Володимир Руткiвський ГОСТI НА МІТЛI Повiсть-казка ____________________________________________________________________________ Київ. Видавництво "Веселка", 1988. Художники Ростислав Безп'ятов, Георгiй Фiлатов. OCR та редакцiя Dauphin, листопад 2006. ____________________________________________________________________________ Руткiвський Володимир Григорович народився 1937 року в селi Хрестителеве на Черкащинi. Освiту здобував в Одеському полiтехнiчному iнститутi та на Вищих лiтературних курсах при Лiтературному iнститутi iм. О.М.Горького. Працював на Одеському суперфосфатному заводi, лiтпрацiвником багатотиражної газети, редактором Одеського облтелерадiокомiтету, вiдповiдальним секретарем Одеської органiзацiї Спiлки письменникiв України. Вiн - автор поетичних збiрок "Краплини сонця", "Плоти", "Повiтря на двох", "Рiвновага", "Знак глибини", "Вiдчинiть Богданове вiкно", повiстi для дiтей "Аннушка", повiстi-казки "Друзi з лiсової заплави" (рос. "Бухтик из тихой заводи") та iнших книжок. Окремi твори опублiкованi в перекладах на болгарську, угорську, чеську та ряд iнших мов. В.Г.Руткiвський - член Спiлки письменникiв СРСР. ____________________________________________________________________________ До книги увiйшли двi повiстi-казки українського радянського письменника "Бухтик з тихого затону" i "Гостi на мiтлi", в яких поряд iз сучасними школярами дiють персонажi iз народних казок. Твори вчать чесностi, справедливостi, бережливому ставленню до природи. Рецензенти Геннадiй Почепцов, Михайло Слабошпицький. ____________________________________________________________________________ ЗМIСТ ПРИБУТТЯ РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА ЗАГАДКОВЕ СВIТЛО ДОМОВИКИ ЗБИРАЧI ЛIКАРСЬКИХ РОСЛИН КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ IМ'Я ЯДВIГА ОЛIЗАРIВНА ВОГОНЬ У ПЕЧI ПОЛОНЕНИЙ ПIДКУП ВНУТРIШНIЙ ГОЛОС АРИСТАРХА ШУРХОТУН ТАНЯ ЖИВА! ЗНОВУ БРАНЕЦЬ КАПIТАН ПОТИХОНЧЕНКО "ТИ МЕНI ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ" БИТВА ВТЕЧА СТУПА ЧАКЛУНСЬКI ХИТРОЩI ЗВIЛЬНЕННЯ ЩО БУЛО З ТАНЕЮ АРИСТАРХ "СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!" ДОПОМОГА НIЧНI ПРИГОДИ АРИСТАРХА НЕЛЕГКА РОЗМОВА ХВОРОБА БАБИ МАРIЇ ЧУДОВИЙ ДЕНЬ ПОЛЬОТИ НА МIТЛI НОВИНА БИТВА НА ЛИСIЙ ГОРI ЩО БУЛО ЗГОДОМ ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ ПОВЕРНЕННЯ ____________________________________________________________________________ ПРИБУТТЯ Треба, здається, переходити на ручне управлiння... Ядвiга Олiзарiвна доторкнулася до виступу на пультi i подумки вiддала команду. СТУПа слухняно заклала крутий вiраж, тодi зменшила швидкiсть i пiшла на зниження. [СТУПа - Система Точного Управлiння Польотом. Принцип її дiї поки що не з'ясований.] Далеко внизу мовчазно пропливала опiвнiчна земля. Нещодавно випав рясний дощ, i вона була покрита брудними озерцями, баюрами та струмками, в яких тьмяно i холодно виблискували зiрки. Сiрими стрiчками асфальтових дорiг неспiшно, неначе лiсовi свiтлячки, проповзали вогнi запiзнiлих автомобiлiв. Незабаром щезли i вони. А СТУПа все летiла та й летiла. Навколо стояла глибока тиша. Зрiдка слiпучi риски метеорiв пронизували простiр i згасали, не досягнувши землi. Зненацька Ядвiга Олiзарiвна подалася вперед. - Здається, звiдсiля починаються мої рiднi мiсця, - неголосно проказала вона. - Проте що я верзу? Якi вони менi рiднi? Крiм горя, нiчого я тут не зазнала... Чуєш, Аристарху? Чи ти знову заснув? Той, кого стосувалося це запитання, знехотя розплющив одне око i солодко позiхнув. Тодi понюхав повiтря i стурбовано попередив: - Рано ще сiдати. Надто вже тягне звiдусiль людським духом. Звiдси тягне... звiдси... i звiдси... Ядвiга Олiзарiвна на знак згоди хитнула сивою головою i знову подумки вiддала команду. СТУПа, зблискуючи лакованими боками, пiднялася трохи вгору i нечутно полетiла уздовж русла вузенької звивистої рiчки. В обличчя вiйнуло вогкiстю. Ядвiга Олiзарiвна мерзлякувато зiщулилася, подмухала на руки i скомандувала СТУПi взяти правiше. Тепер вони летiли над лiсовим масивом, котрий з такої вiдстанi бiльше був схожий не на лiс, а на величезну чорнильну ляпку. I лише гострий погляд Аристарха мiг вирiзняти в ньому окремi дерева та кущi. - Все летимо та й летимо, - зауважив вiн i потягнувся так, що аж кiсточки затрiщали. - А мiж iншим, не завадило щось би й пожувати. Як ти ставишся до цього заходу? Ядвiга Олiзарiвна кинула на нього невдоволений погляд. - Слова якi - "пожувати", "захiд", - сказала вона. - I де тiльки ти їх нахапався? Аристарх лише невизначено посмiхнувся i поклав голову на лапи. Зустрiчний потiк прохолодного повiтря скуйовдив його зваляну, звiку нечесану шерсть. Примруженими очима вiн деякий час пильно вдивлявся у нiчну темряву. Нарештi збуджено стрiпнувся: - О! Тут, здається, саме те, що нам потрiбно. Людським духом i близько не тхне. Для бiльшої переконливостi вiн голосно втягнув у себе повiтря i додав: - Принаймнi свiжим. Коли вже приземлятися, то кращого мiсця не знайти... - Та оскiльки Ядвiга Олiзарiвна приземлятися не поспiшала, Аристарх нетерпляче забарабанив обрубком хвоста по стiнцi СТУПи i пiдвищив голос: - Та кажу ж тобi, що немає тут жодної людини! I, врештi-решт, повинен я хоч раз на добу повечеряти? Авжеж, повинен. То якого дiдька ми ще чогось шукаємо? - Ох, докомандуєшся ти в мене, - сказала йому Ядвiга Олiзарiвна. - Перепаде колись тобi за таке на горiхи, ох i перепаде! - А що ти менi зробиш? - поцiкавився Аристарх. - Вiдлупцюю, як Сидорову козу. Аристарх насмiшкувато пирхнув у вiдповiдь. - Все обiцяєш та обiцяєш, - сказав вiн. - А сама, либонь, уявлення не маєш, як це робиться. Ядвiга Олiзарiвна скосила на нього гнiвним оком. От же ж i неслух, цей Аристарх, от же ж i задирака! I в кого лише вiн удався? А й справдi, не завадило хоч би раз обламати об його боки лозину. Та все рука якось не пiднiмається на таке. Ядвiга Олiзарiвна пам'ятає його ще зовсiм крихiтною, напiвслiпою iстотою, котрiй i жити на цьому свiтi лишалося лiченi хвилини. Леле, скiльки їй довелося доглядати за ним, скiльки було витрачено дорогоцiнної фiлiги, доки вiн, зрештою, не перетворився на такого ось бешкетливого здорованя! На жаль, надто вже бешкетливого. [Фiлiга - здається, щось дуже корисне i несмачне. Як риб'ячий жир.] I все ж її рука, мабуть, так i не вiзьметься за лозиняку. Бо як би там не було, а вiн для неї залишається єдиною близькою душею в цьому злому i жорстокому свiтi. З iншого боку, Аристарх таки має рацiю, подумала Ядвiга Олiзарiвна. Не носитися ж їм цiлiсiньку нiч помiж небом та землею. Тим паче, що не на прогулянку вони сюди прилетiли! Нi, була в них одна справа, вiд якої декому з мiсцевих жителiв не поздоровиться. Хоча, звiсно, шкода, що таке повинно трапитися саме там, де колись проминуло її дитинство. Проте вибирати не доводилося. Завдання - воно i є завдання. Жалiсть чи сумнiви тут нi до чого. СТУПа пролетiла над маленьким, без єдиного вогника, селом, перелетiла через крутий яр i, сповiльнюючи швидкiсть, попливла над лугом, на якому були розкиданi рiдкi кущi невисокого чагарнику. За лугом, на узлiссi, причаївся непоказний будиночок з пiдслiпуватими, давно не митими вiконцями. Судячи з усього, в цьому будиночку нiхто не жив. I все ж Ядвiга Олiзарiвна для бiльшої певностi облетiла навколо захаращеного обiйстя. Перекошенi трухлявi ворота, стежка, якої вже майже не видно пiд споришем, численнi дiрки в солом'янiй стрiсi... Так, це було саме те, що їм потрiбно. - Стрибай, - наказала вона Аристарховi. Аристарх м'яко стрибнув на землю i кiлька разiв з задоволенням перекинувся в травi. По тому стрiпнувся i обережно, майже поповзом, рушив до будиночка. За хвилину, вже не криючись, вiн з'явився на ганку i заспокiйливо махнув лапою. Все ж Ядвiга Олiзарiвна i на цей раз не поспiшила до хати. Вона вiдлетiла трохи вбiк i приземлилася поруч з копичкою торiшнього сiна. Пiсля цього, крекчучи, вийшла iз СТУПи i звела погляд до чистого, зоряного неба. - Гарна буде погода, - мовила вона сама до себе. - Атож, гарна. I дощ теж був до речi. Пiсля нього пiдуть гриби. А де гриби - там i людськi дiти. Отодi-то когось iз них i не дорахуються мої дорогi земляки! I вона хрипко зареготала, майже завила, пiднявши до зiрок своє висхле, з довгим носом, обличчя. По тому повернулася до СТУПи, скоромовкою пробубонiла кiлька загадкових слiв i замахала руками так, начебто збиралася злетiти у повiтря. Щось голосно засичало пiд самiсiнькою копичкою, темряву пронизали холоднi блакитнi iскри. Стовп загуслого повiтря гойднувся над копичкою раз, вдруге - i лiтальний апарат безслiдно розчинився в ньому... РАНОК СТЕПАНА КОВАЛЕНКА З раннього ранку учень п'ятого класу Степан Коваленко сидiв на старiй вишнi. Вiн зривав стиглi соковитi ягоди, кидав їх до бiдончика i тяжко зiтхав. Вiн зiтхав не тому, що не любив вишень, - нi, тут все було якраз навпаки. I не тому, що мати звелiла нарвати повне вiдро. Степан зiтхав тому, що з цих вишень треба було ще й кiсточки вибирати. Сьогоднi мати збиралася пiсля роботи варити вишневе варення. Вона вважала, що без кiсточок воно має бути ще смачнiшим. Степан теж так вважав, особливо коли взимку намазував те варення на кусень хлiба з маслом. I все ж виймати кiсточки було для нього найнуднiшим заняттям у свiтi. Однак важке зiтхання не заважало Степановi час вiд часу кидати погляд навколо себе. З вишнi йому добре було видно той куток Горобцiв, що збiгав до рiчки. Он двоє товстих дядькiв з мiста вкладали рибальське спорядження у човен дiда Матвiя. Трохи далi тiтка Одарка намагалася затягти у двiр вперту козу Майку. Майка мекала на весь куток i з усiх сил не згоджувалася. У неї були iншi намiри. Ще далi Степанiв однокласник i товариш Василь Потихонченко накачував переднє колесо свого велосипеда. Не iнакше як мати послала його до центральної садиби. Степан вже збирався крикнути Василевi, аби той купив заодно i пiстони для Степанового iграшкового пiстолета. Але тут його погляд спинився на руденькiй дiвчинцi. Це була Таня, онука старої i хворої сусiдки баби Марiї. Таня робила вигляд, нiби сама з собою грається посеред вулицi у класи. Але кого-кого, а Степана їй не обдурити. Вiн добре знає, що Таня чекає саме на нього. Бiльше їй гратися було нi з ким. Степан втягнув голову у плечi i зачаївся мiж гiлками. Бо до такої причепи, як Танька, навiть реп'яхам далеко. Колись баба Марiя умовила Степана як старшого провести її онуку до школи i назад - хай, мовляв, вивчить дорогу, а тодi вже сама по нiй ходитиме. Згодився Степан, провiв Таньку раз, другий, та так i до цього часу не може вiд неї вiдкараскатися. I не лише по дорозi до школи чи назад. Не встигне ще й дзвоник продзеленчати на перерву, - а Танька наче вродиться пiд дверима його класу. В класi, звичайно, смiшки, всiлякi бруднi натяки щодо жениха та нареченої... В такi хвилини Степан скреготав зубами, мов пилка об залiзо, пiк ракiв i ледь не кидався на однокласникiв з кулаками. А Таньцi хоч з гармати стрiляй. Хоча... коли б то вона була схожа на Iринку Чубаченкову, що сидiла за першою партою i була круглою вiдмiнницею. Тодi вiн, можливо, i не так пiк би ракiв. А Танька все стрибала та й стрибала посеред вулицi. I, нiби ненавмисне, все ближче пiдбиралася до Степанового подвiр'я. Нарештi зупинилася бiля паркана, кинула швидкий погляд на будинок, на город та садок, побачила Степана на вишнi i зробила вигляд, нiби дуже здивувалася. - А я думала, що тебе немає вдома, - сказала вона. - Хочеш, допоможу? Степан хотiв було сказати, щоб Таня не сунула свого носа до чужих справ. Проте завважив, який погляд вона кинула на вишнi, i стримався. У баби Марiї таких не було. - Лiзь, - дозволив вiн. - Тiльки ж гляди менi, не загрими з дерева. Вiдповiдай потiм за тебе! А я поки що iншими справами займуся. Власне, нiяких особливих справ у Степана не було. Хiба що долити води у бочку та погодувати курчат. А за цей час Таня з горою наповнила вiдро. - Все? - запитала вона. Степан мимоволi зiтхнув. - Якби-то все, - признався вiн. - З них ще й кiсточки треба виймати! - Тодi неси шпильку, - скомандувала Таня. I це був перший у цьому роцi випадок, коли Степан послухався її. Швидко працювала Таня. I вправно. Степана аж завидки взяли. Кiсточки вилiтали з вишень, наче кульки пiд час лотереї "Спортлото", що показували по телевiзору. Просто кулемет, а не Танька... Звичайно, станеш кулеметом, коли на твоїх руках хвора бабуся. Колись баба Марiя попала на буряках пiд град, застудилася, i з того часу нiяк не може розiгнутися. - Як там твоя баба? - запитав Степан. - Вона що, вже так i не випрямиться? Таня вiдкинула з чола пасмо волосся i сказала: - Михайло Олексiйович вважає, що надiї вже нема. - А вiн не помиляється? Таня похитала головою. - Ти ж сам знаєш, який вiн лiкар. До нього навiть з мiста приїздять лiкуватися. Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексiйович був таки гарним лiкарем. Iнодi навiть занадто гарним. Торiк Степан захворiв, так Михайло Олексiйович миттю поставив його на ноги. Навiть образливо стало: тiльки-но зiбрався як слiд вiдпочити вiд урокiв, - так на тобi, знову треба бiгти до школи. - А чого це батько все не їде за тобою? - запитав Степан трохи згодом. - Вiн що, теж хворий? Таня не вiдповiла. Тiльки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробiгли двi сльозинки. Степановi стало не по собi. I хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нiчого гiршого, коли через тебе хтось плаче! - От iще... - промурмотiв вiн. - Я ж просто так запитав... А ти зразу у сльози... От iще... Хочеш, пiсля цих вишень ми пiдемо на рiчку? Таня мовчки хитнула головою. Вони вже закiнчували роботу, коли над парканом з'явилася стрижена голова Василя Потихонченка. - Що я бачу! - єхидно сказав вiн. - Знову Ромео i його компанiя! "Починається", - тоскно подумав Степан i стиснув заюшенi вишневим соком кулаки. - Не звертай уваги, - порадила Таня. - Ну його! Подражниться i перестане. - Краще б уже помовчала, - роздратовано вiдрубав Степан. - Через тебе це все! I вiн рушив назустрiч Василевi, який уже встиг перестрибнути через перелаз i прийняти борцiвську стiйку. Так закiнчився ранок учня п'ятого класу Степана Коваленка. ЗАГАДКОВЕ СВIТЛО Увечерi Степан знову сидiв на вишнi. Тiльки тепер поруч з ним був Василь. Вони затiяли захоплююче змагання - хто далi вистрелить вишневою кiсточкою. Звiсно, не обiйшлося тут i без Танi. Вона осiдлала зручну гiлку на сусiднiй черешнi i звiдтiля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопцi дружно вигукували: "О, знову радiо заговорило!" - i стрiляли в її бiк. Сонце повiльно скочувалося за обрiй. Навколо стояла глибока тиша. Не здiймали куряву автомобiлi та мотоцикли, не подавали голосу ситi корови. Навiть невгамовнi горобцiвськi пси - i тi замовкли. Не iнакше як вирiшили трохи перепочити перед нiчними пригодами. Лише вiд лiтньої кухнi до хлопцiв долiтав смiх i жвавi голоси. То Степановi батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення. Обидва вважали себе неабиякими майстрами цiєї справи. - Ну й нудьга, - пожалiвся Василь пiсля тридцять шостого пострiлу. - Таких канiкул у нас зроду ще не було. - Еге ж, - згодився Степан i встановив особистий рекорд. - Ще, чого доброго, i до школи закортить. - А менi вже зараз кортить, - не втрималася Таня. - Я навчання люблю бiльше, нiж канiкули. - Цить! - дружно вигукнули хлопцi. - Тю на тебе! Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як ранiше. Першим здався Василь. - Ну його... обридло, - сказав вiн i обiперся спиною об стовбур. - Давай краще побалакаємо про щось. - А про що ми балакатимемо? - запитав Степан. Хоча вiн i стрiляв далi, все ж змагання цi обридли i йому. - Про що... Знаєш, мене двоюрiдний брат до Москви запрошує, - почав Василь. - Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палацi на ковзанах покатаємося. Влiтку - i на ковзанах, здорово, правда ж? Звiсно, нiякого двоюрiдного брата у Василя в Москвi не було. Про це Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехнi не став, бо тодi було б так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому вiн сказав: - А мiй у Ленiнградi живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на теплоходi покатаємося... Насправдi двоюрiдний Степанiв брат мешкав у сусiдньому селi. I нiкуди запрошувати вiн не мiг, бо йому виповнилося лише десять мiсяцiв. I невiдомо, до чого б хлопцi добалакалися, коли б Таня знову не подала голос: - Дивiться, вогонь! - Га, радiо заговорило... - почав було Василь. Проте тут же схаменувся i запитав: - Який ще вогонь? Де? - Он там. В тому будиночку, що бiля лiсу. Цей будиночок вони знали добре. Ось уже кiлька рокiв у ньому нiхто не жив. Хiба що в негоду вiдсиджувалися грибники та мисливцi з мiста. Проте зараз стояла чудова погода i вiдсиджуватися було нiкому. I все ж єдине, повернуте у бiк Горобцiв вiконце свiтилося. - Цiкаво, хто б це мiг бути? - запитав Василь i тут же запропонував: - Збiгаємо подивимося? - Еге ж, так нас i вiдпустять, - сказав Степан i поглянув у бiк лiтньої кухнi. - Коли це нас вiдпускали, на нiч дивлячись? - Нiколи, - згодився Василь. - I все ж цiкаво знати, хто там сидить. Може, шпигун якийсь? - У Степана ж бiнокль є, - знову подала голос Таня. Степан лише ляснув долонею себе по лобi. - Я й забув про нього! - вигукнув вiн. - Ану, Танько, кулею за ним! Вiн над столом висить. Першим захопив бiнокля Василь. Довго оглядав узлiсся i крутив окуляри то в один, то в iнший бiк. Врештi повернувся до Степана: - Нiчого не розiбрати. Вiкно свiтиться, а хто в тiй хатi - невiдомо. Степан спочатку теж нiчого не мiг розгледiти. Облуплена стiна, темнi плями кущiв навколо будиночка... Вiн вже хотiв було опустити бiнокля, як зненацька побачив, що з-за кущiв повiльно виплив якийсь загадковий предмет. Вiн скидався на довгу палицю з кiнським хвостом на кiнцi. Чи на мiтлу. I на цiй палицi... Степан гарячкове протер окуляри бiнокля, знову приклав його до очей. I саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повiтрi, порiвнявся з освiтленим вiконцем... Серце Степанове стрiпнулося i подалося в п'яти: верхи на предметi, що нагадував двiрницьку мiтлу, сидiла якась розпатлана дивовижа. Довге волосся гадюччям ворушилося навколо голови, гострий гачкуватий нiс сягав пiдборiддя. Кривi i довгi, мов кабанячi iкла, зуби впиралися в нижню губу. Дивовижна iстота нiби вiдчула, що за нею спостерiгають. Вона рiзко, наче налетiла на якусь перепону, зупинилася i почала озиратися; її волосся стало дибки. Страхiтливий, блукаючий погляд все ближче й ближче пiдкрадався до Горобцiв. Зненацька зупинився на Степановi i, наче блискавка, спалахнув слiпучим вогнем. Бiнокль випав iз Степанових рук. За ним, втративши рiвновагу, полетiв його власник. Приземлився Степан бiльш-менш вдало, саме на копичку тiльки-но скошеної трави. Проте не встиг хлопець прийти до тями, як щось боляче стусонуло його в спину. - Ой-ой-ой! - вихопилося у Степана. Йому здалося, що те страховидло стрибнуло на нього. Проте це було не страховидло. Це, виявляється, всього-на-всього був бiнокль. Степан обiгнав його по дорозi на землю. А Василь з Танею все ще сидiли на деревi i здивовано озиралися на всi боки. Вони нiяк не могли втямити, куди щез їхнiй товариш. - Що трапилося? - долетiв вiд кухнi стривожений батькiв голос. - Ти не забився, синку? - Н-нi... - затинаючись, пробелькотiв Степан. - От i добре, - з полегшенням сказав батько. - А то менi здалося, нiби в садку приземлилася якась комета. Ну, думаю, завтра почнуть з'їжджатися всiлякi вченi гостi та експедицiї. А то, виявляється, мiй син звалився з вишнi! - Т-тату, я там таке... таке побачив! Мiтлу побачив! I на нiй хтось сидiв... - На мiтлi? - перепитав батько, i в його голосi знову вчулася тривога. - Слухай, синку, а ти й справдi не забився? - Та ти що? - образився Степан. - Не вiриш менi, так? - Там вiкно свiтилося, - додав Василь, - А чого б воно свiтилося, коли там нiхто не живе? Степанiв батько в задумi потер перенiсся. - Гаразд, - вирiшив вiн. - Завтра якраз недiля, тож ми з вами пiдемо дiзнаємося, в чому справа. А поки що збiгайте за хмизом. За це я з вами розрахуюся свiжим варенням. Ну то як - згода? ДОМОВИКИ Ядвiга Олiзарiвна сидiла бiля вiкна. Вона чекала тiєї хвилини, коли в селi погаснуть останнi вогнi. Тодi осiдлала мiтлу i полетiла в Горобцi. На царинi за селом на неї вже чекало тридцять маленьких дiдусiв. У кожного з-пiд пахви виглядала шкуринка хлiба чи сухар, густо посипаний сiллю. Дiдусi ввiчливо розкланювалися один перед одним, вели статечнi розмови i час вiд часу кидали в бiк самiтної хатини, що неясно бовванiла на узлiссi, тривожнi погляди. Вони чекали на високого гостя. Iнколи хтось iз дiдусiв вiдламував вiд шкуринки чи сухаря манюсiнький шматочок i тихцем кидав його до рота. Як тiльки Ядвiга Олiзарiвна зiйшла з мiтли, найповажнiший з дiдусiв виступив наперед i низько уклонився. - З щасливим прибуттям на нашу славну горобцiвську землю! - тремтячим вiд хвилювання голосом почав вiн. - I на знак безмежної поваги i вiдданостi до вас приймiть, будь ласка, цей скромний хлiб-сiль... Тридцять дiдусiв в свою чергу пiдмели сивими бородами пилюку перед високою гостею i передали їй свої вже геть защипанi шкуринки. Тодi вишикувалися в шеренгу i звели на Ядвiгу Олiзарiвну настороженi, навiть переляканi погляди. Вони боялися, що її прибуття не обiцяло нiчого доброго нi їм особисто, нi Горобцям, з котрими вони так зжилися. Ядвiга Олiзарiвна окинула подарунки одним iз своїх особливих чаклунських поглядiв. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких i рум'яних короваїв. Потiм вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухi общипанi шкуринки i щезли в однiй з її численних кишень. По шерензi прокотилася хвиля захоплених зiтхань. Ядвiга Олiзарiвна схилила голову. - Дякую за теплу зустрiч, - сказала вона. - Та оскiльки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть дiти вiд шести до тринадцяти рокiв. Решта може бути вiльною. Дiдусi з полегшенням зiтхнули i миттю розтанули в нiчнiй iмлi. А тi, що залишилися, притислися один до одного i дивилися на високу гостю з вiдвертим острахом. Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася уздовж розрiдженої шеренги, уважно вдивляючись в сухi i зморщенi, немов печенi грушки, старечi личка. - Я прилетiла сюди в надзвичайно важливiй i таємничiй справi, - почала вона. - Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що менi потрiбнi найбiльш ображенi чи нещаснi дiти, що живуть у Горобцях. Дiдусi перезирнулися. - Таких у нас, здається, немає, - сказав наймiцнiший з вигляду домовик. - Шкода, - сказала Ядвiга Олiзарiвна. - В такому разi менi потрiбнi найвреднiшi з них. - Таких теж не водиться, - перезирнувшись з рештою, вiдказав все той же домовик. Ядвiга Олiзарiвна змiряла його з голови до нiг важким поглядом. - Як тебе звуть? - запитала вона. - Шурхотуном, - вiдказав той. - Гаразд, - це iм'я я запам'ятаю, - голосом, що не Обiцяв нiчого доброго, пообiцяла Ядвiга Олiзарiвна. Шурхотун зiщулився, нiби вiд удару. - Та я що... я ж казав тiльки про те, що е, - почав вiн, проте Ядвiга Олiзарiвна владним жестом наказала йому замовкнути. - Здається, не тiльки Шурхотун, а i всi ви стали бiльше людьми, нiж домовиками, - зауважила вона рештi. - Нi, ми... - пискнув хтось iз шеренги i одразу замовк. - Про це ми побалакаємо пiзнiше, - запевнила Ядвiга Олiзарiвна. - А для початку я б хотiла дiзнатися, у кого з ваших дiтей є бiноклi. Ну, чого ж ви мовчите? Погляди дiдусiв зупинилися на Шурхотуновi. - В твоїй хатi живе хлопчик чи дiвчинка? - швидко, не даючи часу на обдумування, поцiкавилася Ядвiга Олiзарiвна. - Хлопчик. - Iм'я? - Степан... - ледь чутно прожебонiв Шурхотун. Його маленькi пiдслiпуватi очицi з благанням втупилися в гостю. - Але ж вiн... Вiн ще такий маленький... Ти не зробиш йому нiчого поганого, правда? - Саме цього я обiцяти не можу. На нещастя його батькiв, вiн побачив таке, чого нiкому з людей бачити не слiд. Шурхотун зi страху посiрiв. А Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потiм зупинилася i зажадала: - Вийдiть тi, в чиїх будинках живуть друзi цього, як його... Степана. Наперед вийшло двоє стареньких, їхнi колiна зрадливо тремтiли. - Тiльки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, - заявив менший на зрiст. - її не беруть до гурту... - О, це цiкаво, - пожвавiшала Ядвiга Олiзарiвна. - Це надзвичайно цiкаво! Ти сьогоднi ж подаси в письмовiй формi її бiографiю. I не забудь перерахувати в нiй всi приниження, якi ця Таня зазнала. - Та якi там приниження! - вигукнув домовик. - Нiчого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що... - Припинити розмови! - пiдвищила голос Ядвiга Олiзарiвна. - I запам'ятайте: якщо хоч одна душа довiдається вiд когось, про що тут говорилося, - не позаздрю нi вам, нi вашим садибам. - Нiхто не довiдається, - запевнили її домовики. - Авжеж... ми собi не вороги, нi! Вони чимало прожили на цьому свiтi i добре знали, на що здатна Ядвiга Олiзарiвна та iншi такi ж високi гостi. А здатнi вони були на таке, про що i згадувати страшно... ЗБИРАЧI ЛIКАРСЬКИХ РОСЛИН Самiтна хатина на узлiссi здавалася близькою хiба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бiнокль... Насправдi до неї треба було йти та йти. Спочатку потрiбно було перебратися по хисткому, в кiлька жердин, мiстку через рiчку Гороб'ячу. Потiм хвилин з десять продиратися крiзь реп'яховi та шипшиновi хащi. Тодi опуститися в Чортiв яр, знову пiднятися по його крутому сипучому схилу, - i десь там, майже бiля самiсiнького обрiю, бовванiв отой самiтний будиночок. Тож зрозумiло, що дiти на чолi iз Степановим батьком дiсталися до нього лише тодi, коли сонце пiдбилося високо в небi i пекло немилосердно. Степанiв батько обiйшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на однiй завiсi, дверима i в задумi похитав головою. - До них i пiдходити страшно, - зауважив вiн. - їх i штовхати не треба - самi одiрвуться. А тому вiн постукав палицею по струхлявiлих сходах i погукав: - Агов, є тут хто чи нi? Йому нiхто не вiдповiв. Степанiв батько постукав сильнiше. Тодi сказав: - Так я й знав, що цим закiнчиться. Ану, хлопцi, зiзнавайтеся, що все це лише ваша вигадка. - Але ж, тату, ми нiчого такого не вигадували, - заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, вiн уже й сам мало вiрив у те, що побачив учора. - Гаразд, - сказав батько. - Тодi я ще i у вiкно постукаю. I коли... Закiнчити вiн не встиг. За їхнiми спинами пролунало голосне, розлютоване шипiння. Таня зойкнула i вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжнiй австралiйський кенгуру, одним скоком злетiв на ганок. Навiть Степанiв батько i той здригнувся з несподiванки. - Що за чортiвня? - вихопилося в нього. Вiд узлiсся до будинку мчав величезний чорний кiт. Вiн з розгону подолав живоплiт i став оскаженiло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтiла на худих, запалих боках. Вуха щiльно притислися до голови, що розмiрами не поступалася Василевiй. Кiт переводив погляд злiсних зелених очей з Танi на Степана, з Степана на Василя - i знову зупинявся на Танi. Кiт начебто вибирав, на кого накинутися першим. Дорослого вiн старався не помiчати. - Еге, шановний, звiдкiля ти взявся? - стривожено вигукнув Степанiв батько i виступив наперед, прикриваючи собою дiтей. - Ну й розмiри ж у тебе! Щось я таких котiв не бачив. Але ж ти i не рись, га? При кожному звуковi людського голосу довге, гнучке тiло диво-тварини здригалося, нiби його шмагали рiзкою. Але вiд намiрiв своїх кiт не вiдмовився, i як тiльки Степанiв батько замовк, кiт, горблячись, обiйшов його по дузi i знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свiй вибiр на Танi. - Ого! Це вже занадто, - розсердився Степанiв батько i замахнувся на кота. - Геть звiдси! Диво-кiт зашипiв, неначе потужний струмiнь води на розпеченiй сковорiдцi. Проте не вiдступив, а ще тiснiше притиснувся до землi. - Не бий його! - зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. - Не чiпай його, чуєш? Хтось квапливо прочовгав у сiнцях, i на порозi з'явилася ще мiцна, розгнiвана бабуся. По дорозi вона з такою силою вiдштовхнула Василя, що той трохи не дав сторчака з ганку. А старенька поспiшила до кота, який вiд лютi вже не те що шипiв, а клекотiв, наче пара у величезному казанi. - Заспокойся, Аристаршику, ну, заспокойся, мiй маленький... - лагiдним голосом промовляла бабуся i погладжувала кота по здибленому зашийку. - I не бiйся - нiхто нi тебе, нi хазяйку твою i пальцем не зачепить. Ось так, заплющ очi i заспокойся... От i гаразд, от i добре. А зараз ми пiдемо до хати i ти там приляжеш, трохи вiдпочинеш... Старенька кинула все ще розгнiваний погляд на гостей. Тi з бiльшим, анiж їм би хотiлося, поспiхом поступилися дорогою перед котом. Як тiльки вони зникли за дверима, Степанiв батько розвiв руками i розгублено посмiхнувся: - Диявол якийсь, а не кiт! Слово честi, диявол. Мабуть, акселерацiя вже й до котiв почала пiдбиратися. - Ще й яка акселерацiя, - пiдтримав його Василь, хоча до пуття й не знав, що те слово значить. В цю мить старенька знову з'явилася на ганку. Але тепер на її зморшкуватому обличчi не лишилося й тiнi гнiву. Навпаки, воно свiтилося м'якою, дещо винуватою посмiшкою. - Пробачте, дорогi гостi, мого непутящого котика, - почала вона i тужливо приклала до щоки шорстку долоню. - Та коли б ви тiльки знали, скiльки йому в дитинствi довелося настраждатися вiд людей! До цього часу, повiрите, не може дивитися на них спокiйно. Особливо на незнайомих. Iнколи навiть менi, старiй, стає не по собi вiд його лютi. Та що поробиш, звикла я до нього, як до рiдної дитини. Я ж його колись зовсiм крихiтним пiдiбрала i виходила. Отак тепер i доживаємо удвох на бiлому свiтi. Та й вiн до мене прихилився, мов до матерi своєї. Куди я, туди i Аристарх. Все боїться, що мене хтось може образити. Та що я кажу, ви й самi все бачили! Голос у старенької був добрий i ласкавий. Вона продовжувала винувато посмiхатися, немовби прохала вибачити свого вихованця за таку негостинну поведiнку. I вiд тої посмiшки, вiд тихого заспокiйливого голосу хлопцi i Таня почали потроху приходити до тями. - А ви, бабусю, самi звiдкiля будете? - запитав Степанiв батько i присiв на схiдцях. - Я запитую про це тому, що в цьому будинку вже кiлька рокiв нiхто не мешкає. - Сама я, синочку, здалеку, - охоче вiдгукнулася бабуся на це запитання. - Та всi мої рiднi померли, от i довелося на старостi лiт перебиратися до молодшої сестри. Вона недалеко звiдсiля живе, в... - бабуся пiдняла очi, немов силилася щось пригадати, - атож, у Веселинiвцi. Нiяк не звикну до цiєї назви. - Нiчого собi недалеко, - тихцем зауважив Василь. - Та туди ж двадцять, а то й бiльше кiлометрiв набереться! - А ми на мiсцi не сидимо, - посмiхнулася до нього старенька. - Ми лiкарськi трави збираємо. I вибач, онучку, що я тебе штовхнула ненавмисне. Дуже вже я боялася за свого котика. - Та що там... - знiяковiв Василь. - Отакi справи... - продовжувала старенька. - Про що ж це я?.. Отож i ходимо ми з Аристархом, травичку збираємо. В негоду чи на нiч я йду до людей, а мiй Аристарх тим часом причаїться десь в дуплi або пiд кущем i чекає на мене. Коли ж пощастить натрапити на таку ось покинуту хатину, то це вже свято для нас обох. Багато нам не треба. Головне, аби зверху не капало та з бокiв не тягло. А назбираємо два-три снопики потрiбних трав, - i знову до сестри повертаємося, людей вiд всiляких хвороб лiкуємо. - Зрозумiло, - сказав Степанiв батько. - Народною медициною зараз багато хто захоплюється. - I правильно робить, - вiдгукнулася старенька. - Навiть в найпростiшому зiллi криється цiлюща сила. Тiльки ж нею треба користуватися дуже обережно, з розумом. От я, синочку, бачу, що в тебе нi-нi та й починається ломота в кiстках. Правильно? Степанiв батько здивовано втупився в бабусю. - Правильно, - врештi змушений був визнати вiн. - Ви наче в воду дивитеся. Колись умудрився ревматизм схопити. Але звiдкiля вам це вiдомо? - По очах твоїх, - вiдказала бабуся. - По очах багато що можна прочитати... То я тобi одну травичку дам. Пий її зранку замiсть чаю - i через тиждень хворобу як рукою знiме. - Дякую вам, бабусю. Тiльки я бiльше звик довiряти науковiй медицинi. Так що навряд чи допоможуть вашi трави. Вони ж, мабуть, без заклинання не дiють? Старенька загадково посмiхнулася. - Чому це не дiють? Дiють, ще й як! От одну з таких травок я тобi зараз винесу. Коли вона почала пiднiматися по сходах, Степан пошепки нагадав батьковi: - Не забудь її запитати про вчорашнє. Добре? КОТЯЧЕ ВЧЕНЕ IМ'Я Старенька немовби почула, що вiн сказав. Вона зупинилася бiля дверей i, нiбито щось пригадавши, похитала головою. - Дивнi якiсь у вас тут мiсця. Загадковi. Ми з Аристархом вчора увечерi тiльки-тiльки вляглися - як щось загуло в димарi. Потiм хтось затупцював бiля порога i почав сам з собою розмовляти. Виглянула я в вiконце, обiзвалася - нiкого немає. Ледве прилягла - знову кроки, знову голоси. З чого б це? I вона докiрливо поглянула на дiтей, нiби пiдозрiвала, що це їхня витiвка. Не дочекавшись вiдповiдi, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ганок з пучком сухої трави в однiй руцi i закiптюженим глечиком - в другiй. - Ось тобi вiд ломоти, синку, - сказала вона Степановому батьковi. - А в цьому глековi - холодна водиця, настояна на цiлющих травах. Вгамовує спрагу i бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека! Степанiв батько з настороженою цiкавiстю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його i зробив маленький ковток. По тому в задумi поцмокав губами i припав до глека вже по-справжньому. - Пречудова водиця, - похвалив вiн через хвилю i передав глечика Танi. - Всерединi нiби прохолоднiше стало. I м'ятою пахне... - Золототисячником також, - додала Таня, витираючи вуста. - I звiробоєм. I шалфеєм. I сон-травою. I ще чимось, тiльки менi здається, що ця трава в наших мiсцях не росте. Старенька з неприхованим зацiкавленням поглянула на неї. - Молодець, онучко, - сказала вона по паузi. - Така маленька, а вже розумiєшся на травах. - Ще б пак, - втрутився Василь. - В неї баба теж травами цiкавиться. Тiльки вони їй не дуже допомагають. Як зiгнуло її колись, то й до цього часу не розiгнеться. Старенька спiвчутливо похитала головою. - То справа тонка, - зауважила вона. - При такiй хворобi потрiбно чимало трав одразу. I не тiльки тутешнiх... Пробачте, дорогi гостi, я б з радiстю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас iз Аристархом немає нiчого, окрiм хлiбця. Може, ще водицi вип'єте? Степанiв батько вдарив руками об поли. - Ой-ой-ой! - сказав вiн. - Геть з голови вилетiло, що пора вже й обiдати. А нам, до речi, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? - запитав вiн стареньку. - Нi-нi! - вихопилося у тiєї. - Я, звичайно, з великою радiстю посадила б вас за стiл. Але ж там, самi розумiєте, пустка. Та й не прибиралося давно. - Не хвилюйтеся, бабусю, - заспокоїв її Степанiв батько. - Ми розумiємо... Що ж, розташуємося десь неподалiк. Вiн озирнувся. Його погляд зупинився на невеликiй затiненiй галявинi в кiнцi двору. - Тут ми, мабуть, i присядемо, - вирiшив вiн i рушив туди. - Таню, допоможи, будь ласка, накрити стiл, - попрохав Степанiв батько, викладаючи з валiзи припаси. - I ви, бабусю, теж пiдходьте ближче. Та не забудьте запросити i свого захисника... Ну й котяра! Зроду такого здоровецького не бачив. I де тiльки ви його роздобули? - Вiн у мене спецiальної породи, - пояснила старенька, з якоюсь насторогою приглядаючись до валiзи. - Сибiрський вiн. - Де не бував, там не бував, - змушений був визнати Степанiв батько. - Пiвнiчним морським шляхом пройшов, на Далекому Сходi плавав. А от в Сибiру - не доводилося... До речi, чому в нього таке чудернацьке iм'я? - Вiд сусiди пiшло, - сказала старенька. - Дуже розумний сусiда жив поруч з нами. Можна сказати, вчений. От i назвав моє кошенятко цим iменем. З того й пiшло. - Все зрозумiло, - посмiхнувся Степанiв батько. - Ну от, стiл, так би мовити накрито. Просимо вас, бабусю! - Та я, люди добрi... - знiтилася старенька. - Облиште, слово честi, - сказав Степанiв батько. - А коли ви такi вже сором'язливi, то давайте домовимося: ваша вода, нашi харчi. Надто вже вона у вас смаковита. Я такої ще нiде не пив. Домовилися? - Тодi хiба що... - повеселiшала бабуся. - I Аристарха вашого не забудьте покликати, - ще раз нагадав Степанiв батько. Втiм, Аристарх не примусив себе довго чекати. Не встигла старенька вимовити його iм'я, як вiн з'явився на ганку. Нiздрi у нього нервово ворушилися; нi на кого не дивлячись, вiн рушив прямiсiнько до iмпровiзованого столу. Тепер бабусин вихованець мало скидався на нещодавнє страховисько з вищиреною пащею i лютими очима. Нi, зараз це був звичайнiсiнький кiт, коли не брати до уваги його незвичайних розмiрiв. I, як кожен голодний кiт, Аристарх жадiбно, майже не розжовуючи, ковтав усе, що йому тiльки не пiдкладали - хлiб, ковбасу, помiдори, варенi яйця... I звук людського голосу, здається, його вже не злив. Бiльше того, у вiдповiдь вiн намагався вичавити з себе щось подiбне до вдячного муркотiння. По обiдi Аристарх з животом, тугим, як бубон, перебрався до кущiв у кiнцi галявини. Там вiн розлiгся i поглядом, у якому свiтилося неприховане здивування, почав роздивлятися гостей. Додому нашi розвiдники поверталися вже надвечiр. Старенька з Аристархом провели їх майже до самiсiнького Чортового яру. Кiт повагом йшов поруч з Танею. Здавалося, що вона викликала в нього найбiльшу довiру. Проте варто було їй нахилитися, щоб погладити кота, як той блискавично вiдлетiв вбiк i зашипiв точнiсiнько так, як це робив у першi хвилини знайомства. - Аристарх, спокiйно! - гримнула на нього старенька. - Це я винна, бабусю, - сказала Таня на захист Аристарха. Вона присiла навпочiпки перед котом, ласкаво зазирнула в зеленi, настороженi очi i спiвчутливим голосом запитала: - Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всi ж вони такi безсердечнi... Ось у мене вдома теж є кiшка. Муркою її кличуть. Я також пiдiбрала її зовсiм маленькою. В неї було надiрвано вушко i покусано хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що - i вона вже пiд лiжком. Нiзащо її потiм не викличеш... А тепер така красуня стала, така ласкава i розумна... Вперше в недовiрливих котячих очах з'явилося щось подiбне до зацiкавлення. Щоправда, варто було Танi знову простягнути руку, як воно негайно щезло. - Напевне, ти подумав, що я тебе хотiла вдарити, еге ж? - запитала Таня. - Який же ти дурненький i наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, вiдгодувати - i кращого кота в усьому свiтi не знайти! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо. - Ня-ав, - вперше за скiльки часу обiзвався Аристарх, i Степановi здалося, нiби в його густих вусах промайнула глузлива посмiшка. - Ня-ав, - повторив кiт. Коли вони попрощались iз старенькою i вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився. - Слухайте, - розгублено почав вiн. - А ми ж, здається, так нi про що й не дiзналися! На нього всi подивилися здивовано. - А про що б ти хотiв дiзнатися? - поцiкавився батько. Степан потер долонею чоло. - Вже не пам'ятаю, - визнав вiн. - Але, здається, ми хотiли про щось запитати. Тiльки кого i про що? А може, й не запитати... - Дурницi, - заперечив Василь. - Нiкого ми не хотiли розпитувати. Ми просто ходили в гостi. - Так-так, - пiдтакнула Таня. - Ми ходили в гостi до бабусi. I вона менi дуже, дуже сподобалася. I кiт Аристарх також. Ну й що з того, що вiн такий вiдлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бiдний кiт! Коли хочете знати, то я ще раз пiду туди. До бабусi i Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотинi? На якусь мить Степановi здалося, нiби за кущами промайнула чиясь довга тiнь. Проте вiн не звернув на те нiякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всi не прив'язанi. Бо хоч i люблять погавкати, але добрi i не злi. - Ти, Таню, маєш рацiю, - зауважив Степанiв батько. - Одному жити на свiтi - гiршої кари не придумаєш. Навiть коли поруч з тобою такий вiдданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щиростi, хлопцi, то я б на вашому мiсцi взяв над старенькою пiонерське шефство... Бiдна бабуся, - продовжував вiн, вiдчиняючи хвiртку свого двору, - їй, мабуть, було страшенно нiяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пiшов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи бiльше, нiж треба! Самi знаєте, лiто. Крiзь сон Степановi здалося, начебто по кiмнатi хтось ходить. Вiн з зусиллям розплющив повiки i прислухався. Навколо стояла глибока тиша. Вiд неї аж дзвенiло у вухах. Хiба що бiля протилежної стiни, за буфетом, i справдi чулося якесь слабке шарудiння. "Мабуть, знадвору об стiну гiлка треться, - подумав Степан. - Чи знову повернулася куниця..." Минулого лiта у них на горищi поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацiкавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землi до горища i назад або зосереджено шкреблася пiд стрiхою. Точнiсiнько, як оце зараз. Пiд осiнь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лiсу. Степан вимкнув нiчника i знову влiгся у лiжко. Вже крiзь дрiмоту знову почув чиїсь легкi, обережнi кроки. А ще - жалiсливе буркотiння. Так мiг бурмотiти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфiльмi. Степановi навiть здалося, нiби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотiв над самiсiньким його вухом: "Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе... Ох, яке лихо!" "Що за лихо?" - хотiв було запитати Степан. Проте очi йому вже мiцно стулилися, а вуста злиплися так, нiби їх змазали медом. Через хвилину вiн мiцно спав. ЯДВIГА ОЛIЗАРIВНА Рано-вранцi Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зiрку. На зворотному шляху, бiля Чортового яру, на нього чекала Таня. - Ну то як - пiдемо до бабусi чи нi? - запитала вона. - Щось не хочеться, - вiдказав Степан. - Та й нiколи. Колись пiзнiше. Сьогоднi йому було не до старенької. З голови нiяк не виходив таємничий нiчний голос. Кому вiн мiг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та нi з ким. Батько ще вдосвiта поїхав на роботу, Василя теж немає - подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нiчогiсiнько. - Але ж ми вирiшили взяти над нею шефство, - не вгамовувалася Таня. - Чи ти забув про це? - Нiчого я не забув, - роздратувався Степан. В головi з'явилася було якась ще неясна думка, але вiн нiяк не мiг її спiймати. А все через це базiкання. - Пiдемо, Стьопо-о... - не вгавала Таня. - Ну пiде-емо... - Та вiдчепись ти вiд мене! - з серцем вигукнув Степан i вiдштовхнув Таню. Дiвчинка не втрималася i впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її ображено затремтiли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко пiднялася, поспiшно витерла очi i зашепотiла: - I треба було тобi штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь. Степан озирнувся. По той бiк яру стояла вчорашня бабуся i не вiдривала вiд них зацiкавленого погляду. Поруч з нею сидiв Аристарх i водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самiсiнькою його головою. - Добридень, бабусю! - гукнула Таня. - Ви не думайте... це ми просто так гралися. А до вас можна в гостi? Старенька кивнула головою, i Таня мерщiй подалася до яру. Миттю перебралася на другий бiк, озирнулася на Степана i махнула рукою: - А ти чого стоїш? Йди сюди! Степан нерiшуче зробив один крок, другий i знову зупинився. В нього було таке вiдчуття, нiби його розривають якiсь дивнi, протилежнi сили. Одна тягне додому i шепоче переляканими словами нiчного гостя: "...аби ти знав, яке лихо чекає на тебе..." Iнша тягне слiдом за дiвчинкою, туди, де над краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся i дивиться на нього загадковим, неклiпним поглядом, вiд якого по спинi забiгали холоднi мурашки. Друга сила перемогла. Коли вiн перебрався через яр i пiдiйшов до старенької з котом, Таня промовила: - Знаєш, Стьопо, що тiльки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотiла б показати нам щось надзвичайно цiкаве. Таке, що ми зроду ще не бачили... Ой! - несподiвано вигукнула вона i сплеснула в долоньки. - Ми ж так i не запитали, як вас звуть! - Кличте мене Ядвiгою Олiзарiвною, - вiдказала бабуся. Таня здивовано поглянула на неї. - Дивне якесь у вас iм'я, - сказала вона. - В нашому селi такого ще не було. - Це воно в мене зараз таке, - пояснила старенька, i дивна посмiшка ковзнула по її тонких вустах. - А ранiше я Катериною Трохимiвною звалася. З несподiванки Таня навiть рота забула закрити. - А... хiба можна мiняти своє iм'я? - Як бачиш, можна, - вiдказала старенька i знову загадково посмiхнулася. - А iнколи навiть необхiдно. - Нiколи не чула про таке, - визнала Таня. - Нам наша вчителька... - Ня-ав, - несподiвано подав голос Аристарх i потерся об колiно старенької. Та пильно подивилася на нього i повернулася до дiтей: - Як ви думаєте, що тiльки-но сказав менi Аристарх? - запитала вона i, не чекаючи вiдповiдi, сама ж вiдказала: - Вiн сказав, що пора вже йти. - Та хiба ж можна зрозумiти, що кажуть коти? - запитала Таня. - Iнколи це вдається, - скромно призналася старенька. - Нумо наввипередки! - Ви i це вмiєте? - вражено запитала Таня. Вона, здається, тiльки те й робила, що дивувалася. - А я думала, що в вашому вiцi можна лише ходити. Та й то з цiпком. - Мiй вiк менi не заважає, - вiдказала старенька, i щось недобре почулося в її голосi. - Ну, раз... два... два з половиною... Вперед! Вона пiдхопила рукою заполу довгої рясної спiдницi i задрiботiла так швидко, що Таня вiдстала з самого початку. Слiдом за нею широким скоком подався Аристарх. Не подобалося все це Степановi, ой, як не подобалося! I котяче нявкання, i невловимо-таємничi посмiшки Ядвiги Олiзарiвни. Не подобалося навiть нове її iм'я. Але Степан нiчого не мiг з собою подiяти. Щось неухильно пiдштовхувало його вслiд за всiма. Ось вiн уже обiгнав кота Аристарха, ось вже Таня зовсiм поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далi й далi. Вiдстань мiж ним i Ядвiгою Олiзарiвною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв її, з жахом вiдчуваючи, що ноги його зовсiм перестали торкатися землi. Все ж Ядвiга Олiзарiвна встигла добiгти до самiтної хатини першою. Вона стрiмко шмигонула в дверi, i в ту ж мить в хатi спалахнуло слiпуче сине полум'я. За Степановою спиною перелякано скрикнула Таня, їй у вiдповiдь глузливо занявкав Аристарх. Проте Степан навiть озирнутися не мiг. Все та ж незрозумiла сила винесла його на ганок, самi собою розчинилися перед ним дверi. Степан влетiв до низької, закiптюженої кiмнати i, неначе вкопаний, зупинився бiля порога. В кiмнатi панувала напiвтемрява. Праворуч, бiля маленького пiдслiпуватого вiконця, стояла широка лава з товстих неструганих дощок. Поруч з лавою - приземкуватий, з численними слiдами потьокiв, стiл. На ньому купчилися якiсь горнятка, макiтерки, сковорiдки та мисочки, лежали снопики прив'ялих трав. Вiд них iшов густий, аж млосний, дух. Лiворуч майже половину кiмнати займала облуплена пiч. В нiй весело потрiскувало багаття. Його сухий жар докочувався до Степанового обличчя. Але не це вразило Степана. Вiн не мiг вiдвести погляду вiд потвори, що, зiпершись на обгорiлий рогач, сидiла за столом, її гачкуватий нiс майже сягав пiдборiддя, волосся стирчало на всi боки, а губи поторочi сiпалися, як у собаки, що от-от вчепиться в ногу. Врештi потороча, яка до того сидiла непорушне, стукнула по пiдлозi держаком рогача i повернулася в його бiк. Степана нiби морозом хтось обсипав: перед ним сидiла та, котру два днi тому вiн побачив у бiнокль... - Вибачте, - пробелькотiв Степан. - Я не хотiв сюди... А де ж Ядвiга Олiзарiвна? - Ядвiга Олiзарiвна сидить перед тобою, - вiдповiла потороча. - Що, не впiзнав? ВОГОНЬ У ПЕЧI Скрипнули дверi, i до кiмнати на заднiх лапах увiйшов Аристарх. Переднiми вiн пiдштовхував знесилену Таню. - Що ж, дорогi гостi, - почала Ядвiга Олiзарiвна хрипким голосом, - прошу до господи, коли вже самi напросилися. Можете навiть сiсти. Та не на лаву, не поруч зi мною - а на пiдлогу, ближче до печi. Що - припiкає, чи не так? Та це лише початок, все ще попереду. Уявляєте, як то воно буде, коли я вас трiшечки посолю, посиплю перцем i запхну всередину? I Ядвiга Олiзарiвна зареготала так, що аж шибки забряжчали. Вона пожадливо потерла одна об одну долонi з довгими кiстлявими пальцями, що бiльше скидалися на пазурi великого хижака. - Хвилиночку уваги, - несподiвано заговорив Аристарх чистiсiнькою людською мовою. Вiн вийшов на середину кiмнати, низько вклонився дiтям i вiдставив задню лапу точнiсiнько так, як це роблять у кiнофiльмах мушкетери при зустрiчi з красунями. - Коли не помиляюся, ми ще не вiдрекомендувалися один одному. Отже, - вiн пiдкрутив вуса, - перед вами кiт Аристарх, що, як бачите, вмiє володiти людською мовою. Крiм того, вiн вивчив також тисячу чотириста двадцять дев'ять всiляких капостей та пiдлот, вiд показування язика i аж до видряпування очей, в чому ви ще матимете можливiсть пересвiдчитися... А оце, - Аристарх знову вiдставив задню ногу i помахав обрубком хвоста, - оце моя хазяйка, старша чаклунка Ядвiга Олiзарiвна, яку людство бiльше знає пiд iменем баби-яги. Можете повiрити на слово, що на землi немає жодного, м'яко висловлюючись, некрасивого вчинку, на який би вона була нездатна. I кiт Аристарх з диявольською посмiшкою подивився на непорушних дiтей. - А вам представлятися не треба, - вiв вiн далi. - Нам i без того вiдомо, що оцей представник чоловiчої статi має дванадцять рокiв i мiж людьми носить iм'я Степана Коваленка. Дiвицi ж, Тетянi Грушко, стукнуло одинадцять. Отже, запишемо... Звiдкiлясь в його лапах з'явився чорний блокнот, i кiт почав щось креслити в ньому кiгтем. - Значить, так: Степан Коваленко i Тетяна Грушко. Прибули дев'ятого липня три тисячi вiсiмсот п'ятдесят восьмого року. Мета прибуття - перетворення в копчену продукцiю. I Аристарх облизнувся. - Кинь блазнювати, - зупинила його баба-яга i стукнула рогачем по долiвцi. - Хоча, звичайно, ти правильно сказав про копчену продукцiю. I хтось iз вас стане нею завтра по обiдi, а хтось - трохи пiзнiше. Чуєте - завтра по обiдi! - Баба-яга подивилася на завмерлих дiтей таким поглядом, нiби уявляла, який вигляд вони матимуть завтра по обiдi. - Проте є ще один вихiд, - продовжувала вона. - I якщо ви дiти розумнi, то ним скористаєтеся. Розкажiть, кому й що ви зробили поганого, i я, так тому бути, помилую одного з вас... Хто почне першим - ти, дiвчинко? Таня дивилася на бабу-ягу круглими очима. - Ви, бабусю... мабуть... жартуєте, еге ж? - затинаючись, почала вона. - Звiдкiля це ти взяла? - Так всiм же вiдомо, що бабу-ягу можна зустрiти хiба що в казках. Баба-яга похитала головою. - Що ви, люди, знаєте про неї? Нiчого. А вона, мiж iншим, може бути ким завгодно. I не лише в казках... Тiєї ж митi Ядвiга Олiзарiвна щезла. А на тому мiсцi, де вона щойно сидiла, з'явився горобчик i почав бадьоро чистити своє пiр'ячко. Вiд несподiванки дiти здригнулися. Навiть кiт Аристарх - i той розгубився. Проте тут же в його очах спалахнув кровожерний вогник. Аристарх нервово облизнувся i приготувався до стрибка. - Не смiй, негiднику! - квапливо цвiрiнькнув горобець голосом Ядвiги Олiзарiвни i перетворився на бiлого лебедя. Лебiдь витягнув довгу шию i з усiєї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток i причаївся там межи снопiв прив'ялої трави. А на лавi вже сидiла прекрасна принцеса у вигаптуваному срiблом i золотом одязi. Ще мить - i принцеса перетворилася на звичайнiсiньку сучасну жiнку, яка, мов двi краплини води, нагадувала Валентину Петрiвну, класного керiвника Степанового класу. Пiсля цього Ядвiга Олiзарiвна знову стала бабою-ягою. - Продовжувати ще чи не треба? - запитала вона. - Вистачить, - подав голос Аристарх. - А то, чого доброго, ще мишею станеш. Вiдповiдай потiм за тебе. - Не турбуйся, - вiдповiла Ядвiга Олiзарiвна i знову звернулася до Танi: - Тепер, дiвчинко, твоя черга. Розказуй, що й коли ти зробила поганого. - Менi... менi немає чого розказувати, - прошепотiла Таня. - Так я тобi й повiрила! Ну гаразд, розкажи тодi, як тебе тут ображають i взагалi збиткуються над тобою. - Нiхто мене... не ображав. Баба-яга скрушно зiтхнула. - Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як тобi несолодко доводиться. Тi, кого б ти хотiла мати за товаришiв, дружити з тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як вiн, - Ядвiга Олiзарiвна кивнула на Степана, - збиткувався над тобою. I це, мабуть, не вперше. До того ж, ти живеш у старої, хворої баби. I замiсть того, щоб розважатися, як всi нормальнi дiти, ти змушена з ранку до пiзньої ночi працювати в городi, прибирати в хатi i на подвiр'ї... - Так це ж неважко, - заперечила Таня. - I не така вже в мене стара та немiчна бабуся... - Коли дорослi говорять, дiти повиннi мовчати, - зауважила баба-яга. - До речi, колись я теж була, як i ти, самотньою, нiкому не потрiбною дiвчинкою. I, вибач, такою ж невродливою. З ранку до вечора прибирала я за старшими, намагалася догодити всiм i кожному. Та, окрiм стусанiв i образ, нiчого в своєму життi не бачила. Тож мало-помалу зненавидiла тих, хто називає себе людьми. Я мрiяла лише про те, як би розплатитися з ними за все, що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою i та взяла до себе в науку... - Ядвiга Олiзарiвна помовчала. - Ось що, дiвчинко, трапилося зi мною. Що ж, нехай ти ще не вчинила нiкому нiчого лихого. Та, повiр менi, це можна виправити дуже швидко. I треба. Тож коли хочеш помститися комусь - лише скажи! I я даю чесне чаклунське, що не тiльки подарую тобi життя, а й вiзьму до себе в науку. Ну то як - згода? - Нi... - тихо, але твердо сказала Таня. - Не потрiбна менi така наука. Не можна чинити зло iншим. Баба-яга похитала головою. - Це твоє останнє слово? - Так. - Ну що ж, так тому й бути. Жаль менi тебе, проте нiчого вдiяти не можу. Ти сама вибрала свiй шлях... Баба-яга пiдiйшла до печi i поправила кiлька полiняк. Звелiла Аристарховi: - З завтрашнього ранку приготуй побiльше хмизу. А я поки що дам їй сонного зiлля. - Буде зроблено, - пообiцяв Аристарх. Весь цей час Степановi здавалося, нiби вiн бачить якийсь жахливий сон. I лише тодi, коли Ядвiга Олiзарiвна пiдiйшла до печi, вiн наче прокинувся. - Вiдпустiть її! - вигукнув вiн i зiрвався з мiсця. - Не чiпайте, кажу! Проте Аристарх був напоготовi. Не встиг Степан зробити й кроку, як кiт чорною торпедою вилетiв з кутка i врiзався в хлопця з такою силою, що той покотився до дверей. Степан з зусиллям пiдвiвся. Болiло плече, кiмната ходором ходила перед очима. - Не чiпайте її... - з зусиллям вимовив вiн. - Краще вже мене замiсть неї... - Прийде i твоя черга, - коротко зауважила Ядвiга Олiзарiвна i звелiла Аристарховi: - В погрiб його! - Правильно, - пiдтримав її кiт. - Нехай трохи прохолоне там. А то бач, який гарячий! Рiзким порухом вiн завернув Степанову руку за спину i пiдштовхнув його до дверей. Степан спробував вирватися, але Аристарх з такою силою стиснув йому пальцi, що хлопець аж застогнав вiд болю. ПОЛОНЕНИЙ Льох знаходився в кутку двору, за хатою. Аристарх пiдвiв Степана до ляди i наказав: - Лiзь! Пiсля цього вiн витягнув драбину нагору i щез. За хвилину повернувся з кухлем, в якому плюскотiла зеленкувата рiдина. Аристарх схилився над отвором i простягнув кухля бранцевi: - Випий, - сказав вiн. - Та не бiйся: кому судилося згорiти, того труїти не стануть... - А коли Степан випорожнив кухля, насмiшкувато додав: - Якщо люди нервують, вони втрачають у вазi. А нам твої кiлограми ще знадобляться. - I кiт неприємно вищирився. - Отак-то. Тепер давай-но трохи поспимо. Для здоров'я це бiльш нiж корисно. Аристарх позiхнув, поклав на переднi лапи свою важку, кошлату голову i солодко засопiв. Степан вiдчув, як i його починає долати якась байдужа, лiнива знемога. Мабуть, в те, що вiн випив, баба-яга пiдмiшала сонного зiлля. Але спати не можна було нi в якому разi. Треба рятувати Таню! Треба дiстатися до Горобцiв i попередити всiх, яка страшна небезпека нависла над нею! Степан з зусиллям розплющив очi i озирнувся. Льох був глибоким, сирим i майже порожнiм. Лише в кутку лежав чималий оберемок соломи. Тодi Степан перевiв погляд на ляду, примiряючись, як би дотягнутися до неї без драбини. Нi, навряд чи це вдасться. До того ж i кiт лише прикидається, що спить. А насправдi - ось вiн напiврозплющив одне око... Так що про люк треба поки що забути. Треба шукати iнший вихiд. А що, коли зробити в стiнi пiдкоп? О, це було б здорово, але як ти його зробиш? Ет, коли б то знайшлася хоч би поганенька лопата! Степан почав кружляти пiд стiнами, роблячи вигляд, нiби просто прогулюється. Вiн наполохав двох чи трьох жабенят, що невiдомо як потрапили сюди. Вiн знайшов двi ганчiрки, вiд яких тхнуло мазутом, i одну трухляву клепку. Бiльше в льосi нiчого не було. Нiчогiсiнько. Нi лопати, нi совка, нi бодай завалящого шматка залiза. - I чого б я ото гасав, мов на пожежi? - почувся насмiшкуватий голос Аристарха. - Думаєш, я не знаю, що тобi потрiбно? Знаю. Але те, що ти шукаєш, я прибрав ще вчора увечерi. Степан, захоплений зненацька, нiчого на те не вiдповiв. Вiн знову усiвся на оберемок соломи, обiйняв руками колiна i замислився, з останнiх сил вiдганяючи причепливу дрiмоту. Так, здається, власними силами звiдсiля не вибратися... Але й сидiти склавши руки теж не можна. Село навiть не знає, яка небезпека загрожує їм з Танею. Тут все залежить вiд Степанової винахiдливостi, кмiтливостi i хитрощiв... Стривай-стривай, а що, коли i справдi пуститися на якiсь хитрощi? О, це було б здорово! Проте, як вiн не старався, нiякi хитрощi в голову не приходили. До того ж страшенно захотiлося їсти, навiть пiд ложечкою засмоктало... А час собi iшов та йшов, сонячнi промiнцi вже давно перейшли з пiдлоги на стiну. А це означало, що сонце почало сiдати за обрiй. I тодi Степан сказав перше, що спало на думку: - Слухай, Аристарху... Що б ти хотiв отримати за те, аби випустити мене звiдсiля? Аристарх подивився на бранця одним оком i з досадою поморщився: - Пiдкупити хочеш? Нiчого в тебе не вийде. Спи краще. - Еге ж, спи, - не втримався Степан. - Хiба заснеш, коли їсти хочеться? Аристарх розплющив обидва ока i поглянув на сонце. - Твоя правда, - згодився вiн. - I справдi, не завадило б щось пожувати... Ти ось що: сиди тихо i не здумай вчинити якусь дурницю. Все одно з того нiчого не вийде. А я тим часом пiду на розвiдку. Як тiльки кiт вiдiйшов вiд ляди, Степан почав вiдчайдушне пiдстрибувати, намагаючись вхопитися руками за край отвору. Проте все було даремно. Тут навiть Льонько Гармаш, чемпiон школи iз стрибкiв у висоту, не мiг би нiчого вдiяти. Аристарх невдовзi повернувся з двома мисочками в лапах. Меншу, перехнябившись над отвором, вiн подав Степановi, а з бiльшої взявся хлебтати сам. Степан теж сьорбнув з мисочки. I одразу ж сплюнув. Гидота якась. Гiрка й терпка, що аж щелепи звело. Нi, такого вiн не їстиме, навiть коли вмиратиме з голоду. - Що, не подобається? - вилизуючи свою мисочку, насмiшкувато поцiкавився Аристарх. - Нiчого не вдiєш, доведеться їсти. Iншого обiду в нас все одно не буде. - Сам їж, - сказав Степан, продовжуючи вiдпльовуватися. - А що, можу й з твоєю порцiєю впоратися, - вiдказав Аристарх. - Давай-но її сюди. Степан з вiдразою спостерiгав, як кiт вилизує i його мисочку. Врештi не стримався i запитав: - Ви що ж це - лише таку гидо... таке i їсте? - Уммгу-мм... - пiдтвердив Аристарх i облизався. - Але не завжди. Iнколи на мою хазяйку, розумiєш, щось находить, i тодi вона починає вважати себе вегетарiанкою. Всiлякi там вiдвари з трав, настої... Мало того, що сама їх хлебче, так ще й мене змушує. Каже - корисно для здоров'я, їй, може, й корисно, а от менi... - Аристарх поставив мисочку на землю i невiдомо кому пожалiвся: - А що я можу зробити один? Нiчогiсiнько. Мене ж будь-яка птаха за верству розгледить. А вночi вже не до полювання. Доводиться разом з хазяйкою займатися всiлякими чаклунськими справами... ПIДКУП - Отаке-то життя, - докiнчив Аристарх, задумливо втупившись у сонячну пляму, що повiльно сповзала по стiнi льоху. - У вас, людей, кажуть, в цьому вiдношеннi зовсiм iнакше. Правда? - Правда, - згодився Степан. - От ти, наприклад, що б з'їв у першу чергу? - Степан замислився. - Ну... багато б чого... Мабуть, для початку я випив би кухоль холодного молока. - Молока? - перепитав Аристарх i жадiбним поглядом впився в Степанове обличчя. - Я чув, що це смакота надзвичайна, але ще жодного разу не куштував. А як воно виглядить, це саме молоко? - Звичайнiсiнько, - вiдказав Степан. - Бiле i смачне. Можна пити його вiдразу ж пiсля доїння. Таке молоко називається парним. - Зрозумiло, - сказав Аристарх i облизнувся. - А ще є топлене молоко. Це коли воно вистоїться в печi i на ньому з'явиться така бура шкуринка. По Аристарховiй горлянцi пройшла судома. - А ще є просто холодне молоко, - продовжував Степан, мимоволi захоплюючись. - З льоху. То найсмачнiше молоко. Особливо в таку спеку, як зараз. - Ня-ав! - вихопилося з Аристархової пащеки. Проте Степан настiльки вже захопився розповiддю, що не помiтив цього. - Нi, я, мабуть, почав би не з молока, - продовжував вiн. - Я, мабуть, спочатку зробив би собi бутерброд. Або цiлих два. - Бутерброд? - Атож. Вiдбатував би добрячий кусень хлiба, потiм на нього намазав би отакенний шмат масла... - Масла... - мрiйно промуркотiв Аристарх. - Яке смачне слово! - Що там слово! - махнув рукою Степан. - Саме масло ще смачнiше... А на нього я поклав би ще й ковбасу... - Ой, не можу бiльше! - заволав Аристарх. - А це що таке? Вiн так схилився над лядою, що, здавалося, от-от звалиться до Степанових нiг. - Так ти ж ковбасу вже їв, - зауважив Степан. - Батько тобi, мабуть, з пiвкiльця вiдрiзав. Невже забув? - Нi! - вигукнув Аристарх i зковтнув слину. Обрубок його хвоста застукав по землi кулеметною чергою. - Нiчого я не забув. Аби забув, то розмовляв би з тобою iнакше... Отже, поклав ти на масло ков... - вiн знову зковтнув, - ковбасу. А що далi? - Нiчого особливого, - вiдказав Степан. - Взявся б за того бутерброда i почав би його їсти. - I все? - I все. - А другий, як його... бутерброд? - Який другий? - Ну, той самий... ти ж казав... що одразу два бутерброди... - А-а... З'їв би й другий. А потiм запив би це все молоком. - Парним? - жваво поцiкавився Аристарх. - З печi? Чи з погреба? - Найкраще з погреба, - сказав Степан. Аристарх надовго замовк. Лише його напружений погляд блукав, здавалося, невiдомо де. Час вiд часу вiн нервово здригався i облизував писок рожевим, завбiльшки з дитячу лопату, язиком. - I багато їх у вас? - нарештi вичавив вiн iз себе. - Кого? - не зрозумiв Степан. - Який же ти нездогадливий, - поморщився Аристарх. - Ну, бутербродiв з маслом. I молока. - Скiльки завгодно! - вигукнув Степан. - Ет, менi б тiльки опинитися дома! А там... Аристарх знову надовго замовк. Степановi навiть здалося, нiби кiт заснув. - А що... мабуть, я змiг би тебе вiдпустити, - нарештi озвався кiт. - Тiльки, само собою зрозумiло, ненадовго. А за це ти менi повинен принести бутербродiв i молока. Степан вiдчув, як у грудях швидко-швидко забилося серце. А кiт з острахом озирнувся в бiк самiтного будиночка. - Мабуть, влетить менi вiд хазяйки, - в задумi муркнув вiн. - Та що вдiєш, якось переживу. Отже, домовились? - запитав вiн. - Я тебе вiдпускаю на годинку-другу додому, а ти менi за це принесеш молока. Неймовiрна радiсть охопила Степана. Ось воно! Та за те, аби хоч на хвилю опинитися в Горобцях, можна пообiцяти гори бутербродiв i рiчку молока! А там нехай-но хтось спробує його витягти звiдтiля! Сюди вiн, звiсно, прийде якомога швидше, та вже не сам. З батьком прийде. З дядьком Дмитром. З усiма горобцiвськими чоловiками. Отодi вже баба-яга i цей страхiтливий кiт поплатяться за все! I хоч як йому було важко, Степан зробив вигляд, нiби вiн вагається. Нарештi махнув рукою i сказав: - Гаразд. Домовилися. Аристарх опустив було драбину до льоху, проте тут же висмикнув її назад. - Е-е, нi, так не вийде! - ущипливо вищирився вiн. - Знаю я вас, людей. Спочатку ми зробимо ось що... Вiн прожогом кинувся до самiтного будиночка i незабаром повернувся з кухлем у лапах. - Пий, - наказав вiн. - Що це? Аристарх поворушив вусами. - Не пiзнаєш? Та це ж те саме зiлля, яким хазяйка опоїла вас, коли ви прийшли сюди вперше. Називається воно забудькуватим зiллям. Вихилив кухля - iз голови вилiтає все, що може нам з хазяйкою зашкодити. Степан розгубився. Цього ще не вистачало! - Так я вже пив, - сказав вiн нарештi. - Скiльки можна? - Скiльки треба, стiльки й вип'єш, - сказав Аристарх. - Пий, кажу тобi, а то не випущу! До дна! Ось так. Тепер можеш вилазити... Нi, почекай трохи!.. Аристарх, пильно дивлячись Степановi в очi, щось швидко-швидко пробубонiв. Тодi пiдстрибнув, зробив два оберти на правiй заднiй нозi i занявкав. Пiсля всього з полегшенням зiтхнув i зауважив: - Отепер все буде в повному порядку. Тепер з тобою скрiзь буде внутрiшнiй голос. - А це ще хто такий? Писок Аристарха мимоволi розплився в задоволенiй усмiшцi. - Можеш вважати, що внутрiшнiй голос - це те, що i я сам, - сказав вiн. - Лише знаходитиметься при тобi. - А навiщо вiн менi потрiбен, той голос? - Щоб постiйно нагадувати про моє iснування. Зрозумiв? А тепер бiжи звiдсiля, поки хазяйка не вийшла з хати. I гляди менi, не скупися! Степан вилiз iз льоху i щосили рвонув у напрямку Горобцiв. Та вже через кiлька крокiв з голови вилетiло все, про що вiн збирався розповiсти. В нiй билася лише одна-однiсiнька жалiслива думка: "Бiдолашний Аристарх! Вiн нiколи в життi ще не куштував молока! Вiн жодного разу не ласував бутербродами з маслом i ковбасою..." Аристарх провiв хлопчика поглядом до того мiсця, звiдкiля починалися густi кущi. Пiсля цього поклав важку пику на лапи i заплющив очi. Увi снi вiн час вiд часу солодко зiтхав, i щаслива котяча усмiшка свiтилася на його подряпаному, брудному писку. Не iнакше, Аристарховi снилися гори бутербродiв та рiки молока. Прокинувся кiт вiд голосу баби-яги. - То як там наш бранець? - запитала вона, сходячи з ганку. Аристарх роблено потягнувся, позiхнув i байдужим голосом вiдказав: - Бранець? А нiяк. Сидить собi та нудьгує. Вiтання тобi передає. Кiт сподiвався, що пiсля цих слiв господиня пiде далi. Проте Ядвiга Олiзарiвна попрямувала до льоху i схилилася над лядою. - Як ти там? - гукнула вона. - Не замерз? Вiдповiдi не було. Ядвiга Олiзарiвна схилилася ще нижче. Тодi вражено поглянула на Аристарха. - Слухай, так його ж тут немає! - Звичайно, немає, - вiдповiв вiрний кiт, визираючи вже з-за рогу будиночка. - I бути не може. Я його тiльки-но послав за молоком та бутербродами. Ядвiга Олiзарiвна остовпiла. - Ти його вiдпустив? Герлига, випущена вправною рукою баби-яги, iз свистом розiтнула повiтря i здiйняла пилюку в тому мiсцi, де щойно знаходився Аристарх. Проте той визирав уже з-пiд куща бузини, що рiс в протилежному кiнцi дворища. - Якою ж ти стала нестриманою, - докiрливо зауважив вiн звiдтiля. - Нерви в тебе нiкудишнiми стали. Лiкуватися треба. - Зараз ти в мене дiзнаєшся, кому треба лiкуватися! - розлючено вигукнула Ядвiга Олiзарiвна. - Ану, вилазь звiдтiля! Та Аристарх вже спiшно займав нову позицiю. - Зачекай, не гарячкуй, - замуркотiв вiн з-за живоплоту. - Ти ж навiть не дослухала мене! А я дав йому пiвтори порцiї забудькуватого зiлля! I свiй внутрiшнiй голос теж послав з ним. Вже хто-хто, а вiн не дасть йому думати про те, що нам з тобою може хоч трохи нашкодити. Ядвiга Олiзарiвна з недовiрою втупилася в те мiсце, де переховувався її завбачливий вихованець. - Ти правду кажеш? - запитала вона. Аристарх вибрався з-пiд кущiв i вдарив себе у груди так, що аж виляски пiшли: - Та ти що? Хiба ж я собi ворог? Ядвiга Олiзарiвна прикрила ляду i поглянула в бiк Горобцiв. - Взагалi ти маєш рацiю, - сказала вона. - I так з цiєю дiвчинкою багато мороки, а тут ще й вiн. Мабуть, нехай переночує в себе вдома, а там видно буде. - А я? - зарепетував Аристарх. - А моє молоко? А бутерброди? - Нiкуди вони вiд тебе не дiнуться, - заспокоїла його баба-яга. - Ми з тобою теж пiдемо в село. Обережнiсть нiколи не завадить. Ох, чує моє серце, що цей хлопчик ще завдасть нам клопоту! - Нiчого, нам не вперше... А що робитимемо з нею? - запитав Аристарх, киваючи в бiк вiкна, на якому миготiли тьмянi вiдблиски вогню. - А ми нашу хату замуруємо, - сказала Ядвiга Олiзарiвна. - I стане вона без вiкон i дверей. Баба-яга повернулася до хати, тричi сплеснула в долонi i голосно промовила: - Тибель-канес-цвiбель-клопсс! Стiна будинку затремтiла. Дверi жалiбно скрипнули i стали покриватися блiдою матовою пеленою. Через хвилину на них i на вiкна вже навiть натяку не було. - Отак-то! - вдоволено проказала Ядвiга Олiзарiвна. - А тепер гайда до села. I по дорозi заодно вирiшимо, що нам там робити... ВНУТРIШНIЙ ГОЛОС АРИСТАРХА Мати вже повернулася з роботи i поралася бiля лiтньої кухнi. Звiдтiля долiтали такi смачнi пахощi, що аж в головi запаморочилося. Мати, не припиняючи роботи, поглянула на сина. - Де тебе носить? - запитала вона. - I де ти так забруднився? В льосi, чи що, цiлий день просидiв? Але перш нiж Степан подумав, що б вiдповiсти, його вуста вже вимовляли ухильне "та-а", а ноги самi поспiшили в будинок. "Бiдолашненький, голодний Аристарх, - нашiптував йому внутрiшнiй голос, - вiн стiльки мрiяв про молоко, i ти негайно ж винесеш йому. Нещасний, змучений Аристарх лише одного разу їв ковбасу, i ти теж винесеш її з хати..." На кухнi Степан перш за все угледiв двi великi миски з варениками. Вiн похапцем взяв один i вчепився в нього зубами. "Що ти робиш, негiднику? - тiєї ж митi пронизливим голосом зарепетувало щось всерединi Степана. - Забув, для чого тебе було послано? Негайно кидай все i неси менi їсти!" Забувши про вареники, хлопчик кинувся до комiрчини. Там вiн вiдбатував добрячий шмат ковбаси, загорнув її в газету i увiпхнув до кишенi. Затим схопив порожнє горнятко i знову подався до кухнi, де на столi вже стояв глек щойно надоєного молока. Вiн нахилив глека, проте цiєї митi в сiнях почулися кроки i на порозi з'явилася мама. Вона схрестила руки на грудях i з докором поглянула на сина. - Куди це ти знову розiгнався? - запитала вона. - А вечеряти хто буде? - Не хочеться, ма-ам... - якимось дивним, точнiсiнько мов внутрiшнiй голос кота Аристарха, заквилив Степан, хоча в шлунковi все говорило, що одного вареника ой як замало. - Я вже повечеряв... Вiн збирався прошмигнути в дверi, проте мама впiймала сина за комiр i наказала: - Поки не повечеряєш як слiд - i думати не смiй виходити на вулицю! Внутрiшнiй голос на мить зацiпенiв. Степан жадiбно проковтував все, що пiдкладала йому на тарiлку мати. А внутрiшнiй голос, отямившись, заволав так, що аж у вухах залящало. - Не давись, - зауважила мати. - I пiсля вечерi заглянь до Василя. Вiн до тебе вже двiчi забiгав. - М-мм... - мугикнув у вiдповiдь син i закивав головою. - Я йому дозволила взяти бiнокля, - продовжувала мати. - Хай, думаю, пограється, доки мого сина носить невiдомо де... Проте Степан майже не чув матерi. Внутрiшнiй голос кота Аристарха аж надривався вiд обурення. Степан вибрав слушну хвилинку i, як тiльки мама вiдвернулася, перелив молоко в горнятко i прожогом вискочив у двiр. "Швидше неси! - пiдганяв його невтомний внутрiшнiй голос. - Та швидше ж, кажуть тобi!.. Втiм, можеш залишити все ось за цими смородиновими кущами. А тепер iди собi геть i не озирайся. I затям: нiчого ти не бачив i не чув. Iнакше буде то..." На цьому внутрiшнiй голос замовк. Краєм ока Степан встиг помiтити, як вiд яру до смородинових кущiв промайнула чиясь чорна тiнь. Потiм звiдтiля долинуло задоволене плямкання i зовсiм не котяче гарчання. Мабуть, внутрiшнiй голос разом з своїм господарем взялися до вечерi. А через кiлька хвилин у дворi пролунав здивований i трохи наполоханий мамин голос. Степан вискочив з хати. Двором, попiд лiсою, очманiло гасав здоровецький котяра. Замiсть голови на ньому була руда полив'яна куля. Пригледiвшись, Степан упiзнав у нiй горнятко, в яке кiлька хвилин тому наливав молоко. А чорний кiт наче з глузду зiйшов. Вiн робив стрiмкi повороти, стрибки, крутився колесом, з розгону падав на спину i дряпав поливу гострими пазурами. З горнятка долинало приглушене нявкання. - Та це ж Аристарх! - мимоволi вихопилося у хлопця. Вiд того вигуку Аристарх пiдстрибнув мало не до стрiхи. Потому описав по двору стрiмке коло i з розгону врiзався в молоденьку липку, що її Степан посадив торiк в день маминого народження. Липка похитнулася. На всi боки полетiли полив'янi черепки, а звiльнений Аристарх з криком "мня-а-ма!" рвонув у бiк самiтного будиночка. ШУРХОТУН Серед ночi Степан прокинувся. Йому здалося, нiби по кiмнатi хтось ходить. Вiн розплющив очi, обережно пiдвiв голову - i сон йому наче рукою зняло. Вiд вiкна через кiмнату пролягала мiсячна дорiжка. I по нiй, заклавши руки за спину, в задумi прогулювався маленький бородатий дiдусь. - Прийшла скорбота - вiдчиняй ворота, - бурмотiв вiн хрипкуватим голосом. - А тi ворота, мiж iншим, не завадило б i змастити трохи... Нi, щось я знову не про те... - Дiдусь зупинився i потер скронi крихiтними долоньками. - Ах, так, я про скорботу... Нiяк не можу зрозумiти, чому вони його вiдпустили. I запитати нi в кого. Невже пожалiли хлопця? От було б здорово! Але нi, на таке вони не здатнi... А бiдна дитина спить i навiть не уявляє... - Я не сплю, - мимохiть вихопилося у Степана. Дiдусь перелякано зойкнув i щез. Лише на тому мiсцi, де вiн тiльки-но стояв, повiльно спадав стовп мiсячної куряви. Деякий час в кiмнатi панувала насторожена тиша. По тому тремтячий голос стиха зауважив: - Ой, Степане, як ти мене налякав! Ну хiба ж так можна? В мене ледь серце не вирвалося з грудей! Степан ладен був заприсягтися, що i його серце збиралося вчинити те ж саме. Проте переляк щез так швидко, як i з'явився. Бо коли хтось переживає за тебе, - це свiдчить, що вiн не збирається зробити тобi нiчого лихого. А якщо так - то чого тодi його боятися? - Та я ж ненавмисне, - сказав Степан, не зводячи погляду з кутка, де щез дiдусь. - А ти хто? Невiдомий завовтузився за буфетом i вiдповiв: - Я Шурхотун. Чув про такого? - Нi, - визнав Степан. - Не доводилося. - Он як... - в голосi незнайомця вчувалася легка образа. - I не бачив мене? - Не бачив. - I не лаяв? Степан мимоволi посмiхнувся. - Звiсно, нi, - сказав вiн. - Як же можна лаяти того, про кого нiколи не чув? - I то правда, - по довгiй паузi згодився незнайомець. - Та можу присягнутися чим завгодно, що ти не раз лаяв мене. I навiть не десять. А все з-за отого пiдручника з арифметики. Дiйсно, з цим пiдручником час вiд часу коїлося щось дивовижне. Увечерi, наприклад, Степан покладе його до портфеля, а вранцi загляне - немає пiдручника з арифметики! Вiн, виявляється, чомусь лежить пiд столом. Або поставить його на книжкову поличку i гайне надвiр. А коли повернеться - знову немає пiдручника! Лише пiсля довгих розшукiв вiн знаходився пiд лiжком чи буфетом. - То я його тарганю, - признався Шурхотун. - Ти не дуже гнiваєшся на мене за це? Дiдусь вибрався з-пiд буфету. Затим перебiг через кiмнату i спритно, наче вивiрка, видряпався на тумбочку, котра стояла в узголiв'ї Степанового лiжка. Тодi звiсив ноги i заходився дригати ними в повiтрi. - Не сердься, - ще раз попрохав вiн. - А я i не збираюся сердитися, - вiдказав Степан. - Я лише не розумiю, навiщо вiн тобi здався? Шурхотун запрацював нiжками ще завзятiше. - Як би тобi сказати... Розумiєш, я люблю читати про всiляку дивовижну всячину. Степан здивувався. - Та що ж цiкавого може бути в пiдручнику з арифметики? - запитав вiн. - Хiба що коли вiдповiдь сходиться. Ти б краще казки брав. Отам iсторiї так iсторiї! Шурхотун зневажливо махнув рукою. - Ет! Не кажи. Вигадки вони, всi твої казки. А от в пiдручнику - найсправжнiсiнька дивовижна правда. Нi, ти лише послухай: "З пункту А до пункту Б одночасно вирушають два мандрiвники..." Цiкаво, чи не так? Бо нiкому не вiдомо, що ж це за пункти А i Б. А потiм, хiба не цiкаво поламати голову над тим, з чим саме вони вирушили? Може, з якимось важливим донесенням? Про мiжнародне становище домовикiв, наприклад. Або повертаються вiд своїх бабусь з гостинцями в кишенях. Ти любиш бабусинi гостинцi? - Люблю, - визнав Степан. - Але ж задачi пишуться не для читання! Вони пишуться для того, щоб їх вирiшувати. Проте Шурхотун його навiть не дослухав. - Це вже мене не цiкавить, - сказав вiн. - От краще-но послухай, про що йдеться в iншiй задачi: "До одного басейну вливається вода з двох труб..." Ну то як? Хiба ж це не цiкава задача, га? - Не знаю... - нерiшуче вiдказав Степан. Вiн понад усе боявся задач про труби, з яких витiкала вода. - Чим же вона тобi така цiкава? - А тим, що я ще нiколи не бачив стiльки води! Бо ти або твiй батько принесете вiдро-iнше - i все. А тут вiдкриваєш пiдручника - тече, тече вода. Вiдкриєш завтра - те ж саме. Пiслязавтра - i не думає переставати. Отут вже хочеш не хочеш, а замислишся: а раптом вона i справдi потече? Уявляєш, який-то потiк ринув би на твою голову з книжкової полички! От i тягнеш того пiдручника на пiдлогу... Несподiвано Шурхотун замовк i почав терти скронi долонями. - Я ж не про це збирався сказати... - розгублено забурмотiв вiн. - Гай-гай, вже не пам'ять в мене, а чистiсiньке тобi решето! То про що ж я збирався запитати? - Не знаю, - вiдповiв Степан. - А от ти менi краще скажи, чому це я тебе жодного разу не бачив? - Так вже заведено, - пояснив Шурхотун. - Ми, домовики, народ скромний. Ми не любимо привертати до себе будь-чию увагу. - А чому ж тодi ти показався зараз? - А я й не показувався. Це в тебе очi стали iншими. Напевно, ти пив зiлля Ядвiги Олiзарiвни. I не раз. Чи не так? - Так, - згодився Степан. - От бачиш. А хто його пив хоча б двiчi... Ага, ось про що я хотiв запитати! Скажи, будь ласка, як це тобi вдалося вiдпроситися додому? - А я не вiдпрошувався, - сказав Степан. - Просто Аристарх послав мене за молоком i бутербродами. Шурхотун вiдсахнувся. - Як Аристарх? - прошепотiв вiн. - А Ядвiга Олiзарiвна? Хiба не вона вiдпустила тебе? - Нi. Вона, мабуть, i не здогадується, де я. Шурхотун стиснув свої долоньки так, що аж кiсточки затрiщали. - Он воно що... Скажи, будь ласка, а якою ти її зараз уявляєш? Вона погана, так? Зла, кровожерна? - Навпаки! - вигукнув Степан. - Вона гарна i добра. Вона дбайлива. I Аристарх також. - Ти сам так вважаєш? - Звичайно, сам! - Не поспiшай, Степанку, - попрохав Шурхотун. - Прислухайся до себе, може, тобi хтось iнший це пiдказує? Степан замовк. - Здається, сам, - сказав вiн через хвилину. - Та хiба ще отут-о, - вiн поклав долоню собi на груди, - нiби хтось сидить i нашiптує: "Вона добра, добра..." З Шурхотунових вуст злетiв стогiн. - Поганi твої справи, - з болем вимовив вiн. - Ти навiть не уявляєш, якi в тебе поганi справи! - Чому поганi? - Тому, що ти вже не зовсiм людина. - Я? Не людина? - вражено перепитав Степан. - Так, Степанку, - сумно зiтхнув Шурхотун. - Вони вже почали командувати тобою, розумiєш? Вони примушують тебе мислити i говорити так, як їм вигiдно. А не сьогоднi-завтра ти робитимеш все, що вони тiльки накажуть. Ой, Степанку, Степанку, як же нам тепер бути? I найстрашнiше те, що тобi вже нiхто не допоможе. Навiть батько не допоможе. Хiба що... I Шурхотун надовго замовк. - Гаразд, - сказав вiн нарештi. - Так тому й бути. Я вже пожив на цьому свiтi бiльше, нiж достатньо... Ану, дитино моя, нахилися ближче! - Навiщо? - Так треба. Нижче, нижче нахили голову. Ось так. I очi заплющ. Домовик забубонiв щось незрозумiле. Тодi натис на Степановi повiки пальчиками, провiв по скронях... - Тепер можеш розплющити очi, - дозволив вiн. - Ну як - згадав, що з тобою трапилося? Степан слухняно розплющив очi, i в ту ж мить йому перехопило подих. - Дiдусю! - вигукнув вiн i зiскочив з лiжка. - Завтра баба-яга збирається Таню посадити до печi! Уявляєте - Таню до печi! Живу людину! Нi, треба її негайно рятувати! Шурхотун жалiбно захлюпав носом. - Гай-гай, Степанку! Таня Танею, але ти й про себе подумай... - Не хочу про себе! Зараз... зараз я розбуджу тата з мамою i розповiм, що з нами трапилося. А вже тато щось та придумає! Шурхотун сумно похитав головою. - Нiчого з цього не вийде, - зауважив вiн. - Чому це не вийде? - Тому, що тобi нiхто не повiрить. - Це менi не повiрять? Менi, своєму синовi? - Тобi, кому ж iще. Ану, згадай, чи повiрили вони, коли ти побачив Ядвiгу Олiзарiвну в бiнокль? Повiрили? - Нi... - Тож-бо й воно. Скажуть, що ти все вигадав... Та коли навiть i повiрять, то навряд чи зможуть чимось допомогти. Боротися з бабою-ягою може лише той, хто не раз i не два пив її чарiвне зiлля. А крiм тебе, Степанку, його не пив нiхто. - Тодi виходить, що тiльки я можу боротися з бабою-ягою, - сказав Степан. Шурхотун болiсно посмiхнувся. - Виходить, що так. Але ж ти всього лише маленький, слабкий хлопчик. Степан замислився. Вiн не вважав себе слабким. Але вже переконався, що баба-яга набагато сильнiша. I Аристарх теж. - I все ж я повинен з ними боротися, - сказав вiн. - Але я не знаю, як це робити. Ти менi не допоможеш? - Нi, - сказав Шурхотун. - Я можу лише пораду дати. Отож слухай. Справитися з Аристархом, її помiчником, не так вже й важко. Достатньо схопити його за зашийок i як слiд струсонути. I вiн тодi зробиться слабким i слухняним, мов кошенятко. Але завваж, що Аристарх просто так свiй зашийок не пiдставляє... А от з бабою-ягою набагато складнiше. Я навiть не знаю, як до неї пiдступитися. Знаю лише, що головна її сила - в СТУПi. - А що воно таке? - Система Точного Управлiння Польотами, - пояснив Шурхотун. - А СТУПа - то її скорочена назва. От коли б тобi вдалося заволодiти нею - тодi iнша справа. Баба-яга за неї все вiддасть. - А як же заволодiти тiєю СТУПою? - запитав Степан. Шурхотун лише руками розвiв. - Ось цього я тобi не скажу. Баба-яга щоразу ховає її в iншому мiсцi. А де саме - про те, крiм неї, вiдомо лише Аристарховi. Та коли навiть знатимеш, в якому мiсцi вона захована, - все одно виявити її нелегко, тому що баба-яга наводить на неї туман... Несподiвано Шурхотун замовк i почав до чогось прислухатися. Нарештi сказав: - Здається, це вже за мною. Ну що ж, так тому й бути... - Ти про що? - запитав Степан. Але вiдповiдi вiн так i не дочекався. З грюканням розчинилися вiконницi. Фiранки сполохано вiдлетiли вбiк, i до кiмнати увiрвався крижаний вихор. Шурхотуна, немов невагому пiр'їнку, здмухнуло з тумбочки. Домовик незграбно змахнув руками i, крутячись млинком, вилетiв через кватирку у темряву. Крiзь шалений свист i завивання вiтру до Степана вже здалеку долетiв його слабкий голос: - Я зробив усе, що мiг... Прощавай, хлопчику!.. ТАНЯ ЖИВА! I знову в кiмнатi запанувала глибока тиша. Але тепер вона вже не здавалася Степановi такою спокiйною i сонною, як ранiше. Йому ввижалося, начебто в повiтрi пропливають якiсь неяснi, хитливi тiнi, а з куткiв долинає лиховiсний шепiт. На мить йому нестерпно захотiлося пiрнути пiд ковдру i там зачаїтися. Проте хлопчик пересилив свiй страх i кинувся до дверей. - Тату, мамо! - закричав вiн. - Допоможiть! У вiдповiдь почувся квапливий тупiт, i до кiмнати вбiгла перелякана мама. За нею виднiлася батькова постать. - Що трапилося? - запитала мама. Вона водила рукою по стiнi в пошуках вимикача i нiяк не могла на нього натрапити. - Де ти, синку, що з тобою? - Мамо, тут хтось був! Вони Шурхотуна забрали! - невлад вигукував Степан. - Треба зараз же туди бiгти! - Куди ти збираєшся бiгти? - поцiкавився батько. А мама нiчого не запитувала. Вона обняла сина i приклала до його чола долоню. - В тебе, здається, жар, - стривожено сказала мама. - Нiякого жару в мене нема! - вигукнув Степан i вирвався з її обiймiв. - Вислухайте мене спочатку! Ви ж навiть не знаєте, що баба-яга викрала мене з Танею! Вона збирається посадити Таню в пiч! I мене теж... - В тебе жар, - повторила мама. - Я в цьому переконана. А батько лише руками розвiв. - Нiчого не розумiю, - сказав вiн. - Як могла баба-яга викрасти тебе, коли ти тут? Як вона могла викрасти Таню, коли зовсiм недавно я бачив її бiля колодязя? Степан остовпiв. - Таня бiля колодязя? - прошепотiв вiн. - Не може цього бути. А ти не... не помилився? - Ну, знаєш, - обурився батько. - Що я - вперше її бачу? Вона ще привiталася зi мною. - Але ж Таня... - промимрив збитий з пантелику Степан. - Я своїми очима бачив... - Я теж бачив, - сказав батько. - I теж своїми очима. - Заспокойтеся, - сказала їм мама. - Це все тобi, мабуть, наснилося, - звернулася вона до сина. - Може, перейдеш до нашої кiмнати? Знаєш, коли я була маленькою i менi снився страшний сон - я бiгла до бабусi i всi страхи одразу щезали. Степан замислився. Звичайно, в кiмнатi батькiв йому нiчого не страшно. Але що може подумати татусь? "Ет, - скаже вiн, - а ще до п'ятого класу збираєшся!.." - Я тут залишусь, - нарештi вирiшив вiн. - Що я вам - маленький? - Молодець, - сказав татко. Коли батьки пiшли до себе, Степан одягнувся i вилiз у вiкно. На всяк випадок вiн захопив з собою старий лiхтарик i дерев'яну шпагу, якою фехтував з Василем пiд час гри у трьох мушкетерiв. Хата баби Марiї стояла в глибинi двору, за високими i густими кущами бузку. Степан навшпиньках прокрався до вiкон i зачаївся. Навколо стояла глибока тиша. Навiть невтомнi собаки - i тi замовкли. Помiж рiдких хмарин повiльно плив повновидий мiсяць, i його срiблясте свiтло затоплювало соннi Горобцi мерехтливим сяйвом. I в цiй тишi до Степана долинув жалiбний голос Танi: - Нiяк не засну, бабусю. Така задуха! - Немає нiякої задухи, - сонним голосом заперечила баба Марiя. - То тобi пiсля вулицi так здається. Краще думай про щось приємне - i вiдразу заснеш. - Я вже думала, - вiдказала Таня ще жалiбнiше. - Але нiчого не виходить. Розкажи якусь iсторiю, га, бабусю? Степан ледь не затанцював з радощiв. Йому кортiло зарепетувати на всi Горобцi: "Таня жива! Ура Танi!" Та пiд ногою несподiвано трiснула гiлка, i вiн злякано завмер. Не вистачало, аби його побачили пiд вiкном. Та ще вночi! Та ще пiд дiвчачим! Який би то був сором! На щастя, нiхто на той трiск не звернув нiякої уваги. Баба Марiя повернулася на iнший бiк, позiхнула i запитала: - Про що ж тобi розповiсти? - Ну... якi в тебе були бабуся i дiдусь. А може, ще когось згадаєш. - Та я вже розповiдала тобi про них. - То й що з того? У нас в школi зараз всi цiкавляться, в кого якi були отi... дiд i баба... еге ж, предками вони називаються. Ну, бабусю, будь ласка! - Що ж про них розповiдати, - знехотя почала баба Марiя. - Жили, як всi, працювали, як всi. Хiба що моїй двоюрiднiй тiтцi Катрi не пощастило. - Це та, що на картцi бiля вiкна? - запитала Таня. - Еге ж. Гаразд, слухай. Росла ця Катя тихою i слухняною дитиною. Та собi на горе вродилася вона негарною з лиця i ще гiрше - хворобливою. А в тi часи хворому та невродливому краще i на свiт не з'являтися. Хлiб тодi, онучко, ой як важко дiставався! Тож кожна хвора дитина була зайвим тягарем в сiм'ї. От i докоряли тiй Катрусi на кожному кроцi, шпигали, кому не лiньки... А одного разу батько взяв її з собою на ярмарку горщики продавати. Вiн-бо гончарем був... Тож їхали вони, їхали, i захотiлося батьковi поспати. Дав вiн Катi в руки вiжки i наказав правити кобилчиною. А тут, на лихо, колесо взяло та й вiдвалилося якраз на кладцi через болото. Гладущики плюсь-плюсь та й нема, сам батько лише дивом втримався на возi. Ох i розгнiвався ж вiн за те колесо на Катю! Вiдшмагав доньку вiжками i прогнав геть. Iди, каже, куди хочеш, а додому не вертайся! Щоб я тебе, каже, бiльше не бачив!.. Згодом, звiсно, схопився за голову i кинувся її шукати по всiх усюдах. Та хiба можна було знайти когось в тi часи? У нас навколо суцiльнi болота були i лiси. Так i пропала бiдолашна Катя. Мабуть трясовина засмоктала чи в чорторий кинулася. А може, дикий звiр розiрвав. - А як її батька звали, не пам'ятаєте? - Чому не пам'ятаю? Його, як i дiда мого, Трохимом звали. Атож, Трохимом Трохимовичем... - Баба Марiя несподiвано схлипнула: - Казала тобi, онучко, що не варт таке розповiдати на нiч. Як згадаю про неї - сльози самi собою навертаються на очi. - Ти її жалiєш, еге ж? - тремтячим голосом запитала Таня, i Степан ладен був заприсягтися, що й вона от-от ладна заплакати. - Ще б пак... Живи вона зараз - то хiба став би хтось дорiкати їй за погубленi горнята та слабке здоров'я? Звiсно, нi... Гаразд, Таню, давай вже спати. Степан тихенько вiдiйшов вiд вiкна. На вулицi вiн застрибав з радощiв. Таня жива! Затим, безстрашно насвистуючи, вiн подався додому. Перелiз через вiкно, лiг у лiжко i замислився. А думав Степан про те, якi приходять до людини сни. Часом добрi, часом дивнi i навiть страшнi. Жаль лише, що симпатичний домовик Шурхотун, здається, теж сном виявився. I жаль, звичайно, що тiтка Катерина не дожила до наших часiв... ЗНОВУ БРАНЕЦЬ Звичайно, пiсля такої нiчної пригоди Степан прокинувся пiзнiше, нiж завжди. Вдома вже нiкого не було. В кухнi на столi лежала записка вiд мами. Вона зичила синовi приємних сновидiнь i повiдомляла, що кури й порося вже погодованi, корова Зiрка давно в чередi. А ще мама прохала, що коли синовi знову буде кепсько, - нехай негайно лягає в постiль. А зона в обiдню перерву забiжить додому i, при потребi, негайно викличе лiкаря Михайла Олексiйовича. Степан проглянув записку i мимоволi посмiхнувся. Дуже йому тепер потрiбен той Михайло Олексiйович! Здається, вiн ще нiколи не почував себе таким здоровим. Хотiлося негайно кудись гайнути чи хоча б пройтися колесом по землi, що вiн i зробив. Затим Степан всiвся на лавцi пiд парканом i задумався над тим, що його робити далi. Звичайно, треба було навiдатися до Танi i обережно, аби самому не стати посмiховиськом, розвiдати, що вона робила вчора. I коли виявиться, що нiчого особливого, - тодi, значить, всi цi жахи лише наснилися йому. Степан десь читав, що двом людям один i той же сон одночасно снитися не може. А коли з Танею трапилося те ж, що й з ним... Нi, про це краще не думати. Баба Марiя полола бiля паркану. Вiрнiше, вона бiльше опиралася на сапу, нiж полола. - Доброго вам ранку? - ввiчливо привiтався Степан. - А Таня вдома? - Доброго, доброго, - охоче згодилася баба Марiя. - А де ж їй бути, як не вдома? Зараз прибере в хатi i вийде на вулицю. Проте Таня вже вийшла на ганок. - Я все зробила, бабусю, - сказала вона. - Лишилося тiльки нарвати порiзної трави, як ти велiла. - Нарви, нарви, - згодилася баба Марiя. - А то менi всю нiч щось пекло всерединi. Та поки до тiєї трави дiстануся, то й сонце зайде. А в тебе ноги молодi, моторнi... Таня посмiхнулася, перекинула через плече солом'яну кiску i збiгла з ганку. - Що це за порiзна трава? - поцiкавився Степан, коли вони вийшли за ворота. - Звичайна сушениця, - вiдповiла Таня. - Бiля рiчки її скiльки хочеш. Пiдемо разом? Степан нерiшуче покопирсав ногою в пилюцi. Взагалi-то Степан був переконаний в тому, що це не хлоп'яче заняття, i ранiше вiн би не вагаючись вiдмовився. Але сьогоднi зовсiм iнша справа. Та й хто сказав, що йому треба траву збирати? Цим нехай Таня займається, а вiн краще викупається зайвий раз. I головне - бiля рiчки в такий час нiкого немає, тож можна спокiйно поговорити про те, що трапилося вчора. Чи, навпаки, не трапилося. - Пiдемо, - сказав вiн. Степан iшов збоку i час вiд часу крадькома позирав на дiвчинку. Вiн i сам не знав, звiдкiля це взялося, але чомусь йому здавалося, нiби поруч з ним крокує вже не та, колишня, Таня. Щось у нiй було таке... Веснянок стало бiльше, чи що? - Ти добре пам'ятаєш, що було вчора? - запитав Степан, коли вони звернули з дороги на стежку, що вела до рiчки. - А що саме? - в свою чергу запитала Таня. Тодi подумала i сказала: - Здається, нiчого особливого не було. Вчора ми з тобою зустрiлися на цьому мiсцi. I в цей же час. А потiм... - От-от! - пiдхопив Степан. - А що було потiм - не забула? - Чого б це я забула! Нас з тобою запросила в гостi Ядвiга Олiзарiвна. - Запросила? - насмiшкувато перебив Степан. - I тiльки? Я ж своїми очима все бачив... - Що ти бачив? - швидко запитала Таня. I дивним якимсь став її голос - напруженим, холодним. - Ну... - затявся Степан, не знаючи, як йому повестися. - Сама знаєш не гiрше. Пiч i... все таке iнше. - Ну то й що? - заперечила Таня i стенула плечем так, що кiска обкрутилася навколо шиї. - В кiмнатi було вогко, i Ядвiга Олiзарiвна вирiшила протопити пiч. Степан зупинився. - I все? - запитав вiн. - I бiльше нiчого? - Нiчого, - вiдказала Таня. - Коли не рахувати того, що ти дременув додому. Я кликала тебе, кликала, а ти хоча б озирнувся! Степана нiби жаром обсипало. Оце так новина! Виявляється, вiн ще й боягузом став! - Я не чув, - пробурмотiв вiн. - Менi Аристарх сказав... Слухай, а тобi не здалося, що вiн може розмовляти людським голосом? - А чого тут дивуватися? - вiдказала Таня, i Степан вловив в її голосi глузливi нотки. - Кожен може розмовляти, як йому заманеться. - Звичайно... - погодився геть спантеличений Степан. - Вiн попросив принести йому молока i ще чогось смачного... Знаєш, жаль менi його. Хiба ж так можна - все життя сидiти на якiйсь смердючiй бурдi! Зненацька йому здалося, нiби при цих словах за кущами хтось задоволене пирхнув. Степан швидко озирнувся. - Що ти там побачив? - запитала Таня. I знову її голос став настороженим i холодним. - Я... там хтось ховається, - пошепки озвався вiн. - Теж менi смiливець! Мабуть, спурхнула пташка, а ти вже й злякався, - сказала Таня i посмiхнулася. Проте i посмiшка її не була схожою на посмiшку колишньої Танi. I погляд в неї був не такий... Атож, на вигляд вона була такою, як i ранiше. Проте Степан зараз ладен був заприсягтися чим завгодно, що поруч з ним стояла не Таня. I вiд цього йому захотiлося тiкати куди завгодно, лише б подалi вiд цiєї дивної дiвчинки, так схожої на Таню. - Знаєш... - розгублено почав вiн. - Я... менi негайно треба додому. - А що ти там загубив? - почувся за його спиною голос, що невловимо нагадував котяче нявкання. На дорiжцi, ховаючи посмiшку в вусах, сидiв Аристарх. Щоправда, вiн теж не дуже скидався на колишнього чаклунського кота. Помiж вухами в нього виросла чималенька-таки гуля. Кiнчик носа був залiплений брудною ганчiркою. - От ми з тобою i зустрiлися, - сказав Аристарх i вдарив обрубком хвоста по дорiжцi. - Знову зустрiлися. Але чомусь я не чую радiсних вигукiв. Степан мимоволi вчепився в руку Танi. Проте тут же випустив її - рука була холодною, мов лiд. - От горе, знову дитина злякалася! - зi смiхом вигукнула Таня. Проте цього разу вона зовсiм не скидалася на Таню. Це була зовсiм iнша iстота, її кiска розплелася сама по собi, волосся розсипалося по плечах i почало сивiти просто на очах, численнi зморшки вкрили обличчя. Спочатку вони були ледь помiтними, та з кожною хвилиною ставали все глибшими i рiзкiшими. Спина у колишньої Танi трохи згорбилася, звiдкiлясь у її руках взялася замашна герлига... Перед Степаном стояла баба-яга. - Так чим же тобi не сподобалася ота... як ти кажеш? - запитала вона, примруживши колючi очi. - Бурда, - замiсть Степана охоче вiдповiв Аристарх i знову задоволене пирхнув. - Тебе не спитали, - вiдрiзала баба-яга. - Ще б пак! - промуркотiв Аристарх. - Хто е ти i хто я. А, мiж iншим, не завадило б колись i поцiкавитися моєю думкою. I я б тодi сказав, що вперше в своєму життi повечеряв по-людському. А це набагато смачнiше, нiж по-нашому... - Замовкни, - крижаним голосом зупинила його Ядвiга Олiзарiвна. - Краще займись своєю справою. - Це можна, - погодився Аристарх. - Це ми зробимо з задоволенням. Вiн пiдiйшов до хлопця, спритним рухом заламав йому руку за спину i пiдштовхнув у напрямку самiтного будинку. - Прошу, - сказав Аристарх. - Менi теж потрiбно за дещо розрахуватися з тобою. КАПIТАН ПОТИХОНЧЕНКО Для мешканцiв Горобцiв цей осокiр був звичайнiсiньким собi осокором. Для всiх, лише не для Василя Потихонченка. Цей осокiр слугував йому щоглою, прикордонною вишкою, повiтряною кулею. З нижньої, найтовстiшої гiлки звисав мiцний мотузяний трап. Бiля верхiв'я був закрiплений штурвал, що невтаємниченому поглядовi здавався всього лише колесом вiд старого воза. I одному лише Василевi було вiдомо, якою цiною воно дiсталося туди. Сьогоднi осокiр був капiтанським мiстком, а сам Василь - вiдважним капiтаном. - Зранку стояла чудова погода. Вiтру майже не було. Срiблясте листя сонно ворушилося над головою - точнiсiнько як крила далеких i величних океанських чайок. Чи навiть альбатросiв. Назустрiч неспiшно пливли кучерявi хмари. Капiтан Потихонченко вже цiлу годину стояв на мiстку своєї бригантини i тримав у руках бiнокля. А бригантина, навантажена намистом, шоколадними цукерками та iншими солодощами, зненацька провалювалася в западину мiж двома океанськими хвилями або стрiмко злiтала на пiняву вершину дев'ятого валу. I схоже, що он там, лiворуч по курсу, починає вимальовуватися берег нiким ще не вiдкритої землi. Капiтан Потихонченко став гарячкове крутити окуляри бiнокля. Атож, так воно i є: лiворуч по курсу виднiлися високi пальми з гронами бананiв. Помiж двома найбiльшими хижами радiсно метушилися чорнi вiд засмаги туземцi з кiльцями в носi. Вони вивiшували величезне полотнище з написом: "Сердечний привiт прославленому мореплавцевi Василевi Потихонченку!" Маленькi туземочки збирали для врочистої зустрiчi оберемки запашних тропiчних квiтiв. - Спустити шлюпку на воду! - металевим голосом вiддав команду капiтан Потихонченко. - Завантажити її шоколадними цукерками та намистом! Але перед тим, як самому зiйти в шлюпку, кожен капiтан повинен уважно оглянути горизонт. Вiн повинен переконатися в тому, що кораблевi i його екiпажу нiщо не загрожує. Василь повiв бiнокля лiворуч, праворуч - i раптом побачив Степана. Його товариш разом з Танею чимчикував до рiчки i, здається, щось їй доводив. Капiтан Потихонченко опустив бiнокля на могутнi капiтанськi груди i докiрливо похитав головою. Теж менi жених та наречена! Ет, виховуєш Степана, виховуєш, а вiн... По тому Василь знову пiднiс бiнокля до очей i побачив, як з-за кущiв вигулькнув здоровенний чорний кiт з бiлою налiпкою на носi. Кiт, здається, занявчав. А Степан злякано озирнувся в його бiк, пiдстрибнув, мовби його щось вжалило, i на мить випав з поля зору. Василь повiв бiноклем слiдом за товаришем. I завмер, зачудовано пiднявши брови. Танi бiля Степана вже не було. Замiсть неї стояла бабуся - збирачка лiкарських рослин. Та сама, що з котом Аристархом поселилася в самiтному будиночку. "А Танька куди подiлася? - подумав Василь. - Дивина!" Вiн почав водити бiноклем на всi боки, однак дiвчинки так i не побачив. Мабуть, шаснула до яру чи заховалася в кущах. Але з якого дива? I тут Василь побачив, що Аристарх штовхнув його товариша з такою силою, що той ледь не заорав носом землю. Але трапилася ще одна чудасiя: Степан не образився, не полiз у бiйку, а понуро подався слiдом за старенькою. Все це було надто пiдозрiло. Або скидалося на якусь незрозумiлу гру. Василь зручнiше усiвся на гiлцi, обiперся об стовбур i став спостерiгати далi. Трiйця мiж тим пiдiйшла до самiтного будиночка. Бабуся пiдвела Степана до льоху i владним жестом руки звелiла йому лiзти туди. I Степан слухняно полiз! Потому Аристарх витяг драбину з льоху i влiгся бiля ляди. Старенька кинула йому кiлька слiв i подалася до хати. А Танi, як i ранiше, нiде не було видно. Василь опустив бiнокля i замислився. Дивнi речi почали творитися в їхнiх Горобцях. Кiт, котрому нiчого не варто впоратися з важкенною драбиною. Таня, що зникає невiдомо куди. Старенька бабуся, яка, мов у кiно, виникає на її мiсцi... А головне - переляк на Степановому обличчi! Хто-хто, а Василь добре знає, що його товариш не з лякливих. До того ж - навiщо тiй старiй зачиняти його в льоху? Миттю щез кудись невiдкритий острiв з банановими пальмами, гостинними тубiльцями. Василь ковзнув вниз, поклав бiнокля до шафи, натомiсть прихопив складаного ножика, щоб по дорозi вирiзати замашну палицю. Через хвилину вiн щодуху бiг до самiтної хатини. "ТИ МЕНI ПОЧИНАЄШ ПОДОБАТИСЯ" Аристарх зручнiше вмостився бiля ляди i поглянув на Степана. - Ти вже думав, що врятувався, так? - насмiшкувато запитав вiн. - Нi, вiд нас не врятуєшся! Це неможливо. Коли, звiсно, не носити на головi отого... ну, те, що ви, люди, натягаєте на голову, коли ганяєте по льоду кривими палками м'яча. - Хокейний шолом, - пiдказав Степан i ледь не пiдстрибнув з радощiв: вiн же в нього висить в коморi! I у Василя теж є свiй шолом. Адже вони грають за збiрну класу з хокею. - От-от, - пiдхопив Аристарх. - Я сам ще не перевiряв, але нас вчили, що вiд такого шолома чаклунськi накази i намови вiдлiтають, мов той горох вiд стiни... Е-е, а чого ти зрадiв? Думаєш, коли дiзнався про це, то вже i врятований? Хе-хе, того шолома ще дiстати треба, а як ти його дiстанеш? В льосi вiн, як ти сам переконався, не валяється, а з льоху ти вже нiколи не виберешся. Так що краще поговоримо про щось iнше, - додав кiт голосом, що не обiцяв нiчого доброго. - Давай поговоримо хоча б про людську пiдступнiсть. - Про яку пiдступнiсть? - запитав Степан. - Ось про яку, - вiдказав кiт i помацав гулю на лобi. - Хто, як не ти, людина, влаштував цю пастку з горщиком? - Так ти ж сам надiв його на голову! Молоко треба було перелити в миску чи ще в щось, а не лiзти в горщик. Аристарх недовiрливо втупився в Степана. - То що ж виходить - я сам себе спiймав? - Виходить, так. - Он воно що... А чого ти сам не перелив його? - Бо твiй голос наказав скласти все пiд кущем i йти геть. Аристарх почухав себе за вухом i надовго замислився. - Чудасiя якась, та й годi, - нарештi обiзвався вiн. - Коли б ти лише знав, як я вас, людей, ненавидiв ранiше! А от поговорив я з вами, пригостили ви мене раз, другий - i зненависть моя почала вивiтрюватися, мов дим iз труби. Чого б це, га? Степан промовчав. Вiн думав лише про одне - як би його дiстатися до котячого зашийка. А ще ця новина про шолом... - Здається, я починаю здогадуватися, - не чекаючи вiдповiдi, продовжував Аристарх. - Мабуть, це вiд того, що ви з самого початку ставилися до нас... ну, як до собi подiбних. - Звичайно, - вiдгукнувся Степан. - Ми й не думали про вас... нiчого такого. Просто хотiли взяти над вами шефство, та й годi. Аристарх насторожився. - А це що за птах такий? - запитав вiн. - I нiякий не птах... Тiльки ти все одно не зрозумiєш. - Може бути, - погодився Аристарх. - Але я старатимуся. - Ну що ж, - сказав Степан. - Слухай. У нас, пiонерiв, є такий обов'язок: допомагати всiм старим та хворим. Дров нарубати, принести води, збiгати до магазину чи за лiками... А тут ви прийшли. Дивимося - старенька бабуся i з нею голодний, худющий кiт. Ось Таня i каже: давайте вiзьмемо над ними шефство. Ну, я послухав. А ви її за це... У Степана затремтiло пiдборiддя, защипало в очах. Вiн квапливо вiдвернувся. Аристарх задумався. - Ви, дiти, дивнi якiсь iстоти, - обiзвався вiн через хвилину. - Я навiть от що скажу. Хоча мене й навчали все життя ненавидiти людський рiд, - все одно ти менi чомусь починаєш дуже подобатися. I коли накажуть видряпати тобi очi або зiштовхнути до урвища, - мабуть, я вже не можу цього зробити. В мене теж є своя совiсть... Зненацька кiт скочив на рiвнi. Горблячи спину, став вдивлятися кудись в далечiнь. - Здається, ще один гiсть завiтав, - зауважив вiн. - Не ображайся, але доведеться тебе зачинити... Ляда з глухим стуком закрила отвiр. Земля тоненькими вкрадливими струмочками посипалася на долiвку. Стало так тихо, що Степан почув, як в глибинi льоху шкребуться жабенята. БИТВА Степановi здалося, нiби вiн сидить в цiй безпросвiтнiй темрявi цiлу вiчнiсть. Затим вiн почав розрiзняти далекi, приглушенi голоси. А ще через хвилю вiн мiг навiть визначити, кому вони належали. Оцей голос, що скидався на нявкання, без сумнiву, був голосом Аристарха. Цей, хриплий, мов каркання ворони, належав Ядвiзi Олiзарiвнi. А ось цей третiй голос - невже... Зненацька до нього долинув звук метушнi, штовханина, чиєсь роздратоване буркотiння. Затим повiтря розiтнув пронизливий вереск Аристарха. I знову все затихло. Степан зацiпенiв. Йому нестримно хотiлося хоча б одним оком поглянути, що там, нагорi, дiється. Через якийсь час почулися кроки i збудженi вигуки. Вони все наближувалися, незабаром Степан мiг розрiзняти вже окремi слова. - Тобi ще мало, еге ж? - допитувався на диво знайомий голос, i Степан мiг поклястися, що знає, кому вiн належить. - Теж менi герої - два на одного. Вiдпусти, кажу, а то гiрше буде! - Ми ще побачимо... ой!.. кому гiрше буде, - вiдказав Аристарх. - Радiй, що сьогоднi я... ой!.. добрий, а то так легко не вiдбувся б. - Зачини його i заходь до хати, - почувся вiддалений голос баби-яги. - А я поки що приготую примочку. Ляда вiдчинилася, i на дно льоху опустилася драбина. По нiй неохоче зiйшов Василь. Потiм в отворi з'явилася розкошлана голова Аристарха. - Туди тобi й дорога! - сердито мурмотiв вiн, облизуючи передню лiву лапу. - От i сиди тут до скону! Здоровою лапою Аристарх висмикнув драбину нагору i грюкнув лядою. В льосi стало ще темнiше, нiж до того. - Де ти, Стьопо? - запитав Василь. - Нiчого не бачу. - Я тут, - озвався Степан. - Iди сюди. Звiсно, погано, що його товариш теж потрапив у пастку. Проте, з iншого боку, i непогано. Удвох завжди можна щось та придумати. Вони розшукали один одного в темрявi i вмостилися на оберемок соломи. - Привiт, - сказав Василь таким голосом, начебто нiчого й не сталося. - Слухай-но, а чого цей котяра раптом зарепетував людським голосом? Невже тому, що я його так оперезав ломакою? - Ти справдi потягнув його? - зрадiло поцiкавився Степан. - Ще й як, - пiдтвердив Василь. - Ось помацай. Степан намацав якийсь цурпалок. - То палиця розкололася надвоє, - пояснив Василь. - Знатиме, як кидатися на людей... Тепер ти розказуй. Коли Степан розповiв про все, Василь скрипнув зубами. - У-у, звiрi! Я ж їх за це... я їх сам до печi вкину! - I я теж знаєш як їх ненавиджу? - сказав Степан. - Та однiєю силою тут не обiйтися. Треба щось iнше придумати. Якусь хитрiсть, чи що. - А ти вмiєш хитрувати? - поцiкавився Василь. - Не знаю, - змушений був визнати Степан. - Мабуть, не дуже. - Я теж не вмiю, - признався i Василь. - Але ж не сидiти нам тут, доки нас в пiч не кинуть! Нi, треба щось робити. - Нам би їхню СТУПу розшукати, - сказав Степан, пригадавши слова Шурхотуна. - Що-що? - Це така машина, - пояснив Степан. - Мабуть, схожа на лiтак. На нiй баба-яга лiтає. Василь в задумi шморгнув носом. - Щось я такого лiтака не бачив, - сказав вiн. - Що ж тут дивного. Вона знаєш як його ховає? - Як же ми його тодi знайдемо? - Нам би спочатку вирватися звiдсiля, - сказав Степан. - А там видно буде. Цс-сс... Здається, сюди йдуть. Мовчи i роби вигляд, нiби нiчого не знаєш. Вiдкинулася ляда, i до отвору зазирнув Аристарх. Його передня лiва лапа була туго перебинтована. - Як настрiй у новенького? - поцiкавився вiн. - Ще не звик до нового помешкання? - Нiчого, скоро ми з тобою помiняємося, - похмуро пообiцяв Василь. - Ач, який моторний! - вищирив зуби Аристарх. - Ну, на це навряд чи можеш розраховувати. Хоча, як не дивно, я й на тебе чомусь зовсiм не ображаюся. Ти захищався, як мiг. - Кiт гойднув перебинтованою лапою. - Але признайся, що й тобi теж дiсталося. Скажи спасибi хазяйцi, що заборонила користуватися пазурами, а то б... їсти будете? Аристарх навис над лядою i здоровою лапою простягнув горщика. В ньому лежало щось дуже обгорiле. - Що це? - здивовано запитав Степан. - Смаженина, - пояснив Аристарх. - Хiба не пiзнаєш? Бiльше вiн нiчого не встиг сказати. Василь раптом пiдстрибнув, вчепився за лапу i з усiєї сили смикнув кота вниз. Аристарх випустив горнятко i з переляканим нявканням гепнувся на долiвку. Василь миттю осiдлав кота i почав його духопелити. - Ось тобi за Таньку! - примовляв вiн. - Ось тобi за Степана! А оце - за мене! - Вiдпусти, скажений! - репетував Аристарх, борсаючись пiд хлопцем. - Ти що - зовсiм з глузду з'їхав? По хворiй лапi б'єш, так? Несподiвано Василь вiдлетiв у куток. А Аристарх уже стояв над ним i розлючено шипiв: - Зараз ми поквитаємося! Зараз ти в мене отримаєш на горiхи... Проте до розправи не дiйшло. На мить перед Степаном промайнув настовбурчений котячий зашийок, i хлопець, не роздумуючи, вчепився в нього. Аристарх смикнувся, нявкнув тоненьким, безпомiчним голосом маленького кошеняти i з пiдiбганим хвостом завис у повiтрi. Вiн виявився не таким вже й важким, цей величезний чаклунський кiт. - Навiщо ти так зi мною? - запитав вiн все тим же тоненьким голосом i скосив на Степана докiрливий погляд. - Вiдпусти мене, будь ласка. Ну, прошу тебе! - Е, нi, - вiдповiв Степан i з такою силою стрiпнув кота, що той лише кавкнув. - Ти нас - в пiч, на смаженину, а ми тебе за це - вiдпускати? Не вийде! - Яку смаженину? - заволав Аристарх. - Подумай, про що ти говориш! Нiякої смаженини ми з вас i не збиралися робити! Чесне слово, таке нам з хазяйкою i в голову не приходило! - Брешеш, - сказав Степан. - Думаєш, я забув, що казала твоя хазяйка? Думаєш, я не бачив, як у печi горiв вогонь? - Так то ж був несправжнiй вогонь, - вiдповiв Аристарх i знову затiпався. - Ой, та боляче ж!.. То хазяйка спецiально вам на очi вогонь навела, зрозумiв? Щоб страшнiше було. А насправдi нiякого вогню там нема. Так що за Таню боятися нiчого... Може, вiдпустиш мене? - Тримай його, Стьопо! - обiзвався Василь iз свого кутка. - Не випускай його! Бреше вiн, мабуть, все, а сам лише думає, як би вирватися. - Та не брешу я, не брешу! Моя хазяйка її в тiй печi зараз сонним зiллям обкурює. - Навiщо це їй? - Хоче взяти до себе ученицею. У нас, нечистої сили, є такий закон: раз на вiсiмдесят вiсiм рокiв кожна баба-яга повинна викрасти у людей дiвчинку i зробити її своєю ученицею. Василь лише свиснув. - Он воно що... - То значить, Таня буде вiдьмачкою? - скрикнув Степан i щосили струснув Аристарха. - Таня - вiдьмачкою? Нi, не бувати цьому, не бувати! - Ой-ой-ой! - щосили зарепетував Аристарх. - Ти ж менi шкуру спустиш! При чому тут я? Я всього лише слабкий, нещасний кiт, що змушений скрiзь супроводжувати свою хазяйку. А тепер вiдпусти мене. Я вже все сказав. - Нi, не все, - заперечив Степан. - Ти ще не сказав, де твоя хазяйка переховує СТУПу. Аристарх зробив здивованi очi. - Яку ступу? - Не прикидайся дурником. Ту, на якiй ви з бабою-ягою лiтаєте. Аристарх скоса зиркнув на нього. - Нiчого ви вiд мене бiльше не дiзнаєтеся, - промовив вiн i вiдвернувся. - Дiзнаємося, - сказав Степан. - Я труситиму тебе доти, доки ти не скажеш все, що потрiбно. - Ще й як труситимемо! - пiдтримав Василь товариша. Аристарх зiтхнув. - Що ж, ваша взяла, - сказав вiн. - Бачили бiля яру копичку торiшнього сiна? За десяток крокiв вiд неї i захована СТУПа. Хлопцi перезирнулися. - Щось я там нiякої копички не бачив, - зауважив Василь. - Мабуть, не туди дивився, - вiдказав Аристарх. - Вона там, де бiля яру ростуть шипшиновi кущi. А тепер вiдпустiть мене! Степан запитально поглянув на товариша. - Вiдпустимо? - Ще рано, - сказав Василь. - Ми повиннi спочатку переконатися, що вiн нас не обдурює. Ось ми виберемося нагору, подивимося, що i як, - i тодi видно буде. Аристарх, незважаючи на своє жалюгiдне становище, iронiчно посмiхнувся: - Хотiв би я побачити, як вам це вдасться. Драбина ж бо нагорi! Василь замислено почухав потилицю. - А вона нам i не потрiбна, - врештi знайшов вiн вихiд. - Ти, Степане, притулися до стiни, а я по тобi i виберуся. Потiм спущу драбину. Тiльки ж дивися - не вiдпускай його! - А тебе хазяйка побачить, - зловтiшно сказав Аристарх. - Ну то й що? Треба ризикувати. Все одно iншого виходу в нас немає. ВТЕЧА Тримаючи Аристарха на вiдстанi, аби той не вчепився в нього, Степан притиснувся плечем до прохолодної вологої стiни. Василь спритно, немов вивiрка по дереву чи моряк вiтрильного судна по щоглi, ковзнув по ньому нагору i вчепився в край отвору. Потiм пiдтягнувся на руках i через якусь хвилину вже стояв на землi. - Морський порядок, - озирнувшись довкола, задоволено зауважив вiн. - Хата стоїть боком до нас. Так що нiхто нiчого не побачить. Вiн опустив драбину i допомiг товаришевi вибратися з пiдземелля. - Так про яку копицю ти казав? - запитав вiн Аристарха, котрий, як i ранiше, покiрно погойдувався в Степановiй руцi. - Ну як же ти її не бачиш? - вiдказав той. - Онде, трохи лiворуч вiд тих кущiв. Василь придивився i пирхнув. - Та хiба то копиця? Так, пучок сiна. I то невеличкий. - Нехай буде пучок, - згодився Аристарх. - А трохи вбiк находиться СТУПа. Вона теж сiном притрушена. На випадок дощу чи спеки. Василь уважно дивився в той бiк. Вiн навiть долоню приклав до очей. - Нiчого не бачу, - врештi сказав вiн. - Копичка нiбито i є, а от СТУПи не видно. - Та кажу ж тобi, що вона зачарована, - вiдгукнувся кiт. - Хазяйка вiдвела вiд неї людськi очi. - А ти змiг би її розчаклувати? - запитав Степан. Аристарх засопiв носом. - Багато ви вiд мене хочете, - незадоволено сказав вiн. - Це могли б зробити i ви самi. Варто лише доторкнутися до неї - i всi чари зiйдуть... Ну, довго я ще буду висiти? - Зачекай, - сказав Степан. - Спочатку ми повиннi переконатися в тому, що ти кажеш правду. Потайки, ховаючись за кущами на той випадок, коли бабi-язi заманеться вийти на ганок, вони стали пробиратися до копички. Несподiвано Аристарх приловчився i всiма чотирма лапами вчепився в стовбур невисокого берестка. - Гвалт! - зарепетував вiн на всю свою котячу горлянку. - Караул! Рятуйте мене! Степан смикнув Аристарха раз, смикнув вдруге. Проте кiт нiбито прирiс до стовбура. - Пробi! Рiжуть! - репетував вiн. - Шкiру з живого знiмають! - Кидай його! - вигукнув Василь. - Тiкаймо, поки вона не вискочила! I хлопцi припустили так, як, напевно, ще нiколи не бiгали в життi. За їхньою спиною лунало котяче нявкання i вереск розлюченого Аристарха. Через хвилину до них приєдналися вигуки i прокльони баби-яги. - Онде вони! - кричав кiт. - Хапай їх! Бачиш - вони до копички бiжать! Озирнувшись, Степан побачив, як Аристарх кульгає за ними на трьох лапах, а баба-яга витягує з будинку мiтлу з довгим лискучим держаком. - Навiщо їй мiтла? - задихаючись, запитав вiн у Василя, котрий бiг трохи попереду. Звiдкiлясь в його руках взялася замашна палиця. - Яка мiтла? - не зрозумiв Василь. Вiн теж озирнувся, i на його обличчi з'явився подив. - О, та вона ж летить на нiй! Ну, Степане, тепер тримайся! I вони залопотiли швидше, нiж до того. Але ще швидше гналася за ними Ядвiга Олiзарiвна. - Всiх згною! - гнiвно кричала вона. - Заживо в землю закопаю! - Правильно! - пiдтримував Аристарх. - Давно пора! Степан з розгону проскочив повз копичку сiна i зупинився. Бiгти далi не було нiякого сенсу. Все одно через кiлька секунд баба-яга їх наздогнала б. Порятунок можна було шукати лише в СТУПi. Та й то, якщо вона десь поблизу... Але як її знайти? Степан широко розвiв руки i кривулями подався навколо копички. - Молодець, Степане! - вигукнув Василь. - Шукай СТУПу, а я спробую затримати її хоч трохи! I вiн з ломакою напоготовi повернувся до Ядвiги Олiзарiвни, що була вже зовсiм близько. Степан метушливо снував вiд копички до шипшинових кущiв i назад. Проте нiчого не мiг знайти. Аби ж то хоч знати, яка вона з себе, та СТУПа! - Шукай, Стьопко, шукай швидше! - вигукував Василь. Здається, вiн пiдбадьорював не стiльки товариша, скiльки себе. - Шукай, а я їй зараз покажу! Хай знає наших! Степан мигцем поглянув у його бiк i побачив, як розкошлана баба-яга стрiмко, мов шулiка, налетiла на Василя. Той погрозливо змахнув ломакою. Мiтла рiзко змiнила напрямок, описала в повiтрi круту дугу i кинулася на Василя зi спини. Хлопець ледве встиг повернутися їй назустрiч i виставити єдину свою зброю. Баба-яга з голосними прокльонами шугнула вгору. - Нi, нас так просто не вiзьмеш! - гукав їй услiд Василь. - А ти шукай, Степане, шукай! - Та немає її нiде! - у вiдчаї вiдгукнувся Степан. - Мабуть, Аристарх нас обдурив! - Я такий, - задоволене загорлав Аристарх, накульгуючи на трьох лапах. - Хапай їх, лови! Баба-яга зловтiшне зареготала. Вона розвернулася у високостi i знову накинулася на Василя. Той пiдняв палицю над собою, проте цього разу мiтла не збиралася ухилятися вiд неї. Держално вперезало по Василевiй руцi з такою силою, що палиця вiдлетiла далеко вбiк. Василь засичав вiд болю i хотiв було нахилитися за нею. Та баба-яга була напоготовi. Вона так турнула хлопця, що той колобком покотився по землi. - Є один! - втiшено вигукнула вона. - Є один, а зараз буде другий! I мiтла знову почала набирати висоту. СТУПА Степан зупинився. Все, тепер, здається, вже не врятуватися. Але й плазувати перед цiєю страхiтливою чужачкою вiн теж не буде! Степан випростався i вигукнув: - Не боюся я тебе! I нiхто тебе не боїться! I, не зводячи з баби-яги очей, смiливо ступив їй назустрiч. - Стiй! - зненацька вiдчайдушним голосом зарепетувала баба-яга. - Замри, де стоїш! Проте було вже пiзно. Степан вдарився колiном об щось, чого не бачило око. Сильний бiль примусив його зойкнути, проте вiн тут же замовк, бо перед ним несподiвано постала якась дерев'яна споруда, що була злегка притрушена сiном. - Стiй, кажу тобi! - репетувала баба-яга так, що аж у вухах лящало. - Не рухайся! Вiдiйди назад! Але Степан вже вiдгорнув сiно вбiк i стрибнув у глибоку, мов дiжка, виїмку у колодi. Баба-яга у вiдчаї крикнула щось пронизливим, диким голосом i шугнула пiд хмари. - Молодець, Стьопко! - вигукнув Василь. - Наша взяла! Тепер нехай вона потремтить перед нами! Баба-яга зi свистом носилася навколо СТУПи. Божевiльна лють перекошувала її i без того страшне обличчя. Вона то вiдлiтала далеко вбiк, то блискавкою кидалася на Степана. Держално мiтли, здавалося, от-от протне йому груди. Проте в останню мить якась невидима сила вiдкидала мiтлу убiк. - Ти краще iншого лови! - горланив Аристарх, котрий все ще кульгав на своїх трьох. - Другого хапай, поки вiн не взявся за ломаку! - Так я вам i дамся! - зареготав Василь. Палиця вже була в його руцi. В кiлька стрибкiв хлопець дiстався до СТУПи i став поруч iз Степаном. - Тепер тiльки спробуйте пiдступитися до нас! Що, не можете? На цей раз Ядвiга Олiзарiвна, схоже, змирилася з поразкою. Вона втомлено махнула рукою i спрямувала мiтлу на копичку сiна. - Що ж, на цей раз ваша взяла, - визнала вона. - Вважайте, що сьогоднi вам пощастило. От лише не можу зрозумiти, звiдкiля ви дiзналися про iснування СТУПи? - А що хлопцi мовчали, то баба-яга повернулася до Аристарха. - Чи не ти їм розповiв про неї? Аристарх завбачливо вiдiйшов на безпечну вiдстань. - Я... я нiчого їм не казав, - стишеним голосом промуркотiв вiн i кинув прохальний погляд на друзiв. - Вони... самi звiдкись... мабуть... - Це правда? - звернулася баба-яга до Степана. - Звiсно, правда, - вiдказав Степан i сам здивувався з того, що говорить. Бо коли добре подумати, то кiт не зробив йому нiчого доброго. Швидше навпаки. - Гаразд, - по паузi сказала Ядвiга Олiзарiвна. - Я потiм сама в усьому розберуся. А поки що вибирайтеся з СТУПи i швиденько бiжiть додому. Тiльки ж дивiться, щоб ноги вашої тут бiльше не було! Ну, чого сидите? Не бiйтеся, бiжiть, я вас не чiпатиму. Василь посмiхнувся. - А нам i тут непогано, - сказав вiн. - Без Танi ми нiкуди не пiдемо, - пiдтримав його Василь. Ядвiга Олiзарiвна удала, нiби дуже здивувалася. - Без Танi? - перепитала вона. - Хiба ж ти не знаєш, що... - Знаю, - перебив її Степан. - Знаю, що в тiй печi нiякого багаття й близько не було. Одна лише видимiсть. А насправдi ви її зiллям обкурюєте. - I хочете зробити її своєю ученицею, - додав Василь. Ядвiга Олiзарiвна вражено подивилася на нього. - Шурхотун про це нiчого не знав, - мовила вона начебто до самої себе. - Отже... - вона погрозливо повернулася до Аристарха. - Отже, тiльки ти їм мiг про це розповiсти... - Нi, не я! - перелякано верескнув Аристарх i знову кинув благальний погляд на Степана. - Не я! - Хоча б тепер не бреши, - зневажливо кинула Ядвiга Олiзарiвна. - Що ж, доведеться тобi до кiнця життя заздрити найнiкчемнiшiй тварюцi. Чи пеньковi. I я тобi це обiцяю. - При чому тут Аристарх? - втрутився Степан, знову ж таки незрозумiле для самого себе. - Ми його навiть розпитати як слiд не змогли. - Вiн верещав, як недорiзане порося, - пiдтримав товариша Василь. Тепер, схоже було, баба-яга здивувалася по-справжньому. - Он як... - повiльно проказала вона. - А я на тебе таке було подумала! - Нiчого, буває, - сказав Аристарх i гордовито випнув груди. - Я тримався мужньо. Вони вiд мене нiчого не дiзналися. I вiн тихцем пiдморгнув друзям. Ядвiга Олiзарiвна ласкаво погладила свого мужнього кота. - Так вiддаєте Таню чи нi? - запитав Степан. - Це моя справа, - вiдрiзала баба-яга. - Сама знаю, що менi з нею робити. - Ну, тодi ми нiкуди звiдси не пiдемо, - оголосив Степан. - А коли не пiдемо, то й ви нiкуди не полетите. - Пiдете, - зле посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. - Вилетите звiдсiля, як iз пращi. Тiльки тодi вже, мабуть, пiзно буде. ЧАКЛУНСЬКI ХИТРОЩI Вона звела зосереджений погляд на маленьку хмаринку, що саме пропливала над їхнiми головами. Потiм щось прошепотiла i почала робити руками енергiйнi рухи. Вгору - вниз - вбiк. Вгору - вниз - вбiк... Василь, що уважно спостерiгав за її дiями, раптом розсмiявся. - Поглянь-но, Стьопо, а старушенцiя, схоже, морзянкою шпарить. I справдi, Ядвiга Олiзарiвна розмахувала руками точнiсiнько як сигнальник пiд час вiйськово-морського параду. Проте через кiлька хвилин друзям було вже не до смiху. Бiла хмаринка знизилася, потемнiшала, i з неї пiшов град. Спочатку вiн був маленький, розмiром з пшеничне зерня. Потiм з кукурудзяне. Нарештi на хлоп'ячi голови з сухим трiском посипалася льодяна квасоля. Вона боляче шмагала по головi, плечах, зашийку. Василь прикрив голову долонями, проте одна градина розмiром з голуб'яче яйце стукнула його так, що бiдолашний тiльки зойкнув. - Тягни сорочку на голову! - крикнув йому Степан. Стало трохи легше. Але незабаром у хлопцiв заболiли руки. Град духопелив по кiсточках пальцiв так, що лише статуя могла витримати щось подiбне. - Може, втечемо? - простогнав Василь. - А пiзнiше знову повернемося. Ой! - Не можна, - заперечив Степан. - Вона тодi... ой!.. втече разом з Танею! - То що ж робити? - розгублено запитав Василь. Але тут одна градина так трiснула його по потилицi, що вiн одразу ж здогадався. - Сiно! - вигукнув вiн. - Прикриємося сiном! Степан висунув руку з-пiд сорочки i тут же скривився вiд пекучого удару. Все ж йому пощастило захопити чималий оберемок, i друзi накрилися ним з головою. Тепер вони сидiли в СТУПi i вслухалися в те, як град з барабанним трiском гупає в стiни лiтального апарату, як щось вигукує розлючена баба-яга. - Сама собi робить гiрше, - зауважив Степан. - То прикриває СТУПу вiд негоди, то насилає на неї град. Мабуть, i Ядвiга Олiзарiвна подумала про це, бо невдовзi град припинився. Друзi обережно висунули носи назовнi. Над ними, наче нiчого й не трапилося, свiтило яскраве сонце. По небу, як i ранiше, лiниво пропливали легенькi хмаринки. Навколо зеленiла трава та кущi. I лише поблизу вiд СТУПи лежав товстий шар граду. Вiд нього здiймалася густа пара. - Ну, чия взяла? - задирливо гукнув Василь. - Нi, такими штучками нас не вiзьмеш! Ядвiга Олiзарiвна закусила нижню губу довгими, немов кабанячi iкла, зубами. Проте помовчала. Схоже було, що вона знову щось затiває. Нарештi вона послала Аристарха за обiдом, а сама прилягла на копичку. - Трохи посплю, - звернулася вона нiби до самої себе i одразу засвистiла носом. Але Степан весь час вiдчував на собi її важкий погляд з-пiд напiврозплющених повiк. Баба-яга висвистувала носом, аж доки не повернувся Аристарх з закiптюженою каструлею. Ядвiга Олiзарiвна потягнулася, вийняла з неї два чималенькi шматки i переклала їх на лопухове листя. Потiм схилилася над каструлею, прошепотiла кiлька нерозбiрливих слiв i наказала Аристарховi: - Решту вiднеси їм. А то ще жалiтимуться, нiби я їх тримаю голодними. Аристарх пiдiйшов до СТУПи, простягнув каструлю i голосно побажав: - Їжте на здоров'я! Тодi нахилився до Степана i ледве чутно додав: - Але як тiльки ви покладете це до рота - у вас страшенно заболять животи i закортить до кущiв... - вiн коротко гигикнув, мабуть, уявив собi таку веселу картину. - А там-то моя хазяйка вас i схопить! - Що саме вiн мав на увазi? - поцiкавився Василь пiсля того, як Аристарх, ще раз голосно побажавши смачного, повернувся до копички. - Треба подумати, - вiдказав Степан. - Гадаю, що вiн нас застерiгав вiд чогось. - А я вже здогадався, - перебив його Василь. - Мабуть, ця старушенцiя зачаклувала обiд чи щось пiдсипала туди. - Що саме? - Мало що... А баба-яга вiдвернулася вiд хлопцiв i, нiби нiчого й не трапилося, неохоче жувала свiй шматок. Схоже було на те, що її бiльш за все цiкавили хмаринки у небi, метелик, що безпечно пурхав над головою, далеке гудiння лiтака... Врештi-решт Ядвiга Олiзарiвна мовби випадково перевела погляд на друзiв. - А ви чого не обiдаєте? - запитала вона. - Гидуєте, чи що? Не бiйтеся, їжте. Це рагу з перепелiв. Аристарх наловив їх спецiально для вас. - Атож, - пiдтвердив Аристарх i пiдморгнув хлопцям. - Еге, так ми й накинемося на цю бурду! - насмiшкувато вiдгукнувся Василь. - А раптом ви щось пiдсипали в неї? Нi, краще обiйдемося без вашого обiду. Ядвiга Олiзарiвна спересердя пожбурила свою порцiю далеко в кущi. - Все одно ви колись та виберетеся звiдтiля. Зголоднiєте, чи спрага замучить. - Ну, коли то ще буде! - безтурботно вiдгукнувся Василь. - За той час все може трапитися. - Що саме? - Ну... хоча б хтось iз дорослих надiйде. - Не сподiвайся, тебе вiн не побачить. Я знову все заховаю вiд стороннього ока. - То й ховайте. А ми знову щось придумаємо. Правда, Стьопо? ЗВIЛЬНЕННЯ А Степан в цей час уважно приглядався до СТУПи. На перший погляд, це була звичайнiсiнька собi старовинна ступа, яку вiн не раз бачив у районному музеї. Хiба що добре вiдполiрована i покрита лаком. Не вистачало лише товкача, чи як вiн там називається. Того, чим товчуть зерно. Та вiн i не потрiбен - виїмок в цiй СТУПI видовбано не для того, аби щось товкти... От лише невiдомо, як нею керувати. Нiде не було нi важелькiв, нi кнопок. Гладенькi, до блиску зачовганi стiнки, таке ж гладеньке дно... Невже ця СТУПа й справдi слухається одного лише чарiвного слова? Степан ще раз гарненько все обдивився i майже бiля самого дна помiтив невеличку заглибину. А в нiй - три химернi сучки, що швидше скидалися на маленькi гачечки для одежi. Пiд ними виднiлися такi ж вiдполiрованi бугорки. Iншим часом Степан, можливо, не звернув би на них нiякої уваги. Але тепер вiн одразу ж здогадався, що вони для чогось потрiбнi. Степан хотiв було перевiрити свiй здогад на дiлi, проте вчасно схаменувся. Ще, чого доброго, доторкнешся до них - i одразу ж опинишся в якомусь тридесятому царствi чи iншому негарному мiсцi. А Василь все ще завзято сперечався з Ядвiгою Олiзарiвною. Аристарх прислуховувався до тiєї суперечки з неприхованою цiкавiстю. - Град - це ще не страшно, - казала стара чаклунка. - То лише квiточки. А от що ви робитимете, коли я накличу на вашi голови грозову блискавку? - Так-так, саме блискавку! - жваво пiдхопив Аристарх. - I вiд вас тодi лише мокре мiсце залишиться. Тобто я хотiв сказати - жменька попелу, - виправився вiн. - I вiд вашої СТУПи теж, - уточнив Василь. - На чому тодi ви лiтатимете? Аристарх спантеличено почухав лапою за вухом. Ядвiга Олiзарiвна теж знiяковiла. - Можна обiйтися й без блискавки, - сказала вона через якусь хвилину. - Я краще на вас напущу... - А, вигадки це все, - зневажливо махнув рукою Василь. - Все одно нiчого ви нам не зробите. Ядвiга Олiзарiвна образилася не на жарт. - Який же ти нечема, - сказала вона. - Хам, - втрутився i Аристарх. - Пентюх. Теж менi - гангстер з Горобцiв. - Я тобi ще покажу гангстера, - пообiцяв Василь. - Дай тiльки виберемося звiдсiля. I в цю хвилину в Степановiй головi промайнула рятiвна думка. - Зачекай, - зупинив вiн товариша, що ладен вже був вискочити з СТУПи i кинутися на Аристарха. - Мабуть, ми таки пiдемо звiдси, - звернувся вiн до Ядвiги Олiзарiвни. - Нарештi чую щось розумне, - задоволено зауважила та. - I чим швидше, тим буде краще для вас. - Але пiдемо лише з Танею. - Ну, то й помирайте отут вiд голоду й спраги, - вiдказала баба-яга i позiхнула. Схоже було, що ця розмова почала їй обридати. - I не сподiвайтеся, що вам хтось допоможе. - А ми й не сподiваємося. Ми самi можемо захиститися. А перед цим вiзьмемо й знищимо вашу СТУПу... Дай, будь ласка, ножика, - попрохав Степан товариша. - Для початку я зрiжу оцi ось сучки i бугорки. Це ваша система управлiння, правильно я кажу? - Не смiй, гаспиде! - з жахом заволала Ядвiга Олiзарiвна i штопором вгвинтилася в повiтря. - Не смiй торкатися своїм поганським залiзом до чарiвного дерева! - Це в мене поганське залiзо? - обурився Василь. - Ану, Степане, дай-но менi його сюди... - Зачекай трохи, - вiдсторонив товариша Степан. - Так вiддаєте Таню чи нi? Ядвiга Олiзарiвна тiльки зубами заскреготiла. Але що вона могла вдiяти? - Що ж, берiть свою Таню, - видушила вона з себе. - Аристарх, збiгай-но за нею. - Все бiгай та бiгай, - невдоволено буркнув Аристарх. - Що я - хлопчик на побiгеньках? - Проте, перехопивши шалений погляд своєї хазяйки, схопився на ноги. - Ну, гаразд, гаразд! Буде тобi Таня. Через кiлька хвилин хлопцi побачили дiвчинку. Потираючи кулачком очi, нiби тiльки-но прокинулася, Таня повiльно вийшла на ганок, її навiть похитувало. Так же повiльно пiдiйшла Таня до СТУПи i з зусиллям перевела затуманений погляд на друзiв. - О, хлопцi... - слабким голосом проказала вона. - I ви тут... я така рада... - I солодко позiхнула. - Спати хочеться. Я зараз... зараз... Ноги їй пiдiгнулися, i дiвчинка сiла на траву. - Що з нею? - здивувався Василь. - Нiчого особливого, - заспокоїв його Степан. - Прокинеться. Зi мною теж таке було... А тепер я побiжу за шоломами. - Та ти що? - жахнувся Василь. - Вона ж тебе... - А ножик навiщо? - Ага, - сказав Василь. - I як я ранiше не здогадався? Степан зiтхнув, немов перед стрибком у холодну воду, i кулею вилетiв iз СТУПи. Вiдьма скочила на ноги, проте Василь владним голосом наказав: - Нi з мiсця! А то все порiжу. Баба-яга вдарила руками об поли i аж завила з лютi. Якби її погляд вмiв убивати, - хлопець, певно, перетворився б на попiл. Незабаром Степан повернувся. Вiн нiс з собою два хокейнi шоломи. Ядвiзi Олiзарiвнi перехопило подих. - Вони про все знають, - прошепотiла вона i повернулася до Аристарха. - Це ти все, ти! - Нi з мiсця! - повторив Василь. Степан тим часом скочив до СТУПи i простягнув одного шолома товаришевi. - Одягай, - сказав вiн. - Знаєш, я хотiв когось iз дорослих покликати на допомогу. А потiм вирiшив, що не треба. Бо вона може замаскувати СТУПу - i шукай тодi тебе. - Правильно зробив, що не запросив, - схвалив Василь. - Самi справимося. Я, Стьопо, ось що придумав. Ти береш Таньку на плечi i бiжиш з нею до села. А я вас прикриватиму. Зрозумiв? Ну, один, два... три! Ядвiга Олiзарiвна не встигла i оком змигнути, як Степан пiдхопив Таню i кинувся з нею до яру. За ними з палицею напоготовi бiг Василь. Цей шлях запам'ятається хлопцям надовго. Ядвiга Олiзарiвна, прийшовши до тями, щось вигукнула - i навколо них пiднялася страшенна буря. Одразу ж потемнiшало. Неймовiрне ревисько розривало вуха. Час вiд часу звiдкiлясь долiтали прокльони баби-яги та пронизливе вищання Аристарха. Пiщинки нещадно шмагали по обличчю, пружнi, злi вихори, здавалося, от-от зiрвуть з хлопцiв шоломи. - Тримайся, Стьопо! - кричав Василь. - Вiн на всi боки розмахував своєю палицею, i вiд того прокльони Ядвiги Олiзарiвни ставали голоснiшими. - Тримайся! Я їм зараз... Зненацька Степан вiдчув пiд ногами порожнечу i разом з Танею кудись покотився. В ту ж мить ревисько припинилося. Вони сидiли на днi яру. Першим отямився Василь. Мабуть, тому, що закотився в заростi жаливи. - Здається, вирвалися, - сказав вiн i жваво скочив на ноги. - Танько, прокидайся! Чуєш - ми вирвалися! Коли хлопцi, пiдтримуючи все ще сонну Таню, дiсталися нагору i озирнулися, - бiля копички вже нiкого не було. Лише на тому мiсцi, де стояла СТУПа, клубочився легкий туман... ЩО БУЛО З ТАНЕЮ Вони тiльки-но викупалися i тепер грiлися пiд сонцем. Було спечно й задушливо. В застиглому повiтрi без упину гудiли бджоли та джмелi. Високо в небi кружляв орел. Час вiд часу з кущiв долiтав тихий шурхiт - чи то пробiгало маленьке звiрятко, чи пурхала невидима пташка. Василь перевернувся на спину i знiчев'я засунув руку до торбинки з черешнями. - Значить, з тобою нiчого такого не трапилося? - запитав вiн Таню i вистрелив кiсточкою в кущi. - Нiчогiсiнько, - вiдповiла Таня. - Я спала. Це було правдою. Але не зовсiм... Коли за Степаном зачинилися дверi, Ядвiга Олiзарiвна вiдставила рогач i сказала: - А тепер поговоримо серйозно. Отже, менi потрiбна учениця. Але не просто учениця, а учениця добровiльна, розумiєш? - Розумiю... - Це добре, що розумiєш. Тодi я познайомлю тебе iз своїми друзями. Ти побачиш, як вони живуть, що роблять. I коли хтось iз них тобi сподобається - ти менi скажеш, i я допоможу тобi стати такою ж. Та коли i на цей раз вiдмовишся - тодi, на жаль, доведеться тебе вiдправити на Лису гору. А там навiть страшно подумати, що з тобою можуть зробити. Тож думай, Таню, добре думай! Ядвiга Олiзарiвна розтерла снопик якогось зiлля i дала дiвчинцi понюхати його. У Танi закружляло в головi. А коли кружляння припинилося, дiвчинка побачила себе в незнайомiй лiсовiй гущавинi. Все навколо неї було нiби пронизано зненавистю i жахом. Навiть дерева - i тi, здавалося, не скрипiли пiд вiтром, а скреготали вiд злостi. Здалеку долiтали якiсь вигуки. Вони все наближалися, i незабаром Таня почала розбирати окремi слова. - Ми злi чарiвницi! - чулося їй. - Ми невблаганнi вiдьмачки! Тремти, хто колись збиткувався над нами! Бережись, хто був нашим другом i зрадив нас! О, ми вмiємо помститися так, що у них кров захолоне в жилах!.. Ще мить - i голоси запурхали навколо дiвчинки, мов метелики навколо лампи. - Дiвчинко, iди до нас! - кликали вони Таню. - У нас не занудьгуєш. Хочеш, ми оберемо тебе своєю королевою? I будеш ти найвродливiшою i найнещаднiшою королевою на свiтi! I лихо тим, хто знущався над тобою! Назви їхнi iмена, дiвчинко! - Нi! - вигукнула Таня. - Нiколи! В ту ж мить голоси щезли. А Таня вже побачила себе на лiсовiй галявинi. Посеред галявини стояв невеликий будиночок на довгiй журавлинiй нозi. Деякий час будиночок похитувався, нiби хотiв зберегти рiвновагу. Нарештi повернувся до Танi вiкнами. Тихо заскрипiли дверi. - Будь ласка, дiвчинко, - почувся привiтний голос. - Заходь, ми давно чекаємо на тебе. В невеличкiй свiтлицi сидiла худорлява жiнка з шитвом у руках. Вона посмiхнулася маленькiй гостi i показала на ослiн поруч з собою. По кiмнатi жваво пурхала сорока. Вона мигцем зклюнула щось iз столу, полiтала навколо хазяйки i всiлася Танi на плече. - А ось i наша Таня! - радо заскрекотiла вона. - А ось i я з нею! Вона, звiсно, залишиться у нас. Самотнiсть - це чудово! Особливо коли е такий товариш, як я. Жiнка перекусила нитку, лагiдно поглянула на птаху. - Хвалько ти, - сказала вона. - А й справдi, дiвчинко, залишайся з нами. Тут тобi буде добре i спокiйно. Таня озирнулася. В кiмнатi було чисто i затишно. На стiнах висiли фотокартки та вирiзки з старих кольорових журналiв. На пiдлозi лежали домотканi дорiжки. По кутках висiли снопики дикого маку, м'яти, деревiю... За єдиним вiкном шумiв незайманий лiс. - Не знаю... - нерiшуче промовила Таня. Чомусь ця жiнка їй подобалася. - А ви хто? Жiнка пiдняла на Таню уважнi, трохи сумовитi очi. - Я така ж чарiвниця, як i Ядвiга Олiзарiвна, - сказала вона. - Але не бiйся, я добра чарiвниця. Допомагаю подорожнiм, вiщую долю. - А я не даю їй сумувати, - втрутилася сорока. - Я весела, зi мною не знудишся. Жiнка кивнула головою i замислилася. - Звичайно, нi-нi, та й згадаєш тих, вiд кого подалася в цю самотину, - продовжувала вона. - От поглянь-но сюди... - Жiнка пiдвела Таню до великої фотокартки, на якiй було зображено групу хлопчикiв та дiвчаток. В нижньому кутку стояв напис: "Третiй клас Староiванiвської семирiчної школи". Бачиш цю дiвчинку в останньому ряду? То я. Таня довго розглядала фотокартку. Дiвчинка була негарною з обличчя, мала свiтлi бровенята i зляканi, ображенi очi. - А хто отой хлопчик, котрий, здається, вам щось говорить? - запитала вона. - Це Петько Чередник, - вiдповiла жiнка i сумовито посмiхнулася. - Вiн, либонь, був чи не слабкiший вiд мене. Проте тут штовхнув так, що я трохи не вилетiла за кадр. Не хотiв, бач, Петько Чередник, аби я навiть на фотокартцi стояла поруч з ним... - Жiнка тихо зiтхнула. - А вже про те, щоб стояти поруч з тими, хто в першому ряду - про це я навiть не мрiяла. - Я теж стою на фотокартцi в останньому ряду, - призналася Таня. - I теж у третьому класi. Чарiвниця лагiдно обняла Таню за плечi. - Отаким було моє дитинство, - сказала вона. - Нi, я зовсiм не ображаюся на Петька Чередника чи будь-кого iншого. Але й збиткувань над собою теж стерпiти не могла... - Вона знову взялася за шитво. - I не думай, будь ласка, що тут нудно. Я багато чого вмiю, розбираюся в лiкарських рослинах, розумiю пташинi голоси. А тому, хто в цьому щось тямить, нудьгувати не доводиться. I все ж з грудей доброї чарiвницi вирвалося зiтхання. - Так що самотнiсть - не така вже й погана рiч. Особливо коли поруч з тобою маленький товариш - песик, вивiрка чи оленятко... - Сорока набагато краща, - авторитетно виголосила сорока. - Залишайся з нами, Таню! - Дуже вам вдячна, - сказала Таня. - Я подумаю. I, коли не буде iншого виходу, я... Зненацька все навколо затремтiло i щезло. Перед Танею стояв Аристарх. - Випий оце, - сказав вiн i простягнув дiвчинцi кухля. - Випий - i все забудеш. А тепер пiшли. На тебе чекають. Так що невiдомо, чим би це все закiнчилося для Танi, коли б їй на допомогу не прийшли Василь iз Степаном. Але Таня про це нiчого вже не пам'ятала. Тому вона повторила: - Так, я спала. - I нi з ким не воювала? - запитав Василь i знову засунув руку в торбинку з черешнями. - А може, ти втiкала вiд когось? - Нi, - сказала Таня. - Я не воювала i не втiкала. - Ну i ну, - розчаровано промовив Василь. - Чуєш, Стьопо, чим вона там займалася? Вона спала. Та я б на її мiсцi помер з нудьги! Коли по совiстi, Степан теж не дуже повiрив її словам. Проте нi про що не розпитував. Лише час вiд часу уважно поглядав на дiвчинку. Щось загадкове появилося в її обличчi. Зрештою, це можна було якось пояснити: два днi, проведенi у баби-яги, мабуть, безслiдно не проходять. - Може, ти щось приховуєш вiд нас? - знову взявся Василь за розпитування. - Може, з тобою трапилося щось таке, чому звичайнi люди не повiрять? То ти не соромся, скажи. Як не є, нам теж добре вiдомо, на що здатна ця зла бабушенцiя. Таня заперечливо похитала головою. - Нiчого зi мною не трапилося. Хоча... може, й трапилося. Ранiше я думала, нiби Ядвiга Олiзарiвна дуже зла. А тепер я переконана, що це не зовсiм так. Я думаю, що вона тiльки прикидається злою. Василь здивовано втупився очима в дiвчинку. - Стьопо, чуєш, що вона каже? Вона каже, що баба-яга чудова людина. Ет! А ми ж, можна сказати, життя своє вiддавали! I за кого, питається? I обурений Василь вистрелив кiсточкою у напрямку чергового шурхотiння. - Ой! - зненацька вихопилося у Танi. З кущiв вигулькнув Аристарх. Вигляд у нього був такий грiзний i рiшучий, що хлопцiв, мов струмом, пiдкинуло з землi. Степан миттю одягнув свого шолома. Василь не встиг - чорна кошлата торпеда збила його з нiг. АРИСТАРХ - Це тобi за льох! - зашипiв Аристарх, стаючи Василевi на груди. - Нi з мiсця! - попередив вiн, побачивши, що Степан нахилився за палицею. - Не руш, бо йому буде гiрше! А менi, власне, втрачати нiчого. Степан закляк: гострi кiгтi Аристарха зупинилися в кiлькох сантиметрах вiд Василевого обличчя. - Отак-то воно буде краще, - зауважив Аристарх. - А тепер давайте поговоримо, як розумнi iстоти. Значить, так: я його, - вiн кивнув на Василя, - вiдпускаю, а ви менi за це негайно приносите їсти. Ну як, згода? - Згода! - поспiхом вимовив Степан. - Ми принесемо все, що завгодно, тiльки заховай кiгтi! - Це можна, - згодився Аристарх. - Та дивися менi, не забудь перелити молоко у миску! їв Аристарх так, що аж за вухами лящало. Все ж кусень хлiба i шматок шинки вiдклав убiк, а у Танi попросив хустину. - Хазяйка теж не може сидiти на однiй травичцi, - сказав вiн i загорнув хлiб та шинку у хустину. - Що ж, бувайте здоровi! Наступного ранку Степан виганяв корову до череди не сам. Поруч з ним iшли Василь i Таня. - Тепер ми повиннi скрiзь бути разом, - сказав Василь. - Бо хто знає, чого вiд нього треба ще чекати! Звiсно, вiн мав на увазi Аристарха. На зворотному шляху вони почули якийсь незрозумiлий шум, що долинав з Чортового яру. Хлопцi мiцнiше стиснули в руках ломаки. I недаремно - через хвилину з яру вилiз Аристарх. З його рота стирчало кiлька стеблин кропиви. Побачивши дiтей, Аристарх з вiдразою виплюнув кропиву. - Ну й жалить же, проклятуща, - сказав вiн. - А ви чого витрiщилися на мене? Що, нiколи не бачили роботящого кота? - Не бачили, - признався Степан. - То подивiться... А все через вас! - Чому це через нас? - Бо пiсля вас лак у СТУПi пiшов трiщинами. Варто комусь iз людей без дозволу хазяйки забратися до СТУПи, як вiн одразу трiскається. А з трiщинами вона не полетить. - А кропива навiщо? - Новий лак потрiбен. - З кропиви? - здивувався Степан. - Не тiльки. Та кропиви треба якнайбiльше. Добрячу копицю. Або навiть двi. - I Аристарх важко зiтхнув. - Це ж стiльки часу пiде! Тижнiв два, не менше. А ще кануперу треба, деревiю, котячої м'яти... Слухайте, а чому б вам менi не допомогти? - несподiвано запропонував Аристарх. - Чому б вам самим не натягати кропиви он туди? - вiн кивнув у бiк самiтного будинку. - Хе, - сказав Василь. - Пошукай дурнiв у iншому мiсцi. Вчорашня поразка, схоже, анiскiлечки не вплинула на нього. Взагалi Васько був людиною виключно хороброю. I кожна поразка лише додавала йому сил. - При чому тут дурнi? - образився Аристарх. - Я вам дiло пропоную. Чим швидше ми полакуємо СТУПу, тим швидше вiдлетимо. Дiти перезирнулися мiж собою, їх це влаштовувало. Бо надто вже мала радiсть - цiлий день не скидати шолома. - Ми б допомогли, - сказав Степан. - Так тiльки ж вам не можна вiрити. - Чому це не можна? - Тому що ви знову влаштуєте якусь пастку. Аристарх похитав головою. - Зараз нам не до пасток. I взагалi я тепер проти того, щоб тримати вас у льосi чи ще десь. Бо хто ж тодi менi їсти приноситиме? А готувати самим у нас немає часу. I взагалi... - Ну, гаразд, - сказав Степан. - Припустимо, що ми тобi повiрили. Але ж є ще й твоя хазяйка... Аристарх озирнувся, аби переконатися, чи не стежить за ним Ядвiга Олiзарiвна. Тодi шаснув до яру i через якусь хвилину вже стояв бiля дiтей. - Я знаю, що ви хлопцi надiйнi, - сказав вiн i знову озирнувся, - i те, що я вам скажу, залишиться мiж нами. Справа в тому, що моя хазяйка зараз немiчна, мов дитина, її чаклунських сил вистачає лише на те, аби замаскувати СТУПу. Так що боятися вам нiчого. Можете смiливо ходити до того часу, доки лак на СТУПi не засохне. А це трапиться не ранiше, нiж через мiсяць. - А потiм? - Потiм видно буде. Але, гадаю, що хазяйка за вами бiльше не полюватиме. Учениця може бути слухняною лише тодi, коли її захопити зненацька. Дiти замислилися. Хтозна, може, Аристарх i не обманює. А Ядвiга Олiзарiвна i справдi почувала себе так, як почуває кожна стара жiнка. Вона повiльно сновигала вiд печi до столу з травами, часто сiдала на лаву i вiдпочивала. В печi горiло багаття. На цей раз воно було справжнiм. На ньому стояло кiлька горщикiв iз зiллям. - I де того Аристарха носить? - пробурчала вона i виглянула у вiкно. Але воно було надто брудним, щоб щось розгледiти. А мити його нiколи, бо й без того роботи було бiльше, нiж досить. Зненацька знадвору долинули якiсь звуки. Ядвiга Олiзарiвна важко пiднялася з лави i вийшла на ганок. У двiр, насторожено озираючись, один за одним входили вчорашнi бранцi. На головах у них були хокейнi шоломи, а на плечах - мiшки з кропивою. Попереду з кiлькома стеблинами в ротi iшов Аристарх. Вiн виплюнув свою ношу неподалiк вiд ганку i сказав: - Витрушуйте сюди. Ого, скiльки вийшло! Я б i за тиждень не впорався. - Що це значить? - суворим голосом поцiкавилася Ядвiга Олiзарiвна. Єдине, що, здається, залишилося вiд колишньої баби-яги - її суворий голос. - Це значить, що вони вирiшили нам допомогти, - пояснив Аристарх. Баба-яга сердито глипнула на дiтей. - Менi їхня допомога не потрiбна, - вiдрiзала вона. - Зате потрiбна менi. - заперечив Аристарх. - Думаєш, легко носити кропиву в ротi? Ядвiга Олiзарiвна на те нiчого не вiдповiла. Вона набрала оберемок кропиви i рушила до хати. Та бiля ганку баба-яга нерiшуче зупинилася: в струхлявiлих схiдцях було чимало дiрок, а великий оберемок заважав їй дивитися пiд ноги. - Бабусю, зачекайте! - вигукнула Таня. Вона пiдбiгла до Ядвiги Олiзарiвни i, пiдтримуючи її за лiкоть, допомогла вибратися на ганок. Аристарх, дивлячись їм услiд, скрушно похитав головою: - Геть охляла моя хазяйка. Ех, i коли вже ми полагодимо ту СТУПу!.. Виявляється, кропиву та iншi трави слiд збирати лише тодi, коли на них лежатиме роса. Та оскiльки вона вже висохла i до того ж сонце пiднялося досить-таки височенько, то дiти заховалися у затiнку бiля рiчки. Поруч з ними сидiв Аристарх. Вигляд у нього був мирний i навiть, як здалося Степановi, вдячний. - Молодцi, - бурмотiв вiн. - Я й не сподiвався, що людськi дiти здатнi на таке. I все ж хлопцi на всяк випадок не скидали шоломiв. Вони навiть купалися в них. - Гарно ви, люди, живете, - продовжував Аристарх. - I хати у вас гарнi. Чистi, охайнi. Я, признаюся вам, не вiдмовився б хоч трохи пожити у такiй. Та й хазяйка моя теж. - Чого ж тодi ви не приберете в себе? - запитав Василь. - До вашого будинку i пiдiйти страшно! - А навiщо? Все одно ми незабаром виберемося звiдсiля. Та й часу немає. Мовчала одна лише Таня. Вона про щось думала. - Давайте знаєте що зробимо? - нарештi сказала вона. - Давайте все ж допоможемо Ядвiзi Олiзарiвнi! - Потрiбна їй твоя допомога! - заперечив Василь. - Вона ж ясно сказала... - Ну й що з того? Вона, може, з гордощiв це сказала. А насправдi допомога їй потрiбнiша, нiж iншим. Бо в кожного хоча б хтось та є. А вона - одна-однiсiнька в усьому свiтi. Нiхто нi посмiхнеться до неї, нi слова доброго не скаже. - Дуже їй потрiбнi твої посмiшки! - А от i дуже, - з викликом сказала Таня. - Ти... ти не знаєш про це нiчого, то й мовчи... Добре тобi при татовi з мамою... А iншi... I очi Танi наповнилися слiзьми. Василь у вiдповiдь лише руками розвiв. Ну й Танька! Рота вже не дає розкрити. - Взагалi-то Таня правильно каже, - зауважив Степан. - Ти, Василю, як хочеш, а я з нею згоден. Треба допомагати. - Та я ж просто так... - знiтився Василь. - Хiба я не бачив, якi там сходи? А я, мiж iншим, свої сходи сам вiдремонтував. I нiчого, тримаються. Батько навiть похвалив за це. - Там ще дверi висять на однiй завiсi, - згадав Степан. - А у нас, здається, є зайвi завiси. - А я б вiкна помила, - сказала Таня. - Я люблю вiкна мити. I в хатi побiлила б... - Все це однi розмови, - сказав Василь. - А от чи згодиться Ядвiга Олiзарiвна? - Що ти скажеш? - запитав Степан у кота. Той у задумi затарабанив по землi обрубком хвоста. - Хто її знає, - врештi сказав вiн. - Проте, гадаю, спробувати можна. "СКУБИ, СТЕПАНЕ, СКУБИ!" - То чого ж ми тодi сидимо? - пiдвелася Таня. I тут її погляд зупинився на бруднiй, скуйовдженiй шерстi Аристарха. - Слухай, а чому б заодно i тебе не причесати? - запитала вона. Вiд тих слiв Аристарх пiдстрибнув, мов обпечений. - Що-о? - вигукнув вiн. - Мене, заслуженого, бойового, чаклунського кота - i причiсувати? Е, нi, дзуськи! Може, ще й купатися запропонуєте? - А й справдi, чом би тобi не скупатися? - сказав Степан. - Ну, знаєш... - тiльки й знайшовся що вiдповiсти на те Аристарх. - Ти краще сам подумай: навiщо менi отi вашi причiсування та купання? Я ж кiт особливий! Для мене реп'яхи все одно, що нагорода за бойовi заслуги. - Воно-то так, - зауважила Таня. - Але хiба самому не приємно бути чистим та охайним? От моя Мурка, наприклад... - Ти вже вдруге про неї згадуєш, - сказав Аристарх. - Ото краще взяла б та й познайомила мене з нею, нiж забивати собi голову всiляким причiсуванням. Я, звiсно, кiт-самiтник, проте iнколи навiть менi кортить погомонiти з подiбними до себе. - А чого ж, - охоче згодилася Таня. - Можу хоч зараз вас познайомити. Хочеш? - Не маю нiчого проти, - згодився Аристарх. Вiн iшов слiдом за Степаном i продовжував, нi до кого зокрема не звертаючись: - Так-так, з подiбними до себе. Хоча, коли поворушити мiзками, якi вони подiбнi? Так, зовнi лише. Сидять собi вдома з ранку до ночi i з ночi до ранку. Що вони взагалi бачили в цьому життi? Анiчогiсiнько. Уявляю, як зараз ця Мурка роззявить рота вiд здивування i заздрощiв. Так-так, вiд заздрощiв! Бо кому-кому, а вже менi є про що розповiсти. Та таке, що їм навiть не снилося! Проте розповiдi не вийшло. Варто було Аристарховi побачити Мурку, як вiн, мов вкопаний, зупинився. Заслужений чаклунський кiт довго й неклiпно дивився на домашню кiшку, потiм мiцно, немов вiд слiпучого сяйва, зажмурився. Мурка сидiла посеред стежки i вмивалася. Правда, вгледiвши Аристарха, вона спочатку здивувалася так, що її бiла лискуча шерсть стала дибки. Але це продовжувалося лише кiлька секунд. Прийшовши до тями, Мурка окинула причепливим поглядом кошлату голову Аристарха, розкуйовджену шерсть на спинi i боках, особливо довго споглядала обрубок хвоста, що геть був вкритий реп'яхами i невiдомо ще якими колючками. Потiм презирливо пирхнула i знову зайнялася туалетом. Рухи її були плавними, сповiльненими, i там, де вона доторкувалася своїм маленьким рожевим язичком, хутро починало переливатися пiд сонцем м'яким шовковим сяйвом. Покiнчивши з туалетом, Мурка ще раз окинула докiрливим поглядом знiченого Аристарха, щось коротко пронявчала до нього i рушила геть, нечутно переступаючи по стежинi грацiозними нiжками в яскраво-рудих панчiшках. Затим легко, немов пушинка, стрибнула на ганок i щезла за дверима. Аристарх провiв її зачарованим поглядом. - Неймовiрно, - вирвалося з його горлянки. - Неземне видiння. А я... Ет! I похнюплено почвалав з двору. Степан догнав його i запитав: - Ти чого раптом такий став? Може, Мурка щось сказала? - Сказала, - пригнiчено вiдповiв Аристарх. - Вона сказала, що їй соромно за котячий рiд... Звичайно, хто я для неї? Нечесаний волоцюга, та й годi. А вона така... слiв просто не вистачає. Навiщо ж тодi їй розводити зi мною всiлякi теревенi? Варто лише поглянути на мiй хвiст... - Аристарх повернувся до Степана i благальним голосом попрохав: - Слухай-но, Степане, причесав би ти мене хоч трохи. А то соромно дивитися в очi собi подiбним. Степан ледве стримав посмiшку. - От бачиш, - зауважив вiн. - А ще пручався. Ну що ж, зараз я зроблю з тебе справжнього красеня. Аристарх з сумнiвом подивився на нього. - А ти зумiєш? - Ще б пак! - вiдказав Степан i витяг з кишенi гребiнця. - За хвилину ти сам себе не впiзнаєш. Однак перетворити Аристарха на красеня виявилося не такою вже й легкою справою. Чи то шерсть у нього надто звалялася, чи гребiнець виявився нiкудишнiм, - але пiсля двох чи трьох дотикiв з нього вилетiли всi зубчики. - Тут, мабуть, допоможе хiба що скребниця, - зауважив Василь, коли i його гребiнець полетiв на помийницю. Степан гайнув до хлiву i повернувся з важкою залiзною скребницею, якою час вiд часу розчiсували корову Зiрку. Вiн щiльно притиснув її до Аристархової спини i потягнув до себе. Шерсть i не думала пiддаватися. Скребниця вгрузла в неї, нiби плуг у кам'янисту землю. Тодi Степан смикнув скребницю що було сили. Бiдолашний Аристарх жалiбно нявкнув. На його очах виступили сльози. - Що, боляче? - спiвчутливо запитав Степан. - М-мм... - мугикнув кандидат у красенi. - Може, не треба? - Скуби, Степане, скуби! - наказав Аристарх, змахуючи лапою непрошену сльозу. - Скуби, не бiйся. Я тепер все витримаю! ДОПОМОГА На Аристархове щастя, в цю хвилину наспiла Таня. Вона побачила, як страждає Аристарх, як Степан з Василем витирають мокрi чуби, i вдарила руками об поли. - Та хiба ж так можна? - вигукнула вона. - Вiн вам що - корова? Аристарх хлюпнув носом i осудливо скосив очi на Степана. - От бачиш... Ех ти, а ще обiцяв з мене зробити красеня! - Вiн же i хотiв так зробити, - зауважила Таня. - Тiльки не знав, як це робиться. - А ти знаєш? - Знаю. Таня вийняла з свого волосся гребiнець i стала- обережно причiсувати ним розкуйовджену котячу шерсть. - Ось як треба, - примовляла вона. - Одну ворсинку, iншу... Ну як - не боляче? - Нi-i, - задоволене муркнув Аристарх. - Зовсiм не те, що у цих гицелiв. Продовжуй, будь ласка, в тому ж дусi. Василь дивився, дивився i, врештi, не витримав. - Так ти його й до Нового року не причешеш, - сказав вiн. - Може, йому все ж таки краще викупатися? Iз Аристархової горлянки вирвався панiчний стогiн. Схоже, чаклунський кiт понад усе боявся купатися. - А без цього не можна? - запитав вiн. - Мабуть, нi, - вiдказав Степан. - Сам бачиш, стiльки з тебе лiзе шерстi. Чого доброго, ще й лисим станеш. А от викупаєшся - i шерсть одразу ж зробиться пухнастою. - Як у Мурки? - Навiть ще пухнастiшою. Аристарх зiтхнув, немов перед стрибком з десятого поверху. - Може... може, спочатку пiдемо до хазяйки? При нiй я i викупаюся... А вона, коли щось трапиться... - А чого ж, можна, - згодилася Таня. - I поки хлопцi тебе купатимуть, я пiч побiлю. До речi, там я й шаплик бачила. Добрий шаплик, якраз для тебе. Через якусь годину iз Горобцiв в напрямку самiтного будиночку вирушила колона. Василь iшов попереду. Вiн вiв важко навантаженого велосипеда. На кермi погойдувалося вiдро, в яке Таня поклала чавунець з крейдою, щiтки та ганчiрки. На багажнику хлопцi примостили кiлька обрiзкiв дощок i пакунок з провiзiєю. Степан нiс глечика з молоком. Аристарх iшов поруч з ним i весь час попереджував: - Гляди не спiткнися... На його лапi висiв вузлик з милом та рушником. Ядвiга Олiзарiвна, як i до того, зустрiла хлопцiв не дуже привiтно. В її очах проглядала настороженiсть. Лише тодi, коли слiдом за хлопцями у двiр увiйшла Таня, обличчя баби-яги посвiтлiшало. - Ну, кажiть, з чим прийшли? - спитала вона. - Тiльки швидше, а то менi нiколи. - Вони вирiшили нам допомогти, - сказав Аристарх. - Вiкно помити, пiч побiлити... - Коли ви, звiсно, не заперечуєте, - додала Таня. - Ось бачите - я й крейду взяла, i щiтки теж... - А оце навiщо? - баба-яга показала на дошки. - Як навiщо? - подав голос Василь. - Схiдцi треба вiдремонтувати? Треба. А потiм я завiсу приб'ю до дверей. Ядвiга Олiзарiвна похитала головою. - I треба ж до такого додуматися... Та варто менi лише сказати, кому потрiбно - i поруч з цiєю хатою виросте справжнiй палац! З басейном i мармуровими сходами, зi слугами i верблюдами... - Палац - це добре, - вiдказала Таня. - Але вiд того у хатi чистiше не стане, правда? - Показуха всi цi вашi палаци, - бовкнув i собi Василь. - Окозамилювання. Ядвiга Олiзарiвна кинула швидкий погляд на Василя. - Не розумiю, що ти хочеш цим сказати. - А чого ж тут не розумiти? Це коли помив руки з милом, а вуха все одно бруднi. Ядвiга Олiзарiвна не витримала i засмiялася. - Робiть, що хочете, - здалася вона. - А я буду купатися, - оголосив Аристарх. - Хоч кiлька днiв поживу нормальним котом. Що ти на це скажеш? Ядвiга Олiзарiвна лише руками розвела. - О! Вони вже й тебе вмовили! Робота закипiла. Таня пiдмела пiдлогу, зняла мiтелкою павутиння i заходилася бiлити. Василь вовтузився з дверима. Цвяхи вiн тримав у ротi - вони стирчали, немов котячi вуса. Степан принiс з рiчки два вiдра води i вилив її у шаплик. Третє вiдро вiн поставив на вогонь. Аристарх ходив слiдом за новим товаришем i важко зiтхав. Ядвiга Олiзарiвна подалася до своєї СТУПи. Де та знаходилася, нiхто не знав, бо баба-яга, вийшовши за ворота, одразу ж розчинялася в повiтрi. Але, мабуть, їй там працювалося не дуже, тому що вона раз по раз виникала на подвiр'ї. - Як справи? - цiкавилася вона в Степана. - Нормально, - вiдказував той. - Зараз нагрiється вода i можна буде купатися. Вiд тих слiв Аристарх здригався i сумовито поглядав в бiк бузкових кущiв. - Обов'язково з милом? - вже вкотре цiкавився вiн. - Обов'язково. - А без нього не можна? - Не можна. Без мила не вiдмиєшся. - Ну-ну, - чи то схвально, чи то осудливо промовляла Ядвiга Олiзарiвна i рушала до хати. По дорозi вона обережно обходила Василя, що завзято вимахував молотком перед дверима. - Та зняв би ти того шолома, - нарештi не втрималася вона. Василь послухав її. I нiчого з ним не трапилося. Пiсля третього повернення баба-яга залишилася назовсiм. - Дай-но i я спробую, - сказала вона Танi i взяла щiтку. - Вiсiмдесят рокiв, як не бiлила. - Ой, як у вас чудово виходить! - вигукнула Таня через кiлька хвилин. - Точнiсiнько як у моєї бабусi. А може, й краще. Ядвiга Олiзарiвна розквiтла вiд такої похвали. Все ж запитала: - Ти правду кажеш? - Чесне пiонерське! - заприсяглася Таня. Знадвору долетiло розпачливе котяче нявчання. Мабуть, в очi Аристарховi попало мило. Зрештою вереск стих, i невдовзi замiсть нього почулося задоволене муркотiння. Робота продовжувалася до пiзнього вечора. Звiсно, з перервою на обiд, пiд час якої вiдзначився Аристарх. Ядвiга Олiзарiвна, схоже, махнула рукою на свою СТУПу. Вона з Танею бiлила хату зсередини. Степан i Василь розмахували щiтками зовнi. Безробiтним виявився лише один Аристарх. Вiн сидiв на осоннi, мов казкова чорна кульбаба, i заздрiсними очима спостерiгав за тим, як навсебiч розлiтаються молочнi бризки, дивився на замазюканi крейдою хлоп'ячi обличчя i нудним голосом канючив одне i те ж: - Дайте i менi спробувати. Я теж хочу бiлити. - Тобi не можна, - безжально вiдказував Степан. - Ще, чого доброго, забруднишся. I тодi знову доведеться митися з милом. Аристарх на хвилю замовкав i вiдходив подалi. Потiм не витримував i знову брався за своє. Врештi-решт, i для нього знайшлося гiдне заняття. Василь мiж iншим навчив кота пускати мильнi бульки, тож залишок дня Аристарх, сидячи, аби не забруднитися, на Степановiй куртцi, розмiшував соломинкою густий мильний розчин i видмухував десятки рiзнокольорових кульок. Пухирцi мiнилися райдужними барвами, легенькими зграйками лiтали по дворищi, лопалися, Аристарх захоплено нявкав i з ентузiазмом брався за чергову партiю. Вiн настiльки захопився новою грою, що навiть не зразу почув, як Таня скликала всiх на полудник. Пiд вечiр самiтну хатину неможливо було впiзнати. Малесенькi вiконця весело блимали на свiт прозорими шибками. Дверi вiдчинялися легко й без скрипiння. Стiни бiлiли так, що мiсячної ночi хатину можна було прийняти за велетенську бiлу квiтку. Ще разючiше змiнилася хата зсередини. Кiмната стала свiтлiшою i вiд того нiби попросторнiшала. Пiч так i напрошувалася на те, аби в нiй палав справжнiй вогонь, а на ньому щось булькало i смачно шкварчало. Лава i стiл були вишкребленi до бурштинового кольору. В одному кутку стояв тапчан. Вiн був застелений старим, але ще досить охайним покривалом. З-пiд тапчана виглядала мiтла баби-яги. В протилежному кутку на оберемку сiна лежала кольорова пiдстилка. I на тiй пiдстилцi, наче головний експонат якоїсь всесвiтньовiдомої виставки, сидiв Аристарх. Вiн боявся позiхнути. Вiн боявся навiть поворушитися, аби випадково не забруднити свою чисту шовковисту шерсть. Степан десь роздобув уламок дзеркала, i тепер Аристарх, не вiдриваючись, розглядав своє вiдображення. Скидалося на те, що воно йому подобалося надзвичайно. Ядвiга Олiзарiвна сидiла за столом. Вона, здавалося, навiть свiтилася зсередини добротою i вдячнiстю. Тепер баба-яга скидалася швидше на стареньку бабусю, до якої несподiвано приїхали улюбленi онуки. I вона от-от пiдведеться з-за столу, почимчикує до комiрчини i повернеться звiдтiля з всiлякими вареннями, повидлами та iншими неймовiрно смачними солодощами, що їх бабусi вмiють готувати лише для улюблених онукiв. Проте нiяких солодощiв, нiякого печива i варення у Ядвiги Олiзарiвни не було. Тож дiти ще трохи посидiли i почали прощатися. Бiля порога Василь востаннє позирнув на мiтлу, що виглядала з-пiд тапчана, i зiтхнув. - От би на нiй полiтати, - прошепотiв вiн Степановi. - На лiтаку я лiтав, з дерева лiтав, а от на мiтлi ще не доводилося... НIЧНI ПРИГОДИ АРИСТАРХА Мурка сидiла на крiвлi своєї хати. Вона замрiяно дивилася на всiяне зорями небо, їй хотiлося, щоб у неї виросли крила. Думки про крила так захопили її, що вона навiть не почула, як на крiвлю видряпався i Аристарх. А може, зробила вигляд, нiби нiчого не почула. Тож гостевi довелося кiлька разiв вибачально муркнути, аби прекрасна мрiйниця звернула на нього свою увагу. - Доброї вам ночi, - сказав Аристарх i чемно схилив свою важку голову. - От я i прийшов. Мурка змiряла поглядом Аристарха з голови до хвоста i знову перевела свiй замрiяний погляд до неба. - Вибачте за компанiю, - знiяковiло промимрив Аристарх i нерiшуче затоптався край даху. - Я, здається, прийшов невчасно, так? - Ви любите лiтати в думках? - несподiвано запитала Мурка. - Чого ж ви там стоїте, iдiть сiдайте поруч! - Красненько дякую, - сором'язливо вiдказав Аристарх. - В думках? Не знаю, якось не задумувався над цим. А от насправдi лiтати доводиться часто. Хазяйка моя, знаєте, прокладає курс, а я влаштуюся позаду i хроп... вибачте, лечу. Мурка пересмикнула своїм пухнастим хвостиком. - Я зовсiм не те маю на думцi, - промуркотiла вона нiжним i, як ладен був заприсягтися Аристарх, неземним голоском. - Я про те, щоб самому лiтати. Ось так... - наче крильцями, змахнула Мурка переднiми лапками, i Аристарховi навiть подих перехопило - такою вона здалася йому легкою й чарiвною. - I летiти, летiти, летiти... I щоб маленька беззахисна лапка була в лапi надiйного i мужнього товариша... Ах! - зiтхнула вона. - Напевно, цього нiхто, нiхто не зрозумiє! - Даремно ви так, - проказав Аристарх, холонучи вiд думки, що навiть познайомитися як слiд ще не встиг, а вже насмiлюється заперечувати такiй красунi. - Я, звiсно, вибачаюся, та коли щось треба - ось вам моя лапа. I не турбуйтеся, вона досить-таки мiцна. Бувало, як заїду по потилицi!.. - Ах, - вiдказала на те Мурка втомлено-неземним голосом. - Вам би все про потиличники. Ну що вони таке перед оцим... оцим... - вона тицьнула лапкою в зоряне небо. - Крила менi потрiбнi, крила! На одну хоча б нiч!.. А вам подобається хоровий спiв? - Хоровий спiв? - перепитав Аристарх, котрий зроду не чув про таке. - Я, знаєте... теж якось над цим не задумувався. Врештi, Мурцi обридло споглядати зiрки i вона перевела свiй погляд на прибульця. - От тепер ви менi подобаєтеся. Тепер ви маєте зовсiм не такий вигляд, як вдень, - промуркотiла вона схвально. - Саме таким я вас i уявляла. От виходите ви на сцену - величний, мужнiй i благородний. I на шиї бантик. А в залi - коти, коти, коти... - А що я на тiй сценi робитиму? - поцiкавився Аристарх. Чарiвна Мурка нагородила його довгим, загадковим поглядом. - Нiчого особливого. Чекатимете на мене, та й годi. А потiм виходжу я... Ми стаємо поруч, легким поклоном вiтаємо глядачiв i починаємо спiвати... Ну, хоча б оцю... Мурка приклала лапку до свого бiлоснiжного горлечка, мрiйно закотила пiд лоба очi i затягла: - Няу-ау-а... Чого ж ви мовчите? Пiдспiвуйте!.. А-у-а-а... - Няв!!! - гарикнув недосвiдчений в хоровому спiвi Аристарх. Мурку немов вiтром здмухнуло з даху. I лише через декiлька хвилин в слуховому вiконцi з'явилася її голiвка. - Хiба ж так можна? - стражденницьким голосом простогнала вона. - Вiрите, моє серце ледве не розiрвалося вiд жаху! - Я вибачаюся... - в повному замiшаннi промуркотiв Аристарх. - Але не можу зрозумiти, чому ви... чому я вас так налякав. - Ах, що тут розумiти? - докiрливо озвалася Мурка i сiла на попереднє мiсце. - Торiк приїхали до нас якiсь курортники. З ними приїхав пес Буян. Таких жахливих i невихованих псiв свiт ще не бачив. Знаєте, до чого я веду? - Нi, - змушений був визнати Аристарх. - До того, що голос в нього такий, як щойно був у вас. Аристарх вiд сорому ладен був провалитися крiзь дах. - Даруйте... але ж я не знав... я нiколи ще не спiвав. - Воно й видно. Ви геть не можете володiти своїм голосом. Ви, мабуть, навiть уявлення не маєте, як воно робиться. - Не маю, - слухняно згодився Аристарх. - То ж бо й воно. Та це не страшно, я вас навчу, - пообiцяла Мурка. - А зараз ходiмо. Нам пора. Вони вибралися на вулицю i рушили в протилежний куток Горобцiв. Мурка чомусь притискувалася до парканiв, часто й насторожено озиралася на всi боки. I все ж продовжувала свою думку: - Так, так! Ви навiть не уявляєте, який вам даровано голос. Ви цiни йому не знаєте! Несподiвано вона зупинилася i почала до чогось прислуховуватися. - Iдiть сюди! - стривоженим шепотом покликала вона Аристарха. - Тримайтеся ближче до парканiв! Тут знаєте скiльки тих собак розвелося? Просто жах! I найстрашнiший помiж них Буян. На горе всiм котам вiн вирiшив назавжди поселитися в Горобцях. Ходять навiть чутки, що вiн колишнiй вовкодав. Ви навiть не уявляєте, як я боюся колишнiх вовкодавiв. - Ось чого ви йдете так обережно! - загорланив Аристарх. - Даруйте, може, я знову втручаюся не в свої справи, але... Хочете, щоб собаки обходили вас десятою дорогою? Мурка застережливо приклала лапку до вуст. - Цс-сс... Не розмовляйте так голосно, - сказала вона i посмiхнулася. - Звичайно, не хочу! - Чому? - сторопiв Аристарх. - Кому ж може сподобатися, що його обходять десятою дорогою. То значить, що вiн або ж злий, або ж страшенно некрасивий. А я хiба така? - Що ви, - палко заперечив Аристарх. - Як ви тiльки можете наговорювати таке на себе! Ви... ви найвродливiша в усьому свiтi! Всi iншi перед вами - тьфу, та й нiчого бiльше! Мурка подякувала йому довгим поглядом своїх променистих очей. - Отож менi й не хочеться, аби мене обходили десятою дорогою, - сказала вона. - Навiть такi невихованi iстоти, як нашi собаки... Чекайте, що ви затiяли? Але Аристарх вже стояв посеред вулицi i горланив: - Гей, собаки! Де ви, боягузливi голови? Ану, виходьте з дворiв! Шалене собаче валування злетiло над сонним селом. З усiх усюд на поклик Аристарха почали збiгатися рiзнокалiбернi собацюри з настовбурченими зашийками. Як - їм, законним господарям нiчних Горобцiв, кидає виклик якийсь там мерзенний кiт? Мурка, забачивши такий жах, блискавкою майнула на вершечок найближчого дерева. - Лiзьте сюди! - пронявчала вона тонким, тремтячим голосом. - Тут вони нас не дiстануть. Ой лишенько, та що ж це ви собi задумали? Але Аристарх у вiдповiдь лише змахнув їй обрубком хвоста i, на всяк випадок оберiгаючи спину, притиснувся до паркану. Першi, найдрiбнiшi собаки, забачивши такого здоровецького муркета, загальмували так, що аж курява знялася. Вони почали вдавати, нiби потрапили сюди цiлком випадково. Вони були не проти того, аби негайно повернути назад, але зробити цього вже не змогли. На них все бiльше натискали iншi собаки. Мало-помалу нагороїжена зграя пiдступала все ближче й ближче до самiтного кота. На чолi натовпу був колишнiй вовкодав Буян. - Сьогоднi ми з вами трохи порозважаємося, - густим басом гарчав Буян. - Ану, пiдходьте до нього з бокiв, вiдрiзуйте шлях до втечi! - Ближче пiдходьте, ближче, - пiдбадьорював їх Аристарх. - Пiдходьте, не бiйтеся! Кожна клiтинка його дужого тiла тремтiла в передчуттi бою. От зараз вiн покаже чарiвнiй Мурцi, на що здатен вiрний, вiдданий кiт! - Що ж, пора, мабуть, починати, - мовив вiн сам до себе, коли собача зграя на чолi з Буяном опинилася на вiдстанi одного стрибка. Бiйка була короткою i нещадною. Над парканами високо здiйнялася густа курява. На всi боки полетiли жмутки шерстi. Собаки i Аристарх сплелися в клубок. Та через якусь хвилину злiсне валування нiчних господарiв перейшло в розгублене скавулiння. Ще мить - i зграя, обганяючи власнi голоси, кинулася врозтiч. На полi битви залишився лише колишнiй вовкодав. Власне, вiн теж би з радiстю дременув слiдом за iншими, проте переможець мiцно тримав його за вуха. Стрiпуючи пса при кожному словi, Аристарх втовкмачував йому основи поваги i любовi до ближнiх. - Ану, поглянь-но нагору, - казав вiн. - Бачиш на деревi чудову бiлу кiшечку? - Бачу, бачу, - з готовнiстю вiдказував Буян. - Так-от, запам'ятай сам i передай iншим: я не вимагаю, щоб ваше пришелепувате плем'я обходило її десятою дорогою. Та коли хоч один з вас гавкне на неї чи бодай вишкiрить зуби - матиме справу зi мною. Затямив? - Так, так, - стрiпував головою Буян i клацав зубами. - А тепер геть звiдси! I щоб духу твого бiльше тут не було! Головний нiчний господар, а заодно i колишнiй вовкодав, миттю розчинився в темрявi. Аристарх допомiг Мурцi злiзти з дерева. - Отепер буде все гаразд, - сказав вiн. - Вiд сьогоднi нiхто вас i кiгтем не зачепить. Можете ходити собi, де вам тiльки заманеться. - Я до цього часу не можу повiрити тому, що сталося, - тремтячим голосом призналася Мурка. - Я здогадувалася, який ви дужий та хоробрий, але щоб отаке... Спасибi ж вам, що захистили бiдну кiшку! Ах, коли б то ви менi ще й крила дiстали! - На жаль, не можу, - знiчено зiзнався Аристарх. - Не випало менi розпоряджатися крилами. - Шкода, - зiтхнула Мурка. - А менi так хотiлося б хоч раз в життi спiймати кажана! - А куди ми йдемо? - врештi поцiкавився Аристарх. - Йой! - зойкнула Мурка. - Я й забула вам сказати про це. А все через тi переживання. Ми ж iдемо на репетицiю сiльського хору. У нас, горобцiвських кiшок, знаєте якi голоси? О! Коли на нас находить натхнення, то навiть люди кидають свої справи i вибiгають надвiр. - Може бути, - шанобливо згодився Аристарх. - Та все одно такого голосу, як ваш, немає, мабуть, в усьому свiтi. I знову Мурка подарувала йому довгий погляд своїх променистих очей. На них вже чекали. Десяткiв зо два котiв i кiшок статечно сидiли на даховi старої колгоспної конюшнi. Вони поодинцi пробували голоси i схвильовано шарпали рiзнокольоровi бантики на своїх шиях. - А навiщо їм отi мотузки? - здивувався Аристарх. - Мишей на зашморг ловити, чи що? - Ах, ви вперто не бажаєте зрозумiти, з ким маєте справу, - зiтхнула Мурка i докiрливо похитала своєю чарiвною голiвкою. Потому дiстала з торбинки бiлу, в синiй горошок, тасьму i теж старанно вив'язала її на своїй шийцi. - Ми ж не якiсь там простi коти-нероби, ми учасники талановитого хорового колективу. А он той, з паличкою, - наш керiвник i головний диригент, Мушкетон Васильович. У Мушкетона Васильовича були рiдкi, стертi вже зуби, лисина на головi i натхненний вираз на пицi. Вiн безнастанно вiдкашлювався, заспокiйливо проводив по горлянцi лапою i наспiвував про себе: "Ля-ля... кг-мм... до-ре-мi, ля-а!" - Скiльки можна чекати? - розмахуючи диригентською паличкою, мов простим цiпком, запитав вiн. - Ах, Мушкетоне Васильовичу, - одiзвалася на те Мурка i-закотила очi пiд лоба. - Вам би все дорiкати. А те вам байдуже, що мене сьогоднi ледь-ледь не впiймали отi розбишаки на чолi з Буяном! Мушкетон Васильович жахнувся. - Що ви кажете! - вигукнув вiн. - Ото була б втрата! Для всiх нас. Ет, немає на них нiякогiсiнької управи, ось що я вам змушений сказати. Нiякогiсiнької. I куди тiльки тi люди дивляться? - Помиляєтеся, - заперечила Мурка i показала на Аристарха. - Є тепер на них управа! Мiй новий друг тiльки-но в жорстокому бою перемiг одразу всiх собак! Вiн взяв з них слово честi, що вони бiльше не чiпатимуть нас! Вiд такої новини Мушкетон на мить сторопiв. - Нечувано! - нарештi заволав вiн. - Кiт розправився з собаками? Нi, цього не може бути! - I все ж це чистiсiнька правда, - сказала Мурка. - Слово честi, правда! - Неймовiрно... Яку ж для цього потрiбно мати силу, мужнiсть i вiдвагу! Я переконаний, мiй юний друже, що i голос ваш повинен вiдповiдати цим героїчним якостям. Так-так, повинен! - Правду кажучи... - невпевнено почав Аристарх. Проте перехопив застережливий погляд Мурки i замовк. - В нього винятковi голосовi данi, - докiнчила Мурка за свого нового приятеля. - Виразнi, гучнi. Повiрите, навiть мурашки по спинi бiжать... - О! - вигукнув Мушкетон Васильович. - Саме цього нам ще i не вистачало! Юний мiй друже, заспiвайте щось для початку. Хотiлося б, знаєте, мати про вас певне уявлення. Ну, то як - зможете? - А чого ж, - згодився Аристарх. - От i чудово! Увага! - вигукнув Мушкетон Васильович i диригентською паличкою постукав по головi найближчого кошеняти. - Прошу уваги. 1-i, раз! Потiшений Аристарх гарикнув точнiсiнько так, як нещодавно на Мурчиному даху. Наслiдок виявився таким же. Навiть бiльше - внизу, на стайнi, стривожено захропли i забили копитами конi. Неабияк перепудженi учасники горобцiвського хору видряпувалися на дах поодинцi. Не було лише головного диригента. Пiсля тривалих пошукiв його знайшли пiд стiною стайнi, де вiн лежав без свiдомостi. Прийшовши до тями, Мушкетон Васильович обвiв стривожених учасникiв хору каламутним поглядом i раптом кинувся Аристарховi на шию. - Нечувано! - пронизливо заверещав головний диригент. - Неймовiрно! Шановний юначе, якщо менi доведеться колись передати свою диригентську паличку - вважайте, що вона в ваших руках. Який голос! Мамцю рiдна, якої глибини i виразностi бас! Ходiмо, друже мiй. На нас чекають славнi дiла! I, притримуючи поперека, головний диригент першим подряпався на дах. Потому почалася репетицiя. Врочистим i поважним голосом, нiби вони знаходилися у великiй залi, Мушкетон Васильович оголосив: - Жанрова замальовка. Затим пiдняв диригентську паличку, i в ту ж мить дзвiнкi котячi голоси дружно злетiли до зоряного неба: До-ре-мi-фа-мняу-сi... - Стiйте! - вигукнув Мушкетон Васильович. - Це ми вже проходили. А от вам, любий мiй юначе, зараз належить виконати найвiдповiдальнiшу партiю. Уявiть-но собi господаря, в котрого щоночi щось щезає з комiрчини. Той господар має неабияку витримку, але, врештi-решт, i в нього пропадає терпiння. Тож вiн глибоким i сповненим трагiзму голосом, запитуй... Головний диригент старечою скоромовкою пронявкав те, що повинен був запитати господар, i знову змахнув паличкою. До-ре-мi-фа-мняу-сi... - вiдгукнувся хор. Що накрали, принесiть... - трагiчним голосом гарикнув Аристарх. На це Мурка грайливо-винним голосом проспiвала: Я украла ковбасу... А котячий хор злагоджено поклявся: Що лишилось, принесу... - Неймовiрно! - в захватi нявкав Мушкетон Васильович. - Який голос! Мрiя, а не голос! О, що це була за нiч! Найкраща в Аристарховому життi. НЕЛЕГКА РОЗМОВА Ще спросоння Степан вiдчув якусь невимовну тривогу. Йому здавалося, нiби в хатi щось пропало. Чи хтось. Але хто саме? Вiн прокинувся i почав прислухатися. Он у дворi загурчав мотоцикл. То батько поїхав на роботу. Отже, з ним нiчого не трапилося. Он задзвенiла вiдром мама. Значить, i з мамою все гаразд. Сам вiн лежить ось тутечки, в лiжку... Тож кого ще не вистачає? I тут вiн згадав: кудись пропав Шурхотун. Вчора перед сном Степан кликав його, кликав, - та так нi до чого й не докликався. Вiн звiвся на лiжку i пiвголосом запитав. - Гей, Шурхотуне, де ти? Проте вiдповiдi, як i вчора, не було. Замислившись над тим, куди б це мiг подiтися домовик, Степан вийшов з хати на ганок. - Доброго ранку! - почулося зненацька. Пiд розлогим кущем бузку сидiв Аристарх i старанно вмивався. Вiн скосив очi на Степана i поцiкавився: - У вас випадково не знайдеться якоїсь барвистої стрiчки для бантика? - Бантика? - перепитав Степан. - Якого бантика? - Ось такого, - вiдказав Аристарх i вдав, нiби зав'язує навколо своєї шиї краватку. - Пошукай, будь ласка, - додав кiт. - Той бантик менi дуже потрiбен. - Зараз подивлюся, - вiдказав Степан. В комiрчинi вiн розшукав стару наволочку, куди мама складала всiлякi непотрiбнi вже пояски, клаптики матерiї, стрiчки. - Вибирай сам, - запропонував вiн Аристарховi, виносячи все це на ганок. - Може, й сподобається щось. Аристарх довго рився в наволочцi. - Здається, те, що треба, - нарештi вирiшив вiн i витягнув з наволочки бiлий, в синiх шахових клiтинках, пасок. Затим вив'язав його на шиї i запитав у Степана: - Ну як - личить чи так собi? Степан лише знизав плечима. - Я в цьому мало що тямлю, - визнав вiн. - А для чого цей бантик тобi потрiбен? - Для однiєї справи, - ухильно вiдказав Аристарх. - Як тобi здається, чи не пора взяти надi мною шефство? Неси-но сюди молоко i все iнше. - Для чого його виносити? Пiшли-но краще до хати. Аристарх обережно, з неприхованим побоюванням увiйшов до сiней. На кухнi вiн скромно присiв бiля порога, озирнувся, втягнув носом повiтря i ковтнув слину. - Смакота яка! - захоплено прошепотiв вiн. - Ет, живуть же люди! А це у вас що? - продовжував кiт i раптом вшнипив носа до помийного вiдра. Степан i слова не встиг сказати, як Аристарх вихопив звiдтiля кiлька курячих кiсточок. - Ну, знаєш! - обурився Степан. - Я тобi хотiв приготувати нормальний людський снiданок, а ти... - А я й з ним впораюся, - заспокоїв його Аристарх i знову зазирнув до вiдра. - Не сумнiвайся, хто-хто, а я свiй апетит добре знаю... - З хлiбом снiдатимеш чи так? - запитав Степан, бiгаючи вiд плити до столу. - I хлiб давай, - великодушно кивнув Аристарх. - Тiльки пику спочатку вимий, - зауважив Степан. - I лапи теж. Нiчого з такими лапами сiдати за стiл. - Та вимию я, вимию, - спохопився Аристарх. - I чого ти до мене з ними пристав? В одну мить вiн справився з снiданком, задоволене муркнув i калачем згорнувся на стiльцi. - Не життя, а казка, - зробив вiн висновок. - Е-е, а навiщо ж мити тарiлки? Дай-но я їх краще вилизькаю! - Ще чого захотiв, - мимоволi посмiхнувся Степан з такої котячої зажерливостi. - Тарiлки заведено мити, а не вилизькувати. - Дивнi якiсь у вас порядки, - зауважив Аристарх. - Це ж тiльки подумати - стiльки добра пропадає даремно... Степан нарештi впорався з посудом i пiдсiв до Аристарха. - Я хочу тебе про щось запитати, - почав вiн. - Тобi нiчого не вiдомо про домовикiв? - Якраз навпаки, - сказав Аристарх. - А навiщо тобi ця бородата комашня? - Менi здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого? Аристарх поворушив вусами. - Як би тобi сказати... Думаю, що його, мабуть, вже немає. Степановi перехопило подих. - Як це - немає? - Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що вiн порушив основну заповiдь домовикiв: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою... А поза своїм обiйстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю... Нiчого втiшного сказати не можу. Вражений цiєю новиною, Степан не вiдводив погляду вiд помiтно знiченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, пiдхопився, прожогом кинувся до своєї кiмнати i сховав обличчя в подушку. Отже, Шурхотуна немає. Вiн загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана... Аристарх нечутно прослизнув до кiмнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча. - Що з тобою? - запитав вiн. - Нiчого, - смикнув Степан плечем. - Залиш мене одного. - Тобi його дуже шкода, так? Степан не вiдповiв. - Ех, ти, - важко зiтхнув Аристарх. - Гадаєш, ми сюди розважатися прилетiли, так? Нi, в нас є завдання. I, якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки! - То чому ж тодi ти тут сидиш? - глухим голосом вiдгукнувся Степан. - Бiжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотiлося? - Так-таки i хапай, - невесело посмiхнувся Аристарх. - Думаєш, легко таке робити вперше? - Як - вперше? Ти ж казав... - Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з хазяйкою ще нiколи цим не займалися. Вона виконувала iншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? - Аристарх помовчав. - Коли б ти лише знав, як нам хотiлося, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тодi все було б простiше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стiльки гарних слiв. I ми вже не змогли вчинити так, як вiд нас вимагалося. О, то могутня сила - добро!.. Але й повернутися нi з чим теж не можемо. Нам з хазяйкою життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дiзналися про зрадництво Шурхотуна... - Вiн не зрадник, - заперечив Степан. - Може бути, - погодився Аристарх. - Проте в нас на такi речi дивляться iнакше. Тож ми й домовилися, що на вiдьомськiй нарадi говоритимемо, нiби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун... Замiсть нього пошлемо iншого. - Не треба, - сказав Степан. - Не треба менi iншого. В кiмнатi запала мовчанка. - А яке вам буде покарання? - нарештi запитав Степан. Аристарх стенув плечима. - Важко сказати, - задумливо мовив вiн. - Знаю лише, що найлегше з покарань - вигнання. В такому випадку ми з хазяйкою втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрiбна стара, немiчна бабуся, над котрою, до речi, люди збиткувалися ще тодi, коли вона була молодою i майже здоровою? Кому потрiбен худий, лишаїстий кiт? Де вiн прихилить голову, хто його годуватиме, га? - Дурницi ти верзеш! - вигукнув Степан i пiдвiвся з лiжка. - Невже ти гадаєш, що в цьому будинковi тобi не знайдеться мiсця? - Як знати, як знати, - задумливо вiдказав Аристарх. - В це менi важко повiрити. Та й не про мене, врештi, йдеться, а про мою хазяйку. Куди їй подiтися? - Ну... - нерiшуче почав Степан. - Для неї теж можна було б щось придумати. - От-от, саме "щось", - пирхнув кiт. - А я ж кажу про найлегше з покарань, якi на нас чекають. Про бiльш тяжкi я навiть думати боюся. От i порадь, як нам бути... - Не знаю, - розгублено визнав Степан. - То й помовч, коли не знаєш, - вколов Аристарх. - I без того на серцi... - вiн лише лапою змахнув. - Краще давай поговоримо про щось iнше. Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втiшити? - Ще молока не хочеш? - нарештi здогадався вiн. - Ет! - вiдгукнувся засмучений Аристарх. - Пiсля таких веселих розмов навiть молоко в горлянку не полiзе. Втiм... неси-но його сюди. I все iнше теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потiм згадати. Пiсля другого снiданку Аристарх, здається, трiшечки повеселiшав. Але не зовсiм. - Чудова все ж ця штука - життя, - зауважив вiн, повертаючи миску Степановi. - От лише менi в цьому життi не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собi пухнастим i грайливим кошенятком, котрого всi пестили б, який ночами спокiйнiсiнько гасав би по дахах i виспiвував всiлякi "до-ре-мi-фа-мняву..."? Так нi, дала менi доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надiрвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га? Степан знiчено промовчав. В голову не приходило нiчого такого, що могло б хоч трiшки втiшити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один снiданок? ХВОРОБА БАБИ МАРIЇ Коли невтiшний, хоча й ситий Аристарх подався до самiтного будинку, Степан всiвся на ганковi i зами - лився. Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвiзi Олiзарiвнi та Аристарховi! Одна лише назва - чаклуни. А насправдi - нi тобi даху над головою, нi вiрних друзiв. Навiть добрi вчинки не для них. I закони в них якiсь не такi, як в людей. Жорстокi, несправедливi. Вiн, Степан, нi за що не згодився б миритися з такими законами. Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, i вдасться щось та придумати... Найближчою була хата баби Марiї. Тому Степан i подався до неї. Але ще з вулицi побачив, що там щось трапилося. В сажi пронизливо верещав голодний кабанчик. Бiля порога походжали смутнi кури. Вони все ще сподiвалися, що хтось кине їм жменю зерна. Проте нiхто з хати не виходив. Бiльше того, вiконницi - й тi були зачиненi. В Степанове серце закралася тривога. - Є хтось дома? - голосно запитав вiн i штовхнув сiнешнi дверi. В сутiнках Степан не одразу розгледiв бабу Марiю. Вона лежала в лiжку i обережно погладжувала розбухлу, перев'язану бiля кiсточки ногу. - Принiс би ти, Степанку, кухлик води, - кволим голосом прошамкала баба Марiя. Степан кулею гайнув до колодязя. На зворотному шляху вiдчинив вiконницi, i в кiмнатi одразу посвiтлiшало. Баба Марiя з зусиллям зробила кiлька ковткiв. Тодi змочила рушника i поклала його на чоло. - Спасибi тобi, Степанку, - вдячно посмiхнулася вона. - Геть розкисла я сьогоднi. Та ще ногу сподобило пiдвернути. Болить, хоч ти криком кричи. - Може, збiгати до лiкарнi? - схопився Степан. - Та вже не треба... Таня туди ще вдосвiта подалася. От-от, мабуть, повернеться. Ти б краще, коли твоя ласка, погодував би курей та кабанчика. Чуєш, що з ним коїться? А менi навiть поворухнутися несила. Степан кинув курям двi пригорщi зерна, налив води. Тодi побiг до сажа. - Може, вам ще щось потрiбно? - спитав вiн, коли повернувся до кiмнати. - I на тому спасибi, дитино... - баба Марiя болiсно скривилася. - Бiльше нiчим менi не допоможеш. Краще iди пограйся, нiж отут нидiти. А Танi я обов'язково передам, що ти заходив. Бiля Степанових ворiт стояв ущерть навантажений велосипед. На багажнику було прикрiплено з десяток цеглин. На кермi погойдувався вузлик з кельмою та iншим мулярським причандаллям. Сам господар велосипеда роздратовано ходив уподовж паркану. - Де тебе носить? - напосiвся вiн на Степана. - Ми ж домовилися димар полагодити! Хлопцiв зустрiв один Аристарх. Вiн сидiв на даху, замрiяно дивився в бiк Горобцiв i щось муркотiв до себе. Коли гостi увiйшли у двiр, вiн стрибнув просто з даху i сповiстив: - Хазяйки немає вдома. Вона порається бiля СТУПи. Втiм, як тiльки друзi взялися розвантажувати велосипед, Ядвiга Олiзарiвна виникла з повiтря. - Що ви задумали на цей раз? - поцiкавилася вона. - Димар вiдремонтуємо, - сказав Василь. - А то у вас дим iде не в комин, а в хату. - А ти вмiєш? Василь навiть образився. - Чого ж тут не вмiти? Торiк я у дядька навчився. Он i Степан нехай скаже... - Та вiрю тобi, вiрю, - посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. - А де ж це Таня? Чому її немає з вами? - В неї баба захворiла, - пояснив Степан. - Та ще й ногу пiдвернула. От Таня i побiгла за лiкарем. - Бiдолашна дiвчинка, - зiтхнула баба-яга. - Все сама та сама. Дiстається їй. - Чому це сама? - заперечив Степан. - Я сьогоднi їм води на цiлий день наносив, курей погодував та порося. А бiльше там робити нiчого. Обличчя Ядвiги Олiзарiвни трохи посвiтлiшало. - Молодець, - похвалила вона Степана. - Ну гаразд, працюйте. Не буду вам заважати. В мене теж роботи чимало. Та на цей раз Ядвiга Олiзарiвна пропадала бiля своєї СТУПи недовго. Не встигли хлопцi й замiс вчинити, як вона знову з'явилася на подвiр'ї. Баба-яга всiлася на полагоджених схiдцях i замислилася. Видно, щось не давало їй спокою. Нарештi вона звернулася до Аристарха: - Ти залишишся на господарствi. А я, мабуть, пiду подивлюся, що там трапилося з бабою Марiєю. Може, допоможу чимось. - Так лiкар, напевно, вже прийшов, - зауважив Степан. - А в нього знаєте якi лiки? Ого! - Мої теж не гiршi, - вiдказала Ядвiга Олiзарiвна. - Ви тiльки не гасайте тут навколо хати i головне - не чiпайте мiтлу. Iнакше не оберетеся лиха. Пiсля цього вона поклала до вузлика якiсь трави i подалася до села. Чомусь їй здавалося, нiби Таня потребує допомоги... А Танi й справдi допомога була потрiбна, як нiколи. Лiкаря на мiсцi не виявилося. Власне, в лiкарнi було кiлька лiкарiв, та все якiсь не такi - то зуби лiкує, то вухо-горло-нiс. А от потрiбного їй досвiдченого Михайла Олексiйовича викликали до обласного центру, i повернеться вiн не ранiше, нiж через два днi. Таня написала йому записку i побiгла додому. В душi Таня сподiвалася, що бабусi вже полегшало i вона якось перечекає цi два днi. Та бабi Марiї, навпаки, стало ще гiрше. Обличчя її вкрилося великими плямами. Вона, здавалося, зовсiм не дихала. I лише тодi, коли Таня покликала її, баба Марiя повiльно розплющила очi. - От i вiдтоптала я свого рясту, - ледве чутно прошепотiла вона. - Певно, доведеться тобi, сиротинко моя, залишатися самiй на цьому свiтi... - Бабусю, не треба! - з жахом вигукнула Таня. - Не кажи так! Живи ще багато, багато рокiв! Але баба Марiя вже знову заплющила очi. Лише по уривчастому диханню можна було здогадатися, як їй важко. Таня кинулася на вулицю. Вона хотiла когось покликати на допомогу. Проте на дверях Степанової хати висiв замок. Нiкого не було вдома i у Василя. Що дiяти далi, Таня i гадки не мала. Вона повернулася назад, присiла бiля бабусиного лiжка i невтiшно заплакала. В цю мить тихенько скрипнули сiнешнi дверi, i на порозi з'явилася Ядвiга Олiзарiвна. - Не плач, Таню, - лагiдним голосом промовила вона. - Удвох ми щось та придумаємо. А поки що скип'яти води. Ядвiга Олiзарiвна наблизилася до хворої i поклала долоню їй на чоло. - Еге, доню моя, та в тебе це серйозно! - стривожено вигукнула вона. - Але нiчого, все буде гаразд. Я знаю, що робити. "Чому Ядвiга Олiзарiвна називає мою бабусю донечкою? - дивувалася Таня в той час, коли її руки моторно розпалювали вогонь у плитi. - Бабуся ж видається набагато старiшою, нiж вона..." Незабаром забурхав чайник. Ядвiга Олiзарiвна дiстала з шафи глиняну мисочку, перелила в неї окрiп, додала жмут трави i знову поставила на вогонь. - Може, менi ще щось зробити? - запитала Таня. Ядвiга Олiзарiвна здивовано озирнулася на неї. Здавалося, що вона геть забула про присутнiсть дiвчинки. - Тепер я й без тебе впораюся, Таню, - вiдказала вона i пiдбадьорливо посмiхнулася. - Ти б краще пiшла трохи погуляла. Нiчого в твоєму вiцi вислуховувати всiлякi бабськi заклинання. Таня слухняно вийшла з кiмнати, сiла на схiдцях. I несподiвано для самої себе мiцно заснула. Через хвилину чиїсь руки обережно пiдняли дiвчинку. Це Ядвiга Олiзарiвна перенесла її до хати i поклала на лiжко. - Намучилася вона зi мною, - винувато обiзвалася баба Марiя. - Всю нiч не спала бiдна дитина... А менi, здається, трохи полегшало... - I вона спробувала пiдвестися. - Лежи, лежи, - наказала Ядвiга Олiзарiвна. - Рано ще тобi вставати. - Так господарство ж без догляду, - спробувала протестувати баба Марiя. - Яке не є, а догляду все ж вимагає. Та й обiд готувати треба. - Нiкуди воно не дiнеться, те твоє господарство, - зауважила Ядвiга Олiзарiвна. - От вилiкую тебе, голубко, i станеш ти знову як молода. I ноги вилiкую, i прострiли. Отодi i вгостиш своїм обiдом. А поки що лежи. Спи. Коли баба Марiя заснула, Ядвiга Олiзарiвна пiдiйшла до вицвiлої фотокартки, що висiла на стiнi бiля вiкна, i довго розглядала портрет маленької дiвчинки з переляканими оченятами. - I нiхто не здогадається, що це я сама i є, - прошепотiла вона. - Та я й сама не здогадалася б, якби не знала... - Тодi помовчала i трохи згодом додала: - А Таня, здається, схожа на мене... Два днi i двi ночi не вiдходила Ядвiга Олiзарiвна вiд баби Марiї. Вона невтомно розтирала її спину якимись пахучими мазями, поїла вiдварами, ставила компреси. I все не дозволяла пiднiматися з лiжка. - Лежи, лежи, - повторювала вона. - Нехай воно краще пощезне, те господарство. Здоров'я куди важливiше. Проте господарство i не думало нiкуди щезати. Таня легко справлялася з ним. Чимало допомагав їй i Степан. Вiн рубав дрова, носив воду, при потребi бiгав до господарчої крамницi. Навiть Василь i той, повертаючись вiд самiтного будиночка, кiлька разiв стукнув молотком по воротах баби Марiї - прибивав ослаблi завiси. Пiсля цього кивнув у бiк вiкна, за яким виднiлася постать Ядвiги Олiзарiвни. - Передай їй, що нехай спокiйно топить свою пiч, - сказав вiн. - Все зроблено по вищому класу. - Та ти заходь, - припрошувала його Таня. - Ще чого, - пробурчав Василь. - Стану я заходити до якогось дiвчиська... О, та у вас же дошки ледве тримаються! Ану, бiжи за гвiздками! Не нудьгувала i баба Марiя. Ядвiга Олiзарiвна невтомно розпитувала хвору про її дитячi роки i про тих, хто тодi мешкав поруч з нею. Особливо вона цiкавилася Петром Кравчуком - сусiдою, котрий жив трохи вище по вулицi. I хоча баба Марiя вже й забула, який вiн на вигляд, проте й до цього часу пам'ятала його добрi руки i веселi жарти. А ще вона в дитинствi чула вiд когось, нiби Петро Кравчук був єдиною людиною, хто дуже побивався за тiткою Катрею. Почувши про це, Ядвiга Олiзарiвна зненацька зблiдла. - Що з вами? - занепокоїлась баба Марiя. - Вам погано? - Нiчого... Менi вже краще, - прошепотiла Ядвiга Олiзарiвна. - Розповiдай далi, прошу тебе! Нудьгував хiба що один Аристарх. Удень вiн нi на крок не вiдходив вiд хлопцiв, пiдносив їм дошки, розчин i поїдав усе, що вони приносили з собою. А увечерi кiт видирався на дах i тоскним поглядом вдивлявся в такi близькi i водночас такi недосяжнi для нього Горобцi. Часом йому ввижалося, що там, на даху баби Марiїної хати, сидить Мурка i теж дивиться в його бiк. Проте Ядвiга Олiзарiвна наказала йому стерегти будинок, а ослухатися її Аристарх i в думках не мав. Тому вiн, обiпершись спиною об новий димар, годинами сидiв на даху i смутним голосом наспiвував: До-ре-мi-фа-мняу-сi, Що накрали, принесiть... ЧУДОВИЙ ДЕНЬ На третiй ранок Ядвiга Олiзарiвна з полегшенням зiтхнула i сказала бабi Марiї: - Отепер можеш вставати. Баба Марiя обережно сповзла з лiжка i з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильнiше, нарештi тупнула i здивовано зауважила: - Здається, вже не болить. I справдi, хоч до танку йди. Вона перевела погляд на Ядвiгу Олiзарiвну, i в її очах з'явилися сльози. - Не знаю, як i дякувати тобi... - А нiяк, - вiдказала на те баба-яга. - I чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, цiпок шукаєш? Так вiн же тобi бiльше не потрiбен! - Як це - не потрiбен? - здивувалася баба Марiя. - Без нього я кроку не ступлю... - А ти спробуй лише, спробуй, - загадково посмiхаючись, пiд'юджувала її Ядвiга Олiзарiвна. - Ну, смiливiше! Баба Марiя наперед закусила вуста вiд неминучого, як їй здавалося, болю i почала повiльно випростовуватися. Через якусь мить в її очах промайнули першi ознаки зачудування: болю не було. - Давай, давай, - пiдбадьорювала її Ядвiга Олiзарiвна. - Ще трiшечки, ще... Баба Марiя почала випростовуватися швидше. I чим бiльше вона це робила, тим виразнiше на її обличчi вiдбивалися подив, радiсть i навiть переляк. Нарештi вона випросталася на весь зрiст, обмацала поперека i, з побожнiстю дивлячись на Ядвiгу Олiзарiвну, сказала: - От... рiвно стою. Невже це менi не сниться? Я - стою... Яке щастя! Через хвилину баба Марiя прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсiм, бо замiсть того, аби смiятися, чомусь заплакала. Не iнакше як з радощiв. Не менше вiд хворої був вражений i досвiдчений лiкар Михайло Олексiйович. Вiн тiльки-но повернувся з обласного центру i одразу ж поспiшив до баби Марiї. Хоча спочатку Михайло Олексiйович не дуже дивувався. Вiн натискував на хвору ногу то в одному, то в iншому мiсцi i неуважно вислуховував захоплену розповiдь баби Марiї про те, яка Ядвiга Олiзарiвна чарiвниця. - Так-так, звичайно, - притакував вiн. - Нi, тут начебто все гаразд... Так-так, звiсно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей... Та коли пiсля огляду баба Марiя моторно обiгнала Михайла Олексiйовича, щоб вiдчинити перед ним дверi, - досвiдчений лiкар витис iз себе щось схоже на кудкудакання i втупився в неї приголомшеним поглядом. - Це... це що таке? - нарештi запитав вiн i, немов дуло пiстолета, наставив перед собою вказiвний палець. - Де? - запитала баба Марiя i злякано повела очима в напрямку лiкаревого пальця. Палець вказував на її поперек. - То все вона... Ядвiга Олiзарiвна... Це її чарiвнi руки!.. - схвильовано пояснила баба Марiя. - Неймовiрно... - прошепотiв лiкар. - З глузду зiйти можна вiд такого. Сказали б менi, що цю хворобу можна вилiкувати - зроду не повiрив би! Зненацька лiкар кинувся до Ядвiги Олiзарiвни i взявся шанобливо обцiловувати її темнi, кiстлявi руки. - Та ви ж медичний генiй! - захоплено примовляв вiн при цьому. - Ви ж академiк, вам же цiни немає! Звiдкiля ви взялися у наших Горобцях, чародiйко така? Та про вас же увесь свiт повинен знати! Нi, неймовiрно! Вiд таких палких похвал Ядвiга Олiзарiвна почервонiла, мов молода пiвонiя. Чи школярка, яка вперше в життi отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирiчнiй Михайло Олексiйович все ще залишався дужим чоловiком. - Ну що ти, лiкарю, - нiяковiючи, вмовляла його Ядвiга Олiзарiвна. - Хiба ж можна отак... отаке... - Можна! - завзято вигукнув Михайло Олексiйович. - I не лише можна, а й потрiбно! Я двадцять рокiв лiкую Марiю Сидорiвну. Двадцять рокiв - i без наслiдкiв. А я, завважте, не з останнiх лiкарiв, - Михайло Олексiйович з гiднiстю випнув груди. - До мене навiть професори приїздять за порадою. Але такого... такого... Марiє Сидорiвно, станьмо перед нею на колiна! Так-так, на колiна! Ядвiзi Олiзарiвнi врештi вдалося звiльнити свою руку. - Ну, знаєш, - збентежено посмiхаючись, мовила вона. - Менi ще жодного разу не цiлували рук... Несподiвано вона замовкла i почала вдивлятися в Михайла Олексiйовича якимось дивним поглядом. - Скажи-но, - запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, - скажи, чи не доводишся ти якоюсь рiднею Петровi Кравчуку? - Що? - луною вiдгукнувся лiкар. - Ах, так... Мого дiда справдi кликали Петром. I прiзвище його дiйсно було Кравчук. А ви що - знаєте його? - Мов двi крапелиночки, - прошепотiла Ядвiга Олiзарiвна, з невимовним болем i нiжнiстю дивлячись на спантеличеного лiкаря. - Викапаний Петрусь... Ой, що ж це я! Прощайте! I не встиг нiхто прийти до тями, як її вже не було в хатi. Першим опам'ятався Михайло Олексiйович. - Та що ж це таке... - невiдомо на кого обурився вiн. - Такий талант, а я... не сказала навiть, де живе... Вiн прожогом вилетiв на ганок, обвiв поглядом подвiр'я, виглянув за ворота. - Ядвiго Олiзарiвно! - гукнув вiн. - О-о-о! - вiдгукнувся на той поклик колишнiй вовкодав Буян. I бiльше нiхто. Ядвiга Олiзарiвна, не добираючи дороги, швидко iшла в напрямку самiтної хатини. Вона водночас i плакала, i посмiхалася, i лаяла себе. - Ну, геть-чисто тобi розклеїлася! - жалiлася вона невiдомо кому. - А ще сердита баба-яга... Нi, це ж треба таке: онук самого Петрика - i руки менi обцiловує. Наче святiй якiйсь... Ось вони, сльози... як в моєму Катриному дитинствi. Та що це я - вони ж зовсiм iншi. Це сльози радостi... Ну навiщо, навiщо я сюди прилетiла, навiщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна пiти геть на все! Коли Ядвiга Олiзарiвна увiрвалася на подвiр'я, Таня саме посипала бiлим рiчковим пiсочком дорiжку вiд ворiт до ганку. Степан з Василем облизували подряпанi, побитi молотком пальцi. Кiт Аристарх, вгледiвши свою хазяйку в такому станi, вигнув спину горбом i на всяк випадок озирнувся в бiк бузинових кущiв. - Що це з тобою? - запитав вiн. - Ти ж сама на себе не схожа! - А, все одно! - вигукнула Ядвiга Олiзарiвна. - Це навiть на краще! Вона пiдбiгла до Танi, мiцно притисла її до себе i, витираючи рукавом сльози, додала: - Нехай сьогоднi i на нашiй вулицi буде свято! Повинно, врештi, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любi, ви навiть не уявляєте собi, яке то величезне, неймовiрне щастя - бути просто людиною! - Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! - скрикнула Таня i мiцно охопила шию Ядвiги Олiзарiвни. - Ой, яка ж ти у нас зараз гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна! - Що? Ядвiга Олiзарiвна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дiвчинку на землю. - Що ти сказала? - недовiрливо запитала вона. - Хлопцi, я правильно почула? Степан на знак згоди кивнув головою. Так, Таня казала чистiсiньку правду. Перед ними стояла найкрасивiша з бабусь. В усякому разi, в їхнiх Горобцях такої ще не було. А Василь поколупався черевиком в землi, навiщось зафутболив камiнець i визнав: - Хотiв би я мати таку бабусю... - Запiзнився, - заперечила Таня. - Ми вже запросили її до себе. Ядвiга Олiзарiвна охопила руками дитячi голови. - Ох, ви, малята мої, - зворушено мовила вона. - Коли б то ви лише знали, скiльки радощiв доставили менi... Ну, як їм вiддячити за все це? - звернулася вона до Аристарха. Той замислено почухав лапою за вухом. - Не можу зрозумiти, чому воно так виходить, - обiзвався вiн по паузi. - Зроблять тобi добра, допустимо, на кухоль молока - а тобi обов'язково хочеться розплатитися за десять... - Кому що, а курцi просо, - посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. - То як же менi вiддячити вам за все, що ви менi зробили? - Ну, що ти, бабуню! - заперечила Таня. - Навiщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, вiд чистого серця... - Воно, виявляється, i в мене ще є, - зауважила Ядвiга Олiзарiвна. - Ех, так тому й бути! I баба-яга рiшучим кроком попрямувала до хати. ПОЛЬОТИ НА МIТЛI Дiти перезирнулися мiж собою. - Що з нею? - запитала Таня. - Здається, вона щось задумала, - висловив здогад Василь. - Але що саме? Ти не знаєш, Аристарху? - Я знаю стiльки ж, скiльки й ти, - вiдказав той. В цю хвилину баба-яга знову з'явилася на ганку. В її руках тремтiла мiтла. - Ех, так тому й бути! - бадьоро повторила вона. - Ну, хто хоче першим сiсти на неї? - Я! - вихопилося у Василя. - А взагалi... тут Танька повинна бути першою. - Таня, а не Танька, - поправила його Ядвiга Олiзарiвна. - Хоча в iншому ти маєш рацiю. Таня з побоюванням простягнула руку до мiтли. Звичайнiсiнька мiтла. Дерев'яний держак. Верболозове лозиняччя, що мiцно перев'язане нейлоновою, здається, мотузкою. Аж дивно, що вона може лiтати... - Але ж... я не знаю, як на неї сiдають, - нерiшуче боронилася Таня. - Тут i знати нiчого, - вiдказала баба-яга. - Сiдай, як тобi зручно. Можеш навiть лягати на неї. Головне - нiчого не бiйся... Е-е, нi, за руку, цур, не хапатися! - смiючись, застерегла вона i вiдiйшла на два кроки. - А то, чого доброго, полечу разом з тобою. - А скiльки в нiй кiнських сил? - поцiкавився Василь. - Для тебе вистачить, - заспокоїв його Аристарх. Таня обережно присiла на кiнець держака i мiцно заплющила очi. Вона все чекала, що от-от має трапитися щось страшне. - Не бiйся, дитинко, - пiдбадьорювала її баба-яга. - Нумо, смiливiше! Коли Таня наважилася розплющити очi, виявилося, що мiтла застигла в метрi над землею. Вона злегка погойдувалася, начебто роздумувала, чи варто їй взагалi летiти, а коли летiти, то в який бiк. Сидiти на мiтлi було дуже зручно. Точнiсiнько, як на широкiй лавi, та ще й з спинкою. "I зовсiм не страшно, - подумала Таня. - Можна навiть пiднятися трохи вище..." Тої ж митi мiтла слухняно пiднялася на пiвметра. Таня зробила ще одне коло i озирнулася. Виявляється, вона й не помiтила, як злетiла досить таки височенько. Внизу, задерши голови, за нею уважно спостерiгали Степан, кiт Аристарх i бабуся. Вiдтепер Таня навiть в думках називала Ядвiгу Олiзарiвну бабусею. Одному лише Василевi нетерпеливиться. Вiн тупцює на мiсцi, мов прив'язаний кiнь, i погрожує їй кулаком. Либонь, чекання його вже вичерпалося. Мiтла, все так же слухняно виконуючи її команду, опустилася на морiжок перед ганком. - Ну, як там? - запитав Василь. Таня не встигла й вуст розтулити, як вiн вже тримався за держак, мов за кiнську гриву. - Пiшла-а! - войовниче заволав Василь. В ту ж мить трапилося несподiване. Мiтла, мов наполохана птаха, рвонула з такою швидкiстю, нiби її хтось висмикнув з-пiд Василя. А хлопець так i завмер розчепiрою. Лише переводив вражений погляд то на мiтлу, що вже губилася в високостi, то на те мiсце, де вона щойно була, то на Аристарха, що, схопившись вiд смiху за живiт, катався по травi. - Що це з нею? - запитав безталанний вершник Ядвiгу Олiзарiвну. - Блекоти об'їлася, чи що? - Те ж саме вона зараз думає про тебе, - з реготом пояснив Аристарх. Ядвiга Олiзарiвна теж не втрималася i посмiхнулася. - Не можна так одразу, - сказала вона Василевi. - Треба спочатку злiтати повiльно, як це щойно зробила Таня. Треба хоч трохи звикнути один до одного, а вже тодi переходити на будь-якi швидкостi. Тим часом мiтла зробила широкий розворот i приземлилася поруч з Василем. Хлопець боком присiв на неї i запитально поглянув на Ядвiгу Олiзарiвну. - Так можна? - Можна, - вiдказала баба-яга. - А тепер лiтай, скiльки тобi завгодно. Останнє, що вони почули, був нетерпеливий вигук Василя: "Швидше, ну швидше ж!" - i мiтла, немов велетенська стрiла, випущена з лука, зiрвалася з мiсця i щезла за хмарами. - А вiн не може долетiти аж до Мiсяця? - стривожилася Таня. - Не бiйся, вiн туди не добереться, - заспокоїла її Ядвiга Олiзарiвна. - В мене з мiтлою встановлено двобiчний зв'язок. I справдi, через якусь хвилину мiтла майже з реактивним свистом вихопилася з хмар i рвонула до землi. - Розбишака, куди його не кинь, розбишакою i залишається, - додав Аристарх. - Як добре, що люди ще не винайшли чогось подiбного до мiтли! А то не знав би, в який бiк тiкати... Тепер, Степане, твоя черга. Е-е, що це з тобою? - Нiчого особливого, - вiдказав Степан, силуючись посмiхнутися. - Не звертай уваги. Аристарх пильно подивився йому в очi i запитав: - Мабуть, Шурхотуна згадав, еге ж? НОВИНА Натiшенi польотами на мiтлi, дiти заспiшили додому. Разом з ними подався i Аристарх. В його лапi був затиснутий бiлий, в шахову клiтинку, ласок. Ядвiга Олiзарiвна привiтно помахала їм рукою i одразу розчинилася в повiтрi. Напевно, знову подалася до СТУПи. Коли всi перебралися через яр, Аристарх зненацька зупинився. - До побачення, - сказав вiн. - Далi нам не по дорозi. - Чого не по дорозi? - здивувався Степан. - Ти що - вже й молока не хочеш? - Так, - неуважливе вiдказав Аристарх. - Тобто, нi, - поспiшно поправився вiн. - Коротше, я б з величезним задоволенням випив би кухоль-другий молока, та нiколи... Врештi, налий, будь ласка, його в миску i постав бiля порога. На зворотному шляху я обов'язково загляну в неї. I ще одне... - Аристарх благальне подивився на Таню. - Чи не змогла б ти менi вив'язати бантика? Тiльки не якогось там простого, а такого, знаєш... - Навiщо тобi той бантик? - поцiкавився Василь. - Сьогоднi в нас чергова репетицiя. - О! Ну й що з того? - А те, що на неї треба приходити з бантиком на шиї. - Треба ж таке, - зауважив Василь. - Сам завбiльшки з теля - i бантик. - Яке це має значення, теля я чи нi? Головне, аби в душi я був справжнiм котом. Василь недовiрливо втупився в Аристарха. - А ти той... ти часом не закохався? - поцiкавився вiн. Аристарх лише пирхнув у вiдповiдь. - До чого ж ти брутальна людина! Навiть коли я i закохався - що з того? I яке тобi до всього дiло? Невже такому шановному, як я, котовi забороняється годинку-iншу посидiти на даху i поспiвати своїх улюблених пiсень? - От-от! - жваво пiдхопив Василь. - В нього вже, бачте, улюбленi пiснi завелися! Чи не вiд Мурки навчився? Аристарх нагороїжився. - Ще одне слово, - повiльно почав вiн, - i я за себе не вiдповiдаю... Василь замовк i вiдiйшов на всяк випадок подалi. Видно було, що Аристарх жартувати не збирається. Коли Степан нарештi дiстався додому, батьки вже закiнчували вечеряти. - Де тебе носить цiлими днями? - розгнiвано запитала мама. - Хочеш, щоб я взялася за лозину? - Я... - почав було Степан, проте несподiвано за нього заступився батько. - Ну навiщо ти таке кажеш, - докiрливо зауважив вiн матерi. - Вони ж не байдикують, як деякi. Сьогоднi вранцi я проїжджав неподалiк вiд лiсу i бачив, як вони працювали. Нiчого не скажеш, молодцi хлоп'ята! - Та хiба я проти, - вже спокiйнiше продовжувала мама. - Я про iнше. Мене турбує, що вiн зовсiм перестав їсти. Все котовi своєму вiддає. - I нiчого не все, - заперечив Степан. - Коли хочеш знати, ми разом з ним... - О! - у розпачi вигукнула мама, - Вони, здається, вже привчилися хлебтати з однiєї миски! Батько розсмiявся. Мабуть, вiн уявив собi, як це у них виходить. Зненацька вiн посерйознiшав i сказав: - Трохи не забув. Михайло Олексiйович поставив на правлiннi питання про те, що Ядвiзi Олiзарiвнi треба збудувати в Горобцях хату... Степана мов пружиною пiдкинуло з стiльця. - Ядвiзi Олiзарiвнi? Хату? - Так, саме хату, - пiдтвердив батько. - Грiх, мовляв, такого лiкаря випускати з нашого села. Тож передай їй, що на зиму може перебиратися до Горобцiв. - Ура-а! - заволав Степан. - Оце здорово! - Ти куди? - запитала мама i спритно вхопила сина за комiр. - А вечерятиме хто? - Ну, як ти не розумiєш? Це ж така новина! Я розповiм про неї Василевi i Танi! А потiм ми збiгаємо до Ядвiги Олiзарiвни... - Встигнеться, - голосом, що не терпiв заперечень, зауважила мама. - Поки не повечеряєш як слiд - нiкуди й кроку не ступиш. I що це за манера така - бiгти з двору, дивлячись на нiч? Довелося сiсти за стiл. А пiсля вечерi батько увiмкнув телевiзора. Саме демонструвався цiкавий мультфiльм, i Степан подумав, що нiчого не трапиться, коли про цю новину друзi дiзнаються трохи згодом. Але трохи згодом виявилося, що Василь ще не повернувся з центральної садиби. Танi теж не було вдома. Вона побiгла до Ядвiги Олiзарiвни. - Ну хiба ж так можна? - ремствувала баба Марiя. - Старiй жiнцi - i жити невiдомо де, їсти невiдомо що. Хiба в нас мало мiсця? Тож я i наказала Танi: бiжи за Ядвiгою Олiзарiвною i не повертайся без неї... А в тебе якiсь справи? - Та... я потiм зайду, - вiдказав Степан i чимдуж побiг додому, бо по третiй програмi от-от повинен початися ще один цiкавий мультфiльм. А про те, що Ядвiзi Олiзарiвнi збираються побудувати хату, можна розповiсти i завтра зранку. БИТВА НА ЛИСIЙ ГОРI Коли Таня дiсталася до самiтної хатини, сонце вже ховалося за лiсом. Проте вона не боялася повертатися. Баба Марiя сказала, що сьогоднi зiйде повний мiсяць, тож буде свiтло. Та й не одна вона повертатиметься, а з Ядвiгою Олiзарiвною. Таня зайшла у двiр, зачинила за собою вiдремонтовану хлопцями хвiртку i покликала: - Бабусю! їй нiхто не вiдповiв. Таня збиралася покликати ще раз, але в цю мить її погляд зупинився на мiтлi, що була приставлена бiля ганку до стiни. Мiтла нiби чекала її погляду. Вона одразу ж гойднулася, здiйнялася в повiтря i пiдлетiла до Танi. Дiвчинка провела долонею по теплому ще держаку. Мiтла стрiпнулася i загойдалася жвавiше. Вона начебто упрохувала Таню: сiдай, покатаю! "А що, коли я й справдi трохи покатаюся? - мимохiть по дума лося дiвчинцi. - Звичайно, чiпати чуже без дозволу не годиться, але ж я зовсiм, зовсiм трохи... Покатаюся у дворi i поставлю назад..." Таня присiла на держак i подумки вiддала команду зробити одне коло. Проте мiтла несподiвано рвонулася вгору. Ось вона зрiвнялася з димарем, потiм з найвищим деревом. Ось уже земля залишилася далеко внизу, а мiтла, не звертаючи уваги на команди, продовжувала здiйматися вище й вище. Таню огорнув жах. Вона хотiла закричати, покликати на допомогу Ядвiгу Олiзарiвну, проте вуста чомусь перестали її слухатися. А мiтла тим часом порiвнялася з рiдкими хмарками. Тодi розвернулася вiстрям у бiк повного мiсяця, що тiльки-но викотився з-за обрiю - i полетiла, помчалася, з кожною секундою збiльшуючи свiй i без того стрiмкий лет. Вiтер зловтiшне свистiв у вухах, стало зимно, - а мiтла летiла собi та й летiла. Земля внизу розтанула, розчинилася в срiблястих сутiнках, i лише нечисленнi вогники вказували, де вона знаходилася. Таня вже й рук не вiдчувала вiд холоду, зуби вибивали невпинний дрiб, а мiтла все летiла й летiла невiдомо куди. Нарештi вона почала повiльно знижуватися. Далеко попереду забовванiв високий пагорб без жодного кущика на вершинi. На ньому безладно метушилося безлiч вогникiв. Щось пiдказало Танi, що оце i е та сама Лиса гора, куди влiтку, в нiч повного мiсяця, збираються на свої iгрища вiдьми. Вогники з кожною хвилиною наближувалися, збiльшувалися у розмiрах. Зненацька дикий гуркiт i ревисько, мов буря, налетiли на Таню. Навколо неї, немов у страшному снi, замиготiли роззявленi пащеки, тьмяно заблищали вибалушенi, божевiльнi очi... Тої ж митi над Лисою горою прогримiв чийсь оглушливий голос: - Стережися! Мiж нами людина! Нарештi Ядвiга Олiзарiвна закiнчила покривати СТУПу лаком. Вона спрямувала на неї долонi, щось проказала незрозумiлою скоромовкою - i СТУПа, слухняно пiднявшись над землею, розчинилася в повiтрi. А Ядвiга Олiзарiвна присiла на морiжок i задумалася про те, що не сьогоднi-завтра доведеться покидати цю землю, де їй з Аристархом несподiвано довелося зазнати стiльки доброго... Вона так замислилася, що не звернула уваги на слабкий, вiддалений голос дiвчинки, який долинув вiд самiтного будиночка. Через деякий час Ядвiга Олiзарiвна пiдвелася з землi i поволi пiшла лугом, пестливо доторкуючись рукою до голiвок зарошених вже квiтiв. "От i все, - втомлено подумала вона, коли зайшла до хати. - Шкода, дуже шкода..." Свiтла запалювати вона не стала. Очi баби-яги бачили вночi не гiрше, нiж удень. До того ж, зiйшов повен мiсяць. Ядвiга Олiзарiвна рушила було до постелi, та раптом заклякла, мов укопана, їй здалося, нiби в кiмнатi чогось не вистачає. Але чого - зрозумiти не могла. На всяк випадок вона запалила каганця i уважно обвела поглядом кiмнату. Тут начебто все стояло на своїх мiсцях. Кухлики, миски, снопики трав... Тодi вона вийшла в сiни, виглянула на подвiр'я. I раптом її мов морозом обсипало: в будинку не було мiтли! Ядвiга Олiзарiвна двiчi обiйшла навколо обiйстя. Потiм подалася туди, де над землею погойдувалася невидима СТУПа. Проте мiтли не було i там. Ядвiга Олiзарiвна прожогом кинулася до хати, розвела в печi вогонь, заповнила горнятко лише їй вiдомими травами i, коли вода закипiла, перенесла горнятко на стiл. Потiм взялася чаклувати над ним. Через хвилину пара, що стовпом пiднялася з горнятка, засвiтилася зсередини. В тому свiтлi з'явилося зображення якоїсь дiвчинки. Придивившись, Ядвiга Олiзарiвна розпiзнала у нiй Таню. Ось дiвчинка зайшла на подвiр'я, озирнулася, i її вуста щось вимовили. Ядвiга Олiзарiвна здогадалася, що Таня покликала її. По тому вiд стiни вiдштовхнулася мiтла. Погойдуючись, вона пiдпливла до дiвчинки. Ядвiзi Олiзарiвнi перехопило подих. Цiєї ночi, так, саме цiєї ночi, коли в небi сходив повен мiсяць, жодному з людей нi в якому разi не можна було доторкуватися до мiтли! Застиглими очима Ядвiга Олiзарiвна стежила за тим, як Таня присiла на держално, як мiтла прожогом шугонула вгору i подалася в напрямку Лисої гори... Бичачi, собачi i гадючi очi дружно втупилися в Таню. Юрма гойднулася i розлючено загудiла. - Е-е, стривайте! - вигукнула раптом кривобока потвора з свинячим писком. - Та вона ж верхи на мiтлi! I мiтла та належить нашiй Ядвiзi Олiзарiвнi! Все заглушив зловтiшний регiт. Якийсь висхлий скелет у захватi ляснув клешнями по колiнах: - Оце так Олiзарiвна! Це ж треба - в таку нiч прислати нам в подарунок людську дитину! - А сама навiть не доторкнулася до неї, - зауважила потвора з свинячим писком. - Дивiться - в неї все людське, нiчого нашого i близько немає! - Немає - так буде! - просурмив кiнський тулуб на слонячих ногах. - Для початку прикрутимо їй совину голову. А замiсть рук примайструємо жаб'ячi лапки. Нумо, до роботи! Юрма зареготала i кинулася на Таню. Хтось збив її з нiг, чиїсь крижанi кiгтi зiмкнулися на шиї... I тiєї митi неначе вихор налетiв на Лису гору. - Зупинiться! - пролунав голос Ядвiги Олiзарiвни. - Вiдiйдiть вiд неї! її СТУПа з розгону врiзалася в натовп. Почувся трiск, стогони, гучнi прокльони. Кiнський тулуб на слонячих ногах вiдлетiв далеко убiк i покотився по схилу, пiдминаючи, наче дорожнiй коток, пiд себе всiх, хто траплявся на його шляху. - Ти що - вчадiла? - потираючи боки, поцiкавився тулуб. - Гадаєш, коли старша вiдьма, то вже все дозволено, га? - Вiдiйдiть вiд дитини, - повторила Ядвiга Олiзарiвна. - Всi вiдiйдiть. Вона обережно взяла на руки знесилену Таню i перенесла її до СТУПи. - Е, та вона з цiєю дiвчинкою збирається чкурнути вiд нас! - загугнявiв кiнський тулуб, коли СТУПа почала пiднiматися в повiтря. - Не бувати цьому! - Не бувати! - пiдхопив натовп i кинувся услiд за СТУПою. - Тримай її! Тримай, поки не розiгналася! Iкла та щелепи з хрумтiнням впивалися в дерев'янi борти, кiстлявi пальцi хижо хапали повiтря, держална мiтел, мов списи, вдарялися в СТУПу. Та Ядвiга Олiзарiвна спритно ухилялася вiд тих ударiв i сама щосили гамселила мiтлою по пиках, клешнях i писках. - Таню, нахились! - гукнула вона. Проте було вже пiзно. Над головою у дiвчинки щось гримнуло, i дикий, нестерпний бiль пронизав Таню наскрiзь. Вона скрикнула i втратила свiдомiсть. Опам'яталася Таня в самiтному будиночку. За вiкном розвиднювалося. Ядвiга Олiзарiвна поралася бiля печi. Вiдблиски вогню падали на її змарнiле обличчя. - Прокинулася, дитино моя? - запитала вона, ледве дiвчинка розплющила очi. - Боляче тобi, так? - Дуже, - призналася Таня. їй нестерпно пекло всерединi, голова, здавалося, от-от розколеться. - Потерпи, дитинко, - сказала баба-яга. - Потерпи ще трiшечки... - Вона процiдила через марлю склянку якогось вiдвару i дала Танi випити. - Зараз буде легше. - Менi так соромно за ту мiтлу... - з зусиллям вимовила Таня. - Вибач, коли можеш. Ядвiга Олiзарiвна погладила дiвчинку по головi. - Вини твоєї тут немає, - сказала вона. - То все трапилося через мою кляту забудькуватiсть. Такої ночi треба було ховати мiтлу подалi, а я залишила її майже на дорозi. А без мене вона знає лише один шлях - на Лису гору... Ну, гаразд, чого вже там жалiти! Головне, аби з тобою нiчого не трапилося. Таня раптом пiдвелася на лiжку. - Ой, я ж забула про свою бабусю! А вона, мабуть, так хвилюється, так хвилюється! - Лежи, лежи, - заспокоїла дiвчинку Ядвiга Олiзарiвна. - Я вже їй передала, що ти ночуєш у мене. Так що спи спокiйно. Все буде гаразд. Проте Танi здалося, нiби Ядвiга Олiзарiвна чогось не доказує... ЩО БУЛО ЗГОДОМ Крiзь сон Степан вiдчув, як йому залоскотало в носi. Нiби хтось пiд ним провiв травинкою. Вiн чхнув i прокинувся. - На здоров'я! - несподiвано пролунав бiля вуха чийсь бадьорий голос. Степан скосив очi i побачив крихiтного дiдуся, що примостився на краєчку подушки. - Шурхотун! - вигукнув Степан. - Ти повернувся? Ядвiга Олiзарiвна вiдпустила тебе? Шурхотун часто-часто закивав головою. - Атож, вiдпустила. До цього часу не можу повiрити в таке. I як тiльки моє серце витримало, як воно не розiрвалося? Ну, думаю, загориться наша хата - а я тут. Ну, думаю, налетить на неї ураган - а я знову тут... - Де це - тут? - не зрозумiв Степан. - Тобто, там, - виправився Шурхотун i невизначено махнув рукою. - Та ти поспи ще трохи, поспи, - зажебонiв домовик поспiхом. - То я так, на радощах тебе розбудив. Та й нiколи менi, треба перевiрити, чи все тут у порядку... Шурхотун стрибнув з лiжка i заклопотано потупотiв до буфета. А через якусь хвилину кроки домовика вiдлунювали вже з сiней, потiм з горища. Вони були легкими, майже нечутними. Вони швидше скидалися на тихий-тихий шурхiт. Ранiше, коли Степан засинав чи прокидався, вiн не раз чув той шурхiт. Але не звертав на нього нiякої уваги. Хiба що iнколи думав, нiби то вiтер поворушив десь папiрцем або загойдалася на вiкнi фiранка. Але вiдтепер Степан точно знатиме, в чому тут справа. Хлопець з полегшенням зiтхнув i знову заплющив очi. Та через кiлька хвилин почулися вже iншi кроки, i у вiкнi з'явилася стрижена Василева голова. - Спиш? - з докором запитав вiн. - А тут на тебе Аристарх чекає не дочекається. Степан похапцем одягнувся i вибiг з кiмнати. Аристарх сидiв бiля ганку, i вигляд у нього був якийсь пригнiчений, невеселий. Перед ним стояла повна миска молока, проте кiт навiть не поглянув на неї. - Нещастя трапилося, Степане, - тужливо сказав Аристарх. - Трапилося найстрашнiше, що можна уявити. I вiн розповiв про те, що вiдбулося на Лисiй горi. - Тепер хазяйка вiдрiзала всi шляхи, - закiнчив вiн. - Ось якi справи. Вiдступати далi нiкуди. Доведеться вiдповiдати за все... - Вiн шморгнув носом i пiдморгнув Степановi, хоча на його писку все ще вiдбивалися тривога i переляк. - Нiчого, нас голими руками не вiзьмеш. Ми ще декому покажемо свої пазурi... Друзi довго сидiли мовчки. Думали. - Ну, Танька! - досадливо вигукнув Василь i стукнув кулаком по колiну. - Хто її просив хапатися за мiтлу, га? Йому нiхто не вiдповiдав. Та й що можна було на це вiдповiсти? - А з вами обов'язково має статися щось найстрашнiше? - запитав трохи згодом Степан у Аристарха. - Може, якось воно обiйдеться? - Навряд, - зiтхнув Аристарх. - Ти навiть не уявляєш, на що вони здатнi... Першим пiднявся Василь. - Так чого ж ми тут сидимо? - запитав вiн. - Може, там... з Ядвiгою Олiзарiвною... а ми тут в холодку... - I справдi, - сполошився Аристарх. - Бiжiмо! На щастя, в самiтному будиночку поки що було все гаразд. Таня лежала на тапчанi i обережно погладжувала поранене плече, начебто вмовляючи його не болiти. Ядвiга Олiзарiвна сидiла у дiвчинки в ногах, звично перебирала трави i про щось розповiдала. Василь увiрвався до кiмнати. Ще з порога почав: - Ну, Танько! Взяти б зараз добрячу ломаку та пройтися по тобi! Ти уявляєш, що натворила, га? - Уявляю, - винувато прошепотiла дiвчинка, i на очах її з'явилися сльози. - Тепер я добре це уявляю. Ядвiга Олiзарiвна поглянула на Василя набагато привiтнiше, нiж завжди. Проте це не перешкодило їй зробити зауваження: - Коли заходиш до чужої хати, не завадило б i привiтатися. Василь на мить знiтився. Але лише на мить. - Доброго ранку, - сказав вiн. - Проте це я вам кажу, а не їй. її це не стосується. - Буде тобi костричитися, - мимоволi посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. - Що було, того не вернеш. - А ще я думаю ось про що, - заклопотано продовжував Василь. - Наскiльки я зрозумiв, ви зобов'язанi скрiзь чинити зле. Правильно? - Припустiмо, ти правильно зрозумiв, - вiдказала Ядвiга Олiзарiвна i пильно подивилася на хлопця. - Але чому ти про це згадав саме зараз? - А от чому. Якщо ви повиннi скрiзь чинити зле, то, може, вам нiчого не буде за Лису гору? Головне, що вчинили зле, а де - то не має значення. Правильно? - А що... - повiльно почав Аристарх, i в нього запалали очi. - Здається, в цьому щось є. Нi, ти чудово придумав! Дай я тебе обнiму за це! - Ех, захиснички ви мої, - вдячно посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. - На жаль, не все одно. Зовсiм не все одно. - Ой! - раптом вигукнув Степан. - Я ж забув вам сказати... I вiн повiдомив про те, що в Горобцях для Ядвiги Олiзарiвни незабаром буде збудована хата. Баба-яга вислухала його, не зронивши й слова. Лише все нижче й нижче нахиляла свою сиву голову. Несподiвано пiдвелася i поспiхом вийшла з кiмнати. Вона не поверталася довго. Аристарх кiлька разiв пiдходив до порога, але не наважувався його переступити. Нарештi посмiлiшав i виглянув у сiни. - Сидить на ганку й плаче, - спiшно причинивши дверi, повiдомив вiн. - Дивнi ви iстоти, люди, - продовжував кiт по паузi. - Чи то радiсть у вас, чи то горе - мерщiй у плач. Та коли б менi таке повiдомили, я б... я б... - То й що б ти зробив? - запитав Василь. Аристарх замислився. - Не знаю, - врештi вiдказав вiн. - Але нi в якому разi не рюмсав би. Нарештi Ядвiга Олiзарiвна повернулася до кiмнати. - Передай їм, - сказала вона Степановi, - передай їм всiм, що я цього нiколи не забуду. - Це правда, - пiдтвердив Аристарх. - I тепер ми будемо битися з потрiйною силою. Тепер ми знаємо, що на нас чекають. - Атож, - погодилася баба-яга. - Тепер ми про це знаємо. А зараз, любi мої, треба перевезти Таню додому. А то, чого доброго, баба Марiя розхвилюється не на жарт. Таню винесли надвiр i обережно всадовили на багажник. Василь, як господар, зiбрався було вести велосипеда, проте в останню мить роздумав. - От ще! Стану я возити всiляких шкiдливих дiвчиськ, - пробуркотiв вiн i передав кермо Степановi. - Тягни її сам. I знову два днi i двi ночi Ядвiга Олiзарiвна не виходила з хати баби Марiї, її дуже й дуже турбувало плече дiвчинки. Воно загоювалося надто повiльно. Бо що там не кажiть, а укуси, нанесенi злими чаклунами, набагато небезпечнiшi вiд звичайних. ПРОЩАЛЬНИЙ МАРШ Звичайно, про все, що вiдбулося на Лисiй горi, нi хлопцi, нi тим паче Ядвiга Олiзарiвна не казали нiкому. Та позаяк хворобу Танi потрiбно було якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, нiби дiвчинку укусила отруйна гадюка. А оскiльки нi в самих Горобцях, нi навколо нiхто про отруйних гадюк i не чув, то Василь змушений був пояснювати всiм i кожному, буцiмто та гадюка якимось чином дiсталася iз пустель Середньої Азiї, а може, i з самої Африки. В цi днi найщасливiшою, либонь, iстотою в Горобцях був Аристарх. Завдяки щедрим снiданкам, обiдам, полудникам i вечерям (в яких далеко не останню роль вiдiгравало молоко), кiт значно погладшав. Де пропадав Аристарх ночами, нiхто з дiтей, звiсно, не знав, але днi вiн проводив на задвiрках хати баби Марiї, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького транзистора i тепер невпинно крутив колiщатко настроювання, муркочучи про себе ту мелодiю, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у собi музичний слух i виразнiсть виконання. Поруч з Аристархом зазвичай сидiла Мурка. Час вiд часу вона застережливо пiднiмала лапку. - Нi-нi, в цьому мiсцi ви фальшивите... Муркотiти треба ось так... I показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював за нею. Та, на жаль, все має свiй кiнець. На четвертий день Аристархова голова з'явилася у вiкнi Степанової кiмнати. З її вигляду неважко було здогадатися" що трапилося щось надзвичайне. - Я прийшов попрощатися, - сказав Аристарх. - Нас викликають на Лису гору. Степан вiдчув, як у нього боляче стислося серце. - Слухай, - почав вiн. - А навiщо вам взагалi летiти туди? Що вони вам за це зроблять? Нiчого. Аристарх сумовито похитав головою. - В такому разi вони прилетять сюди. I тодi тут зчиниться таке, що й казати страшно! А навiщо вам ця халепа? Нi, ми з хазяйкою твердо вирiшили летiти. Нiчого людям розплачуватися за нас. Самi заварили кашу - самi й вiдповiдатимемо. - Тодi... може, вам треба чимось допомогти? - по паузi запитав Степан. - То ти не соромся, скажи. Все, що тут є, - твоє. - Та нi, спасибi, - подякував Аристарх. - Не треба нiчого. Хiба що... Розумiєш, я хоча i чаклунський кiт, але проти їхнього гiпнотичного опромiнювання, мабуть, не встою... - Тобi потрiбен шолом? - здогадався Степан, i, не чекаючи вiдповiдi, кинувся в глибину кiмнати. - Ось, вiзьми. Може, i Ядвiзi Олiзарiвнi теж треба? То я запитаю у Василя. - Вiн їй нi до чого, - сказав Аристарх. - Вона сама кого завгодно опромiнить. - То, може, вип'єш на дорогу молока? - запитав Степан. - О, - повеселiшав Аристарх. - Оце дiло! Бiля самiтної хатини зiбралося багато рiзноманiтного народу. Бiля ворiт стояла СТУПа. Вона була готова до вiдльоту. Степановi мимохiть спало на думку, що коли б над нею був ще й гвинт, то вона, поза сумнiвом, скидалася б на сучасний вертолiт. Таня з сльозами на очах щось казала Ядвiзi Олiзарiвнi. Баба-яга щохвилини притискувала її голiвку до грудей. - А цi чому вештаються пiд ногами? - запитав Василь i тицьнув пальцем на пiвтора десятка котiв, кицьок i кошенят, що з пригнiченим виглядом тинялися по всiх усюдах. Аристарх докiрливо похитав головою. - Ет, Василю, Василю! - сказав вiн. - Яким ти був, таким i залишився. Пора б уже здогадатися, що то мої найближчi родичi по кровi. З ними я провiв найщасливiшi години в своєму життi. Чи не так, Мушкетоне Васильовичу? Облiзлий котяра на знак згоди схилив голову i поважно пригладив рiдкi, обпаленi на якомусь вогнi вуса. Затим поманив Аристарха в кiнець двору. - Любий мiй юначе, - журно i водночас урочисто почав вiн. - Шкода, надзвичайно шкода, що ви покидаєте наше товариство. Тож прошу вислухати мене на прощання з усiєю увагою, на котру ви лише здатнi... - Слухаю вас... - Аристарх чемно схилив голову. - Слухаю вас дуже уважно. Я ще нiколи не був таким уважним, повiрте менi! - Як вам вiдомо, у нас чудовий хор, - вiв далi Мушкетон Васильович. - Таких виконавцiв котячих пiсень навряд чи де знайдеш. От лише з назвою нам не дуже пощастило. Ну, подумайте самi, куди це годиться - горобцiвський котячий хор? - Маєте рацiю, - ствердив Аристарх. - Це й справдi нiкуди не годиться. - Ха! Сором один, а не назва! Це ж треба - горобцiвський котячий хор! А учасники його, виходить, гороб'ята, чи не так? Тож ми порадилися мiж собою i вирiшили, що вiд сьогоднi будемо iменуватися котячим хором iменi Аристарха. А члени його - аристархiвцями. I даємо котяче слово честi, що нiколи й нiде не посоромимо цього високого, чесного iменi! I тут Аристарх вiдчув, що не лише у людей може щипати в очах. - Дякую вам, дорогий учителю, - розчулено промовив вiн. - Дякую i вам, любi мої друзi! I вiн низько уклонився котам. - А я особисто чекатиму на ваше повернення, - сказала Мурка. - Завжди! Щодня, щохвилини! - О-о! - вирвалося з глибини Аристархової душi. - Я про це навiть думати не смiв! - Вiн узяв Мурчину лапку i мiцно притис до свого щасливого писку. - Невже це менi не сниться? Невже це правда? - Правда, - щиро пiдтвердила Мурка. - Чесне слово, правда! - Даруйте, любий юначе, - втрутився головний диригент, - але нам з Муркою страшенно нiколи. Ми повиннi пiдготуватися до виконання прощальної серенади. Аристарх повернувся до хлопцiв з якимось урочистим смутком в очах. Вiн пильно вдивлявся в їхнi обличчя, нiби хотiв щось у них прочитати. Нарештi сказав: - Обiцяйте менi, що коли вам доведеться зустрiти немiчного, лишаїстого кота - ви обiгрiєте його, нагодуєте i приголубите. Може статися, що це буду я. - Обiцяємо, - запевнив Степан. - Обiцяйте менi, - вiв далi Аристарх, - що коли вам доведеться зустрiти маленьке, жалюгiдне кошенятко - ви не станете футболити його ногами чи викручувати вуха. Не хотiв би я, щоб воно повторило мiй шлях. - Можеш бути спокiйним, - запевнив Степан. - Ми його й пальцем не зачепимо. А Василь, не довго думаючи, додав: - Ну й дурень же ти, Аристарху! Дуже нам потрiбно футболити всiляку комашню. Аристарх у вiдчаї звiв очi до неба. - I де тебе тiльки виховували? - простогнав вiн. - Дурень, комашня... Ет, до чого тiльки може дiйти людина, до чого докотитися! Страшно навiть подумати, що з неї виросте! Вiн зняв з шиї транзистора i з неприхованим жалем простягнув Василевi: - Вiзьми своє радiо... Жаль, що така чудова рiч та попала до рук лобуряки. Василь на тi слова лише посмiхнувся i вiдвiв лапу з транзистором убiк. - Можеш залишити його при собi, - сказав вiн. - Щоб не думав потiм, нiби все це тобi тiльки приснилося. - От спасибi! - вигукнув утiшений Аристарх. - Оце так подарунок, оце так Василь! Виявляється, що й пiд зовнiшнiстю такого розбишаки iнколи може битися чуйне i благородне серце! Ядвiга Олiзарiвна востаннє розцiлувала зарюмсану Таню, потiм по черзi пригорнула хлопцiв i забралася до СТУПи. Аристарх скочив слiдом. - Прощайте, любi мої! - гукнула Ядвiга Олiзарiвна. - Хоча менi так хочеться сказати: до зустрiчi! До скорої зустрiчi! Аристарх теж помахав лапою. Потiм механiчно покрутив ручку транзистора - iз приймача несподiвано гримнув прощальний марш. - Ня-ав-а-у-а-а! - дружно вереснуло пiвтора десятка аристархiвцiв. - У нас цей марш виконують для найдорожчих гостей! - заволав Василь, перекрикуючи грiм музики i котячий лемент. - Чуєш - для найдорожчих! Аристарх на знак згоди схилив голову. СТУПа повiльно, нiби знехотя, почала пiднiматися угору. З кожною хвилиною вона зменшувалася у розмiрах. Зрештою перетворилася на маленьку чорну цятку. Незабаром щезла i цятка. Лише з синього, чистого неба все ще долiтав урочистий i трiшечки сумний марш. ПОВЕРНЕННЯ Горобцi, здається, вимерли. Учасники хору Аристарха, мов тi сновиди, з ранку до ночi тинялися вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсiм вiдмовилася вiд їжi. Навiть собаки - i тi перестали валувати. - Як там наша бабуся? - по сто разiв на день запитувала Таня, i її смутний погляд зупинявся на покрiвлi далекого будиночка, що стояв на узлiссi. - I чого б я ото так переживав? - пiдкреслено бадьорим голосом вiдгукувався Василь. - Та вони ж там... ого-го! Ось побачиш, нiчого з ними не станеться. Ось побачиш! - Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, - зiтхнула Таня. - Та, мабуть, вже нiколи цього не буде. Вони, мабуть, полетiли назавжди. Степан похмуро вiдмовчувався. Лише тепер вiн зрозумiв, яким дорогим для нього став Аристарх... Сьогоднi, як i завжди, друзi зустрiлися бiля рiчки. Вони досхочу наплавалися i тепер грiлися пiд сонцем. - П'ятий день, як про них нiчого не чути, - мовби сама до себе озвалася Таня. - Ну й що з того? - вiдказав на те Василь. - От ще! Вiчно б їй панiкувати. Проте цього разу в його голосi вже не вчувалося колишньої впевненостi. Зненацька в кущах щось зашарудiло, i на берег вийшов здоровенний чорний кiт з хокейним шоломом на головi. - Аристарх! - заволав Степан. Вiн кинувся до кота i, не втримавшись, обняв його з такою силою, що той аж кавкнув. - О! - вигукував Василь. - О! А я що вам казав? А ви не вiрили! Так, це був Аристарх. Але який вiн мав жалюгiдний вигляд! Розкошланий, виснажений, весь в гулях i подряпинах, вiн швидше скидався на тiнь того Аристарха, з яким хлопцi попрощалися п'ять днiв тому. Ще бiльше постраждав хокейний шолом. На ньому взагалi не було неушкодженого мiсця. - Дiсталося ж тобi, - спiвчутливо зауважив Степан, коли радiсть вiд зустрiчi трохи вляглася. Аристарх щось нявкнув i потерся головою об його колiно. Кiт i не приховував, який вiн щасливий, що повернувся. Променистими очима дивився вiн на друзiв i муркотiв, мов трактор, що вперше вийшов на поле. - Ну, розказуй, як ви там жили, - зажадав Василь. - Мабуть, доброго чосу їм дали, га? - Няв, - вiдказав Аристарх. - Що? - не зрозумiв Василь. - Що ти сказав? - Няв, - повторив кiт. В його очах з'явився переляк. Либонь, вiн i сам не чекав, що замiсть людської мови з його горла вилетить нявкання. Вiн напружив горлянку що було сил, проте звiдтiль, як i ранiше, виривалося лише нявкання. Зрештою, кiт у вiдчаї махнув лапою i низько опустив свою кудлату голову. - В нього вiдiбрало мову, - першим здогадався Василь. - Няв, - пiдтвердив кiт. - Ня-ав! Якусь мить Степан мовчав. Тодi сказав: - Ну й що з того? Подумаєш - мову вiдiбрало! Зате вiн повернувся. I головне - розумiє нас! Я правильно кажу, Аристарху? Кiт ствердно хитнув головою. - Ну от, бачите. А розмовляти... Подумаєш! Якось навчимося. - Правду кажеш, - згодився Василь. - Вивчимо азбуку Морзе. Або ми запитуватимемо, а ти вiдповiдатимеш. Згоден - нявкнеш один раз. Не згоден - двiчi. - Няв, - вiдказав Аристарх i знову притиснувся тiлом до Степанової ноги. - А де бабуся? - подала голос Таня, що мовчала до цього часу. - Що з нею? Аристарх повiв поглядом в бiк дороги, над якою схилився крислатий бересток. Пiд берестком сидiла старенька бабуся. Вона прислухалася до дитячих голосiв, i на її зморшкуватому обличчi грала лагiдна усмiшка. ____________________________________________________________________________ Руткiвський В.Г. Гостi на мiтлi: Повiстi-казки: Для серед.шк.вiку / Худож. Р.Є.Безп'ятов, Г.П.Фiлатов. - К: Веселка, 1988. - 288 с.: iл. ISBN 5-301-00166-3 Повiстi-казки українського радянського письменника "Бухтик з тихого затону" та "Гостi на мiтлi", в яких поряд iз сучасними школярами дiють персонажi з народних казок БКК 84Ук7 - 44 ____________________________________________________________________________ Литературно-художественное издание Рутковский Владимир Григорьевич ГОСТИ НА МЕТЛЕ Повести-сказки (На украинском языке) Для среднего школьного возраста Художники Беспятов Ростислав Евгеньевич Филатов Георгий Павлович Киев "Вэсэлка" Редактор В.А.Марсюк Художнiй редактор В.Ю.Тернавський Технiчний редактор К.П.Дворська Коректори Л.О.Юван, С.В.Гордiюк ИБ № 4854 Ордена Дружби народiв видавництво "Веселка" 252655, Київ, МСП, Мельникова, 63. Львiвська книжкова фабрика "Атлас" 290005, Львiв-5, Зелена, 20. ____________________________________________________________________________ OCR dauphin@ukr.net