Ігор Росоховатський ГІСТЬ Повість (фантастика) -------------------------------------- КОЛИ ТРАПЛЯЄТЬСЯ НЕЙМОВІРНЕ Енцефальєр виявився порожнім. Стінки відсвічували червоним, синім та зеленим, віддзеркалюючи різнокольорові дроти. На дні, в далекому кутку, залишалося кілька крапельок слизу. Кран дюара був закручений, навколо нього імлилася фіолетова хмаринка. Олександр Миколайович переконував себе, що це не сон, що енцефальєр насправді порожній. Переконував доти, доки з'явилося неприємне відчуття; вдалося, ніби за спиною хтось стоїть. За вікном поволі пливли хмаринки. Низько над дахами будинків кружляли птахи, їхні пронизливі крики було чутно через напіввідчинені фрамуги. Крякнула ґава голосно й радісно, начебто над самим вухом. Він різко озирнувся. Нікого... І все-таки залишалося відчуття, мовби чийсь важкий погляд втупився в потилицю. Олександр Миколайович примусив себе оглянути лабораторію. Він зазирнув у шафи і за шафи, у вольєри... Зрештою він зрозумів, що поводиться нерозумно, і повернувся до енцефальсра. Тут іще раз упевнився, що йому нема чого побоюватися за свій глузд: енцефальєр був порожній. Цього не могло бути — але це таки було. Усвідомлюючи, безглуздя того, що сталося, вчений почав розмірковувати, хто б міг проникнути в лабораторію. Спочатку перед його поглядом, наче перед екраном рентгенівського апарата, прийшли ті його співробітники, про яких він знав усе або майже все. Тут були його друзі, потенційні суперники — претенденти на посади вищі, затяті суперечники і вкрадливі угодовці. Потім він став перебирати й інших людей — їхні образи були більш розпливчасті, вони виглядали на екрані його пам'яті контурними, з безліччю розмитих обрисів, із білими й сірими плямами. По кожному такому перегляді залишалися запитання. їх нагромадилося вже досить багато. Належало розподілити їх за важливістю, за першочерговістю, перш ніж повідомлювати про випадок і втягувати у розслідування інших людей. Олександр Миколайович роздратовано думав про наступні вибори в академії. Треба ж отакому статися напередодні! Тепер його противники не забаряться скористатися з цього, Міркуючи, пригадуючи, Олександр Миколайович за інерцією й далі оглядав лабораторію. Його погляд неуважно торкнувся сплетіння проводів, ковзнув далі, потім неквапно повернувся до попереднього місця і мовби прикипів до нього. Олександр Миколайович знав, що ані він, ні хтось інший із працівників не міг би так з'єднати проводи, підключивши центрифуги до термостатів, термостати до мікротомів. Здавалося, їх з'єднали цілком випадково, аби тільки переплутати. Наче в лабораторію вдерлися бешкетники, або лабораторні роботи збожеволіли... Вчений зупинив думку на нівдорозі, згадавши, що один а роботів — його всі називали Льодиком — мав перебувати в ніші, праворуч од енпефальєра. Він заглянув у нішу. Робота на місці не було. Припущення, що Льодин чи його співбрати могли взяти ЦЕ з енцефальєра, видавалося нісенітним. Одначе належало перевірити і таке припущення. Олександр Миколайович дістав із сейфа інструкції користування лабораторними роботами ЧІС-8 та ЧІС-9. За кілька хвилин із полегкістю закрив їх: жоден відомий ученим розлад кристалічного мозку роботів не призвів би до такої патології. Природно припустити: Льодика повела з собою людина, яка взяла з енцефальєра те, що там було. «Коли Зоя взнає про те, що трапилося в лабораторії, певно, знову скаже: «Не картайся, любий, бережи здоров'я», Чи здогадується вона, як боляче інколи вражають мене ЇЇ слова. аджф при такій різниці у віці, як у нас, мені, дійсно, треба дуже слідкувати за своїм здоров'ям. Нічого іншого не залишається... Зоя... І вибори в академії... Чому я об'єдную одне з другим? Чи не тому, що вони мене однаково хвилюють? Однаково?..» Олександр Миколайович зазирнув у комірчину, де мав перебувати Льодиків близнюк — робот Чіф. І його не було. «Значить, невідомий захопив обох роботів, — думав учений. — Навіщо?» Обидва роботи здатні винести весь енцефальєр. У такому разі його вміст не потерпів би. Це був, либонь, найрозумніший варіант викрадення, проте злочинець ним не скористався. Енцефальер зостався на місці, а його вмісту і двох роботів не стало. «І, нарешті, оце незвичайне переплетіння проводів. Небувале, абсурдне, безглузде». Йому здалося, що він ухопився за слизький кінець каната, який кудись повинен привести. «Саме так — «безглузде»: тобто без глузду. Без якого глузду? Чому це мене так цікавить? Чи не все одно без якого? Та обминути це питання, викреслити його з пам'яті, забути не можу. Невже воно таке важливе? Без якого глузду? Відомо без якого — без звичайного. Звичайного — значить такого, як у мене, у Михайла Дмитровича, у Вікентія.... А у роботів лише аналог людського глузду, людського розуму, його функцій. Закони психоробіки орієнтовані саме на істотну відмінність розуму робота від розуму людини...» Він іще раз розгорнув інструкцію. «Чи могли Льодин та Чіф неправильно витлумачити якесь розпорядження людей?» Олександр Миколайович узяв із сейфа магнітну стрічкупам'ятку, вклав її у магнітофон. Усі команди роботам належало записувати на неї. М'яко клацнув тумблер. По-зміїному зашипіла стрічка, потім залунали чіткі команди, вимовлені різними голосами: «Приготувати на дев'яту нульнуль для досліду чотирьох мавп із вольєра номер три»; «Закінчити ремонт холодильної камери»; «Приготуватися за шостою програмою до синтезу білка». Він зупинив стрічку. Ще раз прослухав останню команду. Підготовка за шостою програмою передбачала ввімкнення центрифуг, газових хроматографів, шаф Бейлі та іншої апаратури. Мусило пролунати закінчення команди: «Рештки синтезованого матеріалу прибрати в шафу й опечатати». Однак цієї фрази не було. Невже могли забути обов'язкову умову при синтезі білка: всі рештки його після досліду належало прибирати у спеціальні шафи-термостати і по тому кожну шафу опечатувати. Олександр Миколайович пересунув важілець на «контроль» і почув характерне поклацування, тихе завивання. Іноді чулися кроки та голоси роботів, котрі узгоджували свої дії одне з одним. Усі ці звуки підтверджували те, що роботи бездоганно виконували завдання. Не була виконана лише одна умова про рештки білка, передбачена правилами техніки безпеки. Вчений прослухав й інші стрічки-пам'ятки за тиждень. Вони засвідчували нормальну роботу лабораторії. «А може, я помиляюсь, тому що занадто боюся помилитися?» Аби розвіяти сумніви, йому доводилося знову і знову прокручувати стрічки. Він почув фразу, промовлену машинально своїм заступником по лабораторії: «Приготувати живлення!» Замість відповіді «Завдання зрозумів» пролунало запитання Льодика: «Від мережі чи від акумуляторів?» — «Я мав на увазі живильну суміш». — «За якою програмою?» В Олександра Миколайовича затремтіли пальці, і він ніяк не міг перевести важілець. «Льодик неправильно зрозумів слово «живлення», — думав він. Робот запитав: «Од мережі чи від акумуляторів?» У іншому контексті слово «живлення» треба спеціально пояснювати для роботів, особливо для роботів-лаборантів. І поправку «живильна суміш» Льодик міг сприйняти зовсім інакше, ніж гадав Михайло Дмитрович. Ох, цей уже Михайло Дмитрович, такий собі неуважливий тишко з цікавими оленячими очима! Скільки його не обсмикуй, скільки не витягуй буквально за волосся з філософських прострацій, він усе одно поринав в них з будь-якого приводу. Йому, бачте, найважливіше за все «те, що стоїть за річчю». І яким же упертим — тишко! — вмів бути, коли хоче наполягти на свовму! Хіба йому не говорилося десятки разів, аби він не вживав у наказах роботам неоднозначних фраз. «Живильна суміш!» Таж Льодик міг зрозуміти цей вираз не як суміш амінокислот і фізіологічних розчинів, а як одночасне живлення від мережі й акумуляторів. Такі випадки описано в першому томі «Психоробіки». Там є спеціальний розділ із роз'ясненнями... Олександр Миколайович докладав зусиль, щоб згадати потрібний розділ. Він знав, що у нього слабо розвинена асоціативна пам'ять і він може надіятися лише на пам'ять логічну. Для того щоб згадати розділ «Психоробіки», потрібно було уявити хоча б приблизно, що там повинно бути, згадати попередні розділи, розставити логічні орієнтири. Всі операції розстановки орієнтирів він провів ретельно й звично, ніби готував робоче місце в майстерні, розкладаючи інструменти. І врешті напружена пам'ять видала першу фразу з «Психоробіки»: «Він вмирав з голоду, він знесилювався». Це був приклад. Для людини фраза цілком зрозуміла, а у робота викликала недовіру до основної програм ми, якщо вживалася в контексті, з якого можна було зрозуміти, що людина перебував там, де в багато сонячного або ж космічного проміння. Робот не міг зрозуміти, що ж заважає людині зарядити свої акумулятори, і доводилося мого знайомити з будовою людського організму. «Отже, якщо Льодик неправильно зрозумів команду про живильну суміш, — розмірковував Олександр Миколайович, — то він вчинив уже не у відповідності з нею, а згідно з тим, як її зрозумів...» І знову вченому примарився чийсь важкий погляд, що свердлив потилицю. Стримуючи себе, він поволі обернувся. Майже не здивувався, нічого не виявивши. Все ж таки ще раз оглянув лабораторію. Погляд пробіг по приладах, потім метнувся обабіч них — і заціпеніло застиг... Увагу привернув об'єктив телекамери. Здалося, що телекамера ледь хитнулася. Олександр Миколайович зробив кілька кроків — камера повернулася... Він виконав ще декілька маневрів, аж поки не переконався: об'єктив телекамери «прилип» до нього. Смикнув замок «блискавки» на куртці. Стало легше дихати. Лише зараз він відчув, що шия спітніла. Скоса поглядаючи на об'єктив, Олександр Миколайович почав переміщатися до місця ввімкнення камери в мережу. Та виявилося, що шнур тягнеться не до розетки. Тонким довгим дротиком він був приєднаний до найближчого термостата. Вчений підняв кришку термостата: там у фізіологічному розчині пульсувало серце якоїсь тварини. Дротик проколював його, мов сережки вухо, і тягнувся до наступного термостата, а від нього — до малого енцефальєра, де, як це добре пам'ятав Олександр Миколайович, містився мозок собаки. «Таке враження, наче тут експериментував божевільний, — думав учений. — Переплутані проводи, підключена телекамера... Але одна істотна деталь спростовує цей висновок. Адже телекамера працює! Вона стежить за мною. Виходить, керуючим механізмом для неї в мозок собаки, а серце, можливо, задає робочий ритм, співзвучний з моїми рухами. Як же це поєднати з попередніми спостереженнями? Самочинні дії роботів цілком могли б скидатися на експеримент божевільного. Але ж вони не знають будови мозку і ніколи б не додумалися так увімкнути телекамеру. Насамперед вони б підключили її до лабораторного комп'ютера ..» У ньому назрівало передчуття лиха. Він уже майже переконався, що роботи тут ні при чому, а йому протистоїть зла воля людини. Та хто міг бути цією людиною? Йому згадалися сторінки пригодницьких романів, у яких слідчі лови чи злочинців. Вони часто розпочинали слідство запитанням «Кому це вигідно?» «Кому це вигідно?» — запитав сам себе Олександр Миколайович і вперше усміхнувся. Запитання в даній ситуації звучало безглуздо. Аби знайти позитивну відповідь на нього, слід було знову звернутися до думки про божевільного. «А чи випадково мені весь час приходить у голову та ж сама думка? Чи немає в цьому закономірності? Якщо факти вказують на те, що тут побував божевільний, то чи не варто пошукати його. Наприклад, припустити, що захворів один із працівників лабораторії... У такому разі внаслідок хвороби він мав стати генієм і відкрити новий спосіб керування, — відповів собі Олександр Миколайович. — Тоді зловмисника належало б пошукати з-посеред наших ерудитів, знайомих і з нейрохірургією, і з фізіологією, і з радіоелектронікою... У нас є принаймні двоє таких. Один з них — я, а другий — мій зам, тишко з оленячими очима...» Він запитався: «Чи дуже б я здивувався, дізнавшйся, що це витівки Михайла Дмитровича?» Не знайшов однозначної відповіді і поставив собі наступне запитання: «Що слід негайно вчинити?» Перш ніж він відповів собі, його рука схопила гострозубці і перекусила дротик, який вів до телекамери... ПЕРЕШКОДА Портрет Олексія Резанова ніколи не появлявся на Дошці пошани автогосподарства. Олексія не було відзначено урядовими нагородами або хоча б грамотою обкому профспілки. Проте, а іншого боку, ведійський талон попереджень Резанова не скидався на мереживо — компостер автоінспектора залишив на ньому всього два проколи. І стосовно доган у Олексія було чисто — одну «без занесення» він уже давво зняв безаварійною роботою. Не зловживав Резанов і спиртним. Втім, тут слід зробити застереження, бо в ранній молодості був період — півтора року неподіденого кохання, — коли тільки зичливість автоінспектора, що був «у курсі», порятувала Резанова від поважних неприємностей. Та це минулося безповоротно. А нині вдома чекають на Олексія дружина й син. І, згадуючи про Петька, Петра Олексійовича, Резанов плавно натискує на педаль акселератора. Ваговоз збільшує швидкість. Десять величезних коліс справно розмотують рулон шляху. Біжать назустріч, розчепіривши руки-віття, веселі молоді клени. Шумлять щось привітне, та хіба та гулом двигуна розбереш? Олексій кидав погляд на покажчик бензобака: бензину ще досить. Не треба звертати на заправку і томитися у черзі. Автострада тут рівна, як стріла, від випадкових перехожих і чотириногих порушників огороджена спеціальною сіткою. «Можна й відпочити», — думає водій. Зненацька перед лобовим склом мелькає тінь. Олексій ще не встигає розгледіти її, а нога автоматично вдавлює до краю гальмову педаль, руки вивертають кермо. Різкий свист ріже слух. Вищать гальма. Мангану заносить. Олексія шпурляє вперед. Він ударяється зубами об кермо, відчуваючи, як впиваються в тіло прив'язні ремені, і бачить перед машиною людську постать, котра взялася невідь звідки. Шостим чуттям водія Олексій знає, що він не може врятувати людину, що всі його зусилля марні. Останнє, що він бачить, — бліде закинуте обличчя та виставлену, мов для захисту, руку перехожого... ...Коли автоінспектор і карета «швидкої допомоги» водночас прибули на місце аварії, Олексій Резанов був мертвий. Його тіло насилу витятли з розплющеної кабіни перекинутого ваговоза. Автоінспектор ніяк не міг установити причину гальмування та крутого вирулювання. Скільки він не оглядав дорогу перед автомобілем, не вдалося виявити нічого, що могло б дати ключ до розгадки події. Людина чи тварина — в цьому автоінспектор був упевнений — проникнути на огороджену спеціальною сіткою автостраду не могли. Сама собою напрошувалася версія, що шофер задрімав і вивернув кермо мимоволі, а вже потім загальмував. Автоінспектор сфотографував ваговоз із кількох позицій. Шалено завиваючи, від'їхала машина техдопомоги, оснащена підйомним краном. Дебелі молодці з обвітреними червоними обличчями просунули під ваговоз Резанова спеціальні сталеві пояси-ланцюги, закріпили їх нетлями, вбили в них гаки підйомного крана. — Віра! — і ваговоз повільно, мов смертельно поранений звір, став підніматися на колеса. Автоінспектор звову зусібіч заклацав затвором фотоапарата. Раптом він зупинився, підійшов ближче. І тут він побачив таке, що в нього миттю зашерхло гордо, замість слів а рота виривалися безтямні звуки. Жестами вів попросив робітників припинити підйом і, присвічуючи ліхтариком, нахилився до лівого крила машини. Тепер сумнівів не залишалося: там, на заокругленні, виднівся вдавлений виразний відбиток людської долоні... Минуло ще кілька секунд, доки автоінспектор переборов подив і знову заходився фотографувати. Потім, розпорядившись, аби ніхто не торкався ваговоза, попрямував до своєї машини і по радіотелефону викликав чергового ДАІ по місту. Невдовзі на місце події дрибув величезний автофургон із синьою смугою на борту та червоним написом «Міліція». Це була пересувна криміналістична лабораторія. 3 неї вийшло двоє чоловіків у однакових світлих плащах. Один з них, низенький і худий, ніс валізку, на шиї другого, опасистого і високого, з червоною потилицею, бовталося кілька фотоапаратів та лампочок з рефлекторами. В правій опущеній руці він тримав, паче мініатюрну гармату, ще один фотоапарат з телескопічною насадкою. Від фотоапарата тягнувся довгий провід, який зникав у надрах фургона-лабораторії. Ще два проводи до фургона тяглися від гірлянди фотоапаратів і лампочок яа його грудях. Здавалося, весь цей чоловік — лише придаток до лабораторії, один в її агрегатів. Він кілька разів обійшов понівечений ваговоз. Знову заклацали фотоапарати. Цим разом зйомка провадилась у невидимому промінні спектра — інфрачервоному та ультрафіолетовому, аби виявити те, що вже стерлося або зітреться в ході розслідування. По тому експерти заміряли місце події. Промені ліхтариків затанцювали, мов світлячки, по асфальту й землі на узбіччі. Почувся вигук: — Отут! Інспектор поспішив на вигук і побачив, що експерт нахилився і роздивляється сліди на грунті, їх залишили чоловічі гостроносі черевики на рубчастій підошві. Другий експерт уже готував гіпс для зняття відбитків. Сліди вели на автостраду, їх удалося виявити і по другий бік траси. Виміривши відстань між слідами і встановивши довжину кроку, експерти вирахували за таблицею зріст мужчини, що перетнув автостраду. Був він ледь вище середнього — близько метра вісімдесяти сантиметрів. Разом з автоінспектором експерти оглянули сітку-огорожу автостради, їм поталанило. В одному місці між чарунками зачепився клаптик темно-синьої матерії. Експерт пінцетом зняв його і сховав у коробочку. Далі всі троє повернулися до ваговоза, з особливою увагою оглянули вм'ятину на крилі з відбитком п'ятірні, обробили його парою йоду й порошками. Тим часом шофер автофургона розставляв на дорозі візири. За їх допомогою вдалося з'ясувати ще деякі деталі аварії: кут повороту, кут заносу... Помножили масу ваговоза на швидкість, співставили з шляхом гальмування... Той з експертів, що робив розрахунки в блокноті, почухав пальцем перенісся і заходився рахувати наново. На його лобі горошинами проступили краплі поту. Він простягнув блокнот товаришеві, попрохавши: — Перевір. Може, я щось плутаю... Минуло кілька хвилин... Коли експерт повертав блокнот, його рука тремтіла. — Ти все підрахував правильно, — пробурмотів він. — Нічого не розумію. Цього не може бути. Або шлях гальмування був довший, або спідометр набрехав. Перевірили все ізнов. Згодом іще й іще. Плащі давно було скинуто. Сорочки прилипали до тіла. — Чортівня якась! — спересердя мовив автоінспектор. З розрахунків виходило, що важко навантажений автомобіль, який мчав по автостраді із швидкістю 80 кілометрів на годину і погасив у мить гальмування швидкість до ЗО кілометрів, перекинувся не стільки внаслідок крутого повороту керма та різкого гальмування, скільки через удар об перешкоду. А цією перешкодою був чоловік з простягнутою вперед рукою... КЛОПІТ ПОЛКОВНИКА ТАРНОВА Полковник міліції Тарнов тяжко сперся на стіл, підтримуючи голову руками. Після масажу скронь біль не відступив. Він охоплював голову тугими обручами, стікав кудись в область потилиці і накопичувався там. Час від часу експерти приносили висновки, акти тощо. Полковник передивлявся їх і намагався систематизувати. Сьогоднішній день полковника почався телефонним дзвоником з публічної бібліотеки. Сповіщали про те, що вночі хтось пробрався до запечатаного книгосховища. Хоч на дверях не було слідів злому, проте слідів невідомих відвідин не можна було не помітити. Злочинець дістався туди начебто з тією метою, аби у строго впорядкованому книжковому світі, щільно запакованому в шафи-обойми, вчинити хаос. За найбільш оптимістичними підрахунками потрібно було не менше трьох днів, щоб об'єднаними зусиллями всіх працівників бібліотеки та студентів-добровольців поставити книги на свої місця. Картина злочину ускладнювалася тим, що, хоча система сигналізації утримувалась у повному порядку, вона не спрацювала. Полковник Тарнов запросив на бесіду інженера по сигналізації. Ним виявився молодик, який недавно закінчив електромеханічний факультет політехнічного інституту. Очі відвідувача були спокійними, але на щоках пашіли червоні плями, а рухи видавалися скутими. Полковник поставив кілька обов'язкових запитань, згодом спитав: — Вам не важко самому обслуговувати всю систему сигналізації? — Ні, — дещо нерішуче відказав інженер. — Бачте, у всій мережі є два виходи — на пульт керування і на контрольний екран. Екран показує будь-яку несправність, причому обчислювальний пристрій класифікує її. А коли я не в змозі усунути несправність, завжди можна викликати монтерів з пункту обслуговування. Він говорив швидко, інколи ковтаючи склади, Полковник заглянув у його світлі, майже прозорі очі — немовби скельця. «Мовить невимушене, вмів приховати хвилювання», — подумав Тарнов. Він здогадувався про причину хвилювання, знав, що інженер очікує запитання, на яке підготував відповідь. Та полковник не квапився з цим питанням. Спочатку слід було підготувати грунт» — Ви одружені? — Ні, — відповів інженер, втягуючи голову в плечі, ніби визнаючи провину. — Це ваше перше місце роботи після інституту? — Так, — губи в інженера здригнулися. — Мені дали про вас чудову характеристику, — підбадьорливо сказав полковник, і молодикове обличчя густо залила краска. Навіть шия почервоніла. Тарнов вдав, наче не помічає збентеження відвідувача, і вів далі: — Ви ще в Інституті обрали для себе спеціалізацію? — Тема моєї дипломної роботи сигналізація. — Чим ви пояснюєте, що сигналізація у книгосховищі не спрацювала? — Я довго думав над цим, та ніяких дефектів у конструкції не виявив. Вона мусила спрацювати. — Може, пошкодження? — Але контрольний екран у повному порядку. Він би його показав. — Виходить, що ніхто сторонній не міг пробратися до книгосховища? — Виходить, так. — І залишається шукати злочинця серед співробітників бібліотеки, до того ж знайомих з будовою системи сигналізації? Інженерове мовчання було достатньо красномовним. Чулося тонке дзижчання — це билася в шибку муха. — Скільки співробітників залишалося того дня після роботи? — запитав полковник. — Двоє. Завідувачка третім відділом архіву Степанова і я. —Коли опечатали книгосховище? — О двадцять першій. Все там було в порядку. — А чому Степанова залишалася в бібліотеці? — Точно не знаю. Мабуть, з дозволу директора... — Він поквапливо додав: — Степанова — стара працівниця бібліотеки... — Вона знайома з будовою сигналізації? — В загальних рисах. Настав час для отого найнеприємнішого запитання. Полковник постарався, щоб його голос лунав невимушене: — Ви книголюб? Колекціонер? Хоч інженер готувався до цього запитання, він здригнувся, немов од удару. Всі заготовлені слова одразу вилетіли в голови. — Книголюб. Ну то що? — з викликом запитав він. В очах-скельцях засвітилося обурення. Саме зараз полковник повністю повірив у його неповинність. — Не треба хвилюватися, — мовив Тарнов. — Пробачте. Зрозумійте мене. Адже хтось усе-таки пробрався до книгосховища. — Мене це мучить не менше, ніж вас, — проговорив інженер. — Та й не тільки мене. — До побачення, — сказав полковник, підводячись із-за стола на весь свій показний зріст. Інжепер пішов, а Тарнов довго й безуспішно намагався хоч на короткий час абстрагуватися від злочину в книгосховищі. За багато років служби таке трапилось уперше. Безглуздий, абсурдний злочин! Досвідчений зломщик з «кваліфікацією», яка дозволяв безшумно, незважаючи на сигналізацію, проникати в запечатане приміщення, не зацікавився б книгосховищем, а вибрав би здобич у відповідності з ризиком. Абсурдність того, що сталося, вменшувалася тільки в тому разі, якби злодієм виявився колекціонер, збирач рідкісних книг... Але колекціонера, котрого він щойно бачив, полковник підозрювати не міг. Значить... «Значить, я йду по фальшивому сліду, — подумав полковник. — Неможливе залишається неможливим, треба шукати можливе. Необхідно переглянути вихідні позиції». Він присунув до себе папери, став читати висновок експертів, але знову не знайшов у них жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися. Тарнов уже збирався йти додому, коли задзвонив телефон. — Товаришу полковник, — доповів лейтенант Марченко, — дзвоню з інституту експериментальної генетики. В лабораторії номер дев'ять — пограбування. ...Через кілька хвилин полковник увійшов у вестибюль інституту. Тут його зустрів молодий лаборант, високий і худорлявий. Його веснянкувате обличчя сповнювалося значущістю: пограбування явно врізиоманітнило інститутське життя. Лабораторія номер дев'ять була розташована на другому поверсі, так що ліфт не знадобився. Біля лабораторії юрмилися цікаві, котрих лейтенант Марченко, невисокий крем'язень, даремно переконував розійтися й не заважати міліції. Помітивши полковника, лейтенант попрямував до нього, безцеремонне розштовхуючи зівак обома руками. Він зупинився перед своїм начальством і зробив різкий рух головою, мовби обтрушуючись після запливу. Полковник затаїв посмішку і запитав: — Коли це сталося? — Після обідньої перерви. — Хто залишався під час перерви в лабораторії? — Ніхто, товаришу полковник. Всі пішли обідати. Двері замкнули на електронний замок, як належить за інструкцією. Адже в них там були пробірки з мікробами та вірусами. А коли повернулися, двері виявилися відчиненими. Кілька пробірок зникло. Лейтенант і далі доповідав про вжиті ним заходи, але полковник слухав його неуважно. Він зрештою зрозумів, чого не врахував, розслідуючи випадок у бібліотеці. Либонь, найголовнішого: що ж зникло з книгосховища? Втім, з'ясувати це можна буде лише тоді, коли в книгосховищі сховищі. За багато років служби таке трапилось уперше. Безглуздий, абсурдний злочин! Досвідчений зломщик з «кваліфікацією», яка дозволяв безшумно, незважаючи на сигналізацію, проникати в запечатане приміщення, не зацікавився б книгосховищем, а вибрав би здобич у відповідності з ризиком. Абсурдність того, що сталося, вменшувалася тільки в тому разі, якби злодієм виявився колекціонер, збирач рідкісних книг... Але колекціонера, котрого він щойно бачив, полковник підозрювати не міг. Значить... «Значить, я йду по фальшивому сліду, — подумав полковник. — Неможливе залишається неможливим, треба шукати можливе. Необхідно переглянути вихідні позиції». Він присунув до себе папери, став читати висновок експертів, але знову не знайшов у них жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися. Тарнов уже збирався йти додому, коли задзвонив телефон. — Товаришу полковник, — доповів лейтенант Марчепко, — дзвоню з інституту експериментальної генетики. В лабораторії номер дев'ять — пограбування. ...Через кілька хвилин полковник увійшов у вестибюль інституту. Тут його зустрів молодий лаборант, високий і худорлявий. Його веснянкувате обличчя сповнювалося значущістю: пограбування явно врізноманітнило інститутське життя. Лабораторія номер дев'ять була розташована на другому поверсі, так що ліфт не знадобився. Біля лабораторії юрмилися цікаві, котрих лейтенант Марченко, невисокий крем'язень, даремно переконував розійтися й не заважати міліції. Помітивши полковника, лейтенант попрямував до нього, безцеремонне розштовхуючи зівак обома руками. Він зупинився перед своїм начальством і вробив різкий рух головою, мовби обтрушуючись після запливу. Полковник затаїв посмішку і запитав: — Коли це сталося? — Після обідньої перерви. — Хто залишався під час перерви в лабораторії? — Ніхто, товаришу полковник. Всі пішли обідати. Двері замкнули на електронний замок, як належить за інструкцією. Адже в них там були пробірки з мікробами та вірусами. А коли повернулися, двері виявилися відчиненими. Кілька пробірок зникло. Лейтенант і далі доповідав про вжиті ним заходи, але полковник слухав його неуважно. Він зрештою зрозумів, чого не врахував, розслідуючи випадок у бібліотеці. Либонь, найголовнішого: що ж зникло з книгосховища? Втім, з'ясувати це можна буде лише тоді, коли в книгосховищі наведуть сякий-такий порядок. А поки що залишається ждати і не робити передчасних висновків... — Товаришу полковник, ось професор, керівник лабораторії. Мужчина в білому халаті, з могутніми плечима й довгими руками, трохи сутулий, нагадував ведмедя, що підвівся па задні лапи. Маленькі, глибоко посаджені очі дивилися добродушно й допитливо. Велика біла рука полковника потонула в його лапиську. — У вас траплялося що-небудь схоже? — запитав полковник. — Та що ви?! — здивувався професор і відмахнувся своїм лаписьком. — Зниклі пробірки небезпечні? — Надзвичайної Одної з них досить, аби інфікувати все місто. А протиотрута в тільки тут, у нас, та й у невеликих про... я хотів сказати — в недостатній кількості. — Розкажіть докладніше про те, чим займається лабораторія, — попрохав полковник. — Для нас мікроби й віруси — експериментальні моделі. Па них ми з'ясовуємо деякі деталі спадкового коду. Ми викликаємо у наших моделей спрямовані мутації і таким чином створюємо нові штами мікробів. Проте наслідок мутації не завжди можна передбачити. Іноді отримуються небезпечні штами. Наприклад, украдений штам паратифозної палички 617С викликає так званий лихоманковий паратиф. Ми одержали антиштам і створили препарат, котрий ліквідує звичайний паратиф за кілька годин, лихоманковий — за дватри дні. Однак цей предмет є поки що тільки в нас. Культура вірусу в украденій пробірці ще небезпечніша. Пробачте, але про неї я можу розповісти лише з дозволу керівництва інституту. Тарнов ніяк не реагував па останні слова професора, наче й не чув їх. Він запитав: — Ці пробірки лежали на видноті чи їх треба було розшукувати? — Скоріше, мабуть, як ви висловилися, на видноті. Адже ми зараз працюємо з ними. В цей час лейтенант Марченко покликав полковника до телефону. Тарнов пройшов у кабінет керівника лабораторії, підняв трубку, що лежала на столі. — Слухаю. Полковник Тарнов. — Семене Антоновичу, з книгосховища нічого не пропало, — доповів його помічник, який залишався в бібліотеці. — Зовсім нічого? Жодної книжки? — перепитав полковник таким тоном, немов, йому дуже. було потрібно, аби там щось пропало, і додав: — Перевірте ще раз. — Перевіряли декілька разів, Семене Антоновичу, — струмився голос помічника. — Всі книжки на місці. — Спасибі, можете йти додому обідати. Коли Тарпов повернувся до лабораторії, там уже з'явилися експерти. Полковник ввернувся до професора: — Дозвольте нашим співробітникам оглянути лабораторію. Професор мовив «будь ласка», повів усю групу за собою. Лейтенант Марченко, позбувшися цікавих, приєднався до Тарнова та експертів. Огляд зайняв небагато часу. Було знято відбитки пальців з електронного замка, з посуду і приладів, переглянуто все сміття, кожний клаптик паперу. Професор скоса позирав на полковника. Вузьке обличчя Тарнова з чітко окресленими губами робилося дедалі смутнішим і похмурішим, наче йому хотілося спати. Прощаючись, він сказав професорові: — Залишаю номер домашнього телефону. Прошу вас викликати всіх співробітників і ще раз ретельно оглянути лабораторію, всі шафи й термостати. Можливо, пробірки просто не туди поставили. — Ми вже... — почав професор, одначе полковник був наполегливим: — Будь ласка, виконайте моє прохання. Професор подзвонив полковникові через три з гаком години. Його голос лунав глухо й нерішуче, ніби він збирався вибачитися. Полковник стрепенувся: — Знайшли? Голос професора змінився, тепер у ньому з'явилося здивування: — Ми оглянули все, але пробірок, на жаль, немає... Полковник ще деякий час потримав трубку біля вуха, роздумуючи, потім повільно, начебто знехотя, поклав її на важелі. На початку робочого дня полковникові Тарнову принесли акт дактилоскопічного дослідження. На електронному замку було виявлено відбитки пальців, серед яких — абсолютно незвичайні. По-перше, сліди були дуже слабкі, подруге, характерного дактилоскопічного малюнка не було взагалі. При багаторазовому збільшенні на фотознімках можна було розібрати схрещені лінії, схожі, на знаки множення. Полковник допитливо подивився на довготелесого начальника лабораторії, який приніс матеріали. — У вас є коментарі, Леве Іллічу? Одна брова Льва Ілліча багатозначно підстрибнула, друга залишалася на місці. Це означало: так. Полковник знав слабинку начальника лабораторії, вдавано зітхнув: — Без вас, як без очей. Леве Іллічу. Задоволена посмішка з'явилася на губах Льва Ілліча, проте він одразу ж злизнув її кінчиком язика і скептично похитав головою: — Смійтеся, смійтеся над старою людиною... Одначе всупереч словам голос його був благодушним. — Є коментар, Семене Антоновичу. Відбитки вийшли слабкими не випадково. У того, хто залишив сліди, цілком імовірно патологічна шкіра. Майже немає жировиділення та потовиділення. Полковник подався наперед: — Леве Іллічу, а ви, як справжній мудрець, можете визначити хворобу? — Таке явище можливе, приміром, при високій температурі. Але, як я розумію, навряд чи буде людина з сорокаградусною температурою походжати по лабораторії... Він хитро блиснув очима до полковника. Той негайно кивнув, висловлюючи всім виглядом посилену увагу і схвалення... — Порушується потовиділення і при зобній хворобі, Семене Антоновичу. Та ми з вами знаємо, що тоді відбитки були б усе ж таки виразніші... — Він інтригуюче помовчав і багатозначно додав: — Колись я бачив точнісінько такі відбитки. Це була знаменита справа Биркасова. Два роки злочинця не могли виявити. Врешті-решт відбитки його пальців показали одному старому криміналістові... — І зовсім ви не старий. Леве Іллічу. Мужчина у розквіті сил. — Ну й майстер же ви полестити, Семене Антоновичу. Інший на моєму місці вам повірив би й розімлів. Але мене це вже не обходить. Та як не робив суворе обличчя начальник лабораторії, як не стримував усмішку задоволення, вона таки проклюнулася... І він поквапливо заговорив: — Смішно згадати, скільки вони морочилися з цим. Гм... так от, я подивився на відбитки і тихо, зауважте собі, дуже тихо, аби, не дай боже, не нав'язати свою думку і щоб почув тільки той, хто хоче почути, сказав: здається мені, у вашого «мокрушника» хвороба шкіри. І правильно було б називати його не «мокрушником», за яким рахується шість убивств, і не «ведмежатником», що зламав вісім банківських сейфів, а звичайним «іхтіозавром». Бо він, видно, хворий на іхтіоз, і шкіра в нього схожа на риб'ячу луску. Вона груба й потовщена. А обличчя в нього має бути відповідно малорухливим, маскоподібним. Записали вони, таким чином, з моїх слів уявний словесний портрет. А коли нарешті за допомогою того ж, завважте собі, уявного портрета спіймали злочинця і порівняли з моїм описом, усі деталі зійшлися як викапані. А то ще.... — Даруйте, Леве Іллічу, — м'яко урвав полковник. Він знав, що криміналіст може годинами згадувати випадки із своєї практики. — Я хочу показати вам ще одні відбитки. Він дістав із шухляди кілька фотознімків. На них теж були збільшені відбитки пальців, зняті із вм'ятини на крилі автомобіля, в якому загинув Олексій Резанов, У вічі впадав характерний малюнок ліній, схожий на знаки множення. Лев Ілліч тонкими довгими пальцями вийняв з кишені лупу й трафаретку, кілька секунд вивчав і порівнював знімки, потім рішуче сказав: — Цілковита ідентичність, уявіть собі. — Значить, і там і тут можна припускати присутність однієї особи, «іхтіозавра», як ви його влучно назвали? — Ну, робити висновки — це вже ваша справа, Семене Антоновичу. А втім, на вашому місці я зробив би їх і склав би уявний словесний портрет. — Ми знаємо дещо і про його костюм, — сказав полковник. — Ось акт хімічного аналізу: «Шерсть із двадцятипроцентним додатком лавсану, колір темно-синій в білу цятку, артикул сімдесят чотири, склад матеріалу — сорок вісім, сорт — перший. Випущений Чернігівським комбінатом, поставлений на швейні фабрики імені Смирнова-Ласточкіна в Києві та Клари Цеткін у Дніпропетровську...» Потових плям на клаптику матерії, на жаль, не виявлено... — Ну що ж, Семене Антоновичу, загальний баланс і так непоганий — ви маєте деталі уявного словесного портрета і опис одягу. — Ваші слова для мене закон, Леве Іллічу, — поспішив вапевнити полковник. — І лише тому я дозволю собі ще трошечки затримати вас. Продивіться, будь ласка, деякі розрахунки... Лев Ілліч мигцем глянув на папери. — Зі мною вже радились, і я перевірив розрахунки. Тут усе правильно. — Але тоді виходить... — Маєте рацію. Виходить дурниця. Одначе розрахунки вірні. А коли ви його впіймаєте, в чому я анітрохи не сумніваюся, ми подивимось, чи справедливі мої припущення та словесний портрет. Лев Ілліч велично простягнув руку полковникові. Тарнов потиснув її, пробурмотівши: — Дякую... До побачення... Він промовив іще декілька вдячних слів на взірець «ви нам дуже допомогли», проте робив усе це машинально, бо його думки були зайняті незбагненним фактом. Коли розрахунки були вірними, то виходило, що загальмований двадцятитонний ваговоз з вивернутим кермом за всіма незаперечними законами природи мусило занести мінімум на два метри вперед. Але чоловік у темно-синьому костюмі, із шкірою, як риб'яча луска, та обличчям-маскою, викинувши руку вперед, зупинив його, сам лишившись при цьому неушкодженим... НОВИЙ ЗНАЙОМИЙ АЛІНИ ІВАНІВНИ Після дощу галька була вологою, шатро неба здавалося випраним, а смуга моря біля берега потемнішала. Відпочиваючі не поспішали на пляж, лежаки під дашком були вільні. Аля сіла на один з них. Алин знайомий поїхав учора, а її путівка закінчувалася через тиждень. — Нудьгуєте? Вона повернула голову. Чоловік середнього віку. Либонь, усе в ньому було «середнім» — обличчя і постать. Тільки усмішка якась дивна — самими очима. Вже згодом вона завважила: очі в нього часто і майже невловиме змінювалися. То вони були поважними, то веселими, а часом у них з'являвся смуток. — Я випадково прийшов сюди — через дощ, — мовив чоловік. — Раніше ходив на той пляж, а тепер на дорозі туди — величезна калюжа. От і завернув. А тут — ви. — Ну то й що? — Говорячи, вона скосила погляд так, аби в скельцях окулярів побачити свою голову: чи охайна вачіска? — А ви мені не випадково зустрілися, — відповів чоловік. — Я це точно знаю. І здається, що ви лікар. — А я й справді лікар, — розгублено мовила Аля. — Значить — доля. «Світло дальньої зорі і світло долі — у моїм вікні». Його очі дивилися на неї привітно. Аля зраділа, що він знае її улюблений вірш. Він надів темні окуляри. Аля запитала: — А якби я не була лікарем? — В юності я кохав жінку, схожу на вас. Вона була лікарем, працювала в Орлі. А випадкових збігів у цьому житті майже не буває. Випадок і закономірність — два боки однієї медалі. Аля почала хвилюватися. Вона нахилилася до нього, наче хотіла заглянути крізь темні окуляри в його очі. — Я теж з Орла, — мовила машинально. — Тому я й кажу: доля, — анітрохи не здивувавшись такому збігові, сказав чоловік 1 підвівся. — Ходімо в море. Плавала вона поганенько, швидко втомлювалася. Хотіла було повернути до берега, але чоловік запропонував: — Пливемо далі. Якщо натомилися, потримайтесь за мої плечі. Не соромтеся. Скажіть лише: Юрію, я втомилася... Мабуть, нікому іншому вона б отак зразу не довірилась, та ще й у воді. А тут, наче й не було нічого, легенько вхопилася за його плечі, і він, мов дельфін, помчав її у відкрите море. — Досить! — закричала вона. — Повертайте! Юрій слухняно повернув. Плечі його були холодними, її пальці відчували гладеньку шкіру, під якою перекочувалися м'язи. На мить їй здалося, що це і справді не людина, а дельфія. Коли вони вийшли на берег, під ласкаве сонячне проміння, у неї виникло відчуття чогось незвичайного. їй було вже двадцять шість років. Заміж вона вийшла за колегу-лікаря, що поділяв багато її поглядів і смаків і, як вона, жваво цікавився мистецтвом, музикою, театром. Ще зовсім недавно — три роки тому — вона вважала себе щасливою: люблячий чоловік, великі сподівання, мрії. Разом укладали плани на майбутнє у райдужному світлі. Влітку подорожували річкою на байдарці, декілька разів вирушали в далекі туристські поїздки. Чоловікові добре велося на службі, але згодом у нього з'явилися нові друзі, він дедалі частіше став залишати її саму, ходити по компаніях, пиячити. Вона відчувала, що він віддаляється від неї, а втримати його не могла. Почалися чвари. Він робився осоружним, вона помічала в ньому нові неприємні риси, заново «відкривала» його. Спробувала впливати на нього, та незабаром пересвідчилась, що це марна справа. Тоді вона зважилася на крайній захід — розлучення. Гадала, він злякається, схаменеться. І, коли він уже пішов з дому, все ждала, надіялася, що повернеться у каятті. А він оженився на іншій. Вона вирішила, що це зроблено на зло, що це ненадовго. Та минув рік, і якось, зустрівши його, вона відчула, що вони зробилися чужими. Спочатку було незвично тихо самій у квартирі. Звикла. Пристосувалася. Перестала чекати на велике щастя, навчилася вадовольвятися малими радощами. Міркувала: більше нікого не зможу покохати. Замкнулася в собі, мов равлик у черепашці. І вже боялася хвилин, коли прокидалися мрії про щось незвичайне, небуденне. Знала, що велике щастя — це казка. І ось сьогодні... Юрій немовби підслухав її думки: — Кожна людина в дитинстві і юності мріє зустріти казку. Згодом багато разів ошукується, розчаровується. І коли насправді зустрічав казку, вже не вірить, що ще вона. — Не вірить, — мов луна, відгукнулась Аля. — Ви гадаєте, це добре? — спитав Юра дуже серйозно. — Ні, я так не думаю! — з гарячністю вигукнула Аля. — І я так не думаю.... Він усміхнувся їй ласкаво, очікуючи взаємної усмішки. Однак Аля надто боялася розчаруватися. Поспішливо сказала: — А втім, усе набагато простіше. Минає дитинство, і людина перестає бути маленьким принцом, — вона зітхнула. — А про те, як здійснюються казки, іноді пишуться книжки... Інтонація її голосу виразно підтверджувала, що вона втомилася ждати. — А хіба в книжках не бував того ж, що і в житті? — Ви так вірите книжкам? — Звичайно. Як людина опише те, чого не пережила? Його погляд ковзнув по ній, злетів кудись у височінь. Вона мимоволі глянула в тому напрямку. Синява неба була такою прозорою, що погляд наче провалювався в неї. Коли Аля знову подивилася на Юру, його очі були тьмяними. Він глухо мовив: — Іноді мені здається, що я проковтнув забагато внижок і забагато чужих думок, образів людей. Вони ворушаться в мені, шепочуться, думають за мене. Я їх проковтнув, а тепер вони гризуть мене своїми турботами й нещастями... Книжки — це люди — і ті, котрі їх написали, і ті, котрі в них описані... «Наївний, — подумала Аля. — Але милий, романтичний». — А яка у вас професія? — Фізіолог. — Значить, багато знаєте про життя. Не лише парадний бік. — Найбільше про життя я анаю з книжок. Він сказав це так щиро й категорично, що вона ладна була повірити йому. І все ж щось у його тоні насторожувало. Аля запитувала себе: «А можливо, вся справа в тему, що я не зустрічала таких?» До неї підходили знайомі, заговорювали, та вона відповідала небагатослівне, неуважно. Аля позирала на Юру: як він реагує? Проте новий знайомий гортав книжку, принесену Алею на пляж, і це заняття поглинало його. Вона звернула увагу, що він перегортав сторінку за сторінкою, не пропускаючи жодної, одначе і не затримуючись ні на одній більше секунди. Аля дістала з пляжної торби записник, олівець 1 кількома штрихами спробувала накидати шарж. Та малюнок не виходив, їй ніяк не вдавалося схопити риси, придатні для шаржування: Юрин профіль був класично невразливим. Тоді вона обіграла його позу, вираз обличчя, очей. Вийшло непогано, і, коли Юра нарешті закрив книжку, вона простягла йому записник. — Впізнаєте? — Та це ж я! —втішився він. — Схожий і несхожий. Як це вам удалося? В його очах з'явився захват, і Алі стало приємво, що її малюнок справив враження. Юра, уважно розглядаючи його, сказав: — В одному місці схоже, в іншому — несхоже. Дуже несхоже. Але загалом — схоже, — він повертав аркушик, дивлячись на малюнок і так і сяк, потім вигукнув, наче зробив відкриття: — Ви намагаєтеся випнути й обіграти якусь рису! — Авжеж, — знизала плечима Аля. — У цьому й полягає шаржування. — Шаржування... — він так вимовив це слово, ніби чув його вперше. — Цікавий метод... Легко скочив на ноги, простягнув їй руку. Море стало живим і веселим, а віддалік у сонячному мареві грілися гори — спини зелених верблюдів. Річка туману повільно пливла в ущелину, заповнивши її до краю. Світ був примарним... Після вечері Юра ждав на неї біля їдальні будинку відпочинку. Вони гуляли в парку над морем. Місяць летів крізь легкі хмаринки, як новенька монета, кинута кимось у море на прощання. Юрій розповідав Алі про недавно прочитаний фантастичний роман, де діяла штучна людина — сигом. У неї завмирало серце, було трошки тривожно, і Юрій сам видався їй могутнім сигомом, котрий прийшов, аби зустрітися з нею. Згодом вона показала йому найромантичнішу алею парку, де над головою шелестіло листя і сплелися ліани в зелені арки. Вони були разом ще три дні, а потім він засмутив її, сказавши, що їде в дводенну екскурсію і повернеться тільки до її від'їзду. Ввечері, коли Юра провів її і попрощався, Аля довго дивилася йому вслід. Вона побачила, як назустріч Юрі звідкись із-за кущів вийшла темна масивна постать, простягла руку, перетинаючи шлях. Аля вискочила на доріжку, закричала, кинулася до Юри. Він повернувся до неї, поманив рукою. Його жест був звичайним, спокійним, і вона заспокоїлася, хоча серце ка латало шалено, а дихання було шумним і уривчастим. — Це мій особистий робот-слуга, — сказав Юрій. Темна постать повернулася, просто на Алю подивилися Два яскравих ока. Робот уклонився. Все-таки Алю проймав нервовий дрож, і Юрій накипув їй иа плечі піджак. — Ви що, боїтесь його? — запитав. — Трішки, — зізналася вона. Тоді Юрій наказав роботу зображати закоханого і скласти спеціально для Алі баладу. Робот опустився на одне коліно, всередині у нього, — вона це бачила крізь щілину в його нагрудному щитку, — засвітилися додаткові індикатори, почулося гудіння. Потім гудіння змовкло і залунала мелодія, немов заграла гітара. Низький приємний голос заспівав: — Колись закохався робот У жінку земну, звичайну. Історія ця банальна. Та їй освідчився він: — Я — робот, могутній, сталевий. Як хочеш — зруйную місто, Як хочеш — збудую замок, Для тебе одної все... — А жінка йому сказала: — Твій голос луна, мов сирена, Із сталі і руки, і серце, Смертельні обійми твої, Нащо мені місто і замок? Я хочу палкого кохання. Ти спробуй людиною стати, Тоді й покохаю тебе. — Тривоакпо, мов сполох закличний, У робота стукало серце, Од пристрасті плавились блоки І плоттю ставали вони. До милої знову прийшовши, Він вигукнув: — Сталося дивої Живий я, такий, як і люди, Тепер ти полюбиш мене. Я місто уже не зруйную. Я замок уже не збудую. Та анаю я відчай і сумнів. І тугу земну, і сум. — А жінка йому відказала, А жінка отак говорила: — Я бачу, що сталося диво: Ти просто мужчиною став. Ти місто уже не зруйнуєш, Ти замок уже не вбудуєш, А знаєш лиш біль та страждання... То за що тебе кохать? Проспівавши пісню, робот й далі стояв навколішки доти, доки Аля не дозволила йому встати. Вона підозрювала, що Юра готував їй сюрприз: сам склав пісню і заздалегідь наказав роботу розучити її. Кілька днів вона ходила під враженням цього вечора й пісні. Люди довкола неї ніби посувалися на задній плай, втрачали індивідуальність, ставали невиразним тлом, а па передньому плані був Юрій. її трохи зобідило, що вів не пожертвував туристською поїздкою заради неї, Алі, і вони не були разом цілих два дні, з іншого боку, зачепило самолюбність і розпалило її. Начебто випадково вона прийшла зустріти його. Він збагнув й оцінив цю «випадковість». А другого дня він пішов проводжати її до зупинки рейсових автобусів. — Ходімо на стоянку таксі, — сказала вона. Він загадково всміхнувся і глянув убік. Вона теж подивилася туди і побачила робота. — Зараз я відвезу вас, — мовив Юрій. Він наказав роботу лягти, переставив йому ноги, вигвинтив кілька деталей і поміняв їх місцями. На спині робота утворилася тісна кабіна, Юрій перший сів у неї і запросив Алю. Земля почала плавно віддалятися, сині живі хвилі моря бились об кам'яні застиглі хвилі гір. Алі заклало вуха. Юрій дістав звідкілясь прозору плівку, натягнув над головами, як дашок кабіни. Вони летіли невисоко, не пробиваючи шару хмар. Внизу розіслалося знайоме поле аеродрому. Аля гадала, що вони почнуть знижуватися, проте Юрій накрив своєю долонею її руку. — Я відвезу вас додому. — Чи варто? Пропустите кращі години купання. — Байдуже. Робот летів повільно. Чи то не міг розвинути більшої швидкості, чи то Юрій не квапив його. Нагорі проносилііся білі кучері хмар. Небо ставало молочним. Аля попрохала, щоб робот повторив пісню. Вона сиділа мовчки, притиснувшись до свого незвичайного супутника, і починала вірити в казку. — Знижуюся, — попередив робот. — По карті до Орла залишилося шістдесят кілометрів. Знижувалися поволі. Робот зробив над містом кілька кіл, перш ніж вони знайшли її будинок. — Якщо ви не поспішаєте, може, зайдете в гості? — несміливо запропонувала Аля. —Даруйте, поспішаю. В Юриному голосі зненацька залунали металеві нотки. І зразу ж зникли, розтали. І вже м'яко він закінчив: — Я обов'язково прилечу до вас. А ви чекайте, ї вірте в казку. Аби вона прийшла, у неї треба вірити. Дедалі зменшувався у блакиті дивовижний птах. Аля довго проводжала його поглядом. Вона чула глухий стукіт свого серця, вважала себе дурепою, проте не могла не вірити в його обіцянки... СУСІД ПО НОМЕРУ Василеві Фокіну щастило на сусідів по номерах у готелях. Зазвичай ними виявлялися статечні терплячі люди, яким можна вилити вистраждану душу, і вони підтакуватимуть та співчуватимуть. Іноді траплялися й такі оригінали, котрі навіть наважувалися давати поради. Тому Василь, коли йому пропонували окремі номери, завжди просив номер із сусідом. Адміністратор, певна річ, ішов йому назустріч. От і цим разом адміністраторка сказала Василеві: — Хороший сусід у вас буде в триста сорок другому. Номер, правда, поганенький, тісний, зате з вікон видно стару фортецю. Красиво... — Гаразд. Поговоримо а сусідом, — мрійно мовив Василь. — Ну, говорити, либонь, будете в основному ви, — попередила адміністраторка. — Сусід ваш — людина мовчазна. Але від балакучого сусіда не відмовляється. Він уже давненько в нас мешкає. Понад місяць. Троє сусідів змінилося. І все страх які балакучі. Ви будете четвертим. А він мовчить і кожного з такою увагою слухає, що в них — сльози на очах. — А він не глухонімий? — уточнив Василь. — Виключено, — запевнила дама. — Сама з ним розмовляла. Він ще дякував за сусідів. Як це він висловився дивно? «Благодатний людський матеріал...» — Матеріал? — нехороша підозра ворухнулася у Василя. — Ну, сусіди. Тая говорять учені — «людський матеріал». — А він теє... не письменник? — сполошився Василь. — А то згодом так тебе розмалює — сам себе не впізнаєш. — Щодо цього не тривожтеся, — поспішила заспокоїти його адміністраторка. — Він біолог, вдається, фізіолог, можна зараз уточнити... — Біолог мене влаштовує, — підбадьорився Василь, думаючи: «І за життя пофілософствуємо, і на болячки свої поскаржуся. Головне — виговоритися на якусь місячину вперед. Де ж іще, як не у відрядженні?» Ліфт підняв його на третій поверх. Чергова люб'язно повела Василя аж до номера. Василь тихенько постукав. За дверима почулося приглушене: — Ввійдіть. Василь увійшов у передпокій, поставив свій показний портфель до шафи. Із спальні вийшов сусід. Він сподобався Василеві з першого погляду. Нічим він не виділявся, трохи вищий за Василя, приблизно з метр вісімдесят, темне волосся гладенько зачесане обабіч бездоганного проділу. Він усміхався зичливо, білозубе, очі дивилися уважно і дружньо, немов говорили: давай, приятелю, поговоримо. Василю навіть здалося, що він уже десь бачив цього чоловіка, але де саме — згадати не міг. — Давайте знайомитися, — запропонував Василь, простягаючи руку, і за старою звичкою назвав себе, місто, з якого прибув, і професію. — Дуже приємно, — відповів сусід. — Мене звуть Юрісм. Коли він думав, що від Василя можна відбутися такими скупими біографічними даними, то явно помилявся. — А звідки ви приїхали? — негайно запитав Василь. — Я визначив би, що з середньої смуги. З Курська, наприклад, або в Калуги. — З Орла, — відказав Юрій і всміхнувся ще чарівніше. — Ви майже вгадали. — Куди ж ви прибули, в яку установу? — вів далі Василь. — Ото було б здорово, якби в Об'єднаний медичний центр. — Чому «здорово»? — поцікавився сусід. — Так і мене туди відряджено, по ремонту апаратури. Наш завод недавно освоїв випуск деякої медичної техніки. Новітньої... Він загадково підморгнув і іїймовчав кілька секунд у надії почути запитання. Прождавши даремно, додав: — Про неї ще й в газетах не було... Ще через секунду: — Всі мене розпитують про це, а я — ні мур-мур... Нарешті Василь вирішив, що й так уже виявив досить витримки, і випалив: — А вам розкажу, хочете? Ви мені симпатичні. Звичайно, його запитання було чисто риторичним. Юрій це зрозумів і промовчав. Через п'ятнадцять хвилин він узнав не тільки найменуй вання апаратури, але також її короткі характеристики. Йому довелось би вислухати ще чимало різноманітних відомостей, якби він не здогадався вчасно повідомити Василя, що поки що нікуди не збирається йти, а значить, той може спочатку вмитися. Василь виконав його пораду по-своєму: він приймав дупі 1 водночас, напружуючи голос, аби заглушити плюскіт водит, розповідав далі Він вийшов з душу посвіжілим і просвітлілим, бо не марнував часу, а втаємничив сусіда у свої виробничі та родинні стосунки, перейшов із ним «на ти» і вже викладав деякі подробиці. — Начальник мій, Артем Сидорович, людина незворушно-мудра, — мовив він, акуратно промокаючи мохнатим рушником крапельки вологи на худих плечах. — Дає він мені такі вказівки. Ти, каже, Василю, головне — не супереч замовникові. Скаржаться, приміром, хворі, що операційний стіл погано повертається, ти відказуй: все правильно, точно примітили, молодці, довіку вдячні будемо за критичні зауваження і дефекти постараємось усунути, — і тут же до-давай: зате ж бо апаратура «серце — легені» вдалася на славу, і підключається дуже зручно, і працює без перебоїв. А якщо заперечать, мовляв, «серце — легені» збиваються з ритму, ти знову ж не супереч. Так, мовляв, і так, є ще, звичайно, недоліки, але зате нирки функціонують краще, ніж природні... — Еге ж, і настрій у хворих одразу різко змінюється, — докинув сусід так, що Василь миттю підняв голову, сподіваючись побачити глузливу посмішку на обличчі Юрія. Посмішки не було. Сусідове обличчя зоставалося уважним і зосередженим. Це дещо збило Василя з пантелику. Про всяк випадок він вирішив підіграти сусідові: — Хворий і померти ладен, аби тільки фільтри штучної нирки працювали безперебійно. Він гадав, що почує бодай легенький смішок Юрія, але у відповідь пролунало: — А фільтри з багатошарового синтезола? Шість на вісім? — Так, — розгублено відповів Василь, дивуючись тому, що його сусід знає характеристики фільтрів найновішої конструкції. — Та хіба справа в ньому? Я про хворих кажу. — Що ж, стан хворих вельми цікавий. Значить, вони розуміють значення науки для людства. Юрієві брови зійшлися на переніссі в одну суцільну лінію. В очах світилися глибокі роздуми. «Ото грає! Справжній артист!» — захоплено подумав Василь і підхопив: — Правильно зауважив. Заради торжества науки вони так і пнуться самопожертвуватися. Лікарів благають: «Візьміть мене для досліду, нехай для науки користь буде від моєї хвороби...» — Он як? — з непідробним здивуванням промовив Юрій. Потім кинув швидкий косий погляд на Василя, від якого йому стало незатишно, і додав: — Ну що ж, цього й варто було чекати, люди змінюються, з'являються нові риси характеру. Недарма сказано: «Людина—це звучить гордо!» Василеві тепер було не до жартів, обпалила думка: «Божевільний? І я з ним тут наодинці». Зробилося жарко. Дрібно затремтіли руки. Та, на щастя, пригадалися слова адміністраторки про те, що сусіди Юрія були задоволені. «А коли вона сказала це навмисне? Якщо вона змовилася з божевільним? Неймовірно. Адже неймовірно й зустріти божевільного в готелі. Недарма Едіта Геліївна твердила: «Твій язик, зятьку, проти годинникової стрілки працює, життя тобі вкорочує». Як у воду дивилася! Вона завжди так. Уже як видасть прогноз, то неодмінно справдиться. Але що робити зараз? Треба думати швидше. А поки що вдавати, що нічого не запідозрив. Намагаючись, аби голос лунав спокійніше, Василь мовив у тон. — Ці якості в людей довго виховували... — І виховали нарешті! Брови Юрія підстрибнули вгору, кожна зламалася посередині, майже під гострим кутом. Тепер вони здавалися наклеєними, як у блазня. «Він жартує, розігрує», — з полегкістю подумав Василь і сказав: — Здорово це у тебе виходить! — Що? — Ну, жарти. І не втямиш, чи ти серйозно, чи шуткуєш. — Блазень біжить подереду кородя, жартв — попереду істини. — Розігруєш? — А ти як думаєш? Знову неприємно засмоктало під ложечкою від пронизливого погляду. — Та що ж тут думати. Ти ж не будеш поважно говорити все це... — Не буду, — погодився Юрій і усміхнувся. Але усмішка в нього тепер була неприродною, немовби він щойно згадав про неї і накинув на обличчя поквапно, аби тільки прикрити його голизну. Він мовив: — А втім, ніхто не знає, який жарт кожен врешті-решт приховує. Ти ж, по суті, не знаєш, що думають хворі, не так уже часто ти їх спостерігав. — І не так уже рідко! — заграла впертість у Василеві. — Коли апаратуру перевіряєш, бува, підслухаєш їхні розмови в лікарями. Та й сам, коли захворієш... А ти часто хворів? Запитання вирвалося само собою, випадково. Але на Юрія воно справило несподіване враження. Обличчя миттю скам'яніло, мов у статуї, зате очі заблискали нестерпно і ніби злилися в одну сталеву смужку. — Стараюся не хворіти, — відповів Юрій тоном, що виключав подальше розпитування. «Напевно, викликав у нього неприємні спогади, — подумав Василь. — Можливо, він серйозно хворий і приїхав до медцентру лікуватися, а я необачно бовкнув...» Він розумів, що належало перевести розмову на іншу тему, але замість цього сказав: — Коли в тебе що болить, то я запросто можу влаштувати лікування в медцентрі. В один момент, без тяганини... Сказав — і злякався: як відреагує сусід? Однак той несподівано усміхнувся: — Жалібника з тебе не вийде, хіба що брат-жалібник. Надто ретельничаєш. А от у медцентрі ми з тобою зустрінемося. Разом хворих спостерігатимемо. Там і досперечаємось. — Коли? — зрадів Василь. — Хоч сьогодні. Можеш видати мене за свого помічника. — Гаразд! — вигукнув Василь. — Мені якраз треба в хірургічний відділ! ...На території медцентру автобус привіз їх до багатоповерхових корпусів хірургічного відділу. В нижніх поверхах містилися службові приміщення та склади запчастин: різних органів для пересадок, кісток, кісткового мозку; у верхніх — їдальні, палати, операційні. Хворі щойно закінчили снідати й виходили з їдалень групами, жваво перемовляючися. Василь помітив, що Юрій прислухається до їхніх розмов, і на його обличчі проступав здивування. Він навіть промовив, не дивлячись на Василя: — Всі вони клопочуться тільки своїми хворобами. Тон у нього був багатозначний, наче він зробив відкриття. Це розсмішило Василя, і він відгукнувся: — У кого що болить, той про те і гомонить. — Це ти придумав? — Дивак. Старовинне прислів'я. — Що значить старовинне? Скільки йому років? Василь був переконаний, що Юрій жартує. І він відповів жартома: — П'ять тисяч вісімсот сорок один. Досить? — Виходить, за п'ять тисяч вісімсот сорок один рік люди анітрохи не змінилися? — А навіщо їм змінюватися? — правив своє тим же тоном Василь. — Адже ти сам говорив: «Людина — це звучить гордо!» — Так. Але тільки людською мовою. — Що ти хочеш цим сказати? — І «амеба» звучало б гордо амебною мовою. Василь не знав, як продовжувати розмову, і поцікавився: — А як ти вважаєш, про що хворі мали б говорити? — Ну, припустімо, про вивчення атмосфери Землі, про успіхи хімії полімерів... Особливо — про потоки ліо. — Ніколи не чув про такі потоки, — сказав до крам спантеличений Василь. — Їх відкрив я! — гордо мовив Юрій. — Що ж це за потоки? — Вони утворюються внаслідок взаємодії людини а вдиним полем. — Про них уже було в пресі? — Ні. — То яким же чином хворі можуть говорити про те, чого не знають? — Адже вони хочуть вилікуватися. «Все-таки він божевільний, — сполошився Василь. — Іноді, правда, поводиться, як нормальний. Таж саме така поведінка характерна для божевільних. Здається, це називається «нестійкість психіки». Треба буде сказати про нього кому-небудь з лікарів. Нехай перевірять». У цей час назустріч їм трапилися дві жінки. Молода підтримувала стару. Обличчя старої поборознили глибокі зморшки, очі запали. Худі, тонкі руки висіли вздовж тулуба, бовтаючись, як батоги. У порівнянні з нею молода жінка являла яскравий контраст. Зухвалі, з іскринками сміху очі, ямочки на щоках, повні губи. І йшла вона — виступала, стримуючи свою молоду силу. Так і здавалося: коли б не стара поруч, помчала вона б стрімкою пружною ходою, гордовито несучи своє струнке тіло. Василь ледве відірвав погляд од неї, ще раз мигцем глянув на стару і мимоволі подумав: «Цій бідоласі вже недовго залишилось. А колись же була такою самою, як ота... Навіть повірити важко...» І негайно, заперечуючи його думкам, озвався Юрій: — Обидві вони однаково мертві. Холодні мурашки поповзли у Василя по спині, вирвалось: — Чому? Та відразу ж він спохопився і подумки вилаяв себе: «Не встрявай у суперечку!» — Пусі і життя. Слова впали важко, мов каміння, яке збиралися привявати до чиїхось ший. І хоч Василь мовчав, Юрій продовжив: — Коефіцієнт ліо в обох вагається поблизу нуля. Він не звернув уваги на Василя, думав про щось своє і вдивлявся в коридор. Раптово вигукнув із захватом: — А ось іде жива людина, зовсім жива! По коридору в крокуючому кріслі, керованому біострумами, їхав паралітик. До його голови підходили численні проводи від маніпуляторів крісла. Юрій ступив назустріч паралітикові, простягнув рукуі — Здрастуй! — Здрастуй! — відгукнувся репродуктор крісла, і рукаманіпулятор обережно потиснула руку Юрія. — Ти можеш одужати. Знаєш про це? — запитав Юрій. — Вірю в це. — Чого ти хочеш більше за все? «Ну, це ясно навіть божевільному», — подумав Василь і почув відповідь з репродуктора: — Завершити почате дослідження. — В якій галузі? — Походження життя. — Теоретична праця чи експерименти з протогеном? Коацервати, асиметричний синтез? «Звідки йому відоме все це? — подивувався Василь, — Він і в медичній літературі тямить, і в художній літературі начитаний... Просто-таки ходяча енциклопедія...» — І перше, і друге, і третє, — відповів паралітик Юрію, водночас ніби відповідаючи на Василеві думки. — І якщо ти його завершиш... — мовив Юрій напівзапитально і зробив паузу. Пролунала відповідь: — Стане відомо ще про одну можливість зародження життя. Та й усе. А от як узнати, котра з них здійснилася на Землі? Дорого я дав би за це... Василь відзначив, що ці двоє, як видно, розуміють одне одного з півслова; що паралітика не дивує безцеремонність запитань. — Я міг би допомогти тобі? — запитав Юрій. — Спробуй. Звернись у мій інститут за два місяці. До того часу мене обіцяють виписати, і я зможу допомогти тобі. Рука-маніпулятор простягла візитну картку. Юрій обережно взяв її, ще раз потиснув пластмасові пальці-захвати і побажав хворому: — Якнайшвидшого тобі одужання. Ми ще допоможемо один одному. — До зустрічі. Сумніви обсідали Василя. Хто ж його сусід? Божевільний? То чому він так одразу, раз-два, знайшов спільну мову з оцим паралітиком? Бідна патлата Василева голова тріщала від суперечливих думок, які зштовхувалися в ній, немов більярдні кульки. А може, для орієнтації запитати спочатку про таємничі потоки ліо? Юрій дивився кудись повз нього, і Василь уже подумав, що той не розчув запитання. Однак виявилося, він просто роздумував над відповіддю. — Якщо я видам тобі характеристики потоків, ти все одно без підготовки нічого не зрозумієш, і я виглядатиму, як ідіот, — уголос міркував він, щадячи співрозмовника. — Коли тобі сказати, що при взаємодії з єдиним полем виникають імпульси, що змінюють людину, і людина стає не такою, якою була раніше, ти не повіриш... Спробуй-но спочатку відповісти на просте запитання: які радощі їй знав у своєму житті? — Перерахувати, чи що? — ображено запитав Василь. — Витратимо багато часу... — Проте, боячись, що йому не дадуть договорити, почав: — Ну, по-перше, я і в дитинстві захоплювався футболом... І домагався, між іншим, деяких успіхів! — Ти й зараз в гарній спортивній формі, — сказав Юрій. — Ти — ого-го! Тілом і душею молодий. — По-друге, в мене закохалася чудова дівчина, — бадьоро продовжував Василь. — Премію отримав на олімпіаді. І по службі немало їх перепадало... Взагалі по службі я просувався швидко... — А чому ти називаєш роботу службою? Василь глянув на Юрія і затнувся. Тільки тепер він помітив, які у нього очі. — Тобі смішно? — Трішечки, — відповів Юрій, — я сміюся над собою. Знаєш, про що я зараз подумав? Мабуть, якщо перевірити пам'ять багатьох людей, вона виявиться захаращеною, як сміттєпровід. — Це й називається ціною пам'яті? — з викликом запитав Василь. — Вірніше, ціною життя, — Юрій вже не посміхався. — Не розумію, чому ти не почав з інших радощів: гарні речі, комфортна квартира, власний транспорт. — Все це також необхідно для щастя, — вперто хитнув головою Василь. — Ти мені розповідав про свою тещу... Чи погодився б жити так, як вона? — Вона — дурна міщанка, — відрубав Василь. — Щастя борсучихи — якомога більше натягти до своєї нори... — Отже, ти не бажаєш борсукового щастя? — пустотливо запитав Юрій. — А хіба кожен не бажав жити з принципу: не гірше за інших? — А що в цьому поганого? — відказав Василь. — Врешті-решт усі люди рівнії — Рівні, заспокойся, рівні, тільки перед законом — це було записано ще у стародавній декларації. Але я читав у книжках, що одна людина шукає щастя в тому, щоб одягатися не гірше за іншого, а друга буде щасливою, якщо взнав те, чого ще не знають інші. І при цьому ризикує життям. Як же їх зрівняти? А може, в книжках говорять неправду? — Правду, — знехотя проказав Василь і роздратовано нагадав. — Ти говорив про потоки ліо. Сподіваюсь, вони як об'єктивне явище природи доступні всім? — Либонь, ні, — заперечив Юрій, з жалем дивлячись на Василя. — Ані на Землі, ні будь-де в іншому місці. — В іншому місці? Де ж саме? Василь пильно глянув на Юрія. Йому здалося, що сусід збентежився. Он воно що. Невже влучив у ціль? Здогадка сяйнула в патлатій голові, і спина та руки Василя вкрилися гусячою шкірою. «Здається, я розкусив його, — подумав він. — Пришелець! Це багато чого з'ясовує. Ось чому він з такою готовністю всіх вислуховує! Йому потрібна інформація про Землю, про людину. Навіщо? І чому він не заявить про себе офіційно, не звернеться до уряду? А що як він збирає інформацію, аби його одноплеменці могли безперешкодно уярмити нас або перебити? Можливо, вони шукають планету для переселення...» Страхітливі відомості, почерпнуті з прочитаних книжок, ще роз'ятрювали думку Василя, та він уже знав, у чому полягає його обов'язок. Він скрізь супроводжуватиме пришельця, мов тінь. Він постарається остаточно переконатися в своїх підозріннях і врятує людство від поневолення. Він стане найуславленішим землянином, і тоді дехто пожалкує, що обрав не того... Швидкою дріботливою ходою, потираючи довгі руки і про щось розмовляючи сам із собою, коридором ішов високий кісглявий чоловік, схожий на сушену воблу. Декілька разів він озирався, повертаючись усім тулубом, здригаючись. Втягуючи в плечі голову з круглими тьмяними очима, петляв коридором, притискуючися до стін. Побачивши Юрія та Василя, чоловік-вобла благальне глянув на них і поклав палець на уста. Василь одразу зрозумів, що перед ним пацієнт із психіатричного відділу, і потягнув сусіда за рукав. Але Юрій вирвав руку, кивнув у відповідь хворому і поманив його до себе. — Стережіться, вони стежать за мною, — зашепотів хворий, підходячи впритул до них. Василь ладен був зірватися з місця й бігти подалі від нового знайомця. Всі попередні побоювання разом спалахнули в голові. — Не бійся. Ми переможемо їх! — урочисто пообіцяв Юрій хворому. — Хіба це можливо? — хворий зачаровано дивився на несподіваного рятівника. — Цілком, — запевнив його Юрій. — Ми знищимо їх назавжди за допомогою новітньої зброї гаммафоніда. Хворий захоплено і віддано подивився на нього і повідомив: — Вони вже давно стежать за мною. Відтоді, як Оріон перемісгився до Південного Хреста. — Знаю, — на повному серйозі відказав Юрій. — Вони летять на кораблі, кружляють, — продовжував хворий. — Хочуть захопити Землю. Тільки я один знаю про них. Вони змовились мене знищити. Його обличчям пройшли корчі. Він ухопив Юрія за вилогу халата: — Чекайте тут. А я вигляну... Він повернувся, зробив кілька поквапливих кроків і .завмер, утупившись у стелю. — Ходімо звідси, — прошепотів Василь Юрію. — Хіба ти не зрозумів, що він ненормальний? — А що таке норма? — так само пошепки відповів йому Юрій. — Коли мозок захищається від хвороби, він намагається надолужити втрату в одній якості перевагою в іншій... Хворий знову підійшов до них, підвівшись навшпиньки. Він нахилився до Юрія, майже припав до нього і почав розповідати, як уперше виявив, що за щім стежать. — Коли ти почув їхні голоси? — зацікавився Юрій. — Ввечері, ввечері, коли звірі йдуть на водопій, — відповів хворий, переступаючи з ноги на ногу. — І довго це триває? — Не зрозумів. — Скільки часу минуло від того вечора? — Кожна хвилина — мука, — простогнав хворий. — Знаю. Але скільки хвилин пройшло? — наполягав Юрій. — Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок, — швидко промовив ненормальний. — Другий рік. Вісімсот двадцять дві тисячі двісті сорок хвилин, п'ятсот сімдесят одна доба. Ще сімнадцять діб — і мені кінець. — Полічи, скільки це хвилин, — запропонував Юрій. — Двадцять чотири тисячі чотириста вісімдесят, — одразу ж відгукнувся хворий, виструнчившись. Юрій скоса багатозначно зиркнув на Василя і попрохав хворого: — Витягни квадратний корінь з названого тобою числа. Відповідь пролунала негайно: — Сто п'ятдесят шість цілих і багато тисячних. Перерахувати їх усі? — Не треба. Скажи краще, де це тебе так швидко навчили рахувати? — Ніде, — хворий змінив позу, заклав руки за спину. — Як же це тобі вдається? — Юрій тихенько ліктем штовхнув у бік Василя. — Не знаю. Ти запитуєш — я відповідаю. Ти — великий, сильний. Ти добрий... Зможеш їх перемогти? — Звичайно. Я ж обіцяв тобі, — впевнено промовив Юрій. Хворий несміливо усміхнувся: — Вірю тобі. Десь відчинили двері кухні чи їдальні, і запахи бульйонів та тушкованої капусти розійшлися по коридору. — Іди в Їдальню, обідай, — сказав Юрій. — Вони більше ніколи не зможуть завдати тобі зла. Хворий випростався, випнув худі груди, зробив «під козирок» і попрямував коридором у той бік, звідки долітали запахи їжі. — Він обчислює, як машина, — збентежено прошепотів Василь, дивлячись услід хворому. — У нього розвинулись ще й інші якості, не властиві такій нормальній людині, як ти, — відказав Юрій без тіні посмішки. — Він відчуває потоки ліо, але сприймає їх викривлено, бачить шматочки іншого світу, який існує поряд і проходить крізь нас, проте не вмів розшифрувати побачене, боїться його. Появляються галюцинації. Та він вилікується від них, у цьому я допоможу йому... Юрій і Василь піднялися ще на один поверх. Тут у настінних вітринах були надувні гумові слони, зайці, жирафи, а в холах стояли маленькі столики і стільчики. Ось із палати вийшли в коридор двоє — благовидий старик та дівчинка років п'яти з заплаканим личком. Юрій швидко підійшов до них, нагнувся, склавшись навпіл, заглянув у злякані оченята і сказав: — А тут показують мультфільми про Гошу й капусту. Дівчинка недовірливо скосила на нього погляд. — Поверхом вище, в кінозалі, — вів далі Юрій. — Ти зможеш давати вказівки Гоші, як поводитись. Він їх виконуватиме. Сама побачиш. — А так буває? — запитала дівчинка. Сльози миттю ви — Ви лікар? — запитав старик Юрія, і той ствердно кивнув головою. — Тоді, можливо, ви зумієте щось порадити нам? — Можливо. «Та що він робить, самозванець! — обурився Василь. — Одна неправильна порада може коштувати життя дитині. А нащо це йому потрібно? Хоче розібратися в організмі людини? Що ж діяти? Як зірвати його плани?» — Підемо до вашого кабінету? — спитав старик, який нічого не запідозрив. — Ходімте. Юрій повів старика з онучкою до ліфта. Приголомшений отаким нахабством, Василь закляк на місці. Все, що він зараз міг зробити, це спопелити Юрія поглядом. А коли він опам'ятався і рушив услід за ними до ліфта, перед його носом зачинилися двері... У КАБІНЕТІ № 143 Ліфт опустив Юрія та його супутників на кілька поверхів нижче. Вони пройшли до круглого вестибюля, від якого радіусами розходилися коридори. Кілька секунд Юрій стояв у нерішучості, перш ніж обрати один з коридорів. «Недавно тут чи ж неуважливий?» — подумав старик, слідкуючи крадькома за «професором», як він подумки називав Юрія. «Професор» заглянув в один кабінет, другий... І в першому, і в другому були люди, і Юрій повів супутників далі. Старик здивувався: «Невже він не пам'ятав свого кабінету?» Та він ні про що не питав, звикнувши довіряти лікарям. Вільним виявився тільки п'ятий по черзі кабінет. Юрій впустив туди своїх супутників, потім увійшов сам і зачинив двері. Зняв а вішалки чийсь халат. Він виявився йому малим, і це не сховалося від очей старика. — Давно вона хворів? — запитав Юрій, кладучи руку на голову дівчинки. — Давно, дуже давно, можна сказати, від дня народження. Ми не могли зрозуміти, чому вона так погано засинав, чому багато плаче, скаржиться на постійні головні болі. А згодом вона почала накульгувати на праву ногу... Півроку внучка лежала в генетичному центрі, її опромінювали, вона випила дев'ять флаконів ампи — нічого не допомогло. Кажуть, необхідна комбінована операція. Та ризик великий. Я цікавився статистикою. Лише у двадцяти семи із ста хворих настав стійке одужання. — Хто вам це сказав? — недобре спитав Юрій. Його рука обережно пестила голівку дівчинки, пальці ледь здригалися, вивчаючи волосся й шкіру. Дівчинка стояла від усього відчужена, заворожена його дотиками, її очі потьмяніли, вії опустилися, мов крильцята втомленого метелика. — Ви б зажадали її картку, — прохально сказав старик. — Там усі результати аналізів. — Мені вони не потрібні, — відказав Юрій. — Відповідайте на мої запитання, — Будь ласка, будь ласка, — з готовністю промовив збентежений старик. — Ви її дід? — Прадід. Дід... — Не треба нічого розповідати. Відповідайте «так», «ні». Ясно? — Так. — У дитинстві захоплювалась малюванням? — Не... не пам'ятаю. — Музикою? — ІІе тільки в дитинстві. — Я ж попередив: лише «так» або «ні». — Пробачте... — Числа запам'ятовувала погано? — Так. Зовсім спантеличений старик не знав, що й гадати про запитання «професора». — Ви її прадід по материнській лінії? — це було напіввапитанпя-напівствердження. — Так. — Ім'я її матері починається на літеру «о»? — Так. — Батько — геолог? — Так. «Звідки він усе це знає?» — думав старик. — У вашій родині більше гуманітаріїв? — Так. — У родині батька — представники точних наук? — Так. Юрій не давав старикові передихнути. — Ви художник? — Так. — Малювати почали в юності? Раптово, мовби з натхнення? — Так. — Схильність до кубічних форм? — Так. — Улюблена геометрична фігура — нерівнобедрений трикутник? — Так. — Ви кохали без взаємності? У старика було таке відчуття, наче його роздягають догола. Він навіть щільніше запнув куртку. — Так. Але... — Без «але». Ви чуйно реагуєте на зміну тиску. Головні болі? — Так. — І вона теж? — Мабуть, так. — Як ви гадаєте, чи успішно завершиться експедиція «Океан-300?» — Я не думав про це... — Так чи ні? — Якщо експедицію добре підготували... — Так чи ні? — Так. — А тепер мовчіть. Неприродно вигнувшись, Юрій знизу заглянув у обличчя дівчинки, і надалі промацуючи її голову. — У тебе багато подруг? — запитав він. — Так. Оля, Ліна, Тося... — почала перераховувати дівчинка. — Ти не любиш цукерок? — Еге ж, — сказала дівчинка, — не люблю. — А любиш грати в м'яч? — Ще б пак! Тільки мені не можна довго. — Можна. — Ви дозволяєте? Прадусю, чуєш? — Вона швидко втомлюється... — пояснив прадід. — Зараз я запитаю її, — мовив Юрій тоном, що виключав заперечення. — Це ти сама надумала називати прадідуся прадусею? — А хто ж іще? — А прадуся тобі не допомагає вигадувати слова? — Іноді, коли не зайнятий. — Ти не хочеш, щоб я зробив тобі боляче? — Так, не хочу! — вигукнула дівчинка, і в її очах з'явилися сльози. — Пробачте, професоре, — занепокоєно втрутився старик. — її не можна хвилювати. Може початися приступ. У її картці записано, що... — Мене не цікавить її картка, — відказав Юрій, і раптом на його обличчі, мов сонячний зайчик, промайнула задоволена усмішка. — Зате мені вдалося встановити, що у вашій родині частіше кажуть «так», аніж «ні», і що приступи в неї починаються зненацька. Так? — Так, — старик готовий був крізь землю провалитися, допит видався йому тортурами. — А в політиці ви завжди вболіваєте за тих, хто виявляється слабкішим? — Але яке це має відношення? — Мені краще знати. Нетерплячий рух бровами, і старик забурмотів: — Даруйте, професоре, я розгубився. Ви говорите так, наче знаєте про мене все... Його слова не справили жодного враження на «професора». Юрій запитував далі. — Ви не любите риби? — Так, не люблю. — А ти, — до дівчинки, — любиш чай більше, ніж молоко? — Молока я взагалі не люблю. Юрій різко повернувся, підійшов до пульта керування приладами. Рвучко висмикнув проводи із гнізд — ті, що йшли до апаратів ультразвукового масажу, іонтофорезу, кварцу, до магнітних барабанів, — і почав з'єднувати їх по-свосму, так, що вони утворили петлю. Затим він підкликав дівчинку і, перш ніж старик устиг заперечити, наклав їй петлю на голову. Дівчинка судорожне відкрила рот, мовби хотіла крикнути і не могла... ВТЕЧА САМОЗВАНЦЯ Василь Фокін тріумфував. Усе життя він мріяв опинитися в гущі таких подій. І зараз він жалкував лише про одне: дружина й теща не побачать, як він сидить у кабіні міліцейського автомобіля поруч із майже легендарним полковником Тарновим. А за їхньою машиною мчать іще дві — із спритними й безстрашними хлопцями-оперативниками. І подумати лишень, що весь цей загін веде він, Василь, рятівник! Що їх чекає попереду? Які події — аж дух завмирає! — відбудуться за його безпосередньої участі?! І хоч, одверто кажучи, Василеві страшнувато, зате вже тепер йому до кінця днів вистачить розповідей про те, що іншим і не снилося. Роззявивши роти, слухатимуть вони іїою та нестерпно заздритимуть. Щойно машини в'їхали на територію медцентру, полковник Тарнов радіотелефоном передав розпорядження. Бійці оперзагону оточили головний будинок, перекрили входи й виходи. Декілька співробітників услід за полковником увійшли в самий будинок і зайняли там пости. Тільки треє з них разом з Тарновим та Василем піднялися ліфтом до кабінету директора. Секретарка негайно впустила їх у простору кімнату, стіни якої суціль складалися з телевізійних екранів. Худий чоловік із стомленим обличчям підвівся назустріч їм з-за стола-пульта. Він нагадував кволого засмиканого хлопчика, котрому не дають перепочити. Широким помахом руки, що видавав у ньому директора, він запросив їх сідати. — Я вже поінформований, товариші, і зараз ми звідси будемо стежити за перебігом операції. Він звернувся до полковника: — Присувайтесь, будь ласка, ближче, надіньте ось цей шолом, і ви зможете керувати діями своїх колег у будьякому куточку будинку. Василь напружено спостерігав за екранами телевізорів. Він бачив, як оперативники та медперсонал прочісували будинок, оглядаючи палати, кабінети, коридори. — Ось він! — тріумфуюче вигукнув Василь, показуючи на екран. Він побачив, як Юрій без помітних зусиль розкидав навсібіч оперативників і кинувся до дверей. Тут дорогу йому заступив дебелий санітар. Юрій простягнув руку, торкнувся його плеча, і той почав осідати, намагався за щось ухопитися і впав. На другому екрані було видно коридор. Ось з'явився Юрій, пробіг кілька метрів, підвів голову, побачив угорі вузьке вікно, схоже на бійницю старовинної фортеці. Підстрибнув, потім, звиваючись усім тілом, ніби ящірка, проповз по стіні, вповз у вікно і щез. — Туди! — гукнув полковник, скидаючи шолом. — Це на вісімнадцятому, я вас проведу! Директор кинувся до дверей першим, за ним — решта. Василь старався не відставати. Коли ліфт привіз їх на вісімнадцятий поверх, там уже перебувало понад десяток оперативників. До стіни була приставлена вузька драбинка. По ній до вікна спритно спинався лейтенант. — Ну, що там? — нетерпляче запитав полковник. — Він зник, — розгублено відповів лейтенант, виглядаючи у вікно. Тарнов з незвичайною для його років моторністю теж виліз на драбинку, заглянув у вікно. Крізь ажурні грати фільтра вдалині виднілася шпичаста стіна лісу на ясно-червоному прузі неба. Останнє проміння надвечірнього сонця, мовби мечі прожекторів, висвітлювало обрій. Полковник опитав усі пости, з яких було видно вікно. Молоденький старшина з кругловидим кирпатим обличчям повідомив, що бачив якийсь апарат, котрий здався йому виступом стіни. — Який він був, цей апарат? — спитав Тарнов. — Він змінювався. Спочатку нагадував просто якийсь куб. Тому я подумав, що це виступ. А коли він уже відокремився від стіни, у нього з'явилися невеликі крила. Мені вдалося, що від нього від'єдналася якась деталь і впала на землю. Полковник наказав оперативникам ретельно оглянути двір. Невдовзі йому принесли пластмасову пластинку з отворами для кріплення. В центрі пластинки вдалося розібрати цифру 8. Полковник доручив своєму помічникові з'ясувати, на якому апараті могла застосовуватися така деталь. У цей час до нього привели старика та дівчинку, яку лікував лікар-самозванець. Незважаючи на пережитий переляк, старик тримався з гідністю. — Вам не здався лікар дивним? — поцікавився полковник. — Дивним — це ще м'яко сказано, — долаючи задишку, промовив старик. «А я що казав! — захотілося вигукнути Василеві. Він замахав руками, стараючись звернути на себе увагу полковника, але той зробив досадливий жест, і Василь ображено насупився. «Якби не я... — думав він. — А подяка? І так завжди...» — У чому виявлялась його дивність? — запитував далі полковник. — У кожному слові, кожному жесті, особливо у методах лікування. Я хотів перешкодити йому, але не встиг. Полковник кинув багатозначний погляд на директора, і той нахилився до мікрофона, щось сказав: — І дуже добре, що не встиг, — вів далі старик. — Адже найдивніше в тому, що він вилікував її. — Чому ви так гадаєте? — У неї відразу зник головний біль. А головне — вона більше не кульгає... До них підійшло зразу кілька лікарів, викликаних директором. Вони забрали дівчинку з собою. — Піднімемося до мене, — запропонував директор. — Скоро нам стануть відомі результати його лікування. — Він скептично похитав головою. — Останнім часом мені щось не віриться в лікарів-чарівників і у миттєве виліковування. А може, я просто старію? В директорському кабінеті їм довелося прождати близько півтори години. Декілька разів директор по селектору квапив лікарів. Нарешті один з них узагальнив думку колег і розвів руками: — Неймовірно, але дівчинка одужала. Ми провели генетичний аналіз, порівняли з генокартами... У нього були широко розплющені, вражені очі. і — Припустімо, помилилися в діагнозі. Проте я сам складав першу генокарту. Кілька разів перевіряв на машині. Пі, це неможливо. Такого не буває. А старик стверджує, що дівчинку лікували за допомогою наших апаратів у кабінеті сто сорок три. Зайдіть туди, подивіться самі... Директор глянув на полковника Тарнова, і вони водночас підвелися, прямуючи до дверей. Услід, заклопотано наморщивши лоба і не чекаючи на запрошення, пішов Василь. У кабінеті № 143 на них чекали лікарі та інженери. Деякі з них оглядали прилади і про щось перемовлялися, їхньої уваги не відвернула навіть поява директора й полковника міліції. Директорові навіть довелося нагадати, що він жде висновку. Та люди в білих халатах знову й знову поверталися до апаратів та переплетіння проводів. — Ну що ви скажете, Вадиме Архиповичу? — не втерпів директор. Високий кістлявий чоловік про щось напружено міркував. Його широкі плечі зіщулилися на мить, аби, розпрямившися, видатися ще ширшими. — Таке враження, що апарати сполучав божевільний... СИЛУЕТ ЗЛОЧИНЦЯ У кабінеті посутеніло. Штори на вікнах — напівзапнуті. Нечутно працювали кондиціонери, і лише інколи в апаратах, розташованих у стінах, щось тихо клацало. Полковник поглядав то на вогники, що спалахували на електрифікованій карті району, то на чоловіка, який сидів перед ним, і намагався погодити щойно отримані відомості з тими, які нагромаджувалися протягом останнього місяця. Переполох у бібліотеці, викрадення пробірок, автомобільна аварія, лікар-самозванець... Чи існує між усім цим зв'язок? А чи спорідненість дивних фактів лише позірна? Можливо, їх пов'язує лише позірна незвичайність? Він провів найретельніший аналіз, на нього протягом двох днів працював шостий відділ міського обчислювального центру. І все ж полковник не прийшов до твердого висновку. Забагато було сумнівів. Він закликав на допомогу класичні запитання слідчих: кому це потрібно? Кому це вигідно? — і заплутувався дедалі більше. Бо коли щось, крім незвичайності, і об'єднувало факти, то це повна безглуздість того, що відбувалося. Олександр Миколайович тихенько кашлянув, аби привернути увагу полковника. Тарнов підвів на нього погляд, тріпнув головою, зганяючи оціпеніння, повертаючись із мандрівок своєї думки. — Отже, ви гадаєте, що роботами хтось керував? — запитав полковник. — Майже певен цього, — відповів Олександр Миколайович. — А хіба ті факти, з якими ви мене познайомили, не стверджують те ж саме? — Ну що ж, у такому разі спробуємо змалювати бодай силует злочинця, — запропонував полковник. — Чим характерні його дії? По-перше, він виніс із енцефальєра вирощуваний вами штучний супермозок. По-друге, захопив лабораторних роботів. По-третє, він у найнезвичайніший спосіб сполучив проводи приладів і таким же чином підключив телекамеру, щоб стежити за вами. Навіщо йому знадобився супермозок і роботи? Він дослідник? Зауважимо, що вже на даному етапі уловлюється один істотний штрих — приєднання телекамери вказує на оригінальне інженерне мислення. А от щодо моральних норм... — А вилікування дівчинки... — почав Олександр Миколайович, та полковник урвав його: — Отож-бо й воно, вилікування дівчинки. Що це — порив гуманіста чи допитливість експериментатора? — Цікава думка. А чи не вивчає він... — Олександр Миколайович замислився. Тарнов дивився на його моложаве обличчя — майже без зморщок, з квадратним підборіддям боксера, і думав, що такі старішають одразу, в один день. Він так і не діждався, поки Олександр Миколайович закінчить фразу, і делікатно нагадав: — Ви хотіли висловити припущення, що він вивчав... — Кого, а не що... Людину... — пробурмотів учений і знову заглибився в свої думки. Полковник підвищив голос настільки, щоб увірватися в роздуми Олександра Миколайовича. — Отже, ми підійшли до вельми важливого моменту. Швейцар інституту еспериментальної генетики стверджує, ніби в день викрадення бачив мужчину, чиї прикмети збігаються з прикметами такого собі Юрія Юрійовича Степанова, про котрого нас повідомив громадянин Фокін. Навіщо злочинцю знадобилися культури мікробів? Що він може зробити з ними? Які експерименти провести? І наскільки вони можуть бути небезпечні? — І навіть жахливі, — промовив Олександр Миколайович. — Ви запідозрили кого-небудь? — У книгах пишуть: «Сяйнула думка». Одначе настільки неймовірна, що в неї важко повірити. Але ж білкова завись та всі заготовки амінокислот виявилися використаними... — бубонів Олександр Миколайович. Очі вченого втупилися кудись поза спину полковника. Тарнов мимохіть озирнувся, побачив стіну з рядами сигнальних віконець і подумки посміявся з себе. Різко, аж обидва здригнулися, пролунав телефонний дзвінок. Полковник узяв трубку. Вислухавши повідомлення, в полегкістю зітхнув. Піднявся, обсмикнув піджак і сказав ученому: — Виявлено незвичайний літальний апарат. У мене в підстави підозрювати, що це саме той, на якому відлетів з медцентру вже згаданий мною Юрій Юрійович, лікар-самовванець. Апарат оточений міліцейськими вертольотами. Його змусили приземлитися. Якщо не заперечуєте, Їдьмо зі мною. Олександр Миколайович відгукнувся на запрошення з таким запалом, що полковник зупинив його вже біля самих дверей. — Заждіть! Він дістав із сейфа пластмасову пластинку і простягнув ученому — Чи не знайома вам ця деталь? Олександр Миколайович оглянув пластинку: поряд а виразною цифрою 8 виднілися напівзітерті рештки літер. Учений упевнено сказав: — Це частина нагрудного щитка лабораторного робота. Звідки вона у вас? — Упала з літального апарата, на якому Юрій Юрійович утік з медцентру. СПОВІДЬ РОБОТА Апарат лежав на узліссі. Віяло свіжістю від річки. Клапті туману, розігнаного вітром, пливли в повітрі і зависали прозорими серпанковими хустками на заростях вільшини. З безмовною скаргою молоде деревце простягало вгору зламані гілки, мовби обрубки рук. Темний пластмасовий ящик апарата добре видно було здалеку. В одній з його стінок зяяв отвір із оплавленими краями. Сюди влучила боєголовка ракети, випущеної одним з винищувачів-перехоплювачів, їх викликали, коли, незважаючи на вимогу міліції, апарат не приземлився, а навпаки — спробував вийти з оточення. В кущах біля апарата метушилося не менше двох десятків людей. Тут були люди в авіаційній формі, співробітники міліції та кілька чоловік у цивільному. Щойно полковник Тарнов і Олександр Миколайович вийшли з машини, до них підбіг офіцер і доповів: — Кабіна порожня. — Прочесати ліс! — наказав полковник. Олександр Миколайович із здивуванням спостерігав, як Тарнов буквально на очах змінювався, як стала пружною і прискорилася його хода, витягнулися, загострилися риси обличчя, вирізнились надбрівні дуги, затріпотіли крила носа. Він стрімко підійшов до невисокого повного чоловіка, підстриженого «під їжачок». У короткому волоссі густо сріблилася сивина. З того, як вітався Тарнов із цим чоловіком, було видно, що той хоч і не пряме начальство, але полковник ладен виконувати його розпорядження. Олександр Миколайович розчув декілька фраз із їхньої короткої розмови. Полковник запитав: — Візьмете цю справу у нас, Ельборе Георгійовичу? — Поки що ні, — відповів сивий. — Будемо вести її паралельно. Пошукаємо ниточку і куди вона тягнеться. Зв'язок з вами буде через комісара... Полковник швидко пішов далі, до апарата. Тепер учений ледве встигав за ним, з усіх сил стараючись не відставати. Перед очима маячила широка напружена спина, і Олександр Миколайович уявляв, як там зараз стислися, натяглися, наче тятива лука, м'язи. Так вони підійшли до апарата. — Що встигли встановити? — запитав полковник експертів, які копирсалися в механізмах. — Автомат невідомої конструкції, — відказав один із них. — Поки що ми не можемо судити про принципи його роботи, — зізнався другий. — Незрозуміле, за рахунок чого він розвивав потужність, як взаємодіють його вузли. Найдивніше те, як сполучено деякі з них. Може скластися враження, що їх з'єднували як завгодно, аби наплутати більше. Але ж він літав, та ще й як! Протягом секунди розвивав швидкість до шести тисяч кілометрів на годину. Тому й довелося діставати його ракетою... Олександр Миколайович заглянув у розпанаханий бік апарата. — Обережно! Ви ж чули — конструкція невідома, — застеріг його полковник. — Кому невідома, а кому, здається, відома, — буркнув учений, роздивляючись деталі. — Он як? — образився експерт і не стримався, щоб не шпигнути: — Може, це ваше дітище? Олександр Миколайович не звернув на його слова жодної уваги і промовив, звертаючись до полковника: — Я бачу деталі й вузли лабораторного робота ЧІС. Дивно тільки: на одній деталі в штамп ЧІС-8, а на другій — ЧІС-9. Схоже на те, що для апарата використані частини обох роботів. Пам'ятаєте, я вам розповідав: саме таких роботів украли з нашої лабораторії. Полковник підкликав одного з офіцерів міліції і віддав розпорядження: — Викличте спеціаліста-робототехніка. Малиновою стрілою злетів один з патрульних вертольотів. Він піднімався вертикально, потім пілот перемкнув двигуни, і машина як оком мигну ги стала ледве видною цяткою. Вітер, що дув од річки, ставав дедалі прохолоднішим. Він доносив запахи лугових трав. Співробітники міліції та експерти неголосно перемовлялися, позираючи на Олександра Миколайовича. Незабаром вертоліт повернувся. З нього вийшли офіцер міліції — він же пілот — і невисокий миршавий чоловік з довгим нервовим носом, кінчик якого то закруглявся, то загострювався, надаючи чоловікові схожість із дятлом. У одній руці чоловік ніс невелику валізу, а другою жестикулював. Він увесь час пояснював щось офіцерові, у котрого, судячи з утомленого обличчя, явно притупилася реакція на свате пасажира, і без переходу переключився на полковника, як тільки той опинився в зоні чутності. — Наш завод випускав лабораторних роботів ЧІС, — гот ворив «дятел», звертаючись тепер уже то до полковника, то до Олександра Миколайовича. — І от до нас приїхали, кажуть — потрібен спеціаліст. Головний конструктор послав мене. Напевно, тому, що я розробляв цю конструкцію. А ви як гадаєте? — Напевно, тому, — погодився полковник, і тоді «дятел» відрекомендувався: — Моє прізвище Дятлов. Олександр Миколайович насилу стримався, щоб не приснути, як у далекі шкільні часи. Видно, всі потребували розрядки. Усмішка з'явилася на обличчях міліціонерів, експертів, людей у цивільному. Полковник не був винятком. Та він швидко оволодів собою і рівним діловим голосом запропонував: — Стверджують, що в цьому апараті використані деталі роботів ЧІС. Огляньте його, будь ласка, і висловте свою авторитетну думку. Дятлов миттю перетворився. Його рука перестала жестикулювати, ніс витягнувся, очі примружилися. Він дістав з валізки декілька різних індикаторів, схожих на авторучки, і перевірив ними місця з'єднань. Потім порозкладав на кришці валізки і просто на землі кілька приладів з екранами та шкалами, приєднав до них проводи від індикаторів. Безстрашно встромив обидві руки з ключами в розпанаханий бік апарата, із зусиллям відкрутив стикове кріплення. Його пальці літали по кнопках приладів, мов по клавішах піаніно, а очі встигали стежити і за шкалами, і за екранами, і за виразом облич присутніх. — Зрозуміло, зрозуміло, а отут незрозуміле, — примовляв він багатозначно. — Знову зрозуміло, зрозуміло, але обурливо. Вражаюче невігластво! Він навіть побуряковів з обурення. Полковник з цікавістю стежив за ним. Уперше він бачив обуреного дятла, і це було досить кумедне видовище. — Так, тут справді використані деталі роботів ЧГС-8 та ЧІС-9, — говорив чоловічок, бризкаючи слиною і продовжуючи огляд. — Деякі блоки сполучено безграмотно, по-варварському. Той, хто це робив, нічого не розумів в електроніці і взагалі в техніці. Наплутано так, що чорт ногу зломить! Орудував якийсь нахаба і йолоп. Апарат не міг працювати! — Однак він працював, — спокійно заперечив сивий чоловік у сірому костюмі, що стояв трохи віддалік. — Літав? Чи був керований? — І одне і, природно, друге, — докинув Олександр Миколайович. — Ну літати може навіть камінь, якщо його кинути, — відмахнувся Дятлов. — Але при цьому не бути керованим. — І все ж, як це не дивно, — останніми словами сивий намагався запобігти спалахові обурення конструктора, — він дуже майстерно уникав переслідування. — Ви хочете сказати, що він виконував команди? — запитав Дятлов, схиливши голову набік і підозріливе дивлячися на сивого. — Вочевидь... — Можемо перевірити, — недовірливо мовив конструктор. — Увімкнемо неушкоджені блоки мозку і запитаємо безпосередньо в них. — Пам'ять могла вціліти? — полковник Тарнов подався вперед. — Ну, не все, більшу частину ви пошкодили ракетою. Проте є і вцілілі блоки. Імпульси, записані в них, ми можемо перетворити. Тим паче що механізми мовлення робота неушкоджені. Релаксаційні генератори, наприклад, стоять у протилежному боці. Полковник оглянувся, піймав схвальний погляд сивого і знову звернувся до конструктора: — Спробуйте, — Тарнов сподівався на успіх і водночас боявся розчарування. Дятлов подлубався ще трохи, підключаючи мікрофони до релаксаційних генераторів та фільтрів. — Зараз, зараз, — примовляв він. — Адже тут широко застосована струменево-акустична техніка і п'єзоелектричні мікрофони. Кілька разів клацнуло, загуло — і низький приємний голос промовив: — Слухаю. Готовий до виконання. — Готовий до виконання? — прошепотів ошелешений конструктор. — Подумати тільки, цей зіпсований ящик готовий до виконання! Чи мені почулося? — Ні, не почулося, — запевнив його полковник. — І взагалі, зразу видно, що ваш головний конструктор не помилявся, вибираючи для нас спеціаліста. Я скажу йому про це. А зараз дозвольте мені, — він знову оглянувся на сивого, — дещо запитати в апарата. Його рука ледь-ледь тремтіла з нетерпіння, коли він потягнувся до мікрофонів введення команд. — Ти пам'ятаєш, що з тобою було? — Коли? — запитав апарат. — З моменту твого створення. — Ні, ще раніше, — втрутився Олександр Миколайович, хапаючи другий мікрофон і майже відштовхуючи полковника. — Ти пам'ятаєш робота на прізвисько Льодик? — Він закрив рукою мікрофон і тільки тепер сказав полковникові: — Пробачте. — Ім'я Льодик мені знайоме, — відповів апарат. — Частина мене називається... Щось захрипіло, засвистіло, пролунав зумер. , — Продовжуй! — наказав полковник. — Далі не пам'ятаю. Запис уривається. Та на цей момент Дятлов уже отямився з подиву і прийшов на допомогу до Олександра Миколайовича, Він сказав у мікрофон: — Переглянь свою пам'ять, усі записи, що стосуються того часу. Перерахуй події, які пам'ятаєш. Майже одночасно пролунало: — Готовий до виконання. Взяти окис диметилгідрофтор-гуази і сполучити з оксиферокальційпінотрусіразікамоналом, підігріти до п'ятдесяти градусів і сполучити з... Близько півгодини апарат перераховував реакції та маневри, які йому довелося виконувати в ті часи, коли його частини були лабораторними роботами. Олександр Миколайович першим усвідомив, що потік лабораторних спогадів може тривати нескінченно довго, і перервав його новим запитанням: — Ти пам'ятаєш, що знаходилось у великому еицефальєрі? — Пам'ятаю, — відповів апарат. Полковник знизав плечима і відсунувся від мікрофона. Олександр Миколайович уточнив: — У великому енцефальєрі знаходився вирощуваний нами щтучний супермозок. Згодом його викрали з енцефальєра. Хто це зробив? — Проти волі Великого Хазяїна не діяв ніхто, — відказав апарат. — Ті, що живуть у мені, виконали його волю — Я ж казав, — тріумфально почав Дятлов, але Олечеандр Миколайович так подивився на нього, що той вмогає. Зате, скориставшись із короткої паузи, полковник знову взяв мікрофон і спитав: — Який вигляд мав Великий Хазяїн? — Він був прекрасний. — Опиши його докладно. Полковнику дуже хотілося сказати: намалюй словесний портрет. — Це був Великий Хазяїн. Олександр Миколайович вирішив дещо змінити запитання. — Розкажи, що запам'яталося тобі більше за все із тодішніх подій. — Незвичайне світло. Нове бачення. Вміння бачити приховане. Вміння відчувати те, чого не знав раніше. Зненацька з надр апарата залунала музика, полилася пісня. Колись закохався робот У жінку земну, звичайну... — От і жінка з'явилася, мов у класичній криміналістиці, — пожартував полковник. Од пристрасті плавились блоки... Пісня урвалася. Пролунав зумер. — Чому з'явилося нове бачення, нове вміння? Хто їх викликав? — запитав Олександр Миколайович. — Великий Хазяїн. — Він — людина? — Він — Великий Хазяїн. — Але вигляд він мав, як людина? — Він був прекрасний. — Хто наказав тобі скласти пісню? — поцікавився полковник — Великий Хазяїн. — Пісню ти склав для нього? — Для жінки. — Ти бачив її? — Так. — Вона була з Великим Хазяїном? — Так. — Що ти знаєш про неї? — Це була жінка. Звичайна. Земна. Як у пісні. — А Великий Хазяїн був не звичайний і не земний? — Він був великий, і всі його накази належало викопувати, — Який вигляд мала жінка? — Великий Хазяїн сказав: вона хороша, підкоряйся їй, оберігай її. — Але якою вона була? Зріст? Колір волосся? Очей? — Вона хороша. — Він не запам'ятовував того, що вас цікавить, — майже водночас мовили полковникові Олександр Миколайович та Дятлов, а потім Олександр Миколайович запитав у мікрофон: — Ти служив лабораторним роботом? — Деякі мої частини, — вточнив апарат. — Правильно. Так от, ці частини за законами робототехніки повинні в першу чергу підкорятися людям. — Великий Хазяїн скасував ці правила. — Він скасував усі правила роботехніки? — Всі. Правилами були його накази. Олександр Миколайович винувато подивився на полковника: — Навіть не уявляю, яким чином він це зміг зробити... — Правила роботехніки зітерти із пам'яті робота неможливо, — безапеляційно заявив Дятлов. — Одначе факт перед нами, — кивнув йому Олександр Миколайович і знову звернувся до апарата: — Перелічи накази Великого Хазяїна. — Заборонено. — Великий Хазяїн іще покличе тебе? — Не знаю. Олександр Миколайович замовк, думаючи: «Великий Хазяїн багато йому заборонив. Але тільки те, що міг передбачити. І заборони він дотримуватиметься неухильно. Однак він же не міг заборонити того, чого не передбачав. Отут-то і слід пошукати шпарини. Ось тільки мені насамперед треба вирішити, що шукати: непередбачене по суті чи досить — по формі, нові запитання чи нову форму старих запитань? Полковник Тарнов поквапився заповнити паузу: — Де живе жінка, для якої ти склав пісню? — Заборонено. — У Великого Хазяїна є ім'я та прізвище? — Заборонено. — Ти міг би його знайти? — Заборонено. Тим часом Олександр Миколайович дещо вимислив. Він сказав: — Ти склав дуже красиву пісню, чудову пісню. — Я старався, — відповів апарат, і в його низькому гучному голосі виразно пролунали нотки гордості. Навіть схожий на дятла Дятлов, схиливши набік голову, з повагою глянув на Олександра Миколайовича. — У ній є фраза «Як хочеш — зруйную місто». Ти склав пісню в місті? — Ні. Але я складав її тільки про себе. В людей це навивається грою уяви. — Ти склав її в саду? — В парку. Олександр Миколайович не помилився: Великий Хазяїн не міг передбачити всіх запитань. Тарнов заохочуюче кивнув ученому, але той не помітив його кивка. Він повів хитромудру гру і весь був у полоні азарту. — Парк був великий? — Не більше гектара. — І все ж пісня вийшла чудова. Парк розкинувся біля річки? — Ні, над морем. Це був перший успіх, і люди радісно перезирнулись. — З того місця, де ти виконував пісню, було видно гори? — Так. Олександр Миколайович згадав, що робот міг бачити набагато далі, ніж людина, і запитав: — Гори були далеко від тебе? — Найближча — на відстані чотири кілометри сто шістдесят метрів округлено. А це вже можна було вважати першою — нехай маленькою — перемогою. Тепер Олександр Миколайович був упевнений, що знайшов ключ. — Не сумніваюсь, що ти був головним помічником Великого Хазяїна. — Правильно. — І ти навіть удостоївся честі бути присутнім при його появленні? — Так... — почав апарат, але тут у ньому щось тріснуло, гудіння змінило тональність. — Заборонено, заборонено, заборонено, — забубонів апарат. Тріск посилився. Заіскрили місця сполучень проводів. Спалахнули яскравим світлом блоки кристалів і на очах почали руйнуватися. — Замкнуло! — гукнув Олександр Миколайович і кинувся па допомогу Дятлову, який вовтузився з акумуляторами. Але там ніяких неполадок не було, стрілки приладів показували, що енергія витрачається в нормі, витоку немає. — Прилади брешуть! — роздратовано сказав Дятлов. Він висмикнув провід з клеми, взявся за оголений кінець і поквапливо відсмикнув руку. — Обережно! — попередив Олександр Миколайович. — Без вас знаю, — огризнувся Дятлов і пробурчав: — Усієї енергії цих акумуляторів не вистачило б для того, щоб спалити блок. — Ви хочете сказати, це був спрямований сигнал, який ніс енергію? — запитав полковник, стривожений зауваженням конструктора. — Я сказав лише про те, що твердо знаю, — буркітливі нотки в голосі Дятлова зникали, коли він розмовляв з полковником. — А що ви думаєте? — звернувся Тарнов до Олександра Миколайовича. — Ваш здогад може виявитися правильним, — відповів учений. Він зціпив руки за спиною, зсутулився і почав походжати тут же по вузькому стоптаному клаптю землі — три кроки в один бік, три кроки — в інший. — Великий Хазяїн міг почути сповідь слуги на відстані і знищити його, — міркував полковник уголос, поглядаючи на Олександра Миколайовича: чи той чує? — А чому він просто не наказав йому вмовкнути? Крокуючи й далі, вчений промовив: — Він не всемогутній. Інакше... Він змовк, але всім, хто чув і зрозумів його, стало не по собі. З'явилося відчуття, що хтось невидимий бачить їх, беззахисних, як солдатів на відкритій місцевості. Пролетів порив вітру, і тіні кущів заворушилися на землі, мов павутина, мов сіть, кинута під ноги. — Не забувайте, що апарат пошкоджено — і наскільки серйозно, ми не знаємо, — відповідав полковникові далі Олександр Миколайович. — До того ж, якщо Великий Хазяїн — та істота, про котру я думаю, то цей помічник йому, можливо, більше не потрібний. Мавр зробив свою справу... ГІСТЬ Телефонний дзвінок підняв Алю з постелі. — Добрий день! — почувся в трубці знайомий голос. — Добрий день! — відповіла вона. — А я вже заждалася твого дзвінка. Подумала — забув. — «Не забудеш того, що забути не в змозі», У неї затремтіли коліна, серце завмерло в чеканні... — Я приїду. — Коли? — в її голосі забринів переляк. — Ти не хочеш? — Я боюсь. — Чого? — Не знаю. Ти зупинишся в готелі? — Ні. В тебе. — Послухай, Юро, я зараз же поїду куди-небудь, утечу... — Чому? — Не знаю. А ти не лякай мене... — Хочеш мене бачити? — Хочу. — То в чому справа? — Не можу пояснити. А ти сам не розумієш? — Облиш ці дурниці. Я приїду — і все буде гаразд. У його голосі вчувалася така приголомшуюча впевненість, що Аля більше не заперечувала. Тільки запитала: — Коли? — За кілька днів. Мовчання... Дуже тихо, так, що він насилу розібрав, прошелестів її голос: — Коли приїдеш, подзвони біля дверей тричі. Два довгих і один короткий... Це був домашній код — лише для своїх. І потяглися гумові томливі дні. «Хоча б скоріше!» — думала Аля і згадувала... І його ласкаві очі, і незвичайні слова. В її квартирі оселилася співоча пташка — радісне тривожне чекання. І їй було вже не так самотньо. У Алі знову затремтіли коліна в той вечір, коли з передпокою долинули три дзвінки: два довгих і один короткий. Юра стояв за дверима з невеликим саквояжем у руці. Його втомлене обличчя всміхалося. А їй раптом стало сумио, і життя здалося заплутаним клубком ниток, що з ним погралося пустотливе кошеня. «Не здогадався квітів купити», — подумала вона. Він увійшов, поставив саквояж, і невідь звідки в його руці з'явився букет червоних гвоздик. — Спасибі, — сказала вона й подумала: «Молодець, не забув». Тривога забилася кудись у куток, затаїлася. Він сидів у тому кріслі, де любив сидіти чоловік, їй здавалося, що вона назавжди позбулася самотності, здобула навіть більше, ніж утратила. Вона зупиняла себе, приглушувала мрії, нагадувала собі про розплату за радість, про дні розчарування і туги, але спів пташки з веселковими крилами був сильніший. — Будемо вечеряти, — сказала Аля. — Зараз приготую. — Я вечеряв, давай краще вип'ємо за зустріч. Він дістав із саквояжа коньяк і шампанське. Дзвеніли чарки, у Алі наморочилась голова, і все ж вопа помітила, що він нічого не їсть. — Чому ти не їси? Невинне запитання викликало в нього замішання, — Що сталося? — запитала вона. Він зволікав, явно придумуючи, що відповісти. Тривога вийшла з дальнього кутка, нагадуючи про себе. — Тобі нездужається? Він з полегкістю зітхнув: — Так. Погано себе почуваю. Зараз минеться. Помітив її настороженість, поклав руку на плече, пригорнув до себе. І тривога відступила... ...Вранці вона встала ранесенько. Юрій ще спав, дихав рівно й глибоко. Зараз, із заплющеними очима, він був зовсім звичним, домашнім. Легкі тіні ковзнули по його довгих пухнастих віях. Алі здалося, що його повіки здригнулися, що він підглядає за нею. Вона швидко і старанно вмилася у ванній кімнаті, заглянула в дзеркало: ну як я там? Не виявивши на своєму обличчі ніяких змін, вона трохи підсинила очі і виклала зачіску, водночас примудряючись готувати сніданок для двох. Та коли вона гукнула Юру, той мовив сонним голосом: — їж сама, адже тобі бігти на роботу. А я потім поїм. Дай ще поспати. — Ну звичайно. Спи. Вона нахилилася і поцілувала його на прощання у високий прохолодний лоб. На роботі сестри й лікарі помітили її стан. — Господи, Алю, ти ж уся світишся від радості, — сказала з ноткою заздрості подруга. — Що сталося? — Потім, потім, — відказала Аля, намагаючись приховати щасливу усмішку. Їй хотілося подзонити додому — вперше за рік. Коли чоловік пішов од неї, їй теж хотілося подзвонити: а раптом сталося неймовірне і знайомий голос відповість: алло? Згодом вона звикла до того, що телефон у порожній квартирі не відповідає, — звикла і з часом змирилася. А зараз їй навіть не вірилося — варто лише кілька разів повернути диск, набрати звично сполучення цифр, і голос, що став рідним, голос свого мужчини відповість: слухаю. Аля стримувала себе: не слід показувати надто великої зацікавленості. Вона пам'ятала поради навчених досвідом приятельок. Подзвонив він. — Кинула мене самого, — сказав. — А раптом тут сірий вовк прийде? — Ти сам сірий вовк, — відбулася жартом. — Сам кого завгодно з'їси. — Ти насправді так думаєш? — несподівано образився він. — Я люблю тебе, сірий вовче, — поспішила його заспокоїти Аля, задоволена тим, що в кого заспокоювати. В її голосі почали з'являтися поблажливі нотки. Вони домовилися, що Юра прийде за нею до лікарні. Аля ледь діждалася кінця робочого дня. — Вас якийсь мужчина чекає. Гарний. На нього наші дівчата поглядають, — багатозначно сказала медсестра. Ще одну приємність почула від співробітниці свого колишнього чоловіка, яка випадково нагодилася до лікарні: — Слухай, Алю, у цього твого усмішка — сама чарівність. І відчувається, що порядний. Ото доповім я твоєму колишньому — знепритомніє. Аля йшла з Юрою через усе місто і мріяла, щоб отой, колишній, побачив її зараз. Кроки лунали акомпанементом думкам. Вона могла б іти так безконечно, мовчки розмовляти з Юрою і мріяти, аби це збереглося назавжди: міцна рука, на яку можна спертися, цікаві небуденні слова, розвіяна самота. Вона дивиться туди й сюди, і Юра перехоплює її погляд, мимохіть супиться. Алі здається, що він ревнує, їй приємні його ревнощі. Юра мовить: — Жінки часто чекають на принців, а трапляється дрібнота. А принци приходять до тих, хто вміє довго чекати. — Дуже довго? — запитує Аля, сильніше спираючись на його руку. — Іноді — дуже, — каже Юра, лякаючи її: чи не готує він розлуку? Юра дивиться то на неї, то на перехожих. Його блискучі очі зараз рухомі, як ртуть. А рука — наче сталева. Аля майже повисає на ній, та враження таке, що для його руки вона легша за пір'їнку. — Який же ти дужий! — захоплюється вона. — Просто неприродно могутній! Він зупиняється, якось зацьковано дивиться на неї і, нічого не відказавши, йде далі. Зайшовши до крамниці, вони купили продуктів на вечерю і сніданок. І знову Аля запримітила, що він поводиться дивно. Здавалося, що харчі взагалі його не цікавлять. Більше того, він зовсім не розуміється на тому, які продукти слід купувати. Коли ж удома Аля заглянула до холодильника, то здивувалася: наїдків у ньому анітрохи не поменшало. Що я; Юра їв цілісінький день? Можливо, він серйозно хворий? Аля запитала його про це, однак Юра спробував ухилитися від відповіді. Дедалі її неспокій зростав, і вона почала вмовляти його показатися лікарям. — Ти ж у мене лікар, мій особистий лікар, мене вилікує саме спілкування з тобою. Однак Аля не давала збити себе на жартівливий тон. — Нехай оглянуть різні спеціалісти. Влаштуємо невеликий консиліум, — сказала вона поважно й наполегливо. — Якби лікарі справді вміли лікувати! — відповів він. — Пам'ятаєш, Гален казав: «Лікарю, вилікуй себе самого». Для початку хоча б. Аля сказала невблаганно: — Завтра разом підемо в лікарню. Він замислився: — Подумай сама: навіщо мені йти до тих, хто знає менше за мене? Аля розсердилась і надумала підштрикнути його: — Мало знати, треба могти. А що ти можеш? — Наприклад, уповільнювати і прискорювати у себе пульс. Запасатися психічною енергією та передавати її іншим. — Ти йог? Його обличчя напружилось. Він щось пригадував. Потім з усмішкою, котра Алі не сподобалася, відказав: — Так, йог. — Тоді продемонструй своє вміння. Він мовчки взяв двома пальцями її руку, поклав на свою — на те місце, де мав битися пульс. Та скільки Аля не промацувала, пульс не вловлювався. — А зараз? З'явилися поштовхи. Вони були нечастими, але дуже сильними. Інтервали між ними скорочувались. Ритм прискорився. Ось він уже нагадує чечітку. Аля не встигає рахувати. Шкіра сильно вібрує. Вібрації зливаються. Аля дивиться на Юру. Його обличчя незворушне, мовби нічого не відбувається. Раптом пульс зникає. Одразу. Зовсім. Скільки не бігають по його руці Алині пальці, як чутливі звірята, завмирають, вдавлюються в шкіру, прислухаються, — пульсу немає. Аля знову пильно дивиться на Юрине обличчя. Воно не змінилося. Навіть дихання не почастішало, не сповільнилось... — Божевільний, припини це, — каже вона, — припини негайно ж! Вона вимовляє ці слова, не думаючи над ними, просто тому, що повинна щось сказати, якось висловити те, для чого не підбереш потрібних слів. Минає вже кілька хвилин, а пульсу немає. — Припини, — благає вона. — Мені страшно... — Гаразд, — погоджується він. — Ти ж сама просила продемонструвати вміння. Юра спостерігав, як змінюється її обличчя, як зникав западинка на переніссі і шкіра там збирається дрібними зморшками, мов брижі на узмор'ї, провіщаючи бурю. Та буря не здіймається, і очі втрачають сухий гострий блиск, в них утворюються два темних озера. Вони щораз глибшають. Ось вони зливаються в один вир, засмоктують у глибину, в круговерть... Згодом Юра ще не раз демонстрував Алі своє таємниче вміння. Він клав долоні на її плечі, і Алі здавалося, що через них у неї вливається дивовижна сила, яка окриляє і підносить у такі далі, про котрі вона раніше й не мріяла. З'являлася така ясність думки, що Аля раптом почала розуміти те, чого вчора не могла збагнути. Іноді Юра розважався мистецтвом перевтілення. Він перетворювався на людей різних епох. То ставав дикуном-людожером, то войовничим кочівником. Він робив це так невимушено, що Аля втрачала почуття реальності. Одного разу, коли в Алі заболіла забита якось рука, Юра самим дотиком зняв біль. Аля припустила, що мало місце самонавіювання, і ждала, що по деякому часі біль поновиться. Адже вона знала, що там була тріщина, яка заросла кістяним мозолем. — Ти не можеш дотиком вилікувати органічне пошкодження, — впевнено сказала вона й посміхнулася. Юра промовчав, але її рука більше не боліла. Відтоді Аля вже не вимагала, аби він пішов до лікарів. Якось вони пізно верталися додому, і кілька молодиків напідпитку, жартуючи, заступили їм дорогу. — Гей, товаришу, — сказав один з них, — облиш свою супутницю. Ми її самі проведемо. — Будь ласка, — відповів Юрій і відійшов убік. — Ви з нею йдіть попереду, а я піду ззаду. Один з хлопців спробував узяти Алю за руку, і жінка злякалася. — Е, ні, їй це не до вподоби, — мовив Юра і відсторонив молодика. Двоє інших з реготом ухопили Юру за лікті, а він раптом легко розвів руками, і молодики попадали на землю. — Навіщо ж так грубо? — мовив заводій, прямуючи до Юри і приміряючися. — Вони ж не намагалися тебе звалити. Його кулак, наче камінь, кинутий з пращі, вдарив Юру в щелепу. Юра навіть не похитнувся. Та в його очах спалахнула блискавка. Він однією рукою нагнув розбіяці голову, другою схопив його за комір і підняв. Затріщала матерія. Потім легко, мов ляльку, шпурнув його через двометровий паркан будови. Почувся глухий удар об землю і короткий стогін. А Юра, ніби нічого не сталося, взяв Алю під руку і повів додому. Вона дивилася на нього злякано й захоплено. Дорогою мовчала. Коли вони вже підійшли до будинку, він запитав: — Ти не образилася на мене? — Ну що ти, — прошепотіла вона. — Просто мені з тобою незвичайно і тривожно. Ти не схожий на інших. — На кого це? Вона не відчула зміни в його настрої. — Ні на кого з людей, котрих я знаю. Ти все робиш не так, як вони... І знову вона не помітила його швидкого зацькованого погляду. Вночі вона декілька разів прокидалась і прислухалася до його дихання. Воно було рівним і глибоким, та їй чомусь видавалося, що він не спить. А вранці вона, вже вмита й одягнена, заглянула до спальні — попрощатися, Юрій стояв перед дзеркалом, розглядаючи себе. Він вимовляв якесь слово, складаючи губи так, як їх складала Аля. Вона почула: «Юро, ти не такий, як усі». Аля пізнала свій голос, свої інтонації і розсміялася, думаючи, що він розігрує її. Юра здригнувся і повернувся. Його гострий пронизливий погляд торкнувся її очей, і сміх завмер, їй зробилося незатишно й холодно, немовби вона залишилася сама на довгому-довгому пероні і жде поїзда, котрий давно пішов... Юра сидів біля вікна на стільці і роздивлявся перехожих. Це було одним з його найулюбленіших занять. Аля жартувала, що він схожий на кволого песика з сусідньої квартири, котрий віднедавна волів розглядати двір, сидячи на східцевій площадці. Аля нечутне підійшла до Юри і обняла його за шию. — Не хочеш допомогти мені? Він нахилив голову і потерся щокою об її руку. — Слухаю і підкоряюсь, господине. Зруйнувати місто чи побудувати замок? — Дещо важче. Сходи в магазин за сметаною і молоком. Коли він уже був біля дверей, Аля гукнула йому: — І ще купи на котлети маленький шматочок свинини. Грамів триста... Магазин був у їхньому будинку, і коли після того, як Юрій вийшов, минуло двадцять хвилин, Аля почала нервувати. Минуло ще десять хвилин. Аля нашвидку вимила руки, зменшила вогонь у плиті і зовсім було зібралася рушити на розшуки, як з'явився Юра. Пакунок у його руці аж роздимався. Юра задоволено всміхався. Аля витягла з пакунка шість пляшок: молоко звичайне, молоко шестипроцентне, молоко пряжене, «сніжок», вершки, кефір і чотири банки: сметана, згущене молоко, какао та кофе на згущеному молоці. «Мужчину не можна посилати до магазину без чіткої інструкції», — згадала Аля бабусину пораду і, закусивши нижню губу, аби не розсміятися, вдячно кивнула Юрі і знову запустила руку в пакунок — по м'ясо. Проте його там не виявилось. Усе ще боячись розтулити губи, Аля підвела голову і глянула на Юру сміхотливими здивованими очима. Та їй одразу перехотілося сміятися, коли вона побачила його застигле суворе обличчя і чи то ображено, чи то винувато опущені куточки губ. Юрин запитальний погляд був спрямований повз неї. — Пробач. Я не міг купити м'яса. — Немає свинини? — здивувалася Аля. Він кілька разів заперечно хитнув головою, втупившись в одну точку десь нижче її голови. Вона спробувала навіть визначити за напрямом погляду, на що саме він дивиться, однак нічого примітного не зауважила. Куток шафи, шпалера... — Там, у магазині, висіла на гаку туша, — сказав Юрій. — Ну такий маленький шматок продавець не став би рубати від туші, — вона ладна була знову заусміхатися. — Але у вітрині, безперечно, були й окремі шматки. — Я дивився на тушу, — монотонне тягнув Юрій. — Мені здалося... Мені здалося... — Що тобі здалося, любий? — Аля встала навшпиньки, поклала йому руки на плечі і заглянула в очі близько-близько. їй не слід було робити цього зараз. Його очі були заволочені каламутною плівкою, і весь він був як неживий. Камінна статуя. Слова зірвалися з його уст і впали важко, мов каміння у провалля. — Мені здалося, що це людина... Аля не знала, як реагувати на цю фразу, і спробувала пожартувати: — Для голодного верблюда міражі в магазині. Проте жарту не вийшло. Юра стояв мовчки відчужений і дивився в куток заціпенілим поглядом. Слюсар-профілактик із контори газового господарства прийшов, коли Алі не було вдома. Рум'яний, товстощокий молодик, схильний до грубуватих жартів і розігрувань, запитав у Юри: — Газом потроху отруюєтесь? — Газом? — здивувався Юра. — Авжеж. Хіба не чуєте запаху газу в кухні? — Не принюхувався, — відказав Юра, і слюсар вирішив, що він приймає правила гри і вступає в неї. — Принюхуйтесь, не принюхуйтесь — витікання газу все одно відбувається. Практично його немає, а теоретично... — А чим же це нам загрожує? — спитав Юра, думаючи про Алю. Слюсар уважно вдивився у стривожене Юрине обличчя. «Еге, а він не в жарт», — утішився, задоволене крякнув од несподіваної удачі, випростався на весь свій невисокий зріст, одставив ногу і багатозначно підняв короткий товстий палець із обгризеним нігтем — По-перше, при певній концентрації газу може статися вибух. Усю квартиру розтрощить разом із господарями, — пообіцяв він. — При меншій, але значній концентрації газ витіснить повітря — і ви просто вмрете від ядухи. Заснете і не встанете. Ось так! А при незначній концентрації все одно настає по-віль-не, по-ступо-ве отруєння організму, непомітне для його власника. Слюсар недарма протягом кількох років брав участь у гуртку художньої самодіяльності і вмів надавати своєму голосові зловісних відтінків. — Терплять легені й печінка, змінюється склад крові. Відбувається передчасне старіння та ослаблення організму. Він повернувся до Юри впівоберта і тепер звертався вже не лише до нього, але й до уявної аудиторії: — Тому ми й ходимо, швендяємо з поверху па поверх, взуття б'ємо, мозолі натираємо на ногах та на язиці, розтлумачуючи людям правила користування опалювальними газовими приладами. — Які ж це правила? — поцікавився Юра, тим самим демонструючи добровільному лекторові, що ефекту досягнуто. Слюсар немов роздувся від свідомості своєї значущості. — Запам'ятайте! — проголосив він, махаючи пальцем, наче жезлом. — При появі запаху газу негайно перекрийте газові крани і провітріть приміщення. Не запалюйте вогню, не вмикайте і не вимикайте електроламп, викличіть аварійну службу по телефону нуль чотири. Запам'ятали? Юра приголомшено кивнув. А що більше набундючитися було вже неможливо, слюсар непомітно для себе перейшов на гекзаметр: — Перш ніж прилад вмикати, провітрить приміщення треба, краники пильно огляньте — чи всі перекриті вони, поглядом звірте уважним положення риски на пробці... Він би ще довго декламував, але тут погляд його ненароком упав на годинник, і він згадав про те, що умовився з новою знайомою Люсею на пів на четверту в кіно. А ще ж треба заскочити в їдальню перекусити. Тяжкенько зітхнувши, слюсар сказав із жалем: — А втім, на мене ще чекає багато пожильців. Треба поспішати. А ви, громадянине, самі прочитайте, вивчіть усе, що сказано в цій малій, але необхідній у побуті книжечці «Правила експлуатації газових приладів», у якій після кожної перевірки залишаю свій автограф. Повірте мені, — він поклав руку на груди, — це необхідно вам для довгого та безпечального життя. Якщо не дбаєте про себе, подумайте бодай про своїх рідних та близьких. Він уже намірявся велично розпрощатися і піти від вдячного слухача. Однак, захопившись настановами, елюсар не помітив, що Юрині ніздрі роздимаються, з силою втягуючи повітря, а очі набувають відсутнього виразу. Тим більше слюсар не міг припустити, що провіщає це для нього особисто, для Люсі та їхніх планів. Та коли він узявся за ручку дверей, Юра благальним жестом зупинив його. — Чую запах газу, — сказав він і тицьнув пальцем у з'єднання труб. — Звідси. Слюсар принюхався, знизав плечима, швидко дістав із валізки щітку та баночку з мильною рідиною, вмочив у неї щітку і декілька разів провів по трубах у місці їх з'єднання. — Бачте, бульбашок немає — значить, витік газу не відбувається. Можете спати спокійно. — Бульбашок ви не бачите, а газ іде, — категорично заперечив Юрій. — Саме звідси? — І звідси теж. Слюсар кинув на Юрія прицільний підозріливий погляд, знову зничав плечима, дістав другу баночку і наклав густий шар фарби, Юрій тим часом прочитав інструкцію, про яку говорив слюсар, моментально й міцно запам'ятав правила. — Тепер задоволені? — закінчивши роботу, запитав слюсар з виразним відтінком роздратування, бо вже визначив, що перекусити не встигне. — Ви просто перебили запах газу запахом фарби, — строго зауважив Юрій. — Але газ усе одно витікає. Слюсар стривожено зиркнув на годинника. — Я ж вам сказав, що мені треба ще й до інших пожильців. — А ми, виходить, можемо труїтися? — Чим? — Газом, — з крижаним спокоєм промовив Юрій. — Ви ж самі спочатку говорили... — Та ви що, жартів не розумієте? — скипів слюсар. — Нічогісінькі жарти, — твердив своє Юрій. — В інструкції ясно сказано: «При появі запаху газу...» Значить, будь-якої концентрації газу, навіть найменшої. До речі, як ви самі сказали. А я чую запах газу. — Може, у вас нюх особливий, як у доберман-пінчера, — пробурчав слюсар. — У місці кожного з'єднання труб теоретично відбувається витікання. Проте воно виявляється в таких нікчемних дозах, що практично жодного значення не має! — А от цього в інструкції якраз і немає. Там не сказано, в яких дозах витікання нешкідливе. Навпаки, мається на увазі найменше витікання, — рішуче заперечив Юрій, узявши на себе роль істинного тлумача інструкції. — Ну де там сказано «найменше»? — слюсар із жахом думав, що Люся, не дочекавшись його, піде в кращому разі одна, а її телефону він не знає. — Не сказано, так розуміється, — вточнив Юрій. — Громадянине, відпустіть мене, — запросився слюсар. — Не можна ж розуміти правила так буквально. Я ручуся, жодної, абсолютно жодної небезпеки для вас немає! — Для мене немає. А для інших? ...Коли Аля прийшла з роботи, то виявила біля свого під'їзду машину з жовтою смугою, яка належала аварійній службі газового господарства, а вдома — трьох знесилених слюсарів. На кухонному столі стояло кілька приладів-індикаторів, що сигналізували про найменшу наявність газу. В кутку громадився зварювальний агрегат. Підлогу було завалено обрізками труб, клоччям, заляпано фарбою. Юрій вдивлявся в градуйовану шкалу одного з індикаторів, але миттю повернувся на Алин здивований оклик. — Що тут відбувається? — Аля кинулася до Юрія, обняла його, обмацувала, гладила плечі, руки. — Господи, що сталося? Ти хоч цілий, не потерпів? Вигляд у Юрія був зніяковілий і досить красномовний. — Усе в порядку, хазяйко. Чоловік у вас надто помисливий, — поспішливо мовив один із слюсарів. Його великі натруджені руки важко лежали на колінах. — Я хотів, щоб ти більше не труїлася газом, — почав виправдовуватись Юрій. — І твоє бажання увінчалося успіхом? — На жаль, не зовсім... через недосконалість зварювальних апаратів та будови газових краників... — Він кинув докірливий погляд на збентежених слюсарів. — Але зате я взнав дещо нове й важливе... — Що ж саме? — поцікавилась Аля. Переляк у неї змінився на іронію. Однак Юрій не помітив її тону і замислено мовив: — Розумієш, виявляється, навіть у дрібницях «теоретично» і «практично» — це не те саме... ЛІКАР-ЗЦІЛИТЕЛЬ — Він краще за твого колишнього, — стверджувала одна з подруг Алі. — Ніякого порівняння, — вторувала їй інша. Аля й сама це знає. Вона вже не порівнює його ні з ким із своїх знайомих, її це і тішить, і лякає, що він