Ігор Росоховатський «НАСТАНЕ ДЕНЬ...» Оповідання -------------------------------------- Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці «Вірші наших читачів». Не варто було підкреслювати, що їх творили непрофесіонали, — подумала вона. — Можливо, ці вірші й не потребують скидки. В крайньому разі, під добіркою дали б коментар...» Погляд спинився на заголовку одного з віршів — «Нащадкові». її пройняв легкий дрож. Чому б то? Хіба мало в віршів а однаковою назвою? І все-таки... Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки: Настане час — спливуть тривожні роки — І космосу славетний капітан, Нащадок мій, веселий, ясноокий... Газета затремтіла в руках. Рядки почали підстрибувати... Ніяк не могла розгледіти підпис. Думка плуталась і ніби теж тремтіла. «Того не може бути, — думала вона. — Бути не може! — твердила стократ. — Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам'ять..» Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та дрож проймав дужче. Літери миготіли перед очима. Настане час — спливуть тривожні роки — І космосу славетний капітан, Нащадок мій, веселий, ясноокий, На Марс спрямує свій ракетоплан. Метеорити будуть ніби птахи... Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати: ...Кружляти й розбиватись об броню, І Землю всю — сріблясту та блакитну, В прожилках рік, далеку, близьку, рідну Побачить мій нащадок... Опам'ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме пі рядки. Ті самі вірші, які берегла в себе на аркуші а учнівського зошита. В єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися у газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна, її не варто і враховувати. Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — «Екс. 16-9». На псевдонім не схоже... Вона підійшла до телефону, кілька разів настійливо вабрала номер, доки юначий голос відповів: — Редакція. — У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і змовкла. — Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові. — Під ними підпис — «Екс. 46-9». — Пам'ятаю. — Тепер у його голосі вчувалася настороженість. Він очікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напруженим, як напнута линва. Адже він не знав, що мав справу з досвідченою вчителькою. Нарешті співбесідник здався: — Вам сподобалися вірші? — Ви хочете знати тільки це? Вона правильно визначила, що журналіст ще молодий і недосвідчений. Розподіл ролей стався так блискавично, що він не встиг й отямитися. — Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгуках на цей вірш... — Хто це ми? — Ну... редакція... автор... автори вірша... — Екс. 16-9? — Так. — Це псевдонім? З невизначеного гмукання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціативу, спитала, як про щось неістотне: — Як розшифрувати підпис? — Експеримент шістнадцять-дев'ять. Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетворилася на допит: — А хто автори експерименту? — Другий ОНЦ. Вибачте, я маю на увазі Другий об'єднаний науковий центр. Але ви ще не «казали свою думку про вірш. А для нас це... — Колись неодмінно скажу. Вава поклала трубку і натиснула кнопку запам'ятовувача. Потім увімкнула канал зв'язку з інформбюро і запитала відомості про Петра Вахрамцева, свого колишнього учня, нині він працює, як повідомили їй нещодавно тридцятилітні «дівчата» з десятого «А», у Другому ОНЦ. Водночас Катерина Михайлівна намагалася пригадати цього Петра Вахрамцева. І раптом він зринув з її пам'яті — гостроносий, меткий, тонкостанний і плечистий. Пригадалось, як наполохала вчителів новина, що Вахрамцев відмовився виборювати звання чемпіона з п'ятиборства заради складання нової програми кібернетичного діагноста в гуртку юних техніків. На одностайну думку вчителів, можна було поєднати одне а другим, але Петро цього не вмів. Катерині Михайлівні хотілося пригадати епізоди його поведінки на уроках, проте натомість 8 пам'яті нав'язливо виникала його матір — артистка балету, вона прискіпливо запитувала: «Як на вашу думку, чи не занадто мій син захоплюється спортом?» За кілька хвилин, діставши відповідь а інформбюро і набравши підказаний' номер, вона почула а динаміка знайомий голос: — Вахрамцев слухав. — Здрастуй, Петре, — сказала Катерина Михайлівна, подумки завваживши впевнені нотки в його голосі, і ввімкнула екран візора. Вона якось забула, що минуло вже шість років відтоді, як вони бачилися на вечорі-зустрічі випускників, і трохи збентежилася, коли на екрані з'явилося вольове обличчя з випнутим підборіддям і глибокою зморшкою поміж, брів. Втім, зморшка хутко розгладилась, а очі суворої ділової людини дотепліли, засяяли в посмішці: — Катерино Михайлівно, от не сподівався на ваш дзвінок! А ми збиралися навідатися до вас наприкінці наступного місяця. Чесне учнівське. — Не виправдовуйся, Петре. Рада була почути про твої успіхи. Як Наталя? — Наталя з сином відпочивають на морі. Дати їхні позивні? — Не треба, Петре. Найближчим часом я зустрінуся з тобою. — Завжди радий такій гості, Катерино Михайлівно. Голос і вираз обличчя Вахрамцева не залишали сумніву в щирості йото слів. — Петре, ти не чув про експеримент шістнадцять-дев'ять? Мені сказали, що його проводили у вашому науковому центрі. — Правильно сказали, Катерино Михайлівно. Я — один з безпосередніх винуватців. Втім, далеко не найголовніший... «Він сказав це таким тоном, яким мовив колись «я — винуватець рекорду», — завважила стара вчителька. — В такому разі до завтра. — Так швидко? Я зараз повідомлю Наталі. Та доки вони зберуться... — Не турбуй Наталю, — голос Катерини Михайлівни пролунав значно суворіше, ніж вона хотіла. Приблизно так само він звучав, коли вона говорила: «Вахрамцев, якщо сам не слухаєш, то хоча б не заважай Микольській». Вчителька подумки зробила собі зауваження за нетактовний тон і заспокійливо мовила колишньому учневі: — Нічого надзвичайного не сталося. Тепер стурбувався Петро Вахрамцев. Зморшка знову прорізалася поміж білястих брів: — А чому ви зацікавилися нашим експериментом? Останнім часом багато хто звертається до нашого керівника академіка Туровського. Щодня в нас десятки відвідувачів... — До побачення, Петре. Я все скажу тобі під час зустрічі. 2 Вона летіла рейсовим аеробусом. Поруч у кріслі зручно влаштувався довготелесий рожевощокий німець — інженер з Кельна. Вони познайомились і розговорилися ще в аеропорту. З'ясувалося, що летять до одного міста і майже в одній справі. Німцю хотілося довідатися, хто так блискуче здійснив проект нового корабля, першу модель якого дуже давно збудував у гуртку юних техніків його брат, котрий згодом загинув в експедиції. Іноді німець поглядав на заднє сидіння, де розташувалося літнє англійське подружжя — довгообразий неприступний джентльмен і сухорлява леді із суворо стуленими вустами. Катерина Михайлівна спочатку думала, що неприязнь між кельнцем та англійцями зародилася біля каси, де багато хто посварився через квитки на вранішній рейс. Однак потім вона довідалася, що прадід англійця загинув у Лондоні від німецької авіабомби під час другої світової війни. У просторому, на триста місць салоні аеробуса було ще кілька іноземців — троє африканців, болгари, датчани. Ввійшла стюардеса із списком пасажирів, і з'ясувалося, що майже всі вони їдуть в аеропорт «Наука», який обслуговув Другий ОНЦ. М'яко світилося табло, гулу двигунів майже не було чути, його монотонність заколисувала, і невдовзі в салоні більшість пасажирів уже дрімали... В аеропорту її зустрів Петро Вахрамцев. Він усміхався й махав букетиком квітів, його сухорляве обличчя розквітлоосмішкою, однак в очах інколи спалахувало занепокоєння. Катерина Михайлівна провела рукою по його чуприні і ледь скуйовдила її, як бувало колись. — А ти подорослішав, Петре. — Дивно було б, якби за стільки літ цього не сталося. Та все одно дякую за комплімент, — мовив Петро і глибоко зітхнув. Катерина Михайлівна зрозуміла значення і його жарту, й зітхання. — Не буду тебе морочити, Петре... Вона розповіла про причину несподіваного приїзду. Вахрамцев слухав уважно, насторожено, зморшка поміж брів поглибшала, підборіддя випнулося. Він мить подумав, перш ніж відповісти. — Вам відомо, що робить наш науковий центр? — Ще б пак, — відказала Катерина Михайлівна, — не хочеш — і то знатимеш. Газети, радіо, телебачення твердять в один голос: гомо синтетикус — людина синтетична, сигоми — помічники і діти людства. Ми всім класом дивилися по телебаченню випуск першого сигома з вашого центру. Я навіть писала з учнями твір на тему: «Сигоми допомагають людям підкоряти далекий космос і глибини океану»... Раптом вона збагнула сенс його запитання. Уважно подивилася на колишнього учня: — Ти хочеш сказати, що ці вірші написав сигом? Саме ці? Яким чином? Петро уник погляду. Він дивився кудись убік, але Катерина Михайлівна відчула, що він потай стежить за нею. — Програма для п'ятої моделі сигома називається «Продовжувач»... Стара вчителька завважила, що він ретельно добирав слова. — Академік Туровський так виклав нам свій задумКатерина Михайлівна зрозуміла приховане значення цієї фрази і здивовано звела брови: «О, Вахрамцев став дипломатом...» А Петро якомога глибше вдихнув і, виставивши праву ногу вперед, наслідуючи академіка Туровського, з якоюсь урочистістю мовив: — Можливо, найцінніше в інформації, яку тільки можемо знайти у нашому з вами світі, — це неповторність людської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частки особистості, і то — особистості небагатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своєму велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило людство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквітлих талантів? Тому, створюючи програму для п'ятої моделі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інформацію, що в в шкільних творах, в різноманітних нездійснених проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків... — Зажди, зажди-но, Петре, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. А в академіки тобі зарано, — присадила його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звівши вказівного пальця, — По-перше, я нікому не показувала вірші свого сина... Але теперішнього Петра не так просто загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку—один проти багатьох. — А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що' згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стилістичні звороти... От сигом і відтворив, як ми кажемо, — «за матрицею», його особистість з алгоритмами мислення... — Я хочу його бачити! — твердо сказала Катерина Михайлівна. Петро змовк на півслові. Уважно, допитливо подивився їй в очі. Це був новий, малознайомий Вахрамцев, і погляд у нього гострий, пильний. Але Катерина Михайлівна не зніяковіла, в кожному разі нічим не виказала деякого абентеження. Подумала: «Все нормально. Життя рухається. Учні ростуть, змінюються, виявляють чи набувають нових рис характеру. Чому вони мають бути такими, як ми передбачали?» Вахрамцев кивнув і розважливо мовив: — Гаразд. Це неважко влаштувати. Я тільки з'ясую години прийому. Він пішов до телефонної будки. Катерина Михайлівна провела йото неуважним поглядом і, поки він говорив по телефону, розмірковувала про те, які метаморфози трапляються а її випускниками. За кілька хввлив Петро вийшов а будки і сказав: — Я домовився. Але доведеться зачекати до ранку. 3 Спочатку Катерина Михайлівна визначила: сигом не схожий на її сина — такого, яким вона пам'ятала Бориса, який він на фото. Можливо, якби Борис став старілий... Адже іноді щось в усмішці, у погляді сигома, майже невловиме, миттєве, знайоме обпікало пам'ять. Потім, придивившись, вона подумала, що сигом взагалі не схожий на жодного а людей, котрих досі зустрічала. І вона зрозуміла чому. Вираз його обличчя, очей змінювалися так блискавично, що людський погляд не встигав їх зафіксувати. Академік Туровський поруч сигома здавався маленьким скуйовдженим горобчиком. Сиве пасмо над його чолом підстрибувало, коли він звертався до людей у залі: — «Продовжувач» — так ми назвали його професію, а точніше, його призначення. Зів зберігав в своїй пам'яті справи багатьох людей, він ніби їхнє узагальнення, їхня колективна особистість, в якій помножено й посилено їхні здібності у багато разів. Сигом не просто пам'ятав й розуміє задуми й діла загиблих — він продовжує їх, особливо вирізняючи те, що вважатимуть за потрібне рекомендувати програмісти. Кожен а вас може побалакати з ним, поставити кілька запитань. На які він не встигне відповісти сьогодні, під час зустрічі, відповість завтра та позавтра по телебаченню. От, либонь, і все, що я хотів... Він зустрівся поглядом а Катериною Михайлівною і вмовк ва півслові. Вираз Її очей, недовірлива посмішка були такі красномовні, що академікові стало ве по собі. Він не знав, хто ця жінка, але ва мить відчув, ніби він знову в школі біля дошки силкується пригадати умову задачі. Спогад був такий яскравий, що йому здалося, наче в залі запахло теплим деревом і крейдяним пилом. Закінчення фрази зависло в повітрі й лишилося плавати, як серпанок... «Твої слова промовисті й виважені, — думала Катерина Михайлівна. — Вони звучать надто впевнено та буденно. А тобі належить знати, що людям не можна обіцяти так багато, інакше вони зовсім не йнятимуть віри обіцянкам». Академік швидко оговтався. Він ледь вклонився присутнім і зробив повільний рух рукою в бік сигома, запрошуючи людей ставити запитання Продовжувачу. Зал аануртував, ось виринула чиясь кучмата руда голова й почала кружляти, обходячи тісно збиті гуртки людей, наближаючися до сигома... Катерина Михайлівна впевнено сказала «Дозвольте!» — і люди трохи розступилися, щоб дати їй дорогу. Вона опинилася перед Продовжувачем і могла краще розгледіти його і пересвідчитися, що він справді аніскілечки не схожий на її Бориса, і вираз його обличчя з великими правильними рисами міняється так хутко, ніби тече, і здається маревом. «І ця істота могла сама по собі відтворити Борисові вірші, найтонші нюанси людської сутності? І Землю всю — сріблясту та блакитну, в прожилках рік, далеку, близьку, рідну...»? — з обурливою недовірою міркувала вона, тішачись, що уже визрів задум, як перевірити слова академіка, як виявити неправду і показати її присутнім. — Відбери в людини біль та смерть — і вона вже не буде людиною. Не сприйматиме гостро життя — не радітиме синьому небу в проміжках дощових хмар, усмішці дитини, ковтку джерельної води, близькості коханої... Є грані людської особистості, куди зась усіляким фокусам, навіть коли вони називаються науковими...» Вона була впевнена у цілковитій неупередженості своїх роздумів. Гадала, що її задум покликаний виявити істину, тільки й того — і нізащо не погодилася б, що в її міркуваннях в присмак зверхності. Адже задум був простий і надійний, в ньому поєдналися материнська любов та біль з далекоглядністю й передбачливістю, вчительська напутливість із холодною логікою дослідника. І ще... вона ні за що не зізналася б навіть собі, що там були і приховані надії — надії на неможливе... Так, її задум був простий і зрозумілий для багатьох, тому весь зал умить вщух, коли вона спитала сигома: — Ти впізнаєш мене? «Недарма всі ми так шанували Катерину Михайлівну, — подумав Вахрампев. — Вона безпомилково розрахувала: коли Продовжувач спромігся самостійно написати вірші її сина, то мусить впізнати ту, яку загиблий знав від колиски...» Люди напружено чекали затамувавши подих. Щоки німецького інженера знекровились, і на них проступили склеротичні жилки. Англійська леді тяжко обіперлася на гостре плече свого чоловіка, чиясь руда голова витягнулася на тонкій шиї і завмерла. Навіть веселі молодики перестали жартувати, ніби враз утратили свій'гумор... Сигом швидко ступив крок до Катерини Михайлівни. Так швидко, що встиг підтримати її, коли вона похитнулася, почувши його відповідь: — Так, мамо. Він усміхнувся і провів незвичайно чутливою долонею по її косах, їй здалося, що часточка колосальної сили цієї незбагненної істоти передалась їй. Зараз Катерині Михайлівні не треба напружувати пам'ять і порівнювати — його усмішка, безперечно, була Борисовою, в його голосі звучали знайомі інтонації. Певно ж, їй хотілося звати, як може одна істота містити в собі кілька людських сутностей, як вони вживаються в ній, такі різні. Та про це вона спитав його наодинці, як спитала б рідного сина. Вона випросталась і вказала на інших людей: — Поговори з ними. Я почекаю. В залі стало гамірно й невимушене, наче хтось зняв напруженість. Катерина Михайлівна помітила своїх знайомих по аеробусу. Вони проштовхувалися крізь натовп, ближче до сигома. І вона почула, як інженер з Кельна сказав англійцю, захоплено дивлячись на Продовжувача: — Чудове обличчя у цього хлопця! Либонь, і тон був надміру сентиментальний, і слівце «хлопець» було не для сигома, але чомусь англієць не відвів погляду, не заперечив, як раніше, а ствердно кивнув у відповідь: — Таким я й хотів би бачити свого сина. Вони приязно всміхнулись один одному і знову прикипіли поглядами до Продовжувача. Катерина Михайлівна заледве протовпилася до академіка Туровського: — У мене запитання до вас. — До мене? — здивувався Туровський, і сиве пасмо над його чолом сторожко хитнулося вібк. — Авжеж, будь ласка, коли тільки зможу... Він не міг пробачити їй і собі, що раніше зніяковів під її поглядом. «І що в ній особливого? Звичайна літня жінка із стомленим обличчям. І питання поставить традиційне: «Чи не блюзнірство те, що ви зробили хоча б стосовно родичів та близьких загиблих?» І знову доведеться пояснювати, що збереження й відтворення людської особистості — найголовніша справа суспільства. Інакше воно перетвориться на натовп, череду, яку можна з однаковим успіхом погнати на водопій, на гру, на бойню. Чи зрозумів вона правильно мої слова?» — Продовжувач, за вашим задумом, — єдине призначення сигома? — А, ось ви про що, — здивовано примружився Академік. — Як вам сказати... А Катерина Михайлівна вперше забула про педагогічний такт. Вона вже не слухала відповіді акедміка. І далі напружено думала, хвилювалася, переживала знову почуття, спричинені відповіддю сигома, і знову поверталася до свого здогаду. Звичайно, продовжувати справи загиблих, створити їхню колективну особистість — дуже заманливо. Вона уявила, як змінився б світ, коли б було втілено мрії всіх тих, хто дочасно пішов з життя, яку втрачену духовну енергію можна було б повернути, які можливості використати, які надії відродити... І все-таки Продовжувач — не єдине призначення сигома. Було й інше, приховане і не менш важливе, про яке чомусь мовчав цей хитрун із сивим пасмом, схожим на півнячий гребінь. Вона знову піймала поглядом своїх знайомих по аеробусу. Вони вже розмовляли із сигомом, і ось англієць задоволене підморгнув німцю, мовляв: «Дивіться, що знає і вміє цей хлопчина!» Німець у відповідь гордо всміхнувся, ніби похвалили його сина чи брата. І Катерина Михайлівна зовсім недоречно згадала своїх сусідів по колишній квартирі — як вони сварилися і як миттєво мирились у присутності улюбленої дитини. «Що це зі мною діється? Якісь безглузді порівняння лізуть до голови! — обурювалася вона, але очей не відводила, думала: «Ні, хоч би що там говорили. Продовжувач — не єдине і навіть не найважливіше призначення і покликання мого сина...» --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua