© G.Simenon. Maigret et le fantôme. 1968
© М.Мещеряк (переклад з французької), 1981
Джерело: Ж.Сіменон. Клуб "100 ключів". К.: Молодь, 1981. 336 с. - С.: 3-102.
Сканування і коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
1. Загадкові нічні пригоди інспектора Лоньйона та хвороби його дружини Соланж
5. Кімната з химерними фресками
Коли в кабінеті Мегре нарешті погасло світло, повернуло вже на другу годину ночі. Комісар підвівся й, протерши очі з розширеними від утоми зіницями, штовхнув двері інспекторської, де чатували Лапуент і Бопфіс. - Добраніч, хлоп'ята,- буркнув він і вийшов до просторого коридора. [З]
Проходячи повз прибиральниць, що вже підмітали підлогу, Мегре махнув їм на прощання рукою. Як і завжди в цю пору, по коридору гуляв протяг, а сходи, якими він спускався в супроводі Жанв'є, були мокрі й слизькі.
Була вже середина листопада. Зранку йшов дощ. Прокинувшись о восьмій годині, комісар того дня так і не вийшов із свого жарко натопленого кабінету, а тепер, переходячи через двір, мерзлякувато підняв комір пальта.
- Де тебе висадити?
Викликане телефоном таксі вже чекало на нього перед головним входом управління.
- Біля першої-ліпшої станції метро, патроне.
Дощ лив як із відра, суцільними цівками, що розбризкувалися вдаряючи у тротуар. Біля станції Шатле машина зупинилася і інспектор зійшов.
- Добраніч, патроне.
- Добраніч, Жанв'є.
У їхньому житті вже можна було б налічити сотні подібних моментів, і щоразу, прощаючись після вдалого розслідування, обидва відчували однакове, трохи похмуре вдоволення.
За кілька хвилин Мегре вже піднімався сходами до своєї квартири на бульварі РішарЛенуар. Знайшовши в кишені ключа, він обережно відімкнув двері і майже відразу почув, як повернулась у ліжку пані Мегре.
- Це ти?
Сотні - якщо не тисячі - разів, коли він повертався додому серед ночі, вона сонним голосом проказувала цю фразу, потім так само навпомацки запалювала нічника на тумбочці біля ліжка й уставала в самій сорочці, щоб глянути на чоловіка й дізнатись, у якому він настрої.
- Все скінчилось?
- Еге ж.
- Молодик нарешті заговорив? Мегре кивнув.
- А ти не голодний? Може, я щось приготую?
Він повісив на звичне місце свого мокрого плаща і розв'язав краватку.
- У холодильнику є пиво?
Кілька хвилин тому він мало не зупинив машину біля відчиненої пивнички, щоб хильнути кухлик.
- Те, що ти думав?
Загалом банальна справа, коли можна назвати бавальною [4] справу, від якої залежить доля кількох людей. Газетярі вигадали сенсаційний заголовок: «Бандити на мотоциклах».
Якось серед білого дня перед ювелірною крамницею на вулиці Рени зупинилося два мотоцикли. З першого зійшло двоє добродіїв, з другого - один і, зав'язавши обличчя червоними нашийними хустками, кинулись до крамниці. За хвилину всі троє вибігли звідти з пістолетами в руках, прихопивши кілька годинників та коштовних прикрас з вітрини й прилавка.
Це сталося так несподівано, що очевидці події спочатку розгубилися. Відтак, отямившись, кілька автомобілістів рвонули слідом за злодюгами і відразу створили таку пробку, що рух на вулиці припинився й бандюги' спокійнісінько накивали п'ятами.
- Вони на цьому не зупиняться,- сказав, як у воду дивився, Мегре.
Бо трофеї були досить мізерні. Ювелірна крамниця належала одній вдові, і торгували там переважно біжутерією. .
- Вони просто хотіли виробити свою техніку нападу. Наліт на мотоциклах - такого ще не було.
Комісар не помилився: за три дні та сама сцена повторилася перед розкішною ювелірною крамницею у передмісті Сен-Сшоре. І з тими самими наслідками - хіба що цього разу бандюги повезли з собою коштовностей на кілька мільйонів старих франків; у газетах писали - на двісті, страхове агентство заявило, що на сто.
Однак під час утечі один із грабіжників загубив свою хустку, і через два дні його заарештували в слюсарній майстерні на вулиці Сен-Поль, де він працював.
Того ж вечора за ґратами опинилося ще троє - старшому було двадцять два роки, молодшому - Жанові Бо-шу на прізвисько Жанчик - ще не сповнилося й вісімнадцяти. Це був білявий хлопчина з довгою чуприною, син домогосйодарки. Мешкав він разом з матір'ю по вулиці Сен-Антуан, а працював теж у слюсарні.
- Ми з Жанв'є цілісінький день проморочилися з ними,- понуро мовив до своєї жінки Мегре.
І випили за цей час бозна-скільки кухлів пива з бутербродами.
- Послухай, Жанчику. Ти, я бачу, налагодився мовчати. Тобі втовкмачили, що саме так має поводитися справжній гангстер. Тільки не здумай удавати, що до [5] цього додумався тн сам чи хтось із твоїх дружків. За вами хтось стоїть. Це він усе організував, але сам залишається у тіні. Місяців зо два тому він вийшов із в'язниці і тепер не хоче туди повертатися. Признайся, що він сидів десь поруч в украденій машині й прикривав вашу втечу, влаштувавши пробку...
Ковтнувши холодного пива, Мегре почав роздягатися, коротко викладаючи дружині цю справу.
- Такі хлопчаки найзатятіші... їм уже встигли прищепити поняття про злодійську честь...
Він наказав заарештувати трьох старих рецидивістів, серед них свого давнього знайомого Гастона Нуво. Як і слід було сподіватися, в цього бандюги було надійне алібі: двоє свідків підтвердили, що під час нальоту він сидів у одному з барів на авеню Терн.
Протягом кількох годин очна ставка нічого не давала. Віктор Сідон на прізвисько Гладун, яке, до речі, цілком пасувало до нього, найстарший із трьох мотоциклістів, лише хитро зиркав на комісара. Сож'є на прізвисько Пістон лив сльози, присягаючись, що він нічого не знає.
- Ми з Жанв'є вирішили зосередити всі зусилля на наймолодшому. Привезли матір, і вона заходилась його вмовляти:
«Скажи правду, Жанчику. Ти ж бачиш, що ці папи зовсім не бажають тобі лиха. Вони розуміють, що тебе в це діло втягли інші...*
Так минуло двадцять препаскудних годин, аж поки до краю зморений хлопчисько не перестав опиратися. А втім, бачити, як раптом розколюється такий от горішок, теж було не дуже приємно.
- Гаразд, я все скажу. Це справді Нуво. Ми познайомилися з ним у «Лотосі», і він втягнув нас у це діло...
«Лотос»- невеличкий бар на вулиці Сен-Антуан, куди молодь сходиться послухати платівки, що їх програвали музичні автомати.
- Тепер мені амба. Його дружки одразу мене уко-лошкають, як тільки я вийду з тюрми... І все через вас.
Ну от і все. Скінчився ще один день. Коли Мегре лягав спати, голова у нього тріщала від болю.
- Тобі завтра о котрій?
- О дев'ятій.
- Може, поспав би трохи довше?
- Ні! Розбуди мене о восьмій.
За хвилину він уже хропів на всі заставки. А коли [6] прокинувся, у нього було таке враження, наче ще й не лягав. Йому здалося, що десь на другій чи третій хвилині по тому, як він уклався, в коридорі пролунав дзвінок і дружина вислизнула з ліжка.
Потім він почув перешіптування. Чоловічий голос був наче знайомий, та комісарові здавалося, що все те йому сниться, і він ще глибше зарився в подушку.
Він чув крізь сон, як до ліжка знов підійшла дружина, і навіть здивувався, чого вона так довго не лягає. Адже, певно, хтось помилився дверима. Ба ні! Ось вона торкнула його за плече, потім відхилила завіси, і, не розплющуючи очей, комісар усвідомив, що вже день.
- Котра година? - глухо запитав він.
- Сьома.
- Там хтось прийшов?
- Лапуент. Він чекає на тебе в їдальні.
- Чого йому треба?
- Полеж іще хвилину, я приготую каву.
Щось у її голосі примусило його подумати, що в неї погані новини. Чи не тому вона не зразу відповіла на його запитання? Небо за вікном було брудно-сіре. Досі йшов дощ.
Першою гадкою Мегре було, що Жан Бош, перелякавшись відплати за свої визнання, повісився у своїй камері попереднього ув'язнення. Мегре підвівся і, не чекаючи кави, швидко надяг штани, причесався і з ще заспаним обличчям штовхнув двері до їдальні.
Біля вікна у чорному плащі стояв Лапуент, тримаючи в руці темного капелюха. На щоках після нічного чергування темніла щетина.
Мегре запитально глянув на нього.
- Пробачте, що я вас так рано розбудив, патроне... Цієї ночі сталося нещастя з одним із наших добрих друзів...
- Жанв'є?
- Ні, він не з управління...
Пані Мегре внесла тацю з двома великими чашками кави.
- З Лоньйоном...
- Його вбито?
- Тяжко поранено. Його відразу одвезли до лікарні Біша, і ось уже третю годину професор Менго його оперує... Я не хотів вас будити раніше, щоб дати вам оді-спатися після вчорашнього... Знаєте, спочатку в нього майже не було шансів вижити... [7]
- Як його поранено?
- З пістолета... Одна куля в животі, друга трохи нижче плеча...
- Де це сталося?
- На авеню Жюно... Він був на вулиці.
- Сам-один?
- Еге ж. Поки що цією справою займаються його колеги з вісімнадцятої округи...
Мегре маленькими ковтками сьорбав каву, але цього ранку вона здалася йому на диво несмачною.
- Потім я подумав, що ви захочете його побачити, коли він опритомніє... Машина внизу.
- І невідомо ніяких подробиць?
- Майже ніяких. Ніхто навіть не знає, що він робив на авеню Жюно. Перша постріли почула консьєржка... Вона й зателефонувала до поліції. Одна куля пройшла крізь віконницю, розбила шибку і застрягла в стіні над ліжком...
- Зараз я одягнуся.
Поки пані Мегре подавала на стіл, він пішов до ванної. Знявши свого плаща, Лапуент чекав.
Попри своє давнє бажання перейти до Сюрте, Лоньйон усе ще працював у районному комісаріаті, і Мегре доводилось мати з ним справу щоразу, коли у вісімнадцятій окрузі траплявся якийсь незвичайний злочин.
Це був один із двадцяти інспекторів, котрі мали своє бюро в будинку Монмартрської ратуші й завжди ходили в цивільному, за що їх прозвали сіроштаньками.
За свою буркотливу вдачу Лоньйон дістав ще одне прізвисько - Нечема. Та, на думку Мегре, його з не меншою підставою можна було прозвати інспектор Невдаха: бідолашний Лоньйон мав якийсь дивовижний хист накликати на себе всі нещастя.
Дрібненький на зріст, худорлявий, він страждав на хронічний невиліковний нежить і цілісінький рік, узимку і влітку, ходив із сльозавими очима й червоним, мов у п'янички, носом, хоча в усій Франції, певно, не було поліцая більш непитущого, як Лоньйон.
До того ж він мав хвору дружину, яка проводила цілі дні або в ліжку, або в кріслі перед вікном, так шо після роботи Лоньйонові доводилося ще поратися вдома, бігати на базар та готувати на кухні. Скромна платня не дозволяла йому наймати прибиральницю частіше, ніж раз на тиждень. [8]
Вже чотири рази він виставляв свою кандидатуру на конкурс до Сюрте і завжди провалювався через найбез-глуздіші помилки, хоча мало хто міг би позмагатися з ним щодо фахового хисту. Це був спражній дойда: коли вже брав слід, то не губив його до кінця. Затятий, дуже ретельний, він буквально нюхом відчував злочин і міг вирізнити шахрая або вбивцю в пайгустішій юрбі.
- Його сподіваються врятувати?
- Хірург у Біша дає йому три шанси на десять... Для людини, 'що заслужила прізвисько інспектор Невдаха, це було не дуже багато.
- Він щось говорив?
Мегре з дружиною та Лапуент ласували свіжими булочками, що їх щойно залишив під дверима розсильний із булочної.
- Його колеги нічого мені про це йе сказали, а мені було незручно допитуватися...
Серед районних інспекторів не тільки Лоньйон був уражений комплексом неповноцінності. Мало не всі його колеги так само заздрісно косилися на «велику хату», як прозвали вони Управління карного1 розшуку, і, натрапивши на цікаву справу, варту великих заголовків у газетах, дуже неохоче випускали її з рук.
- Ну, гайда! - зітхнув Мегре, натягуючи на себе вологого ще з учорашнього вечора плаща.
Його очі нараз зустрілися з очима дружини, і Мегре зрозумів, що вона хоче щось йому сказати, і навіть здогадався, що саме.
- Ти обідатимеш удома?
- Навряд...
- У такому разі я б, може...
Вона думала про пані Лоньйон, недужу і самотню в своїй квартирі.
- Тоді мерщій одягайся! Ми висадимо тебе на майдані Константен-Пекер.
Лоньйони вже мешкали там років з двадцять у червоному цегляному будинку з вікнами, обрамленими жовтою цеглею. Мегре ніяк не міг запам'ятати номер тоґо будинку.
Лапуент сів до керма невеличкої «сімки». Відколи пані Мегре знала свого чоловіка, лише вдруге їй доводилося їхати з ним у поліційній машині.
Вони випередили кілька переповнених автобусів. Тротуарами [9] швидко йшли люди, нахилившись уперед і ледве втримуючи парасольки, які вітер виривав з їхніх рук.
Ось уже й Монмартр, вулиця Коленкур.
- Виходь...
Посеред скверу бовваніла скульптурна пара, чорна від дощу з навітряного боку. З-під зборок сукні у жінки виступала оголена гранітна грудь.
- Подзвони мені на службу, я сподіваюсь там бути близько полудня...
Ледве скінчилась одна справа, як уже починалася друга, про яку він ще нічого не знав. Комісарові подобався Лоньйон. Не раз в офіційних донесеннях він підкреслював його заслуги, частенько приписуючи йому навіть свої особисті успіхи. Та й це не допомагало. Невдаха завжди лишається невдахою!
- А тепер до лікарні...
Сходи. Коридори. Довгі ряди ліжок за кожними з відчинених дверей. їх супроводили цікаві погляди хворих.
У приймальні їх послали не туди, куди слід, і їм довелося знову спускатися' на подвір'я, підійматися іншими сходами, аж поки вони не опинилися перед дверима з написом «Операційна». Там побачили знайомого-інспектора з вісімнадцятої округи на прізвище Креак з незапаленою сигаретою в зубах.
- По-моєму, вам краще погасити люльку, пане комісар. Тут ходить одна мадам, справжня мегера. Тільки-но я хотів запалити сигарету, а вона вже тут як уродилася...
Коридором проходили медсестри з мисками, дзбанами, пляшечками, нікельованими інструментами.
- Він досі там?
Годинник показував за чверть дев'яту.
- Його оперують з четвертої ранку...
- І ніяких звісток?
- Ніяких... Я пробувавч був' запитати в тому кабінеті ліворуч, але стара відьма...
Він показав на кабінет старшої сестри - мегери і відьми. Комісар постукав.
- Заходьте,- пролунав у відповідь не дуже люб'язний голос.- У чому річ?
- Даруйте, мадам, що я вас потурбував. Я начальник бригади карного розшуку. [10]
В її холодному погляді він немов прочитав запитання: «Ну й що з того?»
- Мене цікавить, як там справи з інспектором, що його зараз оце оперують...
- Я це знатиму після операції... Можу лише сказати, що він ще не вмер, бо професор іще не виходив...
- Коли його сюди привезли, він міг розмовляти? Вона зневажливо зиркнула на нього, немов вважала запитання дуже дурним.
- Коли його сюди привезли, у нього не залишилося й половини крові. Довелося відразу робити переливання.
- Як на вашу думку, коли він може опритомніти?
- Запитайте в професора Менго.
- Якщо у вас є окрема палата, прошу вас покласти його туди. Це дуже важливо! Біля нього чергуватиме наш інспектор...
Вона нашорошила вуха, бо двері операційної відчинилися і в коридорі з'явився лікар у білій шапочці. На фартусі та білому халаті темніли плями крові.
- Пане професор, вас. хоче бачити цей...
- Комісар Мегре...
- Дуже приємно.
- Він живий?
- Поки що живий... Коли не буде ускладнень, гадаю, що його пощастить врятувати...
З професорового чола градом котився піт, очі виказували неабияку втому.
- Ще два слова... Його треба перевести до окремої палати...
- Потурбуйтеся про це, пані Драсс... А тепер, з вашого дозволу...
І широкими кроками він попрямував до свого кабінету. Двері операційної знову відчинилися, і санітар викотив довгий вузький стіл на коліщатах. Під простирадлом виступали контури людського тіла. Потім комісар побачив прикрите до половини бліде й нерухоме обличчя Лоньйона.
- Одвезіть його до двісті вісімнадцятої, Бернаре...
- Гаразд, мадам.
Вона пішла за санітаром. Слідом за нею рушили й троє поліцаїв. З високих вікон падало бліде світло, безсиле розігнати морок, що стояв у коридорі. Похмура процесія, немов у химерному сні, мовчки минала палати [11] з рядами ліжок за відчиненими дверима. Позад усіх плентався асистент, що останнім вийшов з операційної.
- Ви його родичі?
- Ні... Я комісар Мегре...
- А! Он ви який!
І медик зацікавлено зиркнув на нього, немов порівнював з тим образом комісара Мегре, який створив у своїй уяві.
- Професор сказав, що він сподівається його врятувати...
Це був відособлений світ, де належало говорити лише пошепки і де необов'язково було відповідати на запитання.
- Якщо він сам так сказав...
- Ви не знаєте, коли він опритомніє?
Невже це комісарове запитання було таке безглузде, щоб на нього так дивитися? Перед одними з дверей старша сестра зупинила процесію.
- Ні! Зараз не можна.
Треба було вкласти хворого в ліжко, певно, знову перебинтувати його, бо дві сестри принесли медикаменти, бинти, а також кисневу подушку.
- Коли хочете, почекайте у коридорі, хоча це мені не подобається. Для відвідиіг є свій час.
Мегре глянув на годинника.
- Я, мабуть, вас залишу. Креак. Бажано, щоб ви були тут, коли він опритомніє. Якщо він зможе говорити, занотуйте все, що він скаже... Якнайретельніше.
Не можна сказати, що він образився, ні, але йому було ніяково: комісар не звик, щоб його приймали так холодно. Та в цьому місці його слава не справляла жодного враження на людей, для яких поняття життя і смерті мали інший зміст, ніж для простих смертних.
Він з неабияким полегшенням спустився на подвір'я, де вже міг закурити люльку. Лапуент і собі запалив сигарету.
- А ти краще йди спати. Тільки підкинь мене до ратуші.
- Дозвольте мені залишитися з вами, патроне.
- Але ж ти цілу ніч...
- Знаєте, у моєму віці...
До районного комісаріату вісімнадцятої округи було близенько. В інспекторській вони застали трьох сіроштаньків, [12] що писали звіти. Схилившись кожен над друкарською машинкою, вони скидалися на сумлінних чиновників.
- Добридень, панове... Кому з вас що-небудь відомо? Він знав їх усіх, якщо не на ім'я, то принаймні з вигляду. Всі троє підвелися*.
- І всім, і нікому.
- Хтось уже пішов повідомити пані Лоньйон?
- Дюрантель узяв це на себе...
Підлога рябіла від мокрих слідів, у повітрі пахло застояним тютюновим димом.
- Лоньйон провадив якесь розслідування?
Вони нерішуче перезирнулися. Нарешті один із них, невеличкий на зріст опецьок, наважився розтулити рота.'
- Ось цього ми й не можемо ніяк з'ясувати... Адже ви знаєте нашого Лоньйона, пане бригадний комісар... Варто йому натрапити на якийсь слід, як він одразу напускає на себе таємничий вигляд... Він, бувало, цілими тижнями провадить те чи те розслідування, і ні пари з уст...
- Бо бідолашний Лоньйон уже звик до того, що вся слава за його працю завжди дістається комусь іншому!
- Останніх тижнів зо два він ходив із страшенно загадковим обличчям... І зиркав на всіх так, наче готував нам усім великий сюрприз.
- І ні на що не натякав?
- Ні. Тільки весь час записувався чергувати вночі...
- А вам відомо, в якому саме районі він працював?
- Патрульні кілька разів бачили його на авеню Жю-но, недалеко від того місця, де на нього напали... Але це було давненько... О дев'ятій вечора він виходив звідси і повертався о третій-четвертій годині ранку... А то, бувало, не з'являвся й зовсім...
- Він не подавав ніякого звіту?
- Я оце переглянув реєстр. Проти всіх його чергувань стоїть тільки одне: «Нічого не сталося».
- Ви когось послали на місце злочину?
- Трьох інспекторів на чолі з Шінк'є...
- А що журналісти?
- Від них важко приховати замах на інспектора... Ви, може, хотіли б поговорити з нашим шефом?
- Іншим разом...
Він знову сів у машину і звелів Лапуентові їхати на авеню Жюно. Дерева вже губили останні листочки, що [13] прилипали до мокрої бруківки. Незважаючи на густий дощ, посеред вулиці юрмилося з півсотні людей.
Перед чотириповерховим будинком поліцейські в мундирах поставали високим живим муром, відгородивши від цікавих квадрат тротуару. Вийшовши з машини, комісар почав пробиратися крізь юрму, намагаючись не зачіпляти парасольок... Його відразу впізнали фоторепортери:
- Одну хвилину, пане комісар...
Він дивився на них приблизно так, як допіру старша сестра в лікарні Біша дивилася на нього самого. Посеред відгородженого прямокутника виднілася ще велика пляма крові, яку поступово змивав дощ. Тут же за допомогою гілок - замість звичайної крейди - було сяк-так ви-• малювано контур людського тіла. Інспектор Дельйо, також із вісімнадцятого відділка, зняв свого мокрого капелюха і привітався з комісаром.
- Шінке зараз у консьєржки, пане начальник бригади! Він прибув сюди перший.
Будинок був старий, але добре доглянутий, ніде ні порошинки. Комісар попрямував до засклених дверей консьєржчиної квартири. Він зайшов, коли Шінк'е вже ховав до кишені свого записника.
- Я знав, що ви приїдете. Досі з управління нікого не було.
- Я їздив до лікарні.
- Як операція?
- Здається, успішно. Професор сподівається його врятувати.
Квартирка консьєржки теж була прибрана дуже охайно, навіть трохи кокетно. Господиня - приваблива молодичка років за сорок - показала на стільці.
- Сідайте, панове... Я щойно розповіла інспекторові все, що знала... Гляньте долі...
На зеленому лінолеумі валялися скалки шибки, якої бракувало у вікні.
- А ось...
І вона показала на дірку у стіні навпроти десь на__метр вище від ліжка.
- Ви тут були самі?
- Так. Мій чоловік працює нічним швейцаром у ресторані «Палас» на Єлісейських Полях... Він повертається додому тільки о восьмій ранку...
- А де він зараз?
- На кухні. [14]
Вона показала на зачинені двері.
.- Він усе-таки намагається відпочити, бо сьогодні ввечері йому знову йти на роботу.
- Певна річ, ви вже запитали про все, що нас цікавить, Шінк'е. Не ображайтесь, коли я повторю деякі запитання.
- Я вам непотрібний?
- Поки що ні.
- В такому разі я збігаю нагору...
Мегре насупив брови, намагаючись угадати, куди саме, але запитувати не став, щоб не вразити честолюбства окружного інспектора.
- Перепрошую, мадам...
- Мадам Соже. Пожильці називають мене Анжелою.
- Сядьте, будь ласка.
- Я звикла стояти.
Вона опустила запону над ліжком, і кімната відразу стала схожою на невеличку вітальню.
- Чим вас почастувати? Може, я приготую каву?
- Дякую. Отже, минулої ночі, коли ви спали...
- Еге ж. Чую, хтось каже: «Відчиніть, будь ласка...»
- Ви знаєте, котра була година?
- У мене будильник з фосфорними стрілками. Було двадцять хвилин на третю...
- Це був хтось із ваших пожильців?
- Ні. Це був цей пан...
Вона зніяковіла, як людина, котру силують сказати щось непристойне.
- Який пан?
- Ну, на якого напали...
Мегре й Лапуент спантеличено перезирнулися.
- Цебто інспектор Лоньйон? Вона кивнула головою.
- Адже від поліції не треба нічого приховувати, чи не так? Взагалі я не люблю балакати про моїх пожильців... Як вони живуть і хто до них ходить, то їхнє діло, їхнє життя мене не стосується. Але після того, що сталося...
- Ви вже давно знаєте інспектора?
- Багато років... Власне, відтоді, як ми тут живемо. Але я не знала його прізвища... Він тут частенько походжав вулицею, навіть, бувало, запитував' у мене про [15] того чи того пожильця... Взагалі він був не дуже балакучий...
- А коли ви з ним познайомилися ближче?
- Коли він почав учащати до панночки з п'ятого поверху...
Мегре на якусь мить відібрало мову. Лапуент теж отетерів. Певна річ, поліцаї не обов'язково мають бути святі. Мегре знав, що навіть дехто з його підлеглих часом скакає у гречку.
Та щоб Лоньйон! Хто б міг уявити, що інспектор Нечема підночовує у паиночки за якихось двісті метрів од своєї домівки?!
- Ви певні, що то був саме він?
- Хіба ж його можна з кимось переплутати?
- І вже давно він... навідує цю особу?
- Тижнів зо два...
- Отож якось увечері він зайшов разом із нею?
- Саме так.
- Проходячи повз ваші двері, він часом не затуляв обличчя?
- Здається, затуляв.
- А часто він робив такі візити?
- Майже щовечора...
- А виходив пізно?
- Спочатку, тобто перших три-чотири дні, досить рано, одразу по півночі... А потім залишався довше, аж до другої чи й до третьої години ночі...
- Як звуть цю жінку?
- Марінетта... Марінетта Ож'є. Дуже гарна дівчина, добре вихована... їй двадцять п'ять років.
- Вона часто приймає чоловіків?
- Гадаю, я її не скривджу, коли скажу вам правду... До того ж вона ніколи не крилася. Майже цілий рік до неї ходив двічі, а то й тричі на тиждень один вродливий хлопчина... Вона мені казала, що то її наречений...
- Він у неї ночував?
- Врешті ви й самі про це дізнаєтеся... Так. А коли він перестав ходити, мадемуазель Марінетта засумувала... Якось уранці вона зайшла до мене запитати, чи немає їй листів, і я запитала, що там з її заручинами. «Не нагадуйте мені більше про це, люба Анжело,- відказала вона.- Чоловіки не варті того, щоб про них говорити...» І здається, вона недовго журилася, бо незабаром пожвавішала... Це дуже весела, здорова дівчина... [16]
- Вона десь працює?
- У косметичному салоні на авеню Матіньйон... І сама завжди вичепурена, добре одягнена, як лялечка...
- А що являє собою її приятель?
- Тобто колишній наречений? Йому років тридцять. Не знаю ні його прізвища, ні де працює. Для мене це був мосьє Анрі. Так він сам себе називав, коли виходив уночі...
- А давно вони розлучилися?
- Минулої зими... Здається, під різдво.
- Виходить, майже цілий рік ця панночка... Як ви сказали її звуть - Марінетта?
- Марінетта Ож'є.
- Виходить, цілий рік вона ні з ким не зустрічалася?
- В усякому разі, до неї ніхто не ходив. Хіба що її брат... Він живе в передмісті. Одружений, має троє дітей.
- А тижнів зо два тому вона повернулась увечері з інспектором Лоньйоном?..
- Еге ж. Я вже казала.
- І відтоді він навідувався щодня?
- Точніше, щовечора. Крім неділі. А втім, я могла його не помітити.
- А вдень він ніколи не приходив?
- Ніколи. Але я оце пригадала одну деталь. Якось він за звичкою прийшов близько дев'ятої вечора, і, побачивши його, я вибігла на сходи: «Марінетти немає вдома!» - «Я це знаю,- відказав він.- Вона у свого брата». І пішов нагору. Я здогадаларя, що, певно, Марінетта дала йому ключа...
Тепер комісарові стало ясно, куди саме пішов інспектор Шінк'є.
- Мадемуазель зараз у себе?
- Ні, її немає.
- Вона пішла на роботу?
- Не знаю, куди вона пішла, та коли я хотіла була повідомити її, що сталося...
- О котрій годині?
- Це було після того, як я подзвонила до поліції...
- Отже, ще до третьої години ночі?
- Так... Я була певна, що вона чула постріли... їх усі чули... Дехто з пожильців кинувся до вікна, інші в самих піжамах збіглися донизу, щоб дізнатися, в чому річ... Те, що я побачила на тротуарі, було забагато для [17] моїх нервів... Отож я відразу побігла нагору й постукала в її двері... Ніхто не відповів... Я зайшла всередину і побачила, що кімната порожня...
Вона вдоволено глянула на комісара, номов хотіла сказати: «Звичайно, ви на своєму віку бачили немало кумедних речей, та подібного й ви не сподівалися!»
І це була правда. Мегре й Лапуент лише безтямно перезиралися. Комісар подумав, що в цей самий час його дружина намагається втішити недужу Соланж і, певна річ, прибирає у квартирі.
- Гадаєте, вона вийшла з дому разом з ним?
- Я певна, що ні. У мене добрий слух. Я чула кроїш лише однієї людини - чоловіка...
- Він назвав себе, коли проходив повз ваші двері?
- Ні. Він звичайно шепотів: «Це з п'ятого». Я впізнавала його по голосу. До того ж, крім нього, так ніхто не казав.
- Вона могла вийти раніше?
- Теж ні! Я відчиняла двері лише один раз - о піз на дванадцяту. Впустила мешканців з четвертого поверху, вони поверталися з кіно.
- Виходить, вона вийшла після стрілянини?
- Тільки так! Коли я побачила на бруківці тіло, я відразу кинулася телефонувати до поліції і залишила двері відчинені... Замкнути їх я не могла. Це було б усе одно, що залишити бідолаху напризволяще...
- Вам не-здалося, що його вбито?
- Я нахилилася до нього і побачила, що він ще живий... Але там було стільки крові! А я боюся крові.
- Він був притомний?
- Не знаю...
- А все-таки?
- Губи в нього раптом ворухнулися... Я здогадалася, що він хотів щось сказати... І навіть промовив одне слово, та, певно, я не розчула, бо інакше в цьому нема ніякого сенсу. А втім, може, він марив?
- Що ж то було за слово?
- «Привид...»
І мадам Соже зашарілась, немов боялася, що комісар та інспектор глузуватимуть з неї або ще й подумають, ніби вона це вигадала. [18]
Здавалось, мосьє Соже обрав цей момент саме заради театрального ефекту. Та не виключено, що він весь час підслуховував під дверима. Щойно консьєржка вимовила слово «привид», як ручка в дверях повернулася, одна стулка тихо відчинилась, і до кімнати просунулася чоловіча голова.
Обличчя було бліде, пом'яте, з сонними очима та од-вислою щелепою. Без зубного протеза воно мало зловісний вигляд.
- Ти не спиш, Рауле?
І зараз же відрекомендувала, немов у цьому була якась потреба:
- А це, панове, мій чоловік...
Він був набагато старший за неї. Поверх пожмаканої піжами на ньому теліпався аж надто просторий халат жахливого фіолетового кольору. Босі ноги були всунуті у повстяні пантофлі. Сидячи в гардеробі ресторану «Палас», одягнутий у мундир швейцара з золотими галунами, він, певно, виглядав вельми імпозантно, але тут, неголений, млявий, зморений безсонням, Соже був смішний і жалюгідний.
Вітаючи гостей, він ледь підняв руку з чашкою кави, потім його погляд зупинився на гіпюровій завісі, за якою, незважаючи на дощ, темніли силуети дедалі численнішої юрми цікавих, що її марно намагалися стримати поліцаї.
- Це ще довго триватиме? - буркнув він.
Адже його позбавили сну, що був йому конче потрібний, сну, на який він мав законне право, і, дивлячись на його обличчя, можна було подумати, що саме він і є справжня жертва.
- Чому ти не ковтнеш снотворного? Адже лікар тобі його приписав.
. - У мене від нього болить живіт.
Він умостився в кутку, виставивши босі ноги, всунуті в повстяні пантофлі, і вже до кінця розмови мовчав, важко зітхаючи.
- Пригадайте, мадам, з найменшими подробицями все, що сталося відтоді, як вас попросили відчинити.
Що змусило цю принадну молодичку побратися з чоловіком щонайменше років на двадцять старшим за [19] неї? А втім, яке йому діло... Та й навряд чи вона тоді уявляла, який буде її суджений без зубів.
- Ну, я почула: «Відчиніть, будь ласка». Потім голос, який я вже впізнала, додав: «Це з п'ятого!» Я вже казала, що машинально глянула на годинника. Це в мене стало звичкою, Було пів на третю. Я простягла руку до кнопки електричного автомата, який відчиняє двері. Тієї ж миті я почула шум мотора, наче десь недалеко зупинилася машина, а мотор не вимкнули... Не перед нашим будинком, скоріше перед сусіднім. Спочатку я подумала, що то Ардсени... Це молоде подружжя з того будинку, вони часто повертаються додому в таку пору. Все це, певна річ, тривало кілька секунд! Кроки пана інспектора в коридорі, потім клацнули двері. Одразу ж мотор загув дужче, машина рушила, і залунали постріли - перший, другий, третій... Куля влучила в це вікно, бо відразу дзенькнула розбита шибка і в мене над головою щось фуркнуло...
- А машина поїхала далі? Ви певні, що там була машина?
Чоловік понуро зиркнув на одного, потім на другого, не припиняючи мішати ложкою каву.
- Цілком певна! Адже тут далі вулиця йде вгору. Щоб піднятися тут, треба піддати газу. Машина на повній швидкості поїхала далі, в напрямку до вулиці Норвен...
- Ви не чули криків?
- Ні. Якусь хвилину я сиділа в ліжку, бо дуже злякалася. Але в жінки, як вам відомо, цікавість завжди перемагає страх. Отож я встала, запалила світло, накинула на плечі халат і побігла в коридор.
- Двері на вулицю були зачинені?
- Авжеж. Я ще в кімнаті чула, як вони клацнули. Я притулилася до них вухом і не почула нічого, крім шуму дощу. Тоді я відчинила й перед самим порогом, щонайбільше метрів за два, побачила тіло.
- Обличчям у який бік - вгору чи вниз по вулиці?
- В бік Коленкур... Бідолаха тримався обіруч за живіт, крізь пальці текла кров. Очі були широко розплющені й дивилися на мене.
- Тоді ви нахилилися до нього і почули - чи вам здалося, що почули,- слово «привид»?
- Я майже певна, що це мені не здалося. Він прошепотів саме це слово. В багатьох квартирах вікна були відчинені. У нас на весь будинок один телефон - ось [20] цей. Двоє пожильців ще торік подали заяви, та їм і досі кажуть почекати. Я зайшла до себе і знайшла номер телефону поліції. Звичайно, такі речі треба знати завжди, але в нас такий спокійний будинок, що про це якось не думаєш...
- У коридорі горіло світло?
- Ні, тільки в моїй кімнаті. Черговий поліцай почав перепитувати мене про все ще раз, бо думав, я жартую. Так минув якийсь час, поки...
Телефон висів на стіні. Коли стати біля нього, кори-дора справді не видно.
- Тут почали збігатися пожильці... Я вже вам це розповідала. Потім я повісила трубку і побігла на п'ятий поверх до Марінетти...
- Дякую вам. Ви дозволите скористатися з вашого телефону?
Він набрав номер Управління карного розшуку.
- Алло! Це ти, Люка?.. Ти вже, певно, бачив Ла-пуентову записку щодо Лоньйона... Ні, я вже не в лікарні... Поки що невідомо, чи він взагалі оклигає... Я на авеню Шюно... Під'їдь, будь ласка, до Біша... Так, саме ти... Тільки набери найофіційнішого вигляду, бо ті людці не дуже полюбляють сторонніх... Спробуй знайти асистента, який допомагав професорові Менго під час операції, бо до самого професора зараз не прорвешся... Я думаю, вони вже вийняли кулю, можливо, обидві... Еге ж... Поки надійде офіційний звіт, я хотів би зібрати якнайбільше подробиць... Кулі передаси до лабораторії...
Колись подібну работу доручали відомому міському експертові Гастін-Ренеттові, але тепер Управління карного розшуку мало власного зброяра, що працював у одній з лабораторій під самим дахом Палацу правосуддя.
- Скоро побачимося... Щонайпізніше по обіди..- Комісар повісив трубку й глянув на Лапуента.
- Ти справді не хочеш снаги?
- Справді не хочу, патроне...
Нічний швейцар «Паласу» зиркнув на нього заздро і докірливо водночас.
- Ну, тоді їдь на авеню Матіньйон. Косметичних салонів не так уже й багато... Знайдеш той, де працює Марінетта Ож'є... Навряд чи вона сьогодні буде на роботі... Розпитай про неї... Якнайдетальніше...
- Ясно, патроне.
- А я піду нагору. [21]
Зараз Мегре був трохи злий на себе, що не подумав про кулі, коли ще був у лікарні. Та ця справа не була схожа на жодну іншу. Він надто уболівав за Лоньйона, щоб ставитися до цього розслідування спокійно, як того потребував його фах.
Там він ще не встиг отямитися від несподіваної лихої звістки, та й почував себе дуже непевно серед суворих медиків, не кажучи вже про гнітюче враження від поглядів, якими його супроводжували прикуті до ліжок хворі.
В будинку на авеню Жюно ліфта не було. Голі дерев'яні сходи, відшліфовані тисячами ніг, були ретельно намащені, гладенькі бильця блищали. На кожному поверсі - дві квартири. Де-не-де сяяли мідяні таблички з прізвищами мешканців.
Двері однієї з квартир на п'ятому поверсі були тільки причинені. Комісар штовхнув їх і, перейшовши досить темний коридор, опинився у вітальні, де побачив інспектора Шінк'є. Той сидів у застеленому квітчастою тканиною кріслі й курив сигарету.
- Я чекаю на вас... Ви вже розмовляли?
- Так.
- Вона сказала про машину?.. Це мене найбільше вразило... Ось погляньте...
Він підвівся і витяг з кишені три блискучі гільзи, загорнуті в клапоть газетного паперу.
- Ми знайшли їх на вулиці... Певно, стріляли з машини, і стрільцеві довелося висунути руку з пістолетом назовні... Зауважте, комісаре,- сім і шістдесят три сотих міліметра...
Шінк'є був серйозний поліцай, він знав своє діло.
- Схоже на те, що стріляли з автоматичного пістолета типу «маузер»... Це досить важка зброя, і ні в сумочку, ні в кишеню її не покладеш... Ви мене зрозуміли, пане комісар?.. Тут відчувається рука професіонала, який до того ж був не сам - за кермом сидів його спільник... Я ще досі не чував, щоб ревнивий коханець запрошував приятелів, аби з їхньою допомогою ухекати щасливого суперника... Крім того, цілити в живіт...
Справді, це набагато певніше, аніж у груди. Коли людині прострелити кишки в кількох місцях, та ще й кулею великого калібру, шансів оклигати в неї значно менше, ніж після пострілу в груди.
- Ви тут усе оглянули? [22]
- Я хотів би, щоб ви подивилися самі...
У цієї справи була ще одна особливість, щь завдавала Мегре певної гризоти: розслідування почали окружпі інспектори. Вони могли дозволити собі глум із Лоньйона, коли той ходив живий і здоровий, та зараз це був їхній товариш, якому невідомі злочинці мало не збавили віку. За таких умов комісар не міг дозволити собі відсторонити їх і взяти справу в свої руки.
- Непогана кімнатка, еге ж?
У сонячну погоду тут, певно, було ще приємніше. Стіни пофарбовані в жовтогарячий колір, підлога блищала від лаку, посеред неї - жовтуватий килим. Меблі в сучасному стилі добрані зі смаком і так, що кімната мала правити за вітальню і їдальню водночас. Тут були і телевізор, і радіола.
На столі посеред кімнати Мегре відразу завважив електричну кавоварку, а поруч - чашку з недопитою кавою, цукерницю та пляшку коньяку.
- Тільки одна чашка,- буркнув він.- Ви її не займали, Шінк'є? Подзвоніть до Сюрте, нехай пришлють когось із Лабораторії...
Він так і не скидав плаща, а тепер ще надів і капелюха. Одне з крісел було повернуте до вікна. Поруч на журнальному столику стояла попільничка з добрим десятком сигаретних недопалків.
У кімнаті, крім вхідних, було ще двоє дверей: одні вели до кухні, другі - до спальні. Кухонька була дуже охайна, все начиння стояло на своїх місцях. Таку скоріше побачиш на виставці зразкових квартир, аніж у старому паризькому будинку.
З кухні Мегре зайшов до спальні. Ліжко було розстелене. На подушці - єдиній подушці - видніла прим'ятина від однієї голови.
На спинці одного з стільців висів блакитний шовковий халат. Жіноча піжамна куртка. подібного кольору звисала на підлогу, а внизу, біля ніжки, валялися шаровари.
Знизу вже надходив Шінк'є.
- Я подзвонив до лабораторії... Моер зараз пришле вам бригаду експертів. Ви встигли все оглянути? А до шафи заглядали?
- Ще ні...
Він відчинив шафу. На вішалках висіло п'ять суконь, зимове пальто з хутряним коміром та два костюми - бежевий і синій. Вгорі на поличці лежало кілька валізок. [23]
- Ви розумієте, що я мав на оці? У мене таке враження, що вона з собою нічого не взяла. В комоді її білизна. В усьому цілковитий лад.
З вікна відкривався вид на нижню частину Парижа. З сірого неба все ще сіяв дощ. Із спальні Мегре заглянув до невеличкої ванної кімнати. Там теж нічого не бракувало - ні зубної щітки, ні косметичних кремів...
Судячи з квартири, Марінетта Ож'є була особа з добрим смаком, любила комфорт і проводила значну частину свого часу вдома.
- Я забув поспитати в консьєржки, чи Марінетта сама собі готувала, чи харчувалася в ресторані,- признався Мегре.
- Я запитав. Вона здебільшого готувала сама...
В холодильнику серед інших продуктів - половина смаженого курчатц, масло, сир, фрукти, дві пляшки пива, пляшка мінеральної води. Ще одна пляшка води, відкоркована, стояла на тумбочці біля ліжка.
Та більше, ніж ця пляшка, увагу комісара привернула попільничка, що стояла поруч. У ній він побачив два недопалки з червоними слідами губцої помади на фільтрових мундштуках.
- Вона курить американські...
- А ті недопалки у вітальні - явно від наших «Ка-пораль», чи не так?
Поліцаї перезирнулися: їм одночасно сяйнула одна й та сама думка.
- Щось не схоже, щоб минулої ночі тут віддавалися любовним забавам...
Попри все, що сталося, важко було стримати усмішку, уявляючи інспектора Нечему в обіймах молодої, вродливої косметички.
Чи не посварилися вони часом? Мегре спробував був відтворити в уяві й цю сцену: тут лежить гарна дівчина, там сидить у кріслі її коханець і смалить сигарету за сигаретою.
Щось тут не клеїлося, і Мегре знову з прикрістю подумав, що йому з самого початку бракувало звичної прозорливості.
- Зробіть мені ще одну послугу, Шінк'є: спустіться знову і запитайте, бо сам я забув... Мене цікавить, чи горіло світло у вітальні, коли сюди зайшла консьєржка.
- Можу вам відповісти. Коли вона зайшла, світилося [24] лише в спальні, двері до якої були відчинені. В інших кімнатах було темно.
Вони повернулися до вітальні. За заскленими дверима вздовж усього фасаду тягнувся вузький балкон, як це можна побачити на горішніх поверхах більшості будинків.
Крізь сіру мжичку можна було скоріше вгадати, ніж побачити Ейфелеву вежу, маківки церков, тисячі лискучих від дощу дахів, на яких куріли димарі.
Коли Мегре вперше прибув до Парижа, обриси авеню Жюно ледь окреслювалися. Тут посеред парків та просторих пустирів стояло лише кілька самотніх будинків. Якийсь художник перший збудував собі тут особняк, що вважався тоді дуже модерним. Незабаром інші наслідували його приклад: якийсь письменник-романіст, якась оперна співачка - і так авеню Жюно стала одним із найфешенебельніших районів Парижа.
Крізь шибки балконних дверей комісарові було добре видно кільканадцять приватних особняків по той бік вулиці, що вже стояли суцільною низкою, майже торкаючись один одного. Той, що був навпроти, мав три поверхи і, судячи зі стилю, будувався років п'ятнадцять тому.
Хто б міг там жити? Певно, художник, бо стіна й дах над третім поверхом складалися з суцільних шибок. Темні завіси були запнуті, і між ними лишалася тільки щілина сантиметрів тридцять-сорок завширшки.
Якби комісара зараз запитали, про що він думає, то навряд чи він спромігся б гаразд відповісти. Мегре реєстрував. Без жодного ладу, те, що впадало в око. То він дивився надвір, то знову оглядав квартиру, знаючи, що настане мить, коли всі ці розрізнені фрагменти зіллються в один, сповнений якогось сенсу образ.
З вулиці долинув якийсь шум, потім на сходах почулися кроки, голоси, хтось постукав. Це прибула бригада судово-медичної експертизи на чолі з самим паном Моером.
- Де тіло? - запитав він, здивовано зиркаючи своїми блакитними короткозорими очицями з-поза товстих скелець окулярів.
- Тіла вже немає. Хіба вам Шінк'є не сказав?
- Йдеться про Лоньйона... Його підстрелили, коли він виходив із цього будинку...
- Він помер?
- Його відвезли до лікарні Біша. Сподіваються, що [25] він оклигає. Уночі він перебував кілька годин у цій кімнаті, а може, і в спальні. Зніми також усі інші відбитки... Ви підете зі мною, Шінк'е?
Коли вони спустились на перший поверх, Мегре тихо мовив інспекторові:
- Непогано було б розпитати ще й пожильців у цьому та в сусідніх будинках. Звичайно, навряд чи хто сидів біля вікна у такий пізній час та ще й у таку погоду, але всяке буває. Цілком можливо, що Марінетта взяла таксі, і в такому разі неважко буде знайти водія. Вона найпевніше спустилася до площі Константен-Пек-кер, де в таку пору більше шансів упіймати машину, ніж там нагорі, в районі вулиці Бютт... Ви знаєте цей район краще за мене, отож вам і карти в руки.
Він зітхнув і побажав на прощання:
- Ну, хай вам щастить!
Потім штовхнув засклені двері до консьєржки. Чоловікові її все-таки вдалося заснути - з-поза запони долинало його рівномірне хропіння.
- Вам іще щось потрібно? - пошепки запитала Ан-жела Соже.
- Ні, я просто хотів зателефонувати, але подзвоню деінде. Хай поспить...
- Ви повинні його зрозуміти. Коли йому не дати одіспатися, він стає неможливий. Я дала йому снотворного... Здається, допомогло.
- Коли ви раптом пригадаєте щось цікаве, не забудьте подзвонити до Сюрте.
- Гаразд, хоча, по-моєму, я нічого не забула, коли вам розповідала. Коли вже нарешті підуть ці фоторепортери й журналісти? Це через них тут стільки роззяв.
- Яз ними поговорю...
Як і треба було сподіватися, вони гуртом налетіли на нього, незважаючи на поліцаїв, як тільки він переступив поріг.
- Послухайте, панове, мені поки що відомо не більше, ніж вам. На інспектора Лоньйона було вчинено напад під час виконання службових обов'язків...
- Службових обов'язків? - глузливо перепитав котрийсь із газетярів.
- Ви прекрасно чули, що я сказав.-Інспектора тяжко поранено. В лікарні Біша його оперував професор Менго. Схоже на те, що мине кілька годин, перш ніж він зможе говорити. Поки що ми можемо лише робити [26] припущення. В усякому разі, ви тут більше нічого не дізнаєтесь, але цілком можливо, що сьогодні після полудня у мене будуть для вас новини... Тільки не тут, а на набережній Орфевр...
- А що тут поробляв цей інспектор? Правда, що зникла молода дівчина?
- До зустрічі!
- Ви не хочете нічого говорити?
- Я сказав вам усе, що знав.
І, піднявши комір та засунувши руки в кишені, він попрямував униз вулицею. Ззаду кілька разів клацнули затвори фотоапаратів, і він зрозумів, що це, за браком чогось ліпшого, фотографували його самого. Озирнувшись, він побачив, що гурт журналістів поступово розповзається.
Діставшись до вулиці Коленкур, він зайшов до найближчої кав'ярні й замовив грогу. Його морозило.
- Дайте, будь ласка, три жетони.
- Три?
Перш ніж зайти до телефонної кабіни, Мегре зробив добрячий ковток грогу. Спершу він зателефонував до лікарні Біша. Як він і сподівався, старшу медсестру хірургічного відділу дали не відразу, а лише через кілька комутаторів.
- Ні, він живий. Від нього не відходить наш практикант, а в коридорі чергує інспектор. Ми не можемо нічого сказати наперед. Гаразд! А ось іще один із ваших колег...
Він покірно повісив трубку. Потім набрав номер Сюрте.
- Лапуент ще не повернувся?
- Він уже пробував дзвонити вам на авеню Жюно. Передаю трубку.
Крізь шибку кабіни Мегре бачив оцинковану стойку, за якою порався хазяїн у сорочці без піджака, наливаючи по повній склянці червоного вина двом штукатурам у спецівках.
- Це ви, патроне? Косметичний салон я знайшов відразу - на вулиці Матіньйон він один. Це шикарний заклад, там оперує сам пан Мерселен... Всі паризькі дамочки умлівають од самого звуку його імені... Марінетта Ож'є сьогодні на роботу не вийшла, і всі її колеги здивовані... У неї репутація дуже серйозної і пунктуальної дівчини... Про її стосунки з інспектором ніхто нічого не [27] знає... У неї є одружений брат. Він мешкає десь у передмісті Ванв, але точної адреси ніхто не знає... Працює . у страховому товаристві. Марінетта інколи дзвонила йому зі свого салону... Товариство називається «Братерська допомога»... Я вже дивився в довіднику... На вулиці Ле-Полетьє... Я не наважився їхати туди, не порадившись з вами...
- Жанв'є на місці?
- Він друкує свій звіт.
- Запитай, чи це щось термінове. Я все-таки хочу, щоб ти трохи поспав... Можливо, ти ще будеш потрібен мені свіжий і бадьорий...
Якийсь час апарат мовчав. Відтак знову почувся покірний голос Лапуента:
- Каже, звіт може почекати...
- То введи його в курс справи. Нехай під'їде на вулицю Ле-Полетьє і спробує довідатися, де б могла сховатися ця Марінетта.
До кав'ярні заходили все нові клієнти, певно, завсідники, бо їм подавали напої, не чекаючи замовлень. Його вже впізнали: люди кидали на кабіну цікаві погляди.
Мегре не відразу знайшов телефонний номер Ло-ньйона. Як він і сподівався, трубку взяла пані Мегре.
- Звідки ти дзвониш? - запитала вона.
- Тс-с-с! Я тут поруч, тільки не здумай їй це сказати... До речі, як вона?
Він зрозумів делікатну мовчанку дружини.
- Певна річ, вона не встає з ліжка і почуває себе не краще за свого чоловіка?
- Саме так.
- Ти їй приготувала чогось попоїсти?
- Авжеж... Тільки спочатку довелося йти на базар.
- Отже, її можна залишити саму?
- Це буде не так просто.
- Байдуже, що там вона говоритиме... Скажи їй, що ти мені потрібна, і приходь якнайшвидше до ресторану «Маньєр»...
- Ми пообідаємо разом?
Вона не наважувалася повірити цьому. їм часом доводилося в суботу чи в неділю вечеряти вдвох у ресторані, але обідати, та ще й під час розслідування - такого досі не бувало.
Комісар попрямував до стойки, щоб допити свій грог. [28]
Голоси в залі вщухли, потім усі зашепотіли. Завдяки газетярам йому важко було пройти непоміченим у будь-якому гурті людей, що часом дуже ускладнювало йому роботу.
Хтось за його спиною сказав:
- А правда, що гангстери підстрелили Нечему?
- Навряд чи це гангстери,- докинув хтось інший.
Отже, Лоньйонові взаємини з Марінеттою вже перестали бути секретом. Мегре розрахувався і під поглядами десятків пар очей вийшов з кав'ярні й подався до «Маньєр».
Кам'яними сходами він піднявся до цього ресторанчика, серед завсідників якого можна було здибати чимало людей, відомих на весь Монмартр, а також всяких художників, письменників, актрис. Але час завсідників ще не настав, і багато столиків були вільні. Лиш біля бару сиділи, схилившись над шинквасом, четверо чи п'ятеро клієнтів.
Комісар скинув свого мокрого плаща та капелюха і полегшено зітхнув, вигідно вмощуючись на м'якій бан-кетці біля вікна.
Він уже встиг запалити люльку і сів, поринувши в задуму, коли вгледів пані Мегре. Вона саме переходила вулицю, затулившись, як щитом, розкритою парасолькою.
- Мені якось кумедно бачити тебе тут... Ти пам'ятаєш, коли ми були тут востаннє? Принаймні років п'ятнадцять тому... Після театру... Ти пам'ятаєш?
- Пам'ятаю... На, вибирай! Він подав дружині меню.
- Я вже здогадуюсь, що ти замовиш собі сосиски... А що коли я вдарюся в екзотику - візьму омара з майонезом?
Вони почекали, поки на столі з'явилися луарське вино та холодні закуски. До їхнього столика більше ніхто не сідав, Шибки спітніли - і в залі зробилося ще затиш-ніше.
- Сьогодні мені здається, що я вже стала твоєю співробітницею... Коли чую по телефону, що ти не прийдеш обідати, я уявляю тебе приблизно ось так, тільки в товаристві Люка чи Жанв'є...
- Зауваж, що частіше я взагалі не виходжу зі свого кабінету, вдовольняючись пивом з бутербродами... Ну, розказуй... [29]
- Я б не хотіла лихословити...
- Будь щирою.
- Ти колись розповідав мені про це подружжя... Але ти завжди жалів його, і я часом вважала, що ти несправедливий...
- А тепер?
- Тепер мені її не так жаль, хоч вона в цьому й не винна... Я застала її в ліжку. Поруч сиділа консьєржка та стара сусідка з чотками, які вона весь час перебирала... Вони вже встигли викликати лікаря, бо, дивлячись на неї, можна було подумати, що вона от-от віддасть богові душу...
- її не здивував твій візит?
- Ти знаєш, що вона мені сказала? «Хоч тепер ваш чоловік не зможе його кривдити... Нехай гризе собі лікті, що не пустив мого Шарля до Сюрте...» Спочатку я не знала куди сховати очі... Та, на щастя, невдовзі приїхав лікар... Такий низенький дідок з іронічним поглядом... Консьєржка подалася до себе. А стара слідом за мною вийшла до їдальні, не випускаючи з рук своїх чоток. «Бідолашна жінка! Ми всі нічого не важимо перед все-вишнім! Коли поглянеш, що діється навкруги, то не хочеться й носа на вулицю показувати»,- мовила вона. Я запитала в неї, чи справді пані Лоньйон така хвора, і вона відповіла, що справді,.. Мовляв, у неї так крутить у кістках, що вона не може навіть звестися на рівні ноги...
Обоє мимоволі' всміхнулися, немов відчули себе молодшими, вирвавшись на волю з одноманітного затишку їхньої домівки на бульварі Рішар-Ленуар. Очі пані Ме-гре блищали більш, ніж звичайно, щоки порожевіли, коли вона збуджено розповідала про свої ранкові враження.
Коли вони обідали у себе вдома, говорив здебільшого Мегре, бо вона не знала, про що йому розповідати. Та зараз вона усвідомлювала, що може бути йому корисною.
- Це тобі цікаво чути?
- Дуже. Розповідай далі.
- Скінчивши її огляд, лікар знаком попросив мене вийти до коридора, і ми поговорили. Ясна річ, пошепки. Він спершу перепитав мене, чи справді я жінка того самого комісара Мегре, і був дуже здивований, що здибав мене в Лоньйонів. Я йому все пояснила... А втім, ти уявляєш, що я могла йому сказати. «Я не кажу, що в неї залізне здоров'я, але можу вас запевнити, що [30] в неї немає жодної серйозної хвороби... Я вже ось десять років її знаю... Та й не я один... Здебільшого вона викликає ще й того чи іншого з моїх колег, щоб вони будь-що відкрили в неї якусь серйозну недугу... Та коли я раджу їй звернутися до психіатра чи невропатолога, вона ображається і починає кричати, що я нічого не тямлю у ме-- дицині, якщо вважаю її за божевільну.
Може, вона невдоволена зі свого шлюбу? В усякому разі, вона ніяк не може подарувати своєму чоловікові, що він і досі окружний інспектор...
Отож, щоб відплатити йому, вона і вдає з себе хвору... Аби тільки він її доглядав, прибирав та готував їсти, аби тільки зіпсувати йому життя, як він, на її думку, зіпсував життя їй самій...
Отож бережіться, сьогодні ви її відвідали - і край... Бо досить вам розчулитися, і вона сяде вам на шию...
Я при ній дзвонив до Біша і сказав їй, що безпосередня небезпека вже минула і її чоловік незабаром оклигає. Я тут трохи перебільшив, та байдуже... Все одно вона оплакує себе, а не свого чоловіка...»
Офіціант приніс сосиску зі смаженою картоплею, а також пів-омара під шапкою майонезу. Комісар налив келихи.
- Після твого дзвінка я сказала, що мушу її залишити на годину-другу... «І ваш чоловік не може без вас обійтися,- мовила вона з .гіркотою.- Всі вони однакові...» Потім, зненацька: «Коли я овдовію, то його пенсії мені навіть не вистачить, щоб платити за цю квартиру. А я тут прожила цілих двадцять п'ять років!»
- Вона не натякала на те, що в Лоньйона з'явилася якась знайома?
- Ні... Вона тільки казала, що служити в поліції - брудна робота, бо доводиться мати справу з усякими бандитами, волоцюгами та повіями...
- Ти не пробувала розпитати її, чи не помітила вона останнім часом якихось змін у його поведінці?
- Вона мені сказала таке: «Відколи я з дурного розуму вийшла за нього заміж, він раз у раз обіцяє, що от-от розплутає якусь важливу справу, і тоді вже ніхто не наважиться його кривдити... Тоді, мовляв, йому негайно дадуть те місце, на яке він заслуговує... Спочатку я йому вірила і навіть тішилася разом з ним... Та кожна така важлива справа або лопала, як мильна бульбашка, або ж хтось інший грів на ній руки». [31]
І весела, як ніколи, пані Мегре додала:
- Судячи з того, як вона глянула на мене, кажучи це, то грів руки не хто інший, як ти сам... А останнім часом його знову кривдили, призначаючи на нічні чергування частіше, ніж йому випадало... Це правда?
- Він сам цього хотів.
- Але їй цього не казав... А чотири чи п'ять днів тому заявив, що незабаром усі заговорять про нього, і цього разу газетярам хоч-не-хоч доведеться друкувати на першій сторінці його портрет.
.- Вона нічого в нього не випитувала?
- Вона не йняла віри жодному його слову і, по-моєму, навіть глузувала з нього. Стривай! Що ж це вона сказала? Ага, це мене й уразило... Він начебто їй говорив: «Люди не завжди такі, як це здасться на перший погляд. Варто зазирнути за фасад - і бачиш дивні несподіванки...»
їх перебив хазяїн ресторану, що підійшов привітати поважних клієнтів та почастувати їх двома чарочками добірного лікеру «навздогін каві». Коли вони знову лишилися на самоті, пані Мегре стурбовано запитала:
- Ну, я недарма стільки торохтіла? Тобі щось знадобиться?
Він не відповів, бо саме запалював люльку, намагаючись сформувати якусь невиразну думку, що раптом йому спала.
- Ти мене слухаєш?
- Так. Те, що ти мені зараз розповіла, цілком змінює хід розслідування...
Вона в захваті глянула на нього, не наважуючись повірити тому, що почула. Той обід у ресторанчику «Маньєр» відтоді став для неї однією з найприємніших згадок.
Дощ почав ущухати. Замість густих прямовисних цівок, від яких ніде не було схову, з неба посіяла дрібна мжичка. Мегре сидів і дивився на вулицю, не кваплячись скінчити цей приємний обід.
Коли б їх зараз міг бачити Лоньйон, він, певно, не пропустив би нагоди ще раз вилити свою гіркоту.
«І де тут справедливість? - сказав би він.- У той [32] час, як я страждаю в лікарні прикутий до ліжка, інші швендяють по ресторанчиках, мов закохані, та ще й перемивають кістки моїй бідолашній жінці... Послухати їх, то виходить, що вона й справді чи то відьма, чи то божевільна...»
Нараз комісарові спала думка - не дуже врешті глибока чи оригінальна.
- Часом легше мати справу з брехунами та шахраями, аніж з людьми, що страждають на помисливість...
Він не раз переконувався в цьому й раніше. Скільки розслідувань, бувало, затягувалося на цілі дні, ба навіть тижні тільки тому, що він наважувався руба поставити запитання тому чи тому надто вразливому співрозмовникові. Або через те, що той не наважувався торкатися надто делікатних, як на нього, тем.
- Ти зараз підеш до управління?
- Ні, спочатку завітаю ще на авеню Жюно. А ти?
- Тобі не здається, що, коли я залишу її саму, вона звинуватить у цьому тебе... Скаже, що ти зоставив без нагляду нещасну хвору жінку, чоловік якої постраждав через свою відданість поліції.
Цього можна було сподіватися. Пані Лоньйон, попри своє англійське ім'я Соланж, цілком була здатна вчинити скандал перед репортерами, котрі могли щохвилини надійти до квартири Лоньйона. І тоді не знати, в що це виллється у газетах.
- Але ж ти не повинна сидіти біля неї день і ніч, аж поки не видужає Лоньйон! Спробуй якось домовитися, з тією набожною сусідкою.
- її прізвище мадемуазель Папен.
- Я думаю, за певну суму вона згодиться побути кілька днів з пані Лоньйон... А коли ні, найми доглядальницю...
Коли вони вийшли з ресторану, з неба ледь накрапало. Піднявшись на авеню Жюно, комісар побачив інспектора Шінк'є, який саме вийшов з одного будинку і дзвонив у двері другого.
Робота ця була важка і невдячна. Доводилося турбувати багатьох заклопотаних своїми дрібними повсякденними справами людей, яких дратувало чи навіть лякало саме слово «поліція».
- Дозвольте запитати, чи не помітили минулої ночі... Всі вже знали, що на їхній вулиці вчинено замах на
інспектора поліції. Чи не підозрюють часом у цьому їх? [33]
То й кому охота розказувати-незнайомому, що ти робив минулої ночі?
І незважаючи на це, Мегре залюбки помінявся б місцем з Шінк'є, бо це дало б йому змогу краще ознайомитися з вулицею, з людьми, що її населяють, з інтимним життям цієї місцини. А це в свою чергу дозволило б коли не розгадати цю драматичну загадку, то, принаймні її збагнути.
Та, на жаль, бригадний комісар не мав права власноруч братися до такої чорної роботи. Йому і так уже не раз закидали, що він забагато часу проводить на місці злочину замість керувати розслідуванням із свого кабінету.
Перед будинком Марінетти залишився тільки один поліцай. На бруківці досі видніла пляма крові. Перехожі часом зупинялися біля неї, не збираючись у гурт. Журналісти зникли.
- Що нового?
- Нічого, пане бригадний. Все спокійно...
У комірчині консьєржки подружжя Соже лагодилося обідати. Біля столу сидів нічний швейцар «Паласу» в своєму жахливому халаті. Він був досі неголений.
- Ні, ні, не турбуйтеся... Я хочу на хвилинку піднятися на п'ятий, але ще два запитання... У мадемуазель Ож'є, звичайно, немає власної машини!
- Два роки тому вона купила собі моторолер, але невдовзі продала після невеличкої аварії...
- Де вона здебільшого бувала під час відпустки?
- Того літа вона їздила до Іспанії і повернулася така засмагла, що я її зразу і не впізнала...
- Вона їздила сама?
- Казала, з якоюсь подругою...
- До неї часто ходили подруги?
- Ні. Крім нареченого, про якого я вже вам казала,-та от останнім часом інспектора, до неї ніхто не ходив.
- А в неділю?
- У неділю вона часто йшла на роботу звечора і поверталася аж у понеділок уранці. В понеділок косметичні салони зранку не працюють...
- Отже, вона навряд чи могла їздити далеко, га?
- Знаю, що вона любить купатися й смажитися на сонці... Вона часто казала, що провела на пляжі багато часу...
Він знову піднявся сходами і хвилин п'ятнадцять відчиняв [34] та зачиняв шухляди в комоді та шафі, оглядаючи білизну, одяг і різні дрібнички, що могли б дати уявлення про вдачу, смаки та уподобання їхньої власниці.
Хоча по-справжньому коштовних речей у квартирі не водилося, не було в ній також і випадкових: усе свідчило про старанний добір. В око йому впав лист, непомічений уранці. Згідно зі штампом на конверті його було надіслано з Гренобля. Написаний чоловічою рукою, лист цей вразив його своїм тоном, лагідним і веселим водночас. Лише дочитавши його до кінця, комісар збагнув, що це писав її батько.
«...Твоя сестричка знову при надії, і її інженер пишається з цього так, наче вже збудував найбільшу в світі греблю... Матінка й досі цілими днями воює з чотирма десятками малих шибеників, і, коли ввечері повертається додому, від неї приємно пахне дитячим пі-пі...»
Погляд його зупинився на весільній сестриній фотографії, зробленій кілька років тому. По обидва боки від молодих сиділи батьки, напружені й незграбні, як завжди на таких фотографіях. Були там ще чоловік та жінка з трирічним малюком і, нарешті, зовсім юна особа з жвавими усміхненими очима - певно, сама Марі-нетта.
Мегре поклав фотографію до кишені. Згодом таксі підвезло його до управління, і він знову опинився в своєму кабінеті, де напередодні кільканадцять годин підряд, аж до пізньої ночі, намагався вивести на чисту воду молодих грабіжників.
Та не встиг він ще зняти плаща, як у двері постукав Жанв'є.
- Я бачився з її братом, патроне. Він прийняв мене у своєму кабінеті на вулиці Ле-Поллетьє. Він там у них досить великий начальник.
Мегре простяг йому весільну фотографію.
- Ось цей?
Жанв'є не вагаючись показав на батька трирічного хлопчака.
- Йому вже було відомо, що сталося минулої ночі?
- Ні! Він ще не встиг переглянути ранкових газет. Мені довелося довго тлумачити йому, що йдеться саме про його сестру. Він запевняв, що в неї не така вдача, щоб чогось ховатися чи тікати. «Мені часом доводиться карати її за надмірну щирість, бо це далеко не всім подобається...» [35]
- Тобі не здалося, що він щось від тебе приховує? Мегре в задумі перебирав свої люльки. Потім взяв одну і почав повільно натоптувати.
- Ні! По-моєму, це дуже порядний хлопчина. Він одразу розповів мені про їхню родину. Батько працює викладачем англійської мови в одному ліцеї у Греноблі. Мати завідує дитячими яслами. Там мешкав ще одна його сестра, одружена з інженером. Вона щороку народжує йому по дитині.
- Я знаю...
Мегре не став пояснювати, що дізнався про це з листа, знайденого в шухляді.
- Після середньої школи. Марінетта вирішила поселитися в Парижі. Спершу вона працювала секретаркою в одного адвоката. Та ця робота була їй не до вподоби, і вона пішла на курси косметології. Брат каже, що вона мріє про власний косметичний салон...
- А хто її наречений?
- Точніше, колишній наречений. Хлопчина на ім'я Жан-Клод Тернель, синок одного паризького промисловця. Марінетта познайомила його зі своїм братом і навіть збиралася везти на оглядини до Гренобля...
В розслідуванні карного злочину ніщо так не спантеличує, як відкриття, що перед тобою звичайнісінькі, цілком нормальні люди. Як же тоді й чому вплуталися вони в ту чи ту драму?
- А братові відомо, що Жан-Клод частенько в неї підночовував?
- Він особливо про це не розводився, одначе натякнув, що хоч він їй брат і мусив би це осуджувати, але дивиться на такі речі цілком по-сучасному...
- Одне слово, зразкова родина! - буркнув Мегре.
- По-моєму, він добрий хлопець....
Судячи з того, що він побачив у квартирі на авеню Жюно, Марінетта теж добра дівчина.
- І все-таки я хотів би якнайшвидше її впіймати. її брат бачився з нею останнім часом?
- Востаннє - позаминулого тижня. В неділю, коли нона не їздила за місто, вона була зі своїм братом та невісткою. Вони мешкають у районі Ванв, поблизу міського парку... Франсуа Ож'є каже, що це дуже практично, коли маєш дітей...
- Вона їм нічого такого не розповідала?
- Ні... Хіба що зауважила між іншим, що здибала [36] якогось дивака і незабаром розповість їм щось цікаве. Невістка навіть почала її під'юджувати: «Що, новий наречений?»
Жанв'є було ніяково, що його відомості виявилися такими банальними.
- Та вона відказала, що з неї досить одного...
- А чого вона порвала з Жан-Клодом?
- Вона згодом зрозуміла, що це легкодухий тюхтій, який до того ж не дуже прагнув з нею побратися. Він двічі провалювався, поки одержав диплом. Батько потім вирядив його до Англії, до якогось свого приятеля, але й з цього нічого путнього не вийшло. Кінець кінцем йому знайшли роботу в якійсь паризькій конторі, але й там з нього невдоволені...
- Дізнайся, о котрій годині відходить нічний чи ранковий поїзд до Гренобля.
Це теж нічого не дало. Коли б Марінетта сіла на перший ранковий поїзд, вона вже була б удома. Та по телефону і батько, і мати відповіли, що вони її навіть не бачили.
Певна річ, довелося говорити дуже обережно, щоб марно не турбувати цих добрих людей.
- Ні, ні... Не сталося нічого страшного... Заспокойтеся, пані Ож'є... Ваша донька була свідком збройного нападу... Ні, не в неї вдома... Просто на авеню Жюно... Не знаю, чому саме, але вона вирішила на якийсь час зникнути... Я думав, що вона поїхала до вас.
Поклавши трубку, він глянув на Жанв'є.
- Ух! Ну що я міг їй сказати? Лапуент допитав уранці дівчат із косметичного салону; і ніхто з пих не знає, де Марінетта бувала у вихідні... Вона вийшла з дому в дощ без валізки, в чім була... Навіть не взяла нічого, щоб переодягтися. Певна річ, їй відомо, що в будь-якому готелі її було б неважко знайти.
- Отож я думаю, що вона могла сховатися у котроїсь із подруг, якій вона цілком довіряє, або податися до якоїсь добре їй знайомої місцини за містом... Можливо, в якомусь із заїздів у передмісті абощо... Вона любить плавання... Навряд чи вона щотижня їздить до моря - з її заробітками... Тож вона скоріше уподобала собі місцинку десь ближче - скажімо, на березі Сени, Марни або Уази.
- Отож рушай до цього Жан-Клода і спробуй дізнатися, куди саме вони виїздили... [37]
У суміжній кімнаті терпляче чекав своєї черги Моер, тримаючи в руці картонну коробочку з кулями та трьома гільзами.
- Експерт згодний, патроне. Йдеться про калібр сім і шістдесят три сотих... Майже певно: стріляли з маузера!
- А що з відбитками пальців?
- Цікаво, що ви на це скажете. Лоньйонові відбитки на багатьох речах у вітальні... Особливо на ручках радіоприймача....
- А телевізора?
- Ні! В кухні він одчиняв холодильник, а також бляшану коробочку з меленою кавою... Є його відбитки і на електричній кавоварці... Чому ви всміхаєтесь? Я сказав якусь дурницю?
- Ні, ні! Розповідай далі...
- Лоньйон користувався склянкою і чашкою. Щодо пляшки з коньяком, то її торкалися і інспектор, і дівчина...
- Як у спальні?
- Там не виявлено жодних слідів Лоньйона. На подушці знайдено одну волосинку - волосинку господині... Немає там і жодних відбитків його черевиків, хоча, як мені казали, Лоньйон прийшов до цієї дівчини в дощ.
Моер та його хлопці добре знали свою справу - вони пе забули жодної деталі.
- Схоже на те, що він довгий час сидів у кріслі, яке стоїть перед балконними дверима. Певно, тоді він і вмикав радіо. Крім того, він також відчиняв ці двері й залишив прегарні відбитки на ручці. На балконі я знайшов один його недопалок. Ви й досі всміхаєтесь.
- Бо все це добре підтверджує одну мою гадку, що тільки-но спала мені під час розмови з жінкою...
Хіба ж не вірогідною здавалася та версія, що поневолений власною дружиною інспектор Лоньйон нарешті знайшов собі втіху? Що в затишній квартирці на авеню Жюно він винагороджував себе за безрадісні години, проведені у своїй домівці на площі Константен-Пеккер?
- Мені смішно з того, друзяко Моер, що всі наші колеги раптом почали вважати його за донжуана. Та я ладен битися об заклад, що між ним та цією кралечкою нічого не було... І мені навіть прикро за нього.
«Він перебував цілі вечори у вітальні з вікнами на вулицю, а та дівчина довіряла йому настільки, що спокійнісінько йшла спати при ньому...» [38]
- Ти там більш нічого цікавого не знайшов?
- Кілька піщинок у черевиках хазяйки... Це черевички з низькими підборами, в них вона, певно, їздила за місто. То річкові піщинки. Нагорі в нашій колекції є сотні зразків, узятих навколо Парижа, але для більш-менш успішної експертизи потрібно буде чимало часу...
- Коли що, відразу повідом... Там на мене більш піхто пе чекає?
- Інспектор з вісімнадцятого відділу.
- Такий вусатенький брюнет?
- Так!
- То Шінк'є. Коли йтимеш, скажи, нехай зайде.
За вікном знову задощило, але вже дрібно-дрібно. Водяний порох, схожий на туман, приглушував світло дня. Хмари на небі ледь рухалися, поступово зливаючись у суцільну сіру завісу.
- Що нового, Шінк'є?
- Мої люди ще й досі опитують сусідів, не минаючи жодної домівки. Добре, що на кожному боці всього по сорок номерів. І все одно це означає, що треба опитати принаймні двісті чоловік.
- Мене найбільше цікавлять будинки напроти.
- З вашого дозволу, пане комісар, я зараз вам про це доповім, бо, здається, я здогадуюся, що ви маєте на оці. Я почав з того, що обійшов усіх пожильців будинку, з якого виходив бідолаха Лоньйон. На першому поверсі, крім консьєржки, мешкає лише одне старе подружжя на прізвище Гебр. Та місяць тому вони поїхали до Мек-сіки, бо там їхня заміжня донька...
Він витяг з кишені чималенький записник, більш як наполовину списаний якимись прізвищами та позначками. З Шінк'є також треба було запастися терпінням, щоб, бува, не образити необережним словом чи жестом.
- На всіх інших поверхах - по дві квартири. На другому живе вдова Фезан, продавщиця крамниці готового одягу, та подружжя рантьє на прізвище Ланьє... Вони обоє кинулися до вікна, як тільки зачули постріли, і встигли побачити машину... Та вона мчала так швидко, що номерів вони розгледіти не змогли.
Напівзаплющивши очі, Мегре неуважно, слухав сумлінний рапорт інспектора, немов то було котяче муркотання. Тільки рівномірне пихкання люльки свідчило про те, що він не закуняв. [39]
Та коли мова зайшла про пана Макле, пожильця третього поверху в сусідньому будинку, комісар нашорошив вуха. За словами Шінк'є, це був вельми єхидний старий, котрий зачинився у своїй домівці і вдовольнився лиш тим, що позирав іронічним поглядом на людську метушню за вікном.
- Через ревматизм він не може ходити. Він пересувається за допомогою двох палиць. Жодна прибиральниця не має права переступити поріг його квартири - можете собі уявити, який там гармидер. Щоранку консьєржка кладе в нього під дверима пакунок з продуктами, які він замовляє напередодні, залишаючи записку на солом'яній маті в коридорі.
Він ніколи не слухає радіо і не читає газет. Консьєржка запевняє, що він дуже багатий, хоча живе майже в злиднях. У нього є заміжня донька, яка не раз намагалася спровадити його в божевільню.
- Може, він справді несповна розуму?
- Як вам сказати... Я ледве домігся, щоб він одчинив мені двері: довелося пригрозити виламати їх. Коли ж він нарешті наважився, то довгенько оглядав мене з ніг до голови й зітхав: «А ви не надто молодий для вашої професії?!» Я відповів, що мені вже тридцять п'ять, і він кілька разів повторив: «Хлопчисько!.. Сошшіщй хлопчисько!.. Що він може знати у свої тридцять п'ять років?!. Що він спроможний зрозуміти?»
- Він вам розказав щось цікаве?
- Він весь час торочив про голландця, що живе навпроти... Я маю на оці той будинок, який ми бачили вранці з балкона,- триповерховий особняк із заскленим, наче під художню майстерню, дахом... Цей особняк був збудований п'ятнадцять років тому. Його власникові тепер уже шістдесят чотири роки. Це пан Норріс Йопкер. Старий запевняє, що в нього дуже гарна жінка, куди молодша за нього...
Мегре ще раз пошкодував, що не зміг заходитися з цією справою особисто. Він багато віддав би, щоб зустрітися з цим старим ревматиком-мізантропом, який спромігся пустельникувати в самому центрі Парижа, посеред Монмартра, і який бавив час біля вікна, пильнуючи людей у будинку напроти.
- ...Зненацька він розговорився... Тільки боюся, що я не зможу повторити вам усього, що він казав, бо старий перескакував з однієї теми на іншу, та ще й висловлював [40] з кожного приводу свої міркування... Потім я побував у самого голландця, тож краще скажу, що сам бачив... Це дуже симпатичний, добре вихований, елегантний пан з вельми багатої і відомої родини... В Амстердамі його батько керував банком «Йонкер - Хагг і компанія»... Сам Норріс Йонкер ніколи справами не займався і, як він сам каже, багато років подорожував по світу... П'ятнадцять років тому він дійшов висновку, що ніде не почуває себе краще, ніж у Парижі, і заходився будувати собі цей особняк на авеню Жюно. По смерті батька банком керує його брат Ганс... Норріс Йонкер вдовольнясть-ся дивідендами і поміщає весь свій капітал у картини...
- У картини? - перепитав Мегре.
- Здається, він власник однієї з найкращих колекцій у Парижі.
- Стривайте!.. Отже, ви підійшли й подзвонили... Хто вам відчинив?
- їхній лакей... Такий собі білявий, рожевощокий молодик...
- Ви сказали, що ви з поліції?
- Авжеж. Це його не дуже здивувало, і він провів мене до холу й запросив сісти... Я не дуже знаюся на живопису, але все-таки розібрав підписи художників, про яких не раз чув: Гоген, Сезанн, Ренуар... Багато голих жінок...
- Вам довелося довго чекати?
- Хвилин десять-п'ятнадцять... Двійчаті двері між холом і салоном були відчинені, і я помітив, як там пройшла молода чорнява жінка. Одягнена в халат, хоч була вже третя година дня... Можливо, я помилився, але в мене склалося враження, що вона пройшла навмисне, щоб глянути на мене... А ще за кілька хвилин знову з'явився лакей і провів мене крізь салон до кабінету, стіни якого були геть заставлені книгами... Там мене прийняв сам пан Йонкер. Він був одягнутий у фланелеві штани, шовкову сорочку з широким розстебнутим коміром та чорну вельветову куртку... Волосся в нього вже зовсім сиве, але вид такий самий рожевий, як і в його лакея... На письмовому столі стояла таця з пляшкою та склянками. «Сідайте, я вас слухаю»,- сказав він мені без акценту
Було видно, що на інспектора Шінк'є справили неабияке враження розкішна обстановка в домі голландця, [41] його картини, а також манери та поводження самого хазяїна.
- Слово честі, я спершу не знав, з чого почати... Я запитав його, чи не чув він часом пострілів уночі... Він одказав, що не чув, бо його спальня виходить вікнами на подвір'я, та й стіни будинку такі грубі, що всередину не проникає жодного звуку з вулиці. «Я терпіти це можу шуму»,- признався він мені й почастував лікером. Не знаю, як він називається, але дуже міцний, з присмаком апельсина... «І все-таки ви б мали знати, що сталося перед вашим будинком минулої ночі...» - «Карл мені сказав про це, коли подавав сніданок... Це було о десятій ранку. Карл - це мій лакей, син одного з наших фермерів. Він сказав, що на авеню Жюно метушня, бо вночі якісь гангстери підстрелили поліцая...» _
- А який у нього був настрій? - запитав Мегре, бавлячись люлькою.
- Він був цілком спокійний, увесь час усміхався... І взагалі був аж надто чемний, як для людини, що її допіру несподівано потурбувала поліція: «Якщо вам треба допитати Карла, то я віддаю його до ваших послуг... Хоча його спальня також виходить до саду і він мене запевняв, що теж нічого не чув». - «Ви одружені, пане Йонкер?» - «Певна річ. Моя дружина була прикро вражена, коли дізналася, що сталося вночі за кілька метрів од нашого будинку».
Дійшовши до цього місця в своїй розповіді, Шінк'є помітно занепокоївся. .
- Я не знаю, маю рацію я чи ні, пане комісар, але мені хотілося поставити йому багато інших запитань. Та«л не наважився і вирішив, що буде значно краще, коли я відразу доведу все це до вашого відома.
- Отож повернімося до старого ревматика.
- От-от! Саме через нього я й хотів дещо запитати у голландця. Бо однією з перших фраз Маркле було: «Що б ви робили, інспекторе, якби ваша жінка була однією з найвродливіших у Парижі?.. Ха! Ха! Ви не відповідаєте? А вам ще далеко до шістдесяти чотирьох чи шістдесяти п'яти років... Гаразд! Інакше запитаємо... Що має робити шістдесятип'ятирічний старий, коли в нього завжди під боком така прегарна молодичка?..
Так от, у того пана навпроти є свої міркування щодо цього... Я мало сплю... Політичні події мене вже давно [42] не цікавлять, катастрофи теж,, а про що інше пишуть газети чи говорить радіо...
Я люблю думати... Ви мене розумієте? Я дивлюся у вікно і думаю... Мало хто знає, яка то втішна річ - думати...
Взяти хоча б цього голландця, та його жінку... До міста вони виходять досить рідко, не частіше як раз чи двічі на тиждень - вона у вечірній сукні, він у смокінгу... Повертаються додому не пізніше першої години ночі, а це означає, що вони були в когось у гостях чи ходили до театру... Самі ж вони ніколи званих обідів не влаштовують... Сніданків також... До речі, вони рідко коли снідають раніше, як о третій годині дня...
Тепер, бачите, кожен розважається як може... Я спостерігаю... Міркую... Роблю всякі здогади...
А подумати є про що, коли бачити, як двічі, а то й тричі на тиждень близько восьмої години до них дзвонить молода, гарна дівчина... її впускають, а випускають лише пізно вночі або геть на світанку...»
Тепер Мегре вже серйозно шкодував, що не йому довелося допитувати цього старого дивака.
- «І це ще не все, пане, поліцай... Признайтеся, що моє патякання починає вас цікавити... А тепер уявіть собі, що кожного разу це інша дівчина... Найчастіше вони приїздять на таксі, часом приходять пішки... Звідси видно, як вони спершу дивляться на номери сусідніх будинків. Погодьтеся, це також має певний сенс... Це означає, що хтось їм призначив побачення і дав певну адресу... Додам до цього, що я не завжди був ось таким старим, хворим щуром, що заховався у своїй норі... Колись я непогано знався на жінках...
Ви бачите той вуличний ліхтар метрів за п'ять від їхніх дверей?.. Я чув, що ви, поліцаї, можете з першого погляду впізнати жінку, для якої кохання стало професією... А також тих, хто живе, сказати б, на грані: всяких танцюристок кабаре, статисток із театрів чи кіно, котрі також не відмовляються від вигідної інтрижки...»
Мегре рвучко підвівся.
- А тепер, Шінк'є, ви що-небудь зрозуміли?
- Що зрозумів?
- Як це почалося для Лоньйона. Він досить часто проходив уночі по авеню Жюно, більшість мешканців якої знав особисто... І от він помічає, що до голландця вчащають молоді особи, яких ви щойно описали...
- Я про це також думав. Та жодний закон не забороняє [43] мужчині любити різноманітність - незалежно від віку.
І справді, цієї підстави було не досить, щоб такий досвідчений поліцай, як Нечема, налагоджував особистий таємний нагляд за цим будинком.
- У нього могла бути підстава.
- Яка саме? .
- Цілком можливо, що він дочекався, поки не вийде котрась із цих відвідувачок. Не виключено, що він натрапив на повію, яку знав раніше...
- Ясно. І все-таки кожному вільно...
- Це залежить від того, що відбувається всередині будинку, від того, що там бачила та жінка... Що розповідав ще вам цей симпатичний дідуган?
Комісарові дедалі більше подобався цей старий дивак, що влаштовував собі спостережний пункт перед вікном.
- Я поставив йому всі питання, які хотів. І занотовував відповіді.
Шінк'є знову відкрив свого чорного записника:
- Запитання. А вам не здається, що ці жінки приходили до лакея?
Відповідь. Передусім лакей закоханий в офіціантку з молочного бару, що в нижньому кінці вулиці... Така собі маленька кругленька реготуха... Вона кілька разів на тиждень приходить до нього на побачення... І чекає на нього в затінку, метрів за десять від будинку... Я міг би показати вам, де саме... І він не примушує її довго чекати...
Запитання. О котрій годині?
Відповідь. Близько десятої... Гадаю, після того, як він подасть на стіл, бо вечеряють там пізненько... Вони якийсь час прогулюються, взявшись попідручки, інколи зупиняються, щоб поцілуватися, а- прощаючись, стоять кілька хвилин, пригорнувшись одне до одного он за тим виступом стіни праворуч...
Запитання. Він не проводжає її додому?
Відповідь. Ні! Вона сама біжить додому, аж підскакує від щастя... Часом здається, що вона от-от почне танцювати... Крім того, є ще одна підстава гадати, що жінки, про яких я вам казав, приходять не до лакея... Кілька разів я бачив, як води дзвонили, коли його не було вдома...
Запитання. І їх впускали? [44]
Відповідь. Тож-то й воно... І ще цікава деталь... Двері інколи відчиняв голландець, а інколи - його жінка...
Запитання. У них є машина?
Відповідь. Так! Великий американський лімузин.
Запитання. З водієм?
Відповідь. За водія у них Карл. Сідаючи до керма, він знімає лакейську ліврею й надягає шоферську.
Запитання. До них ходить інша челядь?
Відповідь. Куховарка та дві покоївки... Покоївок досить часто міняють.
Запитання. Крім тих дам, про яких ви вже казали, вони приймають багато відвідувачів?
Відповідь. Лише кількох... Найчастіше до них навідується у другій половині дня чолов'яга років сорока... Він схожий на американця, приїздить у жовтій спортивній машині.
Запитання. І він довго в них залишається?
Відповідь. Одну-дві години.
Запитання. А ввечері чи вночі він не приїздить?
Відповідь. Приблизно рік тому він приїздив двічі о десятій вечора, щоразу з молодою жінкою. Та сам* відразу виходив, залишаючи свою супутницю в будинку. .
Запитання. Це була та сама жінка?
Відповідь. Ні.
Мегре уявив собі, з якою сардонічною, майже хтивою усмішкою відкривав старий дивак ці невеличкі таємниці.
Відповідь. Крім нього, був іще один молодий, та вже лисий чолов'яга. Він приїздить у таксі, коли стемніє, і від'їздить з пакунками.
Запитання. Якими пакунками?
Відповідь. Це можуть бути картини... Чи щось інше. Ось приблизно все, що мені відомо, пане інспектор. Уже давно мені не доводилося стільки балакати і, сподіваюся, не скоро доведеться знову. Попереджаю вас, що марно б викликали мене до відділка поліції чи до кабінету судді... Тим більше не сподівайтеся, що я піду свідчити в Палац правосуддя, якщо До того дійде... Ми з вами вже поговорили... Я повідомив вас про все, що знав... Тепер ви знаєте все не гірше за мене... Тож не здумайте мене більше турбувати, байдуже під яким приводом... [45]
А за хвилину Шінк'є ще раз довів, що окружні іп-спектори знають свою справу.
- Вийшовши від голландця, я, ніде правди діти, подумав, а чи не посміявся з мене той старий дивак. І тому вирішив перевірити котрусь із його заяв. Коли б вона підтвердилася, то й усьому іншому було б легше повірити.
Тож я подався до молочного бару. Довелося якийсь час почекати, доки в залі залишилася сама офіціантка. Ця справді невеличка на зріст гладуха, яка недавно приїхала із села і досі не може повірити, що вона справді живе в Парижі...
Я зайшов і запитав:
- Ви-.знайомі з добродієм Карлом?
Вона защарілася, занепокоєно глянула на відчинені двері й прошепотіла:
- Хто ви? Навіщо це вам знати?
- Проста довідка. Я з поліції.
- В чому його звинувачують?
- Ні в чому. Це звичайна перевірка. Ви заручені?
- Можливо, ми колись і поберемося, та він досі мені ще не освідчився...
- Ви зустрічаєтеся з ним кілька разів на тиждень?
- Кожного вільного вечора...
- І чекаєте на нього за кілька кроків від особняка на авеню Жюно?
- Хто це вам сказав?
Тут з'явилася опасиста молодиця. Дівчина не розгубилася й голосно сказала:
- Ні, мосьє, в нас немає горгонзоли, є лише сир рокфор... Та в них майже однаковий смак...
Мегре всміхнувся.
- Вам довелося купити рокфору?
- Я сказав, що моя дружина любить лише горгон-золу... Оце і все, пане комісар... Не знаю, що розкажуть ще увечері мої колеги... А як там бідолашний Лоньйон?
- Я щойно дзвонив до лікарні. Лікарі ще нічого певного не кажуть, а він досі не опритомнів. Схоже на те, що друга куля зачепила верхівку правої легені, але в його теперішньому стані зробити рентген неможливо...
- Хотів би я знати, що він таке відкрив, щоб у нього стріляли. Коли б ви бачили того голландця, то здивувалися б не менше за мене. Важко навіть собі уявити, щоб такий поважний пан... [46]
- Зробіть, будь ласка, одну річ, Шінк'є... Коли всі ваші люди повернуться до відділка, а особливо, коли заступлять на нічне чергування, накажіть їм зайнятися жінками... Як ви мені сказали, деякі з них приходили до особняка пішки. Отже, можна припустити, що вони мешкають десь поблизу. Звеліть також густим гребінцем прочесати нічні кабаре. Коли вірити вашому старому інвалідові, то навряд чи треба.шукати на тротуарах... Ви розумієте, що я маю на оці? Цілком можливо, що кінець кінцем пощастить знайти одну з тих, що побувала на авеню Жюно...
Певна річ, було б не менш цікаво знайти Марінетту Ож'є.
Та Моер зі своїми сотнями зразків річкового піску щось не поспішав вивести його на слід.
- Алло! Голландське посольство слухає...- У трубці лунав молодий свіжий голос з легеньким акцентом, від самого звуку якого в уяві поставали пейзажі з вітряками, мов на коробках какао.
- Пробачте, мадемуазель, але я хотів би поговорити з першим секретарем...
- Хто його просить?
- Комісар Мегре з Управління карного розшуку.
- Зачекайте хвилинку. Я подивлюся, чи в себе зараз пан Гудекамп...
Згодом у трубці почувся знову той самий голос:
- Пан Гудекамп зараз на нараді... Я можу дати вам телефон другого секретаря, пана де Вріеса... Не кладіть трубки...
За хвилину в трубці залунав чоловічий голос, певна річ, уже не такий свіжий, з помітнішим акцентом.
- Це Хуберт де Вріес, другий секретар посольства Нідерландів...
- З вами говорить головний комісар Мегре, начальник бригади карного розшуку...
- Слухаю вас...
В уяві комісара відразу постав сухий підозрілий молодик - недарма ж він лише другий секретар - білявенький, гіевно, одягнутий аж надто елегантно, як це водиться з людьми півночі. [47]
- Я хотів би навести довідки щодо одного з ваших підданців, який уже давно живе в Парижі... Певно, ви його знаєте...
- А де ви зараз, мосьє Мегре?
- У своєму кабінеті на набережній Орфевр.
- Не ображайтесь, якщо я сам до вас зателефоную. Минуло принаймні п'ять хвилин, поки в комісаровому кабінеті задзвонив телефон.
- Даруйте, мосьє Мегре, але до нас щодня дзвонять усякі люди і часом привласнюють собі чужі титули. Здається, ви хотіли запитати в мене про когось із голландців, що мешкають у Парижі?
- Про пана Норріса Йонкера...
Комісарові чомусь здалося, ніби його співрозмовник на тому кінці проводу раптом насторожився.
- Ви його знаєте?
- У нас в Голландії не менше Йонкерів, як у вас Дюранів. Норріс також досить поширене ім'я...
- Цей Норріс Йонкер - родич амстердамських банкірів.
- Банк «Йонкер-Хагг і компанія» один із найдавніших у нашій країні. Старий Кеес Йонкер помер років п'ятнадцять тому, і, коли не помиляюся, всі справи перейшли до його сина Ганса.
- А Норріс Йонкер?
- Особисто я з ним не знайомий.
- Але ж вам відомо, що такий існує?
- Певна річЬ Здається, він член гольф-клубу «Сен-Клу»... Цілком можливо, що там могли зустрітися...
- Він одружений?
- Еге ж, з однією англійкою... Принаймні так мені казали. Дозвольте і собі запитати вас, мосьє Мегре, чим вас цікавить пан Норріс Йонкер?
- Він мене цікавить остільки, оскільки...
- Ви з ним бачилися?
- Ще ні!
- Ви не гадаєте, що вам було б значно краще звернутися безпосередньо до нього самого? Далебі, я зможу дати вам його адресу...
- Я її знаю.
- Норріс Йонкер рідко буває у нашому посольстві. Bin належить до родини не тільки респектабельної, але й вельми видатної, і в мене є всі підстави гадати, що він [48] сам людина вельми шанована... Його колекція картин славиться на весь світ...
- А що ви знаєте про його дружину?
- Мені було б легше відповісти, коли б я знав, що саме вас цікавить. Як мені розповідали, пані Йонкер народилася на півдні Франції і вийшла заміж за англійця Герберта Мура, родом із Манчестера, власника заводу шарикопідшипників.
- У них немає дітей?
- Здається, немає.
Мегре зрозумів, що більше нічого від нього не доможеться, і набрав інший номер, номер оцінника, з яким не раз мав справу і якого часто запрошували як експерта під час судового розслідування.
- Пан Манессі? Це Мегре...
- Зачекайте- хвилинку, я зачиню двері... О! Тепер я вас слухаю... Ви вже вдарилися в живопис?
- Яв ньому нічогісінько не тямлю. Ви часом не знаєте голландця на ім'я Норріс Йонкер?
- З авеню Жюно? Я не тільки його добре знаю, але й провадив за його рахунок експертизу деяких картип. У нього одна з найліпших колекцій живопису другої половини дев'ятнадцятого та початку двадцятого сторіччя...
- Виходить, він дуже багатий?
- Його батько був банкіром і теж аматором живопису. Норріс Йонкер зріс поміж шедеврів Ван-Гога, Піс-саро, Мане, Ренуара. Нічого дивного, що він одійшов від фінансових справ. По смерті батька він успадкував значну частину його полотен, а дивіденди, котрі йому сплачує брат, дозволяють йому дедалі збільшувати свою колекцію...
- Ви з ним особисто зустрічалися?
- Авжеж. А ви?
- Ще ні!
- Він більше схожий на англійця, ніж на голландця... Такий собі типовий джентльмен. Коли мені не зраджує пам'ять, він закінчив Оксфорд і потім ще довго жив у Англії... Хтось мені казав, що під час війни він був полковником британської армії...
- А що вам відомо про його дружину?
- О, це справжня красуня!.. Раніше вона була в шлюбі з якимось англійцем із Манчестера...
- Знаю, знаю... Шарикопідшипники...
- А чому вас так зацікавив цей Йонкер? Сподіваюся, [49] не тому, що хтось пограбував його картинну галерею?
- Ні.
Тепер настала черга комісара вдаватися до ухильних відповідей.
- Вони часто бувають у місті?
- Гадаю, ні.
- Йонкер навідує інших аматорів живопису?
- Певна річ, він стежить за всіма розпродажами і знає, коли й що саме продаватиметься в.Друо, Гольєрі, в Сотбі чи Нью-Йорку.
- Він часто подорожує?
- Ви багато від мене вимагаєте... Раніше він немало їздив, а як зараз - не знаю. Зовсім не обов'язково турбуватися самому, щоб купити картину на відкритому розпродажу. Навпаки, великі покупці здебільшого діють через своїх представників...
- Одне слово, це людина, на яку цілком можна покластися?
- З заплющеними очима.
- Дякую вам!
Від цього йому не стало легше, і, підвівшись із-за столу, Мегре без ентузіазму попрямував до шафи, щоб надягти плаща і капелюха.
Чим більш відомі, шановані люди, тим складніше мати з ними справу, з'являтися непроханим гостем до їхніх домівок, вчиняти їм допит. Здебільшого їм нічого не варто зняти трубку й поскаржитися якомусь великому цабе, а другого дня поліцаєві вже не позбутися халепи.
На якусь мить він завагався: чи взяти з собою когось із інспекторів, та врешті вирішив іти на авеню Жю-но без нікого, щоб надати цьому візитові менш» офіційного характеру.
А ще за півгодини він вийшов із таксі перед триповерховим особняком і подав свою візитну картку одягненому в білий смокінг Карлові, який провів його до холу. Одне слово, все відбувалося так, як змалював інспектор Шінк'є, з тією хіба різницею, що замість десяти хвилин комісара, з огляду на його високий ранг, примусили чекати лише п'ять.
- Ходіть, будь ласка, за мною...
Слідом за Карлом комісар перейшов салон, де йому пощастило менше, як Шінк'є: прекрасної пані Йонкер там уже не було. Голландець приймав його у своєму кабінеті. Відколи пішов інспектор, пан Йонкер не перемінив ні одягу, ні, сказати б, місця. Сидячи біля письмового столу в стилі амцір, він пильно розглядав гравюри за допомогою величезної лупи, то віддаляючи, то наближаючи її до паперу.
Як тільки Мегре переступив поріг, господар підвівся йому назустріч, і комісар міг переконатися, що в своєму описі голландця інспектор не проминув жодної деталі. Одягнутий у сірі фланелеві штани, м'яку шовкову сорочку та чорну оксамитову куртку, пан Йонкер був живим втіленням образу англійського джентльмена в інтимній обстановці. І за одягом, і за незворушним спокійним виразом обличчя. Не виказуючи ні подиву, ні хвилювання, він коротко промовив:
- Пан Мегре?
І показав своєму гостеві на оббите шкірою крісло по той бік столу. Потім сів сам.
- Повірте, мені дуже приємно бачити у своєму домі таку славнозвісну людину, як ви, пане комісар...
Говорив він повільно, ніби після стількох років життя у Парижі все ще думав по-голландському і мусив перекладати кожне слово.
- Але, признаюся, я не знаю, чим заслужив честь удруге за день приймати в себе представників поліції...
Він замовк, розглядаючи свої пухкі, випещені руки. Пан Йонкер не був гладкий, але мав те, що колись називалося , поставністю. Років сімдесят тому він міг би стати справжньою знахідкою для карикатуриста «паризького життя».
Його обличчя вже трохи розпливлося, невеличкі блакитні очиці з припухлими повіками холодно стежили з-поза квадратних скелець у ледь помітній золотій оправі.
- Інспектор Шінк'є справді повідомив мене про свій візит,- мовив комісар, долаючи певну ніяковість.- Це окружний інспектор, і нам він безпосередньо не підпорядкований...
- Інакше кажучи, ви хочете перевірити, наскільки точно він вам доповів?
- Не зовсім так. Та, можливо, він не досить докладно вас описав...
На якусь мить голландець перестав бавитися лупою і пильно глянув комісарові в очі своїм вельми хитрим і водночас трохи наївним поглядом.
- Послухайте, пане Мегре, мені вже шістдесят чотири роки, і я об'їздив увесь світ. Та п'ятнадцять років [51] тому я оселився в Парижі... Місто так мені сподобалося, що я вирішив поставити собі тут будинок. На мене ніколи не заводили судової справи, і, як у вас кажуть, моя нога не ступала в судовий зал або у відділок поліції. Мені стало відомо, що минулої ночі на вулиці перед моїм будинком була стрілянина. Як я вже заявив вашому інспекторові, ні я,, ні моя дружина нічого такого не чули, бо наші спальні - у протилежній частині будинку. А тепер скажіть, як би ви почували себе, коли б ви були на моєму місці, а я на вашому?
- Певна річ, я не вбачав би в цих візитах нічого для себе приємного... Завжди прикро бачити, як до тебе вдираються люди, котрих ти зовсім не знаєш...
- Даруйте! Даруйте! Я зовсім не скаржуся на те, що ви зробили мені візит. Навпаки! Я дуже радий приймати в себе людину, про яку стільки чув. Я маю на оці зовсім не те, і ви це прекрасно розумієте. Ваш інспектор уже встиг поставити мені низку досить нескромних запитань... Хоча, зважаючи на його професію, треба щиро визнати, не занадто нескромних. Не знаю, що саме цікавитиме вас, але мене дивує, що такий високопоставлений чиновник, як ви, з'явився до мене власною персоною...
- Ну а коли це, скажімо, з пошани до вас...
- Мені дуже приємно це чути, але дуже важко в це повірити. Сподіваюся, з мого боку не буде надмірною нескромністю запитати, яким правом ви тут?
- Будь ласка, пане Йонкер. Ви можете негайно зателефонувати своєму адвокатові. Знайте, що я прийшов до вас без жодного мандата, і це дає вам право, як то кажуть, вигнати мене звідси у три вирви. Та майте на увазі, що така демонстративна відмова нам допомогти може бути витлумачена як ворожість, ба навіть намагання щось від нас приховати...
Голландець посміхнувся і, повернувшись у своєму кріслі, простяг руку до коробки з сигарами.
- Сподіваюсь, ви курите?
- Лише люльку.
- То прошу...
Витягши сигару, він майже ритуальним жестом підніс її до вуха, постукав по ній пальцем, далі зрізав кінчик якимось золотим інструментом і неквапливо запалив.
- Ще одне запитання,- мовив він, випустивши цілу хмарку блакитного диму: - Чи слід мені розуміти, що [52] ви надаєте великої ваги цій справі і тому власною персоною обходите усіх підряд, хто мешкає на авеню Жюно? Бо було б прикро дізнатися, що лише мене самого вшановано такою честю.
Мегре також заходився підшукувати слова.
- Ні, на цій вулиці ви не перший, кому я ставлю подібні запитання. Мої інспектори, як ви кажете, обходять усіх підряд, хто мешкає на цій вулиці. І коли я вирішив зробити вам цей візит власною персоною, то лише тому, що вважаю вас гідним виняткової уваги.
Голландець ледь кивнув головою, немов на знак подяки, та було видно, що він не дуже йняв віри своєму гостеві.
- Що ж, я спробую вам відповісти... Сподіваюся, мені не треба нагадувати вам, що я не допущу жодного втручання в моє особисте життя.
Мегре вже розтулив був рота, щоб відповісти, як раптом задзвонив телефон.
- Перепрошую.
Йонкер зняв трубку і коротко відповів по-англійському. Брови в нього насупилися. Мегре вивчав англійську мову ще в школі і ніколи не відзначався своїми успіхами в цій дисципліні. Тож коли він був в Англії і під час обох подорожей до Сполучених Штатів, попри всю поблажливість співрозмовників, од його шкільних знань було небагато користі.
І все-таки Мегре второпав, що голландець зараз від чогось відмовлявся, посилаючись на надмірну зайнятість. А на якесь запитання невідомого відповів:
- Еге ж, із тієї самої фірми... Я вам пізніше зателефоную...
Чи не означало це, що зайнятий він був через представника тієї самої професії, до якої належав і попередній гість, інспектор Шінк'є?
- Пробачте ще раз! Тепер я до ваших послуг...
Він відкинувся на спинку крісла і, вигідно злігши ліктями на бильця, спокійно поглядав, як потроху наростає білий попіл на сигарі.
- Ви оце запитали в мене, пане Йонкер, що я робив би, якби опинився на вашому місці... Тож прошу вас тепер уявити себе на моєму. Коли в тому чи в тому районі вчинено злочин, то завжди можна знайти сусідів, котрі щось чули, щось бачили - хоч і не звернули на це свого часу належної уваги. [53]
- Коли не помиляюся, у вас це називається «послухати, що подейкують».
- Може статися... Наш обов'язок перевірити те, що кажуть люди, бо хоча серед них і трапляються фантазери, часом такі свідчення можуть вивести нас на правильний слід.
- Ну і що ж вони подейкують у даному разі?
Та Мегре не квапився йому відповідати. Він ніяк не міг вирішити, хто сидить перед ним: чесний, хоч і насмішкуватий добродій чи, навпаки, хитрий і насторожений пройдисвіт, який тільки грає в простодушність.
- Ви, здається, одружені, пане Йонкер?
- Це вас дивує?
- Ні, мені сказали, що пані Йонкер - дуже гарна . жінка.
- І знову питаю: це вас дивує? Певна річ, я вже зрілий мужчина, дехто каже, що й перезрілий, хоч одразу додає: але добре зберігся! Що ж до моєї дружини, то їй лише тридцять чотири роки. Інакше кажучи, вопа рівно на тридцять років молодша за мене. Та, може, вам здається, що ми становимо виняток? Хіба в світі, та й у вас у Парижі, наш випадок єдиний? Невже це вас справді так дивує?
- Пані Йонкер з походження француженка?
- Бачу, ви вже наводили про мене довідки... Еге ж, вона народилася в Ніцці, та познайомилися ми з нею в Лондоні.
- Ви у неї не перший чоловік?
По виду Йонкера пробігла трохи дратівлива гримаса, цілком природна для джентльмена, шокованого тим, що хтось намагається проникнути в його особисте життя, та ще й наважується говорити, про його дружину.
- Вона була місіс Мур, а потім стала пані Йонкер,- сухо відказав він. І на якийсь час зосередив усю увагу на кінчику сигари. За хвилину докинув: - Оскільки ви вже торкнулися цієї теми, то зауважте собі, що вийшла за мене не заради грошей, бо на той час і сама вже була, як то кажуть, цілком заможна.
- Ви рідко буваєте серед людей, пане Йонкер. Аж надто рідко як для вашого становища.
- Це закид? То уявіть собі, що більшу частину свого життя я провів серед людей - чи тут, чи в Лондоні, чи в Штатах, чи в Австралії, чи будь-де. Коли ви досягнете мого віку... [54]
- Мені вже залишилося не так багато.
- Коли, повторюю, ви досягнете мого віку, то й вам теж приємніше буде сидіти вдома, аніж швендяти по вечірках, чи по клубах, чи по нічних кабаре...
. - Це мені тим зрозуміліше, що ви, певно, дуже закохані в пані Йонкер...
Цього разу полковник британської армії немов заціпенів і у відповідь лише сухо кивнув головою, струсивши попіл із своєї сигари.
Делікатний момент, що його так намагався віддалити комісар, невблаганно наближався. Мегре щось дуже довго запалював згаслу люльку і нарешті промовив:
- Ви ще вжили слово «подейкують»... Мушу вам признатися, що деякі з одержаних нами відомостей справді походять із цього джерела...
Чи справді в голландця ледь тремтіла рука, чи то, може, лише здавалося? І все-таки він узяв кришталеву карафку і вщерть налив собі чарку.
- Ви любите кюрасо?
- Дякую вам.
- Чи, може, вам більше до вподоби віскі?
І, не чекаючи відповіді, натиснув кнопку. Не минуло й хвилини, як на дверях з'явився Карл.
- Будь ласка, шотландського. - І звернувся до комісара: - Води газованої чи простої?
- Газованої...
Протягом цього антракту обидва мовчали. Мегре видивлявся на книжкові шафи, якими були заставлені всі стіни. В них були здебільшого книги з історії мистецтва, і не лише живопису, а й архітектури, скульптури, з найдавніших часів аж до сучасної доби. Окремо стояли оправлені шкірою каталоги найбільших розпродажів картин за останні сорок років.
- Дякую, Карле. Ви вже сказали мадам, що в мене гість? - 3 чемності він розмовляв зі своїм слугою по-французькому. - Вона досі нагорі?
- Еге ж, мосьє...
- А тепер, пане Мегре, я вип'ю за ваше здоров'я... То що ж подейкують сусідв?
- Не знаю, як там у вас, в Голландії, але в нас, у Парижі, є чимало людей уже похилого віку, які полюбляють цілими днями, а часом і ночами сидіти біля вікна... Особливо тут., на Монмартрі... Отож нам стало відомо, що досить часто - двічі, навіть тричі на тиждень [55] увечері до вас приходять молоді жінки... Вони дзвопять, і їх нібито впускають у дім...
Вуха голландця зненацька налилися кров'ю, але він мовчки смоктав свою сигару.
- Я міг би подумати, що йдеться про подруг пані Йонкер, коли б ті дами не належали до такого середовища, що ця гіпотеза була б образою для господині дому.
Комісарові не часто доводилося добирати слів та будувати фрази так старанно, як цього разу. І він не пам'ятав, щоб йому було коли так ніяково.
- Ви не станете заперечувати, що такі візити справді були?
- Коли ви вже завдали собі клопоту їхати сюди, пане комісар, то ясно, що ви певні у справедливості вашої інформації. Чи не так? Признайтеся, що якби мені спала нерозважна думка суперечити вам, то одразу з'явилися б свідки...
- Ви не відповіли на моє запитання.
- А що ж іще розповіли вам про тих молодих жінок?
- Я поставив вам запитання, а ви ставите мені інше.
- Адже я в себе вдома... От коли б я сидів у вас у кабінеті, то становище було б діаметрально протилежне...
Комісар вирішив відступити.
- Ну, гаразд!.. Отож, загалом кажучи, йдеться про жінок легкої поведінки. Здебільшого вони приходять пізно, а виходять часом уранці, так що в декого може скластися враження, ніби вони тут ночують.
- Це правда.
Він не одвів погляду, навпаки, дивився просто на комісара, але очі в нього немов скаламутилися і стали сірі.
Лише думка про бідолашного Лоньйона, тяжко пораненого підступними пострілами в живіт із смертоносної зброї, та його невідомого нападника надала комісарові снаги провадити далі.
Йонкер сидів у своєму кріслі так незворушно, немов грав у покер.
- Будь ласка, поправте, коли я скажу щось не так. Спершу я подумав, що ці панночки приходять до вашого слуги. Та потім дізнався, що в нього є інша знайома і що ці візити траплялися й тоді, коли його самого не було вдома. До речі, чи не міг би я у вас запитати, де міститься кімната вашого слуги?
- На третьому поверсі, поруч із майстернею. [56]
- А де сплять покоївки та куховарки? Також,на третьому поверсі?
- Ні. В саду є флігель. Вони живуть там.
- Двері цим нічним відвідувачкам часто відчиняли ви самі. Даруйте, коли я додам, що згідно з моїми відомостями це часто робила і пані Йонкер.
- О! Бачу за нами непогано наглядають! Виявляється, Париж мало чим відрізняється від наших хуторів, де цю роль добровільних шпигунів беруть на себе старі баби. А тепер дозвольте запитати: що є спільного між цими, як ви кажете, візитами та пострілами на вулиці минулої ночі? Бо я навіть не припускаю думки, що підозра якимось чином могла впасти на мене, коли тільки з невідомих мені причин, ваш уряд не вважає небажаним моє подальше проживання в цій країні.
- Ні, йдеться не про це. Просто я намагаюся грати з відкритими картами. Весь хід подій минулої ночі, вид зброї, якою користувався нападник, а також декотрі інші деталі дають мені підстави думати, що ми маємо справу з професіоналами.
- 1 ви гадаєте, що я маю якісь стосунки з такими людьми?
- Ні, але, з вашого дозволу, я висловлю одне припущення: ви дуже багата людина, пане Йонкер. У цьому будинку зберігається більше витворів мистецтва, аніж у деяких музеях, і вартість їх величезна... А тепер скажіть, чи є у вас якась система охорони цих скарбів?
- Ні! Справжні, як ви кажете, професіонали мають за дитячі іграшки найдосконаліші системи. До речі, це зовсім недавно було зайвий раз доведено у вашій країні. Тому я віддаю перевагу доброму старому страхуванню...
- І вас ніколи не намагалися пограбувати?
- Як мені відомо, ніколи.
- Ви певні у ваших слугах?
- У Карлі - цілком, у куховарці теж. Вона працює в мене вже понад двадцять років. Щодо покоївок, то їх я знаю менше, хоч моя дружина не наймає нікого без рекомендації поважних людей. І все-таки ви мені не пояснили, що спільного між мбїми нічними відвідувачками та...
- Зараз скажу...
Комісар був загалом вдоволений з того, як він маневрував досі, і тому вирішив винагородити себе добрячим ковтком віскі. [57]
- Припустімо, що якась банда крадіїв картип - а таких на світі багато - готується навідатися й до вас... Припустімо далі, що окружний інспектор десь краєм вуха про це почув... Але чутки були надто невиразні, щоб відразу вживати якихось заходів... І от він сам починав чатувати вночі навпроти вашого будинку... Щоб перевірити чутку і в разі потреби застукати злочинців на гарячому...
- Ви не гадаєте, що це було б досить ризиковано з його боку?
- У нашій справі, пане Йовкер, ми часто змушені ризикувати.
- Даруйте.
- Бандити, що спеціалізуються на витворах мистецтва, певна річ, інколи не зупиняються й перед убивством... Та загалом це культурні й цілком інтелігентні люди, котрі не лізуть у воду, не спитавши броду... Перед тим як учинити напад, вони вивчають об'єкт... Оскільки ви певні у ваших слугах, мені лишається тільки припустити, що котрась із цих іґанночок...
Важко було визначити, що думав у цю мить голландець. Чи він справді вірив міркуванням комісара, чи лише вдавав, а сам уже чув нюхом якусь пастку?
- Кралечки, що працюють у нічних кабаре, так чи так перебувають у контакті з тим, що в нас, у Франції, називається демімондом...
- Отже, ви завітали до мене тільки для того, щоб узяти список цих осіб з прізвищами, адресами і номерами телефонів?
В його голосі бринів неприхований глум.
- Цілком можливо, що це могло б стати нам у пригоді. Та поки що мене цікавить інше: чого вони сюди приходять?
Ух! Він зупинився, щоб трохи передихнути. Йонкер немов примерз до крісла і, не кліпаючи, дивився просто у вічі комісарові. Сигара в його руці давно згасла.
- Гаразд! - раптом мовив він і підвівся.
Потім поклав недопалок у блакитну попільничку і кілька разів пройшовся кабінетом.
- Я вже казав вам, шановний добродію, ще на початку цієї розмови, що відповім лише на ті ваші запитання, які не стосуються мого приватного життя. Ви ж влізли в нього обома ногами, пов'язавши їх із подіями минулої [58] ночі. Це було зроблено дуже спритно, поздоровляю вас!
Він зупинився навпроти Мегре. Комісар також схопився.
- Здається, ви вже досить давно працюєте в поліції?
- Двадцять вісім років.
- Сподіваюся, вам доводилося мати справу не тільки з усякою потолоччю. А чи, може, ви вперше бачите такого, як я? Тож доводжу до вашого відома, що я знаю багато людей моєї верстви, мого віку та становища, які часто потурають певним своїм інстинктам. Чи ви гадаєте, що це великий гріх? Ваш Париж ніколи не відзначався надмірним пуританством, пане Мегре. Може, в мене на батьківщині на такого, як я, показували б пальцями, може, там зі мною перестали б знатися всі мої родичі та близькі. Є чимало чужоземців, котрі поселилися у вас, у Франції,- чи то на Лазуровому березі, чи то в самому Парижі,- лише тому, що тут до таких речей здавна ставляться толерантно...
- Дозвольте запитати, чи пані Йонкер...
- Пані Йонкер теж не пуританка і знає життя. їй також відомо, що деяким мужчинам мого віку подібна зміна партнерок потрібна задля здоров'я... Ви примусили мене говорити про вельми інтимні речі, сподіваюся, тепер ви вдоволені...
І він промовисто зиркнув на двері, натякаючи, що вважає аудієнцію закінченою.
Та Мегре удав, що не розуміє цього натяку, і знову повів атаку.
- До речі, ви тут щойно згадували про прізвища,, адреси й телефони,- спокійно мовив він тихим голосом.
- Сподіваюся, ви не будете їх у мене вимагати. Можливо, ці особи і не бездоганні в своєму особистому житті; та це не справа поліції. Я не пробачив би собі, коли б через мене з ними сталися якісь неприємності...
- Ви також сказали, що мало буваєте серед людей ¦ і не належите до тих, хто швендяє по нічних кабаре. Як же вам удається вербувати собі цих партнерок?
Знову мовчанка. Знову вагання.
- Невже вам треба пояснювати, як це робиться? - нарешті видихнув він.
- Певна річ, відомо, що в нашій країні існують бандури [59] та бандурші, але я також знаю, що звідництво карається законом.
- Отже, їхні клієнти теж порушують закон?
- Певним чином їх можна було б звинуватити у спільництві, та загалом...
- Загалом клієнтів ніхто не чіпає - ви це хотіли-сказати? В такому разі, пане Мегре, я не маю чого додати до того, що ви вже чули...
- У мене є до вас прохання.
- Прохання? Чи не криється за цим щось інше? Тепер їхні стосунки вже скидалися на відкриту війну.
- Ні, коли самого прохання буде замало, мені, либонь, доведеться вдатися по допомогу судових органів.
- Гаразд, про що ви просите?
- Я хотів би оглянути ваш будинок.
- Здається, є відповідніший термін - вчинити трус.
- Ви забуваєте, що я поки що виходив із тієї гіпотези, ніби ви - потенційна жертва...
- Ви маєте намір мене боронити?
- Можливо.
- Гаразд... Ходімо за мною...
Тепер він уже не пропонував Мегре сигару чи шотландського віскі. Йонкер нараз став великим буржуа, ба навіть великим сеньйором.
- У цій кімнаті я перебуваю більшу частину дня. Сподіваюся, ,ви її вже оглянули. Чи, може, накажете відчинити шухляди?
- Ні, не треба.
- Тож майте на увазі, що в правій лежить автоматичний пістолет «люгер». Він у мене з війни.- Голландець вийняв пістолет і вів далі: - Він заряджений. У мене в спальні є ще один, браунінг, також заряджений, я вам його покажу пізніше...
А оце салон. Хоч ви й прийшли не заради того, щоб помилуватися картинами, все одно раджу глянути сюди... Це один з найкращих шедеврів Гогена. По моїй смерті це полотно перейде до Амстердамського музею.
А це... Ви хоч трохи знаєтеся на килимах? Гаразд, ходімо далі. Ми в їдальні... Ліворуч від каміна остання праця Сезанна...
Оті двері ведуть до невеличкої кімнати, котру я звелів оформити якнайзатишніше, в найніжніших барвах... Це малий салон моєї дружини. [60]
Буфетна... Карл зараз чистить срібний посуд. Його робили англійські майстри, сімнадцяте сторіччя... Він має лише один недолік - надто важкий.
Кухня під нами. Там зараз куховарка. Ви, може, хочете познайомитися?..
У тій демонстрації багатства, хотів він того чи ні, було щось глибоко образливе.
- Тоді ходімо нагору. Сходи, ці привезено із старого замка біля Утрехта... Ліворуч мої покої...- Він відчиняв і зачиняв двері, немов агент з розпродажу нерухомого майна, що показує віллу покупцеві.- Ось вам ще один кабінет, подібний до того, який ви бачили внизу. Я люблю книги, і вони мені дуже потрібні... В тих шухлядках ліворуч міститься історія кількох тисяч картин з послідовним переліком усіх їхніх власників. І, певна річ, з цінами при кожному розпродажі. Моя спальня. В шухляді нічної тумбочки - я вже казав - автоматичний браунінг... Примітивний, шість тридцять п'ять - у разі нападу нікуди не годиться...
Усі стіни, навіть уздовж сходів, були майже поспіль завішані картинами, та найкоштовніші містилися не в салоні, а в спальні голландця. Вона була оздоблена it отарому стилі на англійський лад, з гллбокими шкіряними кріслами.
- Моя ванна. А тепер перейдімо на ту половину, тільки спочатку дозвольте впевнитися, що моя дружина встигла одягтися...
Він постукав, відхилив двері й ступив кілька кроків усередину.
- Можете зайти! її будуар. Я придбав оці два Фра-гонарові полотна спеціально для неї. Ті два крісла належали самій мадам Помпадур. Коли б ви, пане Мегре, завітали до мене не як поліцай, а як шанувальник мистецтва, я залюбки розповів би вам історію кожної речі. Спальня. Вся оббита рожевим шовком. її ванна.
Навіть не заходячи, комісар краєм ока встиг розгледіти невеличкий басейн із чорного мармуру, до якого вело кілька сходинок.
- А тепер нагору... Адже ви маєте право оглянути все, що вам хочеться, чи не правда? - Він одчинив ще одні двері.- Лакейська. Тут живе Карл. А там далі його ванна... Зауважте, що в нього є власний телевізор. На його думку, чорно-білі зображення кращі, ніж шедеври великих майстрів... А' яка ваша думка? [61]
Він постукав у двері навпроти, оздоблені багатим різбленням. Певно, й вони прикрашали якийсь замок.
- До вас можна, моя люба?.. Я показую наш будинок панові Мегре, начальникові бригади карного розшуку... Я не помилився, пане комісар?
Мегре- глянув і здригнувся. Перед мольбертом, посеред заскленої з обох боків малярні, стояла висока постать у білому.
«Привид»,- майнуло в голові комісара, перш ніж він устиг пригадати, що саме це слово прошепотів поранений Лоньйон.
На пані Йонкер була не та звичайна малярська блуза, котру вдягають художники. її одяг більше скидався на сутану ченця-домініканця, хоч цупкувата тканина, скоріше пасувала до купального халата. Крім того, голову господині дому прикрашав білий тюрбан з такої самої тканини.
У лівій руці вона тримала палітру, в правій - пензель. Погляд її чорних очей зацікавлено зупинився па комісарові.
- Я багато чула про вас, пане Мегре, і рада познайомитися з вами особисто. Даруйте, що я не можу потиснути вам руку...
І, поклавши пензля, вона витерла руку об білу тканину свого вбрання, на якому відразу з'явилися зелені плями.
- Сподіваюся, ви не дуже знаєтеся на малярстві... Інакше, благаю вас, не дивіться на мою мазанину...
Пройшовши щойно повз низку шедеврів, розвішаних на стінах будинку, дивно було раптом опинитися перед полотном, на якому не було нічого, крім безформних різнобарвних плям.
В цю мить сталося щось таке, що Мегре навряд чи спромігся б визначити словами. Все навкруги - і люди, і речі - раптом постало перед ним у зовсім іншому світлі. Мова і жести Йонкерів набули іншої, нової ваги. Може, причиною такої дивовижної метаморфози була чарівна молодичка в химерному вбранні, може; сама обстановка в приміщенні.
У величезному каміні з білого мармуру весело палахкотів вогонь, стріляючи й витріскуючи сухими оцупками, [62] над якими, мов казкові гномики, бігали язички полум'я.
Комісарові нараз стало ясно, чому один бік малярні, а саме звернений до вулиці, був запнутий завісами. Ма-лярня була засклена з двох боків, що давало змогу завжди досягати потрібного освітлення.
Завіси ці зроблено з чорного дебелого джуту. Від прання вони посіріли і навіть трохи збіглися, так що тепер їхні половинки не торкалися одна одної, утворюючи широченьку шпарину.
По один бік звідси аж до Сен-Уана виднілися дахи будинків, по другий - бовваніли крила Мулен-дела-Галет, за якими відкривалася панорама всього Парижа з рівними вузькими смужками бульварів, ледь ширшою прогалиною Єлісейських Полів, звивистою стрічкою Сени, золотою банею Будинку інвалідів.
Та комісарові було не до милування красою. Його зір, слух і нюх загострилися до краю. Опинившись у незнайомому середовищі, важко відразу зорієнтуватися в ньому, та зараз Мегре здавалося, що в очах йому поступово ясніє.
І вже кожна деталь по-своєму вражала його, починаючи з цих двох голих, щойно вибілених стін і аж до гарячого полум'я, що танцювало в каміні.
Коли вони з голландцем зайшли до майстерні, пані Йонкер малювала. Чому ж у такому разі на стінах не висіло жодної картини? Не було їх також і по кутках, складених одна до одної, як це водиться майже в усіх малярнях. І блискуча паркетна підлога була так само гола, як і стіни.
Біля мольберта стояв круглий столик, захаращений тюбиками з фарбами.
Трохи далі, на другому простому столі, збитому з голих дощок,- вперше в цім домі він бачив прості меблі,- валялися якісь банки, бляшані коробки, пляшки та ганчірки.
Вмеблювання довершували дві старі шафи, крісло та стілець, на яких уже злиняла, а місцями й облізла брунатна оббивка.
Мегре всім єством відчув, що тут щось негаразд, хоч поки що й не міг би сказати, у чім, власне, річ. Це він і силкувався встановити, коли його слух вразила фраза, з якою голландець звернувся до своєї жінки.
- Комісар завітав до нас зовсім не для того, щоб [63] помилуватися картинами. Як це не дивно, але його більше цікавить тема ревнощів. Досі він був певен, що всі жінки однаково ревниві...
Це було сказано немов між іншим, ледь іронічно, тоном дружнього жарту. Та Мегре відчув у цій фразі щось більше, ніж дружній жарт. Чи не попереджав, Йонкер свою жінку про небезпеку, натякаючи, як їй слід поводитися? І комісар міг би заприсягтися, що кліпанням повік пані Йонкер відповіла: сигнал прийнято.
- У вас ревнива дружина, пане Мегре?
- Признаюсь вам, люба пані, вона досі не давала мені приводу над цим замислитися.
- Але ж через ваш кабінет, певно, проходить стільки жінок.
Невже він помилявся? Зараз йому знову вчувся потайний сигнал, але адресований уже йому самому.
Комісар напружив пам'ять, намагаючись пригадати, чи пройшла свого часу через його кабінет ця гарна пані, що зараз оце стояла перед ним. їхні погляди стрілися. На її вродливому обличчі так само бриніла невиразна чемна усмішка, усмішка господині дому, котра приймає гостя. Та чи не суперечив їй вираз великих карих очей, які тепер кліпали довгими віями?
- Я не хотів би, мадам, щоб ви припиняли через мене свою роботу,- стиха промовив він.
Та вона вже встигла покласти пензля на столик і, розв'язавши свій тюрбан, струснула головою. На плечі важко впали пасма чорного волосся.
- Коли не помиляюся, ви з v походження француженка?
- Норріс вам уже це сказав?
Запитання було цілком природне, навіть банальне. Але для комісара й воно було сповнене іншого, потайного змісту.
- Я знав це ще до того, як сюди прийти.
- О! Ви навіть наводили про мене довідки?
І куди тільки поділася та невимушеність, з якою пан Йонкер приймав його в своєму кабінеті на першому поверсі? А іронія? Чи не зів'яла раптом та ледь зневажлива іронія, з якою він щойно майже галопом проводив свого гостя по численних покоях, немов той гід, що показує набридлим екскурсантам неоціненні раритети якогось старовинного музейного палацу? [64]
- Ви часом не втомилися, моя люба? Може, відпочили б...
Новий сигнал? Чи, може, наказ?
Вона легко зняла свою білу хламиду і залишилася в чорній сукні, котра щільно облягала її пишні зрілі форми. Комісарові здалося, що вона відразу стала вищою і дебелішою.
- Ви вже давно маляруєте, мадам? Замість відповісти просто вона пояснила:
- Важко жити в домі, де стільки картин, з чоловіком, схибленим на малярстві, й утриматися від спокуси і собі побавитися пензлем. Певна річ, мені не до снаги змагатися з корифеями, чиї роботи день і ніч висять у мене перед очима. Отож довелося вдовольнитися абстрактним живописом. Тільки, ради бога, не питайте в мене, що означає моя мазанина...
За роки, прожиті в Англії та Парижі, вона все ж таки не позбулася своєї південної вимови, і комісар, який тепер не проминав жодного нюансу,, відразу це помітив.
- Ви народилися в Ніцці?
- Вам і це відомо?
Тепер уже була його черга надіслати їй сигнал. І, дивлячись їй просто у вічі, комісар промовив:
- Яв захваті від церкви Святої Заступниці!
Вона не зашарілася, та він зрозумів, що влучив у ціль.
- Я бачу, ви чудово знаєте місто...
Церква Святої Заступниці стояла посеред найбідні-шого району старої Ніцци, з вузькими, завжди темними й сірими вуличками, впоперек яких від вікна до вікна були натягнуті вірьовки, на котрих сохла білизна.
Тепер він був майже певний, що саме в одному з тих скособочених бараків, біля яких завжди кишіла напівгола замурзана дітвора, і побачила вперше світ незрівнянна господиня цього дому.
Погляд, яким вони обмінялися, підтвердив його здогади, хоча для голландця всі ці миги були; певно, зрозу-міліші не більше, ніж умовні знаки масонів.
Хоч Мегре вже вибився у великі начальники, став головним комісаром Сюрте і очолював цілу оперативну групу і в ньому й досі сидів плебей.
А пані Йонкер? Байдуже, що вона жила тепер серед картин, гідних Лувру, з'являлася, обвішана діамантами, рубінами, смарагдами на великосвітських вечорах у Лондоні [65] та Манчестері,- дитинство її минуло в смердючих нетрях під покровом Святої Заступниці. І Мегре не здивувало б, якби він дізнався, що замолоду вона торгувала квітами десь на площі Массена.
Обоє тепер грали ті ролі, які їм відвела доля. Та нащадок голландських банкірів не міг зрозуміти, що саме крилося поза цим світським обміном зовні банальними фразами.
- Ваш чоловік, певно, лише заради вас побудував цей прегарний особняк?
- О ні! Ми познайомилися з ним значно пізніше. Тоді в нього була інша дорога подруга, справжня художниця... Вона й досі виставляєтьсй в галереях. Мене дивує, чому вони не побралися. Щоправда, вопа вже була не першої свіжості... Що ви скажете з цього приводу, Норрісе?
- Я про це вже забув...
- Ось бачите, який він у мене вихований та делікатним!
- Я вас щойно запитав, чи давно ви маляруєте?
- Як вам сказати... Вже кілька місяців.
- І ви щодня працюєте в цій малярні?
- Я бачу, ви вирішили вчинити мені справжній до-инт,- пожартувала вона.- 3 вашого запитання видно, іцо ви не знаєте, що то бути жінкою, та ще й господинею такого дому... Коли б ви, приміром, запитали, що я робила вчора о тій чи о тій годині, то навряд чи я спромоглася б вам точно відповісти. Я дуже ледача! І хоч дехто каже, що в ледарів час минає повільно, я з власного досвіду знаю, що саме навпаки. Встаю я пізно. Не дуже кваплюся одягатися. Потім ще якусь годину базікаю з покоївкою. Далі приходить куховарка по мої вказівки. І незчуєшся, як уже час обідати