Ігор Росоховатський 
 
МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ 
 
Оповідання 
--------------------------------------
 
		1
	
	
	— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями.
	
	Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив:
	
	— Чудово. Перевіримо і передамо заводові.
	
	Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його:
	
	— Ви прийдете сьогодні на вечір?
	
	Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлії Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі.
	
	— Я не зможу бути на вечорі.
	
	— Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув.
	
	Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев'ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я .знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях.
	
	Я добре пам'ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав:
	
	— Зараз викличуть вас.
	
	Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково...
	
	На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися.
	
	Непростимої помилки припустився мій заступник. Він
	
	запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію.
	
	Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене:
	
	— А де ж твій новий працівник?
	
	— Прийде пізніше, — відповів я, — сподіваючись, що він усе-таки не прийде.
	
	Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали.
	
	Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл.
	
	Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь...
	
	Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було.
	
	— Ти не бачив Ліди? — запитав я у Григорія Гурійовича.
	
	— Я свою теж шукаю, — засміявся Григорій. — Вони, напевно, разом. Ходімо.
	
	— Куди? — здивувався я.
	
	— Побачиш. — Він багатозначно звів брови. Жінки оточили Юлія Михайловича, який щось говорив. Помітивши нас, він зрадів. Протиснувся крізь натовп, підійшов до нас і, розповідаючи, здається, про художників середньовіччя, потягнув до виходу з зали. Біля колони швиденько попрощався, пробурмотів, що йому, мовляв, не хочеться йти, але, на жаль, немає часу, і зник.
	
	— Куди ви поділи Юлія Михайловича? — майже одночасно запитали наші дружини.
	
	Ми переглянулись. А жінки кинулись в атаку:
	
	— Тільки й знаєте, що балакати про свої справи та про політику...
	
	Після цього ми перейшли на нейтральні теми. Жінки стали лагідніші.
	
	Коли поверталися додому, Ліда ніби між іншим зауважила:
	
	— Ніколи не думала, що серед твоїх підлеглих в така людина.
	
	Я відразу зрозумів, про кого йдеться. Різкіше, ніж хотів, сказав:
	
	— Він не людина, а сигом.
	
	Ліда заперечила:
	
	— Си-гом — синтезована людина, і все-таки людина. Ти сам казав, що їй притаманне все людське. А тепер чомусь стверджуєш протилежне. Тобі тільки б сперечатись...
	
	Я вирішив краще промовчати. Подумав: «А коли б на його місці була людина? Людина така ж здібна? Мов ставлення змінилося б?»
	
	Гадаю, що подібні розмови того вечора вели не тільки ми з дружиною...
	
	Звичайно, я міг би зателефонувати в управління і позбутися Юлія Михайловича. Але це означало не виконати важливе завдання...
	
	«Ти втрачаєш почуття гумору, старий, — сказав я собі. — Може, це трапилося того дня, коли тебе призначили на завідувача відділом? Давай поміркуємо: чим ти невдоволений? Працівники відділу зіткнулися з проблемами, котрих не могли вирішити. Люди сиділи до глибокої ночі в кімнатах, переповнених тютюновим димом, робили безліч розрахунків, І і все марно. І ти зрозумів, що справа не у вашій нездарності, а в надшвидкостях, надтемпературах і в надтисках, для яких природа не передбачила ні людини, ні земних матеріалів. Однак ти не скорявся й інші не скорялися. Ви шукали шлях — і знайшли його. Ви, люди, створили істоту, здатну подолати вашу ж обмеженість. Вона — це ви, ваш розум, енергія, ваша мета. Так і сприймайте її».
	
	Я чесно намагався подолати неприязнь. Коли Юлій Михайлович приніс мені проект зміненого крила, я старався переконати себе: «Це геніально! Тепер стратоплан подолав бар'єр. Ми подолаємо бар'єр!» Нескінченно повторюючи:
	
	«Тепер ми подолаємо бар'єр!», я навіть силувано всміхнувся:
	
	— Ви завжди виручаєте мене... — І мимоволі прохопився: — Як Мефістофель Фауста. Він запитав:
	
	— А хто такий Мефістофель?
	
	— Невже ви не читали Гете? — здивувався я, забувши, що він усе-таки не людина. — Гете — великий письменник. Проте це зовсім не стосується техніки. Отже, вам його не обов'язково знати.
	
	— А іншим людям його знати обов'язково? Навіщо?
	
	— Культурним людям—так, — уточнив я. — Кожен великий письменник по-своєму пояснює світ, людей...
	
	— Людей? — перепитав Юлій Михайлович. В його очах блиснула цікавість. Вони стали схожі на очі дитини. Він не втримався від запитання: — Ви сказали «кожен великий письменник». Отже, їх було багато. А я знаю лише кілька віршів. Ось такий, наприклад... «Я из лесу вышел, был сильный мороз...»
	
	— Некрасов, — сказав я, стримуючи усмішку. — А були іще Пушкін і Лєрмонтов, Уеллс, Жюль Верн, Бальзак, Свіфт, Маяковський, Чапек...
	
	— Одну хвилинку, — попрохав він, — повторіть ще раз. Я запам'ятаю їхні прізвища.
	
	— Це надто довго, — зауважив я, відвертаючись до стіни, щоб він не побачив виразу мого обличчя.
	
	— Назвіть хоча б найвідоміших, — не відставав Юлій Михайлович.
	
	Довелося поступитися. Я довго називав прізвища письменників.
	
	На другий день я поїхав у відрядження і повернувся за тиждень. Виявилося, що і Юлія Михайловича весь тиждень не було на роботі — він попросив у Григорія Гурійовича дати йому відпустку.
	
	Прийшов він у понеділок і, задоволене всміхаючись, сказав:
	
	— Я втомився, як Сізіф, але досяг успіхів, як Геракл. Чи... як Робівзон яа безлюдному острові. Адже я й сам був наче той безлюдний острів, на якому нічого не росло.
	
	До кінця дня і по тому він сипав цитатами, сам складав порівняння. Намагався заводити дискусії про героїв Жюля Берна і Достоєвського. Особливо його вразили хемінгуеївський старик і «Маленький принц» Сент-Екзюпері. Він міг їх цитувати годинами. А втім, Юлій Михайлович декламував і Шекспіра, Фейхтвангера, Єфремова, Беляєва і багатьох інших.
	
	Я здивувався:
	
	— Ви ж сказали, що знаєте лише кілька віршів.
	
	— То було тиждень тому, — пояснив він. — Я ходив у публічну бібліотеку і перечитав усі книги, які там є.
	
	— Сотні тисяч томів? — запитав я.
	
	— Звичайно, — спокійно відповів він. — Це було мені конче потрібно. Я став краще розуміти людей.
	
	На якусь мить я уявив собі можливості сигома, і мені чомусь стало не по собі. Більше я ніколи не пробував глузувати з нього.
	
	Якось Григорій Гурійович сказав мені, що тепер у нього лишається багато вільного часу і він навіть почав збирати сірникові етикетки.
	
	Я відчув, що всі ми мріємо повернути ті ненависні дні, коли не змогли вирішити проблеми і нам доводилося сидіти в конструкторському бюро до пізньої ночі. Я вже готу-
	
	вався писати доповідну записку в управління, коли нам дали спішне завдання, складніше за попереднє.
	
	Ми доручили Юліеві Михайловичу накреслити додаткового двигуна, а самі сіли за конструкцію рульового управління. За тих умов, для яких призначався новий стратоплап, це було головне.
	
	«От і вирішено питання взаємовідносин з Юліем Михайловичем, — думав я. — Ніхто не заважає нам знову працювати до знемоги».
	
	
		2
	
	
	Уже до кінця кварталу ми зрозуміли, що не виконаємо завдання. Мене викликали до начальника. Наш спортсмен і серцеїд Коля Букайчик, який раніше майже не розмовляв з Юлієм Михайловичем, запросив його пограти в теніс. Григорій Гурійович у розмові про сигома прохопився:
	
	«Наш рятівник». А мені під час чергового розносу в директора спало на думку: «Коли нам давали це завдання, то розраховували на сигома. І зрештою, він — мій підлеглий».
	
	Неважко здогадатись, яке завдання дістав Юлій Михайлович.
	
	Того дня я повертався додому раніше ніж звичайно. Нараз попереду помітив знайому постать. Юлій Михайлович кудись поспішав. Він міг би ввімкнути гравітатори і полетіти, але чомусь не робив цього. Я йшов, намагаючись не випускати його з поля зору, і вперше за весь час нашого знайомства подумав: «А як йому серед нас?» Правда, Юлію Михайловичу ніхто не забороняв зустрічатися з іншими сигомами — двоє чи троє з них лишалися на Землі, решта розвідували для людей Венеру і Марс. Однак більшу частину доби він все-таки перебував серед нас.
	
	Юлій Михайлович звернув на бульвар і зупинився біля воріт школи. Я підійшов ближче і сів на лавочку поруч з бабусями.
	
	До Юлія Михайловича підбігли двоє хлопчиків. Один із них розмахував якимсь предметом. Хлопчики навперебій заговорили:
	
	— Я зробив модель, як ви сказали. Ох і здорово?
	
	— А сьогодні ми підемо ловити рибу?
	
	— Вітька розсердився, його вважали за першого конструктора.
	
	Я побачив, як засяяли очі у Юлія Михайловича, підвівся, намагаючись непомітно зникнути.
	
	«Діти, — подумав я, — глина, з якої можна виліпити геть усе. Благодатний грунт для нових задумів, нових ідей... Він знайшов те, що йому бракувало. Знайшов безкорисливих друзів...»
	
	За два дні Юлій Михайлович приніс мені розрахунки і креслення.
	
	— Перевірте, — сказав він, — можна передавати в експериментальну лабораторію.
	
	— У нас не лишається часу для перевірки, — зауважив я. Вперше він заперечив, насупившись:
	
	— Але якщо там випадково вкралася помилка, то для створення наступних моделей треба буде витратити більше часу.
	
	Я не міг не погодитися з ним, хоча був певен, що помилки немає.
	
	Ми перевіряли його розрахунки більше для годиться. І коли Семен Олександрович вигукнув: «їй-богу, тут помилка! І суттєва!», ми поставилися до цього більш ніж скептично. Та ось Семен Олександрович разом з Григорієм Гу-рійовичем перевірили розрахунки ще раз, їхні обличчя аж розпливлися в радісній усмішці.
	
	— Тут помилка, — врочисто сказав Григорій Гурійович, обіймаючи Семена Олександровича.
	
	— Чого ж ви радієте? — запитав я.
	
	Григорій Гурійович ніби й не чув мого запитання.
	
	— Наш сигомчик не врахував елементарної речі. Та щоб її врахувати, треба бути людиною, а не сигомом.
	
	Я глянув на аркуш і одразу помітив помилку. Юлій Михайлович передбачив такі віражі і перевантаження, котрих жоден людський організм не витримав. Правда, завдяки цьому стратоплан мав деяку перевагу у швидкості на зльоті. Я відвів погляд од креслень і в склі шафи побачив своє відображення. Моя фізіономія розпливлася так само, як і в моїх колег. Я поквапливо зігнав усмішку, подумав про те, що тепер ми не зможемо виконати замовлення в строк. Та навіть і це діяло погано.
	
	— Юлія Михайловича до мене! — сказав я секретарці. Він увійшов, трошки зігнувшись, ніби намагався стати меншим. І хода в нього останнім часом була якась непевна. Наче він боявся когось ненароком зачепити.
	
	Я запросив його сісти і вперше без остраху глянув йому в очі. Сьогодні мені здавалося, що він знає не більше за мене. Мені не треба було докладати зусиль, аби говорити з ним як з рівним. Я більше не відчував безодні, котра розділяла нас.
	
	— Вам доведеться ще попрацювати над останнім проектом, — сказав я, стримуючи тріумф.
	
	— А в чому річ? — Він ледь опустив голову, і мені стало краще видно його могутнє чоло, на якому ніколи не збиралися зморшки.
	
	— Бачите... Тільки не засмучуйтесь. Ви припустилися суттєвої помилки. Зараз я поясню вам, і ми разом подумаємо, як її усунути.
	
	Я неквапно розклав на столі креслення: не міг собі відмовити в приємності прочитати йому невеличку лекцію про будову людського організму і висловити кілька простих банальних істин, які ми, люди, зрозуміли вже давно.
	
	— Техніка має служити людині, а не навпаки, — казав я. — Про це повинен пам'ятати кожен конструктор...
	
	Він вдячно кивав головою, повторюючи мої слова. Прощаючись, я щиро потис йому руку і побажав успіхів.
	
	Звістка про помилку Юлія Михайловича блискавично облетіла весь відділ. Ставлення до сигома різко змінилося. Танули відчуження і настороженість, хтось навіть назвав його просто на ім'я — Юлій. І він усміхався новим друзям широчезною усмішкою, ніяково розводив руками, коли йшлося про стратоплан, ніби заздалегідь вибачався за ті помилки, які ще можуть трапитися.
	
	Далі за всіх у своїх симпатіях зайшов Григорій Гурійович. Він запросив сигома на свій день народження.
	
	Юлій Михайлович того вечора був чарівний. Він танцював по черзі з усіма жінками, що прийшли в гості, навіть з бабусями і восьмикласницею Тасею. Він розповів кілька анекдотів, випив дві пляшки аличівки і навіть трохи захмелів. Він програв мені дві партії в шахи і зумів одіграти тільки одну. Словом, він був звичайною людиною.
	
	Дорогою додому ми з Лідою балакали про Юлія Михайловича і зійшлися на тому, що він досить таки симпатичний.
	
	А на другий день Юлій Михайлович прийшов до мене в кабінет просити поради, де краще запланувати надувні подушки сидіння. Звичайно, я не шкодував часу для пояснень. Ми разом зробили креслення, а коли він пішов, я згадав, що забув пояснити, де приховати важелі, і попростував до його столу.
	
	Помітивши мене, Юлій Михайлович чомусь знітився, намагався заховати якийсь аркуш. Та зробив це незграбно, і аркуш упав на підлогу. Юлій Михайлович забурмотів:
	
	— Я робив начерки сидіння перед тим, як іти до вас. Наші думки збіглися.
	
	Але я з першого погляду зумів одрізнити начерк від закінченого креслення.
	
	— Ходімо, нам треба поговорити, — сказав я. Він слухняно пішов за мною. Я пропустив його перед себе і щільно причинив двері кабінету. Глянув на його великі руки, які безпорадно опустилися на бильце крісла.
	
	— У вас помилка.
	
	— Так, так, ви мені вже пояснили її, — погодився він.
	
	— Ні, не в кресленнях. Ви недооцінили людей. Він хотів заперечити, але я вів далі:
	
	— Ми все одно рано чи пізно здогадалися б, що ваша помилка в кресленнях — гра.
	
	У його очах майнула така туга, що я мимоволі промовив:
	
	— Розумію, ви самотні серед нас, і не ваша вина в тому...
	
	Я схаменувся: адже кожен керівник повинен не тільки співчувати, а й радити, спрямовувати. І я сказав:
	
	— Обман — не порятунок. І ви забули про дисципліну, про справжню дисципліну, внутрішню...
	
	Я не міг знайти потрібних слів, а мовчанки боявся. Бо тоді довелося б сказати про причини неприязні, про товаришів і про себе, про так званий авторитет керівника, про те, що я побачив біля школи.
	
	— У головному ви маєте рацію, — сказав він. — Це образливо. Та скажіть, де шукати вихід? Що я маю зробити для того, аби стати таким, як інші? Щоб подолати неприязнь?
	
	Ми думали про одне й те ж. Він ще нижче опустив голову:
	
	— Я не можу стати таким, як усі люди, хоча і я людина. В мені все людське. Моя пам'ять — книги, архіви — пам'ять людей; мій досвід — досвід людей; тому й нові мої думки — думки людини. Все людське, крім організму. Та майже таким організмом, як у вас, наділені мавпи, собаки... Але ви їх не вважаєте рівними собі.
	
	Він зітхнув, заперечливо похитав головою, певно, відповідаючи на свої думки, і вів далі:
	
	— А коли б я зміг стати таким, як усі, то нам довелося б знову створювати сигома. Все спочатку: і неприязнь, і проблему взаємовідносин. І ви знову не хотіли б мати такого підлеглого, а коли б він зник, шукали б його, тому що люди повинні йти до своєї мети, навіть коли заради цього їм доводиться змінюватися. Власне кажучи, люди вже давно почали удосконалюватись, і сучасна людина відрізняється від пітекантропа більше ніж від сигома. В цій вічній зміні по висхідній — велич людини! Коли б ви могли визнати мене за рівного собі, за свого товариша...
	
	Я щиро співчував йому, та прірва між нами не вужчала. І він теж розумів це.
	
	— Спробую ще подумати...
	
	«Чи є місток через прірву? — подумав я. — Чи варто його шукати?»
	
	Він узявся за ручку дверей і сказав мені:
	
	— І ви, і я знаємо слабкі сторони людини і її могутність. Лишається зрозуміти дещицю — що ж таке сама людина?
	
	
		3
	
	
	Дві грубі папки лягли на мій стіл. Віднині все піде, як колись. Нічия присутність не бентежитиме... Та мій голос тремтів, коли я запитав у сигома:
	
	— Невже немає іншого виходу?
	
	— Ні, — відповів Юлій Михайлович.
	
	— А якщо зачекати?..
	
	— Потім буде гірше. Вам не можна одвикати від лічильних машин. Він замовк.
	
	— Коли відлітаєте? — запитав я.
	
	— Якщо дозволите — завтра. Готуватиму станцію на Марсі.
	
	Він помітив і зрозумів мій жест.
	
	— Адже мене призначили до вас тимчасово. А головне завдання моє, як і в решти сигомів, — розвідка інших планет. Ви, люди, прийдете їх обживати, а ми полетимо далі. Та не в цьому річ. Ми будемо змінювати себе, шукатимемо найкращу форму для розумної істоти. Може, це буде форма, подібна до кульової блискавки чи до хмари надплазми. І щоб утілитися в неї, не треба неодмінно проходити стадію сигома. А людина зможе змінити свій організм так, щоб одразу набути такої форми? І якщо нам це пощастить, ми вважатимемо, що чесно повернули вам частку свого боргу...
	
	— Так, так, ви маєте рацію, — трохи розгублено мовив я, підвівся і кілька разів пройшов по кабінету.
	
	«Він вирішив остаточно. «Жайворонка» доведеться здавати без нього... Полетять усі строки...» Я скоса глянув на Юлія Михайловича, помітив, як нетерпляче здригнулися його губи.
	
	— Добре, — промовив я поквапне. — Подумаємо... Але спочатку треба здати «Жайворонка». Отже, поки що вам доведеться лишитися...
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф": 
http://web.archive.org/web/20020529184559/internetri.net/lib 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua