Одарка Романова 
 
ФАРТУХ КОВАЛЯ КАУЕ 
 
З іранської легенди 
--------------------------------------
 
	В країні, куди наше птаство щороку лине на зиму, що зветься Іраном, або «землею чистих», в далеку старовину люде молилися до сонечка, до цього джерела світла, тепла життя й безмірної плодючості. 
	Коли сонечко, мов золотий шар, виринало на обрій, тоді в душах іранців зростало велике почуття вдячності. Люди простягали на схід руки, потім притискали їх до серця, падаючи навколішки, і натхненна, поетична імпровізація — молитва злітала з їх уст. 
	Овечки, кози, воли, корови, що паслись на зеленому плоскогір'ї і собі позирали на схід круглими вдячними очима, кожен по-своєму дякував Того, хто сотворив цю плодючу землю, ясне небо, золоте сонечко і все, що існує. 
	Огонь був священна річ в іранців; іранець боявся на його дмухати грішними устами. Він засипав його звечора попелом, а вранці махав на нього гілкою, щоб золота іскра загорілася полум'ям. 
	— Поки в небі не зійде зоря, людині холодно, сумно, невеселі сни та мрії літають над його ліжком, а як тільки золотий шар випливе на обрій, а на небі розсиплються, мов пелюстки троянди, рожеві хмарки — все оживає, прокидається, ворушиться. В природі збуджуються велика радість, вдячність та любов. Квітки розплющують пелюстки і ллють пахощі. Пташки починають весело щебетати. Люде з легкою душею беруться до роботи. Плугатарі з веселою піснею женуть волів у поле. Ковалі беруть в дужі руки важкі молоти. Жінки ідуть по воду. Дівчата легкою ходою ідуть з мідними глеками на плечах. Дзвенить намисто на тоненькій дівочій шиї. Ось вона, як білий лебідь, схилилася над водою, над срібнохвильною, прозорою річкою. Гори годують річку, річка годує людину, а любов годує серце людське. Так було і так буде од віку й до віку. 
	Так співав юнак-красень, стрункий, мов молодий кипарис. Його молодий та дужий голос весело одгукувався в горах. Десь недалеко порожній мідний глек брязнув додолу. Хлопець незчувся, як його раптом обхопили молоді, теплі дівочі рученята і затулили йому очі. 
	— Вгадай! — промовив, ласкаво сміючись, дзвінкий голосочок. 
	Хлопець розтулив її руки і казав, теж сміючись: 
	— Це б то я не пізнав мою Майю! Кол'и я за тобою давно вже стежу очима. Я милувався, як ти йшла по кам'яних східцях, обережно ступаючи маленькими босими ноженятами з золотими обручиками, що блищали проти сонечка, мов дві золоті гадючки. 
	— В тебе чудові очі — коли ти мене бачив здалека, — одказала жартівливо дівчина. 
	— Моє серце, Майю, іноді бачить краще, ніж очі. 
	— Я чула, як ти співав, та й сховалася за кущами, щоб дослухати до кінця твою нову пісню. Відкіля вони в тебе беруться, Гайраю? Я співаю тільки ті пісні, що ти вигадуєш, а сама не можу. 
	— Коли моє серце повне якихось невимовних мрій, в мене іноді ллються сльози з очей, а в тебе з уст пісні. 
	— Щасливий ти, Гайраю! Коли б ти мене навчив вигадувати нові пісні. — Вона поклала голівку на його плече. 
	— Цьому не можна навчитися. Я й сам не пам'ятаю, коли зародилася в моїй душі перша пісня. Чи тоді, як моя мати співала мені колисанку? Чи, може, тоді, коли вперше побачив твою красу, моя люба? 
	Гайрай узяв одною рукою Майю за руку, а другою потяг з трави мідний глек. 
	— Це вже в тебе новий? 
	— Еге, тато продав той, що був у мене попереду, чужинцеві, грекові. Я дуже не хотіла його продавати, та тато обіцяв зробити мені ще кращий. 
	— Дивися, справді, і це чудова штучна річ! Твій батько — справжній майстер, — казав з палом молодий хлопець. — Ця полонянка, що ламає руки, як жива. Скільки муки в її очах! Майю, Майю, та це ж ти, ти! 
	— Це з мене батько робив цю невільницю, — одказала весело Майя, намотуючи на тоненький палець свої довгі коси. 
	— Ти знаєш, Майю, коли мені трапиться побачити яку-небудь штучну річ — я холону. Мені здається, що в мене виросли крила за плечима. Мені хочеться сміятися й плакати, грати, й співати, і обіймати кожне живе створіння і тебе цілувати. Мій коштовний твір! Моя жива, натхненна пісня. Моя Майю! 
	Знов полинули молоді співи щасливої душі. Гори підхоплювали їх, скелі ховали їх од глумливих людей в свої глибокі безодні, мов коштовний скарб. 
	Іранці любили свого царя, бо він прихильний, милостивий і дуже справедливий. 
	Царський дворець нагадував штучно вирізану коштовну цяцьку, що блищала, як перлина на блакитному небі здалека. 
	Перед дворцем був великий двір, де стояли у два ряди крилаті корови та різні химерні створіння поруч з чудовими мармуровими статуями грецьких артистів-майстрів. Взагалі, грецький та перський смак одбивався в будівлі. 
	У великій залі, де завжди цар сидів на крісельці з слонових кісток, штучна різьба переплуталася з коштовними каміннями. Ось золоті лотоси, де блищать, мов краплі роси, діаманти. Ось кобра блищить і сяє рубіновими очицями, обвиваючись коло пальмового стовбура. Зелене папороття усипане жуками з ізумрудів. Пальмове листя переплуталося з розкішними ліанами. Де слонові голови простягають до них гнучкі хоботи, там цар кладе свої білі руки з коштовними перснями. Зі сволока, що підтримують балки з кедрового дерева, кидають тінь на долівку з штучної поливаної цегли з візерунками, а там, де нема балок, з сволока видно гаряче небо, там сиплеться, мов золотий дощ, соняшне проміння, одбиваючись на розкішному гризетовому царському вбранні. За крісельцем — широка оксамитова завіса з широченною золотою габою та китицями, литими з чистого золота. Ця завіса затуляла двері, з яких цар виходив в залу. 
	Колись іранський цар був у веселому настрою. Він гладив рукою чорну кучеряву бороду, в якій блищало де-не-де сиве волосся. Перед його веселими, безжурними очима малювалися, мов на картині, юрба полонян, що йшла за його колісницею, і гук, веселий гук, що линув з грудей вдячних іранців. 
	— Слава, слава! 
	— Ще й не такої колись діждуся слави, коли підіб'ю під свою владу сусіднє господарство, — міркував іранський владар. 
	Думки його раптом порвалися. Чорний невільник, прикладаючи руку до серця, проказав: 
	— Могутній господарі Навчитель царевича Зокаха прохає дозволу увійти. 
	— Нехай увійде, — одказав цар. 
	— Великий царю! Царевич хоче покуштувати печене яєчко. Я казав йому, що іранські закони забороняють їсти цю страву, але він репетує і не хоче мене слухати. 
	Цар задумався на хвилину. Тінь турботи лягла на його чоло. Потім він нетерпляче махнув рукою і одповів. 
	— Нехай покуштує. 
	Він був певний, що царевичу ця страва не сподобається і ці примхи минуть. Проте не так скоїлося, як він міркував. 
	Царевичу дуже подобалося печене яєчко. Таким робом він зламав іранський закон, який заборонив їсти таку страву, бо іранці тоді не їли м'яса й були справжні вегетар'янці. Од цього закону не відступали навіть і царі. Потім царевичу забажалося смаженого птаха. 
	Цар дав дозвіл, бо міркував, що царські слуги, щоб догодити царевичу, дадуть йому цю страву нишком, а він не хотів, щоб улюблений син його од нього щось ховав та потайно їв заборонену законом страву. Далі Зоках почав прохати сирового м'яса — якого йому зараз дали, а на тім не скінчилися примхи розпещеного царевича. Він колись почав прохати людського м'яса. Навчитель жахнувся і боявся казати про це цареві. Люде, які дбали тільки про свою користь, щоб догодити царевичу, послухали його й принесли йому шматок тіла убитої в'язниці. 
	З того часу красень-юнак, що попереду нагадував ніжною, вихованою красою білу квітку, що гойдалася на ставку в срібних, прозорих хвилях, зробився страшний, мов горила. Тіло його поросло волоссям. Погляд був хижий, неймовірний. Жалость полинула з його серця — неначе й воно поросло волоссям. Коли він сердився, то скиглив, мов голодний шакал. Тоді люди тремтіли, а коли його грубий, нахабний регіт розлягався по високих залах — люди тікали од нього і ховалися по кутках. 
	— Горе мені! Покарали мене боги за мою пиху, — казав нещасний батько. 
	Він бачив, що з його великих замірів зосталися самі руїни. І що йому з того, хоч би він покорив весь світ, коли його єдиний син — страшний людожер. 
	— Хто мені верне мого сина, мого Зокаха?! — казав цар, здіймаючи руки. 
	Перед царським золоченим ліжком зібралися вчені перські й грецькі лікарі, але всі побачили, що немає в світі таких ліків, які б змогли загоїти ображене батькове серце. Незабаром цар сконав. Поховали його з великим плачем. В мурованій домовиш лежить він під пишними золотими гризетами та оксамитом. Труна тая в печері, що викопана в скелі. Перед скелею тягнеться коридор, де з обох боків стоять воїни, які держать в мурованих руках величезні шоломи, де штучно змальовано царя перед жертовником, на якому палає священний вогонь. У горі, на скелі, вирізана фігура з крилами — вона символізує половину духу небіжчика. Це Феруер, що несе на небо цареві діла та добрі заміри. 
	На ясному небі щасливого колись Ірану потяглися темні, важкі хмари, бо владарем його був волохатий людожер — цар Зоках. 
	Він вигадав новий спосіб, як лякати людей, щоб вони йому корилися. Він привчив до себе двох величезних отруйних гадюк. Коли він сидів на слоновому крісельці, то гадюки висіли в нього на шиї. Коли оксамитова завіса на дверях ворушилась — вони витягали шиї і сичали, висовуючи гострі, мов стріли, язики. Ці гадюки нічого не хотіли їсти, окрім людського мозку. Зоках почав убивати рабів, а потім і своїх людей, щоб нагодувати отрутні створіння, яких усі жахалися. 
	У коваля Кауе вбито було таким робом шістнадцять синів, зостався найменший поет-співець — Гайрай, що вже одружився з Майєю. 
	Колись Майя пішла по воду, а Гайрай ще спав. Стара мати, у якої очі не просихали од сліз з того часу, як забрали її синів, почала його будити, бо він був блідий як смерть і важко дихав. 
	— Встань, сину, та подивись у садокі Усі дерева мигдалеві та персикові вквітчалися, мов молоді до шлюбу. Сонечко сяє, а ти спиш. Соловейко тьохкає, а ти не чуєш, — казала бідна мати, аби тільки швидше почути ніжний голос єдиного любленого сина. 
	Гайрай прокинувся, узяв свій струмент, налагодив, заграв і заспівав. Здавалося, що то струмок свіжої води тече з високих гір у зелену долину. Голос юнака ще покращав, але він закохався в сумні пісні. Веселі кудись зникли, полинули, і йому здавалося, що вже ніколи не повернуться до нього. Ось що він співав: 
	О не буди мене, о не буди мене! 
	Сон гоїть рани. 
	Я бачив щастя в сні, я бачив щастя в сні: 
	Я зняв кайдани. 
	Я думав: все мине, я думав: все мине. 
	Я бачив волю. 
	О не буди мене, о не буди мене, 
	Щоб кляв я долю. 
	— Ой, сину мій любий! Мабуть, розгнівилися боги Ірану на нарід свій, і це помста за гріхи наші. Поки Ормузд з Арі-маном не покинуть битися, хто знає, на якому боці буде перевага? Проте треба сподіватися. 
	Син не слухав, що казала стара, бо ці речі він чув трохи не щодня. Серце в його краялось, кипіло. 
	— Ой, чому ж ви, сни золоти', — тільки сни, а не дійсність?! Мамо, послухайте, який я бачив сон, — казав Гайрай. — Снилося мені, неначе вітер, що віяв з моря, підхопив мене і я полинув у повітрі як птах. О, яке невимовне почуття! Я летів та летів так без кінця в вільному, безкрайому повітрі, але через кільканадцять хвилин я почув, як морські хвилі хлюпали об скелі. Понесло морем та якимись рослинами. Я став на скелю і пішов у печеру через якісь коридори темні, вогкі й страшні. Після вільного повітря мені здавалося, що якась сила, невідома, але могутня, тягне мене в домовину. Серце в мене тріпалось як рибка, що рибалка вихопив з води та кинув у темну безодню. Нарешті опинився в розкішній спочивальні, де на пишному ліжку під гризетовою ковдрою спав волохатий звір — цар Зоках; біля нього, звернувшись у клубочок, лежать дві гадюки. Вони сичали. Зоках прокинувся і, люто на мене дивлячись, промовив хрипким, звірячим голосом: «Хто тебе сюди впустив?» Гадюки витягли шиї. Я міркував, що вони зараз мене вкусять, але я не поворухнувся. Я почав лагодити свій струмент. Заграв і заспівав одну з своїх найжурливіших пісень. Гадюки почали хитатися на хвостах під мої співи та музику. В царя покотилися з очей сльози. Раптом скоїлося чудо. Отрутні створіння, мов два струмки диму, повіялися у вікно, а передо мною стояв красунь-юнак. Гарний, мов сонечко. Він підвів на мене журливі, з довгими віями очі і промовив тихим приємним голосом, стискаючи мою руку: 
	«Співай ще, співайї Заспокой мою потомлену злочинствами душу. Я знаю, хто ти: ти милованець богів, брат блакитного неба та золотих зір, товариш чарівних снів та мрій. Порятуй мене!» — Нащо ви мене збудили, мамо? Такі чудові сни сняться тільки раз. — Гайрай зітхаючи стискав голову руками. 
	Тим часом гуки од молота коваля Кауе розлягалися навколо, але до тих гуків неначе пристали якісь інші. Якесь брязкотіння, що дуже вразило стару матір; вона прислухалася і схопилась за серце. Ці згуки були їй дуже знайомі, вони рвали на шматки душу. Ближче, ближче. 
	— Невже спиняться знов коло їх хати? Гайрай нічого не чує; він кохається в мріях та снах. Лишенько! 
	Стара зирнула на двері. Там стояла Майя. Здавалося, що та полонянка з мідного глека на хвилину ожила, стала на порозі і знов скам'яніла. 
	Брязкіт вже біля самих дверей. Вони увійшли. Один воїн з товстою, як у вола, шиєю та губами, показує перстень царя Зокаха, де вирізані на камені дві гадюки, що неначе хочуть на когось кинутися. Другий держить ланцюги та йде до Гайрая. Вони щось говорять, але стара не чує. Обидві жінки кидаються, мов орлиці, щоб затулити: одна єдиного сина, друга любленого чоловіка. 
	— Змилуйтеся! — благала стара. Видко, що ці люди звикли до жіночих сліз та благань, бо дивляться недбало й суворо на жінок. 
	— О боги Ірануї — промовила Майя, здіймаючи руки, потім обхопила чоловіка, що стояв блідий. Очі в нього блиснули несамовито. 
	— Пустіть мене! Я... хочу з ними говорити. Неможливо щоб... 
	Воїн забряжчав кайданами, що хотів надіти на руки Гайрая. 
	— Не пущуі Не пущу! — репетувала стара. Воїни її пхнули. 
	— Будьте ж ви тричі прокляті з вашим людожером! Не хай іде п'є кров з мого серця. 
	— Рятуй-те! — гукала Майя, вибігаючи надвір. Коваль Кауе почув. Кинув свій важкий молот в кузні і побіг в хату. Вмить побачив, яке там робиться лихо, він скинув з себе шкіряний фартух, почепив його на вила, вийшов з хати і почав гукати дужим голосом: 
	— Гей, робітничий люд! Збирайся на пораду! Всі почули, бо його голос розлягався навколо, мов великий дзвін. Бігли ковалі з молотами, слюсарі, теслярі, копачі, грабарі. З лопатами, вилами, косами і спинялися коло хати коваля Кауе. 
	— Дикий людожер Зоках, що поламав наші закони, пануватиме над нещасним Іраном! Нема тієї хати, де б мати не плакала по дітях своїх. Шістнадцять моїх синів я віддав на поталу, ось прийшли за останнім, — проказав Кауе. 
	Бурхливий океан так не реве в бурю, як заревла юрба ображених, покривджених людей. 
	Тим часом Зоках позирав у вікно, бо гадюки голодні сичали й роззявляли роти. Коли він побачив юрбу людей, що колихалася, як море, махаючи своїми струментами, він вмить зрозумів, що то йде помста. Він раптом побіг у спочивальню, витяг з кишені золотий ключ, одімкнув потайні двері й побіг довгими темними печерами в гори Демавенду. 
	Тим часом юрба поламала двері й убігла в сад, де на блискучому крісельці звилися клубком страшні голодні гадюки. Кауе, затуляючись шкіряним фартухом, вбив цих гадюк. Іранці святкували цей день, а шкіряний фартух коваля Кауе зробився з того часу народним прапором. Щоб ніхто його не заграбував, вони його сховали в потайному місці — в скелі. 
	Заках міркував, що він поки що сховається в горах, потім підмовить сусідні народи, звоює і знов буде владарем Ірану. 
	Якась велетенська постать стала перед ним і потягла його за руку. 
	— Я Зоках, могутній цар Ірану. 
	— А я Феридун, — одмовив велетень, хапаючи його за волохату руку. — Я заступник всіх покривджених і зараз тебе покараю, — додав він, прикро дивлячись на Зокаха. Феридуне! Я тобі подарую крісельце, що стоїть в моєму дворці, і ти будеш сидіти склавши руки, бо відразу забагатієш. Тільки пусти мене. 
	— В мене є скарб, який я не проміняю ні на які коштовні речі. Цей скарб — любов народна. 
	— Феридуне, я подарую тобі найкращих дівчат Ірану. В тебе буде цілий гарем. 
	— Герой Феридун не розбещена людина. Я маю жінку й дітей. Не треба мені твого гарему! 
	— Феридуне, ти будеш моїм співробітником, і я поділю царство на дві частини. Слава чекає тебе. 
	— Слава народного героя, про якого складають пісні, краще твоєї слави, людожере! 
	Феридун потяг Зокаха на височенну скелю і прикував його ланцюгом на віки. 
	Минуло тисячі років з того часу, коли шкіряний фартух коваля Кауе зробився народним прапором. Іранці стерегли його й переховували в таємній печері, та не встерегли. Чужинці знов підбили під свою владу Іран, а в народний прапор вправили коштовне каміння, золото, срібло, обшили його широченною гризетовою габою. Він зробився такий важкий, що кільканадцять людей в силу його втягли в печеру. Нарешті налетіли араби, турки. Після кровопролитної бійки при городі Кадеці завоювали Іран. Прапор, оздоблений коштовними каміннями, розпалив жадібність в їх серцях, і, видираючи з нього коштовні каміння, вони порвали в шмаття цю народну святиню. 
	Іранці били себе в груди, роздирали одежі і плакали, кажучи: «Все загинуло!» Тоді з юрби вийшов дужий коваль і гучним, дужим голосом промовив: 
	— Люди, ви помилилися! Цей прапор, оздоблений коштовними каміннями, не наш прапор. Це вас піддурили. Наш прапор простий, шкіряний, робітничий фартух коваля Кауе. Він десь схований далеко, але ми його напевне колись знайдемо. 
	Люди впали навколішки, і неначе з одних грудей вилетів гук радості. На обрії випливало з легеньких хмарок золоте сонечко і, прихильно дивлячись на людей, мов хотіло казати: 
	«Сподівайтеся!»
 
--- КІНЕЦЬ ---
 
 
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки InterNetri: 
http://web.archive.org/web/http://internetri.net/lib 
 
У *.txt форматував Віталій Стопчанський 
 
 
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua