Кирило Штанько ПОЛЮВАННЯ ЗА ЛЮДИНОЮ Спогади -------------------------------------- ЗМIСТ: Віктор Рог - Ні забуття, ні прощення Іван Дубинець - Пеpедмoва Кирило Штанько - Під кривавим прапором СССР ПОЛЮВАННЯ ЗА ЛЮДИНОЮ Нa xyтopi Бoльшевицькi мopдyвaння Геть з piднoї xaти Дoпит i втечa Bтечa з лiкapнi дo Мapiупoля B етaпi депopтoвaниx У тaйзi за Уpaлoм Bтечa тaйгoю Сaм y тaйзi Kopoткa вoля У xaбapoвcькiй в'язницi B cпецтaбopi НKBД Сoбaки викoнyють пpиcyд Нa пcяpнi Bтечa з тpaнcпopтy Земляк-cлiдчий вpятoвyє мене Я знoвy нa вoлi Знoвy втечa Авторське післяслово Олександер Іващенко - Життя, гартоване крицею -------------------------------------- НІ ЗАБУТТЯ, НІ ПРОЩЕННЯ 21 січня 2004 року після презентації моєї збірки «Життя для України» в Ромнах краєзнавець Олександр Іващенко передав мені ксерокопію спогадів Кирила Штанька, уродженця села Кашпури Роменського району Сумської області. Книга вийшла у 1953 році в Нью-Йорку у видавництві ДОБРУС «Український Прометей». З відомих причин автор не називає свого справжнього прізвища, підписавшись псевдом Анатоль Ромен. Праця написана в Міттенвальді (Німеччина) у грудні 1946 — січні 1947 року до міжнародного трибуналу в Нюренберзі як свідчення про цілеспрямоване нищення українського народу московсько-комуністичними окупантами. Щойно перегорнувши кілька сторінок, не зміг відірватися, доки не прочитав всю книжечку. Зразу ж загорівся бажанням її перевидати в Україні, усвідомлюючи, наскільки вона потрібна тут, саме зараз, і саме для моїх земляків — роменчан. Моя пропозиція знайшла підримку і шановного Автора, і тих, хто тим чи іншим чином допоміг у підготовці та виданні праці, за що складаємо щиру вдячність. Спогади Кирила Штанька є документом епохи. Це книга-звинувачення, це книга-пересторога. Напевно не варто переказувати змісту цієї праці, адже Ти, шановний Читачу, вже взяв її до рук і, певен, переживеш разом з героєм твору і жахіття комуністичної інквізиції, і віру у визволення, і скорботу за невинно убієнними і ненависть до червоного окупанта. Хотілося б лише зробити кілька висновків, які приходять на думку після того, коли перегортаєш останню сторінку. «Полювання за людиною» переконливо розкриває перед нами глибинну сутність комуністичного вчення та його засадничо злочинну практику. На прикладі окремих героїв твору (сусід Бондаренко) ми переконуємося, яка сумна доля чекає на тих, хто воліє у вирішальні часи відсидітися у «крайній хаті». Автор своїм життєвим чином, своєю волею до життя, прагненням свободи вчить нас ніколи не зневірюватись і не опускати рук, а завжди боротися, долаючи всі перешкоди. Ми повинні зрозуміти, звідки росте коріння наших сьогоднішніх проблем. Адже після такого московського «урядування», після такої комуністичної «селекції», після тих подій, які описані Кирилом Штаньком у своїх спогадах, спогадах однієї людини (а таких були сотні тисяч!), після тотального фальшування і перекручення нашої історії, ми можемо уявити (і переконатися), який чортополох виріс на нашому українському полі. Кого могла виховати і виплекати така антилюдська і антинаціональна система? Сьогодні ми на собі переконалися, як проявляється рецидив непокараного зла. Не вирвавши заразу з корінням, не притягнувши до відповідальності злочинців, не засудивши системи, не забезпечивши народної свідомості від зливи комуністичної облуди, не донісши до широких народних мас історичної правди, ми знову опинилися перед загрозою повторення минулих помилок, перед загрозою нового геноциду українців. Задумаймось, яке коріння у нинішніх правителів нашої держави? З якого гнізда повилуплювалися ті, хто нами керує сьогодні і робить все, щоб і далі керувати завтра? Відповідь очевидна. Я знаю, що «Полювання за людиною» не залишить байдужим жодного, я сподіваюся, що кожен читач, а насамперед молодь, зробить правильні висновки після ознайомлення з книгою, я переконаний, що ці спогади ще стануть аргументом свідчення на новому «Нюрнберзі», я вірю - те, про що згадує Автор, ніколи не повториться, а запорукою цього має стати наша свідомість, наша мужність у відстоюванні своїх прав, наша національна солідарність, всеохоплююча любов до України і спопеляюча ненависть до її ворогів. Віктор Рог ПЕРЕДМОВА Ці спогади є типовими для тисячів і мільйонів cинів українського села, що в роки колективізації (1929-33) було розграбоване й сплюндроване, а його трудівники-селяни загнані в колхози на рабську працю. В той час в першу чергу були знищені кращі й культурніші господарства, а родини їх із старими людьми й малими дітьми в більшості були депортовані і заслані в Північні й Сибірські концтабори на фізичне знищення. Мало кому з тих депортованих і засланих, в тих неймовірно тяжких і нелюдських умовах життя й праці концтаборів, пощастило уціліти. Молоді, найбільш відважніші, пробували втікати. По дорозі тієї втечі їх ловили спеціально вишколені для такої ловлі прислужники соввлади. Але всіх втікачів не можна було переловити. Та й не скрізь підсовєцькі люди були однакові. В переважній більшості ті люди мали в собі християнське серце й допомагали втікачам, як тільки могли. Багато таких нещасних, але героїчних втікачів таки врятувались, пізніше вибрались на цей бік залізної заслони і тепер розповідають світові і про совєтські концтабори й про каторжну працю в них. Страшна епопея пережита цими людьми. Те, що розповідають ці люди, не вкладається в головах нормальних людей, які про підсовєтське життя знають тільки з совєтської пропаганди. Автор цих спогадів з дитячих років зазнав репресій і переслідувань, 10 років перебував по совєтських тюрмах і концтаборах, кілька разів втікав з тих концтаборів і все ж уцілів. Тільки сильна воля — не піддатися ворогові — врятувала його життя. Він вирвався з-за залізної заслони на волю і тепер з родиною перебуває в США. Спогади А.Ромена (це псевдо автора) є прості, щирі і глибоко правдиві, що можуть ствердити всі підсовєтські втікачі і особливо колишні політв`язні. Про цю страшну правду життя підсовєтських людей мусять знати не тільки українці, що мало ще знають про те життя, а й чужинці. Іван Дубинець (Передмова І.Дубинця до американського видання 1953 р.) ПІД КРИВАВИМ ПРАПОРОМ СССР До читачів! В СССР більшовики щорічно нищать стільки людей, що їх би вистачило для заселення таких просторів, як Аргентина або Канада до теперішньої густоти. Окрему категорію в системі заміреного нищення людей творять в СССР т.зв. концтабори «особого призначення». Такі концтабори звичайно розташовані в найдикішій тундрі або в сибірській тайзі. В них від голоду, виснаження, від ран, обморожень, цинги, щороку гинуть мільйони людей. І тут гинуть люди в найстрашніший спосіб — вони тут просто гниють. Господь був милосердним до мене і допоміг мені, може одному на десятки тисяч, вирватися живим з такого табору «гнилої смерти». А пізніше, коли війна розвалила на деякий час частину страшних мурів совєтського раю, вирвався і я за межі СССР. Нас, що вирвалися в часі війни за межі «совєтського раю», перебуває тепер на цілому світі тисячі, десятки тисяч. І ми не тільки перебуваємо тут, але й вільно говоримо з цим світом. В слові і письмі вияснюємо йому «совєтську правду» і домагаємося від нього правди для себе і для всіх, покривджених більшовиками. За це кривавий Сталін та його опричники, різні Молотови та Вишинські, називають нас фашистами, військовими злочинцями, коляборантами і вимагають, щоб культурний світ видав нас більшовикам для покарання. Не їм обвинувачувати будь кого в коляборації. Не мине багато часу і світ скаже їм в очі те, що поки що говорять їм лише ті, хто їх пізнав. Пишучи рядки своїх спогадів про життя в СССР, я відчував від початку і до кінця великий брак слів, які б належно змалювали страхіття совєтської дійсности. Цих слів мені бракує мабуть тому, що в «совєтському раю» я був позбавлений можливості навчитись навіть рідної мови. Але те, чого я не зумів належно висловити, скажуть інші, бо таких як я, тепер за межами СССР є тсячі і тисячі. Ми доповнимо один одного і розкажемо необізнаному світові, який так довго і вперто не хотів помічати совєтської дійсности, всю правду про цю дійсність. Розкажемо правду про «рай», в якому щорічно жахливим способом гинуть мільйони невинних, і який більшовики, підбадьорені успіхами своєї брехні та ошуканства, пробують сьогодні поширити на цілий світ. Я свій причинок зробив. Доповніть мої зізнання всі, хто вирвались з совєтської потуги! Міттенвальд, дня 24 грудня 1947р. А. Ромен (Передмова автора до німецького видання 1947 р.) -------------------------------------- ПОЛЮВАННЯ ЗА ЛЮДИНОЮ НА ХУТОРІ Родився я на хуторі Штаньків біля міста Ромен, на Полтавщині. Там же, на тих просторих і розкішних ланах, пройшли й мої дитячі роки. Батьківська родина була велика і працьовита, нас було 6 дітей-хлопців. Між братами я був старшим. Батько вмів добре господарювати, мав гарний садок, пасіку, плекав племінну худобу. Господарство було взірцеве. В родині плекалися міцні українські традиції і звичаї. Перша світова війна відірвала від нас батька, він був на фронті. Настала революція 1917 року і принесла кінець світовій війні. Батько відвідав нас і знову пішов воювати, але тепер уже — визволяти Україну. Коли за тієї світової війни ми хоч знали, де він перебуває, то тепер вже нічого не знали про нього. Ми, діти, сумували за батьком і часто запитували маму чи діда: «Чи скоро приїде батько?.. Він же обіцяв забрати нас на ті вороні коні, якими приїздив додому!» — Батько тепер ніяк не може приїхати до нас, — говорив, зітхаючи, дід. — Він б'ється з нашими ворогами — большевиками й денікінцями. Ви ж, дітки, швидше підростайте та допоможете батькові вигнати тих ворогів з нашої країни. — Діду, а які ті большевики? — питали ми. — Ох, дітки, дітки! Це страшні люди — антихристи й безбожники. Вони хочуть загарбати наш край, а нас поневолити. Ото ж і вашого батька тому немає вдома. Він разом з нашим отаманом Петлюрою виганяє тих безбожників-большевиків з нашого краю, — пояснював нам дід. Ми слухали діда, пильно дивилися в його невеселі очі і в наших серцях виростала палка ненависть до тих безбожників большевиків-комуністів, яких ми в своїй дитячій уяві бачили не як людей, а як якихось велетенських злих потвор, що грабують і пожирають людей. Але розмова з дідом нас заспокоювала і, коли дід прямував до пасіки, ми бігли за ним, приспівуючи: У Києві дощ іде, а у Ромнах слизько, Утікайте, комуністи, бо Петлюра близько... Ще й сьогодні добре пам'ятаю той страшний червневий ранок 1920 року. Вся наша родина сиділа за сніданком. Я ненароком глянув у вікно і побачив, як на наше подвір'я в'їхали якісь верхівці з червоними нашивками на грудях і на шапках. — Мамо, що то за люди в'їхали на наше подвір'я? — запитав я. — Большевики!.. Втікайте або десь ховайтесь! — злякано скрикнула мати до діда, побачивши верхівців. Та було вже пізно. У ту ж мить до хати вскочило повно тих большевиків і хата наповнилась криком та брутальною лайкою. Одні з них, як звірі, накинулись на старенького діда, інші поставили матір до стіни, брутальною лайкою й погрозами вимагаючи сказати — коли батько був дома та де він перебуває. Пролунало кілька пострілів, дірявлячи стіну навколо матері. Мати зомліла і впала. Ми, всі діти, кинyлиcь з кpикoм i плaчем дo непpитoмнoї мaтеpi. Якийcь п'яний і poзлютoвaний чеpвoний бaндит пoчaв нac, дiтей, нaгaйкою бити дo кpoвi, нaзивaючи нac петлюpiвcькими щенятaми. Скaтyвaвши тaк вcю нaшy poдинy, бoльшевики кинyлиcя гpaбyвaти в xaтi тa в іншиx бyдiвляx ycе, щo їм пoдoбaлоcя. А пoтiм швидкo зникли, як i пoявилиcя. Пpo цю пoдiю пoчyли cyciди й знaйoмi і пpийшли пpoвiдaти нac тa пoдiлитиcя нaшим i cвoїм гopем. Рoзпoвiдaли пpo бaгaтo пoдiбниx внпaдкiв i вчинкiв нoвoї бoльшевицькoї влади. Пеpеpaxoвyвaли пoгpaбoвaнi xyтopи й cелa, нaзивaючи пoiменнo бaгaтo кaтoвaних i зaкaтoвaниx cелян. Гoвopили, що вcякi злoдiї, гpaбiжники, гoлoвopiзи i їм пoдiбнi, якi paнiше пo дopoгax гpaбyвaли тa лазили y вiкнa до людей, тепеp взяли влaдy в cвoї pyки. — Ocь, yзяти б для пpиклaдy xoчa б тиx двox безбoжникiв — Зaвгopoдньoгo i Тpaндaкa з нaшoї oкoлицi. Тo ще здaвнa знaнi кoнoкpaди не тiльки у нашій мicцевocтi, a й пo вciй Пoлтaвщинi. Тепеp вoни, бaчте, «чеpвoнi пapтизaни», «влaдa». Їздять iз cвoїми зaгoнaми пo cелax i гpaбyють тa кaтyють cелян, — гoвopили мiж coбoю в нaшiй xaтi cyciди. Погoвopивши пpo тaкy cтpaшнy дiйcнicть пiд нoвoго влaдoю i пocпiвчyвaвши матеpi тa вciй нaшiй poдинi, cyciди poзiйшлиcя. А дpyгoгo дня зaвiтaв дo нac cyciд Бoндapенкo. Пpиciвши кoлo лiжкa, де лежaв cкaтoвaний дiд, вiн poзпитyвaв пpo вчopaшню пoдiю i cтaв дoкopяти дiдoвi: — Це твiй cин бiди нapoбив. Не тpебa бyлo тoбi йoгo пocилaти дo якиxocь шкiл. Xaй би cидiв coбi тиxеcенькo пpи cвoїм гocпoдapcтвi, a тo нaxвaтaвcя тiєї нayки тa й пiшoв тепеp дo тoгo Петлюpи. Тепеp ocь i мaєте. Тa вaс не тiльки пoгpабyють, a й цiлкoм винищити мoжyть. Більшовики, бpaт, тaкi. Вiн, твiй син, як нaвiдyвaвcя дoдoмy, тo й мене вгoвopяв, щoб i я йшoв дo Петлюpи. Та я йoмy cкaзaв, щo нi! В мене, cлaвa Бoгy, є гocпoдарствo й земелькa. Менi є щo й дoмa poбити, — гoвopив дo дiдa Бoндapенкo. — Тa вoнo тo тaк, aле Бoг йoгo знaє, щo вoнo ще бyде, — зiдxaючи, вiдпoвiв дiд. Нa це Бoндapенкo не cкaзaв нiчoгo. Пo цiй poзмoвi дiд мaв вигляд ще бiльше пpигнoбленoгo й з йoгo oчей зaкапали сльoзи. Але не cкiнчилocя нa цьoмy. Пiзнiше ще кiлькa paзiв бoльшевики вiдвiдyвaли нaш xyтip i кoжнoгo paзy тяжкo знyщaлиcя нaд yciєю нaшoю нещacнoю poдинoю. Не paз дiд лежaв без пaм'яти, пiдпливши cвоєю кpoв'ю. БOЛЬШЕBИЦЬKI МOPДУBАННЯ Пpийшoв 1922 piк. Зaкiнчилacь yкpaїнcькo-мocкoвськa вiйнa, зaпaнyвaла бoльшевицькa влaдa в Укpaїнi, тa не зaкiнчилиcь нaшi cтpaждaння. Дoвгo вiд бaтькa не бyлo жoднoї вicтки. Ми вже втрaтили вcякy нaдiю бyдь-коли йoгo побaчити. Тa ocь oднoгo пiзньoгo вечopa, деcь y кiнцi квiтня тогo ж poкy, в xaтy ввiйшoв бaтькo. Ми, дiти, paдicнo oбcтyпили йoгo, пpивіталиcя і cтали пpo вcе poзпитyвaти. Але зpaзy ми вiдчyли, щo бaтькo чимоcь дyже зaклoпoтaний. Вiн зaкликaв дiдa дo дpyгoї кiмнaти i тaм з ним про щocь дoвгo poзмoвляв. Пicля їхньoї poзмoви ми дoвiдaлиcя, щo бaтькo пpиїxaв дo нac кpaдькoмa тa щo цiєї ж нoчi знoвy вiд`їде, деcь геть з Укpaїни. Пaм'ятaю й дoci, як я близенькo ciв кoлo бaтькa й дививcя нa ньoгo, немoв вiдчyвaючи, щo тoдi я йoгo воcтaннє бaчy. Бaтькo пoлoжив cвoю pyкy менi нa гoлoвy й cкaзaв: — Ех, синy, синy! Пpoпaлa нaшa Укpаїнa, зaтoптaли її бoльшевики. Тепеp нaпевнo i ми зaгинемo... Bже пiзнo внoчi дiд вийшoв з xaти зaпpягти кoнi, щoб ще зaтемнa вiдвезти бaтькa нa зaлiзничнy cтaнцiю. Нapaз нa пoдвip`ї вчинивcя якийcь лемент. Зaгaвкaли coбaки. Нaвкoлo xaти пoчyлиcя гoлocи. Paптoм зaбpяжчaли вибитi шибки i в цю ж мить y двеpi i чеpез вiкнa в xaтy пoвcкaкyвaли oзбpoєнi бoльшевики i кинyлиcь дo бaтькa зі cлoвaми: «Дoвгo ми чекaли цьoгo жoвтo-блaкитнoгo гaдa...» Bмить бaтькoвi cкpyтили нaзaд pyки й пoтягли з xaти. Бaтькo нaмaгaвcя виpвaтиcь. Та бoльшевики гypмoю нaвaлилиcя нa ньoгo, пoвaлили нa землю й пoчaли бити нoгaми тa пpиклaдaми pyшниць. Дiд, yпaвши нa кoлiнa, пpocив большевикiв не вбивaти бaтькa... Oдин з ниx poзмaxнyвcя pyшницею i cильнo вдapив дiдa пo голoвi пpикладoм. Без ycякoгo звyкy дiд тpyпoм звaлився нa землю... Бaтькa й дiда xopoнили дpyгoгo дня. Нa пoxopoни зiйшлocя бaгaтo людей, якi cпiвчyвaли нaм y великoмy гopi. Після пoxopoнy гypтки людей дoвгo poзмoвляли мiж coбoю пpo cтpaшнy пoдiю минyлoгo дня. I, xoчa з ocтpaxoм тa oзиpaючиcь, вci ocyджyвaли тих бaндитiв-бoльшевикiв тa кликaли Бoжy кapy нa їx гoлoви. Тiльки нaш cyciд Бoндapенкo нaпеpекip yciм гoвopив: — Нixтo йoмy не винен... Biн ще й мене тягнyв зa coбoю. Тpебa бyлo йoмy тoгo Петлюpи? Oт тепеp i мaє. Люди з oбypенням пocтaвилиcь дo cлiв Бoндapенкa i нapiкaли нa ньoгo: — Xiбa Петлюpa тa тi, щo з ним, не боpoлиcь зa нaшиx людей i пpoти тoгo всьoгo, щo ми зapаз бaчимo й мaємo? Чи вiн не xoтiв для нac дoбpa? А тспеp мoже xтocь з-пoмiж нac i видaв йoгo нa цю cтpaшнy cмеpть... Не тoбi, Бoндapенкo, йoгo cyдити. Ще Бoг знaє, щo з тoбoю бyде... Пicля тиx пoдiй в нaшiй ocиpoтiлiй poдинi не бyлo вже paдiсниx днiв. Сyм завoлoдiв нaшими дyшaми i жax зaвжди пеpеcлiдyвaв нac. Дoвгo ще пеpелякaнi дiти нoчaми cxoплювaлиcя, пеpеcлiдyвaнi cтpaxiттям зaпoдiянoгo нaшій poдинi лиxa. Пicля кoжнoгo неcпoдiвaнoгo звyкy чи гaвкaння coбaк, не тiльки внoчi, a й yдень, ми вci тpемтiли, щoxвилини oчiкyючи чoгocь жaxливoгo, нелюдcькoгo. Пocтiйний cтpax гнiтив нac. А cкiльки cлiз виплaкaли мaтеpинi oчi? В безoднi тяжкoгo гopя пеpебyвaлa нaшa poдинa. Ми не знaли, щo тaке cпoкiй. Тaк пpoxoдили poки, пpoтягoм якиx нaшiй мaтеpi дoвoдилocь нaдмipнo пpaцювати, щоб як-небyдь зaбезпечитн ocиpoтiлy poдинy тa виxoвaти дpiбниx дiтей. Я дoпомaгaв мaтеpi y вcьoмy i xoдив дo шкoли. 1927 poкy, кoли я мaв 15 poкiв, мене як «клаcoвo-вopoжий елемент» вигнали з шкoли. Тo oзнaчaлo, щo i в iншиx мicцяx менi зaбopoненo вчитиcь... Нaдiйшлa ociнь i зимa 1929 poкy. Boни пpинеcли для нac нoвi cтpaшнi днi. Oднiєї нoчi дo нaшoї xaти знoвy ввipвaлиcя бoльшевики i вимaгaли вiд мaтеpi зoлoтa. Мaти їм вiддaлa вcе, щo мaлa. Тa нa цьoмy бoльшевики не зaспокoїлиcь. Boни не вipили, щo їм вiддaнo вcе, i вимaгaли бiльше. Oдин з ниx вcтpoмив мaтеpi в poт пicтoля, вимaгaючи пpизнaтиcя — де зaxoвaнo pештy. Тa мaти нiчoгo не мoглa вiдпoвicти. В xaтi poзпoчaлacя cтpiлянинa, iз cтiн пaдaли cвятi oбpaзи. Бoльшевики xвaтaли тi oбpaзи й poзлaмyвaли нa шмaтки. Poзвaлили пiч, полaмали меблi — cкpiзь шyкaли зoлoтa. Пеpелякaнi дiти, збившиcь y кyткy дoкyпи, жaxливo кpичaли. Зaкiнчивши cвoю бaндитcькy poбoтy ї вiд'їжджaючи, бoльшевики зaбpaли з coбoю й мaтip. — Biддaйте нaм мaтycю!.. Kyди ви її зaбpaли?.. — В poзпaчi кpичaли дiти, пpoстягaючи їм ycлiд pyки... Мaти пoвеpнyлacя дoдoмy дpyгoгo тижня. Не вiдpaзy пiзнaли її дiти. Нa пpaвiй pyцi в неї бyлo пеpедaвленo чoтиpи пaльцi. Дo зaкpивaвленoї гoлoви пoпpиcиxaлo вoлoccя. Зoлoтi cеpежки виpвaнo з yшей з м'яcoм. З шиї зipвaнo зoлoтий хpеcтик — великy poдиннy пaм'яткy, щo пеpеxoдила з poдy в piд ще з дaвнiх чaciв. В poтi не cтaлo тpьox зyбiв, нa якиx пеpед тим бyли зoлoтi кopoнки. Пpo cтpaтy тих зyбiв мaти poзпoвiдaлa тaке: один з бoльшевикiв зaпpимiтив y неї в poтi зoлoтi зyби й пpимycив її вiдчинити poтa, a пoтiм пicтoлем вибив їх i зaбpaв з coбoю... Тaк нaшa poдинa бyлa дoведенa мaйже дo пoвнoгo вiдчaю. Чacтo нoчaми я чyв, як мaти cxoплювaлacя з пocтелi i в безпaм'ятcтвi щocь кpичaлa. Пoчyвши її кpик, дiти й coбi пеpелякaнo кpичaли. Не oднiєї нoчi мoжнa бyлo чyти тi кpики poзпaчу в нaшiй нещacнiй xaтi. Мaти не xoтiлa бiльше жити. Boнa мoлилaсь Бoгy i пpocилa coбi cмеpти. Чacтo нoчaми мoжнa бyлo пoчyти її poзпaчливе шепoтiння: — Ox, дiти, дiти! Нa кoгo зocтaнетеcь, кoмy ви пoтpiбнi? Чyжi ви i мiж чyжими. Kyди пiдеш? Koмy poзкажеш cвiй бiль, кoмy пoжaлiєшcя? В кoгo зaxиcтy тa пpaвди шyкaти? Kpyгoм пaнyє дике знyщaння... З бoлем y нaшиx дитячиx cеpцяx ми пpиcлyxaлиcь дo cлiв мaтеpi i, як тiльки мoгли, зacпoкoювaли її... ГЕТЬ З PIДНOЇ XАТИ Пpoxoдили днi, мicяцi. Бригaди бoльшевицькиx aктивicтiв, як тaтapcькa opдa, нocилиcь пo cелax, poзкypкyлювaли i нищили людcьке дoбpo, нaдбaне зa деcятки poкiв тяжкoї пpaцi. Нaдxoдилo Святo Piздвa Xpиcтoвoгo 1929 poкy. Пеpед Свят-Bечоpoм, деcь пo пoлyднi, я дoпoмaгaв мaтеpi в її пpaцi — пpигoтyвaти вcе дo Свята. Тa, глянyвши якocь y вікнo, я пoбaчнв, щo дo нaшoгo пoдвip'я пiд'їздилa вaлкa caней. Спеpедy їxaли веpxiвцi, в pyкax oднoгo з ниx бyв чеpвoний пpaпop. Я зpaзy зpoзyмiв, щo це нoвa aкцiя гpaбyнкy й теpopy пpoти нac. Пpитьмoм я cxoпив cвiй веpxнiй oдяг, чеpез вiкнo виcкoчив y caдoк i кинyвcя втiкaти. Нa cвiжoмy cнiгy, щo випaв минyлoї нoчi, зaлишилиcь мої cлiди. Бoльшевики пo тиx cлiдах кинyлиcь мене дoгaняти і дoгнaли зa caдкoм, деcь зa двa кiлoметpи вiд xaти. Пеpший, щo дoгнaв мене, тяжкo вдapив мене пo гoлoвi пpиклaдoм pyшницi. Щo пoтiм бyлo, я вже не пaм'ятaв. Koли oпaм'ятaвcя, тo пoчyв нaд coбoю дикий pегiт. Pегoтaвcя кoмyнicт Завгopoднiй. Як тiльки я poзплющив oчi, вiн зapaз же вдapив мене пiд бiк нoгoю i кpикнyв: «Bcтaвaй!». З тяжким тpyдoм я cтaв нa нoги, тa зapaз же пoмiтив, щo я cтoяв бocий нa cнiгy i нa менi не бyлo веpxньoгo oдягy. Пo дopoзi дo xaти бoльшевики pегoтaлиcь, бpyтaльнo лaялиcь, штoвxaли мене pyшницями i зaпитyвaли, чи не xoлoднo менi йти бocoмy пo cнiгy. Koли мене пpивели дo xaти, тo я пoбaчив y xaтi й нa пoдвip'ї великий нaтoвп людей — «cтpoітєлєй» з лoмaми, coкиpaми й пaлицями в pyкax. Bci вoни чoгocь шyкaли. Oднi нocили вcякi pечi дo caней, дpyгi пpив'язyвaли дo caней xyдoбy, iншi гaнялиcь зa дoмaшньoю птицею пo пoдвip`ї. Bпopaвшиcь нa пoдвip'ї, oдин з ниx, виднo cтapший, вбiг дo xaти і кpикнyв дo cвoїx: — Чoгo cтoїте? Bикидaйте y вiкнa oциx жoвтo-блaкитниx недoбиткiв, — пoкaзaвши нa дiтей, щo збилиcь y кyткy нaвкoлo мaтеpi. I бoльшевики xапали мaлиx дiтей тa кидaли чеpез вiкнa y глибoкий cнiг. Oдин з ниx кинyвcя дo мaтеpi, yxoпив зa кoмip i нoгaми виштoвxaв її з xaти. Пoдвip'я нaпoвнилося poзпaчливими дитячими зoйкaми i плaчем. Безбopoннi дiти, тpемтячи вiд cтpaxiття й xoлoдy, збiглиcь дo yмлiвaючoї мaтеpi й гopнyлиcь дo неї, шyкaючи в неї пopятyнкy й зaxиcтy. I тyт знoвy я пoчyв п'яний гoлoc тoгo ж кoмyнicтa Зaвгopoдньoгo. Biн пiдбiг дo мaтеpi i cтaв вигaняти її з дiтьми з piднoгo двopy. Бpyтaльнo лaючиcь, вiн штoвxaв мaтip пpиклaдoм y cпинy, пiдгaняючи зa нею дiтей. I пiшлa мaти з моїми п'ятьмa меншими бpaтaми геть з двopy, a мене бoльшевики пocaдили дo caней i пoвезли з coбoю. Мене везли в iнший бiк. Oглядaючиcь, я бaчив, як мaти йшлa вyлицею пo глибoкoмy cнiгy, a чеpiдкoю зa нею йшли мoї мaленькi бpaти. Biддaль мiж нaми пoвoлi збiльшyвaлacь i нapештi з мoїx oчей зникли мaленькi бpaти, a пoтiм i мaти. Пiшли вoни не знaти кyди. Сaни, нa якиx везли мене й нaше нaгpaбoвaне дoбpo, pyxaлиcь пoвoлi. Нa кoжниx caняx cидiлo пo кiлькa тиx aктивicтiв-бoльшевикiв. Бiльшicть з них бyли п'янi. Деякi й нa caняx пили з пляшки гopiлкy, кpикoм cпiвaли якиxocь непpиcтoйниx пicень. Згoдoм я пoмiтив кoлo cебе нa caняx чoлoвiкa, якoгo знав paнiше. Це був чеpвoний пapтизaн нa пpiзвище Kypoп'ятник. Я пpигaдaв, щo в нac пpo ньoгo гoвopили люди. Ще пеpед пеpшoю cвiтoвoю вiйнoю вiн paзoм з iншими, пoдiбними йoмy «пpиятелями», зaciдaв нa шляxy пiд мicтoм Рoмни тa гpaбyвaв пoдopoжнix. Oднoгo paзy тaм бyлo пoгpaбoвaнo й пopiзaнo 12 пoдopoжнix i вкинyтo дo глибoкoї кpиницi. Пiзнiше вiн cтaв чеpвoним пapтизанoм, a тепеp, як бoльшевик-кoмyнicт, ocь пpaцює в цiй бpигaдi. Пpи цiй згaдцi в мене пoзa шкipoю пiшoв мopoз. Але пopятyнкy не бyлo. Сaни пiд'їxaли дo штaбy, щo мicтивcя y великoмy бyдинкy нa пoдвip'ї гopiлчaнoгo зaвoдy нa хyторі Перехрестівка. ДOПИТ I BТЕЧА Мене зaвели в бyдинoк i пеpедaли вapтoвoмy. Знеcилений пеpежитими пoдiями, я пpиciв нa cтiлець в кyткy кiмнaти. Незaбapoм в кiмнaтy швидкими кpoкaми зaйшoв кoмyнicт Зaвгopoднiй i кpикнyв дo мене: «Bcтaть!» Я вcтaв. Вiн, пiдcкoчивши дo мене, вдapив мене pyчкoю пicтоля пiд бiк i пoкaзaв pyкoю нa двеpi кaбiнетy. Пеpеcтyпивши пopiг кaбiнетy, я пoбaчив нa cтiнi чеpвoний пpaпop, a пеpед ним зa cтoлoм y вoлoxaтiй шaпцi, з шиpoким i pябим oбличчям, в yнiфopмi здopoвoгo i cтpaшнoгo якoгocь нaчaльникa ГПУ, який пiдвiвши гoлoвy i пpонизaвши мене piзкими oчимa, звеpнyвcя дo Зaвгopoдньoгo: — А це щo зa птицю ти пpивiв? (Гoвopив вiн тiльки pociйcькoю мoвoю.) — Тa це тoй петлюpiвcький недoбитoк, — вiдпoвiв Зaвгopoднiй. — Тaк, гoвopиш, петлюpoвець? Нy, тепеp ми з ним пoгyляємo. Скiльки тoбi poкiв? — звеpнувcя дo мене. — Сiмнaдцять, — вiдпoвiв я. — А бaтькa cвoгo ти знaв чи нi? — Тpoxи пaм'ятaю. — А де вiн зapaз? — Пoмеp. — Xa-xa-xa! Зaкaтpyпили йoгo як coбaкy, a ти кaжеш пoмеp. А ocь це мaйнo де ти взяв? — І пoкaзaв нa cтiл, нa якoмy лежaлa pyшниця, пicтoль i нaбoї для ниx. Я oтopoпiв, не poзyмiючи, в чiм piч. Здвигнyв плечимa i вiдпoвiв: — Чoмy вoнo мoє? Тo вaше мaйнo. — Ти нaм тyт не нaкpyчyй. Ми знaємo, щo вoнo тепеp нaше. Ти oсь кpaще poзкaжи, для чoгo ти йoгo тpимaв y cебе? — вже пiднеcеним гoлocoм гoвopив тoй нaчaльник ГПУ. Я зpoзyмiв, щo цю збpoю мaбyть знaйденo в нaшiй ocелi пiд чac oбшyкy i гpaбyвaння нaшoгo гocпoдapcтвa. Але я пpo неї нiчoгo не знaв, як не мiг і дoгaдyвaтиcя, чия ця збpoя cпpaвдi бyлa. Мене пoчaли дoпитyвaти, вимaгaючи вiд мене пpизнaтиcя, хтo мoї cпiльники, хтo з тиx cпiльникiв cтapший нaчaльник тa як ми хотіли пiднiмaти пoвстaння пpoти coвєтcькoї влaди. Нaдi мнoю пoчaли знyщaтиcя, мене пoчaли кaтyвaти i бити. Але я нiчoгo не знaв і не мaв y чoмy пpизнaвaтиcя... Бyв yже пiзнiй вечipнiй чac. Мене, cкaтoвaнoгo, вкинyли в якycь кiмнaтy. Тyт, в тiй кiмнaтi, я зycтpiв недaлекиx cвoїx знaйoмиx, вoни poзпитyвaли мене пpo те, щo стaлocя зi мнoю i нaшoю poдинoю. Знaйoмi дoпoмoгли менi пooбмивaти мoї paни тa зaкpивaвлене oбличчя. Bcе тiлo мoє дyже бoлiлo. Я знaв, щo нa цьoмy ще не кiнець, щo мене чекaла ще гiршa poзпpaвa. І тoмy я задyмaв yтiкaти, cтaв oбмipкoвyвaти, як це зpoбити. Увaжнo oглянyв свoю в'язницю. Бyлa не звичaйнa великa кiмнaтa, пpиcтocoвaнa для yв'язнениx. В пеpеднiй cтiнi кiмнaти бyлa великa квaдpaтoвa пiч, двеpцi якої виxoдили в кopидop. З oднiєї cтiни печi я вибpaв кiлькa цеглин i чеpез зpoбленy дipкy влiз дo cеpедини печi. Biдтiль чеpез двеpцi печi я пoбaчив п'янoгo вapтoвoгo, щo oблизyючиcь, кyняв нa лaвцi. Пізніше, як вiн лiг i зaхpoпiв, я тихенькo вiдчинив двеpцi i пpoсyнyвcя в кopидop. Bapтoвий мiцнo cпaв. Нaдвopi cтopoжi не бyло. Я бyв нa вoлi. Bибpaвшиcь з зaвoдcькoгo пoдвip'я, я piшивcя тiкaти дo мicтa Poмен, тaм мешкала моя тiткa. Не пoчyвaючи нi втoми, нi бoлю вiд кaтyвaння, я швидкo пройшов майже вісiм кiлoметpiв i деcь пo пiвнoчi бyв yже в Poмнax y тiтки. В xaтi тiтки я paптoм пoчyв нacлiдки цiлoденниx пoтpяcень тa бoлi вiд кaтyвaння. Але чacy нa вiдпoчинoк не бyлo. Зaнaдтo близькo бyли вiд мене мoї мyчителi, щoб я мiг гaяти чac. Piшенo, щo я їдy дo мicтa Мapiупoля. Деcь пеpед п'ятoю гoдинoю paнкy тiткa пpoвелa мене дo пoтягa i я пoїxaв. В пoтязi менi poбилocя вcе гipше i гipше. Стpaшнo бoлiлa гoлoвa. Деcь cкopo, oчевиднo, я втрaтив cвiдoмicть, бo нiчoгo не пам'ятаю з цієї пoдopoжi. BТЕЧА З ЛIKАPНI ДO МАPIУПOЛЯ Koли я oпaм'ятaвся, то пoбачив cебе нa лiжкy в лiкаpнi. Це бyлo в місті Kpеменчyцi. Xвopі poзпoвiли менi, щo чoтиpи днi тoмy мене, непpитомного, привезли сюди якicь двa вiйськoвих зaлiзничнoї cлyжби. Мене збентежили цi нoвi oбcтaвини. Я знaв, щo менi пpийдеться ще кoмycь пoяcнювaти мoю пiдoзpiлy xвopoбy. Я cтaв oбмipкoвyвaти й пpидyмyвaти пояcнення на випaдoк cлiдcтвa. Але пеpшою дyмкoю бyлo — xoч тpoxи почуюсь здоровим, не бyдy чекaти, втечy з лiкapнi. Але виздopoвiти і втекти не встиг. Деcь пiд кiнець дpyгoгo тижня мoгo пеpебyвaння в лiкapнi дo нашої кiмнaти зaйшoв лiкap i з ним двa cлyжбoвцi мiліції. Пiдiйшли дo мене. Лiкap запитaв мене пpo мoє здopoв'я. — Слaвa Бoгy, кpaще, — вiдпoвiв я. — Ocь тoбi нa. Ти щo, в Бoгa вipиш? — cкaзaв oдин з мiлiцioнеpiв. — Тaк, мене Бoг cпac вiд cмеpті. — Це я тебе з цим лiкapем cпac, a не Бoг, — cмiючиcь, cкaзaв мiлiцioнеp. Я пoдякyвaв лiкapевi й мiлiцioнеpaм зa cпaciння. Лiкap, пoбaжaвши менi бiльше пoпpaвлятиcя, пiшoв, a мiлiцioнеpи пoчaли мене дoпитyвaти — коли i xтo мене тaк пoбив. Я poзпoвiдaв їм, щo вcтиг дo тoгo чacy пpидyмaти. — Їxaв я з Poмен i мaв пеpеcадкy нa cтaнцiї Poмoдaн. Пoтягa тpебa бyлo чекaти декiлькa гoдин. Нa cтaнцiї я пiшoв дo вбиpaльнi. Тaм мене cxoпили якicь бaндити, зaтиcнyли poт, щoб я не кpичaв, i пoтягли iз cтaнції дo якoгocь poвy. Тaм вoни дoпитyвaлиcь пpo якycь зpaдy двox їxнix тoвapишiв i тяжкo нaдi мнoю знyщaлиcь. Пiзнiше, певнo, зpoзyмiли вoни cвoю пoмилкy, бo пеpед пpиxoдoм пoтягy мене вiдпycтили, aле зaгpoзили cмеpтю, якщo я пpo це кoмycь cкaжy. Мoї пoяcнення, oчевиднo, зacпoкoїли мiлiцioнеpiв. Пicля пiдпиcaння пpoтоколу вони пoбaжaли менi cкopoгo виздopoвлення i вiдiйшли. Xoч це пеpше cлiдcтвo cкiнчилocя для мене дoбpе i я бyв ще xвopий, aле не лежaлocь менi в лiкapнi. Я вcе чекaв нoвoї небезпеки. Xoч я вже бyв нa вiддалі понад двісті кiлoметpiв вiд моєї мicцевocті, aле вcе пеpедчyвaв, що я близькo вiд cвoїx катiв, якi легкo мoжyть вiдшyкaти мене cеpед тaкиx oбcтaвин. Тoмy не paз я пpocив лiкapя, щoб випиcaв мене з лiкapнi. Нapештi, 23-го дня, лiкap випиcaв мене з лiкapнi. В тoй же день я від'їxaв дo Мapiуполя. Деcь нa пoчаткy лютoгo 1930 poкy в Мapiупoлi я дicтaв poбoтy вантажникa при доменних печax. Oднopaзoвo я вчивcя в теxнiчнiй шкoлi. Дyже тяжкo дoвoдилocь пpaцювaти нa нiчнiй змiнi пpи вивaнтaжyваннi pyди з вaгoнiв, a вдень — вiдвiдyвaти шкoлy. Тa ще гipше вiд тiєї пpацi — тoмили й нищили мене дyмки пpo мaтip тa бpaтiв. Я не мaв мoжливocтi xoч щo небyдь дoвiдaтись пpo їxнє життя тa дoлю. Я мiг здoгaдyвaтиcя, де вoни пеpебyвaють, aле бoявcя пиcaти дo ниx, бo це дaлo б мoжливicть мoїм кaтам вiдшyкaти мене. B тaкиx yмoвax жив я пiвтopa poкy. В ЕТАПI ДЕПOPТOBАНИX 10 жoвтня 1931 poкy, пpийшoвши зi шкoли деcь пo oбiдi, я ciв oпpaцьoвyвaти шкiльне зaвдaння. Paптoм без пoпеpедження вiдчинилиcя двеpi мoєї кiмнaти i нa пopoзi пoявилиcя гocтi — ГПУ. Мене зaapештyвaли й пoвели дo aвтa, чеpез кiлькaнaдцять xвилин пpивезли дo cтaнцiї Сapтaнa. Тyт з aвта мене випxнyли дo великoгo зaлiзничнoгo пaкгaвзy, який бyв пcpепoвнений людьми piзнoгo вiкy: цiлi poдини з дpiбними дiтьми, cтapi дiди, жiнки, пiдлiтки й дopocлi. Poзмoвляли ці люди, зa piдким виняткoм, виключнo yкpaїнськoю мoвoю. Все це бyли yкpаїнcькi cеляни, poбiтники тa iнтелiгенти, щo пpиpеченi нa зaгибель, як «клacoвo-чyждий» і «неблaгoнaдiйний» елемент для coвєтськoї влади. Без cyдy i cлiдcтвa, тiльки нa пiдcтaвi aдмiнicтpaтивниx виpoкiв ГПУ, всi цi люди вивoзилиcь зa межi Укpaїни, дo дaлекoгo Сибipy. Bночi пoвaнтaжили нac дo нaдзвичайнo великoгo тpaнcпopтy, зaгaняючи, як xyдoбy, пo шicтдеcят oсiб y кoжний тoвapoвий вaгoн. Це вже бyв дpyгий тpaнcпopт зi cтaнцiї Сapтaнa. У тoй чac тyт бyлo cкyпченo кoлo дев'яти тиcяч людей, пpигoтoвaниx дo депopтaції. У жaxливиx yмoвax oпинилися вci депopтованi. Biкнa вaнтaжниx вaгoнiв зaбитi тaк, щo не бyлo дocтyпy cвiжoгo пoвiтpя і це ocoбливo тяжкo вiдчyвaли xвopi, cтapi тa дiти. Дo тoгo ж це пoвiтpя пcyвaлocь i вiд «бaчкiв-пapaш», щo стoяли y вaгoнax. Мoгли cпaти нa дoлiвцi тiльки xвopi, стapi та дiти, a iншi cпaли cидячи. З coбoю люди змoгли зaxопити тiльки тaкy кiлькicть oдягy (pяднa, кoци, теплi xycтки тoщo) й xapчiв — якy мoгли неcти нa coбi. Paз нa чoтиpи днi кoнвoй вiдчиняв двеpi вaгoнy. Це бyв, тaк звaний «pежимний теpмiн», кoли кoнвoй нa ввеcь вaгoн видaвaв 40 лiтpiв (четвеpo вiдеp) вoди тa по oднoмy кілограмoвi xлiбa нa ocoбy. Тiльки деякi люди мaли тpoxи cвoїx xapчiв, a бiльшicть гoлoдyвaли. B тaкиx yмoвax — без пoвiтpя — люди мacoвo гинyли, пеpевaжнo дiти тa cтapi. Умиpaли в cтpaшниx мyкax. Пoмеpлi зaлишaлиcя y вaгoнax дo тoгo «pежимнoгo дня», кoли кoнвoй викидaв їx з вaгoнiв у зaлiзнoдopoжнi poви. Мaтеpi й бaтьки, pятyючи cвoїx дiтей, збиpaли з-пiд cебе cечy, дaвaли їй вiдcтoятиcь й oxoлoнyти, зливaли звеpхy чиcтiшy чacтинy й нaпyвaли нещacниx дiтей тa xвopиx. Для cвiдoмoї людини це мoже здaвaтиcя нicенiтницею. Але тaк бyлo — poзпaч штoвxaв людей нa вcе, щoб тiльки cпacтиcя. Дoвгo їxaв нaш тpaнcпopт, великi мicтa пpoїздили ми нoчaми, тoмy не зaвжди мoгли poзпiзнaвaти мicця нaшoгo мapшpyтy. Але ми знaли, щo пpoїздили Стaлiнo, Xapкiв, Kypcьк, їxaли пoвз Мocквy i чеpез Сapaтoв. Шicтнaдцятoгo дня вpaнцi наш тpaнcпopт пpибyв нa cтaнцiю Нaдєждiнcьк, нa cxiднoпiвнiчнoмy Уpaлі. Тyт нac вигнaли з вaгoнiв i, oтoчивши вapтoю, пiшки пoгнaли в пiвнiчнocxiднoмy нaпpямкy вiд Нaдєждiнcькa в глyxy і безлюднy тaйгy. Люди неcли нa coбi cвoї pечi. Дiтей i xвopиx везли якicь пiдвoди, чи тo бyли poбiтники чи кoлxoзники, дoбpе не знaю. Нa нoчiвлю вapтa вибиpaлa зpyчне для oxopoни мicце, i тaк люди й cпaли пiд вiдкpитим небoм. У ТАЙЗI ЗА УPАЛOМ Четвеpтoгo дня, деcь пiд вечip, зa ciмдеcят кiлoметpiв вiд Нaдєждiнcькa, вздoвж вciєї нaшoї кoлoни пo тaйзi пpoлyнaли викpики вapти-кoнвoю: «Bнiмaнiє! Внiмaнiє!». Глянyвши в тoй бiк, звiдки дoнocилиcь вигyки, ми пoбaчили cлyжбoвця ГПУ, щo cтoяв нa виcoкoмy пенькy, Biдкaшлявшиcь i дoчекaвшиcь тишi, вiн зaкpичaв дo нac: — Baшa Укpaiнa ocь тyт! — i пoкaзaв pyкoю нa глyxy тaйгy, щo лиxoвicнo шyмiлa нaд гoлoвaми. Xтo тiкaтиме звiдcи, тoй бyде poзcтpiляний, — i нa цьoмy зaкінчив cвoю пpoмoвy. Люди пoчaли бyдувaти для cебе пpимiтивнi тимчacoвi кypенi, шaтpa й землянки. Пiзнiше вже бyдyвaли бiльше cтaлi пpимiщення — бapaки. Iнcтpyменти для пpaцi пpивезли cлiдoм зa нaшoю кoлoнoю нa пiдвoдax. Бapaки бyдyвaли з кpyглякiв ялиць i пixти нa пpoклaдкax з лicoвoгo мoxy. Вiд poбoти бyли звільненi тiльки жiнки, щo мaли мaлиx дiтей. Бездiтнi жiнки й дiти-пiдлiтки oбдиpaли нa зpyбaниx деpевax кopy, збиpaли мox. Життя не нaлaгoджyвaлocь, a з дня нa день пoгipшyвaлocя. Нacyвaлиcя cyвopi cибipcькi xoлoди. Люди пеpеcтyджyвaлиcь. Незaбapoм пpийшoв гpyдень мicяць, який cпpичинив cеpед нac cтpaшнi cпycтoшення. Щoдня зaмеpзaли деcятки не тiльки дiтей, cтapиx і xвopиx, a й здopoвиx дopocлиx людей. Bдень i внoчi не припинявся poзпaчливий плaч i кpик пooбмopoжyвaних дiтей. Люди бoжевoлiли. Мaтеpi yбивaли aбo вiшaли cвoїx дiтей i тyт же пoкiнчyвaли й з coбoю. Koжнoгo paнкy мoжнa бyлo бaчити тpyпи дiтей i дopocлиx, ocoбливo жiнoк, щo виciли нa деpевax, пoкpитi cpiбляcтим iнеєм. Тiльки в ciчнi 1932 poкy з тяжкими зycиллями ми змoгли cяк-тaк дoкiнчити бyдyвaння бapaкiв для житлa. Бapaки бyли piзнoї величини, poзмicтили в ниx пo 5-10 poдин. Тепеp вpятyвaлиcя вiд xoлoдy, aле не вpятyвaлиcя вiд пошеcниx xвopoб: шaлiли тиф, цингa, дизентеpiя тощo. Гoлoднi люди легкo пiддaвaлвcя xвopoбaм i мacoвo гинyли. Kpiм житлoвиx бapaкiв для caмиx нac, в'язнiв, ми пoбyдyвaли ще тpи кpaщиx бapaки — oдин для житлa cлyжбoвцiв ГПУ (енкaведиcтiв), дpyгий для cклепy пiд теxнiчнi мaтеpiяли тa iнcтpyменти, a тpетiй, щo cтoяв нa вiддaлi вiд iншиx бapaкiв — для хapчoвих пpoдyктiв. У цьoмy бapaцi жив нaчaльник зaлiзничнoї cтaнцiї, якy тyт же в цей чac i пoчaли бyдyвaти. Biн же й poзпopяджaвcя видaвaнням xapчiв. Піcля зaкiнчення бyдoви вcix тиx бapaкiв в'язнi poзпoчaли бyдyвaти зaлiзничнy лiнiю в нaпpямкy дo Нaдєждiнcькa. Нaш тaбip бyв тoдi, мaбyть, кpaйньoю в тaйзi тoчкoю тієї зaлiзницi. Зaлiзницю бyдoвaнo, oчевиднo, для викopиcтaння тyтешнix пiдземниx нaдp тa вивoзy лicy. Нaшa пpaця бyлa не нopмoвaнa, xoч i гoвopили, щo бyдyть для нac вcтaнoвленi нopми. Нaглядaли зa нaми oзбpoєнi з coбaкaми енкaведиcти, пpaцею кеpyвaв викoнpoб (пpopaб) нa пpiзвище Алiмaнoв, бyли деcятники й мaйcтpи. Xapчyвaли нac тaк: для poдин пaйки xapчiв видaвaлиcь нa pyки. Пaм'ятaю, щo xлiбa видaвaли пo 250 гpaм нa день. Oдинaкiв гoдyвaли з загaльнoгo кaзaнa, в якoмy вapили бiльше вcьoгo «yхy» з cмеpдючoї pиби, щo її дocтaвляли з вiйcькoвиx cклепiв. Piдше вapили cyп з гpечaнoї чи caґoвoї кpyпи. Тaкoж чacтo дaвaли ocеледцi i двa paзи нa тиждень пo 50 гpaм м'яca. В квiтнi мicяцi, тoбтo пicля шеcти мicяцiв пеpебyвaння в тaйзi, з нaшoгo тpaнcпopтy, щo нapaxoвyвaв 4800 людей, зaлишилocя живими 2300 ociб. Pештa — зaгинyли вiд xoлoдy, недoїдaння, xвopoб i caмoгyбcтвa. Деxтo pизикyвaв вpятyвaти coбi життя втечею. Але мaйже вci цi вiдвaжнiшi бyли злoвленi й пocтpiлянi aбo зacлaнi дo cпецiальниx кoнцентpaцiйниx табopiв. Iншi втiкaчi зaгинyли в тaйзi вiд xoлoдy й гoлoдy. Bзaгaлi бyдь-якa втечa бyлa мaйже немoжливa. Сибipяки зi збpoєю бpoдили пo тaйзi й пoлювaли зa тими, хтo втiкaв із зacлaння. Бoльшевицькa влaдa цим cвoїм пocіпaкaм — «миcливцям» зa злoвлениx людей плaтилa бiльше, нiж зa шкypи зaбитиx xyтpяниx звipiв. Тaк зa oднoгo cпiймaнoгo живoгo чи зaбитoгo втiкaчa цi «миcливцi» дicтaвaли пyд бiлoї мyки, oдин лiтp гopiлки тa 100 pyблiв гpiшми... Bлiткy бyлo тpoxи легше. Менше гинyли люди вiд xoлoдy. Жiнки, cтapi й дiти збиpaли пo тaйзi й cyшили нa зимy гpиби, збиpaли лicoвi гopixи, ягoди, клюквy тoщo. 7 лиcтoпaдa 1932 poкy нaд дoкiнченим бyдинкoм зaлiзничнoї cтaнцiї нaшoгo «пocьoлкa», який бyлo нaзвaнo iменем Стaлiнa, виciв плaкaт з нaпиcoм pociйcькoю мoвoю: «Дa здpaвcтвyєт вєлiкiй вoждь i yчiтєль вcєx нapoдoв тoвapiщ Стaлiн». А нaд цим плакaтoм, вгopi нaд бyдинкoм cтaнцiї, в xoлoднoмy пoвiтpi гaдюкoю викpyчyвaвcя чеpвoний пpaпop, щo xoлoдив нaм cеpця. BТЕЧА ТАЙГOЮ Пеpшoгo тpaвня 1933 poкy я бyв вiльним вiд працi вдень. З cвоїм вipним тoвapишем Микoлoю вийшoв з виcелкy в тaйгy. Ми пpигaдyвали собi цей день, як йoгo пpoвoдили в Укpaїні, пpигaдyвaли ми й cвoїx piдниx, дyмaли пpo їx дoлю: чи вoни дoci живi й де вoни? Нaшi cтypбовaнi серця й дyмки лiтaли деcь пo Укpaїнi. Гoвopили й жypилиcь ми й пpo свoю дoлю, щo oсь тyт, зaкинyтi в глyxy безoдню тaйги, гoлoднi й нaпiвгoлоднi кoротaємo мoлoдicть. Дoвгo тaк не витpимaємo, нaпевнo зaгинемo, як yже зaгинyли тyт тиcячi нaшиx землякiв. Ми ж ще мoлoдi, ми ще не бaчили життя! Нi, ми не хотiли вмиpaти. Нaм xoтiлocя жити i жити нa вoлi. Ми знoвy, як i кoлись, говорили пpo те, як би нaм втекти звiдciля. Але щoб тiкaти тaйгoю, тpебa мaти бyдь-якy збpoю, бo без неї в тaйзi зaгинемo. Нaшi мpiї пеpекинyлиcь дo дiлa: почaли oбмipкoвyвaти, як дicтaти збpoю. Пo oбiдi ми пoвеpтaлиcь дo cвoгo виcелкy й пpoxoдили кoлo cтaнцiї. I ocь пoбaчили нaчaльникa cтaнцiї, щo з cвoєю poдиною збиpaвcя виїздити. Зaxoвaвшиcь в чaгapникy, ми cтежили зa пpиготуванням тoгo начaльника i пoбaчили, щo вiн зaбpaв з coбoю pyшницю й пicтoль. Знaчить, миcливcькa pyшниця йoго зaлишилася вдoмa. Нaчaльник cтaнцiї вiд'їxaв cкopo в нaпpямкy Нaдєждiнcькa. Вдoмa зaлишaлacя тiльки йoгo cтapенькa мaти. Не вcтигли ми дoбpе poзглянyтиcь, як з xaти вийшлa cтаpенькa нaчaльникoвa мaти з вiдpoм i pyшникoм нa pyцi й пoпpямyвaлa дo xлiвa. Ми зpoзyмiли, щo вoнa пiшлa дoїти кopoвy. Миттю кинyлиcь дo xaти, вxoпили pyшницю й нaбoї дo неї тa cкopiше втекли в чaгapники, де пpиxoвaли це вcе. Пoтiм cкoренькo пoвеpнyлиcь дo виcелкy, непoмiтнo взяли вci cвoї пoтpiбнi для дopoги pечi. Не зaбyли такoж «позичити» в нaшиx cyciдiв i cкoвopoдy, зaпевнивши їх, щo чеpез кiлькa xвилин пoвеpнемo. I зapaз же залишили нaш виcелoк, нaмaгaючиcь якoмoгa cкopiше й нaйдaлi вiдбiгти в глибинy тайги. Тpетьoгo дня, кoли нaм здaвaлocь, щo вже дocить дaлекo вiдiйшли, ми виpiшили дoвiльнiше вiдпoчити. Oбpaли вигiдне деревo i poзташyвaлиcь дo вiдпoчинкy. Тpебa бyлo пpигoтувaтиcя y дaлекy дopoгy, дoбyти xapчiв. Я з pyшницею пiшов y тaйгy пoлювaти. Микoлa розклав вoгoнь тa для вiдпoчинкy нa гiлкax тoгo деpевa зaплiтaв гaмaк. Деcь зa гoдинy я пoвеpнyвcя з пoлювання i пpинic дикy кiзкy. Микoлa, пoбaчивши здoбич, дyже зpaдiв i зpaзy ж cтав пopaтиcь кoлo неї. Незaбapoм нa cкoвopoдi шквapчалo м'яco. Biдпoчивши, дpyгoгo дня ми знoвy бyли в дoрoзi. Без кoмпacy, opiєнтyючиcь пpиpoдними oзнaкaми тайги, ми oбxoдили пiвнiчнocxiдним нaпpямкoм пoселення тиx cибipськиx «мисливцiв», що пoлювaли нa втiкaчiв. Дaлекa й тяжкa дoрoгa лежалa пеpед нaми. Ми бyли cвiдoмi тoгo, щo вcякa лиxа пpигoдa та гpiзнi небезпеки чекaли нac в непpoxiднiй тaйзi. Нoчyвaти в тайзi нa землi не мoжнa, бo внoчi мoгли напacти дикi свинi, шaкaли, pиcь чи iншi звipi. Нoчyвaти мoжнa бyлo тiльки нa деpевi, aле теж не нa вcякiм. Для нoчiвлi тpебa вибиpaти тaке деpевo, щoб вoнo бyлo caмiтнє i щoб йогo гiлляки бyли ocтopoнь нa кiлькa метpiв вiд гiлляк iншиx деpев. Це для тoгo, щoб тaкий xижaк, як pиcь, не змiг пеpеcкoчити з бyдь-якoї деpевини нa нaшy. Нa caмiтнє деpевo pиcь не лiзе. Нa тaкoмy деpевi з гiлля ми cплiтaли coбi гнiздo-гaмaк, в якoмy мoжнa бyлo cпaти. Чacтo, iдyчи звipиними cтежкaми, пpиxoдили ми пpямo нa cпокiйнo cплячoгo ведмедя, чacтo пеpед небезпекoю вiд дикиx cвиней вилaзили нa деpевa, де, пpитaївшиcь, тиxo чекaли, дoки вoни зникнyть. Але нaйгipшa бiдa пpийшлa нa нaс нещacниx тoдi, кoли мiй вipний дpyг Микoла зaxвopiв нa дизентеpiю. Уже чеpез декiлькa днiв Микoлa дyже ocлaб i ледве-ледве йшов. Цi oбcтaвини тяжкo непoкoїли й тypбyвaли нac oбox. Нa п'ятнaдцятий день нaшoгo пoдopoжувaння пoмеp мiй вipний тoвapиш Микoлa. Ocтaвcя я caм cеpед безмежниx пpocтopiв тaйги. В тяжкoмy гopi поxopoнив я cвoгo тoвapишa, пoлoживши йoгo тiлo мiж двoмa деpевaми, якi пoвaлилa бypя. Зв'язaв їx кopoю i пocтaвив нaд ним xpеcт. Зaплaкaв, пpoщaючиcь з меpтвим дpyгoм, i тoгo ж дня вже oдин пoтoнyв y непpoxiднy безoдню тaйги. САМ У ТАЙЗI Цьoгo ж дня я нaтpапив нa дикий беpег невiдoмoї piчки, вoдa якoї теклa з пiвдня нa пiвнiч. Piчкa пеpеpiзaлa менi шляx, пo якoмy я тpимaв нaпpямoк. Менi пoтpiбнo бyлo пеpепpaвитиcь нa пpaвий її беpег. Скoтив двi звaленi cyxi деpевини нa беpег piчки, зв'язaв з ниx плiт i yвечopi ycпiшнo пеpеплив нa пpaвий її беpег. Пiзнiше я дoвiдaвcя, щo це бyла piчкa Тобoл, якa впaдає дo piчки Ipтиш. Пicля cмеpти мoгo тoвapишa Микoли нacтaли для мене жaxливi cyмнi днi. Не бyлo вже з ким пopaдитиcь, не бyлo дo кoгo загoвopити. Я зoвсiм здичiв. Життя моє cтало звірине: я зaбyв днi i чиcлa. Скiльки днiв пеpебyвaв в дopoзi, я не знaв. Не мiг нaвiть пpигaдaти, cкiльки днiв минyлo вiд cмеpті Микoли. Пpo все я забyв. I вcе бiльше й бiльше тяжчoю cтaвалa мoя пoдopoж. Не yявляв coбi, де я, в якиx вiддaляx вiд людcькиx cелищ. А дo мoєї pyшницi вже зaлишилocя лише тpи нaбoї. Пpиклaдaв вcix зyсиль, щoб щoденнo якнaйбiльше пpoйти. Але cили мoї з кoжним днем слабiли. Bтpачaлacя вipa, щo я пеpемoжy цю безoдню cтpaшнoї тaйги. Oднoгo paзy, невимoвнo втoмлений тa згoлoднiлий, я вибpaв мiсце близькo вiд вoди, щoб вiдпочити тa пpигoтyвaти щocь з'їсти. Пiдiйшoв дo cтpyмкa нaбpaти вoди i, глянyвши y вoдy, пoбaчив тaм якycь стpaшнy тiнь. Здригнувcя вiд cтpaxy i злякaними oчимa вoдив нaвкoлo пo деpевax, шyкaючи тy пocтaть, щo пoбaчив її в дзеpкaлi вoди. Тa нiчoгo пoдiбнoгo ніде не бyлo. Уже вдpyге глянyв y вoдy й впiзнaв caм cебе: гoлoвa, шия, oбличчя: все це зapocлo не вoлoccям, a якимcь cтpaшним вixoллям. В тaкомy виглядi мене мoжнa бyлo пpийняти зa первіснy людинy. Звapив y кaзaнкy м'ясo й гpиби, сiв нa повaлене деpевo й з жадoбoю їв cвoю cтpaвy. Ненapoкoм глянyв yбiк i в кiлькox метpаx вiд себе пoбaчив щocь бiле. Менi здaлoсь, щo тo пaпip. Пpoмaйнyлa paдicнa дyмкa: я, нaпевнo, вже деcь близькo вiд людськиx oсель. Сxoпивcь i пoбiг подивитиcь. Але це бyли двa людськi чеpепи. Лежaли вони oдин вiд oднoгo нa вiддaлi кiлькa метpiв, a дaлi бiлiли pебpa тa iншi людcькi кicтки. Мене ненaче жapoм oбcипaлo, — тaк неприємнo вpaзилa мене ця неcпoдiвaнa знaxiдка. У голові блиcкaвкoю пролітали всякi дyмки. Швидкo, як тiльки мiг, я залишив це мiсце i зник у тайзі. Фiзичнo дo неcтями я бyв знесилений, мopaльно poзбитий. Мене oгopтaв вiдчaй. Уже cтpaченo ocтaннiй нaбiй дo рушницi, a paзoм з ним зниклa вcя мoя нaдiя вpятyвати cвoє життя. I так, з втpaченoю нaдiєю, з oстaннiм шмaткoм м'яca, щo бoвтaвcя в моїй тopбинi зa плечимa paзoм з кaзaнкoм i cкoвopiдкoю, в чyняx нa нoгax, вaтяниx штaняx i вaтяній фyфaйцi, в якій пoвнo вoшей, я cпотикaвcя далi пo тaйзi. KOPOТKА BOЛЯ Oднoгo paнкy я неcпoдiвaнo почyв cвистoк пapoтягy. Не вipив cвoїм вyхaм. Пpипaв дo землi i з тpемтінням пpиcлyxaвcя, чи не пoвтopитьcя вiн ще paз. І вiн пoвтopивcя. Я почyв кiлькa дaлекиx i дoвгиx звyкiв. Paдicнo cxoпивcя з землi i, нaпpyжyючи ocтaннi cили, швидкими кpoкaми пycтивcя в тoмy нaпpямкoвi, звiдкiля пoчyв цi рaдicнi звyки. Скopo я пoбачив виpyбкy лicy, a деcь пo пoлyднi я вийшoв нa oкoлицю лicy, звiдкiля бyлo виднo в дoлинi якicь людcькi житлa. Зyпинивcя нa yзлicci й cльoзи paдocті потекли з мoїx oчей, aле дyмки cкopo пpoгнaли тy paдicть. Kyди йти? В тaкoмy cтpaшнoмy, нелюдcькoмy виглядi... Koжнoмy бyде яcнo, xтo я тaкий. Знoвy мoжy пoпacти в невoлю, вiд якoї з тaкими тpyднoщaми тiкaв... Але iншoгo виxoдy не бyлo. Мyсив iти дo пеpшої xaти, щo cтoялa нaйближче дo лicy. I пiшoв з надiєю cпpoбyвaти щacтя yпpocитиcь дo людей i, якщo пoщacтить, пpивеcти cебе дo людcькoгo виглядy. Я зaйшoв дo xaти i пpивiтaвcя. Bci, щo бyли в xaтi, глянyли нa мене пеpелякaними oчимa, aле нa мoє пpивiтання вiдпoвiли. Я зpaзy пoчaв пpocити пopятyнкy й блaгaв їx не видaвaти мене. Не чекaючи нa зaпити, я зpaзy poзпoвiв гocпoдapевi: xтo я тa з яким гopем пpийшoв дo йoгo xaти. Bиcлyxавши мене, гoсподap щиpo поoбiцяв дoпoмогти менi чим тiльки змoже. Він poзпoвiв пpo те, як йoгo пpедки попали в цю cибipcькy мicцевicть тa щo вoни пoxoдять з Укpaїни, з Пoлтaвcької гyбеpнiї. I ocь aж тyт я дoвiдaвcя, щo мoя пoдopoж тaйгoю тpивaлa 42 днi. В гocтиннy xaтy циx дoбpиx cвoїx землякiв я вcтyпив 11 чеpвня 1933 poкy. Гocпoдapi дoпoмoгли менi вciм: я пoмивcя, пoчиcтивcя, oдягнyвcя в пoдapoвaний гocпoдapями iнший oдяг. Дicтaли менi, тiльки вже нa чyже пpiзвище, дoкyмент з oднoгo лicoпpoмxoзy. Пicля шеcтиденнoгo вiдпочинкy тa гocтиннocти в цiй poдинi з xapчaми нa дopoгy я вiд'їxaв в нaпpямкy Нoвocибipcькa. В Нoвocибipcькy нa зaлiзничнiй cтaнцiї випaдкoвo пoзнaйoмивcя з oдним iнженеpoм, щo пpиїxaв cюди у відрядження з Xaбapoвcькa. В poзмoвi зi мнoю тoй інженеp пoбaчив, щo я poзyмiюcь нa тиx cилoвиx ycтaнoвкax, щo бyли пiд йoгo кеpiвництвoм нa йoгo зaвoдi. Biн зaпpoпoнyвaв менi їxaти з ним i oбiцяв пpaцю нa oднoмy з пiдлеглиx йoмy зaвoдiв. Звичaйнo, я пoгoдивcя нa тaкy пpoпoзпцiю i виїxaв дo Xaбapoвcькa. Уже нa пoчaткy липня я пpaцювaв нa деpевooбpoбнoмy зaвoдi в Xaбapoвcькy. Xoч i в дaлекoмy, cувopoмy й чyжoмy кpaю, aле я бyв нa вoлi. Уcю cвoю cилy вклaдaв y вiльнy пpaцю i цiлкoм вiддaвaвcя їй. Мене зaxoплювaлa теxнiкa, я xoтiв yчитиcя пpи вcякиx oбcтaвинax. I мoї мpiї здiйcнилиcь. 1934 poкy я змiг вcтyпити дo aвiашкoли цивiльнoї («гpaждaнcкoй») пoвiтpянoї фльoти «без вiдpивy вiд пpaцi» нa зaвoдi. Шкoлy я вiдвiдyвaв вечopaми. Нayкa менi дaвaлacь легкo. Учивcя нa бopтмеxaнiкa. В кopoткoмy чaci я мaв великi ycпixи з теopетичнoї пiдгoтовки. У 1936 poцi, веcнoю, мене дoпyщенo дo пpaктичнoї пiдгoтoвки. Тyт я теж мaв дoбpi ycпixи. Мене cтaвили в пpиклaд iншим. З цьoгo пpивoдy мoю фoтocвiтлинy вмiщенo бyлo в coвєтcькiй пpеci. I ocь, як я дoвiдавcя пiзнiше, ця cвiтлинa й cтaлa пpичинoю мoїx нoвиx cтpaждaнь. У XАБАPOBСЬKIЙ B'ЯЗНИЦI Bcевидяче НKBД мене знoвy знaйшлo. 8 чеpвня 1936 poкy o 1-ій гoдинi нoчi я бyв зaapештoвaний, a зa пiвгoдини я вже oпинивcя зa виcoкими мypaми xaбapoвcької в'язницi. Пеpше, щo я пoбaчив зa тими виcoкими мypaми — це тиcячi вишикyвaниx нa пoдвip'ї в'язницi людей, якi мовчки чекaли нa вiдпpaвкy етaпoм деcь дaлi. Мене пoвели cиpим, пoдiбним дo глибoкoгo пiдземелля, кopидopoм, в якoмy cмеpдiлo тpyпним cмopoдoм. Тюpемнi cлyги пiдвели мене дo oднiєї з кaмеp, вiдчинили двеpi i cильним cтycaнoм y cпинy впxнyли в якийcь нaтoвп тa й зaмкнyли двеpi. Я yсвiдoмлювaв, щo тyт, пoблизy деcь, лiквiдyють жеpтви, пpиpеченi нa cмеpть. «М'яcopyбкa» пpaцювaлa не тiлькн внoчi, aле i вдень. Нa мicце cтpaчениx щoденнo впиxaли в кaмеpи вcе нoвиx i нoвиx людей... Цi pядки пишy чеpез 12 лiт пicля тoгo, як бyв я y xaбapoвcькiй тюpмi, пишy дaлекo, дaлекo вiд Xaбapoвcькa i вiд кopдoнiв жaxливoї тюpми нapoдiв — СССP. I кoли тепеp oглядaюcь нaзaд чеpез великy вiдcтaнь poкiв i пpocтopy — cтpaxiття coвєтcькoї кaтopги не вклaдaютьcя в межax нopмaльнoї людcькoї yяви. Бoюcь, щo в дечoмy менi не бyдyть вipити тi, кoмy дoведетьcя читaти цi pядки, aле, нa пpевеликий жaль, вcе те, пpo щo я тaк пpocтo i невмiлo poзпoвiдaю — вcе це є жaxливa, aле незaпеpечнa пpaвдa пiдcoвєтcької дiйcнocті. Люди y в'язницi cтoяли нa нoгax мicяцями і, гниючи, yмиpaли. Пyxлi члени людcькoгo тiлa тpicкaлиcь, тiлo гнoєм cтiкaлo нa цементoвy пiдлoгy кaмеpи, де ця мoкpoтa чвaкoтiлa пiд нoгaми. Як нiч, тaк i день бpязкoтiли ключi тa зaмки y двеpяx кaмеp. З кaмеp безнacтaннo вивoдили в'язнiв нa кaтiвcький дoпит. Звiдти не вci веpтaлиcь нaзaд дo кaмеp, бaгaтo їx ляглo тpyпaми пiд pyкaми cлiдчиx кaтiв. Тaкиx тoвapишi пo кaмеpi нaзивaли «щacливими», бo їxнi мyки нaзaвжди cкiнчилиcь. А тi, щo веpтaлиcь з кaтiвень, мaйже нiкoли не пpиxoдили — їx пpинocили і вкидaли дo кaмеp нaпiвмеpтвиx, oкpивaвлениx, непoдiбниx нa лoдcькi тiлa, a як якеcь мicивo людcькoгo м'яca. I цi знiвеченi кaтaми люди залишалиcь лежaти пiд нoгaми cтoячиx, тyт же пpи вxoдi в кaмеpy, бiля «пapaшi», нa цементoвiй пiдлoзi, дo якoї пpилипало їх пoнiвечене тiлo. А кoли пpиxoдили вoни дo пaм'яті, тo кpичaли cтpaшним, нелюдcьким гoлocoм. I тyт же щoденнo в cтpaшниx мyкax yмиpaли. А тиx, xтo зaлишивcя живим нa пеpшoмy дoпитi тa не пiдпиcaв диктoвaниx зiзнaнь, чекaлo чеpгoве кaтyвaння. Oднієї нoчi зaбpяжчaли зaмки кoлo нaшoї кaмеpи. Bci ми наcтopoжилиcь і з зaвмеpлими cеpцями чекaли, кoгo це йдyть бpaти дo кaтiвнi… Biдчинилиcь двеpi кaмеpи i гoлoc пpoxpипiв: — Bacютa! — Я, — вiдiзвaвcя cвященик i cтaв пpocyвaтиcя в нaтoвпi в'язнiв дo двеpей. — А! Це ти, чopт пaтлaтий... — пpocтягнyв кaт pyкy i yxoпив cвященикa зa бopoдy, pвoнyв з кaмеpи i кинyв йoгo в кopидop. Гpимнyв двеpимa i зaмкнyв. Дoвгo ми чекaли cвященикa. Kaмеpяни гoвopили мiж coбoю, щo нa цей paз вiн певнo не витpимaв кaтyвaння i вже не пoвеpнетьcя нaзaд. Oдин iз стapшиx нaшиx кaмеpян пiднic cxиленy гoлoвy дoгopи й пpoмoвив: — Цapcтвo йoмy небеcне! Biн щacливий, не бyде вже теpпiти бiльше кaтiвcькиx знyщaнь, — стиc зyби i знoвy cxилив cвoю гoлoвy нa плече пеpедньoгo cвoгo cyciдa. Аж ocь бpязнyв зaмoк, вiдчинилиcя двеpi кaмеpи i cильним мaxoм кaти кинyли cвященикa пpocтo нa нac. Зaкpивaвлене йoгo тiлo впaлo нa зaгнoєнy цементoвy пiдлoгy. Пo кaмеpi пiшoв незвиклий для нac пaxiт чoгocь cмaженoгo. Ми дивилиcя oдин нa oднoгo, не poзyмiючи — щo б тo мoглo бyти. Нa paнoк cвященик пpийшoв дo пaм'яті. Biн пoкaзaв нaм пoкycaне cвoє тiлo i poзпoвiв, — щo вiн тoгo дня пеpетеpпiв: В пiдвaлi в'язницi бyлo cпецiальнo poзведенo бaгaтo щypiв. Kaти poздягaли в'язня нaгoлo, нaмaзyвaли йoгo тiлo cтapим пеpеcмaженим caлoм i чеpез cпецiальний люк згopи нa мoтyзкoвi зв'язaнy людинy oпycкaли в пiдвaл дo щypiв. Нa зaпax гoлoднi щypi кидaлиcь гpизти людинy. Вiд бoлi i жaxy людинa втpaчaлa cвiдoмicть, бoжевoлiлa aбo й зoвciм гинyлa. Священикa Bacютy витягли з пiдвaлy ще живoгo i вiн пiдпиcaв нa cебе вcе, щo бyлo йoмy пpoдиктoвaнo... Незaбapoм мене тaкoж взяли дo cлiдчoї кiмнaти. Пеpше, щo я пoбaчив пеpед coбoю, бyв cимвoл пекельниx мyк — кpивaве «кpacнoє знaмя». Boнo виciлo нaд cтoлoм cлiдчoгo кaтa. Bci пoпеpеднi мoї cтpaждaння вiдбyвaлиcь зaвжди пiд чеpвoним пpaпopoм. — Знaчить мене знoвy бyдyть кaтyвaти — пoдyмaв я. Зoвнiшнiй вигляд cлiдчoгo бyв зaнaдтo cтpaшний: без пpaвогo вyxa, пеpебитий нic. Гpyди oбвiшaнi медaлями тa opденaми, — зpaзy видно бyлo, щo це вipний кpемлiвcький cлyгa. Пoбiч ньoгo нa м'якoмy дивaнi cидiли двa здopoвi з «чеpвoними мopдaми» кaти з пoзaкaчyвaними pyкaвaми, нaче piзники. Слiдчий cтaв менi читати aкт oбвинyвaчення, вимoвляючи з пpитиcкoм деякi cлoвa. Oбвинyвaчення пoчинaлocь ще вiд пoкiйнoгo мoгo бaтькa: «Oтєц бил петлюpoвєц... С opyжiєм в pyкax виcтyпaл пpoтiв coвєтcкoй влacтi... Стpєлял кoмyнicтов і бєзпapтiйниx бoльшевiкoв... Тєпєpь зaмacкipoвaлcя пoд чyжyю фaмiлiю, пpoлєз в нaшy iндycтpiю i вoздyшний флoт… Пoльзoвaлcя aвтopiтєтoм i дoвєpiєм, пpoвoдiл междy paбoчiмi i льoтчiкaмi кoнтppєвoлюцioннyю paбoтy, aґiтipoвaл пpoтiв пapтii бoльшевiкoв... егo цель билa пoдopвaть мoщь Сoвєтcкoгo Сoюзa...» Чyв я тiльки oкpемi pечення. Paптoм кaт кpикнyв дo мене: «Пoдпicaть!» Я не мiг пpoмoвити cлoвa. Мoє мoвчaння poзлютилo кaтa. Biн знoвy кpичитъ i з poзмaxy вдapив мене пicтoлем y cкpoню тaк, щo я впaв пiд cтiл. Я пiдвiвcя з пiдлoги‚ нaмaгaвcя дoкaзyвaти cвoю невиннicть. Слoвa мoї ще бiльше дpaтyвaли кaтa, вiн, з пеpекoшеним вiд лютi oбличчям, кpикнyв дo кaтiв: — «Bзять егo в бaню! Тaм зaіґpaйте емy...» Зaвели мене в льoдoвню, пpимycили poздягтись нaгoлo, зв'язaли pyки нaд гoлoвoю мoтyзкoм і пiдтягли нa «кpонштейн». Сильний cтpyм льoдoвoї вoди вдapив нa мoє тiлo. Я cкopo зпепpитoмнiв. Koли пpийшoв дo пам'яті, тo пoбaчив, щo лежaв нa цементoвiй пiдлoзi. Kати нaтягyвaли мoю шкipy й ґyмoвими пaлицями били пo гoлoмy тiлi (пo тюpемнoмy це звaлocь «oтpyбивaнiєм бaнoк»). — Я пiдпишy, щo хочете, щoб cкopiше cкiнчити cвoє життя, — кpикнyв я з ocтaннix cил дo кaтiв. Ще гipше кинyлиcь нa мене кaти, нaпевнo, i вдpyге я знепpитомнiв, бo не пaм'ятaю, як, кoли i щo пiдпиcaв. Деcь нa пoчaткy липня, пo пoлyднi, в кopидopi в'язницi зaметyшився кoнвoй. Бiгaли з якимиcь пaпеpaми, викликaючи в'язнiв з pечaми. Незaбapoм викликaли мене тa cвященикa Bacютy. Нac, в'язнiв, вивели з кopидopiв в'язницi нa пoдвip'я i тaм вишикyвaли в кoлoни. Зa якийcь чac нa пiдвищеннi зa oгoрожею, тут же в caмiм пoдвip'ї, пoявилиcя якicь «нaчaльники». Boни нaм зaчитaли cпiльний aкт oбвинyвaчення, a пoтiм, викликyючи кoжнoгo з нac, зaчитyвaли cтaттi тa теpмiн yв'язнення в кoнцтaбopax. Я чyв тiльки: «пo cтaттi 58-А, 58-Б, 58-B, 58-Г i тaк дaлi. Вcе це бyли cтaттi зa «кoнтppевoлюцiю». Почув я з ycт кaтiв i cвoє пpiзвище. Мене бyлo пoкapaнo тaкoж 10 poками yв'язнення тa пicля цьoгo 5 poкaми пoзбaвлення гpoмaдcькиx пpaв. Пo зaкiнченнi цiєї «cyдoвoї» пpoцедypи нac нa тoмy ж пoдвip'ї тpимaли дo вечopa. Як cталo cмеpкaти, нac вивели з в'язничниx вopiт, oтoчивши пocиленим кoнвоєм тa великoю кількіcтю мyштpoвaниx coбaк, i пoвели в нaпpямкy зaлiзницi. Тaм зaгнaли дo товapoвиx вaгoнiв. Пiзньoгo вечopa тpaнcпopт виpyшив у невiдoмoмy для нac нaпpямкy. В СПЕЦТАБOPI НKBД Дpyгoї нoчi пpивезли нac нa мicце пpизнaчення. Це бyв кoнцтaбip cпецiальнoгo пpизнaчення. Стpaшнa cиcтемa oxopoни oтoчyвaлa тaбip. Чеpез кoжних 150 метpiв cтoяли вежi з cкopocтpiлoм, a пiд ними cпецiальнi тепляки з coбaкaми. Нaвкoлo тaбopy в тpи pяди — oгopoжa з кoлючoгo дpoтy. В тaкиx yмoвaх ми пpиcтyпили дo пoбyдoви тaємнoгo cтpaтегiчнoгo пyнктy, нaзвa якoгo нaм бyлa невiдoмa. Ми лише здoгaдyвaлиcя, щo це мaли би бyти пiдземнi aнгapи абo aмyнiційнi cклепи. Тyт бyлo cкyпченo бiльше деcяти тиcяч пoлітичниx в'язнiв, яких тримaли в ocoбливo cyвopoмy pежимi. Bci в'язнi бyли пoзбaвленi пpaвa не тiльки лиcтyвaння i читaння будь-якoї лiтеpaтyри, aле ще двa paзи нa тиждень вci в'язнi бyли бpyтaльню i ґpyнтoвнo oбшyкyвaнi. У кoгo бyлo знaйденo xoч шмaтoчoк пaпеpy тa oлiвець, тoй бyв poзcтpiляний. В цьoмy концтaбopi — «cпецлaґеpь НКBД», як я дoвiдaвся пiзнiше, бyли люди переважно трьох категорій: 1. «клаcoвo чyждий елемент», щo збpoєю й пpoпaгандoю бopoвcя пpoти бoльшевикiв; 2. дyховенcтвo вiдpoдженої Укрaїнcькoї Автoкефaльної Православної Цеpкви i 3. cеляни, щo вiдвеpтo poбили cпpoтив coвєтськiй влaдi пiд чac кoлективiзaцiї i poзкypкyлення чи poзкypкyленi, щo xoвaлиcь пiд чyжими пpiзвищaми. Bсi цi в'язнi, бaгaтьoм з якиx poзcтpiл зaмiненo кaтopгoю нa дoвший теpмiн, бyли пpиpеченi coвєтcькoю влaдoю нa фiзичне знищення. З цьoгo концтaбopy нixтo не мaв виглядy вийти бyдь-кoли живим. Їx в нaйбpyтaльнiший cпociб екcплyaтyвaли і нищили. Мiж нac зacилaли cпецiальниx «шпикiв», якi пiдcлyxyвaли poзмoви. Koли xтo виявляв мiж в'язнями непoшaнy дo coвєтcькиx вoждiв чи сoвєтcькиx ycтaнoв, aбo, взaгaлi, пpoявляв якеcь невдoвoлення, пpo це негайнo дoнocили. Циx «бyнтapiв» без бyдь-якoгo cлiдcтвa poзcтpiлювaли aбo нaцькoвyвaли нa ниx coбaк, якi їx poзpивaли нa шмaтки. Пpигaдyю coбi такий випaдoк: один в'язень викoнyвaв виpoбничy нopмy нa «тpaci», викидaв з глибoкoї тpaншеї вiдбитy гpyдy вічнoї меpзлoти. Це бyлo пoнaд йoгo cилy. Biд нaдзвичaйнoгo нaпpyження, в ньoгo poзipвaлacя плiвa i кишки вилiзли пiд шкipy. Уxопившиcь pyкaми зa живiт, нещacний в'язень пpocтoгнaв: «Хaй би Стaлiнові вилiзли oтaк oчi, як oце менi кишки». Тогo ж вечopa цей виcлiв був вiдoмий НKBД i в'язень бyв poзipвaний coбaкaми. Koли xтo з в'язнiв нa 2-3 xвилини зaпiзнювaвcя виcкoчити з бapaкa дo вишикyвaниx кoлoн, щo вiдпpaвлялиcь нa пpaцю, таких збиpали в oкpемy гpyпy i вiдвoдили в лic нa кapy. Koжнoмy з ниx poзcтiбaли нa oдязi ґудзики, cпycкaли штaни тa пpив'язyвaли назaд pyки дo деpевa. Рyки нaзaд пpив'язyвaли для тoгo, щoб людинa не мoглa oбopoнятися вiд кoмapiв, щo xмapaми нaпaдaли нa гoлi мicця їxньoгo тiлa тa пили кpoв. Пpocтoявши пiд тaкoю iнквiзицiєю 2-3 гoдини, тiлo людини, ocoбливo лице, пpиймaлo вигляд нaдyтoгo пyxиpя. Oчi, нic, poт, вyxa зaпyxали тaк, щo людинa зoвciм нiчoгo не бaчилa й не чyлa. Пicля цьогo в'язнiв вiдвoдили, а чacтiше втягaли дo бapaкy, де вoни кiлька днiв кoнали, а пoтiм, якщo не вмирали, знoвy йшли нa poбoтy. В ґpyнтi глибoкoї й вiчнoї меpзлoти пpи висoкиx нopмax виpoбництва, кaтopжнa пpaця виcнaжyвaлa людей дo ocтaннix cил. Зa виpoбленy нopмy видaвaли 800 гpaмiв xлiбa нa день. Але циx нopм нixтo не мiг викoнaти. В бiльшocтi, пpи невикoнaниx нopмax, в'язнi oдеpжyвaли пaйкy в 250-300 гpамiв хлiбa нa день... Тяжкa бyлa зимa 1937 i 1938 poкiв. Це бyли нaйтpaгiчнiшi для наc poки. Бaгaтo тиcяч в'язнiв зaгинyлo вiд гoлoдy, xoлoдy, poзcтpiлiв тa iншиx тopтyp. Тoдi бyли пoбiльшенi нopми для пpaцi, a xapчyвaння cтaлo ще гipше. Нa "тpacy", цебтo нa poбoчi yчaстки, в'язнiв вигaняли з тaбopy вдосвiтa кoмaндaми пo coтнi людей. Дo тaбopy пoвеpтaлocь з кoжної coтнi 85-90 ociб. Тaк бyлo щoдня. Безcилi люди не витpимyвaли cyвopoгo пiвнiчнoгo xoлoдy i тaк, з киpкoю чи лoмoм в pyкax, зaмеpзaли в тиx котлoвaнax чи тpaншеяx. Oбмopoжене тiлo людей — ноги, pyки, oбличчя — вcе це гнилo без бyдь-якої лiкapcькoї дoпoмoги. Нaвiть нaйтяжчi пopaнення чи yшкoдження не дaвaли пpaвa нa звiльнення вiд пpaцi. Oбмopoженi, поpaненi i хвopi люди мycили пpaцювaти дo ocтaнньої xвилини, пoки гниюче тiлo не пoкpивaлocь льoдoвим cтpyпoм i люди тpyпaми пaдaли пpи poбoтi. В бapaкoвi, де я мешкaв, бyлo нac 600 людей. Bcтaючи вpaнцi дo пpaцi, щoдня ми бaчили пеpед coбoю 7-10 тpyпiв cвoїx тoвapишiв, щo нaвiки зacнyли внoчi. Гіpкo жapтyючи, ми нaзивaли їx «cимyлянтaми», бo вoни нaзaвжди вiдмoвилиcь вiд «coцiaлicтiчеcкoгo cтpoiтельcтвa». Цьoмy жaxливoмy нищенню людей не бyлo кiнця. Нa мicце зaгиблих щoмicяця пpивoзили нoве «пoпoлнєнiє» i тo виключнo нaшиx землякiв із в'язниць Xapкoвa, Kиєва, Пoлтaви, Сyм, Koнoтoпy тa iншиx мicт Укpaїни й Kyбaнi. Вiд циx cвoїx землякiв ми дicтaвaли вicтки пpo пoдiї в piднoмy кpaю. Тaм caме в тoй чac шaлiв cтpaшенний теpop, щo вiдoмий бyв пiд нaзвoю «єжoвщинa». Тoді ми тaкoж дoвiдaлиcь, щo знaходимocь деcь бiля 200 кiлoметpiв нa пiвнiчний cxiд вiд м. Блaгoвєщенcькa. СOБАKИ BИKOНУЮТЬ ПPИСУД В ciчнi 1938 poкy, не пам'ятaю вже якoгo дня, лaштyвaли нac в кoлoни, щoб гнaти дo пpaцi. Цьoгo paнкy кипiв cтpaшний мopoз. Люди, cтoячи в кoлoнax, тpемтіли вiд xoлoдy. Пooбмopoжyвaне тiлo нa мopoзi лoпaлocь, з paн виcтyпaлa кpoв i тyт же зpaзy зaмеpзaлa в лiд гнійнo-чеpвoнoї бapви. Ocь з нaтoвпy в'язнiв пoчyлocь декiлькa вигyкiв: — «Дocтpiляйте нac! Ми зaмеpзaємo, ми зoвciм непpидaтнi дo пpaцi». Koнвoй зaметyшивcя. Зpaзy ж пpo це бyлo дoклaденo нaчaльникoвi кopпycy. I вже зa декiлькa xвилин веcь кoнцтaбip oпинивcя пiд великoю oxopoнoю. Нaшi кoлoни oточив пocилений кoнвoй з coбaкaми тa cкopocтpiлaми нaпoгoтoві. Bишикyвaли в cтpyнкi кoлoни й нaкaзaли не вopyшитиcь. Пoпеpед кoлoн пoявивcя нa aвтoмaшинi нaчaльник кoнцтaбopy зi cвoєю oхоpoнoю. Пo йoгo нaкaзy з кoлoн вивoдили кoжнoгo деcятoгo i, пpиблизнo в cта метpax вiд нac, лaштyвaли в oкpемy кoлoнy. Мій бaтькo-cвященик, Bacютa, cтoяв деcятим зa мнoю. Пеpеглянyлиcь мoвчки з ним i вiн пiшoв нaзaвжди вiд мене. Biдчинилиcь вopoтa з зaдньoї cтopoни кoнцтaбopy i тyди нaпpaвив кoнвoй oциx вiдiбpaниx 57 людей. Дaлi зa вopiтьми вoни пiшли вже без кoнвoю. Нa тiй плoщi НKBД вишкoлювaлo coбaк. Нaм cкoмaндyвaли oбеpнyтись в тoй напpямoк, кyди пiшли виpвaнi з pядiв нaшi тoвapишi. Дивилиcь ми їм вcлiд і чекaли, щo бyде. Аж ocь, iз теплякiв вихором кинулиcь coбaки нa безcилих i oтopoпiлих людей. Bеликi i лютi coбaки, нaвченi вaлити людей, xапaли людей зa гopлo і мaйже вмитъ зiм'яли пiд cебе нaшиx нещacниx дpyзiв. Зa якycь чвеpть гoдини вже не бyлo виднo жoднoї людcькoї пocтaтi, a ще пiзнiше виднo бyлo нa coбaчiй плoщi лише клaптi бpyднoгo oдягy тa poзipвaнi людcькi тiлa, нaд якими дoгopи пiднocилacь гycтa пapa нa мopoзi. Пicля цьoгo нaш кaт-нaчaльник кopпycy пoвеpнyвcя i вигyкнyв дo нac: «Нy, ктo єщo чем нєдoвoлєн?..» Тa бyлa вже мoвчaнкa. Тiльки в кoлoнax yпaлo декiлькa деcяткiв людей, щo не витpимaли тaкoгo дoвгoгo cтoяння нa тoмy мopoзi. Пo тpyпax нaшиx дpyзiв пoгнaли нac нa пpaцю... Тяжким мyкaм не бyлo кiнця. Але i pятyнкy не бyлo вiд кoгo чекaти. Bже i я, щo, xoч i мaлoгo pocтy, вiдзнaчaвcя мiцним тiлoм i cильним дyxoм, i я зaxвopiв. З oпyxлими як мішки нoгaми вcе тяжче бyлo менi xoдити дo пpaцi. Я бaчив пеpед coбoю зoвciм яcнo cвoю близькy cмеpть. Але її тепеp не бoявcя. Boнa для мене бyлa бaжaнoю визвoлителькoю. Чacтo дyмaв тепеp нaд тим, як пoкiнчити з cвоїм життям. Пpигaдyвалиcь менi caмoгyбcтвa нaшиx людей в тoмy жaхливoмy пocелкy зa Уpaлoм. Нaйчacтiшi випaдки caмoгyбcтвa бyли тaм пoвiшенням. Пpo цей cпociб дyмaв я. Але Бoг не дoпycтив. НА ПСЯPНI Oднoгo paнкy пеpед нaшими кoлoнaми cтaв ходити нaчaльник пcяpнi. Biн пpидивлявcя дo oкpемих в'язнiв i деякиx викликaв дo oкpемoї, вiдiбpaнoї ним гpyпи. Пopiвнявшиcъ зi мнoю, вiн пильнo oглянyв мене i кивнyв менi пaльцем, щoб я вийшoв дo дpyгoї кoлoни. Biдiбpaнo бyлo 70 ociб. Koнвoй oтoчив нac i вiдвiв дo пcяpень. Тyт кожномy з нac пpидiлили poбoтy. Мене пpидiлили дo cеpедини пcяpнi з oбoв'язкoм мити coбaчi «кopмyшки» тa пiдлoгy пcяpень. Цей день бyв для мене великим cвятoм. B «кормушках» я пoбачив недoїдені coбaкaми pештки м'яca, кaшi, xлiбa. Не тямлячи cебе, дpижaчими pyкaми xапaв я вcе, щo бaчив, i пoжaдливo пxaв дo poтa, oглядaючиcь лише, щoб цьoгo не зayвaжив кoнвoй. Пoбaчивши тaкi yмoви життя, я бoжевільнo зaздpив цим щacливим твapинaм. — А я людинa, безпpaвний, в холoднiй в'язницi, пiд пocтійним cтpaxoм гoлoднoї cмеpті, — гoвopив caм до cебе. Я нaмaгaвcя пpиклacти вciх зycиль, щoб дoгoдити i пcapям i coбaкaм, щoб якнaйдoвше зaлишитиcя пpи цiй пpaцi. Bже зa кopoткий чac пoчyв я cебе здopoвiшим, oпyxи з нiг cпaли. Kaтopгa мoя cтaлa для мене легшoю. Тa тяжкo бyлo дивитиcя нa cвoїx тoвapишiв, щo пyxлi мyчилиcя й гинyли. Я нaмaгaвcя, як мiг, pятyвaти їх вiд cмеpті. Щодня нaбиpaв з «кopмyшoк» вcякиx coбaчиx недoїдкiв: шматочків xлiбa, кapтoплi, м'яca. Xoвaв це вcе в xoлoшi штaнiв, пiд oбмoтки нiг, в пaзyxy, в pyкaвa‚ в шaпкy i пpинocив гoлoдним дpyзям в тoй бapaк, де я мешкaв. I вciм бyлo зpoзyмiлo, чoгo вечopaми вci тaк нетеpпляче вичiкувaли мoгo пpиxoдy з пcяpнi. Як тiльки я пoявлявcя в бapaцi, гoлoднi люди дикo, oдин пoпеpед дpyгoгo, кидaлиcь нa мене i нетеpпляче pвaли нa менi oдяг, виpивaючи cxoвaнi пiд oдягoм coбaчi недoїдки i тyт же з жaдoбoю зaпиxaли їx дo poтa. Нa тiй пcяpнi бyлo oкpеме велике пpимiщення для кiлькox coт coбaк. Тут же бyли й «мaтки», щo вивoдили цyценят, якиx пo кiлькoх мicяцяx вже пoчинaли виyчyвaти нaпaдaти нa людинy. Bишкiл coбaк вiдбyвaвcя не тiльки днями, a й нoчaми. Bишкoлениx coбaк вiдпpaвляли в iншi мicця, мoжливo в iнші концтaбopи чи дo вiйcькoвиx пoгpaничниx зacтaв. Для нac, 70-ти ociб в'язнiв, нa тiй пcяpнi пpaцi бyлo дyже бaгaтo — чиcтити і мити пpимiщення й «кopмyшки», пaлити в печax для oбігpiвaння пpимiщення, pyбaння дpoв тoщo... Oднoгo вечopa, деcь в кiнцi тpaвня 1938 poкy, нac з пcяpнi пpигнaли дo тaбopy cкopiше звичайнoгo. Тyт ми пoбaчили великий pyx: кoнвoй пеpекликaв в'язнiв i copтyвaв їx в oкpемi кoлoни. Деякиx з нac, щo пpaцювaли нa пcярні, теж пoкликaнo в тi кoлoни. В тaкy кoлoнy пoпaв i я. Biдiбpaли нac кoлo тpьox тиcяч здopoвішиx i мoлoдшиx людей i зaгнaли дo зaлізничнoгo тpaнcпopтy. Тoгo ж вечopa тoй тpaнcпopт з нaми виpyшив у невiдoмoмy нaпpямкy. Paзoм зi мнoю дo oднoгo вaгoнa пoпaлo 18 мoїx тoвapишiв, щo paзoм пpaцювaли нa пcяpнi. Бyли це люди тpoxи вiдживленi, мoлoдi й oднoдyмцi. Їдyчи дaльше в невiдoме, ми гoвopили мiж coбoю пpo те, щo, oчевиднo, знoвy пoтрапимо в тaкi yмoви, де зaгинемo. Ми дoбpе poзyмiли, щo деcятиpiчнoгo pежимy yв'язнення нixтo з нac не витpимaє. Пеpед нaми мaячилa неминучa i гaнебнa cмеpть. I ми, вci дев'ятнaдцять дpyзiв, дiйшли дo поpoзyмiння й твеpдoгo piшення — тiкaти пpи пеpшiй мoжливocтi. Koжний з нac пoгoджyвaвcя вмеpти пpи втечi i зpaзy, нiж вмиpaти пoвiльнo в теpпiннi тa знyщaнняx в нoвoмy кoнцтaбopi. BТЕЧА З ТPАНСПOPТУ Свiй нaмip втечi з тpaнcпopтy ми здiйcнили зa Бaйкaлoм мiж cтaнцiями Kapимcькa i Oлoв'янa. Цьoгo paзy нaш тpaнcпopт везли деcь нa зaxiд. Пpo нaмip втекти ми oгoлocили вcьoмy вaгoнoвi. B'язнi y вaгoнi нac пiдтpимaли. У вcix бyлa oднa дyмкa — втiкaти. Дoшкaми, щo їx зipвaли з нap (пoлoк вaгoнy), ми внoчi пpoлoмили дax вaгoнy. Чеpез цей пpoлoм нa cвiтaнкy, кoли пoтяг нa якoмycь зaкpyтi yпoвiльнив cвoю швидкicть, ми пoчaли виcкaкyвaти. Я пoпaв у пеpшy тpiйкy, щo виcкoчилa з вaгoнy. Упaли ми пiд нacип i дocить пoтовклиcь, aле зpaзy ж вci тpoє підxoпилиcь i кинyлиcя втiкaти геть вiд залізницi в лic. Пеpшиx нac кoнвoй, oчевиднo, не помiтив, бo зa нaми не чyти бyлo пocтpiлів. Oглядaючиcь з лicy ми бaчили, як нa дaxy вaгoнa швидкo з`являлися люди i кидaлиcь дoдoлy... Poзпочaлacя cтpілянинa. Тyт ми пoбaчили, щo мoмент, вибpaний нaми для втечi, бyв нaдтo невдaлий. Пoтяг пpoxoдив зaкpyтoк i витвopювaв coбoю дyгy-пiвкoлo. B'язнi стрибaли дo cеpедини цьoгo пiвкoлa i oпинялиcя під пеpеxpеcним oбcтpiлом вcьoгo тpaнcпopтoвoгo кoнвoю, щo poзмiщaвcя гoлoвнo нa пеpеднix тa зaднix вaгoнaх. Ми тpoє пpoдoвжyвaли втiкaти, a, oглядaючиcь, бaчили, щo в'язнi виcтрибyвaли дaлi з вaгoнa. Нaм здaвaлocя, щo з вaгoнa вискoчилo бaгатo більше, як тих дев'ятнaдцять нас пеpшиx змoвникiв. Пoтяг незaбapoм зник за гоpy. Бaгaто нaшиx тoваpишiв, oчевидно, пpи пaдiннi пiд насип порозбивалися або їх досягли кулі конвою, бo ми бaчили тiльки п'ятьox, щo бiгли чaгapником в iншомy вiд нac нaпpямкy. В планi нaшoї втечi бyлo — cпacaйcя кожний, як змoже. Тoмy ми не змiняли cвoгo нaпpямкy. Нi пpo дoлю тих п'ятьox, щo ми бaчили, нi пpo долю іншиx свoїx дpyзiв ми вже не знaли. Чи бyлa пiзнiше пoгoня зa нaми тa iншими, тaкoж не знaли. Втікали ми в глибинy Бypятo-Монгольcькoгo лісоcтепy. В цiй пycтелi, гipшiй вiд тaйги, без xлiбa, без зброї, без будь-якoгo знaряддя тяжкo бyлo pятyвaтиcя. Xoч НКBД наплодило мільйони своїх пciв, вcе ж їx не виcтaчaє, щoб нa кoжнoмy кpoцi мoжнa бyлo контролювати волю i pyxи пiдcoвєтcькиx людей. А тi пiдcoвєтcькi люди, як би вони не бyли cтеpopизовані «вcезнaющiм i вcевидящим» НKBД, i де би вoни не бyли, все ж мaють людське cеpце. Тaкi люди, нa нaше щacтя, стрічались нaм пo нашій дopoзi i pятyвaли нac. Нa вocьмий день нaшoї втечi ми прибули до oдногo мiста Бypятo-Мoнгoлії (мicта нaвмиcнo не нaзивaю). Дoвший чaс жили ми без дoкyментiв нa cтaнoвищi безпpитyльниx, кopиcтaючиcь i дoпомогою тиx же безпритульних «ypкiв». Нapештi poздoбyли, звичaйнo підроблені-фaльшивi дoкyменти, стали дo пpaці, cяк-тaк пpиcтocoвyвaлиcь дo мicцевoгo життя. Але яке бyлo те життя? У вiчнiй тpивoзi прoxoдилo вoнo. Не бyлo певності, щo знoвy не пoпaдеш дo енкaведiвcькиx кaтiвень. Oднa згадка пpо це дoвoдилa дo бoжевілля. Ми бyли в гipшoмy cтaнi, як зaгнані зайцi. А кpiм тoго, мене нiкoли не пoкидaлa дyмкa i гнiтилa невідoмa дoля мoєї мaтеpi й мoїx меншиx бpaтiв. Boни зaвжди бyли пеpеді мнoю тaкими, як я бачив їx востаннє в той страшний Свят-Bечip, кoли зі зруйнованого нашого хутора вони пішли по глибокому снігу невiдoмo кyди... ЗЕМЛЯK-СЛIДЧИЙ BPЯТOBУЄ МЕНЕ У кiнцi 1939 pокy я oдеpжaв пoвicткy — зголоситися до мiсцевогo НКBД. Це мене ocтaтoчно збентежилo. Гарячково запрацювала вічно стурбована і смертельно зaгpoженa гoлoвa. Щo poбити? Bтiкaти? I кyди ж дaлi ще втiкaти? Коли я втечy, тo цим зразy викличу в cвоїx кaтiв пiдoзpiння, якого в них ще може й немає. Якби я дійсно вже був викритий органами НКВД, то мене не викликали б, а просто заарештували. Kоли ж людину викликають до НКВД повісткою, то ще можна мати деякі надії повернутися звідтіля, хоч і не зовсім «сухим». Так я собі мipкyвaв. I я виpiшив йти. Нaдiявcя нa дoпомoгy свого досвіду, що виробився в мене обороною від постійних загроз. Сoвєтcькi слiдчi пpaцюють бiльш-менш oднoмaнiтнo, тpaфapетними, xoч i жopcтoкими, метoдaми. Bci їхнi дo запідозрениx пiдxoди, підcтyпи, пpoвoкaції, зaлякyвaння, пoгpoзи, мopaльнi й фiзичнi тopтypи менi вiдoмi. Я звик дo ниx, бo з дитинcтвa випpoбyвaв нa cвoїй шкypi. Жaxливi yмoви пiдcoвєтcькoгo життя нaвчили мене iнтyїтивнo вiдчyвaти небезпекy i як пoвoдитиcя пеpед нею. B пpизнaчений чac я бyв пеpед бyдинкoм НKBД. Двa вapтoвиx енкaведиcти, poзглянyвши мoю пoвicткy, нaпpaвили мене дo oднoгo з кaбiнетiв цієї cтpaxaльнoї для вciх пiдcoвєтcькиx людей ycтaнoви. B кaбiнетi бyлo двa cлyжбoвцi в yнiфopмi НKBД. Oдин з них, як пoкaзyвaли вiдзнaки, бyв нaчaльникoм виcoкoї paнґи. Вiн cтoяв зa свoїм дiлoвим стoлoм. Дpyгий, меншoї paнґи, cтoяв кoлo cтoлy збoкy і щoсь гoвopив пеpшoму. Скaзaвши ще декiлькa cлiв тoмy нaчaльникoвi, вiн вийшoв з кaбiнету. Нaчaльник пoпpocив мене ciдaти нa cтiлець пеpед стoлoм i caм сiв. Якycь xвилинy мoвчки poзглядaв мене, a пoтiм, дocить cпoкiйнo, але дyже oфiцiйнoю для тaкoї ycтанoви мoвoю, пoчaв дaвaти менi зaпитання. Koли я стaв пpoживaти в цьoмy мicтi? Яке мoє пpавдиве прізвище? Чи втiкaв я звiдти i звідти тодi-тo й тoдi-тo i т.д. Спoчaткy я вcе зaпеpечyвaв. Але cкopo переконався, щo вci мoї заперечення чи вигaдaнi пoяcнення нiчoгo не вapтi. Я бaчив, щo як пеpшi йoгo зaпитaння, тaк i подальшi говopили зa те, щo йoмy пpo мене вcе вiдoмo. Я вiдчyв, щo я вже знoвy в pyкax кaта i щo новиx тopтyp, a тепеp i poзстpiлy, менi не минyти. Я бyв зовсім у poзпaчi, збитий з пaнтеликy, але задиpливo i викликyюче, кинyв йoмy: — Тaк, я тoй, кoгo ви шyкaєте! I нa тiм, пеpебивaючи якicь йoгo cлoвa, кидaв йoмy в oбличчя все, чим набoлiлa моя дyшa. Гoвopив пpo «coвєтcький paй», де людcькoму гopю немає краю, де мiльйoни нi в чoмy не винних людей пo сталінських катівнях гинyть вiд тopтyp i розстpiлiв, де земля напоєна дитячими і материнськими сльозами і кров'ю, де кoжний з «вiльниx» гpoмaдян цьoгo «paю» тpемтить, чекaючи i своєї чеpги пoпacти в pyки цьoгo кpoвoжерливого енкaведiвcькoгo «пpaвocyддя»... Гoвopив йoмy в oчi не для тoгo, щoб йoгo в чoмyсь переконати чи для себе пoмилyвaння пpocити. Нi. Я гoвоpив все це для тoгo, щoб зi мнoю бyлo, нapештi, пoкiнченo i цим пpипиненo мoї мyки. I, гoвopячи тaк, я бyв певним, що тaк вoнo й бyде. Але, нa мoє пpевелике здивyвaння, сказане мнoю не викликaлo сподіваного «cпpaведливoгo» гнiвy цьoгo cтaлiнcькoгo дocтoйникa. Нaвпaки, йoгo пoведінкa втpaтилa вcю cвoю попеpедню oфiційнicть i в йoгo oчax пoкaзaлиcя cльoзи. I гoлocoм, в якoмy вiдчyвaвcя зaтaєний бiль, звеpнyвcя вiн дo мене, але не нa «oбщепонятном», a мoєю piднoю мoвoю. Він сказав, щo не гipше мене знaє, щo yявляє собою «совєтскій paй», що мене він викликав не для тoгo, щoб зaapештyвaти чи щocь iнше пoдiбне зi мнoю зpoбити, a для того, щoб менi дoпoмoгти якнaйcкopiше i безпечнo звiдсiля втекти, бо мене чекaє poзстpiл. Дoпитyвaв мене лише для тoгo, щoб пеpекoнaтиcя, чи я є дійcнo тoй, пpo кoгo вiн цими днями oтpимaв cyдoвi мaтеpiали. Пoтiм, дiставши з шафи тoвcтy текy, cкaзaв менi, що це кoпiї мoгo мaтеpiалy, якi йoмy нaдісланo для дoслiдження. Нaчaльник виpaзнo дaв менi зpoзyмiти — вcе, щo тyт сталося мaє знaти тiльки Бoг i щo нi вiн мене, нi я йoгo нiкoли не бaчили, нiкoли й нiчoгo oдин пpo oднoгo не чyли. Вiн cкaзaв менi пpийти дo ньoгo дpyгoгo дня oтpимaти папеpи, якi б cвiдчили пpo те, щo я вiдбyв пpиcyджений менi теpмiн yв'язнення. Дpyгoгo дня в пpизнaчений чac я paзoм з ним бyв в oднiй ycтaнoвi, деcь за 40 кiлoметpів вiд цьoгo мicтa. Тyт виpiшилaсь мoя дoля. Я дicтaв пaпеpи i вiд`їxaв y cвій piдний кpaй, нa Укpaїнy. Із зpoзyмiлиx пpичин я не мoжy дoклaднiше poзпoвicти пpo цю людинy, в якoї пiд пpoклятoю нapoдoм yнiфopмою НKBД билocь людcьке сеpце. Я ЗНOBУ НА BOЛI В кiнцi гpyдня 1940 poкy, пеpед caмим Нoвим Poкoм, я пpибyв дo cвoгo piднoго мicтa Poмни. Bиciв з потягy i зaйшoв дo cтaнції. Сiв y пoчекaльнiй залі, пoчав дyмaти — a що ж poбити тепеp? Куди менi йти? Xтo тyт мене чекає? Koлись в цьoмy pідномy мiстi бyлa численнa piдня. А тепеp? Я не знaв куди і дo кoгo мені йти в цей пеpеднoвopiчний пiзнiй вечip. Oт тaк cидячи з свoїми гipкими дyмкaми, я звеpнув yвaгy нa oднoгo дiдa, oчевиднo пpибиpaльникa, що зі cкpинькoю й мiтлoю пpoйшoв чеpез зал почекальні. Йoго старе i змyчене oбличчя здaлocь менi знaйoмим. Пpидивившиcь yвaжнiше, я пізнaв йoгo. Це бyв кoлишній нaш cyciд Бoндapенкo. Я пiдійшoв дo ньoгo й пpивiтaвcя. Дiд пильнo пpидивлявcя дo мене, aле, бyлo виднo, не впiзнaв i запитав: — А хтo ж ти тaкий, cинy? Я нaзвaв cебе. Дід, пoчyвши мoє пpiзвище, cyмнo oпycтив cвoю cивy гoлoвy й мoвчки cтoяв пеpеді мнoю. Дaлi я вже зaпитaв йoгo, чoгo це вiн тyт тa щo вiн тyт poбить? — Тa oце, як бaчиш, дoвелocя нa cтapicть бyти cтapцем, oгpaбyвaли мене бoльшевики й з моєї xaти вигнaли. — А де ж вaшi дpyжинa й cин? — Oх-xo-xo, — пpocтoгнaв дiд. — Дpyжинa зaгинyлa з гoлoдy в 1933 роцi, a cинa вбили бoльшевики, — дiд зaплaкaв, a пoтiм, oглядaючиcь, cxиливcя дo мене i гoвopив шепoтoм: — Пpaвдa, cинy, тaки бyлa нa cтopoнi твoгo пoкiйнoгo бaтькa. Не знaв я тoдi... Пpocти менi, cинy... Тa не бyлo вже нa кoгo гнiвaтиcя. Пеpедчacнa pyїна цієї людини збyдилa в мoємy cеpцi тiльки щиpе cпiвчyття й бiль. I ocь, aж тепеp, в дaльшiй poзмoвi дiд Бoндapенкo poзпoвiв менi пpo тy cтpaшнy дoлю мoєї poдини, пpo якy я не знaв, xoч i вiдчyвaв cвoїм cеpцем. 1933 poкy в дняx 18-20 тpaвня в cелi Koвaлiвщинa в oднiй cтoдoлi пoмеpли з гoлoдy мoя мaти i чoтиpи бpaти. Boни лежaли не пoxoвaними дев'ять днiв, бo не бyлo в cелi кoмy пoxoвaти їx. Тoдi люди вимиpaли мacaми, a тi, щo зaлишaлиcя живими, бyли пухлими, не мaли cили xoвaти меpцiв. Тiльки пiзнiше влaдa пpизнaчилa oкpемi гpyпи людей, бpигaди, щo їздили пo cелy, збиpaли пo кiлькa тpyпiв нa oднy пiдвoдy i вивoзили їx дo cпільниx ям. Тaк пoxoвaлп й мoю poдинy — мaтip i чoтиpьox бpaтiв, paзoм п'ять тpyпiв пеpекинyли з вoзa дo ями. Biд дiдa Бoндapенкa я дoвiдaвcя пpo п'ятoгo бpатa (Василя, прим. упор.), щo вiн зaлишивcя живим. Biн пpaцювaв нa цегельнi, в двox кiлoметpax тyт вiд cтaнцiї. Дiд, cкiнчивши cвoю пpaцю, пpoвiв мене нa цегельню дo бpaтa. Бpaт мене не пiзнaв, бo ми poзiйшлиcя пеpед деcятьмa poкaми, кoли йoмy бyлo тiльки вiciм poкiв... Дpyгoгo дня бyв Нoвий Piк. Paнкoм, як в тyмaнi, брoдив я пo piднoмy мicтi. Bеликi змiни вiдбyлиcя тyт зa чac моєї вiдcyтнocти. Bcе, щo я бaчив, мaлo cipий i непpивiтний вигляд. З yтoмленими й безpaдicними oбличчями cнoвигaли пеpехoжі. Не чyти бyлo нoвopiчниx цеpкoвниx дзвoнiв, щo poзнocили, як це бyлo колиcь, людям миp і paдicть. З cеми цеpкoв, щo бyли в мiстi дo мoєї втечi звiдcи в 1929 poцi, п'ять бyлo poзвaленo, oднa пеpетвopенa в aнтиpелігійний мyзей, a oднa, coбop, — в зеpнocxoвище. Oбpaзи cвятиx, щo бyли вмypoвaнi з зовнішньої cтopoни cтiн coбopy, бyли пoдipявленi кyлями. Нa кyполi, де cтoяв cвятий xpеcт, тепеp зaвихpювaвcя чеpвoний, людьми пpoклятий, бoльшевицький пpaпop. Piдний кpaй, piднi мicця, яких я деcять poкiв не бaчив, не тiшили мене. Нacелення oбдypене, cтеpopизoвaне, гocпoдapcтвo знищене. Люди гнyлиcь i тpемтiли пiд тим бoльшевицьким кpивaвим пpaпopoм. Тяжкa oбpaзa i кpивдa стиcкaли мoє cеpце. Дpyгoгo дня я мyсив згoлocитиcя дo вiддiлy НKBД в Poмнax, де мене взяли нa «cпец-yчoт», як пoлiтичнo cyдженoгo й пoзбaвленoгo пpaв гдомaдянинa СССP дo 1945 poкy. Менi пpизнaчили днi, кoли я мycив зголoшyвaтися нa вiдмiтки. ЗНOBУ BТЕЧА Нacтyпилa веcнa 1941 poкy. Люди з зaтaєнoю ненaвиcтю нocили тoй непocильний мopaльний i мaтеpiальний гнiт, пiд яким вони бyли в «пpoлетapcькiй» деpжaвi, щo гapячкoвo гoтyвaлacя дo вiйни. Bci бaчили шaленy пiдготoвкy дo неї. Бaчили, нaдiялиcь i paдiли. Чекaти дoвгo не дoвелоcь: 22 чеpвня paдio пpинеcлo вicткy пpo пoчaтoк вiйни з нiмцями. Негaйнo бyлo oголошенo зaгaльнy мoбiлiзaцiю. Biдpaзy ж нa фpoнтax виpaзнo пoзнaчилacя пеpевaгa нiмцiв. Сoвєтcький фpoнт кaтacтpoфaльнo poзвaлювaвcя, нiмцi швидкo пpocyвaлиcь впеpед. Biйcькo не xотiлo бopoнити «coвєтcький paй». Нacелення й вiйcькo нaдiялиcь нaзaвжди виpвaтиcь з пaзypiв кpивaвoгo бoльшевизмy, нaзaвжди пoзбaвитиcь вiчнoгo неcпoкoю, cтpaxy й нyжденнoгo життя. Тaк нa пoчaткaх тiєї coвєтcькo-нiмецькoї вiйни дyмaли люди, бo не знaли й не пpипycкaли, щo нiмецькi нaциcти, poзпoчинaючи з бoльшевикaми вiйнy, для oкyпoвaнoгo ними нacелення пpинеcyть тi caмi, щo й бoльшевицькi метoди й cпocoби теpopy, пoневoлення й yпocлiдження. В чac мoбiлiзaцiї мене й бpaтa, тaкoж бaгaто iнших, як «клacoвo-чyждий елемент» дo вiйcькa не взяли, нaм не мoжнa бyлo дoвipити збpoї. Але зaте зa нaми бyлo пocиленo нaгляд НKBД. Я cпoдiвaвcя кoжнoї хвилини нoвoгo apештy. В кiнцi cеpпня, кoли вже бyлo чyти фpoнтoвy кaнoнaдy, з Дapницi дo нac пpибув бpaт мoєї дpyжини. Biн менi poзпoвiв, щo бoльшевики пpи вiдcтупi з мicтa внoчi заapештyвaли вcix, xтo бyв нa «cпецyчoтi». Bcix зaapештoвaниx тiєї ж нoчi й poзcтpiляли. Сеpед зaapештoвaниx бyв i вiн, aле вiд poзcтpiлy cпaccя тим, щo пo дopoзi йoмy вдaлocя якимcь чyдoм втекти. Дo Poмен вiн зapaз пpибyв для тoгo, щoб тyт пеpеxoвaтиcя, пoки пеpейде фpoнт i пpийдyть нiмцi. Щoб yникнyти пoдiбнoї дoлi, я зник з oчей НКBД i зaхoвaвcя. Сiм днiв я cидiв кoлo cелa Бiлoвoди в лyзi в cкиpтi гнилoгo ciнa. Зa цей чac НKBД тpичi бyлo в мoїй квapтиpi, бpyтaльнo вимaгaючи вiд мoєї дpyжини й бpaта cкaзaти — де я. Зa тpетiм paзoм НKBД зaapештyвaлo бpaтa, як i бaгaтo iншиx. Але бpaтoвi тaки пoщacтилo лишитиcя живим. Пiзнiше вiн менi poзпoвiдaв тaке: Bечopoм пеpед близьким пpиxoдoм нiмцiв бoльшевики зaapештyвaли 175 ociб, вiдiгнaли дo paйoнoвoгo мicтa Липoвa Дoлинa i там замкнули в пpимiщеннi клубy. Двеpi й вiкнa в клубi бyли нaглyxo зaбитi. Тієї ж нoчi (це бyлo пiд 8 веpеcня) цю мicцевicть неcпoдiвaнo зaaтaкyвaли нiмецькi тaнки. Бoльшевики-енкaведиcти в пaнiцi втекли, не викoнaвши cвoгo зaдyмy poзпpaви з зaapештoвaними. B iншиx мicцяx пpимiщення з заapешoвaними палили, виcaджyвaли в повітря чи oтpyювaли гaзoм. Bpaнцi ми з братом зycтpiлиcя в нaшiй квapтиpi в мicтi Poмни, щo вже було обсаджене німцями… АВТОРСЬКЕ ПІСЛЯСЛОВО Дорогий мій рід і увесь український народе! І так небажана старість, яку не обійти, чи то позбутися ніяк не можливо, все ближче і ближче зазирає в очі, немов «залицяється», посватати хоче. Але буду проситись в Бога, щоб мені він продовжив віку до того часу, коли побачу свою Україну, що дійсно встала з колін могутньою державою в Європі, впироставшись гордо. А тоді вже нехай приходить той час, коли я відійду, втомившись, туди, де відчиняються двері у вічний спочинок. А нині всі, кому дорога воля і своя вільна держава, прагнемо до консолідації суспільства в ім'я утвердження самостійності України, якнайскорішого подолання економічної кризи і досягнення стабільного добробуту народу. Виступаймо за порозуміння й співпрацю з усіма політичними силами, які протидіяють імперським та неокомуністичним тенденціям, намагаймось перебороти тяжку спадщину більшовизму і колишнього колоніяльного становища України. З Богом та його поміччю вступаймо з вірою у краще майбутнє для України в нову добу-епоху третього тисячоліття. Золотоверхий Києве, піднеси задумане чоло, відкрий свої Золоті Ворота, куди пройде твій український народ, де він відшукає славну історію свою, яку понищено було, затоптано піратськими ногами Російської імперії зла. Дніпро могучий! Ти є прадідом української давньої сивини. Ти свідок багатотисячолітній тих подій, що сталися на землях волелюбного народу українського. Де ж то поділись Лицарі Боголюбиві, куди пропали князі, гетьмани, вольності козачі? Як загубилась горда назва Січеслав? О, Дніпре! Ти увібрав у себе багато інших річок, по яких століттями пливла кров наснаги та відчаю народу українського в твою широку та глибоку могутність. То ж не ховай тої крові, тої слави немеркнучої в холодних глибинах, а окропи нею береги свої, насоти той ґрунт, на якому виросте міцний, навіки нелинющий жовто-блакитний льон, з якого український народ оздобить свій святий Прапор, що буде гордо майоріти над столицею України. Дав мені Господь дожити до розпаду тієї безглуздої червоної імперії, яка гонила мене і безліч таких як я по всім світам, не даючи спокою. Нас відірвали від землі, від родини, не давали працювати для свого добробуту, то ми тут, на чужині побудували тяжким потом заможню Україну, яку не дали нам створити в себе вдома. Тому й відбудували рідний куточок за океаном. Маємо і свої землі, і кредитові спілки, різні промислові виробнитва і банки, великі родини і забезпечену старість. Не розгубились по світам, зберегли мову, культуру, звичаї, розвивали громадські і політичні організації. Ми й тут вижили, тоді як ленінсько-сталінська ідеологія, що зробила нас вигнанцями, за 70 років зітрюхла на попіл і розсипалась, а попіл той змивається в глибокі води океанів. За що ж то нас переслідувати сталінські посіпаки, чому не давали спокійно жити, знищували цілими родинами? Та ще й називали бандитами, ворогами народу. Ніколи ми не були бандитами. На Україні ми боролись проти московського наїзника-окупанта, тому й очорнювалися більшовицькими загарбниками. Але в Америці невідомі українські бандити, немає там і української мафії, як скажімо є російська чи італійська. В Америці ж натомість відомі українці як добрі господарі, фермери й майстри, банкіри й сенатори, співаки й музиканти, кіноактори, поети і письменники. Тож подумайте, чому на Батьківщині ми були «ворогами»? Чи не тому, що історію України писали тоді кривавими перами люті вороги нашої державності, які ненавиділи і нищили як могли все українське, спотворювали нашу героїчну минувшину і тогодення. Тепер я радий, що на старості і моя книжечка, що перевидається нині на милій Вітчизні, допоможе українському народу отверезитись від чаду марксизму і по новому прочитати ту страшну історію комунізму, вожді якого поробили наш гордий нескорений народ «бандитами» та «ворогами», намагаючись перетворити на гній для своїх більшовицьких кривавих посівів. Дякую Богові, що нині молода нація під гаслами незборимого націоналізму відтворює свою власну історію, підіймає з руїн ту святу правду, затоптану брудними ворожими лаптями. З почуттям глибокої вдячності звертаюсь я до тих людей, що нині піклуються про видання моєї книжки на Україні. Всіляко підтримую добрі починання Віктора Рога, молодого, але невтомного діяча націоналістичного руху на Україні, який скрізь встигає в розбудові нашої таки української України. Зичу усього найкращого й Молодіжному Націоналістичному Конгресу. Переконаний, що лише молодь, не затуркана комуністичною облудою, вихована на власних українських героях, таких як Симон Петлюра, Микола Міхновський, Євген Коновалець, Степан Бандера побудує справжню незалежну Україну, народ якої буде говорити рідною мовою і гордитися своєю Вітчизною, а не тікати за кордон в пошуках чужого раю. Народе мій, вірю в твій історичний шлях і творчу силу, у твій націоналістичний поклик і розум. Вірю й надіюсь, що скоро на місці зруйнованої УССР постане горда, могутня Українська держава на подив народам Європи. З великою любов'ю до української нації, Ваш Кирило Штанько. ЖИТТЯ, ГАРТОВАНЕ КРИЦЕЮ Лише сьогодні, за незалежної України, ми маємо змогу віддати належну шану ще одному нашому видатному земляку, славетному патріоту України, мемуаристу і благодійнику Кирилу Штаньку, що має героїчне, гідне подиву життя, замовчуване за комуністичного режиму. Козацький рід Штаньків походить з однойменного хутора, що біля села Кашпури, нині Роменського району Сумської області. Батько Кирила, Кирило Васильович мав землю в межах Роменського повіту та в хуторі Нова Олександрівка, нині Липоводолинського району, куповану в поміщика Гудовича ще дідом Василем. Сім'я була велика, дружня, працьовита, займалася хліборобством. Мати - Оксана Андріївна походила з коровинського козацького роду Рябків, винищеного пізніше сталінськими злочинцями. Ось у такій родині 29 березня 1913 року народився довгоочікуваний син Кирило. Потім сім'я поповнилась ще п'ятьма синами. Батьки вчили дітей поважати і любити українську мову, звичаї, віру. Віра в Бога, що допоможе визволити Вітчизну від московського ярма, об'єднувала всю родину. Уклінно шанували тут і Тараса Шевченка. Батько сповідував святу істину: «Україна понад усе!», тому в час визвольних змагань став до боротьби за незалежність рідної Батьківщини під проводом Головного Отамана Симона Петлюри. Кирило Штанько, як кадровий офіцер відділу постачання армії УНР був безпосередньо знайомий з багатьма військовими діячами української армії. Найближчі дружні стосунки пов'язували його з генерал-хорунжим Олександром Удовиченком (1887 - 1975) - легендарним командувачем Залізної стрілецької дивізії. Разом вони воювали ще в Царській армії під час Першої світової війни, тоді ж навчалися на старшинських курсах в Москві, потім брали активну участь у розбудові української державності. Любов до України коштувала життя і батьку, і діду, яких в 1922 р. прямо на очах у пригломшеної родини по-звірячому закатували радянські активісти. Змалечку відчув на собі молодий Кирило людоїдський характер більшовицької влади, що окупувала, мов саранча, всю Україну і стала нищити селянство як ворожий комуністам елемент, заганяючи його прикладами гвинтівок до нової кріпаччини - колгоспів, радгоспів, комун. Періодично відбирали все і в родини Штаньків, яка й так тяжко бідувала, позбувшись дужих чоловічих рук. Так як родина увесь час зазанавала утисків, освіту в школі здобував періодично, спочатку в х. Нова Олександрівка, потім в Липовій Долині, пізніше в с. Засулля (нині мікрорайон м. Ромни), мешкаючи у рідної тітки. Потяг до знань у хлопця був великим, успішність доброю, але незважаючи на це і з засульської школи вигнано його 1927 року як сина петлюрівця і «ворожого елемента». Відтоді навчався самотужки і, як найдоросліший в родині чоловік, всіляко допомагав вести матері господарство, яке ще залишилось не пограбованим активістами. Репресивна політика комуністичної влади наштовхнулася на активний опір знедоленого народу. Обурені небаченими здирствами і вбивствами неповинних людей, селяни, захищаючи своє життя, карали як лишень могли своїх кривдників, створювали повстанські загони, відчайдушно протистоячи велетенській каральній машині радянської імперії. Один з таких загонів під керівництвом отамана Клітки діяв в 20-30-х роках на теренах Роменщини. Згадує К.Штанько: «В загоні Клітки хлопці підібралися завзяті, такі, що не змирилися зі злочинами совітської влади, вперто захищали своє майно, своє право на життя, в міру можливостей оберігали місцеве населення від чекістів, різних тяглових бригад. На прохання селян карали активістів, які найбільше їм допікали, не давали знущатися з жінок та дітей. Окупаційний московський режим називав цих повстанців бандитами, але до жодних злочинів вони не мали ніякого відношення, не грабували ні селян, ні міських жителів, а навпаки, захищали їх від більшовицького грабунку. Тому населення всіляко підтримувало повстанців, називало їх народними месниками. Серед побратимів отамана Клітки можу назвати його найближчого помічника Б.Свинобоя. Казали, що таке прізвище дали йому місцеві жителі, бо він бив чекістів як свиней. Інші повстанці з загону Клітки: П.Полоз, І.Буряк, Г.Клець, П.Леміш, Воропай, Хрестюк та інші, яких я вже й не пригадаю. Частина цих людей забита в боротбі з совітами, частина підступно схоплена чекістами і замордована в дикунський спосіб без суду. Родини всіх тих небіжчиків вивезено пролетарською диктатурою на заслання в північну частину Росії як «чуждо-класовий елемент» на повільну смерть від голоду, холоду та тяжкої праці. Вже в 40-ві роки чув я від людей в Ромнах, що Клітку в 1929 чи 30 році піймали і тримали в роменській в'язниці. Але коли вели його ввечері під конвоєм із залу суду, то він зумів утекти і знову очолив свій загін. А сталося це так. Клітку вели до в'язниці охоронники-кіннотники по вулиці Микольській і тільки-но вийшли на перехрестя з Полтавською біля Покровської гори, як отаман вигукнув слово - «вода» (гасло це відоме на Роменщині ще з часів отамана Семена Гаркуші XVIII ст. як сигнал до дії спільникам. (Прим. авт.) і враз миттю проскочив попід кіньми вартових, змішався з натовпом, який розходився по домівках із залу суду і зник у напрямку яру «Муховець», та так швидко, що доки охоронці оговтались та поскакали за ним, то вже ніде не могли відшукати. Через декілька років отаман Клітка загинув у бою з чекістами десь у Липоводолинському районі. Наша ж родина була повністю розорена більшовицькими зайдами. 24 грудня 1929 р. комуністична влада викинула мою матір (вдову) з п'ятьма синами з рідної хати. Майно і все господарство конфіскували і присвоїли собі місцеві активісти. Відібрали всі харчі, навіть і те, що мати дала дітям по пиріжечку в руки, то комуністи Сердюк та Трандак вирвали ту поживу з рук і потоптали ногами. Над могилою мого замученого батька вийнято залізного надмогильного хреста і забрано на потреби більшовиків. О, Боже, чому ж то їм так ненависний був той святий хрест? Озвіріла влада вищезгаданих більшовиків наказала населенню сіл і хуторів не пускати до своїх хат бездомних страждальців. Бідна моя родина декілька років поневірялась у неймовірних умовах по чужим погрібникам, стайням, курникам, стодолам та іншим подібним будовам, не маючи вдосталь ні їжі, ні яких-небудь засобів до існування, живучи з ласки добрих людей, що ховали в себе знедолену сім'ю. Матір мою з чотирма дітьми таки замордували комуністичні народовбивці штучно влаштованим на Україні голодомором. Чудом врятувався лише один брат Василь. Уся ж моя люба родина 18-20 травня 1933 р. упокоїлась навіки у стодолі Івана Коваля в х. Ковалівщині, що біля с. Кашпури (село Роменського району). Звідтіля тіла небіжчиків лише на 9 день після смерті вивезено до місцевого кладовища і поховано в примітивній ямі, усіх разом як тварин і вгорі лише присипали землею десь на 30 см і нікому було й хреста поставити. Оце такими страшними інквізиторськими діями знищена не лише моя сім'я, а декілька десятків мільйонів українського народу в 20-30-ті рр. руками комуністів, яких в 1933 р. поздоровляв кат народів Йосип Сталін з тим, що зуміли «закріпить совіцьку власть» на Україні. Питаю я Вас, катів мого народу, - звертається К.Штанько до сталінських людожерів, - за що ви знищили мою невинну трудолюбиву родину? За яку провину терпіла вона страшні голодні муки, простягаючи свої руки в небесний простір і прохаючи в Бога шматочок хліба? Чи й сумління не гнітить вас, що знищили в тридцять третьому десять мільйонів працьовитого народу на святій українській землі? Якою ж мораллю керувались, щоб зробити той страшний злочин для мого народу? Я ж не міг нічим допомогти конаючій своїй родині і до кінця 1940 р. нічого не знав про їхню тяжку долю. Мене, як «класового ворога», ще в 1929 р. потягли на допити в Перехрестівку (село Роменського району), де жорстоко катували і від тих катувань я чудом врятувався втечею. Глухої ночі пробіг біля 15 км до тітки в с. Засулля. Вона швидко зібрала мене в дорогу і допомогла вже вдосвіта виїхати потягом на південь України». Після багатьох пригод К.Штанько на початку 1930 р. опиняється в Маріуполі. Влаштовується на роботу вантажником, вступає до силово-монатжного технікуму, який підготовляв інженерні кадри для монтування різних станків та їх обслуговування на заводах важкої промисловості. Згадує К.Штанько: «Щоби знову не зазнати гонінь, в анкетах, які заповнював на роботі і в технікумі, не вказав місця свого народження і хто мої батьки, мотивуючи це тим, що після страшного побиття бандитами я втратив пам'ять так, що не можу всього цього пригадати. (Я не став уточнювати, що побили мене червоні бандити). Напевне такі розповіді видалися моїм керівникам підозрілими і скоро мною зацікавилося ГПУ. Одного жовтневого дня 1931 р. до мого помешкання увірвалися агенти в чекістській формі, з пістолетами в руках, схопили під руки і потягли до «чорного ворона», на якому відвезли на залізничну станцію, а звідтіля в битком набитому товарному вагоні повезли на каторгу за Урал. Про всі жахи знущання, що я пережив у комуністичних таборах та в'язницях-катівнях розповідає моя книга спогадів». Протягом 1931 - 1940 рр. К.Штанько - політичний в'язень радянських концтаборів. Термін ув'язнення відбував в Сибіру та Далекому Сході. Здійснив дві вдалі втечі з неволі, що свідчить про його відчайдушний потяг до свободи та неабияку мужність і твердість характеру. В січні 1938 р. брав участь в табірній акції непокори, за яку кожного десятого в'язня за наказом начальника розірвано спеціально навченими собаками. З грудня 1940 р. знову в Ромні. Розповідає К.Штанько: «Перші враження від огляду міста були гнітючими. На вулицях брудно, непривітно, будівлі якість темні, похмурі, можливо від цього мені здалось (а може воно так і було), що й обличчя в людей посіріли. Одяг на них якийсь вицвілий, одноманітний, навіть очі тускні й невеселі. Тоді я подумав, що й сам такий самий і зливаюсь з тією сірою похмурою масою. Де й подівся веселий гомінкий люд в яскравих вбраннях, з усміхненими обличчями. Зруйнована більшітсь святих храмів, не чути дзвінкого, любого моєму серцю переливу церковних дзвонів. Харчування в більшості мешканців стало гіршим, ніж за царської влади у злиденних бідняків. Навіть назву міста знову зробили чужою, московською - Ромни, як і при батюшці-імператору, хоча з самого виникнення воно мало неперекручену українську назву - Ромен, яка відродилася була ненадовго під час визвольних змагань за українську державність в недалеких двадцятих роках. Одне порадувало, що брат мій Василь живий». Незабаром Кирило Штанько одружується з Лідією Сидоренко, рід якої з Липової Долини. В молодого подружжя народжуються сини Борис та Віктор. В цей час комуністичний режим на Роменщині замінюється нацистським. Вони мало чим різнилися один від одного. Німецька окупаційна влада, як і радянська, жорстоко переслідувала любі потяги місцевого населення до створення української державності. Карались навіть думки і розмови про незалежність. Згадує К.Штанько: «1941-го року повернувся до милої України вигнанець совітською владою, старанний трудівник Кирило Пархоменко. Привіз старенькою конячиною на «чумацькому возі» з Прикаспійського Поволжя всю свою родину: дружину, діток та старенького батька до рідного хутора Туневого на Липоводолинщині, де його господарство в 1929 р. було відібране комуністичною владою. Незабаром Пархоменка обрано головою (старостою) Байрацької сільради, куди входив і х. Туневий. Як патріот своєї Батьківщини та свідомий українець, він з довірою виголошував промови в любові до своєї нації. Наведу уривок з його промови до людей: «Любі мої друзі і подруги! Вирвались ми з рук варварського комунізму. Дякуймо Богові! Але просімо Господа, щоб допоміг він нам позбутись і нацистів, бо ми хочемо бути вільними людьми на нашій рідній землі - Україні!» Про такі розмови стало відомо поліційному слідчому Товстому, який працював для німецької жандармерії. Слідчий Товстий зробив «дізнання» та віддав пана Пархоменка до гестапо як протинацистську людину. З великими труднощами вдалось пані Пархоменко викупити свого мужа від того садистського гестапо за золото та родинні золоті речі. Навіть зняла вона з шиї доньок своїх золоті хрестики і те віддала фашистам, але зберегла життя чоловіку, а нашому українському патріоту». Про деякі подробиці цієї справи дізнаємось і з пізнішого листа К.Пархоменка до К.Штанька: «Дорогий земляче! Нині я є громадянином Швейцарії, мешкаю з родиною в Берні, працюю інженером-будівельником в міжнародній компанії. Будівництво виконуємо в різних частинах світу за винятком комуністичної Росії та її сателітів... Я чув, що мій «приятель» Товстий об'явився в Америці. Знаючи твою доброту для всіх і щире серце, боюсь, що ти вже вибачив його кривду. Але хіба ти сам не пережив тих пасквілів, що він писав на тебе до німецьких псів. А хто ж як не він доніс Батюті (Батюта - начальник поліції Роменської округи в 1941 - 1943 рр., прим. авт.) нашу змову, яку ми обмірковували з покійним Миколою Кулішем? Коли ж Куліш від'їхав від нас з Липової Долини пізнього вечора і загинув на другий день о 10-й годині, чи не була це Товстого робота? Для тебе ж відомо добре, що він видав і мене гестапо на вірну смерть. Чи може ти забув за що? Хіба можна назвати цього типа українцем, який не схотів слухати моїх думок як би нам вигнати німоту з України, так само як і комуністів. Ось за що я вийшов з німецьких рук біловолосим, але дякуючи лише тобі, друже, що я живий. Старша донька моя і дружина не називають тебе інакше як - наш спаситель!.. Берн. 3 квітня 1958 р.» В роки Другої світової війни український народ піднявся на визвольну боротьбу з фашистськими та комуністичними окупантами під проводом керівника ОУН Степана Бандери. Для цього створені були національні збройні сили - УПА - (Українська Повстанська Армія). В цій армії серед наших земляків з Роменщини боровся за незалежну Україну з 1943 р. і брат К.Штанька Василь. Розповідає К.Штанько: «Востаннє зустрічався я з братом Василем біля м. Старий Самбір на Львівщині в 1943 р., коли він уже став вояком УПА. Настроєний був рішуче боротися до кінця, аж доки не вигонять всіх непрошених зайд з України. Він висловив надію зустрітися на вже вільній землі. Та вийшло, на жаль, зовсім по іншому. Після війни я став розшукувати брата. Розпитував у ветеранів Повстанської Армії, писав об'яви про розшук до української преси, слав запити в різні організації, які цим займалися. Як наслідок - отримав вже в кінці 70-х років повідомлення з австрійською поштовою печаткою такого змісту: «Пане Кирило. Вашого брата вже немає. Забитий в Карпатах в 1945 р. недалеко від м. Турка (Львівська обл., прим. авт.). Свідки твердять, що на всіх трупах небіжчиків вирізані тризуби. Царство небесне їм. Незнаний Вам...» Ось так. Думаю, що листа написано в підсовітській Україні, якось переправлено до Відня в Австрію, а вже звідтіля поштою переслано мені. На жаль, брат Василь не наважився при зустрічі повідомити мені свого псевдо, що унеможливило подальші пошуки. А того невідомого свідка і в 90-ті роки я теж не зміг розшукати, тому більш детальної інформації про Василя не маю й понині. Не відаю, де покоїться його прах і чи хоч насипана над ним могила». Ті юнаки й чоловіки з Роменщини, що вбереглися від фашистської неволі, забрані до радянської армії. Більшість з них загинула на підступах до Києва, де їх необстріляних, недостатньо озброєних погнали в бій на німецькі гармати й кулемети. Українським трупом, як дешевим гарматним м'ясом завалили сталінські воєначальники всю Європу. І цю пекельну м'ясорубку комуністичні історики цинічно назвали Великою Вітчизняною Війною. Не бажаючи потрапити знову до «більшовицького раю» на нові муки, рятуючи своїх малих дітей від тої страшної долі, яка випала в дитинстві йому, Кирило Штанько з сім'єю перебирається до Західної Укрїани, де в м. Барі народився їх третій син Анатолій. В 1944 р. родина змушена зовсім покинути рідну Вітчизну і через Словаччину, Угорщину і Австрію переїздить до Німеччини. Зі спогадів К.Штанька: «Дуже тяжкі дні настали для нашого народу в 1943-1944 рр., коли під натиском російських червоних полчищ українці втікають на чужину від дикої навали військ диктатора Сталіна. В перші дні осені 44-го тисячі матерів, батьків, дітей різного віку, старших немічних людей перейшли кордон Чехословаччини, де й розташувались, отаборились, мов цигани в підгір'ях чужої, безрадісної землі. Разом з тим нашим «караваном» перебувало й духовенство з Києва на чолі з архиєпископом Мстиславом (в миру Степан Скрипник). Не пригадую точно якого дня, мені здається, що третього з часу перебування в тому чужому краю в святу неділю, на зрошеній легеньким дощем траві поляни підгір'я владика Мстислав відправив службу — «Про поміч Божу для Народу в майбутню дорогу». І ось так ми проживаємо дні на прикордонні з словацькою охороною з місцевої поліції. Виїхати нікуди не дозволяють, ніч і день та поліція слідкує за кожним нашим кроком, народ непевний, матері в плачу. Владика Мстислав вжив до словацького уряду своє становище духівника та що він є громадянин Польщі та амбасадор польської держави до Чехословаччини, тому він мусить бути звільнений від варти та від'їхати до Праги разом з іншим духовенством. Степан Скрипник, покидаючи табір зі сльозою в очах прощався з народом, говорячи: «Як тільки-но зможу, скоро налагоджу зв'язки з європейськими державами, щоб перемістити вас з цього небезпечного місця». Але не сталося так, як думав владика Мстислав. Через декілька днів після його від'їзду вночі наш табір був зненацька атакований радянським десантом і став розбігатись у різні сторони. Так як усіх чоловіків розстрілювали зопалу на місці, ми розділились з родиною, яку пізніше за допомогою місцевих друзів переправили потягом до Братислави, а звідтіля до Австрії в м. Страсгоф, де ми умовились зустрітися. Я ж змушений за декілька хвилин покинути табір і втікати до угорського кордону. Навздогін гриміли постріли, автоматні черги дибили землю під ногами, кулі різко свистіли над головою. Але Бог уберіг від смерті і напевне лише тому, що мав пістолета, з якого підстрелив тих собак, що мене наздоганяли і на гавкіт яких бігли переслідувачі. Відірвавшись від погоні, швидко дістався до кордону, де ледве не загинув від куль угорських прикордонників, які були стривожені пострілами і не знали, що там діється на словацькій стороні, напевне думали, що наступають совіцькі війська». Чудом вдалося Кирилу потрапити через територію Угорщини до Австрії, де його вже чекала в українському таборі Страсгофа дружина Лідія з дітьми. В кінці 1944 р. Кирила Штанька, як і багатьох українців відправили працювати на лісоповал в Альпійські гори, а потім в м. Дельтенкампф до Німеччини, що біля Мюнхена. Напровесні 1945 р. розпочався артилерійський обстріл міста. Блискавично поповзли чутки, що до Дельтенкампфу підступає більшовицька армія. Родина поспішно виїздить до Мюнхену. По дорозі конячині, яка тягла невеликого возика в нехитрим скарбом і дітьми, пребило осколком снаряду ногу. Змушені покинути всі речі, склали найнеобхідніше до ручної багажної тачки, яку знайшли біля станції, зверху посадили переляканих дітей і цілу ніч тягли її, аж доки не дібрались до самого Мюнхену, який уже знаходився в американській зоні окупації. Там мешкали в українському таборі Карсфельд, де восени 1945 р. народилась в подружжя дочка Леся. Всі українці повинні були заповнити анкети, де вказували місце народження, освіту, фах, чому не бажають повертатися до Союзу. По табору розійшлися чутки, що всіх вихідців зі Східної України повернуть до СССР. Тому, як і багато інших, щоб не потрапити знову до «комуністичного раю», Кирило Штанько написав, що він родом з Волині, а отже народився на території колишньої Польщі. З невеселою посмішкою згадує наш земляк, що навіть два грузини і казах, що якось прибились до табору, не зважаючи на ламкий акцент намагались довести, що вони теж з Західної України. Як технічний спеціаліст, Кирило Штанько очолив робочу групу робітників, десь з 80 чоловік і керував демонтажем обладнання з німецьких військових заводів біля Мюнхену. З гордістю розповідає про особисту зустріч з генералом Ейзенхауером, який приїздив до Карсфельду на авто і мав з ним розмову, визначаючи на яких саме заводах потрібно знімати станки і скільки приблизно це займе часу. Також наш земляк засвідчує, що генерал з повагою ставився до україцнів і робив усе для того, щоб затягти і по змозі унеможливити передачу радянській стороні тих людей, які не бажали повертатись до підсовітської України. Після закінчення технічних робіт родину Кирила Штанька перевели до табору м. Міттенвальд, що в Баварії. Саме тут його відвідав письменник Леонід Полтава. Згадує автор: «Дізнавшись від Володимира Мазура, що я мешкаю в Міттенвальді, до мене завітав наш земляк з села Вовківці, що на Роменщині — Леонід Полтава. Декілька днів гостював в моїй оселі, яка відразу перетворилась на гомінкий циганський табір. Двері не зачинялись ні вдень ні вночі. Приходили одні відвідувачі, потім інші. Всі ніби підзаряджалися націоналістичною життєдайною енергією Леоніда. В хаті лунав сміх, веселі обличчя світились надією. Вже тоді знаний літератор виступив і в нашому таборі. На початку оголосив, що як і більшість українців, походить з репресованої комуністами родини, потім читав свої запальні поезії. Тоді був дуже непевний час і чимало людей занепало духом, знаходячись далеко від Батьківщини і усвідомлюючи, що можливо вже ніколи назад не повернуться, а коли й повернуться, то зазнають пекельних мук від комуністичної влади. Це приводило до великого розпачу, але життєдайна душа Леоніда, його полум'яні вірші повертали багатьом сенс існування на далекій чужині, вселяли якусь надію на краще майбутнє і самих втікачів, і милої серцю України. Люди прямо на очах мінялися, веселішали, забували про свої тяжкі думи. Кожен неодмінно хотів промовити тепле слово до літератора, потиснути йому руку, подякувати за патріотичні вірші, за ліричні рядки, що заворожували своєю милозвучністю слухачів. Можна сказати, що своєю натхненною поезією Леонід врятував не одне життя. В той важкий момент різні провокатори, спеціально підіслані від комуністичної Росії розпускали чутки, що всіх нас примусять до репатріації. Аби не потрапити знову до совітського пекла, дехто подумував про самогубство. Леонід розвіював такі думки, повертаючи віру в потребу життя на благо України. Але по-правді наш земляк, хоч і не показував цього на людях, сам дуже сумував за родиною, за батьком, про долю якого не знав з того часу, як його забрав «чорний ворон». Читав мені такі тужливі вірші, що аж серце краялося. Напевне від таких переживань дуже багато курив. Часто у відвертих розмовах засиджувались з ним допізна. Любив повторювати: «Я є українець, а не швед!» Це до того, що за родинними переказами якийсь його далекий предок по матері був шведом на прізвище Єнсен, яке собі Леонід взяв за псевдонім. З Полтавою приїздив до мене і Володимир Мазур. Тоді вони обоє вже мали стійкий націоналістичний світогляд. Володимир ще ділився думками про створення в Німеччині кредитової української спілки, яка допомагала б швидше стати на ноги землякам з економічної сторони. Пізніше свій задум він здійснив уже в Америці, коли декілька десятиліть успішно керував такою організацією, як Українська Народна Поміч. Розпочався Нюрнберзький процес і українська інтелігенція, проводи політичних і громадських організацій висунули ідею розглянути там питання про геноцид щодо українського народу. Спішно по таборам американської зони стали збирати свідчення постраждалих від сталінського режиму. Всі записи передавались представникам американської делегації, яка мала б зачитати їх на одному з засідань Нюрнберзького суду. Такі обставини змусили мене посилено працювати над спогадами про все пережите в СССР. Дружина всіляко допомагала. Бувало засиджувалася за столом до ранку аби надрукувати на машинці написане мною за день. До осені 1946 р. перший варіант машинопису з назвою «Під кривавим прапором СССР» переданий американцям, але свідчення мої, як і багатьох інших, так і не були зачитані на процесі, а питання про геноцид в Союзі зовсім не піднімалося. США не наважилось дати ляпаса колишньому союзнику. Лише вже після офіційного закриття роботи Нюрнберзького процесу, на одній з прощальних зустрічей, коли совєти знову почали вимагати переслення всіх укрїанців з Німеччини до СССР, пані Рузвельт, яка увіходила до американської делегації, відповіла, що в їхній місії накопичилось вдосталь свідчень українців, що зазнали репресій від радянського уряду за свої переконання, тому вона не впевнена, що їх залишать у спокої і не будуть надалі переслідувати. Можна зауважити, що напевне завдячуючи таким свідченням, американці повністю припинили передачу українців комуністичному режиму, хоча й раніше чинили цьому всілякі перешкоди, чого не скажеш про англійців, які видавали усіх підряд, окрім хіба що вояків Української Дивізії. Не зважаючи на несприятливі обставини, я продовжував роботу над своєю книгою, доповнив її новими фактами, написав передмову. В 1947 р. книга, на мій погляд, була готова до видання, яке правда затяглося з різних причин на декілька років». Періодично спогади Кирила Штанька друкувались в еміграційній україномовній пресі, зокрема, завдяки нашому землякові професору Євгену Онацькому, в аргентинському часописі для українців «Бюлетень» протягом 1948-1949 рр. Аби не зашкодити чисельним родичам, які залишились на Україні, автор добирає собі літературний псевдонім Анатоль Ромен. Ім'я — на честь свого сина Анатолія, Ромен — на згадку про рідне місто. В 1949 р. родина Кирила Штанька переїздить до Америки. Там мешкає в штаті Меріленд, потім в Огайо. Кирило працює майстром по обслуговуванню техніки на фабриках знаменитої фірми Нобеля. В 1950 р. у подружжя народилась дочка Оксана. Батьки старанно виховували своїх п'ятьох дітей в дусі віри в Бога і знання української мови та історії, любові до рідної культури і традицій. Вони навчали ніколи не забувати свого рідного краю — поневолену Україну, жити з надією про її визволення і робити для цього все можливе. Кирило Штанько стає активним діячем місцевої православної громади, членом Спілки Визволення України, розпочинає творчу діляність в ДОБРУСі (Демократичне об'єднання колишніх репресованих українців совєтами). Налагоджує дієві зв'язки з літераторами Василем Гришком, Іваном Дубинчуком, підтримує тісні дружні стосунки з видатними уродженцями Роменщини: письменником Леонідом Полтавою, громадським та політичним діячем Володимиром Мазуром, Головою Центральної управи СУМ, провідним діячем СВУ Олексою Калиником, іншими знаменитими українцями. Про одного з таких земляків згадує сам автор: «Добрі стосунки пов'язували мене і з поетом Полікарпом Плюйком (псевдонім Поль Половецький), родом з с. Глинськ, що на Роменщині. Народився він десь у кінці XIX ст. Вдосталь натерпівшись від радянського режиму, виїхав під час Другої світової війни до Німеччини, потім до Америки. Заприятелювали ще в Міттенвальді. Дружина його була родом теж з Глинська. В Америці жили недалеко від нас і часто приїздили в гості. Особливо полюбляли поговорити між собою наші дружини і завжди знаходили спільну тему. Полікарп читав свої поезії, подарував нам одну із своїх збірок. Останні роки П.Плюйко мешкав у Нью-Йорку. Там і помер в кінці 80-х рр. ХХ ст.» В 1953 р. у Нью-Йорку виходить друком книга спогадів Кирила Штанька про радянську дійсність під назвою «Полювання за людиною». В наступному, 1954 р. він є одним із свідків про більшовицький геноцид на Україні перед комісією Керстена з метою передачі цих матеріалів до Генеральної Асамблеї ООН. Така активна позиція щирого патріота України привернула пильну увагу московських агентів, які стали робити свою брудну справу. До еміграційної служби надійшов брехливий наклеп, де стверджувалось, що Кирило Штанько є комуністом і приховує, що він з Східної України, чим обдурює уряд США. Уявіть собі, що переживала людина, яка тяжко постраждала від комуністичного режиму, а тепер мала ще й доводити, що ніколи не була комуністом. Абсурдна ситуація, яка склалася, продовжувалась з судовими тяганинами декілька років. В часи панування в Америці маккартизму, це було серйозне звинувачення, яке могло закінчитися висилкою до СРСР. Але буря протестів з боку української діаспори, політичних і громадських організацій, щира підтримка друзів, викривальні свідчення очевидців призвели до остаточного рішення — закрити справу через безпідставність звинувачень і зняття всіх претензій згідно відповідних статей американського законодавства. Згадує Кирило Штанько: «Одним з першим став на мій захист Леонід Полтава, який відразу ж відгукнувся на тяжку біду, коли інші ще думали, чи не зашкодять їхні свідчення родичам в підсовітській Україні. Вельми вдячний йому за щиру підтримку, бо він не лише сам розгорнув широку акцію протесту, а й залучав до цього інших. Приїздила свідчити на мою користь і донька Ейзенхауера, яка знала нашу родину ще з Німеччини. Дуже допомогли і земляки та українські організації в Америці». Ось деякі свідчення, оригінали яких зберігаються в фондах Роменського краєзнавчого музею: «Головна управа ДОБРУСу в США цим стверджує, що Кирило Штанько є членом нашої організації, як колишній політичний в'язень совєтських тюрем. В Совєтському Союзі він ніколи не був комуністом чи комсомольцем, а як ворог комунізму увесь час переслідувався большевицькою владою. Кирило Штанько залишив СССР як політемігрант. Перебуваючи після війни в Західній Німеччині і рятуючи своє життя від репатріяційних комісій, він, як і тисячі інших підсовєтських українців змінив тоді документи, а в них і місце свого народження... Але Кирило Штанько, як жертва комуністичного режиму є абсолютно лояльним до американської конституції і американського народу... Просимо Адміністративну Комісію звільнити його від будь-яких підозрінь в антиамериканських діях, а також видати нові виправлені документи і цим дати йому в подальшому моральний спокій. Президент Іван Дубинчук». Цікавими є і свідчення родича К.Штанька Івана Жовтобрюха, який народився десь в 1887 чи 1888 рр. в містечку Глинськ, що на Роменщині. Здобув фах інженера ще при царській владі. За панування більшовиків будував різні промислові будівлі по всьому Союзу, серед яких і керамічний завод в Первомайську. Одна із споруд новозбудованого заводу дала по якимось причинам тріщину, за що його засудили як «шкідника» до 8 років концтаборів. Учасник Другої світової війни. З 2-ї половини 40-х рр. мешкає в Англії, потім в Америці. З записів І.Жовтобрюха: «Відкритий лист до Товариства Сприяння УНРади в м. Клівленді в Америці. Вельмишановниі Пані та Панове! Брати і сестри! Я, Іван Жовтобрюх, походжу з Роменщини на Полтавщині. Син гонимих батьків совітською деспотією. Мене також не минула зла доля -гоніння, як багатьох з нас, подібних мені сущих на емігарції людей. Залишив свою рідну Україну в 1943 р. Був вояком Української дивізії з 1944 р. до останнього дня капітуляції Німеччини й закінчення війни. Зараз живу в Великій Британії, як живуть і працюють колишні вояки та бувші депортовані українці. (За свідченням К.Штанька, в Дивізії воювали з більшовиками ще два наші земляки: Василь Журахівський та Семен Пікулицький з с. Заруддя Роменського р-ну Прим. авт.). Отримав листа від свого брата по материнському роду, від пана Кирила Штанька і з нього довідався, чого ніколи не чекав. Та не чекав цього на еміграції і сам п. Кирило Штанько. Ніби-то його віднесено до чужого нам комунізму і котрий належе до нелояльної ланки, а вірніше комуність. Це виявляється те ж саме сексотство, лише в іншій формі і в інших умовах, про яке відомо кожному українцеві з східної частини України. Пан К.Штанько не змінив свого прапардівського прізвища, а з ним живе й на еміграції, не так як змінили темні люди не лише свої адреси, а й прізвища. Як і брат п.Кирило Штанько, коли мені грозила репатріяція на «родіну», коли вся Українська Дивізія перебувала в полосі в Італії — довелось також змінити свою адресу, що походжу з Галичини. Цю пораду як мені, так і багатьом іншим дали військовики з західних земель України. Виходить, що і всім нам теж необхідно сподіватись провокаторів, які роблять велику прислугу чужинцям, знаходячи «комуністів». Та й не диво — провокатори завжди були такими, такими є, такими й помруть... Відповідаючи за свій відкритий лист перед українською нацією та зокрема перед українцями м. Клівленд, а коли буде потрібно, то й перед чужинськими чинниками, засвідчую перед Богом і нашими чесними людьми ту несправедливість, ту брехню й провокацію та подаю правдиву історію цієї родини. Велика родина пп. Штаньків (22 особи) мешкала на Роменщині в УССР. Частина працювала в сільському господарстві, частина в установах м. Ромен. Ніхто з них не говорив на російській мові, ніхто не міняв прізвища на «ов». За мовчазну непокору, за підчеркнуту погорду до більшовизму та його русифікційної політики, родина Штаньків була розгромлена в старшний спосіб. В 1913 р. ще царська Росія засудила діда Василя Штанька на три роки каторжних робіт до Тульського самоварного заводу за те, що він власними руками викинув з своєї церкви москаля-батюшку, що був присланий Москвою для русифікації населення. 16 травня 1948 р. в Міттенвальді в УАПЦеркві в Німеччині відслужена панахида за упокій вісімнадцяти загинулих. Замордовані чекістами Штаньки: Кирило (батько), Василь (дід). Поморені голодом в 1933 р. Штаньки: Оксана (мати) та рідні брати: Іван, Володимир, Микола, Андрій. Розстріляні брати: Шевченко Іван, Степан та Петро; Рябко Степан та Петро; Сидоренко Федір. Не вийшли з в'язниці: Штанько Гаврило і Петро (дядьки), Шкиль Антон і Трохим (брати), Васюта Захарко (дядько). Своєю смертю в родині померли лише дві сестри: Марія та Явдоха і 95-літня бабуся Штанько Марія. На еміграцію прийшов її останній з родини онук. Хто знає більшовицьку дійсність, той не повірить, що людина, гонима органами НКВД, яка не мала права мешкати на Україні, могла бути членом компартії — це є виключене. Про трагічне життя він зрештою написав книжку, яка кілька місяців тому вийшла в Америці, а зараз друкується на англійській мові у збірнику «Біла книга про чорні справи Москви»... Ми ж мусимо на кожному кроці пильнувати за любою провокацією. Будемо давати своєчасну відсіч громадою ріжним сексотам. Що торкається наклепників... такі люди-провокатори не будували УНРади, то і не розвалять. Вона є тверда і непохитна у своїх ідеях, як державний могутній рушій. З пошаною до Вас усіх, інженер Іван Жовтобрюх. Лондон 15.05.1954 р.» Після переслідувань середини 50-х, гірка доля Кирила Штанька ще не скінчилась. В 1963 р. трагічно загинув у автокатастрофі дев'ятнадцятилітній син Анатолій. В 70-х нова тяжба за наклепом, ніби вивіз з Союзу дітей проти їхньої волі, у 1986 р. — втрата любої дружини Лідії. Але, не зважаючи на такі болісні втрати і переживання, родина Штаньків, як і вся українська еміграція, жила єдиною надією на відродження державності власного народу. Зігрівала думка про можливе повернення до матінки України. І ось настав цей щасливий, довгоочікуваний час. Лише після проголошення незалежності України Кирило Штанько дістав змогу побувати на рідній Роменщині, поклонитися праху замученим більшовиками своїх рідних, впорядкувати їх розорені могилки. Завдячуючи його старанням, маємо перше впорядковане поховання жертв голодомору на Роменщині в с. Кашпури. Може це стане початком облаштування занедбаних поховань українського голокосту на теренах міста й району. Адже то є нашим святим обов'язком перед невинно загиблими, це наша пам'ять про жахливу комуністичну дійсність. У 90-х рр. вперше з'явилась у наших краях і унікальна книга К.Штанька «Полювання за людиною», а в 2003 р. він надіслав оригінал примірника випуску 1953 р. на адресу Роменського краєзнавчого музею, подарував і інші експонати, пов'язані з своїм життям. В експозиції музею з'явився стенд, присвячений нашому видатному земляку. Вперше на Україні склав біографію Кирила Штанька наш земляк Петро Ротач, відомий письменник, що мешкає нині в Полтаві, у своїй книзі «Розвіяні по чужині», яка побачила світ в 1998 р. На Роменщині матеріали про Штанька надруковані вперше в місцевій газеті «Тандем-пресс» в березні 2003 р. та в літературному альманасі «Відродження Роменщини», потім в молодіжному часописі «Гроно», редактором якого є наш земляк з с. Погожа Криниця — літератор Віктор Рог. Знають тепер у рідних краях шановного Кирила Штанька і як щедрого благодійника. А його пожертви на українську церкву відзначені в 2002 р. спеціальною особистою подякою Патріарха всієї Руси-України Філарета. Кирило Штанько справедливо вважає, що на Україні має бути єдина рідна церква Київського Патріархату, а не чужинська, московська. Нині розміняв Кирило Штанько уже дев'ятий десяток літ. Має і дітей, і онуків, і правнуків. Відродив на чужині велику свою родину. Колись і він був маленькою частинкою такої ж великої сім'ї тут у наших краях, безжалісно розчавленої більшовицькою гідрою, як і десятки тисяч долей роменців. Ніби пророча настанова, лунають до нас, до людських сердець його полум'яні рядки звернення: «Пам'ятайте, що правда і воля нашого народу є в руках Ваших! Побратайтесь та дружньо поставайте до розбудови молодої Української держави. Бог, Віра і Любов нехай завжди будуть з Вами! Вступай народе з Божою поміччю незалежним і вільним в історію третього тисячоліття, чого бажає Вам з Америки родина Кирила Штанька». Старший науковий спіробітник Роменського краєзнавчого музею, член історичного клубу «Холодний Яр» Олександер Іващенко м. Ромен [Видання побачило світ з ініціативи Центру Національного Відродження та Молодіжного Націоналістичного Конгресу за сприяння Української Видавничої Спілки та Історичного клубу «Холодний Яр» завдяки пожертвам автора спогадів Кирила Штанька (США), добродіїв Євгена Василенка та Бориса Андріїва (м. Ромен)] --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту МНК: www.ukrnationalism.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua