ПОДЯКА

Всім жертводавцям, котрі поспішили своїми пожертвами допомогти мені видати книжку та морально підтримували — щиросердечно дякую. Зокрема дуже вдячний Полковникові, котрий сам першим запропонував мені свої послуги, своє знання підготувати мою працю до друкування офсетом. Всю технічну працю в тій справі, всі клопоти з фотографами, вироблення схем для фото він узяв на себе, також допомагав своїми порадами. Ізза своєї скромности він не бажає подати своє прізвище.

Щира подяка панам: Володимирові Засадному та Іванові Сарвадію за їхню співпрацю й полагодження різних справ з друкарнями, що прискорило видрукування книжки. Запорожцеві Сотникові Степанові Цапові вдячний за матеріали, що давав зі свого архіву та взяв на себе роботу передруковувати їх, на машинці безкоштовно, а також мої чор-новики. Висловлюю особливе признання Редакції „Батьківщини" за друкування моїх статтей та за добру співпрацю, що також допомогло у виданні книжки.

Петро Солуха

ПЕРЕДМОВА

Цією книжкою не ставлю своїм завданням зробити читача монархистом. Питання стоїть перед нами і завше стоятиме перед прийдешніми поколіннями: чому ми, маючи вже державу у 1918 році, втратили її?

Автор

ВІД АВТОРА

Книжку цю складено зі статтів автора, які друкувалися в канадійській газеті "Батьківщина" в роках 1969-1972.

Від різниці світоглядів одних та других походить різниця розуміння подій, обставин, бажань та способів здійснення своїх ідей, ідеалів, а звідси різниця законодавства та будування держави. Тому на початку книжки розглядаємо погляди творців УНР та їхні програми. Наші тодішні провідники, творці УНР, не можучи власними силами повалити Гетьманщину, звернулися по допомогу до Леніна.

Мотто.
Як У.Н.Р. обдурила нас раз - сором їй,
якщо ж двічі — сором нам!

* * *

ДОГОВІР 3 МОСКВОЮ ПОВЕРНУВ КОЛЕСО ІСТОРІЇ.

1. Питання договору з Москвою завжди буде актуальним і свого інтересу ніколи не втратить.

Джерелом розгляду питання повстання проти Гетьмана служить договір "машиністів" з Москвою. Про той Договір вони пишуть у своїх спогадах.

М. Шаповал у своїх спогадах назвав себе і Винниченка ...машинистами" революції". Я скористався терміном "машиниста", щоб тим одним словом замінити два слова "Шаповал і Винниченко".

2. ПОГЛЯДИ „МАШИНИСТІВ".

Спогади річ суб'єктивна. З цим згоджується і Шаповал. Тим більш суб'єктивні спогади „машшистів". Вони писали їх, щоб виправдати повстання, ними гроблене. Виправдати завалення своєї держави. Виправдати фатальні наслідки їхньої роботи. Виправдати руїну України і рабство, що їхнє повстання принесло українському народові.

Шаповал пише: "Я не пишу історії тих мирових переговорів (з Москвою, значить), але хочу висловити свою суб'єктивну точку погляду на їх, щоб було зрозуміло, чому Винниченко вступив у переговори з Мануїльським, котрий тоді заміняв Раковського, що від'їхав був за інструкціями з Києва до Москви" ("Гетьманщина і Директорія", стор. 46).

Хоч спогади Шаповала суб'єктивні, вони цікавитимуть кожного дослідника причин повалення Гетьманської Держави, як одного з головних „машинистiв" тих подій, організатора повстання і ін.

Фактична сторона спогадів береться в основу дослідження. З партійної їхньої пропаганди у спогадах беремо те, що відкриває нам, чому вони не стали на шлях будування держави разом з Гетьманом, а пішли руйнувати. Спершу, ніж приступити до розгляду договору, треба з'ясувати погляди „машинистів" тоді стануть зрозумілими їхні світогляд та діяльність, а звідси і наслідки.

Соцялізм і революція, міжнародня солідарність пролетаріяту і демократії, як явище інтернаціональне з погляду „машинистів" були неминучі для людства, лежать в основі поглядів Шаиовала і Винниченка. З того випливає вся їхня діяльність. То дає нам ключ до зрозуміння їхніх вчинків. Шаповал пише: "Опріч того, що Винниченко, я і інші товариші — українці — ми й соціялісти. Стоїмо за визволення трудового люду від гнобителів поміщиків і інших експлуататорів. Соціалістичний обов'язок і сумління поставило нас з трудовим народом, а він всіма силами ненавидить криваво-поміщицький гетьманат. Так ми повинні "берегти Гетьмана"?.. Ні, це не наш шлях". (Гетьманщина і Директорія, ст. 56). У тому і справа, що берегти Гетьмана не в програмах соціалістів. Берегти Гетьмана означає визнавати приватну власність, берегти й боронити її. Означає припинити анархію, революцію; грабування, мордування людей і взяти під оборону весь народ, а не одну його частину, а решту знищити. Дійсно, то не був їхній шлях, їхній шлях — іти за Гетьманом по його слідах і руйнувати, що він збудує. А соціялізму він не будував. На з'їзді хліборобів народ покликав Гетьмана не соціялізм будувати та робити соціялізацію землі, касувати приватну власність, а стояти на сторожі приватної власности, закону і порядку для всього народу, для всіх громадян своєї держави на засадах віри православної: "не вбий, не кради, не бажай жінки ближнього твого, ні осла, ні вола, ні всякої скотини його". Для соціялістів приватна власність — реакція, а соціялізація, грабування — прогрес. Для них, хто стоїть за приватну власність, той реакціонер, контрреволюціонер, позбавляється громадянських прав, викидається з суспільства. А хто за соціялізм, за руйнування "старого міра", той прогресист, йому всі права й пошана.

"Соціалістичний обов'язок і сумління поставило нас з

трудовим народом..!", пише Шаповал. Що то за "соціялістичне сумління", яке воно, як виглядає? Вижени "куркуля" з хати! "Бажай у ближнього свого осла, вола і всякої скотини його", ото і є соціялістичне сумління? Убий "буржуя"! — то соціяліїстичний обов'язок?

Плятформа Центрального Комітету Укр. Партії Соціялістів-Революціонерів від 3. VI. 1918 р. (майже через місяць, як прийшов до влади Гетьман) заявляє: "Реакціонери встановили монархічну державу, яка стоптала всі соціяльно-економіїчні реформи, а передусім найбільші з них — соціялізацію землі та робітниче законодавство".

"...ЦК УПСР розглядає сучасну реакцю в Україні, як тимчасовий занепад революції"...

"...Незалежність держави не може бути конечним гаслом трудового люду в його боротьбі, а лише тактичним засобом для досягнення всесвітньої федерації"... (Значить, дури народ свій!)

"...Партизанські відділи активно боронитимуть ідею соціялізації землі..." (Дурили своїх партизанів)

"...Політичний терор... випливає з поглядів революційного соціялізму... Терористична діяльність припиниться тільки після перемоги над реакційним деспотизмом... (Узаконює терор, тиранію, деспотію).

Орган УПС-Р "Боротьба" писала: "Буржуазією... старанно шириться та підтримується сепаратистсько-самостійницькі тенденції та прищеплюються народнім масам стремління до національно-державного будівництва, — стремління, які є не тільки чужими, але і цілком ворожими незалежній клясовій політиці пролетаріяту".

"Остаточна мета встановлення соціалістичного ладу..." (Ось вона, остаточна мета!)

"...Буржуазні політики всіма силами штовхають пролетаріат до державницької ідеології... Захоплення гаслом національного державництва розбиває солідарність всесвітньої трудової демократії..."

"...Змагання соціалістів повинно стреміти до перетворення держав у федерацію автономних, національно-персональних (екстериторіяльних) спілок (П. Христюк, Укр. Революція, т. III, ст. 91-97, вид. 1921 р.).

Таким чином плятформа укр. соц.-революціонерів яс-

но заявляє, що Українську Гетьманську Державу треба знищити, бо вона не соціллістична. І взагалі української держави не треба, бо буде світова федерація автономних національно-персональних спілок. Гетьманщина перешкоджала встановити соціалістичний лад і увійти у всесвітню соціялістичіну федерацію. З тої філософії і випливала вся діяльність наших соціалістичних „машинистів".

Сьогодні до ОН входить 126 держав. Всі вони якось там самостійні. У майбутньому федеративному світовому ОН очевидно буде їх більше. Зватимуться вони не державами, а "автономними національно-персональними спільниками". Значить, будуть на правах автономії. Можна припустити, що Україна, маючи 40 мілн. населення, територію більшу як Франція, займе там чільне місце і називатиметься приблизно так: "Автономний, національно-персональний спільник ч. 5 українського походження". Це так у ліпшому випадку. В іншому випадку попаде в рубрику "рашен", або "поліш", або "славік". Федерація, очевидно, буде спершу соціалістичною, а потім комуністичною і всі "автономні національно-персональні спільники" попадуть в усуспльнений казанок. Чому нашим соціалістам так того хочеться? Чому, скажемо, московські чи китайські соціалісти, комуністи мають право на свій московський чи китайський патріотизм і свою державу? Чому українські соціалісти, комуністи проти своєї держави, проти українського патріотизму, руйнують свою державу й корчують український патріотизм? Може треба, щоб китайські комуністи написали нам нашу історію з позицій патріотизму, а ми з тих підручників навчились би патріотизму? З плятформи соціалізму, як бачимо, патріотизму не навчимося.

Революція — "Літургія". Шаповал пише: "Революція була для мене літургією" (Автобіографія. Схема життя, ст. 32). Інакше кажучи, він на революцію, на повстання молився. Чекав її, як манни небесної. Від них сподівався вирішення всіх соціяльних питань і встановлення щастя на землі. Він забув, що на Літургії приноситься безкровна жертва. Символом її — просфора і вино, а не людська кров.

Кривава "Літургія". Шаповал приніс на свою "літургію" "жорстоке, криваве, озброєне повстання". Він так пише: "Наш ворог — поміщик і інші експлуататори в усіх їх-

ніх метаморфозах, навіть в гетьманській шапці чи під машкарою патріота. Справа рішена! Жорстоке, криваве, озброєне повстання, "анархія", "руїна" — таку відповідь даємо ми гадині чорносотенному поміщицтву і розбою!" (Гетьманщина і Директорія, ст. 56, вид. 1958). Так ото такі "соціялістичне сумління і соціялістичний обов'язок"? Забув Шаповал, що революція порушує заповідь Божу - не вбий! Не хотів чекати на вибори до парляменту, до сойму, де мирним, законодавчим шляхом робляться реформи, касуються старі закони й встановляються нові. Де приймають участь представники від усіх верств населення, а не самі бунтарі-революціонери з вдачею бажання крови та руїни, психічно хворі на революцію, на повстання.

Політика — не мітинг. Щоб бути справжнім політиком, а не мітинговим оратором, грецький філософ Аристотель каже: "У політиці, як і в усіх інших предметах, потрібно мати знання не тільки про те, що є найліпшим, а й про те, що можливе до здійснення". Значить, одне діло мітингувати про визволення народу від експлуататорів, а друге діло — вміти визволяти. Де навчалися „машиниста" політиці та науці, як визволяти народи від експлуатації?

Вже 50 років соціялісти-комуністи визволяють 200 мілн. населення в Рад. Союзі від експлуатації, та не тільки не визволили, а в ще більшу експлуатацію вкинули. Тепер більше мільярда людей попало вже під соціял-комуністичні експерименти визволення, а визволення там ще нема. Дійсно, треба вміти визволяти і вміти розрізняти ідеї-химери від можливости їх здійснення. Тим більше, що ті "визволення" робляться на живому тілі народу.

Хліб попалимо, самі підемо в злидні. Шаповал пише: "Я пригадую слова одної селянської делегації з Ніжинського повіту, яка заявляла в розмові: "хліб попалимо! Ми й два роки бараболею проживемо, а німцям і панам хліба не дамо!" Мені вподобалась ця відповідь на насильство: хліб попалимо, а німцям не дамо! Так, так брати — мої селяни. Підемо в нужду, в злидні, горе, поневіряння, але хай-же згине і ворог" (Гетьм. і Директорія, ст. 56). З поданих виписок з'являється думка, чи Шаповал не психічно хвора людина? Поміщики, експлуататори, революція-"літургія", жорстоке криваве повстання, анархія, руїна, хліб попалимо —

стали його філософією життя і діяльносте. А звідси і наслідки його роботи. Такий погляд був не тільки Шаповала, а соціялїстичних партій, що творили соціялістичну УНР. А ось канцлер Зах. Німеччини Аденавер попередив німців Схід. Німеччини, щоб вони повстання проти Росії не робили, "хліба свого не палили", бо ані Зах. Німеччина, ані Вільний Світ їм не поможуть. Так говорить державний муж і тверезий політик.

Державний муж і тверезий політик не бавиться у повстання, не молиться на революцію, не закликатиме народ до жорстокого, кривавого руйнування свого краю. Не радітиме і не притакуватиме філософії селянських делегацій свій хліб палити та йти у злидні ,щоб "ворог згинув". Шаповал і Винниченко, як члени Центр. Ради і лідери соціялістичних партій, що перед тим були владою і через своїх представників у Бересті покликали півмільйонову німецьку та австрійську армію й зобов'язалися її харчувати та склали з Німеччиною та Австро-Угорщиною договір постачати їм збіжжя, повинні виконувати договір та взяті зобов'язання. То не жарти, щоб чужа, хоч і союзна, півмільйонова армія стояла в Україні і була голодна, бо селяни хліб попалили, щоб "німець згинув". Армія сама піде шукати хліб по хатах; як не найде хліба — візьме картоплю, а до картоплі — кабана, корову. Селяни ховатимуть, не даватимуть. Армія братиме силою, зброєю. Значить внутрішня війна.

Селяни на політиків не вчилися, наслідків не давати німцям хліба можуть не передбачати. Обов'язок „машинистів" пояснити народові, що німці союзники, а не вороги; що хліб треба дати, бо складено з ними договір і той договір треба виконувати. Що німців покликано боронити самостійність Української Держави; що армія стоїть озброєна по наших селах і містах і не дати хліба не можна. Одрізанами партизанських загонів проти кулеметів і гармат регулярної армії — не встоїмо.

Візьмем приклад з 2-ої світ, війни. Переможці окупували переможені держави: Італію, Японію, Німеччину. У Зах. Німеччині, а також і в Східній, ще й досі стоять армії переможців. А чи державні мужі та політики тих окупованих держав закликали свій народ до повстання, до палення свого хліба, щоб ворог згинув? Того не було і зараз не-

ма. Наші державні мужі й політики в соціялістичної УНР робили навпаки, йшли в народ з ідеєю повстання як проти союзників німців, так і своєї держави Гетьманщини. Ширили психоз повстанської філософії.

Наш соціалістичний уенерівський уряд не знав як виконувати договір. Замість виконувати — додумались робити в Україні повстання проти німців. Сподівалися у той спосіб вигнати їх з України і тим самим скасується харчовий договір. Про таку мудру політику нігде у спогадах про ті часи не доводилось мені зустрічати. А між тим, У Києві серед українців, ота "хитра" політика була поширена. Від тої політики терпіло село. Те повстання організовувала сама влада Центр. Ради, заступник військового міністра Жуковський, член партії укр. соціялістів-революціонерів. Лише як до влади прийшов Гетьман, тій політиці покладено край.

Соціялістична УНР не вміла виконати харчовий договір і наладнати з союзниками німцями взаємовідносини. Не спромоглась наладнати господарство й дати країні спокій. З таким станом німці не могли примиритися. Із-за хліба вони договір харчовий склали, большевиків з України вигнали і Центр. Раду з М. Грушевським назад до Києва привезли, щоб договір виконувала. А договір не виконувався. Шукаючи виходу з того становища, німці прийшли до думки створити з України Генерал Губернаторство і загосподарити по-своєму. Вістка та швидко поширилась по Києву. Цього вже й чекали. Але, тут стався переворот. До влади прийшов Гетьман. Весь тягар виконання того харчового договору ліг на Міністерство Продовольчих Справ. Треба було не тільки виконувати договір, а й налагоджувати харчову справу в себе, в Україні. Харчова справа пов'язана з землею, із земельною політикою, з засівом землі, збереженням с-г. живого й мертвого інвентаря, також врожаю, зі скасуванням соціялізації. Харчовий договір треба увести у торговельний договір. Не давати ж с-г. продукти безкоштовно. Встановити ціну, валюту. Також транспорт. До справи харчового договору втягувалися Міністерства Торгівлі, Транспорту, Фінансів, Земельних Справ і адміністративний апарат, щоб в Українській Державі йшло нормальне, трудове, спокійне життя.

Харчовий договір став важливою політичною справою. Завдяки тому, що на чолі Міністерства Продовольчих Справ став Юрій Соколовський, потім Гербель, заступником його Гаврилів — люди фахівці в організувані продовольчих справ, справа пішла на реальний ґрунт. Одразу пішли засідання з німцями в Міністерстві. Засідання бурхливі, нервові, напружені. Справа стояла на лезі меча: бути, чи не бути? Чи зможе Гетьманський уряд, що прийшов до влади, виконати договір, чи ні? Від того залежало — бути Україні Державою, чи німецькою провінцією — Генерал-Губернаторством. З боку українців приймали участь на нараді знавці справи, що за царського уряду займалися організуванням заготівлі та постачанням харчів армії, як румунському фронтові та ін. Були люди з місць, що добре знали, як сільське господарство, також як стоїть справа з с-г. на місцях. Після майже тижня, чи більше напружених, нервових засідань, з перервами з боку німців від нервування, нарешті німці переконалися, що договір може бути виконаним, а німецьке населення і армія хліб матимуть. Буде створене Хлібне Бюро, встановиться державна монополія на хліб, централізація заготівлі і розподілу харчових продуктів. У Міністерстві з полегшенням зітхнули. Під час засідань, переговорів праця в Міністерстві майже припинилась. Чекали, чим закінчаться наради. Від того залежало в якому напрямку піде робота та чи взагалі залишиться Міністерство Продовольчих Справ? Мало тоді хто знав і розумів, де та як вирішилася на той час доля Української Держави. Це маленький приклад, як будується держава та як будував її Гетьман. Повстанську фiлософію відкинено. Приступили до ділової будівничої роботи. Лише тоді стали почувати, що скінчилися парубоцькі витівки соціялістичної УНР, що починаємо ступати по землі своєї держави.

Як кожний Марко робитиме повстання, коли йому захочеться, то й соціялізм не побудується. А ми, проти кого тільки не робили тоді повстання! І проти большевиків, і німців, і Гетьмана, Москви, Денікіна, Антанти. І то на протязі 2-3 років. Це ж тоді, вставши вранці, ми питали себе, дивлячись у вікно, а вийшовши з хати, питали сусіду. "Чия сьогодні влада?". Це ж тоді, майже кожний район, чи волость, мала свій загін, свою владу і нікому не підлягали, як

ось "Пашківська республіка", що ввійшла в історію, як зразок анархії в Україні після Гетьмана. Коли ж тоді було державу будувати і яку? Соціялістичну?

Цікаву і повчальну думку висловив ще 300 років тому англієць Вільям Пенн (1644-1718), що жив і в Америці: "Американці, як перестануть керуватися законами Бога, муситимуть тоді керуватися тиранами".

3. ОБДУРЮВАННЯ

Якими законами керується Україна після Гетьмана? —

Законами соціалізму — комунізму. Соціял-комунізм не визнає Бога, ні ЙОГО законів. В їхній основі лежить безбожництво, закони тиранії й деспотії. На прикладах теперішніх соціял-комуністичних держав бачимо, як справджуються слова Вільяма Пенна на народах, що не керуються законами Бога. Даремно частина української еміграції робить зі своїх соціялістів, як Винниченко, Петлюра, героїв за повалення Гетьмана. У методах побудови соціял-комунізму між ними і Леніном не може бути різниці. Плятформа українських соц-революціонерів ясно заявляє: "політичний терор випливає з поглядів революційного соціялізму". Щоб побудувати соціялізм-комунізм, потрібний постійний терор, тиранія, деспотія.

Обіцянками обдурено народ. Гетьманщину, що стояла на засадах приватної власносте, на законах православної віри й протиставила себе марксо-ленінському соціялізмові-комуні'змові, повалено, пропагандою соціялістів зганьблено, спаплюжено, обезчещено. Замість неї почали будувати соціялістичну Україну. Але відверто не вияснювали, якою в дійсності вона буде. Ні соціялістична Директорія, ні її соціялїстичний уряд на чолі з В. М. Чехівським, ні Трудовий Конгрес, ні історик М. Грушевський, — лідер партії українських соціялістів-революціонерів, — не вияснювали, ще УНР на засадах "трудових рад" ніщо інше, як соціялістична республіка. "Трудові ради" — це переклад на українську мову "Совет рабочіх, крестьянскіх і солдатскіх депутатов". Для того ж і Гетьмана валили, щоб "українізувати" ленінський соціялізм. Не вияснювали, що соціялізм вимагає скасування приватної власносте, соціялізації землі, розкурку-

лювання, колгоспів, свого рідного НКВД, концтаборів. Про поміщицьку землю, що обіцяли наділити нею безкоштовно селян, аби вони йшли валити Гетьмана, не говорили, що згодом її відберуть, а в додаток і їхню власну заберуть. Обіцянками обдурено селян і все тодішнє покоління, дурено свій народ. Не відчувалося у провідників соціялізму свідомости, ані почуття відповідальности за свої вчинки, за наслідки. Відповідальности перед народом,

Сім десятин. Другий зразок обдурювання в столиці Києві такий. Як настала соціялістична Директорія, почали давати накази про мобілізацію. Ніхто не йшов. Тоді влада оповістила, що кожний доброволець дістане сім десятин землі. Прийомний пункт був на Фундукліївській вулиці. Людей прийшло багато, все у свитках, сіряках і солдатських шинелях. Старшина давав пояснення від імені влади: — Так от. товариші, хто тепер запишеться у військо, той дістане сім десятин.
— А як: у власність, чи на якийсь час?
— У повну власність!
— Що й дітям можна віддати?
— Кому хочете!
— І продати можна?
— Та що хочеш, те й роби з нею! — А землю тепер наріжуть?
— Ні, тоді як вернетесь з фронту.
— А чи не можна тепер?

Громити Київ. Нарешті ще такий факт. Повстанці, увійшовши в Київ, взявши столицю, заявили просто: "Так мам обіцяно, що три дні можна громити київську буржуазію"?!

їм не дозволено громити Київ. Ледве стримали їх. (Андрієвський, Спомини, "З минулого", ч. II, ст. 72-5).

А хто нам гроші заплатить? З обдурювання цікавий такий факт. Як почалося проти Гетьмана повстання, з селян, з ближчих до Полтави сіл, українські соц.-революціонери організували загін "революційного війська" під командою Шинкаря, кол. члена Центральної Ради. Вони зайняли частину Полтави. Створили владу "ревком". На другий день у Полтаві були вже частини Болбочана. Болбочанівці оточили касарні загону Шинкаря, запропонували їм здати зброю і розійтись, хто звідки прийшов. Так селяни й зробили.

Тільки розходячись, питали: "А хто нам гроші заплатить?" - Які гроші? — А нам же обіцювано по сорок карбованців "суточних". Кавалерія Шинкаря мала такий вигляд: "Дядюшки" в селянських сірячинах, "пінжаках", з рушницями й шаблями на шнурках. Дехто босий, в котрого в руках хворостина, якою він усердно підганяв свого коня. Майже всі на неосідланих конях. Всі розмовляють і гукають по-українському.

У театрі шинкарівці зробили "мітинг". Промова Шинкаря така: "Болбочан і Директорія, то ще не знати, що за люди, а от московські большевики, ото справжні приятелі трудового народу і що, мовляв, він Шинкар і його компанія в першу чергу простягнуть руку до своїх московських товаришів" (Віктор Андрієвський, Спогади — "з минулого" ч. І, ст. 241-50 В-во Укр. Слово, Берлін, 1923).

Про "суточні" гроші міг би дати більше інформацій Олександер Шаповал. Як оформлювалися повстанські загони проти Гетьмана у Фастові, він тоді був там.

Що ж сказати про УНР на еміграіїї з її Державним Центром, якщо вона спадкоємниця попередньої соціялістичної УНР? Найліпше їй вернутися на батьківщину і там, разом з іншими домагатися прав українському народові на базі конституції УРСР. То її дитина. Може цим замолять свої гріхи за будування соціялізму на живому тілі народу. За заслання на Колиму, Вайгач, Котлас, Соловки. За штучний голод. За тортури по підвалах НКВД, за концтабори, де ось у Мордовії підсипають до харчів в'язням отруту. То наслідки повалення Гетьманщини. Тут, де діють закони Бога, заповіти Христа і приватна власність, їм не місце.

Догма і доктрина соціялізму розбиті життям, це ми бачимо на прикладах народів, що живуть в "раю" соціял-комунізму. Західня Европа починає розбивати догму й доктрину соціялізму і теоретично. У 1959 р. на з-їзді німецької соц-демократичної партії ухвалено: 1) "визнати приватну власність, як засіб виробництва, що може сприяти вимогам суспільства. 2) Визнати вільну конкуренцію у вільному господарстві. 3) Відкинути тоталітарне керування господарством. 4) Дотримуватися догматів (принципових засад) Маркса і Енгельса означає скотитися до секти" (Чікаґо Трибюн, ред. стаття за 23.X.69). У 1970 р. відбудуться ви-

бори до парляменту в Британії. Лідер консервативної партії Антоні Барбер заявив на конгресі, що в час виборчої кампанії консервативна партія розіб'є доктрину і догму соціялізму та приверне дійсну свободу бритійським громадянам (Свобода, 10. X. 1969). У світлі тих фактів мимоволі виникає питання: з-за чого і чого наші соціялісти завалили свою державу — Гетьманщину, сплюндрували свій край і завдали стільки горя, мук, страждань своєму народові?

4. У ЧИЇХ РУКАХ ПРОВІД?

У руках соціялістів-інтернаціоналістів був провід українським національно-визвольним рухом. Шаповал у своєму щоденнику записав: "Мих. Грушевський, а також соц.-демократи їздили на соціялістичну Конференцію в Амстердам у квітні 1919 р. (Част. І, ст. 10-12). Шаповал їздив на Конференцію міжнароднього соціялістичного Бюро у Францію 25-30 грудня 1930 р. (Частина II, ст. 19-20). Соц.-демократи і радикали їздили на Конгрес соціялістів-інтернаціоанлістів у Відні 25 липня — 1 серпня 1931 р. (Част. II, ст. 115). Про плятформу Укр. соц.-революціонерів я вже говорив. Ми самі лізли до світової федерації зайняти там місце під Ч. 5.

Москва на 52-му році свого комунізму не поспішає до всесвітньої федерації. Так само і Китай. Кожен з них не тільки не ліквідує своєї держави, а ще зміцнює й поширює її. Мало того, кожний з них хоче стати центром федерації, а не зайняти місце автономії під якимось числом, що їм присудять. Все те вони роблять, виходячи зі своїх власних інтересів, а не iнтернаціоналу. І кожний з них культивує свій націоналізм, шовінізм, давлячи свого нацмена.

Як створилася Директорія, В. Андрієвський у своїх спогадах написав так: "Але засмучував декого з нас склад Директорії, особливо голова. Знаючи Винниченка з його попередньої діяльности, я був певний, що він своєю невмілістю, своїми хитаннями, а головне відданістю ідеї інтернаціоналізму і повсякчасною зміною своїх переконань зруйнує цілу справу і незабаром опиниться знов серед своїх давніх, хоть і невірних, товаришів по єдиному російському революційному фронту. Я дуже боявся, що він знов потопить справу нашої національної революції, в московсько-"інтер-

національно-клясовім" багні, як уже раз то зробив за часів Керенського і большевиків" (3 минулого, ч. І, ст. 197, Укр. Слово, Берлін, 1923).

"Нездарність їх обох (Винниченка і Петлюри) я добре знав, (тобто — Андрієвський — П. С). Знав, що до ніякої державно-будівничої роботи вони не придатні. Не думав я також, щоб недавня минувшина (часи Центр. Ради — П. С.) чого навчили їх, бо наших соціялістів московського виховання навіть могила не навчить" (В. Андрієвський, спогади "З минулого", ч. II, ст. 11).

Спогад "Гетьманщина і Директорія" Шаповал писав літом 1919 р. у Будапешті. Здавалось би, спогад повинен бути більш об'єктивним і спокійним. Одначе, читаючи той спогагд (щоб робити жорстоке, криваве, озброєне повстання, робити руїну, анархію, палити хліб) здається слухаєш оратора що виліз на бочку і мітингує. Мітингує демагогічно, криваво. Дійсно спогад суб'єктивний. Минуло майже рік, як Гетьман зрікся влади, Гетьманщину знищено, поміщиків нема, край сплюндровано, він сам утік па еміграцію від наслідків робленого ним повстання, сидить десь у Будапешті і звідти мітингує, шукаючи ворогів — поміщиків у "Шапці Гетьмана". Все, що потрібно для демагогічної пропаганди проти Гетьмана, щоб оправдати повстання — у спогадах є. А про наслідки повстання нема нічого. Головне наслідки. По них пізнається, чи дійсно визволили "машинисти" народ від експлуатації, чи у ще більшу біду загнали.

Філософія повстання і то жорстокого, кривавого опанувала розум і душу Шаповала. Таким соціялістичним повстансько-революційним психозом була опанована в більшості тодішня наша інтелігенція. От з такого будівельного матеріялу довелося Гетьманові будувати державу. Навіть нашого історика проф. М. Грушевського намовляли "йти до повстанців і стати на чолі руху". І що ж? "Він не згодився лише тому, що не мав надії на піддержку повстання з боку совєтської Росії і боявся сили німецьких та австро-угорських військ" (Дм. Дорошенко, Укр. Гетьманська Держава, ст. 269).

5. ВОЖДІ ВІДХРЕЩУЮТЬСЯ ВІД ПРОГОЛОШЕНОЇ НИМИ САМОСТИЙНОСТИ.

Всі українські соціалістичні партії прагнули соціялізму та всесвітньої федерації. А в їхніх же руках був провід, тобто — доля України. Одначе, виходячи з тодішніх обставин, вони проголосили четвертим універсалом (22 січня, 1918 р.) самостійність України і самі ж від неї відхрещувались, як від підкинутої їм незаконнородженої дитини.

Українські соц.-революціонери у своїй партійній газеті "Народня Воля" відхрещувались так: "Україна примушена оголосити себе самостійною державою... Життя примусило Республіку стати самостійною... Само по собі проголошення самостійности не з'являлося останньою метою відродження України"...

Українські соц.-демократи у "Робітничій Газеті" писали: ..."Українська демократія змушується ступити... на шлях цілковитої самостійности... Через самостійність до федерації"...

Українські соціялісти - федералісти заявили: "Хоч партія соц.-федералістів і далі стоїть на засаді федералізму.. а при теперішніх обставинах признає потрібним утворення незалежної української держави. Через самостійність до федерації".

Голова українського парляменту Центральної Ради М. Грушевський оправдувався з Житомира, перебуваючи там під час залишення Ц. Радою Києва, пишучи в газеті "Народня Воля": "Українська самостійність і її історична необхідність... проголошення було викликане потребою заключения миру"... (З центральними державами, значить, П. С.)... Але самостійність — це лише етап до федерації і федералістична тенденція на далі залишається провідною ідеєю нашого національно-політичного життя".

Прем'єр-міністер, соціял-демократ Винниченко, — як IV універсал було прийнято на засіданні Малої Ради 39-ма голосами з 49 присутніх членів — взяв слово і сказав: "Від імені Ради Міністрів самостійної Української Народньої Республіки маю честь висловити щире вдоволення з приводу того важного історичного акту, що тількищо відбувся... Я щиро бажаю, щоб цей Універсал був твердим фундаментом під на-

шим будинком соціялізму, якого — я певен — прагнуть усі партії й фракції, які тут є. Я певен, що основи цього Універсалу приведуть нас до федерації соціалістичних республік всього світу". Винниченкові зробили овацію.

Історик Дім. Дорошенко зробив з того відхрещування від народженої "дитини-самостійности" такий висновок: "Трудно, здається, знайти в новітній історії приклад, щоб провідники якогонебудь народу в такий спосіб оцінювали акт проголошення державної самостійности своєї країни... Не диво, що це проголошення мало характер... урочистости хатьної, інтимної, в якій брала участь невелика горстка київського громадянства, та як і в старі часи: так зване "свідоме українське громадянство".

Дм. Дорошенко звертає увагу на такий факт: "Але керівники Ц. Ради вважали за потрібне піддати цей історичний акт — проголошення самостійної України — під голосування, наче це був звичайний законопроект. Спочатку було переведене поіменне голосування, а потім дано слово представникам фракцій, щоб вони могли висловитися по мотивам голосування". (Д. Дорошенко, "Доба Ц. Ради", ст. 261-269, В-во "Булава". 1954).

6. НАГОДА СТАТИ ДЕРЖАВОЮ.

Провід України. Зіткнулися два світогляди. Джерело національної cвідомости і 29 квітня 1918 р. Марксизм — теорія. Практика — соціялізація.

Нагода для України стати самостійною державою прийшла. Перша світова війна (1914-1918 рр.), в якій царська Росія приймала участь, довела Росію до революції, що почалася в Петрограді (тепер Ленінград) 25 лютого, 1917 р. (ст. стилю). Наслідком революції цар Микола II зрікся за себе і за сина вiд царювання. З решти царської родини і роду Романових ніхто не наважився проголосити себе царем, боронити царську владу, монархію, а пустили Росію плисти за революційною течією. Росія стала республікою. На чолі держави-республіки став спершу князь Львов, а потім Керенський. Росія почала розпадатися на свої складові частини. Почали творитися самостійні держави: Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща та ін. За 250 років московського поневолення прийшла вперше для України історична нагода відро-

дити своє державне життя й мати свою незалежну національну державу.

В чиїх руках провід України? На горе Україні і її народові провід українським національним рухом та визвольними змаганнями за нашу державність попав не до рук тверезих політиків, людей державної практики і не тих, що почувають відповідальність за свою працю та її наслідки, а до рук наших горе-республіканців, засліплених ідеєю соціялізму - комунізму та всесвітньої федерації. У поперед сказаному вияснено, як наші провідні партії та провідна еліта нашим національним рухом, як Володимир Винниченко, історик М. Грушевськиїй та iнші, що взялися тримати долю України в своїх руках, зрікалися та відхрещувалися від ними самими проголошеної самостійної України; присягалися за соціялізм, за всесвітню федерацію; клялиcя, що проголошена ними самостійність, то етап до інтернаціональної соціалістичної федерації, проголошували своїм гаслом: "Через самостійність до федерації."

Одначе і серед українського народу малися національно здорові, державницькі верстви. Найголовніша з них — кляса хліборобів, навколо якої гуртувалися інші прошарки народу та окремі особи, погляди та інтереси котрих відповідали інтересам нації. Ті об'єднання цілком нормальна річ у громадсько-політичному та економічному житті народу.

У Зах. Европі нема такої сильної різниці між містом і селом, як в Україні. В Англії, Німеччині, Франції ті міські елементи, що щільно пов'язані з провінцією, селом, хліборобством, тобто — з консервативними елементами, дуже сильні й мають чималий вплив на політичне, культурне, економічне та ідейне життя нації. І якщо кола хліборобські, торговельні, банкові, промислові об'єднуються — річ нормальна в житті народу. І коли в Україні в ті часи консервативні елементи нації об'єднувалися в інтересі творення своєї національної держави, — було явищем позитивним, будуючим, творчим.

Це вони нашу українську Рацію, нашу українську Правду протиставили інтернаціональним "правдам", комуно-соціялістичним химерам, лженауці різних українських соціалістичних партій — сектантів Маркса.

Це вони ідею власної української національної держави,

твір українського народу Гетьманщину, протиставили інтернаціональному творові УНР з її колгоспами, ссціялізаціями, всесвітніми федераціями.

Це вони силою свого хліборобського, від своєї землі взятого, світогляду, патріотизму до своєї землі, свого краю, свідомости та інстинкту самозбереження себе, свого краю й народу воздвигли 29 квітня 1918 р. Українську Національну Державу Гетьманщину, розвіявши лженаціональний твір УНР на всі вітри.

Вони приватну власність, як підвалину свободи людини і людського прогресу, протиставили рабському комуно-соціялізмові.

Віру в Бога, Творця всесвіту і людини, створеної по образу і подобно Божому, протиставили мавп'ячому безбожництву, ідеї людини-крілика, якого віддали на досліди комунізмові.

Заповіти Христа, як підвалину людського життя на засадах милосердя, любови, гуманізму протиставили законам людини-звір'я, людини клясового НКВД Леніна, Сталіна і п.

Справедливість, закон і порядок протиставили беззаконню диктатури, терору, тортурам комуно-соціялістичної "демократії".

Родину, як підвалину любови, людського родинного щастя, першу клітину й основу громадського й політично-державного життя протиставили соціялізації жінок, моральному розбещенню, вихованню по соціял-комуністичних казармах людини манекена - робота за інструкціями демократичного ЦК партії.

Свободу психологічно - духового розвитку людини, її здібностей, свободу творчоїсти, як підстави прогресу людства протиставили вкладанню леніїно—уенерівських пластинок у голови своїх громадян.

На землях України зіткнулися два світи, два світогляди: національний — Гетьманщина, інтернаціональний — УНР.

Джерелом національної свідомости, патріотизму, ладу й порядку в державі є земля, вільне правовлаоне користуванння, володіння нею. Хліборобська кляса, як в Україні, так і в усіх країнах світу, сприймає, вбирає в себе свідомо, підсвідомо і несвідомо (до певного часу) зазначені засади з землі, що нею володіє, з території, де народився ii на ній живе.

Найяскравіший приклад того твердження дає нам хлібороб-воїн Кніяжо-Київської Держави (читайте роман "Святослав" С. Скляренка, викинувши з нього совєтсько-московський намул), також Козаччина.

Земля потребує любови до неї. Справжній хлібороб любить землю. Любить дбати, кохати, вирощувати, спостерігати, як проростає, коливається, достигає, родить жито, пшениця, городина, ягідки, овочеві дерева, що власними руками посіяно, посаджено, виплекано. Чим більше хлібороб дбає, кохається в землі, вкладає в неї більше любови, праці, боронить її від зазіхань непрошених гостей, тим більше вона віддячує йому врожаєм, нагороджує добробутом. Зв'язок між любов'ю до землі і врожаєм-добробутом, як засобом прожитку і як місцем проживання, притулку й захоронку, як своєї власної фортеці, породжує патріотизм до своєї землі, території, краю, держави, що дбає за лад, порядвК у краю, охороняє його життя, працю, добробут. Окрім того, володіння землею робить хлібороба людиною вільною, незалежною, творчою —- сам собі господар. "У своїй хаті своя правда і сила і воля". Така психіка і філософія виробляється у хлібороба. Звідси народжується не пропаґандивний, а природний патріотизм і свідомість свого національного "Я."

Тверді хліборобські закони природи вимагають від хлібороба, щоб такі ж тверді закони ладу й порядку були в суспільстві і в державі. Тверді закони природи: пори орати, сіяти, садити, полоти, доглядати, збирати врожай. Закони життя рослин: температура (тепло), волога (дощ, штучне зрошення), добриво (гній, штучне добриво), вегетаційний період рослин, боротьба зі шкідниками, охорона від приморозків та ін. Закони чекання на врожай: скажемо, скороспіла редька — місяць; озима пшениця — дев'ять-десять місяців; овочеві дерева — кілька років. Все те вимагає від хлібороба твердости в праїціі, в терпінні, витривалості, чеканні, надії і вірі в Бoгa, що пошле врожай і впевненості, що в суспільстві і в державі справедливі й тверді закони ладу й порядку діють, охороняють його життя, працю, врожай, добробут. А добробут хлібороба є і загально національним добробутом. Коли того нема, хлібороб примушений братися сам за встановлення влади, держави, ладу й порядку. Так і було зроблено хліборобами 29 квітня 1918 року. Так робить-

ся скрізь у світі. Такий закон громадсько-політичного життя людини. Він тісно пов'язаний з природніми законами хліборобства. "Порядок — перший закон неба", сказав якийсь філософ. Земля — частина світового неба. Підлягає те(ж законам порядку.

Соціялізм, комунізм, всесвітні федерації та їхні інтернаціоналізми походять не з землі, не з природи,

а з мудрування, із мрій філософів, з надуманих теорій, химер. Автори тих теорій привабливо розмальовують свої химери, видуманий ними рай на землі. Хитрі політики помітили, що тими теоріями можна користуватися, як зброєю пропаганди, щоб послабити, розвалити сусідню державу й забрати її собі. Так було з Україною. Москва завоювала Україну за допомогою українського соціялізму. Інші спритні, розумні люди побачили, що тими теоріями можна скористуватись для пропаганди, щоб захопити владу до своїх рук, впровадити рабство, самим сісти зверху й керувати рабами, постійно застосовуючи до рабів терор. Пропаганда й терор дадуть можливість користуватися працею рабів та багатствами тої країни. Ті теорії поширюються пропагандою, а силою зброї впроваджують їх у життя. Особливо очевидним стало оте тепер, як появилися комуно-соціялістичні держави СССР і Китай. Всі бачать їхню пропаганду, а потім встановлення соціялізму і рабства зброєю. Ні одна комуністична країна не існує без рабства. Навіть "християнська республіка", створена католицькими ченцями єзуїтами в Парагваї, де вона проіснувала більше 150 років (1610-1768), налічувала 150,000 населення, була рабською комуністичною республікою. Створено її з диких племен Парагваю. Спершу йшла пропаганда, потім ловили й затягали силою в комуну. Але ж то було 300 років тому, то був початок XVII ст., а тепер ХХ-те. Що з тюіго? (Із історії обществєнних тєчєній; Іс торія Соціялізма, т. II, стор. 331-65; Вид. 2, Ст. Петербург, 1907 года).

Так і в Україну прийшов соціял-комунізм — спершу пропагандою, а потім силою зброї. І пропаганда і сила зброї прийшли до нас з Москви через наших же людей, через наші республіканські соціалістичні партії, через українську революційну демократію. Через них прийшла до нас і неволя.

Нечесна пропаганда нашої тодішньої соціял-революцій-

ної демократії, пропаганда неправдива, демагогічна, кровожерна, що викликала у людей звірячі інстинкти, руйнуюча і обдурююча народ. Перше й найголовніше обдурювання застосовано до інтелігенції і півінтелігенції. Полягало в тому,

що теорії соц.-комунізму, зокрема Маркса, проголошено за "наукову правду", за справжню "чисту науку". Друге, такої ж сили і значення, обдурювання застосовано до простого робочого люду. Полягало воно у гаслах: "фабрики й заводи робітникам!" "Земля селянам!" "Мир халупам, війна палацам!" Діліть народ на кляси і воюйте між клясами. Ті соціял-комуністичні "правди" "проголошенні були як науковий і природний "залізний закон" людського життя, класової кровожерної ворожнечі. А на базі ліквідування клясів, "як закону розвитку суспільства та його прогресу", треба побудувати клясову державу, "державу майбутнього". Ото ж і пішло будування. Іменем філософських теорій — касуй приватну власність. Іменем науки соціалізму — соціялізуй-грабуй. Іменем революційного марксизму бий клясовою ненавистю буржуя, у селі — куркуля. Іменем науки комунізму будуй пролетарсько-бідняцьку "державу майбутнього" на революційному терорі підвалів НКВД.

Книжки авторів тих химер теорій інтелігенція, особливо півінтеліґенція, побожно клала в розділ "наука". Маркса вважали за апостола, його праці — за нову "наукову модерну євангелію". І яке ж було розчарування і образа для мене, коли побачив в Америці (в Дітройті), у найліпшій і найбагатшій книжками книгарні твори Сен Сімона, Фур'є (основоположників соціялізму) та ін. авторів у розділі з написом "Фенсi", тобто: химера, мрія, вигадка, казочка. І гірко згадав, як я вірив науковцеві, академікові з Европи Мих. Грушевському — провідникові національним рухом, творцеві інтернаціональної УНР, голові держави, авторові українського державного герба — тризуба без хреста, провідникові найчисленнішої і найвпливовішої тоді української соц.-революційної партії, значить соціялістові з переконання. А Мих. Грушевський, очолюючи укр. соц.-революційну партію, не був тоді членом тої партії. До партії він вступив на еміграції в Чехії, у Празі. На партійній конференції партії українських ооц.-революціонерів 21 січня 1921 р. Грушевський заявив: "...він сьогодні вступив у Партію, зв'язав себе з нею і т. п " (М. Шаповал, Щоденник, ч. І, ст. 51). Та чи взагалі читав

Грушевський твори Маркса, а з ним усі наші провідники соціялізму та може ще в оригіналі? — Не вірю. І тут, з партійною приналежністю до партії, обдурювання.

Микита Шаповал записав під датою 28. 1. 1924 р.: "Соціялізм буде, але зовсім не те, про що ми мріяли" (Щоденник, ч. І, ст. 99). Шаповал пo-щирості признається, що їхній соціялізм — це річ вимріяна в голові, попросту кажучи, каззочка. Хіба ж то не трагедія, що наша УНР вела свій народ у царство казочок! Західня Европа, — соціял-демократична партія Зах. Німеччини відцуралась Маркса і його науки. Визнала його "науку" за сектанство, не за прогрес, а за регрес, за реакцію.

Соціялізація у дорозі. Як залишив я Батьківщину й рушив з Богуслава у листопаді 1943 р., десь далеченько на захід від Жашкова, за селом С. перестріли нас на дорозі, у ярочку поблизу лісочка, вісім молодиків з гвинтівками в руках. Зупинили, перевірили документи, "проконтролювали" кишені і торбинки, подивились на мене і сказали: "Іменем Української Соціялістичної Народної Республіки скидайте чоботи!" — Я скинув, наче вони і не мої були. Тільки подумав: якої Української Республіки — УНР, чи тої, що з Москви? Здається, тут німці! Я не здивувався, не ображався, не сердився на соціялізаїцію полатаних чобітків. Прийняв її за нормальну річ. Прийняв, як тих морозців, що прийшли вже в листопаді на чобітки. Чого було дивуватися, як на протязі 25 років (до події у ярочку) ми займалися найрівноманітнн-ми соїціялізаційми, освяченими теоріями, "науками правди", законами держави й закріпленими у наших мозках професорською пропагандою по вищих школах, в журналах, у пресі. Філософія практики виробилась тоді трохи інша: не хочеш соціялізацій, не попадайся на очі соціялізаторам. Мовляв, сам винен, що попався на очі та ще у ярочку. На те ж і лісочки та ярочки на Київщині. Словом, звичайна дрібничкова подія з життя в Україні того часу, 25-річної нашої історії. Не диво, що десь там у ярочку трапилась "ссціялізація". Ось у столиці Києві, як Висока Директорія туди увійшла "міністер фінансів УНР Мартос домагався від Команди Січових Стрільців дати "до його розпорядження кілька відділів Січових Стрільців для переведення зарядженої ним (Мартосом) реквізиції золота в київських крамницях" (Є. Конова-

лець. Причинки до історії Української Революції, ст. 21, Прага 1928). Б. Мартое не заперечить згаданого факту. Йому нічого з тим ховатись. Він, як соц.-демократ, учень Маркса, має виправдання. Робив те на підставі "науки" революційного марксизму. А ювілірні крамниці належали тим, що їм дали "національно-персональну автономію" IV-ім універсалом.

7. ПРОГОЛОШЕННЯ САМОСТІЙНОСТИ

Соціялізація України 22. І. 1918 р. Хліборобська кляса поза законом.

Мимоволі згадується, як започатковувався соціялізм — скасування приватної власности на землю та соціялізацію її — законом 3-го універсалу (19 листопада, 1917 р.). Остаточну соціялізацію та скасування приватної власносте на землю встановлено 4-тим универсалом (22 січня, 1918). Значить, з дня проголошення 4-го універсалу, Україна остаточно перейшла на рейки соціялізму. Як ЦРада прийняла 4-тий універсал, Винниченко взяв слово і сказав: "Від імені Ради Міністрів УНР маю честь висловити щире вдоволення з приводу того важного історичного акту, що тільки що відбувся... Українська революційна демократія, ведучи лінію творчого соціалістичного будівництва... нашого ооціильного відродження... непохитно буде вести боротьбу зо всіма ворогами. Я щиро бажаю, щоб цей Універсал був твердим фундаментом під нашим будинком соціялізму... Я певен, що основи цього Універсалу, приведуть нас до федерації соціалістичних республік всього світу". Винниченкові зробили овацію (Д. Дорошенко, Доба Ц. Ради, ст. 268, 69; перевидано 1954). У своєму слові Винниченко ні слова не сказав, що цим універсалом проголошується самостійність України. Він говорив про універсал, як фундамент соціялізму і всі партії зробили йому за це овацію. Якщо IV-тим універсалом УНР стала "будинком соціялізму", то й назву їй треба було дати — Українська Соціялістична Народня Республіка. Того не було зроблено. В самій назві обдурювання.

Святкуючи 22 січня, святкуємо роковини "будинку соціялізму", узаконення 4-тим універсалом соціялізму, скасування приватної власности на землю, соціялізацію землі та подібні "святощі". Святкуємо соціялізацію України. Мудро

складено IV універсал. Проголошення самостійної України скасовано соціалізацією України. Дивно тільки, чому баламутна політика тодішньої уенерівської демократії по "традиції" продовжується на еміграції? Подумаймо, в якій ідеології знаходиться наш провід на еміграції, тоді ясно. Окрема партія може собі бовтатись в якій хоче ідеології. Але провід національним рухом — ні.

Розкриваючи записані сторінки історії читаємо: 25 березня 1918 р. (тобто через два місяці після IV універсалу) у Лубнях відбувся хліборобський з'їзд з шістьох північних повітів Полтавщини... Щоб той з'їзд міг спокійно працювати, довелося охороняти помешкання з'їзду узброєною вартою молодих парубків, синів хліборобів... На з'їзді зібралось більше 2000 селян-хліборобів. З'їзд прийняв резолюції (подаю скорочено): 1. Вимагати від Центр. Ради визнання принципу приватної власности. 2. Негайно повернути господарям право власности на садиби і увесь їхній інвентар. (Як мало просять, лише повернення у власність садиб — П. С). 3. Залишити господарям якогось мінімуму землі, а решту землі передати малоземельним селянам (Просять не десятків, чи сотень десятин, а якогось мінімуму, — П. С). 4. Забезпечити в українській державі правного ладу, рівного як для соціялістів, так і для несоціялістів.(Це вже справжній скандал, справжнє беззаконня і безправність для головної кляси населення. — П. С). 5. З'їзд вимагає поповнення складу Центральної Ради представниками від хліборобів (Український парлямент Центральна Рада не була всенацiональним парляментом, а клясово-бідняцьким, здеклясованих елементів і партійно-соціялістичним — П. С).

З'їзд вибрав делегацію із 200 селян-хліборобів передати постанови з'їзду ЦРаді. Делегація прибула 26 березня 1918 р. до Центр. Ради. І що ж? Голова ЦРади, проф. Грушевський не допустив, щоб делегацію було вислухано перед загальними зборами ЦРади. Сам Мих. Грушевський тож її не прийняв. (Д. Дорошенко, Гетьманська Держава 1918 р., ст. 16-17, Вид. "Булава", 1954).

Що ж оте все означає? Означає збезчещення хлібороба, як кляси. Позбавлення її всіх громадянських та політичних прав. Викинення її з правного суспільства. Упослідження її. Тепер вона попадає у категорію буржуя-куркуля, ворога на-

роду, контрреволюціонера. Стає об'єктом переслідування, глузування із нього, об'єктом різних соціялізацій, націоналізацій та терору. Це наслідки IV універсалу.

Чи могла ЦРада і УНР поставитись до хліборобської кляси інакше? — Ні, не могли. На те вони клясові, соціалістичні, інтернаціональні, федералістичні. їм потрібна соціялізація хлібороба. Самостійне селянство, економічно незалежний хлібороб найіміцніша підпора приватної власности. І поскільки мати-природа консервативна, то й хлібороб консервативний. Хліборобська кляса потенціальне — джерело психофілософії приватної власности й анти-соціял-комунізму. Не могли ще й тому, що вони всіма силами намагались прийти до всесвітньої соціалістичної федерації не з порожніми руками, а з соціалізованою Україною. Наші соціалісти, навчаючись з Москви політграмоті, позбавляли хліборобів прав, а на місцях тероризували їх селянською спілкою, що була під керівництвом партії укр. соціял-революціонерів. Пропаганда віднімала моральне право боронитися навіть.

Силою обставин хлібороби, як кляса, примушені були стати в обороні своєї Правди, своїх прав і свого життя. Самооборона і самозбереження — природна річ, як у тваринному світі, так й в людей. Тому цілком закономірно, що хлібороб став в обороні своїх прав, які були і вселюдськими правами. Встановленням своїх прав, він нікого не позбавляв правні ро бітника, ні сільського бідняка, ні "мужика", ні "пана", ні "еліта", ні "іудея". Він поставив національну державу Гетьманщину замість соціалістично - інтернаціональної УНР. Так на землях України зіткнулисд два світи, два світогляди: національний — Гетьманщина, інтернаціональний — УНР. Ось чому соцїіялісти всякої масти, як наші зі своєю селянською спілкою, так і перепачковані з Москви кинулися валити Гетьманщину.

8. ТО БУЛА ВЖЕ ДЕРЖАВА

Гетьман при праці. Держава для всіх клясів населення. Умови праці. Політика вагань Німеччини щодо України. Віч-на-віч з Антантою.

Павло Скоропадський не відмовився стати на чолі держави, як народ на хліборобському з'їзді 29 квітня 1918 року покликав його на Гетьмана. Почуваючи себе сином Ук-

раїни і свідомий свого обов'язку бути з народом в його лихові, в тяжку годину, він взяв на себе весь тягар влади і праці. Потребувалось великої творчої, будуючої праці. Потребувалися патріотизм, розуміння справи, любов до неї, відповідальність за працю, вміння будувати і відповідати за наслідки її. Потребувались віра у своє діло, терпіння і витривалість у праці. Гетьман був справжнім державником. Працював для створення української національної держави а не інтернаціональної. Працював для всього народу, а не для одної його кляси, або власної користи. Перед законом всі були рівні. Ніяка кляса населення не позбавлялась громадсько-політичних прав. Будував не за партійними шпаргалами-програмами і химерами не займався. На чоло міністерства ставилися люди досвіду. Умів найти і підібрати потрібних помішників не зважаючи на бойкот з боку української, т. зв. "революційної демократії", що йшла на мотузку за соціялістичними партіями й московською пропагандою. За сім з половиною місяців впертої, надмірної праці, державна будівля вже стояла. Залишалося ще чимало незакінченого, недоробленого, а дещо й непочатого.

Але те, що було вже зроблено, то була вже держава. Була своя земля — територія, були кордони її, військо стояло понад кордонами й охороняло їх, свої закони, влада, валюта, лад, спокій. Були й бунти, що їх робила республіканська революційна соціялістична "демократія". Але це вже була наша внутрішня справа. Ще трохи часу, зібрався б і працював би законодавчий орган парлямент — Сойм, покликано б молодь для створення регулярної армії, переводився б у життя земельний, підписаний вже Гетьманом, закон, що наділяв би землею малоземельних та безземельних селян. Гетьман, відповідаючи за впорядкування державою, за добробут всього народу, а не одних "соціялізаторів", на впорядкування земельної справи дивився інакше, як Центральна Рада, що своєю соціялізацією руйнувала сільське господарство. Селянство в такому хліборобському краю, як Україна, складало 75% всього населення. Хлібороби в Україні — підстава народнього добробуту. Бралося на увагу, щоб господарства, хоч би й малі, але щоб були економічно міцні, а загальна продуктивність всього сільського господарства України не зменшувалась би. Вирішення земельного питання

йшло спільно з вирішенням інших галузей господарства, як одного цілого господарського комплексу й добробуту для всієї нації. Закон повинен був здійснюватись не партизанськими методами, а державними. Тоді Україна зажила б своїм власним національним життям без комуністичного рабства. Не знала б тоді Україна ні штучного голоду, ні заслання на Колиму, Войгач, Соловки, Сибір, Мордовію, цілину. Не було б і колгоспного рабства.

В яких умовах довелося працювати Гетьманові? Спадщина, що досталась Гетьманщині була важка. Горючим матеріялом Україна була переповнена. В ній кипіле. Спадщина після 250-річного панування над Україною Московщини-Росії потребувала ґрунтової перебудови. Війна та революція, що прокотилися по землях України, залишили болючий, глибоко проораний слід на її тілі. Попередниця УНР не тільки не дала Україні ладу та порядку, а зруйнувала й той, що був. Сама УНР і порядок трималися на німцях, що були покликані Центральною Радою. Пропагандою соціялізму, класової ворожнечі, соціялізацією землі посіяно в країні анархію, хаос, серед народу злобу, ненависть, у сільському господарстві — руїну. Соціялісти й українська, т. яв. "демократія", що йшла на мотузку соціялістичних партій, зустріли Гетьмана бойкотом, саботажем, вороже. Партії відмовились дати своїх людей на міністрів. У міністерстві Земельних справ, наприклад, службовці робили опір переведенню реформ. Довелося позвільняти найбільш завзятих протестантів і зробити цілковиту реорганізацію міністерства. Про повалення Гетьманщини Винниченко вів переговори з Мануїльським у помешканні і в присутності товариша міністра фінансів Української Держави — В. П. Мазуренка, соц.-демократа (Д. Дорошенко, Українська Гетьманська Держава 1918 р., ст. 183-84). Це вже зрада своєї держави.

У додаток до того всьово УНР попала під повну контролю німців і нарешті Україні загрожувало втратити свою державність і стати провінцією Німеччини — генерал-губернаторством. Цю спадщину УНР передала Гетьманщині. Причини контролі такі: 1. Невиконання харчового договору, що для Німеччини і Австро-Угорщини було найголовнішим; 2. Соціялзація землі, що внесло руїну в сільське господарство і загрожувало невиконанню харчового договору; 3. Неспро-

можність керувати країною, щоб наладнати лад і порядок; 4. Невміння будувати державу; 5. Організування повстань проти своїх союзників; 6. Втрата довір'я, що з урядом УНР можна будьщо зробити; 7. Внаслідок того німці почали втручатись у внутрішні справи України і давати розпорядження на місця "засівати землю", встановили свої суди та ін.; 8. Те все породжувало конфлікти, співпраця й дружні взаємовідносини між УНР і союзниками не налагоджувались; 9. І врешті появився плян зробити з України німецьке "Генерал-губернаторство". Гетьманський переворот врятував укаїнську державність. Решту спадщини від УНР довелося ставити на інші рейки праці, а також взаємовідносини з німцями.

Подивімось, як США ведуть свою політику, а зокрема президент Ніксон, що прийняв спадщину від Джансона.

"Коли в Америці приходить новий Уряд, то він, очевидно, не зміняє всього. Він повинен і шанує та респектує і виконує всі зобов'язання попереднього Уряду, але рівночасно перевіряє ситуацію та на добрих і помилкових прикладах попередників, будує і плянує майбутнє" ("Свобода", "Проблеми американської ґльобальної політики", 17 січня 1970). УНР своєю Політикою все більше і глибше заганяла себе під контролю своїх союзників-німців. Гетьман поволі з-під тієї контролі виходив, як наприклад: справа з Кримом, Чорноморською фльотою, створенням армії. Ще трохи часу і Гетьман був би вільним від усіх зобов'язань ЦРади, залишаючись у приязних відносинах зі своїми західніми сусідами.

Німецька контроля над УНР, успадкована Гетьманщиною весь час лежала тяжким тягарем. Справа ускладнювалась ще й тим, що в Німеччині змагались два погляди що до України: один — мілітаристів і правих течій, з Людендорфом на чолі — був за самостійність України і другий — імперської течії, що прислухався до голосу лівих партій — за єдину Росію. В Україні були представники обох течій і кожна з них працювала у своєму напрямку (радн. Д. Левчук, Гетьман Павло Скоропадський у світлі історичних фактів, ст. 8 Вид. "Наша Держава", 1952). Таким чином йшла подвійна гра. А це відбивалося на праці. У питанні, скажемо, приєднання Криму до України німці не хотіли дати його Україні. Гетьман писав німецькому урядові 10 травня через німецько-

го посла в Україні, барона фон Мума, так: "Тому, що я тільки з недавнього часу держу владу в своїх руках, звичайно, я не можу вимагати безмежної віри до себе і до свого уряду. Через це дозволю собі використати цей випадок, щоб ще раз виразно заявити, що я вважаю необхідним для добра моєї батьківщини — України йти непохитно чесно і відверто рука-в-руку з Німеччиною і що я бачу в цій орієнтації міцну підставу для добробуту і для майбутнього розквіту цілого українського народу" (Д. Дорошенко, Укр. Гетьманська Держава, ст. 211, перевидано 1954). Врешті німці погодились і Крим було приєднано до України. У питанні армії, напр., німці довго не погоджувались на її створення. Ця справа затягнулась. Гетьман використав цей час на підготовку старшинських кадрів та ін. І лише тоді, як Гетьман зробив візиту цісареві Вільгельму II, у безпосередній розмові з ним, питання армії розв'язав позитивно. Питання зносин з Антантою вирішено вже запізно, на початку листопада, а 9-го листопада сталася в Німеччині революція. Це розв'язало Гетьманщині руки, але поставило її віч-на-віч- з могутньою Антантою. З тією Антантою, з якою УНР порвала на початку січня 1918 р., взявши орієнтацію на Німеччину і склала з центральними державами Берестейський договір і покликала в Україну війська Німеччини та Австро-Угорщини. Президент Франції Пуанкаре, буцімто, сказав: "Ці українці ще до нас прийдуть". От і прийшли.

Антанта стояла на позиції єдиної неділимої Росії; переможеним центральним державам диктувала свої умови й кроїла мапу Европи як хотіла. На півдні був. Росії угніздився вже Денікін. Гетьман шукав виходу. Маючи дружні відносини із Всевеликим Доном, звернувся Гетьман до його голови — отамана П. Н. Краснова бути посередником між Гетьманом, Денікіном, Кубанцями, Грузією у справі створення союзу проти большевиків разом з Доном (Д. Левчук, Гетьман Павло Скоропадський у світлі..., ст. 10, Вид. 1952). Денікін, маючи думку самому сісти на царський трон неділимої Росії, відмовився прийняти пропозицію Гетьмана. Зустріч з Красновим відбулася 8-го листопада на станції Скороходово. (Наші соціялісти, зі своєю "демократією", зчинили великий крик з приводу тої зустрічі). Такий союз міг би ліквідувати ленінську большевицьку владу в Росії, всякі

соціялізми й колесо історії пішло б в іншому напрямку.

Виходу не було. Треба йти до Антанти, шукати контактів з нею, вияснювати її погляди, ставити свої, доводити, що існування Української Держави є в інтересах Антанти. Гетьман посилав своїх послів до Антанти, до США. На все це потребувалося часу, а його вже не було. Окрім того, антиукраїнські російські кола об'єднаним фронтом діяли проти української державности. Неділима Росія потрібна була Антанті, як спільник, що своєю територією стояв у запіллі Німеччини. Царська Росія була великим боржником Франції. Треба ж було ті борги повернути назад. А чи правдивої гетьманські посланці інформували Гетьмана про розмови з Антантою — теж питання. Були серед них, що стояли на позиції федерації з Росією.{Див. Додатки. Iван Коростовець. Переговори в Яссах 1918 р}

9. "МАШИНИСТИ" ЗА РОБОТОЮ

Шукають допомоги повалити державу. Боротьба двох ідей — національної з інтернаціональною. Переговгри з Леніним. Артикули договору. Розгляд договору.

"Машинисти" теж діяли. Не маючи змоги повалити Гетьманщину своїми силами, звернулись по допомогу до Москви, до Антанти, До Німеччини.

До Антанти вони звернулися через своїх посланців з проектом, що вони мюжуть зробити повстання і тим допомогти Антанті розгромити німців в Україні і ліквідувати Гетьманщину, як "німецький твір". Пропонували Антанті скласти з ними умову. їхня затія дуже шкодила українській справі, особливо в критичну для України годину. (їхнє звернення до Антанти потребує окремої статті).

Революція в Німеччині (9. XI.) підняла на дусі "машинистів". Прийшли до влади соц.-демократи Каутський, Шейдеман, Давид та ін. "Ми дуже піднялись на дусі й вирішили послати делегацію до Берліну — до уряду і до Центрального Комітету Соц.-Демократичної Партії"--пише Шаповал.

Послали його брата полк. Миколу Шаповала (соц.-революціонера), що працював у міністерстві Закордонних справ Української Держави начальником консульського відділу і журналіста Петра Бендзю. Вернувшись з Берліну, Шаповал звітував, що "міністер закордонних справ ревоткщійної Hi-

меччини Давид прийняв їх дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій обер-команді в Україні наказ не втручатися в боротьбу нашу з гетьманом і триматися строго нейтралітету". "Ми вислали ще делегацію на Кубань і Чорноморщину, щоб вони відповідно підготовили українців - кубанців до певної громадської акції під час повстання". Також послали делегацію до Антанти (Микита Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 41-6).

У німецьких частинах армії в Україні створилися ради солдатських депутатів з соціялістів (соц.-демократів). Напередодні повстання проти Гетьмана команда Січових Стрільців з Білої Церкви розпочала переговори з представниками солдатських депутатів німецької залоги Білої Церкви. До цих переговорів прилучились представники солдатських депутатів німецької залоги Києва. Вночі з 16 на 17 листопада обидві сторони підписали умову про взаємний невтралітет. У Білій Церкві зібралася вже тоді Директорія. Від "Українського Республіканського Правительства" підписали: Голова — Володимир Винниченко (соц.-демократ), Начальний отаман — Симон Петлюра (соц.-демократ), член Директорії — Швець (соц.-революціонер і член селянської спілки), підхорунжий — д-р Андрій Чеканівський (псевдо Осипа Назарука, член радикальної партії Галичини,), (А. Крезуб, Літ. Наук. Вісник, 1929, кн. 5, ст. 458-64, Львів).

З Москвою — Леніним переговори про повалення Гетьманщини провадив "машинист" Винниченко через посередництво членів московської мирової делегації в Києві — Раковським і Мануїльським. Прохання "українців" допомогти їм розвалити їхню државу, та ще монархію, було для Москви щастям, що само лізло їй у руки. Це просто манна небесна, що впала їй з неба. Помагати українцям руйнувати, українськими руками українську справу це давня стратегія Москви.

Другий "машинист" — Шаповал, підраховуючи повстанські сили, ураховує і московську допомогу. Пише так: "Большевицька Росія зацікавлена в тім, щоб у нас був рух. Ми зацікавлені в тім, щоб большевицька Росія була". (М. Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 33, Вид. 1958 р.). Тут ясно бачимо, як на землях України боролися дві ідеї. Одна інтернаціональна — наших соціялістів, котрим потрібний боль-

шевицький соціялізм і вони проголошують: хай живе большевицька Росія! Ми її потребуємо. Робім у себе большевицький рух. Єднаймося з Леніним. Валім Гетьманщину. Друга ідея національна — гетьманська. Гетьман шукає виходу з тяжкого становища Української Держави. Пропонує Донові, Кубані, Грузії, Денікіну створити союз проти большевизму. Налагоджує контакти з Антантою. Заявляє Антанті: якщо справа йде про недовір'я до нього, як особи — Голови Держави, він готовий відійти від влади в ім'я добра українського народу та держави української. Що ж ще можна пропонувати! Помимо безпосередніх, через своїх послів, переговорів з Антантою, шукали контактів з тогровельно-промисловими та фінансовими колами Англії, через них вплинути на їхній уряд (Христюк, Українська революція, т. III, ст. 117-18, перевид. 1969). Контакти нарешті встановили. Та не було часу цю справу закінчити. Повстання Директорії завалило державу.

Поїхали в Білу Церкву, щоб звідтіля робити повстання. А в Києві залишили "Український Військовий Революційний Комітет", щоб робив повстання в столиці, погоджуючи свої виступи з Білоцерківськими. До того Комітету обрано сім душ. Всі вони укр. соц.-демократи, а саме: М. Галаган, Н. Завгородний, М. Авдієнко, А. Пісоцький, 3. Висоцький, В. М. Чехівський, М. Марченко, Пізніше запрошено Г. Горобця. Вони двічі робили повстання. В ньому приймали участь місцеві большевики, також боєві відділи єврейських соціялiстичних партій ("Серп", "Бунд", Поялє-Ціон), (Христюк, Українська Революція, т. 3, ст. 134, 140, 41, перевидано 1969). Як Директорія вступила в Київ і почала видазати накази, в Полтаві появився наказ Директорії, що починається словами: "Божою милостю Ми, Директорія"... далі йшов текст наказу... Такий був текст телеграми, переданий з пошти (В. Андрієвський, Спогади, "Директорія", ст. 37, Берлін, 1923).

"На піддержку справи" склав Винниченко договір з Мануїльським. Пише так: "Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. Не надаючи значення підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його й зламати з підписом, коли того бажан-

ня немає, — я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором". (Винниченко, Відродження Нації, ч. III, ст. 159, Відень, 1920). Звідси бачимо, договір був. Мануїльський мав його і хотів, щоб Винниченко підписав і тому пропонував Винниченкові приїхати до нього і підписати. Москва, у своїх архівах, той договір очевидно має. Шкода, що ми його не маємо. Тому не знаємо, що він з себе уявляє, що саме вона не виконувала. Найправдивіше сказати, вона перевиконувала договір.

Далі у спогадах Винниченко часто згадує про договір. Значить якийсь договір був. Лише скаржиться, що його не виконували обидві сторони. З українського боку перешкоджала отаманщина, що гніздилася в Директорії. З боку Росії не виконували: П'ятаков, Мануїльський, Антонов. У Винниченка не повертається язик сказати будьщо проти Леніна. Начебто Мануїльські чи П'ятакови діяли не з наказу Леніна, а на власну руку.

Про зміст договору Винниченко пише так: "Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціятори руху ввійшли в переговори з представниками російської совєтської мирової делегації X. Раковським і Д. Мануїльський для координації наших виступів під час повстання. 1. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усилениям своєї розвідчої діяльности на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. 2. Вони зобов'язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й 3. Абсолютно не втручатися у внутрішні справи Української Самостійної Народньої Республіки. 4. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні" (Відродження Нації, ч. III, ст. 158, позначення цифрами мої — П. С). Ото і все.

Власне кажучи, Винниченко не подав ні оригіналу, анi копії договору. Якщо його складено "для координації наших виступів під час повстання", значить договір військовий. До Того в договорі є 1. визнання з боку Росії того політичного ладу, що встановить нова українська влада, 2. невтручання у внутрішні справи і 3. легалізація комуністичної партії? У військовому договорі обумовлюються питання військових (мілітарних) взаємовідносин, а тут окрім військової

розвідки нічого не сказано. Зміст договору політичний. Приймем його за політичний і з цього боку розглядатимемо.

Виникає перше питання: хто і про що його складає? Складають його: з одного боку Раковський і Мануїльський, а з другого — "ініціятори руху" (прізвищ не зазначено). Виходить неясність і трудність. Про що вони складають договори? — "Про координацію виступів під час повстання", чи про політику в Україні? Ми умовились, що про політику. Питання політики дуже широке. Знову маємо неясність і трудність. А з цього випливає, дати договору заголовок, хто і про що складають його, як це належиться з таких випадках робити, — неможливо.

Поскільки в 3-ому артикулі Винниченко говорить про "Українську Самостійну Народню Республіку", візьмемо її у допомогу. Маємо тепер дві держави. Договори між державами складають їхні уряди (правительства). В таких договорах вписуються прізвища уповноважених представників обох сторін, зазначаючи їхні службові становища та мандати. З боку Росії можемо записати Раковського і Мануїльського, а з боку "Укр. Самост. Народ. Республіки" кого? Візьмемо "машинистів". Яке службове становище і уповноваження їхні записати? Знову трудність.

Поскільки договір складала не Українська Держава (Гетьманщина), що тоді існувала, а Українська Самостійна Народня Республіка, якої тоді не було, треба окремим артикулом зазначити, звідкіля вона взялася і її правосильність. Того не зроблено.

Поскільки "Укр. Самост. Народ. Республіка" — держава "новонароджена", потрібно окремим артикулом окреслити між собою кордони, бо вони сусідки. Того нема.

Поскільки з новонародженою державою не було до того часу встановлено дипломатичних та консулярних взаємовідносин, окремим артикулом вписується про встановлення дипломатичних та консулярних взаємовідносин. Того немає.

Отак по всіх питаннях, як: армія, валюта, транспорт та господарські взаємовідносини — нічого того в договорі немає.

Якщо "Укр. Самост. Республіка" спадкоємниця Української Держави (Гетьманщини), про це зазначується окремим артикулом, а також, що вона приймає на себе всі дого-

вори і зобов'язання від своєї попередниці, а Росія зі свого боку приймає на себе всі договори й зобов'язання щодо України, а зокрема зобов'язання додержуватись перемир'я і скласти мировий договір. Цього, так важливого в той час артикулу, немає.

Поскільки той договір між двома державами, та ще сусідками, між котрими за 250 р. назбиралося багато суперечного, неустаткованого, нерозмежованого, нерозподіленого, то тим більше "машинисти" повинні були те все в договорі обговорити і мати його в оригіналі. Це ж бо документ, на підставі якого встановляються взаємовідносини. Він був би правосильний на міжнародіньому форумі. Він потрібен для історії. Для України він має особливо велике значення своїми наслідками. Цим договором на повстання вирішилось долю України ось уже на пів століття. А скільки ще після пів століття? Він повернув колесо історії не тільки України, а всієї Західньої Европи й луна від нього пішла поза Европу.

Якщо подивитись в загальному на опубліковані Винниченком чотири артикули, побачимо, що вони пішли просити чужу державу (на цей раз Росію, на другий раз — іншу), щоб вона нас визнала "за самостійну державу", "щоб не втручалась у наші внутрішні справи". Це вже було зроблено без "машинистів" 9 лютого, 1918 р. у Бересті. Там Німеччина та Австро-Угорщина примусили і зобов'язали Росію визнати Україну самостійною державою, припинити з нею війну і скласти з нею мировий договір. І Росія оте зобов'язання почала виконувати й складати мировий договір з Українською Державою. Що ж до прохання посилити розвідну діяльність на фронті, то значить закликати Росію і просити її порвати перемир'я і починати проти України війну. "Машинисти" повинні були показати у своєму договорі те ліпше, що вони здобули у Москві від Леніна — для України та її народу.

М. Шаповал у своїх спогадах ввесь час докоряє й агітує проти Гетьмана, що не склав мирового договору з Росією. А який договір самі склали? У тих же спогадах М. Шаповал ввесь час займається демагогією і клянеться, що тільки їх—соціялістів, "соціалістичний обв'язок та сумління поставило з народом" обороняти народ від "гадів". За Гетьманщини вони не голодували, чехам у руки не заглядали, один в одного з рота шматка хліба не видирали. А на емі-

грації Шаповал у своєму Щоденнику не раз записав — "голодую". Записав, що батько й мати померли в Україні. Інженер Зеркаль, упорядковуючи Щоденник Шаповала, записав, що батьки Шаповала померли з голоду. Оце те ліпше, що здобули у Леніна від Росії.

10. МОРАЛЬНА СТОРОНА ДОГОВОРУ

Зрада державі. Миру не було, було перемир'я. „Машиниста" гальмують складання мирового договору. Директорія під патронатом німців. Договір залежить від сили і рівмоправности сторін. Відповідальність за договір.

Моральна сторона договору. З перших слів, як Винниченко пише про переговори, впадає в око мораль самих "машинистів". Винниченко, не соромлячись, просто хвалячись, пише, що вони скрізь, з усіх боків шукали, хто допоміг би їм повалити Гетьманщину. Шукали... і знайшли представників Леніна — Раковського і Мануїльського, з котрими й договорились. Переговори поза спиною Уряду своєї Держави та ще про повалення своєї держави — ото ж і є та моральна сторона всієї тої справи, що свідчить також і про мораль нашої демократії— соціялістів "машинистів". У законах всіх держав світу така мораль називається — зрадою держави і карається смертною карою.

Миру з Росією не було. Було перемир'я. Договір про перемир'я було складено 12. VI. 1918 р. У той час для Української Держави дуже потрібним було мати мировий договір з нею. То означало б згоду Росії на створення з її колонії незалежної держави. Унезалежнення України від Росії набрало б остаточної правової сили. Перемир'я — то ще не мир і справа непевна. Кожної хвилини одна, або друга сторона, може порушити перемир'я з-за будьякої дрібнички і знову загуде фронт й знову нема мирного, спокійного життя і знову у війні країна. Поки нема мирового договору, сутички, а то й бої можна вважати нормальною річчю, внутрішньою або місцевою справою. Так і в нас було. Не зважаючи на підписання договору про перемир'я, совєтеькі війська не один раз обстрілювали нас із своїх гармат, як напр. Новгород-Сівеський. З дня підписання договору перемир'я большевицькі війська повинні були зразу залишити нашу територію, а

не після наших з ними боїв. В таких випадках і агресора не має. (Д. Дорошенко, Укр. Гетьм. Держава, ст. 185). Війну Біяфри за своє усамостійнення від Нігерії вважали за внутрішню справу. Приклад Ізраїлю показує, що то значить не мати миру, а перемир'я. Держава Ізраїль існує 22 роки. Тричі воювала з арабами і всі три рази їх била, а миру нема. Ввесь час Ізраїль домагається від арабів визнати його за самостійну державу та укласти з ним мировий договір. Араби не бажають. Миритись не хотять, а перемир'я приймають, як тимчасовий відпочинок до слушного часу. І тому обидві сторони ввесь час у напруженні, напоготові. Бої то вщухають, то знову починаються. І так 22 роки.

А ми ані Росії не побили, ані мирового договору з нею не склали. Мали перемир'я, та й те примусове. То Німеччина та Австро-Угорщина примусили Росію припинити з нами війну, забратись з України, визнати Україну самостійною державою та скласти з нею мировий договір і самі стали в обороні нашої самостійности. У процесі складання мирового договору і була тоді Українська Держава (Гетьманщина). І саме тоді, як Українська Держава складала мировий договір з Росією, прийшла і наша демократія складати свій договір — просити Росію повалити Українську Державу. Для Москви то було щастям, що само лізло їй у руки. Повстання, то манна небесна, що падає сусіднім державам, що бажають скористатися і втрутитися у внутрішні справи бунтуючої держави.

Своїм проханням "машиниста" загальмували укладання мирового договору з Українською Державою. Ленін почав саботувати переговори, потім зовсім припинив, а 3-го жовтня 1918 р. російська мирова делегація виїхала з України. Пощо Ленінові складати мировий договір, як він готується до повстання! "X. Раковський у своїй статті "Ілліч і Україна" просто признається, що його делегація піддержувала діяльність комуністів в Україні й обмірковувала з ними можливість державного перевороту" (Д. Дорошенко, Укр. Гетьм Держава, ст. 187). Діяльність "машинистів" нічим не відрізнялась від діяльности комуністів. Леніну потрібні були "машиниста", щоб їхні підписи або інших українських діячів поставити на "універсалі", яким проголошуватиметься пов-

стання, а решту він сам зробить. Йому йшлося, щоб повстання прибрати до своїх рук під українським (Директорії) прапором. А він уже сам поширить і поглибить його. Найголовніше було йому прорвати кордон, що відділяв Росію від України. Потребував рятувати російську революцію українським хлібом, цукром і всіма іншими харчами, а також Донбасом (вугілля, залізо). Україна потрібна йому, як плацдарм проти Антанти, щоб війна точилась на українських землях, а до нейтральних корінних земель Росії, до її серця — столиці — не допустити. Російське населення могло скоріше прийняти Денікіна, ніж Україна. З українським прапором йому легше бити Денікіна в Україні. Український прапор повстання потрібний був ще й тому, що в Україні ще стояло німецьке військо. Антанта зобов'язувала верховне німецьке командування тримати в Україні порядок. Революція в Німеччині та творення Рад солдатських депутатів із соціялістів по німецьких військових частинах в Україні не дало того зробити. В цьому відношенні пощастило Леніну і нашій революційній демократії. Останній час Німеччина підтримувала Леніна, а в Україні вела русофільську політику. Бачучи свою поразку хотіла, щоб упорядкована Гетьманом Україна не досталась Антанті. Щоб Антанта безпосередньо зустрілася з Леніном на українських землях.

В листі Моркотуна {Петлюра належав до французької масонської ложі. Моркотун — його шеф у тій ложі (Див. Додатки)} до Симона Петлюри 28. X. 1919 року читаємо: "Вночі 14-го XI. 1918 року в хвилі, коли Ви приступили до виконання свого пляну, майор Ляріш, репрезентант генерального штабу, перешкодив гетьманському уряду Вас арештувати. Німецький офіцер з'явився цієї ночі у гетьмана і заявив категорично, що коли Ви (т. є. члени будучої Директорії) будете арештовані, то німецьке військо увільнить Вас силою з в'язниці. Німці дали зброю повстанцям" (О. Доценко, "Літопис" Української Революції, т. II, книга 5, ст. 393, Вид. Львів 1924).

Договір залежить від позицій, в яких стоять обидві сторони — одна проти другої. Якщо вони рівноправні, рівносильні, то й договір буде відповідний. Якщо одна сторона в позиції старців-жебраків, що просять милостині, а друга дає

милостиню по своєму розрахунку, то й договір буде такий. Тут одна сторона безправна, нерiвносильна, цілком залежна від другої сторони. По боці Леніна —держава з усім державним апаратом, з економічними й людськими ресурсами: армія, гроші-фінанси, посольства, вишколена дипломатія, що розміщена по всьому світі, працює й подає інформації. На чолі дипломатії стоїть старий, досвідчений рід Чичеріна, що нараховує 150 років дипломатичної праці з діда-прадіда. Слово Леніна — закон, його наказ виконує вся країна, вся державна машина, кожний солдат і старшина. Тут діє державницька філософія. Все скероване на рейки державности. З нашого боку діє повстанська філософія. Все скероване на зруйнування своєї держави. Наша дипломатія прийшла з лісочка. Мандат принесла з ярочка. Просять милостині з підпілля.

Особливо дошкуляло "машинистам", що Українська Держава була в стадії перемир'я, не мала мирового договору з Росією. Це вже й Шаповалу стало видно і він пише: "Миру не було, а тому большевики мали вільні руки проти України. Якби був "папірець" (мировий договір — П. С.,) хоч він, для сильнішої сторони нічого не зобов'язуючий, то через його не легко було б пересягнути — така розкіш дозволяється тільки сильним" (М. Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 46). Значить, треба було спочатку скласти "папірець", а тоді вже робити повстання. Виходить, Ленін таки не признав "машинистів" правительством "Укр. Самостійної Народньої Республіки". Дивився на них, як на звичайну "Зелену Лісову Народню Республіку", що зголосилась до його розпорядження й просила допомоги "координувати виступи під час повстання". Допомогу обіцяно дати під умовою.

Про допомогу Шаповал пише: "Большевики обіцяли допомогу людьми і навіть на організацію повстання обіцяли дати допомогу три мільйони карбованців". (Гетьман, і Директорія, ст. 46). А гроші потрібні були "до зарізу". Винниченко пише: "Ми не мали ніяких грошевих запасів... В касі "організації повстання" було не більше 20,000 рублів (Відродження нації, т. III, ст. 91-92). Шаповал пише... "полковник В. Павленко коротко обчислив, що треба два мільйони карбованців (на повстання — П. С). На перший раз

треба один мільйон... Я вийняв з кишені і поклав перед ним... 15,000 карб.... Що ж я маю з цим робити, сказав Павленко? Послать хіба кур'єрів тай цього замало... Шаповал промовив: Гроші, гроші, гроші!" (Гетьманщина і Директорія, ст., 39).

Як провадились переговори? Шапогвал пише: "Ми вели переговори з Мануїльським, хоч впрочім я не приймав участи у веденні їх. Винниченко розпочав і вів їх сам, іноді інформуючи мене про стан переговорів" (Гетьм. і Директорія, ст. 46). Чи завше інформував та чи повністю і правдиво інформував — не відомо. Одначе Шаповал приймає на себе відповідальність за переговори і пише так: "За весь час праці ми не розійшлися з Винниченком у поглядах і самостійно-іидивідуальні кроки взаємно санкціонували. Так що за всі плюси i мінуси нашої праці ми несемо обидва повну відповідальність в однаковій мірі" (Гетьм. і Директорія, ст. 47). Значить однаково відповідають перед історією і судом народу. Історія вже осудила. Народ дочитається до правди і хоч після смерти, а судитиме й засудить ще суворіше, без жалю, в науку поколінням.

11. ПРИРОДА ПОВСТАННЯ

Проголошення з Білої Церкви повстання. Руйнуюча його сила. Хто має право на повстання? Ленін потрібував лише проголошення.

Природа повстання. Кожне повстання фактор руйнуючий. Тому не можна ним гратися, як діти сірниками у соломі. Саме слово "повстання" говорить, що хтось проти когось або проти чогось повстає. Повстання з Білої Церкви було катастрофальним своїми наслідками. Творці його бажали, щоб воно було "кривавим", "жорстоким". Воно було для них "літургією". У випущеному Петлюрою з Білої Церкви "універсалі" оповіщалася мета повстання": "Війська Республіки мають на меті до щенту знищити лад, заведений гетьманським урядом"... (Д. Дорошенко, Укр. Гетьманська Держава, ст. 418, перевид. Булавою, 1954).

Отож і знищили дощенту. Які наслідки повстання та що збудували замість Гетьманщини — мовчать.

Природа повстання полягає в тому, що проголошуючи повстання, закликається народ повставати, тобто — "викликають вовка з лісу" викликають стихію брати зброю та йти когось бити, убивати, щось трощити, нищити, руйнувати. Народ повстає, береться за зброю, йде бити, трощити. І як стихія, — робить не так, як того хочуть керівники. Частина йде під команду творців повстання, а частина розпорошується, вибирає своїх ватажків і робить посвоєму, на свій розсуд. У повстання вливаються люди різної вдачі, поглядів, авантюрники, шукачі легкої наживи та под. Кожний може проголосити себе ватажком, отаманом, владою на захопленій ним територї. Чому, скажемо, Винниченко і Шаповал або Директорія мають право на повстання, а Махно, Маруся Нікіфорова або Мануїльський такого права не мають? Хто з них має право говорити, що тільки він має право на повстання, на владу, а другий не має? "Універсал" з Білої Церкви кидав запаленi сірники в солому. Всіх закликав демагогічно, безвідповідально до повстання. Люди відгукнулись, пішли, а між ними Маруся, Петлюра, Махно, Пятаков, Зелений, Раковський, Григоріїв, Директорія і без кінця-краю. Кожний з них намагався зайняти якийсь шматок території, оповістити себе владою. Бажав поширити свою територію і владу. Поширював силою зброї, війною, обзиваючи другого "бандитом", "контрреволюцією", або якось інакше.

"Універсал" з Білої Церкви розв'язав руки всім авантюрникам, агентурам, політикам, аматорам революції, анархії, охотникам чужого добра. В цьому і полягає природа повстання, що кожний може, не питаючи дозволу, не підлягаючи нікому, брати зброю і йти воювати проти кого хоче і за що хоче; встановляти свою владу в залежності від своєї сили і сироможности. Російська приказка говорить. "Кто палку взял, тот і капрал". Втримати в своїх руках повстання в межах поставленого пляну, не перейти межі — не так легко. А як натворилось по Україні стільки отаманів-демократів, що й не перерахувати і всі вони заявляють себе владою і при кожному з них якась частина народу стоїть, тоді питання про всеукраїнську владу вирішується — хто всіх переріже, перестріляє і останеться сам на всю Украї-

ну. Отож і стріляли один другого "від ім'я народу", і "во ім'я добра народові".

...Якби були не прибули
В Україну вороги,
Були б себе "патріоти"
Перебили до ноги!

Розірвали отамани
Край свій, як дітвора бублик
Й замість Гетьмана одного
В Україні сто республік!
(З віршу Костя Вагилевича)

Ленін наступав.. Директорія під впливом сили договору, складеного Винниченком з Мануїльський, почала спершу вияснювати й переговорювати, чому Москва наступає, потім послала делегацію скласти мировий договір і нарешті оповістила Москві війну. А час минав. Військовики, особливо старшини, нервувалися, не знаючи, що робити: воювати, чи відступати? Почали більш категорично говорити, що "треба до чорта викинути Винниченка з його жінкою"! Се вона веде всю політику. Вона злигалася з большевиками, вона сама большевичка... Особиста приятелька Чичеріна (міні-стер закордонних справ Росії — П. С.)... Коли Директорія вступила в Київ, виникло питання: де мають мешкати її члени? Рішили, що вони поселяться в колишньому помешкані Гетьмана. Меблів там було досить, але економ накупив ліжок по числу членів родин і порозставляв їх по спальнях. Коли дружина Винниченка побачила звичайні ліжка для неї — розсердилась і наказала винести їх геть, додавши, що вона і чоловік спатимуть на гетьманських ліжках. "Товаришам" дуже імпонують родові герби. Чи снилося коли Винниченкові спати на ліжках, прикрашених гербами? А тут на, маєш, хоч не свій, так чужий герб над головою тішить "товаріщескую" амбіцію. Не міг Винниченко стерпіти, коли довідався, що Петлюра збирається на білому коні в'їхати на чолі війська при урочистому вході Директорії до Києва. Винниченко категорично запротестував, що відмовиться вступати разом з іншими членами Директорії, якщо Петлюра не буде разом з усіма іншими, його хворобли-

ва амбіція не могла допустити, щоб хтось був вище за нього, а він не мав свого "білого коня". З-за тієї амбіції він з цілої душі ненавидів Петлюру за його популярність і між ними не було згоди (Віктор Андрієвський, "Спогади з минулого", т. II, ст. 67-71, Вид. Берлін, 1923).

З хвилиною проголошення з Білої Церкви повстання проти Гетьмана, Ленінові непотрібні стали ні Винничеко, ні Шаповал, ні Січові Стрільці, ні договір з Мануїльським, ні перемир'я. Прапор повстання, піднятий Директорією, перейшов до рук Леніна. Тепер Москва сама, без Директорії, робитиме повстання за українську радянську владу. Повстанські осередки, що Москва зорганізувала на Лівобережжі, зокрема на Харківщині, вливаються у повстання і діють, як українські повстанці з гаслами і з плятформою української радянської влади. Вони займають Харків. Тепер посилається з Курська приготовлений ще з літа для України уряд П'ятакова, Він осідає в Харкові. Оповіщає себе урядом робітниче-селянської влади України з тимчасовою столицею — Харків. Всіх інших конкурентів на всеукраїнську владу, як Директорію, обзиває "бандою", "самозванчою", "буржуазною контрреволюцією" та іп. Повстання поширюється і поглиблюється. Повстанські загони одної сторони й другої перемішуються. Вже починають між собою битися. Не можна розібрати, яка територія в чиїх Руках. Вчора була в одних, а сьогодні в других руках. Уже появляються частини з китайців, латишів. Вже посилаються регулярні московські дивізії. В залежності від політичних обставин діють або як частини харківського українського уряду П'ятакова, що стоять за робітниче-селянську українську владу, або як справжні московські армії. А там на півдні появився Денікін — претендент на всю Росію, а в Одесі десант Антанти, із Заходу — Польща, а Директорія між ними, — "між молотом і ковадлом". Отак гра у повстання проти Гетьманщини, своєї Української Держави, втягнула на наші землі чужі держави, що почали завойовувати Україну, скориставши з нашого повстання. Всіх переміг Ленін — Росія, сполучивши пропаганду з гарматами і кулеметами, відразу закріплюючи терором, вогнем і мечем, здобуті пропагандою, позиції. Проти України Росія виставила 75,000 багнетів, 1,400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літа-

ків і 6 панцерних поїздів (Д. Дорошенко, Укр. Гетьм. Держава, стр. 404). Сюди треба додати большевицькі партизанські загони, Махна і наших партизан, що переходили до большевиков, та анархію і хаос. Див. Додатки. Повстанська фiлософiя

12. ДВА АРТИКУЛИ ДОГОВОРУ.

Обдаровуємо Росію самостійністю. Радянизація України „двома" українськими мовами. Націоналізація землі 8. 1. 1919. Комуністичний уряд. Усі на радянській плятформi. Всі складали договір з Леніним. Усі вірять у силу договору. Всі відповідають за нього. Мораль наших вождів. Гетьман будує —- шукає українців. Українці пишуть „меморандум" на Гетьмана німцям.

Розглянемо договір пильніше. Спогади Винниченка доповнюватимемо Шаповаловими. Маймо на увазі, "машинисти" пишуть спогади, щоб виправдати себе.

1. У Шаповала у спогадах записано про договір так: "Росія визнає повну самостійність України, а Україна визнає самостійність Росії". У Винниченка — нема. Росія не потребувала, щоб "машинисти" визнали її за самостійну державу. Вона була самостійна й не потребувала нічийого визнання. Мабуть Шаповалові хотілось похвалитися, що вони рівноправні й рівносильні партнери й обдаровують Росію самостійністю.

2. У Шаповала — "Україна має свій устрій, який встановить конституанта". У Винниченка — "Вони зобов'язались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою". Тут вони не хотять признатися, що договорились на радянську владу в Україні. В історії Дм. Дорошенка читаємо: "Згідно з оповіданням Раковського, Винниченко в переговорах з ним погодився на радянську владу в Україні під умовою, щоб йому дали повну волю в справі переведення українізації. Винниченко сказав: "Так само, як ви створили диктатуру робітників та селян у Росії, так нам треба створити диктатуру української мови(?) на Україні". Раковський поінформував про це Леніна, а той сказав таке: "Звичайно, справа не в мові; ми згідні визнати не одну, а навіть дві українські мови, але щодо їхньої радянської плятформи, то вони нас обдурять" (Укр. Гетьманська Держава 1918 р., ст. 183). Як видно, Винниченко хотів українізацією помастити

українцям радянизацію. Буде влада мовою українська, змістом — ленінсько-радянська. Пригадується, як почалася за радянської влади українізація, що й комуністичну партію зобов'язувало українізуватись, селяни заговорили: "як це сталося, судять нас українською мовою та все на Сибір засуджують". Ленін на таке діло давав дві українські мови. Цікаво, що й Ленін не вірив провідникам нашої демократії.

Дивна наша демократія, ніхто їй не вірить. То німці не вірили і взяли її під контролю. Тут Ленін не вірить у "щирість найчистіших провідників великого соціального рух, працюючих мас" України. (Так Винниченко називає себе у спогадах "відродження Нації", ч. З, ст. 161). А як їм вірити? Це ж вони покликали німців (четвертим універсалом) і разом з ними виганяли большевиків. А тепер кличуть большевиків виганяти німців, своїх союзників. А завтра кликатимуть когось іншого, знову виганяти большевиків. І так без кінця. І дійсно, вже через місяць Директорія оповістила війну Росії (16. І. 1919) і кликала Антанту вигнати большевиків — своїх нових союзників. Ленінові надоїло мати діло з повстанською філософією української революційної демократії. Вирішив скористуватися з повстання і перевиконати договір.

Договорившись на радянську владу, іншої вони не можуть встановляти. Вони ж своїм договором поставили себе і всю Україну під контролю Росії. Якщо "машинисти" пишуть, що їм дозволено встановити владу, яку ухвалить українська конституанта — явна неправда. Не для того Ленін погодився помагати валити Гетьманщину. Так само і наша демократія не для того робила повстання, щоб одного гетьмана замінити другим, або поставити буржуазну республіку. їм світив соціялізм. Соціялізм — доктрина антинаціональна. Всі тодішні українські соціалістичні й демократичні партії відкидали ідею державної самостійности як авантюру, а боротьбу за державність — як шкідливий "мілітаризм". Всі вони вірили, що почалася світова соціялістична революція, а тому і на революцію в Україні дивилися, як на "початкову фазу" світової революції. Тому і проголошували IV універсалом соцялізацію землі. А тепер, поваливши Гетьманщину і дого ворившись з Леніним на радянську владу в Україні, вони 8. І. 1919 (через 3 тижні, як Директорія прийшла до вла-

ди), затвердили закон, що виробив уряд УНР під прем'єрством В. Чехівського, про націоналізацію землі (міністер земельних справ — Шаповал). Цим законом касувалося право приватної власности на всі землі (Ісаак Мазепа, Україна в огні і бурі революції, ч. 1, стор. 75, Вид. Прометей, 1950).

Земля перейшла у власність держави. Таким чином питання про землю остаточно вирішено. А що земля перейшла у власність держави — УНР народові не пояснила. Не було кому і коли пояснювати. Мусіли залишити Київ під натиском большевиків і шукати іншого пристановища. Уряд весь час міняв місце перебування. Війна йшла не тільки з Росією, а й з Денікіним. УНР не мала тоді під своєю владою постійної території і постійного населення. Вона перестала бути державою. Вона була в процесі боротьби за державність так само як, скажемо, Махно, Денікін, П'ятаков. Якби народ довідався, що він не тільки не одержить "панської" землі, а позбувся вже і своєї власної, не довго протрималась би УНР.

До речі тут згадати факт, що стосується землі. Як скінчилися визвольні змагання, діючу армію розпустили, а ті, що не хотіли йти ані у партизани, ані закордон, почали вертатись додому. Один з тих, що вернувся, старшина ще з 1-ої війни, мій товариш по школі, приніс виданий урядом УНР документ-грамоту на право одержання у власність по місцю проживання 25 десятин найліпшої землі за службу в українській діючій армії. Той документ він мені показував, як я прийшов його відвідати. Разом з його батьками ми той документ розглядали, читали. Точної редакції того документа не пригадую. З тих, хто підписав, пам'ятаю одне прізвище — Черкаський. Якщо землю націоналізовано, тобто вона перейшла у власність держави, а приватна власність на землю скасована, то як можна давати її у власність приватним особам? І тут обдурювання своїх козаків.

Націоналізувавши землю, слідуючий ступінь — порядкування землею: колективізація, радгоспи, або інша форма. Залишити землю неораною, незасіяною не можна, бо й самим соціялізаторам не буде чого їсти. Поскільки селянство в колгоспи не збиралося йти, вихід один — примусити йогу йти в колгоспи і там працювати. Примушувати — це значить терор і неволя. Така логіка подій. УНР і Директорія до колгоспного порядкування землею не мала часу приступити.

Під натиском большевиків залишили 2-го лютого 1919 р. Київ, тобто — через півтора місяці попрощалися із столицею Києвом і переїхали до Вінниці, яка стала для них столицею. А згодом далі мусіли мандрувати.

Хто ж та "конституанта" і демократія, що встановлятиме соціялістичні закони, ленінську радяїнизацію України? Вони ж "демократія" і "конституанта". Це ж вони, ще за Гетьманщини, зібралися вночі, в кількості 11-14 душ і настановили "іменем демократії", "іменем народу" соціялістичну Директорію на чолі з Винниченком. Як Гетьманщину повалили, вони ж і уряд УНР з соціялістів лівого крила, на чолі з Вол. Чехівським, настановили. Цей перший уряд Директорії мало чим відрізнявся від комуністичного. Цим урядом вони хотіли показати Леніну, що вони стали вже на шлях комунізму і переводять в життя радянизацiю. Так само і Трудовий Конгрес скликали на 23 січня (1919 р.), позбавивши виборчих прав всю інтелігенцію вище фельдшера, не кажучи вже про т. зв. "буржуїв", "експлуататорів", "куркулів", попів і "панів" взагалі. Павло Христюк, у своїй 4-томовій праці "Українська революція", інакше не називає хліборобів як "куркульня".

Вол. Чехівський заробив стати прем'єром першого уряду Директорії. Він був у складі Українського Військового Революційного Комітету й залишено його в Києві робити повстання проти Гетьмана у столиці Києві, координуючи свої виступи з білоцерківськими виступами. Він дуже добре справлявся зі своїм завданням (М. Ковалевський, При джерелах боротьби, ст. 527). Він же на з'їзді української соц.-демократії, на початку січня 1919 р. (менше, як місяць після захоплення Києва Директорією) виступав і "з запалом говорив, що в революційні часи нам не треба парляментів на основі загального виборчого права, які, мовляв, бувають на руку буржуазії, а треба совєтів в їх чистому, неопоганеному виді", совєтів "без терору і насильства". В тому й питання, як зробити, щоб селяни пішли у колгосп робити за фунт полови на день? Як ліквідувати "куркулів" і буржуазну клясу без терору? їх же рахують ворогами. Шаповал, на державній нараді у Києві 16 січня 1919 р. (через місяць по поваленні Гетьманщини), вимагав "негайно встановити радянську владу в Україні". А 28 січня 1919 р. партійна конференція цен-

тральної течії у кр. соціял-революціонерів, до котрої належав Шаповал, ухвалила: "партія стає на ґрунт соціялістичної революції й приймає радянську форму влади в Україні". Про Винниченка сказано, що він "як і завжди імпровізував і не мав ясного погляду на справу"... "Що він, як політик жив хвилевими настроями і не мав сталого погляду на справу"... "Що він політично наївний" (І. Мазепа, Україна в огні і бурі революції, ч. 1, стор. 75, 80-84, 95).

Як це так? В кінці літа 1918 р. Винниченко договорився з Раковським на радянизацію України. Значить мав ясний погляд на справу, не був наївним, не був під хвилевими настроями. А тут, на державній нараді і на з'їзді своєї соціял-демократичної партії "не має ясного погляду на справу", "імпровізує", "живе хвилевим настроєм". Виходить, Винниченко грає наївного, чи може їх дурить? А може справді у нього не все гаразд із соціялізмом у голові? Таку ж характеристику на Винниченка дає М. Ковалевський у спогадах "При джерелах боротьби" і Віктор Андрієвський у спогадах "З минулого" (ч. II, "Директорія").

Чому І. Мазепа так лагідно, поблажливо описав про Винниченка? Як можна таку людину, що імпровізує політику, не має ясного погляду на справу, політично наївну настановляти на провідника руху, доручати високі пости, терпіти головою Директорії? Спогади Винниченка вийшли 1920 р. Спогади І. Мазепи через 30 років, у 1950. Треба думати, що Мазепа читав спогади Винниченка, перед тим, як писав свої. Читав, що Винниченко склав договір з Мануїльським. Читав, як він немилосердно критикує, просто ганьбить працю й політику Директорії, називаючи її "герге-пою". Та критика відноситься і на рахунок Мазепи, що ту політику вів. І після того всього Мазепа описав Винниченка невинним ягням. Мало того, Мазепа пише: "Наступ московських большевиків (на Україну, проти Директорії, значить — П. С.) був повною несподіванкою для українського уряду" (Україна в огні і бурі революції, ч. 1, ст. 79). Виходить, висока Директорія і уряд УНР були певні, що Ленін наступати на Україну не буде, договору не зламає, перемир'я не порушить. Звідкіля така певність? Значить всі вони знали про договір Винниченка з Мануїльський. Вірили у магічну силу договору, у ленінське пролетарсько-соці-

ялістичне братерство з УНР, з Директорією? Вірили і були певні, що так буде.

Підставою для упевнености було ось що. На з'їзді Трудового Конгресу (25 січня 1919) голова Директорії Винниченко у своїй промові сказав: "Незадовго перед повстанням проти Гетьмана між українськими соціялістичними партіями і представниками російських большевиків, Мануїль-ським і Раковським, прийшло до порозуміння. Совєтська Росія мала признати самостійність Української Народньої Республіки й демократичний лад на Україні. Укр. Народня Республіка мала забезпечити легальне існування партії комуністів і також свій нейтралітет у боротьбі совєтської Росії з її зовнішніми ворогами". Мазепа, до промови Винниченка дає таке пояснення: "Як відомо, ці свої переговори з Мануїльським і Раковським, Винниченко провадив на власну руку. Бо Центральний Комітет Української соц.-демократичної партії після першої розмови своїх представників (Винниченка, В. Садовського й Юрка та Семена Мазуренків) з Мануїльським і Раковським відмовився від дальших переговорів з ними" (І. Мазепа, Україна в огні..., ч. 1, стор. 89).

Спершу звернемо увагу, що соціялістичні партії договорилися, що Росія визнає самостійність Ук. Народньої Республіки. Інтереси України вимагають визнання самостійности Української Держави, а не республіки. Питання чи буде республіка, чи монархія, то наша внутрішня справа. Нема пощо кликати сусідів, щоб встановляли нам республіку, або іншу форму влади. Друге — Росія визнає демократичний лад на Україні. Не сказано, про який демократичний лад іде мова. Конституційна монархія теж демократичний лад, наприклад в Англії. Якщо договорилися на радянську владу, так і сказати, що радянська влада. Не ховатися з тим. Тим більше, що це звіт Трудовому Конгресові тобто — Установчим зборам про зроблену ними революцію та її наслідки — "досягнення". Третє — не пояснено, чому легалізовано комуністичну партію. Народ не вимагав комуністичної партії. Також не відповідає дійсності про нейтралітет. Мова про нього буде далі.

У порозумінні з Москвою про повстання брали участь не тільки "машиниста", як окремі особи, на власну руку, а

цілі українські соціалістичні партії. Так виявив Винниченко у своєму звіті на Трудовому Конгресі. Мазепа у своїх спогадах ствердив, що Центральний Комітет Укр. соц.-демократичної партії брав участь у переговорах через своїх представників. Правда, Мазепа оправдується, що їхнє ЦК согрішило один тільки раз, а решту переговорів переводив Винниченко на власну руку. Як же то на власну руку, коли ЦК партії послав своїх уповноважених на переговори. Правда, один раз. Чи можна вірити, що один раз? А хоч би й один раз, а таки посилав. Стежку до Леніна протоптав. Себе у ті переговори замарав. Своє моральне падіння показав. Якщо ЦК Української соц.-демократичної партії був проти переговорів, треба було Винниченка відкликати і заборонити йоіму провадити переговори. Отож і бачимо, всі вони "невинні ягнята", як і Винниченко. Тому Мазепа змалював Винниченка "ягням невинним". Умивають руки, як Пилат на суді Ісуса Христа.

Про що те все свідчить? Про цілковитий моральний розклад наших соціялістичних партій, нашої демократії, наших провідників. Відсутність у них свідомости й почуття відповідальности за свої вчинки. Цілковиту втрату почуття своєї персональної й національної чести і звичайної людської гідности. Втрата почуття законности й обов'язку шанувати й боронити свою державу. Нема свідомости, що то зрада своєї держави. Переговори, домовлення, то є стояння на протилежних барикадах, на протилежних ворожих один другому фронтах. Дивно, що партії нічого того не відчували, не розуміли, не хотіли нічого того знати. Але це ж еліта нашої демократії, проводу національним визвольним рухом, що бере в свої руки долю народу, держави. Для них Раковський, Мануїльський, Ленін "дорогі товариші", а не представники ворожої нам держави, що обстрілює з гармат наші прикордонні міста, як Новгород-Сіверський та ін. "Дорогі товариші" потворили шпигунські гнізда по наших містах, повстанські осередки, зривають наші порохові склади в Києві на Звіринці, саботують складання мирового договору.

Якщо виписати на папері прізвища головних діячів хоч з двох наших соціялістичних партій — побачимо цвіт демократії: Винниченко, Порш, В. Садовський, Мартос, В. Че-

хівський, Антонович, Гермайзе, Мазуренки (три брати), Ткаченко, Мазепа, Феденко, Авдієнко, Петлюра, Анат. Пі-соцький, Драгомирецький, Романченко, Б. Матюшенко, П. Дідушок. Соціял-революціонери: М. Грушевський, Голубович, П. Христюк, Д. Ісаєвич, Н. Григоріїв, М. Ковалевський, Шаповали (брати — Микита й Микола), Михайличенко, Полоз, Жуковський, Шинкар, Шумський, Еланський, М. Любинський, Севрюк, М. Шраг, В. Кедровський, Салтан, Чечель. Досить і цього. Частина з них перейшла до большевиків потім. То наша провідна верства того часу. Ще вчора, — до приходу до влади Гетьмана, — вони були членами парляменту (Центральної Ради), міністрами, послами, головами уряду, президентами держави УНР. А тепер що? Тепер змовляються з "дорогими товаришами" чужої, ворожої нам держави. А Гетьман, будуючи державу, шукає українців і питає Дм. Донцова.: "Ну, де є ті українці? Ну, дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?.. Хочу збудувати Україну на злість українцям" (Д. Донцов, Рік 1918, Київ, ст. 23, 34, Вид. 1954). Шановні читачі! Поможіть найти українців будувати державу! Де вони є?..

Тут треба сказати, як прийшов до влади Гетьман, наші соціялісти-федералісти, соціялісти-самостійники, земці, кооператори, Союз Укр. Дер. Хліборобської партії побігли до німців скаржитись на Гетьмана, що він не ту політику провадить, як їм того хочеться, не тих осіб покликав. Не взяв їх, ані їхніх кумів, сватів, братів на міністрів. Генерал Гренер, начальник штабу німецьких військ в Україні, сказав донощикам від української демократії: "Треба передусім створити українську державу, а яка в ній культура переважатиме, — то вже є річчю панів"... Німці не вмішуються у внутрішні справи України. Зміна кабінету залежить від Гетьмана" (Д. Донцов, Рік 1918, Київ , ст. 20-22, вид. 1954). Німці навчали нас льояльности до своєї держави. Навчали, що треба звертатися не до чужої влади, а до своєї — до Гетьмана. Навчали, що ми самі повинні творити свою культуру, а не німці нам творитимуть. Чи переважатиме й запанує в Українській Державі українська культура, чи російська, чи польська — залежить від самих "панів" україн-

цiв. Як бойкотуватимуть свого Гетьмана, свою державу, українська культура не запанує. Навчали, що найперше і найголовніше наше завдання — створити свою українску державу, а не бігати з доносами до чужої влади і втягувати її в наші внутрішні справи. Наш вождь Петлюра писав і посилав меморандум-скаргу німецькому послові в Україні баронові фон Муму на Гетьмана (Дм. Дорошенко, Укр. Гетьманська Держава 1918 р., ст. 111 _ 114). Отак бігали зі скаргами то до німців, то до Москви, то до Антанти. Робили повстання, а будувати державу не було кому і не було коли.

До речі тут подати факт з Азії, з півд. Вєтнаму. "Члена південновєтнамського парляменту, полковника, колишнього шефа одної провінції й колишнього посадника великого міста Дананг, 46-річного Трана Нгок Чов, засуджено 5-членним військовим Трибуналом на 10 років в'язниці за контакти з комуністами. Тран Нгок Чов не перечив, що зустрічався зі своїм братом, старшиною північно-вєтнамської армії, що його вислали були до Південного Вєтнаму зі шпигунськими місіями, але твердив, що повідомляв про ті зустрічі американську амбасаду та мав на меті намовити свого брата, щоб перейшов на сторону південно-вєтнамського уряду. Тран Нгок Чов був завжди анти-комуністом і за свою активну участь у протикомуністичній війні має високі військові нагороди, його обвинувачено головно в тому, що "він про свої контакти з братом-комуністом інформував американців, а не власний легальний уряд" ("Свобода" за 7. III. 70). Чи не доведеться нашій демократії навчитись льояльности до своєї влади в "азіятів" вєтнамців? У нас не тільки за нельояльність, а за повалення своєї Держави зарахують в патріоти і в герої. В "азіятів" — 10 років в'язниці заробить і нехай ще дякує, що не кару смерти.

13. ТРИ АРТИКУЛИ ДОГОВОРУ.

Третій артикул договору. Допомога військом. Гетьман Мазепа і чужі війська в Україні. Де-Голь і незалежність Франції. Соціялісти Заходу і потенціяльний агресер.

Розглянемо третій артикул договору. У Винниченка

— "Вони зобов'язалися абсолютно не втручатися у внутрішні справи Української Самостійної Народньої Республіки". У Шаповала — нема. Візьмемо кілька прикладів і побачимо, чи втручання є, чи нема, згідно договору з Москвою. Візьмемо питання української мови. Винниченко договорюється з Раковським про "диктатуру" української мови. В самостійній державі впровадження державної мови — справа внутрішня і обговоренню з чужою державою не підлягає. У переговорах Винниченка з Раковським виявляється, що впровадження в українській державі української мови залежить від Леніна — Москви. Сьогодні Ленін погоджується на "дві українські мови", а завтра — ні на одну. Яка ж це самостійна держава і хіба це не втручання у внутрішні справи?

Візьмімо питання радянизації. Договорилися про радянкзацію України. Що треба розуміти під радянизацією? Де вона починається і де кінчається? Якщо тій радянизації немає ні початку, ні кінця, свідчить, що ми віддали Україну під контролю Москви. Договори базуються на калькуляції сил, на принципі "давати - і - брати". Сторона, що йде домовлятися, мусить підготовитись при допомозі фахівців, експертів в тих питаннях, що підлягатимуть обміркуванню. Суверенність мусить бути оборонена в галузях мілітарній, політичній, економічній. Нічого того в договорі нема. Ми бачимо лише порожні слова для обдурювання свого народу.

Спостерігаючи теперішню міжнародню політику, бачимо, Ірак присудив на кару смерти шпигунів. Посипались протести від різних держав. Це ж і є втручання у внутішні справи Іраку. Україна і Росія близесенькі сусідоньки. Не відділені океанами, або морями. Тим більше повинна Україна дбати про невтручання в її внутрішні політичні, економічні, соціяльні, мілітарні справи. Інакше кажучи, обороняти свою суверенність.

"Машинисти" погодились легалізувати комуністичну партію в Україні. Цілком логічна вимога Леніна. Радянизація, соціялізація, націоналізація, колективізація — ведуть до повної комунізації. А це переводиться в життя під доглядом комуністичної партії. Питання тільки, чи буде вона незалежною від Москви, як скажемо, партія Албанії, Югославії, Китаю. А чи буде "оком і вухом Леніна"? Чи партія

підлягатиме урядові, чи навпаки?

У Винниченка — "Вони згоджувалися піддержувати нас не активно, а усилениям своєї розвідчої діяльносте на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських сил". У Шаповала — "Обіцяли допомогу людьми". Як видно, Винниченко говорить неправду. Потрібна активна допомога військом, а не тільки одна розвідка. Сам же Винниченко пише, — "шукали скрізь, з усіх боків забезпечення успіху своєї справи й домовились "координувати наші виступи під час повстання", а також "обіцянкою допомогти людьми", як п'ише Шаповал. Тоді, як "машиниста" й наші соціялістичні партії домовлялися з Москвою, в Німеччині ще не було революції. Щоб вигнати півмільйонову німецьку армію з України, потрібна активна допомога людьми — військом. Про таку допомогу йшла мова, а не про іншу. Такої ж допомоги вони шукали і в Антанти.

Згадаємо при цій нагоді з нашої історії, як гетьман Мазепа полагоджував свої мілітарні справи зі шведським королем Карлом XII. "Шведські війська в Україні під час військових операцій на українських землях стають під команду гетьмана або його наслідника" (Константан Біда, Союз Гетьмана Мазепи з Карлом XII, ст. 16, Вид. Вінніпег, 1959). Чи стали війська Леніна під команду Винниченка? Як "машиниста" договорилися у справі допомоги військом, не сказано. А це найголовніша справа. Тим договором закликано в Україну московське військо. Між тим військом була наша таращанська дивізія. Треба було хоч її взяти під свою команду. То давало підставу вимагати повернути її нам. "Машиниста" мали військових старшин, що були втаємничені і втягнені в повстання: ген. Осецький, полк. В. Павленко, Болбочан, Пелещук, Хилобоченко, В. Тютюнник, Микола Шаповал. З ними можна було б те питання добре обміркувати. Тоді справа могла б піти інакше. Впустити чужу армію, хоч би й союзну, в свою державу, то не жарти. Державні мужі й відповідальні досвідчені політики в чужі армії не бавляться.

Із сучасних подібних подій дав нам приклад розв'язки таких питань президент Франції ген. де Голь. Як військовик, фахівець, державний муж і свідомий відповідальности за

долю своєї держави знав, що значить мати на території своєї держави хоч і союзників, але їхні військові бази, військові частини і ген. штаб НАТО.

То були союзники (а не так, як у нас, ворожа нам Московщина-Росія), — яким Франція завдячує своє визволення з-під Німеччини, свою самостійність. Але ж ці самі союзники ставили питання, чи відновляти Францію, як державу? Врешті їй дозволили повернутися в коло держав, але вона не мала того значення, що до війни. Стала другорядною державою, з нею не рахувалися, на конференції не запрошували. Лише де Голь поступово, поволі став витягувати її з того становища. Як закінчився реченець перебування НАТО на території Франції, він попросив своїх союзників забрати їхні бази, військові частини, штаб НАТО і залишити Францію. Наша емігрантська преса за весь 10-тирічний час президента де Голя товкла воду в ступі, що він не державний муж, лише "амбітник". Може й амбітник, але державник. Амбіція творча. Патріот, а не слизняк демократ, що труситься за президентську посаду. Не маючи свого українського погляду на події, ми за "амбітником" не бачили державного мужа. Він завершив усамостійнення Франції. Вивів її з упослідженого стану, увів у коло перших держав. У стабілізував її економіку і владу. І тепер ще, після його відходу від влади, Франція живе його моральною спадщиною і стабільністю. Він зробив спротив міжнароднім банкам, що хотіли паперовий банкнот одної з держав зробити міжнародньою валютою. Він обстоював, що міжнародньою валютою повинно бути золото. Таким воно й залишилося. Він протиставив себе міжнароднім спекулянтам валютчикам, що кинулись знецінити французький франк, вичерпати золотий запас Франції. Він витримав. Державна рація керувала де Голем. Амбіція була, але творча, не руйнуюча.

Наступник де Голя, президент Помпіду, як виявилось під час його візити до президента США Ніксона, продовжує політику де Голя, а саме: 1. Вести самостійну політику Франції; 2. Бути у приязних відносинах, але боронити власні національні інтереси. Що ж до того, щоб американський доляр став міжнародньою монетною системою, Помпіду не заперечив, але сказав: тоді не виключена можливість, що

Спільний Европейський Ринок поставить свою валюту рівнобіжно америктнському доларові. Бачимо, Помпіду ідею де Голя показав Ніксонові з іншого боку. Французька преса розцінює поїздку свого президента до США, що він "не продав" інтересів Франції. На жаль наша демократія, маючи вже Українську Державу, не мала свого Помпіду.

Ще один приклад. Газети повідомили, що соціалістичний уряд англійської монархії, для підсилення військ НАТО у Зах. Німеччині, післав туди 4,500 вояків. Військовий міністер Англії, соціаліст Денис Гілі, при цій нагоді сказав, що Совєтський Союз зі своїми сателітами має величезну перевагу наземної армії над військами НАТО і ті 4,500 вояків не мають значення. Але НАТО передбачає, у випадку атаки з боку "потенціяльного агресора", вжити негайно й автоматично тактичну ядрову зброю, тобто атомову артилерію і ракети на близьку і середню віддаль, а в другій стадії війни — застосувати далекосяжні атомові ракети й атомові бомби. Одночасно з тим повідомлено, що соціялістичний уряд Зах. Німеччини купив у соціялістичного уряду Англії, на велику суму, різної зброї. З того факту бачимо, як розмовляють соціялісти Зах. Европи зі своїми товаришами-соціялістами Москви — Росії. їхній діялог відрізняється "трошки" від діялогу наших соціялістів з "дорогими товаришами" Раковським і Мануїльським, представниками Леніна.

14. СТАВЛЕННЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ ДО ГЕТЬМАНА І ДО НАЦІОНАЛЬНОГО СОЮЗУ

Роля Стрільців у виборі Директорії і Головного Отамана. 5.000.000 карб. з державної скарбниці на повалення держави. Найсвідоміші у повстанні. Коновалець — політичний діяч.

Яке становище зайняли Січові Стрільці до Гетьмана? "Стрілецька Рада, що завше була у зносинах з українськими соціалістичними партіами, стала по боці УНР й ухвалила не визнавати Гетьмана, а скласти зброю і розійтися. Склавши зброю у Києві, вислано ряд січових старшин, у тім числі і мене, (Івана Вислоцького — П. С.) на села, щоб агітувати за повстання проти Гетьмана. На дорогу, так ме-

ні як i моїм товарищам, виплачено було l,000 нім. марок і меншу суму в українській валюті. При виплаті цих грошей мені було сказано, що це допомога для здемобілізованих старшин. Згодом, далеко пізніше, я довідався від бувшого високого січовострілецького старшини, що ці гроші походили зі суми 2,000,000 нім. марок, яку міністер М. Ковалевський (земельних справ — П. С.) в день перебрання влади Гетьманом, взяв з державної каси і передав на організацію повстання. Отже агітацію проти Гетьмана переводжено за гроші держави" (Іван Вислоцький, бувший хорунжий Січових Стрільців і четар УГА, "Гетьман Павло Скоропадський в світлі очевидців", ст. 21, 26, Вид. Укр. Робітник, Торонто, 1940). Німці запропонували січовим стрільцям перейти під команду Гетьмана, або німців, або скласти зброю. Стрілецька Рада ухвалила скласти зброю (В. Кучабський, Корпус Січ. Стрільців, Ювілейне Вид., ст. 115).

"Щодо зносин січових стірльців з Національним Союзом вони існували від самого початку заснування Нац. Союзу... Стрілецька Рада хоч стояла в тісних зв'язках з Винниченком і Шаповалом та ін., всупереч твердженню П. Христюка, не віддалась в розпорядження політики Укр. Національного Союзу, а принайменше віддалась не беззастережно і в акції, яку підготовляли Винниченко і Шаповал, переслідувала свої цілі. Стрілецька Рада поставила Винниченкові і ін., а зглядно Союзові домагання взяти до складу Директорії і притягти до акції Петлюру, а тим більше в склад Директорії. Союз мусів на це згодитись під натиском січових стрільців, як одинокої опори заплянованого повстання... Форсування Петлюри Стрілецькою Радою в члени Директорії і на пост головного отамана... означало, що Стрілецька Рада, маючи свого представника в Директорії, стала не тільки військовим, а й політичним чинником, що особливо на пізніших подіях відбилось дуже сильно. Допущення, що Стрілецька Рада аж тоді віддалася в розпорядження Союзу, коли мала запевнення, що її кандидат стане членом Директорії, є більш ніж правдоподібне" (А. Крезуб (псевдо), це сотник січ. стрільців Осип Думін, Спогади "Повстання проти Гетьмана, ЛНВ, кн. 2, ст. 219-225, 1928 р.).

Думін ствердив спогади Висоцького, що Стрілецька Рада весь час була у тісному зв'язку з соціялістичними пар-

тіями, а зокрема з головними промоторами повстання Винниченком і Шаповалом і в'язала себе тісною співпрацею з ними. Також довідуємось, як Петлюра попав у Директорію і хто зробив його "маршалом" і весь час тримав його на становищі "маршала" і голови Директорії після резиґнації Винниченка. У своїх спогадах ані Винниченко, ані Шаповал не признавалися, що Січові Стрільці дали їм Петлюру, як свого представника. (Крезуб не сказав, а може не знав, що на виборах Директорії від стрільців були Євген Коновалець, Андрій Мельник, Юліян Чайковський). Зі спогадів Кучабського довідуємось, що Січовим Стрільцям подано до вибору три пропозиції: стати під команду Гетьмана, або німців, або скласти зброю. Служити своїй державі-монархії стрільці відмовились. Більше почесним вважали скласти зброю.

Не признавалися вони, що на виборах Директорії від січових стрільців окрім Коновальця були А. Мельник і Чайківський. Були, щоб провести Петлюру до складу Директорії, як свого представника, свого уповноваженого. Це свідчить також і про те, який вплив мали вожді січових стрільців на хід подій, на задумане повстання і переведення його в життя. Знали очевидно, що Болбочан був проти, щоб з Петлюри робити "маршала" української діючої армії. Знали, що Болбочан не вважав Коновальця за старшину, як про це говорили між собою мешканці Києва. Думка та була між киянами поширена. Болбочан радив "машинистам" поставити на чоло армії людину військову, в армії авторитетну. Йому обіцяли те все зробити. Вплив Коновальця на хід подій був сильніший. Шаповал записав прізвища осіб, що були на таємних зборах і вибирали Директорію, а саме: Винниченко, Я (тобто — Шаповал), Янко (від селянської Спілки), О. Макаренко, О. Андрієвський, П. Дідушок, А. Макаренко (Голова спілки залізничників). Стокоз, Кушнір, (соц-фед. для інформації), ген. Осецький, Коновалець і кілька стрільців. (Гетьманщина і Директорія, стор. 59). Oti 11-14 осіб і були тим "народом", що вибрав нам Директорію "від української революційної демократії", і "від імени народу".

Шаповал у спогадах пише, що вони не думали ставити Петлюру на чоло армії. "Головним отаманом військ у нас уже був призначений генерал Осецький, то ми Петлюрі ніякої

ролі у війську не призначили. Але як Петлюра став іменно головним отаманом — я цього й досі не знаю". (Гетьманщина і Директ., стор. 63). Не хотів признатися, що ото Євг Коновалець зі Стрілецькою Радою настановили Петлюру на "маршала". Петлюра приїхав першим до Білої Церкви і разом з Назаруком зліпили "Універсал" про повстання й обнародували його. Так вожді січових стрільців узяли повстання в свої руки з "уповноваженим" Петлюрою.

Не згадав Кучабський, "що ген. Мирон Тарнавський, бувший начальний Вождь УГА., перебуваючи наприкінці квітня 1918 р. в Києві, як австрійський старшина, в дні, коли командування Січового Стрілецтва рішало — визнати владу Гетьмана чи ні, явився в командира Січового Стрілецтва з порадою визнати владу Гетьмана і стати збройною частиною Української Армії... Стрілецька Рада постановила не визнавати Гетьмана, а зложити зброю і розійтись. Стрілецька Рада поставила вірність вище уже неіснуючому соціялістичному урядові, як Українській Державі — вище соціялістичній партії та їх інтересам, як добро Української Держави й цілого народу. Нічим не можна виправдати того фальшивого рішення Стрілецької Ради, яким столицю України і її новий уряд позбавлено одинокої більшої національної військової частини — Січово-Стрілецького полку, що числив 3000 бойовиків... Січове Стрілецтво в своїй масі не було протигетьманське... В часі перевороту, в кінці квітня, вже були численні голоси січово-стрілецьких старшин за визнання гетьманської влади" (Іван Вислоцький, б. хорунжий Січових Стрільців і четар УГА, "Гетьман Павло Скоропадський в світлі очевидців", ст. 21, Вид. Укр. Робітник, Торонто, 1940).

А. Крезуб — Осип Думін говорить про акцію "машинистів", що провадила свої цілі. Шкода, що він не сказав, що то за акції, та які переслідували цілі? Може та акція — "договір з Москвою"?

Про гроші, що одержав Коновалець на пропаганду проти Гетьмана, маємо свідчення Миколи Ковалевського, міністра земельних справ. "Згідно постанови Ради Міністрів УНР за 14 квітня 1918 р. асигновано у безконтрольне розпорядження М. Ковалевському — п'ять мільйонів карбо-

ванців на політичну акцію. Ковалевський передав гроші ЦК Всеукраїнській Селянській Спілці на руки Аркадію Ст., ЦК Всеукр. Черв. Хреста на руки Зін. Сул., ЦК УПСР на руки Л. і коменданта Січових Стрільців, полковника Є. Коновальця на руки сотника Черника" (М. Ковалевський, Спогади "При джерелах боротьби", ст. 477, Вид. Інзбрук, 1960). Подумати тільки! Рада Міністрів держави УНР ще за 15 днів до того, як Гетьман прийшов до влади, асигновує гроші на повалення своєї держави, через те, що до влади прийдуть монархісти. Сьогодні в Англії при владі соціалісти. Завтра прийдуть до влади консерватисти. Згідно філософії українських соціялістів, англійські соціялісти повинні валити свою державу. Чи та рада міністрів нашої демократії була при своєму розумі, чи ні?

Січових Стрільців вважали найсвідомішою національною частиною Української армії. Незрозуміло, чому провідники їхні не були свідомі, що держави бувають не тільки республіки, а й монархії. Стрілецтво прийшло до нас, до Києва, від австрійської монархії, із Західн. Европи, там де всі тоді держави були парляментарні монархії (окрім Швайцарії). Значить, повинні були бути вихованими на принципах парляментаризму, а не на повстанській філософії. А тут, у Києві, стали пропагандистами республікансько-соціялістичних ідей партизанської якости і переведення їх у життя не парляментарними методами, а повстанськими. Там, у Західній Европі, для них монархія нормальна, загально прийнята річ, а тут, у Києві, для них монархія "контрреволюція", яку треба валити повстанням. Дивні діла Твої, Господи!

Про договір з Москвою Є. Коновалець пише: "Ще до повстання заключив він (Винниченко — П. С.) був умову з большевиками (Мануїльським), про яку нам, до речі кажучи, нічого не сказав та яку большевики, як звичайно, зразу таки зламали, розкинувши масово, ще до заняття Києва повстанчими військами, летючки з закликами до непослуху й бунту проти Директорії" (Є. Коновалець, Причинки до історії української революції", ст. 20, Прага 1928). Звичайно, рядове стрілецтво, а також старшини менші рангами, про договір не знали. А чи не знала Стрілецька Рада, а зокрема Коновалець, то ще питання.

"Євген Коновалець почав відігравати досить значну ро-

лю вже в перших місяцях революції 1917 р... У грудні l9l7 р. Євген Коновалець уже виріс і розвинувся в революційного діяча з певними амбіціями і ширшими замірами щодо його особистої участи в тодішніх подіях. Він уже не був скромним організатором стрілецької сотні, який терпеливо вислухував накази й директиви Генерального Військового Комітету... Він виробився вже у політичного діяча, що мав свій погляд на справи і відчував за собою моральне право сказати і своє слово при вирішуванні важніших справ"... (М. Ковалевський, При джерелах боротьби, ст. 539-541, Вид. Інзбрук, 1960). Так було у 1917 році. Він не належав до партії. Не обов'язково було належати, щоб тримати найтісніший контакт з українськими соціялістами-революціонерами і спільно з ними працювати.

Якщо ж Коновалець почував у собі покликання до політики і взявся її провадить, повинен був перейти на працю до Міністерства Закордонних Справ і залишити армію. Або оповістить себе диктатором, узявши на себе всю відповідальність за керування державним кораблем.

15. ПОЛІТИКА У КАСАРНЯХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ.

Коновалець підпорядковує себе Шаповалові. Відновлення загону Січових Стрільців. По дозвіл до Гетьмана. Вербування повстанців до загону Січових Стрільців. Філософія Стрілецької ради: „або" — підтримуємо, „або" — повалимо. Праця „русифікованого" Військового Міністерства.

У касарні Січових Стрільців — центр політики. Ще Гетьман не прийшов до влади, як у касарні Січових Стрільців почалися наради президії Центральної Ради. Члени президії ЦРади 27 квітня з М. Грушевським на чолі і деякі члени уряду прийшли до касарні Січових Стрільців, де без перерви відбувалися наради. На другий день відбулася рішаюча нарада у касарні Січових Стрільців. Були там: М. Грушевський, Микола Шраг, Микола Чечель, Аркадій Степаненко, Микола Порш, Євген Коновалець, і, якщо не помиляюсь, то й Андрій Мельник, Симон Петлюра, Микола Ковалевський та члени центральних комітетів наших політичних партій. На цій нараді ухвалено готуватись до повстання" (Ковалевський, "При джерелах боротьби", ст. 485-487,

Вид. Інзбрук, 1960). Тепер зрозуміло, чому Стрілецька Рада ухвалила не визнавати Гетьмана, скласти зброю й розійтись, а частину старшин послано робити пропаганду проти Гетьмана, проти своєї держави, даючи їм по 1000 нім. марок в українській валюті. З поданого бачимо також, що Коновалець дуже близько стояв до політики провідників нашої демократії, сам став частиною того проводу і мав настільки у них довір'я, що президія ЦРади перенесла свої засідання до Коновальця у касарні. Словом, серед великих діячів, політиків-соціяліетів, Коновалець був своєю людиною і приймав участь у їхніх рішеннях.

За Гетьмана, віднова організації січових стрільців, як пише Коновалець, "сталася за порозумінням і згодою з "Українським Національним Союзом" (Є. Коновалець, "Причинки до історії Укр. Революції", ст. 9. Вид. Прага 1928). Звертаємо увагу, що Коновалець надавав більше значення порозумінню та згоді "Національного Союзу" на організування у військову формацію січових стрільців, ніж Гетьманові — голові Держави, від котрого залежить — дати дозвіл, чи не дати. Вже з перших кроків Коновальця у відновленні організації січових стрільців бачимо ігнорування влади Гетьмана. Якби "Нацональний Союз" — тобто Шаповал, сказав: "не треба організовувать" — Коновалець не організував би.

Шаповал, про відновлення організації січових стрільців, записав так: "Влітку делегація січових стрільців, на чолі з Коновальцем, приходила до Національного Союзу питати, чи Нац. Союз ухвалює, щоб січові стрільці організувалися. Таку пропозицію зробив Скоропадський стрільцям, але вони цієї пропозиції без згоди Нац. Союзу не приймають. Коли ж Нац. Союз дасть свою апробату, то вони згодяться організувати полк чи бригаду, але з громадського погляду ставлять себе до повної диспозиції Нац. Союзу, як представника всієї України. Така деклярація стрілецтва була власне умовою і змовою, яку ми і стрільці розуміли однаково" (Гетьманщина і Директорія", ст. 32). Ходили до Нац. Союзу, тобто до Шаповала по благословення, по дозвіл організувати військову частину і підпорядкувати її "машинистам", а не Гетьманові, не своїй державі. Як бачимо, в самому зародку організування січових стрільців у військову фор-

мацію покладено змову, тобто — зраду. Крезуб очевидно не знав, що делегація січових стрільців, разом з Коновальцем, одразу поставили себе до розпорядження Національного Союзу. У скорому часі, після згаданої декларації стрілецтва, Шаповал скликав нараду, на якій були: ген. Осецький, полк. В. Тютюнник, полк. Є. Коновалець і начальник його штабу А. Мельник. Підраховували своє військо. Стрільці заявили, що вони мають 1500 людей, зброї на 5 тисяч. Вивчених людей 900" (Шаповал, "Гетьманщина і Директорія", ст. 37).

"Жовтня 30 дня 1918 відбулася нарада, де брали участь: Винниченко, Шаповал, ген. Осецький, від січових стрільців А. Мельник і Ф. Черник. Представники січових стрільців дали остаточну згоду на участь у повстанні... Крезуб далі пише, що з того дня можна вважати січових стрільців на воєнній стопі з Гетьманом. Фактичне підготування до повстання провадилося майже від кінця вересня. Команда загону вислала ще за місяць до рішення повстання своїх старшин в різні місця України, з дорученням вербувати повстанців і чим скоріше відсилати їх в Білу Церкву. Значковий Кирило Кушнірик наприклад мав виключно цю задачу і об'їздив в місяці вересні — Волинь, Полтавщину і Київщину, а в жовтні знову виїхав з дорученням не тільки вербувати охотників до загонів Січових Стрільців, але й нав'язувать з'вязки з деякими повстанськими отаманами у південній Київщині. З таким же завданням в половині листопада вислано на Катеринославщину сотника Думіна (А. Крезуб, "ЛНВ", кн. 11, ст. 225-318, 1928). Чи можна таку працю назвати патріотизмом, служінням державі? Шаповал благословив відродження загону січових стрільців і назвав його "Змовою". Мимоволі виникає питання: чи це діє українська вдача "Чорних рад" Куліша, чи тільки нашої революційної соціялістичної демократії? У світлі вищеподаних фактів заява Коновальця, що він про договір Винниченка з Мануїльським не знав, потребує дослідження. Крезуб мабуть не знав про ухвалу повстання в касарні Січових Стрільців ще 28 квітня. Там був М. Грушевський, Коновалець. Мова про це вже була. Так само і про підпорядкування себе "машинистам".

Кучабський про віднову організації Січових Стрільців подає так. В липні 1918 р. зібралася Стрілецька Рада і ухва-

лила організувати Січових Стрільців. "Дві можливості бачила Стрілецька Рада перед відновленим Січовим Стрілецтвом: 1. або Гетьманщина відборонить український характер держави; 2. всебічно опреться на українськім громадянстві; 3. відштовхнувши російські впливи; 4. порве з дотеперішньою реакційною політичною лінією; 5. заспокоїть голод землі селянства; 6. на якому будуватиме державу, — а тоді Січове Стрілецтво повинно стати такою вірною обороною Гетьманщини, як вірно підтримувало колись Центральну Раду — або Гетьманщина — 1. продовжуючи свою політику реакції, 2. піддається московським впливам та 3. заведе Україну до об'єднання з Росією, а тоді Стрілецтво мусить стати авангардом українського національно-державного повстання проти Гетьманщини. І одне, і друге вимагало найшвидшої "збірки Стрілецтва", щоб воно мало час підготовитись до вирішних подій і тому Стрілецька Рада доручила стрілецькому командуванню переговорювати з гетьманським урядом у справі нового формування Січового Стрілецтва" (Позначення цифрами мої — П. С).

"Командир Січового Стрілецтва заручився дозволом "Національного Союзу"... та почав старання перед гетьманом і його урядом. Ці старання натрапили на прихильність Гетьмана, бо для збільшення особистого його значення в "його" державі йому, важно було мати під рукою реальні сили, якими можна б було противажити московський без конкуренційний натиск. Стрілецькі намагання знайшли підтримку тих членів уряду, м. ін. міністра військових справ та одиниць із найближчого оточення Павла Скоропадського, яким залежало на тому, щоб під могутнім натиском московських реакційних кол не впала українська державність. Проти формування Січового Стрілецтва рішуче заявлязся голова міністрів Ф. Лизогуб, який страшив гетьмана, що Січові Стрільці його повалять та цілком змосковлений гетьманський Генеральний Штаб, за вийнятком його оперативної частини, в якій працювали такі українські патріоти-державники, як Василь Тютюнник і Олександер Мєшковський. Але українські впливи на гетьмана перемогли і до нього була покликана делегація Стрілецької Ради, щоб офіційно попрохала дозволу на віднову Січового Стрілецтва. Стрілецька делегація в складі Євгена Коновальця, Андрія Мельника,

Михайла Матчака й Василя Кучабського в довшій, дуже відвертій розмові, в якій звертали увагу на лиха в Українській Державі, виразно заявила, що Січове Стрілецтво досі стояло і завше в майбутньому непохитно стоятиме на плятформі української державности і що воно виступить проти всякого, хто її валив би. Розмовою і заявою стрілецької делегації гетьман Павло Скоропадський був задоволений і 23-го серпня 1918 р. видав наказ про формування "Окремого загону Січових Стрільців". Тут московські кола заметушились і почали псувати справу не лише перед гетьманом, але й перед німецьким командуванням... У Загоні могло бути лише трохи поверх 1000 стрільців і 30 старшин... Дозволено збиратися не в самому Києві, а оподалік у Білій Церкві або в Яготині. Стрілецька Рада вибрала Білу Церкву" (В. Кучабський, Корпус Січових Стрільців, ст. 124-149, Ювілейне вид. 1969, всі підкреслення мої — П. С).

Кучабський сказав нам у спогадах, що навколо Гетьмана діють впливи антиукраїнські, а українських майже нема. В кожній державі, навколо кожного уряду, навколо кожного голови держави працюють впливи "за" і "проти". Оті впливи творять політику держави. Так було від споконвіку. Так є тепер і так буде до кінця світу. То річ нормальна. А тим більше протилежні впливи діють у новостворених державах, що ще не зміцнилися, не відбудувались, не сформувались як слід. До таких держав належала тоді Україна. Окрім того ми самі накликали собі чужих впливів: німецьких, австро-угорських, московських. Якби можна було накликати ще китайських та японських — накликали б і їх. Оті впливи, то наслідки інтернаціонально-ідеологічного борсання нашої демократії, її провідників між впливами московського большевизму, з яким держали єдиний революційно-демократичний фронт, а тоді кинулись в обійми німецьких та австро-угорських впливів. Заплутавшись у тих впливах та загостривши їх до краю, УНР передала їх у спадщину Гетьманові. Президент США Джансон, кажучи для прикладу, створені ним мости чи впливи, передав президентові Ніксону. В тому й полягає справа, щоб в тодішніх важких обставинах, особливо молодій державі, дати перевагу державницьким українським впливам в усіх галузях державного життя. За впливи треба боротися, а не стояти збоку. Не

бойкутувати своєї держави. Порожнеча, що утвориться від бойкоту, заповниться іншими людьми, іншими впливами, іншими військоівими формаціями. Життя не стоїть на місці. Не чекатиме, поки українці перестануть бойкотувати.

УНР не потребувала, бо вона не будувала, а Гетьман потребував фахових працівників українців не тільки на міністрів, а скрізь де йде життя — від шевця — до академіка. Оточений з усіх боків впливами, успадкованими від УНР, Гетьман потребував підтримки українців. Тому він із задоволенням прийняв почин стрілецької делегації організувати військову формацію з січових стрільців. Він потребував національно свідому, патріотичну, беззастережно віддану Українській Державі збройну, силу, щоб нею можна було протиставитися чужим, неукраїнським впливам. У січових стрільцях він хотів бачити ту військову силу, що йому була потрібна. Зі зростом української військової сили в розпорядженні Гетьмана зменшувалися б чужі впливи. На жаль вожді січових стрільців прийшли до Гетьмана з іншою метою, їм потрібен був лише дозвіл на формування, а вже куди вони скерують свою зброю, то вже вони рішатимуть: "або" — на підтримку, "або" — на повстання, як вони самі про те пишуть.

Стрілецька Рада, посилаючи делегацію до Гетьмана, не збиралась ставити січових стрільців на службу Українській Державі, щоб Гетьман оперся на силу їхньої зброї для приборкання чужих впливів. Це завдання вони залишають Гетьманові самому зробити, без них. А вони стануть збоку й дивитимуться, чи він: 1. поборов уже впливи півмільйонової німецької армії голими руками; 2. чи приборкав московські впливи, бо українці його бойкотують; 3. чи надав українського характеру державі українськими соціялістами; 4. чи оперся всебічно на українське революційно-демократичне громадянство повстанської філософії; 5. чи заспокоїв голод селянства на землю; 6. чи вже перейшов на будування селянської держави; 7. чи сприяє єдино-неділимому фронтові української демократії з ленінською демократією Росії. І аж тоді тільки стане січове стрілецтво вірною обороною Гетьманщини. Чи говорила делегація Гетьманові про оту свою програму? Звичайно ні. Ту програму Стрілецька Рада видрукувала для читачів, щоб оправдати своє пов-

стання. І якщо Гетьман тих артикулів не виконає, "тоді стрілецтво мусить стати (?) авангардом українського національно-державного повстання проти Гетьманщини".

Думаю, читач сам розбереться у тих програмових артикулах і пояснення тут непотрібні. Скажу лише: народ покликав Гетьмана не на будування класової держави — робітничої, чи селянської — а всенаціональної, щоб всі кляси, з яких складається кожна нація у теперішньому модерному світі, могли жити і в розбудову держави вкладати свою частину. Друге — статистика Української Землі показує, що на всіх селян землі не стане. А тим більше, як пише Кучабський, "задовольнити голод селянства на землю". Так ставити питання можна лише для пропаганди, для демагогії. Окрім того земельне питання не можна вирішувати відокремлено від інших галузів господарства, бо вони одне з другим пов'язані. А головне, земля потребує такого вирішення, щоб беручи в цілості — вона не зменшувала врожаю. Бо ж населення збільшується, фабрики, заводи потрібні, дороги потрібні, на все те потрібно давати землю. Тому братися розв'язувати земельне питання січовим стрільцям способом пропаганди-демагогії не належиться.

Тенденційність насвітлення справ, подій. У міністерстві військових справ Кучабський знайшов (хоч він там, здається, не був) лише "двох патріотів-державників": Василя Тютюнника та Олександра Мєшковського. Мабуть тому знайшов їх, що вони поділяли погляди Стрілецької Ради. Василь Тютюнник — соціял-революціонер, весь час працював з ген. Осецьким і "машинистами" на повалення Української Держави. Шаповал записав, що Осецький рекомендував йому В. Тютюнника, як "людину цілком віддану нашій справі" (Гетьманщина і Директорія, ст. 37). Кучабський, на ст. 182, пише, що під час повстання "формувалася у Фастові Головна Ставка Верховного Командування Директорії УНР, на чолі якої стояв ген. Осецький і старшина ген. штабу Василь Тютюнник. Мабуть тому Кучабський записав його в патріоти-державники. Не малі заслуги в упорядкуванні селянських резерв "Ставкою" поклав Олександер Шаповал".

Обвинувачування Кучабським, що Генеральний Штаб міністерства військових справ цілком був зросійщений, за вийнятком його оперативної частини, не відповідає прав-

ді. Генерал Олександер Удовиченко у своїй книзі пише: У головному та Генеральному Штабах працювало 150 старшин генерального штабу. Серед них чимало видатних з великим командним і науковим стажем. Серед них треба відмітити професора Академії Генерального Штабу, кол. командуючого 9-ою армією, ген. Юнакова. З українців: Сальський, Капустянський, Кущ, Осецький, Безручко, Змієнко, Галкин, Сливинський, Мішківський, Рогоза та ін. Якби навіть все військове міністерство складалось з росіян, або циган, але всі вони фахівці і віддано працюють на розбудову Української Держави, то честь і признання Гетьманові, що він підібрав кваліфікований штаб співробітників. Удовиченко про "зросійщене" міністерство пише так: "Військове міністерство гарячково працювало. Воно розробило штати 8-ми армійських корпусів. Воно підготовило кадри для прийняття мобілізованих. Провадилася підготовка до відкриття Академії Генерального Штабу. Засновано було в Києві спеціяльну Інструкторську школу старшин з метою відновлення їхніх знань та українізації їх. Закладено було кадри корпусу кордонної охорони і корпус для охорони залізниць. Гетьманський уряд приступив до формування нової Української Армії в складі 16-ти піших дивізій та 8-ми кінних. Взагалі плян відбудови Української Армії було широко опрацьовано і його поволі переводили в життя. Німецьке командування ніби прихильно ставилося до формування Української Армії, одначе воно не давало змоги приступити до реалізації опрацьованих плянів військового міністерства Української Держави. Німці добре розуміли, що реалізація заплянованих корпусів загрожуватиме їхньому перебуванню в Україні. Тому, хоч кадри Української Армії було створено, проте німецьке командування поставилося проти переведення мобілізації" (О. Удовиченко, Україна у війні за державність, ст. 41-42, Вид. 1945). Час і пора вже знати: Українська Держава потребувала у 1917-20 рр. і буде потребувати для своєї розбудови і процвітання фахівців, а не партачів, хоч би вони були сто разів патріотами. І як не матиме своїх фахівців, запрошуватиме чужих. Тому законові підлягають всі держави світу. І нема чого тикати пальцем, що то "чужинець". Подивіться, скільки фахівців-чужинців працює у високо-розвинених США! Що ж тоді

говорити про Українську Державу 1917-1920 рр! Німці розуміли, що в міру росту української військової сили, німецькі впливи падатимуть. А вожді січових стрільців хоч і розуміли, але не хотіли дати тої сили Гетьманові.

16. ЗНЕВАГА ДО ДЕРЖАВИ І ДО МАЄСТАТУ.

Довір'я Гетьмана до Січових Стрільців і побажання їм. Відновлення загону — службове і моральне зобов'язання. Вожді стрільців поліпшують. Мораль вождів стрілецтва. Зрада присязі. Коновалець — диктатор. Мих. Грушевський міняє перо Літописця на одрізан партизана. Білий кінь — історичний сюжет для художників.

Зневажливе ставлення до Української Держави і до Гетьмана. Слова: "Стрілецтво", "Стрілецька Рада", "Січові Стрільці", "Стрілецька Команда" — скрізь видрукувано з великих літер у ювілейному виданні, а слово "Гетьман" — з маленької. Для прикладу можна взяти стр. 124. Там маємо ще таке речення: "Ці старання натрапили на прихильність гетьмана, бо для збільшення особистого його значення в "його" державі"... Чому слово "його" взято в лапки? Іван Вислоцький у своїй брошурі "Гетьман Павло Скоропадський в освітленні очевидців", на стр. 16 теж видрукував те саме речення з того самого збірника "Золоті Ворота", де слово "його" не взято у лапки. "Хто помилився"? Прочитавши про відвідини стрілецькою делегацією Гетьмана у справі дозволу на формування січового стрілецтва та що Гетьман був задоволений бесідою з ними (стр. 129), відчувається, що та бесіда не закінчена. На прощання повинен же був Гетьман щось сказати. Що ж Гетьман сказав делегації на прощання? У ювілейній книзі на 663 сторінки не надруковано погляду Гетьмана, як він розумів формування січового стрілецтва. У маленькій брошурі Вислоцького на 39 сторінок видрукувано так: "На заяву стрілецької делегації відповів Гетьман, — про що мовчать автори "Золотих Воріт", — словами, що вважає Січових Стрільців "одною з перших, справжніх, збройних, вповні об'єднаних одиниць, на які можна буде напевно покладатись". А дальше Гетьман бажав січовим стрільцям, щоб їх "полк якнайскорше почав свою плодотворну працю коло зміцнення основ Української Держави". Далі Вислоцький пише, що за Цент-

ральної Ради 1917 р. довго довелося ходити стрільцям, щоб одержати дозвіл на формування (Генеральний Військовий Секретаріят Центральної Ради видав наказ не приймати галичан до українського війська). І що тепер треба публічно зажадати від організаторів січових стрільців, щоб оголосили, що вони вислухали від можновладців-соціялістів, щоб порівняти зі словами і ділом Гетьмана (Іван Вислоцький, кол. хорунжий С. С-ів і четар УГА, "Гетьман Павло Скоропадський в освітленні очевидців", стр. 16-17, Вид. Укр. Робітник, 1940).

Щоб дати дозвіл на формування січових стрільців Гетьман повинен був погодити цю справу з німецьким командуванням і з австро-угорським. Стрільці були громадянами Австро-Угорщини і вони потребували їх для своєї армії. Окрім того Гетьман повинен був гарантувати німцям льояльність січових стрільців до нього, до Української Держави і до німців. Адже ж січові стрільці відмовились стати під команду Гетьмана або німців і воліли скласти зброю, ніж іти під владу Гетьмана. А тепер Гетьман хоче зробити з них військову формацію. Звичайно німці насторожились.

Автори "Золотих Воріт" і упорядчики ювілейної книги — "Корпус Січових Стрільців" хоч би й як бажали виправдати повстання січових стрільців проти Гетьмана — не зможуть оправдати, хоч і не друкуватимуть побажання Гетьмана січовим стрільцям. Замовчування, сказаного Гетьманом, побажання свідчитиме про тенденційність книги і посіє недовір'я до цілої книги. Побажання Гетьмана січовим стрільцям було умовою, моральним зобов'язанням з їхнього боку, на підставі котрих давався їм дозвіл формуватися й працювати на зміцнення основ Української Держави, а не на повстання. І що на них можна буде покладатися, коли на те прийде той час. І коли прийшла для Української Держави вирішальна година, була думка забрати січових стрільців з Білої Церкви до Києва. У цій справі 12-го листопада Гетьман послав полк. Блаватного до січових стрільців. Тоді ще не була оповіщена "федерація" з Росією. Ставлення до Гетьмана висловив полк. А. Мельник на обіді в старшинській харчівні так: "Ясновельможний пан гетьман оскільки він іде по шляху самостійности України, завсігди може числити на січових стрільців". Блаватний оглянув загін

січових стрільців. Дав Гетьманові телеграму з Білої Церкви: "На шляху до самостійности України ніякий ворог Січ. С-ям не страшний". Вечором того ж дня Блаватний вернувся до Києва. Ніяких справ з січовими стрільцями він не вирішував (А. Крезуб, Спогади, Повстання проти Гетьмана і січові стрільці, ЛНВ, стр. 309-318, 1928). Політика належить до обов'язків голови держави. Це основна засада існування кожної держави. Ніхто не має права вести політику без нього, без його згоди, без його доручення. Особливо це стосується до 1-ої Гетьманщини, де, не зважаючи на виборність, політика належала до обов'язків Гетьмана. Гетьман Хмельницький рубав голову кожному, хто поза його спиною, намагався вести політику, а особливо якісь "коншахти" з чужою державою. Вожді січових стрільців взяли на себе функцію керувати політикою Гетьмана. Взяли на себе місію вирішувати, чи Гетьман провадить політику самостійности України, чи ні... Мало того, не бажаючи рахуватися, що вирішальною силою провадження політики є німці, вожді стрілецтва скеровують свій багнет лише проти Гетьмана, проти "його держави". Вожді не хотчть того знати, а лише для пропаганди, для знеславлення своєї держави Гетьманщини називають — "його держава". Значить — то не "їхня" держава. Вони не визнають її за свою державу, а за "його" державу. Значить, у Стрілецької ради є якась "їхня" держава, інша, якій вони служать і із-за неї робитимуть повстання проти Української Держави.

Політика не є сталий, непорушний, незмінний закон. Залежить від обставин. Вона мінлива. Буває, що в інтересах держави, її народу доводиться робити поступки, що в нормальних умовах їх би не робилось. Ленін мусів погодитись на Берестейський мир з німцями, відмовитись від України. Мусів погодитись, що Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва відійшли від Росії. Мусів зробити "крок назад" і дати Народові НЕП. Чехи не виступили проти Гітлера, як він ішов займати їхню державу, не зважаючи, що Росія намовляла чехів боронитися і обіцяла допомагати їм. Бельгійський король, у 2-ій світовій війні, як побачив гітлерівську армію, що йшла на нього війною, щоб рятувати свою армію від знищення, а свою маленьку Бельгію від зруйнування — здався, а сам виїхав за кордон. Це дало привід бельгійським

соціялістам, їхньому лідерові Спааку домагатись в парляменті скасування монархії. Парлямент відкинув вимогу соціялістів. У Зах. Европі йдуть у парлямент вирішувати державні справи, а в нас ідуть у ліс, у повстання.

Моральна сторона відвідання Гетьмана. Чи делегація — Коновалець, Мельник, Кучабський, Матчак — прийшла до Гетьмана по дозвіл організувати загін січових стрільців із щирим серцем, з чистим сумлінням, не маючи таємних, прихованих думок, цілей і нічиїх впливів у тій справі? Якщо так, то чого було Коновальцеві, як пише Кучабський, спершу "заручатися дозволом" Шаповала, і тоді вже йти до Гетьмана по дозвіл? Хто ж тоді влада і репрезентант держави для стрілецької ради: Гетьман, чи Шаповал? Чи вожді січових стрільців мостять себе методом повстання на владу, на репрезентантів держави, на чоло нації? Пощо було делегації, що ходила до Шаповала, "ставити себе до повної диспозиції Національного Союзу", як пише Шаповал. Чому, як збиралися члени президії Національної Ради та представники партій 27-28 квітня у касарні січових стрільців і ухвалено було готуватися до повстання проти Гетьмана, присутні Коновалець і Мельник не заявили, що січосі стрільці до повстання не пристануть, бо звязані присягою. Присяга зобов'язує. Тоді для чого було орати гроші з державної скарбниці, від міністра земельних справ соцїяліста-революціонера М. Ковалевського, і посилати старшин на провінції набирати повстанців до корпусу січових стрільців і робити пропаганду повстання проти Гетьмана? Як морально почувала себе делегація у Гетьмана, тримаючи у кишені "умову і змову" (зроблену у Шаповала), пояснюючи Гетьманові мету своєї візити до нього ? І як умудрились вожді січових стрільців розмовляти з Гетьманом так "щиро", "відверто", що Гетьман повірив їм, був задоволений з їхньої візити і дав дозвіл на формування загону січових стрільців? Шаповал теж був задоволений з візити делегації січових стрільців до нього і теж дав їм "апробату" на формування полку. Шаповал пише, що він і делегація стрілецтва однаково розуміли деклярацію стрілецтва служити Національному Союзу, як "умову" і "змову". Чи Гетьман і вожді стірлецтва однаково розуміли служіння державі, "позбутися Гетьманові впливів німецьких, австрійських, мадярських,

московських, реакційних українських , відборонити український характер держави" (від української революційної демократії, від українських соціялістів, чи від когось іншого — не сказала делегація", "забезпечити голод селянства на землю", "всебічно опертися на українське громадянство" (на "панів", "куркулів", поміщиків теж? — вони також громадяни Української Держави), "будувати державу на селянстві, задовольнивши його голод на землю" (а інші кляси населення відіпхнути від будування держави, а для задоволення "земельного голоду" нарізати землі в Сибіру, як своєї не хватить, чи колгоспи завести, щоб той голод задовольнити?). Чи почували і розуміли вожді стрілецтва однаково з Гетьманом заповіт його січовим стрільцям, як їхню моральну з ним умову і змову, що на них можна покладатися проти чужих впливів як капіталістичних, так інтернаціональних соціялізму-комунізму і що січові стрільці працюватимуть разом з ним на зміцнення основ Української Держави, а не на зміцнення повстання? Певен, вони по-різному розуміли ті справи. Хто ж у тих розмовах був щирий, був джентлменом, аристократом духа, будівником держави? Якщо орудувати теперішнім модерним словом "демократія", хто під час тих розмов репрезентував лицарську демократію, а хто — плебса?

'У добу Директорії Євген Коновалець мав величезний вплив на головного отамана Симона Петлюру і був одною з центральних фігур тієї політичної групи, яку ми називали військовою... У військовій системі доби Директорії особливе місце займав полковник Євген Коновалець і т. зв. Стрілецька Рада, якою він керував... Як Директорія увійшла в Київ, головний отаман і його штаб умістились в готелі "Континенталь". В цьому ж готелі умістився полк. Євген Коновалець зі своїм штабом. Тому що впливи головного отамана і полк. Є. Коновальця на українську політику погетьманеького часу були дуже великі і, можна сказати, переважаючі, готель "Континенталь" ставав ніби символом політичних дій тієї доби. На засіданнях Директорії в палацику при Інститутській вулиці ухвалювались формальні рішення. Фактично ж всі актуальні проблеми вирішувались у тісному і вибраному колі наших полководців у залях "Континенталю" (М. Ковалевський, При джерелах боротьби, ст. 527, 528, 539,

542, Вид. Інсбрук, 1960). Можна сказати, що політика Директорії та її уряду, то була політика Коновальця. Фактично він був диктатором.

З Тих фактів, як забирання мільйонів карбованців з державної скарбниці на підготовку повстання, на утримання соціялістичних партій, на пропаганду проти своєї держави, а також засідання президії Центральної Ради — парляменту на чолі з М. Грушевським у касарні Січових Стрільців, ухвали її робити повстання проти Гетьмана, приєднання військової частини національно свідомого їхнього командира Коновальця до повстання, дивним те все здається тому, що Гетьман ше не прийшов до влади, ще не знати, яку політику він провадитиме, в яких умовах доведеться йому працювати під тиском пївмільйонової німецької армії, а наша демократія вже ухвалила не визнавати ані Гетьмана, ані очоленої ним Української Держави. Ухвалила робити повстання, валити свою державу. Валити ту державу, що вона, демократія, передала у спадщину Гетьманщині. Чи може нормально думаюча людина зрозуміти, що то був за провід і його політика? Чи могла Україна з таким проводом стати державою? Подумати тільки! Президент держави, голова парляменту, европеєць - науковець, професор академії, славетний історик закликає молодь не до науки, не до університету вчитись; закликає інтелігенцію, депутатів — членів парляменту, своїх міністрів, провідників партій не до будування держави, а в ліс до повстання. У тому духовому психозі, що в ньому була наша демократія, довелося працювати Гетьманові. Тепер зрозуміло, чому М. Грушевський відмовився очолити Академію Наук, що йому було запропоновано Гетьманом. Проміняв перо Літописця на одрізан партизана. Для театру, для кіно був би гарний сюжет показати Мих. Грушевського в ролі повстанця. У полатаному, короткому доколін, кожушку, підперезаному мотузком. За плечима обрізан на шнурку. Через плече — кулеметна стрічка. На голові старий картуз з червоною зіркою. По боках — шабля і наган. Спереду гранати причеплені та інші партизанські ознаки. На грудях гасло: "Земля і Воля".

Правду сказав Гетьман, придивившись до нас, "свідомих українців", що "вони виховались на театрі". Вони хо-

чуть театральної України. "їм важна форма, а не суть". То ж для театру невійськовик Петлюра хотів в'їхати в Київ на білому коні. "Щоб лишити історичний сюжет для художників". (В. Андрієвський. Спогади "З минулого", ч. II, ст. 70, Вид. Берлін 1933).

Гетьман шукав серед українців людей діла, а не театралів. Він сказав Донцову: "Всі вони хочуть бути міністрами! Ну, посудіть самі, чи вони надаються на це? Дехто — може. С. Шелухина я хотів би зробити міністром, але решта"? (Д. Донцов, Рік 1918, Київ, ст. 23). Гетьман хотів вивчити нас на міністрів, але ми пішли у лісочки та ярочки. Якщо читати спогади Віктора Андрїєвського "З минулого", він інакше не уявляв собі гетьмана, як в театрі на сцені. З цього погляду він його критикує. Одні хотіли театральної України, другі — соціялістичної. Гетьман будував національну державу для всього населення, всіх його клясів, виходячи з тодішніх умов. Будував на злість соціялістам і нашій революційній демократії.

І якщо вже йде про історичну правду "української революції", тобто — про повстання проти Гетьмана, то треба, щоб на чолі "Високої Директорії" в'їжджав на білому коні у Київ не Винниченко і не Петлюра, а начальник штабу німецьких військ в Україні ген. Гренер, а також Ленін. "Под знамьона Петлюри ми отправілі все своі революціонниє комітети". Так написав у своїх спогадах ленінський командарм Антонов-Овсієнко (Запіскі о гражданской войне, том 3). Отож під прапорами "Універсалу" української демократії з Білої Церкви революційні ленінські комітети робили нам "революцію", валили Українську Державу. П. Христюк у своїй 4-томовій праці "Українська революція" пише, що в Києві повстання проти Гетьмана робили місцеві большевики, а також боєві відділи 3-х жидівських партіій (том 3, ст. 140).

М. Ковалевський у спогадах пише, що в Київі тільки українці робили повстання і навіть гетьманські старшини приєднувались до повстання (При джерелах боротьби, стор. 527).

Він не згадує, що на підмогу ленінським комітетам Ленін посилав латишів, китайців і регулярні війська. А німці взяли патронат над Директорією.

У своїх спогадах "машинисти", М. Ковалевський, Мазепа роздувають небезпеку з боку німців для їхнього повстання. Еліта нашої революційної демократiї змальовує себе у своїх спогадах героями, законспірованими, в небезпеці, вдень боїяться по місті ходити, вночі дома не ночують, по кілька мешкань тримають для конспірації, чуби фарбують. Словом, лицарі підпілля. Хоч зараз став їм пам'ятники.

17. ПОГЛЯДИ КОНОВАЛЬЦЯ

Погляди Гетьмана. Держава національна. Кожна кляса займає своє місце. Ми — без держави. Делегація на мировій конференції в Парижі з порожніми руками.

Ознайомимось тепер із поглядами Коновальця. Він був не тільки командиром корпусу січових стрільців, а разом з А. Мельником неофіційною диктатурою у Директорії. Тому потрібно знати його погляд. Свій погляд він висловив на нараді у Козятині 21 лютого 1919 р. Нараду скликано у зв'язку з несподіваним відступом січових стрільців з-під Хвастова. Він сказав так: "Дехто обвинувачує нас у контрреволюційності. Це неправда. Ми залишились такими, якими були... Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Европу, то негайно приєднались би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм — явище тимчасове. Зокрема його не буде в Галичині" (Мазепа, Україна в огні і бурі революції, ч. 1, ст. 108-109). Погляд Коновальця це не є переконання проти большевизму, як соціалістично - комуністичної ідеї з її соціалізаціями, націоналізаціями, ліквідацією класів, з безоглядними диктаторськими методами переведення в життя ідеї комунізму. Його погляд, це розрахунок чия візьме: чи капіталізм Европи, чи большевизм Леніна? Якщо большевизм, він готовий негайно приєднатися до большевиків і поставити січових стрільців на службу большевикам. У напрямку полівіння він меж не має, як сам про те каже. Що до напрямку поправіння, він має межу, тобто до монархії, до "контрреволюції він не піде. А до диктатури наліво — пішов. Став диктатором з необмеженою вла-

дою над народом. Гетьман Павло Скоропадський правив державою на підставі виданої ним конституції й вів Україну до законности, до законодавчого парламенту, а не до свавільної диктатури. Життя показало, що не тільки Галичина, а пів Західньої Европи опинилися під большевизмом. І якраз капіталісти (звичайно не всі) Західньої Европи, на котрих Коновалець робив ставку, тому сприяли. І навіть через 50 років існування большевизму така капіталістична країна, як США будувала мости до большевицької Росії за президентури Джансона. А його міністер закордонних справ Раск не визнавав за Україною права на самостійну державу, лише на становище штату (стейту). Для президента Рузвельта Сталін був "ґуд бой". Вибори Сталіна на диктатора означали для нього, що режим Сталіна "рашен" народові подобається. Така була філософія Рузвельта. Даремно Коновалець боронив Західню Европу від большевизму. А до того, вона не просила нас обороняти її, як дехто пояснює в той спосіб наші визвольні змагання.

Гетьман _не буду_вав класову державу з бідноти, а всенаціональну державу, де кожна кляса займає своє місце й виконує свої клясові функції у суспільстві і в державі. Він стояв понад клясами і партіями. Він репрезентував всю українську націю вцілості, а не одну якусь класу. Світогляд у Гетьмана виробився не на бунтарській партизанській філософії клясової демократії, а на твердих законах хліборобської природи, законів військової дисципліни з діда-прадіда і законів керування державою. Взаємовідносини між державами і між клясами у суспільстві Гетьман, як державний муж, що відповідає за долю своєї держави і народу, полагоджує дипломатичною легальною, конституційною дорогою, а не бунтами. Дипломатична дорога, це переговори, обмірковування справ, компроміси, домовлення в першу чергу, а не бунти. Цей самий закон лежить підвалиною суспільного життя у взаємовідносинах між людьми у всіх народів світу. Без нього закону людина людині була б вовком і одна другій перегризла б горло. Наші соціялісти якраз ламали отой закон суспільного життя, замінюючи його законом клясових вовків. Державний муж і тверезий політик не розв'язує клясових суперечок громадянською війною між клясами. Не культивує комнезамівську філо-

софію — "хліб попалимо, бараболю їстимемо, а "панам" хліба не дамо". Пригадайте, якої холоднокровности й державної витривалости виявив президент Франції де Ґоль, як студенти й робітники бунтували проти нього, втягуючи в тi бунти французький народ, паралізуючи господарське життя Франції. Тоді і США виявили неспокій за стабільність Франції. Злякалися, що Франція впаде в руки Росії, як стигле яблуко. Американська преса одразу змінила свій неприхильний тон до де-Ґоля на прихильний, друкуючи позитивні статті про нього та його державну працю. Гетьман дипломатичною дорогою розв'язував справи з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Українська Держава була відрізана від антантського світу. Своєї армії ще не мала. Вона була немов би обеззброєна. Харчовий договір ще не був виконаний. Пів мільйонова німецька армія ще стояла в Україні і своєю вагою ще давила на політику Української Держави. Цієї спадщини, що успадковано від УНР, ще не позбулася. Потрібен був ще час. Це так само, як президент США Ніксон не може ще позбутися успадвкованої ним від попереднього президента Джансона війни у Вєтнамі.

"Гетьман знав, що повстання доведе до війни з Росією. Що Україна не встоїть сама в тих умовах проти Росії. Тому він намагався створити військовий союз проти большевицької Росії. Німеччина і Австро-Угорщина наближались до поразки. Революція прискорить їхню капітуляцію. Настає нова міжнародня ситуація, в якій Антанта із США вирішуватимуть долю не тільки Західньої Европи, а й всього світу. Майбутнє України доведеться вирішувати з Антантою. Тому посилав своїх післаїнців до Антанти, до США. І як патріот України і державник, котрий відповідає за долю народу й держави, він довів до відома Антанти, якщо вона проти його особи, як голови Української Держави, бо працював з німцями, — він відмовиться від влади. Він намагався припинити братовбивчу війну, що перешкоджала Українській Державі виступати на міжнародньому форумі, як стабільна, сформована, існуюча держава.

Як війська Директорії йшли на Київ, Гетьман посилав своїх посланців на переговори припинити братовбивчу війну й прийти до порозуміння. Вождь демократії Петлюра відповів післанціям, щоб передали Гетьманові: "Як він пій-

має Гетьмана, повісить його". Вожді революційної соціялістичної української демократії у своїх спогадах ніде не згадують про той факт. Згадати про той факт вони не можуть, бо народ їх осудить за пролиття крови, за повалення держави, за покликання Леніна. Окрім того, оголосивши повстання проти своєї держави, тепер не від них залежить спинити його, а від Леніна. Але тут вмішалися ще й інші сили — Антанта, що послала Денікина, також Польща, що почала формувати з українців ватаги на поглиблення "української революції".

Так повстання української демократії зняло з порядку дня на мїжнародньому форумі питання визнати Украшу самостійною державою. Делегація української демократії з'явилась на мирову конференцію в Париж з порожніми руками. Української Держави вже не було. Вони її повалили. Ленін загорнув її під себе, як "Юг Росії" і української держави не стало, — "як корова язиком злизала". Наша демократична еліта, займаючись самохвальством у своїх спогадах, змальовує себе лицарями, а про наслідки свого "лицарства" мовчить. З їхніх спогадів довідуємось, що у Парижі на мировій конференції не визнано Україну самостійною державою, бо винні в тому Польща, Росія, галичани і сама мирова конференція, але не вони, що прийшли без держави, з порожніми руками і як старці-жебраки випрошують державу, якої вже нема, яку самі програли, граючись у повстання. Таких грачів на міжнародні конференції не пускають.

18.ЗАДУРЕНІ СОЦIЯЛIЗМОМ

Мик. Ковалевський в ролях пропагандиста та міністра. Стратегія не на оборону держави, а на повалення. Німці не можуть порозумітися з "наркоманами" соціялізму. Січовим стрільцям не пощастило вмерти за УНР, за Центральну Раду. Вирішальне слово Мих. Грушевського про земельне питання. Його роля, як політика, скінчилася. Вожді демократії, готуючись до повстання, діляться грішми з державної скарбниці.

Микола Ковалевський з Чернігівщини, козацького роду, його прадід був за гетьмана Богдана Хмельницького генеральним осаулом Війська Запорізького; керував закордонною політикою уряду Хмельницького; провадив політичні переговори з Семигородським князем Ракочієм, щоб

відповідно приготовити похід проти Польщі й запевнити впливи Гетьманщини в Галичині, в частині, що межувала з Угорщиною. Був посланий Гетьманом Богданом на переговори із шведським королем Карлом Густавом. (М. Ковалевський, При джерелах боротьби, ст. 12). На Лівобережжі України Гетьманщина протрималась довше, як на Правобережжі. Здавалось би, козацько-гетьманські традиції, ідея самостійности й патріотизм до своєї батьківщини Гетьманщини повинні бути більш міцнішими. А як прийшла нагода творити українську державу, він на селянському з'їзді, 10-16 червня 1917 р., разом з М. Грушевським відпекувались від самостійности (Д. Дорошенко, Центр. Рада, ст. 87, Вид. "Булава", 1954). На третьому Всеукраїнському Військовому З'їзді промовляв: "Трудовому народові непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі і волі не дадуть; йому потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціялізму. Україна під проводом самостійників не дасть землі, не дасть волі трудовому народові. Трудовий український народ мусить об-єднатиоя біля партії ес-ерів" (там же, ст. 159). Бачимо, нащадок козацького роду добре наївся соціялістичної "маріжуани", що агітує проти самостійности своєї батьківщини, що його прадіди кров'ю боронили. Агітує проти гетьманів, що народ вибирав їх з-поміж себе на голову держави, щоб боронив їхню державу, їхню Чернігівщину. Дурив народ соціялізмом, що, мовляв, тільки соціялізм дасть народові землю і волю. А той самий соціялізм скасував приватну власність на землю; націоналізував її і відібрав від народу й ту землю, що народ мав і передав у власність соціалістичній державі УНР. І той самий соціяліст Ковалевський господарив тою землею і народові її не дав. Дурив народ. Німці радили нашій демократії, міністрові земельних справ, тому самому соціялістові, нащадкові козацької старшини Миколі Ковалевському передати землю селянам за недорогий викуп. Селяни помаленьку сплатять за землю, матимуть власну землю і будуть задоволені. "Пани" одержать за землю гроші і теж будуть задоволені. У вашій державі настане спокій. "Пани" за одержані гроші будуватимуть фабрики, заводи. Робітникам буде робота. Робітники теж будуть задоволені. У вашій країні розвиватиметься промисловість (М. Ковалевський, При джерелах боротьби, ст. 471). Наші "наркомани" відмовились від порад ні-

мецьких фахівців, бо наука соціялізму навчає, щоб не було приватної власности на землю, щоб селяни були пролетарями, залежними від держави. Держава даватиме їм хліб на пайок. З пайка ні корови, ні свині, ні курки селянин не втримає.Нe буде гордий, незалежний, ходитиме як в шорах, повстань проти комісарів не робитиме. Збудують у селі два-три будинки-касарні на 50 поверхів кожний, позганяють туди селян і решту мешканців села і питання "Землі-Волі" буде розв'язане. Але на цьому програма соціялізму не кінчається. Якраз про такий соціялізм нащадок козацького роду Ковалевський на з'їзді не казав, народові не пояснював, бо вибили б з нього "маріжуану".

Стратегія війни полягає не тільки <в тому, щоб розробити плян наступу, а в тому, щоб був плян і відступу. Чи мали вожді Січових Стрільців плян відступу на випадок поразки під Мотовилівкою, або під Києвом — зі спогадів не видно. Куди могли б вони відступати? Відступати до Білої Церкви — нема чого. Біла Церква не фортеця. Запасів зброї, резервів, харчів не мала. Відступати до Польщі цілим загоном не вдалося б. Залишається ховатися по-одинці по селянських хатах і пробиратися по-одинці додому, в Австро-Угорщину.

Перемога під Мотовилівкою, або захоплення Києва ще не значить, що вся Україна в руках Січових Стрільців. Від Мотовилівки до Одеси, скажемо, ще далеченько. Природа повстання породжує не одного Махна і дійти до Одеси не такто легко. Одним загоном січових стрільців у 3,000 вояків всієї території України не зайняти. Адміністративний апарат, встановлений Гетьманом, закликалося "універсалом" з Білої Церкви зруйнувати до щенту, а не зберегти його, як домовився Болбочан з "машинистами". Новій владі на місцях не було на кого опертися. Хоч-не-хоч опирайся на революцію, на повстання, на анархію. Втихомирити розбурхану людську стихію різних протилежних інтересів — праця не одного дня.

У розробленій стратегії повстання не бачимо, щоб південь та західні кордони України були оборонені від Польщі, Махна, Денікіна, Антанти.

Так само не показано, який вироблено плян боронити Україну на випадок, як "дорогий товариш" Ленін зламає умову Винниченка з Мануїльським.

Все поперед сказане дає нам можливість зробити вис-

новок: вожді наших соціалістичних партій, Директорія, уряд УНР, а також вожді Січових Стрільців Коновалець і А. Мельник про договір Винниченка з Москвою (Мануїльським) знали і були настільки певні, що Ленін договору не зламає, що про оборону України не думали, а лише про повалення Української Держави — Гетьманщини. Були переконані, що з допомогою союзниці Москви не тільки повалять Гетьманщину, а й оборонять кордони України на заході і півдні. Значить, "оборонно-зачіпний союз" проти Антанти теж був у силі, хоч його, як написано Шаповалом, вони не підписали. Про нейтралітет скажемо далі.

Як Гетьман прийшов до влади німецькі кореспонденти писали до своїх газет про наших "наркоманів" так: "Керманичі всіх соціялістичних партій звернулися до головної військової команди, щоб за її посередництвом доступитися до нового міністерства. По своєму звичаю вони виставили неймовірні домагання, бо вони завжди повні мрій, замість того, щоб думати просто й практично. Соціялісти-федералісти аж палали охотою ввійти в міністерство, бо вони завжди перебільшують свої сили, а міністерські посади мають дуже велику притягаючу силу... Поворот до соціял-революційної партії для німецької політики є виключений; ця партія довела остаточно свою нездібність до державного будівництва" (Д. Дорошенко, (Гетьманщина... ст. 59).

Німці не один раз мали розмову з Ковалевський, як міністром земельних оправ. Радили, доводили йому як розв'язати земельне питання в тодішніх умовах, щоб вийти з положення. А він своє твердив — ні, та ні. Нарешті запитали: що ж ти, дитино, хочеш? — Хоцу соціялізму.

Німці, надивившись на наших соціялістичних "наркоманів" — Ковалевських — жахнулись. Кучабський пише: "Пішло в Німеччині взагалі розчарування Україною. Німці прийшли до переконання, що таке українське громадянство яке було репрезентоване Українською Центральною Радою, нездатне заснувати українську державу" (Корпус Січових Стрільців, Ювіл. вид., ст. 103). Ковалевський пише, що то не він нездатний будувати державу, а німці, бо вони його "маріжуани" не розуміли... Хоч Кучабський дав правдиву оцінку тодішній нашій демократії і її дитині УНР і Центральній Раді, одначе вожді січових стрільців не спромоглися стати вище тих банкрутів і зв'язали свою долю з ними, з їхнім ідеалом; з інтересів і світогляду дрібної нашої ре-

волюіційноі соціялістичної демократії і повстанської філософії не здолали вийти. Думали розв'язати всі проблеми і збудувати державу повстанням. Думали, що тільки вони мають право на повстання; пішли в повстання, а вилізти з нього не змогли. В тому повстанні самі себе і державу поховали.

Мотовилівка, як факт політичний i повстанського бою,

була наслідком ідей і прагнень нашої революційної і соціялістичної демократії, з котрою вожді січових стрільців тісно зв'язали себе ідейно ще за часів УНР і Центральної Ради. Як пише Кучабський, вони під час гетьманського перевороту готові були в захист УНР вступити в нерівний бій, у десять разів сильнішою німецькою залогою Києва і вмерти в тому бою, якби УНР дала їм наказ боронити її. Але "Центральна Рада розбіглась... а табір української демократії пішов у розтіч... Стрілецька команда стала єдиним фактичним представником Української Народньої Республіки".

Коли прийшла черга до січових стрільців виявити своє ставлення до Гетьмана, Стрілецька Рада вирішила роззброїтися й поставила умову німцям — недоторканість Мих. Грушевськоіго (Кучабський, Корпус січ. стрільців, ст. 106-116, Ювiл. Вид., 1969). Січовим стрільцям не довелося вмерти "зі славою" у нерівному бою з німцями. Наказу боронити УНР не було видано. Влада розбіглася, а демократія пішла у розтіч. Кучабський не пояснив чому стрілецька команда, як влада УНР розбіглася, стала вважати себе "єдиним фактичним представником Української Народньої Республіки"? Січові стрільці були військовою формацією, не політичною. Як правило, військо політики не провадить. Чи це вже був зародок мрій провідників січових стрільців стати на чоло Української Держави? Може тому вони, рахуючи, що ось стануть владою УНР, переховували у своїх касарнях Мих. Грушевського, як президента УНР у резерві? (Такі чутки кружляли тоді по Києву). Чекали, чи німці визнають Гетьмана. Якщо ні, тоді вони, маючи зброю, скинуть Гетьмана, повернуть УНР, стануть на чоло держави з президентом Мих. Грушевским.

Щодо "амністії" президентовi Грушевському, він спершу сам собі повинен був би дати амнестію і піти до Геть-

мана у цій справі, а не xоватись за Коновальця. Німці, а також гетьманська влада не збиралася переслідувати його. Вони вважали, роля Михайла Грушевськото, як політика, скінчилася. По земельному питанню він був невблаганний. Під натиском німців змінити земельну політику, "деякі помірковані кола Центральної Ради на чолі з М. Поршем, українські соціал-демократи, опрацювали в квітні 1918 р. проект зміни земельного закону... На довірочному засіданні ЦК партії українських соціял-революціонерів і ЦК Всеукраїнської Селянської Спілки зав'язалась дуже гаряча дискусія... Виступ М. Грушевського вирішив справу... Він сказав, що ми не можемо відмовитись від того, що ми обіцяли народові... дати землю без викупу трудящому народові... Народні маси будуть проти нас і цим ми відчинимо широко браму московському большевизму... Якщо німецькі війська боронитимуть кордони України від большевиків, наслідком скасування аграрної реформи, буде повна реставрація чужих Україні землевласників — російских, польських, жидівських, в руках котрих знаходиться велика більшість великих маєтків... В цьому випадку українська національна справа може опинитись в небезпеці і ми повернули б до стану перед 1917 р., ослаблені й розбиті" (М. Ковалевський, При джерелах боротьби, ст. 477-79; подаю скорочено -П. С). Таким чином, з приходом нової влади М. Грушевському належалось вернутись до свого фаху й спокїйно працювати в ролі Літописьця та в Академії Наук своєї Української Держави й закінчувати писати Iсторію України, яку він довів до Гетьмана Богдана Хмельницького. Гетьманська влада не збиралась переслідувати будького з українських політиків, міністрів, лідерів партій і т. п. Ставлення до них було, так би мовити, по-батьківському: полі-тикували, хлопці і досить. Побавились у соціялізації та націоналізації і досить. Берімся тепер будувати державу.

Наша демократія не пішла шляхом будування держави. Ще перед тим, як прийшов Гетьман до влади, її вожді прирекли робити повстання й почали до нього готуватись. М. Ковалевський пише про це так: "В наших організаціях, як напр. у "Всеукраїнській Селянській Спілці", у партії соціял-революцїонерів та і в соціял-демократів, утворені були завчасу так звані запасні (резервові) комітети, які перебира-

ли всю організаційну Сітку на випадок перевороту. Збройна боротьба проти окупаційної влади на випадок перевороту мала прибрати форму партизанщини, що пізніше і сталося. Значні суми асигнував уряд українській кооперації, українському Червоному Хресту, як також центральним установам політичних партій. Між іншим, на засіданні 14 квітня 1918 р. Рада міністрів асигнувала в моє безконтрольне розпорядження п'ять мільйонів карбованців, які були мною передані ЦК Всеукраїнської Селянської Спілки на руки Аркадія Ст(епаненка), ЦК Всеукраїнського Червоного Хреста на руки Зін.(аїди) Сул.(ічіч), ЦК УПСР на руки Ів. Л. і коменданта січових стрільців полковника Євгена Коновальця на руки сотника Черника" (При джерелах боротьби, ст. 477). Президія Центральної Ради на чолі з М. Грушевським і представники партій збиралися у касарні січових стрільців і ухвалили робити повстання (При джерелах боротьби, ст. 487). Плян повстання проти Гетьмана вироблено при участі представників січових стрільців (Коновальця і Мельника) і залізничників (А. Макаренка і ген. Осецького) Червоний Хрест партійна підпільна організація

19. ВОЖДІ НАШИХ ПАРТІЙ ДОГОВОРИЛИСЯ З ЛЕНІНИМ ПРО ДОПОМОГУ.

Плян повстання нами ухвалено. Чи ми могли виграть повстання? Чи могла отриматися Гетьманщина? Проголошеная федерації. Бій під Мотовилівкою, та його наслідки. Чим закінчили вожді січових стрільців свою епопею? Монополія січових стрільців на патріотизм, національну свідомість і самостійництво.

 

Плян повстання ухвалено центральними комітетами українських соціял-демократів і соціял-революціонерів центральної течії (Христюк, Українська революція, т. III, ст. 129). До центральної течії соціял-революціонерів належав "машинист" Шаповал. Із спогадів Крезуба, Вислоцького, Кучабського знаємо, що вожді січових стрільців поставили своє стрілецтво на службу "машинистам", на повернення соціялістичної УНР і готувалися до повстання проти Української Держави — Гетьманщини. На з'їзді Трудового Конгресу Винниченко звітував, що наші соціялістичні партії договорилися з представниками російських большевиків

— Мануїльським і Раковським (Мазепа, Україна в огні і бу рі революції, ч. І., ст. 89). У своїх спогадах Винниченко пише, що він склав договір з представником Москви — Мануїльським про допомогу на повстання (Відродження нації, т. III). Наші партії знали про договір, складений Винниченком з Мануїльським і були певні, що з боку Росії їм нічого не загрожує. Тому наступ московських большевиків проти Директорії був "повною несподіванкою для українського уряду" (Мазепа, Україна в огні і 'бурі революції, ч. І. ст. 79). З вище поданого бачимо, що на протязі 7 з половиною місяців існування Української Держави — Гетьманщини, а ще й перед тим, наша демократія готувалася до повстання, до повалення своєї держави. Вожді січових стрільців цілком сприйняли повстанську філософію нашої демократії. Вважаючи себе ядром повстання, головною його силою і рахуючи повстання за революційний спосіб політичної кар'єри, вони кинулись з усім завзяттям творити з січових стрільців, якомога сильнішу військову одиницю.

О. Назарук (галицький радикал), що приєднався до повстання січових стрільців, був міністром преси і пропаганди УНР, у своїх спогадах пише: "Позискати молодих галичан до бунту не було так тяжко, властиво тому, що вони були молоді і недосвідчені, відносин на Великій Україні не знали, були переважно соціялістами, але не англійського монархічного покрою, тільки континентально марксівської марки, значить, мали симпатії до республіканства" ("За велич нації", ст. 53, Львів 1938).

Повстанську стратегію розроблено так. Всі соціялістичні партії, разом з Селянською Спілкою, об'єдналися в "Українському Національному Союзі" і створили один фронт проти Української Держави. По міністерствах були "свої люди". Вони доставляли "машинистам" інформації. В їхніх приватних помешканнях відбувалися засідання Винниченка з Мануїльським, як то було у Василя Мазуренка, соціял-демократа, що був товаришем міністра фінансів. Вибори Директорії, наприклад, відбулися в міністерстві Шляхів, в кабінеті Стокози, що був урядовцем особливих доручень при міністрові Бутенку (М. Шаповал, Гетьманщина і Директорія, ст. 59). Де було можливо, "свої люди" робили саботаж. Так було в міністерстві Земельних Справ і на залізницях. З

осередків Селянської Спілки надходили інформації, а також від "своїх людей" різних установ на місцях.

Міжнародне становище не було сприятливе для України. Союзники німці взяли напрямок за єдину неділиму Росію. Вночі 14. XI. 1918 р. майор Ляріш, репрезентант генерального німецького штабу, перешкодив гетьманському урядові арештувати Директорію. Німецький офіцер з'явився цієї ночі у Гетьмана і заявив категорично, що коли члени будучої Директорії будуть арештовані, то німецьке військо увільнить їх силою з в'язниці.

Революція в Німеччині та Австро-Угорщині. Розпад Австро-Угорскої держави й зречення німецького кайзера Вільгельма 2-го від влади. Капітуляція. До влади в Німеччині прийшли соціял-демократи і наладнання "машинистами" з ними зв'язку. Соціялістичний німецький уряд дав розпорядження німецькому командуванню в Україні не втручатися у повстання, тримати нейтралітет. Творення, по німецьких військових частинах в Україні, рад солдатських депутатів. Складання з ними договорів про невтралiтет, як то було з військовими німецькими загонами Білої Церкви, Хвастова, Києва.

Зі сторони Росії — наша демократія забезпечила себе договором Винниченка з Мануїльським. З півдня, де засів антантський Денікін, а Одеса була відкрита для десантів Антанти — забезпечення не було. У противагу антантському Денікіну ми мали в Директорії антантського Петлюру (масона французької льожі). Із заходу забезпечення не було.

Повстанські сили. Січові стрільці під командою Коновальця, Чорноморський Кіш під командою Пелешенка, Запорожці Болбочана, залізнична охорона ген. Осецького і повстанські народні маси.

Чи могла наша демократія виграти повстання, виходячи з повище сказаної стратегії? — Не могла.

Перше. Договір з Москвою — блеф. Історик М. Грушевський повинен був би витолкувати нашій демократії, що Росія історичний, потенціяльний ворог самостійности України. Століттями проклинала вона по церквах Гетьмана Мазепу. А скільки гетьманців, з родинами і без родин, закінчили своє життя на Сибірі. З тодішніх подій нашого ча-

су наочним доказом було: ламання перемир'я, небажання скласти мировий договір, закладання повстанських гнізд на нашій території. Сам Шаповал пише: "Большевицька Росія зацікавлена в тім, щоб у нас був рух" (Гетьманщина і Директорія, ст. 33). І там же додає: "Ми зацікавлені, щоб большевицька Росія була". Словом, Ленін використав українську соціялістичну "маріжуану". Війна з Росією була неминуча. Це наш фронт і ворог ч. 1.

Друге. З Денікіяим і з Антантою договореносте не було. Це наш фронт і ворог ч. 2. Із заходу — поляки.

Третє. Повстанська маса — величина невідома, непевна і засадничо руйнуюча. Ми потребували будуючі сили. Природа повстання ховає в собі два первні: один — "за", другий — "проти". Ми орієнтувалися на "за", думаючи, що тільки ми маємо право на повстання. Ленін орієнтувався на своє "за", що було нам "проти". Послав під прапори Директорії всі свої революційні комітети. Наприклад на Канівщині — Федоренко, Рахуба; коло Білої Церкви — Шебельник (псевдо Паляниця). Харківщина була найгустіше засіяна ленінськими революційними комітетами. Болбочан відчув те відразу, з першого дня повстання. Катеринославщина — царство Махна. Крім Леніна були Махно, Маруся Нікіфорова та ін. Наше "за" — Зелений, Григоріїв, Волох, Оскілко, Шинкар, якого переховував у себе на Херсонщині січовий стрілець Никифор Гірняк, сьогодні за нас, а завтра — проти нас. Пропаганда в масах за повстання провадилася нами під гаслами соціяльними, а не національними. В цьому навчали нас і помагали нам большевики. Саме повстання, а також підготовка до нього були в руках наших і не наших соціялістів інтернаціоналістів, що були проти нас, проти нашої самостійности. Окрім того, сьогоднішні "наші" соціялісти стають завтра ненашими — боротьбісти (соц. революціонери), незалежники (соц.-демократи). У своїх спогадах М. Ковалевський хвалиться селянською спілкою, що "вона стояла на чолі повстання" (При джерелах боротьби, ст. 514). При нашій малій національній свідомості селянства, політичній невиробленості, розбитими на партії розпропаґандовування селянства соціяльними гаслами, клясовою ворожнечею, мінливістю настрою його, опанувати тою стихією на величезній території України — немож-

ливо. Навіть ті маси, що самі йшли до нас і у Хваетові їх організували в загони й відправляли до Болбочана на Лівобережжя, були непридатними; довелося їх обеззброїти.

Чи могла б Українська Держава втриматись? — Могла б при одній умові: щоб не було повстання. В тій ситуації, внутрішній і міжнародній, Гетьман для України був дійсним маяком, керманичем, вождем. Нам залишалося тільки одно: стати під його команду об'єднаним суцільним фронтом.

Аналізуючи останні дні існування нашої держави, дивом дивуємось, як Гетьман в тих страшних обставинах не кидав, а тримав керму державного корабля, керуючи ним, щоб вийти з того становища. Тут світ валиться! В Австро-Угорщині й Німеччині революція й вони капітулюють. Австро-Угорщина перестає існувати як держава. В Німеччині падає монархія — кайзер відмовляється від влади. Союзники перестають бути союзниками — підтримують Директорію, забороняють арештувати її. Неділима Росія давить всередині держави з боку свого кабінету запискою десяти міністрів і з боку росіян, що за підтримкою німців, набрали сили. З міжнароднього форуму діє антантська неділима Росія — готує Денікіна об'єднувати Росію. А внутрі своєї держави — свої роблять повстання, кероване закордону большевицькою Росією. А Гетьман, по хвилях розбурханого політичного моря, веде свій державний корабель.

І ось посилає Гетьман 12 листопада (до оповіщення федерації )полк. Блаватного до січових стрільців, делегація котрих запевняла його, що "січове стрілецтво в майбутньому непохитно стоятиме на плятформі української державности і що воно виступить проти всякого, хто її валив би". І, нарешті, ще раз спробував Гетьман говорити з січовими стрільцями і 14 листопада покликав до себе Коновальця. Про цей факт Вол. Кедровський у своїх спогадах розповідає так: викликаний з Херсону негайно приїхати до Києва робити повстання він, Кедровський, 14 листопада був уже в Києві й зайшов до українського клюбу. Тут йому розповіли: "що саме тепер у гетьмана сидить командант січових стрільців Коновалець з пропозицією підтримати гетьмана проти москалів. Так пояснювали мені, може й не зовсім добре, мої товариші. Пізніше прийшов до клюбу полк. Коновалець. Він коротко поінформував, що від геть-

мана нічого не добився". (В. Кедровський, Повстання проти гетьмана. Уривок із спогадів, "ЛНВ", кн. 5, ст. 36-47, 1928 р.). Як бачимо, Кедровський не сказав, затаїв інформацію Коновальця про що говорив з ним Гетьман. Також не заперечив Кедровський після інформації Коновальця, що його покликано було до Гетьмана у справі підтримання Гетьмана, тобто Української Держави, проти москалів. Після цього, того ж 14 листопада, Гетьман оповістив федерацію.

Проголошення федерації, як тактичний, дипломатичний хід Гетьмана, як паперова декларація, ніякого значення для нас не мала і не має по сьогоднішній день. Вона внесла розкол серед російських неділиміців, як то й сталося. Частина їх була б зневтралізована, а решта розігнана, якби стрільці стали під команду Гетьмана. Директорія не виступила б. Плян німців — протегування Директорії — був би битий без бою. їхні (російські) військові формації, а також політичні, організовані під патронатом німців, були б розпущені. Ленінські революційні комітети, повстанські гнізда були б ліквідовані. Київ був би в українських рукам під командою Гетьмана. Вплив росіян був би ліквідований. Гетьман на міжнародньому форумі, у зносинах з Антантою, був би єдиним представником України і народу.

Революція, капітуляція Австро-Угорщини та Німеччини розв'язують Гетьманові руки вести самостійну, українську політику, як зовнішню, так і внутрішню. Ліквідуються всі інші впливи. Касуються всі невигідні нам договори, що ми з ними мали.

Кордони з Росією залишаються нерухомі й охороняються як нашими частинами, так ї німецькими, як вони самі пропонували й бажали. Вони переходять на службу нам, під команду Гетьмана. З вищим німецьким командуванням в Україні та новим урядом Німеччини було б домовлення про порядок евакуації німецьких військ з України. Частина з них залишилась би на службі Гетьманові.

З Антантою, безпосередньо з їхніми урядами, почались би ділові розмови, переговори, компроміси і ін. Одночасно провадились би розмови з їхніми діловими колами. Спільна мова була б знайдена, як це завжди буває між людьми, між діловими колами. Край не був би зруйнований. Український нарід не був би в рабстві, як ото попав під ра-

дянськіу владу в наслідок повстання. Нарід не зазнав би концентраційних таборів, заслання на Сибір, не був би нищений соціалістичною ліквідацією клясів, розкуркуленням та ін. Залишився б господарем на своїй землі, у своїй державі. Так як оце цими днями радянська влада домовляється з Фордом, щоб побудувати їй заводи, так і ми домовлялись би, якби самі не подужали збудувати їх. Переконаний, що подужали б.

Не думаю, що ми залишились би позаду китайців. Газети повідомляють, що китайці випустили сателіта. Науковці і наукові установи вільного світу як Англії, Західньої Німеччини, США поздоровляють і вітають китайських науковців, інженерів та робітників їхніх з досягненням в науці технології. Що їхні досягнення мають більше значення, нiж радянський "спутнік" 1957 р. Гайнц Камінський, директор Богум спейс інституту Зах. Німеччини, сказав, що Китай "Має базу для запуску і наземної контролі, що дозволяє вистрілювати міжконтинентальні ракети, включаючи складну коїмпютерну техніку. Військова і стратегічна ситуація світу значно змінилась від учора". Газета повідомляє, що Китай у 1949 р., коли владу взяли комуністи, одержав у спад-щину від попереднього уряду 5500 науковців і інженерів, котрі навчались у США, Англії, Канаді, Німеччині, Японії. Біля 80 висококваліфікованих китайців-науковців, що працювали в США, у 1949 р. поїхали працювати в Китай. (Чі-каго Трибюн, з 27 квітня, 1970). Яку спадщину ми одержали від УНР, від Центральної Ради? — Соціялізації і повстання. За 50 років свого державного життя, під керуванням Гетьмана, ми були б у колі перших держав.

Бій під Мотовилівкою можна розглядати з різних поглядів: військового, політичного та ін. В ювілейній книзі мотовилівський бій описується на ст. 159-71. Кучабський пише, що проти січових стрільців наступала з Василькова офіцерська дружина. Вона нараховувала трохи більше, як 1 000 багнетів, одну або дві сотні кінноти та один панцерний поїзд. З них офіцерська частина налічувала 600 багнетів, решта сердюки. Кіннота зовсім не брала участи в бою. "Сердюки — зовсім молоде й небойове військо, не мало охоти йти в бій" (ст. 159). Вони були "найгіршим військом" (ст. 162). "Сердюки, що йшли до села Плисецьке (за-

ймати позицію — П. С), чогось залягли собі під селом і то було одною з вирішальних причин пізнішої загибелі гетьманців" (ст. 162). Сердюки одного відділу не прийняли бою, "кинули зброю й піддалися" (ст. 165). У іншому місці сердюки теж не прийняли бою й "їхні розстрільні почали безладними купами відступати" (ст. 166). Таким чином, бій вели в основному 600 багнетів офіцерської частини. Команда офіцерської дружини зробила велику помилку (ст. 170). Легковажачи противника, послала свою дружину, від станції Васильків, на Мотовилівку проти січових стрільців чистим полем, тоді як січові стрільці стояли з лісі й чекали на них, спостерігаючи їх, як ідуть чистим полем. Не доходячи до лісу 400 кроків, з лісу висунулася проти них стрілецька розстрільня й розпочала бій. В ході бою, пізніше, центер офіцерської частини опинився в півколі стрілецьких сил (ст. 168). Всю офіцерську частину знищено. Багато сердюків взято в полон. Від січових стрільців брали участь в бою в десять разів менше багнетів, ніж з боку офіцерської дружини. Так перший повстанський бій проти Української Держави під Мотовилівкою було виграно.

Які наслідки того бою? Той бій поклав початок боям, що стали війною з Росією, з Денікіним Антанти. Він, своєю повстанською природою, засіяв повстанським насінням всю Україну. Зародило воно чужими арміями, різними отаманами, братовбивчою війною.

Породив трикутник смерти, зимові походи, Базар, фронти тифу, перехід галицької армії на схід від Збруча, а тут, на сході — до Денікіна, до червоної армії, варшавський договір 1920 р., ризький договір 1921 р., табори смерти у союзниці Польщі, дві еміграції і т. под.

А що сталося після того "славного" бою з Україною, як з державою, з її народом, з її краєм? Хіба можна все перелічити, що сталося! Досить буде нагадати про голод 1932-33 рр., створений Сталіним. Або про політику, що "дорогий товариш" Ленін застосував до України, а продовжував її Сталін. "Якщо для справи комунізму нам потрібно знищити дев'ять десятих народу, ми не повинні задумуватись" (твори Леніна, т. 11, ст. 702). До ЧеКа — "чрезвичайної комісії" — він 14 січня 1918 р. говорив так: "До того часу, поки ми не застосуємо терор і розстріл без суду на

місцях, ми нічого не здобудемо. Ліпше знищити 100 не винних, ніж пропустити одного винного". "Наукове розуміння диктатури означає ніщо інше, як нічим необмежену, ніякими законами або будьякими правилами владу, що безпосередньо діє примусом" (Т. 25, ст. 441).

Концентраційні табори ленінська Росія впровадила постановою Ради народнііх комісарів 5 вересня 1918 р., щоб "забезпечити Радянську Республіку від клясових ворогів". Значить, концентраційні табори в Сибіру вже чекали на Україну з вересня місяця 1918 р. Чекали на договір Винниченка з Мануїльським, на повстання з Білої Церкви.

Чим закінчили вожді січових стрільців свою епопею, започатковану повстанням, виграним боєм під Мотовилівкою? Відступом на захід, до Збруча. Там розпустили свій корпус на всі чотири сторони, а самі пішли в галицьку УВО-ОУН.

Майже в усіх спогадах автори їх виправдують повстання, посилаючись на те, що національно найсвідоміша, найпатріотичніша, найсамостійницька військова формація, січові стрільці пристала до повстання. Цим штовхають на висновок, що повстання було єдино правдива політика нашої демократії у відношенні до Гетьмана.

По-перше треба сказати, що січові стрільці до повстання, як готової вже справи, не пристали. У Москві воно було вже давно приготоване. Чекали на сприятливі міжнародні і внутрішні українські обставини. А тут, в Україні, ще організовували. I в цьому організуванні приймали участь вожді січових стрільців. Розробляли плян повстання: ген. Осецький, Коновалець, Ан. Мельник. Проти Києва розроблено було три пляни. Посилали старшин пропагувати повстання. Вербувати до свого загону відповідних вояків. Відповідно муштрувати їх. Муштрували до боїв на вулицях міста. Налагоджували зв'язки з повстанськими осередками.

Друге — начебто національна свідомість і патріотизм рятують від помилок, від блудів? Скажемо, хiба Гітлер і його співробітники не були німецькими патріотами, національно несвідомими і не самостійниками?

Третє — чомусь привласнюється монополія на патріотизм, національну свідомість і самостійництво тільки вождям січових стрільців та їхньому стрілецтву? Хіба ті юнаки,

що добровільно пішли під Крути захищати свою Батьківщину, не вміючи ще добре стріляти і гвинтівку в руках тримати, не патріоти, національно несвідомі, не самостійники? А ті, що полягли під Базаром та ходили в зимовий похід не патріоти, не самостійники, національно несвідомі? Нема чого ховати свої блуди, аморальність, зраду державі під плахту патріотизму, національної свідомости та самостійницва. Ховатися під пропаґандивну демагогічну програму: "або" Гетьман переможе вплив пів мільйонової німецької армії, задовольнить голод селян на землю, понабирає в установи українців бунтарів, соціялізаторів, партачів, тоді підтримаємо Гетьмана; "або" він того не зробить, ми підемо проти нього. А поза кулісами тієї "програми" розробляють з "машинистами" плян повстання. І то називається патріотизмом? Не ховати, а ножем хірурга розрізувати і показувати наші боляки, пістряки, що роз'їдають наш національний організм.

20. ПИТАННЯ ДИКТАТУРИ

Маріонетка. „Через Київ — на Львів". Тадеуш Голувко. Завдання війни. Федерація, як тактика. Два протилежні патріотизми з'єдналися. Чи можемо хвалитися повстаннями і боєм під Мотовилівкою? Мораль — сумління — присяга. Роззброєння стрільців. Плач і сльози Головної Ради галицьких, буковинських та угорських українців.

Під тим патріотизмом і програмою "або-або" ховається інша справа. Вожді січових стрільців, придивившись до УНР, до Центральної Ради, до уряду та його міністрів, до партій та їх вождів, до частих переворотів, сприйнявши повстанську філософію демократії, прийшли до висновку, що в такій ситуації можна легко взяти владу до своїх рук і самим стати на чоло держави. Для цьіото треба створити хоч невелику військову формацію і зробити ще один переворот.

Виходячи з того пляну, вони вважали, що могли б здійснити його під час гетьманського перевороту. Тому Мих. Грушевського переховували у своїх касарнях, як президента в резерві. Вони вичікували, що німці може не визнають Гетьмана і тоді вони скажуть своє слово. Задумане повстання нашою демократією проти Гетьмана, то вже прийшла

нагода здійснити свій плян. В той плям вони включились і взяли на себе його виконання своєю зброєю. Взяли участь у виборі Директорій провели в Директорію, як свого уповноваженого, С. Петлюру, як про те написав у спогадах Крезуб — сотник Думін згадує і Христюк (Укр. (революцій, т. 3, ст. 130) i настановили Петлюру „маршалом".

У Києві вся влада перейшла до рук Коновальця, як коменданта залоги Києва. Було вже поставлено питання військової диктатури з трьох осіб: Є. Коновальця, А. Мельника i С. Петлюри. Пропозиція не пройшла. М. Ковалевський пише у спогадах: "В добу Директорії Євген Коновалець мав величезний вплив на головного отамана С. Петлюру і був одною з центральних фіґур тієї політичної групи, яку ми називали військовою і якої експонентом до певної міри був Симон Петлюра" (При джерелах боротьби, ст. 542). Інакше кажучи, Петлюра був маріонеткою Коновальця. Коновалець став дійсним диктатором України — Директорії та її уряду УНР. Диктатура не була проголошена, Коновалець стояв за спиною своєї маріонетки — Симона Петлюри.

З тої закулісної гри Коновальця народилася теорія — "Через Київ — на Львів". Тому вожді січіових стрільців не пішли боронити Львова, як приїхала делегація з Галичини просити у Гетьмана військової допомоги проти поляків. Гетьман обіцяв дати допомогу й вислати січових стрільців для допомоги Галичині. Стрілецька Рада не повела стрільців боронити Львів. Залишилися робити повстання, штурмувати Київ, щоб стати на чоло Української Держави, а тоді йти на Львів в ореолі слави і здійсниться теорія — "Через Київ — на Львів". Ця теорія програла. Творці її залишились без Києва i... без Львова.

Тут подам розмову польського посла Тадеуша Голувка з українським інвалідом.

У Варшаві, на краківському передмісті, у книгарні "Iчніс", посол Тадеуш Голувко мав розмову з українським інвалідом, поручником гарматного Запорізького полку М. Шви.. у 1921 р. і запитав: — Як це так сталось, що на таке становище вибився Петлюра?

Голувко розповідає. Літом, 1918 р. був я у Києві, мав

не одну розмову з совєтськими емісарами, котрі належали до посольства Ра-ковськогО'. Мав розмову з головою. Укра-їнськто Національного Сюзу Винниченком, що був провідником опозиції проти Гетьмана. Винниченка я знав, як писаку російського. Петлюру я тоді не знав. — Прошу вияснити, запитує Голувко емісарів, що у них (української опозиції — П. С.) було проти Гетьмана? — Це все одно, що проти України, як незалежної держави. Емісари запитали мене: — А як буде з Польщею? І говорили мені, що вони радили б, якби Польща стала державою, то щоб була у федерації з Росією. Я відповів їм дипломатично. Польща ще не є незалежною державою, а є під окупацією. Залежить, що скаже народ. Вони відповіли, що коли совєтська влада подавить монархічну російську білу реакцію на Дону, потім знищать і українську державу. Для того вони організують в Україні повстання проти Гетьмана. І вже воно майже готове. Все йде добре. Мають військові відділи, розташовані поблизу Києва.

Голувко відповів, що він має сумнів, щоб таке повстання мало успіх. Не потрібно бути таким великим знавцем військової справи, щоб оцінити ті військові німецькі сили, ще дуже легко могли б знищити повстання. Емісари відповіди мені, що українська опозиція (проти Гетьмана, П. С.) має умову з московським центральним урядом. — Як тільки почнеться повстання в Україні, російська червона армія одразу кинеться в Україну на допомогу повстанню.

— Моє перебування в Києві і ту розмову я описає у книжці під назвою: "Через три фронти". І коли б мені довелося дістатися до Києва, мусів би перейти через три фронти. Першу частину книги я віддав до друку. (З архіву С. Ц.).

Завданий кожної війни — виграти війну, а окремі бої і цілі кампанії можуть бути програні. З цього погляду треба розглядати повстання і бій під Мотовилівкою. Гітлер вигравав бої. Зайняв усю Закідню Европу. На сході дійшов до Москви. На півдні Совєтського Союзу зайняв Кавказ, поліз на найвищу гору Кавказу — Ельбрус (висотою 18,525 мтр), встановив там німецький прапор на знак перемоги. Громив Антанту в Африці. На заході — розгромив французьку армію і примусив бельгійську армію здатись. На півночі, на

Скандинавському півострові, зайняв Норвегію. Громив червону армію й дійшов до Волги, до Сталінграду. Забрав у полон біля мільйона червоноармійців, а війну програв.

Вашінґтон командував повстанською армією у боротьбі проти Англії за незалежність США. Окремі бої програвав, а війну виграв і примусив Англію вдавати самостійність США.

Січові стрільці виграли бій під Мотовилівкою, а все повстання вцілому і війну за самостійність України — програли, завалили й ту державу, що ми мали, а край сплюндрували.

Гетьман прийшов до влади шляхом перевороту, держави не завалив, краю не сплюндрував, державу розбудував. І якби січові стрільці і всі ті, що робили повстання і "визвольні змагання" та стали біля Гетьмана, а все своє завзяття, що витратили на війну з Росією, Денікіним, Польщею і на внутрішню громадянську братовбивчу війну віддали б під команду Гетьмана, то чи були б тоді впливи на Українську Державу німців, росіян, проголошення федерації? Адже ж проголошення федерації зробив Гетьман в останню хвилину, після того, як посланець його, полк. Блаватний, побував у січових стрільців у Білій Церкві 12-го листопада, а 14 листопада Гетьман мав розмову з Коновалцем і виявилось що покладатись на січових стрільців не можна.

Гетьман хотів у вирішальну хвилину для Української Держави, спертися на січових стрільців, щоб не дати росіянам зробити повстання проти нього в самому Києві. Як попереду було сказано, проголошення федерації ніскільки нам не пошкодило б, якби до того акту підійти по розумному, а не з позицій демагогічної пропаганди. Тим актом Гетьман паралізував росіян. Перехід січових стрільців під команду Гетьмана паралізував би Директорію, а разом з нею і німецьку затію, що німецький штаб послав свого старшину попередити Гетьмана, щоб він не арештовував Директорії. Паралізування Директорії паралізувало б на деякий час Леніна, що поспішав використати несприятливу для України міжнародню ситуацію й дав нашим соціялістам наказ "робити рух". Проголошенням федерації Гетьман у переговорах з Антантою міг вести свою лінію, шукаючи вигідного компромісу. Перехід січових стрільців у Київ під команду Гетьмана означав би, що столиця України в укра-

iнських руках Гетьмана і він репрезентує державу. Але Коновалець хотів, щоб Київ був у його руках і стати на чоло держави.

І, як пише у спогадах В. Б. Станкевич, Гетьман, проголошенням федерації, паралізував повстання росіян у Києві. Вони не знали тепер, що робити: "валити Скоропадського, чи боронити його" (Христюк, Українська революція, т. 3, ст. 124-25). Яка ж тоді різниця між січовими стрільцями і росіянами, що йшли валити Гетьмана — Українську Державу? Чи не диво, два протилежні патріотизми: російський — за єдину неділиму Росію, і український — січових стрільців за самостійність України спільно йдуть валити Українську Державу — Гетьманщину? Патріотизм росiян зрозуміти можна. А чи можна зрозуміти патріотизм січових стрільців? У росіян є логіка діяння. Де наша логіка діяння.

Ми не можемо хвалитися повстанням і мотовилівським боєм проти Гетьмана — проти нашої держави. Вони зруйнували не тільки державу, а все, що ми мали за Гетьмана. Наслідком повстання, виграного бою під Мотовилівкото, захоплення Києва, — Директорія почала радянизацію України, націоналізувала землю. Скасування приватної власности на всі землі, хто б нею не володів, тягне за собою руйнування всього укладу життя українського народу, що склався на протязі віків на приватній власності на землю. Народ позбавлено всіх прав громадських і політичних. Терором переробляють його на робота. Переробляють його психіку. Його майно ніяким законом не охороняється. Він не певний, чи його хата, або хлівець на порося дійсно його власні та чи не заберуть їх у нього завтра?

Повстання і мотовилгаський бій не можна розглядати окремо від їхніх наслідків. їх роз'єднувати ніяк не вдасться. Скажемо, за Гетьмана у дзвони дзвонили, щоб люди йшли до церкви Богові молитись. А після повстання люди потайки в катакомбах моляться, а священики — службовці НКВД. За Гетьмана селянин на своїй землі, у своїй хаті був незалежним, господарем був, шанований державою, як хліборобський кляс. Після повстання він втратив незалежність, перестав бути господарем, став роботом, що ним керує соціялізм-комунiзм, включаючи електричний струм, шоб

працювала машина — робот.

Як приклад долі України після повстання, чи не показує нам життя селянина Василя Рябошапки села Водяне Запорізької области? Переживши голод 1932-33 рр., піровоювавши чотири роки за радянську владу, за колгоспи, за терор "батька Сталіна", він, у 1944 р., у віці 35 років, кинув війну і повернувся додому, до своєї родини. Викопав під хатою льох, обладнав його, заховався туди й жив у тому підземеллі-катакомбі 26 років. Допомагав, як міг, у роботі своїй родині — дружині і синові. Син одружився. Невістка не витримала такого непевного життя. Видала тестя. Міліція витягла його з катакоімби-льоху. Колір його обличчя був як пергаміновий папір. Вийшовши на світ Божий, він усе промовляв: "Не вбивайте! Жити хочу!.." ("Свобода", 28 лютого, 1970). Україна жити хотіла. Повстання убило її. Залишились катакомби.

Вожді січових стрільців і самі не виконали програми, що склали для читача після повстання, щоб виправдати своє повстання. Гетьманові тієї програми не показали. Інакше не отримали б дозволу на формування "Окремого загону січових стрільців". У програмі стояло — наділити селянство землею досхочу, тобто задовольнити його "голод на землю". Наслідком повстання селянство не тльки не отримало землі, а ще й свою втратило. Земля стала колгоспною. Золотою грамотою наділяли не селян, а село тою землею.

В цьому році оповістили, що вся земля стає державною. Колгоспна земля переходить у власність держави. Різниця та, що тоді землю приписували до села, а тепер село, тобто селян, приписують, прикріпляють до землі. Не мотовилівський бій потрібний був селянам, а земля у власність. Наслідком того бою Директорія законом 16. І. 1919р. націоналізувала землю. А Гетьман, "поміщик — пан", підписав закон про наділення селян панською землею у власність. Повстання скасувало той закон та ще й у селян відібрало їхню власну землю. Так вожді січових стрільців виконували свою програму: "або-або", про що було сказано вище.

І що то за мораль, за сумління, за щиросердечність прийти до Гетьмана, запевняти його, що "січове стрілецтво досі стояло і завше в майбутньому непохитно стоятиме на плятформі української державносте" ("Корпус січових

стрільців", ст. 129, ювілейне видання), а в кишені тримати змову, складену із Шаповалом, непохитно стояти на радянській, соціялістично-республіканській плятформі української державности у федерації з Леніним. А потім присягати на вірність гетьманській Українській Державі, і нарешті зламати присягу, робити повстання, валити Гетьмана і державу і все це наперед уплянувати, перед тим, як іти до Гетьмана по дозвіл! Може вже в кишені мали індульгенцію на прощення змови-гріхів? Див. Додатки. Присяга.

Ювілейна книга "Корпус січових стірльцiв" у золотій оправі повинна і змістом своїм бути золотою. Принаймні хоч у примітках подати коментарі, що відповідали б правдивому освітленню подій. За 50 років маємо чимало матеріялів, що дають нам можливість правдиво розуміти тодішні події. Щоб показати різницю між теперішнім і тодішнім розумінням подій, подаю "плач" і "сльози" Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських українців:

"Роззброєння січових стрільців у Києві"

Після подій 28-30 квітня, у Січових Стрільців, які утворилися в Києві, явилася делегація німецьких офіцерів і зажадала, щоб вони цілком піддалися під команду німців, або Гетьмана. Гетьман Скоропадський також мав розмову з полк. Коновальцем. Січові Стрільці зостали вірні Центральній Раді в попередньому правительства, та всі жадання відкинули. Після цього німецькі власті заявили, що їх роззброять. Січові Стрільці заявили, що роззброювати себе вони не дадуть, але бачучи безцільність дальшого озброєного опору, вони самі складуть зброю. Німці згодилися на це, й Січові Стрільці при зворушуючих обставинах зложили зброю.

У зв'язку з цим Головна Рада галицьких, буковинських і угорських українців на території Української Народної Республіки, ще минувшого року постановила виступити до активної оборони прав здобутих українським народом у великій революції, та дала початок організуванню Січових Стрільців.

— Стрільці! Високі ідеали зогрівали вас до боротьби і піддержували вас у тих страшних хвилях, які ви пережили в часі большевицької навали. Небезпеку, що тоді грозила

державі, удалося перемогти. Ви дальше стояли на сторожі добра Української Народньої Республіки. Та прийшла хвиля, коли від вас зажадано, щоби ви пішли не тим шляхом, яким ви чесно й хоробро йшли досі! Сього не могли зроби -ти і як організована і дисциплінована частина мусіли уступити з поля битви не заплямивши стрілецького прапору_;

— 3 болем серця і сльозами в очах, ви зложили оружє, яким мали боронити права Української Народньої Республіки. Ви зложили оружє, як остання частина уцілівша армії Української Народньої Республіки! Ви були дійсним українським демократичним військом! Прощає вас вся свідома Україна! Серце кожного свідомого громадянина переповнене горем. Прощайте славні стрільці! Ви перестали існувати так військова частина, але починаєте життя як громадяни, що будуть проводити в життя ідеали Стрілецтва — ідеали демократичної Народньої Республіки, яка опиралась би на широких мільйонових масах українського народу, а коріні якого глибоко вросли в серця кожного свідомого громадянина!

— Ви уступаєте перед необхідністю і уступаючи уносите тепле співчуття українського народу, прощані його щирими сльозами. Славні Стрільці! Ідіть в народ і несіть в життє наші ідеали, будьте йому вірними помішниками, стараючись не допустити його в сей тяжкий час на небезпечну дорогу, на яку вступивши, він може втратити свою самостійну державу. Нехай зостанеться в життю і дальше нашим девізом: "не ридай, а здобувай!? (Київ, 3-го мая, 1918 р. Головна Рада галицьких, буковинських і угорських українців. "Вісник політики, літератури й життя", ч. 19, ст. 293-94, Відень, 12 мая, 1918).

Завваги: такий потішаючо-підбурюючий заклик до наємних стрільців з колишніх полонених склала Головна Рада галицьких, буковинських і угорських українців у Києві, що складалися з біженців з Галичини і Буковини, евакуйованих у запілля театру війни. Фактично це були громадяни Австро-Угорщини, які з правного боку не мали найменшого права видавати подібні заклики на території іншої держави. Ця Рада титулує фенриха резерви австрійської армії

навіть "полковником", яким він ніколи не був, а лише в ті революційні часи займав посаду полковника, а тим більше за часів Центральної Ради УНР, яка на взірець своїх вчителів від Леніна-Москви скасувала ранги всіх старшин і навіть підстарший.

Ранги старшин і підстарший всіх родів зброї, збройних сил України були поновлені і встановлені на підставі законів Української Держави аж в червні 1918 р. Після повалення Гетьманської Держави Директорія УНР знову скасувала ранги старшин і підстарший. Командири більших з'єднань носили назву за посадою: — "отаманів", по полках — "полковники", сотнях — "сотенні" (але не сотники), чотах — "чотові". У ті чорні дні "отаманом" міг стати якийсь фельдфебель-аферист, як напр. Бень і отаман (для прикладу) — дійсний Генерального Штабу генерал-значковий Петро Єрошевич, Микола Юнаків, Сергій Дельвіг і ін. і "отамани"-радикали: Євген Коновалець, Андрій Мельник, чи Р. Добрянський, а найголовнішим "отаманом" — цивільний соціял-демократ — Симон Петлюра. Ранги старшин і підстаршин були поновлені Директорією УНР аж у 1920 р., коли вже було запізно і хісну з того вже, для втопленої в крові землі й народу, — не було. (С. Ц).

Із-за чого "плаче" й "сльози проливає" Головна Рада австро-угорських українців? Що за кривду їй учинили? Перш за все треба сказати, що вони не були громадянами Української Держави, а Австро-Угорщини. Друге: ліквідувавши УНР і Центральну Раду, відродилася Українська Держава — Гетьманщина. Змінився напрямок політики. Німці так як були за УНР і Центральної Ради, так і перейшли у спадщину Гетьманові. Таким чином, для січових стрільців, як війська, нічого не змінилось. Третє: ніяка влада не дозволить, щоб у її державі стояло військо й нікому не підлягало. Цілком нормальна річ, що січовим стрільцям запропоновано підлягати владі Української Держави, тобто — Гетьманові, бо на його території вони знаходились. Або — підлягати німецькій владі, що була союзником України й Австро-Угорщини, що також перебувала на українській землі. Власне кажучи, січові стрільці — вожді їхні — самі

повинні були, зі зміною влади, з'явитися до нової влади — Гетьмана й заявити своє ставлення до нього. Не чекати, поки Шаповаловi потрібні будуть січові стрільці для повстання. Гетьман доброзичливо поставився до них, запросив до себе Коновальця полагодити з ним справу. Ясно, що не бажаючи підлягати Гетьманові, ані німцям — мусять скласти зброю, або їх роззброять силою. Вожді стрілецтва не забажали служити Українській Державі за влади Гетьмана, ані стати під команду німців і вирішили скласти зброю, що було логічно і нормально. Чого ж тут плакати і сльози лити? Що іж до того, що Головна Рада вважає, що "січові стрільці уступили з поля битви, не заплямивши стрілецького прапору", визнаємо, що скласти зброю, не бажаючи служити своїй державі, то і є "заплямування стрілецького прапору". Щоб Україна була державою, не конче треба, щоб вона була неодмінно республікою. Україна може бути Державою-Монархією, як і кожна країна. Головна Рада не бачила за УНР, за Центральною Радою, за республікою — Української Держави. Це є партійне, або клясове політиканство, що його показала Стрілецька Рада, а зокрема Є. Коновалець. Де ж тоді свідомість і їхнє розуміння, що таке держава? Де тут патріотизм, національна свідомість державности і служіння їй? Чому громадяни Австро-Угорщини, хоч би і українського походження, що вийшли із лона конституційної монархії, накидають всій Україні силою, зброєю обов'язково республіку і якраз соціялістичну? Служіння Центральній Раді, її УНР, ніщо інше, як служіння соці-іялізму-інтернаціоналові з його націоналзацiями, комунi-зацією України.

Щось не все впорядку з тими Радами, вождями і "сльозами" над "демократичним військом", "обороною прав УНР", з "серцями, переповненими горем кожного свідомого громадянина"; "Прощає вас вся свідома Україна!"; "Прощайте славні стрільці!" Словом, туман і демагогія... Але ж на тому тумані й демагогії робилася політика, повертався багнет в той, або інший бік. У цьому вся наша біда, І Гетьманові у спадщину достався отой туман, в якому довелося йому будувати державу.

21. ДОГОВІР НА СЛОВО ЧЕСТИ

Розглянемо договір далі, порівнюючи спогади "машинистів". Невтралітет. Оборонно-зачіпний союз. Договір С. Мазуренка. Договір "машинистів" на слово чести. Промова Шаповала — "Слава" по-соціялістичному. Повстання проти Гетьмана найтем-ніше місце в українській революції.

У Шаповала: "Строгий невтралітет до всіх держав". У Винниченка — нема. Винниченко про таку важливу частину договору не згадав. Шаповал пише, що совєтська Росія згоджувалась на всі вимоги, що ставили "машинисти". Тих вимог було три: 1. Визнати Україну самостійною державою; 2. Не втручатися у внутрішні справи України. Україна має свій устрій, який встановить конституанта. 3. Строгий невтралітет до всіх держав. "Большевики на це були згідні, обіцяли допомогу людьми і навіть на організацію повстання обіцяли дати допомогу три мільйони карбованців, вимагаючи, щоб Винниченко підписав оборонно-зачіпний союз України з большевицькою Росією проти Антанти. Такого договору писаного ми не хотіли заключати". (Гетьманщина і Директорія, ст. 46). Такий важливий артикул договору про оборонно-зачіпний союз проти Антанти Винниченко "забув" згадати. Можливо підписав, та "забув" сказати. Вимога Леніна на оборонно-зачіпний союз проти Антанти цілком логічна. Якщо Мануїльський, як уповноважений Леніна, складає договір з "машинистами" дати їм допомогу людьми, тобто військом на повалення Гетьманщини, він хоче, щоб "машинисти" зі свого боку склали з ними договір-союз — дати йому допомогу військом проти Антанти. Проти такої логіки "машинисти" відповіли відмовленням підписати договір. Але ж Винниченко ввесь нас говорить, що договір, хоч і непідписаний, а був складений і мав силу погодження, силу договору. Значить, і оборонно-зачіпний союз складено, тільки не хотіли, щоб він був "писаний". Що значить, щоб не був "писаний"? Чи це означає, що договір-союз не був підписаний, чи його склали на словах, виходячи з взаємного довір'я, із соціалістично - інтернаціонального побратимства — "пролетарі всіх країн єднайтеся" у всесвітній федерації, а для історії України, щоб не залишилося писаного документу? Хоч договір на словах, але спогади "машинистів" зробили його в історії України документом, бо на підставі його Ленін завойовував Україну. Як міжнародній правничий документ, він

не має сили і Україна таким договором боронитися не може.

Непідписання договору, як пам'ятаємо, Винниченко вияснював причинами моральними. Він виставляв себе політиком, у котрого слово дорожче грошей, політиком джентлменом, чесноти, довір'я. В дійсності не "мораль" Винниченка грала ролю, а вимога Мануїльського підписати оборонно-зачіпний союз, а писаного документу вони не хотіли залишати. Інакше кажучи, вожді демократії, що взялися до державних оправ, опинилися у дитячій грі — "піжмурки". Мовляв, договір складаю, але не підписую. Але ота дитяча гра, то гра з долею України, з долею українського народу.

Чи дійсно він не підписував, а Шаловалові про те не сказав, — невідомо. Можна зробити припущення, що підписав. В другому місці своїх спогадів Винниченко згадує про договір і оборонно-зачіпний союз в іншому вигляді, при інших обставинах. Це було 15 січня 1919 р., як Директорія послала мирову надзвичайну дипломатичну місію на чолі з С. Мазуренком до Москви. Винниченко пише, що "Мазуренко привіз підписаний обома сторонами мировий договір, в якому визнавався 1. невтралітет України з 2. активною обороною проти Денікіна, Краснова, Антанти і Польщі, а так само 3. принцип радянської влади, не зазначаючи точно, в яких саме формах; це мало вирішитись при детальніших переговорах, при чому заранні приймалося, що це будуть трудові ради" ("Відродження Нації", ч. III, ст. 223; позначення цифрами — П. С.).

У цьому договорі нема про визнання України самостійною державою. Нема про невтручання у внутрішні оправи. Зате в ньому є те, про що "забув" Винниченко сказати, коли писав у спогадах про свій договір з Мануїльським. Про радянську владу там "забув" сказати, а тут є. Про невтралітет там "забув", а тут є. Про оборонно-зачіпний союз "забув", а тут є а навіть більше поширений. Там було тільки про Антанту, а тут добавлено про Польщу, Денікіна й Краснова. Тепер уповноважений Директорії С. Мазуренко підписав те, про що договорився Винниченко з Мануїльським. З місії Мазуренка Винниченко може бути вдоволений. Відповідальність за договір, за радяоизацію України та оборонно-зачіпний союз, перебирає тепер Директорія на себе. З мирового договору, що привіз С. Мазуренко бачимо, що ми

набрали на себе зобов'язань, а Москва ні. Інакше кажучи, ми своїм повстанням попалися Росії в пазурі. Вона тепер грається з нами, як кіт з мишою.

Про місію, що посилала Директорія, а не персонально Винниченко, як він написав у статті, М. Ковалевський пише так: "Винниченко часто робив невірну оцінку ситуації української справи... Він ще вірив у можливість порозуміння з новою большавицькою Росією і одним з перших його розпоряджень було виделегування української дипломатичної місії до Москви... Коли обмірковувалась його пропозиція в Директорії, інші члени Директорії висунули інших кандидатів... розпочати переговори з урядом Леніна, який дав уже згоду на приїзд української місії... Хоч Мазуренко вступив у переговори з большевицьким урядом, однак ці переговори не мали жодного успіху — у Москві перемогла група агресивних політиків, яка вимагала негайної військової інтервенції червоної армії в Україні. Коли С. Мазуренко розпочинав свої переговори у Москві і розмовляв з тодішнім наркомом національних справ Сталіном, відділи червоної армії в різних місцях переходили північні і східні кордони України. Коло хутора Михайлівського на Кролевеччину вдерлися частини так званого українського корпусу Юрка Коцюбинського (При джерелах боротьби, ст. 537-38). Як бачимо, спогади Винниченка далекі від правди. А в договорами з Москвою ми зовсім заплутались.

З договору, привезеного Мазуренком, бачимо, що оборонно-зачіпний союз поширено не тільки проти Антанти, а й проти Польщі, Денікіна, Краснова. Військові стратеги нашої повстанської демократії: ген. Осецький, Коновалець, А. Мельник, що складали плян повстання, не забезпечили заходу і півдня України. Тепер Москва про них дбає нашими руками — оборонним союзом. Про невтралітет в договорі С. Мазуренка хоч і згадується, не сказано, з ким ми маємо невтралітет. Цікаво, що М. Ковалевський зовсім не згадує у своїх апогадах про договір Винниченка з Мануїльським, начебто такого договору й не було. Тоді, як про договір С. Мазуренка згадує і коментар дає. Він повинен дуже добре знати про договір з Мануїльським. Адже ж українські соціалістичні партії договорились з Москвою про повстання. Про це Винниченко доповідає на, з'їзді Трудового Конгресу. Крім

того він і Микита Шаповал обидва видатні члени партії українських соц.-революціонерів. А "машинист" Шаповал "соучасник" того договору. Подія договору з Мануїльським не могла бути таємницею Ковалевіському. Не згадує, бо невигідно згадувати. їхня партія соціялістів-революціонерів була головним промотором, що втягнула Український Національний Союз у повстання. Шаповал записав у Щоденнику, що від партії соціял-революціоиерів "члени ЦК — я (Шаповал, значить), Григоріїв, Лизанівський, а від Селянської спілки Янко, Щадилів, Швець були в Національному Союзі членами Ради" (Щоденник, ч. І, ст. 44). Відомо, Селянська спілка була під керівництвом партії соціял-революціонерів. Головою Селянської спілки був М. Ковалевський. Він же і член ЦК партії соціял - революціонерів. Умиває руки від договору, що його складав член ЦК партії соціял-революціонер.

Одначе договір з Мануїльським не дає Винниченкові спокою. Почуває, мабуть, що ще не виправдався за нього. У своїй статті "Перед новим етапом", писаної через 20 років (у 1938 р.), він згадує про договір. Там він пише, що то він послав до Москви делегацію на чолі з С. Мазуренком, а не Директорія, як то писав у спогадах. Він пише тепер: "Для миру з Москвою я, як голова Директорії, вислав спеціяльну делегацію на чолі з С. Мазуренком. Я бачив, що політична і міжнародня ситуація була для большевиків така, що вони мусіли піти на замирення з нами на всяких умовах... Українська державність, пише він далі, мала під цей час великий шанс затриматися і закріпитися. Москва не тільки не робила б замахів на нас, а ще помагала б зброєю, муніцією, продуктами, товарами" (Мазепа, Україна в огні і бурі... ч І. ст. 74). Виходить, не Москва на нас наступала, а ми на Москву і вона мусіла помиритися з нами на всяких умовах. Якщо їй була така скрута, чому вона не помирилася з нами? І якщо наша самостійність не залежала від Москви, нащо ми добивалися від неї визнання нашої самостійности? Чому в Харкові сів уряд П'ятакова? Чому Болбочан відступив з Лівобережжя? Звідкіля взялися частини з китайців і латишів в Україні? Як вона могла давати нам харчі, як вона сама їх не мала, жила на пайках: на хліб, цукор, м'ясо і на всі інші харчі. Тоді як у нас на Україні за Гетьманщини ні на які харчі не

було карток. Купуй і їж, що хочеш і скільки хочеш. Поїзди, що йшли з Росії, через Курськ, до кордону України, за Гетьмана, були переповнені росіянами з порожніми мішками, щоб на прикордонні, або пробравшись через кордон, набрати в Україні хліба. Які товари могла дати Москва, як у неї сірники були дефіцитним товаром. Совєтських російських грошей на базарах наші люди не приймали. Так дивно, не соромлячись неправди, писав вождь українського народу через 20 років, бачачи, що сталося з його соціялістичною республікою — Україною, куди він її завів.

Винниченко пише, що "українська державність мала під цей час великий шанс затриматись й закріпитись". Для чого було спершу завалити свою державність, а тоді шукати у Москві шансів затримати й закріпити її? Дивно чути такі речі від вождів. А ще дивніше, як могли лідери наших партій доручати такій людині складати міжнародні договори, робити політику, ставити на провід нащії, на чоло держави?

Навіть Шаповал, спільник Винниченка, у переговорах і складанню договору з Москвою, не витримав і в Щоденнику описав Винниченка людиною: "безвідповідальною, цинічною, зарозумілою, легковажною. Всі йому не вірять" (Щоденник ч. II, ст. 6, 9, 10). Він "вражаюча легкодухість. Важко з ним працювати, а як взятись за щось важніше, то напевно буде трагічно" (Там же, ч. І. ст. 9). Під час дискусії на політичну тему, що доповідав Винниченко, Лотоцький у своєму виступі сказав: "Хто ж тепер повірить вам, Володимире Кириловичу"? Левко Чикаленко, на адресу Винниченка, вигукнув з-заду в юрбі: "Продажний!" (Щоденник, ч. І. ст. 100). Про спогади Винниченка "Відродження нації, т. II, Шаповал записав: "Ex, наробив В-ко з тією "історією революції! "Вів свою політику, а потім оплював її і нас усіх". "Виключаю з ним спільну працю" (Щоденник, ч. II, ст. 10, 55).

Українська демократія обрала своїм провідником і поставила на чоло нації в такий відповідальний історичний час людину, що зовсім до такої ролі не надавалась. Кожну доручену поважну справу закінчувала трагічно, як то і сталося з договором з Москвою і з повстанням. Очевидно, Шаповал не мав мужности признатися, що Винниченко мабуть обдурив його з договором.

Розглянемо останній артикул договору. Він покаже, чим закінчили "машинисти" свої переговори та як оборони-

ли суверенність Української Держави. Одержавши від Мануільського вимогу підписати оборонно-зачіпний союз проти Антанти, "ми, лише Шаповал, такого договору написаного не хотіли заключати, лишилися при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошевої допомоги" (Гетьманщина і Директорія, ст. 46). Так, ось -"на чесне слово взаємно не шкодити" — закінчили вожді нашої демократії договір з представником Леніна — Мануїльським про повалення нашої держави. Мабуть історія ще не мала подібних міжнародних договорів. Честь складати такі договори-унікуми належить вам, українцям.

Що варте у міжнародніх договорах "слово чести"? Як оте "слово чести", не підписане, на міжнародньому політичному форумі показати, як юридичний документ?

Все віддано: державу, народ, прийдешні покоління, багатства країни на ласку Леніна-Москви. Просто не віриться, що так робилось!

Не віриться, а таки так робилося та ще й прославлялося. Познайомимось з промовою Микити Шаповала на прийнятті Директорії в день її в'їзду в Київ 19 грудня 1918 р., на святочному засіданні Українського Національного Союзу (подаю скорочено).

М. Шаповал промовляв так: "В цей день вступления Директорії у Київ Український Національний Союз вітає своїх товаришів за їх подвиг(?) визволення українського народу з під чужого ярма(?)"

Далі промовець вказує на велике значення нинішньої революції, яку переведено виключно українськими силами(?)

Зараз мозок українського народу — інтелігенція повела його до визволення (?) Ми щасливі й горді, що українська революційна демократія має людей, які... підняли велике героїчне діло(?) Поміж нами є присутні, яких імена запишуться золотими буквами (?) в історії боротьби нашого народу за кращу долю. Від Союза і українського народу (?) першому протекторові українського народу В. Винниченкові, слава! Гучне "слава" і звуки національного гимну лунають у залі.

Поміж нами є лицар шаблі(?) — звертаючись до С. Петлюри, говорить Шаповал, називаючи його народнім героєм, що визволив Україну від тяжких кайданів гетьманства.

Гучне "слава" і оркестра грала декілька разів національний гимн.

Силою, котра греблі рве, були славні проводирі республіканського війська — отаман Осецький, полковники: Коновалець, Пелещук, Болбочан, Тютюнник і другі. Гучне "слава" в честь цих народніх героїв (П. Христюк, Українська революція, т. IV, ст. 13, Вид. 1921, перевидання Чарторийських 1969).

Промова Микити Шаповала цікава тим, як загально прийняті у світі поняття патріотизму, добра, і лицарства содіяні для добра народу, для держави — показуються нашими соїціялістами навпаки. Це властивість не тільки наших соціялістів, а можна оказати всіх соціялістів, особливо російських, а зокрема большевиків. Пояснюються тим, що обiцяного народові щастя вони, (соціялісти) не створили і примушені займатися діялектикою обдурювання. Творці УНР застосовують той же метод обдурювання до подій з нашої історії 1917-1920 рр., бо вони відповідають за ті події. Наслідком їхньої політики Україна в неволі. їм треба тепер виправдати себе. Тому у них "слава", "лицарство" розуміється навпаки, шкереберть, ніж то прийнято у світі. І коли читаємо спогади вождів нашої революції там, де вони проголошують "слава", треба її розуміти не в їхньому соціялістичному розумінні, а в загально прийнятому в світі розумінні і тоді бачитимемо, чи то справді "слава". Отак навпаки треба розуміти привітальну промову Микити Шаповала на прийнятті Директорії. Не дивуймося! Вони проголошують собі "слава" перед судом народу, щоб оправдатися за содіяну народові неволю. Оправдуватися "правдою" шкереберть.

Тепер подивимось, чи ту "славу", що Микита Шаповал проголошував у Києві на честь прийняття Директорії, так само розуміли його товариші партії і наш історик Михайло Грушевський?

У 1920 р. М. Шаповал записав у Щоденнику, що група українських соціял-революціонерів Праги і Відня обмірковувала питання відсвяткувати роковини української революції. Доповідь повинен був зробити Микита Шаповал. Під час обмірковування того питання Жуковський виступив з такою заявою: "що коли Шаповал говоритиме, ніби повстання проти гетьмана було українською революцією, то він (Жуковсь-

кий, значить) виступить з контр-докладом! Заяву запротоколовано"... Мих. Грушевський сказав: "Повстання проти гетьмана — саме темне місце в українській революції" (Щоденник, ч. І, ст. 44). Звідси бачимо, що самі українські соціялісти революціонери і наш історик Мих. Грушевськйй не вважають, що повстання проти Української Держави — проти Гетьмана було українським повстанням, українською революцією. Воно зроблене чужими державами на спілку з нашими соціялістами під українським прапором — прапором Директорії.

О-то... така „слава" соціалістичному "мозкові українського народу — інтелігенції, що повела народ до визволення" — до повстання. Ото..."слава" революційній демократії, "лицарям шаблі", вождям січових стрільців, організаторам повстання, творцям повстанської філософії і самому історику Мих. Грушевському, що конспірував у касарнях січових стрільців, закликаючи студентів — членів свого парляменту, Центральної Ради — міністрів не до науки в університеті, не до будування держави, а в ліс до повстання. Щоб потім сказати: "повстання проти Гетьмана — саме темне місце в українській революції". Сам же і зробив той шматок нашої історії "темним місцем".

22. ХТО ПРОВАДИВ ПОЛІТИКУ, ЗА ЧАСІВ УНР?

Земельна політика і Мих. Грушевський. Військове Міністерство організовує повстанські загони проти своєї держави. Уряд УНР плянує арештувать видатних „контрреволюціонерів". Німецькі військові польові суди. З'їзд партії українських соц.-революц. неспроможний вирішить земельне питання. Німці ігнорують УНР. Безкомпромісові політики банкротують.

Хто ж справді керував нашою політикою за часів УНР? Ми говоримо: Центральна Рада, партії, уряд. Це загальна назва, "обезлічка". Мусять же бути люди, що ту політику робили. Хто вони персонально? Скажемо, прийшов до влади Гетьман. Відразу в уяві стає особа, що керуватиме державою, провадитиме внутрішню і зовнішню, політику, відповідатиме за свою роботу і за все, що робитиметься в державі: чи то буде добре, чи зле. Він репрезентує не тільки державу та народ її, а все, що в державі робиться. Монарх за-

цікавлений, щоб держава була в порядку, щоб такою ж передати її нащадкові свого роду, а також і своє чесне ім'я. В монархії все незадоволення скеровується проти монарха. Десь звільнили з праці "свідомого" українця — винен Гетьман. В якомусь повіті, чи районі настановили невідповідного начальника — винен Гетьман. Десь заарештували земського, чи громадського діяча — винен Гетьман. Як у Києві на станції варта заарештувала Петлюру, що хотів у поїзді російської дипломатичної місії проїхати до Москви з напханими до портфелю документами, створився "жах" серед "свідомих" українців. "Свідомі" побігли до Гетьман клопотатися звільнити Петлюру з-під арешту. Наче б то "свідомий" українець не може бути агентом чужої держави. Саме найсвідоміших і намагаються завербувати в агентуру.

За УНР хоч був уряд, парлямент — Центральна Рада, але невідчувалося, що є ті, що відповідають за все, що робиться в державі. З перспективи 50-ти літньої давности тих подій, опинившись в якійсь емігрантській норі, запитуєш себе: хто ж в дійсності керував УНР, робив політику? Шаповал пише: "Українське правительство мало тверді позиції в Центральній Раді. Діяльність військового міністерства (Петлюра, Порш, Жуковський — П. С), що систематично "розпускало" всі військові українські формації, жахала декого з громадян; сумний і глупий арешт — кража банкіра Доброго обурювала ширші кола; але вплинути на зміну курсу ніхто не міг, бо вся "політика" велась десь за кулісами, парлямент став ширмою для прикриття особистої політики. Через те менше всього про дійсний стан речей знала Центральна Рада... Хтось мабуть намалює для нащадків тяжку атмосферу особистої політики кількох душ, що панувала в другий період (німецький) Центральної Ради"...

Ще в 1917 р. "військове міністерство показало, що воно порожнє місце. Я відверто критикував діяльність Петлюри. Нарешті проти Петлюри виступив Винниченко. Петлюра мусів відійти. На його місце прийшов тимчасово Порш... Весною 1918 р. під час Центральної Ради, бачучи розвал військової справи, українське офіцерство і всякі причетні до війська люди заслали до Центральної Ради делегацію з просьбою звернути увагу на Військове міністерство й замінити Жуковського"... (Гетьманщина і Директорія, стор. 1-3, 62).

Як Мих. Грушевський сказав, що "повстання проти гетьмана — саме темне місце в українській революції", Шаповал відповів: "повстання мусіло ліквідувати те, що створила своєю політикою Центральна Рада. — Грушевський скипів. "А ви, пане, не були в Центральній Раді"? — кинув мені. — Був, але політики не робив" (Шаповал, Щоденник, ч. 1. ст. 44).

У березні 1924 року Шаповал записав: "Кажуть Грушевський вже справді виїхав в Україну. І недарма ми йому не довіряли до кінця. Партію отруїв, деморалізацію посіяв, примирився з ворогом-окупантом, а не примирився з українськими соціялістами" (Щоденник, ч. 1, стор. 102).

Олександер Лотоцький, що 30 років був у великій дружбі і приятельстві з Мих. Грушевський і один другого розуміли з пів слова, тепер, на початку революції, зустрівшись у Києві, не знайшли між собою спільної мови й взаємного зрозуміння. Лотоцький у спогадах пише, що в Києві всі чекали на приїзд М. Грушевського. Йому належалась роля арбітра між старим досвідченим політичним українським громадянством і українською молоддю, що кинулася у вир революції, ігноруючи можливости виконання поставлених завдань. Між "батьками" і "дітьми" став розкол і з бігом часу поширювався і створив прірву між ними. Приїзд М. Грушевського всіх розчарував, викликав здивування і небезпеку. Людина надто буржуазних поглядів, одразу став соціялістом, стрімголов кинувся в обійми одної з двох протилежностей. Найперше визначився він як соціаліст та соцїял-революціонер. Коли став на чолі Центральної Ради та цілої політичної акції, розірвав свої зв'лзки з людьми, з котрими перед тим провадив разом громадську й політичну роботу, розпочав експерименти, що не могли допровадити до добрих наслідків. Старше покоління було відсунуто від праці, а недосвідчені політично кадри молоді, що їх висунула на політичний кон революцiя, котрі під авторитетним впливам у процесі взаємної співпраці з іншими елементами, могли б вирівнятися в лінії розміркованої акції, дістали за авторитету Грушевського, а тут до непримиренно-різкої тактики і все більше котились до тої прірви, большевизуючи настрої селанства, в яку справжнім большевикам вже не трудно було скинути усю, проваджену нами, справу.

Далі Лотоцький пише, що під час розмови його з Грушевським, він оправдував свою позицію тим, що приїхавши до Києва та бачивши, як революційна молодь ходить самопасом, він не міг не взяти її під опіку й догляд, бо хто зна, куди б вона сама зайшла. На це Лотоцький зауважив Грушевському, що він помиляється, уважаючи, ніби то він керує своєю молодою гвардією с-рівською, — навпаки, сам він плентається у хвості за нею та своїм авторитетним іменем піддає їй духа й санкціонує чини, що без тої акції не мали б такого невідповідного характеру... Село хвилюється, не знає, на яку ступити, — і в сей час кидати йому гасла, що, з чужого джерела запозичені, порушують традиційні форми господарства, — дуже небезпечно. Старатися переплюнути большевиків крайніми гаслами — річ безнадійна і в суті речі — для нас шкідлива. Своїм авторитетом він, Грушевський, міг би повстримати незрівноважені елементи від крайніх виступів, ввести ті виступи в такі береги, що забезпечували б співпрацю найширших кол національно-свїдомого українського громадянства. Але — "хто знає, хто відає, що Хміль думає-гадає". З тих реплік, що подав мені Грушевський, я міг зрозуміти лише одно: він став твердо на своїх позиціях, які не лише комусь іншому, але й собі самому ледве чи міг вповні пояснити. На мою думку, хворобливі настрої все більше штовхали його на шлях демагогії, провадили до вчинків, ніяк неоправданих у людини такого глибокого розуму та врешті привели до того банкротства, що суть його ледве чи й сам він зрозумчв нарешті (О. Лотоцький, Сторінки минулого, т. III, ст. 353-57, Вид. Укр. Правосл. Церкви США, 1966 р).

Микола Ковалевський пише: "Михайло Грушевський надавав особливого значення соціяльним постулятам українського народу і категорично противився політиці компромісів у цій справі. Особливо в питанні аграрної реформи він був послідовним прихильником націоналізації землі і від ці -єї думки не відрікався навіть тоді, коли генерал Гренер обіцяв за ціну поступок в аграрній справі, далі піддержувати уряд Української Центральної Ради і не робити гетьманського перевороту. У внутрішньо-українських справах Михайло Грушевський був гарячим прихильником нарадоправства і демократії... Пізніше, в Українській Центральній Ра-

ді я ще більше мав змогу пізнати М. Грушевського. Мене завжди вражала його твердість у поглядах і незломність його волі навіть у хвилинах безпосередньої небезпеки"...

"У квітні 1918 р. німецька військова влада цілком відкрито ігнорувала розпорядження українського уряду і видані Українською Центральною Радою закони. Барон фон Мум робив дуже прозорі натяки тодішньому українському прем'єрові Голубовичу про необхідність зміни, як він висловлювався, соціяльної політики Центральної Ради. Деякі помірковані кола Української Центральної Ради на чолі з Миколою Поршем, українським соціял-демократом, опрацювали навіть проект зміни земельного закону... (На довірочному засіданні ЦК соц.-рев. і ЦК Всеукраїнської Селянської Спілки Микола Салтан зробив доповідь про новий проєкт аграрного закону і про загострення політичної ситуації. Він пропонував прийняти цей компроміс... Над рефератом Салтана зав'язалась дуже гаряча дискусія. Справа ця всіх хвилювала. Врешті в кінці дискусії ми звернулися до Михайла Грушевського, який весь час сидів за президіяльним столом і слухав уважно всі промови... його виступ тоді вирішив справу... Він сказав так: "Національна українська революція була справою головним чином селянських мас і гаслом цієї революції була націоналізація землі і поділ цієї землі між селянськими громадянами. Це гасло було загальним... Якщо ми повернемо колесо історії назад, народні маси будуть проти нас і цим ми відкриємо широко браму московському большевизмові. З другого боку, якщо прийняти, що німецькі окупаційні війська будуть боронити кордони України перед наступом російських большевицьких армій, то наслідком скасування нашої аграрної реформи буде повна соціяльна реставрація чужих Україні землевласницьких елементів, російських, польських, жидівських, а вони становили на Україні величезну більшість стану великих землевласників. Отже, і в цьому випадку українська національна справа знайшлася б в обличчі величезної небезпеки і ми повернули б до стану з-перед 1917 р. ослаблені і розбиті... Коли ми проголосили автономію, а потім самостійність України, то ми, себто Укр. Цент. Рада, проголосила одночасно, що в цій самостійній Україні земля без викупу перейде до рук трудящого народу. Ми не можемо

зламати тепер це урочисте приречення. Ми не можемо відмовитись від того, що ми обіцяли народові" (М. Ковалевський, "При джерелах боротьби", ст. 271, 477, 79).

Із виписки видно, Грушевський не був гнучким політиком. Від вирішення земельного питання залежало — бути УНР, чи ні. В тих обставинах, коли політика України залежала від німців, невелика зміна земельного закону, як того хотіли німці, врятувала б УНР. Грушевський не хотів відступити від негайного переведення соціялізації, націоналізації і поставив УНР під удар гетьманського перевороту. А коли вже прийшла Гетьманщина, він, замість того, щоб включитися в розбудову Української Держави, пішов у повстання, пішов її валити. Чому він так зробив, потребує окремого дослідження.

Павло Христюк щодо проєкту змін в аграрному законі пише так: "Шукаючи виходу зі становища, частина, укр. с-р. в Центральній Раді спинилась була на думці внесення поправок в земельний закон Ради, направлений до того, щоб розбити союз дрібного і середнього селянства з буржуазією, а військове міністерство спішило з реалізацією організації революційних військових відділів в повітах, які могли б виступити в оборону Центральної Ради і Республіки, у випадку замаху німецько-української буржуазії на переворот. Одночасно правительство рішило арештувати ряд осіб, що стояли на чолі контрреволюційного руху. Малося на, увазі, як ми сказали вище, арештувати цілком відкрито одночасно кілька визначних контрреволюціонерів. Одначе міністр внутрішніх справ М. Ткаченко, з невідомої причини, арештував тільки Доброго і то незвичайним способом (таємного арешту під фірмою якоїсь приватної організації), чим надав справі арешту авантюрницького характеру, поставивши ціле правительство і особливо голову Р. Н. М. Голубовича в ненатуральне становище. На спільнім засіданні фракції і Центр. Ком. УПСР пропозицію про внесення додатків-поправок до земельного закону, було, під впливом присутнього М. С. Грушевського, одкинуто. Всі ці пляни були, як потім вияснилось, до дрібничок відомі німецьким генералами.. Наслідком тих плянів нашого уряду квітня 25 фельдмаршал Айхторн видав наказ про заведення на Україні німецьких полевих військових судів".

Квітня 26 німці обеззброїли в Києві "Синю дивізію". (П. Христюк, Українська революція, т. 2, ст. 166-67).

Сприводу наказу фельдмаршала Айхгорна про встановлення в Україні німецьких військових судів відбулися бурхливі засідання Малої Ради 27-28 квітня. Виступи промовців були дуже гострі. Мартос сказав, що до такого втручання німців у наші внутрішні справи "привела політика нашого міністерства закордонних справ, яке не подбало про те, щоб заключити з німецьким правительством докладні умови про права і обов'язки німецьких військ на Україні. У тій телеграмі німецького канцлера, на яку посилався вчора наш міністер закордонних справ, навіть не зазначено ясно, в яких відносинах з нашими властями має бути німецьке командування. Так далі не повинно бути. Треба домагатись ясного офіціяльного означення відносин між німецьким військом і нашими властями. Коли ж німецьке правительство на це не згодиться, краще нам бути Бельгією, ніж приєднаною до Румунії Бесарабією" (П. Христюк, Українська революція, т. 2, ст. 170-71).

М. Ковалевський пише, що "міністер внутрішніх справ Михайло Ткаченко постановив на власну руку усунути Доброго на деякий час з Києва і цим позбавити організаторів перевороту одного з найбільш діяльних змовників... Я, як інші члени уряду, нічого не знали про цю подію. Не знав також і голова Центр. Ради Мих. Грушевський... Квітня 29 увечорі, коли стемніло, в касарні січових стрільців відбулася рішаюча нарада. Там я застав Мих. Грушевського, Миколу Шрага, Миколу Чечеля, Аркадія Степаненка, Миколу Порша, членів центральних комітетів наших політичних партій, Євгена Коновальця і, наскільки не помиляюсь, то й Андрія Мельника. На цю нараду прибув також і Симон Петлюра. Перш усього обмірковувана була справа можливости протиакції... Маючи скромні військові сили, ми розуміючи, не були спроможні до безпосередньої збройної акції проти чотирьох повних німецьких дивізій. Була запропонована інша версія контракції — січовим стрільцям пробратися до помешкання Скоропадського, арештувати його і вивезти з Києва на деякий час, позбавивши таким чином німецьке командування кандидата до гетьманської булави... Ця друга версія була трудна до переведення і могла закін-

читися трагічно... Ухвалено третю версію — готуватись до повстання" (При джерелах боротьби, ст. 481-87).

Читаючи оті пляни арештувати Гетьмана, Доброго та ще декого, просто дивом дивуєшся, що тими плянами займалися: уряд, ЦК партій, вожді січових стрільців. То всі політики, що стояли при кермі держави — нашої УНР, а між ними і наш "патріярх", поважний віком історик-европеєць Мих. Грушевський. Що ж до того, що генерал Тренер так "відверто" говорив з нашими "політиками", що за зміну аграрного закону німці не робитимуть гетьманського перевороту, як про те пише Ковалевський, то його, як соціялicта, "правда" — навпаки. З архіву Інституту ім. Липинського відомо, що не Скоропадський шукав німців, а німці Скоропадського, як довідались, що він готує переворот. Німці, прийшовши в Україну на запрошення уенерівських соціялістів і як союзники, зіткнувшись у взаємовідносинах з партнерами - політиканами, а не з діловими людьми, мусiли шукати виходу з того становища, шукати людей діла, щоб можна було, згідно договору, одержати в Україні харчі. Для них було вже досить соціялістичних експериментів "державників" — студентів - бешкетників першого й другого курсів.

Дмитро Дорошенко пише: Партія українських соціялістів-революціонерів була в певнім розумінні слова партією молодих людей, якщо брати до уваги її керуючі верхи: Микола Ковалевський, Левко Ковалів, Павло Христюк, Володимир Залізняк, Микола Шраг, Олександер Севрюк, усі головні діячі партії, — були студентами перших курсів, кожен не старше 25 років віку. Один тільки проф. Грушевський, який пристав до партії (хоч формально вступив до неї трохи згодом), своїм поважним віком і сивою бородою уявляв різкий контраст до своїх юних партійних співробітників" (Історія України, Доба Центральної Ради, т. 1, ст. 52, перевид. Булави 1954 р.). До тих юних вождів, студентів перших курсів, треба додати Миколу Салтана та Миколу Чечеля, студентів петроградських інститутів та кілька інших. З ними Мих. Грушевський творив політику. Найближчим його приятелем був Микола Ковалевський — надхненник ідеї націоналізації землі, який не міг пояснити, що робити з націоналізованою землею, як нею користуватися.

Павло Христюк записав, що на партійному з'їзді українські соц.-революціонери 4-5 квітня 1917 р. Микола Ковалевський робив доповідь по аграрному питанню. "Доклад був схематичний, в ньому нічого не говорилось про пляни конкретного переведення земельної реформи... З'їзд у своїй більшості став на ту точку погляду, що в умовах української економічної дійсности трудно перевести бажану земельну реформу, а саме соціялізацію землі і що партія, числячись з цим, буде настоювати на передачі всіх державних, кабінетних та приватних грунтів на Україні в Український Земельний Фонд, з якого земля має розподілятись (для користування) через громадські організації між селянством. Питання відшкодування власникам при переведенні земельної реформи було затушковано туманною фразою, що "видатки на переведення земельної реформи треба віднести на рахунок держави" (Христюк, Українська революція, т. 1, ст. 35-37). Ні Ковалевський, ані партійний з'їзд вцілому не знали, як перевести соціялізацію землі та що робити з націоналізованою землею. Зате дуже добре вбили собі в голову, що приватну власність на землю треба скасувати.

Віктор Андрієвський у спогадах написав про Мих. Грушевського: "Се є незносний у громадськім життю чоловік, його всі уникають. Він має страшну амбіцію, так само як Винниченко. Професор Грушевський скрізь, де він є, має бути на першім місці, інакше він починає інтриги й робить неможливою працю і співжиття з ним. Він певно і до партії с-р. пристав, числячи на те, що се є найбільш сильна партія і через неї найлегше добитися першого місця в державі... На Трудовому Конгресі кандидатуру Грушевського на голову Конгресу провалено. Він дуже розсердився за це. Вирішив розбити Конгрес з середини. Знаряддям до того він вибрав найлівіших українських соц.-революціонерів, -своїх приятелів юношів. Він агітував, збирав їх і писав їм резолюції, в котрих домагався найкрайніщих мір в напрямі соціялізації, передачі усієї влади в руки совдепів і под. Ніякі його старання жодного успіху не мали" (В. Андрієвський, Спогади з минулого, Директорія, т. 2, ст. 98, 114-116, Вид. Берлін, 1923).

І. Мазепа пише: "На Трудовий Конгрес партія україн-

ських соц.-революціонерів прийшла розбитою на три частини: ліві, праві і центр. До центральної течії належали Мих. Грушевський і Шаповал Микита. Ця течія стояла за передачу влади "трудовим радам селянських і робітничих депутатів". У зв'язку з розбиттям партії українських соц. революціонерів розбилася Селянська Спілка, що була під її проводом. Тому вони не могли договоритися виставити навіть свого кандидата на голову Конгресу. Поміж делегатами на Конгресі був присутнім Михайло Грушевський. В той час М. Грушевський уже втратив свою колишню популярність і на Конгресі об'єднував навколо себе лише невелику групу "радянців" в 13 чоловік" (І. Мазепа, Україна в огні і бурі"... ч. 1., ст. 88, Вид. "Прометей" 1950).

Є. Чикаленко оповідає, якто не можна було об'єднати два видання: газету "Нова Громада", де редактором був Б. Грінченко і журнал "Літературно-Науковий Вісник", де редактором був Мих. Грушевський. Причина та, що "обидва вони ніколи не вжилися б в одній редакції та й ні в якій справі, як товариші. Обидва вони такої вдачі, що на другорядній ролі не помиряться, кожний з них схоче бути першим і один одному старшинства, булави, не попустять" (Євген Чикаленко, Спогади 1861-1907, ст. 470, Вид. УВАН в США, Нью Йорк 1955).

Як бачимо, авторитет Мих. Грушевського, як політика, цілком упав. Як політик, він людина скінчена. Замість нього Коновалець узяв собі Петлюру.

Роля Мих. Грушевського, як головного промотора політики української соціялістично-революіційної демократії й держави УНР в роках 1917-1918 рр. чекає на свого дослідника.

З повище сказаного бачимо: політики й творці УНР, запросивши німецьку армію в Україну для оборони нашої самостійности, не подбали скласти з Німеччиною умову про права й обов'язки німецьких військ в Україні та про взаємовідносини між урядом УНР та німецьким командуванням в Україні. Не подбало про те і міністерство закордонних справ УНР. Та спадщина УНР дісталася Гетьманові.

Бачимо, що військове міністерство УНР не створило української регулярної армії. Воно більше займалось повстанською філософією. Питання творення української ap-

мії не було полагоджене з Німеччиною. Україна залишалась безборонною. Такою вона перейшла у спадщину Гетьманові.

Бачимо, як уряд УНР у своїй державі вирішував справи взаємовідносин із своїми громадянами не на підставі законів, ним виданих, а на підставі авантюри викрадання їх, як то було з Добрим.

Це свідчить, що уряд УНР в питаннях, що стосуються взаємовідносин з німцями, вирішує не урядовим шляхом домовлення, а викраданням у своїх сусідів-союзників своїх громадян. Політикували на зразок молодиків-бешкетникiв.

Ковалевський у своїх спогадах пише, що він, Грушевський і члени уряду нічого не знали про викрадання Доброго. Але Христюк у своїй історії пише, що "Правительство рішило арештувати ряд осіб, що стояли на чолі контрреволюційного руху". Виходить, уряд УНР мав засідання у тій справі і ухвалив викрасти "у себе" — у своїй державі кілька своїх громадян. Можна уявити собі, як німці дивилися на таких будівників держави.

Викрали одного Доброго і не знали що з ним робили, куди заховати його. Возили його то в Харків, то назад до Києва і врешті, на вимогу німців, віддали його німцям. (В цій справі міг би більше сказати полк. Олександер Шаповал, що був тоді ко мандантом Харкова і не прийняв Доброго на схованку).

З історії Христюка бачимо, що німецьке командування дуже добре знало про пляни викрадання. Знало і про приготування повстання військовим міністерством УНР на випадок гетьманського перевороту. Очевидно німецьке командування, щоб міцніше прибрати Україну до своїх рук, скористувалося авантюрними плянами наших "державних мужів" і, в противагу їхнім плянам, видало наказ про встановлення в Україні німецьких військових польових судів. Ці суди перейшли у спадщину Гетьманові.

Бачимо також, що Грушевський своєю впертістю і безкомпромісовістю в земельному питанні підвів і поставив, керовану ним державу УНР, під зудар з німцями. На щастя, збройного зудару не сталося. Центральна Рада розбіглася, українська демократія пішла у розтіч, як пише Кучабський. Німці обеззброїли "синю дивізію", також січових стріль-

ців. Стався гетьманський переворот без шкоди українській державності. Замість УНР прийшла Гетьманщина й Українська Держава почала своє життя.

Політики, що безкомпромісово провадять політику, не маючи у своєму розпорядженні ніякої сили й ведуть свою державу до поразки, то не політики. Така політика видається провокацією. Тим більше, що вихід у розв'язанні земельного питання був, якби керівники УНР того хотіли.

Головні засади соціялізму, на яких наші соціялісти будували УНР і зв'язали долю України з Німеччиною, не узгіднили з німцями, з їхньою політикою. Експерименти з соціялізацією та націоналізацією землі, невиконання харчового договору, організований військовим міністерством революційних загонів, а також повстань проти німців, (як таращанське, Звенигородське та інші), породжували недовір'я до української влади та викликали постійні конфлікти. І німці прийшли до переконання, що співпраця з українською демократією, що її репрезентували Центральна Рада та УНР — неможлива. І, як пише Ковалевський, "в квітні 1918 р. німецька військова влада цілком відверто не визнавала ні розпоряджень українського уряду, ні законів, що видавала Центральна Рада". Інакше кажучи, не визнавала уряд УНР за владу, ігнорувала його. Оцю спадщину УНР передала Гетьманові.

23. ДУМКИ МИКИТИ ШАПОВАЛА НА ЕМІГРАЦІЇ

Дивно, мадьяри роблять революції в парляментi — безкровні. Ми наробили страшних помилок. Марксизм-большовизм не визволяє, а ще сильніше поневолює. Західньо-європейський соціялізм зовсім не такий, яким уявляли собі наші соціялісти. Монархії і соціалістичні партії в західній Європі.

Тепер корисним буде ознайомитись з деякими думками Микити Шаповала, коли він вже опинився на еміграції. Опинившись у 1919 р. в Будапешті й спостерігаючи мадярські революції, у щоденнику за 2-ге серпня 1919 р. записав таке: "Дивно в Угорщині робляться перевороти! Це вже другий парляментарний "переворот", що робиться під впливом антантської буржуазії, але спокійно, без жодної стрілянини, з повним порядком. Згадую нашу нещасливу

Україну і сумно робиться, що в нас кожний політичний крок поливається кров'ю" (Щоденник, ч. 1, ст. 36). Чого ж сумувати Шаповалові? Він же сам хотів "кривавого" і "жорстокого повстання", щоб полити його кров'ю. Для нього революція, то — "літургія".

У Мадярщині революція починалася й кінчалася у парляменті. У нас починалась з Білої Церкви, з лісу. Там і кінчилась... Мадярський соціялізм не кликав селян убивати, різати "панів". А в нас соціялізм саме з того й починався. Мадярські соціялісти не валили своєї держави і не поспішали до всесвітньої федерації. А ми валили й поспішали. Мадярські соціялісти не проголошували собі й своєму мозкові — "слава" за роблені ними революції, а ми проголошували й тепер ще проголошуємо, панахиди відправляємо й академії влаштовуємо. Мадяри не роблять культу своїм Бела Кунам, не підтягають їх до пантеону державних мужів і до ранги маршалів фльоти й авіяції, а ми підтягаємо і культ робимо.

Через 13 років після завалення своєї держави Шаповал записав 1-го серпня 1931 р. у щоденнику: "Марксизм є ворог трудового села. Большевизм, це послідовне застосування засад Маркса, показав страшне своє обличчя. Робітниче місто є гнобителем села" (Щоденник, ч. 2, ст. 115). Нарешті Шаповал побачив, що визволяти "братів-селян" засадами Маркса не можна. Із-за невміння наших соціялістів визволяти селяни опинились в колгоспній неволі. Вже четверте покоління українського народу підростає, що мусить іти в національну й колгоспну неволю. Правду Аристотель казав, що політика практична наука, а не мітингування закликати до повстання проти своєї держави. А польський міністер Роман Дмовський, як про те вже згадувалось, сказав: Бути членом будьякої соціялістичної партії не треба мати великого розуму, щоб розпалювати ненависть юрби з вулиці і вести... громити свою державу, як це зробив Петлюра".

Шаповал записав у щоденнику 21 січня 1924 р., спостерігаючи політичне життя у Західній Европі та працю тамошніх соціялістів: "Соціялізм буде, але зовсім не те, про що ми мріяли" (Щоденник, ч. 1, ст. 99). Інакше кажучи, наші вожді вели народ у царство вимріяних у їхніх головах ка-

зочок. За їхні мрії наш народ тепер розплачується...

А 15 липня Шаповал записав: "Страшні помилки ми зробили, а їх так тяжко виправляти" (Щоденник, ч. 1, ст. 33). За помилки соціялістів наш народ розплачується ось уже 50 років і невідомо ще коли розплатиться. У Шаповала хоч проявляється свідомість зроблених ним, а також нашими вождями страшних помилок, але це прояснення на хвилину. З позицій вимріяного соціялізму він не сходить. Вже на другий день, 16 липня, він записав, обзиваючи несоціялістів — Липинського, Є. Чикаленка, Василька та ін. "чорною сотнею" ("Щоденник, ч. 1. ст. 33, 46).

Подивімся тепер на монархістичні держави Західньої Европи: Англію, Швецію, Норвегію, Голляндію, Данію, Бельгію. У них соціялістичні уряди то приходять до влади, то відходять, а монархії залишаються. Американська преса називала Бельгію, Данію, Швецію фортецями соціялізму. Соціялісти були при владі безперервно у Бельгії 30 років, у Данії — 40 років і у Швеції також понад 30 років. їхні соціялісти якось уживаються із своїми монархіями і держав своїх не руйнують, не валять. У Бельгії соціялісти хотіли позбутись монархії. їхні соціялістичні провідники пішли не в ліс робити повстання, не до чужих держав кликати їх на поміч валити свою державу-монархію, а пішли у свій парлямент і там двічі ставили питання про скасування монархії. Парлямент не погодився скасувати монархію і цю пропозицію більшістю голосів відкинув. Хіба ми не могли б так само за Гетьманщини змінювати свої уряди то на правіші, То на лівіші? — звичайно могли б. У нашому Сой-мі засідали б, як законодавці: Винниченки, Петлюри, Шаповали, Коновальці, Ковалевські, Грушевські і ін. якщо їх вибрав би народ. Вони б і ставили питання скасування монархії на обміркування й голосування у нашому парляменті, а не в касарнях січових стрільців і не в Москві — у Леніна, чи десь у лісі. Тим більше, що Гетьман питання скликання українського парляменту поставив на порядок дня — дав розпорядження урядові виробити закон про встановлення парляменту і провести вибори до нього. Вожді нашого народу не побажали йти в парлямент. Не бажали конституційної монархії. Не бажали питати волі народу. У США наприклад, існують приватні агенції, що займаються опиту-

ванням народу про їхні погляди на те, чи інше питання. Конгресмени розсилають анкети своїм виборцям, запитуючи їхньої думки у різних питаннях. Наші вожді волі народу не питали, а приваблювали його брехливою пропагандою. Виробляли свої пляни таємно, підпільно, різними крутійствами. Так робили тому, що свою Національну Правду проміняли на чужі правди. Свою історію й національну державну ідеологію, вироблену ще нашими князями: Святославом, Володимиром Великим, Ярославом Мудрим, Княгинею Ольгою — проміняли на чужі інтернаціональні теорії, ідеології. Провід нашим національним життям ми передали в руки не тверезим політикам, а експериментаторам та імпровізаторам політики. Не людям досвіду, а юнакам без досвіду. Людям, ворожим нашій державності, людям засліпленим соціялізмом, класовою ненавистю. Ідея соціялізму антинаціональна. Наші вожді своїм соціялізмом не обєднували народ, а роз'єднували.

Статтю закінчую віршем Пантелеймона Куліша проти незліченних його критиків, котрих він порівняв з татарами. Тим віршем Гетьман може відповісти своїм критикам:

Ви на мене ордою налітали,
Ордою дикою під бунчуком науки.
Моє добро брехнею руйнували,
Мені вязали дурисвітством руки,
І по живому в язики дзвонили,
Моє ім'я і славу хоронили.
Татари! Де ви ділись — позвикали?
В яких улусах темних поховались?
Забуто все, що ви в нас витворяли,
Одні мої пісні про вас остались.
Скажіте: як вас люди величали?
Якими титулами ви у нас пишались?
Що знав про вас убогий антикварій,
Додаючи до мене коментарій.

* * *

Цією статтею я намагався вияснити обставини, в яких довелося працювати Гетьманові. Показати, як на нашій Землі зіткнулися й зударились зброєю дві ідеї, два світогляди: національний, представником якого був Гетьман і соціалістичний - інтернаціональний, представником якого була

УНР з центральною Радою і соціялістичними партіями. Користувався я дуже обмеженими джерелами, тай то суб'єктивними — спогадами вождів уенерівського табору.

Цей період історії жде сумлінних дослідників науковців.

ЧИ РЕВОЛЮЦІЮ ПРОТИ ГЕТЬМАНА ЗРОБЛЕНО ВИКЛЮЧНО УКРАЇНСЬКИМИ СИЛАМИ?

Уенерівська пропаганда.

Уенерівська пропаганда говорить, що: революцію проти Гетьмана зроблено без будьчиєї допомоги, виключно українськими силами. На святочному засіданні Українського Національного Союзу на честь Директорії в день її в'їзду в Київ, 19-го грудня 1918 р. у своїй привітальній промові М. Шаповал говорив, що: "Нинішню революцію переведено виключно українськими силами" (П. Христюк, Українська революція, т. 4, ст. 13, перевидано Чарторийським 1969). Нащо було тоді складати договір з Москвою, якщо були свої сили? Зупинимось на цьому питанні й розглянемо його у світлі фактів.

Допомога буває у різних виглядах. Постачається зброя. Посилається армія. Організують партію й беруть її на своє утримання. Організують підпілля: посилають пропагандистів, агітаторів, організаторів, роблять страйки, саботаж, посилають керівників. Дають гроші. Організують пресу летальну й нелегальну. От ми й розглянемо, чи те все одержували ми з Росії, від Леніна, чи ні?

мав представникid большевицьких організацій України. Всебічно й глибоко обмірковував з ними проблеми України. Ухвалили найтісніше об'єднати український і російський народи".

На тому з'їзді вибрано центральний комітет партії (ЦК) і Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК). КП(б)У не була самостійною партією, а територіяльною єдиної російської комуністичної партії. Вона створена, щоб очолити "визвольну боротьбу українського нарду" від окупантів та Гетьмана. Видатних партійних робітників було послано на місця, напр.: в Київ — С. Косіора, Є. Соколовську; у Полтаву — Ю. Коцюбинського; у Харків — Я. Гамарника, а потім його переведено до Одеси; у Донбас — Р. Терехова. У Крим послано: у Симферопіль, Керч, Феодосію, Євпаторію — Д. Ульянова (брата Леніна). Послано в Херсонську, Таврію, Бесарабську губернії; тут вони творили ревкоми, а при них диверсійні загони, котрі діяли на залізницях. Один з таких загонів працював під командою Г. Котовського.

А ми їм за те негайно, поки ще "окупанти" не зайняли Херсонщини (на початку березня 1918) із запасів Херсонщини відправили голодуючій Росії 1,518,000 пудів хліба. Собі залишили 405,500 пудів. Україна відправляла хліб Росії і з інших районів. Московська "Правда" писала (21 січня, 1918 р.). що в дорозі на Петроград знаходиться 200 вагонів зерна та інших харчів і поверх 2,000 вагонів вугілля. Поскільки то була братерська допомога все відправлялось за "Пролетарське спасибі" (Наукова Рада Академії Наук СРСР. Н. Супруненко "Очеркі Історії гражданской войни і іностранной военной інтервенції на Украінє", ст. 16, 55-57, Вид. "Наука", Москва, 1966).

Другий з'їзд комуністів відбувся у жовтні (від 17-22, 1918) теж у Москві. Делегатів було 125 від 10,000 членів партії. Ленін і російська комуністична партія придили величезну увагу українським комуністам. Ленін дав директиву робити пропаганду озброєного повстання; розгорнути пропаганду серед німецьких солдатів. У резолюції сказано, що українська комуністична партія повинна координувати i підпорядковувати свої дії російській комуністичній партії, щоб спiльно вибрати час об'єднаного виступу (там же. ст. 74—76).

У липні місяці в Україні нараховувалось 140 підпільних комуністичних організацій (там же, ст. 53). Потім їх збільшилось. З партії українських соц-демократів, частина лівого крила, як Слинько та інші, перейшли літом до комуністичної партії. Із українських соціялістів-резолюціонерів

— їхнє ліве крило "Боротьбисти" — перейшли на радянську плятформу (там же, ст. 53).

Вересня (8-9) відбувся пленум ЦК КП(б)У в Орлі. Секретаря партії Ю. П'ятакова Москва зняла із секретарства

— не справлявся з роботою. Поставлено Артема (Ф. Сергєєва), щоб зміцнив підпільні організації й поліпшив керівництво партизанщиною (ст. 71).

Різниці у пропаганді нема.

Пропаганда наших соціялістів і ленінських комуністів провадилась у межах трьох питань: проти поміщиків, проти Гетьмана і проти окупантів. Для селянина не було різниці, чи пропаганду робить у нього в селі Микита Шаповал, чи Микита Хрущов, Володимир Винниченко, чи Володимир Ленін, український "боротьбист", чи ленінський болшевик, лівий чи правий український соціяліст-революціонер, лівий, чи правий соціяліст-демократ. Селянина і робітника тією пропагандою спонукували до бандитських вчинків: бий одного, бий другого, бий третього, забирай їхнє майно — воно твоє і добре тобі буде. Перевиховували народ на вбивців.

Москва допомагає страйками.

Організувавши у промислових районах (Донбас) та по великих містах підпільні комуністичні осередки, Москва почала помагати українському народові страйкувати. Метою було: паралізувати транспорт, руйнувати народне господарство. Серпень місяць пройшов у страйках. Комуністична "наукова" література АН СРСР з гордістю пише: В перших рядах йшли на страйк робітники Донбасу. Гірники і металурги часто застосовували мертві страйки: вибирали для страйку такі цехи, від яких залежала праця всього заводу — весь завод тоді ставав мертвим. Страйки відбувалися в Горлівці, Кадіївці, Макіївці, Бахмуті, Катеринославі, Харкові. В Одесі страйкували на авіяційному заводі Ана-

тра. Там спалили скрині із запакованими 20-ма літаками. Найбільший страйк відбувся на залізницях. Велику допомогу місцевим підпільним партійним організаціям, у справі керування страйками залізничників дало бюро, що для цього було створене при ЦК КП(о)У. Воно відправляло партійців-залізничників в Одесу, Київ, Харків, Жмеринку, Катеринослав та в інші важливі залізничні пункти допомагати страйкувати. Підкладали бомби під рейки й пускали пасажирскі і кур'єрські потяги під откос. Так було біля станції Конотоп та на 351-ій верстві між Одесою-Києвом. Страйкуючим посилалась допомога грішми з Росії. З Москви послано 197,000 рублів, з Петрограду — 207,000. У фонд страйкуючим залізничникам України послано півтора мільйона рублів (там же, ст. 58-60). Всі ті гроші, в першу чергу, йшли на організаційні видатки провадження страйків, посилання партійців з грішми організувати та керувати страйками, друкування відозв, листівок, закликів — "вставай, подимайся, рабочий народ", —- якраз робилось те, чого потребувала Москва. Український народ, через страйки, недоодержав кам'яного вугілля, заліза, сталі, виробів від металевих заводів: машин, інструментів, цвяхів, бляхи, рейок та ін.

Москва паралізує нам транспорт, спиняє потяги, пускає їх під откос.

Москва допомагала нам партизанщиною.

"Ленін дуже пильно слідкував за роботою підпільних комуністичних партійних організацій в Україні. Дуже високо цінив їхню роботу в керуванні повстансько-партизанською боротьбою".

На Херсонщині, за те що вона дала Москві 1,518,000 пудів хліба, Москва створила там окружний ревком. Він, до осени 1918 р., організував дев'ять сільських ревкомів: у Каховці, Великій Лепетисі, Веселому Куті та ін. Каховка мала загін 60 чоловік, а до нього резерву в 1,500 чоловік. Нова-Маячка мала загін 25 чоловік, а резерву — 250 чоловік. (Там же, ст. 64-65).

На Херсонщині працював соц.-революціонер Володимир Кедровський. Він був головою повстанських організацій на всю губернію, як про те написав у своїх спогадах.

Виходить, ті ревкоми, повстанські загони, комунiстичнi

осередки були "вашим і нашим". Наші соціялісти вважали їх своїми, вважали, що вони під їхньою командою, а Москва вважала їх за своїх і під своєю командою. А там ще й усуси працювали під своєю командою. Ті села називали "нашими" — Вишиваного. Цей приклад дуже яскраво показує, як ми "будували" свою державу.

Про Володимира Кедровського ще треба сказати: він належав до лівого крила українських cоціялістів-революціонерів, яке, ще за Центральної Ради у грудні 1917 р., вимагало замість Центральної Ради поставити кляcовий орган з робітників і селян, дати йому назву "Верховний кляс. орган". Цю думку большевики піддали нашим лівим, які тримали зв'язок з ними. (М. Ковалевський, При джерелах боротьби, ст. 436). Згодом, ліве крило українських соціялістів-революціонерів прийняло радянську плятформу. Вони називалися "Боротьбисти". Тому не диво, що Херсонщина була так опанована большевицькими ревкомами. А Кедровський поспішав до Білої Церкви, коли його викликали телеграмою, робити з Коновальцем повстання проти Гетьмана.

На Чернігівщині КП(б)У створила губком для керування партизанщиною. На селах творила партизанські загони. Для командування ними створено центральний штаб на Чернігівщину і Полтавщину. Начальником штабу назначено Н. Кропивянського. Місцем штабу було село Веркиївка Ніженського повіту. Створено повітові ревкоми у Чернігові, Конотопі, Острі, Прилуках (Полтавщина). Кропивянський, із загоном у 600 чоловік, штурмував Ніжин 9-го серпня, невдало.

На Чернігівщині було створено старостою М. Висоцьким партизанські відділи у повітах: Ніжинському, Козелецькому і Глухівському з добровольців хліборобів поборювати большевиків. Населення допомагало їм. Виявлено, що: з Московщини доставляється підпільно на Чернігівщину зброя, проклямації та різна пропаґандивна література й широко розповсюджується ("Вісник літератури, політики й життя", ч. 940, ст. 544, Відень, 6. X. 1918). То була самооборона.

На Київщині прославилися своїми повстаннями пові-

ти Звенигородський і Таращанський. Українці славу тих повстань привласнюють собі, а большевики собі. На 1-му з'їзді КП(б)У у Москві делегат від комуністів Київщини сказав: "Що торкається Павловського і Шинкаря, буцім то вони зробили там повстання, то вони появилися у Звенигородському повіті після того, як там було вже розпочате повстання. Селяни їм не довіряють. 11-го серпня загін у 1,500 чоловік зіткнувся коло Соколова Броду з німцями" (ст. 64-65).

На Поділлі партизанщина була у повітах Могилівському, Брацлавському (там же, ст. 70).

Подані факти про повстання науковцями московської Академії Наук - перебільшені. Бунти були, повстання, як Звенигородське, таращанське — було. Страйк залізничників був. Були бунти і по інших місцях, але академіки-науковці СССР події перебільшили. Ми тоді були, жили, бачили, знаємо як воно було. Якби справді так було, як науковці з Академії Наук СССР написали, то виходило б, що вся Україна, протягом семи з половиною місяців за Гетьмана щодня палала в огні бунтів, повстань і не було спокійного дня. Насправді ми саме тоді мали спокій, життя йшло нормальним шляхом, господарство налагоджувалось, транспорт працював так, як у мирний час. І через те Москва і робила нам бунти, що ми налагодили своє життя й мали спокій, а вона наше спокійне життя і господарство руйнувала.

Подані приклади показують, як Московщина охоплювала нас своєю організаційною сіткою. Посилала нам своїх агітаторів, вербувала з-поміж нас на місцях бунтарів, організувала для нас у Москві комуністичну партію, улаштовувала у Москві з'їзди для нас, пленуми ЦК з наших і своїх комуністів і посилала їх назад до нас, даючи директиви, керівництво, забезпечуючи їх грішми, постачаючи літературу, зброю, організаторів бунтів, щоб не дати нам спокійно жити і господарити. (Див. Додатки. Д-Р ^л- Цегельський. Про підготовку повстання

А що ми робили у своїй обороні? Майже нічого. Проголосили Гетьмана і на тому скінчили. Нехай він нас обороняє, дає нам мир, спокій і заможне життя. Були спроби боронити себе, як то робив староста Висоцький на Чернігівщині, організуючи хліборобів для своєї оборони.

Ми рішили пожертвувати хліборобами.

Була, наприклад, спроба організувати хліборобів Сергієм Шеметом і Миколою Міхновським за Директорії. Коли Директорія готувалась до повстання проти Гетьмана, вона запевняла, присягалась, що, як прийде до влади, утворить коаліційний уряд разом із несоціялістами. А як прийшла до влади, того не зробила. Шеметїв і Міхновського обдурила. Тоді вони послали від хліборобів делегацію до Директорії в Київ скаржитись, що на селах хліборобів тероризує "Селянська спілка" разом з владою. Директорія відповіла делегації: "Ми хліборобами рішили пожертвувать"!

Після такої відповіді відбулася нарада представників від об'єднаних двох хліборобських партій в Києві - "Хліборобів-демократів" і новоутвореної — "Союзу хліборобів власників". Вирішено звернутись до Болбочана, запропонувати йому, що ми поповнимо його армію нашими добровольцями хліборобами, щоб відбитись від большевиків і зробити лад в державі. Можемо відразу поставити три тисячі доброго, добірного війська, а за якийсь час і сорок тисяч. Ми "куркулі", а не "спільчани", що тільки тоді на війну охочі, як у куркуля хліб брати! Ми ні в кого брати не звикли, ми своє боронити будемо. Ми не з фронту, а на фронт тікаємо! Аби нам дали тільки організуватись та зброю в руки!... Міхновський поїхав у Кременчук до Болбочана, але був уже хворий на тиф. Болбочана незабаром було арештовано з наказу Петлюри (В. Андрієвський, З минулого, т. 2, ч. 2, ст. 61-67). Спроби робились, але запізно. Масового поширення не набрало.

Відстаєм у самоорганізуванні.

Ми не звикли самоорганiзовуватись. Нас усе хтось організовує. Самоорганізування, як внутрішній голос самооборони, як політичне передбачення, як громадська потреба у самогуртуванні, як потреба жити у громаді і з громадою, виконуючи в ній хоч малесеньку працю — у нас приспано. Якщо наші соціялістичні партії весь час були в дії, пояснюється тим, що вони вилупились з російських

партій, котрі весь час були в дії; весь час були з ними у тісному зв'язку, під їхнім ідеологічним впливом, з невеличкими відмінностями програми. Своїй ідеї надавали всесвітнього значення. На себе дивилися, як на місіонарів тої ідеї, імена котрих запишуться на скрижалях людства. Про наших лівих і комуністів нема що й говорити. Вони цілком ішли за Леніним.

Тут, до речі, буде подати приклади самоорганізації американців. Здавалось би, американці поза доляром нічого не бачать. А воно не так. У 1969 р. під час заколотів чорних, почали появлятись організації білих для припинення бешкетів чорних. Уряд заборонив. Очевидно уряд вважав, що він і сам справиться з бунтами чорних і допомоги громадських самоорганїзацій не потребує. У минулому 1970 році виявилось, що військова група армії збирала інформації про активних політичних діячів лівого напрямку. Така самоорганізація говорить про політичну передбачливість. Бунти чорних, а також студентські заколоти, демонстрації, що широкою хвилею прокотились по всій Америці, породили необхідність збирати інформації про політикуючих ліво-радикальних елементів. Військова група, що збирала інформації, була переслухана в сенаті в цьому 1971 році. Як повідомляють тепер часописи, ті інформації збирав департамент оборони. Поскільки стейтова влада викликала військо на приборкання бунтів, військова влада потребувала мати відомості про бунтуючі елементи по великих містах, про їхніх організаторів, ватажків та тих, що могли підтримувати бунти. Також збиралися відомості про тих, хто проти бунтів, щоб на них можна було опертись при потребі. Збирати ті відомості почали з 1967 року за допомогою і співпрацею високих працівників адміністрації президента Джансона. Тих інформативних карток мається 25 мільйонів ("Чікаґо Трибюн", 3. III. 1971, секція 1, ст. 7).

У цьому 1971 році виявлено організацію "Либерті лаббі", яка збирає фонди на встановлення в США правої диктатури, щоб у разі потреби, перешкодити комуністам і радикальним елементам ("Свобода", ч. 16, 1971). Можливо — це політичне передбачення, самоорганізуватись у противагу лівим елементам. Чи ми з проголошенням Геть-

манщини самщорганізувались проти наших і чужих соці-ялізаторів, націоналізаторів і комунізаторів нашого життя? Наш народ повинен був сам самоорганiзуватиcь на місцях, щоб бути готовим ліквідувати агентурні гнізда різнородної агентури: московської, польської та ін.

Подам ще один приклад, як поборювались студентські бунти в США і Англії у 1969 році. У США уряд призначив різні комісії для вивчення проблеми бунтів по вищих школах. Комісії вивчали, гроші за це брали, а студенти бунтували, лябораторії руйнували, університетські будинки палили, наукові заклади (Медісон — у Віскансин) зривали, на десятки мільйонів збитків народньому господарству давали. Навчання припинилось і навчальний рік пропав. А наступного року платня за навчання подорожчала. В Англії, студенти бунтарі, у кількости 450 студентів захопили Лондонський університет і там отаборились. Зібралось 2,000 студентів що хотіли вчитися, увійшли в університет, взяли тих 450 бунтарів на "бокса", повикидали їх з приміщення університету і на тому весь бунт скінчився. Навчання продовжувалось нормально. Матеріяльних збитків не було. Навчальний рік не втрачено. На решту вищих шкіл бунти не поширились. Комісії на вивчення бунтів не призначалось і грошей на те не витрачалось.

Ми робили не по-американському і не по-англійському, а по-інтернаціональному. Як пригадують читачі, президія нашого законодавчого органу, "парляменту" — Центральна Рада, під керуванням його голови, академіка Мих. Грушевського, збиралася у касарнях січових стрільців Коновальця й ухвалили робити повстання проти Гетьмана — своєї держави. Микола Ковалевський, нащадок козацького роду, член Центральної Ради, міністер УНР, голова Селянської спілки пише у спогадах: Коли Гетьман прийшов до влади "члени Центральної Ради, на підставі ухваленого пляну, роз'їхалися із Києва по всій Україні до своїх виборчих округ... їх завданням було теж організувати народні маси і зайняти вихідні позиції для дальшої боротьби. Центральний комітет Всеукраїнської Селянської спілки, найсильнішої тоді політичної організації, відбув своє пленарне засідання і виробив відповідні директиви для своїх місцевих організацій і груп. Також ЦК УПСР, як і Виконавчий комітет

УСДРП. відбули свої наради, встановлюючи платформу для політичної акції в новій ситуації" (М. Ковалевський, "При джерелах боротьби", ст. 490). Виходить, що: і Москва і ми робили разом те саме діло - органiзовували й кликали свій народ валити свою державу. На протязі семи з половиною місяців займалися пропагандою соціялізму, тобто займалися ідеологічним завойовуванням нашого народу большевизмом. Одначе, повалити державу, не зважаючи на бунти, страйки — не вдалося. Почали шукати нових засобів. А ми, у відношенні до своїх лівих, були пасивними. Не викидали їх із сіл, або з Центральної Ради, як лондонські студенти своїх бунтарів з університету.

Москва допомогала військовими загонами.

Після чотирьох місяців невдалих бунтів і повстань Московщина, разом із ЦК КП(б)У, почала шукати причин невдач, вивчати експерименти та досвід партизанщини в Україні й у вересні місяці прийшла до висновку: щоб всеукраїнське озброєне повстання і встановлення радянської влади в Україні мали успіх, треба підтримати пiвстання великими військовими частинами зразка регулярної армії. Вирішили створити з українських патризан дві дивізії й поставити їх у "нейтральній зоні" (що відділяла наш кордон від Московщини). Командиром дивізії призначили Н. Кропивянського й розташували її у смузі Стародуб-Новгород Сіверський-Глухіїв. Другу дивізію — у смузі Глухів-Рильськ-Колонтаївка-Беленихино під командою В. Аусема. На протязі жовтня місяця дві дивізії було створено.

"Швидке створення двох дивізій (8 полків), озброєних польовою артилерією й кулеметами, пояснюється тим, що Радянська Росія дала все озброєння й постачала боєприпаси й необхідне спорядження" (ст. 73). Звідти ті дивізії штурмували наші кордони, обстрілювали Новгород Сіверськ, робили часто наскоки. Одначе Москва мусіла припинити військові дії тих дивізій з "нейтральної зони", боячись погіршення взаємовідносин з Німеччиною. (Очевидно Берлін загрозив Москві). Згадані дивізії було об'єднано в одну дивізію і передано Курському військовому Комісаріату" (ст. 76).

Москва допомагала нам регулярною армією.

9-го листопада сталася в Німеччині революція, зречен-

ня кайзера Вільгельма від влади і капітуляція. Наше становище одразу погіршилося. Ми не мали ще своєї армії. З Антантою не було ще встановлено взаємовідносин. Становище Росії відразу поліпшилось. Вона негайно скасувала Берестейський договір, а тим самим і договір з нами про перемир'я; перестала платити Німеччині репарації; кинула большевицьку пропаганду посеред німецьких солдатів; по німецьких частинах почали творитись ради солдатських депутатів із соціялістів лівого крила "Спартак"; у частинах понад кордоном почали брататися. Для наступу в Україну для Росії відчинився широкий шлях для "визволення України" (ст. 77).

Міжнародне становище відразу змінилося. Розвиток революції на Заході, раптовий упадок боєздатносте німецької армії, розвал Австро-Угорської армії, розкидані по Україні повстанські гнізда — все те створило сприятливі умови починати озброєне повстання і встановлення радянської влади в Україні. Ленін і російська комуністична партія, а також большевики України, кинули гасло: "до зброї"!, до загального збройного повстання (ст. 79).

Рада Народніх Комісарів Росії 11-го листопада (1918) дала директиву Революційній військовій раді республіки "підготовити за десять днів армію, допомогти українському народові у його визвольній боротьбі" проти Гетьмана. На нараді Революційної військової ради з українськими комуністами були: Сталін, Скрипник, Затонський, Антонів, Епштайн (Яковлів), головнокомандуючий Воцетіс. Епштайн заявив: "хоча робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є на нашому боці, проте без пересунення значних сил червоної армії, не тільки на успіх революційного (большевицького — П. С.) руху в Україні, але на саме його виникнення нема чого й думати" (І. Мазепа, Україна в огні і бурі... ч. 1, ст. 70).

17-го листопада була утворена Українська Революційна Рада із Сталіна, П'ятакова, Затонського, Антонова. Українську армію Воцетіс назвав "групою Курського напрямку"; так офіційно вона і називалась. Антонов у спогадах пише: "Ми старалися негайно пересунути дивізії, призначені на розгортання на Лівобережжі". Негайно були послані дві українські дивізії, що були сформовані літом больше-

виками в невтральній пограничній смузі між совєтською Росією та Україною. Перша дивізія, в кінці вересня, була досить добре озброєна: мала три з половиною батареї, повну кількість кінноти, кулеметів, мотоциклеві, самокатні команди, команди зв'язку та інше. Призначена вона була для наступу на Київ. Друга дивізія — призначена для наступу на Харків. До цієї групи повинні були увійти: московська робітнича дивізія, 43-ій робітничий полк і 2-га орловська бригада, два бронепоїзди, броневідділ і партизанські відділи (Кожевніка з-під Уфи. Відділи Кожевніка складалися з татар в кількості 6,000 вояків і через два тижні були вже в Курську і відіграли вирішальну ролю під час наступу на Харків. Групі Антонова було передано два полки Всеросійської Чрезвичайної Комісії, два продовольчі полки з 8-ої армії, інтернаціональні частини мадяр, 4-ий Кавказький продовольчий полк та ін. (Мазепа, Україна в огні і бурі..., ч. 1, ст. 70-71). Росія помагала нам своїми ЧеКа (черезвичайка) пройти по Україні терором; помагала нам продовольчими полками вивозити з України хліб, кожухи, чоботи, різні харчі, вугілля, щоб "москвічам" не було холодно, було в що одягнутись, взутися й було що їсти.

Уночі 13-го листопада вибирають Директорію, а 14-го листопада Винниченко склав відозву від імені Директорії із закликом до повстання. На другий день, 15-го листопада відозва була поширена по Києву, а Винниченко поїхав до Білої Церкви. Там Петлюра поспішно випустив, уже від імені Директорії, свій "Універсал" під редакцією Осипа Назарука про повстання проти Гетьмана, оповістивши себе головнокомандуючим. З Білої Церкви почалося повстання 16-го листопада під проводом командирів січових стрільців Коновальця-Мельника. Як бачимо, наступ червоної армії з Росії і наше повстання з Білої Церкви розпочалися одноразово.

20-го листопада Москва організувала й дала нам Тимчасовий робітниче-селянський уряд України, до якого входили: Артем (Ф. Сєргієв), В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський, Е. Квирінґ, Ю. Коцюбинський, Ю. П'ятаков (голова уряду). Друга большевицька українська дивізія, що вийшла з Курська і пішла у харківському напрямку захопила Ямпіль, Рильськ і Суджу. В Суджу негайно переїхав (з

Курська) український радянський уряд, призначений з Росії. Він 29-го листопада оповістив маніфест, проголошуючи про повалення влади Гетьмана і встановлення радянської влади. 8-го грудня український радянський уряд ухвалив організувати червону армію України на тих засадах що і червона армія Росії (Н. Супруненко — "Очеркі історії гражданской войии в Українє", ст. 85-8).

Комуністична партія України, намагаючись взяти під свій вплив повстанців, що під командою Директорії йшли на Київ, дала директиву всім радянським большевицьким загонам влитись у загальну повстанську масу, зберігаючи свою організаційну самостійність. У військах Директорії, що наступали на Київ, "київський обласний комітет комуністичної партії створив свій військово-політичний центр, котрий ні на які погодження з Директорією не йшов. З'єднання большевицьких загонів із загальною масою повстанців зовсім не означало, що большевики пішли на співпрацю з Директорією" (ст. 103).

З вищеподаного звертає на себе увагу що: большевицькі загони і наші повстанці разом, на спілку наступали на Київ під прапором Директорії. Так робилося не тільки під Києвом, а по всій Україні. Антонов-Овсієнко у своїх спогадах сказав: "Під прапори Петлюри ми послали всі свої революційні комітети" ("Запіскі о гражданской войнє", т. 3). Послали, зберігаючи свою організаційну самостійність, маючи свій військово-політичний центр і ні на які погодження і співпрацю з Директорією не йшли. Інакше кажучи, вони йшли з нами спільно там і доки вважали для себе потрібним. А ми, очевидно, їх потребували, коли до себе приймали без усякого застереження, або вважали їх за своїх і раді були, що повстанські сили збільшувалися. А потім дивувалися, що вони щезали, як роса на сонці. Розкладали наші частини, або повертали зброю проти нас. Так було з Дніпровською дивізією Зеленого під Києвом і в Києві. Зелений тоді співпрацював з нашими лівими соц-революцiонерами. Так було з Григорієвим на півдні України та з іншими. Не найшовши спільної мови з Директорією, Зелений відтягнув свою дивізію до Трипілля й там почав проголошувати радянські гасла й виступати проти Директорії. Крезуб-Думин у спогадах пише: "Йому 20-го січня 1919 р.

доручено було командою 1-ої дивізії вийти з мішаними відділами проти отамана Зеленого і зліквідувати його повстання. Дня 22-го січня він вийшов з Києва до Трипілля" (ЛНВ, ст. 525-530, 1932. Львів).

Записують повалення держави на свій рахунок.

У світлі поданих фактів ясно, що уенерівська пропаганда і січові стрільці записали на свій рахунок всю революцію проти Гетьмана, тоді як тою "революцією" треба поділитись з Махном, з Москвою, а може і всю віддати Москві. Недарма Жуковський на нараді заявив: якщо Шаповал у річницю повалення Гетьманщини читатиме реферат, ніби повстання проти Гетьмана було українською революцією, тоді він (Жуковський) виступить з контр-докладом. А Мих. Грушевський сказав: "Повстання проти Гетьмана — саме темне місце в українській революції" (М. Шаповал, Щоденник, ч. І. стор. 44).

Що творці УНР приклали багато праці на повалення держави — Гетьманщини, то правда. А чи повалили б вони своїми силами без допомоги Леніна, підстав на те нема. Навіть нема підстав бути певним чи взагалі вони наважились би на повстання, як би не склали договору з Леніним на допомогу. Бо і саме повстання почали тоді, як Ленін дав наказ починать. І почали і влили своє повстання в леніно-російський „общій котелок".

Справа тут не в записуванні „революції" на свій рахунок, бо Москва записує на свій рахунок, а у виправданні повалення своєї держави, розхвалюванні його і себе, як лицарське діло, зроблене для добра українському народові. Наслідки виявилися зовсім не лицарськими і не добром народові. Тепер ось вони і намагаються виправдатися, інакше увійдуть в історію, як руїнники, з тавром прокляття на суді народу.

Змагаючись з Леніним на чий рахунок записати „революцію" проти Гетьмана, вони називають тепер, на еміграції, повалення Української Держави „Визвольними Змаганнями".

Факти свідчать, що Росія організувала нам комуністичну партію, повстанські осередки, бунти, повстання, страйки, давала зброю, нарешті послала своє військо й настановила нам радянський уряд, комуністичну владу. Шаповал у спогадах (Гетьманщина і Директорія, ст. 46) записав, що він і

Винниченко "склали договір з Москвою на слово чести взаємно не шкодити". Факти показують, які злочинні договори для народу складають наші провідники для здійснення своїх химер — інтернаціональних ідей. Насправді, то не є ніяка українська революція. То було завоювання України Росією за допомогою наших соціялістів в імя комунізму "в общій інтернаціональний котелок".

"Мила несподіванка"—революція йде правильним шляхом"..

Для нашої уенерівської соціялістично-революційної демократії, що склала з Леніним договір на слово чести взаємно не шкодити і вірила у "слово чести" Леніна, його допомога продовольчими полками і полками ЧК була "милою несподіванкою". Мазепа у спогадах записав: "Наступ московських большевиків був повною несподіванкою для українського уряду", тобто — Директорії (Мазепа — Україна в огні і бурі революції, ч. І. стор 72). На одному з мїтінгів у селі, слухаючи большевицького оратора, один селянин узяв слово і сказав: "Так що, товаришу, революція йде правильним шляхом"? Так і наша "революція" проти Гетьмана йшла правильним шляхом, згідно з пляном, складеним Ленiном.

Щодо продовольчих полків, то й тут "революція йшла цілком "правильним шляхом". Пам'ятаємо, як у Шаповала була делегація селян з Чернігівщини, котра сказала: "Хліб попалимо, два роки на картоплі проживем, а панам і німцям хліба не дамо!" Шаповалові така філософія делегації дуже сподобалася, він її схвалив. Ленін вирішив справу інакше: Ви, мудрі українські вожді, живіть на картоплі, а ми візьмем у вас хліб за "соціялістичне спасибі", щоб ви не продали німцям і не спалили. А що ваші, товаришу Шаповале, батьки померли з голоду, ви, як свідомий соціяліст, самі знаєте: революція без жертв не буває.

Щодо полків ЧК: ви, товариші українці, хоч і комуністи, свою контрреволюцію, своїх куркулів, націоналістів, сепаратистів, самостійників, мазепинців, буржуїв, запроданців, так не почистите — як ми. Окрім того, ми для будування соціялізму потребуємо мирного, спокійного життя, а у вас повно "банд". У вас і ЧеКа ще нема. Ми своїм ЧК помо-

жемо вам, товариші українці, перейти на мирне будування соціялізму для щастя вашого українського народу. Наше гасло: "До того часу, поки ми не застосуємо терор і розстріли на місці без суду, ми не осягнемо нічого. Лучше знищити 100 невинних, ніж прогавити одного винуватого", (Промова Леніна до ЧеКа 14. VI. 1918р.). Ми вам, товариші українці, поможемо і ЧК організувати за нашим зразком і вивчити вас на чекістів. Ми дамо вам в учителі досвідчених чекістів. А ви нам: "хлєбушка" — "хлєбушка", трошки сала, кожушок і чобітки. Так і встановиться між нами дружба двох соціялістичних братніх народів і повне об'єднання наших радянських республік — України з Росією.

Гетьманські міністри під арештом.

Як війська Директорії увійшли в Київ, корпус Січових Стрільців став залогою Києва — осадним корпусом. Було створено "Політичний Відділ" штабу Осадного корпусу під начальством військового старшини Юлія Чайківського і окремо "Жандармерію Січових Стрільців". Крезуб—Думін оповідає у спогадах: 20-го грудня (1918 р.) він одержав наказ від команди полку перейти з його сотнею з касарні до готелю "Версаль" (вулиця — Велика Підвальна). Обов'язком сотні було: охорона арештованих, котрі сиділи у "Вер-салі", робити труси й арешти, згідно "ордерів" та інструкцій Ю. Чайківського. Прийнявши нові обов'язки, Крезуб-Думин склав список арештованих. На 30-40 душ, большевиків було двоє, решта "гетьманці" і "чорносотенці". Серед арештованих були: графині, баронеси, князі, генерали, полковники, сотники, хорунжі, урядовці. З найголовніших були: Гербель —- прем'єрміністер уряду Гетьмана, Рейнобот — міністер юстиції, Ржепецький — міністер фінансів та ще три міністри, митрополит Антоній, митрополит Євлогій, проф. Яворський — галицький москвофіл.

Арештовані жили, не почуваючи режиму в'язниці. На пропозицію Крезуба позбавити їх передач харчів Чайківський погодився й заборонив передачу приватних харчів. Не довго заборона трималася. Посипалися прохання родичів до штабу осадного корпусу, Директорії, Петлюри й через два дні заборону скасовано. Харчі і напої річкою поплили до арештованих. Як Директорія відступала до Вінниці,

забрала з собою міністрів і митрополитів. На вимогу Антанти їх відправлено до Одеси і як каже Крезуб-Думин, "подарували" Антанті. ("ЛНВ", ст. 218-226; "ЛНВ ' ст. 334-337, 1932 р. Львів). Що зроблено з рештою гетьманців і з проф. Яворським, чому їх не "подарували" Антанті, Крезуб не сказав. Не сказав також, як він робив трус у помешканні Дружини Болбочана. Більше большевиків як двох, мабуть, не арештували та й тих можливо "подарували" Ленінові. Адже разом, спільно штурмували Київ. (Тут треба сказати, що Ю. Чайківський перейшов потім до большевиків і працював у них в НКВД. Фахівець в українських справах. Взято з архіву запорожця сотника С. Цапа).

Пропаґандивний коник.

На протязі 7,5 місяців влади Гетьмана всі наші соціялісти разом з вашою революційною демократією й ленінськими комуністами та большевиками вели безперервну пропаганду проти Гетьмана і йото уряду. Як "злочинців" їх обвинувачували, що вони: поміщики, русофіли, єдино-неділимці, чорносотенці, протофісовці, гетьманці та ін. Це був той пропаґандивний "коник", на котрому у своїй пропаганді їхали всі — свої і чужі; грали, вигравали що хотіли і скільки хотіли. І ось ті "протофісовці", "поміщики", "неділимці" із-за котрих робили революцію, повстання, піймалися в руки революції, попали під суд найсвідоміших, найсамостійницьких суддів. Та пани з Антанти наказали, а "хлопи" своїх в'язнів "подарували" Антанті. Чи варто було із-за того державу валити?

Я не хочу тим сказати, що їх треба було розстріляти. Ні. Я хочу сказати, що ми не знаємо, що ми робимо; не знаємо з чого починати і чим закінчити. Ми повалили Гетьмана, а далі не знали, що з поваленою державою робити. "В уряді Директорії пішла боротьба між двома напрямами: одні за порозуміння з Антантою, другі за союз з Москвою... А всі разом вірили що: почалася світова соціялістична революція, а українська революція, то "початкова фаза" світової революції... (Вірили настільки, що хотіли започаткувати рахувати роки від початкової фази революції, а не продовжувати рахувати від народження Ісуса Христа, як рахувалось до революції — П. С). Загальний же стан війська, що

брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, що Україна могла вдержатись власними силами без союзу з одною або другою зовнішньою силою". (Мазепа, Україна в огні й бурі революції, част. І, стор. 73-74). Чи варто було робити повстання, щоб потім не знати, що робити з Україною? Це ж Петлюра у Здолбунові на нараді безпорадно запитав: "що маємо робити з Україною"? (Там же, ст. 152). Тоді як і Лизогуб, і Гербель, і Ржепецький, і Гуткик, і Рогоза та ін. не питали: що нам робити з Україною, а будували нам державу так, як то можна було в тих обставинах. А ми і того не хотіли робити, а хотіли руйнувати, бойкотувати, саботувати. Ми не хотіли обороняти її, не творили армії, відмовлялись служити їй, роззброювали себе, а як бралися за зброю, тільки для того, щоб валити її. Я не хочу сказати, що треба було розстріляти митрополитів Антонія і Євлогія. Я хочу сказати: як є своя держава, яка б вона не була, щоб усунути з парафії якогось "попа", а з митрополії митрополита або з міністерства міністра — для того повстань не роблять. На все прийде свій час. Приходив уже час і на митрополита Антонія. Міністром віроісповідань став уже О. Лотоцький, котрий перестав бойкотувати Гетьмана. Він довго не тримав би ту особу на митроплії. Так було б і з міністрами. Бунтами держави не будується.

Тут до речі нагадати факт з життя США. Як президентом став Линдон Джансон, преса повела кампанію проти міністра закордонних справ Раска. Здавалося, ось-ось Раск, під тиском громадської думки, голосу народу, піде у відставку. Він не пішов, а преса натискала. Тоді президент Джансон узяв слово у тій справі і сказав: Раск, як міністер закордонних справ, ідеальний, іншого він не потребує. Після цього кампанія проти Раска припинилася. Прийшов час, президент Джансон і Раск уступили свої місця Ніксону і Вілліяму Роджерсу. Держава — США залишилася не поваленою, але збідніла на "героїв". Серед американців не знайшлося свого Петлюри, Коновальця, Винниченка.

Директорія слідами Гетьмана.

Гетьман успадкував німців від УНР і німецьку політику. Він з тим мусів рахуватися. Одразу змінити тієї політики не можна. Потребувався на те час і зміна обставин. Той час і

зміна обставин прийшли То була Антанта. Гетьман мусів змінити "німецькофільський" уряд на "антантофільський". Так само зробила і Директорія. Змінила "радянофільський" уряд (Чехівського) на "антантофільський" (Остапенка). Для чого було тоді робить повстання? Щоб було більше "героїв"? І якщо Антанта взяла "подарованих" антантофілів з гетьманського уряду, значить, Гетьман склав свій кабінет міністрів добре. Можна було сподіватися, що Гетьман знайшов би з Антантою спільну мову. Україна не була б сплюндрована, народ не гинув би по концтаборах і не був би у комуністичному ярмі. Директорія хоча складалася з "героїв", одначе, признання в Антанти не дістала, не зважаючи на те, що ми весь час тримали головою Директорії і головнокомандуючим нашою армією антантофіла Петлюру — масона французької льожї. Мабуть, треба було в члени Директорії та уряду її взяти гетьманських міністрів — Гербеля та ін. Може тоді Антанта скоріше визнала б Директорію. Ми грали на карту Петлюри і програли. Цікаве тут ще й те, що: Антанта вимагала усунення свого антантофіла Петлюру з Директорії. В очах Антанти Україна без Гетьмана перестала вважатися за державу. Директорія в очах Антанти репрезентувала не державу, а бунтарів, ворохобників. Якраз цього "герої" з Директорії не могли зрозуміти. Хотіли від Антанти допомоги, а слухать її не хотіли.

Доля полонених добровольців гетьманців у Педагогічному музеї.

Напередодні вступу військ Директорії у Київ гетьманські оборонці Києва припинили війну й склали німцям зброю. Німці інтернували їх в будинок Педагогічного музею (був. Центральна Рада), як полонених. Крезуб оповідає: "В кінці грудня комендант корпусу Коновалець на зборах старшин корпусу з'ясував політичне й військове становище в Україні. Дозволив старшинам робити запитання і висловити свої погляди. Старшина Василь Соловчук, комендант скорострільних відділів СС, запитав: "Що думає українська влада і команда осадного корпусу СС зробити з полоненими в Педагогічному музеї Старшинами"? Полк. А. Мельник відповів: "Справа ця остаточно ще не вирішена, доведеться вислати їх поза межі України. Соловчук тоді з патосом заявив, що:

одинокою розв'язкою цієї справи, на його думку, було б поступити з російськими чорносотенними офіцерами так, як вони на це своєю діяльністю в карних отрядах і погромами українства за гетьманської влади заслужили, тобто всіх розстріляти". Крезуб говорить: "Соловчук, як можна було завважити по порушенню в залі, висловив думку, яку поділяли або всі старшини корпусу СС, або зовсім певно їх велика більшість". Коновалець тоді сказав: "Доля полонених в Педагогічному музею залежить від Директорії. Я не вірю, щоб Директорія рішилась розстріляти їх, бо цим скомпромітувала б себе в очах Европи, а передовсім Антанти, яка нині диктує світові свою волю, а з нею і Директорії доводиться числитися. Розстрілом добровольців, які є під опікою Антанти, Директорія раз на все зірвала би мости, які будує до нав'язання зносин з урядами сьогодні побідних держав". Через кілька днів після зборів, стався страшний вибух в центрі Києва. Виявилося: "хтось поклав дуже сильну бомбу у головному вході до Педагогічного музею. Вона розірвалась, наробила страшного спустошення... Слідство не виявило винних, але все промовляє, що бомбу підклали самі російські чорносотенці". З пояснень Крезуба виходить, що "чорносотенці" вбивали своїх "чорносотенців". Хто цьому повірить? Далі Крезуб пише: "Гр. Микитей у свойому спогаді під заголовком "Пам'яті приятеля українського народу" ("Рада" ч. 97 за 30 вересня 1928 р.), — називає цей вибух замахом невідповідальних одиниць на решті інтернованих полонених російського гетьманського офіцерства". З цього виходить, каже Крезуб, що нібито бомбу підклали українці, але в це тяжко повірити" ("ЛНВ", стор. 334-'37, 1932 р. Львів). У Києві громадянство спершу не вірило, що то українці підмінували ту частину Педагогічного музею, де сиділи полонені гетьманські старшини, а потім повірило. Поки тих полонених сторожили німці, ніхто Педагогічного музею не підміновував і не збирався його зривати. Німці передали Педагогічний музей і полонених Директорії. Господарями у Києві за Директорії був осадний корпус Коновальця. Він же був тоді диктатором. Сторожа, що вартувала там, була наша.

Винниченко про диктатуру Коновальця.

Винниченко на 6-му конгресі УСДРП про диктатуру Ко-

новальця сказав таке: "...воля осадного Корпусу для нього найвищий і найсвятіший закон" (П. Христюк, Українська революція, т. IV, ст. 26, перевид. Чарторийських 1969). Як видно диктатура була підходяща, коли Винниченко, не визнаючи ні попів — ні церков, ні кадила — ні кропила, згадав усіх святих і найвищий та найсвятіший для нього закон — волю Осадного Корпусу. Одно діло бути диктатором хоч би і в столиці Києві, друге діло керувати державою. В той час у Росії керував державою не Дзержинський, а Ленін.

Гетьман репрезентує державу. Директорія — партизанщину.

Коновалець признав, що: Антанта диктувала світові свою волю і Директорії доводилось числитися з волею Антанти. Гетьман, як голова держави і свідомий відповідальности за державний корабель мусів рахуватися з переможною Антантою. Настановив антантофільський кабінет, нав'язував зносини з нею, посилав до неї в Яси своїх послів. Для чого тоді Коновалець валив Гетьмана, щоб його слідом йти до Антанти? В тих обставинах Гетьман був таки Гетьманом, а не партизаном — Коновальцем. Гетьман залишався головою держави і репрезентував державу. Директорія репрезентувала партизанщину, незакiнчене повстання з комуністичною програмою: скасуванням приватної власности, націоналізацією землі та под. Та програма не підходила Антанті.

Чи справді темне місце в революції?

Закінчуючи статтю, ми не можемо тепер, на підставі поданих фактів, сказати так, як сказав Мих. Грушевський, що: "Повстання проти Гетьмана саме темне місце в українській революції". Воно тепер не темне. І недарма Жуковський сказав, якщо Шаповал читатиме реферат про повстання проти Гетьмана і називатиме повстання українською революцією, то він (Жуковський) виступить з контр-доповіддю. (Шаповал. Щоденник, ч. 1, стор. 44). З поданих фактів ясно, що революцію проти Гетьмана робив нам Ленін. Мих. Грушевський і Жуковський добре про те знали.

Вияснення генерала Крата.

Генерал Михайло Крат у свойому свідченні ("Батьківщи-

на" ч. 12 за 26. VI. 1971 р.) розповідає, як він, виконуючи наказ Директорії, дуже вдало зробив мобілізацію у Роменському повіті проти Гетьмана. А як Гетьман зрікся влади, ген. Крат побачив, що він мобілізував большевиків, що його полк большевицький та що треба той полк обеззброїти. На наказ Болбочана, ешелон Окремого Кінното Дивізіону під командою сотн. Дяченка той полк обеззброїв у Константинограді. Такі самі повстанські затони формував полк. Олександер Шаповал у Хвастові. їх відправляли на Лівобережжя на допомогу Болбочану, а там Болбочан мусів їх обезброювати, як збольшевичені полки. Це ж і є те, як наші соціялісти своєю пропагандою за соціялістичні ідеали, за наділення селян поміщицькою землею, за повстання проти Гетьмана працювали разом з ленінською пропагандою і на спілку з Леніним та з договором на слово чести Леніна потягли наш народ у зруйнування нашої держави. І це є те, що писав у своїх спогадах ленінський командарм Антонов-Овсієвко: "Під прапори Петлюри ми послали всі свої революційні комітети". А ми вважали їх нашими і спільно штурмували свою столицю Київ... і записали повстання, як революцію, на свій рахунок.

ДОГОВІР З АНТАНТОЮ.
ВИННИЧЕНКО І ШАПОВАЛ МИКИТА ПО ДОПОМОГУ ДО АНТАНТИ

Будь з ким, аби руйнувати.

У тому що: наші соціялісти звернулися до московсько-росiйських товаришів соціялістів - комуністів по допомогу, щоб повалити українську монархію, раціональну державу — Гетьманщину, щоб побудувати соціялізм, безклясове суспільство і увійти в царство всесвітньої соціялістичної федерації, можна ще зрозуміти. Скеровувала їх до того спільна ідея, що їх зв'язувала в одно ціле. Недавні органiзаційно-партійні зв'язки, звідкіля вони вилупилися в окремі самостійні українські партії. Спільна мета, до якої простували одні й другі. Центром теоретичної і практичної розробки переведення соціялізму в життя залишалася Москва. Звідтіля ті ідеї і практика їх здійснення розходилися по всьому світі, а в першу чергу йшли в Україну. Тому, щоб звернутися по допомогу до Леніна, ґрунт був психологічно та ідейно підготовлений давно. Окрім того, ніхто не міг би так допомогти "машинистам" "відправити жорстоку, криваву повстанську літургію", як товариші московсько-ленінської науки, котрі виходили з його власної кузні, з-під його ковадла. Але, як могли "машинисти" сподіватися, що антантівські "гади експлуататори робочого люду" помагатимуть їм справлять "криваву літургію" над українськими "гадами поміщиками", — важко зрозуміти. І незрозуміло, як би то "машинисти" з "гадами експлуататорами" визволяли б український трудовий народ від експлуатації? Можливо дух руїни так опанував "душу й тіло" "машинистів", що їм було всеодно з ким руйнувати, аби тільки руйнувати. "Анархія", "руїна" — таку відповідь даємо ми гадині чорносотенному поміщицтву і розбою"! З таким патосом висловлює і смакує Шаповал свої думки і почуття у cпогадах — "Гетьманщина і Директорія" (стор. 56).

Безвідповідальна діяльність.

Переговори з Антантою "машинисти" почали в кінці осени. Договір з Москвою вони вже мали літом. Нащо їм

ще договір з Антантою? Психоз повстання і складання договорів стали нормальною річчю. Це вже третій договір. Перший Берестейський, другий з Москвою. Чому не скласти ще третій? Такі речі імпонують безвідповідальним політикам, діячам. Запропонувати повстання і найти купця на товар та ще не абиякого купця — Антанту, не в одного діяча закрутиться голова. Ідею звернутися до Антанти подавали "машинистам" агенти та наші співробітники посольств, котрі приїздили з Румунії. "Машинисти" ідею прийняли й послали до Антанти в Яси Білецького, котрий працював в українському посольстві в Галацу і в той час був у Києві. В Ясах перебував уряд Румунії, бо столицю її зайняли німці. В Ясах перебував Дипломатичний Корпус, тобто: посли Англії, Франції й США.

Умови.

Шаповал пише: "Уповноважили Білецького виступати конфіденціяльно від імени Національного Союзу в Ясах і предложили свої умови: 1) Признання повної незалежности України в етнографічних межах з відібранням від Австрії Галичини, Буковини й Закарпатської Руси; 2) Торговельні взаємини; 3) Деякі концесії (Шлюзування Дніпра); 4) Повстання проти німців; 5) усунення германофільського Уряду Гетьмана і т. п. Ми ждали признання будучого "Демократичного" уряду, потрібної допомоги" (Шаповал — Гетьманщина і Директорія, стор. 42. Позначення цифрами й підкреслення мої — П. С).

Загальний огляд умови

Шаповал подав лише п'ять артикулів договору, решту ні. Шкода! Варто і решту знати. В тій решті заховав те, до чого не хотів признаватися. Були певні, що їхні умови Антанта прийме й чекали, що й допомогу дадуть і уряд визнають. Те все говорить, що вони одвалили Антанті величезні концесії. Допомогу вони ждали звичайно в першу чергу військом; треба ж було вигнати півмільйонову німецьку та австрійську армії. За це треба добре заплатити. Також потребували грошей. Потрібна позичка, її треба чимось забезпечити. Знову давати концесію. Так треба за все платити. В Україні були вкладені капітали Франції, Англії, Бельгії в різні підприємства ще за царя. Ті капітали треба тепер ґа-

рантувати: повернути підприємства власникам-капіталістам, або оплатити їхню вартість. А ще ж треба їм дати щось і заробити. Договором з Москвою на слово чести вони просто віддали всю Україну Ленінові без клопоту і мороки. Тут договором з Антантою, віддають Україну антант. капіталістам у вигляді концесій. Для чого продають? — Для Того, щоб Антанта посадила їх українському народові на владу. Тоді вони соціялізовува'тимуть Україну. А чи Антанта або інша держава, поставивши свої армії в Україні, захоче, щоб самостійники творили незалежну українську державу? "Машинисти" мали вже досвід з німцями (Берестейський договір) і з Росією Леніна (договір на слово чести). Одначе, то їх не зупиняло. Бажання "жорстокого, кривавого повстання проти гадів", дух руйнування, химера щастя в соціялізмі-комунізмі зовсім заволоділи "машинистами".

Концесії — Шлюзування Дніпра

Шаповал назвав одну концесію — шлюзування Дніпра. Про решту не сказав. Ідея шлюзування Дніпра належала урядові Гетьмана. На підготовчі роботи Гетьманський уряд призначив 8 мільйонів карбованців (Дм. Дорошенко. Укр. Гетьм. Держава 1918 р., Стор. 313. Перевидано "Булавою" 1954). Щоб дістати допомогу, "машинисти" хотять зацікавити капіталістів бизнесом — пропонують концесії. Вже наперед платять шлюзуванням Дніпра. Наскільки років та на яких умовах давалася концесія — не сказано.

Шлюзування Дніпра це одна з найголовніших галузів нашого господарства. Шлюзування Дніпра означає дешеву електро-енергію й дешевий водяний шлях. Цю ідею здійснила комуністична влада. Побудувала на Дніпрових порогах гідростанцію "Дніпрогес". Електро-струм подається Донбасові. Майже вся промисловість Донбасу працює на електрострумі "Дніпрогеса". Від промисловости Донбасу залежить майже вся промисловість України. Там наша важка промисловість: вугілля, руда, залізо, сталь. На їхній базі працює залізообробна промисловість, машинобудування, військова, заводи тракторів, комбайнів, грузових машин та iн. Залежить і оборона країни.

Шлюзування Дніпра розв'язало проблему нашого стародавнього водяного шляху з "Варяги до Греки". Це той вод-

ний шлях, що ним ішла міжнародня торгівля Дніпром ще за часів Київсько-Князівської Держави Руси від Балтійського моря до Чорного моря і далі до Греції. Шлюзування дало можливість переїздити Дніпрові пороги пароплавам, не перетягаючи вантажі суходолом.

Таку важливу галузь господарства віддавали в чужі руки. Тоді як за Гетьмана шлюзування Дніпра ми зробили б самі і весь комплекс господарства не залежав би від чужинців. Концесіонери, тримаючи в своїх руках головні галузі нашого господарства, не допустять, щоб Україна самостійно розвивала свою економіку.

Торгівля.

Торгівля це така галузь господарства, що охоплює собою все життя народу й держави. її теж можна віддати в концесії. Шаповал не сказав, на яких умовах вони віддавали її. В концесію можна віддати Україну, як ринок збуту. Імпорт, експорт товарів віддати у концесію. Якщо в їхніх руках підприємства головної промисловости і торгівля, то й ціни на товар в їхніх руках. Торгівля потребує транспорту. Чи віддавали в концесію транспорт (залізниці) — не сказано. Під час війни транспорт відограє велику ролю. В концесіях ми легко можемо втратити незалежність не тільки економічну, а й політичну.

Повстання

Соціялізм-комунізм, революція-повстання це ті два наркотики, на які хворіли тоді наші вожді, лідери, парлямент (Центральна Рада), міністри, "державні мужі" нашої революційної демократії. На повстанську філософію ми такі хворі, що кожному пропонуємо своє повстання. Ми ним торгуємо, ми його продаємо то Ленінові, то Антанті, то Польщі, то Німеччині. Ось і тут, у договорі з Антантою, продаємо свою революцію, своє повстання, свої бунти. Продаємо руйнування свого краю.

Якщо вдуматися в значення повстання, в його природу, постаратися уявить його собі, як воно виглядатиме, — уявлення жахливе. Та ще в тодішніх умовах. Маємо вже одну чужу півмільйонову армію і кличемо другу чужу півмільйонову армію ворожу першій, щоб вони на нашій землі зіткнулися, одна другу виганяла, билися, плюндрували наш край.

А ми по селах, у запіллі будемо пухкати з крісів, а де-не-де з кулемета на німців. А большевики московськії по наших селах пухкатимуть на антантівевкі війська. Що ж, ті армії подарують нашим селам за їхнє пухкання? Те саме і з виступами по містах. "Машинисти" на те не вважають.

НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

Шаповал ставить до Антанти вимогу: "Признання повної незалежносте України в етнографічних межах з приєднанням Галичини, Буковини, Закарпаття". Про Курщину й Вороніжчину не згадує, залишає Московщині. Про яку незалежність може йти мова, коли ми закликаємо до себе півмільйонову чужу армію, а своєї не творимо! Просимо їх повалити нашу державу і назад її поставити. Кладемо нашу незалежність на багнети чужих армій й просимо, щоб та незалежність була незалежною. Повстанням, бунтами, війнами спустошуємо свій край і віддаєм його у концесії. Тих діячів, що роблять таку політику, ми прославляємо, у державні мужі записуємо, на їхніх іменах і ділах молоді покоління виховуємо.

Відповідь Антанти.

Антанта відповіла так: 1) Повстання повинно розпочатися до вступу антантської фльоти в Чорне море. 2) Антанта стоїть за самовизначення всіх народів. 3) Антанта стоїть за відбудування Росії. 4) Нічого немає проти принципу української державносте. 5) Жадає організації української армії. 6) А доки української армії не буде, то охорону України від анархії доручити "Добровольчій армії". 7) За браком українських офіцерів треба взяти з "Добровольчої армії", 8) Негайно подати список членів будучого Українського правительства. 9) Одною з передумов — звільнити арештованих французьких консулів і офіцерів, що були арештовані німцями. (Шаповал. Гетьманщина й Директорія, стор. 42. Позначання цифрами моє — П. С).

У своїй відповіді Антанта ясно заявила, що вона самостійної України не визнає і нема чого про неї думати. Вона визнає Росію, котру потрібно відбудувати. Щодо майбутнього України, вона не заперечує проти принципу української державносте. Але того принципу вона ще не прийняла. Від принципу до його здійснення далека дорога. Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, тільки не тих,

що входили у склад російської імперії, котру треба відбудувати. Проти повстання вона не заперечує, але ним не захоплюється. Зате попереджає проти анархії. Як гарантія проти анархії, Україна буде під охороною "Добрармії". Щодо українського уряду, скласти список його членів і подати Антанті, щоб довідатись про сепаратистів. Антанта повідомляє, що фльота її увійде в Чорне море, щоб "машинисти" звали ї погодились би її прийняти. Антанті потрібно оправдати захоплення наших портів. Вона там господаритиме: робитиме дисанти, займатиме територію, щоб вигнати німецьку армію з України й нищити анархію, яка приходить разом з повстанням. Антанта визнає лиш "Добрармію". Української армії під командою українських старшин не буде. Українців в армію покличуть. Вони будуть частинами "Добрармії" і під командою старшин "Добрармії". Про справи концесій, торгівлі та ін. економічних питань нема згадки. Цілком зрозуміло. Оскільки Україна не буде самостійною державою, а звичайною складовою частиною російської імперії, тому не концесії, а все господарство України переходить у загальний російський казанок. А звідси: "що громаді, те й бабі". Таким чином, з відповіді Антанти бачимо, що "машинисти" не здобули призвання, як партнери і представники від майбутнього українського революційного уряду. А шкоди та зла для української справи в загальному, а для Української Держави зокрема, зробили багато. Про ту шкідливість свідчить Іван Коростовець у спогадах — Переговори в Ясах 1918 р. _(Ди_в. _{Додатки)}

Відповідь "машинистів" Антанті.

"Машинисти" дуже зраділи, що Антанта їм відповіла. Мовляв, признала їх політиками, з котрими можна говорити, домовлятись. За відповідь вони ухопилися. Негайно склали список членів уряду та остаточні умови. Шаповал пише так: "Доставили туди — тобто Антанті в Яси, наші остаточні умови і список кабінету, котрий ми склали з Винниченком найбільш для того часу дипломатично, включивши в його представників сс-ерів, ес-деків і самостійників для повноти "соціялістичної демократії" (Гетьманщина і Директорія, ст. 43). Шкода, що: ні списку, ні остаточних умов найдипломатичвішої їхньої праці Шаповал не подав. Повірити у їхню дипломатичність ніяк не можна. Про їхню дипломатичність з поперед-

німи договорами ми вже знаємо. А тут самим "машинистам" відомо було, що антантівських послів у Ясах обсіли дорадниками єдинонеділимські росіяни. Досвідчені дипломати, політики, науковці, військовики, імена котрих були політичним діячам Антанти відомі ще за царської Росії. Ті росіяни всіх наших діячів знали, як своїх п'ять пальців. Поданий "машинистами" список членів кабінету, як "демократичний", нікого не міг обдурити. І яким "демократичним" він не був би, для росіян, для Денікіна, для "Добрармії", для будівників єдиної Росії, той список завше буде "мазепинським", сепаратистським, руїнником російської імперії. Там же крутилися працівники і наших посольств, що зраджували нашу державу: Біленький, Галій, Крутиков. Наприклад Антонович, про котрого згадує Коростовець, ще поперед Коростовця поїхав у Яси агітувати проти Гетьмана, проти своєї держави. А той Антонович був призначений до Коростовця в посольство їхати до США. Був призначений тільки тому що — він свідомий українець, значить, патріот. Або взяти хоч би Чоботаренка, що був у Ясах нашим консулом і тримав зв'язок між агентами Антанти і тими особами, що готували повстання проти Гетьмана. Про нього теж згадує Коростовець. Як бачимо, наші "свідомі" працювали на повалення своєї держави не гірше за росіян.

Чим закінчилася їхня дипломатія?

Закінчилася тим що: посланий ними Г. Сидоренко, доставив Антанті в Яси список членів кабінету і остаточні умови, як уже почалося з Білої Церкви повстання. (Шаповал — Гетьманщина і Директорія, стор. 43). З того виходить, що організатори повстання — Винниченко і Шаповал — самі не знали, коли почнуть повстання і послали в Яси свого посланця закінчувати справу з договором. їм не вдалося продати повстання Антанті. То не їхнє повстання, вони ним не розпоряджалися. Хотіли ленінське повстання продати Антанті.

Хоч переговори з Антантою залишилися незакінченими, не набрали сили договору, — одначе вони дають зрозуміти, як наші "свідомі", вони ж політичні діячі і наші вожді, будували державу хоч би вже навіть і свою соціялістичну. Вся

діяльність і дипломатія їхня оберталася в обсязі кликання чужих армій, складання договорів, повстань, невміння будувати, а те, що мали — руйнували. На протязі одного 1918 року три договори, а Директорія ще два складала (один Мазуренка з Москвою, а другий з тою ж Антантою). І все по одному і тому самому питанню — Самостійної України — та так і не розв'язали. Зате Україну соціялізували, скомунізували, а з "двох українських мов", що їх "давав" їм Ленін, зробили одну російську.

ПОЛІТИКА Й ПОЛІТИЧНІ ДІЯЧІ
ЛІТО 1917 Р.

Літом 1917 р. ми, мешканці Києва, не відчували політично-національної праці Центральної Ради в такій мірі, щоб в ту працю втягувалось національно себе почуваюче громадянство. Не відчувалося, що ми творимо своє національне життя. Була Центральна Рада, переводила з'їзди, а життя йшло, як ще перед тим, утоптаними стежками. Хоч 2-им універсалом 3-го липня було вже проголошено автономію України і визнано її російським Тимчасовим урядом, того не відчувалося. Правда, після нашого 200-літнього перебування у колоніяльному стані під режимом — "не било, нет і не будет", важко було сподіватися, щоб одразу закипіло національне життя в усіх його галузях і клітинах. Все ж таки воно пробивалося, але залишалося на самопливі. А самостійницькі тенденції притушувалися, як от на військових з'їздах, що дезорієнтовувало, розхолоджувало нас.

НА РОЗДОРІЖЖІ

Контакти з Антантою.

Ми тільки що збиралися творити своє автономне життя, а міжнародні події вже почали приходити до нас і ставити перед нами питання самовизначення: Хто ми і що ми? Автономісти, чи самостійники? Куди йдемо i з ким? Вже з червня місяця почали появлятися в Києві неофіційні й напівофіційні представники від держав Антанти: військові санітарні місії, військові агенти, півофіційні місії, консули, аташе, журналісти. Скрізь вони нишпорили, роздивлялися, збирали різні інформації, старалися розвідати, що робиться в Києві і поза Києвом. М. Ковалевський їхню роботу описує так: "Нав'язували контакти з вищими урядовцями Ген. Секретаріяту, з членами Центральної Ради, з окремими політичними діячами, лідерами партій. Встановляли численні зв'язки в колах української інтелігенції, часто з'являлися на українських зборах. Генеральний французький консул у Києві запрошував до себе до консуляту різних представників українських політичних партій на довїрочні розмови. Від того часу датуються спроби цих англійських і французьких неофіційних представників фінансувати деякі українсь-

кі групи, щоб забезпечити впливи держав Антанти на розвиток політичних подій в Україні. Тоді ж зорганізувалося б Києві масонське братство св. Андрія, яке не раз виступало з одвертою пропагандою приєднання України до політики Антанти. Ця акція англійських і французьких представників ішла у двох напрямках: нав'язання тісніших зв'язків з українськими еоціялістичними колами і з консервативними частинами громадянства. Вся та інформативна праця, налагодження зв'язків, контактів, спроба фінансувати деякі українські групи мали на меті приготовити ґрунт, щоб: у разі упадку російського Тимчасового уряду Україна приєдналася б до держав Антанти, і, зорганізувавши свою армію, тримали б за допомогою цих держав південно-західний і південний фронти проти німців до закінчення війни. (М. Ковалевський, "При джерелах боротьби", ст. 426-27).

Контакти з Австро-Угорщиною й Німеччиною.

Про контакти з німцями М. Ковалевський пише так: "Восени 1914 р. появився в Києві посланець від "Союзу Визволення України" нав'язати зв'язки з українськими партіями, в тому числі і з укр. соц.-раволюціонерами. Маючи побачення з М. Ковалевським, посланець коротко поінформував, що "Союз Визволення України" отримав запевнення від офіційних чинників Німеччини й Австро-Угорщини, що в разі перемоги над Росією, ці держави визнають самостійність України, що там формуються з полонених українців військові частини з українськими старшинами і що, як тільки обставини дозволять, ці частини з'являться на території України. Крім того вже існують формації Українських Січових стрільців, зложені з галицьких українців, що віденський і берлінський уряди готові нам дати матеріяльну допомогу і що він навіть привіз із собою певні суми, щоб нам передати і пропонував мені гроші. Наша партія не взяла ні грошей, ані політичних зобов'язань. Він побував у різних поліітично-громадських осередках України, стараючись нав'язати зв'язки з українськими колами. У деяких випадках йому вдалося нав'язати зв'язки, а зокрема з тими, що потім творили партію соціялістів-самостійників. їм теж віддав він значні суми грошей на протиросійську акцію. Вони взяли певні політичні зобов'язання. (Там же, ст. 189-191).

З виписаного бачимо, як ми, ще самі не самовизначив-

шись, опинилися в коловороті міжнародній подій і міжнародніх сил, котрі вимагали від нас негайного самовизначення: 1. національного (ми ще були малоросами, "хахлами"), 2. державного (ми тільки що стали автономною провінцією неділимої Росії), 3. політичного — монархія чи республіка? 4. дипломатичного (кудою йти, з ким зв'язати свою долю). Ми ще не працювали в політичній і дипломатичній ділянках. Легко могли пійматися на якомусь "ізмі" (лібералізм або соціялізм), навіть на одному слові "свобода" або "демократія". Такі слова-кличі Захід розкидав навколо себе жменями на всі боки. Серед мешканців Києва було упевнення, що підемо з Антантою.

УПАДОК РОСІЙСЬКОГО ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ

При владі большевики. 3-й універсал Центральної Ради. Переїзд військових місій Антанти до Києва.

У Росії Тимчасовий уряд (Керенського) було повалено 25 жовтня ст. ст. (7 листопада нов. ст.) До влади прийшли большевики (Ленін). Центральна Рада (19 листопада нов. ст.) оповістила 3-ій універсал, проголошуючи Українську Народню Республіку, не відділяючись від Росії, а залишаючись в її складі. Большевики, прийшовши до влади, захопили Ставку в Могилеві на Дніпрі. При ставці перебували військові місії Антанти. Тепер усі вони посунули в Україну й прибули до Києва 3-го грудня (1917 р.). Військові місії були: Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії, Бельгії. А ще до приходу цих місій прибули (26 листопада) окремі члени англійської та французької місій. Вони нав'язали зносини з військовим міністром (Петлюрою) й розпитували його про політичне становище в Україні, про українську армію, становище на фронті, про плян українського військового командування. Французькі офіцери висловлювали думку, що "Українська Народня Республіка тільки тоді стане твердо на ноги, коли всі верстви населення зрозуміють, що державні інтереси України, як державної одиниці, мусять бути спільними для всіх верств" (Дм. Дорошенко, Центральна Рада, ст. 231-233, Вид. "Булави"). Того ж дня відвідала генеральне секретарство делегація Югославського Виконного Комітету й заявила, що сербо-хорватські відділи, яких на території Київської та Одеської військових округ перебувало 24,000 людей, бажають, щоб їх було включено до української армії. (Там же, ст. 233).

Діяльність місій

Найбільшу діяльність з місій проявляли французька та англійська, особливо французька. Генерал французької місії Табуї, разом з майором англійської служби, відвідали в кінці листопада міністра мiжнародніх справ О. Шульгина й заявили, що Союзники взагалі, а Франція зокрема, з великою симпатією відносяться до культурного й політичного відродження України, що будування нової республіки, та ще й серед таких обставин, є справа не легка, союзні правительства "пропонують свою допомогу і запитують, що саме потрібно Україні і чим вони можуть бути корисними". Франція пішла ще далі. Грудня 18-го ген. Табуї з'явився до голови Генерального Секретаріяту Винниченка й подав йому повідомлення що: він дістав від свого уряду запросити вас з огляду на фінансову й технічну допомогу, яку Франція могла б дати Україні, зазначити точно й передати французькому посольству якнайскорше програму, яку Український уряд думає реалізувати та відповідні потреби. Слідом за Францією пішла Великобританія й призначила свого представника в Україні. Грудня 21-го генерал Табуї повідомив Генерального Секретаря Закордонних Справ Української Республіки, що Уряд Французької Республіки призначив його представником Французької Республіки при Уряді Української Республіки. (Так сталось визнання України Францією). Січня 11-го (1918) ген. Табуї звернувся до Генерального Секретаріяту міжнародніх справ (Шульгина) з проханням дати йому найскоріше відповідь: якої фінансової і технічної допомоги хотїв би український уряд від Франції? Шульгин відповів, що відповідь буде через два тижні (тобто біля 24 січня нов. стилю). Не дочекавшись відповіді, ген. Табуї прислав ноту до Генерального Секретаріяту, в якій заявив, що Франція вважатиме заключения миру з Центральними Державами за ворожий акт проти Франції і відкличе назад зроблене нею визнання Української Народньої Республіки. (Підкреслення моє — П. С).

Одночасно з представниками Франції й Англії вів переговори з українським урядом представник Румунії генерал Коанда. Коли почалося большевицьке повстання в Києві, ген. Коанда запропонував українському урядові в імені Братіяну (голови румунської ради міністрів — прем'єра) військову

допомогу — кілька броневих потягів. Український уряд ухопився за це і сам Винниченко з Шульгиной поїхали до Коанди умовлятися про допомогу. Коанди не застали. Ha другий день було завезено листа до Коанди від Винниченка. Коанда відповів, що дістав від Братіяну телеграму, що ситуація змінилася й Румунія обіцяної допомоги дати не може (Там же).

З моменту, коли Антанта переконалася, що Україна від складання мирового договору з Центральними Державами не відступить, всі її відносини з Україною припинилися, включно з Румунією і Чехією. Чехи мали в Україні цілий свій корпус з усіх родів зброї. Вони тримали невтралітет; у внутрiпартійну боротьбу не втручались; до самостійности України ставились прихильно; у Києві виконували службу-охорону мостів, порохових складів. З підписанням нашими делегатами Берестейського мирового договору чехословацька армія залишила Україну і пішла на схід через Росію — Сибiр до берегів Тихого Океану. (Дм. Дорошенко, "Доба Центральної Ради, стор. 233-246).

Становище Франції в справі України

М. Ковалевський оповідає у спогадах, що ген. Табуї з кількома дорадниками відвідав його й з'ясував становище Франції до України так: Франція заінтересована, щоб українська держава якнайшвидше зорганізувалася. З держав, котрі почали творитися на руїнах Росії, Українська Держава найбільш знаменний факт. Мета Франції в її політиці до України полягає в тому, щоб на Сході створилася нова сила, з якій Україна взяла б участь, щоб створити рівновагу сил у цій частині Европи.

Дипломатія Франції намагалася, щоб Україна не підпала під вплив Центральних держав. Генерал Табуi виробив цілий плян допомоги українській державі з боку Франції та з боку інших держав Антанти. Він запропонував допомогу французькими фахівцями, котрі своїм досвідом підсилили б працю українських міністерств. На його думку, Україна потребувала б фахівців у ділянці залізничного транспорту і в ділянці фінансового господарства. Франція готова дати Україні негайно першу позику в сумі 10 мільйонів долярів, а потім дальші позики в міру потреби нової української держави. Ген. Табуї розвинув досить докладний плян французь-

кої допомоги Україні. І як логічний наслідок плянованого французько-українського порозуміння французи пропонували утворити спільну армію, яка б складалася з українських, чехословацьких і польських частин. Ця армія мала б підсилити південно-західний і південний фронти. Цим самим частина німецького війська була б відтягнута із захiдньо-европейського фронту й дала б полегшення західньому фронту.

Ген. Табуї готовий помогти українському урядові в українізації армії на південно-західньому фронті, де ген. Володченко був проти того, а також на південному фронті в ставці генерала Щербачова. Дальші переговори з ген. Табуї і з членами його місії провадив Олександер Шульгин. Він же, як міністер закордонних справ, провадив розмови з різними акредитованими в Києві консулами, а також з італійським консулом.

Шпигунство

Тим часом почали прибувати неофіційні агенти різних розвідних організацій, як французької військової розвідки, так само англійської, німецької, австрійської, московсько-большевицької. Всі вони збирали різні інформації, намагалися попасти на посади до міністерств. У французькій розвідці працювали росіяни, поляки. Знаючи українську мову й місцеві умови, вони попадали на працю в міністерства. У німецькій та австрійській розвідках працювали поляки, жиди. У большевицькій — росіяни й українці. Вони попадали в оточення Петлюри, в Генеральний Військовий Комітет. А такий, як Микола Шадлун, здобув довір'я української соц.-демократії, став міністром народнього господарства й був ним до повної окупації України московськими арміями. (М. Ковалевський, "При джерелах боротьби", стор. 426-434).

Орієнтація на Німеччину та Австро-Угорщину.

Орієнтація на Центральні Держави була для мешканців Києва цілковитою несподіванкою. Пояснювали тим, що тої орієнтації дотримувалися Винниченко й Порш і вони перемогли. Треба сказати, що це питання в нашій історії зовсім не вияснено. А між тим воно важливе. Від тої чи іншої орієнтації, з ким тримати спілку, з ким іти, залежало наше майбутнє. Залежатиме і надалі. Питання чекає на дослідження, щоб уникати помилок.

Бо й справді, незрозумілим залишається, чому ми відкинули допомогу Антанти, котра давала, пропонувала, накидала нам допомогу: технічну, фінансову, товарами (крамом, фахівцями в техніці, в організації міністерств, адміністративного апарату, військову, (Румунія — бронепоїзди), сербо-хорвати давали своїх 24,000 вояків, а ще ж був чехословацький корпус антантівської орієнтації з усіма родами зброї. Тай ми щось же мали. А військові з'їзди вимагали самостійної України й творили українські полки. А "царський" генерал Павло Скоропадський дав Центральній Раді 60,000 добірного війська, загартованого в боях, дисциплінованого й патріотичного.

Франція весь час радила нам скоріше налагодити своє державне життя й творити свою армію. Весь час запитувала, що ми потребуємо для будування держави, що нам треба? Нарешті сама розробила докладний плян наших потреб, щоб нам допомогти. Найголовнішим з тих плянів була ідея створення рівноваги сил на Сході Европи. В реалізації тої ідеї Україна зайняла б відповідне місце і її роля там не була б остання. Від нас залежало, зайняти там належне нам місце. Ідея рівноваги сил на Сході Европи була для французької держави життьовою у зв'язку з агресивністю Німеччини. В рівновазі сил заінтересована також і Англія. Та ідея і сьогодні жива у зв'язку з агресивністю Росії. На руїнах Росії творитиметься нова рівновага сил. Чи ми будемо до того готові?

Нарешті Англія i Франція заявили, що вони визнають Україну за самостійну державу. І Франція знову настоює, щоб дати їй плян наших потреб. А що ж ми на те? — А ми... чхали... Ми навіть не подумали, що нам, як народженій дитині, потрібно і чи маємо "пелюшки", "колиску"? Ми звичайного списка потреб навіть для себе не склали. Ми не поспішали з відповіддю. І відповіді не дали.

Дм. Дорошенко у своїй історії пише: "Україна не хоче принести себе в жертву неминучому опанованню її большевиками задля збереження того союзу (мається на увазі союз Росії з Францією — П. С), який не вона заключила і що вона таки йде на мир з Центральними Державами, які могли їй реально і скоро допомогти проти большевиків" ("Доба Центральної Ради", ст. 240). Не йшла тоді мова про старий

союз, якого Україна не складала, а про новий та створення нової рівноваги сил на Сході Европи без Росії, але з участю України, як самостійної держави. Не вияснив також Дм. Дорошенко, чому ми кинулися по допомогу до ген. Коанди (Румунії) та до Берліну аж тоді, як на наші голови посипались з Москви шрапнелі, а з гармат снаряди, що пробивали стіни хат, де ми жили? Ми тоді були в Києві без води й бігали з відрами та кухликами по воду до Дніпра. Порівнюючи сьогодні Київ з містами США, ми повинні сказати, що Київ дійсно культурне місто. У кожному дворі є туалет і мешканець Києва тої проблеми не має, що має Америка на випадок нечинности водопроводу, чи електростанцій.

М. Ковалевський у спогадах пише: "В грудні 1917 р. почали ми одержувати перші рапорти від Союзу Визволення України через Стокгольм. В цих рапортах вказувалось на необхідність розпочати негайні мирові переговори з осередніми державами і на небезпечну ситуацію, яка витворилась завдяки тому, що Ленін і Троцький вже дали свою згоду на сепаратний мир. Якщо український уряд, — говорилось в цих рапортах, — опізниться або і зовсім прогавить цей історичний момент, то сепаратний мир буде заключений з Росією без участи України, що значно скріпило б уряд Леніна, як єдиний правосильний уряд у бувшій імперії Романових" (Ст. 434). "Уряд наш не міг взяти на себе вирішальних зобов'язань супроти Франції з огляду на те, що російський большевицький уряд уже починав переговори з представниками Осередніх держав у справі заключення сепаратного миру. Тому ми мусіли уникати всього, що могло б поставити нас поза цими переговорами. Ми здавали собі справу з того, що коли ми виразно приєднаємось до держав Антанти, то Осередні держави, складаючи сепаратний мир з урядом Леніна і Троцького, зігнорують українську справу і за ціну різних економічних концесій, які їм готовий був уділити Ленін, визнають компетенцію петроградського уряду і на українські землі. Ситуація наша в грудні 1917 року була досить складна під кожним оглядом" (М. Ковалевський, При джерелах боротьби, ст. 432-434).

Я навмисне виписав усі докази, що їх Дм. Дорошенко та Ковалевський подали — чому наші політики УНР взяли орієнтацію на Осередні держави. Всі ті докази не переконливі.

З повище виписаного ми довідались, що: поради "Союзу Визволення України" вирішили нашу орієнтацію на Німеччину та Австро-Угорщину. А ми самі, маючи до вибору Антанту чи Німеччину, тої справи не продумали, нею не займалися, не зважили всіх "за" і "проти". За нас думав "Союз Визволення України", а ми на нього здалися. І лише тепер на еміграції, у своїх спогадах намагаємося виправдати себе і видумуємо різні оправдання.

Розгляд деяких фактів.

Ми були загрожені з боку Московщини — Росії в першу чергу, то правда. Але чому ми кинулися до німців в обійми, щоб вони нас рятували від большевиків, коли Антанта ту допомогу нам давала? Ми з червня місяця мали можливість думати і вибирати собі партнера у допомогу, а не тоді, коли Росія стукала вже нам у хату гарматами (у другій половині грудня, 17 дня, 1917). Чому ми не вияснили з Антантою, чи дасть вона нам допомогу проти Росії, будь вона червона чи біла? Адже ж Англія і Франція визнали нашу республіку за самостійну державу. А Німеччина тільки обіцяла та й то через СВУ. Франція своє визнання зробила з усіма процедурами. Довірительну грамоту французького уряду, заадресовану до уряду Української Народньої Республіки, передала з церемоніялом голові держави Винниченкові. Ми вже розмовляли з Антантою не як автономна провінція Росії, не як повстанська Директорія, а як держава. Ми мали час домовлятися і торгуватися за допомогу. Нас Антанта потребувала. Нам же всеодно було кому платить за допомогу: німцям чи Антанті, якщо ми, УНР, не хотіли мати своєї армії з-за химерних "ізмів"! Але ж Антанта,потребувала від нас саме війська, вона якраз вибивала з нашої голови Винниченківський соціялістичний "ізм", що Україна армії не потребує, бо буде всесвітнє братерство, а гармати та кулемети переробимо на плуги. Той соціялізм так глибоко засів у наших головах, що Антанта не могла його звідтіля вибити, аж поки Муравйов не почав з Москви вибивати його гарматами з нашої голови. Антанта ж пропонувала нам мати свою армію разом з чехо-словацькою і польською. Тут, у себе дома, ми самі творили б свою армію.

зі своїм командним складом, а не випрошували б у німців "синю" чи "зелену" дивізію, з наших же людей сформовану. А німці посилали нам свої німецькі війська та австрійські й мадярські й займали нашу територію, поділивши її на свої сфери впливу. А вийшло тому так, що ми, поклавшись на "Союз Визволення України", не склали на те військо договору і не обумовили про їхні права та обов'язки, та про взаємовідносини між урядом УНР та командуванням німецько-австріїйськими військами в Україні. Також і про "Синю" дивізію не домовились як слід. Думали що Берестейський договір та ще зі словом "мир" усі проблеми нам розв'яже. Дм. Дорошенко пише, що німці ще до підписання договору вирішили дати нам військову допомогу. Вони вважали, що без своєї армії вони хліба з України не візьмуть, а візьме большевицька Росія. Підписавши Берестейський договір, німці склали за нас прохання, щоб ми його підписали й подали до німецького уряду, що прохаємо військової допомоги. Делегація наша підписала. На підставі того прохання, а не договору, німці посунули своє військо й займали нашу територію згідно свого пляну, не рахуючись з нами. (Дм. Дорошенко — "Доба Центр. Ради", стор. 301-326). (Подібно пише і П. Христюк — "Укр. революція", том II, ст. 138-141). Такому обороту справи завдячуємо нашим дорадникам — СВУ. Ми чекали сигналу зі Стокгольму. Центральна Рада могла б скласти договір з Центральними державами раніше Росії, не чекаючи, коли Ленін та Троцький складатимуть свій договір, як би вже на те йшло. Для цього потрібно було, щоб наш провід був самостійницький і провадив би свою політику самостійно. Це зовсім інше, ніж пише у спогадах М. Ковалевський. Що ж до того, що німці наперед плянували військову допомогу, а ми свідомо не творили армії, з'являється думка: чи не грала тут свою ролю окрім соціялістичної теорії ще й орієнтація на німецьку допомогу? За урядування військового міністра Порша Центральна Рада ухвалила закон 16-го січня (1918 р.), виготовлений Військовим Міністерством, про скасування регулярної армії, а замість неї творитиметься народна міліція. Армію поступово демобілізувати. (Дм. Дорошенко, "Доба Центр. Ради", ст. 374). А голова уряду Винниченко, — соціяліст і німецької орієнтації. То робилося

тоді, як 8 січня большевики захопили вже Катеринослав (Дніпропетровськ), 10-го січня захопили Харків, 19-го січня Полтаву та йшли на Київ. А 28 січня почалося большевицьке повстання у Києві: захопили Печерськ, Арсенал, потім Подол, далі пішли вуличні бої. А 5-го лютого Муравйов бомбардував з-за Дніпра Київ. У ночі з 8-го на 9-го лютого українська влада мусіла залишити Київ, а війська Муравйова зайняли Київ (Дм. Дорошенко — "Доба Центр. Ради", стор. 277-386). М. Ковалевський, один з головних лідерів укр. соц-рев. партії і політичний діяч, оправдує у своїх спогадах німецьку орієнтацію, як найлучший для того часу вихід. А чи вияснили справу з Антантою про її допомогу, про те не сказав ні одного слова. Розповідає про антантівські та німецькі гроші і, як видно, добре знав хто скільки взяв і від кого взяв, а кинув камінчиком на самостійників, котрі у політиці найменшу ролю грали, по чисельности були найменш численною партією, їхнього голосу не дуже було чути.

Чи потребували ми Берестейського мирового договору?

Чи справді потребували ми складати з Нмеччиною та Австро-Угорщиною мировий договір? У 1914 р., як починалася війна, ми не були тоді державою і війни Німеччині не оповіщали і як держава ми з нею не воювали. То справа Росії. Наше завдання було відділитися від Росії з окрему незалежну від Росії державу. З тої засади повинен складатися договір, обговоривши й домовившись спершу про військову допомогу чи то буде з Німеччиною чи з Антантою. Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Вірменія, Польща теж відділилися у свої самостійні держави а ніхто з них не складав мирового договору з Центральними державами, щоб німці визнали їх за самостійні держави.

Англія і Франція визнали нашу УНР за самостійну державу, не звертаючи уваги на Росію і на союз, складений з нею. Вони знали, що ми ще не проголошували своєї самостійности, а були у складі російської імперії. Тут могло діяти право переможця. Але Антанта ще не була переможцем, а нашу самостійність визнала. Чому Берестейський договір мав бути сильнішим за визнання УНР Антантою? Якраз про те все уенерівські мемуаристи мовчать, а оповідають нам

про щось інше. Вони мовчать, що вони не були самостійниками. В цьому і лежить питання. Про самостійність вони згадали тоді, як гармати з Москви почали бити по Києву, по будинкові Центральної Ради, по будинкові Грушевського, по їхніх та наших головах. Отоді і проголосили самостійність тай то на пораду та вимогу німців. Було вже пізно домовлятися, хапали що німці давали та дякували й за те.

Шукання орієнтації.

У тодішніх умовах вирішувати з ким зв'язати свою долю, не було легко, то правда. Та ми тою справою не займалися, як належиться. В тому і лежить питання. Одначе факти, що помагали орієнтуватися — були. Не було таємницею, що Центральні держави, оточені військами держав Антанти з усіх боків, сидять як у мішку, ізольовані від решти світу. Англія, тодішня володарка морів, зачинила з моря всі виходи і входи до них. Центральні держави воювали на трьох фронтах: схід, захід і південь, тоді як Антанта вільно маневрувала арміями і фльотою. Бльоковані з усіх боків, центральні держави жили на своїх харчових запасах, не маючи довозу з-поза своїх кордонів. Про карткову харчову систему у них ми знали. Про їхній скрутний харчовий стан нам було відомо через полонених та біженців з Австрії. З того вже можна було робити висновки хто переможе. У Києві поширена була думка: "що німецький солдат завоює, німецька дипломатія програє". Так чи інакше ми вибрали у свої союзники Центральні Держави. Склали з ними Берестейський мировий договір, а замість військового союзу попросили військової милостині. Нам ту милостиню дали.

Нас потребували і Антанта, і Центральні Держави. Перша потребувала нашої армії, другі нашого хліба. Австрія трималася на волосинці. Ми про те знали через різні агентури. Наша делегація, що складала договір, знала про те. Німці Берестейський договір назвали "хлібним" договором. Австрійський цісарсько-апостольський маєстат цісар Карл сказав своїй делегації, щоб без підписання договору з Україною не верталися з Берестя. Наша делегація про те теж знала через своїх дорадників. Дорадниками були: "Союз Визволення України" — Микола Залізняк і член австрійського віденського парляменту — Микола Василько. (Дм. До-

рошенко, "Доба Центр. Ради", стар. 296-307). Задля хліба Австрія погодилася виділити Галичину й Буковину в окремий коронний край. Це означало, що ми здобули можливість втручатися у внутрішні справи Австро-Угорщини, наказувати їй. Вона наш наказ прийняла до виконання. Одначе, Берестейським мирним договором, ми не досягнули своєї мети. Визнання Росією нашої самостійности не здобули. Мирного договору із нею не склали. А саме цього вимагало наше державне життя. Ми "хлібним договором" лише відстрочили революцію і капітуляцію Центарльних Держав.

Берестейським договором ми відрізали себе від решти світу. Німеччина не давала нам можливости мати зносини з іншими державами, окрім її союзників. Випрошеною військовою допомогою від неї ми себе обеззброїли. Вона не давала можливости створити нам армію. Те все перейшло у спадщину Гетьманщині.

В тих умовах Гетьман по можливосте поступово усамостійнював Україну. Повернув Крим і Чорноморський фльот. Тенденції півдня України відділитися від Києва ліквідувалися. Здобув згоду Вільгельма II, кайзера Німеччини, на створення української армії. І лише незадовго до капітуляції Центральних Держав здобув від Німеччини згоду розпочати зносини з Антантою. Хоча і тут посол Австро-Угорщини у Києві граф Форґач намагався, щоб Гетьман, посилаючи Коростовця в Яси на переговори з Антантою, спершу мав би згоду від цісаря Австрії Карла. (Див.*)"Спогад" Коростовця). (Про намірення півдня України відділитися вiд Києва мова у розділі «Інтриги»). + Див. Додатки.

Наші політичні діячі у питанні вибрати союзників повели політику не на тверезій оцінці становища, сили і можливостей обох бльоків воюючих держав, а на приватних, безвідповідальних, одностороннiх інформаціях — порадах Залізняка зі "Стокгольму". З боку Англії й Франції ми мали вже визнання УНР державою. Встановилися офіційні взаємовідносини. Ген. Табуї був офіційним представником від уряду французької республіки при уряді української республіки. А допомогу просто нам накидали. Ми ігнорували всі пропозиції Антанти, і нарешті зовсім не відповіли ген. Табуї на його останнє запитання, що ми потребуємо. Шаповал написав у спогадах про нашу орі-

єнтаїцію так: "В Центральній Раді панував "психоз германофільства, який культивували галичани і деякі наддніпрянські елементи протягом років" (Шаповал, "Гетьманщина і Директорія", стор. 2.).

Наша політика проти нас.

Дуже скоро наша політика обернулася проти нас. Ще у грудні місяці Винниченко був на височині слави, як приймав від ген. Табуї довірительну грамоту про визнання французьким урядом УНР самостійною державою (21 грудня 1917). А в січні (1918), як почалося в Києві большевицьке повстання, антантівська Румунія обіцяла свою допомогу. Винниченко кинувся до Румунії по допомогу. Та Антанта вже переконалася, що Центральна Рада від договору з Центральними Державами не відступить й Румунія допомоги не дала. Це був перший удар по нас з боку Антанти за нашу політику. За Гетьманщини той ^же Винниченко разом з Шаповалом звернулися по допомогу до Антанти в Яси повалити Гетьмана і вигнать німців з України. Це вже ми самі били по собі і по Берестейському договорі, якого самі склали. Це удар по своїй власній політиці. За Директорії той же Винниченко звернувся по допомогу знову до Антанти вигнати уже не німців, а большевиків з України. Це третій удар по нашій власній політиці. Удар по договору з Москвою "на слово чести", якого самі склали. Антанта відповіла: "Винниченка вигнати з Директорії як собаку. А Петлюра мусить зникнути сам, бо кожний бандит називає себе петлюрівцем" (Іс. Мазепа — "Україна в огні й бурі революції", част. І, ст. 100). Петлюрі запропоновано зникнути, бо він не виправдав свого антантофільства і не виконав обіцянки й наказу свого шефа масонської ложі Моркотуна не брати участи у повстанні проти Гетьмана. (Лист Моркотуна до Петлюри. О. Доценко — Літопис, том II, кн. 5, ст. 392-393, Вид. Львів 1924).(Лист Моркотуна подано в розділі — Додатки).

Берестейський договір дав карні загони і пацифікації. Породив Винниченківський договір з Росією на слово чести Леніна; привів нас до поглиблення революції, до соціялізму і комунізму. Привіз Центральну Раду нам на владу і «хлібний договір». Породив повстанську філософію.

Повстання проти Гетьмана, то повстання проти Берестейського договору, що його склала Центральна Рада. Інакше кажучи, те повстання було проти тої політики, що її робили вожді Центральної Ради в роках 1917-1918, наслідків якої Гетьман не міг одразу позбутися. Революція в Німеччині 9-го листопада 1918 р. скасувала Берестейський договір як для нас, так і для Росії. Це ще більше переконує, що повстання було злочином. Історичний момент вимагав від нас стати біля Гетьмана і об'єднаними виступати перед Антантою в обороні самостійности своєї держави під проводом Гетьмана. Оборонивши свою самостійність, тоді могли зайнятися політичними та соціяльними реформами у своїй державі конституційним демократичним парляментарним методом, а не повстанськими і не диктатурою Коновальця.

Не стало берестейського договору, не стало й німців, а Українська Держава (хоч би і Гетьманщина) залишається. Держава має тепер вільну руку, може вести свою незалежну політику як внутрішню, так і зовнішню. Для чого тоді повстання!? Щоб була Винниченківсько-Шаповалівська Республіка, а в ній соціялізм; для трудового народу?

Якщо виписати у хронологічному порядкові нашу політику, вона виглядає так:

1. Кликали Румунію допомогти - Відмовила (січень 1918 р.).

2. Кликали Центральні Держави допомогти — Склали Берестейський договір (лютого 1918).

3. Кликали Леніна допомогти — склали два договори: (Винниченка "На слово чести"(літом 1918), Та С. Мазуренка — (січень 1919 р.).

4. Кликали Антанту допомогти — не встигли скласти договору (листопад 1918).

5. Кликали вдруге Антанту допомогти за Директорії - -Відмовила (1919-1920).

6. Кликали Польщу допомогти — Склали Варшавський договір (квітня 1920).

7. Петлюра плянував кликати Румунію — Перешкодила смерть Петлюри.

Розглядаючи виписку, бачимо, що: 1. Політика УНР

була весь час політикою хитання. Кидалися по допомогу до німців, до Леніна, до Антанти, до Польщі, до Румунії. 2. Складання договорів стало нашою хворобою. Складали з ким попало і як попало. З усіх договорів, а ix складалося п'ять, ні один не складено до пуття. 3. Хворіли на повстанську філософію. Шість разів зверталися по допомогу. З них чотири рази продавали своє повстання. (Раз Леніну, раз Польщі, двічі Антанті). 4. Орієнтацію на Німеччину взяли з легковажного ставлення до тої справи. Покладалися на Залізняка і галицьких політиків. 5. Політику провадили по дитячому, оглядаючись, що скаже сусіда. Залізняк домовився з Німеччиною про позику для УНР одного мільярда марок. Відмовилися від позики не тому, що вважали, що непотрібно грошей, а тому що Голова Ради Міністрів Голубович злякався тої позики, мовляв, що скажуть росіяни і жиди, коли довідаються, що вія узяв гроші від німців". (Дм. Дорошенко).

Помилкова політика, що ми її взяли на самому початку, творячи УНР і закінчили ту політику повстанням проти Гетьмана, дало нам те, що ми тепер маємо — комуністичну УРСР у стані рабської колонії. Див. Додатки. Лист Піснячевського до В. Винниченка.

ВИЯСНЕННЯ.

Етапи праці СВУ.

Коли статтю "Політика і політичні діячі" було набрано "Батьківщиною", автором її одержано джерельний матеріял — Спогади Олександра Скоропис-Йолтуховського: "Мої "злочини" (журнал "Хліборобська Україна", ст. 191-237, рік 1920-1921, Збірник II, III, IV, Відень). На підставі того матеріялу у праці Союзу Визволення України потрібно розрізняти три етапи. Перший — з вибухом війни 1914 р. по осінь того ж року; другий — після осени 1914 р. до російської революції 1917 р. І третій — після російської революції.

Три центри політичного життя.

Українське політичне життя сконцентрувалося тоді в Австро-Угорщині в трьох організаціях: 1. Група Залізняка. 2. Союз Визволення України. 3. Головна Національна Українська Рада і Парляментарний Клюб (стор. 207).

Група Залізняка — організація партійна. Це закордонна група української Наддніпрянської соціял-революційної партії. СВУ — організація безпартійна. Об'єднувала у 1914 р. біля десятка наддніпрянських українців. Головна Національна Рада — об'єднувала всі галицькі політичні організації. Для єдности до неї належали також група Залізняка і СВУ. Скоропис-Йолтуховський дав Раді та іншим галицьким організаціям таку загальну назву — Австрійські русини ("Рутенен").

Співпраця.

Група Залізняка працювала у повному порозумінні з Головною Радою, СВУ у другому та третьому етапі праці, такого порозуміння не мав. Причина: "впливові австро-русинські круги, які, як вірні цісарсько-королівські піддані, набридали і далі цiсарсько-королівському міністерству закордонних справ доносами на непевність тих російських українців, що засіли в СВУ (стор. 213). Скоропис-Йолтуховський має на увазі галицьких політиків, а не патріотичне галицьке селянство та ідеалістичну молодь (стор. 199).

Перший етап праці СВУ.

Напрямок праці був революційний і соціялістичний. Тоді працював у ньому Микола Залізняк. А СВУ був під зверхністю Головної Національної Української Ради. Головою Ради був д-р К. Л. Він був також і головою Українського Парляментарного Клюбу — австрійського віденського парляменту. Головою СВУ був д-р Д. (Укр. соц.-демократ).

У той час СВУ не був повноправним партнером у відносинах з урядом держави. Перебував у становищі конспіра-тивно-анонімної організації (ст. 201-204). Напрямок праці — революційно-соціялiстичний, що видно з першої його відозви. В ній СВУ запевняв народ російської України, що: "Австрійське військо принесе нам землю, бо всі землі казьоннi, удільні та великих панів — підніжків царя — перейдуть на вічну власність селянам — у всіх краях, занятих Австрією" (202).

Відозва групи соц.-революціонерів Залізняка була більш демагогічною. Вона просто закликала українських селян і робітників російського уряду, проголошуючи: "Хай живе загальне повстання Українського народу! Хай живе соціяльна революція"! (стор. 201)

Другий етап.

Микола Залізняк вийшов із СВУ восени 1914 р. Його звідтіля усунено (в кінці осени, чи на початку зими). Голова СВУ д-р Д. сам усунувся. У той час склад СВУ поповнився новими людьми. Тоді ж до складу вступив О. Скоропис-Йолтуховський, Маріян Меленевський та ін.

Працю спрямовано у трьох напрямках: перший — в полоненими, другий — із зовнішнім світом, третій — з урядами центральних держав. З полоненими: виділення українців в окремі табори; налагодження серед них національної культурно-просвітньої праці широкого маштабу. Праця провадилась у самостійницькому безпартійному дусі. Із зовнішнім світом: політична репрезентація ідеї суверенности України; звернення до "Громадської думки Европи" й до окремих нейтральних держав; популяризація серед німецького громадянства ідеї суверенности України. З урядами Австро-Угорщини й Німеччини: поставити працю на договірних підставах на їхніх територіях; намагання, щоб уряди обох держав сказали ясно й недвозначно, що вони прирікають дати в державному й соціяльному відношенні українському народові. Тоді можна ставити вимоги до українського солдата. Для цього потрібно, щоб Імператори обох держав підписали й обнародували маніфест, а не друкування безвідповідальних прокламацій анонімним СВУ (ст. 203).

Тоді ж покінчено з конспіративною анонімностю СВУ. Союіз спромігся відстояти себе перед австрійським та німецьким урядами, як договірна повноправна сторона (ст. 204), а не як виконавець розпоряджень генеральних штабів або міністерства закордонних справ.

Праця групи Залізняка.

Залізняк належав до закордонної групи української соціял-революційної партії. З вибухом війни австро-угорський генеральний штаб вступив з ним у певний зв'язок. Потім зв'язок з ним перебрало міністерство закордонних справ (ст. 207). Група партії соц.-револ. Залізняка знайшла своїм покровителем "спритного австрійського парляментарного посла п. В. і здобула справедливу оцінку в австрійського уряду. Відносини між ц.-к. генеральним штабом, закордонною групою соц.-револ. партією та послом-патроном були

дуже гарні. Партія отримувала зброю й гроші на відправку її й разом зі своїми проклямаціями кудись транспортувала" (ст. 202). Таким чином, у своїй праці вона пішла в залежність від ц.-к. генерального штабу.

Партія соціялістів-революціонеріїв була такою ж вірнопідданчою (не дивлячись навіть на своє інодержавне походження) у відношенні до ц.-к. австрійського уряду, як і соціял-демократ С. Вітик (201). (Про нього мова далі — П.С.). То стало причиною усунення Залізняка зі складу СВУ (стор. 204-205).

Перехід в Україну

Під час другого етапу праці (1916 р.) СВУ мав можливість перевести в Україну кілька десятків полонених за їхнім власним бажанням. Переведено їх через фронт за допомогою німецького генерального штабу. Завданням їхнім було не шпигунство, не диверсії, а пропаганда ідеї самостійної України та інформації — що та як — робиться в українських таборах (ст. 217).

Інструкція.

їм говорили, що СВУ їх не посилає, що вони йдуть на свою власну відповідальність і все, що робитимуть в Україні, — робитимуть на свою власну відповідальність: що їм дозволить власна совість і вимагатиме від них їх громадянський обов'язок; що СВУ не дає їм ні копійки своїх грошей, бо не має ніяких фондів, а що вони одержать по 500 або 1000 московських рублів від німецького Генерального Штабу, то за ці гроші вони не зобов'язуються нічого робити для німців; а як би вже в дорозі німці пропонували б їм ще які гроші з тим, щоб вони взяли на себе які-будь обов'язки — вони не сміють нього робити, бо тоді стануть не українськими громадськими діячами, а найнятими шпигунами і знеславлять всю працю в таборах (ст. 219).

Третій етап праці. Невтралітет.

З вибухом революції в Росії (1917 р.) президія СВУ змінила своє відношення до центральних держав і Росії. Оголосила свою резолюцію, що Союз Визволення України займає від тепер невтральне становище в боротьбі центральних держав з Росією, покладаючи надію на те що: революційна Росія не держатиме далі в кайданах неволі, Україну. Допомогу нашим полоненим в таборах СВУ не припиняв (235).

Виїзд з Німеччини.

У червні 1917 р. Скоропис-Йолтуховський виїхав з Німеччини в Росію і в Україну, маючи політичну мету. Думав скласти звіт Центральній Раді, добитись негайної санкції праці СВУ в таборах, вислати на його місце спеціяльних делегатів Центральної Ради для дальшої праці, а саме головне для полонених — матерїяльної допомоги їм.

В Украйні він зустрівся з десятком бувших полонених, котрих було переведено в Україну. Двоє з них розповіли йому, що їх зловили на фронті й посадили в московську в'язницю. Вийшовши з в'язниці, вони добралися до Києва, до військового міністра С. Петлюри. Розповіли йому, як на сповіді, все про розвиток праці в українських таборах і про свій перехід бойової лінії за допомогою німців. Просили використати їх, як сам він, С. Петлюра, вважає найкращим. С. Петлюра відповів, що: йому "самостійники не потрібні" і справді відправив їх з нічим (219).

Мандат на мирову конференцію в Бересті.

Добрався Скоропис-Йолтуховський до Києва на початку лютого 1918 р. під большевицьке бомбардування, коли саме Центральна Рада покидала столицю. Уряд виставив йому мандат "делегата" на мирову конференцію в Бересті за день чи два до підписання мирового договору, а з Житомира, коли вже німці наступали на Київ, призначив його той же уряд Голубовича краєвим комісаром Холмщини й Підляшшя. Скоропис зайнявся організуванням сурогату адміністрації в окупованих німцями землях (235).

Як бачимо, СВУ до складання Берестейського договору непричетний. Представника його там не було. Скоропис-Йолтуховський не використав мандат бути делегатом від Центральної Ради на мировій конференції в Бересті. Було запізно.

Ставлення СВУ до Австрії змінилося вже в 1915 р. Скоропис-Йолтуховський пише так: "Мрії про провідну історичну ролю Австрії у відродженні самостійної Української Держави "довелося нам здати в архів" (214).

Розгляд спогаду Ковалевського в питанні про СВУ

Читач уже знає з поперед виписаного зі спогаду Ковалевського, що восени 1914 р. зв'явився в Києві емісар від СВУ. Бачився з Ковалевським. Розповів йому про працю

СВУ і про те, що: СВУ "отримав запевнення від офіційних чинників Німеччини та Австро-Угорщини, що в разі перемоги над Росією, ці держави визнають самостійність України. Що емісар побував у різних осередках України. Нав'язував зв'язки, пропонував і давав значні суми грошей на фінансування протиросійської акції (М. Ковалевський — При джерелах боротьби, ст. 189-191).

Як бачимо емісар від СВУ появився в Києві восени 1914 р. Це був перший етап праці СВУ з Миколою Залізняком. Тоді було вже випущено Союзом В. У. прокламацію, що "австрійське військо дасть селянам землю". А партія Залізняка закликала — "Хай живе загальне повстання Українського Народу! Хай живе соціяльна революція!" Словом, запрацювала партійна машина наших соціялістів, наших революціонерів за кордоном, людей підпілля, людей безвідповідальних, вірнопідданих ц.-к. австрійському урядові.

Хто ж був емісаром? Ковалевський не сказав. Засекретив прізвище. Очевидно не хотів понизити авторитет емісара і працю своєї партії і соц.-демократинчої, що потім склали Берестейський договір. Треба зробити припущення, що тим емісаром мабуть був Микола Залізняк. Людина авторитетна і добре знана, як за кордоном, так і в Україні з партійних колах і серед громадських діячів. Щоб не був провокатором. Адже ж треба було з невідомою людиною говорити, довіряти, вірити інформаціям, брати гроші, давати зобов'язання. Інакше його не прийняли б, з ним не говорили б. І близька до урядів Німеччини й Австрії, котрій можна доручити гроші і бути певним, що виконає завдання. І як людина знана, емісар мандрував собі по Україні (побував у Полтаві), відвідував осередки, його там приймали, нав'язували з ним зв'язки і т. ін.

Ковалевський про Залізняка (свого однопартійця) пише так: "В ті часи перебував у Відні старий наш емігрант з 1906 р. Микола Кіндратович Залізняк. Це той самий Залізняк, який заснував у Києві в 1905 р. першу організацію українських соціялiстів-революціонерів. В 1906 р. він утік до Львова кінчати вищі студії і там брав видатну участь у боротьбі української молоді за український університет. Під час першої світової війни він був емісаром СВУ і, перебу-

ваючи в невтральному Стокгольмі, встановив зв'язки з українськими організаціями в Петербурзі (Тепер Ленінград — П. С), так що часто ми діставали в Києві від нього дуже цінні інформації про міжнародню політичну ситуацію. Потім повернув до Відня і зовсім тfм акліматизувався (Був громадянином Австрії. Ковалевський, опинившись на еміграції, теж став австрійцем — П. С). Коротко був він і в Києві під час революції, де я з ним познайомився. Це була людина надзвичайно розумна, освічена, так би мовити, ерудит європейської мірки" (Ковалевський — При джерелах боротьби, стор. 605).

Твердження Ксвалевського, що Залізняк під час 1-ої світової війни був емісаром СВУ неправдиве. У кінці осени 1914 р. його усунули з СВУ. Значить Залізняк зі Стокгольму, весь час війни, видавав себе за емісара СВУ, тобто — дурив українські організації Петербургу, а звідти та "правда" розходилась по Україні. І як був у Києві під час революції 1917 р. теж дурив.

Ковалевський очевидно хоче оправдать свою соц.-рев. партію у складанні Берестейського договору і тому все валить на СВУ. Не може бути, щоб він не знав, що Залізняк уже з зими 1914 р. не був членом СВУ. І не може бути, щоб він, перебуваючи на еміграції, не читав гетьманської літератури, а зокрема спогадів Скоропис-Йолтуховського про діяльність групи партії соц-рев. Залізняка.

Чи емісар привіз маніфест Імператорів?

Що конкретного привіз емісар восени 1914 р. по питанню ідеї самостійної України та землі? Може привіз маніфест Імператорів Німеччини та Цісаря Австро-Угорщини про незалежність України? Може маніфест оповіщено в пресі до відому всього світу, що Центральні держави провадять визвольну війну і, ступивши на українську землю, урочисто проголошують Україну самостійною державою? — Ні. Манифеста не привіз. Привіз обіцянки-цяцянки від "офіційних чинників", тобто — від безвідповідальних службовців. Хочби запевнення давалися і від міністрів, справи не міняє. Вони теж службовці — виконавці плянїв Імператорів.

Дивно, що ми, надднїпрянці, сліпо пішли за "славними бубнами за горами". Не простудіювали ні обіцянок, ні пра-

восильність "чинників" давати запевнення. Бо, дійсно, чи могло австрійське військо роздавати захоплені землі, як про те писала відозва СВУ? Не обов'язок війська займатися земельними справами й ділити землю. Українські "амба-садори", чи вони перебувають в Україні, чи поза нею, коли беруться за провідництво та ще щоб повернути житейське колесо українського народу й історію його, обов'язані виходити з вірнопідданства до свого народу, добра для нього та своєї держави.

Що ж далі?

Далі Ковалевський пише: "В грудні 1917 р. почали ми одержувати перші рапорти від Союзу Визволення України через Стокгольм. В цих рапортах вказувалося на необхідність розпочати негайно мирові переговори з осередніми державами" (ст. 434). (Всю цитату подано раніше, тут подаю початок її — П. С).

Знаємо, грудень 1917 р. це третій етап праці СВУ, — етап невтралітету. З вибухом революції в Росії (лютий — березень 1917 р.) СВУ зайняв становище невтралітету. Значить, до тих рапортів зі Стокгольму СВУ непричетний. А ті рапорти відіграли свою ролю.

Таким чином, Залізняк ни інші "емісари" зі Стокгольму діяли від імені СВУ, не маючи на те права. Інакше кажучи, ми, наддніїпрянці, свою політику будували на бульках з мила; на "балачках" безвідповідальних людей з підпілля, нам невідомих.

Лише тепер та афера, наших соціялістів по обидва боки кордону і спритних політиків від "рутенів", поволі розкривається. Афера, що коштує українському народові ось уже більше пів століття неволі.

Наша делегація на конференції.

Наша делегація на конференції миру у Бресті Литовськ. складалася не з досвідчених політиків, фахівців, правників, військовиків, економістів, а з партійної молоді, з соціялістів. "Делегація була вибрана на зборах центральних комітетів двох керуючих партій: українських соціялістів революціонерів і українських соціялістів демократів. Від есерів вибрано В. Голубовича, М. Любинськото, м. Полоза і Ол. Севрюка; від соц.-дем. — М. Левитськото. Головою делегації призначено В. Голубовича" (Дм. Дорошенко, Центральна

Рада, стор. 296). З другого боку кордону був на конференції соц.-революціонер М. Залізняк. Від спритних галицьких політиків — русин Микола Василько, посол до віденського парляменту. Вони були дорадниками нашій делегації.

Зі справжнім СВУ, безпартійним, котре вже у 1915 р. переконалося, що покладатися на Австрію у справі самостійної України справа безнадійна (стр. 214), наші соціялісти не бажали мати діла. їм більше імпонувало і підходило мати діло зі своїми соціялістами однопартійними аван-тюрниками — "ерудитами європейської мірки".

Зразок вiрнопідданства.

Зразком вірноіпідданства може бути заява (нижче подається) посла віденського парляменту українського соціял-демократа Семена Вітика до цісарсько-королівського міністерства.

"Високе Ц. і К. Міністерство!

Я вибраний вже двічі із виборчого округа Дрогобич-Самбір-Старий Самбiр-Турка-Балигород-Лютовиска й заступаю понад 300,000 мешканців, майже без виїмку селян і робітників, предкладаю високому Ц. і К. Міністерству свої услуги. Я готов йти в краю з місця на місце та навчати зібраних селян про силу та значення Австрії та її армії, про доброзичливість нашого Монарха, про обов'язки українських горожан супроти держави й Династії. Я є також готов поїхати на Україну, з якою в'язали мене через ряд довгих літ організаційні інтереси, аби там популяризувати ролю Австрії для цілої української оправи... При цім позволяю собі додати, що в моїй агітаційній роботі ніколи не буду торкатись партійних інтересів, а матиму на оці виключно тільки австрійські, які містять в собі і українські.

Відень, 23. XII. 1914.

Семен Вітик р. в., Відень 1, Готель Рояль".

(Хліборобська Україна, книжка друга, Рік 1920-1921, Збірник II, III, IV, ст. 191, Відень).

Похвальна річ бути вірнопідданим своєму монархові й своїй державі Австрії, як її громадянин. Та чим прислужився Семен Вітик монархові у справі ідеї самостійної України, а зокрема, як прийшла нагода стати Україні самостійною державою (1917-1918 рр.)? їхати в російську Ук-

раїну (1914 р.) на багнетах австрійської армії "популяризувати ролю Австрії для цілої української справи", тоді як Австрія — її монарх — проти самостійної України, то значить тягти Україну в колонію Австрії. В інтересах власної кар'єри спритний "рутен політикер" Семен Вітик не зупиняється віддати Україну в колонію Австрії.

Директорія, прийшовши до влади, скликала Трудовий Конгрес у Києві. Семен Вітик пірнув у Відні й виринув у Києві в день відкриття конгресу (23 січня 1919 р.) й, "головував, як заступник голови Конгресу, котрого обрано до президії Конгресу, як представника фракції українських соціял-демократів. Тому що Селянська Спілка до кінця Конгресу не спромоглася дати свого представника до президії на голову Конгресу з-за внутрішньої незгоди, розколу, Вітик залишився фактичним головою Конгресу" (Іс. Мазепа — Україна в огні й бурі революції; ч. І, ст. 88).

ІНТРИГИ

Претензії Василя Вишиваного на український трон

Василь Вишиваний це українізоване прізвище Ерцгерцога Вільгельма Габсбурзького з Австро-Угорської династії Габсбургів.

Про інтриги нам свідчитиме таємна переписка між австрійськими та німецькими генералами й дипломатами про політичну діяльність Василя Вишиваного в Україні 1918 р.

ВІДНОСИНИ МІЖ СОЮЗНИМИ ВІЙСЬКАМИ ТА УРЯДОМ УНР.

Під час складання Берестейського договору не було обуомвлено про взаємовідносини між урядом УНР та головним командуванням австрійськими й німецькими арміями в Україні. Не було його зроблено і Українським міністерством закордонних справ УНР. Такий стан необумовленого перебування союзних армій на нашій території давало тим арміям начеб то право провадити свою політику на їхню власну руку у нашій державі. Тим більше то було небезпечним для молодої держави, що тільки проголосила себе самостійною. Вона була ще неорганізована, невпорядкована, військово безборонна, незаспокоєна після революції, захоплена московськими большевицькими військами і перебувала у війні з Московщиною-Росією. Неунормованість тих відносин перейшла у спадщину Гетьманові України. Так само і політика інтриг з боку Австро-Угорщини й Німеччини та посягання Вишиваного на булаву перейшли у спадщину Гетьманові.

Війська Німеччини та Австро-Угорщини, покликані Центральною Радою, зайняли Україну й поділили її на свої сфери впливу. Війська Австро-Угорщини зайняли: Холмщину, Поділля і причорноморські степи: Катеринославщину й Херсонщину з портом Одесою. Тут, на причорноморських степах якраз були головні німецькі поселення з часів Катерини ІІ-ї, що Січ зруйнувала й ті степи заселяла. Німецькі війська зайняли решту України. (Про згадані степи мова далі).

З нижче поданих документів читач довідається, що

Австро-Угорщина прийшла в Україну з готовим пляном узяти Україну під свій вплив. У плян входили переворот або повстання. Щоб читач міг легко найти документ, на котрий посилаюся, їх понумеровано порядковим числом. Всіх документів - телеграм 23 (подано їх у розділі — Додатки) Див. Таємна переписка.

СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЛЕГІОНУ

З документу № 19 читач довідається, що, як царська російська армія, в часи першої світової війни, зайняла Буковину та Східню Галичину (1914 р.), Австро-Угорщина створила Український Легіон за порадою і допомогою Василька (депутата Віденського парляменту від Буковини).

Зайнявши згадані території, Московщина-Росія кинула туди свій адміністративний апарат і сильну пропаганду що: буковинці й галичани наші брати і такі самі руські, як і ті, що живуть в Росії; слово "русин" значить "руський". Прийшов час усім руським об'єднатися в одній державі Росії." В цьому допомогала Росії москвофільська партія, що існувала в Буковині та Галичині. У противагу російській пропаганді за єдину неділиму Росію, що визволяє й об'єднує братів слов'ян, Буковину та Галичину, як своїх єдинокровних братів в одну сильну державу Росію, Австро-Угорщина кинула контр-пропаганду, протиставляючи Московщині ідею Самостійної України. Для того було створено Український Легіон, на котрий ту пропаґандивну місію покладено. Він ту місію виконував серед свого населення в Галичині та Буковині.

Василько правдиво оцінив тодішню ситуацію протиставити ідею Самостійної України — єдиній неділимій Росії. Подав її цісареві Францу Йосипу, що цілком відповідала тодішньому становищу Австро-Угорщини. Урухомлена ідея Самостійної України, в процесі свого розвитку, вимагала логічного завершення верха тої будівлі-піраміди. В той час завершенням такої піраміди могла бути монархія. Вона цілком відповідала державній структурі Австро-Угорщини, Німеччини та державній традиції українського народу.

Український Легіон створено за згодою і підтримкою Цісарсько-Королівського Апостольського Маєстату — Ці-

саря Франца Йосипа. Окрім того легіон мав підтримку парляменту у Відні, його політичних партій, а також українських партій Галичини. Завдання Легіону було політичне. Командантом легіону було намічено Василя Вишиваного, тобто — Ерцгерцога Вільгельма Габсбурзького з благословення Ціцарсько - Королівського Апостольського Маєстату — цісаря Франца Йосипа. Малося на меті дати Вишиваному Гетьманську булаву (докум. ч. 2 і 3). Німці знали про гру Австрії з Вишиваним. Справу толерували (Док. ч. 2 та ін.). Сам Вишиваний визнає себе найбільш підходящим кандидатом зайняти Український трон (Док. № 16). Він намагався мати побачення з німецьким кайзером Вільгельмом II просити підтримати його кандидатуру на Гетьмана України (Док. № 11, 16).

ПРОПАГАНДА ІДЕЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ — ДІЯЛЕКТИЧНА

Пропаганда Української Самостійної Держави це зброя, що має два кінці. Одним кінцем вона скерована проти Росії, другим проти Австро-Угорщини. Український Легіон, тобто Українські Січові Стрільці (УСУСИ), як політичний фактор з завданням політичної пропаганди, виконував спершу свою місію у Буковині та Східній Галичині. Головно під час окупації тих теренів російською армією, маючи зв'язки, контакти з місцевим рідним населенням та в місцях свого постою. Не диво, що його пропаганда ідеї самостійної України викликала вороже наставлення проти Росії, як окупанта, а разом з тим сіяла упередження і проти Австро-Угорщини, зароджуючи зерна самостійности й патріотизму до своєї Української Держави. Сіяла, як каже документ, неспокій серед місцевого населення, а Легіон допускався ексцесів і порушував дисципліну (док № 19).

УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕГІОН НА ЗЕМЛЯХ СХІДНЬОї УКРАЇНИ

Легіон прийшов на Велику Україну разом з австро-угорськими військами, що їх покликала Центральна Рада. Легіон (УСС) належав до складу австро - угорської ярмії

Цісарсько-Королівського Апостольського Маєстату. (Цісарем тоді був уже Карл, після смерти свого дядька Франца Йосипа 1916 р.). {Франц Иосиф доводиться дядьком Вишиваному.}

За Центральної Ради умови для пропаганди легіоном, покладеної на нього місії, були сприятливі. Вже згадувалося що: молода держава УНР не була упорадякована; найдразливіше земельне питання не було вирішено, а перебувало в процесі експериментів; влада Центральної Ради поза межі Києва на периферію майже не досягала; творення громадської думки партіями, просякнутими ідеями соціялізму, що творили УНР, не приносили народові заспокоєння, а лише хвилювання, непевність завтрiшнього дня; невиконання харчового договору примушувало командування німецькими та австро - угорськими військами все більше втручатися у внутрішні справи нашої держави та прибирати владу до своїх рук, особливо на периферіях, де українська влада ще не створила свого адміністративного апарату і було бевладдя; з боку наших соціялістичних партій, що творили уряд УНР, почала ширитися повстанська філософія й організування повстань проти покликаних армій. Все те не віщувало нічого доброго для нашої держави УНР. А український леґіон, тобто Українські Січові Стрільці (Усуси), до того, як увійти на Велику Україну, пройшли відповідну політичну підготовку.

ПОЛІТИЧНА ПІДГОТОВКА

Никифор Гірняк, що був в Українському легіоні, про перейдену усусівцями політичну підготовку пише так: "Напередодні вступу в Україну леґіон тижнями займався політичною підготовкою. Політграмоту вивчав у формі гу-тірок під керуванням Осипа Назарука (Галицький радикал. Видатний учасник повстання проти Гетьмана — П. С). Вивчалася різниця ментальности та психіки між "східняками" та "західняками"; тяжкі соціяльні умови селян Наддніпрянщини; національний гніт Московщини над придніпрянцями. Назарук опрацював окремі інструкції для легіонерів: як поводитися під час зустрічі з селянами, а головне з молоддю; як здобувати собі у них довіря та як розбуджувати національну свідомість серед наддніпрянських братів. Інструкції затвердила команда Коша. УСС-ів,

їх видруковано на циклостилі й роздано легіонерам.

По різних містах Правобережної України працювали легіонери над культурним і національним піднесенням відсталих братів. Команда австрійського корпусу, до якої належав леґіон, видала наказ, щоб вояки поводилися з населенням лагідно, щоб здобувати прихильність для Австрії.

Усусівці стояли залогою у Нікополі — одна сотня, в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) — одна сотня, в Олександрівському — всі інші сотні. Як у Херсоні, так і тут стрільці стали скоро улюбленцями населення. Зорганізували театр і давали вистави. У міському садку грала кожного вечора музика оркестри усусівців. Видавався часопис "Січ", в якому працювало два стрільці. Всюди, де тільки треба було, ішли стрільці з охотою помогати рідним братам в розбудові українського життя (Никифор Гірняк, Український військовий журнал "Вісті", ч. 102, ст. 51. Вид. Мюнхен 1961). (Никифор Гірняк, д-р філософії, директор гімназії в Рогатині. Був командиром (отаманом) Коша усусів вишкільно-запасових відділів 1914-1918 рр. Переховував у Коші за Гетьмана б. члена Центральної Ради б. штабс-капітана Михайла Шинкаря, лівого-есера, відомого большевицького повстанчого отамана, котрий робив повстання проти Гетьмана. Гірняк член Галицького Ревкому 1920 р. Одного часу жив під советами. За Гітлера у Сяноку на вічу розпинався за велику Німеччину: "Від Рейну по Кавказ, — одна держава, один нарід, один фірер". Опинившись в США, був у гостях у Детройті у 1945 р., зайшов до був. Легіонера хорунжого Осипа Грицая (що мешкав на Мартин вул. у п-ва Лободоцьких), котрий сказав своєму гостеві так: "Ти комуніст, іди з хати, не хочу тебе бачити". (Взято з архіву запорожця сот. Степана Цапа — П. С).

З виписаного бачимо, українські легіонери не були ізольованими від населення, йшли в саму гущу народу, особливо до молоді. Маючи вільну руку в пропаганді з інструкціями й лекціями радикала Осипа Назарука, вони швидко найшли болючі голосні соціяльні струни селянства. Та пропаганда має два кінці. Усуси обробляли нас національно, а ми їх інтернаціонально. Вони нас національно свідомою Галичиною, а ми їх соборною Україною

і вже існуючою самостійною державою УНР. Вони аґіту-івали нас московськими поміщиками, а ми їх польськими, австрійськими, мадярськими, жидівськими. Вони нас західньою демократією, а ми їх уенерівською демократією, свjбодою-анархією. Вони нас західньою конституцією, а ми їх гуляйпільщиною. Вони нас галицьким радикалізмом, а ми їм десять партій на вибір і всі соціялістично-комуністичні. Вони нам театри й танці, а ми їм повстанську філософію. Вони нас карними загонами, а ми їх Махном та "граб награблене". Отак діяла гегелівська діялектика, взаємна пропаганда, взаємна обробка.

Не насмілився, як видно, Гірняк написати, чи викладав Назарук на гутірках різниці в релігіях православної (наддніпрянців) та греко-католицької (галичан). Якщо Назарук викладав різниці між психікою та ментальністю одних і других, мусів ті різниці пояснювати, виходячи з різниці їхніх релігій. Якраз релігійне виховання людини з пупянку аж до могили творить у неї психіку і ментальність відмінними. Проголошення в УНР необмежено усіх свобід, а релігію приватною справою, давали можливість проповідувати будь що і будь-яку релігію. Капеляни в легіоні були, їхній обов'язок вияснить різниці в релігіях. Тим більше, що на галицьке духівництво покладалася релігійна місія окатоличувати схід. Місіянізм наснажував на посилену працю.

Легіонери, як політично пропаґандивні місіонери, старалися побувати в різних місцях України. Тим більше, що в Україні було багато біженців та полонених з Галичини. Находили своїх земляків-краян, знайомих, родичів. Бували і в Києві, котрий як столиця держави, притягав до себе, особливо полонених галичан, що верталися з Росії-Московщини. Київ був не тільки столицею народженої держави, а й центром державного, політичного, культурного життя. Він був кузнею, де кувалася державна ідея, ідеологія, політика, майбутність України. Тут знайшли звичайно загін Січових Стрільців, зорганізований Центральною Радою під командою Є. Коновальця. Тут найшли й Андрія Мельника, бувшого старшину у легіоні, що попав був у полон. Найшли Головну Раду галицьких, буковинських та угорських українців. (Про неї згадувалося попереду, як вона "плакала", що розброїлися січові стрільці).

Встановляли знайомства, контакти, звязки. Ділилися думками, поглядами на проблеми сьогоднішнього дня і завтрішнього майбутнього України. То нормальна річ. А політичне життя тоді кипіло, буяло.

ПРОГОЛОШЕННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ Український леґіон

З проголошенням Гетьманщини почали появлятися в Києві українські легіонери, так би мовити розвідчики з Півдня України, з м. Олександрійська, розвідати: як ставляться в Києві до "партії ерцгерцога Вільгельма", тоб то до Василя Вишиваного (Док, № 1). Тут треба звернути увагу, що легіонери (усуси) називають себе зі своїм командиром Вишиваним "партією". Вони рахують себе окремою політичною партією з певним політичним завданням, їм треба було довідатися, як Гетьман ставиться до Вишиваного; до ідеї настановити Вишиваного на Гетьмана України. Чи погодиться Гетьман добровільно передати булаву Вишиваному. Довідатися, який настрій у столиці у звязку з проголошенням Гетьманщини.

Творці Гетьманщини, як скликали З'їзд хліборобів 29 квітня 1918 р., знали про пляни Австро-Угорщини з Вишиваним. І якщо ставити питання про монархію в Україні, чого ставити на Гетьмана чужинця? Може тому, що він принц? Та ми маємо своїх принців-нащадків князівського та гетьмансько - козацького родів! Може тому, що вони привели сюди своє військо? Та ми завтра поставимо своє Військо та свою армію. Випробовану в боях війни, зі славною козацькою традицією, з традицією великого князя Святослава — "Іду на вас — готуйтесь!"

Ми не від учорашніх безбатченків інтернаціоналістів, Соціялістів, марксистів 22-го січня 1918 р. народилися, що вас сюди найняли служить! Ми тут господарі на цій землі з діда-прадіда. Ще з часів до Різдва Христового. Ми народилися з держави Гетьмано-Козацької Богдана Хмельницького, з Київської Слов'янської Держави князів Святослава - Володимира Великого. З держави царів Скитів. З держави до Різдва Христового царів кимерійців. З Трипільської культури, з котрої і ви живилися.

Наша державність Бере початок не з 22 січня 1918 р., а з тисяч років до Різдва Христового, більш як 5000 л.

Наша помилка, що ми у 1917 р. дали провід у чужі руки — республіканцям безбатченкам, соціялістам марксистам, інтернаціоналістам різної марки. Тепер ми свою помилку виправляємо.

Павло Скоропадський, прийнявши від З'їзду Хліборобів покликання його на Гетьмана, тим самим протиставив українську національну державну ідею, а також себе не тільки українським соціялістам інтернаціоналістам, а також ідеї великої неділимої Росії, за спиною котрої стояв Ленін з марксизмом. Протиставив Австро-Угорщині, її Цісарсько-Королівському Апостольському маєстатові, що намірявся настановити на Гетьмана Вишиваного. Протиставив німецькому плянові зробити з України німецьке-Ґенерал-Губернаторство. Український національний патріотизм, національна козацько-князівська гордість заговорила в нащадкові гетьмано - князівському роді Павлові Скоропадському і він узяв на себе важкий тягар гетьманської булави.

(Тут до речі сказати: Гетьман пропонував Євгенові Чикаленкові стяти прем'єрміністром і скласти міністерський кабінет, бо Національний Союз дуже настоював на його кандидатурі. Чикаленко відповів: "Дайте мені українську армію, тоді я візьму на себе й відповідальність, а бути головою уряду української держави з німецьким військом, я не вважаю за можливе. Я не міг би зробити того, що вважаю за потрібне, бо не мав би сили для того, ані оборони для свого уряду й держави, не мав би нащо опертися."

(В. Андрієвський, 3 минулого, Директорія, стор. 153-154, Вид. "Українське Слово", Берлін 1923).

В тому ж і справа, що на готову річ кожний піде. А тут треба робити з нічого. В томуж і полягає патріотизм, державна мудрість і заслуга Павла Скоропадського, що він пішов будувати державу з нічого і стояв уже на порозі створення Української армії:

В архівах Інституту ім. Липинського мається документ, що не генерал-лейтенант Павло Скоропадський шукав німців, я німці його шукали, довідавшись, що він готує переворот. їм треба було знати: чи генерал Павло Скоропадський, ставши Гетьманом, прийме виконання договорів і

зобов'язань, що їх наробила Центральна Рада та УНР? Яку вестиме він політику внутрішню і зовнішню? його ставлення до німецької та австро-угорської армій, що стоять в Україні. І т. д. Шукання подібних контактів вияснити змінену ситуацію, нормальна річ у взаємовідносинах між державами. То лежить на обовязку послів, консулів та їхніх шпигунів своєчасно про все знати і негайно повідомляти свої уряди про всі зміни в тій державі, куди вони послані. Зі свого боку і Павлові Скоропадському теж потрібно вияснити, підготовляючи переворот, як "союзники" поставляться до перевороту, до його політики, реформ та ін., щоб знати: "чи будемо битися, чи миритися". Оті взаємні вияснення нормальна річ між відповідальними за свої вчинки державними мужами. Мирна розв'язка питання про переворот була знайдена. Широкі маси не були втягнені в кровопролиття. Не потрібно було ні мотовилівського бою, ні кликати Леніна на допомогу. Але політика інтриг з боку "союзників" до України, а значить і до Гетьмана, залишилася ще від часу УНР.

Цісарсько-Королівський Апостольський Маєстат продовжував рухати ідею посадити Вишиваного на український трон. Німці толерували (Док. № 2). Навіть більше того, Кайзер Німеччини Вільгельм нагородив претендента на Гетьманську булаву Вишиваного Залізним Хрестом (Док. № 11, 16).

Почали навіть виправдувати Вишиваного, кажучи: то не Вишиваний, а усуси хотять настановити Вишиваного на Гетьмана (Док. № 15), наче б то від усусів залежало настановляти Гетьмана.

Гетьман, прийшовши до влади, встановив титул: "Гетьман Усієї України". Австро-угорський посол у Києві граф. Й. Форґач зараз же звернув увагу на той титул. Вважав, що в тому титулі заховане посягання на ті землі в Австро-Угорщині, що заселені українцями. Він зараз дав телеграму міністерству закордонних справ Австро-Угорщини у тій справі, запитуючи, чи нема заперечень з боку уряду до того титулу? Відень запитав Берлін. Звідти прийшла відповідь утриматися від титулу "Гетьман Усієї України". А будуть звертатися "до Його ексцеленції Павла Скоропадського, Гетьмана України" (Д. Дорошенко, Гетьманщина,

ст. 72, Перевидано "Булавою" 1954 р.). Цим звертається увагу читачів: не так просто новоствореній державі увійти в коло інших держав, коли ті держави заперечують навіть титул володареві новоствореної держави. Щож тоді говорити про паперове проголошення самостійности України, як то було зроблено 30 червня 1941 р. у Львові!

ВОРОЖЕ СТАВЛЕННЯ ВИШИВАНОГО ТА УСУСІВ ДО ГЕТЬМАНА

"Наші села"

Никифор Гірняк, про котрого вже згадувалось, пише у журналі "Вісті" так: "Немає сумніву, що так УСС-и, як і Архикнязь Вільгельм поставилися крайньо вороже до гетьманського режиму й робили все можливе, щоб протидіяти пацифікації нашого села" (стор. 52).

Не гетьман робив пацифікації, а військо Аустро-Угорщини та Німеччини. Вишиваному і усусам в першу чергу треба було звернутися до команди австрійського війська. А також звернутися до Цісарсько-Королівського Маєстату — цісаря Карла, щоб тих пацифікацій не робив. Ті війська Гетьманові не підлягали. УНР не зобов'язала, щоб війська союзників на території України підлягали українській команді. За Гетьмана Мазепи війська шведського короля на землях України підлягали команді Гетьмана. УНР такого договору не склала. Мало того, УНР передала Гетьманові Україну безборонною, без армії. Гетьман ще не створив армію, щоб примусити союзників рахуватися з нами. Окрім того, то ще питання, чи не викликані селянські бунти політичною діяльністю усусів по селах, провокувать, щоб довелося вживати пацифікації? Як це так: "гості" втручаються у внутрішні справи господаря й роблять все, щоб протидіяти господареві? В таких справах звертаються до господаря, а не самочинно займатися протидіянням. Мало того, коли це села Катеринославщини та Херсонщини, де розташувався Вишиваний з усусами, стали називать "нашими селами" і перейшли під їхній маєстат? Чи не згідно лекціям та інструкціям Осипа Назарука усуси почали вважать села Української Держави вже під маєстатом

Вишиваного та усусів?

Далі пише Гірняк: "Накази, що команда давала легіонові йти на пацифікацію села, Вишиваний не виконував, кидав їх до коша" (ст. 52). Якщо Вишиваний не виконував розпоряджень Головної Команди, тим самим він виявляв непослух не тільки команді, а й маєстатові Цісарю Карлові. Чи можна цьому вірити? А якщо справді він не виконував розпоряджень Головної Команди, значить він був тут маєстатом. А як маєстат, чому він не заборонив пацифікацій?

Вишиваний переховує бандитів

Гірняк далі пише: "Німецькі та австрійські шпигуни бачили не раз, що між УСС-ами знаходять захист політично скомпромітовані наші діячі, яким грозила тюрма" (стор. 53). То не захист, а переховування політично-кримінальних бандитів, таких як Шинкар. На Звенигородщині брав участь у повстанні. Сам утік і заховався у Вишиваного, а людей покарано. Оце ті політичні усусівські діячі, що своєю діяльністю накликали на села карні загони. Як почалося з Білої Церкви повстання проти Гетьмана, Шинкар опинився на Полтавщині. Назбирав собі загін, обіцяючи кожному повстанцеві 40 карбованців добових і пішов штурмувати Полтаву. Звідки завелись у нього гроші, щоб обіцяти платить кожному повстанцеві 40 карбованців добових? Це той самий Шинкар, що організував повстання на Київщині й закликав Мих. Грушевського очолити повстання (П. Христюк, Українська революція, том III, ст. 61, Перевидано Чарторийським 1969). Відомо, що українська партія соціялістів революціонерів, особливо її ліве крило, провокувало селян до розрухів, до повстання, щоб не було спокою і тим накликала карні загони, щоб викликать у населення ненависть до Гетьмана. А Михайло Шинкар, український соц.-революціонер лівого крила, кол. шт. капітан царської армії, бувший член Центральної Ради, колишній начальник Київської Воєнної Округи за Центральної Ради, займався не організуванням армії для держави, а банд для повалення держави. Із-за тих бунтів німці не дгвали дозволу нам творити свою армію. Як могла втриматися Українська Держава, коли її чужі й свої валили? Валили найсвідоміші, найпатріотичніші, західньо-европей-

ські монархісти усуси, що прибули до нас "незрячих" просвіщати західньо-европейською культурою, набравши нам в учителі наших бандитів Шинкарів, кримінальний елемент, якому місце на шибениці. Оце ж ті, політично скомпромітовані ватажки, що їм загрожувала кара, переховувалися у Вишиваного. А на ділі виходило, що "гості" творили у нашій державі екстериторіяльність — свою державу, робили бунти, партизанщину. Робили не в імя держави, бо держава була, а в ім'я "Вишиваного".

Антидержавна пропаганда Вишиваного на наших землях.

Гірняк далі пише: "Для культурної праці серед селян різних губерній Вишиваний висилав на власну руку наших старшин... В місцях постоїв усіх формацій легіону, стрільці розгорнули культурно-освітню працю серед селянського населення" (ст. 53). Як пригадують читачі, вожді Січових Стрільців — Коновалець і Мельник теж посилали на села своїх старшин, виплачуючи їм по 1,000 німецьких марок в українській валюті агітувати за повстання проти Гетьмана і набирати до себе у загін для повстання добровольців. А тут Вишиваний розсилає по селах наших губерній старшин усусівців "на культурно-освітню працю серед селян". І одні і другі посилають своїх "культурників" тільки на села, тільки до селян. А шкіл для селян не будують, щоб по школах навчати їх грамоти або якомусь фахові: агронома, рахівника, техніка, шевця, кравця... Не відправляють селянам на села сільсько-господарських машин. Чи то збіг обставин, що посилаються в різні кінці України старшин Січових стрільців і старшини усусів та все на "культурно-освітню працю" серед селян? Чи то в якомусь центрі плянується за певною програмою ота "культурно-освітня праця" і з того центру посилаються галицькі старшини "просвіщать" "східняцьких" селян і тільки селян! Вишиваний посилає в різні кінці України пропагандистів, як у себе дома. Яку культурно-освітню працю могли вони провадити, коли Гірняк признається: "Усуси і Вишиваний поставилися крайньо вороже до гетьманського режиму"? А вожді Січових Стрільців (Коновалець, Мельник) хіба

не так само поставилися вороже проти Гетьмана? Наче їх щось ріднило у тій пропаганді.

ПАЦИФІКАЦІЇ ДЛЯ ПОСТРАХУ

Далі пише: "Але мадяри тієї (вишкільної — П. С.) групи (підлягали Вишиваному — П. С.) пацифікували Велику Виску так, як інші австрійські полки; вони повісили там кільканадцять селян і через тиждень (на протязі тижня — П. С.) не дозволяли знімати трупів, помимо того, що це був місяць липень. Серед великої спеки повішені жертви почали розкладатися і страшний сморід розходився по селі. Це робили мадяри навмисне для постраху... Але стрільці нікого не повісили, нікого не спалили, всюди де вони були, тільки добро робили людям і всюди, де вони були, їх любили... (Нагадує пропаґанду, як у радянському Союзі — П.С.). Популярність Вишиваного й УСС-ів серед нашого селянства зростала щораз більше, а це дуже тривожило гетьмана. Він постійно непокоїв австрійського посла в Києві графа Форґача, а той в свою чергу раз-по-раз писав до Відня, до міністра закордонних справ графа Буріяна" (ст. 53). Мадярсько вишкільна Група підлягала Вишиваному так само, як і УСС-и. Чому Вишиваний не заборонив підлеглим йому мадярам робити пацифікаіцю? Не вкинув наказ команди до коша? Тим більше треба було б оборонити селян Великої Виски, бо усуси вважали їх під маєстатом Вишиваного. Гірняк називає їх "нашим селянством". Нарешті, Вишиваний міг би збройною силою усусів виступить в обороні селян Великої Виски. А чому усуси самі не виступили в обороні "нашого села"? Вони ж любили селян, а селяне любили їх. Пацифікація не була потрібна. Вишиваний зробив її "для постраху".

Гетьман стурбований

Гірняк признає, що Гетьман був стурбований пацифікаціями, турбував австрійського посла графа Форґача, а цей міністра — Буріяна. Гетьмана, як Голову Держави, повинно все турбувати, що робиться в державі. Це його обов'язок, йому належало турбуватися: 1. Питанням па-

цифікацій, що їх робили союзники в нашій державі. 2. Крайньою ворожістю, з якою до нього поставилися усуси і Вишиваний. 3. Політичною пропаґандивною діяльністю наших гостей. 4. Переховуванням Вишиваним політичних кримінальників у Коші усусів. 5. Скупченням незадоволених елементів в м. Олександрївську біля Вишиваного. 6. "Любов'ю" селян до усусів та Вишиваного. 7. Намаганням Вишиваного зайняти український трон. 8. Розсиланням старшин усусів по губерніях України. 9. Розсиланням вождями Січових стрільців їхніх старшин агітувати за повстання. То все такі речі, що: турбували і будуть турбувати у будь якій державі голову кожної держави. І якщо те все турбувало Гетьмана, значить він справжній Господар у державі. Ті факти повинні турбувати кожного українця, бо вони не будують, а руйнують державу. Окрім тих фактів багато мається ще інших, неперелічених, що творили той режим, що Гірняк називає "гетьманським режимом". Той режим творили всі: хто був проти Української Держави або Гетьмана, як свої, так і чужі. Той режим творив і Гірняк, що був здається правою рукою Вишиваного.

Перелічуючи все добре, що робили усусівці селянам і за те селяни їх "любили", Гірняк не сказав головного: чому Вишиваний, довідавшись про пацифікації, не поїхав негайно ні до Австрійсько-Апостольського маєстату цісаря Карла, ні до німецького маєстату кайзера Вільгельма домогатися припинити, заборонити пацифікації? Не так політграмота, як скасування пацифікацій було б справжнім добром селянам. Може "вишиванці" були зацікавлені, як і наші соціялісти та большевики, щоб той "пацифікаційний режим" продовжувався, щоб у тому режимові розплоджувати і ловити повстанську рибку?

ЗВІДКІЛЯ І КОЛИ ПРИЙШЛИ ДО НАС КАРНІ ЗАГОНИ

Тут треба нагадати що: пацифікації почалися з Поділля. Із сіл, де поміщиками були поляки, про котрих дуже турбувалася Австрія. Якраз із прикордонної до Австрії нашої території, через котру йшли до нас Австро-Угорські війська і почалася пацифікація. Почалися пацифікації

дуже скоро, як Західня Европа почала йти до нас зі своїм військом на прохання УНР. Німецькі війська увійшли в Київ 3-го березня 1918 р. А в містечку Ківшовата, 120 кілометрів на південь від Києва, таращанського повіту карний загін був уже на масляну. Була зима, сніг був. Значить, карні загони були вже за Центральної Ради на Правобережжі. А Гетьман прийшов до влади 29 квітня. Не було вже ні снігу, ні зими. Травень місяць настав, весна зі співами солов'їв. Отож і маємо, що карні загони зародилися за режиму Центральної Ради і прийшли до нас із Західньої Европи, як онаочнені лекції до Берестейського договору. Того року мені довелося провести Різдво і масляну у Ківшоваті (20 кілом. від Богуслава) у своїх родичів. Обійшлося без пацифікації. Селяни позносили назад забраний ними у поміщика с-г. інвентар, і на тому все скінчилося.

Питання карних загонів, пацифікацій вже давно вияснено. Редакція журналу "Вісті" видрукувала безкритично статтю-аґітку Никифора Гірняка. ("Вісті" — орган політичної думки Крайової Управи братства кол. вояків ІУД — УНА в Німеччині, ч. 102, стор. 51-53, червень 1961 р.).

ЗАХІДНЯ ЕВРОПА — НАША ВЧИТЕЛЬКА

Ми, тобто Центральна Рада, склали Берестейський договір, так би мовити, з Західньою Европою. Склали його з тим центром західньо-європейських держав, звідкіля світ західньо-европейської науки, культури, цивілізації світив на весь світ. Склали той договір, щоб Західня Европа допомогла нам відбитися від Азії, азіятської Московщини-Росії й допомогла нам будувати нашу державу західньо-европейськими методами. Ми за ту науку платили. Гетьман добросовісно виконував Берестейський договір. Весь час був лояльний до "західньої Европи", її Маєстатів. Лояльний був і до їхніх армій, що на нашій землі стояли, спасаючись від голоду. Лекції Західня Европа нам давала. Головним чином практичні, онаочнюючи, як на кінофільмі. Такими лекціями були пацифікації, інтриги маєстатів.

Про Вишиваного та демократичний спосіб обрання його на гетьмана. Про генерал-губернаторство. Про Директорію, як недоторкану особу. Про відділення півдня України від Києва та ін.

Ми лекцій потребували. В першу чергу для членів Центральної Ради, для її міністрів, вождям демократії, лідерам партій. Хоч би таких лекцій: Що таке держава, її місце серед інших держав? Як держави будуються, а як руйнуються? Будування держав методами: реформ, бунтів, повстань, революцій. Держави: монархії конституційні, республіки демократичні і диктаторські. Що таке парляменти та якими вони бувають? Що таке демократія, юрба, свобода, анархія, та користування свободами. Соціялізм, комунізм як наука і як фантазія. Армія як підвалина самостійного життя держави. Словом, було про що читати лекції.

Ми потребували лекцій поміщикам. В першу чергу польським поміщикам Поділля. Якраз усусам доручити було читати там лекції. То було б справжнім піклуванням Вишиваного про "своїх селян". Не було б пацифікаційного Західньо-европейського режиму. І якщо учні виявили б неохоту до лекцій, небажання вчитися, тоді пацифікації не селянам, а вождям та лідерам партій, членам Центральної ради, президентам, прем'єрам, міністрам Республіки народньої. Вони покликали Західню Европу в учителі. Народ платив за науку. Зобов'язані були вчитися і вивчитися на будівників держави. Не експериментувати, не гратися в "ізми", а фахово будувати. Гаслом Гетьмана було: "Моя батьківщина не ґрунт соціялістичних експериментів".

РЕЖИМ РЕСПУБЛІКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ У СПАДЩИНУ ГЕТЬМАНОВІ

Війська Німеччини та Австро-Угорщини почали входити в Україну з підписанням Берестейського договору. 3-го березня 1918 р. німецькі війська входили вже в Київ. А в кінці березня уряд Австро-Угорщини мав уже звіти від своїх аґентів про становище в Україні, про її уряд, його працю, вигляди на майбутнє, про можливості вико-

нання українською владою харчового договору, про її нездібність будувати державу і неможливість з нею співпрацювати.

Реферат складений міністрові Закордонних справ Австро-Угорщини, змальовує стан України так: "З кожним днем, ми все ясніше переконуємося, що ми примушені будемо вийти поза межі до теперішньої військової окупації, якщо хочемо мати харчі. Теперішній режим Центральної Ради не встані постачати нам потрібні продукти або утворити такі умови, які дали б нам змогу добувати продукти через закуп... Центральна Рада не в силі забезпечити доставу і транспорт продуктів. Це для неї річ виключена... Поперед усього Раді стоїть поперек дороги її власна програма. Провідна думка пануючої соціял-революційної партії — скасування приватної власности, конфіската всіх приватних маєтків на користь держави. їхня програма паралізує ціле господарське життя. Фабрики, копальні стоять, торгівля завмерла, селянин сіє не більше, скільки йому треба, бо він не знає, хто збиратиме врожай. Як довго ми ставимо нашому війську завдання служити бажанням і програмі Центральної Ради, себто комунізму, так довго не може бути і мови про якесь поліпшення. І за допомогою Ради ми не зможемо дорогою власних закупок здобути потрібних нам харчів. Ми підтримуємо мілітарно і фінансово чисто комуністичний режим. Ми мусимо змінити свою політику в Україні й повернути у право. Цей поворот мусить мати певні межі для того, що ми мусимо найти порозуміння з тими широкими кругами населення, чиї інтереси до деякої міри зв'язані з сучасним режимом.

Першою і необхідною передумовою для такої акції, як взагалі всякого оздоровлення відносин в Україні є: скасувати принцип націоналізації землі в Україні і приватна власність мусить бути відновлена. Повести акцію примусить Центральну Раду, яка з кожного погляду залежить від нашої підтримки, прийняти цей штандпункт. Якщо цього не вдасться досягти, то треба спробувати привести до влади неукраїнські елементи, настроєні не комуністично.

Німеччина веде виразно українофільську політику з метою утворити проти Польщі на Сході яко мога сильні-

шу противагу. Особливо праві й військові кола Німеччини дивляться на Польщу, як на майбутній ворожий фактор і очевидячки в Німеччині нема нахилу порвати з Україною з огляду на Польщу. Такої політики не можемо поділяти з ріжних причин. Пізніше, може ми будемо примушені вибрати сатновище за Польщу проти України.

Щодо погляду німців на земельне питання в Україні, вони стоять на тій же позиції що і ми. Земля, якою тепер володіють селяни, повинна бути за ними узаконена за певну виплату. Селянам треба дати зрозуміти, що без такої виплати земля залишиться власністю держави або буде повернута бувшим власникам. Такий спосіб дасть можливість відшкодувати польських власників і утворити потрібний фонд рубля. Ми можемо взяти на себе відшкодування польських власників, що можна здійснити випуском цінних паперів у коронах."

(Дм. Дорошенко. Гетьманщина, стор. 10-13. Перевидано "Булавою" 1954).

З виписаного бачимо, як швидко наші союзники орієнтувалися в ситуації в Україні в оцінці нездібности Центральної Ради та її уряду будувати державу і не бажання її відмовитися від комуністичного курсу політики. Бачимо, що Німеччина на початку стояла на позиції самостійности України. Ми тої прихильности не використали. Довідуємося, що Австро-Угорщина з самого початку була проти самостійности України. Всі її симпатії і політика по боці Польщі і в турботах про польських поміщиків. Звідси зрозуміло чому пацифікації зародилися й почалися з Поділля, де поміщики головним чином поляки і так швидко найшли спільну мову з цісарем Карлом Австро-Угорщини відшкодувати польських поміщиків і пацифікувати українського "хлопа".

Зорієнтувалися, що наша республіка до будування не здібна; ні влади, ні фінансів, ні армії не має; господарське життя паралізоване комуністичною програмою; у всіх відносинах залежить від союзників. Україна харчі має, їх можна здобути за гроші. Але Центральна Рада зі своїм режимом не здібна помогти їх здобути. Від співпраці з впливовою партією соц. революціонерів, що при владі, що

стоїть на позиції комунізму, котру союзники досі підтримували мілітарно і фінансово, мусять відмовитися підтримувати. Звідси висновки і пляни на майбутнє: просити Центральну Раду слухати союзників, повернути курс політики управо, узаконити приватну власність. Якщо Центральна Рада та її уряд не послухаються, покликати до влади не українців, бо всі українці комуністи.

Комуністична політика Михайла Грушевського, небажання ним зробити поступки, хоч би тимчасово у земельному питанні, неспроможність його будувати державу, небажання рахуватись з тодішнім становищем України у зв'язку з перебуванням чужих армій на нашій землі, наша ізольованість від решти світу і цілковита наша залежність від наших союзників, привели нашу республіку до повного її банкрутства. Вона мусіла зійти з політичного життя. їй приготували долю німецького Генерал-губернаторства. Переворот Гетьмана перетасував карти. Але режим, що за влади Центр. Ради увійшов у життя: пацифікації, бунти, повстанська філософія, недовір'я до нас, як до конструктивної нації, перебрання союзниками керму управління до своїх рук, небажання рахуватися з українцями перейшло у спадщину Гетьманові. А з нашого боку бойкот Гетьмана, небажання співпрацювати з ним були якраз на руку союзникам, щоб українців заступити не українцями на відповідальних та адміністративних постах. (Див. Д. Дорошенко "Мої спомини". Доба Центр. Ради 1914-1918 рр., стор. 78-96. Вид. "Червона Калина", Львів 1923.). Ми своїм бойкотуванням Гетьмана віддали свої позиції росіянам. Це і є той режим, що ми самі для себе створили. А щоб себе виправдати за політику і безкомпромісовість її, записали той режим у своїй пропаганді, у своїх спогадах на рахунок Гетьмана. Союзники не могли договоритися з нами, тобто з найбільшою, найвпливовішою керуючою тоді Україною партією соц. революціонерів. Це значить не договорилися з Михайлом Грушевським. Він був тоді лідером партії соц. рев., головою Центральної Ради і вождем українського руху. Він вів політику. Він творив республіку. Він її породив, він і ліквідував її своєю політикою. Тепер перейдемо знову до розгляду телеграм.

Місто Олександрівськ — центр інтриг Вишиваного

Першим місцем осідку Вишиваного було місто Олександрівськ. Це місто стало центром невдоволених елементів Гетьманською владою. Командарм Австро - угорської армії на півдні України ген. Кравс і посол у Києві граф Форгач стурбовані поведінкою Вишиваного. На їхню думку, претендента на українську булаву Вишиваного і український леґіон під його командою, треба забрати з України на Західній фронт. Без згоди Цісарсько-Королівського Апостольського маєстату Цісаря Карла, командарм ген. Кравс не наважується того зробити своєю владою. Вишиваний натякає ген. Кравсові, що він має наказ Маєстату і пошле старшину до Відня запитати: чи Маєстат дозволить показати той наказ ген. Кравсові? Як ген. Кравс, так і посол Форґач, вважають, що поведінку Вишиваного можуть в Україні розуміти як нелояльну, а політику не щирою з боку Німеччини та Австро-Угорщини. Німці толерують поведінку Вишиваного і схильні рахуватися з його кандидатурою на булаву. (Документ N 3, червня 16).

Місто Олександрвіськ все більше стає центром і містом притулку для всіх екстремістів і невдоволених в Україні. Від цього політичне становище України захитується і робиться непевним. По селах поширюються бунти. Німці відверто говорять, що Австро-Угорщина висуває Вишиваного на Меєстат України. Українські відділи в Австрійській армії стають ненадійними. Деякі з них явно симпатизують селянським бунтам та їхнім домаганням землі селянам. Вони перешкоджають роззброювати селян, наперед подаючи їм відповідні інформації. Гетьман мав неофіційну розмову з послом гр. Форґачем про відносини в Олександрівську. Висловив свою лояльність і пошану до Цісарського Дому і його членів. Як команда, так і посол Форґач стурбовані подіями в Україні. (Док. № 4.).

Одержано повідомлення, що Вишиваного відкликають з України. Австрійці, німці, Гетьман задоволені. Німці виправдуються, що вони не брали поважно посягань Вишиваного на булаву і не сумнівалися в лояльності політичного австрійського проводу. Дали настанову послові Форґачу при нагоді сказати Гетьманові, що справа з Вишиваним, то лише поголоски, буцім то Австрія веде якусь окре-

му свою політику. (Док. № 5, 6, червня 26, липня 9).

ПРОВОКАЦІЯ І ШАНТАЖ

Щоб морально натиснути на Гетьмана і примусити його добровільно передати булаву Вишиваному і створити для того відповідну політичну атмосферу й підготовити громадську думку, політичні кола за згодою австрійського уряду застосували до Гетьмана і до України провокацію і шантаж. У Львівській українській газеті, щоденник "Українське Слово", а в "Новому Слові" великими літерами і товстим друком подано вістку, що Гетьман України має уступити зі свого посту, а на його місце прийде Вишиваний. Окрім того подано життєпис Гетьмана Скоропадського.

Як видно, шантаж і провокацію затіяно на широку скалю. Відомо, що в Австрії й Німеччині існували цензури. Під час війни цензури завжди діють суворо. Відмовлення Гетьмана від влади справа політична і виходить за межі внутрішніх справ України. Та вістка не могла попасти до газети як сенсація або на примхливе бажання журналіста або політика і навіть самого Вишиваного. Ясно, вістка повинна була пройти дозвіл міністра Закордонних Справ і Цісарсько-Королівського Апостольського Маєстату Цісаря Карла. Інакше цензура не пропустила б до друкування. Також і газета не надрукувала б, не взявши на ту вістку дозволу. І нарешті, без згоди Німеччини та вістка теж не могла бути видрукована. Провокація і шантаж не вдалися. Гетьман зігнорував їхню провокацію і шантаж. Серед українців ця вістка викликала велике обурення. Військові команди Німеччини та Австро-Угорщини прийняли ту вістку надзвичайно неприхильно, дали протест проти австрійської цензури і домагання спростувати ту вістку. (Док. № 7, липня 30. № 9, серпень 7).

У телеграмі не сказано, щоб Вишиваний у відповідь на вістку заперечив його намагання зайняти український трон. Очевидно, він вістку не спростував, а питання про його посягання на булаву залишив для підтвердження, що такі пляни маються. Редактором "Українського Слова" був Лонгин Цегельський. (Лонгин Цегельський. Спогади "Від

леґєнд до правди", стор. 11. Вид. "Булава", 1960. Також у Дм. Дорошенка — Гетьманщина, ст. 149. Перевидано "Булавою" 1954). Лонгин Цегельський був послом до Австрійського парляменту. То не перешкодило, після двох тижнів видрукування тої вістки, затвердити Гетьманом 17-го серпня Лонгина Цегельського членом Ради Міністрів Закордонних Справ Української Держави. Окрім того, ту посаду радника зайняв він за згодою австрійського уряду та українського парляментарного клюбу (Дмит. Дорошенко, ст. 149 ). Інакше кажучи, зайняв за згодою цісаря Карла. У спогадах Л. Цегельський пише: "Як цісарем став Карло, з яким архикнязь (себто Вишиваний) приятелював, він став посередником між цісарем і нашими політиками (ст. 119). Вишиваний був не тільки приятелем Цісаря Карла, а його родичем-кузином (двоюрідним братом). Цегельський чомусь не сказав, що вони близькі родичі. Цегельський теж був політиком і участь у тій політиці брав. Далі Цегельський пише: "Коли архикнязь стояв з кошем УССтрільців на Великій Україні (на Запоріжжі), дехто зі стрілецьких старшин став висувати його кандидатуру чи то на короля чи на гетьмана України. Були одиниці серед придніпрянців українців, які підтримували цю кандидатуру. Але, що в Києві був уже Гетьман (Павло Скоропадський), то це викликувало тільки непотрібний заколот" (ст. 119). Цегельський робить вигляд, що він не дуже добре знає, куди Вишиваного висували: чи на короля, чи на Гетьмана. І всю політичну авантюру Вишиваного звалив на кілька усусівських старшин і на одиниці наддніпрянців. Начебто усуси могли займатися такою високою політикою, щоб по своїй уподобі міняти гетьманів. Цегельському треба було і себе якось оправдати в тій авантюрі. А добрий "приятель" Вишиваного, двоюрідний брат цісар Карло, буцімто до того не причетний. Також і Вишиваний, що був посередником між цісарем Карлом і галицькими політиками, теж буцім то непричетний. Хоча, як пише Цегельський, "Вишиваний був непересічним епізодом, зв'язаним з нашими державницькими змаганнями (ст. 121).

Виходить крутійство, коли пишеться: "Вишиваний і цісар Карло не були з нами пов'язані і в той же час були пов'язаними з нашими державницькими змаганнями". Тут,

цікаве й те, що: уряд австрійський і український парляментарний клюб віддали Цегельського Гетьманові в Міністерство Закордонних Справ. Окрім Цегельського віддавали нам Вишиваного на Гетьмана та Є. Коновальця з Січовими стрільцями. Така була до нас любов Австрійського Цісарського Апостольського Маєстату Карла та наших галицьких політиків. Цікаве ще й те, як пише Цегельський, що: "...Вишиваний був зв'язаним з нашими державницькими змаганнями". Але ж усі змагання Вишиваного скеровані відібрати від Гетьмана булаву. Хіба таку діяльність можна назвати "нашими державницькими змаганнями"? Маємо жаль до Цегельського, що заховав у таємниці сторінку з нашої історії. Сторінку інтриг, шантажу і провокацій проти нашої держави, де і він приймав участь. І наче у підтвердження шантажу і провокацій послано повідомлення до австрійської команди в Україні, що Вишиваний з України не відкликається, а повертається в Україну до Українського Легіону, а перед тим відвідає Кайзера Вільгельма II оправдатися про свою політичну діяльність і передасть Кайзерові лист від цісаря Карла.

(Док. № 8, серпня 3). Як видно, на Німеччину робиться тиск підтримати Вишиваного на український трон.

УКРАЇНСЬКІ КОЛА І ВИШИВАНИЙ

Документ № 10 багатий на інформації. Австрійський посол у Києві гарф Форґач звітує що: "він уже декілька тижнів одержує інформації з українських кіл з Відня і Галичини про Вишиваного. Він бажає повернутися в Україну і так станеться. Українські політичні кола інтригують разом з Вишиваним і охоче сіють незгоду між Гетьманом, німцями і нами австрійцями. Тепер, каже посол Форґач, не час експериментувати з Вишиваним. Ми стоїмо в торговельно-політичних переговорах з Україною. А на Західньому фронті події для нас не корисні. Авторитет Німеччини та Австро-Угорщини падає щодня катастрофічно".

Звідки наші брати набрали стільки сили і завзяття, щоб робити на таку велику скалю політику? Впливати на хід подій в Українській Державі, скидати і настановляти

гетьманів. Мати силу то відкликати Вишиваного, то повернути в Україну до Українського леґіону. Не рахуватись з інтересами України, ситуацією Австрії й Німеччини та домаганням команди і посла забрати не тільки Вишиваного, але й легіон з України. Сварити німців, австрийців і Гетьмана між собою. Крутити маєстатами Австрії й Німеччини ізза 20 літнього Вишиваного й нагороджувати його Залізним Хретсом. (Нагорода від кайзера — П. С).

ЧИ ТО БУЛА УКРАЇНСЬКА СИЛА?

Треба зробити припущення, що тут діяла ще якась сила, що була сильніша за два маєстати. Тою силою був Ватикан.

Так можна розуміти ті події на підставі доповіді Впрел. о. канцлера М. Левенця в академічному клюбі в Парижі 26 червня 1959. "Доповідач подав майже невідомий факт, що покійний митрополит мав намір поширити вплив Греко-Католицької Церкви на весь СССР і для того створив чотири екзархати: для Волині й Поділля, для Наддніпрянщини, для Білорусії і Московщини та для них іменував екзархів. Діялося се на підставі повновластей, що

їх Митрополит Андрей отримав 1917 р. від папи Пія X і на основі яких він тоді створив Російський Екзархат".

На доповіді були присутні: проф. В. Кубійович, проф. В. Янов, ред. О. Жданович та ін. (Журнал "Церква й Жит-

тя" №o 4/75, стор. 7, за липень-серпень 1970 р. Видання Укр. Правос. Братства ім. Митрополита Василя Липківського, Чікаго. Журнал узяв вищеподане з газети "Українське Слово" № 928, ст. 4, за 23 серпня 1959 р. Париж. Головний редактор О. Жданович.).

Митрополит Андрей Шептицький у 1918 р. не призначив екзархів для України. Події ще не сприяли. Вишиваний не став гетьманом. Війна не скінчилася. Австро-Угорщина та Німеччина хоч ще трималися, але поволі скочувалися до поразки. Лише 9-го жовтня 1939 р., після того, як атеїзм — Радянський Союз — "визволив" Галичину, митрополит Шептицький поділив Радянський Союз на чотири екзархати. Україні дісталося два екзархати. Один для Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя; їм призначено екзархом єпископа Миколу Чарнецького. Другий для Великої України; їй призначено екзархом Всечеснішого отця Иосифа Сліпого.

Створення екзархатів та призначення екзархів Митрополит Андрей здійснив на підставі надзвичайних уповноважень, які йому були надані Папою Пієм X 1908 р. щодо території всієї Росії у межах 1914 р. і які його (Пія) наслідники за своїх понтифікатів затвердили та зберегли. Для чого займатися окатоличенням Києва та всієї України, коли вони такі самі християни, як Рим та всі католики?

У спогадах проф. Олександра Лотоцького находимо таку згадку: "Російська революція 1917 р. звільнила Митрополита Андрія Шептицького з в'язниці Спасо-Єфимівського манястиря в Суздалі. Прибув він у Петроград 18-го березня 1917 р. на Миколаївський двірець (вокзал). Тут урочисто його зустріла українська громада. Одночасно перебував у Петрограді (тепер Ленінград) один з найближчих співробітників митр. Андрея о. Степан Юрик. Революція викликала місіонерські апетити в колах католицьких та уніятських. Митрополит не висловлював своїх думок з сього приводу, але його сопутник о. Юрик звірився мені з своїх мрійних сподіванок, що тепер, по упадку царату, вже не має перешкод для запровадження унії в Україні.

Я, скільки міг, постарався його отверезити. Українські почуття, що так урочисто виявилися в зустрічі митрополита Галицького, походили зовсім не з джерела конфесійного, а з мотивів національних та гуманного почуття. Коли ж

би українські земляки доглянули якийсь замах на їх батьківську віру, то ті почуття їх набрали б інший характер. Унійна акція безперечно відновила б потворні картини вже раз пережитого в нашій історії Середнєвіччя. Не знаю, чи здолав я переконать о. Юрика. Місіонерські тенденції з боку галицьких греко-католиків виявлялися при нагоді і раніше". (О. Лотоцький, "Сторінки минулого" том 3-й, стор. 375-379. Вид. Укр. Прав. Церкви в США. 1966).

У Гетьмана була делегація від Кубанської Ради та її уряду в кінці травня 1918 р. Делегація просила допомоги зброєю, грішми, виясняла справи торговельні, прилучення до України та ін. Один з членів цієї делегації Д. Є. Скобцов у своїх спогадах про його враження від перебування в Києві пише так: "Біля нас крутився якийсь сумнівний суб'єкт нижче середнього росту. Він був орієнтації Василя Вишиваного і, як говорилося, близьким до манастирських кіл". (Д. Є. Скобцов: "Трі года революції і гражданской войни на Кубані", Том І, Вид. Березняк, Париж).

Інтереси Австрії щодо України збігалися з інтересами Ватикану.

Цісар Карл, а значить і Вишиваний мали підтримку від Ватикану, а може й натиск. Королів Австро-Угорщини коронували Папи. Через те, називалися вони "апостольським маєстатом", а за це зобов'язувалися боронити католицизм. Папа Пій Х-й дав повновласть Митрополитові Шептицькому, як видно, на прохання митрополита створити на території Росії 4 екзархати (на долю України припало два). Українське Галицьке духівництво, також партії, політичні діячі, український парляментський Клюб (Відень) не могли стояти з боку тої акції. Сприяло тому ще й те, що уряд нашої республіки відцурався релігії і залишив православних своїй долі. Участь в тій політичній грі наших галицьких політиків, що про них говорить граф Форґач, нам зрозуміла. В тій грі багато вигравала Польща (католицька), а також польські поміщики Поділля, Волині. їхні маєтки відразу стали під опіку австро-угорського війська. З Поділля почалися пацифікації дуже скоро, як австро - угорські війська почали займати Україну. Берестейський договір підписано 9-го лютого 1918 р., а в кінці лютого на масляну, на Правобережжі почалися вже пацифікації.

Гетьман православний, глибоковіруюча людина та ще проголосив православну віру передовою в державі і в її обороні поставив закон і меч, перекреслював пляни Ватикану та його екзархів у відношенні до України, але тим самим ставив себе під удар Ватикану, Австрії, Москви з її Патріярхією, атеїстів та наших соціялістів. А коли Директорія прийшла до влади, Ватикан поквапився византь уряд України Симона Петлюри. (Див. додатки — Ставлення Гетьмана до релігії).

Про визнання Ватиканом уряду Директорії читаємо: "Священний Апостольський Римський Престол визнав уряд України Симона Петлюри" (газета "Америка", стаття о. Мирослава Марусина — "На вічну пам'ять покійному ред. Миколі Троцькому", ч. 210 за 20 листопада 1971 р.). Петлюра заробив титул "Ексцеленція".

В тому заслуга Коновальця.

ПОВЕРНЕННЯ ВИШИВАНОГО НЕБЕЗПЕЧНА ГРА

Провокація і шантаж не вдалися. Гра продовжується. Вишиваного повертають в Україну. Він намагається мати авдиєнцію у Кайзера Вільгельма II просити підтримати його кандидатуру на український трон. Посли Австрії і Німеччини стурбовані. Посол Австрії Форґач звітує що: В Україні панує атмосфера бомб (зірвані порохові склади в Києві на Звіринці 6-го червня з великими людськими жертвами та матеріяльними збитками — П. С); атентати (убивство фельд-маршала Айхгорна 30 липня та його адютанта капітана фон Дреслера у Києві, членом руської терористичної партії соціял-революціонерів; непевність і нервовість серед населення (зірвано порохові склади в Одесі 31 липня. Кілька днів вибухали набої. Припинено пасажирський рух і сполука з Одесою була перервана — П. С). Повернення Вишиваного небезпечна гра. Його радісно привітають всі елементи ворожі як Гетьманові, так Німеччині, Австрії, а також ті, хто проти Української Держави та мирного, спокійного її розвитку. (Мається на увазі Антанту, большевиків, єдино-неділимців росіян, що робили атентати, кидали бомби, зривали порохові склади, бунтували населення на спілку і без спілки з нашими - П. С). Ніхто не вірить, що Вишиваний вертається, щоб з леґіоном поборювати банди розбійників і виконувати службу безпеки в Україні, що є завданням армії. З такої політики Вишиваного ніхто не повірить в Україні, що австрійський уряд веде лояльну політику до Гетьмана. З недовір'я до нас, Гетьман, щоб вдержати Українську Державу, матиме більше довір'я до німців, більше співпрацюватиме з ними, а нам може обмежити контиґент харчів, складаючи харчовий договір. Командарм ґен. Кравс, він же командант Одеси, проти перебування Вишиваного в Україні. Виходячи з того, Форґач радить урядові забрати Вишиваного з України. Німецький посол зі свого боку турбується, що ізза Вишиваного Гетьман і український народ втратять довір'я до Німеччини. Вважатимуть, що німці наставлені проти Української Держави. Це пошкодить Німеччині в Україні. А Вишиваний заявив, — "він таки вернеться в Україну". (Док. № 10, серпня 11; док. № 11, серпня 18).

АВТОРИТЕТ ГЕТЬМАНА НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

В документі № 10 сказано, що "авторитет Гетьмана впав на Півдні України до нуля". Цікаве питання: чому упав, коли почав падати? Питання потребує свого вияснення. Ще за Центральної Ради її влада до Одеси зовсім не досягала. Вона не признавала влади Центральної Ради. У зв'язку з цим Одеса проектувала відділитися зовсім від України, об'явити себе вільним портом, або вільним містом. Друга причина, скасування Центральною Радою приватної власности на землю, примусило Херсонщину шукати виходу. На Херсонщині селянство не було бідне на землю. Поміщицтво там великоземельне. Ідея висунута Одесою, щоб відділитися, набрала ширшого маштабу. Як не відділитись від України, то бути з нею у зв'язку на правах федерації або автономії. Третя причина. На Херсонщині, також на Катеринославщині, чимало німецьких колоній. Тут стояли війська австро-угорські. Тут якраз працював Вишиваний з усусами зі своєю пропагандою. Німці колоністи і німці австрійської армії спільну мову скоро знайшли. Отже і тут ми маємо спадщину УНР. Загляньмо до історії Дм. Дорошенка. Там пишеться: "Влада Центральної Ради сяк-так відчувалася лише в Києві. Поза столицею край жив своїм власним життям". Отож своїм власним життям жила Одеса, Херсонщина, Катеринославщина.

Вишиваний мав широке поле для політичної пропаганди, маючи мандат цісаря Карла. Далі Д. Дорошенко пише: "Ізольованість Центральної Ради від своїх територій відразу кидалася у вічі стороннім людям. Австро-Угорський посол у Києві, уже 3-го квітня звітує своєму урядові про "повну ізольованість українського правительства. Української влади в Одесі не хотять признавати. Австрійський генерал Кірбах звітує своїй головній команді: "Одеса космополітичне місто і жадним способом не признається в приналежності до новоствореної Української Республіки; українців в Одесі не більше 10%. Українська мова не має тут вжитку. Київську раду тут зовсім не визнають. Найсильніша партія тут соціялістична (Російська — П. С). Ця партія хоче утворити з Одеси вільний порт,

а може й самостійну республіку, що обіймала би південну частину України. Так думають і по цілій південній Україні. Спеціяльно з Могилева надходять повідомлення в тому дусі. (Мається на увазі Могилів Подільський. Це значить через Поділля з Австрії — П. С).

Німці теж тої самої думки. їхні агенти повідомляють Берлінський уряд, що: в Одесі українців 6%. Тяжко утворити тут ґрунт для української мови й української справи. Російщина тут панує. Гадають, Одеса з прилягаючим районом могла б утворити союзну республіку в державному зв'язку з Україною. Панує погляд, що ще дальші області відокремляться і сполучаться з Україною на певних умовах, але питання про межі їхньої автономії ще не ясні. (Союзники, як бачимо, почали швидко складати свої пляни на наші землі — П. С).

Центральна Рада призначила до Одеси своїм комисаром з широкими уповноваженнями С. Коморного. Він висловлюється, що в Києві, в Центральній Раді немає ніякого ладу. Чи Центральна Рада досягне своєї мети, це ще питання. Він дає зрозуміти, що повна окупація Австрією, а почасти Німеччиною і перебрання управи вищою військовою владою неминучі. В приватній розмові з одним офіцером він висловив це своє переконання цілком відверто. Що Українська Республіка не може охопити дотеперішню Таврію і Крим, це для генерального комісара і для Цен. Ради ясно". (Дм. Дорошенко. Гетьамнщина, ст. 7-8).

Що можна більше сказати, коли генеральний комісар Центральної Ради у розмовах з австрійцями та німцями піддає думку, щоб вони не тільки перебрали владу до своїх рук, а й територію, бо Центральна Рада не встані того зробити. Говорить відверто, що Українській Республіці не під силу опанувати Таврію і Крим. Як ми відмовляємося від Таврії і Криму, значить нехай їх забирає хто хоче: німці, австрійці, турки, татари. Ота спадщина й перейшла до Гетьмана. А тепер спробуйте те все повернути назад! І Гетьман повертав. І повернув і Одесу, і Крим, і Таврію, і Чорноморський флот, і Причорноморський степ! Питання сепаратизму півдня України затихло.

Встановити хто кому піддавав думку і охоту відділить від Києва південь України: Австрія Одесі, чи Одеса Австрії — скажуть документи. Можливо, одні другим піддавали ту ідею. Тут, до речі пригадати, що Сергій Шелухин видав брошуру, здається у 1912 році, російською мовою про німецьких колоністів у південній Україні. Домагався від російського уряду рішучих заходів ліквідувати німецькі колонії в Україні, виходячи з військово-стратеґічного погляду під час війни. Своїми колоніями німці займали найголовніші стратегічні пункти понад Чорним морем. Поляки зі свого боку зазіхали на землі нашого Правобережжя. Вони, як пише в спогадах Ковалевський. дуже енергійно організовувалися на Правобережжі. Мріяли про приєднання Поділля й Волині до польського королівства і навіть більше, повернення так званих передконґресових кордонів Польщі. (М. Ковалевський — При джерелах боротьби, стор. 494). Це дає нам зрозуміти, чому політичні партії Австрії і Віденський парлямент підтримували Вишиваного на український трон. Звідси зрозуміло, чому Гетьман мусів більше спиратися на Німеччину. А також турбуватися про південь Укрїни. В Одесі перебувала Головна Кватира Австро-Угорських військ, що знаходилися на території України. Для більш скорого і безпосереднього порозуміння і вирішення різних питань, які виникали в зв'язку з цим перебуванням австро-угорських військ в Україні, в Одесі була встановлена Гетьманом посада уповноваженого Українського Уряду. Він був "Представником Голови Ради Міністрів при Австро-угорському командуванні". Мав широкі повновласті. Обсяг компетенції був установлений на підставі особливого порозуміння між представником Українського Правительства і представником австро-угорського командування фельдмаршалом фон Бельцом. На посаду Головноуповаженого було призначено 29-го травня 1918 р. Сергія Миколаєвича Гербеля. (Німець, замлевласник Херсонщини, бувший губернатор Харківщини). Потім Гетьман призначив його міністром продовольчих справ, як людину тверду у поборюванні спекуляції харчами і як видатного організатора продовольчих справ. (Був на посаді головного уповноваженого у справі постачання армії румунського фронту за часів 1-ої світової

війни). Не зважаючи на те, що він був німецького походження, він був антантофіл. Як Центральні Держави програли війну, Гетьман призначив Гербеля Головою Кабінету міністрів, як антантофіла. (Дм. Дорошенко — Гетьманщина, ст. 66, 262, 311, 415).

Порівняємо: Представник Центральної Ради віддавав Південь України кому завгодно, представник Гетьмана притягнув їх знову до Києва. Сепаратизм затих. Центральна Рада не могла виконати постачання харчів Центральним державам і це нам загрожувало ліквідацією Української державности. Гетьман поставив фахівця у харчових справах, зокрема у заготовці харчів і Українська Держава залишилася. Гетьман збирав Українські землі, виконував договори, ліквідовував двоєвластя, повертав поступово причорноморські степи, Крим, флот. Цеж і є авторитет та усамостійнення держави. Перейдемо до розгляду інших телеграм.

"Я НЕ Я І ХАТА НЕ МОЯ"

Серпня 18-го було розіслано повідомлення, що Вишиваний хотів у Головній Кватирі просити Кайзера підтримати його кандидатуру на український престіл. Але Кайзер буцім то не прийняв його. Одначе Вишиваний заявив: Він таки повернеться в Україну, хоч би і без політичних цілей, щоб перебрати команду над Українським легіоном в Україні. (Док. № 11, серпня 18.). А через три дні, 21-го серпня, розіслано спростовання, що: попереднє повідомлення, буцім то Вишиваний збирався у Головній Кватирі просити Кайзера підтримати його кандидатуру на булаву, не відповідає правді. Зате правдою є, що Кайзер прийняв його в присутності Маєстату (тобто цісаря Карла) й признав Вишиваному рацію повернутися в Україну. (Док. № 13, серпня 21.). От і виходить: був і не був, прийняв і не прийняв.

Серпня 19-го посол Форґач відвідав Гетьмана. Мав з ним розмову. Гетьман, не зважаючи на всі проти нього інтриги з боку союзників і цісаря Карла, вів розмову в дусі щирої симпатії до монархії. Висловлював бажання тривалого опертя на монархію, на маєстат. Не дав ніяк до пізнання, що він будь що знає про інтриги, про по-

вернення Вишиваного. Висловлював побажання, щоб більше підтримувати його позицію. Говорив, що він набирає враження, що деякі військові кола в Одесі, під впливом тамошніх великоруських кіл, не зовсім вірять у стабільність України та його уряду. Просив зрозуміння його труднощів та підтримки його становища. Звернув увагу, що ратифікація мирового договору ще не наступила і що це питання зв'язується з важкою для нього концесією в Холмському питанні, хоча він виявив бажання йти на зустріч у справі таємного протоколу. (Док. № 12, серпня 19).

Не зважаючи на те, що кайзер в присутності цісаря Карла признав Вишиваному рацію вернутися в Україну до леґіону (Док. № 13, серпня 21), Команда Східньої армії (австрійської) поставила через два дні перед Цісарсько-Корол. Маєстатом внесок відкликати Вишиваного зі складу Східньої армії. Хоча команда армії признає, що Вишиваний сам стримується вже тепер особисто від всякої пропаганди, але його розмови в зустрічах з місцевим населенням дають зрозуміти як пропаганду для його особи проти Гетьмана. (Док. № 14, серпня 23).

"ПОЗІРНІ АСПІРАЦІЇ"

Нарешті обізвалося Цісарсько - Королівське Міністерство Цісарсько - Королівського Дому. Міністерство повідомляє що: Вишиваний не добивався українського трону. То були лише його позірні аспірації до Українського престолу. Що Вишиваний не просив Кайзера підтримати його кандидатуру до українського престолу. Кайзер дійсно прийняв Вишиваного і розмовляв з ним у присутності Цісарсько - Королівського Апостольського Маєстату (тобто цісаря Карла) і висловився з признанням про молодого Вишиваного. Говорив з ним лише про його поворот в Україну перебрати команду над легіоном і більше нічого. У Головній кватирі німецької армії — у СПА, Вишиваний розмовляв з провідними німецькими чинниками й усунув всяке недовір'я, що мали німці, стежачи за його діяльністю в Україні. Нарешті Вишиваний запевняв німців, що він не має ніяких політичних плянів. Він навіть задумує, яким би то публічним актом заперечити поголоски про

його інтриги проти Гетьмана. Він навіть бажає скласти службову візиту Гетьманові, як повернеться в Україну. (Він, як член династії, та ще й союзної нам держави, ступити на нашу територію, повинен був скласти візиту нашому монархові. — П. С).

Як він міг скласти візиту, наступаючи на живого чоловіка і виправдувати себе? А маєстати складають вину на усусів. Словом, зрікаються самих себе. "Я не я і хата не моя". Як високо стоїть Гетьман своїм благородством над тими крутіями! І як тільки він витримує в тих інтригах і в наших українських зрадах? У спогадах Гетьман сказав так: "у своїх взаємовідносинах з німцями я повинен покладатися лише на свій такт".

КАЗОЧКА ПОЧИНАЄТЬСЯ СПОЧАТКУ

Очистившись від гріхів, заперечивши офіційно інтриги, можна тепер починати казочку спочатку "суворо довірочно". І дійсно, Вишиваний знову добивається на візиту до німецького маєстату-кайзера підтримати його кандидатуру до українського престолу. Йому відповіли: "Кайзер візиту прийме з умовою не чіпати питання про український престіл. Бо Кайзер не може обіцяти йому посадити його на український престіл". Зустріч відбулася. Кайзерові дуже припав до вподоби Вишиваний. Він прийняв його дуже приязно і нагородив Залізним Хрестом. Вишиваний написав лист Кайзерові, в якому признав себе найбільш підходячим кандидатом до українського престолу. В листі зазначає: він не хоче накидатися, але якщо народ покличе його, він є готовий і т. п. Прочитавши лист, Кайзер передав його своєму урядові, а Вишиваному порадив, що візита може відбутися, не чіпаючи питання українського трону. Звичайно, розмова була і про український трон, але не офіційно, а приватно, як завжди в таких випадках буває, коли офіційно не можуть тої справи рухати. Ураховуючи мабуть ті сили, що висунули Вишиваного на Гетьмана, кайзер чіпляє йому Залізний Хрест, щоб засвідчити, що він з тими силами рахується. Німецький Кайзер Вільгельм ІІ-й протестант, не католик. Посол Форґач, виходячи з наслідків Візити Вишиваного до кайзера, звідки він повернувся нагороджений Залізним Хрестом і повер-

тається в Украшу, робить висновок що: У німецьких колах застереження до Вишиваного ще збільшилося, що самому Форгачу треба заховати свої застереження проти Вишиваного; плянована ним візита до Гетьмана нічого втішного Гетьманові не принесе; повернення Вишиваного в Україну й його поява в Києві нічого не дадуть, справи не вияснять і ніякого заспокоєння не буде. Кожний українець переконаний, що Вишиваний посягає на українську корону, а сама його особа є програмою заколоту, що не дає Україні спокійно розвиватися; підриває довір'я в лояльній політиці Австрії; що справа до перевороту так далеко зайшла, що сам Вишиваний нічого не може вже зробити, хоч би й хотів. Це вже стало справою австрійських політичних партій, що стоять за ним, і провадять ту політику.

Як наслідок того, Український леґіон широко розвинув політично-пропаґандивну діяльність за Вишиваного і поведінка їхня з військового погляду стала мало дисциплінованою. Вихід з тої ситуації один — забрати з України Український леґіон з його комендантом". (Док. № 16, серпня 24).

Оце, мабуть, і є ті "наші" державницькі змагання Вишиваного за булаву, про які згадує Л. Цегельський. (Мова про них була попереду).

Гра, як бачимо, зайшла далеко і зашироко. Зупинити її не легко. Рухають її з наказу зверху. Рухають маєстат і політичні партії Австрії, очевидно, з галицькими українськими партіями включно і церковними колами: інакше усуси так завзято не пропагували б. Шкода, що Цегельський у своїх споминах не розкрив нам історичної сторінки тої праці, в якій він приймав участь. А в ту політичну гру було втягнуто маєстат. Вони уділяють Вишиваному авдієнції, приймають від нього листи, що він найбільш підходячий кандидат на український трон; обмірковують з ним ті справи, нагороджують хрестом і посилають в Україну, а там працюють йому підвладні легіонери.

Цікаво тут звернути увагу на те місце в листі Вишиваного, де він пише, що він не буде накидати "східнякам" своєї кандидатури на Гетьмана, то справа народу. Як народ Наддніпрянщини його покличе, він готовий. Посилатися на волю народу дуже добра річ. Так як і належиться

бути в демократичній конституційній монархії. Порозставляють урни, щоб народ голосував і висловлював свою волю. Але як воно виглядає, що Гетьман є, а кандидат на Гетьмана не є громадянином "Східняцької" України? Не є православний! Для східняків — православіє, їхня віра, державна традиція, їхня історія. Гаслом Гетьмана Богдана Хмельницького у війні проти Польщі було: "За віру православну! За волю! За землю Українську! За славу прадідівську!" Для кожного православного українця віра і народ нероздільні, тотожні! І як воно виходить, що: чужинець приходить у чужу державу, "ні сіло, ні впало" хватається за владу; розсилає своїх агітаторів зі зброєю в руках по всій Україні здобувати голоси — "волю народу". "Здобувати волю народу" на кандидата на Гетьмана, коли Гетьман є, живий, здоровий, державою керує, Нащадок з Династії Гетьмансько-Козацького Роду, поважного віку, має бойові заслуги, досвід життя, державу будує, а не 20-літній чужий парубок. Чи це справді буде патріотично збоку українських політиків, державних мужів, обраних до парляменту Відня і чи буде щиро і чесно? На кого тоді Гетьманові спиратися: на Австрію чи на Німеччину? На австрійських українців, чи на німців? На кого може покластися обеззброєна Україна в тих умовах? А на кордоні з Московщиною-Росією йде війна. А Польща снує пляни по кордони до Чорного моря. Коновалець розсилає своїх старшин січовиків на пропаганду.

ІДЕЯ САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ПРОТИ АВСТРІЇ

Хоча німці нагородили Вишиваного Залізним Хрестом, вони мають свої інтереси в Україні. Німецький посол у Відні запитує Міністерство Цісарсько-Королівського Дому і Закордонних Справ про Вишиваного в Україні. Граф Ведель намагався вияснити німецькому послові справу, які труднощі для Українського уряду та Гетьмана, що їх робить Вишиваний, приваблюючи до себе невдоволені елементи. У зв'язку з тим, Український уряд та Гетьман зверталися в цій справі до представників німецької влади. Разом з тим Ведель сказав послові, що Вишиваний думає незабаром відвідати Гетьмана. (Док. №о 17, серпня 27).

Австрійська Начальна Команда Східньої армії передає через австрійського консули в Одесі Житковського послові Форґачу (у Києві), що: неодноразові її пропозиції забрати український леґіон з України не мали успіху та що Вишиваний прибуде сьогодні до Одеси. Житковський додає, що: за його враженням з актів та розмов, серед українських леґіонерів поширена думка, що Австрія провадить у відношенні до України імперіялістичну політику, а Вишиваного тримають тут у противагу німцям. Цю думку пропагують німці. Вони проти перебування Вишиваного в Україні. З часом відчувається з боку німців спротив Вишиваному. Перебування в Україні Вишиваного викликає спротив з боку Українського уряду. З німецького боку дали зрозуміти, якщо Вишиваний появиться в Києві, німецька військова влада поставиться до нього не як до принца, а як до австрійського ротмистра. (Док. № 18, серпня 29).

ДІЯЛЕКТИКА У ПРОПАГАНДІ ВИШИВАНОГО

У документі № 19, заторкнено багато цікавих для нас питань. Історію організування українського легіону нами вже розглянено й коментувати тут нема потреби.

З поданої представником Цісарсько-Королівського Міністерства Закордонних справ телеграми бачимо, що: пропаганда ідеї самостійної України дала про себе знати ще на галицько-буковинських землях, до пересунення легіону на Велику Україну. Думалося, що подалі від його Галицько-Буковинської Батьківщини, вдасться привести леґіон до дисципліни. Сподівання не справдилися. Ідея самостійности поглиблювалася й поширювалася у свідомості легіонерів. Спричинився цьому і Вишиваний, розгорнувши живу широку політичну пропаганду за свою кандидатуру на Гетьмана. Сприяло тому і те, що: Маєстат-Цісар Карл не забирав леґіону з України, не зважаючи на вимоги команди армії і судового слідства про поведінку леґіону.

Перебуваючи на землях Великої України, леґіон "заразився" ідеєю соборної України і національної гордости. Почав пропагувати відірвання Галичини від Австрії й включення її в Соборну Україну. Почав виступати проти Вишиваного. Мовляв, якийсь цісарський принц має бути володарем великої держави з кордонами по Карпати. Ра-

зом з тим леґіон на широких степах бувшого Запоріжжя, а тепер в царстві Махна, почав анархізуватися. Агітував за зміну влади в Україні і не визнавав влади ні Гетьмана Скоропадського, ні Вишиваного. Окрім того, леґіон "заразився" большевизмом. Сприйняв від соціялістів і большевиків ідею вигнати з України німецькі і австрійські війська за допомогою большевиків. Прилюдно пропагував поділ землі і агітував проти землевласників і жидів.

Леґіон став усім більмом в оці. Всі висловлюються забрати його. Суддя ставить внесок забрати його в запілля, перевести карне судове слідство й покарати. Організаційна група вимагає забрати його цілком зі складу Східньої армії з причин політичних та військових. Але, як то зробити, коли найвищий Маєстат недавно знову постановив залишити його у складі Східньої арімї? Залишити ж нема можливости, бо вважають, що ми держимо його тут з політичною метою, як знаряддя української іриденти. Забрати його на Південно-західній фронт, як військову регулярну частину, значить наразитися на крик і простести парляментаристів і політиків. Сам же леґіон може не послухати наказу йти на фронт, виходячи зі становища, що його організовано не для того, щоб іти на фронт. Це значить бунт на бойовому фронті, а звідси короткий суд і кара.

Але ж Маєстат проти розформування леґіону, як такого, а також проти відкликання Вишиваного. Сам же Вишиваний говорить, що він не хоче передати леґіон під іншу команду, бо "не хоче залишити його на льоду". Залишати ж леґіон в Україні небезпечно, бо з політичного боку може трапитись те, що з польським помічним корпусом. Нарешті, найвища Начальна Команда Армії рішуче проти використання його на Південно-західньому фронті з причин, що леґіон може не виконати наказу й на фронт не піти. Питання залишилося невирішеним. (Док. № 19, серпня 30).

ГЕТЬМАН ВІДМОВИВСЯ ПРИЙНЯТИ ВИШИВАНОГО

З попереднього документу № 17 знаємо, що: граф Ведель повідомив німецького посла у Відні, що Вишиваний збирався відвідати Гетьмана, щоб виправдатися перед

ним, буцім то він домагається Гетьманства.

Ясно, щоб та візита відбулася, було складено прохання до Гетьмана уділити Вишиваному авдієнцію. Гетьман просив Німецьку Начальну Команду вплинути в тому відношенні, щоби тої візити не було. Німецька Начальна Команда передала австрійському послові гр. Форґачу що: Гетьман, як і кожний в Україні, дуже добре поінформований про дійсні пляни Вишиваного і про махінації його прихильників, тому відвідини претендента в Києві були б вчинком негідним і не щирим для обох. З німецького боку поставлення Гетьмана знайшло дуже теплий відгук. (Док. № 20, вересня 3.).

УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕҐІОН З ВИШИВАНИМ ВИВЕДЕНО З УКРАЇНИ

Австрійський Цісарсько - Королівський Апостольський Маєстат - Цісар Карл нарешті остаточно погодився вивести Український Легіон з Вишиваним з України. Генерал піхоти Кравс, побіч відомих аргументів, подав також і ту причину, що він з огляду на ситуацію в Україні, не може взяти на себе відповідальности за безпеку Вишиваного. Український леґіон і Вишиваний покинули Україну 9 жовтня 1918 р. і розташувалися у Східній Галичині.

(Док. № 21, вересня 7, № 22, вересня 23, № 23, жовтня 9, 1918 р.). (Подані матеріяли взято з архіву Запорожця сот. Степана Цапа. Вони маються і в журналі "Вісті" — Мюнхен. Також в Східньо-Европейському Інституті ім. В. Липинського у Філядельфі, ЗСА. "Документи" Серія I-IV. Ч. 111, 1968.)

ЗВ'ЯЗКИ

Леґіонери (усуси) тримали зв'язки з іншими галицькими формаціями, як Січові стрільці Є. Коновальця, а Коновалець з ними. Його стрільці бували в усусів, аґітували. Були зв'язки з різними військовими українськими відділами в австро-угорській армії, що стояли на Катеринославщині, Херсонщині, Поділлі... Були зв'язки з Головною Радою галицьких, буковинських та угорських українців і з нашими соціялістичними партіями. Виникає питання, чи те

все пов'язане й просякнуто повстанською філософією проти Гетьмана? Поставлене питання потребує свого дослідника. Враження, що так, було. Не всі правда формації взяли безпосередню участь у повстанні. Одні, як Усуси, були виведені з України раніше, другі, як от українські відділи в австрійській армії, були частково роззброєні. Ураховуючи політичну діяльність Вишиваного в Україні, котрого протегувала Австрія, нам стане ясним, чому австрійський Маєстат задовольнив прохання Гетьмана, створити з громадян і вояків Австро-Угорщини Загін Січових Стрільців, підпорядкувавши його урядові України, тоді, як Австрія сама потребувала війська. Окрім військової, так би мовити, товариської пов'язаности між собою, вони були і під одним політично-соціялістичним партійним проводом, як Національний Союз (Винниченко, Шаповал), так і соц. партій, як це бачимо зі спогадів хорунжого Володимира Кедровського.

Кедровський укр. соц. револ. (лівого крила, боротьбист комуніст) був головою повстанських організацій на Херсонщину. Мав зв'язки і з українськими відділами австрійської команди в Херсоні. В своїх спогадах розповідає так: Осідком його праці був Херсон. Усі його повстанські гнізда були готові до повстання. Вони горіли до повстання, їх треба було ще стримувати, щоб передчасно не розпочали самі повстання. (Кедровський не сказав, скільки серед тих гнізд було большевицьких? Він приймав їх за свої).

Листопада 13-го (1918) його викликали телеграмою негайно прибути до Києва. Він знав, що викликають на повстання (федерації ще не було проголошено — П. С). В той же день він виїхав до Києва. Перед виїздом зайшов до Австро-угорської команди міста Херсону, повідомити своїх людей — оберлейтенанта Л. Кізюкова та д-ра Гомо-ракова, що їде до Києва, та що цими днями почнеться повстання. Просив їх утримати всіма засобами українські військові відділи в австрийській армії від втручання в боротьбу, не виступати проти повстання. Краще, як всі укра-їнці вирушать на стан. Явкино, а звідти буде видно куди йти: в Галичину, чи куди інде. Вирушати просто з Херсону було неможливо, бо в Миколаєві стояли німці і роз-

зброювали австрійські військові частини, що попадалися їм, як здеморалізовані. Своєму братові Михайлові (був поручником скорострільної команди Єлисаветинського полку Укр. Армії, котрий стояв у Херсоні) передав усі зв'язки з національними організаціями на місцях і чекати від нього дальших інструкцій.

"Листопада 14. Кедровський був уже в Києві і пішов в український клюб. Там інформували його що, Коновалець саме тепер сидить у Гетьмана, покликаний туди з пропозицією підтримати Гетьмана проти москалів. Незабаром повернувся Коновалець і коротко поінформував Кедровського, що нічого доброго не добився від Гетьмана і дав розпорядження Кедровському їхати до Білої Церкви."

Кедровський не сказав, що саме Коновалець "доброго добивався" від Гетьмана: самому сісти на гетьманування, чи Вишиваного посадити на Гетьмана? А що Гетьман від Коновальця хотів, Кедровський затаїв. Лише від других довідуємося, що Коновалець не хотів підтримати Гетьмана проти москалів. Виходить: Гетьман "москаль" проти москалів, а самостійник Коновалець за москалів. Відомо, що після розмови з вождем Січових стрільців, патріотом Коновальцем, Гетьман оповістив федерацію. А Кедровський теж, як самостійник і патріот, укр. лівий соц. рев. радянської плятформи, поїхав до Білої Церкви робити повстання проти "москаля".

На другий день (15 листопада), у Білій Церкві Кедровський просив Коновальця послати негайно до Херсону або на станцію Явкино своїх людей, щоб вони дали вказівки, що робити українцям в австрійській армії, котрі повинні були там зібратися. Коновалець відповів: ті війська підлягають Галицькій Національній Раді, а це, показуючи на Осипа Назарука, її представник. Розкажіть йому і нехай він пошле туди людей та зробить відповідне розпорядження, а я дам йому в допомогу своїх стрільців... Назарук нікого до них не послав. Німці обеззброїли їх і вони здеморалізованими, розбитими ватагами поверталися до Галичини. (ЛНВ кн. 5, ст. 36-47. 1928 р.).

Кедровський пише далі. Українські частини австро-угорської армії зібрані в Херсонщині були досить поважною силою. Але в самих тих військових частинах, ані поза

ними не знайшлося людей, котрі скерували б їх у потрібному напрямку. Лише отаман В. на власну руку, прийшов здається з Катеринослава до Одеси, і звідти без жадних інструкцій і наказів вирушив до Львова і брав участь в подіях. ("ЛНВ" кн. 6, ст. 126-132, 1928 р.).

З того ясно, що: контакти, зв'язки, керівництво були. Можна лише нагадати, що: Коновалець розсилав своїх старшин в різні частини України вербувати охочих до загону Січових стрільців, а зокрема посилав старшину Думина на Катеринославщину. Якби не було там осередків та не було з ними зв'язків, не могли б вони найти охочих вступати до Загону Січових Стрільців. Ясно, осередки на місцях підготовляли тих охочих вступати до Загону СС, а Думин їх забирав. Та чи міг би Коновалець, отак собі зі своєї голови, розсилати пропагандистів на свою руку, не маючи контактів, знаючи, що робить Вишиваний, яка його місія, якою пропагандою займаються усуси? Не кажу вже про те, що в касарнях, так би мовити, під його охороною, збиралися міністри, члени партії, Михайло Грушевський з Президією Центральної Ради і ухвалювали готуватися до повстання проти Гетьмана. Може і перебування Вишиваного і його пропаганда на наших землях теж впливали на ухвали на зборах у касарні Січових стрільців. Чому ні? А участь австрійського парляменту, австрійських та українських галицьких партій, що протегували Вишиваного, хіба не впливали? Хіба з ними не було контактів? Кордони між Українською Державою і центральними союзними державами не були зачинені. А граф Форґач писав, що: Підготовка до перевороту так далеко зайшла, що сам Вишиваний нічого не може вже зробити, хоч би н хотів. (Док. № 16.). Хіба те все не впливало на вождів Січових стрільців?

ЩО Ж ДАЛІ З УСУСАМИ?

З Східньої Галичини їх було переведено на Буковину. Як Австрія розпалася, в Галичині створено Українську Національну Раду, котра проголосила самостійність Галичини. Вона дала розпорядження легіонові прибути на 1 листопада 1918 р. до Львова боронити Львів від поляків. Леґіон мав 4000 вояків з артилерією, кулеметами та ін.

Легко було Львів утримати. Але усуси не послухали наказу. Вони мали свої "державницькі пляни" — проголосити Вишиваного королем, диктатором Галичини. Вони прибули до Львова через три дні після перевороту, було вже пізно. Львів було втрачено. Коли хто завинив, що українці втратили Львів, то це були УСС-и. Ізза їхнього промаху рішуче потерпіла наша справа в Галичині. (Лонгин Цегельський — Від легенд до правди, стор. 15-22. Вид. "Булава" 1960). Чому ж Вишиваний не повів усусівців боронити Львів?„Він же не хотів покинути їх на льоду".

Першими завинили в утраті Львова не Усуси, а Коновалець, Мельник і Стрілецька Рада з Назаруком. Вони не послухали піти на допомогу Галичині, коли Гетьман їх посилав і давав допомогу. А допомога Гетьмана, то допомога держави. Було звідки взяти і чим допомогти. Зброї було повно. Гетьман давав: Загін Січових стрільців, авіяцію, кілька вагонів одежі, взуття, зброї, цукру, десять мільйонів в австрійській валюті. То тільки початок. Вожді Січових стрільців повели своїх стрільців не на Львів, а на Київ.

СТАНОВИЩЕ БОРЦІВ ЗА ЛЬВІВ

Крезуб-Думин у спогадах пише: "В кінці грудня (1918) був у Києві полковник УГА (Укр. Гал. Армії) Гнат Стефанів. На зборах старшин Січових стрільців він оповідав про бої за Львів. Невдачу зі Львовом він пояснював тим, що: мало було війська, воно не було добре ознайомлене з самим містом і бракувало технічних середників. Українська армія Галичини не мала ні артилерії, ні броневиків, ні літаків, їй бракувало крісових набоїв, одягу, харчів і в цьому допомогти їй мусить Українське правительство в Києві". ("ЛНВ", ст. 334637, 1932 р., Львів). Тоді в Києві була вже Директорія. Чому Коновалець не дав їм допомоги, він же був тоді диктатором. А вожді Галицької Національної Ради, не маючи зброї, влізли у війну. Тай зі старшинським складом не все добре було, не мали генерала. Це ж Цегельський випросив у Петлюри генерала Михайла Омельяновича-Павленка, котрий попався до Петлюри у полон і його хотіли розстріляти. А зі старшинським складом у самих січових стрільців було зовсім кеп-

сько. Підхорунжі, хорунжі (фендрики) полковниками поставали. Ранги старшинські і підстаршинські надано їм не на підставі їхніх військових документів, яких вони не мали, а на підставі посади, яку кожному з них було доручено. Ті ранги надано їм тимчасово, очікуючи від Австро-угорського уряду документів т. з. "штрефлерс-мілітері блят". Австрійський уряд не встиг надіслати Українському уряду тих докуемнтів, прийшла революція, капітуляція і розвал Австро-Угорської держави. Тим пояснюється, що наприклад фенрих резерви австрійської армії Є. Коновалець, маючи по своїй посаді тимчасову рангу полковника, військового старшини, інші: сотника, значкового, чи хорунжого, так з тими рангами і залишилися. Пішли з тими рангами по посаді до Директорії у повстання і далі у війну. (З архіву Запорожця сотн. Степана Цапа). Тут можна сказати так: поки був Гетьман, була держава і всі були розумні. Як його не стало, де той і розум дівся.

ВІЗІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ МИТРОПОЛИТА ГРАФА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

Рік 1914

При кінці липня 1914 року відбулася у Відні тайна нарада, в якій — м. і. взяв участь також митрополит Шептицький. У висліді тої наради було рішено, що митрополит опрацює меморандум, в якому мало бути запроєктування побудови Української Держави на випадок перемоги Центральних Держав над Росією.

Митрополит опрацював меморандум, власноручно написав та передав, як було зговорено графові Гойосові, шефові канцелярії кабінету Ради Міністрів у Відні.

У меморандумi митрополит Шептицький поставив три головні основи побудови Української Держави:

1. Цілковите відірвання України від Росії так під оглядом політично-правним, як і церковним ( — уневажнення Переяславського Договору), (Підкреслення автора).

2. Будова Держави, сперта на традиціях Гетьмансько-Козачих.

3. Організація Української Національної Армії.

Далі автор подає: Це була радше не "Візія" а Пророчий дороговказ для будучих будівничих Української Держави.

Архівальнi документи доказують, що в часі Гетьманської Держави будова державности йшла по вказівках дороговказу митрополита Андрея Шептицького. Ці архiвальні документи видав Східньо-Европейський Дослідний Інститут ім. Вячеслава Липинського у ІІІ-му томі та на сторінках 1-го тому, сторінка 8-11 (Д-р Т. Михайлівський. Візія Української Держави Митр. графа Анд. Шептицького, рік 1914. Журнал — Українське Козацтво, ч. 5 (13), стор. 21, 1969 р. Уривок з ювіл. докладу ювіл. сесії УВАН Вінніпег 1969. Подав скорочено П.Солуха). Може Є. Коновалець та А. Мельник ішли з Січовими Стрільцями тим "дороговказом" з Білої Церкви. Може й Директорія йшла тим дороговказом, що папа Бенедикт XV (Священний Апостольський Римський Престол) визнав уряд України Симона Петлюри. Може і Вишиваний йшов тим самим дороговказом. Може і Микола Залізняк ішов зі Стокгольму тим же дороговказом. Може й соц.-дем. Семен Вітик ішов тим же дороговказом.

Соціялістична Центральна Рада працювала, як написав Микита Шаповал, на німецьку орієнтацію, може й вона йшла тим дороговказом.

Ті питання лишаємо вияснити нашим історикам.

І коли мова зайшла вже про візїї, що ними йтиме Укра* їна, то вона має свої візії з давніх давен, що творив її» український народ у себе в Києві.

Перша візія була на Зорі Київської Князівської імперії, коли апостол Андрій Первозванний побував в Україні, стояз на київських горах, пос/авив там хрест, поблагословив Київ і край той та сказав, що із цих гір засяіє благодатьі Божа, світло' Христової віри. З прийняттям нашими лра-прадіда.-ми християнства, віра православна стала, для нашого народу дороговказом до самостійного державного' життя особг ливо в добу козаччини, коли віра й національна свідомість творили одно ціле й вели народ до створення своєї незалежної держави.

Друга візія у 1648 р. на Різдво. Це тріюмфальний в'їзд Великого Гетьмана Богдана Хмельницького після розгрому польської армії під Пилявцями, зайняття Львова та повернення до старої столиці Києва. Тут єрусалимський пат-ріярх Паїсій привітав Гетьмана пишною промовою, величав титулом "Пресвітлий Господар", назвав "Князем Руси", поблагословив його на створення української, самостійної держави. Ввесь Київ з духівництвом та патріярхом вийшли перед місто на зустріч Гетьманові привітать його. Коли в'їхали в місто й наблизилися до палацу, з гармат бито на "віват", а з долішнього міста відповідала міська артилерія. В день його іменин, що припадали на третій день свят, йому зроблено в церкві овацію: стояв на першому місці, всі його адорували, а декотрі й ноги цілували. Патріярх служив того дня й покликав до причастя — Хмельницький відмовився, бо він не готовився і не сповідався. Патріярх проголосив йому публічно загальне розгрішення й причастив і в ту хвилину дано салют зо всіх гармат на знак, що збавитель наш, господар Великий Гетьман причащається.

Народ прославляв його, називаючи "Моисеем, спасителем, збавителем і освободителем народу руського з неволі лядської, Богом даним — тому і Богданом названим"; називав його Макавеєм (Макавей герой в жидівській історії). Патріярх прирівнював Богдана до Константина Великого — протектора православного благочестя (Візантії) та мав з Гетьманом розмови. Зі слів Хмельницького, він дістав від патріярха благословення на нову рішучу війну з Польщею - казав "кінчать Ляхів" і вважав це законом для себе (М. Грушевський. Історія України, том VIII, част. III, стор. 122 - 167).

Подібне було і з галицьким королем Данилом 1237 року, котрого "мужі градистії" міста Галича (натерпівшись від свавілля галицького боярства), як він підійшов з військом своїм до того міста (Галича), кинулись зустрічать його, кричучи: "це є держатель наш Богом даний" й пустились до нього як діти до батька, "яко жаждуїщі води ко істочнику". (Там же, том II, стр. 475-476).

Третя візія — проголошення Гетьманщини 29 квітня 1918 р. та покликання нащадка гетьманського Роду Павла Скоропадського на гетьманування. Подія та відбулась у

столиці України в Києві, прилюдно, волею українського народу та з благословення Єпископа Нікодима у Соборі св. Софії, побудованого князем Ярославом Мудрим 1037 року. Титул Павла Скоропадського був — "Гетьман усієї України та військ Козачих".

Ті приклади говорять, що візію самостійного державного життя творив сам український народ на своїх землях з центром Києвом, відверто, легально під проводом найліпших своїх провідників. Гетьман Богдан Хмельницький визволив український народ з лядської неволі. Гетьман Павло Скоропадський визволив народ з соціялізаторської неволі. Але наші рідні соціяліізатори: Винниченки, Шаповали та ін., відцуравшись віри православної та прабатьківського дороговказу, склали таємну візію комунізації українського народу. З того бачимо, що візії бувають різні: одні визволяють, другі поневолюють.

Петро Солуха

ПРОГРАМА ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО

Попереду вже згадувалося, як ваші соціяліcти, не вміючи будувати державу, виконувати договір, дати німцям хліб і наладнати з ними взаємовідносини, прийшли до думки вигнати німців з України. Микита Шаповал теж згадує про переворот, що вони, соціялісти, хотіли зробити проти німців. Перешкоджала їм "етика", мовляв, самим проти себе робити бунт. Права група соціялістів таки бралася зробити переворот. Гетьман у спогадах про той факт пише так: ..."Були заміри уряду Центральної Ради підняти проти німців селянське повстання з метою примусити німців піти геть з України. Цьому повстанню мав допомогти польський корпус, розташований тоді біля Черкас. Члени Центральної Ради почали одверто з катедри вести агітацію проти німців. Ніби для того, щоб одночасно налякати "буржуїв", уряд почав арештовувати деякі особи, що були в ділових зносинах з німецьким командуванням. Так був арештований банкир Добрий. Все це примусило німців перейти до активної боротьби" (Зробити з України німецьке генерал-губернаторство — П. С.).

Далі Гетьман пише: "Я не мав сумнівів, що переворот потрібний і корисний, навіть в тому випадку, коли б нова влада не змогла довго утриматись. Я вважав, що владу я подолаю взяти в свої руки і що те, що удасться мені зробити, у всякім разі дасть відпочинок, відновить в Краю порядок а в населенні силу для нової боротьби... Трудність становища полягала в тому, що: "в питаннях соціальних, так і національних, треба було шукати компромісних рішень; потребу взаємних поступок, завдання тим більше важке, що все поділилося тоді на різко протилежні угруповання: одне українське — різко шовіністичне, друге — рішуче не хотіло знати ніякого українства; одне — зо всіма крайностями і утопіями соціалізму, друге — без усякого політичного чуття необхідносте деяких соціальних реформ.

Особливо тяжкими уявлялися мені тоді відносини з німцями. Я почував, ці відносини вимагатимуть від мене великого такту, колосального напруження і самопожертви.

До того часу я німців не знав в обставинах мирного життя... Відносно німців я мав складне почування. З одного боку зони врятували Україну од повної руїни та анархії і вони були потрібні Україні доти, поки вона не привчиться стояти на своїх власних ногах. Такий щасливий збіг обставин для України, якраз і наступив тоді, коли німецька армія оборонила край од зовнішніх і внутрішніх руїнницьких сил за дуже дешеву, порівнюючи, ціну: експорт кількох десятків мільйонів пудів хліба в обмін на потрібні краєві фабричні вироби. Але з другого боку, роки жорстокої боротьби привчили всіх нас дивитися на німців, як на ворогів. В той час моя зовнішня політика мусіла виходити з двох фактів: німецько-австрійські армії зайняли весь Край, а на півночі були большевики, які ждали відповідної хвилини, щоб кинутися на Україну. Значить треба було користуватися допомогою німців. Я усвідомлював собі з самого початку, наскільки це було важко. Не маючи ще серйозних збройних сил, ні однодушної підтримки з боку тих, що тоді репрезентували національну свідомість і національну активність України, я мусів покладатися тільки на свій такт. Треба було зразу відокремити дрібниці од важних речей і, уступаючи в справах, які особливої шкоди краєві не приносили, міцно боронити більш поважні інтереси.

Моя програма була проста: створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві (на законі); провести необхідні політичні і соціяльні реформи. Політичну реформу я уявляв собі так: ні диктатура вищої кляси, ні диктатура пролетаріяту, а рівномірна участь всіх клясів суспільства в політичному житті краю. Соціяльні реформи я хотів проводити в напрямку збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків. Я бачив, що соціялістичні ідеї чужі народній масі, що їх держиться тільки невелика купка одірваної від народу інтелігенції. Я ясно собі усвідомлював, що соціалістичні експерименти привели б неминуче до большевизму, де знищення духової і матеріяльної культури, повернули б наш чудовий край у висохшу пустиню, на якій з часом усівся б знову капіталізм. Але який!.. Не той кволий, мягкотілий,

що животів у нас досі, а всемогучий всесвітній золотий телець, в ногах якого буде повзати наш же нещасний, соціялicтичними провідниками обдурений "революційний народ". (Журнал "Хліборобська Україна", книжка 5, стор. 31-92, рік 1924-1925).

***

Зі спогаду Євтимовича про перше його ставлення у Гетьмана

На другий день після проголошення Гетьманату всі військові частини, заклади та установи, які на той час були в Києві, дістали наказ, по якому начальники тих частин і т. д. мали представитися Гетьманові. У той час я займав становище "Полковника для інспекції військових шкіл" при Головній шкільній Управі Військового Міністерства, а того дня, коли надійшов згаданий наказ, була неділя, Управа не урядувала. Начальник Головної Управи Астафєв був хворий, Решта старшин пішли на неділю у відпустку. Отаман Астафєв командирував репрезентувати Шкільну Управу полковника Євтимовича.

Полк. Євтимович поїхав, відрапортував про стан шкіл. На запитання Гетьмана: "Чи військові школи мене визнають"? Відповів: "Військові школи визнають ту зверхню владу, яка забезпечить Україні самостійну державність і правопорядок.

Гетьман надумується якусь секунду й говорить рішуче: Перекажіть школам, що я обняв зверхню владу в державі як тяжкий обов'язок, який совісно виконаю. Хочу забезпечити Україні самостійну державність і політичну незалежність. Хочу створити всі можливості до найкращого розвою. Зроблю все належне, щоб направити руїну, завести лад і дати змогу всім громадянам працювати з користю для себе і для Батьківщини. У ближчому часі, як тільки заспокоїться, скличу законодатний сойм. Він виробить потрібні закони, особливо ж і насамперед — земельний закон на користь безземельних хліборобів. Велику земельну власність обмежу, як тільки можна. Але соціяльних експериментів не допущу, бо то руїна! Приверну приватну власність, бо це підстава народнього господарства й економічна сила держави. У своїй праці стоятиму на старій традиції, бо це основа культури. Особливу увагу зверну на створення сильної армії. Од військових шкіл вимагаю дисципліни і праці та бажаю успіхів у на-

уці. Завтра приїду оглянути старшинську школу. Прошу зайти до начальника мого штабу й умовитися з ним про порядок.

Варто ствердити, Гетьман весь час говорив доброю українською мовою, у доброму "полтавському" діялекті.

(В. Євтиімович, Перше ставлення в Гетьмана. "За велич нації", ст. 113—129, Львів 1938).

ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ ГЕТЬМАНА 1918 Р.

ВИПИСКИ З МОСКОВСЬКИХ ГАЗЕТ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ ГЕТЬМАНЩИНИ. ОЧИМА ГАЗЕТИ "IЗВЄСТІЯ" — ОРГАН УРЯДУ СОВЄТСЬКОЇ РОСІЇ

(Про економічний та культурний розвиток України. Політика внутрішня та зовнішня)

Міністер Фінансів Української Держави Ржепецький сказав: потрібна самостійна Україна, але без шовінізму. Треба звернути увагу на кордони України. Крим мусить відійти до України, як потрібний їй для вільного господарського розвитку ("Ізвєстія", 15. 5. 1918). На з'їзді кадетів у Києві 10-го травня Ржепецький, доповідаючи про фінансовий плян, сказав: я мушу відверто заявити, що створити добробут в Україні в теперішніх умовах можливо тільки відокремившись від Росії. Ми зобов'язані створити свою грошову систему ("Ізвєстія", 21. 5. 1918).

У розмові з представником "Прес Бюро" Й. Горлісом Гетьман сказав: Берестейський договір залишається покищо в силі. У взаємовідносинах з Центральними державами Уряд України зберігатиме дружні відносини. Головна турбота нового уряду встановити порядок в Україні й охорону приватної власности. Без цього немислиме існування Держави. Встановлення порядку й промисловости потрібко в інтересах України та Центральних Держав. Гетьманщина, проголошена на з'їзді хліборобів, і подібно Римській Імперії, спиратиметься на власників-хліборобів. Уряд України, а особисто я, сказав Гетьман, вважаємо необхідним використати кожну людину, незалежно від її політичних переконань. Питання Басарабії та Криму покищо не вирішені. Тут прийматимуться на увагу економічні та політичні інтереси України. ("Ізвєстія", 18. 5. 1918).

У розмові зі співробітником віденської газети "Рейхспост" Гетьман сказав: становище України та її вимоги потребують тісного єднання з середньо-европейськими державами, з котрими вона зв'язана плодотворними економічними відносинами. Мета наша — Незалежність України. Для цього потрібне політичне та державно-фінансове забезпечення, а також перебудова сил оборони та виховання народнього

духу. Я хочу створити сильну військову силу. Передбачаю відновити старе козацтво й зв'язати з ним військове навчання. Земельне питання Гетьман задумує розв'язати широким пляном розподілу землі між малоземельним хліборобським селянством, котрому держава виділить ділянки за помірну плату. Де проходитимуть кордони України, покищо невідомо. Але ясно видно, що Україна стала великою притягаючою силою. Гетьман закінчив свою розмову запевненням, що він бажає мирних відносин зі своїми російськими сусідами. ("Ізвєстія", 9. 6. 1918).

До минулого повернення нема. У розмовах з кореспондентом "Берлінер Таґеблят" Ледерером Гетьман не раз говорив, що він не є прихильником абсолютизму, а представником національної свободи. Форму державного ладу повинен вирішити сам народ. До минулого повернення нема. ("Ізвєстія", 6. 6. 1918, "Берлінер Таґеблят" про Україну).

Головне завдання - земельне питання та армія. Стокгольм. У шведській пресі з'явилося інтерв'ю представників невтральної преси з Гетьманом Скоропадським. Гетьман сказав, що одним з головних завдань, яке має Уряд, є створення Української Армії. Не зважаючи, що приватну власність цілком поновлено, велике землеволодіння обов'язково мусить бути зменшеної. Про парляментарну систему покищо передчасно думати. На закінчення розмови Гетьман сказав, що Український Уряд бажає в найкоротшому часі зав'язати міцні економічні зносини з невтральними державами ("Ізвєстія", 6. 8. 1918).

Аграрна нарада. Київ, 3-го листопада. Опублікованої грамоту Гетьмана про скликання особливої наради під його особистим головуванням з метою виробити аграрний закон. З цією метою створюється державний земельний фонд за рахунок земель державних, церковних та частини поміщицьких. Всю реформу передбачається провести, не порушуючи інтересів приватних осіб з оплатою за належною оцінкою всіх маєтків, які переходять в державний земельний фонд ("Ізвєстія", 5. 11.1918).

ТРАНСПОРТ. ТОРГІВЛЯ

Стародавній шлях з "Варяг до Греків".

Київ, 7-го серпня. Особлива українська комісія досліджує в цей час два шляхи з'єднати Чорне море з Балтійсь-

ким водами річок. Перший шлях: Дніпро-Бугський канал і Висла (Кінцевий пункт Данціїнґ). Другий: Дніпро — Огінський Канал—Німан (Кінцевий пункт Кенігсберг або Мемель). Окрім того, накреслено з'єднати Дніпро з Двиною (ПТА, "Ізвєстія", 8. 8. 1918).

Кенігсберг, 27-го липня. Сюди прибула комісія для переговорів про побудування нового водяного шляху, який з'єднав би Чорне море з Балтійським (ПТА, "Ізвєстія", 31. 7. 1918).

Україна—Прибалтика. Катеринославське "Слово" подає наступну цікаву розмову його співробітника з представникам Естляндії та Ліфляндії.

Уповноважений естляндських та ліфляндських міст Е. Г. Еменде, котрий приїхав для переговорів про поновлення товарообміну з Україною, розмовляв з нашим співробітником про економічне та політичне становище Прибалтійського Краю. Він говорив:

Наше сільське населення харчувалося власними продуктами, а населення міст харчами з України. Тепер же міське населення опинилося в тяжкому становищі. А до того ще до нас приєднані Нарва та тимчасово Пськов, котрі теж голодують.

Уряд України став на комерційну точку зору. За хліб, цукор вимагає негайно доставляти товари, яких у нас зараз майже нема, бо більшість їх, як наприклад Нарвська мануфактура та под. вивезені до Німеччини. Думаю, що все ж таки, деяку кількість паперу нам пощастить дати Україні.

У Києві, де я мав переговори про Поновлення економічних відносин, то для таких же переговорів прибули другі представники: Великоросії, Білорусії, Грузії, Болгарії, Туреччини, не кажучи вже про організації Австро-Угорщини та Німеччини; всi вони намагаються умовити Україну доставляти їм потрібні харчі. Коли нам не пощастить налагодити постачання з України, населення наших міст голодуватиме. Особливо у безвихідному становищі Рига. Всі численні ризькі заводи являють собою тепер мертві кам'яні корпуси з бездимними димарями. Нема ні торгівлі, ні пароплавства.

Зовнішній вигляд міста не потерпів від війни. Ідеальний лад, порядок, сади відчинено, грає музика. Але населення, яке не має заробітку та прожило всі заощадження, знахо-

диться в тяжкому становищі.

Громадські кола прибалтійських міст займаються думкою про відродження економічного життя Краю; вважають потрібним проведення балтійсько-чорноморськото водного шляху однаково корисного як для Прибалтики, так і для України, а зокрема для Катеринославу (Дніпропетровська).

Цими днями я попливу Дніпром і думаю зупинитись у Херсоні, щоб і там пов'язатись з місцевими діячами про проведенняБалтійсько-Чорноморського Шляху ("Ізвєстія", 27. 7. 1918).

Вільна торгівля. Київ, 12 вересня. Міністер постачання Гербель оголосив, що дозволена вільна торгівля салом, маслом, яйцями, картоплею, овочами, рибою та молочними продуктами по вільних цінах (РОСТА "Ізвєстія", 14. 9. 1918).

Потяг на Москву — Петроград (Ленінград). Київ, 10-23 серпня. Потяг Української Держави на Москву-Петроград через Курськ прямий, безпосередній, щоденний. ("Ізвєстія", 6. 8., 25. 8. 1918),

Пароплавство по Чорному морі. Одеса, 14-го серпня. Встановлюються регулярні рейси в порти Болгарії та Румунії (Б. П. "Ізв." 21. 8. 1918).

Поштові літаки. Між Києвом та Віднем курсують літаки, доставляють офіційну дипломатичну та приватну кореспонденцію. Доставка скорочується на 40 годин. У Києві та Львові робиться зміна апаратів та літунів (пілотів). Шлях лїтаків Київ — Краків — Львів ("Ізвєстія", 15. 6. 1918).

Товариство залізниць. Київ, 26-го серпня. Міністерством виробляється статут Українського Будівельного Товариства Залізниць. В ньому візьмуть участь великі капіталісти (ПТА. "Iзв.", 27. 8. 1918).

Українізація Кіно. Київ, 25 серпня. Видано наказ про українізацію кінематографа. Всі написи на фільмах повинні робити українською мовою (ПТА. "Ізв.", 28. 8. 1918).

Українізація діловодства на залізницях. Харків, 5-го вересня. На всіх станціях українських залізниць вивішено їхні назви українською мовою (РОСТА. "Ізв." 10. 9. 1918).

Звільнення залізничників. Київ, 11-го жовтня. Звільнено без права повернення на залізницю та державні посади до 200 службовців Південно-західнь'ої Залізниці. Серед них 42

звільнено за те, що вони відмовилися вивчати українську мову (РОСТА. "Ізв." 17. 10. 1918).

Переслідування російської мови. Комісар слобідських залізниць відмовляється читати доповідні записки на російській мові й пише на них резолюцію, що він "не може зрозуміти, що написано" "(Ізв." 27. 9. 1918).

Українізація шкіл. Міністерство Освіти зобов'язує викладати предмети українською мовою в професійних школах. Вимагає від усіх лекторів обов'язкового прослухання курсу "Українознавства" ("Ізв." 15. 9. 1918).

Українська Академія Наук. Наказом Гетьмана Скоропадського було утворено в листопаді 1918 р. Українську Академію Наук. Значне число російських учених, котрі втекли вiд совєтської влади з СССР до Києва, прийнято до складу Академії через протекцію та накази Гетьмана та його оточення (О. Полоцький, Хроніка "До 10-річчя Укр. Акад. Наук". "Прапор марксизму" ч. 4. 1928 р. орган Укр. інст-ту Марксизму-Ленінізму).

Листи Гетьмана Репіну та Маковському. Київ, 23-го серпня. Комендант потягу Української Держави, — що відійде 27-го або 28-го серпня з Києва на Москву—Петроград, — п. Яроцький особисто доручить знаменитим художникам Репіну та Маковському власноручні листи Гетьмана з запрошенням поселитися в Україні. На випадок згоди художників, можливо, вони прибудуть з поворотним потягом у Київ (БП. "Ізв.", 25. 8.1918).

Звільнення з Міністерства Закордонних Справ. Київ, 9 травня. Рада Міністрів ухвалила відкликати таких послів, призначення попереднім урядом: Севрюка з Німеччини, Гадана з Румунії та Левицького з Туреччини, як нездібних займати відповідні дипломатичні посади та звільнити їх від служби в міністерстві закордонних справ ("Ізв" 14. 5. 1918).

Забороняється пропаганда за єдину неділиму Росію.

Київ, 31-го липня. Оголошено офіційне повідомлення, в якому забороняється агітувати за єдину неділиму Росію. Арештовано офіцерів. Це перший акт нового міністра внутрішніх справ Кістяківського ("Ізв., 3. 8. 1918).

Напередодні капітуляції Німеччини Нараджуються.

Київ, 18-го жовтня. Вчора в штабі ні-

мецького командування, при участі начальника штабу генерала Ґренера відбулася спільна нарада про оборону України. У цій нараді взяли участь вищі представники німецького командування та українського військового міністерства, також корпусні командири як німецької, так української армій, котрих викликано для цієї мети до Києва. На нараді обмірковувалися питання, пов'язані з формуванням постійної Української Армії та "Національної Гвардії. Прийнято важливі рішення (РОСТА, "Ізв.", 20. 10. 1918)

Поради ген. Ґренера. Київ, 17-го жовтня. Генерал Гренер, у розмові з журналістами, сказав так: "Коли нас змусять воювати далі, ми змушені будемо забрати наші війська з України. Тому в Україні виникає питання про створення власної армії, що можливо, коли все населення перейметься ідеєю державности. Для цього потрібні реформи: аграрна, але не за рецептою Центральної Ради; опрацювати виборчий закон, притягнувши всі партії та головне — створити урядовий апарат з фаховими службовцями" (РОСТА. "Ізв.", 20. 10. 1918).

Увічливість Німеччини. Київ, 28-го жовтня. УТА повідомляє, що німецький уряд не буде заперечувати проти бажання українців увійти в дипломатичні зносини з урядами Невтральних Держав та Держав Згоди (Антанти). Німецькі війська в Україні лише для того, щоб допомогти та підтримати Український Уряд у справі встановлення порядку та нормальних умов існування в країні. їхня присутність не повинна перешкоджати Україні встановити міжнародні зносини, які вимагаються її життьовими державними інтересами (РОСТА. "Ізв." 31. 10. 1918).

УРЯД ГЕТЬМАНЩИНИ В ОБОРОНУ ДЕРЖАВИ ТА НАРОДУ.
ВСТАНОВЛЯЮТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНІ ЗНОСИНИ.

Україна готується. Київ, 9-го жовтня. У звязку з передбаченою світовою конференцією, Рада міністрів вирішила посилити діяльність українських місій у невтральних країнах (РОСТА. "Ізв.", 12. 10. 1918).

Київ, 11-го жовтня. У міністерстві закордонних справ у цей час розглядається питання про встановлення диплома-

тичних зносин із Швецією, Норвегією та Данією (РОСТА. "Ізв." 11. 10. 1918).

Київ, 22-го жовтня. Вчора виїхала до Швеції надзвичайна місія в складі ген. Б. Баженова та службовця особливих доручень Косаренка-Касаревича (РОСТА. "Ізв." 24. 10. 1918).

ШВАЙЦАРСЬКА МІСІЯ

Київ, 14-го жовтня. Цими днями прибуває сюди дипломатична Швайцарська місія в Україну, а з України виїздить українське представництво в Швайцарію (РОСТА. "Ізв." 18. 10. 1918).

Знову передпарлямент. Київ, 9-го жовтня. У Раді Міністрів обмірковувалось питання про скликання так званого передпарляменту від торгово-промислових, хліборобських кіл, кооперативів, профспілок та под. Центральними питаннями нарад будуть питання про представництво України на міжнародній конференції та питання про скликання українського сойму (РОСТА. "Ізв." 11. 10. 1918).

Київ, 17-го жовтня. Рада Міністрів на вчорашньому засіданні розглядала питання зовнішньої політики у зв'язку з передбачуваним посиланням спеціяльних дипломатичних місій до деяких західньо-европейських країн. Рада ухвалила дати точні та ясні вказівки делегованим дипломатичним представникам про ту позицію, яку вони повинні зайняти в міжнародніх питаннях. Міністри обмірковували також про майбутні взаємовідносини між Україною та тими частинами Росії, що відділилися від бувшої Російської імперії.

Це не поможе. Київ, 9-гo жовтня. Ідея Південно-східнього федеративного Союзу з держав, які зорганізувалися на території бувшої Російської Імперії, як нам передають, зустріла співчуття в політичних колах Києва. Південно-східній Федеративний Союз проектується утворили з України, Криму, Кубані, Дону, Грузії та ймовірно з Азербайджану. В основу створення Союзу будуть покладені політичні та економічні інтереси. Головною підставою створення Федеративного Союзу є наближення миру та безнадійність на очікування загибелі Совєтської Республіки. Ідея ця належить чорносотенно-кадетським колам (РОСТА. "Ізв." 11. 10. 1918).

Нараджуються. Полтава, 4-го листопада. На станції Скороходове, недалеко Полтави, відбулась нарада Українського

Гетьмана з Донським Отаманом з питань пов'язаних з біжачими політичними подіями. Обмірковувалось, головним чіном, питання про спільну боротьбу з большевизмом (РОСТА. "Ізв." 6. 11. 1918).

Готуються до бою. Київ, 18 жовтня. На нараді представників усіх міністерств вирішено негайно приступити до творення захисту України. Визнано потрібним покликати новобранців, котрим 1-го січня 1919 р. сповняється 20 років. Для посилення кадрів покликати надстрокових унтерофіцерів. Також використати російських офіцерів, котрі перебувають в Україні, утворивши з них "Корпус особого призначення" та організувати добровольчі дружини (РОСТА. "Ізв." 20. 10. 1918).

Старшини організуються. Київська газета "Вечір" у ч. 3. повідомляє що з дозволу Українського Уряду, Союз взаємодопомоги старшин оповістив в Одесі запис старшин та місцевих мешканців "стати бажаючим до зброї" у хвилину небезпеки. Ці загони не матимуть будь-яких політ. завдань, а призначаються виключно для охорони порядку життя та майна громадян. Загони складатимуться з усіх родів зброї. Відозва закінчується: "Червоний терор, що заливає Росію, нехай буде всім громадянам пересторогою" ("Ізв. 18. 10. 1918).

Посилюється охорона кордону. Харків, 10-го жовтня. Підсилено загони, що охороняють російсько-український кордон ("Ізв.", 17. 10. 1918).

Для боротьби проти большевизму. Київ, 1-го листопада. Рада Міністрів на своєму засіданні 31-то жовтня заслухала телеграму посла Шульгина з Софії. У телеграмі говориться, що Уряд Еспанії, на пропозицію українського посла Шульгина, звернувся до Держав Згоди (Антанти) з проханням про перебування надалі німецьких військ _в Україні. На думку Уряду Еспанії, ці заходи потрібні, щоб запобігти анархії та руїни. Рада Міністрів цілком схвалила діяльність Шульгина, як згідну з інструкціями та відповідає життьовим інтересам України ("Ізв." 6. 11. 1918).

Проект звернутися до нєвтральних країн у справі захисту. Київ, 3. листопада. Під тиском буржуазно-поміщицьких кіл, котрі втратили солодкий сон та спокій від страху перед большевицькою небезпекою, в тутешніх урядових колах приступили до розроблення проекту звернутися до не-

втральних держав у справі охорони життя та майна маєткових кіл України. За змістом цього мудрого проєкту, на випадок непогодження держав Антанти на залишення німецьких військ в Україні, мають бути створені особливі загони з військ невтральних країн (РОСТА. "Ізв." 5. 11. 1918).

На цьому закінчуємо виписки з російської преси. Виписане не потребує пояснень; воно ясне й зрозуміле. Можемо лише сказати, що з преси Леніна ми більше довідалися, ніж зі своєї демократичної уенерівської про будування нашої Держави Урядом Гетьманщини. І не вина Гетьмана, що він не встиг встановити дипломатичні зносини з державами Антанти та створити армію для оборони Української Держави та народу. Звертає увагу, що большевицька Москва своєчасно й добре була інформована про все, що у нас робилося. Ленін мав можливість своєчасно виробляти протизаходи. У розділі, чи "Революцію проти Гетьмана зроблено виключно українськими силами" вияснено питання протизаходів з боку Росії.

РОЗМОВА З ГЕТЬМАНОМ

Під таким заголовком появилась в "Газет де Льозан" ч. 287, 15 жовтня ц.р.(1920) розмова з Паном Гетьманом одного з редакторів цієї газети п. C. Д. Подаємо повний текст цієї розмови в перекладі на українську мову:

"Гетьман Скоропадський, який перебуває вже деякий час в нашій країні, ласкаво згодився прийняти у себе редактора "Газет де Льозан". Роля, яку відігравав Гетьман на Україні, дуже мало відома за кордоном. Це незнання дійсного стану речей в добрій мірі йде на рахунок тих тенденційних інформацію, які різні партії спритно пускали за кордон. і тому не без великого інтересу читатимуться ті відомості, які Гетьман ласкаво згодився нам дати.

Гетьман Скоропадський має коло пятидесяти років; постать його висока; лице сяє інтелігентністю і волею; поводження сердечне. Він є нащадок старого українського роду; прадіди його колись відігравали важну ролю на Україні. Свою військову кар'єру Гетьман зробив у російськім війську. Генерал-адьютант світи царя Миколи II, в останній час він командував корпусом. Він є командором Почесного Леґіону. Під час цілої війни він бився з німцями. Коли ж розпалося російське військо, Скоропадський став на чолі Українського Корпусу, який так само воював зразу з німцями, а потім з большевиками.

***

— Набивши маленьку деревляну люльку гарним жовтим тютюном, Гетьман в кількох рисах дає нам картину ситуації на Україні у 1918 році, коли Він став на чолі влади.

— У квітні 1918 року, каже він, було 500,000 німецького війська на Україні. Центральна Рада в цей час перестала вже виявляти дійсні політичні почуття народу. Влада її поволі підупадала. Дрібні земельні власники, безперечна більшість українського населення, одмовили в довір'ї Центральній Раді і на з'їзді, де було 3000 представників від усіх повітів (округ), закликакали мене до влади.

Почуваючи себе, як український патріот, змушений прийняти цей мандат, я опинився в дуже скрутному становищі. Треба було організувати країну, яка після больше-

вицької навали перебувала в цілковитій анархії і рівночасно полагоджувати щоденні конфлікти, що виникали між населенням та німцями. Я зорганізував уряд, в якому сконцен-

тровані були всі сили порядку, запросивши до цього уряду представників продуктивних сил краю. Я намагався втілити в цім уряді провідну ідею української політики, яка базувалася б на національних і демократичних почуттях, оперта головним чином на дрібних селянських земельних власниках, яких у нас звуть хліборобами.

— Яку ролю відігравали українські делегати на конференції в Берестю?

— Я став коло влади далеко пізніше по підписанні мирового договору, тоді, коли країна була вже окупована німцями і тому межу відповісти на Ваш запит тільки як пасивний і сторонній свідок подій. Українці саме в той час стояли перед гіркою дилемою: або бути захопленими рос.-большевицькою повіддю з усім жахом, який несе цей режим, або допустити на свою землю переможців німців. У цій альтернативі вони втрачали все, що були придбали аз національнім ґрунті під час революції. Треба було знайти якийсь інший "модус вівенді". Щоб встановити історичну правду, я нагадаю, що в цей час Україна в розпачі звернулася до Антанти, яку вважала своєю союзницею. Було пороблено всі заходи перед генералом Коандою (пізніше президентом Ради Міністрів в Румунії); його прошено, щоб Румунія допомогла нам, приславши військового матеріялу. Генерал Коанда з жалем мусі_в заявити, що він не може дати так нетерпляче сподіваної допомоги.

— На конференції в Берестю українські делегати показали себе незломними націоналістами. Вони вимагали повної незалежности України.

— Ми запитали Гетьмана, чи дав би він селянам землю і в якій формі.

— Я був і досі є прихильником аграрної реформи. Ставши при владі, я основувався на економічних постулятах парцеляції (роздроблювання) землі. Але для мене було бажаним, щоб селянин заплатив за свою землю і таким чином ночував би себе її законним власником. З другого боку, я розробив широкий плян, який рівночасно дозволяв задержання земель, під певними умовами, в тих. маєтках, що

були під культурою буряків, головного джерела багатства мого краю — цукрової індустрії. Всі ці ідеї були вже на шляху до здійснення, коли на восьмім місяці мого гетьманування я мусів залишити владу.

На запит про відносини його до Німеччини і чого Він удався до Берліну у вересні 1918 року, Гетьман відповів:

— Мої інформації про інтернаціональну ситуацію породили в мені певність, що утворення українського війська є негайною потребою. Але виконання цього плану зустріло сильну опозицію з боку німецької військової влади, що перебувала в моїм краю. Всі казарми були зайняті німецьким військом. Мені так само було дуже важко організувати нормальне провіянтування того війська, яке я хотів зформувати.

— Тоді я вирішив удатися до Берліну, щоб розвинути цю проблему перед найвищою владою окупантної нації. З Берліні я знайшов різкої виражений антагонізм поміж вищим проводом, закордонною політикою та військовою владою. Зрештою, моя подорож піднята в надії сконсолідувати лад і організацію України, не принесла бажаних наслідків. По моїм повороті до Києва події пішли швидким темпом. Союзні місії прибули до Яс з силою московських націоналістів ("панрюс"), які вже впливали на політику цих місій в українськім питанню.

На цей саме час припадає початок безнадійної справи Денікіна. Я вислав до Ясс моїм делегатів від свого уряду з завданням, вияснити там, що боротьба поміж крайніми елементами і ладом, може бути ведена на Україні тільки при умові піддержки влади, яка спирається на національне почуття народу. Моїм делегатам не пощастило прийти до порозуміння. Союзні місії ставили мені умови, які зводилися до вимоги федерації g Росією. Я дуже добре розумів небезпеку, що виникала з подібного політичного домагання, але змагаючи перш за все до вищої мети утримання ладу в Державі, яку я Збудував, я мусів у супереч власній волі схилитися перед вимогою союзників і проголосити федерацію з Росією.

Я повинен Вам сказати, що в цей час Україна була не тільки в стані організації, але майже зовсім вже зорганізованою країною: економічне життя в ній відновлялося, торгівля була інтенсивна, залізничній рух і транспорт були майже

нормальними. У нас було 400,000,000 пудів пшениці (6,400,000 тонн); я зібрав більше 4-х мільярдів, здебільшого в чужоземній валюті. Ми мали по складах більше З-х мільйонів пудів цукру (48,000 тонн); металургiчна індустрія теж починала фунґціонувати. Але моя деклярація пішла всупереч почуттю багатьох українців. Я залишив мій край.

Одначе я переконаний, що для майбутнього спокою Східньої Европи, в боротьбі з розкладовими тенденціями крайніх течій є тільки одна опора, один охоронний мур — це національне почуття. Україна, зорганізована в державу, базовану на національнім почуттю, відповідно глибокому бажанню всього народу керуватися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, якого цілий світ тепер шукае.

Ми попрощались з Гетьманом, який стискаючи руку, сказав нам ще кілька привітних слів про Швайцарію. С.Д." ("Хліборобська Україна" книжка друга. Рік 1920-1921. Збірник II, III і IV. стор. 182-184. Відень Видання Ін. Групи Українського Союза Хліборобів Державників.).

Гетьман Павло Скоропадський

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРНА ПРАЦЯ ЗА ГЕТЬМАНЩИНИ 1918 Р.

Сторінка Споминів

Це вже з давноминулого. Мені, оце недавно, довелося займатися однією cправою, зв'язаною з діяльністю Гетьманського Уряду в 1918 році в ділянці культури й просвіти. Не зовсім довіряючи своїй пам'яті, я перечитав багато з того, що появилося друком "за" і "проти" цієї діяльности.

Гадаю, що мабуть у цім напрямку зібрано найбільш матеріялів до історії Гетьманщини, й на підставі ix можна цілком ясно собі уявити, що саме було зроблене за час її існування для розвитку нашої культури й науки.

Проф. Дмитро Іванович Дорошенко з уродженим йому талантом і сумлінністю, дав загальний образ цієї діяльности, обоснувавши його на документальних і цифрових даних.

Мені довелося переглянути багато вирізок з часописів і т. ін., що торкаються цієї оправи: вони, без сумніву, відбивають опінію принаймні частини українського громадянства того часу.

Це може видаватися парадоксальним, але саме перегляд оцих ворожих до Гетьманщини голосів зробив на мене тепер найбільше враження: він виразно пригадав мені ту постійну боротьбу, що ми тоді вели для проведення в життя наших українських плянів. Точніше: рішуче не погоджуюсь зо всіма висновками соціялістичних — усіх відтінків — українських публіцистів і кореспондентів того часу, але визнаю, що багато фактів, про які вони згадують, по суті своїй правдиві; саме з цими фактами ми боролися всіма силами. Та ось тепер це давноминуле зо всіма надіями, що тоді нас окриляли, й розчаруваннями, які ми так боляче переживали, я знову пережив.

Зо спокійною совістю сказати можу: згадуючи минуле, згадуючи тогочасних моїх співробітників, я глибоко переконаний, що всі вони були одушевлені якнайкращими прагненнями для добра української культури.

Який не був скупий, щодо витрат, покійний Ржепець-

кий — міністер фінансів, — і скільки мені не доводилось боронити який небудь видаток, коли діло торкалося інших ділянок, одначе, коли розглядав кошториса якогось культурного чи наукового українського почину, я ніколи не чув застережень із його боку. Та не в цьому справа, і я глибоко переконаний, що всі закиди діячам Гетьманщини в цім відношенні не витримують критики. Помилки — може подекуди й катастрофічні в своїх наслідках — у нас траплялися. Дві з них глибоко запали мені в душу.

Перша — це те, що й я, й усі мої співпрацівники — всі ми робили занадто основно, виходячи з точки погляду, що для успіху якогось почину необхідно добре його підготовити, простудіювати, а це вимагало часу.

Ми розраховували на те, що встигнемо створити правильно функціонуючий апарат із відповідним підбором державно думаючих українців та що встигнемо створити українську Армію: тоді б відхід німців не мав уже для нас значення. Та обставини склалися так, що ані поважного державного апарату з відповідними людьми-українцями на місцях, ані боєздатної Армії створити ми не встигли. Події в Німеччині прийшли скоріш, ніж цього можна було чекати.

Друга помилка була та, що населення було зовсім не освідомлене про наміри й заходи уряду, - і це в усіх ділянках життя, — та що не було пропаганди ні нашої провідної ідеї, ні праці уряду. Про все це громадянство довідувалося від наших політичних противників, — звичайно у відповідному освітленні.

Думаю, що коли б ми звернули були своєчасно увагу на ці дві помилки, то можливо, що конечний результат був би інший. Але Гетьманщина 1918 року не вдержалася, а це дає право, кому не лінь, критикувати нашу діяльність і все, що з нею було зв'язане; це загальний закон, якому підлягає кожна невдача.

Не збираюся вказувати в короткій цій статті на те, що за 8 місяців Гетьманщини осягнене; не збираюсь спростовувати закидів наших противників: безсторонній дослідувач культурного життя України за Гетьманщини 1918 року має цілковиту змогу простудіювати всі наші почини, з ним зв'язані. Хочу тільки доповнити ввесь суттєвий матеріял деякими рисками, що — можливо — дослідувачеві можуть стати

в пригоді.

В основі нашої діяльности в обсязі культурному ми кермувалися принципом: прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народнього виховання, робити це з найменшою шкодою для всяких культурних цінностей. Ми вважали, що кожний зайвий різкий крок у напрямі українізації того часу не тільки глибшій українізації не допомагає, але навпаки — може відштовхнути від неї ті елементи, що при поступовому підході до цього питання та при деякій терпеливості, легко могли б піддатися нашій культурі та її впливам. Ми прямували не до механічного примусового прилучення людей до українства, але до хемічного розтворення неукраїнських елементів в українській стихії. Наші противники, цілком не рахуючись із тодішніми умовинами, бажали собі далеко різкішої українізаційної лінії. Завдяки своїй удачі й фахові — як військовий — я подекуди мав нахил до цієї другої концепції, але мої співпрацівники — і М. Василенко, і В. Науменко, і Петро Яковлевич Дорошенко — завжди здержували мене, і, гадаю, вони мали рацію, бо я встиг запримітити за короткий час свого гетьманування, які тривкі висліди давала тактика, що вони відстоювали. Але слід було мати велику видержку й безконечну терпеливість.

З одного боку, пригадую, скільки, скільки осіб і депутацій приходило до мене, скільки листів — підписаних і анонімових — одержував я і від росіян, і — що мене дивувало — частенько від природніх українців зо всякими заявами та скаргами на різні "несправедливості", що їх спричиняли їм нові державні розпорядки. З другого боку, пригадую ті безконечні, розмови з нашими українськими діячами, які все обвинувачували уряд в тому, що він дає змогу росіянам гальмувати розвиток українства й українського діла. З одного й з другого боку багато було не справедливих закидів, але були й зовсім обосновані, — мені ж доводилося без кінця розглядати ці питання і — у випадках, коли розгляд справи підтверджував обоснованість скарги — негайно її полагоджувати. Така процедура дуже тяжка для урядових осіб, але ми її вважали правильною.

Пам'ятаю добре, як люди, що спочатку відносилися рі-

шуче вороже до всього українського, через деякий час безболізно ставали на українському ґрунті. Пам'ятаю своє здивування, коли старий князь Петро Волконський, що ціле своє життя був росіянином, раптом зовсім поважно почав учитися української мови і студіював українську літературу, та висловлював жаль, що не знав давніш, як високо вона стоїть. А канцелярія Ради Міністрів? Доклади її напочатку писалися такою українською мовою, що викликала сміх, одначе згодом це виправилося, а в складі її були справжні знавці нашої мови. А скільки вчителів, що початково говорили якимось "незрозумілим наріччям", неподібним до української мови, через деякий час, під час прийняття в мене Учительського З'їзду, здивували мене своїм знанням мови. Таких прикладів я міг би навести безліч. Були, звичайно, й злосливі "закиди" непримиренних, та це вийнятки, що підтверджують правило.

У цім відношенні, як на це зовсім слушно вказує ліва преса, відзначилися деякі директори російських гімназій, коли доводилося їм уступати частини будинків їхніх гімназій для гімназій українських. Між іншим, пригадую, що в зв'язку з аналогічною справою мене глибоко вразила своєю впертістю — скажу більше — нахабством, якась ігуменя. Довелося переламати її впертість радикальними засобами, розташовуючи без її згоди в вільній частині її манастиря українську гімназію.

Більшість закидів із лівого українського боку була мало обоснована, хоч би й тому, що в Міністерстві Народньої Освіти майже всі діячі, призначені ще за Центральної Ради, залишилися на службі. Я читав десь — не пригадую вже, де саме — що честь заснування Української Академії Наук та двох українських університетів не може належати Гетьманщині 1918 року, бо інiціятива цього й деякі підготовні в цім напрямі праці належать Центральній Раді. Такі твердження не витримують критики: мало ще того, що така думка була — треба було її реалізувати. "L'enfer est pare de bonnes intentions."

І Академія Наук, і два університети (Київський і Кам'янецький), і багато-багато інших вищих, середніх та нижчих шкіл і найрізніших освітніх культурних інституцій, також і інституцій для розвитку різних мистецтв — це наслідки від-

даности українській культурі багатьох українських діячів, на чолі яких стояли такі люди, як Василенко, Стебницький, Науменко, П. Я. Дорошенко, І. Огіенко. Ці люди блискуче проводили в життя ті загальні директиви, що я спільно з ними опрацьовував. Такі директиви легко було давати, та в хоатичних умовах 18-го року в Україні — дуже трудно було їх здійснювати, одначе ці люди зуміли це зробити.

Були проте люди, що цілим серцем віддавалися українській культурній праці, — це головно люди непартійні. Скажемо, проф І. Огієнко зміг зовсім тихо цілий університет створити, являючись до мене завжди з готовими обгрунтованими доповідями, і я ні разу ні в чім йому не відмовив, чому Кам'янський Університет став такий міцний і багатий. Додам до цього, що я наказав пропускати до мене Ректорів Огієнка і Сушицького без докладів поза чергою.

Скільки безконечних балачок у лівих українських колах викликали, наприклад, рішення не українізувати одним розмахом Університету св. Володимира в Києві, що з мурів його вийшло стільки видатних людей, заслужених для місцевої науки й культури. Василенко здержував мене; пригадую як він у довгому й вичерпному докладі опрацював свій плян діяння, щоб і в цьому Університеті безболізно провести українізацію. Я тоді переконався ще глибше, що одинокою ціллю його було зберегти для українського народу якнайбільш культурних цінностей: робив він підо впливом цієї провідної думки, і я став на його боці. У мене немає найменшого сумніву, що коли б Гетьманство було існувало й далі, то Університет св. Володимира незабаром був би українським цілком.

Культурні цінності зруйнувати дуже легко, а для відтворення їх потрібні десятиліття, та й це в найкращому разі, а буває й так, що зруйнованого не відбудуєш. Взагалі ж, коли справа торкалася домагань спішної українізації, то не обходилось іноді без курйозів. Було, приходять раз до мене двоє знайомих — іще з часів перед Гетьманщиною — самостійників. "Чого бажаєте, панове?" — "Та", кажуть, "Пане Гетьмане, яким чином Ви це терпите такого пам'ятника, як пам'ятник св. Володимира?" — "Та чому ж його не терпіти, — це ж, як не як, наш же святий?" "Та св. Володимир то наш, а пам'ятник цей не наш, треба його обо-

в'язково знищити"... "Чому?' "Та святий Володимир був українець без бороди, тільки з вусами, а цей з бородою"... Говорилося це не з жарту, а зовсім поважно. Я їм відповів: "Знаєте, панове, у нас ще стільки діла, поки Україна стане цілковито українською. Покищо — немає часу цим займатися. Обіцяю вам, що коли вже все буде зукраїнізоване, то я, як останню крапку, поставлю інший пам'ятник замість цього, і буде в нас св. Володимир уже зовсім зукраїнізований — без бороди, тільки з вусами. Розсталися дружелюбно. На жаль, — не завжди так бувало.

В. Науменко — цей освічений діяч на українській культурній ниві — часто бував ціллю нападів як з боку росіян, так і з боку лівіше настроєних наших українських елементів. Пам'ятаю, з якою глибокою повагою відносився він до української культури, й як обережно з нею поводився. Я вважав, що доки в нас немає надійного кадру українських учителів для народніх шкіл, доти українська державна ідея не зможе глибоко вкоренитися в масах; що треба великого кадру учителів у дусі ясної ідеї української державности, та що вони стануть найкращими провідниками української державницької свідомості в українських масах. "Чи не можна б — казав я Науменкові — створити вчительські семинарії для цієї мети? У нас так мало державно думаючих людей, чи не можна взяти з-за кордону відповідних людей на вчительські посади в цих семінарах, — це ж прискорило б бажаний процес; дещо подібне робили інші молоді держави". "Ні, цього зробити не можна" — казав Науменко. "Цей процес мусить виростати знутра, з-поміж самих же українців, із глибини української культури. Хоч це й довге, та одиноко тривке".

Хоч це тільки мала риса, але вона типова для освітлення тих підставових принципів, про які я говорив вище та які давали напрям загальній нашій діяльності з обсязі української культури. Не хотіли ми ніяких "штучних огнiв,

— хотіли все будувати на міцному фундаменті. На жаль, цей шлях показав себе надто довгим у хаотичних умовинах того часу; та виникає питання, чи можна в сфері культури

— коли хочеш не блефу, а поважного результату — поступати інакше?

І ще згадаю про один епізод, що був мені тоді дуже

немилий. М. С. Грушевського я бачив тільки раз у житті. В 1917 р. мене вибрали в Чигирині Отаманом Вільного Козацтва. Почесним Отаманом був обраний Грушевський. Восени 17-го року, коли я стояв на чолі 1-го Українського Корпусу, я взяв коротку відпустку й поїхав до Києва. Приїхавши, я вважав за потрібне — як Отаман Вільного Козацтва — представитись Почесному Отаманові М. Грушевському. Михайло Сергієвич мешкав у власнім будинку на Паньківській вулиці. Явився я до нього зовсім офіційно, як до свого начальника і відрапортував йому причину моєї візити. З початку розмова якось не клеїлась; він, очевидно, не знав, як до мене поставитись. Потім ми перейшли на справи українські, і, нарешті, спинилися на деяких історичних темах. До цього я прямував, бо мені приємно було почути опінію нашого великого історика щодо різних історичних питань. Розмова ця мене захопила, але, на жаль, вона перейшла на часи, які ми тоді переживали — на соціяльні і — головним чином — економічні питання. Тут я зовсім розчарувався, — в цій ділянці він говорив примітивні речі — трохи подібні на дещо з тих експериментів, що їх тепер так "вдало" провадять большевики.

Пригадую своє здивування, коли Грушевський — а, судячи по його будинкові, він пролетарієм зовсім не був — сказав, що цукроварні слід негайно передати державі. Коли я на це замітив, що сумніваюсь, чи державний заряд був би корисний для цукроварства в Україні, то він примітно був цим незадоволений і відповів мені, що є ж державні залізниці, отже чому ж не мали б бути державними й цукроварні?... Після цього розмова вже не клеїлась і я вийшов. Він, мабуть, залишився дуже незадоволений з мене, а я трохи розчарувався, щодо його способу думання в обсязі соціяльних і економічних питань. Відтоді я вже його не бачив.

Перед тим, як відкрити Українську Академію Наук, ми довго обмірковували, хто мав би бути її головою. Я був такої думки — та й усі зо мною погоджувалися, — що це високе й почесне місце належить в Україні тільки Грушевському. Грушевського я завжди високо цінив, як найбільшого нашого історика, поважав його за його хоробрість, про яку мені доводилося не раз чути, мені ця риса характеру старго професора сильно подобалася, але я рішуче не

вірив, що його погляди в дійсності такі ліві, як ті, що я особисто з його уст чув. Мені здавалося, що це якесь дуже невдале приладжування до тих соціяльних теорій, які тоді панували серед нашої інтелігенції. Думалося мені, що коли б він зайняв місце голови Академії, то зміг би принести величезну користь українській науці, а рівночасно відійти від усіх своїх марксистських теорій. Тому я прохав позондувати ґрунт, якби він до такої пропозиції поставився. Відповідь була категорично негативна. Мені було неприємно не тому, що він міг був мені пошкодити своїм політичним напрямом, а тому, що, позбавлене змоги зближення з Грушевський хоч би виключно на офіційно-науковому Грунті, Гетьманство в культурному відношенні позбавлялось великої сили.

Думаю, що для Грушевського було б краще, коли б він цю пропозицію був прийняв. Та це вже не моя вина, — честь була йому виявлена.

Згадую про цей інцидент, бо він, на жаль, був прототипом дуже частих подібних явищ українського життя, коли навіть найвизначніші українці не можуть скинути пут, що зв'язують їх по руках і по ногах та від яких терпить ціла нація — пут партійництва.

Дай Боже, щоб ця недуга якнайскоріш минула.

Липень, 1935.

ВИЗНАННЯ ГЕТЬМАНЩИНИ СУВЕРЕННОЮ ДЕРЖАВОЮ

Гетьман, прийшовши до влади, дотримуючись вікової міжнародньої практики, перейняв усі міжнародні забов'язання попереднього українського уряду (УНР), разом з Берестейським договором. Таким чином, інтереси чужих держав, — котрі нав'язали з нами взаємовідносини, визнали Україну де юре або де-факто самостійною державою, — не були порушені. Гетьман підписав ратифікаційні грамоти Берестейського договору, обмін якими відбувся пізніше. Велике значення для міжнароднього права має, хто репрезентує назовні державу у зв'язку з переворотом, зі зміною влади та зміною устрою. Тому, Законом про тимчасовий устрій України, в день приходу нової влади, нового устрою 29. IV. 1918 р., встановлено: "Гетьман є найвищий керовничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами." Таким чином, справу міжнароднього представництва вирішено законом разом з обняттям Гетьманом влади. Усі формальності, щоб не втратити тих міжнародніх прав, що їх набуто попереднім нашим урядом, дотримано, хоча довелося взяти на себе і всі зобов'язання попереднього уряду. Скоро після того, головнокомандуючий союзними військами в Україні, фельдмаршал Айхгорн повідомив підлеглі йому війська таким наказом 22. V. 1918 р.: "...Гетьман вважає за свій святий обов'язок перейняти на себе всі умови Берестейського договору". Інакше кажучи, армія повинна бути спокійна та знати, що Гетьман Голова і репрезентант української держави прийняв умови Берестейського договору.

А вже 1. VIII. 1918 р. видано "Тимчасовий закон про Верховне Управління Державою на випадок смерти, тяжкої хвороби та перебування поза межами Держави Ясновельможного Пана Гетьмана всієї України". Цим законом встановлялася "Колегія Верховних Правителів Держави", котра "вступає в усі, законом встановлені права й обов'язки Гетьмана". Голова Колегії визначається паном Гетьманом. Він, як Голова Колегії, репрезентував державу в міжнародніх зносинах. Таким чином, представництво Української Держави у міжнародніх зносинах ясно встановле-

но законом.

Через мiсяць встановлення Гетьманщини, себто 2-го Червня 1918 р., владу Гетьмана було визнано де юре Нiмеччиною та Австро-Угорщиною урочистим врученням

Гетьманові, як найвищому репрезентантові міжнароднього суб'єкта України, відповідних деклярацій повноправно уповноваженими від тих держав. Через кілька днів те саме зробила Болгарія, а за нею пішла Туреччина та інші держави Як Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Швайцарія, котрі прислали до Києва своїх представників і тим визнали Україну де факто. Навіть Франція, після складеного Україною договору з Центральними Державами — її ворогами, не відкликала своє визнання де факто, а французький консул перебував у Києві аж до завалення Гетьманщини. Такого колективного визнання не удостоїлася ніяка новостворена держава перед Версальським трактатом. (Договір у Версалі по закінченні 1-ої світової війни 1919 р., складений союзниками з Німеччиною).

Болгарський посол в деклярації про визнання титулував Гетьмана: "Ваша Світлість" і в тій же формі звернувся до Гетьмана в дипломатичному листі цар Болгарії, Фердинанд. З того часу так само титулували Гетьмана всі закордонні представники. А в дні перебування Гетьмана в Берліні у вересні 1918 р., німецький імператор Вільгельм II так само титулував його "Ваша Світлість". А ці титулярні акцесорії ставили Гетьмана вище від титулу "ексцеленції" демократичного президента. Вони оформлювали і устійнювали старо-українську державну традицію Гетьманів в міжнародне співжиття. Коротко кажучи, Гетьманщина здобула всі права бути суб'єктом права народів і мати правоздатність держави — виступать у міжнародніх взаємовідносинах, як суб'єкт права народів. Інакше кажучи, Гетьман став найвищим репрезентантом міжнароднього суб'єкта України з українським титулом "Ваша Світлість", а не "ексцеленція".

У грамоті Гетьмана 22-го жовтня 1918 р. (за місяць до повстання) читаємо: "Наше міжнародне становище, як суверенної держави було визнано союзними державами і тепер дістає своє затвердження від нейтральних держав".

Дня 14-го грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади — не гетьманства — і залишив Київ. З того дня всі дипломатичні представники залишили Київ і Україну. (Це перший удар по Директорії на міжнародньому полі. — П. С). Директорія, прийшовши до влади, ніким не була визнана ні

де юре, ні де факто, окрім одної Польщі, а цього мало. (Другий удар - П. С). Потім і сама залишила Україну. (Третій остаточний удар. — П. С).

(М. Гец: — Зі статті "Українська Держава 1918 р., як підмет міжнароднього права", стор. 80-91, журнал "За велич нації", Львів 1938).

Всі права, що здобули за Гетьмана, ми втратили. Один лише Петлюра може похвалитися титулом "ексцеленція", що заробив визнання від "Священного Апостольського Римського Престолу" за повалення держави.

Петро Солуха

ДВОЄВЛАСТЯ

Гетьман, прийшовши до влади, не успадкував від УHP ніякої влади. Вона сама її не мала. Не зуміла стати господарем на своїй землі. Не вміла будувати. Німці примушені були взяти владу до своїх рук. Треба ж було хоч сякий такий порядок установляти. Наші вожді не спромоглися ні договору до пуття скласти, ні виконувати його, ані взаємовідносин зі своїми союзниками наладнати.

І як предок, Гетьман Іван Скоропадський рятував, що можна було в його умовах, так і нащадок його Гетьман Павло Скоропадський рятував у межах Берестейського договору та переоування чужого війська в Україні, що можна. Поволі, поступово усамостійнював Українську Державу та збирав її землі.

Виконання Берестейського "хлібного" договору держава взяла до своїх рук. Щоб німці не господарили, не збирали самі хліба по селах, не вивозили скільки подужають. А щоб запрацювало сільське господарство, дати йому можливість розвиватися і мати хліб, держава повернула приватну власність на землю. Хліб почав заготовлятися та відправлятися, транспорт налагоджуватися. Почалася торгівля. Встановилася валюта. Пішли ділові взаємовідносини на засадах договорености, а не силою військового багнету. Так поволі почала переходити влада до Гетьмана. А будування держави почалося людьми діла, а не мітінговими краснобаями демагогами, героями партій, писаками "листів з того світу" та "соняшних машин", дурисвітами дати селянам землю.

Потрібен був адміністративний апарат на місцях. Організовувалася, настановлялася там українська влада. Щоб не союзники керували нами по селах та містах, а ми самі. Ми господарі, а вони гості у нас.

Почалося розбудовування міністерств, як центральних інституцій української державної влади, а не партійних осередків. Призначалися на міністрів фахівці, а не пропагандисти соціялізму. Щоб наші гості-союзники у наших міністерствах полагоджували свої справи, що стосуються нас.

Почалося мирне життя та людські взоємовідносини з

нашими гостями "окупантами". Така постановка справи була вигідна німцям. їм не треба було займатися полагодженням місцевих справ. І в цій ділянці управління німці передавали владу гетьманському урядові. Інакше кажучи, ділилися владою. Так поступово переходила влада до Гетьмана і в інших ділянках нашого життя.

Гетьман збирав українські землі під булаву Української Держави. Намір відділити південь України від Києва припинено. Причорноморські степи з Одесою залишилися за нами. Приєднано Крим. Питання Басарабії поставлено на порядок дня. Підписано з Росією договір про перемир'я. Встановлено кордони перемир'я і військо стерегло їх. Провадилися з Росією переговори про підписання мирового договору та встановлення сталих кордонів. Намір Німеччини зробити з України Німецьке Генерал-Губернаторство припинено. Зазіхання Польщі на Волинь і Поділля були биті. Намір Австро-Угорщини посадити нам Вишиваного, а з України зробити свою колонію, ліквідовано.

Велика заслуга Гетьмана у приєднанні назад до України до Києва: Одеси, Криму, причорноморських степів, Чорноморського флоту. Складаючи Берестейський договір, УНР відмовилася від Криму. Німці здивувалися й запитали: "Чому? Як можна відмовлятися від Криму?" Тоді Україна залишається безборонною з Чорного моря. Севастополь у Криму то морська база, яка охороняє Україну з півдня, з Чорного моря. Наша делегація відповіла: "Крим окрема татарська республіка і IV-й універсал УНР не включає її в межі України. Ми стоїмо на засаді "самовизначення народів", "без анексій і контрибуцій". Так в Берестейський договір не було вписано Криму, ні Одеси, ні Чорноморського флоту. Німці, займаючи ті наші землі, як нічиї, своїм військом, мали право вважати їх за свої, як завойовані їхнім військом. Відмовились від Криму офіційно, а полковникові Болбочанові дали таємне розпорядження негайно рушити на Крим і зайняти своєю Запорізькою військовою частиною раніше від німців. (Б. Монкевич, Похід Болбочана на Крим, стор. 99-105, Вид. Львів 1928, перевидано в США 1956. Накладом Т-ва Запорожців ім.полк. Болбочана в Америці). Так керувати державою,

це гратися з вогнем. Чого ж тоді дивуватися, що німці перестали рахуватися з нами, з нашою Республікою та її владою?

Підвалиною незалежности кожної держави та її сили становить армія. Наші гості союзники довго не хотіли погодитися, щоби ми мали свою регулярну армію. То означало для них, що їм доведеться передати всю владу Українській Державі, а самим забратися з України. Дуже шкодили нам у тій справі: повстанська філософія, страйки, саботажі, бунти, різні повстання, що їх робили свої і чужі. Ізза того не було до нас довір'я, як до нації, що доросла до державного життя. Одначе виконуванням Берестейського договору, налагодженням господарського життя, заспокоєнням краю, розбудуванням держави, Гетьман переборов недовір'я. Наступила ратифікація мирового договору урядами Центральних Держав.

Відбулася поїздка Гетьмана (4-го вересня) до Берліну і його візита кайзерові Вільгельмові. Встановилися персональні контакти між Головами двох держав. (Це був удар по Австрії і по Вишиваному). Під час тієї візити дійшло до порозуміння в справі створення Української Армії. 7-го вересня Апостольський Маєстат Австрії Карло погодився забрати Український леґіон і Вишиваного з України. Через місяць (9-го жовтня) їх забрано з України. Це удар по австрійському імперіялізмові. Так ішов процес поступового ліквідування двоєвластя й усамостійнення Української Держави. (Далі про усусів мова в додатках).

А ще через місяць, 9-го листопада, прийшла революція й капітуляція Австро-Угорщини й Німеччини. Не стало держави Австро-Угорщини, розвалилася. Не стало імператора в Німеччині. Кайзер Вільгельм зрікся влади. Німеччина стала республікою й чекала, що зробить з нею Антанта. Не стало Берестейського договору. Непотрібно було вже і повстання проти договору, проти німців.

Ті події поставили Українську Державу у становище повної її самостійности, а разом з тим і перед новою міжнародньою ситуацією. Гетьман опинився віч-на-віч з одного боку перед всесильною Антантою, а з другого — перед Червоною Росією. Гетьман послав представників

встановляти контакти з Антантою і одночасно з цим налагоджувати взаємовідносини з діловими колами Англії.

Та в цей час:

Зблизився до Київських Золотих
Воріт Марко Проклятий.
Марко глумився з Української Держави.
Коли така не буде Україна,
Як хочу я, ніякої не тра!
Хай вкриє Гуляйполем нас руїна!
Марко пер бунтом у прірву лихоліть ...

(Перефразований уривок з вірша "Гетьман державної сили" Василя Пачовського. — П. С.)

Гетьман Павло Скоропадський

Ванзее, 1 квітня 1925 р.

ДОРОГИЙ СИНУ!

30-го січня ст. ст. цього року сповнилося Твоє повноліття. З цього приводу я хочу висловити на письмі Тобі для пам'яти і для обдумування мої думки, про якії я вже розмовляв з Тобою не раз і про які Ти мусиш свою думку скласти і відповідно далі своє життя й свою діяльність направляти.

Перш за все звертаю Твою увагу на те, що видатніші предки Твої ніколи не бажали собі спокійного життя, без турбот і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі звали, що там зустрінуть тяжку працю й найбільші небезпеки й ними тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, до великого матеріяльного достатку й до видатної ролі в історії свого народу й краю.

Вдруге звертаю Твою увагу на те, що предки Твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого вони дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист ними виявлений. З материного боку Ти також маєш українську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походила вона з Чернігівської, староруської себто теж української шляхти, а бабка Твоя по матері з роду колишньої старшини козацької — Кочубеїв.

Так що в жилах Твоїх тече українська кров. Але народився Ти на світ Божий в чужім краю, в чужім краю прожив Ти дитячий свій вік і хоч у сім'ї Твоїй ніколи не вмирала українська традиція, одначе ширше оточення, товариство й ^все життя навкруги були чужі, неукраїнські. Юнаком Ти приїхав на Україну за часів Гетьманщини й короткий час, всього кілька місяців перебув в українському оточенні і атмосфері українського державного життя, потім наспіли тяжкі події, край Твой знову корчився в судоргах революції і, як завжди при таких нещастях буває, дикі, антидержавні, негативні інстинкти випливали в народі на гору, брали верх, топлячи в б руді і крові те, що було доброго, будуючого, позитивного. Бачивши все те Ти міг набути відразу до свого народу, міг загубити любов і повагу до нього. Далі Ти ріс і зрів на еміграції, серед зовсім чужих

людей, товариства й умов, у багатьох випадках порівняння могли бути не на користь свого народу. Тільки Твоя родина й невелике число близьких до нашої, родини земляків будили в Твоїй душі добрі спогади про Твій край і свідомість Твоїх обов'язки перед Україною й перед українським народом. Тому Ти не стратив почуття своєї національности, тому Ти відчуваєш себе українцем.

Але цього ще замало. Мене турбує, чи життя на еміграції, серед чужих людей і обставин не прив'яже всю, або більшу частину Твоєї уваги й сил до чужих нашим батьківщині інтересів і чи не залишишся Ти українцем тільки з назви. Мене турбує те, чи зумієш Ти також у своїй, вже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть в тім випадку, коли б Тобі прийшлося вік свій вікувати на еміграції, щоб діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може й невиданої ніколи дідівщизни, щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди були готові добровільно нести всі тяжкі жертви, яких Україна від них вимагатиме.

Ти може завважиш це, що багато було прикладів, коли родини з вищого стану через ту, або іншу причину переселялися до чужого краю, приймали національність чужого народу, становилися із ряди його провідної верстви і з честю служили новій своїй батьківщині, то чому, мовляв, нашому родові не зробити того самого. На це я дам Тобі таку відповідь: Треба розрізняти два випадки, коли культурніша, провідна верства емігрує з краю. Перший, коли в краю цієї верстви забагато. Коли вона надміру велика числом і для багатьох, не знаходиться ні відповідної праці, нi становища. Тоді частковий вихід її з краю перехід на службу до іншої держави для предківської землі й нації є тільки корисний, бо звільняє її від зайвих елементів, від перепродукції вищих класів і разом з тим. сприяє розповсюдженню культурних і політичних впливів її. Буває другий випадок, коли, — як це вже кілька віків повторюється на Україні, культурної, правлячої верстви замало, щоб піддержувати в краю постійний порядок, щоб дати міцну підпору державній організацій, щоб здержувати народні маси в послуху й при тяжких для державної влади обставинах. В цім випадку культурна, правляча верства йде на еміґра-

цію з примусу, під загрозою повного її винищення: Така примусова еміграція культурніших, вищих клясів приносить краєві занепад, руїну, тим більше, що на еміграцію виходять кращі, більш стійкі елементи, які коритися дикій, руїнницькій стихії маси не хотять і не вміють, які звичайно емігрують з наміром вичекати ліпших обставин, щоб знову до свого краю повернутись і його державне життя по розумному будувати. Денаціоналізація такої еміграції є великим нещастям для краю, особливо для такого краю, як Україна й для такого народу, як український нарід, бо на Україні ось вже кілька століть цей культурніший шар винищується, вигибає в боротьбі за державну незалежність свого народу й від рук збунтованої частини того самого народу. Ці вічні заворушення на Україні виникають через те, що, хоч український нарід по своєму типу належить до західньої, осілої культури, але має в собі також ще багато елементів нових, з кочовничими бездержавницькими інстинктами. Ті останні з першими ще не засимільовані. Вони з осілим життям, опертим на європейських правних нормах, миритися ще не хотять, для кочовничого ж життя давно вже на Україні немає потрібного простору. Тому цей кочовик от вже більше трьхсот літ все на тісноту земельну нарікає, обробляти землі як слід не хоче і не вміє, дійсної причини свого невдоволення не знає і зрозуміти не може і при першім ліпшім випадку, при кожнім ослабленні державної влади починає бунтувати і свого осілого сусіду починає руйнувати, намагаючись їх до щенту знищити, думаючи, що пани-хлібороби та заможніші селяни своїми господарствами ту тісноту роблять. Так наш край вже не один раз цими кочовиками до щенту зруйнований був. Але й опісля повної руїни всіх маєтків і більших господарств селянських, кочовики наші потрібного їм простору здобути не могли. Вони тільки руйнували культурні господарства і всю промисловість чим безмірно погіршували умови свого існування, бо позбавили себе можливости мати заробітки, а зруйнувавши культуру хліборобську досягли того, що врожаї стали цілком залежними від примх природи.

А оскільки природа на Україні вимагає дуже вмілого ведення сільського господарства, то почалися часті і давно вже небувалі неврожаї. В страшних муках голоду і холоду губить цей кочовик свою енергію, свій запал до бун-

ту. Саме тепер відбувається на Україні процес вишколення і дисциплінування кочовика голодом і злиднями, що давно вже були призабутими завдяки передвоєнному економічному розцвіту України. Настане вже швидко час, коли кочовик остаточно посмирнішає і тоді знову український хлібороб — пан і куркуль — потрібні будуть Україні, потрібні будуть люди старої, з роду в рід плеканої культури, бо це потрібно для організації складного сучасного господарства, для організації зовнішньої оборони краю.

Стара українська провідна верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні здебільшого польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру. Це не дало можливости нашій культурній верстві в таку силу вбратися, щоб могти при всяких обставинах здержати кочові руїнницькі елементи в послуху й організованости й організувати в непобориму силу осілі, хліборобські елементи, хоч цих елементів у краю і по числу і по силі їхньої державницької культури для службової ролі, як підпори порядку в державі, очевидно вистачило б.

Коли згадати до цього, що Україна цілі віки не живе державним самостійним життям, що територія етнографічна українська взагалі ніколи ще не була об'єднана в одно державне тіло, що різні частини українського народу протягом віків відчували на собі різноманітнi впливи, то стане зрозумілим, оскільки тепер об'єднання всієї цієї мішанини при розбитосте й нечисленности культурної керівної верстви важко осягнути, а ще важче всю цю мішанину в одну державу зорганізувати.

Ця неймовірна трудність, що до організації української етнографічної маси в українську свідому надію й що до організації української національної держави не повинна нас — активнішу частину верхівки — лякати й дезертирів з нас робити. Свій обов'язок ми виконати мусимо чесно й з повною посвятою. Встає таким чином перед нами питання не про те, чи будувати українську державу чи ні, а про те, як найліпше до цього великого й тяжкого діла приступити. Відповідно тяжким обставинам і величі завдання мусить

бути вибраний і спосіб організації. Тому власне серед політично думаючої частини українців останніми часами стала все більше й більше зміцнюватись думка, що тільки монархічний принцип зможе дати потрібну силу й витривалість організації провідної верстви, а значить і цілому українському державницькому рухові.

За те, що тільки монархічний принцип може зорганізувати Україну, промовляє особливо той факт, що край цей хліборобський, міське населення, так звана дрібна буржуазія і пролетаріат, зовсім нечисленні. З історії народження нових держав відомо, що всі хліборобські держави будувалися при монархічній владі й що республіканський устрій заводився тільки там і тоді, де й коли в краю зростала кількість міського населення: купців, ремісників і промислових, безземельних робітників. Коли до того візьмемо на увагу, що в українському народі не могли досі виробитися державні навики, бо він, можна сказати, ніколи ще не жив своїм власним державним життям, що завдяки вічному неспокою, вічній руїні культурний провідний шар не міг на Україні в такій мірі, як у інших націй, нарости, а той, що був перед революцією слабий числом, слабий внутрішнім своїм роз'єднанням, слабий своєю відірваністю від народньої маси, цей шар у великій частині під чає резолюції вигинув. Коли також приймемо на увагу, що всі недавні й давніші спроби, республіканські _й демократичні, на Україні приводили тільки до даремної загибелі кращих синів її, то стане зрозумілим, чому більш активна частина й патріотична української провідної кляси й статечного селянства — хліборобів у 1918 році відновили на Україні Гетьманську владу й чому політична думка хліборобів уже на еміграції, продовжуючи почату на Україні працю, усвідомила Гетьманщину, яко монархізм, який з одного боку спирається на стародавню історичну традицію, з другого до українських обставин приладжує найбільш удосконалений і на ділі випробуваний досвід західньо-еврспейських монархій. Цей західній монархізм, опертий не на абсолютизмі, не на централістичному, поліцейському режимові, не на повній пасивности в державних справах всієї маси населення, отже й вищих клясів, не на зразкам східніх деспотій, а опертий на діяльній участи в правлінні державою всіх клясів, організованих для того в класові організації. Прикладом такої державної системи до певної міри, може служити Англійська Монархія.

Всяка монархія основується на історичній традиції. Традиція позбавляє монархію від шкідливої, розкладової внутрішньої боротьби за верховну владу, вона ж захищає верховну владу від зовнішніх, розкладових ворожих інтриг і впливів, бо дідичний Голова Держави зацікавлений тільки в одному: в розвою і розквіті своєї Держави. Принаймні одна підпора залишається в державі незмінною, постійною, незалежною ні від внутрішньої розкладової роботи, ні від зовнішніх інтриг.

Всякий монархічний рух мусить мати конкретно означену історичну традицію, мусить мати цю незмінну точку опору, історичною традицією вказану, яку дані монархісти вихідною точкою своєї державної праці роблять і яка всі їх зусилля об'єднує.

Цією незмінною точкою опори всіх монархістів є рід, історичною традицією вказаний, яко рід Голови Держави. Таким родом для українських гетьманців по давній історичній традиції, відновленій моїм правлінням: Україною в 1918-ім році, є наш рід.

Гетьманщина 1918-го року була проголошена організованими хіліборобами, але в той час навіть серед найбільш політично думаючої частини хліборобів ідея української державности і її конкретні форми не були ще ясно усвідомлені. Можна сказати, що Гетьманщина 1918-го року виникла стихійно, без потрібного для такого великого діла приготування. Це була Гетьманщина без гетьманців. Тому вона не здержалась, але зі всіх режимів і влад, які були на Україні після революції, Гетьманщина була найбільш творчим, державно будуючим режимом. Ця спроба дала імпульс до розвитку української політичної думки в напрямку теоретичного усвідомлення ідеї Гетьманської Держави. Це привело до того, що ідеологія Гетьманщини, яко особливої форми дідичної, трудової монархії, себто монархії, опертої на самоорганізованi кляси, була вже на еміграції розроблена, зпопуляризована і під прапором дідичної Гетьманщини почали збиратися й організовуватися гетьманці.

Таким чином спроба організації Гетьманської Держави, зроблена мною в 1918-ім році, була початком руху, продовжуваного й теоретично обґрунтованого далі на еміграції.

Я відновив у 1918-ім році призабуту було історичну традицію і, коли ця відновлена мною традиція почала далі

жити й розвиватися, я мусів піти на зустріч цьому її розвиткові й зробити те, без чого цей рух, ця відновлена мною традиція далі жити й розвиватися не могли.

Коли в 1918-ім році я, шукаючи виходу для свого Краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання — служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державности.

Створення міцної й незалежної Держави вимагає обєднаних зусиль і жертв багатьох людей і не одного покоління. Об'єднання це творять спільні ідеї й єдиний провід. Нашою спільною ідеєю є Гетьманська Україна і я є єдиним вождом українських державників і гетьманців. Моїм обов'язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але також приготовити собі переємника, достойного високої чести й великої відповідальности бути вождем нації. Тому я ставлю Тобі, мій сину і спадкоємче моїх прав і обов'язків, питання: чи готовий Ти мої права й обов'язки на себе перейняти й до кінця їх непохитно нести.

Пам'ятай, що раз Ти приймеш на себе добровільно мої права й обов'язки, Ти мусиш дбати про те, щоб бути достойним великого завдання на себе прийнятого. Пам'ятай, що для виконання цього великого завдання, Ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї _и добре зорганізованих помічників і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати й готувати ціле життя.

Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає Тебе.

Щоб все це Обдумати й свідомо те, чи інше рішення прийняти я даю Тобі реченець до дня Святої Покрови сього року.

Щиро Тебе люблячий Павло Скоропадський

("Батьківщина", січень 1963)

ВІДПОВІДЬ ГЕТЬМАНИЧА ДАНИЛА БУЛА ПОЗИТИВНА

16-го травня 1933-го року, в день свого 60-ліття Гетьман Павло урочисто проголосив:

"Після мене Провід нашого Діла й обов'язки Старшого

в нашім Роді переходять на Сина мого Данила".

ЗАЯВА ГЕТЬМАНИЧА ДАНИЛА СКОРОПАДСЬКОГО

"Заявляю твердо й урочисто що, виконуючи Заповіт Покійного Батька Мого — Гетьмана Всієї України Павла — продовжуватиму Гетьманське Діло, започатковане Ним.

Так само, як і Він, завжди і по кінець життя мого служитиму найвищим національно-державним прагненням Українського Народу та його визвольній справі.

Гідно нестиму хрест ней в глибокій вірі, що тільки Гетьманська Ідея, освячена нашою історією, спроможна дати внутрішню тривалу єдність і силу нашому Народові і вивести Його на твердий і щасливий шлях державного буття.

Молю Господа Бога, щоб скріпив мене в духових і фізичних силах для успішного продовжування й закінчення розпочатого Діла на добро й велич України.

Молю Господа Бога, щоб дав усім Українцям внутрішню віру, єдність і силу, щоб освятив боротьбу Українського Народу за Його законні права і дав Йому остаточну перемогу".

Данило Скоропадський

(З цією заявою звернувся Гетьманич Данило до Українського Громадянства на чужині в році 1945-му, після смерти Гетьмана Павла).

СЛОВО

її Світлости Ясновельможної Пані Гетьманової Олександри Скоропадської з нагоди передачі наслідних прав і Обов'язків Гетьманської Булави його Світлості Ясновельможному Панові Гетьманичу Данилові Скоропадському

"Всім Гетьманцям та Установам Гетьманського Руху, по цілому світі чужинному, наслідком лихоліття України розсіяним та на Рідних Землях під найтяжчою московсько-большевицькою неволею перебуваючим, як рівнож всім Прихильникам Гетьманського Руху і всім взагалі Українцям до відома, подаю оцим мою волю:

І. Загальне положення нашої Батьківщини-України в обличчі світових подій та інтереси визвольної боротьби за її національно-державне буття невідкладно наказують, щоб усі справи Гетьманського Руху були зосереджені з мужніх і сильних руках.

II. Кермуючись мотивами найвищого добра для України, враховуючи всю многогранність існуючих обставин та грядучих подій вважаю, що надійшов час, щоб усі наслідні права бл. п. Гетьмана-Батька формально і цілковито передати синові нашому Данилові.

Тому, виконуючи Волю і Заповіт Покійного, сьогоднішнім днем, 5-го листопада Р. Б. 1948, складаю з себе обов'язки Регента Гетьманського Pyxy і розв'язую Регентську Раду, а синові нашому, Гетьманичеві Данилові — передаючи йому Верховну Керму Гетьманським Рухом — заповідаю і наказую:

Непохитно і вірно зберігати та утверджувати найкращі традиції державних чинів, що беруть початок від Княжої Доби нашої історії і тягнуться через цілий період творчого Гетьманства, аж до визвольної боротьби останніх десятиліть.

Не покладаючи рук стреміти до з'єднання усіх український творчих сил на найбільше Діло, Діло визволення України та відбудови і утвердження Суверенної, Соборної Української Держави.

Бути гідним прикладом відданости і найбільшої жертвенности для тої Справи, йдучи слідами Гетьмана-Батька та усіх чесних українських патріотів-державників.

Шанувати і цінити всіх українських людей, що несуть жертви для осягнення найвищого добра Нації, без чого ніхто, від найбільшого до найменшого з її членів, не зазнає справжнього щастя, тиняючись на чужині, або знемагаючи б неволі загарбників Української Землі.

Бути толерантним до всіх інако-мислячих, але чесних українських патріотів, що їх пізнається з одвертої поведінки і мужнього висловлювання своїх поглядів та з відрази до безвідповідального баламучення народнїх мас і стремління до групової або класової боротьби: чи то задля задоволення власних амбіцій, чи за чужинецькими ворожими підшептами i підкупами.

Поважати й шанувати обидві Християнські Українські

Церкви і всемірно піддержувати їх. Ці бо дві великі Інституції стремлять до збереження, і утвердження ідеалів християнських, як непорушної основи української духовости, що зберігала від віків нашу національну окремішність — першу передумову світлої будуччини нашої Нації. Гетьманичеві Данилові від нині титулуватись:

Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьманич, аж до часу, коли Україна стане Вільною і Незалежною Державою та коли можливим буде одверте та свобідне волевиявлення цілого Українського Народу, що сам собі визначить форму державного устрою.

IIІ. Передаючи формально і цілковито усі, по бл. пам. Гетьманові Павлові, наслідні права і обов'язки, а тим самим і Верховне Керівництво Гетьманським Рухом, нашому синові Гетьманичеві Данилові, я, поскільки Господь Бог дасть мені сил і, як що зайде для того потреба, буду допомагати йому, як мати любому синові, що перейняв Батьківський тягар і вже давно зобов'язався нести його повністю, а лише незалежні від нас обставини наказували дотепер, мірою моїх сил i уміння, Його заступати.

Від усього серця дякую всім Гетьманцям, а зокрема моїм ближчим Співробітникам, що в так тяжкий для нашої Батьківщини час, гідно і дисципліновано несли часто непосильний тягар національної праці, а також за виявлену любов та пошану для всієї осиротілої Гетьманської Родини.

Зокрема дякую від себе і цілої Родини нашої Заокеанським Гетьманцям за відданість Гетьманській Ідеї і за жертви, що вони їх несли і несуть, допомагаючи своїм братам, підчас нашого скитальчого лихоліття, тим самим зменшуючи міру невідрадностей наших.

Дякую взагалі всім Українським Людям, що завжди прихильно і з належним зрозумінням ставилися до мене й цілої нашої Родини, улегшуючи нам нести тягар відповiдальности, що його Боже Провидіння і Заповіти бл. п. Гетьмана Павла поклали на нас.

IV. Прошу тепер усіх виявити повноту довір'я і любови до Гетьманича Данила і всі зусилля свої скерувати на допомогу Йому в Його складнім і тяжкім Ділі.

Хай Господь Бог хоронить Йото і всіх Вас на Вашому

життьовому шляхту, для дальшої Вашої служби на добро і велич нашої Матері-України.

Олександра Скоропадська (в. р.)

Дня 5-го листопада Р. Божого 1948-го,

(Журнал "За єдність нації" ч. 4, стор. 3-5, 1954).

ОСТАННЯ ПРОМОВА ГЕТЬМАНА ПАВЛА НА ЗАСІДАННІ С. Г. Д. В МЕЛЛIНГЕНІ 29. IIІ. 1945 Р.

Високоповажаний Пані й Панове!

Я щасливий, що маю можливість висловити Вам мій погляд на наше сучасне становище і в загальних рисах вказати на те, що нам слід робити.

Безперечно, не чекайте від мене багато.

Не слід забувати, що загальний теперішній політичний стан до краю скомплікований. З другого боку — час воєнний, коли треба вміти тримати язик за зубами. Але все ж таки багато про що можна поговорити.

Декілька місяців тому я мріяв про повне об'єднання всього Українства і створення Української Національної Армії.

Привід так думати я мав тому, що і серед німців, у всіх вищих урядових колах, і серед нашого громадянства кружляли думки, що слід створити всеоб'єднуючий Український Національний Комітет. Ця думка, цей проект мені дуже подобалися, бо в теперішньому катастрофічному стані, в якому знаходиться Українство, що живе під тиском всеможливих ворожих сил, єдине, що могло б надати нам сили, єдине, що могло б і духово піднести Українство, єдине, що могло б влити в Українство бадьорість і віру в своє будуче, — це якраз створення Українського Національного Комітету.

Якого? В цьому все питання! Комітет Комітетові різниця.

Всупереч може інтересам нашим чисто Гетьманським, я думав, що мені треба взятися за створення Комітету, але ставши не на ґрунт інтересів виключно Гетьманського Руху, а взявши справу ширше, висуваючи в дану, таку загрозливу хвилю, лише такі питання, які мають загальне українське значення, забувши всякі партійні та групові інтереси.

Я думав, хоч це мені було і дуже тяжко, що я особисто повинен стати на чолі Комітету, бо я найстарший, та й з військового боку має вагу те, що я командував великими самостійними військовими формаціями, бо я маю досить

потрібних для такого діла зв'язків, нарешті - тому, що я мав відвагу думати, що відповідні люди, на основі мого минулого, повірять мені, що я заходився коло цього не для того, щоб дістати мойому Рухові, чи для мене особисто печене, що роблю це виключно в інтересах всеукраїнських, притягаючи до співпраці людей різних угруповань, різних поглядів, різних станів.

Деякі поважні німецькі урядові кола вважали також, що я повинен взятися за це діло і попросили мене дати їм проект, в якому розглядалася б вся справа. Я такий проект склав; в ньому старався як можна більш упростити діло і старався нашим господарям — німцям ставити якнайменше вимог. Я старався від німців одержати хоча б той мінімум умовин, які давали б нам надію, що при праці за тих умовин ми зможемо створити серйозне діло на користь і Україні і Німеччині.

Переговори тягнулися довго з перемінними для мене надіями на те, що все вийде так, як я хочу, і з розчаруваннями, коли я бачив, що діло гине. Нарешті, я прийшов до переконання, що нічого путнього з того не вийде. Я це одверто і сміливо висловив і своїм і чужим.

Не можна мені, в дану хвилину знайомити Вас, Панове, з деталями переговорів, та й це, власне кажучи, і не потрібно. Я не хочу вносити розгардіяш в Українство.

Я Вам скажу лише свій погляд, що я його обґрунтував, співпрацюючи тісно з людьми інших угруповань. Я нікого не обвинувачую, але кажу відверто, на тих принципах, що їх тепер провадять українські політичні чинники, що офіційно признані, об'єднатися для тісної співпраці не можна. Може декому це здається з мого боку майже злочином. Я вважаю, що ні, треба небезпеці дивитись просто в очі, а не займатися замащуванням наших ран всякими слабенькими мастями. Ми живемо в неймовірно відповідальний час. Будуче покоління, може, буде згадувати наші імена з любов'ю і пошаною, а може, буде проклинати нас, вважаючи нас за людей, що не змогли піднестися в такий страшний час понад виключним переслідуванням своїх власних дрібних інтересів.

Те, що я хотів створити, не вдалося. В цьому ми мусимо обвинувачувати самих себе. Скаржитися, що німці нам

не дали того, чи iгшого, не доводиться. Ми не зуміли, тісно і чесно об'єднаними, стати перед німцями і подати їм наші прохання для розрішення; у нас не було справжньої єдности, тому ми повинні мовчати і встановити, що такий факт існує і думати над тим, щоб у будуччині зробити так, щоб цього не було.

Німеччина переживає страшний час. Для нас небезпека надзвичайна, бо наш найлютіший ворог зі Сходу — большевики — наступає і багатьом з наших людей, що жили в бувшій Польщі і в Східній Німеччині, довелося покинути своі, з таким трудом насиджені місця, покинути все своє майно, що з таким трудом за останні роки було придбане, тікати знову в невідому далечінь. Багато з наших гетьманців не встигли виїхати і залишилися в терені, зайнятому большевиками. Яка їх доля, я не знаю. Чому так сталося, не час і не місце тепер на цьому зупинятися. Я так само, як і Ви, в цьому не сумніваюся, бажаю, щоб Німеччина викинула большевиків за свої кордони. Мені тяжко стає, коли подумаю — що ми не приймаємо участи в цій збройній боротьбі, що нам не дали можливости захищати і відбудувати нашу Батьківщину. Але все це вже історія...

Нам треба признати лише факт, що большевики після тих неймовірних перемог, що вони їх здобули, ніколи не були такі сильні і духово і фізично, як тепер, але, Панове, ця сила їх, як примара, і успіхи їх можуть раптом обернутися в поразки. Нарід український і нарід російський стогнуть, як і раніш, під ярмом большевицького насильства. Вони не примирилися з цим режимом, вони його мусять терпіти, але ніколи він не зможе на стало запанувати в Україні і Великоросії. Сили внутрішні і зовнішні, що діють в напрямку зміцнення його, будуть усунені, і у конечному висліді і нарід український і нарід російський будуть від большевиків звільнені. Ці перемоги большевиків, про які я казав вище, може, є останніми конвульсіями, перед тим, щоб їм впасти. Історія на теперішньому стані речей не спиниться. Те становище, що ми тепер його переживаємо, це лише сумний епізод у нашій історії. Для нас, в цю тяжку хвилину, що її ми переживаємо, дуже і дуже важливо це зрозуміти. Під тиском подій може статися, що між нами знайдуться люди, що будуть плакатися: "все пропало!"... "Яка там може бути Україна!"... "Большевики всесильні!"... "Треба жи-

ти, а для цього треба нам принатуритися!"... Та, такі люди вже є, декого з них я вже зустрічав; напевно дехто з них вже сховав усе, що вказує на їх приналежність до Гетьманського Руху. Хай такі люди з таким способом думання від нас відійдуть. Таких людей здорова маса гетьманців повинна відкидати, бо такі люди — це одна ганьба.

Але найцікавіше те, що досвід показав, що якраз такі люди, що і сюди і туди, якраз це ті, що в першу чергу безславно гинуть.

Хай вони над тим призадумаються!

Панове, в масі нашій ми такими не будемо; щоб не трапилося, ми залишимося вірними нашій основній меті, нашому основному завданню — створення при всіх умовинах Самостійної Гетьманської Української Держави.

Хай буде нам тяжко. Хай, може, в критичний момент доведеться нам і ховатися, але віра в нашу Ідею і порив до чину для реалізації цієї Ідеї повинен в такі часи десятикратною енергією жити в наших серцях і при кожній нагоді виявлятися в чині. Зрозумійте, що не тільки примирення з большевиками не може бути, але не може бути і відмови від дальшої боротьби проти них. Бо большевизм це щось гірше від рабства, не лише фізичного, але — що найголовніше — духового. Вам отруюють Вашу душу і насаджують замість неї грамофон з плитами з марксівською ідеологією. Все це брехливе, все неприродне, все пристосоване до того, щоб з вільної людини зробити жалюгідного раба, який буде все своє життя працювати для якихось цілей, що нічого спільного не мають ані з ним самим, ані з його Батьківщиною.

В першу чергу, Панове, щоб не трапилось, тримайтесь нашого об'єднання і всюди, куди би доля не кинула нас, негайно ж шукайте людей зі співзвучними нам поглядами, шукайте симпатиків Гетьманської Ідеї, створюйте об'єднання місцевих організацій! Зв'язуйтеся з Центром! До останньої хвилини він буде працювати, а коли, може на час примушений буде сховатися, то лише для того, щоб знайти нове місце, де він міг би знову свою діяльність продовжувати.

Будьте жертвенні! Центр може працювати лише при умові, що в нього будуть якісь засоби. Легко може так статися, що інших грошей, крім тих, що ви будете давати, не

буде. Тому, Панове, організуйте, де б ви не були, правильний збір і надсилку до Центру ваших вкладок. Тут, власне кажучи, питання труднощів не в грошах, бо вкладки не великі, але в тому, щоб ці вкладки своєчасно вносити і турбуватися, щоб ці гроші належним найкращим способом дійшли до Центру.

Нарешті, найголовніше: Не підупадайте на дусі! Безмежно вірте, що ми все витримаємо і що Україна, без огляду на неймовірні труднощі, які на нашу долю припадають, повстане.

Тепер скажу вам, як повинен розуміти Центр своє завдання. Ви повинні це знати. Це дуже важно, щоб не було непорозуміння між деким з-поміж вас і Центром. У цьому відношенні дуже багато різниць у поглядах поміж вами. Цього не повинно бути! Отже, в загальному розумінні — Центр уважає за своє основне завдання працю на терені політичнім; його мета — осягнення таких умовин, при яких могла би створитися Самостійна Українська Гетьманська Держава. Це є його основна праця. Все, що має для осягнення цієї мети значення, входить в о'бсяг його праці. На Центрі безперечно відбивається моя особистість: це значить, що в загальних рисах, в способах діяння маю я впливати. Тому хочу, щоб ви знали раз на завжди, хто і що я.

Я не вірю в те, що можна щонебудь у цих галузях зробити дійсно серйозного всякою дрібною коньюнктурною політикою. Я не вірю в те, щоб наш Центр зміг придбати значення в масах, в народі, коли б він не стояв на ґрунті захисту суто українських інтересів і сміливо захищав ці інтереси, а головне я не вірю, щоб Центр зміг придбати повагу, коли б вся його діяльність не носила в собі принципу чести, принципу правди, принципу самоповаги. Це шлях тернистий, але вірний; я ним йшов і йду далі. Тому, Панове, ті, що думають, що можна чогось осягнути всякими дрібненькими комбінаціями, дешевою фразеологією, і скажу прямо, брехнею, хай такі люди шукають собі іншої ідеології і відійдуть від Гетьманського Руху.

Є голоси поміж вами, що кажуть: Гетьман не повинен сам вести діло. Гетьман повинен так зробити, щоб одна людина за його вибором, чи колегія людей, також за його вибором, все робила і доповідала Гетьманові, бо інакше

все це принижує Гетьмана. Заявляю Вам, раз на завжди, я згоджуюся з цими думками, я цього і сам хочу, але цього не досить. Я повинен знайти людину, якій я зміг би передати все діло. I моє нещастя в тому, що такої людини я досі не знайшов. Це не значить, що ті люди, яких я висував і готував на це відповідальне місце були люди нікчемні. Ні, у всіх них я находив багато якостей, але не було, і досі я не бачу, повного комплексу тих якостей, які дали б мені право зменшити мою працю, передавши більшість відділів цієї праці в руки однієї людини, яку б я вибрав. Мені писали на цю тему і наші Гетьманці. Хай вони не ображаються, коли я їх листи назову несерйозними і з додатком наївности, бо всі ті поради, що вони їх дають, вони дають з неймовірною легкістю; все те, що вони мені пишуть, не глибоко продумано, не вистраждано. Наприклад, рекомендують мені людину, якою я давно вже цікавлюся і знаю до найменших деталів, що вона не підходить; або вони рекомендують людину, яка, може, для громадського життя і дуже симпатична але не має тих прикмет, які потрібні для ведення такого тяжкого діла, як те, що я його мав би йому пропонувати. Вірте мені, Панове, я дуже хотів би бути вільнішим і при першій нагоді це зроблю, але тоді, коли зі спокійним сумлінням зможу це зробити. У всякому разі я вважаю, що одним із завдань Центру — це старатися розвивати в наших людей на периферії ініціятиву, самодіяльність: без цього Рух наш не зможе розвиватися. Правда, Центр повинен давати основні директиви, і правда, що за останній час він їх не завжди давав, хоч такі факти були рідко. Всякий здоровий почин Центр буде вітати і допомагати, коли він це зможе, але щоб цей почин не йшов в розріз з основною директивою.

Отже — основне завдання це політична праця, але Центр не повинен відмовлятися взяти на себе і почину праці харитативної і взагалі в праці, яка може чимсь допомогти нашим людям. Він повинен цю працю вести, але неправильно, коли є голоси поміж гетьманцями, які нарікають на Центр, що він їм і того не зробив, і іншого не придбав. Це неправильно. Центр іноді сам знаходиться в дуже тяжкому становищі і часто буває, що він не може допомогти. Тому такі нарікання людей, які не знають дійсного стану речей,

просто неоправданi.

В теперішню тяжку хвилину найважніше завдання Центру — це зберегти ядро людей, відданих нашій Ідеї, зберегти цю Ідею в чистоті, старатися всіми силами оберігати наших людей від розкладу і не загубити пориву до чину. Центр буде це робити.

Центр тепер старається розвинути число наших філій і міцно зв'язати всі ці філії працею самого Центру.

У нас є вже кілька філій, які працюють нормально вже на нових місцях. їх буде в скорому часі значно більше.

Сам Центр ще не зміг осісти остаточно. Це залежить від багатьох політичних причин, які не змогли бути ще з'ясовані. Але це станеться в скорому часі.

На цих днях я отримав відомості, що генерал Шандрук з благословення німецької влади >став на чолі Українського Національного Комітету. Як я ставлюся до особи генерала Шандрука, відомо і німцям, і вам. Думаю, що недалеке будуче покаже, чи я прав був, чи ні. У всякому разі, Панове, я хочу, щоб ви знали мій погляд. Я ні в якому разі не хотів би, щоб можна було запідозрївати нас в тому, що Гетьманський Рух займається саботажем. Ні в якому разі! Коли ген. Шандрук запросить когось з вас на службу, Ваша особиста справа іти, чи не йти. Гетьманський Центр дає вам на це розрішення, але Гетьманський Центр не хоче брати на себе відповідальности за працю генерала Шандрука. Це ясно.

Кінчаю: Перестерігаю Вас, Дорогі Панове, перед зневірою, розпачем і безпорадною метушнею. Кажуть, що хто у хвилину небезпеки заметушився, той пропав. Хто сильний буде духом, той не пропаде.

Я вірю в творчий Дух Українського Народу. Я вірю, що які б іспити йому Господь не надіслав, він це витримає. Я вірю, що Україна нарешті буде вільною!

Слава Україні!

Павло Скоропадський

Промову св. п. Гетьмана Павла надіслала до редакції газети «Батьківщини» її Високість ЯВП Гетьманівна Єлисавета. Надіслала і свої помітки від 1945 р.: «Батько говорив добре і запально... Текст промови Батько передав до Пра-

ги і там вона мала бути розповсюджена. На жаль, це не сталось, було запізно.» (Передруковано з «Батьківщини» — П. С.)

Приємно читать таку промову. Відчуваєш, — промовляє провідник, державний муж. На жаль, ця промова остання. Вона українцям — Заповіт. (П. С).

ПРОМОВА МИХАЙЛА СКОРОПАДСЬКОГО (Зразок патріотизму)

Михайло Скоропадський (1697-1758) небіж гетьмана Івана Скоропадського та пра-пра-дід гетьмана Павла Скоропадського. За гетьманування Кирила Розумовського був генеральним підскарбієм (міністром фінансів), перевів реформу скарбовости України та упорядкував скарбову систему. У своїй промові на зборах він розглядав нещастя України та їхні причини.

Кому ж, — каже він у промові, — треба приписати нещастя України? Чи не нашим внутрішнім непорядкам і міжусобицям, не властолюбію приватних людей? Чи не залишенню загального добра, а шукання свого власного? Чи ж не злому вживанню законів? Не згадуючи і про другі безчисленні непорядки — візьміть тільки під увагу і здоровим розумом розгляньте історію предків наших та прирівняйте їхнє становище з теперішнім. Де ж нині ті славні мужі, що своїм розумом і пером захищали вольності Батьківщини нашої і благоумно нею правили? Де нині ті славні воїни, перед якими тремтіли многі європейські та азійські народи, перед якими дрижала Таврика та Константинополь і які вкінці розірвали Польщу, велику тоді й сильну в світі державу? Сміло скажу, що їх немного у нас осталося і що гірше — перевелися вони в останніх роках, майже на очах батьків наших і наших. Але мені і слів не вистане, якщо захочу широко вияснювати упадок Батьківщини нашої та вичисляти всі наші нещастя. І так, краще звернути моє слово до вас, шановні збори, і просити вас, ради любови Батьківщини, ради власної вашої і потомків ваших чести і хісна, зберіть усі сили ума вашого, підкріпіть їх патріотичним запалом і, відкинувши всі пристрасті та партикулярні користі, подумайте про відновлення давніх вашої Батьквіщини порядків і благосостоянія. А якщо ви і мені дозволите мати між вами вільний голос, якщо прикажете виявити вам мій погляд, то я предложу все покоротці і так, як велить мені моя честь, совість і користь Батьківщини, яку люблю більше мойого життя.

(За велич нації, стор. 57-58. Львів, 1938).

Іван Коростовець.

ПЕРЕГОВОРИ В ЯССАХ В 1918 РОЦІ.

(З записної книжки гетьманського посла Коростовця був. імператорського посла у Пекіні й Тегерані).

"Я попав до Киева у вересні 1918 року, по дорозі за кордон, бо хотів, як багато громадян Росії, покинути Батьківщину й втекти від насильств.

Хоч я й не мав наміру вступати на службу до Гетьманського Уряду, але в засаді співчував я спробі Гетьмана утворити замість революційного безладдя дійсний державний лад на Українській Землі та його змаганням надати своїй роботі українські національні форми й національний зміст.

Моя сестра у других, Л. А. Коростовець, повідомила листом знайомих осіб, що були в Київськім Уряді — прем'єра Лизогуба та Міністра Василенка про мій намір і я незабаром одержав офіційні запросини приїхати до Києва.

У Києві я був зустрінутий дуже приязно як Гетьманом, так і міністром Закордонних Справ Д. І. Дорошенком і помічником його А. А. Палтовим.

"Мені приємно чути, сказав мені Гетьман П. Скоропадський, що Ви хочете прилучитися до нашого Уряду, який намагається утворити державну організацію України й припинити розвиток анархії. Для цього треба безумовно створити з України цілком окрему державу — не з ненависти до Москви, але з історичної конечности. Ані союз, ані федерація з Москвою — неможливі. Мої московські вороги обвинувачують мене в тому, що ніби-то я, задля задоволення своєї честолюбности порозумівся з українськими націоналістами, котрих москалі вважають просто за німецьких агентів і що ми всі сповнюємо доручення німців, щоб зруйнувати Велику Російську Імперію. Це, звичайно, нісенітниця. Україна в XVII віці добровільно прилучилася до Москви, як рівна до рівної, бо бачила в цьому єдиний спосіб оборони й рятунку проти католицької Польщі й магометанського Сходу. Але сьогодні Москва — джерело найгіршої анархії й по-

ширення тяжкої соціяльної пошести. Організуючи Україну для самостійного життя, я сповняю свій патріотичний обовязок супроти моєї Батьківщини, а зовсім не змагаю до особистих цілей і не виконую тих чи інших чужих директив. Але, звичайно, я мушу рахуватися з фактом німецької окупації та зі зобов'язаннями, що були прийняті попереднім урядом Центральної Ради". (Берестейський мир).

Гетьман говорив уривочно, немов жаліючись на своє тяжке становище.

Але все було дійсно так, як він говорив, і не можна було з ним не погодитися.

У Києві мені довелося пробути недовго й тому я не встиг якслід зрозуміти й розібратися в боротьбі партій і помітити тріщини в Гетьманському режимі. Але я помітив, що бракувало якоїсь одної ідеї, яка всіх рівно захоплювала б, а головно те, що — мабуть — присутність окупаційної влади заваджала встановленню потрібної дисципліни й створювала становище двоєвласття.

Мене здивувала різнобарвність особистого складу, особливо в Міністерстві Закордонних Оправ. Були, звичайно, й ідейні люди, як міністри Д. І. Дорошенко та Н. Г. Василенко, але вони були в меншості.

Гетьман Скоропадський мусів працювати з цим різнобарвним складом, лявіруючи між німцями та союзниками, між московською опозицією Добровольчої Армії та українцями-націоналістами, нарешті між соціялістами та большевиками і навіть між німцями та австрійцями, які також тягнули в різні сторони.

Те ж саме враження різнобарвносте й різноголосиці мав я й від розмов з українськими лідерами. За деякими вийнятками були це все наївні доктринери й провінціяли, що всю свою увагу віддавали різним політичним дрібницям, забуваючи найважніші державні питання трагічного моменту, що переживала країна. Тому так важко було Гетьману здобути зрозуміння й підтримку навіть серед українських націоналістів для його державного українського програму.

***

Між тим наближалася остання фаза війни. В Києві були погано повідомлені про становище західнього фронту й про дальші політичні плани Антанти. Міністер Закордонних Оправ Дорошенко був у від'їзді, його ж заступник Палтов, як мені сказали, пропонував Урядові звернутися до Держав Антанти, з заявою, що Україна, як нейтральна країна, не може бути об'єктом і місцем військової акції. Такий виступ мені здався не до речі, про що я сказав Товаришу Міністрові Закордонних Оправ Палтову, порадивши звернутися до Держав Антанти з пропозицією встановити ділові взаємовідносини, що були порушені німецькою окупацією.

В той час я був уже призначений Посланником України в Вашінґтоні, що було опубліковано в офіційному "Державному Віснику". Разом зі мною були призначені -Г. Антонович як радник і пп. Гасенка,й Шумицький як секретарі. Ці люди не мали дипломатичного досвіду, але Гетьман бажав оточити націоналістами мене — дипломата московської школи.

Здавалося, що після всього того, що я бачив у Петербурзі й Фінляндії і апробувавши вже зміни революційних подій, мені треба було б швидше виїздити, особливо ж маючи на увазі пораду мого секретаря Т-енка, що був у зносинах з націоналістичною опозицією і знав про ті виступи, що готували проти Гетьмана, Петлюра та Винниченко. На жаль, я не надавав значення його словам і трохи забарився, аби прийняти ще участь у нараді Міністерства Закордонних Справ і спробувати своїм досвідом і особистими зв'язками допомогти Урядові Гетьмана.

При слідуючому побаченні з Гетьманом Скоропадським, він мені сказав, що чув про мою пропозицію прискорити зв'язок з Державами Антанти, що вважає цей крок бажаним. Палтов, що був при цьому присутній, зауважив, що маючи на увазі зв'язок наш із німецько-австрійським бльоком всяка спроба зближення з Антантою буде відхилена. До того ж, додав він, нема кому доручити подібні перемови, хіба що за цю справу візьметься пан Коростовець. Його, як бувшого російського посланника, мабуть приймуть та вислухають.

В наслідок цього Гетьман пропонував мені поїхати до

Ясс, де тоді знаходився Румунський Уряд, (Букарешт був зайнятий австро-німецькими військами) та Дипломатичний Корпус. Я погодився.

Перед виїздом з Киева я зустрінув за сніданком у Гетьмана німецького та австрійського послів — графа Бергхейма й графа Форґача. Вони були попереджені про моє вирядження до Ясс і спитали, що власне я маю заявити представникам Антанти і чи не порушить це зобов'язань, що прийняла на себе Україна. Особливе занепокоєння виявив німецький посол граф Берґхейм. Я відповів, що Україна повинна перш за все дбати про себе, про свою долю, про піддержання порядку й спокою, а потім вже про своїх сусідів і навіть союзників. Я додав, що зовсім не маю наміру порушувати договору, але будуччину гарантувати важко, а для цього бажано встановити нормальні взаємовідносини з Антантою. Обидва між іншим заявили, що давно вже не одержали інструкцій відносно України, а австрієць додав, що не знає, що зараз діється у Відні й не може сказати, оскільки моя місія бажана для австрійського Уряду.

***

Я приїхав до Ясс 4-го листопада разом із князем Путятіним, що був виряджений від Міністерства. Це був старшина Преображеноького полку, світова людина, але не дипломат. Опинився я в Українськім Консульстві, де вже жив генерал Дашкевич - Горбацький, в ролі українського представника в Румунії. Консулом був якийсь Чоботаренко, що, як потім виявилося, тримав зв'язок між агентами Антанти й особами, що готували повстання проти Гетьмана. Всі мої та генерала Дашкевича-Горбацького телеграми до Гетьмана, Чоботаренко передавав у центр, що робив повстання проти Гетьмана.

Скоро по приїзді до Ясс я відвідав румунських міністрів, а потім і бувшого російського посла Поклевського-Козел, який далі жив у Румунії, хоч і без офіційного становища. Я прохав Поклевського улаштувати побачення з англійським, французьким та американським послами, на що він охоче згодився. З таким самим проханням я звернувся і до французького військового агента, Маркиза де-Белльоа, котрого я знав ще з Пекіна й Петербургу, й до сербського посла и. Анастасієвича.

Останні обидва також охоче обіцяли мені допомогати.

Від Поклевського я довідався, що незадовго до мого приїзду прибула до Ясс російська делегація членів Державної Ради і Думи в складі — Мілюкова, Шебеко, Гурко, Кровопускова, кн. Куракіна, Меллєр-Закомельського, Тітова. Шульгина й ін., що делегація має намір прохати Антанту не визнавати Гетьмана й Україну й допомогти встановленню єдиної та неділимої Росії, що депутація вважає Гетьмана сепаратистом і дивиться на автономію України як на зраду. Сам Поклевський був проти змагання України добути собі самостійність і не розумів, як я, завзятий імперіяліст, стою за подроблення й поділ Росії. Я, як пригадую, довго з ним сперечався й доводив, що відділення України — це єдиний спосіб льокалізувати большевизм на півночі.

7-то листопада у французькому консуляті відбулося моє побачення з сером Г. Барклаєм і Сент-Олєром і з американським представником Вопіка.

На мою заяву, що я присланий Гетьманом і Радою Міністрів, щоб з'ясувати відношення Держав Антанти до питання визнання України й установлення з нею ділових взаємовідносин, мені було пояснено, що я являюся для них приватною особою, але, що посли готові мене вислухати з причин практичного характеру й з огляду на моє положення бувшого імператорського посла. Посли згідні передати зміст нашої розмови до Парижа й Лондону, але це не означає ведення переговорів з Україною або визнання останньої. Україну посли вважають за частину Росії, яка в їх очах, не вважаючи на порушення договору, залишилася союзницею.

Я пояснював послам суть Гетьманського Правління, що Уряд Гетьмана дуже багато зробив для зміцнення й розвитку основ державности, що всі заходи Гетьмана пронизані духом лібералізму, законности й державної доцільности, що при змаганні надати український національний характер та українські форми організації держави, другі національності, вірування й культурні прояви, не терплять ніяких насильств і користуються повною свободою.

Я нагадав, що в 1917 році Франція мала в Києві свого представника генерала Табуї, котрий зносився з тодішнім Українським Урядом. Значить, тоді Франція вважала Ук-

раїнський Уряд самостійним, а тепер хоче об'єднати його з Московським, хоч це зовсім не відповідає інтересам Держав Антанти.

Я вказав на те, що економічні інтереси Франції, Англії та Бельгії головним чином зв'язані з територією України, де їх капіталісти мають значні інтереси в промислових підприємствах.

Коли Державам Антанти байдужа загибель російських підприємств, поміщиків і власности, то вони, хоча б із почуття егоїзму мусіли б підтримати в Україні правність та лад, встановлені Гетьманом.

Я висловив від імені Гетьмана надію, що Держави Антанти не тільки не будуть нищити встановленого ладу, але дадуть Україні матеріяльну й військову допомогу, бо країна не має ще вистачаючих військових сил, щоб відстоювати свою незалежність.

Не відповідаючи по суті, посли заявили, що питання незалежносте України та її юридичного становища залишається одвертим, але вони поділяють мій погляд, що ділові взаємовідносини бажані. Установлення ж їх буде важке при складі Українського Уряду й його німецькій орієнтації.

Держави Антанти готові спричинитися до утворення порядку в Росії і сподіваються, що Україна, як складова частина імперії, використає цю готовість. Вони додали, що позбавлені були можливосте секретно зноситися з Лондоном та Парижем і тому не можуть гарантувати, що там погляд на українські справи не змінився у зв'язку з останніми подіями на західньому фронті.

На це я заявив, маючи на це доручення Гетьмана, що Гетьман готовий відмовитися від влади, коли це допоможе справі й облегчить становище його Батьківщини. "Ми не говорили про відмову Гетьмана, зауважив Сент-Олєр, але нехай він складе інший Уряд, замінить звісних германофілів підходячими особами, — наприклад, чому Ви не входите в склад Уряду?" Я відповів, що з доручення Гетьманського Уряду їду закордон.

Через кілька днів я бачився ще окремо з американським представником Вопіка. На питання самостійности України він дивився більш ліберально, ніж його колеги. Він

висловлював погляд, що Україна, як і всі інші частини бувшої Росії, має право на самовизначення, як слідує з принципів, висунутих в деклярацїї Президента Вільсона. Але він цікавився питанням економічного характеру, питанням оздоровлення фінансів в Україні _и взагалі в Росії й т.д.

Я бачився також з бувшим французьким консулом в Києві Єно, котрий, як казали, спеціялізувався в російсько-українських справах і мав великий вплив па французького посла.

Перш за все Єно не бажав вживати навіть назви Україна й край цей називав "Южною Руссю". Він запевняв, явно розходячися з давно встановленими наукою фактами, що край цей не має власної історії, ані мови, ані чогось такого, що відрізняло б її від решти Росії. Єно твердив, що все українське питання утворила штучно Австрія та Німеччина, що стоїть за її спиною, аби поділивши Росію, облег -шити в такий спосіб захоплення її Центральними Державами і створити новий фронт проти союзників. Єно категорично заявив, що Уряд Гетьмана Скоропадського мусить бути усунений й замінений об'єднаним російським урядом. Він поставився скептично до моєї місії вважаючи, що вона не виповнима й непатріотична. Коли я почав говорити про неможливість починати прямо з відбудови єдности імперії, що треба припинити анархію й забезпечити нормальний порядок на окремих територіях, причім перш за все на тих територіях, які з тих, або інших причин ще не захоплені анархією, коли я вказав на небезпеку большевиків не тільки для України, але й для цілої Европи, Єно з патосом срикнув, що большевизм — це хвороба переможених і некультурних країн, що Захід від нього асекурований. Єно тримав себе з великою самопевністю й навіть нахабно, не ховаючи свого призирства до москалів та українців, які, на його думку, позбавлені патріотизму й національної єдности й готові зрадити один другого.

Я намагався переконати Єно, що Україна в той час була єдиним краєм, де заховалося щось подібне до державности й порядку. Коли їй тепер допомогти, зона зорганізує свою армію, вона зможе стати тим ядром, біля котрого почнуть гуртуватися здорові елементи краю, які служитимуть охороною проти большевизму. Далі я пояснював,

що Уряд Гетьмана Скоропадського не закликав німців і умов з ними не постановляв, але підляг німецькій владі, аби охоронити край від нічим необмеженої військової окупації, і що інакше він і не міг робити. Я старався пояснити, що союзники у своїх власних інтересах мусять допомогти Урядові Гетьмана їй що це тим більше необхідно, що Україна в наслідок перешкод із боку німців не може утворити власної армії.

Я пояснював, що коли німці, що боронять край, змушені будуть його покинути, або тримати нейтралітет, то немає сумніву, що лід впливом націоналістичної партії, яка ворожа до Гетьмана Скоропадського i тягне до большевизму, почнеться усобиця і край буде погромлений. Щоб запобігти такому лихові, необхідно союзникам виявити свою владу. Я пояснював, що в середині країни досить елементів, що співчувають порядкові. Ці елементи неорганізовані, але їх легко можна буде організувати й вони будуть вистачаючою підтримкою, коли союзники в згоді з Українським Урядом вживатимуть для того заходів. Український Уряд пояснить населенню в оголошеннях наміри союзників.

Дальші переговори з послами провадилися через Маркіза де-Белльоа і в загальному зводилися до слідуючого.

Посли настоювали на тому, щоб Уряд Гетьмана дав доказ, що він відмовився від впливів Німеччини. Здається в цьому випадку союзники — як каже приказка — за деревами не бачили лісу й большевизм на Півдні робив такі успіхи завдяки зненависті до германізму.

Далі мене запевнили з приводу оборони України від большевиків, що в речинець між уходом німців і приходом союзників будуть вжиті спільні заходи як на півночі, так і на Сході з боку Добровольчої Армії. Мені підкреслили, що союзники чекають на те, що українські війська об'єднаються з льокальним елементом решти Росії, цебто з Добровольчою Армією, військами Дону, Кубані, Сибіру для відпору большевиків. При умові виконання цього побажання, було обіцяно послами, що Антанта прийде на поміч Україні. Розмір і характер допомоги буде з'ясований військовим командуванням.

Щоб здобути військову допомогу, Уряд Гетьмана пі-

шов на зустріч побажанням Антанти в питанню загального військового командування в боротьбі з большевиками. Але не зважаючи на це — обіцянки послів ніколи не були виконані, бо, як видко, не було дійсного бажання Держав Антанти, щоб перемогти російські розрухи.

Але заколот росповзався по всьому світі, з кожним днем приймав він все більш загрожуючий характер і для країн Заходу.

І коли в осени 1918 року потрібно було б малих сил для підтримки в критичний мент Гетьманського Уряду й таким чином льокалізувати большевизм на невеличкій території, то тепер неминуча боротьба проти розрухів, що захопили майже ввесь світ — потребує величезних сил та напруження.

Як видно, в осени 1918 року питання Московщини та України нікому в Европi не було цікаве, або було вже вирішено об'єднати московський та український большевизми для відбудування єдиної неділимої Росії.

Я тоді цього не передбачав. І хоч заяви послів (за вийнятком американця) були невиразні й за ними йшли всякі обмовки й зсилання на Лондон та Париж, але все ж таки можна було думати, що здоровий розум візьме гору й що наша ідея відстояти Україну — знайде собі прихильників.

Тому, коли були одержані відомості про перемир'я на Західному фронті, я поспішив до Маркіза де-Белльоа, щоб узнати, що він думає про становище й що радить мені робити. Я вручив йому листа, де попереджав про небезпеку, яка загрожує Україні в тому випадку, як вийдуть німецькі війська (це було в умовах перемиря) і прохав вислати союзні сили і найскоршої згоди поміж військовою владою. Маркіз де-Белльоа відповів, що посли цілком уявляють собі значення становища, що викликане перемирям і відкликанням німецьких військ і з огляду на це звернулися до Парижу й Лондону, вказав на необхідність військового втручання, аби запобігти небезпеці повстанчого руху і дальшого поширення большевизму. Він сам телефонував у тому ж дусі до свого міністра.

Незабаром я одержав телеграму з Києва, в якій Гетьман доручав мені передати послам Антанти, що Уряд відкинув низку заговорів, які підготовляють повстанчий рух

в Україні і прохав негайної допомоги.

Я зробив відповідну заяву послам.

Через декілька днів наспіла друга телеграма ще більш тривожного характеру й у слід за нею повідомлення про грамоту Гетьмана, що була опублікована 14 листопада, де йшла мова про утворення нового Міністерства й про федерацію з будучою не-большевицькою Москвою. Ця грамота послужила для заговірників — приводом для одвертого повстання. Дані вказували на те, що большевицькі московські агенти допомагали антигетьманському рухові... Вони точили зуби на Гетьманство й вели безупинну агітацію. Телеграма з Києва повідомляла, що сили повстанців невеликі, що німці ставляться до руху байдуже й що прихід невеликого відділу може змінити напрямок подій і спинити розвиток повстання.

Я негайно передав цей останній заклик по допомогу Маркізу де-Белльоа, котрий, як здається, розумів становище й предбачав його наслідки, с. т. загрозу большевизму для всіх суперкультурних та екстрацивілізованих країн, як Англія та Франція. На Заході були зайняті ліквідацією війни й, як видно, вирішили чекати кінця московсько-української пожежі.

Я був безсильний, бо тут потрібні були не дипломатичні ноти та човгання, але кулемети. В цей час прийшла телеграма Гетьмана мені з наказом повернутися до Києва. Я похапцем зібрався й виїхав до Києва з дружиною та князем Путятіним. У моїм купе перед від'їздом несподівано з'явився Антонович, котрий був призначений Гетьманом, як мій радник при Українському Посольстві в Америці. Я дуже здивувався, побачивши його в Яссах. Антонович признався, що прибув до Ясс, щоб переконувати союзників не визнавати Гетьмана й підтримувати бунтівничу Директорію. З його слів виходило, що дипломати Антанти його дуже ласкаво прийняли й одобрили почини тих, що його послали. Таким чином і тут була якась подвійна бухгальтерія й шпигунство. Я міг тільки усміхнутися своїй наївності й поздоровити Антоновича з його "дипломатичним мистецтвом", але додав — "коли повалите Гетьмана Скоропадського, то надовго загальмуєте утворення Української Держави". Цей Антонович був, як здається, ідейна людина й український

патріот, але крайній утопіст і знаходив, що віроломство, навіть зі своїми — одна з форм дипломатії.

На пограничній з Румунією станції, в Тирасполі, я зустрінув урядовця нашого Міністерства Закордонних Справ, котрий їхав з пакетом до Ясс. Від нього я дізнався про зміни в Міністерстві, в склад котрого я мусів увійти, як Міністер Закордонних Справ.

Наш потяг дійшов до Роздільної. Далі шлях на Київ був перерваний повстанцями, Не спиняючися тут довго, я поїхав до Одеси, щоб чекати подій і узнати більш докладно про все те, що діється. В Одесі я знайшов собі притулок в домі городоначальника Мустафіна, бувшого мого товариша по службі в Китаю. Телеграф був ще в порядку й я зв'язався з Гетьманом, доложивши коротко про наслідки моїх перемов у Яссах. Я хотів шукати можливосте пробратися до Києва.

Одеса стала останнім пунктом моєї дипломатичної місії до Ясс.

І хоч мені довелося потім вести перемови в ролі посередника між українськими та московськими групами, і представниками Добровольчого Руху і командантами французького десанта, але лише як приватна особа.

Французький агент Єно займав в Одесі головне місце, мабуть, по вказівках свого уряду. Його дипломатична діяльність виявилася виданням від імені Держав Антанти в один і той-же день 22-го листопада 1918 року двох деклярацій, цікавих тим, що по-своєму змісту одна виключала другу. В першій говорилося, що "Держави Антанти вирішили підтримувати існуючу в Києві владу, б лиці Пана Гетьмана". В другій подавалося до відома, що "Держави Антанти вирішили підтримати відбудову Росії, як єдиної Держави, почату російськими патріотами".

З цих виключаючих одна другу декларацій, як і з усього того, що я бачив і чув тоді, можна було зробити один висновок, що антантська дипломатія, з якою мені довелося тоді зустрічатися, мала дуже мале уявлення про те, що коїлося тоді в Росії й у Києві й що французьке військове командування в особах його представників в Одесі — Франше-д'Есперє, Ансельма та ін., боялося тільки Німеччини, було обурене проти всіх, зокрема проти Гетьмана, за зно-

сини з нею й що взагалі ймити віру їх словам, а тим більш рахувати на їх допомогу, не можна.

Держави Антанти робили нещиро. Видавали деклярації, що вони вирішили підтримувати російських патріотів, які бажають встановити єдність Росії.

Реальну ж допомогу приносили Польщі, Балтійським Рандштатам і для осягнення ними повної самостійности. Видавали деклярацію, що вирішили підтримати Уряд, "олицетворений Паном Гетьманом" і в той же самий час підбадьорювали повстанців робити повстання проти Гетьмана. Лойд Джордж з британською щирістю заявив, що він співчуває поділенню Росії, йому між іншим підспівував і Клємансо, не подумавши про царські борги, бо російські армії сповнили своє завдання, облегшивши рятунок Парижу.

Перед Державами Антанти були дві можливості: або міцним рухом своїх армій встановити порядок і єдність імперії, або підтримувати поступово- організацію окремих самостійних територій, давши їм можливість самим означити свої взаємовідносини. Держави Антанти не стали рішуче ані на цей, ані на другий шлях, задовольнившися півзасобами, часто протилежними і тим тільки сприяли поглибленню й поширенню хоробливого процесу революції. Але припустимо, що тут не було злого наміру, а тільки відсутність загального пляну акції.

Хто ж кого зрадив?

Чи ті керманичі білого імперіялістичного й єдинонеділимчеського руху, що валили Гетьманську Україну, Всевелике Військо Донське й Кубанську Раду, думаючи, що вони в такий спосіб прочищають шлях до встановлення порядку й імперії, а в дійсності несвідомо допомагали лише тому, що й Україна, й Дон і Кубань, а з ними і ціла імперія на довго стали жертвами пожежі революції? Чи ті "зрадники", котрі, як я, вживали всіх заходів, аби врятувати, ті частини імперії, що збереглися від резолюції, вважають, що ставити собі завданням відбудову величезної імперії непотрібно й непосильно?

Полеміка про українське питання в закордонній пресі нагадує суперечки з приводу шкури ще не вбитого ведмедя. Але

в дійсності питання вирішене в дусі сполучителів Великої, Малої, Білої та інших Русей. Адже ж й Київ — праматір

городів руських — під загальною сталевою, притому ще грузинською владою. Еміграція не може боротися з революцією, бо слаба й зайнята хлібом насущним. Але державам дійсно прийдетьея зайнятися цим питанням, хоча б задля власної самоохорони: відбудова Росії в цілості, або визнання окремих країв па народностей, давши самому життю означити їх взаємовідносини.

Я переконаний, що другий шлях єдино-можливий. Як в 1918 році, так і тепер я поділяю політичну програму Гетьмана — "Самостійність і союз".

***

(Примітка: Спогад посла Ксростовця не потрібує коментаря. Лише уважного прочитання. Він зрозумілий. Дає багатий матеріял і можливість бачити Українську Державу в останні дні її існування. Там показано всі діючі особи: Гетьман, Антанта і наші гробокопателі держави. П С.).

ЛИСТ МОРКОТУНА ДО С. ПЕТЛЮРИ

"Газета Варшавска" ч. 318: "Перед кільканадцяти місяцями на однім з замкнених політичних зібрань в Парижі сказав хтось необережно, що чеські сукцеси в політиці толкуються легко, коли зважиться на це, що Масарик є вищий степенем від преїз. Вільзона... Блиском є оголошений в видаванім через В. Бурцева "Каузе Коммуне", паризькім органi антибольшевицьких росіян, лист Великого Майстра Великої Льожі української "З'єдинених слов'ян" п. Моркотуна до Петлюри. Він є важним політичним документом до "української" політики як коаліції, так і нашої... Петлюра сподівався узискати серед західньо-европейської масонерії узнання свого замаху в великій українській льожі, а звідси до узнаний независимости України лише один крок. Так от же політика незалежної України була ділом масонських кружків; ці кружки мали перевести узнання незалежности України. Петлюра був на найліпшій дорозі до осягнення цілі, але в очах коаліційної масонерії скомпромітувався через за дуже близькі стосунки з німцями, задля чого, бодай часть, цієї масонерії відмовили йому піддержку. І ці з наших політиків, що хотять незалежної України, є під впливом масонерії. Ми просто крутимося в орбіті всемотучих впливів німецько-жидівської масонерії.

(Лист).

"Симоне Васильовичу!

Париж 28. X. 1919. Давні Ваші співробітники покидають Вас: ген. Греков, організатор збройних сил українських покинув Вас; Шемет, голова рільничо-демократичної партії рівнож покинув Вас. Грушевський Мих. мусів утікати, щоби спасти життя. Є чесні українці, які не хвалять Вашої польсько-румунської орієнтації, яка полягає в гойнім розділюванні українських територій, на признанні Галичини і Волині полякам, а Буковини і Бесарабії румунам в цілі ефемеричної екзистенції Вашого уряду. І певно за зрезиґнування України з її прав до Бесарабії запевнено Вам поміч Румунів і охоронило від поважних страт. Я довідався, що Ви оголосили мене винятим з-під права задля майбутнього зрадження через мене української справи, значить за для моїх федера-

лістичних переконань і задля моєї вірности Росії. Я боронив Вас у Парижі аж до хвилі, коли Ви заатакували Денікіна і в цей спосіб зробили пропасть непроходиму між нами обома. Ми, репрезентанти нашої партії молодо-української, зі стидом мусимо дивитися в очі французів, які так числили 1917 р. на наші мілітарні сили і на нашу добре зцементовану групу, які уважали нас за бльок правителів відданих Антанті а підносячих голову проти германофільства в Україні. І Ви, Симоне, належали до Молодої України.

В току засідань Малої Ради (кабінету міністрів) в р. 1917. Ви, будучи "франкофілом", до якого ми мали довір'я, ніколи не піднесли голосу проти доведеного германофільства Винниченка і Перша що ви дальше ніколи не боронили "війни" аж до кінця" проти соромного миру, заключеного в Бересті, хотяй Ви нам це приобіцяли і хотяй це робив А-р Шульгин, хотяй не належав до нашої партії. Коли по Вашій димісії в грудні 1917 р. треба Вам було грошей на публікування Вашого Щоденника і на ославлене формування ваших Гайдамаків — тоді Ви звернулися до репрезентантів французького Уряду. Пан Н. дав Вам у своїм мешкані при Інститутській 12 (він тепер у Франції) кілька тисяч рублів. Я стидаюся при Василю Шульгінові, якого я просив в імені партії перед входом большевиків до Києва, щоб наклонив своїми впливами російських офіцерів до уділений Вам помочі, запевняючи його, що Ви не є сепаратистою, але сприяєте Росії і Антанті, як Ви о тім нас запевняли.

Скоропадський, при овоїх похибках, є джентльменом, якого великим нещастям було це, що його окружували німецькі агенти як Палтов і ін. Я, будучи під кінець Гетьманського Уряду секретарем Гетьмана, мав нещастя налягати на увільнення Ваше з в'язниці і поношу за цей факт часть відвічальности. Коли германофільські тенденції Винниченка, Андрієвського, Швеця і ін. брали в "Національній унії" гору, ми звернулися до Вас. Ми сподівалися, що Ви, будучи уміркованим і "франкофілом" зможете протидіяти германофільській течії, що було для всіх очевидне, що інсурекція впровадить в Україну большевиків. Ви зобов'язалися не йти на руку повстанцям і заховувати статус кво анте. Я довідався, що вже тоді Ви були в досконалім порозумінні з Винниченком і що лише квестія влади була цією кісткою

незгоди, яка спричинила, ще в трудні 1918 і в січні 1919. Ви кинулися один на другого.

Вночі 14. XI. 1918. в хвилі, коли Ви приступали до виконання свого пляну, майор Ляріш, репрезентант Генерального німец. штабу перешкодив Гетьманському Урядові Вас арештувати. Німецький офіцер зявився цеї ночі у Гетьмана і заявив категорично, що коли Ви (т. є. члени будучої Директорії) будете арештовані, то німецьке військо увільнить Вас силою з в'язниці. Німці дали зброю повстанцям. З зареквірованого золота Ваші сателіти (пр. отам. Божко в Києві) фабрикують собі гетьманські булави.

Виступи з льожі, Кате України і вороже отчині! Ми Вас завсігди будемо оскаржувати в імени нашої отчини, Великої України, яка через три століття була сторожем і передмурям великої нашої матері-Росії. Моркотун",

(Літопис Української революції. Олександер Доценко Матеріяли й документи до історії Української Революції 1917-1923. Том II, книга 5. Львів. 1924, стор. 392. 393).

Петлюра:

1. Належав до французької масонської організації. Шефом його був Моркотун.

2. Не був самостійником. Стояв за неділиму Росію. Зобов'язаний провадити антантофільську політику. Не провадив. Не надавався на провідника.

3. Брав гроші від репрезентантів французького уряду на потреби.

4. Користувався, як антантофіл, підтримкою неділиміців, "чорносотенців" Росії, Василя Шульгина (відомого видавця "чорносотенної" газети "Кієвлянін" за царської влади. За Денікіна завідував відділом пропаганди і відновив видавання "Кієвляніна" у Києві. За Гетьманщини відмовився прийняти українське громадянство, і виїхав за кордон. Тепер у Совєтському Союзі на пенсії).

5. Дав слово масонській організації не приставати до повстання. Слова не дотримав, обіцянку зламав.

6. Забажав стати президентом республіки (української). Спокусився на підтримку німців. Пристав до повстання. Німці не дозволили Гетьманові заарештувати Директорію і за-

безпечили повстання зброєю.

7. Конкурентів на президента республіки (української), напр. Мих. Грушевського, переслідував, а з Винниченком не поділив влади. (Може тому не помилував Болбочана, а "умив руки" — П. С).

8. Як член Директорії, спробував за підтримкою диктатора Коновальця вести антантофільську політику. В політиці заплутався. Сподіваючись на ласку Антанти, дозволив Денікіну займати українську територію, потім віддав йому Київ. Закінчив ту політику війною проти антантівського Денікіна.

9. Почав продавати українські землі за "ефемеричне існування його уряду". Продав варшавським договором 1920 р. Польщі Галичину і майже всю правобережну Україну. Румунії віддавав Бесарабію і Буковину.

10. "Розбивши глека" з Антантою, заробив не підтримання, а оскарження від французької масонської льожі за непослух, нездібність провадити антантофільську політику і за розпродаж української землі.

Тут треба сказати, що С. Петлюра ніде не дотримував слова та обіцянок: ні як громадський і політичний Діяч (за Гетьманщини був арештований і випущений з в'язниці на слово чести не займатись бунтами, повстанням), ні як партіець (дав слово Моркотунові не приставати до повстання), ні як голова держави (Директорії), ні як головнокомандуючий армією (обіцяв запорожцям, що Болбочана не буде покарано смертю).

Дивна мораль у наших державних мужів - провідників української соціял-революційної демократії! (П. С).

Петро Солуха

ПОВСТАНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

(Звідкіля вона взялася?)

Повстанську філософію породив Берестейський договір. Німці, склавши "хлібний" договір, послали своє військо до нас по хліб. Вони взяли з собою творців договору, а по дорозі М. Грушевського, Голубовича та ще кого найшли по дорозі з членів Центр. Ради, котрі, залишивши Київ під натиском Муравйова, подалися на Житомир та далі на Захід. Привезли їх до Києва і посадили нам на владу, щоб виконували договір. Виявилося, що виконати договір, завести порядок, встановити свою владу на місцях, будувати державу, налагодити взаємовідносини з гостями-союзниками, вони не можуть. Чим далі, непорозумінь ставало все більше та гостріших. Опинвшись у такій ситуації, німці, щоб дати собі раду, почали самі думати про себе і взялися самі господарить.

Тут вожді республіки побачили, що німці можуть обійтися і без них. А як же тоді вони виглядатимуть перед народом, що їхнім ім'ям покликали німців?

Додумались вигнати німців, а договір спалити і на тому кінець. Ідеологічних підстав для того знайшли чимало. Головною була така. Треба підняти народ на повстання. Як він повстане, ніякий окупант не втримається. Ми били німців на фронті, битимем і тут, у себе вдома. Нам поможе і Росія. Ідея виганяти ворогів та різних окупантів всенароднім повстанням сподобалась, особливо людям революційного погляду, авантурникам, бажаючим будувати новий світ на руїнах старого та тим, що в революції бачили поезію, романтику. Ідея ця сприйнялась, як універсальна, якою можна орудувати проти кожного, хто нам не сподобається, кого ми захочемо стерти на порох. Цим повстанням наші соціялісти хотіли ще й виправдати себе перед народом, мовляв: ми німців покликали, ми їх і вигнали, а тому, народне український, тримайся нас, соціялістів, довіряй нам, слухайся нас, ми твої спасителі.

(Думка оправдати себе повстанням перед народом за покликання німців не один раз висловлюється Микитою Шаповалом у його спогадах).

Ухопившись за ідею всенароднього повстання, як вихід зі становища і спосіб ліквідації Берестейського договору та позбутися німців, ми понесли ту ідею в народ, А Військовий міністер Жуківський почав готувати загони для повстання. Німці про всі наші затії знали і відповіли військовими польовими судами, готуванням ліквідувати нашу республіку, а проти повстанських затій проголосити Україну на військовому стані. Замість республіки зробити з України німецьку губернію, на губернатора посадовити німця, а півмільйонова армія вже стоїть в Україні і не мати мороки з Українськими Центральними Радами М. Грушевського, урядами Голубовича, соціялістичними партіями, законами соціялізацій, націоналізацій та под. Так народилась повстанська філософія. Сприяла тому і російська революція 1917 р. Адже і Центральна Рада народилася з російської революції. Покликати німців, скласти Берестейський договір хіба не були революційною подією для нас? А наша історія, що подає безліч прикладів повстань без належного державницького освітлення їх, а лише з погляду соціяльної кривди. Та й Берестейський договір та покликання німців не були відповідно висвітлені, як ми уже обернули їх у соціяльне зло, у кривду для нас. Позитивні сторони їх, як гарантія нашої самостійности, міжнародне визнання нас, торговельні зносини та ін. не роз'яснювали належно. Пропаганда наших партій обернула позитиви у зло.

Та прийшов гетьманський переворот і Українська Держава залишилася у формі монархії. Гетьман не застосовував переслідувань проти революцінонерів, соціялістів, анархістів, а залишив їх у спокої. Вірив, що вони, як блудні сини, прийдуть самі до розуму. Одначе вони не тільки не припинили ширити серед народу повстанську філософію, а забравши з державної скарбниці мільйони грошей, кинули їх на пропаганду, не тільки проти німців, а і проти Гетьмана, проти своєї монархічної держави. Помагала нам у тому і Росія ще більше, ніж ми самі робили. Вона нам і пісеньку склала: "Ах, Украина, да хлебородная, немцу хлеб отдала, сама голодная". А вийшло, якраз Москві хліб віддала, а сама голодна.

Яке можуть мати нам значення договори: берестей-

ські, варшавські, румунські, російські або інші (на слово чести, чи без слова чести), коли до кожного з них застосувати філософію "всенароднього українського повстання?"

Як зразок тієї філософії маємо такий приклад: у квітні місяці 1919 р. на нараді у столиці Рівне С. Петлюра сказав так: "я крізь пальці дивлюся на можливі умови нашого порозуміння з Антантою. Хай собі там Остапенко з Мацієвичем підписують який хочуть договір. Ми його використаємо, і ніщо не може вдержати нас від боротьби за незалежну Україну. Закінчив Петлюра закликом до об'єднання" (І. Мазепа "Україна в огні й бурі революції", том І, ст. 162). Це приклад повстанської філософії не тільки Петлюри, а всього тодішнього проводу. Ми настільки захоплені були тією філософією, що почали дивитися на повстання, як на нашу славу і гордість нашого "свободолюбія". Наслідком того "свободолюбія" Москві хліб віддали, Варшаві пів України відвалили, Антанті Дніпрові пороги подарували, Румунії Басарабію і Закарпаття, німцям Крим, Одесу, Чорноморський флот. Щось з тим "свооодолюбієм" не все у нас в порядкові. А чи ті народи, котрі створили свої держави — республіки або монархії та святкують їхнє двохтисячолітнє існування, мабуть, не свободолюбиві. Коли полковник Болбочан наступав на Крим і захопив станцію Люботин, виявили шпигунську большевицьку організацію. її арештували. В паперах відібраних від них, найшли матеріял про шкідливу роботу для держави В. Винниченка, Шинкаря та Ко.

(Б. Монкевич, "Похід Болбочана на Крим", стор. 77. Перевидано Нью Йорк 1956).

У спогадах В. Винниченко хвалиться, що він залишався з народом і не тікав від Муравйова, як Грушевський до Житомира на зустріч німцям. Виходить, прем'єр УНРеспубліки Винниченко співпрацював з Москвою проти своєї держави УНР, як "чесний з самим собою" соціяліст. Про його відданість соціялізму довідуємося з наступного: Видатний український науковець етнограф д-р Олекса Воронай, в бібліотеці Британського музею взяв брошуру Володимира Винниченка "За яку Україну?" і в ній вичитав

на стор. 40 таке: "...Корисніша Радянська соціялістична Україна навіть тимчасово з руським націоналізмом на ланцюгу". Отже, він за Україну "на ланцюгу". Українці, приїжджаючі до Лондону з Парижу, розповідають, що твори його навмисно зроманізовані формою соціялістично-пробольшевицькі, особливо останніх часів" (Журнал "Визвольний Шлях", стаття д-ра О. Воропая "Англія зблизька", ст. 611, травень 1970. Лондон). Як бачимо, соціялізм для Винничекна понад усе. А народ український нехай ходить, як пес на ланцюгу, у націоналістів Росії, товаришів соціялістів.

ПРИСЯГА

Подаю текст присяги за Гетьманщини. За Директорії подаю коротко, у кількох словах, зміст обітниць, а їх було чотири для різних службовців. Була ще й присяга, але то вже для козаків.

За Гетьманщини присягали служити Українській Державі та Гетьманові, як вождеві армії, флоту та Голові Держави. Присяга давалася іменем Бога, цілували хрест та Євангеліє. За Директорії давалася обітниця (обіцянка) служити республіці, Директорії, урядові. Бога не згадувалося, цілували прапор замість хреста та Євангелії. Виходить, як держава не республіка, а монархія, їй можна не служити, а й валити. Для козаків Директорія склала присягу. В ній козак присягає Богові, що служитиме республіці, Директорії, урядові, армії. Тут наші соціялісти погоджуються визнати і Бога, аби тільки козак служив їхній соціялістичній республіці. Цілував козак не хрест та Євангеліє, а прапор.

Наші соціялісти, опинившись при владі, показали своє крутійство і в присязі. Козакам, що презентують собою український віруючий народ, вони підставляють Бога, аби воювали за безбожну соціялістичну владу. Для міністрів соціялістів, що Бога не визнають, непотрібно в Обітниці згадувати Бога. Тими обітницями наша соціялістична влада складала іспит перед соціялістичним Інтернаціоналом, що вона дійсно соціялістична, Бога не визнає, а релігійність козака використовує служити соціялістичній республіці.

Наказом ч. 339 від 20 липня 1918 року установлено таку форму військової присяги: За Гетьманщини.

"Обіцяю й присягаю Всемогущим Богом і святим Євангелієм, що буду служити, не жаліючи свого життя, вірно і щиро аж до останньої каплі крови Українській Державі і Ясновельможному Гетьманові, верховному еождєві Української Армії і Флоту. Я буду ставити в усіх випадках якнайбільший опір ворогам Української Держави, буду пильнувати всіх інтересів Української Держави й езято берегти доручену мені службову таємницю і слухатись без запере-

чень наказів для потреби служби й держави, совісно виконувати всі мої обов'язки й нічого за для власної користи не робити такого, що перечило б моїй службі й присязі. Я ніколи не покину своєї частини й свого Прапору і в усіх випадках буду поводитися, як личить чесному, вірному, совісному, хороброму й свідомому (офіцерові, або воякові). Хай мені в цім Бог допоможе! На закінчення цілую Святе Письмо і Хрест мого Спасителя. Амінь".

Рада Народніх Міністрів директорії зі свого боку видала закон про "Урочисту Обітницю" вірно служити Українській Народній Республіці. Обітниць було чотири: Окремо Директорії, міністрам, службовцям та суддям. У кожній з них говориться про вірність служити республіці. Для військових складено присягу. В "Урочистих Обітницях "нема згадки про Бога. У присязі для військових говориться вже про Бога: "Клянусь честю громадянина Української Народньої Республіки і торжественно присягаю Всемогучому Богу вірш Українській Народній Республіці служити, служняно повинуватися її Верховній Владі Директорії, Правительству і Народній Армії"... (О. Доценко. Літопис Української Революції. Матеріяли та документи, рр. 1917-1928, том 2, книга 4, стор. 106-116, Львів 1923).

Козаки цілували прапор, але хреста та Євангелію не цілували.

Чи давали урочисту Обітницю члени Синоду, не сказано. Треба думати, що давали. Вони творили найвищу установу церковного управління, що дорівнювала міністерству. Яку давали Обітницю, чи таку як і всі міністри, не згадуючи Бога та цілували прапор, як і всі міністри й козаки, — не сказано. Членами Синоду були протоієреї В. Липківський, Крамаренко, також Володимир Чехівський, проф. Біднов. В день присяги 14 жовтня 1919 р Директорія видала Універсал, у якому наказувалося Синодові розпочати працю того ж 14-го жовтня. По закінченні присяги, о 4-ій год. по полудні Синод розпочав свою працю. Словом, урочистість того дня була велика.

Закон про Обітницю видано 14-го жовтая 1919 р. в Кам'янці, через рік після повстання. Видано його щоб підсилити бойовий дух армії й влити віру населенню в перемогу. Становище було критичне. Через місяць уряд залишив

Кам'янець. Його зайняли поляки на прохання Петлюри, щоб "охоронити Кам'янець від анархії". А ще через місяць, у перших днях грудня того ж року, армія, що ще залишалася й бажала продовжувати боротьбу, пішла в Зимовий похід і УНР перестала існувати.

На площі, де відбувалася присяга, розташувалися представники різних міністерств, деякі з прапорами. На прапорі представників від залізничників був такий напис: "Хай живе день визволення трудового українського народу через визволення нації до Інтернаціоналу!" (Там же, Доценко. Літопис, стор. III). Залізничники репрезентанти Міністерства шляхів і члена Директорії А. Макаренка.

Як порівняємо військову присягу за Гетьманщини з присягою за Директорії, бачимо: за Гетьманщини присягається служити Українській Державі, за Директорії — Українській Республіці. А як держава не республіка, тоді ЯК? не служити їй, покинути зброю й розходитись по хатах, мовляв: як не республіка, не треба ніякої? Виховуємо армію - народ не в державницькому думанні, ее у свідомості Української Держави, а в тенденційному обмежуючому розум вузьким світом Республіки. Виходить, для українця нема іншого світу державности, як тільки одно віконце республіки. Через віконце республіки легше перейти у всесвітню федерацію соціялістичних республік. Так само і на еміграції ми у всій своїй пресі культивуємо культ республіки, а не держави. Форми правління можуть бути різні, а народ і держава його — одна.

Гетьман про ламання військової присяги говорить у спогадах: "Я не маю злоби проти тієї частини солдатської маси, котра пішла проти мене, ні проти хиткого молодшого старшинства, яке пішло з Петлюрою, ні проти самого Петлюри. Першим (солдатській масі — П.С.) обіцяли золоті гори, для других — загальне політичне становище було зовсім незрозуміле. Та й правда, становище було таке, що розібратись в ньому було зовсім не легко. Але коли генерал зраджує свойому слову, вільно даному, це для мене незрозуміло... Був у нас, наприклад, холмський староста Скоропис-Йолтуховський, переконаний самостійник. Коли обставини склалися так, що я побачив себе приневоленим проголосити Грамотою з дня 14-го листопада феде-

рацію з Росією, то другого дня міністер внутрішніх справ отримав телеграму, де Скоропис його повідомив, що, будучи самостійником, він не може продовжувати своєї служби і прохає знайти йому заступника, до приїзду якого нестиме свої обов'язки. Я гадаю, що Скоропис повівся чесно. Так само чесно, на мою думку, поступили і ці урядовці та старшини, що осталися мені особисто вірними, але пішли служити Україні та рятувати державність і при новім уряді, після того, як я їм дав на це вільну руку. Але не можу те саме сказати про вчинок генерала Грекова, що зрадив мені потайки після того, як стільки присягався, що поділяє у всьому мої погляди і буде вірно при мені служити"... (Гетьман Павло Скоропадський. Спомини. "Хліборобська Україна", Кн. п'ята, стор. 31-92, Вид. 1924-25).

Звичайно, справа не в особі Грекова, а в його моралі та в моралі інших старшин армії. Яка мораль, таке і діяння, така буде й армія. Народові та його армії, вихованим у повстанській філософії, ніякі присяги не поможуть, щоб мати свою державу. Сама присяга тримається на моралі людини, котра присягає. Старшині довіряється військо на підставі довір'я до чесности, до моралі того старшини, до його патріотизму до української держави, як українцеві, свідомому свого обов'язку служіння державі і народові. Старшині довіряються люди, котрих він повинен обучити не тільки вміти володіти зброєю, а й прищепити та поглибити патріотизм, моральні чесноти, стійкість в них, які стали б властивими їхньої поведінки і в життю. Саршина, котрий сам не має моральних чеснот, не має права бути старшиною. Військо повинно бути гордістю нації. Коли воно в моральних чеснотах іне виховане, якою гордістю воно може бути?

А що ж можна сказати про пастиря, про священика лубенського полку, Антона Матеюка, котрий намовив полковника Отмарштайна пристати до повстання, до ламання присяги, до громадянської війни, до братовбивства. Може цей священик приймав присягу від козаків цього полку за Гетьманщини на вірність Українській Державі та Гетьманові, а тепер? Яка тоді в подібних пастирях мораль? Вдача людини складається з двох первнів — добра та зла. Про це говориться в підручниках для духовних семінарій. Зав-

дання православного священика розвивати у людини первень добра, а первень зла присипляти, стримувати, не викликати його до пробудження діяти. Закликати до революції, до повстання, то значить "викликати вовка з лісу", розбуджувати, заохочувати первень зла, діяти, деморалізувати людину, намовляти убивати, бо в засаді революції лежить "убий". Революція промощує шлях хижацьким інстинктам, найнеймовірнішим честолюбцям. А коли пастир Матеюк побачив на полк. Болбочанові (його товариша з духовної семинарії) наслідки від викликання звірячих інстинктів, пан-отець Матеюк схопився за голову руками й заговорив: "Боже, Боже, що буде далі, куди ми зайдем!" Зайдемо туди, куди поведе розбуджений первень зла. Та чи зрозумів о. Антін Матеюк, що і його часточка вини в тому була? У спогадах Думина похвалено о. Матеюка, що намовив полк. Отмарштайна пристати до повстання. Значить і в старшини (Січових Стрільців) Думина у розумінні моральних чеснот і значення присяги не все в порядку. Це не те розуміння морального обов'язку, у якому виховано японську армію, що солдат не повертався на батьківщину 20 років, бо йому соромно, що він, маючи в руках зброю, не виконав обов'язку солдата продовжувати боротьбу за свою державу, за свого мікадо (імператора), а попав на безлюдний острів після аварії корабля, жив у печері, харчувався корінням та под. Лише після того, як його випадково там знайшли, а уряд Японії наказав йому вертатися, він повернувся. З інтернаціональним світоглядом та хиткою мораллю такого патріотизму до своєї держави, до свого Гетьмана не виховати.

Д-Р Л. ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ.
ПРО ПІДГОТОВКУ ПОВСТАННЯ.

Відомий політичний і громадський діяч, бувший посол і член Галицької Національної Ради, д-р Лонгин Цегельський у своїй монографії, присвяченій "Нам'яти Президента д-ра Євгена Петрушевича" пише:

"...B таких, скрайньо напружених обставинах, наспіли до Галичини з Великої України (десь коло 10 вересня) тривожні вісти, що там "буде повстання проти Гетьмана". Д-р Петрушевич скликав усіх у Відні приявних українських послів. На їх нараді, лриїзджі саме з Великої України офіцери, описували положення, розказували, що чули.

Наші політики зрозуміли всі небезпеки такої злочинної диверсії та все її божевілля. Дискусія була дуже коротка. Рішено негайно вислати в Україну двох делегатів: д-ра Лонгин а Цегельського та професора д-ра Олександра Коллесу, кожного зокрема у відступі кількох днів. Доручено їм не зраджувати нікому, ні Гетьманові Павлові, ні Винниченкові, ані теж Січовим Стрільцям в Україні (під командою Євгена Коновальця) інформація про наближення перевороту в Австрії — розглянути становище у Києві, здержати українських соціялістів від якого-будь активного виступу, а Гетьмана схилити до порозуміння з проф. Грушевський та со-ціялістичною інтелігенцією, провідниками бувшої Центральної Ради.

Я прибув до Києва, десь коло 15 вересня і негайно почав свою акцію: бачив Гетьмана Павла, Винниченка, Петлюру, Коновальця, Чималенка, Махновського, Шемета, п-ні Старицьку-Черняхівську, п-ні Вольську і чимало інших лідерів революційної інтелігенції. Не бачив проф. Грушевського, він десь "ховався", хоч певно знаю, йому тоді нічого не грозило.

Дня 20 або 21 вересня 1918 мене запрошено на таємну нараду "Українського Національного Союзу" (так звалося об'єднання соціялістичних протигетьманських груп революційної української інтелігенції), що відбулось під проводом Володимира Винниченка, Секретарював д-р Дмитро Левицький, галичанин (опісля голова української репрезентації

у Варшаві). Було яких 20 осіб, самі молоді люди (нижче 30 літ віку), деякі типові, московського жанру революціонери-бунтарі. Мене перед тим зв'язано "словом чести", що задержу в тайні все, що там довідаюся та що там рішать. Я так і до держав слова, за що до сьогодні каюся. Але тоді я ще був наївним "патріотом" та не розумів ще того, що краще зломити слово чести і казати замкнути, під ключ 20 чи 50 маніяків, чим дозволити оцим "ідейним українцям" кинути країну в хаос і анархію та привести страшне нещастя на неї, що зона його від часів директорії переживає.

І ось, на цій нараді, відбутій в другій половині вересня 1918 р., отже задовго перед названою федераційною заявою Гетьмана Павла, рішено остаточно зробити повстання проти Гетьмана, а властиво рішено ще попереду, а тут тільки ще раз рішення повторено.

Усі мої аргументи, котрі я підкреслював, були однодушним поглядом Українських парляментарних послів, були горохом киданим об стіну. Я виговорював душу і промовляв — тямлю це — з усією силою глибокого переконання, що ось тут рішається доля Української Держави.

Я остерігав, що повалення Гетьмана буде початком кінця і звертав увагу їх, що Німеччина і Австрія, самі стоять перед крахом, та що їх армії підуть з України; а тоді "Український Революційний уряд" одного місяця не продержиться в Києві, бо большевики москалі заберуть його (я помилився на 14 днів, бо Директорія просиділа опісля в Києві від 18 грудня до 31 січня 1919 р.).

Я питав: де їх армія, де фабрики зброї, де союзники, які б порятували? Все те одначе було даремне. Вони горїли якоюсь божевільною жадобою революції, на мене гляділи деякі понуро, з-під лоба, фанатичними очима, з очевидною ненавистю до галицького "контр-революціонера". Якби не мій старий знайомий (ще із студентських часів) Винниченко, добрий приятель д-р Дмитро Левицький, та ще два-три інші знайомі, і я справді почувався б моторошно на цім совєті фанатиків.

Я покинув "нараду" з тяжкою душею, з безнадійністю. Ідучи в темну ніч, я роздумував, що велика Україна оце пропала, а Галичина мусить дбати сама за себе.

Я рішив ще раз бачити Гетьмана і не ламаючи "слова

чести" і не зраджуючи таємної наради (о свята примітивносте), наклонювати його до безпроволочних переговорів з Винниченком і видання універсалу, заповідаючого скликання парляменту та загальну земельну реформу.

Я так і зробив ще цьогож дня. Я остеріг Гетьмана, що в "повітрі чути повстанням" і що конче треба заспокоїти опозицію згаданими державними актами. Жалую, що вночі, просто з наради, я не пішов до недалекого Гетьманського двірця, та не дав знати, що там коїться в Українському Клюбі на Пушкінській, щоб негайно наказав позамикати для прохолоди оцих неодвічальних та небезпечних шибайголів.

Та видно інакше судилося. Шибайголови виконали своє, хоч Гетьман і заповів скликання конституанти та земельну реформу. Гетьманував ще несповна два місяці, потім повалено. Німці й австрійці покинули Україну, а натомість зайняли її "червоноармійці", що легенько викинули Директорію з Винниченком на чолі з Києва та з цілої Великої України. Коли я повернувся з кінцем вересня до Відня і здав звіт з моїх заходів та з положення в Києві (а подібний звіт зложив і посол Колесса), наші парламентарні провідники утвердилися в переконанні, що їх курс політики, — старатися задержати Австрію, а в ній запевнити автономію нашому народові — цілком правильний.

Без довших дебат, бо всі наші посли знали погляди другого, і так льояльно довіряли собі посполу, що згода осяглася миттю — прийнято за аксіому, що нам треба творити державу у федеративній Австрії, без огляду на те, що діється над Дніпром". ("Той хто очолив листопадове діло", часопис "Америка" ч. ч. 213-218).

(З архіву запорожця сотника Ст. Цапа).

Лист Піснячевського до В. Винниченка.

(Про творчість і характеристику одного з аранжерів протигетьманського повстання В. Винниченка подає громадсько-політичний діяч м. Одеси доктор медицини і журналіст Віктор Піснячевський у своєму листі до В. Винниченка у журналі "Воля" ч. 7-8. 1920 р.)

"»..Я щасливий з того, що мої переконання
не розходяться з моїми ділами".
В. Винниченко.

"Добродію Винниченко! Ви звернулися з відкритим листом до "клясово-несвідомої української інтелігенції". Де Ви зараз, Аллах відає! Одні кажуть, що Ви щасливо "последовалi" в Москву, другі розповідають, що Ви разом з X. Раковським подавлюєте протибольшевицькі повстання українських селян та робітників на Лівобережжю; треті кажуть, що Ви повернули з Берліну і спокійно кейфуєте в Карлсбаді...

Для мене — це все не важне, де Ви власне перебуваєте. Коли Ви розпорядились надрукувати того листа після Вашого виїзду з Відня, Ви сподівалися мабуть, що хтось Вам відповість. І я відповідаю Вам не як "клясово несвідомий", а як ураїнський чорноробочий журналіст, звичайний український інтелігент, котрий, Ви знаєте, що за 15 літ не відступив з національної дороги ні на крок і далі буде йти тим же шляхом.

Нагадую Вам, що ніколи не належав до Ваших приклонникiв, як белетриста, а ще менше як політичного діяча.. Ваші твори здавалися мені пародією то на Арцибашева, то на Горького, то на ще кого небудь. Останні ж Ваші публіцистичні твори "Відродження Нації", Ваші писання в "Новій Добі"; роблять на мене цілком прикре враження... Ваша публіцистика остільки нудна, що у мене не стає сили ні одної Вашої речі до кінця дочитати, крім останнього Вашого листа. І на нього я хотів би зробити Вам кілька уваг. Ви хочете бути "чесним з собою"! Ви рахуєте себе зараз "чесним з собою" і проповідуєте нам комунізм, як найкращу філософію життя нації і окремої людини, бо комунізм не допускає панування людини над людиною, нації над нацією. Це проповідуєте Ви тоді, коли комунізм в Росії остаточно дій-

шов до абсурду у всіх сферах життя, коли на Україні нема села, де б не ненавиділи большевиків... Чесність для політичних діячів, це чесність перш за все до свого народу. Є приказка: "видно пана по халявках".

Не будемо брати багато прикладів. Візьмемо той, котрий Ви так делікатно затушували в ч. 2. "Нової Доби". Ви є хазяїн, головний пайщик і найбільш продуктивний співробітник великого видавництва "Дзвін". Воно видає головним чином Ваші твори. Майже четвертина доходів з нього йде у Вашу кишеню. Коли Ви були Головою Директорії, Директорія видала "Дзвонові", себто Ви самі собі, 4,000,000 карбованців допомоги. Покидаючи владу, Ви вивезли з собою і мабуть вклали в той же "Дзвін" 5,000,000 карбованців в різних валютах. Під час панування большевиків у Києві, Вашому "Дзвонові" була видана ними допомога в сумі 4,000,000 карбованців папером і грішми... Все то народні гроші. Що Ви з ними зробили? В ч. 2. "Нової Доби", Ви заявляєте, що вложили ті гроші у видавництво, котре має видавати тільки комуністичні твори, що воно працює для народу. "Дзвін" закупив в 1919 р. багато паперу по ціні 3—4 корони за кільо, і друкував на ньому Ваші книжки в одній друкарні з "Волею". Цього паперу, ще в лютому цього 1920 року було залишилося у Вас шість вагонів. Тоді вже папір коштував по 30-40 корон за кільо.

Отже Ви випускаєте на український ринок, тоді ж на початку року (Див. "Нова Доба" ч. 7.) Ваші книжки (собівартість кожної не більше 15 корон), по 3-5 швейцарських франків, себто при переводі на тодішню валюту 12-200 корон за книжку. Цебто наживаючи на кожному народньому карбованцеві в десять разів більше пересічно... Які погані Ваші діла! Як гидко в них бабратись! Але мусимо, щоб скинути з Вас цей флер комуністичного величія. Ви голосно кричите про Вашу "чесність з собою". А пам'ятаєте ви останній понеділок, у Є. X. Чикаленка перед історичним від нині 15 листопада 1918 р„ в день початку руйнування Української Держави?

Понеділками у мого і Вашого "учителя жизні" Є. Чикаленка, там збиралась краса української інтелігенції. Були і Ви з Вашою дружиною Розою Яковлевною. Задумане Вами діло вже було відоме всім.

Ми казали тоді (Чикаленко і я) , що Ваша оправа безнадійна, що державу Ви і Ко зруйнуєте, але утворити нічого не зможете; що сила інтелігенції загине в Україні, а Ви ганебно накиваєте п'ятами. Ще пам'ятаю, я кинув у вічі Вам досить різку фразу...

Мені не шкода буде, коли большевики повісять Вас, як політика. Ви багато шкоди наробили Україні, а ще більше наробите. Мені шкода буде Вас як письменника, бо письменників у нас мало... Пам'ятаєте, з яким велично таємничим виглядом, з яким презирством Ви дивилися обоє на мене і на хазяїна, коли ми казали, що повстання удасться, але використають його большевики. Не минуло й два місяці, як на засіданні Трудового Конгресу, Ви, тоном побитої собаки скаржились, що большевики пообіцяли Вам нейтралітет, жорстоко обдурили Вас. А через місяць Ви дійсно накивали п'ятами закордон. Ви всюди зараз повторюєте, що пропустили момент завести радянську владу в Україні... А хіба тоді, разом з такими ж як і Ви головотяпами в політиці (М. Шаповал і Ко), Ви не натворили безграмотних большевицьких аграрних і інших законів? Хіба Ви не робили большевицьких експериментів у всіх галузях народнього життя, аж до безглуздого терору і пограбування ювелірних крамниць? Ви тепер "чесні з собою".. А хто наплодив Шевців, Макаренків, Поршів, поршівців, супрунівців? Хто допустив їх до народньої казни? Хто дав їм змогу розграбувати народні грошики?

Ви разом з Поршом кидаєте зараз болотом на гет. Скоропадського, Липинського, Вишиваного... А чи знаєте Ви добродію, що в той час, коли Ви "чесний з собою" комуніст разом з Розою Яковлевною "прохлаждались" в аристократичних Земмерінґах, розкошували в найкращих палатах Відня, Скоропадський мешкав з великою сім'єю в трьох бідненьких кімнатках, а його Дружина сама прала білизну. Хорий Липинський бідував у селянській хаті, іноді без палива, а Вишиваний, зрікшись батьківських мільйонів, котрі йому пропонували під умовою відказатися від українських поглядів, жив впроголодь в пролетарській обстановці!...

І ні один з них не кричав на увесь світ про "чесність з собою", а Скоропадський тихо ніс своє ярмо во ім'я народнього діла. І це тоді, як Ви і Ваші поршівці живуть і розко-

шують за останні народні прошенята. Чи Ви забули як Гетьман чесно передав під розписку Вам і Вашому урядові 3,800,000,000 карбованців в різних валютах, котрі Він збирав для розплати з Росією, а Ви їх порозкидали по Земмерлінґах, Шенбрунах і роздавали своїм клевретам... Я не збираюся захищати гет. Скоропадського. Йому можна багато простити, він все ж таки створив Українську Державу, котру Ви при всій Вашій свідомості розграбували, розруйнували до решта. Перед Вами було два шляхи: європейського або азіятського соціялізму.

"Коли вожді демократії — пише Артур Гендерсон, (вождь англійського пролетаріяту в своїй знаменитій книзі "Діємс оф Лейбор") — говорять тепер про революцію, то вони мають на увазі не сліпу руйнуючу силу. Демократія не бажає бути подібною до скованого і засліпленого біблійного героя, котрий руйнує будівлю, губить фелістимлян і загибає сам. Демократія бажає установити свою контролю над громадянством при допомозі мирного законодавства, якщо це буде можна".. Цей шлях і ми Вам вказували в той сумний трагічний вечір. Ви пішли другою дорогою — шляхом "азіятського соціялізму". Хто ж, скажіть на милість, "чесніший з собою": Ви і Ваші Порші і поршівці, чи Ті Скоропадські, Липинські, кого Ви дружньо зараз грязю обливаєте!?

Ви "чесний з собою" — тому б'єте також і Петлюру, Вашого особистого однопартійця ворога... Але разом з тим Ви сватаєтесь і до Коппа і до Раковського, то до Леніна, то до Затонського: посилаєте до них аеропляни, їдете самі, щоб задушити повстання, яке виникло на Лівобережній Україні проти большевицьких бандитів, залити його кров'ю наших робітників і селян. Вас ніхто не приймає. Над Вами знущаються. Вашим посланцям, старим "і сєдіною убєльонним", в бороду плюють. А Ви, як віслюк, прете по своїй лінії. Вибачте, але Ваша "чесність з собою" мені трохи нагадує позицію тої "красавiци", про котру большевики пісню склали: "Ой стою я на крильце, сльози капают: Ніхто за муж не берьот — только лапают".

Ви "чесний з собою". Тому, Ви колишній студент і курсу, лаєте Петлюру "безграмотним бухгалтером"... На всіх Ваших колишніх товаришів по партії Ви дивитесь, як на нікчемних, незаслуговуючих ніякої поваги пройдисвітів... Але

Ви тяжко слабі на одну хворобу... на жадобу влади... Цією ненаситною жадобою влади Ви отруєні до мозку кісток Ваших. І не те Вас обурює, що Петлюра бухгалтер, а те, чому той бухгалтер при владі, а не Ви, "краса і гордість" української літератури, колишній Голова Директорії, Голова Секретаріяту Цент. Ради "ет сетера, ет сетера". Я зла Вам не пам'ятаю. Але до гробу не забуду Вам того зла, яке Ви вчинили зі своїми кумпанами і зараз чинете українському народові. В. Піснячевський ". ("Воля", Відень, 12-го червня 1920 р. ч. 7—8). (З архіву Запорожця сотника Степана Цапа).

До вище поданого листа Піснячевського треба ще додати про гроші, що їх отримав Винниченко:

1. Головний отаман Петлюра написав 29 березня 1920 р. Міністрові праці Безпалкові: Справа з 500,000 рублів узятих Винниченком, як членом Директорії, для праці УНР, а не радянської. Куди пішли гроші, на яку пропаганду? (О. Доценко, Літопис Укр. Рев. том II, книга 5, стор. 392, Львів 1924).

2. Коли Антанта поставила вимогу Директорії усунути Винниченка з Директорії, Винниченко вийшов з Директорії і почав готуватися виїхати за кордон. Напередодні його виїзду зайшов до нього Ісаак Мазепа з доручення Центр. Комітету своєї партії й передав йому певну суму грошей для пропаганди української справи за кордоном, а також писане уповноваження на його ім'я для участи разом з іншими делегатами соц. дем. партії на Міжнародній соціялістичній конференції, що саме в той час мала відбутися в Берні (Швейцарії). Винниченко гроші взяв, але сказав мені: "Я до Берна не поїду, поїду в Ніццу. Гроші в крайньому випадкові покладу в банк. Від політики відійду зовсім. Інформувати про цю владу не можу і не буду, бо це було б для мене компромітацією". Я вийшов від Винниченка нічого не сказавши. Треба було думать про те, що далі робить з тою нещасливою спадщиною, що її один за другим кидали "на призволяще" ще вчорашні провідники української визвольної справи.

(Іс. Мазепа. Україна в огні й бурі революції, том І. стор. 105—106 Видан. 1950).

Гроші давались не тільки персонально Винниченкові, а роздавалися ще й на партії. Вже опинившись в Галичині,

Директорія роздала на піддержку урядових партій субсидії в залежності від їх сили й численности. Отже соц-рев. дістали дванадцять мільонів, соц.-демократи — вісім мільйонів, а найбільш скромні соціял.-самостійники два. з половиною мільйони. (В. Андрієвський. З минулого, том II. част. II. стор. 217-218, Берлін, В-во "Українське Слово" 1923).

„Де дівся «Золотий Фонд», узятий після Любарської катастрофи (2-6 грудня 1919 р.) під охорону Центральних Комітетів УСДРП (соц-дем.) і УПСР (соц-рев.) і закопаний по їх згоді з тим, щоб повернути його в народню скарбницю при відповідних обставинах, але потім забраний соціял-демократами без згоди другої сторони й витрачений невідомо на що? (Журнал «Вільна Спілка». Орган Укр. Партії соц-револ. Збірник 3, стор. 133, 1927-1929 р. р. Прага — Львiв).

Роздавалися гроші з державної скарбниці нашим соціялістичним партіям і за Центральної Ради. Наприклад: напередодні очікуваного перевороту Гетьмана, уряд УНР асигнував значні суми: центральним установам політичних партій, Українському Червоному Хрестові й Українській Кооперації (щоб потім могли партії взяти з кооперації на свої потреби — П.С.). Окрім того, 14 квітня (1918). Рада міністрів асигнувала в безконтрольне розпорядження п'ять мільйонів карбованців Миколі Ковалевському (М. Ковалевський—-При джерелах боротьби, стор. 477, Інсбрук, 1960).

За Директорії. "Позавчора потрушено й арештовано Павла Макаренка (члена партії українських соціял-самостійників. За Центр. Ради Комисар Окремої Запорізької Дивізії). Знайдено величезні гроші — щось 700.000 карб., тисяч на 500 золотих річей з бриліянтами, свідоцтво на 250.000 заложених на ім'я Павла Макаренка в "Українбанк" та ще щось. Кажуть, що він, проф. Ткаченко та Андру-щенко купували тут (Станиславів, Галичина) будинок на вул. Мазепи за 600.000, приторгували дві садиби та взагалі щось купували. Покупки робили на своє ім'я, а коли арештовано, заявили, що то гроші і цінности Центр. Комітету самостійників. Ткаченко й Андрущенко виїхали до Відня чи за грошима й коробкою бриліянтів. Невже це ті гроші,

що уряд (УНР) дав на партію, на організацію війська, на Культурну роботу? Боже, як важко жити в цій атмосфері провокацій, брехні, насильства, спекуляції! Бідна Україна. Оце твої любителі!!! (Микита Шаповал. Щоденник ч. І, стор. 3, Нью Йорк, 1958).

ДОДАТОК

Таємна переписка між австрійськими та німецькими генералами и дипломатами про політичну діяльність Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурга) в Україні 1918 р.

Переклад з німецької мови. Копія.

№ 1. Ц.(ісарсько) і К(оролівська) Команда 2 армії. Оп. ч. 4132.

Таємне. Відкрити власною рукою начальником Оперативного Штабу.

До Ц.(ісарсько) і К.(оролівської) Верховної Команди Армії.

Полева пошта 332, дня 8 травня 1918. Український генерал, Зв'язковий Воєнного Міністерства Семенів, і як кажуть, приятель і шкільний товариш Гетьмана України Скоропадського, повідомив 7-го травня довірочно: "У Києві з'явився недавно вояк австрійського українського цісарсько і королівського Леґіону і розвідувався, як ставляться там до "партії Ерцгерцога Вільгельма". У колах Гетьмана прийняли це до відома, як також і те, що Ерцгерцог Вільгельм є в Україні у війську. З того посміхаються, але всеж таки говорять про нього як претендента до престолу". На чергове питання генерала Семеніва про тутешній погляд, дали відповідь йому такого зімсту, що його Цісарсько і Королівська Високість, Ерцгерцог Вільгельм, як старшина, є на службі в одній з Цісарсько і Королівській військовій частині і не має нічого спільного з такою політикою. Бем Єрмолі — фельдмаршал, в. р.

№ 2, ч. 30070. Баден, 1 червня 1918. Суворо довірочно. Поголоски в Україні про кандидатуру Ерцгерцога Вільгельма на престіл. І прилога. До його Ексцеленції пана Міністра Цісарсько і Королівського Дому і Міністра Закордонних справ графа Буріяна. Верховна Команда Армії дала мені переглянути одне звідомлення полевого маршала Бем Єрмолі з дня 8 травня ц. р., який я дозволяю собі подати у відписі. Незалежно від того, Шеф Генерального Штабу говорив зі мною принагідно, що приявність Ерцгерцога Вільгельма в Україні, та його, мабуть, не зовсім

обережні і не досить здержливі виступи впадали дуже у вічі і дали притоку до припущень і комбінацій. Я також у зустрічі зі старшинами Начальної Команди чув вислови, що Ерцгерцог робить упевнення, що він хоче виступити, як претендент до престолу в Україні, подібно, як Ерцгерцог Альбрехт для Польщі. Суворо довірочно, я бажав би додати, що, як розказував мені барон Арц, Німецька Верховна Команда Військ, приявність Ерцгерцога Вільгельма в Україні в наших військових частинах взяла за предмет інформативного запиту, на який подана була відповідь, що пан Ерцгерцог є приділений, як старшина, при одній дивізії, що стоїть на Півдні України й має там, відповідно до його військової ранґи, команду двох куренів. Травттмансдорф. в. р .

№ 3. Ч. 10145. Телеграма. Таємне. Реф. І. Граф Форґач, Київ, 16 червня 1918. Шифри. Суворо довірочно. Надано 8 год. 50 хв. попол. Надійшло. 8 год. - - хв. попол. 17. VI. В доповнення моєї телеграми ч. 499 з 1. ц. м. Командант Армії генерал Кравс сказав ємні в Одесі строго довірочно, що він вважає присутність Ерцгерцога Вільгельма в Україні в м. Олександрівську і звязує з цим прояви не потішаючі. Він (як також і я) не має ніякої вістки урядово про будь яку політичну місію Ерцгерцога, що і сказав, не даючи військового наказу, запитатись його про де, на що Ерцгерцог дав виминаючу відповідь і вислав приділеного йому старшину до Відня, здається, на те, щоб запитатися на найвищому місці, чи він має генералові, командантові армії, дати вістку про дане йому Його Цісарсько-Королівським Апостольським Маєстатом доручення і показати стосовний наказ Його Маєстату, який Ерцгерцог, як подає, посідає (Прим. Титул "Апостольський Маєстат мали всі австрійські цісарі з династії Габсбурґів, на знак, що вони боронитимуть Апостольський престіл (тобто Ватикан, Папу) перед нападом на нього. Маєстат по нашому — ясновельможний. Кожного Австрійського цісаря коронував Папа і тим робив його морально залежним від себе. Цісар, коронований Апостольською столицею (Папою), звався — Апостольським. — П. С). Генерал Кравс є тієї думки, що він, як що події в Олександрівську стали б значно строкатими, не питаючи, дав би Ерцгерцогові іншу

службу в армії. Особливо боїться генерал, що потім німці одного дня закинуть нам, як нелояльну, шкідливу для них і України інтриґу і як сатисфакції, у прийнятий у них спосіб, жадатимуть від нас зречення дальших господарчих і політичних користей в Україні. Останньо я чую, що м. Олександрівськ стає центром невдоволених елементів, які там ще Ерцгерцога (шифр зіпсутий) ... і його наче... (бракує шифр). Зі спеціяльним недовірям... (шифр бракує) стежить за цим. Само собою Гетьман України, який має явно говорити, що його уряд опертий на Німеччину і на нас та з нами тісно з'єднаний, цілком не можливий i не повинен був би бути признаним, якщо ми не думаємо щиро. З компетентної німецької сторони дійшло посередньо до мого відома, що Український уряд є, щоправда, переконаний про Вашої Ексцеленції і мою лояльність, але вони сумніваються в наших можливостях провадити бажану нами політику, коли дозволяємо і терпимо таку побічну політику. Німецькому предствникові дано також до зрозуміння, що ми, до якогось кокетуючого шовіністичних українців, за українського легіонера перебраного Гогенцолера віднеслися б з недовірям; коли ж з німецького боку поведінці Ерцгерцога Вільгельма приглядаються зі спокійним усміхом, той німецька політика супроти Гетьмана й України не видається щирою, але здається схильною рахуватися з кандидатурою Ерцгерцога. Така гойдалка в сучасному прикрому положенні в краю видається небезпечною і мусить збільшити загальний неспокій. Я думаю, що якщо ми хочемо запобігти справді неприємному поширенню, було б найкраще, зараз же відкликати Ерцгерцога і приділений йому Український Леґіон і вжити його десь на фронті.

Прохаю Вашу Ексцеленцію про довірочно передані мені Ген. Кравсом вислови — не згадувати. — Горгач, в. р.

№ 4. Телеграма. Таємне. Реф. І. 10686. Граф Форґач, Київ; 24 червня 1918, ч. 604. Шифри. Таємне. Надано — 2 год. 40 хв. попол. Надійшло 10 год. попол.

Очевидячки заклопотано й отягаючись зійшов Гетьман на розмову зі мною про відносини в Олександрівську. Він просив мене вважати свою розмову неофіційною і бу-

ти переконаним про Його високу пошану до Найвищого Цісарського Дому і його найвищих членів. Але ні молодий Ерцгерцог Вільгельм, ні Відень, здається не відають, які невитримані небезпечні умови повстають через Ерцгерцога, що Олександрівськ стає щораз більше центром і місцем притулку для всіх невдоволених елементів в Україні. Тим небезпечно степенується політична непевність України. Чи мені не було би можливим звернути увагу на те і просити Вас (шифр попсований). Також наші українські війська, з огляду на поширювання селянської револьти, дуже захитані, бо деякі явно симпатизують з аграрно-соціяльними і зревольтованими селянами і перешкоджають нам їхнє розброєння шляхом своєчасних попереджуючих інформацій. Тому, що Гетьман за кілька днів у розмові зі мною напевно зведе мову на Ерцгерцога і його діяльність, прошу Вашу Ексцеленцію про телеграфічні інструкції для нормування моєї наступної розмови в цьому відношенні. Я можу тільки наново повторити, що ми непотрібно, і собі на шкоду, йдемо на зустріч невигідним комплікаціям в Україні, якщо Ерцгерцог і його леґіон не будуть відкликані з України. З німецької сторони вже відверто говориться про висування нами протигетьмана Його Маєстатом і зв'язується з цим немилі коментарі, Форґач. в. р.

< /p>

№ 5. Телеграма в числах. До графа Форґача — посла у Києві. Ч. 491. Відень, 20 червня 1918, год. 7 пополудні. Залишається в концепті. Суворо довірочно. Відповідь на телеграму Вашої Ексцеленції ч. 604. Відкликання Ерцгерцога з України саме заряджено. Це для чисто особистої інформації. Якщо Гетьман супроти Вашої Ексцеленції, то зійти на це, та не даючи до пізнання, що Ви маєте відомість про відкликання його Цісарсько і Королівської Високости, могли б обмежитися, до запевнення Гетьмана, що є взагалі помилкове припущення, що ми в Україні, з особою Ерцгерцога ведемо яку небудь окрему свою політику. Очікую своєчасного звідомлення Вашої Ексцеленції про те, чи виїзд Ерцгерцога з України стався вже відомим у Києві і чи приніс також і мені бажане успокоення.

№ 6. Телеграма ч. 11395. Таємне. Реф. І. Граф Форґач, Київ, 9 липня 1918. Ч. 658. Надано 8 год. 50 хв. попол.

Вплин. 10 год. перед пол. 10. VII. Шифри. Суворо довірочно. До кінцевого абзацу телеграми Вашої Ексцеленції ч. 491 з 26 минулого місяця. Виїзд Ерцгерцога Вільгельма з України став відомим Гетьманові і дуже врадував і заспокоїв його. Також і німецькі кола не приховують свого вдоволення, хоча вони підкреслюють, що вони ніколи не брали цієї справи поважно і не сумнівалися в лояльності нашого офіційного політичного проводу. Форґач.

№ 7. Телеґрама. 12314. Деп. 5. Реф. І. Барон Гавеншільд, Люблин, ЗО липня 1918. Ч. 154. Над. год. 6.20 хв. попол. Вплин. о год. 11 — мін. перед пол. Шифри. Пресовий референт Генерал-Губернаторства просить про вирішення, чи вістка українського "Львівського Слова" про вістку з Відня зголошену акцію гр. Форґача й останні події в Україні, зв'язані з наміром Гетьмана Скоропадського задуми уступити в користь Ерцгерцога Вільгельма, може бути допущена в пресу? В статті заявляється, що ці поголоски в Київських урядових колах не були здементовані, але було сказано, що ця справа в сучасну пору не є актуальною.

№ 8. Телефоноґраам. Ч. 12458. Таємне. Реф. І. К.Д.М. Граф Травттмансдорф. Баден, 3 серпня 1918. Ч. 316.40. Под. 4 год. 15 хв. попол. Строго довірочно. Ерцгерцог Вільгельм їде у вівторок до місця постою Німецької Великої Головної Кватири. Як я довідуюся, ціллю їзди є виправдатися перед Кайзером Вільгельмом з поговорів про його політичну діяльність в Україні; він, як кажуть, передасть також лист від Його Цісарського і Королівського Апостольського Маєстату. Пан Ерцгерцог задержує надалі своє командування в Україні, куди він виїде після повороту з Німеччини. Рівночасно їде також кн. Альбрехт (син архикнязя Фридриха), щоби подякувати за те, що його визначено "аля світ" одного полку стрільців.

№ 9. Телеграам. Ч. 12647. Реф. І. Деп. V. Начальна Команда Армії. Шеф Ген. Штабу, Баден, 7 серпня 1918. Над. 7 год. 50 мін. попол., впл. 8 год. 30 хв. попол. Оп. ч. 146858.

Уповноважений старшина Ген. Штабу, при мін. начальному командантові в Україні, телеграфує: Товстим друком принесені вістки про уступлення Гетьмана, що має

безпосередньо наступити і його наслідника Ерцгерцога Вільгельма у львівському часопису "Нове Слово", вістка тут поширилася і в тому ж числі цього часопису, поміщений життєпис гет. Скоропадського, викликав так серед українців, як і в групі військ фельдмаршала Айхгорна величезне заворушення і був прийнятий надзвичайно негативно. Допущення їх австрійською цензурою уважається тут тенденційним. Мене викликала команда фельд. Айхгорна зголосити це Начальній Команді і спонукати негайного спростування (дементі). Також статті з приводу вбивства полевого фельдмаршала Айхгорна, написані в мало-приязному тоні й неправдиві, як прим. "Ноєс Вінер Журнал" з 1 серпня, стор. 2, "Вбивство у Києві", в якій приписується атентат невдоволенню в Україні, що було викликане неправильним зарядженням фельд. Айхгорна. Якийсь Антантський часопис міг би написати не багато неприязніше.

Начальна Команда Армії від самого початку заступає думку, що ми в Україні які небудь політичні цілі можемо мати на оці тільки в найтіснішому порозумінні з Німеччиною й уникати всього, що могло б сіяти невдоволення в цьому відношенні.

Якщо наша цензура, в династичних справах дуже сувора, допускає такі нотатки, як у "Новому Слові", то цим муситься викликати підозріння, що ми, мовляв, маємо на оці певні, окремі в Україні свої інтереси.

Начальна Команда Армії просить про те цю справу, як приналежну до ресорту Міністерства Закордонних справ, остаточно усунути зі світа шляхом прецизного дементі і поза тим цензуру також поза "Ноєс Вінер Журнал" відповідно поінструктувати. Проситься про повідомлення.

№ 10. Телеграма ч. 12832. Таємне. Реф. І. Граф Форґач, Київ, 11 серпня 1918. Ч. 791. Над. 2 год. 10 хв. попол., впл. 11 год. — хв. перед пол. 12. VIII. Шифр. Таємне. Одержую пересланий мені кур'єром відпис телефонограми графа Травттмансдорфа, з дня 2 ц. м., за якою Ерцгерцог Вільгельм цими днями має знову обняти команду в Україні. Це було би в різкій суперечності до зарядженого, згідно з телеграмою Вашої Ексцеленції ч. 491 з 29 червня д. р., і тут, загально відомого відкликання Ерцгерцога.

Як що нам серйозно залежить на вдержанні сучасного режиму, то я не можу Вашій Ексцеленції досить наполегливо поручити безумовно перешкодити поворотові Ерцгерцога і звязаним з цим, в кожному відношенні, небезпечною грою. Кожний в Україні дивиться на нього, як на нашого кандидата до престолу й ніхто не вірить, що він повертається, щоб тут, на чолі його українського Леґіону, виконувати службу безпеки й поліційну, юстифікувати банди розбійників, що, як відомо, належать до завдань наших військ дисльокованих в Україні.

Вже й без того так слабому, в південній Україні до нуля впалому авторитетові Гетьмана, ми через поворот Ерцгерцога, якого може радісно привітають всі елементи ворожі Гетьманові й спокійному розвоєві краю, як Центральним Державам. Реакція на наше відношення до нього і його уряд лежить на долоні, бо ані він, ані хто небудь другий в Україні не зможе довіряти лояльності нашої політики супроти нього. Щоб якнебудь на якийсь час рятувати і вдержатися, він очевидно кинеться в обійми німців і станеться в більшій мірі, як досі, їхнім знаряддям. Між іншим, від тижнів, доходили до мене з українських кіл з Відня й Галичини вістки, що Ерцгерцог бажає вернутися і що це таки станеться.

На підставі телеграми Вашої Ексцеленції ч. 491, я стало лементував ці поголоски і називав їх інтригами цих кіл, які охоче сіють незгоду між Гетьманом, німцями й нами. Що я так мушу втратити всякий авторитет і довіря, може мабуть набагато важити, бо моя тут діяльність, що її трактувалося як провізорію без огляду на це, іде до кінця. Але також повага і становище нашого команданта армії в Одесі не залишилися б безсумнівно від реакції, бо ген. Кравс рішуче не схвалює перебування Ерцгерцога в Україні (моя телеграма ч. 574 з 16 червня) і стосовні вислови були добре відомі німцям і через них певно також Гетьманові. Також і час для цих, мені незрозумілих зовсім експериемнтів, вибрано особливо зле, бо ми стоїмо всередині політичних і торговельно-політичних переговорів з Україною, некорисні події на південно-західньому і особливо на західньому фронті, що можна день-у-день виразніше бачити, престиж Центральних Держав сильно потря-

сає і це, в злуці із щораз більше переважаючою реакцією в Росії проти Берестейського миру і тут. Атмосфера бомб і атентатів, почуття загальної непевности і нервовости й без цього вже поважно степенює.

№ 11. Телеграма ч. 13131. Таємне. Реф. І. Реф. IV. Граф Форґач, Київ, 18 серпня 1918. Ч. 828. Над. 1 год. 30 хв. попол. Впл. 9 год — хв. перед пол. 19 серпня. Шифри. Суворо довірочне. В доповненні моєї телеґрами ч. 791 з 11 ц. м. Німецький посол подає мені строго-довірочно до відома, що Ерцгерцог Вільгельм хотів у Головній Кватирі просити Кайзера Вільгельма про піддержку його української кандидатури на престол. Йому дано до зрозуміння, не предкладати цього Кайзерові, який не міг би відповісти стверджуючи. Після цього він залишив це й заявив, що він таки вернеться в Україну, хоч би й без політичних цілей, для перебрання своєї команди над українськими легіонерами в Україні.

Німецький посол з цього приводу є погляду, що коли вже німецькі провідні кола офіційно мають вістку про аспірації Ерцгерцога, про які Гетьман і всі українці ніколи не мали найменшого сумніву, його поворот створить тут зовсім неможливу ситуацію, бо ж мусіло б виникнути загальне переконання, що ми не беремо поважно теперішнього режиму і вважаємо його неможливим до вдержання.

Випливаючі з цього шкоди мусіли б вплинути на поставу Німеччини в Україні.

№ 12. Телеграма ч. 13172. Таємне. Реф. І. Граф Форґач, Київ, 19 серпня 1918. Ч. 833. Под. 9 год. 40 хв. попол. Впл. 3 год. — хв. поп. 20. VIII. Шифри. Таємне. У моїй розмові сьогоднішній з Гетьманом, яку він вів у дусі щирої симпатії до монархії й бажання до тривалого миру й опертя на ній, він висловив побажання, щоб ми ще в більшій мірі, як доти, піддержували його позицію. Він порушив кілька подій останнього часу й жалівся, що деякі елементи злої волі могли би з них помилковий і шкідливий для обох сторін висновок зробити, що нам не залежить особливо на скріпленні його позиції. Так він згадав ролю Архикнязя Вільгельма, не даючи ніяк до пізнання, що йому щонебудь є відоме про його задум повернутися в Україну. Далі, що він з поведінки деяких військових наших кіл

в Одесі набирає вражіння, що вони, очевидячки під впливом тамошніх великоруських кіл настроєних, не зовсім вірять у стабільність Української Держави і її уряду. Вкінці, що його болюче вражає, що помимо його, в справі таємного протоколу, виявлено бажання йти назустріч, з нашої сторони не наступила ратифікація Мирового договору, але, ще більше, її звязується з дуже важкою для нього концесією в Холмському питанні.

Гетьман очевидячки намагався підносити це не як рекримінацію, але виключно як прохання про піддержку його становища й узгляднення його труднощів. Я, як усе, виніс найкраще вражіння про його лояльність і його симпатичну особу.

№ 13. Телеграма. Ч. 13256. Резерват. Фон Маршовський, Райхенав, 21 серпня 1918.

Ч. 183, над. 12 год. 16 хв. попол. Шифри. До телеграми графа Форґача з Києва, з дня 18 ц. м. Його Маєстат просить Вашу Ексцеленцію повідомити графа Форґача, що строго довірочне повідомлення, передане йому послом бароном Муммом, за яким Ерцгерцог Вільгельм у Головній Кватирі мав просити Кайзера Вільгельма піддержати його українську кандидатуру до престолу, не відповідає дійсності і є неправдиве. Кайзер Вільгельм прийняв Ерцгерцога Вільгельма дуже приязно і перед Його Маєстатом висловився з признанням про молодого пана Ерцгерцога» говорив з Ерцгерцогом про його поворот в Україну та виявив повне зрозуміння для задуму Пана Ерцгерцога виїхати в Україну для перебрання своєї команди.

№. 14. Телеграма ч. 13376. Таємне. Реф. І. Граф Траутт-мансдорфф, Баден.

22 серпня 1918. Ч. 32211. Над. о год. 6 15 хл. поп. Суворо довірочно. Шеф Генерального Штабу розказав мені сьогодні рано, що під час сьогоднішнього докладу предложить Його Цісарсько і Королівському Апостольському Маєстатові внесок на відкликання його Ц. і К. Високости Ерцгерцога Вільгельма зі складу Східньої Армії. Цей внесок поставила Команда Східньої Армії і мотивувала його цим: що хоча пан Ерцгерцог особисто здержується від усякої пропаганди, деякі його вискази в зустрічі з місцевим населенням тепер також при його недавньому ново-

роті в Україну розуміють як пропаганду для своєї особи проти Гетьмана. Впрочім перебування пана Ерцгерцога в Україні само собою дає притоку до фальшивих і небажаних поголосок.

№ 15. Цісарсько і Королівське Міністерство Цісарсько-Королівського Дому. Телеграма в числах. Справа: Ерцгерцога Вільгельма і його аспірації на український престіл. Телеграма з Києва ч. 791 і 828, з 11. і 18 VIII. 1918. Телеграма п. фон Маршовского ч. 183 з 21. VIII. 1918. Підписав — Мачеко. Адреса: Граф Форґач, Київ. Відень, дня 21 серпня 1918. Телеграма в числах. Суворо довірочно. Відноситься до Вашої телеграми ч. 791 і 828, з 11. і 18. ц. р. Суворо довірочно. Зроблене Вашій ексцеленції Вашим німецьким колегою повідомлення, за яким Ерцгерцог Вільгельм у Великій Головній Кватирі мав просити Кайзера Вільгельма про піддержку його української кандидатури до престолу не відповідає правді. Кайзер Вільгельм, який прийняв Ерцгерцога дуже приязно і з признанням висказався перед його Цісарсько-Королівським Апостольським Маєстатом про молодого пана Ерцгерцога, говорив з Ерцгерцогом про його ж поворот в Україну для перебрання його команди. В особистій розмові Ерцгерцога з провідними німецькими чинниками у СПА, усунено всякі недовір'я, з якими з німецької сторони стежено за його діяльністю в Україні. Зрештою сам Ерцгерцог запевнив, що йому взагалі далекі всякі політичні пляни. Пан Ерцгерцог задумує, щоби усунути всякий ґрунт для яких будь непорозумінь і якимсь публічно відомим актом здементувати поголоски про інтриґи проти Гетьмана, при нагоді свого повороту на своє службове становище стрінутися з ним. Я уповноважую Вашу Ексцеленцію зробити вжиток перед Вашим німецьким колегою суворо довірочно і з належною обережністю, яку зумовляє делікатний характер справи. Мушу залишити міркуванням Вашої Ексцеленції, як Ви натяками схочете висловитися перед Гетьманом. (Телеґр. В. Е. ч. 833, з 19 ц. м.). Для Вашої чисто особистої інформації. При вищезгаданому становищі справи повинні б частинно відпасти застереження, які В. Е. маєте, щодо повороту Ерцгерцога в Україну. Поза цим я, по різним признакам, міг би допустити, що поголоски, які

курсують про дії і задуми Ерцгерцога мають свій ґрунт не так у його особистих виступах, як у тенденціях українського Леґіону, які компромітують його в деякій мірі. Прохаю В. Е. у випадку потреби телеграфічно звітувати мені про дальші Ваші помічення, що до цього відноситься. Буріян.

№ 16. Телеграма ч. 13397. Таємне. Реф. І., Реф. IV. Граф Форґач, Київ, 23 серпня 1918. Ч. 861. Над. 7 год. ЗО хв. поп. Впл. 4 год. — хв. поп. Шифри. 24. VIII. Строго довірочно. Відповідь на телеґраму ч. 544, з 21 ц. м. — За телеграмою державного секретаря до Німецького посла. Ерцгерцог Вільгельм при вступі до Головної Кватири запитався представника Закордонного уряду п. Лерснера, чи він може просити Його Маєстат Кайзера Вільгельма, щоб піддержав його кандидатуру до українського престолу. Пан фон Лерснер постарався про наказ Кайзера і передав Ерцгерцогові його прохання не предкладати Кайзерові, бо його Маєстат Кайзер не міг би відповісти стверджувально. Після того Ерцгерцог залишив це. Зустріч мала приязний характер і Кайзерові припав дуже до вподоби молодий Ерцгерцог і він надав йому Залізний хрест. Німецький уряд є також у посіданні листа Ерцгерцога, в якому він признав себе за найбільш підходящого кандидата до українського престолу; він не хоче накидатися, але, якщо нарід його покличе, він є готовий і т. д. Застереження проти повороту Ерцгерцога отже не тільки не зникло у німецьких колах, але навіть змоглося. Німецький уряд хотів з інших мотивів уникнути безпосередніх кроків нашого найвищого Пана. Прохаю В. Е. не наражувати мого так довірливого відношення до мого німецького колеги; вище наведені повідомлення не використовувати перед німецьким урядом. Мої застереження проти повороту Ерцгерцога мушу, на жаль, вповні заховати. Поява Ерцгерцога в Києві ніяк не вплинула би успокоююче і з'ясувально. Кожний українець є переконаний, що Ерцгерцог аспірує на українську корону.

Він стався заколочуючою програмою, що нівечить спокійний розвиток краю (як що такий взагалі можливий) і підриває довір'я в лояльність нашої політики і вже не міг би. навіть, якщо він бажав би, змінити, хіба що він

рішився покинути Український Леґіон на все й обняти іншу команду в Ц. і К. Армії. Я цілком поділяю погляди В. Е., що його компромітує політична тенденція українського Леґіону, хоча до мене доходять з далекого Олександрійська тільки не контрольовані поголоски про його з військового погляду мало дисципліновану поведінку й австрийських політичних партій, які стоять за ним. Найкращою розв'язкою було б, як я ще в телеграмі ч. 574 в 16 червня пропонував: Леґіон і його команданта чим скорше вжити на якомусь іншому фронті.

№ 17. Ч. 4051. Реф. І. Відень, 27 серпня 1918. Німецький посол звів сьогодні розмову, покликаючись на доручення його уряду, на перебування його Ц. і К. Високости Ерцгерцога Вільгельма в Україні. Граф Ведель намагався при цьому з'ясувати так, що для українського уряду, а зокрема Гетьманові — через атракцію, яку Ерцгерцог виконує серед невдоволених елементів, — виростають труднощі і що вони звернулися з стосовними скаргами до німецьких заступних влад.

Послові з'ясовано, що Пан Ерцгерцог незабаром думає відвідати Гетьмана і з ним розговоритися. Від цієї розмови можна би очікувати усунення недовір'я Гетьмана. Граф Ведель просив вкінці, щоб його демарш був поданий до відома Панові міністрові.

№ 18. Телеграма. Ч. 13705. Таємне. Реф. І., Реф. IV. Граф Форґач, Київ, 29 серпня 1918. Ч. 886. Над. 5 год. 10 хв. поп. Впл. 11 год. ЗО хв. поп. Шифри. Суворо довірочно. До моєї телеграми ч. 851, з 23 ц. м. Начальна Команда Армії Схід, повідомляє мене через консула фон Жуковського, що її кількакратні внески на вжиття українського Леґіону поза Україною не мали успіху і що Ерцгерцог Вільгельм має прибути сьогодні до Одеси.

До цього консул Жітковський додає: за моїм враженням, яке я маю з актів і розмов, серед українського Леґіону є поширена думка, що ми держимося австрійського імперіяльного курсу, як також, що Ерцгерцог є тут як противага проти німців, що цими колами й пропагується. Тому його перебування не тільки в українській викликає спротив, але з часом також серед німців буде відчуватися визов. Про враження, яке викличе тут поворот Ерцгерцога

— я, після моїх стосовних телеграм про це питання — не потребую більше висловлюватися. З німецької сторони дали мені до зрозуміння, що під час евентуальної візити Ерцгерцога у Києві німецька військова влада віднесеться до нього не як до Ерцгерцога, але як до Ц. і К. рітмайстра.

№ 19. Представник Ц. і К. Міністерства Закордонних справ при Нач. Команді Армії. Баден, 30 серпня 1918. Суворо довірочно. Ч. 32390.

Український Легіон. Політично - пропаґандивна діяльність Ерцгерцога Вільгельма. До моєї телеграми ч. 32211, з 23. 8. ц. р.

До його Ексцеленції Пана Міністра Ц. і К. Дому й Закордонних Справ Гр. Буріяна. До перед історії наявної пропаґандивної діяльности його Ц. і К. Високости, рітмайстра Ерцгерцога Вільгельма в Україні, довідуюся такі подробиці:

Український Легіон зорганізовано за порадою й поміччю Василька в тому часі, коли Буковина й частина Сх. Галичини стояла під російським пануванням. В останніх часах його розташування в Сх. Галичині він українською пропагандою ширив неспокій серед населення Сх. Галичини, допускався ексцесів і порушення дисципліни. Після вимаршу наших військ в Україну, Легіон приділено до Східньої Армії, бо була надія, що далеко від батьківщини й у вужчому засягу армії в полі, його вдасться привести до дисципліни.

На найвищий наказ створено тоді групу, яка складалася з українського Легіону, одного польського ескадрону (його замінено пізніше мадярами) й куреня Польових Стрільців і командантом цієї групи назначено Ерцгерцога Вільгельам. Леґіон має сьогодні силу около одного куреня.

Але Леґіон знов не здійснив покладених на нього надій, а до цього приєдналося ще й те, що Ерцгерцог стався причиною, що в рух пішли всякі поголоски, за якими він розгортає живу політичну пропаганду й навіть сам думає стати володарем України.

Коли я недавно розговорився про цю справу з ген. бароном Вальдштеттеном, він сказав мені, що Нач. Команда Армії не тільки змагає до вжиття Ерцгерцога в іншому місці, але й до відкликання українського Леґіону з Украї-

ни, згл. його розформування. Але Його Маєстат досі не міг рішитися дати на це свою згоду. Генерал дав мені два листи: один є витягом судових слідств про поведінку українського Леґіону, другий — то опінія Організаційної Групи до питання про дальше вжиття Леґіону при Сх. Армії. Дозволяю собі предложи™ в наступному витяг з обох цих листів, які — як я довідався — шеф Ген. Штабу предложив його Маєстатові.

Перший лист закидає Легіонові слідуюче — опір словом і ділом проти змагань Військової Управи, підбурювання селян проти існуючих тепер відносин в Україні, змагання до відірвання Галичини від монархії, приєднання її до України, прогнання союзних військ за допомогою большевиків, поширювання большевицьких ідей між населенням, нацьковування проти великих землевласників і жидів, прилюдне пропагування поділу землі. Зміна влади в Україні. Леґіон не признає влади Гетьмана Скоропадського, явно агітує проти нього. Якийсь цісарський принц має бути володарем великої держави з кордонами по Карпати. При переслуханнях подавано брехливі й перекручені факти. Звіт, що його зладила команда Ерцгерцога Вільгельма на оборону Леґіону, є тенденційний і незгідний з дійсністю, бо його писав один хорунжий Леґіону на підставі звітів стаційного старшини. Суддя ставить внесок: усунути Леґіон у запілля і перевести карно-судове поступовання.

В другому листі Організаційна Група висловлюється проти недавньої постанови його Маєстату щодо дальшого вжиття Леґіону в складі Східньої Армії — з військових і політичних міркувань. Леґіон уважають удержуваним нами знаряддям української іреденти. Тому, що існування Леґіону мусить бути дальше вдержане у висліді найвищої постанови, належало б взяти до уваги його перенесення зі складу Сх. Армії, бо він формально відповідає всім вимогам регулярної, навіть ворогом признаної формації. Можна б очікувати, що парляментаристи й політики піднесуть протест проти вжиття леґіону напр. на Південно-Західньому фронті. Але в цій справі не існує ніяке домовлення щодо вжиття Леґіону; окрім цього, ми таке перенесення могли б виправдати оперативними оглядами.

При залишенні Українського Легіону в Україні на Східньому фронті, він іде на зустріч такій самій долі, як польський помічний корпус. Організаційна Група ставить внесок перенести Леґіон на Південно-Західній фронт. (Насувається скрита думка, що у випадку бунту на бойовому фронті, треба числитися з коротким процесом з Легіоном).

Так йдеться про такі питання: Відкликання Ерцгерцога як команданта Групи при залишенні Легіону в Україні; перенесення Легіону, або без Ерцгерцога в запілля, чи на Південно-Західній фронт, або вкінці розв'язання Легіону. Наскільки я можу зробити висновок, із висказаних мною поглядів, його Маєстат противиться як розвязанню Легіону, як такого, так і відкликання Ерцгерцога з України. Це останнє з тієї причини, що це означало б признання нами політичної пропаганди Ерцгерцога, яка по запевненням самого Ерцгерцога — не має місця. Я хотів би тут згадати аргументацію Ерцгерцога, яку мені повторено: "Я не хотів би віддавати команди Леґіону тому, що я не хочу залишити його на льоду."

Шеф Генерального Штабу завів вчора розмову знову про цю справу на найвищому місці. Одначе не запало ніяке рішення, його покищо відкладено до усної розмови з генералом піхоти Кравсом, який має прибути сюди десь коло 8 вересня. За моїм неміродайним поглядом справа вимагає негайної розв'язки; з одної сторони це лежить у нашому інтересі, щоб чимскорше скінчити з оправданими, чи не оправданими поголосками, про задуми й діяльність Ерцгерцога, з другої сторони я вважаю дальше перебування Леґіону в Україні за крайнє небезпечне, бо ми напевно мусимо брати до уваги подібні політичні консеквенції, як це було у випадку з польським помічним корпусом.

Наскільки я завважую, що на найвищих місцях в Нач. Команді Армії рішуче не погоджуються вжити Леґіон на Південно-Західньому фронті, бо є приготовані на це, що леґіонери зараз же стали б на становищі, що Леґіон не для такої цілі зорганізовано і, правдоподібно, відмовлять послуху. Отже мені здавалося б, якщо це можна осягнути на найвищому місці, найдоцільніше було б просто розв'язати Леґіон, який з прогнанням росіян з наших кордонів

втратив взагалі рацію існування та розділити на армію. Думаю, що опір парляментарів проти розв'язання Леґіону було б менш небезпечне й менш неприємне, коли б мало прийти до бунту і процесів з усіма їхніми наслідками. Трауттмансдорф."

№ 20. Телеграма. Ч. 13969. Таємне. Реф. І. Реф. IV. Граф Форґач. Київ, 3 вересня 1918. Ч. 912. Под. 7 год. 30 хв. поп. Одержано 1 год. — хв. поп. Шифри. Таємне. До моєї телеграми з 29, минулого місяця ч. 886. Німецький посол повідомляє мене, що при нагоді демаршу, що його зробив граф Ведель в Міністерстві Цісарсько-Королівського Дому й Закордонних справ, щоб не допустити до повороту Ерцгерцога Вільгельма в Україну, послові пан Мерей дав знати, що Ерцгерцог, щоб всяким поговорам притупити вістря, на випадок свого повороту, мав би відвідати в Києві Гетьмана. Гетьман, як повідомлено про це німецькою начальною Командою, просив Німецьку Нач. Команду вплинути в цьому напрямі, щоб цього задуму не виконувано. Він, як і кожний в Україні, занадто добре поінформований про справжній плян Ерцгерцога і про махінації його приклонників і відвідини претендента в Києві були б поступком негідним і не щирим для обох. По німецькій стороні становище Гетьмана знайшло дуже теплий відгук.

№ 21. Довірочно. Телеґрама в числах. Залишається в концепті. До графа Форґача в Києві, ч. 564. Відень, дня 7 вересня 1918. 11.50 год. поп. Таємне. Граф Травттмансдорфф голосить під датою 7 ц. м., як слідує: Шеф Генерального Штабу сказав мені вчора, що відкликання Українського Леґіону з України поставлене і його Маєстатом апробоване. Ерцгерцог, якого вже про це повідомлено, задержав би команду. Дефінітивне виконання мало би бути вирішене при нагоді усної доповіді генерала піхоти Кравсса, якого очікують тут завтра. Генерал - полковник барон Арц є проти вжиття Леґіону на Південно-Західньому фронті, бо він хоче оминути спротив з боку парляментарів і евент. бунту; він задумує, щоб Леґіон ужити в Східній охороні кордону, можливо на Буковині. Вище сказане для чисто особистої інформації В. Е.

№ 22. Телефонограма. Ч. 15088. Таємне. Реф. І. Граф

Трауттмансдорфф, Баден, 23 вересня 1918. Ч. 32994. Суворо довірочно. Надано 7 год. 25 хв. поп. До моєї телеграми ч. 32573 з 7 вересня б. р. Шеф Генерального Штабу каже мені, що Його Маєстат на підставі доповіді генерала піхоти остаточно дав свою згоду вивести український Леґіон з Ерцгерцогом Вільгельмом з України і тимчасово розташувати в Східній Галичині. Генерал Кравсс, побіч відомих аргументів, вказав також і на те, що він, з огляду на кружляючі в Україні поголоски, відповідальність за безпеку Його Високости брати на себе не може".

№ 23. Телеграма. Ч. 16236. Реф. І. фон Жітковський. Одеса, 9 жовтня 1918 р. Шифри. Под. 6 год. — хв. поп. Прийн. 10 год. — хв. поп. 10. X. Український Леґіон і Ерцгерцог Вільгельм покинули Україну і розташовані в Східній Галичині. Однозначно, Відень, 31, Київ 43."

Взято з архіву Запорожця сот. Степана Цапа. (Мається також у журналі "Вісті" — П. С.)

Петро Солуха

СТАВЛЕННЯ ГЕТЬМАНА ДО РЕЛІГІЇ

Ставлення до релігії Гетьман ясно висловив у конституції, яку назвав: "Тимчасовий Державний устрій в Україні". У розділі — Про віру — сказано таж: "Передовою в Українській Державі вірою є християнська православна. Всі не приналежні до православної віри громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України, користуються на кожнім місці свобідним відправлешіш їх віри і богослужения по їх обряду" (П. Христюк—.Українська революція, т. III. ст. 5. 6.).

Порівняймо ставлення нашої Республіки до релігії. Своє ставлення до релігії Центральна Рада висловила в кінці грудня 1917 р. на засіданні Малої Ради такою резолюцією: "Державі им нашим ідеалом є такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому, утворення якихбудь адміністративних установ для тої справи було б віддаленням від того ідеалу" (Дм. Дорошенко — Українська Гетьманська Держава, стор. 317). Тому то за Центральної Ради не було створено Міністерства Віроісповідань. УНР, тобто Центральна Рада ставилися до релігії так, як читаємо в редакційній статті журналу: "Релігійний ідеалізм давно вже пережив. Спір про Бога, має значення лише, як опір про слова. Що стосується єства бота, то воно означується кожною релігійною людиною по своєму. Це і є об'єктивний доказ відсутносте єдиного бога. Можна назвати богом і закономірний розвиток відносин та причинових і функціональних відносин між різними одиницями матерії в різних її станах і формах, що з залізною неминучістю ведуть до тих чи інших наслідків. Але ми цього за "провидіння" не визнаємо. Це тільки закономірність в існуванні матерії. Ми просто одкидяє-мо термін "бог", як цілком порожній. Все ж те, що приписується богові, означаемо, як недосліджене ще наукою, просто за невідоме" (Журнал "Трудова Україна", Центральний орган укр. партії соц.-революціонерів ч. 10, стор. 12 за жовтень 1932. Редагують П. Богацький і М. Шаповал).

Порівняння показують, що у відношенні до релігії Геть-

ман і вожді нашої республіки стоять на зовсім протилежних засадах. А звідси випливають різні розуміння справ, напрямки керування державою і наслідки праці. Надаючи великого значення релігії в житті людини, а також у суспільстві і в державі, а сам будучи релігійною людиною. Гетьман, погодившись взяти на себе важкий тягар Гетьманської влади, пішов у собор св. Софії з молитвою до Бога дати йому сил у його праці, та щоб Церква благословила його на відповідальну працю гетьманування. Там прийняв Він миропомазання і склав присягу на вірність Україні (П. Христюк — Українська революція, том III, ст. 4).

Потім пішов на Софіївську площу біля собору — на всенародній молебень. А через кілька днів Великдень. В ніч з 4 на 5 травня 1918 р. Гетьман з повним складом уряду був на Великодній Всеношній у храмі св. Софії. Службу Божу правив єпископ Никодим. Єпископ запалив свічку Гетьмана, Гетьман — міністрів, а міністри передали вогонь вірним. Так засвідчив Гетьман значення релігії і ролю Церкви в Українській Державі.

Засвідчив, що він, Гетьман — православний, як і всі попередні гетьмани. То не тільки наша традиція, а символ православ'я і української національности. Православна віра зберегла нас, як націю. Засвідчив, що Він національно і вірою становить одно ціле з українським народом. Щоб була одна віра, один народ, одна держава. Тим своїм актом і законом про віру він протиставив себе силам окатоличування, силам атеїзму і політичним агресорам на Українську Церкву.

Відомо, коли Гетьманичеві Данилові було запропоновано приняти католицьку віру, він скрикнув: "тоді я не Гетьманич!". Коли вдруге запропоновано Йому перейти на католицтво вже таємно, Він рішуче відмовився.

Коли серед українців у Великобританії почала ширитись вістка, що Гетьманич переходить на католицизм, він, щоб покласти край тим поговорам, у противагу поширюванню тої неправдивої вістки, став часто говорити: "Мій дід був православним, батько був православним і я умру православним". (З архіву інж. Петра Весоловського).

Проживаючи у Великій Британії, Гетьманич Данило там належав до УАПЦ. Складав часто грошові пожертви а

церкву. Був членом її Генерального Церковного Управління. Брав активну участь у 2-му З'їзді УАПЦ у Великій Британії.

Прийшовши до влади, Гетьман створив Міністерство Віроісповідань. Надав релігії не приватного значення, а суспільного національного, політичного і, державного значення. Програмою Гетьмана для Української Православної Церкви була Автокефалія. Відвідуючи 6-го липня (1913) Всеукраїнський Церковний Собор, він сказав; "Щоб усі діла української Церкви рішалися тут, у нас, _в Україні" (Дм. Дорошенко, Гетьманська Держава, стор. 326-327). У своїх споминах Гетьман сказав: "Я жалкую, що в Україні на чолі Церкви був архипастир Никодим, хоч він може й мав усі монашеські чесноти. Можливо, що коли б був інший архипастир, більш здібний зрозуміти ту тяжку драму, яка в нашім державнім і церковнім житті тоді відбувалася, то ми б уникнули багатьох помилок" (Збірник "Хліборобська Україна", книжка 5, ст. 87, рік 1924-1925).

Першим міністром віроісповідань став В. Зіньківський (фахівець своєї оправи, науковець і професор Київського університету). Справу нашої церкви провадив, підготовляючи її до автокефалії. Праця складалася з двох етапів: перший підготовчий автономний, другий автокефальний. Вже через півтора місяці, як Гетьман прийшов до влади, скликано 1-й Всеукраїнський Церковний Собор (20-го червня 1918 р.). Міністерство ставило за мету почути голос Собору в церковних справах, а зокрема, щоб Церква в Україні мала своіє вище управління на засадах автономії. Це вище Управління, хоч вено і на засада* автономії, стане підвалиною і початком для наступного відділення української Церкви від Москви в самостійну (автокефальну) Церкву. Також потрібно було довести до відома духівництва і народу через Собор, погляди уряду на становище Церкви в Україні, а Собор щоб ту настанову прийняв. Міністер Зіньківський прочитав декларацію уряду: 1. Церква в Україні не повинна бути відділена від Держави. 2. Уряд не втручається _в життя Церкви. 3. Уряд бажає допомогти Церкві в її потребах і справах, але сподівається знайти з боку Церкви опору для державних згвдань. 4. Уряд може встановити Автокефалію Української Церкви своєю власною владою, що дає йому право

церковна історія. 5. Уряд не поспішає з автокефалією, а дати спершу розвинутися релігійним силам країни і церковній єдності усієї України. 6. Не допустимо, щоб окремі єпископи зносилися безпосередньо з Москвою. 7. Церковні справи вимагають негайного організування вищої Управи Церкви в Україні на основах автономії (Дм. Дорошенко, Українська Держава, стор. 317-335. Позначення цифрами мої — П. С.).

З декларації бачимо, що: уряд свої взаємовідносини з Церквою встановляв на засадах співпраці. Не на поборюванні релігії, як контрреволюції, реакційности та опікшу народу і не на диктаторському керуванні Церквою з боку держави, а на засаді співжиття. Уряд може встановити автокефалію Церкви своєю владою і тепер, але з цим він не поспішає, щоб дати час народові розвинути та зміцнити державно-церковну свідомість і виявити свою волю на майбутньому Соборі. А на цей переходовий час організувати вище управління Церкви на засадах автономії тобто: автономія тимчасова, про що доводиться до відома Соборові і народові.

Наша Церква більше 200 років перебувала в колоніяльному стані в Росії. Наслідком топе нарід і духівництво, в більшій своїй частині, втратили ідею автокефалії. Єпископи поголовно були проти автокефалії. Ота спадщина і залишилася нам від колоніяльного перебування під Росією. Потрібний був час і праця, щоб у народі розвинулася державно-церковна свідомість. Окрім того, справу автокефалії потрібно ще полагодити з патріярхами Східньої Православної Церкви. Щоб Українська Автокефальна Православна Церква увійшла до Вселенської Православної Церкви, як рівноправна сестра. I нарешті, наш церковний корабель провести до автокефалії так, щоб не викликати розколу в народі, не створити в державі боротьби між автокефалістами і тими силами, що стояли проти не тільки автокефалії Церкви, а взагалі проти української держави та її самостійности.

Через п'ять місяців після першого собору скликано другий Всеукраїнський Церковний Собор за Гетьманщини. Міністром віроісповідань був тоді Олександер Лотоцький. На цьому Соборі (12-го листопада) він твердо й рішуче поставив питання автокефалії української Церкви й оповістив Соборові таку деклярацію: "В імені Уряду Української Держави, маю за честь оголосити його тверду і непо-

хитну думку, що Українська Церква має бути Автокефальною. Автокефалія Української Церкви це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації" (Дм. Дорошенко — Українська Держава, стор. 317-335). Через чотири дні (16 листопада) почалося повстання проти Гетьмана й перевести в життя автокефалію нашої Церкви за Гетьманщини залишилося нездійсненим.

Революція проти Гетьманщини скінчилася того дня, як Гетьман дав наказ оборонцям Києва, припинити боротьбу, а сам відмовився від влади. (14 грудня 1918 р.).

Замість монархії прийшла Республіка-Директорія-УНР. Тепер вона почала видавати закони. Але ж вона не була ще конституційною владою. її обрано на підпільних зборах, на яких було 11 осіб. Одинадцять осіб, зібравшись у підпіллі, крадькома, не можуть бути волею народу, тільки узурпаторами влади. Тому вона не конституційна і не законодавча. Якщо признати її владою законодавчою, а закон 1-го січня 1919 р. видано Радою Міністрів, значить той закон видано виконавчою владою, а не законодавчою. Виходить, закон видали не по-законному. Хоча Директорія той закон затвердила, але ж сама була не конституційною. Значить, ми видавали незаконні закони.

Трудовий Конгрес повинен був виконати ролю Всеукраїнських Установчих Зборів. Він зібрався 23 січня 1919., а закон видано 1-то січня того ж року. Хоча він затвердив закони, що їх видала Директорія, а її саму затвердив нам надалі на владу, але ж і Трудовий Конгрес теж не був волею народу. І тут вийшло не по-закону. Значить і Трудовий Конгрес узурпатор влади.

Більшу половину народу українського було позбавлено виборчих прав. Виборців, службовою посадою вище "хвершала", позбавлено тих прав. Так званих "нетрудових шарів населення", надаючи цій назві широкого тлумачення, теж позбавлено виборчих прав. Конгрес скликано в умовам війни та повстань. Ті території, що були зайняті російськими військами (наприклад Лівобережжя), або повстанцями проти Директори, не посилали своїх представників. Склад Конгресу був соціялістично-партійний та селянської спілки, керованої партією українських соц. революціонерів. Конгрес працював у Києві під тиском військової зало-

ги Е. Коновальця і під гуркіт гармат російських армій, що наближалися до Києва, і похапцем сяк-так закінчив свої наради. Частина делегатів Конгресу не визнала його правосильним. Конгрес заплановано було на 600^і делегатів, разом з представниками Західньої України. Прибуло менше половини. Тоді як на проголошення Гетьманщини з'їхалося більше 6,000 делегатів з усіх кінців Східньої України! Отож Трудовий Конгрес не був виявленням волі народу, як то прийнято розуміти і робити. Він був поневолювачем волі українського народу. По церковно-релігійному питанню нічого не сказав. Значить, закон 1-го січня залишився не затвердженим. Не став законом. Постанови його в умовах війни, повстань, анархії, коли Україна вкрилася місцевими республіками (як Пашківська), або махновщиною, що не визнавали ніякої і нічиєї влади, не могли провадитися в життя... Постанови, як були записані на папері, там і залишилися. Нарешті, повстання програло війну. Директорія залишила Україну. Не стало держави УНР. Прийшла інша влада, принесла інші закони...

Закон 1-го січня 1919 р. автокефалії не проголосив. В ньому говориться лише, що встановляється Синод, який керуватиме українською автокефальною Церквою, як вища її церковна влада. Сама назва закону та її 2-й артикул говорять про створення Синоду. Назва така: "Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви". А § 2 говорить так: "Для керування Справами Української Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод". Ясно сказано, яка мета закону. Є ще в законі артикул 6-ий, який говорить так: "Українська Автокефальна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріяр-ха не стоїть". Це не є проголошення автокефалії, а лише адміністративне розпорядження, не зноситись з московським патріяріхом і йому не підлягати. Вони можуть не стояти в залежності від нього, але від того Церква і Синод не стають канонічними. Уряд може встановити автокефалію Церкви, своєю власною владою, що дає йому право історія Вселенської Церкви. Та й то справа не легка. Для цього треба, щоб існувала держава зі сталою владою, а не Директорія, котра вскочила в Київ на місяць і сама була не кон-

ституційною. Так і Махно міг би проголосити автокефалію. Тільки йому не спало те на думку. А Директорії спало. Володимир Чехівський (Голова уряду) і Панас Андрієвськкй (член Директорії — богослов і правник) обидва богослови і третій богослов С. Петлюра, а фабрикували закон, як соціялісти й творці повстання та революції, нехтуючи всі закони, не тільки церковні канони. Революції ніяким законам не підлягають. На те вони революції. Про нєканонічність закону і Синоду нагадали їм єпископи в Кам'янці-Подільському, відмовляючись працювати в Синоді. Встановляти Синод чи іншу церковну владу, котра керувала б церковними справами, то належить до прав самої Церкви, а не уряду держави. Уряд забрав собі права, що належать Церкві, тобто узурпував права Церкви. Окрім того, поставив Синод під такий пильний нагляд артикулами 2, 4, 7, що Церква опинилася в неволі у республіки народньої.

З законом 1-го січня маємо цікаве явище. Директорія успадкувала від Гетьманщини упорядковану, згідно каноничних правил, Українську Церкву на засаді автономії. Спадкоємниці УНР залишалося тепер перевести Автономну Українську Церкву на рейки Автокефалії. Закон 1-го січня перевів її на автокефалію не на підставі постанов Всеукраїнського Церковного Собору, як виразника волі народу, а на підставі розпорядження тимчасових узурпаторів влади, з їхніх політичних міркувань, методом революції, зігнорувавши церковні канони Православної Церкви. Єпископат Української Автономної Церкви не визнав такої Автокефалії і до неї не приєднався. Наслідком того "закону" Автокефальну Українську Церкву обезголовлено. Вона не мала ні єпископів, ні первоієрарха, ні волі народу й попала не тільки в становище неканоничности, а в політичну гру безвідповідальних політиків. Сама ж Директорія та її уряд УНР ще не стали всеукраїнською владою, а лише боролися за владу. Тому і Синод, згідно того закону, як вища церковна влада Української Автокефальної Церкви, був неканоничним. Не маючи у свойому складі ні одного єпископа, Синод не міг діяти, бо всі його ухвали не мали б сили закону.

Сфабрикування закону 1-го січня 1919 р., через два тижні після повалення Гетьмана, так би мовити по гарячих

слідах його, було політичною грою. Тим революційним паперовим законом намагалися оправдати повстання. Показати що: ось вони дали автокефалію, а не Гетьман. Вони більші націоналісти й патріоти, ніж Гетьман. Вони будують, а не Гетьман. Якраз Міністерство ісповідань за Гетьмана підготовляло всю оправу проголошення автокефалії. Там організовано було "Науковий центр" з фахівців професорів, котрі опрацьовували різні церковно-релігійні питання, а також питання автокефалії. Там же працював і Вол. Чехівсь-кий директором департаменту Загальних Справ. Олександер Лотоцький став Міністром Ісповідань напередодні скликання Всеукраїнського Церковного Собору. На його честь випало оголосити на тому Соборі декларацію про автокефалію Української Церкви.

Закон 1-го січня видали, а через місяць Директорія з урядом переїхала до Кам'янця Подільського. Там, через десять місяцiв, згадали про той закон і видали декрет (7-го жовтня 1919) негайно створити Синод. А через тиждень видали універсал (14-го жовтня) що: "розпочати працю свою Священний Синод має 14 жовтня 1919 р.". Почали негайно творити Синод.

Згідно виданого закону, Синод повинен складатися з дев'яти осіб, а десятим — представник уряду: єпископів 2, священиків 3, дияконів 1 та мирян 3. З єпископів ніхто не погодився. Зверталися до місцевих єпископів Пимона й Амвросія. Відмовилися із-за неканоничности Синоду. Ось так одразу гріхи Закону 1-го січня і вилізли. Зорганізували Синод з 3-х священиків протоієреїв; Юхима Сіцінського, Василя Липківського, Макара Крамаренка та 2-х мирян: В. Чехівського (він не був тоді головою уряду) і Біднова (декана богословського факультету Кам'янець-Подільського Університету). Секретарем Синоду вибрано о. М. Крамаренка, головою тимчасово о. В. Липківського, а фактично головував Міністер Ісповідань проф. І. Огієнко, як представник державної влади у Синоді, що викликало незадоволення о. В. Липківською та В. Чехівського {Аж тепер Чехівський побачив, що він своїм законом віддав Церкву в неволю УНР. Це була друга ластівка.}.

їзза відсутности архиєрея праця обмежувалася дрібницями та й та скоро припинилась. Без єпископа Синод

не правосильний. Це третя ластівка. Через місяць (16-го листопада) о. Липківський та о. М. Крамаренко виїхали з Камянця. Синод перестав існувати.

Члени Синоду та уряд виїхали з Каїм'янця, бо поляки повинні були окупувати Кам'янець на прохання Петлюри. Про цю окупацію свідчить комунікат польського Генерального штабу, а саме:

"З метою уникнення пролиття крови і непорядків у Кам'янці Подільськім, залишенім військами отамана. Петлюри і його урядом, Головне Командування зарядило на просьбу отамана Петлюри окупацію Кам'янця Под;льського, що і було виконано дня 16 біжучого місяця о годині 12-ій нашими відділами, висланими самоходами, за якими надійшла піхота. У місті панує спокій".

(Пєрша война польска (1918-1920). Збірник комунікатів Штабу Генерального. Варшава, Ґлувна ксєнґарня Войскова. 1920. Комунікат ч. 335 (601), стор. 176. З архиву Зенона Явсрського — П. С).

Якщо взяти на увагу, що праця Міністерства Ісповідань полягала: просити "Його Преосвященство Милостивого Архипастиря", щоб у його єпархії не поминали на Службах Божих московського патріярха, та ще й з титулом "Ґаспадіна Нашево"; просити, щоб усі читання, співи в церкві і всі треби правити з українською вимовою, "як то було в Україні довгі віки"; просити, щоб по духовним школах — вищих, середніх і нижчих перейти в читанні слов'янського письма і в церковних співах на українську вимову. Законовчителі в школах. Міністерства Освіти повинні додержуватись тієї вимови; просити щоб українську вимову "заводити поступово й лагідно, а сама вимова повинна бути милозвучною". Останній термін переходу на українську вимову був призначений на 24 жовтня 1919 р. А духівництво на ті прохання про вимову відповідало: "Начхать ми хотєлi на такіє пріказанія!". А в церкві в проповідях духівництво називало С. Петлюру "антихристом", а "хахлов — ізмєннікамі вєри православной і Росії", то що тоді говорити про переведення в життя автокефалії? І нарешті, коли Міністерство Освіти, за підписом міністра проф. Івана Огієнка, послало до його Преосвященства Єпископа Пимена прохання

— "ласкаво прибути до міністерства" і коли те прохання прочитали єпископові Пименові, він позеленів і крикнув: "Какой то Ванька будет мне пріказивать!". Схопив ручку з папером і написав: "Вам, кажеться, ізвєстно, где находятся покої Єго Преосвященства і прійомниє часи, куда і прошу пожаловать. Єп. Пімен". Цей випадок став відомим в парафії і в Міністерстві Віроісповідань. Міністерство мовчало, як води в рот набрало. Це не пошкодило Міністрові Ісповідань проф. І. Огієнкові бувати на єпископських трапезах" (О. Доценко, Літопис, Том II, книга 4, стор. 117-126 роки 1917-1923).

Так наша революційна Республіка народня переводила в життя свій повстанський закон 1-го січня 1919 р. Дивуватися нічого. Виданий закон був політичною грою, а релігія з точки зору соціялістів нашої республіки народньої була приватним бизнесом.

Закон 1-го січня 1919 р. ніщо інше як копія російського закону про Синод, що його встановлено царем Петром І (1721 р.), замість скасованого патріярхату. Тим законом Петро І давив у своєму кулаці життя православної Церкви в Московщині".

Над питанням релігії довелося зупинитися довше, ніж думалось. Так вийшло тому, що в час святкування у 1971 році 50-ліття проголошення автокефалії Української Православної Церкви 1921 р., деякі наші часописи друкували статті, далекі від правди. Сурмили у сурми, били у бубни, прославляючи закон Директорії 1-го> січня 1919 р. Зразком тих сурем і бубнів може бути стаття у Чікаґівській газеті" Українське Життя" ч. 12/575 за 17 жовтня 1971 р. (Подано її за журналом "Праця і Життя", ч. 23). Там видрукувано таке: "Уряд Директорії очолив учений богослов і великий український патріот Володимир Чехівський. Його уряд, не дивлячись на завал роботи... за шість тижнів(?) підготував і затвердив(?) і оголосив 1-го січня 1919 року Декрет про автокефалію Української Православної Церкви... Хто б не був ініціятором цього закону, але Директорії, у проводі якої стояли Володимир Винниченко зі заступником С. Петлюрою, і Раді Міністрів Українського Соціалістичного Уряду, яку очолював В. Чехівський, належить признання, вдячність на віки вічні, бо вони з державною

твердістю(?) і рішучістю взялися до впорядкування (?) церковного життя в Україні, забезпечуючи Церкві правну охорону державними силами (?), які мали у своїх руках всі засоби звільнити Українську Православну Церкву від ворогів українського народу... Вдячний український народ... завжди згадуватиме творців закону про автокефалію Української Православної Церкви в 1919 р. і вічно молитиме Бога за спокій опочилих творців того закону, за добробут (?) українського народу, який у майбутньому цей закон запровадить (?) у життя в незалежній і суверенній Україні"... Цієї цитати досить. Звернемо увагу: Який добробут може дати українському народові той закон ні автор статті, ні редакція "Українського Життя" не сказали. Не віриться, щоб В. Чехівськлму забрало шість тижнів, щоб перекласти сім артикулів закону з російської мови на українську. Наскільки успішно республіка народня впроваджувала в життя автокефалію, дали приклад єпископи та духівництво Поділля, де перебувала наша центральна влада.

Коли, ким, як почалася праця відродження української Церкви та проголошення її автокефалії та впровадження її в життя описує митрополит Василь Липківський так: "Живий церковний інвентар — тобто єпископат і духівництво. — залишилося в Україні старе російське, реакційне. їхній вплив був ще надто міцний, щоб можна було його так скоро перебороти. А самі діячі відродження української Церкви, треба визнати, не досить ясно уявляли собі, як саме, і з чого саме почати її відродження. Те, що вони гадали почати це відродження зверху, з Всеукраїнського Собору, безперечно було помилкове, бо без певної підготовки знизу випадкова й мало свідома людність, хоч і занадто палка, не є певною підставою для церковного будівництва. Всеукраїнський Собор мусить бути, так би мовити, днем охрещення, а не днем народження церкви... Починаючи боротьбу за відродження Української Церкви, українські діячі, запевне, уявляли собі в загальному про її відокремлення від держави, про рідну мову в церкві, про автокефалію, всенародню соборноправність. Але як усе це перевести в життя, все це уявлялося їм в досить мрійних, хмарних рисах... І лише тоді, як виникла думка утворити українські парафії по всій Україні і скрізь, де живе український народ, а у зв'язку з

цим виникла думка організувати Всеукраїнську Православну Церковну Раду, як вищий керівний орган по заснуванню українських парафій і керівництва ними, що і було зроблено у травні 1919 р. у складі ЗО чоловіка, котрі і оголосили себе Всеукраїнською Православною Церковною Радою. Лише тоді, як почалася праця знизу, заснуванням парафій на місцях, почалося відродження Української Церкви, Перша укр. парафія утворилася в Києві у травні 1919 р. (за сов. влади. П. С). Перша служба Божа правилася 9-го травня (на Миколи — П. С.) у Микільському соборі з благословення єпископа Назарія. Він дав благословення з обов'язанням правити службу Божу слов'янською мовою і поминанням на службі Московського Патріярха Тихона" (Митрополит Василь Липківський, Історія Укр. Прав. Церкви, розділ 7, Відродження Укр. Церкви стор. 3-26, Видавець протопр. С. В. Савчук, Вид. 1961).

З поданого бачимо, що: Закон 1-го січня 1919 р. не зробив розмосковлення Церкви в Україні і ніякого значення у відродженні Української Церкви не мав. А сам творець того закону В. Чехївський прислужився до відродження української Церкви не законом 1-го січня 1919 р.„ а працею по заснуванню українських парафій, проповідуванням слова Божого, організовуванням Всеукраїнського Церковного Собору у Києві 1921 р., на якому проголошено автокефалію Української Православної Церкви та створено ієрархію. Приймаючи участь у проголошенні автокефалії Собором, він очевидно відцурався свого закону, що його видав, бо тут автокефалію проголошувала Церква, не посилаючись на закон 1-го січня 1919 р. Собор не прийняв Синоду керуючим органом для своєї Церкви, що той закон наказував створити. Тоді, тим законам, держава поневолювала Церкву. Тепер, цим Собором, Чехівський визволяв церкву від поневолення державою, відділяючи її від держави. Повстанням Гетьманові не дали створити Українську Церкву автокефальною за всіма каноничними правилами. Не дали їй увійти у Вселенську Православну Церкву канонично правкою автокефальною сестрою. Не створили її: ні Директорія, ні Центральна Рада, ні республіка народня, ні закон 1-го січня 1919 р., ні Синод. Створив її народ з невеличкою кількістю його провідників, котрі залишилися з народом: у котрих

віра в Бога була, сильнішою за тортури по московських в'язницях, за заслання на Соловки, на Колиму та інші табори невільничої праці. Першим Митрополитом УАПЦ соборноправної 1921 р. став Василь Липківський. Він її Апостол. А Київ — її Апостольська столиця.

Проголошення автокефалії має дві сторони тої події: одна формальна, офіційна, друга релігійна, моральна і національна. Закон 1-го січня 1919 р., якщо- його прийняти за проголошення автокефалії, чисто офіційне, канцелярське розпорядження. Церква, народ не приймали в ньому участи. Воно не було виявленням державно-церковної свідомости ні народу, ні духівництва. Єднання Церкви, народу, держави, як одного цілого в проголошенні не було. Мало того: проголошувала влада соціял-комунїстична, безбожна, релігійно не тільки чужа, а ворожа. Для неї "Бог" порожнє слово, нічого не означає. А релігія не тільки хатня справа, а опіюм, який треба поборювати. І як на глум, видати закон соціял-комун. урядом припало на долю богословів. Так насміялася над людьми високоосвіченими, патріотами сліпа приналежність до партій, некритична віра у соціялізм-комувізм, психоз повстанської філософії і невміння будувати державу.

Моральна сторона полягає в тому, що: чиста справа потребує чистих рук, потребує моральної чесноти з боку влади. Проголошення, якщо випливає з волі народу, з його державно-церковної свідомости, участи духівництва та влади, а влада вірує в Бога і своєю вірою репрезентує віру народу, що заторкує глибинні тайники душі людини, тоді проголошення автокефалії має моральну силу, набирає всенаціонального, релігійного і політичного значення і свита. Проголошення автокефалії відповідало б Гетьманській владі. Гетьман, народом покликаний, церквою поблагословлений, з народом молився на Софіївській площі під час молебня, а на Великдень з усіма міністрами у переповненім народом Соборі св. Софії зустрічав ї святкував Воскресіння Христа, зустрічав і святкував воскресіння України і її Держави з колоніяльного московського гробу і з німецького генерал-губернаторства. То було поєднання в одно ціле: одної віри, одного народу, одної держави, одної влади, поблагословленої

Церквою Сам, глиібоковіруюча людина, одної віри, одної национальности з народом, пов'язаний через своїх предків з історією українського народу, пов'язував відродження Української Церкви та її незалежність з першою половиною XVII стол., коли його предок Гетьман Іван Скоропадський в'язав в одно ціле народ, віру, державність.

В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ 1938 Р.
ВІДОЗВА

Ясновельможного Пана Гетьмана до Гетьманців і Українського Громадянства.

Прадавня окраїна Української Землі, волость св. Володимира Великого і Короля Данила Галицького переживає цього року сумні події.

Як перед віками упала знову на віддане вірі і народності українській населення важка напасть ворожого гніту. Наче б повертаючись до понурих традицій XVI і XVII ст., польський уряд ламає право запевнене конституцією, нівечить загальні основи людської справедливости і безоглядно та сліпо йде давнім шляхом тієї польської політики, яка стільки разів доводила до кривавих зударів між Польщею й Україною і врешті стала причиною упадку своєї Рiчпосполитої.

Друге десятиліття минає, як західня частина українського народу віддана на поталу нерозумних і некультурних керівників польської політики. Терпіння західньої галузі нашого українського народу доповнюють страждання поневолених українців на сіході. На жаль треба ствердити, що ізасоби, яких вживає Польща — "передмур'я християнства й західньої культури" — в суті речі не різняться нині нічим від таких же засобів большевицької Москви. Всім нам, українцям, відомий напрям внутрішньої політики Річпосполитої, що так руйнуюче позначився в різних царинаїх українського життя під Польщею. Так як і Москва, ця твердиня несправедливости й насильства, вживає й Польська держава скрайніх метод до політичного, соціяльно-економічного й культурного гноблення українців.

А оце, поточного року, вістря польської екстермінаційної політики, відточене сліпою ненавистю до всього, що хоче жити окремішним життям, наказаним традицією й національною свідомістю, звернулося проти справи, найдорожчої українському почуттю.

Немов виконуючи накази ворогів християнського світу,

тих ворогів, які з такою оскаженілістю діють у Советах, польські державні чинники брутальним, нечуваним ніде чином прагнуть відібрати нашим окраїнним землякам їхні святощі: прадідівську віру.

Зразком не лиш немудрої державної політики, але й прикладом скрайньої некультурности вважати треба акцію польського уряду на Холмщині й Підляшші, що переходить сумно до історії під назвою "ревіндикаційною".

Душу кожного українця тривожить ця акція, що виявляється назовні в нищенні прадавніх святинь, у переслідуванні православного духовенства й вірних. Вісті, що приходять із Холмщини, Підляшшя й Полісся, свідоцтва очевидців обурюють кожного українця, хоч водночас сповнюють надією й гордістю за твердість, з якою українське православне населення відповіло на замах ворогів.

Рівночасно широкою хвилею йде жива реакція українців, не лиш безпосередньо загрожених наступом польських чинників влади на найдорожче їх серцю почуття. Втішно привітати те шляхетне становище українців греко-католицького віроісповідання, які в ім'я оборони української національної єдности братньо підтримали холмських і підляських земляків у їхній боротьбі за віру.

Мудрий лист Митрополита Андрея Шептицького виязляє ще раз великого духа цього князя Галицької Церкви. І врешті відгуки культурнішого відламу польського суспільства в зв'язку з "ревіндикаційною" акцією свідчить, що поступовання польського уряду навіть у деяких поляків викликає осуд.

Відчуваю враз з усіма українцями всі народні терпіння й смутки і вважаю, що в цей суворий час, який переживаємо, чин українців повинен бути спрямований на сторожу всеукраїнської чести й гідности на оборону українського імени й українських прав до життя.

Як християнин, не можу бути байдужим в час напастей на віру моїх предків, які в свій час обороняли її лицарським мечем і за неї віддавали життя у священних війнах.

Варварським наступом на Православну Церкву поляки кинули українській нації виклик — найтяжчий, найбрутальніший зі всіх тих, які протягом двадцяти років так щедро і так часто робились. Ми мусимо на нього відповіс-

ти одностайно, з найбільшим завзяттям і наш спротив довести до повної перемоги.

Боротьба за прадідівську віру об'єднує всю українську націю від низів до верхів, від найбільш помосковлених, найдалі на Схід висунутих частин до греко-католицького західнього відламку. Греко-католики пішли разом з православними.

Я закликаю всіх українців зрозуміти вагу моменту і вагу гасла: "За віру предків" і повсякчасно на кожнім місці виступати спільно в обороні святих почувань України. Нехай наші люди Холмщини й Підляшшя відчувають, що ми всі разом з ними повстаємо на Захист свого спільного, всенационального.

Я разом з православними українцями в Німеччині вже звернувся до Православного Собору в Сремських Карловцях із закликом "підняти голос в обороні загроженого з боку польського шовінізму Православія". Ми йдемо далі. Ми не допустимо, щоб суспільна європейська думка станула осторонь байдуже цих подій у Польщі, супроти несправедливостей чинимих українцям під Польщею. Те, що робили чехи супроти своїх меншин — ніщо в порівнянні з польськими насильствами.

Ми мусимо добитися того, щоб європейський культура ний світ не тільки осудив вчинки польської влади на Холмщині, Підляшші й других місцях супроти Православної Церкви, а став чинно в оборону пригноблених.

Вірю в те, що однозгідність широких верств української суспільности під Польщею і непохитність, з якою безпосередньо загрожені області зустріли черговий наступ ворогів — з'єднає симпатії українській справі.

Вірю, що сувора проба, яку приходиться переживати західнім українцям тільки зміцнить нашого національною й християнського духа і тільки прискорить час загального визволення України.

Павло Скоропадський.

Ванзее, 5 жовтня, 1938 р.

Цю відозву Гетьман Павло Скоропадський видав від імени "Української Акції", яку засновано в цілі оборони українських православних церков. Організація "У. А." за-

існувала в квітні або травні 1938 р. і її головою був Гетьман Павло а заступником — Дм. Паліїв.

Відділи "У. А." засновувалися в усіх країнах Европи. Але розвиток тодішніх подій в Европі не дозволив розгорнути заплянованої праці.

Держцентр екзильної УНР не спромігся на оборону наших церков, бо той Держцентр якраз зрікся у користь Польщі тих земель, згідно Варшавського договору з УНР, на яких Польща здійснювала свою нищівну політику.

М.К.

ЛИСТ ГЕТЬМАНА ПАВЛА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВОЯЦТВА.

Панам старшинам і козакам, що прислали мені поздоровлення зі Святами, — моє щире спасибі.

Ваш привіт особливо дорогий і любий мені в цю тяжку годину вигнання нашого.

Нещасна Батьківщина наша знову спустошена лютим ворогом. Кращі сини України загинули в боротьбі, або під червоним ярмом орють і сіють прадідівську землю не для себе та дітей своїх, а для лютого напасника.

Хто не міг скоритися, мусив шукати притулку і гіркого хліба вигнанця в приймах за кордоном.

I сумуючи за Рідним Краєм, боліючи його горем, кожний з нас оглядається тепер на минуле і питає, чому так сталось. Хіба не знав наш хазяїновитий хліборобський нарід, що лише своя Держава охоронить його працю од чужоземного визиску та грабунку?

Багато тисяч занедбаних могил Тих, що вже полягли, незагоєні ще бойові рани у багатьох з Вас, безперестанна жорстока збройна боротьба з організованим ворогом по всіх кутках Великої України, — краще од всяких слів показує, що не Ви козаки, що не брати й батьки Ваші хлібороби українські винні тому.

Вашої сили і Ваших жертв вистарчило б на боротьбу з ворогом і в десять раз сильнішим од того, що прийшов Зовні і запанував тепер над землею нашою. Ви знаєте це і слушно, хоч і за пізно нарікаєте на наших власних руїнників, на їхню каїнову роботу, що розпорошила наші сили, кинула нас у братовбивчу боротьбу між собою, зруйнувала нашу Державу, віддала її купці чужих нам по крови і по вірі пройдисвітів, а нам дала гірку долю вигнанців з Рідного Краю.

Мов закляття якесь висить над нашою Батьківщиною; здавна свої ж люде звикли чи задля лакомства, чи задля мрій порожніх та недосяжних, свою Державу, безмежною відданістю та жертвами кращих сині_в України збудовану, руйнувати, нарід свій на поталу чужинцям кидаючи.

І поки будуть люде на Україні духовних нащадків цих дивних недобитків слухати, поки обмануті українськими наймитами чужих держав будуть по вказівці їх битись за чуже і вороже нам діло, поки не поборють вони в собі самих руїнницьких почувань — не буде і не може бути ні добра, ні спокою, ні ладу на нашій нещасній Батьківщині.

Отже знайте, що Україна не поза нами, а в нас самих.

Знайте, що коли ми самі будемо міцні духом, свідомі своїх цілей, об'єднані єдиною волею і готові на всяку жертву для Рідного Краю — тоді ніякий ворог нам не буде страшний і Україна буде тим, чим мусить бути — великою, багатою і сильною Державою.

Нині час для нас дуже тяжкий, — на допомогу нашому найбільшому ворогові, комуністичному інтернаціоналові збіраються йти ще обдурені його обіцянками інтернаціональні капіталістичні сили. Останні своїми грошима та зброєю хочуть скріпити большевиків до такої степені, щоб вони були в силі здерти з народу нашого останню сорочку, вирвать у нього голодного і вивезти за кордон останній шматок хліба, одібрати з нього останню надію бути хазяїном на своїй землі. Багато наших людей зневірилося і смирно схиляє голови під це подвійно тяжке ярмо, багато їх втеряло совість і наймається до ворогів за погоничів над своїм же братом.

Скрізь нещастя, скрізь горе, скрізь Велика Руїна.

Та невмируща душа народу нашого.

Під ударами недолі вона лише гартується та зміцнюється, і тепер саме перші прояви цього уже відчуваються — росте на Україні наша сила, з'єднуються наші люде, розпізнають уже своїх справжніх ворогів і справжніх друзів. В боротьбі виростає і скріплюється молоде покоління, на заміну загинувших стають нові.

І прийде час, може швидше, ніж багато з нас думає, коли спаяна любов'ю і гнівом нація наша так само, як це було за Великого Гетьмана Богдана!, як один чоловік підніметься, — і горе тим, хто стане проти неї.

Перед нами тяжкий шлях боротьби і великих жертв. Ми всі мусимо бути готові покласти за Батьківщину свої голови. Але ми не мусимо допустити, щоб хоч одне українське життя загинуло за чужі, не національні цілі. Тому не

кидайтеся на ті гасла, що виставляють перед Вами безумні честолюбці, або підплачені чужинцями агенти, не давайте втягать себе в дрібні збройні виступи, які мають ціллю лише побільшення руїни нашого Краю і не мають жодних виглядів на повний і сталий успіх. Працюйте над собою, гуртуйтеся, приєднуйте однодумців, гартуйте свій дух і тіло, майте святе терпіння і вірте, твердо вірте. Прийде час, коли наші жертви будуть справді потрібні, коли на нашій крові буде строїтись Держава Українська, щастя і доля грядущих поколінь. Знайте, що в цей час я сам піду в перших рядах з тими, що хотять і зуміють не голосними промовами, а шаблею козацькою і працею тяжкою Україну од ворога звільнити і дати їй лад та спокій.

Хай Великий і Всемогущий Бог, який бачить чистоту волі і помислів наших, допоможе нам виконати той історичний обов'язок, що наклала на наше покоління Його свята воля.

Хай скріпить Він в нас ту безмежну віру, ту радісну надію і ту братерську любов, котрими лише і творяться великі діла. Хай Він допоможе нам перетерпіти тяжкі часи вигнання і визволитись на тихії води, на ясні зорі, на Рідну Україну.

Павло Скоропадський.

2 січня 1922 р.

Петро Солуха

ПОЗИТИВИ БЕРЕСТЕЙСЬКОГО ДОГОВОРУ

1. Ми позбавилися ленінського большевизму, його диктатури, терору та грабування нашого краю.

2. Врятувалися від внутрішньої анархії, руїни й перейшли на мирне життя.

3. Ми мали перепочинок 10 місяців на будування держави. Використали 7,5 місяців за Гетьманщини. Ми могли б продовжувати перепочинок, закінчити недобудоване і стати на власні ноги державного життя. Перешкодило повстання.

4. Ми встановили торгівлю. Мали ринок збуту продуктів нашого с.-госп. та одержували товари індустрії.

5. Підписанням Берестейського договору чотирма відразу державами (9. II. 1918 р.) Україна набувала всі права і обов'язки члена міжнародньої спільноти та була офіційно до неї прийнята. Сам акт підписання миру був колективним визнанням України де юре, як держави та її уряду. Щоб тих прав не втратити, Гетьман, прийшовши до влади, прийняв на себе постанови Берестейського договроу та всі міжнародні зобов'язання попереднього правительства. Окрім того, законом про Тимчасовий устрій України 29. IV. 1918 р. постановлено: "Гетьман України е найвищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами."

За місяць до повстання Гетьман видав Грамоту (22. X. 1918 р.) де сказано: "Наше міжнародне становище, як суверенної держави, було визнано союзними державами і тепер дістає своє завершення від нейтральних держав".

Цією Грамотою Гетьман остерігав "машинистів" від повстання.

Петро Солуха

КОПИТАНИ КОРАБЛЯ

Як матеріял був уже приготований до друку, трапилась нагода ознайомитись з журналом "Вільна Спілка" (неперіодичний орган української партії соціялістів-революціонерів, збірник № 3, за 1927-1929 рр.). В ній видрукувано статтю Микити Шаповала — "Народництво в українському визвольному рухові".

У тій праці Шаповал дає оцінку нашому тодішньому проводові в цілому, а зокрема партіям, їхнім провідникам, Центральній Раді, котрі творили українську республіку, вели наш державний корабель в роках 1917-1919. На тому кораблі і він брав участь у його керуванні. Тепер же, з перспективи давности дев'яти років (1928), на еміграції, він подає оцінку "копитанам" того корабля. Вважаю, читачам варто з тим ознайомитися, тим більше, що книжку не легко тепер дістати.

Він пише так: "У тодішніх українських партіях її інтелігенція, не рахуючи окремих осіб, складалася з інтелігенції "середнього гк'лу" "типово-пів-інтеліґенції". Вона немала найменшого поняття про державу, політику, не володіла елементарною технікою в політичних справах, не знала як вести збори, як розглядати справи. З них були б добрі діловоди, поштові урядовці, вони "полупанки", а не міністри.

Українська партія соціялістів революціонерів мала величезні маси, мала гасла, а не мала виробленої ідеології, не мала проводу. На чолі її стояв відомий історик, всіма поважаємий, авторитетний, але безпартійний Мих. Грушевський. Ціла партія під керівництвом безпартійного — ось диво, але факт. Рішаючим чинником була особа Грушевського, а не ідеологія, не програма партії. Прийшовши до влади вона не мала людей, з котрих можна було б скласти кабінет міністрів та дати на керівні пости. Вона мусіла ділити владу з іншими партіями і залишалася в меншості. А ті соц.-революціонери, що мавпують "націоналістів", "державно думаючих" і т. под., мають "світогляд" як тісто: хоч коники ліпи.

Становище інших партій не було ліпшим, а гіршим, у соціял-демократів було два десятки інтелігентних політиків, вимуштруваних в гуртках, але "фахових" у техніці крутійства (вони називали це "політичними здібностями і підготовкою"), зате у них не було мас.

Щодо соціял-федералістів, це "партія інтелігенції" своєрідного типу і переважно людей "казенно-філологічної" і учительської праці, але не мала наприклад добрих економістів, інженерів, організаторів. Головне, не мали народніх мас.

Взагалі провід в УНР був слабий. Наші керівники не мали жодної соціологічно-наукової підготовки, а тому до проводу не надавалися. Вони жили чужим розумом, керувалися в поведінці своїми емоціями. Наподоблення большевиків було у нас пошестю.

Проголошення IV-им універсалом самостійної України (січень 1918 р.) стало для партії соц.-революціонерів іспитом. Іспиту партія не витримала. Розбилася на три течії.

а) крайня ліва — стояла за соціяльну революцію і за повний союз з большевиками,

б) Центр — за соцреволюцію, за самостійну Україну і за порозуміння з большевиками міждержавне,

в) Права — за війну з большевиками і за >буржуазну революцію.

Хоч партія розбилася, але Центральний Комітет для всіх трьох течій залишився покищо один. Шаповал і Грушевський залишилися в центральній течії. Праві тісно співпрацювали з Мих. Грушевський, але тримали себе конспіративно до Центру, особливо до лівих: Голубович, М. Ковалевський, Жуківський, Чечель, Шраг, Солтан, Севрюк, Христюк, Степаненко.

Центральна Рада закликала німців. (Це зробив уряд Голубовича за згодою президії і деяких членів Центр. Ради). Уряд Голубовича після повороту з німцями — це уряд бездарний, боязкий і закулісного інтриґантства. Він поповнився соціял-демократами і соціял-федералістами (Ткаченком і Прокоповичем з колегами) і став просто дрібнобуржуазним та інтриґантським. Історія з німцями — це ще не розкрита сторінка з діяльности Голубовичів, Жуківських, Ковалевських та Ткаченків. Переворот був пси-

хологічно неминучий. Що він став гетьманський, то лише тому, що інші українські групи, бувши так чи інакше пов'язані з Центральною Радою, з етичних мотивів не пішли на переворот. Тепер відомо, що німці пропонували піддержку Є. Чикаленкові для перевороту, але той відмовився. Партія вважала, що "група Грушевського" багато завинила в нещастях України.

Щодо крайніх лівих, вони нишком від інших членів ЦК, як от Одоєвський, Кедровський (о, цей добродій тоді був крайній лівий, хоч і був адьютантом Петлюри!) завели таємні переговори з руськими лівими соц.-рев., про що ЦК не знав.

Остаточний розкол партії стався на партійному з'їзді 13-16 травня 1918 р. (на початку Гетьманщини). ЦК оповістив, що розпускає партію і розпочинає нову реєстрацію членів.

З того розколу центральна течія вийшла, як самостійна партія. їй доручено реорганізувати партію, вичистити правих і тих лівих, котрі пішли за збольшевиченими Михайличенком, А. Приходьком, Єланським, Полозовим, Шумським. (Нам тепер більш зрозуміла роля В. Кедровського, цього крайнього лівого, що очолював на Херсонщині повстанські осередки включно з большевиками. Є. Коновалець, готуючись до повстання, викликав його до Білої Церкви. За таємні зносини з російськими лівими соц.-рев., його виключено з партії. Про нього М. Ковалевський у спогадах написав, що Кедровський вже у грудні 1917 р. став большевиком — П. С).

Шаповал далі пише: 3 правими у нас були відносини дуже напружені. Голубович був скомпромітований політикою німецькою. М. Ковалевський — операцією з 5 мільйонами німецьких марок, що він їх узяв (він був міністром) в день Гетьманського перевороту і не здав їх Центральному Комітетові (перед з'їздом), Жуківський своєю воєнною політикою, Чечель, Шраг, Салтан, Христюк, Степаненко та інші так само — або нечисто з грішми (Степаненко) або тісна близькість до політики Грушевського, за яку всім соц.-революціонерам доводилось відповідати. За Директорії група Грушевського швидким темпом пішла "на ліво". А в Кам'янці-Подільському в березні 1919 р., спробу-

вала перебрати владу у формі "Комітет охорони революції". Виразником Грушевського був Голубович, Шраг, Сал-тан, Христюк та ін. Символ — Голубович: бездарний, крутій, неосвічений жахляр та полупанок. Прославився двома судами: 26-28 липня 1918 р. під німецьким, 5-го травня 1921 року під большевицьким. Жах і сором наш — поведінка отих бувших "провідників".

Осінь 1919 р. — це доба політичної кризи не тільки УНР (республіки), а й партії соц.-революціонерів. У вересні відбулася у Вінниці партійна конференція. Знову розбиття партії: одні за трудові ради, другі за парляментаризм. По закінченні конференції, одні незабаром нишком перебралися через фронт, щоб там шукати "порозуміння" з большевиками, а другі два члени партії поїхали до Варшави до місії Андрія Лівицького. (Тоді саме А. Лївицький складав Варшавський договір — П. С). Христюк, Степаненко і Ковалевський приватно і особисто дали пораду А. Лівицькому на "порозуміння" з Польщею, а Ржепецький, навіть підписав деклярацію 2-го грудня 1919 р., одначе Ковалевський, Залізняк і Кедровський були вже виключені з партії за петлюрівщину, Христюк і Степаненко віддані під партійний суд у 1920 р. Степаненко втік на Радянську Україну, а Христюк з Варшави до Відня, де одразу признав "рацію у всьому" Грушевському. Потім він написав, а Грушевський видав чотири книжки "Українська революція. Замітки й матеріяли". Нічого більш тенденційного і лицемірно-єзуїтського я не читав. Він представився крайнім лівим, облаяв повстання проти Гетьманщини, спеціяльно облаяв нас, організаторів листопадової революції і цим здобув собі признання Грушевського.

(Довідуємося, що М. Ковалевський благословив А. Лівицького скласти Варшавський договір. У спогадах написав, що він до договору не причетний. Благословляв як уже був виключений з партії — П. С).

У січні 1921 р. відбулася в Празі Конференція Української Партії Соц.-революціонерів. Христюк, цей цинічний петлюрівець і реакціонер, почав доводити необхідність признати уряд Раковського законним урядом України. Пізніше, у березні, виявилося що Жуківський їздив у Ригу

для переговорів" з большевиками. їхавши туди, заїздив до Праги і нишком до совєтської місії до Гілерсона "за інструкціями", а їдучи з Риги, знову приїздив нишком до Гілерсона дати звіт. І нарешті Грушевський повернувся до Радянського Союзу і з ним шість осіб: Шраг, Чечель, Жуківський, Штефан, Христюк та В. Залізняк. (Довідуємося, як укр. партія соц.-рев. розкладалася. Не краще було і в інших партіях. Поскільки воїни були невеликими, не так було помітно. Довідуємося, як "копитани" допровадили державний республіканський корабель до стану, що вже самі хотіли робити переворот проти себе самих. Недарма Голубович сказав якось що: "пора послать Центральну Раду до чорта". Розбивши корабель на підводних каменях, частина "копитанів" повернулася "до дому". Прощення не заробили. Ковалевський у спогадах дуже розхвалює, що ті сім повернулися в Україну, а сам не повернувся — П. С). Недарма Гетьман одного разу сказав Д. Донцову: "Ну, де є ті українці? Ну, дайте їх мені! Таких як — мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?" (Д. Донцов. Рік 1918, Київ, стор. 34).

Гетьман про зроблений ним переворот пише так: "Тим, що звуть себе українцями, мені хочеться поки що сказати лише одно: пам'ятайте, що коли б не було мого виступу, німці, кілька тижнів пізніше, завели б в Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством воно, розуміється, не мало б. Тим самим не було б Української Держави, яка реально появилася на світовій арені хоч з цьому короткому періоді Гетьманства. А це значить, що ідея української державности в очах чужих і своїх здавалася б й досі нездійснимою утопією. Від часів Гетьманства 1918 р. державність українська стала фактом, з яким світ вже рахувався і буде рахуватись. Тепер, тільки від нас самих, українців, залежить доказати, що факт цей здатний до життя".

(Гетьман Павло Скоропадський, уривок зі "Спогадів", "Хліборобська Україна", кн. п'ята, стор. 31-92, рік 1924-25).

ПРОМОВА ПРОФ. Д. ДОРОШЕНКА

виголошена 15. 5. 1943 р. на Ювілею 70-ліття Гетьмана Всієї України Павла Скоропадського і 25-ліття Відновлення Української Держави в формі Гетьманства

Ваша Світлість!

Ясновельможний Пане Гетьмане!

Звертаюся з своєю мовою до Вас, бо з Вашою Достойною Особою зв'язана наша сьогоднішня урочистість, коли ми зібрались тут, щоб відсвяткувати два знаменних ювілеї: 70-ліття Вашого народження і 25-ліття проголошення в Києві 29. IV. 1918 Гетьманства. Дозвольте мені, як одному з старших і близьких Ваших співробітників, висловити Вам ті почуття, які охоплюють не мене лиш одного, але напевно більшість присутніх тут земляків «аших, і пригадати деякі моменти із спільного нами пережитого за останні 25 років.

Є події, які, задля того, щоб ми зовсім ясно усвідомили собі їх значення, вимагають, щоб ми трохи відійшли від них і глянули на них здалека, з історичної перспективи. До таких саме подій належить Акт 29 Квітня 1918 р. Україна, тількищо переживши світову війну й революцію, перебувши першу большевицьку навалу, стояла на переломі. На довгі-довгі роки мала вирішитися її доля: чи стати їй на шлях самостійного існування й державного будівництва, чи йти по шляху соціальних експериментів, які тількищо перед тим уже знівечили були порив національного ентузіязму, змарнували досягнення цього пориву весною 1917 року й кинули край в обійми анархії?

Україна формально була вже незалежною державою і, яко така, визнана рядом держав. Але на її чолі стояв уряд, який складався з мрійників та утопістів, що не хтіли бачити науки, яку давало їм само життя, і вперто простували до здійснення своєї партійної програми, не рахуючись із фактами реального життя.

Ця партійна засліпленїеть людей, які взяли на себе провід у молодій державі, грозила загубити саму державу, позбавити її політичної незалежности й самостійности, тількищо здобутих за допомогою центральних держав, у першій

лінії — Німеччини. Била дванадцята година. Українське громадянство ставало перед грізним іспитом; воно мусіло довести, що серед нього є люди, які справді дозріли до державного будівництва, і які саму державність розуміють ширше, ніж в рамцях партійної програми.

Історичні події 1917 року застали український нарід непідготовленим. Темні й несвідомі народні маси не були виховані політично й не могли встояти перед гаслами соціяльної революції, яку ширила демагогічна агітація. Наслідком того було опанування України большевиками. І ось тепер ставало перед нею грізне питання: чи знайдеться серед українського громадянства людина, яка здолає затамувати дальший розвиток внутрішнього розкладу і, згуртувавши біля себе всі дійсно творчії, державницькі елементи, повести рідний край по шляху конструктивного національно-державного будівництва? Не один нарід за наших часів опинився був наслідком зовнішніх та внутрішніх потрясень у небезпеці, майже на порозі свого загину. З цього стану виводило ці народи Провидіння, посилаючи їм сміливих провідників, які брали _в свої руки стерно влади й рятували свій нарід. Не буду називати імен — вони в усіх нас перед очима. Провидіння послало такого провідника й народові українському у Вашій, Пане Гетьмане, Особі.

У Вас Вистачило не тільки гарячої любови до рідного краю, але й сильної волі, щоб взяти керму української влади в свої руки й почати будівництво українського життя на здорових, конструктивних основах. Коли стався переворот 29 квітня 1918 року, то немало людей, які брали участь в українському політичному житті, дивилися на його інакще, ніж дивиться сьогодні. Багато з тих, що стояли до Вас в опозиції й навіть проти Вас виступали, — сьогодні стоять біля Вас і жалують своїх тодішніх вчинків, як помилок. Те, що сталося за цих 25 років, а особливо те, що бачимо тепер, багатьом розкрило очі.

Але чи можемо ми їх за те обвинувачувати? Чи не винен тут увесь хід української історії, чи не винні в цьому покоління українських провідних верств, що піддалися денаціоналізації й залишили свій нарід без проводу? Не буду пригадувати історію українського життя за минуле столїття, коли національний рух ледве жеврів, виявляючись

головно в літературі, коли тільки окремі одиниці виявляли національну свідомість і працювали над тим, щоб здобути свойому народові кращу долю. До тих одиниць належали представники усіх верств українського суспільства. Серед них були й представники старої української національної аристократії, ті, що не забули своєї історичної традиції і відчували обов'язок, що лежав на них перед рідним краем. На жаль, таких було мало. Але до тих старих родів, у яких не згасала українська національна традиція, не згасав український патріотизм, належить і Ваш рід, Пане Гетьмане, той рід, що на початку XVIII століття дав нам гетьмана Івана Скоропадського, якому довелося рятувати те, що ще можна було врятувати по тяжкій національній катастрофі 1709 року; цей рід дав визначного діяча, генерального підскарбія Михайла Скоропадського, дав генерального хорунжого Івана Скоропадського, якого козаки хотіли мати гетьманом; у XIX столітті дав видатну патріотку Єлисавету з Скоропадських Милорадозичку, фундаторку Наукового Товариства імені Шевченка у Львові; нарешті дав нам Вас, Пане Гетьмане, і Ви воскресили Гетьманство, як традиційну форму української влади.

В той час, як Ви прийшли до влади волею представників української хліборобської верстви, ще не всі усвідомлювали собі вагу й далекосяглість Вашого чину, не всі збагнули, що це був властиво рятунок для української державности. Інтелігенція українська, вихована в школі російського політичного життя, бездержавницьких демократичних традиціях, хвилево винесена революцією на поверхню життя, не в стані була зрозуміти, що державу, та ще такого маштабу, як українська, не можна творити партійними методами, на голім національнім принципі, не беручи до уваги моменту територіяльного. Для неї зосередження влади в одних руках і урядування, хоча б і тимчасове, баз парляменту, здавалося якоюсь узурпацією. Вона не могла освоїтися з думкою, що критерієм для участи в державнім будівництві повинно бути не уміння добре знати українську граматику або приналежність до якоїсь партії, а фахове знання і розуміння своїх обов'язків; що українцем є не лиш той, що належав до гурту свідомої інтелігенції, але й той, хто вродився на Україні від українсь-

ких батьків, хто тісно зв'язаний з нею всіми своїми інтересами, своєю працею, всім своїм життям, хоч би він і не був у свій час членом "просвіти", або не передплачував українських газет.

Ви, Пане Гетьмане, всіх закликали до співпраці, Ви пропонували найвищі посади й міністерські пости людям з українських демократичних кругів, тим самим ес-ерам, що засідали в кабінетах Центральної Ради. Але вони не хотіли йти, бо не хотіли "компромітуватись" участю в "недемократичному" уряді. Утворювався дивний парадокс: українські діячі не хотіли йти до українського уряду! Та не буду пригадувати того, що хотілося б краще забути. Пригадаймо краще те, що мусимо завжди пам'ятати — те позитивне і вікопомне, що хоч було й короткотривале, але повинно назавжди залишитись в пам'яті, як великий прецедент, як дороговказ, як образ того, чего змогли досягти творчі сили українського генія за такий короткий час і серед таких тяжких обставин.

Але перед тим дозвольте, Пане Гетьмане, підкреслити ту величезну особисту Вашу працю, яку Ви внесли в діяльність Вашого Правительства. Ви провели своє життя на військовій службі, Ви командували значними військовими частинами, виявивши при тім у боях особисту відвагу і хоробрість, відзначені бойовими нагородами. Літом 1917 року Ви зукраїнізували один з корпусів російської армії на фронті й розгорнули його в цілу армію. На чолі цієї армії Ви восени того року захистили Київ і всю Україну від розгрому збольшевиченою російською солдатескою під час стихійної демобілізації. Ваш військовий досвід бул такий необхідний д^ля Керівника держави, яка творилася в огні революції й війни. Тому Вас цінили справжні військові люди, й недурно Вільне Козацтво, ця національна організація статочних, прихильних до ладу й порядку елементів українського селянства, обрала Вас на своїм з'їзді в Чигирині почесним Отаманом. Ваша служба при російському царському дворі дала Вам змогу познайомитись з вищим державним апаратом, з дипломатичними кругами — все те, що так потрібне знати будівничому й керівникові молодої держави. Національно-історична традиція, яка свято зберігалася в домі Ваших батьків, піддержувана Вашим приятелюванням з українськими патріотами з-поміж на-

шого старого панства, свідомість обов'язку перед рідним краем, яку Ви так глибоко відчули, — все це управнювало Вас узяти на себе тягар найвищої влади в рідному краю. Вас не вабила особиста, користь, бо Ви мали великі достатки. Вас не лякала небезпека, бо Ви до неї звикли. Вся Ваша Родина зоставалася під большевицькою владою, але Ви не завагалися перед великою для неї небезпекою, коли діло йшло про добро батьківщини. Ви стояли в розцвіті віку й мужніх сил: Вам було рівно 45 років коли була проголошено Ваше гетьманство.

Мені довелося бути свідком Вашої праці і я можу засвідчити, що за сім з половиною місяців Вашого правління Ви не опочили й одного дня, хіба що як були в дорозі, коли їздили до Німеччини відвідати імператора Вільгельма II. А Ваш робочий день тягнувся мало не 16 годин. Відбувши численні прийоми делегацій, урядовців, офіційні авдієнції, парадні обіди й вечері для чужоземних представників, Ви брали раз-у-раз участь у засіданнях Ради Міністрів і, пам'ятаю, глибокої ночі, по засіданні, — а кінчалися ці засідання звичайно о 3-4 годині уночі — Ви ще закликали до себе окремих міністрів і вже лежачи в ліжку, обговорювали з ними пекучі політичні справи. Тяжко помилився той, хто думав би, що життя Гетьмана України — то було спокійне, безжурне, приємне життя.

То була велетенська напружена праця і в процесі тієї праці кувалося майбутнє Української Держави, вироблялися широкі реформи. Сьогодні, коли ми можемо поглянути на події 1918 року з далекої перспективи, нам легко спостерегти як світлі, так і темні сторони тодішнього життя, нам легко побачити й усі помилки тодішніх діячів. Але разом із тим справедливість та об'єктивність примушують нас признати, що понад сім місяців існування Гетьманської Української Держави були добою, коли українська державність була реальним фактом в очах своїх і чужих; великі держави заключали з українським урядом договори, а сусідні малі й молоді держави добивались її приязні. Границі Української Держави закреслювались у межах української етнографічної території й навіть виходили поза ці межі, коли цього вимагали стратегічні або економіч-

ні інтереси України. Гетьмана України приймав, як бажаного гостя, як суверена великої держави імператор Німеччини; болгарський цар величав його своїм "дорогим приятелем". Відбудова господарського життя України в уісх галузях промислу і хліборобства йшла вперед велетенськими кроками, а валюта українська, цей барометер економічного становища країни, стояла високо. Культурно - національний поступ йшов уперед ще більшими кроками. Україна стояла перед величезними можливостями, які рідко повторюються в історії. Доволі пригадати собі, в якому стані була Україна у 1918 році і в якому вона перебуває сьогодні, щоб збагнути різницю, яка зайшла за ці 25 років.

Українська Держава впала і її Гетьман опинився на чужині, на еміграції. Але він не склав зброї. Він не спочив після надлюдських зусиль, після страшних тривог та небезпеки. Він почав купчити біля себе прихильників української гетьманської держави, тих, що вірили, що Україна може відродитись і зажити вільним життям тільки як незалежна держава, збудована на основі співпраці всіх творчих кругів її населення і понадклясового дідичного гетьманства. Цих людей спочатку було жменя, але серед них знайшовся один з визначніших українських умів нашого часу, історик і філософ Липинський. Його думки лягли в основу ідеології гетьманського руху.

Тяжкі, безконечно довгі були для нас роки еміграції. Українська еміграція розкладалась на взаємно поборюючі себе партійні групи й орієнтації; багато людей зневірювалось і заломлювалось. Гетьманський рух стояв самотньо і осторонь. Він не мав тої піддержки, які інші напрямки зустрічали іноді з боку чужих держав; він не міг здобути собі прихильности цих держав, а особливо тих, які заволоділи частинами української Землі. Але він зростав невпинно, здобуваючи собі прихильників і на рідних землях, ча еміграції і в далеких заморських колоніях. Правда, не раз і не два сумнів та зневіра закрадалися в душі гетьманців, стомлених довгим дожиданням і різними розчаруваннями, які несло біжуче життя. Але песимістично настроєні люди забували й забувають, що гетьманський рух має дорогоцінний клейнод в особі свого Гетьмана, дорожчий над усе.

Ви, Пане Гетьмане, являли весь час і являєте особливо

тепер високий приклад глибокої, незрушимої віри в нашу ідею та невтомної праці для неї. Цією вірою піддержуєте Ви всіх нас у найтяжчі хвилини. Коли Ви у Вашій промові з дня ЗО серпня 1942 року кажете: "він (себто Центр Гетьманського Руху) працює, не покладаючи рук, над поширенням нашої державної ідеї й наших принципів, і він, не дивлячись на перешкоди, має все ж успіх; він переконаний, що настануть кращі часи для нас українців, і він вірить у конечний успіх своєї праці", — то ці слова треба застосувати перш за все до Вас самих, Пане Гетьмане! Своєю вірою Ви одушевляете нас усіх, а працею своєю даєте нам високий приклад. Історія колись оцінить Вашу працю саме в добу еміграції, серед пригнічуючих емігрантських обставин, особливо оцінить Вашу сміливість, самовідданість і незломність духа.

Сьогодні, Пане Гетьмане, ми святкуємо 70-ий рік Вашого народження. Поважний вік! Але, Богу дякувати, у Вас ще стільки сил, бадьорости й завзяття, що дай Боже, кожному з нас, молодших! Ми тільки мусимо молитись Всевишньому, щоб Він дав Вам ще довгі роки працювати в повні сил, з неослабленим здоров'ям. Це наше найщиріше бажання, бо ми переконані що ніколи може Ви не були так потрібні для добра нашого народу, як саме тепер, в переживану нами добу. Ми зв'язуємо з Вами, Пане Гетьмане, наші найкращі надії й наші побажання Вам — Ви їх почуєте сьогодні не одно — всі плинуть із щирого серця, з почуття глибокої прив'язаности до Вашої особи, як до улюбленого Володаря, і нашої вдячности Вам за Вашу працю. Живіть же довго ще, Ясновельможний Пане Гетьмане, і хай Господь приведе нас до великого щастя — стояти під Вашим проводом на рідній землі!

ДВІ ПОМИЛКИ ГЕТЬМАНА

Описуючи свою зустріч з Гетьманом Павлом, інж. Ілля Сапіта, видавець журналу "Україна і Світ", почув такі слова від Гетьмана: "Помилявся я двічі: раз, коли влітку 1917 р. на таємних сходинах в Управлінні Правобережних Залізниць у Києві послухав Мiхновського та Петлюру і не арештував Оберучева, російського командувача Київською Військовою Округою та не проголосив самостійносте України; вдруге — пішов за порадою Антанти і не повірив, щоби українські люди, як Винниченко та інші, могли проти своєї Української Держави мати змову з російськими комуністами".

ІЛЮСТРАЦІЇ

ЗМІСТ:
1. Договір з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського	7
2. Чи революцію проти Гетьмана зроблено виключно українськими силами?	132
3. Договір з Антантою.	154
4. Політика й політичні діячі.	162
5. Інтриги	187
6. Візія митр. А. Шептицького.	234
7. Програма Гетьмана.	238
8. Про діяльність Уряду Гетьмана 1918 р.	242
9. Розмова з Гетьманом кореспондента швейцарської газети	251
10. Українська культурна праця за Гетьмана	255
11. Визнання Гетьманщини Суверенною Державою	263
12. Двоєвластя	267
13. Лист Гетьмана до сина Данила	271
14. Передача прав Гетьманом синові Данилові	277
15. Приречення Гетьманича Данила	278
16. Слово її Світлости Ясновельможної Пані Гетьманової Синові Данилові	278
17. Остання промова Гетьмана Павла	282
18. Промова Михайла Скоропадського	290
ДОДАТКИ
1. Іван Коростовець. Переговори в Ясах 1918 р.	291
2. Лист Моркотуна до С. Петлюри	304
3. Повстанська філософія	308
4. Присяга	312
5. Д-р Лонгин Цегельський. Про підготовку повстання	317
6. Лист Піснячевського до В. Винниченка	320
7. Таємна переписка	327
8. Ставлення Гетьмана до релігії	344
9. В обороні Українських Православних Церков 1938	358
10. Лист Гетьмана Павла до українського вояцтва	362
11. Позитиви Берестейського договору	365
12. Копитани корабля	366
13. Промова Дм. Дорошенка	371
14. Дві помилки Гетьмана	378