Володимир Сергійчук ПІВНІЧНИЙ ЗАХІД (з книги В.Сергійчука "Етнічні межі і державний кордон України") Історія -------------------------------------- Визначаючи північно-західні кордони Української Народної Республіки на мирних переговорах в Бересті в лютому 1918 року, з політичних мотивів залишено поза ними Північне Підляшшя — територію між Західним Бугом і Наревом на захід від лінії Сарнаки — Мельники — Високо-Литовськ — Камінець-Литовський — Пружани. А цей регіон, де український етнос на той час мав компактне суцільне розселення, означувався, зокрема, містом Дорогичином, у якому князь Данило Галицький 1253 року коронувався на короля Русі. З інших українських населених пунктів у межиріччі Західного Бугу і Нарева необхідно вказати передусім на Більськ, заснований Ярославом Мудрим. Підляшшя входило до скла. ду Київської Русі за часів Володимира Великого, тобто з Х століття. З того часу воно пов'язане з історією нашого народу, будучи най-віддаленішою частиною східного слов'янства. Коли впала Галицьке.Волинська держава, то Північне Підляшшя, перебуваючи тривалий час у складі Великого князівства Литовського, зберігало свою українську самобутність. І лише підпорядкування з 1569 року Польському королівству призводить до різких змін у житті тутешнього українського етносу. Особливо негативний вплив мала полонізсщія. Втім, утиски, яких зазнавали українці Північного Підляшшя під час польського, а потім, і російського панування, не могли стримати розвою українства. Але все те, що протягом багатьох століть берегли тутешні українці, пішло за вогнем у вирі першої світової війки, коли царський уряд насильно вивозив їх углиб Росії, посилаючись на можливі бойові дії в цьому регіоні. У подібному становищі опинилася й інша українська етнічна територія, розташована на північному заході, — Берестейщина, пов'язана з Підляшшям спільною історією. Місцеве населення залишилося вір. ним рідній мові і традиціям своїх предків; на початку XX століття воно залишилося тут у переважній більшості українським. Це й зумовило те, що умовами Берестейської угоди в 1918 році вказаний регіон передбачалося включити до складу Української держави Від Пружан кордон мав іти до Вигонівського озера. Ця лінія в основному відповідала етнічному розселенню українців на тутешніх теренах. Зважимо, що з цим погоджувалася і Радянська Росія Глава її делегації на переговорах з Україною про розмежування — Християн Раковський 22 липня 1918 року повідомляв до Москви: «Украинской территорией считаем Холмщину, Брестский й Кобринский уезды Гродненской (губернии — В. С.), отошедшие Украмне по Брест-Литовскому договору». (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 2. — Спр. 44 — Арк. З зв.). Не пред'являла в той час претензій на Берестейщину і Білоруська Рада, що оголосила себе виразником волі білоруського народу в створенні незалежної держави. Більше того, перебуваючи на початку жовтня 1918 року в Києві, білоруська делегація звернулася до гетьманського уряду з проханням узяти під свій захист від більшовиків населення тих повітів Могилівської та Мінської губерній, які залишили німецькі окупаційні війська, та приєднати ці території до України. Тому відродження українського життя на Берестейщині відбувалося досить швидко. Місцеві власті підпорядковувалися безпосередньо Києву. В Бересті в 1918 році органі зовують(-ся спеціальні курси для передпідготовки вчителів- українців. Цікавою щодо цього є інформація в берестейській газеті «Рідне слово» від 7 січня 1919 року: «Чуть не на кожному кроці на стінах домів та парканів (не тільки на афішах) бачиш оголошення на українській, єврейській та на російській мові, що закривають собою колишні німецькі. Рано о восьмій бачиш, як школярі йдуть поквапмо на науку до школи. Вже функціонує правильно українська державна вища початкова школа (прогімназія), функціонує й приватна єврейська прогімназія, а з 10 січня мас розпочатись навчання ще в одній приватній єврейській прогімназії. Ще в місті багато німецького війська, але вся влада місцева находиться в руках української адміністрації. Потроху починають іти в рух українські гривні...» Перепис від 9 грудня 1931 року засвідчив: на Берестейщині (на неї припадало 31200 кв. км.) мешкало понад мільйон жителів (Кубийович В. Українська людність у Польщі а світлі перепису з дня 9.Х11.1931) Вісник (Львів) — 1933. — Т. Ш. — С. 575). Але й тоді ще північно-західні українські землі не відтворили повністю своєї людності, зменшення якої пояснюється масовими вивезеннями царською Росією православних на схід під час першої світової війни. Незважаючи на повернення значної маси людей та доволі сильний природний приріст за 1921—1931 роки,загальна кількість населення, була меншою на десять відсотків у порівнянні з 1914 роком (Там же — С. 582). Спроби відродження українського національного життя в цьому регіоні після прилучення його вольовим сталінським рішенням До БССР в 1939 році зустріли опір нової влади Вчителів української мови, літератури та історії називали не інакше як петлюрівськими недобитками А таких тільки в Берестейському, Кобринському та Пинському повітах виявилося близько двохсот, де школи працювали по-українськи. Нова влада ставить за своє завдання білорусити українські школи. Завідуючий Кобринським гіовітовим відділом освіти Гоберман, наприклад, організовує «викорчовування петлюрівських недобитків», присилаючи в українські школи випускників з Мінська. За свідченням І. Хміля, «одну школу Кобринського повіту приїжджали білорусити з залогою НКВД проти волі цілої громади, мотивуючи, що для українських шкіл нема підручників... Селяни, батьки дітей, у відповідь кидають: «Дозвольте, а ми самі принесемо на пле. чах підручники з Києва!» (Хміль І. Українське Полісся. — Чикаго, 1976. — С. 173). Цей автор стверджує, що були цілі українські села, які писали петиції до Мов-кви з проханням приєднати їх до УРСР (Там же — С. 175). Але, природно, сталінські циркуляри про білорусиза-цію Берестейщини і Підляш-шя, масові арешти інтелігенції не могли знищити дух українства. Він особливо яскраво виявився за часів діяльності Організації Українських Націоналістів. Найбільш національне свідомими були Кобринщина, Дорогичинщина Активність ОУН в Кобрині, зокрема, була широко відома. Викриті НКВС і кинуті до Берестейської в'язниці Гри-гор Шварко (с. Болото), Леонтій Кватерук (м Коб. рин), Василь Пархотік (с. Здишів), Бойтік (с. Дивин), Юліан Шумінський (с. Табинка) витримали всі знущання, а після звільнення їх німцями з цієї катівні продовжили свою патріотичну діяльність. На Берестейщині тоді ж починають утворюватися українські комітети. Відомо, зокрема, що в Бересті таким комітетом керував Олександр Гнатів (голова), Іван Микита (заступник) та Володимир Криницький (секретар). Членами комітету були Іван Кобилко, Василь Яців, Петро Шалупчук. Та. кі ж комітети виникають і в інших містах етнічної української території: Кобрині, Янові, Дорогичині. До Кобринського комітету входили Йосип Сацевич (голова), Петро Рафалович (заступник), Ярослав Жилавий (секретар), Василь Пархотік. Леонтій Кватерук, Володимир Магер та Дмитро Рафалович — члени (Наука і суспільство — 1993 — № 11-12. — С. 11-12). Треба враховувати те, що на початку війни Гітлера і Сталіна українське населення цього регіону значною мірою зденаціоналізувалось, оскільки в умовах Польщі воно мало вільний доступ лише до польської школи, а в 1939—41 роках навчання здійснювалося російською і білоруською мовами. Українські школи з'яви. лись тільки за німецької окупації. І хоча в них заборонялося викладати географію та історію України, ці навчальні заклади дієво сприяли зростанню національної свідомості української молоді. Національний рух поволі набирав сили. Передусім, він проявився у діяльності ОУН—УПА в роки гітлерівської окупації. Про приналежність Берестейщини до української автохтонної території в роки другої світової війни іасвідчує і маршова пісня Української Повстанської Армії під назвою «Кобринячка»: З-понад Прип'яті та Бугу, З-понад Ясельди й Піни — Поліщук у сорок другім Встав на захист Вітчизни. Проти тих, що, не питавши Йшли від хліба визволять! — Так вперед, вперед до злуки! Всі у лави, як один! — Любосвітові онуки Із тризубом золотим.. Хай живе нам Україна — Пісні й волі сторона! Від Гайнівки по Дон синій, А з Кубані — по Дунай. (Хміль І Вказ. праця — С. 221). Незважаючи на німецький, а з 1944 року терор НКВС, українство Берестейщини підтримувало боївки УПА. А їх присутність тут у свою чергу підтримувала українське населення, — воно навпь ставило питання про відкрипя українських шкіл у «Савецькіи Беларсі». (. .) Втім з утвердженням радянської влади а повоєнні часи українцям знову запропонували «перелицюватися» в білорусів. Хто з цим не погоджувався, зазнавав репресій Так, директора Багчинської сільської школи Кобринського району Луку Волосюка у 1945 році заарештували тільки за те, що обстоював навчання українською мовою. Українське життя на радянській частині Берестейщини фактично згасло, Сучасна Берестейщина як район компактного проживання українців — це Малоритський, Берестейська (Брестський), Кам'янецький, Жабинківський, Кобринський ьерезівський, Дорогочинсь-кий, Іванівський, Пінський і Столинський райони Брестської області повністю та Пружанський, Івацевицький, Ланцевицький, Ляховицький і Лунинецький райони частково. Мовою постійного спілкування корінного населення Берестейщини є берестейсько-пинський діалект української мови На підтвердження цього члени правління Українського громадсько-культурного об'єднання Брестської області заявляють: «Скажіть, хто в нас говорить: будзе хадзіць, будзе рабіць, вядзеш, біті, вада, галава, малако, йон, яна, яно! У нас говорять: буде ходити, буде робити, ходитиме, робитиме, ведеш, бути, вода, голова, молоко, він воня, воно. А які в нас народні пісні, що передаються з покоління в покоління! Українські. Так хто ж ми е! До якого народу належимо, якщо наша мова, походження (історія), культура українські! Відповідь на це запитання може бути тільки одна — ми належимо до українського народу!» (Голос Берестейщини (Брест). — 1991. — Ч. І.). Це визнали й самі білоруси. Так, видатний білоруський критик, письменник та публіцист Сергій Полуян 1909 року писаз про підляських українців, «што яны сыны братняй нам Украіни». Інший відомий білоруський учений - професор Карський 1903 року писав про українців і білорусів у регіоні Підляшшя та Берестейщини: «Полудневу границю білорусів проводимо так: річкою Нарев по Більському повіту Грод ненської губ до Біловезь-кої Пущі, далі вона перетинає останню по р. Нареву і до м. Шершова, а звідти на Північ од м. Пружан на схід до р. Ясельди, до Картузької Берези, звідти захоплюючи Сгричів, майже рів-нооіжно до варшавське,мо сковського шосе скеровується до р. шари, потім по останній переходить до Мінської губ. Тут по р. Шарі білоруська границя йде приоли.іно по р. Бобрику в південно-східному напрямі до м. Лунин недалеко від сіан. Лунинець, захоплюючи в білоруську область с. Хапиничі, Маньковичі, Дятловичі Тут, отже, ми доходимо до північної частини Пинського пов.». (Там же). Приблизно так визначає украінсько-білоруську етнічну межу і чех Нідерле. А видатний російський академік Шахматол зазначив, що підляська говірка української мови поширюється на Берестейський, частини Більського, Кобринського і Пружанського повітів, тобто на історичні Підляшшя і Берестейщину (Там же). Надзвичайно важливим для нас є і спостереження про українську людність Берестейщини, які 1918 року занотував 70-річний священик Никанор Котович, уродженець Кобринського повіту. Порівнюючи мову, звичаї, пісні, обряди, психіку і навіть схожість населення Берестейщини і Волині, він, зокрема, також вказує і на однакові імена: Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелій, Улас, Хведір, Палажка, Опраска, Катерина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхи-мка, Ганна, Христина, Явдося, Мелаха, Наталка, Олена; і прізвища: Коляда, Тур, Гук, Шевчук, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Вич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк і багато інших. Цікавим е повідомлення священика Котовича про те, що на той час у багатьох церквах Берестейщини ще зберігалася велика кількість древніх документів з підписами: «Єпископ Володимирський і Берестейський». Значить, цим стверджується багатовіковий зв'язок південних повітів Гродненської губерні? (тобто Берестейщини) з Україною. Більше того, саме київські митрополити благословляли особисто в цьому регіоні будівництво православних церков, а посвяти в духовний сан відбувалися виключно в Києві, Володимирі-Волинському і Почаєві, а не в Москві, Петрограді, Гродно чи Вільно. До речі, богослужебні книги в храми Берестейщини надходили з друкарень Києва, Почаєва, а також Львова і Перемишля. Зрештою, щоліта маси селянства Брестського, Кобринського, Більського і південної частини Пружанського повітів ходили на богомілля не до Москви, Вільно, Гродно, Мінська, а виключно в Київ, Полчаїв і Холм, тобто в Україну, як і предки. На закінчення Никанор Котович вказував: «Родная мать Украйна должна принять в своє лоно своих младших детей, защищать их й не дать им погибнуть. Зто прямой ее долг, священная ее обязанность» (ЦДАВОВУ: Ф 2607. — Ор. І — Спр 43 — Арк. 20). Та цього Українській державі не вдалося зробити. Вона й сама тоді ще змогла вистояти. Отож, як зазначалося вище, нелегко сьогодні українцям Берестейщини на прабатьківській землі... Якби сьогодні передові діячі білоруської культури ставилися так до українців, як і в часи спільної недолі, то умови національного життя останніх у Білорусі, зокрема на Берестейщині, де їх проживає близько мільйона, були б набагато сприятливішими. Але, незважаючи на спротив тамтешніх шовіністів із владних структур Білорусі, українці Берестейщини продовжують боротися за свої права автохтонного народу на батьківській землі Вони — в своїй хаті: Гета хата — війта Гната — І весела, і багата! Є хороші молодиці, — А дівчата — чарівниці! Всіх чарують, кого знають. Батька свого поважають! Бо він, дедьо, варт поваги, Він не знаєт в біді страху, Вуса довгі, як в Гетьмана, Шапка смушком переткана! А дівчата, як на диво — Чорноокі, чорнобриві.. Оно глянуть, серце в п'яти! --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з резервної копії е-бібліотеки Nова Dоба: http://web.archive.org/web/20040125033529/http://newlib.8k.com/ У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua