу. Скоро й вдарили. Кiлька тисяч мушкетiв вистрелили одночасно, i табiр одразу ж заволокло димом, немов вiд пожежi. Другий i третiй залп довелося робити навмання. Але судячи з виття, яке неслося з боку атакуючих, вони були цiлком вдалими. Коли дим розвiявся, стало зрозумiлим, що атака захлинулася – орда спiшно вiдходила до попереднiх позицiй, залишаючи пiд козацьким окопом сотнi нерухомих тiл коней та людей. Десятки конали, не отримуючи вiд наляканих одновiрцiв допомоги. Бiла рiвнина перед окопом рясно вкрилась яскраво-червоними плямами. Почалася артилерiйська дуель на великiй вiдстанi, яку козаки вигравали – шiсть кулеврин проти двох татарських робили набагато бiльше шкоди. Щоправда, менша армата змушена була мовчати, не в змозi донести до ворожого коша своiх залiзних «буханцiв». Зате допомагав крижаний вал – вiн захищав табiр вiд доброi половини ворожих ядер. – А пушкарi в голомозих неважнi, – сплюнув на бiк Савка. – Он як у вали б'ють. Цiеi ж митi, немов у вiдповiдь на Савчинi слова, над самими головами козакiв пролетiло чергове ядро. Вдарившись до землi, воно оглушливо вибухнуло, засiваючи табiр шматками гарячого чавуну. Хтось застогнав i впав, схопившись за груди. Богун придивився i побачив, що це Нестор Неiжсало. На якусь мить Іван зустрiвся з ним поглядом, i його мов обпекло, стiльки в поглядi молодого козака було болю та страху. За хвилину молодики вже пiдхопили пораненого на ношi й понесли вглиб табору, туди, де було розвернуто похiдний шпиталь. Богун бачив, як з рукава його жупана на затоптаний снiг потекла тонка цiвка кровi. – Ось тобi й маеш, – зiтхнув Нечай. – Мушкети готуй! Зараз знову полiзуть! – нiби у вiдповiдь, заволав Омелько. Зцiпивши зуби вiд злостi, Іван пiдняв свою улюблену мисливську рушницю, з якою не розставався в жодному з походiв – на вiдмiну вiд мушкета вона мала прицiл, тож перевершувала його влучнiстю. У Тимошiвському куренi любили простодушного Нестора Неiжсало, тому його поранення, яке могло бути й смертельним, справило на всiх гнiтюче враження. Богун звiв курок кремiнного замка. – Далеко, – зауважив Нечай. Іван мовчав. Старанно прицiлившись, вiн натиснув на гачок. Вiдчувся сильний поштовх у плече, трiск пострiлу, а за двi сотнi крокiв вершник у гостроверхому капелюсi шкереберть полетiв на землю. Швидким завченим рухом Іван сипонув з порохiвницi у ствол заряд пороху, загнав шкiряного клейтуха, потiм кулю. Кiлька крупинок пороху всипав на пановку. Удруге прицiлився, i за мить ще один татарин упав з коня, щоб вже нiколи не пiднятися. Швидко зарядив утрете. Пострiл. – Так iх, Богуне, так! – захоплено вигукнув Нечай i собi пальнув у ворожий стан, щоправда, не з таким успiхом, як Іван. Тож скоро закинувши таку справу, почав заряджати рушницю Богуна, доки той уважно видивлявся майбутню жертву. Вмить заряджати зброю почали Обдертий i решта козакiв. Швидко забивали вони у стволи мушкетiв заряд за зарядом i готувались стрiляти, коли татари наблизяться бодай на пiвсотнi крокiв. Одночасно дивувались надлюдськiй влучностi Богуна – пiвтораста крокiв, на яких тепер знаходились ворожi лави, готуючись до атаки, були максимальною вiдстанню навiть для дуже доброго стрiльця. А Богун по одному нищив кочiвникiв. Ставши на колiно, вiн раз по разу вiдшукував чергову жертву i посилав iй назустрiч свого смертельного посланця. Жодного разу не схибив. Повнiстю зосередившись на прицiлюваннi, навiть не чув, як жупан пробила i, вдарившись до завбачливо одягнутого пiд жупан панцира, застрягла в хутрi довга стрiла. Нарештi татари пiшли на новий приступ. Тепер стрiляли вже всi запорожцi, але вороги все сунули й сунули, цiлими сотнями валячись пiд слизьким крижаним валом. Декотрi навiть намагалися видертись вгору, але тут iх зносив шквал свинцю, пущений майже впритул. Тож скоро пiд валами у калюжах кровi лежали цiлi купи людського та кiнського трупу. Але буджаки не вгавали. Очевидно, салтан Азамат кидав у бiй всi сили, розумiючи, що тепер мае единий шанс здобути козацький табiр – адже пiсля пiдходу вiйська Батир-Герая це було б неможливим. То в одному, то в другому мiсцi пробували на мiцнiсть татари козацьку оборону, щедро поливаючи своею кров'ю кригу периметра, i обламували об неi зуби. Якщо ж якомусь нукеру i вдавалося пiднятися на крижаний вал, вiн одразу ж попадав у межi досяжностi козацьких списiв i не мав жодноi можливостi врятувати свое життя. Та час йшов. Запорожцi трималися ладно, але все ж чисельна перевага татар давалася взнаки – у кiлькох мiсцях табору зав'язався шалений шабельний бiй. Татари з люттю приречених кидалися на козацькi карабели, намагаючись розтягнути вози периметра. В такi моменти в мiсця прориву мчав видiлений Павлюком загiн у три сотнi комонникiв, змiтаючи татар з периметра табору, немов порох з долiвки доглянутоi хати. Ставало все спекотнiше. Приблизно через чверть години пiсля початку другого штурму в одному з куткiв вагенбургу оборону все ж було прорвано – татари погнали на козакiв тисячний табун коней i, прикриваючись ними, як живим щитом, змогли розтягнути вози i посипати попелом вiдрiзок валу в кiлька десяткiв крокiв. На комонних козакiв, що кинулися навперейми, полетiла цiла злива пущених впритул стрiл, вихоплюючи з iх лав одразу кiлька десяткiв запорожцiв. Тiеi ж митi вглиб табору почали вдиратися сотня за сотнею оскаженiлi вiд власноi i чужоi кровi буджаки. Кривавий галас закипiв усерединi табору. Тим часом Павлюк сидiв у сiдлi, немов вилитий. Жодним рухом не виказав вiн хвилювання навiть тодi, коли оборона захиталася. Спокiйно i дiловито вiддавав накази, розумно i продумано використовував усi сили, якi мав у своему розпорядженнi. І татари так i не змогли розвинути свого успiху – вогонь козацькоi армати було перенесено на мiсце прориву, що миттево перетворило дiлянку периметра, крiзь яку татари вдерлися до коша, на вихор вогню i ревучого залiза. Тепер велику послугу зробила мала армата, що хоч i вiдставала вiд кулеврин за далекобiйнiстю, але мала, на вiдмiну вiд неi, багато бiльшу скорострiльнiсть i маневренiсть. Пiсля кiлькох залпiв татари, якi встигли вдертись до табору, залишилися без пiдтримки i одразу ж зменшили натиск i почали вiдходити до насипу. Та вже летiли iм навперейми, вдаряючи в обидва фланги, озброенi шаблями i пiстолетами тимошiвцi, батуринцi, шкуринцi i титарiвцi. Вмiло виконуючи накази отамана, вони врубались в лави татар, взяли iх у пiдкову, розкритий бiк якоi приходився на дiлянку периметра, що по нiй працювала армата. Одночасно понад п'ять сотень буджакiв опинилися в пастцi. І марно кидав на штурм своiх кращих нукерiв салтан Азамат – зруйнована дiльниця табору прострiлювалася козацькою арматою настiльки добре, що пiдходи до неi перетворилися на стежку до кращого життя. На рештi ж валiв татар зустрiчали злагодженi залпи сотень мушкетiв. Рiзанина всерединi табору продовжувалась. Приреченi на смерть татари билися, немов леви, але навiть це не могло врятувати iх. Одного за одним нукерiв вихоплювали з юрби, в яку втиснулися кочевники, якi не знали вiйськового строю, i рубали, кололи, пристрелювали. Проламували келепами черепи, розтинали жили i артерii гострими шаблями, посилали у груди розжарений свинець i здiймали iх на довгi ратища списiв. Богун, кинутий разом з частиною Тимошiвського куреня на прорив, чманiв вiд вигляду кровi, врубуючись у ворожi лави. Давно було вiдкинуто мушкет i обидва пiстолi. Тепер лиш слизьке вiд кровi рукiв'я шаблi i ворожi клинки навпроти. Десь позаду, кинутий поряд з мушкетом, залишився жупан, i блискучий панцир – найулюбленiший з трофеiв давнього морського походу виблискував у променях холодного зимового сонця. Вкритий майстерною золотою насiчкою шолом доповнював дорогий обладунок i вирiзняв Богуна з натовпу запорожцiв, бо на декому не було навiть кольчуги. Іван завжди був попереду. Вiн кидався туди, де ставало найважче, немов шукав зустрiчi iз самою смертю i не знаходив ii, всю свою силу i майстернiсть спрямовуючи задля здобуття перемоги. На смерть у цi хвилини перетворювався вiн сам. І блукала посмiшка вдоволення на вустах курiнного отамана Тимошiвського куреня – так, вiн був тисячу тисяч разiв правий, коли казав малому сину сотенного хорунжого Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку, що його шабля ще накреслить свiй слiд на кривавих теренах козацькоi слави… Нарештi все було скiнчено. Упав з криком не почутого благання останнiй татарин, припинило муки останнього пораненого гостре лезо, а там, за периметром табору, вiдкотилися далеко у степ горе-нападники, рятуючись вiд нищiвного вогню гармат з козацького табору. Сонце стояло в зенiтi, коли, викинувши до небес лють першого удару, буджаки припинили наступ, обмiрковуючи своi подальшi дii. Павлюк скористався iз затишшя i наказав поновити периметр у тих мiсцях, де його зруйнували ворожi гармати i посланi на смерть нукери. Запорожцi швидко i злагоджено викочували на вал новi вози, замiнюючи розбитi, сковували iх колесо до колеса мiцними ланцюгами. З невеличкого озерця, поблизу якого розташувалося лiве крило запорiзького вiйська, козаки, вирубавши в кризi ополонки, черпали воду, необхiдну для посилення крижаноi фортецi, збудованоi ними серед степу. Вози та гарби розвозили дiжi з водою по валах, де iх виливали на збитi кучугури снiгу. Трiскучий мороз швидко докiнчував справу – через лiченi хвилини снiговi вали перетворювалися на справжнi мури. V Савка Обдертий разом з Нечаем, Богуном i ще десятком тимошiвцiв, напружившись, аж на спiтнiлому чолi йому поздувалися вени, тяг мотузку, яку було причеплено до великоi бронзовоi мортири – у зв'язку з пiдвищенням крижаних валiв, армату встановлювали на нових позицiях. Несподiвано для себе вiн почув, як чиясь рука рвонула його за плече. Одночасно за спиною почувся здивований, повний ненавистi голос: – Мiсюрка! А таки довелося нам здибатися, харцизе триклятий! Савка обернувся. Навпроти нього стояв вбраний у дорогий жупан, боброву шапку i видрову кирею шляхтич. Примруживши очi, посмiхався посмiшкою, яка бiльше походила на вовчий оскал, i мiцно тримався за рукiв'я шаблi. – Що витрiщився, хамське колiно? Може, не впiзнав?! Обдертий спокiйно знизав плечима. – А якщо й упiзнав, що тобi з того? Іди, чоловiче, вiд грiха, не займай. Роботи багато. Незнайомець аж пiдскочив. – Ах ти, скурвий сину, псяча кров, бидло гниле! Ну зачекай же, ось я тобi! – вiн зробив вiдчайдушну спробу видобути з пiхов шаблю, але вона, очевидно, ще вiд учора намертво примерзла. Савка покинув мотузка i собi взявся за рукiв'я шаблi. Похмуро поглядав на шляхтича, який лаючись намагався звiльнити свiй клинок. Поряд з ним одразу ж виросли Богун з Нечаем. Не знаючи доки в чому рiч, вони ясно вiдчули загрозу для свого товариша i по неписаному закону, що його мали ще вiд часу спiльного прибуття на Сiч, пiдтягнулися ближче, готовi роздiлити будь-яку небезпеку. – Ти б ii гусячим жиром частiше мастив, вашмость. Або татарам iнколи показував, – кинув незнайомцевi Савка. Той облишив своi спроби, деякий час позирав на трiйко запорожцiв, тамуючи злiсть, пiсля чого круто повернувся i пiшов геть. Хвилину всi стояли непорушно, потiм почали поглядати на Савку. – Чого витрiщились? – буркнув той i, поплювавши на руки, натягнув шворки. Богун подивився на Нечая. Той лише знизав плечима i собi взявся за мотузку. Через мить уже тягнули гармату так, нiби нiчого й не сталося. Але Івановi цей iнцидент не йшов з голови. У незнайомцевi вiн пiзнав сотника особистоi сторожовоi сотнi наказного отамана Павла Бута, на iм'я Федiр Славинський. Цей чоловiк, завдячуючи своему паскудному характеру i посадi начальника внутрiшньоi безпеки, непопулярноi в армiях всiх часiв та народiв, мав дурну славу, i запорожцi завжди насторожено ставилися до сотника. Нарештi мортира зайняла свое мiсце на рiвному майданчику, дещо нижче гребня валу, i коло неi почали чаклувати пушкарi, установлюючи дерев'янi щити для захисту, обладнуючи сховища для запасiв пороху та куль, вимiрюючи ii за допомогою квадрантiв. Тимошiвцi одразу ж вирiшили використати цi хвилини для перепочинку. Посiдали в коло неподалiк вiд гармати i запалили люльки. – А що то воно було, Савко? – запитав Обдертого Нечай. Савка хмикнув. – Пусте, – вiн посмоктав люльку. – Як там Неiжсало, чув хто? – Помер малий, – пригнiчено кинув немолодий уже козак на iм'я Гурко. – Новаки казали, тi, що при шпиталi. І не жив, сердега… Кiлька хвилин панувала мовчанка. Нарештi Богун зiтхнув i пiдсунувся ближче до Савки. – Савко, це не пусте, – мовив вiн. – Що у тебе iз Славинським? У нього сам знаеш… – Давнiшнi порахунки, – вiдмахнувся Обдертий. – Але й душить мороз. Неподалiк почувся хрускiт криги пiд ногами великого загону озброених людей – важкi кроки кованих чобiт по мерзлiй землi супроводжувались дзвоном зброi та залiзних обладункiв. Тимошiвцi повернули голови у той бiк, звiдки чувся шум. На чолi кiлькох десяткiв реестрових козакiв до них наближався Славинський. Наблизившись, реестровцi, в яких легко було впiзнати сторожу отамана, взяли запорожцiв у тiсне кiльце. – Встань, Мiсюрко, – похмуро наказав Славинський, – давай сюди свою шаблю. Савка звiвся на ноги i мовчки вiдчепив вiд очкура шаблю. Покiрно подав сотниковi. Тимошiвцi, здивовано глипаючи очима, спостерiгали за ним, але з мiсця не вставали. Вони були приголомшенi. Нiхто не йняв вiри, що Савка мiг виявитись ворожим шпигуном, хоча те, що по нього прийшов Славинський, мусило говорити саме про такий стан речей. Сотник особистоi сторожi наказного отамана був вiдомим пильною боротьбою зi шпигунами й вивiдчиками. Справжнiми i видуманими задля втiлення в життя великих амбiцiй Славинського. Богун сам незчувся, як опинився мiж ним i Савкою. – Пан сотник не там глядить ворога, цей козак знайомий менi вже майже п'ять лiт! – з викликом вигукнув вiн, дивлячись прямо в очi Славинському. Той вiдповiв довгим злим поглядом. – Берiть цього, – вказав врештi своiм козакам на Савку. Богун рвонув з пiхов шаблю. Вiд несподiванки Славинський налякано вiдступив на кiлька крокiв. – Що?! Ребелiю захищати! – верескнув вiн. – За ним на шибеницю пiдеш, мерзотнику! Коли через хвилину до мiсця сутички пiдоспiв Омелько Дери-вухо, з шаблями наголо стояли вже пiвтори сотнi козакiв Тимошiвського куреня. Реестровцi Славинського нерiшуче збилися докупи i безучасно поглядали, як iхнiй сотник знемагае, ледь-ледь встигаючи вiдбивати вихор ударiв, що його здiйняв високий широкоплечий запорожець у блискучому, перськоi роботи, панцирi й бургундському шоломi. Шабля запорожця лiтала, немов блискавка, намагаючись вразити супротивника з рiзних бокiв, пiд найнеймовiрнiшими кутами атаки. Славинський навiть не робив спроб контратакувати. Вiдступав усе далi i далi, гарячково намагаючись вiдбити стрiмкi, мов кидок змii, удари. Швидко зрозумiвши в чому справа, курiнний протиснувся крiзь ряди тимошiвцiв. – Богуне, спинися! – рiзко, немов пострiл, пролунав його голос. Іван глянув на курiнного, опустив занесену для чергового удару шаблю i сплюнувши вiдiйшов. Тiеi митi Славинський, блiдий як смерть, вкритий рясними струмками поту, що стiкали по обличчю з виряченими очима, вже стояв на одному колiнi, з пiднятим у захистi клинком. Вiн уже мало сподiвався на порятунок. Коли Іван так несподiвано спинив натиск, Славинський, важко опираючись на шаблю, пiдвiвся. Люто зиркнув на нього i кинувся до курiнного. – Що, пане Деривухо, що це все означае?! Як ви можете пояснити таке нахабство?! – У чому його прояв? – спокiйно вiдповiв Омелько запитанням на запитання. Славинський мало не вибухнув вiд лютi: – І ви ще запитуете? Ви ще маете зухвалiсть запитувати?! Ребелiя квiтне в Тимошiвському куренi! Сi пiдлi харцизи кидаються з шаблями на захист злочинця, обороняючи його вiд законноi влади вiйськовоi старшини. І це пiд час бою! Пiд час, коли стратою мусить каратися найменший непослух! Добре ж ви тут пануете, пане курiнний отамане! – Бреше, собака! – почулися голоси з натовпу козакiв. – Савка не злочинець, тут бодай хто за нього головою поручиться! – За яким це звичаем козака без ради i присуду товариства харцизом кличуть? Омелько обернувся до тимошiвцiв. – Поховайте шаблi, лицарство. Ворог за валами, тут для них немае роботи. Та розходьтеся, кому де треба знаходитись… Я на те над вами й поставлений, щоб вашi права i вольностi захищати. – Прошу от цих двох залишити! – тицьнув пальцем Славинський на Богуна i Обдертого. – Залиштесь, – кинув Омелько друзям. – Тепер пояснюй, пане сотнику, в чому справа, – запитав вiн у Славинського, коли майже всi запорожцi розтягайся по периметру крижаноi цитаделi. – Цей душогуб, – Славинський вказав на Савку, – брав участь у наiздi на мiй хутiр на Уманщинi. Кров'ю православною руки обагрив. Майна побив та розволiк на кiлька тисяч злотих. Я дуже давно розшукував цю тварюку! Тож тепер маю право вимагати вiд наказного отамана справедливого суду над ним… А ти, щеня, – сотник поглянув на Івана, – пiдеш слiдом за ним на палю! Щоб другим лобурям наука була, як пiд час вiйськового походу на старшину руку здiймати. – Аби уникнути таких проявiв дружнього почуття вiд вiльних запорiзьких лицарiв, ти, пане сотнику, мав би спочатку звернутися до мене, адже справа стосуеться саме козакiв мого куреня. Я беру пiд сумнiв, що в подiбному випадку хто-небудь кидався б на тебе iз шаблею. – Я можу взяти i допитати будь-кого! – з викликом вигукнув Славинський. – На те е розпорядження Павлюка. Нам у вiйську вивiдчики не потрiбнi! – Цi козаки не вивiдчики. – А от якраз про це ми маемо безлiч засобiв довiдатися. Омелько вiдвiв Івана та Савку трохи убiк. – Спокiйно йдiть за ним. Я зараз же буду в Павлюка, там усе й владнаемо… І досить шаблею махати, Іване! Бувають випадки, коли нею не зарадиш. Оточенi реестровцями Славинського, Богун i Обдертий вирушили крiзь метушню табору до утвореного природою пiдвищення серед рiвного немов стiл степу, де розташовувалось шатро наказного отамана. Минали кабицi, намети, купи мiхiв, скринь i дiж. Поблизу возiв, навантажених сiном, стояли цiлi табуни коней i волiв. Великi ватаги запорожцiв пробiгали iм назустрiч, поспiшаючи до окопу – там, очевидно, ось-ось мав початися черговий штурм. Іван вiдчув себе викинутим з чiткого вiйськового ритму, позбавленим можливостi робити справу, до якоi так звик за п'ять рокiв – бити ворога. Але вiн не жалкував, нi! Савка не порушував суворих сiчових звичаiв, вiн знав це напевне. Тому кожен з братчикiв мав за обов'язок стати на його захист вiд несправедливих звинувачень. Що ж до того, ким вiн був ранiше… тiеi людини немае давно. Як i всiх, хто зник, переступивши порiг Запорiзькоi Сiчi i ставши на захист вiри та Батькiвщини. Врештi, чи не так само хтось з польських дiдичiв досi розшукуе i Омелька? Нарештi пройшли повз намети похiдного шпиталю – кiлька великих парусинових шатрiв, обложених копицями соломи, а перед ними чималеньке, парусинове ж пiддашшя, де нашвидкуруч оперували i перев'язували поранених. Осторонь вiд пiддашшя лежали тi, кому допомога вже не була потрiбна. Поблизу отаманського шатра Павлюка не виявилось. Татарськi орди пiшли на третiй штурм, тож тепер наказний отаман знаходився серед запорожцiв, на тих дiлянках оборони, де було найважче. Богуна i Обдертого примусили сiсти на купу хмизу неподалiк вiд шатра. На чатах навколо них залишилися шестеро реестровцiв, решта кинулися до периметра. Друзям не залишилося нiчого, окрiм пiдкоритися i звiдси слiдкувати за ходом бойовища. Мовчки спостерiгали вони, як вкривалися бiлими хмаринками диму вiд мушкетних залпiв гребенi окопiв, як вслiд за цим невидимi звiдси лави атакуючих вiдповiдали моторошним виттям. Одна за одною з громом вистрiлювали гармати, випльовуючи у ворога цiлi вогнянi стовпи. На табiр бiлими рисками сипалися татарськi стрiли. Випущенi високою дугою, вони майже в пiвтора рази перевищували далекобiйнiсть мушкетiв i самопалiв, тож залiтали iнодi аж до середини табору. Час вiд часу голосно гупало десь поодалiк, i вслiд за цим на окопi пiдiймалися цiлi хмари диму, вогню, перемiшаного з кусками криги i розпеченого чавуну – дiяла малочисельна, але напрочуд влучна татарська армата. Приблизно через чверть години бою ворожий обстрiл усе ж припинився, а на позицiях запорiзьких гармашiв пiднявся радiсний крик, i вгору полетiли шапки. Скоро вiд джури, який пробiгав поряд, Іван дiзнався, що гармашам удалося одну за одною збити обидвi ворожi гармати. Незабаром вогонь гармат знову було перенесено на лави наступаючих сейменiв. Татари одразу ж подалися, а з валiв запорiзького табору, нехтуючи наказом Павлюка не полишати табiр, кидалися в переслiдування сотнi вiдчайдухiв-здобичникiв. З гучними криками i посвистом перестрибували вони через окоп, скочувались крижаним нахилом i зникали з поля зору Богуна i Обдертого. Скоро до шпиталю потяглися ношi з важкопораненими. Тi, кого ворожi кулi та стрiли зачепили не дуже важко, клигали самi, спираючись на ратища або мушкети. Дехто перев'язувався сам або за допомогою друзiв i залишався на окопi. На цей раз, як оповiли заарештованим молодики, котрi бiгали табором взад i вперед, татари вiдкотилися вiд табору у степ на добрi двi версти i не виказували намiру продовжити штурм. Здавалося навiть, що вони побоюються атаки запорожцiв – багато хто з ворожих вершникiв не сходив з коня. Павлюк у супроводi кiлькох старшин, серед яких були й Омелько зi Славинським, пiд'iхав до шатра, коли заарештованi й забули, з якою метою iх сюди приведено. Швидко сплигнув з коня, кинув повiд джурi i попрямував до шатра. До нього пiдскочив Славинський. – Пане отамане, ваша милiсть! Тут нагальна справа… Питання безпеки! Павлюк зупинився i поглянув на сотника. – Мною затримано двох злочинцiв, – пояснив той. – Вони очiкують вашого суду. Павлюк нетерпляче змахнув рукою: – Знайшов час! Треба було вирiшити своею владою. Цiеi митi перед отаманом постав Омелько. – Е, нi! – заперечив вiн. – Тут, пане Павле, не той випадок. Твого суду козаки чекають, справедливого! Отаман трохи помислив, та зрештою струснув головою. – Добре, ведiть, – кинув i зник у шатрi. Коли Івана з Савкою провели до отаманського шатра, там знаходилися лише Павлюк, Славинський i Омелько, сторожа залишилась зовнi. – Викладайте, що за справа привела вас до мене, – мовив Павлюк, коли запорожцi стали перед столом, за яким вiн розмiстився, сидячи у великому горiховому фотелi з високою спинкою. – Справа ось у чому, – першим почав Славинський. – Перед вами стоiть гайдук уманського пiдстарости Березницького на прiзвище Мiсюрка. І Мiсюрка сей заслужив за своi дiяння кару люту, тож чесна людина не може спокiйно дати йому уникнути покарання, почуватися добре, доки вiн ходить землею, iсть, п'е, дихае повiтрям. – Складно бреше, – зухвало помiтив Савка. Славинський не звернув уваги. – Узимку позаминулого року вiн перебував у ватазi харцизiв, – продовжив вiн, – якi за наказом Березницького вчинили наiзд на мою маетнiсть. А саме – на хутiр Яблунiвку, що стоiть неподалiк вiд Чорного шляху, якраз промiж Уманню та Жашковом. Серце обливаеться кров'ю, коли згадаю, як вони тодi людей побили! – За скриню твою iз золотом воно в тебе обливаеться, – насмiшкувато кинув Савка. – Мовчати! – гримнув на нього Славинський. – Я ще не закiнчив. Тобi, лотре, також буде надано слово… Так от, пане отамане, двох моiх пахолкiв було побито до смертi. Люди були чеснi, вiри православноi. Багато ран iншим нанесено, так що декотрих ледве виходили. Петро Чуб, лiтнiй чоловiк, який все життя вiддав служiнню вiтчизнi, колишнiй козак Уманського полку, втратив через них руку. Ще чотирьох пострiляно досить тяжко. Кошару спалили, коней, худобу побрали. На польську владу я вже й не сподiваюся. На тебе, пане-батьку козацький, на твою милiсть едина надiя. Воздай злодiевi по заслузi його! Павлюк у задумi потирав правицею гладко виголене пiдборiддя. – То е правда, що сотник мовить? – запитав вiн нарештi у Савки, дивлячись тому в очi. – Дещо правда. Дещо поклеп. А про дещо й змовчав твiй святий iнквiзитор, пане отамане. – Тодi ти його доповни. – Були ми на хуторi, що зветься Яблунiвка. Точно були, за це не збрехав. Може, й кого побили при вiйськовiй потребi. У пахолкiв пана Славинського теж, до речi, у руках не лозини були, а шаблi й рушницi. – Чому ж ви, скурвi дiти, на братiв своiх православних зброю пiдняли? – спохмурнiв Павлюк. Савка знизав плечима: – Панський гайдук, вашмость, людина пiдневiльна. Березницький дав нам наказ повернути майно, що його пахолки мостивого пана побрали, ми й пiшли. – Брешеш, собако! – скипiв Славинський. – Та чого б менi брехати? Чи не ти, мосьпане, восени того ж року наiхав на хутiр Мiрошникiв Ставок, маетнiсть пана Березницького, царство йому небесне? Там, до речi, теж не католикiв i не магометан побито, а братiв наших православних. Чотири гайдуки тодi сiм'i посиротили. – Але Березницький був винен менi сто кiп битих талерiв! – сам того не помiчаючи, Славинський уже виправдовувався. – А менi що до того? – хмикнув Савка. – Плювати я хотiв на вас обидвох. – Але пане отамане! Згiдно з Третiм Литовським статутом[50 - Третiй Литовський статут – збiрка законiв, прийнята 1588 року у Речi Посполитiй. Вона врегульовувала вiдносини мiж землевласниками i юридично затверджувала прийняту в 1569 роцi Люблiнську унiю.]… – почав апелювати до Павлюка Славинський. Той пiдняв вгору долонi: – Зачекайте, пане Славинський! А ти, козаче, продовжуй. – Немае чого продовжувати. Березницький у могилi. От цими руками спровадив. Як маете бажання, можете й за це скарати. – А ти, я бачу, не надто поважаеш свою старшину! – примружився Павлюк. – Я Бога единого чту. Тому й на Низу. Отаман засмiявся: – Ну що ти з нього вiзьмеш? Одне слово: запорожець!.. Пане Славинський, а вiн мае рацiю. – Прошу? – не зрозумiв сотник. – Що ж ви до чужоi обителi зi своiм статутом… чи то пак литовським? Тут Запорiжжя, отже, своi закони, своi звичаi… Павлюк мовчав кiлька хвилин, i посмiшка поступово зникала з його обличчя. Коли ж вiн нарештi озвався, в голосi не мав веселощiв. Були там лише туга i бiль. – Упiзнаю нашу шляхту, – казав наказний отаман, колишнiй генеральний хорунжий реестрового козацького вiйська, – ти iх хлiбом не годуй, а дай до чужого майна руку стромити. А не дають, наiдемо! Для того й пахолки в нас хлiб-сiль iдять. Горлянку будемо один одному гризти, чуби висмикувати, кров пускати… Ох, люди, люди… Та подивiться ж ви навкруги! Лядське стерво з Украiни крiвцю точить, з мапи стирають украiнцiв як нацiю. Мову зневажають, вiру ногами топчуть… А ви? Ви не бачите! Вам би рiдному братовi спочатку голову проломити! Звичайно, це ж легше, анiж стати плечем до плеча супроти коронного вiйська, прийняти на груди удар гусарських списiв. Ляхам такоi вашоi безголовостi тiльки й треба. Що ж виходить? Вони вам виписку з реестру, а ви мовчите. Радi, що ця сама виписка вас оминула, другим на голову впала. Конецпольськi, Замойськi, Потоцькi i Вишневецькi вашi землi пiдло пiд себе пiдминають, землi, якi ще вiд дiда-прадiда за козацькою шляхтою!.. Добре, що не мое… добре, що не мене… Душа болить! Пiсля повних емоцiй слiв Павлюка в наметi надовго запанувала мовчанка, яку нiхто не наважувався перервати. Нарештi отаман глибоко зiтхнув i пiдняв очi. – Що ж, згiдно зi звичаем запорiзьким я не вбачаю вини за цим козаком. У чому вина другого? – вказав вiн на Богуна. Наперед виступив Омелько: – А вина його, батьку, в тому, що вiн на захист побратима, несправедливо затриманого, зброю пiдняв! – i Омелько коротко переповiв Павлюку, як Іван мало не зарубав у поединку Славинського. – Чому ж ти, хлопче, в походi наказу вiйськовому не пiдкоряешся? За таке дуже навiть швидко голову втратити можна, – мовив до Івана Павлюк. – Помилуй, батьку! – знову встряв до розмови Омелько. – Пан Славинський мусив проводити арешт козака Тимошiвського куреня лише з моеi згоди. Я тимошiвцями обраний на панство, про них i опiкуюся. А то багато мовлять у вiйську про пана сотника. Мовляв, за вiдьмами полюе. Бiле за чорне видае, аби лише користь мати. Не люблять його козаки, i це не таемниця. Тому хто ж винен, коли вiн сам звичай порушив, без вiдома курiнного отамана арешт проводив? Сам пан i винен, що мало життя не позбувся. Рука в Богуна важка, а шабля разюча. – Пане Славинський, – повернувся Павлюк до сотника. – Чому ж ви дiйсно не попередили про своi дii курiнного отамана? Вiд несподiванки Славинський не одразу знайшовся, що вiдповiсти. – Але… Але вiн iх покривае! – верескнув нарештi. – Звичайно, адже вiн батько для своiх козакiв… – Павлюк хвилину роздумував. – Ну, добре, панове-молодцi. Не гоже нам у своему таборi чвари починати перед лицем ворога. До того ж, якщо немае вини за першим, у чому звинувачувати того, хто його захищав? – Дякую, батьку наказний! – палко вiдповiв Омелько. – Ти мудрий батько, i такi козаки, як тi, що стоять зараз перед тобою, пiдуть за твоiм наказом у вогонь i у воду! – Це добре… Все ж, пане курiнний, покараеш цього рубаку своею владою. Павлюк подивився на Богуна. Хотiв ще щось добавити, але лишень змахнув рукою: вiльнi, мовляв. Сам повернувся до Славинського. – А ти, пане Федоре, будь ласкавий, розкажи менi таку рiч, – почули запорожцi, виходячи з шатра, – ти знаеш, що гармати, якi посипають тепер наш окоп залiзними буханцями, йшли до мене з Домахи?[51 - Домаха – у XVII сторiччi невеличка козацька фортеця на березi Азовського моря. Нинi мiсто Марiуполь Донецькоi областi.] І ще скажи, чому татари довiдалися про напрямок руху цього обозу?! Вiдповiдь Славинського залишилась не почутою козаками. Швидким кроком почимчикували вони до того мiсця табору, де тримав оборону Тимошiвський курiнь. – Нажив ти собi ворога, Іване, – промовив до Богуна Омелько, коли вони вiддалилися вiд отаманського шатра. – Вiн теж, – коротко вiдповiв Іван. – Отакоi… – вишкiрився Савка. Користуючись затишшям, у таборi почали готувати обiд, такий пiзнiй, що його смiливо можна було вважати вечерею. У нiздрi козакам дражливо били пахощi гарячого кулешу i соковитого смаженого м'яса. Сонце, яке на мить показало серед хмар свое бiлясте, вкрите легким серпанком обличчя, знову заховалося пiд ще щiльнiшою ковдрою хмар. Морозне повiтря стояло нерухомо – анi вiтерцю. Навкруги трiскотiли багаття, стукали сокири. Чулися голоси, ревiння худоби та iржання коней. З морозного степу за окопом йому вторили татарськi конi. У ворожому кошi, який чорним громаддям укривав три чвертi обрiю, теж палали вогнi, рухалися люди та конi. Безглуздими купами лежали пiд крижаним окопом запорiзького табору декiлька сотень убитих кочiвникiв, являючи собою щось бiльш мертве за скутий холоднечею степ. Степ прокинеться – вони нiзащо. Порубанi шаблями, поколотi списами, побитi келепами, пострiлянi з рушниць i розiрванi на клаптi гарматними ядрами, вони розкинулися, малюючи червоно-чорними тонами бiлу безмежнiсть. Назавжди покинули жорстокий свiт у пошуках царства небесного, яке у всi часи життя нещасного людства i в усiх релiгiях було уособленням жаданоi винагороди за муки, що носять назву земного життя. Роздiл V І Як i очiкували бувалi запорожцi, похiд на буджацьких татар був лише репетицiею перед тим великим дiлом, заради якого жив i працював тепер Павло Михнович Бут. Досить значний шляхтич, генеральний хорунжий реестрового козацького вiйська, який все життя вiрою i правдою служив коронi, вiн затявся вивести козацтво з принизливого стану, до якого його призвела Польща. Гордовитi сановники Речi Посполитоi дивились спогорда на величезну користь козакiв як охоронцiв пiвденних кордонiв держави i презирливо сповiщали, що украiнське козацтво виконуе на тiлi краiни ту ж роль, яку виконують волосся та нiгтi на тiлi людини. Коли iх не надто багато – вони потрiбнi, коли надто розростаються – iх вiдтинають. І Польща справно вiдтинала. Спочатку в 1596 роцi пiсля сумнозвiсноi Солоницi й страти Северина Наливайка, потiм у 1615-му, коли було не зрозумiло, на чиему ж боцi Сейм. Чи на боцi козакiв, якi потом i кров'ю захищали краiну вiд набiгiв татарських орд, чи на боцi султана, розгнiваного морськими походами запорожцiв на своi землi. Продовжили 6 листопада 1625 року, пiдписавши угоду при Куруковому озерi, у якiй значився реестр у 6000 чоловiк. Усього через чотири роки пiсля того, як сорокатисячна козацька армiя буквально врятувала Рiч Посполиту вiд навали тих самих османiв. Слава Богу, не дожив Сагайдачний, доля була ласкава до нього й не дала побачити, як вiдплатив Сигiзмунд III за труди його праведнi й пiт кривавий на бойовищах. Були ще Кодак, який звiв своi десятисаженнi мури на загибель Запорозькiй Сiчi, страта Сулими, який не потерпiв i зруйнував ту саму фортецю… Подii зовсiм свiжi, вони ще не встигли оповитись у пам'ятi iмлою минувшого часу. Тож дii Павлюка були як нiколи потрiбними. І пiсля закiнчення зими, пiсля того, як вiн перевiрив у буджацькому походi свое вiйсько, показав себе запорожцям, як справжнiй вождь, мудрий та талановитий, вiн почав дiяти. Тим бiльше, що для цих дiй з'явився привiд. Навеснi 1637 року забурлило реестрове козацтво. Жалування, яке одвiчно затримували, поведiнка католицькоi шляхти, що зживала козакiв з iх земель, закони, що забороняли козакам самим обирати свою старшину, здiйснювати самостiйнi вiйськовi походи, приймати у своi ряди випищикiв, та ще казна-якi заборони й вказiвки високого Сейму прорвали загату терпiння, i гнiв украiнських воiнiв почав зростати подiбно до того, як зростае напiр води, коли вона рве греблю пiд час весiнньоi повенi. Причини козацького незадоволення нiколи не були надзвичайними. До цього приедналась заборона польськоi влади козакам користуватись гарматами з казенних пушкарень. Козацькому вiйську ясно давали зрозумiти, якою частиною коронного вiйська вони е – такою, яка скорiше тягар, нiж рiвноправна його частина. Дивною була й позицiя Василя Томиленка, гетьмана Вiйська Запорiзького.[52 - Вважаеться, що реестрове козацьке вiйсько отримало загальну назву «Запорiзьке» вiд часiв Сагайдачного, котрий був обраний у гетьмани на територii Запорiзькоi Сiчi.] І генеральна старшина, i козацька чернь бачили, що вiн схильний тримати руку скорiше полякiв, нiж тих, над ким обраний був опiкуватись та захищати iх права. Всi скарги козацтва пролiтали повз вуха гетьмана, зате листування гетьманськоi ставки з Варшавою i Краковом мало досить регулярний характер. Усi вказiвки короля i коронного гетьмана виконувались чiтко й швидко. А якщо хто й заважав цьому, того переслiдували, хапали i карали немилосердно. Нарештi, 26 квiтня 1637 року крiзь широку браму сiчовоi фортецi на майдан ступив реестровий сотник Петро Грабовський. Змучений багатоденним переходом, верхи на конi, який ледве тримався на ногах, сотник мав такий вираз лютi на обличчi, що жоден iз запорожцiв не намагався дiзнатись, хто вiн i з якою метою прибув. Жадiбно напившись прохолодноi води з дерев'яного цебра бiля криницi, Грабовський хутко збiг сходами на ганок будинку, в якому мешкав Павлюк. І через чверть години бунтiвний генеральний хорунжий уже знав, що на Украiнi настали по-справжньому важкi часи, що козаки незадоволенi гетьманом i лише чекають того, хто поведе iх у бiй. Що старшина, добра половина якоi в реестровому вiйську встигла ополячитись,[53 - Ополячитись – тобто прийняти католицьку вiру, польськi звичаi, тощо.] на чолi з гетьманом придушуе найменше незадоволення дiями польськоi влади, а його самого за виступи проти корони Томиленко наказав прикувати до гармати на центральному майданi Переяслава, i лише завдяки надлюдськiй силi сотник розiрвав залiзнi пута й втiк на Сiч. Ще розповiв Грабовський, що в Черкасах знаходиться велика кiлькiсть гармат рiзного калiбру, а також удосталь пороху та снарядiв до неi. Що залога там зовсiм невелика, та й та готова податися на Запорiжжя. «Мудрий привiдець не залишить таку силу армати, що, мов непотрiб, кинуто на межi заселених земель, де ii будь-коли можуть захопити татари, щоб доставити як трофей у Бахчисарай. Чи не доцiльнiше повернути ii на тих, хто топче козацьку славу i волю?» – палко говорив вiн, дивлячись в очi Павлюку, i бачив там рiшучiсть та розумiння. Бачив, що настав час помститись за Курукове озеро, озброеною рукою повернути втраченi привiлеi. Того ж дня тисяча охочекомонних запорожцiв отримала наказ Павлюка готуватись до виходу, а на свiтанку наступного загiн на чолi з генеральним хорунжим, поряд з яким iхали незмiннi Гуня i Остряниця, а трохи позаду заглиблений у власнi думки Грабовський, виступив iз Сiчi. Форсованим маршем запорожцi почали рух до Черкас i вже через три днi пiдкотилися пiд мiськi стiни. Без затримок та зволiкань запорожцi оволодiли фортечними воротами i стали кошем на майданi, пiд вiкнами наляканого до смертi черкаського старости. Як i сподiвався Павлюк, серйозного опору мiщанами вчинено не було, якщо не вважати опором крики та прокляття черкаського каштеляна, беззубого i пiдстаркуватого пана Сивковича, який плювався i проклинав козакiв, коли вони прикладами мушкетiв збивали замки на дубових воротах пушкарнi, а потiм одна за одною витягували на свiт Божий блискучi продовгастi тiла гармат. Реестровi козаки Черкаського полку, що перебували в сотнi мiськоi залоги, похмуро дивилися на все, що дiялося, але не заважали. Багато хто з них i не мав такоi можливостi – вони збиралися в дорогу, щоб встигнути вирушити на Запорiжжя разом з генеральним хорунжим. Кiлька тижнiв по тому i Томиленко, i поляки зберiгали нерiшучу мовчанку. Чи не могли повiрити в таку нахабну поведiнку запорожцiв, чи то думали, як повернути пiвтора десятка втрачених гармат. Як би там не було, але посланцi вiд гетьмана прибули до Павлюка лише на початку червня. Вони привезли листа з важкою сургучною печаткою гетьмана Його Королiвськоi Милостi Вiйська Запорiзького i триста злотих у «подарунок» генеральному хорунжому. У листi гетьман по-батькiвськи картав неслухняного пiдлеглого та давав настанови, як тому поводити себе, аби загладити цей прикрий iнцидент перед очима «пана круля та всевидючого ока сеймових комiсарiв». «…Ми ж бо маемо жити у мирi, у злагодi, – писав Томиленко, – як брати единоутробнi у лонi церкви святоi. Є ми християни, тобто тi, кого добрий пастир вчив любити один одного i не заподiяти зла ближньому своему…» Далi йшли умовляння повернути «те, що взяв i що тобi не належить по праву», покаятися перед всепрощаючим паном крулем та служити тому вiрою i правдою «як предки нашi служили, з великою славою та повагою». Наприкiнцi листа Томиленко все ж не змiг вiдмовити собi в завуальованих погрозах бунтiвнику: тут туманно натякалося на якусь кару, що неодмiнно впаде на голову непокiрного, якщо той ослухаеться поради мудроi та пiднiме свiй меч супроти влади, призначеноi самим Богом над багатостраждальним народом руським. «Яко не потрiбно кусати руку, яка годуе тебе, так е грiховним i зрадливим не пiдкоритися коронi польськiй – частиною-бо ii невiд'емною перебувае як Украiна, так i Вольностi Запорiзькi», – закiнчував Томиленко свiй довгий i повчальний манускрипт. – Що маю передати пановi гетьмановi, вашмосць? – запитав посланець, коли Павлюк пожбурив сувiй пергаменту на завалений паперами стiл. – Передай йому, – твердо вимовив вiн, – моя вiдповiдь: нi! Я не поверну гармат, навiть якщо сюди прийдуть iх милостi гетьмани коронний та польний, Конецпольський та Потоцький. І навiть якщо вони вiзьмуть з собою, як лакея Васька Томиленка… Втiм, ти можеш зачекати. Через кiлька днiв я, можливо, знайду час, щоб написати йому листа, тож сам йому все доповiм. І посланцi очiкували. Ще в Киевi, де на той час перебував Томиленко, вони отримали вказiвку – нi в чому не перечити генеральному хорунжому, а навпаки, всiма силами намагатись показати готовнiсть гетьмана вибачити бунтiвника i прийняти його назад, подiбно до блудного сина. Нарештi через тиждень посланцi дочекалися листа. У ньому Павлюк рiшуче вiдмовився повернути представникам польськоi влади захоплену в Черкасах армату i закликав гетьмана приеднуватися до себе, або принаймнi не ставати на завадi бажаючим це зробити. «…Ти мовиш, аби я повернув те, що менi не належить? – зокрема зазначалося у листi. – Кому ж тодi належить зброя, котра зберiгаеться по городах украiнських, якщо не воiнам православним, яких я за велiнням Божим маю честь представити? Тож знай, вашмосць, мостивий пане: як покiйника з домовини неможливо дiстати, з-пiд камiнця могильного, так i зброю ту неможливо повернути з рук, якi за ii допомогою будуть боронити землю свою та волю. На тiм завжди стояв i стою! Бо лицарська зброя повинна бути утримувана у домi лицарському, а ним, i тобi це вiдомо, завжди було Запорiжжя – колиска слави козацькоi. З дiда-прадiда тут жили i помирали воiни, тож мислю, що i нам, i вам так чинити пристало. І ти, ваша ясновельможнiсть, не дивуйся, коли козаки твоi, котрi ще залишилися пiд твоею орудою, приеднаються до нас. Краще стань сам на чолi у них, тодi розцiлую тебе як брата. Хiба ми, люди вiри православноi, люди лицарськi, украiнцi, хiба не можемо домовитися без того, щоб тримати лядську руку? Ту, яка ось уже сорок рокiв душить нашу вiру i сотнi лiт паплюжить украiнську державнiсть? Перетворюе лицарiв на робоче бидло?! Тож думай, пане гетьмане, i нехай тобi допомагае у цiй справi Бог. Писано дня 16 червня року Божого 1637 вiд Рiздва Христова на Сiчi Запорiзькiй. Генеральний хорунжий Вiйська Запорiзького Низового i городового, Павло Бут». II Для Богуна, Нечая i решти тимошiвцiв почалися важкi днi. Та що там казати, важкi днi почалися для тисяч запорожцiв. І хоча причиною важких тих днiв стали не брак продовольства чи iнших припасiв, не важка праця (хоча ii тут взагалi не боялися), все ж днi пiсля повернення з походу на буджацьку орду позначилися на мiцних козацьких головах важким тягарем ранiшнього похмiлля, яке змiнювалося все новими i новими застiллями i гучними бенкетами. Сiч гуляла. З гарматними та мушкетними громами, з дзвоном нажитих серед буджацьких степiв монет. Буйнi голови, не покладаючи рук, працювали на нивi Бахуса не менш завзято, нiж трудилися минулоi зими на полях Марса, i виявляли такою працею одну з темних сторiн багатогранного запорiзького характеру. День за днем, нiч за нiччю, в десятках великих i малих корчем, шинкiв та пивниць не згасали вогнi у вiкнах, не зачинялися дверi. На майданi, в куренях або просто серед плавнiв пропивалися такi кошти, якими могла похвалитися казна не кожного магната. Шинкарi, торгашi i винокури рiзного штибу, закусивши вудила, торгували «зеленим змiем» з максимальною для себе користю. Вони хапали за спiдницю свою торгову фортуну. Проте не було задоволення в очах жидiв, вiрменiв i решти представникiв торгового передмiстя Сiчi. В iхнiх очах з кожним днем все чiткiше прокидався страх. І страх цей не був безпiдставним – навiть найдосвiдченiшi представники торгового племенi не могли визначити дату, коли в запорожцiв закiнчаться грошi, що вiщуватиме початок погромiв. Погром. Страшна бiда племенi Аврамового, нагла смерть, яка не шкодувала анi старого, анi малого. Вона розмiтала все, заради чого цi люди сприймали наругу i терпiли муки, долали тисячi верст i плели iнтриги з великими й малими володарями – втрачалися грошi! Вщент розбивалися скринi з майном, викочувалися з комор дiжi з медами-горiлками. Золотi, якi ще тиждень тому жменями сипалися на шинквас з широких козацьких кишень (не звикла козацька рука рахувати грошi, сипала, скiльки зачерпнулося), без тiнi сорому або вагань поверталися туди ж. А коли спорожнювалися зазначенi вище дiжi, доходила черга i до iхнiх господарiв. Ох, не любили запорожцi представникiв гнаного племенi! Терпiли iх, але сильно не любили. Сусiдством з дiючим вулканом було сусiдство з Сiччю жидiвськоi частини торгового передмiстя, i коли починалися погроми, свiт за очi доводилося втiкати горе-торгашам, рятуючи власне життя. Дехто з них не встигав, i тодi синi води сходилися над його безталанною головою, або хижа звiрина по плавнях розтягувала бiлi кiстки… Чигиринський шинкар Гершко, у шинку якого Іван Богун колись познайомився з майбутнiми побратимами, завжди заздалегiдь вiдчував час початку погромiв, напевне, й тому дожив до своiх поважних шiстдесяти, ведучи гешефт на межi цивiлiзованих земель, де зброя i жорстока сила часто-густо вирiшували правовi й майновi претензii. Натомiсть тепер, разом з об'емистим черевом, мав Гершко сивi пейси та великий життевий досвiд у розумних карих очах. Зараз вiн спiшно поганяв коника-бахмата, весь час оглядаючись на три пiдводи, запряженi парою ваговозiв кожна. З язика у Гершка мало не злiтала лайка, адресована парубкам-погоничам, але вiн розважливо стримував себе. Гершко мусiв мовчати замiсть того, щоб вилаяти цих ледацюг, яким вiн заплатив удвiчi бiльше вiд звичайного за переiзд вiд Микитиного Рогу до Чигирина. Але що вiн мiг вдiяти? На Сiчi вже не пахло, смердiло пожежами майбутнiх погромiв! А попереду Дике Поле i десяток молодикiв поряд з ним, до яких вiн не мав жодноi довiри. – О, Аврааме! Вей’з’мiр, я нещасний вигнанець землi предкiв своiх! О, праматiр наша Рахiль! Не покинь мене, i добра, нажитого моею важкою працею, захисти, – бубонiв Гершко. Нарештi не витримав i звернувся до погоничiв. – Швидше, панове, молю Іеговою! – останнi слова вiн не промовив, а простогнав. Парубки на возах мовчали. Вони не хотiли поганяти коней, яким доводилося тягти надто великий вантаж. Попереду було ще страшенно багато верст, тож абсурдно надривати худобу на початку шляху. Але якщо жид не розумiе цього сам, навiщо втрачати слова на пояснення? Гершко замовк, безсилий чимось зарадити. Вiн лише подумки молився своему iудейському богу, прохаючи захисту та порятунку. Іегова його не почув. Як тiльки розтанули ранiшнi сутiнки, з-за рогу битого шляху, криваво-червонi на тлi ранiшнього сонця, виступили кiлька постатей в латаних кожухах нарозхрист, у латаних же сорочках i потертих шароварах. Але при шаблях, з рушницями за плечима i пiстолетами за поясами. Помiтивши валку, вони спочатку вiдiйшли на узбiччя, але незабаром пильнiше придивилися до подорожнiх i зарухалися. – Дивись-но, Кiндрате – он жид кудись iде! – здивовано промовив один. – Нехай iде з очей подалi, – буркнув другий. – Нi-i! – перший, широко розмахуючи вказiвним пальцем правицi перед обличчям товариша, так, як це iнколи роблять п'янi, другою рукою ткнув у напрямку возiв. – А що вiн везе? – Бiс його знае, Васюк. Напевне, мислю я, бебехи жидiвськi. – Е, нi! Так не пiде! – А як пiде? – глипнув на товариша наш старий знайомий Кiндрат Макогiн. – Не знаю, – Зоря замислився i голосно гикнув. – А може, вiн чого вкрав! Егей, жиде, ти що везеш?! Обличчя Гершка набуло воскового вiдлиску. Вiн вiдчув, як його серце провалилося кудись униз i затрiпалося пораненою птахою. «Невже на цей раз не встиг? Вей’з’мiр, вей’з’мiр…» – пролетiла враз спустiлою головою одинока думка. Тим часом Зоря i ще двое хмiльних запорожцiв почали нишпорити у возах. Кiндрат Макогiн стягнув переляканого до смертi Гершка з кульбаки i взяв його за комiр опанчi. Кiлька разiв добряче струснув. – То правда, що побратим каже? – запитав, дихнувши жидовi в обличчя горiлчаним духом. – Богом клянуся… – помертвiлими вустами пробекав Гершко, але одразу ж отримав пiд ребра такого вiдчутного стусана, вiд якого перехопило дух. – Я тобi дам, Богом… Ти, iудо, Бога продав! – Гевульт! – тiльки й змiг пискнути жид. Тут Васюк Зоря поклав руку на плече Макогона. – Та не човпи його, Кiндрате. Душу витрясеш… передчасно! Ха-ха-ха! І Гершко зрозумiв, що повинен казати i як дiяти. Його били не за власнi грiхи. Вiн отримував побиття i знущання за причетнiсть до народу обраного. Протягом десяткiв столiть так дiяли римляни, араби, нормани, нiмцi, шведи, слов'яни i хто завгодно. Правда за тим, на чийому боцi сила, – ось iстина, яку Гершко запам'ятав вiд дiда-прадiда i в якiй не раз пересвiдчувався особисто. Тепер Гершковi могли зарадити лише грошi – едина зброя приниженого народу… Через лiченi хвилини вози продовжили рух, а козаки, вишикувавшись в ряд i зайнявши майже всю дорогу, почимчикували в напрямку сiчовоi фортецi. Над ранковим степом залунало на кiлька верст п'яними голосами: У Цареградi на риночку Та п'е Байда мед-горiлочку; Ой п'е Байда не день, не два, Не одну нiчку та й не годиночку… А Гершко, стиснувши мiцно зуби, погнав далi свого бахмата. Вiн намагався не дивитися в обличчя погоничiв – з похмуро-байдужних вони перетворилися на глузливо-iронiчнi. Нiхто з них навiть пальцем не поворухнув, аби захистити майно, за охорону якого iм було так щедро заплачено. – Нечестивi собаки! – бурмотiв шинкар пiд свiй великий нiс. – Якщо я продав iхнього бога, де тодi, питаю я у вас, мiй зиск з такого гешефту? Це ж не дiжа горiлки! Вей’з’мiр! В якому поганому свiтi доводиться жити дiтям колiна Аврамового! Ой-вей, ой-вей! Валка возiв, поступово вiддалюючись, ставала все менш помiтною, доки зовсiм не зникла за обрiем, залишивши по собi плямку куряви в ранковому небi. Гершко тiкав iз Запорiжжя. Але на цей раз чуття пiдвело старого шинкаря. До погромiв дiло не дiйшло. І хоча Запорiжжя гуляло ще добрячих два тижнi, грошi в козакiв не переводилися – крiзь Дике Поле, зневажаючи заборону, йшли i йшли сотнi тих, хто вiдгукнувся на гасло, дане Павлюком, гасло початку боротьби за волю Украiни. Тож дiжки з горiлкою вiд тих, хто бажав влитися до товариства, здавалося, не переведуться нiколи. Обличчя в лицарства попухли i поступово почали набувати синюшного вiдтiнку, коли Павлюк вирiшив припинити цю вакханалiю. Порадившись з кошовим отаманом, вiн вiдрядив у торгове передмiстя Сiчi сотню вiрних козакiв на чолi iз сотником Славинським, якому вiддав жорсткий наказ – розбити всi дiжi, сулii та фляжки, що iх буде знайдено, i вилити у Днiпро увесь хмiль. До краплi! Ще через два днi здивованi турки з фортечних мурiв Кизикер-меню спостерiгали за дивним явищем – Днiпром пливла мертва риба. Тисячi й тисячi срiблястих, зеленкуватих та бурштиново-жовтих тiлець займали величезну площу Днiпровоi гладi. У цей час Сiч поступово приходила до тямки, а сотня виконавцiв «сухого» наказу отримала довiчне прозвисько – «змiеборцi». III Степовi краевиди залишились позаду ще вчора, а попереду i обабiч тяглися густi лiси, засiянi ниви, невеличкi хутори, пагорби i долини Подiлля. Пiсля спекотного моря вигорiлоi на сонцi тирси, сухого вiтру, який вогнем опалював обличчя, пiсля сотень верст Дикого Поля козакiв зустрiчало дзюркотiння ручаiв, вогке повiтря болотистих вияркiв i свiжий духмяний вiтерець на пагорбах. Битим шляхом назустрiч поспiшали вершники, торохкотiли валки чумацьких возiв. Інколи пролiтав запряжений цугом ридван багатiя, за яким, пригнувшись до кiнських грив i здiймаючи високо вгору рiзноколiрнi прапорцi на ратищах списiв, мчали озброенi пахолки в кольчугах, шоломах-мiсюрках, з довгими пiхвами шабель або палашiв при боцi. Здивовано оглядалися на запорожцiв селяни, якi простували узбiччям, несучи важкi кошi, вузли i полотнянi торби з пожитками до розташованого неподалiк мiстечка на ярмарку. Яскраве сонце серед бездонноi синi неба поливало своiм сяйвом поля жовтогарячоi пшеницi з повним, налитим життевими соками колоссям, серед моря якого петляла вкрита грубим шаром сивого пилу дорога. Оглушливо стрекотiли коники, немов краплини яскравоi кровi, серед жовтих хвиль пшеницi червонiли маки. Блакитними оченятами сором'язливо позирали волошки. У височинi, помiж бiлими пiр'iнами хмарин, невтомно виспiвував свою веселу пiсеньку жайворонок. – Ну як? Назад не тягне? – посмiхнувся Богун до Омелька, який iхав поруч i роздивлявся, мов не пiзнавав навколишнього. Омелько знизав плечима. – Що я, прив'язаний? Савка Обдертий за курiнного залишився, тож можу гульнути. – Омелько рiзко втягнув у себе пахнуче пилом дороги повiтря. На скалiченому рубцями обличчi з'явився вираз задоволення i умиротворiння. – Коли ще час з'явиться… – Гарно в нас! – тiльки й вiдповiв Богун. Кiлька хвилин мовчки iхали. – Омельку, для чого ти iдеш до Конецпольського? – Та борг один треба повернути. – Борг? – Так. Минулого року вiйськова казна брала в борг сукно i ще деякий крам у барських купцiв. Але справжнiм господарем того краму е коронний гетьман. Тож тепер кошовий шле пану гетьману «подарунок» – триста злотих i листа, де перераховуе кiлькiсть отриманого в борг i вiдсотки за пiвроку. – Дивно. – А що ж тут дивного? – Але постанови сейму про заборону постачання Сiчi, Кодак, чати з жовнiрiв у степу? Омелько саркастично посмiхнувся: – Ти просто не знаеш Конецпольського. Сей добрий чоловiк надто падкий до грошей, щоб виконувати постанови сейму. Що, звичайно, не заважае йому карати людей, мiлкiших за себе, за порушення цих постанов. Такi вiдсотки, якi йому заплатила наша казна, можуть спонукати до порушення й бiльш вагомих заповiдей. – Але якщо про це стане вiдомо? – Ну й що з того? Кого йому боятися? – Не знаю… Хто ж буде виконувати закони в державi, коли iх порушуе сам коронний гетьман? – Не шляхта, точно. Омелько припалив кресалом трут i розкурив люльку. – Вiд батька нiчого не було? – запитав, змiнюючи тему розмови. – Ще восени листа присилав. Писав, що все добре, я тодi тобi казав. – А-а… Пам'ятаю. Що ж, зробиш старому радiсть, скiльки це рокiв, як ти на Низу? – П'ять було. – Уже п'ять… Ех, летить час. То ти як, одразу додому, чи зi мною до Бару? – Та проiдуся з тобою. – От i добре. Удвох дорога коротша, настрiй лiпший. А в Бару однiеi шинкарки дочку тобi покажу. Добра така Оксана, славна. З такою б i я… Але куди там! Богун подивився на курiнного: – Що ж так? – А вона моеi пики боiться, – Омелько пiдморгнув Івановi, i той вiдзначив, що обличчя, порубане колись польським жовнiром, дiйсно мало вираз звiрячоi лютi. Ех, i що вона розумiе, та невiдома Оксана. Хiба хтось може не помiчати, яке в Омелька золоте серце i добра душа! – Оксана, кажеш… – Богун мить помислив, щось пригадуючи. У пам'ятi сплив далекий спогад про вкритi верболозом береги Днiпра, море зiрок над головою i бiле личко, облямоване потертим овечим хутром старого кобеняка. – Я в Барi iншу дiвчину знаю, – нарештi вимовив вiн. Омелько здивовано звiв голову: – Он як? І що то за дiвчина? – Ганною звати. – Коли ж ти встиг, босяк? Наче весь час на очах… – Умiти треба! – Іван зрозумiв, що курiнний не пам'ятае тiеi iхньоi розмови в чайцi перед бурею. Що ж, це не дивно. А хiба сам Іван не забув швидкоплинне свое почуття, захопившись буянням вiльного сiчового життя? Напевне, забув. Тiльки чомусь тепер, коли почув назву мiста Бар, багато разiв бачений i трохи померхлий вiд часу образ знову з'явився перед очима. Омелько голосно розсмiявся у вiдповiдь на останне зауваження Богуна. Вiд громоподiбного смiху з куща шипшини, який самотньо стояв при дорозi, пронизливим свистом здiйнялася зграйка птахiв. З несподiванки Омелькiв кiнь сахнувся вбiк i захропiв. – Тпру! І якого ката тобi дiеться?! Гарматних пострiлiв не боявся… – осмикнув козак коня i подивився на Богуна. – А ти не промах! До широкоi, кованоi почорнiлими залiзними обаполками брами, подорожнi наблизилися ранком наступного дня, коли сонце, позолотивши мури фортецi, веселим гостем зазирнуло в невеличкi пiдслiпуватi вiкна кам'яних будiвель, що ними густо було забудовано польську частину Бару – на пагорбi, неподалiк вiд рятiвних веж цитаделi. Козаки проiхали пiдйомний мiст над ровом, заплатили мито на митницi i неспiшно проiхали напiвтемряву вежi ворiт. Вартовi жовнiри ще куталися у своi синi жупани вiд ранковоi прохолоди, але в кузнях уже дзвенiло, на вулицях рипiли вози, урочисто спiвали дзвони в церквах. Брукiвкою поспiшали мiщани, заклопотанi справами, що iх принiс новий день. Опинившись серед круговертi великого мiста, запорожцi спочатку розгублено притримали коней, але згодом, розпитавши дорогу, подалися до високоi вежi, в якiй було розташовано ратушу. Через десять хвилин кружляння промiж закiптюжених стiн, брудних подвiр'iв, з купами смiття, якi подекуди мало не перегороджували вулицi, конi винесли приятелiв на досить широкий майдан, де поряд з високим дахом побудованого в готичному стилi костьолу здiймала в небо своi стiни вежа мiськоi ратушi. На сходах бiля вежi завмерли на чатах два кiрасири в начищених до блиску панцирах з великими наплiчниками, сегментованими броньовими пластинками на руках, кiльчастих рукавицях з великими залiзними крагами, шоломах-бургiньйотах i широких штанях, якi доходили iм лише до колiн. Броньовий пластинчатий захист, подiбний до того, котрий укривав руки жовнiрiв, був i поверх штанiв на стегнах. Колiна закривали гострi залiзнi наколiнники. Нижче колiн дивна одежина закiнчувалася бiлоснiжними гетрами i великими чорними черевиками iз залiзними пряжками. – Ти ба! – хмикнув Омелько. – І що воно на себе натягнуло? iй-бо, неначе пiдстрелений! – Мода така тепер. Нiмецька, – кинув Богун, нудьгуючи. – Та хоч би i французька! – змахнув рукою Деривухо i звернувся до вартових: – Гей, вояки, мову украiнську розумiете? Вартовi не вiдповiли, лише сильнiше стиснули в руках восьмифутовi ратища алебард i вперли похмурi погляди в запорожцiв. – Трясця вашiй матерi! – пiдсумував Омелько. – Напевне, не розумiють. – А хоч би й розумiли, розмовляти не бажають. – Точно. – Чи все ж таки не розумiють? – Хто iх зна! От якби якому гарячоi смоли за обшивку, може б почули, якою мовою таке велике цабе спiлкуеться. Кiрасири мовчали, але по iхньому вигляду було помiтно, що вони розумiли все сказане. Обличчя пiд бургiньйотами поступово набирали бурякового вiдтiнку, очi меншали, перетворюючись на зрiзи мушкетних стволiв. – І що будемо робити? – почухав потилицю Омелько. – Спробуй на мигах показати, – засмiявся Богун. Його почала забавляти ця гра i вигляд кiрасирiв, котрi вже майже кипiли. – Панове нiмцi! – почав Омелько урочистим голосом. – Я ось тут маю честь представити кошового отамана Вiйська Запорiзького Низового, тож менi конче необхiдно побачити коронного гетьмана вашого неперевершеного вiйська польського. Лист у мене до його ясновельможностi. Тиша. Красири вперлись поглядами голодних хортiв. – Таки не розумiють. – Слухай, пане отамане, – мовив Богун, – а ти iм не казав, що лист важливий, i гетьманська мосць його дуже очiкуе? – Я думав, вони знають! – Навряд… Нарештi один iз жовнiрiв не витримав: – Пан коронний гетьман зараз у своiй резиденцii, а тут буде пiзнiше. Та ще треба знати, що ви за птицi, – подав вiн голос. – До буцегарнi б iх, там би й дiзналися, – вiдповiв другий, чия руда борода була пiдстрижена охайною еспаньйолкою. – Таки розумiють! – стрепенувся Омелько. – А що його дознаватися? Запорожцi ми, хiба не помiтно? – Помiтно. У тому й справа, що помiтно. Але вашого брата тут не жалують i недаремно. Не знаю, чи його ясновельможнiсть захоче з вами говорити. – Схоче, коли дiзнаеться, у чому справа. – І в чому ж? – А от це, голубе, не твого розуму дiло. – Ну то так тебе тут приймуть! – набундючився вартовий. У цей час за спинами заторохкотiло, зацокало по брукiвцi кованими копитами, i до широких сходiв ратушi пiдкотився багатий, оздоблений срiбними бляшками i майстерною рiзьбою ридван у супроводi ще чотирьох кiрасирiв, якi були точними копiями перших двох. Не враховуючи хiба кольору борiд i того факту, що цi були на конях. Один з жовнiрiв швидко скочив на землю i пiдбiгши вiдчинив дверцята карети. Неквапно, всiм своiм виглядом виказуючи власну значимiсть, з ридвана зiйшов високий i досить огрядний шляхтич у шитому золотом каптанi, блискучому оксамитовому плащi i широкополому капелюсi, з якого звисали цiлi грона страусового пiр'я. Коронний гетьман Речi Посполитоi Станiслав Конецпольський добре знав собi цiну i виказував це оточуючим за будь-якоi нагоди. Не поспiшаючи, вiн попрямував сходами до дверей ратушi повз охоронцiв, якi виструнчились, немов на парадi. На запорожцiв кинув короткий погляд i в його поглядi було не бiльше цiкавостi, нiж у поглядi кота, що спекотного полудня розвалився на сонцi. Але на Омелька це не справило враження. – Ваша милiсть! Дозвольте звернутися з нагальним питанням, здолались-бо немалий шлях задля цього за велiнням кошового отамана Вiйська Запорiзького Низового. Конецпольський повiльно повернувся i оглянув запорожцiв ще раз. Іван вiдмiтив, що зацiкавленостi в його очах не побiльшало. – Хто цi люди? – запитав вiн польською в охоронця. – Не можу знати, ваша ясновельможнiсть! – вiдчеканив кiрасир. – Чого ж вони тут забули? – голос коронного гетьмана набув дратiвливих iнтонацiй. Охоронець лише розвiв руками. Зате четвiрка жовнiрiв, якi прибули разом з Конецпольським, наблизились до запорожцiв, тримаючи правицi на рукiв'ях шабель. iхнi обличчя не вiщували козакам нiчого доброго – звичайнi хорти готовi кинутися на будь-кого, якщо на того вкаже перст господаря. Іван поглянув на Омелька. У грудях сколихнувся неспокiй за курiнного – раптом ляхи признають у ньому Чорного? Долю колишнього реблiзанта в такому разi буде вирiшено. А заодно й долю самого Івана… – Пане гетьмане! У мене лист вiд кошового отамана i гаман iз золотими, що iх вiйськова казна шле вам у подарунок, – спокiйно вимовив Омелько. Вираз обличчя Конецпольського одразу ж пом'якшав, нiби вiдтанув. – Вiзьмiть у нього зброю i пропустiть, – кинув вiн жовнiрам. Один з охоронцiв, очевидно, старший, простягнув руку, очiкуючи, поки Омелько вiддасть шаблю i пiстолi, якi стирчали з-за його шалевого пояса. Курiнний неквапом вiдшпилив пiхви з турецьким клинком i простягнув Богуновi. – Гляди вас потiм… – пробурмотiв вiн собi пiд нiс. За шаблею послiдкували i пiстолети, якi Іван спритно закинув у пустi кобури при своему сiдлi. – Зачекаеш мене в корчмi. Тiй корчмi, що ми проiздили. Сходи до низу, голова кабаняча над дверима. Пам'ятаеш? Богун одразу ж пригадав низенькi дверi погреба з облiзлою головою вепра над ними i брудними сходами, що вели донизу. Туди, звiдкiля йшов мiцний дух прокислого вина, тютюнового диму i пiдгорiлого смальцю. – Добре, – знизав вiн плечима i хотiв вже iхати, коли його увагу привернув жiночий голос. На диво знайомий голос. Іван рвучко повернув голову. Говорили крiзь вiдхиленi дверцята ридвана: – Дядечку, коли ви закiнчите вашi справи, ми з Беатою волiли б проiхатися у вашому товариствi верхи по лiсу. Я маю надiю, що ви не забули власноi обiцянки? Богун вiдчув, як у грудях пораненим птахом затрiпотiло серце. Невже вона? Неймовiрно! Конецпольський, дядечку… Хто вона? А може, це лише гра уяви? Надлюдським зусиллям волi вiн поборов бажання пiд'iхати ближче i зазирнути у щiльно завiшений важкими лундишевими завiсками ридван. До тямки привiв рипучий голос Конецпольського: – О нi, люба моя, я добре все пам'ятаю. Але… Я не впевнений, що вiдшукаю вiльний час. В усякому разi, обiцяю, що буду намагатися. – Дядечку! Ви геть забуваете про свою родину за вашими справами. – Це не так, мила Ганнусю. Але всi ми мусимо тратити багато часу на служiння батькiвщинi! – з пафосом вимовив Конецпольський, i при цих його словах у очах Омелька заграли смiхотливi вогники. Гетьман продовжив: – Якщо я все ж не встигну владнати всiх справ, вiдряджу опiкуватися вами пана Сапегу – мого славного, не дивлячись на молодiсть, вiйськового товариша. – Дядечку Станiслав! – Що, люба? Невже товариство юного княжича вам менш приемне, нiж мое?! – Ви нестерпнi! – Ну що ти, я ж казав, що буду намагатися встигнути особисто, але… – Нiяких але! Конецпольський кинув нетерплячий погляд на запорожцiв i перевiв його на розчиненi дверi ридвана. – Добре. Очiкуйте на мене вдома, – i вiн махнув рукою жовнiрам, – iдьте до замку. Блискучi постатi кiрасирiв швидко зайняли своi мiсця попереду i позаду екiпажу, кучер цвьохнув батогом, i ридван з торохкотiнням покотився через площу геть вiд ратушi. Богун ще деякий час проводив поглядом кавалькаду, пiсля чого торкнув коня i неспiшно поiхав слiдом. Вiн ще не знав, що робитиме i для чого, власне, iхав за володаркою знайомого голосу, але вже не мiг зупинитися i жадав лише одного – побачити ii хоч здалеку, дiзнатися, де вона мешкае, а далi хоч би що… Проминувши кiлька вулиць, ридван виiхав на широку, вимощену брукiвкою алею, яка поросла обабiч старезними дуплавими липами. Алея скоро пiшла вгору i вихопилась на волю з плутанини мiських вулиць. Тут будiвлi вже не тиснулися докупи, як у центрi Гiрського кварталу i поблизу цитаделi, здiймаючи вгору високi дахи, роздiленi вуличками, на яких подекуди можна було доторкнутись розставленими широко руками протилежних стiн. Розсунувшись, будинки давали подорожньому нагоду милуватися краевидами живописного подiльського мiста. І краевиди були вартими уваги! Червона черепиця й почорнiла гонта дахiв поступово переходила в бастiони та редути мiських укрiплень, що iх саме обновлювали i посилювали у зв'язку з рiшенням коронного гетьмана Станiслава Конецпольського перемiстити до Бару свою офiцiйну резиденцiю. Роботами особисто керував вiдомий будiвничий Кодацькоi фортецi Гiйом Лавассер де Боплан. Охайна трава на тих укрiпленнях, яких ще не торкнулись лопати землекопiв i руки каменярiв, красномовно вказувала на те, що мирне життя вже досить довгий час не порушувало свого неквапного перебiгу, потривожене колонами штурмуючих вiйськ i ревом гарматного вогню. Узагалi Бар оминули великi битви, i лише хвилi татарських орд розбивалися до його мурiв, обламуючи до них зуби. Могутнiй гарнiзон мiста, на чолi з призначеним сеймом старостою завжди цупко стояв на охоронi мiста – на наймання ландскнехтiв тут не шкодували коштiв, адже вони утримувалися за рахунок маеткiв, що належали до замку, а саме: сiмох фiльваркiв, чотирнадцяти ставкiв, десяти млинiв i великоi пасiки. Решта бiльш-менш великих мануфактур у Барi належала ордену езуiтiв, допущеному сюди ще покiйним гетьманом Жолкевським, чию безталанну голову турки колись засолили в бочцi й забрали iз собою в Стамбул як трофей Цецорськоi перемоги.[54 - Наслiдком нещасливоi для полякiв Цецорськоi битви, котра вiдбулася наприкiнцi лiта 1620 року (вiд назви невеликого молдавського села Цецора), став повний розгром польського вiйська, смерть коронного гетьмана i полон верхiвки польського командування.] Єзуiти володiли пивоварнею, цегельним та свiчковим заводами, ставками, заiжджими дворами i шинками. Навiть будинок ратушi, у якому зараз Конецпольський приймав Омелька, належав езуiтському колегiуму. За укрiпленнями i будиночками передмiстя, вiдкриваючись зараз захопленому погляду Івана, лежала широка подiльська рiвнина. Пагорби, порослi лiсом, болотистi, вкритi очеретом низини; на обрii досить велике плесо ставу блакитним дзеркалом контрастувало з жовтим морем пшеницi на навколишнiх нивах. І на цьому живописному тлi здiймав своi вежi замок Конецпольського, до якого й вела дорога. Островерхi верхiв'я дахiв на вежах, гармонiйно поеднанi мiж собою високими мурами з червоноi цегли, не говорили, кричали про вельможний сан того, хто мiг дозволити собi проживання серед старовинних залiв, галерей та вiдкритих терас, якi купалися в променях лiтнього сонця. Здолавши пiдйом, ридван зупинився поблизу кiлькох крамниць, якi, немов мухи, облiпили пiд'iзд до замку. Богун нерiшуче зупинив коня бiля нього, але, вiдчувши на собi пiдозрiлi погляди жовнiрiв, знову торкнув коня острогами. Коли проiздив повз карету, дверi ii вiдчинилися, i назовнi зi смiхом виплигнули двi дiвчини. Вони взяли одна одну пiд руку i попрямували до крамниць, пройшовши прямо пiд носом Іванового коня. Богун завмер. Ковзнувши по ньому байдужим поглядом, пройшла колишня бранка, яку вiн купив у Савки за кухоль горiлки i зiгрiв у приднiпровських степах смердючим вiд кiнського поту кобеняком. – Беатко, обережнiше! Ще пiд коня попадемо, бачиш, iздять тут, як несамовитi! – промовила вона. Симпатична бiлявка, до якоi було звернуто такi слова, непривiтно поглянула на Богуна i щось прошепотiла на вухо подрузi. Та кумедно прикрила вуста ручкою i пирснула вiд смiху. За мить обидвi зникли за дверима крамницi… Коли через кiлька годин Іван переступив порiг, над яким шкiрилась жовтими iклами облiзла кабаняча голова, Омелько вже був у корчмi. Пив пиво з величезноi дерев'яноi кружки i вiв жартiвливу розмову з огрядною молодицею, яка прислужувала за столами. Побачивши Богуна, махнув йому рукою. – А! Он де ти, а я тут уже непокоiтись почав – чи не причарувала бува тебе яка мiщаночка. Іван пропустив Омельковi слова повз вуха. Мовчки сiв за стiл i дiстав з кишенi люльку. – Що там, уладналось? – спитав задля розмови. – Ще б пак. Хiба ти не знаеш, що складно отримати грошi? А вiддати iх – це справа кiлькох хвилин. Де ти, до речi, так довго був? – Так… По мiсту поiздив. Поглянув, що тут i де. – Ну, i як тобi? – Що як? – Мiсто. – Мiсто як мiсто. Брудно лишень. – Що е, то е. Ти ще в жидiвськiй частинi не був. Там справжня клоака. Іван скривився, пригадуючи смердючi купи смiття, повз якi приiздили вузенькими вуличками Бару. – Коли будемо вирушати? – запитав вiн. – А що, таки скучив додому? – Не знаю, нiби е трохи. – Ну, то, може, поснiдаемо, поспимо часинку, i вперед? – Чи варто знову, на нiч глядячи? Омелько уважно подивився на Богуна. – Чи тебе тут що тримае? Іван знiтився. – Нi. Хотiв вiдпочити з дороги. – А! Ну добре, добре… Оксано, а подавай лишень до столу. Дивись, у мене козак молодий та голодний. Я в такому вiцi сам мiг пiвтеляти з'iсти, тож дiставай усе, що маеш! – звернувся вiн до шинкарки. Та поспiхом почала виносити страви. Коли нахилилась над столом, Омелько жартома плеснув ii долонею по сiдницi. – Ех, Оксано, ех, красуне! І чом я не твiй чоловiк? Шинкарка рiзко випрямилась i пiднесла пiд нiс Деривуху маленького пухлого кулачка. – А от це бачив? Бач, руки розпускае! – Ну-ну, не гарячись. Де ж тут стримаешся, коли ти така… – Яка? – примружилась Оксана. – Велика та гарна! Я, як тебе побачив, одразу спокiй втратив. – Усi ви на один кшталт. Базiкало, воно i е базiкало. – Що ти, я не такий! – Не такий! А який же? Перекотиполе – подув вiтер, i слiдiв катма. Чи я вас не знаю? Мала вже одного. Теж базiкав, базiкав… – І що ж? – Та те, що кажу. Уже п'ятий рiк нi слуху нi духу. Шинкарка пiшла. За мить уже поверталась з тарiлками холодцю, смажених ковбас та гречаникiв. Виставила все на стiл. – Славно! – пiдсумував Омелько. – Ще горiлочки б нам… кварту! Для початку. Незабаром з'явилася i горiлка. – Ну то як, пiдеш за мене? – Омелько пiдвiвся i вхопив шинкарку за стан. Та одразу ж вiдсторонилася. – А ну тебе до дiдька! Забиваеш баки бiднiй жiнцi. – А от i нi! – Та що ти кажеш! У тебе ж на пицi написано. – Що написано? – Те, що вже якусь обплутав, бач, як понiвечила! Омелько хвацько пiдкрутив вуса: – Ту обплутав, а от тобi iй-бо не збрешу! Оксана якось мимоволi зiтхнула i змахнула рукою, кинувши на Омелька недвозначний погляд: – Та iжте вже, пiду поки до шинквасу. Розливаючи по чарках оковиту, Омелько пiдморгнув Івановi: – А дiйсно! І чого маемо поспiшати, нiч попереду! Іван тiльки й посмiхнувся: – Твоя правда, курiнний, i навiщо воно, коней томити? IV Коли темрява вкрила мiсто, i вежi замку, та нагрiтi за день сонячними променями мури поступово вiддавали свое тепло нiчнiй прохолодi, вартовi на пiдйомному мiстку перед замковою брамою почули неподалiк вiд себе тихе шарудiння. Насторожившись, один з них вихопив пiстолет i уважно почав вглядатися в темряву, обiпершись на огорожу мiстка. Кiлька хвилин вiн уважно вглядався в нiч, нюхав пахуче повiтря i прислухався до найменшого шелесту. Тиша. – Цо тут, Вацику? – пiдiйшов до першого ще один вартовий. – Я не вiм, цо то е. Альбо шарудiв хто? – Певно, кiт тенде. – Може, й кiт… – Вацик зняв iз вбитого у стiну кiлка лiхтар з крихiтними закiптюженими вiконцями i повернувся до поруччя мосту, пiд яким у глибинi рову дзюркотiла вода. Витягнувши руку, посвiтив у темряву. – Аби, курва, лотрiв не принесло. Нам тодi бардзо зле буде, сам знаеш. – Та кудою вiн прослизне? Йдемо краще по келиху венгржини хильнемо. Нiч не мала! Вацик ще кiлька хвилин вдивлявся в темряву, нiби мiг щось побачити в чорному, як смола, мороцi. Нарештi здався i вiн. – Добже, пойшлi. Може, то i справдi кiт. Вартовi почимчикували до навiсу бiля ворiт i через кiлька хвилин уже забули про невеличкий iнцидент. Перевiв дихання i Богун, який втискався в шорстку поверхню стiни на два сажнi вище мосту. До болю в пальцях тримався за щiлини мiж вищербленою цеглою i тривожно прислухався до ударiв власного серця. Нарештi можна було рухатись далi. Тихо i плавно, немов велика кiшка, кинув вiн треноване походами тiло i вчепився в залiзну палицю, що стирчала наверху стiни i слугувала, очевидно, для якогось протиштурмового приладдя. Рвучко пiдтягнувся i за мить був уже на стiнi. Хвилину вдивлявся в напiвосвiтлену галерею, що йшла вздовж внутрiшньоi сторони муру. Нiкого. Лише звiдкись здалеку чулись приглушенi голоси. Іван крадучись пiшов на них. За кiлька хвилин побачив прочиненi дверi у стiнi з внутрiшньоi сторони брами, з яких вихоплювалось жовтувато-примарне свiтло лiхтаря. Судячи з голосiв, там були ще трое-четверо вартових. Богун подивився навколо. Свiтилось у чотирьох вiкнах пiвнiчноi вежi, двох – захiдноi, i яскраво сяяв десяток вiкон об'емистоi будiвлi, що була причеплена до стiни мiж пiвнiчною i схiдною вежею. Звiдки почати? Помисливши, Іван попрямував саме до об'емистоi будiвлi. Було схоже, що це й був палац, у якому мешкала родина Конецпольського. З галереi дерев'янi схiдцi вивели Богуна у напiвтемний коридор всерединi муру. Тут пахло сирiстю i димом вiд розташованих через кiлька крокiв один вiд одного лiхтарiв. Іван швидко пройшов коридором i за мить уже гулькнув у темряву замкового подвiр'я. Роздивився. У кiлькох сажнях вiд стiни росла одинока осика, немов навмисне посаджена для того, щоб з ii гiлля зазирати у вiкна палацу. Іван пiдскочив i вхопився за нижню гiлку, вiдчувши долонями шорстку теплу кору. З найнижчоi гiлки перейшов вище i ще вище. Перевiв дух лише тодi, коли зрiвнявся з верхнiм освiтленим поверхом. Пiд ним залишалися ще два поверхи. Ховаючись серед листя зазирнув у найближче вiкно. У досить великiй залi з доброю сотнею свiчок у срiбних канделябрах, iз кам'яною пiдлогою i оббитими темним дубом стiнами не було нiкого. На протилежнiй вiкну стiнi висiли мисливськi трофеi – кiлька десяткiв лосячих, медвежих, оленячих, вовчих i кабанячих голiв. Довгий, укритий бiлоснiжною скатертиною стiл очiкував, очевидно, вечерi. У срiблi i кришталю посуду плавилися вогники свiчок. Двое освiтлених вiкон лiворуч виходили до тiеi ж кiмнати. Скрадаючись, Іван перелiз на протилежну гiлку. Тут вiдкривалася дещо iнша картина. Серед важких полиць, заставлених книгами в темних пергаментних палiтурках, походжав чернець-езуiт, на ходу перегортаючи пожовклi сторiнки об'емистого фолiанта. Задумливо бурмотiв щось i час вiд часу, пiд впливом власних думок, вимахував рукою i щось голосно декламував латиною. Богун деякий час спостерiгав за ним, потiм, зiтхнувши, почав сходити вниз. Залишалася ще надiя побачити ту, котру шукав, на двох нижнiх поверхах. Але надiям Богуна не судилось справдитися. Половину другого поверху займав кабiнет Станiслава Конецпольського, посеред якого у фотелi, за великим письмовим столом, сидiв господар, старанно щось виписуючи на аркушi паперу бiлоснiжним гусячим пером. За рештою вiкон виявилася гостина кiмната зi стiнами, завiшаними рiзноманiтною зброею, i мармуровою пащею камiна, у котрiй, не дивлячись на теплий лiтнiй вечiр, танцювали жовтi язики полум'я. Іван уже хотiв сплигнути на землю, коли раптом почув знизу кроки i тиху розмову. Двi лiтнi жiнки, очевидно кухарки, простували повз стiну палацу до пiвнiчноi вежi, несучи важкого казана, з якого йшла пара. Іван притиснувся до шорсткого стовбура осики. – Обережнiше, Стехо! Ще обваримось… От темрява, нiчого не видно. – Йдемо, тут нiби рiвно, ти, головне, пiд ноги дивись. Кроки вiддалилися, i десь рипнули дверi. Богун ще хвилину почекав i скочив на землю. Без надii поглянув у вiкна першого поверху – три пустi кiмнати, з яких жодна не нагадувала помешкання молодоi жiнки. Іван на мить розгубився. Коли вiн вiдважився на вiдвiдини замку, все видавалось дещо простiшим. І тепер, серед громаддя стiн, веж та дерев'яних навiсiв вiн просто не знав, куди податись. Постоявши хвилину, вирiшив йти навмання. Нарештi через довгу годину блукання нетрями замку, забруднений сажею з закiптюжених стiн, глиною з вогких коридорiв пiдземелля, з павутиною на одязi i з розкуйовдженим оселедцем, Богун вирiшив повертатись. Тепер йому здавалось, що всi намагання знайти Ганну марнi, i ii тут немае. Справдi, хiба вiн упевнений, що вона проживае в замку Конецпольського? І в яких вони вiдносинах? З пiдслуханого ранком дiалогу вiн зрозумiв, що вони родичi. Але чи близькi? Помисливши, Іван вирiшив перенести пошуки на завтра. Попри свою безшабашну запорiзьку вдачу, вiн добре розумiв – якщо його упiймають зараз тут, буде непереливки. Не виключено навiть, що голова його займе свое мiсце на залiзнiй шпицi над ворiтьми замку. Польськi магнати не любили у власних володiннях непроханих гостей. Особливо, якщо гостi цi прибули з козацького Запорiжжя. Швидко пiднявшись на галерею, яка проходила по верху муру, Іван попростував до мiсця, де вiн пiвтори години тому ступив на заборонену територiю гетьманського володiння. Хотiв уже перехилитись над чотирисаженною безоднею, коли почув у темрявi приглушений зойк. – Хто тут? – у мелодiйному голосi не вiдчувалось страху, лише напруження. Іван завмер. Цього голосу вiн не забув. Просто зараз не мiг повiрити, що перед ним та, котру марно шукав тiльки що в замку. – Ганно? – власний голос видався Івану чужим. Вона не вiдповiла. У примарному свiтлi молодика, що тiльки зiйшов над обрiем, спрямувавши в небо рiжки свого тоненького серпика, Богун бачив лише ii силует – струнка постать у сукнi з осиною талiею i пишною спiдницею, по плечах розсипались густi розпущенi коси, одна рука лежала на каменi муру, друга опущена вздовж тiла. – Я шукав тебе. – Пан був би надзвичайно люб'язний, якби не наближуючись пояснив, чого йому потрiбно! – скоромовкою вiдповiла вона. – Не бiйся! Я… я хотiв тебе бачити. – Хто вам сказав, що я боюсь? Коли я покличу сторожу, боятися потрiбно буде вам. – Зачекай! Я Іван, пам'ятаеш? – Я бачу лише лиходiя, котрий, криючись, проник до чужого дому. Яка менi справа до його iменi? Богун ошелешено замовк. Коли вiн здирався по стiнi, а потiм, криючись, зазирав у чужi вiкна, тодi зовсiм не думав, що скаже iй, якщо нарештi зустрiне. Тепер у його головi проносився цiлий вихор думок, i вiн не мiг дати iм нiякоi ради. Розгублено пiдняв руки, немов захищаючись вiд непорозумiння в цiй дивнiй ситуацii. – Не задля злодiйства я тут… Ганно, я… невже ти зовсiм не пам'ятаеш?… Хоча пройшов час… Я розумiю, це все… це схоже… Але я не хотiв нiчого поганого. Лише побачити тебе! – Хто ти? – у голосi дiвчини, як здалось Івановi, з'явились нотки зацiкавленостi. – Іван Богун. – Це менi нiчого не пiдказуе. – Ми зустрiчались у Анатолii, потiм на березi Днiпра… Невже не пам'ятаеш? Ганна ступила на крок уперед i придивилась. – Невже? Іван Богун, син реестрового хорунжого?… Що ж, я добре пам'ятаю, як ти купив мене в того розбишаки за кухоль горiлки. Ти прийшов отримати борг? Богун зiтхнув. – Вибач. Я пiду. – Стривай, скажи, чого ти хотiв? – Нiчого, – Іван скочив на парапет i почав очима вiдшукувати шлях, яким пiднявся сюди ще зовсiм недавно, сповнений марних надiй. У горлi душила злiсть на самого себе. Задля чого вiн прийшов сюди? Навiщо принизився перед цiею пихатою шляхтичкою? На що сподiвався? Ех, хоч би не взнав Омелько! Раптом вiн вiдчув ii долоню. – Зачекай. Запитливо подивився. Тепер, у напiвмороку, на вiдстанi простягнутоi руки, вона здавалася ще гарнiшою, нiж вiн запам'ятав ii того дня, коли востанне бачив. – Я не хотiла тебе образити. – Я не ображаюсь. Хiба на самого себе. – Добре. Чого ж ти хотiв? Іван зiскочив назад, пiдiйшов впритул i заглянув iй в очi. – Я вже казав: шукав тебе. – Для чого? – Не здогадуешся? Ганна помовчала. Коли нарештi вiдповiла, у голосi ii лунали iронiчнi нотки: – Вочевидь, закохався. Невже i запорiзьким вiдчайдухам знайоме це вiдчуття? Іван мовчки дивився на неi. Дiйсно, чому його так тягнуло до цiеi дiвчини? Чи не вiн ще кiлька мiсяцiв тому, насолоджуючись вiльним степовим життям, i уявити не мiг, що якась чужа йому панянка заволодiе всiма його думками, заступить собою все те, що ранiше вважав найголовнiшим для козака? Лицарська слава, вправнiсть у вiйськовiй роботi, повага товаришiв по зброi. Боротьба за волю Украiни нарештi, якiй ще в далекому дитинствi присягнув присвятити життя. Зараз цi цiнностi, насаджуванi колись батьком, Омельком, пiзнiше запорожцями, поряд з якими заглядав неодноразово в очi смертi, з ким дiлив кусень хлiба, радощi та невдачi, всi вони вiдступили на заднiй план. Стали чимось не те щоб незначним, але другорядним. Набагато бiльше турбували великi чарiвнi очi поряд, маленька тепла долоня, яку вiдчув тiльки що на своему плечi, голос, до кожноi iнтонацii якого прислухався, вiдшукуючи тi струни, якi скажуть йому – вiн iй не байдужий. Що ж це? Невже вiн став «баболюбом» – слово, яке на Сiчi завжди викликало зубоскальство i насмiшки? Але зараз i це не турбувало. Лише вона. – Просто хотiв тебе бачити, – чужим голосом мовив Богун. Ганна посмiхнулася своею чарiвною усмiшкою: – Що ж, тепер ти знаеш, хто я. Як я розумiю, тебе це зовсiм не бентежить, тож якщо хотiв бачити – дивися. – Чому мене мае що-небудь бентежити? Дiвчина знизала плечима. – Ну… Адже ти бачив мене поряд з коронним гетьманом Речi Посполитоi. Я… Одним словом, я його племiнниця. – Це не мае значення. – О! А пан гоноровий! Тебе не вiдлякуе цей факт? Адже, наскiльки менi вiдомо, серед козакiв не вельми полюбляють дядечка Станiслава, на що вiн вiдповiдае цiлком адекватними почуттями. – Менi байдуже. Я прийшов до тебе, а не до його гетьманськоi мосцi, i хотiв бачити погляд надзвичайно гарних твоiх очей, якi не дають менi спокою вдень i вночi, з часiв нашоi останньоi зустрiчi. Ганна кокетливо посмiхнулася: – Ти кумедний… Але разом з тим… Чесно кажучи, таку самоповагу i такi гарнi слова не завжди можна почути серед уродзоноi шляхти. Пани офiцери кварцяного вiйська iнодi губляться, коли я починаю iм розповiдати про своi родиннi зв'язки. – Панна забувае, що я теж шляхтич, напевне тому ставить мене напереваги так званим уродзонним! – голос Богуна пролунав дещо рiзкiше, нiж вiн цього очiкував. – Ну що ти, милий хлопчику! Я лише мала на увазi… – Ти мала на увазi те, що для вас православна шляхта не вiдрiзняеться вiд звичайного поспiльства, а козацтво, яке на всiх вiйнах боронило Рiч Посполиту, е не чим iншим, як справжнiсiньким бидлом, бидлом яке мусить слугувати Польщi! – Якщо тебе це заспокоiть, скажу, що я теж сповiдаю православну вiру. Іван знiтився: – Дивна розмова у нас чомусь виходить. – Дивна. На деякий час запанувала мовчанка, яку перервала Ганна: – Знаеш… Я хотiла подякувати тобi. – За що? – За смачну вечерю i тепло, якими ти подiлився зi мною. Напевне, це була твоя вечеря… Я вдячна тобi. – Це були лише саламаха i овечий кобеняк. – Інодi бувае так, що найпростiшi речi стають в нагодi бiльше, анiж добiрнi страви i дорогi хутра. – Не знаю. Але я вiдчував, що повинен допомогти тобi, адже саме я був причиною твоiх бiд. – Урештi-решт я задоволена, що все склалося саме так. Знову запанувала напружена мовчанка. Богун намагався примусити себе продовжити розмову, але не мiг вимислити, що казати. І тодi вiн зробив те, чого i сам вiд себе не мiг очiкувати, – пiдступив впритул до Ганни i обiйняв ii, притиснувши до грудей чарiвну ii голiвку. В нiс вдарили запаморочливi пахощi парфумiв, а в головi все швидко-швидко закружляло i запаморочилося, нiби пiсля добрячого кухля оковитоi. Вiн стояв так якусь мить i не вiрив, що все вiдбуваеться насправдi, але дуже скоро дiвчина стрiпнулася i спробувала звiльнитися з обiймiв. – Як ти… О Боже! Пусти негайно! Як смiеш ти! Іван мовчав i м'яко, але сильно притискав ii до себе, раз наважившись, уже не в змозi вiдступити. Ганна ще деякий час пручалася, але поступово обм'якла. Тодi Богун обхопив ii голiвку долонями, погладжуючи щiчки, якi стали рум'яними навiть крiзь напiвтемряву, що ii утворювали кiлька смолоскипiв на вежi ворiт, великими пальцями своiх рук i заглянув у очi. – Я хочу, щоб ти була моею, – тихо, але чiтко, карбуючи кожне слово, вимовив вiн. – Пусти мене. – Я не вiдпущу тебе. Ти будеш моею. Раптом Ганна iз силою стрiпнула iз себе руки козака. В ii очах тепер палав гнiв. – Та що ти про себе надумав! Як смiеш торкатися мене?! Ти… Ти! – Ганна в знемозi знайти слово, яким хотiла охарактеризувати нахабного запорожця, замовкла. Та за мить, набравши в легенi повiтря, продовжила: – Мерзотник! Я тобi не кабачна дiвка, щоб мене хапати. Ти… Що ти сказав?! – Я сказав, що ти будеш моею, – твердо повторив Богун. І якби цiеi митi його могли бачити Омелько, Савка або Нечай, плiч-о-плiч з якими Іван пройшов за останнi роки десятки боiв i сутичок, i якi знали його, як нiхто другий, вони сказали б напевне: коли Богун дотримуеться такого тону, вiн доб'еться того, про що мовить. Навiть якщо задля цього доведеться докласти надлюдських зусиль i потратити роки. Але побратимiв поряд не було. Була лише красуня Ганна i вона розсмiялася в очi Івановi: – А якщо я скажу нi? – Менi це байдуже. – А так уже зовсiм цiкаво. Ти хочеш викрасти мене всупереч моiй волi? – Я не буду тебе викрадати всупереч твоiй волi. – Тодi що? – Я зроблю все для того, аби ти пiшла за мною за власним хотiнням. Пам'ятай, гонорова панно – я звик добиватися свого. – А я свого! І менi не подобаються нахаби, якi кажуть дiвчинi речi, подiбнi твоiм речам. – Я лише сказав правду. Ти подобаешся менi, i я хочу, щоб ти була моею. – Усе ж таки нахаба! – зблиснула весело очима Ганна. – А на перший погляд, такий сором'язливий i нерiшучий хлопчина. Богун знову впiймав ii в обiйми, i цього разу Ганна не пручалася. І хоч боялася сама собi вiдкритися, iй до нестями приемними були цi обiйми i близькiсть сильного молодого тiла. Вiд Іванового жупана йшов романтичний запах полину, диму i далеких дорiг, зовсiм так, як тодi, на березi Днiпра, коли вона з насолодою загорталася вiд прохолоди осiнньоi ночi у величезний чорний кобеняк. І пам'ять на коротку мить перенесла ii в минуле. Тривожне минуле, яке тепер, пiсля того як усе закiнчилося, стало лише давньою i надзвичайно романтичною пригодою. В ii пам'ятi вже почав було згасати образ Богуна – незграбного рятiвника, з ласки якого мало не загинула серед хвиль бурхливого моря. Вiн запам'ятався iй нерозумним хлопчаком, що так круто змiнив ii життя, i Ганна нiяк не могла уявити його появи, такоi раптовоi, майже приголомшливоi. Тим бiльшою несподiванкою стала для неi його поведiнка – у життi Ганни ще нiхто так настирливо не домагався ii прихильностi. Порiвняла козака з бенкетними шаркунами-залицяльниками i несподiвано зрозумiла: вiн незрiвнянно цiкавiший iй, нiж вихованi у шляхетних манерах чоловiки, в колi яких iнколи доводилося проводити час. В його голосi, словах, рухах вiдчувалася якась незалежнiсть, сила, майже дикiсть. Вона лякала i притягувала одночасно. І от серед цього вихору думок, вiдчуваючи на плечах незвичнi чоловiчi обiйми, вона вiдчула на своiх вустах його гаряче дихання i вiдкрила iх назустрiч його вустам. Час спинився… Опам'яталась, пригорнувшись до широких козацьких грудей, вiдчуваючи на щоках, вустах i чолi гарячi цiлунки. З тихим зiтханням вiдсторонилась. Тепер вона навiть не розумiла, що з нею сталося хвилину тому, кидаючись назустрiч цим божевiльним обiймам. – Козаче, ми не повиннi робити того, що робимо! – зашепотiла вона. – Чому? – Тому. Мiж нами нiчого не може бути. – Я так не думаю. – Але ж ти багато чого не знаеш… Господи, вiдпусти мене! Іван трохи послабив обiйми, але вона не поспiшала вислизнути з них. – Дядечко хоче вiддати мене замiж за… Утiм, це не важливо. Яка рiзниця, як його iмя. – А ти не йди, – сказав просто Іван, – скажи йому, що тебе буду сватати я. – Який же ти наiвний, хлопчику! – Я кохаю тебе, що ж тепер може завадити? Мiй батько шляхтич, тож… Ганна приклала пальчики до його вуст. – Перестань. Залиш, як е, а час усе вилiкуе. Усе пройде… А ми ще будемо посмiхатися, пригадуючи нашу дивну зустрiч. Пройде час. Багато часу. Можливо, Бог дасть нам можливiсть зустрiтися ще раз. Нам буде про що згадати. Пам'ятаеш, яким духмяним було повiтря пiд час сутiнкiв на березi Днiпра? А скiльки зiрок на небi? Немов хтось посипав дiамантами чорну безодню. Я була тодi розгнiвана на тебе за всi страхи, що iх довелося пережити пiд час переходу морем. Але, дивлячись на це небо, вбираючи в легенi пахуче степове повiтря, я починала розумiти, як менi цього бракувало на чужинi, серед розкошiв сералю… Нi, мене нiхто не принижував там, – Ганна зазирнула в очi Богуну. – Ти не думай, вiн i пальцем не насмiлився торкнутися мене без моеi згоди. А згоди я не давала. Ти вiриш менi, що Ахмед-паша, мiй чоловiк… Вiн не був моiм… Ти розумiеш мене? – Нi, – простодушно вiдповiв Іван. – Вiн не був моiм коханцем. Я була лише гарною пташкою в його золотiй клiтцi. Але тодi, у плавнях, зiгрiта твоiм плащем, я, засинаючи, раптом вiдчула, що таке Батькiвщина. Завдяки тобi. Тож дякую тобi за це. Івана наче жаром обдало. – Не треба дякувати! – вiн зрозумiв, що в такiй доброзичливiй манерi вона дае йому зрозумiти: тебе iгноровано. Ти не маеш жодних шансiв i повинен зникнути з мого життя. – Але чому?! – Іван знову охопив долонями ii щiчки i зазирнув у вiчi. – Тому що ми занадто рiзнi. Милий хлопчику, ти навiть не уявляеш, скiльки перешкод виникло б перед нами, якби ми вирiшили бути разом. – Ми разом могли б спробувати iх подолати… Ганно, iдемо зi мною! – у голосi Богуна вже не було надii на згоду. – Куди нам iхати? – На мiй хутiр. – Господи! Як ти можеш не зрозумiти – це неможливо! – Усе можливо, якщо е на те бажання. – Але Конецпольський зiтре твiй хутiр iз земноi поверхнi! – Вiн уже намагався. І не лише вiн. Як бачиш, усi цi спроби нi до чого не призвели. Ганна зiтхнула i, пiднявшись навшпиньки, поцiлувала Богуна в щоку. – Це неможливо, – ще раз повторила вона, сумно зазираючи в очi Івану. Козак рiшуче струснув головою: – Добре. Я не буду тебе квапити. Отже, ти маеш час подумати. Я знайду тебе. А зараз… ти повинна дати менi щось на згадку. Я хочу, щоб поруч зi мною була рiч, яка належить тобi. Вона буде для мене… Одним словом, вона допоможе менi пригадувати нашу зустрiч, твоi очi, посмiшку. Ти можеш зробити менi таку послугу? Ганна знизала плечима: – Але що?… Стривай! – вона зняла з шиi шовкову хустину. Хустина була вишита химерними схiдними вiзерунками i несла в собi ледь вiдчутний аромат парфумiв. – Ось. Богун прийняв хусточку з ii рук i дбайливо сховав за пазуху. Натомiсть витяг з кишенi перстень з дiамантом, що його колись знайшов у тому ж палацi, де зустрiв Ганну. – Менi здаеться, що ця рiч повинна належати тобi. Дiвчина захоплено позирнула на каблучку. – Звiдки це в тебе? – З палацу Ахмета-пашi. Я знайшов його там, де знайшов тебе. Вiн нагадував менi про тебе. Тепер я хочу, щоб вiн залишився разом з тобою, i ти, дивлячись на нього, пригадувала мене i моi слова – я переверну землю задля того, щоб ти стала моею! Ганна мовчки прийняла перстень з Іванових рук. Кинула на нього короткий погляд i знову знайшла очима закоханi очi Богуна. – Я повинен iти, – вiн обiйняв ii i нiжно поцiлував. Вона не пручалася. Палко вiдповiла на поцiлунок, намагаючись подарувати йому ще кiлька хвилин, щоб потiм забути його i бiльше нiколи не зустрiчати. Через тиждень мають вiдбутися заручини iз сином богуславського старости Адама Казановського. Все готово i домовлено. Посагом за наречену мае стати чималий шмат землi з маеткiв покiйного батька, який чомусь став власнiстю дядечка Станiслава. Пан Станiслав натомiсть отримуе схвальне рiшення кiлькох гострих питань в майнових вiдносинах з паном Казановським. Усi задоволенi. Усi, крiм неi. Але навiщо знати про такий стан речей цьому закоханому i надзвичайно вродливому хлопчинi? Нi, вiн мае право на надiю. Можливо, у цьому принаймнi вiн щасливiший за неi. Вiн ще може стояти навпроти i закохано позирати в ii очi. Очi, якi не знали щастя нi на пiвденних, нi на пiвнiчних берегах Руського моря. – Прощавай, сину реестрового хорунжого. – Мене звуть Іван. Іван Богун. Пам'ятай – ти будеш моею. – Прощавай… – прошепотiла вона i вiдчула, як по щоках рясно течуть сльозини. Через хвилину Ганна дивилась на скупi променi примарного свiтла, що ледь-ледь освiтлювали цеглини замкового муру, за яким тiльки що зник козак. Юнак з бiдноi украiнськоi шляхти, гонору якого могли б позаздрити воеводи i князi. За iнших обставин вона могла б… Навiщо думати про те, чого не може вiдбутися? Холодне свiтло дiаманта з долонi. Гаряче серце, про яке це свiтло мае нагадувати… хiба пригода, яка не мае права на продовження, варта марного намагання заснути i, як результат – безсонноi ночi? Варта. На вустах усе ще палають слiди його цiлункiв, а шкiра пам'ятае тепло його сильного тiла. Що це? Звичайний потяг жiнки до чоловiка, продиктований банальним iнстинктом продовженням роду? А може, щось глибше? Нi! Вона не повинна думати про це. – Пора спати, Ганнусю, – шепоче вона сама до себе i стримуеться, щоб придушити в грудях ридання, вiдчуваючи, як сльози рясно течуть по обличчю, – пора спати. Зранку зiйде сонце, i ранковий вiтерець здмухне цю зустрiч i печаль, навiяну нею. Так нiби ii i не було… Нiколи не було. V – Козак! От тепер справжнiй козак! – Федiр Богун упiймав сина в обiйми. – Ех, роки, роки… зовсiм дорогу додому забув! Я вже й думав, не побачу… – Що ти говориш, батьку? – Іван вiдчув себе хлопчаком, який колись, у неймовiрно далекому минулому, босонiж ганяв околицями батькового хутора. – Як так – не побачиш? – А чому ж ти дивуешся? Менi вже шiстдесят п'ять. – Ну-у-у, пане Федоре, – протягнув Омелько. – Та тобi б ще зараз кулаком цвяхи забивати! Козацька порода не виходить, немов вода з мiхiв. Вона немов рiчка – тече, кiнця не мае. Так що гукай челядь, дiставай меди-горiлки. Дивись, якого сокола я тобi iз Сiчi-матiнки привiз! Старий Богун пiдкрутив вуса i кашлянув, намагаючись приховати зрадливе тремтiння голосу. – Таки сокiл! – мовив врештi. – Ну… Одним словом… Жалко, мати не дожила… Та що це я вас при порозi тримаю? Гей! А хто там?! Накривай мерщiй до столу, козаки з походу повернулися, хлiбом-сiллю дорогих гостей зустрiчайте! Іван вслiд за батьком пройшов до свiтлицi, вiдчуваючи за спиною кроки Омелька. Ось вiн i вдома. Перед ним кiмната, яку пам'ятав ще з дитинства. У нiздрi вдарили пахощi воску, сукна, тютюнового диму i ще чогось, чого не можливо було iменувати, але що добре зберегла пам'ять, асоцiюючи зi спогадами про найкращу пору в життi кожноi людини. Тут майже нiчого не змiнилося, вiдтодi як йому востанне довелося стояти серед батькiвськоi свiтлицi, отримуючи благословення на дорогу до Запорiжжя. Тi ж дбайливо вибiленi крейдою стiни, невисока стеля, з якоi виступали вузькi продовгастi дошки сволока. В однiй з них, у кутку над лiжком, все ще стирчать почорнiлi залiзнi гаки, на якi пiдвiшувалася колись дитяча люлька. І одразу ж десь з недосяжно далеких глибин пам'ятi сколихнувся нiжно-сумний голос неньки: Ой чий то кiнь стоiть, та сива гривонька, Сподобалась менi, сподобалась менi, Тая дiвчинонька… Сподобалась менi, сподобалась менi, Тая дiвчинонька. Не так та дiвчина, як бiле личенько, Подай же, милая, подай же, гарная, На коня рученьку… А он на полицях чарки iз зеленого скла у срiбних оправах. Одна, двi… Так, дванадцять! І два великi порцеляновi тарелi в сусiдствi менших тарiлок. Фантастичнi схiднi вiзерунки на блискучому тлi порцеляни. А он i червонi кахлi, що ними обкладено з боку свiтлицi пiч. Поряд постiль з горою подушок, перський килим у пiвстiни, щiльно завiшений рiзноманiтною зброею, на покутi образи святих у срiбних окладах, крихiтна золота лампадка. Далi, у кутку, важезна, кована залiзом скриня, у якiй батько зберiгав грошi, важливi папери, поставець i кiлька пляшок старого меду, пiстоль, нюрнберзький годинник та ще тисячу неймовiрно цiкавих речей, на якi до нестями хотiлося подивитися бодай одним оком малому Іванку. Саме iз сховки дiстав колись Богун пляшку з медом, пригощаючи пихатого пана Рудницького. Медом, який, можливо, не був найкращим у життi пана ротмiстра. Вiн був останнiм у його життi. А он, пiд стiною, ледь вкрита полотняною дорiжкою, ляда до пiдземелля, звiдки Івана гукала перелякана ненька пiд час того давнього бою. Посерединi кiмнати великий стiл. Колись за ним збиралися сорок п'ять душ – усе доросле населення Богунового хутора. Пiд вiкнами вкрита зеленим сукном лава, бронзовi шандали зi свiчками. – Ну як воно, сину, до рiдного дому повертатися? – запитав Федiр Богун, помiтивши вираз обличчя, у якому вiдкарбувалися спогади, що iх викликала зустрiч з рiдною домiвкою, i тиха радiсть, i ностальгiя. – Заради такого повернення варто покидати ii… – тiльки й видихнув Іван. Буревiй почуттiв у його серцi стиснув горло, немов лещатами. Десь позаду залишилася Сiч з ii кривавою роботою, сотнi верст шляхiв, що просочили його жупан пилом i димом, навiть чарiвнi очi Ганни вiдступили на заднiй план. Для кожноi людини домiвка, у якiй вона проживае, стае не лише сховищем вiд холоду та непогоди, захистом вiд лиха та злочинних намiрiв. В усi часи в багатьох культурах дiм був вiдправною точкою, звiдки починала людина свiй тернистий шлях, звiдки виходила у незвiдане майбуття. Виходила лише задля того, щоб мати куди повернутися. Інакше шлях утрачае будь-який сенс. Інакше людина перетворюеться на вигнанця i стае гiдною жалю. В когось дiм – це розкiшний палац з блискучою мармуровою пiдлогою i просторими залами, стiни яких увiшано портретами предкiв, що зумiли овiяти своi iмена славою i померли багато рокiв тому. В когось – злиденна халупа iз земляною долiвкою i закiптюженими стiнами. Вiд цього суть не змiнюеться. Просто частина душi будь-якоi людини залишаеться в рiдних стiнах, дбайливо оберiгаеться ларами i пенатами[55 - Лари i пенати – згiдно з релiгiйними уявленнями древнiх римлян, боги, хранителi домашнього вогнища.] i тягне до себе, намагаючись возз'еднатися з рештою, тою, яка знаходиться в мандрах. Тут бере початок слово Батькiвщина. Адже за стiнами рiдноi домiвки знаходиться клапоть землi, природи, краси рiдного краю. А далi? Далi сотнi i сотнi верст лiсiв, лук, полiв i ставкових плес. Рiки. Гори. Степи. Мiста i села з тисячами тих, хто спiлкуеться на рiднiй для тебе мовi. Мае схожi радощi i печалi. Цiла Украiна. Але початок ii тут, помiж рiдних стiн. Поряд з людьми, якi дали тобi життя, виховали тебе, долали поряд з тобою труднощi та невдачi, дiлили радощi i бiди… – Заради цього варто покидати ii! – вдруге повторив Іван i зiтхнув. – Добре у нас, батьку! – Авжеж добре, синку! – Федiр i не намагався приховати майже дитячу радiсть. – А буде ще краще! Гей, а хто там?! Такий бенкет справимо, якого цього року ще не бачено! У Вороновицю за сотником пошлю, за осавулом, за старшиною! Та що там… На десять верст хто е козацькоi породи, всiх покличу! Агов, хлопцi, чи ви, скурвi дiти, не чули?! – кричав Богун крiзь розчинене вiкно за давньою своею звичкою. – Мерщiй в погреба. Вино дiставай! Горiлку дiставай, мед неси! І щоб менi до вечора трое свиней та трое телят на столi стояли в потрiбному виглядi! І вже за пiвгодини Мирон Охрiменко заклопотано походжав по подвiр'ю, вiддаючи челядi необхiднi розпорядження, палахкотiв вогонь у кабицi – пiд очеретяним навiсом лiтньоi кухнi жiнки куховарили. Туди тягали дрова кiлька парубкiв, смiхотливi дiвчата носили на коромислах дерев'янi вiдра з криничною водою. У Вороновицю i навколишнi хутори помчали комоннi гiнцi iз запрошеннями на бенкет, що його пан хорунжий давав на честь повернення сина iз Сiчi, вiд вiйськовоi науки. Десь за хлiвами й оборами пронизливо заверещала, прощаючись iз земним життям, бiдолашна свиня. А увечерi, коли сонце впало за обрiй, забираючи за собою спеку минулого дня, i настала благодатна прохолодна пора, на хуторi Богуна бенкетувала замалим не вся Вороновицька сотня. Столи, виставленi серед двору пiдковою, увiнчував помiст, на якому розташувалися музики, додаючи переривистим спiвом сопiлки, дзвоном цимбал i цвiтастим голосом кобзи святковостi цьому радiсному для старого Федора вечору. Полилась рiкою оковита, потяглися вервечкою челядинцi, несучи блюда, полумиски i тарелi. Проголошувались гучнi заздравицi за господаря, який виростив такого славного воiна, за мир i злагоду дому, що так радо прийняв гостей, за славу козацьку, за Батькiвщину i Запорiжжя. Та все ж щось не так було в настроi козакiв. Омелько, який сидiв поруч з Іваном, пив та iв нарiвнi з усiма, але чимраз похмурiшим робився його погляд. Примруживши очi, поглядав вiн на реестрових козакiв, поряд з якими боронив колись окопи Хотина, а тепер пив чарку пiнноi горiлки. Перебiгав очима з одного обличчя на iнше, немов шукав щось втрачене i не мiг вiдшукати, i, розумiючи це, похмурнiв усе бiльше. Це не втекло вiд уваги Івана. – Ти чимось стривожений, Омельку? – запитав вiн. – Нi, – вiдповiдав козак, – напевне нi. Це лише горiлка… Ет! А наливай-но Іване ще по однiй! Розгонимо сум, тугу-печаль. Іван хитнув головою на знак згоди i почав розливати, заодно прислухаючись до розмови, яку дотепер пускав повз вуха. Розмова точилася помiж двома сивовусими козаками, якi сидiли навпроти. – То, Семене, дiло не хитре – ляха дражнити. Та тiльки це все одно, що лоскотати ведмедя шилом, така моя думка. Тут не вспiеш клiпнути, а тебе вже й живого немае, – неспiшно, як людина звикла до того, що до ii слiв прислухаються, мовив перший козак. – А я про що? – вiдповiдав йому другий. – Багато вже iх таких було, якi супроти Польщi повставали, а де вони тепер? Жодний власною смертю не помер, лядського ката не уник, так ось воно… Але рiч навiть не в тiм! Павло думае, що ми дурнiшi, нiж вiн. Ну скажи ти менi, вельмишановний свате: чого вiн забажав? Навiщо на Низ подався, Слобожанщину i Поднiпров'я ворохобити? А я скажу! Булави вiн захотiв, булави гетьманськоi! Вiйськова хоругва йому, бач, стала замалою честю. Чи, може, не так? – Так, дорогий свате, iстинна правда! Доки вiн булави доправлятиметься, лиха доправиться. І не лише на свою дурну голову! Воно i на нашi, на нашi голови впаде! Ось побачиш. І тричi не правий Васько Томиленко, якщо попускае реблiзанту. Вiн повинен був за Павлюком дивитися, для того й в гетьмани обраний. А вiн що? Базiкало воно i е базiкало. Повинен був сам, своею рукою у вiйську лад навести, тодi ляхи б не сiпалися. А тепер, чув я, Конецпольський уже коронне вiйсько збирае, шляхтi унiверсали шле, аби своi надвiрнi хоругви до нього приводили. Велика бiда буде. – Так-то воно так, але що Томиленко може? А нiщо! На Низу чернi зiбралося двадцять тисяч… та й не добре нам промiж себе колотнечу чинити, брату супроти брата ставати. А миром Павлюк вiд свого не вiдступиться. – Брат на брата, мовиш? А якi вони нам брати? За душею нi шеляга, вiтер що в кишенях, що в головi. Одно слово – гультiпаки. Таким i втрачати нiчого. А ми маемо, що втрачати! Ти думаеш, як дiйде до вiйни, сейм буде нас дiлити на своiх i чужих? Зась! У них у воеводствах польських голопузоi шляхти – хоч мiхи натовкай. І кожен з тих голодранцiв до наших земель ласий. Вони, може, тiльки приводу й очiкують, а тут Павлюк цей самий привiд iм i подаруе. От вони й прийдуть до тебе, постукають у дверi. Не самi постукають, з кварцяним вiйськом… Нi, якщо самi Бута не зупинимо, усiм пропадати. – Що ж нам робити? – А ти, пане свате, пометикуй. Рада збереться скоро. Моя думка: потрiбно Томиленка на гетьманствi мiняти i впритул пiдступатися до Павлюка. Словами мудрими пiдступатися. А як не почуе, тодi й збройною рукою. Інакше вiн нам ще всiм боком вилiзе! Сивий, з хитруватими очима, «пан сват» важко зiтхнув i похитав головою: – Так-так… Ех, нещасна Украiна. І чому воно в нас одвiчно таким чином, що абияк, тiльки б не у спокоi та в мирi? Як не татарва, то турки. Як не ляхи, то самi на свою безталанну голову бiди шукаемо! Я он тiльки косяк коней купив, триста голiв, добра порода, шляхетна. Розводити думав. І як то тепер воно мае бути? – Ой, не кажи, чоловiче. У мене пшеницi скiльки засiяно… А ячменю! А жита! Рухнеться коронне вiйсько, кудою воно пiде?! Отож-бо, по наших нивах. З ланiв умить пустелю зроблять. А може, й по головах! Богун з огидою слухав розмову людей, якi були скорiше схожi на купцiв або лихварiв, але нiяк не на козакiв. Раптом його погляд впав на Омелька, i вiн одразу зрозумiв дивний похмурий настрiй курiнного – Деривухо готовий був спопелити самим лишень поглядом обох дук, якi вели розмову. Нарештi гаряча запорiзька натура не витримала, i Омелько пiдхопився на рiвнi, з диким виразом обличчя оглядаючи присутнiх. Очi його кидали блискавки, рубець на обличчi побiлiв i почав смикатися. – А що, панове-добродii, хочу i я сказати! – раптом гаркнув вiн так, немов знаходився в самому пеклi кавалерiйського бою. За столами одразу ж притихли i звернули на нього погляди. А вiн стояв, нависаючи над усiма, кремезний i непривiтний. Недбало пiдхопив наповнену Іваном чарку. – Слухайте, пане свате, – глумливо звернувся вiн до одного з дук, – а розкажу вам байку. Хочете? Обидва свати отетерiло мовчали. Мовчала й решта присутнiх. – Не хочете? То й чорт з вами, а я все одно розкажу! Жили в одному селi два товариша. Один багатший був, другий, сiромаха, добра за життя мало нажив. Але товаришували ще з давнiх-давен, тож нi один, нi другий на то уваги не звертали. Бiднiший багатшому працею iнколи допоможе, багатший бiднiшому часом грошима, часом мiркою жита. А часом зберуться у шинку та, доки баби не нагнали, так увiп'ються, що й заспiвають. Жили собi, не скаржилися. Аж одного разу бiднiшого до пана позвали. Твоя, каже пан до нього, хата на моiй землi стоiть, тож забирай куди хоч. Як же я заберу, аби був вiз або скриня, а то хата! Як собi хочеш, так i забирай, але щоб не було. Конюшину посiю. З тим i пiшов бiдолаха. А як прийшов додому, поглянув на обiйстя, на якому все життя прожив, до всього руки доклав, така його злiсть взяла, що вирiшив вiн власне життя закласти, а не вiддати останнього. Взяв сокиру до рук та й сiв перед ворiтьми. Тут йому i товариш трапився, вислухав. Ти, каже, дурне робиш. І хати не вбережеш, i голову втратиш. А сам собi метикуе – буде бiйка, то й менi вiд панових пахолкiв на горiхи перепаде. Пiшов i розповiв пановi про все. Той пахолкiв послав, вони бiднiшого вбили, а за тим, не розiбравшись, i багатшому голову стяли. А пан не дуже з того журився – вдвiчi бiльше землi пiд конюшину отримав. Така ось байка. Один зi сватiв прокашлявся. – Воно, звичайно, байка добра. Тiльки до чого… – Баран iшов, вовка зустрiв, побалакали! – Але що то… – Мовчати! – садонув Омелько кулаком по столу. – А мова моя така буде: багато часу спливло вiдтодi, як я, стоячи поряд з вами, пiднiмав свiй меч на спiльних ворогiв наших, йшов у бiй, свято вiрячи в iдеали козацького лицарства. І понад усiм були для мене цi iдеали, i не тiльки для мене! Душею вболiвав за них покiйний гетьман Сагайдачний, не шкодували життя i його полковники. А що вже казати про козака-сiромаху!.. Не порахувати кiсток бiлих, що ними поля бойовищ засiяли, не змiряти просторiв морських, де червонiли хвилi вiд нашоi кровi. Хiба ж лише задля здобуття хлiба козацького побратими нашi смерть люту приймали? Хiба лише за золото лядське кордони боронили? Нi! Та ми його i не бачили, того подаяния панського. Інше бачили. Плахи! Шибеницi! Катiв, якi жили з нас тягнули у Варшавах, Краковах, Стамбулах i Бахчисараях. А ми стояли за вiру, зубами рвали ворогiв за волю, без стогону й жалю вiддавали життя за Батькiвщину… Та, бачу я, минули тi часи. Пройшли i немае. Пропала гетьманщина, немов i не було ii. Гiрко менi! – Що ти кажеш таке, Омельку? – подав голос Федiр Богун. – Чи не зарано панахиду справляеш? Маемо ще силу! Чи, може, там, на Низу, нас уже й знати не хочуть?! – у голосi старого хорунжого бринiли образа та гнiв. – Чому ж знати не хочуть? Хочемо, батьку, брама вiдчинена. Та тiльки здаеться менi, що брама та нiкому тут не потрiбна. Хто хотiв, уже там сили вiйськовоi примножують, дiла доброго очiкують. А решта за лани своi, косяки коней та свинячi хлiви тримаються. Воно, бачиш, безпечнiше. І ситнiше. Мало того, вони ще й голос подавати насмiлюються. Павлюк iм поперек горла. Це й не дивно, адже вiн загрозу задля iхнього спокою становить. iх же не виписали з реестру, не вiдiбрали привiлеiв, предками завойованих. Вони вже за нашими спинами домовляються, як би генерального хорунжого ляхам продати i на цьому заробити. Так, панове? – Омелько виразно подивився на дук, чию розмову мимоволi пiдслухав. Тi переглянулися, але промовчали. – Тож вип'ю я з вами, дуки, чи без вас! За здоров'я пана Павла вип'ю. І вiрте менi – бути йому з булавою. Хоч би яка сила цьому заважала. Запам'ятають його ляхи, та надовго запам'ятають! Ми примусимо поважати нас так, як гiдно поважати расу воiнiв, потомкiв князiв Киiвських, а не хлопiв лядських. Коли ж це станеться, не пожалкуйте за тим, що статки вашi завадили за волю Батькiвщини постояти. І Омелько перехилив кухля, великими ковтками вливаючи в себе горiлку. Потiм стукнув ним до столу i рукавом обтер смолистi вуса. Одразу ж за ним пiдхопився й Іван. Без слiв пiдняв свiй кубок i так само, як Омелько, випив до дна, з гучним стуком поставивши його на стiл. Бiльше не пiднявся нiхто. На кiлька хвилин козаки за столами притихли, але поступово бенкет набрав обертiв i покотився з колишнiм розмахом. Заграли музики, i Омельковi слова немов розтанули серед веселощiв, заздравних тостiв i дзвону посуду. – Запам'ятай моi слова, Іване, – мовив стиха до молодого Богуна курiнний, i стiльки болю, стiльки образи було в його голосi, – як тiльки Павлюк виведе полки iз Запорiжжя в Украiну, днi його буде закiнчено. Ляхи перемелють нас своiми панцирними жорнами, а ось цi люди будуть виглядати з-за своiх тинiв, радiючи, що все це дiеться не з ними. А хiба е надiя перемогти коронне вiйсько, якщо реестровики не об'еднаються iз запорожцями?! Ех, ненько Вкраiно… Налий менi, Іване. Горiлки налий! Та побiльше, може, хоч тодi, коли хмiль пробере, зможу наплювати на все, що тут я побачив. Того дня Омелько бiльше нi з ким не розмовляв. Мовчки пив чарку за чаркою, похмуро позирав перед собою скляними очима i час вiд часу скреготав зубами. А Іван раптом зрозумiв, що слова, сказанi курiнним отаманом, повною мiрою стосуються i його батька, Федора Богуна, людини, яка все життя була для нього взiрцем найкращих якостей, що iх намагався виховати в собi й цiнував в характерах оточуючих людей. Ранком наступного дня на сiнник, де спав Іван, звиклий за останнi роки мати замiсть даху над головою свiже повiтря i зоряне небо, Федiр Богун завiтав зi сходом сонця. – Маю до тебе розмову, Іване. Ходiмо, – коротко мовив вiн. Іван потягнувся зi сну й сiв на купi запашного сiна, яка правила йому за постiль. – Добре, батьку, лишень умиюся, – вiдповiв так само коротко. – Давай. Я у свiтлицi. Це був один з тих лiтнiх росяних свiтанкiв, що iх так любив Іван у часи, коли ще хлопчиком виходив з косарями в поле за хутором, гнав коней з нiчного пасовиська або йшов поряд з Омельком до дубового гаю, стискаючи пiд пахвою невеличку мисливську рушницю. Сонце щойно пiдняло свiй червонясто-гарячий диск над обрiем, торкнулось першими променями стрiчки сивуватоi iмли над верхiв'ями далеких дерев, а все живе навколо вже прокидалося, радiючи новому дню, теплу i сонцю. У бiрюзовiй безоднi неба виспiвував жайворонок, заклопотано грабались на подвiр'i кури. З манiвця за левадою чулось ревiння худоби, яка простувала, довгою чередою витягуючись на пасовисько пiд лiсом. З тихим шелестом заховалася у травi пiд ногами вертка ящiрка. Іван з насолодою вихилив на себе цебро крижаноi криничноi води, поплескав у обличчя, на шию, i заходився витиратися полотняним рушником, на якому яскравими нитками було вишито великi темно-червонi винограднi грона i зелене листя. За кiлька хвилин уже заходив до хати. Федiр Богун сидiв, про щось замислившись, у своему улюбленому фотелi, i погляд пана хорунжого блукав десь далеко. Його ретельно виголене обличчя з довгими сивими вусами i густими бровами на високому чолi несло печать якоiсь незрозумiлоi втоми. Коли Іван переступив порiг свiтлицi, батько вказав на лаву навпроти себе. – Сiдай, сину, – мовив. – Розмову маю до тебе важливу, а тому довгу. Іван, струснувши оселедцем, сiв на вказане мiсце. Мовчки очiкував, чого скаже батько. Той витримав паузу i продовжив: – Багато часу пройшло з тих пiр, коли я тебе на Сiч вiдряджав розуму набиратися, слави добувати. І в першу чергу змiнився ти сам. Тепер дещо тобi хочу порадити, а де в чому i твою думку запитати. Бачу-бо: тепер ти маеш деякий життевий досвiд i свiй погляд на речi. За тим тебе i покликав. – Я слухаю, батьку, – схиливши голову, вiдповiв Іван. – Ну розкажи – як там на Сiчi, якi вiтри вiють? Якщо я вiрно розумiю, саме про цi вiтри вчора вiв мову Омелько. І багато хто на Запорiжжi такий настрiй мае? – Багато. Гуде Сiч. – Гуде… – Федiр пригладив вуса i трохи помовчав, прислухаючись до власних думок. – Знову гуде. Та хiба вперше, Іване? – Про що ти, батьку? – Усе про те ж. Недобру справу замислив Павлюк, – мовив старий i, побачивши, що Іван збираеться заперечити, зробив нетерплячий жест рукою. – Зачекай! Вислухай спочатку, дурноi-бо ради вiд мене не матимеш… А далi вирiшуй, як знаеш. Іван поштиво мовчав, i Федiр продовжив: – Багато ми вiд них зла мали… Знаеш, про кого мовлю – про ляхiв. Злом за добро завжди платили, iстинно мовлю. Бачили вiд них… Пiсля Хотина обiцяноi милостi так i не дочекалися. Он, Омелька як життя побило за останнi роки, а вiн же тiеi осенi, коли пiд Хотином билися, особистою милiстю самого Кароля Ходкевича вiдзначений був. Коронний гетьман йому шаблю дарував за хоробрiсть, виявлену пiд час битви. Вiн тобi не розповiдав? – Нi, – знизав плечима Іван, – уперше чую. – Ну не розповiдав, то й не розповiдав… А поляки його у виписчики! Так часом життя обертаеться. Але не за те я тепер мову веду. Я, Іване, Павлюка особисто мало знаю. Так, чув: Павлюга, Бут, Баюн, Гудзан… ходили навiть розмови, що турок вiн вихрещений, та, мабуть, брехня. Хоча не в тому справа. Сперечатися не буду: добрий пан Павло козак, та й старшина з головою. Сам роду шляхетного, i взагалi поганого про нього тобi сказати не можу. Але застерегти тебе хочу: не мiсце тобi поряд з ним. – Але чому?! – стрiпнув чубом Іван. – Тому, сину, що справа, ним затiяна, приречена на невдачу. Так, не сперечайся зi мною! Повiр i все. Павлюка не пiдтримае нi народ, анi бiльша частина реестрового козацтва. А сам вiн Конецпольському i Потоцькому ради не дасть, отже, приречений на поразку. А з ним i тi, хто повiрить йому i вiддасть свою шаблю за його iдеi. Іван слухав, не пiднiмаючи голову. Все те, чому вiрили на Сiчi, про що говорили, до чого готувалися, тут набувало протилежного значення, стаючи з нiг на голову. Але найдивнiшим було те, що в глибинi душi Іван вiдчував, що батьковi слова – це правда. Гiрка, але правда. – От i Омелько про це говорить… – глухо промовив Іван, але коли пiдняв очi на батька, очi його палали вогнем. – Але чому, батьку?! Невже вам тут вашi статки важливiшi за волю Украiни? Чому не хочете стати поряд з нами? – Не все так просто, Іване, не все так просто… тобi не знайомi настроi, якi зараз у вiйську. Нинiшнi реестровцi на три чвертi не тi, кого водив Петро Конашевич-Сагайдачний громити турецькi городи та московськi землi. Тi або на Сiчi, або в могилi. Решта, якi залишилися в реестрi пiсля останнiх пiвтора десятка лiт виписок i чисток, надзвичайно помiркованi люди. І вони ладнi радше тримати руку короля, анiж якогось бунтiвного хорунжого. Нехай навiть вiн генеральний хорунжий. До того ж, король Володислав не Сигiзмунд. Той своiми езуiтськими поглядами був неприйнятний для православноi козацькоi шляхти. І сама та шляхта значною мiрою ополячилась. Тобi вiдомо, що тепер бiльш нiж третина нашоi вiйськовоi старшини сповiдае або католицьку, або унiатську вiру? – Не знав… – вражено промимрив Іван. – Тепер знаеш. Так, я теж помiркований. Але не тому, що згiдно з Омельковими словами тримаюся за нажите добро. За нього я взагалi не переймаюсь. Скiльки менi потрiбно? Якщо дасть Бог милiсть, подаруе ще десяток лiт, за те подякую. Усе, що маю, ваше – твое i Настусi. Бiльше дбаю аби зберегти у своiх людях вiру в те, чим живий козак споконвiку. А вiн живий волею, вiдчуттям незалежностi вiд iнших людей, покори Боговi единому. Тож коли захлинеться у кровi справа Павлюка, повинен залишитися хтось, хто втримае вiд руiни рештки патрiотiв, хто прийме на своi плечi труд зберегти кiстяк козацького вiйська, вiзьметься пiдготувати все можливе для привiдця, який прийде пiзнiше i зможе повести людей. І коли я кажу: людей, я маю на увазi не сполячену верхiвку реестрового вiйська, не дук, перетворених на лихварiв, мiрошникiв i ще казна на кого, тiльки не на козакiв. Тому що е набагато бiльша сила. – Що це за сила? – А ти не здогадуешся? – Запорожцi! – Запорожцi… Нiхто не применшуе лицарськоi слави низовикiв. Але не вони та сила, яка здатна переламати хребет Польщi. Вона набагато бiльша, як бiльша морська хвиля за брижi на рiчковому плесi. Це сотнi тисяч людей, що змушенi гнути спину на лядського пана в полi, на руднi, в цеху або млинi. Тобто звичайне поспiльство. Ти здивований? – Я лише не можу осягнути твоеi думки. Поспiльство не може рiвнятись по силi запорiзькому лицарству! Федiр Богун iз сумною посмiшкою помахав головою. – Мало ти ще знаеш про народ Украiни. Але не буду зараз доводити щось тобi, скажу лишень, що поспiльство – едина сила, яка здатна протистояти коронному вiйську. А вiд нас потрiбно буде дати iм зброю до рук i навчити добиватися нею перемог. Вiн встав з-за столу i пройшовся по кiмнатi. Задумливо подивився на сина, який сидiв, похиливши голову. – Так, я не пiдтримаю Павлюка i не надам жодноi допомоги його вiйську. Менi вiдомо, що думають про мене i таких, як я, на Низу, але тепер ти знаеш мотиви, якi керують особисто мною. Ти мiй син, Іване, i для мене важливо, щоб ти не причисляв свого батька до тих, хто стоiть опорою Василя Томиленка i польськоi влади. Але всiм цього не поясниш. Тож нехай думають все, що iм буде завгодно. – Дивна твоя мова, батьку. По-твоему, серед реестровоi старшини е якась змова, й ви очiкуете невiдомого месiю, хто мае, немов за допомогою чарiвноi палички, добитися того, чого не змогли домогтися нi Косинський, нi Наливайко, нi Трясило… Я вiрно зрозумiв? – Нi, – старший Богун невесело посмiхнувся. – На жаль, ти чув лише думку однiеi людини, тобто мою. Але я вiрю в це. Хочу, щоб повiрив i ти. Не може наша багатостраждальна земля не заслуговувати в Бога на вождя, який би вивiв ii з лядськоi неволi. А тепер дай менi вiдповiдь на таке запитання: ти пiдеш за Павлюком? – Так! – Іван вимовив це слово з таким запалом i внутрiшньою впевненiстю, що старому стало зрозумiлим – вiдповiдь сина була готовою ще до початку iхньоi розмови. У мовчанцi, яка запанувала пiсля Івановоi вiдповiдi, було чутно розмови робiтникiв за вiкном, дзижчання мухи до вiконного скла, стукiт сокири i брязкiт кiнськоi збруi. Федiр Богун, похитавши головою, пройшовся кiмнатою, пригладив вуса i знову присiв у фотель. – Що ж, – по хвилинi роздумiв вимовив вiн. – Це твое рiшення i ти його прийняв. Прийми ж i мое батькiвське благословення на цю важку i криваву справу… Я буду молитися за ваш успiх, успiх, у який не вiрю. Так ось, сину. Другоi вiдповiдi я вiд тебе i не очiкував, отже, все, що говорив тобi тут, було лише виправданням власноi бездiяльностi… Я радий за тебе Іване. Ти стаеш тим, ким я тебе хотiв бачити завжди. Пам'ятаеш бiй, пiд час якого ти рятував пораненого Омелька? – Звичайно. – А зовсiм малий ще був. Найбiльше я був вражений словами, почутими вiд тебе того вечора. Вустами восьмирiчного хлоп'яти промовляла iстина. І час показав – ти виявився мудрiшим за мене, коли я покладався на закон, вимагаючи захисту своiх потоптаних прав. Так вийшло. Трохи помовчали. Федiр Богун несподiвано вирiшив перейти на iншу тему розмови: – Настуся наша вже зовсiм виросла, скоро й замiж вiддавати. Свати були в мене… Вона так на матiр покiйну схожа. Красуня. Ти вже говорив з нею? – Нi, якось не встиг. – Дарма. Коли ти вiд'iздив на Сiч, вона зовсiм дитям була. – Так. Я ii одразу i не впiзнав. – А вона про тебе часто розпитувала. Де Івась, коли повернеться… Коли ви маете виiздити? – Назавтра малисьмо. – Назавтра. Не встиг приiхати i назад. Упiзнаю себе в минулi роки. Поговори iз сестрою. І до матерi на могилу сходи. – Я саме сьогоднi збирався. – Добре. Федiр Богун пiднявся, даючи зрозумiти, що розмову закiнчено. Іван теж звiвся з лави. Вiдкашлявшись, ступив до дверей. – Іване, – почув за спиною. Повернувшись, подивився на батька. – Що, батьку? – Іване, пообiцяй менi, що коли ти закiнчиш справу, на яку зiбрався, то повернешся. – Повернусь. – Ти повернешся, щоб прийняти з моiх рук хоругву Вороновицькоi сотнi, i будеш служити так, як служив я все свое життя. Така моя батькiвська воля i я хотiв би, щоб ти прийняв ii без сперечань та вагань. Пообiцяй менi. Іван мовчав. Те, що сказав батько, для нього було несподiваним. За роки, проведенi на Сiчi, вiн настiльки звик ототожнювати себе з Низовим вiйськом, що пропозицiя зайняти батькове мiсце у Вороновицькiй сотнi стала для нього цiлковитою несподiванкою. – Чому ти мовчиш? Іван струснув головою. – Обiцяю. Твое бажання для мене закон, тому я виконаю його, якщо буде Божа воля на те, щоб повернутись живим. – Що ж, iди з Богом… Іван вийшов на подвiр'я. У задумi почав накладати люльку, знаходячись пiд впливом почутого. Все, що сказав батько про Павлюка, повстання i невiдомого спасителя козацькоi нацii, було надто великою новиною для Івана, тож тепер йому був потрiбний час, щоб осмислити сказане. І десь в глибинi душi Богун розумiв – саме такий погляд на подii мав i вiн сам. Хiба що бiльше вiрив у Павлюка. Хiба що бiльше ненавидiв пихатих польських панiв… Що ж, вiн докладе всiх можливих зусиль, аби справа, яка почала зароджуватись на Микитиному Розi минулоi осенi, увiнчалась успiхом. Якщо ж нi, вiн виконае те, що пообiцяв. І саме тiеi митi Богун вiдчув невiдворотнiсть тих змiн, якi мало принести йому майбуття. Лiтнього погожого дня 1637 року доля майбутнього полковника Богуна пiдхопила його, кидаючи назустрiч кривавим битвам, що мали круто змiнити хiд iсторii на теренах багатостраждальноi Украiни. Назустрiч реву гармат, який перекроiть мапу Речi Посполитоi, назустрiч славi i пам'ятi у вiках. Палало спекотне, iз запахом близькоi грози, лiто. VI Загримiло на Украiнi, та не тим громом, що несуть блискавицi з вкритого хмарами грозового неба. Запахло грозою, та не тою, що напувае щедрим дощем у травнi луки та ниви, стомленi квiтневими суховiями. Цього разу чорна хмара сунула з пониззя Днiпра i мала вигляд добре озброеного багатотисячного козацького вiйська з вiсьмома гарматами i чималеньким обозом. Безкiнечною вервечкою крiзь простори Дикого Поля розтягайсь маршовi колони вкритого лiсом списiв пiшого вiйська, рипiли обабiч них кiлька тисяч важких возiв, якi тягай десять тисяч пiдйомних коней,[56 - Пiдйомнi конi – тварини, якi, на вiдмiну вiд вивчених бойових коней, використовувались лише для працi в обозi.] мулiв i волiв. Розрiзали кiнськими грудьми море степовоi тирси швидкi комоннi чати й дозори попереду, позаду i обабiч вiйська. А ще далi попереду, на кiлька тижнiв випереджуючи рух повсталих полкiв, уже пiшли чутки про наближення розгнiваних польським урядом козакiв. Про спроби Павлюка знестись з кримським ханом, шукаючи в султанського васала пiдмоги в майбутнiй вiйнi з Польщею. Про безжальнi слова, якi кинув бунтiвний генеральний хорунжий, довiдавшись про усунення мiсяць тому вiд гетьманства Василя Томиленка i обрання на його мiсце переяславського полковника Сави Кононовича: – Що ж, Кононович… Я думаю, що у Переяславi мають знати, якщо я не отримаю Савку хоч цiлого, хоч частинами з iх згоди, мене не зупинять нi переяславськi мури, нi плач iхнiх дiтей, анi шаблi iхнього полку! І про настроi частини реестрових (найбiднiших, звичайно), якi були готовi приеднатись до Павлюка в прикордонних полках, таких, як Уманський, Чигиринський, Черкаський i Нiжинський. За пiдрахунками канцелярii коронного гетьмана Речi Посполитоi, це могло поповнити вiйсько бунтiвникiв ще на пiвтори тисячi добре озброених комонних козакiв. Усе ж у Польщi поки не надавали особливого значення виступу козакiв. Ну що могло бути небезпечного у виступi голоти серед пустелi, за тисячу миль вiд Варшави, Кракова, Люблiна та Вроцлава? Крiм того, Украiна завжди була проблемною частиною Польсько-Литовськоi держави. Тиха панiка пройшла тiльки серед магнатiв, переважна бiльшiсть маеткiв котрих знаходилась на землях цiеi самоi Украiни. Багатющоi, але тричi проклятоi землi, яку сотнями рокiв роздирали татари, турки або й самi украiнцi, котрi, здавалося, не могли жити, не проливаючи братерськоi кровi. Але й ця панiка швидко минула. Коронне вiйсько на чолi з обома гетьманами – великим коронним Станiславом Конецпольським i коронним польним Миколаем Потоцьким – було цiлком готове виступити назустрiч бунтiвникам. Роти i хоругви стягувались до Корсуня, посилювались гарнiзони мiст вiд Канева до Брацлава, по селах i мiстечках пройшли збори стацiй на утримання жовнiрiв. Усе йшло за давнiм, напрацьованим ще починаючи з повстання Кшиштофа Косинського у дев'яностих роках XVI сторiччя, планом. Щоправда, полякiв насторожувала кiлькiсть повстанцiв – бiльш нiж будь-коли ранiше. За европейськими мiрками у Павлюка була величезна армiя. Але не для Речi Посполитоi з ii нездоланною кiннотою i лицарством! Як би там не було, але Павлюк уже на початку вересня стояв кошем поблизу Крилова, остаточно впорядковуючи вiйсько, запасаючись мушкетним та артилерiйським порохом, свинцем та провiантом. Одночасно вiн не забував робити ставки в полiтичнiй грi. І цi ставки були первiсно безпрограшними. Отримавши в двадцятих числах вересня листа – вiдповiдь на свiй ультиматум до переяславськоi старшини, Павлюк вiдрядив до Переяслава чату з п'яти сотень комонних козакiв. А ще через кiлька днiв до коша привезли скутого по руках i ногах Саву Кононовича. Як i очiкувалось, переяславцi не стали чинити опiр Павлюку, обравши за краще пiдтримати його починання. Кононович, який надто вже вiдверто цiлував руку польському пановi, не мав на кого сподiватись, як серед своiх колишнiх пiдлеглих, так i серед запорожцiв. Сiчове лицарство одностайно стало за смертну кару гетьману, поставивши Павлюка перед вибором – пролити кров польського ставленика i тим самим зробити символiчний виклик на бiй, чи далi перемiщувати вiйсько пiвднем Украiни, не наважуючись до часу почати вiйну. Вiн вибрав перше. Туманного ранку восьмого жовтня 1637 року козацького гетьмана Саву Кононовича, а з ним трьох значних бунчукових товаришiв, якi мали нещастя роздiлити долю свого гетьмана, було розстрiляно в полi, за сотню сажнiв вiд периметра козацького табору. Грiм мушкетного залпу розiрвав передсвiтанкову тишу, тiла старшини лягли у свiжовиритi могили, а вже одинадцятого жовтня козацька рада пiднесла гетьманськi клейноди Павлу Михновичу Буту. Новообраний гетьман почав дiяти негайно, i тринадцятого жовтня вийшов його унiверсал, звернений до «людей козацьких, лицарських, до мiщанства всякого роду, а також до поспiльства». «Мов круки над трупом, закружляли над нашою багатостраждальною землею католицькi та жидiвськi антихристи, – писав вiн з надiею, що послання його знайде вiдгуку серцях широких народних мас. – Чекають, доки сконаемо, даючи можливiсть наiстись донесхочу тiла нашого, яке вже й так кровоточить вiд iхнiх отруйних пащек. Але повиннi ми встати i постояти за себе, за землю Руську, за вiру нашу чесну грецьку. Видерти з рук неприятеля народу християнського той батiг, яким нас поганяе, в надii на нашому горбу в'iхати до Едемського саду. Є-бо ми нацiею сильною, нацiею мужньою i до вiйськовоi справи добре навченою ще вiд дiда-прадiда. Чи це не ми боронили польських панiв вiд навали Блискучоi Порти, чи не ми зупиняли стотисячнi татарськi орди своiми грудьми, щоб iм там, за нашими спинами, жилось спокiйно та безпечно? І одвiчно малисьмо лише кару люту за службу вiрну. Тож давайте пiднiмемо своi мечi, вiдстоюючи свое право жити на землi своiй, живитися плодами ii i не вiдчувати на шиi чобiт чужинця…» І десятки швидких коней понесли своiх вершникiв по мiстах i мiстечках, селах i хуторах, доносити слово гетьмана до народу. Читали унiверсал на майданах, ярмарках, у корчмах та хатах… але бачили гетьманськi посланцi лише глуху стiну нерозумiння. Усе, що мало приеднатись до гетьмана, вже стояло разом з ним табором бiля Крилова. Слова Федора Богуна починали справджуватись. * * * Кiнь сторожко захропiв i сахнувся вбiк, вiдчуваючи своiм звiрячим iнстинктом незрозумiлий рух у темрявi. Немов у вiдповiдь, поряд тихо зашелестiли чагарники. – Но! – натягнув повiд Богун. – Не полошись, Цигане. – Що там? – долинув спереду приглушений голос Нечая. – Та нiчого, вовк, мабуть. – А ну цить! – зашепотiв поряд голос Омелька. – Пiвночi тут ошиваемося, а ви хочете все пустити псу пiд хвiст! У цiлковитiй тишi проiхали ще хвилин двадцять. Нарештi Омелько подав знак зупинитися. Швидко спiшившись, вiн вiддав коня молодику, i той одразу ж зник у темрявi, потягши за собою гнiдого. – Далi мусимо ноги бити, – прошепотiв Омелько до козакiв. Невеличкий загiн, у якому, окрiм Івана, Нечая i Обдертого, перебував ще молодий тимошiвець, охрещений козаками за властивiсть надто багато розмовляти Базiкою, спiшився. За хвилину i решту коней прийняли молодики, що iх саме задля такоi цiлi було взято з собою. – Хiба то правда вовк? – зашепотiв на вухо Івану Базiка. – От би впiймати! Добрi б iз нього на зиму чоботи справив би. Я он якогось року купив на ярмарку в Чигиринi, такi, то два роки бiди не знав. Який би там мороз не був, а менi хоч би що. iй-бо не брешу! – Та вiрю я! – нетерпляче вiдмахнувся Іван. Омелько в темрявi крикнув пугачем, даючи знак наблизитись. – Так. Поки сидимо тут, – мовив вiн пошепки за хвилину. – Ти, Нечаю, давай повзи до возiв, роздивишся. Нам обов'язково з цього боку потрiбно в табiр попасти, так що не квапся. Щоб менi вислухав, хто як i в якому возi хропе. – Добре, – недбало кинув Данило i за мить вже зник у чагарниках, котрi тяглися мало не до самого окопу. Там застигли виставленi у три ряди вози периметра. – Цей вивiдае, – Савка полiз у шапку за кресалом, притримуючи зубами чубук люльки-буруньки. – І що це ти там вимацуеш? – одразу ж почув запитання Омелька. – Та вже нiчого… – Обдертий зiтхнув i сховав люльку до кишенi шароварiв. – Отамане, ми тут забавляемося, наче малi дiти! – Чому? – Ти й сам знаеш. Дiти в пiжмурки граються, а козаку пристало ворога бити… Ну хто це надумав у свiй табiр, неначе чужинцi, пролазити?! – Сам Павлюк i придумав. – Та знаю я… Знову запанувала мовчанка, пiд час якоi з табору нiчний вiтерець доносив млявi голоси вартових: «Пильну-у-уй!». І знову тиша. Лиш десь хрумкотить сiном худоба та лунае могутнiй храп. Скориставшись очiкуванням пластуна, Омелько швидко вилiз на невисокого грабка, що рiс поруч. Причаiвшись на вiтах, почав ретельно вивчати темне громаддя недалекого табору. Якусь окрему рiч було годi й розрiзнити, але Омелько знав – за сорок п'ять крокiв вiд окопу проходить ще одне, внутрiшне коло возiв, виставлених навкруг гетьманського шатра, i саме туди дивився тепер курiнний. Там, у примарному свiтлi кiлькох смолоскипiв i багаття, нiч не була владна над людьми. Вони ходили, розмовляли, пiдкидали в багаття оберемки хмизу й тривожно вглядалися в темряву. І саме з того напряму, де примарами засiли тимошiвцi, тобто з заднього боку шатра, проходила неширока стрiчка тiнi, якою можливо було доповзти до нього непомiченим, оминувши десяток дебелих сердюкiв з особливоi сотнi пана Славинського. Тиша. Омелько не тiшив себе надiею на те, що гетьманська варта спить, але жодного руху поза межами освiтленого кола не помiтив. Вiн тихо зiскочив i лiг поряд iз Савкою. – Не журись, Савко, якщо все до пуття зробимо, буде тобi з чим пана Славинського поздоровити. – І на бiса вiн менi? – А паршивий вiн все ж таки чоловiк! – зашепотiв Базiка. – Я ось учора до Крилова подався. Ну, знаете, тютюнцю хотiв купити, та так, сього-того. А як повертався вже, перестрiвае. Славинський! Сам особисто! Та куди ходив, за чим ходив. Дивно! Я йому, мовляв, чого тобi, мостивий пане, потрiбно? А вiн як оскаженiе, мамцю! Я тебе, лотра, мовить, на колоду пiдвiшу, тодi взнаеш, чого менi потрiбно! Отакоi, вже й тютюнцю купити не можна! І як вiн за всiма дивитися встигае? – Дасть Бог, цiеi ночi не встигне, – посмiхнувся в темрявi Богун. Скоро тихе шарудiння сповiстило про повернення Нечая. Коли вiн опинився поруч з братчиками, кiлька хвилин вiдсапувався. Потiм зняв шапку i витер хусточкою спiтнiле чоло. – Важкувато, але можливо, – видихнув вiн. – Хоч i не сплять, чорт iх забирай! – Не дивно, вони ж на нас чекають, – вiдповiв Омелько. – Он там, трохи лiворуч вiд купи верболозу, бачите? – вказав Нечай в темряву, – там нiби нiкого. І з боку табору дiжки стоять. Багато. Спробуемо вiд тих дiжок праворуч пройти. Тiльки уважно, там, здаеться, мотуз сигнальний, аби не зачепити часом. – Добре. Пiшли, браття, – змахнув рукою Омелько i першим попластував у темряву за напрямком, що його вказав Нечай. Козаки зачекали кiлька секунд i по одному попрямували за курiнним – спочатку Нечай, за ним Базiка, потiм Богун i Обдертий. Немов ящiрки, простували запорожцi промiж пожовклим пiдлiском, стискаючи в руках короткi, але замашнi кийки. Такою ж зброею було озброено i гетьманську охорону, яка ось уже четверту нiч очiкувала нападу, тож посилила пильнiсть майже вдвiчi порiвняно зi звичайним несенням служби. Не дивлячись на те, що до свiтанку залишилося не бiльше години, вартовi почували себе бадьоро, перегукуючись один з одним, щоб подолати звичайну для людини передсвiтанкову сонливiсть… Усе розпочалося пiд час наради в гетьмана, на якiй пихатий Славинський заявив, що його козаки заткнуть за пояс будь-кого iз запорожцiв, – люди цi, мовляв, недисциплiнованi, полюбляють пиячити i вiдлежувати боки, замiсть того щоб вiдточувати в навчаннi вiйськове мистецтво. – А щодо виконання наказiв старшини, тут взагалi немае про що толкувати! – i Славинський багатозначно подивився на Омелька. Але Деривухо був не з тих людей, кого можливо було такими натяками вивести з рiвноваги. – А якщо я, вашмость, доведу помилковiсть твоiх слiв, на дiлi показавши, як у нас вiдгострено вiйськове мистецтво i як ми виконуемо накази своеi старшини? – Омелько зробив виразний наголос на словi «своеi». – І як ви збираетеся це продемонструвати? – скривив губи Славинський. – Хоча би тим, що доведу разом зi своiми козаками: ви вкрай погано охороняете його ясновельможнiсть вiд нападу з-за меж табору. Славинський розреготався: – Ви надто багато на себе берете, пане курiнний! – Побачимо, – спокiйно вiдповiв Омелько. Тут до суперечки втрутився Павлюк: – Ти ставиш себе в гiршi умови, Омельку, попередивши його про своi намiри. Адже кого попереджено, того озброено. – Не хвилюйтеся, ваша ясновельможнiсть, я знаю, на що йду. Дозвольте лишень провести такий турнiр, i ви впевнитесь – козаки Тимошiвського куреня вартi набагато бiльшого, анiж про них думае пан сотник. Павлюк роздумував недовго: – Я думаю, така справа пiде на користь твоiм сердюкам, Федоре, i твоiм запорожцям, Омельку. А вiд себе додам гаман золотих тому, хто зможе довести, що його люди кращi. На пiдготовку було надано тиждень, протягом якого Омелько мiг атакувати гетьманську охорону в будь-який час… І ось вони зовсiм поряд. – Перший! – чуе Омелько крик попереду i трохи лiворуч, крокiв за п'ятдесят. – Пильнуй! – лунае у вiдповiдь з темряви якраз навпроти принишклих запорожцiв. – Другий! – чуеться знову. – Пильнуй! – знову лунае у вiдповiдь, тепер трохи далi. – Третiй! – Пильнуй! – Четвертий!.. Тепер Омелько просувався зовсiм повiльно, майже зупинився, схожий для стороннiх поглядiв на темний кущ завдяки гiлкам, приладженим до одягу задля маскування. Позаду нього наiжачилися гiллям ще чотири темних купини. Повiльно, дуже повiльно наближалися вони до першоi лiнii возiв… Хвилин через сорок козаки, здолавши не бiльше двадцяти сажнiв вiдстанi, були в таборi. Без поспiху просунулися поблизу порожнiх дiжок, про якi iм говорив Данило i почали витягуватися вузькою смужкою тiнi, що пролягла вiд гетьманського намету. Одного разу Богуновi на руку мало не став один з вартових, пройшовши зовсiм поряд. Ще раз неподалiк загавкав крiзь сон сторожовий собака, але, нiчого не пiдозрюючи, скоро затих. Шатро гетьмана було зовсiм поруч, i схоже, що вiдчайдушний задум курiнного вдавався – ось-ось вони обведуть круг пальця Славинського з його одвiчно настороженими i пiдозрiлими до всiх сердюками. Раптом зовсiм поряд iз собою Богун виразно почув голос Славинського: – Не спати, пся крев, нiкому не спати! Щоб менi тут навiть миша не прослизнула, муха не пролетiла!.. Яровий! – Тут, вашмосць! – почувся неподалiк хрипкий голос. – Чому так темно тут? Пiдсвiтити швидко. Щоб через десять крокiв вогонь палав! Чи тобi, неробо, хмизу не вистачае?! – Одну хвилину! Затупали, вiддалюючись, важкi кроки. Богун лежав нерухомо, очiкуючи на сигнал, що його мав подати курiнний. На випадок, коли б iх викрили на пiдступах до гетьманського намету, було домовлено дiяти напролом – спершу Базiка, який йшов замикаючим, мав кинутися навтiки, привертаючи до себе якнайбiльше уваги, потiм сам Богун разом iз Савкою приймали б нерiвний бiй, а в цю мить Омелько з Данилом за будь-яку цiну проривалися б до шатра. Ще напередоднi, коли курiнний вiдiбрав його в числi iнших для перевiрки на мiцнiсть гетьманськоi сторожi, Іван сприймав все як жартiвливу прогулянку. Однак тепер, лежачи всього в кiлькох кроках вiд злого спросоння Славинського i десятка не менш злих вартових, вiн вiдчув себе так, немов знаходився серед ворожого стану, а в руках мав не кленовий цурпалок, а гострий нiж. Передбойове напруження застукотiло в скронях, приносячи з собою яснiсть думок i войовничий запал. Темна тiнь Славинського вiддалилась, i Богун почав просуватись далi, трохи позаду вiдчуваючи присутнiсть Савки Обдертого – жодним звуком той себе не виявив, але Іван знав, що вiн там. Напруження зростало. Через кiлька хвилин, коли до намету залишалось всього два десятки крокiв i лiнiя возiв, виставлена дишлами назовнi, почулись кроки кiлькох людей – охоронцi, виконуючи наказ Славинського, повертались iз в'язанками хмизу. Ще хвилина, i витоптана трава, серед якоi принишкли пластуни, з'явиться з темряви в яскравому свiтлi, i iх буде викрито. «Чому ж Омелько не подае гасла?» – забилась думка в розгаряченому мозку Богуна. Та вже за мить усе змiнилось. Крик пугача, який мав слугувати тим самим гаслом, так i не знадобився. Один iз сердюкiв, iз завзяттям поспiшаючи виконати наказ, зi всього маху налетiв на довгов'язого Базiку, який витягнувся в травi на цiлий сажень. – Ох йо… – глухо вигукнув сердюк i голосно гепнувся до землi. Решту його фрази, яка все одно не вiдрiзнялась лiтературним смаком, заглушив трiск хмизу, що його сердюк тримав перед собою. Базiка швидко здiйнявся на ноги. – До лiсу! До лiсу, братчики! Викрили нас! – заверещав вiн i чимдуж кинувся до возiв край табору. Кiлька секунд чувся трiск i гупання нiг погонi, яка кинулася вслiд за втiкачем. У темрявi хтось вилаявся, десь бахнув пострiл, i швидко почали наближуватись кiлька вогняних плям – це бiгли вiд намету охоронцi зi смолоскипами. Незабаром вiд возiв почувся крик i глухi удари – очевидно, товкли Базiку. – Ну, Іване, наша черга, – вигукнув Савка i кинувся навперейми вогню смолоскипа. Іван одним зусиллям кинув сильне треноване тiло назустрiч другому охоронцю i за мить збив його сильним ударом ноги. Пiдхопив смолоскип i чимдуж жбурнув його подалi вiд себе. Вiдшукав у темрявi Савку. Обдертий теж встиг розправитись зi своiм супротивником i похапцем притушував його смолоскип. До них вже бiгли кiлька озброених киями сердюкiв. – Ну що, Богуне, давай-но спина до спини та порiвняймо панам-браттям пики! – оскалився Обдертий. Іван одразу ж став, прикриваючи спину товариша, i пiдняв перед собою двома руками кия. – Тут ми, тут! Ану, пiдходь – на всiх вистачить, – весело вигукнув вiн. І почалось. Удари посипались зусiбiч так раптово, що Іван ледь встигав iх вiдбивати, дiючи кийком на манер меча-еспадрона.[57 - Еспадрон – важкий дворучний меч.] Хвацько збивав удари, вивертався й контратакував, час вiд часу все ж пропускаючи досить вiдчутнi стусани – нападникiв усе бiльшало. Плечем вiдчував плече Савки. Обдертий ревiв, мов ведмiдь, i з-пiд його кия раз по разу вилiтали нападники, одразу ж затихаючи пiд ногами в спiльникiв. – Ну ж бо, Іване, бий iх, колоти! – кричав Савка. – Давай, пiдходь, – скалився Богун. Але хоч як вправно не вiдбивалися друзi, положення все гiршало, а за хвилину коло навкруг них почало стискатись. Не маючи перед очима смертельно-гострого леза, вартовi лiзли пiд удари киiв, мов бик на червону хустину. Скоро Іван почув, як дужi руки вхопили його iграшкову зброю, вчепились в одяг, обвили ноги. – Долають, таку iх через так! – щосили гаркнув вiн i рвонувся, вiдпускаючи кия. Ще кiлька разiв встиг змахнути важкими кулаками i, мов пiдкошений, упав пiд градом ударiв. Устиг ще вiдчути, як струменить по обличчю з розбитого носа кров, почув, як оскаженiло харчить поряд Савка, перекочуючись по землi пiд цiлою купою тiл, i почав втрачати пам'ять. Останнiм, що почув, був чiткий голос, котрий належав комусь з генеральних старшин: – Досить! Спинiться, пани-браття, досить! Через якийсь час бiйка припинилась. Важко, мов увi снi, Богун сiв i подивився довкола. Навкруги палали смолоскипи. Кiлька хвилин тому зовсiм пуста i темна галявина була повна козакiв i залита свiтлом. Поряд з Іваном сидiв Савка. Глипав на нього очима, якi швидко запливали сизими гулями. З брови i носа Обдертого текла кров, розiрваний кожух, облiплений землею i залишками маскування, виглядав досить кумедно. – Пройшли? – хрипким голосом запитав вiн у Івана. – Не знаю, – знизав плечима Богун. – Але ж i натовкли макiтру! Всерединi немов бджолиний рiй гуде… – Савка обхопив голову руками. – А ти такий гарний, Богуне! – На себе подивися, – Іван зробив спробу пiднятися на ноги. Це видалося зовсiм непростим завданням. Нарештi встав, похитуючись, немов п'яний, i обвiв поглядом навколишнiх. Першим, що побачив, був повний ненавистi погляд Славинського. Сотник стояв крокiв за п'ять вiд мiсця минулоi бiйки, широко розставивши ноги, з закладеними за спину руками, i з-пiд лоба поглядав на Івана. Богун мовчки витримав погляд. – Знову ви… – люто видихнув Славинський. – Надто часто ви стали зустрiчатися на моiй стежцi, лотри, надто часто! – А ви, мостивий пане, краще службу свою служiть, тодi й дорогу вам нiхто перейти не схоче, – спокiйно вiдповiв Богун, дивлячись у виряченi очi Славинського. – Що?! – змiею зашипiв сотник. Груди його, затягнутi кармазином жупана, запрацювали, немов ковальськi мiхи. – Та як ти смiеш, щеня нерозумне, так розмовляти зi мною?! У кайдани захотiв?! – Не шипи, гадюко, не боюся! – Іван раптом вiдчув у грудях спопеляючий гнiв на сотника. – Раз уже спробував! Трапишся ти менi ще, примiряемося чесною зброею, а не твоiм лядським уставом! За спиною у Славинського Іван помiтив Павлюка, який швидко наближався до них у супроводi Омелька i Нечая. Не дивлячись на нiчний час, гетьман мав на собi, окрiм каптана з вiдкинутими за спину рукавами, шаровар i сап'янових чобiт, оздоблену золотою чеканкою кiрасу i прикрашений павичевим пером мiдний шолом. При боцi притримував шаблю, а за шовковим очкуром його стирчала срiбна гетьманська булава. Нечай, що тримався трохи позаду гетьмана, широко посмiхався i пiдморгував Івановi. Тепер Богун, переконався остаточно: синцi, отриманi пiд час бiйки з сторожею не були марними – Омелько з Данилом погостювали-таки в гетьманському наметi. – Доброi ночi, молодцi! – весело загудiв, звертаючись до Івана i Савки, Павлюк. – Дiсталося вам по-справжньому, дарма що вiйна була iграшковою. – Та то пусте, ваша ясновельможнiсть, – прошамкав губами, якi розпухли i стали схожi на ковбаси, Савка. – Чим ото бiля вогню спати, немае кращоi забави для запорожця, анiж кiстки козацькi розiм'яти, вiйськовою потребою потiшити. Воно i для дiла потрiбнiше. – Бачу вже, як ви кiстки розминаете! – Павлюк вказав на кiлькох сердюкiв, яким найбiльше дiсталося в сутичцi, i вони з допомогою iнших рушили до шпиталю. – Декому тi кiстки тепер зрощувати потрiбно. – Не вмiе рука козацька впiвсили бити, пане гетьмане, що тут зробиш… Але й вони нам добряче привiтання дали! – розвiв руками Обдертий. – Не виправдовуйся, козаче. Переможцiв не судять, – Павлюк повернувся до Омелька. – А що, пане курiнний, будемо дбати, як би нам молодцiв нагородити! – У руцi гетьмана дзенькнув оксамитовий мiшечок iз золотими. – Мое слово в силi, тримайте. Омелько з поклоном прийняв гаман, поштиво мовивши: – Воля ваша… – Ет, розбишаки! – пригладив вуса Павлюк, посмiхаючись самими очима. – Доброi ночi, пане гетьмане, приймай до товариства! Чуеш, Славинський? – Так, ваша ясновельможнiсть! – стрiпнувся той. – Добре, що чуеш. Менi здавалося, що з моiми гостями спочатку ти маеш розмовляти. Але якщо вже так усе склалося, можу i я тебе з ними познайомити. – Знайомi вже, – глухо, немов у бочку, вимовив Славинський, люто зиркнувши очима. – Ну раз так, тодi ти ще вiд себе козакiв нагородиш. По десять червоних на молодця i по кухлю оковитоi, щоб синцi швидко сходили. Так, молодцi? Савка з Іваном, до яких вже встигли приеднатися Нечай i Деривухо, стояли навпроти гетьмана виструнчившись, коли почули такi слова. Ще мить мовчали, поглядаючи на Базiку, який повiльно кульгав до них, i раптом, не змовляючись, здiйняли такий регiт, що в гайку за табором перелякано затрiпотiли крила численного птаства. Хвилина йшла за хвилиною, а вони реготали, тримаючись за животи i один за одного. Інколи болiсно стогнали через смiх, але спинитися не могли, доки гетьман розгублено не поглянув на Омелька: – Я сказав щось смiшне? – Навiть бiльше, нiж тобi здаеться, батьку! – вигукнув Омелько i, не маючи при собi шаблi, щоб вiддати салют, викинув вгору стиснуту в кулак правицю i щосили гаркнув: – Слава козацькому батьковi! – Слава! – вiдповiли йому тимошiвцi гучними голосами. – Слава! – почулося з темряви, яка поступово почала втрачати чорноту, перетворюючись на досвiтковi сутiнки. – Слава! – ревiв за мить мало не весь двадцятитисячний табiр, який щойно почав прокидатися. А на сходi вже почало жеврiти вогнем. Звiдти простував новий день. Надходив, не дивлячись на грубезну ковдру сталевих хмар, якi вкрили небо, марно силкуючись зупинити його прихiд. Кидав скупi променi на велетенський обоз з тисячами возiв, табунами коней, чередами корiв i отарами овець. З гарматами, пороховими дiжками i лiсом списiв над козацькими сотнями. З червоним морем жупанiв i червоноверхих козацьких шапок, бiлоснiжною парусиною наметiв i рiзнобарвними птахами знамен, хоругв i штандартiв. З блиском мушкетних стволiв, шабельних пiхов та дорогоi кiнськоi збруi. А серед цього моря дихав на повнi груди козацький гетьман Павло Бут. Саме тепер вiн як нiколи яскраво вiдчув усю мiць i вiдданiсть вiйська, зiбраного ним тут, на порослих очеретами берегах Днiпра, на кордонi Запорiзьких вольностей. Двадцять тисяч лицарiв очiкували наказу виступити на багатостраждальну землю Украiни, i цiеi митi вiн до болю в серцi зрозумiв, наскiльки близько вiн знаходиться вiд поставленоi колись перед собою мети, перебуваючи частиною страшноi сили козацького бунту. Сили, яка одвiчно спала, дозволяючи глумитися над собою iноземним панам i пiдпанкам, лише iнколи прокидаючись кривавою помстою. До цього часу вона вiдпочивала. Лiниво позирала на тих, хто оскаженiло топтав Украiнську нацiю, Украiнську землю, Украiнську мову. Ставала байдужним свiдком становлення новоi, полонiзованоi Украiни. Тiеi, де чужа вiра проповiдувана чужою, мовою повчала одягнених за чужоземною модою панiв, як душити все нацiональне i самобутне в душах рабiв, тобто тих, у кого перетворювали украiнцiв. Але та сила мала скоро прокинутися. Щоб застогнала вiд жаху земля, щоб здiйнявся меч помсти над головами чужинцiв, якi зазiхнули на державнiсть тисячолiтньоi нацii. Скоро вiн, Павло Буг, сидячи в сiдлi бойового коня, вкаже цим людям помахом булави на полки коронного вiйська i поведе iх до перемоги або смертi. Так, перемоги або смертi! Іншого не дано, надто довго козацтво споглядало поразки Кшиштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Трясила i Івана Сулими, щоб опустити зброю, до того як остання iскра життя покине iх у пеклi майбутнiх бойовищ. – Слава! – вкотре продираеться тисячоголосий крик крiзь думки гетьмана. Крик, схожий на грiзний голос буремного моря – адже це людське море кипить, готуючись залити жорстоким штормом простори Речi Посполитоi! І Павлюк вiдчувае, як по його спинi перебiгають мурашки. Зараз вiн був по-справжньому щасливим. Так, як може бути щасливим полководець, який бачить сильне, готове виконати кожний його наказ вiйсько. Вiн насолоджуеться власною могутнiстю i непереможнiстю, його очi палають вiд гордощiв. Вiн готовий до битви i не вiдчувае того, що до кривавоi розв'язки залишилися лiченi тижнi. Роздiл VI І Язики полум'я, якi палахкотiли в мармуровiй пащi камiна, сповнювали велику залу старостинського палацу в Корсунi теплом, заганяючи у темнi кутки вогкий холод похмурого осiннього вечора. За високими й вузькими рамами вiкон, що iх було зроблено в готичному стилi, за рiзнокольоровим склом вiтражiв, шелестiли краплини мiлкого дощу, перемiшаного з мокрим снiгом. Дощ почався ще вiд ранку i припинятись не збирався, тож тепер тепло вогнища i задрапованi червоним сукном стiни зали здавалися чимось на зразок ковчега, загубленого серед дощового безмежжя. Великий коронний гетьман Речi Посполитоi Станiслав Конецпольський зручно вмостився у крiслi, яке лакеi завбачливо присунули поближче до камiна, i маленькими ковтками пив пiдiгрiте з прянощами вино. Це був той самий сухорлявий шляхтич, якого бачив Іван Богун перед дверима ратушi в Барi, – на вигляд рокiв п'ятидесяти семи, з пiдголеною на скронях, сивою, але все ще густою чуприною, пишними, молодецьки пiдкрученими догори вусами i ретельно виголеним пiдборiддям. Уважнi зеленi очi дивилися поглядом людини, яка звикла до повноi покори собi оточуючих i добре розумiла власну значущiсть. Спостерiгаючи за грою помаранчевих язикiв полум'я, вiн недбало погравав келихом, якого було зроблено з чистого золота й iнкрустовано перлинами та слоновою кiсткою. Могло би здатися, що головнокомандувач коронного вiйська повнiстю вiддався спостереженню, якби не його м'який тихий голос, котрим промовляв неспiшнi, майже лiнивi слова: – За полум'ям можна спостерiгати досить довго. Дивна рiч, ця субстанцiя не е чимось матерiальним, як наприклад, камiнь стiн, або вино в кубку. ii неможливо вiдчути на дотик, але яка decus,[58 - Decus (лат.) – краса.] який tacite,[59 - Tacite (лат.) – спокiй.] яка dominium[60 - Dominium (лат.) – влада.] над уявою! Ви погодитесь зi мною, пане Потоцький? Миколай Потоцький, зодягнутий у пiдбитий вовчим хутром жовнiрський плащ, пiд яким була лише шовкова сорочка, оксамитовi бриджi i м'якi домашнi туфлi, сiв поряд у крiсло, котре малося точною копiею того, у якому вiдпочивав Конецпольський. Коронний польний гетьман був на вiсiм рокiв молодшим за свого патрона, мав досить об'емисте черево, пишнi рудi вуса i дещо менш пишну руду шевелюру. До них додавалися занадто велика любов до вина i приховане обурення з приводу, що не вiн, а саме «цей нездара» Конецпольський обiймае посаду верховного головнокомандувача вiйська Речi Посполитоi. Утiм, останне вiн вмiло приховував навiть вiд найближчих йому людей. – Ad infinitum,[61 - Ad infinitum (лат.) – до безкiнечностi.] – задумливо вiдповiв пан Миколай, роблячи ковток вина. – У полум'i лiрика i поезiя, магiя i пристрасть. Конецпольський посмiхнувся: – Пан настроений лiрично серед свинцевоi сiростi реалiй? Мушу признатися, що заздрю вашiй витримцi. Чи ваш фiлософський настрiй з'явився наслiдком успiшного подолання конфедерацii пiд час Рокитнянського кола? Потоцький знизав плечима: – Полум'я зiгрiвае погляд так, як цей старий венгржин нутрощi. Інколи з'являеться бажання утекти вiд реалiй дня, а вищеназванi двi речi не найгiршi задля такоi цiлi. А щодо наслiдкiв Рокитнянського кола… Знаете, за останнi днi я витратив стiльки сили та часу для впорядкування вiйська його королiвськоi милостi, що втома не дозволяе вiдчути насолоди вiд добре виконаноi роботи. Залишаеться лише здивування: як могли жовнiри збунтуватися саме тепер, коли хлопство в черговий раз пiдiймае голову? – Не розумiю, чому вас це дивуе, – Конецпольський вiдпив вина i кинув до рота тонкий рожевий шматочок копченого окосту, який, охайно нарiзаний, стояв перед ним на великому срiбному блюдi. – Адже вiйсько е дзеркалом суспiльства, таким дзеркалом, у якому всi негаразди вiдбиваються без гриму i перук. Сама лише гола правда. Скажiть, а хiба в сеймi ми бачимо менше безладдя? – Ну, все ж суперечки в сеймi i вiдкритий бунт у вiйську… iх навряд чи можливо порiвняти. – Та що ви кажете?! Ясновельможне панство плювати хотiло на Рiч Посполиту, так само як наше воiнство на вiйськовi накази! На ту саму Рiч Посполиту, котра е не що iнше, як шляхта, тобто те ж ясновельможне панство. З його iнтересами i проблемами. І цi iнтереси всупереч здоровому глузду часто-густо не спiвпадають з питаннями загальноi безпеки нашоi держави. Слiд радше дивуватися, що конфедерацiю все ж подолано, i жовнiри повернулися пiд команду своiх рейментарiв. Зараз маемо цiлком готове до бою вiйсько i все в такi смiхотворно короткi строки! Завдяки вашим зусиллям, мiй друже. Можу зi свого боку завiрити вас: нi я, нi його величнiсть Володислав, не забудемо послуги, зробленоi вами задля блага батькiвщини. – Дякую вам, – схилив голову Потоцький, i в очах його, не помiчений коронним гетьманом, на коротку мить зблиснув злий вогник. – Не принижуючи власних заслуг, повинен сказати, що гультяйство, яке зiбралося великими купами по всiй територii Украiни, подiяло на жовнiрiв ефективнiше наших з вами унiверсалiв. До того добавте чутки, що Павлюк уже вийшов iз Запорiжжя i прямуе на Поднiпрянщину. – О tempora, о mores![62 - О tempora, о mores! (лат.) – О часи, о звичаi!] – зiтхнув Конецпольський. – Інколи просто вiдмовляешся розумiти наших virtus[63 - Virtus (лат.) – вельможних.] панiв. Адже нi для кого не секрет, що Украiна е саме тою частиною Речi Посполитоi, де ми повиннi бути единими, як нiде в iншому мiсцi. Тут вам не спокiйнi воеводства польськi, тут вiйна. Безкiнечна вiйна. Вiйна за право вижити, або зникнути пiд ударами iсламського сходу. Вона загартувала русинiв, зробила з них велику вiйськову силу. І якщо ми покажемо цим схизматам хоча б дещицю з протирiч, якi виникають у нашому таборi, вони знахабнiють ще бiльше. Згадайте лишень, що цi лотри зробили з Кодацькою фортецею позаминулого року! А мсье Боплан запевняв мене, що цитадель неприступна. Неприступна! Вони зрiвняли ii з землею за кiлька днiв. Просто неймовiрно! На кiлька хвилин запанувала мовчанка, порушувана лише трiском вогню в камiнi i шелестом дощових крапель за вiкном. – Тепер цей Павлюк… – продовжив Конецпольський. – О! Не нагадуйте менi зайвий раз його iменi! – струснув головою Потоцький. – Пся крев! Серце закипае гнiвом, коли чую про нього. П'яти рокiв не пройшло з тих пiр, як вiн отримав з моiх рук хоругву вiйська Запорiзького… І так вiдплатити за милiсть?! Зрадник! Присягаюся – я здеру шкiру з його поганоi голови i натовчу ii половою. І це буде кращий вмiст, нiж вона мае зараз! Конецпольський мовчки вислухав схвильовану тираду, хмикнув i вказав лакею, що завмер поблизу дверей, на свiй порожнiй келих. Служник тiеi ж митi безшумною тiнню прослизнув поблизу Потоцького i схилив над кубком срiбний кунган з вином. Тягуча темно-червона рiдина тонкою цiвкою полилася до келиха. – Знаете, – мовив коронний гетьман, коли лакей закiнчив свою справу i застиг бiля дверей, подiбний до восковоi фiгури, – ви не зовсiм справедливi по вiдношенню до нього. – Прошу? – звiв брови Потоцький. – Я про Павлюка. Людина неординарна у своему родi. При всiй моiй повазi до шляхетного лицарства, мушу визнати – ми будемо мати з ним надзвичайно багато клопоту. Вiн достобiса добрий полководець i… – коронний гетьман на секунду змовк, поглядаючи на заперечливий жест Потоцького, – пан Миколай витягнув вперед руку з кубком i похитав головою. – Нi-нi, все ж вислухайте. Менi вiдомо, про що я веду мову. Так, вiн добрий органiзатор i талановитий полководець. Пригадайте недавню буджацьку кампанiю, яку вiн провiв, на мiй погляд, просто блискуче. І тепер ось… Нещодавно я мав листа вiд корсунського пiдстарости, де вiн сповiщае, що ребелiя до Запорiжжя йде пiшо i комонно, вдень i вночi, зачувши про те, що Павлюк дев'ятнадцятого листопада плануе вийти з Сiчi, маючи при собi армату. Нi, вiн, безперечно, вмiе повести за собою людей. – Бидло! – скривив губи Потоцький. – Пан мав на метi сказати «бидло». – Так, але це бидло зараз ним надзвичайно добре впорядковане. Повiрте, зробити таку справу пiд силу далеко не кожному… До речi, ви маете новi вiдомостi про iхнi пересування? Потоцький зiтхнув i допив до дна вино, одразу ж вказавши лакею на порожнiй кубок. Той миттево наповнив його по вiнця. – Добре вино… – немов виправдовуючись, кинув вiн. Вiд Конецпольського не заховалося почервонiле обличчя польного гетьмана i блиск у його очах. – Новин досить багато, навiть не знаю, з чого починати. – Я просив би вас розповiсти все, що вам вiдомо, так менi буде простiше зорiентуватися у всiх змiнах на театрi майбутнiх подiй. А потiм, якщо ваша ласка, ми спiльно вирiшимо, якi заходи i в якiй послiдовностi слiд провести, аби раз i назавжди викоренити гiдру хлопського свавiлля. Потоцький махнув головою на знак згоди. Бiля хвилини без цiкавостi розглядав гравюру, вивiшену над камiном, на якiй автор зобразив кориду на жовтому пiску арени, пiд променями спекотного сонця Іспанii. Задумливо прицмокував губами, збираючись з думками. Конецпольський мовчки мружив на нього очi i маленькими ковтками пив вино. – Ну, те, що Павлюк виступив догори по Днiпру, вам, безперечно, вiдомо, – нарештi почав доповiдь польний гетьман. – Dies nefastus[64 - Dies nefastus (лат.) – нещасливий день.] для Речi Посполитоi, не менi вам пояснювати, що обставини несприятливi задля того, щоб вести вiйну всерединi держави… З ним дев'ять тисяч випищикiв, запорожцiв та iншоi наволочi, яка не хоче визнавати свое положення пiд нашою мудрою владою. Мають вiсiм гармат. З тих, що захопили в Черкасах. І гармати досить великi, скажу я вам. Джерела, яким я звик довiряти, доповiдають: гарматного пороху i куль у них вдосталь. Добре озброенi також рушницями, шаблями та списами. Коротко кажучи, це найбiльш боездатна частина бунтiвникiв. Позавчора, тобто десятого грудня, я мав звiстку, що армата лотрiв пiдiйшла вже до Чигирина, а полки, якi йдуть за нею, бачили на околицях Млiева. Можу точно сказати, що з ними перебувае Павлюк. Цей непотрiб вважае себе козацьким гетьманом, тож мае за необхiдне знаходитися при арматi. Пiхотнi полки, я вважаю, мають пiдтягтися з дня на день, з огляду на бездорiжжя. З Чигирина вiн мае вирушити до Черкас, на з'еднання зi Скиданом. Цей банита скупчуе сили пiд Мошнами. – Великi сили? – звiв очi Конецпольський. – Близько трьох тисяч. Я думаю, що пiсля з'еднання вони планують вдарити на Бiлу Церкву. Павлюк знае про конфедерацiю коронних вiйськ, але про ii успiшне подолання йому невiдомо. – Яких вжито заходiв? – Мною нашим полкам вiддано наказ форсованим маршем просуватися до села Сахнiв Мiст i починати переправу через Рось. Таким маневром ми виходимо на територiю, пiдконтрольну бунтiвникам, прискорюемо рух своiх хоругв i не даемо Павлюку надалi концентрувати сили. А сил тих досить багато – окрiм Скидана, до Павлюка йде з Лiвобережжя полковник Кизим. Ще дев'ятого грудня вiн стояв з чотирма тисячами поблизу Переяслава. З Полтавщини поспiшае Остряниця, з Нiжинщини – Пирiг, з Лубенщини – Кукла i Скребець. Загалом iх бiльше двадцяти тисяч, але навiть ця цифра доволi вiдносна – багато хто з бунтiвних отаманiв не думае про з'еднання, боронить свое село, мiстечко або хутiр. Є iншi. Так з Остерщини прибув якийсь Коростель, а з ним комонний загiн у пiвтори тисячi козакiв. Ще кiлька менших загонiв розмiстилися пiд Мошнами в селах Сахнiв Мiст, Бiлозеро… ще якихось, всiх не впам'ятаеш. На жаль, нами впущено час, коли iх можливо було знищити поодинцi у степу… І ще. У лiсах навкруги повно ребелii, яка взагалi не мае уявлення про будь-яке керiвництво, але я впевнений – пристане до Павлюка за яких-небудь день-два переходу. Щоправда, для коронного вiйська вони загрози не становлять. Цi хлопи озброенi косами та киями, голоднi та босi. – Голоднi та босi… – невизначено промовив Конецпольський. – 3 киями. Цi люди небезпечнi, мiй друже. Вони бачили кров своiх панiв, коли громили iхнi маетки. Вони немов скаженi пси… Що ж, я мiркую, нашi панцирнi хоругви допоможуть iм переселитися до кращого свiту, де iх не буде турбувати голод та iншi незручностi… Добре! – коронний гетьман пригладив вуса i поглянув на Потоцького. – Як пан зволив розташувати нашi сили? Потоцький знизав плечима: – Зараз ще зарано говорити про якусь диспозицiю, але можу вас запевнити, що вiсiм полкiв уже мною сформовано. З Бiлоi Церкви ще напередоднi прибула армата. Пiсля Рокитноi я iздив до Богуслава, тепер тут, пiд Корсунем, очiкую звiсток вiд Самуiла Лаща. Його з чотирма хоругвами маю намiр вiдрядити на розвiдини. Крiм того, за моiм проханням пiдкоморiй чернiгiвський пан Кисiль через свого слугу вiдправив бунтiвникам листа, у якому прохае iх про домовини. Я вважаю, це iх дещо затримае. Очiкуемо також пана Любо-мирського i молодого князя Іеремiю Вишневецького. Точне число жовнiрiв пiд iхнiми стягами менi невiдоме, але можу сказати, що для нас вони досить сильна пiдтримка. Загалом можемо виставити п'ятнадцять тисяч добре вивченого i озброеного вiйська. Бiльша частина, звiсно, кiннота. Пiхотнi частини я планую посилити реестровими козаками, якi ще залишилися вiрними коронi. Бiльшiсть iх пiшла, звичайно, до Скидана, але все ж до двох тисяч зможемо набрати. Над ними старшим призначено мною Ілляша Караiмовича. – Надзвичайно вдалий вибiр, – схилив голову Конецпольський. – Атож. Цей схизматик ненавидить Павлюка i завжди був вiрним нам. – Угорська i нiмецька пiхота де? – У моему таборi. Та, по правдi кажучи, я не покладаю на них великих надiй. – Чому? Ландскнехти – чудова пiхота. Та й молдавськi драгуни не раз ставали нам у нагодi. – Ними командують французькi офiцери. Цi люди розумiють лише дзвiн золота у власних кишенях, а я пiсля останнiх подiй у вiйську не маю чим iм заплатити. – Про це можете не турбуватися. Я обiцяю в повному обсязi i вже дуже скоро вирiшити питання про плату найманцям. – Дякую, ваша милiсть. – Не варто. Крiм того, коли ландскнехти знатимуть, що у ворожому таборi на них очiкуе добра здобич, вони будуть вартими втричi по зрiвнянню з пахолками Любомирського, Вишневецького i Кисiля. – Навряд чи вони ii багато знайдуть у таборi Павлюка. До того ж ця здобич мае досить гострi зуби. – Треба змусити iх думати, що знайдуть. А щодо зубiв… Чим менше найманцiв переживуть битву, тим менше золотих залишать казну. Ви мене розумiете? – Розумiю. Можу завiрити вашу ясновельможнiсть, що нi драгуни, анi ландскнехти не будуть пасти заднiх. Я подбаю, аби вони знаходилися там, де найгарячiше. – Чудово. Ми з вами завжди дiяли лише в iнтересах Речi Посполитоi, тож нехай Бог простить нам грiхи нашi… І ще одне. Маю до вас одну конфiденцiйну розмову. Розмова, про яку знатимемо лише ви i я. Це теж в iнтересах отчизни. – Я слухаю вас, пане Станiслав. – Це стосуеться Самуiла Лаща. Вiн… Нi, не подумайте, що я не маю довiри до пана коронного стражника. Але його методи не зовсiм прийнятнi для нас у ситуацii, яка склалася. Вiн поводить себе наче ursus,[65 - Ursus (лат.) – ведмiдь.] який вломився на пасiку. Так, я теж вважаю, що бунтiвникiв треба карати. Декотрих на горло. Але, якщо е найменша можливiсть, слiд дати iм зрозумiти – Рiч Посполита для Украiни – це не лише меч ката, а й розважливий господар i мудрий пастир. Натомiсть, що я бачу? Ну для чого було палити церкву тут, у Корсунi, навiщо видирати бороду попу, вiшати селян? Ви самi казали – ребелiя в лiсах, у мiстi слухняне поспiльство. Може так статися, що разом з головами украiнських селян ми зрубаемо гiлку, на якiй сидимо. Нi, Лащ передае кутi меду. Знаете, чому дотепер всi козацькi виступи успiшно нами придушувалися? – Напевне, тому, що ми з вами i всi нашi попередники, не дбаючи про себе i власну користь, захищали вiтчизну i святу владу короля та сейму, – з пафосом вигукнув Потоцький. – Безперечно. Але е дещо iнше – те саме украiнське поспiльство. – Не розумiю вас. – Так, так! Ви здивованi, мiй друже? А це надзвичайно могутня сила. Маса людей, яка подiбна до морськоi хвилi пiд час шторму. Вона може знести все, що опиниться на ii шляху, включаючи нас з вами i кварцяне вiйсько. Але пiд час усiх минулих козацьких заворушень ця сила знаходилася у станi сну. Я навiть боюся уявити, що могло би статися, коли б знайшлася людина, здатна ii пробудити. Уявiть собi армiю у три, чотири сотнi тисяч людей. І не де-небудь, а пiд мурами Кам'янця, Львова, Кракова… Помилуй Господи, щоб таке трапилося! Потоцький iронiчно посмiхнувся, але швидко взяв себе до рук i заховав посмiшку. – Попри всю мою до вас повагу, повинен сказати – ви перебiльшуете, – поштиво схилив вiн голову, та за мить продовжив дещо твердiше: – Вибачте мою вiдвертiсть, але в менi говорить душа лицаря, яку ображае навiть натяк на те, що сила робучого бидла може бути порiвняна з вiковими традицiями лицарства, що вона здатна знеславити пам'ять багатьох поколiнь славних воiнiв. Повiрте, у нас достане сил, спроможних залiзною рукою придушити будь-який хлопський бунт. Крiм того, ми вже мали нагоди стрiчатись лицем до лиця з величезними армiями Османiв. Цi зустрiчi вкрили нашу зброю славою, а ворога ганьбою поразки вiд меншого по кiлькостi противника. – Ви маете на увазi Цецору? – тепер настала черга Конецпольського одягати на обличчя iронiчну посмiшку. – Але… – Потоцький замовк на пiвсловi, та за мить схвильовано продовжив: – Ви несправедливi, ваша ясновельможнiсть. Господь вiдвернувся вiд нашого вiйська того триклятого дня! Але ж був ще Хотин, був… – Пане Миколай, не ображайтесь, але я вас мушу перервати, – пiдняв руку Конецпольський. – Я нiяким чином не хотiв пiддати сумнiву силу та хоробрiсть нашого шляхетного лицарства… Тим бiльше зараз, пiсля рокитнянського кола… – Пiсля таких слiв Потоцький спалахнув, але перечити не посмiв. – Цецору я згадав тому, що сам пiсля цiеi битви мав можливiсть спостерiгати околицi Стамбула крiзь грати Єди-Куле.[66 - Єди-Куле – так званий Семивежний замок, або Босфорська тюрма у Стамбулi] Та зараз мова про iнше. Погодьтеся, мудрий рейментар мусить дбати про те, щоб кiлькiсть воякiв у ворожому таборi не збiльшувалась, а навпаки. Дii ж пана Лаща призводять до того, що невдоволених нами бiльшае. Прошу вас застерегти його вiд надто жорстоких дiй по вiдношенню до мiсцевого населення. Потоцький щось хотiв вiдповiсти, але його перервали важкi кроки i брязкiт обладункiв за дверима. За мить дверi розчинились, i на порозi став блакитноокий красень у чорних рейтарських обладунках, з прикрашеним гронами страусового пiр'я шоломом пiд пахвою. – Дозвольте, ваша ясновельможнiсть? – позирнув вiн на Потоцького. – Прошу, пане Бодаровський. Знайомтесь, ваша ясновельможнiсть, – поручник Бодаровський. Покладаю великi надii на цього здiбного юнака. – Дякую, ваша ясновельможнiсть, – Бодаровський церемонно вклонився. – Дозвольте доповiсти – пан коронний стражник Самуiл Тучапський-Лащ прибув у ставку пана гетьмана кiлька хвилин тому i прохае вашоi аудiенцii. – Про вовка промовка, – кинув Конецпольський, вiдпиваючи вина. – Ви чекали на нього? – Так, я маю деякi плани, якi втiлить у життя пан Лащ, крiм того, ви зможете пересвiдчитись, що не все так просто, як ви собi уявляете. Ви добре знаете коронного стражника? – запитав Потоцький. – Кiлька разiв зустрiчав, але знайомий досить поверхнево. Маю надiю, що вашi плани – це не смолоскип ще з однiеi церкви… Принаймнi тепер. Просiть пана коронного стражника, ротмiстре. Бодаровський схилив голову, круто повернувся i, клацнувши пiдборами, зник. Широким стрiмким кроком до зали зайшов кремезний, затягнутий у гусарський панцир, поверх якого була накинута шита золотом кармазинова кирея, чоловiк. Вiд погляду на нього Конецпольський вiдчув незрозумiлий дискомфорт. Щось було звiряче в поглядi глибоко посаджених очей, низькому чолi i короткiй зачiсцi смолистого волосся. Неприемне враження доповнював перебитий колись ударом боздугана нiс, товстi яскраво-червонi губи i квадратне пiдборiддя, вкрите кiлькаденною щетиною. Коротка, неймовiрно товста шия i кривi ноги наiзника робили прибулого схожим на казкового троля. Самуiл Лащ, здавалось, зовсiм не розгубився в товариствi двох найвищих рейментарiв коронного вiйська. – Моi найщирiшi вiтання i побажання доброго здравiя та гучних перемог на полях Марса! – голос коронного стражника загуркотiв, немов камiння, що летiло гiрським схилом. – Неймовiрно радий бачити ваших ясновельможностей i готовий служити вам та Речi Посполитiй! Не дивлячись на те, що гетьмани пили вино, обидва вiдчули важкий винний дух, яким вiяло вiд стражника. – Пан щойно з дороги? – примруживши очi, запитав Конецпольський. – Чорти б ii забрали разом з бидлом, через яке я змушений був залишити Кракiв i власнi справи. Клянуся Свентою Дiвою, я заллю iхньою кров'ю кожну стопу цього тричi проклятого баговиння! Мiй обоз застряг у болотi ще тридцять верст тому, тож лише завдяки добрим коням i лютiй ненавистi до козацькоi наволочi я тут i можу виконувати накази ваших ясновельможностей. – Накази доки що зачекають. Присядьте з дороги i випийте доброго вина. Маю надiю, старий венгржин i тепло камiна заспокоять вас. – Конецпольський вказав унизаною перснями рукою на порожне крiсло i скосив очi на лакея. Той не забарився наповнити для Лаща чималенький кубок. – Бардзо дзенькую, пане коронний гетьман. До цього келиха добавте ще добрячий шмат смаженоi вепрятини або оленини, i я буду впевнений – пан Єзус пам'ятае свого вiрного захисника i борця з триклятою схизмою! Конецпольський кинув на Лаща швидкий погляд. Для нього не було таемницею те, що коронний стражник походив з православноi волинськоi шляхти i прийняв католицтво лише кiлька рокiв тому. Цьому пiдтвердженням слугувала i лемкiвська говiрка Лаща – дика мiшанина украiнських та польських слiв. Вона неприемно рiзала вухо освiченого пана Станiслава, який, окрiм польськоi i латини, знав досконало ще принаймнi три европейськi мови. Через кiлька хвилин двое челядинцiв внесли до зали невеличкий, укритий тонкою рiзьбою столик i срiбне блюдо зi смажениною. Без зайвих розмов Лащ перехилив кубок i пальцями вiддер вiд окосту величезний шмат м'яса. З паруючоi вепрятини на стiл, пiдлогу i оксамитовi штани Лаща закрапали янтарнi краплини топленого жиру. – Хлопство втратило страх i сором, пшепрашам панiв, – продовжив коронний стражник з набитим ротом. – На Брацлавщинi моiм жовнiрам довелося пiдiймати зброю, щоб зiбрати стацii, а тут, пiд Корсунем, я наказав пiдвiсити за ребро три десятки лотрiв, якi вiдмовлялися прийняти нас на своi подвiр'я! Ще чотирьом я стяв голови особисто. Уявiть собi: вони смiли виказати невдоволення тим, що я посадовив на палю iхнього брехливого попа! – Такий захiд був необхiдним? – запитав Конецпольський. – Цо? – здiйняв густi, немов кущi, брови Лащ. – Я маю на увазi страту священика. Лащ вихилив черговий келих. – Можу вас завiрити, ваша ясновельможнiсть, – чим бiльше ми роздушимо цих вошивих проповiдникiв, тим менше хлопства буде бунтуватися проти своiх панiв. У своiх майонтках я давно порiзав усю цю наволоч, а iхнi церкви роздав в оренду жидам. Вшистко едно, нехай роблять з них пивницi. Не занадто дрогi пивницi! Коли бидло пiсля роботи мае чарку сивухи, в його дурну голову не лiзуть думки про бунт! – Що ж… – Конецпольський на хвилину замислився. – Я почув вiд вас дещо. Воно змiнило моi уявлення про боротьбу з бунтiвниками. Вiн посмiхнувся сумною посмiшкою, яка промовляла, що його уявлення не тiльки не змiнилося, а отримало чергове пiдтвердження. – Урештi, це лише Украiна… Служник! Усiм вина! Коли наказ було виконано, Конецпольський пiдняв свiй кубок. – Хочу пiдняти сей келих за здоров'я пана коронного стражника, людини, котра уособлюе безцiннi i рiдкiснi якостi! – з посмiшкою мовив вiн. – Пане Потоцький, забудьте все, що я вам казав. Ця людина – караючий меч Божий, i зупиняти ii – все одно що вiдводити в тил хоругви, якi кинулися переслiдувати розбитого ворога. – Я дзенькую гетьманськiй милостi. Ребелiю потрiбно тримати в залiзних рукавицях, що я, не шкодуючи сил, робив, i з помiччю пана Бога намiряюсь робити надалi. – Чудово! Просто чудово! – зааплодував Конецпольський. – У мене почуття, що ми знаходимося на початку великого експерименту. Patientia saepe laesa fit tandem furor.[67 - Patientia saepe laesa fit tandem fiiror (лат.) – Часте випробовування терпцю породжуе злiсть.] Хто кого! – Що ви кажете? – заклiпав очима Лащ. – Не переймайтеся. Давайте краще вип'емо ще по келиху цього чудового вина i поговоримо про бiльш нагальнi справи. – Власне, я мав стосовно пана коронного стражника деякi вiйськовi намiри, – уперше за кiлька хвилин до розмови приеднався Потоцький. – Цiлком у вашому розпорядженнi! – стрiпнув головою Лащ i вiдригнув зi звуком мисливського рiжка, що його майстер зробив надто гучним, хрипким та басовитим. – Скiльки ви маете при собi людей? – Двi сотнi вiйськових товаришiв, зведених у чудову гусарську хоругву. Ще двi сотнi шеренговоi челядi, та мушу вiдмiтити, що з тих нероб тут присутня лише сотня, решта ж залишилася з моiм злощасним обозом. – Як ви дивитеся на те, щоб прийняти пiд своi знамена ще три хоругви драгун i очолити передовий загiн нашого вiйська? – Як вiдношуся, дзябл забирай? Добже! – вискалившись, заревiв Лащ. – Я не мав сумнiву щодо вашоi вiдповiдi. Розвiдка нам вкрай потрiбна, особливо зараз, коли мусимо до дрiбниць знати всi рухи бунтiвникiв. Щоб коли прийде зручний час, одним могутнiм ударом покiнчити з ними i не ловити Павлюка полем вiд Буджаку до Волощини. Коли ви зможете вирушити? – Пся крев! Та хоч би й зараз! – ще гучнiше заревiв Лащ, виблискуючи очима. – Добре, пане Лащ. Вирушайте в район Сахнового Мосту. Менi конче потрiбно знати всi пiдходи до Росi i перевози через неi. Збирайте iнформацiю про чати бунтiвникiв i мiсцеположення основних сил. Тримайте зв'язок зi мною через гiнцiв кiлька разiв на день. Надзвичайно буду вдячний за доброго «язика», який би знав, що дiеться в козацькому таборi. Тiльки майте на увазi: у число ваших завдань не входить ув'язуватися в битву з основними силами Павлюка до мого пiдходу. І взагалi… Пане Самуiл, я маю надiю, що ви будете чiтко виконувати моi накази? – У тiй мiрi, у якiй вони не будуть суперечити моему гонору! – одразу ж набундючився Лащ. – Вони не суперечитимуть здоровому глузду. Ну що ж, у такому разi ще келих вина, i не смiю вас бiльше затримувати. Лащ мовчки влив у себе ще один кубок двадцятирiчного угорського з кращих погребiв польного гетьмана, вiдкланявся i вийшов. Скоро з-за вiкон долинув його голос, який вiддавав пiдлеглим накази, щиро затовченi вiдбiрною лайкою, брязкiт кiнськоi збруi i, нарештi, цокiт копит по камiнню брукiвки. Кiлька хвилин панувала мовчанка. – Що скажете? – багатозначно поглянув Потоцький на коронного гетьмана. – Те, що кiлька хвилин тому, – забудьте сказане мною. – Неприемне враження, чи не правда? – Таке враження, яке може скласти про себе дикий звiр. Ми маемо вибiр: або використати його звiрячi якостi, або вбити. Переробити його поза нашою владою. – Цiлком з вами згоден. Ви чули iсторiю про те, як минулого року Лащ прибув до двора його королiвськоi величностi зодягненим у плащ, який було пошито з банiцiй[68 - Банiцiя – у середньовiчнiй Речi Посполитiй судове рiшення, яке оголошувало шляхтича поза законом.] на його iм'я, даних рiшеннями пiдкоморiiв семи воеводств? – Я не чув, я був з ним. На той плащ не бракувало матерiалу – двiстi тридцять шiсть присудiв банiцiй i тридцять сiм присудiв до позору! – Неймовiрно! І що на це вiдповiв Володислав? – Розреготався так, що затремтiла стеля. Інодi дивуе, як сходить з рук цiй людинi його нахабнiсть. Я б навiть не здивувався, коли б почув, що пан коронний стражник пiдписав договiр з дияволом. – Цiлком ймовiрно. Принаймнi князь Іеремiя, який, користуючись усiма тими присудами, мав надiю пiдiбрати пiд себе староство Канiвське, не змiг нiчого вдiяти. А молодий Іеремiя Вишневецький вмiе домагатися свого, повiрте менi на слово! Шурхiт дощових крапель за вiкном посилився, змiшуючись з м'якими, але потужними ударами вiтру, вiд якого затремтiло полум'я свiтильникiв i тихо задзеленчало скло вiтражiв. Крiзь раму вiкна почали проступати великi блискучi краплини, якi накопичувалися на високому мармуровому пiдвiконнi i стiкали по стiнi. Кiлька слуг кинулися стирати вологу i пiдкладати пiд скло полотнини. Конецпольський рiшуче поставив кубок на столик i пiднявся. – Дякую за вино i теплий прийом, пане Потоцький. Тепер я пересвiдчився – коронне вiйсько готове зустрiти ворога i мае над собою мудрого рейментаря та талановитого стратега. Тож завтра ранком я вирушаю до Бару. Там буду очiкувати звiсток про вашу перемогу i знищення бунтiвникiв. Шаркаючи ногами i щiльнiше кутаючись у кирею, коронний гетьман залишив залу. – Звiсно, очiкувати звiсток про перемогу за мурами фортецi – не найгiрше заняття… – промовив Потоцький, коли кроки коронного гетьмана стихли у глибинi коридорiв, i саркастично посмiхнувся. – Егей, хлопе, налий ще вина, – недбало кинув вiн лакею i зручнiше вмостився у крiслi. II Ранок п'ятнадцятого грудня не вiдрiзнявся вiд всiх попереднiх ранкiв, якi природа дарувала Приднiпров'ю на початку зими 1637 року. Дрiбний холодний дощ, до якого час вiд часу домiшувався мокрий снiг, засiвав землю, котра нiяк не могла дочекатися бiлоi ковдри першого снiгу, а тому виглядала сiрою i неприкаяною, немов невтiшна вдова пiсля сумноi звiстки. Голi дерева чорними обелiсками млiли обабiч шляхiв, кутаючись у сиву iмлу, вiдкликались карканням гайвороння зi своiх порiдiлих крон до переiжджих, якi топилися в баговиннi серед розбитоi дороги. Позаду залишилися всi приготування, перемiщення, обмiн вiйськовими «привiтаннями» швидконогих запорiзьких i закутих у броню польських чат. Обидвi армii посiли найбiльш вигiднi, як здавалося iхнiм вождям, позицii для майбутньоi битви, важкi обози надлюдськими зусиллями обозноi челядi були доставленi до таборiв. Час, коли в повiтрi ще не з'явився сморiд порохового диму, запах кровi i ненавистi, але вже досить чiтко вiдчувалося передбойове напруження. Ще тринадцятого грудня передовi хоругви польського вiйська пiд керiвництвом Самуiла Лаща вийшли в район, де дозорцi коронного стражника бачили напередоднi козацьку кiнноту, i з ходу вступили в гарячий бiй з невеликим загоном повстанцiв, котрi стояли в селi Нетребiвка. Божевiльним наскоком закованого в броню кулака гусарськоi хоругви Лащ розтрощив козацькi лави, не поминувши заодно вирiзати все мирне населення Нетребiвки, спалити сiльську церкву, побудовану в незапам'ятнi часи, i вишикувати на вигонi над селом страшнi вiхи – два десятки залитих кров'ю паль зi страченими на них полоненими козаками. І ще довго води Росi, над тихим затоном якоi стояла мальовнича Нетребiвка, червонiли вiд кровi сотень людей. Людей, що у вiдчаi шукали спасiння в холоднiй рiцi, але знаходили лише смерть у ii хвилях вiд мушкетного вогню драгунiв i списiв шляхетного лицарства. Сам коронний стражник з блиском у очах i садистською посмiшкою на обличчi спостерiгав за картиною побиття беззбройних жiнок i дiтей, старих i немiчних селян. – Скурвi хлопи! – смiючись, казав вiн. – Чому ви так живо реагуете на свою смерть? Хiба вашi смердючi душi вартi, аби iх рятувати?! Вогню, жовнiри! Рiжте i палiть кляту схизму, щоб жодний живим не пiшов з рук Самуiла Лаща! Того ж дня загiн коронного стражника пiдiйшов до сусiднього вiд руiн Нетребiвки села Дробiвка, де з пiвторатисячним загоном козакiв перебував отаман лiвобережних лугарiв на призвiсько Коростель. Наляканi чутками про страшну долю мешканцiв Нетребiвки, погано органiзованi лугарi спiшно вiдступили, чим дали змогу Лащу форсувати Рось i закрiпитися табором на досить значному плацдармi за рiкою. До ранку в таборi коронного стражника не замовкали радiснi крики гусарii, п'яноi вiд меду i першоi легкоi перемоги. Щоправда, на ранок настрiй ясновельможних дещо погiршився – пiд покровом ночi невiдомi вiдчайдухи вiдтяли голови чотирьом значним товаришам i повiсили iх на кiлках у центрi табору. Сумнi, з посинiлими обличчями i виряченими очима, висiли шляхетнi голови, посилаючи останнiй докiр товаришам, якi за пиятикою зовсiм забули про охорону i будь-яку пильнiсть. Наступного, чотирнадцятого грудня, у Нетребiвку прибув з основними силами Потоцький, який був прикро вражений вiдсутнiстю бодай одноi вцiлiлоi хати, внаслiдок чого йому довелося ночувати у вогкому наметi. Коронне вiйсько почало переправу, i саме цього дощового дня польський табiр зупинився поблизу невiдомого досi в Польщi селища Кумейки. Стали чотирикутником облiпленi цiлими купами багна вози, звелися вгору трикутники парусинових наметiв, забiгали челядинцi в пошуках кращого мiсця для розташування своiх панiв та корму для iхнiх гарячих iноходцiв. Здiйнялися в небо стрiчки димiв вiд багать, що iх палили мокрими дровами. А Потоцький з полковниками, схожi на блискучi скульптури з цiлими гронами страусиного пiр'я на шоломах, у супроводi почту зi знаменами, штандартами, значками i прапорцями, виiхали на пагорб над табором, щоб оглянути мiсцевiсть. Довго оглядав коронний польний гетьман поле майбутньоi битви в довжезну далекоглядну трубу, врештi-решт залишившись задоволеним – вiн обрав кращу з можливих позицiй, i пан Станiслав навряд чи так добре змiг би розташувати вiйсько, навiть зi всiма своiми знаннями европейських мов! Одночасно основнi полки Павлюка, якi налiчували три тисячi запорожцiв i п'ять тисяч випищикiв з усiеi Украiни, через Чигирин i Черкаси пiдкотилися до мiстечка Мошни, котре розташовувалось у кiлькох верстах вiд Кумейок. Але кiлькiсть козацького вiйська лише на перший погляд була меншою за вiйсько Потоцького – ще не встигли вози оточити козацький вагенбург мiцним колом, як вже понесли швидконогi конi гетьманських джур у пошуках малих i великих загонiв i ватаг, про якi Павлюку було вiдомо задовго до виходу на волость, i якi було розсiяно на величезнiй територii вiд Жашкова до Глухова, вiд Бару до Чигирина. Тепер цi люди мали пiдсилити козацьке вiйсько. І все ж не розгладжувалось ясне чоло козацького гетьмана. Вiн уже тепер починав розумiти власну помилку – маючи iнформацiю про бунт коронних вiйськ пiд Бiлою Церквою, Павлюк згаяв час, необхiдний для накопичення сил. Тож тепер вдалося об'еднатися лише iз загонами Скидана, Кизима, Коростеля i ще з десятком мiлких ватаг, якi пристали до запорiзьких полкiв за останнi кiлька днiв. Близько ж двадцяти тисяч лiвобережцiв залишилися за Днiпром, охороняючи перевози вiд Потоцького, як i було домовлено на таемних радах з Павлюком i запорiзькою старшиною. Багато кому з них i тепер не було вiдомо про подолання конфедерацii в полякiв i появу коронних полкiв поблизу Кумейок. Але навiть при такому складi обставин у козацькому таборi налiчувалося майже двадцять тисяч вiйська, i гетьман пiсля недовгих роздумiв вирiшив не уникати битви, обмежившись унiверсалом, який i понесли джури пагорбами i долинами прадавньоi Киiвськоi землi: «Павло Михнович, гетьман з вiйськом Запорiзьким Низовим i Городовим. Панам отаманам, товаришам нашим i усiй чеснiй братii доброго здоров'я й у всьому довгого вiку i успiху вiд Бога бажаемо! Покiрно вас, як милих братiв просимо: вдень i вночi поспiшайте до Мошен, до армати, бо ми сьогоднi поспiшили з арматою до Мошен, а поспiшили тому, що жовнiри хотiли товаришiв наших вигнати з Мошен, де, проте, великого успiху не мали. Жовнiрського товариства полягло кiлькадесят i, почувши про армату вiд Мошен, захопила нiч i важко було за ними йти. Як тiльки Бог дасть свiтло, пiдемо за тим ворогом i вас просимо, i iменем вiйськовим та суворою карою наказуемо – хто зве себе товаришем нашим, хай негайно стае за вiру християнську i золотi вольностi нашi, якi ми кров'ю заслужили. Божу тих мiстах, себто в Корсунi i iнших – церкви попустошили, дiтей, жiнок по селах порiзали. Ще раз просимо вас i наказуемо, щоб ви застали нас у Мошнах, а за тим Боговi вас доручаемо. Дано в Мошнах, у вiвторок, 15 грудня 1637 року.     Степан Дорогинський,     Писар вiйськовий».[69 - Текст унiверсалу подано за працею І.О. Іванцова «Повстання украiнського народу проти шляхетськоi Польщi 1635–1638 рокiв».] І вони поспiшали. Тi, до кого було звернено унiверсал, а насправдi братерське прохання про допомогу в загальнiй боротьбi за волю i кращу долю козацтва. Дiставали зi скринь найкращий одяг, знiмали зi стiн дорогоцiннi шаблi, турецькi пiстолi, оздобленi срiблом крем'янi рушницi. Або, зцiпивши зуби, покидали чужi подвiр'я, на яких змушенi були тяжко працювати, примножуючи панськi статки й не отримуючи з цього нiчого, окрiм злиденного iснування i принижень. Крiпили на довгих держаках коси, точили сокири i вирубували замашнi киi. І просиналась, просиналась у тих людях iх справжня сутнiсть – гордих степових воiнiв, призваних зi зброею в руках ставати супротив ворогiв своеi краiни, боронити своi давнi привiлеi, так влучно названi Павлюком «золотими вольностями». Козацтво Киiвщини, принаймнi бiднiша його частина, йшла пiд знамена Павлюка. * * * Микола Потоцький почував себе зле, сидячи в сiдлi свого струнконогого арабського скакуна, i навiть не намагався приховати свiй стан вiд почту, який зi знаменами, значками i списами в руках оточував його на чолi коронного вiйська. До зiпсованоi погоди, обладункiв, що натирали шию i тягли донизу плечi, пiсля того як iх не вдалось зняти минулоi ночi, примiшувались ще головний бiль i спрага. Вiн тiльки що вислухав богослужiння на честь Богородицi, приобiцяв бiскупу жертву в три сотнi злотих на будiвництво кляштору у провiнцiйному Летичевi, але вiд всiх цих заходiв нi на краплину не полегшало. Йому все ще було зле. «Це, звичайно, вiк. Так, кварта вина i недоспана нiч роблять зi старiючим гетьманом страшнi речi. Не так було ще десять рокiв тому», – думав Потоцький, дивлячись, як полки, роти i хоругви шикуються пiд своiми знаменами, чiтко виконуючи команди рейментарiв. – Пане Бодаровський, – покликав вiн нарештi вголос. – Велiть подати кубок вина. – Цiеi ж митi! – почувся у вiдповiдь голос Бодаровського. Потоцький вiдмiтив, що кубок, до краiв налитий густим червоним вином, з'явився настiльки швидко, немов був давно напоготовi. – Або я часто вживаю, або ви добре вмiете вгадати всi забаганки свого гетьмана, юначе, – зiтхнув Потоцький, приймаючи рукою, одягнутою у пластинчасту залiзну рукавицю, кубок. Вино було приемно-кислуватим на смак i принесло деяку полегкiсть. – Добре. Вiзьмiть, – вiн простягнув Бодаровському порожнього кубка. – Що нового? Бодаровський вiдкашлявся i кинув срiбного кухля комусь iз челядi. – Пан Лащ шле гарячi привiтання, коротку записку i кiлька «язикiв». Судячи з усього, його рейд був вдалим. Посланець, який доставив бранцiв, сказав, що його милiсть обiйшов позицii Павлюка в Мошнах i добряче потрiпав полк Кизима, який прямував на з'еднання з бунтiвниками. – Давайте спочатку «язикiв», – коротко кинув гетьман. Вiн потягнув носом вогке прохолодне повiтря i подивився на обрiй. Десь там, за смугою iмли, за порослими рiдкими кущами верболозу полем були Мошни – маленьке провiнцiйне мiстечко, у якому Богом судилось стати у кривавiй сiчi його «залiзним» товаришам i знахабнiлим ватагам бунтiвникiв. Чомусь цiеi митi в Миколая Потоцького не було впевненостi в перемозi. Що це? У пам'ятi здiйнялись спогади про побачене в Кодаку: могутня фортеця перетворена на руiни, сморiд згарища, гарнiзон, який було перерiзано, наче свиней. Три сотнi вiдбiрних мушкетерiв пiд командою полковника Морiньйона, яких до того ж захищали укрiплення, побудованi згiдно з останнiми надбаннями европейськоi фортифiкацiйноi науки. Туди курiнний отаман Сулима привiв у багато разiв менше вiйсько, нiж те, що зовсiм скоро розiрве своiми лавами смужку iмли на обрii. Вiд задуми вiдiрвав голос Бодаровського: – Наказ виконано, ваша ясновельможнiсть! Стиснувши зуби, Потоцький кинув погляд на полонених. Четверо брудних чоловiкiв у подертих кожухах, без шапок, обличчя несли на собi слiди нещадних побоiв. – Звiдки цi люди? – запитав вiн у Бодаровського. – Як я i доповiдав, з ватаги Кизима. Пан коронний стражник захопив iх пiд час сутички в передмiстях Мошен… – Добре, добре! – нетерпляче перебив Потоцький. – Запитайте iх, де армата i iхнiй хлопський гетьман. Бодаровський, випльовуючи слова, звернувся до полонених украiнською мовою. Тi мовчали. – Якщо хочете, вашмосць, подужаемо вiдповiдати i польською, – кинув нарештi один з козакiв, з-пiд лоба дивлячись на Потоцького. – Гм… це вже цiкаво, – приклеiв до обличчя посмiшку гетьман, – що ж, хлопе… Ти чув запитання, вiдповiдай. – Ну то слухайте. Пан гетьман… – Ти забув добавити «ваша ясновельможнiсть», хлопе! – вiд рiзкого вигуку Бодаровського в почтi гетьмана сахнувся, наполохано заiржавши, чиiсь кiнь. Дзенькнули остроги, почувся здавлений крик. Потоцький поморщився. – Нехай говорить як умiе, мiй хлопчику. Навряд чи варто очiкувати вiд цих людей поштивого обходження. Хоча… Як ви думаете, вони хочуть жити? Бодаровський знизав плечима i промовчав. – Хочуть, – вiдповiв Потоцький сам на свое запитання i, повернувшись до почту, вигукнув: – Пане Окольський, менi вiдомо, що ви ведете щоденник наших з вами скромних дiянь. Згодьтесь, щаслива нагода доповнити його цiлком живими фактами. Адже цi люди – не що iнше, як перехiдна ланка до порозумiння мiж нами i козацьким станом. Шимон Окольський – невисокого зросту огрядний шляхтич у темно-червоному оксамитовому одязi, який видавав у своему господаревi священнослужителя, з гладко виголеними щоками, якi несли на собi здоровий горiлчаний рум'янець, безшумною ходою виступив наперед. З покорою опустив очi долу: – Я радий внести до своiх записiв будь-якi з дiянь вашоi ясновельможностi на свiтлiй нивi служiння батькiвщинi, – елейним тенором вимовив вiн. Потоцький повiльно заховав посмiшку. – Так! Саме так, – вiн перевiв погляд на полоненого козака. – Розповiдай, лотре, що маеш. І не надумай мателяти![70 - Мателяти (заст.) – шахраювати, дурити.] – А воно б ото знати, що саме вашу милiсть цiкавить? – Не роби вигляд, паршивий лисе, що ти е дурнiшим, анiж створив тебе Господь. Де Павлюк? Полонений щосили замахав головою: – Вашесть! Як на духу… Бачив! – Що? – Павлюка! – Де? – У Черкасах! – Тьху! – Потоцький спересердя сплюнув i одразу ж витер вуста добутою з рукавицi шовковою хустиною. – Ти ще маеш нахабнiсть смiятися надi мною? Аби тобi пiсля такого смiху кривавими слiзьми не заплакати! – Не приведи Господи, ласкавий пане, як би я мiг?! Правду святу мовлю! Потоцький примружився. Деякий час роздумував, поглядаючи згори униз на козака – блискучий, пишний вождь коронного вiйська у вкритих позолотою крицевих обладунках навпроти зарослого щетиною чолов'яги в розiрваному кожусi, з пошерхлими вiд гарячки вустами i опухлим вiд побоiв обличчям. – Це все, що ти можеш сказати? Полоненого почало трусити, немов у пропасницi, – вiн добре зрозумiв, що прослiдуе за цими кiлькома словами. – Я розповiм все, що знаю! Я… Несподiвано для всiх козак, що стояв поряд з балакучим бранцем, щосили вдарив того кулаком в обличчя. Затихнувши на пiвсловi, той мiшком упав на землю. Невеличка калюжка у просяклiй вологою глинi цвiркнула врiзнобiч брудно-жовтими бризками, приймаючи в себе тiло, з якого миттево вилетiла свiдомiсть. – Добрий удар! – Потоцький осмiхнувся холодними очима i смикнув за повiд. – Ми загаялися, панове, потрiбно зайнятися бiльш важливими справами. Павлюк ось-ось покаже свою пику з-за обрiю. Цих лотрiв на шибеницю… До речi, ваша превелебнiсть, – поглянув вiн на Окольського, – можете зазначити у своему лiтописi, що розмова мiж нами i бранцями вiдбулася, i я звелiв нагородити iх. У почтi почулися смiшки тих, хто звик першим реготати з дотепiв гетьмана. – Саме так, шановне панство! Хiба кращий свiт – не нагорода цим людям?! Регiт пiдвищився до гомеричного – кожний намагався як-найвиразнiше показати свое захоплення вдалим жартом командуючого. – Пане гетьман! – подав нарештi голос Бодаровський. – Що тобi, любий хлопчику? – Потоцький притримав коня. – Пан коронний стражник щойно надiслав ще одного бранця – схизматичного попа з Нетребiвки. Будете допитувати? – Досить допитiв! Час шикувати лицарiв. Повiсьте цього покидька за ребро навпроти попереднiх чотирьох. Нехай сповiдае iх на смертному мотузi. Смiх серед пiдлабузникiв супроводив гетьмана на шляху до бойових позицiй коронного вiйська. III Бойова сурма дзвiнкою i чистою нотою залунала над морем гамору, гуркоту возiв, реву худоби, iржання коней i людських крикiв. Тричi проспiвала i затихла десь там, де серед натовпу вершникiв у червоних жупанах височiв гетьманський бунчук, i нетерпеливо трiпотiла у струменях холодного вiтру червоно-чорна хоругва з великим мальтiйським хрестом посерединi. Хрест було вишито срiблом у центрi хвиль важкого оксамиту. Немов вiдгукуючись на клич сурми, низьким басовитим рокотанням озвалися великi вiйськовi литаври. Бом-бом-бом! Бом-бом-бом! Бом-бом-бом! У кожен з котлiв, котрi були мало не сажень в обхватi, злагоджено били шестеро довбишiв, урочистою суворою музикою литавр пiдiймаючи вiйсько на криваву справу. Павло Бут уважно дивився перед собою, приставивши до ока далекоглядну трубу. От i все. Те, чого прагнув, до чого йшов усi цi роки, все воно постало перед ним грiзною реальнiстю майбутнього бою. Попереду, серед ранковоi iмли, широкою потворною плямою на тлi кiлькох невисоких пагорбiв лежав ворожий табiр. І до цього табору вiн йшов на чолi рухомого козацького вагенбургу, котрий, важко та повiльно перевалюючись через долини i горби, невпинно наближувався до ворожих укрiплень. До своерiдноi межi, що вiддiлювала його, Павла Бута, вiд слави або смертi. Втiм… Нi, це не так – межу ним уже пройдено. В Черкасах, на Микитиному Розi, серед плавнiв Великого Лугу i закованих крижаним холодом буджацьких степiв. В листах i унiверсалах, надiсланих в Украiну. Павлюк нi про що не жалкував, хоча, iнколи замислившись, розумiв – вiн поставив на кiн свое життя. Не заради власних амбiцiй чи користi! Адже вiн шляхтич, i Рiч Посполита завжди могла йому дати це i багато що iнше за вiрну службу i здатнiсть бути одним з ii палких захисникiв. Для чого ж тодi? Вiдповiдь надiйшла не одразу. Пiсля багатьох безсонних ночей i душевних хвилювань пiзнав пан Павло важелi, якi штовхнули його покликати пiд своi знамена принижений козацький нарiд, православний люд, чиi права було так жорстоко розтоптано в космополiтичнiй Речi Посполитiй. Космополiтичнiй на словах, на дiлi ж такiй, що залiзним маршем крокуе, спрямована перстом Риму. І коли цей перст наказуе прищепити святу католицьку вiру вогнем i мечем, радо виконуе такi накази. Тож вiн просто не мiг залишитися осторонь. Хiба власнi iнтереси можуть стати вище пiклування про долю Украiни? Не можуть. Принаймнi для людини, яка щиро любить свою батькiвщину. Все просто i разом з тим надзвичайно складно. Так, вiн нi про що не жалкував. Нехай зброя iх розсудить, i перемога залишиться за тим, кого Бог визначить гiдним перемоги… До обставленого возами i обкопаного фосами[71 - Фоси – рови, котрi використовувалися у середньовiчнiй фортифiкацii.] польського табору залишалося не бiльше версти. Туди поспiшаючи вже вливався передовий полк коронного стражника Самуiла Лаща – вершники утворили таку тiсняву у вузькiй горловинi ворiт обозу, що декiлька з них навiть попадали на землю, коли кiнь одного з гусар несподiвано став дибки. Полк Лаща вже було досить сильно знекровлено в перших сутичках пiд час виступу козацького вiйська вiд Мошен, тому шляхетне лицарство на час забуло про чемнiсть i штурмувало ворота власного табору, немов перед ним була ворожа фортеця. Коронний стражник, як i передбачав Потоцький, не змiг утриматися вiд бойового контакту, внаслiдок чого втратив вбитими сорок товаришiв i близько сотнi шеренгових пахолкiв пiд час блискавичних герцiв i наступного переслiдування козацьким авангардом. Шiсть верст запорожцi гнали ар'ергард Лащового полку, немов вовки, котрi зачули п'янкий запах кровi пiд час зимнього голоду, вихоплюючи на вiстря списiв i шабельних лез все новi й новi жертви своеi ненаситностi. Лише пiсля сигналу сурми вони знехочу почали повертатися до рухомого табору. Хвацько, з криком i посвистом, поганяли вони гарячих коней промiж возiв периметра в тих мiсцях, де табiр було завбачливо розкрито. Вимахували закривавленими шаблями i келепами, летiли, розпустивши за спиною рукава жупанiв, немов птахи, несли на рихвах списiв вiдрубанi ворожi голови, бiля сiдел дорогу трофейну зброю, кармазиновi шати i срiбнi гусарськi обладунки. Пiд час сутички зазнали втрат i цi вiдчайдухи – були серед них i вбитi, i пораненi, але, здавалося, нiкого з них цей факт не турбував. Повз гетьманський почет проiхав запорожець iз залитим кров'ю обличчям. Кров ще продовжувала цебенiти з рiзаноi рани на виголеному черепi, але вуста кривилися в посмiшцi. Порiвнявшись з гетьманом, вiн притримав коня й пожбурив вiдтяту голову польського гусара, яку до цього тримав за кучерявого чуба, пiд ноги Павлюковому коневi. – Прийми, батьку, в подарунок частину пана… а бiс iз ним! Не пам'ятаю його псячого iменi. Але знаю напевне, що вiйськовим товаришем воеводи брацлавського називався. Даруй йому, нерозумному, та залишок пана вiдмовився йти до тебе на поклон! – запорожець зареготав i викинув у салютуваннi вгору шабельне лезо. Павлюк посмiхнувся. – Бачу, молодцю, що лях зовсiм голову втратив пiсля зустрiчi з тобою. Тримай ось! – гетьман вихопив з сiдельного кобура вкритий срiбною чеканкою пiстолет i простягнув його козаку. – Це нагорода тобi. Але, бачу я також, тобi потрiбна допомога? Запорожець, прийнявши гетьманський дарунок, притис його до грудей i шанобливо вклонився. – Пусте то. Шкрябнули трохи, бусурмани! Але пусте! За мить вiн вже щез за периметром, слiдуючи за рештою запорожцiв. Павлюк оглянув свiй почет – бунчужний з бунчуком, хорунжий з хоругвою, осавул iз жезлом у руцi i кiлька джур, якi шанобливо трималися за спиною у старшин. – Ось такi вони, панове-браття! А таки наваримо ляхам пива! Не я буду, якщо з такими соколами i не наваримо! Вiн пiдiгнав коня i поiхав, на повнi легенi вдихаючи пахнуче димом пожежi повiтря. Деякий час намагався втримати нетерпiння, яке охопило його, коли побачив ворожий стан. Уже скоро. Дуже скоро. Позаду почувся тупiт копит i брязкання обладункiв. До гетьмана наблизився Яцько Остряниця. – Павле, треба табiр посилити, послухай мене! Павлюк зiтхнув. – Знову ти за свое. У шiсть рядiв вози йдуть, чи тобi мало? – Мало! – Господи! Скiльки ж потрiбно? – Подвоiти б… – А ти не розумiеш, що ми цим скоротимо фронт i дамо змогу ляхам атакувати нас iз флангiв? Остряниця похитав головою. – Удар гусарii буде нищiвним. Вони розiрвуть табiр. Обiйти з флангу iм заважатиме болото. Павлюк деякий час мовчав. У словах Остряницi була слушнiсть, але Павлюк звик дiяти не так, як обережний Остряниця. Вiн вiддавав перевагу швидкому разючому удару, а посилення периметра рухомого вагенбургу ще шiстьма рядами возiв вiднiме щонайменше годину. Не дивлячись на те, що сьогоднi зранку вже провалились його плани розбити Лаща в селi Бiлозеро й, захопивши переправу через Рось у Сахновому Мосту, вдарити в тил Потоцькому, Павлюк не прислухався до порад соратникiв. Остряниця махнув рукою й приеднався до Гунi й Кизима, якi стояли поодаль. З боку Кумейок вiтер почав нести хмари густого диму – на дальнiх пагорбах перед селом, що розташувалось в семи верстах за позицiями Потоцького, ляхи пiдпалювали солому, купи хмизу i будiвлi, намагаючись заслiпити козакiв. – Уперед! – щосили гаркнув Павлюк, намагаючись криком вiдiгнати власнi сумнiви. – Уперед, дiтки, покажемо ляхам, почiм кiвш лиха! Повiльно, утримуючи рiвняння в периметрi i лавах пiхотинцiв за ним, козацьке вiйсько почало скочуватись з пагорба й пiдступати до польських укрiплень. Табiр Потоцького, вишикуваний за десятьма рядами возiв, розтягнувся бiльш як на пiвмилi i завмер у тривожному очiкуваннi. У центрi його спiшно готувалась до бою армата, на обох флангах гримiла залiзом лат наймана пiхота. Ландскнехти розпалювали себе бойовим кличем, здiймали догори лiс пiк i алебард. Наблизившись на п'ятсот крокiв, козаки несподiвано для Потоцького почали спинятись – настав психологiчний момент, коли людям було необхiдне слово iх гетьмана. Через лiченi хвилини поллеться кров, ревонуть гармати, i почнеться пекло. Вороття назад немае. Павлюк вдарив коня батогом, i в супроводi Гунi, Остряницi, Кизима i Скидана виiхав, зупинившись перед вiйськом. – Дiтки! Славнi лицарi! Козаки! – напружено забринiв його голос. – Ми довго очiкували цiеi митi, i вона настала. Ми спiльно пройшли сотнi верст, здолали сотнi лих i з'iли разом пуд солi, очiкуючи цiеi днини. Ось вони! Перед нами вистроiли ряди тi, хто принижуе нашу з вами гiднiсть, хто, почувши себе хазяями на наших грунтах, вирiшив перетворити нас на робоче бидло, аби орати на нас. Аби благословенна земля наша, що споконвiку боронили ii, живота не жалкуючи, приносила золото до iхнiх бездонних кишень! Витримуючи паузу, Павлюк повернув коня й поiхав уздовж фронту. Уважно роздивлявся своi полки, намагався прочитати те, що було написано на обличчi в кожного. За рядами важких возiв, що iх виставили кованими залiзом дишлами вперед i штовхали десятеро козакiв кожен, вiн бачив шеренги пiхотинцiв, озброених мушкетами та яничарками. Вишикуванi у вiсiм рядiв для бiльш ефективного батавування,[72 - Батавування, або караколювання – тактика бою епохи пороху, згiдно з якою перша шеренга стрiльцiв, зробивши залп, вiдходила крiзь промiжки строю в тил, займала мiсце позаду останньоi шеренги в батавi, перезаряджала зброю i була готова повторити залп. І так далi.] вони очiкували початку битви i тепер, побачивши перед собою гетьмана, здiйняли оглушливий крик. – І ми прийшли сюди iз Запорiжжя, – продовжив вiн, широко розтягуючи слова, – прийшли для того, щоб сказати пихатим панам: «Нi!» Нi знущанню над нашими вольностями! Нi перетворенню нашого Запорiзького вiйська на ще один регiмент пiд командою коронного рейментаря! Нi випискам, безкарним наiздам польськоi шляхти на нашi хутори i маетки! Нi кодакам, що стоять на шляхах з Украiни до Запорiжжя!.. Та чи готовi ви зложити голову заради всього цього? Чи готовi зросити кров'ю козацькою сиру землю за цi нашi святi iдеали? – Готовi, батьку! – загудiло сотнями голосiв. – А чи не здригнетесь пiд ударами панцирних хоругв? – Не здригнемося, батьку! – загримiло, мов весiннiм громом. – Тож уперед, славне козацтво! Та не дивiться на цей довгий табiр попереду. Чи ви не знаете, що ляхи у два ряди вiйсько становлять? Уперед! Павлюк потягнув з пiхов шаблю i, пiднявшись у стременах, пiднiс ii над головою. У вiдповiдь крик над козацьким табором посилився, вози рухнулися i, зарипiвши пiд вагою навантажених на них дерев'яних колод, покотились назустрiч ворогу. За возами пiшла батавами пiхота, за пiхотою – комоннi сотнi на швидких степових бахматах. З лiсом списiв, увiнчаних червоними, малиновими i блакитними прапорцями, з готовими до бою шаблями i пiстолетами. На чотирьох мiцних кантарах у центрi пiхотних батав чубатi запорiзькi пушкарi вимiрювали на ходу чотири великi кулеврини, блискучi бронзовi тiла яких нацiлились у напрямку польського табору. Швидко засипали в темнi отвори гарматних «дiл» добрячi заряди крупнозернистого артилерiйського пороху, вкочували восьмифунтовi ядра, вставляли в держала тлiючi гноти. Серед гармашiв походжав озброений нюрнберзьким квадрантом генеральний обозний, якого Павлюк особисто послав проконтролювати пiдготовку до гарматного залпу. На флангах i позаду вiйська спiшно готувались ще чотири гармати… Богун серед iнших козакiв Тимошiвського куреня iхав верхи, вiдчуваючи рукою шорстке дерево ратища. До табору Потоцького залишилось триста крокiв. Двiстi п'ятдесят. Двiстi. Напруження зростало. Козаки передньоi батави вже почали здiймати мушкети, готуючись дати перший могутнiй залп. Уже можна було розрiзнити герби на штандартах польськоi шляхти, золоту насiчку i бiлi пiр'iни на обладунках i крилах гусар. Уже чути крики лядських командирiв та iржання коней у ворожому таборi. – А що, лящику? Зараз побiжиш до хащику! – заволав раптом хтось серед возiв периметра, i напруженi струною нерви багатьох сотень людей зреагували, виплескуючи хвилю емоцiй – на хвилину все потонуло в реготi, пiсля чого на адресу пихатих панiв, що гарячили коней, виблискуючи залiзом обладункiв, полетiли такi образи i зухвалi викрики, що у шляхтичiв мало не посипалися iскри з очей. Вони залишалися на мiсцi лише завдяки надлюдським зусиллям хорунжих та ротмiстрiв. – А що поставали?! Знiмайте штани, пани-ляхи! Рiзок всиплемо i по домах розпустимо, панянкам про своi геройства розповiдати! – ревiв, ставши в повний зрiст, iз замашною саженною довбнею в руках дебелий козарлюга на одному з возiв. – Ох, пустимо крiвцi! Пустимо нечестивоi! – натягував тятиву лука поряд з ним другий. Стрiла, тонко пискнувши, прокреслила на вкутаному хмарами диму небi високу траекторiю i з хрустом впилася в обличчя одному з товаришiв передовоi гусарськоi хоругви. Червона вiд кровi рихва вийшла з шиi трохи нижче шолома, i, застогнавши, шляхтич полетiв пiд ноги коневi. Козацький табiр одразу ж вибухнув трiумфуванням: – Маеш козацьке вiтання, лелеко бiлокрилий! – А файно гепнувся, наче мiшок з лайном! Польський авангард зберiгав мовчанку. Хоч i сичали вiд лютi гоноровi шляхтичi, вiйсько, виконуючи наказ Потоцького, завмерло в очiкуваннi подальших команд… * * * Битву пiд Кумейками почала козацька армата. Одна за одною, гримнули всi чотири гармати авангарду. Виплюнувши в полякiв стовпи вогню, закуталися в бiлий пороховий дим. За хвилину озвалася армата на флангах, ударив, пiдкорюючись командi Скидана, залп передньоi батави. Їi козаки, розрядивши мушкети, швидко зайняли мiсця в тилу батавованого строю i затрусили порохiвницями, посилаючи в дула рушниць новi заряди пороху. Вдарив другий залп, за ним третiй. Завдяки вiтру, який дув у спину полкам Потоцького i в очi козакам, дим перших залпiв не завадив вести вогонь – бiлi хмарини порохового диму швидко вiдлiтали вглиб табору, але натомiсть очi почав рiзати ядучий дим, що його несло вiд палаючих Кумейок. Один за одним пролунали ще п'ять мушкетних залпiв, удруге гримнули чотири переднi гармати. І лише пiсля такого вiтання заговорила артилерiя Потоцького… Павлюк, оточений десятком вiрних джур, одягнений у кольчугу, що виглядала з-пiд пiдбитоi бобровим хутром киреi, випрямившись сидiв у кульбацi вороного огира, на пагорбi, розташованому позаду вiйськових порядкiв Запорiзького вiйська. З виглядом крижаного спокою спостерiгав за ходом битви, яка тiльки що почала розгорятися першими рушничними залпами i оглушливим ревом гармат. Нi на мить не вiднiмав вiд очей далекоглядну трубу. Наслiдки першого удару вогнепальноi зброi вдовольняли – перше ж ядро влучило в гущу кiнноти польського авангарду пiд командуванням Самуiла Лаща, вирвавши iз строю не менше десятка жовнiрiв. З вiдстанi, що подiлювала двi ворожi армii, неможливо було розрiзнити жахливих калiцтв, якi розпечений чавун принiс беззахисним людським тiлам, але навiть з такоi вiдстанi була помiтною легка червона хмаринка, що здiйнялася в мiсцi, де у стрiй вдарило ядро. Другий та третiй пострiли кулеврин розбили два вози периметра, причому один з них, здiйнявшись у повiтря, придушив кiлькох угорських пiхотинцiв на лiвому крилi табору. Четверта куля iз сичанням пролетiла над головами ворожих солдат i впала в глибинi табору. – Добре! – кинув крiзь зуби Павлюк. – Але можемо краще, бiсовi дiти, краще! Коли вдарив третiй мушкетний залп, гетьман махнув рукою до одного iз джур: – Лети, синку, кулею! Скажи Кизиму, щоб тримав кiнноту одразу ж за пiхотними батавами, ближче до правого крила. Джура, коротко змахнувши головою, вдарив коня острогами i полетiв схилом у сиву iмлу долини, туди, де на кiлька верст почорнили обрiй хижi павуки ворожих вiйськових порядкiв. Притиснувся до кiнськоi гриви, що, немов язики багряного полум'я, палала на вiтрi. Павлюк знову пiдняв до очей далекоглядну трубу. – Ох, чуе мое серце – туди гусарiя вдарить… – пробурмотiв Павлюк собi пiд нiс. Бiй кипiв. Злагодженi залпи козацьких батав вихоплювали з ворожих лав цiлi десятки жовнiрiв, якi, немов достиглий колос пiд серпом жниваря, валилися на политу першою кров'ю землю. Переднi ряди коронного вiйська якоiсь митi навiть почали подаватися назад, чим i скористалися запорожцi – деякi з них одразу ж взялися за пiдготовку до вилазки за межi вагенбургу. Втрималися вiд неi, здаеться, не так завдяки командам старшини, як побоюючись шквалу вогню власних батав. Але й поляки не мовчали. Швидко оговталися вони вiд першого удару вогнепальноi зброi, i ось вже подала грiзний свiй голос ворожа армата. Десять громiв гримнули один за одним, посилаючи козакам десять раз по десять смертей у снопах гарячоi картечi, важких чавунних ядрах i щедро затовчених порохом дутих стрiльнах.[73 - Дутi стрiльна – старовинна назва розривних порохових гранат, котрими стрiляли в основному мортири – цi прообрази сучасного мiномета.] І одразу ж почули козаки на власнiй шкiрi перевагу Потоцького в арматi. Але не здригнулися досвiдченi воiни – кожен умiв дивитися в очi смертi, стояти серед вогняних смерчiв i не пiддаватися страху. Натомiсть козацькi батави посилили мушкетний вогонь. Стрiляючи залпами «через одного» у строю i швидко караколюючи, вони домоглися такоi швидкострiльностi, яка цiлком компенсувала перевагу польськоi армати. Вдарили ще й двi гармати козацького ар'ергарду, але внаслiдок занадто низького прицiлу кулi зорали поле, не долетiвши добрих пiвсотнi крокiв до ворожого стану. – Ох ти, мурло туподушне! – не втримався вiд лютого вигуку Павлюк. – Перевiшаю за таку роботу, iй-бо перевiшаю! Однак уже за мить помилку своiх колег виправили пушкарi авангарду – одна за одною, заховалися у хмарах диму i здiйнятоi влученнями ядер землi, двi ворожi гармати. Армата козацьких флангiв продовжувала громити вози польського периметра. Помiтивши це, Потоцький теж наказав перевести прицiл гармат на вози козацького вагенбургу, тож скоро вiд передньоi лiнii рухомоi фортецi запорожцiв полетiли трiски та уламки, подекуди перемiшуючись з частинами розiрваних на шматки людських тiл. Стогiн здiйнявся над козацькими рядами, але тi, кого оминула зла доля, продовжували штовхати вперед своi важкi вози. Йшли спокiйно, примружившись i напружуючи м'язи на руках i ногах. Із запаленими люльками в зубах, з глузливими словами на вустах. Зi словами, вiд яких закипала кров у жилах польського лицарства i якi не могли заглушити навiть пострiли гармат. Плече до плеча ступали вони. Впирались похмурими поглядами в ряди гусар, драгун i ландскнехтiв, час вiд часу перекривали гуркiт вогнепальноi зброi могутнiми криками «Слава!», схожi на стародавнiх скандинавських берсеркiв[74 - Берсерки – легендарнi «воiни-ведмедi» скандинавських конунгiв епохи розквiту цивiлiзацii вiкiнгiв. Вiдомi надзвичайно майстерним володiнням холодною зброею, звiрячою люттю до ворога пiд час бою i повним презирством до болю i смертi (очевидно, завдяки наркотичним речовинам, що iх застосовували перед битвою). Вiдомий той факт, що берсерки могли битися деякий час, навiть перебуваючи у станi клiнiчноi смертi вiд отриманих ран.] у бойовiй лихоманцi й у цьому нестримному русi назустрiч реву оскаженiлого металу. Вогонь з обох сторiн посилювався. – Добре, дiтки, добре! – у голосi Павлюка, який слiдкував за битвою з вiдстанi близько пiвмилi, читалося надлюдське напруження. Вiн сам не помiчав, що «дiтки», «соколики яснi» i «побратими дорогi» перетворювалися у «мурло туподушне» та «вiшальникiв гаспидських» i навпаки, по кiлька разiв за хвилину, в залежностi вiд вдалого або невдалого маневру батави, влучного залпу або втрати рiвняння в лiнii рухомого периметра. Втiм, емоцii гетьмана не позначались на правильностi прийнятих ним рiшень. Джури гетьманського почту не встигали повертатися, доносячи полковникам i запорiзьким курiнним розпорядження гетьмана. – Чорти забирай! Не чекали такого вiтання, пане Потоцький, не чекали!.. Джуро! – нiхто не вiдповiв, i Павлюк нарештi помiтив, що залишився сам на пагорбi, вiдiславши з дорученнями навiть хорунжого та бунчужного. І цiеi митi щаслива посмiшка освiтила чоло запорiзького гетьмана. – А що ж, пора i менi кiстки козацькi розiм'яти, слави пошукати та братчикам приклад показати! Нехай Потоцький з вiдстанi далекоглядною трубою керуе, мое мiсце поряд з козаками! Но, Вороний! Уперед, конику-братику, неси панiв-ляхiв червоним пивом пригощати! І Павло Бут з насолодою пiдставив обличчя вiтру, який доносив до нього сморiд згарищ i запах баталii, стиснув у руцi рукiв'я гостроi шаблi й поринув у круговерть бою, прямуючи на чоло комонних полкiв, котрi очiкували своеi години. А з лiвого флангу вже бiгли до козацького табору угорськi пiхотинцi з алебардами напереваги, маючи наказ коронного польного гетьмана розiрвати козацький табiр за будь-яку цiну, щоб дати можливiсть дiяти важко озброеним хоругвам кiнноти. Помiтив це славний полковник Скидан i дав наказ перенести мушкетний вогонь своiх батав на ворожу пiхоту. Легкоозброенi ландскнехти безладними купами бiгли серед шквалу гарячого свинцю i без рахунку валилися вiд злагоджених залпiв. До угорцiв приедналися кiлька сотень реестрових козакiв, вiрних Ілляшу Караiмовичу, – вони вибрали для себе iудину долю i тепер мусiли приймати смерть вiд руки вчорашнiх братiв по зброi. Коли Павлюк пiд'iхав до Скидана, вiн побачив лише бiль у очах вiрного полковника i гiркоту в його голосi: – Гiрко, батьку! Гiрко… чому ми такi дурнi? Коли ж навчимося жити, як повиннi жити брати?! Подивися! – Скидан указав лезом оголеноi шаблi в поле, серед якого помирали угорцi та украiнцi, приносячи себе в жертву коронi, котра вважала iх гiдними лише на роль гарматного м'яса. – Masta est![75 - Masta est! (лат.) – готова для жертви.] Потоцький посилае iх, немов баранiв до рiзника. Угри, тi хоч за золото гинуть, вони найманцi i виконують свою криваву обiтницю… Чому ж пiдняли супроти нас зброю народженi козацькими матерями? Вони iли з нами з одного казана, батьку! Дiлили один кожух на двох… А тепер ладнi зубами вчепитися, немов скаженi пси! Чому, батьку?! І блискавки сипались з очей Скидана. Не мiг вiн зрозумiти такоi лютоi зради. Та й, напевне, нiхто б не зумiв. Мiцна рука гетьмана лягла на плече побратима. – Собацi – собача смерть, Петре… Зроби так, щоб нi одного не оминули шаблi i кулi, тодi я, можливо, дам вiдповiдь на твое запитання! І Павлюк погнав коня далi, туди, де польська артилерiя посилила вогонь до максимуму i почала здiймати траекторii гарматних ядер, намагаючись досягнути комонних сотень, вишикуваних для вiдбиття удару гусарських хоругв i рейтарських рот. IV Нерви Богуна напружилися, мов сталевi струни, коли вiн стискав рукою ратище списа й до болю в очах вдивлявся перед собою, не маючи можливостi роздивитися те, що дiялося бiля возiв. Хмари порохового диму вiд мушкетiв пiхоти, змiшанi з димом пострiлiв польськоi армати i палаючих Кумейок, заважали йому, як i рештi комонних, роздивитись те, що дiялось попереду. Але, судячи з крикiв та дзвону шабель, ворожа пiхота вже докотилась до переднiх возiв. Запеклий бiй точився на возах i перед ними. Угорцi спiльно з козаками Караiмовича намагались розтягти вози Павлюкового табору, щоб дати дорогу всередину стану гусарським хоругвам i рейтарським ротам. Раптом перед козаками з'явився Кизим, якого гетьман призначив командувати кiннотою, до якоi пристали тимошiвцi i ще решта охочекомонних запорожцiв. – Деривухо! – гаркнув вiн до Омелька, який очолював сотню, майже цiлком сформовану з козакiв Тимошiвського куреня. – Тут, батьку! – озвався Омелько. – Пилипко! – знову позвав Кизим. – Слухаю! – наперед виiхав ще один сотник iз запорожцiв. – Берiть, панове, своiх соколiв i мерщiй за мною. Спробуемо вiдсiкти пiхоту ударом з флангу. Двiчi повторювати не довелось. Досвiдченi запорожцi швидко залишили стрiй i погнали коней за Кизимом, що летiв попереду на бiлому огирi з яскраво-червоним шлейфом киреi, яка, немов полум'я, майорiла позаду. Скориставшись димом, швидко розтягли вози в тилу табору, i ось двi сотнi швидких комонникiв виiхали в поле. Блискавично вистроiлись лавами. Одразу ж за iхнiми спинами вози з гуркотом зайняли своi мiсця. – З Богом, дiтки! За козацьку славу! – здiйнявся над гуркотом бою голос Кизима, i хоробрий полковник першим кинувся туди, де знахабнiла вiд пасивностi козакiв угорська пiхота трощила вози. І полетiли. Богун вiдчув у грудях добре знайоме почуття передбойового напруження i стиснув коня острогами. Слухняна тварина зiрвалась на чвал. Краем ока бачив Нечая, Савку. Трохи подалi викреслювали блискучi кола крицею шабель Васько Зоря, Кiндрат Макогiн i довгов'язий Базiка. Гнали коней, нацiливши вперед списи, решта тимошiвцiв. З гучним посвистом та криком, з гуркотом кованих копит i брязкотом залiза вдарили у фланг атакуючим порядкам ворожоi пiхоти. Іван зходу вибив з рук переляканого ландскнехта алебарду, якою той намагався захиститись, i замахнувшись вдруге, рубонув, цiлячи у незахищену шию вояка. Навiть не подивився, як покотилась голова з виряченими очима, як бризнула кров з розсiчених артерiй, i безголове тiло незграбно завалилось набiк. Попереду очiкувала робота. За мить Богунова шабля сiкла направо i налiво серед самоi гущi ворожоi пiхоти. Не вiдставали й iншi. Використовуючи перевагу раптового нападу, козаки вчинили рiзню – протягом двох хвилин на закривавленi трупи перетворились добрi пiвтори сотнi вiдбiрноi пiхоти капiтана Бiгановського. З табору почали вискакувати запорожцi, якi до цього були бiля возiв. Найманцi Бiгановського й козаки Караiмовича опинились у сталевих лещатах. Помiтивши це, обидва вищезазначенi пани погнали коней до табору Потоцького… А Богун, перетворившись вiд бойовоi гарячки i вигляду кровi на диявола, сiк ворогiв, не почуваючи втоми. Не встигав навiть протирати рукiв'я шаблi, що стало зовсiм слизьким вiд кровi й ризикувало вилетiти з рук. Час вiд часу чув чистий i гучний голос Кизима: – Так iх, дiтки, рубай! Коли! Дивись, щоб жодний не утiк, не скоштувавши нашого пива! Поряд хтось охнув, i Богун побачив, що Кiндрат Макогiн вхопився за бiк, прострiлений кулею, одночасно вчепившись другою рукою за рогатину, якою здоровенний угорець намагався стягнути його з кульбаки. Не гаючись, Іван вихопив пiстоля i розрядив його в груди жовнiру. Той впав, мов пiдкошений. Макогiн висмикнув зi стегна рихву рогатини i посмiхнувся Івановi. – Дякую, хлопче, – встиг лишень сказати i впав грудьми на кiнську шию. Іван вихопив повiд з ослаблоi руки й потягнув коня до возiв. За хвилину мiцнi козацькi руки понесли пораненого, передаючи однi одним, вглиб табору. Богун повернувся в гущавину бою. Ще мить, i залишки розбитоi пiхоти побiгли. Назустрiч iм вже летiли двi хоругви драгунiв. Кизим спiшно перестроював козакiв, щоб зустрiти нову небезпеку обличчям. Тривожна сурма спiвала, скликаючи тих, хто надмiрно захопився переслiдуванням безталанних угорцiв. До Кизима пiдскочив гетьманський джура. – Гусарiя виступае з табору! Батько просить затримати iх! Кизим ошелешено подивився на посланця. – У мене двi сотнi козакiв! – Пане полковнику, батько просить! Треба вози у дванадцять рядiв переставити. Зараз же вам на допомогу ще три сотнi козакiв виходять. Кизим поглянув на густi ряди польських драгун, що вже перейшли на чвал. Не менше тисячi. А десь далi, невидимi звiдси, пiдходили грiзнi гусари – важко озброена гроза багатьох армiй. – Передай гетьману – я зроблю все, що зможу. З Богом, укрiплюйте табiр! Передовi шеренги запорiзькоi кiнноти цiеi митi вдарились на списи з королiвськими драгунами… – Богуне, ззаду! – рiзонув у вуха крик Савки. Іван припав щокою до гриви i вчасно. У кiлькох дюймах над головою пролетiла почеплена на цiпок, всипана хижими шипами куля кистеня. Вдруге вдарити драгун не встиг – списи Івана i Савки вiдiрвали його вiд кульбаки, пiдняли в повiтря й жбурнули пiд ноги оскаженiлих у бою коней. – Будь обачним, Богуне! – криво посмiхнувся Обдертий i через секунду вже вiдбивав ратищем удар списа, нацiлений у власнi груди. Моторошно загарчавши, схопився з ляхом на шаблi. Скоро вiдкинув ратище й Богун – у натовпi вiд шаблi було набагато бiльше користi. Запорожцi, котрi у бойовiй лихоманцi ще бiльше нагадували берсеркiв, анiж тодi, коли прямували назустрiч битвi, здiймали цiлi фонтани ворожоi кровi гострими, мов бритва, лезами шабель, влучними пострiлами пiстолетiв i хижими дзьобами келепiв. Драгуни, яких було в кiлька разiв бiльше, скоро зрозумiли – потiснити жалюгiдну жменьку козакiв iм не пiд силу. Натомiсть несамовитий галас щохвилини зменшував iхнi власнi сили. Нарештi, зрозумiвши такий стан речей, озвалась сигналом до вiдходу польська сурма… Хорунжий Бiгановський, поряд з яким впало вже чотири товариша i його самого вдарила в плече гаряча куля, здивовано виявив, що вже добра чверть його регiменту або лежить на землi, або, обливаючись кров'ю, вiдступае до свого табору. А поблизу (о Господи!) вишитоi золотом його власноi хоругви точиться сутичка, яка ось-ось мае закiнчитися ii захопленням. Драгуни почали спiшний вiдступ. Але, всупереч побоюванням Бiгановського, запорожцi не кинулися добивати у спину ворога, що утiкав, – цiною неймовiрних зусиль Кизиму вдалося втримати на мiсцi охоплених бойовим азартом козакiв i саме вчасно: за кiлькасот крокiв, вишикувавшись у сталевому порядку, вже дзвенiла панцирами, трiскотiла залiзними своiми крилами гусарiя. У промiжки строю гусарських хоругв, вiдступаючи до табору, немов вода крiзь сито, проходили натовпи наполоханих драгун… Богун сплюнув i обтер шаблю полою жупана. Мовчки прийняв з чиiхось рук ратище. Страху не було. Страх залишився позаду, десь там, де впали першi вбитi й пораненi в цьому бою, де пролилася перша гаряча кров. Залишилася лише злiсть i несамовите бажання кинутися на ненависних у своiй блискучiй бездоганностi i залiзнiй силi гусар. І ще вiн знав, що люди, якi знаходяться навколо, вiдчувають те ж, так само, як i вiн, очiкують митi, коли пролунае гасло до атаки. – Слава!!! – гаркнув хтось зовсiм поряд i викликав цим криком цiлу бурю. – Слава-а-а! – пiдхопили пiвтори сотнi голосiв. – Слава i Украiна! – залунало над полем борнi, немов вiдгукуючись на рокотання литавр i срiбних сурем, що покликали до атаки. І от уже комонний загiн запорожцiв, у якому тепер було не бiльше, нiж пiвтори сотнi вершникiв, подiбно до каменя, випущеного з пращi, кинувся на ворога, щоб за мить вдаритися з гуркотом i трiском у залiзнi ряди ворожого вiйська. Мов земля застогнала, коли запорожцi i блискуча шляхта зiйшлися не на життя, а на смерть у жорстокому бою. Наче в червоному туманi, Богун бив списом, вiдхилявся вiд ворожих ударiв i знову бив. Інодi вiдчував глухий дзвiн власного панцира i тупий, приглушений бiль у тулубi. З дивним спокоем вiдзначав вiн, що це ворожа зброя, удари якоi вiн не встиг вiдбити в гущi бойовища, але за мить уже забував про них i знову здiймався у стременах, замахуючись на чергового гусара. Подекуди бив, не бачачи, як i куди влучае гостра рихва i блискуча шабля, але не спинявся. Дивувався власному голосу, який жив тепер своiм, немов окремим життям. Гарчав i ревiв, захлинаючись вiд лютi. Стогнав на видиху, посилаючи черговий удар у палаючi очi пiд наглухо закритими лискучими шоломами i гронами пiр'я, i сичав вiд безсилля вразити iх усiх… Загiн Кизима врятувала козацька армата. Принаймнi тi його рештки, якi ще не поснули на широкому полi, донесхочу погулявши на кривавому весiллi. Пiсля вiсьмох вдалих пострiлiв зарядами картечi гусари послабили натиск, i крiзь вузький коридор козацького вагенбургу пройшли сорок шiсть закривавлених вершникiв на змилених конях, серед яких були Богун, Деривухо, Нечай та Обдертий. Не було вже помiж тимошiвцями довгов'язого Базiки – пришпилив того до землi важкий гусарський спис. Мiцно пришпилив, не пiднятися козаковi. Ще й двое гусарських товаришiв обiйняли запорожця смертельними обiймами. Першого привiтав смiшливий Базiка кривим ятаганом, другий же, чий спис вдарив Базiку пiд серце, вкоротивши козацького вiку, отримав кулю. Не схибила ослабла рука. Мов три добрих товаришi, спочивали вони тепер один бiля одного, зморившись у сон пiсля хмiльноi гулянки… Не було й Васюка Зорi. Розсiкла аж до зубiв йому голову гостра шабля. Впав Васюк з коня, розкинувши руки, наче хотiв на прощання стиснути в обiймах рiдну землю, за яку не пошкодував i життя. Встань, Кiндрате! Пiди, пiднiми побратима, допоможи йому дiйти до табору! Нi, не йде Кiндрат Макогiн. Лежить вiн на возi, нашвидкуруч перев'язаний бiлим полотном. Та дарма ви, пани-браття, те полотно закривавили – осклянiли карi Кiндратовi очi. Вилетiв дух з могутнього тiла i полинув у вись. Туди, де крiзь хмари диму проглядало ледь помiтне, вкрите серпанком сонце. Ледь живим вийшов з бою i полковник шляхетний, славний Кизим, який волею долi сприйняв удар залiзного кулака гусарських хоругв на чолi жалюгiдноi жменьки легкоозброеноi запорiзькоi кiнноти. Вкритi червоною кров'ю дорогi полковничi шати, десятком шабель порубана турецька кольчуга. Але високо тримав голову Кизим. iхав гордовито поряд з хоругвою, що ii не вiддав ворогу, хоч i пошматовану на клаптi гарячими кулями. А в таборi готували до бою мушкети пiхотнi батави. Фронт, який тепер у центрi й на правому крилi був утворений дванадцятьма рядами возiв, наiжачився палями й дишлами возiв. Спiшно посилювався лiвий фланг, i поляки, помiтивши це, почали шикувати гусарiю для удару саме туди. Допомагаючи iм, армата Потоцького з швидкiстю, на яку лише була здатна, почала обстрiл возiв на лiвому крилi. V У той час коли козацькi гармашi тiльки вимiрювали гармати для перших у майбутнiй битвi пострiлiв, а Павлюк з пагорба в тилу вiйська спостерiгав за вишикуваними за возами польськими полками, сам коронний польний гетьман Миколай Потоцький заклопотано об'iздив гусарськi та драгунськi хоругви, рейтарськi роти, вишикуваних у каре пiших ландскнехтiв. На ходу вiддавав запобiгливим полковникам останнi розпорядження, крiзь зуби вичитував тих командирiв, пiдроздiли яких у чомусь порушували його уявлення про перебiг майбутнього бойовища. За спиною почулося близьке хропiння коня i важке дихання хворого на астму. Потоцький, не повертаючи голови, упiзнав чернiгiвського пiдкоморiя, схизмата Адама Кисiля. Зачекав, доки Кисiль з'явиться у полi зору, пiсля чого, iронiчно посмiхаючись, поглянув на того: – Маю вас поздоровити, пане пiдкоморiй. – О, матiнко Божа… Перепрошую… Тiльки що був змушений мчати через весь табiр, аби… аби виконати ваше розпорядження. Ця триклята вологiсть мае звести мене в могилу! Даруйте… – Кисiль кiлька хвилин вiдсапувався. – Я до ваших послуг, пане гетьмане. З чим, я перепрошую, ви маете нагоду мене поздоровити? Потоцький змiряв з голови до нiг Кисiля i роздратовано вiдвiв погляд – маленькi, немов у свинi, оченята, крихкотiла шкiра обличчя, яку не приховувала навiть пишна сива борода, задишка i величезне черево чернiгiвського пiдкоморiя завжди дратували пана Миколая. Тож вiн радше терпiв Адама Кисiля, анiж жадав його бачити. – Ну як же! Вашi единовiрцi зiбралися тут, перед нашими очима, у надзвичайно великiй кiлькостi. Маете нагоду особисто передати iм свое захоплення. Кисiль ошелешено мовчав. Вiн не звик до такого обходження, але iти на вiдкритий конфлiкт з Потоцьким не хотiв, завдячуючи природнiй флегматичностi. – Пан мае знати, що докоряти менi православною вiрою не тiльки образливо, але й недоцiльно. Образливо, тому що я знаходжуся у вашому, а не ворожому станi, а недоцiльно, тому що моi хоругви… – з тихим обуренням промовив Кисiль нарештi, але був обiрваний презирливим смiхом Потоцького. – Але, прошу пана, що мае означати ваш смiх?! Потоцький знизав плечима: – Нiчого образливого, пане сенатор, абсолютно нiчого образливого. Я лише уявив собi обличчя Павлюка, коли б вiн мiг чути нещодавно сказанi вами слова. – Якi саме слова? – Вам процитувати? – Зробите послугу! Потоцький вiдкашлявся i вимовив урочистим голосом: – Надзвичайно чудовий народ сей. І велике в ньому натхнення! Вашi слова? Згодьтеся, звучить не зовсiм патрiотично по вiдношенню до Речi Посполитоi, якщо взяти до уваги те, у який час слова вилетiли з ваших вуст. – Ось ви про що… – Кисiль притримав коня, який насторожився, зачувши гул тисяч голосiв i рокотання литавр з козацького табору. – На жаль, шпигуни вашоi милостi втрачають хист. Або навмисне до вух пана гетьмана долинае лише частина сказаного мною. Але були й iншi слова: «Якби те натхнення було спрямоване проти ворогiв християнства, а не супроти короля, сейму i Речi Посполитоi. Але тепер воно заслуговуе на осуд». Литаври в козацькому таборi рокотали з кожною хвилиною сильнiше. Над полем ритмiчно здiймалися грiзнi басовитi ритми. Здавалося, що битва ось-ось почнеться. – Даруйте, пане пiдкоморiй, продовжимо нашу розмову наступного разу, тепер час не для слiв, а для мечiв славетного лицарства. – Але задля якоi цiлi ви викликали мене?! – Задля якоi цiлi? – Потоцький саркастично посмiхнувся. – Хотiв пересвiдчитись, що ви в таборi. Повноi праведного обурення вiдповiдi Киселя вiн не почув, спрямувавши коня вздовж фронту комонних хоругв. Дуже скоро дiйсно почалося. Потоцький на чолi пiвсотнi командирiв та почту завбачливо виiхав за межi досяжностi козацькоi армати. Точнiсiнько так, як i Павлюк, почав роздивлятися в далекоглядну трубу вороже вiйсько. Козаки йшли, правильно подiленi на полки i сотнi, огородженi табором з возiв, зi штандартами i хоругвами, що гордовито майорiли над людським морем двадцятитисячного вiйська. З гарматами на возах, бiля яких дбайливо клопоталися пушкарi, з велетенськими литаврами i спiвом сурем. І хоч Потоцький кривив за звичкою шляхетнi губи, але все ж змушений був вiдмiтити: перед вiйськом польським розташувала своi порядки велика i грiзна армiя. Вiд неi ледве утiк полк невгамовного Самуiла Лаща, який щойно встиг перегрупуватися пiсля вiдступу вiд Мошен i тепер складав авангард коронного вiйська. Коронний стражник кидав громи i блискавки, перемежаючи iх такою громоголосою лайкою, що ii було чути навiть серед почту коронного польного гетьмана. Пiсля такого маневру польського авангарду Павлюк, очевидно, зрозумiв недоцiльнiсть подальшого зближення i одразу ж почав битву з гарматною стрiляниною i мушкетними залпами. У коронному вiйську з'явилися першi втрати, значна частина яких прийшлась на драгунськi хоругви, щiльними лавами вишикуванi поза возами табору. Потоцький вилаявся: – Стонадцять дзяблiв iм у пельку! – засичав вiн. – Сi лотри караколюють не гiрше за голландських мушкетерiв… Пане Бiгановський! – Цiлком у вашому розпорядженнi, ваша ясновельможнiсть! – виступив красень-офiцер у блискучих латах. – Я хочу, щоб вашi пiхотинцi резерву розташувалися на правому крилi. Посильте ландскнехтiв обер-лейтенанта Мореля i драгун пана Жолкевського. – Дозвольте виконувати? – схилив голову Бiгановський. – Виконуйте. Потоцький кiлька хвилин мовчки спостерiгав за наростаючим ходом битви. Пострiли гармат та мушкетiв, крики людей, гуркiт литавр i голоси сурем поступово злилися у низький моторошний гул. Вiтер нiс вiд Кумейок цiлi хмари диму – там, виконуючи наказ гетьмана, поручник Бодаровський створив справжню вакханалiю вогню. Палали скирти соломи на вигонi перед селищем, палали сiнники на подвiр'ях селян, палали солом'янi дахи низьких хатин, залишаючи добрих чотири сотнi нi в чому не винних людей без даху над головою серед морозiв i завiрюх грудневоi негоди. – Гарно, пане Бодаровський! – прошепотiв Потоцький, розглядаючи табiр Павлюка. – Дуже скоро iхнi батави ослiпнуть у диму! Надзвичайно зручний час для атаки! – Капiтана Теребовлянського до мене! – крикнув вiн до почту. За три хвилини стрункий артилерiйський капiтан у кiрасi i довгому оксамитовому плащi, який вкривав i бiк капiтанового вороного огира, вiдсалютував гетьмановi, викинувши догори руку зi шпагою. – Пане Теребовлянський, скажiть: як вам робота артилерii Павлюка? – недбало запитав Потоцький у нього. Теребовлянський знизав плечима: – Добре грають, ваша ясновельможнiсть. Але ми можемо краще! – Наскiльки краще? – подивився гетьман в очi пiдлеглого. – Значно краще! – Тодi попрошу вас здiйснити це негайно. Спрямовуйте снаряди в середину козацького табору. І стрiляйте з такою швидкiстю, на яку тiльки спроможна надихнути вас любов до батькiвщини! Ви розумiете мене? – Буде виконано, ваша ясновельможнiсть! – Тодi вперед, синку! І нехай нам допомагае Мадонна! Чорним шквалом полетiв вороний кiнь Теребовлянського туди, де розташувалася коронна армата, i за хвилину рiдкi прицiльнi пострiли гармат по козацькому табору почастiшали й перенесли прицiл вище, так щоб доносити разючий чавун вглиб коша, в комоннi полки й обози полкiв та куренiв. Потяглися напруженi хвилини очiкування i спостережень за артилерiйською дуеллю, коли iз загальним трiумфом вiйсько зустрiчало вдалi влучення своiх ядер i мовчки вислухувало вибухи i моторошне виття, коли таланило пушкарям Павлюка. За пiвгодини жовнiри застояних кавалерiйських хоругв все частiше почали оглядатися туди, де, прикипiвши оком до далекоглядноi труби, завмер у сiдлi Потоцький. Гусарiя, яка не звикла до бездiяльностi пiд час бойовища, почала все голоснiше виявляти незадоволення. Помiтив це й польний гетьман. – Ще не час, панове! – кинув вiн крiзь зуби у вiдповiдь на погляди оточення. Канонада продовжувалася. Нарештi, пiсля того як одна за одною були пiдбитi двi великих гармати, всипаючи все навкруги трiсками розтрощених лафетiв i грудками землi, а два десятки жовнiрiв гарматноi обслуги перетворилися на криваве лахмiття, не втримався i Потоцький. Рiзким спiвом озвалася сурма, i угорська пiхота, спiльно з козаками Караiмовича i черемисами пiдляського мечника, кинулася в атаку. Скоро бiля ворожих возiв закипiв бiй. Потоцький деякий час спостерiгав за ним. Ставало зрозумiлим, що завдання, покладене на пiхотинцiв, а саме звiльнення вiд возiв частини козацького табору задля проходу кавалерii, iм не пiд силу. Пiд влучним вогнем козацьких батав угорцi, козаки i черемиси несли величезнi втрати. Натомiсть козацький вагенбург почав перестроювання у дванадцять рядiв. – Чорт забирай! – вилаявся Потоцький. Вiн вiдiрвав вiд очей далекоглядну трубу i вiд лютi заграв жовнами. – Чорт!.. Чорт! Поганське плем'я! На рани боскi! Бачить пан Бог – я знищу iх, чого б менi це не коштувало! – Ваша ясновельможнiсть! Пане… Батьку! Потоцький рвучко обернувся. Перед ним стримував гарячого коня закутий у коштовнi вороненi обладунки роботи нiмецьких майстрiв старший син, двадцятип'ятирiчний Петро. – Дозволь, батьку, i я виконаю твiй наказ! Я розiрву хлопський табiр, клянуся всiма апостолами! Потоцький мовчав. Перед ним стояв той, на кого вiн покладав усi своi надii, чиiм успiхам радiв усiм серцем i кого берiг немов зiницю ока. Вiдпустити його, такого нестримного, такого запального, як сама молодiсть, вiдпустити назустрiч ревучiй смертi?! – Ти менi потрiбен тут, Петре, – нарештi змiг вимовити гетьман глухим голосом. Молодий Потоцький спалахнув: – Але… Але… Я прохаю тебе! Слово гонору, немае для мене бiльшоi винагороди, анiж вiддати себе в жертву розгнiваному Марсу на цьому полi слави. Адже ти сказав перед початком битви, що тут для всiх вiдкрито поле слави i честi. Слави i честi! Чому ж менi ти не надаеш нагоди здобути цю славу?! Потоцький пiд'iхав впритул до сина i розчулено обiйняв його. – О, мiй сину, едина моя надiе! Ти став справжнiм лицарем. Я можу лише пишатися тобою! Але повiр менi, carissime,[76 - Carissime (лат.) – дорогий.] немае потреби вiддавати себе в жертву… На змиленому конi, вкритий бризками багна i кровi на посiчених латах, пiдскочив Бiгановський. – Ваша ясновельможнiсть, люди не витримують, потрiбнi пiдкрiплення! Потоцький почервонiв вiд лютi. – Що ви собi дозволяете, пане хорунжий! Чому досi не розiрвано хлопський вагенбург?! Бiгановський перевiв дихання i спробував витерти струмочки поту, якi стiкали з-пiд шолому i заливали йому очi. – Ваша ясновельможнiсть, ми знесиленi! Обер-лейтенанта Мореля поранено, пiд паном Жолкевським вбито двох коней. Втрати угорцiв нараховують не менше третини вiд iхньоi загальноi кiлькостi. Драгуни тримаються з останнiх сил! – Чого ж ви вимагаете вiд мене? – Потоцький подивився на хорунжого, мов на павука. – Гусарiв! Удар гусарii спроможний виправити становище! Потоцький рiшуче покрутив головою: – Чорти б вас взяли, Бiгановський! Я не можу кидати в бiй гусарiю, доки не буде розiрвано укрiплення з возiв! Не можу i не хочу! І Петро Потоцький вiдчув, що саме тепер настала його зоряна година. Вiн зiскочив з коня, потрапивши залiзними черевиками в руде, перемiшане з крижаним мiсивом багно, i пiдступив до старшого Потоцького. Взяв його за стремено i покiрно нахилив голову. – Батьку, я готовий виконати це! Дозволь виступити моiй хоругвi, i ти переконаешся – нiщо для мене не головнiше за славу отчизни i ii гетьмана! – Вiн правий, ваша милiсть! – пiдтримав молодого Потоцького хорунжий Скопецький, котрий пiд'iхав слiдом за Бiгановським. – Гусари рвуться в бiй, тож дайте iм нагоду, вдаривши у вози кiнською груддю, вкрити себе i вас славою. На правому крилi поки що лише шiсть рядiв. Вози частиною поламано! Вирiшуйте i дуже скоро ми привеземо до вас Павлюка, спутаного по руках та ногах! Гетьман кiлька хвилин роздивлявся правий фланг ворожого табору за допомогою далекоглядноi труби. Там було дiйсно найслабше мiсце ворожого табору, i слова Скопецького мали сенс. Вiн глибоко зiтхнув. – З Богом! – вимовив нарештi. – І нехай допомагае вам Дiва Марiя. Уперед, дiти моi! Шаленим чвалом три гусарськi хоругви, загальною кiлькiстю майже у двi тисячi важко озброених воякiв пiд командою молодого Потоцького, а також хорунжих Скопецького i Кракiвського, кинулися до козацького табору. Хмари диму, що його вiтер нiс вiд Кумейок, надiйно вкрили iх вiд очей запорожцiв. Скоро там закипiв запеклий бiй. Розбитi драгунськi хоругви, якi почали було вiдступати, вирiвняли лави i кинулися на допомогу гусарам – синi жупани драгун зайняли праве крило атакуючих колон, ставши поряд з блиском лат i багрянцем гусарських плащiв. Миколай Потоцький уважно дивився туди, де штандарт його Петра, його укоханого старшого сина, у кому сконцентрувалися всi надii старiючого гетьмана, гордовито височiв над лавами крилатих гусар. Десь там, серед круговертi смертельно нагостреноi крицi, серед коней, якi на шаленiй швидкостi несли у бiй несамовитих вiд лютi вершникiв, серед гуркоту гармат i зойкiв помираючих, перебував тепер його Петро. Його улюблений первiсток. Звичайно, Потоцький хотiв для сина лицарськоi слави. Вiн пишався ним i був гордий, що саме герб Потоцьких майорiв посеред пекла перед ворожими возами. Але… О пан Єзус, як важко дивитися на все це батькiвським очам! Петре! Надiя i кров вiд кровi моеi! Нi! Вiн не повинен думати про погане i вiн нiзащо не буде думати про це! Бог прихильний до мужнiх! І Потоцький мовчки очiкував новин, що летiли до нього вiд мiсця бою зi швидкiстю швидконогих коней чисельних поручникiв. Вiн не ставив питань, лише важким поглядом налитих кров'ю очей поглядав на чергового посланця. – Вони стоять, пане гетьман! Ми зазнаемо важких втрат! – долiтав до нього хрипкий голос. А в розпаленiй уявi Потоцького малювався його Петро, який знаходився серед ворожих возiв, серед ревучого пекла (чомусь без жодного обладунку, навiть без шолома). І над ним уже заносив щербате закривавлене лезо зодягнений у розхристаний жупан запорожець. – Хто? – голосом, який бринiв вiд напруги, запитував гетьман. – Пани Каменський i Цеплеiвський наклали головами! Панiв Рудновського i Молочарського вбито! Пан Бочаровський пошматований ворожою картеччю, десяток значних товаришiв стiкають кров'ю вiд ран! А за першим посланцем уже поспiшае другий. – Козаки тримаються, ясноосвенцоний пане! Нашi втрати величезнi! – Наскiльки величезнi? – Потоцький, мов закам'янiлий, сидiв i лише його очi видавали муку, що ii вiдчував. Цiлу бурю емоцiй, що вирувала за показним спокоем. – Вiйськовi товаришi Гноiнський, Пiдкоцький i Магнуський загинули, з ними три десятки шеренгових пахолкiв. У хоругвi пана Скопецького пани Конаржевський i Бенецький вбитi. Ще десяток вiйськових товаришiв важко пораненi. Пану Мар'iнiвському гарматним ядром вiдiрвано ногу нижче колiна. Крiм цього, загинуло до сотнi жовнiрiв! – Ми безсилi, пане гетьмане! – летiв за другим третiй гонець. – Гусарiя помирае! Козаки б'ються, немов, леви. Ми сотнями вiдправляемо iх до кращого свiту, але подiбна до гiдри сила вiйська сього! – О пан Єзус, не покинь! – не витримав нарештi Потоцький. – Заради всього святого, усi вперед! Хто принесе менi голову Павлюка, отримае мiй найлiпший майонтек! Найкраща кiннота коронного вiйська полетiла в атаку вслiд за хоругвою коронного польного гетьмана. Без малого п'ять тисяч, серед яких двi третини налiчували важкоозброенi гусари та рейтари, охрещенi в народi «чорними дияволами» за колiр обладункiв i жорстокiсть, яку виявляли на полi бою. Здавалося, ця хвиля, пiдсиливши попередне вiйсько, миттево знесе з власного шляху потрощений у попереднiх сутичках козацький вагенбург i мов нiж крiзь масло пройде через козацькi полки. Але не здiйснився задум гетьмана! Лише опинившись у гущинi бойовища, вiн на власнiй шкурi вiдчув усю серйознiсть становища. Серед шаленого вихору картечi та мушкетних куль, серед смертоносних блискавок мечiв i страшних ударiв списiв саме життя приймало новий, хоча й неодноразово ранiше бачений Потоцьким змiст. Дещо забутий за останнi роки, але напрочуд знайомий i п'янкий для лицаря, яким польний гетьман, безумовно, вважав себе все життя. Давно вже замовкли злагодженi залпи козацьких батав, замовкла й армата. Гармашi з обох сторiн боялися влучити у своiх, тож iм не залишилося нiчого, окрiм очiкування. Серед крикiв i металевого дзвону рукопашного бою, час вiд часу чулися лише пострiли пiстолiв. Потоцький, оточений товаришами особистоi охорони, одразу ж кинувся в гущавину бою. Швидко почав заглиблюватися помiж куп запорожцiв, якi затято вiдбивалися, стоячи на перевернутих i поламаних возах, помiж пролiтаючих у герцi вершникiв i розкинутих у калюжах кровi мертвих тiл. Вдивлявся в обличчя жовнiрiв, штандарти та хоругви регiментiв, вiдшукуючи Петра. Лише через деякий час зрозумiв, що зробити це серед десятитисячного натовпу оскаженiлих пiд час бою людей надзвичайно важко. Помiтив, як перед ним один за одним були здертi з сiдел три його охоронцi. За лiченi секунди усi трое перетворилися на закривавленi куски м'яса. До свiдомостi лише тепер дiйшов крик капiтана гетьманськоi охорони: – Заради всього святого! Ваша ясновельможнiсть, повертайте негайно назад! Назад! У бiк щось боляче штовхнуло, i Потоцький пополотнiв. Невже куля? За мить вiн вже летiв в тил, оточений значно порiдiлим загоном охорони. Боявся навiть подивитися донизу, де в боцi вiддавало тупим болем. Раптом звiдкись, так, що нiхто й не зрозумiв, звiдкiля, вихопився голий до пояса запорожець у вимащених дьогтем синiх шароварах, з розкуйовдженим оселедцем i довгим ратищем у руках. Швидше, нiж хто-небудь з охоронцiв гетьмана встиг зморгнути оком, вiн встромив списа у груди коневi Потоцького i рвонув з пiхов шаблю, маючи на метi дiстати й вершника. Мить, i гетьман шкереберть полетiв на землю. Круглими вiд жаху очима побачив вiн у трьох футах перед собою роззявлений в оглушливому крику рот козака, його вкритi посивiлим волоссям i рубцями засмаглi груди i широке лезо турецького палаша, з якого скапувала кров. Чомусь все побачене Потоцьким вiдбувалося для нього надзвичайно повiльно, серед абсолютноi тишi. Лезо наближалося. Невблаганно, мов кара Господня. Ще яка-небудь стопа i… Козак, захрипiвши, впав, а палаш, що раптом набрав своеi реальноi швидкостi, вихопився з його руки i пролетiв зовсiм близько вiд обличчя коронного польного гетьмана. Боляче стукнув рукiв'ям в обличчя. До Потоцького пiдскочив жовнiр з боздуганом у руцi. Спритно скочив з коня на землю. – З вами все гаразд? Потоцький, оговтуючись, подивився на тiло козака, яке лежало прямо перед ним. Навкруг розколотоi ударом боздугана голови швидко розпливалася калюжа темноi кровi. – Коня менi! – крикнув вiн, намагаючись приховати тремтiння голосу. – Швидко коня! Лише видершись у кульбаку, вiн згадав про бiль у боцi i подивився туди, де влучила куля. Одразу ж побачив велику дiрку у вкритих золотою чеканкою пiхвах шаблi. «Якби iх не було, куля влучила б у живiт, i я сплив би кров'ю», – без емоцiй, нiби роздумуючи про сторонню людину, подумав Потоцький, а вголос крикнув: – Я волiв би очолити хоругви пiд час чергового наступу! Але зараз нам необхiдно вiдступити. Сурмач! Сурма дзвiнко проспiвала сигнал до вiдступу. – Ми повиннi вирiвняти лави кiнноти i дати змогу гармашам робити свою роботу, – немов виправдовуючись, сказав вiн, нi до кого не звертаючись. Перша хвиля наступу, захлинувшись, почала повiльно вiдкочуватись вiд козацького табору. Одразу ж ожила з обох бокiв армата. З обозу Павлюка тепер гримали лише чотири гармати, ведучи нерiвний бiй з двома десятками фальконiв, кулеврин та шарфмиць польськоi артилерii. Але вже за чверть години наступ було поновлено. Цього разу Миколай Потоцький обачно тримався позаду атакуючих хоругв i не вiдпускав з поля зору червоно-бiлий оксамит штандарту Петра, який здiймався над головами гусар у самому центрi атакуючого фронту. І хоч тепер поряд iз сином знаходилися п'ятдесят гетьманських охоронцiв, тривожно було на душi в Потоцького. У пам'ятi до болю реальними були краплини кровi, якi стiкали по лезу палаша над його, Потоцького, головою. Розжареним цвяхом засiв у спогадах хрипкий крик козака i бiлуватий сонячний диск над обрiем, котрий пiдскочив i полетiв геть тiеi митi, коли гетьман падав з коня. – Допоможи йому Боже, – шепотiв у вуса Потоцький. – Захисти, Свята Дiво, дай сили i наснаги. Другий штурм тягнувся майже годину i почав захлинатись сам собою, так i не отримавши значних успiхiв. Блискуча польська кiннота зустрiла такий шалений опiр козакiв, що змушена була почати безладний вiдступ. Вiдходили натовпом, тепер вже не переймаючись про порядок i стрiй. Але, очевидно, не було кому карати iх за це – козаки були в не менш скрутному становищi. Те, що кiлька годин було мiцним i впорядкованим табором з шести рядiв возiв, тепер перетворилось на гору поламаного дерева, щедро здобреного людськими i кiнськими тiлами. Чомусь мовчала i Павлюкова армата. Лише поодинокi мушкетнi пострiли лунали вслiд знесиленiй польськiй кiннотi. І ще глузування. О пан Єзус! Де брали цi люди в собi силу, харкаючи кров'ю, знаходити такi образливi слова, та ще й реготати над ними?! Сиве, немов свинець, небо несподiвано посипало густим лапатим снiгом, який, впавши на землю, вже не встигав танути й поступово ховав пiд своiм бiлоснiжним покривалом встелену трупами i уламками землю… Польний гетьман, оточений рештою командирiв, спостерiгав за вiйськами, котрi вiдповзали одне вiд одного, немов пораненi звiрi. Коли Петро Потоцький пiд'iхав до батька, це був вже не той красень у блискучих обладунках, iз сяючими очима. Тепер обладунки було порубано i проламано, а в очах читалась втома. – Ми повиннi спробувати ще раз, – вимовив вiн, наближаючись до батька. Потоцький повiльно мотнув головою. – Вiйсько вкрай стомлене. Я мушу дати сигнал до вiдходу… О, триклятi русини! Триклята Украiна i ii бунтiвнi виплодки! Я втратив до тисячi шляхетного вiйська! – Але ти не можеш! Батьку, я вже майже був у iхньому таборi! – розгублено простогнав Петро. – Ти ще матимеш таку нагоду. Ми продовжимо завтра, позавтра… Ми здолаемо iх, але сьогоднi я мушу вiдвести вiйська. Молодий Потоцький, тамуючи гiркоту, замовк. Але несподiвано йому на допомогу прийшов Адам Кисiль, який разом з Вишневецьким, Любомирським i Лащем знаходився поруч з гетьманом: – Хотiв би заперечити вашiй милостi. Потоцький без емоцiй поглянув на Кисiля. – Пан вважае мене слабкодухим? – Це не так. Я навiть згоден з вами – вiйсько знесилене i… – Чому ж пан менi заперечуе? – До заходу сонця ще далеко, пане гетьмане. А коронне вiйсько, перепрошую, не школа кармелiток, воно привчене долати труднощi. Я думаю, ми повиннi атакувати знову. Потоцький вражено заклiпав очима. Його, без малого, не звинуватили в м'якотiлостi. І хто? Адам Кисiль. Цей товстун з вiчною задишкою, який без допомоги не ладен вилiзти на коня! Людина, яку вiн, Микола Потоцький, потай вважав хлопським ренегатом i ворогом усьому польському. – Добре, – помовчавши, Потоцький вирiшив виправити становище за допомогою вiрного кроку – перекинувши свiй обов'язок вирiшувати на плечi оточуючих. – Шляхетне панство, я волiв би вислухати вашi думки з цього питання, i тодi ми зможемо прийняти дiйсно мудре рiшення. Почнемо з вас, пане Любомирський. Любомирський, котрий саме стоячи на землi, очiкував, доки двое слуг не закiнчать одягати на нього новий панцир на замiну пошкодженого, знизав плечима: – Бачить Бог, я не знаю, що i говорити! Такоi кривавоi битви не бачено мною вже кiлька рокiв. Вони божевiльнi, це едине пояснення. Я сам бачив, як з дерев'яними колами вони кидались на закутих в броню рейтар i гинули. Коли ж iм вдавалося стягти когось iз наших iз сiдла, злiтались, немов мухи, роздираючи нещасного на шматки. Вони не звертали уваги навiть на те, що зверху ми iх рубали нещадно. Клянусь святими Петром та Павлом, до десятка клали iх на кожному вбитому поляковi. І все ж ми не змогли навiть прорвати табiр… Страшнi втрати. Страшнi. – То ви за продовження битви сьогоднi, чи волiли б поновити ii завтра зi сходом сонця? Любомирський стрiпнувся, немов тамуючи роздратування: – Я, звичайно, волiв би спробувати ще сьогоднi. Якщо козаки зроблять нiчну вилазку, ми недорахуемось дуже багатьох. Потоцький коротко змахнув головою. – Ваша думка, пане Лащ? Коронний стражник хижо оскалився. – Я волiв би здирати з них шкiри вже зараз. Але можу й завтра. Як накажете. – Ви, князю? – подивився Потоцький на Іеремiю Вишневецького. – Якщо ми не зламаемо iх до вечора, ми програемо битву. Це единий шанс, тому раджу не баритись, – бундючно кинув молодий князь. – Що?! – скипiв Потоцький. У поглядi Вишневецького вiн прочитав вiдвертий виклик. Очi Вишневецького немов промовляли: «Ти нездара, Потоцький!» – Пан Вишневецький згущуе фарби, – знизав плечима Любомирський. – Прошу пояснень, свiтлiйший князю! – холодно кинув Потоцький, швидко взявши себе до рук. – Я сказав лише те, що ви могли чути. Думаю, пане Потоцький, ваша недалекогляднiсть пояснюеться недавнiм пораненням в… пiхви вашоi шаблi, тому охоче поясню те, що для всiх нас мае бути очевидним. – Але, слово гонору, ви, пане Вишневецький, забагато собi дозволяете! – Потоцький, безумовно, почервонiв би, але не змiг в силу того, що був червоним уже багато рокiв. Вiн i собi злiз з коня i зайняв мiсце в завбачливо пiднесеному челяддю крiслi. Звично простягнув руку за незмiнним кубком вина i непривiтно поглянув на Іеремiю. – Заспокойтесь, пане гетьмане, – в голосi Іеремii Вишневенького була неприхована зверхнiсть i погорда. – Зараз не час вирiшувати питання гонору. Крiм того, я не мав на метi вас образити. Якщо ми до темряви не стриножимо Павлюка, повiрте менi, ранком вони вже закрiпляться в Мошнах. Стiни мiстечка здолати буде важче, нiж польовi укрiплення. Битва затягнеться, що, у свою чергу, викличе новi, ще бiльшi жертви. Але не це найстрашнiше… Пане гетьмане, вам вiдомо про двадцять тисяч гультяйства, яке iменуе себе лiвобережними полками i обсiло перевози по Днiпру вiд Чигирина до Переяслава? – Не гiрше вашого, – буркнув Потоцький. – Тож ви не будете сперечатись, коли я скажу, що вони будуть пiд Мошнами за два-три днi? Потоцький мовчав. Його доймала пекуча образа за тон Вишневецького i за його натяки на поведiнку гетьмана пiд час невдалого штурму. Але найгострiше пекло те, що слова, сказанi Вишневецьким, мали надходити вiд нього, польного гетьмана, командуючого коронним вiйськом. – Пан мае рацiю, – крiзь зуби кинув Потоцький. – Але якщо хлопи покладуть тут ще кiлька тисяч коронного вiйська, не князь Вишневецький, а я, Миколай Потоцький, буду тримати вiдповiдь перед королем та сеймом… Що ж, якщо така воля шляхетного панства… Ми продовжимо штурм. Давайте гасло до наступу за чверть години! І втрете жовнiри, слiдуючи за своiми рейментарями, кинулися на козацький табiр. Адже вони були жовнiрами. І не мали права втомлюватися i потребувати вiдпочинку. Сотнями i хоругвами вони iхали верхи, йшли, бiгли серед мертвих тiл тих, кому не поталанило в попереднiх атаках. Готували зброю i напружено вдивлялися в темнi натовпи ворогiв, якi волiли краще померти стоячи, озброеною рукою добиваючись волi, анiж, ставши на колiна, благати життя i неволi. Скоро бiй закипiв з новою силою. Ще сильнiше, ще кривавiше. Крихiтний вiдрiзок напiвзруйнованих укрiплень, довжиною в яких-небудь двi сотнi крокiв, немов колосальна ненажерлива м'ясорубка, перемелював все новi й новi лави коронного вiйська. І якщо кiлькiсть шляхти, якiй судилося скласти голови в цьому бойовищi, перевалила за тисячу панiв, то шеренговi пахолки i жовнiри пiхотних полкiв з магнатських надвiрних вiйськ зазнали втрат принаймнi вп'ятеро бiльших. Але вони не ремствували. Вони билися i гинули. Немов заведенi, кидалися на списи козакiв i навiть проткнутi ними наскрiзь, намагалися з останнiх сил дiстати i вразити ненависного ворога. І у хвилях кривавого безумства, самi втрачаючи рештки розуму, немов скаженi хорти, все дерлися й дерлися вперед. Не думаючи про себе, лише про перемогу свого господаря, який при нагодi кине iм кiстку з панського столу. Шаленiла i шляхта. Гусари, рейтари, драгуни i кiрасири билися так, нiби вiд наслiдкiв цього бою залежало iхне життя. Жити або умерти цiеi ж митi. Панувати або зникнути як вид. Лицарськi традицii, що iх плекали у своiх сiм'ях i змалечку насаджували iх своiм дiтям, кидали iх тепер вперед. Обпiкало соромом дотримання цих традицiй, бо ж не визнавала гонорова гербова шляхта за рiвних супротивникiв тих, кого зараз нiяк не могла зломити. Хоч i плавали у iхнiй i власнiй кровi, хоч вiддавали всi сили до рештки i неодноразово тупили мечi… А коронний польний гетьман Речi Посполитоi Миколай Потоцький ставав усе похмурiшим, iз завзяттям, не притаманним його поважним лiтам, кидаючись табором, вiддаючи розпорядження вступити до бою останнiм резервам. Не мiг повiрити, але бачив: козаки тримаються! Ось i остання гвардiйська хоругва королiвських драгун чвалом, з бадьорим i громоголосим «Вiват!», кинулася в гущу битви. Ось останнi три пострiли з мортир розривними гранатами – у гармашiв залишилася тiльки картеч. Але козаки стоять! О Матко Боска, звiдкiля беруться сили в цих людей?! Коли впала хоругва Іеремii Вишневецького, гетьман навiть зрадiв. Так йому, хлопському перевертню! Дарма що князь, усе одно вiн з русинiв, тобто хлопського роду… Але що це? Нi, стяг Іеремii не дався пiд ноги – за кiлька хвилин вiн гордовито майорiв над пеклом битви, а невидимий гетьману сурмач скликав до нього бiйцiв. На мить в окулярi далекоглядноi труби з'явилася i одразу ж зникла велетенська постать Самуiла Лаща, його обличчя з вишкiреними зубами i виряченими очима пiд низьким лобом i важкими надбрiвними дугами. І раптом до свiдомостi Потоцького дiйшло, що всi вони вiдступають. Вiн кiлька хвилин пильно вдивлявся в хiд битви, не вiрячи власним очам. Але помилки не було! Спочатку повiльно, потiм швидше. Пiсля того як козаки пiдiрвали кiлька потужних порохових мiн i кинули в бiй рештки своеi небагаточисельноi кiнноти, вони вже майже бiгли, вкотре ламаючи лави. Кiлька безкiнечно довгих хвилин тиснула жменька комонних запорожцiв коронну кавалерiю. Але сили ii явно недоставало – скоро поляки опам'яталися, i наступ коронного вiйська поновився. Поновилися i залпи мушкетiв з козацьких укрiплень. – Сили Господнi! – здiйняв руки до неба Потоцький. – Я втрачу вiйсько серед цiеi Богом забутоi пустелi!!! – Ваша ясновельможнiсть! – раптом почув вiн поряд схвильований голос хорунжого. – Хоругва вашого сина… Вона впала! Козаки ii тягнуть до свого табору! – На рани Боскi! – Потоцький i сам побачив знайомий до болю прапор у руках запорожцiв. – Сурмач! Гасло до вiдступу! Негайно! Ми… – вiн помовчав, не наважуючись сказати те, що хотiв. Та за хвилину, прокашлявшись, продовжив: – Ми програли битву… Стрункий сурмач у блискучих латах швидко пiднiс до вуст срiбну сурму. – Ваша ясновельможнiсть, нi! – тiеi ж митi долетiв до Потоцького зойк. – Спинiть його! Спинiть сурмача! Гетьман рвучко повернувся на голос. До нього, пустивши коня чвалом, летiв поручник Бодаровський. Голова красеня-офiцера була перемотана закривавленим ганчiр'ям, лати погнутi й вкритi запеклою кров'ю, з коня клоччям падала пiна. Наблизився. – Ваша милiсть… пане гетьмане! Ми… – поручник не мiг говорити вiд нестачi повiтря пiсля шаленого бiгу. – Що ще?! – Не давайте гасло до вiдступу! – Чорти вас колоти, пане поручнику, що?! Бодаровський нарештi перевiв дух. – Ми розiрвали табiр! Хоругви пана Петра, Самуiла Лаща i Іеремii Вишневецького всерединi укрiплень. Ми перемогли, пане гетьмане! VI Нiч з цiлим океаном зоряного неба i тиша. Несамовита, дзвiнка тиша. Хмари, якi вже кiлька тижнiв вкривали небо щiльним сивим простирадлом, розiйшлися невiдомо куди, i з того неба вiйнуло морозною свiжiстю. Так, немов свiт навкруги почав замерзати, щойно люди вичерпали рештки сил i припинили гарячку битви. Яскравi цяточки, розсипанi щедрою рукою Творця, байдужно позирали з небосхилу на примарнi тiнi пагорбiв i поодиноких дерев. На скутi першими морозами ставки i розбитi осiнньою негодою шляхи, що iх висвiтлював з темряви повний мiсяць. Повновладним господарем круглолице нiчне свiтило панувало над землею, яка завмерла пiд владою ночi, безсоромно хизувалось перед зорями своiм безмовним царством внизу. Укритий цим сяйвом невеличкий загiн комонних запорожцiв виглядав нереально, сумною кавалькадою простуючи крiзь темряву та мороз. – Омельку, вгамуйся, потрiбно спинитися хоч на часину. Коней припалимо. Курiнний подивився туди, звiдки долинув голос. Одразу ж впiзнав струнку постать Богуна. Слухняно пустив повiд. Стомлений кiнь зупинився. – Стiй! – почувся позаду притишений голос. – Спочинок! Омелько мовчав, лише пахкотiв люлькою. У темрявi час вiд часу висвiтлювалося його вкрите щетиною обличчя i глибоко запалi очi. Богун зiтхнув. – Зарано спочивати, пани-браття, – кинув вiн у темряву. – Он лишень до лiска доiдемо, там i багаття розложити… Поряд он уже! – Дiло Богун пропонуе, не барiться, лицарство! – долинуло до Івана. Через чверть години загiн, який складався з сiмнадцяти вершникiв i трьох нош, прив'язаних помiж трьох пар коней, затрiскотiв пiдлiском укритого почорнiлим листям дубового гаю. Богун зiскочив з коня i ступив до Омелька, маючи на метi допомогти. – Давай, Омельку, тiльки обережно… – Не займай! – голос курiнного пролунав сердито, хоча й надзвичайно втомлено. – Сам! Омелько повiльно вхопився за передню луку сiдла i, перекинувши ногу через коня, ступив на м'яку ковдру торiшнього листя. Одразу ж заточився i застогнав крiзь мiцно стисненi зуби. – Багаття не розпалювати, – почав вiн роздавати розпорядження, аби приховати власну слабкiсть. – На вiдпочинок три години. Двое на варту, рештi доглянути коней. З пораненими що? З боку нош, що iх саме вiдв'язували вiд коней, пiдiйшов Савка Обдертий. – Так що двiйко коней звiльнилося, отамане… – Хто? – питання пролунало просто, навiть буденно. – Микола Дьоготь. Вiдкозакувався сердешний. – Вiдпочивайте. Омелько почав послаблювати пiдпругу кульбаки, але Богун рiшуче вiдсторонив його: – Я зроблю. Деривухо не сперечався, очевидно, не мав на це сили. Рана на головi, залишена уламком дерева пiд час одного з вибухiв, позбавила його свiдомостi на добрих двадцять годин, протягом яких Богун нi на крок не вiдходив вiд нош, де марив Омелько. Лише кiлька годин тому отаману полегшало, i вiн одразу ж звелiв подати закульбаченого коня. На всi прохання Івана зачекати i залишитися поки на ношах, вiдмовчувався, дiючи по-своему. Богуновi залишалося лише радiти, що Омелько не запитуе про результати битви. Окрiм тривоги за Омелька, чия рана на головi була, без сумнiву, досить серйозною, у самого Івана вiд спогадiв про неi до горла пiдступав зрадливий клубок. Омелько немов прочитав думки: – Іване. – Що? – Закiнчиш з кiньми, пiдiйди. Я там ось полежу, – вказав вiн рукою вбiк. – У головi макiтриться… Вiд тебе хочу чути. – Добре, – Іван заходився поратися бiля коня. – Розповiдай, – одразу ж мовив Омелько, коли Богун пiдiйшов до нього за чверть години. – Давай спочатку до твоеi рани подивлюся. – Облиш, – вiдмахнувся курiнний. – Усе одно темно, та й взагалi… Розповiдай! Богун зiтхнув i полiз за люлькою. – Ти, курiнний, краще запитуй, а я вiдповiдатиму. Я… вiриш, я не знаю, з чого почати. Так гiрко, немов вогнем пече… Омелько лежав на спинi, пiдстеливши кожуха просто на землю. Його обличчя у свiтлi мiсяця виглядало, мов у мерця. – Де гетьман? – запитав вiн. – У полонi лядському. Продав його полякам той, хто мав оберiгати, а при потребi й голову за нього пiдставити. – Славинський? – Вiн. Омелько, здавалося, не здивувався. – Як все вiдбулося? – Коли стало зрозумiло, що битву програно, Павлюк i Скидан, разом з тисячею комонних полишили табiр, рухаючись у напрямку чи то Чернiгова, чи то Черкас… Ми залишилися. Коли почало темнiти, стягнули, з чого було, новий обоз, окопалися. Саме тодi тебе й поранило. А ми, дякувати Дмитру Томашевичу Гунi, протрималися до ночi. Коли ляхи нарештi перестали лiзти на окоп, тихцем знялися i почали вiдходити. Так що проспали нас пани-ляхи. Натомiсть вони вчинили на ранок рiзанину в залишеному таборi та в Мошнах… Хто поранений був, немiчний, всiх… – Наволоч! – простогнав Омелько. – Далi кажи! – А що далi? Славинський, оповiдають, разом iз сердюками гетьмана стриножили та до ляхiв подалися. Гуня в Боровицi, новi сили збирае. Мовили – лiвобережцi до нього йдуть. – Ви не схотiли? – у голосi отамана не було роздратування анi осудження. Іван трохи помовчав. – Братчики спiльно вирiшили на Низ повертатися. Ми зробили все, що могли! – похмуро мовив вiн нарештi. – Подивися, що вiд Тимошiвського куреня залишилося! Дев'ятнадцять душ, та й тi… Паляницю i Федька навряд чи довеземо, решта ледве в кульбаках тримаються. – Я тебе не виню, Іване. То не наша вина! Але чому ж ви гетьмана ляхам вiддали? – А що ми могли зробити? Ляхи запропонували переговори. Його ясновельможнiсть вiдмовився, але реестрова старшина на чолi зi Славинським вирiшила по-своему i прийняла умови Потоцького. – Якi умови? – Видати гетьмана i основних заколотникiв в обмiн на власнi життя. Шкода, що я не зарубав його! Омелько мовчав. – Я про Славинського. Пам'ятаеш? – Пам'ятаю. – Сучий виплодок! Раптом Богун вiдчув на плечi долоню Омелька. – Не лише в ньому справа, Іване. Вiн лише один з них… з тих, хто продав нашу славу i волю. Хто викупив свое нiкчемне життя цiною козацького гетьмана, нашоi надii i честi. Я таких бачив ще на хуторi твого батька. Ситi, товстi… чистi. Вони ще тодi його продали i навар порахували. Я все це бачив, але… Вважав, що самi впораемося. Не впоралися. Перемогли нас ляхи. Але це всього лиш одна битва. Та не зажмурять вони нам всiм очi! Доки Сiч стоятиме! Богун кiлька хвилин мовчав. У маленькому таборi тиша. Козаки, багаточисельними походами привченi цiнувати кожну мить вiдпочинку, вже спали, завернувшись у кобеняки. Хрумкотiли ячменем конi, з дубових вiт десь у темрявi кричав пугач. – Омельку, я не поiду на Сiч, – нарештi видихнув Богун. – Чому? – Я обiцяв батьковi. Вiн хоче бачити мене серед реестрових. Омелько знизав плечима: – Кожен сам обирае свiй шлях. iдь у Вороновицю, як на те твоя воля. Іван спалахнув. – Це воля батька! Омельку, я знаю, ти думаеш, я… як вони, як тi свати?! Але ти помиляешся! Я пам'ятаю все. Я пам'ятаю сiчове братство, я пам'ятаю нашi iдеали! Я назавжди з вами… Але тепер я повинен iхати. Омелько ледь вiдчутно стиснув Іванiв лiкоть: – Іване, я нiчого поганого про тебе не думаю. Для цього надто гарно тебе знаю. Коли гадаеш вирушати? – Ранком. – Але ти весь час iхав у напрямку, протилежному тому, який тобi потрiбен. – Знаю. – Мене не хотiв залишати? – Так. – Що ж, тепер зi мною все буде добре. iдь. І хочу, щоб ти знав – нiхто з нас не може засуджувати тебе пiсля всього, що ти пройшов пiд Кумейками. А я… я почту не потребую, хоч i в головi гуде, немов з похмiлля. Тепер ось за тебе буду боятися. – За мене? – Саме так. Ти думаеш, тебе ляхи по голiвцi погладять за участь у заколотi? Чи, може, такi, як пан Славинський, забудуть про тебе? Богун зiтхнув. – Не знаю… Принаймнi я спробую виконати обiцянку. А якщо не вийде… – Якщо не вийде, ти дорогу знаеш. І ще знай, що у Тимошiвському куренi завжди тобi радi. Завжди там знайдеться для тебе казанок саламахи i кухоль горiлки, а також мiсце в човнi або в батавi. Іван обхопив долоню Омелька своею. – Дякую тобi, Омельку! – За що? – За те, що зрозумiв. Знаеш, для мене було досить складно все вимiркувати i прийняти рiшення. Я немов прирiс до Сiчi, до товариства… Тепер покидати… Коли ще побачимося? – В усякому разi, у кращому свiтi! – осмiхнувся Омелько. – Давно вже нас хочуть рiзнi добрi люди туди спровадити, а все нiяк. Але колись спровадять, повiр моему життевому досвiду. А тепер давай, Іване, спати, дорога на нас очiкуе неблизька. Роздiл VII І Квiтучий сад заворожував пахощами i свiжiстю омитоi недавнiм дощем зеленi пiд ногами. Початок весни, коли все навкруги просинаеться пiсля довгих мiсяцiв негоди, трiскучих морозiв i посiрiлих весняних снiгiв, як завжди, п'янив. Примушував набирати повнi легенi повiтря, запрошував мандрувати серед буяння воскресаючоi природи. Туди, за обрiй, осяяний ласкавими променями сонця, далi, далi! І можливо, наступною картиною, яка вiдкрие себе очам захопленого мандрiвника, стане сам Едем? Можливо, щось упущено пiд час гонитви за казкою? На жаль, це так. Немислимо обiйняти весь свiт навколо, бо ж вiн незрiвнянно бiльший, нiж можливо собi уявити. Вiн народжуеться i помирае. Радуе весняним буянням i пригнiчуе неосяжнiстю. Вiн живе сам i дае змогу жити недаремно спостерiгачевi за його безкiнечними циклами. А якщо спробувати передати все це одним словом? І це можливо, коли сказати коротко та влучно – весна! Весна, яка вселяе в душу людини новi надii, новi вiдчуття життя навкруги, новi мрii i плани. Іван повiльно крокував серед дерев, укритих рясним квiтом, серед заклопотаного дзижчання комашнi i не мiг нарадiтися вiдчуттям, якi навiяла весна. Десь, невимовно далеко позаду, залишилися Сiч, вкритi пилом i втомою версти шляхiв, кров, ненависть та муки лютих бойовищ. Тут, на батьковому хуторi, незрiвнянно ближчими робилися спогади дитинства, анiж важке, але героiчне лицарське життя сiчового бурлаки. Пахощi свiжоскошеноi трави пiд час сходу сонця i плюскiт хвиль у спокiйному руслi Пiвденного Бугу, вузлатi грубi стовбури лип поблизу шляху на Кальник i стукiт дятла, що лунко вiдбиваеться поряд iз трактом з-пiд затiнку вiкового лiсу. От вiн i вдома. Пiсля багатьох рокiв напруженого бойового життя, пiсля пекучого сонця Анатолii i трiскучих морозiв зимового Приазов'я; пiсля надiй i сподiвань, навiяних гетьманом Павлюком, пiсля гiркоти страшноi поразки. Вiн живе. Вiн у повну силу дихае повiтрям. Вiн бачить пагорби там, за долиною. Сивi вiд товщi вогкостi, яка шаром у кiлька верст вiддiляе iх вiд Івана. А десь, зовсiм недалеко, прекрасне мiсто Бар. Прекрасне, не дивлячись на купи смiття на вулицях, сморiд у шинках та трактирах, непривiтних жовнiрiв на чатах бiля ратушi. Прекрасне, завдячуючи однiй-единiй мешканцi. А хiба радiсть, яку побачив одразу ж по приiздi в батькових очах, не варта всього, вiд чого змушений був вiдмовитись, покидаючи сiчове життя? Іван спинився, потiм сiв на вкриту свiжою запашною травою землю. Дiстав люльку, але одразу ж заховав. П'янкiсть весняного саду не хотiлось псувати тютюновим димом. Не почув, замрiяний, тихих крокiв за спиною. Здригнувся, коли жилава рука м'яко лягла на плече. Обернувшись, побачив батька. Федiр Богун, важко опираючись на синове плече, сiв поряд. Кiлька хвилин мовчав, вдивляючись туди, де блукав погляд Івана, потiм почав розмову: – Як ти, сину? – запитав стиха. – Нiчого. – Ходиш, мовчиш…Чи не радий до батькiвськоi домiвки приступити? – Радий, батьку. – Може, вiдвик? – Таки вiдвик. Надихатися не можу. Така краса навкруги! Федiр посмiхнувся: – Так, краса… А пам'ятаеш он той ставок? – вiн вказав у далечiнь, де пiд смужкою жовто-зеленого очерету виблискувало блакитне дзеркало води. – Так. Стехiв ставок. Чому його так назвали? – Не знаю. Але ще мiй дiд так його iменував. Пам'ятаеш, якого я коропа там упiймав? – І коропа пам'ятаю. Я його й пiдняти не змiг. – Не змiг. Добрий був короп, пуда пiвтора, я ледве втримав. А ось там, у лiску, ти колись, серед зими, заблукав. Я до ранку тебе розшукував з козаками… Мало не по груди у снiгу ходили. Пригадую, я боявся лишень, аби вовки на тебе першими не натрапили, багато iх того року в наших краях розвелося. Коли нарештi знайшли, ох я i лихий на тебе був! Навiть вiдшмагати хотiв, щоб удруге не закортiло по лiсах швендяти. Омелько не дав. Вiн, каже, пане хорунжий, смертi в очi дивився, що йому твоi рiзки. А потiм мама… Як вона тебе берегла! Зайву волосину боялася з голови впустити. Здаеться вчора все було, а ти вже лицар. Летить час. – Летить, – погодився Іван. Вiн побачив, немов перед очима, прикритi пеленою часу картини темного, заваленого кучугурами лiсу, лютий холод, дерева, схожi на почорнiлi руки мерцiв, що iх бачив пiзнiше на полях бойовищ, пригадав моторошне виття i хижi вогники очей зовсiм поряд. – Як там було, Іване? – раптом запитав батько. – Де? – не одразу зрозумiв Іван. – Пiд Кумейками. Важко? Іван знизав плечима. Зiрвав травинку i стромив у зуби соковите стебельце. – Не знаю. Важко було й ранiше. Там було… гiрко! І зненацька Богуна прорвало, виносячи на поверхню з душi болючi слова, як виносить розбухла вiд злив рiка з берегiв своi води: – Гiрко було, батьку! І тепер гiрко. Ми все зробили заради перемоги! Сильвестру Козi було лише дев'ятнадцять, а вiн залишився лежати там з перерiзаною горлянкою… Нестору Маленькому в груди вп'ялося стiльки списiв, що вiн злетiв з коня, наче крук з гiлки. Петра Терлецького ландскнехти розiрвали на частини, немов зграя скажених хортiв. Тимошiвський курiнь загинув майже в повному складi. Мишастiвський i Кущiвський куренi знищено до останнього козака! Дерев'янкiвський, Батуринський i Вищестеблiвський куренi втратили вбитими половину складу. Пiдi мною впали двое коней, панцир став схожим на порубану бляшанку. Ми купалися у кровi, але стояли! Бачить Бог, ляхи вже подалися i почали вiдступати вiд нашого обозу… Я не можу повiрити, що табiр було розiрвано без лютоi зради! А ми, ми! Не змогли вберегти гетьмана, не зумiли! Тепер ось я тут… Гiрко, батьку! – І менi гiрко, – лише зiтхнув Федiр. Іван вiдповiв поглядом повних слiз очей. Знову дiстав люльку. – Ти знав, що все закiнчиться саме так. Знав i я. Коли все тiльки починалося. Але ти повинен був пройти сам крiзь все, на власнiй шкiрi вiдчути цiну добру i злу. У Павлюка не було жодного шансу на рiвних протистояти ляхам… Іване, повертайся з Кумейок, ти виконав свiй лицарський обов'язок, тобi немае в чому винуватити себе, будь з нами, тут! Пообiцяй менi! – Я обiцяю, батьку… * * * Як було прийнято рiшення вирушити до Бару, Іван i сам не мiг би сказати, постав йому хто-небудь таке запитання. Але, на щастя, його нiхто нi про що не запитував. Вiн просто осiдлав коня i виiхав з хутора ранковоi пори, змучений безсонною нiччю, прокинувшись одразу по пiвночi з образом Ганни перед очима. Нiчого не пояснював батьковi i сестричцi Настусi. Навiщо воно iм, адже вiн i сам не знав, пощо iде в лiгво свого лютого ворога? Проте вiдчував: iнакше вчинити не може. Час, який минув по iхнiй з Ганною останнiй зустрiчi, не загасив вогник почуття в серцi молодого козака, а навпаки, роздмухав його, перетворюючи на справжню пожежу нероздiленого кохання. Утiм, чому ж не роздiленого? Адже обiцяв iй домогтися прихильностi за будь-яку цiну, а що зробив задля цього? Нiчого. Але настав час. Іван дiстав з-за пазухи тонкий серпанок пештималу[77 - Пештимал (тат.) – нашийна хустина.] – напiвпрозорий шовк, укритий химерними арабесками золотого шиття. Тканина все ще зберiгала пахощi ii парфумiв. Так, вiн переверне землю задля ii прихильностi! І що в порiвняннi з цiею метою являе собою небезпека бути заарештованим за участь у збройному бунтi? Нiчого, зовсiм нiчого! Навiть те, що чув про кару, прийняту багатьма з козакiв, котрi, як i вiн сам, стали пiд знамена Павлюка, не могло не те щоб зупинити, бодай на хвилю затримати Богуна. Вiрний Циган до кiнця свого конячого життя не змiг, напевне, забути тiеi шаленоi гонитви, пiд час якоi мало не загинув, без кiнця отримуючи нещаднi удари срiбних господарських острогiв, вiдчуваючи над вухом несамовитий посвист i гикання. Скошував на Івана повне благання око, але отримував усе новi удари батога й острогiв. Не мiг зрозумiти своiм примiтивним розумом: навiщо його примушують довгi години витримувати такий шалений чвал, якого вiн не пам'ятав навiть пiд час найстрашнiших бойовищ? Покiрний долi, з останнiх сил бiг не спиняючись, хоча час вiд часу повертав голову i жалiбно iржав. Нарештi Богун усе ж опам'ятався. Загнавши на смерть коня, неможливо втекти вiд невеселих думок i побоювань побачити в очах, котрi приходили сотнi разiв увi снi i наяву, зневагу, почути образливий смiх коханоi. Адже вiн добре пам'ятав ii слова про те, що вони занадто рiзнi задля того, аби бути разом. Так, занадто рiзнi вони були тодi. Тепер же, коли вiн перетворився на карного злочинця, котрий смiв посягти на державний устрiй Речi Посполитоi, постав збройно супроти короля та парламенту католицьких аристократiв, хiба тепер вiн менше вiдрiзняеться вiд племiнницi Станiслава Конецпольського, анiж тодi, коли був лише сином дрiбного православного шляхтича? Геть! Геть думи… На околицях Бару Іван зупинився. Тут, на досить високiй гiрцi, що ii долав битий шлях, не далi, нiж за три сотнi сажнiв вiд мурiв мiста, немов потворна вiха, височiла висока шибениця. Грубо обтесане дерево ще не встигло потемнiти на дощах та вiтрi, а земля круг кострубатих стовбурiв була вогкою, як на полi може бути вогким свiжозораний грунт. На залiзному ланцюгу, укрiплене до верхньоi поперечини, висiло, не торкаючись землi босими ногами, посинiле i роздуте до неймовiрних розмiрiв тiло. Придивившись, Іван змiг розпiзнати на головi у страченого довгий запорiзький оселедець, але як не приглядався до рис обличчя, упiзнати його не мiг, так спотворила мертвяка смерть, а може, ще й катування, якi пережив бiдолаха до смертi. Чорне провалля вiдкритого рота на зверненому догори обличчi виглядало потворною печерою на розмоклiй вiд осiнньоi негоди горi. З великого залiзного гака, який було продiто пiд ребра страченому, скрапували на землю краплини смердючоi жовтавоi вологи. Нещасний був зовсiм голий, якщо не рахувати дерев'яноi таблички на грудях. Вона сповiщала польською мовою, що чоловiк, якого було страчено тут за присудом Станiслава Конецпольського, коронного гетьмана Речi Посполитоi, був бунтiвником, виступив збройно супроти закону i мався винуватцем смертi кiлькох шляхтичiв, за що заслуговуе кари, навiть бiльш лютоi, анiж сприйняв. – Вiдмучився, бiдака, – почув Іван зовсiм поряд сумний старечий голос. Обернувшись, побачив старезного дiда з кобзою i полотняною торбою, одягненою поверх витертоi й у багатьох мiсцях залатаноi свитини. Старий тричi набожно перехрестився. – За що його? – запитав Іван хрипким голосом. – Вiдомо за що, – знизав плечима старий, – старому гетьману Конецпольському полоненикiв з-пiд Кумейок звозять. От вiн iх i вiшае пачками, на кавалки рубае та немилосердно по колесу жили з них тягне. Таких мук бiднi нашi козаченьки приймають, що й бусурмани в Туреччинi так споконвiку не мучили. Так вони платять за те, що Павлюку повiрили, за нього, грiшника, пiднялися. – А чи ти, дiду, не грiшник?! – люто зиркнув очима Іван. – І я грiшний, – погодився старий. Вiн раптом почав кудись поспiшати i незабаром зник. Іван пiдскочив до шибеницi й щосили рубонув шаблею по ланцюгу. Криця жалiбно дзенькнула, але ланцюг луснув, i труп з глухим стуком впав на землю, збивши iз землi хмарку куряви. Богун, роздуваючи нiздрi, подивився на жовтувато-сивi стiни мiста. – Ми ще повернемося, чуете?! – щосили вигукнув вiн. – Ми прийдемо, щоб спитати вас за смерть цього бiдолахи i тисяч йому подiбних. І тодi не очiкуйте вiд нас жалю! Раптом перед очима знову з'явилася посмiшка Ганни, та на цей раз Іван лише зi злiстю провiв долонею по обличчю: – Геть, примаро! Чим ти краща за свого дядечка-упиря?! Що менi за дiло до тебе, пихата панночко?! Що менi за дiло?! І за мить змилений Циган уже мчав свого вершника назад, до прихованоi за серпанком обрiю Вороновицi. Лише тонкий, укритий золотошитими арабесками пештимал залишився в пилу дороги. Вiн повiльно пiдлiтав i падав пiд подувом ледь вiдчутного вiтерцю. II Шiсть мiсяцiв минуло вiд пори, коли Іван повернувся з вiйни на батькiвський хутiр. Поразка при Кумейках так глибоко вразила Богуна, що на якийсь час вiн не мiг i не хотiв згадувати не лише про вiйну i Павлюка, а навiть про Сiч i Запорiжжя. З головою Іван заглибився в господарськi справи на хуторi. Допомагав козакам i пiдсусiдкам у полi, на полюваннi i на риболовлi, коли вершами i мережами тягли з темних вод Пiвденного Бугу крутобоких коропiв, срiблястих карасiв, плескатих лящiв i схожих на колоди щук. Кiлька разiв, перевдагнувшись у чумацький одяг, вирушав з валками возiв у Крим або Московщину, торгувати в'яленою рибою, медом, воском або хлiбом. Пiшки чи сидячи на торохкотливому возi, вiдмiрював милi шляхiв, що iх ранiше проходив у складi Запорiзького вiйська, готуючись здобути лицарську славу собi та рiдному Тимошiвському куреню. Дивно було почувати себе мирним чумаком пiсля всього, що пройшов за останнi п'ять рокiв. Пiсля блиску мечетей Константинополя i вигляду грiзних залiзних лав коронного вiйська, пiсля вiльних просторiв моря i незрiвняних нi з чим пахощiв страви, що готуеться на вiйськовiй кабицi, посеред укрiпленого табору. І врештi Богун почав вiдчувати, що його гнiтить таке життя, вiн задихаеться цим спокоем, як можна задихатись спертим повiтрям. Мiсця собi не знаходить, коли час вiд часу доходять до нього чутки iз Запорiжжя. Недобрi чутки, такi, що примушують справжнього лицаря знiмати зi стiни запилений мушкет i пiстолети, гострити шаблю та сiдлати бойового коня. І все похмурiшим робився Іван, не насмiлюючись порушити дану колись батьковi обiцянку. Одного разу все ж не витримав i ступив у батькову свiтлицю, аби викласти все, що мав на душi. Федiр нiби очiкував на нього. – Чув останнi новини з Низу? – коротко запитав, розкурюючи люльку. – Якi саме? – Значнi новини, Іване. У полку мовлять: пiд час останнього сейму у Варшавi прийнято постанову спорядити i вiдправити на Запорiжжя два драгунських полки для наведення там порядку. Це частина Боровицькоi угоди, яку нав'язано нам пiсля вашоi поразки пiд Кумейками. Крiм того, е наказ спалити всi чайки i встановити пряме правлiння сеймових комiсарiв над всiею територiею Запорiзьких вольностей. Тi полки було нашвидкуруч набрано, i ще в половинi березня вони вже були на Запорiжжi, стали табором за пiвдня переходу вiд Микитиного Рогу i вiдправили посла до Сiчi. Того ж дня кошовий отаман наказав закувати посла в кайдани, а лист-вiдповiдь залишив для польських полковникiв Мелецького та Славинського… – Кого?! – здивовано перепитав Іван. – Якогось Славинського. А хiба що? – Нiчого. Доля iнодi смiеться з нас дуже жорстоко. Я знайомий з ним… І що за лист? – У кращому стилi сiчових шибайголiв. Вони залишили його на березi Днiпра, неподалiк вiд польського табору. У ньому сповiстили, що вирiжуть полки до ноги, коли хоч один драгун наблизиться до Сiчi ближче, нiж на стрiл з лука. Іван голосно зареготав. – А чого ж пани полковники очiкували? – мовив вiн нарештi у вiдповiдь на здивований погляд батька. – За два тижнi пiсля цих подiй на радi в Сiчi запорожцями обрано нового гетьмана. Ним став Яцько Остряниця. Сiчовики i чути не хочуть про призначеного сеймом Ілляша Караiмовича. Іван вiдчув приплив буйних веселощiв. – Добре дбають братики. – Це було ранiше. Останнiх новин ти теж не чув? – Федiр поглянув на сина швидко i якось винувато. – Що я мав чути? – одразу ж насторожився Іван. – Одним словом, Остряниця вже на волостi. Кiлька днiв тому при вiйськовiй потребi пiд Голтвою вiн на голову розбив ляхiв. Вiйсько Острянин мае добре озброене i досить велике, крiм того, у пiдмогу незабаром очiкуе кiлька тисяч донцiв, – раптом Федiр перехопив на собi погляд Івана i похапцем продовжив: – Але не буде з того пуття! Не подужати нiзащо Острянину ляхiв. Не гетьман вiн. Старшина добрий, а не гетьман. Менi вiн ще з часiв Сагайдачного вiдомий. Іван спохмурнiв ще бiльше, нiж до почутого. – Батьку, навiщо я тут? – запитав вiн глухим голосом. Старий уважно подивився в очi синовi. – Іване, – карбуючи кожне слово, вiдповiв вiн. – Ти тут тому, що саме тут твое мiсце, поряд зi мною. Сiч е доброю наукою для козака, i ти пройшов цю школу. Тепер для тебе вiдкриваються новi горизонти на реестровiй службi. Ти шляхтич, Іване, тож мусиш завжди пам'ятати про це. І хоч наш рiд не дуже багатий i вiдомий, моi, а значить, i твоi предки почали свiй родовiд ще за часiв князя Данила Галицького. Ти повинен зайняти мое мiсце в сотнi, а далi, далi хто знае… поряд же з Острянином на тебе очiкуе смерть або доля вигнанця. Цього разу ляхи тобi не вибачать. Тобi, напевне, не вiдомо, але в полковiй канцелярii Брацлавського полку, як i у всiх iнших реестрових полках, е унiверсал коронного гетьмана, у якому наказуеться сповiщати урядам староств i повiтiв про всiх, хто брав участь у заколотi, очолюваному Павлюком. iхне майно мае бути конфiсковане, самi вони вiдданi суду, а родини переходять пiд владу польського уряду або тих магнатiв, на чиiх землях проживав той чи iнший бунтiвник. Це крiпацтво, Іване. – Менi вiдомий змiст тих унiверсалiв. – І ще… – Федiр помовчав. – Тиждень тому у Варшавi страчено Карпа Павлюка. Ляхи, як i очiкувалося, порушили данi пiд Боровицею обiцянки зберегти йому життя в обмiн на припинення опору. От i все, чого вiн домiгся, якщо, звичайно, не рахувати того, що в ляхiв тепер розв'язано руки i вони вважають себе вiльними вiд дотримання статей Курукiвськоi угоди. Іван пiдхопився на ноги. – Я повинен iхати! – твердо мовив вiн. – До Острянина? – Так. Федiр витримав паузу. – Заспокойся, – мовив вiн по хвилинi мовчанки. – Насамперед повинен тобi сказати, що ти не встигнеш. – Але чому? – Тому, що все, сказане мною, застарiло на кiлька тижнiв. Я просто передбачав твою реакцiю i не поспiшав розпочинати цiеi розмови, – про себе старий Богун помiтив, що такоi вiдвертоi лютi i зневаги, яка виникла пiсля сказаного ним, вiн ще нiколи не бачив у очах единого сина. – Так, я взяв на себе цей грiх, але зараз ти вислухаеш мене! Тепер Острянин стоiть табором на рiцi Старицi, поблизу мiсця, де вона впадае у Днiпро, за кiлька миль пiвденнiше Сули. Пiсля поразок пiд Лубнами, Миргородом, Слiпгородом i Жовнином розгром його вiйська е справою кiлькох днiв. Тобi не встигнути, навiть коли б ти надумав загнати кiлькох коней. От i все. Пiд стелею застигла напружена мовчанка, яку через кiлька хвилин порушив Іван: – Я не розумiю… На чийому ти боцi, батьку? Там, на Сiчi, там все набагато зрозумiлiше. Там е вороги i е побратими, соратники. З першими ти повинен вести чесну боротьбу, другi завжди прийдуть тобi на допомогу, коли на те з'явиться потреба. А ви… Як же ви довели Украiну до такого стану?! Та вами ж ляхи помикають! Ви ж скоро жовнiрами в них зробитесь, а не козаками! – Мовчи! – вiд удару Федоровоi долонi по дошках столу мало не заклало у вухах. Вiн хвилину дивився в очi Івану, пiсля чого продовжив уже спокiйнiше. – Мовчи. Бачить Бог – я не заслуговую таких звинувачень з вуст того, кому дав життя. Що ж до твого запитання, тут все простiше, нiж тобi здаеться. Я на твоему боцi, i це тепер для нас найважливiше. А зараз сядь i послухай, для чого я розпочав розмову з тобою. Іван слухняно сiв поруч з батьком. Мовчав, спантеличений незрозумiлими натяками i недомовками старого. Нарештi, Федiр продовжив: – Моi днi пораховано, Іване. Я хворий i не знаю, чи доживу до зими. Тож не маю часу очiкувати, ти потрiбен менi в сотнi зараз. Доки ще маю силу, я повинен увести тебе в усi своi справи як тут, на хуторi, так i у Вороновицi. Звичайно, я не маю формального права передати тобi посаду сотенного хорунжого i овiяне славою багатьох битв знамено, але доки мене слухають, я маю надiю домогтися свого навiть попри те, що тобi не забули участi в заколотi. Урештi, тут менi зобов'язався посприяти пан полковник. Вiд тебе поки що потрiбно бути поряд зi мною на радах i зборах, якщо такi вiдбудуться, а коли прийде твiй час, гiдно нести у своiх руках хоругву Вороновицькоi сотнi. Це е перша моя мова. А другою моею мовою буде така: не картай себе тим, що ти не з Остряниним. Повiр, не настав час повставати супроти Речi Посполитоi, але вiн неодмiнно настане. І все, чого я бажаю, – аби iм'я Богуна i його хоругва не опинилися серед переможених, тому що багато лiт iхне мiсце у станi переможцiв. Маю надiю, тобi вдасться розрiзнити того, з ким iти на бiй за волю й козацьку славу. А поки… Поживи тут, роздивися. Оженитися тобi, чи що? Іван слухав i не йняв вiри. Про яку хворобу мовить старий? Мiцний шiстдесятишестилiтнiй чолов'яга. Хоч i вкритий зморшками на виду та посивiв, але ще… І раптом таке. Що ж це? Нi, не може такого бути! Федiр зазирнув синовi в очi i все зрозумiв. – Я сказав правду, Іване. Я вiдчуваю. III Федора Богуна не пiдвели передчуття. Його не стало у жовтнi 1638 року, коли жовтаве листя ясенiв м'якою ковдрою вкрило землю, а ранковi тумани i паморозь на темних стеблинах посохлоi трави промовляли про близьку вже зиму. На невеличкому кладовищi за хутором, поряд з могилою Горпини з'явилось ще одне поховання – з великим кам'яним хрестом i довгим перелiком викарбуваних на каменi справ, що iх за життя здiйснив славетний лицар. А на Івана одразу ж звалились десятки невiдкладних справ, якi залишилися у спадок з хутором i хоругвою Вороновицькоi сотнi. І якщо на хуторi розпоряджався незмiнний Мирон Охрiменко, сотеннi справи цiлком займали весь вiльний час молодого хорунжого. Мало не щоденнi поiздки в Кальник, Вiнницю i Брацлав стали настiльки звичайними, що Іван не мiг пригадати, як жив дотепер, без усих тих клопотiв. Вiн приймав полковi справи, звичайно, на тому рiвнi, що iх треба було приймати сотенному хорунжому, знайомився iз сотенною i полковою старшиною, мандрував Брацлавщи-ною з метою вiдвiдати кожного iз сотнi, хоругву якоi вiдтепер повинен був нести в бiй. Інодi за день доводилося проiхати верхи до сiмдесяти – восьмидесяти верст, що вимотувало не менше, нiж свiжi ще в пам'ятi запорiзькi походи крiзь безводнi степи ногайцiв або Буджак. З новими старшинами Іван зiйшовся напрочуд швидко, майже без непорозумiнь i абсолютно без жодноi неприязнi. Великою мiрою тут, звичайно, вiдiграв авторитет покiйного батька, але не залишилися поза увагою прямий i чесний характер Івана, а також високошановнi в козацькому середовищi сила, вiйськова майстернiсть i лютий норов пiд час бойовища, про якi тут, як властивi Богуну, невiдомо яким чином поповзли чутки. Очевидно, Іван був не единим у Брацлавському полку, кому простилися старi грiхи перед короною i хто змiг залишитися в реестрi. Але про такi речi Іван не замислювався – не до того було. Як би воно не велося, полковник Крутiй, окинувши поглядом струнку Іванову постать, лише хмикнув i розгонистим пiдписом завiзував наказ про призначення «Богуна Івана Федоровича хорунжим Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку Його Королiвськоi Милостi вiйська Запорiзького». Вже пiсля того деякий час розмовляв з ним, поставивши кiлька запитань щодо минулого Івана, причому подii кiнця 1637 року були дипломатично обiйденi увагою розумного полковника. – Не простий маемо час, але служити коронi мусимо, козаче. Тож забувай низове вiльнодумство i будь помiркованим. Що ж до хоробростi твоеi сумнiвiв не маю жодних. У такого батька повинен бути хоробрий син. Служи, а там Бог пiдкаже, як нам усiм бути… І Богун, схиливши голову, погоджувався. Де й подiвся той запальний юнак, який п'янiв вiд свiдомостi свободи, кидаючись у бiй пiд знаменами Тимошiвського куреня? Далеко заховався за мiцно стисненими зубами i поглядом сталевих очей. А час, як сказав мудрий полковник Крутiй, був дiйсно не простим для козацтва. Не простим, якщо не сказати бiльшого. Фактично Рiч Посполита залишила козакiв поза законом як клас, скоротивши i без того куций реестр ще на тисячу двiстi чоловiк. Рештi ж, котра не увiйшла до реестру, було поставлено за умову, як це траплялося неодноразово ранiше, пiдкорятися староствам i повiтам. Одвiчнi землi православноi козацькоi шляхти цiлком безнаказано перетворювалися на магнатськi фiльварки, а самi дiдичi втрачали волю i ставали залежними хлопами польських панiв. Дуже скоро Іван Богун повинен був пережити ще один злам – сумнозвiсну екзекуцiю на Масловому Ставу. Вiн поклав свою, передану батьком хоругву на сиву кригу поряд з рештою клейнодiв козацького вiйська, пiдкорюючись наказу полковника Крутiя, тамуючи жагу помсти, позираючи в жерла гармат Потоцького, котрi вишикувалися рiвними рядами, готовi довершити почате в Боровицi й Голтвi. Вiн зробив це. І не вiн один – уся генеральна вiйськова старшина не могла пiдвести очi. Мовчки вислуховувала королiвськi унiверсали, у яких знищувалося те, що кiлькасот рокiв було козацькими привiлеями, козацьким вiйськом, спробою зберегти незалежними вiд польсько-литовських завойовникiв традицii украiнського воiнства. Заборонялися вибори гетьмана. Заборонялося проведення рад, обрання старшини i проведення судочинства за батькiвським звичаем. Заборонялися походи на Крим i в море без дозволу на те польських комiсарiв, заборонялося все, що могло бодай найменшою мiрою показати козакам, що вони е самостiйним формуванням у складi коронного вiйська. Але, бачить Всевишнiй – усе це було менш принизливим для Богуна, анiж отримати батькову хоругву назад з рук польських комiсарiв. Тих, з котрими вiн чесно схрещував пiд Кумейками свiй лицарський меч i не був переможеним. У розпаленому, бунтуючому вiд несправедливостi мозку Івана чулися слова покiйного батька: час неодмiнно настане. Так, вiн настане. Вiн настане, або увесь свiт полетить шкереберть! А поки що… Ще болючими були рани вiд нанесених ляхами поразок Павлюку та Остряницi, тодi як кварцяне вiйсько заходилося залiзною рукою викорiнювати вщент будь-якi прояви спiвчуття бунтiвникам серед одвiчно неспокiйного населення Украiни. Пiд керiвництвом маститого французького iнженера Гiйома Лавасера де Боплана вiдбудовувалася зруйнована Сулимою Кодацька цитадель, здiймала знову своi мури, аби розiрвати зв'язок вiльнодумного Запорiжжя з бiльш спокiйними воеводствами. Кривавими рiчками позначив свiй шлях Самуiл Лащ, з прискiпливiстю ката виконуючи каральну експедицiю селами i мiстечками, котрi мали бiду пiдтримати виступ безталанного Остряницi на Черкащинi, Полтавщинi i Брацлавськiй землi. Сморiд палаючого житла i виття жiнок пiд шибеницями скатованих на смерть чоловiкiв вкотре диявольською музикою позначили шлях коронного стражника. Десятилiтня «Золота доба» Речi Посполитоi починалася з кривавих рiчок, стогону козацтва i православноi церкви, за яку взялися одразу ж пiсля зломлення останнього. Слабка надiя вiдновити в Украiнi православну iерархiю, скасовану ще пiд час сумнозвiсного Брестського собору в 1596 роцi, що ii було подано в часи Петра Сагайдачного, почала пригасати, як пригасае слабкий вогник пiд час негоди. Рим усе бiльшими темпами поширював свою експансiю на схiд, заручившись в Украiнi пiдтримкою Унiатськоi церкви. А головним чином, це стало наслiдком вiйськових перемог Польщi, колишньоi православноi шляхти i козацькоi старшини. Процес полонiзацii захопив навiть частину козацькоi сiроми i поспiльство. Вiн iнодi сягав неймовiрних розмiрiв. Старовиннi роди украiнськоi шляхти, якi вели своi родоводи вiд великих руських князiв, забували рiдну мову i вiру своiх предкiв. Вiддавали своiх дiтей до езуiтських колегiумiв, а самi переходили на латинський обряд, не забуваючи з пiною на вустах ганьбити все украiнське. Не вiдставало вiд них i реестрове козацтво, тож немае нiчого дивного, що вже на початку сорокових рокiв сiмнадцятого сторiччя бiльша частина козацького вiйська ополячилася. Того вiйська, яке двадцять з гаком рокiв тому Сагайдачний назвав Запорiзьким i вписав у реестр Киiвського Богоявленського братства як найпалкiшого поборника святоi православноi церкви. Утiм, таке швидке ополячення тут було скорiше наслiдком вдалого, як для польськоi корони, складення реестрiв пiсля придушення останнiх виступiв. Козацьке воiнство перетворилося, скорiше, на небагаточисельнi пiдроздiли легкоi кiнноти коронного вiйська, якi втратили будь-яке стратегiчне значення на теренах Речi Посполитоi. І хоч офiцiйними польськими iсториками тим подiям в Украiнi надаеться значно менше значення, анiж вдалим полiтичним рiшенням у стосунках з Оттоманською Портою i Шведським королiвством на той час, але… Лише десять лiт було даровано Польщi, аби прожити iх у мирi та спокоi. А на обрii вже поставали прийдешнi подii, якi мали до основи струснути наймогутнiшу державу Європи епохи Ренесансу. І зароджувались подii тi не в конаку османських султанiв, не в залах палацу Габсбургiв чи короля Швецii. Вони назрiвали в Украiнi. Побитiй i придушенiй залiзною рукою кварцяноi армii, але не зломленiй. А серед споляченоi генеральноi старшини козацького вiйська берiг у серцi вiдданiсть Батькiвщинi, козацьким iдеалам, i вiру у свiй народ син чигиринського сотника. Той, кому судилося вписати свое iм'я в золотi скрижалi iсторii. Зростали й iншi, яким було призначено стати поряд з ним, як колись стали поряд з месiею його учнi i апостоли. Зростали у своiй любовi до Вiтчизни, у спiвчуттi до приниженого народу i ненавистi до жорстоких завойовникiв. Готувались, самi ще не знаючи, коли, але присвятити себе боротьбi, i просто жили… IV – Пане Іване, пане Іване! До вас гостi прибули! – скуйовджена дитяча голова увiпхнулася крiзь прочиненi дверi стайнi i глипала на Богуна блакитними очима. Пiд цими великими, немов озера, оченятами проглядав замурзаний сажею нiс, кругле рожеве лице i тонке, з ямкою, пiдборiддя. Іван одразу ж упiзнав Петруся, Охрiменкового онука, який проживав на хуторi разом з матiр'ю – овдовiлою невiсткою Мирона. Богун неквапно поклав на полицю щiтку, якою чистив коня, i пiдiйшов до дiжi з водою, що стояла в кутку. – Злий на руки, козаче, – мовив посмiхаючись. – А заодно вже й тебе б не завадило умити, он скоро на татарина станеш схожим. Малий хутко пiдбiг i, схопивши вкритого майстерною рiзьбою кiвшика, заходився поливати Івановi на руки. – А чому на татарина? – запитав з дитячою безпосереднiстю. – Як? А ти не знаеш?! – зробив круглi очi Богун. – Нi! – Тому, що в тих, хто не вмиваеться i ходить замурзаний, скоро шкiра робиться темною, а очi косоокими. На нього так i кажуть – мурзак. Хлопчина скривився i з недовiрою поглянув на Богуна. – Хiба? – Звичайно. Та що я, татар не бачив?… Подай-но рушника, Петрусю. Малий не рушив з мiсця. – Я не хочу татарином! – плаксивим голосом пискнув вiн. – Ну то даси рушника, чи як? Петрусь послухався. Іван неквапно обтерся бiлоснiжним, вишитим гронами калини, рушником. – Умиватися будеш? – Буду! Іван голосно розсмiявся. – Гаразд, давай зiллю. Кiлька хвилин вiн спостерiгав за тим, як хлопчик старанно тер обличчя, шию та руки. – Хто ж там до нас завiтав? – запитав нарештi. – Дядько… А-а! Дядько Степан i… Ох! І тiтка Настя. А менi тiтка Настя млинцiв з вишнями привезла! – здригаючись вiд крижаноi криничноi води, розповiдав Петрусь. – Вони до хати пiшли, думали, що ви у свiтлицi. – То добре… Ну от! – прискiпливо обдивившись хлопчака, мовив Іван. – Інша справа. Тепер ти схожий на хлопчика, а не на чортеня з пiчки. – І не на татарина? – здiйняв очi Петрусь. – Тепер нi. Але так мусиш кожного дня умиватися, а як нi… – Я буду! – рiшуче закивав головою хлопчик. Іван щиро зрадiв приiзду сестри. За вiйськовими справами i мандрами у Брацлав i Кальник вiн уже досить довго не був у неi, хоча полюбляв товариство Настусi й швагра Степана, з яким особливо приемно було посидiти за чаркою меду i просто порозмовляти. Не переймаючись враженням, що його справляв на спiвбесiдника «цей надто молодий ще хорунжий», подiлитися думками, яких нiзащо б не вiдкрив своiм новим знайомим з реестрового вiйська. Згадати Запорiжжя – Степан там не бував в силу того, що мав свiй млин, два ставки i велику пасiку, тож з головою заглибився в торгiвлю й все, що приносило прибуток. Але послухати про безшабашних низовикiв любив, що й стало для Богуна зайвою нагодою вiдчути себе вкритим славою i сивиною ветераном. Першою, опинившись у свiтлицi, помiтив сестру. Вона стояла бiля вiкна i шматком чистого полотна протирала зеленкувате скло вiконницi. – Це що ти тут павутиння та бруд розвiв?! – з удаваною суворiстю напустилася Настя на брата. – А пилу тут! Так! Ви собi як хочете, а я тутечки трохи приберусь. – Ну, почалося, – зiтхнув Степан, з посмiшкою ступаючи назустрiч Івановi. – Добридень, швагре дорогий. Цiла бiда з нею – хвилини не посидить. Крутиться, немов бiлка в колесi, а я разом з нею… Куди подiнешся?! – Тобою покрутиш! – одразу ж вiдгукнулася Настя. Покинувши ганчiрку, вона пiдбiгла до Богуна. Пригорнулася до його широких грудей i зазирнула в очi. – Привiт, братику. Зовсiм уже до нас дорогу забув. Тож вирiшили самi до тебе! – От i добре, що вирiшили, – вiдповiв Іван, – по правдi кажучи, скучив я за вами, та все часу не мiг знайти… Але то пусте, зараз обiдати будемо. Настя одразу ж вихопилася з обiймiв. – А от i нi! Я ж сказала, що спочатку приберуся. – Покинь, я челядь гукну, – змахнув рукою Іван. – І слухати не буду! Так що ви собi, давайте, йдiть на вулицю, а я покличу. Не сперечаючись, чоловiки вийшли на ганок i запалили люльки. Кiлька хвилин мовчки розглядали подвiр'я, на якому снували челядинцi, готуючи все до обiду – Мирон Охрiменко, побачивши гостей, без нагадувань вiддав вiдповiднi розпорядження. – Ми сьогоднi не просто так приiхали, – нарештi пiдморгнув Степан. – Знову наречену знайшла? – Угу! Іван похитав головою. – Вона наполеглива. – Ти ж знаеш. – Що у вас, якi новини? – кинув Богун, аби змiнити тему розмови. – Майже нiяких, – знизав плечима Степан, – що там ми? Мед качаемо, продаемо потроху. Млин до жнив ось готую. Та так, трете-десяте… У тебе як справи? – А що в мене? Хутiр занедбав, добре, хоч Мирон тут доглядае. Кiлька днiв у Кальнику був, до того в Полтаву iздив, у Чигирин. – Усе справи… А знаеш, заздрю я тобi! У стiлькох мiсцях бував, стiльки бачив. Я он далi Меджибожа не ступав. Інодi як найде щось, так покинув би все й подався у степи слави козацькоi здобувати! – Чому ж не подався? – А-а… – змахнув рукою Степан. – Не така я, певне, людина… А дiвчина хороша! Гарна, та й не без приданого… – Ти про кого? – не одразу зрозумiв Богун. – Ну… я ж говорив, Настя… Одним словом, Іване, Настя хоче, щоб ти одружився. Богун зiтхнув. – Знову ви за свое! Степане, ми ж домовлялися! Степан винувато розвiв руками: – А що я? Іди бабу переконай – знай свого править! – І хто на цей раз? – Ярина, дочка мiщанина з Вороновицi. Вона справдi хороша i пара тобi ладна. Я ii батька добре знаю, багатир, яких мало. – Та я тобi вiрю. І попереднi двi були непоганими. Одна менi навiть сподобалась. Але… Не до того менi тепер, розумiеш? Стiльки справ навалилося, та й з волею парубоцькою ще не розпрощався. – Справи завжди дошкулятимуть! – рiшуче заперечив Степан. – Це не причина. Чим далi, тим бiльше. А щодо вiку… Я твiй однолiток, а вже другий рiк, як вiдпарубкував. – У кожного свiй шлях! – вiдрубав Іван, вiдчуваючи, як у ньому зростае роздратування, i надовго замовк, заглиблений у власнi думки. Ідея щодо одруження брата прийшла у вродливу Настусину голiвку близько року тому. Тож, будучи людиною наполегливою i вкрай переконливою, вона дуже швидко запевнила в такiй необхiдностi й Степана. З тих пiр i розпочалося. Наступ на Богуна було поведено одразу з кiлькох напрямкiв. Першим напрямком були довгi бесiди з братом самоi Настi, у яких вона доводила, що одружитися вкрай необхiдно саме тепер. Он який, мовляв, ходить – чорний, немов хмара, нi тобi посмiшки, нi радощiв. А так завжди хтось буде поряд, завжди знайде ласкаве слово та приголубить. Та й посаг буде зовсiм не зайвим – за останнi роки перед смертю батько багато майна втратив через посухи, суди iз Замойськими i помор, який тричi скорочував поголiв'я його худоби в кiлька разiв. А за роки, що пройшли пiсля його смертi, Іван, зайнятий вiйськовими справами, не те що не виправив, ще погiршив становище своею недбалiстю – батраки та пiдсусiдки безсоромно обкрадали його i були б розiкрали все, якби не втручання Мирона Охрiменка. На другому напрямку дбав Степан, який, треба сказати, не дуже старанно виконував покладенi на нього дружиною обов'язки, винувато знизуючи плечима, коли бачив, що Богуну не подобаються розмови такого характеру. Третiм i найефективнiшим напрямком стали частi запрошення на вечерю до Настi i Степана по малих i великих святах, а найчастiше тодi, коли свят взагалi не святкувалося. І завжди пiд час таких бенкетiв Богун був не единим гостем – крiм нього, запрошення отримувала певна молода особа з великими, немов озера, очима, вустами кольору стиглоi вишнi i сором'язливим рум'янцем на бiлих щiчках. І Настя не втомлювалася нахвалювати свою подругу, а пiд кiнець вечерi завжди знаходився привiд залишити гостей наодинцi. Однак дуже скоро Настя помiтила, що Іван люб'язно спiлкуеться з дiвчатами, але не виявляе до них жодного iнтересу. Все ж, списуючи все на незацiкавленiсть Івана конкретною дiвчиною, вона невтомно повторювала своi спроби знову i знову. Хiба вона могла здогадатися, що всi ii намагання були марними, а зболене серце брата належало тiй, кого всiма силами намагався забути i не мiг. Так, нею була племiнниця Станiслава Конецпольського Ганна, яку Іван привiз iз сералю бейлер-бея Анатолii i вперше поцiлував на мурi гетьманського замку в Барi. За весь, час який минув вiд тiеi пам'ятноi поiздки до Бару, коли дав собi слово забути про пихату панянку, вiн намагався дотриматись того слова i не мiг. Снив, немов приворожений, не переставав думати про неi жодного дня. Проте бiльше не повторював спроб вiдвiдати резиденцiю коронного гетьмана, вiд чого ставав ще похмурiшим. Згадував ii довгими зимовими вечорами, коли за вiкнами свiтлицi завивала хурделиця, а в печi потрiскували дрова, i тоненькою цiвкою здiймався до стелi дим з пригасаючоi люльки. Згадував, вiдмiрюючи в сiдлi довгi версти шляхiв, коли мандрував у сотенних справах з хутора на хутiр i далi, до великих полкових мiст. Пригадував, коли, пiдклавши пiд голову кульбаку i накрившись кожухом, позирав у чорне, немов смола, небо, засiяне мiрiадами зiрок. Десь там, у височинi, бачив вiн знайоме обличчя, вiдчував на вустах ii тонкi теплi пальчики, вбирав у груди духмянi пахощi ii парфумiв. Нагадував i обiцянки, що iх дав iй тодi, всупереч ii бажанню i здоровому глузду. Вiн переверне землю, аби вона стала його. Чому ж вiн не спрямував коня до Бару тепер, коли вогонь ненавистi до полякiв пригас i вкрився товстим шаром попелу понiвечених надiй? Вiн i сам не мiг того з упевненiстю сказати. Була тут, звичайно, i зайнятiсть новими для Івана турботами козацького старшини, були смуток i гiркота поразки Павлюка, його пiдла страта, ще з десяток мотивiв… Але головним, мабуть, усе-таки, хоча Іван не визнавав цього навiть перед самим собою, був страх. Страх, що спiзнився вiн, i Ганна вийшла замiж. Адже пройшло стiльки часу… Інколи Богун хотiв наплювати на все i поiхати до Конецпольського, попросити в нього руки племiнницi, а далi будь що буде. Але вiн гнав такi думки геть. І справдi – Богун i Конецпольський, коронний гетьман Речi Посполитоi i сотенний хорунжий козацького вiйська, русин за походженням. Нi, занадто велика рiзниця, навiть якщо не брати до уваги участь Івана в повстаннi. Крiм того, Замойський, на якого iм'я Богуна дiяло, немов червона ганчiрка на бика, пiсля кiлькох рокiв судових тяжб, що iх вiн програв завдяки втручанню Стефана Хмелецького, був, без перебiльшення, у дружнiх стосунках з Конецпольським, i це не полегшувало справи. Усе те Іван добре розумiв i робився чимраз похмурiшим у хвилини, коли пригадувалася йому красуня Ганна. У такi митi вiн знову й знову вирiшував знайти вiльний час i поiхати до Бару. Вирiшував для того, щоб назавтра вiдкласти поiздку на невизначений термiн… V Вiд думок вiдiрвав голос невiстки Мирона Охрiменка: – Пане Іване, бiля ворiт якась жiнка та ще двое чоловiкiв з нею, здаеться, жовнiри. Богун здригнувся. Вiн не чув, коли вона пiдiйшла, тож тепер глипав на Дарину, яка стояла пiд ганком i очiкувала вiд нього вiдповiдi. Ставна, пишногруда, у блакитнiй плахтi-синятцi, вишиванiй сорочцi, iз закасаними по лiкоть рукавами. Помiтив, що Степан кинув на Дарину масний оцiнюючий погляд. – Чого вони хочуть? – запитав по хвилинi мовчанки. – Кажуть, лист до тебе, – Дарина була однолiткою Івана, тож нiколи не зверталася до нього на «ви», при цьому неодмiнно називаючи його «пане Іване». Спочатку Богун пручався, запитуючи: «Який я тобi, Дарино, пан? Ти ж козацького роду!», але, зрештою, махнув рукою. – Лист? – здивувався Богун. Вiн не очiкував листа i, крiм того, чому посланницею виступае жiнка? Ранiше такого не траплялося. – Лист, – пiдтвердила Дарина. – Добре, – Іван поглянув на швагра, – зачекай, Степане, пiду дiзнаюся, що там. – Тодi я з тобою! – вiдгукнувся Степан, знехотя вiдриваючи погляд вiд стану Дарини. Вони швидко покрокували подвiр'ям, минаючи комору i клуню, напрямком до ворiт. Бiля ворiт пахкотiв люлькою флегматичний Мирон Охрiменко. Постарiлий, iз вкритим глибокими зморшками обличчям i довжезними сивими вусами, вiн добряче збляк вiдтодi, коли Іван був босоногим хлоп'ям, але все ще розпоряджувався на хуторi. Ще покiйний Федiр вiдписав йому частину своiх земель, а Мирон, вдячний хорунжому, вiв за це його господарство. Тепер окрiм нього на хуторi не залишилося жодного козака – розкидало життя свiтом мешканцiв колись щiльно заселеного хутора. Хто в пошуках кращого життя подався на Слобожанщину, хто обзавiвся своiм хутiрком, але бiльшiсть згинула в буревii повстань, походiв i боiв з ворогами, якi, немов хижi звiрi, розтягували Украiну. Окрiм Мирона i Дарини з Петриком, на хуторi проживали лише наймити та батраки iз сусiдньоi Федосiвки. Старий козак зачекав, доки Іван наблизиться. – Так що, каже, лист до тебе, – коротко доповiв вiн, – але я ворота не вiдчиняв проти ночi. Дивися сам, ясний пане. Богун коротко змахнув головою i швидко вiдкинув товстий дубовий брус, що слугував засувом до ворiт. Важка брама повiльно вiдхилилася. За нею стояв запряжений двiйком коней вiз, у якому сидiли два зовсiм ще молодих жовнiри пiкiнерськоi хоругви в синiх жупанах, а з-поза iхнiх спин визирала замотана в полотняну накидку жiнка. Судячи з усього, вона не була старшою за супроводжуючих ii жовнiрiв. Жiнка рiшуче встала з соломи, що нею було вистелено воза, i ступила наперед валки. – Нам потрiбен син реестрового хорунжого Вороновицькоi сотнi, – мовила, прискiпливо вглядаючись в обличчя Івана. – Оскiльки менi Господь сина ще не дарував, це, напевне, я i е, – знизав плечима Богун. Прибульця якусь мить вагалася, пiдозрiло поглядаючи на Мирона, пiсля чого зiтхнула i рiшуче ступила назустрiч. Швидким кроком наблизилася i простягнула Івановi невеличкий конверт з жовтавого паперу. – Вам стане вiдомо, вiд кого цей лист, коли ви його прочитаете. Іван узяв до рук конверт. – З листами завжди так, панночко, – спробував вiн пожартувати, але жiнка, яка при ближчому на неi поглядi виявилася дiвчиною рокiв сiмнадцяти, жарт не сприйняла, залишаючись стояти з очiкувальним поглядом смарагдових очей. Тi очi дивилися серйозно, хоча i якось налякано. Іван теж набрав офiцiйного тону: – Ну що ж, дякую. Заiздiть на подвiр'я, матиму за честь прийняти вас, панно, i ваших супутникiв, як гостей. – Нi, що ви! – замотала головою дiвчина. – Мусимо вирушати назад. Дорога далека, та й… – Так! – не дослухавши, перебив Іван. – І слухати не буду. Скоро нiч, ви, якщо не помиляюсь, здолали немалий вiдрiзок шляху. Принаймнi коням потрiбен вiдпочинок, коли ви не шануете себе. Жовнiри, якi до цiеi митi мовчки поглядали на Богуна, раптом переглянулись, i один з них звернувся до дiвчини, вимовляючи слова iз сильним польським акцентом: – Наталю, проше панi, але пан мае рацiю! Я не вiм, як ся дойдем до Бару. Конi бардзо потомленi, ми бардзо потомленi. Альбо вiдпочинок, альбо маеш мою незгоду! Наталя деякий час вагалась, поглядаючи то на Богуна, то на жовнiра. Нарештi ще раз зiтхнула i знизала плечима: – Вiд ранку в дорозi… Минулоi ночi майже не спали. Але ми не хочемо… Зрозумiйте, шляхетний пане, ми не можемо турбувати вас! – От ще надумала! – почувся веселий голос Степана, який до цiеi митi мовчки визирав з-за ворiт. – А чи, либонь, ми бусурмани, щоб людям проти ночi вiдмовити в даху над головою?! Чи, може, у ваших краях iнакше? До Богуна наблизився другий жовнiр. – День добжий, пане! – простягнув вiн руку. – Я естем Вiтек М'ясковецький, а то мiй брат Яцек. Ми маемо… – вiн замовк, наразившись на пронизливий погляд дiвчини, але одразу ж посмiхнувся i продовжив: – Приемнiсть, моя люба, приемнiсть! Маемо приемнiсть супроводжувати сю кобету, яка привезла пану лист i геть загнала нас, весь час поспiшаючи. То не потрiбно. Маемо вiдпочити муше мувiти! Іван без зайвих слiв вхопився за кiнську упряж i потягнув. Конi слухняно втягли свiй вiз на подвiр'я. – Прошу вас до свiтлицi. Там ви зможете вiдпочити з дороги i зачекати обiду. – Помiтивши Дарину, Іван покликав ii: – Дарино, допоможи дiвчинi, вона втомлена, хоча й рiшуча! – Богун посмiхнувся у вуса. Наталя сердито поглянула на жовнiра, який вiдрекомендувався Вiтеком, але слухняно пiшла вслiд за Дариною. Решта прибулих рушили за Богуном до хати, на ганку якоi стояла, тривожно поглядаючи на прибулих, Настя. Лише мовчазний Мирон зачинив браму i неквапним кроком пiшов уздовж частоколу, оглядаючи огорожу звиклим поглядом. За кiлька хвилин пiдiйшов до сiнника, у якому хропли парубки-наймити. – Вставайте вже, – незадоволено буркнув вiн. – Чавунну голову виспати можна… Там конi бiля ворiт, доглянете… Влаштовуючи гостей, Іван не одразу знайшов час прочитати листа. Придивившись до дивноi трiйцi – дiвчина, судячи з одягу, мiщанка i двое жовнiрiв-пiхотинцiв, Богун не мiг взяти в толк, що привело iх до нього чи бодай звело докупи. Але, помисливши небагато часу, вирiшив не ламати голову. Нарештi, залишивши гостей з Настею i Степаном, сiв за батькiвський письмовий стiл у малiй свiтлицi й невеличким срiбним ножиком розрiзав конверт. На зелене сукно, яким був застелений стiл, упав, зблиснувши чистими блискавицями дiаманта, золотий перстень i складений у кiлька разiв аркуш паперу, а до нiздрiв Івана увiрвався дивовижно-приемний i майже забутий аромат. Помилитися було неможливо – це, звичайно, ii парфуми! З Богуна миттево злетiла байдужiсть, i вiн ухопив до рук безмiрно милий серцю аркушик паперу. Лист був досить коротким: «Здрастуй, милий рятiвник! Ти здивований? Я теж. Не думала, що твоi обiцянки такi ненадiйнi. Той, хто мав перевернути задля моеi прихильностi цiлий свiт, не може знайти часу задля звичайноi зустрiчi? Колись я чула таке: той, хто врятував людину вiд загибелi, повинен нести вiдповiдальнiсть за ii подальшу долю. Що ж, милий рятiвнику, якщо я i досi живу у твоiй пам'ятi, ти можеш знайти мене кожного вiвторка за годину пiсля заходу сонця там, де змiг знайти минулого разу. Якщо ж усе минуло, нехай цей дiамант нагадуе тобi про нашi швидкоплиннi стосунки так, як нагадував вiн менi про тебе». Усе. Пiдпису не було. Іван вiдкинувся на спинку крiсла i прислухався до тривожного стуку власного серця. Ще раз i ще перебiгав очима аркуш, в якому було вмiщено для нього так багато. Охайний швидкий почерк, рiвнi рядки… Але що це? Там, у нижньому кутку? Неначе слiд вiд сльозини? Господи! Що ж стало з нею, коли змушена в такий спосiб нагадати про себе тому, хто не мiг i сподiватися отримати звiстку вiд неi. У дверi несмiливо постукали. Іван деякий час не вiдповiдав, намагаючись зiбрати докупи думки, якi розбiгалися, немов таргани на свiтлi. До болю яскраво зрозумiв, як не вистачало йому ii весь цей час, як зболiвся душею, тамуючи спогади i нероздiлене кохання. Стук повторився. – Увiйдiть! – озвався нарештi. Дверi розчинилися, i до свiтлицi ступила дiвчина, яка привезла листа. Вона несмiливо поглянула на Богуна, на аркушик, що його той тримав у руках, i раптом впала на колiна. Вiд несподiванки Іван впустив листа. Не гаючись, пiдхопився, обiйшов стiл i силомiць пiдняв ii, взявши за лiктi. – Що це? Що ти робиш, пiднiмись негайно! Дiвчина спробувала вивiльнитись, але Іван пiдхопив ii i одним рухом посадовив на лаву. – Не смiй падати на колiна!.. Не в церквi ж, ii-бо! Дiвчина схлипнула i з мольбою подивилася на Богуна: – Порятуй ii, козаче! Порятуй, iй нема до кого бiльше звернутися. Іван пiдхопив ослiнчик i присiв навпроти. Узяв ii долоню до своiх рук. – Розкажи менi, Наталко, що сталося? Я нiчого не розумiю… Що з нею? Татари? – Не татари… – Тодi що? Не мовчи ж! – Тобою марить i день i нiч. Долю свою загубила, боюсь, аби життя себе не позбавила… Пан Станiслав сказали, що буде по його i край! А вона… вона з муру кинеться, я знаю! Порятуй, козаче, не дай ii душу безвинну занапастити! Іван вiд несподiванки аж розкрив рота. – Стривай! Що ти кажеш! Який мур? Розповiдай спочатку! – Пан Станiслав… – Конецпольський? – Так. Пан Конецпольський цього разу сказав, що Ганна мусить вийти замiж будь-що, чи з власноi волi, чи без неi. Це вже втрете. Позаминулого разу пану Казановському вiдмовила, минулого – сину покiйного гетьмана Кароля Ходкевича i Ганни-Алоiзи Острозькоi. Тепер же приiздив якийсь шляхтич аж iз Кракова, сватав за троюрiдного брата його величностi пана Володислава! А вона вперлася i край. Не пiду, мовить, за нелюбого. Пан Конецпольський громи i блискавки жбурляе. У замку оповiдають, що в разi весiлля йому вiдходить сила-силенна землi на Лiвобережжi. Села, фiльварки. А тепер… Ох же й лютуе. І вона затялася! Позавчора покликала мене – покоiвка я в неi, поiдь, каже, вiдвези листа. Якщо пам'ятае, бачити його хочу. Хоч раз единий. А тодi й з муру не страшно… О Господи! Я ii i вмовляла, я ii прохала! Ну що то, простий собi козак… – Наталка перервалась, налякано подивившись на Богуна, але вiн лише змахнув рукою: – Продовжуй! – А то брат самого пана круля! А вона все: бачити його не хочу, та й взагалi менi нiхто не потрiбен. Поiдь лишень до Богуна, листа передай. Що ти тут поробиш? iй же, бiдолашнiй, крiм мене довiритися нiкому. От i все. Я й впросила Вiтека, вiн пахолок пана Станiслава. Вiн… одне слово, вiн не байдужий до мене, тож послухав, iду, а у самоi серце трiпоче. Раптом дiзнаються, раптом наздоженуть! Ненько моя рiдна, що вже натерпiлася… Вiтеку що, знай клинцi пiдбивае. Іван кiлька хвилин сидiв у задумi. Усе вiдбувалось так несподiвано, що вiн навiть розгубився. – Я нiчого не розумiю… – знизав плечима. – Коли ми бачились востанне, вона поводила себе так… словом, я не сподiвався на такий розвиток подiй. Ганна прохала мене забути про неi, i я, слово гонору, нiчим не нагадав iй про себе. – От i я не розумiю! Причарував ти ii чи що?! Спочатку нiчого не розповiдала, яку тугу в собi носила, бiдолашна. – Тугу? Може, ти помилилася, дiвчино? Менi вiдома iнша Ганна. Вона погордлива та холодна, i навiть коли вiдчувае прихильнiсть до когось, зважуе ii на терезах шляхетного гонору i свого високого становища. Наталка заперечливо захитала головою: – Вiр менi, ясний пане! Усе тебе чекала, плакала ночами, лиш одна я тому свiдок. Думала навiть, що з Павлюком ти, лежиш де-небудь, порубаний та пострiляний. Я й вмовила ii до ворожки сходити. Пiсля того вона, горличка, немов розквiтла на кiлька днiв. Я, мовить, тепер за нього спокiйна. Живий вiн i здоровий, лишень жiнок навкруг нього багато. Іван мовчки розглядав свою стиснуту в кулак правицю. Рiшення прийшло одразу, без жодних вагань. – Я поiду до Конецпольського! – струснув вiн головою. – Поiдь, пане, поiдь. Та тiльки б не запiзнитися тобi… – Що? Що таке?! – Часу обмаль. Пан Конецпольський усе зробить задля того, щоб весiлля вiдбулося негайно. – Але, чорт забирай, вона кохае мене! А я… я ii кохаю. Зараз лишень змiг самому собi зiзнатися, – Богун знесилено оперся лiктями в колiна i обхопив голову долонями. – Весiлля за тиждень! – вихопилося в Наталки, немов зойк. – Лише тиждень… – глухо повторив Богун. Вiн був, без перебiльшення сказати, приголомшений всiм тим, що увiрвалось в його спокiйне i розмiрене життя так несподiвано i неймовiрно. У головi не вкладалося – невже все почуте було сказано про Ганну. Ту Ганну, яка не йшла з думок нi вдень, нi вночi, примушуючи вiдмовлятися вiд красунь, що iх так невтомно знайомила з ним переповнена добрими намiрами Настя. Про гордовиту шляхтянку, яка насмiшливо величала його: «син реестрового хорунжого» i давала зрозумiти, а Івана це зачiпало найбiльше, що вiн повинен зникнути з ii життя не тому, що не подобався дiвчинi, а тому, що вона племiнниця самого Конецпольського. І тi слова, якi сказав iй тодi i про якi вона з гiркою iронiею нагадувала в листi, були лише спробою переконати самого себе у спроможностi змiнити iснуючий устрiй речей – юнацькою впертiстю, чи що? Хоча в ту мить вiн справдi гадав, що зможе… Що ж перемiнилося? Коли недосяжний образ перетворився на звичайну земну дiвчину, котра до того ж сама марила ним? Простим собi козаком, як влучно висловилась Наталка. Іван раптом пiдхопився на ноги i, мов лев у клiтцi, закрокував свiтлицею. Зараз вiн був надзвичайно схожим на батька – тi ж мiцно стисненi вуста, суворий погляд сталевих очей, жовна, що проступили на обличчi. Не було лише сивини i глибоких зморшок на високому ясному чолi. – Ну от що, – нарештi мовив, i в голосi його бринiв метал. – Я вирушаю за нею! Наталя коротко зiтхнула. Кажучи по правдi, вона не сумнiвалася в такому рiшеннi козака ще з хвилини, коли увiйшла до свiтлицi. Вона лише хотiла допомогти Ганнi i, здаеться, мети було досягнуто – красень Іван не вiдповiв байдужiстю на послання, яке вона так поспiшно намагалася доправити до його хутора. – Дякую тобi i вiд себе, козаче. Усе в руках Господнiх, i якщо вiн забажав, щоб вона покохала саме тебе, зроби мою панну щасливою. Адже вона заслуговуе на щастя! Іван раптом, щось пригадавши, подивився на дiвчину: – Послухай, Наталко, Конецпольський Ганнi доводиться дядьком. Але… повиннi ж бути i батьки. Хто вони, де? І чому Конецпольський розпоряджаеться ii долею? Дiвчина зiтхнула. – Сирота вона. Уже рокiв сiм, як… Татари на iхнiй маеток набiгли. Побили, попалили. І батька, i неньку втратила, сердешна. ii батько коронному гетьману далеким родичем доводився, тож i заповiв у випадку своеi смертi половину майна йому, аби дочку-одиначку доглянув, у люди вивiв. От як вона з неволi повернулася, пан Станiслав i доглядае ii, як сам вважае за потрiбне. А головне – про свою користь дбае. Що йому половина майна пана Заболоцького… – Кого? – запитав Богун. – Батька ii покiйного. Той усе життя на королiвськiй службi перебував, але багатства не нажив. Коли оженився, дружину собi з козацького роду взяв, тож на великий посаг теж не розраховував. Чесним був. А пан Станiслав не такий. Цей все в користь собi поверне. Якщо з майонтку бiдного родича пожива мала, вiн i красу дiвочу своеi вихованки у дзвiнку монету перетворити зможе. От i сватають тепер нашу горличку престарiлi магнати! – Наталя хвилю помовчала i раптом почала схлипувати: – Ой козаче, козаче! Згубив ти ii i сам пропадеш! Не подаруе вiн, якщо такий кусень з рук утече… Зживе зi свiту! – Побачимо! – рiшуче мовив Богун. – Я вирушаю негайно, а ви вiдпочивайте. Настя подбае про вас. І вiн твердим кроком вийшов iз свiтлицi. VI Утомлений Циган приречено бiг широкою риссю в напрямку того шляху, на якому колись мало не втратив життя вiд шаленого чвалу навперейми з вiдчаем. І знову, як i минулого разу, косував на вершника своiм великим оком, немов благав: «Спинись! Спинись на мить!» Але Богун не помiчав анi цього погляду, анi кроку коня, що став важким та непевним – мабуть, загублено пiдкову. Не помiчав i власноi втоми. У пам'ятi поставало розгублене обличчя сестри: – Ой, недобре, Іваночку! Лихе замислив, життя свое загубиш! – благала вона, доки сiдлав коня i збирався в дорогу. – Не подаруе Конецпольський, не iдь! – лунав дотепер у головi тривожний шепiт. Але хiба вiн мiг учинити iнакше? Хiба мiг залишитися тепер, коли вiн потрiбен iй, коли вона покликала, коли перевернулось саме вiдчуття свiтобудови пiсля розмови з Наталкою? Так, вiн зробив те, що повинен був зробити: – Я поiду, Настуню! Поiду навiть у разi, якщо навкруг Бару стане табором усе кварцяне вiйсько. Кохаю ii… вона покликала, тож… – i Богун, перервавшись, скочив на коня. За хвилину лише приглушений стукiт копит у згустiлiй темрявi нагадував мешканцям хутора про його вiд'iзд. Тепер у нiздрi Івана бив несамовитий аромат свiжоскошених трав – косарi по вечiрнiй росi вийшли на косовицю, а на заходi, над червоногарячим окрайцем виднокола, чорнiли важкi хмари. Там зароджувалася гроза… Через вiсiмнадцять годин пiсля вiд'iзду Богун, нарештi, спинився поблизу невеличкого селища, яке ховалося в буяючiй зеленi яблунь, груш, вишень та слив, над битим шляхом, що вiв з Брацлава до Бару. Скочив у запилену траву поблизу колодязя з журавлем i взяв коня за вузду. Швидко покрокував, вiдчуваючи, як занiмiли ноги вiд верховоi iзди, до великого корита, що в нього наливали колодязну воду для напування худоби. Як дбайливий господар, стромив руку у воду – перевiрив, чи не занадто холодна. Лише пiсля цього пiдвiв коня. Тварина пила довго, жадiбно. Час вiд часу зморгувала очима, вiдганяючи вiд них настирливу комашню. Зачекавши доки кiнь втамуе спрагу, Іван оглянув його копита. Результат огляду не втiшив – потрiбно було термiново шукати коваля. У цю мить за спиною почулося рипiння – хтось опускав до колодязя довгу жердину журавля, що крiпилася на причепленому до високоi вертикальноi ключини старому колесi вiд воза. Богун кинув погляд позад себе. Над почорнiлим вiд часу, сонця та дощiв зрубом криницi поралася огрядна молодиця в червонiй хустинi, вкритiй вишиванками сорочцi i довгiй, до п'ят, хрещатiй плахтi-червчатцi. Час вiд часу кидала на Богуна швидкi зацiкавленi погляди. – Доброго дня, молодичко, – посмiхнувся до неi Іван. – І тобi, пане, добридень, – почувся у вiдповiдь мелодiйний голос. – До нас, а чи переiзжий? – У Бар поспiшаю, – хитнув головою Іван. – А-а… – Менi б коваля побачити, е у вас такий? Молодиця перелила воду в одне з вiдер, що iх було почеплено до коромисла, i знизала плечима: – Є, чому не бути. Пiдеш прямо вулицею, ген аж до церкви. За нею, праворуч, третя хата. Іван подякував, взяв Цигана за вуздечку i покрокував за вказаним напрямком. І лише вiн покинув сiдло, як, несподiвано для себе, вiдчув: напруження, котре володiло ним протягом усього шляху вiд хутора до цього невiдомого селища неподалiк вiд Бару, поступово зникае, даючи мiсце дивному спокою, навiяному iдилiчними картинами тихого селянського життя, котрi вiдкривалися йому навкруги. Сум'яття, що гнало Івана вперед, на мить вiдступило, заховалося до часу, i його очi широко вiдкрилися, виявили все те дивне i таемниче, чого ми часом не помiчаемо, сприймаючи лиш оболонку побачених нами подiй. Ех, що то за картина – тихе украiнське село погожоi лiтньоi днини, – думалося йому. Яка краса, який дивний спокiй i довершенiсть у нiй, якi кольори! Бiлi, немов умитi, хатки пiд жовтими дахами з очерету весело позирають блюдцями вiкон, виступають з-пiд дрiмучоi зеленi яблунь, груш, вишень i сливок. Вдивляються в постать перехожого незнайомця, оцiнюючи його, немов дiвчата красеня-парубка на вечорницях. Невисокi тини-перелази, вздовж вкритi пагонами квасолi, темним гарбузовим листям i нитками блакитних дзвiночкiв, охайними чотирикутниками роздiлюють подвiр'я з хлiвами, коморами, сiнниками i ще казна-чим з необхiдних селянському господарству споруд. А з них, з обiйсть, мукало, бекало, квоктало i кувiкало, вносячи розмаiття, доповнюючи всю попередню картину. Дзижчали джмелi в недалекiй тiнi дерев, з галасом хлюпотiвся десяток хлопчакiв у ставку пiд високою греблею. А ще далi, з тихим вiд вiдстанi шелестом, падали струменi води на лотоки приземистого, мурованого з рудоi цегли млина. Тиха iдилiя… А що то за спiв? Так, безсумнiвно – то дiвчата спiвають. Нiжно i трохи сумно. Про кохання, про розлуку з обранцем, про вiрнiсть i звичайне людське життя. Про швидкоплинне дiвоче щастя i щось таке, вiд чого по-доброму щемить у серцi. Назустрiч неквапним кроком проходять селяни в полотняних шароварах i полотняних же сорочках. У широких солом'яних брилях, з довгими вусами i засмаглими до кольору бронзи обличчями. Розкривши роти, позирають чумазi голопузi дiтлахи, будь-якоi митi готовi заховатися за рятiвними хвiртками батькiвських осель. А над усiм оцим пахощi полину, чебрецю i скошеноi трави з поля. Спекотне сонце i свiжий вiтерець залитих сяйвом пагорбiв Подiлля. Ех, що то за диво, тихе украiнське село теплоi лiтньоi пори!.. Незабаром до вух Івана долетiв дзвiнкий стукiт молота по ковадлу. Вiн зiтхнув. Цi буденнi звуки повернули його вiд замрiяного настрою до реальних подiй i турбот, якi були з цими подiями пов'язанi. Повернулась необхiднiсть поспiшати i вона зовсiм не гармонувала з навколишнiм життям. Сухорлявий, невисокого зросту, коваль швидко обдивився кiнськi копита, пiсля чого махнув рукою, вказуючи на довгу конов'язь перед ворiтьми: – В'яжiть там, пане, – кинув коротко, – години за три зроблю. У Івана очi на лоб полiзли. – Але я поспiшаю! Вiд Вороновицi за вiсiмнадцять годин доiхав! Коваль спiвчутливо похитав головою: – Воно й помiтно. Скоро можете пiшим залишитися. – Чоловiче! – пiшов Іван напролом. – Зробиш швидко, втрое заплачу! Тiеi ж митi з шинку, що розташовувався на другому боцi вулицi, долинула розв'язна п'яна пiсня: …Славнi хлопцi запорожцi, Вiк звiкували – попа не видали; Як зобачили та й у полi цапа, Отаман каже: «Оце, братцi, пiп, пiп!» Осавул каже: «Ще я й причащався!»… Коваль махнув головою в бiк шинку. – Он, теж поспiшали… Тепер iхня черга, а я собi не ворог, щоб таких зачiпати. Іди вiдпочинь, козаче. Не можу я швидше. Коли добре, швидко бути не може. Дiяти було нiчого, й Іван i собi попростував до шинку. Стомлено сiв на лаву пiд навiсом поблизу дверей i байдужними очима почав розглядати закiптюжену будiвлю кузнi, вкритий жовтуватим пилом шлях, що вже й вибiгав за село, золотавi хлiба на нивах за селищем. З розчинених вiконниць над головою долiтало ревiння кiлькох пiдпитих чоловiчих голосiв: …Славнi хлопцi запорожцi, Вiк звiкували – церкви не видали; Як забачили у полi скирту, Отаман каже: «Ото, братцi, церква!» Осавул каже: «Я в нiй сповiдався!» Кошовий каже: «А я й повiнчався»… Кiлька хвилин пiсля того, як пiсня затихла, чувся смiх i, нарештi, на високий ганок вийшли кiлька козакiв у досить багатих та рiзнобарвних вбраннях. Іван побiжно глянув на них. Синi китайчатi шаровари, демонстративно вимащенi дьогтем, оксамитовi каптани з вiдкинутими назад рукавами, по-молодецькому заломленi на потилицю червоноверхi шапки. При боцi в кожного шабля, з-понад шалевих очкурiв виглядають пiстолети. Усi трое веселi та безтурботнi. Богун, заглиблений у власнi думки, вiдвiв погляд. Чомусь iхнiй вигляд був йому неприемним. Напевне, спрацьовував стереотип: якщо цi люди стали коренем його затримки, вони мусять бути йому неприятелями. Подальшi подii лише посилили перше враження – козаки голосно реготали, раз по раз починаючи горланити пiсень. Один з них весь час поривався дiстати пiстолет. – А таки поцiлю, кому кажу! – доводив вiн трьом iншим язиком, що погано його слухався. – Нi-i-i! – чулося у вiдповiдь. – Не пали, чоловiче, дарма пороху! – А я поцiлю! – Кажу, не поцiлиш! За цими словами гулко вдарив пострiл. Іван поглянув на козакiв, тамуючи злiсть. Один з них чухав потилицю i поглядав на глиняний горщик, який висiв поверх тину крокiв за п'ять вiд нього. У правицi тримав пiстоля, з якого все ще курився бiлуватий димок. – А що я тобi казав?! – зареготав другий. – Треба було одне око затулити! – І то вiрно! – смiялись iншi його товаришi. – Ти в який горщик цiлив, у лiвий чи у правий? Іван вiдчув, як злiсть поступово полишае його, i на змiну iй приходить смiх – на парканi висiв лише один глечик. – А ти чому, козаче, такий сумний, невеселий? – це вже до Івана. Богун придивився до того, хто говорив, i з несподiванки схопився на рiвнi. – Даниле! Це ти тут босякуеш, душа бурлацька! – радiсно вигукнув вiн. Добряче пiдпитий Нечай примружився, дивлячись на Богуна. Нарештi признав. – Богу-у-н! Забирай чорт, оце так зустрiч! Яким-то ти вiтром?! Ну iди, iди, обiймемося, побратиме мiй дорогий! – Нечай розкинув руки i ступив назустрiч Івановi. Не дивлячись на значну кiлькiсть випитого, ступав твердо. Богун щиро розкрив обiйми назустрiч. Почоломкались. – А якби ти, пане Іване, знав, кого тут ще зi мною побачиш! Та Богун вже й сам помiтив за спиною в Нечая кремезну постать Обдертого. Заросле кiлькаденною щетиною обличчя побратима сяяло на радощах вiд зустрiчi i немалоi кiлькостi оковитоi, що ii, очевидно, встиг вжити Савка. – Ну ходи ще до мене, побратиме дорогий! Розцiлувалися i з Савкою. Богун ошелешено переводив погляд з одного побратима на iншого: – Та як…Та як ви тут опинилися?! – нарештi видихнув вiн. – Го-го-го! А якби ти знав! – заволав щосили Нечай. – А ми ще й до тебе збиралися, Богуне, воно ж бо i привiд е. Та клятий шинок який день не пускае! – змахнув рукою Обдертий. Іван пригадав Чигирин i збори до Сiчi, й посмiхнувся. – Шинок не пускае? – примружився вiн. – Та вiн, клятий! – зареготав Савка. – А ви лишень знаете, хто сей чоловiк?! – звернувся Нечай до товаришiв. – Нi, ви не знаете, звiдкiля вам знати… Але я, хай йому бiс, виправлю таку прикрiсть! Ви напевне думаете, це так-сяк, такий собi переiзжий козак? Нi! Та це ж сам Богун! То е найкращий у свiтi рубака, стрiлець, бражник i, найголовнiше, товариш! Ех i погуляли ми на Сiчi-матiнцi, – Данило огледiв присутнiх, – ох i залили туркам-татарам сала за обшивку… Пам'ятаеш Синоп, Богуне?! – Пам'ятаю, Нечаю, – посмiхнувся Богун. Та Данило не вгавав: – А Кумейки, Кумейки?! – І Кумейки пам'ятаю! – Сiч! Доле козацька! – провадив далi Нечай, та раптом запнувся. – А то, братику, куми моi: отой, що у горщик влучити не подужае, то Петро. Он той здоровань – Хвилон. А той, що менший, нi, ти не дивись, що малий, – то теж знатний рубака! А кличуть його Михайлом! – А я би влучив! – засперечався було Петро. – Менi заважали! Ти чого пiд руку патякав?! – Ну, звiсно, заважали, – знизав плечима невисокий Михайло. – А так ти муху на льоту поцiлиш. Усi четверо, окрiм Петра, зареготали, посмiхнувся й Богун. – А ну вас до бiса! – змахнув рукою Петро. Нечай вихопився наперед друзiв. – От ми гуляемо, Богуне. Гуляемо? – Та гуляете, – погодився Іван. – А чи знаеш ти, з якого приводу ми гуляемо? – Не знаю. – Вiн нiчого не знае! – пiдтвердив Обдертий. – Ну, звичайно! Ти ж досi нiчого не знаеш! То я скажу! У мене ж син народився, Богуне! Теж Данило, чуеш?! Богун простягнув Нечаевi руку. – Поздоровляю, брате! – щиро вимовив вiн. А хтось з-за спини вже простягав Івановi коряк, до краiв наповнений пiнистим медом. – Випий за здоров'я мого Данила, – промовляв тим часом Нечай. – Нехай росте козацтву на славу, вороженькам на загибель. – Нехай росте здоровим, батькiв радуе! – не сперечаючись, здiйняв Іван руку з коряком. – І нехай мае в серцi вiдвагу, у руках силу та вправнiсть, у головi гострий розум, веселу та безжурну вдачу. Одне слово: нехай буде таким, як його батько! А з шинку вже виносили сулii з медами-горiлками, хлiби, свинячi та баранячi окости, смажених у сметанi коропiв, зелень. Швидко виставляли все на стiл, за яким ще хвилину тому Іван сидiв наодинцi зi своiми думками. – Не жалкуй, шинкарочко, старого вина, – промовляв до опасистоi шинкарки Нечай. – Найкращого подавай! За все щирим золотом заплачу! Син у мене народився, чуеш?! І хоча Богун весь час поривався щось сказати, Данило наче не чув його. – Ох i славно, що я тебе зустрiв, брате мiй любий, – промовляв захмелiлим голосом. – Є нам з тобою про що згадати-мовити! Та бери, Богуне, чарку. Пам'ятаеш, як з Павлюком пили за славу козацьку, за Украiну… Агов! Куми-браття, чом у вас келихи порожнi? Чому зажурився, Савко, старий мiй товаришу? Вип'емо ж i ми за те, за що пан гетьман загинув, за що самi кров проливали! І Іван пив чарку за чаркою, занурившись у спогади, якi, немов скеля з густоi iмли, виринули i постали перед ним. Постали обличчями побратимiв по зброi, загиблих пiд Кумейками, гуркотом битви i карканням вороння над вкритим трупом бойовищем. Вiн пив, доки й сам добряче не сп'янiв. А Нечай i Савка, здавалось, i не п'янiли бiльше, нiж у ту хвилину, коли Іван побачив iх вперше. П'яненько розтягували слова, але поглядали хитрувато i трималися справно. – Великi перемiни надходять, Іване, – пiдморгнув нарештi Нечай Богуновi. – Великi та славнi. Скоро знадобиться ляхам козацтво. А за тим i нагода привiлеi своi давнi повернути з'явиться! Що у вас у Вороновицi мовлять про майбутню турецьку кампанiю? – Рiзне мовлять, – знизав плечима Іван. – Що з того? – А-а, не кажи так! Маемо в разi походу на туркiв позбутися собачих ординацiй, запроваджених на Масловому Ставу. Кумекаеш? – Добра нагода… – байдужно хитнув головою Богун. Нечай примружився: – А чому це ти, чоловiче, сумний-невеселий? – Пусте… – Ти тiльки послухай, друже! Кажуть: приiхав до Варшави посол венецiйський. Приiхав, аби розпочати переговори iз сеймом про спiльний виступ Венецii, Іспанii та Речi Посполитоi супроти Оттоманськоi Порти. І, – Данило багатозначно пiдняв палець вгору, – нiбито ясновельможнi дiйшли згоди. Складаються плани майбутнього наступу. А тепер найголовнiше! У плани тi входить залучення до майбутньоi операцii Запорiзького вiйська. Тепер пани ляхи мають на метi органiзацiю великого морського походу до берегiв Туреччини. А хто в цiй справi найвправнiший i найдосвiдченiший? Вiрно, ми, козаки! Богуне, та тут е цiлком реальна надiя на збiльшення реестру. І не тiльки… Іван мовчав. Слова побратима запалили й у ньому слабкий вогник надii на змiни. Але вiн, той вогник, жеврiв зовсiм слабо. З часу, котрий минув вiд сеймовоi ординацii 1638 року, реестрове козацьке вiйсько було обмеженим у самоврядуваннi рiвно настiльки, аби це не дозволяло iм будь-яких самостiйних виступiв у полiтичному життi Украiни. Суворий контроль влади розповсюджувався вiд нижчих ланок вiйська, чи то пак його залишкiв, до найвищих i не цурався навiть безсоромного нагляду за колишньою генеральною старшиною, яка тепер обiймала посади на рiвнi сотнi, поступившись на генеральному старшинствi людям, призначеним польською владою. Не дозволялось обирати гетьмана – його мiсце зайняв сеймовий комiсар. Не дозволялося обирати генеральних суддю, писаря, пушкаря, хорунжого, бунчужного i навiть довбиша – iх призначали так, як того хотiлося ясновельможним у Варшавi. На чолi майже всiх полкiв стали представники католицькоi шляхти… – Човни побудуемо, людей наберемо, – перервав думки Івана схвильований голос Нечая. – Охочих знайдеться, тiльки поклич! Ось тодi й можемо показати, що ми велика сила i потребуемо гiдного до себе ставлення. Оберемо послiв, напишемо листи Володиславу. А там, дасть Бог, i збiльшення реестру доможемось, землi втраченi повернемо, повагу. Володислав завжди за козака стояв. Якби ж то не сейм, не Потоцькi з Конецпольськими та Вишневецькими! – Згiдно останнiх чуток, що iх чув я у полку, – остудив запал Нечая Іван, – вiйни з турками може не бути. ii не схвалив останнiй вальний сейм, тож королевi та канцлеру Оссолiнському можуть просто дати наказ затримати або й зовсiм припинити приготування до кампанii. І вони припинять. – Вiрно! – не вгавав Нечай. – Але попри те, що ти гарно обiзнаний у цьому питаннi, е ще деякi невiдомi тобi обставини. – І що ж то за обставини? – вiдкинувся Іван на вигрiту сонцем дерев'яну стiну шинку. – Минулого року граф де Бержi, який, до речi, обiймае посаду посла Францii при королiвському дворi, отримав конфiденцiйне доручення вiд кардинала Мазарiнi. Кардинал доручив йому вивчити наявнi можливостi щодо залучення Запорiзького вiйська на французьку службу. А наприкiнцi вересня того ж року де Бержi вiдправив означеному кардиналу депешу, в якiй мовилося, що козаки готовi допомогти йому в цiй справi. І не пiзнiше як у березнi цього року кiлька старшин Запорiзького вiйська вирушили через Гданськ морем у Фонтенбло. Пiсля недовгих перемовин Мазарiнi погодився набрати двi з половиною тисячi козакiв на службу. За добру платню. – Задля збiднiлого барського шляхтича ти непогано обiзнаний з головними полiтичними подiями на европейському театрi! – Іван недбало погравав пальцями по столу. Його здивувала мова Данила. Там, на Сiчi, вiн говорив не так. Тодi його не займали подii, якi вiдбувалися за межами його спроможностi здобути собi слави та здобичi. Натомiсть тепер перед Богуном сидiв добре обiзнаний з подiями близьких i далеких сусiдiв Украiни старшина, людина, котра вмiла працювати не лише шаблею, а й головою. – Ми давно не бачилися, брате, – посмiхнувся Нечай i в його посмiшцi не було хмiльних веселощiв – крiзь них проступило щось таемниче i загадкове. – Дiйсно, давно, – погодився Іван. – А знаеш що, е в мене до вас iз Савкою розмова. Та тiльки не тут i не тепер. Питання важливостi надзвичайноi, тож пiдходу до себе потребуе не за чаркою оковитоi, не прогнiвись. Скажу лишень, що про почуте тут ти не обмовишся й словом при стороннiх, хоч вони мають навiть найлiпшу твою довiру. Обiцяеш? – Обiцяю. – От i славно! У скорому часi очiкуй мене в гостi з деякими людьми – тими, кому не байдужа доля Украiни. І ти, Савко, очiкуй! А тепер пити будемо, гуляти будемо! Та у мене ж син народився! Гей, шинкарко, а неси нам меду старого. Неси, не жалкуй! Але Богун рiшуче вiдставив чарку. – Їхати мушу, – похмуро пояснив вiн у вiдповiдь на здивований погляд Нечая. – Е, нi, братику! – безапеляцiйно заперечив той. – Куди це ти поспiшаеш? Хiба не хочеш роздiлити зi мною радiсть? Іван пiднявся i простягнув Нечаевi руку: – Не тримай на мене зла, пане Даниле. iду я не тому, що товариством гребую твоiм, Савки, кумiв твоiх. І не тому, що не радий за тебе i твого сина. А iду я тому, що повинен. У Барi, в палацi Конецпольського, е одна людина, яка потребуе моеi допомоги. Я повинен поспiшати. – У чийому палацi?!! – аж присвиснув вiд здивування Обдертий. – Конецпольського. – Збережи свята Покрова! Та ти з глузду з'iхав! Ти хочеш звiльнити когось iз в'язницi коронного гетьмана? Вiн радше тебе самого закуе! – розплився у посмiшцi Нечай. – Не зовсiм iз в'язницi. Нечай поспiшно глянув на стiл, вiдшукав три келихи i наповнив iх до краiв. Пiдхопив свого. – Вип'емо. – За всiх здоров'я, – пiдняв чарку i Богун. Савка взяв свого коряка, як завжди мовчки. Нечай гепнув келихом до столу i обтер вуса. – А тепер, куми моi дорогi, вiдiйдемо ми з панами Іваном та Савкою, потолкуемо. А ви пийте, гуляйте та на мене зла не тримайте. – Розповiдай! – коротко кинув Нечай, коли вони вiдiйшли у тiнь дерев садка за шинком. Іван без зайвих слiв дiстав перстень, переданий Ганною, i ii листа. Дочекавшись, доки побратим пробiжить очима клаптик паперу, коротко переказав те, що почув вiд Наталки. – Оце так-так… – задумливо протягнув Данило. – Богуне, я й не знаю, радiти за тебе чи спiвчувати тобi. Де ж ти ii знайшов? – У Синопi. – Ов-ва! – почухав потилицю Обдертий. – То це та сама дiвчина… – Так. Це та сама дiвчина, яку наш Савка хотiв повчити чемностi. – Ой i поплутав же тебе лихий! Ти розумiеш, що збираешся стати на перешкодi планам коронного гетьмана, унаслiдок чого той втратить значнi грошi? Господи, та ти не маеш уяви, у що влазиш! – Усе я розумiю, Нечаю. – У Барi п'ять тисяч вiйська, готового виконати будь-який наказ Конецпольського. Вас нiзащо не випустять за межi мiських мурiв. Богун уперто струснув головою: – Менi час iхати. – Чорт забирай, Іване, вiн вивiсить твою голову на вежi, мов голову якогось злодiя! – Чому ти це говориш менi, Нечаю? – зазирнув у очi побратимовi Іван. – Хiба гадаеш, що мене можна вiдмовити? Нечай вдавано зiтхнув. – Та не випити б менi й чарки оковитоi до кiнця року, якби я так вважав, упертюх ти клятий! А кажу це все я лише задля того, щоб ти знав – я iду з тобою! – Даниле… – Мовчи, брате. Чи, може, думаеш, що Нечай допустить, аби твоя голова, немов сирота, стирчала на мурi? Воно удвох веселiше. Зараз же iдемо! Гей, ковалю! А чи пiдкував ти коней, курна душа?! Поспiшають козаки, давай мерщiй! – І Нечай швидко покрокував до кузнi. З ii низькоi закiптюженоi будiвлi лунав веселий передзвiн молота i ковадла. Іван запитливо поглянув на Савку. Той лише знизав плечима: – Покинеш вас, дров наламаете. Та й утрьох веселiше… Роздiл VIII І Станiслав Конецпольський тамував роздратування. Вiд самого ранку допiкав жорстокий головний бiль, якась незрозумiла, важка кволiсть i повна вiдсутнiсть апетиту. Напевне, тому, коли до камiнноi зали, де коронний гетьман сидiв поблизу камiна, безсило вiдкинувши важку голову на спинку оббитого яскраво-червоним атласом крiсла, увiйшов мажордом з докладом про те, що снiданок подано, Конецпольський чужим голосом звелiв йому iти геть. Тепер мажордом ховався за важкими складками портьер бiля дверей. Не смiючи показуватись на очi господарю, вiн не наважувався й пiти в напрямку, ним вказаному. Терпляче очiкував, коли його покличуть. Нарештi Конецпольський не витримав. Не розлiплюючи очей, вiн обхопив скронi пальцями рук i покликав лакея. – До ваших послуг, ваша ясновельможнiсть! – почув незабаром над вухом запопадливе муркотiння. – Що там сьогоднi за розкладом? Мажордом зашелестiв паперами. Конецпольський, вiдобразивши на обличчi болiсну гримасу, поступово вiдкрив очi. Ранкове свiтло, яке заповнювало залу, розфарбоване у фееричнi тони рiзнобарвною призмою вiтражiв, неприемно рiзонуло очi, вiд чого бiль у головi, здаеться, посилився. Улесливе обличчя мажордома, з тонкими рудуватими вусиками i виголеними скронями, чомусь посилювало неприемне враження вiд кольоровоi гами вiтражiв. – Кореспонденцiя, ваша ясновельможнiсть, – долетiв голос мажордома. – Є щось важливе? – Лист вiд папського нунцiя при королiвському дворi Іспанii. – Усе? – О, нi! Листи з Кракова i Варшави вiд приватних осiб, а також листи вiд старшини козацького вiйська. iх найбiльше. – Звiсно, найбiльше. Хлопство взяло собi за мету допiкати мене листами про всiлякi своi кривди. Реальнi та удаванi. Залишiть лист папського нунцiя. – Слухаю, ваша ясновельможнiсть. – І скасуйте на сьогоднi всi зустрiчi. Я погано почуваюся. Пошлiть за лiкарем. – Усе буде негайно виконано, проте… – Що там ще, – незадоволено буркнув Конецпольський. – Насмiлюсь нагадати вашiй ясновельможностi про прибуття пана Ястржемського. Конецпольський неголосно застогнав. Вiн зовсiм забув про цей вiзит! І чому саме сьогоднi? Чому вiн приiздить саме тодi, коли не хочеться навiть згадувати про сватання i непокiрну Ганну Заболоцьку? Пульсуючий бiль у скронях посилився. Конецпольський вiдчув, як разом з болем росте роздратування. Вiн стулив повiки i зiтхнув: – Давайте лiкаря, потiм решта справ. За годину, з полiпшеним пiсля кровопускання самопочуттям, Конецпольський стояв бiля вiкна, позираючи крiзь скло на сивi мури замку, крихiтнi постатi двох ландскнехтiв поблизу вежi мiськоi ратушi, що iх ледь-ледь можливо було розрiзнити над череп'яними дахами Чемериського району мiста, на горi, де було розташовано майдан i ратушу. Вище вежi ратушi, у вкритому хмарами небi, виглядав блiдий сонячний диск, а в кронах недалеких ясенiв шумiв вiтер, котрий наштовхував на думку про близьку негоду. За спиною почувся цокiт жiночих каблучкiв. Конецпольський повернувся i застиг з руками, закладеними за спину, похмуро позираючи на струнку постать у блакитнiй парчевiй сукнi з широким пишним низом i корсетом, який пiдкреслював тонку талiю i пишнi перса. – Ви посилали по мене, дядечку? – Голос Ганни пролунав тихо i покiрно, хоча в ньому й читалося деяке напруження. – Так, – Конецпольський вказав рукою на стiлець. – Я волiв бачити тебе, Ганно. Присядь. Нечутною тiнню Ганна пройшла через кiмнату i сiла на краечок стiльця. Тепер це була не та вiдчайдушно-хоробра дiвчина, що боронила свою честь за допомогою ятагана вiд нахабного запорожця i кидала повнi насмiшки слова в обличчя другому, котрий намагався забрати ii з собою на батькiвщину. Немов пiдмiнили Ганну. Очi опущенi долу, пальцi нервово стискують батистову хусточку. «Сама слухнянiсть та зворушлива покора! – з досадою подумав пан Станiслав. – Абсолютна покора людинi, якiй завдячуе всiм. Але, чорт забирай, це лише зовнi! Чому, чому вона вирiшила показати свiй характер саме тепер, коли до рук проситься такий ласий шмат?!» – Ганно, я хотiв би бути з тобою вiдвертим. Пан Ястржемський, який прохав у мене твоеi руки, повiдомив про свiй приiзд сьогоднi. Я очiкую на нього за кiлька годин, тож хочу, щоб ти приготувалася до цiеi радiсноi для тебе подii i була люб'язна з гостем. Маю надiю, ти мене не розчаруеш? – Я обiцяю бути люб'язною з паном Ястржемським, дядечку, – не пiдiймаючи очей, мовила Ганна. – У цьому сумнiвiв мати не дозволяе менi твое виховання. Проте я маю на увазi дещо бiльше, i ти добре розумiеш це, я мiркую. – Про що ви? «Янголятко. Свята наiвнiсть. Вона хоче пошити мене в дурнi, демонструючи покiрнiсть, а я повинен ламати ii крицеву волю, заховану пiд покровами цiеi всеосяжноi резигнацii», – тамуючи роздратування, подумав Конецпольський, але вголос сказав наступне: – Про розмову, яка не далi як третього дня вiдбулася мiж нами в цих самих стiнах. Пан Себастьян просить у мене твоеi руки. Ти даси згоду? – Але… – Знову але! Я запитую вдруге: ти даси свою згоду на одруження? Пам'ятай: згоду вiд мене вiн отримав, а я е твоiм опiкуном. Я згоден забути ту розмову, коли ти дозволила собi неповагу до мене, якщо не сказати бiльше. Пiсля участi, що я взяв у твоiй долi, пiсля того, як пригрiв тебе на власних грудях i увiв до кола найродовитiшоi шляхти Речi Посполитоi. Все у минулому. Ти мала досить часу задля того, аби подумати, адже все, що я роблю, лежить у колi твоiх iнтересiв. Не забувай – пан Ястржемський, хоч i далекий, але все ж родич пана круля, тож його дружина може бути частим i бажаним гостем при королiвському дворi. Ганна зiтхнула. – Дядечку, я волiла б не поспiшати з одруженням. – Але чому?!! – раптом зiрвався на крик Конецпольський, та одразу ж взяв себе до рук. Продовжив уже спокiйнiше: – Чому, Ганно, ти вкотре iдеш супроти моеi волi? – Я не можу пояснити. – І це все?! О пан Єзус освенцоний! Вона не може пояснити! Але я волiв би знати: чому ти вiдмiтаеш усiх, з ким я мав за цiль тебе одружити, пiклуючись, до речi, про твое майбутне?! Ганна повiльно пiдвела погляд i смiливо подивилася в очi Конецпольського. – Тому, що це мое життя, i я маю повне право обирати свiй життевий шлях сама. Якби був живий мiй батько, вiн би це змiг збагнути. Зрозумiйте i ви: пан Ястржемський не любий менi. – Але вiн не перший! – Може, й не останнiй! Пан Станiслав вiдiйшов вiд вiкна i сiв у обтягнутий м'яким сап'яном фотель. Кiлька хвилин дивився на яскраве полум'я в камiнi, яке палахкотiло там попри те, що ранок видався на диво спекотним. – Ганно, – нарештi заговорив вiн, i голос його став м'яким, навiть сердечним, – коли ти повернулась з Туреччини, ти поводилась зовсiм не так, як тепер. Ти обожнювала бенкети, прийоми у шляхетних домах, свiтське товариство. За тобою увивалися десятки кавалерiв. Ти флiртувала, ти насолоджувалася таким життям! Усе те менi було не до вподоби, але Бог свiдок – я не чинив перешкод. Ти молода i вродлива дiвчина, тобi подобаються натовпи залицяльникiв, i все це можливо зрозумiти. І я намагався ставитися з розумiнням. Але потiм щось вiдбулося. Менi не вiдомо, що саме, адже в силу того, що на моiх плечах лежить тягар командування коронним вiйськом, я мусив часто бувати у справах, вiд'iжджаючи iнколи на кiлька мiсяцiв. Усе ж я помiтив: ти не така, як ранiше. Може поясниш: що саме з тобою вiдбуваеться? – Нiчого, – стримано вiдповiла дiвчина. – Я та сама Ганна Заболоцька, яка прийшла до вас прохати допомоги i даху над головою пiсля того, як Господь Бог вирвав мене з турецькоi неволi. Я вдячна вам за участь, виявлену в моiй долi. – Ну що ти, – пан Станiслав навiть дещо розчулився, – то був мiй святий обов'язок допомогти тобi. І тепер, коли вирiшуеться твоя доля, я бажаю тобi лише добра. Але ти вiдштовхуеш мене! Ти стала якоюсь чужою, обминаеш свого дядечка, не приймаеш запрошень у шляхетськi доми. Чому? – Не знаю. Чомусь пройшло бажання, як ви зболили висловитись, флiртувати i заводити залицяльникiв. Мабуть, я дорослiшаю. – Вiрно! Ти дорослiшаеш. Але поки не стала настiльки дорослою, аби зрозумiти власну користь у одруженнi з паном Ястржемським. Тому я намагаюсь допомогти тобi уникнути помилки, про яку ти, можливо, жалкуватимеш усе життя. Я не хотiв би здатися неввiчливим, але мушу нагадати: коли дiвчинi вже двадцять шiсть, вона повинна замислитися над власним майбутнiм i не бути надмiрно вибагливою. – Хiба ввiчливо нагадувати дiвчинi про вiк? – Ввiчливо, коли це нагадування продиктоване турботою про неi. Ганна пильно поглянула на Конецпольського. Струнка, як для п'ятдесятитрьохрiчного чоловiка постать, смолисте, iз сивиною, волосся. Шляхетнi риси обличчя, вiдкритий чесний погляд. Справжнiй лицар, який до того ж вiд усiеi душi бажае для неi добра, намагаеться влаштувати ii життя, пiклуеться, немов про власну дитину. Але нi! Не введе ii в оману облудний його погляд i тихий повчальний голос. Цiкаво, а чи не таким самим елейним голосом вiн вiддавав розпорядження, щоб ii не вiдпускали на богослужiння до православного храму? Адже це за його наказом за Ганною невiдступно стежать двi сестри-кармелiтки. І вдень, i вночi бурмочуть про переваги римського обряду й неправдивiсть схизми. А яким поглядом вiн дивився, коли приеднував до своiх безмежних володiнь той клаптик землi, що його заслужив на королiвськiй службi протягом цiлого життя вiрний iдеалам корони поручник Заболоцький? Тодi пан Станiслав уже знав, що в Заболоцького залишилася донька, але в силу своеi необiзнаностi iз законами i судовою справою вона не може позиватися з ним у питаннях спадку. Навiть цiеi митi, коли Конецпольський лив елей i вправлявся у витонченiй словесностi на тему добрих намiрiв, вiн, i Ганна добре знала це, тамував у собi лють, навiяну вiдчуттям, що втрачае, завдяки ii непоступливостi, кiлька сотень тисяч злотих. Вона гордовито здiйняла голову i подивилась в очi Конецпольському повним самоповаги поглядом. – Я не потребую ТАКОЇ турботи, дядечку. Дозволь менi власноруч здiйснювати власнi помилки. Пан Станiслав кiлька хвилин мовчав. Коли нарештi перервав мовчанку, в його голосi дзвенiв метал: – Що ж, я так розумiю, ти насмiлюешся пiти всупереч моiй волi? – Так, дядечку. – Нахабне дiвчисько! Бачить Бог, я хотiв учинити якнайкраще. Знай: якщо ти не пiдеш замiж за Ястржемського, тобi залишиться лише одна дорога – кляштор! – Як ваша ясновельможнiсть забажае. От i все. От i все, чого можливо домогтися вiд цiеi схизматки-напiврусинки. У дверi тихенько постукали. – Входьте! – роздратовано крикнув Конецпольський. Крiзь дверi нерiшуче прослизнув мажордом. – Термiновий лист вiд пана Ястржемського, ваша… – Подай сюди! Пан Станiслав вихопив з рук дворецького листа, i той миттево зник. Зламавши печатку, гетьман швидко пробiг очима рядки. Недбало кинув пергамент на вкритий золототканою парчею стiл. – Панночко! – офiцiйним тоном звернувся вiн до Ганни. – Пан Ястржемський сповiщае цим листом, що в силу обставин, якi склалися, вiн може прибути лише завтра вранцi. Отже, ви маете рiвно добу на роздуми. Пiсля неi ви або дасте свою згоду на одруження, або наступну нiч будете ночувати як послушниця в кляшторi святоi Марii Магдалини. Я все сказав. Дворецький! Мажордом з'явився через мить. Очевидно, як завжди, очiкував пiд дверима. – Проведiть панночку до ii кiмнати i прослiдкуйте, щоб ii не турбували. Вона повинна подумати над багатьма важливими для себе речами. І лише тепер, пiсля цiеi надзвичайно важкоi розмови, Ганна вiдчула, що втрачае самовладання. Очi наповнилися сльозами, у горлi зрадливо задряпало, а ноги вiдчутно затремтiли. Обличчя Конецпольського попливло, вiддаляючись, затанцювало серед язикiв полум'я в мармуровiй пащi камiна, змiшалось з вiзерунками на драпованих криваво-червоним атласом стiнах. У вухах пролунав багаторазово крик: «Ночуватимеш у кляшторi!», вiн чувся чомусь на тлi урочистих звукiв органа i протяжного спiву хору, який витягував псалми давньоримською мовою. Лише завдяки величезному зусиллю волi Ганна взяла себе до рук, присiла перед Конецпольським у витонченому реверансi, i гордовито вийшла з кiмнати. Тiеi митi, коли йшла в супроводi мажордома довгими коридорами гетьманськоi резиденцii, де лунали лунко найтихiшi кроки, iй раптом захотiлося прошепотiти: «Іваночку, врятуй мене!» Усе ж стрималася. «Я не потребую рятiвника! – носилося в розпеченому мозку. – Менi потрiбне кохання, або…» II Дорогу, яка залишилася до Бару, здолали швидко – на неi пiшло не бiльше трьох годин. Швидко промчали запорошеним передмiстям, повз кривобокi будiвлi з почорнiлими дахами i зяючими пусткою прорiзами вiкон, повз низькi тини i порослi запиленими вiтами чорноклену пустища. Спинилися поблизу мосту, який вiв крiзь мiську браму до мiста. У вируючому потоцi возiв, комонникiв та пiших барцiв, котрий рипiв, гудiв та розмовляв десятками голосiв, козаки загубилися, немов нiкчемний човник серед бурхливих хвиль. Нечай недбало вкинув у руку митника кiлька мiдних монет, розраховуючись за мостове, i грiзно поглянув на Івана – той хотiв йому перечити. Проминувши браму, Нечай кiлька хвилин помислив i, звертаючись до Богуна, мовив: – До Руського Бару потрiбно чимчикувати. Там знайдемо, де зупинитися. – Воно i горлянку промочити б не завадило, – погодився Обдертий. Богун лише схилив голову на знак згоди. Не гаючись, пiдiгнали коней. Коли навкруги потяглися невисокi вбогi хатки Руського кварталу, Нечай завернув коня до найближчого шинку, який являв собою приземисту, бiлену крейдою будiвлю з досить широким подвiр'ям, на якому зручно розташувались десяток столiв пiд навiсами з почорнiлоi соломи. Навiси утримувалися на мiцних соснових ногах, укопаних у втоптану землю. – Тпру! Стiй, вороний, – натягнув повiд Данило. – Тут би й зупинитися, як мислите, пани-браття? – Добре, – коротко кинув Богун. Савка у вiдповiдь сплигнув з коня i потягнувся, стукаючи срiбними пiдковами сап'янцiв до пересохлоi i утоптаноi землi вулицi. Спiшившись, козаки передали повiддя дебелому чолов'язi зi скуйовдженим волоссям, у латаних полотняних штанях i такiй же сорочцi. – Пшеницi доброi всиплеш, – повчав того Обдертий, – та дивись менi, хлопе, щоб воду давав не студену. – Як пан забажае! А я, того, коней догляну! Я, прошу пана, коней вельми добре умiю доглянути! Го-го-го! Ой добрi в панiв козакiв конi, ой добрi! – Не навроч! – кинув Нечай. Робiтник захрестився: – Побий мене грiм, якщо… – Не клянись хоч. А конi добрi. Такi, як ми, – вiдмахнувся Нечай. – А де тут у вас добрим молодцям попоiсти? – Та ви сiдайте, сiдайте. Зараз пан Мойсах вийдуть… або, якщо на те панська воля, до господи iдiть. – Тю! – на обличчi Нечая вiдобразилась гидливiсть, погорда i тамована лють, – вiдколи це Мойсахи на Вкраiнi панами стали? А чи ти, чоловiче, браги вихилив бiльше потрiбного? Чолов'яга кiлька секунд помовчав, потiм видихнув, замалим не схлипнув: – На все Божа воля. – Як же так?! – не вгавав Нечай. – А чи ти, чоловiче, не хрещений? – Та хрещений я, хрещений! – закивав головою бiдолаха, боязко позираючи кудись, понад головами козакiв. Богун прослiдкував за поглядом служника. На порозi шинку стояв, очевидно, господар. Рокiв сорока п'яти, у зеленiй опанчi, натертих дьогтем до блиску ялових чоботях i маленькiй шапочцi над смолистою бородою i звивистими пейсами. – Завжди радий дорогим гостям! – повним самоповаги голосом звернувся вiн до козакiв. – Сiдайте лишень за стiл, який бiльше панам до вподоби. Пробачте, але вiльнi в цей час лише мiсця на вулицi. Про вас негайно потурбуються. – І, звертаючись до служника: – Іване, де Одарка? – Пане Мойсах, я сам усе зроблю! Не гнiвайся! Я i гостей обiйду, i коней iхнiх попораю. Я встигну! – Давай, не барись, – кинув шинкар i зник за почорнiлими вiд часу дверима. – Та ви сiдайте, сiдайте! – заметушився Іван. Богун з Нечаем i Савкою попрямували до вказаного служником столу пiд солом'яним дашком. Скинувши запиленi каптани, умилися водою з глечика, що його пiднiс Іван, витерлися чистими рушниками. – Що подавати ясним панам? – запитав служник, коли козаки сiли на лаву. – Вечерю подай. З того, що маеш, найкраще. Та горiлки неси, у головi макiтриться, – стомлено мовив Нечай. – А твiй жид що не поворухнеться? – Та де там… – тiльки й змахнув рукою служник. – Ти ж мав коней попорати? – запитливо глянув на нього Савка. – Попораю! Усе зроблю! – Ну то iди, порай. А я з жидом потолкую, – спокiйно сказав Нечай. – Запанував на моiй землi, собаче плем'я. Вiн нам сам усе подасть, ще й на сопiлцi заграе, доки вечерятимемо. – Ой не губи, ясний пане! – заблагав служник. – Вiн i так жити не дае, а ще ти допоможеш… – Та що тут у вас?! – заревiв Нечай, збуряковiвши. – Чому пiд жида стелешся, православний?! – Мушу. – Мусиш?! Богун поклав Нечаевi на плече руку. – Стривай, пане Данило. Нам зараз зайвий галас нi до чого. Та й людина тебе благае – не чiпай ти того жида. Нечай одразу ж заспокоiвся. – Добре. Коней доглянь, голоднi. Ми зачекаемо… За чверть години служник Іван упорався з кiньми, i на столi перед козаками почали з'являтися борщ, вареники, шинка, зелень. До них додалася об'емиста сулiя оковитоi. Сонце, яке навiть у вечiрнi години припiкало, тепер нависло на заходi криваво-червоною сферою, примушуючи тоненьку стрiчку хмар на обрii набирати того контрасту, що дозволяв роздивитися наймiлкiший iх малюнок, робив його чiтким, наповненим. Повiяв лагiдний вiтерець i донiс до стомленого спекою мiста пахощi лiтнього степу, терпкi та солодкi, теплi й приемнi. У недалеких заростях яворiв закувала зозуля, доповнюючи картину спокою та вiдпочинку. – Ну й що думаеш дiяти? – задав Нечай Івану запитання, яке той не наважувався поставити сам собi. – Пiду за нею. – Як? – Так, як i минулого разу, муром. – А далi? Богун знизав плечима. – Ну от що, – Нечай наповнив келихи оковитою, – запам'ятай: головне не лiзти на рожен. Ти й Ганну збираешся по стiнi виносити, чи, може, панна вмiе лiтати? – Я поки що не думав над тим, як виходити. – Отож-бо. Тут головою потрiбно працювати. Агов, Іване, – пiдкликав вiн служника. Той немов вирiс з-пiд землi: – Тут я, ясний пане! – А сiдай-но з нами. Випий, закуси. – Що ви, – лише замахав руками служник, – не голодний я. – То чарку оковитоi вiзьми. Служник нерiшуче поглянув на сулiю з горiлкою, потiм на вiкна шинку. Кiлька секунд вагався. – А бiс йому в пельку! – вдарив шапкою до лави по роздумах, – вип'ю, коли пiднесете! – Ну то сiдай. – Я так. Нечай знизав плечима: – Як знаеш. Випий за здоров'я нашого пана хорунжого i його нареченоi. Служник досить вправно вихилив чарку i, крекнувши, обтер вуса. – Най будуть здоровi, – поштиво мовив. – Ще одну? – примружився на нього Савка. – А! – знову махнув вiн рукою. – Давай! Пiсля другоi чарки Іван дiстав з торбинки, що висiла в нього при поясi, глиняну люльку-буруньку i заходився накладати ii тютюном. – Вiзьми мого тютюну, чоловiче, то добрий тютюн, – запропонував йому Нечай, але Іван вiдмовився. – Я свiй, – кинув лиш. – То як же це ти, хрещена душа, до жида на побiгеньки потрапив? Бачу – хлопак нiвроку. Тобi би шабля бiльше пасувала, анiж жидiвськi баняки. Іван одразу ж спохмурнiв. – Для чого покликав мене, пане? – мовив вiн глухим голосом, упершись непорушним поглядом у потемнiлi вiд часу дошки столу. – Сорому мого на смiх здiйняти? Не потрiбно, мене й так достатньо Бог карае. Несподiвано для себе козаки вiдчули в голосi служника зовсiм новi нотки. Тепер перед ними був не той запобiгливий Іван, якого бачили хвилину тому. Вiн перетворився на людину, яка приховуе в душi бiль та сором за становище, у якому довелося опинитися. – За вiщо ж вiн тебе карае? – вперше втрутився в розмову Богун. – Хто знае?… Мабуть, доля моя така. Нечай недбалим рухом налив до краiв служниковi чарку. – Не гнiвайся, чоловiче. Як на те твоя воля, випий з нами та повiдай свою бiду. Допомогти не обiцяю, проте хтозна, може, й допоможу. Іван мовчки сiв за стiл, проковтнув горiлку i почав розповiдь, посмоктуючи люльку. Час вiд часу кидав на вiкна шинку вже спокiйнi погляди. Горiлка робила свое. – Та оповiдка моя не диковина, козаче. Нiде не бував, слави не здобував. Працював собi в кузнi. Спочатку в помiчниках. У майстра коваля донька гарна була… Ви вже вибачайте, що здалеку починаю. Ось пригадую все i не вiрю досi, що зi мною все сталося… надто добре спочатку все складалося, надто добре, – Іван затягнувся димом i закашлявся. – Ох i добрий бакунець, бiс йому мiж ребра, аж очi рiже!.. Вiн кiлька хвилин мовчав, немов вагався, чи пускати незнайомих козакiв у глибини своеi зраненоi душi. Нарештi наважився: – Ну от. Хоч i не вельми коваль Опанас радiв, але за пiвроку побралися ми з його Одаркою. Тут маю йому належне вiддати, царствiе небесне старенькому – як тiльки зрозумiв, що вдiяти нiчого не вдiе, а Одарка до мене лине, прийняв учорашнього пiдмайстра як рiдного сина. Хоч i шеляга за душею в зятя не водилося. Сказав лишень: ти тепер, Іване, за неi в одвiтi. Живiть чесно, любiться, працюйте, то й Бог вам воздасть, а я скiльки сили достане. І почали ми жити однiею сiм'ею. Спочатку в тестевiй хатi, потiм, коли старший мiй, Филон, народився, власну хату поставили… Добра була хата, Одарка як побiлить, над вiкнами винограднi грона, квiти, фарбою пiдмалюе, вони так i смiються, немов живi! Коли Оленка, меншенька, народилася, тесть уже й помер, тож усе менi перейшло – кузня, двi хати, коней косяк у пiвтораста голiв, обора… Одарка у них одиначкою була. Люди нашi, барськi, мене добре знали, i я нiкого не ображав. Брав потроху, робити намагався справно. Моi серпи, лемехи та заступи ще й тепер людям добром служать. І по менi залишаться… добре жив, чого там Бога гнiвити… Та ось бiда, почав я частенько в чарку заглядати. Бувало, по кiлька днiв уряд пив та гуляв. А чому не гульнути? Тодi вже двох працiвникiв собi мав. Бувало, робота робиться, а я знай собi, горiлочку кружляю. І компанiю завжди знаходив… Тодi не те, що тепер, з Іваном Ковалем багато хто знатися хотiв. І з мiщан, бач! Навiть шляхтичi. У мене мало не половина Гiрського i Чемериського кварталiв коней пiдковували. А час летiв… Филон мiй пiдрiс, славним парубком став. Високий, ладний. Надiйшов час, почав на Сiч проситися, та я не пустив. Нема чого, кажу, долю випробовувати. Один ти в нас з Одаркою син (був у мене ще хлопчик, так того морова пошесть немовлям забрала), тож тобi нас з мамою на старостi доглядати. Чим татарськi степи бiлими кiстьми засiвати, крiвцею поливати, бери молот до рук та ним учися кусень хлiба собi добувати… Хе-хе-хе, якби ж то я знав! Якби мав можливiсть бачити майбутне. Не там, не на Сiчi доля його зла чигала. Подався мiй Филон до надвiрноi сотнi Олександра Конецпольського, гетьманського синка. Гетьманич майже його ровесник, жив весело, гучно. Соколинi охоти, лови, бенкети… Якому молодцю таке життя не миле? А мiй Филон не абихто, не простий пахолок був. Правою рукою пана Олександра став! І на ловах, i на прогулянках поряд виiздив. Радiв я за сина. Вже й подумки пару йому придивлявся. І не просту мiщаночку, зi шляхетними привiлеями. Щоб не ходив у сажi все життя, як я ходив, щоб до нього «вашмость» зверталися. Так, люди добрi, усi ми вчимо дiтей тому, що знаемо самi, але подумки бажаемо iм кращоi долi та легшого хлiба. Ось i я… та не судилось, чого бажалось. Одного разу, коли гетьманич з пахолками брали науку комонного фехтування, Филонiв кiнь з лету в лисячу нору ногою потрапив… Здаеться, я ще й тепер чую, як Одарка моторошно завила, коли його привезли. Мовчи, жiнко, кажу, не голоси, мов над покiйником! А в самого ноги пiдгинаються. Лежить мiй Филон, не ворухнеться, тiльки що дише ледве-ледве… Так вiн, бiдолаха, i не ворухнувся. Ще рiк його Всевишнiй до себе не приймав, мучив, невiдомо за якi грiхи. Що ми не робили, куди не кидалися. З Киева дохтурiв виписували, зi Львова. Один навiть з Кракова приiздив, нiмець… Тодi й коней ми поспродували, обору, тестеву хату. Все марно. А минулоi весни його не стало. І, що головне, вночi, перед тим днем, вiн менi наснився. Весь час, доки хворiв, не снився, а тут наснився. Та не такий, яким його хвороба зробила, а як ранiше – ставний, бiлолиций, верхи. Я, мовить, тату, так змучився, ти й не уявляеш. Та то пусте, тепер менi лiпше буде. По цих словах коня повернув i поiхав нiби в iмлу. І все. Як прокинулися, вiн уже й захолов. Таке скоiлось. А тут ще, як на бiду, гетьманич крепко захворiв. Яка болячка його звалила, того не вiдаю, але якiсь недобрi язики доповiли Станiславу Конецпольському, що то за нашим з Одаркою велiнням йому на смерть пороблено. Мовляв, ми пана Олександра у смертi нашого Филона звинувачуемо, тож помстилися таким чином. Що тут почалося! Матiр Божа, чого нам натерпiтися прийшлося! Як наiхало на подвiр'я ксьондзiв… каштелянiв, бiскупiв! Лементують, погрожують усе попалити, нас утрьох, з жiнкою i донечкою малою, посеред майдану на вогнищi пiдсмажити. Сам коронний гетьман приiздили. Тодi я й гетьманськоi милостi скуштував – двох зубiв не дорахувався. Але минуло. Славити Господа, гетьманич скоро видужав. Щоправда, Конецпольський незлюбив мене люто, тож його жовнiри ще довго життя не давали. Тодi я ще гiрше почав до чарчини прикладатися, у нiй розраду знаходив. Компанiя моя якось швидко мене, як то частенько бувае, забула. У всiх своi справи, у всiх сiм'i, клопiт. Та й знайомство зi мною водити нiби не з руки всiм чомусь стало. Робiтникiв я бiльше не наймав, якось роботи мало стало, та й так… Сам собi в кузнi. Але що вам довго голови морочити. Минулоi зими до мене в кузню занесло гетьманича Олександра. Пiдкову кiнь загубив – звична справа. Та не звичний то кiнь був. Олександрiв улюбленець. Мовили, з Персii привезений був жеребець, породи найшляхетнiшоi. І тут я, люди добрi, зробив, мабуть, головну помилку у своему життi. Нетверду мав руку – оковита в жилах гуляла. От i невiрно забив я гвiздочка… Так, панове, один-единий гвiздочок перекреслив мое життя, життя моеi Одарки i нашоi малоi Оленки! Глибше, нiж потрiбно, зайшов цвях, уразивши коневi ногу. Гетьманич ох же й лихий був!.. Через тиждень жеребець здох, а я опинився в пiдземеллi гетьманського палацу, де ясновельможний зазвичай тримав боржникiв. Одне слово, довелося вiддати i хату, i кузню, все, що мав… Ще й мало! Опинилися ми серед зими без даху над головою. Морози стояли тодi… От Оленка моя й захворiла. На очах дитина змарнiла, висохла. А пiд зеленi свята ми ii поховали… Іван Коваль перервав свою розповiдь сумним зiтханням i поглянув на козакiв: – Налийте ще чарку, як на те ваша ласка… Богун без зайвих слiв наповнив келих. Коваль одним духом перехилив його. Кiлька секунд нюхав рукав своеi сорочки. – А тут Мойсах пiдвернувся, – продовжив вiн згодом. – Мусив я перед жидом шапку ламати. А що тут поробиш? Нi дому, нi двору, анi шеляга за душею. А Конецпольський постановив, що окрiм мого майна, яке вiдiбрав, я йому ще двi сотнi злотих вiддати повинен. І до Великодня маю вiддати, iнакше знову боргова яма. Так ось iх ясновельможнiсть собi захотiли. Мойсах грошi дав, але умову поставив: маемо йому з Одаркою вiдробити. Вiдробляемо ось. Одарка вчора руки окропом обварила, лежить. А жиду яке дiло? От мене й поганяе. Коли Коваль замовк, на кiлька хвилин запанувала гнiтюча мовчанка. – Добрi колiнця життя пiдкидае, – похитав головою Обдертий. – Сумну ти нам розповiв iсторiю, Іване, – схилив нарештi голову Богун. – Сумну, та, на жаль, цiлком ймовiрну. Щось не те в нас на Вкраiнi ведеться, коли за одного коня трьох людей зi свiту зживають. Служник, який останнi кiлька хвилин сидiв, потупивши погляд, раптом пiдняв голову. – Я вб'ю його! Зарiжу, немов свиню, клятого Конецпольського! Усi бiди моi з цим iм'ям пов'язанi, усе лихо! Богун спiвчутливо дивився на цього побитого жорстоким життям чолов'ягу i вiдчував, як злiсть, що зародилась на лядське плем'я багато рокiв тому, повниться, намагаючись вирватись назовнi шаленою бурею почуттiв. Вона принесла вiдчуття необхiдностi дiяти. Боротися за свiй народ i Украiну. Щоб не було на стародавнiй украiнськiй землi бiльше таких трагедiй, про яку повiдав ось цей бiдолаха. Щоб представники козацькоi нацii не вiдчували себе чужими слугами на тiй дiдизнi, котру тисячi лiт боронили предки iх мечем, iдучи в бiй пiд проводом славних украiнських князiв Олега, Ігоря i Святослава. Вiддаючи життя у боротьбi з численними загарбниками, якi хотiли вiдiбрати найдорожче для украiнця – волю! – Повiр менi, – твердо сказав Богун, дивлячись в очi Ковалевi. – Прийде час, i ми запитаемо в Конецпольського. За всi кривди запитаемо! – Дав би Бог, – глухим голосом озвався Коваль. Нечай вiдчув, що розмову пора повертати в русло реального часу. – Слухай, Іване, – звернувся вiн до служника. – Все прийде, якщо на те Божа воля. А скажи менi, чи не бажаеш ти залити Конецпольському сала за обшивку ще сьогоднi? – Жартуете? – блиснув очима Коваль. – Якi ж тут жарти? Все надзвичайно серйозно. За тим пан хорунжий i прибув до нашого мiста. Є, бачиш, у замку тому лихому сиза горличка. А поряд зi мною – сокiл ясний. Та тiльки на перешкодi щастю цих молодих людей став наш спiльний знайомий. До замку нам потрiбно. Я, хоч i мiсцевий, та тiльки, як i пристало шляхтичу, звик до замку через браму потрапляти. Але, здаеться менi, не единий то хiд… Коваль почухав потилицю. – Складно. Коронний гетьман, у нього охорони, самi знаете… – Знаемо. То що, не допоможеш? – Я сказав: складно… але можливо! – То можливо?! – Атож. – І що ж то за можливiсть? – Хвiртка в мурi. Крiзь неi до пана гетьмана проводять тих гостей, якi не повиннi потрапляти на очi стороннiм свiдкам. Ви розумiете? Богун з Нечаем перезирнулися. – Ти про що? – Я про те, що пан Конецпольський, як ревний католик, не може дозволити собi позашлюбнi стосунки, отже… – Водить панянок таемними дверцятами, – докiнчив за Коваля Богун. – А тобi звiдкiля про це вiдомо? Служник зiтхнув: – Розповiдав же вам – Филон мiй, покiйник, у Олександра в почетi перебував, тож дiзнався якось. А вiд нього i я. – Так… – замислився на мить Богун. – Тобто там охорони немае? – Наче б нi. – От i славно. Далi я вже бував, з Божою помiччю ще раз навiдаюсь! Здалеку долинув неквапний перестук копит i голоси. Крiзь розчинену браму на подвiр'я заiздили кiлька вершникiв. Коваль швидко пiдхопився. – Зробимо, пани-молодцi, усе зробимо! – кинув вiн пошепки, i в очах його зблиснув змовницький вогник. – Сонечко сяде, тодi й вирушимо. А зараз вибачайте, повинен кару свою вiдбувати. І служник, немов одразу помолодiлий пiсля розмови з козаками, залопотiв босими п'ятами в бiк новоприбулих. Хвацько пiдхопив кiнськi повiддя, вказав на вiльнi столи i заходився виконувати свою роботу. Богун деякий час проводив його поглядом. Краем ока помiтив, як з-за прочинених дверей шинку виглянуло гладке обличчя Мойсаха – господар суворо наглядав за роботою свого недбайливого наймита, не наважуючись напуститися на нього у присутностi козакiв. – Оковиту винуватить, – пхикнув Савка. – Але навiть до нього доходить, хто тут для нас головним лихом е. – Нещасний чоловiк, – задумливо мовив Нечай. – Нещасна Украiна! – Богун вiдчув, як у ньому закипае лють, i одним духом вихилив вмiст чарки, яка стояла бiля нього неторкнутою впродовж усiеi розмови. III Ганна стояла на колiнах перед образами в кутку своеi невеличкоi кiмнати. В очах танцював язичок тремтливого полум'я лампадки, губи шепотiли молитву. З-пiд стелi на неi сумно i якось спiвчутливо поглядав лик Божоi Матерi. – Матiнко Божа, порадь, порадь, не залиш мене! Захисти, заступнице! На все воля твоя, i тебе благаю наставити рабу твою на вiрний шлях, бо серед людей не можу знайти поради та розумiння… На мить вона затихла, дослухаючись до далеких крокiв у безкiнечному лабiринтi коридорiв замку. – Чому, пораднице, кохання, яке приходить до людей i робить iх щасливими, стало для мене пекельною мукою? Чим прогнiвила я Бога, що, мов неприкаяна грiшна душа, не можу знайти собi мiсця нi у своему свiтi, нi поряд з тим, кого полюбила всiм серцем? Гiрко менi, Свята Дiво, чому все так складно? Нiколи не благала тебе, заступнице, так, як зараз: оборони! Навiть у бусурманському сералi не було так важко, як тут, серед людей, що з ними еднають мене родиннi зв'язки, чия кров тече i в моiх жилах. Не дано iм мене зрозумiти, не дано i менi… Коли сплю, вiн приходить до мене, зiткавшись з нiчноi темряви, сидить поряд на лiжку, гладить рукою чоло… А коли прокидаюсь, бачу в уявi лише його очi, посмiшку. На вулицях мiста, серед людського потоку вiдшукую його постать, з високих фортечних мурiв виглядаю одинокого вершника, який мчить серед зеленi трав до мене, щоб припинити мою муку i зiгрiти серце своею присутнiстю. О, хто б менi пояснив: чому так прив'язана я до нього, до того, кого бачила кiлька разiв? Над ким, таким незграбним, смiялася у вiдплату за те, що визволив мене зi злоi чужини… Чи ця мука менi у вiдплату? Тодi Бог жорстокий… Надто кара важка за мою нерозумнiсть. Урятуй мене, Дiво Марiе, подаруй менi його, або… або дай забути раз i назавжди. Щоб жити своiм життям, дихати на повнi груди, не криючись вiд людей у почуттi, яке мусить приносити щастя i радiсть земну, але не горе й муку… Ганна зiтхнула, тричi перехрестилася i пiднялась з колiн. Мовчки пiдiйшла до вiкна. За тонким венецiйським склом стрiмкою ходою наближався теплий лiтнiй вечiр. Раптом Ганнi здалося, що вона не мае чим дихати у спертому, пропахлому сирiстю повiтрi палацу. Рвучко розчинила вiкно, i знадвору одразу ж увiрвався лагiдний вiтерець, який принiс пахощi смаженини. Очевидно, десь у нетрях замку, в спекотних кухнях, готували вечерю. Намагаючись заспокоiтись, Ганна завмерла бiля розчиненого вiкна. На подвiр'i замку, куди виходило едине вiкно ii кiмнати, якраз мiнялася сторожа. Жовнiри у блискучих кiрасах i закруглених з бокiв iспанських шоломах, шикувались перед дверима прибудованого до фортечноi стiни караульного примiщення. По-молодецьки приймали стройову стiйку, стискаючи у правицях ратища хижо загострених алебард. На мить Ганнi стало страшно – а що як вiн прийде саме цього вiвторка? Як пройти повз цих кремезних воякiв, закутих у залiзо, не знаючих жалю i непiдкупних… Непiдкупних? Ех, жаль, що немае поряд Наталки, вона вмить би домовилася з охоронцями, аби тi не завдали шкоди йому, тому, кого з такою надiею очiкуе ii панночка. Але нi, зайве це! Ще не дай Бог, дознаеться дядечко Станiслав… А вiн пройде! Пройде повз них, як робив це ранiше. Вiн зможе. Зможе, якщо… Якщо тiльки вiн прийде! Зiтхнувши вкотре, Ганна кiлька разiв смикнула за шовковий повороз дзвiночка, що висiв над лiжком. Завмерла посеред кiмнати, вказiвним i середнiм пальцями рук масуючи перенiсся. Кiлька разiв провела ними попiд очима, немов намагаючись розгладити шкiру, яка i без того виглядала надзвичайно бiлою i бархатистою. Скоро дверi розчинилися, i до кiмнати нечутною ходою увiйшла служниця – лiтня жiнка, зодягнена в темне вбрання. Посивiле волосся мала прибраним пiд чудернацький головний убiр з темно-коричневого сукна. На поритому зморшками обличчi уважний погляд вицвiлих очей. – Вибач, що потурбувала, Людвiго. Наталi ще не було? – Нi, ясна панно, як з'явиться, я одразу ж доповiм. – Добре, iди. – Що панна бажае на вечерю? Чи, може, нинi вечерятиме в товариствi пана Станiслава? – Нi. Я чомусь зовсiм не зголоднiла. Краще вийду на мур, подихаю свiжим повiтрям… Адже сьогоднi вiвторок? – Так, панночко, – кивнула головою Людвiга, не розумiючи, чим викликане останне запитання. Вона сумлiнно шпигувала за Ганною, i дiвчинi це було добре вiдомо. От нехай i поламае голову над ii словами. – Вiвторок. Знову вiвторок… Що ж, пiду погуляю муром. – Панна мае зауважити, – сухо мовила Людвiга, позираючи на «вередливу схизматку» з погано прихованою ворожiстю, – на мурi вже зовсiм темно. Недовго й оступитися. – Не хвилюйся, Людвiго, я не оступлюся, – смiливо глянула в очi кармелiтцi Ганна, зробивши вiдчутний наголос на останньому словi. Людвiга вийшла нечутною тiнню. Ганна наблизилася до високоi орiховоi шафи i дiстала звiдти довгий плащ з темно-блакитного лундишу. Накинула на плечi i рiшучим кроком вийшла з кiмнати. Темрява поглинула цитадель. Розчинились у чорнiй iмлi високi, увiнчанi саженними зубцями мури, викладенi з позеленiлого вiд часу каменю. Розтанули, залишаючи по собi лиш неясне темне громаддя. Без спомину зникли будiвлi в замковому колодязi-подвiр'i, пропали без згадки гостроверхi, критi почорнiлою гонтою вежi, якi, немов мовчазнi охоронцi, споглядали вузькими очима-бiйницями на пiвдень, пiвнiч, схiд та захiд. Бiлiли в мороцi лише мармуровi стiни гетьманського палацу – вони займали майже увесь внутрiшнiй бiк пiвденно-захiдного муру. Там, з розчинених настiж через денну спеку вiкон, лилося жовтувате свiтло багатьох десяткiв свiчок, чулися розмови, кроки людей. Ганна пiдiйшла до того кiнця муру, який полюбляла найбiльше – саме тут вона колись зустрiлася з Богуном, тут вперше скуштувала смак його цiлункiв, обурено лаючи козака за нечуване нахабство. Завмерла, притулившись плечем до шорсткого прохолодного каменю. Прислухалась. До звукiв, якi порушували тишу ранiше, додалося бряжчання зброi – вартовi на мiстку перед брамою, нудьгуючи, ходили з боку в бiк, вдаряли ратищами алебард до дощок мосту, брязкали кiрасами до залiзних наплiчникiв. Ганна вiдчула, що незрозумiла тривога, яка було охопила ii холодними обiймами, потроху вiдходить, i вона заспокоюеться. Тиша i аромат теплоi лiтньоi ночi внесли рiвновагу до ii думок, спогадiв. Пригадалися вечори, проведенi в Синопi, серед ласкавого шепотiння морських хвиль, жалiбного квилiння чайок i дзвону струн, якими сивобородi меддахи звеселяли слух гостей бейлербеевого палацу. Але одразу ж всемогутнiй володар, iм'я якому – пам'ять, наповнив картини минулого гуркотом битви, трiском пожеж i криками людей, за якими пам'ять навалила на Ганну ревiння буремного моря, солонi бризки на обличчi та крики потопаючих. Немов усе вiдбулося щойно, i вона все ще вiдчувала бiль у долонях, якими вiдчайдушно вчепилася за облавок човна. Бачила великi, немов гори, хвилi. Вони то здiймали вутле суденце на неймовiрну височiнь, то жбурляли у прiрву, сковуючи серця людей на облавку крижаним жахом. Пригадався й вкритий кiптявою i заляпаний бризками кровi запорожець, який нахабно виволiк ii з кiмнати, i якого вона, не тямлячи себе вiд лютi, рiзонула ножем по руцi. Поступово прийшов i ЙОГО образ… Перегрiтий денним сонцем степ на березi широкого Днiпра, оглушлива пiсня мiрiадiв цвiркунiв, коникiв i цикад. Теплий кобеняк… Чому саме той кобеняк? Інодi найпростiшi речi стають у нагодi бiльше, нiж добiрнi страви i вишуканi хутра… «Я переверну землю заради того, щоб ти зробила це з власноi волi…» – Як дивно складаеться життя, – ховаючи в темрявi сумну посмiшку, мовила Ганна, звертаючись до байдужного камiння муру. – Тисячолiтня iстина про невмiння цiнувати того, що маемо, i жалкувати за втраченим назавжди. Що ж, Ганнусю, ти могла бути щасливою… не змогла лишень вчасно розпiзнати свого щастя. А воно, жорстоке, другоi нагоди надати не поспiшае… Немов прокинувшись вiд сну, почула неголосний дзвiн на пiвнiчнiй вежi, що височiла над фортечною брамою. Друга година по пiвночi. Як швидко злетiв час. Що ж, потрiбно вирушати до своеi набридлоi кiмнати, Людвiга й так здивована ii пiзнiми i такими довгими прогулянками. Хоча тепер вони, напевне, припиняться. Неможливо повернути втрачене, а гiркота вiд усвiдомлення цього лише зростае, вiдповiдно до покладених на таке повернення надiй. Коли вона почула за спиною невиразний шурхiт, не одразу звернула на нього увагу, занурена у власнi думки. Та ось уже, не в змозi скинути зацiпенiння, що раптом опанувало ii, повiльно повернулася. За кiлька крокiв вiд неi, окреслений на тлi всипаного зорями неба, стояв Богун. Вiд несподiванки мало не зойкнула. – Я прийшов, Ганно, – вiн ступив до неi i взяв ii тендiтнi долонi до своiх. – Я прийшов, Ганно, i… Святий Боже, як же менi тебе бракувало! ІV Іван вiдчув, як вона притислась до нього всiм тiлом, i не мiг вимовити жодного слова, лише гладив нiжно ii голiвку, так, як колись, кiлька безкiнечних рокiв тому. Коли ж це було? Так, учора. Не було кровопролитноi битви пiд Кумейками, не було смертi батька, а вiн не тридцятидворiчний хорунжий Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку, а молодий запорожець, який до нестями закохався в гарну, але непоступливу i вкрай гордовиту дiвчину. Несподiвано для себе зрозумiв, що знае ii вже бiльше десяти рокiв, за якi бачив лише двiчi. Надто великий час i надто дорогi тi двi короткi митi, щоб усе це можливо було викласти будь-якими словами. І вiн мовчав. Мовчав, вiдчуваючи, як тремтить ii тiло, п'янiв вiд пахощiв ii волосся i терпкого аромату полину, що його принiс з поля лагiдний нiчний вiтерець. Йшли хвилини, нанизувалися на вервечку часу, обходячи двох закоханих, немов тi не були пiдвладними плину того самого часу… Схаменулися лишень, коли брязкiт обладункiв бiля ворiт сповiстив про змiну варти. Ганна пiдняла обличчя. На ньому, мокрому вiд слiз, сяяла посмiшка. Іван посмiхнувся у вiдповiдь. – Я по тебе, красуне моя. Поiдемо? – Поiдемо. – За муром моi побратими, вони допоможуть нам. Можемо вирушати негайно. – І негайно вирушимо. Іване… – Так, зiронько моя? Ганна ще раз притислася до нього, ховаючи обличчя на грудях. – Я чекала тебе. Увесь цей час чекала. – Усе позаду. – Усе позаду. А тепер забери мене звiдси! Богун заглянув iй у вiчi i прошепотiв: – За тим i приiхав. А зараз ми мусимо мовчати i йти тихо-тихо. Давай свою руку. І вони, немов двi тiнi в нiчному мороку, почали свою подорож переходами та галереями замку. Нечутно проминули сходи, далi пройшли дубовим настилом нижньоi галереi, якою, пiд час бойових дiй, захисникам цитаделi доставляли вiйськовий припас, воду та харчi. Швидко пробiгли повз темнi в цей час вiкна палацу. Іван занурився в забуте досi вiдчуття битви, яке приходило колись, коли вiн бiг iз шаблею наголо вузькими вулицями турецьких мiстечок, готовий будь-якоi митi поставити життя на лезо власноi шаблi, курок пiстолета i тверду руку. Зiр неначе покращився – очi вирiзняли в темрявi навiть дрiбнi деталi орнаменту на олов'яних вiконницях палацу, прохолодне повiтря заповнювало легенi, холодило скронi, у яких били тулумбаси пульсу. Голова стала на диво ясною, а шкiра долонi вiдчувала дотик тендiтних пальчикiв коханоi, i вiд того дотику чомусь усе навколишне здавалося нереальним. Непомiченими прослизнули пiд вузькою невисокою аркою з ретельно обтесаного каменю i вже почали збiгати крутими сходами до пiдземелля, що вело до рятiвних дверцят, коли, несподiвано для себе, почули за спинами рiзкий вигук: – Хто тут?! – голос лунав напружено i дещо налякано. Слiдом почулося брязкання обладункiв. Не було сумнiвiв, що iх помiтив один з охоронцiв, який не гаючись здiйме тривогу. «До хвiртки! – пронеслося у головi Богуна. – Встигнути за будь-яку цiну!» – Анi руш! – неслося навздогiн. – Стояти! Але Іван i Ганна вже зникли в темному отворi замкового пiдземелля. Розриваючи на шматки нiчну тишу сплячого замку, вдарив пострiл, вслiд за яким почулися крики i гупання кiлькох десяткiв нiг. Охорона реагувала миттево – вже через три хвилини пiсля того, як втiкачi зникли в пiдземеллi, туди, один за одним, пробiгли п'ятеро ландскнехтiв зi смолоскипами i мушкетами напереваги. Першим, кого побачив Іван, коли вони нарештi опинилися за межами замкових укрiплень, був, звичайно, Савка Обдертий. Розставивши широко ноги, взутi у жовтi сап'янцi, на якi щедрими хвилями спадали широкi блакитнi шаровари, вiн стояв, перегородивши стежку, яка вела через рiв. Схилив голову, придивляючись до мороку, у руках мав оголену шаблю i пiстолет. – Ти, Іване? – запитав, коли з темряви почулися кроки утiкачiв. – Я, хто ж ще, – видихнув Іван, – та за мною такi молодцi поспiшають! Скоро й тут будуть. За плечима в Обдертого Богун помiтив Нечая i Коваля. Останнiй боязко позирав то на козакiв, то на вiдчиненi дверцята в мурi. – А що, ковалю, наваримо гетьманським посiпакам пива? – несмiшливо кинув Нечай, поглядаючи на його зiшкулену постать. Але Коваль перелякався так, що навiть i не думав того приховувати. – Ой, бiда буде, люди добрi! – тремтячим голосом видихнув вiн. – Якщо упiймають, будемо палi ковтати. iй-бо, не простить! – Та ти бiжи, Іване! – Савка поплескав Коваля легенько по плечу рукою, у якiй тримав пiстолет. – Куди тобi, беззбройному… Дасть Бог – зустрiнемось. Одарку виходжуй, душа твоя гнiздюкова! – А коли за Ковалем затрiскотiли кущi верболозу, придивився до Ганни. – Ну, за такою красунею можна не лише в кубло до Конецпольського лiзти, а навiть чорту на роги, слово гонору, побратиме! Здаеться менi, ох i продешевив же я тодi в Синопi! А з високих мурiв замку, у вузьких прорiзах бiйниць на вежах, поблизу кованоi залiзом замковоi брами чулися крики, тупiт та брязкiт металу. – Уперед, до коней, – вигукнув Нечай, i за мить усi разом кинулися до гайка за ровом, де передбачливо залишили коней. Іван прислухався до звукiв замку, який перетворився на розтривожений мурашник, i гадав: чи знають там, що сталося, а чи прийняли його за звичайного злодiя. Але за кiлька хвилин зрозумiв: судячи з розмiрiв здiйнятоi тривоги, зiйти за звичайного злодюжку йому не свiтить. І це означае, що буде погоня. Що ж, вони передбачали й таке. Тож тепер було потрiбно лиш одне – якнайскорiше опинитися якнайдалi вiд Бару, адже мiсто, яке слугувало резиденцiею коронного гетьмана Речi Посполитоi, могло стати iдеальною пасткою для його ворогiв. Ось i конi. Богун вправно плигнув у сiдло i подав руку Ганнi. З насолодою вдихнув аромат ii парфумiв, коли посадовив перед собою у сiдло. – Уперед, уперед, конику-братику! – прошепотiв до Цигана, який сторожко косував оком на свою ношу, яка враз побiльшала. – Винось нас звiдси, Цигане! А кiнь немов очiкував саме цих слiв – рвонув з мiсця широкою риссю, через кiлька сажнiв переходячи на чвал. Позаду одразу ж почувся перестук копит Нечаевого Гнiдого i Савчиного Стригунця. То була шалена гонитва. Мерехтiли у свiтлi молодика вузенькi, порослi кущами i невисокими вишеньками вулички, що безладним мереживом опутали околицi Бару, чорнi купи яворiв i осик, благенькi мiстки над канавами та ручаями, стрiхи хаток i комор. Конi, свiжi пiсля довгого вiдпочинку пiд стiнами замку, здавалося, не вiдчували землi пiд ногами. Летiли легкокрилими птахами, лякаючи запiзнiлих перехожих. Хiба таких наздоженеш? Але що це?! Засурмила позаду сурма, наповнила темряву ночi новим, тривожним змiстом. – До брами! – почув Іван напружений голос Нечая. – Вони скликають нiчну сторожу до брами, це гасло. Чи встигнемо, Богуне? – Встигнемо! – крiзь мiцно стисненi зуби крикнув Іван i вдарив острогами коня, який i так чвалав, не розбираючи дороги. Ще кiлька хвилин несамовитого бiгу, i попереду замайорiли вогнi на вежi пiвнiчноi брами. Темне громаддя гостроверхоi башти немов ковтало вузьку запилену вуличку, яка одразу за муром перетворювалась у битий шлях, що вiв на Немирiв. За сотню крокiв вiд брами притишили хiд. Не прохопившись жодним словом, Богун нiжно поцiлував Ганну i прикрив ii полою киреi. На мить вiдчув прохолодну шовковiсть ii шкiри, побачив обнадiйливий погляд. Поряд Нечай зсунув на потилицю шапку i, набундючившись, впер в бiк правицю, Савка витяг з-за пояса пiстолет i поклав його попереду себе на кульбаку. До ворiт пiд'iздили кроком, не криючись. – Вiдчинити ворота! – владним голосом звелiв Нечай польською охоронцям, якi завмерли, не маючи уяви, хто перед ними. – Ну, скурвий набрiд, чого стали, мов вкопанi?! Коритися, коли вам наказуе вiйськовий товариш коронного гетьмана! Наперед завмерлих жовнiрiв виступив молодий шляхтич, якого, очевидно, тiльки цiеi митi розбудили – синiй, шитий золотою ниткою жупан вiн накинув просто на бiлизну. – Хто старший сторожi? – гаркнув до нього Нечай. – Я… Тобто поручник Кульчицький! – виструнчився шляхтич. – Чому ворота зачинено? – навис над головою у нього козак. – Але, проше пана, нiч… маемо пильний наказ його ясновельможностi! – початок фрази пролунав нерiшуче, навiть дещо налякано, проте поручник швидко опанував себе, i слово «ясновельможностi» було вимовлено смiливим, якщо не сказати викличним тоном. Нечай, очевидно, вирiшив одразу ж поставити юного поручника на мiсце: – Як стоiш, вояко? Що маеш за вигляд?! Ти на вiйськовiй службi чи на своему хуторi, хлопок лапаеш?! Пся крев! Присягаюсь мощами святого Бенедикта, ти в мене повчишся вiйськовоi виправки. У фортецi, у казематi! Козак швидко зiскочив з коня i пiдiйшов до Кульчицького впритул. – Шаблю! – гаркнув вiн, простягаючи руку. – Цо?! – очi Кульчицького зробилися круглими, немов бiйницi вежi в нього над головою. – Те, що чув! Тебе варто заарештувати за таке несення сторожовоi служби. І це нiчноi пори, коли запорiзькi лотри можуть таемно прослизнути до замку пана Конецпольського! – Але… слово гонору, я мав вiдпочивати в цей час. Прошу вас вибачити мiй вигляд i це прикре непорозумiння… – Прикре непорозумiння! Чому нас затримують? – Але вас не затримують. Ворота зачинено з розпорядження пана гетьмана вiд заходу до сходу сонця. – І ви не отримували нiяких наказiв щодо нас? – Слово гонору – жодних! Але якщо панове мають вiдповiднi унiверсали… – Добже! – Нечай зробив вигляд, що заспокоюеться. – Що ж, я не буду поки що виносити вашу поведiнку на очi пана полковника. Хоча добряча головомийка вранцi вам не завадила б! Ви, мiй друже, шляхтич i офiцер його королiвськоi милостi, тож маете виглядати зразком для ваших жовнiрiв, – Данило вказав на чотирьох мушкетерiв, якi виструнчилися поруч. – Я зрозумiв вас! – тепер у голосi Кульчицького не було й тiнi виклику. – Вiдчиняйте негайно! – буркнув Нечай. Вiн узяв коня за повiд, але сiдати в кульбаку не поспiшав. Натомiсть тримався поряд з Кульчицьким. – Виконуйте, – кинув нарештi той жовнiрам. Через хвилину заторохкотiли по дерев'яних жолобах важкi ланцюги – сторожа опускала пiдйомний мiст. Здалеку, наближуючись, вдруге залунала сурма. Кульчицький прислухався. – Але прошу вас визнати, пане Богуневський, – поважно i лiниво звернувся Нечай до Івана, очiкуючи, доки вартовi закiнчать свою справу, – смажену вепрятину з яблуками мiй французький кухар готуе краще… Я не хочу кидати тiнь на гостиннiсть пана Станiслава, та все ж… – О, що ви, що ви, – Богун мало не зареготав, але примусив себе вiдповiдати в манерi Нечая. – 3 вашим кухарем нiхто не зрiвняеться. Усе ж таки бенкет менi сподобався, особливо заключна його частина. – Пшепрашам! – ляпнув перше, що прийшло йому до голови Обдертий, але одразу ж зрозумiв, що польською не зможе злiпити й двох слiв, i замовк. – Так, не сперечаюсь, усе було дуже пристойно. Менi лише здаеться, що я даремно не випив на прощання кубок того чудового меду. Доведеться як-небудь завiтати до старого, просто так, без запрошення. Ви ж знаете, мiй друже, вiн менi завжди радий. – О, це так. Я навiть чув, що ви доводитесь родичем пану Конецпольському. – Ну, то е не зовсiм вiрно… Хоча його прабабця доводилася моему двоюрiдному дiду по батькiвськiй лiнii… це тому, що володiв Смоленськом та Карасунбазаром… – А! Так-так, пам'ятаю! Менi багато оповiдали про цього гiдного мужа. – Ну то ось вона доводилася йому… Кульчицький! – прикрикнув Нечай на поручника, – чому так довго? – Менi прикро, – нiяково промимрив той, – але… пробачте, я чую сурму. Це наказ посилити пильнiсть. Тому… Не гнiвайтесь, панове, я вимушений виконувати своi обов'язки. – О! Цей благородний хлопчик менi починае подобатись, як на ваш погляд, пане Богуневський? – запитав Данило у Богуна, продовжуючи гру. – Цiлком з вами згоден! – з дурнуватим пафосом вiдповiв Іван. – Служiння батькiвщинi до останнього подиху, хiба це не прекрасно? Кульчицький починав нервувати – десь з боку замку чувся стукiт копит. – Я прошу вас подати своi унiверсали, панове. – Звичайно, звичайно! Пане Богуневський, ви маете при собi унiверсали, писанi на ваше iм'я? Іван розгублено похитав головою: – О, менi вкрай прикро! Я залишив iх на збереження пану Конецпольському. – Що ж нам робити? – заглянув Данило в очi Кульчицькому. – Панове! – у голосi поручника задзвенiв метал. – Я буду вимушений затримати вас, якщо не матиму на руках унiверсал на право переiзду за межi мiста в нiчний час! Як ваше прiзвище? – подивився вiн на Нечая. Той у вiдповiдь широко посмiхнувся: – Не хвилюйтесь, поручнику! Вiд хвилювання погiршуеться травлення, що вкрай погано для такого суворого вартового, як ви! – вiн витяг пiстолет, одночасно охоплюючи шию Кульчицького вiльною рукою. – У мене тут ось е чудовий унiверсал, писаний на прiзвище Пiстолевський! Розкривши вiд несподiванки рота, Кульчицький поглянув у отвiр пiстолетного дула перед очима, i вiн здався йому цiеi митi не меншим вiд гарматного жерла. Збоку клацнуло раз, потiм вдруге – це звiв собачку свого пiстоля Богун, а за ним Ганна, яка вiдкинула полу киреi, за котрою ховалася, i видобула iз сiдельноi кобури важку для ii тендiтних рук зброю. – Ну що, Кульчицький, вiдкриеш ворота, чи, може, бажаеш зробити останнiй подих на королiвськiй службi вже зараз? – насмiшкувато запитав Нечай у поляка украiнською мовою. – Пшепрашам! – ще раз повторив Савка Обдертий i штурхнув вартового, який порався бiля пiдйомного механiзму мосту. Потiм пiдхопив важкого бердиша, що його впустив жовнiр, i щосили рубонув його погано загостреним лезом по канату, який, повiльно розмотуючись, не давав ланцюгам заплутатись, неспiшно опускаючи мiсток. Тiеi ж митi колоди мосту з глухим гуркотом впали на камiнь протилежного боку рову. Жовнiри швидко прочинили браму… Коли розгублених жовнiрiв бiля розчинених настiж ворiт проминали десятеро закованих у броню вершникiв, у далечинi, прихованi ранковими сутiнками, конi втiкачiв мчали геть вiд шляху, забираючи до темноi стрiчки дубового гаю на обрii. V – Але, чорт забирай, я не розумiю, в чому справа! – немолодий вже ротмiстр притримав коня i повернувся до свого супутника – пещеного шляхтича з гладенько виголеним обличчям. На шляхтичевi, окрiм блискучих лат, наплiчникiв, поручiв i поножiв, був одягнений мiдний шолом, що захищав не тiльки голову, а й перенiсся, шию i пiдборiддя. – Пояснiть менi, в чому справа, адже в замку, коли було вiддано наказ вирушати в погоню, нiхто не взяв на себе турботу цього зробити. З ким ми маемо справу в особах цих трьох триклятих утiкачiв? – То вас не стосуеться, пане Тицевський! – вiдрiзав той. – Нехай вас краще турбуе недбалiсть ваших пiдлеглих, котрi прогавили непроханих гостей, коли тi проникли в палац, дозволивши iм зробити свою чорну справу i, крiм того, випустили за межi мiста. – Моiх пiдлеглих буде покарано, пане Ястржемський, – схилив голову ротмiстр, тамуючи роздратування. – Але чи не доречнiше зараз увести мене у суть справ? – Нi! До них наблизився комонний жовнiр у бiльш дешевих обладунках, нiж тi, що мали на собi шляхтичi. Покiрно мовчав, доки його не помiтять. – Доповiдай, – крiзь зуби кинув ротмiстр. – Слiд чiткий i прямий. Вони навiть не намагаються нас заплутати, iдуть широкою риссю. – На рани Боскi! – вибухнув Ястржемський. – Але це обурливо! Я чую такi нiсенiтницi вiд ранку, хоча повинен бачити тих, кого ми переслiдуемо скутими по руках i ногах вже кiлька годин тому! – Заспокойтеся, мостивий пане. Моi драгуни роблять усе вiд них залежне. Чи не ваше бажання взяти участь у переслiдуваннi злочинцiв особисто змусило нас втратити дорогоцiннi хвилини на початку погонi? Ястржемський промовчав. Натомiсть пiдiгнав коня i скоро був на сотню крокiв попереду. Драгун, очiкуючи подальших розпоряджень, деякий час iхав поряд з Тицевським. – Пся крев! – вилаявся ротмiстр. – Навiть хорту вiдома його цiль, коли вiн жене зайця пiд час полювання! Що ж то за птицi? – Вiдомо, ваша милiсть, – оскалився драгун, – наречену в пана Ястржемського вкрали, от вiн i лютуе. – Що? – очманiло глипнув Тицевський на драгуна. Той поспiшливо заховав посмiшку. – Вiн сватати панну Ганну приiхав. А вона в нього з-пiд носа з якимось козаком i випурхнула. Нiмцi на воротах ii бачили. Вона попереду того лотра в сiдлi сидiла. – Неймовiрно! – почухав потилицю ротмiстр. – Скривдити племiнницю гетьмана – це все одно, що скривдити самого пана гетьмана. Як вiн насмiлився?! – Може, ii i скривдили, – хитрувато знизав плечима драгун, – але тi самi нiмцi мовили, що вона зовсiм не виглядала безпомiчною, коли наводила свiй пiстоль на поручника Кульчицького. Тицевський кiлька хвилин мовчав, збираючи до купи думки, якi роiлися в його головi, немов розтривожений бджолиний рiй. Тепер, пiсля кiлькох глузливих фраз пiдлеглого, вiн нарештi змiг осягнути те, що вiдбулося минулоi ночi в палацi коронного гетьмана. Але не полегшення принесла така iнформованiсть сивоголовому ротмiстру, о нi! На свою бiду вiн, перебуваючи на посадi начальника замковоi варти, опинився в центрi зовсiм не бажаних для себе подiй. Адже у шляхетних колах Бару вже кiлька мiсяцiв тiльки й було мови, що про майбутне весiлля племiнницi Конецпольського i якогось значного посадовця з Варшави. Говорили навiть, що той користуеться особливою прихильнiстю короля. Як зазвичай водиться, у мiстi знали й про те, що отримае Конецпольський внаслiдок цього шлюбу. А то, не багато i не мало, новi можливостi лобiювати потрiбнi йому питання в сеймi, не говорячи вже про золото i безлiч землi. У Тицевського похололо всерединi – вiн добре знав, на що спроможний коронний гетьман у нападах нестримного гнiву. А на чию ж голову впаде той праведний гнiв? Цiлком вiрно – на безталанну голову начальника замковоi сторожi, користуючись злочинною недбалiстю котрого непроханi гостi насмiлилися змiшати карти у грi ясновельможних! – Уперед, ледарi! – скаженiючи, вперiщив ротмiстр коня батогом. – Не вiдставати! Якщо ми не наздоженемо цих лотрiв, я, клянуся Богом, примушу кожного пожалкувати про те, що вiн народився на цей грiшний свiт! Кiлька жовнiрiв, якi до цього тюпали попереду, нещадно пiдiгнали стомлених коней острогами i ударами батогiв. Добре годованi й доглянутi конi, немов стрiли, випущенi з лука, кинулися вперед, долаючи вiдстань швидким чвалом. Дякувати ротмiстру Тицевському i коронному гетьману, чию волю вони зараз виконували, дороги можна було не вибирати, тож з-пiд кiнських копит летiли великi грудки вологого масного чорнозему, коли вони розривали чорними рубцями слiдiв жовтiючi хлiба на нивах подiльських хлiборобiв, з гучним хрускотом збивали високi стовбури соняшникiв, змiшували з багном городину в тих мiсцях, де такi дii дозволяли бодай на хвилину скоротити вiдстань до ненависних козакiв. Через годину переляканий хлопчик-погонич на вигонi поблизу невiдомого Тицевському села вказав iм на пiвнiч i розповiв, що бачив трьох панiв i панночку на трьох конях – один вороний, один гнiдий i один чалий. За його словами, вони проiхали тут лише кiлька хвилин тому. Дуже поспiшали i зникли в заростях верболозу в долинi за селом. – То вони! – в очах у Тицевського засяяв лихий вогник. – Скоро наздоженемо! Уперед, ледащо, уперед! І скажена гонитва продовжилась. Коли з трiском долали болотисту низину i заростi верболозу, серед яких вершникiв атакували цiлi хмари кусючоi комашнi, стало зовсiм важко. Деколи коням доводилося долати баговиння, яке доходило мало не до iхнiх животiв, однак Тицевський бачив перед собою свiжий слiд i не помiчав нiяких перешкод. Вимушений був звернути на пошуки кращого шляху Ястржемський, зупинився, пошкодивши ногу, кiнь одного з драгунiв. Однак решта вперто просувалася по слiду. Тепер, здавалося, на ньому ще пiдiймалася щойно прибита кiнськими копитами осока, ще коливалися потривоженi вершниками вiти верболозу. Тицевський вiдчував, що ось-ось на власнi очi побачить втiкачiв. Незабаром дорога пiшла вгору, i трикляте болото дало мiсце прохолодному, встеленому килимом минулорiчного листя, лiсу. Конi натужно бороли кручу, на спiтнiлих обличчях вершникiв читалася втома, але Тицевський не роздумуючи гнав уперед. Тут, на лiсовiй стежцi, складнiше було прочитати слiд, проте в цьому бiльше не було потреби – попереду вже ясно чувся хрускiт хмизу i глухий стукiт копит. – Ось ви i видихлись, хамське колiно! – злорадно сичав ротмiстр. – А ти, пташко, налiталася. Ох i повчу я вас, як псувати життя ротмiстровi Тицевському! Ох i повчу, verbum nobiles![78 - Verbum nobiles (лат.) – слово шляхтича.] Загнанi конi ледве трималися на ногах, коли, нарештi, лiс закiнчився, i перед очима переслiдувачiв постала залита сонцем i вкрита зеленою ковдрою трав рiвнина, по якiй, всього в сотнi сажнiв перед ними, iхали Савка, а за ним Нечай з Богуном i Ганною. Судячи з побаченого, Тицевський зробив висновок, що конi втiкачiв були не в кращому станi, анiж конi драгунiв i його власний. Навiть з цiеi вiдстанi було помiтно клаптi жовтавоi пiни, яка вкривала блискучi кiнськi боки. Раптом один з драгунiв здiйняв до плеча мушкет, беручи на мушку втiкачiв. Тицевського немов обпекло жаром. – Не стрiляти! – вигукнув вiн страшним голосом, з жахом уявляючи, як падае з коня пробита кулею племiнниця коронного гетьмана. – Геть мушкети, нероби! За ними! І головний охоронець гетьманського замку щосили оперезав свого коня. Той жалiбно заiржав, та все ж спробував пришвидшити ходу. Але вже за хвилину заточився, i ротмiстр ледве втримався в кульбацi. О, жорстока насмiшка долi! Коли втiкачi вже майже в його руках, вiн втрачае можливiсть реабiлiтувати себе перед очима грiзного гетьмана з провини загнаного майже до смертi коня. Але що це?! Спочатку Тицевський навiть не повiрив своiм очам – раптом усi трое козакiв спинили коней, скочили на смарагдовий килим трави i видобули з пiхов довгi кривi леза шабель. Ставши плече до плеча, похмуро позирали на переслiдувачiв. А за iхнiми спинами височiла, немов точена, на тлi високоi блакитi небосхилу, Ганна Заболоцька. Блiде, без кровинки, ii обличчя позирало на драгунiв без тiнi страху, лише з презирством i погордою. – Драгуни! – Тицевський вiдчув, як хрипить його голос, i змушений був вiдкашлятись. – Драгуни, здiймiть на списи це гультяйство, яке насмiлилося чинити шкоду шляхетнiй панночцi. Уперед! – Зачекай, ротмiстре, – подав несподiвано для Тицевського голос той з козакiв, у кульбацi якого до цiеi митi сидiла Ганна. – Як шляхтич шляхтича, викликаю тебе на двобiй. Зiйди з коня. Слово лицаря, ця втомлена тварина скорiше завадить тобi, анiж допоможе. Повiр, лише я винен у тому, що ти, немов хорт, мусиш гнатися моiм слiдом, долаючи втому. Нехай лицарська чесна зброя i мужня рука, а з ними i суд Божий вирiшать, хто з нас правий. Тицевський посмiхнувся посмiшкою вовка, який бачить перед собою загнану здобич. Ще мить – i гострi iкла ввiпхнуться в беззахисну плоть. Тому що порятунку для неi просто не iснуе. – Уперед, драгуни! – скаженiючи, вигукнув вiн. Один за одним тишу роздерли сiм пострiлiв. Кiнь Тицевського осiв на переднi ноги i впав так швидко, що ротмiстр ледве встиг зiскочити iз сiдла. За його спиною ще пiд чотирма жовнiрами попадали конi. Козаки мовчки покидали у траву розрядженi пiстолi. Ще один закинула до сiдельноi кобури панночка. У руках у запорожцiв знову зблиснули шаблi. – Ну от, ляше, – обiзвався нарештi другий козак. – Так нiби зручнiше. А то в мене вже шия болить на тебе знизу догори дивитися. Якщо ти шляхтич, приймай виклик. Інакше ти не лицар, iнакше ти боягузливий байбак! – Добже! – зловiсним голосом просичав Тицевський. – Бардзо добже! Я схрещу з тобою шаблi, лайдаче. Але спочатку ти маеш довести свою спроможнiсть. Драгуни! Схизмати мрiють скуштувати наших шабель, тож дамо iм таку нагоду! Погрозливим шипiнням озвалися пiхви мечiв сiмох жовнiрiв, коли гострi леза вихопились на волю. Блиснула в сонячних променях i шабля ротмiстра Тицевського. Тепер полишили коней i решта драгунiв. Заходячи широким пiвколом, вони почали наближуватись до козакiв. Якусь мить ще стояли нерiшуче, та раптом кинулися всi одразу. І затанцювали, зарухалися в пекельному танку смертi одинадцять чоловiкiв. Рубалися нещадно, викрешуючи iскри з гартованоi крицi. Йшли в наступ i вiдходили, били i пiдставляли клинки в захистi, спиняючи саму смерть, яка падала на iхнi голови невмолимим, жадаючим гарячоi кровi металом. Немов крила казкових птахiв, трiпотiли за спинами в Богуна, Обдертого та Нечая вiдкинутi назад рукави каптанiв, немов луска на тiлi хижоi риби, виблискували в сонячних променях кiльчастi панцирi драгунiв i пана ротмiстра. З глухими криками i ревiнням оскаженiлi чоловiки домагалися кожен своеi правди, вiддаючи власне життя в руки вередливiй фортунi. Адже вона прихильна лише до смiливих… Пройшло не бiльше хвилини, коли Тицевський iз жахом помiтив, як, один за одним, пiд ноги козакам попадали, обливаючись кров'ю, трое жовнiрiв. А ще за хвилину двое iнших драгунiв вiдiйшли вбiк, затискуючи страшнi рани – один з них позбувся кистi правоi руки, обличчя другого залило кров'ю, коли його вiд скронi до пiдборiддя перекреслив удар гостроi шаблi. Натомiсть козаки наче були зачарованi – не зазнали жодноi шкоди. Поглядали похмуро i смiливо, як i перед початком бою. В iхнiх поглядах Тицевський не бачив нi злорадства, нi будь-яких емоцiй. Лише неймовiрна зiбранiсть i увага. Але ротмiстр Тицевський був воiном. Не раз i не два за його довге життя поряд з ним лилася кров, лунали крики поранених. Не раз опинявся вiн у самому центрi жорстокоi сiчi, де саме життя втрачае реальнiсть, перетворюючись на криваву маячню, трiумф первiсних iнстинктiв над тонкою скоринкою цивiлiзованостi, тiею, що вiдокремлюе людське ество вiд сутi дикого звiра. Тому й тепер не втратив сивоголовий ротмiстр присутностi духу. Швидким поглядом оглянув двох жовнiрiв, якi досi залишалися неушкодженими, i рiшучим поглядом пiдняв перед собою шаблю. – То е випадковiсть, жовнiри! Бийте iх, рубайте! З плотi i кровi вони, як i ми, вперед! І знову закрутився запеклий шабельний бiй. Закипiли з новою силою пристрастi, затрiпотiли широкi козацькi шаровари, задзвенiли обладунки полякiв. Однак уже не так рiшуче кидалися у випад драгуни, бiльше уваги придiляли захисту, з жахом, наче стрибка змii, очiкуючи смертоносних козацьких вiтань. Обережнiшим став i ротмiстр. Тепер вiн намагався влучити пiд неозброену руку противника, коли той вiддавав всю увагу нападу на його жовнiра. На жаль, козаки це швидко помiтили, i вiдповiдь на пiдступнi дii ротмiстра не забарилася – доки двое iз запорожцiв тиснули жовнiрiв, якi вже встигли втратити перед лицем грiзного ворога бойовий дух, третiй так насiв на Тицевського, що той ледве встигав вiдбивати жадiбну до його кровi шаблю супротивника. Були навiть митi, коли вiн ясно вiдчував – устигнути пiдставити шаблю пiд наступний удар вiн не в змозi, i уявляв, як гостре лезо розтинае його бiле тiло, рве на шматки жили i зрошуе гарячою кров'ю зелений килим пiд ногами ротмiстра. Але вже за мить вiн опанував себе i намагався пригадати всi хитрощi, яким учили його колись учителi фехтування, розумiв-бо – зараз вiд них залежить його життя. І вiн хитрував. Пiдсiдав, вдавав, що заточуеться, жбурляв в обличчя супротивниковi мiдний дрiб'язок, що його знайшов у кишенi, перекидав з руки в руку слизьке вiд поту рукiв'я шаблi, наносив, використовуючи кiльце для великого пальця на ефесi, круговi удари. Та все було марним. Козак бив швидше за нього, удари наносив точнiше, усi хитрощi вiдгадував до того, як вони встигали принести користь ротмiстровi… Тицевський обов'язково б програв цей двобiй. Вiн вiдчував це так ясно, що по шкiрi спини починали повзати непроханi мурашки. Почував, як втрачае залишки сил у той час, коли запорожець нависав над ним, немов скеля, яка витримуе лють буремного моря та залишаеться могутньою i нездоланною. Але, як вже було сказано вище, Тицевський був воiном i нiзащо б не погодився просити помилування, доки мав у руках лицарську зброю. Скорiш за все, вiн мовчки б сприйняв смертельний удар i загинув, як бiльшiсть його предкiв – на полi бою, захищаючи честь корони, магнатiв, усiх тих безкiнечних Вишневецьких, Замойських, Оссолiнських, якi обдаровували скупо, але одвiчно потребували щедрих пожертвувань кровi своiх васалiв, захищаючи своi, часто-густо зовсiм не патрiотичнi iнтереси. Та на цей раз доля милувала старого вояку. – Досить! – забринiв високою струною напружений жiночий голос. – Досить, пане Тицевський! Спинiться i не проливайте кров там, де в цьому немае нiякого сенсу! І сталося диво. Може, повний емоцiй крик Ганни, а може, й дещо iнше, але щось примусило спинитися закривавленi леза. Знесиленi драгуни, Тицевський, який дихав важко, немов ковальський мiх, а разом з ними й козаки, всi поглянули на блiде обличчя дiвчини, зупиняючи бiй. Вона швидко сплигнула з коня i майнула до поранених. – Вони спливають кров'ю, допоможiть же iм! І тi, хто хвилину тому кипiв ненавистю один до одного, почали дiяти швидко та злагоджено, чiтко виконуючи вказiвки невисокоi тендiтноi дiвчини. З'явилося бiле чисте полотно з сiдельних козацьких саков, джерельна вода з баклаг, порох i горiлка – традицiйнi засоби першоi допомоги постраждалим у бою. Коли все було скiнчено, Ганна пiднялася i дмухнула на непокiрний кучер волосся, що впав на ii розпашiле обличчя. Довгим поглядом обвела Богуна, Нечая i Савку, Тицевського, який походжав крокiв за десять, нервово потираючи виголене пiдборiддя. – Пане Тицевський, я волiла б перемовитися з вами кiлькома словами. Чи не були б ви таким люб'язним пiдiйти до мене? Тицевський без слiв кивнув головою i пiдiйшов до дiвчини. – Я слухаю вас, ясна панно, – коротко вклонився, позираючи в очi Ганни. В його поглядi не було тепер азарту мисливця. Не було в ньому й прихованоi лютi людини, яка програла бiй. У тих очах читалася подяка, i сивоголовий ротмiстр сказав лише те, що мав на своему чесному серцi: – Так, панно, я слухаю вас, i нехай пiдi мною розверзнеться земля, коли я хоч на йоту вiзьму пiд сумнiв ваше шляхетне поводження зi мною i моiми нещасними драгунами. Як вiдомо, сила долае силу, i цi два хоробрi юнаки, спiльно зi своiм третiм старшим товаришем, довели нам правдивiсть такого висловлювання. Тож менi залишаеться лише захоплюватись iхнiм вiйськовим вмiнням i вашим милосердям. Я цiлком вiддаюся до ваших рук, тож вам i вирiшувати долю старого вояка! – i Тицевський приклав правицю до грудей та покiрно схилив голову. Ганна якусь мить дивилася на нього, на своiх супутникiв, якi стояли, не втручаючись до розмови, i нарештi рiшуче сказала: – Пане Тицевський, Бог милував усiх нас. На цьому полi, не дивлячись на кiлькiсть пролитоi кровi, всi залишилися живими. Тепер я благаю вас: не переслiдуйте нас надалi, маю-бо шляхетне право обирати власноручно свою долю i подальше життя. Так i вчиню… Ви кохали коли-небудь, пане ротмiстре? Довга мовчанка. Нарештi Тицевський зiтхнув: – Я бажаю вам щастя, панно. Знайте i не дивуйтеся – коли настане пора вашого весiлля, ротмiстр Тицевський зумiе приготувати такий дарунок, який буде не соромно пiднести племiнницi коронного гетьмана i козаковi, котрий у чесному бою постав, аби захистити свое кохання, i перемiг. Як твое iм'я, лицарю? – з останньою фразою вiн звернувся до Богуна. – Іван. – То е добже iм'я. А як iм'я батька твого, роду твого? Повiр, не задля помсти, не задля шпигунства запитую тебе. Потрiбно воно менi тiльки для того, щоб сказати його моiм синам, як приклад мужностi i вiйськовоi майстерностi. Богун трохи помовчав. Ще не осiли в душi спомини про блискуче лезо, що його хвилину тому посилав йому на згубу цей лях. Але щось почуте в голосi поляка, щось непомiтне, про що говорив лише погляд Тицевського, пiдказувало йому – ротмiстр цiлком щирий з ним. І Богун приховав зверхнiй тон, котрий вже готовий був пролунати у глузливих словах. – Іван Теодорович Богун, сотенний хорунжий Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку, – стримано вiдказав вiн. – А поряд зi мною стоять Данило Степанович Нечай, теж козак шляхетного роду, який став менi побратимом ще на спекотних берегах Анатолii, i Савка Обдертий, наречений так сiчовим лицарством, i той, хто мае повагу того лицарства за хоробрiсть свою пiд час багатьох битв. Щиро дякуемо тобi, пане, за лицарську наснагу, а тепер вибачай, мусимо продовжити свiй шлях. Ця жiнка моя, i я кiстьми ляжу, захищаючи наш союз. Так i передай Конецпольському. Вибачай. Бiльше не було сказано жодного слова. За хвилину Савка, Нечай i Богун, до плеча якого вiддано притискалася Ганна, рушили своею дорогою. Через годину у протилежному напрямку потяглися двiйко вирубаних з молодих грабкiв поволокi. Двое вцiлiлих, але вкрай виснажених коней повiльно тягли цi вистеленi грубим шаром зелених пагонiв поволоки, у яких марили четверо перев'язаних закривавленими бинтами жовнiрiв. Тицевський, який крокував попереду сумноi кавалькади, мав задумливе обличчя. Коли сонце сiло за найближчим гаем на заходi, й пахощi польових трав набули найбiльш гострого аромату, а сутiнки додали таемничостi i краси картинi вечiрнього Подiлля, загiн ротмiстра зустрiвся нарештi з паном Ястржемським, коня якого вiв за повiд захеканий жовнiр. Обладунки варшавського гостя виглядали блискуче на тлi вечiрнього сонця, проте були зовсiм недоречними й без мiри хвалькуватими пiсля останнiх подiй, якi вiдбулися з ротмiстром Тицевським. – О, пан Єзус освенцоний! – скрикнув Ястржемський, коли помiтив, у якому станi знаходиться загiн. – Я не вiрю своiм очам! Невже ви зустрiли дорогою татарський чамбул?! – Нi, мостивий пане, ми зустрiли лише вашого суперника, – з гiркою iронiею промовив ротмiстр. – І я заклинаю вас святим Франциском – тримайтеся вiд нього подалi. Інакше вас не врятуе навiть панцир, кований семиградськими майстрами. Утiм, ви все добре самi зрозумiли, не дарма так зручно зболили вiдстати. – Прошу?! – звився Ястржемський. – Менi байдуже до ваших емоцiй, боягузе, – махнув рукою Тицевський, наче вiдганяючи остогидлу муху. – Я лише сказав вам правду. Роздiл IX І Ось i проминули перед очима читача короткi уривки довгого життя нашоi багатостраждальноi нацii на початку знакового як для Украiни, так i для всiеi Європи XVII сторiччя. Того сторiччя, яке, немов яскравий слiд падаючоi зорi, що на мить перекреслив темний небосхил, перекреслило життя й героiчну боротьбу за волю i незалежнiсть Украiни справжнього сина свого народу – Богдана-Зиновiя Хмельницького. Саме його справа призвела до того, що навiть тепер, коли проминула цiла рiка часу, вiдокремлюючи нас вiд тих славетних подiй, iсторiю Украiни звично подiляють на Украiну до Хмельниччини i пiсля неi. Купи паперу списано, десятки й десятки праць присвячено великому гетьмановi. Проте для нас i дотепер залишаеться надто багато загадок, розходжень у поглядах на подii тих часiв серед вiдомих iсторикiв, краезнавцiв та бiографiв. Семирiчна вiйна супроти Речi Посполитоi експлуатувалася, напевне, всiма колонiзаторськими владами, якi сотнями рокiв панували в Украiнi. Пiд рiзними кутами проливалося свiтло на ту вiйну, аби висвiтлити подii у вигiдному тому чи iншому урядовi свiтлi, але все ж вони сприймали Хмельниччину як визначну, доленосну подiю. Московськi iмператори, комунiстичнi сатанократи i навiть власнi недовiрки, сини колись славного козацького народу… скiльки ж iх перебуло тут? Це вони в потугах породили мiф про «возз'еднання» Украiни з Росiею пiд час Переяславськоi Ради. Возз'еднання, якого не могло вiдбутися лише з тiеi простоi причини, що возз'еднати можливо лише те, що ранiше було роздiлене. А Украiну, на щастя, нiколи i нiчого не об'еднувало з тюркською Москвою та ii царями – потомками азiйських завойовникiв Киiвськоi держави. Далека вiд iстини й iдея уявити громадянську вiйну украiнського народу як боротьбу робiтничого класу проти панiв i жорстоких феодалiв, якi нещадно утискали селян i найбiднiше мiщанство в пошуках власноi наживи. Адже, на жаль, свiт був, е i назавжди залишиться далеким вiд картин комунiстичного едему. І завжди будуть тi, хто, важко працюючи все свое життя, помирае у злиднях, i тi, якi, користуючись плодами працi тих, перших, мають свiй власний едем. Безпосередньо на земних теренах. Поряд стоятимуть люди, якi приймуть у груди розпечений метал на однiй з безлiчi вiйн, i люди, якi осяють своi груди регалiями, замiшаними на кровi тих, перших. І саме iх славитимуть нащадки, у той час як нiхто не згадае гарматне м'ясо вiйни. Будь це озброений косою селянин, який у надii на козацькi привiлеi пристав до полкiв Богдана Хмельницького, а чи розiрваний на шматки пiд Сталiнградом боець штрафного батальйону, чи солдат-iнтернацiоналiст, пiдстрелений з крем'яноi рушницi в Кабулi, або загиблий вiд «нещасного випадку» сержант-миротворець з украiнського контингенту на окупованiй американцями територii Іраку. І, звичайно, зовсiм уже нiсенiтницею виглядае трактування багатьма польськими iсториками феномену визвольноi вiйни пiд проводом Хмельницького, як зведення особистих рахункiв з окремими магнатами, прояв образи на короля i Рiч Посполиту. Нi, дорогi моi польськi друзi, не може зiбратися найбiльша, як на свiй час, у Європi армiя лише для того, щоб помститися за подружню зраду дружини свого рейментаря i наiзд на його невеличкий хутiр. Напевне, було щось бiльше в настроях украiнцiв, якщо воно примушувало пустiти цiлi села i «всьому, що е живого, iти в козаки». Що ж вiдбулося наприкiнцi затяжноi i виснажливоi для бiльшостi европейських монархiй Тридцятирiчноi вiйни езуiтiв з протестантами? Чому спалахнула Рiч Посполита пiсля цiлих десяти рокiв «Золотоi доби»? Найпевнiшим, на мiй погляд, виглядатиме сукупнiсть безголовоi полiтики польського магнатства по вiдношенню до Украiни, яку не мiг зупинити навiть король. Релiгiйнi утиски православного люду, нещадно-хижацька полiтика жидiв-орендарiв, що iм з мовчазного благословення польських сюзеренiв дозволялося грабувати без мiри украiнськi землi, а найголовнiше – потуги у справi знищення козацтва. Воiнiв, котрi започаткували славу свою i волю вiд часiв великих Киiвських князiв, вiд слави й волi прадавньоi Украiни, яку iхнi пращури боронили, утримуючи кордони вiд Карпат до Уралу, вiд холодних хвиль Пiвнiчного до ласкавого прибою Чорного морiв. Побитi, ослабiлi пiсля сумнозвiсних Кумейок та Боровицi, приниженi на кризi Маслового Ставу, тепер вони вже пiднiмали голови i скреготiли мiцно стисненими зубами. І не лише тi, хто йшов за Павлюком, Скиданом, Гунею i Острянином. Нинi готовi були виступити навiть тi, хто мовчки вiдсидiвся пiд час тих повстань. Повними гнiву очима позирали вони на землю, на якiй уже не були господарями. Волинь, Галичина, Брацлавщина, Подiлля, Умань i Чигирин, Чернiгiв i Черкаси – усе давно перебувало пiд владою крулев'ят. Стрiмкi верхи костьолiв та кляшторiв височiли на землях, якi колись хрестив у благочестиву грецьку вiру ще Володимир, син Святослава. Натомiсть православнi церкви перетворилися в шинки або комори, дiставшись в орендарськi пазурi разом iз селами та iхнiми мешканцями. І не розумiли козаки, як терпiли дотепер таку наругу вiд племенi, гнаного по цiлому свiту з прадавнiх часiв? А на Низу вiдбудувалася цитадель над Кодацьким порогом. Озброiлась на згубу козацькiй республiцi. Та де ж згинула та республiка? Немае бiльше вiльноi Сiчi, навiть там заправляють лядськi комiсари. У куренях, де за всiх часiв усяк бажаючий мiг знайти вiдпочинок, харч i веселе товариство, тепер проживають польськi драгуни i нiмецькi ландскнехти, i горе тому бiдоласi, який, утiкаючи вiд пана, опиниться в iхнiх руках. А що ж запорожцi?! Мовчали запорожцi. Чи страх за власний статус, залишки примарного вiдчуття свободи, чи, може, якiсь iншi невiдомi сили примушували i громаду, i старшину на чолi з кошовим отаманом мовчки споглядати, як польською владою порушуються iхнi старовиннi звичаi та закони. Десь у невiдомих закутках татарських степiв упокоiвся один з останнiх борцiв проти Польщi, з тих, якi повстали разом з Павлюком i Остряницею, але не пiдкорилися ганебним угодам, унаслiдок чого змушенi були втiкати в Кримськi степи, балансуючи на кордонi Ханства i Батькiвщини, що враз перетворилася для них на мачуху. Помер i похований був у простiй горiлчанiй дiжi, за браком деревини на домовину, Карпо Пiвторакожуха, козацький гетьман. Що ж сталося з Украiною? Куди ви дивилися, панове-козаки, увесь цей час? Чому кращi сини Украiни проливали кров пiд Дюнкерком, за далекi iм цiлi амбiцiйного кардинала Мазарiнi, в той час як народ iхнiй стогнав на панських фiльварках, масово покрiпачувався, цiлковито пiдпадаючи пiд владу католицькоi шляхти? Мiста i мiстечка, якi й ранiше були вкрай переобтяженi рiзними повинностями i податками, тепер потерпали вiд свавiлля королiвськоi та мiсцевоi, старостинськоi влади, феодалiв та жовнiрства. Доки ж потерпати вiд лядськоi кормиги? Але щось змiнилося на початку другоi половини сорокових рокiв XVII сторiччя, серед похмуроi картини руйнацii залишкiв украiнськоi державностi. На арену iсторичних подiй виступив син чигиринського сотника Богдан-Зиновiй Хмельницький, потроху закiнчуючи потаемний перiод пiдготовки до збройного виступу i готуючись пiдпалити гнiт народного гнiву. Вже багато рокiв вiд часу ординацii в урочищi Маслiв Став виношував вiн думку про нове повстання. І не лише виношував. Не одна нова сивина додалася б у чупринах коронних гетьманiв, якби вони могли знати про пiдпiльнi сiтi, що ними поступово обплiтав Украiну i навiть Великопольщу талановитий генеральний писар, якби побачили таемне листування його iз султаном, володарями Семиграддя, Нiмеччини, Австрii та Угорщини. Але iм не дано було дознатися – таемна служба майбутнього гетьмана не робила помилок, працюючи, немов добре вiдлагоджений механiзм. І от настав час переносити боротьбу в нову площину – Рiч Посполита почала приготування до черговоi вiйни з Туреччиною. У лютому 1646 року на вальному сеймi канцлер Речi Посполитоi Єжи Оссолiнський висунув обгрунтовану iдею вiйни з Оттоманською Портою. Його пiдтримали багато впливових посадовцiв, серед яких був i Станiслав Конецпольський. Висока шляхта навiть не здогадувалася, що виступ канцлера в сеймi був, значною мiрою, результатом довгого переговорного процесу невiдомого iм козацького старшини з Чигирина з представниками прокоролiвськоi коалiцii, яка поставила собi за мету змiцнити iнститут королiвськоi влади, впорядкувавши безлад, викликаний свавiллям шляхти. Про козакiв згадали – хто ж, як не вони, прийдуть на допомогу королю Володиславу? Так, як колись у Московii, або пiзнiше, пiд Хотином. Уже через кiлька мiсяцiв почалися перемовини мiж Рiччю Посполитою i Венецiею та Папським Престолом з питань пiдготовки новоi вiйни, якi затягайся з вини абсолютноi скупостi, як польськоi шляхти, так i венецiйського представника Тьеполо та папського нунцiя. Тож Конецпольський вирiшив застосувати бiльш дешеву схему – залучити до вiйни московського царя Олексiя Михайловича, у випадку успiху кампанii пообiцявши тому Крим. Звичайно, власнiсть татарського хана, за яку ще треба було добряче поборотися, було не так шкода, як мiльйони злотих, що iх потрiбно було викласти, у тому числi з власноi кишенi. Крiм того, коронний гетьман згадав, не без допомоги пана Оссолiнського, про тi кiлька тисяч козакiв, котрих можливо було набрати взагалi не за грошi, а за однi лише солодкi обiцянки. Московськi посли не примусили на себе довго очiкувати – уже навеснi того ж року у Варшавi з'явились Василь Стрешнев i Степан Простеев на чолi цiлоi ватаги «царевих мужей». Вони прибули сповненi надiй виконати все, що наказано було iм у посольськiй палатi i перед троном тирана, але пiсля того, як почули пропозицiю Конецпольського, стримано вiдповiли, що не мають повноважень для вирiшення такого питання: «есте мы токмо холопья царевы, понеже ответ дать безраздельно не можем». Стала очевидною необхiднiсть спорядження посольства до Москви, яка й була негайно реалiзована. Довгою вервечкою потяглися Чорним шляхом вози, ридвани, гарби i купи вершникiв, якi супроводжували велике посольство Речi Посполитоi до Москви. Сумними очима поглядала шляхта на степи, що ними всього кiлькадесят рокiв тому йшла переможним маршем на столицю Московщини. Йшла, щоб посадовити на трон королевича Володислава, сина короля Сигiзмунда. Проте доля розпорядилася по-iншому. Московити довели свою спроможнiсть мати православного монарха, нехай i чудовисько, котре мало над ними необмежену нiчим владу, а той самий Чорний шлях, який бачив iх, повних надiй на перемогу, побачив i iхню ганебну втечу пiсля поразки пiд стiнами «татарськоi фортецi». Минув час. Тепер королевич Володислав став королем Володиславом IV, а дехто з учасникiв тих давнiх подiй iхав тепер виконувати безславний ритуал цiлування царевоi руки i прохати московитiв надати вiйськову допомогу у вiйнi з Кримським ханством. Одночасно з вiд'iздом посольства в багатьох монарших дворах Європи заговорили про збiльшення кварцяного вiйська майже вдвiчi, не враховуючи намiрiв залучити до нього ще й двадцять тисяч козацькоi пiхоти, тiеi, яку добре знали i вважали однiею з найкращих пiхот з-помiж всiх европейських армiй. Знесилена Тридцятирiчною вiйною Європа насторожилась. Тут вже й так тремтiли трони королiв i герцогiв на тлi зростаючих народних повстань, тож появу нових обставин можливо було розцiнювати лише з точки зору новоi небезпеки для багатьох. Францiя стояла на рубежi революцii, англiйський двiр перебував не у кращому станi – голова бiдолахи Карла І трималася останнi роки на своему, наданому Богом мiсцi. Палала, роздерта ландскнехтами великих i малих володарiв Нiмеччина, навiть Іспанiя i вiчний Рим перебували в лихоманцi селянських повстань. Епоха Ренесансу вiдходила в небуття у страшних передсмертних муках, тож спокiйно реагувати на розмови про збiльшення вiйськовоi сили Речi Посполитоi, яка й так вважалася чи не наймогутнiшим гравцем на европейському театрi, не мiг дозволити собi нiхто. І, як виявилося, цi розмови були не безпiдставними – дуже скоро вiдбулася зустрiч верхiвки козацького вiйська з королiвським посланцем, ломжинецьким старостою Іеронiмом Радзiевським, який, маючи якiсь таемнi повноваження, прибув в Украiну з Великопольщi. Цi таемнi повноваження були не чим iншим, як наказом домовитись з козацькою старшиною про найскорiше прибуття посольства вiд вiйська Запорiзького до Варшави. Загуло в полкових та сотенних мiстах: невже про них згадали? Невже буде збiльшення реестру, а з ним i надiя на повернення втрачених привiлеiв, грунтiв i маеткiв? А справа, схоже, йшла саме до того. Ще не встигло розвеснитися, i шляхи були скутi лютневими морозами, коли козацьке посольство прибуло до Варшави, де й було негайно прийняте королем. До нього, окрiм генеральних осавулiв Івана Барабаша, Ілляша Караiмовича та полкових старшин Романа Пешти, Яцька Клиша та Івана Нестеренка, увiйшов i чигиринський сотник, колишнiй генеральний писар вiйська Запорiзького, Богдан Хмельницький, про роль якого в майбутньому повстаннi натякав Богуну захмелiлий Нечай у шинку на Барськiй дорозi. Розмова з королем перевершила всi надii i сподiвання зневiреноi в королiвськiй милостi козацькоi старшини – Володислав пообiцяв взамiн за згоду пiдтримати його у вiйнi з Оттоманською Портою не лише збiльшення реестру до двадцяти тисяч козакiв i виплату утримання на кожного реестрового, а й повернення iхнiх старовинних вольностей, вiйськового самоврядування i захист козацьких прав вiд свавiлля магнатiв. Чухали потилицi Караiмович з Барабашем, не розумiючи такоi нечуваноi щедростi. Адже вони, як i решта вельможноi шляхти, що прибула до Варшави на сейм, не могли й здогадуватися про розмову, яка сталася мiж королем, державним канцлером i непоказним з вигляду (маеться на увазi посада) чигиринським сотником. Так, лише сотником, проте i Володислав, i Оссолiнський добре знали реальну вагу серед козакiв цiеi мовчазноi людини з високим чолом i ясними очима. Саме тодi король наважився викласти Хмельницькому свiй план реконструкцii державного устрою Речi Посполитоi, який мав на метi обмеження повноважень магнатiв i сейму, на тлi значного укрiплення позицiй королiвськоi влади. Зважився, тому що знав: козацтво – едина сила, на яку вiн може покластися в такiй важкiй справi. Вони не пiдведуть, як не пiдводили його в болотах Московii i кручах Молдови. Крiм того, будь-хто iнший з вiйськових авторитетiв Речi Посполитоi не пiдходив Володиславу з причини повноi протилежностi власних iнтересiв iнтересам короля. Особливо вразила панiв старшин обiцянка видiлити на сходi Украiни землi, на яких козацтво матиме цiлковиту автономiю, вiльну навiть вiд леж коронного вiйська. Без надто довгих перемовлянь, у присутностi всiх послiв i коронного канцлера було в письмовiй формi затверджено, що в найближчi три мiсяцi козаки пiдготують у понизов'ях Днiпра шiстдесят чайок i все належне для серйозного морського нападу на Туреччину, на що й буде негайно видiлено з королiвськоi казни шiсть тисяч талерiв. Пiсля успiшного закiнчення походу король брав на себе зобов'язання виплатити козацькому вiйську ще шiстдесят тисяч протягом двох рокiв. Усе це було неабияк на руку Хмельницькому, який розумiв – якщо грати розумно i обережно, на цi грошi можна озброiти не менше десяти тисяч вiйська. Вiйська, яке пiде не на Туреччину, а втiлить у життя його, Хмельницького, iдеi, тобто здiйме знамено повстання проти польсько-литовських загарбникiв i збройною рукою добуде волю та незалежнiсть Украiнi. О, на такий крок нiзащо не пiдуть нi Барабаш, нi Караiмович. Але, на щастя, пiд таемним проводом Богдана були iншi. Люди, що iх згрупував вiн, докладаючи роки клопiткоi працi ще вiд часiв ординацii. Обережно, з увагою приглядаючись до людини, яку наважувався втаемничити в задум, сформований у палаючому мозку, коли поряд з iншими старшинами стояв з опущеною головою i слухав насмiшливий голос Станiслава Конецпольського. Каркаючий голос, який повчав його бути вiдданим коронi, а не подiбно до Сулими, Павлюка, Скидана, Гунi i Остряницi, вкупi з iншими бунтiвниками, кусати руку, яка годуе. До кровi тодi кусав губи Хмельницький, бачачи, як срiбна гетьманська булава разом з його каламарем, полковницькими перначами i печаткою генерального суддi зникають у чорнiй скринi, що ii заздалегiдь пiдготували челядинцi коронного гетьмана. Тодi й затявся: зробити те, за що боролися його попередники, чого не домоглися i за що склали непокiрнi своi голови пiд олтарем служiння Украiнi. І коло прихильникiв такоi iдеi бiльшало з кожним роком, який був причислений поляками до «Золотоi доби». Серед них були сотники Чигиринського полку Федiр Вишняк i Кiндрат Бурляй, колишнiй корсунський полковник Максим Несторенко, колишнi бiлоцеркiвськi полковники Яцько Люторенко та Яцько Клиша, колишнiй генеральний суддя вiйська Запорiзького Іван Гиря, сотник Черкаського полку Богдан Топига; сотники Максим Кривонiс, Данило Гиря, Филон Джеджалiй, Сава Москаленко, Іван Ганжа, брати Іван та Данило Нечаi. Подiляли точку зору майбутнього гетьмана чигиринський полковник Станiслав Кричевський i полковий осавул Роман Пешта. Усi цi люди, у свою чергу, докладали немало зусиль для того, щоб залучити до себе у спiльники основну силу – грiзну козацьку сiрому i неорганiзованi ватаги випищикiв i бiглих селян, що iх все бiльше збиралося в лiсах вiд Волощини до Черкас. Однак не настав ще час до вiдкритого виступу. Плани короля, якi так iмпонували Хмельницькому, порушили зовсiм несподiванi подii, а саме: першого березня 1646 року помер п'ятидесятичотирирiчний Станiслав Конецпольський, який пiдтримував короля в пiдготовцi турецькоi кампанii. Булава коронного гетьмана, як це було заведено, перейшла до Миколая Потоцького, польного коронного гетьмана, а на його мiсце конвокацiйний сейм призначив Мартина Калиновського. Саме Калиновський почав вiдiгравати величезну роль на полiтичнiй аренi Речi Посполитоi, особливо пiсля того, як став сватом Єжи Оссолiнського, оженивши сина Самуеля на доньцi коронного канцлера. Шляхта, яка, не знаючи глибини королiвського задуму, спрямованого проти ii «золотих вольностей», усе ж немов диявольським чуттям прочула його зраду i пiдбурювала Калиновського проти Володислава, у чому й домоглася значних результатiв. Пройшло лише чотири мiсяцi пiсля смертi Конецпольського, коли сейм категорично заборонив продовжувати пiдготовку до вiйни i постановив розпустити по мiсцях попередньоi дислокацii великi артилерiйськi пiдроздiли кварцяного вiйська, якi за попереднiми розпорядженнями було зосереджено поблизу Львова. До Барабаша i Караiмовича полетiли листи з вимогою знищити човни, що iх встигли побудувати на сiчових верф'ях… Що ж, вода камiнь точить, вирiшив Хмельницький. І вiн не поспiшав з омрiяним вiдкритим виступом. Добре пам'ятаючи сумний досвiд усiх своiх попередникiв ще вiд часiв Кшиштофа Косинського, чигиринський сотник тепер прикладав максимальних зусиль, аби долучити до лав своiх прихильникiв якомога бiльшу кiлькiсть найрiзноманiтнiших верств украiнського населення, не покладаючись у великому своему задумi лише на козацтво. Із цiею метою на величезнiй територii вiд Черкас до Галича розiйшлись так званi висланики, якi, за словами писаноi в тi часи ухвали Галицького сеймику, «через шпигiв та iнших осiб бунтують та пiдмовляють до злочинiв». Найвлучнiше може висвiтлити подii, що вiдбувалися напередоднi великоi визвольноi вiйни украiнськоi нацii, один з прикладiв, якi навiв у своему творi «Богдан Хмельницький» видатний украiнський iсторик І. П. Крип'якевич: «У Лисицянцi дев'ять присяжних е помiчниками козакiв… Мiстечко Ставище запевнило козакiв, що мiськi гармати не будуть iм шкодити – бо ми це зробимо… У Синявцi мiщанин Яцько запевнив козакiв: я в гармати насиплю пiску, нiщо не буде вам шкодити… У мiстечку Володарцi е трое, що мають таке зiлля, що хоч би десять катiв було, нi в чому не зiзнаються, а козакам – браття. У Новокостянтиновi е мiщанин Харко, який зв'язаний з козаками, i говорив, що коли прийде вiйсько, я мiсто пiдпалю… У мiстечку Недобневi, бiля Костянтинова, е дванадцять присяжних проти Речi Посполитоi – старшини Харко, Іван, Мартин, Дуречко, Іванко, Лесь, Павлюк… У мiстечку Станi е вiсiм мiщан, якi мають вiсiм пiвбочок пороху для козакiв, – вони задумали убити свого пана… У Маначинi е четверо мiщан, якi говорили про Броди i Тернопiль, якщо прийшли б козаки… Сам Кончевський мав батька в Лопушнiй бiля Чорткова, i саме тому вислано було його до Галичини. Вiн побував у Пiдгайцях, у Галичi, в Манявському скитi та в Ямницi на Пiдкарпаттi, i всюди зустрiчав людей, якi чекали на прихiд Запорiзького вiйська…» Те саме можна було б сказати про мiстечка Брацлавщини, Уманщини i Чигиринщини. Рiч Посполита нарештi стала на краю безоднi, утвореноi власною хижацькою полiтикою стосовно до Украiни. Усе це добре розумiли навiть самi представники панiвного класу Польщi. Наприклад, Миколай Потоцький, який у своiх листах до короля писав: «Шкiдливий вогонь так спалахнув, що не було такого села, такого мiста, у якому б не закликали до сваволi i не зазiхали на життя та майно своiх панiв i державцiв, самовiльно вимагаючи своiх заробiткiв, i часто подаючи скарги про своi кривди та шкоди. Це було передвiстя бунту…» Новий коронний гетьман тодi ще не знав, наскiльки вiрно вiн схарактеризував становище цiею своею останньою фразою. Але не будемо все ж порушувати хронологiю. Йшли останнi мiсяцi спокiйноi «Золотоi доби» на теренах Речi Посполитоi. II На Богуновому хуторi царювало пожвавлення, якого не було тут протягом кiлькох рокiв. Молодий хорунжий одружувався з красунею Ганною, яку привiз на хутiр пiвроку тому в сiдлi поперед себе, i яку, збившись з нiг, розшукували весь цей час по всьому Подiллю i Брацлавщинi нишпорки коронного гетьмана. І не безуспiшно, адже, як вiдомо, люди без слiду не зникають, тож знайшлися добрi люди, допомогли вижити Івану. Нависла над зухвалим козаком смертельна загроза тодi. Але ж Бог не без милостi, козак не без долi… У час, коли рiздвянi морози вкрили рiчки й озера товстим шаром криги, а дерева в лiсах понад Бугом потрiскували вiд жорстокоi холоднечi, на хутiр пiд Вороновицею з Брацлава прибули два десятки козакiв на чолi з осавулом Мiнiчем з особистого регiменту пана полковника. Мiнiч мав при собi лист з печаткою Крутiя, який одразу ж по прибуттi простягнув Івану. – Не прогнiвись, пане Іване, справу маю до тебе не з приемних, – вiдводячи убiк очi, мовив вiн до Богуна. – Мушу привезти тебе чи доброю охотою, чи в кайданах до Брацлава на суд. Тож прошу: не примушуй брати грiх на душу, корись! Іван швидко пробiг очима казенний папiр, на якому впiзнав чiткий i рiвний пiдпис полковника Крутiя. – Добре, товаришу, я зберуся, не доведеться тобi примус надi мною чинити. Скажи лишень, скажи, як козак козаковi – що трапилося? – А ти не здогадуешся? – Здогадуюсь. – Ти сам вiдповiв, – кивнув Мiнiч. – Крутiй втрапив пiсля твоiх подвигiв у добрячу халепу, проте захищав тебе до останнього. Але нiчого не вдiеш, ти зумiв перейти дорогу коронному гетьману. За таке голову можуть втратити люди, значнiшi сотенного хорунжого. – Я нi про що не жалкую! – твердо мовив Іван, струснувши чубом. – Знаю. Мiнiч вiдiйшов убiк та запалив люльку. Мовчки поглядав навкруги, недбало заштовхуючи за пазуху зiм'ятого листа. Іван твердим кроком рушив до сiней, не забувши вiддати розпорядження челядi, щоб тi потурбувалися про прибулих та iхнiх коней. Тiльки ступив, як вiдчув на собi обiйми Ганни. Обвивши руками його шию, вона позирнула стривоженим поглядом. Так i завмерли серед свiтлицi. – Хто цi люди, Іване? – голос ii був, як завжди, нiжним та спокiйним, хоча в очах з'явився тривожний блиск. – Мене викликають у Брацлав, у сотенних справах. Це не надовго, ясочко моя, заспокойся. Ганна повiльно хитнула головою: – Ти щось приховуеш, а я вiдчуваю це. – Ну що ти! – Іван посмiхнувся i погладив пальцем щiчку коханоi. – Я зовсiм ненадовго, ось побачиш. Не переймайся цим. А тепер… менi потрiбно збиратися в дорогу, вибач, люди очiкують. Ганна розiмкнула обiйми i мовчки вiдiйшла до вiкна. Стала, схрестивши руки на грудях, з мiцно затисненими вустами, i позирала, як Іван скинув на лаву овечий кожух, зодяг китайчатий каптан. Довго, уникаючи ii погляду, застiбав численнi срiбнi гудзики. Поверх каптана натягнув пiдбитий лисячим хутром кармазиновий жупан i оперезався шовковим очкуром, до якого почепив шаблю, порохiвницю i лядунку. Пiдiйшов до тiеi самоi стiни, з якоi колись, неймовiрно давно, знiмав важезнi, як задля дитини, пiстолети, щоб стати поряд з пораненим Омельком на захист свого дому. Деякий час розглядав у руцi один з тих пiстолiв. Нарештi, зiтхнувши, повiсив назад. Спиною вiдчув погляд Ганни. – Колись цей пiстолет дав менi смiливостi у хвилину, коли менi було страшно. Поряд лилася кров, гуркотiли пострiли… Знаеш, не найкраще оточення для восьмирiчного хлопчака, – Богун говорив це, вткнувшись поглядом у стiну, i не мiг чомусь повернутися i глянути Ганнi в очi. – Але, смiшно сказати тепер… Коли я пiдняв до плеча зброю, менi здалося, що мене неможливо вбити. Звичайна дитяча впевненiсть у тому, що мае зовсiм iншi правила в реальному життi… Вiдтодi в багатьох битвах я не розлучався з цим пiстолетом, i вiн жодного разу не пiдвiв мене, як i належить доброму старому товаришу. Анi шабля, анi куля не беруть, iй-богу! – Іван задумливо посмiхнувся. – Але сьогоднi я залишаю тут свiй оберiг, – продовжив вiн по хвилинi роздумiв. – І хочу, щоб ти знала: вiдтодi, як на моему хуторi з'явилась ти, у мене виник новий оберiг – наше кохання. Воно настiльки глибоке i чисте, що його береже сам Бог. Тож нам немае необхiдностi боятися помсти людей. Навiть коли це коронний гетьман. Ти розумiеш, про що я? – Так, – коротко вiдповiла Ганна. Для неi все стало зрозумiлим ще вiд тiеi митi, коли у ворота хутора заiхали озброенi вершники на чолi з осавулом. Іван рвучко повернувся, пiдiйшов до неi i взяв ii руки до своiх. – Тож пообiцяй менi, кохання мое, що не будеш боятися за мене, коли я поiду. Не хочу, щоб навiть мiзерна тiнь застилала твое обличчя. Вiр i знай: я повернуся до тебе, навiть якщо всi сили пекла стануть передi мною, щоб завадити здiйснити це! І Ганна схилила голову на знак згоди. Стриманими фразами вона пообiцяла Івану чекати i коритися, як справжня вiрна подруга, хоча сама вже знала, як мае вчинити донька шляхтича. І був довгий, зважаючи на лютий мороз i густий снiгопад, переiзд до Брацлава. Зима, вiдчувши скорий свiй кiнець, розгулялася буревiем. Засипала землю снiгом, який, немов бiла стiна, поставав перед втомленими очима подорожнiх, завивала в чорних вiтах мертвих до весни дерев оскаженiлим вiтром, дихала в саме серце стуленим холодом. Подекуди шлях зовсiм розчинявся в хуртовинi, зникав за товстою снiжною ковдрою. Тодi загiн Мiнiча зупинявся, вiдшукуючи балку, стрiмкий берег рiчки або й просто повалене дерево, яке бодай на йоту могло захистити вiд негоди i вiтру. Розкладали вогнище i сидiли, притискаючись один до одного, бадьорились, жартами намагаючись перекричати ревiння бурi i моторошне завивання вовчих зграй, якi тяглися за ними, конаючи вiд голоду, вздовж усiеi мандрiвки. Інодi Богуновi здавалося, що буря нiколи не припиниться, а червонi, з обмерзлими, заледенiлими вусами обличчя козакiв осавула Мiнiча – це останне, що вiн бачить у своему життi. Особливо чiтко таке вiдчуття пробирало, коли вiн читав прихований страх у очах вкритих бойовими рубцями козарлюг, роздивляючись iх обличчя в мерехтливому свiтлi багаття, яке роздратованим демоном билося у струменях штормового вiтру. Але не страх за свое життя крижаними голками колов серце Івана тодi, лише думка: що ж стане тодi з нею, якщо вiн не повернеться з цiеi триклятоi мандрiвки? На ранок другого дня по виiздi з хутора негода нарештi вляглася, i несподiвано засяяло яскраве сонце. Одразу ж, як це iнодi бувае ранньоi весни, вiдчулися майже непомiтнi пахощi весiннiх струмкiв i вогкоi землi, яка рвала пута свого крижаного панциру. Коли козаки пiд'iздили до полковоi канцелярii в Брацлавi, яка розташувалася на пагорбi, оточена будинками козацькоi старшини, комор, стаень i пiвторасаженним дубовим частоколом з вежами, зустрiли особисту охорону пана полковника. Козаки, не дивлячись на мирний час, були озброенi мушкетами, пiстолетами i шаблями. На декотрих були розстебнутi кожухи, а з-пiд заломлених на потилицю шапок вихоплювалися довгi чуби. – Йди сам, – звернувся Мiнiч до Івана, коли вони пiдiйшли до високого ганку полковоi канцелярii. – Не хочу, щоб ти вiдчував себе немов пiд вартою… Там на тебе очiкують. З паном полковником якийсь Славинський. Вiйськовим товаришем коронного гетьмана назвався. І з ним ще один, з Варшави… Ястржемський, здаеться. – Дякую, осавуле, – простягнув Богун руку. Мiнiч вiдповiв мiцним потиском. – Шануйся, – вiдповiв коротко i покрокував геть. Іван пiднявся сходами, проминув сiни i вiдчинив дверi свiтлицi. Декiлька секунд очiкував, доки очi звикнуть до освiтлення кiмнати, яке пiсля слiпучого вiд сонячних променiв снiгу було дещо слабким. Нарештi роздивився кремезну постать Крутiя, який, спершись на пiдвiконня, палив люльку, випускав хмаринки диму, оповившись ними, немов сизою iмлою. За полковником Іван роздивився ще двох – у дубових, обтягнутих помаранчевим сап'яном, фотелях, бiля столу, на якому стояли напiвпорожня кришталева карафа i кiлька срiбних чарок. У одному з присутнiх Іван, вiдчуваючи лють, упiзнав колишнього рейментаря охорони страченого поляками гетьмана Павлюка. Славинський вiд часу iхньоi останньоi зустрiчi майже не змiнився – тi ж самi напiвзаплющенi очi, з-пiд яких чигав холодний погляд уважних очей, той самий нiс гачком i вкритi сухою шкiрою вилицi над запалими щоками i довгастим пiдборiддям. Другий з гостей пана полковника, напевне, Ястржемський, був так влучно описаний ранiше словами Ганни, що Івановi здалося – вони зустрiчаються не вперше. Перед молодим, повним сил Богуном сидiв пiдтоптаний ловелас, який пiд бундючнiстю приховуе немiчне тiло семидесятирiчного старця. Знявши шапку, Іван вклонився Крутiю: – Чолом тобi, пане полковнику. – Здоров будь, хорунжий, – хитнув у вiдповiдь на привiтання головою Крутiй. – Довго примусив на себе чекати. Іван стримано i з гонором розвiв руками: – Інодi навiть у накази вiйськовоi старшини втручаеться небесна канцелярiя. Пробач, батьку, поспiшались-мо, як тiльки могли. Негода. – Вiрю, – Крутiй загасив люльку i ступив на кiлька крокiв уперед. Уважно огледiв Івана, заклавши руки за спину. – Здогадуешся, для чого тебе викликав? – Вiд початку здогадувався. Тепер, коли побачив цих вельможних панiв, знаю напевне. – То як ти, сякий-такий сину, посмiв чинити таку наругу?!! – голос полковника загримiв, немов камiння по гiрському схилу. – Ти, шляхтич, чий батько все життя з незаплямованою честю тримав свою хоругву! З гонором, рiвним можновладцям! Як змiг ти чинити гiрше злодiя з великоi дороги?! Посмiв посягнути на дiвочу честь, негiднику?!! З яких диявольських мотивiв?!! Іван мовчки витримав перший напад лютi i палаючий погляд Крутiя. – Дякую вам, ваша милiсть, пане полковнику, за те, що згадуете iм'я мого батька i вiддаете шану його заслугам перед вiйськом Запорiзьким. – Я ще не закiнчив! – гнiвно перервав Івана Крутiй. – Я багато чого можу зрозумiти, козаче. Сам-бо пройшов Крим i Рим… Знаю, що ви, молодецькi голови, сп'яну можете вшкварити… Часто крiзь пальцi дивився – моi ж хлопаки! Що там грiха таiти, i покривав вас перед панами комiсарами, коли ви сiчовi гульки згадували, коли з владою не мирилися. Мало на мою голову за це впало?! Дожився до того, що мiй хорунжий у гречку скочив?! Богун, який, здавалося, був готовий до будь-якого розвитку подiй, пополотнiв. – Але вам тут Бог знае чого наговорили! – змушений був вiн виправдовуватись. – Але то нiсенiтницi! – То ти, кажеш, не був у Барi?! І до палацу його ясновельможностi не ти прокрадався?! Дiвку не ти поцупив?! – Я, батьку… – А як же накажеш тодi свiй вчинок iменувати?! Чи, може, панночка сама за тобою, iродом, побiгла? Напередоднi власних заручин?! Іван мимовiльно, заграв жовнами. Вiн був готовий до арешту, бою, до чого завгодно, але не до звинувачень з боку людини, що ii поважав до глибини душi. – Я не здивуюсь, вашмость, мостивий пане Крутiю, якщо оцей збойця спробуе нам довести, що племiнниця пана Конецпольського пiшла з ним за власним бажанням. Як ви уже знаете, я мав неприемнiсть ранiше зустрiчатися з козаком Богуном, унаслiдок чого маю уявлення про хитрий i брехливий характер цього чоловiка. Я мислю, ми вчинимо в найвищiй мiрi вiрно, якщо заарештуемо його i вiддамо на суд коронного гетьмана, – Славинський вимовляв усе, випльовуючи слова i ненависним поглядом спеляючи Івана. Богун стримано посмiхнувся. – Пан Славинський дозволив собi обiзвати мене брехливим? – блиснув вiн очима, вiдчуваючи, як на щоках у нього заграли жовна. – Так, доля дiйсно зводила нас докупи ще за часiв гетьмана Павлюка. Але козак Богун був тодi, е зараз i назавжди залишиться козаком. Натомiсть козак Славинський, я бачу, забув про свою участь у бунтi, зраду свого гетьмана i ще багато чого. Бачу також, леопардова шкура гусарського хорунжого i звання вiйськового товариша пана Конецпольського пасують йому не менше, нiж пернач сотника особистоi охорони бунтiвного гетьмана Павлюка, або, примiром, якщо з'явиться така нагода, каук яничарського аги, чи татарського мурзака! – Це принизливо! Що ти собi дозволяеш, лотре?! Пане полковнику, я прошу вас не давати право вашим пiдлеглим розмовляти зi мною, посланцем Речi Посполитоi, таким брутальним тоном! – гаркнув Славинський. – Пане полковнику, ще невiдомо, що ти за птиця, але я з радiстю йому оповiв би, коли б не нагальнi справи. Потрiбно було б тебе зарубати, сучого сина, коли я мав таку нагоду! – Іван мимоволi поклав руку на оздоблене срiбною чеканкою рукiв'я шаблi. – Іване! – знову загримiв голос Крутiя. – Ще кiлька слiв у такому тонi, i ти скуштуеш киiв лише за це! – Вибач, батьку, – схилив голову Богун. – Не можу стриматися, коли справа стосуеться гонору i чесного iменi Богунiв. Крутiй зiтхнув. – Чесного iменi. Тож-то от й воно… Чистоту його ще довести треба. Тож залишимо поза увагою вашi стосунки з паном Славинський i повернемося до подiй, через якi я тебе викликав…Тож кажи чесно i вiдверто: де панночка Ганна Заболоцька i хто тобi допомагав, коли ви порубали п'ятьох драгунiв пана коронного гетьмана? – Я не знаю, де знаходиться панночка Ганна Заболоцька, а iм'я того, хто стояв поряд зi мною, щоб допомогти менi, я не вiдкрию в жодному разi. – Вiн ще мае нахабнiсть насмiхатися! – пирхнув роздратований Славинський. – Сей лотр знущаеться над нами, як вам це подобаеться?! – Проше пана вчинити справедливий суд над сим здрайцем, альбо я буду змушений звертатися до пана круля за захистом i допомогою! – зарипiв несподiвано Ястржемський. – Пан сеймовий комiсар Яцек Шемберг рекомендував менi полковника Крутiя як людину, лояльну до влади й закону. То е бардзо добже, позаяк мусимо визнати: лише такi чесноти, як покора владi, служiння отчизнi i богобоязливе служiння коронi скрашують справжнього лицаря. Сей чоловiк образив моi найкращi почуття, мое кохання до панянки i ii кохання до мене. Вiн, окрiм того, образив пана коронного гетьмана, який тепер лежить важко хворий. Тож, я мислю, вiн повинен вiдповiсти за це. Крутiй у вiдповiдь лише крутнув головою i подивився на Богуна: – Не крути, сучий сину! У Барi був?! – Був. – Дiвку брав?! – Так. – Що?! – Вона поiхала зi мною з власноi згоди. – От про це ще розберемося! Де зараз Ганна Заболоцька? – Немае такоi бiльше, батьку. – Що?!! – одночасно вихопилося у Крутiя, Славинського i Ястржемського. – Тепер е лише Ганна Богун, моя дружина, з якою вiнчався за згодою святоi церкви та обопiльним порозумiнням мiж мною та Ганною. На кiлька хвилин запанувала мовчанка. Першим знайшовся Славинський: – Неймовiрна пiдлiсть! Вiн мав нахабнiсть силою одружити на собi Ганну, користуючись ii беззахиснiстю i тим, що ми не встигли завадити його диявольським планам. Втiм, пусте! Це тобi, лотре, з рук не зiйде. А ганебний шлюб буде визнано недiйсним, слово гонору! Іван криво посмiхнувся: – Це неабияк схоже на тебе, Славинський. Для таких, як ти, закон е дишлом. Куди за нього потягнеш, туди й повернеться. Слава Богу, що проти таких, як ти, маю шаблю i можу захистити власну гiднiсть. Повiр менi: доки дихаю, доки можу бодай голими руками боронитися, не дам тобi бути надi мною! Не даремно сказано у Святому Писаннi: що з'еднав Бог, не роз'еднати людинi! Іван замовк, палаючими очима уп'явшись в обличчя Славинського, який, i Богун знав це напевне, став з цiеi хвилини його найлютiшим ворогом на все життя. З болючим жалем пригадався той день серед закутих морозом ногайських степiв, переляк у цих самих очах, якi тепер дивилися на нього з пiдкресленою зверхнiстю. Ой леле, ну чому вiн не почув вигук Омелька всього на мить пiзнiше?… – Іване, – вiдiрвав вiд думок голос Крутiя. – Якщо ти говориш правду, це дещо змiнюе справу. Ти можеш якимось чином довести своi слова? Богун у черговий раз зiтхнув. Вiн добре пам'ятав той самий лист Ганни, який привезла служниця Наталка. Що пам'ять, Богун i зараз вiдчував рукою бережно складений в очкурi аркуш цупкого паперу, що його прихопив iз собою, не знаючи навiщо. Хiба згадував його, немов велику подiю у своему життi. Тепер лист перетворився на доказ, котрий вiд нього вимагав полковник Крутiй. Іван похмуро мовчав. У думках ще i ще пробiгали рiвнi калiграфiчнi рядки i той самий слiд вiд сльозини. Слiд, що так схвилював його тодi… Нi, лист не доказ. Це те, що стосуеться лише iх двох i бiльше жодноi душi. Іван добре розумiв: його слова вистачило б для полковника Крутiя, але його надто мало для коронного гетьмана i сеймового комiсара з приводу козацького питання Яцика Шемберга. І якщо перший, як кажуть, при смертi, то другий… А з ним i тi двое жадаючих Івановоi кровi ляхiв вимагатимуть вiд Крутiя його негайного арешту. А далi… А далi iхня воля. Немае поряд вiрного Нечая, Обдертого, Омелька, до слiз рiдних тимошiвцiв… Та що це, баба вiн?! Є ж шабля при боцi! Навiть якщо реестрове козацьке вiйсько пiд владою посiпак Конецпольського, вiн здатен захистити свою волю! – Для того, аби довести свое лицарське слово, можу обгрунтувати, батьку, свое козацьке походження, на мою точку зору, бiльш старовинне, нiж у пана Славинського. То е едине, що маю i чого у мене нiхто не зможе вiдiбрати! І спохмурнiв Крутiй. Бачив-бо – правду iстинну мовить молодий хорунжий. Вiрив йому, як вiрив колись Федору Богуну, з котрим стiльки разiв плiч-о-плiч бився з ворогами в безлiчi битв. Але що вiн мiг зробити тепер? Цiеi митi на нього знову, як i десятки разiв ранiше, навалилася дивна туга. Хiба вiн е полковником у Брацлавському полку? Такий, котрi були в Сагайдачного? Звичайно, нi! Тi мали перед собою лиш овiяного славою старого гетьмана, пiдкорялися лиш його слову i отримували славнi перемоги, увiковiчнюючи свое життя нарiвнi з прославленим Конашевичем. Що ж залишилося йому, Крутiю?! Та й не лише йому. Хiба iншi, приниженi ординацiями старшини, можуть щось вирiшувати таким чином, як вважають за потрiбне? Вiдповiдь була для полковника Крутiя занадто однозначною – нi! Навiть тепер, коли вiн мав собi за мету врятувати вiд розправи одного зi своiх кращих старшин, вiн мiг добитися лише одного – роздiлити його долю. І от цiеi митi той Крутiй, який довгi десять рокiв схиляв голову перед польськими комiсарами, вiдчув – вiн не зможе бiльше поступатися своею совiстю. Нехай це буде розцiнено як бунт, але вiн у своему полковому мiстi, при арматi i шести сотнях вiрних козакiв зможе захистити хорунжого Богуна, якого вважае невинним. – Добре! – рiзко пролунав його голос. – Я вислухав вас, мостиве панство. Вислухав i тебе, Богуне. Я добре все зважив i рiшення мое таке: як добрий господар i вiйськовий старшина, не можу припустити, щоб на моему панствi були присутнi люди… Несподiвано для всiх у дверi рiшуче постукали. Вiд нелюдськоi напруги Іван здригнувся. – Увiйдiть! – нервово кинув Крутiй. Дверi прочинилися, i до свiтлицi ступив козак, якого Богун бачив на вартi перед вiйськовою канцелярiею. – Пане полковнику, дозвольте? – хрипко мовив вiн, одразу ж вiдкашлявшись. – Що ще? – До вас прохае пропустити себе одна особа… – Але я, чорт забирай, зайнятий, хiба не зрозумiло? – Я iй говорив, але вона наполягае. Мовить, що справа, яку ви вирiшуете, стосуеться безпосередньо ii. – Гм… Але яким чином? – Не вiдаю, вашмость, мовить, що все пояснить сама. – Добре, пропустiть. Козак, схиливши голову, зник, i за хвилину до кiмнати увiйшла струнка жiнка в короткому кунтушику, капелюшку i довгiй, до п'ят, вузькiй сукнi. Побачивши ii, Богун пополотнiв удруге – посеред свiтлицi стояла Ганна. – Пане полковнику, – гаряче сказала вона, i очi ii палали вогнем. Уся струнка постать була напружена, немов до бою, як може бути готова до бою за власне щастя грацiйна пума, жителька африканських саван. – Пане полковнику, ви не маете права судити мого чоловiка за те, що ми кохаемо одне одного! І якщо ви намiрилися вчинити йому шкоду, карайте й мене разом з ним! Я прийму будь-яку кару, а ви будете мати смертний грiх за це. Я прокляну вас, пане полковнику, i весь ваш рiд! Ганна рiшуче пiдiйшла до Богуна i взяла його за руку. – Отакоi! – тiльки й витиснув iз себе Крутiй. Те напруження, з яким хвилину тому вiн прийняв надзвичайно важливе для себе рiшення, раптом спало, i вiн знайшов ситуацiю, яка склалася, напрочуд комiчною. Мовчки огледiв палаюче рiшучiстю обличчя Ганни, блiдого, немов стiна, Богуна, Славинського, очi якого скидалися на два великих кола, i Ястржемського, що виструнчився, незграбно скочивши з крiсла, – i… зареготав. Зареготав так, що забряжчали шибки, а у дверi просунулася голова вартового козака з вiдкритим вiд здивування ротом. Громоподiбнi звуки його смiху стрясали свiтлицю не менше хвилини, тодi поволi почали вгавати. – Богуне, бiсiв сину, де ти ii таку сердиту знайшов?! Поверни назад або хоч тримай мiцнiше. iй-богу, в очi кинеться! – нарештi сказав Крутiй, усе ще пiдсмiюючись. Тут не витримали поляки. – Але Ганно! – звернувся Ястржемський польською мовою до дiвчини. – Я не можу повiрити своiм вухам! Ви не загубите так свое життя, отямтеся! Перед вами будуть вiдкритi чудовi перспективи, ви побачите найкраще товариство Варшави, Кракова, ви будете бажаною гостею при дворi пана Володислава, рiвнею багатьом з його вельмож. Невже все це ви промiняете на вбоге животiння поряд з оцим схизматом? З цим неотесаним хлопом?! – Пане Ястржемський, – гордовито вiдповiла Ганна, рiзко вiдчеканюючи шиплячi польськi слова, – цей, як ви зболили висловитись, неотесаний хлоп знае польську мову не гiрше за нас з вами, як i латину, грецьких фiлософiв i ще багато чого. Крiм того, вiн, як i ми з вами, шляхтич. Але навiть не це головне… Втiм, вам цього все одно не зрозумiти. Тож цiлком офiцiйно повiдомляю вас: я вiльна у своему правi обирати власне життя як донька шляхтича, вiльно народжена, i та, що користуеться усiма шляхетними правами, якi визнано законами Речi Посполитоi. Виходячи з вищесказаного, я вимагаю припинити переслiдування мене i мого чоловiка, а також передати мою вимогу дядечковi. Маю надiю, ваш гонор не дозволить вам намагатися знищити наш союз пiсля цiеi розмови. – Але ваш дядечко важко хворий! – майже схлипнув Ястржемський. – Ваше абсолютно незрозумiле рiшення принесе йому новi страждання, як ви можете бути такою жорстокосердою?! – Я щиро спiвчуваю йому i вам, – холодно вiдповiла Ганна. Запанувала довга мовчанка, яку перервав Крутiй: – Що ж, пане Ястржемський, пане Славинський, я радий, що все з'ясувалося… Рiзкий стук прочинених дверей перервав його мову – Ястржемський вискочив з кiмнати. Слiдом, дико зиркнувши на Богуна, подався Славинський. Нi Іван, нi Ганна не звернули на них уваги. Вони дивилися в очi одне одному, i навколишнiй свiт перестав для них iснувати. Помiтивши це, Крутiй i собi щось промугикав у довгi вуса i зник за дверима. – Як ти тут опинилася? – запитав Богун. – Приiхала! – посмiхнулася, знизуючи плечима, Ганна. Тепер вона була, як завжди, нiжною i беззахисною. Зовсiм не такою, як кiлька хвилин тому. – Навiщо? Навiщо ти це зробила? – Тому, що боялася за тебе. Іван ухопив кохану в обiйми. – Ти не повинна була так чинити, Ганно! – Чому? – Тому! Ти могла загинути! Цей буревiй… Навiть… Навiть я вiдчував страх! Ганна ще раз посмiхнулася i провела тонкими своiми пальчиками по його обличчю, розгладжуючи брови, пестячи щоки, пiдборiддя, тонку смужку смолисто-чорних вусiв. – Безстрашний Богун. Вiдчайдушний запорожець. Пан хорунжий… Яке ж ти ще хлоп'я, Іване! – вона притислася обличчям до його грудей. – Як я могла сидiти i очiкувати, коли серцем вiдчувала – тобi потрiбна моя допомога. А той буревiй? То пусте, голубе мiй сизий. У моему серцi пронеслися незрiвнянно сильнiшi буревii за той час, поки багато рокiв очiкувала на нашу з тобою зустрiч… На подвiр'i полковоi канцелярii, сидячи в купi соломи, на передку запряжених двiйкою коней напiвзакритих гринджол, палив люльку Мирон Охрiменко. Коли побачив на високому ганку Івана, пiднявся. Схиливши голову, очiкував, доки Богун пiдiйде. Тодi подивився на нього поглядом вкритих червоними прожилками старечих очей. У тому поглядi читалася провина. – Пробач, пане хорунжий. Умовляв, благав не iхати. Хотiла сама, верхи… Мусив… Іван безсило опустився на сани поряд з Охрiменком, Ганна присiла з другого боку. – Іваном клич, просив же… – кинув. – Іваном, то Іваном. На ось, – Мирон дiстав з-пiд соломи дерев'яну баклагу i витяг з неi корка. – Бачу, що тобi не завадить. Богун жадiбно припав до фляжки, не вiдчуваючи, як тече горлянкою мiцнюща Миронова оковита… III І ось тепер гуляв Богунiв хутiр. Весело, з розмахом, справляв молодий пан хорунжий свое весiлля, вiдрядивши гiнцiв iз запрошеннями навсiбiч. Тож ще не встиг травневий вiтерець здмухнути з дерев бiлоснiжнi пелюстки яблуневого цвiту, коли iз далеких i близьких мiст, мiстечок, сiл та хуторiв, навiть iз Запорiжжя потяглися гостi, аби погуляти на Богуновому весiллi. Вихилити келих меду, вiдчайдушно вдарити навприсядки, пiд переливи музик. Людей подивитися та себе показати. Але були й такi, хто мав ще одну мiсiю, окрiм щирого поздоровлення молодих. Мiсiю справжнiх патрiотiв Украiни. Багато iменитих козакiв зiбралися погуляти в Богуна на хуторi. Були тут товаришi по зброi покiйного Федора, запрошенi Іваном на знак пошани до свiтлоi батьковоi пам'ятi, який не встиг оженити сина-одинака. Були й Івановi товаришi по реестровiй службi та запорiзькi побратими. Присутнiм тут був полковник Крутiй, сотник Максим Кривонiс, Іван та Данило Нечаi. Немалий шлях вiд Днiпрових порогiв здолав вiйськовий суддя Вiйська Запорiзького Низового Омелько Деривухо, черкаський сотник Богдан Топига, сивовусий побратим Федора Богуна Іван Гиря i ще багато квiту украiнського лицарства. Не жалкував старовинних медiв, вин i горiлок молодий Богун. Не жалкував печених кабанiв, телят, баранiв, зайцiв, курiпок та каплунiв. Столи, виставленi, як це було заведено на хуторi з незапам'ятних часiв, широким колом пiд ласкавим вiтерцем у затiнку дерев, трiщали вiд неймовiрноi кiлькостi страв та напоiв. Два днi i двi ночi не переставали готувати наiдки десять найнятих кухарок. Вiд ранку бiгали молодицi й дiвчата, готуючи бенкет, на який у Богуна не було часу одразу ж пiсля одруження, виставляючи страви. Не припиняли, й коли прибули на запряженому шiсткою бiлих коней ридванi молодi, i навiть коли заграли веселi музики, а захмелiлi гостi розпочали своi одвiчнi фiлософськi розмови. Лилися рiкою пиво, мед та оковита. Не замовкали нi на мить музики, старанно вiдпрацьовуючи насипанi щедрою рукою господаря злотi, флорини та дукати. Лiтали у вiдчайдушному гопаку буйнi козацькi оселедцi, трiпотiли шаровари, вистукували срiбними пiдковами сап'янцi, вибиваючи з утоптаноi землi хмаринки пилу. А за хвилину вже дiвчата-дружки вправно витанцьовували, весело позирали на парубкiв, хизуючись бiлоснiжними вишиваними сорочками, яскраво-червоними разками намист i цiлими букетами рiзнобарвних стрiчок, уплетених у важкi чорнi, русявi, бiлi i рудi коси. Заливалась солов'iним голосом сопiлка, дзвенiли бубни, цимбали. Скрипка немов кликала ноги в танок. А Іван з Ганною сидiли на найпочеснiшому мiсцi й були на сьомому небi, впиваючись довгоочiкуваним своiм щастям. Адже це на честь iхнього кохання, за яке стiльки боролися, здiймаються кубки i чари, адже це для них спiвають та виграють музики. Гуляйте, люди православнi, вам на здоров'я, вороженькам на заздрiсть!.. А коли пiзно за пiвнiч нарештi вгомонилися потомленi гостi, частиною роз'iхавшись по навколишнiх хуторах, а частиною поснувши по численних на хуторi свiтлицях, коморах, сiнниках або й просто пiд столами, у свiтлицi, тiй самiй, де Федiр Богун приймав колись нещасного ротмiстра Рудницького, зiбрались пiвтора десятка значних старшин реестрового вiйська i запорожцiв. На столi, присунутому до вiкна, стояли кiлька сулiй з напоями, чарки, тарелi зi стравами. Але тепер у той бiк нiхто й не дивився. Крiзь розчиненi вiконницi нiчний вiтерець доносив у кiмнату свiжi пахощi яблуневого саду i спiв цвiркунiв на левадi. Кiлька чоловiкiв у свiтлицi палили люльки. Розмова, яка, власне, зовсiм не здивувала Богуна, попередженого про ii майбутнiй змiст Нечаем, щойно почалася. – Пробач, Іване, що починаемо цю розмову в такий день, коли ти повинен забути про справи й цiкавитись лише молодою дружиною, але щаслива нагода зiбрала тут стiлькох з нас, що другого такого випадку надто довго чекати. Бо це пов'язане не лише з великими витратами часу, а й з посиленою увагою лядських шпигiв. Часу в нас обмаль, увагою ляхiв i так обдарованi понад мiру. Тож мусиш вислухати нас саме тепер, якщо вирiшив пристати до справи нашоi святоi, – почав промову Максим Кривонiс, кремезний сотник з орлиним носом, довгими смолянистими вусами, густими бровами i ледь примруженими, як це бувае в людей пiдозрiливих, очима. – Я готовий, панове-браття, вислухати вас. Навпаки, це я прошу вашого вибачення за те, що примушую вас, покинувши бенкет, займатися справами, – з повагою вiдповiв Богун. – Не ти, чоловiче, примушуеш. Образа та гiрке вiдчуття власного безсилля, що його зазнаемо стiльки рокiв, примусили. Образа за матiнку нашу, Вкраiну, яку вороги, немов залiзними лещатами стиснувши, до скону доводять. А ще вiдчуття гiркоти за те, що, маючи в руках шаблi, забулись-мо про борг свiй козацький – ii, неньку, боронити, життя не шкодуючи. Тож розмова наша незмiрно важливiша бенкету. Знаеш, пане Іване, про що йтиме мова? Богун подивився в обличчя Кривоноса прямим вiдкритим поглядом. – Здогадуюся, пане Максиме. Про Хмеля толкуеш. – Вiд кого знаеш? – Вiд побратима мого, Данила Нечая. – Добре. Нечай будь-кого в нашi справи втаемничувати не стане. Коли ж вiн тебе обрав, довiру мою матимеш, як i вiн сам. Крiм того, я вже не перший рiк слiдкую за тобою, Богуне, та й не тiльки я… Пiд Кумейками ти добре постояв за Батькiвщину. Та й потiм вiд неi не вiдцурався, брата-козака за рiвного завжди поважав. Іван кинув швидкий погляд на Нечая. Що значить оте «не перший рiк слiдкую за тобою»? Напевне, Данила розпитував перед тим, як прийти до Івана. Нечай немов прочитав думки: – Я нiчого йому не казав, Іване. Кривонiс ледь-ледь посмiхнувся. – Знаю, що ти подумав, хлопче. Але чого б ми були вартi, коли б заранi не бачили наскрiзь того, кого приймемо до свого товариства? Товариства, про iснування котрого не повинен знати нiхто, аж поки ми самi не вiдкриемо таемницi його iснування. – Про що ти? – Не про що, а про кого. Про людей, якi вболiвають за Батькiвщину, котра, немов поранена голубка, б'еться в хижих пазурах польського шулiки. Нас багато. І сьогоднi ти маеш стати одним з нас. Ти готовий до такого кроку? Перед тим як вiдповiсти, Іван помовчав. Розумiв – ця розмова е початком чогось нового, великого i надзвичайно вiдповiдального. Пiсля неi вiн уже не зможе жити таким життям, як ранiше. Пiсля неi звичний йому свiт почне змiнюватись. Змiнюватись так, що це неодмiнно або приведе його до великоi слави, або на кривавi дошки ешафоту. З короткоi оповiдi Данила Нечая про таемну органiзацiю в лавах козацького вiйська, що ii за допомогою багаторiчноi клопiткоi працi створив Богдан Хмельницький, i про цiлi, якi вона перед собою поставила, проникнувши своiми непомiтними щупальцями не лише у вищi кола Великопольщi, а й у велику европейську дипломатiю. То чи готовий вiн, Іван Богун? Так! Вiн радо прийме хоч перше, хоч би й друге в боротьбi за Украiну. – Колись, знаходячись у цiй самiй кiмнатi, я заприсягся перед самим собою: бити ляхiв, скiльки стане сил та снаги. З того дня пройшло вже багато рокiв, – дивлячись задумливим поглядом у темряву за вiдчиненим вiкном, промовив Богун. – Усi тi роки лише пiдтвердили мою дитячу присягу. Я з вами, панове. З вами до останнього. Але що ж пан Хмельницький не знайшов часу вiдвiдати мене або бодай вiдповiсти на мое запрошення? Хотiлося б i менi познайомитися з чигиринським сотником. – Усьому свiй час. Не тримай за душею образи на пана Богдана, хорунжий, – вiдповiв густим низьким голосом Іван Гиря. – Не просто тепер жити йому. – Копае стерво лядське, – пiдкинув Омелько, випускаючи носом цiвку тютюнового диму. – Копае, – пiдтвердив Кривонiс. – І про наш зговiр, i пiд нього особисто. Коли помирав старий Конецпольський, застерiгав декого iз сеймових комiсарiв: не та перед вами, пани комiсари, людина, за яку видае себе. Багато лиха через нього зазнаете. Стара лисиця дещо знала… Тепер, коли його син Олександр домiгся посад чигиринського та корсунського старости i отримав вiд Володислава привiлеi на Млiiвський ключ, щеня спить i бачить, як би вижити Богдана з дiдизни його. – Та не так Олександр, як собака Чаплинський! – кинув мовчазний Іван Нечай, старший брат Данила i зять Хмельницького. – Так, Чаплинський. Нещодавно таки отримав вiн привiлей вiд Олександра на землi Хмельницького. Дочекався, доки господаря не було на хуторi, й наiхав, стерво поганське! Побив, пограбував. Тож не до бенкетiв тепер нашому Хмелю, зрозумiй, пане Іване. – Я розумiю. – І скрутноi години вiн цiлком мае пiдпору в нас, його спiльниках i однодумцях. А наша турбота поки що – поширювати почату ним справу серед народу. Чим i будемо надалi займатися. Я радий, що ти тепер з нами, – Максим Кривонiс простягнув Івановi свою мiцну долоню. – Я радий бути з вами, – вiдповiв Іван дружнiм потиском руки. – А щоб моi слова не були лише словами, пропоную пiдняти по добрячому келиху старого меду i пiдiйти ближче до справи, що ii вашi милостi мають на метi менi доручити. – Що ж, – пригладив вуса Омелько, – козак, вiн на те й козак, щоб не вiдмовлятися вiд чарки, якщо запропоновано ii вiд щирого серця. А справа твоя, друже мiй, поки що пiдбирати вiрних людей, накопичувати зброю, порох, припас. Та чекати до часу. Крiм того, ти маеш знати про все, що коiться у Вороновицi, Кальнику, Вiнницi, одне слово – в околицях. Грошима, коли потрiбно, допоможемо, раду, як виникне необхiднiсть, дамо. А поки що зв'язок з тобою будемо пiдтримувати через пана Данила. Чув, Нечаю? – Так, – коротко вiдповiв Нечай. Зараз у свiтлицi сидiв зовсiм не той гульвiса, до якого звик Богун за роки знайомства з ним. Перед Іваном постав iнший Данило Нечай – рiшучий, сильний, але разом з тим добре виважений i досвiдчений старшина. – Кумiв своiх до тебе пришлю, Івана, Петра та Михайла. Люди надiйнi, через них маемо зноситися… Та ти ж з ними вже зустрiчався! Тож приймай iх хлiбом-сiллю, у нашiй справi мати пiд рукою надiйних людей – то чи не головнiше, анiж гостру шаблю. – Дякую, брате! – хитнув головою Богун. – Що ж, – першим пiдняв келиха Кривонiс. – За нашу чесну справу. Щоб все задумане вдалося, i жодне лядське стерво до часу не прознало, якi хмари збираемо отут на iх голови. – За батька Хмеля i лядську згубу! – загув Омелько. – Щоб козацька правда й вiра свята православна перемогли, а ми з вами гiдно несли покладений на себе обов'язок. А коли настане для того час, поклали не шкодуючи власне життя на олтар служiння Украiнi, як це робили до нас сотнi й сотнi справжнiх синiв ii, – дивлячись в обличчя товаришiв прямим вiдкритим поглядом, мовив черкаський сотник Богдан Топига. – Щоб Батькiвщина пам'ятала нашi iмена, а якщо загинемо за неi, згадувала добрим словом. Бо з думкою единою про неi починаемо справу, яка дотепер не вдавалася жодному герою козацькоi нацii, – раптом вимовив Іван i високо вгору пiдняв свiй келих. Цiеi митi все, що вiн вiдчував от уже багато рокiв i чому хотiв присвятити себе, набуло чiтких, майже матерiальних обрисiв. Його життя – це невтомна боротьба за кращу долю свого народу. За волю i незалежнiсть спаплюженоi протягом сотень рокiв, тисячами хижих загарбникiв, приниженоi чужоземцями великоi держави Украiна. Такiй боротьбi вiн не вагаючись вiддасть усе свое життя, до останку, до останньоi митi. Так, йому й досi не було приводу соромитися за минулi роки буремноi козацькоi молодостi, але тепер його боротьба виходила на iнший, досi незнаний рiвень… * * * Свiжого i росяного лiтнього ранку серед порослого високою осокою поля на березi Пiвденного Бугу, що за левадами хутора Богуна, стояли двое козакiв, двое старовинних друзiв, яких життя бiльше роз'еднувало, анiж зводило докупи, але жоден з них не змiг би, напевне, назвати ближчоi йому людини, нiж його давнiй товариш, той, хто тепер стояв навпроти. Ближчоi по-чоловiчому, по-козацьки. То були Іван та Омелько. – Ну от, знову дорога, справи… Нiби й не бачилися з тобою. Напевне, так i спливае життя, – iз задумливою посмiшкою мовив Омелько. – Останнiй раз, коли бачилися, ти був юнаком. Тепер справжнiй козак. Та що там козак, старшина! Одне слово – пан хорунжий! Радий я за тебе, Іване, вiд душi радий. І за те, що на хуторi батькiвському та в сотнi мудро пануеш, сiрому не ображаеш, i за те, що до нас пристав. І за те, що красуню Ганну не впустив. Правду тобi скажу: страшенно ви з нею мене здивували. Ще коли в Барi були, усе бачив, що з тобою коiться. Та думав так, хлоп'яцтво… Ач, нi! Молодець, Богуне. Згода вам та любов. Тож маю надiю скоро й на хрестини потрапити. iй-бо, заради такоi нагоди п'ять сотень верст за п'ять дiб покрию! Іван, i собi посмiхаючись, дивився на Омелька. Той самий Омелько, що його пам'ятав ще з дитинства. Лише чуб iз сивиною та обличчя вкрилося зморшками i новими рубцями. Лише голос, зiрваний у сотнях битв, послабшав, та очi дивилися з мудрiстю людини, яка розмiняла свiй п'ятий десяток. Та той самий голос усе ще мiг загримiти, немов травневий грiм, очi жбурнути блискавки, а у кремезнiй постатi вiдчувалася сила, здатна ламати навпiл гартовану крицю. – Ти не змiнився, Омельку, – говорив йому Іван. – А якого бiса я мав би змiнюватися? Раптом Богун згадав iхню давню розмову. – І жiноцтво, як i ранiше, полюбляеш? – А хiба що? – Ну, – Іван знизав плечима, – колись на цьому самому мiсцi ти менi говорив, що на Сiчi довго жити не здатен з тiеi ж таки причини. То, може, повернешся? Як рiдного батька, приймемо, все що маю, з тобою подiлю, окрiм жiнки й шаблi, звичайно. – Повернутися, кажеш?… А що, от ляха розiб'емо, тодi й повернуся! – Та чи не застарий тодi будеш для жiноцтва? Нi, напевне, все ж таки здатен одинаком на Сiчi жити. – А хто там постiйно живе?! – хитрувато пiдморгнув Омелько. – То он у чому рiч! – Цить! – жартiвливо шикнув на Івана Деривухо. – Ти про що подумав? З тобою вiйськовий суддя говорить, а чи босяк з Вороновицi? – Про що мовлю? Та про те, пане вiйськовий суддя, що запрошую тебе за кума, як будемо первiстка мого хрестити. – Домовлено. Готуй меди-горiлки, хорунжий. Та не барись, бо, чого доброго, доведеться нам з тобою на честь хрестин у Хмелевому таборi з панами-ляхами брагу кружеляти. Обидва одразу полишили жартiвливий тон. – От що, Іване, – по хвилинi мовчанки сказав Омелько. – Менi достеменно невiдомо, коли i як все почнеться. Але почнеться, вiр менi. Не для того ми вiд самих Кумейок по краплинi сили накопичували, щоб залишатися у спокою. На Запорiжжi тепер не те, що було, але то лише на перший погляд. У печiнках лицарству низовому сидить та лядська залога. А лиш Богдан покличе, з плавнiв Великого Лугу з'явиться справжня Сiч, не та, що тепер за валами i стiнами сiчовоi фортецi. Ось тодi й потрiбнi нам будуть на волостi вiрнi люди. Тут на Подiллi, на Уманщинi, на Волинi, Галичинi. У ляхiв земля пiд ногами повинна горiти! У цьому наша перемога. Інакше… Не будемо говорити про це невiдоме «iнакше». Ми повиннi вiрити в почату нами справу. І я свято вiрю – настане день, i ми запануемо на власнiй землi. Усе неодмiнно мае статися саме так, адже ми не темнi московити, з iхньою примiтивною вiрою в царя-напiвбога i злочиннiсть усяких виступiв проти принижень i рабства. Ми також не литвини, якi забули стару свою волю i великих князiв, вiддавшись у неволю лядським езуiтам. Не такi ми, нарештi, як польське хлопство й мiщанство. Ми сини Дикого Поля. Нашi предки зупинили своею кров'ю юрби азiйських завойовникiв, що, немов пошесть, нависли над освiченою Європою. І не для того вони зробили це, аби тепер крутитися в домовинах своiх, позираючи, як у iхнiх нащадкiв вiдбирають право бути вiльними на землi, за яку вони зложили голови. Прощавай, Іване. Та пам'ятай моi слова. – Мое життя – то все, що можу вiддати. Але вiддам без жалю. За те, про що ти мовиш. За Украiну, – тихо викарбував Богун, i мiцнi чоловiчi обiйми стали останньою крапкою iхньоi недовгоi зустрiчi. Зустрiчi, яка остаточно вирiшила долю Івана Богуна, звитяжного лицаря i борця за волю Украiни. Ще деякий час вiн проводжав поглядом самотнього вершника, який поступово зменшувався на тлi яскраво-зеленого килима трав, пустивши коня в шалений чвал. – Йому теж важко вiд'iздити, – мовив, нi до кого не звертаючись, Богун, i вiдчув, як до горла пiдступае непрошений клубок. За мить i вiн розвернув коня i нестямно вперiщив його кiлька разiв батогом, даючи одночасно нещаснiй тваринi острогiв. Вiн хотiв, як i Омелько, розвiяти печаль розлуки з давнiм товаришем вiтром шаленоi гонитви… notes Примечания 1 Рихва – загострена кiнцiвка стрiли або списа. 2 Стопа – старопольська мiра довжини, котра дорiвнюе 28 см. 3 Пановка – полиця на замку старовинноi вогнепальноi зброi, куди засипався порох для затравки. 4 Колiщаний замок – один з видiв ударно-спускових механiзмiв на середньовiчнiй вогнепальнiй зброi. Його характерною особливiстю була схожа на годинникову пружина, яку потрiбно було заводити за допомогою ключа. 5 Рейментар – командуючий регiментоментом, тобто частиною вiйська. 6 Кварцяне вiйсько – у XVII–XVIII сторiччях у Речi Посполитiй наймане вiйсько, яке утримувалось за чверть доходiв з королiвських маеткiв. 7 Броня (заст.) – зброя. 8 Пiдкоморiй – суддя. 9 Бахмат – порода низькорослих, але надзвичайно витривалих степових коней, яких розводили переважно татари. 10 Негевський скакун – одна з найшляхетнiших порiд арабських скакунiв. 11 Армата (заст.) – артилерiя. 12 Спудей (грецьк.) – студент. 13 Висока Порта – дослiвно – високий порiг. Так зазвичай називали резиденцiю турецьких султанiв у Стамбулi, а вiдтак i всю Османську iмперiю. 14 Калга (тат.) – наслiдник ханського престолу. 15 Больверк – вiд нiмецького bollwerk – укрiплений земляний вал. Укрiплення для кругового обстрiлу, котре iнодi облаштовувалось для захисту вiд татар на панiвних висотах поблизу шляхiв i являло собою вiдкриту або закриту згори вежу з бiйницями. 16 Карабела – один з типiв бойових шабель. 17 Рондик (заст.) – збруя бойового коня. 18 Бастарда, або «меч у пiвтори руки» – меч з прямим довгим лезом, удари яким наносили як однiею, так i двома руками. 19 Цехiн – старовинна iталiйська золота монета 20 Лундиш – тонка шерстяна тканина, котру почали виробляти у шведському мiстi Лунда. 21 Тетеря – страва, яка являла собою зварену на квасу житню муку. 22 Гонта – дранка, невеличкi дощечки, якими покривали дахи. 23 Іджиари (тат.) – декоративнi шовковi рушники, котрi вишивалися золотою та срiбною нитками. 24 Щерба та саламаха – страви, котрi користувалися популярнiстю серед низових козакiв. Перша являла собою рiдко зварену на риб'ячiй юшцi муку, друга – кашу з гречаноi або житньоi крупи. 25 Загреб – пшеничний або житнiй корж, що випiкався на Сiчi загорнутим у попiл вiйськових кабиць. 26 Дiло – так в часи запорiзьких козакiв називали гармати. Дiльце – гармата менших розмiрiв. 27 Чуприндир – гра у карти. 28 Баба (заст.) – пелiкан. 29 Капудан-паша – адмiрал, командуючий флотом Османськоi iмперii. 30 Понт Евксинський – давньогрецька назва Чорного моря. 31 Копа – шiсть десяткiв. 32 Пастрема – в'ялена баранина. 33 Сальва – дослiвно латиною salve (будь здоровий!). Так жартома козаки називали залп вогнепальноi зброi. 34 Саз (тур.) – струнний музичний iнструмент. 35 Каук (тур.) – капелюх. 36 Санджак, вiлайет – територiально-адмiнiстративнi одиницi Османськоi iмперii. 37 Конак – резиденцiя османських султанiв. 38 Єнi черi – тобто яничари. В перекладi з турецькоi «нове вiйсько». 39 Аспр – срiбна татарська монета. 40 Галас – одна з тактик ведення бою запорiзькими козаками, коли вони били ворога, безладно перемiшавшись з його бойовими порядками. 41 Бюлюк (тур.) – загiн. 42 Мiндер (тур.) – подушка для сидiння. 43 Кизляр-ага (тур.) – дослiвно – дiвочий начальник. Головний евнух гарему в мусульман. 44 Селямлик – чоловiча половина будинку в мусульман. 45 Фередже (тур.) – жiноче покривало в мусульман, яке щiльно приховувало обличчя, залишаючи лише невелику прорiзь для очей. 46 Мединет-Юл-Ушак (тур.) – мiсто закоханих. Так в часи Османськоi iмперii iменували анатолiйське мiсто Синоп за гарний клiмат та красу. 47 Золота рота – добiрна вiйськова хоругва, котра складалася з 150 шляхтичiв з найвiдомiших у Речi Посполитiй родин i охороняла штаб коронного гетьмана Станiслава Конецпольського. Була повнiстю знищена козаками Тараса Трясила в районi Переяслава пiд час сумнозвiсноi для полякiв «Тарасовоi ночi». 48 Тобто бiлий орел – герб Польщi. 49 Вагенбург – нiмецька назва рухомого табору з возiв, яким, згiдно з середньовiчною тактикою бою, iнодi оточували фалангу бiйцiв. 50 Третiй Литовський статут – збiрка законiв, прийнята 1588 року у Речi Посполитiй. Вона врегульовувала вiдносини мiж землевласниками i юридично затверджувала прийняту в 1569 роцi Люблiнську унiю. 51 Домаха – у XVII сторiччi невеличка козацька фортеця на березi Азовського моря. Нинi мiсто Марiуполь Донецькоi областi. 52 Вважаеться, що реестрове козацьке вiйсько отримало загальну назву «Запорiзьке» вiд часiв Сагайдачного, котрий був обраний у гетьмани на територii Запорiзькоi Сiчi. 53 Ополячитись – тобто прийняти католицьку вiру, польськi звичаi, тощо. 54 Наслiдком нещасливоi для полякiв Цецорськоi битви, котра вiдбулася наприкiнцi лiта 1620 року (вiд назви невеликого молдавського села Цецора), став повний розгром польського вiйська, смерть коронного гетьмана i полон верхiвки польського командування. 55 Лари i пенати – згiдно з релiгiйними уявленнями древнiх римлян, боги, хранителi домашнього вогнища. 56 Пiдйомнi конi – тварини, якi, на вiдмiну вiд вивчених бойових коней, використовувались лише для працi в обозi. 57 Еспадрон – важкий дворучний меч. 58 Decus (лат.) – краса. 59 Tacite (лат.) – спокiй. 60 Dominium (лат.) – влада. 61 Ad infinitum (лат.) – до безкiнечностi. 62 О tempora, о mores! (лат.) – О часи, о звичаi! 63 Virtus (лат.) – вельможних. 64 Dies nefastus (лат.) – нещасливий день. 65 Ursus (лат.) – ведмiдь. 66 Єди-Куле – так званий Семивежний замок, або Босфорська тюрма у Стамбулi 67 Patientia saepe laesa fit tandem fiiror (лат.) – Часте випробовування терпцю породжуе злiсть. 68 Банiцiя – у середньовiчнiй Речi Посполитiй судове рiшення, яке оголошувало шляхтича поза законом. 69 Текст унiверсалу подано за працею І.О. Іванцова «Повстання украiнського народу проти шляхетськоi Польщi 1635–1638 рокiв». 70 Мателяти (заст.) – шахраювати, дурити. 71 Фоси – рови, котрi використовувалися у середньовiчнiй фортифiкацii. 72 Батавування, або караколювання – тактика бою епохи пороху, згiдно з якою перша шеренга стрiльцiв, зробивши залп, вiдходила крiзь промiжки строю в тил, займала мiсце позаду останньоi шеренги в батавi, перезаряджала зброю i була готова повторити залп. І так далi. 73 Дутi стрiльна – старовинна назва розривних порохових гранат, котрими стрiляли в основному мортири – цi прообрази сучасного мiномета. 74 Берсерки – легендарнi «воiни-ведмедi» скандинавських конунгiв епохи розквiту цивiлiзацii вiкiнгiв. Вiдомi надзвичайно майстерним володiнням холодною зброею, звiрячою люттю до ворога пiд час бою i повним презирством до болю i смертi (очевидно, завдяки наркотичним речовинам, що iх застосовували перед битвою). Вiдомий той факт, що берсерки могли битися деякий час, навiть перебуваючи у станi клiнiчноi смертi вiд отриманих ран. 75 Masta est! (лат.) – готова для жертви. 76 Carissime (лат.) – дорогий. 77 Пештимал (тат.) – нашийна хустина. 78 Verbum nobiles (лат.) – слово шляхтича.