Петре Селкудяну

                             Смерть манекенницi
                                   роман
____________________________________________________________________________

     Перекладено за виданням:
     Petre Salcudeanu. "Moartea manechinului".
     Editura Albatros, Bucuresti, 1970.
     З румунської переклала Г. Бережна.
     (C) Видавництво "Молодь", Київ, 1982 р.
     OCR та редакцiя Dauphin, лютий 2007 р.
____________________________________________________________________________

                                   ЗМIСТ

     1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19
                20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30
____________________________________________________________________________


     1

     За почорнiлим i потрiсканим ялиновим столом у  саду  пiд  черешнею  Дiд
смакував кавою. Поглядав на нiжнi бруньки, що  ось-ось  мали  зазеленiти,  i
вiдчував тихi удари свого серця. Колись вони були пружнiшими... Дiдовi щойно
виповнився сiмдесят один рiк. Досить скромна  дата,  коли  брати  до  уваги,
скiльки б йому ще хотiлося прожити, але й солiдна, якщо порiвняти чуття, якi
охоплювали його весною, скажiмо, тридцять лiт тому i тепер, на цьому  самому
мiсцi, за цим столом пiд черешнею. Вiн i зараз вiдчував пульсування весняних
сокiв, але якось притуплено, неначе в мрiйливому снi.
     Панаiтеску витягнув з криницi, що завше правила  йому  за  холодильник,
малиновий  шербет  -  сподiвався  порадувати  свого   старого   приятеля   i
начальника. Цi ласощi вiн приготував сам i ще з осенi опустив  у  хитромудре
припасованому вiдрi на дно криницi, щоб зберiгати при постiйнiй температурi.
     Саме в цей час задзеленчав бiля ворiт дзвоник (його не грiх би  назвати
й дзвоном, бо лунав надзвичайно гучно, мов iз дзвiницi  великого  собору,  i
мiг  розбудити  сусiдiв  iз  десятьох  будинкiв).  Панаiтеску  зробив   його
власноручно. Та й одноповерховий будиночок i майже всi  меблi  в  ньому  вiн
змайстрував сам. Такий гучний звук був для  нього  необхiдний,  бо  останнiм
часом  вiн  спав  дуже  мiцно  i  бачив  навдивовижу  цiкавi  сни  з   двома
персонажами: пiдступним злочинцем,  якого  нiяк  не  вдавалося  спiймати,  i
детективом (у цiй ролi виступав незмiнне  сам  Панаiтеску).  Отож  вiдiрвати
його вiд споглядання  захопливих  сюжетiв,  звiсна  рiч,  мiг  лише  дзвоник
спецiальної конструкцiї.
     У  двiр  зайшов  капiтан  Алексiу.  Низький  на  зрiст,  вiн,   мабуть,
бентежився цим, бо ходив у черевиках на високих пiдборах.
     - Добридень, Дiду! Радий бачити тебе,  -  привiтався  Алексiу  i  витер
лисину носовиком такого розмiру, що при нагодi його можна було б використати
замiсть скатертини (iронiя не наша - Дiдова). - Я тебе наледве знайшов!
     Потiм капiтан дав руку Панаiтеску, виструнченому перед ним.
     Дiд не  виявляв  своєї  радостi,  хоч  вiдразу  збагнув:  коли  Алексiу
особисто розшукує його, то йдеться  про  справу  поважну,  а  не  якусь  там
дрiбницю. Вiн очiкував, поки гiсть сам розв'яже мiх iз новинами.
     Капiтан кинув на стiл товстеньку теку, i Панаiтеску - чоловiк бувалий -
вмить завважив, що цього разу їм не пропонують казна-що, а доручають важливе
завдання.
     - Товариш полковник особисто просив  тебе  зайнятися  цiєю  справою,  -
сказав Алексiу Дiдовi.
     Панаiтеску пiдтягнув обвислого живота й доповiв:
     - "Б'юїк" змащений, залатаний - усе гаразд! - нiби лише вiд  технiчного
стану автомобiля, який, до речi, почав iржавiти рiвно шiстдесят рокiв  тому,
залежав успiх справи. - Сiдайте, будь ласка, прошу  вас!  Кави,  горiлки  чи
склянку холодного вина з сифона? - заторохтiв господар, згадавши, що до його
обов'язкiв належить i ця формальнiсть, хоч часто засмучувався, коли проханий
чи несподiваний гiсть не здогадувався чемно вiдмовитись.
     - Склянку води, але не дуже холодної, - сказав  Алексiу,  i  Панаiтеску
зрадiв: сьогоднi заощадить трохи кави й вина.
     - Так про що йдеться, товаришу капiтан? - спитав Дiд нiби знехотя.
     Майже чотири мiсяцi Алексiу не давав йому нiяких доручень - чи не  було
нiчого пiдходящого, чи просто не хотiв турбувати  старого,  -  i  тепер  Дiд
прикидався байдужим.
     - На   перший   погляд,   це    нещасний    випадок:    машина    збила
дев'ятнадцятирiчну  дiвчину.  За  кiлька  кiлометрiв   од   головного   шосе
Бухарест - Констанца знайдено її труп.  Смерть  настала  внаслiдок  удару  в
череп. Цiкаво те, що "Фiат-1300", який її збив, зостався  на  мiсцi  аварiї.
Водiй зник. Учора вночi об одинадцятiй годинi в мiлiцiю  було  заявлено  про
викрадення цього  автомобiля,  його  власник  -  бухгалтер-пенсiонер  Леонте
Скурту.
     Алексiу поплескав теку долонею i пiдвiвся.  Узяв  склянку  води  з  рук
Панаiтеску i випив її кiлькома ковтками. Потiм вийняв з кишенi талони.
     - Як завше, - сказав вiн, -  бензин  за  наш  рахунок,  добовi  й  iншi
витрати також. Машина тiльки в разi  нагальної  потреби...  Труп  дiвчини  в
морзi.
     Проводжаючи Алексiу  до  хвiртки,  Дiд  нiяк  не  мiг  зрозумiти,  чому
Панаiтеску сiпає капiтана за рукав.
     - Товаришу капiтане, дозвольте звернутися... Тут у мене така  справа...
Шеф уже писав... Я теж маю право на  орден...  Через  дев'ять  мiсяцiв  менi
виповниться шiстдесят...
     - Не хвилюйся, Панаiтеску, - вiдповiв капiтан, погладжуючи  собi  вуса,
щоб приховати посмiшку.
     Вiн сiв у "Волгу", помахав на прощання рукою,  i  "танк  у  фраку",  як
Панаiтеску називав цю машину, зник за першим поворотом.
     Iдучи до столу пiд черешнею, Дiд не промовив жодного слова.  Панаiтеску
догадувався, чого вiн мовчить: по-перше, думає про документи  в  тецi  -  їх
треба детально вивчити, а по-друге, либонь, невдоволений  його,  Панаiтеску,
поведiнкою. Щоб уникнути неприємних докорiв, вiн хутко  побiг  до  машини  i
заходився старанно витирати її.
     Дiд уже хотiв сказати йому кiлька тепленьких слiв,  як  вiн  засигналив
кiлька разiв, даючи зрозумiти, що  ревно  виконує  свiй  обов'язок  -  готує
машину на виїзд.
     Дiд розгорнув теку i став розглядати  фотографiї.  Його  вразила  краса
дiвчини - аж стрепенулося старече серце. Останнi двадцять рокiв щоразу, коли
доводилося бачити передчасну, наглу смерть, його охоплював невтiшний смуток,
який переходив у глухий протест. I зараз йому було дуже боляче вiд того,  що
обiрвалося молоде життя, загинула невимовна врода... Та ще й  навеснi,  коли
все квiтує...
     Дiд вийняв з кишенi  велику  лупу  i,  важко  зiтхаючи,  почав  вивчати
обличчя дiвчини. Вiн не сумнiвався, що знайде  вбивцю.  Так  бувало  щоразу,
коли його  захоплювала  врода  загиблих  -  естетичне  чуття  додавало  йому
натхнення.
     Йоана Рареу, якщо це її iм'я значиться на браслетi, знайденому в неї на
лiвiй руцi, була сфотографована в рiзних ракурсах, одягнена i гола. Дiд узяв
ручку з бiлою пастою i замалював слiди вiд ударiв - чорнi плями на знiмках.
     - Шефе, я готовий! -  вигукнув  Панаiтеску,  щоб  вiдвернути  Дiда  вiд
благочестивого споглядання.
     - А, так-так, - озвався той, нiби пригадуючи, де вiн є i хто перед  ним
стоїть. А тодi хутко, жестом егоїста згорнув теку,  так  що  шофер  не  змiг
нiчого побачити.
     - Гадаю, нам дещо перепаде у зв'язку з цiєю справою, чи не так, шефе? Я
не вiдмовився б вiд двох новеньких покришок.
     Дiд мовчки сiв у машину. Звичка його приятеля завжди зводити розмову на
грошi й плакатися на їх нестачу  не  була  новиною  для  старого  i  вже  не
дратувала.
     - До моргу, Панаiтеску, - сказав Дiд  i  обернувся,  щоб  погладити  по
головi свого пса Ельзасця, який лежав на задньому сидiннi.
     - Ну, хлопче, здається, ми маємо важливу справу,  -  звернувся  Дiд  до
собаки, що байдуже дивився на нього, висолопивши язика.
     - Куди  поїдемо  цього  лiта  вiдпочивати,  шефе?  -  шанобливо  спитав
Панаiтеску. За сорок лiт спiльної працi вiн  пройнявся  великою  повагою  до
Дiда, можна сказати, був захоплений ним.
     - У морг, Панаiтеску, в морг, - вiдповiв той, не  дочувши  запитання  i
думаючи про своє.
     Водiй був шокований такою вiдповiддю, i швидкiсть  тридцять  кiлометрiв
за годину, якої вiн нiколи не перевищував, тепер видалася йому  завеликою  -
зменшив її до мiнiмуму, машина ледь повзла.
     - Обережнiсть - мати мудростi, - сказав Дiд,  зиркнувши  на  спiдометр:
вiн не зрозумiв, у чому справа.


     2

     Сидячи на стiльцi  бiля  анатомiчного  столу,  Гогу  Помiшор  задумливо
дивився на труп. Не мiг одвести вiд нього очей. Навколо було багато  квiтiв,
i Дiд подумав, що тiльки Гогу, чоловiк щирий i  душевний,  мiг  принести  їх
сюди. Час вiд часу патологоанатом зiтхав i тильним боком долонi змахував  iз
чола великi краплi поту. Вiн i Дiда помiтив не вiдразу i  не  привiтав  його
радiсним жестом, хоч вони й не бачилися кiлька мiсяцiв.
     - Не можу, - промовив Гогу i заходив по  кiмнатi.  -  Така  вродлива  i
юна...
     На столi лежало тiло Йоани Рареу. Дiд упiзнав її, вона була незрiвнянно
вродливiша,  нiж  на  фотографiях,  якi  принiс  капiтан   Алексiу.   Великi
розплющенi очi випромiнювали зелене свiтло, у них застиг  подив.  Попри  всi
свої намагання, Гогу так i не змiг стулити їй повiк.  Уперше  за  сорок  лiт
роботи вiн не наважувався розiтнути труп.
     - Ну нiяк не можу... Бачиш, як вона дивиться... У мене  таке  вiдчуття,
нiби вона жива, тобi не здається?
     Дiд  нiчого  не  вiдповiв,  стан  друга  був  йому  зрозумiлий:   важко
втручатися в довершену природну красу.
     Вiн пiшов у сумiжну кiмнату, увiмкнув електроплитку i поставив  на  неї
воду для кави. Узяв iз письмового столу  свiжi  газети.  Нехай  Гогу  побуде
кiлька  хвилин  сам,  зосередиться  i  розпочне  роботу.  Вiн   виконає   її
бездоганно.
     - Нiхто не приходив поглянути на неї? -  спитав  Дiд,  нюхаючи  запашну
каву.
     - Нiхто... Цiєю справою займаєшся ти?
     - Я. I довго чекати не можу... У мене обмаль часу, рiвно  стiльки,  щоб
прочитати мiжнародну хронiку i випити кави.
     Остання фраза нiби пiдштовхнула  Гогу.  Вiн  причинив  дверi,  i  через
кiлька хвилин Дiд почув знайоме насвистування - звуковий супровiд  чiткої  i
впевненої роботи старого лiкаря.
     - На третьому мiсяцi вагiтностi, - пролунав голос патологоанатома.
     Дiд швидко вийняв з кишенi картку й почав записувати.
     - Смертельний удар в основу черепа, - додав Гогу.
     На якийсь час запала глибока тиша. Дiд  прислухався,  тримаючи  олiвець
напоготовi.
     - Слiди пальцiв на шиї, намагалися душити.
     Занотувавши це, Дiд сховав картку  -  уже  не  сподiвався  почути  щось
важливе. Вiн переглянув статтi  на  четвертiй  сторiнцi  й  вiдчув,  що  очi
стомилися.  Читав  Дiд  рiдко,  про  новини  довiдувався   в   основному   з
радiопередач, але сьогоднi не  мав  такої  змоги.  Найбiльше  його  цiкавили
подiї, що стосувалися наркотикiв.
     Дiд  вiдчинив  дверi  i  побачив,  як  Гогу  старанно  пiдмальовує  вiї
покiйницi. На столi були флакони з рум'янами, пудра, фарби.
     - Яка твоя думка, Гогу?
     - Та ж сама, що й у товаришiв з мiлiцiї.
     - Але ж немає слiдiв вiд удару на ногах. Спочатку буфер збив  би  її  з
нiг, а вже потiм проломився б череп, - зауважив Дiд.
     - Твоя правда. Але дiвчина могла  наскочити  на  капот,  а  пiсля  того
вдаритися черепом.
     - На капотi немає жодної подряпинки.
     Гогу стенув плечима i знову сiв на стiлець.
     - За все життя не бачив таких очей, - промовив вiн.
     Дiд швидко вийшов. Панаiтеску робив бiля машини гiмнастичнi вправи.
     - Через рiк-два у мене цього пуза не буде! - виголосив вiн.
     Дiд почав мовчки ходити по тротуару -  три  кроки  вперед,  три  назад.
Панаiтеску догадався: вiн чимось збентежений.
     - Колего, - озвався нарештi Дiд, - гадаю,  пiсля  багатьох  лiт  нашого
спiвробiтництва настав момент, коли я можу  доручити  тобi  важливу  справу.
Звiсно, всi витрати моїм коштом.
     Панаiтеску зрадiв, але водночас i злякався:
     - Сподiваюся, це  не  дуже  небезпечно?  Не  хотiв  би  я  в  мої  роки
ризикувати через якусь дiвку.
     Дiд спохмурнiв.
     - Оцей ключ запалення залишено у машинi. Вiн не заводський. Обiйди  всi
майстернi i довiдайся, де його виготовили i - ще важливiше - хто замовляв.
     Панаiтеску витер пiт i задоволене всмiхнувся.
     - Зрозумiло, шефе.
     - А тепер вiдвези мене на вулицю Тиху, номер сорок перший.
     "Б'юїк" плавно зрушив з мiсця. Панаiтеску запитав:
     - А як мемуари, шефе? Хотiлося б i менi прочитати, особливо  тi  мiсця,
де й про мене згадується.
     - Шановний Панаiтеску, я ж обiцяв залишити їх тобi в  спадок.  А  зараз
читати не варто, сумнiваюся, що там усе припаду тобi  до  душi,  -  я  твоєї
персони не iдеалiзував. Хоча визнаю щиро: твої  мiркування  не  байдужi  для
мене, тим паче що ти завзятий читач детективiв. На жаль, i низькопробних.
     - Менi дуже прикро, шеф, але мусите знати: читаю не все,  що  потрапляє
пiд руку. Вибираю сам. Одну хвилинку...
     Панаiтеску зупинив машину i витягнув з-пiд свого сидiння книжку.
     - Погляньте, менi здається, те, що  зробив  чи  зробили  з  дiвчиною  i
машиною, автор "проробив" десять рокiв тому в цiй книжцi.
     Дiд розгорнув книгу.
     - Усе дуже просто, - вiв далi  Панаiтеску,  -  вони  кохалися,  а  коли
звабник довiдався, що дiвчина завагiтнiла, вiн вивiз її за мiсто, висадив  з
машини,  збив,  залишив  машину  на  мiсцi  злочину,  а  сам  спокiйнiсiнько
повернувся додому i повiдомив у мiлiцiю, що в  нього  викрадено  автомобiль.
Злочинець, на мою думку, там, куди ми їдемо.
     - Цiкаво, цiкаво, надзвичайно цiкаво, - промовив Дiї, виявивши  на  цей
раз максимум уваги до почутого


     3

     З телефону-автомата Дiд подзвонив капiтановi Алексiу. Вiн розповiв йому
про висновки Гоги Помiшора i про гiпотезу Панаiтеску.
     - Годину тому до мене заходила подруга Йоани Рареу, - сказав Алексiу.
     Дiд записав адресу.
     Через кiлька хвилин вiн пiднiмався сходами одного з будинкiв на  вулицi
Тихiй, де мешкала сiм'я Скурту.
     Довго натискував  на  кнопку  електродзвiнка.  Нарештi  почулося  важке
човгання, дверi вiдчинилися. Нiчого не спитавши,  худорлявий  чоловiк  рокiв
п'ятдесяти з лiвою рукою на черезплiчнику запросив його зайти.
     Помешкання було умебльоване скромно, але зi смаком.  Розмiщення  дверей
свiдчило, що це стандартна  трикiмнатна  квартира  зразка  тисяча  дев'ятсот
п'ятдесят шостого року. Вiконнi  рами  вже  потемнiли,  на  паркетi  виднiли
чималi чорнi трiщини.
     - Чим можу бути корисний? Ви з мiлiцiї, чи  не  так?  -  спитав  Леонте
Скурту.
     Дiд звернув увагу, що вiн говорить, розтягуючи слова, й обличчя в нього
жовте, як у хворого на iнфекцiйний гепатит. Вiдсунувши свого стiльця чимдалi
вiд крiсла, де, важко дихаючи, сидiв Леонте, Дiд почав розмову:
     - Ви власник "Фiата-1300" з номером 2в-4566? Ви особисто повiдомили  до
мiлiцiї про викрадення машини вночi п'ятого квiтня?
     - Так, власник машини я, але про її зникнення заявив мiй син Василе. Як
бачите, я в такому станi, що наледве пiдводжуся з лiжка. У мене був iнсульт.
Лiва рука спаралiзована. Та ще й грудна жаба. Весна доконає мене.
     Спитавши дозволу, Дiд запалив сигару. В кiмнатi було задушливе повiтря,
насичене запахом лiкiв, i вiн хотiв  "освiжити"  його  приємним  i  запашним
тютюновим димком.
     - Коли я вас правильно зрозумiв, ви купили машину для сина?
     - Не тiльки для нього, для всiх нас. Водить i вiн,  i  моя  дружина.  Я
саме перед екзаменом на права захворiв. Син вважає, що iнсульт  у  мене  вiд
хвилювання. Може, й так. Але не буду стомлювати  нi  вас,  нi  себе  довгими
балачками, скажу лишень, що в мого сина немає дружкiв, здатних узяти  машину
без дозволу, i нiхто з нашої сiм'ї не причетний до цього нещастя.
     Дiд усмiхнувся.
     - Чому ви  так  переконанi,  що  то  нещасний  випадок,  i  намагаєтесь
оборонити свого сина? Адже я й словом не обмовився проти нього?
     - Я ж вам сказав, що почуваюся дуже  погано,  дружина  на  роботi,  син
пiшов по машину. Бачите, я ледве дихаю...
     - Перепрошую, добродiю, що я вас потурбував, але ж iдеться  про  молоде
життя, яке обiрвалося занадто рано, та ще й за таких  дивних  обставин...  Я
хочу якнайшвидше розгадати цю трагiчну загадку. Де працює ваша дружина?
     - Вона лiкарка. В дитячiй клiнiцi номер два.
     - А чим займається ваш син?
     - Вiн нiде не працює. Провалився на екзаменi в архiтектурний iнститут i
тепер знову готується до вступу. Запевняю вас, дуже  гарний  хлопець,  хоча,
звiсна рiч, батькам властиво перебiльшувати позитивнi якостi своїх дiтей.
     Дiд погасив сигару.
     - А ви де працювали?
     - Я був головним  бухгалтером  на  четвертому  будiвельному  комбiнатi.
Пiшов, сказати б, на пенсiю.
     - Як ви довiдалися про зникнення машини?
     Леонте Скурту нахмурився i замiсть вiдповiдi тихо закашляв, прикриваючи
рот правою рукою.
     - Син вийшов об одинадцятiй  годинi  прогуляти  собаку  i  побачив,  що
машини на мiсцi немає.
     Нiби на пiдтвердження того, що в  цiй  квартирi  справдi  е  собака,  з
сумiжної кiмнати почувся  гавкiт,  i  Дiд  вiдразу  догадався:  королiвський
пудель.
     - А крiм сина, нiхто не помiтив, що машини немає?
     - Нiхто, я ж вам сказав - була пiзня година.
     - У машинi залишено ключ запалення. Сподiваюся, вiн не з ваших?
     Леонте почервонiв, потiм зблiд i сильно закашлявся.
     Дiд принiс iз кухнi склянку  води,  Леонте  вiдпив  кiлька  ковткiв,  i
кашель стих.
     У сумiжнiй кiмнатi хтось зареготав, тодi  дверi  повiльно  прочинилися.
Дiд мимоволi здригнувся: побачив хлопця  з  величезною  головою,  булькатими
очима, роззявленим ротом, де жовтiли кривi зуби. Помiтивши незнайому людину,
хлопець перестав смiятися i швидко зачинив дверi.
     - Старший син... Таке лихо... Маленьким упав  з  балкона...  -  пояснив
Леонте i додав: - Вiн син моєї дружини вiд першого шлюбу.
     Тодi стомлено вiдхилився на спинку крiсла.
     Дiд узяв у передпокої капелюха i сказав:
     - Доведеться ще раз потурбувати вас. Менi дуже прикро... Завдаю клопоту
i вам, i вашому синовi.
     Лiфт не працював. Дiд спустився з третього  поверху  сходами.  На  душу
йому мовби камiнь налiг.


     4

     Вийшовши  на  вулицю,  Дiд  зателефонував   лейтенантовi   Опрiшану   в
кримiналiстичну лабораторiю. Той повiдомив:
     - На буферi немає жодної прим'ятини, навiть подряпинки,  отже,  дiвчину
збито не цим автомобiлем. Гальмовий шлях  -  два  метри.  Тим  часом  машина
стояла за пiвтора метра  вiд  узбiччя  дороги.  Це  викликає  в  мене  деякi
сумнiви.
     - I в мене, - вiдповiв Дiд, умить спохмурнiвши.
     - Знайдено слiди пiску пiд педаллю акселератора.  За  структурою  пiсок
кварцовий, напевне, рiчковий, в усякому разi,  не  морський.  Крiм  того,  в
машинi  лишився  запах  тих  самих  парфумiв,  якими  користувалася  загибла
дiвчина, це свiдчить про те...
     - Що дiвчина спочатку була в машинi, а вже потiм потрапила пiд колеса.
     - Абсолютно точно, - сказав лейтенант.
     Дiд вийшов з  телефонної  будки  i  глянув  угору,  на  вiкна  третього
поверху. Хтось швидко опустив фiранку на одному з них, але Дiд  помiтив,  що
то не Леонте i не той хлопець, якого  вiн  бачив  у  дверях.  Отже,  Василе,
молодший син, був удома i ховався вiд нього. Дiд хотiв iще раз пiднятися  до
Скурту, але передумав i пiшов по тротуару.
     У прозорому весняному повiтрi дзвенiли пташинi голоси, дерева  починали
вкриватися  нiжною  зеленню.  Дiд  нарахував  десяткiв  зо  два  колясок   з
немовлятами  i  подумав,  що  цей  рiк  буде  щасливий  i  врожайний.   Йому
посвiтлiшало на душi. Старий  детектив  дав  собi  слово  виконати  останнiй
обов'язок перед Йоаною Рареу - знайти вбивцю ще перед тим, як її  поховають,
хоч справа була досить складна i заплутана, його серце  забилося  дужче,  на
обличчi проступив рум'янець. Пригадав,  яку  юностi,  працюючи  з  комiсаром
Iзбешеску, вiн якось подав йому в  письмовiй  формi  таке  зобов'язання  (до
речi, злочини були трохи схожi). Молодий i енергiйний, вiн тодi виграв парi.
Тепер хизуватися не хотiв нi перед ким  -  слово,  дане  самому  собi,  було
сильнiшим стимулом, анiж папiр, який Дiд мiг би подати, примiром, капiтановi
Алексiу.
     Зайшов до кав'ярнi, попросив склянку кефiру та рогалик. Його  неприємно
вразило, що вiдтодi, як вiн тут бував  у  першi  днi  пiсля  вiдкриття,  все
змiнилося на гiрше: рогалика навiть не покуштував - боявся поламати зуби.
     Дiд поїхав автобусом на вулицю доктора Лiстера i розшукав будинок, який
назвав йому капiтан Алексiу.
     Пiднявся на мансарду. З кiмнати  долинало  приглушене  ридання,  i  Дiд
увiйшов без стуку.  Йому  було  цiкаво,  як  реагуватиме  Дойна  Чумедря  на
несподiвану появу сторонньої людини.
     Дiвчина лежала на канапi, накритiй бiлим вовняним покривалом  у  чорних
смугах.  Не  злякалася,  байдуже  поглянула  на  старого,  не  знати,  чи  й
усвiдомила, що вiн увiйшов. Зодягнена абияк, з-пiд сорочки виглядали трусики
апельсинового кольору, а по тому, як коливалися її груди, Дiд здогадався, що
лiфчика на нiй немає. Капiтан  Алексiу  повiдомив  йому,  де  працює  Дойна:
манекенницею на швейнiй фабрицi. Отож вона мусила вмiти швидко роздягатися й
одягатися. Але зараз дiвчина не поспiшала.
     У кiмнатi не було жодного стiльця, натомiсть на великому килимi  лежали
врозкид шкiрянi подушечки.  На  стiнi  висiла  абстрактна  картина:  яскраво
зафарбованi трикутники рiзних кольорiв. Вони гармонували з подушечками такої
самої форми.
     Дiвчина встала з канапи, мовчки надiла  блiдо-зелений  халат  i  жестом
запросила  Дiда  сiсти.  Тодi  схаменулася:  нечемно  пропонувати   лiтньому
чоловiковi мiсце на пiдлозi. Вибачилась i швидко винесла  з  ванної  кiмнати
складаний стiлець.
     - Ви, напевне, з мiлiцiї? - спитала, витираючи сльози.
     - Гадаю, до цього покою не заходив  жоден  мужчина  вiком  за  тридцять
рокiв, - сказав Дiд з усмiхом, щоб зняти напруженiсть.
     - До цiєї кiмнати, вiдколи я  тут  мешкаю,  взагалi  не  заходив  жоден
мужчина, - вiдповiла Дойна.
     Сльози на її голубих очах враз висохли, погляд став колючим.
     - Перепрошую, я пожартував без нiяких натякiв...
     - Мене  вашi  натяки  зовсiм  не  обходять.   Йоана   померла,   нiчого
страшнiшого не може бути. Коли б ви знали, як я страждаю... Вона  була  така
добра, щира й чиста.
     - А коли ви, панно Дойно, познайомилися з нею?
     - Три роки тому ми зустрiлися у Василе Скурту.
     - Отже, Василе її все-таки знав?
     - Чому "все-таки"? Вони товаришували. Але мiж ними не було нiчого, це я
знаю напевне.
     - Наскiльки менi вiдомо, Йоана мешкала  з  вами,  хоч  у  її  матерi  є
квартира в Бухарестi. Так ви сказали капiтановi Алексiу.
     Дойна сiла на подушечку i прикрила колiна полою халата.
     - Так, це правда. Манекенницi не можуть жити де попало. А в  її  матерi
маленька кiмната на задвiрках  полiклiнiки  Вiтан.  Ми  мусимо  завше  гарно
вдягатися, купуємо на фабрицi  модне  вбрання:  пiсля  демонстрування  одягу
маємо право вибрати собi будь-яку модель за пiдходящу  цiну.  Коли  б  Йоана
жила в матерi, то не мала б жодної перспективи.
     - Про яку перспективу ви говорите?
     - А про таку, що коли прийде час  одружуватися,  не  приведеш  чоловiка
хтозна-куди.
     Дiд запалив половинку сигари.
     - Але ж ви самi, люба дiвчино, щойно сказали, нiби до цiєї  кiмнати  не
заходив жоден мужчина, чи я вас не так зрозумiв?
     Дойна прикусила нижню губу.
     - Я сказала щиру правду. Та це не означає, що ми збиралися завжди жити,
як черницi.
     Дiд спохмурнiв, i Дойна збагнула: ця фраза йому не сподобалася.
     - Вам, либонь, не до вподоби мої слова, та iнакше я говорити не вмiю. Я
впрохала матiр Йоани дозволити їй мешкати зi мною, бо вдвох  легше  прожити.
Ми готували їжу вдома, можете поглянути -  у  ваннiй  є  газова  плитка.  Ми
домовилися не  мати  нiяких  серйозних  стосункiв  iз  чоловiками,  поки  не
надбаємо собi вдосталь гарного вбрання i не вивчимо якусь iноземну мову.  Ви
ж самi знаєте, чого вартi мужчини.
     - То ви давно знайомi з Йоаною? - спитав Дiд лагiднiше.
     - Ми навчалися в одному лiцеї. З дев'ятого класу.  До  того  я  жила  в
Урзiченях.  Там  мої  батьки.  Йоанин  тато  загинув  пiд  час   залiзничної
катастрофи. Вiн працював десь пiд Бухарестом.
     - Чи не дасте менi, панно, склянку води?
     - Чому ж, будь ласка. Може, хочете з варенням? Ми самi зварили.
     Дiд випив  холодної  води  i  поставив  склянку  на  тацю,  йому  стала
подобатись Дойна, хоч спочатку вона не викликала в нього довiри.
     - Чому ви обрали таку професiю?
     - Бо ми  вродливi  i  статурнi,  як  сказала  товаришка  з  вiдбiркової
комiсiї. Вона ж попередила, що нас  вiдразу  виженуть,  коли  ми  не  будемо
шануватись не тiльки на роботi,  а  й  на  дозвiллi.  Можете  прочитати  наш
щоденник - ми записували все,  що  робили.  Ми  сподiвалися,  що  хоч  i  не
забезпеченi, але  коли  будемо  серйозними,  то  зможемо  повиходити  замiж.
Пробували вступити до iнституту - обидвi  провалилися,  конкурс  великий,  i
грошей у нас не було.
     - Гаразд, панно Дойно. Тепер ви  менi  скажiть,  коли  востаннє  бачили
Йоану? - спитав Дiд з намiром якнайшвидше закiнчити розмову.
     - Я була в Сiнаї, ми там демонстрували веснянi сукнi. Нас, манекенниць,
багато, ми не завжди їздимо всi разом. У Сiнаї я  була  один  день,  так  що
бачила Йоану два днi тому.
     - Ви не помiчали останнiм часом чогось незвичного в поведiнцi Йоани?
     - Вона була зажурена.  Якось  менi  сказала,  що  вдовольнилася  життям
донесхочу, а потiм засмiялась, i я подумала - жартує. На  тому  тижнi  Йоана
призналася, що ледь не потрапила пiд ваговоза. Бачила, як вiн мчить прямо на
неї, i стояла посеред дороги, не маючи сили втекти на тротуар.
     Дiд запалив другу половинку сигари.
     - Крiм вас, у неї ще були друзi?
     - Нашi фабричнi дiвчата.  З  хлопцями  вона  не  дружила.  Лише  iнколи
зустрiчалась у кого-небудь в гостях, дуже рiдко. Бо ми ж зареклися рiк тому,
ось погляньте. - Дойна пiдiйшла до шафи i вийняла з-пiд  пуловерiв  зошит  у
цупкiй обкладинцi. - Можете прочитати це мiсце, а далi  не  читайте,  бо  то
всякi нашi роздуми.
     Дiд прочитав указану сторiнку i вiддав зошит Дойнi.
     - То, на  вашу  думку,  в  неї  не  було  нiчого  серйозного  з  жодним
чоловiком?
     - Не було. З тих пiр, як ми живемо разом.
     - А ви, панно, часом не прикидаєтесь наївною? Як ви можете це твердити,
адже вона була вагiтною на третьому мiсяцi? Чи вона вам не казала?
     Дойна завмерла з роззявленим  ротом.  Хотiла  щось  мовити,  але  слова
застрягали в горлi.
     - I ви також не маєте справ нi з яким чоловiком? Хотiв би я знати,  чий
то плащ висить? Вiн, у всякому разi, не жiночий.
     - То плащ її брата. Вiн уже чотири мiсяцi служить в  армiї,  -  сказала
Дойна, i сльози струмками потекли по її щоках. - Я б нiколи не повiрила,  що
вона мене обманює.
     - Може, ви були занадто суворi з нею? Я так зрозумiв, що й текст клятви
склали ви, а Йоана тiльки пiдписалася. Крiм того, ви самi сказали, що їздили
у вiдрядження, отож вона могла приймати тут кого хотiла.  Ви  не  згоднi  зi
мною?
     - Аж нiяк, - твердо вiдповiла Дойна.
     Її певнiсть вивела Дiда з рiвноваги.
     - Чому ви так категорично заперечуєте? Те, що я вам сказав про Йоану, -
суща правда.
     Вiн погасив сигару й поклав недопалок на  тацю.  Дойна  хутко  викинула
його звiдти й подала Дiдовi попiльничку.
     - Перепрошую, - вибачився вiн.
     Дiвчина знову сiла на подушечку й замислилася. Почала щось рахувати  на
пальцях i через якийсь час промовила:
     - Василе тут нi до чого, Дору i Вiку також. Ми  були  в  гостях  тiльки
двiчi. Це точно, їздили з нею у вiдрядження  завжди  разом,  крiм  останньої
поїздки до Сiнаї.
     Дiд пiдвiвся,
     - Надзвичайно важливо, аби ви, панно, пригадали,  чи  вона  три  мiсяцi
тому не була довгенько вiдсутня вдома. Цiлу нiч або у вихiдний?
     Дойна нiчого не вiдповiла, навiть не поворухнулася.


     5

     Дiд зустрiвся з Панаiтеску на вулицi  Лепушняну,  як  i  домовились.  З
виразу обличчя водiя було зрозумiло, що доручення вiн уже виконав.
     - Ну, доповiдай, любий друже!
     Панаiтеску зиркнув улiво, тодi вправо i, помiтивши  на  тротуарi  якусь
пару, запросив Дiда в машину. I лише тут насмiлився заговорити:
     - Я, шефе, далеко не їздив. Подумав собi так: коли треба замовити ключ,
для чого людинi пхатися хтозна-куди, якщо вона нiчого лихого  не  замислила?
Хiба не правда? I навпаки: коли совiсть  не  чиста,  будеш  шукати  вiдлюдну
мiсцинку. Ото я й пригадав одну тиху майстерню на вулицi Колентiни,  либонь,
i ви знаєте, там працює старий Джiка. Вiн менi зразу сказав, що мiсяць  тому
зробив ключ для автомобiля. Замовляла дуже вродлива брюнетка рокiв двадцяти.
Для "Фiата-1300". Джiка добре її запам'ятав.
     - Панаiтеску, ти виконав доручення блискуче.
     Дiд вийняв з кишенi гаманець, трохи подумав  i  дав  водiєвi  п'ятдесят
лей.
     - Що я з ними робитиму, шефе? Ми ж домовилися iнакше.
     - Це, Панаiтеску, для Джiки. Бери його в "б'юїк",  i  їдьте  на  вулицю
доктора Лiстера. Спостерiгайте, хто  виходитиме  з  будинку  номер  тридцять
один. Нехай Джiка покаже тобi, кого впiзнає.
     Дiд вийшов з машини i поманив за собою Ельзасця. Собака  вилiз  i  тихо
заскавчав, невдоволений, що його розбудили.
     - Старiєш, хлопче, - промовив Дiд i почухав пса помiж вухами.
     "Б'юїк" розвернувся.
     - Як нiхто не вийде,  кинь  камiнець  у  вiкно  мансарди,  звернуте  на
вулицю. Але гляди, щоб Джiку не помiтили, - сказав Дiд.
     - Шефе, усе буде в ажурi, хiба ж менi вперше!
     Дiд повiльно рушив тротуаром. Пес трохи пробiг, вiдтак  зупинився  бiля
вiтрини й став облизуватися. Дiд поглянув  на  сонце  i  все  зрозумiв:  уже
звернуло з полудня. Неподалiк у тихому скверику стояла лiтня  кав'ярня.  Вiн
замовив собi добре засмажений бiфштекс, а для Ельзасця  -  сиру  котлету  iз
свинини. Обидва всмак пообiдали i пiшли далi.
     Дiд почав жалкувати, що заприсягся так швидко розкрити злочин.  Вiн  не
сподiвався вiд Дойни такої скупої розповiдi про Йоану. Чому вона  вразилася,
почувши, що Йоана була вагiтна? Хiба можна повiрити, нiби  Дойна  нiчого  не
знала про iнтимнi справи подруги?
     Сонце припiкало не на жарт,  а  в  петлицi  Дiдового  пiджака  пломенiв
нiжний пуп'янок  троянди  -  незмiнний  талiсман  старого  детектива  (учора
Панаiтеску довелося обiйти пiв-Бухареста, щоб знайти той пуп'янок).
     Дiд зупинився бiля кiоска з прохолодними напоями  i  попросив  скропити
пуп'янок. Чемний тон i вельми поштивий потиск руки, пiд час якого вiн  зумiв
непомiтно всунути продавцевi лею, сприяли  змiнi  насмiшкуватого  подиву  на
люб'язнiсть.
     Старий вирiшив iще раз пiти до Леонте Скурту. Певна рiч, вiн мав  право
викликати будь-кого до мiлiцiї, але  полюбляв  вiзитувати  сам.  Несподiванi
вiдвiдини, як свiдчив його багаторiчний досвiд, були  значно  ефективнiшими.
Особливо цiкавила Дiда перша реакцiя господарiв.
     Цього разу йому вiдчинив  Василе  Скурту,  середнього  зросту  хлопець,
блiдий, як i його батько. Привертали увагу темнi кола попiд очима  i  чорнi,
прегарнi, але без блиску очi,  де  затаїлася  туга  i  задума.  Дiд  вiдразу
помiтив, що нiгтi в хлопця  геть  обкусанi,  а  довгi  тонкi  пальцi  злегка
тремтять.
     - Я хотiв би побесiдувати з вами вiч-на-вiч, -  сказав  Дiд,  i  Василе
якось нерiшуче прочинив дверi i запросив його до своєї  кiмнати.  Вона  була
невеличка - близько десяти квадратних метрiв.  На  стiнах  висiли  саморобнi
полицi, заповненi книжками. Лiжко, столик, два стiльцi - бiльш  нiчого.  Дiд
вiдчув гострий запах i, помiтивши в кутку обгризенi кiстки, зрозумiв, що тут
був пес, якого, мабуть, недавно вивели на прогулянку.
     Василе сiв навпроти Дiда i почав кусати нiгтi. Дивився в одну точку.
     - З розповiдi вашого батька я зрозумiв, що ви не були знайомi з  Йоаною
Рареу, яку збито вашою машиною, - почав Дiд.
     Хлопець вiдповiв не зразу. Встав i пiдiйшов до  вiкна.  Вiдчинив  його.
Заходив по кiмнатi, з усього видно - хвилювався.
     - Так вам сказав батько?
     - Так.
     - Либонь, вiн має рацiю, - сухо промовив Василе i сiв на стiлець. Тепер
Дiд не бачив його обличчя.
     - Знаєте, пане Скурту, той факт, що саме ви повiдомили  в  мiлiцiю  про
зникнення машини, великого значення не має. Але цiєю машиною  вбито  людину,
знайому вам, i то досить близько, дарма що ви це заперечуєте. Отож подумайте
серйозно. Перша пiдозра падає саме  на  вас.  А  ви  зовсiм  не  намагаєтесь
розвiяти її.
     Хлопець анiтрохи не здивувався, що Дiд знає про його зустрiчi з Йоаною.
Вiн уперто кусав нiгтi, втупивши погляд у стiну, i мовчав.
     - Не хочете говорити? Розповiдайте, щоб нам не гаяти часу.
     - Я знав Йоану. Кохав її... Це моя перша любов...  Хотiв  одружитися  з
нею... Батьки були проти.
     - Йоана подiляла вашi почуття?
     - Гадаю, що так.
     - Ви не зовсiм певнi?
     - Останнi п'ять мiсяцiв вона не хотiла мене бачити.
     - А ви шукали зустрiчей з нею?
     Хлопець пiднiс до очей великий палець правої руки, уважно  поглянув  на
нього i засунув до рота. Помiтивши невдоволення на Дiдовому обличчi,  швидко
сховав руку в кишеню.
     - Так, я намагався з нею зустрiтися, але вона уникала мене.  Я  певний,
щось у неї скоїлось. Я не розумiв, у чому рiч. Але, безперечно, за цi  п'ять
мiсяцiв щось сталося. А хто вам сказав, що ми були знайомi?
     - Це не має значення. Коли ви справдi її кохали, то саме  ви  й  мусите
передовсiм допомогти менi. Думаю, вам не байдуже, що її немає  серед  живих.
Iнакше менi було б дуже важко повiрити в щирiсть ваших почуттiв.
     - Я мучився кiлька мiсяцiв. Не мiг спати.  Не  давало  спокою  питання:
чому вона раптом почала уникати мене? Що їй приключилося?
     - Оце б i я хотiв зрозумiти, любий хлопче. Як ви з нею познайомилися?
     Василе запалив сигарету, тодi похопився й запропонував Дiдовi. Але  той
вiдломив половинку своєї сигари.
     - Мама iнколи не вiдмовляється вiд подарункiв, вона лiкарка, -  пояснив
хлопець, звiдки в нього чужоземнi сигарети. - Ми  з  Йоаною  разом  училися,
тiльки не в одному класi - я старший на рiк. Бачив  її  на  перервах,  часто
ходив слiдом. Вона була ще зовсiм маленькою  дiвчинкою,  коли  я  заприсягся
одружитися з нею, як тiльки ми повиростаємо. Я цiлий  рiк  проводжав  її  зi
школи додому й жодного разу не обiзвався. Як би вам пояснити... Нiби в  мене
була потреба охороняти її... А в  дев'ятому  класi,  точно  пригадую  навiть
день - це було в четвер, я пiсля урокiв дiждався її в парку, коли вона  йшла
додому, i без нiяких пояснень  сказав,  що  через  два  роки  я  вступлю  до
iнституту й мрiю одружитися з нею.
     - Вибачте, що перебиваю вас. Чи були мiж вами iнтимнi стосунки?
     Хлопець заперечливо хитнув головою.
     - Будь ласка, говорiть тiльки правду, вiд  цiєї  вiдповiдi  надзвичайно
багато залежить.
     - Та чому б я приховував? Йоана була дiвчина.  Вона  менi  сказала,  що
нiколи не належатиме нiкому, крiм чоловiка, з яким одружиться.
     - Як саме вiдбувся мiж вами розрив?
     - Ми домовилися зустрiтися в суботу, як завше. Вона не прийшла. Я побiг
до неї додому, а її подруга, що мешкала разом з нею, сказала, нiби Йоана  не
хоче бачити мене. Звiсно, я  не  повiрив.  Вiдiпхнув  Дойну  (так  звуть  ту
дiвчину) i зайшов до кiмнати. Йоана  лежала  на  канапi.  Дивилася  в  стелю
якимось вiдчуженим поглядом. На мене й не глянула. Не знаю, чому,  але  менi
здалося, нiби вона й не впiзнала мене або вдавала, що ми не  знайомi.  Дойна
схопила мене за руку й випхала за дверi. Вона  взагалi  забороняла  мужчинам
заходити до  кiмнати.  Йоана  колись  менi  казала,  що  Дойна  вiдчуває  до
чоловiкiв огиду.
     Дiд погасив сигару.
     - А вона не пояснювала, звiдки така огида?
     Хлопець трохи подумав.
     - Нi.
     - Може, ви все-таки знаєте причину, але як не хочете казати,  то  я  не
змушую. Це ваше право. Йоана часто бувала тут?
     Василе Скурту почав пригадувати.
     - Нi, не дуже часто. А пiсля одного вечора зовсiм перестала заходити до
нас. Тодi саме завiтав  i  мамин  приятель  лiкар  Петрашку.  Вiн  спробував
залицятися до неї, i Йоана призналась  менi,  що  цей  чоловiк  їй  дуже  не
сподобався i вона не хоче бувати в нас.
     - А не пояснила, чим саме вiн їй не сподобався?
     Хлопець знову заперечливо хитнув головою.
     - I де ж ви пiсля того зустрiчалися?
     - Їздили машиною за мiсто. Найчастiше на берег Арджешу,  влiтку.  Зимою
бували в Бенясi. Сидiли в машинi або прогулювалися.
     - Лiкар Петрашку - друг вашої сiм'ї?
     - Вiн приходить до нас частенько. Лiкує батька.
     - А де ваш брат?
     Хлопець здригнувся.
     - Ви його знаєте?
     - Бачив уранцi, коли ви ховалися в цiй кiмнатi.
     - Батько сказав, що менi лiпше не втручатися в цю брудну справу,  i  не
дозволив виходити. Брат живе в сумiжнiй кiмнатi. Зараз пiшов на прогулянку з
собакою. Вiн менi брат лише  по  матерi.  Батько  одружився  з  мамою,  коли
Вiнченцiу було два роки.
     - Давно вiн хворий?
     - Коли йому було три роки, вiн упав з балкона.
     - Йоана коли-небудь бачила Вiнченцiу?
     - Мушу вам зiзнатися, я, поки мiг,  приховував  його.  Мама  зробила  в
спальнi передiлку, i Вiнченцiу може вийти тiльки через їхню  кiмнату.  Йоана
злякалася, коли вперше побачила його.  А  потiм  звикла.  Думаю,  вона  його
жалiла. Кiлька разiв навiть просила взяти  на  прогулянку  з  нами.  Та  ми,
власне, й машину купили, щоб мати змогу вивозити його на свiже повiтря.
     - Здається, його хвороба невилiковна?
     - Лiкар Петрашку сказав, що  йому  може  допомогти  тiльки  чудо.  Хiба
сильний  емоцiйний  шок  викличе  функцiональну  змiну   залоз   внутрiшньої
секрецiї. Ви знаєте, Вiнченцiу страшний лише на вигляд, але вiн не iдiот. Ми
з мамою навчили його читати i писати.  Вiн  читає  досить  багато,  поки  не
почнеться криза.
     - А в чому виявляються кризи?
     Василе протер очi i вiдповiв:
     - Плаче. Кiлька днiв поспiль, з ранку до вечора. Беззвучно.  На  кiлька
тижнiв упадає в цiлковиту прострацiю. Останнiм часом виходить iз цього стану
все важче й важче.
     - Скажiть, будь ласка, у вас немає хатньої робiтницi?
     Василе почервонiв, опустив очi.
     - Жодна з них у нас довго не затримується. Зараз приходить лiтня жiнка,
тричi на тиждень.
     - А чому вони йдуть вiд вас? - спитав  Дiд,  перекладаючи  з  мiсця  на
мiсце сiрникову коробочку, щоб не бентежити Василе поглядом.
     - Кому ж приємно лишатися в квартирi з Вiнченцiу? Не треба забувати, що
фiзично вiн розвинений нормально.
     - Йоана не боялася його?
     - Нi. До речi, пiсля того як вона  перестала  в  нас  бувати,  кризи  у
Вiнченцiу почастiшали. Але не дуже  замислюйтесь  над  цим.  Я  не  допускаю
думки...
     Дiд пiдвiвся.
     - Скажiть, пане Скурту, протягом останнiх  трьох  мiсяцiв  ви  були  на
морi?
     Хлопець також устав.
     - Нi.
     - А хтось iз вашої сiм'ї?
     Василе подумав.
     - Батько й мама були з лiкарем Петрашку.
     - Вони їздили тiєю машиною, яку було викрадено?
     - Нi, машиною лiкаря Петрашку.
     - А чому не своєю?
     Хлопець стенув плечима.
     - Ось моя адреса, пане Скурту. Я хотiв би, щоб сьогоднi о шостiй вечора
ви зайшли до мене. Гадаю, у нас iнтереси спiльнi. Хочу вiдразу сказати  вам:
я дуже сумнiваюся, нiби то був нещасний випадок. Але це тiльки мiж нами.
     Дiд вийшов на вулицю. Побачив на розi Вiнченцiу.  Ранком  у  помешканнi
вiн не звернув уваги на зрiст  хлопця.  Вiнченцiу  був  вищий  вiд  брата  i
кремезнiший. Але його велика голова ледь трималася на тонкiй шиї.  Вiнченцiу
всмiхнувся до якоїсь дiвчини, i Дiда вiд тої усмiшки пройняв  дрож.  Злякана
дiвчина пробiгла мимо,  не  озираючись.  Собака,  що  його  вiв  на  поводку
хлопець, виявився не пуделем, а бульдогом.
     Дiд забрав Ельзасця вiд будки мiлiцiонера, якому залишав його, й  пiшов
до телефону-автомата, щоб доповiсти Алексiу про свiй вiзит до Скурту.


     6

     З лiкаркою Камелiєю Скурту Дiд розмовляв у її  неврологiчному  кабiнетi
другої дитячої лiкарнi. В першу мить його вразила краса цiєї жiнки, їй  було
за сорок, i вiн сподiвався побачити стомлену, виснажену не так  роботою,  як
власним горем людину. Таке нещастя з Вiнченцiу, хвороба  Леонте...  "Цiкаво,
цiкаво", - подумав Дiд i сiв на стiлець, призначений для  пацiєнтiв,  iншого
тут не було.
     Великi чорнi очi Камелiї сяяли на  чистому,  як  i  в  обох  її  синiв,
обличчi, тонкi, але чiтко окресленi губи  вигравали  вiд  сусiдства  чудових
бiлих зубiв - усе це справило на Дiда надзвичайно приємне враження. Особливо
ж приваблювала усмiшка, а Камелiя всмiхалася часто i ставала тодi схожою  на
безтурботну пустотливу школярку, впевнену в собi. Дiд бачив  її  фотографiю,
коли розмовляв iз Леонте, але  то  була  блiда  копiя  цiєї  повної  сили  й
здоров'я жiнки.
     - Чоловiк казав менi про ваш вiзит, - повела мову Камелiя, давши  перед
тим розпорядження медсестрi, щоб її не турбували.
     - Так, добродiйко, i це правда. I ви, либонь, здогадуєтесь, чому я вами
зацiкавився.
     Камелiя вийняла з кишенi стетоскоп, мабуть, вiн їй заважав,  i  поклала
на столi поруч iз молоточком, яким перевiряла рефлекси пацiєнтiв.
     - Насамперед я хочу вам сказати, що мiй  син  зовсiм  не  причетний  до
розслiдуваного вами iнциденту. Мiй чоловiк, напевне, казав вам, нiби  Василе
не був знайомий з Йоаною. Це зрозумiло, адже Леонте  нiколи  не  вiдзначався
смiливiстю, головне для нього - уникнути  зайвого  хвилювання.  Насправдi  ж
Василе не тiльки був iз нею добре знайомий, а й кохав її,  ба  навiть  хотiв
одружитися. Я не дозволила. Гадаю, кожна мати на моєму мiсцi вчинила  б  так
само. Мiй обов'язок - поставити його на ноги, дати можливiсть досягти чогось
у життi, а вже потiм нехай вирiшує сам.
     - Скажiть, будь ласка, добродiйко, - перепинив Дiд, - ви були вдома тої
ночi, коли зникла машина?
     Камелiя суворо глянула на нього, вiдтак засмiялася, зблиснувши iдеально
красивими зубами.
     - Хiба я схожа на  жiнку,  що  розгулює  ночами,  тодi  як  її  нещасне
сiмейство сидить удома?
     Дiд наморщив лоба.
     - Перепрошую, ви хибно мене зрозумiли. Я не маю звички пiдмiняти правду
вигадками. Але ж бувають випадки, i  це  абсолютно  нормально,  коли  людина
змушена вийти з дому вночi. Скажiмо, вас можуть викликати до хворого...
     - Дорогий товаришу, повiрте, я прагну допомогти вам, хоч i  маю  обмаль
часу. В iм'я правди, якою дорожу так само, як  i  ви.  Йоана  не  була  менi
чужою. I взагалi не можна байдуже ставитись до людини, що  заходила  в  твiй
дiм, обiдала за твоїм столом, тим паче була  любою  твоєму  синовi.  Природа
обдарувала мене оптимiзмом i здоров'ям, либонь, для того,  щоб  компенсувати
жорстокiсть долi. Тому я й борюся зi своїми бiдами, хоч,  повiрте,  це  дуже
нелегко. Я вивчала психiатрiю, але  змiнила  спецiальнiсть,  аби  спробувати
допомогти синовi. Досягла багато чого - iнакше Вiнченцiу був  би  все  життя
прикутий до лiжка. Я певна - вiн зможе одужати повнiстю. Мабуть, вам  дивно,
але мусите знати: я живу i працюю заради Вiнченцiу. Вiн нi в чому не винний,
це життя несправедливе до нього. Може,  я  погана  дружина,  може,  придiляю
недостатню увагу молодшому синовi, але мати завше  болiє  душею  за  нещасну
дитину.
     Очi Камелiї злегка затуманились, на них виступили сльози.
     - Я вас розумiю, добродiйко, - сказав Дiд, - i дуже прошу: не  вважайте
мене  надокучливим.  Я  мушу  дещо  уточнити.  Керуюся  винятково  гуманними
мотивами, як i ви. Наскiльки менi вiдомо, тiльки ви i Василе  можете  водити
машину.
     - Так, це правда. Але частiше нею користується Василе.  Певна  рiч,  на
дозвiллi. Вiн готується до екзаменiв. Я ж їжджу лише на роботу i з роботи.
     - А лiкар Петрашку позичав коли-небудь у вас машину?
     Камелiя ледь помiтно спохмурнiла.
     - Кiлька разiв. Тодi його машина стояла  на  ремонтi.  Вiн  лiкує  мого
чоловiка. Ви ж бачили, у якому станi Леонте, - майже два роки паралiзований.
Хоч я не вiрю в надприроднi сили, але часто менi здається,  нiби  над  нашою
сiм'єю нависло якесь прокляття. Мiй батько  був  шахтар,  перший  чоловiк  -
iнженер на шахтi. Батько був прекрасна людина, та коли втратив роботу (шахту
закрили) - запив. Якось узимку я  знайшла  його  мертвим  у  вибої,  де  вiн
пропрацював усе життя.  Серцевий  напад.  Хотiв  вибратися  нагору  запасною
галереєю, але серце не витримало. Я залишила свого  першого  чоловiка,  коли
вiн уперше прийшов додому п'яний. Вiн не був п'яниця, але менi огиднi навiть
пляшки на крамничних прилавках. Ще перед одруженням я просила його нiколи не
напиватися, бо я не витримаю. Та вiн не послухав. Я переїхала  до  Бухареста
разом iз Вiнченцiу. В три роки хлопчик упав iз балкона. Ви його бачили. Отож
у мене є пiдстави вважати, що нас переслiдує зла недоля.
     Вiдчинилися дверi, медсестра поставила на стiл тацю з  двома  чашечками
гарячої кави.
     - Красно  дякую.  Лише  справжнi  медики  можуть  вiдгадувати   бажання
пацiєнтiв, - сказав Дiд.
     - Кава пiдбадьорює.
     - Згоден.
     Дiд вiдпив кiлька ковткiв i,  попросивши  в  Камелiї  дозволу,  запалив
половинку сигари.
     - У вас дивний фах, - зауважила Камелiя, також запаливши. - Ви, мабуть,
пiдозрюєте геть-чисто всiх. Чи я перебiльшую?
     - Нi, не перебiльшуєте, - всмiхнувся Дiд. - Ваш фах подiбний  до  мого.
Коли до  вас  приходить  хворий,  ви  ставите  дiагноз  методом  виключення.
Дослiджуєте не лише те мiсце, на болi в якому скаржаться. Буває  й  так,  що
нiчого не знаходиться. Пацiєнтовi острахи  виявляються  даремними.  Тодi  ви
заспокоюєтеся самi й заспокоюєте вiдвiдувача. Я  роблю  так  само.  Не  хочу
приховувати - справдi, для мене  кожна  людина,  так  чи  iнак  причетна  до
розслiдуваної справи, залишається можливим правопорушником,  аж  поки  я  не
впевнюся в її невинностi. Такi правила  мого  ремесла,  яким  я  займаюся  з
невеличкими перервами ось уже п'ятдесят лiт.
     - Щиро кажучи, не до вподоби менi ваше ремесло, - всмiхнулася Камелiя.
     - Ви,  добродiйко,  не  шкодуєте  сил  для  того,  щоб   члени   нашого
суспiльства були здоровi. Запевняю вас - це  i  моя  мета.  Отож  не  будемо
вiдхилятися вiд теми нашої розмови. Я чудово розумiю, що  ви  дуже  зайнятi,
але дозвольте поставити ще таке запитання: у вас лише одна пара  ключiв  вiд
машини?
     - Одна.
     - Мене дивує, що хатнi робiтницi у вас довго не затримуються. Чим ви це
пояснюєте? Не гнiвайтесь, адже ми  обоє  зацiкавленi  якнайшвидше  закiнчити
розмову, хiба не так?
     - Маєте рацiю. Але менi, щиро кажучи, не хочеться надто  заглиблюватись
у цю справу. Коли зустрiчаю хворого з надмiрною  пiдозрiливiстю,  нiколи  не
починаю з того, щоб назвати його божевiльним.
     - Все-таки, - наполягав Дiд, - будьте ласкавi дати менi вiдповiдь.
     Камелiя пiдвелася, вийняла з  гаманця  якусь  таблетку,  проковтнула  й
запила водою.
     - Не кожна людина може витримати вдачу Вiнченцiу, дехто взагалi не хоче
доглядати хворих. А в мене їх двоє.
     - Це я розумiю. Неясно тiльки,  чому  ви  не  влаштували  Вiнченцiу  до
спецiального санаторiю?
     - З якої речi? I до чого  тут  Вiнченцiу?  Який  вiн  має  стосунок  до
викрадення машини? Коли хочете знати, я двiчi вiддавала його  до  санаторiю.
Але вiн не може жити далеко вiд мене. Тiкає звiдти. Одного разу прибiг босий
узимку. Я - мати i гадаю, вам неважко зрозумiти мої почуття. Вибачте, але  я
бiльше не вiдповiдатиму на запитання, що стосуються життя нашої сiм'ї. Ми не
причетнi до того трагiчного випадку, я цього певна.
     - Перепрошую, я ставлю вам запитання не з простої цiкавостi.
     Камелiя витерла очi хустинкою.
     - Якої ви думки про Йоану? Вона не раз бувала у вашiй квартирi.
     - Вона справляла на мене дуже гарне враження. Аж поки я  зрозумiла,  що
вона хоче прибрати до рук Василе.
     - Ви цього певнi?
     - Я так думаю. Вiн її влаштовував. Але мене зовсiм не влаштовувало мати
вдома манекенницю.
     - Розумiю вас, панi. Вона була не рiвня вашому синовi.
     - Саме так. В усьому iншому я до неї претензiй  не  мала.  Вона  уважно
ставилася до мене i всiх нас.
     - А що ви можете сказати про її ставлення до Вiнченцiу?
     - Йоана була з ним коректною. I  не  бiльше.  Одного  разу  я  помiтила
гримасу огиди на її обличчi. Вiд матерi цього не приховаєш.
     Дiд помовчав трохи, а потiм сказав:
     - Ви знаєте, що мене вражає в цiй iсторiї? Гадаю, i вас воно бентежить.
Дивний збiг обставин. Саме вашою машиною на смерть убито  дiвчину,  яку  ваш
син кохав. I саме вашу машину було викрадено.
     - Я теж мiркувала над цим. Коли говорила про лихе прокляття, що нависло
над нами, мала на увазi й цей випадок. Якби машина збила  незнайому  людину,
то злочин був би не менший, але для нашої сiм'ї  в  моральному  планi  абощо
було б трохи легше. Василе став сам не свiй. Тому я  й  хочу  докласти  всiх
зусиль, аби допомогти вам. На перший погляд здається, нiби все  шито  бiлими
нитками. Не заперечуйте, ви так хотiли менi сказати.
     - Справдi, це мене  дуже  дивує.  Ну  чому  саме  вашою  машиною  збито
дiвчину, яка в мрiях вашого сина мусила стати  його  дружиною?  I  ще  одне.
Дiвчина була на третьому мiсяцi  вагiтностi.  Ви,  певно,  здивованi.  Я  не
сказав цього Василе i дуже прошу вас не говорити. У жодному разi.
     Дiд стежив за виразом обличчя Камелiї. Вона лише  трохи  спохмурнiла  i
примружила вiї. Заходила по кiмнатi.
     Зупинилася перед Дiдом i глянула йому просто у вiчi:
     - Знайте, мiй син нiчого з нею не мав. Я можу заприсягтися. Вiн би менi
признався.
     - Ваш син завжди говорить вам усе?
     - Н виховую дiтей так, щоб вони були менi друзями.  I  Василе  я  часто
по-дружньому казала, що дiвчина не здається менi дуже гарною.
     - Ця дiвчина вже мертва. I хай там що - вона винна найменше.
     Дiд устав.
     - До неї залицявся лiкар Петрашку. Отже, її врода не залишила  байдужим
i його, - зауважив вiн.
     - Про це я вам нiчого не можу сказати. Але запевняю, лiкар  Петрашку  -
людина серйозна.
     - Я нiчого не вигадую. Проте на сьогоднi досить. З  вашого  дозволу,  я
вас iще колись потурбую.
     Дiд вийшов. Тепер у нього в головi була ще  бiльша  плутанина,  нiж  до
розмови з Камелiєю Скурту.


     7

     Коли Дiд зайшов до кабiнету, Алексiу слухав магнiтофонний запис голосiв
своїх сiмох дiтей. Вiн жестом запросив Дiда сiсти й за кiлька хвилин спитав:
     - Можеш, Дiду, визначити, котрий iз них Йон, котрий Хараламбiє чи Пiкi?
Я розпiзнаю тiльки малюка.
     Дiд стенув плечима.
     - Магнiтофон так спотворює голоси, що й рiдний  батько  не  впiзнає,  -
сказав Алексiу. - А пенсiю ти одержав?
     - Ще нi.
     - Ми надбавили тобi двiстi лей. Як бачиш, цiнуємо  твою  дiяльнiсть.  А
Панаiтеску на орден не пройшов.  Максим  заперечує,  якi,  мовляв,  у  нього
заслуги. Я ще поговорю з товаришем полковником.
     - Дуже тебе прошу. На мою думку, Панаiтеску треба  нагородити  або  хоч
морально заохотити - адже його пристрасть  так  ефектно  пiдкреслює  заслуги
iнших.
     - Я цiєю фразою послуговувався б як  гаслом,  та  боюсь,  не  допоможе.
Тепер давай ближче до справи. Здається, не дуже тобi цього разу таланить.
     - Що й казати. Таке враження,  нiби  я  товчуся  в  замкненiм  колi,  а
вiдгадка десь поза ним. Єдине,  чого  я  певний,  -  наїзду  не  було.  Можу
покласти руку на вогонь. Менi зараз потрiбнi адреси жiнок, якi  працювали  в
Скурту.
     - Якщо оформляли угоди, але навряд.
     - Вони майже всi з Ардялу, знають одна  одну  i  влаштовуються  завдяки
знайомству. Хоча б одну знайти. I хотiлося б знати все  про  минуле  лiкарки
Камелiї Скурту.
     Алексiу розгорнув зошит i сказав:
     - Ось iще дрiбна деталь, але, думаю, важлива для тебе: машину не  можна
було зрушити з мiсця, закiнчився бензин.
     Дiд спаленiв:
     - Цiкаво, цiкаво, дуже цiкаво!
     - Ну якщо ти аж тричi це повторив, то, певна рiч, цiкава  А  про  Дойну
Чумедрю що скажеш?
     - Поки що нiчого.
     - Ти знаєш, я не  взяв  наповажне  слiв  Панаiтеску  про  зв'язок  цiєї
iсторiї з детективом, але його гiпотеза наштовхнула мене на деякi роздуми.
     - А саме?
     - Ти говорив з Петрашку?
     - Ще нi.
     - Я думаю, в нього стосунки з Камелiєю Скурту не тiльки товариськi.
     Дiд зiтхнув:
     - Коли я побачив, який у неї вигляд...
     - I ще одне, - сказав Алексiу. -  Дойна  Чумедря  складала  екзамен  на
шоферськi права, але провалилася.
     - На якiй машинi?
     - Я ще не знаю, з'ясуєш сам. Я мiг би послати когось iз наших, але ж ти
не любиш їсти чужою ложкою.
     - Цiєї ночi в мiстi що-небудь скоїлося?
     - Що це тобi стукнуло в голову? - здивувався Алексiу.
     - Нiчого. Просто питаю.
     - Особливих пригод не було. Двi квартирнi крадiжки, троє згвалтувань  у
вiддалених районах i викрадено чотири машини.  Один  лише  випадок  здається
менi дивним: хтось розбив вiтрину, де не було нiчого, крiм голих  манекенiв.
Оскiльки ти займаєшся манекенницею, я подумав собi...
     - Коли це сталося?
     - Цiєї ночi на вулицi Штефана Великого. О  котрiй  годинi  -  з'ясувати
важко. Нiчого не вкрадено. Та,  власне,  який  би  грабiжник  вламувався  до
крамницi готового одягу крiзь подвiйне скло вiтрини? Це мiг зробити хiба  що
новак, а ймовiрнiше - хтось п'яний. Iнформацiю одержано сьогоднi ранком.
     - Цiкаво, цiкаво! - промовив Дiд.
     - Що ж тут цiкавого? Не розумiю.
     - Аби нiчого не було цiкавого, ти, товаришу  Алексiу,  нiчого  б  i  не
сказав менi. Отже, цей випадок i тебе заiнтригував.
     Капiтан усмiхнувся:
     - З поваги до твоїх, Дiду, рокiв заперечувати не посмiю.
     Вiн натиснув на кнопку  дзвiнка,  вмонтовану  десь  пiд  столом,  i  до
кабiнету зайшов сержант. Алексiу написав кiлька рядкiв  на  аркушику  i  дав
йому.
     - Товаришу сержант, швидкiсть - надзвукова!
     - Зрозумiло, товаришу капiтан, буде виконано!
     Алексiу пiдiйшов до великого сейфа i вiдiмкнув важкi дверi.
     - Дiду, прошу тебе, вiзьми пiстолет.  Я  вже  оформив  тобi  дозвiл,  -
сказав вiн i, щоб дiстатися до верхньої  полинi,  пiдклав  пiд  ноги  кiлька
телефонних довiдникiв.
     Дiд зневажливо зиркнув на зброю.
     - Все-таки не хочеш?
     Дiд мовчки зняв окуляри з товстими, нiби автомобiльнi фари,  лiнзами  i
подав капiтановi. Той на хвильку притулив їх до своїх очей i спитав:
     - Скiльки дiоптрiй?
     - Тринадцять i вiсiм.
     - Тобi лiпше б у лабораторiї працювати. З отакими мiкроскопами...
     - Я ще нiколи не користувався пiстолетом, скiльки живу, - сказав Дiд  i
пояснив: - Давить на психiку.
     - Дiду, я мовчу, але ж ти буваєш у таких ситуацiях... - Алексiу  поклав
пiстолет у сейф. - Товариш полковник дав менi  це  розпорядження.  Я  сказав
йому, що ти кепкуватимеш,  але  тепер  доповiм,  що  вручив  тобi  пiстолет,
iнакше...
     - Товаришу Алексiу, хочеш, я  розкрию  тобi  одну  маленьку  професiйну
таємницю? Я нiколи не користувався пiстолетом, а будь-якою  iншою  зброєю  i
поготiв. Жодного разу не вистрiлив. Навiть  в  армiї.  Скiльки  менi  за  це
перепало, знаю лиш я. Менi завжди здавалося, що як тiльки  я  вистрiлю,  мої
окуляри розлетяться вщент, i я боявся. Без окулярiв я геть слiпий.
     - Як, ти жодного разу не вистрiлив?! - здивуванню Алексiу не було меж.
     - А так. Нiколи в життi. Свої успiхи я завдячую  тiльки  дедукцiї.  Хоч
весь час займався досить складними справами. Мене вiд самого звуку пострiлiв
нудить. Не через те, що боюся, - гидко. Тому жоден  злочинець,  який  вiдбув
термiн покарання, не тримав на мене зла. Навпаки,  признавалися  навiть,  що
поважають мене. З декотрими доводилось потiм i чарчину випити. Я розповiдав,
як менi вдалося викрить їх лише за допомогою логiки. А тепер - варто чи нi -
вiдразу бах-бах! Це ж не дитячi iграшки. Причому, колись дiстати зброю  було
набагато простiше. Один  лише  раз  мав  я  справу  з  пiстолетом  та  й  то
осоромився. Пiстолет був водяний, я тодi  розслiдував  викрадення  ювелiрних
коштовностей i, йдучи на пишний  прийом,  поклав  його  до  кишенi.  Мабуть,
помпочка зламалася - вода потекла з  кишенi  по  штанях  на  пiдлогу,  можеш
уявити, який був конфуз. Я так i не змiг за довгi роки  переконати  багатьох
iз присутнiх, що калюжу зробив не я, а водяний пiстолет.
     - Отже, ти, Дiду, нас критикуєш. Але ж i ми  використовуємо  логiку,  i
непогано, iнакше нас тут не тримали б. Так  що  не  дуже  розхвалюй  колишнi
методи - ми їх добре знаємо. I не треба забувати, що змiнився не тiльки  наш
свiт, а й тi,  хто  зазiхає  на  благополуччя  людей.  Ми  справу  революцiї
захищаємо достойно.
     - У цьому я з тобою цiлком згоден.
     - Дуже  приємно,  що  iнколи  ми  все-таки  розумiємо  один  одного,  -
всмiхнувся Алексiу i запалив цигарку.


     8

     Вiтрину в крамницi готового одягу на  вулицi  Штефана  Великого  ще  не
полагодили, i Дiд, стоячи перед нею, намагався зрозумiти,  навiщо  потрощено
скло. Окрiм трьох  голих  жiночих  манекенiв,  у  вiтринi  не  було  нiчого.
Манекени чеського виробництва, напрочуд гарнi. На двох iз них чорнi  перуки,
на  третьому  -  ясно-золотава.  Цей  манекен  лежав  на  пiдлозi,   мабуть,
зловмисник хотiв витягти його через пробоїну в склi. Та щось йому завадило в
останнiй момент. Що саме? Дiд нiяк не мiг  збагнути.  Нiхто  не  чув  дзвону
розбитого скла, нiхто не намагався затримати злочинця - через те й у мiлiцiю
вчасно не повiдомили. А може,  йому  перешкодила  людина,  зацiкавлена,  щоб
нiхто нi про що не довiдався? Дiд подумав: Алексiу не випадково розповiв про
цю пригоду i, хоч на перший погляд нiякого тут зв'язку зi  смертю  Йоани  не
було, його охопило якесь невиразне передчуття  i  змусило  довго  розглядати
вiтрину. Безперечно, той, хто  хотiв  винести  картонну  блондинку,  не  був
звичайний злодiй, може, це зовсiм i не злодiй,  а  його  вчинок  зумовлювали
iншi причини? Якi ж саме? Ще  раз  уважно  оглянув  розбите  скло  -  чи  не
лишилося  на  гостряках  якогось  слiду?  Помiтив  лише  маленький  шматочок
фарбованого картону з ноги манекена. Бiльш нiчого. Дiд зайшов  до  крамницi.
Спитав завiдувача, i продавщиця вказала на дверi по  той  бiк  прилавка,  де
висiли жiночi сукнi.
     Завiдувач був низенький на  зрiст,  але  гладкий,  iз  застиглою,  нiби
приклеєною усмiшкою. Величезнi зуби виглядали в нього з рота навiть тодi, як
вiн стуляв губи. Дiд уявив цього чоловiка з отакою усмiшкою у  вiдповiдальнi
моменти, що трапляються в життi кожної людини, i подумки пожалiв його.
     Поки завiдувач вивчав Дiдове посвiдчення, на чолi йому виступив  рясний
пiт.
     - Сiдайте, будь ласка. Ви знаєте, на щастя, нiчого не вкрадено. Але  ми
повiдомили в мiлiцiю, як то кажуть, виконали свiй обов'язок.
     Кiмнатка завiдувача була крихiтна, близько чотирьох квадратних  метрiв.
Тут вмiстилася старенька шафа, стiл i два  стiльцi.  На  цвяху,  забитому  в
стiну, висiли пожовклi й запиленi рахунки.
     - Ви знаєте, ми оце отримали iмпортнi пуловери,  якщо  вам  треба...  -
прошепотiв завiдувач.
     Дiд звернув увагу, що пiт ураз вiдлинув од його чола, нiби пiд шкiрою в
цього чоловiка була губка, яка то видiляла, то вбирала в себе рiдину.
     - Дякую, не треба. Мене цiкавить iнше, пане...
     - Пецукан, прошу вас...
     - Пане Пецукан. Коли ви помiтили, що вiтрина розбита?
     - Сьогоднi  вранцi,  о  сьомiй  сорок.  У  нас,  знаєте,  дисциплiна  -
з'являємось на роботу ранiше. Я привчив усiх працiвникiв бути  на  мiсцi  за
двадцять хвилин до вiдкриття, а ми з  профоргом  приходимо  за  п'ятнадцять.
Ключi лише в нас iз ним. Я їм кажу "доброго  ранку",  профорг  показує  менi
свiй ключ, я показую йому свiй, вiн вiдмикає першi  дверi  своїм  ключем,  я
вiдмикаю другi своїм. Як бачите, з одним ключем до крамницi не зайдеш.  Коли
ми сьогоднi побачили розбиту  вiтрину,  а  тодi  впевнилися,  що  нiчого  не
вкрадено, я просто обiмлiв: ну якого бiса, скажiть ласкаво, бити вiтрину, як
не  хочеш  нiчого  красти?!  Там  стояли  тiльки  картоннi  красунi.  Чудово
зробленi, дiдько б їх ухопив, мов живi. - Пецукан засмiявся, i його рот став
схожим на гаманець, натоптаний замiсть грошей металевими зубами.
     - Коли ви придбали манекени?
     - Чотири днi тому. Ми їх одержали за безготiвковим рахунком. Я  побачив
такi самi в центрi й замовив для нас - дуже менi сподобалися. Ви ж  звернули
увагу, яка шкiра, якi очi, та й взагалi - жiнки куди твоє дiло!  Дивишся  на
них - i здається, живi.  Але  на  бiса  вони  злодiєвi?  Що  йому  робити  з
картонними панянками? Певне, якийсь малахольний або п'яний. А нам доведеться
платити за скло.
     - Що у вас було на вiтринi ранiше?
     - Картоннi стенди, на яких висiли рiзнi тканини,  шовки  тощо.  Ми  цим
самi не займаємося, у нас є оформлювач вiтрин, бо  гарне  оформлення  -  теж
мистецтво, умiти треба. Гадаю, ви зi мною згоднi?
     - Пане Пецукан, коли манекени виставлено на вiтрину?
     - Чотири днi тому. Оформлювач виставив, не ми. А сам пiшов працювати  в
центр. Обiцяв прийти до нас сьогоднi, але нiчого не  вийде,  треба  засклити
вiтрину, я навiть не знаю, де можна дiстати таке величезне скло,  i  платити
доведеться самим, якщо управлiння вiдмовиться погасити витрати.
     - А ранiше були подiбнi випадки?
     - Нi. Вiдколи я працюю завiдувачем, ми вживаємо застережних заходiв.
     - Чи ви не помiтили, щоб хтось уважно приглядався до манекенiв?
     - Нiчого вам сказати не можу, бо к майже весь час сиджу тут -  займаюся
рахунками, розробляю iдеї. Можна спитати дiвчат, вони, буває, й  на  вiтрину
дивляться. Хочете, покличу їх?
     - Зробiть таку ласку, прошу вас.
     Пецукан вийшов i через кiлька секунд повернувся, пiдштовхуючи  в  спину
дiвчину.
     - Не бiйся, Флоренцо, нiчого лихого пан тобi не зробить.
     - Панно, я хотiв би знати, - звернувся Дiд до продавщицi, -  чи  ви  не
помiтили за останнi чотири днi чогось незвичайного  бiля  вiтрини?  Скажiмо,
який-небудь чоловiк або жiнка занадто довго i з великою цiкавiстю розглядали
манекени?
     Дiвчина зморщила лоб, силкуючись  пригадати,  їй  було  не  бiльше,  як
двадцять рокiв. Маленькi чорнi  очi,  пухкi  губи  i  крихiтний  носик.  Вiд
хвилювання її розкiшнi груди  то  пiднiмалися,  то  опускалися  пiд  голубим
халатом, туго пiдперезаним паском.
     - Не пригадую, товаришу начальник. Але запевняю вас, я нiчого  поганого
не зробила. Я сумлiнна й дисциплiнована.
     - Ради бога, дiвчино, не плачте, я нi в чому вас не звинувачую,  тiльки
хочу знати, чи нiхто в цi днi не вистоював занадто довго перед манекенами.
     - Учора в обiдню перерву я довго дивилася на них: ще б пак, такi  гарнi
постави.
     - Та не про вас я питаю, а про стороннiх людей, що не працюють у  вашiй
крамницi. Будь ласка, згадайте.
     Дiвчина стенула плечима.
     Завiдувач привiв iншу продавщицю, так  само  одягнену,  але  старшу  на
вигляд i бiдовiшу. Цiй навiть сподобалося, що її  запросили,  i  вона  охоче
вiдповiдала на Дiдовi запитання.
     - Мою  увагу  привернув  один  випадок.  Це  було,  дай  боже  пам'ятi,
позавчора, о пiв на п'яту, атож, о пiв на п'яту, я  точно  пригадую,  бо  ми
вiдчиняємо крамницю пiсля обiду о четвертiй. Я  на  кiлька  хвилин  пiшла  в
пiдсобку взяти пуловер для одної покупницi. Коли я повернулася, вона нi сiло
нi впало зауважила менi, що вiтрина з манекенами має непристойний  вигляд  i
взагалi не треба виставляти голих манекенiв, так схожих на живих жiнок.
     - А вона купила хоч один пуловер з тих, що ви запропонували?
     - Нi. Я подумала собi i ще й Флоренцi сказала, не цiй, що була  тут,  а
iншiй, її зараз немає на роботi, в неї грип: "Ця жiнка зайшла до крамницi не
пуловер купити, а тiльки сказати про манекени". Вона ще  потiм  пiдiйшла  до
вiтрини й спитала, де ми їх купили, таких гарних.
     - I що ви їй вiдповiли?
     - Нiчого. Нам платять грошi не за те, щоб ми час гаяли,  а  щоб  товари
продавали. Вона мене про товари не питала i нiчого не збиралася купувати - я
тiльки скривилася, звiсно, так, щоб вона не  помiтила,  й  зайнялася  своїми
справами.
     - Чи не могли б ви розповiсти, яка на  вигляд  та  жiнка?  Будь  ласка,
подумайте добре, мене цiкавлять найменшi подробицi, - сказав Дiд  i  запалив
половинку сигари.
     - Яке  в  неї  волосся,  не  знаю,  вона  була  в   шовковiй   косинцi,
ясно-зеленiй, i сумочка такого ж кольору. В свiтлому плащi.
     - А обличчя ви не запам'ятали?
     - Точно не опишу, ви ж бачите, я - косоока, i товариш  Пецукан  просив,
щоб я не дивилася людям у вiчi; кому приємно: одне око на схiд, друге  -  на
захiд. Ми повиннi приваблювати покупцiв, а не вiдстрашувати.
     Дiд глянув на завiдувача. У того на лобi знову виступив пiт.
     - Я справдi це говорив, погляньте самi, - втрутився Пецукан,  показуючи
на очi дiвчини.
     - Так що ви нiчогiсiнько не запам'ятали?
     - Коли жiнка повернулася до вiтрини, я глянула на неї. Вона сказала, що
манекени прегарнi, i я побачила тiльки її рот. Вельми красивий. I зуби в неї
чудовi, хоч i великуватi. Бiльш нiчого я не бачила.
     Дiд пiдвiвся.


     9

     Вийшовши  з  крамницi  "Фемiна",  Дiд  знову  зателефонував  Алексiу  й
попросив прислати експертiв з лабораторiї, щоб  зняли  вiдбитки  пальцiв  на
манекенi й на склi вiтрини, його прохання було продиктоване скорiше  фаховим
обов'язком, анiж певнiстю, що натрапив на правильний слiд.  Дiдовi  було  не
зовсiм приємно так часто вдаватися по допомогу до  капiтана,  вiн  знав,  що
трохи згодом наразиться на його кепкування. Це вперше за багато рокiв Дiд не
мiг визначити головної лiнiї, чiткого плану розслiдування.  Ранiше,  бувало,
кожна деталь, кожна дрiбничка, мов цеглинка, посiдала своє мiсце в будовi, а
тепер таких цеглинок було чимало, а нiчого з них скласти не вдавалося.
     Дiд швидко рушив тротуаром, стукаючи по асфальту металевим наконечником
своєї палицi. Часу  лишалося  обмаль  -  о  шостiй,  тобто  через  годину  й
п'ятнадцять хвилин,  до  нього  додому  прийде  Василе  Скурту.  Перед  цiєю
зустрiччю Дiд iще хотiв перебалакати з лiкарем Петрашку.
     Вiн застав лiкаря, коли той уже був одягнений i збирався виходити.  Дiд
ледве впросив  його  затриматись  для  розмови,  пообiцявши,  що  вона  буде
недовгою.  Петрашку  скинув  плаща,  i  вони  зайшли  до  кабiнету  чергової
медсестри: з ординаторськiй була якась нарада.  Старшiй  медсестрi  вiн  дав
розпорядження не турбувати їх чверть години.  Дiд  вiдзначив  про  себе,  що
Петрашку встановив регламент, але змовчав.
     - Тепер, коли ми зосталися  вiч-на-вiч,  дозвольте  менi  спитати  вас,
навiщо ви втягуєте мене в цю справу? - невдоволено промовив  Петрашку.  -  Я
знаю: iснують правовi норми, яких i ви зобов'язанi  дотримуватись.  Сусiдова
кiшка привела кошенят на моєму горищi, а ви намагаєтеся з'ясувати, чи  ми  з
ним не породичалися, - весело пожартував лiкар, щоб зняти напруженiсть.
     Дiд протирав окуляри i бачив перед собою лише розпливчасту тiнь, коли ж
надiв їх, мiг розгледiти найнепомiтнiшi зморшки на обличчi Петрашку.
     - Вибачте, будь ласка, вельмишановний пане лiкар, за недоречний, на ваш
погляд, вiзит. Може,  через  мене  ви  запiзнюєтесь  на  якусь  зустрiч  або
жертвуєте i чимось важливiшим, але, повiрте, огидне  ремесло,  яке  я  обрав
собi, вимагає дотримання деяких формальностей.  Хоч  до  розслiдуваної  мною
справи ви причетнi десь так само, як той сусiда  до  кiшки,  я  зобов'язаний
переговорити з  вами.  Ви  гарний  невропатолог,  i  я  не  сумнiваюся,  що,
встановлюючи дiагноз, берете  до  уваги  найменшi  дрiбницi,  аби  звiльнити
хворого вiд страждань. Перепрошую за таке довiльне  порiвняння,  але  я  теж
зобов'язаний зважати на всi факти, що бодай якось стосуються розслiдування.
     Петрашку зиркнув на годинник, чекаючи Дiдових запитань.
     - Здається,  ви  не  були  байдужi  до  Йоани  Рареу?  -   спитав   Дiд
навпростець.
     - Я не байдужий до кожної вродливої жiнки.
     - Признатися, в цьому я з вами цiлком сходжуся. Але я питаю не  взагалi
про вроду. Наскiльки я поiнформований, ви залицялися до Йоани.
     Петрашку спохмурнiв. Вiн приготувався тактовно вiдповiдати на делiкатно
поставленi запитання, але старий, що сидiв перед ним, не дотримувався правил
вишуканого тону, i лiкар вiдповiв грубо:
     - Напевне, ваш iнформатор вражений глибокими комплексами, чи не так?
     - Пане лiкарю, прошу вас вiдповiдати на мої  запитання,  а  не  ставити
свої, а то чвертi години, що ви ласкаво погодилися провести зi мною, нам  не
вистачить. До речi, менi спiшити нiкуди, в мене Ця  розмова  запланована,  у
вас - нi.
     - А якої вiдповiдi ви чекаєте вiд мене?
     - На перше запитання ви  не  вiдповiли.  Спробую  поставити  друге.  За
останнi три мiсяцi вас нiхто не просив, скажiмо, Йоана Рареу або  хтось  вiд
її iменi, допомогти їй зробити аборт?
     Самовпевненiсть Петрашку зникла, вiн спохмурнiв.
     - Нi, я не пригадую, щоб хтось звертався до мене з таким  проханням.  А
хоч би й просили, я б однаково категорично вiдмовився, тим  паче,  що  я  не
фахiвець у цiй галузi.
     - Я не сумнiвався, що ваша  вiдповiдь  буде  заперечною.  Закон  суворо
карає i того, хто робить аборт, i  посередникiв.  Скажiть,  будь  ласка,  ви
давно знайомi з Камелiєю Скурту?
     - Давненько.
     - Либонь, у вас мiцна дружба. Крiм того, ви ще й лiкуєте Леонте Скурту.
Я вiрю в некорисливу дружбу мiж чоловiком i жiнкою.  Це  трапляється  рiдко,
але я вiрю.
     Петрашку встав.
     - Хотiв би я знати, до чого ви хилите?
     - Усе дуже просто. Ви самi пояснили мою  мету:  хочу  довiдатися,  чому
сусiдова кiшка привела кошенят на чужому горищi i  до  чого  тут  ви.  Йоана
Рареу була вагiтною на  третьому  мiсяцi.  Знаючи  ваше  ставлення  до  неї,
практично неможливо уявити, щоб вона не вдалася по  допомогу  саме  до  вас.
Умовивiд простий. Вона кохала Василе, але  мiж  ними  iнтимних  зв'язкiв  не
було. Отож  її  першою  реакцiєю  на  вагiтнiсть  могло  бути  лише  бажання
позбутися дитини.  У  таких  випадках  дiвчата,  як  правило,  хапаються  за
винуватця. Ви ним бути не могли, бо тодi все було б набагато простiше:  адже
ви, як медик, вживали б протизаплiдних засобiв, i Йоана б не загинула.  Крiм
вас, у неї серед медикiв знайомих не було (не могла  ж  вона  звернутися  до
Камелiї Скурту), отже,  її  прохання  до  вас  було  б  цiлком  зрозумiле  й
виправдане. Ви на моє запитання вiдповiли. Але що вдiєш, коли я вам не вiрю?
Якщо слiдчий висуває такi звинувачення,  вiн  мусить  мати  поважнi  доводи,
iнакше  пiдпаде  пiд  дiю  статтi  закону,  що  карає  за  наклеп,  хоча   б
звинувачення й висловлювалося без свiдкiв. Як представник слiдчих органiв, я
не можу порушувати закону, хоч iнша стаття дає  менi  право  використовувати
всi докази для з'ясування iстини.
     Петрашку трохи походив по кiмнатi й знову сiв.
     - Пане комiсар, чи не знаю, як вас називати, повiрте, нiхто до  мене  з
подiбним проханням не звертався. Я хочу  бути  з  вами  цiлком  вiдвертим  i
щирим. Пiсля одного вечiрнього чаювання - Камелiя iнколи влаштовує  їх,  аби
хоч трохи розвеселити свою родину -  Василе  попросив  мене  вiдвезти  Йоану
додому. Поки що не занотовуйте  нiчого.  Вона  була  не  сама,  а  з  Дойною
Чумедрею. По дорозi ми перемовилися кiлькома словами, та й край.
     - А чому Василе попросив вас  вiдвезти  Йоану,  коли  в  нього  є  своя
машина?
     - Йому не дозволила Камелiя. Iнструктор, який навчав її водити  машину,
порадив нiколи не заливати в бак бензину бiльше, як до половини, мовляв, при
зiткненнi машин краще, коли бензину менше... Дурницi. Але вона  сказала,  що
пiсля обiд багато їздила i боїться, що вранцi їй забракне бензину доїхати до
лiкарнi. Тож вирiшили, щоб дiвчат вiдвiз я.
     - Якi пiдстави мав Василе стверджувати, нiби ви залицялися до Йоани?
     - Нiякiсiньких. Просто в нього комплекс. Вiн i на  мою  дружбу  з  його
матiр'ю дивиться з пiдозрою, хоч, запевняю  вас,  мiж  нами  завжди  були  i
тривають лише товариськi стосунки. Камелiя -  дуже  розумна  й  iнтелiгентна
жiнка, i ви, я думаю, можете зрозумiти, що чоловiк, надто коли вiн самотнiй,
такою дружбою гребувати не стане.
     Дiд запалив половинку сигари.
     - Маєте рацiю, пане лiкарю.
     Старий устав i потис медиковi руку.
     - Можливо, я вас iще раз потурбую. Наперед перепрошую, -  додав  вiн  i
вийшов.
     За рогом  Дiд  узяв  таксi,  показав  водiєвi  посвiдчення  i  попросив
зачекати. Вiн сидiв у машинi й  уважно  дивився  на  вулицю.  Минуло  десять
хвилин - нiчого цiкавого. Дiд уже хотiв вiдмовитись од  свого  намiру,  коли
побачив Петрашку. Той швидко вийшов з лiкарнi, озирнувся, вiдiмкнув машину i
сiв за кермо.  Вiн  дуже  поспiшав.  Дiд  здригнувся:  у  лiкаря  також  був
"Фiат-1300".
     - Будь ласка, їдьте слiдом. Дистанцiя - п'ятдесят метрiв.
     Петрашку покружляв бiчними вулицями i знову  повернувся  на  центральну
алею бiля лiкарнi, звiдки щойно виїхав. Вiн дуже обережно вiв машину, так що
таксистовi було неважко триматися на  потрiбнiй  вiдстанi.  "Фiат"  Петрашку
зупинився бiля клiнiки, де  працювала  Камелiя,  i  Дiд  полегшено  зiтхнув:
нарештi хоч одне з його передбачень пiдтвердилося.  Вiн  попросив  водiя  не
зупинятись, назвав свою адресу i рiвно о шостiй годинi приїхав додому. Щедро
заплатив i вiдпустив таксi.
     Перед будинком його вже чекав Василе Скурту.


     10

     Хлопець мав дуже стомлений вигляд, його  чорнi  очi  зовсiм  згасли.  У
Дiдовiй кiмнатi вiн звернув увагу лише на собаку, що лежав у кутку на рогожi
й незрушно дивився в простiр синiм скляним оком.  Василе  пiднiс  палець  до
рота, але, щось пригадавши, не став кусати нiготь.
     Дiд увiмкнув у розетку електричну кавоварку. Розмови не починав, хотiв,
щоб хлопець обвикся i заспокоївся.  Через  кiлька  хвилин  Дiд,  насвистуючи
якусь мелодiю, поналивав у чашечки запашного напою, сiв  навпроти  Василе  й
сказав:
     - Я  добре  знаю,  пане  Скурту,  бесiди  зi  мною  не  справляють  вам
приємностi. I тому, що важко говорити про людину, яка була вам дорогою,  маю
на увазi Йоану Рареу, i тому, що наше спiвробiтництво,  ви,  сподiваюся,  не
образитеся за це слово, я використовую для одержання найточнiшої  iнформацiї
про стосунки мiж членами вашої сiм'ї. Менi зрозумiла  ваша  стриманiсть  при
першiй зустрiчi, коли я питав про ваших батькiв. Але й ви мусите  зрозумiти,
що саме вiд вас неабияк залежить, встановлю  я  коли-небудь  iстину  чи  нi.
Покликаюся до вашої чесностi. Ви тiльки-но вступаєте в життя, i менi б  дуже
хотiлося, щоб ви увiйшли в нього з чистою  совiстю,  не  тримаючи  за  душею
нiчого такого, що колись завдало б вам гризоти. Це аж нiяк не означає, що ви
не маєте права не вiдповiдати на запитання, якi вважаєте за недоречнi.
     Василе Скурту уважно слухав Дiда, але  не  мiг  вiдiрвати  погляду  вiд
Ельзасця, нiби той гiпнотизував його своїм синiм оком.
     - У нього скляне око, - пояснив Дiд, щоб вiдвернути  увагу  Василе  вiд
собаки.
     Хлопець вiдпив кiлька ковткiв кави. Руки в нього тремтiли.
     - Пiсля бесiди з вами я довго думав, - почав Василе. - Власне кажучи, я
зараз нiчим не можу займатися, тiльки думаю. Хотiв їхати до вас машиною, але
вiдчув, що не зумiю взятися за кермо. Нiби мене по головi хто стукнув. Думаю
лише про неї, мучуся, докоряю сам собi. Менi здається - в  усьому  винен  я.
Треба було наполягти на своєму, врештi, я мiг  одружитися  всупереч  маминiй
заборонi. Якби я вiдважився на цей вчинок, Йоана не загинула б. Лише тепер я
зрозумiв, що повiвся як боягуз. Йоана заслуговувала на iнше ставлення. Ви не
дивуйтеся, я мушу визнати: ця дiвчина дала менi крила, зумiла переконати, що
провал на вступних  екзаменах  не  означає  краху  всiх  надiй,  треба  бути
наполегливим i тодi досягнеш своєї мети. Ви,  мабуть,  не  знаєте,  я  також
довiдався про це пiзнiше, що Йоана успiшно склала екзамени в  iнститут,  але
забрала документи i пiшла працювати, бо їм з мамою було б дуже скрутно. Щиро
кажучи, я на таку жертву не вiдважився б. Не можу навiть завiтати до її мами
i висловити спiвчуття. Багато разiв проходив мимо їхнього будинку,  а  зайти
не насмiлився. Бо що б я їй  сказав?  Як  би  її  втiшив?  Адже  в  мене  не
вистачило мужностi боротися за своє кохання. Тепер до мене  дiйшло,  який  я
нiкчема.
     Дiд спокiйно вислухав. Сповiдь юнакова була цiкава,  та  час  минав,  а
справа не посувалася вперед.
     - Розумiю тебе, хлопче, але не  треба  перебiльшувати.  В  життi  всяке
трапляється, буває, що доводиться гiрко шкодувати за чимось,  та  нiчого  не
вдiєш.
     - Так, це правда.
     Дiд потер собi чоло, потiм очi, особливо лiве - мабуть, треба  замiнити
скельця в окулярах.
     - Василе, хоч тобi й важко, може, ти все-таки розкажеш Менi  детальнiше
про стосунки, я знаю, що вони дружнi, мiж твоєю мамою i лiкарем Петрашку?
     Юнак пильно подивився на Дiда, його чорнi очi зблиснули.
     - Цi стосунки нiколи менi не  подобалися,  хоч  я  намагався  зрозумiти
маму, ба навiть виправдати її. Мушу вам сказати: без мами в, нас нiчого б не
вийшло, усiм, чого ми досягли, завдячуємо тiльки їй. Гадаю, вона  одружилася
з моїм батьком лише заради Вiнченцiу. Батько - людина чудова, але вiн зовсiм
безвiльний, окрiм цифр i звiтiв, нi за  що  нiколи  не  вболiвав,  нiчим  не
цiкавився. Я не знаю людини, що могла б так, як вiн,  проходити  мимо  того,
чого не хоче помiчати.
     - Розкажи менi, будь ласка, чому його спiткав iнсульт? Я знаю, це  лихо
може скоїтися з кожним, незалежно  вiд  вiку.  Але  менi  вiдомо  також,  що
найчастiше причиною буває якийсь великий струс або велика радiсть.
     - Я не бажаю говорити про це.
     - Як хочеш, я тебе  не  примушую.  Але  зрозумiй:  питаю  не  просто  з
цiкавостi.
     - Ви пiдозрюєте маму?
     - Скажу тобi чесно: поки що я не пiдозрюю нiкого,  i  найменше  в  мене
пiдстав, повiр менi, пiдозрювати твою маму.
     - Запевняю вас, мама нi в чому не винна.
     - Я в цьому не сумнiваюся, - сказав Дiд, щоб заспокоїти Василе.
     - Я не хотiв би обговорювати стосунки моєї мами з Петрашку. У неї  було
дуже важке життя, я її розумiю. Але коли б я точно знав, що мiж ними щось є,
я не виправдовував би її.  Напевне,  так  само  думає  i  мiй  батько.  Хоча
Петрашку поводиться в нас, як у себе вдома. Та я  нiколи  не  чув  батькових
докорiв. Може, тому i я не зауважував  їй.  Тато  й  тепер  любить  маму  до
нестями. Одного разу я бачив, як вiн хворою рукою чистив їй туфлi. Чистив  i
плакав. Я тодi втiк до своєї кiмнати i хотiв викинутись у вiкно. Не тому, що
засуджував батька, просто досi не мiг зрозумiти,  що  мовчання  було  єдиним
способом захисту при його м'якiй вдачi. Я точно не  знаю,  що  сталося.  Чув
лише уривки розмови. Говорили  про  Вiнченцiу.  Пам'ятаю,  прозвучало  слово
"клiнiка". Мама кричала, що нiкому  не  дозволить  вiдiбрати  сина.  Щоб  не
слухати цiєї сварки, я  вийшов  на  вулицю.  Наступного  дня  в  батька  був
непоганий настрiй. Я збирався до школи i  не  чув  їхньої  розмови.  А  коли
прийшов пiсля урокiв додому, батько вже був у лiкарнi. Того ж  дня  вiд  нас
пiшла хатня робiтниця. Не знаю, чому, напевне, через  Вiнченцiу.  Тодi  мама
вперше побила його. Гадаю, вона потiм бiльше шкодувала не  за  татом,  а  за
Вiнченцiу. Пiсля таких випадкiв брат цiлi тижнi нi з ким не розмовляє.  Мама
дуже страждала. Бувало, вiн по кiлька мiсяцiв не вставав  з  лiжка.  I  мама
робила все сама, аж до малоприємних  процедур  його  iнтимного  туалету.  Не
пригадую, щоб вона хоч раз попросила допомогти їй. Менi  здається,  що  мама
почуває себе винною перед ним, незрозумiле чому.
     - На скiльки рокiв Вiнченцiу старший за тебе?
     - Майже на три.
     - То йому було три роки, коли вiн упав з балкона?
     - Так, два з чимось. Але мама нiяк не може вибачити собi цього випадку.
I вечiрки, якi в нас iнколи бували... Врештi, думайте про мене, що хочете...
Але я певний, що  вона  влаштовувала  цi  вечiрки  не  заради  мене,  а  для
Вiнченцiу. Вiн тодi весь час займався магнiтофоном, мiняв стрiчки i був дуже
задоволений. Вiнченцiу не вiдсталий розумово, ви можете легко пересвiдчитися
в цьому. Але бувають моменти, коли вiн перестає бути самим собою.
     - Тобто як?
     - Не можу вам цього пояснити.
     - Ти помiчав тодi щось незвичайне?
     - Хоч ми й живемо в однiй квартирi, але менi  важко  вiдповiсти  на  це
запитання. Коли з батьком сталося таке лихо,  мама  роздiлила  його  кiмнату
надвоє i поселила Вiнченцiу окремо. Доти вiн спав у  холi.  Мама  нiколи  не
залишала нас на нiч в однiй кiмнатi. Якби вона так наполегливо  не  лiкувала
його, вiн був би зараз у жалюгiдному станi. Хоч вiн i старший за  мене,  але
говорити почав значно пiзнiше. Це я добре пам'ятаю.
     - Вiнченцiу буває сам у мiстi?
     - Так. Чому ви запитуєте? Я ж вам казав, вiн - зовсiм нормальна людина,
i коли б не його голова, нiхто б на нього й  уваги  не  звертав.  Його  дуже
травмують цiкавi, а iнколи й злякано-презирливi погляди  чужих  людей.  Мама
постiйно бореться з цим комплексом, пригадую, вона просила  Йоану  й  Дойну,
щоб вони дивилися на нього спокiйно, як на звичайного хлопця.
     Дiд хотiв пригостити Василе сигарою, але той вiдмовився.
     - Скажи, будь ласка, мама часто не буває дома?
     Юнак уважно поглянув на Дiда, не розумiючи, куди вiн хилить.
     - Лiкарку викликають i вночi. Мама працює ще й у  платнiй  полiклiнiцi.
Та хоч би де була, часто телефонує додому, розмовляє або з  батьком,  або  з
Вiнченцiу.
     - А з тобою нi?
     - Дуже  рiдко.  Я  розумiю,  чому.  Адже  я  здоровий,  а  вона  мусить
пiклуватися за них.
     - А цiєї ночi, коли скоїлося нещастя, тобто перед цим увечерi, ти був у
мiстi з машиною?
     - Нi, вчора на нiй їздив Петрашку. Бо вiн лише сьогоднi, ви  можете  це
перевiрити, забрав свою з ремонту.
     - Якщо ваша машина була в Петрашку, то як  ти  мiг  довiдатися,  що  її
викрадено? Ти ж сам повiдомив у мiлiцiю?
     Василе трохи помовчав.
     - Я хочу сказати вам усю правду. Сьогоднi я вже був нещирий  з  вами  в
одному випадку, i ви не можете собi уявити, як це мене мучило.  Хоч  мама  й
просила мене змовчати, я не можу, вважаю, що це буде нечесно й  неправильно.
Близько десятої вечора Петрашку залишив машину пiд нашими вiкнами. О десятiй
знайомий хлопчик, вiн живе на другому поверсi,  пiднявся  до  нас  i  сказав
менi, що хтось поїхав нашою машиною. Я пiдiйшов до вiкна -  справдi,  машини
не було. Негайно зателефонував до мiлiцiї i сам пiшов у вiддiлення,  говорив
iз черговим лейтенантом. Коли повернувся, мама  була  вже  дома.  Я  все  їй
розповiв, а вона обiзвала мене дурнем i сказала, що дозволила  взяти  машину
Петрашку. I додала, що я панiкер i взагалi не мушу забувати - машина не моя,
а її. Я пiшов до своєї кiмнати. Чув, як вона повiдомила в мiлiцiю, що машина
знайшлася.
     - А батька тодi дома не було?
     - Був. Але вiн о дев'ятiй лягає спати. Мама спить у  холi.  Я  чув,  як
вона потiм вийшла на вулицю. Я лежав у постелi, але заснув не вiдразу.  Коли
прокинувся, першою була думка про машину.  Поглянув  у  вiкно  -  машина  на
мiсцi. Тодi я спокiйно заснув.
     - А про що змовчати просила тебе мама?
     - Про її дзвiнок у мiлiцiю, що машина знайшлася.
     - Цiкаво, цiкаво, - промовив Дiд i замислився. - Будь  ласка,  ще  одне
запитання: учора вдень Йоана приходила до тебе?
     - Так, батько казав, що вона була в нас пiсля обiду. Я її не бачив,  бо
щодня  сиджу  в  бiблiотецi  архiтектурного  iнституту.  Читаю.   Менi   там
подобається.
     - I ти не здивувався, що Йоана шукала тебе?
     - Звiсно, здивувався. Телефону в неї немає, то я вiдразу  пiшов  на  її
квартиру. Дома її не було.
     - А як ти про це довiдався?
     - Дзвонив, але нiхто не вiдчинив.
     - А ти не пробував вiдчинити дверi? Може, вони були незамкненi?
     - Нi, не пробував. Я лише подзвонив кiлька разiв, та й годi.
     - Потiм ти пiшов звiдти?
     - Так. Написав записку i пiдсунув пiд дверi. Я написав, що шукав  її  i
ждатиму сьогоднi перед унiверситетом.
     - Дякую тобi, хлопче, на сьогоднi досить.
     Василе Скурту встав i пiшов до дверей. Вiдчинив їх, але  затримався  i,
не повертаючись обличчям до Дiда, сказав:
     - Хочу бути з вами щирим до кiнця.  Петрашку  -  мамин  коханець.  Коли
батько дiстав анонiмного листа, вона в усьому зiзналася  i  сказала,  що  не
заперечуватиме проти розлучення. Батько зомлiв, упав i вдарився  головою  об
спинку стiльця. Того ж дня його паралiзувало.
     Юнак вийшов. Дiд подивився на нього з вiкна.  Василе  похнюпив  голову,
нiби йшов за труною.


     11

     Щоб зняти втому, Дiд вiдразу пiсля того, як пiшов Василе, прийняв  душ.
Пустив спочатку теплу воду, потiм холодну, гарно розтер тiло рушником, надiв
халат. Лiг на софу i замислився. Старий годинник  iз  зозулею  вибив  чверть
години, як завше, на  шiсть  хвилин  ранiше.  Дiд  усмiхнувся  i  поринув  у
спогади. Вiн уже кiлька днiв не був на цвинтарi, де поховано  його  дружину.
Подумки вибачився перед нею.
     Задзвонив телефон. Ельзасець спроквола  встав,  позiхнув,  пiдiйшов  до
столика на колiщатках, де стояв апарат, i пiдкотив його до Дiда.
     Телефонував Алексiу. Дiд узяв з кишенi халата олiвець i швидко  записав
на картцi, прикрiпленiй шпилькою до софи, повiдомлення капiтана.
     Поки Ельзасець вiдсував столика з телефоном до  камiна,  Дiд  перечитав
запис. Розповiдь Камелiї  Скурту  про  її  навчання  i  роботу  в  Тiмiшоарi
пiдтвердилася. Одна лише деталь, на перший  погляд  незначна,  змусила  Дiда
замислитися: Камелiя кiлька рокiв тому захистила  докторську  дисертацiю  на
тему "Роздвоєння особистостi" - це тема з психiатрiї,  а  не  з  неврологiї.
Чому вона займалася  таким  серйозним  науковим  дослiдженням  не  за  своєю
спецiалiзацiєю?
     Дiд устав iз софи й заходив по килиму. Цей  бухарський  килим  -  єдина
цiнна рiч у його помешканнi - був геть вичовганий навколо столу, бо Дiд  мав
звичку кружляти по ньому, обмiрковуючи складнi ситуацiї, а вони, певна  рiч,
за довгi роки Дiдової служби траплялися частенько.
     Вiн би ще довгенько походжав, але знову  задзвонив  телефон.  Лейтенант
Продай повiдомив, що натрапив на слiд якоїсь Еви Ласло. Вона рiк тому вклала
угоду з сiм'єю Скурту на два роки, але пiшла вiд них через  пiвтора  мiсяця.
Дiд записав адресу.
     Тiльки-но вiн прикрiпив пуп'янок троянди у петельцi на вилозi  пiджака,
як  до  кiмнати  вбiг  захеканий  Панаiтеску.  В  темних  окулярах,  капелюх
насунутий аж до брiв. Заклав руки в кишенi й  почав  мовчки  тупцювати:  два
кроки вперед, два назад. Нарештi вийняв iз правої кишенi руку  i  поклав  на
стiл двадцять п'ять лей. Другу таку ж купюру сховав до своєї лiвої кишенi.
     - Я не вiддав грошi Джiке, ну його к бiсу!
     Дiд здивувався: якщо не вiддав, то чому ж бере собi половину суми?
     - Буде нам порiвну, шефе! Вважайте, що ви заробили двадцять п'ять  лей,
я також. Ви думаєте, той Джiке не має дармового прибутку? Тодi я вас  питаю:
на якi це кошти вiн спорудив собi  двоповерховий  особняк?  Отож-то.  Звiсна
рiч, випише якусь там квитанцiйку, а бiльшу частину грошей  привласнює.  Мiй
батенько дуже хотiв зробити з мене слюсаря, але я не шкодую, що не став ним:
то хоч i вигiдна, але брудна робота.
     Дiдовi  не  терпiлося  якнайшвидше  дiзнатися,  чи  виконав  Панаiтеску
доручення, а водiй мав звичку довго й нудно розбалакувати про те, що  зовсiм
не стосувалося справи.
     - Гаразд, колего, але я згораю вiд нетерпiння...
     Панаiтеску зняв капелюха й окуляри, прикусив кiнчик вуса, нахилився  до
Дiда:
     - Шефе, я зробив усе як належить. Посадив Джiке  в  "б'юїк",  звичайно,
перед тим прикрив сидiння брезентом, щоб вiн не замастив своєю спецiвкою,  i
повiз до вказаного мiсця. Я залишив машину на сусiднiй вулицi,  не  пригадую
її назви, теж iменi якогось доктора. Засiли ми пiд  яблунями  навпроти  того
будинку i ждемо. Годин через двi вийшла дiвчина. Джiке вiдразу її впiзнав  -
та сама, що замовляла ключi. Вона трохи постояла, подивилася вздовж вулицi й
пiшла до автобусної зупинки. Була б розумнiшою, то глянула б поперед себе  й
вiдразу б помiтила нас, бо в Джiке черево - не те, що моє, втричi бiльше. Ми
бiгом до машини i поїхали за автобусом. Вiн зупиняється, i  я  пригальмовую,
все дуже просто. Бiля якоїсь лiкарнi дiвчина вийшла, але  хутко  повернулася
на зупинку - мабуть, не знайшла, кого шукала. А тодi поїхала  аж  до  Бiлого
Озера, дiдько б її вхопив! Я вже злякався, що не  вистачить  бензину,  ви  ж
менi дали талонiв лише на двадцять лiтрiв, а машина, самi знаєте,  неабияка,
пожирає пальне добряче.
     - Але ж, Панаiтеску, хiба я доручав тобi стежити за дiвчиною?
     - Ну, знаєте, шефе! Якого ж бiса було стримiти  в  засiдцi?  Щоб  потiм
повернутися додому нi з чим?
     - Продовжуй, будь ласка, - сказав Дiд i почав кружляти  навколо  столу,
заклавши руки за спину.
     - Потiм вона сiла в тролейбус, а я  все  боявся,  що  от-от  скiнчиться
бензин. Висадив з машини Джiке, бо  вiн  важенний,  думаю,  дiйде  додому  й
пiшки, не великий пан.
     - Дуже прошу тебе, говори конкретнiше, - чемно зауважив Дiд. Вiн нiколи
не гнiвався на Панаiтеску.
     - Одне слово, дiвчина вийшла з тролейбуса i безслiдно зникла.
     - Тобто як?
     - А так, нiби крiзь землю провалилася.
     - А ти бачив, як вона вийшла з тролейбуса?
     - Авжеж, бачив, як  оце  вас.  Але  бiля  тої  зупинки  якiсь  ремонтнi
роботи - вулицю розширяють, чи  що,  -  i  поки  я  мiркував,  як  правильно
об'їхати, щоб не порушити правил i не нарватися на мiлiцiонера, вона щезла.
     - Цiкаво, цiкаво! - промовив Дiд.
     - На мою думку, шефе, це справдi далеко цiкавiше,  нiж  би  я  побачив,
куди вона пiшла.
     - Не розумiю.
     - Ну, коли б вона купила, скажiмо,  м'ясо  абощо,  то  було  б  цiкаво?
Анiтрохи. А так лишилася таємниця.
     - Любий друже, щоб менi не затримуватися, приготуй, будь ласка,  вечерю
для Ельзасця. Рис у комiрчинi, молоко в холодильнику, звари кашу. I покладеш
на тарiлку вiтамiни "А" i "С". Менi обов'язково треба ще сьогоднi поговорити
з Евою Ласло.
     Дiд подивився на себе в люстро i вийшов.


     12

     Ева Ласло мешкала на вулицi Спетару в невеличкiй, на  п'ять  квадратних
метрiв, кiмнатцi в пiдвальному примiщеннi. За житло вона не платила, а двiчi
на тиждень прибирала квартиру лiтнiй жiнцi з третього  поверху.  Решту  днiв
працювала ще в кiлькох сiм'ях поблизу.
     Коли прийшов Дiд, вона лежала в  лiжку  й  спiвала  тужливу  пiсню,  не
зводячи очей з портрета на стiнi. Либонь, сумувала за тим  вусатим  хлопцем.
Крiм лiжка, в кiмнатцi стояв  маленький  столик  i  стiлець  та  пiд  чистим
простирадлом висiло на стiнi кiлька ситцевих платтiв.
     - Ой лишенько, невже я не замкнула дверей? - злякано сказала дiвчина  й
натягнула ковдру аж до пiдборiддя, щоб не було видно нiчної сорочки.
     - Вибачте, шановна, я потурбував вас невчасно, але  я  був  певний,  що
нiхто в Бухарестi не лягає спати так рано.
     - А я нетутешня, я з Чiука, а ви хто такий? Коли злодiй - кричатиму.
     - Люба дiвчино, - заспокiйливо промовив Дiд, - я  не  злодiй,  навпаки,
працюю в мiлiцiї, де злодiїв ловлять.
     Вiн подав їй своє посвiдчення.
     - Чого мене ловити, я дiвчина чесна  i  маю  право  тут  жити:  хазяйка
тимчасово прописала.
     - Ще раз перепрошую, що потурбував вас, але  спонукала  мене  до  цього
надзвичайно важлива справа. Я прийшов просити вашої допомоги.
     - О боже мiй, ви зi мною розмовляєте, а я роздягнена, випрала  сьогоднi
бiлизну, i так менi сумно стало без Пешти, що плачу  й  плачу.  А  можна,  я
одягнуся?
     - Звiсна рiч, панно. Я тисячу разiв вибачаюся, не думав,  що  ви  лягли
спати. Я вийду на вулицю, запалю сигару, а ви одягайтеся, хоч на  запитання,
якi я вам поставлю, ви могли б i так вiдповiсти.
     - Тодi вийдiть, я швиденько, - сказала Ева  i,  не  чекаючи,  поки  вiн
зачинить дверi, скочила з лiжка. Дiд ненароком  побачив  її  мiцнi  круглявi
ноги i подумав, що саме в таких дiвчат народжуються потiм здоровi дiти.
     На вулицi вiн запалив половинку  сигари  i  розмiрковував  про  те,  що
багато дiвчат їдуть за сотнi кiлометрiв до столицi не для того, щоб заробити
грошей,  а  щоб  навчитися  вести  господарство  i,   повернувшись   додому,
зачаровувати цим  умiнням  своїх  майбутнiх  чоловiкiв.  Не  встиг  допалити
сигару, як у дверях з'явилася Ева i з нею старенька бабуся.
     - Ось вiн каже, що не злодiй, - звернулася  Ева  до  бабусi,  i  Дiдовi
знову довелося прохати вибачення i пояснювати мету свого вiзиту.
     - Вони побудуть зi мною, коли ви питатимете мене, бо я  боюся.  Я  чула
вiд людей, що такi, як ви, бувають ласi до дiвчат, - сказала Ева Дiдовi.
     Вiн спаленiв, проте вирiшив, що дискутувати марне.
     Знову зайшли до Евиної кiмнати. Дiд сiв на стiлець, вони - на лiжко.
     - Панно Ево, рiк тому  ви  працювали  в  сiм'ї  Скурту,  пригадуєте?  У
лiкарки Камелiї Скурту.
     Ева наморщила чоло, за кiлька секунд обличчя її прояснiлося:
     - Так, так, у них iще хлопець такий потвора, з отакенною головою!
     - Отже,  панно,  пригадали,  -  спокiйно  сказав  Дiд,  хоч  вiд  слова
"потвора" його пересмикнуло. - Але ж у вас була угода на два роки,  а  ви  в
них i двох мiсяцiв не пробули. Я ставлю вам це запитання, оскiльки  дiвчина,
яка приходила туди, ви її, можливо, знали, Йоана Рареу, потрапила пiд машину
i загинула, а мiй обов'язок як  представника  слiдчих  органiв  -  з'ясувати
обставини трагедiї i знайти винуватця. Не хвилюйтеся, ви до цього зовсiм  не
причетнi. Мене лише цiкавить, чому ви так швидко  вiд  них  пiшли  i  чи  ви
пам'ятаєте дiвчину, чиє iм'я я щойно назнав?
     - Вiдповiдай йому, люба дiвчинко, цей добродiй не зичить тобi лиха,  ти
ж бачиш, i манери в нього вишуканi, - сказала бабуся, милуючись трояндою, що
червонiла на вилозi Дiдового пiджака.
     Ева зиркнула на нього, потiм на хазяйку, притулила  долоню  до  рота  й
спитала:
     - А ви не посадите мене?
     - Боронь боже, панно, як вам таке в голову прийшло?
     - Отак i прийшло. На свiтi, казав Пiшта, багато  пiдступних  людей,  не
треба всiм вiрити, ось що вiн  менi  казав,  -  з  великих  карих  очей  Еви
струмочками потекли сльози.
     Дiд швидко вийняв з кишенi носовичок i по-батькiвському  ласкаво  витер
дiвчинi очi.
     - Ради бога, панно, вибачте, що розхвилював вас.  Запевняю,  я  прийшов
без нiяких злих намiрiв. Заспокойтеся, прошу вас, i дайте вiдповiдь  на  моє
запитання.
     - Не будь дурненькою, ma cherie [*], ти ж бачиш, як чемно цей  добродiй
тебе прохає.
     ______________
     [*] Моя люба (франц.).

     - Тому пiшла вiд них, що боялась їхнього  хворого  хлопця.  Я  спала  в
прохiднiй кiмнатi й прокидалася  вночi,  бо  вiн  пiдходив  до  мого  лiжка,
дивився на мене й беззвучно реготав. Так було двiчi.
     - Отже, ви пiшли через Вiнченцiу?
     - Ага, його так звали. Але  я  пiшла  не  через  нього,  вiн  добряк  i
поштивець, купував менi цукерки i купав замiсть мене собаку.
     - То, може, вам доводилось забагато працювати?
     - Нi, робота не важка, я на здоров'я не нарiкаю, раз-два - i прибрала в
квартирi, у них лише три кiмнати.  I  платили  менi  щедро  -  чотириста  за
мiсяць. А Вiнченцiу часто плакав, i  менi  було  дуже  шкода  його,  бо  вiн
добрий.
     - То чому ж ви все-таки пiшли вiд них? Напевне ж, була  якась  причина?
Тим паче, ви працювали за угодою.
     Ева перекинула на груди товсту косу, зав'язала голубу стрiчку.
     - Я злякалася!
     - Чому?
     - Одного разу Вiнченцiу не зачинив шафу, i  хоч  хазяйка  не  дозволяла
нишпорити по шафах, менi стало цiкаво, я заглянула.  Хай  бог  милує,  що  я
побачила! Жiнка там стояла.
     Дiд насупив брови.
     - Яка жiнка? Думайте, Ево, що ви кажете!
     - Правду кажу, гола жiнка там стояла. Я ж сама бачила. Я тодi закричала
з переляку, похапцем зiбрала свої речi й утекла вiд них.
     - А який вигляд був у тiєї  жiнки,  не  пригадуєте?  Ви  не  спробували
заговорити з нею?
     Ева заплакала.
     - Ну ви б самi подумали, хiба зможеш слово мовити, коли побачиш  отаке?
Стоїть у самих трусиках i регоче, тiльки голосу я не чула. А волосся  в  неї
довге, золотисте. Дуже вродлива.
     - А ви не розгледiли, може, то була Йоана, чи Дойна, або iнша  дiвчина,
що приходила до них? Ранiше ви її не бачили?
     - Схожа на Йоану, але, здається, не вона. А  може,  й  вона,  бог  його
знає. Я тодi як вискочила, то бiгла, не оглядаючись,  аж  до  своєї  подруги
Аджi. Вона в них працювала передi мною i теж утекла, бо  хазяйка  давала  їй
грошi, щоб вона загравала з отим хворим Вiнченцiу, каже, йому тодi покращає.
Ну хто ж iз отаким заграватиме?  Хазяйка  думає,  що  як  ми  сюди  приїхали
здалеку, то за грошi згодимось на все. А ми не  по  грошi  приїхали,  а  щоб
навчитися вести господарство, дома в нас є хлопцi, бо ми  чеснi.  А  хазяйка
втовкмачила собi в голову, що селянка може продатися  за  грошi  й  дияволу,
прости мене, господи, що промовила це слово.
     - Ево, пiсля того, як ви втекли вiд них, ви нiкому не  розповiдали,  що
там бачили?
     - Нiкому. Коли прийшла хазяйка, я сховалася, а  з  нею  говорила  Аджi.
Вона сказала, що в мене померла мама, i я поїхала додому. Це не дуже великий
грiх, бо моя мама давно померла. Ми  iнколи  кажемо  неправду,  коли  нам  у
когось не подобається i ми хочемо пiти.
     Дiд занотував щось на одну з карток, якi завше мав при собi. Хотiв  iще
спитати в Еви про жiнку в шафi, але подумав, що вона бiльш нiчого не знає. I
повiв розмову iнакше:
     - А Йоана часто приходила до них?
     - Вона була вродливиця. Приходила i тодi, коли дома буз сам  Вiнченцiу,
розмовляли вдвох. Вiн хоч i страшний, але не дурний, я з ним  теж  балакала.
Тiльки дуже потворний,  аж  дивитися  страшно.  Йоана  ходила  з  ним  i  на
прогулянку, брали й собаку. А Василе, його молодший брат, навiть не  балакав
iз ним, i коли до нього хтось приходив,  вiн  проганяв  Вiнченцiу,  щоб  той
сидiв у своїй кiмнатi. Я двiчi бачила, як Василе замикав його на ключ. Бо  я
вам скажу, Василе соромився такого брата. I Йоана спочатку не  знала,  що  у
Василе є брат, довiдалася пiзнiше. Це було при менi. Вона почула,  що  хтось
плаче, i схотiла побачити, хто, а Василе  не  бажав  учинити  її  волю.  Вiн
сказав їй, що у нього є хворий брат. Ну вона все-таки побачила  Вiнченцiу  i
дуже жалiла його. А раз вона прийшла до них iз тiєю, з Дойною. Вони принесли
кiлька валiзок одягу i бiльше години то вдягалися, то роздягалися, поки всiх
платтiв не перемiряли, а Вiнченцiу був тодi дуже веселий, показував  на  них
пальцем i повторював: "Манекени, манекени". Бог знає, що воно таке.
     - А Василе був дома, коли вони влаштували цей парад моделей?
     - Так. I вiн дуже сердився i не хотiв дивитися на них. Вiн i з  матiр'ю
своєю лаявся, казав, щоб вiддала хворого в лiкарню, бо вiн  через  нього  не
може нiкого запросити до себе. А одного разу сказав, що пiде з дому,  бо  не
може бiльше жити в божевiльнi. Хазяйка дала йому ляпаса, i вiн два тижнi  не
розмовляв з нею.
     - А лiкаря Петрашку ви коли-небудь бачили?
     - Отого вродливого, з довгим волоссям?
     - Так, його, - сказав Дiд.
     - Бачила, вiн справжнiй красень. Доводиться братом хазяйцi  чи  якимось
iншим родичем.  Учащав  до  них.  Я  не  раз  подавала  йому  їсти,  хазяйка
загадувала. Коли вiн приходив, Василе зачинявся у своїй  кiмнатi  i  на  всю
вмикав радiо, не виходив, поки той красень не пiде.
     Дiд знову щось записав на картцi i глянув на бабуню. Та вже спала.
     - Вони  часто  отак  засинають,  старенькi  вже,  дев'яносто  рокiв,  -
пояснила Ева i пiдклала бабусi подушку пiд спину.
     - Леонте Скурту весь час сидiв дома? - запитав Дiд.
     - Та нi, зовсiм не сидiв. Ото встане, поїсть i  йде  на  прогулянку  чи
бозна-куди. Повертається пiзно. Повечеряє - i до паперiв. Хоч i на пенсiї, а
пiдробляв у кiлькох ресторанах, рахунки їм складав, вiн дядько грамотний. До
мене гарно ставився: i про село розпитає було, як там люди живуть, i коли  в
мене весiлля. Бо вiн добряк. Я рiк працювала в Галацi й два в Бакеу, i нiхто
мене нiколи не питав нi про Пiшту, нi про батька, нi про  те,  як  нам  дома
живеться. А в мене чотири сестри, я -  найстарша.  На  рiздво  буде  в  мене
весiлля, i тодi пiде на роботу менша сестра, бо  всiм  треба  навчитися.  Як
умiло ведеш господарство, то й чоловiк по шинках  не  тиняється,  дома  йому
приємнiше, бавиться з дiтками. Я вже вмiю готувати  двадцять  страв,  а  ота
лiкарка навiть чаю не вмiє заварити,  тiльки  кави  приготує.  Якби  я  була
мужчиною, нiколи б не одружилася з жiнкою,  яка  геть  нiчого  не  тямить  у
господарствi. Правда, хазяйка  руки  берегла,  вона  ж  вродливиця,  i  менi
здається, - хоч, може, я й дурна, але я вам скажу, - добра в неї душа. Бо  я
нiколи не бачила, щоб отак мати побивалася за своїм дитям, як  вона.  Ото  й
уночi прокинеться, пiдiйде до його лiжка, послухає, як вiн  дише,  поправить
ковдру. Я чула двiчi, що вона плакала. Стоїть над ним i плаче,  а  Вiнченцiу
спить i нiчого не знає.
     - А ви певнi, що тодi в його кiмнатi не було нiкого? [*]
     ______________
     [*] Напевне,  друкарська  помилка  -  тут  повинно  бути  iнше  речення
(прим. OCR'ника).

     - Нi. Але бувало, що  я  хочу  прибрати  в  кiмнатi  Вiнченцiу,  а  вiн
замкнеться й не впускає, а сам балакає з кимось.  Ловко  так  говорить,  про
кохання, куплю, каже, будинок i платтiв  багато  дорогих.  Та  я  нiколи  не
бачила, щоб iз його кiмнати хтось  виходив.  Думала,  то  вiн  сам  до  себе
говорить, бо читає  багато.  Тi,  хто  багато  читає,  часто  самi  з  собою
балакають.
     - А ви певнi, що тодi в його кiмнатi не було нiкого?
     - Нi, я точно не знаю, а що говорив, то я чула. Я  ж  не  сидiла  цiлий
день у хатi. I по закупки ходила, i прала в пiдвалi, й бiлизну  розвiшувала.
Раз на два тижнi доводилося з ранку до вечора прасувати, отож  i  подумайте,
чи мала я час на щось iнше? Може, хтось i був тодi в його кiмнатi, а може, й
не було, присягатися душею не буду.
     - Красно вам дякую i ще раз перепрошую, що потурбував. Коли  дозволите,
допоможу вам провести даму нагору.
     - Спасибi, не треба, її тепер до ранку не розбудиш, спить,  як  колода.
Вона часто приходить до мене, i ми ночуємо вдвох, бо в неї нiкого  немає,  а
самiй страшно, усi виїхали до Францiї, а її залишили.
     - Зрозумiло. А чому ви до неї не ходите спати, адже там бiльше мiсця?
     - Я на нiч не ходжу нiкуди, так я  Пiштi  обiцяла,  коли  їхала.  Уночi
буваю тiльки з ним.
     Дiд чемно  попрощався  i  вийшов.  На  вулицi  його  чекав  у  "б'юїку"
Панаiтеску.
     - То як справи, шефе? -  спитав  вiн.  -  Я  бачив  дiвулю,  гарненька,
їй-богу. I здоров'я в них, сiльських, залiзне.
     Дiд не вiдповiв.
     - Думайте, що хочте, шефе, а я певний - усе сталося так, як  описано  в
книжцi, що про неї я вам казав. В усьому винен Василе. Вiн прочитав детектив
i зробив усе достоту, як  там.  Спробуйте  переглянути  його  бiблiотеку  i,
напевне, знайдете ту книжку. Це ж сучасна молодь, шефе.
     - Любий Панаiтеску, марно стараєшся, нiчого я тобi не скажу. Справа  не
така проста, як здавалося на перший погляд. Я обiцяв тобi, що доведу  її  до
кiнця за три днi, але навряд. У мене є чотири гiпотези, але бракує маленької
дрiбнички, щоб хоч одна з них пiдтвердилась. До речi, я забув тебе  спитати:
скiльки ключiв замовляла у Джiке Дойна Чумедря?
     - Три. I просила зробити так, щоб не вiдрiзнялися вiд оригiналу.
     - Це Джiке сказав чи ти сам вигадав?
     - Як можна, шефе? Як можна? Я теж хочу бути з вами  вiдвертим.  Занадто
ми все ускладнюємо. А коли б ви за три днi впоралися, то й талонiв на бензин
у нас би чимало лишилося, i премiальна сума була б  кругленька.  Та  що  там
казати - не щастить менi. Ви не гнiвайтеся, шефе, але надто  ви  поважно  до
всього ставитесь. Я дав вам роман, там усе чорним по бiлому написано.  А  ви
хочете по-своєму, отож  i  бракує  вам  якоїсь  деталi.  Думаєте,  зловмисне
вбивство, а я вже й книжцi тiй не вiрю, я вважаю, був звичайний  наїзд  -  i
край. Скоро самi пересвiдчитесь.
     - Хотiлося б повiрити тобi,  Панаiтеску,  але  не  можу.  На  жаль.  Це
злочин, i дуже тяжкий. Адже Йоана була вагiтна.
     Водiй засигналив, виглянув у вiконце й брутально вилаяв якогось  юнака,
що перебiгав дорогу. А тодi звернувся до Дiда:
     - Назвiть цю справу в своїх мемуарах так: "Смерть манекена".
     - Цiкаво, цiкаво, дуже цiкаво! - сказав Дiд i попросив узяти правiше.
     Машина зупинилася бiля кав'ярнi. Дiд уважно поглянув  на  Панаiтеску  й
спитав:
     - Як тобi спало на думку вигадати таку назву?
     - Ясно як день, - зрадiв шофер,  що  Дiд  зацiкавився  його  думкою.  -
Дiвчата - манекенницi, Йоана була манекенницею, у  розбитiй  вiтринi  стояли
манекени, самi бачите, маємо справу тiльки з манекенами.
     - I Вiнченцiу мав у шафi манекена.
     - Як у шафi?
     Дiд коротко переповiв йому розмову з Евою i додав:
     - Блискуча назва, Панаiтеску. Даю тобi сто лей.  А  коли  пiдтвердиться
те, про що я зараз подумав, то одержиш усi п'ятсот. А  тепер  вiдвези  мене,
будь ласка, на вулицю Мiнодори, до  матерi  Йоани  Рареу.  А  сам  швиденько
з'їздиш до лабораторiї, спитаєш у лейтенанта  Продана  вiд  мого  iменi,  чи
знайшли на розбитiй вiтринi якi слiди. Тодi приїдеш  до  мене.  I  ще  одне.
Попроси лiкаря Добреску, кримiналiста, нехай дасть менi з їхньої  бiблiотеки
на одну нiч що-небудь про роздвоєння особи. Завтра ми одержимо  з  Тiмiшоари
докторську дисертацiю Камелiї Скурту.
     - А яка в неї дисертацiя?
     - Розповiм тобi iншим разом.
     Вони їхали безлюдними вулицями - було вже пiзно. На небо виплив мiсяць,
вiйнуло пахощами весняної землi. Дiд стрепенувся.
     - Ти знаєш, Панаiтеску, менi вже недовго лишилося жити.
     - Отакої! Городите казна-що, вибачте на словi!
     - Е, нi, любий друже. Я  занадто  гостро  вiдчуваю  весну,  мовби  менi
двадцять рокiв.  Це  в  моєму  вiцi  може  бути  так  само  фатально,  як  i
благодiйно.
     - Несерйозна розмова, шефе. I за сорок лiт приїлася менi. Стоп, ми  вже
приїхали.
     У глибинi двору жовтiло вiкно. Крiзь  шибку  було  видно  полум'я  двох
свiчок.


     13

     Мати Йоани Рареу жила в маленькому будиночку - одна  кiмната  й  кухня.
Тиньк на стiнах облупився, стеля змокрiла. Усi  меблi  з  кiмнати  винесено,
залишився тiльки стiл - на ньому труна з тiлом Йоани.
     Труна була простенька, ялинова, обклеєна бiлим папером iз зубчиками  по
краях.
     На кухнi коло печi сидiв молодий солдат.  Дiд  догадався,  що  то  брат
Йоани. Вiн швидко їв, наче боявся, щоб у нього не вiдняли тарiлку, i  раз  у
раз поглядав у вiдчиненi дверi кiмнати, де сидiла бiля труни мама.  Дiда  не
спитали, хто вiн такий, звiдки й  чого  прийшов.  Несподiвана  смерть  Йоани
приголомшила всiх її друзiв i знайомих, багато людей  приходило  вiддати  їй
останню шану. Перед лицем смертi не  могло  бути  нi  зачинених  дверей,  нi
запитань. У кiмнатi панувала тиша. Солдат поглянув вiд печi на Дiда i кивком
голови вказав на кiмнату. З очей старого покотилися сльози.
     Йоана була така ж сама, якою вiн бачив її ранком у морзi. Вираз обличчя
спокiйний, тiльки розплющенi очi запитально дивилися в стелю.
     Профiра Рареу - квола жiнка рокiв на п'ятдесят, блiда й така  змарнiла,
що була схожа на тiнь, уся в чорному, сидiла бiля  труни,  склавши  руки  на
колiнах. Тримала в руках бiлу хустинку, але  її  чистi  засмученi  очi  були
сухi. Вона вже не могла плакати.
     - Приймiть моє спiвчуття, панi, - сказав Дiд, та жiнка думала про  своє
i не почула його слiв.
     Дiд стиха кашлянув, вийняв iз петельки трояндовий пуп'янок  i  обережно
поклав на бiлу вiнчальну сукню покiйницi. Побiля труни стояли букети  квiтiв
i  кiлька  вiнкiв  -  вiд  товаришiв  по   роботi,   вiд   профспiлкової   i
комсомольської органiзацiй.
     Крiм матерi, нiкого в кiмнатi не було. На  кухнi  поралась  родичка  чи
сусiдка - готувала страви на поминки.
     - Якщо тобi так судилося, моя рiдненька, нехай бог прийме твою душу,  -
тихо промовила Профiра. Вона ще трохи посидiла i вийшла  надвiр.  Дiд  пiшов
слiдом за нею.
     Буяла весна, духмяне повiтря - i те здавалося зеленим.  Небо  аж  сяяло
чистотою.
     - Я розумiю, яке тяжке горе спiткало вас, - обiзвався  Дiд  i  пояснив,
хто вiн i чого прийшов. - Страшне лихо. Але, якщо можете, розкажiть менi хоч
трохи про Йоану. Я хочу встановити правду, знайти й покарати злочинця.
     Вiн не сказав матерi, що її дочка була вагiтна.
     - Господь усе бачить, добродiю,  i  сам  покарає  винних,  -  промовила
жiнка, сiдаючи на лавцi бiля квiтника.
     Дiд сiв поруч.
     - Бог звершить правий суд на небi, але й ми на  землi  мусимо  виконати
свiй обов'язок. Я не можу спокiйно жити, поки не викрию  того,  хто  обiрвав
оце молоде життя. У мене дiтей не було, але я розумiю вашу невтiшну скорботу
i вiд усього серця спiвчуваю.  Скажiть,  будь  ласка,  коли  Йоана  востаннє
приходила до вас? Тiльки не гнiвайтесь, що я ставлю вам запитання.
     - Вона була гарна дочка, я нi в чому їй не дорiкаю. Тiльки даремно вона
звiдси пiшла. Оце й усе. Не послухалась мене. Хоч вона й не  казала,  але  я
знаю: соромилася, що в  нас  такий  будиночок,  не  могла  нiкого  запросити
додому. Я її розумiла. Вона й так пожертвувала своїм майбутнiм  заради  нас:
вступила до iнституту, а  тодi  забрала  документи  й  пiшла  працювати,  бо
знала - важко нам буде, пенсiя в мене мала, а Вiрджiла  призвали  до  армiї.
Вона ж молода, хотiлось i їй гарно вдягтися. Та що  тепер  говорити...  Коли
Йоана йшла вiд мене, я передчувала - скоїться  щось  лихе,  мати  завше  чує
серцем. Але я не мала сили утримати її дома, а вона - залишитися. Тепер вона
повернулася до мене. Та менi вже нiчим їй допомогти.
     Профiра  замовкла.  Нiчна  тиша   була   сповнена   трепетного   подиху
життєдайної весни. Дiд не квапив  згорьовану  жiнку.  Вона  сама  продовжила
розмову:
     - Ви питаєте, коли Йоана востаннє була  вдома.  Позавчора.  Вона  часто
навiдувалася, не забувала  мене.  Щось  її  тривожило.  Я  помiтила  це  вже
давненько, кiлька мiсяцiв тому, але не питала, думала, сама  скаже,  а  вона
мовчала. У дитинствi, бувало, помовчить день-два, а тодi все розкаже.  А  як
виросла - перестала дiлитися зi мною своїми прикрощами. Хоч для мене Йоана i
в двадцять лiт зосталася дитиною, i я чекала, що вона  розповiсть  про  свою
бiду.
     - Дойна Чумедря часто приходила до вас?
     - Тiльки раз. Це вона винна в усьому, вона її зманила з дому. Але я  не
хочу брати грiха на душу, тепер уже бог розсудить, тепер не винен нiхто.
     - Все-таки, панi, хтось винен. I ми  не  можемо  нi  звинувачувати,  нi
прощати божим  iменем.  Але  iменем  загиблої  юностi  винуватець  має  бути
покараний.
     - Вона з хлопцями не зустрiчалася, була вiдлюдькувата. Я  часто  радила
їй пiти на прогулянку з подругами чи в гостi до когось завiтати, а  вона  не
хотiла. А тодi її забрала Дойна. Та дiвчина вiдразу менi не  сподобалась.  Я
жiнка проста, але вмiю розбиратися в людях. У неї очi поганi. А я вже  давно
пересвiдчилась - ото як менi чиїсь очi  не  сподобаються,  так  i  виявиться
згодом, що людина лиха. У тої дiвки погляд байдужий, очi нiби неживi.
     - А ви останнiм часом не помiтили чогось незвичного в поведiнцi  Йоани?
Тодi, як вона зажурилася?
     - Кiлька разiв я чула, що  вона  виспiвує  в  саду  молитви.  Я  людина
вiруюча, але нiколи в життi таких молитов не чула.
     - Що ж то за молитви?
     - Не знаю, як вам пояснити. Слова в них зверненi до бога, а спiває так,
що можна пiд той спiв танцювати. Я спитала її одного разу, що  то  за  пiсня
така, нiби кепкування над богом, а вона спохмурнiла й нiчого  не  вiдповiла.
Через тиждень я знову спитала, тодi Йоана засмiялася i сказала, що й сама не
знає, як їй спало таке на думку.
     До них пiдiйшов солдат.  З  подивом  глянув  на  Дiда,  обняв  матiр  i
промовив:
     - Ходiмо ляжете, мамо, хоч трохи заснете. Я  сам  посиджу  бiля  Йоани.
Завтра i пiслязавтра у вас будуть найтяжчi днi.
     - Ходiм, синку, - встала Профiра i гiрко всмiхнулася: -  У  мене  тепер
завше будуть найтяжчi днi.
     Дiд також пiдвiвся. Хотiв сказати Профiрi Рареу ще кiлька втiшних слiв,
але вона вiдвернулася i пiшла з сином у будинок.
     На вулицi його ждав Панаiтеску.
     - Ну як, шефе, нiчого нового? - спитав вiн, заводячи машину.
     - Нiчого,  -  вiдповiв  Дiд,  хоча  дещо  з  розповiдi  Профiри   Рареу
насторожило його. - А ти чому так швидко повернувся?
     - А я в управлiння не їздив, побував  тiльки  в  районному  вiддiленнi,
звiдти зателефонував Продановi та в лабораторiю. Вiтрину  розбито  цеглиною,
але її не знайшли нi на тротуарi, нi у вiтринi. На манекенi багато вiдбиткiв
пальцiв  рiзних  людей,  напевне,  продавщиць.  Це  буде  перевiрено.  Лiкар
пообiцяв надiслати книги вам додому. Менi здається, шефе, нiчого  в  нас  не
вийде.
     - Чому?
     - Бо час летить, а ми тупцюємось на мiсцi. Я вже вас добре  знаю:  якщо
першого дня нiчого не прояснилося, справа затягнеться на кiлька тижнiв.
     - Такий у мене фах, Панаiтеску, нiчого не вдiєш.
     - Як то не вдiєш? Сто чортiв! Викликали б до мiлiцiї отого красеня,  що
нiгтi кусає, та дiвку з ключами, дали б їм чосу, та й квит, усе б розказали.
А то дедукцiї, умовиводи. Слово честi, при комiсаровi Iзбешеску було  краще.
З поважними людьми чемно поводились, а з усяким дрiб'язком не  церемонилися.
Правду виривати треба. А ви зi своєю логiкою далеко не заїдете.
     - Закон нiкого  не  дозволяє  бити.  Я  й  ранiше,  за  часiв  комiсара
Iзбешеску, i сам не бив, та й iншим не дозволяв. Навiщо тодi голова?
     - Голова потрiбна, поки є змога щось з'ясувати, а немає такої  змоги  -
не грiх i рукам волю  дати.  А  то  всякi  негiдники  вбиватимуть  вродливих
дiвчат, а ми з тим непотребом  делiкатнi  балачки  розводимо.  Заради  чого?
Доведеться на бензин витрачатися з власної кишенi.  I  премiю  чорта  лисого
дiстанемо. А трохи грошей про запас не завадило б, як-не-як заслужили:  їмо,
де прийдеться, вiдпочити нiколи. Оце вам у вашому  вiцi  треба  тинятися  по
мiсту опiвночi? Хiба я не маю рацiї?
     - Не маєш, Панаiтеску, Зупинись, будь ласка.
     Дiд вийшов iз машини. Прислухався. Пiдкликав до себе водiя.
     - Ти чуєш?
     Панаiтеску поглянув угору, озирнувся, стенув плечима.
     - Цвiркунець, Панаiтеску. Перший цвiркунець у цьому роцi.
     - Боже мiй, як гарно виспiвує!
     - Достоту ангельський спiв,  Панаiтеску,  ангельський,  та  й  годi,  -
промовив Дiд i сiв у машину.
     Здалеку долинули удари годинника - настала пiвнiч.


     14

     Перед тим, як прийняти душ, Дiд  приготував  постiль  i  помив  тарiлку
Ельзасця. Каша була доїдена, а вiтамiни лишилися.  Останнiм  часом  пес  був
засмучений: господар легковажна його професiйними здiбностями. Та що вдiєш -
i цього разу чутливий нюх собаки не знадобиться Дiдовi. Справа  Йоани  Рареу
не пов'язана з пограбуванням, власне кажучи, невiдомо, з чим вона пов'язана.
Десятки методiв розслiдування, якими  Дiд  користувався  майже  пiвстолiття,
зараз виявилися безсилими. Вiн знав почерк кожного рецидивiста й,  оглянувши
труп, мiг  безпомилково  сказати:  "Це  зробив  Оака"  або  "Це  справа  рук
Партенiє". Тепер вiн не сумнiвався лише в одному - Йоану Рареу  вбив  якийсь
новак. Хто вiн? Як його знайти?
     Дiд вимкнув воду, й Ельзасець вiдразу  принiс  йому  великого  рушника.
Було вже пiзно, але хотiлося переглянути книгу, що надiслав лiкар  Добреску.
В нiй  описано  найпоширенiшi  психiчнi  захворювання,  якi  так  чи  iнакше
призводили до злочину. Дiда особливо зацiкавив один роздiл - знайшов у ньому
наукове пiдтвердження своєї здогадки. Швидше б отримати  дисертацiю  Камелiї
Скурту...
     Зрозумiвши, що вже не  засне,  Дiд  одягнувся,  прикрiпив  повiдець  до
нашийника Ельзасця i рушив з ним на цвинтар.
     Сторож не здивувався,  побачивши  таких  пiзнiх  вiдвiдувачiв,  -  вони
приходили о цiй порi не вперше. Дiд привiтався, дав йому п'ять лей на  цуйку
i попрямував центральною алеєю до могили своєї дружини. Кiлька днiв тому вiн
причепурив могилу, посадив квiти, на них уже з'явилися новi  пагiнцi.  Поруч
була могила його колишнього начальника  -  комiсара  Iзбешеску.  П'ятнадцять
рокiв тому Дiд посадив на нiй трояндовий кущ iз намiром  зрiзувати  з  нього
щодня по квiтцi - хотiв у такий  спосiб  помститися  покiйному  суперниковi.
Була в Дiда пiдозра, що дружина зраджувала його, але доказiв жодних не  мав.
Лише тодi, як купив Iзбешеску мiсце поруч iз могилою  Дiдової  дружини,  вiн
упевнився, що ревнував недарма. I вже пiсля смертi свого начальника збагнув,
чому той частенько посилав саме його  в  провiнцiйнi  мiстечка  розслiдувати
найзаплутанiшi справи, на якi завше доводилося  витрачати  багато  часу.  Та
минули роки, минулася й образа. Тим паче,  що  з  дружиною  вони  жили  дуже
гарно. А тепер вiн сидить на лавочцi бiля двох могил i бачить, як трояндовий
кущ iз могили Iзбешеску обвивається навколо сусiднього хреста.
     Дiд вийшов iз цвинтаря й зупинив таксi.
     - Куди вам, товаришу? - спитав водiй.
     - На ваш вибiр, у мене п'ятдесят лей, - вiдповiв Дiд i погладив  густий
загривок Ельзасця.
     Таксист увiмкнув радiо i поїхав у Бенясу. Нiби  вгадав  Дiдове  бажання
побувати за мiстом, де цiлу нiч витьохкували солов'ї.
     Назад поверталися iншою дорогою.  Ельзасець  заснув,  а  Дiд  милувався
нiчним Бухарестом. На вулицi Штефана Великого щось привернуло його увагу.
     - Зупинiть, будь ласка, - попросив вiн.
     Метрiв за п'ятдесят вiд них була  та  сама  крамниця,  де  вчора  хтось
розбив вiтрину. Скло вже вставили, i перед ним  Дiд  упiзнав  велику  голову
Вiнченцiу. Глянув на годинник - близько  другої.  Попросив  водiя  пiд'їхати
ближче. Тепер  виразно  бачив  обличчя  юнака,  воно  нiби  змiнилося:  губи
стиснутi, великi чорнi очi сяяли захопленням. Та ось Вiнченцiу всмiхнувся, i
його лице спотворилося тваринним оскалом: кривi зуби стирчали в рiзнi  боки.
Дiдовi здалося, що вiн гладить рукою скло. Придивився. Юнак справдi  обводив
долонею на склi грацiознi лiнiї голої картонної фiгури жiночого манекена.
     Вiнченцiу помiтив машину, вiдступив од  вiтрини  i  повiльно  пiшов  по
тротуару, засунувши руки в кишенi. Коли побачив, що машина стоїть на  мiсцi,
збився з кроку, заспiшив i зник за рогом.
     Дiд вiддав таксистовi  п'ятдесят  лей,  хоч  лiчильник  показував  лише
тридцять п'ять, i вони з Ельзасцем вийшли  з  машини  недалеко  вiд  будинку
Скурту. Стали в темному мiсцi, так що їх було важко помiтити, а вони  бачили
далеко. Довгенько нiхто не з'являвся. Дiд уже подумав, чи  Вiнченцiу,  бува,
не випередив його. I саме в цей час побачив юнака. Вiн iшов, як сновида,  то
сам собi всмiхався, то мiцно стискав губи.
     На превеликий подив Дiда, Вiнченцiу обiйшов навколо будинку  i  подерся
вгору по тильнiй стiнi: з вiдчиненого вiкна  звисала  вiрьовка.  Навдивовижу
вправно хлопець за кiлька секунд дiстався до третього поверху i  стрибнув  у
кiмнату. Слiдом за ним блискавично зникла вiрьовка. Вiкно зачинилося.
     Дiд був ошелешений. Повернувся додому, лiг спати, але  задрiмав  тiльки
перед свiтом.


     15

     О шостiй ранку Дiд був уже на ногах. Прийняв холодний душ, не  чергуючи
його з гарячим - поспiшав. Зоставив собацi їжу, одягнувся,  вийняв  iз  вази
свiжий трояндовий пуп'янок яскраво-червоного, кольору i прикрiпив у петельцi
на вилозi пiджака.
     Панаiтеску пiдхопився, розбуджений  гулом  свого  саморобного  дзвiнка,
вiдчинив дверi й знову шугнув у лiжко. Дiдовi довелося поторсати його.  Тодi
вiн мовчки встав,  зробив  кiлька  гiмнастичних  вправ  i  провiв  рукою  по
пiдборiддю:
     - Я вчора ввечерi голився, шефе. Думаю, зiйде?
     Вiн прополоскав рот i горло дезинфiкуючим розчином -  у  мiстi  лютував
грип iз якоюсь екзотичною назвою, а Панаiтеску з  усiх  хвороб  боявся  лише
грипу й жiнок.
     "Б'юїк" слухняно рушив з мiсця, i за кiлька хвилин  вони  вже  були  на
вулицi доктора Лiстера.
     Дойна Чумедря зачiсувалася перед великим люстром, почепленим на  стiнi.
Вона  зовсiм  не  здивувалася,  побачивши  Дiда,  її  рухи   були   набагато
спокiйнiшi, нiж учора, пiд час першого Дiдового вiзиту. На столику  парувала
чашечка запашної кави.
     - Збираєтесь на роботу, панно? - спитав Дiд.
     - Так, о дев'ятiй у мене примiрка. Через два тижнi будемо демонструвати
новi лiтнi моделi. Може, вип'єте кави? Берiть оцю чашечку, я собi зварю.
     Дiд  подивився,  де  б  сiсти,  але  в  кiмнатi  були  тiльки  трикутнi
подушечки, i вiн почав пити каву  навстоячки.  Дойна  не  винесла  з  ванної
стiльчика - либонь, хотiла швидше його спровадити.
     Дiвчина була в халатi, 1 коли пiднiмала руку,  оголювались  її  стрункi
ноги. Дiд подумав, що вона обрала фах манекенницi недарма.
     Кава була мiцна, саме така, яку вiн любив.
     - Ви все ще цiкавитесь Йоаною, чи не  так?  Я  зiбрала  її  речi,  хочу
вiднести матерi.
     - Скажiть, будь ласка, панно Дойно, де ви були вчора о  пiв  на  п'яту?
Вас бачили в районi Бiлого Озера.
     Її рука з гребiнцем завмерла. Дiвчина пронизала Дiда гострим  поглядом,
у її великих мигдалевидних очах зблиснули i вмить погасли неприємнi вогники,
i вiн зрозумiв, чому тi очi не сподобалися Профiрi Рареу.
     Манекенниця швидко отямилась i вiдповiла:
     - Я не знала, що за мною стежать.
     - Ображатися  не  варто,  панно.  Щоб   знайти   злочинця,   доводиться
хоч-не-хоч  вдаватися  до  найрiзноманiтнiших  методiв,  аби   тiльки   вони
допомогли встановити iстину. Щодо вас, то будьте спокiйнi, наказу стежити за
вами не було. Я випадково побачив вас  iз  машини.  Звернув  увагу  на  вашу
чарiвну ходу. Звiсно, манекенниця мусить не тiльки гарно одягатися, а й мати
вишуканi манери, хоча б де вона була.
     - Я навiдувала свою подругу.
     - А ви не скажете, як її звуть?
     - Навiщо? - стрепенулася Дойна. її очi вмить розширилися.
     - Просто я хочу впевнитися, чи ви справдi були в подруги.
     - А я просто не бажаю вiдповiдати, -  усмiхнулася  дiвчина,  зайшла  до
ванної i ввiмкнула душ. Вже звiдти додала:
     - Не скажу, бо менi подобається  ореол  таємничостi.  Вiн  робить  мене
далеко цiкавiшою.
     - Ви в мене викликаєте цiкавiсть лише як подруга Йоани Рареу. Не хочете
вiдповiдати на моє запитання - поставлю вам iще кiлька  i  сам  вiдповiм  на
них, щоб розвiяти ваш ореол таємничостi.
     - Прошу вас, послухаю iз задоволенням, - Дойна вимкнула воду.
     - Торiк  у  квiтнi  ви  складали   екзамен   на   водiння   автомобiля.
Провалилися. Учора ви менi про це не сказали.  Мiсяць  тому  ви  замовили  в
майстернi три ключi запалення для автомобiля марки "фiат-1300".  Дрiб'язкова
деталь, але ви  i  її  приховали.  Позавчора  машиною  збито  дiвчину,  вашу
найкращу подругу, як ви самi казали. Вона померла  вiд  того,  що  її  збила
машина, а може, й ранiше, це ще буде з'ясовано. Ви жили з  цiєю  дiвчиною  в
однiй кiмнатi, ба, як видно, й спали в одному лiжку. Учора ви були засмученi
й пригнiченi,  а  сьогоднi  вже  зовсiм  спокiйнi  й  безтурботнi.  Я  роблю
висновок, що за цей невеликий промiжок часу вiдбулося щось важливе.  Я  хочу
знати, що саме. Може, вас заспокоїла та подруга, в якої ви  побували  вчора.
Сказати по щиростi, дещо у вашiй поведiнцi непокоїть мене, i я хотiв би пiти
до тої подруги й також дiстати необхiдну дозу  заспокiйливого.  А  то  знову
доведеться турбувати вас.
     Дойна вийшла з ванної в самих трусиках, нiби з огляду на  вiк  Дiда  не
вважала його за мужчину. Скинула з голови купальну шапочку, i її довге чорне
волосся розсипалось по спинi.
     - То як, не бажаєте дати менi вiдповiдь? - спитав Дiд.
     - Усе, що ви тут сказали, - правда. Менi додати нiчого. Була я вчора  у
своєї подруги Елiзабети Вирлан, вона також манекенниця,  можете  перевiрити.
Вулиця Альбе, номер п'ять.
     Дiд помiтив, що її очi потемнiли.
     - I майте на увазi, я не можу пiти  на  роботу  з  червоними  очима.  Я
нiкому не поясню, що плакала через чоловiка, який прийшов,  щоб  пiдозрювати
мене.
     - Сльози, панно, мають одну цiнну  властивiсть:  вони  омивають  очi  i
роблять їх красивiшими. Так пояснювала менi в дитинствi мама.  Але  я  прошу
вас не плакати i не думати, що  я  вас  пiдозрюю.  Зовсiм  нi.  Хочу  тiльки
застерегти - не варто нiчого вiд мене приховувати. Я певний, що ви  негайно,
з першого ж автомата, зателефонуєте Елiзабетi й попередите її про мiй вiзит.
I, звiсна рiч, попросите сказати, що саме ви, а не хтось iнший, були  в  неї
вчора. Я в цьому не сумнiваюся.
     Дойна пошпурила гребiнець  на  пiдлогу  i  впала  на  канапу.  Її  тiло
здригалося вiд ридань.
     - Так де ви були вчора?
     - У брата Партенiє.
     - Я не знав, що у вас є брат у Бухарестi.
     - Вiн менi не рiдний, вiн брат у Христi, - сказала Дойна, не вiдриваючи
голови вiд подушки.
     - Як у Христi? Хiба ви вiруюча?
     - Так. Лише вiра допомогла менi досягти чогось у життi.
     - I що ви робили в свого брата у Христi?
     - Молилася за душу Йоани. I вона була в нього кiлька разiв.
     - А де можна знайти цього брата?
     Дойна не вiдповiла. Встала з канапи i витерла очi. її обличчя було таке
урочисто-спокiйне, що Дiд  зрозумiв:  вона  нiколи  не  назве  адреси  брата
Партенiє.
     - Не скажу.
     - I не треба. Я його знайду i без вашої допомоги.
     - Не думаю. Вiруючих багато, i дiм кожного з них є тепер i його домом.
     - А цей брат має якийсь стосунок до випадку з Йоаною?
     Дойна прикусила нижню губу.
     - Так чи нi?
     - Нiякого.
     - Коли не помиляюся, йдеться про релiгiйну секту, а не про церкву.
     - Не питайте мене нi про що. Менi вам нiчого сказати.
     Дiд почав ходити по кiмнатi. Не спитавши дозволу, запалив сигару.  Став
бiля книжкової полички, перебiг очима назви кiлькох книжок  i  взяв  одну  з
них - "Смерть манекена".
     - Я не хочу зачiпати вашої вiри, панно, мене цiкавить лише одне: чи  не
вразила вас подiбнiсть сюжету цього роману до того, що сталося з Йоаною?
     Дойна уважно подивилася на книжку i спохмурнiла:
     - Я цiєї книжки не читала. Йоана сказала, що вона погана.
     - А для кого ви, панно, замовляли ключi до машини?
     Дойна сiла на канапу. Вона здавалася спокiйною, тiльки її очi не  могли
на чомусь зупинитися, збентежено бiгали по кiмнатi.
     - Я вчилася водити на машинi Василе. Вiн давав менi першi уроки. З нами
була i Йоана. Я дуже хотiла мати свою машину. А зрозумiвши, що в мене її  не
буде, вирiшила навчитися хоча б водити.  Мiсяць  тому,  коли  батьки  Василе
поїхали до моря, я попросила його позичити менi машину. Вiн  сказав,  що  не
може, бо немає ключiв. Але я побачила ключi на сервантi i дуже розгнiвалася:
вiн обдурив мене. Взяла ключi i вийшла надвiр. Та машини  бiля  будинку,  де
вона завжди стояла, не було. Другого дня вiн  знайшов  мене  i  сказав,  щоб
вiддала ключi. А я про них i забула. Пошукала в сумочцi -  знайшовся  тiльки
один. Тодi я замовила ще два. їх зробили при менi. I я вiддала їх Василе.
     - Ви знаєте, панно Дойно, у мене таке враження, нiби  брат  Партенiє  з
його вiрою не дуже пiклується про чистоту вашого  сумлiння.  Доведеться  нам
зайнятися вами. Уже восьма година, поспiшiть, а то спiзнитесь.
     Дiд запхнув собi в кишеню детективний роман i вийшов. На душi  в  нього
було дуже гiрко.


     16

     Аж до вулицi Лепушняну Дiд не промовив жодного слова. Вiддав Панаiтеску
роман "Смерть манекена", i той, зрадiвши, що його  передбачення  збувається,
ледь не заїхав у Димбовицю.
     - Треба бути уважнiшим, Панаiтеску.
     - Вибачте, шефе. Я ж вам вiдразу сказав: усе так i було.  Книжку  взято
за основу. Якби ви мене послухали, ми б уже далеко просунулись. А  то,  бач,
тупцюємо на мiсцi.
     Дiд суворо поглянув на нього.  Панаiтеску  збагнув,  що  переборщив,  i
почав насвистувати свою улюблену мелодiю.
     - Фальшивиш, Панаiтеску.
     Зупинивши автомобiль у вказаному мiсцi, водiй ображено промовив:
     - Я вже сорок лiт насвистую цю саму мелодiю, i  ви  часто  називали  її
ангельською. А це, бач, фальшивлю. Хiба взяли б мене тридцять рокiв  тому  в
хор Святої Трiйцi, коли б я не мав виняткового слуху? Просто, шефе, ви не  в
гуморi. I хочу вам нагадати, що в мене бiльш нема талонiв  на  бензин.  Крiм
того, менi слiд пiдстригтися.
     Дiд усмiхнувся, вийняв  iз  гаманця  двiстi  лей  i  п'ять  талонiв  на
двадцять лiтрiв. Вiддав Панаiтеску, зауваживши:
     - Чимдалi, шановний колего, ти стаєш усе  прагматичнiшим.  Я  присвячую
окремий роздiл у мемуарах цiй рисi твого характеру. Дам тобi прочитати.
     Панаiтеску  часто  чув  слово  "прагматичний",  але  не  розумiв   його
значення, тому вважав себе  приниженим.  На  знак  великої  образи  прикусив
лiвого вуса.
     - Не гнiвайся, любий Панаiтеску. Будь ласка, поїдь до Алексiу, вiзьми в
нього  докторську  дисертацiю  Камелiї  Скурту,  якщо  її  вже  надiслали  з
Тiмiшоари, i нехай вiн дасть усi адреси релiгiйних сект Бухареста. Подивися,
чи немає серед них якої-небудь адреси в тому  районi,  де  вчора  зникла  на
твоїх очах Дойна Чумедря. Здається, ми  на  правильному  шляху,  i  в  цьому
велика й твоя заслуга. Я ж вiд тебе правди не приховую.
     Панаiтеску знав, що вiн прибiльшує, але було приємно. Побожно глянув на
Дiда:
     - Усе зрозумiло, шефе. А ви собi грошей хоч  трохи  залишили?  Бо  менi
вони зараз не дуже й потрiбнi...
     - Скажи Алексiу, що я зайду до нього о четвертiй. Грошей менi не треба,
а давно вже хочеться поласувати квасолею з копченою ковбасою. Хоч i печiнка,
дiдько б її вхопив, болiтиме, але ж така смакота!
     - Я цибулю не пересмажуватиму i замiсть масла вiзьму олiю.
     - Тобто ввечерi я помру вiд задоволення, домовились?
     - Не турбуйтеся, шефе, усе буде гаразд, маю про запас  кiлограм  питної
соди.
     Дiд обiйшов навколо будинку, де жила сiм'я Скурту, i вирiшив  пiднятися
на третiй поверх чорним ходом. Не встиг дiйти до площадки  другого  поверху,
як почув чиїсь кроки. Хутко сховався у кам'яну  нiшу  в  стiнi.  Повз  нього
пройшла жiнка. В однiй руцi вона  тримала  тарiлку,  а  в  другiй  свiчку  й
сiрникову  коробочку.  Дiд  почекав,  поки  вона  спустилася  в  пiдвал,   й
обережними котячими кроками пiшов по сходах  угору.  Кiлька  разiв  натиснув
кнопку дзвiнка, i йому вiдчинив Леонте Скурту. Вiн анiтрохи  не  здивувався,
побачивши Дiда.
     - Ви самi, добродiю Леонте?
     - Сам. Дружина в лiкарнi, Василе в  бiблiотецi,  а  Вiнченцiу,  мабуть,
десь гуляє.
     - Ви не боїтеся вiдпускати його самого?
     Леонте сiв на стiлець, запросив i  Дiда  сiсти,  зiбрав  розкладенi  на
столi папери з колонками цифр.
     - Виконую роботу для кав'ярнi "Бiхор" - звiряю рахунки. Воно нiби й  не
личить колишньому головбуху займатися такими дрiбницями, але  я  вважаю,  що
нiякої працi не слiд соромитись. Ви питаєте про Вiнченцiу. А  чому,  власне,
треба за нього боятися?
     - Ви йому не батько, але, як бачу, обидва хлопцi для вас однаковi.
     Леонте почав масувати правою рукою бiлi пальцi паралiзованої лiвої руки
й вiдповiв:
     - Не зовсiм так. Я завжди придiляв Вiнченцiу бiльше уваги, нiж  Василе.
Це й не дивно - вiн дуже нещасний. Думаю, i ви б iнакше не змогли.
     - Може б, i не змiг,  але,  в  усякому  разi,  намагався  б  робити  це
делiкатно, щоб не травмувати другого хлопця. Та я не  повинен  втручатися  у
вашi сiмейнi справи. Мене цiкавить одне:  чи  не  помiчали  ви  у  Вiнченцiу
якихось дивних звичок?
     - Майте на увазi, -  вiдповiв  Леонте,  -  пiдозрювати  його  в  чомусь
поганому просто абсурдно. Вiнченцiу завжди був на  диво  спокiйний.  Правда,
iнколи вiн надовго впадає в меланхолiю,  але  дружина  певна,  що  це  скоро
минеться. Ми хочемо влаштувати його на роботу.  Шкiльний  курс  вiн  пройшов
дома, проте пiдготовлений добре. Зараз я пiдучую його бухгалтерськiй справi.
Десь у невеликiй установi, в окремiй кiмнатi, Вiнченцiу  мiг  би  працювати.
Практично вiн здоровий, ненормальне в нього тiльки обличчя.
     - Вибачте, будь ласка, але ви не вiдповiли на моє  запитання:  помiчали
ви щось дивне в поведiнцi Вiнченцiу?
     - Нiколи. Я мiг би навiть сказати, що Василе  дивакуватiший  за  нього.
Вiн так неймовiрно страждав, коли не вступив до  iнституту,  просто  жах!  Я
радив йому йти в технiкум - на мою думку,  це  перспективнiше.  Але  Камелiя
була проти i, звiсна рiч, переконала Василе. Сучасна молодь боїться  всього,
що не зветься унiверситетом. Через те йдуть на будь-який  факультет,  навiть
без покликання, аби  тiльки  туди.  Безглуздя!  Практичний,  конкретний  фах
завжди був i буде золотою жилою.
     - Пане Леонте, я розумiю, чому ви приховали вiд  мене,  що  Василе  був
знайомий iз Йоаною. Бiльше того, Йоана приходила до вас напередоднi нещастя.
Хiба не так?
     Леонте спохмурнiв.
     - Хто вам сказав?
     - Яке це має значення? Я знаю, ви наказали всiм мовчати не через те, що
приховуєте якусь таємницю. Просто вам не потрiбнi зайвi  клопоти.  Тим  паче
присутнiсть такої людини, як я, з безлiччю запитань i, чого грiха  таїти,  з
пiдозрою - задоволення  не  приносить.  Крiм  того,  у  вашiй  родинi  немає
цiлковитого взаєморозумiння, як би ви  не  намагались  переконати  когось  у
протилежному. Чи, може, я старий причепа?
     Леонте встав, пiшов у ванну, i Дiд побачив, як вiн проковтнув  одну  за
одною двi таблетки.
     - Мене щодня мучить мiгрень. Василе признався вам, що  був  знайомий  з
Йоаною?
     - Вiн чи хтось iнший - яка рiзниця?
     - Хоч у нашiй сiм'ї немає цiлковитої гармонiї, але я не сказав  би,  що
вона вiдсутня зовсiм.
     - Яка там гармонiя, пане Леонте, коли ви пiдозрюєте власну дружину? А в
ситуацiї з Йоаною вам хочеться одного - аби тiльки вас не турбували.
     - Юнiсть схильна все перебiльшувати, геть усе,  пане  комiсар.  Але  не
тiльки Василе, а навiть мене шокували  дружнi  стосунки  Камелiї  з  лiкарем
Петрашку. Оскiльки я бачу, що вам вiдомо бiльше, нiж я думав,  буду  з  вами
цiлком вiдвертий. Я зробив трагедiю  з  дрiбницi.  Хтось  надiслав  менi  на
роботу анонiмку. Я й сам знав - Камелiя нiколи палко не кохала мене. Мабуть,
тому лист так боляче вразив моє самолюбство. Я прийшов  додому  пригнiчений.
Не думайте, що iнсульт стався внаслiдок нашої  суперечки.  Зовсiм  нi.  Вона
дала тiльки поштовх - у мене був високий тиск. Я несправедливо  звинувачував
Камелiю. Мушу зiзнатися: колись  давно  я  вже  пiдозрював  її.  Вона  знала
Петрашку ще з iнституту, потiм вони знову зустрiлися в Бухарестi. Ми ж довго
жили в Тiмiшоарi. Менi було вiдомо, що в iнститутi Камелiя кохала  Петрашку.
Але хто ж не закохується в студентськi роки? Коли ми переїхали до Бухареста,
Петрашку став учащати до нас. Я переконаний, що Василе глибоко  помиляється,
так само, як помилявся ранiше i я, - у  Камелiї  немає  iншого  життя,  крiм
Вiнченцiу. Я розумiю її, адже це її син.
     - А вам не здається занадто перебiльшеною турбота  лише  про  одного  з
членiв сiм'ї?
     - Спочатку я вважав її навiть патологiчною, а потiм зрозумiв Камелiю. З
одного боку, це материнська любов, а з  другого  -  професiйна  амбiцiя.  Не
забувайте - десятки її наукових робiт опублiковано  в  нас  i  за  кордоном.
Тепер, пiсля багатьох лiт спiльного життя, я впевнився: вона  одружилася  зi
мною, аби мати можливiсть займатися наукою.
     - Ваша дружина сама лiкує Вiнченцiу?
     - Разом з Петрашку. Вони й мене лiкують удвох.
     - Петрашку не одружений?
     - Нi.
     - Добродiю Леонте, покажiть менi, будь ласка, кiмнату Вiнченцiу.
     Леонте всмiхнувся:
     - Бачу, ви не дуже вiрите моїм словам.
     - Є така приказка: довiряй, але й перевiряй.
     Леонте вiдчинив дверi, що вели з їхньої спальнi в  кiмнатку  Вiнченцiу.
Вона була маленька, майже така, як у Еви  Ласло.  Лiжко,  шафа,  тумбочка  й
кiлька гантелей - бiльш нiчого.
     Пiдiйшовши до вiкна, Дiд побачив потертi краї лутки,  а  лiд  вiкном  -
батарею центрального  опалення.  Зрозумiв,  до  чого  Вiнченцiу  прив'язував
вiрьовку.
     - Чи не могли б ви,  добродiю  Леонте,  вiдчинити  шафу?  Тiльки,  будь
ласка, не ображайтесь.
     Леонте знову всмiхнувся й  вiдчинив  обидвi  половинки.  Крiм  одягу  й
бiлизни, там нiчого не було.
     - А що вас цiкавить? - спитав Леонте. - Може б, я допомiг?
     Запобiгливiсть господаря насторожила Дiда.
     Вiн висунув шухляду й побачив у нiй вiрьовку, ту саму,  на  якiй  уночi
Вiнченцiу пiднявся в кiмнату. Вона була тонкувата -  дивно,  що  витримувала
таку вагу. Могла порватися в будь-який момент.
     Леонте пояснив:
     - Хлопець зберiгає її на  згадку.  Напевне,  Камелiя  розповiдала  вам.
Десять рокiв тому Вiнченцiу не мiг сам встати з лiжка, i вона купила йому цю
вiрьовку. Я прив'язав її до батареї, Вiнченцiу тримався за  неї  i  навчився
вставати.
     На тумбочцi Дiд побачив коробочку з лiками i шприц у футлярi.  Прочитав
етикетки, але нiчого не зрозумiв. За все своє життя вiн не мав справи  нi  з
медикаментами, нi з лiкарями, хiба що пiд час розслiдування консультувався з
ними або хтось iз лiкарiв був замiшаний у якiйсь справi.
     - Сподiваюся, ви не знайшли нiчого компрометуючого? -  iронiчно  спитав
Леонте.
     - У мене такої мети не було, добродiю.
     Дiд нiби  ненароком  випустив  з  рук  сiрникову  коробочку.  Нахилився
пiдняти її й заглянув пiд лiжко. Там нiчого не було. Вiн пригадав запевнення
Еви Ласло, що вона бачила в шафi дiвчину. Справдi, шафа чимала, у нiй  можна
стати на повний зрiст. Дiд вiрив - то не галюцинацiї. Але кому потрiбно було
ховатися в шафi i, головне, навiщо?
     Дiд помiтив на  обличчi  Леонте  острах.  Нижня  губа  в  нього  злегка
тремтiла. Без сумнiву,  вiн  догадався,  що  саме  шукає  Дiд.  Догадався  i
стривожився.
     - Будь ласка, передайте Вiнченцiу:  сьогоднi  о  дванадцятiй  я  прийду
поговорити з ним, - сказав Дiд.
     Леонте спохмурнiв.
     - Я вважаю, що вам не слiд говорити  з  Вiнченцiу.  Коли  ж  ця  бесiда
необхiдна, то мусить бути присутня й Камелiя. Вiн дуже вразливий, з ним може
трапитися все.
     - Що  може  трапитися?  Адже  ви  самi  недавно  переконували  мене:  у
Вiнченцiу  ненормальне  тiльки  обличчя.  Та  й  то,  на   мою   думку,   ви
перебiльшуєте.
     Дiд вийшов на вулицю  через  головний  пiд'їзд  -  навпроти  трамвайної
зупинки. Вiн запалив сигару й краєм ока зиркнув на вiкно в квартирi  Скурту.
Фiранка була трохи вiдхилена, Леонте стежив за ним. Пiдiйшов трамвай, i  Дiд
поїхав.
     На першiй зупинцi вiн вийшов, повернувся назад i  зайшов  у  будинок  з
чорного ходу.
     Спустився в пiдвал, прислухався - жодного звуку.  Увiмкнув  кишеньковий
лiхтарик, шукаючи мiсце, де можна було  б  сховатися  в  разi  необхiдностi.
Нiчого пiдходящого. Натиснув кнопку електровимикача, свiтла немає. Дiд почав
оглядати пiдсобки, присвiчуючи лiхтариком, їх тiльки сiм, хоч родин у  цьому
блоцi мешкає бiльше. А може, Скурту мають комiрчину в iншому  мiсцi?  Одначе
iнтуїцiя пiдказувала:  треба  спочатку  обстежити  тут.  Солiння,  лахмiття,
дитячi коляски, санчата - i все просякло запахом квашеної капусти.  В  однiй
iз нiш вiн побачив старий медичний стiл. Отже, iнтуїцiя не пiдвела. У  цьому
будинку, крiм Камелiї, медикiв немає, значить, комiрчина належить Скурту.
     При тьмяному свiтлi лiхтарика важко знайти серед мотлоху те, що шукаєш.
Раптом Дiд здригнувся. Iз мiшка виглядала нога. Лiхтарик  ледь  не  випав  у
нього з рук. Давно вже вiн не вiдчував  такого  страху...  I  в  цей  момент
дверi, що вели до пiдвалу, зарипiли, i  хтось  почав  швидко  спускатися  по
сходах. Дiд вимкнув лiхтарик i  кинувся  в  кiнець  коридора.  Серце  шалено
билося, готове  вирватися  з  грудей.  Тепер  вiн  пожалкував,  що  не  взяв
пiстолета, який давав йому Алексiу. Може, доведеться захищатися, а сили  вже
не тi.
     Крiзь дверi пробивалася смужка денного свiтла. Дiд упiзнав Леонте.  Той
iшов iз свiчкою, обличчя в нього було  блiде,  як  вiск.  Паралiзована  рука
пiдв'язана, але свiчку вiн тримав у нiй.  Зачинився  у  своїй  комiрчинi,  i
звiдти хвилин з п'ятнадцять чулися глухi удари  молотка  чи  iншого  важкого
предмета. а потiм хрускiт розбитого картону. Через якийсь час Леонте  вийшов
iз мiшком пiд пахвою, погасив свiчку й попрямував до виходу. В  протилежному
кiнцi коридора спалахнуло свiтло, i  Дiд  побачив,  що  Леонте  заходить  до
iншого примiщення.
     Навшпиньки пiшов слiдом, став за дверима й почав  спостерiгати.  Леонте
вiдкрутив кран, запалив газ у великiй печi, де був умонтований чималий казан
для виварювання бiлизни, i висипав туди все, що було в  мiшку.  Тодi  пустив
воду, заглянув у казан i накрив його. Вимкнув свiтло i вийшов.  Угорi  якась
жiнка спитала його:
     - Як ся маєте, добродiю Леонте? Як ви себе почуваєте?
     - Трохи краще. Я оце запалив газ, сьогоднi наш день у пральнi.
     Дверi  зачинилися,  настала  тиша.  Дiд  зайшов  у  пральню,  присвiтив
лiхтариком i пiдняв накривку казана. Там плавали уламки манекена.  Вони  вже
розмокли i втрачали форму, але Дiд помiтив, що  потилиця  манекена  пробита.
Можливо, саме в це мiсце вдарив молотком Леонте.
     Дiд накрив  казан  i  вийшов  iз  пiдвалу.  Надворi  сяяло  сонце.  Вiн
полегшено зiтхнув.


     17

     Здивувався, побачивши, що назустрiч iде Панаiтеску.
     - Шефе, Алексiу  попросив  розшукати  вас.  Дисертацiю  Камелiї  Скурту
привезуть з Тiмiшоари тiльки вечiрнiм лiтаком. Але вiн сказав менi таке,  що
можна впасти. Вас хотiв побачити Гогу. Вiн телефонував Продану. Виявляється,
у Йоани витекло зовсiм мало кровi. Гогу певний, що вона була мертва  задовго
до того, як її збила машина. Просив вас обов'язково зайти до нього. А  що  я
вам казав?
     Дiд притулив руку  до  живота.  Голод  i  втома  нагадували  про  себе.
Панаiтеску спочатку не хотiв iти в їдальню, але Дiд сказав, що  пригощає,  i
вiн погодився. З апетитом з'їв двi котлети, поки Дiд випив склянку кефiру.
     - Справа заплутується, шефе, чи не так?
     - Здається, я нарештi  знайшов  слiд,  -  вiдповiв  старий  i  розповiв
Панаiтеску про сьогоднiшнiй вiзит до Леонте Скурту.
     - Ви гадаєте, Йоану вбив отой потвора з жаб'ячою головою?
     - Поки що не маю права сказати щось певне, але сьогоднi  я,  в  усякому
разi, став набагато розумнiшим, нiж учора.
     - Ледь не забув! - Панаiтеску вийняв  iз  кишенi  папiрець.  -  Алексiу
передав.  За  всiма  сектами,  крiм  двох,  давно  стежать  хлопчаки.  "Хiба
заборониш людям помолитися?", каже Алексiу, "Аби вони тiльки  не  порушували
громадського порядку, то бог з ними". Але двi секти  щоразу  змiнюють  мiсце
збору. За ними важко встежити ще й тому, що при вступi дається сувора клятва
нiкому нi про що не розповiдати. Вiруючi фанатично дотримуються її.
     - "Божественна секта", - прочитав Дiд i скривився.
     - Останнє молiння вiдбулося в районi Бiлого Озера, будинок Ф-2,  вулиця
Кактусiв.
     - Яких тiльки назв не навигадують для вулиць!
     - Мабуть, туди, де вулицям назви дають, проник  якийсь  мексиканець,  -
пожартував Панаiтеску.
     Дiд заплатив за обiд i сказав:
     - Поїхали до Гогу. Сподiваюся, ти вже не голодний?
     - Я завжди встаю з-за столу голодний. Це мiй девiз. Я  десь  читав,  що
один чоловiк отак робив i дожив до ста рокiв. З моїм апетитом я з'їв  би  ще
три порцiї. А квасолю доведеться перенести  на  завтра  -  сьогоднi  ми  вже
понаїдалися. Приготую на славу, як нiхто в свiтi. Думаєте, випадково в  усiх
великих ресторанах шеф-поварами працюють чоловiки?
     Вони застали Гогу в кабiнетику бiля анатомки. Лiкар був  дуже  смутний,
навiть не помiтив, як вони увiйшли.
     - Що з тобою, Гогу?
     - Я ще нiколи так не страждав. За своє життя розрiзав  стiльки  трупiв,
що ними можна було б покрити шосе вiд Бухареста до Джурджi,  а  вчора  ледве
наважився  торкнути  скальпелем  тiло  загиблої  дiвчини.  Вона  була   така
прекрасна! Клянуся богом, коли б не мiлiцiя i не родичi, я заморозив  би  це
тiло, щоб показувати людям. Нехай би переконалися, якою несправедливою буває
доля.
     - Гогу, отямся! Бог з тобою! - Дiд намагався  заспокоїти  свого  друга,
побачивши, що той ось-ось заридає.
     - Не можу отямитися. Ти знаєш, у мене дiтей немає, а я  дуже  хотiв  їх
мати. Уявляю, що в мене могла бути отака дочка, як вона. Я  дивився  на  неї
очима батька. Ти розумiєш батькiвськi почуття? Може, думаєш,  я  збожеволiв?
Нi, просто постарiв. Треба залишити цю роботу. Вже не подобається  менi.  Ти
знаєш, який я майстер - з будь-якого трупа можу зробити античну  статую.  Це
мiй фах. Два роки вивчав у Парижi мистецтво пластичної естетики  покiйникiв.
Я не можу втриматися, щоб не додати якусь дрiбну деталь: чи  то  родимку  на
щоцi домалюю, чи зроблю красивiший вигин  нiздрiв.  А  до  Йоани  не  посмiв
доторкнутися, вона iдеально  вродлива.  Через  те  я  не  вiдразу  встановив
причину смертi. Розтинав тiло,  а  сам  не  мiг  вiдiрвати  погляду  вiд  її
розплющених очей. Боже мiй, що то за очi! Зроду не бачив таких.
     - I що ж тобi вдалося встановити? - нетерпляче спитав Дiд.
     - Спочатку вона померла, а вже потiм, хвилин через тридцять, їй завдано
удару в череп. Вiд таких ударiв, як правило, буває сильна кровотеча, у Йоани
її не було. Та мене вразило не це. Очi... Широко розплющенi очi. Вiд  ударiв
у голову обличчя спотворюється, на ньому застигає вираз страшного болю. А  в
Йоани було дуже спокiйне лице. Здається, несподiвана смерть викликала в  неї
лиш легкий подив...
     - Але яка ж тодi причина смертi? - здивувався Дiд.
     - Зараз поясню. Спочатку, як я вже сказав, менi було не зрозумiло, чому
в неї не заплющуються очi. Рiвно  за  годину  перед  тим,  як  вiддати  тiло
рiдним, я збагнув. Ще раз уважно оглянув її. Дiвчинi було  зроблено  укол  у
серце тонкою голкою. Слiду майже немає. Серце вмить зупинилося, кровотеча не
настала. Це могло будь-кого дезорiєнтувати. Нiхто б не встановив  справжньої
причини смертi. Але очi, її очi не давали менi спокою.
     Дiд здригнувся.
     Гогу пiдiйшов до шафи i взяв пляшку.  Вийняв  корок,  але  Дiд  лагiдно
заперечив:
     - Я не п'ю, Гогу, i тобi не раджу. Що це у вас за начальство - дозволяє
тримати тут спиртнi напої?
     - А хiба начальство по десять трупiв за день розтинає? Я також  людина.
I коли б не...
     - Краще каву звари, - попросив Дiд.
     Каву пили мовчки, нiхто й слова не промовив.  Коли  Дiд  зiбрався  йти,
Гогу знову тяжко зiтхнув, схилив голову i не чув, як iз ним розпрощалися.
     - А що я вам казав, шефе? - звернувся Панаiтеску до Дiда  таким  тоном,
нiби то не Гогу, а вiн сам встановив причину смертi Йоани.
     - Цiкаво, дуже цiкаво.
     - Я теж так думаю. Але хто, дiдько б його вхопив, мiг отаке зробити?
     - Тiльки фахiвець, - вiдповiв Дiд.
     - Знаєте, шефе, я вже починаю сумнiватися, що  той  детективний  роман,
який ми з вами обговорювали, має стосунок до цiєї справи.
     - А я сумнiвався з самого початку.
     - Виходить, тут водiй "фiата" нi до чого.
     Дiд не вiдповiв. Пiсля того, як Гогу нагадав про очi Йоани, вони i йому
почали ввижатися. Отi зеленi очi i йому не давали спокою.
     - Куди їдемо, шефе? - спитав Панаiтеску.
     - У район Бiлого Озера.
     - У вас тепер iнша гiпотеза?
     - Та я вже не знаю, що й думати, - вiдповiв Дiд. - Справдi, очi  в  неї
чарiвнi, незрiвняннi.
     Панаiтеску здивовано зиркнув на старого. Той похапцем витирав сльозу.


     18

     Дiд розумiв, що вони шукають голку в копицi сiна. Поставили "б'юїк"  за
кiлькасот  метрiв  вiд  будинку,  про  який  повiдомив  Алексiу.  Панаiтеску
перевiрив, чи добре замкнув його, i поспiшив за Дiдом.
     Будинок Ф-2 - десятиповерхова вежа з одним  входом.  На  тильному  боцi
через усi поверхи йшла пожежна драбина.  Дiд  стенув  плечима:  навiщо  вона
потрiбна? У його практицi такi драбини завдавали зайвого клопоту.
     - Панаiтеску, ти постiй, будь ласка, тут, хоч я й не думаю, що хтось по
цiй драбинi тiкатиме, але про всяк випадок перестрахуємось. Не завадить.
     Панаiтеску кивнув головою. Таке дрiб'язкове доручення "на два  леї"  не
викликало в нього захоплення, та вiн змовчав.
     Дiд довгенько шукав кiмнату адмiнiстратора.  Лiтнiй  чоловiк  приблизно
його вiку сидiв за столом i пiдраховував квитанцiї квартплатнi.
     - Чим я можу бути вам корисним, товаришу? -  спитав  адмiнiстратор,  не
пiднiмаючи голови.
     Дiд помiтив, що в нього немає одної ноги -  простий  дерев'яний  протез
неприємно рипiв од найменшого поруху.
     Не  почувши  вiдповiдi,  адмiнiстратор  зволив-таки   вiдiрватися   вiд
паперiв. А коли побачив перед собою незнайому людину, люб'язно всмiхнувся.
     - Шановний  добродiю,  я  хочу  дiзнатися,  в  якiй   квартирi   мешкає
громадянка Боздог. Сподiваюся, прiзвище я назвав правильно?
     З  обличчя  адмiнiстратора  вмить  зникла   усмiшка,   i   воно   стало
незворушним.  Тiльки  маленькi  вицвiлi   очi   вп'ялися   в   несподiваного
вiдвiдувача.
     Не бажаючи даремно гаяти часу, Дiд вийняв з  кишенi  своє  посвiдчення.
Адмiнiстратор почервонiв:
     - А, мадам Боздог, брати i сестри у Христi.  Восьмий  поверх,  квартира
сiмдесят два. Сподiваюся, вона нiчого не вчинила лихого?
     - Звiсно,  нi.  Що  може  зробити   поганого   жiнка,   яка   вiрує   у
Всевишнього? - побожно промовив Дiд.
     Адмiнiстратор пiдсунув йому стiлець i запросив сiсти.
     Дiд не вiдмовився.
     - Ми вже старi, скiльки нам тут лишилося, незабаром усiх бог прийме,  -
сказав адмiнiстратор, побачивши, що Дiд не кепкує з набожностi мадам Боздог.
     - Шановний добродiю, мене  цiкавить,  коли  в  мадам  Боздог  вiдбулося
останнє молiння. Гадаю, ви розумiєте, що ця розмова мусить  лишитися  тiльки
мiж нами. Своєю чергою запевняю вас, вона не матиме негативних наслiдкiв  нi
для мадам Боздог, нi для iнших.
     Очi адмiнiстратора звузились, i Дiд зрозумiв,  що  багато  вiн  тут  не
довiдається.
     - Дорогий товаришу, я нiчого не знаю нi про якi молiння. Мадам Боздог -
вiруюча жiнка, але за квартиру вона платить вчасно, не завдає  менi  зайвого
клопоту. Працює на хлiбозаводi, чоловiка в неї немає, лиш iнколи навiдується
молодий хлопець, i вони моляться разом. Бiльше сказати вам при всьому своєму
бажаннi не можу.
     Дiд догадався, що адмiнiстратор знає далеко бiльше, нiж  розповiв,  але
вiн не став допитуватись.
     Мадам Боздог була вдома. Вона вiдчинила лише пiсля того, як Дiд сказав,
що прийшов вiд Дойни Чумедрi.
     - Нiякої Дойни Чумедрi я не знаю! - вигукнула жiнка, побачивши старого,
i хотiла зачинитися.
     Але Дiд став у дверях. Тепер  вiн  пошкодував,  що  не  взяв  iз  собою
Панаiтеску.
     - Що ви хочете вiд мене? Бог на небi  все  бачить  i  чинить  праведний
суд! - заторохтiла жiнка, здiйнявши руки.
     З кiмнати виглянув молодий вродливий брюнет. Побачив Дiда  i  заходився
хутко натягувати на себе одяг.
     Не чекаючи, поки його запросять, Дiд увiйшов до помешкання. У просторiй
кiмнатi було наклеєно безлiч дешевих фотографiй церковної тематики. На однiй
стiнi, яка, певне, правила за вiвтар, акуратно пiдвiшено штук iз п'ятнадцять
лампадок. Вони всi горiли, а вiкна  були  зашторенi.  У  кiмнатi  ще  стояло
лiжко, стiл i чотири стiльцi. На пiдлозi лежав старий  джутовий  килим.  Над
лiжком висiла велика дерев'яна iкона.
     - Добродiйко, чи ви не  знаєте  брата  Партенiє?  -  спитав  Дiд.  Йому
зробилося моторошно в цiй кiмнатi.
     - На все воля божа, а ми служимо господу нашому.
     Дiд вiдчув, як у нього закипає злiсть.
     - Зажди, хлопче, куди це ти поспiшаєш? Скажи менi, будь ласка, хто ти?
     - Вiн художник, племiнник мiй, я ним опiкуюся. Крiм  мене,  хлопець  не
має нiкого в свiтi.
     - I тому вiн приходить до вас помолитися, чи не так, панi?
     - Усi  мають  право  молитися,  -  втрутився  брюнет,  пронизавши  Дiда
поглядом блискучих очей.
     - Певна рiч, - вiдповiв Дiд, - але менi дивно, що ви, такий молодий, не
можете знайти для себе цiкавiшого заняття. Є стiльки розваг...
     - Життя - то суєта суєт, - промовив молодик i пiшов до дверей.
     Дiд хотiв затримати його, але передумав. Конче  потрiбно  поговорити  з
мадам Боздог, а хлопець був би зайвий при розмовi.
     Дiд почув, що вони шепочуться в коридорi, хутко вставив у вухо  апарат,
але нiчого не розiбрав, крiм "з нами бог". Ледве встиг сховати апарат, як до
кiмнати повернулася "сестра Амалiя" - так назвав її художник, коли прощався.
     - Так ти, сестро Амалiє, нiчого не знаєш про брата Партенiє?
     Жiнку вразило, що цей незнайомець називає iм'я, вiдоме лише  небагатьом
людям, якi зв'язанi суворою клятвою. Але вона швидко отямилась i  незворушно
вiдповiла:
     - Тiльки бог усе знає, - i повернулася до лампадок,  молитовно  склавши
руки.
     Дiд якийсь час мовчки розглядав її.  Незважаючи  на  шпакуватi  скронi,
мадам Боздог була ще "жiнкою у формi", як полюбляв  говорити  Панаiтеску.  З
лiжка, поспiхом прикритого ковдрою, звисав рукав синьої чоловiчої пiжами.
     - Мадам Боздог, мушу вам сказати, що  я  також  вiруючий  чоловiк,  але
водночас служу вiрою i правдою в однiй поважнiй установi  i  не  можу  гаяти
часу. Отож вiдповiдайте, будь ласка,  на  мої  запитання.  Бог  анiтрохи  не
замiшаний у справi, яка мене зараз цiкавить.
     Жiнка благочестиво  перехрестилася,  її  очi  враз  пойнялися  туманною
поволокою. Вона сiла на стiлець i неклiпно дивилася на Дiда.
     - Мадам, хоч ви й будете  заперечувати,  але  менi  вiдомо,  що  у  вас
збираються люди певного вiросповiдування. Керує цiєю сектою  брат  Партенiє.
Тут була також Дойна Чумедря. Я хочу знати, чи заходила вона до вас учора.
     Жiнка мовчала. Раптом Дiд побачив, як її очi вирячились, а тiло  почало
здригатися. Вона впала на пiдлогу, нiби мiшок з  борошном,  i  затiпалася  в
корчах. Поли халата розiйшлися, вiдкривши зовсiм голе тiло. Дiд  кинувся  до
ванної, щоб принести холодної води. На превеликий свiй  подив,  вiн  побачив
там пiд занавiскою багато, десяткiв  зо  два,  халатiв,  кожен  на  окремому
плiчку. На поличцi було кiлька приладь для голiння. Дiд налив у склянку води
й пiдiйшов до жiнки. Вона ще корчилася, проте конвульсiї трохи ослабли.  Очi
вже заплющилися, а роззявлений рот  щирився  великими  мiцними  зубами.  Дiд
линув їй на обличчя води,  та  це  анiтрохи  не  допомогло.  Обвiв  поглядом
кiмнату, чи немає телефону.  Не  видно.  Тодi  вiн  вийшов  на  площадку  її
подзвонив у сусiдню квартиру. Вiдчинив чоловiк рокiв на сорок,  кругловидий,
у майцi й спiднiх. Тримав у руцi куряче стегенце.
     - Вибачте, будь ласка, я з мiлiцiї, прийшов до мадам Боздог. Чи  ви  не
зможете допомогти менi? Здається, в неї напад епiлепсiї. Упала  на  пiдлогу,
корчиться. У вас є телефон?
     - Та ви не турбуйтеся, товаришу. Якби хто-небудь  дав  їй  лад,  усе  б
швидко минулося.
     - Не розумiю. Як це "дав їй лад"?
     - Ну, гадюк напустив би на неї або чортiв. Вона з секти трясунiв.  Коли
б я не був одружений, сам би записався до них, - сказав  чоловiк  i  зачинив
дверi перед носом у Дiда.
     Старий повернувся до помешкання мадам Боздог. Вона сидiла  на  стiльцi,
наче нiчого не сталося. Руки складенi на колiнах, а зеленавi очi дивилися на
Дiда так, нiби вiн був скляний.
     - Ти хоча б попередила мене, що будеш лякати. Мушу  зiзнатися  -  давно
такого не бачив. Отже, бог не дозволяє тобi розповiдати про брата Партенiє i
сказати, чи була тут учора Дойна Чумедря?
     - Усе знає тiльки бог.
     Дiдовi ця комедiя набридла.
     - Ось що, громадянко, - суворо сказав вiн, - у мене часу небагато. Якщо
не вiдповiси менi зараз, то  завтра  о  десятiй  годинi  тебе  викличуть  до
мiлiцiї. Зрозумiла?
     - На все воля божа. Коли Всевишнiй дасть нам силу, м" все зможемо.
     - Постарайся, щоб вiн дав тобi сили.
     Дiд устав, нiби зiбрався йти
     Мадам Боздог упала перед ним на колiна, обхопила його ноги:
     - Не йди в сонм нечестивцiв,  якi  замучили  господа  нашого.  Не  носи
сутани диявола, бо нiколи не буде тобi спасiння.
     - Будеш ти вiдповiдати на мої запитання чи нi?
     - Я не знаю нiякої Дойни Чумедрi, а про брата Парте... зроду не чула.
     - Щось менi не вiриться, нiби бог, вiд чийого iменi ти говориш,  звелiв
тобi брехати.
     - Бог усе бачить i все знає.
     - I занадто часто прощає навiть тих,  хто  згадує  iм'я  його  всує,  -
сказав Дiд i пiшов до дверей.
     Викликав лiфт. Поки пiднiмалась кабiна,  вiн  почув,  як  мадам  Боздог
спiває релiгiйну пiсню. Такого спiву Дiд iще нiколи не чув.
     Вiн знову зайшов до адмiнiстратора. Той iще сидiв над  паперами  в  тiй
самiй позi.
     - Товаришу адмiнiстратор, як ти вживаєшся з отакими людьми?
     - Можна сказати добре. Вони галасу не здiймають, нiкого не турбують. Ми
хотiли, тобто, один iз сусiдiв хотiв написати  на  них  скаргу.  А  коли  ми
почали складати її, виявилося, що писати, власне, нiчого. Скаржитися на  те,
що вони моляться? I я молюся. Я молюся iнакше, але нiде не написано, що  всi
мусять однаково молитися.
     - Гаразд, але в мене склалося враження, що в цiй квартирi  вiдбуваються
збiговиська.
     - I до мене приходять друзi. Ми п'ємо чай, каву.
     - Гадаю, ти також iнколи навiдуєш мадам Боздог.
     - Бог на небi все чує i все бачить, i тiльки вiн  може  вершити  правий
суд.
     - Браво! - вигукнув Дiд i вийшов.
     Панаiтеску був на тому ж мiсцi, бiля пожежної драбини. Але вiн заснув.
     - Поїхали, Панаiтеску! - сказав Дiд.
     Водiй вмить прокинувся i побiг до машини.
     Лише в центрi мiста Панаiтеску обiзвався:
     - То що ви про все це думаєте, шефе?
     - Думаю, що коли тобi дають якесь доручення, не треба спати.
     - Весна, шефе. Весна!  У  вас  вона  пробуджує  життєвi  сили,  а  мене
присипляє - у неї рiзне ставлення  до  людей.  Коли  б  ви  знали,  що  менi
приснилося! Очi тiєї дiвчини. Боже мiй, якi очi! Нiби двоє глибоких озер.


     19

     Дверi вiдчинила Камелiя.
     - Я, власне, хотiв  поговорити  лише  з  вашим  сином,  -  сказав  Дiд,
невдоволений, що вона чекала на нього.
     - Заходьте, будь ласка. Мiй  материнський  обов'язок  -  захищати  свою
дитину. Я не дозволю вам отак зненацька  перекреслити  те,  чого  я  досягла
великими зусиллями за двадцять рокiв.
     Дiд зайшов до їдальнi. Крiм Камелiї, нiкого не було.
     Вона опустилася в крiсло i,  не  запрошуючи  Дiда  сiсти,  продовжувала
розмову:
     - Пане iнспекторе, я бачу, що в зв'язку з оцим нещасним випадком ми всi
потрапили пiд суворий нагляд. Мушу вам сказати  -  це  протизаконне.  З  тих
запитань, якi ви ставили моєму чоловiковi i Василе, я дiйшла висновку, що ви
пiдозрюєте Вiнченцiу в злочинi. Чи  вам  не  здається,  що  було  б  чеснiше
сказати про це прямо?
     - Добродiйко,  перед  тим  як  звинуватити   когось,   я   зобов'язаний
пiдозрювати всiх, хто безпосередньо стикався з потерпiлою. Не я перший  вжив
слово "злочин". Промовили його ви. Я не пригадую, щоб хоч  раз  казав,  нiби
йдеться про зловмисне вбивство. Менi треба  б  зiбрати  багато  фактiв,  щоб
зробити подiбний висновок. Поки що я їх не маю.
     - Сiдайте, прошу вас.
     - Дякую.
     - I все-таки я не дозволю вам говорити з Вiнченцiу.  Я  присвятила  все
своє життя, щоб урятувати його. Ви не маєте  нi  морального,  нi  юридичного
права допитувати хвору людину. Тим паче, до цiєї справи  хлопець  зовсiм  не
причетний. Вiн не знає, що Йоана померла. Коли б вiн про це  довiдався,  шок
був би фатальним.
     - Чому ви так думаєте?
     - Ви мусите вiрити менi як медиковi й не вимагати зайвих пояснень.
     Дiд вийняв iз кишенi сталеву  цигарницю  -  користувався  нею,  вiдколи
почав працювати, - i взяв половинку сигари.
     - Добродiйко, я розумiю, чому ви не дозволяєте менi поговорити з  вашим
сином. Але не збагну, чому ви вважаєте, що я мушу вiрити вам на слово.
     Камелiя провела рукою по нахмуреному чолу.
     - Вiнченцiу дуже симпатизував Йоанi. З усiх наших знайомих тiльки  вона
зрозумiла його i зрозумiла мене. Хлопець  тепер  по  кiлька  разiв  на  день
запитує про неї, а я не можу сказати йому, що вiн уже нiколи її не побачить.
На моє прохання Йоана неабияк сприяла одужанню Вiнченцiу  на  певному  етапi
лiкування.
     - Не розумiю, добродiйко.
     - У Вiнченцiу не тiльки  фiзична  травма.  Коли  вiн  трохи  пiдрiс,  я
впевнилася: у нього i з психiкою негаразд. Вiн був переконаний, що нiколи не
матиме своєї сiм'ї, це дуже пригнiчувало його. I я, попри всi свої  зусилля,
нiчого не могла вдiяти. Йоана допомогла менi. Вона зумiла довести Вiнченцiу,
що будь-яка жiнка поводиться з ним так само, як з  iншим  чоловiком.  Рiч  у
тiм, що Йоана не вiдчувала до нього огиди.
     - У такому разi все дуже просто: я не згадуватиму про смерть Йоани.
     - Гаразд, але про що ж ви тодi хочете довiдатися вiл нього?
     - Хочу з'ясувати, чому вiн так дуже любить манекени.
     - Саме цього я найбiльше боюся, - промовила Камелiя.
     - А чому? Що тут особливого?
     - Нiчого особливого, крiм цинiзму й цiлковитого нерозумiння.
     - Йоана була манекенницею, чи не так?
     - До чого ви хилите?
     - До того, щоб ви нiчого не приховували вiд мене.
     Камелiя витерла очi.
     - Господи, ну навiщо скоїлося це лихо?
     - Повiрте, я також глибоко засмучений.
     Камелiя встала з крiсла й нервово заходила по кiмнатi.  Дiд  окинув  її
поглядом. Пригадавши, що казав про неї Василе i що Леонте, вiн був  схильний
повiрити Василе. Поруч iз  такою  жiнкою  Леонте  мав  жалюгiдний  вигляд  i
двадцять рокiв тому.
     Камелiя пiдiйшла до вiкна i, дивлячись на вулицю, стала розповiдати:
     - Вiнченцiу могло врятувати тiльки сильне почуття.  Вiн  мусив  вiдчути
себе мужчиною, позбутися комплексу неповноцiнностi.  Для  цього  треба,  щоб
виникли новi, особливi рефлекси нервової системи. Перед  тим,  як  змужнiти,
Вiнченцiу повинен був  пройти  етап,  на  якому  зароджуються  такi  нервовi
функцiї. Лише я знала про це i займалася цим. Я, його мати. Заради  нього  я
змiнила свою спецiальнiсть, заради нього вiдмовилася вiд  особистого  щастя,
йому пiдкорила iнтереси всiєї  родини.  Тиждень  за  тижнем,  сiм  рокiв,  я
намагалася пробудити в ньому вiдсутнi рефлекси. Я принесла  йому  анатомiчнi
атласи, щоб вiн їх розглядав i зацiкавився. Доконче потрiбно було  викликати
в нього цiкавiсть будь-яким способом, -  Камелiя  обернулася  до  Дiда  i  з
вiдчаєм поглянула йому в вiчi. - Коли б ви опинилися на  моєму  мiсцi,  тодi
збагнули б. Я зробила все, що могла нехай деякi речi й  викликають  у  таких
людей, як ви, презирство. Це було життєво необхiдним i для мене, й  особливо
для нього. Вiн мусив бачити, дивуватися, зацiкавитись. Та незважаючи на  всi
стимулюючi лiки, на всi  мої  старання,  вiн  залишався  байдужим.  Якось  я
побачила, що  вiн  зупинився  перед  вiтриною,  де  були  виставленi  жiночi
манекени. Розглядав їх дуже уважно i поставив менi кiлька запитань, на якi я
ледве змогла вiдповiсти. З великими труднощами я дiстала йому  манекен.  Моя
багаторiчна праця  увiнчалася  першим  успiхом.  Вiн  вивчав  кожну  частину
манекена, а я пояснювала йому значення кожного органа. Я  хотiла  дати  йому
знання, якi дiти одержують у школi. Потiм показала, як робити  уколи.  Через
якийсь час вiн уже сам робив собi iн'єкцiї, бо менi було  нiколи.  Я  хотiла
переконати його в тому, що вiн нормальний хлопець, потрiбен людям, що  життя
i йому принесе радiсть. Я звернула увагу, що мої  пояснення  цiкавлять  його
все бiльше й бiльше. Це була ознака, на яку я так довго  чекала.  Саме  тодi
Василе познайомився з Йоаною. Я сказала йому, щоб запросив дiвчину  до  нас.
Вiнченцiу також познайомився з нею. Я часто бесiдувала з Йоаною.  Плакала  i
просила її допомогти менi. Хотiла дати їй грошей, але  вона  вiдмовилася.  Я
дуже шкодую, що вона загинула. У цiєї дiвчини було золоте серце.
     Камелiя замовкла. Професiйними рухами пальцiв обох рук вона  помасувала
собi обличчя й замислилася. Потiм промовила:
     - Одного я нiяк не збагну: як ви можете припустити,  нiби  Вiнченцiу  в
чомусь винен. Такий нещасний хлопець, вiн i мухи не зобидить.
     Дiд вiдповiв не зразу. Вiн уважно прослухав розповiдь Камелiї,  стежачи
головним чином не за суттю, а за тим, як вона говорила. Намагався виявити за
її фразами прихований змiст, вловити деякi нюанси, так необхiднi  йому.  Але
Камелiя була досить стриманою, а її патетику  можна  пояснити:  це  наслiдок
безмежної любовi до сина, яка доказiв не потребує. Проте для того,  щоб  Дiд
викинув з голови деякi припущення, материнської самовiдданостi було  замало.
Навпаки, саме слiпа любов могла заглушити в серцi Камелiї  iншi  почуття,  в
тому числi й почуття справедливостi до людей, якi оточували  її.  Серед  цих
людей була i Йоана. Дiд  не  хотiв  говорити  з  Камелiєю  занадто  рiзко  i
вiдверто, але вiн бачив, що iншої ради немає;  залежно  вiд  того,  як  вона
реагуватиме, ледь помiтний  слiд  може  привести  до  iстини  або  виявиться
хибним. Таке теж траплялося в його практицi.
     - Шановна  добродiйко,  я  розумiю  вашi  почуття,  знаю,  що   нелегко
розповiдати стороннiй людинi те, що я почув. Я торкнувся  ран,  яких  ви  не
приховували тiльки вiд найближчих людей. Але й  ви  мусите  зрозумiти  мене.
Якого висновку може дiйти будь-хто на моєму мiсцi, довiдавшись, що  ви  самi
навчили Вiнченцiу робити уколи, в той час як менi вже вiдомо, що Йоана Рареу
загинула не пiд колесами автомобiля, а померла внаслiдок  уколу,  зробленого
прямо в серце. Якого висновку можна дiйти?
     Дiд замовк i поглянув на Камелiю. На якусь мить її очi застигли,  потiм
зiницi розширились, губи затремтiли, i  вона  по-дитячому  заскiмлила.  Тодi
нестримно заридала.
     - Не може бути... Не може бути... Вiнченцiу не мiг  такого  вчинити,  -
повторювала вона крiзь сльози.
     Дiд сподiвався почути додатковi пояснення, але Камелiя вже марила.  Вiн
злякався. Кинув у попiльничку недопалок i пiдiйшов до неї. Жiнка замовкла  i
нiби зацiпенiла. У  цьому  випадку  вiн  змушений  був  скористатися  єдиним
засобом: ударив її долонею по щоцi, по другiй, бив доти, доки в  її  поглядi
проблиснули iскорки тями. Лише пiсля  того,  як  у  неї  з  очей  покотилися
сльози, Дiд полегшено зiтхнув.
     Пролунав дзвiнок, вiн пiшов вiдчинити дверi.
     Це був Леонте. Тримав пiд рукою велику теку.
     - Що скоїлося? - спитав вiн, побачивши знервовану Камелiю.
     - Нiчого, - вiдповiв Дiд. -  Ваша  дружина  розповiдала  менi  дещо  не
зовсiм приємне. Оце й усе. Прошу вас, добродiйко, тримати в таємницi все, що
я вам сказав, - твердо промовив Дiд. Узяв капелюха i пiшов до виходу.
     - А де Вiнченцiу? - спитав Леонте.
     - Я бачила його на вулицi - прогулюється з Дойною.
     Дiд здригнувся:
     - Коли вiн пiшов?
     Камелiя вiдразу зрозумiла, що в нього на думцi.
     - Перед вашим приходом, -  вiдповiла  вона,  дивлячись  на  Дiда.  Його
обличчя вмить стало смертельно блiдим.
     - Хоча б не було запiзно, - сказав Дiд i швидко вийшов.


     20

     Ще здалеку Дiд подав знак Панаiтеску заводити мотор.
     Швидко сiв у "б'юїк" i, витираючи пiт iз чола, сказав:
     - У Котрочени, до будинку Дойни Чумедрi.
     - Що сталося, шефе? - спитав Панаiтеску, побачивши на Дiдовому  обличчi
велике занепокоєння.
     - Менi здається, я допустився помилки.
     - Якої помилки?
     - Зроби все, щоб ми доїхали якнайшвидше, - попросив Дiд, не  вiдповiвши
на запитання.
     Панаiтеску натиснув на педалi, проте двигун працював з перебоями.
     - Звик наш "б'юїк" до свого ходу, шефе, важко пiдiгнати.
     Дiд не вiдповiв, його охопило гнiтюче передчуття. Подумки докоряв собi,
що вчасно не вжив деяких заходiв безпеки. Вiн мав на це право - фактiв  було
досить. Щоправда, сумнiви також були. I ранiше, i тепер. Даремно  зважав  на
них, мусив зробити все, щоб iзолювати  Вiнченцiу  хоч  на  кiлька  днiв,  до
з'ясування всiх  обставин  убивства.  Але  в  iм'я  гуманностi,  якої  завше
дотримувався, вiн  не  хотiв  робити  поспiшних  висновкiв  -  i  ось  подiї
починають  усе  вирiшувати  за  нього,  вирiшувати  сумбурно,  як  природний
наслiдок його недостатньої певностi.
     Панаiтеску  проїхав  перехрестя  на  червоне  свiтло.  Почувся  свисток
мiлiцiонера. Дiд глянув у дзеркальце заднього огляду - їх наздоганяла машина
автоiнспекцiї.
     - Я боюся, шефе.
     - Не зупиняйся, збiльшуй швидкiсть.
     Вони вже виїхали  на  бульвар  Шостого  березня  -  до  вулицi  Лiстера
залишилося кiлька кварталiв.
     ...Дiдове  передбачення  пiдтверджувалося:  бiля  будинку,  де  мешкала
Дойна, стояла машина "швидкої допомоги" i товпилися люди.
     - Хоча б не померла, - промовив Дiд, - хоча б устигнути.
     Їх обiгнала машина  автоiнспекцiї  i  загальмувала.  Лейтенант  мiлiцiї
подав їм знак зупинитися.  Панаiтеску  пiд'їхав  до  правого  тротуару,  Дiд
вийшов iз  автомобiля,  показав  лейтенантовi  своє  посвiдчення  i  пояснив
причину допущеного порушення.
     - Приватний автомобiль без розпiзнавальних знакiв, що вказують на  його
приналежнiсть до мiлiцiї, не має права  порушувати  правила  вуличного  руху
незалежно вiд термiновостi виконуваного завдання.
     - Прошу вас, поговорiть  iз  водiєм.  Ми  дамо  необхiднi  пояснення  в
мiлiцiї, - сказав Дiд i кинувся до будинку.
     Люди розступилися перед ним, вiн бiг на  мансарду,  переступаючи  через
двi сходинки. Дверi були широко вiдчиненi,  навпроти  них  стояв  чоловiк  у
бiлому халатi.
     Дiд зайшов до кiмнати. Обвiв її  поглядом  -  Вiнченцiу  не  було.  Над
Дойною схилився лiкар Петрашку. Поруч стояв портативний кисневий балон.
     - Важкий стан? - спитав Дiд у лiкаря "швидкої допомоги".
     - Уже прийшла до тями. Хтось намагався задушити  її,  -  лiкар  показав
темнi плями на шиї дiвчини.
     З-пiд ковпака з киснем виглядало налите кров'ю обличчя Дойни.
     - Їй уже нiщо не  загрожує,  -  додав  Петрашку,  розмотуючи  полотняну
стрiчку тонометра. - Вийдiть усi! Вийдiть! - владно вигукнув вiн,  побачивши
в дверях кiлькох жiнок. Фельдшер випровадив їх на вулицю.
     У дверях з'явився лейтенант-автоiнспектор.  Дiд  навiть  не  глянув  на
нього. Спустився на поверх нижче i зайшов до квартири, у якiй були вiдчиненi
дверi.
     - Добродiйко, дозвольте менi зателефонувати, - сказав Дiд i, не чекаючи
вiдповiдi, попрямував до тумбочки, де стояв телефон.
     - Товаришу Алексiу, я зараз у Дойни Чумедрi. Була спроба задушити її.
     - Кого-небудь пiдозрюєш?
     - Поки що слiд узяти пiд нагляд Вiнченцiу Скурту.
     - Гадаєш, це вiн?
     - Бiльше нiж певний.
     - Я заготую ордер на арешт. До речi, ми вже отримали дисертацiю Камелiї
Скурту.
     Дiд поклав трубку. Витер носовиком чоло. Лише тепер помiтив  бiля  себе
жiнку, в якої просив дозволу подзвонити.
     - Як ви довiдались про те, що сталося на мансардi? -  спитав  Дiд.  Вiн
хотiв добути хоч якусь початкову iнформацiю.
     - Я саме виносила смiття, коли  бачу,  бiжить  униз  отой  чоловiк,  що
назвався лiкарем. Вiн сказав менi: "Дiвчина, що живе на мансардi, в  тяжкому
станi, треба викликати "швидку допомогу". Я  запропонувала  йому  подзвонити
вiд нас. Вiн зайшов, викликав "швидку допомогу", але перед тим  повiдомив  у
мiлiцiю. Швидка приїхала ранiше, а мiлiцiя разом з вами.
     - Дякую вам. А ви  сьогоднi  не  бачили  кого-небудь,  хто  б  iшов  на
мансарду?
     - Бачила. Години зо двi тому. Я  була  на  кухнi  -  допомагаю  тут  по
господарству. Бачила у вiкно Дойну з потворним хлопцем, у нього така  велика
голова. Вони вдвох пiднялися вгору.
     - А хто-небудь сходив униз?
     - Кроки я чула, але хто спускався, не бачила. Я запiзнювалася з обiдом.
Зустрiла на  ринку  приятельку,  трохи  побалакали,  а  час  летить  швидко.
Повернулася близько десятої.
     - Крiм лiкаря i хлопця з великою головою, пiсля десятої бiльш нiхто  не
проходив на мансарду?
     Жiнка на мить задумалася, витерла фартухом руки.
     - Нi, нiхто. З кухнi все видно. Я завше виглядаю, як  чую  кроки.  Цими
самими сходами пiднiмаються мої хазяї, коли йдуть з роботи.
     - Ви тут давно працюєте? - спитав Дiд, занотовуючи щось на картку.
     - Два роки. Дiвчата поселилися пiзнiше.
     - До них часто приходили гостi?
     - Одного  разу  був  вiйськовий.  Бiльш  нiколи  я  не  бачила  жодного
чоловiка. Дойна не хотiла, щоб до них заходили мужчини.
     - А Йоану ви знали?
     - Ну аякже? Звiсно, знала. Я вчора цiлий день плакала, коли почула,  що
скоїлося.
     - Чи  ви  не  пригадуєте,  о  котрiй  годинi  вона  повернулася  додому
позавчора вночi?
     - Нi. Я щодня, крiм четверга i недiлi, лягаю спати о десятiй вечора.  А
в четвер i в недiлю я вiльна, то до приятельки  завiтаю,  то  в  кiно  пiду.
Останнiм часом Йоана була дуже смутна. Якось пiсля роботи зайшла до мене  на
кухню, я зварила кави, i ми трохи побалакали.
     - А про що ви говорили?
     - Та про всякi жiночi справи. Я сказала, що восени поїду додому i вийду
замiж, а тодi нехай i вона завiтає на тиждень-два, погостює в мене. У нас на
селi все є. Я кажу це, а вона раптом як заридає.
     - А ви не спитали, чому вона плаче?
     - Звiсно, спитала, як же не спитати? Але вона не призналася.  Встала  i
пiшла нагору. Я слiдом за нею. Хiба ж можна залишати її саму в такому станi?
Вона впала на лiжко i довго ридала. Я сiла бiля неї, погладила її  по  щоцi.
Вона  сказала  тiльки,  що  в  неї  нiколи  не  буде  своєї  сiм'ї.  А  тодi
заспокоїлась i лягла спати. Увечерi їй треба було ще йти до якоїсь  крамницi
показувати новi сукнi.
     Дiд зробив позначку на картцi i сховав її в кишеню.
     - Чи ви не пригадуєте, позавчора ввечерi Йоана була вдома сама?
     - Так, вона була сама, бо Дойна виїжджала з Бухареста. Я  це  знаю,  бо
перед вiд'їздом Дойна зайшла до мене i сказала, що їде, а вранцi  я  чула  в
їхнiй кiмнатi кроки. Ось i зараз звiдти чути кожен крок.
     - О котрiй годинi ви чули кроки?
     - Я встаю о шостiй ранку, а господиня виходить з дому о пiв  на  сьому.
Коли я вийшла на кухню, почула кроки. Отже, це було вiдразу пiсля шостої.
     - Цiкаво, цiкаво, дуже цiкаво. Коли ви вперше побачили Дойну  пiсля  її
приїзду?
     - Учора, за годину чи двi перед вашим приходом, бо я i вас бачила. Ще й
дуже здивувалася, бо я ж вам казала - до них не ходять мужчини, як до  iнших
знайомих менi дiвчат.
     Дiд глянув у вiкно i побачив у дворi Алексiу. Вийшов назустрiч.
     - Що, Дiду, кепськi справи? - спитав капiтан, подаючи старому руку.
     - Їй уже нiщо не загрожує.
     Вони вдвох пiднялися на мансарду. Лiкар Петрашку збирався йти.  Обличчя
в нього було спiтнiле, очi червонi, мов пiсля безсонної ночi.
     Дойна лежала на канапi. Губи в неї пересохли, вiї тремтiли.
     - Товаришу капiтан! - до Алексiу  пiдiйшов  лейтенант-автоiнспектор.  -
Цей товариш, - вiн показав  на  Дiда,  -  порушив  правила  вуличного  руху.
Довелося скласти протокол.  Порушення  бачив  i  товариш  капiтан  Предеску.
Можливо, треба записати...
     - Займайтеся своїми справами, товаришу, - невдоволено вiдповiв  Алексiу
i звернувся до Дiда:
     - Ти знаєш, Камелiя Скурту не повiдомила  тодi  в  мiлiцiю,  що  машина
знайшлася. У вiддiленнi цього нiхто не пригадує. Можливо,  й  дзвонила,  але
заяви не зареєстрували i дали хiд повiдомленню про викрадення машини.  Є  ще
один варiант: номер телефону був набраний неправильно,  i  якийсь  жартiвник
вiдповiв, що все гаразд.
     - Лiкар тут уже не потрiбний, - звернувся до Дiда Петрашку.
     - Ви були дуже оперативнi. Дякую вам. До речi, як вийшло, що  з'явилися
саме ви?
     Петрашку витер хустинкою очi, потiм куточки губ.
     - Я зателефонував на фабрику, зовсiм випадково, просто спитати, як вона
поживає. Менi вiдповiли, що вона дома, хворiє. Коли я приїхав  сюди,  застав
її напiвзадушеною.
     - Як ви гадаєте, що могло статися?
     Петрашку стенув плечима.
     З ванної вийшов Алексiу й обвiв поглядом кiмнату.
     - Дiду, в тебе немає цигарки?
     Дiд здивувався, що Алексiу просить запалити, але вийняв цигарницю.
     - Оце трiйло? Ними коняку можна вбити.
     Петрашку  запропонував  свої.  Алексiу  взяв  одну   цигарку,   клацнув
запальничкою.
     Увiйшов лiкар-кримiналiст.
     - Привiт, колего, - всмiхнувся вiн до Петрашку.
     - Привiт, привiт...
     - Ви, либонь, не впiзнали мене... Я навчався в Клужi, на один курс вище
вiд вас.
     - Все може  бути,  але  не  пригадую,  -  вiдповiв  Петрашку  i  сказав
Дiдовi: - Я певний, що буду вам потрiбний. Ви знаєте, де мене знайти.
     Алексiу спостерiгав за лiкарем, поки той вийшов на вулицю. Тодi  вийняв
конверт iз двома кишеньками, струсив у першу попiл iз  своєї  цигарки,  а  в
другу висипав попiл, принесений з ванної.
     - Швидко в лабораторiю! - наказав вiн  сержантовi,  який  супроводжував
його. - Результат маг бути готовий сьогоднi пiсля обiд.
     - Усе гаразд, - сказав  лiкар-кримiналiст.  -  Пульс  нормальний,  тиск
також. Не розумiю тiльки, звiдки в неї летаргiя? Спить спокiйно, дихає рiвно
й глибоко. Слiди на шиї з бокiв, а не  бiля  сонної  артерiї.  Тон,  хто  її
душив, - не професiйний убивця. А може, й не хотiв її задушити...
     - Що ж тодi, Добреску?
     - Можливо, спроба згвалтувати або...
     - Чому ти зупинився? Договорюй, - сказав Алексiу.
     - Я точно не певний, але припускав, що це було iнсценування.
     - Нiчого собi припущення.
     - Ви самi попросили висловитись, iнакше б я змовчав.
     - Я не просив говорити дурниць, товаришу лiкар, - всмiхнувся Алексiу  i
сказав  Дiдовi:  -  Я  послав  чотирьох  чоловiк  розшукати  його.  Квартира
замкнена. Шкодую, що ми довго зволiкали з арештом.. Запобiгли  б  хоч  однiй
неприємностi, - кивнув вiн у бiк канапи, де спала Дойна.  -  Лiкарю,  ви  ще
трохи побудьте тут, а ми вийдемо на подвiр'я. Сьогоднi так сонячно.  Раз  ми
проводимо  операцiю  на  мiсцевостi,  будемо  втiшатися  її   принадами,   -
пожартував Алексiу i пропустив Дiда наперед.
     Сержант-зв'язкiвець у навушниках махнув капiтановi рукою.
     - Iди сам, Дiду. Ти почав цю справу, доводь її до кiнця.
     По радiозв'язку повiдомили, що Вiнченцiу прийшов додому тридцять хвилин
тому. Будинок тримають пiд наглядом.
     Дiд подякував, передав навушники сержантовi i вийшов iз машини.
     Алексiу сидiв на низькому бетонному мурi. Милувався зграєю голубiв,  що
лiтали над церквою.
     - То що скажеш, Дiду? А  ти  ще  нарiкав,  нiби  я  доручаю  тобi  лише
легенькi справи. Хоч менi все настiльки ясно, що навiть не хочу  втручатися.
Тим паче i ти певний - її вбив Вiнченцiу.
     - Я цього не сказав, товаришу капiтан.  Можливо,  але  точно  я  ще  не
певний.
     - Того-то менi й не подобається мати справу з детективами, якi  служили
й за старої влади. Вони забагато сумнiваються... Поглянь, якi чудовi голуби!
Красиво лiтають. З дитинства мрiю завести хоч кiлька птахiв. Але  як  тiльки
зберуся купити, дружина дарує менi ще одне дитя  й  умовляє:  "Навiщо  тобi,
Нiкуле, голуби, хiба мало дiтей? Думай про  них".  Немає  в  жiнок  вiдчуття
простору, жадання польоту. I нас вони приземлюють. Отакi справи, Дiду.  Щось
мене  тут  непокоїть.  Ти  звернув  увагу  на  очi  лiкаря  Петрашку?   Вони
незвичайнi. У дитинствi я жив на селi.  Щороку  до  нас  приїздили  циркачi.
Серед них був гiпнотизер. Найчастiше вiн мене обирав  медiумом.  Казав,  Iдо
вiдчуває, нiби я здатний виконувати всi його команди. I робив  зi  мною,  що
хотiв. Одного разу батько побачив, як я сплю, а  на  грудях  у  мене  камiнь
завбiльшки з млинове коло. Вiн мене так вiдлупцював - досi пам'ятаю.  Батько
не знав, що напередоднi я спав пiд удвiчi бiльшим каменем! Ще й на заробленi
грошi купив йому цигарок. I в цього лiкаря такi самi очi. Я не мiг  дивитися
на нього. Але ж як лiтають голуби! Особливо бiлий...


     21

     До них пiдiйшов Панаiтеску. Червоний  як  рак,  вiн  беззвучно  ворушив
губами. Дiд зрозумiв: страшенно лається.
     - Вiн здер  з  мене  сто  двадцять  п'ять  лей!  -  показав  Панаiтеску
квитанцiю.
     - А права не вiдiбрав?
     - Нi. Сказав, що не вiдбирає  тiльки  тому,  що  я  виконував  службове
доручення.
     - Не треба порушувати закону, Панаiтеску. Ти мiг би й зупинитися,  адже
в тебе максимальна швидкiсть двадцять кiлометрiв, - зауважив Алексiу.
     - Даремно кепкуєте, товаришу капiтане. Мiй  "б'юїк"  переживе  пiвсотнi
ваших автомобiлiв.
     - Але спустошить Дiдову  кишеню,  -  вiдповiв  Алексiу,  побачивши,  що
старий виймає грошi для сплати штрафу.
     - Куди це годиться? Ми працюємо на мiлiцiю, i мiлiцiя ж нас штрафує. Де
ж тодi справедливiсть?
     - Панаiтеску, не вплутуй мене в справи автоiнспекцiї. Це їхня  парафiя.
Але запевняю тебе, коли отого Йонеску, що тебе  оштрафував,  хтось  обiкраде
або зарiже вночi його порося, ми не будемо розшукувати злодiя.
     З вiкна мансарди подав знак рукою лiкар Добреску.
     - Ну, Дiду, послухаємо, що плестиме ця дiвка.
     - Чому "плестиме"? Гадаєте, не скаже правди?
     - Це я так висловлююсь, коли не знаю, що думати, - пожартував Алексiу.
     Дойна Чумедря лежала  па  канапi,  витягнувши  руки  вздовж  тiла.  Пiд
головою в неї було двi подушки. Здавалося, попри всi свої намагання вона  не
впiзнає нiкого з присутнiх.
     - Як ти  себе  почуваєш,  Дойно?  -  спитав  Дiд,  сiдаючи  на  краєчок
канапи. - Можеш сказати нам, що скоїлось?
     Дiвчина нiчого не вiдповiла, заплющила очi. З-пiд довгих вiй викотилися
двi великi сльози. Потiм вона мовчки поглянула на Дiда.
     - Зроби зусилля, дуже тебе прошу, пригадай, що сталося. Щоб  тобi  було
легше, нагадаю: зранку ти зайшла до Скурту  i  повернулася  сюди,  до  свого
помешкання, з Вiнченцiу. Що ж скоїлося?
     Дойна знову заплющилась. Лiкар принiс їй  склянку  води.  Вона  вiдпила
кiлька ковткiв, заспокоїлась i лягла набiк. Мовчала.
     Алексiу подав знак, i Добреску приготував шприц. Дiвчина  не  реагувала
на укол, але через  кiлька  секунд  її  обличчя  зарум'янилось,  вона  сiла,
пiдклавши подушки пiд спину.
     - Дойно, хтось був у  кiмнатi  i  зазiхав  на  твоє  життя.  Постарайся
пригадати. Для нас дорога кожна хвилина.
     - Я нiчого не пам'ятаю.
     - Гаразд. Я тобi вже сказав, що ти всупереч  своїм  правилам,  про  якi
говорила менi вчора, привела сьогоднi додому мужчину, Вiнченцiу  Скурту.  Це
ти пригадуєш?
     Дойна ствердно хитнула головою.
     - Вiнченцiу брутально поводився з тобою?
     - Не пригадую. Прийшла я з Вiнченцiу. Потiм вiн пiшов. Я опустила штори
й лягла спати. Увечерi мала демонструвати новi моделi в крамницi "Вiкторiя".
Що було потiм, не пам'ятаю. Вiдчувала, нiби мене хтось давить. Бiльше нiчого
не знаю.
     Дiд глянув на Алексiу. Той був зовсiм спокiйний. Старий прочитав у його
очах цiлковиту певнiсть, якої сам iще не кав.
     - Чому ти ходила до Вiнченцiу? Чому пiшла саме до нього? Що було в тебе
на думцi?
     - Ранком я вийшла з дому, купила собi новi  панчохи.  До  них  завiтала
просто так, нiчим було зайнятися. Леонте Скурту  попросив  мене  погуляти  з
Вiнченцiу. Я погодилася.
     - Чому ти привела його сюди? - спитав Дiд.
     Дойна знову заплющила очi. Укол дiяв недовго, її щоки зблiдли,  дихання
стало важким.
     Алексiу запитливо глянув на лiкаря, але той жестом показав, що все  йде
нормально. Вiн не помилився. Дiвчина провела рукою по чолу, глибоко вдихнула
повiтря, i її очi знову ожили.
     - Дойно, може, ти все ж таки пригадаєш, навiщо привела сюди  Вiнченцiу?
Адже ви могли погуляти поблизу вiд їхнього будинку?
     - Вiн весь час питав мене про Йоану. Я вiдповiдала, що її немає  вдома.
Вiнченцiу не вiрив. Я привела його сюди, аби вiн упевнився.
     - Ти сказала йому, що Йоана померла?
     - Нi, не сказала.
     - Тебе хтось просив не говорити?
     - Так, його мати.
     - А ти не знаєш, чому Камелiя Скурту приховує вiд нього смерть Йоани?
     - Вона сказала менi, що у Вiнченцiу може бути шок вiд цiєї звiстки.
     Дiд хотiв запалити сигару, але передумав. У кiмнатi й так було душно  i
пахло медикаментами.
     - Ти точно пам'ятаєш, що Вiнченцiу пiшов?
     - Так. Я сказала йому, що мушу вiдпочити, бо ввечерi показ  моделей,  i
попросила, щоб вiн пiшов додому.
     - Вiнченцiу не опирався?
     - Нi.
     - Пiсля того, як вiн пiшов, ти замкнула дверi на ключ?
     Дойна подумала.
     - Не пригадую. Як правило, я завше замикаюся. А цього разу не пам'ятаю.
     - Я дуже тебе прошу, все-таки пригадай. Коли ти лягала  спати,  у  тебе
був нормальний стан?
     Дойна нiчого не вiдповiла, з її очей ринули сльози.
     - Чому ти плачеш? Без твоєї  допомоги  ми  далеко  не  просунемось.  Не
забувай - твоя подруга загинула. I ти ледь-ледь не пiшла за нею. Скажи менi,
будь ласка, ти, лягаючи спати, була в нормальному станi?
     - Так. Лише жалiла Йоану, сумувала за нею i...
     - I ще за ким?
     - За Йоаною.
     - У такому разi, ти не могла забути, чи замкнула дверi.
     - Думаю, що не замкнула. Бо тодi б не змiг увiйти лiкар Петрашку.
     - А ти пригадуєш, коли вiн зайшов?
     - Так. Я заснула - це я точно пам'ятаю. I менi приснилося,  нiби  хтось
пiдiйшов i  схопив  мене  за  шию.  Я  хотiла  крикнути,  наче  й  крикнула,
намагалася вирватись i не змогла. I тодi я збагнула,  що  це  не  сон.  Мене
хтось душив. Я знепритомнiла, але ненадовго. Коли отямилась, хотiла пiти  на
другий поверх до Савети, хатньої робiтницi. Дiйшла тiльки до  дверей.  Бiльш
нiчого не пам'ятаю. Прокинулася на канапi. Бiля мене був лiкар  Петрашку.  Я
знову зомлiла.
     - Отже, дверi були незамкненi.
     Дойна задумалась.
     - Не можу згадати.
     - Ви не посварилися з Вiнченцiу? Чи не було в нього причини повернутися
до тебе?
     - Я думаю, Вiнченцiу здогадався, що з Йоаною скоїлось  лихо.  Вiн  дуже
наполегливо розпитував мене. А тодi сказав,  Iдо  я  брешу.  I  твердив:  "З
Йоаною щось скоїлося". Так, я пригадую, Вiнченцiу  мовив,  нiби  я  вiдвезла
кудись Йоану, щоб вiн не мiг з нею зустрiтися.
     - Наскiльки я зрозумiв, ти не сказала йому правди.
     - Нi, я не хотiла засмучувати його. У нього й так весь час були  сльози
на очах. Потiм вiн став тремтiти. Я злякалась, щоб iз ним чогось не сталося,
i попросила його йти додому.
     - А ти певна, що вiн пiшов? Ти бачила, як вiн виходив?
     - Так. Я провела його до дверей i дивилася вслiд, поки вiн не спустився
сходами вниз.
     Дiд узяв Алексiу за руку i, вiдвiвши в куток, щось пошепки сказав йому.
Капiтан кивнув головою на знак згоди. Старий повернувся до дiвчини.
     - Я не збагну одного, - сказав вiн, - чому ти пiшла сьогоднi вранцi  до
Скурту?
     Дойна зблiдла, почала важко дихати.
     - Я вам сказала. Зовсiм випадково.
     - Дойно, чому ти не хочеш сказати правди?
     - Я говорю тiльки правду.
     - Лише частину. За моїми вiдомостями,  ти  в  Скурту  зовсiм  не  була.
Вiнченцiу сам прийшов до тебе. Це правда чи нi?
     Дойна вiдвернулася до стiни i замовкла.
     Дiд жестом попросив лiкаря i фельдшера вийти з  кiмнати.  Не  наважився
попросити й Алексiу, але той i сам зрозумiв,  що  його  присутнiсть  заважає
Дiдовi. Лiкар Добреску залишив про всяк випадок кисневий балон.
     - Тепер, Дойно, ми тут самi. Усе, що ти менi скажеш,  буде  тiльки  мiж
нами або, коли хочеш,  "помре".  Говори  правду.  Ти  ходила  до  Скурту  чи
Вiнченцiу сам прийшов до тебе?
     Ледь чутно, боячись глянути Дiдовi у вiчi, Дойна промовила:
     - Ми зустрiлися на вулицi.
     - То чому ж ти вiдразу не сказала правди? Зустрiтися на вулицi - зовсiм
не те, що зайти до Скурту. Коли ти не заходила до  них,  то  як  мiг  Леонте
прохати тебе, щоб погуляла з Вiнченцiу? Хiба не так?  Отже,  я  хочу  знати,
навiщо ти запевняла мене, нiби заходила до них? Найпростiша перевiрка  могла
б викрити тебе.
     - Я зараз у такому станi, що не зовсiм себе контролюю. Менi  здавалося,
нiби я справдi була в них i Леонте розмовляв зi  мною.  Менi  немає  потреби
обманювати вас.
     Дверi в ванну заскрипiли, i Дойна з переляку скрикнула.
     Дiд поглянув на дверi. Вони вiдчинилися самi.
     - Чому ти злякалася?
     Дойна заридала.
     - Не бiйся, там нiкого немає. Дверi вiдчинилися самi.
     Дiд почекав, поки Дойна трохи заспокоїться. Вiн був  певний  -  дiвчина
щось приховує. I не якусь дрiбницю, а щось  принципово  важливе.  Не  тiльки
приховує, а ще й намагається заплутати його.
     - Дойно, будь зi мною вiдверта. Ти чогось боїшся?
     - Я сказала вам усе, що знаю.
     - Ти сказала тiльки частину того, що знаєш. Я зразу бачу -  ти  брехати
не звикла. Лише гляну на твоє обличчя й розумiю, коли говориш  неправду.  Це
тобi може дорого обiйтися. Сьогоднi ти врятувалася дивом. Iншим разом  можеш
i не врятуватися.
     - Хочу поїхати до мами, на село.
     - Для чого? Думаєш, на селi будеш у цiлковитiй безпецi?
     - Хочу бути з мамою. У мене є брати.
     Дiд усмiхнувся:
     - Дойно, чому ти така наївна? Гадаєш, у  якомусь  селi  чи  невеличкому
мiстечку тобi гарантований спокiй? Правда  полягає  в  тому,  що  ти  чогось
боїшся. А ми тебе охороняємо i мусимо знати, в чому рiч. Хто  тебе  залякав?
Може, безiменнi привиди? Але коли дух, якого ти боїшся, має iм'я i воно тобi
добре вiдоме, назви його. Найгiрше те,  що  ти  приховуєш  вiд  нас  правду.
Насамперед ти шкодиш собi. Подумай про Йоану.  Вона  теж  мала  право  жити,
вийти замiж, так само, як мрiєш ти. Ми питали про тебе на фабрицi, там  тебе
дуже хвалять. Ти стримано поводишся з  чоловiками,  i  я  це  розумiю.  Тобi
хочеться досягти чогось у життi. Це чудово. Але може статися  так,  що  твоя
мрiя не здiйсниться. I, крiм тебе, нiхто не буде винен. Нiхто.
     Дойна знову вiдвернулася  до  стiни  i  заплакала.  Дiд  пiдвiвся.  Вiн
розумiв - у такому станi дiвчина нiчого не скаже, i покликав Добреску.
     Алексiу пропонував покласти Дойну в  лiкарню:  буде  там  у  цiлковитiй
безпецi i в разi потреби дiстане  медичну  допомогу.  Дiд  мав  iншу  думку.
Вислухавши його доводи, капiтан погодився. Будинок узяли пiд нагляд.
     Алексiу з Дiдом пiшли пiшки, а Панаiтеску їхав слiдом за ними.


     22

     - Дiду, може, вип'ємо пива? Ти заплатив  штраф,  а  я  пригощаю  пивом.
Гаразд? - запропонував Алексiу.
     Дiд не вiдмовився, i вони сiли за столик у лiтнiй кав'ярнi.
     - Два кухлi пива з пiнкою, - сказав Алексiу  офiцiантовi  й  розстебнув
комiр кiтеля.
     Дiд постукував пальцями по столу, пригадуючи розмову з Дойною.
     - Товаришу капiтане, дiвчина боїться сказати  правду.  Отже,  їй  хтось
погрожує. Ось я й думаю, хто саме?
     - Кого пiдозрюєш? - спитав Алексiу, присолюючи пиво. - Замовляєш пиво з
пiнкою, а тобi приносять воду з крана, - нарiкав вiн, невдоволений  кольором
улюбленого напою.
     - Перебрав усiх по черзi. Iз родини Скурту не може бути нiхто.
     - Чому ти такий певний?
     - Я не кажу, що абсолютно певний. Дiйшов цього методом  виключення.  Нi
Камелiя, нi Леонте  не  можуть.  Залишаються  Вiнченцiу  i  Василе  -  також
малоймовiрно.
     - Чому? Я не поспiшав  би  знiмати  з  них  пiдозри.  Гадаю,  Вiнченцiу
повернувся до  неї  i  хотiв  задушити.  Може,  й  не  хотiв  задушити,  але
примушував сказати, де Йоана. Ти розмовляв iз ним?
     - Нi, Камелiя не дозволила. Боїться, щоб у нього не було шоку.
     - Я так i думав. А може, це i був вияв шоку.  У  людей  типу  Вiнченцiу
спосiб  мислення  й  поведiнка  не  такi,  як  у  всiх.  Ти  казав,  що  вiн
симпатизував Йоанi, причiм дуже. А то  й  потайки  кохав  її  -  це  теж  не
вiдпадає. Зникнення Йоани  й  напружена  атмосфера  в  сiм'ї,  сварки,  твої
вiзити, про якi вiн не мiг не  знати,  настрiй  батькiв,  особливо  Камелiї,
напевно, змусили його замислитись. Вiн таки мiг повернутися до  Дойни,  коли
подумав дорогою, що з  Йоаною  сталося  лихо.  I  в  поривi,  якого  не  мiг
стримати, кинувся душити дiвчину.
     Дiд маленькими ковтками  попивав  пиво,  нiби  гарячий  чай.  На  слова
Алексiу зморщився й вiдсунув кухоль убiк.
     - Про це ми довiдаємось. Я поговорю  з  ним  пiсля  того,  як  прочитаю
дисертацiю його матерi. Звiсно, зараз я до них не пiду,  бо  певний  -  вона
чекає на мiй вiзит. Безперечно. Нехай пiдожде. Перед цим  ознайомлюся  з  її
дослiдженням. Сподiваюся знайти там вiдповiдi на багато запитань.
     Алексiу всмiхнувся:
     - Дiду, я вже прочитав дисертацiю. Не вважаю себе за спецiалiста, але я
консультувався з  Добреску.  У  Камелiї  гострий  розум.  Але  я  думаю,  ти
помиляєшся, її дослiдження не має  нiчого  спiльного  з  Вiнченцiу.  Iдеться
насамперед  про  манiю  величi,  а  не  про  роздвоєння  особистостi,  Деяка
непевнiсть авторки пояснюється тим, що поведiнка хворого, який перебував пiд
її наглядом,  була  дуже  непослiдовна.  Якщо  справдi  iснував  конкретний,
реальний хворий. Коли так,  хотiлося  б  знати,  хто  вiн.  А  робота,  мушу
сказати, з бiса заплутана.
     - Я  попрошу  дiстати  для  мене  особову  справу  лiкаря  Петрашку,  -
обiзвався Дiд.
     - Думаю, вiн тут нi до чого, - байдуже вiдповiв Алексiу й уважно глянув
на Дiда.
     - Якби ви, товаришу капiтане, були цього певнi, то не просили б зробити
аналiз попелу з цигарок. Я не сумнiваюся, що попiл той самий.  Бiльше  того,
коли б ви спитали про це Петрашку, вiн би спокiйнiсiнько вiдповiв, що так  i
мусить бути, адже коли ми прийшли, у попiльничцi лежала запалена цигарка.  У
ванну вiн також заходив кiлька разiв, отож i там лишився попiл.
     - Отже, i ти думав про нього.
     - Дверi були замкненi. В той час як Вiнченцiу  розмовляв  у  кiмнатi  з
Дойною, хтось ховався у ваннiй.
     - Гаразд. Але пiсля  того  як  Вiнченцiу  пiшов,  Дойна  роздяглася  i,
напевне, зайшла до ванної.
     - Вона зайти не встигла. Тiльки-но вiдчинила дверi, як хтось ухопив  її
за горло. Але перед тим як давити, вiн, безперечно, розмовляв з нею.
     - Чому ти так думаєш?
     - Коли б це був хтось незнайомий, Дойна б закричала. Тодi саме поралась
на кухнi хатня  робiтниця  з  нижнього  поверху,  i  вона  почула  б.  Проте
робiтниця нiчого не чула. Але запевняє,  що  бачила,  як  входив  Вiнченцiу.
Бiльш нiхто на мансарду не пiднiмався, вона б помiтила. Про нещастя з Дойною
дiзналася лише тодi, як прибiг телефонувати Петрашку.  Каже,  вiн  подзвонив
спочатку в мiлiцiю, але звiдти нiхто не приїхав. Дивно, але можна  повiрити,
що так воно й було. Незрозумiло одне: чому не закричала Дойна.
     - Їй здалося, що це був сон, так вона сказала.
     - Бреше вона, товаришу капiтане. Увi снi також би закричала.  Але  вона
не спала, i злочинець був їй знайомий, тому й не крикнула. Просто зацiпенiла
вiд несподiванки. I потiм її страх,  смертельний  страх.  Сказала,  що  хоче
поїхати на село до мами. Сподiвається знайти там захист.
     - Так хто ж по-твоєму їй погрожує?
     Дiд трохи подумав.
     - Брат Партенiє.
     - А хто вiн такий?
     - Оце б i я хотiв знати. Коли я вперше бесiдував з нею, не  призналася.
Щоправда, я не наполягав. Знаю - в сектi суворi правила, iнакше  б  вона  не
могла iснувати. Дойна випадково обмовилась про брата Партенiє.  Отож  вiн  i
завiтав, аби показати їй на практицi, що  буває,  коли  не  держиш  язик  за
зубами. Вiн мiг завиграшки вбити її. Та обмежився погрозою. Що б ми тепер не
робили, Дойна мовчатиме.
     - Гаразд. Але скажи, Дiду, який зв'язок мiж цим  випадком  i  загибеллю
Йоани? Адже нас передусiм цiкавить, хто вбив Йоану.
     Дiд вийняв з кишенi свої картки, помережанi дрiбними нотатками.
     - Я був у мадам Боздог. Їхня  секта  походить  iз  Латинської  Америки.
Керує нею преот, або старший брат. Усi  роздягаються  i  надiвають  однаковi
халати. Старший брат виголошує проповiдь, у якiй доводить, що земне життя  -
то суєта суєт. Я вже давно нiчого не читав, але книжку про цi  секти  вивчив
уважно, її автор - бразiлець Папiола. Сектанти вiрять у можливiсть єднання з
божим духом у момент повного самозабуття i вигнання диявола зi  свого  тiла.
Пiд впливом проповiдi вони доходять до екстазу й виганяють  диявола  блудом.
Фактично, це є не що iнше, як гуртова розпуста, здiйснювана, нiби  культовий
обряд. Отож грiх стає очищенням душi. Я бачив у мадам Боздог десяткiв зо два
однакових халатiв. Ручаюся головою, що їх там уже немає. Перенесено туди, де
буде наступне збiговисько. Секта нiколи не збирається двiчi в одному  мiсцi.
Йоана i Дойна якось потрапили до цiєї секти. От чому Дойна нiколи не приймає
дома мужчин - секта забороняє. Може прийти лише  брат  у  Христi.  Саме  вiд
такого брата завагiтнiла Йоана.
     Алексiу слухав уважно. Попросив iще пива i хильцем випив пiвкухля.
     - А хто ж увiв у секту Йоану i Дойну? - спитав вiн.
     - Той-таки брат Партенiє.
     - Як це йому вдалося?
     - Ще не знаю, але довiдаюсь.
     - Добре. А що ти думаєш про  манекен,  який  розбив  у  пiдвалi  Лєонте
Скурту? Що думаєш про Вiнченцiу?
     - Мiж усiма цими подiями є  зв'язок.  Нiяк  не  збагну,  який  саме.  I
найголовнiше - не можу зрозумiти, навiщо було  вбивати  Йоану?  Маю  до  вас
прохання, товаришу капiтан. Ви знаєте Гогу,  патологоанатома.  Менi  б  дуже
хотiлося, аби ви поговорили з ним. його приголомшила смерть  Йоани.  Гогу  -
майстер своєї справи, але в мене виник сумнiв,  чи  вiн  з  належною  увагою
зробив розтин її тiла. Ми з  ним  давнi  друзi,  i  менi  не  зовсiм  зручно
висловлювати йому недовiр'я.  Тим  паче  Гогу  признався,  що  хоче  взагалi
залишити цю роботу. Я не  вiрю,  нiби  Йоана  померла  вiд  уколу  в  серце.
Нелогiчно.  Може,  уколом  намагалися  зняти  паралiч  серця.   Мiй   сумнiв
пiдсилюється ще й тим, що Гогу помiтив слiд  вiд  уколу  не  зразу,  а  лише
наступного дня.
     - У нього був тодi асистент?
     - Нiкого не було й близько.
     - А ти певний, що вiн справдi розтинав труп?
     Дiд завмер iз роззявленим ротом. Тодi промовив:
     - Я не думаю, щоб Гогу зайшов так далеко.
     - Вiсiм рокiв тому сталося саме так. Теж померла дiвчина, правда, своєю
смертю. Гогу був i тодi сильно вражений. Виявилося, нiякого розтину  вiн  не
зробив, а лише переписав дiагноз iз iсторiї хвороби. Потiм  розтин  все-таки
зробили, i наслiдок виявився той самий. Я почув про це  вiд  одного  лiкаря,
вiн розповiдав як анекдот. Менi ледве вдалося вiдстояти  Гогу,  його  хотiли
звiльнити. Пiсля сорокарiчного стажу це  було  б  несправедливо.  Його  лише
перевели на нижчу посаду, й вiдтодi вiн працює патологоанатомом. Хiба ти про
це не знаєш?
     - Нi, - вiдповiв Дiд, надзвичайно здивований  почутим.  -  Але  ж  Гогу
встановив, що Йоана була вагiтна i точно визначив термiн - три мiсяцi.
     - Дiду, це можна визначити одним пальцем, - зауважив Алексiу. - Гаразд,
я все перевiрю. Але хто ж такий, дiдько б його  вхопив,  брат  Партенiє?  Ти
когось пiдозрюєш?
     - Можливо, товаришу капiтан, я його  нiколи  не  бачив,  але  так  само
ймовiрно, що навiть зустрiчався з ним, та не знав,  що  це  вiн.  Менi  слiд
прочитати дисертацiю Камелiї Скурту.
     - Отже, ти про когось думаєш?
     - Не буду приховувати, справдi думаю.


     23

     Дiд, не роздягаючись, сiв на софу й заглибився  в  читання  дисертацiї.
Уважно  вивчив  усi  шiстдесят  сторiнок,  переглянув  схеми,  проаналiзував
висновки, яких дiйшла Камелiя, i  вiдчув  iще  бiльшу  непевнiсть,  анiж  до
читання. Роздягнувся, прийняв холодний душ i став годувати Ельзасця.  Вийняв
iз кишенi котлету, куплену для нього в кав'ярнi, й поклав перед  собакою  на
тарiлцi. Той з'їв її без апетиту, не приплямкуючи  вiд  задоволення.  Старий
шкодував, що його вiрний друг  перебуває  в  станi  постiйної  дрiмоти,  але
використати його здiбностi не випадало нагоди.
     Дiд лiг на софу й заходився переглядати свої картки.  Тодi  знову  взяв
дисертацiю Камелiї, ще раз  уважно  прочитав  деякi  мiсця.  I  раптом  нiби
прозрiв. Одна деталь! Уперше в життi вiн  був  так  ошелешений  несподiваним
вiдкриттям. Стiльки разiв не звертав уваги на цю дрiбничку й нарештi  виявив
її. Дiд хутко вдягнувся. Шкода, що вiдпустив Панаiтеску. Та ще й ображеного:
не запросив його випити пива.
     Але на душi полегшало. Прикрiпив у петельцi свiжин пуп'янок  троянди  i
вийшов. Таксi не вдалося  спiймати,  поїхав  трамваєм.  За  двадцять  хвилин
натиснув на кнопку дзвiнка в квартиру Скурту.
     Йому вiдчинила Камелiя, бiла мов крейда.
     - Це зробив Вiнченцiу, - сказала вона.
     Дiд сторопiв. Вiн зовсiм забув про Вiнченцiу. За кiлька останнiх  годин
навiть не подумав про нього. Мовчки зайшов до вiтальнi.  Певнiсть,  iз  якою
вiн прибув сюди, почала розвiюватися. Повiдомлення Камелiї зводило  нанiвець
усi його плани. Чiткий логiчний зв'язок подiй геть порушився, хоч  пiвгодини
тому сумнiвiв у Дiда не було.
     - Де Вiнченцiу? - спитав вiн.
     Камелiя  показала  рукою  на  дверi,   з-за   яких   долинало   жалiбне
схлипування. У сумiжнiй кiмнатi хтось ходив. Дiд здогадався, що  Василе  теж
удома.
     I не помилився. Той вийшов з кiмнати, блiдий як смерть, i,  на  вiдмiну
вiд матерi, ледве стримував лють.
     Вiнченцiу з'явився у вiтальнi, немов сновида. Василе кинувся до нього i
з усiєї сили вдарив по щоцi. Дiд i Камелiя мусили розбороняти їх.
     - Вiн убив її, тварюка, - процiдив Василе крiзь зуби.
     - Прошу тебе, заспокойся! - владно  сказав  Дiд.  -  Iнакше  доведеться
вдатися до сили. Внизу стоять два мiлiцiонери, не змушуй мене  викликати  їх
сюди. Якi в тебе пiдстави звинувачувати брата в страшному злочинi?
     Василе вiдступив до дверей. Дiдовi слова анiтрохи не подiяли на  нього.
Хлопець лютував iще дужче:
     - Коли вiн намагався вбити Дойну, то якi можуть бути сумнiви в тому, що
саме вiн убив i Йоану? Це все мамине  виховання!  Через  нього  пропало  моє
життя. Вона  все  робила  тiльки  для  Вiнченцiу.  I  тепер  нехай  тiшиться
наслiдками! Ти винна в усьому! Тiльки ти, бiльш нiхто!
     - Василе, я не дозволяю тобi так говорити, - сказала Камелiя.
     - А я й не питаюся твого дозволу! Дурень був, що ранiше слухав тебе.  Я
хотiв одружитися з Йоаною, а ти заборонила. Я не знав, що ти перетворила моє
кохання на експеримент заради цього кретина, якому ти нiколи нi  в  чому  не
вiдмовляла! Купила йому спочатку ляльку-манекен, а  тодi  хотiла  подарувати
живу. Ти не зважала на мої почуття,  iгнорувала  почуття,  Йоани.  Для  тебе
iснують лише його забаганки i бажання заспокоїти свою совiсть. Ти думаєш,  я
не знаю, хто винен, що вiк дебiл? Ти сама винна! I  все,  що  ти  для  нього
робила, диктувалося тiльки докорами  сумлiння,  якi  тебе  постiйно  мучать.
Може, хоч тепер у тебе з'явиться мужнiсть зiзнатися, чому ти  залишила  його
тодi самого? Ти ж бiгла на побачення до свого Петрашку!  Я  ненавиджу  тебе,
мамо! Я, твiй син, кажу  тобi,  що  ненавиджу  тебе.  Ти  зробила  всiх  нас
нещасними, особливо мене, - Василе вибiг з кiмнати, грюкнувши дверима.
     Камелiя вислухала  його  слова  не  зворухнувшися.  На  її  обличчi  не
вiдбилося нiчого. Дiд подумав, що синове звинувачення  або  не  зачепило  її
зовсiм, або вразило так глибоко, що вона нiби закам'янiла.
     - Залиште нас, будь ласка, вiч-на-вiч з Вiнченцiу, - попросив її Дiд.
     Камелiя заперечливо хитнула головою. Наполягати було марно.
     Дiд узяв половинку сигари й спокiйно запалив, дивлячись  на  Вiнченцiу,
який пiсля нападу Василе стояв у кутку,  байдужий  до  всього,  його  погляд
бездумно блукав по кiмнатi.
     - Скажи менi, Вiнченцiу, що сталося, дуже  тебе  прошу.  Я  не  подiляю
думки твого брата, але ти мусиш  зрозумiти  його  -  Василе  втратив  кохану
людину.
     - А я - дружбу, шановний добродiю. I разом з нею - сенс життя.  Ви  всi
ласкавi зi мною, дуже уважнi - хочете довести менi, начебто я не такий уже й
потвора. А я добре знаю, що нiхто не любить мене, нiхто.  Коли  любов  -  це
тiльки жалiсть, то з мене її досить.  Одна-однiсiнька  людина  ставилася  до
мене без жалю - Йоана. Вона вiдверто сказала менi, що я калiка, i коли  хочу
жити спокiйно, мушу це знати, змиритися з  цим  i,  головне,  зрозумiти,  що
врода - не головне в життi людини. Лише Йоана  була  чесна  зi  мною.  Прошу
тебе, мамо, не гнiвайся на Василе. Вiн має рацiю. Через мене ти зробила всiх
нещасними i, я вважаю, передусiм саму себе.
     Дiд  слухав  Вiнченцiу  i  дивувався  з  його   витримки   i   логiчної
послiдовностi. Тембр хлопцевого голосу був дуже  приємний,  а  високе  чоло,
яснi очi, одуховлене обличчя - все свiдчило про розум i змушувало не зважати
на потворнiсть, коли хлопець починав говорити.
     - Усе, що ти сказав, Вiнченцiу, важливе тiльки для з'ясування стосункiв
у вашiй родинi,  -  делiкатно  зауважив  Дiд,  -  але  не  допоможе  менi  в
розслiдуваннi справи. Мене цiкавить насамперед  одне  питання:  що  скоїлося
сьогоднi вранцi? Що зайшло мiж тобою i Дойною?
     Вiнченцiу глянув на матiр.  Камелiя  сидiла  в  тiй  самiй  позi,  нiби
закам'янiла. Хлопець вiдвiв очi й нiчого не вiдповiв Дiдовi.
     - Я тебе питаю, Вiнченцiу. Адже саме на тебе падає пiдозра не тiльки  в
замаховi на життя Дойни, а й у страшнiшому злочинi.  Ти  цiлком  спокiйно  i
проникливо розбираєш поведiнку близьких тобi  людей,  отож  мусиш  так  само
тверезо осмислити i свої вчинки. Будь  ласка,  вiдповiдай  точно  i  на  мої
запитання.
     Хлопець знову глянув на матiр.
     - Дивися, будь ласка, на мене. Дуже вас прошу, добродiйко, залиште  нас
самих. Я враховую те, що ви сказали менi вранцi, але й ви  зрозумiйте  мене.
Закон велить заарештувати його.
     Вiнченцiу  злякався.  Його  обличчя  зблiдло,  i   вiд   цього   велика
деформована голова нiби побiльшала, а на пiдборiддi виступив рясний пiт.
     Камелiя неохоче встала i вийшла з  кiмнати,  навiть  не  поглянувши  на
Вiнченцiу. Дiд мимоволi вiдчув спiвчуття до цiєї вольової жiнки,  адже  вона
щойно вислухала вiд своїх синiв  такi  слова,  на  якi,  либонь,  нiколи  не
сподiвалася.
     - Скажи менi, Вiнченцiу, як ти зустрiвся ранком iз Дойною?
     Хлопець мовчки стискав короткi товстi пальцi,  поглядав  на  дверi,  за
якими зникла мати, i нарештi заговорив:
     - Я вранцi вийшов iз дому... Хотiв пiти до одної крамницi...
     - До тiєї, де на вiтринi виставлено манекени?
     Вiнченцiу здригнувся. Дiд пiдсунув йому стiлець.
     - Сядь! Продовжуй, будь ласка.
     - Так, я пiшов до тiєї крамницi, про яку ви  кажете.  Менi  подобаються
манекени, хоч останнiм часом мама не дозволяє гратися з ними.
     - А яким манекеном ти бавився?
     - У мене був один. Але Василе пробив йому голову, i мама винесла його в
пiдвал.
     - I тодi ти пiшов до крамницi готового одягу, щоб  украсти  собi  iнший
манекен, так?
     - Нi, я нiколи нiчого не краду.
     - Ну а вночi, позавчора вночi, що ти шукав бiля тiєї крамницi?
     Здавалося, Вiнченцiу от-от заплаче. Але Дiд суворо стримав його:
     - I не сором тобi? Ти дорослий хлопець, а розпускаєш рюмси, мов дитя. Я
тебе питаю: що ти робив уночi бiля крамницi?
     - Дивився на манекени.
     - А хто напередоднi розбив скло у вiтринi?
     Вiнченцiу злякано зиркнув на Дiда.
     - Я не розбивав. Це Василе розбив мого  манекена,  а  мама  не  схотiла
купити нового.
     - А чому ти лiз у вiкно по вiрьовцi?
     - Звiдки ви знаєте?
     - Зараз я тебе питаю! А ти вiдповiдай!
     - Мама не дозволяє менi виходити ввечерi  з  дому.  А  Йоана  перестала
бувати у нас. Я страшенно знудьгувався за нею, хотiв побачити її.
     - То чому пiшов до крамницi? Адже Йоана не картонна?
     - I вона була манекеном.
     - Хiба тобi все одно, з яким манекеном мати справу?
     - Будь ласка, розмовляйте зi мною  чемно,  не  кричiть,  я  вам  нiчого
поганого не зробив.
     - Ти що ж, не розумiєш серйозностi свого становища? Розумiєш чи нi?
     Хлопець заперечливо хитнув головою.
     Дiд лише тепер помiтив, що погляд Вiнченцiу застиг,  утуплений  в  одну
точку. Старий не знав, яка межа сприйняття й усвiдомлення дiйсностi в  цього
юнака, але розумiв, що така межа iснує i переступати її ризиковано.  Вирiшив
бути обачнiшим.
     - Я спитав, чому ти не зайшов додому нормально,  як  усi  люди.  Навiщо
треба було лiзти у вiкно?
     - Мама заборонила менi виходити з дому ввечерi.  А  я  дуже  скучив  за
Йоаною. Хотiв побачити її. Вилiз у вiкно i пiшов до  крамницi.  Поговорив  з
нею, просив, щоб не забувала мене, я ж нiчого поганого їй не зробив.
     - Тобi сказав хтось, що Йоана в крамницi?
     - Так. Василе. Я просив його передати Йоанi, аби вона прийшла  до  нас.
Тiльки вона  мене  любить.  Василе  сказав,  що  Йоана  в  крамницi,  стоїть
роздягнена i дивиться на людей. Вона розгнiвалася, що я нечемно поводився  з
нею. Це неправда. Я завжди був чемний.
     - А вона що-небудь сказала тобi?
     Вiнченцiу уважно глянув на Дiда.
     - Нi, не сказала нiчого. Я  повернувся  додому.  Наступного  дня  знову
пiшов до вiтрини. Я переконався, що Василе  кепкував  з  мене.  То  була  не
Йоана. Там стояла iнша дiвчина. Йоана - бiлявка. I не могла Йоана так  довго
не зворухнутися.
     У Дiда виступив пiт на чолi.
     - Розкажи тепер про Дойну. Як ти зустрiвся з нею?
     - Ми зустрiлися на вулицi,  бiля  нашого  пiд'їзду.  Вона  сказала,  що
прийшла вiд Йоани. Перед тим як переїхати до iншого мiста,  Йоана  попросила
її погуляти зi мною.
     - Ти сам схотiв пiти до неї чи вона запросила тебе?
     - Вона запросила. Я спитав, де Йоана. Розповiв їй,  як  Василе  обдурив
мене. Думав, вона також обманює, а Йоана сховалася.
     - А потiм ти повiрив, що Йоани немає вдома?
     - Повiрив.
     - То чому ж ти все-таки пiшов до Дойни?
     - Вона дуже просила, хотiла, щоб я сам переконався.
     - А що ти робив у Дойни? - спитав Дiд, запалюючи сигару.
     - Трохи побув i побачив на стiнi плащ Йоани.
     - I що тодi?
     - Я здивувався, що Йоана поїхала без плаща. Благав Дойну  сказати  менi
правду. Може, Йоана не хоче зустрiчатися зi мною, не хоче бачити мене.  Коли
так, то це означає, що й вона мене обманювала, як усi iншi.
     - I що ж було потiм?
     - У мене з'явилося погане передчуття. Я зовсiм не повiрив Дойнi.  Бачив
по нiй, що обдурює. Тодi я заплакав. Менi стало ясно - скоїлось якесь  лихо.
Мама вiдiбрала в мене манекен, його розбили й заховали в  пiдвалi.  Тодi  ви
прийшли до нас. Я вас бачив крiзь шпарку в замку, бо мама  зачинила  мене  в
кiмнатi. Дома  всi  стали  розмовляти  пошепки,  а  при  моїй  появi  зовсiм
замовкали. Я знав: iз Йоаною щось сталося. Коли я побачив, що  Дойна  плаче,
то вже не сумнiвався, що приключилося лихо. Я встав i пiшов. I сказав Дойнi,
що вона буде винна, коли Йоана не повернеться.
     - А як ти думаєш, куди пiшла Йоана?
     - Василе сказав - у кращий свiт.
     - Як ти це розумiєш?
     Вiнченцiу стенув плечима.
     - Кращий свiт, -  повторив  вiн,  розтягуючи  слова,  щоб  Дiдовi  було
зрозумiлiше.
     - Коли ти виходив, що робила Дойна?
     - Сказала, що хоче вiдпочити.
     - То чому ж ти повернувся?
     - Куди повернувся?
     - До неї. Пiшов, а тодi повернувся.
     - Я не повертався.
     - Так хто ж тодi хотiв задушити Дойну?
     - Мама вважає, що я. Так їй сказав лiкар Петрашку.
     - Я ще раз питаю тебе: коли ти пiшов вiд Дойни, то бiльш не  повертався
до неї?
     - Нi, не повертався.
     - Вибач, Вiнченцiу, що я стiльки разiв перепитую, але уяви собi:  Йоана
не повернеться зi свого кращого  свiту,  коли  ти  не  скажеш  менi  правди.
Повертався ти чи нi?
     - Нi, я не повертався.
     Дiд устав i з усiєї сили втиснув погаслий недопалок у попiльничку.
     - Iди, будь ласка, до своєї кiмнати.
     Вiнченцiу пiшов. Дiд покликав Камелiю.


     24

     - Скажiть, Камелiє, коли Петрашку повiдомив  вам,  що  Вiнченцiу  хотiв
задушити Дойну?
     - За двадцять хвилин  перед  тим  як  прийшов  додому  Вiнченцiу,  менi
подзвонив Петрашку, але вiн не  говорив,  що  Вiнченцiу  намагався  задушити
Дойну. Пригадуєте, як ви хутко пiшли вiд нас, коли почули, що  вiн  гуляє  з
Дойною? I я догадалася,  про  що  ви  подумали.  Була  майже  певна  -  щось
скоїлося. Хоч у нього нiколи  не  було  нападiв  лютi.  Лише  один  раз  вiн
накинувся на Петрашку, коли той не зовсiм чемно вiдгукнувся  про  Йоану.  То
був жарт, але у Вiнченцiу вiдсутнє як почуття страху, так i почуття  гумору.
Не гнiвайтеся, але ви так голосно розмовляли, що я все чула. Я не знала  про
нiчнi мандрiвки Вiнченцiу. Пригадуючи, як вiн схопив тодi за шию Петрашку, я
можу повiрити, що мiг i на Дойну кинутися, коли вона сказала необачне слово.
     - Ви певнi, що вiн це зробив?
     - Менi подзвонив Петрашку. Вiн зустрiв Вiнченцiу, коли той  вийшов  вiд
Дойни, i з виразу його обличчя зрозумiв: скоїлося лихо. Побiг на мансарду  i
застав Дойну в тяжкому станi. Ви це бачили самi. Я не знаходжу  собi  мiсця.
Починаю сумнiватися, що  розумiю  своїх  рiдних  синiв.  Ви  чули,  як  вони
говорили про мене. Я нiколи не сподiвалася на таке. Якби сама не почула,  то
не повiрила б, що вони так суворо засуджують мене.
     - Отже, коли Вiнченцiу прийшов додому,  ви  вже  знали  про  нещастя  з
Дойною?
     - Знала.
     - I ви не спитали Вiнченцiу, де вiн був i що робив?
     - Спитала. Вiдповiв, що був у Дойни. Тодi прибiг Василе  i  почав  його
бити. Я спитала Вiнченцiу, чому вiн так повiвся з Дойною, але вiн  не  хотiв
говорити. Жодного слова не сказав. А тепер запевняє, нiби не  доторкався  до
неї.
     - А ви як мати i як медик допускаєте, що вiн здатний на таке?
     - Як мати не вiрю. Що  стосується  медицини,  спитайте  про  це  iншого
лiкаря.
     - Вiнченцiу вас коли-небудь обманював?
     Камелiя витерла сльози.
     - Я радiла, коли так траплялося. Це добра ознака, ознака нормалiзацiї.
     - Розкажiть, як саме повiвся Вiнченцiу, коли Петрашку образливо говорив
про Йоану.
     - До цього випадку його нервовiсть виявлялася в безсиллi. Коли вiн щось
вимагав, а йому не давали, то вiдразу починав плакати. Бувало, плакав цiлими
тижнями безперестанку, впадав у глибоку меланхолiю. А того дня  вiн  кинувся
на Петрашку з кулаками, вчепiрився в його волосся i схопив за шию.
     Дiд мимоволi пригладив рукою своє волосся.
     - Скажiть менi, будь ласка, чи можу я бути певний, що зараз  нас  нiхто
не чує, як чули ви мою розмову з Вiнченцiу?
     - Вiнченцiу в своїй кiмнатi, туди нiчого не чути. Так само i Василе.
     - Дуже вас прошу, будьте зi мною цiлком вiдвертi. Даю вам слово честi -
все залишиться тiльки мiж нами. Зараз  факти  свiдчать  проти  Вiнченцiу.  З
ваших слiв i з реакцiї Василе я дiйшов висновку, що й ви певнi його провини.
Хочу вам сказати з усiєю вiдповiдальнiстю, як людина,  що  присвятила  майже
п'ятдесят рокiв свого життя розкриттю  злочинiв:  той,  хто  сьогоднi  душив
Дойну, убив i Йоану. В цьому я анiтрохи не сумнiваюся. Але я  не  думаю,  що
Дойну душив Вiнченцiу. I про це, дуже вас прошу, не  кажiть  нiкому.  Iнакше
Вiнченцiу може потрапити на лаву пiдсудних.
     - Обiцяю вам. Я готова вiдповiсти на всi вашi запитання цiлком щиро.
     Дiд провiв рукою по чолу й опустив очi.
     - Ви жили з Петрашку?
     Пауза.
     - Так. У Клужi, коли ми  були  студентами.  Я  закохалася  в  нього  на
першому курсi.
     - Ви довго були разом?
     - Кiлька мiсяцiв. Вiн залишив iнститут i переїхав до Бухареста.
     - Чому?
     - Не знаю. Це для мене лишилося загадкою. Через багато рокiв,  коли  ми
знову зустрiлися в Бухарестi, вiн спочатку сказав, нiби через мене.  Мовляв,
йому здалося, нiби я вже не кохаю його.  Потiм  засмiявся  й  додав,  що  не
тiльки через мене. Я тепер схильна думати, аналiзуючи його  поведiнку  крiзь
призму часу, що в нього були глибокi комплекси,  навiть  явнi  ознаки  манiї
величi.
     - А що вас тодi привабило в ньому?
     - В усякому разi, не зовнiшнiсть. Вiн умiв чудово говорити,  захоплював
багатьох. Ходили чутки, нiби вiн належав до якоїсь забороненої органiзацiї i
мусив виїхати, рятуючись вiд переслiдування.
     - Коли ви знову зустрiлися з ним?
     - Десять рокiв  тому,  як  переїхала  до  Бухареста.  Я  витримала  тут
конкурс.
     - Вашi стосунки вiдновилися?
     Камелiя трохи помовчала.
     - Нi. Але я хотiла вiдновити. Сама пiшла до нього, як тiльки  оселилася
в Бухарестi. Проте вiдразу, з першої зустрiчi зрозумiла,  що  мiж  нами  вже
нiчого не може бути. Змiнилися нашi почуття, змiнилися  й  ми  самi.  Просто
iснує спокуса почати все знову, iгноруючи плиннiсть часу. Менi стало ясно  -
юнiсть не повертається.
     - Все-таки ви лишилися друзями?
     - Цього вiн хотiв дужче, нiж я. Кiлька разiв заходив у  клiнiку,  потiм
прийшов у гостi, хоч я й не запрошувала.
     - Ви за цей час стали професором?
     - Так.
     - Опублiкували багато наукових праць у нас i за кордоном, брали  участь
у мiжнародних конгресах. Тобто, я хочу сказати, здобули визнання в науковому
свiтi, на вiдмiну вiд Петрашку, який за цi роки майже нiчого не досяг.
     - Так, це правда. Я присвятила все своє життя  медицинi,  вiддавала  їй
навiть той час, який мусив належати моїй сiм'ї. Треба подумати  над  словами
Василе, розiбратися, в чому вiн має рацiю, а в чому нi. Дiйсний  один  факт:
Вiнченцiу впав iз балкона тодi, як я пiшла  на  побачення  до  Петрашку.  Це
сталося в Тiмiшоарi. Вiн зателефонував менi з вокзалу, голос  його  тремтiв,
вiн був  у  вiдчаї.  Не  роздумуючи,  я  поспiшила  на  вокзал,  але  ми  не
зустрiлися.  Потiм,  уже  в  Бухарестi,  вiн  пояснив  менi,  що  тiкав  вiд
переслiдувачiв: його звинувачували в нелояльностi до  нового  уряду,  i  вiн
мусив ховатися. Пiзнiше все владналося. Про цей випадок  знає  i  Леонте,  i
Василе. Я не приховувала. Тому й  не  сподiвалася,  що  Василе  затаїв  таку
злiсть.
     Дiд кiлька секунд розглядав пальцi  на  своїй  правiй  руцi,  кiстлявi,
майже сухi.
     - Скажiть, панi Камелiє, коли ви писали докторську дисертацiю, то  мали
на увазi деякi риси характеру Петрашку?
     Камелiя уважно глянула на Дiда. Вона не думала, що про неї  так  багато
вiдомо.
     - Точно не пригадую, але,  напевне,  використала  деякi  спостереження.
Мушу  вам  зiзнатися,  пiсля  нашої  розлуки  я  була  пiд  враженням   його
незвичайної особистостi. Тепер вiн постарiв, змiнився. А в юностi аж  горiв,
нiби випромiнював енергiю. Не знаю, чи так  було  насправдi,  чи,  може,  це
тiльки моя фантазiя. Що ж до наших стосункiв, кажу цiлком щиро: пiсля  Клужа
мiж нами нiчого не було, Василе помиляється. Не збагну, чому в нього стiльки
ненавистi до мене.
     Дiд  поглянув  у  вiчi  Камелiї.  Вони  були  зажуренi  й  неначе  враз
постарiли: навколо них з'явилось безлiч дрiбних зморщок.
     - Я певний, панi, ви зрозумiєте свого сина. Адже хтось убив його  перше
кохання. Таке ж саме, яке й ви пам'ятаєте вже багато  лiт,  назустрiч  якому
бiгли,  забувши  про  все  на  свiтi,  i  про  яке  згадали,  працюючи   над
дисертацiєю. Мене цiкавить, що ви мали на увазi, коли сформулювали ось  таку
фразу, -  Дiд  вийняв  з  кишенi  картку:  -  "Люди  з  подiбним  характером
намагаються стати абсолютним  божеством"?  Я  сприйняв  її  так,  нiби  вона
стосувалася конкретної особи. Чи не про Петрашку це сказано?
     Камелiя замислилась. Дiд помiтив на її чолi нову зморшку, що  перетнула
праву скроню.
     - Нi, я не мала на увазi саме його. Я розглядала суму таких  характерiв
i визначила їх основну рису: непохитну певнiсть у своїй перевазi над  iншими
людьми, певнiсть, яка грунтується, я сказала б, на благородному прагненнi  й
може перетворитися в подiбних iндивiдiв на друге "я".  У  зв'язку  з  цим  я
писала про роздвоєння особистостi в позитивному планi. Напевне, саме ця риса
i приваблювала мене в  Петрашку.  Я  слухала  його  виступи  на  зборах,  не
заглиблюючись у змiст дискусiї. Вiн не зводив з мене очей, нiби я була  його
медiумом. Я також, читаючи лекцiї студентам, часто застосовую такий  прийом:
фiксую погляд на комусь одному, нiби звертаюся тiльки до нього. Це дає змогу
зосередитись, не втрачати логiчної нитки при висвiтленнi будь-якої теми.
     - Ще одне запитання, панi.  Того  вечора,  коли  Василе  повiдомив  про
викрадення автомобiля, ви через годину подзвонили до мiлiцiї i  сказали,  що
машина знайшлася. Ви справдi телефонували до мiлiцiї?
     - Так, я телефонувала.
     - Це точно?
     - Абсолютно точно.
     - У мiлiцiї не зафiксований ваш  дзвiнок.  Звiсно,  вони  також  можуть
помилитися. Коли ви повiдомили, що машина знайшлася, черговий мусив  негайно
викреслити з журналу запис про її викрадення. Але цього не зроблено.
     - Я  можу  вам  присягтися,  що  дзвонила  за  номером,   вказаному   в
телефонному довiднику.
     - Тепер про iнше. За всi роки, що ви приятелюєте з Петрашку, ви  нiколи
не спитали його, чому вiн неодружений?
     - Нi, це мене зовсiм не обходить.
     - А чому вiн не досяг нiчого по службовiй лiнiї?
     - Це було б нетактовно з мого боку, виглядало б  так,  нiби  я  хизуюся
своїми успiхами, адже я досягла чимало.
     - А ви не спостерiгали в його поведiнцi якихось вiдхилень, не  помiчали
за ним якихось дивацтв?
     - Важко сказати. Мене влаштовувало те, що вiн  лiкує  мого  чоловiка  -
позбулася хоч одного клопоту.
     - Коли вiн учився в Клужi, яку галузь медицини обрав для спецiалiзацiї?
     - Спецiалiзацiя  обирається  по  закiнченнi  курсу.  Вiн   хотiв   бути
хiрургом, а я - терапевтом. Але через кiлька рокiв я змiнила спецiальнiсть -
зайнялася психотерапiєю, бо хотiла вилiкувати Вiнченцiу.
     - Дякую вам, панi Камелiє, за вiдвертiсть.  Менi  прикро.  що  довелося
вникнути в деякi неприємнi для вас деталi, але повiрте, без них менi було  б
дуже важко розiбратися в цiй справi.
     - Я не  розумiю,  яким  чином  вони  допоможуть  вам  зняти  пiдозру  з
Вiнченцiу.
     - На жаль, нiчого вдiяти не можу. Пiдготуйте, будь ласка,  Вiнченцiу  -
через кiлька хвилин до вас прийдуть iз мiлiцiї з ордером на арешт.
     Камелiя зблiдла, хотiла щось сказати, але не змогла.  Вхопилася  руками
за спинку крiсла, аби не впасти.


     25

     Лiкар Петрашку мешкав у старому будинку на  Каля  Мошiлор.  Дiд  застав
його дома. Двi досить просторi кiмнати були зi смаком умебльованi.
     Побачивши Дiда, Петрашку анiтрохи не здивувався: пiсля  ранкової  подiї
його прихiд був бiльше нiж виправданий.
     - Ви невтомнi, товаришу,  на  диво  невтомнi!  -  з  усмiшкою  промовив
Петрашку, запрошуючи Дiда сiсти в м'яке крiсло, оббите шкiрою. -  Я  певний,
що у вашому вiцi буду старим пеньком, справжньою руїною. Чи не подiлитеся зi
мною секретом елiксиру здоров'я  i  бадьоростi?  Менi  як  медиковi  було  б
надзвичайно цiкаво.
     - Щодня  палю,  їм  нерегулярно,  до  п'ятдесяти  рокiв  вживав  чимало
алкогольних напоїв. Все iнше - залежно вiд настрою i вiльного часу, - весело
вiдповiв Дiд, потiшений словами лiкаря.
     - I все-таки дозволю собi дати вам одну пораду: не  переоцiнюйте  своїх
сил.
     - Постараюся, шановний добродiю. Якщо ви швидко i точно  вiдповiсте  на
мої запитання, то обiцяю лягти сьогоднi спати на годину ранiше.
     - З великим задоволенням, товаришу. Я до ваших послуг.
     - Отже...
     - Не бажаєте коньяку або кави? - перервав  його  Петрашку,  намагаючись
бути передусiм гостинним господарем.
     - Аби не зашкодило щось одне, не вiдмовлюся  нi  вiд  чого.  Одне  буде
нейтралiзувати iнше, - пожартував Дiд, задоволений, що розмова почалася  так
легко й невимушене.
     - Мамо! - гукнув Петрашку. - Звари нам двi  чашки  кави,  а  я  займуся
коньяком.
     До кiмнати увiйшла жiнка рокiв шiстдесяти,  занадто  молода,  щоб  бути
матiр'ю лiкаря. Помiтивши Дiдове здивування, Петрашку пояснив:
     - Я називаю її мамою. Вона працює в мене п'ятнадцять рокiв.  Батькiв  я
не маю. Спочатку звав її тiткою Марiєю, але всi мої гостi вважали,  що  вона
моя мама, то i я почав так називати.
     Дiд пригубив коньяк. Вишуканий сорт - "Метакс", останнiй  раз  вiн  пив
його ще до вiйни.
     - Не  вважаю  за  потрiбне  приховувати  -  ми,  лiкарi,   коли-не-коли
отримуємо дарунки. Зi свого заробiтку я  не  змiг  би  дозволити  собi  таку
розкiш. Але не будемо вiдхилятися вiд основного - я обiцяв, що  ви  сьогоднi
ляжете спати на годину ранiше.
     - Пане лiкарю, в якому роцi ви познайомилися з Камелiєю Скурту? Вiдразу
ж перепрошую вас, деякi мої запитання торкатимуться вашого iнтимного  життя.
Ми з вами мужчини, крiм того, менi конче потрiбно уточнити деякi обставини.
     - Ми познайомилися в  Клужi,  на  першому  курсi  медiнституту.  Я  був
молодий  i  вродливий,  мав  велику  жадобу  до  життя,  не  позбавляв  себе
насолод,  -  розважливо  сказав  Петрашку,   намагаючися   зберегти   дружню
атмосферу, яка виникла на початку розмови.
     - У вас були з нею iнтимнi зв'язки?
     - Про це я не хотiв би говорити. I, будь ласка, не ображайтеся. Камелiя
Скурту - вiдома людина, професор, i я не посмiю кинути тiнь на її репутацiю.
Тим паче незрозумiле,  яке  значення  мають  сьогоднi  подiї  давно  минулої
юностi?
     - Ви маєте право не вiдповiдати. Що ж, ви зовсiм не турбуєтеся про  мiй
сон. А мети своєї я все одно досягну iншим способом. Коли ви мовчите, я  сам
скажу: ви жили з нею кiлька мiсяцiв до вашого вiд'їзду в  Бухарест.  Ви  тут
продовжували навчання, чи не так?
     - Правильно.
     - У якому роцi ви закiнчили iнститут?
     - У сорок шостому.
     - Здається, у  вас  були  неприємностi  полiтичного  характеру?  Можете
сказати, в чому вони полягали?
     - Будь ласка, це менi не вперше доводиться пояснювати. Мене запiдозрили
у зв'язках iз румунськими фашистами, хоч iз Клужа я тiкав через те, що  вони
хотiли лiквiдувати мене як комунiста. Проте iстина восторжествувала, i тепер
я член партiї. Вас цiкавлять мої полiтичнi погляди?
     - Я, пане Петрашку, полiтикою не займаюся i  нiколи  не  займався.  Все
життя тiльки те й роблю, що ловлю карних злочинцiв.
     - Сподiваюся, ви не  маєте  на  увазi  мене,  вимовляючи  цi  слова?  -
пожартував лiкар.
     - Воронь боже! Я все милуюся вашою чудовою колекцiєю iкон. Яка  розкiш,
либонь, усi грошi вкладаєте?
     - Iкони - моє найбiльше захоплення.
     Дiд устав, пiдiйшов до  стiни  й  почав  розглядати  старi  iкони,  без
сумнiву, надзвичайно цiннi.
     - Бачу, є у вас i новi роботи, лише патина стара, - Дiд показав на одну
з iкон.
     - Справдi, це дуже стара дошка, а робота сучасна. Дивуюся, як ви змогли
розпiзнати?
     - Тепер усi захоплюються iконами. А сорок лiт тому в Бухарестi нас було
лише кiлька колекцiонерiв. Пiсля смертi дружини я  переїхав  в  однокiмнатну
квартиру, iкони передав до музею. Визначаю вiк iкон за червоточинами.
     - За цiєю ознакою iкона, про яку ви  говорите,  має  не  менше  двохсот
рокiв.
     - А я й не догадався б, що вона нова, коли  б  художник  чи,  може,  ви
самi, не застосували фiксативу.
     - Маєте рацiю, я обробив її фiксативом. У цiй кiмнатi значне  коливання
температури. На деяких iконах фарба потрiскалась.
     - Дивнi очi на цiй вашiй iконi, - промовив Дiд i прикусив кiнчик язика:
вiн припустився помилки, рiвнозначної викриттю.
     - Художник намагався наслiдувати Рубльова.
     - Саме так я й подумав, але не  хотiв  робити  поспiшних  висновкiв.  У
моєму вiцi очi не такi зiркi.
     - Художник - мiй приятель. Вiн  каже,  що  заробляє  на  iконах  значно
бiльше,  нiж  малюючи  натюрморти.  Отож  i  взявся  воскрешати  преподобних
апостолiв.
     Дiд знову сiв у фотель. З'явилася "мама" Марiя - принесла каву.
     - Я одружився б  iз  нею  заради  самої  лише  кави,  -  похвалив  Дiд,
сьорбнувши свiй улюблений напiй.
     - Щиро кажучи, поки мама звикла вести господарство, вона робила стiльки
дурниць, що я мав усi пiдстави звiльнити її. Вона втрималася тiльки на кавi.
     - Ну що ж, пане лiкарю, повернiмося  тепер,  як  то  кажуть,  до  нашої
отари. Сьогоднi вранцi я не мав  часу,  та  й  не  випало  слушного  моменту
спитати вас: хто, на вашу думку, вчинив замах на життя Дойни? Ви  знаєте  її
i, напевне, її друзiв.
     - На жаль, я не знайомий iз її друзями. Та й не можу сказати, що  добре
знаю Дойну. Коли б я  був  хоч  на  десяток  рокiв  молодший,  то,  може,  й
цiкавився б нею бiльше. А так просто меланхолiйно милуюся на її вроду.
     Задзвонив телефон. Петрашку пiшов  до  кабiнету,  де  стояв  апарат,  i
швидко повернувся.
     - Вас просять, - здивовано сказав Дiдовi.
     Телефонував Алексiу. Вiн скрiзь розшукував старого, поки не  догадався,
що той може бути в Петрашку.
     - Бачу, ви нiде не можете сховатися,  -  зауважив  Петрашку,  попиваючи
каву.
     - Пане лiкарю, колега повiдомив менi,  що  попiл,  знайдений  у  ваннi,
такий самий, як i з вашої цигарки. Гадаю, нiчого дивного в цьому  немає:  ви
заходили до ванної iз цигаркою в ротi. Для мене це не вiдкриття.
     - Ото курйоз! А я й не пiдозрював, навiщо вiн просив цигарку.
     - У нашiй роботi трапляється мiльйон таких курйозiв. А  я  десь  читав,
нiби довжина всiх  нервiв  у  людському  органiзмi  майже  дорiвнює  довжинi
екватора. Це правда?
     - Майже.
     - Певно, вам довелося витратити багато енергiї, зон завчити їх назви?
     - Вони не всi мають назви.
     - Але ви не вiдповiли на моє запитання про попiл, пане лiкарю.
     - Отже, ви мене пiдозрюєте?
     - Коли б ми вас пiдозрювали, то вже б заарештували, як Вiнченцiу.
     Петрашку спохмурнiв.
     - Он як... Але цей хлопець, я вважаю, на таке нездатний.
     - Ви абсолютно певнi?
     - Та нi, раз ви його заарештували, не можу бути  категоричним.  Либонь,
маєте достатньо аргументiв?
     - Мене цiкавить ваша думка  як  спецiалiста.  Ви  можете  повiрити,  що
Вiнченцiу Скурту намагався задушити Дойну?
     - Нi, не можу. Я з вами щирий. Хоч я радив Камелiї, i то не  один  раз,
влаштувати його в спецiальну лiкарню. Вона не схотiла.
     - А на ваш погляд це було конче потрiбно?
     - У хлопця трапляються час вiд часу напади шаленої лютi. Пригадую,  вiн
якось i мене схопив за горло. Я тодi сказав щось  жартiвливе  про  Йоану,  а
Вiнченцiу, здається, кохав її потайки. Вона в розмовi зi мною  нарiкала,  що
Камелiя хоче перетворити  її  на  сестру-жалiбницю  при  Вiнченцiу.  Дiвчину
обтяжували прогулянки з ним i надокучлива увага цього неповноцiнного  юнака.
Щоразу, коли Йоана до них не заходила, вiн ставав дуже неспокiйним.
     - Ви точно знаєте, що в нього були напади лютi  й  перед  тим,  як  вiн
кинувся на вас?
     - Пiдозрюю. Такi напади враз не виникають, вони  визрiвають  поступово,
як  наслiдок  певних  патологiчних  процесiв.  Камелiя  допустилася  великої
помилки, приховавши це, але менi як медиковi здогадатися неважко.
     - Пане лiкарю, сьогоднi вранцi ви не  помiтили  чогось  незвичайного  в
поведiнцi Дойни?
     - Не можу вам сказати - я ж її  не  бачив.  Зателефонував  на  фабрику,
говорив,  здається,  з  керiвником  групи  манекенниць,  товаришкою  Мiоарою
Йонеску. Бачте, навiть прiзвище запам'ятав.
     - Цiкаво, цiкаво, продовжуйте, будь ласка.
     - Вона вiдповiла менi, що Дойни на роботi немає. Дальший розвиток подiй
вам вiдомий. Я бачу, ви цiкавитеся кожним моїм  кроком,  то  скажу  вам,  що
недалеко вiд будинку Дойни, на розi вулицi Елефтерiє, я  зустрiв  Вiнченцiу.
Вiн швидко пробiг повз мене.
     - Чи ви не помiтили, який у нього був вираз обличчя?  Може,  такий,  як
тодi, коли вiн кидався на вас?
     - Так, дуже подiбний.
     - Здається, ми з вами дiйшли одного висновку.
     - Вам виднiше. Я просто констатую факти.
     - Не хочу вiд вас приховувати, пане лiкарю,  я,  на  жаль,  усе  бiльше
впевнююсь, що це зробив Вiнченцiу.
     - Не буду втручатися, товаришу iнспектор. На  мене  й  так  ця  iсторiя
справила  дуже  гнiтюче  враження.  Бiдолашна   Камелiя,   напевне,   зовсiм
приголомшена. Цей синочок геть зiпсував їй  життя.  Хоч  i  я  на  її  мiсцi
поводився б так само.
     Дiд пiдвiвся. Петрашку провiв його до дверей.
     - Дякую вам, пане  лiкарю.  Як  бачите,  мiй  вiзит  був  лише  вiзитом
чемностi. До речi,  ледь  не  забув:  тепер  не  обминайте  клiнiку  десятою
дорогою, за вами вже нiхто не стежить. А тодi я стежив.
     Петрашку на мить спохмурнiв, потiм розважливо сказав:
     - А, пригадую, пригадую. Але я тодi зробив об'їзд не  тому,  що  когось
боявся, - вулиця Дудеску була перекрита.
     - А що я вам казав: старi завше роблять iз мухи слона.


     26

     Дiд поглянув на  годинник:  за  п'ять  хвилин  п'ята.  Хотiв  зайти  до
Панаiтеску, але передумав. Той довгенько не забуває образи, це  по-перше,  а
по-друге - вiн уже, либонь, у лiжку, на животi в нього - детективний  роман,
який ритмiчно пiдiймається й опускається пiд звуки його могутнього хропiння.
Увi снi Панаiтеску бачить себе Шерлоком Холмсом.
     Дiд вирiшив поїхати автобусом. Але  пригадав,  що  Алексiу  радив  йому
бiльше ходити пiшки, i, спираючись на цiпок iз потертим наконечником,  пiшов
униз по бульвару  до  комiсiйної  крамницi.  Звiдти  попрямував  до  салонiв
художнього фонду - їх неподалiк було два. Але не  знайшов  того,  що  шукав.
Залишилося вiдвiдати Обор, але там вiдчинено тiльки в недiлю, а до недiлi ще
два днi.
     На  бульварi  гуляло  багато  людей.   Дiд   помилувався   молоденькими
дiвчатками в мiнi-спiдничках. Що б там  не  казали  з  цього  приводу  жiнки
середнього й старшого вiку, оздобленi невблаганними зморшками, вiн вважав цю
моду за чудову. Вона так гармонувала з весняним буйноцвiтом...  Дiд  приємно
здивувався, побачивши кiлька нових  будинкiв.  Давненько  вiн  тут  не  був,
бiльше року. Зайшов до пасажу  "Вiкторiя",  розглянув  картини,  безсистемне
розвiшанi на стiнах. Тут були й iкони, навiть старовиннi.  Але  все  це  для
колекцiонерiв, у нього iнша мета.
     Нарештi  в  сусiднiй  крамницi  йому  пощастило:  там   висiли   iкони,
намальованi талановитим художником. Це вiдчувалося з першого  погляду,  його
зацiкавили очi й риси обличчя святих. Щось  невловне  єднало  їх  усiх.  Дiд
зажмурився  i,  вiдретушувавши   в   уявi   суворi   лики,   чiтко   побачив
одну-однiсiньку модель. Поза всякими сумнiвами,  iкони  мальовано  з  однiєї
людини, але на такому мистецькому рiвнi, що виявити це було нелегко.
     - Будьте ласкавi, - звернувся Дiд до продавця в окулярах,  який  також,
здавалося, пропах старим деревом, - мене дуже цiкавить ота iкона.
     Продавець уважно поглянув на Дiда, пiдiйшов до нього  i  прошепотiв  на
вухо:
     - Ви знаєте, це не старовинна рiч,  для  вас  у  мене  знайдеться  дещо
першорядне.
     - Зворушений вашою увагою. Бачу, що не старовинна,  я  добре  на  цьому
розумiюся, - по-дружньому всмiхнувся Дiд,  аби  не  образити  доброзичливого
продавця.
     - Тисяча п'ятсот, хоч, на мою думку, вона цього не варта, - невдоволено
сказав продавець.
     - Так, дорогувата.
     - Дорожча вiд старовинних, добродiю.
     - Вона завелика для мене, у вас немає трохи меншої?
     - На жаль, немає.
     - А чи не знаєте ви адреси художника? Вiн мене дуже зацiкавив, - спитав
Дiд.
     Продавець, побачивши,  що  старий  полiз  до  кишенi  по  грошi,  вмить
пожвавiшав:
     - Це зовсiм просто, один  момент!  -  запобiгливо  сказав  вiн  i  дуже
вправно, майже непомiтно, заховав  собi  в  халат  банкноту.  Визначивши  на
дотик, що це двадцять п'ять лей, пiдбiг до полички, де  лежав  реєстрацiйний
журнал.
     - У мене є тiльки адреса  майстернi.  Коли  щось  продається,  я  завше
повiдомляю туди. Вулиця Провiдникiв, чотирнадцять. Рафаель Пуцiнтелу.
     Дiд запам'ятав адресу, ще  раз  глянув  на  iкону,  вона  йому  справдi
сподобалася, попрощався з продавцем i вийшов.
     Такої назви вулицi Дiд не чув. Може, це вулиця стара, а назва нова?  Бо
не було в Бухарестi жодного провулка, навiть  маленького,  якого  б  вiн  не
знав... Бiля Мiнiстерства фiнансiв Дiд зупинився, вийняв з  кишенi  ретельно
згорнуту  карту  Бухареста  i  почав  уважно  її  вивчати.  Втратив   хвилин
п'ятнадцять, поки вiдшукав потрiбну вулицю. Вiн пригадав,  що  кiлька  рокiв
тому вона звалася вулицею Котельникiв. Яка  ж  убога  фантазiя  в  тих,  хто
замiнював назву! Тим паче, що це була  всього-навсього  слiпа  вуличка.  Дiд
узяв таксi й поїхав на вказану адресу.
     У глибинi смердючого двору -  помиї  текли  на  вулицю  потоком  -  вiн
знайшов майстерню i самого Рафаеля Пуцiнтелу. Сьогоднi Дiдовi  щастило.  Вiн
не дуже здивувався, коли впiзнав того самого молодика, якого зустрiв у мадам
Боздог. Тiльки зараз художник не мав такого  таємничо-суворого  вигляду,  як
тодi.
     - Ну що, старий, таки вистежив мене? Ти хто ж будеш -  iз  синiх  чи  з
хакi?
     Дiд усмiхнувся:
     - Iз синiх, - i став дивитися, як  художник  швидкими  точними  мазками
домальовує iкону, мугикаючи церковну мелодiю.
     - Я так i знав, що ти шпигуєш за мною, але, чесно кажучи,  менi  на  це
начхати, - зареготав Рафаель.
     - А я думав, ти вiруючий, - сказав Дiд.  -  Сподiвався  побачити  повну
майстерню лампадок i святих.
     - Не там шукаєш.
     - Скажи чесно, Рафаелю, ти вiруючий? Щось не схоже.
     - Релiгiя - опiум для народу, - менi здається, саме так  сказав  колись
один фiлософ. Але вiн помилився: не опiум, а тiльки гашиш. Либонь, у тi часи
й не чули про гашиш. Ти що, думаєш, нiби я з глузду з'їхав? Який я, в  бiса,
вiруючий? Та за окраєць хлiба людина iнколи поважає вiру iнших, а то й  живе
в нiй. Ти сiдай, будь ласка, чого стоїш - он  який  худющий,  я  теж  кiлька
рокiв тому ледь не помер з голоду. Тепер малюю тiльки iкони.
     - I торгiвля йде жваво?
     - Навiть дуже.
     - I лiжко тепленьке?
     - Ще й тарiлка супу з хлiбом. Румуни взагалi  добрi  люди,  а  вiруючий
румун напрочуд щиросердий, аж смiшно.
     - Я не кепкував би над тими, хто мене годує.
     - Бачиш, дiдуню, я не служу в мiлiцiї, отож  маю  значно  бiльше  прав,
анiж ти. Роблю що хочу.
     - Можна запалити сигару? - спитав Дiд.
     - Пали собi на здоров'я. Вiзьми оту бляшанку - буде тобi попiльничка, а
то ще згоримо, як справдешнi християни. Тут у мене все дерев'яне.
     Дiд запалив сигару й довгенько спостерiгав за вправними рухами молодого
художника. Той i на мить не вiдривався вiд роботи.  На  ньому  була  червона
сорочка в чорних смугах i чорнi вельветовi штани, а на шиї -  бiла  косинка,
мабуть, для того, щоб убирала пiт i захищала вiд бруду комiр.
     - Добродiю Рафаелю, ти, либонь, догадався, чому я завiтав до тебе?
     - Не знаю, дiдуню, i не хочу знати. Вiдразу попереджаю: великого навару
з мене не буде. Хоч iнколи я поводжусь по-свинському, але не настiльки,  щоб
пiдривати свiй власний добробут. За мiсяць  маю  чотири-п'ять  тисяч.  Буває
бiльше, але менше - нiколи. А я вже казав, що кiлька рокiв тому менi час вiд
часу перепадало вiд художнього фонду якихось п'ятсот лей, Тож мене зовсiм не
цiкавить їхня вiра, хоч я поважаю її.
     - Нiхто й не вимагає не поважати,  але  коли  я  застав  тебе  в  мадам
Боздог, менi здалося, нiби ти встав iз її лiжка.
     Рафаель вийняв з рота пензлик, поклав його на край мольберта i  сказав,
сплюнувши набiк:
     - Ну то й що? Коли б ти знав, яке пружне тiло  в  мадам  Боздог!  Слово
честi - був би ти трохи молодший i не служив у мiлiцiї - повiв би я  й  тебе
до неї. Цi люди в дар себе приносять, добродiю, а не сплять з ким попало, як
отi вiсiмнадцятилiтнi, що й пристрастi справжньої не знають. Для  цих  людей
кохання - мука, очищення, возвеличення душi. I як би вони його не  називали,
для мене це найсолодша втiха.
     - Я бачу, Рафаелю, що й  ти  одержимий.  Але  мене  зараз  не  цiкавить
очищення душi й тiла, та й не до бога менi тепер. Я  не  по  те  прийшов  до
тебе. Чи не знав ти дiвчини Йоани Рареу?
     - Ти вже називав це iм'я в мадам Боздог.  Уявлення  не  маю.  У  нашому
святому гуртку всi тiльки брати й сестри. Я мiг би  знати  лише  її  iм'я  у
Христi, а не мирське. Слово честi, поняття не маю. Але хоч би й знав, то  не
сказав би. Я такими справами не займаюся.
     - Ця дiвчина загинула пiд колесами автомобiля. Думаю, тобi не  байдуже,
що молоде життя обiрвалося так трагiчно?
     Рафаель мовчав. Вiн змiшав кiлька фарб, вiдступив на  крок  вiд  iкони,
потiм пiдiйшов до неї i почав швидко i легко малювати.
     - Дiдусю, однi живуть трагiчно, iншi трагiчно помирають. Рiзниця лиш  у
тiм, що життя - безконечна трагедiя, а смерть, хоч i трагiчна, кладе  кiнець
трагедiї. Миттєва трагедiя для мене краща, нiж безконечна. I скажу я тобi по
щиростi: марно час на мене витрачаєш, нiчого не вийде. Я був найдою, вирiс у
дитбудинку, то не варто розповiдати менi, що таке трагедiя, я це добре знаю.
А тим людям дайте  спокiй,  нехай  живуть  як  хочуть.  Можу  одне  сказати:
бiльшiсть iз них - простий, люд, вони прагнуть очищення душi, спасiння, i ця
вiра на якийсь час вiдвертає їх вiд власних знегод i  прикрощiв,  дає  змогу
хоч на мить вiдчути себе справжнiми людьми. Ось ти вважаєш, що я розбещений,
безсовiсний. Це не  дуже  мене  обходить.  Я  прикинув,  у  чому  мене  може
звинуватити ваш закон. А нi в чому. Справдi, я  живу  з  жiнкою,  яка  таким
чином сподiвається скараскатися диявола.  Жоден  закон  цього  не  боронить.
Iнших грiхiв я не маю. То що вам вiд мене треба?
     I все-таки молодик нервував:  занадто  рiзкими  рухами  клав  фарби  на
iкону, очi його  палали,  а  на  спохмурнiлому  чолi  пролягли  двi  глибокi
зморшки.
     - Хто вам правив за модель, добродiю? Всi вашi святi схожi мiж собою.
     - Я працюю за шаблоном. Нiколи врiзноманiтнювати. Шедеврiв не  створюю.
Я живу i хочу жити чесно, отож у кожну iкону вкладаю стiльки  душi,  скiльки
можу. Тому й моделi в мене немає.
     - Нi, добродiю Рафаелю, є. Ваш патрон позував тобi.
     - Хочеш сказати, нiби знаєш нашого патрона. Певна рiч, ти прийшов  сюди
не заради мене. Я тебе не цiкавлю, тобi потрiбен патрон. Будь певен,  багато
води вбiжить, поки ти знайдеш його. Цi люди одержимi,  вони  вмiють  берегти
таємницю. Без сильного духом, вольового ватага  вони  неспроможнi  впасти  в
самозабуття, а без цього святий дух не заходить у борню з дияволом i вони не
можуть стати мужчинами.
     - По очах твоїх святих видно, яка сила духу у вашого ватага, навiть  не
важко встановити, хто вiн.
     - Не може бути! О господи! -  вигукнув  Рафаель,  неначе  тiльки  тепер
усвiдомив, що це правда.
     Вiдступив вiд iкони й уважно глянув на неї. Усмiхнувся самими губами, а
тодi зареготав:
     - Як ти мене злякав, добродiю! Але дарма - нiчого схожого.
     - Юначе,  в  тебе  неабиякий  талант.  Менi  здається,  лiпше  було   б
користатися ним для серйозних,  мистецьких  творiв.  А  ти,  на  жаль,  став
ремiсником.
     - Гарним художникам,  дiдуню,  живеться  непогано.  Та  лише  ремiсники
живуть по-царському. Ось поглянь - у мене також є картини, - Рафаель  поклав
пензлика на мольберт i пiшов у куток майстернi.
     Вiдкидаючи вбiк газети,  вiн  показав  Дiдовi  одне  по  одному  кiлька
полотен, але так швидко, що старий нiчого не встиг розгледiти.
     - На грошi, вирученi вiд продажу iкон, я купую полотно, фарби i  малюю.
Для душi. Бо коли твiр мистецтва винесеш iз майстернi, вiн уже стає товаром.
Невiгласи його не куплять, бо не можуть  збагнути  художньої  стiйностi:  їм
подавай картини з сiялками i  тракторами,  нiби  мало  заводiв  у  реальному
життi. Отак i гине мiй талант.
     - Ваша секта iснує незаконно, пане Рафаелю.
     - Знаю.
     - Одного чудового дня братiв i сестер накриють у їхнiх халатах, i  менi
було б дуже прикро побачити й тебе серед них.
     - Не хвилюйся, дiдуню. Незаконнiсть має свої закони. Тi люди  навчилися
боронити себе. Це я тобi точно кажу, хоч я i невiруючий.
     - Рафаелю, чи не продаси менi цю недомальовану iкону?
     - Чому саме цю? У мене вони всi однаковi. Тим  паче,  поки  донесеш  її
додому, всi пречудовi фарби обiтреш об свiй старий плащ. А  на  моїх  iконах
менi подобається тiльки колорит.
     Рафаель пiшов у другий куток, вiдкинув старого рушника, i  Дiд  побачив
штук двадцять iкон.
     - Дерево, дiдусю, не дуже давнє, це тепер у нас дефiцит.  Я  купую  при
нагодi старi паркани, але їх  уже  нiде  немає.  Бери  оцю.  Дерево  справдi
старе - двiстi рокiв. Я вирiзав iз церковної балки.
     - Скiльки ти хочеш за неї?
     - За те, що ти перший покупець i не полiнувався забрести до моєї вбогої
майстернi, дарую тобi цю iкону. I менi байдуже, що ти сищик. У тебе  обличчя
старого аскета - я намалюю з нього штук вiсiмдесят святих апостолiв.
     Дiд здригнувся. Мовчки вийняв з кишенi гаманець.
     - Я ж тобi сказав: грошей менi не треба. Будеш наполягати  -  залишишся
без iкони.
     - Дуже тобi вдячний.
     - Приходь, будь ласка. Буду радий. Тiльки без нiяких запитань. Я  бачу:
ти людина порядна. Дивно, що у вас там тримають таких.
     - Звiдки у тебе ця упередженiсть, Рафаелю? Адже тобi не доводилося мати
дiла з синiми. Запевняю тебе, серед них дуже багато порядних людей.
     - Не сумнiваюся. Але поки в суперечцi мiж водiєм i мiлiцiонером  правда
завжди на боцi мiлiцiонера, для мене миру пiд оливами немає.
     Дiд загорнув iкону в газету й простягнув юнаковi руку.  Рафаель  глянув
на кiстляву правицю, щиро всмiхнувся, мiцно потиснув її.
     - Бувай здоровий, дiдуню. Повiсь iкону так, як у мене,  щоб  свiтло  на
неї не падало. Тодi кольори теплiшi й зображення благороднiше.
     - Гаразд, скористаюся з твоєї поради.  Сподiваюся,  нам  не  доведеться
зустрiтися за гiрших обставин. Менi було б дуже прикро.
     - Обiцяю бути обережним.


     27

     Алексiу був у своєму кабiнетi на четвертому поверсi. Перед  ним  лежала
особова справа Петрашку, вiн уважно перечитував її.
     Хтось постукав у дверi, чемно, обережно. Так мiг тiльки Дiд.
     - Увiйдiть! - гукнув капiтан, дивлячись у вiкно.
     Унизу вирувала  велелюдна  Каля  Вiкторiєй,  i  в  Алексiу  ворухнулася
заздрiсть до тих людей, якi  безтурботно  собi  гуляють,  займаються  своїми
справами. А тут уже сьома година, а вiн не може пiти додому.
     Дiд розгорнув газету, вийняв  iкону  i  повiсив  її  на  стiну,  знявши
естамп.
     - Перепрошую, товаришу капiтан, може, ви все-таки обернетесь?
     Алексiу спочатку не звернув уваги на iкону, та,  придивившись  до  неї,
одразу спохмурнiв.
     - Це вам нiкого не нагадує? - спитав Дiд.
     Алексiу пiдiйшов до iкони, розглянув  її,  потираючи  пiдборiддя,  тодi
повернувся до столу i взяв кiлька аркушикiв зi своїми нотатками.
     - Ти пiдтверджуєш мої здогади. Але вони ще  не  докази,  бо  мало  чого
вартi. Проаналiзуймо факти. Петрашку нiколи  не  закiнчував  медiнституту  в
Бухарестi. Мiж тисяча дев'ятсот сорок сьомим  i  сорок  восьмим  роками  був
священиком  десь  у  районi  Дельти.  Переховувався,  його   пiдозрювали   в
належностi до залiзної гвардiї, але вiн зумiв довести, що не тiльки не був з
легiонерами, а  навiть  боровся  проти  них.  Має  кiлька  рекомендацiй  вiд
впливових осiб. Завдяки їм i дiстав посаду лiкаря. Диплом у нього фальшивий,
але вiн  зумiв  уникнути  грунтовної  перевiрки.  Вступив  до  партiї.  Йому
пропонували аспiрантуру, але вiн вiдмовився, посилаючись  на  те,  що  можна
бути гарним лiкарем i без наукового звання. Насправдi ж перестрахувався,  бо
в цьому разi без перевiрки не обiйшлося б. його дружнi стосунки  з  Камелiєю
Скурту мають тiльки престижний характер. Усе це  чудово,  але  де  ж  докази
злочину?
     Дiд сiв, узяв iз цигарницi Алексiу сигарету i спитав:
     - Чи не можна попросити кави?
     Алексiу двiчi натиснув кнопку дзвiнка, вмонтовану пiд  столом.  Це  був
умовний сигнал, щоб принесли каву.
     - Ваша правда, товаришу капiтан.  I  все-таки  я  певний,  що  сьогоднi
вранцi вiн хотiв залякати Дойну. Тiльки залякати, а не вбити.
     - Не розумiю.
     - Дуже просто. Зателефонував на фабрику. Шукав Дойну, а головне - хотiв
мати алiбi. Iнакше б не повторював менi кiлька разiв, з ким  вiн  розмовляв.
Прийшов на квартиру Дойни. його стривожив мiй вiзит  до  мадам  Боздог.  Вiн
зрозумiв, що лише Дойна могла якось обмовитись, i не помилився. Але що  саме
дiвчина сказала, вiн не знав. Йому доконче потрiбно було довiдатись про це i
дати їй добру науку. У секти свої закони. Хто розголосить таємницю, кари  не
мине. I вiн, як керiвник секти, має право покарати  iменем  божим.  Петрашку
застав Дойну вдома. Послав її знайти Вiнченцiу й  привести  до  себе.  Дойна
нiколи  не  гуляла  з  Вiнченцiу,  тим  паче  не  маля  причин  влаштовувати
прогулянку сьогоднi. Поки Вiнченцiу був у кiмнатi, лiкар ховався у ваннiй. А
коли хлопець пiшов, Петрашку вчинив Дойнi екзекуцiю, зобов'язавши її держати
язик на зашморзi, бо iнакше їй буде погано. I дiвчина не зiзналася,  хто  її
душив. Отже, вони розраховували, що ми запiдозримо Вiнченцiу. Петрашку  знав
особливiсть уяви хворого хлопця: той нiколи не бачив рiзницi мiж  манекенами
i манекенницями. I мушу сказати, блискуче використав  цю  особливiсть.  Збив
мене з пантелику. Я спочатку повiрив, що винен  Вiнченцiу.  Гадаю,  Петрашку
помiтив мою розгубленiсть i постарався  посилити  її.  Вiн  легко  переконав
Камелiю, нiби зустрiв Вiнченцiу, коли той виходив  вiд  Дойни,  i  теж  саме
сказав менi. I ми заарештували хлопця.
     - Гаразд. Але для чого такiй людинi, як вiн, ота смердюча секта? Та  ще
бути її ватажком?
     - Я це збагнув, прочитавши дисертацiю Камелiї Скурту i побесiдувавши  з
нею. Петрашку завжди хотiв мати владу над людьми, але як  медиковi  це  йому
було  не  пiд  силу.  I  вiн  вирiшив  спробувати  в  iншiй  сферi.  Завдяки
красномовству й ораторському хисту, а також  здатностi  трохи  гiпнотизувати
вiн досяг цiлковитого успiху. На таких збiговиськах це не важко. Що дає йому
секта? Передусiм юних i вродливих дiвчат  для  любощiв,  а  по-друге,  цi  ж
дiвчата-сестри згодом стають його клiєнтками i дорого платять,  коли  настає
потреба зробити аборт. На  зiбранi  таким  робом  грошi  вiн  купив  машину,
розкiшно вмеблював квартиру  i  живе  по-царському.  Сувора  таємниця,  якої
фанатично дотримуються всi члени секти,  надiйно  забезпечує  йому  мовчання
клiєнтури. Грiшили всi, нiхто не має права розповiдати  про  це,  а  зиск  -
тiльки йому.
     - У нас досить доказiв, щоб заарештувати його.
     - I вiн дiстане по закону  щонайбiльше  шiсть  рокiв.  А  я  хочу,  щоб
заплатив головою.


     28

     Близько сьомої ранку Панаiтеску привiз Дiда на вулицю доктора  Лiстера.
Про вчорашню образу водiй уже не нагадував, i Дiд остаточно  задобрив  його,
пообiцявши, що запросить на сенсацiйне викриття злочинцiв,  яке  вiдбудеться
найближчим часом. Панаiтеску був у новому  костюмi.  Широкi  плечi  пiджака,
щедро пiдбитi ватою, робили його схожим на штангiста.
     Залишивши водiя в "б'юїку", Дiд перейшов на той  бiк  вулицi.  Вартовий
був на мiсцi.
     - Щось помiтив, товаришу Оприш?
     - Нiчого, Дiду. Можна йти додому?
     - О котрiй годинi ти заступив?
     - Опiвночi.
     - Дякую. Iди, будь ласка, вiдпочивай. А я й очей не склепив за нiч.
     Оприш протер очi, засунув руки до кишень i повiльно пiшов додому.
     Дiд пiднявся на мансарду. Дойна лежала в лiжку одягнена. Вона помiтила,
що за нею стежать, i цiлу нiч не могла заснути.  Бiля  неї  стояла  чашка  з
недопитою кавою.
     - Занапащаєш собi здоров'я, Дойно.  Така,  як  ти,  манекенниця  мусить
завше бути свiжою i красивою, - добродушно зауважив Дiд.
     - Чого ви прийшли? Коли ви дасте менi спокiй? Що я зробила?
     - Не дамо тобi, дiвчино, спокою, бо ти  погано  поводишся  i  приховуєш
важливi речi. Ну, це я жартую. Я прийшов сказати, що вже настав кiнець твоїм
мукам. Вiднинi можеш жити спокiйно.
     Дойна недовiрливо зиркнула на нього, її щоки трохи порожевiли. Нiяк  не
могла повiрити Дiдовим словам.
     - Так, так, дiвчино.  Як  бачиш,  ми  встановили  iстину  i  без  твоєї
допомоги.  А  щоб  ти  переконалася  в  цьому,  доведеться  виконати   деякi
формальностi.
     - Якi ще формальностi? - злякано спитала Дойна.
     - Нам ти нiчого не хотiла говорити, а вiд мене хочеш негайно довiдатися
про все. Це не зовсiм чемно. Думаю, ти в змозi проїхати  зараз  зi  мною  до
мiлiцiї?
     Дойна хотiла щось вiдповiсти, але враз гiрко заплакала.
     - Я так i знала, що заарештуєте мене.
     - Лише той, хто вiдчуває за собою провину, чекає  на  арешт.  Людина  з
чистим сумлiнням спокiйно спить, хоч i знає, що вона  пiд  наглядом.  А  ти,
навпаки, цiлу нiч не спиш, та ще й признаєшся, що  ждеш  арешту.  Не  бiйся,
проїхати зi мною до мiлiцiї ще не означає бути заарештованою. Десятки  людей
бувають там, i нiчого з ними не трапляється.
     Дойна влаштувалася на задньому сидiннi,  старий  бiля  неї,  хоч  любив
сидiти спереду - там не так трясло.
     До мiлiцiї доїхали за п'ятнадцять хвилин. На  звичайному  автомобiлi  й
п'яти хвилин було б забагато, але "6'юїк" Панаiтеску мав свою  швидкiсть,  i
водiй не перевищував її, особливо ж пiсля недавнього штрафу.
     Дiд провiв Дойну до бiлостiнної кiмнати. Тут нiчого не було, крiм  двох
чорних табуреток. На однiй з них сидiв Вiнченцiу. Коли  дiвчина  оглянулась,
то не побачила дверей, що встигли безшумно зачинитися. На  бiлiй  гладенькiй
стiнi - жодного знаку. Не помiтила вона й  замаскованого  вiчка,  крiзь  яке
працiвники мiлiцiї стежили за кожним її рухом.
     Дойна здригнулася: Вiнченцiу не зводив з неї очей, i  на  його  обличчi
з'явилася крива, зловiсна посмiшка. Дiвчина хотiла крикнути, але не змогла -
горло перехопила спазма,  i  з  нього  не  вирвалося  жодного  звуку.  Немов
пiдтята, впала на табуретку.
     - Що ти тут робиш, Дойно? Прийшла подивитися на мене?
     Дiвчина не вiдповiла.
     - Це ж ти сказала? Ти вигадала, нiби я схопив тебе за шию? Та менi  вже
байдуже. Я признався старому iнспектору, розповiв, як убив Йоану...
     Дойна скочила на ноги.
     - А тебе я не зачiпав. Навiщо ти збрехала? Чому сказала, нiби я тебе...
     - Я нiчого не казала, Вiнченцiу... Не казала... Ти ж сам  добре  знаєш,
що не чiпав мене...
     Вiнченцiу поглянув на свої великi  сильнi  руки,  оскалився  ще  дужче.
Встав з табуретки й пiдiйшов до дiвчини. Вона вiдступила до стiни.
     - Вiнченцiу, прошу тебе, я нiчого тобi не зробила, Вiнченцiу, я...
     - Ви всi це зробили, ви всi вiдняли в мене Йоану. I я  ненавиджу  тебе,
Дойно. Ти нiколи не потрапиш туди, в кращий свiт,  де  зараз  Йоана,  ти  не
гiдна...
     Вiнченцiу зцiпив зуби й замахнувся, але в цей момент у нього за  спиною
щось клацнуло. Вiн обернувся й почав уважно  розглядати  стiну,  забувши  на
мить про свiй жахливий намiр. Тодi знову всмiхнувся й пiдiйшов до дiвчини.
     - Вiнченцiу, я не бажала Йоанi зла, я тiльки порадила їй зробити аборт,
я ж не знала, що...
     - Брешеш, знала. Дуже добре знала. Ти сказала, що того  вечора  була  в
Сiнаї, а сама нiкуди не їздила. Ти прийшла до мене i сказала, що  Йоана  вже
не любить мене, що вона вагiтна, i коли я хочу пересвiдчитися  в  цьому,  то
треба поїхати в Колентину й побачити її. Я поїхав. Знайшов її. Вона лежала в
лiжку. Дивилася на мене, - Вiнченцiу заскреготiв зубами i впритул наблизився
до Дойни.
     - Я вбив її. Так само, як i свою ляльку-манекен, коли перестала  любити
мене.
     - Вiнченцiу, присягаю тобi, я нiчого не сказала. Ну як  би  я  сказала,
коли це був не ти?
     Вiнченцiу  схопив  її  за  горло.   Дiвчина   дико   закричала,   дверi
вiдчинилися, i два мiлiцiонери скрутили Вiнченцiу руки. Дойна важко  дихала,
в її очах з'явився смертельний переляк.
     - Врятуйте мене! Врятуйте! Я все розповiм!
     У прилеглiй кiмнатi сидiли капiтан Алексiу, лiкар Добреску, полковник i
Дiд. Вони все чули й бачили. Розмову Дойни  з  Вiнченцiу  було  записано  на
плiвку.
     Алексiу витер пiт з обличчя.
     - Пошлiть один наряд у Колентину, другий - у  лiкарню  по  Петрашку.  I
нехай хто-небудь з'їздить по Камелiю Скурту, - сказав Дiд, запалив сигару  i
звернувся до лiкаря Добреску: - Ви були в морзi? Що там?
     - Розтин тiла було зроблено. Але Гогу забув  сказати  вам  те,  що  сам
занотував у протокол. Зупинку серця спричинила iн'єкцiя.
     - Я це знаю, вiн менi казав. Забув повiдомити, що паралiч серця  настав
унаслiдок анестезiї. Ось погляньте! - Дiд вийняв з кишенi медичну довiдку. -
У дiвчини був мiокардит, а їй дано велику дозу  знеболювального.  Побачивши,
що вона вмирає, лiкар зробив спробу  врятувати  її  -  ввiв  прямо  в  серце
адреналiн. Не помогло. В нормальних умовах, пiд наглядом фахiвця, цього б не
сталося.
     - Гаразд, але тодi... - почав Алексiу.
     - Але кваптеся, товаришу капiтан.


     29

     Лiкар Петрашку, Дойна Чумедря, Вiнченцiу  i  Камелiя  Скурту  сидiли  в
сумiжнiй з кабiнетом Алексiу кiмнатi. У кабiнетi Дiд  закiнчував  розмову  з
капiтаном. Вiн занотував на  картку  iнформацiю,  одержану  пiсля  обшуку  в
Колективi на квартирi мадам Боздог. Виходячи з  кабiнету,  Дiд  почув  голос
Петрашку. Той звертався, напевне, до чергового сержанта мiлiцiї:
     - Я протестую, протестую, це протизаконне...
     Дiд вiдчинив дверi:
     - Не протестуй, Петрашку! А то ми допоможемо тобi заспокоїтися.
     Дiд сiв за стiл, обвiв усiх поглядом, розклав картки й почав:
     - Через двi години вiдбудеться похорон  Йоани  Рареу.  Здавалося  б,  у
нашому суспiльствi, заснованому на  гуманних  засадах,  уже  немислимi  такi
злочини, як той, що стався тут три днi тому. I ви всi  морально  i  юридичне
вiдповiдальнi за смерть дiвчини.  Наперекiр  законам,  покладеним  в  основу
нашого суспiльства, ви сприяли вбивству, за яке кожен  iз  вас,  за  тими  ж
законами суспiльної справедливостi, мусить бути суворо покараний. Почнiмо  з
вас, добродiйко Камелiє. Я не стану повторювати того, що  було  правдивим  у
ваших зiзнаннях. Зупинюся лиш на тому, що ви приховали або  перекрутили.  По
виїздi Петрашку з Клужа ви з  ним  зустрiчалися,  хоч  переконували  мене  в
протилежному. Ви  їздили  до  нього  в  Дельту,  де  вiн  був  священиком  у
Журилiвськiй церквi. Ви сумнiвалися, чи в  Петрашку  справжнiй  диплом,  але
все-таки протегували йому  i  не  зробили  жодної  спроби  перевiрити  його.
Замiсть грунтовної перевiрки ви дали Петрашку  двi  позитивнi  рекомендацiї,
атестуючи його як фахiвця-невропатолога,  хоч  ця  галузь  медицини  вимагає
особливо високої квалiфiкацiї i серйозної вiдповiдальностi.
     - Я не знала, що в нього немає диплома! - пiдскочила Камелiя.
     - Прошу вас, не перебивайте.  Ви  матимете  змогу  виправдовуватись  на
судi. Але я не суддя. Я викладаю вам тiльки факти.
     Камелiя з ненавистю глянула на Петрашку, i в його очах застиг переляк.
     - Вам не раз казали,  що  Вiнченцiу  слiд  покласти  в  клiнiку,  а  не
лiкувати вдома, - вiв далi Дiд. - Ви  заперечували.  Як  фахiвець  у  галузi
психiатрiї, вирiшили проводити лiкування самi, в  домашнiх  умовах.  Я  можу
висловити лише захоплення вашою самовiдданiстю. Але вона могла призвести  до
трагiчних наслiдкiв. Вiд манекенiв-ляльок ви перейшли до живих  манекенниць.
Ви не тiльки радiли закоханостi Вiнченцiу в Йоану, а всiляко заохочували її,
незважаючи на почуття Василе, - вiн щиро кохав дiвчину i хотiв одружитися  з
нею. Закоханiстю Вiнченцiу, яка стала вже хворобливою, скористався Петрашку.
Коли вiн зрозумiв, що вже не молодий i життя минуло  даремно,  почав  шукати
сильних вiдчуттiв. Органiзував релiгiйну секту, назвався братом Партенiє  i,
згуртувавши навколо себе досить обмежених, довiрливих i наївних людей, почав
користатися їхнiми вадами. Зустрiвши Йоану, Петрашку став залицятися до неї.
Але вiн був уже знайомий iз Дойною, мав з нею iнтимнi зв'язки пiд прикриттям
релiгiйного ритуалу секта. Дойна Чумедря  повинна  була  вербувати  в  секту
iнших дiвчат. Вона привела до себе на квартиру Йоану i зарекомендувала  себе
справжньою пуританкою, не дозволяючи жодному  чоловiковi  переступити  порiг
своєї кiмнати. Чудове моральне алiбi в очах  сусiдiв,  а  потiм  i  наївної,
недосвiдченої Йоани. До того  ж  Дойна  постiйно  твердила  про  свою  вiру.
Брехлива святiсть i фальшива невиннiсть подруги ввели Йоану Рареу  в  оману.
Пiд впливом Дойни вона вступила до секти, i нiхто не  допомiг  їй  вирватися
звiдти. Пiсля того як вона стала одною з сестер у сектi, Йоана зв'язала себе
з цими людьми страшною клятвою, порушення якої  могло  коштувати  їй  життя.
Петрашку легко домiгся вiд неї того, чого нi за яких iнших обставин йому  не
вдалося б. Йоана завагiтнiла, i Петрашку взявся  зробити  їй  аборт  за  двi
тисячi лей. Навiть її не звiльнив вiд платнi, хоч сам спокусив  i  запевняв,
що кохає. Але оскiльки спiвжиття в рамках секти не  покладає  на  її  членiв
нiяких  обов'язкiв,  вiн  вважав  себе  вiльним  вiд  усякої   моральної   i
матерiальної вiдповiдальностi. Так званий  лiкар  Петрашку  привiз  Йоану  в
Колентину, в колишнє  помешкання  громадянки  Боздог,  яка  вчора  втекла  з
Бухареста, там упорснув їй у вену завелику дозу знеболювального препарату. У
Йоани був мiокардит, тому вiд такої дози вона вiдразу померла, не допомiг  i
адреналiн, введений прямо в серце. Та Петрашку не розгубився. Вiн  знав,  що
син його приятельки хворий i в нього  патологiчна  прихильнiсть  до  жiночих
манекенiв, А пiд час кризових перiодiв хлопець перестає бачити  рiзницю  мiж
картонними манекенами i  живими  манекенницями.  Петрашку  пiдступно  навiяв
Вiнченцiу думку, що Йоана його не любить. Дойна стала  марiонеткою  в  руках
ватага секти i сподiвалася бути його єдиною коханкою в  разi  смертi  Йоани.
Камелiя Скурту не знала, що Вiнченцiу тiкає ночами з дому, вилазячи з  вiкна
по вiрьовцi. Пiзно ввечерi, пiсля того як померла Йоана,  Дойна  прийшла  до
Вiнченцiу i сказала йому, що Йоана живе з Петрашку, мовляв,  Вiнченцiу  може
поїхати в Колентину i переконатися на власнi очi. Хлопець вилiз  у  вiкно  i
пiшов туди. Вiн не зрозумiв, що Йоана вже мертва, - у його хворiй уявi  вона
перетворилась на манекен, - i схопив її за горло. Тодi Дойна сказала, що вiн
задушив Йоану, i вдала, нiби хоче допомогти йому. Для цього вона побiгла  по
машину. Ключi вiд автомобiля Скурту в неї були - ще ранiше замовила для себе
в майстернi. Пригнавши машину, допомогла Вiнченцiу  посадити  в  неї  мертву
Йоану. Це здається дуже дивним, але так було насправдi. Свого  часу  Камелiя
Скурту вчила Вiнченцiу водити автомобiль, вважаючи,  що  це  сприятиме  його
розвитковi. Навiть примусила  його  складати  екзамени,  дiставши  необхiдну
медичну довiдку в полiклiнiцi четвертого сектора.  Але  в  мiлiцiї  помiтили
якусь неточнiсть в оформленнi документiв i скасували екзамен. Ось довiдка, -
Дiд показав присутнiм папiр, - вона засвiдчує, що  вiн  складав  екзамен.  Я
знайшов її к кiмнатi Вiнченцiу. Отож вiн вивiз Йоану за мiсто. Дойна  знала,
що . бензину зовсiм мало, але це  її  влаштовувало:  хотiла,  аби  Вiнченцiу
попався на мiсцi злочину. Мотор заглух посеред шосе. Вiнченцiу  кинув  Йоану
пiд колеса свого автомобiля, тодi злякався, побiг додому i влiз по  вiрьовцi
у вiкно. При першому поглядi на труп  Йоани  я  вiдразу  зрозумiв,  що  вона
померла не вiд удару. Крiм того, автомобiль зовсiм не пошкоджений, на буферi
немає жодної подряпинки. Зустрiчна машина теж не могла збити дiвчини, бо  на
тому  вiдтинку  шосе  руху  вночi  майже  не  було.  А  Петрашку  тим  часом
вiдсиджувався вдома, знаючи, що всю брудну роботу виконає за нього сестра  у
Христi i в грiху Дойна Чумедря. Вранцi  Дойна  також  повернулася  до  свого
помешкання. У Синаю вона, певна рiч, не їздила, i якби була трохи розумнiша,
вигадала б собi краще алiбi. Хатня робiтниця з нижнього поверху чула  ранком
чиїсь кроки на мансардi i подумала, що то Йоана, бо  Дойна  ввечерi  сказала
їй, нiби їде в Синаю. А Йоана в той час  лежала  мертва  на  шосе.  Петрашку
страх розхвилювався, що немає нiякої звiстки, i вдосвiта поїхав  до  будинку
Скурту на своєму "фiатi", такого ж кольору, як  i  їхнiй  автомобiль.  Дойна
розповiдала йому про нiчнi вилазки Вiнченцiу через вiкно,  i  вiн  передусiм
поглянув, чи звисає по стiнi вiрьовка, її не було, отже, хлопець удома, його
на шосе не заарештували. Саме в  цей  час  прокинувся  Василе.  Увечерi  вiн
повiдомив у мiлiцiю про викрадення машини,  а  через  годину  мама  дорiкала
йому, що вiн втручається не в  свої  справи,  що  вона  позичила  автомобiль
Петрашку. Виглянувши у вiкно,  Василе  побачив  "фiат"  i  заспокоївся.  Але
насправдi це був не їхнiй автомобiль. Переконавшися, що Вiнченцiу повернувся
додому, Петрашку заходився коло нового плану. Вiн розбив вiтрину в  крамницi
готового одягу i наказав Дойнi у  будь-який  спосiб  заманити  Вiнченцiу  до
свого помешкання. Вiн хотiв покарати i залякати Дойну,  бо  вона  обмовилася
менi тiро секту. Синцi на її шиї були потрiбнi йому й для того, щоб значливо
повiдомити Камелiї про зустрiч iз Вiнченцiу, коли той виходив вiд Дойни.  Це
ж саме Петрашку сказав потiм i працiвникам мiлiцiї. Зашморг на шиї Вiнченцiу
затягувався все дужче. I саме в той момент, коли  я  був  майже  певний,  що
Вiнченцiу не винен, я вирiшив заарештувати його. Вразливий i наївний хлопець
швидко в усьому зiзнався. Я сказав йому, нiби Йоана  повернулася  вiд  своєї
матерi, де кiлька днiв лежала хвора, i хоче провiдати  його.  Iнсценував  на
магнiтофоннiй плiвцi розмову з  нею,  де  згадувалося  деякi  факти,  вiдомi
Вiнченцiу. Слухаючи цей запис, вiн розплакався i сказав, що то не може  бути
Йоана, бо вона мертва. Вiн задушив  її  своїми  руками.  Вiнченцiу  розповiв
менi, як це сталося. Але вiн хворий, i суд мiг  би  визнати  його  свiдчення
недiйсними, а Петрашку мав би  право  опротестувати  їх.  Тодi  я  влаштував
ставку вiч-на-вiч Дойни i Вiнченцiу. Злякавшися Вiнченцiу, вона викрила себе
з головою. Сама бачила, як вiн  душив  Йоану,  i  знала,  що  те  саме  може
спiткати i її. Дойна розповiла про все. На колентинськiii  квартирi  знайшли
iмпровiзований операцiйний стiл, а в помийному  вiдрi  навiть  ампулу,  якою
користувався Петрашку, коли робив Йоанi  укол.  Громадянка  Боздог,  вона  ж
Марта Каранфiл, зникла, наївно сподiваючись, що її не знайдуть.
     А тепер про лiкаря Петрашку. Яким чином  я  з'ясував,  що  вiн  i  брат
Партенiє - та сама особа?
     У докторськiй дисертацiї Камелiї  Скурту  є  кiлька  цiкавих  роздiлiв,
присвячених одному з дослiджуваних випадкiв. Iдеться про Петрашку.  Вiн  iще
студентом вважав себе за надлюдину. А старiючи, все бiльше й бiльше  цiнував
матерiальний добробут. Тому й згодився позувати за великi грошi  художниковi
Рафаелю Пуцiнтелу. Той малював його  обличчя  на  iконах  i  видавав  їх  за
старовиннi. В громадянки Боздог знайдено пiд час обшуку реєстрацiйну книгу з
облiком проданих iкон. Там-таки зазначено  їхню  цiну  й  частину  прибутку,
отримувану братом Партенiє.  В  помешканнi  Петрашку  я  побачив  iкону,  де
зображено святого з явно вираженими рисами обличчя господаря. Петрашку  тодi
не збагнув, що я викрив його. А Дойна Чумедря  обмовилася  тiльки  про  свiй
вiзит до брата Партенiє,  бiльше  нiчого  не  сказала.  Якби  була  зi  мною
правдивiша, то не мала б синцiв на шиї вiд рук Петрашку.
     Дiд запалив половинку сигари й обвiв поглядом присутнiх.  Дойна  кусала
нiгтi, Камелiя втупила очi в пiдлогу, Вiнченцiу малював манекен. На  обличчi
Петрашку застигла фальшива усмiшка, але Дiд не став дошукуватися її причини.
Вiн поспiшав. Хотiв побувати на похоронi Йоани  Рареу,  а  часу  зоставалося
обмаль.
     - Тепер залишається з'ясувати, - вiв далi Дiд, - чи була  смерть  Йоани
Рареу нещасним  випадком,  чи  заздалегiдь  пiдготовленою.  У  Колентинi  ми
знайшли оцього листа. Вiн написаний рукою Йоани й адресований її братовi.  З
листа видно, що дiвчина збагнула, в яку пастку попала. Вона пише про  секту,
брата Партенiє i свою присягу. Лист не потрапив до  адресата.  Без  сумнiву,
його викрала Дойна й передала Петрашку, бо хотiла помститися Йоанi за те, що
брат Партенiє придiляє їй значно бiльше уваги. Лист датований першим квiтня,
а п'ятого квiтня Йоана померла. Отже, це могло  бути  й  навмисне  вбивство.
Петрашку зрозумiв з листа, що рано чи пiзно  Йоана  порушить  присягу,  дану
сектантам. Безперечно, Йоана не вiдразу повiдомила йому про свою вагiтнiсть.
Свiдченням цього є спроби самогубства  -  вона  двiчi  кидалась  пiд  колеса
машин, i лише уважнiсть водiїв рятувала її вiд  смертi.  Потiм  вона  мусила
признатися  Петрашку,  що  вагiтна.  Той  насамперед  зняв  iз  себе   всяку
вiдповiдальнiсть, мовляв, не може  вважатися  батьком  дитини,  бо  вигнання
диявола в сектi - справа гуртова. Хоч Петрашку взяв Йоану тiльки для себе  i
нiхто не мав права доторкатися до неї. У листi  до  брата  Йоана  пише,  що,
можливо, стане матiр'ю i їй доведеться  одружитися  з  одним  лiкарем,  який
далеко старший за неї.
     Дiд знову глянув на Петрашку. З обличчя лiкаря ще не  зiйшла  зловтiшна
усмiшка. У старого промайнула пiдозра, вiн устав iз-за  столу,  пiдiйшов  до
нього i торкнув за плече. Той безвiльно схилився набiк, так само  презирливо
всмiхаючись. У куточках його  рота  Дiд  побачив  червонувату  пiнку  i  все
зрозумiв: цiанiстий калiй. Петрашку тримав капсулу за щокою,  З  коли  стало
ясно, що все пропало, роздавив її зубами. Цього  нiхто  не  помiтив,  навiть
Алексiу, який сидiв майже поруч.
     Петрашку винесли з кiмнати.
     - А що менi робити? - спитала Камелiя. - Я тепер  бачу  -  мiй  син  не
винен.
     - Так, добродiйко, прямої вини немає нi за ним, нi за вами. Але,  окрiм
законiв кримiнального кодексу, iснують ще й iншi закони. Ви  вiльнi,  можете
йти додому. Поглянете у вiчi молодшого сина i чоловiка, а  також  подивитесь
на Вiнченцiу. I, може, тодi,  шановна  добродiйко,  зрозумiєте,  яка  частка
провини не знiмається особисто з вас.


     30

     На цвинтарi Святої  П'ятницi  бiля  свiжої  могили  зiбралося  небагато
людей. Труна з тiлом Йоани Рареу стояла на дерев'янiй  пiдставцi.  Священик,
маленький застуджений чоловiк, правив панахиду, безперервно шморгаючи носом.
Профiра Рареу, низенька, худа, схожа на привид у чорнiй одежi, схилилася над
труною i вдивлялася в прозорi зеленавi очi Йоани, зверненi кудись  удалечiнь
крiзь розкiшну крону старого горiха. Поруч iз матiр'ю стояв  Йоанин  брат  у
вiйськовiй формi i плакав, немов дитя. Був тут i  Василе.  Абияк  одягнений,
вiн тремтiв, наче в лихоманцi,  й  силкувався  вiдвести  погляд  вiд  широко
розплющених очей Йоани, напрочуд чистих для померлої  людини.  Справа  стояв
Гогу Помiшор i пiдспiвував священику, так само, як i той, весь час витираючи
нiс бiлою хустинкою. Здавалося, вiн ураз постарiв.
     Перед тим як забили труну, Профiра попрощалася з дочкою:
     - Коли тобi, моє дитятко, так на роду написано, прощай навiки.
     Труну опустили в могилу. Бiля  горiха  хтось  у  вiдчаї  скрикнув.  Дiд
побачив, як стинається в  риданнi  Василе,  припавши  до  старого  стовбура.
Хлопець оплакував своє втрачене кохання, перше кохання.  Нiхто  не  пiдiйшов
утiшити його.
     Могильники засипали яму, люди розiйшлися, а Василе самотньо  стояв  пiд
деревом.
     Сумний, згорблений виходив з кладовища Гогу Помiшор.
     - Як справи, друже? - спитав його Дiд.
     - Ти знаєш, маестро, у мене таке передчуття, що й менi вже скоро на той
свiт, - вiдповiв патологоанатом, нiби жартома.
     Але з того, як затремтiв у нього голос, Дiд зрозумiв: його друг починає
вiдчувати трагедiю самотностi, яку рано чи пiзно доведеться пережити i йому.
     - Хочу поїхати на село. Не був там уже рокiв тридцять. Здається, там  є
в мене якiсь родичi. Ти не гнiвайся, що я забув сказати  тобi  про...  Такий
тодi в мене був стан...
     - Облиш, Гогу, все гаразд. Можеш вважати, що вiдразу сказав менi, бо я,
коли побачив її в тебе на столi, збагнув, у чому  рiч.  Я  помiтив  слiд  на
руцi - хтось дуже невмiло зробив  їй  укол  у  вену.  Паралiч  серця  стався
внаслiдок занадто швидкого введення наркотика. У своїй  практицi  я  десятки
разiв бачив такi випадки. Через те в неї очi не заплющилися i  подив  у  них
застиг, який навiть тебе приголомшив. Але тримайся,  друже!  Нам  iще  треба
зробити багато в цьому далеко не досконалому життi.
     - Я подав заяву на пенсiю. Постарiв я, Дiду, - сказав Гогу.
     Почувши з вуст свого друга звичне прiзвисько, Дiд вiдчув, як його вмить
охопила невимовна туга, адже нiколи ще Гогу не називав його так.
     - Завiтай до мене, Гогу. Погомонимо, кави  вип'ємо.  Для  нас  уже  днi
стають коротшими, а ночi все довшими й довшими.
     - Хоча  б  у  мене  дiти   були   або   ще   хто-небудь...   А   то   ж
сам-самiсiнький... Учора я  намагався  пригадати  своїх  родичiв.  Здається,
зовсiм нiкого з близьких немає. Мушу  неодмiнно  поїхати  на  село.  У  мене
заощаджено трохи грошей. Кому їх лишити? Вони ж менi  нелегко  дiсталися,  а
лишити нiкому. Ну, скажи сам, хiба не прикро?
     - Та що тобi в голову лiзе, чоловiче добрий? Ця дiвчина не  була  твоєю
дочкою, вона тобi зовсiм чужа.
     - Я думав, що саме таку дочку хотiв би мати. Ти ж бачив,  Дiду,  якi  в
неї очi? Боже мiй, що за очi!
     Дiд попрощався з Гогу на розi якоїсь вулицi. Вiн хотiв провести його аж
додому, але тяжка зажура товариша краплина по краплинi просочилася i в  його
душу, йому стало дуже гiрко, вiдчув гнiтюче безсилля.
     Недалеко вiд ломбарду Дiд побачив Рафаеля Пуцiнтелу. Той нiс за  спиною
в'язку iкон.
     - Привiт, дiдуню! Я вже чув новини. Сподiваюся, особисто я анiтрохи  не
сприяв тому, що втратив свiй хлiб? Ще тол?, як побачив тебе в мадам  Боздог,
зрозумiв: мене чекають важкi  часи  й  голодний  пайок.  Але  для  художника
злигоднi  доконечнi.  Може,  пiдшукаєш  для  мене  клiєнтiв?  Я  певний:  ти
розумiєшся на справжньому мистецтвi. Iнакше б я не дав тобi iкони.
     - Я спробую допомогти тобi. Вiрю в твiй талант, юначе.
     - Лiпше б ти не вiдкривав його, - сказав Рафаель i пiшов геть.

____________________________________________________________________________

     Зарубiжний детектив: Збiрник. Пер. з  болгар.,  iспан.,  румун.  -  К.:
Молодь, 1982. - 336 с.

     До збiрника увiйшли  кращi  твори  письменникiв  соцiалiстичних  країн:
"Iсторiя з собаками"  Андрiя  Гуляшки,  "Крах"  Альберто  Молiни  Родрiгеса,
"Смерть манекенницi" Петре Селкудяну.
____________________________________________________________________________

     ЗАРУБIЖНИЙ ДЕТЕКТИВ

     АНДРIЙ ГУЛЯШКИ. IСТОРIЯ З СОБАКАМИ
     АЛЬБЕРТО МОЛIНА РОДРIГЕС. КРАХ
     ПЕТРЕ СЕЛКУДЯНУ. СМЕРТЬ МАНЕКЕННИЦI

     Романы
     Сборник
     (На украинском языке)

     Перевели
     Иван Иванович СВАРНИК,
     Софья Кузьминична СКИРТА,
     Жанна Федоровна КОНЕВА,
     Владимир Львович ОЛЕВСКИЙ,
     Галина Васильевна БЕРЕЖНАЯ

     Художнє оформлення I. М. ГАВРИЛЮКА
     Редактор В. О. КОРНIЄНКО
     Художнiй редактор В. I. ПОЙДА
     Технiчний редактор М. Л. МЕЛЬКО
     Коректори В. В. ЄВДОКИМОВА, Р. О. КОНДРАЦЬКА

     Iнформ. бланк № 1365. Здано до  набору  21.06.82.  Пiдписано  до  друку
10.10.82.  Формат  81  X  108  1/32.  Папiр  друкарський  №   3.   Гарнiтура
лiтературна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 17,64.  Обл.-вид.  арк.  22,26.
Умовн. фарбовiд.  13,06.  Тираж  115000.  Зам.  3793.  Цiна  3  крб.  19  к.
Полiграфкомбiнат ордена "Знак Пошани" видавництва ЦК ЛКСМУ "Молодь".  Адреса
видавництва та полiграфкомбiнату: 252119, Київ-119, Пархоменка, 38 - 44.
____________________________________________________________________________

     OCR dauphin@ukr.net