Володимир Руткiвський БУХТИК З ТИХОГО ЗАТОНУ Повiсть-казка ____________________________________________________________________________ Київ. Видавництво "Веселка", 1988. Художники Ростислав Безп'ятов, Георгiй Фiлатов. OCR та редакцiя Dauphin, листопад 2006. ____________________________________________________________________________ Руткiвський Володимир Григорович народився 1937 року в селi Хрестителеве на Черкащинi. Освiту здобував в Одеському полiтехнiчному iнститутi та на Вищих лiтературних курсах при Лiтературному iнститутi iм. О.М.Горького. Працював на Одеському суперфосфатному заводi, лiтпрацiвником багатотиражної газети, редактором Одеського облтелерадiокомiтету, вiдповiдальним секретарем Одеської органiзацiї Спiлки письменникiв України. Вiн - автор поетичних збiрок "Краплини сонця", "Плоти", "Повiтря на двох", "Рiвновага", "Знак глибини", "Вiдчинiть Богданове вiкно", повiстi для дiтей "Аннушка", повiстi-казки "Друзi з лiсової заплави" (рос. "Бухтик из тихой заводи") та iнших книжок. Окремi твори опублiкованi в перекладах на болгарську, угорську, чеську та ряд iнших мов. В.Г.Руткiвський - член Спiлки письменникiв СРСР. ____________________________________________________________________________ До книги увiйшли двi повiстi-казки українського радянського письменника "Бухтик з тихого затону" i "Гостi на мiтлi", в яких поряд iз сучасними школярами дiють персонажi iз народних казок. Твори вчать чесностi, справедливостi, бережливому ставленню до природи. Рецензенти Геннадiй Почепцов, Михайло Слабошпицький. ____________________________________________________________________________ ЗМIСТ ЧУДАСIЯ З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ ВРЯТУВАТИ ЛЮДИНУ ШУРХIТ ЗА ВIКНОМ ГОСПОДАР ТИХОГО ЗАТОНУ "Я МОЖУ БУТИ ВИДИМИМ" ВIД КОГО ПОХОДИТЬ ЛЮДИНА КАРА "ХОЧУ МОРЕ МОРЩИТЬ..." ЗНАЙОМСТВО ЗНАЙОМСТВО ПРОДОВЖУЄТЬСЯ СТАРI ПРИЯТЕЛI КВIТКА, ЩО НАКИВАЛА П'ЯТАМИ БIЛЯ ДЖЕРЕЛА РИБАЛКИ БУХТИК-ПЕРЕКЛАДАЧ ГРИБНI НАВЧАННЯ ВIТЬКО РОЗШУКУЄ РУЧКУ "ХОЧЕШ СТАТИ АРТИСТОМ?" ОДУЖАННЯ ЩАСТЯ "НЕЧИСТОЇ СИЛИ" "КРАЙ ЛУКОМОР'Я ДУБ ЗЕЛЕНИЙ" КВIТИ ДЛЯ ОЛI "РЯТIВНИКУ МIЙ РIДНИЙ!" СПЕКТАКЛЬ ГРИБНИЙ ПОХIД ЧУДЕРНАЦЬКИЙ ВОВК СВЯТО ПОВНОГО МIСЯЦЯ СУД СУХОДИХ ПОТАЄМНЕ БАЖАННЯ КОЛИ ТИ ПОТРIБЕН ____________________________________________________________________________ ЧУДАСIЯ Електричка стрiмко вилетiла з-за повороту i, стишуючи хiд, плавно зупинилася бiля перону. З переднього вагона вийшли двi жiнки. Вони поставили на землю свої валiзи i озирнулися. На перонi було безлюдно. Лише за вiкнами, в залi чекання, маячiло декiлька пасажирiв, та бiля дверей багажного вiддiлення про щось розмовляли залiзничники. Трохи далi, за станцiєю, починався сосновий лiс. Неширока пiщана дорога розсiкала його надвоє. Вела вона до дитячого лiсового санаторiю. Про те сповiщав напис на диктовiй стрiлцi, що була прибита до телеграфного стовпа. Жiнки трохи постояли, потiм взяли свої валiзи i рушили по тiй дорозi. Спочатку вони йшли мовчки. Лише тодi, коли станцiя зникла за кущами, одна з них озвалася: - Здається, ми з вами десь зустрiчалися. - Атож, - згодилася iнша жiнка i привiтно посмiхнулася. - Ми бачилися в лiсовому санаторiї. Ви тодi приїхали зi своїм сином. Коли не помиляюся, його звуть Сергiйком. - Звiдкiля ви це знаєте? - здивувалася Сергiйкова мати. - Адже ми бачилися лiченi хвилини. - Ну то й що? У мене пам'ять гарна. До того ж, Оля, моя донька, весь час згадує про нього в своїх листах. З тих листiв я зрозумiла, що нашi дiти дружать мiж собою. - Он воно як, - вiдказала на те Сергiйкова мати i дiстала з валiзи парасольку, бо саме почав накрапати дрiбний дощик. - Що ж, я рада познайомитися з вами. - Я теж. Оля писала, що Сергiйко їй дуже допомiг. Iти i розмовляти було куди приємнiше, нiж iти i мовчати. Та й дорога тодi здається набагато коротшою. - Цiкаво, чим же це Сергiйко допомiг вашiй Олi? - запитала Сергiйкова мати. - Поки що не знаю. Оля обiцяла розповiсти про все тодi, коли я приїду. - Атож, незабаром ми їх побачимо, - згодилася Сергiйкова мати. - Отодi i поговоримо про все. А завтра я, напевно, заберу Сергiйка додому. Тiєї ж митi за кущами, що густо поросли обабiч дороги, почулося чиєсь глузливе пирхання. Проте мами так захопилися розмовою, що не звернули на те нiякої уваги. - Аби ви знали, скiльки я пережила через Олю, - говорила Олина мати. - Вона, знаєте, змалку була хворобливою. А пiсля смертi батька... Ну, гаразд. Коли не помиляюся, зараз буде галявина, а звiдтiля до санаторiю вже рукою подати. I справдi, через кiлька хвилин обидвi жiнки вийшли на галявину, що густо поросла ожиною. Проте замiсть дитячого санаторiю вони побачили... залiзничну станцiю, вiд якої щойно вiдiйшли. Матерi розгублено переглянулися. - Бути цього не може! - сказала Олина мама. - Ми ж з вами весь час iшли тiльки вперед, так? Ми ж з вами нiкуди не збочували, правильно? - Але, як бачите, перед нами станцiя, - вiдказала Сергiйкова мати. - Мабуть, ми з вами так заговорилися, що й не помiтили, як повернули назад. Але як це ми могли зробити? Вони знову рушили по дорозi, що вела до лiсового санаторiю. Тепер матерi вже не розмовляли, а уважно дивилися собi пiд ноги. Та через деякий час вони знову опинилися перед будiвлею залiзничної станцiї. - Нiчого не розумiю, - розвела руками Сергiйкова мати. - Я ж тут стiльки разiв бувала! Вона зупинила залiзничника, що поспiшав у своїх справах, i запитала: - Ви не скажете, як нам дiстатися до лiсового санаторiю? - Iдiть прямо й прямо, - вiдповiв залiзничник i показав на дорогу, по якiй вони вже двiчi пройшли. - Все прямо i нiкуди не звертайте. - Даруйте, ми так i робимо, - у вiдчаї сказала Олина мама. - Та щоразу повертаємося назад. Нiби нас навмисно хтось водить по колу. Може, тут почалися якiсь ремонтнi роботи? Чи, може, з'явилася iнша дорога? Залiзничник пiдозрiло поглянув на неї. Йому, певно, здалося, що над ним жартують. - Немає тут нiяких ремонтних робiт, - сухо вiдказав вiн. - I дорога до санаторiю лише одна - ось ця. Залiзничник ще раз вказав на неї i подався до перону. Тепер обидвi матерi йшли так обережно, нiби пiд їхнiми ногами було замiноване поле. - Боюсь, що ми знову опинимося бiля станцiї... - мати Олi чомусь перейшла на шепiт. Але на цей раз вона помилялася. Залiзничної станцiї i близько не було. Та вiд того матерям легше не стало, бо дорога раптом почала дiлитися на двi вузенькi стежки, що до того ж вели в рiзнi боки. - От i вiр пiсля цього залiзничникам, - сказала вкрай засмучена Сергiйкова мати. - Хоча, зрештою, - додала вона по паузi, - вони тут нi при чому. То, мабуть, з нами щось коїться. - Я теж так думаю, - згодилася Олина мати. - Але давайте вiзьмемо себе в руки i пiдемо далi. - Пiдемо, - згодилася Сергiйкова мати. - Але якою стежкою? Олина мати замислилася. Потому показала на стежку, що вела праворуч. - Гадаю, нам треба iти по нiй, - сказала вона. - Помиляєтеся, - м'яко заперечила Сергiйкова мати. - Я переконана, що нам треба йти оцiєю стежкою. I вона показала на стежку, що вела лiворуч. Вони ще трохи посперечалися i врештi вирiшили iти кожна своєю дорогою. Та незабаром матерi зустрiлися знову. Виявляється, вони iшли назустрiч одна однiй по круговiй дорозi. - Не знаю, що тепер i думати, - тремтячим голосом призналася Олина мати. - Облуда якась. Чаклунство. - Здається, ви маєте рацiю, - згодилася Сергiйкова мати. - Що ж нам тепер робити? Зненацька їй здалося, нiби позад неї хтось тихо проказав: "Iдiть, звiдкiля прийшли..." Сергiйкова мати здригнулася з несподiванки i швидко озирнулася. Проте нiкого не побачила. Однi лише кущi непорушне стояли перед нею. А за ними - лiс. - Ви нiчого не чули? - уривчастим голосом запитала вона Олину маму. - Нiчого... Ой, гляньте-но сюди! За кiлька крокiв вiд них височiв могутнiй дуб з великим дуплом пiд нижньою гiлкою. I в цьому дуплi сидiв дивний птах. Клiпаючи круглими очима, вiн пильно вдивлявся в жiнок. Його гострий, мов кiготь, дзьоб то вiдкривався, то закривався. Складалося враження, нiби птах намiрявся щось сказати, проте в останню мить передумував. - Пугач... - прошепотiла Олина мати. - Виходить, ми забралися в лiсовi нетрi. Я чула, що пугач живе вдалинi вiд людей. Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зi словами Олиної матерi, i зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкi крила i поплив мiж деревами. Дощ начебто припинився. Проте натомiсть на землю опустився такий густий туман, що неможливо було розгледiти навiть пальцi витягнутої руки... А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з дороги, що вела вiд станцiї. - Електричка вже давно прибула, а мами все немає, - сказала вкрай стривожена Оля. - Мабуть, з нею щось трапилося. - Не хвилюйся, - заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не менше. - Що з нею може трапитися? Нiчого. - Добре тобi так казати, - заперечила Оля i раптом схлипнула. - Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється. - Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою... - Значить, щось трапилося з ними обома, - сказала Оля, i з її очей покотилися сльози. - Ну, от ще... Чого б це я плакав? - втiшав її Сергiйко. - Все буде гаразд! Ти ось що... теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати. Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторнi копитця i на узлiсся вилетiв збуджений Бухтик. Його веселi очi палали, мов два вогники, шерсть на головi розкошлатилася так, що й рiжок не було видно. - Ура-а! - вигукнув Бухтик, аж виляски пiшли узлiссям. - Отепер ви вже нiкуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. - Зненацька Бухтик замовк i пильно подивився Сергiйковi в очi. - Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогоднi не такий... - Трапилося, - зiтхнув Сергiйко. - Мами нашi кудись подiлися. - Ха! - вигукнув Бухтик. - Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули! - Що? - перепитав Сергiйко. - Ви з Даванею? Та як ви посмiли? Вони ж нашi мами, розумiєш ти чи нi? Бухтик знiтився. - Та я що... Це все Даваня придумав. - А хто його пiдмовив на таке. Хто, як не ти? Бухтик скоса зиркнув на Сергiйка. - Я його не пiдмовляв... Ну, хiба що зовсiм трiшечки. А вiн взяв та й сам пiдмовився. - Немає такого слова - пiдмовився. - А чому немає? - зацiкавлено запитав Бухтик. Сергiйко лише зiтхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годi! То йому конче треба знати, як їхнiй лiкар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповiдай йому, як працює телевiзор, - Бухтик мрiє створити щось подiбне у себе в затонi. А тепер пояснюй, чому немає слова "пiдмовився"... - Бухтику, не крути хвостом... - А я й не кручу, - вiдказав Бухтик i озирнувся на свiй хвiст. - Звiдкiля ти взяв, що вiн крутиться? - То я просто так сказав. У людей так мовиться... - А чому саме так мовиться? А чому не iнакше? - Потiм поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами? - Нiчого такого ми їм не зробили. Лише в лiс заманили та й годi. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слiд - i тодi Даваня знову наверне їх до станцiї. - Навiщо ви це зробили? - Ну як же ти не розумiєш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собi. А ви тут залишитеся. Ви ж хотiли цього, так? - Бухтику, вислухай мене уважно, - почав Сергiйко. - Якщо нашi мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу - я тебе знати не хочу! Бухтик зацiпенiв. Його очi злякано вдивлялися в Сергiйкове обличчя. - Он ти який... - повiльно сказав вiн. - А як же наша дружба? - Та я просто так... - схаменувся Сергiйко. - Зачекай, я не те хотiв сказати! Але Бухтик вже повернувся до нього спиною i щез у лiсi. Обидвi матерi промокли наскрiзь i тепер тремтiли вiд холоду. - Тiльки б зустрiти людей, - вибиваючи зубами частий дрiб, казала Олина мама. - Хоча б одну людину зустрiти! - Або вийти на iншу дорогу, - пiдтримувала її Сергiйкова мама. - Нехай вона буде найгiршою, лише б вивела кудись! - А туман, здається, почав розходитися, - зауважила через деякий час Олина мама. - Бачите, як посвiтлiшало? - Бачу, - згодилася Сергiйкова мама i раптом вигукнула: - Дивiться - дорога! I вони наввипередки подалися по нiй. Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бiк вишикувалося кiлька будинкiв з великими прозорими вiкнами. - Та це ж наш санаторiй! - в один голос вигукнули мами. Їм назустрiч вже бiгли Оля з Сергiйком. - Матусю, ти приїхала! - ще здалеку гукала Оля. - Нарештi ти приїхала! Мати пригорнула до себе доньку i заходилася цiлувати її так, нiби кiлька рокiв не бачила. - Коли б ти тiльки знала, - сказала вона через хвилину, - що з нами трапилося по дорозi! - Ось бачиш, - Оля з-пiд маминої руки подивилася на Сергiйка сяючими очима. - Я ж тобi казала, що з моєю мамою завжди щось трапляється! А неподалiк вiд них, за густими ожиновими кущами зачаївся Бухтик. - Вони поїдуть... - з розпачем шепотiв вiн сам до себе. - Тепер вони напевно поїдуть. А я... тодi мене все одно що й не буде на свiтi! З ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЯ - Трохи не забув, - сказав тато i знову схилився над сумкою. - Я ж тобi подарунок привiз! I ось на Олинiй долонi лежить чудернацька пухнаста iграшка. Спочатку Оля подумала, що це Чебурашка. Проте в Чебурашки повиннi бути великi вуха. I великi очi. А в цiєї й не розбереш - чи то вуха, чи то рiжки. I очi iграшка мала зовсiм iншi, i вуста в неї склалися так, начебто вона ось-ось вимовить: "Бу-бу-у..." А на обличчi сяяла така зворушлива усмiшка, що Оля не втрималася i мiцно притиснула таткiв подарунок до щоки. - Подобається? - запитав татко. - Ще й як! - щиро вигукнула Оля. - Тепер це буде моя найулюбленiша iграшка! - I яке ж ти збираєшся дати їй iм'я? - А хiба в неї немає iменi? - Нема, - сказав татко. - Вона ще без iменi живе. - Тодi... тодi я назву її Бухтиком. - Дивне iм'я, - зауважив татко. - Але гарне. Що ж, нехай буде так. Татко ще трохи посидiв поруч з донькою, потiм поцiлував її i пiднявся. - Ну, видужуй швидше, - сказав вiн i вийшов з лiкарняної палати. Бiльше Оля татка не бачила. Вiн не повернувся з польоту. А Бухтик був його останнiм подарунком доньцi. Це була наймовчазнiша дiвчинка в усьому лiсовому санаторiї. В їдальнi вона сидiла навпроти Сергiйка. Мляво копирсала виделкою, знехотя випивала компот i першою пiдводилася з-за столу. Iншi дiвчатка з таємничим виглядом перешiптувалися мiж собою, переглядалися, а Оля мовчала. Iншi дiвчатка з цiкавiстю позирали на мiсцеву знаменитiсть Вiтька Капустiна. В санаторiї вже кожному було вiдомо, що в своєму шкiльному драмгуртку вiн грав найголовнiшi ролi. Вiд цих поглядiв Вiтько ставав поважним i гордовитим, мов той iндик. Одна лише Оля жодного разу не поглянула на нього. Начебто такої славнозвiсної людини взагалi не iснувало. Отож не дивно, що одного разу Вiтько, ображений такою неувагою, сказав Сергiйковi: - Подумаєш... Задавака якась, I чому це ти, Сiрий, просто очей з неї не зводиш? Сергiйко вiдчув, як у нього запалали вуха. - Не твоя справа, - буркнув вiн i схилився над тарiлкою. А взагалi вiн i без Вiтькових натякувань ловив себе на тому, що весь час думає про цю дiвчинку з блакитними сумовитими очима. Жодного разу вiн не бачив, щоб вона до когось посмiхнулася чи сказала щось жартiвливе. Навпаки, Оля весь час трималася осторонь вiд усiх, i очi в неї часто були заплаканими... А чому? Аби хтось знав, як хотiлося Сергiйковi чимось їй допомогти чи хоча б втiшити! Але як це зробити, вiн не знав. Кiлька разiв Сергiйко намагався заговорити до неї i не насмiлювався, бо Оля щоразу проходила повз нього з таким виглядом, нiби це був не Сергiйко Микитюк, учень п'ятого класу i чемпiон школи з плавання, а так... якесь порожнє мiсце. Не було й дня, щоб Сергiйко годину, а то й двi не просиджував на лавцi, що стояла навпроти вiкон Олиної палати. Проте дiвчинка i на те не звертала нiякої уваги. Врештi, Сергiйко зважився на останнiй вiдчайдушний крок. Вiн вирiшив написати записку. "Олю, не треба так сумувати, - мовилося в нiй. - Адже навколо стiльки друзiв, котрi кожної хвилини готовi прийти тобi на допомогу..." I пiдписав: "Той, хто сидить навпроти". Записку цю вiн нишком поклав до кишенi Олиної курточки, що разом з iншими висiла в роздягальнi. На обiд Сергiйко прийшов чи не найпершим. Довго їв борщ, потiм друге, ще довше пив компот. I все спостерiгав за дверима, в яких мала от-от з'явитися Оля. Вiн навiть не завважив, як Вiтько Капустiн пiдсипав до його компоту дрiбку солi. Сергiйко чекав вiдповiдi. Та вiдповiдi вiн так i не дочекався. Оля на обiд не прийшла. Не з'явилася вона i на вечерю. Давно на душi у Сергiйка не було так тяжко, як того дня. Навiть безжурний Вiтько Капустiн - i той запiдозрив щось недобре. - Що з тобою? - запитав вiн винуватим голосом. - Образився на мене, еге ж? - Чому це я маю на тебе ображатися? - Бо я тобi в компот солi пiдсипав. - Солi? - здивувався Сергiйко. Вiн i не помiтив, що компот був пiдсоленим. Вiтько трохи подумав i запропонував: - Можеш i менi насипати. Можеш цiлу столову ложку сипонути. - Не хочу. Та вiд Вiтька вiдступитися було не так легко. - Сiрий, ти не хочеш прийти сьогоднi увечерi на заняття нашого драмгуртка? - запитав вiн. - Сьогоднi ми обиратимемо старосту. - Не хочу, - вiдрiзав Сергiйко. - Вiдчепись. Вiтько нарештi образився i вiдчепився. А Сергiйко усiвся на пiдвiконня в коридорi i почав нишком спостерiгати за дверима тiєї палати, де мешкала Оля з подругами. Кiлька разiв повз нього квапливо проходила тьотя Клава. I щоразу вона зникала за дверима iзолятора, котрий знаходився одразу за Олиною палатою. А потiм до iзолятора зайшов їхнiй лiкар Микола Володимирович. Вiн завжди любив порозмовляти, посмiятися, а тут лише мигцем поглянув у бiк Сергiйка i вiдвернувся. Одразу було видно, що Миколу Володимировича щось непокоїло. Проте Сергiйко менш за все звертав увагу на iзолятор. Його цiкавили лише дверi Олиної палати. Але, як на зло, звiдтiля нiхто не виходив. Тодi вiн перебрався надвiр i зайняв своє звичне мiсце на лавцi. ВРЯТУВАТИ ЛЮДИНУ Олю довелося тимчасово перевести до iзолятора. Вона навiть не звертала уваги, що дiється навколо неї. Вiдсутнiм поглядом дивилася на всiх i мовчала. Лише мiцно стискувала в руках останню татову iграшку. I цей її стан тривожив лiкарiв чи не найбiльше. - Олю, можеш покласти iграшку на свою тумбочку, - запропонував Микола Володимирович. - Нiкуди вона не подiнеться. У вiдповiдь Оля лише похитала головою. Напевно, вона дуже дорожила цiєю iграшкою, коли нi на хвильку не хотiла розлучатися з нею. Микола Володимирович погладив м'яку мордочку iграшки i зауважив: - Нiколи ще такої не бачив. Як її звати? - Бухтиком, - вiдповiла Оля, i її очi потеплiшали. Микола Володимирович вiдiйшов до вiкна. На лавцi перед спальним корпусом сидiв Сергiйко Микитюк з шостої палати. Той самий, що годину тому зустрiвся в коридорi. Сергiйко не вiдривав погляду вiд вiкна тiєї палати, в котрiй ще вчора мешкала Оля. Так, хвороба дiвчинки тривожила не лише лiкаря. На землю вже спадали сутiнки, а Олi все ще не було видно нiде. I тодi Сергiйко додумався ось до чого. Перед вiкнами спалень височiв розлогий клен. I коли на нього вилiзти, то можна побачити, що дiється в Олинiй палатi. Звiсно, пiдглядати - завжди соромно, проте iншого виходу Сергiйко просто не бачив. За столом, тiсно притиснувшись одна до одної, сидiло кiлька дiвчаток. Вони про щось тихо розмовляли. Обличчя в них були стривоженi. Олi мiж ними не було. "Куди вона могла щезнути? - подумав Сергiйко. - Невже її повезли додому? Але коли?" Вiн збирався вже злiзти на землю. Проте зовсiм випадково поглянув на сусiднє вiкно - i прикипiв до гiлки. Боком до нього сидiла тьотя Клава. її обличчя, завжди строге, цього разу мало такий вигляд, нiби вона от-от збирається заплакати. В протилежному кутку iзолятора стояв Микола Володимирович i спiшно готував шприц для уколу. А в лiжку, пiд самим вiкном, лежала Оля. її повiки були заплющенi. Дiвчинка дихала так уривчасто i часто, нiби їй не вистачало повiтря. Сергiйко повiльно сповз з дерева i знову опустився на лавку. Ось воно що. Виявляється, Олi зле. Дуже, дуже зле... Вiд клубу до спалень долинав бадьорий смiх i музика. Весело переморгувалися над головою першi зiрки. Десь далеко, начебто в iншiй країнi, пролунав життєрадiсний голос електрички... А поруч, всього за кiлька крокiв, мучиться найкраща дiвчинка в свiтi. I як їй допомогти - невiдомо. - Будь ласка, трохи посунься, - зненацька почувся над Сергiйком чийсь втомлений голос. Поруч сiв санаторний лiкар Микола Володимирович. Кiлька хвилин вiн мовчки дивився на мiсяць, що повiльно пiднiмався над лiсом, на вiкна санаторiю, за якими вже загоралися вогники. Врештi перевiв погляд на Сергiйка i запитав: - Ти давно знаєш Олю? - Нi, - чесно визнав Сергiйко. - А що з нею? - От про це я з тобою i хотiв би поговорити. Давай-но разом їй допомагати. Я, здається, дещо вже придумав... В палату Сергiйко влетiв за кiлька хвилин до вiдбою. - I де це тебе носить? - одразу ж напосiвся на товариша Вiтько Капустiн. I тут же, не чекаючи вiдповiдi, врочисто повiдомив, що його майже одноголосно обрали старостою драматичного гуртка. При голосуваннi утримався лише Васько Миколаєнко, що з дванадцятої палати. Не iнакше, самому закортiло стати старостою... А ще вони вирiшили поставити казку, яку колись написав Олександр Сергiйович Пушкiн. Називається вона "Казка про попа i про наймита його Балду". - Я, мабуть, вiзьму собi роль наймита Балди, - сказав Вiтько. - А Васько виконуватиме роль попа... - I Вiтько аж заходився вiд смiху. - Знаєш, що робить Балда з попом наприкiнцi казки? - Знаю, - неохоче вiдповiв Сергiйко. - Нi, ти скажи! - настоював на своєму Вiтько. - Ну, дає йому три щиглi. - Та ще яких! - сказав Вiтько i знову розсмiявся. - Ох i потанцює у мене цей Васько!.. А ти чим займався сьогоднi? - Слухай-но, Вiтю, - повiльно почав Сергiйко. - Потрiбно врятувати одну людину. - Врятувати? - перепитав Вiтько. - Звичайно! А яку людину? - Чудову людину, - пояснив Сергiйко. Подумав i твердо додав: - Найкращу в свiтi. Опiвночi вiн прокинувся. Кiлька хвилин полежав з розплющеними очима. Потiм зiскочив з лiжка i пiдбiг до вiкна. В iзоляторi все ще горiло свiтло. На фiранцi проглядала згорблена тiнь Миколи Володимировича. Отже, Олi не полегшало... ШУРХIТ ЗА ВIКНОМ Сергiйко чемно привiтався i сiв на стiлець. Потiм показав на iграшку, яку Оля тримала в руках, i сказав: - Вона дуже схожа на Бухтика. - Та це ж i є Бухтик! - здивувалася Оля. - Дуже схожа, - повторив хлопчик. - Схожа, як двi краплини води. Хiба що справжнiй Бухтик куди бiльший! Очi у Олi стали круглими вiд подиву. Вона навiть пiдвелася на лiжку. - Справжнiй? А хiба вiн iснує? - Ще й як iснує! - вiдповiв Сергiйко. - Тiльки про нього мало хто знає. - А ти знаєш? - запитала Оля. - Звичайно! Ми з ним, можна сказати, друзi. Оля знову заплющила очi. Сергiйковi навiть здалося, що вона заснула. - Розкажи щось про нього, - нарештi тихо озвалася дiвчинка. - Гаразд... Тiльки я почну з самого початку... Невiдомо, що творилося в iнших мiсцях, а от над лiсовим санаторiєм дощi йшли вже третiй день пiдряд. Вони йшли та йшли, неквапливi, одноманiтнi i такi нуднi, що, мабуть, самi собi давно обридли. Вiтько Капустiн десь роздобув дзеркало i тепер старанно прилаштовував його на стiнi. - Тобi допомогти? - запитав Сергiйко. Книжка, яку вiн щойно принiс з бiблiотеки, виявилася такою ж скучною, як i цей дощ за вiкном. - Не треба, - вiдказав Вiтько. - Тут i одному нiчого робити. Зараз я його трохи пiдрiвняю - i готово! - Навiщо воно тобi? - Побачиш, - загадковим голосом вiдповiв Вiтько. Сергiйко вiдклав книжку i пiдiйшов до вiкна. Лiсовий санаторiй був збудований зовсiм недавно. Навiть запах дерева та фарби не вивiтрився ще як слiд. Стояв цей санаторiй у чудовому мiсцi - неподалiк вiд тихої рiчки, в неходженiй лiсовiй гущавинi. Тут, можна сказати, зроду-вiку не ступала ще людська нога. Якщо, звичайно, не брати до уваги мисливцiв, грибникiв та будiвельникiв. I хто ж, як не вони, хлопцi-новосели, повиннi першими дiзнатися, яка риба водиться в тутешнiй рiчцi i якi звiрi блукають в навколишнiх лiсах? Та одразу ж по приїздi погода зiпсувалася: дощ, вiтер, калюжi, - i тепер, хочеться того чи нi, доводиться сидiти в надокучливiй кiмнатi. Сергiйко зiтхнув так тяжко, що розбудив муху, яка до того мирно дрiмала на шибцi. Муха лiниво злетiла у повiтря, трохи подзижчала над Сергiйком i всiлася йому на нiс. Напевне, спросоння їй здалося, нiби кращого мiсця для вiдпочинку в цiй кiмнатi немає. Сергiйко зморщив нiс вiд лоскоту i здмухнув її з носа. Проте здихатися вiд мухи було не так просто. Через якусь хвилину вона знову задзижчала над носом. - От же ж причепа! - обурився Сергiйко i змахнув рукою. Муха швидко злетiла в повiтря i тут же всiлася йому на вухо. Зопалу Сергiйко ляснув по ньому з такою силою, що аж у головi загуло. - Ну, постривай же! - розлютився вiн. А муха, мовби нiчого й не трапилося, вже сидiла на стриженiй потилицi Вiтька Капустiна. Сидiла, нахаба, i спокiйнiсiнько вмивалася... Сергiйко зiрвав з бильця рушника i наказав товаришевi: - Вiтю, не рухайся! Я ж її зараз... Проте Вiтько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться нi за що нi про що отримати по шиї? - Залиш мене в спокої з тiєю мухою! - сказав вiн. - Хiба не бачиш, що менi нiколи? Вiтько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Вiн сидiв перед дзеркалом i корчив собi гримаси. - Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчi буде вигляд, - сказав вiн. - Тодi роззявив рота i розплющив очi так, мовби ненавмисне усiвся на їжака. - Ну як, схожий я на перелякану людину чи нi? - Схожий, - визнав Сергiйко. - То ж бо й воно, - сказав Вiтько. - Ми, актори, повиннi зображувати все на свiтi... - Пiсля цього вiн витяг губи у курячу гузку i випнув груди. - А тепер який у мене вигляд? Сергiйко уважно подивився на товариша. - Пришелепуватий, - вирiшив вiн. - Сам ти пришелепуватий! - образився Вiтько. - Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобi покажу, який вигляд має горда людина. В цю хвилину за дверима прочовгали важкi кроки i почувся буркiтливий голос нянi тьотi Клави: - Всiм приймати вiтамiни! Та не спробуйте тiльки обманювати, сама перевiрю! В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторiї нiхто не сумнiвався. Вчора, наприклад, вона перевiряла, як приймає вiтамiни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вiтька по драмгуртку. I Васьковi дiсталося так, що вiн ладен був проковтнути потрiйну порцiю. Тому Сергiйко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрiй зберiгалися вiтамiни. Вiтько Капустiн, не вiдриваючи погляду вiд дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став. - Гордим людям воно нi до чого, - сказав вiн i пожбурив таблетку в кватирку. Сергiйко завагався. Все ж таки Вiтько неправий. Коли на те пiшло, вони приїхали сюди не тiльки вiдпочивати. Вони приїхали ще й лiкуватися. Та з iншого боку... Вiн обережно лизнув таблетку. Зовнi вона була нiчого собi, ковтати можна. Але всерединi, як вiн пересвiдчився, таблетка була такою гiркою, що навiть гiрчиця, та, що на столах у їдальнi, здавалася солодшою. I чому це всi вiтамiни такi несмачнi всерединi? А може, воно й на краще, що несмачнi. Бо Сергiйко твердо вирiшив стати лiкарем. Тож йому буде робота - вiн створить такi таблетки, що вiд них дiтей i за вуха не вiдтягнеш. А поки що... Мабуть, нiчого не трапиться, коли хоч один день обiйтися без них. I Сергiйкова таблетка також щезла за вiкном. В палатi швидко сутенiло. В лiсовому санаторiї один за одним спалахували вогнi у вiкнах. В тому крилi, де оселилися дiвчатка, почувся дружнiй смiх. "Бач, весело їм", - заздрiсне подумав Сергiйко i пiдiйшов до вимикача. Вiтьковi, видно, теж обридло сидiти перед дзеркалом i корчити всiлякi пики. Вiн потягнувся i запропонував: - Пiдемо на телевiзор? - Не хочеться, - вiдказав Сергiйко. - Нiчого путнього сьогоднi немає, я програму дивився. - Тодi... зiграємо в "морський бiй"? - Давай... Жорстока битва вже завершувалася, коли за вiкном почувся якийсь обережний шурхiт. Вiтько пiдняв голову вiд папiрця. - Чуєш? - запитав вiн. Хлопцi прислухалися. Через якусь мить шурхiт повторився. Тихий, майже зовсiм нечутний. - Мабуть, кiшка, - сказав Сергiйко i схилився над зошитом. - Ось я їй зараз покажу! - погрозливо мовив Вiтько. Вiн тiльки-но потопив ворожий есмiнець i мав войовничий вигляд. - Зараз вона в мене дiзнається, як вiдривати вiд роботи зайнятих людей! Сергiйко не вiдповiв. Вiн роздумував над своїм ходом. I де той капосний Вiтько мiг заховати два торпедних катери? Чи не в оцьому ось кутку? - А-а! - почулося раптом у нього за спиною. Сергiйко швидко оглянувся. Вiтько Капустiн, здається, збирався накивати п'ятами з кiмнати. На його обличчi дуже гарно, навiть неперевершено, вiдбивався переляк. - Там... та-там... - затинаючись, белькотiв вiн i тицяв пальцем у вiкно. - Там не кiшка! Там хтось iнший! Сергiйко притиснувся обличчям до шибки. - Ну що? Роздивився? - запитував Вiтько. Його пальцi вже стискували дверну ручку. - Нiчого нiби немає, - вiдказав Сергiйко. - Ану, вимкни свiтло! Клацнув вимикач - i Сергiйко побачив якусь дивну мохнату постать. Вона прямувала до рiчки. З-пiд її нiг розлiталися бризки. На мить незрозумiла постать озирнулася, i Сергiйко здригнувся - таким жовтим надлюдським свiтлом спалахнули її великi круглi очi. - Це був Бухтик? - запитала Оля. - Так. Потiм я дiзнався, що в затонi живе не лише вiн один. - В затонi?? - Еге ж. В нього там є сестри i батько. А також всiлякi знайомi. До речi, вони в нього i в лiсi є, не лише в затонi. - I в лiсi... - повторила Оля за Сергiйком. - Ти менi й про них розкажеш? - Коли тобi цiкаво - можу розказати. - Звичайно, менi буде цiкаво! Менi буде дуже цiкаво! - сказала Оля, i на її обличчi вперше з'явилася усмiшка. Усмiшка! ГОСПОДАР ТИХОГО ЗАТОНУ В пiдводнiй печерi, вхiд до якої приховували густi водоростi, щось заворушилося i голосно позiхнуло: - О-хо-хо! - I ще раз: - О-хо-хо! То позiхав господар лiсового затону водяник Барбула. Вiн ще не встиг i очей розплющити, але вже вiдчував неспокiй. Чогось нiби не вистачало старому, щось начебто муляло йому, а що саме - одразу збагнути вiн не мiг. Може, хтось цiєї ночi пробрався в його помешкання i поцупив коштовностi? Барбула звiвся на лiжку i стривожено оглянув печеру. Нi, всi коштовностi його, схоже, були при ньому. Старе вiдро без дужки - он воно, в кутку бiля дверей. Чобiт, що з кожним днем все бiльше вимагав кашi, також лежав на своєму мiсцi. Лiжко... Барбула пiдстрибнув на постелi, i пружини пiд ним жалiбно забринiли. Задоволена усмiшка з'явилася на обличчi старого водяника: його пружинне лiжко, єдине в усiх навколишнiх затонах, також було на мiсцi. Щоправда, люди, якi викинули його в рiчку, говорили, буцiмто це зовсiм не лiжко, а нi до чого вже непридатне шоферське сидiння. Проте, що тi люди розумiють? Хiба вони живуть пiд водою? Нi. От коли б вони тут жили - тодi, либонь, iншої заспiвали! Потому Барбулин погляд зупинився на купцi етикеток з-пiд консервних бляшанок. I якi ж то чудовi заморськi риби намальованi на них!.. В дитинствi Барбула цiлими днями мрiяв про те, як добре було б перетворитися на одну з них i помандрувати собi по всiх морях i океанах. Та з того часу скiльки води протекло, а вiн як був, так i залишився звичайнiсiньким водяником. I лише цi етикетки нагадують йому про давню мрiю. "Чекай-чекай, - раптом стривожився водяник. - А де ж моє дзеркало?" Осколком старого дзеркала вiн пишався понад усе. Навiть бiльше, нiж етикетками вiд бляшанок чи пружинним лiжком. З того дзеркала Барбула просто очей не зводив. Ледь прокинувшись, вiн усiдався перед ним i розглядав своє вiдображення. Та сьогоднi, як вiн не намагався, нiчого, окрiм невиразного вiдбитку власної голови, схожої на зморшкувату диню, роздивитися не мiг. Диня ця була припасована до величезного круглого гарбуза, такого ж невиразного, як i голова. Дивно... Барбула переставляв дзеркало то так, то сяк, проте гарбуз вперто залишався гарбузом, а диня - динею. Так тривало доти, доки вiн не здогадався протерти дзеркало жмутком м'яких водоростей. Тепер, здається, все було гаразд. На Барбулу привiтно позирало його власне улюблене обличчя. Звiсно, для стороннього ока воно, як i до того, бiльше скидалося на зморщену диню, з тою лише рiзницею, що зараз на нiй майже до вух розтягувався широкий жаб'ячий рот. Та з-пiд густого темно-синього острiшшя брiв пильно дивилися круглi зеленi очицi. А ще на динi вiдстовбурчувався широкий плескатий нiс, котрий, власне, нiчим не вiдрiзнявся вiд звичайного наросту на деревi. Верхню губу пiдтримували два рудих скривлених iкла. "А я все ще нiчого, симпатичний, - з задоволенням вiдзначив вiн. - Може, й не мальований красень, проте козак хоч куди..." Барбула обережно приставив дзеркало до халяви дiрявого чобота. I лише тут зрозумiв, що ж саме непокоїло його з самiсiнького ранку. Нещодавно у велетенських бiлих будiвлях, що звелися неподалiк вiд його затону, поселилися людськi дiти. I нiхто з мешканцiв затону, ба, навiть лiсу, не мiг сказати, чи надовго цi дiти тут поселилися i що вони збираються робити. Тож довелося Барбулi вислати на розвiдку свого єдиного сина Бухтика. Бухтик пiшов учора, похмурої дощової днини, що кожному водяниковi найбiльше до душi. Бо при сонцi вiн i носа не показує з води: сухе, спекотне повiтря для нього рiвноцiнне загибелi. Та ось пройшов день, i вечiр, i нiч промайнула - а Бухтика все ще немає. Невже з ним щось скоїлося? Барбула мерщiй вибрався з своєї домiвки. День мав бути спекотним i безхмарним, i коли Бухтик не повернувся... Нi, геть всi похмурi думки! "Я МОЖУ БУТИ ВИДИМИМ" Вiдштовхуючись вiд замуленого дна, Барбула стрiмко плив проти течiї в той бiк, де стiною стояв густий верболiз. Неподалiк вiд нього, на схилi пiдводної ковбанi, була Бухтикова хатка. "Хоч би нiчого з ним не трапилося, - билася в Барбулинiй головi одна-єдина думка. - Хоч би нiчого не трапилося!.." Все ж на першому поворотi, бiля дитячого садка рибок-малькiв, вiн змушений був загальмувати. До ворiтець дитячого саду, куди вхiд дорослим рибам був суворо заборонений, обережно пiдкрадалася Зубатка, стара щука-злодiйка. Вона пильно стежила за одним мальком, який надто вiдiрвався вiд своїх товаришiв. Ось злодiйка завмерла перед нещадним кидком, ще мить... - Ану стiй, Зубатко! - вигукнув Барбула. - Не руш! Ти що це собi задумала? Вiд грiзного голосу водяника щука дрiбно затремтiла i улесливо заметляла хвостом. - Нiчого я не задумала, чесне щуче слово, нiчого, - скоромовкою зацокотiла вона. - Я всього лише в гостi пливу. До Омашi, вашої старшої доньки. - Ти менi не крути хвостом, - зупинив її Барбула. - Де Омаша, а де дитячий садок. Ти що ж собi думаєш - закон не для тебе писаний? - Для мене, для мене, - заторохтiла Зубатка. - Тiльки ж горе в мене: так заболiв переднiй зуб, так закрутив, що навiть в очах потемнiло. Ось i запливла помилково не туди. Велике вам спасибi, що вчасно зупинили, а то б зовсiм заблудилася. - Гляди ж менi! - суворо застерiг Барбула. - Коли ще хоча б раз побачу тебе в цих мiсцях - не лише переднiй, але й iншi зуби заболять... Ану, геть звiдсiля! Зубатка, задоволена тим, що вiдбулася легким переляком, майнула востаннє хвостом i щезла в пiдводних заростях. А Барбула вмить забув про неї. Йому з думок нiяк не виходив Бухтик. Добрий син у нього, нiчого не скажеш. Веселий, цiкавий до всього, а вже витiвник! Недарма ж по всiх усюдах про нього йде слава як про винахiдника, рiвного якому в пiдводнiй країнi ще не було. Зовсiм недавно Бухтик, наприклад, змайстрував пiдводний телефон. Пiддивився в людей, котрi зводили величезнi будiвлi бiля затону - i змайстрував. I навiть проклав першу телефонну лiнiю вiд свого помешкання до батькiвського будинку... Все було б чудово, та, на жаль, про це дiзналася старша дочка водяника Омаша. А дiзнавшись, здiйняла такий крик, такий вереск, що Барбула поспiшив перенести свiй телефон до її хати. З того часу бiдний винахiдник позбувся спокою, його телефон не вгавав нi вдень нi вночi. Дiйшло до того, що Бухтик став ночувати у батька... Коли Барбула нарештi дiстався до синового дому, сонце пiднялося високо над затоном. - Агов, Бухтику! - закричав батько. - Ти дома? Йому нiхто не вiдповiв. За звичай з раннього ранку до пiзнього вечора в Бухтиковому помешканнi чулися шипiння свист та iншi незвичнi для пiдводних жителiв звуки Але зараз навколо панувала така тиша, що в Барбули вiд поганого передчуття завмерло всерединi. Невже з сином i справдi щось скоїлося? Вiн перелiз через кам'яну загороду i зазирнув у вiкно. Але всерединi було темно, i роздивитися, що там твориться, не вдалося. Тодi Барбула обiйшов навколо будиночка i постукав У дверi. Мовчання. Барбула хотiв було стукнути кулаком, щоб вийшло голоснiше, проте вчасно згадав, що з того вийшло минулого лiта. Тодi вiн також кiлька разiв грюкнув кулаком, а у вiдповiдь гримнуло так, що про це й тепер згадувати не хотiлося. "А раптом сьогоднi буде те ж саме?" - подумав вiн i на всяк випадок проказав заклинання, яке, хоч i не завжди, все ж допомагало йому уникнути всiляких неприємностей : Нещадний звiр, Лихий вогонь, З води Iди На оболонь! Зненацька дверi захиталися i стали потроху вiдчинятися самi. На всякий випадок Барбула вiдскочив убiк i припав до замуленого дна. Проте цього разу нiщо не гримнуло. Господар затону обережно пiдняв голову i вгледiв сина. Бухтик сидiв на колодi неподалiк вiд порога i, пiдтримуючи рукою пiдборiддя, дивився прямо перед собою. Так було завжди, коли вiн думав про щось важливе. Барбула з полегшенням зiтхнув: Бухтик живий-здоровий i даремно вiн так хвилювався за нього. - Де тебе носило стiльки часу? - приховуючи радiсть, суворим голосом запитав господар затону. Бухтик повiльно перевiв погляд на батька. - Там, куди ти мене посилав. Проходь, сiдай. Проте Барбула проходити не дуже квапився. - Менi й тут непогано, - вiдказав вiн. - Обридли твої вiчнi вибухи i грюкiт... Я й тут посиджу. Бухтик важко зiтхнув. - Зараз менi не до вибухiв, - сказав вiн. - Зараз в мене справи куди важливiшi. - А що то за справи? - насторожився Барбула. - Так... Думки всiлякi. Думок Барбула не лякався. В усякому разi, вiн знав, що вони не обпiкають i не кидають господаря затону обличчям в пiдводну жаливу... Тому вiн смiливо зайшов у будиночок сина i присiв поруч з ним. - Ну, розповiдай, що ти там виходив, - наказав вiн. - Надовго цi дiти приїхали? - Надовго, - знехотя вiдказав Бухтик. - Вони й самi не знають наскiльки. - А що вони робитимуть? - Лiкуватимуться. - Лiкуватимуться? - перепитав Барбула. - Тiльки й того? - Ну... ще вiдпочиватимуть. - Що ж, це не так небезпечно для нас, - з полегшенням зазначив Барбула. - Нехай вiдпочивають собi на здоров'я. Тiльки б не потикались до затону. А ще що ти там бачив? Бухтик наморщив лоба. - Багато чого, - сказав вiн. - Що саме тебе цiкавить? - Все. Чоботи, наприклад. Такi, як у мене бiля порога. Є в них щось подiбне? - Таких, як у тебе, я не бачив. - То ж бо й воно, - задоволено посмiхнувся Барбула. - Чоботи там лише цiлi, - продовжував Бухтик, i вiд цiєї новини обличчя водяника видовжилося. - Ще там є всiлякi сандалiї, пантофлi, капцi. - А етикетки там є? - запитав батько. - На котрих заморськi риби намальованi. Особисто я сумнiваюся в цьому. - Їх там скiльки завгодно. На звалищi валяються. Разом з консервними бляшанками. - Он як... - знiчено мовив Барбула. - А дзеркала там є? - В кожнiй кiмнатi, - вiдказав Бухтик. - А кiмнат там, мiж iншим, сила-силенна. Приголомшений господар затону довго сидiв мовчки. - Щастить же людям, - нарештi сказав вiн, i в його голосi прозвучала неприхована заздрiсть. - Шкода, що менi не дано виходити на сушу. А то б я сам придивився до всього... Слухай-но, Бухтику, чому б тобi не змайструвати для батька щось таке... скажiмо, суходих? Щоб я i в спеку мiг виходити на берег. Бухтик стенув плечима. - Гаразд, я подумаю, - невпевнено пообiцяв вiн. - Тiльки не зараз. - Чому не зараз? - образився батько. - Тому, що зараз у мене в головi зовсiм iнше. Розумiєш... - Бухтик нерiшуче затявся. - Здається, я можу бути видимим! Барбула розреготався. - Оце так здивував! - сказав вiн. - Тебе ж будь-яка рибина за кiлометр бачить! - Нi, ти мене не зрозумiв. Я не лише для риби, я й для людей можу бути видимим. Усмiшка повiльно сповзла з обличчя господаря затону. - Що-о? Для людей? - Саме так. Що ж воно насправдi виходить? Ми бачимо один одного завжди i скрiзь. Правильно я кажу? - Правильно, - згодився Барбула. - А люди нас не бачать. Вони можуть бачити лише те, що вiдкидає тiнь. Як дерево, наприклад. - Чекай-чекай... Ти що ж це - хочеш мене переконати, що в тебе з'явилася власна тiнь? Ну, знаєш... До цього часу я щось не чував, щоб у нашiй родинi водилися такi, котрих можуть бачити люди. Нi, не пам'ятаю. - А я взяв i завiвся, - заперечив Бухтик i знову задумався. - От тiльки не можу зрозумiти, як це все трапилося. - Так тебе люди i справдi бачили? - Все ще не йняв вiри господар затону. Бухтик кивнув головою. - Атож. Розумiєш, пiдходжу я до одного вiкна, щоб подивитися, що там робиться всерединi. Постояв пiд вiкном, послухав, про що там говорять, а потiм вилiз на приступку i зазирнув до кiмнати... А посеред неї один хлопчик стоїть, всi його Вiтьком-артистом кличуть. Стоїть i дивиться прямiсiнько менi в очi. Потiм як заверещить: "А-а!" - i пальцем на мене показує! Я спочатку було подумав, що вiн когось iншого злякався. Озирнувся - i раптом бачу - в мене тiнь з'явилася! А чому вона з'явилася, до цього часу не знаю. - Може... ти щось скуштував? - нерiшуче припустив господар затону. - Нiчого такого я там не куштував, - в задумi вiдказав Бухтик. - Хiба що... Там ще один хлопчик був, Сергiйком його звуть. Так вiн викинув за вiкно якесь бiле кружальце. А я його пiймав i скуштував. Може, з цього все й почалося? - Може бути, - згодився Барбула. - Все може бути. Хiба ж знаєш, що можуть утнути люди. Ану, пiшли лишень у двiр! - Чого? - Щоб дiзнатися, чи є в тебе тiнь. Бухтик зупинився на освiтленому пiдводному пагорбi. Барбула уважно придивлявся до сина. Вiн навiть обiйшов навколо нього. Тiнi не було. - Здалося тобi все, - нарештi сказав вiн. - Нiчого не здалося, - вперто заперечив син. ВIД КОГО ПОХОДИТЬ ЛЮДИНА Посивiла вiд довгого життя Квакуша, котру всi в затонi називали Премудрою, сидiла на рудiй купинi. Навколо неї в нетерплячцi штовхалися внуки i правнуки. Всi як один вирядилися в золотаво-зеленi киптарики i кремовi штанцi. Так вже повелося з давнiх-давен, що кожного чудового ранку навколо своєї бабусi Квакушi збиралися багаточисленнi нащадки. А зiбравшись, починали прохати, щоб Квакуша розповiла якусь iсторiю з свого довгого i багатого на пригоди життя. Ще б пак! Те, що довелося пережити бабусi Квакушi, в їхньому затонi нiкому iншому не вдалося. Навiть водянику Барбулi. Поважнi старi жаби говорили, нiбито в свої молодi лiта Квакуша Премудра була писаною красунею. Подивитися на її незвичайну вроду прибували женихи з найвiддаленiших болiт i заплав. Напевно, чутки про неї дiйшли i до людей, тому що одного чудового дня на березi затону з'явився гарний на вроду молодий царевич. На ньому були кремового кольору шорти i слiпучо-бiла сорочка з закасаними рукавами. Цей царевич з допомогою хитрощiв виманив на берег довiрливу красуню i вiдвiз в свою далеку державу. Там вiн поселив її в чудовому прозорому теремi, який люди називали акварiумом. Довго, дуже довго проживала Квакуша в тому теремi. Щоранку приходив до неї слуга i подавав вишуканi страви i найчистiшу воду. До того ж Квакушi нудьгувати не доводилося - поруч з нею мешкало понад сто таких же красунь. I все було б гаразд, якби не зла мачуха царевича, котру всi називали Старшим Лаборантом. Вона до того зненавидiла бiдну Квакушу, що одного чудового дня вирiшила вiддати її для якогось там дослiду. Лише дивом Квакушi вдалося вирватися з рук злої царицi i вiдшукати дорогу до свого затону. А про те, скiльки разiв їй вдавалося обхитрувати зажерливу довготелесу Чаплю чи жорстокого й пiдступного Вужа - про це в затонi ходили легенди. Квакуша Премудра кiлька разiв проквакшлялася i уважно поглянула на своїх численних нащадкiв. - Отож, любi мої, слухайте, яку iсторiю я вам зараз розповiм, - повагом почала вона. - Одного чудового ранку, приблизно такого, як сьогоднiшнiй, сидiла я на купинi. Такiй же, як i тепер. Раптом щось забринiло в повiтрi, i велика срiбляста стрiла упала в болото просто передi мною. - А що було потiм? - запитало одне жабенятко i аж пiдстрибнуло з нетерплячки. - А чия це була стрiла? Людська, еге ж? Iншi жабенята обурено зашикали на нечему i приготувалися слухати, що буде далi. Проте Квакуша Премудра мовчала. Вона першою вловила якийсь незрозумiлий тупiт, що з кожною хвилиною наближався до затону. - Потiм докажу, - квапливо квакнула вона. - А зараз - ховайтеся хто куди! Затим Квакуша Премудра стрiмголов описала широку дугу i першою бебехнулася в теплу воду затону. Численнi нащадки заплюскотiли услiд за своєю улюбленою бабунею. По спокiйнiй поверхнi затону нiби град пройшов. Через хвилю все завмерло. А ще через якусь хвилю з-за кущiв верболозу вибiгло двiйко хлопчикiв з розцяцькованими глиною та чорноземом обличчями. Вони на бiгу причiпливо оглядали все, що лише попадало в поле їхнього зору. - Таких хлопчисьок помiж людей кличуть кровожерними iндiйцями, - стиха проквакала Квакуша Премудра. Оскiльки в тутешнiй мiсцевостi кровожернi iндiйцi не водилися, жабенята з величезним здивуванням вилупили на них свої банькатi очицi. Кровожернi iндiйцi зупинилися бiля того мiсця, де переховувалися внуки i правнуки Квакушi Премудрої. Вода в затонi була чиста i прозора, начебто шкiльнi вiкна перед початком нового учбового року. Посеред темно-зеленавого листя слiпучо, мов маленькi бiлоснiжнi сонечка, палали водянi лiлiї. Над очеретом повiльно здiймалися хмарки рожевої пари. За спиною у iндiйцiв повiльно i розмiрене, мов якась велетенська жива iстота на вiдпочинку, шумiв лiс. - Ну як, Сiрий, - подобається тобi це мiсце? - поцiкавився iндiєць, що бiг першим. - Я тут думаю проводити репетицiї "Казки про попа i про наймита його Балду". А чом би й нi? Тихо, i нiхто не заважатиме. - Мiсце чудове, - згодився iндiєць, якого назвали Сiрим, i занурив одну ногу у воду. - Тепла, як у басейнi. Скупаємось, Вiтю? - А ще я сюди приходитиму з вудочкою, - продовжував iндiєць Вiтько. - Ти бачив, якi в мене прекраснi риболовнi гачки? Сергiйко посмiхнувся. - Ти вже менi їх сто разiв показував, - сказав вiн. Неподалiк вiд хлопцiв схилилася над водою старезна верба. Одна з її гiлок витяглася далеко над затоном, i це одразу ж вiдзначив зiркий погляд Капустiна. - Чим не трамплiн для стрибкiв у воду? - вигукнув вiн i подерся на вербу. - Цур, я перший стрибатиму! Сергiйко подивився на корiння старого дерева. Воно було геть пiдмите водою. Недовго, мабуть, лишилося жити цiй вербi. "Не завадило б закрiпити його, - подумав вiн. - Огородити лозою, присипати землею. I тодi верба ще сто рокiв простоїть". Його дiдусь жив у селi. I Сергiйко, коли приїздив до нього, з задоволенням копався в садку. А Вiтько вже стояв на гiлцi. - Дивися, як я зараз стрибну! Ластiвкою, зрозумiв? Проте ластiвка Вiтьковi не вдалася. Вiн ляснувся об воду животом. Точнiсiнько так, як це зовсiм недавно зробила Квакуша Премудра. Коли гулка луна пiсля Вiтькового приводнення вляглася, Квакуша звернулася до своїх нащадкiв: - Тепер вам зрозумiло, вiд кого походить людина? Жабенята засоромлено перезирнулися. На жаль, про це вони нiчого не знали. - Ех ви, - докiрливо проквакала улюблена бабуся. - Людина походить вiд земноводних. А земноводнi - це ми. Отже, людина походить вiд нас з вами. - Вiд нас? - недовiрливо перепитало найменше жабенятко. - Чому вiд нас? - Хiба ти не бачив, як стрибнув цей iндiєць? - квакнула Квакуша Премудра. - Вiн же стрибнув точнiсiнько так, як стрибаємо ми, земноводнi! Бiльше Вiтько не стрибав. Вiн усiвся на березi i дмухав на свiй почервонiлий живiт. - А в тебе, Сiрий, непогано виходить, - похвалив вiн товариша, коли той випiрнув з води. - Це тому, що в мене досвiд є, - пояснив Сергiйко. - Я не раз стрибав з справжнього трамплiна. - З справжнього? - здивувався Вiтько. Ну й дивак цей Сергiйко! Стрибав з справжнього трамплiна - i нiкому нi слова. А там же висота, ого яка! Нi, якби на Сергiйковому мiсцi був вiн, Вiтько, - про стрибки з трамплiна вже давно б дiзнався весь санаторiй! - Зате я, Сiрий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То вiн менi показав один спосiб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш? - Вiльним, - вiдказав Сергiйко. Вiтько зрадiв. От зараз вiн вiдiграється за поразку на трамплiнi! От зараз вiн покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вiльний стиль. Все одно, що нiякого. А тут такий шикарний стиль - батерфляй! Одна назва чого варта! - Давай наввипередки, - запропонував вiн. - До тих он водяних лiлiй i назад. Хто швидше допливе до берега, той i виграє. I, не чекаючи товаришевої згоди, Вiтько по самiсiнькому краю берега провiв товсту риску. Зачекав, коли Сергiйко стане поруч, i скоромовкою випалив: - Один, два, три! I одразу ж безнадiйно вiдстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допомiг. До того ж з'явилися водоростi i пливти стало значно важче. Проте повертати назад нiхто не збирався i вiдважнi плавцi нищили пiд собою буро-зеленаву рiвнину. Повiльно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася дорiжка з купами вирваних водоростей на нiй. КАРА Барбула з самiсiнького ранку засiв за великим корчем. Вiн пiдстерiгав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову пiдстерiгала недосвiдчену рибну малечу бiля дитячого садка. Тож господар затону вирiшив раз i назавжди вiднадити Зубатку вiд цього мiсця. Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутнiстю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася i стрiмголов кинулася в заростi. Вниз по течiї стрiмко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помiтила батька i ще здалеку закричала: - А ти сидиш, так? - Сиджу, - вiдказав господар затону i насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами. - Все вiдпочиваєш, так? - знову вигукнула Омаша i раптом заголосила на всю рiчку: - А мене, бiдну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, анiж таке терпiти! Краще б вже менi, сиротинцi, опинитися на сушi в пекучий полудень! Ой, гiрка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються надi мною, нещасною, ображають, кому тiльки не лiньки! "Ого! Тебе образиш, як же!" - з сумнiвом подумав Барбула, а вголос запитав: - Чого це ти репетуєш? Трапилося щось? - Ага, ти навiть не знаєш нiчого! Чи, може, тобi вiдомо, чому замовк мiй телефон? - Телефон? - перепитав Барбула. - А чого вiн замовк? - Тому, що це ти в усьому винен! - Я? - Барбула ошелешено заклiпав вiями. - Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слiд? Йому страшенно не подобалося, коли на нього пiднiмали голос. Погано, ой, як погано доводилося тодi крикунам. Однiй лише Омашi все сходило з рук, перед нею взагалi все в затонi вiдступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дiтьми завжди потрiбно розмовляти спокiйно, тихо i переконливо. Проте при зустрiчi з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобi десять. - Звичайно, ти! - продовжувала галасувати Омаша. - А хто дозволяє їм робити все що завгодно? "Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дiтоньки, все, що вам тiльки пiд руку попаде!" - Про яких дiтей ти кажеш? - Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лiкуватися. - Так я ж їх тiльки здалеку бачив... - Ах, здалеку! Тодi хоч подивися зблизька, що вони витворяють! I де - в моєму улюбленому пiдводному городi! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальнi, а тепер вже й до городу дiсталися!.. - З верби? - жахнувся Барбула i звiвся на ноги. З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканцiв: ще при народженнi вони обирають собi якесь дерево i ростуть разом з ним. I коли верба звалиться в рiчку - господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, корiння її наполовину вимите повiддю - ось-ось звалиться в рiчку... - Ану, за мною! - вигукнув Барбула. По дорозi їм трапився Бухтик. Про несподiваний напад на город вiн вже знав. - Не можу нiяк знайти Чари, - стурбовано сказав Бухтик. - Нiхто її не бачив? Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею i поговорити можна як слiд, i порадитися. Зовсiм не те, що старша! - А що з нею може трапитися? - роздратовано вiдрiзала Омаша. - Вона ж у нас спозаранку копирсається бiля своїх джерелець. Нема того, аби старшiй сестрi прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якiсь там струмочки для неї понад усе! Навiть вiд мого телефону. - Чому саме твого? - заперечив Бухтик. - А хто його змайстрував - я чи ти? - А хто ним користується - ти чи я? - Ти, - змушений був визнати Бухтик. - Тiльки тебе й чути. - От бачиш! Значить, вiн мiй власний. З переможним виглядом Омаша вiдвернулася вiд спантеличеного брата i подалася туди, де був її город. За нею поспiшили Барбула з Бухтиком. Дiставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег i полегшено зiтхнув: його верба все ще трималася за землю корiнням! Зате над Омашиним городом, схоже, пролетiла оскаженiла буря чи навiть сам ураган. Гiрлянди водоростей жалюгiдним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком i на задньому дворi... Навколо перелякано метушилася самовiддана охорона - гнучкi й спритнi щипавки з мiцними щелепами. Довгi товстi стебла, котрi служили телефонним дротом, були розiрванi на шматки. - Бiдний мiй винахiд, - стиха зауважив Бухтик. - Але це навiть на краще - вiдтепер я хоч спокiйно спатиму. Трохи вiддалiк чулися голоси i плюскiт - то Сергiйко та Вiтько все ще воювали з водоростями. Господар затону пiдкликав до себе Кусика, найбiльшого з щипавок, i суворо запитав: - Куди ж це дивилася твоя охорона? Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звiсно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися. - А що нам лишалося робити? - почав виправдовуватися Кусик. - Вони о-он якi величезнi! - Так ось, - зупинив його Барбула. - Даю вам останню можливiсть виправити свою помилку, чи то пак боягузтво... - Вiн тицьнув клешнею у напрямку друзiв, що вже майже вибралися з водоростей, i наказав: - їх треба гiдно покарати за все, що вони тут натворили! - Буде покарано! - з готовнiстю вiдкозиряв Кусик. Проте тут же зiв'яв: - А вони здачi не дадуть? - Ти як гадаєш? - господар затону повернувся до сина. - Гадаю, не дадуть, - сповiльна вiдказав Бухтик. - Вони вас просто не помiтять. - Тодi iнша справа, - сказав Кусик. - Охорона, за мною! - вигукнув вiн. Затим закрутив хвостом, як пропелером, i першим кинувся на порушникiв спокою в затонi. Нарештi товаришi пробилися до водяних лiлiй, i Вiтько змушений був попросити перепочинку перед зворотною дорогою. - I звiдкiля тут стiльки водоростей? - дивувався вiн. - Не пливеш, а наче повзеш по килиму. Ех, Сiрий, коли б не вони, я б тобi показав, що то за справжнiй морський батерфляй... Ой! Мене щось вкусило! - Вкусило? - здивувався Сергiй. - Що ж тут може кусатися? - Хiба я знаю... Ой! Ай! Ой-ой-ой! - А ти не жартуєш? - недовiрливо поглянув на нього Сергiйко. - Тут нiчогiсiнько немає, однi водоростi... - I зненацька майже по пояс вискочив iз води: - Ох! - Ай-ай-ай! - не вгавав Вiтько. - Давай на берег! I вiн з такою шаленою швидкiстю запрацював руками, що збоку могло здатися, нiби над водою летить вертолiт. - Тепер мене в цей затон i цукерками не заманиш, - сказав вiн, коли зупинився метрiв за п'ять вiд берега. - Слухай, Вiтю, - звернувся до нього Сергiйко. - Я маю розряд з плавання. Знаю всi стилi. Але такого ще не бачив. Як вiн називається? Вiтько почухав укушене мiсце, озирнувся на затон i чесно визнав: - А хто його знає... Можливо, це був... рятiвничий стиль. - Може бути, - згодився Сергiйко. - Дуже швидкий стиль. Найшвидший з тих, якi я знаю. - Слабо кусали, треба було сильнiше, - сказала Омаша щипавкам, коли тi повернулися назад. - Нiчого, це їм так не минеться... Затим вона обернулася до Бухтика i запитала: - Можеш вiдремонтувати свiй телефон? - Так вiн же не мiй, - вiдказав брат. - Вiн же твiй. Ми ж тiльки що говорили про це. Омаша на мить замислилася. - А хто його вигадав - ти чи я? - запитала вона. - Ну, я, - визнав Бухтик. - Он бачиш. Значить, ти його мусиш i ремонтувати. Бухтик зiтхнув i знехотя став зв'язувати уривки товстих водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо коли ця сестра - Омаша. "ХОЧУ МОРЕ МОРЩИТЬ..." Цiлiсiнький день та й наступний ранок господар затону з сином упоряджували Омашин город. Самої Омашi не було: ще вдосвiта вона подалася до Зубатки у якихось важливих справах. Не було з ними i Чари. Маленька русалка понад усе боялася залишити свої джерельця без догляду. - Все працюємо та працюємо, - незадоволено буркотiв Бухтик. - Моє воно, чи що? А той, кому справдi треба тут працювати, все по гостях плаває. - Облиш, - поморщився батько. - Як не є, вона твоя сестра. А прохання сестри треба виконувати. - А я що? Я й виконую... Бухтик випростався, змiряв очима Омашин город i незадоволено похитав головою: роботи було ще чималенько. Потiм вiн перевiв погляд на берег i побачив Вiтька Капустiна, який швидко наближався до затону. - Батьку, глянь-но, хто до нас. iде! Барбула поглянув i насупив чоло. - Знову збирається щось накоїти. Мало йому мiсця на землi! Що ж, доведеться його зустрiти так, як вiн на те заслуговує. Господар затону владним помахом руки пiдкликав Кусикову охорону. Затим нарвав пiдводної жаливи i засiв у ковбанi пiд берегом. Бухтик прилiг поруч з батьком. Проте у Вiтька Капустiна i на думцi не було ще раз лiзти у воду. Вiн прийшов сюди для того, щоб у тишi i спокої провести репетицiю. З собою Вiтько принiс книжку пушкiнських казок та уривок мотузки, що його вициганив у дядi Костi, санаторного слюсаря. Вiн розмотав мотузку, затим усiвся на морiжку, зазирнув до книжки i заклопотано забурмотiв: - Значить, кручу я цю мотузку, а Бiс вилiзає з моря i запитує... Я йому вiдказую отак... потiм знову... Так, все ясно... - Вiтько звiвся на ноги: - А тепер - голосно i з виразом! Немов батогом, ляснув Капустiн кiнцем мотузки по водi i грiзним голосом почав: Та от мотузкою хочу море морщить, Та вас, прокляте плем'я, корчить... [Переклад М.Т.Рильського.] Вiд того дива Барбула мiцно притиснувся до дна i вже й не знав, живий вiн чи мертвий. Старий водяник понад усе вiрив у силу всiляких заклинань. А що Вiтьковi слова належали саме до заклинань - в цьому господар затону не мав анi найменших сумнiвiв. А мотузка все описувала i описувала по водi зловiснi кола. Iнколи вона навiть торкалася голови господаря затону. А за хороброю Кусиковою охороною давно i слiд згинув. - Чим же ми завинили перед ним? - злякано шепотiв Барбула до сина. - За що нам такi напастi? - Мабуть, за вчорашнє, - так же пошепки вiдповiв Бухтик. - Тс-сс... О! Знову починає... Нарештi Вiтько Капустiн закiнчив свою репетицiю. Вiн склав мотузку кружалом, взяв пiд пахву книжку з казками, кинув на затон останнiй погляд - i подався геть. Барбула довго ще сидiв мовчки. Лише час вiд часу здригався вiд пережитого. Потiм сказав: - Вiн щось замислив. Голову даю на вiдсiч, коли не так. - Може бути, - згодився Бухтик. - А може й не бути. - В усякому разi, треба знову пiти на розвiдку. I негайно. Бо що, коли всiм нам загрожує смертельна небезпека? Як ти гадаєш? - Треба йти, - згодився Бухтик i поглянув на небо. Але нiчого втiшного для себе там не побачив. Сонце хоча й сховалося за хмари, проте дощем i не пахло. - Може, ти попросиш лiсовика Даваню? - запропонував Бухтик. Та господар затону лише головою похитав. - Це неможливо. - Чому? - Бо вiн ще вчора подався до сусiднього лiсу i невiдомо, коли повернеться. Може, завтра, а може, й тодi, коли вiд нас нiчого не залишиться. - Значить, пiду я, - повiльно проказав Бухтик. - Бiльше нiкому. - Так, бiльше нiкому, - з гiркотою пiдтвердив Барбула. - Аби ти змайстрував менi суходих - я тебе й не просив би нi про що! Сам би пiшов туди! - Але ж його немає... - Так, немає, - зiтхнув Барбула. - Ну що ж, пiду, мабуть, - зiтхнув i Бухтик. Вiн зачекав, доки сонце не сховається за найбiльшою хмарою, i вилiз на берег. ЗНАЙОМСТВО Сергiйко сидiв на лавцi перед спальним корпусом i думав, чим би зайнятися. Були тi чудовi хвилини мiж ранковою прохолодою i полудневою спекою, коли сонячне промiння вже прогрiло землю, та в тiнь ховатися ще не хочеться. В такi хвилини, зрозумiло, найкраще поганяти м'яча на стадiонi, побiгати наввипередки чи просто побродити по росянiй луговiй травi... Проте Сергiйко тiлько-но вийшов з рентгенiвського кабiнету i ще не вирiшив, яке з цих занять йому найбiльше до вподоби. Сонце припiкало все нещаднiше, i Сергiйко розстебнув комiрець сорочки. Звичайно, не завадило б зараз добряче викупатися, проте бiгти одному до рiчки не хотiлося, а в душову не дiстанешся - там працював слюсар дядько Костя. До Сергiйка виразно долiтали частi удари молотка, брязкiт залiза, шум i плюскiт води, що лилася з крана. Згодом тьотя Клава ударила в дзвона. Це означало, що пора приймати лiки. Сергiйко дiстав з кишенi пляшечку, витрусив з неї одну таблетку на долоню. Таблетка несподiвано прослизнула помiж пальцiв i покотилася по дорiжцi. Довелося закинути її подалi в кущi, аби вона нiкому, особливо тьотi Клавi, не мозолила очi. - Ось тепер все гаразд, - долинув з душової задоволений голос дядька Костя. Бряжчання припинилося, вода перестала плюскотiти - мабуть, дядько Кость закрив усi крани i пiшов. "Почитати книжку, чи що, - знiчев'я подумав Сергiйко. - Так, це буде найкраще". I в ту ж мить у нього за спиною, в бузкових кущах, пролунав тихий шепiт: - Сергiйку! Сергiйко прислухався. Може, то йому лише здалося? Нi. Хтось його покликав знову. Цiкаво, хто б там мiг бути? Сергiйко обiйшов лавку, розсунув гiлки бузку. I ледве не скрикнув вiд здивування. Просто перед ним лежав на землi дивний чужинець. Той самий, що промайнув за вiкном того дощового вечора. Кудлатий, немов ведмежа, темне обличчя, рiжки... Чужинець схопився руками за горло, начебто силився вiдiрвати вiд нього чиїсь невидимi руки, i не зводив з хлопчика великих, палаючих очей. Сергiйко мимоволi зробив кiлька крокiв назад. Але тут же схаменувся. "Може, це якийсь жартiвник з драматичного гуртка", - подумав вiн i запитав: - Ти на репетицiю не запiзнишся? - На яку репетицiю? - здивувався чужинець i тут же застогнав: - Ой-ой-ой... Води, Сергiйку! I в цьому вигуку звучав такий непiдробний бiль, що його годi було зобразити навiть найкращому акторовi. Мабуть, незнайомцю i справдi було дуже зле. - Води... "Не iнакше, як у нього сонячний удар", - вирiшив Сергiйко. Вiн озирнувся, сподiваючись покликати когось на допомогу. I тут його погляд зупинився на вiдчиненому вiкнi душової. - Лiзь сюди! - скомандував вiн. Та в чужинця вже не вистачало сил, щоб самому вибратися на пiдвiконня, i Сергiйко пiдсадив його. Незнайомець виявився досить-таки важким, та й на зрiст вiн був не набагато нижчий вiд Сергiйка. - Так тут же немає нiякої води! - озираючись, хрипко промовив дивний гiсть. - Як це немає? Сергiйко стрибком вибрався на пiдвiконня, тодi зiскочив на пiдлогу i вiдкрив кран. - Ось бач... Доказати Сергiйко не встиг. Начебто вихор пролетiв повз нього. Такий дужий, що Сергiйка аж до стiни вiдкинуло. А дивна iстота вже стояла пiд душем. Вона пiдставляла пружним струменям свої кошлатi плечi, долонi, закидала голову догори i, захлинаючись вiд жадiбностi, все пила i пила воду. - Ти хоча б роздягнувся, - зауважив Сергiйко, обтрушуючись вiд бризок, що летiли в усi боки. - Де ти бачив, щоб люди купалися в одежi? - В якiй одежi? - здивувалася iстота. - Немає в мене нiякої одежi. "Придурюється, - вирiшив Сергiйко. - Або, бiдолашний, так у роль увiйшов, що й вийти вже не може". I тут вiн побачив таке, вiд чого на головi у нього заворушилося волосся. Замiсть звичайних людських нiг у цього чужинця були копитця... Отже... Отже, репетицiєю тут i не пахло. ЗНАЙОМСТВО ПРОДОВЖУЄТЬСЯ А незнайомець вже простягав руку для знайомства. I на руцi в нього були три пальцi. - Мене звуть Бухтик Барбула, - тим часом вiдрекомендувався чужинець. - Барбула - то iм'я мого батька, господаря тутешньої рiчки. А Бухтиком мене назвали тому, що в дитинствi я плавав не беззвучно, як iншi дiти водяникiв, а борсався так, що вода аж пiнилася. А тебе кличуть Сергiйком, я вже знаю. I Бухтик посмiхнувся до хлопчика такою приязною, довiрливою посмiшкою, що переляк, який тiльки-но охопив Сергiйка, почав щезати. - А звiдкiля ти мене знаєш? - запитав вiн. Бухтик знову повернувся пiд душ. - Одного дощового вечора я зазирнув до вашого вiкна, - сказав вiн, - i пiдслухав розмову мiж тобою i тим, як його... Вiтьком. - Я теж тебе пам'ятаю, - сказав Сергiйко. - Ти потiм побiг до рiчки. - Так, - згодився Бухтик. - Ще я вас бачив у затонi. При цих словах усмiхнене обличчя Бухтика зненацька похмурнiшало. - Я сюди, Сергiйку, не просто так прийшов, - сказав вiн. - Я повинен дiзнатися, яка небезпека загрожує нашому племенi з боку того самого Вiтька... - Про яку небезпеку ти кажеш? - здивувався Сергiйко. Коли Бухтик розповiв про те, як Капустiн каламутив мотузкою воду затону i якi грiзнi слова говорив при цьому, - Сергiйко розреготався так, що в нього навiть сльози з очей покотилися. - Що з тобою? - стривожився Бухтик. - Ти плачеш чи ти смiєшся? - Бухтику, то ж усе тiльки гра! - нарештi видушив з себе Сергiйко. - Як гра? - отетерiв Бухтик. - А так. I нiяка небезпека вам не загрожує, її й не було. - Оце здорово! - Бухтик аж пiдстрибнув з радощiв. Нараз вiн пригадав щось, бо знiтився. Потiм поглянув на Сергiйка i сказав: - Знаєш, я дуже винен перед тобою. Ти тiльки-но мене врятував вiд вiрної загибелi i про небезпеку пояснив, - а я ж учора навiть пальцем не поворушив, щоб захистити тебе, коли Кусикова охорона налетiла на вас. - Це коли ми з Вiтею в затонi купалися? - Еге ж. - Пусте! Нам нiтрiшечки не було боляче. - Так я тобi й повiрив, - Бухтик скоса позирнув на хлопчика. - Кусик не боляче не кусає. - Чесне слово, не боляче. Ну, хiба що зовсiм трiшечки... Слухай-но, Бухтику... як ти стаєш... - Сергiйко затнувся. - Як я стаю видимим - ти про це хотiв запитати? Сергiйко кивнув головою. - Дуже просто. Що там у тебе в кишенi? - Пляшечка. З вiтамiнами. - Так от - я беру звiдсiля одну вiтамiнку, ковтаю її - i все гаразд! Правда, ще не дiзнався, надовго її вистачає чи нi. Бухтик знову пiрнув пiд душ i став придивлятися до численних труб i краникiв. - Що це у вас? - запитав вiн. - Водогiн, - пояснив Сергiйко. - Водогiн, водогiн... - повторив Бухтик. - Розумiю. По цих трубах ви ганяєте воду... Ну як, швидко я в усьому розiбрався? - Швидко, - згодився Сергiйко. - Це тому, що я винахiдник, - пояснив Бухтик. - Рiвного менi в нашiй рiчцi немає. А ти чим займаєшся? - Поки що нiчим, - знiяковiло вiдповiв Сергiйко. - Я поки що вчуся. - Хм, вчишся... А ще що ти робиш? - Ще? Книжки читаю. Вiршi всiлякi. - Вiршi... - задумливо повторив Бухтик. - А якi саме вiршi? Сергiйко подумав-подумав i почав: Люблю грозу в начале мая, Когда весенний первый гром... Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику лiтеру О. Маленький чортик навiть хлюпатися перестав. - Ух ти! - вихопилося в нього, коли Сергiйко дочитав вiрша до кiнця. - А ще знаєш? - Знаю. От тiльки зараз нiчого не можу пригадати. - Обов'язково пригадай, - попрохав Бухтик. - I цi вiршi я перекладу для всiх наших водяницькою мовою. Тобi вiдомо, що в нас, водяникiв, є своя мова? - Я... - затнувся Сергiйко. - Тепер знатиму. А цих... ваших... їх багато? Бухтик лише посмiхнувся. - Вистачає, - вiдказав вiн. - Одна Омаша чого варта. Зненацька в душовiй потемнiшало. Бухтик кинувся до вiкна i радiсно заплескав в долонi. - О! Хмари знову з'явилися! - вигукнув вiн. - Тепер можна й до затону добiгти. Батько, мабуть, мiсця собi не знаходить. А що я мiг вдiяти? Нiчого. На осоннi я, Сергiйку, й десяти крокiв не зроблю. Та що я тобi кажу! Ти ж сам все бачив. - А якщо хмара зiйде з сонця тодi, коли ти бiгтимеш до затону? - поцiкавився Сергiйко. - Що тодi буде? - Буде погано, - сказав Бухтик, i його навiть пересмикнуло. - Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану. - То я тобi зараз... - Сергiйко схопився з мiсця. - Я тобi зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собi на голову - i нiяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай! Сергiйко вихором влетiв до палати. Рушник - ось вiн! Нi, мабуть, малий буде. А от цей - о, цей пiдiйде! Вiн хотiв було вийти, як раптом за дверима почулися важкi кроки. Сергiйко зачекав, поки вони трохи вiддаляться, i обережно подивився в щiлинку. Коридором йшла тьотя Клава. Бiля душової вона спинилася i почала прислухатися. Потiм голосно постукала: - Є там хтось? Їй нiхто не вiдповiв i тьотя Клава пробурчала: - Знову цi забудьки воду не закрили. I смикнула на себе дверну ручку. У Сергiйка захолонуло серце. От зараз тьотя Клава побачить, хто там купається - i з нею станеться таке! Таке... Дуже навiть просто втратить свiдомiсть. Хiба ж може людина залишитися спокiйною, побачивши перед собою таку iстоту, як Бухтика? Звiсно, свiдомiсть втратить. Або ще гiрше - здiйме такий крик, що весь санаторiй збiжиться. Однак все було тихо. А через хвилину дверi душової вiдчинилися i на порозi з'явилася тьотя Клава. Сергiйко з полегшенням зiтхнув - вигляд у тьотi Клави був зовсiм не переляканий. Мало того; вона мiцно тримала за вухо Бухтика, що опирався з усiх сил. - Зараз же вiдпустiть мене! - сердито вимагав Бухтик. - Вiдпустiть, а то гiрше буде! - А от ми подивимося, кому буде гiрше, - вiдповiдала на те тьотя Клава. - Зараз ми з Миколою Володимировичем дiзнаємося, з якої ти палати. Бач, яким опудалом прикукобився! А коли б хтось з дiтей несподiвано зустрiвся з тобою? Як ти думаєш, чи приємно йому дивитися на таке постраховисько? - Пустiть мене, - вже жалiбнiше упрохував Бухтик. - Вiдпустiть, я бiльше не буду! - Так я тобi й повiрила, - вiдповiла тьотя Клава, не вiдпускаючи Бухтикового вуха. I тут Сергiйко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повiтрi. Спочатку в нього розтанули руки. Потiм розчинилося його кошлате тiло, голова... Лише ноги все ще продовжували слухняно слiдкувати за невблаганною тьотею Клавою. Проте через секунду щезли i вони. - Коли вже впiймався - то i вiдповiдь зумiй тримати, - повчала мiж тим тьотя Клава. - Зрозумiло тобi? Вона оглянулася, аби переконатися, зрозумiв її Бухтик чи нi. I остовпiла, побачивши, що нiкого немає. Очi її стали круглими, немов чайнi блюдця, а руки безсило повисли уздовж тулуба. - Що... що т-таке? - затинаючись, запитала вона в себе. - Куди ж це вiн подiвся, той страхолюд? Вiдповiдi, звичайно, тьотя Клава не дочекалася. Вона ще трохи постояла, не зводячи враженого погляду з того мiсця, де тiльки-но мав бути Бухтик. Затим поспiшливо задрiботiла до кабiнету Миколи Володимировича. Незабаром її кроки затихли за поворотом. Правду кажучи, Сергiйко був здивований не менше, нiж тьотя Клава. Проте вчасно згадав, яким чином Бухтик стає видимим, i хутко витрусив на долоню одну таблетку. Вона одразу ж заворушилася, попливла в повiтрi... А через секунду перед Сергiйком стояв геть спантеличений Бухтик. - Чого це вона схопила мене за вухо? - запитав вiн. - Я ж їй нiчого поганого не зробив! - Тьотя Клава у нас порядок любить, - скоромовкою пояснив Сергiйко. - Коли щось не по нiй - ой-ой-ой! Вiн втягнув свого нового товариша в душову, намочив рушника i накинув його Бухтиковi на голову. - Хутчiш, Бухтику! - сказав вiн. - Тiкай, а то зараз влетить нам обом! Двiчi повторювати не довелося. Бухтик спритно перестрибнув через пiдвiконня, i вже знадвору до Сергiйка долетiло: - Я ще прийду. Ми ще зустрiнемося, Сергiйку! СТАРI ПРИЯТЕЛI З тiєї хвилини, як Бухтик подався на розвiдку до лiсового санаторiю, господар затону не мiг знайти собi мiсця. Вiн без упину плавав уподовж берега i щомитi визирав з води, аби побачити, повертається його син чи нi. I знову плавав, плавав... - Ну чого б це я так побивалася? - не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. - Тепер вже нiчим не зарадиш. Залишається лише чекати. Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нiкого з стороннiх не було поруч. Барбула втомлено присiв бiля неї. Скосив погляд на корiння, що стирчало над поверхнею води, i вiдчув легкий бiль всерединi. Пiдводне корiння вiн, як умiв, скрiпив рiчковим намулом. А ось це, надводне... Навiть Бухтик не знав, яким чином його можна змiцнити, навiть старий приятель, господар навколишнiх лiсiв, Даваня, не мiг нiчого порадити. - Легко тобi так говорити - не побивайся, - з докором сказав Барбула. - А як же менi не побиватися - це ж єдиний мiй син... Ет, i приспiчило Даванi саме в цей час податися до чужого лiсу! Ет!.. Барбула завжди промовляв "ет", коли почував себе кепсько. - Мусиш сподiватися на краще, - порадила верба. I в цю мить з глибини лiсу долетiло: - Ку-ку! I трохи згодом: - Няв-няв! Даваня, коли йому кортiло зустрiтися з старим приятелем, завжди викликав його в такий спосiб. Господар затону стрепенувся i почав пильно придивлятися до самiтного берестка, котрий стояв трохи вище за течiєю. Вони завжди зустрiчалися бiля цього дерева. А нявкання, без сумнiву, долiтало саме звiдтiля. - Нарештi! - вихопилося у Барбули. - Нарештi Даваня повернувся! Може, хоч вiн щось порадить! I старий водяник стрiмголов кинувся на поклик свого щирого приятеля. А тим часом Даваня розходився що є духу. - Ку-ку, няв, гав-гав! - кликав вiн Барбулу голосами всiх вiдомих йому птахiв та звiрiв. - Му-у! Дуже легко засвоював Даваня все, що йому лише доводилося чути чи бачити. Нещодавно вiн навiть похвалявся перед Барбулою, що от-от навчиться людської грамоти. Вiн нiбито пiдiбрав поблизу лiсової дороги надзвичайно цiкаву книжку з малюнками. Лишилося хiба дiзнатися, що в нiй написано. - Я осьдечки! - вигукнув Барбула, випiрнувши поруч з берестком. - Ось де я, бачиш? А тебе де стiльки часу носило? Проте господар лiсу з'явитися на очi чи бодай вiдповiсти не поспiшав. Замiсть свого приятеля Барбула угледiв лише сучок, що, нiби павук по павутинцi, легко ковзнув по стовбуру до нижньої гiлляки. Опинившись на нiй, той сучок застиг на мить, затим почав швидко виростати в усi боки. Спочатку з'явилися чотири сучечки, два вгорi, два внизу. Нижнi вiдростали куди швидше, нiж верхнi. То були прудкi ноги лiсового господаря. "Вправно, ох i вправно у нього все виходить! - в захватi подумав Барбула, спостерiгаючи за стрiмким перевтiленням свого приятеля. - I де тiльки навчився вiн цьому?" Самому Барбулi так i не довелось осягнути премудростей всiляких перевтiлень. Хiба що, та й то з неймовiрними зусиллями, перетворювався вiн на такi кошлатi i безформнi водоростi, що плюнути хотiлося, дивлячись на них. А в горiшнiй частинi сучка, мiж iншим, почали вже вирiзуватися твердi сухенькi плечi, жилава шия, нарештi з'явилася голова з густими зморшками i хитрими усмiхненими очицями. - Ось i я! - оголосив Даваня i усiвся верхи на гiлляку. Проте тут же, нiби схаменувшись, зiрвався на ноги i оббiг навколо стовбура. Барбула мимоволi розтягнув рота до вух: такою вже непосидючою iстотою був його древнiй приятель. Нiкому нi разу не довелося побачити непорушного Даваню. - Ось вiн, я! - повторив Даваня, вигулькнувши з iншого боку стовбура. - Аби ти тiльки знав, скiльки в мене новин! Чекай... Що це з тобою? Невже ти не радий менi? - Тобi я завжди радий, - вiдказав Барбула. - Тiльки тут таке щойно трапилося! Слухай-но, ти менi друг? Даваня почав стрибати на однiй нiжцi, затим на iншiй. - Ти ще сумнiваєшся в цьому? - Тодi прошу тебе зробити одну послугу. Треба негайно дiстатися до сано... санаторiю! Треба дiзнатися, чи не трапилося чогось з Бухтиком. - А вiн що - там хiба? - Там. I давно пора йому повернутися звiдтiля. - Чого ж його туди понесло? - Е-е, так ти, виявляється, нiчого не знаєш? - здогадався Барбула. - Тодi слухай... Новина була настiльки цiкавою, що Даваня кiлька секунд не ворушився. Потiм вигукнув "гоп-ля!" i спритно перестрибнув на iншу гiлку. - Гаразд, я зараз же вирушаю до того санаторiю. Ось тiльки якого вигляду я приберу перед тамтешнiми мешканцями? Ану, Барбуло, мерщiй заплющ очi! Тiльки, дур, не пiддивлятися! Барбула слухняно зажмурився. А коли знову розплющив очi - Даванi на деревi вже й слiду не було. Лише над пiщаним береговим урвищем самiтно стояла пишна квiтка. Барбула уважно розглядався на всi боки. Даремно, Даванi нiде не було. Тодi вiн запитав: - Ти куди подiвся? - Тут я, тут, - прошелестiла квiтка. - Ось вiн, я! При тих словах квiтка плавно злетiла в повiтря i перетворилася на метелика. А коли вiн пiдлетiв до гiлки, на котрiй щойно крутився Даваня, - то вже був не метелик чи квiтка, а справжнiсiнький пугач. - Можу стати оленем чи вовком, - повiвши очима вбiк водяника, сказав пугач. - Тiльки тодi всi дiти збiжаться дивитися на мене i я нi про що не дiзнаюся... Можна напустити в очi туману... Нi, все ж таки найкраще, мабуть, стати скромною квiткою. Тодi нiкому з дiтей i в голову не прийде зацiкавитися мною, i я зможу безборонно дiзнатися геть про все... Бувай здоровий, Барбуло, i не хвилюйся. Твiй друг зробить все, що може! Пугач плавно вiдокремився вiд гiлки i безшумно полетiв у бiк лiсового санаторiю. На узлiссi Даваня вирiшив присiсти на найвище дерево, аби трохи огледiтися i вирiшити, як йому бути далi. I тут вiн загледiв Бухтика, котрий щодуху мчав вiд санаторiю до рiчки. Його голова була щiльно закутана рушником, i вiд того син Барбули бiльше скидався на ведмежатко, в котрого розболiлися зуби. - Бухтику, спинись! - вигукнув господар лiсу, коли той порiвнявся з ним. - Що це тобi напнули на голову? Бухтик не зупинився. Вiн лише махнув рукою i помчав своєю дорогою далi. - Дивно... - збентежено пробурмотiв Даваня. - Нiчого не розумiю. А тому... Тому мушу побувати там! КВIТКА, ЩО НАКИВАЛА П'ЯТАМИ I, напевно, розвiдини цi закiнчилися б для Даванi щасливо, коли б не Вiтько Капустiн та його основний суперник по драмгуртку Васько Миколаєнко. Вони саме поверталися з чергової репетицiї i вiд нiчого робити затiяли суперечку про те, хто з них знає бiльше всiляких незвичайних iсторiй та випадкiв. - А ще є "лiтаючi тарiлочки", - говорив Васько. - Пхе! - презирливо вiдгукнувся на те Вiтько. - Про це нинi кожнiй курцi вiдомо... А я, коли хочеш знати, на власнi очi бачив фотографiю слiдiв снiгової людини. - Тих слiдiв я можу тобi зробити скiльки завгодно, - не здавався Васько. - А от чи вiдомо тобi, що в Англiї незабаром впiймають доiсторичне страховисько? - В озерi Лох-Несс, - уточнив Капустiн. - Коли його пiймають, то назвуть Васьком Миколаєнком. - Як дам! - зауважив Васько. Проте Вiтько не звернув на цi слова нiякої уваги. - А чи вiдомо тобi, що квiти такi ж живi iстоти, як i ми, люди? - запитав вiн. Цього Васько не знав i тому промовчав. - Брешеш, - нарештi виказав вiн свою особисту думку. - Було б перед ким. Я тобi навiть журнал можу показати, де про це написано... Розумiєш, нещодавно вченi з однiєї країни вирiшили дiзнатися, можуть квiти щось вiдчувати чи не можуть. Вони обрали для дослiду найкращу квiтку. Однi вченi поливали її, просапували навколо, зривали прив'ялi листочки. А iншi, навпаки, кололи квiтку голками, щипали її i взагалi всiляко збиткувалися над нею... I через мiсяць всi завважили, що коли до квiтки пiдходили вченi, котрi доглядали за нею, - квiтка прямо на очах розквiтала. А коли з'являлися тi, хто її мучив, - квiтка негайно зiщулювалася... Ну, що ти на це скажеш? Васько стенув плечима. - Мало що може бути... Треба провiрити. Довго шукати їм не довелося. Обабiч дорiжки вони вгледiли самiтну квiтку з пишними пелюстками. Вона так i просилася, аби над нею провели дослiд. - Щось я цiєї квiтки ранiше не бачив, - зауважив Васько. Вiтьковi також здалося, нiби цiєї квiтки не було, коли вони йшли на репетицiю. Проте вголос сказав: - Мало чого ти не бачив. Ану, гайда за вiдрами! Хлопцi наввипередки побiгли до спального корпусу. Через хвилину, вiдсапуючись, вони з повними вiдрами повернулися назад. Вода двома щедрими струмками полилася на квiтку. Вiтько спорожнив пiввiдра i запитав: - Ну як, бачиш? - Нi, - вiдказав Васько. - Дурницi це все. - Лий ще! Спорожнивши вiдра, хлопцi присiли навпочiпки i стали пильно придивлятися до квiтки. Цiєї хвилини налетiв легенький вiтерець i квiтка ледь помiтно поворухнулася. - Бачиш? Вона дякує нам, - урочисто проголосив Вiтько. - А я що тобi казав, га? На цей раз Васько змовчав. А коли вiтерець налетiв знову, вiн схвильовано зауважив: - Менi здається, що квiтка прихилилася до мене. I нагнувся ще нижче, аби пересвiдчитися в тому, що квiтка заприятелювала бiльше з ним, анiж з Капустiним. - Стане вона до тебе прихилятися, - пирхнув Вiтько. - Теж менi, цяця велика... Ану, вiдсунься, а то придавиш ненароком! I вiн штовхнув суперника в плече. Той втратив рiвновагу i полетiв догори дригом. Але тут же скочив на ноги. - Чого штовхаєшся? Думаєш, я так не вмiю, га? Через хвилину обидва дослiдники забули про свiй дослiд i покотилися по травi, пiдминаючи пiд собою все, що тiльки траплялося на їхньому шляху. Нарештi Васько осiдлав свого супротивника i запитав: - Ну то як, будеш штовхатися? - Вiдпусти, - сердито пручався пiд ним Вiтько. - Я ж це зробив тому, аби ти не прим'яв квiтку. Згадавши про неї, Васько квапливо пiднявся i озирнувся. Проте квiтки не було нiде. Лише невелика калюжа все ще виблискувала пiд сонцем. На всяк випадок хлопцi пiдняли свої вiдра i подивилися пiд ними. Але й там не було нiчого цiкавого. Вони отетерiло витрiщилися один на одного. - Куди це вона подiлася? - запитав Васько. А в цю хвилину самiтна i пишна квiтка щодуху кивала п'ятами (якщо лише у квiток е п'яти) в напрямку до лiсу, подалi вiд санаторiю. Зупинилася вона лише в неходженiй гущавi i одразу ж перетворилася на лiсовика Даваню. - От так iсторiя! - ошелешено приказував вiн, мацаючи боки i струшуючи з себе краплини води. - Ну, зачекайте, я ж вас... - Проте тут же зупинив себе: - Нi, нiчого поганого я їм не зроблю. Вони ж не вiд злостi таке втнули, вони ж для мого здоров'я старалися. Вони ж подумали, що я не лiсовик, а справжнiсiнька квiтка! БIЛЯ ДЖЕРЕЛА Лiсова рiчка брала свiй початок з маленького джерельця. Прозорим дзвiнким струмочком квапливо бiгла вона через веселi, всiянi квiтами галявини, з розгону пiрнала пiд замшiле камiння i струхлявiлi дерева. I знову з безтурботним дзюрчанням поспiшала все далi й далi. По дорозi вона зустрiчалася з iншими рiчечками та струмками i врештi-решт перетворювалася в глибоку, повноводну рiчку. По цiй рiчцi стрiмко пролiтали бiлоснiжнi "Ракети", пропливали красенi теплоходи, невтомно снували баржi-трудiвницi. I все ж ця могутня рiка брала свiй початок з крихiтного джерельця, захованого в глибинi лiсової гущавини. Бiля цього джерельця з самiсiнького ранку поралася маленька русалка Чара. Вона пiдбирала з дна шматочки кори, камiнцi, глицю, старе листя... То була її робота. Щодня припливала сюди Чара. Без неї джерельце вже давно засмiтилося б, здичавiло, i, може, не стало б тодi великої i могутньої рiчки. Вода в джерелi завжди була прозорою i такою холодною, що у маленької русалки мерзли пальцi. Тодi вона вибиралася на затiнений берег i притискувала свої долоньки до камiння, що вже встигло нагрiтися пiд сонцем. I знову поверталася до свого джерела. Разом з Чарою за джерельцем повинна була наглядати i її старша сестра Омаша. Проте вона й сама вже забула, коли востаннє вибирала з нього камiнцi й кору. - Тут i однiй робити нiчого, - пояснювала вона молодшiй сестрицi, затим солодко позiхала i вкладалася на лужку бiля джерельця. Або надовго щезала в якихось своїх справах. Сьогоднi Омашi теж не було. Вона сказала, що на неї чекає щука Зубатка. - Ну й що з того, що вона полює у забороненому мiсцi, - виправдовувалася Омаша, коли їй дорiкали дружбою з хижаком. - Зате з нею весело. I все ж Чара мало коли працювала на самотинi. Нерiдко до молодшої сестри припливав Бухтик, iнколи забiгав Даваня... А сьогоднi на купинi бiля джерельця сидiла Квакуша Премудра. - Спритнi в тебе руки, ох, i спритнi ж! - хвалила вона маленьку русалку. - А ще обережнi, турботливi. - Подумала i додала: - I душа в тебе чудова. Не те що в Омашi. - Звiдкiля тобi вiдомо, в кого яка душа? - не вiдриваючись вiд працi, запитала Чара. Квакуша Премудра в задумi пожувала губами. - Це кожному видко. Особливо в свято Повного Мiсяця. Тодi всi вашi нiби просвiтлюються зсередини. Точнiсiнько як це джерельце. А в Омашi неначе камiнь тьмянiє в грудях. А то має означати, що в неї недобра душа, невiрна. I немає в нiй нi крапелини жалю чи спiвчуття. - Ти помиляєшся, - Чара стала на захист своєї сестри. - Вона нiкому нiчого поганого не робить. Квакуша знову пожувала губами. - Через свою довiрливiсть ти багато чого не помiчаєш. Не бачиш, як її побоюються всi, хто проживає в затонi. Навiть Барбула, твiй батько - i той не наважується довго сперечатися з нею. А вже щодо нас, жаб та риб... Не одну сотню дрижакiв ловимо ми, коли вона пропливає повз нас. Розбiйниця вона, от хто. Жодної iкринки не пропустить. Коли не з'їсть, то розтопче. При цих словах Квакуша пiдняла голову i прислухалася. - Повертається сестра твоя, - квакнула вона i стрибнула в воду. - Що ж, попливу я краще до своїх внукiв. Бачити її не хочу. Квакуша, як завжди, не помилилася. Не встигла Чара випростатися, як на звивинi рiчки з'явилася Омаша. Що вона вмiла чудово робити - так це плавати. - Глянь-но, що я роздобула! - ще здалеку загукала вона. - Ось, бачиш? Чудова рiч, правда? На одному з Омашиних пальцiв виблискувала обручка з коштовним камiнцем. - Таких обручок ще нi в кого з наших немає, - хвалилася Омаша. - Хтось iз людей впустив її у воду, а Зубатка знайшла i подарувала менi. А я їй за це... Зубатка попрохала, аби Омаша сповiщала її, коли i на який час Барбула iде iз затону. А вже вона, Зубатка, знає, чим зайнятися у його вiдсутнiсть... Омаша хотiла розповiсти про це молодшiй сестричцi, та вчасно схаменулася. Навiщо? Ще скаже, кому не слiд, i тодi клопоту не оберешся. - Взагалi це подарунок вiд чистого серця, - якомога байдужiше пояснила старша сестра. - А ще Зубатка пообiцяла трохи згодом подарувати менi чарiвну паличку. Називається вона фарба для вiй. її теж впустили у воду... Варто лише цiєю паличкою провести пiд очима, як в ту ж мить стаєш мальованою красунею! А я їй за це... Взагалi, це також буде подарунок вiд чистого серця. Омаша ще раз помилувалася обручкою. Потому причепливо оглянула джерельце i перевела погляд на сонце. - Мабуть, пора нам з тобою i вiдпочити, - вирiшила вона. - А то я, признатися, добряче-таки втомилася. Хоча по нiй цього не було видно. Старша сестра першою кинулася в бистрину i попливла вниз за течiєю. Чара ледве встигала за нею. - Покажу цю обручку Бухтиковi, - не вгавала Омаша. - I батьковi покажу. Хай бачать, що менi дарують стороннi iстоти. I нехай їм соромно стане... На одному з поворотiв рiчечка сповiльнила свiй бiг i завиднiвся затон, де мешкали водяники. Дрiбнi хвилi м'яко билися в пiщаний берег. На глибинi ледь погойдувалися водянi лiлiї. Пiд цими лiлiями, на свiтлому, чистому пагорковi стояв будиночок сестер. Навколо затону панували тиша i спокiй. Все нiби заснуло. Навiть невгамовне листя й те немовби пiдкорилося непорушнiй i солодкiй полудневiй дрiмотi. На березi, з того боку, де знаходився лiсовий санаторiй, гуляло кiлька хлопчикiв i дiвчаток. Омаша насупила чоло, коли побачила їх. - Не подобаються менi цi дiти, - промовила вона. - Вiд них однi лише неприємностi. Та й Зубатка такої ж думки про них. А тих двох, що сплюндрували мiй город, я просто ненавиджу... Ох, хай тiльки вони менi попадуться! На мить її обличчя стало таким хижим, що Чара мимоволi здригнулася. Воно чимось нагадувало вираз щучої морди, коли вона настигала здобич. Несподiвано з боку дитячого садка долетiв багатоголосий вереск малькiв. - А вони чого розходилися? - незадоволено запитала Омаша. - З-за цього вереску нiколи не можна спокiйно вiдпочити! Чара прислухалася. - Здається, щось трапилося з Зубаткою, - сказала вона. - Чуєш, як вони кричать: "Зубатка... так їй i треба..."? - О, моя блискуча паличка! - не своїм голосом заголосила Омаша i кинулася на вереск малькiв. - Сергiйку, а ти бачив Чару чи Омашу? - запитала раптом Оля. - Коли б ти знав, як менi хотiлося б подивитися на них! Особливо на Чару. - Я знайомий лише з Бухтиком, - вiдповiв Сергiйко. - А русалок можна бачити лише пiд час їхнього свята Повного Мiсяця. Про це менi розповiв Бухтик. А зараз хочеш послухати про те, що трапилося iз Зубаткою? РИБАЛКИ Барбула майже з самiсiнького ранку сидiв перед дзеркалом i милувався своїм вiдображенням. Гарним, дуже гарним було вiдображення у господаря затону. А що вже жваве, а що вже прудке! Не встигнеш язика йому показати, як воно у вiдповiдь тут же показувало свого. Не встигнеш посмiхнутися до нього - а у вiдображення рот аж до вух розтягувався вiд смiху... Все життя милувався б ним! Зрозумiло, що за таким приємним заняттям Барбула не одразу звернув увагу на стукiт i метушню пiд дверима. - Хто там ще? - незадоволено запитав вiн. - Це ми! - одразу пропищало кiлька тоненьких голосочкiв. - Це ми, карасики! Рятуйте нас! Барбула поспiхом притулив дзеркало до старого чобота i вилетiв з житла. На мить вiн зажмурився вiд слiпучого сонячного свiтла, що пронизувало затон до самiсiнького дна. А коли знову розплющив очi, то побачив, що на просторiй галявинi перед дверима його помешкання зiбрався досить-таки величенький натовп нажаханих чимось малюкiв. - Щось трапилося? - запитав Барбула. - Чи знову припливла Зубатка? - Нi, - пропищав найменшенький серед тих, що зiбралися. - Але це ще страшнiше, нiж Зубатка! Так вже смикається, так вже звивається! Може, воно також хоче нас спiймати? - Зараз ми розберемося, що до чого, - вiдказав Барбула. По дорозi мальки наввипередки розповiли йому про те, що на березi поруч з дитячим садком розташувалися двоє людей i почали закидати до затону невiдомих страховидл на ниточках, якi шалено звивалися. I в них, малькiв, просто душа сховалася в хвостиках, коли вони побачили таке... Барбула заспiшив. Вiн одразу здогадався, з чим прийшли сюди люди i як називаються тi страховидла. "Не могли собi пошукати iншого мiсця, - неприязно подумав господар затону про рибалок. - Хоча б вже всiлися там, де полює Зубатка... Лише малькiв наполохають..." Проте коли вiн побачив, що на березi сидiли Сергiйко i Вiтько, його досада поступилася мiсцем перед веселою нетерпеливiстю. "Добре, що прийшли саме вони, - подумав Барбула i посмiхнувся. - Зараз я вам доведу, що не лише люди можуть грати в рiзнi iгри! Зараз я з ними розрахуюся за того мотузка!" Бiля риболовних гачкiв вже зiбралися всi. мальки затону. Вони з острахом снували ближче до рятiвного очерету i не зводили круглих оченят з небачених ще страховиськ, котрi насправдi були беззахисними дощовими черв'ячками. Перед мальками, гордовито настовбурчивши плавцi, хизувався трохи старший за вiком карасик. - Ет, ви, - зневажливо проголошував вiн, - дрiбнота зелена. Теж менi знайшли кого страхатися! Зовсiм недавно цей карасик був таким же мальком, як i всi, хто тут зiбрався. Але це не заважало йому поводитися серед своїх молодших братикiв i сестричок точнiсiнько так, як поводиться, наприклад, першокласник у дитячому садку. - Чи знаєте ви, скiльки я в своєму життi переплив океанiв i всiляких морiв! - безсоромно вихвалявся вiн, хоча насправдi нi разу не покидав своєї малесенької лiсової рiчечки. - Якi урагани на мене налiтали, якi шторми! Ет, що ви в цьому розумiєте, малявки! На хвилину малеча забула про iснування страховидл i не зводила захоплених поглядiв з цього звитяжця. - Чи знаєте ви, що я одного разу трохи не побився з самою Зубаткою? - брехав карасик далi. - А це менi - тьху та й годi. Ось подивiться, як я зараз розправлюся з цими пуцьвiрiнками! - Зупинись! - крикнув йому Барбула. Проте було вже пiзно. Карасик хоробро кинувся на черв'яка... Вудочку злегка повело вбiк. - Тягни! - заволав Вiтько. - Хiба не бачиш - клює! Малюсiнький карасик довжиною з мiзинець описав в повiтрi срiблясту дугу i впав поруч з рибалками. - Оце так акула! - розреготався Вiтько, хоча в душi страшенно заздрив своєму товаришевi. - Та що я кажу? Кашалот! Може, збiгати за вантажною машиною? Сергiйко на те нiчого не вiдповiв. Вiн наживив вудочку i знову закинув її в рiчку. З несподiванки малюки зацiпенiли. З роззявленими ротиками вони втупилися вгору, куди тiльки-но рвонувся їхнiй хоробрий старший братик. Вони не могли зрозумiти, що з ним сталося. Доки вони роздумували над цим, гачок з черв'ячком з'явився знову. Проте карасика на ньому вже не було. - Дядю Барбуло, ви не знаєте, куди зник наш братик? - запищали малюки. - Може, вiн зараз ганяється за iншими страховиськами? - Вiн у нас дуже-дуже хоробрий, вiрно? - Невже й ми будемо такими хоробрими, га? - Ваш брат дурненький хвалько, а не смiливець, - вiдповiв їм Барбула. - Тiльки-но вiн постраждав. I постраждав тому, що тiкав з моїх урокiв. Поблизу вiд них ледь-ледь похитнулися водоростi i з'явилася хижа пащека розбiйницi Зубатки. Жадiбнi очi злодiйки втупилися i вже не могли вiдiрватися вiд черв'ячкiв, що борсалися на своїх гачках. - Я вже вам казав, що люди понад усе люблять смакувати рибою, - продовжував господар затону. Зубатку вiн не помiчав. - Але пiймати будь-кого з вас не так вже й легко. Тому й зрозумiло, що люди змушенi вдаватися до всiляких хитрощiв. Насадять, наприклад, на гострий металевий гачок щось смачне i привабливе - i закидають його в рiчку. I всiлякi дурники, на кшталт вашого братика, обов'язково ловляться на цю нехитру принаду... А тепер, коли ми вже всi зiбралися, я вам дещо покажу... Барбула вiдламав невеличкий корiнець вiд корча i штовхнув ним черв'ячка. Той погойднувся i... - Клює! - вигукнув Сергiйко. - Тягни! Вiтько з усiх сил смикнув вудочку. Проте на гачковi, окрiм черв'ячка, нiчого не було. - I навiщо так репетувати... - незадоволено пробурчав Вiтько. - Треба було зачекати, поки вона не проковтне наживку... Ех, така рибина була, така рибина! Ледве вудочку з рук не вирвала. Барбула втiшено посмiхнувся, дивлячись на розчароване обличчя Капустiна. - От бачите, - сказав вiн малькам пiсля того, коли гачок знову опустився пiд воду. - Варто цьому черв'ячку хоч трiшки погойднутися - як рибалка в ту ж мить висмикує його з води. Отже, коли вам надто вже забагнеться поласувати ним, потрiбно дуже й дуже обережно вiдкушувати принаду малесенькими шматочками... Ану, ти i ти, - господар затону вказав на двох малькiв, - зробiть так, як я вас тiльки-но вчив. Пiдштовхуючи один одного, мальки нерiшуче пiдпливли до риболовних гачкiв i вiдкусили по крихiтному шматочку. Гачки навiть не гойднулися. Замiсть того дуже захиталися водоростi за Барбулиною спиною. Проте в ту хвилину загальна увага була прикута лише до гачкiв. - Молодцi. Добре, дуже добре, - похвалив Барбула перших смiливцiв. - Отож, ви пересвiдчилися в тому, що з будь-якого становища можна знайти вихiд. Треба лише дотримуватися необхiдної обережностi. Так-так, обережнiсть передусiм! Повторiть, що я вам сказав. - Обережнiсть - передусiм, - хором проспiвали мальки. - Ще раз... - Обережнiсть - передусiм! - Гаразд, - сказав Барбула. - А тепер можете поласувати цими черв'ячками. I тут Зубатка не витримала. - Нi, це моє! - заволала вона i кулею вилетiла iз водоростiв. - Моє!.. Вудлище раптом смикнуло з такою силою, що воно ледве не вилетiло з Вiтькових рук. - Клює! - зарепетував вiн. - Сiрий, допоможи! Через хвилину на травi, клацаючи гострими, мов лезо бритви, зубами, стрибала величезна щука i косувала на закляклих з подиву друзiв злими вибалушеними очицями. - Оце так щука! - тiльки й спромiгся сказати Вiтько. Зустрiчати щасливих рибалок вибiг весь санаторiй. Навiть Оля, якiй Микола Володимирович вже дозволив пiднiматися з лiжка, пiдiйшла до вiкна. А Вiтько, надутий, немов першотравнева повiтряна кулька, урочисто йшов по дорiжцi з щукою в руках. Коли Сергiйко через деякий час завiтав до Олi, дiвчинка запитала: - Це часом не Зубатка? - Вона, - пiдтвердив Сергiйко. - Здоровенна щука, еге ж? - Ще б пак, - згодилася Оля. - Тепер, напевно, в затонi буде тиша й спокiй. - Вона трохи помовчала i додала: - I все ж менi здається, що Вiтя трохи... задавака. Сергiйко мимоволi посмiхнувся: точнiсiнько такi ж слова казав зовсiм нещодавно про Олю i Вiтько. - Ти помиляєшся, - заперечив вiн. - Ти дуже помиляєшся. Прийде час - i я тобi про все розповiм. БУХТИК-ПЕРЕКЛАДАЧ Вдома сина, звичайно, не було... Господар затону усiвся на плескатий камiнь перед порогом i став чекати на Бухтика. Вiн сидiв i мимоволi милувався пiдводним життям затону. Тим життям, яке вже стiльки лiт вiн, водяник Барбула, охороняв. В м'яких хитливих водоростях грали в пiжмурки невтомнi сонячнi зайчики. По водянiй поверхнi хвацько ковзали жучки-плавунцi. Заклопотано снували в усi боки павучки, личинки, дафнiї та iнший, рiдний серцю дрiб'язок. Вистромивши з намулу хвостики, неквапливо й грунтовно снiдали карасi. Кусикова охорона знiчев'я грала в довгої лози. "Це ж диво, а не життя!" - розчулено подумав Барбула. Дивлячись на карасiв, вiн вiдчув, що й самому не завадило б поснiдати. Нехай i вдруге, проте яке це має значення, коли в тебе на душi свiтло i радiсно! Барбула солодко потягнувся i хотiв було приєднатися до карасiв. Та в цю мить водоростi перед будиночком захиталися, i на подвiр'ї з'явився Бухтик. З першого погляду було видно, що з ним знову щось трапилося. Бухтик iшов i похитувався, немов осiннiй листок пiд вiтром. Його вуста безперервно ворушилися, а напiвзаплющенi очi, здавалося, нiчого перед собою не помiчали. "Що з ним? - стривожено подумав батько. - Чи не захворiв вiн часом?" А Бухтик все йшов, i старому водяниковi довелося вiдступити убiк, аби не зiткнутися з сином. I все ж Бухтик зiткнувся. Щоправда, не з батьком, а з стiною власного будинку. Стiна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба i ошелешено втупився в неї очима, намагаючись второпати, звiдкiля та взялася. Бухтикова неуважнiсть пояснювалася дуже просто. Вiн розробляв теорiю перекладу на мову водяникiв. При цьому Бухтик мiркував приблизно таким чином: "Для того, аби людськi вiршi стали справдi водяницькими, потрiбно як слiд розiбратися в тому, чим саме люди вiдрiзняються вiд пiдводних мешканцiв. Тут, як я розумiю, нiяких складнощiв не iснує. Люди, наприклад, мають власну тiнь. Водяники, навпаки, її не мають. Люди живуть на сушi, а водяники, навпаки, у водi. Звiдсiля можна зробити висновок, що i до людських вiршiв потрiбно пiдходити навпаки. Себто не з початку, а з кiнця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом i нiяким iншим..." Отак Бухтик i йшов. Отак вiн i мiркував. I невiдомо, куди б зайшов, якби не стiна власного будинку. Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, i сказав: - Синку, мене непокоїть твiй вигляд. Ти геть змарнiв. Може, тобi треба трохи полежати в лiжку? Вiд несподiванки Бухтик здригнувся i лише тепер побачив батька. - Навiщо менi те лiжко? - запитав вiн. - Що я там загубив? - А хiба в лiжко треба лягати лише тодi, коли щось загубив? - слушно зауважив господар затону, - Просто я думаю, що ти мусиш трохи полежати, вiдпочити. Бо в тебе й справдi дуже втомлений вигляд. - В мене вигляд такий, як завжди, - заперечив Бухтик i помацав чоло, на якому вже з'явилася чималенька гуля. - Просто... нi, мабуть, ти цього не зрозумiєш. - Що ти таке верзеш? - обурився Барбула. - Це я не зрозумiю? Бухтик стенув плечем. - Справа в тому, що я перекладаю вiршi, - сказав вiн. - Тобi вiдомо, що це таке? - Ще й як вiдомо, - вiдказав Барбула. - Хто, як не я, навчав тебе всiляким примовкам та заклинанням? - Зачекай, батьку, - зупинив його Бухтик. - Тут зовсiм про iнше йдеться. Позавчора Сергiйко прочитав менi такi вiршi, такi вiршi! Важко навiть сказати якi! Тож я вирiшив перекласти їх з людської мови на нашу, водяницьку. Хочеш послухати, як вони звучать? Барбулi вiдлягло вiд серця. Пiдводне життя знову почало здаватися йому чарiвним. - Звiсно, хочу! - сказав вiн. - А про що вони? Бухтик не вiдповiв. Вiн потер долонею чоло, напевно, згадував початок. Потiм заплющив очi i поворушив губами. Зненацька зробив крок уперед i вигукнув: - Я ам! Барбула вiдсахнувся. "Ой, лишенько! - злякано подумав вiн. - Що це з ним? Того й диви, кусатися почне. Нi, зовсiм мiй хлопчик з глузду з'їхав!.." Але тут Бухтикiв голос почав звучати стишено i задушевно: - Я ам елачан в узорг юлбюл... Пiсля цих слiв Бухтик розплющив очi i задоволене поглянув на батька. - Ну як, подобаються тобi цi вiршi? - запитав вiн. - Я переконаний, що такого перекладу на мову водяникiв не зробив ще нiхто. Одне лише "юлбюл" чого варте! Юл-бюл, юл-бюл! Нiби на власнi очi бачиш, як падають в нашу рiчку дощовi краплини, нiби на власнi вуха чуєш, як вони булькають: буль-буль! Юл-бюл! - Слухай-но, Бухтику, - обережно, аби не образити сина, почав Барбула. - Я вiрю, що юл-бюл звучить чудово. Бiльше того, я вiрю, що ти зовсiм здоровий. I все ж переконаний, що тобi треба негайно лягати в лiжко. - Чому ти менi все про лiжко говориш? - образився Бухтик. - Я почуваю себе так добре, як ще нiколи не почував. Барбула заперечливо похитав головою. - Я не певний цього. Ну подумай сам: хiба може язик здорової iстоти вимовляти такi слова, якi я щойно чув? Не може. - Нiчого ти, виявляється, не зрозумiв, - засмутився Бухтик. - Це ж переклад, невже тобi неясно? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кiнця до початку, i тодi кожен зрозумiє, про що йде мова. Барбула наморщив чоло i з зусиллям проказав тi слова, котрi щойно вимовляв син. Зненацька обличчя його просяяло, заяснiло нiби по ньому ковзнув сонячний зайчик. Вiд захвату вiн так ляснув Бухтика долонею по спинi, що бiдний винахiдник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах. - Так це ж чудово! - вигукнув вiн. - Це ж просто дивовижно! Не розумiю лише, чому тобi закортiло вивернути їх до невпiзнання? - Я їх не вивертав, - похмуро заперечив Бухтик. - Я їх лише переклав. - От-от! Такi вiршi - i перекладати! Нiби це рiч якась. Ех, Бухтику, Бухтику... Перекласти такi вiршi! "Люблю грозу в начале мая..." Це ж про нас, розумiєш? Ми коли прокидаємося? В травнi. А що нас розбуджує - пам'ятаєш? - Чому це не пам'ятаю! - Бухтик навiть образився. - Пам'ятаю - перший весняний грiм. - От-от! - жваво пiдхопив Барбула. - А ти якийсь юл-бюл вигадав... - Господар затону замислився. - А той... твiй Сергiйко, вiн ще якiсь вiршi знає? - О, вiн багато вiршiв знає, - з неприхованою гордiстю за свого нового друга вiдказав Бухтик. - Вiн знає їх силу-силенну. Барбула провiв поглядом чимось заклопотаного малька. - Кажеш, силу-силенну... Слухай-но, синку, я хотiв би тебе запитати ось про що... Як ти гадаєш - ображається Сергiйко ще на мене чи вже нi? Ну, за оту Кусикову охорону... - Сергiйко? Та що ти! Вiн вже й думати про це забув, - вiдказав Бухтик. Погляд у Барбули прояснiв. - Ти тодi ось що... Запроси його колись сюди, до затону, - попрохав вiн. - Нехай ще почитає таких вiршiв. Щоб про нас були. "Люблю грозу в начале мая..." Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свiй переклад? Бухтик схилив голову. - Та... читав, - знехотя зiзнався вiн. - Сестрам читав. - I що вони тобi сказали? Бухтик схилив голову ще нижче. - Нiчого... - Чому? - Тому, що розбiглися хто куди. I слiд їхнiй пропав... ГРИБНI НАВЧАННЯ Посерединi лiсової гущавини височiв кремезний дуб. Точнiсiнько такий, як десятки iнших кремезних дубiв. От лише в його листi птахи вдосвiта не спiвали своїх пiсень. Справа в тому, що в стовбурi цього дуба було чималеньке дупло. А в тому дуплi оселився господар тамтешнього лiсу Даваня. I йому дуже не подобалося, коли його будили вдосвiта без поважної на те причини. Ось i сьогоднi сонце вже вигулькнуло з-за обрiю, вже воно й над деревами стало проглядати - а Даваня все ще тихенько хропiв на м'якенькому ложi, вистеленому пiр'ям i сухим мохом. Його довгi руки втримували ноги за кiсточки. Ноги Даванi мали погану звичку рухатися i пiд час сну. Тож коли їх не притримувати, їм нiчого було не варто занести сонного господаря далеко вiд дупла. Таке траплялося вже не раз. В дуплi було тепло, затишно, i Даванi снилося, буцiмто вiн перетворився на орла i ширяє високо-високо над лiсом, орлиним своїм зором пiдмiчаючи всiлякi неполадки. Зненацька на найцiкавiшому мiсцi в сон Даванi увiрвався гучний барабанний дрiб. Господар лiсу стрепенувся i розплющив очi. Перше, що вiн зробив, - подивився на власнi ноги. З ногами було все гаразд. Отже, пiдозрiлий стукiт долiтав знадвору. - Цiкаво, кому це не спиться такої ранньої години? - пробуркотiв вiн i визирнув з дупла. На сусiдньому деревi сидiв його зв'язкiвець Дятел i тарабанив мiцним своїм дзьобом по корi. - Хiба не можна тихiше? - поцiкавився Даваня i позiхнув. - Нiяк не можна, - вiдповiв зв'язкiвець i стукнув по корi з такою силою, що, напевне, i в самого у вухах задзвенiло. - Iнакше не всi гриби почують. - А для чого їм потрiбно тебе чути? - Як для чого? - вiд здивування Дятел навiть вiдiрвався вiд своєї працi. - Ти ж сам призначив на сьогоднi грибний збiр! - Ах, так... Звичайно. - Даваня збентежився. - То я так... запитав, щоб перевiрити твою пам'ять. Вiн ще раз позiхнув якомога байдужiше i зник у дуплi. Проте приємнi орлинi сни вже вiдлетiли вiд нього. Натомiсть з'явилися всiлякi невеселi думки. Тяжко доводилося Даванi цього лiта, ой, як тяжко! Вiн один, а лiс он який великий! Та ще й засмiчений добряче. Хiба ж можна впоратися самому? Ранiше було легше. Даванi допомагали його доньки, лiсовi мавки. То в дуплi приберуть, то бур'яни навколо саджанцiв повисмикують, то ще чимось допоможуть. Але нещодавно на весняному оглядi художньої самодiяльностi доньки його доспiвалися до того, що завоювали перше мiсце, їх нагородили туристичною путiвкою в гiрськi лiси Карпат. I повернуться вони додому лише напередоднi осенi. Даваня, звичайно, неабияк пишався своїми талановитими донечками, проте легше йому вiд того не ставало. Ось лише сьогоднi, наприклад, вiн повинен виконати безлiч всiляких справ. Спочатку йому треба обiйти весь лiс i пересвiдчитися, що в ньому все гаразд. Затим не завадило б зазирнути до Барбули. А там, дивись, з'являться туристи i потрiбно буде прослiдкувати, щоб вони не залишили пiсля себе непогашених вогнищ. Але в першу чергу треба було провести грибнi навчання. Вчора Даваня знову зазирнув до лiсового санаторiю i випадково дiзнався, що цими днями вiдбудеться загальний похiд по гриби. Отже, потрiбно якомога стараннiше пiдготуватися до прийому гостей. Даваня ще трохи покрутився в постелi, тодi зробив коротку ранкову гiмнастику, себто кiлька разiв дригнув ногами, потрусив над головою руками - i злiз на землю. Лiсова галявина, на котрiй господар лiсу завжди проводив грибнi навчання, потроху заповнювалася. Першими, як звичайно, зiбралися довгоногi опеньки. Однi, котрi бiльше бачили свiту, вели неспiшнi розмови про днi минулi. Молодшi опеньки грали в цурки. Найстарiший сидiв трохи осторонь i переглядав останнiй номер "Лiсової газети". Коли Даваня з'явився на галявинi, найстарший опеньок шанобливо схилив голову i повiдомив: - Ворона накаркала суху, сонячну погоду з незначними опадами. На тиждень вперед. Ви про це, певно, вже читали, чи не так? Даваня чемно вiдповiв на уклiн i зiтхнув. - Ще не встиг. На жаль, зараз нiколи навiть присiсти, не те що газети читати. - Воно звичайно... - спiвчутливо похитав головою найстарiший опеньок. - Так я вам ось що скажу: завтра треба чекати дощу. I знову заглибився в газету. Слiдом за опеньками прибiгли цiкавi до всього лисички. За лисичками, спираючись на сухi гiллячки, причимчикували на чолi своїх родин поважнi боровики. Пiдштовхуючи одне одного, збiглися непосидющi рижики та вгодованi маслючки. Останнiми надiйшли самозакоханi мухомори. На їхнiх головах ледь-ледь трималися яскраво-червонi в бiлу цяточку беретики. Даваня зачекав, коли гриби закiнчать вiтатися один до одного, вилiз на пеньок i запитав: - Всi зiбралися? Гриби закрутили на всi боки рiзнокольоровими шапочками. - Здається, всi, - нарештi вiдгукнулися вони. - Ну що ж, тодi лiсовий збiр оголошую вiдкритим, - сказав Даваня i заплескав в долонi, аби його всi слухали. - Увага, увага! Вам, напевно, вже вiдомо, що на днях до нашого лiсу прибули вiдпочивати Дiти... - Сто вiсiмнадцять чоловiк, - уточнив старий опеньок. - А я їх вже бачив! - радiсно вигукнув малесенький маслючок, який лише вчора з'явився на бiлий свiт. - Сьогоднi вранцi! Такi меткi-меткi, бiгають на чотирьох ногах. А на головi рiжки. Один з них навiть облизав мене своїм язиком. Гриби рiзноголосо захихотiли. - Ти помиляєшся, юначе, - взявся пояснювати йому старий опеньок. - Мова не про них. Ти, швидше всього, переплутав людських дiтей з оленячими. - I нiчого я не переплутав, - ображено вiдказав маслюк, проте голос його потонув у загальному реготi. Навiть Даваня i той не втримався вiд усмiшки. Але тут же обличчя його знову стало серйозним i зосередженим. - Тихiше! - вигукнув вiн. - Ми що - смiятися сюди зiбралися?.. Так от: надiйшли вiдомостi, що цi дiтлахи не сьогоднi-завтра проведуть гру пiд назвою "Похiд по гриби". Що ви скажете на це? - Вийдемо їм назустрiч! - закричали опеньки з рижиками. - Вийдемо всi до одного! Даваня зморщив i без того зморщене личко. - Ну, це нецiкаво, - зауважив вiн. - Нi для вас, нi для дiтей. Вони прийдуть вас шукати, а не рвати, мов ту траву. Шукати, розумiєте? - Ага, тепер зрозумiло, - здогадалися опеньки. - З ними потрiбно грати в пiжмурки? - Правильно, - сказав Даваня. - А коли так, то наказую негайно приготуватися до грибного навчання. Називається воно "Щезни - з'явись!" Даваня обвiв владним поглядом грибне зборисько i скомандував: - Щезни! Гриби щезли з такою швидкiстю, мовби їх нiколи й не було на цiй галявi. Залишився тiльки один маслючок. Вiн так поринув в солодкi спогади про зустрiч з дiтьми, так замислився над тим, чим же чотириногi дiти вiдрiзняються вiд людських, що не дочув слiв команди. I тепер маслючок розгублено крутив навсебiч своєю блискучою голiвкою. Вiн намагався збагнути, куди ж це так раптово щезли його брати i сестрички. - З'явись! I в ту ж мить галявина вкрилася рiзнокольоровими грибними беретиками. - Щезни! - З'явись! Гриби з неабияким задоволенням виконували команди лiсового господаря. Лише маслючок, той, що так невчасно загавився, робив все навпаки: ховався, коли гриби вигулькували iз своїх схованок i з'являвся, коли на галявинi вже нiкого не було. Довелося лiсовому господаревi злiзти з свого командного пункту i власноруч дати маленькому розтелепi легенького щигля. Лише потому той збагнув, що до чого. ВIТЬКО РОЗШУКУЄ РУЧКУ Пiд вечiр небо облягли низькi темнi хмари i почав накрапувати дрiбний дощ. - О, дощ! - зрадiв Сергiйко. - Це чудово! Раз iде дощ - значить, незабаром Бухтик з'явиться знову. - Що ж тут доброго? - заперечив Вiтько, який про Бухтика ще нiчого не знав. - Одна нудьга, i бiльше нiчого. Сергiйко лише посмiхнувся у вiдповiдь. Вiн вiдчинив вiкно i поклав на пiдвiконнi таблетку. Потiм подумав i вирiшив зачинити дверi на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вискочити надвiр. От, здається, i все. Тепер лишилося тiльки чекати бажаного гостя. Сергiйко сiв бiля столу, поглянув на приятеля i знову посмiхнувся. Ох, i здивується, певно, Вiтько, коли побачить, хто до них зараз завiтає! - Чого радiєш? - похмуро поцiкавився Вiтько. - I навiщо це ти дверi зачинив? - Зачекай трохи, - загадково вiдповiв Сергiйко. - Незабаром дiзнаєшся. У Капустiна, мiж iншим, був кепський настрiй. Справа в тому, що через тиждень повинен вiдбутися спектакль, а на роль бiсенятка нiхто не зголошується. Може, попрохати Сергiйка? А що - вiн товариш вiрний, не вiдмовить. В цю мить за вiкном почувся шурхiт. Вiтько знехотя пiдвiв заклопотаний погляд, i... На пiдвiконнi сидiв усмiхнений Бухтик. - Добривечiр вам, - привiтався вiн. - Тьотя Клава не зайде? - Якщо й зайде, то не вiдразу, - сказав Сергiйко. - Я замкнув дверi на ключ. - Тодi ще раз добрий вечiр, - сказав Бухтик i зiстрибнув з пiдвiконня. - Ти чекав на мене? - Добрий вечiр, - вiдказав Сергiйко. - Ну, звичайно, чекав! Вiтю, знаєш, хто до нас прийшов? Проте Вiтька в кiмнатi не було. - Куди вiн мiг подiтися? - щиро здивувався Сергiйко. - Хвилину тому вiн же отут сидiв, на цьому ось стiльцi. Може, в коридор вийшов? Проте дверi були зачиненi, а ключ, як i до того, стирчав у замковiй шпарцi. - Ти когось шукаєш? - запитав Бухтик. - Еге ж, - вiдповiв Сергiйко. - Товариша шукаю. Нiяк не зрозумiю, куди вiн подiвся. - Може, перетворився на невидимку? - припустив Бухтик. - Хто - Вiтько? - в Сергiйковому голосi чувся сумнiв. - Та вiн же така невидимка, як i я! Проте що не кажи, а Вiтька в кiмнатi не було. I пояснити, куди зник його товариш, Сергiйко не мiг. Скидалося на те, що Капустiн i справдi став невидимкою. Тiльки як це йому вдалося? - Диви, тремтить, - зненацька сказав Бухтик. - Що тремтить? - Лiжко тремтить. I Бухтик показав на Вiтькове лiжко. Проте, коли бути справедливим, Бухтик висловився не точно. "Тремтить" - це було зовсiм не те слово, яке визначало стан Вiтькового лiжка. Воно не тремтiло - нi, воно просто ходором ходило! Так, нiби на нього нi з того, нi з сього напала надзвичайно жорстока пропасниця. Пiдстрибував матрац, пiдстрибували нiкельованi нiжки. А подушка - та взагалi злiтала вище вiд бильця! Якусь мить Сергiйко зачудовано дивився на лiжко. - Вiтю, що з тобою? - нарештi запитав вiн. - Чого ти туди залiз? Вiтько не вiдповiв. Проте лiжко стало труситися не з такою силою, як ранiше. - Вилiзай, Вiтю, - сказав Сергiйко. - Я тебе з Бухтиком познайомлю. Не бiйся, вiн зовсiм не страшний. Вiтько повiльно виповз з-пiд лiжка i, не дивлячись нi на кого, став струшувати пилюку на колiнах. - А я i н-не б-боюся... - затинаючись, вiдказав вiн. - З-звiдкiля ти взяв, що я когось злякався? Просто я туди... ручку впустив. От i полiз за нею. Вiтько нарештi покiнчив з пилюкою i з побоюванням поглянув на незвичайного гостя. А через хвилину, роздивившися як слiд, вiн вже надзвичайно досадував на себе. I з якого такого дива вiн, Вiтько Капустiн, мав так лякатися? В цьому зайдi не було нiчого страхiтливого, звичайний собi хлопчисько, лише загримувався непогано. А хiба йому самому не доводилося гримуватися? Ого, ще скiльки разiв! Часом навiть мама не могла впiзнати. - Пхе, - приходячи до тями, пирхнув Вiтько. - Теж менi, загримувався пiд... - Капустiн на мить замислився, - пiд бiса i гадає вже, що всi його злякаються! - Пiд якого бiса? - запитав Бухтик. - I для чого менi гра... гримуватися? Я тiльки-но вiд затону прибiг. - Вiтю, Бухтик правду каже, - пiдтримав Сергiйко нового приятеля. - Вiн не гримувався, вiн такий i є. - Га, теж менi - дурника знайшли! - вигукнув Вiтько i зобразив на своєму обличчi найпрезирливiший з виразiв, на котре лише був спроможний. - А як ти можеш довести, що ти бiсеня? - Як? Бухтик в задумi посмикав себе за вухо. - Ну... Хочеш, до стелi дострибну? - запропонував вiн. - З мiсця. I не просто так, а ногою дiстану. Хочеш? - Ну-ну, - недовiрливо посмiхнувся Вiтько. - Хотiв би я подивитися! - То дивись! Бухтик пiдстрибнув, спритно перевернувся в повiтрi i залишив на стелi чiткий слiд. - Ух ти-и! - вихопилося у Вiтька. Проте вiн одразу взяв себе в руки. - Ну й що з того? Таким штукенцiям i в цирку можна навчитися. Нi, ти менi iнше щось покажи! - Вiн може випити скiльки завгодно води, - втрутився Сергiйко. - Я сам бачив. - О, це я завжди можу, - згодився Бухтик. I не встигли хлопцi й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столi, була порожньою. - Ну як? - запитав Бухтик i перевернув карафку догори дном. - Бачиш - нi каплi не лишилося! Що тепер скажеш? - Ха, якась там карафка! - з презирством пирхнув Вiтько. - Я, коли захочу, можу i двi видудлити. Особливо в спеку. Нi, ти менi покажи щось таке... таке... I вiн помахав у повiтрi пальцями. Сергiйко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки? - Я... я ще можу стати невидимкою, - нарештi запропонував Бухтик. - Так я тобi й повiрив, - усмiхнувся Вiтько. - Ану стань! Бухтик застиг посеред кiмнати i почав пильно вдивлятися у власну тiнь, що падала вiд лампочки. Так вiн простояв з хвилину, а може, й довше. Тодi зiтхнув i розвiв руками: - Не виходить зараз. Вiтамiнка заважає. - Га, йому вже й вiтамiнка заважає! - вигукнув Вiтько. - А ще що тобi заважає? Вiтько Капустiн вже вважав, нiби вiн вивiв цього самозванця на чисту воду. Вiн навiть до того осмiлiшав, що дав щигля ледве помiтним рiжкам Бухтика. - Може, тобi оцi ось роги заважають? - ущипливо поцiкавився Вiтько. - Чи, може, оцей хвiст? Диви, який вiн у тебе довжелезний! От я його зараз трохи пiдкорочу... I вiн щосили смикнув Бухтика за хвоста. - Ой! - заволав Бухтик i зiрвався з мiсця. А через якусь мить Вiтько Капустiн метляв ногами десь пiд електричною лампочкою. - Ти! Я ж тобi за це... гарчав розлючений Бухтик i розмахував Вiтьком, наче якимось лантухом. - Я ж тобi не знаю що зроблю... - Вiдпусти мене! - долiтав з-пiд лампочки нажаханий Вiтькiв голос. - Вiрю тобi, вiрю! Я бiльше не буду! Сiрий, та скажи ж йому щось! Сергiйко вчепився в плечi Бухтика. - Бухтику, не треба! Вiн же це ненавмисне зробив! Вiн же думав, що ми розiгруємо його! - Розiгруємо? Бухтик поставив ошелешеного Капустiна на пiдлогу. У того вiд пережитого пiдiгнулися ноги, i вiн сiв. - Що ж, я тобi вибачаю, - сказав Бухтик. - Тiльки не роби так бiльше нiколи. От коли б л тебе почав нi з того, нi з сього смикати за хвоста - що б ти зробив? Сергiйко засмiявся. - А нiчого, - сказав вiн. - У нього хвоста немає! - Немає? - перепитав Бухтик. - Ну тодi... за носа! - Нi! - вигукнув Вiтько i прикрив носа долонями. - Не треба! "ХОЧЕШ СТАТИ АРТИСТОМ?" Бухтик всiвся за стiл, поклав пiдборiддя на кулаки i усмiхнувся до Сергiйка. - Мiй батько Барбула дякує тобi за такi чудовi вiршi, - почав вiн. - Ти їх переклав, так? На свою мову? - Гм-мм... - невизначено вiдповiв Бухтик. Згадувати про переклад йому не хотiлося. - Взагалi, знаєш, батьковi хочеться, аби ти ще якiсь вiршi пригадав... Ну, хоча б такi... Бухтик наморщив лоба i почав: Минає нiч, заходить мiсяць, Крикливих птахiв повно в лiсi... Затим вiн ще бiльше наморщив лоба i закiнчив: I я аж плескаю в долонi, Що їх нема у нас в затонi! - Ось якi вiршi, - задоволене сказав вiн. - Сам їх склав. Не спав через те цiлу нiч. Ну як, Сергiйку, добрi вiршi, еге ж? Сергiйко стенув плечима. - Як тобi сказати... Розумiєш, вони... - Нi, ти чесно скажи - добрi вiршi, еге ж? - наполягав Бухтик. - Я... розумiєш... ще не дуже тямлю в вiршах. Але думаю, що вони невдалi. Тiльки ти не ображайся, гаразд? Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося. - Ти переконаний? - запитав вiн. Сергiйко кивнув головою. - Гаразд, поговоримо про це iншим разом, - сказав Бухтик. - А ти поки що пригадай iншi вiршi. Та не зволiкай, а то батько проходу не дає. Все запитує: коли ж, нарештi, прийде твiй Сергiйко i почитає щось про нас? Ну то як? - Гаразд, - подумавши, пообiцяв Сергiйко. - Будуть вам вiршi. От тiльки... Можна, їх прочитає хтось iнший? - Iнший? А хто саме? - Один... одна дiвчинка. Оля. Правда, вона зараз нездужає, але через кiлька днiв їй дозволять виходити на вулицю. Отодi ми з нею i прийдемо до вас. - А чого вона, а не ти? - запитав Бухтик. - Того... вона знає куди бiльше вiршiв, нiж я. Бухтик кивнув головою. - Тодi звичайно... кiлька днiв зачекати можна. А Вiтько в цей час сидiв по iнший бiк столу, чухав боки i з побоюванням розглядав Бухтика. Вiн все ще був упевнений, що цей гiсть - старанно загримований хлопець з цирку. Ну й що з того, що не вдалося вiдiрвати хвоста? Просто вiн мiг бути добряче приклеєний. Чи пришитий. I тут Вiтьковi прийшла до голови така думка, що вiн ледве не пiдстрибнув з радощiв. А що, коли... - Слухай, Бухтику... - обережно почав вiн. Бухтик незадоволено поглянув на нього. - От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю. - Я... хотiв би тебе тiльки запитати... Ти не хочеш стати артистом? - Арти... А для чого вони? - Як для чого? Вони ж найвiдомiшi люди в усьому свiтi! Всi їх знають, всi їм аплодують... - Неправда, - авторитетним голосом заперечив Бухтик. - Найвiдомiшi в свiтi люди - це винахiдники. Такi, як я. За ними йдуть поети. Про це я дiзнався з тої скриньки, що стоїть, як його... у холi. В нiй, знаєте, миготять всiлякi цiкавi картинки... - А-а, знаю, - здогадався Вiтько. - Та скринька називається телевiзором. - Телевiзором, - повторив Бухтик. - Що ж, запам'ятаю. Може, колись i пригодиться. "Ох же ж придурюється! - захоплено подумав Вiтько. - I що з нього буде, коли виросте? Мабуть, неабиякий артист. Навiть не набагато гiрший за мене..." - Актори теж вiдомi, - вголос доводив вiн своє. - Це правда? - повернувся Бухтик до Сергiйка. - Правда, - пiдтвердив той. - Тодi... навiть не знаю... - нерiшуче промовив Бухтик. Видно було, що вiн не вiд того, аби стати ще й артистом. - Чекай, Вiтю, - втрутився раптом Сергiйко. - А як же вiн гратиме людей? Вiн... той... вiн же Бухтик! - А йому i не потрiбно грати людей, - розважливо вiдказав Вiтько. - Навiщо йому їх грати? Люди зроблять це куди краще. А Бухтик виконуватиме роль бiсеняти в "Казцi про попа i про наймита його Балду". Зрозумiло? А там ще щось поставимо. - I справдi, - жваво пiдхопив Сергiйко. - Це ти добре придумав. Молодець! В ту ж хвилину хтось постукав у дверi i почувся веселий голос Миколи Володимировича: - Агов, козаки! Чого ви там зачинилися? Злякалися когось, чи що? - Нiкого ми не злякалися! - радо вигукнув Вiтько. I не встиг Бухтик вискочити з-за столу, як вiн уже вiдiмкнув дверi. - Еге, бачу, у вас тут цiла компанiя! - зауважив Микола Володимирович. - Це Бухтик, - почав Сергiйко. - Вiн... - Можеш не продовжувати, - зупинив його Микола Володимирович i уважно подивився на Бухтика. - Коли не помиляюся, це персонаж iз вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи нi? - Вгадали, - сказав Вiтько. - А звiдкiля вам це вiдомо? Микола Володимирович загадково посмiхнувся. - Е-е, друже мiй Капустiн, - сказав вiн. - Я знаю геть про все. Менi вiдомо навiть те, що ти вчора бiгав на станцiю. Скiльки порцiй морозива з'їв, га? - Двi, - вiдказав Вiтько i опустив очi. Микола Володимирович похитав головою. - Так я тобi й повiрив, - сказав вiн. - Ну... три, - пошепки признався Вiтько. - От бачиш. Так i ангiну схопити недовго. А ти ж актор, ти ж повинен берегти горло! Нумо пiдiйди ближче, покажи язика... Скажи: "А". - А-а, - почав було Вiтько, i раптом його очi полiзли на лоба. Бухтик зникав з неймовiрною швидкiстю. Тiльки-но його можна було навiть помацати, а тепер залишилася одна лише туманна тiнь. За якусь мить щезла i вона. - Ме-ее, - замекав вражений Вiтько. Сергiйко крадькома поглянув на Миколу Володимировича. Затим спритним рухом витрусив таблетку i поклав на край столу. Вона одразу ж розчинилася в повiтрi, - i перед Вiтьком, мов нiчого не сталося, сидiв Бухтик. Лише цього разу вiн задоволене усмiхався. - Бе-е, - пробував подiлитися своїми враженнями Вiтько. - Я просив тебе назвати лише "А", - докiрливо зауважив Микола Володимирович. - Я ж не просив тебе переказувати весь алфавiт! Мабуть, морозиво тобi не пiшло на користь. - Бе-е, - настоював на своєму Вiтько. - Б-бухтик! - нарештi вимовив вiн i показав рукою в бiк кудлатого гостя. Лише тепер Вiтько, здається, почав щось розумiти. - Ну й що з того, що Бухтик? - вiдказав на те Микола Володимирович. - Я вже з ним познайомився... Е-е, друже Капустiн, та в тебе з пульсом щось негаразд. Серце б'ється, мов овечий хвiст! Доведеться, мабуть, прийняти ось цi лiки i негайно лягти в лiжко! - Та я... - боронився Вiтько. - Це тому, що вiн... - Негайно, - строго повторив Микола Володимирович. - I слухати нiчого не хочу. I довелося бiдолашному Капустiну лягти в лiжко. ОДУЖАННЯ Сьогоднi Микола Володимирович вперше за багато днiв дозволив Олi вийти надвiр. I, звичайно, поруч з нею був Сергiйко. Оля мала вигляд ще не дуже здоровий, проте очi в дiвчинки з цiкавiстю бiгали на всi боки, а на обличчi часом з'являлася усмiшка. I вiд того Сергiйковi здавалося, нiбито сьогоднi якийсь особливий, святковий день. А хвороба... Коли Микола Володимирович дозволив Олi вийти надвiр, вiн, мiж iншим, зауважив: - Швидше забудь, Олю, про свою хворобу. Пам'ятай, що зараз найголовнiшi твої помiчники - сонце, повiтря i... - вiн затнувся, добираючи потрiбне слово. - Вода, - поспiшив пiдказати Сергiйко. - Е, нi, - заперечив Микола Володимирович. - Про це поки що думати рано. А от прогулянки - саме те, що тобi зараз потрiбно. Сергiйко зрадiв: чим-чим, а прогулянками Оля буде забезпечена! Про це вже вiн сам потурбується. Тьотя Клава нiби здогадалася, що у Сергiйка на думцi. Вона поправила комiрець Олиного платтячка i застерегла дiвчинку: - Тiльки не дуже захоплюйся тими прогулянками... Потiм скосила очi в бiк Сергiйка i додала: - I не здумай ганятися з ними наввипередки. Було бiльш нiж зрозумiло, кого саме мала на увазi строга тьотя Клава. Проте Сергiйковi навiть у голову не приходило ображатися на неї. I ось вони йдуть по м'якiй шовковистiй травi пiд незвичайно блакитним i високим небом. На узлiссi весело i рiзноголосо щебечуть пташки, стрiмголов вистрибують з-пiд нiг коники, а рiчка попереду виблискує так, як ще нiколи до того не виблискувала... Напевно, тому, що поруч iшла Оля. - Ой, як чудово! - мружачись вiд сонячних променiв, казала вона. - Навiть у головi трохи запаморочилося. Та ти не хвилюйся, це тому, що я довго пролежала. - А я б i дня не мiг пролежати, - зауважив Сергiйко. - А ще знаєш, про що я думаю? Я думаю про те, що було б добре, аби пiшов дощ. Отодi я тебе познайомив би з Бухтиком. Усмiшка повiльно сповзла з Олиного обличчя. - Сергiйку... - якимось дивним голосом мовила вона. - А це правда, що Вiтя Капустiн, коли побачив Бухтика, з переляку забився пiд лiжко? - Ще й яка правда! - радiсно вигукнув Сергiйко. - Ми його ледве докликалися звiдтiля. Вiн сподiвався, що Оля ще раз посмiється разом з ним. Проте Оля не смiялася. - Розумiєш... Якщо це правда... Ви, хлопчики, набагато хоробрiшi, нiж ми... I все одно Вiтя заховався пiд лiжко. А що вже тодi казати про мене, коли я дiвчинка? - Ти що - боїшся Бухтика? - здивувався Сергiйко. - Нi... не те щоб дуже, але... Оля озирнулася. Чудовi тут мiсця, вона про це вже писала мамi. Але надто вже таємничi... загадковi... На пiвдорозi до затону стояв бетонований колодязь, оточений з усiх бокiв клумбами. З цього колодязя качали воду для санаторiю. Оля трохи вiдсунула ляду i зазирнула всередину. - Темно як, - сказала вона. - I тихо. Сергiйко, а Бухтик змiг би сюди пiрнути? - Звичайно, змiг би! - запевнив Сергiйко. - Вiн куди хочеш може пiрнути! Йому аби лише була вода. I тут Сергiйковi прийшла до голови така проста, така блискуча думка, що вiн ледь по лобi себе не ляснув з досади. I чому ця думка не прийшла до нього ранiше? Бухтик скiльки разiв жалiвся, що йому важко дiставатися до санаторiю - немає по дорозi жодної путньої калюжi. А вiн, Сергiйко, лише слухав та клiпав очима... "Так, по дорозi до санаторiю немає жодної калюжi чи ковбанi, - думав тепер вiн. - Зате є колодязь. А в ньому води стiльки, що вистачить не тiльки для Бухтика, а й для всiх водяникiв!" Вони проминули свiтлий березовий перелiсок i опинилися в рiдкому осичняку, котрий майже впритул пiдступав до завороту лiсової рiчки. Звiдсiля, мов на долонi, виднiвся просторий, тихий затон. - Он там, на протилежному боцi, оселився Барбула, - сказав Сергiйко. - Бачиш - корч ледве визирає з води? Там вiн i живе. - Ага, бачу... А Бухтик де мешкає? - Трохи ближче до нас, отам, де верболiз виходить на чисте розводдя... А лiворуч починаються болота. Дуже грузькi болота, з трясовинами. I десь серед них є галявина, де русалки виконують танок на честь водяницького свята Повного Мiсяця. I лише цiєї ночi люди можуть їх бачити. Так казав Бухтик. Оля замислено подивилася в той бiк. - Напевно, це дуже гарно, коли танцюють русалки, - мовила вона. - Напевно, - згодився Сергiйко. - Бухтик казав, що так, як танцює Чара, не танцює нiхто... А знаєш, де знаходиться будиночок русалок? Он там, неподалiк вiд старої верби. - То верба Барбули? - запитала Оля. - Атож. Його. - Пiдiйдемо ближче? Оля сiла бiля верби i довго дивилася на оголене корiння старезного дерева. Затим докiрливо зауважила: - Як же тобi не соромно, Сергiйку! Давно треба було змiцнити це корiння. Ти ж сам казав, що буде з Барбулою, коли верба звалиться у воду. Невже забув? - Я не забув, - винувато вiдказав Сергiйко. - Я весь час пам'ятаю про це. Тiльки в мене зовсiм не було вiльного часу. - Я розумiю, - сказала Оля. - Вибач. Ти ж стiльки просидiв бiля мого лiжка. За цей час можна було б не одну, а з десяток верб змiцнити. Правильно я кажу? Сергiйко промовчав. - От бачиш... А я сьогоднi знайшла в кишеньцi моєї куртки одну записку. Сергiйка наче морозом обсипало. От зараз Оля стане докоряти йому, або, що ще гiрше, глузуватиме. Що ж, нехай. Вiн знав, на що йде. Проте Оля сказала дуже просто: - Знаєш, що ми зробимо? Ми будемо змiцнювати корiння разом, гаразд? - Ще б пак! - вихопилося у Сергiйка. - Тiльки це робити не так вже й легко. Треба спочатку вiдгородити вербу вiд води верболозовим плотом. А то вимиватиметься земля. А вже потiм засипати корiння. Тут не один день треба працювати... - Ну то й що? - вiдказала Оля i вперто стрiпнула кiскою. - Скiльки треба, стiльки й працюватимемо. Нехай верба простоїть ще довго. Вони збiгали до слюсаря за лопатами, сокирою i приступили до роботи. - Тепер вона довго стоятиме, - примовляла Оля. - Сто рокiв, не менше, - пiдтакував Сергiйко i з хеканням забивав у намул сухi кiлки. Несподiвано за спиною у Олi почулося: - Ось ви де! Лопата випала з її рук. Дiвчинка застигла, не в силi озирнутися. Проте це був не Бухтик, а Вiтько Капустiн. Вiн подав лопату Олi, а Сергiйковi сказав: - Давай допоможу заплiтати лозу... - I тут же похвалився: - Знаєте, а спектакль вийде ого-го який! Ох i потанцюють в мене Васько Миколаєнко i цей Бухтик! - А чого їм треба танцювати? - запитала Оля. - Тому, що так вже казка складена. Ти що, не читала її? - Чому не читала? Читала, i не раз, - вiдказала Оля. I чомусь їй стало шкода Бухтика. ЩАСТЯ "НЕЧИСТОЇ СИЛИ" З деякого часу в лiсовому санаторiї почали творитися дивнi речi. В найпотаємнiших куточках раптом нi з того, нi з цього лунали пронизливi крики. То струсить повiтря гучне ревiння водяного бугая. То пугач зарегоче так, що у декого аж мороз по шкiрi пiде. То над самiсiнькою головою зловiсно закряче ворон... Вiд того крику тьотя Клава щоразу хапалася за швабру i обурено проголошувала: - Ну геть тобi нечиста сила! I звiдкiля вона взялася на мою голову? Трохи пiзнiше дивнi вигуки переселилися з потаємних куточкiв санаторiю до палати, де мешкали Вiтько Капустiн i Сергiйко Микитюк. Час вiд часу звiдтiля долинало таке дружне вовче виття, що здригалися не лише дiвчатка чи тьотя Клава, - навiть вiконнi шибки, i тi тихенько брязкотiли з переляку. А ще через якийсь тиждень пугукання, виття i ревисько долiтали вже з усiх палат, де оселилися хлопчики. Щоправда, варто було тьотi Клавi з'явитися на порозi, як дивовижнi крики негайно припинялися i на тьотю Клаву дивилися невиннi хлоп'ячi обличчя. А через хвилину все починалося знову. Для дiвчаток настали нелегкi часи. Вони не знали нi хвилини спокою. То несподiвано з-пiд дверей до палати з шипiнням забiжить загадковий вогник i почне гасати навколо столу. Або хтось постукає в дверi i хрипким голосом оголосить, що вiн не хто iнший, як Бармалiй i просить впустити його погрiтися. Навiть речi - i тi почали поводитися незвичайно. Раптом без нiякої на те причини здiймуть гучну метушню мильницi на туалетних поличках. Кеди маленької Наталi Гаврилюк двiчi без сторонньої допомоги видиралися на височенний шпиль головного корпусу. А так, як злiзати з нього вони ще не навчилися, то їх вирятовувало все дiвчаче вiддiлення. Пiсля цiєї подорожi кеди цiлий день пролежали пiд лiжком. А наступної ночi видряпалися на верхiвку найвищого в цих мiсцях берестка. Нарештi Тамара Наконечна, найхоробрiша з дiвчаток, вирiшила дiзнатися, яка ж то нечиста сила бешкетує на територiї санаторiю. Те, що вона побачила першого ж вечора, напевно, запам'ятається їй надовго. А побачила Тамара всього-на-всього крихiтну iграшкову карету, запряжену трiйкою сiрих мишенят. Мишенята мали напрочуд чепурний вигляд: коротенькi бiлi платтячка i блакитнi хусточки на головi. Бiгали вони по коридору не гiрше вiд баских коней. Побачивши Тамару, трiйка мишенят хвацько повернула в її бiк. Мишенята, без сумнiву, мали намiр завiтати в гостi до дiвчат. I якби Тамара не встигла хряснути дверима перед їхнiми писками, невiдомо, що б тодi вчинилося у дiвчачiй кiмнатi. Ясна рiч, що пiсля того дiвчатка вже не мрiяли про коридорнi прогулянки пiсля вiдбою. Проте й на цьому не закiнчилося. Незабаром перед дiвчачими вiкнами почали прогулюватися якiсь iстоти, з голови до нiг загорнутi у бiле. Iстоти цi тяжко зiтхали i тоненькими голосами канючили: - Ми привиди-сирiтки! Впустiть нас! Дiвчатка вiд тих прохань пронизливо верещали i накривали голови подушками. Тьотя Клава врештi не витримала i одного разу влаштувала засiдку за кущем бузку. Вона ледь-ледь не спiймала маленького привида-сирiтку. Добре, що воно мало прудкi ноги, а то б дiсталося бiдолашному на горiхи. Отож нiчого дивного не було в тому, що при кожному шурхотi дiвчата починали тремтiти, як дрiбне осикове листячко. I зрозумiло, чому вони десятою дорогою обходили стару розлогу ялину, що росла одразу ж за футбольними воротами. Зовнi ця ялина нiчим не вiдрiзнялася вiд десяткiв чи навiть сотень своїх подруг. Хiба що на однiй з її лап-гiлок висiла диктова дощечка з неоковирним надписом. Кожен, хто читав його, одразу дiзнавався, що тут i до чого. Надпис був ось який: ОТУТО ЖЕВЕ НЕЧIСТА СИЛА ВХОД ПО ПЕРЕПУСТКАМ Треба вiдзначити, що Вiтько з Сергiйком майже годину билися над цим надписом. Вони намагалися зробити якомога бiльше помилок. Нехай кожному буде вiдомо, що пiд ялиною сидять не учнi четвертого класу з своїми друзями, а справжнiсiнька нечиста сила, яка школи i в очi не бачила. Коли тьотя Клава вперше побачила цю дощечку, їй одразу ж заманулося зазирнути пiд ялину, аби ближче познайомитися з нечистою силою. Проте Микола Володимирович, котрий наспiв саме в цю вирiшальну хвилину, сказав, що цього робити не варт. - Чого це не варто? - обурювалася тьотя Клава, стискуючи в руках добрячу лозину. - Повiрте менi, старiй, - таких бешкетникiв свiт ще не бачив! А нашим дiтям потрiбен спокiй i тиша. Вони ж не якiсь там дiти, вони - хворi дiти! - Немає в нас хворих, - рiшуче заперечив Микола Володимирович. - Запам'ятайте це. Хворi дiти не пустують i не граються. А коли вони це роблять - то треба лише радiти за них! Таким чином "нечистiй силi" пощастило. Сьогоднi пiд ялиновими лапами знову зустрiлися Сергiйко та Бухтик, що мить тому проковтнув таблетку i став видимим. Поруч з Сергiйком лежав пакунок, загорнутий у газету. - Повiриш, батько вiд щастя мiсця собi не знаходить, - повiдомив Бухтик. - Коли побачив, як ви змiцнили корiння його вербi, почав пiдстрибувати, мов той карасик... I Омаша теж мiсця собi не знаходить. Тiльки вiд злостi. Все не може вибачити вам загибелi своєї подруги Зубатки. Обiцяє помститися за неї... Бач, як воно повертається, - i Бухтик важко зiтхнув. - А тут ще з суходихом не ладиться. Я вже уявляю, яким вiн має бути. Та не знаю, з чого його робити. - Подумаємо разом, - пiдбадьорив його Сергiйко. - Коли що - дядько Костя матерiалом допоможе. В його майстернi все є. Бухтикове обличчя миттю прояснiло. - От спасибi! - вигукнув вiн. - Але коли ви з Олею прийдете до затону читати вiршi? Менi вже проходу не дають через вас. - Прийдемо сьогоднi по обiдi, - пообiцяв Сергiйко. - Будемо бiля вiльхи, що нависла над самiсiньким берегом. Ти знаєш її, сам менi показував. - Ну, нарештi, - вихопилося у Бухтика. - Значить, можна оголошувати збiр водяникiв та русалок? - Можна, - погодився Сергiйко. - Та спочатку давай з тобою заглянемо до одного колодязя. - А це що таке? - поцiкавився Бухтик. - Щось схоже на затон, - заходився пояснювати Сергiйко. - Хоч i маленький, зате ого який глибокий! I головне - посерединi мiж рiчкою i санаторiєм. Є де пересидiти спеку. I ось це вiзьми з собою. На новосiлля. Сергiйко простягнув друговi пакунок, загорнутий в газету. - Що це? - запитав Бухтик. - Моя стара пiжама i куртка. Будеш пiдкладати пiд себе, бо там, мабуть, тверде дно. "КРАЙ ЛУКОМОР'Я ДУБ ЗЕЛЕНИЙ" Бухтик стрiлою летiв по затону. - Збирайтеся швидше! - вигукував вiн. - Агов! Прийшли Оля з Сергiйком! Першим прибув сам господар затону. I все ж не втримався водяник, зазирнув по дорозi до старої верби. - Треба ж таке! - вже вкотре розчулено приказував вiн. - Чужi, зовсiм чужi дiтлахи, а дивися ж ти, що зробили! - О, тепер нам з тобою жити та й жити, - прошелестiла верба. - Швидше, батьку! - гукав Бухтик. - Вони вже прийшли! Барбула пiдплив до сина i всiвся на найзручнiшому мiсцi - плескатому каменi, геть порослому м'яким пiдводним мохом. Всiвся, пiдпер рукою щоку i ласкаво подивився на Сергiйка з Олею. - Нi, ти лише подумай, - все примовляв вiн. - Зовсiм чужi дiти... На жаль, гостей було видно не дуже добре: заважав невеликий кущ верболозу. - Треба перенести цей кущик убiк, - зауважив Барбула синовi. - А то нiчого не видно. - А ще краще - перенести вбiк не кущ, а камiнь, на якому ти всiвся, - посмiхнувся Бухтик. Барбула замислився. - I то правда, - врештi згодився вiн. Господар затону пiднатужився, закректав i перенiс своє сидiння на кiлька метрiв. - О! - сказав вiн. - Тепер видно все, як на долонi! До господаря затону пiдпливла Квакуша Премудра. Останнiми з'явилися Чара i Омаша. Чара час вiд часу дмухала собi на пальцi - вони ще не вiдiйшли вiд крижаної джерельної води. Омаша розляглася на килимку з найм'якiшого пiдводного моху, який взяла з оселi покiйної Зубатки. - Менi здається, що я Олю десь вже бачила, - зауважила Чара. - Лише не можу пригадати, де саме. - Ти її бачила вчора, - нагадав Бухтик. - Вона разом з Сергiйком i Вiтьком змiцнювала вербове корiння. - Нi, я її бачила набагато ранiше... Схоже було на те, що ця думка не давала спокою i господаревi затону. Вiн уважно придивлявся то до доньки, то до Олi. Нарештi зробив висновок: - Та ви ж схожi одна на одну, як двi краплини води! - Я теж про це подумала, - пiдтакнула Квакуша Премудра. - Ха, двi крапелини! - втрутився й собi Бухтик. - Вони й характерами схожi! I працювати люблять. Не те що деякi, - додав вiн, стишивши голос. - Згадай, як Оля трудилася бiля твоєї верби. Точнiсiнько так, як Чара бiля свого джерела! Одна лише Омаша не брала участi в розмовi. Хоча теж не вiдривала погляду вiд дiтей. Проте на думцi в неї було зовсiм iнше. "Ет, попалися б вони менi вночi... А що? Треба буде спробувати заманити когось з них на галяву пiд час свята Повного Мiсяця..." - Всi зiбралися? - запитав Бухтик i жваво заплескав в долонi. - Увага! Даю сигнал! Оля сидiла на березi i тремтiла вiд кожного шелесту. - Вони вже зiбралися? - пошепки спитала вона. - I Бухтик, i Барбула? - Думаю, що так. - А на берег вони не вийдуть? - Ну що ти! Сонце для них небезпечне. Так що можеш нiчого не боятися. Вважай, що, крiм нас, тут нiкого немає. - Я намагаюся вважати, - тремтячим голосом вiдказала Оля, - я дуже намагаюся, я понад усе намагаюся... По той бiк затону лунко вдарила хвостом рибина. - Це сигнал нам, - сказав Сергiйко. - Можеш починати! Край лукомор'я дуб зелений... - долетiло до слухачiв, що розсiлися у глибинi затону. I золотий ланцюг на нiм: I день i нiч там кiт учений На ланцюгу кружляє тiм... [Переклад М. Терещенка] I всi мимоволi уявили собi цей дуб. На самiсiнькому краю непрохiдної лiсової гущавини, куди навiть ворон не залiтає, стоїть вiн, могутнiй i незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезнiй кронi... А десь, зовсiм поруч, грiзно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля. Дива там: лiсовик там ходить, Русалка на гiллi сидить... - Точнiсiнько як у нас, - захоплено прошепотiла Чара. - Русалки - це ми, а лiсовик - то Даваня... Барбула застережливо приклав пальця до вуст, i маленька русалка слухняно замовкла. А Оля читала далi: I тридцять витязiв чудових Iз хвиль виходять смарагдових, I з ними їх ватаг морський... I знову у всiх перед очима постала гущавина дрiмучого пралiсу. Пролунав скрегiт рiнi пiд важкими, розмiреними кроками морських витязiв, що з'явилися iз смарагдових хвиль... Прозвучав у настороженiй тишi безтямний регiт пугача. Цей регiт нiби сповiщав про те, що незабаром над пралiсом пролетить ступа з бабою-ягою, i горе тому, хто трапиться їй на дорозi... Вiдбринiв над затоном схвильований голос Олi. Вже давно дiти пiшли до санаторiю, а пiдводнi мешканцi все ще сидiли в глибокому зацiпенiннi. Нарештi Барбула пiдвiвся з каменю, оглянув усiх строгим поглядом i врочисто почав: - Вiднинi я, господар усiх навколишнiх мiсць, наказую цей затон надалi iменувати Лукомор'ям. А вiльху, пiд якою сидiла Оля, iменувати дубом зеленим... - Але ж не може вiльха бути дубом, - нагадав Бухтик. - Прошу замовкнути! - владно прогримiв голос господаря затону. - Як я наказав, так тому й бути, ясно тобi? - Ясно, - знiтився Бухтик. Таким свого батька вiн ще нiколи не бачив. - То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дiзнайся у свого товариша Сергiйка адресу ватага морського i напиши йому вiд мого iменi листа. Так, мовляв, i так, добридень тобi, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вiтання вiд ватага рiчкового Барбули! Ну, i так далi... - I, дивлячись синовi в очi, строго закiнчив: - Тiльки щоб менi без перекладiв було, зрозумiв? - Зрозумiв, - виструнчився Бухтик. Коли пiдводнi мешканцi почали розпливатися по своїх домiвках, до брата наблизилася Омаша. - Ти не змiг би запросити на свято Повного Мiсяця своїх товаришiв? - скрадливим голосом попрохала вона. - Ну, хоча б одного Сергiйка. - Це можна, - вiдказав Бухтик. - Менi неважко i весь санаторiй запросити. - Це вже зайве. Достатньо одного Сергiйка. Обiцяєш? - Обiцяю, - запевнив Бухтик. О, коли б то вiн хоч трохи замислився над дивною пропозицiєю старшої сестри! Тодi б вiн, безперечно, вiдвiв би небезпеку, котра загрожувала його товаришевi. Та цього разу думати Бухтиковi не хотiлося. Вiн ледве дочекався, коли заздрiсна Омаша вiдпливе подалi. Тодi вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергiйкiв подарунок i почав розглядати пiжаму. - Гарна рiч, - врештi зауважив вiн. - Дуже гарна. Шкода таку пiдкладати пiд себе. Нi, я спочатку хоч трохи походжу в нiй. А там буде видно. КВIТИ ДЛЯ ОЛI Нiхто не знає, був тiєї ночi Бухтик видимим чи нi. Все одно в густому нiчному мороцi його обличчя нiхто не розгледiв би. Могло здаватися лише, що вiд лiсової рiчки до санаторiю сама собою пливе свiтла пiжама. Пiжама зупинилася пiд Олиним вiкном, i на пiдвiконня лiг величезний оберемок квiтiв. Цi квiти прохала передати Чара. - Нехай вони будуть подякою за чудовi вiршi, - сказала вона при цьому. - I за вербу, i за все-все... Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олi щось iз своїх коштовностей. - Можеш навiть дзеркало їй вiднести, - сказав вiн. - Для Олi менi тепер нiчого не шкода. Бухтик на те лише рукою махнув. - Це для неї не подарунок. Я ж тобi казав, що в санаторiї цього добра бiльше, нiж треба. - Але, розумiєш... в мене бiльше нiчого такого немає. Хiба що чобiт... - То й не треба, коли немає. У них бiльше цiнуються не подарунки, а всiлякi добрi слова. - Слова? - здивувався Барбула. - Якi слова? - Ну... "дякую", наприклад. - I всього? Тодi передай вiд мене Олi хоч цiлий лантух "дякую", - сказав Барбула. Потiм трохи подумав i розщедрився остаточно: - Або навiть два лантухи. Не забудеш? - Звичайно, не забуду. - А не важко буде нести? - Нiчого. Якось впораюся. Розмова ця вiдбулася кiлька хвилин тому... Свiтла пiжама трохи постояла пiд вiкном Олиної палати, потiм рушила у бiк рiчки. Все ж до рiчки вона так i не дiсталася. Порiвнявшись з колодязем, пiжама нерiшуче загойдалася i голос Бухтика в задумi проказав: - Може, спробувати заночувати тут, га? А й справдi, чому б не спробувати? Ляда вiдсунулася трохи вбiк, свiтла пiжама перехилилася через бетонований зруб i щезла в глибинi. На днi колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навiть у вухах дзвенiло. Бухтик лiг на рушник, який так i забув повернути Сергiйковi, укрився курточкою i вдоволено зiтхнув. Високо над ним тремтiла самiтна зоря. "Напевно, вiд холоду тремтить, - вирiшив Бухтик. - чи вiд того, що нiкого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечiнь..." А от вiн, Бухтик, нi в яку далечiнь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергiйко, Олинi вiршi - чого ще бажати водянику? В нього навiть два будиночки тепер є! Один в затонi, iнший ось тут, в колодязi. - Нi, все-таки життя - добра рiч, - мрiйно промовив Бухтик. - Прекрасна рiч! Пiсля цих слiв вiн повернувся обличчям до стiни i через якусь мить заснув. "РЯТIВНИКУ МIЙ РIДНИЙ!" Зранку першими заметушилися кухарi. - Щось дуже погано почала йти вода, - повiдомили вони дядю Костю. - А нам треба посуд вимити пiсля снiданку. Та й до обiду час готуватися. - Зараз дiзнаємося, в чому рiч, - вiдказав дядя Костя i зник за дверима водокачки. Тут його розшукала тьотя Клава. - Вмиватися нiчим, - повiдомила вона з порога. - А дiти вже прокидаються. Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було нiколи. Вiн гарячково порався бiля насоса. - Так ти менi скажи: буде вода чи нi? - не дочекавшись вiдповiдi, запитала тьотя Клава. - Та буде, буде, - запевнив її дядя Костя. - От тiльки невiдомо, коли саме... - Як це - невiдомо? - наповнюючись гнiвом, перепитала тьотя Клава. - Для чого ж тебе тодi тут поставили? - А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить! Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудiв, задеренчав, неначебто автомобiль, котрий долав високу гiрку. Дядя Костя квапливо вимкнув його. - От бачиш - з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фiльтри засмiтилися. Треба б негайно туди навiдатися, ось що. А хто це зробить - ти, чи що? - Що ж, коли треба, то й полiзу, - рiшуче вимовила тьотя Клава i подалася до колодязя. Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помiтно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не пiдходила. До того ж колодязь видався їй таким темним i глибоким, що вона мимоволi вiдсахнулася. - Не знаю, хто сюди полiзе, але щоб вода менi була негайно! - сказала вона. - Який же ти знавець, коли через тебе дiти ходитимуть замурзаними?! Дядя Костя образився не на жарт. - При чому тут я? - вигукнув вiн. - Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нiчого. - I знати нiчого не хочу, - вiдрiзала тьотя Клава i пiшла до санаторiю. Дорогою докiнчила: - Але щоб вода була, чуєш? - Та чую вже, чую, - пробурчав дядя Костя. Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полiзти в колодязь i подивитися, чи не засмiтилися фiльтри. Проте без напарникiв, котрi б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звiдти, не обiйтися. До того ж треба було лiзти в холодну i глибоку воду, а дядя Костя навiть не вмiв як слiд плавати. Отож вiн би з бiльшим задоволенням полiз в вогненну пiч, анiж в цю непевну, темну глибину. Вiн присiв на зрубi злощасного колодязя i гiрко засумував. - Ти що, забув, що потрiбна вода? - гукала з санаторного порога тьотя Клава. - Чого ж ти там розсiвся? - Вода потрiбна! - i собi вигукували кухарi. - Дiти без обiду залишаться! Проте дядя Костя лише рукою махав у вiдповiдь i сумував ще бiльше. За цiєю сценою з великою цiкавiстю спостерiгала трiйка друзiв, котра тiльки-но зiбралася пiд ялиною. - Пiдемо подивимося, що там трапилося, - запропонував Сергiйко. - Може, зламалося щось? Вони пiдiйшли до дядi Костi i Вiтько поцiкавився: - Щось зламалося, еге ж? - Нiби все гаразд, - сказав дядя Костя. - Напевне, вся справа в фiльтрi. Засмiтився, мабуть. Дядя Костя був настiльки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика анi найменшої уваги. А, може, вiн дещо чув про спектакль i, як iншi, думав, нiби Бухтик - переодягнений хлопчик. - Бач, всiм вода потрiбна, - невесело жалiвся вiн хлопцям. - Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи нi - це нiкого не цiкавить. Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. I зненацька, нiби його хтось пiдштовхнув, зник в темному отворi. Через мить в глибинi колодязя пролунав гучний сплеск. Дядя Костя пiдстрибнув, немовби його ошпарили. - Що? Га? Упав? - вiн кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повiтрi, i загукав: - Хлопчику, чуєш? Ти живий? Йому нiхто не вiдповiв. Лише далеко внизу дрiбненькими брижами хвилювалася темна вода. I тодi дядько Костя вирiшив, що все пропало. Вiн охопив руками голову i стрiмголов кинувся до водокачки. - А-а! - кричав вiн. - Це через мене хлопчик упав! Рятуйте! I невiдомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю. На крик слюсаря вже спiшила перелякана тьотя Клава. Коли дядько Костя знову з'явився на порозi водокачки з великим мотком вiрьовки в руках, Бухтик сидiв на зрубi i простягав Сергiйковi мокру, зiжмакану пiжаму, рушник i жмуток водоростей. - Я ж не знав, що там є фiльтр, - засоромлено пояснював вiн, - Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве вiдiдрав... - Тепер зрозумiло, чому не працював насос, - сказав Сергiйко i квапливо, аби нiхто не побачив, закинув пiжаму i рушника подалi в кущi. - Потiм заберемо, - пошепки сказав вiн друговi. Дядько Костя з радощiв накинувся на Бухтика, мов шулiка на курчатко, i стис його в мiцних слюсарських обiймах. - Яке щастя! - схвильовано бубонiв вiн. - Ти живий, живий! I яким лихом тебе занесло туди? I знову так стиснув Бухтика, що в того аж кiсточки затрiщали. - Сергiйко, рятуй! - простогнав Бухтик. - Ой, рятуй же мене! Сергiйко хоробро кинувся на допомогу друговi. Проте вийшло ще гiрше - дядя Костя заодно прихопив i його. - Та пустiть же нас! - з усiх сил боронився Сергiйко. - Ви краще насос включiть! При згадцi про насос дядя Костя одразу ж вгамувався. - Я вже сто разiв його включав, - сумно сказав вiн. - Все одно не працює. - А ви спробуйте ще раз, - порадив Сергiйко. - Один-однiсiнький! Дядя Костя стенув плечима. Все ж пiшов до водокачки i натис на кнопку. Насос одразу запрацював потужно i рiвно. Дядя Костя остовпiв. - Хто... хто це зробив? - хрипко запитав вiн. - Бухтик, - вiдказав Сергiйко i показав на товариша. - Це його робота. - Ти? - вражено скрикнув дядя Костя i знову широко розкрив свої обiйми. - Рятiвнику мiй рiдний, йди-но сюди! Розкажи, як тобi це вдалося? Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись вiд подяки, вiн щодуху мчав до затону. СПЕКТАКЛЬ - Не хочеться менi iти на цей спектакль, - сказала Оля. - Шкода Бухтика. Сергiйко замислився. I справдi, не дуже вдячна роль випала бiдолашному Бухтиковi. Весь час вiн мусив потрапляти в скрутне становище. - Нiчого не поробиш, так вже написана казка, - нерiшуче вiдповiв Сергiйко. - Все це правильно, - згодилася Оля. - I все ж таки шкода Бухтика. - Гаразд, - сказав Сергiйко. - Я йому передам, аби вiн не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться. Оля повеселiшала i почала збиратися до клубу. Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторiй знав про те, що роль бiсеняти у казцi виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким iменем Бухтик. - Ну просто тобi викапаний бiсик! - гаряче доводила своїй сусiдцi бiлява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостiйно мандрувати по дахах i деревах. - А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо вiдчайдушний! Ти чула, як вiн смiливо стрибнув у колодязь? - Чула, - вiдказувала сусiдка i не зводила погляду з завiси. Прийшли не лише дiти. Чимало було i дорослих. Бiля входу примостився дядя Костя. Неподалiк вiд сцени сидiли Микола Володимирович i тьотя Клава. Вони посунулися, звiльнюючи мiсце для Олi. - А ти? - запитала Оля. - Де ти сядеш? - Я до Бухтика зайду, - вiдказав Сергiйко. - Менi потрiбно дещо йому сказати. Оля розумiюче кивнула головою, i Сергiйко подався до дверей, що вели за сцену. Нарештi розсунулася завiса. Глядачi побачили намальоване озеро iз справжнiм затоном. Затоном слугувала звичайнiсiнька ванна, проте нiхто не звернув увагу на таку дрiбницю. Куди цiкавiше було те, що в тiй ваннi, здається, хтось поселився. Час вiд часу над краєм затончика-ванни з'являлася чорна кошлата спина i хтось голосно пирхав. А на iншому боцi сцени пiп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Пiп поважно прогулювався перед глядачами, i в залi пiшли першi смiшки: одразу було видно, що поповi i в голову не приходило, чим має закiнчитися для нього казка. Як i належало за нею, Вiтько-Балда виторгував собi право на три щиглi. Пiсля цього вiн швидко впорався по господарству, а потiм пiдiйшов до затончика-ванни i уривком мотузки заходився каламутити воду. Одразу ж iз затончика вистрибнула на сцену мокра iстота з маленькими рiжками. - Це вiн! - захоплено запищала Наталя Гаврилюк i з усiєї сили заплескала в долонi. - Ой, який славний! Бухтик обтрусився вiд води так енергiйно, що Вiтько одразу став мокрий мов хлющ. Пiсля того Бухтик пiдiйшов до краю сцени i двiчi уклонився: спочатку всiм, потому - персонально Наталi Гаврилюк. - Потiм кланятимешся! - нетерпляче зашепотiв Вiтько-Балда. - А зараз грати треба, чуєш? I вони почали грати. О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторiї згадують до цього часу. Спочатку Вiтько-Балда принiс iз-за лаштункiв маленьке зайченятко i запропонував Бухтиковi побiгти з ним наввипередки навколо озера. Той засмiявся i вiдповiв зовсiм не так, як того вимагала казка: - З ним? Наввипередки? I не подумаю! - Чому? - запитав Балда. Вiн настiльки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казцi. Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа. - А тому, що ти шахруєш, - сказав вiн. - Це ж кролик, а не заєць. А кролики бiгати не вмiють. Розучилися. Вiтько безпомiчно подивився в залу. - Де ж я тобi дiстану того зайця? - ледь не плачучи, запитав вiн. - Га, коли захвилювався! - вигукнув Бухтик. - Зараз про це пiзно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось i з кроликом. Вони, кролi, хоча й лiнивi, проте на диво метикуватi. Правильно я кажу? - звернувся вiн до кролика. Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами i в знак згоди кивнув головою. В залi пролунали гучнi оплески. - Щ-що ти затiяв? - тоскно, по-журавлиному проячав Вiтько-Балда. - Ти ж... Та це ж... "Провал, повний провал" - билася в його головi панiчна думка. - Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, - заспокоїв Балду Бухтик. - Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тодi... гоп-ля! Бухтик засунув руку Вiтьковi пiд куртку i витяг звiдтiля ще одного кроля. - Ех, Балда ти, Балда, - докiрливо зауважив вiн ошелешеному Вiтьковi. - Ти що - думаєш, нiби ми в затонi такi вже темнi, що й не знаємо нiчого? Помиляєшся. Нi, коли грати, то чесно! - Правильно, синку! - почувся вiд дверей голос дядi Костi. З-за лаштункiв наполовину висунувся пiп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тiшив його безмежно. Бухтик посадив другого кролика поруч з першим i щось їм сказав. Кролi потисли йому руку i з гiднiстю застрибали зi сцени. - Ну, от, з ними покiнчено, - задоволене зазначив Бухтик. - А тепер у нас що - бiг наввипередки? Що ж, давай. Один, два... Три! I, звичайно, Капустiн безнадiйно програв. В залi вiд захвату тупотiли ногами. - Молодець! - кричала Наталка Гаврилюк. - Шайбу! I лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посмiхався. - Це ж зовсiм не по казцi, - доводив вiн сусiдам. - Бiсеня, мабуть, зовсiм не читало казки. Двiєчник якийсь, не iнакше! Проте його тут же перебив десяток розгнiваних голосiв: - Ну то й що з того? - Коли не цiкаво, можеш йти геть! Але хлопчик у рогових окулярах лише мiцнiше втиснувся в крiсло. А переможець знову пiдiйшов до краю сцени i став чемно розкланюватися. Звiдкiлясь в його руках з'явився букетик квiтiв, i вiн розподiлив його мiж Олею i Наталкою Гаврилюк. Затим Бухтик повернувся до Капустiна, котрий вже давно був нi живий нi мертвий, i наказав: - А тепер виводь свою коняку! Слово честi, такої коняки нiхто з людей ще не бачив. I зовсiм не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову. I вже зовсiм не тому, що на переднiх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатнi кросовки з широкою чорною смужкою, а на заднiх скромнi синi кеди. Справа в тому, що такої неуважливої i незграбної коняки у свiтi ще не було. Не встигла вона вийти з-за лаштункiв i вiтально заiржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурiвка на переднiй лiвiй нозi. Заднi ноги наступили на ту шнурiвку - i коняка так гепнулася на пiдлогу, що аж пилюка здiйнялася мiж дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмiрковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим пiднялася з пiдлоги i взялася заклопотано чухати шию лiвою задньою ногою. Пiсля цього їй довелося ще раз вставати з пiдлоги. Вiд тої гупанини Вiтько-Балда трохи прийшов до тями i розгнiвано зашипiв на всю залу: - Та ворушись же ти... шкапино нещасна! - Сам ти шкапина! - образилася коняка. - Хто мiг подумати, що тут так темно! I вона дiловито затупотiла до краю сцени. Переднi ряди на всяк випадок подалися трохи назад. - Вiзьми її на плечi, - пошепки наказував Вiтько Бухтиковi. - Потiм зроби з нею три кроки i падай! - Що ти менi пiдказуєш? - голосно обурився Бухтик. - Чому це я маю пiд нею падати? I все ж Бухтик схопив коняку за хвiст. Зробив це вiн дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зi сцени в перший ряд. Саме туди, де сидiла тьотя Клава. - Стiй! - скомандував Бухтик. - Замри! Зараз я тебе пiднiматиму. Вiн спритно пiдлiз пiд живiт, натужився - i коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами i кросiвками. - Ух ти, яка сила! - захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. - Це ж треба - таку коняку пiдняти! Бухтик вдячно вклонився в бiк того голосу. Затим ще трохи пiднатужився i повiльно, немов штангу, пiдняв коняку на витягнутих руках. I тут коняка показала, що крiм всього вона ще й норовиста, їй би спокiйно метляти в повiтрi кедами i чекати, доки Бухтик опустить її на пiдлогу. А вона замiсть цього несподiвано почала з усiєї сили дригати ногами. Коняка намагалася вирватися з чiпких рук бiсеняти. Проте зробити це було не так вже й просто. - Пусти, - нарештi заблагала вона i несподiвано гигикнула: - Ги-ги-ги! Ой, та вiдпусти ж, лоскiтне як! Бухтик квапливо опустив коняку на пiдлогу, i вона, продовжуючи по-дурному хихотiти, якось боком загалопувала за рятiвнi лаштунки. Вiтько Капустiн стояв у кутку сцени, онiмiло дивився на весь цей кошмар i мрiяв лише про одне - як би його швидше провалитися крiзь землю. Спектаклю бiльше не iснувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись вiд реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку i витирав нею очi. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навiть пiп-Васько той, що пiд кiнець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, - навiть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькi щиглики, якими пригостив його Вiтько-Балда своєю тремтячою рукою. А Бухтик стояв на краю сцени i кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло вiд радощiв. Здавалося, вiн мiг би кланятися без кiнця. "Так ось вiн який! - подумала Оля i посмiхнулася. - Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. I що тiльки Вiтя Капустiн знайшов у ньому страшного?" I вона подмухала на долонi, котрi аж заболiли вiд оплескiв. ГРИБНИЙ ПОХIД Нарештi i гриби дочекалися свого часу. Кiлька хвилин тому над лiсом пролетiла кореспондентка "Лiсової газети" Сорока. Вона голосно повiдомляла всiм, що з боку лiсового санаторiю до узлiсся наближаються десятки хлопчикiв та дiвчаток з козубами в руках. Не iнакше як вирушили в грибний похiд. Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лiсу Даваня збуджено никав мiж кущами i нагадував: - Не збиватися у натовп, ховайтеся поодинцi! Бо що ж це буде за гра, коли вони наповнять свої луб'янцi за якусь хвилину? Звичайно, було б неймовiрно, якби чутки про грибний похiд не дiйшли i до вух Барбули. Тож господар затону зi своєю рiднею подався до вигину рiчки, - туди, де дерева стояли не так густо, а значить, i видно було набагато краще. Зупинилися пiдводнi любителi видовищ у глибокiй ковбанi, яку затiнював невеличкий вiльховий гайок. Звiдси було добре видно, як Даваня гасав лiсом i давав останнi напучення своєму грибному вояцтву. - А сам як вирядився! - насмiшкувато зауважив Барбула. - Фазан, та й годi! Проте в душi вiн страшенно заздрив своєму старому приятелевi. Заздрив тому, що не до нього, а до Даванi прийшли дiти з козубами. Тому, що у лiсового господаря он скiльки грибних припасiв для дiтей, а в нього, Барбули, немає нiчого, окрiм води та водоростей... Врештi, заздрив тому, що вiн не може, як його приятель, гасати по суходолу i роздавати на всi боки цiннi вказiвки. - Коли ж ти, нарештi, змайструєш менi суходих? - докiрливо запитав старий водяник свого сина, що сидiв поруч. - Вже скоро, - вiдказав Бухтик. - Зачекай ще трохи... Бачиш - iдуть Сергiйко з Олею? За ними Васько Миколаєнко, Наталя Гаврилюк. Та, котра бiлявенька така. Бачиш? - Та вже ж не слiпий, - вiдказав Барбула. - Не заважай дивитися. До цього дня господар затону був переконаний, що його доньки, особливо Чара, найгарнiшi у свiтi. I лише тепер вiн на власнi очi переконався, що навiть Чара нiчим не вiдрiзнялася вiд дiвчаток. От хлопчики - то iнша справа! Далеко, дуже далеко їм до Бухтика. Жоден з них не має такого верткого хвостика i блискучих, твердих рiжок. А Бухтик сидiв поруч з батьком i навiть не здогадувався, який вiн чудовий. - Поглянь-но на того Миколаєнка! - збуджено говорив вiн. - От же ж розбiйник! Йому б тiльки футболити все пiдряд - м'ячi, консервнi бляшанки, а то й справжнi гриби! Поруч з ним Чара загукала горлицею: - Дядю Даваню! Найкращi гриби нехай iдуть до Олi! Скажи їм, будь ласка! Господар лiсу заспокiйливо махнув рукою: чую, мовляв. Тодi трохи зачекав, доки Оля не вiдiйде вiд гурту, i на пташинiй мовi скомандував: - Найкращi гриби, слухай мою команду! Один, два, три... З'явись! Господар лiсу не дуже любив, коли в лiсi ходили чутки, нiбито вiн має пестунчикiв. Даваня вважав, що для нього всi гостi однаковi. А Оля... Так за неї прохали її друзi! А прохання друзiв - для нього закон. ...Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далi - пiдберезовик, пiдосиновик, лисички - всi мов з картини зiйшли. Але й помiж них вирiзнявся своєю блискучою голiвкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дiтей з людськими. Проте як вiн витягнувся за цей час! Тепер це був справжнiй маслюковий король. Оля обережно зрiзала маслюка i простягла руку до боровика. Боровик ледве помiстився у козубi. - Гляньте, який гриб я знайшла! - в захватi вигукнула вона. Даваня похапцем наказав грибам: - Ховайся! Першим до Олi пiдбiг Васько Миколаєнко. - Оце гриб так гриб! Всiм грибам гриб! - заздрiсно сказав вiн. - А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжнiй маслючище! А менi не щастить, все дрiбнота якась попадається, - пожалiвся вiн i зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: - Ось така дрiбнота... i така... й така... - Та не можна ж цього робити! - захвилювався Барбула. - Агов, Даваню! - закував вiн зозулею, - натякни йому якось, що так робити негоже! I Даваня натякнув. Вiн вiдтягнув далеко убiк лiщинову гiлляку i, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька вiдпустив її. Гiлляка свиснула в повiтрi i вперезала розбишаку трохи нижче пояса. Переляканий Васько з мiсця подолав таку висоту, яку i з розбiгу не мрiяв подолати. В цю хвилину над деревами пролетiла стривожена Сорока. Вона невпинно скрекотiла: - Тривога! Слухайте всi! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує небезпека - вiн пiдходить до трясовини! Вiд того скрекоту Даваня стрепенувся i чимдуж поспiшив до болота. Допомогти заблукалому мандрiвнику було найпершим обов'язком лiсовика. ЧУДЕРНАЦЬКИЙ ВОВК А Вiтько, мiж iншим, i гадки не мав, що заблудився. Просто вiн мрiяв забратися якомога подалi в лiс, аби нiкого не бачити i не чути. Вiн нiяк не мiг забути отой провалений спектакль. В лiсовому санаторiї тiльки й розмов було, що про витiвки Бухтика. Пiдеш, наприклад, до їдальнi, - а там тебе разом з компотом пригощають всiлякими подробицями iз спектаклю. Втечеш вiд тих розмов на рiчку, - а на нiй добра половина пляжникiв корчить з себе водяникiв та бiсенят. А дехто i русалок. З досади забредеш на стадiон, - а там санаторнi силачi з сопiнням завдають один одного собi на плечi. Навiть про шкапину - i ту говорили. А от про Вiтю Капустiна, найкращого з акторiв, нiхто й словом не обмовився. Всiм нiби зацiпило... I Сергiйко теж добрий: замiсть того, щоб пiдтримати товариша, вiдволiкти його вiд похмурих думок, блукає невiдомо де з своїм Бухтиком чи Олею. "Хiба це життя? - сумовито розмiрковував Вiтько Капустiн. - Та вiд такого життя краще вже лягти десь в лiсi й померти з горя..." I найвидатнiший артист санаторiю озирнувся навколо, прикидаючи, де б це його зручнiше зробити. Щоб i сонечко не дуже пекло, i трава була м'якенька... I лише тодi до нього дiйшло, що вiн заблукав. Лiс навколо був зовсiм незнайомий. Рiдкi дерева, миршавi кущi... I трава якась не така - шорстка, гостра. Вiтько повернув у iнший бiк, туди, де, на його думку, мав бути санаторiй. I одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рiдотою. За ковбанею починалися очерети. Вiтько розгублено зупинився. Щось ранiше йому не траплялися бiля санаторiю такi очерети. Невже оце i є те болото, про яке вiн чув вiд дядька Костi стiльки жахливих розповiдей? Буцiмто навiть лосi не можуть вибратися звiдсiля... - Агов! - закричав Вiтько. "Бач, як загукав! - подумав Даваня, поспiхом продираючись крiзь шипшиновi кущi. - Еге, та це ж Вiтько, один iз добрих знайомих Бухтика! Та й мiй теж..." Друзi Бухтика були i його друзями. А друга, як вiдомо не лише людям, в бiдi залишати не можна. Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтiти вiд холоду, коли Вiтько i Васько Миколаєнко вивернули на нього два вiдра крижаної води. "Ну що ж, врятувати я тебе, звiсно, врятую, - подумав Даваня. - Тiльки ж i ти в мене, сизий голубочку, теж нахапаєшся дрижакiв..." А Вiтько вже захрип вiд крику. - Люди-и, де ви-и! - кликав вiн на допомогу. - Сергiйку-у! На хвилю вiн замовк, аби набрати повiтря в легенi, i тут за його спиною почувся тихий шурхiт. Вiтько швидко повернувся на нього... I завмер вiд жаху. Перед ним стояв вовк. Вiтьковi не раз доводилося бачити вовкiв в зоопарках. Якiсь обшарпанi, облiзлi, з пiдiбганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток в своїх тiсних загородках. I, звичайно, нi в яке порiвняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий стояв зараз перед нажаханим хлопцем. А вовчисько невiдривне дивився в очi Капустiну i облизувався так, що виднiлися могутнi i гострi iкла. Напевне, тiльки-но пообiдав якоюсь живиною... А може, уявляє собi, як вiн це зробить через хвилину. Нараз вовк лiниво потягнувся i позiхнув. При цьому вiн показав таку велику пащеку, що Вiтько вiдчув, як його душа зiрвалася з мiсця i чимдуж покотилася кудись в п'яти. Вона вважала, що там, мабуть, може сховатися. "А що коли прикинутися мертвим i впасти на землю? - промайнула в його головi рятiвна думка. - Здається, вовки мертвих не чiпають. Гидують..." I Вiтько як пiдкошений бебехнувся на землю, обличчям просто в мох. Зробити це було зовсiм неважко з тої причини, що ноги все одно вже не тримали його. I тут до нього дiйшло, що вiн помилився. То ведмедi не чiпають. А вовки - тi, здається, навпаки... Вiтьковi здавалося, нiби вiн вже цiлу вiчнiсть упирається носом в мох. Навколо стояла така глибока, непорушна тиша, що було чути, як б'ється власне серце. Якийсь сучок боляче тиснув йому в бiк. "Може, вовк подався геть? - з надiєю думав Вiтько. - Часто буває таке, що вовки, особливо влiтку, не чiпають людей. Я про це читав... А зараз якраз лiто". Проте вовк i не думав кудись подаватися. Вiн сидiв на старому мiсцi i, схиливши набiк гостру свою морду, уважно розглядав Капустiна. Вiтьковi навiть здалося, нiби вовк весь час посмiхається. I якось дивно ворушить хвостом. Точнiсiнько як пес, що зустрiв старого знайомого. "Може, вiн приручений?" - з надiєю подумав Вiтько. I ця рятiвна думка дещо його пiдбадьорила, хоча душа все ще не хотiла повертатися на своє мiсце. - Вовчику, га, вовчику, - тремтячим голосом за лебедiв Вiтько. - Ти ж добрий, правильно? Ти менi нiчого поганого не зробиш, еге ж? Проте вовк, здається, думав iнакше. Вiн присiв на заднi лапи, напружився - i його верхня губа загрозливо ворухнулася. I тут нерви у хлопця не витримали. Вiн пронизливо заверещав, кинув козуб в страхiтливу вовчу пику i помчав, куди дивилися його очi. Вiдверто кажучи, вiн i сам не знав, куди дивилися його очi. Вiтько щосили тiкав вiд вовка, а той, схоже, грався з ним: то майне хвостом з одного боку, то гарикне з iншого. I щоразу Вiтько кидався в протилежний бiк. Звiдкiля ж йому було знати, що то вовк завертає його на вiрну дорогу? Через деякий час вовк перестав показуватися з бокiв, проте Вiтько не спинявся. Йому здавалося, нiби страшний вовк все ще женеться за ним. Зненацька в просвiтку мiж деревами замаячiли чиїсь постатi. То були Сергiйко i Оля. - Куди це ти бiжиш? - запитала Оля, коли Вiтько порiвнявся з ними. - I де твої гриби? - Т-там... - затинаючись, пробелькотiв Вiтько. - Т-там... Вiн за мною... - Хто - там? - не зрозумiв Сергiйко. - I хто за тобою? Вiтько озирнувся. Позаду нiкого не було. - Вовк за мною гнався, - пояснив вiн, ледве переводячи подих. - Такий здоровенний, жахливий вовчисько! - Зараз подивимося, який там вовчисько гнався за тобою, - недовiрливо сказав Сергiйко i рушив у той бiк, звiдкiля бiг Вiтько. Та за першим же кущем вiн раптом зупинився i покликав товариша: - Йди-но сюди! А це що? За кущем лежав козуб Вiтька. Вiн був з горою наповнений вiдбiрними грибами. - Так я ж його... - почав Вiтько. Вiн хотiв було поклястися, що козуб цей кинув далеко звiдсiля, коли чимдуж тiкав вiд вовка. I що козуб тодi був майже порожнiй. Проте не сказав нiчого. Вiн лише дивився на гриби i думав про те, що йому, певно, приснився якийсь дивовижний сон... СВЯТО ПОВНОГО МIСЯЦЯ Спали птахи в лiсi. Спали звiрi i риби. Потонув у срiблястому мороцi i лiсовий санаторiй. Свiтилося лише одне вiкно - у комiрчинi нiчного сторожа. Сторож любив спати при свiтлi. Зненацька одне з темних вiкон вiдчинилося. З нього обережно вилiз хлопчик. Якусь хвилину вiн постояв пiд вiкном, прислухаючись до нiчних шурхотiв. Затим, скрадаючись за кущами, аби нiхто з дорослих його не побачив, рушив до затону. Вiрнiше, до тiєї галявини, де русалки мали виконувати танок на честь Повного Мiсяця. Пiд вечiр вони сидiли на лавцi i Оля вмовляла Сергiйка нiкуди не йти. - А як же розпорядок дня? - казала вона. - А раптом хтось дiзнається? - Так я ж ненадовго, - вiдказував Сергiйко. - Тiльки туди й назад. I нiхто мене не побачить. Я ж обережно. А потiм тобi про все розповiм. Оля помовчала. - Менi теж так хочеться подивитися на те свято, так хочеться! - призналася вона. - Проте я нiзащо не зможу пiти туди серед ночi. Я просто помру вiд страху. - I Оля поглянула на Сергiйка очима, в котрих i справдi причаївся переляк. - А ти не боїшся? Правду кажучи, Сергiйковi було трохи не по собi. Проте несподiвано для самого себе вiн сказав: - Та чого там боятися? Дорогу я знаю. Менi її показував Бухтик. А все iнше - подумаєш! Оля поглянула на нього з великою повагою. - Ти дуже смiлива людина, Сергiйку, - сказала вона. - Ти найхоробрiша людина в усьому свiтi! I зрозумiло, що пiсля таких слiв Сергiйко згоден був помандрувати на Пiвнiчний полюс, а не те що на якусь там галявину, де всього-на-всього збираються танцювати маленькi русалки. О, пiсля таких слiв вiн, не вагаючись, кинувся б навiть у клiтку з тигром! Звiсно, коли б той був хоч трохи приручений... I як Оля потiм не умовляла його нiкуди не йти, Сергiйко зробив по-своєму. Мiж рiдкими хмарами повiльно пропливало жовте мiсячне кружало. Час вiд часу пiд ногами лунко, немов пострiли, потрiскувало сухе галуззя. Шкода, що сьогоднi немає поруч Бухтика. З ним би було куди спокiйнiше. Проте Бухтик сказав, що вiн не має права супроводжувати Сергiйка. На свято Повного Мiсяця приходять лише тi, кого запрошують русалки. А тим з водяникiв, хто порушував цей закон, загрожувало важке покарання. - Так що треба тобi йти самому, - сказав Бухтик. Сергiйко зупинився бiля кущiв, за якими починалася галявина. Трохи далi, праворуч, мерехтiла срiбляста поверхня лiсової заплави. У водi чiтко вiдбивався мiсяць, кучерявi хмари i ледь помiтнi блискiтки далеких зiрок. Iнколи скрикувала сонна птаха. Вiд того крику здригалися заростi верболозу i по заплавi пробiгали дрiбнi брижi. Сергiйко навiть не помiтив, коли саме з води вийшли двi постатi в бiлому. Одна була трохи вищою, iнша - зовсiм маленька, менша, мабуть, за Наталю Гаврилюк. Сергiйко здогадався, що це були Омаша i Чара. Русалки плавно пройшли на середину галявини i спинилися. Навколо все завмерло, зацiпенiло. Навiть легкий опiвнiчний вiтерець - i той кудись згинув. Сестри повiльно, немов бiлi крила, здiйняли руки i розпочали свiй танок. Вони нечутно ковзали над вичахлою вже землею, i навiть трава не хвилювалася вiд їхньої ходи. Русалки невагомими пушинками опускалися на землю i знову сповiльнено, наче увi снi, здiймалися вгору. Легко вела свiй танок Омаша. Але ще краще танцювала Чара. Сергiйковi здавалося, нiби вона зовсiм не торкається землi. Такий танок i справдi можна бачити лише в чарiвному снi. Скiльки сестри танцювали, Сергiйко не мiг сказати. Може, з кiлька хвилин, а може, й цiлу годину... Опам'ятався вiн лише тодi, коли менша з русалок, Чара, повернулася до свого затону, а Омаша почала вiддалятися у бiк верболозу, за котрим починалися справжнi болота. I Сергiйко, немов зачарований якоюсь невiдомою силою, рушив за нею. Щось протестувало в ньому, упрохувало негайно повернутися назад, проте ноги вже не слухалися його. До того ж йому здавалося, нiби вiн ще й досi перебуває в свiтлому i радiсному снi. Варто йому лише вiдштовхнутися - i вiн попливе над землею так же легко й окрилено, як це тiльки-но вдавалося русалкам. Раптом вiн вiдчув, що летить в якусь порожнечу, i ледве встиг вчепитися в жорсткий, миршавий кущик. I в ту ж мить навколо все змiнилося, мов за помахом чарiвної палички. Омаша хутко повернулася до нього. її очi спалахнули лютою зненавистю. Пролунав зловтiшний смiх, - i русалка розчинилася в срiблястому мороцi. I, як тiльки вона щезла, десь неподалiк несамовито заквакала жаба. А Сергiйко почав повiльно занурюватися в холодну й липку трясовину. Оля прокинулася опiвночi, їй здалося, начебто за вiкном хтось подав голос. Вона сiла на лiжку й почала прислухатися. Нi, то лише здалося. Навколо стояла непорушна й лунка тиша. В неї вривалося лише одноманiтне й безперервне сюрчання коникiв. Високо над землею погойдувався мiж хмар круглий мiсяць. Оля поглянула на годинника, котрий мама подарувала на день її народження: стрiлки показували рiвно дванадцять годин ночi. "Може, Сергiйко вже повернувся?" - подумала вона i перевела погляд на Сергiйкове вiкно. Проте вiкно було вiдчинено. А вони домовлялися, що коли Сергiйко повернеться, то зачинить його. Отже, вiн ще не повертався. Тодi вона сiла на пiдвiконнi i почала чекати. Оля пильно вдивлялася в тривожний, таємничий напiвморок, освiтлений згори непевним, мерехтливим свiтлом, i вiдчувала, як з кожною хвилиною її все бiльше охоплює невиразна тривога. Iти через колючi кущi, здригатися вiд кожного шурхоту, пробиратися через перелiсок, де, здається, за кожним деревом хтось на тебе чатує... Бр-рр... Нi, вона нiзащо в свiтi не згодилася б на таке! Та що там вночi - вона i вдень не зважилася б податися до лiсу сама. "О, Сергiйку, коли б ти тiльки знав, яка я боягузка! - подумала Оля i невесело усмiхнулася. - Тодi ти, напевне, нiколи б не дружив зi мною..." I раптом їй здалося, начебто бiля рiчки хтось закричав. Оля мерщiй розчинила вiкно i стала прислуховуватися. Але нi - то не був голос Сергiйка. То кричала жаба. I кричала вона з таким вiдчаєм, що у дiвчинки по спинi забiгали мурашки. А через кiлька хвилин вона помiтила на освiтленому узлiссi якусь невиразну пляму. Пляма ця швидко збiльшувалася в розмiрах. Потiм вона перетворилася в постать, i незабаром Оля впiзнала в нiй Бухтика. Так, це був саме вiн. Тiльки-но його розбудив вiдчайдушний крик Квакушi Премудрої, i Бухтик, ще не дiзнавшись, в чому справа, одразу ж подумав, що його товаришевi, певно, загрожує смертельна небезпека... Так воно й виявилося. Що-що, а на мовi мешканцiв затону Бухтик розумiвся. Вiн хотiв одразу ж кинутися на допомогу Сергiйковi, проте вчасно згадав, що в нiч Повного мiсяця перед Омашею не встояв би й десяток водяникiв, її заклинання могли виявитися безсилими лише перед смiливою, безстрашною людиною. I тому Бухтик бiг до санаторiю так, як нiколи ще не бiгав у життi. Як добре, що вчора вiн на всяк випадок випрохав у Сергiйка одну таблетку i сховав її пiд вербою! Вiн вбiг на подвiр'я i зупинився: всi вiкна були затемненi. I лише в одному виднiлася голова дiвчинки... Оля й опам'ятатися не встигла, як перед нею виросла кошлата Бухтикова постать. - Сергiйко в небезпецi! - задихаючись вiд сухого повiтря, вигукнув вiн. - Треба його рятувати! Негайно! Де у вас можна знайти смiливу людину, щоб... - Де вiн? - швидко запитала Оля. - Хто, смiлива людина? - Та нi, Сергiйко! Де вiн? - Там, в трясовинi. Омаша заманила його туди i... - Бiжiмо! - вигукнула Оля i стрибнула з пiдвiконня у двiр. Сергiйко повiльно занурювався в трясовину. А неподалiк, як i ранiше, надсаджувалася вiд крику величезна бридка жаба. Бiльше нiкого не було. Кiлька разiв вiн пробував вибратися з грузького драговиння, проте миршавий кущик, за який вiн випадково вчепився, не мiг витримати ваги його тiла. Корiння трiщало все чутнiше. Сергiйко тоскно дивився на темне небо, всiяне зiрками, на дерева, що височiли вiддалiк, на могутнiй кущ верболозу, який стояв за цим, миршавим. Ех, дотягнутися б тiльки до нього! Але до цього куща, мабуть, йому вже не дотягнутися нiколи. I нiколи бiльше не бачитиме вiн нi оцих зiрок, нi друзiв, не пробiжиться по зеленiй, теплiй вiд сонця травi... Зненацька жаба замовкла i стрибком обернулася до лiсу. У повнiй тишi Сергiйко почув, як хтось бiжить у його бiк. I вже зовсiм близько вiд нього пролунав дзвiнкий голос Олi: - Ми тут, Сергiйку! Ми йдемо! СУД - Так, я настоюю на тому, щоб вiдбувся суд, - повторила Омаша. - Треба нещадно покарати винних. Нещадно! - Гаразд, винних я покараю, - згодився Барбула. - Але спочатку вислухаю усiх. - А кого тут вислуховувати? - Омаша презирливо стенула плечем. - Чару? Так вона ще маленька. Чи, може, Бухтика? Так це ж вiн i винен в усьому! - Вислухаю всiх, - твердо вiдказав господар затону. - Я суддя. А суддя повинен вислухати всiх. - Тодi вислухай спочатку мене, - зажадала Омаша. - Що ж, нехай буде по-твоєму, - згодився Барбула. - Що каже основний закон водяникiв? - почала Омаша. - Вiн каже, що у свято Повного Мiсяця нiхто не має права втручатися у дiї русалок. А Бухтик його порушив. - Iнакше вчинити я не мiг, - перебив її Бухтик. - Сергiйко мiй товариш. - Правильно, - пiдтримав його господар затону. - А ти, Омашо, повелася дуже погано. Адже друзi Бухтика - нашi друзi. Це також закон... - Та хiба вони нам друзi! - вигукнула Омаша i злiсно примружила очi. - Хiба друзi стануть знищувати мiй город, хiба вони стануть витягати на суходiл найкращу мою подругу? Нi, як ви там їх не виправдовуєте, вони завжди були й залишаться моїми ворогами... А є ще, до речi, один закон: мої вороги - вашi вороги! Є чи нема? - Є, - мусив визнати господар затону. - Є такий закон. - То ж бо й воно... А Бухтик порушив i цей закон: вiн допомагав моїм заклятим ворогам! - М-мм... - тiльки й змiгся що сказати Барбула. Важко, неймовiрно важко було на душi у господаря затону. Не вперше сперечалися Бухтик i Омаша, не вперше лаялися. Але ще нiколи справа не доходила до суду. I зараз вiн, як головний у затонi, негайно повинен щось вирiшувати. Це теж один iз їхнiх законiв. I рiшення, як ти його не крути, мало бути лише одне: хтось повинен бути суворо покараний... Але ж перед ним його власнi дiти! I серце Барбули просто-таки розривалося вiд болю. - Може, все ж таки помиритеся? - з надiєю запитав вiн по довгiй паузi. - Нiзащо! - вигукнула Омаша. - Я йому цього не прощу нiколи. - Не буду миритися, - вперто вiдказав i Бухтик. - Вона напала на мого найкращого товариша. Чара мовчала. Лише переводила зляканий погляд з брата на сестру. - Ну що ж... - важко зiтхнув Барбула. - Тодi, Омашо, кажи, чого ти добиваєшся. - З цього й треба було починати, - зауважила Омаша. - Я вимагаю, щоб в цьому затонi менi нiхто не заважав. Я вимагаю, щоб дiти з санаторiю були суворо покаранi... - Чи не забагато ти хочеш? - ущипливо запитав Бухтик. - Завваж, що друзiв своїх в образу я не дам! Омаша нiби й не чула його. Вона продовжувала: - А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я сама їх каратиму. - Цього ти нiколи не дочекаєшся! - вигукнув Бухтик. - Ах, так... Тодi я вимагаю, аби вiн негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухiшому мiсцi! Сам! Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворiшим покаранням. - Це що - твоє останнє бажання? - нарештi обiзвався Барбула. - Так, останнє, - вiдказала Омаша. - Я вимагаю, щоб вiн негайно, цiєї ж хвилини, покинув наш затон! Барбула у вiдчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте вiн i в гадцi не мав, що колись йому доведеться розлучитися з сином. - Але ж... Омашо, подумай... Як не є, а вiн твiй брат. - Не треба менi такого брата! Барбула перевiв тоскний погляд на сина. - Що скажеш ти, Бухтику? - Я не жалкую, що так вчинив, - вiдказав Бухтик. - Що б там не було, а я завжди допомагатиму своїм друзям. - Гм-мм... А що скажеш ти, Чаро? У Чари тремтiли вуста. Маленька русалка ледь стримувалася, аби не розплакатися. - Шкода менi Бухтика... I дiтей теж... - повiльно почала вона. - Дiти врятували йому життя там, в санаторiї. I змiцнили корiння верби... - От-от, - пожвавiшав Барбула. - I вiршi вони нам читали. - Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад. А ще - пообiцяй нам не чiпати дiтей. - Нi, - вiдрiзала Омаша. - Нiколи! - Тодi... тодi я теж пiду. З Бухтиком. - Ну i йди собi на здоров'я! - пирхнула Омаша. - А ми з батьком тут удвох залишимося. Гадаєш, будемо сумувати без тебе? Анiскiлечки! Правильно, батьку? Барбула не вiдповiв. Вiн думав. I вiд тих думок голова його ладна була розлетiтися на друзки. "Чара, Бухтик... Та що ж це воно робиться? Як же менi жити без них? - журився вiн. - Невже нiчого не можна вдiяти?" Нараз господар затону пiдвiв голову i обвiв своїх дiтей важким, мученицьким поглядом. - Атож, - почав вiн. - Вдiяти, бачу, не можна нiчим. Треба когось висилати з затону. I моя батькiвська воля така, що у вигнання пiде не Бухтик, а ти! I його вказiвний палець зупинився на Омашi. СУХОДИХ Пiсля вигнання Омашi господар затону зовсiм занемiг. Щоправда, донька оселилася не так далеко, в сусiднiй рiчечцi, i Барбула пообiцяв, що коли вона виправиться, то зможе повернутися назад. I все ж вiн страшенно сумував за дочкою, хоча й був переконаний, що iнакше вчинити не змiг. Господар затону повiльно плив дном рiчки i бурчав на весь свiт: на малькiв, котрi вiчно плутаються пiд ногами, на мулисте дно, на сонце, яке стало надто пiзно сходити, зате рано вкладатися. Барбула зiбрався було побурчати i на самого себе, коли раптом у поле його зору потрапив будиночок Бухтика. Барбула завмер: схоже, що в ньому вiдбувалося щось надзвичайне, бо з вiкон i дверей раз по раз вилiтали тисячi повiтряних бульбашок. Поганого настрою як не бувало. Натомiсть Барбулою оволодiла здорова цiкавiсть. I була вона настiльки сильною, що поважний господар затону, нiби якийсь хлопчисько, перебрався через огорожу i обережно заглянув у вiкно. I ось що вiн побачив. Вiдомий винахiдник сидiв на колодi посеред кiмнати i тримав у ротi одразу двi довгi гнучкi трубки. Iз однiєї трубки вiн вдихав воду, а в iншу видихав. Вдихав i видихав. Вдихав i видихав. I обличчя його аж сяяло вiд задоволення. А трубки тяглися iз скриньки, що була прилаштована на Бухтиковiй спинi. - Що тут робиться? - поцiкавився Барбула. - I чого це ти сяєш, як майська ружа? Бухтик не вiдповiв. Йому було нiколи. Вiн лише кивнув головою, запрошуючи батька увiйти до будиночка. Бухтик нiяк не мiг надихатися як слiд. Вiн навiть очi заплющив вiд задоволення. - Та що це з тобою? - знову запитав Барбула. - Може, я чимось зможу допомогти? Нарештi Бухтик вийняв трубки з рота. Потiм зняв скриньку i обережно поклав її на колiна. Лише пiсля цього подивився на Барбулу i сказав: - Нiчим ти менi вже не допоможеш. Барбула стривожився не на жарт. - Як це - нiчим? Я ж для тебе все, що завгодно... - Нi, вже не зможеш, - повторив Бухтик. - Не зможеш тому, що я й без тебе справився. Правда, менi допомагали Сергiйко i дядько Костя... Бухтик показав на скриньку з трубками i додав: - Поки що це мiй найкращий винахiд. Вiн переверне все життя в нашому затонi. - Не треба перевертати, - поспiхом промовив господар затону. - Тут поки що й без цього непогано. Ти краще скажи менi, що то за штукенцiя i для чого вона. Бухтик хитро примружив очi. - Невже не здогадуєшся? - Кгм-мм... На щось нiби схоже, - невпевнено вiдказав Барбула i почав розглядати останнiй винахiд свого сина. Винахiд цей i справдi був на щось схожий. Трубки були схожi на звичайнi гумовi трубки, скринька теж нiчим не вiдрiзнялася вiд тих, що їх Барбула iнколи знаходив у рiчцi. - Пам'ятаєш, як ти просив мене змайструвати таку рiч, щоб можна було дихати на суходолi? - прийшов Бухтик батьковi на допомогу. - Так от, цю рiч я змайстрував. У Барбули навiть подих перехопило. - Невже суходих? Бухтик задоволене кивнув головою. - Атож. Вiн i є. Барбула ще раз уважно обдивився скриньку з трубками. Навiть понюхав їх навiщось. - Велике тобi спасибi, - сказав вiн. - От тiльки... чи безпечний вiн? Чи надiйний? - Ну аякже! Як i все, що я змайстрував до цього. - Саме це мене i хвилює, - зауважив Барбула. - Ти майструєш, а я страждаю. - Та ти що - не вiриш? - не на жарт образився Бухтик. - Ану, гайда на берег! Вони рушили до верболозу. По дорозi Барбула раз по раз позирав на небо i занепокоєно похитував головою: на ньому не було анi хмарини. В такi днi пiдводнi мешканцi навiть носа не потикають з води. - Ми що - будемо ходити по суходолу? - недовiрливо запитав вiн сина. - Поглянь-но лише, як пече сонце! Бухтик зневажливо стенув плечем. - Мене це зовсiм не турбує, - вiдказав вiн i пiднiс трубку до рота. - Дивися краще, що я роблю. Через оцю трубку треба вдихати воду чи бодай вологе повiтря. А ось через цю - видихати. Зрозумiв? Барбула довго розглядав скриньку з трубками. - Гм-мм... воно, звiсно... I довго так можна дихати? - Скiльки завгодно. Була б лише вода в скриньцi. Ну, я пiшов. Бухтик поправив скриньку, ще раз вдихнув-видихнув i смiливо вийшов з води. Господар затону отетерiло спостерiгав за синовими дiями. Невже можна без шкоди для здоров'я прогулюватися в отаку спеку? Та будь-який водяник одразу ж вiдкинув би копита... А Бухтиковi хоч би що - прогулюється, нiби в себе вдома. - Агов, Бухтику! Ти хоча б совiсть мав! - не витримав врештi-решт Барбула. - Може, я теж хочу спробувати! Бухтик не заперечував. Вiн одразу шубовснув у воду i скинув спорядження. Потiм замiнив воду в скриньцi i припасував пристрiй на батьковiй спинi. Пiсля всього вiдступив на кiлька крокiв, прискiпливо оглянув Барбулу з нiг до голови i з сумнiвом похитав головою. - Мабуть, ця скринька тобi замала, - зауважив вiн. - Тобi швидше пiдiйде цистерна. Чи хоча б бочка... Але для початку, думаю, пiдiйде й таке. Пiдбадьорений цими словами, Барбула вийшов на берег i ступив перший крок... Затим - другий, третiй. "Пече, - подумав вiн. - Все ж терпiти можна. Головне - я дихаю на суходолi!" П'ятий крок, десятий... Зненацька Барбула зупинився, вiдчайдушне замахав руками i чимдуж рвонув до рятiвного затону. - Чого ти? - запитав Бухтик. - Злякався, чи що? Барбула не вiдповiдав. Вiн виштовхнув трубки i пожадливо ковтав воду. - Коли б то лише налякався! - прийшовши нарештi до тями, почав вiн. - Коли б то тiльки це! Я ледве не задихнувся, ось що! Бухтик став метушливо ритися в суходиху. - Не може бути, - бурмотiв вiн. - Принцип дiї перевiрено... Зараз дiзнаємося... Напевно, щось трапилося з подачею води... Ага, ось воно що! - I Бухтик помахав перед батьковим носом жмутком водоростей. - Все ясно - це вони забили трубку. Треба встановити фiльтр, та й годi. Такий, як в колодязi дядька Костi. Барбула взяв жмуток водоростей, пом'яв їх у долонях. Навiть для чогось понюхав. - Фiльтр, кажеш... А чи не краще набирати до суходиху лише чисту воду? Бухтик ошелешено витрiщився на батька. - А й справдi... - вражено видихнув вiн. - Можна брати воду на чистому мiсцi... Та ти, батьку, виявляється, мiг би й сам стати неабияким винахiдником! - Таке скажеш... - нiяковiючи, усмiхнувся Барбула. А про себе подумав, що стати винахiдником не так вже й важко. Варто лише зрозумiти, що до чого. ПОТАЄМНЕ БАЖАННЯ День був тихий i хмарний. Якраз пiдходящий для того, аби старi приятелi могли зустрiтися. Непосидющий Даваня, як завжди, дзигою крутився на прибережному корчi. Вiн не мiг вiдвести захопленого погляду вiд Барбули. Ще б пак - далеко не кожному доводилось бачити господаря пiдводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би по суходолi. - Оце так-так! - вигукував Даваня. - От дає! Куди моїм зайцям до нього! Втiшений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше. - А ти чого мовчиш? - повернувся Даваня до Бухтика. - Що нового у санаторiї? - Та-а... Все гаразд. - Як там Вiтя, мiй знайомий, поживає? Мабуть, ще й досi вовки сняться? Гай-гай, хотiлося б знову зустрiтися з ним, та все часу не виберу. - Непогано почуває, - знехотя вiдказав Бухтик. Даваня пильно подивився на нього. - Сьогоднi ти якийсь не такий, як завжди, - зауважив вiн. - Щось трапилося, так? - Поки що нi... Але незабаром трапиться. - А що саме? - насторожився лiсовик. - Сергiйка i Олю мами хочуть забрати додому. Даваня на хвилю замислився. Потому вигукнув: - Нехай лише спробують! Я їм такого туману в очi напущу - довiку до санаторiю не доберуться! I Бухтик трохи втiшився. "А й справдi - чому б не зробити так, як каже Даваня? - подумав вiн. - Мами походять-походять лiсом, та й поїдуть назад. А Сергiйко з Олею залишаться..." Барбула врештi-решт втомився гасати на березi i з розгону шубовснув у воду. - Хух, ноги вже не тримають, - задоволено зазначив вiн i запитав у Даванi. - Бачив, який молодецький вигляд я маю в суходиху? - Та вже ж, бачив, - вiдказав Даваня, з цiкавiстю розглядаючи Бухтикiв винахiд. - Та менi здається, що молодець не стiльки ти, скiльки твiй син. Ач, що вигадав! I вiн обережно погладив скриньку своєю сухою долонькою. - Молодець вiн молодець, та ще рано про це балакати, - заперечив Барбула i поплескав Бухтика по плечу. - От коли вiн зробить так, аби я став видимим для дiтей, - о, тодi вiн буде найпершим молодцем у моєму затонi! Пiсля мене, звiсно. - Знаєш, батьку, я вже втомився вiд твоїх забаганок, - обiзвався Бухтик. - Скiльки можна? Я вже й забув, коли востаннє був у Сергiйка! - Ти вчора був у нього, - посмiхнувся Даваня. - Я з узлiсся бачив, як ти i Сергiйко ховалися пiд ялиною. - Бач, вiн втомився! - i собi докинув Барбула. - Бiдна дитина, нiкому її пожалiти! А може, я теж втомився! Вiд чекання. А чи знаєш ти, що менi не менше вiд тебе кортить побувати у тому санаторiї? Може, я теж хотiв би показатися дiтям! Даваня жваво пiдстрибнув на своєму корчi. - О, це було б чудово, коли б ти став видимим для них! - палко пiдтримав вiн приятеля. - Тодi б ми з тобою разом заявилися до санаторiю i влаштували б там такий спектакль! Я став би... - Даваня на мить замислився. - О! Я став би вовком, а ти - самим собою. Уявляю, як би дiти нам зрадiли! - Ще й як зрадiли б! - погодився Барбула, пригадавши, яким красенем вiн був у дзеркалi. I тут Даванi прийшла в голову така чудова думка, що вiн трохи не звалився з корча. - Слухайте! - вигукнув вiн. - А раптом ми їм сподобаємося так, що вони попросять нас залишитися назавжди? Може таке бути? Може. От я i думаю: ким би ми захотiли там стати? Я, наприклад, став би лiсничим. А ти, Бухтику? - Я?.. Бухтик розгубився. Зараз йому дуже кортiло збудувати величезного пiдводного човна, щоб посадити в нього своїх друзiв з санаторiю i показати їм, як чудово в батьковому затонi. А може, краще винайти машину, яка б сама розчищала водоростi? Що ж, непогана думка. Але, мабуть, ще краще сидiти на березi i надувати для своїх друзiв рятiвнi кола. Сиди i надувай. Викупався - i знову надувай. А якщо... - Не знаю, ким би я хотiв стати, - нарештi чесно визнав вiн. - Ех, ти, - сказав Даваня. - Теж менi винахiдник. У людей же скiльки цiкавого! - Саме тому й не знаю, ким менi бути. Мабуть... я так би й залишився винахiдником. - А я хотiв би стати водогоном, - замрiяно сказав Барбула. - Даватиму воду всiм, кому вона потрiбна. Захочу - квiтам, захочу - деревам чи ще комусь... - Ти хотiв сказати - слюсарем по ремонту водогону, - уточнив Бухтик. - То, коли хочеш, я попрошу дядька Костю, i вiн тебе навчить. - Нi, - рiшуче заперечив Барбула. - Саме водогоном хочу стати. Хто дає воду: слюсар чи водогiн? Ага, мовчиш! То ж бо й воно. Даваня ще раз погладив скриньку з трубками. - Чуєш, що батько каже? - запитав вiн. - Так що, Бухтику, не лiнуйся. Думай, Бухтику, думай! КОЛИ ТИ ПОТРIБЕН Осiнь була вже не за горами. Ночi ставали все довшими i холоднiшими. Птахи почали збиратися у великi зграї. Вони готувалися у вирiй. Пожовкле листя з тихим шурхотом зривалося з гiлок i, погойдуючись, повiльно пливло за течiєю на пiвдень - туди, куди збиралися i пташинi зграї. Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто йшла проти течiї. - Що це? - запитала Оля. - Не що, а хто, - поправив Бухтик i помахав скриньцi рукою. - То мiй батько тренується. Наступної весни вiн збирається побувати у санаторiї. Дуже вже не терпиться йому подивитися на водогiн. Мiж важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно свiтило, як i влiтку, проте це було вже iнше, осiннє сонце. За хвилину воно знову сховалося за хмарами. - А чому лише весною? - здригнувшись вiд пориву холодного вiтру, поцiкавився Сергiйко. - Чому не зараз? - Вiн ще не зовсiм звик до суходиху, - пояснив Бухтик. - Та й нiколи йому зараз - треба готуватися до довгого зимового сну. I Бухтик тяжко зiтхнув. Оля сидiла на пагорбi поруч з Сергiйком i бережно перебирала каштановi качалки очерету. Це був подарунок вiд маленької русалки. Його тiльки-но передав Олi Бухтик. - Цi качалки ми розпушуємо i встеляємо нашi зимовi дупла, - сказав Бухтик. - М'яко, тепло. Не гiрше, нiж на перинi з пiр'я. - Я так i не познайомилася з Чарою, - сумовито зауважила Оля. - Менi дуже шкода... - Чара теж за цим жалкує, - сказав Бухтик. - Однак що ж поробиш... Може, колись, згодом... Затон повiльно пересiкала величезна жаба. Рухи її були такими непоспiшливими i млявими, що дiтям здалося, нiби вона от-от засне на плаву. Неподалiк вiд дiтей жаба застигла i поворушила своїм широким негарним ротом. - Квакуша каже, що припливла сюди для того лише, аби попрощатися з вами, - переклав Бухтик. - Всi її рiднi тiльки-но вляглися спати. - До побачення, Квакушо, - сказала Оля i помахала рукою. - Приємних тобi сновидiнь. - I велике спасибi за допомогу, - додав Сергiйко. - Еге ж, - згодився Бухтик. - Якби не вона... Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Затим так само мляво i сповiльнено попливла назад, до своєї сонної рiднi. ...Десь за перелiском почулися виразнi голоси. - Це мами нашi, - сказала Оля i пiдвелася. - Вони прийшли за нами. Що ж, треба прощатися. Вiд цих слiв Бухтик здригнувся. Не вiдриваючи погляду вiд затону, геть засипаного опалим листям, вiн безутiшно зауважив: - Ну от, ви собi поїдете, а я... мене все одно, що й не буде тодi на свiтi. - Не треба такого говорити, - попрохала Оля, i голос у неї пiдозрiло затремтiв. Здається, ще трохи - i вона розплачеться. - I справдi, Бухтику, щось ти дуже сумне кажеш, - пiдтримав її Сергiйко. - Коли хочеш знати, я назавжди запам'ятаю цей затон. I тебе теж... - Хлопчик мiцно стиснув плече свого кошлатого товариша. - А наступного року я знову сюди приїду. Чесне слово, приїду! - Я теж, - сказала Оля. - Я теж постараюся. I тут Сергiйко не втримався i зiтхнув. - Та до цiєї зустрiчi ще так далеко! Коли б ти знав, як менi не вистачатиме тебе! Бухтик уважно подивився на хлопчика, i вперше за цiлий день його очi трохи повеселiшали. - Гарно як, - сказав вiн. - Як гарно жити на свiтi, коли знаєш, що ти комусь потрiбен! I це, звичайно, було чистою правдою. Коли обидвi мами разом з Миколою Володимировичем пiдiйшли до затону, на березi сидiли лише Оля та Сергiйко. Микола Володимирович подивився на дiвчинку i задоволено посмiхнувся. Вона анiскiлечки не була схожа на ту Олю, яка прибула до санаторiю два мiсяцi тому. Тепер це була мiцна, засмагла дiвчинка. I хоча в її очах свiтився смуток, проте вiн зовсiм не був схожий на колишнiй вiдчай. "Молодцi вони, Сергiйко i Бухтик, - з теплотою подумав лiкар. - Якi ж вони молодцi! Не знаю, що б я i робив без них..." - Чого зажурилися? - весело запитала Сергiйкова мама i тут же сама здогадалася чому: - Розумiю, вам дуже не хочеться розлучатися з усiм оцим... I вона подивилася на пожовклий лiс, на принишклий, без жодних вже ознак життя, затон. Потiм перевела погляд туди, де осiннє небо зливалося з землею. - Яка краса! - сказала вона. - Атож, на вашому мiсцi я також би зажурилася. - Правду кажете, - пiдтримала її Олина мама. - Мiсця тут, можна сказати, казковi. От тiльки я до цього часу не збагну, як ми з вами заблукали в кiлькох кроках вiд санаторiю? - Мамусю, я тобi потiм про все розповiм! - сказала вона i притисла до щоки маленьку кудлату iграшку. - Вона ж iще нiчого не знає, правда, Бухтику? Бухтик промовчав. На його мордочцi свiтилася лагiдна i трохи загадкова посмiшка... ____________________________________________________________________________ Руткiвський В.Г. Гостi на мiтлi: Повiстi-казки: Для серед.шк.вiку / Худож. Р.Є.Безп'ятов, Г.П.Фiлатов. - К: Веселка, 1988. - 288 с.: iл. ISBN 5-301-00166-3 Повiстi-казки українського радянського письменника "Бухтик з тихого затону" та "Гостi на мiтлi", в яких поряд iз сучасними школярами дiють персонажi з народних казок БКК 84Ук7 - 44 ____________________________________________________________________________ Литературно-художественное издание Рутковский Владимир Григорьевич ГОСТИ НА МЕТЛЕ Повести-сказки (На украинском языке) Для среднего школьного возраста Художники Беспятов Ростислав Евгеньевич Филатов Георгий Павлович Киев "Вэсэлка" Редактор В.А.Марсюк Художнiй редактор В.Ю.Тернавський Технiчний редактор К.П.Дворська Коректори Л.О.Юван, С.В.Гордiюк ИБ № 4854 Ордена Дружби народiв видавництво "Веселка" 252655, Київ, МСП, Мельникова, 63. Львiвська книжкова фабрика "Атлас" 290005, Львiв-5, Зелена, 20. ____________________________________________________________________________ OCR dauphin@ukr.net