Віктор Рог КЛИЧ КРОВІ Статті (збірка) -------------------------------------- ЗМІСТ: Клич крові Вага великого заповіту Шлях нескореного Дорогою у безсмертя КЛИЧ КРОВІ «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої - так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація свідомо й ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя. Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе до продовження розпочатого». Симон Петлюра Що таке «Національна Ідея»? На це питання сьогодні багато хто не може відповісти. Та і саме поняття «національна ідея» нині настільки спрофановане і здискредитоване, що поволі втрачає свою яскравість і притягальну силу. Не в останню чергу завдяки старанням тих її речників і носіїв, котрі своїм зміновіховством та пристосуванством, нездатністю народжувати Велике та його реалізовувати, звели Ідею Нації до архаїки та шароварництва. Великі Ідеї народжують і мобілізують Великих Людей. Великі Люди продукують і здійснюють Великі Ідеї. Національна Ідея - це тріада: 1. Окреслення Національного Ідеалу, візія Нації; 2. Визначення шляху досягнення Національного Ідеалу; 3. Осягнення цього шляху. Українці свою історію писали не чорнилом, а кров'ю. Наша Національна Ідея творилася не в кабінетах, а на полях боїв, перемогами і поразками, здобутками і втратами, її творили не науковці, а пророки, предтечі, герої. Князі та їх дружинники, гетьмани, отамани і їх запорізькі козаки, гайдамаки і опришки, Шевченко, Січові Стрільці, крутянці, холодноярські повстанці, підпільники УВО і ОУН, вояки і командири УПА - червона нитка, котра пов'язує традицію боротьби і звитяги, не дає згаснути вогнику віри і надії. Українці мають вдосталь героїв, на прикладах яких слід виховувати молодь, постаті яких є гордістю нашої Нації. В ХХ столітті я вибрав три яскраві постаті, котрі, на мою думку, є найбільш відповідні означенню національного героя, людини, ім'я котрої живе у віках, котра є прикладом для наслідування. Ці три людини стали символами епохи українського націоналізму, для мене ці імена є святими. На світанку століття - Микола Міхновський, в середині століття - Степан Бандера, в кінці століття - Зеновій Красівський. Вони естафетою передавали з покоління в покоління смолоскип боротьби за волю і прапор вірності Ідеї Нації. Прийшов наш час... Дух Святослава Хороброго з його гордим і шляхетним «Іду на Ви!», його заповіт «Поляжемо, браття, а не осоромимо землі Руської! Мертві бо сорому не імуть» відродився в ідеях і чинах його наступників. Так живе Нація. В найскладніші і найвідповідальніші часи вона вилонює з себе пророків, провідників, героїв, котрі чують клич української крові, котрих кличе заповіт славних предків, котрі за високими горами, за широкими долинами, долаючи опір часу і обставин, бачать омріяний ідеал, прямують до нього і реалізовують його. І приходять нові часи, і народжуються нові герої. «І хтось знову вийде на обрій - і цього разу справжній» (Зеновій Красівський). Віктор Рог ВАГА ВЕЛИКОГО ЗАПОВІТУ Народ має право жити, коли він має силу жити. Микола Міхновський Нащадок старого козацького роду Микола Міхновський народився у 1873 році у селі Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині. Батько Миколи - Іван, свято беріг національні традиції і, як парох цього села, сміливо правив богослужіння українською мовою. Після закінчення Прилуцької гімназії Микола вступив на правничий факультет Київського університету імені Святого Володимира. Влітку 1891 року на могилі Т.Шевченка в Каневі українські студенти Іван Липа, Микола Байздренко, Володимир Боровик та Михайло Базькевич створили підпільне «Братство Тарасівців». Його програма була складена в містечку Глинськ (тепер село в Роменському районі Сумської області). У Києві до них приєднався Микола Міхновський, який розробив основні засади Братства і організував найчисельнішу групу тарасівців. До Братства належали Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Микола Вороний, Володимир Самійленко та ряд інших визначних письменників та науковців. У 1893 році російській поліції вдалось розгромити організацію. В січні 1898 року Міхновський переїздить до Харкова, де відкриває власну адвокатську канцелярію. Як талановитий адвокат Міхновський здобув неабияку популярність. У 1906 році на т.зв. «Лубенському процесі» двох українських діячів - братів Шеметів спочатку засудили до страти, але завдяки двомісячній адвокатській роботі М.Міхновського - звільнили. Захоплений адвокатським успіхом Міхновського відомий на той час «російський» письменник Володимир Короленко підійшов привітати Міхновського, але той заклав руку за спину і відповів: «Я зрадникам свого народу руки не подаю». Цей вчинок красномовніше за будь які фрази говорить про принциповий і безкомпромісний характер Міхновського. Короленко пізніше згадував, що таке ставлення Міхновського змусило його задуматись і під іншим кутом подивитись на свою позицію і на поневолений стан України. Олена Теліга у своїй праці «Партачі життя» також наводить цей факт, як взірець цивільної відваги. Цікавий факт наводить історик Іван Головацький, - «При відкритті цього пам'ятника (І.Котляревському - В.Р.) в 1903 році на урочистому засіданні в Полтавському театрі галичани Романчук, Лопатинський та інші виступали українською мовою. Після них українською мовою виступив М.Міхновський, але голова міста Трегубов зажадав, щоб він говорив російською. На це автор «Самостійної України» відповів, що привітання написане українською, і він не має права читати його інакше. На заяву голови, що він не допустить промови по-українськи, М.Міхновський гордо відповів: «Мені доручено передати Вам цей привіт, але коли ви не хочете слухати, то я не можу його вам передати». Згорнувши привітання, поклав його до кишені, а потім додав: «Я можу вам віддати лише палітурку, в якій був адрес» - й поклав на стіл порожню обгортку. Публіка зробила М.Міхновському гучну овацію. Слідом за ним виходили інші делегати, і, ховаючи привітання до кишень, клали на стіл порожні обгортки. Це відбувалося під безперервні оплески і окрики публіки: «Слава!» Взимку 1900 року колишні тарасівці та їхні однодумці створили у Харкові Революційну Українську Партію (РУП). Програмою РУП став маніфест Міхновського «Самостійна Україна», виданий у Львові накладом 1000 примірників. Ця невеличка за обсягом, але багатюща за змістом брошурка, яка вийшла мізерним накладом здійснила радикальний переворот у думках і помислах цілого покоління. У тому ж 1900р. Міхновським, Макаренком і братами Шеметами було засновано виразно націоналістичну Українську Народну Партію (УНП), котру слід вважати прямою спадкоємницею «Братства Тарасівців». В 1904 році при УНП було створено бойовий відділ «Оборона України» під керівництвом Віктора Чеховського. Відомий М.Міхновський і як перший видавець української періодики. У 1905 році в Лубнах при сприянні Міхновського виходив селянський часопис «Хлібороб», але влада заборонила його. В 1906 році Міхновський у Харкові випускає газету «Слобожанщина», котра також невдовзі була заборонена. Та сама участь спіткала й газету «Запоріжжя», що видавалась ним у Катеринославі. У 1912 році в Харкові майже рік Міхновському вдається випускати часопис «Сніп». Ця сторінка багатогранної діяльності Міхновського дала неабиякий результат, варто наголосити хоча б те, що від Полтавщини внаслідок жвавої просвітницько-пропагандистської роботи тоді пройшли на виборах кандидати українського блоку. З початком першої світової війни офіцера запасу Міхновського було мобілізовано та призначено до військового суду. Знаючи, якого розмаху і впливу набрав Легіон Українських Січових Стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагається ініціювати українські відділи в царській армії, яка практично наполовину складалась з українців та козаків, але на той час цей далекосяглий задум не знайшов належної підтримки. Лютнева революція 1917 року застала поручника Миколу Міхновського у Києві, де він працював при Київському окружному військовому суді. Російська армія деморалізувалась і розпадалась на очах. В середовищі українських вояків Міхновський організовує ряд націоналістичних гуртків. Розуміючи, що «тільки меч, а не слова здобуде нації права» 15 березня 1917 року він підготував і провів перше українське військове «підготовче віче», на якому була проголошена ідея створення української армії. 23 березня з ініціативи Міхновського було скликано І Український військовий з'їзд за участі понад 1000 делегатів - солдатів і старшин. А вже 29 березня Міхновський засновує Український військовий клуб імені Гетьмана Полуботка і розпочинає організацію українського війська, долаючи опір соціалістів, зокрема В.Винниченка. В ніч з 18 на 19 липня полк ім.Полуботка роззброїв усі російські залоги в Києві і закликав Центральну Раду проголосити незалежність України. Але задурманені соціалістичною блекотою «українські демократи» роззброїли полуботківців і під вартою тих самих російських загонів, яким повернули зброю, відправили «бунтівників» у фронтову м`ясорубку, не забувши доповісти про свої «успіхи» Керенському... «...успішний виступ українських самостійницьких сил проти московського наїзника в липні 1917 року закінчився несподівано - трагічною перемогою «дядьків отечества чужого», яка звела внівець весь революційний розмах пробудженої української національної стихії.» (Петро Мірчук «Трагічна перемога»). Тільки пізньої осені М.Міхновський зміг повернутись до Києва з далекого румунського фронту. Та шанс було втрачено. 22 січня 1918 року Центральна Рада під тиском обставин на вимогу самостійників, котрі блокували приміщення, все ж проголосила незалежність України, але боронити її було нікому... У 1919-23 роках Міхновський працює викладачем в Педагогічному інституті на Кубані, веде там дослідницьку та просвітницьку діяльність. Після повернення в 1923 році до захопленого більшовиками Києва налагоджує стосунки з підпільними українськими організаціями. На той час за ним вже постійно стежило ЧК... 3 травня 1924 року рука большевицького зайди дістала того, з чиїм іменем пов'язуємо початок національного відродження в цьому сторіччі, кого вважаємо батьком організованого націоналістичного руху. Один із засновників Братства Тарасівців, Української Народної Партії (УНП), автор знакової праці «Самостійна Україна» (а відтак засадничих гасел українського революційного націоналізму «Україна для українців!» та «Одна, єдина, неподільна від Карпат аж по Кавказ самостійна Україна!»), автор проекту Конституції України, творець українського війська - Микола Міхновський усе своє коротке, але велике життя віддав повністю, без останку, служінню українському народу, служінню Національній Ідеї. Кожним своїм полум'яним словом, кожним своїм вчинком він наближав час постання Великої Держави, Української України. Скупі біографічні дані лише в загальних рисах окреслюють образ того, хто своїм могутнім словом викликав із, здавалось назавжди забутих дідівських могил і курганів, козацький непокірний дух і козацьку бойову звитягу. На творах і чинах адвоката Миколи Міхновського виховувались і виховуються нові покоління борців-націоналістів, адвокатів нації. Сьогодні в Україні офіційно не влаштовують академій на честь Міхновського, немає ні пам'ятників, ні меморіальних дощок тому, хто все своє життя поклав на олтар її незалежності, ні в Києві, ні в Харкові, ні в Полтаві немає вулиці, яка б носила ім'я Великого Українця. Невідоме навіть місце його поховання... Нікуди принести і покласти квіти... Вшановуючи пам'ять Миколи Міхновського мусимо усвідомити, що ми ще не маємо тієї України, візія якої осявала дорогу нашим славним попередникам, тієї України, за яку проливали кров герої Крут і Базару, Холодноярці, бойовики УВО, підпільники ОУН, вояки УПА. Саме тому сакральні гасла, висунуті Міхновським сторіччя тому, сьогодні накреслені на наших знаменах. На грані двох століть, коли недруги твердили «що логіка подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нації», коли на чорному стягові, котрий загрожував замайоріти над Україною, невблаганний напис пророкував «Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації», Микола Міхновський, всупереч логіці подій і прагненням ворожих сил, виголосив свою знамениту промову «Самостійна Україна». «Самостійна Україна» - це епоха нашої історії. На переломі двох століть вона розпочинає наше горде і велике століття. Століття завершення і перемоги Української Національної Революції.» (Проф. Володимир Шаян). «Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерей стародавню любов нашої нації до вітчини і її свободи і ненависть до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу на весні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя... Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що це вже остання боротьба, що потім уже ніколи не настане слушний час для нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизився і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України! Сини України!... Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!... Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!» Немов грім серед ясного неба пролунав цей маніфест пророка в спаплюженій і приспаній Україні. «Самостійна Україна» палила мозок, від неї в мене кипіла кров», - згадує про свої відчуття В.Андрієвський. Але з насторогою і нерозумінням, а правильніше сказати - з переляком зустріли гасла та ідеї Міхновського інтелігенти - «українофіли», котрі воліли »робити так, щоб ніхто не бачив їхньої роботи». Про цих страхополохів писав Міхновський: «Ці покоління зробили український рух чимось смішним, чимсь обскурантним! Ці покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії. ...Тактика й політика українофілів довела до того, що ціла молода Україна з відразою від них одсахнулася, симпатій же старої України вони не змогли собі приєднати.» Напевно така доля пророків, опереджати свій час і вербувати послідовників з наступних поколінь. Сучасники не розуміли Тараса Шевченка, не розуміли Лесі Українки, не розуміли вони і Миколи Міхновського. Кому, як не нам, сьогодні, очевидно наскільки вперед бачив Міхновський, хто, як не ми, переконані, що якби на початку століття Україна пішла шляхом Міхновського, а не Винниченка, стала на позиції націоналізму, а не соціалізму, занесеного попутним вітром «з чужого поля» не мали би ми ні геноциду голодоморів, ні репресій московських опричників, ні того катастрофічного стану, в якому перебуває наша країна і наш народ сьогодні. «Безсмертна програма Міхновського і РУПівців не тільки витримує пробу історії, але - дивна річ, вона ясніша сьогодні як у днях її проголошення. Більше дійсна і актуальна як у 1900 році. Становище Москви до України, яке могло здаватися тоді короткозорим опортуністам тільки предвиджуванням, сталося найжорстокішою дійсністю народовбивства кільканадцяти мільйонів, а московізація, перед якою перестерігали вже Тарасівці - смертельною загрозою.» (Проф. Володимир Шаян). Гасла, проголошені Миколою Міхновським, не були декларативними, вони були і залишаються спонукаючими, зобов'язуючими, мобілізуючими. Саме тому вважають Міхновського новим предтечею, батьком чинного націоналізму. І сто років по оприлюдненню «Самостійної України» ця праця пробуджує, піднімає нашу молодь на боротьбу, чому свідченням є акція молодіжного гурту «Самостійна Україна» 9 березня 2000р. (в день 100-річчя проголошення маніфесту «Самостійна Україна»). Міхновський розумів, що ніякі політичні програми і гасла, ніякі теоретизування не забезпечать успіху національного руху, якщо під його прапори не стануть мужні, принципові, характерні борці, котрі виразно усвідомлюють свою мету, своє національне право і свій національний обов'язок. Кредо борця за волю і славу України формулює Міхновський у 10 заповідях УНП, котрі наводимо нижче: 1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей - це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя. 2. Усі люди твої брати. Але москалі, ляхи, мадяри, румуни та жиди - це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують нас. 3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів. 4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів. 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі. 6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. 7. Не зробися ренегатом-відступником. 8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України. 9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи. 10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш. Слід зазначити, що всіх цих заповідей сам автор дотримувався до трагічної смерті. Сторіччя проминає з часу оприлюднення цього тексту, але актуальним він є і нині. Суттєво не змінився і склад поневолювачів, влучно визначених М.Міхновським. Не відійшли в минуле і зрада, відступництво, ренегатство, страх і байдужість. Цей нестерпний стан мусимо змінити, адже і сьогодні, як і сто років тому - «Головна причина нещасть нашої нації - брак націоналізму серед ширшого загалу її». Напевно варто зупинитися на суті і сенсі гасла, висунутого М.Міхновським ще понад сторіччя тому, гасла, котре і досьогодні є об`єктом всіляких нападок, перекручень та інсинуацій, а саме гасла «Україна для українців!». Ось як, наприклад, пояснює це гасло Голова Проводу ОУН, голова УДП сл.п. Ярослав Стецько у своїй праці «30 червня 1941 року»: «...наш М.Міхновський висунув у цілій ширині величну систему націоналізму в теорії і практиці з гаслом «Україна для українців!», гаслом вічно живим, справедливим, незмінним! Іншими словами - у зовнішньо-політичному відношенні суверенітет української нації, український народ є господарем на своїй землі! Чия ж держава є Італія, Франція, Британія, Німеччина?! Не італійського, французького, британського, німецького народу? Тут йдеться не про одиниці іншої національности, не про меншості, які живуть на даній території, не про одиниці-людей, а про правну особу - націю як спільноту! І - очевидно - «Україна для українців» у тому розумінні, бо в протилежному випадку буде «Україна для міжнароднього базару». Тому зовсім не треба відпекуватися гасла «Україна для українців», бо воно зовсім не заперечує рівних прав для льояльних громадян України - не-українців... Я зовсім не цураюся того, що, як голова УДП 1941р., стояв і стою досі за те гасло, не як виключне гасло, елімінуюче льояльних громадян іншої національної приналежности в Україні, але як визначення суверена української землі. Є ним українська нація, чи є ним міжнародня мафія? Є ним українська нація, чи є ним російська, або жидівська меншість?... «Україна для українців» означає, щоб вже раз і назавжди покінчити з пануванням неукраїнської меншости на українській землі над українською більшістю! І єдино у тому є глузд цього гасла...» Нічого ксенофобського і шовіністичного гасло «Україна для українців!» в собі не несе. Саме українці, як автохтонна нація, є відповідальними перед Богом, предками і нащадками за свою землю, щедро политу кров`ю і потом наших попередників. «Вирішним для характеристики моральної постави Миколи Міхновського в останніх роках його життя аж до останньої хвилини залишається те, що Микола Міхновський ніколи не вирікався своїх ідей, ніколи не став до співпраці з ворогами Української Нації та Української Державности. Не вирікся він своїх самостійницько-націоналістичних ідей і не став на службу большевиків і тоді, коли складали покаянні заяви і ставали до співпраці з большевиками такі провідні діячі як Володимир Винниченко, проф. Михайло Грушевський та сотки інших їхніх партійних колег. Будучи в кігтях червоно-московського сатрапа, Міхновський залишився до смерти вірним наказові національної чести: «Краще впадь, але не зрадь!» (Петро Мірчук «Микола Міхновський - апостол української державности»). ...У 1873 році в селі Турівці на Полтавщині Господь дарував Україні Миколу Міхновського, котрий був покликаний у кризовий час занепаду своїм могутнім словом зірвати з України чорний саван зневіри, фарисейства і апатії, змобілізувати до життя і дії нові покоління українців, готових «силою взяти те, що нам належиться по праву, але відняте в нас теж силою». З ідей Міхновського та його послідовників зродились легендарні чини Січових Стрільців, козаків Симона Петлюри, бійців УВО-ОУН-УПА. Віктор Рог ШЛЯХ НЕСКОРЕНОГО Тільки академіями віддавати шану Степанові Бандері замало! Старші, а зокрема молоді, повинні віддавати честь чинами, бурхливими чинами! Жити небезпечно і жити рисковано! Сьогодні світ респектує тільки силу! Покажім українську революційну силу! Слава Степанові Бандері, в якого перед словом був чин! Ярослав Стецько Ім'я, з котрим у світі пов'язують національно-визвольну боротьбу українців у ХХ столітті, добре відоме в усьому світі. Степан Бандера став символом боротьби за Українську Державу і саме тому бандерівцями назвали цілі покоління українських патріотів, саме тому бандерівщиною назвали цілу епоху в історії України. 10 лютого 1940-го року в Кракові нічим не відрізнялося від інших схожих один на одного зимових днів. Проте, саме того дня в цьому польському місті відбулася знаменна подія в історії українського національно-визвольного руху - створення нового Революційного Проводу легендарної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Очолити цей керівний орган українських націоналістів довіряють Степанові Бандері, який вже тоді, на 31-му році життя, став для багатьох українців беззастережним прикладом незборимого борця-революціонера, безмежно відданого Великій Ідеї здобуття Української Самостійної Соборної Держави. Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів у багатодітній родині священика Андрія Бандери. Змалку виростав в атмосфері українського патріотизму, культивування українських національних традицій та звичаїв. Він стає свідком відновлення української державності 1919 року, бачив, як охоче ставали селяни в ряди української армії й відходили на фронт, як мужньо приймали розлуку зі своїми чоловіками українські жінки, з гордістю говорячи своїм дітям, що їхній батько йде воювати за Україну. Проте незабаром наша держава втрачає незалежність і опиняється під владою жорстоких сусідів-окупантів. У рідне село Степана повертаються поляки, які продовжують політику переслідування українців, поводячись, немов озвірілі бандити. Довелося і одинадцятирічному Степанові зазнати побоїв від польської поліції за те, що на його шкільних книжках та зошитах його ж рукою був намальований Тризуб - символ української державності. Вже тоді перед нами постає образ хлопця сильної волі та цілеспрямованості. Розповідають, що з малих літ він хворів на ревматизм суглобів, однак нещадно виганяв із себе хворобу, бігав, обливався крижаною водою, займався гімнастикою. Інколи брав до рук пасок і бив себе пряжкою до крові, перевіряючи власні можливості витримувати біль. Освіту Степан Бандера отримує в Стрийській гімназії. Бере активну участь у молодіжних організаціях: «Пласт», юнацький гурток Української Військової Організації (УВО), де виховували у життєрадісному Степанові кришталево чесний характер, сильну волю та непересічну інтелігентність. У 1928 році він вступає до агрономічного відділу Вищої Політехнічної Школи у Львові. З постанням Організації Українських Націоналістів 20-річний Степан Бандера стає одразу її членом. Він вміло організовує розповсюдження пропагандивної літератури ОУН, а згодом ініціює на посаді референта пропаганди ОУН протиалкогольну та протинікотинну акцію, а також т.зв. «шкільну акцію». Ця акція була спрямована проти калічення дітвори польською шовіністичною пропагандою. В один день по всіх школах Західної України викидалися польські державні герби, діти відмовлялися говорити польською мовою, домагалися навчання рідною українською, закликали польських вчителів забиратися геть до Польщі. Завдяки усім акціям, які організовував в той час С.Бандера, гасла та ідеї ОУН доходили до кожної української хати, до селян і робітників, української інтелігенції та студентської молоді. У 1933 році Степан Бандера, маючи лише 24 роки, стає Крайовим Провідником ОУН, приймаючи у свої руки керівництво всією боротьбою українського народу на Західній Україні. Діяльність ОУН стає такою динамічною, захоплюючою, що поривала молодь до рішучих дій, націоналізм став модним, популярним. «Таємнича ОУН є сьогодні сильнішою за всі українські партії разом. Вона панує над молоддю, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в революцію. Сьогодні можна назвати не одну низку сіл, які ще недавно були цілком пасивні, а сьогодні прагнуть боротьби»,- писав польський журнал тих часів. В той час увагу Організації привертає міністр внутрішніх справ Б.Пєрацький, котрий був одним із чільних організаторів терору проти українців, автором нового плану, згідно якого мало бути ліквідоване все українське політичне і культурне життя на окупованих Польщею українських землях. Незалежна преса називала Пєрацького організатором одного з найбільших актів насильства. Польські поліцаї здійснювали масові жорстокі побиття українського населення. На знак протесту ОУН фізично ліквідує цього польського виродка. У зв'язку з цією акцією польська поліція заарештовує С.Бандеру. 25-літній Степан в умовах фізичних і моральних тортур доводить, що він вже давно перестав бути юнаком і вже є зрілим політичним діячем і загартованим революційним борцем. І в ті найважчі години, коли перед ним стоїть марево смерті від тортур під час слідства, або на шибениці присудом польського суду, Бандера думає не про себе, а про справу, про ОУН, її честь, про товаришів. Він не тільки мужньо витримує 2 роки поліційних допитів, але намагається і в цьому становищі підтримувати товаришів. Хвилини, призначені на їду, коли йому розковували руки, він зручно використовував для того, щоб непомітно писати гілкою на дні миски таємні записки до своїх побратимів. За свідченнями сестри Оксани, брат Степан і у в'язниці продовжував боротьбу, відстоював права, засуджував,, влаштовував акції протесту, домагаючись справедливості. Ось як згадує про Степана Бандеру польський тюремний наглядач Гілярі Янда: « Суворий у нього погляд. Очі - немов дві фосфоричні дірки. Він щохвилини готовий на смерть і вже нічого його не може злякати. Це прямо видно на його обличчі і мужній постаті. Гадаю, що постать Бандери набирала якоїсь нерозгаданої величі, ставала масштабною, коли він приготовлявся на смерть. У цього мужнього лицаря кожен життєвий нерв тріщить воєнним духом, Його дух - шляхетний. У нього лише одна думка - БОРОТИСЯ.» І ось 18 листопада 1935року по 13 січня 1936 р. у Варшаві відбувся голосний політичний процес проти 12-тьох членів ОУН, старшому з яких виповнилося 31 рік. Вони звинувачувались у співучасті вбивства міністра Пєрацького. Головним обвинувачу вальним був Степан Бандера - 26-літній студент 4-го курсу агрономії Львівської політехніки, як відповідальний за всю діяльність ОУН на західноукраїнських землях. З самого початку судового засідання Степан Бандера зумів не тільки зберегти гідну поставу, але й вплинути на всіх інших підсудних та свідків так, що варшавський процес перетворився на форум пропаганди української визвольної боротьби. Вже першого дня він порушив звичайний порядок у польському суді, почавши відповідати українською мовою, заявляючи, що судді мають шанувати його право розмовляти рідною мовою. За це поліція вивела силою Бандеру із судового залу, а суд покарав його додатковою в'язницею. Але мужній виступ Бандери був іскрою, що запалила завзяттям всіх інших підсудних. Закликані до свідчень, вони один по одному демонстративно заявили, що свідчитимуть лише українською. Таку саму поведінку зайняли і свідки. Коли до судової зали запросили українську студентку Віру Свенціцьку, вона привітала підсудних окликом: «Слава Україні!«, почала відповідати судові українською мовою. Суд одразу проголосив засудження свідка на 200 злотих кари з заміною на 10 днів тюрми за відмову свідчити перед судом по-польськи та ще на добу за оклик: «Слава Україні!». Степан Бандера далі продовжував свою тактику, виступав проти несправедливого поводження суддів, плямував негідну поведінку польського суду, за що знову і знову отримував додаткові покарання. Своєю поведінкою Бандера надав процесові особливого характеру політичної демонстрації української боротьби перед світовою громадськістю. Геройська постава С. Бандери та його товаришів перед судом здобула симпатії закордонних журналістів, а через них і громадськості багатьох країн світу. 13 січня 1936 року проголошено судовий вирок, за яким С. Бандеру та двох інших членів ОУН засуджено на кару смерті, двох на кару досмертної тюрми, а решту підсудних на термін від 7 до 15 років. Вирок смерті Степан Бандера прийняв гордою усмішкою та окликом: «Хай живе Україна !». Виконати вироки смерті польська влада не зважилася, замінивши їх на кару досмертної тюрми, оскільки застосована Бандерою тактика зробила справу голосною і відомою поза межами Польщі. Почалася гостра критика польської політики супроти українців. А в другій половині 1939 року польська держава завдяки німецькій агресії припиняє існувати. Брами польських в'язниць відчинилися і тисячі українських політичних в'язнів, а між ними й Степан Бандера, вийшли на волю. Степан Бандера був дуже скромною і надзвичайно працьовитою людиною. Він не вживав алкоголю і не палив. Одягався завжди просто, серед людей зовнішньо не виділявся. За свідченням очевидців, кожну справу, кожну річ хотів знати детально, мав чудову пам'ять і увагу. У розмові терпеливо вислуховував чужу думку, ніколи нікого не переривав. Бандера любив природу, займався спортом, у вільний час грав у шахи, крім того співав у хорі і грав на гітарі. Ось що згадує про Степана Бандеру один із чільних діячів ОУН Омелян Кушпета: «Стверджую, що я пізнав Степана Бандеру як добру, лагідну, з почуттям гумору, мудру, чесну, альтруїстичну, непересічну людину, харизматичного Провідника, який мав усі завдатки стати всеукраїнським лідером, державним мужем». 30 червня 1941 року волею революційної ОУН було проголошено у Львові Акт відновлення Української Державності і покликано до діяльності Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Німецькі окупанти були заскочені цією акцією ОУН і вимагали від її провідників відкликати своє рішення, на що отримали принципове і категоричне «Ні!». Степан Бандера, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Петро Мірчук і ще багато лідерів ОУН опинилися в нацистських концтаборах смерті, тисячі членів ОУН загинули в боротьбі з окупантом. Восени 1942 року на Волині з ініціативи революційної ОУН створені загони Української Повстанської Армії (УПА), котрі стали на прю з німецькими, московськими і польськими колонізаторами. Очолив цю нерівну боротьбу, котра тривала без будь якої зовнішньої підтримки понад 10 років, легендарний Роман Шухевич (Чупринка). Під час і після ІІ світової війни Москва розгорнула шалену пропагадивну кампанію очорнювання боротьби ОУН-УПА та її провідників, а зокрема Степана Бандери. 6 лютого 1946 року на засіданні Генеральної Асамблеї ООН в Лондоні Микола Бажан домагався від Заходу видачі українських політичних діячів, і, насамперед, Провідника ОУН Степана Бандери. І у вимушеній еміграції Бандера не припиняє організаційної діяльності, розбудовує Закордонні Частини ОУН, організовує життя діаспори, тримає зв`язки з воюючою Україною, інформує світ про боротьбу в Україні та її мету. Його ідеологічно-теоретичний наробок також є надзвичайно багатим і актуальним. За ним полювали НКВД, польська поліція і навіть американська розвідка. В 1946-47рр. Станиці американської військової поліції МП в окупованій зоні Західної Німеччини отримали наказ «за всяку ціну» спіймати Степана Бандеру. Одного разу тільки випадок врятував Провідника від арешту. В1947 р., їдучи до Мюнхена автом, він раптово опинився в оточенні МП-істів, які зупинили його, вимагаючи документи. Бандера холоднокровно витягнув з кишені посвідчення «Української трибуни», на якій великими білими літерами було написано «PRESS». МП-істи віддали честь і відійшли. Протягом довгих п`ятнадцяти років з осідків НКВД-МГБ у Москві, Києві, Варшаві і Празі висилаються для виконання замахів на С.Бандеру ряд агентів. Однак СБ ОУН вдало знешкодила ці підлі плани. 15 жовтня 1959 року мацаки червоного спрута досягли мети. Агент Москви Богдан Сташинський виконав наказ своїх хазяїв. Степана Бандеру, Провідника революційної ОУН, найбільшу українську легенду ХХ століття було вбито. Чин лише Чином можна вшанувати. Нехай же найкращим пам'ятником Йому буде Велика Україна, за яку боролися та загинули Степан Бандера та його побратими. Ярослав Фурс ДОРОГОЮ У БЕЗСМЕРТЯ На заохабленій пусткою ниві Обвітрені кості вросли у траву, Мрякою сірою душі червиві Вкрили дідівську славу живу. Зеновій Красівський "Думи" «Ми не лукавили з тобою. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», - ці сакральні слова Кобзаря з повним правом можна присвятити Зеновію Красівському, одному з небагатьох Аристократів Духу, котрі здолали чесно і прямо свій тернистий шлях через десятиліття тюрем, концтаборів окупаційного совєцького режиму та осяяли дорогу іншим. Постать Зеновія Красівського асоціюється у мене з образом Данко, котрий вирвав полум'яне серце для людей, спалив себе задля майбутнього свого народу. Народився Зеновій Красівський 1929 року в селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, в незаможній, багатодітній селянській сім`ї. З юних літ включився в національно-визвольну боротьбу в лавах революційної ОУН, зі зброєю в руках боровся з поневолювачами рідного народу. «І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретности від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля». Понад 26 років неволі не зламали, а лише загартували його. «Половина людського віку. А в мене - чи не весь вік, бо й на волі я не виходив з трибу. Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордости, яке я маю від пережитого!» «Зеновій Красівський був ясною людиною, обдарованою творчими силами життя. До нього тяглися люди, як до джерела, яке вічно роздає себе, і само багатіє з того. В житті він не мав нічого в посілості і навіть не міг мати. Він був створений для того, щоб пройти по сиротливій землі з усмішкою надії, з рукою, простягнутою для підтримки і допомоги іншим. Зустрічався він з тисячами людей, бо судив йому Бог бути в найгостріших осередках українського болю і замовляти той біль. Бути собою і залишитися собою на етапах двадцятого століття - що може бути кращою ознакою людської справжности?» - згадує про пана Зеника Євген Сверстюк. Поетичні збірки Красівського «На сполох», «Литаври», «Месник», «Невольницькі плачі» вражають своєю цілісністю, глибоким символізмом. Його Слово - «твердая криця», «безжалісний меч», «караючий бич»: "Затямте! Ідея живе лиш тоді, Як прагне людина За неї померти!» І Зеновій Красівський не боявся смерті, він ніколи не припиняв боротьби, розпочатої ним в дитячому віці, ставши одним з основників Українського Національного Фронту (УНФ), очоливши підпільну революційну боротьбу на посту Крайового Провідника Організації Українських Націоналістів. «Красівський вірив в сенс боротьби. Тому й «перину проміняв на піт, на кров, на хліб пісний та воду». Коли інші зневірилися, змирилися, здалися, Красівський продовжував боротьбу - часто один-на-один з ворожим світом. Він вірив, він знав, що його приклад запалить наступні одиниці героїв, обов'язком яких було запалити серця інших, а значить іскра боротьби не згасне». (Роман Коваль «Він належав до касти героїв»). «Хай наша кров, страждання наші, жертви Нащадкам нашим стануть заповітом! Візьми мене! Дозволь за Тебе вмерти! Вплести моє життя в вінок Твого безсмертя! Моя Ти доле, Україно, мій Ти світе!» 20 вересня 1991 року обірвалося життя Зеника Красівського. Обірвалося на високій ноті, як і жадав Поет, вплівшись у вінок безсмертя Нації. Його похорон переріс у багатотисячну всенародну демонстрацію. З цілого світу зібралися українці провести в останню путь того, хто все своє життя присвятив рідній Україні. Друзі згадують, що Красівський реалістично дивився в майбутнє і не поділяв «демократичної» ейфорії від проголошення державної незалежності. Він виразно усвідомлював, що між проголошенням волі і її виборенням - велика різниця. Знав, що боротьба за справжню, а не декларативну незалежність ще буде тривати. І вона справді триває, але, на превеликий жаль, уже без нього. ...Велика трагедія нашої нації полягає в тому, що вона не карає зрадників, толерує ворогів, не шанує своїх Героїв, не прислухається до своїх Пророків. Зеновій Красівський не був подібним до багатьох сучасних політиків «національного табору». Напевне, романтик-ідеаліст Красівський був «поганим політиком». Він не вмів «грати», «комбінувати», не намагався «сподобатися електорату». Не терпів біля себе сірості, ницості, холуйства, підлості та інтриганства. Не прощав зради. Не сипав порожніми словами, гаслами чи фразами. Говорив, як думав. І жив так, як учив жити інших. Ідея та Чин, слово і діло у нього були єдиними, цілісними. Коли його слухаєш чи читаєш - не треба «відділяти зерно від полови» - «полови» немає. Правда, яку говорив і якою жив Красівський, часто була важкою, гіркою, гострою, колючою. Власне тому багатьом не подобалася, адже коли дисиденти захопилися виборами до «совєтів», він твердив, що свободу не можна «вишахрувати» чи «вимолити», «видурити» чи «вижебрати», але лише вибороти. «Не буде ефективною ні боротьба партій, ні боротьба депутатів у Верховній Раді, - не будемо мати нічого, якщо не усвідомимо, що ми повинні бути силою, що ворог з тою силою повинен рахуватися.» Коли «демократи», йдучи «в ногу з часом», говорили, що ворог - «комуністична номенклатура та імперський центр», Красівський заявляв прямо: «Наш ворог - то є ворог історичний - Росія! Червона, біла, зелена, - яка хочете...». Коли «демократи» змагалися за «оновлений Союз», Красівський відверто і конкретно стверджував: »Наша мета - Українська Самостійна Соборна Держава!» Коли «демократи» публічно відмежовувалися від націоналізму, від боротьби ОУН-УПА, Красівський писав: «Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст!». Певно тому офіційних «шанувальників» за життя у нього було набагато менше, ніж після смерті. Один із учнів Зеновія Красівського якось сказав мені: «Якби Він сьогодні жив, все було б інакше, все було б не так». Справді, мабуть, не було б такої тотальної спекуляції на крові і славі полеглих героїв, не було б стільки псевдонаціоналістичної демагогії і фразерства, не було б огульної профанації і дискредитації Великої Ідеї. «...сувора логіка нонконформізму і неприйняття напівправди - це урок Красівського, і цей урок варто частіше повторювати» (Євген Сверстюк). З відстані часу багато хто зрозумів, кого не стало серед нас. А багато хто так і не зрозумів. Нехай же ніколи не дає нашому сумлінню заснути пам'ять про Зеновія Красівського, Лицаря Ідеї, який є символом чесності перед собою і своїм народом. Віктор Рог --- КІНЕЦЬ --- Оригінальний текст взято з сайту МНК: www.ukrnationalism.org.ua У *.txt форматував Віталій Стопчанський Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво" www.chtyvo.org.ua